Ти чуєш, Марго?..

1

Осьомій ранку в одному звичай­ному помешканні пролунав несамовитий жіночий вереск. Тато перелякано підхопився з ліжка, однак молодший син зі свого ліжечка заспокоїв його: — Не пелезивай, тату, це мама знову стала на ваги! Водночас із ванни заторохтіло:

— Господи! Як мені все це набридло! Я — нещасна жінка! Я — мати-героїня! Хочу бути старою дівкою! Хочу сидіти собі в своїй хаті, у своєму ліжечку, пити каву і читати детективи! І щоб мене ні­і-хто не чіпав! А тут ці діти сидять на голові! Ці три п’явки! Не дають дихати! Господи! За що мені такі тортури!

Тим часом у квартирі все поволі за­ворушилося.

— Ма! Шо їсти?

— Як шо їсти? Там каша була вівсяна від учора!

— Вже нема!

— Як нема?! Господи! Ну шо це таке! Ці діти, як ті хробаки: хрум, хрум, хрум! Усе поїдають, усе пожирають! Оце мені нема чого робити, як за п’ять хвилин до виходу з дому варити вам кашу!

— Ма! Я не хочу в садочок!

— Я теж не хочу в свій садочок! Запам’ятай, синочку, в цьому житті не­має слова «хочу», є лише слово «треба»! Зрозумів?

— Мамочко, а де моя краватка?

— Таточку, твоя краватка там, де вона має бути!

Мамочка, ледь-ледь застібуючи ґу­дзики піджака на грудях, стала особли­во агресивною:

— Ну ти подиви. Ця хімчистка вже зовсім споганилася! Все збігається після неї.

— Мамусю, може справа не в хім­чистці? — спробував пожартувати тато.

Мамуся ще більше оскаженіла. Три­маючись за свої верхні округлості, вона зарепетувала:

— Ну й що? Ну то й що? Що ти на мене дивишся? Ну що я можу зробити, що воно росте, як на дріжджах! Якби я тобі не народила і не вигодувала оцим місцем трьох дітей, то була б стрункою, як билиночка. А ці діти… Господи, хіба це діти? Це ж п’явки! Вони п’ють мою кров, п’ють, п’ють… Тату, сьогодні твоя черга вести малого в садок! Мої нерви вже не витримують! Все, я побігла! Па!

Вона забігла в ліфт, натисла на ґу­дзик і тут відчула, що зачепила портфе­лем колготки. Закотивши очі під лоба, вона просто вилаялася. Довго і смачно. Щоправда, подумки. Проте, здається, трохи відлягло.

Заходячи в автобус, а потім у метро, вона про себе бубоніла: хоч би не зустрі­ти когось із знайомих, щоб не бачили її без макіяжу, хоч би не зустріти когось із знайомих, хоч би не зустріти, хоч би… Слава богу, здається, не зустріла.

Її все навколо дратувало. Водночас вона заздрила всім і всьому на світі. Вона заздрила людям, які в метро чи­тали газети і детективи, бо після купи паперів на роботі друковані літери ви­кликали в неї алергію. Вона заздрила тим, хто не мав проблем із верхніми ґудзиками піджаків. Вона заздрила ри­балкам, які могли собі дозволити роз­кіш годинами висиджувати на крижині. Вона заздрила дітям, які могли на по­вний рот сміятися, не боячись, що хтось помітить пломби на їхніх зубах. Вона заздрила стінам Києво-Печерського монастиря, які могли століттями незво­рушно дивитися у воду, роздумуючи про вічне і духовне. Вона заздрила поїздам метро, яким не треба було думати про те, куди їхати і з якою швидкістю.

Робочий день почався не найкраще. Кабінет викликав огиду. Дірка на кол­готах заважала зосередитися на роботі. Раптовий телефонний дзвінок пронизав від кінчиків волосся до кінчиків нігтів на ногах. Господи, треба зробити педі­кюр!

— (Що за сволота турбує вже споза­ранку?) Алло, слухаю! Доброго ранку! Іду!

Шеф знахабнів. Зараз скаже, що в нього дві новини, одна хороша, а дру­га — сама знаю яка… І запряже…

— Ну що, Марго, піджачок збігся піс­ля хімчистки? — замість привітання по­жартував шеф.

— Дуже смішно!

— Так і тримай! До речі, в мене дві новини: одна хороша, а друга… ну, сама знаєш яка… З якої починати?

— Із самазнаєшякої.

— До нас приходять ділові партнери. Треба зробити проектик. Такий собі аку­ратненький, елегантненький малень­кий проектик. Ти зрозулеська, що я маю на увазі?

— Конешно.

— Не конешно, а єс оф кос, шефе.

— Єс оф кос, шефе.

— Проектик має бути о четвертій. Ясно?

— Єс, сер.

— І щоб о четвертій верхні ґудзички на піджачку і на блюзечці були розстеб­нуті.

— Ну досить, досить уже…

— На десерт новина: маєш колегу у свій кабінет.

— Мужчина?

— Мужчина.

— Ви попередили, що я мати-героїня і чоловіконенависниця?

— Можеш не переживати: чіплятися не буде: одружений, жона-модель, ноги від шиї, синочок-вундеркіндик, тобто повний джентельменський набір.

— Чекайте, а на яку це він посаду йде?

Шеф промовчав.

— Ні, ви цього не зробите!

— Зроблю, Марго, зроблю.

— Я пашу 10 років, а йому відразу заввіділом на тарілочці з золотою кайо­мочкою!

— Ти ж знаєш, це не від мене…

— Та чхати я хотіла від кого!

Марго влетіла до свого кабінету. У ніс ударив запах «давідова». За сусіднім столом сидів мужчина із екстравагант­ною зовнішністю, з волоссям, зібраним на потилиці хвостиком… (Ненавиджу!) Але довелося знайомитися. Він, виявля­ється, Андибер. Чогось більш ідіотського вигадати важко.

Марго сіла за комп’ютер і почала ви­творювати мистецький шедевр під на­звою «Проектик».

Марго вийшла з роботи, почуваю­чись вичавленим лимоном. Погляну­ла вгору. Повний місяць. Усе ясно — звідкіля агресія і неспокій. Захотілося повногрудо, аж на всю вулицю завити на місяць: «Ау-у-у-у!» «Ау-у-у!». Поряд хтось запіпікав. Якась «антилопа гну випуску 1940 року». Відчинилися двер­цята. «Невже ця нахабна пика думає, що я сяду до нього в машину?!» Думає. З огидою згадавши переповнене метро, вона сіла в машину зі словами: «Тільки ні слова!» Андибер кивнув і гонорово ви­конав свою обіцянку.

Вибираючись із машини з усіма сво­їми торбами і клунками, вона почула вслід: «До завтра, моя королево!». Марго на мить спинилася і відчула, як її мізки щось ошпарило. Однак вона не оберну­лася, а попливла до під’їзду.

Увечері всі удома запримітили, що їхня мамуся була підозріло тихенькою. Вона тихо зготувала вечерю. Тихо пе­ремила посуд. Тихо запустила пральну машину, тихо вийняла з неї білизну, тихо розвісила на балконі, тихо при­йняла ванну. Всі про всяк випадок теж поводилися тихо і чемно. Хто його зна’, що це означає.

Ніхто не бачив, як вона прискіпливо розглядала себе в дзеркалі.

Вона із здивуванням відзначила для себе, що ду-у-же давно не розгля­дала себе в дзеркалі. Не те, щоб зовсім не дивилася в дзеркало, а саме не роз­глядала. Брівки підрівняти, пушок над губкою повисмикувати, пошкро­бати скрабом шкіру, заштукатури­ти березневі веснянки, підмалювати губки — це все робилося регулярно й автоматично. А щоб розглядати себе… Ні. Ніколи.

Господи, що це означає?… Це що: іронія? сарказм? комплімент? Що таке «Моя королево»? Це щось означає? Щоб ти сказився!

Моє обличчя… Моє обличчя дивне. Воно мені незнайоме. Я не впізнаю це обличчя. Ану розгляну очі. Око. Цікаво, а якого воно кольору. Бачу якусь воду, річка це чи що? Вода прозора, вода ледь-ледь струменить, розчісує якісь річкові рослинки, водорості, бульбашки, комашки, рибки…. Хлюп-хлюп… буль­буль…. плюсь-плюсь…

— Ма! Туалетний папір кінчився!

— Візьми серветки на поличці!

А ніс? Дай-но гляну на тебе, мій хо­роший хлопчику! Ану-ну! Повернися бо­ком! Ну, будь ласка. О! Ти диви, який ти! Хоч викарбовуй на монеті.

— Ма, шо ти робиш?

— Нічого.

— Зовсім нічого?

— Чи можу я побути дві хвилини на­одинці?

— Можеш!

Так, а далі справи гірші. А може, не все так погано? Що це? Купальщиця Ре­нуара?

Живіт… Животик… Жінка без живо­та, що квітка без запаху… Лоно… Про­дірявлений глобус, помережаний річка­ми й горами…

Господи, де вихід звідсіля? І що це за кімнатка Карлсона, що живе на даху? І не одна. Боже, який бедлам! Чайни­ки з ідилічною картинкою селянського життя: хатка з мальвами, дворик із мо­ріжком, курки, півники, індики, песик, корівка… Золотий пінцет… Чоловічі краватки на дверях. Цікаво, що за чоло­вік їх носить: на них африканська сава­на — жовті трави, зебри, леви; тропіки з ліанами і величезними метеликами; пустеля з верблюжими колючками… Мисливський ніж… роги оленя замість люстри чи це канделябри… якісь шов­кові штори… картинка на столі в зо­лоченій рамці, на ній щось написано… Що на ній написано?… Аз єсмь жизнь… Морський бінокль… Жіночі проклад­ки — рожеві й ароматні, як пелюстки троянди… А ось і троянда засушена, чор­но-бордова троянда… Маслини, чорні маслини… Дай з’їм одну…Холодна мас­линка в роті… Це так приємно… Боже, який безлад… Під ногами якісь ноти… Сто років не грала… Я щось шукаю… Я щось повинна знайти… Конче… Госпо­ди, як тут щось можна знайти… В цьо­му хаосі… Ось засушена бджола в паву­тинні… Ось намисто, коралі, справжні коралі з дукатом…. Розсипалося… Як прикро… А ось моя діамантова сереж­ка, що я її загубила, коли була вагітною Андрійком… Добре, що знайшлася, але зараз не вона мені потрібна… А що ж? Що я шукаю? Боже, хіба можна тут щось знайти? Якісь шматки матерії, шовки турецькії, китайка, оксамит… Ой! Усе попливло, закружляло… Шовки-окса­мити обплутали руки, ноги… Оливка­ми напханий рот… Цокання копит, ір­жання… Різкий запах кінського поту… Свист нагайки… Ой полем, полем кили­їмським, битим шляхом ординським… Рубець через плече… Від шаблі? Облич­чя не видно… Не можу розгледіти — дим очі застилає. По жилах потекла лава… Знайоме відчуття…

— Мамо рідна! — Вона підхопилася з ліжка. — Що я скажу чоловікові! Тьфу! Та це тільки сон! Куди ніч, туди й сон!

Однак заснути їй не вдалося. Сон як рукою зняло. З нею щось сталося. Вона немов уперше з’явилася на світ.

Хотілося чогось яскравого, екзотично­го, незвичайного. Насолодилася ванною із сіллю. Вдягла свій китайський халат з драконом. Намастила нігті криваво­червоним лаком. Зварила кави з карда­моном і випила впереміж із маленькими ковточками крижаної води. Замісила тісто і накрутила різних химерних пун­диків (хробаки сьогодні не зголодніють). Готуючи рис з овочами, напхала туди доста спецій — каррі, імбиру, чорного перцю, коріандру. Присіла у вітальні на диван.

Першим устав Максим — найстар­шенький. Трохи накульгуючи він, як завжди, безшумно снував квартирою, щоб нікого не розбудити. Зайшов до ві­тальні і здивувався, побачивши там маму. Марго, немов уперше в житті, розглядала Максима. Довготелесий, тонкокостий, хворобливий підліток з материнським виразом очей — він єди­ний у цьому світі ставився до неї по­материнськи, намагаючись її оборонити від різних проблем, передусім побуто­вих.

— Привіт, мамусю! А що ти тут ро­биш?

— Привіт, синку. Нічого, так, щось не спиться…

Він хотів був вийти, однак не втри­мався і сказав:

— Ти така гарна, ма.

Марго усміхнулася. Він часто гово­рить їй це. А зараз, цього ранку, їй осо­бливо хотілося це почути. Бідний мій хлопчику! Як тяжко ти мені дався — ми з тобою стояли одною ногою на тому сві­ті. Але вижили.

— Зробити тобі каву? — лагідно спи­тав Максим.

— А тобі?

І вони тихенько засміялися.

Двері «хлопчачої» з шумом розчинилися, вдарившись об стінку. Це проки­нувся середній син Марго — агресивний, нахабнуватий, напрочуд вродливий і самовпевнений Сергій. Якщо він уста­вав — ніхто вже не мав права спати. Він наче навмисно гупав дверима, брязкав посудом на кухні, голосно розмовляв. Він теж здивувався, побачивши маму о цій порі в китайському халаті на дивані у вітальні. Однак нічого не спитав.

— Ходімо побігаємо! — запропонував він матері.

— Сьогодні ні.

Сергій скочив до Марго, міцно обхо­пив за шию і повалив на диван. Вона за­репетувала:

— Та йди зі своїми телячими ніжнос­тями!

— Ну, я пішов!

І за ним голосно гупнули вхідні две­рі. Однак через дві секунди він повер­нувся.

— Ма, шо з тобою?

Майже водночас з’явилися «близню­ки». Так Марго називала свого чолові­ка і найменшого сина. Обидва Андрій­ки, схожі один на одного, як дві краплі води, стояли в дверях, сонні, розпатлані, з волоссям кольору соломи, в однакових піжамках з ведмедиками, в однакових капцях-собачках. Це було так зворуш­ливо!

Вона розглядала усіх з ніжністю і здивуванням. Мої мужчинки, — думала вона. Мої дітки…

Прийшовши на роботу, вона побачи­ла на столі червону троянду. Взявши її в руки, вона помітила, що її колір абсо­лютно такий самий, як колір її нігтів. І її це аніскільки не здивувало. Поглянула на нового колегу і спитала:

— У вас випадково немає на плечі рубця?

Він, здається, теж не здивувався.

— Є.

— А від чого?

— Від яничарської шаблі, — пожар­тував дуже правдоподібно.

Нарада в шефа була довгою і нуд­ною. Всі терпляче й уважно слухали шефа, адже в нього сьогодні деньнаро­дження. Марго дивилася на абсолютно лису блискучу голову шефа, і в її голо­ві роїлися непристойні думки. Кажуть, що його коханка — референтка Лесь­ка — любить облизувати цю бездоганно рівну площину. Фе, яка гидота! Що це мені сьогодні лізе в голову. Так, так, що він каже? Ага, зосередитися на роботі з клієнтами. Скільки можна пережовува­ти те саме! Бездоганно дзеркальна по­верхня. Як це йому вдалося? Ні, це йому просто пофортунило. Дуже сексуальна лисина. Тьфу! Та що це зі мною? Якась напасть! Спокійно… Спокійно… Робота з клієнтами — на першому плані. Ясно. Кажуть, він робить манікюр і педікюр. Може, він і брівки вищипує? Ану-ну-ну! Ближче, ближче підійди! Так і є. Ви­щипує. А Леська, до речі, не вищипує. Принципово. Принципово не кладе ма­кіяж. Каже, що вродливу покохати — раз плюнути, а от нехай її занедбану люблять. Ось так. І люблять. От молод­чина. Чим же вона їх бере? Натурою, тобто природністю. Природою. Щось у цьому є. Міло, ану повернися до мене личком! Для візажиста — табула раса. За що її люблять? Що ж у ній такого? Наче й нічого особливого. Але це «наче» оманливе. Вона особлива. А я? Он як на неї дивиться Свєточка. Повна проти­лежність: сауна, тренажерний зал, ма­саж, візаж, манікюр і — байдужість чо­ловіків. «I am Barby-girl!» — це про неї. А я? Хто я?

Здається, нарада скінчилася. Мані­кюрні жіночі пальчики почали активно нарізати скибки, намащувати їх маслом, ікорочкою, викладати шматочки лимон­чика, апельсинчика, ковбаски, сирочка, прикрашати «канапочки» зеленню і тер­тим вареним яєчком, розкладати одно­разові тарілочки, виделочки і чарочки. А це що? А це зелені оливки і чорні мас­линки (?!).

— З яких це пір у нас на святковому столі оливки і маслинки?

— Андибер приніс.

Андибер приніс… Марго замружила очі і пригадала свій напханий оливка­ми й маслинами рот і здригнулася.

— Ну як тобі, Марго, співкабінетник?

— Для сєльской мєстності сайдьот…

— Ну, не скажи! Він справжній муж­чина, — дала свою оцінку Леська.

— Він такий сексуальний, — обізва­лася й Свєточка.

«Хвесько Ганжа Андибер!» — подума­ла Марго, — але вголос проказала:

— Свєта, ну так візьмися за нього!

— Ти мені його віддаєш? — засвіти­лася вона білозубою усмішкою.

— Ти ж знаєш, я нє по етім дєлам…

— Признаюся чесно, — довірливо по­чала Свєточка, — я собі вчора розклала карти і бачу: принц на білому коні...

— Тобто Андибер на червоній «Хон­ді»... — засміялася Леська.

— Не перебивай! Так от: козирний король ліг на козирну даму. Але масть різна — чорна і червона. Не моя масть. Дама чорна. Трефова. А король — буб­новий. Як Андибер.

— Як же вони обоє можуть бути ко­зирними? — поцікавилася Леська.

— Ну, це фігурально. Круті, значить. Так от: бачу масть у дами не моя. Див­люся — ніби Марго. Так я і подумала...

— Та йди... — лайнулася Марго.

— Ні, ти слухай, слухай. Далека до­рога обом і приємна несподіванка. А далі трефовій любовні клопоти. А коро­лю — сльози.

— Пророчиця ти наша... — нервово засміялася Марго, згадавши рубець від нагайки на чоловічому плечі і повний рот маслин.

Шефове деньнародження відбува­лося лише для «свити». Все було дуже пристойно, за роками відлагодженим планом. Спершу виступила партія ро­мантиків і підлабузників. Пролунало Свєточкине ритуальне голосіння з до­сить ефектним закочуванням очей під лоба: «Ми Вас так любимо, так любимо!.. Не покидайте нас ніколи!.. Хай Вам Бог дає здоров’ячко... Підкиньте нам на зарплату...». Потім Спиридоненковий цап’ячий тенор завібрував, розхитуючи і без того розхитану нервову систему тих, хто мав більш-менш пристойний музич­ний слух: «Мно-о-о-гая лі-і-і-та!». Далі, коли шеф уже добряче хильнув, вступив хор скептиків і фаворитів. Леська ви­голосила тоном строгої цноти, однак за змістом досить двозначний тост, завер­шуючи його фразою «За стійкість у на­ших лавах!», від чого шефова лисинка від задоволення почервоніла і вкрилася крапельками поту. Марго теж сказала тост, перефразовуючи відомого історич­ного діяча минулого: «Найпаскудніше, що може бути в нашому колективі, — це наш шеф, однак людство ще досі не мало нічого кращого». Шеф галантно поцілував їй ручку.

Тобто все розгорталося за сценарієм. Однак у переломний момент, який ві­щував плавний перехід до словесних ор­гій, до кабінету шефа зайшов Андибер. Німа сцена.

У нього був такий вигляд, наче він проскакав на коні чверть України, щоб втрапити на шефове деньнародження, порубавши по дорозі десяток турків, і тепер, смертельно втомлений, але за­доволений від того, що таки встиг, не в змозі впоратися зі своїми ногами, що мовби продовжували обіймати конячий круп, переможно дивився на занімілу від подиву й обурення аудиторію. Тобто одна частина свити здивувалася: що він тут робить у колі наближених, а друга обурювалася з тих самих причин.

У цілковитій тиші Андибер витяг із пакунка щось несамовито яскраве, окса­митове і східне та накинув це «щось» на плечі шефа. Німа сцена затяглася. Шеф стояв у халаті турецького паші. А його свита була шокована від зухвальства і несмаку Андиберової витівки. Однак наступної миті сталася ще більша не­сподіванка. Замість того, щоб, сухо по­дякувавши, з огидою скинути халат, шеф засяяв і, пропливши лебедем по кабінету й оглянувши себе в дзеркалі, хриплуватим від хвилювання голосом нарешті прорік: «Про таку річ я мріяв усе свідоме життя...».

Тиша поглибилася. У мізках підле­глих відбувався глибокий аналітичний процес. Андибера прийнято до свити. На правах фаворита.

Зі словами «Вйо, бо дощ!», які на устах у шефа звучали як одне слово, за­баву було продовжено. Усім полегшало і стало до непристойності весело. Шеф у своєму новому і вже улюбленому хала­ті танцював, розмахуючи декоративною булавою з гострими шипами. Це була легендарна булава. Марго (хоча на­справді це начебто була не Марго), пер­ший раз запримітивши її у шефа, взяла в руки і, замислено поглядаючи то на гострі шипи, то на шефову лисинку, за­питала цілком серйозно: «Шефе, а якщо я цією булавою з усієї сили вперіщу вас по маківці, чи довго після того ми буде­мо віддирати від тих шипів шматочки мозку з кров’ю?» Після цього Свєточка, щосили затуляючи рот руками, вибігла до туалету, а шеф довго відкашлювався.

Отже, шеф демонстрував ритуальний танець з булавою. Свєточка виконува­ла танець живота, правда, без живота. Марго сиділа за роялем, імпровізуючи на східні теми. Леська, тримаючи в зу­бах цигарку, грала в дартц, причому мішенню в неї була політична карта колишнього Радянського Союзу. Анди­бер, який, як з’ясувалося, мав дивовиж­не чуття ритму, виконував партію на африканських барабанах, подарованих шефові на День незалежності любля­чим колективом. І навіть Спиридонен­ко, абсолютно позбавлений почуття гу­мору і свободи духу, дуже гармонійно підвивав своєю тенорною мелізмати­кою, створюючи чудовий східний коло­рит. Звичайно, лише в такій ідіотській атмосфері могла виникнути цілком іді­отська ідея спуститися в підвал примі­щення офісу, в якому, як було запевне­но, є двері, що ведуть до підземелля, де в історичні часи переховувалися козаки. (Пізніше ніхто не згадає, чиєю була та навіжена ідея, хоча всі підозрювали в цьому шефа, який розповідав колись про те, як він у дитинстві, перебуваючи на канікулах у бабусі на Полтавщині, лазив козацькими підземними ходами, видлубаними в схилах численних ярів.)

Двері до підземелля відчинилися на­прочуд легко.

Очі призвичаювалися до нового про­стору. Вуха призвичаювалися до тиші. Ніс призвичаювався до нових запахів.

Попереду справді був лаз заввишки з людський зріст, завширшки для двох людей, щоб розминутися. Щоправда, не з бюстом Марго.

— Ой, де ми? — проскиглила Свєточка.

— На тому світі, — спокійно відпові­ла Марго.

Свєточка істерично розреготалася. Решта — замислилася і взяла на карб. А всі разом жовтенятською вервечкою рушили вперед.

Спершу все видавалося забавою: у печері дивно змінилися всі голоси, тож компанія деякий час розважалася но­вими звуками: перегукувалася, пере­жартовувалася. Переповіли всі можливі страшилки й анекдоти. Попереду йшов шеф з ліхтариком, позаду Андибер без ліхтарика. Група товаришів вдавала із себе юних слідопитів.

Чомусь ніхто не замислився над метою походу. Ніхто. А треба було б.

Оскільки через деякий час промінчик шефового ліхтарика намацав якусь за­глибину в стіні. Народ скупчився на­вколо неї, і раптом світло впало на об­личчя замурованої в стіні людини.

Через секунду народ охопила пані­ка. Інстинкт самозбереження кинув усіх назад. Природно, у вузькому про­ході утворилася «затичка». Переля­каний шеф, який був найближче до жахливого місця, трактором випхав той корок уперед. Усі рвонули в проти­лежний бік майже навпомацки. Аж тут з’ясувалося, що тунель не був поодино­ким. Несподівано з’являлися якісь від­галуження, розгалуження, глухі кути. Перелякані екскурсанти, наступаючи одне одному на п’яти, штовхаючись, намагаючись випередити одне одного, щоб не відстати, вириваючи з рук одне в одного ліхтарика, тикалися в стіни, в якісь закутки, бігли, падали одне на одного, лаялися, кричали, плакали. Однак печера не закінчувалася. Марго, випадково опинившись попереду, коли компанія забилася в черговий глухий кут, масою свого бюсту зупинила оска­женілий натовп і гаркнула: «Стій!» Усі спинилися. Однак дослухаючись до жахливого калатання серця, вона біль­ше ні на що не спромоглася.

— Опануймо собою! — тремтячим го­лосом підхопив ініціативу шеф.

Це вдалося не всім. Свєточка безсило опустилася на землю і тихо заскавучала.

— Ми заблукали, — процідила крізь зуби Леська.

— Без тебе знаємо! — заверещала Свєтка.

— Тихо-тихо! — цитькнула Марго. — Тут не можна галасувати!

— Чого?

— Не знаю... Мені так здається... Ми ж на тому світі!..

— Мамочко! — заридала Свєта.

— Що робити, що робити? — вголос розмірковував шеф.

— Мені страшно... — продовжувала підвивати Свєточка.

— Та цить! — усі гуртом гримнули на неї.

— Що робити, що робити... — бубонів шеф і раптом загорлав: Андибере!

— Я тут!

— Андибере, скажи що-небудь!

— Я десь читав, що коли козаки по­трапляли у безвихідь, то починали спо­відуватися у гріхах... А ще жертвували тим, хто мав найбільший гріх.

— Що за маразм! — заверещала Свє­точка.

— Помовч! — знову всі цитькнули на неї.

— Що ж, — сказав шеф. — Згадуйте свої гріхи! Цікаво, через кого ми тут ги­немо?

Усі покірно примостилися на підлозі і почали перебирати в пам’яті свою бруд­ну білизну.

— Пишіть на стіні! — скомандував шеф. І написав розмашистим почерком одну фразу.

Марго вийняла шпильку з волосся і нею виколупувала свої гріхи.

Леська дряпала ключем від офісу, Спиридоненко — нігтем мізинця, який, певно, саме для цього викохував кілька місяців. Андибер теж писав, щоправда, невідомо чим.

Наче полегшало.

— Уперід! — скомандував шеф. І всі рушили.

Ішли цілу вічність. Спинялися. Зно­ву йшли.

— А чи довго ще? — озвалася Леська.

— А мені, наприклад, цікаво, скільки часу ми тут, га? — прощебетала Свєточка.

— Ви що, ще не зрозуміли? — похму­ро втрутилася Марго. — Тут немає часу.

— Як це?

— Ми в безчассі...

— Марго! — гаркнув шеф. — І без тебе моторошно! Андибере! У відповідь мовчанка.

— Андибере! — всі разом гукнули і, повівши ліхтариком, побачили, що Ан­дибера немає.

— Мамочко, — заскиглила Свєточка, і їй ніхто вже не затикав рота.

— Так, одного загубили. І, до речі, не найгіршого, — зробив висновок шеф.

Однак підлеглі з ним категорично не погодилися.

— Не загубили, а принесли в жерт­ву, — зіронізувала Марго.

— Що б я віддала, аби дізнатися, що він там написав! — весело і водночас за­мріяно сказала Свєточка і полегшено додала: — Ну що, здається, нашим му­кам кінець!

— До речі, — сказала Марго, — я не розумію, чому ми пожертвували цілим Андибером. В одній народній думі роз­повідається про те, як тоне корабель, козаки в паніці, а писар — Олексій По­пович — сповідується у своїх гріхах. Од­нак його не кидають у море, а лише від­рубують мізинця. І ми могли обійтися лише одним — найгрішнішим місцем Андибера...

Публіка злорадно захихотіла.

— Уперід! — пролунав голос шефа. — Так: я йду перший, а завершує ряд Спи­ридоненко. Лесю, кресли лінію на стіні. Стіна, здається, з якоїсь глини. Ідемо вперед, поки кудись не вийдемо.

— що, Андибера шукати не буде­мо? — невпевнено запитала Марго. Од­нак на неї всі агресивно зацитькали.

Екскурсія якийсь час брела понуро й тихо. В безчассі. Знову почулося Свєтчи­не схлипування:

— задихаюся... Мені бракує пові­тря... Мамочко... Хочу додому... Однак на неї ніхто не зважав. Тупо йшли.

Раптом ліхтарик шефа, ковзнувши по стіні, наштовхнувся на ще одне вму­роване в стіну обличчя. Знову інстинкт самозбереження виявився сильнішим від логіки, і шеф трактором попхав своїх колег у протилежний бік. Усе повтори­лося: втеча навпомацки, топтання один по одному, крики, галас, плач, істери­ка, дряпання, лайка і, нарешті, «Стій!» голосом Марго після чергового глухого кута.

— Так, хто не виписав усі свої гріхи, зізнавайтеся! — менторським тоном на­казала вона.

Усі посилено стали перебирати в пам’яті всю гидоту, всі капості, підлос­ті, зради, брехні і виколупували їх на стіні.

Трохи заспокоївшись, згодилися ру­шати далі. Шеф скомандував:

— икуймося! Я — попереду, Спи­ридоненко позаду... А де Спиридоненко?

— Cпи-ри-до-не-нко-о-о! — жалібно заволали люди. Проте печера мовчала.

Свєточка істерично зареготала. Мар­го хотіла зробити те саме, але не вийшло. Не могла видушити й звуку з пельки.

Одна Леська не здригнулася:

— А тепер мені цікаво, що Спиридо­ненко написав на стіні!

Хоч це було негарно щодо колеги, од­нак усі знову злорадно захихотіли.

— Досить! — гримнув шеф. — Ході­мо!

— Ну, а хто усе ж таки йтиме поза­ду? — поцікавилася Леська. — Може, ви, шефе?

Той на мить замислився:

— Мабуть, таки доведеться мені...

— Я проти! — заверещала Свєточ­ка. — Ми — одні баби — всі згинемо!

— Тут зникають не за місцем у ше­рензі, а за гріхи, — зауважила Марго.

— А ти звідки знаєш? Ось і йди остання!

— Е ні, в мене троє дітей...

— Ось бачиш: а казала за гріхи!

— Гаразд, Марго, я піду, — похмуро сказала Леська.

— Давай руку, — запропонувала компроміс Марго.

На цей раз усі йшли в якомусь див­ному стані напруженої байдужості. Від­стороненості. Брели довго, дуже довго. Світло ліхтарика поволі слабшало. Про­хід звужувався і звужувався. Вони вже не відчували власних тіл, які наче й не належали їм. Тіла як такого взагалі ні­коли не було. Лише ослаблений дух ши­ряв печерою у безчассі.

— Стій! — наказав шефів дух. — За­раз буде ще одна пика. Не впадати в іс­терику.

Інші «духи» покірно спинилися і по­кірно поглянули на обличчя в стіні. Воно було водночас стражденним і задо­воленим від своєї стражденності. Духи покірно прочитали табличку під голо­вою: «Козак Хведір Полохливець, що втік з поля бою і, осоромлений, заму­рував себе тут і тепер чекає Страшного Суду». Духи тільки мовчки споглядали все це.

Порушив тишу Лесьчин дух.

— Слухайте, ми вже тут були. Ось моя лінія від ключів.

— Так, значить він один, — промовив шефів дух. — Тобто одна. Голова одна. А це значить... — і тут він раптово замовк.

— ...що ми ходимо по колу, — докін­чила фразу Марго, тобто її дух.

Тут підхопилася Свєтка, тобто теж її дух, і накинулася на шефів дух, лупля­чи його своїми маленькими кулачками і дряпаючи довгими нігтями.

— Заспокойте її! — відбиваючись від неї, загорлав той.

Невідомо, скільки це б тривало, якби зненацька не озвався Хведір Полохли­вець хрипким басом:

— Вихід там!

Спаралізований, народ завмер.

— Там, — повторив Хведір і повів очима в той бік, від якого народ увесь час тікав.

Усі тихо підвелися і попрямували в бік порятунку. І лише одній Марго спало на думку подякувати голові.

— Дякую, Хведоре, — сказала вона, йдучи останньою.

— Прошу, вельможна пані! — відмо­вила голова.

Марго на мить спинилася, хотіла щось спитати, однак світло, що линуло попереду, нестримно манило її вперед.

Прохід усе звужувався і звужувався. Марго спершу пригиналася, потім ішла навкарачки і, нарешті, по-пластунськи вилізла назовні. І відразу ж осліпла від сонячного сяйва.

З Марго уже не раз таке було вві сні: наче їй сліпить в очі сонце і вона нічо­го не може розгледіти. Напружується з усіх сил, але марно. Нарешті очі при­звичаюються і вона бачить себе на висо­кому пагорбі, де зібрався натовп. Марго підводить голову, оглядає звисока всіх, і ті, мов по команді, падають ниць до зем­лі, шепочучи «Вельможна пані!». Десь недалеко лунає знайомий істеричний сміх навпереміш із підвиванням.

До Марго підійшла жінка в одязі ігу­мені і вклонилася їй.

— Де та дівка простоволоса? — спи­тала Марго, хоча насправді хотіла спи­тати про Свєтку.

— Біля стовпа з ланцями для бісну­ватих, — покірно відмовила матінка.

— Звільніть її, матінко Ісидоро, — наказала Марго, із жахом упізнаючи в обличчі ігумені Спиридоненкові риси.

— В неї вселився нечистий! — спро­бувала було опиратися матінка.

— «Хотяй бити мудрь вь вьцьсемь — урод буди!» — сказала Марго.

— Вона не юродива, вона біснува­та! — наполягала на своєму та.

— Я сказала, звільніть її зараз же! І приведіть сюди!

— Слухаюсь, Ваша величносте!

Привели «біснувату».

— Що ти скажеш мені, божа люди­но? — спитала Марго.

Юродива закотила очі під лоба і за­голосила:

— Світ поділений навпіл — на жіно­чий і чоловічий... Тебе хоче поглинути чоловічий світ! Ось він поряд... Ти жи­тимеш у блуді з боговідступником і ха­рактерником.

Марго замислилася. Не те, щоб її на­лякали ці слова. Просто вона не чекала такого від Свєтки. Сократ та й годі.

Однак натовп зрозумів її мовчанку по-своєму:

— Свят! Свят! Цур тобі, біснувата! Прикуйте її до стовпа ланцями!

Марго ще раз здивувалася. Натовп складався із самих жінок. Оце він і був — жіночий світ?..

Поки вона розмірковувала, Свєтку знову прикували до стовпа і вона то ре­готала, то плювалася, то вила, то гавка­ла, то скімлила...

Марго не знала, як поводитися в цій ситуації. Зате «вельможна пані», здаєть­ся, знала. Вона вилізла на щось подібне до трибуни і гучним грудним голосом звернулася до натовпу:

— Сестри! — (Ого! — трошки злякалася Марго). Натовп заревів.Марго підняла правицю, і натовп стих.

— Доки над нами знущатиметься це мавп’яче чоловіче плем’я, що прозиває себе пихатим іменем «державні мужі»? Хто вони є? Плем’я недолугих, слабко­духих істот, які об’єдналися між собою від свого безсилля. Безсилля перед жін­кою, перед її здатністю творити життя. Вони не здатні народжувати. Вони не здатні творити життя. Вони безсилі пе­ред життям. Перед справжнім. Перед вічним. Перед природним. І вони ви­творили собі свій світ — несправжній, тимчасовий, штучний. Вони самі жи­вуть у цьому світі і хочуть примусити нас жити у тому штучному, несправж­ньому, тимчасовому світі. Вони боять­ся законів природи, і вони витворили свої, чоловічі закони — несправжні, тимчасові, штучні. Доки вони забира­тимуть у нас синів, перетворюючи їх на собі подібних? Вони забирають наших хлопчиків, примушують їх проходити вигадані ними самими ініціації, після яких наші хлопчики стають чужими, перетворюються на таких само слаб­ких, беззахисних перед природним, справжнім, вічним. Вони витворили собі іграшку — державу і граються в неї, як діти у пісочниці. Так само, як дитина думає, що вона зводить буди­нок, вони по-дитячому думають, що вони вершать історію. Вони сіють на­силля, щоб не почуватися безсилими. Сестри! Не дамо їм наших синів! Вихо­ваймо наших синів у природі, в мирі. Навчімо наших синів істинного, вічно­го, справжнього!

Марго перебувала в екстазі. Натовп теж. Вони прекрасно розуміли одне од­ного. З півслова. З півпридиху. Видно по всьому, що вона для цієї аудиторії виступає не вперше. Марго в цьому пе­реконалася, коли розпочала своєрідну словесну гру з народом: вона карбувала фрази чітким голосом, а натовп повто­рював за нею:

— Аз єсмь жінка, він єсть чоловік.

— ... єсть чоловік.

— Аз єсмь життя, він єсть животіння.

— ... животіння.

— Аз єсмь природа, він єсть штуч­ність.

— ... штучність.

— Аз єсмь сила, він єсть безсилля.

— ... безсилля.

— Аз єсмь вічність, він єсть тлінність.

— ... тлінність.

— Аз єсмь земля. Він єсть пустеля.

— ... пустеля.

— Аз єсмь мир, він єсть війна.

— ... війна.

— Аз єсмь істина, він єсть хибність.

— ... хибність.

— Аз єсмь суть, він є... — Марго за­пнулася, бо не знайшла підходящого слова. — Бляха муха! — тихенько вила­ялася вона.

Натовп без тіні вагання автоматично повторив:

— Бляха муха!

Їй стало не по собі, вона хотіла було вибачитися, але потім зрозуміла, що все одно ніхто нічого не зрозумів. Усі сприй­няли останню фразу як таємне ритуаль­не слово.

Вона перевела подих. Мабуть, досить.

Зненацька в натопі виник якийсь рух.

— Караван! Караван!

Жіноцтво видряпалося на стіни фор­теці і спостерігало, як вервечка верблю­дів і людей повільно наближається до міста.

— Відчинити ворота! — скомандува­ла Марго. — Всім на базар!

— Так, Ваша величносте!

— На базарі я просто Марго, запам’ятали?

— Так, наша королево!

До Марго підійшов караванщик і низько вклонився. Обличчя і халат були до болю знайомі. «Цікаво, — поду­мала Марго, — а чи є під чалмою в ньо­го блискуча лисинка?»

— Ну що привіз, Ахмете? — поціка­вилася Марго.

— Гарний товар. Королева буде задо­волені.

— Дивись, мені вгодити важко.

— Знаю, королево! Я знаю, як догоди­ти королеві.

Ахмет не обдурив. Невільничий ри­нок на базарній площі міг вільно конку­рувати з Кафою і Азовом. Чого там тіль­ки не було: могутні шоколадні торси, тендітні французи в мереживах, палкі маври, голі сідниці, носаті вірмени, не­зворушні лорди, величезні кулачища, бородаті старообрядці, чистокровні гру­зинські князі, руські Івани, іграшкові китайці. Марго павою пливла по база­ру, а за нею тягнувся жіночий екзальто­ваний шлейф.

— Ой, а це хто? — здивувалася Марго.

— Це діамант моєї колекції, — з гор­дістю відповів караванщик. — Чукча.

— Лишіть мені. А де ж козако-руське плем’я? — поцікавилася Марго.

— О, королева не буде розчарова­на, — запобігав Ахмет, ведучи до задніх рядів.

— Дівчата, налітай! — скомандувала Марго, і ті з вереском кинулися до то­вару, палко торгуючись із купцями, га­ряче сперечаючись між собою, активно обмацуючи очима і руками товар.

— Тільки тихше, дівчата, не побий­тесь і товар не зіпсуйте як минулого разу!

— Не філюйся, Марго!

— І полтавців не беріть — дуже леда­чі! — порадила Марго.

— Марго, тут литвин: брати чи не брати?

— Литвини підступні, брехливі й дурні. Беріть побільше степовиків!

— А яких? Тут два види: великі кра­сиві та маленькі кривоногі.

— Великих красивих беріть для робо­ти, а маленьких кривоногих для любові.

— Марго, тут затесався один тібет­ський монах.

— Лишіть його для мене!

Марго з насолодою обходила ряди чо­ловічого плем’я, думаючи: ось вона, дис­кримінація чоловіків! А казали, що її не існує!

Ахмет делікатно підштовхував її, наче бажаючи щось показати. Нарешті вона зрозуміла, на що він натякає. На високому помості, як на п’єдесталі, стояв зв’язаний Андибер. З оселедцем, золо­тою сережкою у вусі і кривавим рубцем через усе плече.

— Ага, попався! — єхидно промови­ла Марго. — Попереджаю: ще раз уте­чеш — уб’ю!

— Доведеться королеві дорого запла­тити Ахмету! — щебетав купець. — Він мені ой як непросто дався! Десятьох моїх воїнів поклав.

— Не переймайся, Ахмете. Марго ні­коли не торгується!

Місто гуляло всю ніч. Марго виріши­ла напитися до безтями. Що і зробила.

Марго підхопилася з ліжка:

— Де я?

Довго впізнавала обриси рідної спальні. З обох боків приліпилися дві піжамки у ведмедики.

«Цікаво, — подумала Марго. — А коли починається в жінки клімакс? Може, я вже напередодні? Потихеньку божеволію?»

Вона спробувала підвестися з ліжка. Тіло стисла жахлива крепатура. Марго, пересилюючи себе, встала. Прийняла гарячу ванну. Наче полегшало.

Ось прокинувся Максим. Спитати в нього, як я дійшла додому? Ні, краще не треба. Ганьба яка!

На кухні — хрестися та втікай! Із чого почати? Роботи — непочатий край. А що означає — непочатий край? Не­початий — тобто цілий? Край — це зем­ля чи кінець? Мабуть, кінець. Отже, нема ні початку, ні краю. Тобто безмеж­ність. Безмежність у просторі. А в часі — вічність. Тобто роби роботу вічно. Боже, яка багата і гнучка наша мова!

Марго завжди займалася філософією слова, доки поралася на кухні. Приби­рання в хаті теж викликало в Марго філософські асоціації — з приведенням світового хаосу в світовий порядок. А це є власне творення світу. Тобто якщо хо­чеш зробити щось путнє — почни з наве­дення порядку. Саме це було необхідно Марго саме тут і саме тепер: приводячи матеріальний хаос у матеріальний по­рядок, привести свій душевний хаос у душевний порядок.

Максим зайшов до кухні.

— Мам, давай я!

— Не треба, я сама. Ну, які новини, синочку?

— Та, ніяких.

— Які на сьогодні плани?

— Та, ніяких.

Марго замугикала під носа щось ле­геньке, і робота зарухалася. Прибиран­ня, миття посуду, готування сніданку, замішування тіста, прання білизни, му­гикання і філософські роздуми завжди відбувалися одночасно.

Нарешті сніданок готовий. Хлопці люблять у суботу та неділю снідати у ві­тальні. Марго подає на возику сніданок, заходить у кімнату і бачить, що всі ле­жать — хто на дивані, хто на підлозі — і в піжамах дивляться телевізор. Марго на мить завмерла на порозі.

— «Вони забирають у нас наших хлоп­чиків і роблять з них собі подібних...» — автоматично пробурмотіла вона.

— Що? — не обертаючи голови, про­мовили всі вголос.

— Та, нічо — сказала вона.

Доправивши суботній сніданок у чо­ловічу компанію, вона зазвичай летіла допирати, доварювати, допікати, допри­бирувати і робити ще багато різних «до-». Але цього разу присіла на стілець у ві­тальні і почала спостерігати за сімей­ним чоловічим світом.

По телевізору показували футбол. Чотири допіру не хворих чоловіка ди­вилися на те, як двадцять два ще здо­ровіших спітнілих молодиків бігають по полю за м’ячиком і по-дитячому серйоз­но намагаються його відібрати один в одного і копнути ногою. Марго замисли­лася. Який дивний цей чоловічий про­стір. «Вони — безсилі в світі природно­му, витворюють собі штучний світ і, мов діти, бавляться в ньому, вдаючи із себе дорослих». Ні, цього збагнути неможли­во. Точніше, можна зрозуміти педантич­них британців, які кілька століть тому з протестантським рвінням відпахавши у своїх офісах, виходили в поле, на май­данчик, щоб розслабитися, і не просто так розслабитися, а морально і фізич­но підготуватися до нової виснажливої роботи на полі витворення буржуазного суспільства. Ще якось можна зрозуміти гравців. Ну а як зрозуміти мільйон чо­ловіків, які сидять на трибунах чи біля телевізорів, коментують гру професіона­лів словами «Ти, козел, куда м’яча ки­даєш!», начебто особисто вони краще від професіоналів грають у футбол? Як зро­зуміти тих, що ловлять фізіологічний кайф від того, що хтось інший перекочує м’яч по полю? Оце і є чоловіче безсилля. Ні, цей світ надто чужий і незрозумілий. Як збагнути представникові природного світу: навіщо вбивати чи просто обпльо­вувати людину лише за те, що хтось не так копнув м’ячика? Навіщо? Бо в чоло­вічому світі існують штучні цінності, які переважають справжні вічні цінності — життя, добро, любов.

— Ма! Що з тобою? Ти дивишся фут­бол? Щось у лісі здохло! «Вони забирають від нас наших хлоп­чиків і роблять із них собі подібних».

Це я винна. Я погана мати. Я віддала своїх хлопчиків...

Марго розгублено озирала свою сім’ю, яку всі вважали ідеальною...

Слава богу, настав понеділок. Марго кулею вилетіла з дому, вдихаючи разом з ранковим повітрям запах свободи. Їй було до смерті цікаво: чи екскурсія пе­черою — то правда, чи плід хворобливої уяви незадоволеної плоті Марго?

Однак з’ясувати нічого не вдалося. Шеф несподівано поїхав у відрядження. На тиждень. У Стамбул. На його міс­це сів Спиридоненко, який не докучав співробітникам постійними нарадами і вкручуванням мізків, а зачинився в ка­бінеті, пустивши роботу на самоплин. Свєтка і Леська уникали Марго й одна одну, Марго про всяк випадок чинила так само.

Тільки Андибер лишався самим со­бою. Він активно спілкувався зі Спи­ридоненком щодо виробничих питань, консультувався з Марго, давав указівки Свєтці, робив калькуляції з Леською.

Марго, скоса поглядаючи на нього, намагалася уявити його до пояса оголе­ним, у червоних шароварах, із золотою сережкою у вусі і оселедцем на голові замість хвостика позаду. А уявивши, відразу ж відкидала від себе «ідіотські думки».

Здавалося, він дивиться на неї, як на меблі, і Марго відлягло від душі. Зна­чить, усе, що сталося — сталося не на­справді, а в тяжкому сні.

Марго повеселішала, стала схожою на саму себе і знову зажила у переко­нанні, що має ідеальну сім’ю.

Шеф повернувся із Стамбула, від­пустивши борідку «замочком», яка дуже личила до його лисини. Чекали, що він збере всіх на нараду або хоча б на п’ятихвилинку, щоб за великим дирек­торським столом поглянути одне одно­му у вічі. Однак шеф зволікав. Причому очікування таких ненависних колись нарад було досить нестерпним. Марго докотилася до того, що сама напросила­ся до нього на прийом, щоб підписати якогось дурного папірця. Та шеф навіть не глянув у її бік і, не читаючи, завізу­вав документ.

Шефова свита занепокоїлася. Всі, окрім Андибера. Він же поводився адек­ватно своєму службовому становищу.

Напруження наростало. Всім корті­ло поговорити. Однак ніхто не наважу­вався першим завести розмову. І лише після того, як Марго зіткнулася лобом з Леською у підвалі перед тими самими дверима, які виявилися зачиненими; після того, як Спиридоненко змінив свій козлиний тенор на не менш козлиний баритон; після того, як Свєтка зірвалася на Андибера і в запалі дискусії ляпнула «Що ви дивитеся на мене, як на бісну­вату?», — шеф усіх зібрав у своєму кабі­неті.

Нарада для керівних осіб відбувалася в незвичному стилі. На відміну від по­вної пасивності і байдужості на колиш­ніх нарадах цього разу співпрацівники виявляли неабияку активність і заці­кавленість проблемами установи. Зро­зуміло, що всі намагалися наблизити хвилину «розбирання польотів». Однак ця хвилина все ще не наставала, бо ніхто першим не наважувався взяти на себе відповідальність зачепити болюче питання. Перший привід до відвертості подав Андибер, запропонувавши пляш­ку шампанського на честь шефового по­вернення. Ідея була схвально сприйнята і поповнилася ще пляшкою коньячку, і турецькими солодощами, і лимончиком, і великою банкою оливок. Спиридонен­ко витягнув зі свого холодильника шмат сала, від чого всі поморщилися: «Фе, ко­ньяк і шампанське закушувати салом!», однак Спиридоненко не образився: всі вони так завжди казали на початку, а в кінці наминали сало з чорним хлібом, цибулею під коньячок і шампанське. Андибер, звернувши увагу на цей га­строномічний несмак, визнав, однак, що він є нормальною формою засвоєння українцями європейської традиції. Тож перший тост «За європейський вектор України» сам по собі напросився, і поча­лася палка дискусія про те, що, звичай­но, москалі нам уже «триста лєт снили­ся в білих тапочках», але ж для Європи ми «секонд хенд», і нема чого пнутися зі шкури перед пихатою Європою і са­мозакоханою Америкою, а треба трохи попорпатися в своїй землі, поворушити місцем, на якому носимо штани, і все буде гаразд.

Взагалі політичні дискусії характерні не лише для цього офісу. Зазвичай вони починаються палкими промовами, а за­кінчуються почуттям глибокої огиди до влади. Політична дискусія перманент­но переросла в мистецьку, де Марго по­сідала місце почесного експерта, оскіль­ки була дружиною відомого естетика і мистецтвознавця. Всі захоплено обгово­рювали питання, чи є «зірки» шоу-бізне­су «напівбогами», чи просто кріпаками, рабами нерозбірливої публіки, які в не­году і незважаючи на місячні змушені блазнювати перед нею, випрошуючи, як милостиню, аплодисменти.

Вичерпавши й цю тему, народ пе­рейшов на власні проблеми. Колектив тяжко переживав розлучення Спири­доненка, яке тяглося ось уже два роки. Унікальність цього розлучення полягає в зворушливих стосунках між зятем і тещею. Теща категорично проти розлу­чення, вона вважає зятя рідним сином, а доньку «курвою». Спиридоненко, напів­сирота, ставився до бабусі з покрученими артритом пальцями з великою любов’ю і ніжністю. До речі, він, вважаючи Мар­го жінкою морально стійкою, неязика­тою і водночас досвідченою в інтимних питаннях, обрав її своїм душпастирем.

З його сповідей вона зрозуміла, що він має абсолютно викривлене уявлення про сімейне життя. Він шукав у сім’ї материнську любов і опіку та був хоро­шим господарем і порядним батьком. Він не розумів, чого його дружина «лізе на стінку». Марго популярно поясню­вала Спиридоненкові, що регулярний якісний секс — це не розпуста, а норма сімейного життя, це входить у коло най­головніших сімейних обов’язків.

Тему сімейних розлучень підхопив шеф. Він сказав, що вкотре розлучаєть­ся з дружиною, яка «доконала його рев­нощами і підозрами». У психоаналітич­ному сеансі, який Марго проводила час од часу для шефа, вона повідомила, що людське суспільство пройшло шлях роз­витку від полігамії до моногамії неви­падково. Це оптимальний для сучасної людини спосіб існування і продовження роду. Якість сексуального життя поля­гає не в кількості сексуальних партне­рів, а в умінні «ніколи не нудьгувати» з одним сексуальним партнером. Лише давній надійний сексуальний партнер може виконати найпотаємніші забаган­ки, найнепристойніші бажання, які є не простим велінням хтивого тіла, а станом душі. Тому секс — це не лише акт фізіо­логічний, а й духовний. Марго констату­вала, що шефа з дружиною не пов’язує ні духовна, ні фізіологічна близькість, та й діти також. Треба, отже, не мучити одне одного, а шукати «свою пару».

Свєтка довірливо зізналася, що їй один дуже крутий запропонував вийти заміж, але вона відмовила йому. Всі чудово знали, що це було чистісінькою брехнею, способом підвищення власно­го рейтингу. У вузькому жіночому колі вона любила розповідати щемливі істо­рії своїх нещасливих кохань, яких на­справді не існувало, описувати в дета­лях статеві акти, яких ніколи не було, описувати палкі почуття своїх «коха­них», які самі про них не здогадували­ся. Свєтка належала до того типу жінок, які елементарну чоловічу ввічливість трактують як «закоханість», затертий чоловічий комплімент чи жарт — як освідчення в коханні, а байдужість — як глибоке справжнє кохання. Саме тому чоловіки її уникали. А Свєтка була не­щасною жінкою. Марго її жаліла, але не в змозі була зарадити психологічною консультацією, бо вважала це хворобою, яку можна вилікувати лише шоковою психологічною терапією.

Леська ж зовсім інша. Вона, зціпивши зуби, щодня вступала в бо­ротьбу за виживання, маючи одно­кімнатну квартиру, паралізовану матір і доньку тинейджерського віку з підліт­ковими комплексами. Леська ніколи не скаржилася і ні на що не нарікала, не зробилася озлобленою і заздрісною. І її любили всі. Особливо чоловіки.

Андибер і Марго про себе мовчали, як партизани. І якщо з Марго і так було все зрозуміло: чоловік із комплексом «неви­знаного генія», купа дітей, то Андибер інтригував своєю впертою мовчанкою про «дружину-модель» і «сина-вундер­кінда». А достатньо вихована публіка не допитувалася в нього ні про що.

Марго, позираючи на годинника, по­чала нервуватися: скоро додому, а до наболілої теми так справа і не дійшла. Тож вона вирішила рвонути в атаку, од­нак не в лобову, а обійти «з тилу»:

— Шефе, ану розкажіть нам про своє дитинство на Полтавщині!

— А що вас конкретно цікавить?

— Конкретно цікавлять полтавські козацькі печери. Чи правда, що там від­буваються різні дива?

— Ну, що вам сказати... Хлопці роз­повідали, що якось натрапили в підзем­ному ході, який проходив через увесь яр, на висохлого чи пак змумізованого козака, що сидів у такій собі келії. На­віть показували шаблю, яка була при ньому.

— І ви їм вірили?

— Спершу вірив, потім, як виріс, ува­жав це дитячими вигадками, дитячим фольклором. Просто місцевими стра­шилками.

— А тепер?

— Що «тепер»?

— А тепер вірите?

— У що?

— У те, що в тих печерах позалиша­лися козацькі тіла.

— Які тіла?

— Господи, та ви ж щойно розказали про козака, який кілька століть проси­дів у печері...

— А, про Марка Хапайгроша?

— Як-як його звали?

— Марко Хапайгріш. Розповідали, що він привіз із козацьких походів купу скарбів, сховав їх і стеріг... Тобто й досі стереже...

— А ім’я Хведір Полохливий вам не траплялося в полтавському козацькому фольклорі?

— Не Полохливий, а Полохливець, — зауважила Леська. Отже, вона прийня­ла правила гри Марго.

— Послухай, Марго! Задовбала ти мене своїми печерами!

— Я задовбала? Та це ви нас усіх задовбали ними! Хай там у вас нос­тальгія за дитинством, а при чому тут ми?

— Ніякої ностальгії в мене немає! Це ви мене потягли до підвалу!

Тут всі вибухнули від обурення. І відразу ж пересварилися. Лише Анди­бер сидів мовчки і посміхався.

— Подивіться на нього, — завереща­ла Свєтка, — показуючи у його бік до­вгим нігтем. — Це він... Їй-бо, він — не­чистий...

— Так, на Воланда змахує... — пого­дилася Леська.

Андибер продовжував лукаво всміха­тися.

— А, до речі, куди ти зник, Андибе­ре? — поцікавився шеф.

— А я нікуди не зникав. І взагалі ні­куди не ходив! — спокійно мовив той. — От падло, — вилаялась Свєтка. — Брехло та й годі.

Він не образився, а все ще посміхав­ся, склавши на грудях руки.

— Спиридоненко, — пішла на комп­роміс Марго. — А ти ж де подівся після викарбовування своїх гріхів?

— Заблукав я, — непевно відповів той.

— А як виблудив? — допитувалася далі Марго.

— Та якось Бог дав, — промовив він зовсім не характерним жаргоном, проте цілком логічним для матінки Ісидори.

Усіх пройняла одна й та сама думка, і вони вперіщили свої очиська у Спири­доненка, намагаючись роздивитися в нього під сорочкою природні округлості. Той зрозумів їхній намір і замахав ру­ками:

— Не жінка я, не жінка, дивіться ось... — і розстебнув сорочку. Всім від­лягло, однак він знову прохопився типо­вою фразою матінки Ісидори:

— Хай Бог милує...

Неймовірне хвилювання охопило кожного. Марго настільки перейнялася спогадами, що, звертаючись до шефа, обмовилася:

— Ахме... тобто шефе... — і зніякові­ла від своїх слів.

Але шеф підіграв Марго:

— Я знаю, як догодити вельможній пані! — з турецьким акцентом проспі­вав він і вказав очима на Андибера.

Публіка заревіла від задоволення. Андибер сміявся, однак у гру не вступав. Тільки Леська почувалася розгубленою.

— Слухай, Лесько, а ти взагалі ви­йшла з печери? Щось тебе на свіжому повітрі не було...

— Я, мабуть, опинилася в іншому часі. Пам’ятаю, що я ходила з якимись старими геодезичними інструментами і щось вимірювала в тих печерах. А до мене зверталися «пане Дебоскет».

— Як-як? — розреготалися всі.

— Дебоскет.

— Хто це такий?

— Це військовий інженер-підполков­ник, генерал-аншеф, який виконував протизсувні роботи на дніпрових схилах і в печерах Лаври Київської в середині ХVІІІ ст., — пояснила Леська. — Я вже весь Словник Ефрона і Брокхауза ви­штудіювала.

— Так-так, — замислився шеф. — То що ж це таке відбувається? Друга реаль­ність? паралельний простір? паралель­ність часу?

— Це наші минулі життя, — розмір­ковувала вголос Леська. — Дивно, що ви всі опинилися разом, а я окремо.

— Ні, — сказала Марго, — судячи з того, де ми були, то це скидається не на історичні часи, а на ірреальність.

— Це масова галюцинація, — кон­статувала Свєтка, якій ніяк не хотілося, щоб це було хай навіть позачасовою, але реальністю.

— А ти помовч, — дещо загрубо грим­нув Спиридоненко і тут же злякався своїх слів.

— Садюга! — прошипіла та.

— Слухай, Свєтко, ти мені тоді сказа­ла, що я буду жити у блуді з невірним і характерником. А що таке характер­ник?

— От, село! — засміявся шеф. — Це ж так називали козаків, за те, що вони на­чебто не силою воювали, а чарами.

— Правда, Андибере? — пішла Мар­го в атаку на Андибера.

— Правда, — просто і легко сказав він.

— Слухай, Андибере, а хто ти взагалі такий? — спитав шеф.

— Характерник, — знову просто і легко відповів він. І всі так само просто і легко повірили йому.

— Ну що, народе, підемо на екскур­сію в печеру ще раз? — запропонував шеф.

— Я — пас, — вперлася Свєтка. — Мені досі від ланцюгів руки болять.

— І я не піду, — озвалася Леська. — Вам усім там весело разом! А мені що, нема чого робити, тільки укріплювати печери.

— Щось мене теж не тягне... — про­мимрив Спиридоненко.

— Та ти що, Спиридоненку, в тебе вдома жона-мегера, пекло, а ти не хо­чеш пожити в іншому часі? — оптиміс­тично заохотив шеф. — А я іду! Марго, вперед!

— Стоп-стоп, — завагалася та. — Тре­ба когось із собою взяти. Самим якось моторошно.

— Покличемо двірника Васю, — ве­село запропонував шеф і викликав того по селектору.

Двірник Вася, за сумісництвом водій, за сумісництвом столяр і за сумісництвом слюсар-сантехнік, був дуже питущий і водночас дуже акуратний чоловік. Він стояв у дверях, мнучи кашкета у вели­ких порепаних руках, і по-собачому від­дано дивився на шефа.

— Васю, — серйозним тоном сказав шеф. — Там у підвалі є металеві двері. Так нам треба туди зазирнути.

— Без проблем, шефе, — сказав він. — Але там нічого нема.

— Як це, нічого нема? — всі здивува­лися.

— Ну, колись там був якийсь прохід чи бомбосховище, але його після війни замурували.

— Ти впевнений?

— Так, шефе. Не вірите — ходімо разом.

Ніхто не вірив. Точніше, ніхто не хотів вірити в колективну галюцина­цію. Всім хотілося ірреальності, потой­біччя, таємниці. Однак побачивши за знайомими металевими дверима заму­ровану стіну, вони зазнали найгіркіших хвилин свого життя.

Ніхто б ніколи не здогадався, що може зробити одна замурована стіна з колективом однієї установи. Керівний склад пережив колективний стрес, з якого перейшов у колективну депресію, яку кожен переживав по-своєму. Свє­точка обрізала нігті і «зірвалася з цепу». Шеф утратив сексуальний потяг і почут­тя гумору. Леська замкнулася у собі і, здається, стала щовечора приймати сто­грам. Спиридоненко сів на якусь дику дієту, щоб очистити своє тіло від шлаків, і зненацька став ревним християнином. Марго змінила енергетичну полюсність: якщо раніше в неї все горіло в руках і мізках, то тепер вона стала лінивою і фригідною.

Один Андибер, здавалося, не змінив­ся. Він жив своїм дивним життям: гасав на величезній швидкості на своїй «анти­лопі гну», слухав у навушники Вівальді і Моцарта, роздивлявся старого граба з вікна свого офісу, ніколи не розмовляв по телефону з членами своєї сім’ї. А як він харчувався! В обідню перерву ніж­но клав на велику тарілку три креветки і три листочки салату, збрискував усе це кількома крапельками лимонного соку. Причому видушуючи лимона, він рахував крапельки: раз, два, три, чо­тири. Ні краплі більше, ні краплі мен­ше. Або їв гарячий рис дерев’яними паличками. Або повільно відрізав тоне­е-сеньку, аж прозору смужечку сиру, довго роздивлявся її на світло, а потім клав до рота. Меню було щораз іншим. Марго впевнювалася, що це меню не мало ніякого значення. Значення мав лише сам процес приготування і спо­живання їжі, це театральне дійство, яке мало б вивести Марго із себе і позбавити її апетиту.

Проте вона на все це не реагувала. Вона взагалі ні на що не реагувала, оскільки перебувала в глибокій депре­сії. В неї відібрали щось сокровенне, її потаємне «я», її паралельне життя.

Наближався термін виконання друго­го етапу головного проекту. Проект по­лягав у тому, що один пришелепкуватий американець, який, щоправда, мав мі­шок зайвих грошей, хотів з’ясувати ачи для себе особисто, ачи для американської нації, ачи для України одне питання: чи українці не люблять конкретно нинішню владу, чи владу взагалі. Цей америка­нець довго шукав вар’ятів, які б згодили­ся розробити анкету для соціологічного опитування, здійснити його й опрацю­вати результати на професійному рівні. Вар’ятів було багато, але професіоналів серед них не виявилося. І лише на одній науковій конференції він відкрив для себе абсолютно вар’ятську соціологічну фірму, яку й очолював шеф. Це стало­ся так. Доповідь, яку зачитав шеф, про­валилася серед маститих соціологів. Звичайно, всі знали, що доповідь про­валилася через те, що результати соціо­логічних опитувань його фірми значно відрізнялися від результатів решти не­залежних і заангажованих соціологіч­них центрів. Американець, вислухавши синхронний переклад доповіді, підій­шов до шефа і запитав: «Скажіть, будь ласка, яке головне питання для Укра­їни?» На що шеф, не замислюючись, зло відповів: «Головне питання для України — чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза», причому останню фразу він промовив з американським акцентом. Американець, прослухавши дослівний переклад, занімів з відви­слою щелепою. А розгублений перекла­дач довго намагався розтлумачити йому культурний контекст і потаємний під­текст сказаного. Шеф, із гордо піднятою головою, пішов геть. Тоді американець інтуїтивно відчув, що це саме той жук, який йому потрібен.

Марго була професійним психоло­гом. В її завдання входило розробити або скоригувати питання так, щоб рес­пондент не відчув психологічного дис­комфорту, щоб він абсолютно відверто і щиро давав відповіді на питання. При­чому тут не останню роль відігравали послідовність питань, стиль, інтонація. Шеф пишався специфікою своєї фірми, яка полягала в абсолютній індиферент­ності до замовника, яку б посаду той не обіймав. Він випендрювався своїми соціопсихологічними теоріями і мето­диками, вишколював своїх соціологів, аби вони, перш ніж почати опитування, налагоджували психологічний контакт з особою. Він займався соціологічними опитуваннями заради спортивного ін­тересу, і в роботі його цікавив не резуль­тат, а сам процес. Не дивно, що Захід виявляв до його фірми інтерес, поважа­ючи за незаангажованість і реальність результатів, і посміювався над тим, що в умовах корумпованості і продажності шеф є соціологом-камікадзе. Тож «Камі­кадзе» — це була кликуха шефа у вузь­ких професійних колах.

Марго була «правою рукою» Камі­кадзе. Вона так само була інфікована хворобою «істини за будь-що». Вона роз­робляла, здавалося б, громіздкі анкети, однак працювати з ними було легко і питання не лише не втомлювали і не дратували опитуваних, а викликали бажання говорити ще і ще. Марго із задоволенням працювала, та не в період депресії. Тепер же вона вимучувала кожну фразу, двадцять разів її переро­бляла і врешті-решт стирала її з пам’яті комп’ютера. Вона чекала на натхнення, але воно все не приходило.

У повітрі відчувався п’янкий дух вес­ни, але Марго із сумом констатувала, що її це не збуджує як колись. Навпаки.

Регулярно забруднювані дощем вікна, закінчення навчального року в школі і пов’язані з цим фінансові витрати, аві­таміноз, збіднене весняне меню, перша нещаслива любов Максима, постійні дитсадкові «шмарклі» Андрійка, рок­музика з кімнати Сергійка, чоловіка знову не затвердили на завкафедри. Клопоти зростали в геометричній про­гресії, і це її кидало то в паніку, то у відчай. Єдине, що тримало її у стані від­носної рівноваги — це наближення «по­льового сезону».

А сонце дедалі сильніше припікало, і наближався солодкий час з романтич­ною назвою «поле» — воно тягне гео­логів і геодезистів, ботаніків і зоологів, археологів і діалектологів, етнографів і фольклористів, як наркомана голка. Поле — це не просто відрядження, це філософія життя. Для природнични­ків — це життя в екстремальних умо­вах, це життя у злагоді з природою, із землею. Для гуманітаріїв — це «ходін­ня в народ», у його теперішнє і минуле. «Польовики» — це люди, які знають «та­ємницю», однак свято оберігають її від усіх. «Польовики» — це масонська ложа, яка живе у світі істини, адже ніхто не знає свою землю краще від польовиків­природничників, ніхто не знає народ краще від польовиків-гуманітаріїв. «По­льовики» — це люди, які чудово бачать недолугі потуги «кабінетників» усіх ран­гів, однак які не можуть і, здається, не хочуть нічого змінити, оскільки не ба­жають витрачати свій дорогоцінний час на абсолютно неперспективну боротьбу з «вітряком», яким є чиновницька ма­шина. Вони витрачають свій дорогоцін­ний час лише на пошуки істини. І вони її знаходять. І вони її знають. І вони її ховають від зовнішнього світу і від усіх «непольовиків». Польовики із знева­гою ставляться до «непольовиків». Що­правда, це взаємно. Польовики вважа­ють непольовиків міщанами, снобами і рабами, а ті їх — пришелепкуватими і малохольними. Тож щойно в повітрі за­тремтить слабкий натяк на весну, в по­льовиків починається сверблячка. Вони жадібно втягують це повітря, роздува­ючи ніздрі, і вже їх цей цивілізований світ не вабить, не цікавить. Їх, як моря­ків море, тягне поле.

Нарешті шеф зібрав своїх співробіт­ників на передпольову нараду.

— Сьогодні і ввесь тиждень працює­мо допізна, — сказав шеф. — Працюємо як прокляті. Доводимо до пуття анкети, «проганяємо» їх на комп’ютері, ліквідо­вуємо «хвости» — і вперід!

Здається, цієї фрази народ чекав цілу вічність. Вона викликала бурю супереч­ливих емоцій у серцях співробітників. Народ, картаючись, що лишає сім’ї на­призволяще, і водночас тривожно радіс­ний, активно збирався до від’їзду. Чоло­вік Марго, як завжди, оголосив протест у формі мовчанки. Діти, радіючи, що не буде більше суворого контролю з боку мамусі, готувалися до приїзду бабці під кодовим прізвиськом «божий одуван­чик».

Робота кипіла. Народ днював і ночу­вав в офісі. І ось роботу закінчено. Втом­лена команда, прогнавши контрольний раз програму в комп’ютері, лишилася задоволена. І похитуючись від утоми, співробітники повиходили зі своїх ка­бінетів і всі разом завалили у вантаж­ний ліфт. Шеф натиснув на кнопку «1» і ліфт рушив униз. Народ був настіль­ки загальмованим від переробленої роботи, що не відразу запримітив, що ліфт занадто довго їде. Спершу всі по­думали, що це їм тільки здалося. Тобто те, що ліфт надто довго спускається. Наморщивши лоби, всі зосередилися на спуску. Потім почали переглядатися, шукаючи в очах один одного помилко­вість свого припущення. Однак замість цього вони знаходили там іще глибший неспокій і страх. Першою закричала Свєтка. Її жах передався всім іншим. Ліфт набирав швидкість і летів у якусь прірву. Світло зникло. Жінки почали чі­плятися кігтями за чоловіків, однак від цього ліфт не стишив своєї швидкості. Заклало вуха і нудило, як у літаку. Марго подумала: «Зараз мене виверне». Однак у цей момент ліфт різко спинив­ся і відчинив двері. Публіка отямилася після вільного падіння і звикала до різ­кого світла, що линуло іззовні. Першою вирвалася з ліфта Свєтка і моменталь­но зникла в пучку світла. Марго загоро­дила вихід грудьми: «Стійте! Не йдімо туди. Тисність на кнопку!» Хтось хапли­во і нервово почав натискати на кноп­ки, проте ліфт не слухався. Зате світло проникало до середини, обкутувало всіх і витягало з ліфта. Ноги зробилися ва­тяними, а тіло нерухомим, неначе під наркозом. Якийсь масивний пилосос усмоктував їх в інший простір. Линув хоровий спів з посиленими альтами. Ставало легко і приємно. Хотілося без­кінечно перебувати в цьому стані. Од­нак за декий час до божественного хору почало долучатися вороняче каркання. Спершу його можна було розчути лише напруживши вухо. Потім посилене кар­кання заглушило хор, і нарешті той зо­всім змовк.

Марго опинилася серед степу. Карка­ло вороння. Душила спрага. Нещадно палило сонце. Марго підвела голову і побачила, як цвіте степ. Що таке? Щось заважає. Каркання? Спрага? Боже, як хочеться пити. Пити! Пити! Чому це каркання таке гнітюче? Що робити? Йти шукати воду? Марго спробувала підвестися, але відчула якусь важкість і гострий біль у нозі. Нахилилася до ноги. Що це? На ногах взуто сап’янці. Роздив­ляючись їх, вона почула, як на шиї за­торохкотіли коралі з дукатами.

«Я знову тут!» — подумала Марго. Їй захотілося підвестися, проте нагадав про себе біль у нозі. Марго почала роз­зуватися, і тільки тут вона зрозуміла, що їй справді заважало. Живіт.

Боже, я вагітна! Вона їх промовила вголос — ці суто жіночі слова. Жоден чоловік ніколи не промовить цих слів. Жоден чоловік ніколи не відчує того, що відчуває жінка, усвідомивши, що вона вагітна. Бог обділив чоловіків ці­лим спектром фізіологічних і духовних відчуттів. За що Бог позбавив їх пра­ва власним тілом і душею сприйняти енергетику і таїнство зародження і на­родження нового життя? Марго сповни­лася жалістю до колись ненависного чо­ловічого плем’я. Як це можна прожити життя, щомісячно не оновлюючи кров? Як жити зі старою кров’ю? Як можна прожити життя, не зрозумівши одного дня, що твоя кров — уже не лише твоя кров, а й кров нової істоти, яку ти но­сиш, годуєш, зрощуєш у собі?

Я вагітна! — закричала Марго на по­вен голос. Нею заволодів цілий згусток почуттів, які не можна розкласти на по­няття «щастя», «страх», «спокій», «три­вога». Новина «Я вагітна!» блискавкою облетіла кожну клітинку тіла і мозку. І Марго вмить стала зовсім іншою. Вона зачаровано розглядала свій живіт, ла­гідно погладжуючи його. Такий стан здатна зрозуміти лише жінка. Світ пе­ревертається. Все, що вчора здавалося важливим, сьогодні виявляється без­глуздям. Те, що вчора вважалося багат­ством, сьогодні перетворилося на сміття. Те, що вчора вабило, сьогодні видаєть­ся абсолютним несмаком. Те, що вчора боліло, сьогодні не тривожить. Те, що вчора було поза кадром, стає найсуттє­вішим.

Марго підвела голову. Малиново-буз­ковий колір степового цвіту оточив її зу­сібіч. Краса неймовірна. Лілова хвиля пливла за бузковою і зникала на біло­му горизонті. Як пахне! Новим життям. Надією. Марго опустилася на землю, заплющила очі і поринула в своє тіло. Нога не боліла. Не те, щоб зовсім не бо­ліла, а просто бавилася у біль. Пити не хотілося. Не те, щоб зовсім не хотілося: виявляється, можна обійтися без води. Сонце пекло, однак Марго відчула на собі скляний скафандр, який гамував проміння. Каркання видалося їй не ли­хими віщуваннями — просто воронячи­ми любовними забавами.

«Я ношу в собі ще один світ, — спало їй на думку. — Цілий космос».

Вона лежала на степовій траві і при­слухалася до світу в собі.

Почувся стукіт копит. Андибер, — ні на мить не завагалася Марго. Він гар­цював навколо неї на коні і сміявся. Він був не з оселедцем, а з довгим змиленим від довгої дороги волоссям, що трохи за­крученими пасмами спадали на засма­глі плечі. Кінь ставав на диби, гупав об землю важкими копитами і прониз­ливо іржав. Андибер виконував на коні якийсь дивний ритуальний танець, у якому Марго безпомильно читала: «Я кохаю тебе, моя королево!»

Потім Андибер витяг кочівницький бурдюк і освіжив Марго холодною водою. Стало легко і приємно. Марго повільно підвелася, повільно обсмикнула спідни­цю, повільно познімала з себе травин­ки, повільно вставила ногу в стремено другого коня, повільно сіла на коня і, звісивши ноги на один бік, узяла вуз­дечку в руки і повільно рушила вперед за Андибером. «Ти будеш жити в гріху з характерником» — згадала вона. Але ці слова не викликали в неї негативних емоцій. Навпаки. Хотілося сміятися.

Вони їхали дуже повільно. Всередині в неї похитувався другий світ.

Вони їхали дуже довго. Аж поки сон­це не почало сідати за обрій. Аж поки вони не дісталися річки. Аж поки світ всередині Марго не став бунтувати.

Марго роздяглася до сорочки і по­вільно зайшла у воду. Вода прийняла її в свої обійми. П’ять хвилин тому вона відчувала себе торбою, набитою камін­ням. Каміння тягло ноги, плечі, спину, перекочувалося в животі і в голові. А у воді Марго стала абсолютно безтілесною. Вона рибою попливла по річці, а Анди­бер — за нею. Дві великі рибини плюс­калися і бризкалися, пірнали і сміялися.

Коли Марго виходила з води, Анди­бер уже розкладав вогнище на березі. Побачивши, як мокра груба полотняна сорочка обліпила її великі груди, живіт, стегна, він підвівся і завмер. В його очах зблиснули збентеження і тепло, острах і тривога, захоплення і трепет, синівська безпорадність і батьківська сила. Хто вміє так дивитися на жінку, того жінки люблять.

Звечоріло. Марго сушилася і грілася біля вогню. Андибер доварював юшку з риби, яку ловив перед тим у річці про­сто руками, а потім, дмухаючи, годував Марго. Жінки люблять чоловіків, що їх годують. Вони, щоправда, люблять і тих чоловіків, яких годують самі. Однак це зовсім різні відчуття. До чоловіка, яко­му готує жінка сніданок, обід і вечерю, якому пере і прасує, купає в ванні і чу­хає спину, жінка почуває те саме, що й до своїх дітей. Чоловік, що готує страву, відкриває маленьке віконце до най­дальшої і найпотаємнішої комірчини жіночого єства.

Марго заплющила очі і поринула в сон, оточена фіолетовою ніччю.

— Вар’яти, вперід! — скомандував Камікадзе, і мікроавтобус із соціологіч­ною групою вирушив «у поле».

Поїздка завжди розпочиналася з опо­відей про те, хто, кого і як не хотів від­пускати у відрядження.

Дружина шефа вчинила скандал, чим стерла і без того непевні докори сум­ління. Він схопив ящик горілки, купле­ний за рахунок фірми, маленький джен­тельменський рюкзачок, у якому, як пізніше виявиться, немає нічого, окрім кількох пар шкарпеток і зубної щітки, і втік з дому. Дружина Спиридоненка навпаки — стала солодкою і покірною. Вона сама склала йому чемодан, напа­кувала цілу сумку пиріжків, консерва­ції, мила і туалетного паперу, артистич­но сказала на дорогу: «Бережи себе!» і ніжно помахала йому ручкою з балкона. Свєтка останній тиждень гасала містом, намагаючись до когось прилаштувати свого капосного кота. Врешті-решт кіт їхав разом з усіма в експедицію за ра­хунок фірми. Лесьчине відрядження ледь не зірвалося. І якби не шеф, який за гроші фірми найняв жінку, що догля­датиме за її матір’ю і за сумісництвом за складним підлітком, то це б сталося. Од­нак Камікадзе високо цінував Лесьчині здібності до раціональної організації по­буту в «полі», за розважливість у розпо­ділі фінансів фірми, а також за особисті заслуги в особистому житті шефа. Тож Леська, дещо знервована, проте віль­на, сиділа в мікроавтобусі. Вася-водій прозвітував, що він віддав «на оздоров­лення» свою також питущу дружину в один специфічний заклад, до речі, теж за рахунок фірми. Після чого Марго не витримала і саркастично зазначила, що фірмі варто було б хоч щось профінансу­вати і для Марго. Шеф пожартував, що профінансує її хрестини, чим поцілив їй прямісінько в серце.

По-перше, Марго наїжачилася: звід­кіля шеф знає про її «вагітність»? До речі, де були всі, поки вона з Андибером грала у велике земне кохання?

По-друге, Марго здалося, що її ну­дить. Вона про всяк випадко обмацала свого живота і, трохи заспокоївшись, пе­ресіла із закріпленого за нею місця за водієм наперед. На що публіка прореа­гувала заяложеними жартами на зра­зок: «А на кисленьке не тягне?»; «Марго, з твоїм характером броненосця Потьом­кіна в тебе дівчинка не вийде! Тож мар­на справа!»

Марго образилася, сказала «Тіпун вам усім на язик і в усі інші місця» і на­дулася. Їй страх як хотілося хоч упівока глянути на Андибера, проте не наважи­лася, тож посилено вслухалася в те, що відбувалося в неї всередині.

Тим часом мікроавтобус проїжджав приміськими селами. Вони навмисне не включили в маршрут села, розташовані на трасі недалеко від Києва, бо робили по них окреме обстеження. Народ тут різнорідний. Він дає відповіді на по­ставлені питання неохоче, проте любить поговорити про злодіїв, які понабудову­вали в їхньому селі котеджі, біля яких вони, до речі, з успіхом «пасуться». Па­суться вони й на трасі: а як же прожи­ти? Оскільки в таких селах багато при­їжджих, то результати завжди дають різнобій, з’ясувати тенденцію і скласти соціопсихологічну характеристику на­селеному пункту дуже важко. Корінне населення, яке ще зберегло традицію, навмисне уникає або й ігнорує «чужих» і навпаки. «Чужі» підвищують відсоток маргінальності, а «корінні» не поспіша­ють на контакт.

Пасажири мікроавтобуса сміючись пригадували, як тут робили опиту­вання. Поставивши те саме питання тій самій людині кілька разів у різних контекстах або різними опитувачами, отримували прямо протилежні відпові­ді, яким потім не могли дати раду. Села при дорозі чекають на «чужих», оскільки ті їх годують; вони говорять «чужим» те, що ті хочуть почути, тримаючи власну думку про всіх і все при собі, а коли «за­їжджі» від’їжджають, забувають про них і чекають на нових «чужих». Їхня гру­па стикалася з тим, що опитувані весь час натякали на те, що їхню працю слід оплатити. Однак будь-які мінімальні фінансові заохочення створювали до­даткові проблеми: респонденти загля­дали в рота, намагаючись зрозуміти від соціологів: що ви хочете почути від нас? Неоплачувані опитування були норо­вистими, агресивними, проте в них була цілком відчутна дрібнобуржуазна тен­денція. Ці люди комунікабельні і схиль­ні до торгівлі. Поторгувавшись із ними на трасі, перекинувшись словечком про те і се, соціологи рушили далі.

Експедиція потроху розспівалася. Однак ансамбль ніяк не складався. Спі­вали хто в ліс, хто по дрова. Публіка за­писувала все це на диктофон, а потім, регочучи, слухала, затикаючи вуха від фальшивих нот і «півнів». Марго мовча­ла, як у рот води набрала. Щось їй було не до співу. «Невже я знову вагітна?» — казала вона собі. «Цікаво, від кого?» Від реального чоловіка чи від нереально­го коханця? А що таке реальність? Хто мені доведе, що все, що відбувається те­пер, відбувається насправді?

— Гей, Марго! Ти тут чи поза реальністю? — штурхнув її під бока шеф. Марго не відповіла.

— Тобі що, заціпило? Що сталося? Ти де? Ми тут!

Марго не реагувала. Тоді шеф заче­пив Андибера:

— А ти чого, характернику, понурив­ся? Співати вмієш?

— Хто ж з українців не вміє співати!

— Заспівай, а ми послухаємо.

І Андибер заспівав. Це була, їй-бо, шаманська пісня, правда, з українськи­ми словами. «Ой степом, степом-доли­ною, там ішли цигани...». Голос лунав, як з глибокого колодязя. «А серед тих циган — циганочка-ворожка...». Голос його був настільки гарний, що в Марго по шкірі «побігли мурахи». Зненацька в пісню «другим голосом» утрутився Камі­кадзе: «Циганочко-молдаваночко, скажи мені правду...». У всіх очі повилазили на лоба. Вони що, репетирували підпільно від усіх? «Козаче-небораче, завертай коня...». Мелодія була така закручена і безкінечна, з таким химерним ритмом, що її запам’ятати, здавалося, було не­можливо. «Жінка твоя та й лежить в труні...». Однак ці два вар’яти її співали і співали влад. «А дрібні діточки та й в холодній хаті...».

Коли вони скінчили пісню, запала мовчанка. Вася і за кермом хлюпав но­сом, а Марго втирала сльози. Над ними двома завжди кепкували. Якось їхня фірма вирішила здійснити культпохід в оперу на Чіо-Чіо-Сан. Коли ввімкнулося світло після останньої дії, всі побачили цих двох сентименталів, які ридали на грудях одне в одного. Васі ніхто не ди­вувався: питущі люди часто мають тон­ку нервову систему, однак Марго... Так, Марго була такою.

— Ну, хлопці, ви даєте! — сказала Леська.

— А коли це ви зіспівалися? — спита­ла Свєтка.

— Як коли? Тихими степовими вечо­рами. Коли я гнав ясир до Марго, — по­жартував шеф.

— Тільки не згадуйте, — заскиглила Свєтка.

— А чого не згадувати? До речі, де ви всі поділися з ліфта? — поцікавився шеф. А оскільки всі мовчали, то й він за­мовк. Здавалося, нікому не хотілося ви­давати своїх таємниць.

Нервово засовгався за кермом Вася:

— А що таке, що таке? — допитував­ся він, усе ще шморгаючи носом.

Однак усі мовчали, як зої космодем’янські, тож він вирішив не до­питуватися.

Експедиція звернула із траси і, їдучи вузькою битою дорогою, тримала курс на північ. Колишні кріпацькі села сто­яли, як і два століття тому, чорними. «Село неначе погоріло...». Обстеження цих сіл завжди виявляє, що кріпацтво — поняття не економічне, а духовне. Май­же неможливо викорінити з поведінки і мислення людей кріпацтво, яке пере­дається з покоління в покоління. Тут опитування цілком прогнозовані. Люди щиро і прямо висловлюють свою думку, яка завжди буде відзначатися бажан­ням мати «доброго пана», гуртом роби­ти на нього, чекати від нього благодаті і щоб в усіх усе було однаково. Такі села мають свою специфіку: тягнеться довга вулиця, на якій вишикувалися непре­тензійні скромні хатки в ряд — так, щоб панові чи уряднику легко було, прої­жджаючи по ній, скликати на панщину. Тому тут немає ні чарівних полтавських мальовничих «кутків», ні слобожан­ських хуторів окремішників-вискочок, ні чумацьких величезних садиб, а все таке скромне, покірне і дисциплінова­не. Сьогоднішні кріпаки, хоч і наріка­ють на пана, проте не хочуть жити без пана, вони хочуть доброго пана. Чомусь робота в цих поселеннях ніколи не су­проводжувалася жартами: було страш­но шкода цих людей, і так і хотілося, як справжнім народникам, закликати до скинення самодержця із престолу.

Соціологічна група заїхала до кіль­кох корпунктів, забрала матеріали і, зробивши гак, повернула на південний схід, на Полтавщину.

Вже вечоріло, коли вони приїхали до колишнього козацького села Халимони і розмістилися в сільському клубі.

Усі вкрай стомилися, однак ніхто не наважився здійснити святотатство, сказавши: «Я йду спати!» Адже не від­значити початок польового сезону — це просто гріх. Відзначали цю подію за­вжди так, наче це було останнє «поле» у їхньому житті: з розмахом, зі смаком. Усі вітали одне одного зі звільненням від «сімейного іга». Шеф натхненно ви­конував ритуальний вірш, в якому сло­ва «И свобода нас встретит радостно у входа» промовлялися хором, навстоячки і з повними чарками. Пили хто скільки міг, орієнтуючись на свою печінку і го­лову. Пили багато, позбувшись гальмів­них питань: «А як я доберуся додому?», «А що скаже чоловік?», «А як побачать діти?» Пили так, щоб забути трикля­те життя зі щоденними думками «А де взяти гроші?», «А як зекономити собі на новий бюстгальтер?», «Як прогодувати сім’ю?». Марго, щоправда, про всяк ви­падок не зловживала алкоголем. Хоч вона знала, що її «вагітність» — це лише хвороблива уява, а все ж таки зменши­ла вдвоє свою норму. Стан був не такий кайфовий, як хотілося, проте вона за­спокоювала себе тим, що з бодуна буде легше виходити. Але вона достатньо випила, щоб сміливо дивитися в очі Ан­диберу і відкрито спостерігати за ним. Він пив багато, а не п’янів. Характер­ник, — відзначила про себе Марго. Вона намагалася вловити в його очах те, що бачила в степу, будучи вагітною. Однак він дивився на неї скляними очима. Це її заспокоїло: значить, усе те їй привиді­лося, і не було в неї з ним ніякого шале­ного кохання, і значить, вона не вагіт­на, і отже, вона нікому не зраджувала, в такому разі її ідеальний шлюб справді є ідеальним, тож найголовніше, що діти не постраждають.

Шеф затягнув улюблену народну піс­ню Марго «Ой там, на горі, ой там, на крутій, ой там сиділа пара й голубів». Вася затрясся в риданнях. Він не міг без сліз слухати цю пісню. «Ой вони сиділи, цілувалися, одними й крильми обніма­лися». Дует Марго із шефом був потряс­ний. Марго віртуозно «виводила», а шеф тримав баси. «Де взявся стрілець, стрі­лець-молодець, він голуба вбив, голубку прибив...».

— Як він посмів, негідник! — озвався Андибер. І всі поглянули на нього.

Андибер сміявся. Його сміх приму­сив усіх завмерти. Так сміється шаман, стрибаючи наколо священного вогню. Так сміється жрець, принісши богу кри­ваву жертву.

— Ну ти, Андибере, чистий характер­ник! — пробелькотів шеф. І вирішив­ши розрядити ситуацію, почав схиляти Марго виконати улюблену пісню всього колективу «Голубая луна». Партію Тру­бача виконувала Марго, партію Мой­сєєва — шеф. Цей міні-спектакль у ви­конанні співробітників користувався шаленим успіхом у колективі. У шефа чудово виходила ще й балетна партія. По її завершенні, коли стихали бурхли­ві оплески, Марго промовляла свою ко­ронну фразу: «Господи, якби мій чоловік і мої діти бачили мене тепер...».

— Цить-цить, — обривали її коле­ги, — «про грустное не надо». Після цього ще раз пили за солодку свободу. І ще раз. І ще раз.

Соціологічна фірма, яка в побуті мала назву «Розкажи мені, любиш ти чи ні?», заспівала однойменну пісню. Як правило, після цієї пісні відрубувався Вася.

Однак, на диво, цього разу він не від­рубався, а жалібно нечленороздільно попросив шефа заспівати «Чому розпле­тена коса, а на очах бринить сльоза». Це викликало бурю позитивних емоцій. Усі сміялися до сліз, згадуючи шефову від­повідь на запитання американця «Яке головне питання для України?» Шеф разом з колективом виконав замовлен­ня Васі. Щоправда, співали цю пісню несерйозно, насміхаючись над трагіч­ним змістом. Однак Вася сприйняв це по-своєму. Він обливався сльозами і, б’ючи себе в груди, став клястися в лю­бові шефові:

— Я за вас, та я за вас, та я на край світу піду. Хочете, хоч зараз підемо ясир збирати?

— Що? — оторопів шеф.

— Ну, не хочете зараз, то можемо за­втра!

— Який ясир? — розпитував Васю Камікадзе в повній тиші.

Вася розводив руками, не в змозі чи то дібрати, чи то вимовити слова. Його повіки зрадливо злипалися, і публіка, знаючи, що він от-от упаде, намагалася будь-що втримати його від цього.

— Я шо, — белькотів він. — Я нічого. Ахмет сказав, Ібрагім зробив.

— Хто такий Ібрагім? — допитувався шеф. — Ти, чи що?

— Чуєш, Андибере, — засміявся Вася і показав на шефа. — Шо з ним таке? Пахлави об’ївся?

Вася був п’яний, як чіп. Однак усі на­вколо почали миттю тверезіти.

— До речі, Андибере, класно ти його наколов! — Вася зареготав і показав всі свої пеньки в роті. — Як це тобі вдаєть­ся: щойно ти був у ланцюгах, а тут див­люся: Ахмет у ланцюгах, а ти на коні! Га-га-га! Ти точно характерник!

Шеф схопив Васю за барки.

— А при чому тут я, Ахмете. Я шо? Я нічо! Це все він! Їй-бо, він характерник. Я сам бачив на власні очі, як він руками ловить кулі.

— А ще що ти бачив, Ібрагіме?

— А ще бачив, як ти один на один проти татарського загону воював: глип­нув на них крізь зігнуту стрілу, так вони самі себе порубали і згинули. Ось так-то.

Усі мовчали. Вася здивовано окинув їх поглядом:

— А шо таке? Не поняв! Шо я таке сказав?

— Так, — сказала Марго, — нашого полку прибуло... — І налила собі горілки.

— Тобі скоро народжувати, — відста­вив від неї чарку Андибер, узяв за руку і повів до виходу.

У Марго округлилися очі.

— Цур тобі, нечистий! — утрутився Спиридоненко і, вказуючи на Андибе­ра, зарепетував баб’ячим голосом: — Це він! Це все через нього! Він знається з нечистим! Щойно він у нас з’явився, так ми всі подуріли!

— Я хрест святий ношу на грудях, — розірвав пазуху Андибер. — І в Бога ві­рую!

Жінки з цікавістю роздивлялися його волохаті груди.

— Так, — сказала Леська. — Це вже «білочка».

— Що-що? — перепитав Спиридо­ненко.

— Біла гарячка, — гаркнула та.

— А ти помовч! — загаласувала зне­нацька Свєтка і кинулася на подругу. — Ти взагалі з іншого часу!

— Я?! — обурилася та. — Та я, та я...

Вона хапала ротом повітря, як риба на березі, намагаючись знайти відповід­ний аргумент, однак у цю мить Марго, схопившись за живіт, закричала:

— Рятуйте! Дитина йде!

Усі, крім Васі, який солодко спав, по­клавши писок у миску з олів’є, підскочи­ли з місця і заметушилися.

— Паліть піч! — скомандував Спири­доненко. — Кидайте побільше дров, а її на черінь! Чоловіки, геть із хати! Повід­кривайте всі вікна, двері, порозв’язуйте все, що маєте на собі зв’язаного! А ти, — звернувся він до Марго, — розпусти во­лосся! Так легше буде народжувати.

Марго не розуміла, що з нею відбу­вається. Біль роздирав тіло. Та цей біль був їй знайомий. Попередні пологи три­вали по дві доби і закінчувалися кеса­ревим розтином. Марго із жахом поду­мала: хто ж тут з неї витягне дитину? Біль не можна ні з чим порівняти. Іде дитина. Довгождана. Очікувана. Дитя любові.

Марго натужно кричала. Стогнала. Кидалася. Молилася. Плакала. Кли­кала на допомогу Матір Божу. Рвала на собі волосся. Хапала за руку бабу­повитуху. Скімлила. Металася по хаті. Стрибала. Падала. Божеволіла. Вила. Сміялася.

— Андибере, — командував Спири­доненко. — Біжи до попа, хай відкриє церкву і попроси в нього ключі від церк­ви.

Коли Марго поклали на живіт ключі, вона відчула, як тіло внизу рветься, як тріщить шкіра.

— Тужся! — крикнула їй на вухо ба­ба-бранка. — Ще! Тепер не тужся. Не тужся, я сказала! Давай знову! Ще! І ще трохи! І ще зовсім мало! Ось вона!

Ця мить, коли зненацька вщухає жахливий біль, для жінки триває ві­чність. Лише цю мить можна назвати щастям. Жінка стільки разів переживає мить щастя, скільки вироджує дітей. Саме вироджує. Зникнення болю поєд­нується з почуттям здивування від ви­гляду маленького беззахисного червоно­го тільця, яке показує жінці акушерка. Це мить усвідомлення, що відбулося ви­творення нового світу, нового життя. Це подія космічного масштабу, подія, яку жінка переживає фізично.

Баба тримала в руках дитину, що за­драла догори ноги, демонструючи, що вона жіночої статі:

— Дівка! — задоволено мовила баба до Марго.

— Дівчинка! — прошепотіла та.

— Андибере, в тебе дівка! — гукнула баба до дверей.

— Я кохаю тебе, моя королево! — у відповідь закричав той.

Треба віддати належне шефові: яким би тяжким не був ранок після святкування початку польового сезо­ну, він уставав рано-вранці, обливався холодною водою, готував міцний чай із спеціальних трав та каву для співро­бітників, які поволі вилазили зі своїх спальних мішків, бурчачи про садюгу­камікадзе.

— Суп отдільно, мухи отдільно, — виправдовувався він. — Випивон роботі не повинен шкодити. У нас купа роботи.

Його співробітники вже звикли до та­кого графіка, тож слухняно, мов ляльки сеньйора Карабаса, виконували всі його розпорядження.

Марго прокинулася з криком:

— Де моя дитина?

На неї всі подивилися співчутливо і нічого не сказали. Вона озиралася по хліву, який називався клубом, намага­ючись зрозуміти: що є насправді, а що не насправді.

— Вставай, Марго! Лікувальний чай запарився! — кликав веселий голос шефа.

Марго вилізла з мішка, відчуваючи запаморочення, і попленталася до відра з водою. Вона повторила подвиг шефа: відро крижаної води на голову, і трохи прочунявши, як сомнамбула, припо­взла до вогнища, яке шеф розклав на цеглинках за клубом. Холодний душ і чай шефа діяли магічно. Поволі тіло і дух поверталися до життя.

З клубу вийшов бадьорий Вася. Всі заздрісно на нього подивилися: йому, як гусці з води: виспиться — і як огірочок.

— Нє-е, — замість привітання сказав він. — Цієї трави пить не буду: цілий день доведеться сидіти в сортирі або в кущах.

— Мене слухай, — скомандував шеф. — Треба вивести всі вчорашні шлаки. Інакше інтоксикація.

Вася слухняно підсів до вогнища і з огидою сьорбнув чаю.

— Слухай, Васьок! Кого ти мені нага­дуєш? — замислився шеф.

О десятій усі ввійшли в норму. Шеф провів робочу нараду.

— Так, маршрут такий: сьогодні два села. Марго з Андибером на ферму. Бе­рете інтерв’ю в доярок. Як скінчите — по хатах, опитування старих людей. Я з Лесею — до інтелігенції і начальства: школа, сільрада, завклубом, правління колгоспу. Спиридоненко, ти по духов­ній лінії. Це тобі ближче. (Всі єхидно захихотіли). Піп, уся його сім’я, дяк, церковне братство чи сестринство, якщо воно є. З тобою Світлана. Вчися, Свєтко, може з тебе й люди будуть. Так, Вася... Вася на стрьомі. Розробляє графік з кожним окремо й у визначений час ро­бить розвозку. Так, перевірили всі дик­тофони. Запасні батарейки є? Пишемо все. Запам’ятайте, ми робимо не просто соціологічне обстеження, а соціопсихо­логічне. Унікальних респондентів фік­суємо окремо, йдемо до них після всього з відеокамерою. Зрозуміло? Роботи ба­гато. Зберіться. Сьогодні мала норма. Завтра більше, позавтра ще більше. І до упаду. Ясно?

— Ясно, — без ентузіазму сказали ко­респонденти.

— Які питання?

— Коли і де обід?

— Якщо голова колгоспу не зрозуміє моїх натяків, то о третій у клубі зі своїми харчами. Які ще питання?

— Де бланки анкет?

— У машині. Я вас благаю: зберіться, налаштуйтеся на народницький лад. Скиньте міську пиху. Ідіть до народу, як люди, а не як начальство. Будьте таки­ми, як вони. З кожним розмовляйте на рівних, наче прожили точнісінько таке ж життя. І так далі. Всі переглянули ін­струкцію Марго?

Усі мовчали.

— Я власноруч перевірятиму кожне опитування. Якщо будете поводитися як бундючні тупі науковці, — звільню.

Народ заусміхався.

— На цей раз звільню! — пообіцяв з погрозою шеф. — Ага, ми МТС пропус­тили. Марго, це тобі. Трактористи від твого бюсту втрачають розум...

— Ну скільки можна!

— На цей раз я з тобою посилаю на­дійного партнера.

Марго не мала сил опиратися. Хоч би швидше почати.

— Світлано, швидко обріж нігті. Я тобі казав в експедицію їхати в ситцевих платтях. Ти що, не чула?

— Ну шефе... — спробувала було опи­ратися та.

— Ніяких розмов. Марш переодяга­тися!

— Так, Спиридоненко. Ти даєш мало матеріалу. Працюй оперативно. І про­шу дуже, не розпитуй генеалогію кож­ного попа. У нас немає на це ні часу, ні плівки...

— Але, шефе...

— Ніяких заперечень. Ну, що ще? Вася, ти — на підхваті. Мобільний зв’язок. Бутерброд, вода, чай, кава, сто грам для трактористів...

— Єс оф кос, шефе! — дав під кози­рьок той.

— Молодець, Васьок! Ну що, вперід?

Із цієї цілком стандартної, як для шефа, наради і почався опитувальний марафон. Уже на першому тижні всі члени експедиції забули про домаш­ні проблеми, про домашні образи, про власні болячки, позбулися статевого й алкогольного потягу, словом, працюва­ли, як машини, — від зорі до зорі. Їхня експедиція рухалася з півночі на пів­день колишньої Гетьманщини, прочісу­ючи різні села.

Полтавщина чарувала своєю нестан­дартністю. Вона є зразковою опозицією до європейських стандартів. Замість максимального перетворення ланд­шафту — максимальне пристосування до ландшафту. На противагу європей­ському раціональному використанню кожного сантиметра вимордуваної ци­вілізацією землі — полтавське «землі — хоч вдавися, води — хоч втопися, лісу — хоч повісся». Замість активної метушні філософський підхід до життя. На про­тивагу «відкритому суспільству», що живе відкрито, у відкритих поселеннях, де кожен двір і садиба, як на долоні, — «закрите суспільство», люди, що живуть у захованих по ярах і хуторах хатках. Народ тут, випещений красою природи і родючістю землі, нікуди не поспішає, не вигадує додаткових клопотів, щоб ви­чавити з цієї землі більше. Навіщо силу­вати себе і землю? Земля — це матінка. Її треба любити і не ображати.

У цій місцевості опитування іде своїм чином. Якщо люди «при дорозі» хапають усе на льоту і розуміють вас із півслова, то тут треба довго і нудно і в деталях пояснювати що і як. Якщо люди «при дорозі» цінують свій і ваш час, то тут люди не шкодують ні свій, ні ваш час. «Заїжджати» треба до кожного здаля, вникати в подробиці його побуту, жит­тя, на відміну від людей «при дорозі», які вимагають, щоб усе було швидко і по суті. Саме тому тут робити опитування нашвидкуруч неможливо. А часу ж об­маль. Викручуйся як хочеш.

Ось і викручувалися. Основні опиту­вання робили вручну, а частину анкет лишали на корпунктах, де їх поширю­вали, збирали й обробляли.

Матеріали колишніх козацьких по­селень відрізнялися від «кріпацької» зони тим, що народ не хотів пана, хотів сам бути паном, а оскільки для цього не було ніяких можливостей, то вони сиді­ли собі й чекали, коли ж стануть пана­ми. Але не дай Бог, якщо хтось із їхніх ставав паном. Таке не прощається. Зате й бідних ох як не любили! Та й справ­ді: бути бідним на Полтавщині — гріх. Це вже треба бути таким ледацюгою... Адже тут посади дитя — виросте.

Через місяць усі вже потомилися не на жарт. Матеріалів було багато, і їх передавали в Київ для розшифруван­ня, обробки і внесення в комп’ютер. Од­нак для професіоналів картина й без того вимальовувалася. Вони за місяць набили руку і були справжніми май­страми поля. Народ легко йшов з ними на контакт і розкривався до останньої клітинки.

Відбулося рокірування: на МТС по­силали Андибера з пляшкою й отриму­вали іскрометні й відверті матеріали. Марго продовжувала вислуховувати жі­ноцтво і старих. Хоча Марго й Андибер працювали «у зв’язці», підстраховую­чи одне одного, проте ситуація постій­но роз’єднувала їх. Андибер уже мав добрий досвід соціолога, тож досить швидко опанував принципи соціопси­хологічного аналізу. Незважаючи на сережку у вусі і хвостик іззаду, сільські чоловіки вже через кілька хвилин ви­знавали його за свого. Сільські жін­ки дещо соромилися його, тому тільки шарілися або реготалися. Зате зв’язка Марго-Андибер завжди була обласкана теплими полтавськими господинями саме завдяки Андиберові. Вони ніко­ли не поверталися з «поля» голодни­ми, а часом навіть привозили із собою курочку чи качечку. Вони були чудо­вими партнерами, добре ладили. Обоє любили свою роботу і сільських людей, незважаючи на те, що були міськими мешканцями в другому-третьому поко­лінні. У них були в цій експедиції най­якісніші матеріали.

Щодо особистих стосунків, то вони й досі були «на ви». Обидві сторони чітко дотримувалися цього правила, цінуючи своє взаєморозуміння, боючись перейти межу, перетворити їхні партнерські сто­сунки на фамільярність і панібратство, чи, не дай Бог, на «командировочний роман».

Кінець першого місяця «поля» мав свої особливості. Наближався час шкіль­них канікул, і материнське серце Марго почало вимагати до себе під крило дітей, про що вона повідомила чоловіка і свою свекруху. Ніхто не заперечував. На кі­нець першого місяця зі Свєткою завжди буває зрив. Вона плаче перед шефом, звинувачуючи його в тому, що вона че­рез його дурнувату фірму не може вла­штувати свого особистого життя, що її ці села задовбали, що вона завтра по­їде додому. Однак наставало «завтра», а вона додому не їхала. Заностальгував за домом Спиридоненко. Він знав, що поки він виконує свій громадянський обов’язок, його жінка з кимось іншим виконує свій сімейний обов’язок. Його ККД різко упав. В одному з районних центрів їхня група поповнилася ще однією особою — Лесьчиним «важким підлітком». Її сюди притарабанив ін­спектор по роботі з неповнолітніми. Віка фиркала і плювалася на цю «де­більну провінцію», а Леська давала їй потиличники.

Група закінчувала обстежувати ре­гіон. Останнім селом у «полтавському» турі була Кобилохвостівка, де минуло незабутнє дитинство шефа. Колись це був хутір при селі з не менш музичною назвою Кобилки. А тепер — це, умовно кажучи, група хат (їхню кількість до­стеменно не знав ніхто), що поховалися у складках ярів. У Кобилохвостівці на них чекала несподіванка в особі шефо­вої дружини. Вона вирахувала, що сен­тиментальне серце шефа не омине цьо­го шматочка землі, тож чатувала тут на нього вже другий тиждень.

Зустріч була пристрасною. Коли мі­кроавтобус спинився в яру, який на­лежав колись шефовій уже покійній прабабусі по материнській лінії, то з кропиви і плюща випливла примарна постать шефової дружини. Її звали Льо­ля. Шеф спершу перелякався, але опа­нував себе і з почуттям власної гідності вийшов з мікроавтобуса і поцілував дру­жину в щічку, за що отримав ляпаса. Не прореагувавши на цей теплий прийом, він попрямував до «шевченківської» хати розпалювати піч, аби знищити за­пах сирості і занедбаності. Тим часом Льоля прискіпливо вдивлялася в кожну жіночу постать, що виходила з мікро­автобуса. З її поведінки було зрозуміло, що вона абсолютно не підозрює головну винуватицю свого сімейного розладу, а пильно стежить за Марго і Свєткою. Ан­дибер, намагаючись уберегти Марго від додаткових розпитувань, поклав їй руку на плече, чим відразу зняв з неї всі Льо­лині підозри, і та переорієнтувалася ви­ключно на Свєтку.

Це був перший раз, коли Андибер до­торкнувся до Марго. Вона це відзначи­ла. Як і те, що їй це сподобалося. Вона трохи розгубилася і знітилася.

Тим часом Льоля визвірилася на Свєтку, обзиваючи її різними «погани­ми словами». Свєтка, замість того, щоб промовчати, огризнулася, за що зароби­ла ляпаса. Такого тонка Свєтчина нату­ра стерпіти вже не могла. Вона гукнула Стьопу — свого кота, який вкусив Льо­лю за ногу. Коли всі зрозуміли, що до­бром це не скінчиться, було вже пізно: Льоля і Свєтка тягали одна одну за во­лосся і качалися по кропиві.

Якщо чесно, то було дуже смішно. Звичайно, якщо врахувати, що всі були на смерть потомлені і будь-який дурний жарт викликав дурний сміх. А тут така кумедія!

Льоля і Свєтка, зігнавши зло одна на одній, помирилися і здружилися. Льо­ля, впевнена, що Свєтка — коханка його чоловіка, ходила за нею по п’ятах.

Шеф облаштовував свою хату: палив піч, виносив на вулицю сушитися старі полотняні рядна, перемивав горщики, знімав павутину. Йому в цьому допома­гала Леська. Їхня партнерська зв’язка також працювала безвідмовно. Вони дуже гармоніювали один з одним. Ціка­во, як у тій хатинці на курячих ніжках жила Льоля два тижні. Вона добра гос­подиня біля чоловіка, а самій їй нічого не треба.

Андибер знайшов косу і почав косити траву й кропиву на умовному подвір’ї та в умовному саду. Справа в тому, що в таких полтавських садибах немає меж, практично кожному власникові хати належав необмежений шмат яру. Тут не існувало ніяких огорож і парканів. Сад плавно переходив у ліс, а город — у луг.

Вася поїхав у село по хліб і зник. Піз­ніше виявиться, що він просто заблукав: їхня хата сховалася в яру, а оскільки ярів у цій місцевості було повно, то він у відчаї об’їхав лабіринт ярів, перш ніж знайшов свій.

Марго чистила рибу, яку вони купи­ли по дорозі біля одного ставка, де вони покупалися, а заодно й помилися. Свєт­ка з Льолею вишукували у траві здича­вілі полуниці.

Віка — Лесьчина донька — малюва­ла лаком нігті разом із задирками і слу­хала плеєр.

Сонце готувалося до сну. Із сусідньої хати, тобто із сусіднього яру, завітала сухенька бабуся — баба Секлета — і принесла картоплі та свіжих яєць. Яром пішов запах смаженої риби і вареної картоплі.

Усі, добряче потомлені, сіли за стіл і мовчки наминали вечерю.

Трохи парило. Насувалася хмара. Земля прагла дощу.

— Де хліб? — озвався шеф.

— А де Вася? — одночасно поцікави­лися всі. Однак ніхто не припинив на­минати вечерю.

Зненацька здійнялася буря і почала обривати листя з дерев, шарпати дах на хаті. Всі згребли рештки вечері й похо­валися в хату.

Хата була з долівкою, однак густо устелена соломою і сіном. Трохи пова­гавшись, усі розстелилися долі.

За вікном блискало і гриміло, а в хаті затишно потріскував вогонь. Усі поко­том лежали на долівці у спальних міш­ках і будували плани на майбутнє.

Наступним регіоном заплановано Придніпров’я. Вже уявлялося, як па­ралельно з роботою відпочиватимуть: засмагатимуть, ловитимуть рибу, купа­тимуться. Обговорили новий кошторис витрат, поправки до анкети і питальни­ків, загальні враження від Полтавщини. В кутку хати бубоніли Льоля і Свєтка, обмінюючись думками «про наболіле». В іншому кутку хропів Спиридоненко.

Зненацька шеф замовк на півслові, і Марго із заздрістю уявила, як Леська пробирається рукою до нього в спаль­ний мішок. Марго відчула специфічне хвилювання. Скільки це часу вона не нюхала чоловіка? Леська під боком у Марго засовгалася. Шеф уривчасто за­дихав. Що там робить Льоля? Плеще язиком? Отож-бо. Марго було соромно, однак вона вслухалася в кожен звук, що долинав з Лесьчиного боку. Вони про щось перешіптувалися. Марго не могла почути, про що саме, бо гроза за вікном притлумлювала слова. Невже вони на­важаться в таких обставинах?.. І як це можливо здійснити? Та вони такі, що на все підуть! Сорому ні на грам! Цікаво, а тепер що вони роблять? Якось дивно вовтузяться... Марго напружилася і від­чула солодке відчуття бажання...

Раптом її шию й вухо обпік гарячий подих. «Моя королево...» — прошепотів Андибер і ошпарив її поцілунком. Мар­го піддалася не замислюючись. Її тіло давно вже чекало на такий поцілунок.

У вікно хтось агресивно загупав. Усі перелякано підхопилися, а дехто смач­но вилаявся.

— Відчиняйте, відчиняйте!

Усі пізнали голос Васі. От народ! Ніх­то навіть не потурбувався: що з ним ста­лося.

Сердитий шеф пішов відчиняти. Льо­ля запалила свічку, оскільки пропало світло, і раптом побачила, що вона надто далеко лягла від чоловіка. Вона відсуну­ла його спальний мішок від Лесьчиного, запхала його в кут і заблокувала йому вихід своїм матрацом. Прийшов шеф з двору і, побачивши таке, сказав Льолі, що взагалі у полі хлопці сплять окре­мо від дівчат. Тож попередню гармонію розташування спальних мішків було по­рушено. Хату поділили навпіл — хлоп­чики окремо, дівчатка окремо.

Довго гріли Васю, годували недо­їдками вечері, поїли чаєм і заспокою­вали. «Кого він нагадує?» — думала Марго. Він увесь тремтів від страху, бо в цих ярах почувався, як у пазурах у Мінотавра.

— Я забув тебе попередити, Васьок, що тут Блуд водить, — чи то серйозно, чи то жартома сказав шеф, поплескавши нещасного Васю по плечі.

— Га?

— Ну, нечистий такий, який спеціа­лізується на збиванні зі шляху подорож­ніх.

— Не треба, шефе...

Марго дивилася на стару іконку Ма­тері Божої і дякувала в молитві, що вона не допустила гріха. Однак у душі розу­міла, що її справи кепські. Вона себе добре знала і дуже за себе боялася. Ан­дибер сів до грубки і, підкидаючи дро­ва, замислено дивився на вогонь. Спи­ридоненко спав. Одна Леська вмирала від сміху, поглядаючи на злого шефа, в якого все падало з рук.

— Їдьмо звідсіля, шефе, — благав Вася. — Тут добра не буде!

— Завтра вранці й поїдемо! Не хви­люйся! Ці місця відразу чужинців не приймають. Трохи помучать — а потім звикають.

— Я не хочу, шефе. Ні за які гроші не хочу! Знаєте, кого я тут зустрів?

— Кого ти тут міг зустріти, окрім баби Секлети і діда Каюка?

— Я бачив чоловіка, голого, з гаком під грудьми...

— А-а! — немовби згадав шеф. — Так то Стефко Нечемний. Його турки підві­сили за те, що він пив горілку вдень у Рамазан. Не бійся його. Він нічого лихо­го ще нікому не зробив.

— Господи! — захвилювалася Свєт­ка. — Знову починається! Її почала гладити по голові Льоля:

— Заспокойся! Я теж не відразу при­викла...

— Так це правда?

— Що саме?

— Що тут бродять духи.

— А чого ж неправда? — спокійно відказувала Льоля. — А що тут такого?

— Ні, я цього не переживу! — хли­пала Свєтка. — Для мене це занадто! Васю, поїхали!

— Як? Зараз? — здивувався він. — Та ми з цього яру зроду не виїдемо!

— Як ти їздив по ярах у таку погоду, так ми і виїдемо.

— А справді: як я їздив?

— Може, ти взагалі не їздив? — спи­тав Андибер.

— Я вже сам не знаю... — завагався Вася. — Після того, як я побачив чолові­ка з вовчою головою...

— Песиголовця? — поправив його шеф. — Оцього справді слід боятися. А що він робив?

— Махав мені, щоб я вийшов з маши­ни.

— То ти не вийшов?

— Я що, дурний?

— А як він від тебе відв’язався?

— А я перехрестився...

— Молодець, Васьок! За що я тебе люблю, так це за здогадливість! — роз­реготався шеф.

У хаті всі зайшлися сміхом. Усіх про­сто охопила істерика. З медичної точки зору це було самопозбавлення від стре­су, однак із точки зору немедичної це був «дурдом Веселка». Навіть важкий під­літок Віка зняла навушники і реготала до сліз. Один Спиридоненко спав. Він у такий спосіб знімав стрес. Насміявшись удосталь, усі полягали спати. Спали міцно і солодко. Лише Льоля час від часу примарою ходила по хаті, не в змо­зі заснути від шарудіння мишей.

Уранці почулося розпачливе Стьо­пине нявчання. Свєтка прокинулася першою і всіх розштурхувала. Про­буджувалися легко і з гарним настроєм. Вийшовши з хати, всі заніміли від не­сподіванки. Яр у ранішньому сонці переливався смарагдом свіжої зелені, вкритої крапельками дощу. В повітрі стояв запах трави, мокрої родючої зем­лі й акації. Акації рясно росли обіч яру, розкішні грона сніжними плямами ви­мальовувалися на зеленому килимі. Виспівували пташки. Кувала зозуля. Стіл, на якому вони вчора вечеряли, був застелений сільською клейонкою в букетики квітів, а на ньому стояли дві макітри з варениками, величезна сулія з мутною горілкою, кількакілограмова паляниця домашнього хліба, кружаль­ця ковбаси, чималий шмат сала, повний глечик молока і горнятко зі сметаною, банка ніжинських квашених огірків. Серед цих наїдків і напитків сидів кіт Стьопа і розпачливо нявчав.

— Що це за скатертина-самобран­ка? — солодко позіхаючи спитала Марго.

— Сам не знаю, — здвигнув плечима шеф. — Тут, крім Секлети, нікого нема. Хіба вона?

— Та де, — втрутилася Льоля. — Вона сама з мишами сидить.

— Більше нема кому. Може, поста­ралася бабуся для Грицька (так звалишефа): я їй місяць тому вислав сотню.

Очевидно, шеф забув, що в нього в тилу є серйозний супротивник, тож і ляпнув останню фразу.

— Що? Сто гривень? — І вона поне­сла на шефа цілий комплекс звичай­них жіночих докорів.

Шеф відразу роздратувався:

— Усе! Після сніданку рушаємо. Льо­ля, ти лишаєшся тут.

Льоля як з кулемета застрочила. Вона була простою жінкою. Тож гово­рила те, що думала. А думала те, що почувала. Льоля була четвертою дру­жиною шефа. Після вертихвістки Ве­роніки, шлюб з якою тривав півроку; після професорської доньки Андроме­ди Аристархівни; після спекулянтки Каті йому закортіло чогось простого і земного. Йому захотілося щовечора мати смачну вечерю, а щоранку га­рячий сніданок, спати на білосніжній накрохмаленій білизні і не прасувати самому сорочок. Він це все й отримав від Льолі. Проте вжитися з нею не міг. Його тонка натура сина львівського батяра і співачки із тріо бандуристок прагнула не лише матеріалізовано­го домашнього вогнища, а ще й духо­вного підживлення. Льолю було щиро жаль. Вона торохтіла, нарікаючи на свою долю. Її перебив Вася.

— Шефе, ми з цього яру не виїдемо.

І справді: дорога, що спускалася до шефової хати, розкисла, тож ні вийти, ні виїхати по ній було неможливо.

— Ага! Бачиш-бачиш! Це тебе Бог по­карав! Ти — підлий, підступний, брех­ливий!..

Льолине цокотання явно дратувало. Проте на це не було ради. Її заспокоїла Свєтка. Як не дивно, та послухалася і стихла.

Публіка почала розсаджуватися за столом. Одна Свєтка насторожено диви­лася:

— Шефе, це явна пастка. Тут не­чистий попрацював. Нюхом чую. Та й Стьопка нічого не їсть.

Однак ніхто не реагував на її слова, бо шлунковий сік почав активно ви­ділятися. Одні вареники виявилися з картоплею, інші з маком. Домашня ковбаска була, наче з дитинства. Огі­рочки хрускали, аж слина бризкала з рота. Було смачно. Ні, було дуже смач­но.

— Залиште трохи на обід, — сказала заощадлива Леська. — Хтозна, скільки ми тут прокукуємо.

— Ку-ку! — згодилася з нею зозуля.

Сніданок виявився затяжким. Після нього всі сиділи на призьбі, на траві і грілися, обговорюючи те й се.

— Краса тут надзвичайна! — замрія­но протягла Леська.

— Мамо, тільки без сантиментів! — озвалася колюча Віка.

— А чого? — наїжачилася та. — А я не соромлюся цього. Де ти бачила таку казку?

— Ніде нікого, тільки ми самі... Нена­че одні в цілому світі... — продовжувала в невластивому їй романтичному дусі Леська.

— А може, так і є? — оцінила ситуа­цію Марго. — Може, ми справді одні в цілому світі? Ви думаєте, що там, нагорі, є люди? Я думаю, що нема. Ми знову в іншому світі.

Ці слова було сприйнято як метафору.

— Знаєш, Марго, — зрадів однодуми­ці шеф, — коли я приїздив сюди на ка­нікули, то опинявся наче на іншій пла­неті. Тут і час плине інакше, і простір інакший. Інакші цінності й закони. Тут не можна було жити за законами того світу, звідки я приїжджав.

— А я вообще тут балдію, — підхопи­ла розмову Льоля. — У нас у селі — я з-під Києва — то такого нема. Земля — один пісок. Оце вкалуєш на тій землі, як раб. А вона ще й не родить. А тут: кинув насіння — і гурки, як бики. І пріроди в нас такої нема. Нє-е. Тут красота. О!

— А розкажи про духів, що тут во­дяться.

— Ну, не знаю. У нас такого нема. Якось я іду по яру, а назустріч дівка. Совсім гола. Я було подумала, шо то Гришина зазноба. І так на неї дивлю­ся подозрітєльно. А вона мені й ка’е: «Тьотю, там татари нашу хату спалили і маму нашу в неволю забрали. Ховайте­ся!» І щезла. Я ото як сіла від того дива на призьбу, так до вечора й просиділа. Отаке-о.

Усі замислилися.

— Цікаво, а що тепер діється на тому світі? — порушила тишу Марго. — Чи він іще існує взагалі?

— Слухай, Марго, їй-бо, ти трохи пришелепкувата, — роздратувалася Свєтка. — Ви з шефом якісь ненор­мальні.

— Ну що, — перервав суперечку Камікадзе. — Як каже Марго, давай­те сплануємо день. Сьогодні, бачу, ми звідсіля не виберемося. Тож в пам’ять про моє дитинство наведемо тут трохи пор’ядок. Робіть хто що вміє.

Народ поволі розбрівся. Льоля десь натрапила на крейду, розчинила її й по­чала мазати хату. Шеф із Леською «піш­ли по дрова». Андибер узявся за косу. Спиридоненко, знайшовши на горищі стару гітару, почав її настроювати і на­співувати. Вася після ранкових стограм мирно спочивав у траві. Поряд лежа­ла Віка і слухала плеєр. Марго затіяла прання.

Через якийсь час з лісу повернули­ся шеф з Леською, несучи в руках купу хмизу. На вітрі вже розвівалося кілька рядів білизни. Покошена трава аромат­но пахтіла на сонці. Побілена хата со­хла. Андибер цюкав сокирою — рубав дрова. Марго, розвішуючи білизну, спо­стерігала, як по його засмаглій спині скочується цівка поту. Він, здається, не звертав на неї ніякої уваги. Щоправда, один раз, здалося їй, вона піймала його погляд, коли застібувала на грудях ґу­дзика. «Може, він увесь час за мною потай підглядає, як я за ним?» — спа­ло на думку Марго. І вона відзначила, що кілька таких поглядів лишилося в її пам’яті. Одного разу, коли співала зі Свєткою «А кавалеров мне вполне хва­тает, но нет любви хорошей у меня». Ну, може, він просто слухав пісню. А вдруге було, як голова колгоспу поси­лено улещував Марго. В Андибера тоді був розлючений погляд. Та пізніше він уже не дивився розлючено ні на голів колгоспів, ні на Марго. Може, тому, що зрозумів, що це своєрідна традиція: у го­лів колгоспів потьмарюється в очах від Марго, а Марго з удячністю приймає в подарунок смажене порося і трилітро­ву банку сметани і від’їжджає із села до своєї експедиції. Утретє, здається, він довго дивився на неї, поки вона спала у волошках у полі в обідню перерву, бо коли вона раптово прокинулася, він роз­губився. Але з упевненістю Марго не мо­гла нічого стверджувати. Зовні він був «айсбергом в океані».

Шеф, задоволений чи то від результа­тів роботи, ачи від своєї прогулянки «по хмиз», розкотисто заспівав «А не спеть ли мне песню о любви...» голосом Шев­чука. Луна розляглася по всьому яру.

Марго подумки проспівала на ту саму мелодію: «Мо’, сходити з Андибером в ліс по хмиз...». Однак уявивши на мить, як насправді це має відбуватися, вона скривилася: для першого разу «хмиз» не підходить. А що б підійшло для першого разу? Марго перебрала всі варіанти і ді­йшла висновку, що в «польових умовах» це здійснити неможливо так, щоб потім не було гидко. Ну, а після повернення додому тим більше.

Усі почали гуртуватися навколо обі­днього столу. Виклали на стіл недоїде­ний сніданок і свіжовідварену картоплю зі шкварками. Поглянувши на залишки сніданку, вони відзначили, що недоїд­ків від ранку мовби побільшало, на що Свєтка погрозливо зауважила, що це точно від нечистого.

Оскільки побілена всередині хата ще сохла, вирішили відпочити в пообідню пору на свіжовикошеній траві.

— Молодець, Андибере! — оцінив його роботу шеф. — Наче все життя цим займався. На гадюк не натрапив?

— Була одна біля погреба.

— Біля якого погреба?

— Ну там, за хатою, двері прямо в горі.

— А, так-так. До речі, треба загляну­ти туди. Може, щось лишилося від моєї прабабці. А на другому схилі яру десь є ще один погріб.

— З підземним ходом? — підозріло поцікавилася Свєтка.

— Чесно, не знаю, — позіхнувши від­мовив шеф і заплющив очі.

Перемовившись ще кількома слова­ми, народ солодко поснув.

Марго снився сон, наче вона з Лесь­кою руками ловить рибу у воді. Риба пручається в руках, від чого ставало лос­кітно всередині. Прокинулася вона від Андиберових поцілунків і відразу про­валилася у прірву...

— Скільки можна спати? — суворим го­лосом сказала Марго. — Вже сонце сідає.

Шеф підхопився:

— Що? Вже? Ну й заспали! Я ж казав, тут усе по-іншому. От добре, вже дорога підсохла. Бог дасть, завтра рушимо.

— А як не дасть? — пожартувала Леська.

— То хтось інший дасть... — віджар­тувався той.

— Гришо! — дорікнула Льоля.

— Я мав на увазі «по писку», — не розгубився він.

Здається, Льоля почала здогадувати­ся про чоловіка і про Леську. Але реак­ція її була дуже дивною: здавалося, що вона заспокоїлася і змирилася. Шеф, відчувши це, користався моментом.

Марго дивилася на них, а думала про своє.

— Марго-о! — смикнув її шеф. — Повернися! Ми тут! Так! Усі на місці?

Васьок, ти є? Є! А де Андибер? — озир­нувся він.

— Пішов у ліс по хмиз, — задумливо промовила Марго.

— З ким? — автоматично вирвалося у шефа.

— Сам, — замріяно відказала Марго, навіть не прореагувавши на останні ше­фові слова.

Зате Свєтка прореагувала.

— Не всі ж ходять до лісу в парі! Шеф почервонів і скоса поглянув на дру­жину. Та з удячністю дивилася на Свєтку. — Нє пора лі нам подкрєпіться? — голосом Вінні Пуха спитала Леська.

Усі з радістю погодилися і пішли до обіднього столу.

— Вам не здається, що чим більше ми їмо, тим більше їжі стає?

— Нема чого дивуватися, — погодив­ся з Леською шеф. — У цьому яру все навпаки.

— І любов? — спитала Марго.

Шеф сприйняв це питання на свій карб, проте не розгубився:

— Все.

«Усе тут навпаки, аніж у реальному житті, — промовила подумки Марго. — І любов...».

Повернувся Андибер з лісу і приніс у жмені напівдостиглі суниці. Ніхто на нього не звернув уваги. Звичайно, крім Марго.

— Відкрий рота і заплющ очі, — ска­зав Андибер.

Марго, мов дитина, послухалася. Він висипав їй до рота ягоди.

За столом знову ніхто не прореагу­вав. Певно, крім Марго. З усіх ягід вона найбільше любила суниці.

— Ви знаєте, — жуючи сказав шеф, — моя прабабця Оляна була про­сто унікальна жінка. Вона «шептала». Вишіптувала навіть переломи. При мені було раз таке. Приходить дядь­ко з закривавленими штаньми. «Бабо Оляно! — кричить. — Мені жінка втяла грішне тіло! Рятуйте!» Прабаб­ця вигнала мене з хати і шептала до рани. І що б ви думали? Приросло! Він казав, що воно на волосині теліпалося. Приросло!

— Фе, Гришо, які ти гадості при столі розказуєш! — обурилася Льоля.

— Чого це гадості? По-моєму, дуже еротична й апетитна розповідь! Леська поперхнулася.

— Ну бачиш, Гришо, женщині пло­хо! — верескнула Льоля.

— Не переживай, Льолю, цій женщи­ні харашо, — точнісінько на її діалекті відмовив шеф.

Леська докірливо подивилася на ньо­го. Льоля плескала їй по спині.

Сулія потроху порожніла.

Спиридоненко взяв гітару і запропонував поспівати. — А де ти взяв гітару, Спиридоне? — поцікавився шеф.

— На горищі.

— На горищі? А ти мальовану скри­ню там не бачив?

— Та щось таке бачив. Та там так страшно, що схопив гітару і хода!

— А що ж там тебе так налякало?

— Сушені кажани.

Народ одночасно зригнув.

— А-а! Сушені кажани? О, це класна штука, — зі знаттям справи весело роз­повідав шеф. — Це — щоб стати невиди­мим. У кажана в грудях є така кісточка

— вилочка називається, — як поглянеш крізь неї — стаєш невидимим.

— Хвате, Гриша! — запротестувала Льоля. — Давай лучче поспіваємо. Ото ту пісню ловкеньку... Як її... «Парней так много холостих, а я люблю жонато­го...».

Замовлення було виконане. Леся то червоніла, то блідла. Віка, жуючи жуй­ку, спокійно розглядала претендента на вітчима.

Поки співали інші пісні, Марго по­шепки звернулася до Леськи:

— Слухай, ти, бува, не вагітна? Мені сон приснився, що ми з тобою ловимо ру­ками свіжу рибу.

— Тьфу на тебе, Марго, з твоїми сна­ми. Він же яловий!

— Хто?

— Ну, шеф. Він же з жодною з дру­жин не має дітей.

— Та ти що? Так, справді. В нього не­має дітей. А я чомусь і не подумала. Бід­ненький!

Марго співчутливо поглянула на шефа. Однак те, що сталося потім, дещо дестабілізувало її нервову систему.

Льоля взяла чарку і, звернувшись до Леськи, проголосила тост:

— Ну що, Лесенько, ми з тобою в одне г... вступили. Давай вип’ємо за нашу гірку долю! Давай дружити!

У Леськи відвисла щелепа. Віка, зда­ється, проковтнула жувачку. Льоля об­няла водночас чоловіка і його коханку та випила до дна. Ті зробили так само. На що Марго сказала цитатою:

— Високіє отношенія!

Тут засміявся Андибер. За ним ре­шта. Марго подумала: тут, у цьому яру, і справді все навиворіт.

Наближалася ніч, а з нею і пробле­ми розміщення спальних мішків. Про­те спати не хотілося. Сиділи довго. Роз­клали багаття. Жартували. Загадували бажання на зірки, що падали. Співали. Мріяли. Слухали солов’їв. Здається, лише над ранок полягали спати. Спали, як піонери в таборі: без грішних думок і намірів. І нічого не снилося.

Розбудила всіх гроза. Годинники пока­зували десяту, проте було темно, як уночі.

— Знову не виїдемо звідсіля! — кон­статував Вася.

Але ніхто не прореагував. Здається, вони тут жили цілу вічність. І не збира­лися нікуди рушати.

Поснідали і посідали. Не було що робити. Розбрелися по кутках. Віка гралася з котом. Леська, шеф і Льо­ля про щось гомоніли. Спиридоненко бренькав на гітарі. Васьок із Свєткою мили посуд. Андибер розглядав долоню Марго.

Нудилися-нудилися, поки шефа не осяйнула ідея:

— Хлопці! Ходімо витягнемо з горища скриню. Це мальована скриня. Мінімум вісімнадцяте століття! Антикваріат! У «вен» влізе? Га, Васьок?

— Та, щось придумаємо! — відмовив той.

Драбина на горище була в сінях. Чо­ловіки полізли. Звідти долинало рипін­ня, гупотіння, чоловічий сміх і лайка. Жінки, що тим часом пліткували про те і се, зненацька перелякано підхо­пилися з місць: почулося, ніби хтось із тріском провалився. Постоявши кілька хвилин у цілковитій тиші, вони зро­зуміли: провалилися всі. Тепер тре­ба було з’ясувати — куди. Обстежили хату — жодних слідів. Обійшли хату — так само.

— Ну що, Лесюню, — сказала Льо­ля. — Полізли?

Та гіпнотично слухалася Льолю. По­тихеньку рипіла драбина в сінях. По­чулися кроки нагорі. І... знову те саме: жахливий тріск і тиша.

Свєтка сиділа, як на голках. Коли вона зустрілася поглядом з Марго, різко сказала:

— Я туди не піду — і не проси.

— А я і не прошу, — спокійно відмо­вила Марго. Вона вже знала, в чім річ, тільки розмірковувала: воно їй треба чи не треба. Андибер був там. Отже, треба.

Вона, зітхнувши, встала і пішла. Обережно залізла по хисткій драбині на горище і зупинилася, звикаючи очи­ма до темряви. Щось вона втомилася. Біля діри стояв маленький стільчик. Вона присіла і зачаровано роззирну­лася. З кроков звисали пучечки трав, торбинки з насінням, старі соняхи і ще бозна-що. Марго взяла один сонях і ви­длубала звідтіля насінину. Їсти можна. Трохи дивний смак. Наче сонях полива­ли горілкою. Але нічо’. Почулося якесь рипіння. У прялки поволі закрутилося колесо, мирно порипуючи. На полиці стали вряд старі горщики, гасові лам­пи, чавунні праски. У кутку постукува­ли рогачі, кочерга. Задзижчала муха. Блиснуло дзеркало. Відчинилося віко на мальованій скрині і зачинилося, здійнявши куряву солодкої пилюки. Що ж на ній намальовано? Марго напружи­ла зір і відсахнулася: козак Мамай, си­дячи по-турецьки, поворушив пальцями босої ноги і лукаво підморгнув їй очима шефа. Цур тобі! — відмахнулася вона. У кутку забриніла стара ліра. Якось див­но паморочилося у голові. Чи повітря тут якесь зачароване? А може, насіння наговорене? Треба посидіти, відпочити. У дзеркалі з’явилося усміхнене зморш­кувате обличчя старенької бабці. «Баба Оляна», — подумала Марго. «Не жури­ся, дочко, довірся своєму серцю». Марго замислилася над словами, а поки дума­ла, провалилася разом із стільцем не­відь куди.

Так само — на стільці — вона й опи­нилася посеред великої зали з коло­нами. Тільки це був уже не стілець, а царський трон. Вона фізично відчувала на голові корону. «Напевно із золота з коштовностями, — подумала вона. Тис­не, як холєра. Жодну думку в голову не пропускає».

— Ахмет просить аудієнцію, — зі­гнулася перед нею в поклоні матінка Ісидора.

— Хай увійде.

Увійшов Ахмет. Тобто шеф. Він же камікадзе. Він же Гриша. Марго ще не освоїлася зі своєю царською роллю, тож розсміялася, побачивши ввесь почет його дружин — від Вероніки до Лесь­ки. Решта присутніх у залі сприйняла її сміх як знак до публічного висміювання і глуму.

— Чому ти паранджі на них не наче пив? — пожартувала Марго. Проте Ахмет лише мовчки вклонився.

— Твій гарем добрий, а мій іще кра­щий! — похвалилася вона і махнула рукавом. «Ти диви, — спало їй на думку при вигляді рукава, — вишитий золо­том і сріблом!»

До зали ввели групу чоловіків різно­го віку, різного калібру і різної масті.

Марго від сорому ледь не провалилася крізь землю. Однак, очевидно, нікуди вже було провалюватися. А та Марго, що з вишитими рукавами, здається, ані­трохи не розгубилася. Вона милувалася своїм гаремом.

— Так і знай, Ахмете! Поки на твоїй землі діятиме закон приниження жінок, на моїй пануватиме закон приниження чоловіків.

— Чого сердиться вельмишановна пані? Чи я коли сказав їй слово впопе­рек?

— Слова не сказав, а справу свою по­гану робив!

— Мій Бог дозволяє...

— А я — ні. Стратити його! Атлетичні красиві жінки схопили Ах­мета і поволочили залою до виходу.

Його дружини гірко заридали.

І тут Ахмет зробив хід конем.

— Андибере! — зарепетував він. — Рятуй!

Марго була приємно вражена. Увій­шов Андибер у шароварах, оголений по пояс. Він тримав на руках немовля.

«А ось і моя дитина!» — зраділа Марго. Андибер вклонився Марго:

— Відпусти його, моя королево! Він мені життя врятував.

Певно, за сценарієм Марго мала бути невмолимою. Однак чомусь їй зо­всім не хотілося позбуватися шефа і завдавати прикрості Андиберові. Вона розмірковувала. Жіночий колектив очі­кував смерті. А Марго в цей момент зо­всім не хотілося крові. Що робити? Ду­май, Марго, думай! Ага! Ідея!

— Як порішить жіноцтво, так і буде, — з удаваною суворістю прорекла Марго. Вона була переконана, що Ахме­тові каюк. Так мало бути за сценарієм. Адже вона королева жіночого царства, де панує дискримінація чоловіків.

Рішення жіноцтва розсердило коро­леву, щоправда, розвеселило справжню Марго.

— Помилуй його, королево! — схи­лили перед нею свої непокриті голови жінки.

— Так-так... — наморщила лоба Мар­го. — Що діється на цьому світі! Ганьба! Ну що ж! Хай буде по-вашому! Дарую Ахметові життя!

— Слава королеві! — скандувала зала.

«Мої стерви таки люблять цього Ах­мета!» — подумала і здійняла руку. Зала стихла.

«Що їм сказати? — гарячково мірку­вала Марго. — Те, що я не задоволена ними? Чи те, що я відрікаюся від пре­столу на честь Андибера? Ні, тільки не це! Що ж тоді? Як же виправдати поми­лування Ахмета так, щоб це не зашко­дило принципам і законам жіночого царства?»

— Ахмете, я дарую тобі життя лише за нові поповнення до наших гаремів. Причому термінових, якісних і безплат­них. Твій чукча виявився зовсім недолу­гим. Мої дівчата лишилися незадоволе­ними. Чи так я кажу?

«Дівчата» завищали.

— Забирай його назад! — скоманду­вала Марго.

— Єс оф кос, моя королево, — вимо­вив Ахмет слова, які примусили її здриг­нутися. Зате жіноцтво в залі заревло від задоволення.

— Але це не все. Розберися зі своїм гаремом. Чоловіки в моєму царстві ма­ють лише одну дружину. Ясно?

Ахметів гарем затрясся в риданнях.

— Не плачте, ми вам знайдемо кож­ній по достойному чоловікові.

Однак ті захитали головами і кину­лися обнімати і цілувати Ахмета.

— Фе, яка гидота, — скривилася Марго. — Ну що ж, Ахмете. Живи! Той низько вклонився королеві і по­задкував.

Жіноцтво в залі мовчало і чекало якоїсь команди. «Що ж я тепер повинна сказати?» Її поїдали поглядами. Нетерп­ляче тупцювали на місці. Затамували подих.

— Оргія! — вирвалося з вуст Марго.

Так, саме на ці слова очікувала пу­бліка. Заграла музика. Жінки радісно заплескали в долоні. Заходилися на­ливати собі вино. Чоловіки виконува­ли танець живота. Сп’янілі жінки вели безкінечні бесіди на політичні теми. А тверезі чоловіки розважали їх. Дуже кумедне видовище. Марго просто отри­мувала кайф. Поруч відпочивав Анди­бер з їхнім дитям на руках. «Слава Богу, хоч він не видає із себе гейшу! — поду­мала Марго. — Я б цього не пережила! Очевидно, він біля мене на правах улю­бленого чоловіка. Ха-ха-ха!»

Зненацька до зали вбігла молода ат­летка і завищала:

— Турки в місті!

Почалася паніка.

— Ховаймося у підземелля монасти­ря! — скомандувала матінка Ісидора.

Марго швидко, проте з почуттям власної гідності, рушила за нею. Дов­го просувалися прохолодними темними лабіринтами. «Десь я вже це бачила», — зауважила подумки Марго. Назустріч вискочила п’яна істота й упала на землю.

— Хто це? — спитала Марго.

— Та це Стефко Нечемний! — сказа­ла матінка Ісидора, переступаючи через нього. — Ну його к бісу!

— Ух, шайтан! — почулося іззаду. Марго обернулася:

— А ти що тут робиш, Ахмете? Чого ув’язався? Ану геть до своїх! Але той навіть оком не змигнув, а сопів під носа, доганяючи Андибера. Нарешті вдалині зблиснуло світло.

— Ми врятовані! — вигукнула матін­ка Ісидора.

Усі опинилися біля дверей, замкне­них іззовні. Всі разом з криками щосили загупали в них.

Через якийсь час двері відчинилися. На порозі стояла Віка і, жуючи жуйку, отетеріло дивилася на потьмарення, зда­валося б, поважних і заслужених людей.

— Як ви тут опинилися? — спитала вона.

— Ми б і самі раді про це дізнати­ся, — зло процідив шеф, обтрушуючись.

Мудрим дорослим було соромно пе­ред нерозумним важким підлітком. Усі, не дивлячись одне на одного, рушили до хати і заходилися збиратися в дорогу.