Ти чуєш, Марго?..

2

У райцентрі відбувся телефонний зв’язок зі столицею. Виявляється, вже тиждень знавіснілий американський бос намагається добитися до них і пові­домити, що замість запланованого ними Придніпров’я вони мають вирушити до запланованої ним Галичини, звідкіля родом його бабуся. Дізнавшись про це, шеф навіть не скривився. Покірно по­вернулися до Києва на тижневий пере­починок.

Удома Марго застала знайому карти­ну. Чоловік із нею не розмовляє і збира­ється на курорт. Свекруха нервується і рветься додому сапати картоплю. Малий хворий. Усі роздратовані й пересварені.

Після тривалих переговорів Марго через «перекладачів» — старших синів Максима і Сергія — чоловік погодив­ся узяти їх із собою на море. Свекруха від’їздила додому. Андрійко з темпера­турою кинутий на Марго.

Отак завжди. З хворими дітьми Мар­го лишалася сама. Її охоплювала пані­ка: а раптом дитя помре. Проте не було на кого перекласти частину клопотів і не було кому поплакатися. Не було кому просто взяти на руки хвору дитину і дати Марго годинку спокійно поспати. Їй стало зовсім прикро і самотньо.

Квартира спорожніла. Лише гув хо­лодильник і цокав годинник. Андрійко горів у жару. Плакав: боліло вушко. Очі зліпив кон’юнктивіт. Марго носила його на руках. Наближався вечір, і ставало просто нестерпно від безсилля і розпачу. Температура не спадала. Може, викли­кати швидку? А як заберуть до лікарні? Марго добре знала, що в лікарню, та ще й по швидкій, та ще й з дитиною краще не потрапляти. А раптом щось станеться з дитям? Боже, покарай усіх чоловіків, які, поки дитина хворіє, влаштовують свої — звичайно, дуже важливі — спра­ви! А потім дивуються: за що їх знева­жають, ненавидять і кидають жінки? Малий плаче, не стихає. Матінко Божа, Царице небесна, поможи мені грішній!

Різко задзвонив телефон. Марго схо­пила слухавку, як рятівне коло.

— Марго, в тебе щось сталося? — по­чувся голос Андибера.

— Малий захворів!

— Я зараз буду! — рішучо сказав він і обірвав розмову, навіть не спитавши, чи одна вона вдома.

Андрійко на руках в Андибера вида­вався зовсім маленьким. Він притулився до його грудей і заснув. Марго дивилася на них і думала: напевне в тому, що ко­лись не надавали значення факту — хто біологічний батько дитини, — полягає велика мудрість. Жінці абсолютно бай­дуже, хто вкинув у неї насінину. Зате їй принципово важливо, щоб чоловік саме так тримав на руках її дитину. Адже шлях до серця жінки лежить через її ди­тину... Розмірковуючи, Марго не зчула­ся, як заснула. Спокійно і міцно.

Підхопилася з ліжка аж уранці. Де дитина? Із сусідньої кімнати долинав сміх Андрійка, з кухні — запах кави, з подушки — запах Андибера.

Марго прислухалася, принюхувалася і думала, як їй поводитися в цій ситуа­ції. Згадавши слова баби Оляни «Дові­рся своєму серцю», вона заспокоїлася.

Рівно за тиждень соціологічна група, названа серед колег «Розкажи мені, лю­биш ти чи ні?», вирушила на Галичину. Їхали без Віки (Лесьчиної доньки), без Льолі (шефової дружини) і без Стьо­пи (Свєтчиного кота), зате з Андрійком (найменшим сином Марго). І на Гали­чині головним експертом лишався шеф, у якого жили родичі у Львові і в Кар­патах. У плани експедиції не входило опитування міського населення. Однак віддаючи данину шефовому сантимен­ту до Львова, всі погодилися провести в цьому місті кілька днів.

Оселилися в милому, давно не ре­монтованому особнячку, половина яко­го належала шефовому батькові панові Роману, а по його смерті мала перейти у спадок шефу. Батько й син були варті один одного. Побачивши їх за столом ра­зом, Марго сказала: «Який стовп — та­кий тин, який батько — такий син».

Пан Роман був художником і трива­лий час вів богемний спосіб життя.

Вечеряли під вальси Штрауса за ве­ликим столом з білосніжною накрохма­леною скатертиною, зі столовим сріблом і старим польським, а може, навіть ав­стрійським сервізом.

На «зупі» (тобто на «першій страві») стало зрозуміло, що панові Роману Мар­го впала в око. Він кілька разів запро­понував їй позувати, причому її катего­ричні відмови його зовсім не бентежили.

— Пані має такі очі... Пані має таку лінію носа... Якщо він скаже «Пані має такі фор­ми...» — я його вб’ю!

— Тату! — попередив його син. — Пані має такий норов, що не встигнеш отямитися, як заробиш по писку!

— Пані така прикра? — здивувався старий батяр.

— Пані є гонорова... — втрутився в розмову Андибер.

Пан Роман перекинув свою увагу з Марго на Андибера.

— О, пан має таку поставу... Пан має такі мужні вилиці... Пан має такі руки... Як пана кличуть? Бува не Голотою?

— Андибером, — відмовив той.

— Йой! Пан, певно, жартує!

— Та ні, тату! Його справді так звуть, — з повним ротом озвався шеф.

Пан Роман, затамувавши подих, по­чав стежити за кожним порухом Анди­бера. Дивуватися було чому. З коропом у сметані Андибер так елегантно роз­правився за допомогою ножа і виделки, що скелет можна було здавати в зооло­гічний музей для вивчення. При цьому всі кісточки, які не трималися при хреб­ті, а були у філе риби, були філігранно викладені на тарелі у вигляді східного орнаменту. Пан Роман уже їсти не міг. Він насолоджувався спостеріганням. На десерті, коли Андибер, закинувши ногу на ногу, пив каву, тримаючи в руках ма­леньку філіжаночку на маленькій та­рілочці, батько шефа не витримав: він схопив папір і почав рвучко накидати олівцем ескізи.

Надвечір дихнуло сирістю. Пан Ро­ман розпалив камін, запалив свічки і продовжував малювати. Товариство мирно бесідувало, планувало маршрут, вносило правки в питальник. Марго вклала малого спати і повернулася до вітальні. Повільно потягували вино, розглядали картини пана Романа, слу­хали його лекцію про мистецтво лінії. Старовинний годинник пробив дванад­цяту. До вітальні зайшла стара пані в довгій білій нічній сорочці з рюши­ками, у шляфроку і спальній шапоч­ці. Вона шаркала капцями по підлозі, кашляла і щось бубоніла грубим голо­сом, здається, німецькою мовою. Абсо­лютно не звертаючи ні на кого уваги, вона загасила свічки й камін та пішла собі геть.

— А це хто? — поцікавився Спиридо­ненко.

— Це графиня Цигельдорф, колиш­ня власниця вілли.

— Як-як?

— Ну, домашній привид. Вона щоно­чі так робить.

Усім стало не те, щоб моторошно, а так, трохи лячно, адже шеф їх дещо за­гартував полтавськими пригодами. Що­правда, розмова далі вже не клеїлася.

Пан Роман, зрозумівши, чому пу­бліка зненацька принишкла, вирішив якось розрядити напругу:

— Йой, прошу не зважати. Пані ще при життю була не в собі. Вона згоріла живцем у кльозеті. Не змогла чи не схо­тіла відімкнути двері. Тож тепер щове­чора гасить огень. Вона сумирна пані.

Нікому шкоди не завдає. Як Гриць був малим, вона все відбирала у нього сір­ники, щоб не бавився вогнем. Пильну­вала, щоб не палив у закапелках.

Шеф ствердно кивав головою.

Панові Роману здавалося, що так він заспокоїв гостей. Але це тільки йому так здавалося. Марго про всяк випадок ки­нулася до сина, що спав у спальні на­горі. За нею пішла й решта. Пан Роман показав кімнати, де хто спатиме. Марго з Леською і Свєткою та малим Андрій­ком розташувалися у старій спальні. Марго, обійшовши два ліжка з чорно­го дерева, що стояли впритул, зрозумі­ла, що на них колись відпочивала пані Цигельдорф. Якось серед ночі графині припекло, і вона, нічого не підозрюю­чи, встала і, шаркаючи пантофлями, у шляфроку пішла до туалету. А ліжко аж до ранку зберігало тепло її старечого тіла.

— Ви як хочете, дівчата, але я з ма­лим спатиму на розкладачці, — сказала Марго.

— Ноу проблем, — сонно позіхнули ті.

Марго звикла спати на краєчку ліж­ка в незручній позі. Тож вузька розкла­дачка і малий не завадили їй виспатися. Прокинулася вона від того, що Леська і Свєтка роздратовано її будили:

— Вставай, сплюхо! Розіспалася!

— А чого такий алярм?

— Сніданок подано!

Марго підхопилася, за три хвилини, як в армії, зібралася і спустилася рипу­чими сходами до вітальні.

За столом панувала гнітюча мовчан­ка. Чоловіків не було. Одні дівчата.

— Перепрошую за спізнення. Так со­лодко спалося!

У відповідь — нічичирк. Стіл знову ж таки накритий білою накрохмале­ною скатертиною — новою, — відзна­чила про себе Марго. Апетитно пахла кава у срібному кавнику. На столі па­рував зелений омлет. Зі шпинатом! — знову ж таки відзначила Марго. Ось вона, знаменита львівська вишука­ність!

Дівчата мовчали і без апетиту колу­пали омлет.

— Смакота! — урочисто оголоси­ла Марго. — Хто готував? Певно, пан Роман?

— Пані фон Цигельдорф, — зло відказала Свєтка. Марго розсміялася на дотепний жарт.

— Я не жартую, — спохмурніла Свєтка.

— Що, ви знову відвідали «той світ»? Я — ні, — безтурботно заявила Мар­го. — Я спала як убита.

— Зате ми не склепили повік!

— Що, пані Цигельдорф нагнала з ліжка? Ха-ха-ха!

— А ти звідкіля знаєш, ти ж спала «як убита», — єхидно процідила Свєт­ка.

— Логіка. Я навмисне не лягала в те ліжко. Й дурному зрозуміло, що то її ложе.

— А чого нам не сказала?

— Хіба й так не ясно? А де всі?

— Пішли з баронесою фон Цигель­дорф і не повернулися, — без ентузіаз­му заявила Леська.

— Вона, здається, графиня, — заува­жила Марго.

— Яка різниця!

— Так куди вони пішли?

— На Личаків.

— Куди-куди?

— Цвинтар у Львові так називається.

— То хто ж готував сніданок?

— Та сказано тобі: графиня. Вона по­вернулася, а вони — ні. Марго замислилася.

— Дівчата, а вам не здається, що ми всі «поїхали дахом»?

— Доїдай уже та ходімо шукати цих придурків!

— Куди? На цвинтар? Е ні! Дурних нема. У мене троє дітей. Божеволійте без мене!

Дівчата сиділи і думали що робити.

— Вони самі знайдуться! — заспоко­ювала їх Марго. — Не треба нікуди хо­дити. До речі, котра година?

— Шоста, — без ентузіазму сказала Леська.

— Ви таки божевільні! — обурилася Марго. — Будити мене о шостій! Та ми ж полягали о першій!

Дівчата мовчали.

— Ви як хочете, а я пішла спати!

Марго енергійно рушила нагору і заснула коло малого глибоким сном. Прокинулася від того, що встав Андрій­ко і сказав:

— Ма! Я упісявся!

Марго дуже не хотілося вставати, і вона спросоння пробурмотіла:

— Нічого, синку! Таке буває! Спи! За шістнадцять років вона вже зви­кла спати в мокрій постелі.

Але Андрійко не хотів більше спати. Він знічев’я вештався у своїй піжамі у ведмедики по кімнаті, відчиняв і зачи­няв шухлядки, заглядав під ліжко, ви­дивлявся у величезне дзеркало.

Знизу долинув галас. «Треба встава­ти!» — подумала Марго і знову за три хвилини зібралася.

За столом кавувала вже вся команда: оптимістично настроєні чоловіки і злі, як мегери, Леська зі Свєткою.

— Ну, як Личаків? — поцікавилася Марго.

— Личаків у місячному сяйві — це щось особливе, пані Маріє! — радісно повідомив пан Роман.

— Склепики собі вибирали? — по­жартувала вона у відповідь.

— Я, як побачив, що місяць уповні, повів хлопців помилуватися цим видо­вищем, пані Маріє!

— Мене звати Марго.

— То якесь ім’я нефайне — Марго.

Зате Марія — люкс! Марія, Маруся... Ви часом не з Богуслава?

— Мама моя звідтіля. А що?

— Маруся Богуславка... — замріяно промовив пан Роман.

— А що ж графиня? — перевела на іншу тему Марго.

— Графиня вже спить. Вона вдень спить.

— Ага, — сказала Марго, хоча нічого не второпала. — Які на сьогодні плани?

— О десятій зустріч із родичем нашо­го американського благодійника. Потім екскурсія по місту. Обід і сієста: денний сон. А там — побачимо, — пояснив шеф.

Група соціологів сиділа у кав’ярні в центрі Львова, а зв’язковий спізнювався.

— Як його хоч звати? — хтось спитав.

— Звати не знаю як, але буде вбра­ний у довгого червоного плаща.

Усі перезирнулися, але нічого не ска­зали. Було ліньки. Сонце припікало. Малий і Спиридоненко їли морозиво. Інші смакували знамениту львівську каву. Поки шеф розповідав, чим відріз­няється кава по-віденськи у Відні від кави по-віденськи у Львові, до столика непомітно, як тать, підійшов чоловік у довгому червоному плащі. Від нього від­гонило щойно випитим пивом.

— Стефко Нечемний, — назвався він, тиснучи шефові руку.

Васьок похлинувся львівською кавою по-віденськи, а Свєтка запопадливо лу­пила його по спині.

— Вам не жарко у плащі? — поцікави­лася Марго у відвідувача просто так, зара­ди «приколу». Надворі був червень місяць.

— Та я щось нездужаю, — відповів той. — Ребро болить. Вася побіг шукати туалет.

— Як ідуть справи? — почав розпиту­вати Стефко.

— Та наче по плану... — непевно про­тяг шеф.

— Я не надовго, — по-діловому ска­зав Стефко. — Ось вам вуйко передав зарплату за три місяці, на бензину і дрібні витрати.

Передавши з рук у руки шефові пух­кенький довгий конверт, він зник. Так само раптово, як і з’явився.

Шеф заглянув у конверт, і очі його полізли на лоба. Марго також устигла зазирнути, і серце їй радісно затьохка­ло: тепер вона плюне на все і поїде в турпоїздку на Тібет. Леська, що сиділа навпроти, прочитавши приблизну суму грошей із виразу очей шефа і Марго, ви­рвала конверта і сказала:

— Гроші будуть у мене. А то проп’єте за один день.

Шеф не опирався. Та й ніхто не опи­рався. Бо знали: тут на Леську можна покластися.

Екскурсію вирішили почати з Лича­ківського, а заразом там і поділити гро­ші, щоб ніхто не бачив.

Звичайно, всім дуже сподобалося на цвинтарі. Вони такого ще не бачили.

Однак пізнавальний ефект був дещо змазаний внутрішнім хвилюванням: кожному кортіло швидше знайти хо­ванку і перерахувати гроші. Нарешті вони знайшли відповідне місце. Такий собі затишний закапелок. Мармуро­ва плита, розп’яття, скромна огорожа. Плющ обвив стару могилу і калину. Під калиною — зручна лавочка. Там усі й посідали рядочком. Один Васьок не вмістився. Він присів на краєчку надгробної плити.

Леська врочисто розпечатала конвер­та. Здається, такої суми і вона не очіку­вала. Руки її затремтіли, коли вона пе­рераховувала пачку зелених.

— Ну, що робимо? — спитала вона. — Оцієї суми (вона відділила одну третину пачки) з головою стане на бензин і дріб­ні витрати на вісім місяців наперед...

— Краще на дев’ять, — пожартував шеф.

На жарт ніхто не прореагував. Усі на­пружено чекали рішення головного бух­галтера.

— А це (вона показала на дві третини пачки) — наша зарплата. Роздавати чи тримати вкупі?

Думки розійшлися. Одні голосно ше­потіли: «Давай сюди!» Інші наполягали купити сейф. Одні кричали, що сейф лег­ко вкрасти. Інші заперечували: якщо не в сейфі — все проп’ється. Одні пропону­вали відрядити Васю з грішми до Києва, інші хапалися за серце: в жодному разі.

Лише Свєтка мовчала. Коли всі по­томилися сперечатися, вона прорекла з мудрістю блаженного:

— Ці гроші від нечистого. Не берімо їх!

Колеги зацитькали на неї.

— Дайте мені всі гроші, я спалю їх! — наполягала вона.

Ця фраза змобілізувала всіх: вони швидко забрали свої гроші в Леськи і вирішили не заводити при Свєтці нія­ких розмов.

Поділилися по-чесному. Шефові най­більше. Васі найменше. Свєтчині гроші, про всяк випадок, доручили Лесьці.

За час перепалки Вася, соваючись на мармуровій плиті, очистив її від плюща і відглянцював своїми штаньми.

— Устань з могили! — гаркнув на нього шеф.

Вася підскочив. Однак підозріло по­глянув на те місце, де сидів.

— Хто тут похований? По-ненашому написано. Га? Шеф нахилився і прочитав:

— Стефко Нечемний.

Усі заніміли. На розп’ятті був зобра­жений козак з підчепленим під ребро гаком.

Миттю їх змело з того місця. Опам’яталися лише на віллі графині Цигельдорф.

— Тату! — гукав шеф на увесь буди­нок.

— Прошу? — озвався той із мансарди.

— Ходи-но сюди!

— Не можу! У мене муза!

Шеф махнув рукою:

— Це надовго. Буде малювати, поки натхнення не забракне. Вирішили сховати гроші на віллі і піти в ресторан.

Погуляли вволю. Шеф розповідав про те, що графиня була в свій час ві­домою феміністкою і родичкою або ж соратницею Захера фон Мазоха — за­сновника мазохізму. На думку спало: може, графиня з ідеологічних мірку­вань покінчила життя самогубством у такий спосіб? Якось ненав’язливо роз­мова знову перейшла на тему смерті, а потім і на Стефка Нечемного. Зда­вався дивним ряд збігів, пов’язаних з його ім’ям. Леська засумнівалася, що на цвинтарі бачили саме його могилу. Тож виникла ідея піти на Личаків­ський ще раз, знайти ту саму могилу і пересвідчитися, чи написане там те фатальне ім’я. А заразом поглянути і на дату. Добряче напідпитку вийшли на вулицю. Наближалася обідня пора. Андрійко вередував. Вася ніяк не міг знайти місце, де запаркував мікроав­тобус. Поки він, похитуючись, ходив вуличками старого Львова, публіка ознайомлювалася з містом. «Вен» зна­йшли майже поряд з рестораном, де сиділи. За кермо сів Андибер, найтве­резіший з усіх, хто мав права, і поїха­ли на цвинтар.

Могилу Стефка вони й близько не знайшли. Не значилося таке ім’я на­віть у реєстраційних книгах. Заспокоєні і щасливі, вони повернулися на віллу Цигельдорф.

Пан Роман погойдувався внизу у ві­тальні на кріслі-гойдалці.

— Тату, картину закінчив?

— У «першому читанні», — задоволе­но відказав той. — Хочеш подивитися?

— Хочу, але боюся, не дійду. Щось я перевищив дозу. Сієста! — оголосив він своєму колективу. І всі слухняно розбре­лися по своїх кімнатах.

Коли після сієсти всі потроху зібра­лися у вітальні, там усе ще маніжився у кріслі-гойдалці пан Роман, замислено розглядаючи химерну тріщину у стіні.

Стіл був знову накритий новою біло­сніжною скатертиною. Скільки їх у пана Романа? — подумала Марго. Їсти не хоті­лося, а проти кави ніхто не заперечував.

— Приходила пані Цигельдорф і пи­тала, хто забрав зі психи (це так нази­вається трюмо) щипці для завивки ку­черів.

Марго з підозрою поглянула на мало­го. Той винувато витягнув із довгої ки­шені штанів щипці.

Шеф розсміявся:

— А що ще казала пані Цигельдорф? І відколи їй удень не спиться?

— А ще пані Цигельдорф питалася в тебе, Грицю, чи не міг би ти їй позичити свій манікюрний набір на ніч?

Шеф позеленів, а народ пирхнув зі сміху.

Пан Роман, не відриваючи очей від тріщини у стіні, без емоцій провадив далі:

— А тому пану, що мало п’є горілки, вона просила переказати, що не файно тримати у своїй валізі цілу кіпу страм­них журналів.

Спиридоненко зблід:

— Це не я... Це мене попросили...

Усі багатозначно перезирнулися і знову захихотіли, уявивши, як він уночі слинить пальця і гортає сторінки порно­графічного журналу, зі слиною в кути­ках рота в напівтемряві вдивляючись у картинки, які збурюють його уяву... Це було дуже кумедно.

Пан Роман після паузи продовжив безликим голосом:

— А та пані, що мітить на Гриця, хай готується: міліція знову везе їй доньку. Леська не розгубилася:

— Що вона на цей раз укоїла?

— Плюнула межи очі вчителеві фіз­культури, що вщипнув її за дупу.

— Правильно зробила! — відрубала мама важкого підлітка. Шеф вирішив перепинити батька:

— Тату, якщо тобі ще щось казала графиня, розказуй кожному окремо. Однак батько не послухався сина.

— А та панночка, що не може вийти заміж, нехай об’їздить дванадцять сіл, що мають у своїй назві склад «люб», і об­біжить кожне з них уночі голою тричі, а цілий наступний день хай ні до кого не говорить.

Народ багатозначно подивився на Свєтку. Та гарячково повторювала:

— Три рази оббігти... Гола... Не роз­мовляти... Люб...

— А той миршавий панок, що веде авто, нехай пильнує свої гроші...

Вася почав нервово перевіряти свої кишені.

— А ще пані фон Цигельдорф пита­ла, чому та пані з довгим чорним волос­сям не стелиться разом з паном із золо­тою сережкою у вусі...

Усі звернули свої здивовані погляди на Марго й Андибера. Марго почерво­ніла, а Андибер засміявся. Публіка, що раніше ні про що не здогадувалася, була вкрай потішена грандіозною новиною.

Атмосфера в кімнаті значно пожва­вилася.

— У-у-у! — хором завили колеги і бурними аплодисментами привітали пару.

Марго здалася не відразу:

— Ви що? Я — заміжня жінка...

— ... мати трьох дітей, — продовжив шеф, сміючись. — Знаємо, знаємо... До речі, ти ж не вінчана з чоловіком? Тож на небесах твій земний шлюб не дійсний... А діти твої — незаконнонароджені...

Марго не вміла брехати. На ній за­вжди було все написано. Вона вирішила не борсатися, а спокійно допити каву. Андибер узагалі не знітився. Він щас­ливо усміхався, зовсім не криючись.

— Ну, тату, ти нас потішив! — сказав задоволено шеф. — Тобто пані фон Ци­гельдорф. Передавай їй глибоке від нас мерсі. Я думаю, гріх не відзначити це! Я знаю одну добру кнайпу! Вперід!

Ніхто не заперечував. Розпочалася ще одна прогулянка Львовом.

Група столичних соціологів, для яких у роботі важливу роль відігравала твер­да логіка і принцип доцільності, була дещо збита з пантелику львівськими реаліями. Чому, наприклад, один і той самий трамвай на вокзал їде під номе­ром «вісім», а з вокзалу — під номером «дев’ять»? Чому одні річки від Львова течуть на північ, а інші — на південь? Чому саме в цьому найбільш поліетніч­ному за всю історію України місті най­сильніше збереглося відчуття «україн­ськості»? Чому саме тут, так далеко від Бразилії і Колумбії, в оточенні бідних затурканих сіл, зріс потужний культ кави, який можна порівняти хіба що з культом чаю в Англії? Звичайно, на все є безліч аргументів. Однак чому ці аргументи діють саме тут, а не деінде? Ясно, що кожне місто — це річ-у-собі. А Львів — особливо.

У місті панувала спека, у кнайпі було прохолодно і напівтемно. Почали з холодного пива. Перейшли на ярину. Перекусили жульєнчиками і присту­пили до фірмових страв. Чомусь зупа з флячками не смакувала київським панам, зате цибульники пройшли на «ура!» Звичайно, ніхто не відмовився від «мішанки» — страви зі щойно за­різаної свині. Але це все була прелю­дія. Справа в тім, що фірма «Розкажи мені...» відзначалася гурманськими на­хилами і здоровим апетитом. Тож коли кишені не були порожні, колеги ніко­ли не відмовляли собі «в єдиній радос­ті, яка ще залишилася в цьому житті». Пили за трьох осіб: за американського боса, за Стефка Нечемного і за графи­ню фон Цигельдорф. О десятій малий заснув біля акваріума із золотими риб­ками. По дванадцятій Леська сказала: «Блін, я, здається, вже народилася!» Що мало означати, що в неї день на­родження. Тож до осіб, за яких пили, додалася Леська. О другій чемний, ні, дуже чемний вишколений львівський офіціант, уклінно вибачаючись, сказав, що вони зачиняються:

— Нема мови! — сказав п’яний шеф і заплатив один за всіх по чеку, ретель­но перевіреному Леською.

За кермом був Андибер. Малого з Васьком акуратно перенесли в мікро­автобус і вмостили на задньому сидін­ні. Вирушили на віллу. Напівдорозі пан Роман сказав, що йому конче тре­ба помилуватися, «як місяць грає на Личакові», однак публіка запротесту­вала, і всі рушили домів.

Ранок почався напрочуд романтич­но. Вся вілла була прикрашена живи­ми квітами. Звісно, на честь Лесьчино­го дня народження.

Леська була зворушена.

Пан Роман, шеф і Андибер хазяйну­вали на кухні, готуючи чи то святковий сніданок, ачи «бранч», а може, навіть і обід.

Дівчата після бурхливої ночі приво­дили себе в порядок, прийняли хто душ, хто ванну. Потім пішли до перукарні: манікюр, педікюр, фризура. Пізніше пройшлися Львовом і пересвідчилися, що на тверезу голову він зовсім інший. Зводили малого на морозиво, покатали на машинках біля опери і гонорово по­вернулися на віллу.

Стіл був шикарний. Чоловіки були шикарні.

Пан Роман — «старий львівшький кавалєр» — галантно поцілував пані Лесі ручку і повів її до столу. Навпроти її очей, якраз на тій стіні, що з великою тріщиною, висіла картина, ще «свіжа», без рамки.

Коли Леська поглянула на неї, сльо­зи потекли ручаями по обличчю. Ніхто нічого не зміг зрозуміти: якийсь ста­рий обшарпаний під’їзд, велика труба, під сходами маленьке сіре кошеня на вив’язаному гачком круглому різноко­льоровому килимочку.

— Це мене графиня намовила... — задоволено потирав руки пан Роман.

Пізніше Леська розкаже, що мама, яку вона зараз доглядає, її нещад­но била в дитинстві, зганяючи на ній злість за своє злиденне самотнє життя, а Леська ховалася від неї в закапелку під’їзду, де вона могла проспати цілу ніч на круглому різнокольоровому ки­лимочку із сірим кошеням на руках.

Святкувати колеги вміли. Рікою лилися шампанське, горілка, коньяк, вино... Випивши за нестабільного Близ­нюка, всі почали розбиратися зі своїми знаками зодіаку. Шеф був одухотворе­ним Водолієм. Марго й Андибер — гоно­ровими Левами, Спиридоненко — квоч­кою-Дівою, Свєтка — загальмованою Рибою, пан Роман — Раком-одинаком. Доповнили зодіакальну картину фірми японським календарем. Тут з’ясувалося, що Андибер на чотири роки молодший від Марго, це її не на жарт засмутило. Такий розклад не входив у її плани. Та й узагалі, ані Андибер, ані якийсь ін­ший мужчина не входив у її плани. Ан­дибер без дозволу увірвався в її життя. Щоправда, здається, не в це життя, а в паралельне. Однак котре із цих життів є реальнішим? Хто дасть гарантію, що треба надавати перевагу саме цьому життю тільки через те, що в ньому пере­буваєш більше, аніж у тому?

Публіка веселилася, а Марго роз­мірковувала. Хто вони такі? І що тут роблять? Чи реальні вони? Може, все це мені лише видається? А насправді, я собі сиджу в турецькій в’язниці, а це мені все мариться? Може, в мене лихо­манка, а це все мені ввижається? Вар­то лише трохи одужати, і все стане на свої місця? Ахмет зі своїм гаремом і далі бродитиме світом. Сестра Ісидора моли­тиметься за спасіння моєї душі у своєму монастирі. Блаженна Свєтка голосити­ме за мною, тиняючись по місту. А Ан­дибер? А цей сучий син, цей характер­ник, очевидно, захоче визволити мене з неволі. Як? викупом? хитрістю? Це вже його справа. Хай-но спробує мене не ви­тягти з цієї темної темниці, кам’яної ка­мениці... Ой, то не сиза орлиця закле­котала, то бідна невольниця в темниці заплакала: «Як же мені ся турецька-бу­сурманська каторга надоїла... Кайда­ни-залізо ноги повривало, біле моє тіло коло жовтої кости пошмугляло!.. Ой ти, земле турецька, віро бусурменська, роз­луко християнська... Не одного ти роз­лучила — з отцем-матір’ю, брата з се­строю, а мене — з вірною дружиною...». Марго важко зітхнула. Та вже краще темная-темниця, аніж гарем... Ті йоло­пи думали, що гіршої неволі для жінки, аніж тюрма, не існує! Може, для слаб­кодухих чоловіків і не існує! А для жін­ки це не найстрашніше, що може бути. Адже є ще сімейне рабство. «Ой городе­Цареграде! Усього в тобі є удосталь. Є що їсти-пити, можна хороше походити.

Є в тобі злота-срібла багато. Та нема в тобі одрадости для вільної воленьки!». «Ой, життя моє недолуге: всього в тобі є: щастя-нещастя, вірність-зрада, успіх­невдача... Тільки нема в тобі свободи...».

— Марго! Агов! Ти де? Повернися! — заштурхали її під боки колеги. — Чого зажурилася? Приєднуйся:

Марго дивилася на друзів і думала: все це неправда. Нереальне все це. Та й, мабуть, і добре. Після тих резуль­татів, що дають їхні нетенденційні соціопсихологічні опитування серед простого люду і на основі безпосеред­ніх контактів в атмосфері повної до­віри, краще на очі владі не показува­тися. Адже рейтинг, який малює їхній комп’ютер після обробки даних, дещо інакший, аніж дають так звані неза­лежні соціологічні служби. Їхня група під супроводом Камікадзе складаєть­ся із добровільних самогубців. Усім ясно — якщо не підкоригувати резуль­тати, перш ніж відправляти їх за кор­дон, їхній фірмі — каюк. Так само, як і їхній особистій кар’єрі. Так само, як і їхньому фінансовому добробуту. А оскільки ніхто з них не хоче грішити проти жорсткої правди, то лічені їхні дні безтурботного життя. На горизонті заряснів кінець. Тож треба використо­вувати кожну хвилину і насолоджува­тися життям.

І знову почалася польова епопея. Екс­педиційна аскеза. Робота зрання і до­пізна. Опитування здійснюються тяжко. Може, від того, що, окрім шефа, усі тут «чужі». Бо розмовляють інакше. Мис­лять інакше. Поводять себе інакше. Два тижні лише пішло на те, щоб навчитися завойовувати довіру населення й освої­ти діалектні особливості. А регіон дуже специфічний. Підрегіони соціопсихоло­гічних відмінностей значно вужчі, аніж на решті України.

Почали з околиці Львівщини. І вже тут наштовхнулися на разючі відмін­ності. Соціопсихологічна пара Броди­Стрий — це опозиція матерія — дух, точний розрахунок — гола ідея. До аб­сурдності меркантильна Бродівщина ніяк не могла зрозуміти «А шо ви хоче­те?», «А шо ми з цього будемо мати?», «А навіщо воно вам?», «А навіщо воно нам?». Тут успішність опитування за­лежала від того, чи знаходили ви ар­гументи на користь цих питань. На відміну від покрученої ландшафтно і психологічно Бродівщини пряма і за географією і за характером Стрийщи­на вимагала від вас лише одного паро­ля: «Слава Україні!» Стрийщину більше нічого не цікавило. Почавши розмову з патріотичної теми, ви відразу ж става­ли об’єктом цілком відвертої дискусії, як треба любити Україну, як зробити її щасливою, як треба навести в ній поря­док. І тут ніхто не боїться казати те, що думає, ніхто не боїться критикувати, оскільки свято вірить у те, що головне в житті — Україна, і що саме він знає, як має бути.

Покуття вразило всіх спокоєм і лагід­ністю. Працювати тут було дуже при­ємно. Мешканці не виявляли ні агре­сії, ні особливої злості до влади, за що ж вона їм платить чорною невдячністю? Дуже обережно соціологи підходили до бойків. Ті дивилися на них мовчки, на­магаючись оминати поглядом ваші очі, і довго не допускали до своїх сердець. Дібрати ключі було важко. Працювали через священиків. Узагалі, не лише на Бойківщині, а в усьому досліджуваному регіоні найкращими соціопсихологами були саме вони. Дипломовані соціоло­ги і психологи почувалися перед ними жовтодзьобиками.

На Гуцульщині соціологи зі своїми опитуваннями ставали «слабими на го­лову». Навіть якось соромно і незручно було на лоні божественної природи, в різнобарв’ї побуту розпитувати в людей, які живуть справжнім життям і зна­ють секрет вічності, про такі дурниці, як довіра до великого і малого началь­ства. Питальник видавався тут чистим маразмом. І вони ніяк не могли скоригу­вати його відповідно до місцевої своєрід­ності. Їхні питання просто ігнорувалися. Адже люди живуть у світі, де головне Бог, людина і гори. До чого тут ідіотська боротьба між пихатими політиками за дутий рейтинг?

Та соціопсихологічне опитування потроху рухалося вперед. Хоч і з пе­ремінним успіхом, але картина ви­мальовувалася. Потомилися добряче. Наймужнішим кадром в експедиції ви­явився Андрійко. Він під час опитувань досліджував господарку, частувався сві­жим молоком і скибкою хліба, вивчав урожайність кущів малини і смородини, спілкувався з місцевим населенням, з цікавістю споглядав місцеву флору і фауну. Взагалі, всі діти Марго вирос­ли в експедиціях. Однак Андрійко від­значався природними здібностями по­льового дослідника. Крім того, місцеве населення діставало від нього просту і правдиву інформацію про Київ та його людей через приблизно такі розмови:

— Як ти називаєшся?

— Не скажу.

— А чого не скажеш?

— Мені вже наблидло всім казати, що я Андлій.

— А ти де живеш?

— У Києві.

— А в Києві добре чи погано?

— Інколи добле, а інколи погано.

— А коли погано?

— Коли дяді стукають у будинку і льоблять лемонт.

— А тато багато грошей заробляє?

— Мало. Мама каже: один лаз сходи­ти на базал.

— А в садочок ходиш?

— Ні.

— А чого?

— Там дітки сопливі і залазні.

І так далі. Після тої розмови люди ро­били висновки: «Йой! У тому Києві, біг­ме, так тяжко жити! Все купи: і буряк, і бульбу... Грошей стачить хіба на хліб. А як жити на дванадцятому поверсі? Нема сі де подіти. Діти такі слабі, аж світять­ся, холєра ясна».

Андрійка взяв на себе Андибер, чим дуже полегшив життя Марго. Два чоло­віки — великий і малий — якось швид­ко порозумілися, в них навіть з’явилися свої чоловічі секрети. Андибер спілку­вався з малим на рівних — без сюсюкан­ня і роздратування, ніколи не відмаху­вався від нього, завжди радо йшов йому назустріч у його дитячих проблемах, чим дуже скоро завоював дитяче серце. Андрійко і в машині завжди сидів біля Андибера, і за обіднім столом. Андибер укладав щовечора малого спати, розпо­відаючи казочки. Малий намагався в усьому наслідувати його. Марго диву­валася Андиберові: маленька, по суті, чужа йому істота стала для нього чи­мось важливим і незамінним. Як йому не жаль витрачати стільки часу і любові не на свою дитину? «Я б так не змогла!» Марго ніколи не питала Андибера про його сім’ю. Чесно кажучи, їй було це просто нецікаво. Її цікавило лише те, що відбувалося між ними. Андибер теж ні разу не спитав про її сімейні справи. Лев і левиця.

Коли приєдналися до експедиції два старші сини Марго — Максим і Сергій, вони перший час були шоковані не­звичними стосунками, що склалися між Андибером і малим Андрійком. Це ви­кликало в них неабиякі ревнощі. Проте дуже скоро Андибер зумів здружитися і з ними на ґрунті справжніх чоловічих інтересів: рибалка, машина, футбол і навіть полювання. В душі вона була безмежно вдячна Андиберові за це. Що стосується них самих, то вони з ним не мали часу на любовні ігри: робота по­глинала повністю. Їх цілком задоволь­няло партнерське взаєморозуміння.

Віка з важкого підлітка поступово пе­ретворювалася на молодого дослідника. Разом із синами Марго Віка приносила шикарні матеріали із сільських дискотек.

У цьому регіоні впоратися за місяць, навіть за півтора було майже немож­ливо. Перейшли на автопілот. Щотиж­ня передавали матеріали в Київ для комп’ютерної обробки. Паралельно ви­вчали інформацію з корпунктів інших регіонів. Ті американські гроші, які у Львові видавалися скарбом, зараз зда­валися не вартими таких гігантських зусиль. Про розбіжність їхніх результа­тів з офіційними даними намагалися не говорити. Це вносило дестабілізуючий момент у робочий ритм.

Їхня група через деякий час стала подібна до зграї здичавілих собак. Коли вони виходили в районному містечку зі свого мікроавтобуса — неголені, розпат­лані, в порваних джинсах, в пом’ятих лляних платтях — і завалювали в рес­торан, провінційні офіціанти перебу­вали деякий час у стані специфічного напруження аж до тої хвилини, поки дивні люди не розраховувалися по чеку.

Якось — голодні і до смерті потомле­ні — вони завалили в курортне містеч­ко, де святкували іменини місцевого ав­торитета. Наминаючи всі пункти меню, соціологи спостерегли, що святкова ком­панія скоса поглядає на них. Однак їм не хотілося забивати голову цими дур­ницями. Марго окинула поглядом себе і своїх супутників: щось середнє між вуй­ками, що спустилися з гір, і столични­ми стилягами. Місцеві «круті» зі своїми дівчатами були вбрані з найдорожчих ларків місцевого базару.

Несподівано з-за столу висунулася фарбована дівуля в коротенькій спід­ниці і рушила у їх напрямок. Стіл міс­цевих авторитетів занімів. Дівуля піді­йшла до Андибера і запросила його до танцю. Судячи по тому, як у чоловічої половини місцевих «крутих» відвалила­ся щелепа, Марго зрозуміла, що дівуля належала найавторитетнішому. А вона виявилася з перцем і захотіла насолити «коханому». Тож запросила до танцю за­гадкового незнайомця з хвостиком і зо­лотою сережкою.

Порвані джинси, порвані кросівки і зіжмакана теніска Андибера дещо дис­гармоніювала із зовнішністю ляльки Барбі. Марго замилувалася ним. «На козаку, бідному летязі, три серомязі, опанча рогожовая, поясина хмельовая, сап’янці — видні п’яти і пальці». «Ой Андибере-Андибере. На біса тобі заміж­ня жінка з трьома дітьми? Чи тобі дівчат у світі бракує?» Андибер танцював під «Ти разбіла мойо серце і осколкі разбро­сала» і усміхався до Марго. Після танцю він галантно провів даму до її місця.

З-за столу встав найголовніший:

— А це що за бомж? — «пожартував» він щодо Андибера, і вся його компа­нія розсміялася. — Кати звідси, бо буде больно!

Андибер зі своєю шикарною посміш­кою обеззброїв того. Подивившись на нього звисока, він спокійно, але пере­конливо мовив:

— Тихо будь! Андибер такого не лю­бить!

«Круті», немов загіпнотизовані піто­ном кролики, зіщулилися і зробилися маленькими-премаленькими.

«Ей, не єсть же се, братці, козак, бід­ний летяга, а єсть се Хвесько Ґанжа Ан­дибер, гетьман запорозький».

Ця сцена не лишила байдужим ніко­го. Жінки з ворожого стану раз у раз ки­дали закохані погляди на загадкового незнайомця.

Шеф замовив пива і не на жарт роз­веселився:

— Андибере! З тобою можна йти в розвідку! Той тільки усміхався.

— Слухай, звідкіля ти такий узявся?

— Зі степу...

«Ой полем, полем килиїмським, би­тим шляхом ординським, гей гуляв, гуляв козак, бідний летяга, сім год і чо­тири да потеряв з-під себе три коні во­рониї...»

— У вас є українська музика, холєра ясна? — заревів п’яний шеф. — Тут ша­нують державну мову чи ні?

Директор ресторану заметушився і через деякий час полилася чудова піс­ня.

Віка пішла танцювати з Сергієм. Леська з шефом. Свєтку запросив «міс­цевий авторитет». Вася схопив офіціант­ку. А Марго з Андибером.

«А вона, а вона, — долинав мужній баритон, — сидітиме сумна...» Андибер співав Марго на вухо:

— «Моя дівчинко печальна, моя доле золота, я продовжую кричати: ніч без­межна і пуста...»

Їй було лоскотно і приємно. Водночас усередині пробудилися дикі фантазії.

Робота тривала.

Час од часу соціологи збиралися на робочі наради в гуцульських колибах або затишних приватних ресторанчиках, розсипаних по всій Західній Україні.

Матеріали опитувань свідчили, що Україна вступила у черговий період руїни. Піднесенням, про яке так пере­конливо говорить влада, і не пахне. На­род, плюнувши на те, що діється нагорі, ліпить унизу своїми руками своє життя. Нікому не вірить. Не має авторитетів серед живих. Сміється з рейтингів, які подаються в газетах, з партій, з держав­них бутафорій, з пихи недолугих полі­тиків. Народ ображений на владу, що вона неправильно витрачає кошти. Не­навидить чиновників за те, що ті вважа­ють людей дурнішими за себе. Насправ­ді ж народ мудрий. Набагато мудріший від влади. Влада ж, заражена епідемією комплексу неповноцінності перед своїм народом, каже: «народ темний і не розу­міє наших високих намірів; народ не за­вжди має рацію». Ні. Народ завжди має рацію. Народ не хоче жити за тими зако­нами, які витворює еліта. Тож витворив своє — неписане — законодавство, яке вставляє палиці в колеса писаному за­конодавству, перетворюючи останнє на імпотента від народження. На супротив офіційному законодавству та інструкці­ям влади народ живе за тими законами, які вважає правильними. І в душі че­кає приходу месії або харизматичного лідера. Владу — і абстрактну, і кон­кретну, в персоналіях, — ненавидить, зневажає, уникає. Головна цінність — він сам зі своїм мікросвітом. Головний ворог — влада, яка постійно руйнує цей мікросвіт. Висновок: влада в Україні є особливо аморальна і надто далека від народу.

— Ну що, мої дорогі колеги, будемо з цим робити? — питав шеф, втягуючи чутливими ніздрями запах смаженого на вогнищі м’яса, що готувалося до їх­ньої вечері.

Питання було риторичним. Усі мовч­ки наминали гуцульський бануш.

— Ну скажіть хоч що-небудь! — спо­нукав до одкровення шеф.

— А в чім проблема? — поцікавилася Віка. — Хіба це неправда, блін?

— Дитино, все правда. Однак у цьому світі панує кривда.

«У цьому світі? — повторила Мар­го. — Гарна думка».

— Наша правда нікому не потрібна.

— Як не потрібна? — завелася юна поборниця прав людини. — Хай тим де­білам нагорі вона непотрібна, а нам? а народу?

— Люди й так її знають, без нас. Так хочеться «взути» владу цими матеріала­ми, а вийде, що влада «взує» нас!

— Нам капець, — спокійно мовила Леська. — Чи зібрали «на чорний день»?

— Знову каркаєте? — заверещала Свєтка. — Ви мене доконаєте!

— Ми тебе? — обурилася Леська. — Та це ти нас доконала своєю біганиною голяком навколо сіл уночі. У Любинцях досі думають, що ми влаштували там шабаш відьом! Уже три відправи зроби­ли проти нечистої сили.

— Дайте мені влаштувати приватне життя!

— Світлячок, — лагідно сказав шеф, — пан Роман нас усіх «наколов». Він старий приколіст.

Усі зацікавлено поглянули на нього.

— А ви що думаєте: все, що він гово­рив, — правда? — здивувався шеф.

Судячи з мовчанки, друзі були в цьо­му переконані.

— А я... — пробував заперечити Ва­сьок. — Я ж гроші загубив!

— Васьок, — розважливо сказав шеф. — Навчися розрізняти два слова «загубив» і «пропив». Це різні речі.

— А шо таке? — вставила свої «п’ять копійок» Віка. Вона теж хотіла знати про всі секрети друзів її мами.

Дорослі мовчали, як партизани. Ще не вистачало ганьбитися перед малоліт­німи!

— Ну блін, подумаєш! — не на жарт розсердилася та. — Як опитування мо­лоді, то «Вікторія — наша надія», а як секрети, то «Віко, марш у свій пісочник»!

Леська скривилася, і донька замов­кла. Вони розуміли одна одну з півслова.

Очевидно, колись і Леська була «важ­ким підлітком».

Марго встала з-за столу, щоб піти «до вітру». За нею підхопилася і Леська. Ві­дійшли подалі від колиби і присіли за ялиночками.

— Щось ти, Лесько, часто пісяєш... — сказала Марго. — І на лиці змінилася... Ти стопроцентно вагітна. Це я тобі кажу.

— Ти, Марго, як завжди, здогадлива. Залетіла я з тріском. Що мені робити?

— Як що? Народжуй!

— Ні, я робитиму аборт!

— Лесько, благаю, не треба. Не бери гріха на душу.

— Куди мені до моєї компанії ще й дитину?

— Шеф на тобі одружиться. Уявляєш його міну, коли він дізнається! І як це тобі вдалося, га?

— Що вдалося?

— Завагітніти?

— Ой і не питай: «стидно признать­ся»...

— «Стидно» — кому? Мені?

— Здається, це сталося у Кобилохвос­тівці...

— А-а-а! Знамениті походи по хмиз?

— Та нє. У хаті!

— Господи, ну ви й наглюки! Повна ж хата людей була!

— В тому-то й річ. Ви спали всі як убиті. От нам і припекло. Туди-сюди, так-сяк... Знаєш, як ризик підстьобує?

— Підозрюю...

— Ну от. Ми захопилися... Аж глядь: світло! Піднімаємо голову: аж тут баба Оляна стоїть і свічку тримає... Уявля­єш? Я мало не вмерла. А вона стоїть і сміється беззубим ротом! Ось тоді я й по­думала: не до добра це!

— Як ти можеш таке казати? Наро­джуй!

— А Льоля?

— Що Льоля! Бездітні сім’ї — непо­вноцінні. Їх навіть Бог не визнає.

— Ти так змінилася, Марго, з того часу, як з’явився цей Андибер. Ти з ним спиш?

— Нє-а. Вірніше, в цьому житті... Дівчата стали заправлятися.

— Слухай, а ти думаєш, що воно таки є?

— Що саме?

— Наше паралельне життя?

— Думаю, що є.

— Краще б я завагітніла в тому жит­ті, як ти.

— Лесько, мені здається, що саме те життя справжнє, а це ні.

— Боже, я так скучила за місячни­ми... — зітхнула Леська, і вони рушили до колиби.

На стіл подали шашлик. Було тепло, весело і затишно.

Несподівано в колибу ввійшла велика група людей. Спершу соціологи не звер­нули на них уваги. Однак потім поміти­ли, що чоловіки познімали шапки і топ­чуться, поглядаючи в бік їхнього стола і не наважуючись перервати їхню вечерю.

Столичні пани перестали жувати.

— Вибачайте, що ми оце вас так зне­нацька... Їжте, їжте, не зважайте на нас... — непевно говорили гуцули.

— Ви до нас? — спитав шеф. — Сі­дайте до столу! Вистачить на всіх! Вина нам!

— Та ні, паночку, дякуємо! Ми тільки хотіли спитати...

— Просимо до столу! Сідайте і питайте!

— Дякуємо! Нам так краще! Скажіть, ви оце ближчі до Києва, до влади...

— Та де... Ми ж такі самі, як ви... — сказав шеф лозунг соціопсихолога.

— Ми оце зібралися громадою до вас, бо з нами ще ніхто так не говорив, як оце ви. Ви, хоч і пани, але мудрі. А простий хлоп шанує мудру людину... То скажіть нам, прошпана, доки над нами ще будуть знущатися?...

Це питання київські пани чули не вперше. Та так і не навчилися чітко да­вати на нього відповідь. Вони знали, що в цій ситуації найкраще мовчати. Треба дати людям виговоритися. Перед ними стояли вуйки з натрудженими руками. Вони стоять у цій колибі вже сто років. Двісті. Триста років топчуться на місці. І питають панів: доки над нами будуть знущатися?

— Нема в світі правди, — сказала Мар­го. — Ніколи не було. І ніколи не буде.

Вуйки остовпіли. Вони замислилися, а потім пожвавішали. Їм наче полег­шало. Навіщо страждати, коли навіть у принципі в цьому світі не існує справед­ливості? І ніколи не існувало. І не існу­ватиме.

— Золоті слова, пані... Золоті слова...

— Треба просто жити... — додала вона.

— Правду кажете, пані, просто жити...

Вуйки вклонилися і вийшли з колиби.

Якось уже й не хотілося холодного м’яса. Взагалі нічого не хотілося.

— Ця візантійська релігійна ідеоло­гія непротивлення злу нас до добра не доведе, — з докором на адресу Марго сказав шеф.

— Ви пропонуєте щось інше? рево­люцію? скинення самодержавства? вій­ськовий переворот?

— Усе ж краще, аніж рабська покір­ність.

Останні слова стали фатальними для їхньої фірми. Рівно через п’ять днів на мобілку подзвонив давній шефів при­ятель і попередив:

— Старий, що ти там накоїв? Давай ноги в руки, бо буде біда!

І біда не забарилася. Приїхало серед ночі чотири плечистих чоловіки у штат­ському і забрали шефа. Шеф зник.

— За що? — тільки й устиг він спи­тати.

— За ізмєну родінє! — відрубали су­ворі хлопці.

Експедиція без шефа потихеньку зі­бралася і без ентузіазму рушила до Києва. Вирішили не поспішати. Хтозна, що їх там чекає.

Якось дивно і незвично почувалися всі. Не було кому почати розмову. Та й узагалі, без шефа не було колективу.

Надворі зривалося то на дощ, то на бурю.

— Що сталося з дорогою? — сварився Вася. — Вся якась допотопна, ніби до війни.

— Щось усе це мені не подобаєть­ся... — озвалася Леська.

— Невже в Києві знову путч? Що за свинство? Це порушення прав людини! Без ордера на арешт. Навіть у брежнєв­ські часи такого не було. Хіба що при Сталіні, — говорила Марго.

— А ти, Марго! Теж мені — «спеціа­ліст». Ти ж захищала дисертацію з пси­хології злочинця! Скільки в’язниць обі­йшла! Мала б знати! — злилася Леська.

— Я не встигла й отямитися, як його скрутили, — виправдовувалося та.

— Щось усе це мені не подобаєть­ся... — знову затягла своєї Леська.

— Може, це рекет? — подав здогад Вася. — Його викрали! І скоро зажада­ють від нас викуп!

Усі замислилися. — Щось мені це не подобається... — зітхнула Леська.

— Та якісь вони — ті мужики — й на рекет не схожі... — вголос думала Мар­го. — Совкові костюми. Стрижка під «бокс»...

— Невже це через шефові слова про революцію, заколот, скинення самодер­жавства?...

— А хто його попереджав по мобілці?

— Здається, його однокурсник. Треба в Києві з’ясувати... Щось мені це не по­добається...

Запала мовчанка. Дорога справді була жахливою. Дівчат знудило. Леська кілька разів просила зупинити мікроав­тобус. Віяв вітер з піском. Усе навкруги було сіре, наче затягнене пеленою.

— Ви помітили: назустріч жодної ма­шини! — сказав Вася. Однак ніхто не звернув уваги на його слова. Марго раптом уся напружилася:

— Серед нас є стукач! Вася, спиняй машину!

Вася з’їхав на обочину.

Марго розвернулася боком, щоб бачи­ти всіх одночасно, і різко почала:

— Серед нас є стукач. «За ізмєну роді­нє» — це ж ясно як божий день! Жодного гуцула не було в колибі, коли шеф ска­зав ті трикляті слова. Я точно пригадую. Хтось серед нас «настукав».

— Точно! — заверещала Леська. — Уб’ю!

— Тихо, мамо! — заспокоювала її Віка.

— Не можу тихо! Бо є серед нас під­лотник. Він тихо їсть із нами з одного котла, поряд спить і водночас гадить... Він серед нас!

Леська обвела прискіпливим погля­дом колег. І зупинила його на Спиридо­ненкові:

— Ти мені давно вже не подобаєшся! Все мовчиш... Майже нічого не робиш! І ці твої смердючі журнальчики... Сексот! Збоченець!

Спиридоненко перелякався.

— Чесне слово, це не я!

— А ти, — продовжила Леська, пере­вівши погляд на Свєтку. — З того часу, як забрали шефа, щось ти підозріло ти­хенька!

— Я просто злякалася... — намагала­ся виправдатися та.

— Так, злякалася, що ми тебе роз­кусимо! Тобі все не подобалося в нашій експедиції. Все тобі не подобалося! Це ти, га? Признавайся!

— Не я, Лесько, не я... Я б не змогла!.. Я ж боягузка!...

— Ото ж бо й воно! Саме боягузи цим і займаються!

— Мамо, не треба, прошу тебе, — обняла її Віка. Проте та вже не могла спинитися.

— І ти, Васьок, такий солодкий, та­кий нещирий! Саме персональні водії завжди закладали своїх начальників!

Вася зблід і схопився за серце.

— Так-так, саме персональні водії! Це підколодні змії. Всі вони перебува­ють на службі, всі вони мають офіцер­ське звання, доплату за вислугу... Всі вони!...

Вася тремтячими руками витягнув з кишені валідол і поклав під язик.

— А ти, мабуть, за сто грам продався.

Так? Ану кажи! Марго намагалася спинити Леську.

— А ти, Марго, просто провокатор! Це ти спровокувала його! Взагалі ти за­вжди своїми психологічними штучками провокуєш його на крамолу! Така чесна, така справедлива! «Ніяких ретушувань результатів! Чистота експерименту!» — це ж твої слова? А на фіга мені твоя правда? На фіга? Я жити хочу! Просто жити! Я не хочу ні з ким боротися, ні­кому нічого доводити... Я хочу спокійно прожити своє життя і спокійно вмерти!...

— Лесько, заспокойся! Ми ж пропра­цювали разом десять років! І ніколи не сварилися!

Леська вся тремтіла.

— Що таке десять років? Ну що таке десять років? Зненацька її осяйнуло:

— Так, десять років. Усі десять років. Тільки Вася п’ять. І... тільки Андибер кілька місяців...

Усі, мов по команді, повернули голо­ви до Андибера. Той, підперши рукою підборіддя, ди­вився відкрито прямо у вічі й мовчав.

— Це ти? — спитали в нього хором.

— Я таким не займаюся... — сказав він так, що всі одразу йому повірили. — Давайте краще пообідаємо... — мирно запропонував він.

Тут згадалося, що вони не снідали.

— А котра година? — схаменулися.

Поглянули на свої годинники і із здивуванням помітили, що в усіх вони зіпсувалися.

— Дивіться, дивіться! — закричав ве­село Спиридоненко. — У мене секундна стрілка пішла назад!

— Ми, мабуть, потрапили в якусь магнітну зону, — сказала Віка. І молодь почала активно обговорювати природні аномалії. Це якось відволікло дорослих від болючої теми.

— Існують такі дірки в просторі, крізь які можна потрапити в інший ви­мір, — розповідав головний експерт з віртуальної реальності і всякої всячини Сергій — середній син Марго.

— Ану-ну! — заохочував його до роз­мови Андибер.

— Раніше вважалося, що ті дірки викликані об’єктивними чинниками: магнітні поля, несприятлива або про­сто специфічна екологічна ситуація. А зараз на заході науковці схиляються до суб’єктивних чинників.

— Ну ти просто професор! — жартува­ла Марго. — То що ж таке суб’єктивний чинник?

— Це коли виникнення тієї чи іншої дірки пов’язане з суб’єктом, тобто з лю­диною. Не всякою, а лише з тим, хто має особливо сильне енергетичне поле...

Публіка перестала жувати і посиле­но заворушила мізками. Всі згадали не­ давні пригоди, однак ніхто не насмілив­ся завести розмову при дітях.

Сергій, сприйнявши це як особливу увагу, продовжив:

— Варто затесатися в компанію нор­мальних людей одному ненормальному, як решта можуть стати жертвами його подорожей у часі і просторі.

— А як розпізнати таку людину? — обережно поцікавилася Марго.

— Ну, не знаю... Кажуть, що така лю­дина часто й сама не здогадується про свої здібності.

Доросла частина компанії почала розмірковувати на тему: а чи не я є причиною дивних пригод? Водночас вони прискіпливо розглядали одне од­ного.

Завершивши трапезу, вийшли з ма­шини: хлопчики наліво, дівчатка на­право. Повільно поверталися до мікро­автобуса. Хто курив, хто сидів на траві. Та погода не давала засиджуватися. Хо­тілося сховатися в мікроавтобус, однак відтягували час, бо до Києва було дале­ко: ще насидяться.

— І справді: дорога якась дивна, ста­ра і безлюдна. Васьок, ми не заблука­ли? — спитала Марго. Однак Васьок не відгукувався.

Зненацька почувся гуркіт авто­машини. Всі подивилися на дорогу і із здивуванням провели поглядом старий-престарий ЗІЛ, щоправда в до­сить пристойній формі.

З лісу вийшов Вася, несучи в руках якусь металеву табличку:

— Дивіться, що я знайшов!

На табличці був намальований суво­рий чоловік у будьонівці, який поперед­жав: «Будь бдителен!»

Дорослі перезирнулися і шкірою від­чули небезпеку.

— Вася, заганяй мікроавтобуса в ліс, — скомандувала Марго. — Діти, бе­ріть малого і погуляйте за тими дерева­ми. Але не далі. Нам треба порадитися. Так-так, ідіть. Панове, треба вирішити, що робити. Особисто мені зовсім не хо­четься опинитися в 37-му. Тим більше, я з дітьми. Ясно, що шеф там. І його треба визволяти. Хтось повинен піти в розвід­ку. Хто йде?

— Тільки зайчику і доводиться, — пожартував Андибер словами народної казки «Пан Коцький».

— Один? — захвилювалася Марго.

— Один.

— Тобі треба змінити імідж: постриг­тися і вийняти сережку з вуха.

— Краще смерть.

— Це тобі й гарантовано, якщо підеш у такому вигляді.

Тут Леська зчинила скандал, який Андибер егоїст бездушний. Там люди­на гине, його товариш, а він не хоче по­жертвувати пасмом волосся...

Андибер завагався. І, очевидно, вже б піддався на шантаж, якби саме в цей час на галявину, де вони сховалися, не вийшов піонерський загін. Попере­ду йшов маленький барабанщик. За ним — горніст.

— Здрастє! — сказала Марго. — А це що за «Тимур та його команда»? Піонери промарширували до групи незнайомців.

Уперед вийшов безстрашний піонер, напевно, голова загону, і діловито спи­тав:

— Ви шпіони? — Ні, — не розгубилася Марго. — Ми — комуністи з Леніним у серці.

— Ні, — засумнівався Тимур. — Ви — шпигуни.

— Ні, — наполягала Марго. — Ми...

— ... дослідники-орнітологи, — виру­чив Андибер.

— А-а! Пташок досліджуєте! А чому у вас такий підозрілий вигляд, — при­мружуючись доскіпувався юний лені­нець.

— Я... давно не стригся. Все в лісі та в лісі...

— А чого сережка у вусі?

— Це запасне кільце для кільцюван­ня птахів. Щоб не загубилося. Ленінці здивувалися, але повірили.

— Товариш Сталін учить бути пиль­ними. Ось тут на днях одного шпигуна зловили, — бадьоро розповідав піонер.

— У міліцію забрали? — наморщив лоба Андибер.

— Ага, забрали. Уже й розстріляли... Смерть ворогам радянського народу!

І дружній піонерський загін зі щи­рими оченятами рушив до дороги під стукіт барабана і ритм піонерського горна.

Щойно вони зникли за деревами, Марго скомандувала:

— Швидко у машину і хода! Куди-не­будь подалі.

— Бажано в напрямі польського кор­дону, — додав Андибер. — Якщо ми в 37-му році, то він недалеко звідси. Ва­сьок, вибач, я сяду за кермо.

Андибер гнав, як скажений, обга­няючи вози і селян з виряченими від здивування очима. Напруга була дика. Кожен хвилювався по-своєму. Марго сховала в обіймах малого і не випускала його. Обабіч неї сиділи Сергій і Максим, тісно притулившись до неї. Вася ковтав валідол. Свєтка скиглила. Спиридонен­ко мовчав. А Леська то ридала, то стог­нала, хапаючись за живіт. Її гладила по голові Віка.

Одного разу їм перепинила дорогу шеренга вантажівок із солдатами. Од­нак не на тих напали. Андибер звер­нув у кукурудзяне поле і, не збавляючи швидкості, летів як вітер.

Марго молилася. Вечоріло. З Андибе­ра стікали по скронях цівки поту. Сороч­ка на спині змокла. Нарешті перестало трясти. Очевидно, виїхали на більш­менш пристойну дорогу. Зненацька в очі вдарило яскраве світло. Всі занімі­ли: ось воно! Однак на дорогу вийшов міліціонер цілком сучасного вигляду і зупинив авто.

Усі повисипалися з мікроавтобуса і, побачивши нехитру «западню» для во­діїв-джигітів, закричали «Ура!», а само­го даїшника дівчата гаряче розцілува­ли.

Відстьогнувши розгубленому хлопце­ві та його партнеру щедру винагороду, вони з легкою душею поїхали в напрямі до Львова.

Пан Роман, здається, не здивувався їхньому приходові:

— Де ви бродите? Гриць у лікарні! Щось йому зле!

— Він живий? — здивувалися коле­ги.

— Цур вам! Певно, живий! Тільки якийсь схибнутий! Все торочить: «Мене розстріляли!» Що там сталося, у вашій експедиції?

— Не питайте, пане Романе! — сказа­ла Марго. — Дайте краще води. Ні, чо­гось міцнішого.

— У мене файне вино у пивниці. Хо­дімо!

— Тільки не в пивницю! — в один го­лос запротестували гості.

Пан Роман трохи здивувався, але не наполягав. Сам пошкандибав униз.

— Уже за північ. Вип’ємо вина і спати, — сказала Леська. Ніхто не заперечував.

Спустившись уранці до вітальні, Марго спостерегла, що сніданок подано на несвіжу скатертину і має цілком хо­лостяцький вигляд.

— А як пані Цигельдорф? — спитала вона у пана Романа.

— Та щось заслабла, — відмовив той.

— А що з нею?

— Хтось наче її переслідує. Чи цига­ни, чи татари...

— То що з Грицем робитимемо?

— Треба його визволяти з божевільні. Вони там запраторили його до буйних і тримають у гамівній сорочці.

— О господи! Поступово всі зібралися до столу, щоб розробити план дій.

Після того, як обговорили кілька ва­ріантів, запозичених із сюжетів амери­канських фільмів, виникла вкрай про­ста і слушна ідея:

— А що як цілком офіційно прийти і взяти його на поруки?

І всі радо згодилися.

День у Львові присвятили ретельним приготуванням. Запаслися провізією. Старших дітей відрядили на тиждень у пластунський табір. Малого завезли до двоюрідної сестри Марго, що жила під Львовом. Увечері довго бесідували. Вог­ню не запалювали, щоб не тривожити графиню фон Цигельдорф. А вона час від часу покашлювала десь за стіною.

Після того, як накуштувалися вина з пивниці пана Романа, Марго відчула потребу поспілкуватися зі старою па­нею. Вона вийшла в довгий темний ко­ридор і пошепки покликала:

— Пані фон Цигельдорф!

У відповідь — мовчанка.

— Пані фон Цигельдорф! — іще разгукнула. Знову — ні звуку. З кімнати вийшов пан Роман:

— Даремна справа, Марусю. Пані фон Цигельдорф ні з ким ніколи не роз­мовляє.

— Цить, Ромку! Завше ти стромляєш носа до чужого проса! — почувся грубий голос графині.

— Пардон, пардон, — позадкував той і зник у вітальні.

— Ходімо, дитино, нагору, в мансар­ду, — поманила за собою стара графиня.

Марго стало спокійно і безпечно від звертання «дитино». Сильним жінкам, до яких вона себе зараховувала, про­сто фізично необхідно час від часу чути це слово. Воно магічним чином знімало психологічну напругу, яка постійно клі­щами стискає таку жінку, не даючи ні на мить розслаблятися. Марго відчула себе маленькою дівчинкою, слухняною, дові­рливою, яка вірила в існування добрих духів, чарівної палички і казкового прин­ца. Вона піднімалася сходами вгору, а по­ручні були високо-високо. Вона справді стала маленькою дівчинкою! Як дивно!

На мансарді все видавалося таким великим, як у дитинстві. Картини були просто величезними. Маленька Мар­го ставала на невеличку табуреточку, точнісінько таку, як у дитинстві, і роз­дивлялася їх. Здавалося, що коли та­буреточка хитнеться, то Марго впаде прямо в той світ, який зображений на картинах. Тому вона міцно трималася за шляфрок пані фон Цигельдорф. На картинах бачила дуже знайомих людей, але водночас дуже далеких. Вони були наче живі й наче неживі. Вони повіль­но, дуже повільно рухалися, час від часу підморгуючи малій Марго або всміхаю­чись кутиками вуст.

— Вони всі з твого життя, — на старо­му обличчі графині зарухалися зморш­ки, що мало б означати доброзичливу усмішку.

— А це ти, — додала вона. — А це твій «принц» і твоя дитина.

Марго роздивлялася, як на фоні захо­ду сонця темніли дві постаті — вершник і вершниця. Вершник тримав попереду сідла маленьку дівчинку...

Десь затишно цокав годинник. Теж як у дитинстві.

Графиня посадила маленьку Марго на коліна і, гладячи її по волоссю, ска­зала, трохи картавлячи:

— Ти мудра й акуратна дівчинка. Я тобою пишаюся. Ти завжди складаєш іграшки в кошик. Ти не боїшся старших дітей і не ображаєш молодших. Не мож­на тільки їсти солодкого. Солодке дуже шкодить жінкам. Запам’ятай, воно за­биває в них жіночу гордість і перетворює на покірних рабинь чоловіків. Солодке вбиває в жінках бажання бути вільною. Запам’ятала?

— Так, — чемно сказала маленька Марго і хотіла було поколупати в носі, але згадала, що це роблять тільки неви­ховані дітки. — Бабусю! А що у вас бо­лить?

— Ой, не питай. Все в мене болить. Це паскудне Ахметове плем’я мало мене не замордувало. Як були безбожними бусурманами, так ними й лишилися.

— А що вони вам зробили?

— Краще спитай: чого вони не зроби­ли? Вони не захотіли мене провести до Гриця. Хоч Гриць і є їхнім нащадком, та я його люблю, паскудника, як рідно­го! А ті кривоногі кочівники затаїли на мене зло, за те, що я колись підбурила їхніх жінок проти них. Ха-ха-ха! — за­сміялася графиня. — Я дала їм зілля, від якого чоловіки стають безплідними. Ха-ха-ха! І щоб народити дитину, жін­ка йшла до сусіда — тільки не з Ахме­тового племені... Ха-ха-ха! А вони, ці бундючні безбожники, годували чужих дітей. Ха-ха-ха!

— Бабусю, а навіщо ви це зробили?

— Дівчинко моя, ти виростеш і збаг­неш: все зло у світі — від чоловіків. Бог спершу створив землю, воду і небо. Після того — рослини, птахів і тварин.

Потім чоловіка. І — найостаннішою — жінку. Ти бачиш градацію: від найниж­чого — до найвищого. Жінка є найдо­сконаліша з божих творінь. І це відразу ж і позначилося на існуванні Всесвіту. Чоловіка задовольняло життя в раю: по­вна бездіяльність, користування з пло­дів, до яких він особисто не мав стосун­ку, відсутність клопотів, бажань, дій і... свободи. Для чоловіка це був рай. Та й тепер чоловічі уявлення про рай є саме такі. А жінці цього було замало. Вона хотіла пізнати все: любов, біль, страж­дання, щастя. Адже не можна відчути щастя, не пізнавши нещастя. Уявлення про щастя в первісному раю — це фік­ція. Людина в божому раю може бути щаслива, лише пройшовши пекло жит­тя на землі. Розумієш?

Маленька Марго кивнула, щоб зро­бити приємне графині, хоча насправді це було не так.

Пані фон Цигельдорф провадила далі:

— Саме жінка зробила виклик систе­мі, в якій жила, виклик раю. І з гордо піднятою головою пішла з нього. Пішла на свободу. Запам’ятай, моя дівчинко, жінка — це першопричина знаходжен­ня свободи людством. Жінка — це пер­шопричина знаходження землі люд­ством. А чоловік за це її й ненавидить. Ненавидить за те, що вона позбавила його безтурботного існування. За те, що примушує його працювати, страждати, любити, відчувати біль і жагу. І чоло­віки згуртувалися і витворили систему, подібну до втраченої. Саме так і було створено державу. Держава — це спра­ва чоловічих рук. Ти мене слухаєш?

Марго кивнула голівкою, але очі її вже злипалися.

— Вони створили систему, за якої є все що завгодно, окрім свободи. Вони витворили громіздку бюрократичну ма­шину, в тенетах якої гине дух свободи. А їхні закони, то ж сміхота! Хіба вони можуть зрівнятися із законами життя, із законами природи? Саме тому закони й порушуються, бо вони суперечать жит­тю і виживанню в цьому світі. А чоловік цього не розуміє. Він будує, насаджує штучні конструкції, снує обмеження ре­альному життю, а життя не хоче розви­ватися за його законами і ламає всі ці конструкції. А він обтирається і знову будує, будує, будує. Ти виростеш, моя ді­вчинко, і сама в цьому переконаєшся... На власні очі... Не спи, не спи! — лагід­но штурхала маленьку Марго кістляви­ми пальцями графиня.

— Я не сплю... — із заплющеними очима казала Марго.

А стара пані натхненно продовжува­ла:

— Чоловіки — це слабкодухі істоти, які на волі почуваються беззахисними. Саме тому творять не-волю — державу, щоб почуватися там, як у первісному раю. А що вони зробили з Богом? Вони зробили з нього монстра — жорстоко­го, нещадного, караючого. Цей Бог не допускає жінку до свого статусу — бо­жого статусу. Але людство саме визна­ло божий статус Богоматері. Чоловіки спотворили Божу історію і не дали жін­ці панувати в раю, хай навіть нарівні з чоловіком. Саме тому Божа Матір стала панувати на землі — душею і розумом людей. Насправді ж — жінка, що наро­дила Бога, має божественну суть не мен­шу, аніж Богочоловік.

Маленька Марго вже крізь сон чула останні слова.

Божевільня була в далекому селі Обертениці і розташувалася навколо високого пагорба, а може, навіть і гори, на вершині якої височів напівзруйно­ваний монастир. Саме його й було при­лаштовано під лікарню. Гора була ске­ляста й обкидана колючими висохлими кущами. Дорога до колишнього монас­тиря була викладена, очевидно, тоді, коли будувався він сам. І мур навколо монастиря, і всі будови за муром були покриті рудою черепицею. Монастир ко­лись слугував водночас фортецею, а те­пер нагадував лише зламаний зуб у без­зубому роті. Споглядаючи його, ставало трохи моторошно.

В усякому разі оптимізм, з яким їха­ли виручати шефа, дещо пригас.

— Щось воно мені нагадує... — за­мислено сказала Марго. — Щось дуже знайоме і близьке. Ба, навіть рідне...

Вона перевела погляд на колег, і її осяйнула думка:

— Так це ж...

— Наша фортеця, замок і монас­тир... — голосом ігумені Ісидори сказав Спиридоненко і перелякано затулив собі рота.

— Цигельдорф, — сказав Андибер.

На нього всі звернули здивовані по­гляди.

— Цигельдорф — у перекладі з ні­мецької: поселення під черепицею.

Свєтці стало зле. Вона закотила очі під лоба і заголосила: «Блаженна ти єси, королево... Ноги тобі омиватимуть і воду питимуть, спасителько...».

«Це мене стосується?» — спитала себе подумки Марго і додала: «Щось зі мною теж діється не те... Мене магнітом тягне нагору».

Здається, те саме відбувалося з Ан­дибером. Він гарцював на місці як по­родистий кінь, якого стримує вершник. Леська також зигзицею рвалася до мо­настиря.

Найрозумніше в цій ситуації вчинив Вася. Він силою запхав усіх в мікроавто­бус і помчав геть від злощасного місця.

За селом усі зітхнули з полегшенням. Їм немов полуда спала з очей.

— Що це було? — тримаючись за скроні спитала Леська.

— Ми були біля самого отвору в ін­ший вимір, — сказав Вася. — Зверніть увагу: це я вас усіх звідтіля витяг!

— Що ж робити далі? Може, плюну­ти на все і махнути додому? Бог дасть, шеф і без нас звідти вибереться, — сказала Марго. — Не будемо туди пха­тися!

— Будемо! — похмуро сказала Свєт­ка. Побачивши на собі здивовані по­гляди, вона почала виправдовувати­ся: — Це не я кажу, це в мені юродива промовляє. — І почервоніла.

— Не червоній, Свєтко, ми всі тут юродиві, — мирно сказала Леся.

— Почекаємо до ранку, — запропо­нувала Марго. — Переночуємо з нашою проблемою. А там... будемо «дослухати­ся до свого серця».

На цьому й порішили.

Друзі набачили на трасі симпатич­ний мотель і зупинилися там на ніч.

Мотель притулився біля болота, де романтично кумкали жаби. У квітнику запаморочливо пахли петунії. Десь по­ряд дзюрчав потічок чи гірська річечка. У великій клітці кричали павичі. Об ноги терся безшерстий кіт.

Друзі повечеряли на свіжому повітрі свіжою форелькою і з насолодою пори­нули у літню українську ніч.

Офіціант (а він виявився ще й госпо­дарем ресторану) — дуже жвавий і до­гідливий хлоп — закидав їх анекдотами і повчальними історіями. Відвідувачів не було взагалі, тож приєднався до них пити пиво.

— Ми в своїй «Королеві Марго» — справжні гурмани! — облизуючи паль­ці, гордо говорив директор.

— У чому-чому? — перепитали всі.

— В «Королеві Марго», — намагаю­чись чітко вимовляти всі букви, повто­рив сп’янілий господар. — А що?

— Та тут у нас є ще одна «королева Марго»!

Марго звелася і церемонно вклони­лася.

— Це ви? — різко протверезів дирек­тор. — Вибачте! Я відразу й не признав.

Усі розреготалися як від гарного жарту. Але директор, здається, не жар­тував. Він рвонув прожогом на кухню, і за п’ять хвилин розбурканий зі сну увесь персонал почав носити на стіл різні страви.

— Усе за рахунок закладу, — запобі­гливо цокотав директор. — Як ся маєте, пані?

— Та нічого.

— Ви до Обертениці?

— Так, а звідки ви знаєте?

— Та ми тут в усій околиці все про вас знаємо! Марго перелякалася. Що саме?

— Нарешті ви приїхали! — метушив­ся обіч столу зворушений директор. — Яка радість! Яка честь! Я знав, що ви саме до мене завітаєте! Я завжди знав! Саме тому я й назвав свій ресторанчик вашим іменем! Тепер я розбагатію! Йой! Матко Боска!

Марго розгубилася. Вона не любила, коли її приймали не за ту.

— Пан, певно, помиляється. Мене просто звати Марго. Це ви-пад-ко-во!

— Так, пані, випадковість. Так і ле­генда каже.

— Яка легенда?

— Йой! Пані, певно, жартує! Легенда про визволення бунтівного духа Ахмета.

— З мене досить, — сказала Свєтка, встала і пішла геть.

— Чим я панночку образив? — пере­лякався директор.

— Не хвилюйся, вона просто при­кра, — заспокоїв його Андибер. — То що там легенда каже?

— Над усією нашою округою нави­сло прокляття. А все через дух Ахмета, що бродить у підземеллі монастиря в Обертениці. Раз на рік він виходить на верхів’я гори і нестримно виє. І від того виття всі жінки округи слабнуть, слаб­нуть і нездужають по півроку. Ось і че­кає вся округа повернення королеви на ймення Марго, яка колись закляла той дух і яка випустить його на волю й по­дарує всій окрузі спокій.

— Здрастє, я ваша тьотя, я приїхала з Києва, буду жить у вас... — іронічно про­коментувала легенду Марго. — Я цього вже не витримаю! Я йду спати!

— Не поспішайте, пані! А десерт? Я маю чудовий десерт!

— Від солодкого жінки тупіють і ста­ють безвольними рабинями чоловіків!

— Е ні, пані, наш десерт є особливий! Він має пікантний смак. Його колись при­думала власниця замку в Обертениці.

«Тобто я», — подумала Марго і байду­жим голосом кинула:

— Добре. Вмовили! Несіть!

Тим часом Андибер намагався видо­бути всі подробиці з легенди, тож актив­но розпитував директора:

— А чому всі жінки Обертениці й усієї округи не їдуть геть із цього закля­того місця?

— Та ж не можуть!

— Чому не можуть?

— Хто їде, той помирає. А ті, що ли­шаються як причинні з нетерпінням очікують нової появи Ахмета. Щоб знову на півроку заслабнути.

— А за що я його покарала? — ляпну­ла Марго. — Тьфу! Тобто королева... За що вона його покарала?

— Розумієте, пані, ви, тобто та коро­лева, забороняла многоженство. А Ах­мет був бусурманином... Вона кілька разів його попереджала... Однак коли він звів її улюблену племінницю, їй урвався терпець. Вона й заточила його в підземелля, а всі виходи закляла...

— Господи, я просто фатальна жен­щина... — хитаючи головою, сказала вона. — Давайте десерт і я піду спати.

— Садюга... — додала з повним ро­том Леська.

— А по-моєму, дуже мило, — зазна­чив Андибер.

— Я згоден, — вставив і свої п’ять ко­пійок Вася. — Многоженство шкодить здоров’ю. — І заснув, так і не дочекав­шись десерту.

Коли гості побачили десерт, очі в них округлилися.

— Що це? — спитала Марго.

Господар устав, виструнчився й уро­чисто оголосив:

— Десерт аля Марго!

На величезній кришталевій таці, на­повненій жовтогарячою рідиною, оче­видно соком, плавали запалені свічки, королівські креветки, маслини і шма­точки льоду.

Леська зригнула:

— Ну й смак у тебе, Марго!

— Фірма! — з гордістю промовила та.

А директор далі урочисто оголошу­вав:

— Свіжо вичавлений з апельсина, ананаса і манго сік з найчистішою го­рілкою!

— А свічки їстівні? — поцікавилася Марго.

— На жаль, ні, вельмишановна пані, — знітився кухар. — Пані має ра­цію, колись у цій страві і свічки були їс­тівні. Однак із часом секрет приготуван­ня свічок утратився.

— І слава Богу! — кинула Леська.

— А як його їсти? — непевно спитав Спиридоненко.

Гостям передбачливо принесли піали і десертні ложечки.

Марго була достатньо п’яна, щоб по­чати свої чорні жарти:

— Пане... як вас там?

— Василь.

— Пане Василю! А креветочки повинні бути живенькі! Повинні ворушитися! Той зблід.

— Я не знав, чесне слово, не знав! У старовинному рецепті було вказано, що тільки устриці повинні бути живі! І по­винні пищати від лимонного соку, яким скроплюють їх перед тим, як кинути до готової страви. Прислухайтесь, вони й досі пищать!

Спиридоненко, затуливши рота доло­нею, побіг до туалету.

Гості розгублено дивилися на недо­їдений десерт і вагалися: чи ризикнути доїсти, чи ні. Вирішивши, що не варто ображати гостинність господаря ресто­рану й особисто Марго, доїли все. Тим більше, що це було не так уже й погано. Ба навіть досить пікантно.

У ту мить, коли вони вже вирішили розпрощатися з гостинним господарем, до них підійшов маленький чоловічок дивної зовнішності:

— Вам потрібен провідник в Оберте­ницю? — не ворушачи губами, наче са­мим животом спитав він.

Соціологи дивилися на маленького кривоногого чоловічка невизначеного віку яскраво вираженого монголоїдного антропологічного типу і не могли втя­мити: що він від них хоче.

— Я — провідник, прошпана.

— А без провідника ми не пройдемо?

— Не пройдете.

— Дурниці! Краще сідайте до пива!

Чоловічок сів.

Андибер замовив йому кухля пива і спитав:

— Як тебе звати?

— Ахмет, — не моргнувши оком ска­зав він.

— Як Ахмет?

— Так, Ахмет. Дід мій був Ахметом. І прадід. І прапрадід.

— Ти з Обертениці?

— Так.

— І все життя там?

— Усе життя.

— А що, у вас там усі такі?

— Які?

— Вузькоокі?

— Всі пастухи.

— Відколи?

— Одвіку.

Більше Ахмет не хотів нічого розпові­дати. Він випив кухля пива і пішов геть.

— Чи не нащадок це Ахмета ібн Гри­ця ібн шефа ібн Камікадзе? — пожарту­вала Марго і розсміялася. Їй було добре в цьому місці. Від незвички вона швид­ко сп’яніла. — Може, й твій, Лесько, на­щадок! Ти придивись до нього! Правда, наш шеф високий, а цей якийсь дріб­ний. Виродження.

Леська спершу скривилася, але по­тім і сама розсміялася. Дурносміх охо­пив усіх.

Коли розійшлися спати, Марго опи­нилася з Андибером у номері. Все логіч­но: номери в мотелі на двох осіб. Свєтка з Леською, Вася з Спиридоненком. Мар­го з Андибером. На цей раз вона зовсім не відчувала незручності, неначе вони проводили ніч удвох не вперше. Марго прийняла душ і почала вмощуватися в ліжко.

— Слухай, Андибере, — спитала вона. — Ти за мною ув’язався, чи це мені здається?

— Ув’язався.

— А скажи мені, навіщо тобі це?

Андибер мовчав. Він повільно роздя­гався.

— Кажи, — наполягала Марго.

— Тобі це може не сподобатися.

— Я все одно маю знати.

Андибер сів на своє ліжко в розстеб­нутій сорочці і, трохи повагавшись, ска­зав:

— Моя мама — українка — вийшла заміж за австрійця, коли мені було де­сять років. Мій вітчим — батька свого я не знав — був старший від мами на двадцять років. Він дав мені чудову осві­ту. У свої двадцять вісім я зробив блис­кучу кар’єру. Я був молодий, красивий і багатий. Мав красуню-дружину, але хворого сина. Можна сказати, що в мо­єму житті було всього: і хорошого, і по­ганого. Не було тільки тебе.

— Господи, — сказала Марго. — Я не хочу цього чути. Терпіти не можу сльоз­ливих історій. Не треба продовжувати...

Насправді вона любила мелодрама­тичні історії, та тільки в кіноваріанті. В житті — вона вважала — вони при­носять лише зло. Будь-які стосунки, які починалися в житті Марго надзвичайно романтично, закінчувалися гірким роз­чаруванням. Та й узагалі, в її віці треба дуже тверезо ставитися до життя.

— Ти не пам’ятаєш мене? Марго здивовано на нього подивилася.

— Ти не пригадуєш нашу першу зу­стріч? Марго нічого не пам’ятала.

— Згадай: Австрія... маленький за­тишний готель у горах... п’ять років тому.. Невже ти так і не пригадала?

Марго мовчала.

— Пам’ятаєш, як учасникам кон­ференції в перший день організували екскурсію старим абатством? Я на тебе відразу звернув увагу: ти була красива і горда. І весь час ходила з рудою бри­танкою... Коли підійшли до виставленої королівської корони, всипаної різними дорогоцінними каменями, ти пожар­тувала: а чи можна поміряти? І тоді я вперше собі сказав: «Моя королево...». Сказав і злякався власних слів.

Марго вперто мовчала. Їй як заціпило.

— Я приїхав на конференцію з дру­жиною і своїм хлопчиком. Він був ве­личенький, але не міг ходити. Дружи­на соромилася його і здебільше я возив його у візочку. Я вже був звик до того, що люди, побачивши його, відводили очі. В них проглядало в кращому ви­падку співчуття, а в основному це були страх і огида... А він же все розумів... Одна ти щоранку віталася з ним як з рівнею, брала його за маленьку ручку і погладжуючи її, казала: «Пливіт! Як сплави?» А потім весело щебетала: «Ти, малий, скажи малому, хай малий мало­му скаже, хай малий теля прив’яже...». Мій хлопчик страшенно радів. Ну що, згадала?

— Ти був тоді в окулярах... — захри­плим голосом проказала Марго.

— А одного разу йому стало зле... Він кричав, плакав, махав руками і не міг заспокоїтися... Дружина втекла... Вона не любила ці сцени... Я лишився з ма­лим і не знав, що робити. А ти підійшла, взяла його за ручку і стала перебирати його зціплені пальчики, гладити їх, гла­дити ручки, ніжки і говорити: «Сорока­ворона діткам кашку варила...». Він за­спокоївся і засміявся...

Марго важко зітхнула.

— А наступного ранку в басейні я по­бачив, що ти вагітна... І не міг відвести від тебе очей... Ти була просто прекрас­на... Я навіть не знав твого імені...

Вони якийсь час помовчали.

— Моє життя змінилося. Через рік я приїхав в Україну... Мені мама ка­зала: там усі красуні. Поїдь — заспо­коїшся. Поїхав просто подивитися на батьківщину... Не заспокоївся... Почав тебе шукати. Було обмаль часу — не знайшов. Повернувся до Відня. Справи просувалися успішно. Та вони мене не тішили. Ми з дружиною стали чужи­ми... Ми й завжди були чужими, тільки я цього не розумів. Я намагався про­водити весь вільний час із малим. На­вчився від мами дитячих забавлянок... І мавпував тебе... Ще через рік я зно­ву приїхав в Україну. І знайшов тебе. В один і той самий час ти виходила на вулицю з візочком і гнала по магази­нах... Я — за тобою. Я вже знав, що ти маєш трьох дітей, що ти любиш оливки, що ти завжди зупиняєшся біля краси­вих троянд, що ти мало спиш, багато переш, любиш чистоту, любиш зайти в ювелірний магазин і уважно роздивля­тися прилавки, що ти дуже втомлюєш­ся і любиш помріяти...

— Господи... — зітхнула Марго.

— Я повернувся до Відня якийсь умиротворений. Ти вже була зі мною... А коли не стало малого, я вирішив їхати до Києва назавжди... Знайшов Гриця і влаштувався на роботу...

— Отже, шеф був у курсі?

— Так. До речі, завдяки йому я й знайшов тебе!

— Ну й жуки! — сердито і водночав жартома сказала Марго.

— От і все.

Надворі сюрчали коники. Панувала глупа ніч. Марго довго не могла засну­ти. Тепер для неї світ перевернувся. Вона зрозуміла, як усе серйозно.

Уранці Марго прокинулася першою. Вона сіла на ліжку і роздивлялася Ан­дибера. Він спав на животі, обхопив­ши подушку руками. Крізь простирад­ло проступали обриси його тіла. Вона думала, що їй робити. Була не готова перевернути життя і водночас розуміла, що вже не зможе жити по-старому. Це її нервувало і хвилювало.

Пішла скупатися в гірському потоці, помилувалася краєвидом і повернулася до мотелю цілком заспокоєною. Вирі­шила не поспішати. Чомусь видавалося життєво важливим відвідати старий мо­настир в Обертениці.

Колеги зустрілися за сніданком. На­стрій був у всіх приблизно однаковий: спокійні, врівноважені і налаштовані їхати в Обертеницю.

Наближаючись до Обертениці, вони відчули внутрішні зміни, подібні до вчо­рашніх. Але вже не опиралися їм.

Об’їхавши навколо гори, віднайшли дорогу до монастиря. Колючі чагарники агресивно хапали машину, і вони їхали неначе у вузькому тунелі. Дорога то підіймалася вгору, то опускалася донизу, то пролягала рівно, то звивалася вужем. Нарешті дісталися до якогось роздоріж­жя і вирішили зупинитися. Вийшли з ма­шини і, прорубавши в чагарях віконце, поглянули на Обертеницю. Затрачений час і витрачений бензин не відповідали висоті, на якій вони перебували. Тобто було зрозуміло, що вони подолали дуже малий шлях. Село мало цікаву форму: воно немовби обвивало гору геометрично рівними колами, прорізаними на бездо­ганно рівні сектори. Ліворуч виднілася церква дивної архітектури: неначе пе­рероблена з мечеті. Праворуч височіла башта з великим годинником.

— Котра година? — майже одночасно вигукнули мандрівники.

— Тут часу немає, — мовила Свєтка, і ніхто їй не заперечив.

Їсти не хотілося. Сіли в машину і по­прямували дорогою, що підіймалася вгору.

Знову безкінечний тунель у колючо­му чагарнику. Трясло страшенно. Роз­мова не клеїлася. Кожен був серйозний і занурений у себе.

Їхали довго. Дуже довго. Нарешті по­бачили вдалині ще одне роздоріжжя. Зупинилися і по вирубаному чагарнику зрозуміли, що повернулися на поперед­нє місце.

Проте, це нікого не приголомшило. Вийшли з машини. Хто — «в кущики», хто закурив. Марго поглянула у вирубане в чагарнику «віконище»:

— Церква була ліворуч?

— Ага!

— А тепер праворуч. А ліворуч з’явилася пожежна вежа.

— Може, це інше роздоріжжя?

— Я думаю, це село обертається, — спокійно сказала Марго. — Того й Обер­теницею називається.

Знову ж таки ніхто не здивувався.

Ясно було, що зараз поїдуть тією до­рогою, що веде вниз. Однак, здається, вже ніхто не сумнівався, що вона теж нікуди не веде.

Покружлявши машиною ще кілька годин, опинилися біля підніжжя гори.

Звечоріло. Втомлені і мовчазні ман­дрівники рушили в сусіднє село в той самий мотель.

На вечері, так само пишній, як учо­ра, до них підійшов кривоногий Ахмет і спитав:

— Провідник треба?

— Треба, — поспішив відповісти Ан­дибер.

— Зустрічаємося завтра о п’ятій, — сказав Ахмет, випив кухоль пива і зник.

Настало завтра. Гостро-прохолодний ранок. Ахмет уже стояв у бурках, шапці з вовчого хутра і вивернутому назовні кожусі.

До Обертениці їхали машиною. Пе­ред селом спинилися. Загнали машину в лісок і попрямували далі пішки.

Ахмет вивів їх на вулицю, що, оче­видно, становила зовнішнє коло у плані Обертениці, і повів їх вулицею у напрям­ку проти годинникової стрілки. Охопило дивне відчуття наче вони тупцюють на місці, а назустріч їм напливають будин­ки. Вірніше, рухалися лише огорожі, ве­ликі кам’яні огорожі, за якими не було видно будинків. Але Марго собі добре уявляла, що було за огорожами: дворик з вимурованим долом, з водограєм і гар­ним квітничком, кам’яниці з балкончи­ками, також обсадженими квітками, і тихі акуратні господині в довгих «рябих» ситцевих спідницях, білосніжних сороч­ках і фартушках з нагрудниками. Фар­тушки були різні і видавали характер господині: картаті «шотландки», з яскра­вими рожами, в дрібний чи великий го­рошок, у маленькі квіточки, однотонні...

Попереду вималювалася висока будо­ва. Вони все наближалися і наближала­ся до неї, і нарешті Марго роздивилася, що то годинникова башта, викладена з грубого неотесаного каменю. Марго до­бре знала, що там усередині. Вона ко­лись зробила щось на кшталт сучасного етнографічного музею: у численних за­лах зберігаються всі ті заморські пода­рунки, що їх отримувала від іноземних послів, а також її власні здобутки, при­дбані під час світових подорожей.

Біля башти мандрівники звернули у вуличку, яка, природно, мала б ви­водити з села. Але насправді вони опи­нилися на іншій вуличці, внутрішній. Обертениця мала свою логіку. І за цією логікою, ця, друга, вуличка була мен­шим колом у плані цього села.

І знову вони тупцювали на місці, а назустріч пливли муровані паркани... Ось господині прокинулися і розчини­ли свої віконниці. Солодко позіхнули і випурхнули на подвір’я. Випустили чорних курочок з високими лапами — породу, яку розвела в себе Марго, при­візши з далеких індіянських берегів. На ранковому сонечку вилежувалися безшерсті коти, по подвір’ю бродили химерні собаки. Господині йшли до своїх корівників доглядати своїх корів. Ті терлися теплими мордами об госпо­динь. Господині сідали на маленький стільчик і починали доїти... З хати ви­ходив заспаний господар у червоних штанях, позіхав, потягувався і біг під­тюпцем на город, а прибігав з пучечком кропу, петрушки і свіжими огірками з пухирчиками.

Будинки в Обертениці були майже однаковими: муровані стовпи, на них перший поверх і мансарди під дахом. Між стовпами розміщувалася літня кух­ня: кам’яна піч, стіл і обов’язково ящич­ки з квітами. Чоловіки в червоних шта­нях поралися біля печі, поки господиня доїла корову.

Поступово з дворів виганяли корів. І тоді біля кожної хвіртки стояла кар­ликова корівка, схожа на поні, проте з вим’ям, як у звичайної корови. Це та­кож була гордість Марго, привезена з диких африканських саван.

Почулося гейкання пастуха, і вули­цею поволі побрела череда, за нею їхав верхи у вовчій шапці і вивернутому кожусі пастух. Господині біля хвірток низько вклонялися групі подорожніх, що прямували до монастиря. Пастух на коні привітав їх радісними ґелґотливи­ми вигуками. Він був один з Ахметово­го племені.

Мандрівники не зупинялися. Це коло мало бути коротшим від першого, але ця друга вуличка насправді була довшою. Нарешті мур закінчився і пе­ред ними виросла церква з куполом, що нагадувала мечеть. Тільки замість мінарету приладнали дзвона. Ой, як довго довелося Марго примиряти між собою різновірців. Її ще й попереджа­ли: переріжуть одне одного. Ач, не пе­рерізали. Досі моляться всі в одному святому місці. Одні вважали грішним мати зображення святих у святому міс­ці, інші вважали грішним їх не мати. Святих лишили тільки на тому місці, де був вівтар, та й то вони мали не лише європеоїдний, а й монголоїдний антропологічний типи. Натомість усі стіни рясніли голубими візерункаит, а підлога вистелена килимами.

Біля церкви-мечеті повернули знов у вуличку праворуч: наче назовні, а на­справді — всередину. Третє внутрішнє коло, що мало бути меншим від другого, виявилося ще довшим. Хвіртки позами­калися, і вулиця спорожніла. Ахмет-по­водир пришвидшив ходу.

Стало прохолодніше. На цій вулиці завжди було прохолодно. Тут вирощу­вали лам і плели чудові вовняні речі. Жінки ходили у вовняних шкарпетках і вовняній безрукавці, вбиралися у рябу спідницю і білосніжну блузу з рукавом три чверті. Запиналися чорними з бі­лим або сірим хустками із найтоншої вовняної нитки. Білосніжна блуза вва­жалася обов’язковим атрибутом жінки в Обертениці. Першим законом, який Марго прийняла, був закон про білі блу­зи й ідеально чисті клозети.

Повіяв різкий холодний вітер. Ахмет­провідник поклав на плечі Марго на­кидку із тонкої шерсті лами. Накидка була ніжно-сірого кольору з геометрич­ним візерунком на кінцях.

«Коли вже та пожежна вежа?» — щойно подумала Марго, як вона враз з’явилася: із суцільного дерева, з огля­довим майданчиком і масивними дзво­нами. На вежі походжав іще один Ахмет у вовчій шапці і вивернутому кожусі.

Усі разом звернули праворуч і потра­пили на вуличку, де жили Ахмети. Ці вирощували коней, ходили у виверну­тих кожухах і вовчих шапках. Потягло кінським кізяком, сіном і печеним над­ворі м’ясом. М’ясо тут готували боже­ственне: щось середнє між англійським стейком з кров’ю і карським шашликом. Головною приправою до нього було «ча­рівне слово», яке передавалося з поко­ління в покоління в суворій таємниці і не виходило за межі вулиці. Жінки на цій вулиці були чудові наїзниці, наба­гато кращі від чоловіків. І жінки на цій вулиці найлегше народжували і мали найбільше дітей.

Нарешті за поворотом мандрівники побачили величезне крислате дерево. Наблизившись, помітили почеплені на його гілках різнокольорові стрічки, золо­ті й срібні ланцюжки з хрестиками й об­разочками, коралі з дукатами, намиста. Прикраси були і почорнілі від часу, і ціл­ком сучасні. «Моя липа», — з ніжністю погладила стовбур Марго і пригадала, як власноруч посадила її на цьому місці.

За липою відкривався чудовий крає­вид Лисої гори. Так, гора була лисою від початку. Але Марго наказала засадити її колючим терням. Терня не приймало­ся дуже довго...

Ахмет спинився. За ним — решта. Ахмет оголив груди, поцілував таліс­ман, що висів на червоній мотузочці на шиї, упав на коліна, якось дивно помо­лився, перевернувся через голову, вкло­нився на чотири сторони і почав уважно обстежувати чагарник. Мандрівники йшли за ним назирці.

Ахмет-провідник прорубував кри­вим ятаганом чагарник, немов шука­ючи якийсь хід. Попереду з’явилася відома вже всім кам’яниста дорога вго­ру, однак той навіть не звернув на неї уваги, а прямував далі, по колу. Щось у нього не виходило. Він спинявся кілька разів для ритуальної процеду­ри: спершу цілував талісман на шиї, потім молився, падав на коліна, пере­вертався через голову і кланявся на чотири сторони.

Нарешті знайшов те, що шукав. Він махнув рукою: мовляв «гайда за мною», і хробаком проліз у кущі. Обдираючи руки й одяг, усі полізли за ним. Там, за кущами, виявилася непевна стежка, яка йшла не вгору, а вниз. Вони довго пробиралися колючим тунелем, поки не опинилися біля отвору ачи в стіні, ачи в горі.

«Знову печери!» — важко зітхнули мандрівники і зібралися з силами, щоб подолати цю перешкоду.

Однак перед отвором Ахмет-про­відник перепинив їх рукою. Коли всі скупчилися навколо отвору, він приліг до землі і видав дивний горловий звук, подібний на тірольські переспіви: «О-го­ло-гу-у!» Луна понесла цей звук пече­рами і повернула його назад, тільки в іншій, значно вищій, тональності. Ах­мет похитав головою і хутко всіх повів стежкою назад. Назад було йти значно складніше: стежка вилася вгору.

Вилізши з кущів, вони заходилися шу­кати іншої стежки. Ахмет додав до своїх ритуальних дій ще й якийсь химерний танок на одній нозі, аби прискорити по­шуки. Однак у нього нічого не виходило. Його охопив відчай. Хапався за голову і хитався, як китайський бовванчик.

Щось підштовхнуло Марго зробити рішучий крок:

— Ахмете, дай-но я! Хоч ви і вважає­теся найкращими провідниками, але це моє місце. Я, щоправда, дещо призабула, однак колись його знала найкраще.

Марго придивилася до кущів. Щось це все мало означати. Вона повільно пішла по колу. Здається, садили кущі не хаотично, а за якимось принципом. Яким же? Вона спостерегла закономір­ність: кущі були одного сорту, однак мали різний біологічний цикл: одні з них плодоносили і всихали, а інші лише викидали пуп’янки. Треба шукати під квітучими чи плодоносними? Що по­тужніше? Ні, стоп. Тут усе навпаки. Тут треба знайти мертві кущі. Здається, Ах­мет такі й шукав. Ось один. Але це ви­падковий. Ось другий, а поряд третій і четвертий. Ось він: знак.

Марго інтуїтивно відчула: сюди!

Ахмет хутко прорубав отвір і ящіркою проповз туди. Мандрівники повтори­ли знову свій шлях: непевною стежкою вниз крізь чагарник. І ось він, новий отвір. «О-го-ло-гу-у!» Луна схопила цей вигук і не повернула.

Ахмет обкрутився на одній нозі і зник в отворі. Перехрестившись, за ним ступила матінка Ісидора. Далі Марго, Леська, Свєтка біснувата і завершав вервечку Андибер.

«Васю загубили», — подумала Мар­го.

У печері було прохолодно і тихо. Це відчуття знайоме — й не дивно: адже недавно вони вже подорожували у під­земеллі. І не раз! Ахмет-провідник, точнісінько як колись їхній шеф, ішов попереду і ніс у руках щось на зразок гасової лампи, яка давала набагато кра­щий ефект, аніж електричний ліхтарик. Світло падало плавно і не засліплюва­ло, і останньому було видно не набагато гірше, аніж першому.

Ахмет зупинився. За ним зупинили­ся й решта. Те, що вони побачили, дуже їх потішило. Усім стало легко й весело. Вони зустріли свого давнього прияте­ля — козака Хведора Полохливця, що втік із поля бою і, осоромлений, заму­рував себе тут і тепер чекає Страшного Суду. Зраділи йому як рідному.

— Слава Ісусу Христу, Хведоре, як ся маєш? — спитала Марго.

— Слава навіки, вельмишановна пані, та ось, як бачите... — відмовив він хриплим голосом і закашлявся.

Ахмет закурив і дав йому затягтися. Той задоволено вдихнув.

— Може, Хведоре, тебе розмурувати? Підеш з нами!

— А вельмишановна пані мене про­стила?

— Та давно вже, скільки води сплив­ло...

— Та я задля пані життя оддам...

— Ой-ой-ой! «Бреху-бреху!», як каза­ла моя бабця Варка. Андибере, довбню!

Ніхто навіть не здивувався, коли Ан­дибер став лупати «сю скалу» як мужній франківський каменяр.

— Обережно: лице! — кричав Хведір, дуже хвилюючись за своє обличчя.

— Ну й замурував ти себе, — розсмі­явся Андибер, — на віки!

— Файна робота! — оцінив Ахмет­провідник.

— Слухай, Хведоре, а як ти теє... — зам’явся Андибер. Очевидно, він хотів був спитати, як той справляв свої фізіо­логічні потреби.

— А я не теє... — відмовив той. — Без­перервний цикл, утямив? Обережно: лице!

Довершивши справу, зграйка рушила далі. Стало якось веселіше і затишніше. Все видавалося таким близьким і рідним.

Нарешті Ахмет знову спинився й освітив стіну. Всі почервоніли. На них були вишкрябані, виколупані, випи­сані, викарбувані їхні гріхи. «Я много­женець!»; «Грішу з одруженим»; «Хочу грішної любові»; «Порушив заповідь: не забажай жони ближнього»; «Обожнюю збочення!»; «Я, здається, хочу мужчину».

— Господи! — сказала Марго. — Хо­дімо далі.

Тепер усі простували мовчки, бо, запам’ятавши записані гріхи, намага­лися вирахувати де чий.

Так ішли довго, поки спершу не засмі­ялася Леська. За нею вибухнули Марго й Андибер. А потім і всі покотилися від сміху. Сміялися до сліз. Написані гріхи ніяк не збігалися з тим, що вони уявля­ли одне про одного. Нічого собі!

Ахмет знову зупинився. За ним і ре­шта. В глибині почулися тихі кроки. До них наближалася ще одна рідна душа: Стефко Нечемний. Його вітали ще ра­дісніше. Адже з ним було пов’язане при­ємне шарудіння зелених папірців.

— Приєднуйся до нас, Стефку!

— Тільки йдіть помалу, ребро болить!

Мандрівники рушили далі.

Нарешті вдалині вони побачили світ­ло. Прохід звузився, і з отвору вони ви­лізли навкарачки.

Яскраве світло засліпило Марго. Вона довго звикала до нього.

Було сонячно і тепло.

Марго з насолодою вдихала це знайо­ме повітря. Його не можна порівняти ні з чим. Це запах екологічно чистого міс­ця впереміш із запахом свободи.

Вона розправила плечі, ніби крила, й абсолютно несподівано для столичної Марго заґелґотала:

— О-ґо-ло-ґу-ґу!

— О-ґо-ло-ґу-ґу! — тисячами голосів відгукнулося їй.

Марго здригнулася і побачила ве­личезний натовп людей. Вона уважно оглянула свою паству і задоволено від­значила: всі! Вони скупчилися навко­ло акуратно доглянутого англійського газона завширшки з футбольне поле, в центрі якого стояла вона.

— Пугу-пугу! — крикнула вона.

— Козак з лугу! — хором відгукнувся натовп.

«Боже, що я зморозила! — подумала Марго. — Може, крикнути «Слава Укра­їні!»? А чи знають вони це слово? Краще не буду ризикувати.

Чого вони мовчать? Вони чогось чека­ють?» Марго відкашлялася і почала:

— Я, повелителька землі Обретеної (он як вона називається!) своїм іменем (щось не те, але хай буде) знімаю за­кляття з блудного Ахмета!

— Слава! Слава! — вибухнув натовп.

«Усе чи не все? — розмірковувала Марго. Якщо все, то чому вони всі не розходяться? Мабуть, таки не все».

Марго продовжила:

— За великі заслуги перед нашою землею і нашими людьми дарувати Ах­метові звання Першого і надати у повне володіння йому, його жонам, його дітям, внукам і правнукам, усім його нащад­кам внутрішнє коло Обертениці! Надаю також йому, а також усій його фамілії привілей (який же привілей йому дати?) виключного довічного права розводити коней і працювати провідниками!

— Слава! Слава! — скандував натовп.

«Слава Богу, хоч у тему ляпнула, — подумала Марго. — Ну й популярна ж тут особа — наш шеф. Цікаво, а що він таке геройське вчинив? І чи не посмерт­но я йому вручила привілеї? Треба про­консультуватися». І вона пошукала очи­ма матінку Ісидору.

Та зрозуміла натяк і підійшла до неї.

— Як Ахмет? — почала здалеку Марго.

— Ой і звірячими були тортури.

— До нього застосовували якісь дивні тортури?

— Так, у нього стріляли якимись див­ними пістолями, з яких вискакувало ба­гато куль.

— Автоматами чи що?

— Прошу? — не зрозуміла матінка.

Марго про всяк випадок не повтори­ла свого запитання.

— Він оклигує?

— Та ж на ньому, як на собаці...

«Слава Богу! Живий! То за який по­двиг я йому надала привілеї?»

Марго обвела поглядом свій народ. Люди дивно метушилися. Чоловіки тя­гли величезну балію з водою в напрямі до Марго.

«Що це означає? Що вони збираються робити? А мені що робити?»

Принесли трон. Марго сіла.

Прискакав Андибер на коні. Граційно зліз, підійшов до Марго, нахилився і почав її роззувати. Марго окинула оком натовп і побачила, що кожен тримає чашечку.

«Тільки не це!» — запанікувала вона, згадавши Свєтчині слова: «Будуть ноги мити і воду пити!»

Шнурівка сандалій Марго сягала аж до колін, і поки Андибер театрально розшнуровував їх, вона гарячково дума­ла: що робити? як це спинити?

— Андибере, — крізь зуби процідила Марго. — Припини.

— Не можна, моя королево! Такий закон!

— Це що, я цей ідіотський закон при­йняла?

— Ні, це звичай такий, народний. Якщо ти відмовишся, вони образяться.

Ось уже перша нога роззута. Андибер починає роззувати другу ногу. Що роби­ти? Що робити? Ось уже й друга роззута. Він опускає її ноги в воду і миє... Що ро­бити? Що робити? Він витирає полотня­ним рушником її ноги. Що робити?

Вона підняла правицю. Всі завмерли.

— Після великого походу, що звіль­нив мене з турецької неволі, багато від­важних воїнів скалічилися, — сказала вона якомога переконливіше. — Ця вода... (ну що сказати?) призначається їм для зцілення.

Натовп дещо розгубився. Люди, оче­видно, планували напитися досхочу. Вийшли каліки і почали плескатися в балії.

Тут Марго заніміла: а що як вони так і лишаться каліками? Як же тоді мій ав­торитет? Хоч би один зцілився!

До балії підійшов, накульгуючи, Ва­сьок. «А, знайшовся! Ну, Васьок, виру­чай!» Він заліз ногами в балію, виліз, відкинув милиці і побіг зайчиком. На­товп заревів. «Дякую, Васьок! Вік не за­буду! А може, я його й справді сцілила?»

Васьок стрибав по полю і верещав:

— Ібрагім був каліка, Ібрагім став здоровий!

«Треба перевести увагу народу на щось інше. Якось негарно виходить. Якось недемократично. Що б його зроби­ти такого демократичного? Може, рефе­рендум провести? Скажімо, на тему: як реформувати раду старійшин? Напри­клад, ускладнити процес проходження відбору до ради старійшин? А може, й узагалі скоротити їхню кількість? Наві­що стільки дармоїдів? Все одно все ви­рішую я сама. Від мене самої залежить «бути чи не бути»? Ой, що це я мелю? Це ж недемократично! Ні, я зроблю хитрі­ше: кількість старійшин лишу такою, як вона є, тільки частина з них буде не обиратися народом, а призначати­ся мною, за особливі заслуги. Переді мною. Народ проголосує як миленький. Що йому до того, скільки чоловік у раді старійшин і яким чином вони туди по­трапили: для них особисто це не має жодного значення. Влада хоче так, хай воно так і буде. Так, зараз зробимо ре­ферендумчик! Такий собі кишеньковий театральний реферемдумчик! Боже, я, здається, перетворююся на мужчину. На типового представника цієї статі, за­комплексованих і відірваних від реаль­ного життя. Треба мислити інакше: що є головне для цих людей? Жити так, як вони вважають за правильне, а не так, як мені хочеться, щоб вони жили. Прак­тично, вони самі собі облаштовують життя. Головне, не заважати їм. А зако­нодавчо закріпляти те, що вони самі собі встановили. Оце демократизм. То що ж ми винесемо на референдум?...»

Марго посилено думала, однак щось їй заважало. Ось згрупувалася купка людей. Вони щось гарячково обговорю­ють. «Здається, вони щось хочуть від мене, але не наважуються підійти. Вони бояться мого гніву. Бояться зіпсувати мені настрій. Бояться... Чого ж вони бо­яться? Невже не розуміють, що люди­на при владі набагато більше боїться народу, аніж він свого володаря? Так, вони цього не розуміють. Вони навіть не уявляють, як почуває себе людина у шкурі володаря. Володар знає, що вище йому вже не зіп’ястися. І боїться впас­ти. А впасти доведеться. А він не хоче гонорово злізти. Він хоче бути там зав­жди. Але такого не буває. Він усіляко намагається віддалити час падіння... Але цей час таки настає... І хто не зла­зить гонорово, той падає... Прямісінько в багнюку... Під сміх і зневагу власного народу...»

Нарешті група посланців наважила­ся і підійшла до Марго. Автоматично ходоки хотіли було впасти навколішки, однак Марго порухом руки їх перепини­ла. Вона давно вже відмінила цей зви­чай. По закону, який сама і прийняла, вона вислуховувала посланців від наро­ду стоячи. Свій народ треба поважати!

Марго підійнялася. Натовп навколо майдану занімів.

— Вельмишановна пані! Увесь світ схиляє голову перед твоєю мудрістю! Розсуди нас, тільки не гнівися. Ми обі­цяємо слідувати будь-якому твоєму рі­шенню, бо вважаємо, що воно завжди є мудрим... Ми боїмося тобі сказати те, що скажемо. Однак ти сама заборонила анонімні і конфіденційні повідомлен­ня... Тож ми тобі говоримо привселюдно: доки твої люди будуть над нами знуща­тися?

Марго зблідла. Десь вона це вже чула.

— Матінка Ісидора, хай Бог нам про­стить, — твоя довірена особа. Ми це знаємо. Однак вона за твоєю спиною творить казна-що. Ми не можемо спо­кійно жити. Ці податки нас перетворю­ють на злидарів. Вони нас принижують. Вони роблять з нас рабів. А ти завжди вчила нас: найвища цінність у житті — свобода. Адже ти закликала: хто проти свободи особистості, той проти нас. Де ж вона, наша свобода? Покажіть нам її! Дайте помацати! Свобода землі Обре­тенної — це фікція, якщо люди в ній не мають особистої свободи! Влада, яка об­ражає найслабших, є аморальною. Адже це ти нас так учила...

— Я зрозуміла, — сказала Марго. — Тепер кажіть, що ви хочете!

Посланці полегшено зітхнули. Роз­прави не буде. Королева може бути жор­сткою, але вона любить свій народ: цьо­го в неї не відбереш!

— Хочемо вигнання Ісидори і скасу­вання всіх її привілеїв!

«Так. Дуже лаконічно і точно. У яке становище вони мене поставили? Гос­поди! Порадь мені, що діяти? Адже всі податки — це справа моїх рук. Як сказа­ти про це людям? Чесно і відкрито? Як це зробити? Вигнати Ісидору і лишити­ся самій «чистенькою» і справедливою? Але це нечесно. Нечесно це. Винна я. Ісидора — лише виконавець, вірний ви­конавець».

— Я повинна подумати, — сказала Марго. — Дайте мені десять хвилин. Посланці вклонилися і відійшли. Марго присіла на трон і замислилася.

Народ чекав. Народ чекав на спра­ведливість. «Треба любити свій на­род», — повторювала вона собі. «Треба любити свій народ і робити, що хоче він, а не планувати в своєму кабінеті йому життя». Марго зрозуміла: єдиний вихід — відмовитися від влади. Однак треба зробити це красиво. Красиво піти. З високо здійнятою головою. «Поки кіль­кість моїх добрих справ перевищує кіль­кість моїх дурниць. Поки добра слава переважає над дурною. Поки я ще не скурвилася, розбещена владою».

Марго встала і, зітхнувши, повільно почала:

— Народе мій!

Марго зробила паузу.

— Ми з вами разом уже довго. На на­шому карбі чимало добрих справ. Були в нас і прикрі невдачі. Але чи було таке, щоб я чимось вас образила?

— Ні, не було! — заревів дисципліно­вано натовп.

— Чи було, щоб я вас чимось прогні­вила?

— Не було!

— Чи, може, когось принизила?

— Не було такого!

— Прийшов час прощатися мені з вами. Я йду, і за мною йдуть ті, хто до­бре чи погано служили мені. Із завтраш­нього дня можете обирати собі нового повелителя чи повелительку. Хай вам Бог помагає!

Народ заридав. Це колективне опла­кування дуже зворушило Марго. «Не даремно я спеціаліст із іміджмейкер­ства». Вона навіть засумнівалася, а чи не взяти їй знову участь у виборах?

Тьфу на мене! Знову перетворююся на слабкодухого чоловіка, подібного до ма­ленького хлопчика, якому кажуть: «По­грався машинкою й досить. Дай іншим погратися», а він судомно з усіх сил ха­пається пальчиками за чужу іграшку.

Коли народ пролив усі свої сльози, Марго урочисто оголосила:

— Оргія!

Як любили це слово в землі Обрете­ній! Воно означало: хліб і видовища. І того й іншого було вдоволь! «Бачите, мої люди, жодної копійки ваших податків я не використовую на себе. Все вам! Їжте, пийте, насолоджуйтеся!»

У поті чола працювало кілька сот ку­харів, кілька сот офіціантів. На кухні можна було зустріти і китайців, і фран­цузів, і арабів, і мексиканців... Усі стра­ви, які куштувала Марго, подорожуючи світом, ретельно записувалися помічни­ками у спеціальну книжечку і пізніше готувалися на оргіях. Людей з Оберте­ниці не можна було нічим здивувати. Чоловіки й жінки були чудовими куха­рями, і їхнє меню було на диво різно­манітним. «А хто їх цього навчив? А хто розвинув їхні гурманські смаки? Я!»

Народ не обжирався, бо знав: усім всього вистачить. Головне не набити шлунок, а оцінити смакові відчуття. «Хто зробив так, що вони не голодні і ні­коли не принижують своєї гідності, на­кидаючись на їжу на прийомах, а лише достойно частуються? Я!»

А ось заїхала фіра, навантажена різ­ним крамом, придбаним по всьому сві­ту. «Це для тебе, народе! Вбирайся! Ра­дій!» Ніхто ні з ким не сварився за шмат матерії, бо знали: всім усього вистачить. А як не вистачить, завтра підуть на яр­марок і куплять.

На другій фірі їхало «чудо-дерево». На дереві були начіплені різноманітні пари взуття: різних кольорів, фасонів, розмірів.

Фіри з дивовижними меблями, посу­дом, господарчими товарами, прикраса­ми з усього світу їхали одна за другою. Народ не гарбав, а брав лише те, чого йому бракує.

«Просто комунізм!» — з гордістю по­думала Марго.

Марго помітила в натовпі постать Ах­мета Першого. «Бідненький! Обшарпа­ний, змарнілий, виснажений!»

— Андибере, — тихо спитала вона. — А що він такого видатного зробив?

— Забула, кицько? Коли ми тебе ви­зволили з неволі і попливли морем додо­му, на тебе напала морська хвороба і ти зарепетувала: краще смерть! Ми висади­лися на острові, там тебе знову схопили. Знову кинули за ґрати, посилили охоро­ну. Тоді Ахмет і викупив тебе з неволі.

— Нічого собі! А скільки я коштую?

— Цілий Ахметів гарем і три фіри зо­лота.

Марго була потішена. «Молодець, Ахмете!»

Почалися видовища: цирк, бій кар­ликових биків, родео, футбол, фокуси, маріонетковий театр, танці, опера...

Марго сама із задоволенням брала у цьому неподобстві участь. Вона разом з усіма порпалася у фірах, плескала у долоні витівкам кенгуру, м’яшкорила в руках коалу, билася з левами, танцюва­ла, співала...

Втомившись, вона присіла на свій трон і подумала: це я роблю востаннє. Чи сумно мені йти? Ні. Зовсім. Навпаки. Мене народ довго пам’ятатиме.

До трону підійшов Ахмет Перший.

— Та-ак, Марго. Наступному волода­реві землі Обретеної важко буде тебе пе­реплюнути...

— Згодна. В моєму пануванні є якийсь шарм. А тепер прийде якийсь бовдур і буде податки, здерті з людей, витрачати на себе... І, сіромаха, ніяк не второпає, чому від панування він не отримує кайфу?

— Дякую, повелителько, за визво­лення і за привілеї!

— Ти — старий хитрий жук. Хоч ти живеш не за моїми законами, але народ мій тебе любить. А народ завжди знає, що робить. Та й я, чесно кажучи, прики­піла серцем до тебе, паскуднику.

Сонце повернуло на захід.

Марго кивнула Андиберу, той підвів двох коней. Вони сіли верхи і повільно рушили з міста. Вони не взяли з собою нічого, окрім своєї маленької донечки.

Вона сиділа в рожевому платтячку по­переду Андибера.

Спустившись у долину, вони поспі­шили за сонцем. Обернулися востаннє на свою фортецю і побачили, як мури обліпили люди, тисячі людей, які про­воджали їх поглядом. Марго була пере­конаною: у кожного на очі навернулася сльоза...