Тернистий шлях другої дивізії УНА

Друга бриґада УНА

До цього часу мова була про Першу бриґаду, а тепер в наступних двох підрозділах згадаємо дещо цікавого про Другу бриґаду Другої Дивізії.

Кажуть люди, що всі дороги ведуть додому, а тільки одна — до смерти. І саме цю дорогу фатум призначив для Другої Дивізії.

Згідно з маршрутом, по довгих труднощах, Бриґада майора Пітулея заквартирувала в бранденбурзьких казармах, майже 50 км. на захід від Берліну. З уваги на повітряні атаки, штаб команди примістився в містечку Бріллов, за 5 км. від Бранденбурґу за каналом Гафе. Обидві бриґади були далеко одна від одної розташовані, і як відомо під кожним оглядом між собою різнилися. Перша Бриґада командира Дяченка — приятеля Шандрука, складалась на 80 відсотків із Східньої України вояків, вибраних Дяченком, 20 відсотків галичан. Другу — Пітулея, колишнього бувшого коменданта львівської поліції, складалась з 70 відсотків вояків Західньої України і 30 відсотків з інших земель.

Контакти і співдія Другої Бриґади з командою Штабу були багато менші чим з Першою Бриґадою. Давні друзі ген. Шандрук і ген. Дяченко, співпрацювали із собою близько і весь час вдержували контакт. Як командир Другої Дивізії, ген. Дяченко дуже опікувався Першою Бриґадою, зате майже не цікавився Другою Бриґадою. Осиротіла Друга Бриґада, розташована на непривітних мокляках і пісках, вже від початку лютого переходила на полях славної Бранденбурзької Дивізії інтенсивний перевишкіл. Посилена новоприїжджаючими вояками, Бриґада росла в силу Дивізії. Вояків з родинами розміщувано в містечках Бріллова, Радевеґе і Бранденбурґ.

В печатках, до присяги УНА, в Штабі Другої Бриґади було більше українських старшин, ніж німецьких, але під час вправ бракувало і одних, і других. Друга Бриґада, як і Перша, була озброєна легкою бортовою зброєю, протипанцерними ракетами та мінометами. Щоденні бойові і фізичні вправи тривали від 8 до 10 годин. Воякам, які пройшли такі вправи, нарікали на витрату часу, тільки часті алярми і налети зрушували цю монотонність.

Українська допоміжна поліція

Бриґада складалась з вояків різних військових частин, Червоної Армії, УВВ, “ГІВІ” та відділів української допоміжної поліції, про історію якої мало хто знає. Тому що в часі німецької окупації вона відіграла значущу ролю в охороні населення України, як і в організації антиокупаційного спротиву та участи в ньому, ми в цьому розділі розглянемо призабуті та мало кому відомі історичні факти з того часу.

Люди з похідних груп “Нахтіґаль” і “Ролянд”, були першими, що творили з членів ОУН і свідоміших людей, льокальні поліційні станиці і уряди. Ця перша влада, що скоро творилася по селах і містах, уміло вдержувала порядок і спокій на звільнених від большевиків землях України.

Українську поліцію в часі війни і по війні в комуністичному лексиконі трактовано як найбільших ворогів. Історики комуністичної України, за наказом, очорнювали всю поліцію, ОУН і УПА, як “зрадників і запроданців свого народу”. Сила цієї пропаґанди навіть на чужині знеохотила чи застрашила українських істориків шукати правди. Мабуть, тому не знаходимо в нашій історіографії нічого про цих людей, які відіграли таку важливу ролю в житті спільноти.

Першу, найбільш об’єктивну оцінку даного питання знаходимо в праці Т. Боровця “Армія без Держави”, де він говорить: “На особливе признання заслуговує українська поліція, що була під командою німецьких вахмайстрів. Цим людям дехто пробував закидати різні звинувачення за співпрацю з німцями. Всі ці обвинувачення недобросовісні. Якби українці не пішли до поліційної служби, то німці привезли б на їхнє місце різних чужинців і тоді місцеве населення України було б під подвійним чужим батогом”. [37]

Українська поліція під німецькою окупацією, за вийнятком деяких нечесних одиниць, стояла на дуже високому моральному рівні. Вона берегла населення від розгулу злочинних елементів, постійно всілякими маневрами обороняла життєві інтереси народу, а не окупанта. Вона робила, що могла, щоб саботувати грабіжницькі пляни натуропостачання. Ця поліція перестерегла тисячі молодих людей від виселення до Німеччини та від арешту Ґестапо. Майже вся українська поліція, що треба тут підкреслити, була в тісному контакті з українськими партизанами. Від української поліції партизани знали про всі експедиційно-репресивні анити партизанські пляни гітлерівців, і то щонайменше за день наперед. Це давало змогу партизанам своєчасно відійти в більш безпечне місце. Українська поліція — це найчутливіше вухо й око українських партизанів в адміністраційному апараті Коха. [38] Це око й вухо було потім знищене. За цими мало кому відомими людьми криється велика жертвенна праця, переслідування, муки, а навіть і смерть.

Більшість з них були членами ОУН, вони виконували небезпечну гру на тоненькій межі між життям і смертю. Хіба ж не вони, від Полісся до Карпат, були ініціяторами і творцями самооборонних відділів, з яких виросла УПА? Тільки для прикладу згадаймо про таких невмирущої слави командирів УПА, як курінний “Рен” — Василь Мізерний (колишній комендант української поліції в Сяноку, який закінчив офіцерську школу в Новому Санчі). Відомий широким колам курінний “Залізняк” — І. Шпонтак, який в квітні 1944 року перейшов з львівського комісаріяту до УПА з 20-ма українськими поліціянтами. [39]

Яку ролю в творенню УПА відіграли члени ОУН і поліція, також пише польський історик Щесняк: “На заклик ОУН(б), члени допоміжної поліції та члени інших формацій почали напливати до УПА. На заклик УПА українські націоналісти цілими відділами переходили в ліс. Наприклад, на Волині в кількох днях березня 1943 року в ряди УПА вступило 4 тисячі озброєних поліціянтів”. [40]

Вони вчили цивільних володіти зброєю та вишколювали партизан. В часі голоду весною 1942 року вони рятували людей, перепроваджуючи їх лісами, щоб німці не забрали їх випрошене зерно. Перші поліційні кадри Полісся і Волині були зародком збройного спротиву окупантам. Також небагато згадується, скільки їх впало жертвою в боях з большевицькими бандами, що грабували і вбивали мирне населення — часто в чужих уніформах.

Німці, здобуваючи Україну, дозволили зорганізувати, як допоміжні органи, Український Центральний Комітет та допоміжну українську поліцію, бо їм було потрібно місцевої допомоги.

Структурно поліція поділялася на міську і окружну, з тим самим призначенням, берегти — мости та зернові магазини, вдержувати міський порядок, а окружна виконувала це саме по селах. Української централі, як такої, не було в Галичині, кожне місто чи станиця підлягали безпосередньо своєму зверхникові — команді “Шутцполіції”. В Райхскомісаріяті “Україна” вся допоміжна українська поліція підлягала вермахтові. Якщо на тисячу мешканців було дозволено затруднити одного поліціянта, то на Україну припадало їх до 50 тисяч. Значить, більше трьох дивізій. Де вони, що з ними сталося? Ті, що перейшли вишкіл, ішли в підпілля. Поліційні школи постачали нових старшин, і так на очах німців виростала ворожа їм невидима сила, яку нелегко було зламати. Наприклад, у львівській поліційній школі інструктори-офіцери, відкрито виступали під час лекції проти Райху. Українська поліція також саботувала службу обов’язкової праці. [41]

Безперечно, що крім усіх позитивів, були випадки, коли деякі особи допускалися неправних чи ганебних вчинків, що є притаманне одиницям усіх народів. Також не можна сказати, що вся українська допоміжна поліція підлягала чи була контрольована однією партією чи організацією, бо, як твердить в своїй праці В. Косик “перехід української охоронної поліції на бік українського опору, розширив ряди збройних груп ОУН Мельника. В цих відділах на весні 1943 року було, мабуть, від 2.000 до 3.000 чоловік”. [42]

Українськими поліціянтами також називали людей різних національностей, що були забрані до німецької служби, і надіючись на ліпше трактування, реєструвалися новоприбраним ім’ям: “Українець з під Польщі”. Тому дуже часто їх незаконні вчинки ішли на рахунок українського народу. Щоб унеможливити добру працю поліції, перевдягнуті в її однострій провокатори грабували і вбивали мирне населення, створюючи тим самим недовір’я в народі та даючи окупантові причину на звірські кари. Кілька наведених прикладів вияснюють нам, чому українська поліція завжди була пострахом і загрозою для одного чи другого окупанта. За півстоліття полиці історичної літератури з цього питання і далі ще дуже порожні.

Питання коляборації

Щоб приховати свої криваві злочини в Україні, совєтська пропаґанда несправедливо оскаржувала українських націоналістів у коляборації з німцями. Ця пропаґанда відносно дуже скоро поширилася і на Заході. Коляборантське тавро було легко причепити бездержавній українській нації, якої ніхто не обстоював, і сама, не мала можливостей.

Коляборація, як елемент практичної політики існувала і далі існуватиме, вона стара, як світ, але треба відрізняти добровільну, від примусової. Цю методу і сьогодні використовує кожна держава, яка поневолює інший народ.

Німці, володіючи правом на життя і смерть на окупованих територіях, не потребували коляборантів, а радше працюючих мирних рабів — що також можна назвати коляборацією. Вправді, український націоналізм, а головно ОУН Бандери, був недвозначною небезпекою для німців, тому, вони переслідували і нищили його. Переважно у формі, засадничій, нацисти вбивали людей неприховане і публічно, однак, щодо членів ОУН існувала інша тактика. Для прикладу нехай послужить такий наказ: “Незаперечнo встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріяті (Україна), мета якого — створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і, після ґрунтовного допиту, таємно знищені як грабіжники”. [43]

Ще один документ, якого командофюрерові наказується знищити після прочитання: “Допити підтвердили, що ОУН Бандери спрямовує свої зусилля у новозайнятих околицях створити українську міліцію, призначити мерів і начальників міліції, знімати працівників, яких ОУН вважала неприйнятними, ставити на всі визначні пости довірених людей, вербувати нових членів”. [44] Таких документальних прикладів можна навести безліч, та це є зайвим, бо до тепер ще не спростовано, не доведено, що большевицька пропаґанда відносно українського націоналізму була сумнівною фальсифікацією.

Також дехто обвинувачує поліцію в коляборації з німцями та допомозі у винищуванні мирного населення. Як та коляборація виглядала, нехай, як приклад, послужить цей епізод: “В містечку Заболоття, Ратного повіту, ранньою весною 1943 року, старшина німецької поліції наказав станичному української поліції М. Карпаку допомогти йому в арештуванню жидівського населення. Коли станичний відмовився від участи, кажучи, що він не бачить жодної причини ув’язнювати невинних людей, німці забрали зброю, а всіх поліціянтів замкнули у своєму підвалі.

Для арештованих смерть була неминучою, тільки садистам було потрібно трошки часу для підготови масової акціє щоб всі околиці могли знати, як німці карають за непослух. Але тут сталося чудо: сусідня боївка УПА, з якою станиця співпрацювала, несподівано з’явилася ніччю, забрала зброю і ув’язнених та щедро винагородила гостей із «Нової Европи». Кілька літ пізніше, командир Іней не міг віджалувати втрати визначного вояка, старшини М. Корпуна-Берези, який згинув в бою з большевиками.” [45]

Якщо цей епізод можна назвати актом коляборації, то як тоді назвати антифашистське наставлення українських патріотів? Як було важко жити підпільникові під окупантом, свідчить ще один приклад. До станичного української поліції на Берестейщині приїхав німецький поліціянт арештувати його мешканця за приналежність до ОУН і УПА. По дорозі буря думок нуртувалась в голові станичного Микити: як вийти з безвихідного становища? Раптом бачить спокійного Павла на дорозі, що не знає ще про своє лихо. Коли вони зблизились, Микита рішучим голосом запитав прохожого: “Чи може бачили ви десь Павла Орленика?” Серце стало в горлі Павлові, зорієнтувашись в секунді часу, він кашлянув і обізвався сухим голосом: “Так, так, бачив, щойно пішов ген тією стежкою в поле”. Микита перекладає це німцям, і вони звертають на стежку в поле, а Павло — у ліс. (Зізнання свідка в архіві). Щоб зрозуміти цей епізод, людина мусить вжитися в тогочасні обставини і ситуацію цих двох людей, якими керували спільні українські інтереси.

Вороже ставлення німців до слов’ян, а особливо до українців, як було згадане вище, аж ніяк не вказує на німецьке бажання співпраці чи коляборації з народом, якого вони призначили на знищення. Так само переконливо історичні дослідження спростовують факти, щодо співдії з німцями у злочинах над жидівським населенням. Виявляється, навіть не всім німцям було дозволено брати участь в таких акціях. До цього були призначені окремі німецькі відділи.

Вхід до ґетто українській поліції був заборонений. Це право мала тільки “шутцполіція”, яка в більшості складалася з німців, а решта “фольксдойчерів” були польської, навіть російської та інших національностей.

Очевидці стверджують, що поліціянтів було вживано як сторожу, для супроводу жидів з поїздів до ґетто. Вони одержували по п’ять набоїв до кріса, за які мусіли звітувати. Німці дуже слідкували, щоб жиди не встановили жодного зв’язку з українцями, які могли б постачати зброю або сприяти втечі з ґетто.

Та помимо сильної охорони, українцям таки вдалося визволити багатьох жидів, деякі з них навіть включилися в загони УПА. Після війни поважне число цих утікачів зайняли високі становища в ізраїльській державі. На цю тему досить обширну статтю написав майор ізраїльської армії Іцак Левін в часописі “Ukrainian Toiler” (Торонто) під заголовком: “Жидівський клич за дружбу з українцями”. В цій статті з умілістю, розсудком та з правдивою об’єктивністю він описує невідрадні обставини українського і жидівського народів під німецькою окупацією. “Як українець, я перебув два роки в манастирі у Львові, Лужках і Уневі. В початках я був тільки звичайним робітником, в часі великих переслідувань я був як монах. На випадок арешту, розстріл грозив не тільки мені, а також усім монахам. Таке було німецьке розпорядження і такі вбивства були відомі”. Він далі описує про свій безмежний страх і за своє життя і за тих, що його переховували. Бо “за якунебудь поміч жидові німці без суду карали смертю”.

Левін з вдячністю згадує митрополита Шептицького, завдяки його допомозі, вдалося серед багатьох зберегти життя “15-ом жидівським сиротам, яких люди знайшли на вулицях і переховали в сиротинці в Уняві”. Про подібні ратункові історії, каже майор Левін, також розповідав львівський рабін д-р Кагане, який живе тепер з родиною в Ізраїлі. Під кінець, він закликає і просить жидів зрозуміти трагічне становище обох народів.

Є правдою, що жиди, згадуючи про минуле, не радо говорять про українську допомогу. Для всіх тих, що інкримінують українцям коляборацію з німцями, мабуть, найкращу відповідь дає сам Ґеббельс в своєму щоденнику: “Сьогодні я одержав інформації про ситуацію в Україні, які є справді сумні. Наш урядовець Лаппер визнає, що нашим урядовцям не вдалося намовити українських людей до кляборації з нами. Подається, що збір урожаю бідний. Ледве чи вистачить хліба прохарчувати армію. Про висилку харчів до Німеччини нема що думати”. [46] В іншому місці він робить свої висновки з політичної ситуації: “Моральний стан на Україні є дуже злий. Було б великою поміччю обіцяти селянам землю, але зараз то є неможливо. Українська інтеліґенція та інтелектуалісти не мають вибору — вони мусять нам коритись. Вони знають, що значить для них поворот комунізму. Вони мусять вибрати націонал-соціялізм як менше зло з цих двох”. [47]

Німці не були цікаві коляборувати з українцями, бо мали на меті їх знищити, а залишити тільки необхідну кількість робітників. Вони жили цими плянами ще до весни 1944 року. Кальтенбруннер сказав тоді, що “східні народи і більшість балканських і наддунайських народів через стерилізацію будуть знищені разом з їх провідною верствою”. [48]

Німецькі способи нищення українського населення вражали своєю дикістю. Наприклад, ґавляйтер Еріх Кох виганяв українців у свої мисливські терени і там їх вистрілював.

Під закидом приналежности до ОУН в Івано-Франківську розстріляно українського поліціянта Івана Долішного. Також тут, за переклад військового підручника з німецької мови на українську, розстріляно поліціянта Кузьмича. Треба також додати, що не тільки жиди носили опаску із звіздою Давида, але й українці зі східніх земель були змушені в Німеччині постійно носити на рукаві білу опаску з написом “ОСТ”. Яка ж може бути мова про співдію цих двох народів?

Невдовзі по війні, 1945 року Де Ґоль карав смертю французів за їхню коляборацію з німцями. Кілька років пізніше, приїхавши до Німеччини, він сам закликав німецькою мовою німців до співдружности, простив їм усі провини і доконані ними злочинства. Де є логіка, і хто тут є коляборантом? Чи міг він судити французьких громадян за дії, спрямовані на самозбереження, коли він сам зберігаючи життя вийшов на еміґрацію.

ІІІ

Нема сумніву, що інтересам своєї нації була підпорядкована діяльність і української поліції. Припускаємо, що тут у читача може виникнути питання: чому ж ця політична і патріотична еліта опинилася на бранденбурзьких пісках, а не в Чорному Лісі України? Коротко про це можна сказати ось, що. У процесах боротьби бездержавного народу виникають непередбачені потреби і вимоги, що часто вирішуються не провідниками, а просто людьми, яких змушують до цього конкретні обставини. Для українців під кінець війни ці обставини були унікальні. Ми знаємо, що кожна війна породжує сотні тисяч втікачів, тож і український народ не був вийнятком.

В хаотичному зламі могутньої німецької імперії, а водночас у зрості ще могутнішої совєтськоі, знеможені війнами і терором українці опинилися перед і ще більшою загрозою. Масами вони ішли в паніці, без мети й цілі, на Захід. Не здаючи собі справи, що з полишенням власного дому вони стали втікачами, іншою катеґорією людей. Крім громадських Комітетів та обезсиленої поліції, ніхто їм не допомагав і не охороняв. Доводилось чекати ще гіршого завтрішнього дня.

Під кінець 1944 року переповнена втікачами Німеччина закрила перед ними свою територію. На кордонах Чехо-Словаччини чекали великі натовпи народу з усіх земель України. Чим це могло закінчитися, невідомо. Та саме завдяки поліції, яка зробила спротив то з огляду на власну безпеку німці, пропустили поїзди з людьми далі на Захід. Ще один епізод вартий такої згадки. Як усім відомо, німці жорстоко знущалися над втікачами, яких забирали до праці. Найбільш принижуючою була дезинфекційна процедура: незважаючи на вік чи стать, заганяли всіх під зимний дезинфіційний душ. І знову ж таки, саме поліційна делеґація поїхала з протестним оскарженням на адреси “Арбайтсамтів”, до всіх більших міст, де перебували наші люди. Навіть звироднілі німецькі урядовці були засоромлені такою поведінкою своїх колеґ та обіцяли, що більше того не повториться.

Є чимало підстав уважати, що німці залюбки сіяли ворожнечу між поляками і українцями, щоб успішніше нищити одних і других. Весною 1944 року, коли в підкарпатській смузі більшість української поліції пішла в партизанку, німці для покарання народу плянували використати польську поліцію. Зновже, під кінець 1944 року, коли українські поліційні відділи прийшли на Захід, то від Нового Санча до Кракова майже все польське населення зникло, бо німці пустили чутку, що приїжджають українські “ґранатові сотні”, щоб різати поляків. Чого німці не сподівались, що по короткім часі одні і другі будуть їх спільно бити.

Тож найперша причина, чому вся поліція не пішла в підпілля, є зрозуміла і виправдана. Партизанка потребувала молодих і здорових людей, тоді як майже всі старшини і підстаршини поліції були колишніми ветеранами визвольних змагань, Першої світової війни. Хоч вони мали військовий досвід і знання, але були в них вже і свої родини, які також під тиском фронту виїжджали з ними все далі на захід — ніхто не думав тоді, що доведеться залишати рідні землі. Сумніву в поразці Німеччини вже не було, проте ніхто й гадки не мав, що альянти віддадуть Москві не тільки Україну, але й половину Европи.

Поляки запевняли втікачів, що Англія не дозволить большевикам навіть наблизитися до польських земель, тому вони можуть перебути тут критичний час. Слухаючи таких порад, люди хотіли вірити, що скоро повернуться до своїх домівок. Тим часом не бракувало випадків, що у фронтовій смузі впійманих українських хлопців польова жандармерія безпардонно ставила з “панцерфаустами” в яму, прирікаючи на зустріч з совєтськими танками.

Таке дуже поверхове і коротке пояснення щодо частинного складу Другої Бриґади говорить нам, хто саме були ці люди та чому вони тут опинилися. Вони й самі себе запитували, яка доля їх чекає, хоч кожний зокрема знав, що весело їм не буде.

Холодні зимові дні бранденбурзької низини були дошкульно пригноблюючі і сумні. Із східної сторони Бранденбурґу знаходився глибокий канал Гафе, а приблизно за 18 кілометрів на захід — велика ріка Ельба. Із стратегічного погляду це місце було ідеальне для оборони, хоч також могло бути легко оточене ворогом, якщо б він знав цей терен. Перетяти всі шляхи, що ведуть до міста, поставити заставу вздовж каналу — і вже з міста ніхто не зможе вийти, бо не відважиться йти через трясовиння і мокляки відкритим полем західної сторони, де грозить неминуча смерть. Всі шляхи, включно із залізничним, що вели до міста, були збудовані з високих насипів спаленого жужеля, змішаного з каменем, і виглядали як довгі чорні горби, котрі пізніше були найкращою обороною від ворожих кулеметів.

Найближче положений до ріки Ельби і західного фронту, Бранденбурґ став прибіжещем для цивільних втікачів і збірним осередком для вояцтва. У всіх було одне бажання, чим скоріше попасти в зону альянтських військ — подальше східнього фронту. Як такі подорожі відбувалися, розповідає в свойому спомині вояк Другої Дивізії вістун 3-ої сотні, 2-го куреня В. Химера:

“Прага — Чехи. Тут був збірний пункт наших частин. Це є величаве чудове місто і ми перебували в ньому майже місяць. Тут ми трохи відпочили. На початку березня 1945 року, прийшов наказ — здати нашу всю «транспортацію», якою ми добилися до Праги, а це були вози, мотоциклі а то навіть і ровери.

Наша сотня, під командою сот. Николина, прибула на залізничну станцію, де вже на нас чекали товарові вагони. До нас незабром долучились і інші, разом коло чотирьох сотень стрільців та командирів. Потяг рушив, ніхто з нас не знав, куди і, де нас везуть. Сама подорож, також не була дуже весела. Раз тому, що була зима, а друге, бо залізниця і наш транспорт, був постійно під налетами альянтських літаків, і вони часто нас обстрілювали з бортової зброї. Далі то ми вже подорожували ночами, а днями стояли заховані в тупіках й нетерпеливо чекали вечора.

Найгірше, нам дошкулював холод, хоч у вагонах були круглі печі і тим що були близько, то їм було тепло, а тим що далі, то ті бідолахи добре таки перемерзли. Ця подорож, у холоді а часом у голоді тягнулась десь три тижні, аж поки з трудом добились в околицю Бранденбурґа — Німеччина. Прибувши, німці зараз-же стали нами опікуватися, вода холодна, а на дворі ще зима. Після такого брискливого «купеля», як виявилось пізніше на привелику радість, всі нами «виплекані приятелі», аж до останнього, пішли на «гіммельс-команду».

Ми заквартирували у великій школі місточка Бріллов, поверхові ліжка були чисті, а наш кухар — вістун Чубатий, заходився варити картоплянну зупу. Звичайно, ходили чутки, що нас мають приділити до пожежної сторожі, знов інші ніби до 1-ої Дивізії. Та ніхто не був певний, що буде завтра.

Околиця Бранденбурґа, де нас гонили на щоденні вправи, була піскувата, то зараз по впрвах, було вже нам що чистити. А найгірше, то був наш «наглядач» — майор Ціприк, кождого дня проїжджаючи конем біля нас, він дивився і напевно думав, яка то вже користь буде з нас для його «Райху»? Його кінь в диво був дуже мудрий, коли ходив поміж нас, а ми робили «гінлєґен» то він навіть нікого не зачепив.

Одного ранку, — наказ до апелю, стоїмо і нетерпляче ждемо що буде далі. Чекати довго не прийшлося, бо німці дали наказ, — здати зброю! Нас якби хто приголомшив. Це був великій для нас удар, бо що стрілець вартий без зброї? Виходу іншого не було, то був наказ «зверхника», а ще й у його державі.

Пройшов тиждень, знову наказ — збірка, тим разом на наше привелике диво — новий виряд, від ніг до голови, а разом і зброя. Наші очі засвітилися і голови піднялись, як кожний брав свою видачу. Тепер, ново-обмундировані, в повному виряді, ми знову почали новий вишкіл”. [49]

Дальше, він зворушливо описує про день присяги і про різні щоденні події, аж до виходу на фронт. Про вуличні бої і його остатні дні війни, про що буде мова в іншому розділі.

Воякам не треба було бути стратегами, щоб зрозуміти, чого вони тут і які їхні завдання. Єдине запитання: хто прийде скоріше? До Берліну якихось 55-60 кілометрів, до Ельби — 18 кілометрів, може більше, віддаль до фронтів майже однакова, але дороги до них різні, дуже різні. Кому призначено дійти до наміченої мети?

Альянти все ще не бомбили міста, але часті алярми, переважно вночі, не давали спокою. Бриґада не мала жодних зв’язків з українським світом, а вістки від новоприбулих вояків та цивільних були такі різні і фантастичні, що годі було в них повірити. “Альянти ідуть тільки до Ельби”. “Неправда, — говорили інші, — вони ніколи не віддадуть Москві Берліна”. Потішаючим фактом було те, що довжелезні колони цивільних і війська без перерви тягнулися до Бранденбурґу й далі, а це означало, що альянти є близько. Вістка про творення УНК і УНА оживила цілий табір: Захід дасть нам модерну зброю — ми ідемо додому. Надії щоденно зростали, а віра тримала всіх при життю.

В архіві Другої Дивізії знаходиться частина щоденника невідомого автора, в якому згадується багато відомих імен зі складу Дивізії та місцевостей, де вона квартирувала, так що можна вірити в автентичність згадуваних там фактів. Між іншим, знаходимо тут дуже цікаву одну записку. Автор записки твердить, що 7 або 8 березня 1945 року, в часі перегляду Другої Бриґади, несподівано у великому супроводі з’явився сам Гіммлер, який в короткому слові сказав до вояків: “Українці, ви скоро будете мати свою власну армію і повернетесь на свою батькіщину”. Така правдоподібність є можлива бо він часто перебував у Бранденбурґу, поблизу Берліну, а Бранденбурґ довгий час не був об’єктом альянтських налетів. Другою правдою є, те що Гіммлер найдокладніше знав про всі заходи щодо створення УНК і УНА і саме він міг дати остаточний дозвіл на їх створення.

Невдовзі вчорашні чутки реалізувалися: створено УНК і проголошено формування УНА. В людях пробудилося життя, очевидці згадують, що навіть хронічні песимісти повеселішали. Для всієї Другої бриґади день 2 квітня був величавим святом. В чистих одностроях вояки збирались сотнями на великій площі вправ під лісом. По короткому часі вийшов гість із штабу — генерал О. Вишневський в асисті старшин і став перед прямими лавами вояків Бриґади. Службовий старшина, поручник Цибик, зголосив майорові Пітулеєві стан Бриґади: 3.400 присутніх готові до наказу. По звіті майора Пітулея, генерал Вишневський, привітавши всіх теплими словами, заявив: “Від сьогодні, зараз по присязі, ви офіційно стаєте вояками Другої Бриґади Другої Дивізії Української Національної Армії під командою генерала Петра Дяченка та головнокомандуючого УНА ген. поручника Павла Шандрука”.

Процедура присяги відбулася так само, як у Першій Бриґаді, за тим лише вийнятком, що була відсутня Капеля бандуристів і не виявилося часу для спільного обіду. Але могутній голос національного Гимну з тисяч молодих грудей, який відбився гомоном у чужому лісі, насичував вояків духовим харчем, якого жодний хліб не може заступити.

В цих двох вільних від зайнять днях вояки пришивали нові тризуби, а більш зарадні зуміли вже навіть роздобути пагони. Німецькі старшини не перешкоджали ні в чому, а навіть були дуже помічні в заготівлі цілого комплексу різних речей.

Склад і старшинський розподіл в Бриґаді, через брак інформацій, неможливо докладніше окреслити. Та все ж таки варто назвати хоч тих, яких пам’ятають ще живі свідки. Переважно легше є відповісти ранґу і прізвище, але не перше ім’я. Щоб не зробити помилки чи кривди комусь, хто був де приділений і яку виконував функцію, ми подамо тільки імена старшин чи підстаршин, як ми отримали їх від людей. Командир Бриґади майор В. Пітулей, полк. Глушко, полк. Тарас Банах, майор Мандзенко, майор Миколин, сотник Торбич, сотник Федак, сотник Цегельський, поручник Цибик, сотник Ю. Кононів, сотник Григорійчук, сотник Боднарчук, сотник З. Стефанів, поручник Бойчук, поручник Сов’яковський, поручник Ярмолюк, булавні: Дмитраш, Данильців, Ґалярник, ст. десятник М. Водославський. З гідно з твердженням свідків, цей список є тільки фраґментом старшинського корпусу, якого, мабуть, ніколи не можна буде уточнити.

Пересічний вік вояцтва Бриґади становив приблизно 25 літ; старшини були значно старші, більшість з них були колишні ветерани української чи польської армії. Психічний стан вояків Бриґади був далекий від ідеального: безліч пережитих змін в такому короткому часі, емоційні зворушення, безумовно, робили свої наслідки. Тяжко було повірити, що деякі сотні цієї Бриґади два місяці тому, в січні, билися з наступаючими большевиками в околицях Нового Санча на Україні, а зараз, хоч уже в своїй армії, та все ж далеко від рідної землі, серед чужих людей, чекають, що принесе їм завтра.

Тим часом щоденні зайняття та вправи заповнювали час вояцтва, яке систематично пристосовувалося до обставин ненормального стану. Коли брати під увагу спроможність і боєздатність армії, то, крім ідейно-патріотичного наставлення вояків, відчувася великий брак виряду і харчів. Бриґада, що складалася майже з чотирьох тисяч вояків, була, відносно доброю силою. Дошкульно відчувався брак старшин і підстаршин, з яких більша половина була людьми старшого віку. Один німецький лікар і три санітари — оце вся медична опіка, з якої нікому не було багато користі. Харчування було жалюгідним: один кусень чорного, помішаного з дерев’яним трачинням, хліба, кусок марґарини та раз на день зупа, якщо її можна було так назвати.

Засобів транспорту, крім власних ніг, вже не було ніякого. Напів зужита легка зброя часто не діяла справно. Санітарні та гіґієнічні обставини залежали від спроможности і зарадности вояка — чи міг він, наприклад, самостійно дістати мило і воду.

Ось так виглядала дійність Бриґади, яка в кожній хвилині мала б вступити в бій із добре озброєною та випосаженою армією. Клопоту не буде, якщо вона прийде із заходу, білих сорочок і рушників ще вистачить, але що буде, як вона прийде зі сходу? Дуже влучно схарактеризував це становище один вояк зі Львова в своєму щоденнику: “Біда тут, брате, про яку навіть тяжко розказати. Для рятунку чи розваги нема що тут робити, але є ще свої хлопці, гріє сонце, є ще віра і надія, що я таки буду жити”. Виглядало, що то вже остання зупинка Бриґади, як рівнож і місце вічного спочинку для багатьох її вояків.

IV

Щоб говорити про цілу Другу Дивізію, мусимо знову повернутися до Першої Бриґади. Елемент, гідний уваги, що обидві бриґади, які творили Другу Дивізію, були настільки віддалені одна від одної, що за весь час свого існування ні разу не зустрічались, разом не мали вишколу, разом не брали участи в боях, і навіть не мали спільної програми. Мабуть, це і є причиною, що Перша Бриґада часто називає себе Другою Дивізією. І то не диво, бо через раптово зростаючі зміни годі було дістати точну інформацію, багато вояків Першої Дивізії не знали про існування Другої Дивізії й навпаки. Так само було з обома бриґадами.

Як вже було згадано раніше, Перша Бриґада під командою полковника Дяченка, що квартирувала в Німеку, маючи добрий контакт з головним штабом, була краще озброєна та під кожним оглядом була значніше виряджена. Одначе для її повної спроможности було потрібне ще доповнення, як в людях так і матеріялі, на що вже не вистачало часу, бо фронтова лінія з кожним днем наближалася.

Щоб відтягнути з фронту Другу Дивізію дальше в запілля, генерал Шандрук з д-ром Арльтом, 4 квітня, відвідали в Цітав головнокомандуючого військами Середньої Німеччини фельдмаршала Шейрнера з проханням включити її до своїх сил та допомогти їй в осягненні необхідного устаткування. За дорученням фельдмаршала Шейрнера, який прийняв делеґацію ввічливо, генерал Шандрук зустрівся з генералом Г. фон Штравхіцом, який не тільки дав свою згоду прийняти цілу Другу Дивізію, а також негайно приділив нові касарні, куди Дивізія повинна була переїхати за п’ять днів. Про це замітка в споминах генерала Шандрука, де він каже: “В останній зустрічі з полковником Дяченком я дав йому довірочні інструкції, щоб за всяку ціну не дати втягнути Дивізію на фронт і шукати відповідної нагоди контакту з альянтами, або просто маршувати на Захід”. “Я не знав, що то буде так важко, — каже далі Шандрук, — але в хаосі може часом вдатися”. [50]

Справді, що Бриґаду до тижня було перевезено, але не до нових касарень, а на фронт. Чому не перевезено і Другу Бриґаду, і хто мав децидуючий голос в цих рішеннях, генерал Шандрук про це не згадує. Правдоподібно, йому було відомо, що Другу Бриґаду було призначено на оборонну залогу Бранденбурґу.

Що сталося дальше? Мабуть ніхто не знає краще, як її командир, генерал Дяченко, що описує в своєму короткому нарисі, який можна назвати історичним спомином. Нижче подаємо, без змін, зміст копії з ориґіналу, яку передала дружина генерала, пані Олена Дяченко, майорові В. Гладичові.

(Цей спомин, мабуть, в ориґіналі, також був надрукований у “Вістях Комбатанта”).