Тiм Талер, або Проданий смiх

Тiм, скрикнувши, пiдхопився. В тому громi йому вчувся власний смiх. Вiн розплющив очi, й погляд його впав на iлюмiнатор. Крiзь грубе скло дивились до каюти, просто в обличчя хлопцевi, двоє водяво-блакитних очей.

З переляку Тiм знову заплющився, i його обiлляв пiт. Вiн не мiг навiть ворухнутись - так i сидiв, скорчившись, цiлу вiчнiсть, поки нарештi зважився знову розплющити очi й тихенько покликати Крешимира.

Стюард не обiзвався. Надворi, за тоненькою залiзною стiнкою, пiнилось море, i хвилi розмiрене, важко били в борт. Тiм боявся знову глянути в iлюмiнатор. Вiн покликав Крешимира гучнiше, але вiдповiдi й тепер не почув.

Тодi вiн закричав не своїм голосом, аж сам злякався того крику:

- Крешимире!

Але й на той нелюдський крик вiдповiдi не було.

Тiм знову заплющив очi, щоб не глянути ненароком в iлюмiнатор, i помацки знайшов над головою шнурок вiд вимикача. З хвилювання хлопець так сiпнув за нього, що аж обiрвав, але лампа засвiтилася. I Тiм розплющив очi.

Разом iз темрявою й страхи поховались по кутках. Тiм перехилився через край койки й глянув униз. Крешимира не було.

Тодi з усiх куткiв порожньої каюти знову посунув на нього страх. Хлопець затремтiв усiм тiлом, побачив себе в дзеркалi над умивальником i сам злякався спотвореного обличчя, що дивилось на нього з дзеркала, - свого власного обличчя.

Але той ляк, на диво, нiби розбуркав, пiдштовхнув Тiма. Вiн сплигнув з койки й хапцем одягнувся. Здавалось, наче всi страхи перейшли в дзеркало, до Тiмового вiдображення, а сам вiн звiльнився вiд них i мiг робити, що хоче. Отож вiн набрався вiдваги навiть вийти з каюти в коридор. Пароплав дуже хитало на хвилi, але Тiм зумiв помацки дiстатися до залiзного трапа й видерся ним угору. На шкафутi його зразу облило й до рубця промочило хвилею, але вiн чiплявся за натягненi линви, за пiдпiрки й уперто пробирався далi. Зцiпивши зуби, видерся на човнову палубу й добувся нарештi до теплої, задимленої тютюном, освiтленої тьмяною лампочкою стернової рубки.

Там спокiйнiсiнько стояв стерничий Джоннi, здоровило з Гамбурга. Вiн здивовано глянув на Тiма:

- Чого тобi тут треба в таку негоду?

- Джоннi, де Крешимир? - голосно гукнув Тiм, силкуючись перекричати гримотiння хвиль.

- Крешимир захворiв, Тiме. Але не хвилюйся. Звичайний апендицит. Вiд цього нинi не помирають.

- А де ж вiн? - не вгавав Тiм, - Де вiн тепер?

- Ми зустрiли випадково патрульний катер, i Крешимира забрали, щоб вiдвезти на берег. Хiба ти не чув, як зупиняли машину?

- Нi, - пригнiчено вiдказав Тiм i додав уже спокiйнiше: - Крешимир не хворий. То все барон пiдстроїв. Я бачив його очi в iлюмiнаторi.

- Ти бачив у iлюмiнаторi бароновi очi? - Джоннi засмiявся. - Тобi щось верзеться, хлопче! Роздягайся та лягай он на тапчанчику. Ось тобi ковдра. Тут, у мене, тобi нiщо лихе не присниться.

В теплiй рубцi, поруч цього спокiйного, добродушного велетня Тiмовi й самому вже здалося, нiби то все йому просто примарилось. Але враз вiн знову згадав повiдомлення по радiо про баронове зникнення з банкету в Рiо-де-Жанейро, згадав своє власне перекривлене обличчя в дзеркалi над умивальником i подумав, що вiд барона можна сподiватися чого завгодно. I Тiм вирiшив надалi не боятись його, бо, на своє щастя, бачив барона й переможеного.

Тiм мовчки лiг на м'який тапчанчик, що розгойдувався туди й сюди: адже тут, нагорi, хитавиця давалася взнаки ще дужче, нiж унизу, в каютi.

Думки клубком сплiталися в головi, пiд грудьми млоїло вiд хитавицi, й Тiм так i не змiг заснути. Годину за годиною лежав вiн, дивлячись на Джоннi, що спокiйно стояв бiля стерна, час вiд часу запалюючи нову сигарету. Буря помалу втихала.

Усi тi години Тiм вигадував собi якийсь незвичайний заклад. Такий незвичайний, щоб його не можна було виграти. Барон лякав Тiма - хай же злякається й сам! Та хоч скiльки сушив собi голову хлопець, вiн не мiг придумати нiчого такого, що було б не до снаги диявольському бароновi. Ну, скажiмо, забився б вiн, що лiщиновий горiх буває бiльший за кокосовий. Та хто ж це погодиться на такий безглуздий заклад? А крiм того, хто знає, чи Троч не зумiє розшукати десь таке чудне мiсце, де лiщиновi горiхи справдi ростуть бiльшi за кокосовi? I Тiм вiдкинув цю вигадку, як i безлiч iнших. Бо йому раз у раз спадала на думку його пригода з паном Рiкертом у трамваї.

А що, подумав вiн раптом, коли, скажiмо, важкий залiзний трамвай муситиме знятись iз рейок i полетiти? Трамвай же не горобець, та й Троч, попри всi свої, неймовiрнi й страшнi здiбностi, не чаклун.

Тiм вирiшив, що знайшов у барона ахiллесову п'яту. Вiн звiвсь на лiктi й гукнув:

- Джоннi, а ви знаєте, що в Генуї трамваї лiтають?

- Лежи й спи, - не дуже й здивовано вiдказав стерничий. - Знову тобi щось приверзлося!

- Вибачте, Джоннi, але ж я не сплю, то як менi може щось верзтися? Я цiлком напевне знаю, що в Генуї можна побачити летючi трамваї. Ось забиймося об заклад. На пляшку рому.

- Тринди-ринди, - вiдказав Джоннi. - А крiм того, цiкавий я знати, де ти вiзьмеш грошей на пляшку рому?

- А в мене в торбi є готова пляшка! - збрехав Тiм. - Ну то як, заб'ємося?

Джоннi обернувся до нього й сказав:

- Хоч би ти й на мiльйон закладався, однаково не повiрю. Бо я надто добре знаю й Геную, й трамваї.

- То чого ж ви боїтеся? Виграєте пляшку рому!

- А даси менi слово честi, що ляжеш i заплющиш очi, коли я з тобою заб'юся?

- Слово честi! - вигукнув Тiм.

Тодi стерничий подав йому руку, промовив: - Коли в Генуї... - i затнувся, бо в вiкно неначе вдарило щось тверде. Але нiчого бiльше не сталося, й Джоннi проказав знову: - Коли я побачу в Генуї летючий трамвай, то я програв заклад i ставлю тобi пляшку рому. А як не побачу, то пляшка, що в тебе в торбi, буде моя. Добре? А тепер лягай, будь ласка, i спи. За три години тобi ставати до роботи.

Цього разу Тiм справдi заснув. I ввi снi чув власний смiх, але його перекривав залiзний брязкiт трамвайного вагона, що летiв по небi в Тiма над головою. Коли стерничий на свiтанку збудив хлопця, в того ще бряжчало в вухах, i Тiма те лякало.

Вiн боявся Генуї.

Чотирнадцятий аркуш

НЕМОЖЛИВИЙ ЗАКЛАД

Тiм боявся Генуї, але водночас йому й не терпiлося прибути туди.

I те боязке нетерпiння мучило його довго, бо минуло ще багато днiв, поки пароплав "Дельфiн" одного ясного сонячного ранку, десь перед дванадцятою годиною, пiдплив до Генуезького порту. Тiм знайшов якусь приключку, щоб забiгти в рубку до стерничого. Там вiн став поруч Джоннi й звiв очi на горiшню частину мiста. На хлопцевi були штани в чорно-бiлу клiтинку й фартух iз сирового полотна, що давав йому кок Енрiко, як треба було чистити картоплю.

Генуезькi будинки видно було вже виразно. Навiть автобуси та легковi автомобiлi можна було розглядiти на горiшнiх вулицях мiста. I щохвилини картина та ставала ще виразнiша.

Раптом Джоннi здушено скрикнув, нiби з подиву. Тiм сторопiло глянув на нього: стерничий заплющив очi. Потiм розплющив, знову заплющив i ще раз розплющив. А тодi сказав повiльно, майже урочисто:

- Здурiв я, чи що?

Тiмовi шибнув у голову страшний здогад. Йому аж у горлi пересохло. Але вiн не важився подивитися знову на Геную. Вiн прикипiв очима до Джоннi.

Той перевiв погляд на нього й сказав, хитаючи головою:

- Твоя правда, Тiме: таки є в Генуї летючi трамваї! Ти виграв.

Тiм ковтнув клубок у горлi. Шкода вiдвертати очi вiд неминучого. Вiн повернув голову й глянув на горiшнє мiсто. Там на однiй вулицi, помiж будинками, летiв у повiтрi трамвай, справжнiй трамвай. Його було видно дуже виразно. Та ось пiд трамваєм з'явився брук, твердий брук iз рейками в ньому. Трамвай уже не летiв, а котився по рейках вулицею.

- Так то ж було тiльки марево!- зрадiло вигукнув Тiм. - Я програв!

- Ти неначе радiєш iз того, що програв! - здивовано сказав Джоннi, й Тiм зрозумiв, що сплохував. Та перше нiж устиг вiн поправитися, Джоннi додав: - Однаково ти виграв. Ти ж закладався, що в Генуї можна побачити летючi трамваї, а не що вони там справдi є. А я таки їх побачив, нiкуди не дiнешся.

- Тодi, виходить, я й справдi виграв. От i добре, - промовив Тiм, силкуючись говорити весело. Та голос його був хрипкий i зовсiм не радiсний.

Добре, що Джоннi саме вiдвернувся до стерна.

- А чого це тобi раптом спав на думку такий чудернацький заклад? - спитав вiн через плече. - Тобi часто так щастить у закладах?

- Я ще нiколи нi одного не програв, - байдуже вiдказав Тiм. - Я виграю завжди.

Стерничий скоса зиркнув на нього:

- Не дуже вихваляйся, хлопче. Є такi заклади, що їх неможливо виграти.

- Ану, якi ж це? - зацiкавлено спитав Тiм. - Назвiть менi хоч один.

I знову Джоннi допитливо зиркнув на нього. Щось у цьому хлопцевi бентежило стерничого. Але вiн звик завжди вiдповiдати, коли його питали. Отож вiн насунув свого бiлого кашкета на чоло й почухав потилицю. I знов у вiкно вдарило щось тверде. Джоннi повернув голову, але нiчого не побачив. I враз йому спала на думку вiдповiдь.

- Я придумав один заклад, такий, що ти його нiзащо не виграєш, Тiме!

- Ану, давайте заб'ємося. Я наперед згоден. Як програю, залишите ваш ром собi.

- Хочеш купити кота в мiшку? Ну що ж, про мене. Вiд рому я нiколи не вiдмовлявсь, i якщо ти неодмiнно хочеш програти, то будь ласка. Отже, закладаємося... - Джоннi урвав мову, подивився на хлопця й спитав: - Ти по-справжньому хочеш забитись? Бо ж пляшка рому...

- По-справжньому, аякже! - вiдказав Тiм так упевнено, що Джоннi заспокоївся.

- Отже, закладаюся, що сьогоднi до вечора ти не станеш багатший за найбагатшого чоловiка на свiтi!

- Цебто за Троча? - майже нечутно видихнув iз себе Тiм.

- Атож!

I хлопець простяг йому руку швидше, нiж Джоннi сподiвався. Це ж справдi неможливий заклад! I Тiм його програє! Вiн голосно, дзвiнко сказав:

- Закладаюся, що iще до вечора я буду багатший за барона Троча!

- Ти схибнувся, хлопче! - вiдказав Джоннi й випустив Тiмову руку. - Зате я принаймнi вiдiграю назад свiй ром.

У ту хвилину до рубки зайшов капiтан.

- А що тут робить бой? - похмуро спитав вiн,

- Та це я його покликав, щоб вiн принiс менi кави, капiтане, вiдповiв Джоннi.

- То чого ж вiн витрiшки ловить?

I Тiм мерщiй побiг униз до камбуза. Йому аж спiвати хотiлося. Але хто не вмiє смiятися, той не вмiє й спiвати.

Коли вiн принiс у рубку каву, тiльки двiчi схлюпнувши її дорогою, капiтан iще був там. Джоннi, осмiхаючись, пiдморгнув хлопцевi за спиною в старого. Тiм пiдморгнув йому у вiдповiдь, однак iз поважною мiною. Тодi збiг униз на палубу. Його поривало голосно засмiятись, але уста тiльки скривилися в неприродну гримасу смiху, i регiт не вирвався з них.

Одна лiтня голландка, що зустрiлася хлопцевi на палубi, аж перелякалась того дикого виразу на його обличчi. Згодом вона сказала своїй сусiдцi по каютi:

- Замикайте вночi свою каюту. В цьому хлопчиськовi сам чорт сидить.

Схвильований Тiм забiг аж на нiс пароплава, сховався там за брашпилем, сiвши на купу змотаних линв, i вирiшив не виходити зi схованки, аж поки пароплав стане на якiр у Генуї. Вiн чув колись, що в цьому мiстi є славнозвiсний ляльковий театр. Туди вiн хотiв пiти, щоб насмiятися досхочу серед загального смiху. А ще приємнiше було уявляти собi, як вiн гулятиме вулицями та всмiхатиметься кому-небудь незнайомому, що вподобається йому: то маленькiй дiвчинцi, то старенькiй бабусi. Тiм весь поринув у той уявний сонячний, радiсний свiт. А сонце, що свiтило йому в обличчя з синього неба, робило ту мрiю ще живiшою й правдоподiбнiшою.

Деренчливий голос iз корабельного гучномовця щось оголосив. Замрiяний Тiм не почув нiчого.

За хвилину оголошення пролунало ще раз. Уловивши в ньому своє iм'я, Тiм прислухався пильнiше i встиг почути кiнець:

"...Талера негайно до капiтана в стернову рубку!"

Мрiя луснула, мов мильна банька. I щедре пiвденне сонце враз потемнiло в Тiмових очах.

Понурий, байдужий до всього капiтан доти нi разу не звертав уваги на Тiма. Отже, видно, трапилося щось надзвичайне, коли вiн тепер викликає хлопця.

Тiм пiдвiвся, вийшов iз-за брашпиля, перейшов палубу й утрете за той ранок пiднявся залiзним трапом на човнову палубу, тримаючись за залiзне поруччя раптом спiтнiлими, аж мокрими руками.

У рубцi капiтан глянув на нього якось чудно, зовсiм не так байдуже, як доти. Зате стерничий дивився просто перед себе й навiть не повернув до Тiма голови.

- Тебе звуть... - капiтан затнувся, прокашлявся й почав знову: Вас звуть Тiм Талер?

- Так, пане капiтане!

- Ви народились... - з аркуша паперу, що його тримав у руцi, капiтан вичитав, де й коли народився хлопець, i Тiм щоразу пiдтверджував:

- Так, пане капiтане!

Вiд нетерпiння й цiкавостi йому аж сльози на очах виступили.

Коли той коротенький допит скiнчився, капiтан опустив руку з папiрцем, i в рубцi запала якась дивна тиша. На пiдлозi тремтiли сонячнi зайчики; Тiм стояв, утупивши очi в широку потилицю стерничого, що все дивився просто перед себе.

- Тодi дозвольте менi першому поздоровити вас, - порушив тишу капiтан.

- Iз чим, пане капiтане? - тоненьким, писклявим голосочком спитав Тiм.

- А ось iз оцим! - капiтан кивнув головою на аркуш у своїй руцi. Тодi спитав: - Ви родич бароновi Трочевi?

- Нi, пане капiтане...

- Але ви з ним знайомi?

- Та знайомий...

- Тодi слухайте радiограму:

"барон троч помер крапка повiдомте тiма талера що за заповiтом вiн єдиний спадкоємець крапка брат небiжчика новий барон троч призначений опiкуном до повнолiття спадкоємця крапка пароплавство фенiкс акцiйного товариства троч i компанiя генуя пiдписав директор грандiццi".

Тiм скам'янiло дивився на потилицю стерничого. Отже, найнеймовiрнiший у свiтi заклад виграно. За одну пляшку рому. Вiн, чотирнадцятирiчний хлопчисько, став у ту хвилину найбагатшою людиною в свiтi. Але смiх його помер разом iз бароном i разом з ним буде похований. Найбагатша людина в свiтi була найбiднiша з усiх людей: вона навiки втратила свiй смiх.

Потилиця стерничого ворухнулась. Повiльно-повiльно Джоннi повернув голову, й на Тiма глянули чужi, здивованi очi. Але хлопець бачив їх лише одну мить.

Джоннi ледве встиг пiдхопити зомлiлого Тiма.

П'ятнадцятий аркуш

ПЕРЕПОЛОХ У ГЕНУЇ

Опритомнiвши, Тiм побачив перед собою неголене вилицювате обличчя, з якого дивились на нього двоє приязних блакитних очей.

- Ти мене чуєш? - спитав тихий голос.

- Чую, Джоннi, - шепнув Тiм.

Велика рука трохи пiдвела йому голову, обережно пiднесла до рота склянку з водою. Потiм голос бiля вуха прошепотiв:

- Чому це я бачив у Генуї летючий трамвай? I чому барон помер так вчасно? I чому ти не зрадiв, що виграв, а зомлiв?

У Тiмовiй головi помалу яснiшало, i в нiй аж гули тi "чому", розворушуючи безлiч власних, давнiх Тiмових "чому". Вiд безмежної розгубленостi вiн трохи знову не зомлiв.

У ту хвилину почулися чиїсь кроки й голоси, й до рубки ввiйшов капiтан iз якимсь незнайомим паном.

Тiм, лежачи на канапцi, спершу вгледiв iз того пана тiльки здоровенну снiжно-бiлу мереживну хусточку, що стримiла з нагрудної кишеньки на темному пiджацi. Та ще враз запахло гвоздиками. Тiмовi аж у головi запаморочилось вiд того запаху, коли незнайомий пан пiдiйшов i вiдрекомендувався:

- Дiретторе Грандiццi. Я маю себе за дуже часливи перши привiтати вас iм'я вся товариство, синьйоре! Я дуже шкода, що ви не зовсiм здорови, але розумiю невелички удар... - Вiн розвiв руки й схилив голову набiк: - Ах, таки багати за таки коротки мить, це вераменте, цебто справдi нелегко, але...

Що казав директор Грандiццi далi, Тiм не зрозумiв. Ще слабий, вiн стомився, слухаючи, i розчув лише останнi слова, бо директор низько нахилився над ним:

- Зараз я вiднесу вас до катер, синьйоре!

Але тут утрутився Джоннi:

- Я сам вiднесу, - буркнув вiн. - Не чiпайте хлопця. Пане капiтане, потримайте стерно!

Хоч пароплав уже об'якорився, капiтан, як i всi, був такий сторопiлий, що мовчки, покiрно став до стерна.

При бортi "Дельфiна" гойдавсь на хвилi катер пароплавства, що мав вiдвезти спадкоємця на берег. Джоннi спритно балансував по трапах, несучи на руках Тiма, немов клуночок iз бiлизною. А директор Грандiццi, махаючи напахченою хусточкою, скакав довкола нього, мов пудель довкола свого хазяїна. Аж тепер Тiм побачив, що голова в директора майже зовсiм лиса. Тiльки два чорних пасемця з бокiв були начесанi гострим кутом на його чоло. Через них кругле обличчя здавалося ледь-ледь загрозливим i подiбним до машкари.

В катерi вiд носа до корми тяглись попiд бортами довгi лави. Джоннi вiднiс Тiма на корму й посадив там на подушки, намощенi в кутку лави. Несучи хлопця, вiн потай шепнув йому. "Я ще маю вiддати тобi двi пляшки рому. Тi, що програв. Приходь о восьмiй годинi до пам'ятника Христофоровi Колумбовi. Тiльки сам. А надто як тобi потрiбна буде помiч, приходь неодмiнно. Зрозумiв?"

Тiм не кивнув головою. Вiн тiльки тихо гмукнув: "Угу", бо навчився бути обережним.

- Ну, щасти тобi, хлопче, - товстим голосом прогув Джоннi навмисне для директорових вух. Тодi подав Тiмовi руку й подерся трапом на пароплав.

Коли катер вiдчалив вiд борту, знову запахло гвоздиками: бiля Тiма сiв директор Грандiццi. Двом по-святковому вбраним добродiям, що сидiли на носi катера, вiн подав рукою знак поводитися тихiше. Вони згiдливо закивали головами й зашепотiлися, з неприхованою цiкавiстю в очах дивлячись на Тiма.

- Синьйоре, я вас вiдвезу до ваша готель, - пiвголосом мовив директор. - Там ви будете спочинути одна година, а потiм пароплавство чекає вас на один невелички прийом. Гаразд?

Тiм, який щойно був боєм на не дуже й великому вантажно-пасажирському пароплавi, раптом опинивсь у ролi багатого спадкоємця, коло якого всi на заднiх лапках ходять. Проте, в гонитвi за своїм смiхом уже трохи звикнувши прикидатись, вiн не спантеличився. Турбувало його зовсiм iнше: що тепер йому й гнатись бiльше нi за чим, бо смiх його помер.

Вiн ствердно кивав головою на все, що пропонував йому директор Грандiццi. Тiльки один раз, коли директор заговорив про зустрiч iз журналiстами о восьмiй годинi ввечерi, Тiм похитав головою.

- А, ви не любите преса, синьйоре? Але ж газети дуже кориснi, синьйоре, дуже багато кориснi!

- Я знаю, - вiдповiв Тiм. У катерi, що злегенька погойдувався на хвилi, вiн уже вiдчув себе краще.

- Коли ви знаєте, чо газети багато кориснi, то чому ви не хочете зустрiтися з журналiсти? - не вгавав директор.

- Бо... - Тiм аж лоба наморщив, гарячково придумуючи вiдповiдь. Бо все це ще надто нове для мене. Чи не можна вiдкласти ту зустрiч на завтра?

- Можна, аякже, синьйоре. Але сьогоднi ввечерi...

- Сьогоднi ввечерi я хочу сам сходити оглянути мiсто, - перебив його Тiм. Директорова пiдлесливiсть просто спокушала гримати на нього. Але Грандiццi нiтрохи не вразився.

- Нi, нi, синьйоре, не сам, - вiдказав вiн рiшуче. - Одна детектiве тепер буде вас завжди проводити, бо ви ж таки багати, розумiєте?

- А я хочу сам погуляти по мiсту! - вигукнув Тiм.

Святково вбранi пани на носi катера спантеличено поглянули на хлопця. Один протанцював по хисткому катерi до нього й спитав:

- Можу я чимось прислужитися? З вашої ласки, я Пампiнi, головний перекладач пароплавства. - Видно, вiн просто скористався з нагоди, щоб вiдрекомендуватися багатому спадкоємцевi. Та тiльки-но вiн простяг хлопцевi руку, як катер круто звернув праворуч. Перекладач упав прямо Тiмовi в обiйми, пiдхопився, ревно перепрошуючи хлопця, але катер крутонувся знову, й Пампiнi впав уже в обiйми директоровi Грандiццi.

Директор, весь почервонiвши, мов буряк, нагримав спершу на перекладача, потiм на стерничого. Одного вiн назвав бовдуром, другого йолопом. Потiм йому спало на думку, що стерничий однаково не розумiє по-нiмецькому, i вiн налаяв його ще раз, по-iталiйському, вiд чого та лайка стала принаймнi вп'ятеро довша. Перекладач, знiтившись, вернувсь на своє мiсце. I зразу ж катер пристав до причалу.

Там уже стояв шофер у синiй формi, шанобливо тримаючи кашкета в руцi. Вiн простяг Тiмовi руку, щоб допомогти йому вийти з катера, а директор скорiше про око пiдтримав хлопця пiд лiкоть, i Тiм перший ступив на причал. Iз ним панькались так, наче з дуже старим, немiчним чоловiком.

Нагорi, на пiрсi, генуезький краєвид заступила вiд нього цiла шеренга панiв у темних костюмах. Директор Грандiццi по черзi вiдрекомендував їх Тiмовi. У всiх у них прiзвища кiнчалися на "iццi" або "оццi", й Тiм зразу ж їх усi позабував.

Химерне вийшло видовище: все те врочисте мурмотiння було звернене до чотирнадцятирiчного хлопця в дрiбнокартатих кухарських штанях, випнутих пухирями на колiнах, та в завеликому для нього светрi стерничого Джоннi. По правдi сказати, смiховинна була картина. Але нiхто навiть не всмiхнувся, всi лишалися поважнi-поважнi. I так, певне, було краще для сердешного Тiма.

I далi все вiдбувалося теж поважно й церемонiально: пiд'їхала довга чорна легкова машина на шестеро дверцят, шофер вiдчинив дверцята спершу Тiмовi, тодi директоровi Грандiццi, обидва посiдали на червонi шкiрянi сидiння, машина рушила, i вся шеренга панiв у темних костюмах попiднiмала правi руки й з гiднiстю помахала їм услiд.

Аж як виїхали з порту в мiсто, Тiм згадав про свою матроську торбу, панiв Рiкертiв подарунок, що лишилася на пароплавi. Коли вiн сказав про неї Грандiццi, директор усмiхнувся:

- Звичайно, ми можемо привезти вашi речi з пароплава, синьйоре. Але пан барон уже подбав про елегантна гардероба для вам.

- Барон? - сторопiло перепитав Тiм.

- Нови пан барон, синьйоре.

- А!..

Тiм вiдкинувсь на сидiння й уперше, глянувши крiзь вiкно машини, побачив трошки Генуї: мармуровi сходи з колонами й жовту мiдну табличку на дверях iз написом: "ГОТЕЛЬ "ПАЛЬМАРО". Потiм промайнули вiяла невисокої пальми, далi кругла клумба з кущем лаванди посерединi. А потiм машина дуже плавно зупинилася. Шофер вiдчинив перед хлопцем дверцята, i швейцар у лiвреї, обшитiй золотими шнурами, взяв Тiма за руку та вивiв з машини - знову так обережно, мовби старенького дiдуся.

Тiм опинився перед мармуровими сходами. З верхньої приступки хтось гукнув йому:

- Просимо, просимо!

Тiм звiв очi й побачив високого худого чоловiка в картатому костюмi й великих темних окулярах.

- Нови пан барон, рiдни брат близнюк небiжчик, - шепнув хлопцевi на вухо Грандiццi. Але Тiм чогось не дуже повiрив у того брата-близнюка. А коли новий барон, спускаючись сходами, вигукнув: "Що за чарiвний голодранець!" - i засмiявся, Тiм за мить знав уже бiльше за директора. Вiн упiзнав цього чоловiка по своєму власному смiховi. Нiякого брата-близнюка не iснувало.

Барон був живий. А з ним i Тiмiв смiх.

Шiстнадцятий аркуш

КIНЕЦЬ ОДНIЄЇ ЛЮСТРИ

У готелi, в своїй розкiшнiй кiмнатi, чи то, краще сказати, в своїх покоях iз трьох кiмнат (такi покої називаються ще апартаменти) Тiм уперше за той день пiсля всiх несподiванок i тривог лишився сам. Барон поїхав на якусь нараду, сказавши, що iще заїде по Тiма пiзнiше.

Хлопець, що й досi ще мав на собi штани в клiтинку та бахматий светр, напiвлежав у шезлонгу. Спина його й голова спочивали на купi смугастих шовкових подушок, а ноги звисали вниз. Тiм не спускав ока з великої люстри, зробленої неначе зi скляних слiз.

Уперше за довгий-довгий час у хлопця було майже легко на серцi. Не раптове багатство та шана тiшили його; про те багатство Тiм навiть не мав iще справжнього уявлення. Хлопця тiшило, що його смiх не вмер. I ще, попри все своє замiшання, Тiм збагнув: барон тепер його опiкун, а отже, якось прив'язаний до нього. I в своїй гонитвi за власним смiхом Тiм принаймнi весь час матиме ту дичину перед носом. Тепер треба тiльки знайти в барона вразливе мiсце.

Тiм iще не знав, що здалеку iнодi буває виднiше, нiж зблизька.

У дверi постукали, i, не дожидаючи Тiмового запрошення, ввiйшов барон.

- Лежи, лежи, - сказав вiн хлопцевi. Потiм, переломившись, мов складаний ножик, упав у розкiшне крiсло, викладене вiзерунками iз слонової костi. Закинувши ногу за ногу, вiн весело поглянув на Тiма:

- А оцей останнiй заклад придумано непогано, Тiме Талере! Вiтаю, вiтаю!

Тiм дививсь на барона знизу й мовчав.

Троча, видно, бавило й те. Вiн спитав:

- А ти, власне, хотiв виграти чи програти? Менi дуже цiкаво це знати.

Тiм вiдповiв ухильно:

- Об заклад звичайно забиваються, щоб виграти...

- Ну, то це було просто чудово придумано! - захоплено вигукнув барон. Тодi схопивсь на ноги, схрестив руки на грудях i почав ходити туди й сюди по Тiмових покоях.

Тiм, лежачи на шезлонгу, спитав його:

- А наша угода, власне, ще дiйсна? Я ж уклав її з тим, першим бароном Трочем, а не з його гаданим братом.

Троч повернувся з вiтальнi до спальнi й сказав, не спиняючись:

- Угоду укладено з паном Т. Трочем. Мене звуть Тобiас Троч. Ранiше я називав себе Томас Троч. I так, i так Т., хлопчику мiй.

- А кого ж поховано замiсть вас, коли нiякого брата не iснує? допитувався Тiм.

- Одного вбогого, безрiдного пастуха, мiй юний друже. - Задоволено плямкнувши губами, Троч додав: - На Месопотамському нагiр'ї, поблизу гори Джебел-Сiнджар, розташована моя головна резиденцiя, невеличкий замок. Ото там його зараз i ховають, замiсть мене.

Вiн знову вийшов у вiтальню, й уже з-за дверей Тiм почув:

- Мiй замочок стоїть у єзидському краю. Ти знаєш, хто такi єзиди?

- Нi, - вiдказав Тiм, здивований бароковою балакучiстю.

Голос наблизився знову:

- Єзиди - це плем'я, що поклоняється чортовi, дияволовi. Вони вiрять, нiби бог простив диявола й вiддав пiд його владу всi земнi справи. Тому вони й поклоняються чортовi як володаревi землi.

Барон знову вернувся до спальнi. Тiм сказав досить байдуже:

- А, он як!

- А, он як! - передражнив хлопця барон видимо роздратовано, i веселий вираз уперше зiйшов з його обличчя. - Тебе, видно, чорт зовсiм не цiкавить, еге?

Тiм не зрозумiв, чого це раптом барон так схвилювався, i простодушно спитав:

- А хiба чорт i справдi є на свiтi?

Троч знову впав у оздоблене слоновою кiстю крiсло.

- Ти справдi такий наївний чи тiльки прикидаєшся? Невже ти нiколи не чув про людей, що укладали угоди з чортом i пiдписували тi угоди своєю кров'ю?

Зачувши слово "угода", Тiм зразу нашорошився. Вiн думав, що Троч зараз заговорить про їхню угоду. Але барон теревенив далi про чортiв та демонiв. Розповiдав про Вельзевула, володаря пекла, про демонiв Форкаса, Астарота й Бегемота, про вiдьом, про чорну магiю, про славнозвiсного чаклуна доктора Фауста, що мав за слугу молодшого чорта Мефiстофеля.

Помiтивши, що хлопець нудиться, Троч пiдвiвся й промимрив сам до себе:

- Доведеться дiяти вiдвертiше...

Тiм знову лiг у подушки i втупив очi в люстру. Звiсивши додолу праву руку, вiн несвiдомо крутив у нiй одну з шовкових пантофель, що поклали йому бiля шезлонга. В скляних бурульках люстри, химерно спотворена, безлiч разiв вiдбивалася кощава барокова постать.

Троч спитав навпростець:

- Хочеш, я навчу тебе тiєї замови, що нею доктор Фауст приворожив собi свого чорта?

- Навiщо вона менi... - не повертаючи голови, вiдказав Тiм i побачив, як тiпнулося з досади розмножене в скляних бурульках барокове обличчя. Тодi знову почув його голос.

- То, може, хоч переказати її тобi? - спитав Троч, видимо насилу стримуючи злiсть.

- Як хочете, бароне... - З хлопцевого голосу добре чути було, що все те йому зовсiм не цiкаве. А втiм, цiкавiсть ворухнулась у ньому, коли вiн побачив, як манюсiнькi Трочi в шлiфованих скельцях заклинально пiдносять тонюсiнькi ручки.

Троч дуже повiльно, якимсь дивно глухим голосом почав вимовляти чудернацькi слова:

Багабi лака бахабе

Ламак каї ахабабе

Карелiйос

Ламак ламек Бахлiяс

Кабаагi забалiйос...

По цих словах люстра затремтiла - може, вiд того, що барон вимахував руками, - i з її середини почав спускатись на павутинцi здоровенний сполоханий павук.

Тiм дуже гидував павуками. I взагалi ота таємнича замова вже дратувала його. Тому вiн пiдняв шовкову пантофлю, що її крутив у руцi, й щосили жбурнув на павука.

Барон саме вимовляв дальшi слова:

Барiйолас

Лагоц ата кабiйолас...

I враз пiд стелею щось тонко заскреготiло, а тодi в ногах у Тiма задзвенiла, забряжчала, загримотiла, впавши додолу, вся величезна люстра.

Тiм перелякано пiдiбгав ноги. Барон стояв за спинкою свого крiсла, роззявивши рота, з iще пiднесеними догори руками, а на лобi в нього вже набiгла гуля. Видно, його зачепило люстрою.

В покоях стало тихо-тихо. Але оглушливий брязкiт, певно, почули в готелi, бо за хвилинку хтось мiцно постукав у дверi.

Аж тодi барон опустив руки. Згорбившись, наче вкрай знесилений, пiдiйшов вiн до дверей, прочинив їх трошечки й сказав кiлька слiв по-iталiйському. Тiм нiчого не зрозумiв.

Потiм Троч знову причинив дверi, сперся на них плечима й промовив:

- Марна рiч... На чисте серце нема ради.

Хлопець у шезлонгу, що зрозумiв тi слова не краще, нiж таємниче закляття, пiдвiвся й спитав:

- Що марна рiч?

- Середньовiччя! - вiдповiв барон начебто зовсiм не до ладу, й Тiм однаково нiчого не зрозумiв. Тому вiн не став далi допитуватись, а сказав:

- Вибачте... Я ненавмисне люстру звалив. Я просто хотiв павука вбити.

- Ет, пусте. Запишуть у рахунок за номер, заплатимо i квит, вiдмахнувся барон.

- Як то "заплатимо"? - обурився хлопець: йому нараз пригадалося його незмiрне багатство. I вiн додав: - За люстру заплачу я сам, бароне!

- Нiчого не вийде, - вiдказав Троч, i в кутиках його вуст iзнову заграли веселi зморщечки. - Ти, любий мiй, iще неповнолiтнiй, а тому не можеш витратити жодної марки без дозволу свого опiкуна, барона Тобiаса Троча. - I, осмiхаючись, уклонився: - Але кишеньковi грошi ти, звичайно, одержуватимеш.

Тiм теж уклонився й мовив:

- Вам, я бачу, також спадають на думку вельми розумнi речi, бароне. Але дозвольте менi нарештi перевдягтися. Я хотiв би лишитися сам.

Троч спершу безмовно витрiщився на хлопця, тодi лунко зареготав.

- А в вас, я бачу, таїться бiльше, нiж я сподiвався, Тiме Талере! Низенько кланяюсь! - смiючись, вигукнув вiн. I аж тодi помiтив, як зблiд Тiм вiд того смiху. Веселий регiт, що ним Троч, мов арканом, притягував до себе людей, цього хлопця не брав, бо то був його власний, Тiмiв регiт.

Троч швидко рушив до дверей. Але, перше нiж вийти, тернув рукою по блискучiй стiльницi невеличкого письмового столика, що стояв бiля самих дверей, i, зиркнувши скоса на Тiма, посунув на середину столика шкiряний бювар.

Аж тодi вiн вiдчинив дверi, кинувши через плече:

- Я завжди до ваших послуг, пане Талер. Слугу я покличу. Це мiй вiрний чоловiк iз Месопотамiї.

- Спасибi, - вiдказав Тiм. - Я звик перевдягатися сам.

- Iще краще, - осмiхнувся Троч. - Дешевше буде. - I нарештi вийшов, тихенько зачинивши за собою дверi.

В коридорi барон хвилинку замислено постояв.

- Хлопець хоче повернути собi свiй смiх, - промурмотiв вiн сам до себе. - Вiн зневажає ту силу, що її дає темрява. Чи, може, просто байдужий до неї. Вiн хоче свiтла, а свiтло... - барон повiльно рушив до свого номера. - Свiтло ламається в дзеркалi. Треба спробувати ще так...

Вернувшись до своїх покоїв, Троч знову впав у крiсло. Над ним висiла така сама люстра, як у вiтальнi Тiмового номера. Баронiв погляд упав на склянi бурульки, що злегенька погойдувалися. Йому пригадалось, як Тiм пожбурив у люстру пантофлю; й раптом Троч засмiявся. Вiн реготав так, що крiсло пiд ним аж двигтiло, аж рипiло.

Барон смiявсь, як малий хлопчак. Смiх здiймавсь йому з нутра, як бульбашки в келиху з шампанським. Починаючись iз найнижчої ноти, перебiгав по всiй гамi - вище й вище - i кiнчався кумедним "iк!". Барон переводив дух - i знову цiла гама й кумедне "iк!" на кiнцi.

Однак барон нiколи не мiг весело й бездумно вiддатись хоч би якому почуттю. Йому бракувало хисту бути просто щасливим. Вiн мусив усе пояснювати собi, розбирати на частки, аналiзувати - навiть свої почуття.

Так i того разу - тiльки-но iкнувши востаннє, барон замисливсь: а чого ж вiн смiється? I здивовано вiдзначив, що смiявся з самого себе, зi своєї невдалої спроби справити на Тiма Талера враження фокусами чорної магiї.

Спроба не вдалася, Троч зазнав поразки, i все ж вiн смiявся. Досi з бароном такого не бувало ще зроду.

Вiн пiдвiвся з крiсла, й, ходячи туди й сюди по вiтальнi, заговорив сам iз собою.

- Дивовижна рiч, - бурмотiв вiн. - Я купив собi смiх, щоб здобути владу над серцями. А тепер... - барон уражено зупинився... - тепер я здобув владу над самим собою, над своєю норовливою вдачею. Я бiльше вже не пiдкоряюся своїм норовам, я їх проганяю смiхом!

Троч знову почав ходити по вiтальнi.

- Ранiш я нетямився з лютi, коли не моє бувало зверху. Ладен був на стiну дертися. А тепер, навiть спiймавши облизня, засмiюся - i моє однаково зверху!

Барон iз майже щасливим виразом на обличчi схопився за голову й вигукнув:

- Це ж неймовiрно! Всю свою зверхнiсть менi доводилось весь час пiдтримувати хитрiстю, пiдступами, каверзами, перемогами над iншими людьми. А тепер вона сама спливає на мене, бо я вмiю пускати з рота якiсь кумеднi хихи та хахи. Виходить, смiх вартий бiльш, нiж я гадав! За нього справдi можна вiддавати цiлi царства!

Вдоволений кощiй знову впав у крiсло, i обличчя його на мить стало таке лукаве, як колись, на iподромi.

- Поганяйся тепер за своїм смiхом, Тiме Талер! Ти його не наздоженеш! Бо я за нього руками й зубами держатимусь!

Сiмнадцятий аркуш

БАГАТИЙ СПАДКОЄМЕЦЬ

Форма молодих багатих спадкоємцiв за тих часiв була така: сiрi штани з тонкого сукна, пiджак у чорно-червону пересмужку, снiжно-бiла шовкова сорочка, червона краватка в чорну клiтинку, такi самi шкарпетки й жовтi замшевi черевики.

Тiм стояв у тому вбраннi перед високим, вiд самої пiдлоги, дзеркалом i причiсувався, вперше в життi примочивши задля того чуба. На килимi бiля дзеркала лежала газета зi знiмком вiдомого тенiсиста. Поморочившись, Тiм зачесав чуба майже так, як на знiмку.

Якусь хвилину Тiм роздивлявся сам себе в дзеркалi: спробував навiть скласти уста в якусь подобу усмiшки, але нiчого не вийшло. Тодi вiн сумно вiдвернувся й почав знiчев'я ходити по кiмнатах свого номера. Сiв у крiсло-гойдалку, гойднувся раз-другий i знуджено встав. Пороздивлявся картини на стiнах - усе кораблi на бурхливих хвилях, пiдняв трубку бiлого телефону, та зразу ж i поклав її, а врештi розгорнув пишно оздоблений золотим тисненням шкiряний бювар, що його барон залишив посерединi полiрованого письмового столу. В бюварi був поштовий папiр. На кожному аркушi в лiвому верхньому кутику стояло надруковане сiрими лiтерами:

Тiм Талер,

власник акцiйного товариства "Барон Троч".

А в другому кутику:

Генуя, " "... 19.. р.

В шовковiй кишеньцi збоку лежали конверти. Тiм вийняв один i прочитав унизу зворотну адресу:

Тiм Талер, Генуя, Iталiя, готель "Пальмаро".

Хлопець сiв на стiлець перед письмовим столом, зняв ковпачок з авторучки, що лежала бiля бювара, й вирiшив написати листа.

Пiдсунувши до себе бювар i вийнявши з нього один аркуш, вiн побачив на полiрованiй поверхнi стiльницi дзеркальний вiдбиток напису. I Тiмовi впало в око одне слово:

Ч О Р Т

"Читається неначе "чорт", - подумав Тiм. - Видно, як зайде мова про чорта, то вiн починає ввижатися скрiзь. Чи хоча б його iм'я".

Хлопець поклав папiр перед собою i почав писати:

"Любий пане Рiкерт!

Я дiставсь до Генуї не зовсiм щасливо. Барон помер, а я тепер його спадкоємець. Але я цього зовсiм нехотiв. Скорiш, навпаки, але цього я на жаль неможу вам пояснити. Може, колись потiм. Будь ласка, спробуйте розшукати стюарда, його звати Крешимир i в нього апендицит. Крешимир може вам усе розказати, а я на жаль неможу. Поговорiть iще зi стерничим iз Дельфiна, його звати Джоннi й вiн iз Гамбурга. Вiн знає як усе вийшло.

Тепер я найбагатша людина в свiтi, а так званий новий барон мiй опiкун. Гарного в тому нема нiчого але може буде корисно. Бароновi я i взнаки не дам що я всього цього нехочу.

Ви, ваша матуся, стюард i Джоннi були дуже добрi до мене.

Може ви найдете яку-небудь раду на мою бiду. Але мабудь доведеться й менi самому шукати. Та воно мабудь i добре, бо я хоч матиму якийсь план i якусь мету й забуватиму за тим що я нетакий як люди.

Вiтайте будь ласка вашу матусю i вам щиро дякує ваш сумний Тiм Талер.

S.P. Але менi листiв не пишiть. Може згодом я найду таємну адресу.

Тiм".

Хлопець перечитав листа, згорнув його, засунув у конверта й заклеїв. Та щойно хотiв його заадресувати, як у коридорi почулася чиясь хода.

Тiм швиденько сховав листа в нагрудну кишеню пiджака. Ту ж мить у дверi постукали, i, так само не дожидаючи запрошення, ввiйшов барон.

Побачивши вiдкриту авторучку й розгорнений бювар, вiн спитав:

- Листи пишемо, пане Талер? З такими речами будьте обережнi. А втiм, до ваших послуг є секретар.

Тiм згорнув бювар, накрутив ковпачок на авторучку й аж тодi вiдповiв:

- Як менi потрiбен буде секретар, я його покличу.

- О, голосок прорiзується, - засмiявся Троч. - Ви, я бачу, разом з одежею й манери змiнили. Хвалю, хвалю!

У дверi знов постукали. Барон досадливо гукнув:

- Че коза воле? (Чого вам треба?)

- Ля гардероба пер iль сiньйоре Талер! (Пановi Талеровi речi!) вiдповiло з-за дверей.

- Авантi! (Заходьте!) - буркнув Троч.

Слуга в довгому зеленому фартусi внiс, улесливо зiгнувшись, Тiмову матроську торбу, поклав її на стояк для валiз, а сам став бiля дверей.

Тiм пiдiйшов до нього, подав йому руку й сказав:

- Щиро вам дякую!

Спантеличено, незграбно й видимо незадоволено слуга схопив Тiмову руку й промимрив:

- Нон капiско...

- Не розумiю, каже, - смiючись, переклав барон. - Зате оце ось вiн напевно зрозумiє, - i, витягши з кишенi паку грошей, дав один папiрець слузi.

Той засяяв, загукав: "Грацiє! Мiллє грацiє, сiньйоре бароне!" (Спасибi! Тисячу разiв спасибi, пане бароне!") - i, вклоняючись, позадкував iз номера.

Троч замкнув за ним дверi й сказав:

- Колись, у давнину, як раб заходив до покою свого пана, то перше роззувався, тодi пiдповзав до пана навколiшки i цiлував пакового чобота. Як шкода, що цi благословеннi часи минулися...

Тiм не звернув нiякої уваги на бароновi слова. Його раптом нiби окропом ошпарила думка: адже ж у торбi лежить його кашкет, а в кашкетi пiд пiдшивкою - угода з Трочем! Вiн нiби знiчев'я пiдiйшов до торби, розв'язав її, побачив кашкет iз самого верху i взяв його в руку. Пiд пальцями зашурхотiв папiр, i хлопець полегшено зiтхнув. Слухаючи, що каже далi барон, вiн по змозi непомiтно витяг угоду з кашкета й сховав у кишеню.

- В такому готелi, як цей, - просторiкав Троч, - досить подавати руку трьом: по-перше, старшому швейцаровi, бо його часом треба просити, щоб вiн казав усiм, нiби вас нема вдома; по-друге, директоровi, щоб вiн нiде не розповiдав про нас зайвого; i по-третє, головному кухаревi, щоб вiн смачнiше годував тих, iз ким ми маємо справу.

- Запам'ятаю, - мовив Тiм, а сам подумав: "Як я знову вмiтиму смiятися, менi дуже приємно буде подавати руку слугам та покоївкам".

Задзвонив телефон. Хлопець узяв трубку й сказав у неї:

- Тiм Талер слухає.

- Вашу машину подано, синьйоре! - промовило в телефонi.

- Дуже дякую, - вiдповiв Тiм i поклав трубку. Барон, що весь час стежив за хлопцем, сказав:

- Нiколи не озивайтесь у телефон своїм повним iм'ям, любий мiй! Досить кинути: "Алло!" I то таким тоном, щоб зразу ясно стало: вас потурбували i ви невдоволенi! I не кажiть "дуже дякую", коли вам доповiдають, що машину подано. Досить буркнути: "Гаразд". Багатство зобов'язує до деякої неввiчливостi, пане Талере. Людей треба тримати на вiдстанi.

I знову Тiм промовив: "Запам'ятаю", - а собi знову подумав: "Стривай-но, поверну я собi свiй смiх!"

Потiм обидва спустились до прихожої, що в таких розкiшних готелях називається вестибюль. Загледiвши їх, iз крiсел попiдводились якiсь пани й низько вклонилися. Один пiдiйшов i звернувся до Троча:

- Пане бароне, дозвольте...

Троч, не глянувши на нього, вiдрубав:

- Потiм. Ми поспiшаємо.

I вони з Трочем зiйшли мармуровими сходами до великого автомобiля на шестеро дверцят.

Шофер повiдчиняв перед ними дверцята, й вони сiли на м'якi червонi сидiння.

Тiм не завважив, що ззаду й спереду їдуть машини з охороною. Не зрозумiв вiн i вигукiв газетярiв, що продавали на вулицях газети:

"Iль бароне Троч е морто! Адессо ун рагаццо дi кваттордiчi аннi е iль пiу рiччо уомо дель мондо!"

Барон, стримуючи усмiшку, переклав йому тi слова:

- "Барон Троч помер! Тепер чотирнадцятирiчний хлопчак - найбагатша людина в свiтi!"

Автомобiль зупинився перед свiтлофором. Троч саме навчав хлопця, як йому слiд поводитись на тому банкетi, куди вони їхали. Але Тiмову увагу цiлком поглинула маленька смаглява дiвчинка з чорними очицями-тернинками, що стояла бiля ятки з овочами й, широко роззявивши рота, силкувалась угризнути здоровецьке яблуко. Помiтивши Тiмiв погляд, вона вiдняла яблуко вiд рота й усмiхнулась до хлопця.

Тiм кивнув їй i знову забув, що кожна спроба засмiятись погано кiнчається для нього. Дiвчатко, побачивши, як страшно перекривилося обличчя за склом, перелякалось, заплакало й сховалось за спину продавця овочiв.

Тiм хапливо затулив долонями обличчя й вiдхилився на м'яку спинку. А барон, що спостерiгав ту сценку в дзеркальце, опустив шибку бiля себе й, смiючись, щось гукнув малiй по-iталiйському.

Дiвчинка з iще мокрими вiд слiз щоками знову визирнула з-за спини в продавця, приступила до авто й простягла бароновi крiзь вiкно своє яблуко. Коли барон дав їй за нього блискучу монетку, вона вся засяяла, писнула: "Грацiє, синьйоре", - й знову засмiялася.

Ту хвилину автомобiль рушив з мiсця, й барон подав яблуко Тiмовi. Хлопець простяг був руку, та в останню мить вiдсмикнув її; велике яблуко, лиснюче, мов полаковане, скотилося з Тiмових колiн додолу й покотилось до шофера.

- Вам, пане Талер, треба навчитись замiнювати усмiшку грiшми, сказав Троч. - Здебiльшого чайовi дiють краще, нiж приязнь.

"Навiщо ж ти тодi вимантачив у мене смiх?" - подумав собi Тiм, а вголос промовив:

- Запам'ятаю, бароне!

Вiсiмнадцятий аркуш

У "ПАЛАЦЦО КАНДIДО"

"Палаццо Кандiдо", як свiдчить iталiйська назва, це бiлий палац: знадвору бiлий мармур, усерединi бiлий тиньк.

Коли барон iз Тiмом зiйшли на другий поверх сходами, що теж були з бiлого мармуру, їх знову обаранили директори -iццi та -оццi, що їх Тiм невиразно пам'ятав iще з порту. Вони шанобливо мовчали, бо барон розмовляв iз Тiмом.

- Цей палац - музей, - пiвголосом сказав Троч, - i за користування ним нам доведеться заплатити дуже дорого. У покоях палацу висять картини давнiх iталiйських та голландських майстрiв. Нам треба їх оглянути. Так годиться в нашому становищi. А оскiльки ви, пане Талер, треба гадати, нiчого не тямите в мистецтвi, то я раджу вам розглядати картини мовчки, з поважною мiною. Кожну картину, бiля якої я кахикну, розглядайте трохи довше, i вдавайте, що вона вас дуже зацiкавила.

Тiм поважно, безмовно кивнув головою.

Та коли вони, оточенi роєм директорiв, рушили оглядати картинну галерею, Тiм не став дотримуватися Трочевих порад. Картини, що бiля них Троч кахикав, вiн минав швидко, i навпаки, бiля iнших, де Троч не кахикав, вiн спинявся куди надовше.

У музеї були виставленi переважно портрети, зображення людських облич. На картинах голландських майстрiв обличчя мали ледь прозору шкiру (крiзь неї часом аж свiтилися синi жилки) i суворо стиснутi тонкi губи. Натомiсть на портретах роботи iталiйських малярiв обличчя були смаглявi, гладенькi, з ямочками в кутиках уст, що оживляли тi обличчя усмiхом. Видно, голландськi портрети були славнiшi, бо барон кахикав здебiльшого бiля них; але Тiма дужче надили iншi, з вiдвертiшими мiнами й з усмiшечкою в кутиках уст. Бароновi доводилось часом аж пiдштовхувати хлопця далi, коли той прикипав до такої картини. Але директорам -iццi та -оццi Тiмiв смак видався непоганим. Коли Троч те помiтив, вiн урвав огляд картинної галереї, сказавши:

- А зараз перейдiмо до головної частини нашої зустрiчi, панове!.

Усi зайшли до великої зали, де стояли пiдковою розкiшно понакриванi столи. В чiльному кiнцi було одне мiсце, прикрашене лавровим гiллям. Там мав сидiти Тiм. Та перше нiж повсiдалися за столи, з'явився фотограф - миршавенький жвавий чоловiчок iз занадто довгим чорним чубом, що весь час лiз йому в очi, i фотограф раз по раз владним рухом голови вiдкидав його назад. Вiн попросив усiх присутнiх стати пiвколом по обидва боки Тiма. (До директорiв тим часом прилучилося ще багато iнших людей, однак тим людям спадкоємець уже не повинен був подавати руку.)

Фотограф пригвинтив апарат на штатив, подивився в видошукач i розставив усе товариство, як йому було треба, несамовито вимахуючи руками й весь час вигукуючи:

- Рiдере! Соррiдере! Соррiдере, прего!

Тiм, що стояв перед Грандiццi, спитав директора через плече:

- Що вiн каже?

- Вiн каже, чоб ти... пробачте, чоб ви... Вiн каже, чоб ми смiхалися!

- Спасибi, - подякував хлопець i дуже зблiд. А фотограф звернувся вже просто до Тiма:

- Соррiдере, синьйоре! Усмiхнiться, будь ласка!

Усi втупили очi в хлопця, що стояв, мiцно стуливши губи.

Фотограф знову розпачливо гукнув:

- Усмiхнiться, прошу вас!

Барон, що стояв аж за Грандiццi, не озвався й словом, щоб вирятувати хлопця. Тодi Тiм сказав:

- Моя спадщина - це нелегка ноша, пане фотографе. Я ще не знаю, чи менi з усього цього смiятися, чи плакати. А тому дозвольте менi поки що не всмiхатися.

По пiвколу, що оточувало його, перебiг шепiт. Хто перекладав сусiдам його слова, хто говорив про хлопця захоплено чи зчудовано. Тiльки бароновi було, видно, трошечки смiшно.

Потiм їх таки сфотографовано, хоч i без спадкоємцевої усмiшки, i всi повсiдалися за стiл. По боках у Тiма сидiли барон i Грандiццi. Iз мереживної хусточки в директора й досi лилися пахощi гвоздики, що нагадували дух солодкого перцю.

Перед їжею виголошено кiлька промов, то по-iталiйському, то калiченою нiмецькою мовою. I щоразу, коли лунав смiх та оплески, всi позирали на хлопця в чiльному кiнцi столу.

Одного разу барон шепнув йому:

- Нелегке життя наворожили ви собi своїм необмiркованим закладом, пане Талер!

- Я знав, що на мене чекає, - шепнув Тiм у вiдповiдь. (Насправдi ж йому ще нiколи й нiде не було так тяжко, як на чолi того святкового столу, де всi на нього витрiщались, мов на якого заморського звiра. Але твердий намiр не пасувати перед бароном додав йому духу.)

На одну коротку хвильку хлопцевi пригадався стерничий Джоннi, й Тiм ураз знову став малим хлопчиком, ладним от-от заплакати. На щастя, в ту мить пiдвiвся й почав промовляти Троч, i Тiм опанував себе.

Барон спершу довго вихваляв видатнi здiбностi свого буцiмто померлого брата, далi заговорив про високi завдання людей, що мають вiднинi порядкувати таким великим багатством, i на закiнчення в кiлькох словах побажав молодому спадкоємцевi сили й мудростi, щоб користатись такою незлiченною спадщиною так, як треба. Потiм додав кiлька слiв по-iталiйському. Видно, то був жарт, бо сам барон засмiявсь, як мале хлоп'я. Всiх дам i панiв за столом так зачарував той смiх, що й вони засмiялись i заплескали в долонi.

А Тiм лишився незворушний. Вiн якраз поглянув на годинника, що подарував йому в Гамбурзi пан Рiкерт i що його вiн тепер весь час не знiмав з руки. Було вiсiмнадцять годин тридцять хвилин, пiв на сьому. О восьмiй вiн хотiв зустрiтися з Джоннi. А банкет, як судити з кiлькостi страв та напоїв на столi, мав закiнчитися ще не скоро. Отже, треба якось утекти ранiше. А як те зробити, коли вiн сидить тут на чiльному мiсцi?

I справдi, бенкетували дуже довго. Коли пiсля юшки та закусок подали головну страву - нирки в бiлому винi, - було вже двадцять хвилин на восьму.

Тiм, що весь час думав про Джоннi, навiть не помiтив, якi складнi застiльнi звичаї вищого свiту. Вiн їв так, як їли пасажири у салонi пароплава "Дельфiн", i барон раз у раз чудувався з невимушеного й гарного хлопцевого поводження. Дивлячись, як той делiкатно настромлює виделкою шматочок нирки, вiн промурмотiв сам до себе:

- А я цього хлопця недооцiнив...

За двадцять хвилин до восьмої Тiм нахиливсь до барона й шепнув:

- Менi треба до...

Не давши йому вимовити незручного слова, Троч вiдказав:

- Туалети в коридорi за дверима праворуч.

- Спасибi, - подякував Тiм, пiдвiвся й понад столами пiшов до дверей праворуч. Його проводжало щонайменше сто пар очей, але вiн силкувався йти так, як ходить звичайний чотирнадцятирiчний пiдлiток.

За дверима йому раптом закортiло вигукнути одне дуже непристойне слово. Але там стояв слуга в гаптованiй золотом лiвреї, й Тiм спокiйно, незворушно зайшов до туалету, де вимовив те слово перед дзеркалом аж тричi, повiльно й виразно.

Коли вiн вийшов у коридор, слуга саме вiдвернувся. I Тiм навшпиньки (бо мармурова пiдлога дуже лунка) подибав до сходiв, а тодi чкурнув ними вниз.

Перед палацовими дверима стояв швейцар у мундирi з золотими галунами. Але вiн, видно, не знав хлопця, бо тiльки байдуже подививсь на нього спiдлоба. Тiм набрався зухвальства й спитав його, як знайти пам'ятник Христофоровi Колумбовi. Але швейцар нiчого не зрозумiв. Вiн тiльки безпорадно розвiв руками й показав трамвайну зупинку. Туди й подався хлопець.

Дев'ятнадцятий аркуш

ДЖОННI

Та хвилина, що Тiм простояв на зупинцi, чекаючи трамвая, видалась йому нескiнченною. Тiм кiлька разiв озирався через плече на сходи палацу, але, опрiч швейцара, там не показувався нiхто. Певно, його довга вiдсутнiсть iще нiкого не стривожила.

Хлопець почав нетерпляче розглядати карту мiського транспорту на зупинцi. Посерединi тiєї карти було вправлено довгасту смужечку дзеркала. I раптом - уже втретє за той день - вiддзеркалення розкрило йому барокову натуру. Бо в дзеркалi вiн побачив, що за рогом палацу стоїть та машина, якою вони з Трочем приїхали туди. А за тим автомобiлем стояло ще двi легковi машини: бiля передньої розмовляло двоє чоловiкiв, i один iз них саме показував пальцем на Тiма.

Хлопцевi враз пригадалися слова директора Грандiццi на катерi про детективiв, що мають весь час його охороняти. Певне, ото й є тi таємнi охоронцi. Кепська справа, бо ж барон не повинен дiзнатися, що Тiм зустрiчався з Джоннi.

Аж ось над'їхав трамвай. До переднього вагона було причеплено двi так званi лiтнi платформи, вiдкритi на обидва боки.

Тi вiдкритi платформи прийшлися дуже до речi Тiмовi. Вiдколи хлопець утратив свiй смiх, вiн навчився спокiйно й холоднокровне обмiрковувати будь-яке складне становище. I вiн зразу зметикував, що треба зробити. Вiн сiв на середню платформу, пропхався помiж людьми, що стояли там, i перше нiж трамвай рушив, зiйшов з другого боку. Просто перед колесами в спортивної машини, що мчала вулицею, Тiм вискочив на протилежний тротуар.

Звертаючи у вузенький завулочок, вiн iще раз квапливо озирнувсь i побачив, як один iз детективiв теж намiряється перебiгти вулицю. Тiм зразу змiркував, що йому потрiбна не так швидкiсть, як хитрiсть, щоб утекти вiд своїх наглядачiв. На щастя, вiн саме попав у район старих заплутаних завулкiв, де мало не кожен дiм мав виходи на обидва боки. Хлопець спокiйно зайшов до якоїсь невеличкої харчiвеньки, де пахло смаженою рибою та маслиновою олiєю, вийшов iз неї другими дверима, потрапив у iнший завулок, де просто пiд вiкнами продавали смажених каракатиць, шмигнув у якiсь дверi пiд вивiскою "Тратторiя", перейшов через ту тратторiю, цебто трактир, вискочив у ювелiрську вуличку, де в вiтринах блищали цiлi гори оздоб, трохи пробiг попiд вiкнами, звернув у вузесенький провулочок на другому боцi, опинився на малесенькому риночку серед галасливих, балакучих жiнок, перебiг iще через одну тратторiю, де кисло пахло вином, i раптом тицьнувся просто у вiдчиненi дверi автобуса на зупинцi. Швиденько вскочив у автобус, дверi за ним зачинились, i машина рушила. Кондуктор, усмiхаючись, посваривсь на нього пальцем i простяг руку по грошi за квиток. Тiм, що досi про грошi й не подумав, мимохiть хапнувся за кишеню й вiдчув iз полегкiстю, що там є й папiрцi, й монети. Вiн дав кондукторовi одного папiрця й сказав:

- Христофор Колумб.

- Га? - перепитав кондуктор.

- Христофор Колумб! Пам'ятник! - iще раз проказав хлопець, намагаючись вимовляти слова якнайвиразнiше.

Тепер кондуктор зрозумiв.

- Iль монументе дi Крiстофоро Коломбо! - повчальним тоном поправив вiн Тiма. I хлопець слухняно проказав за ним:

- Iль монументо дi Крiстофоро Коломбо!

- Бене! Бене! - засмiявся кондуктор. - Доббрре, доббрре! - Потiм вiддав Тiмовi вiсiмдесят п'ять лiр решти, вiдiрвав йому квитка й на мигах пояснив, що скаже, де зiйти.

Тiм iз поважним обличчям кивнув головою й подумав: "От пощастило!" Радiти з того вiн не мiг, але принаймнi на серцi йому полегшало.

За десять хвилин - автобус тим часом проїхав понад портом, а тодi звернув у завулок, що круто пiднiмався вгору, - кондуктор плеснув Тiма по плечi й показав на обсаджений пальмами великий бiлий пам'ятник, що стояв перед величезним будинком iз багатьма скляними дверима.

Хлопець вимовив єдине iталiйське слово, що знав: "Грацiє! Дякую!" - вийшов з автобуса й розгублено спинився серед широкого майдану. Вiн уже розглядiв, що велика будiвля - то вокзал. Годинник над головним входом показував п'ять хвилин до восьме".

Серед людей на майданi Тiм не побачив жодного з двох охоронцiв. Але й стерничого Джоннi вiн теж, на жаль, не побачив. Тому хлопець навмисне повiльно рушив до пам'ятника, обiйшов кругом нього - i наткнувся на стерничого, що стояв пiд пальмою. Тїм просто не мiг не помiтити такого велетня. Вiн пiдбiг до Джоннi й радий був би його обняти, якби тiльки той не був такий височенний.

- Я втiк, Джоннi! - зовсiм засапаний, сказав Тiм. - Барон приставив до мене детективiв. Але...

- Барон? - гостро перебив його стерничий. - А я думав, що вiн помер!

- Нi, вiн тiльки перемiнився в свого буцiмто брата-близнюка.

Джоннi стиснув зуби. Потiм узяв хлопця за руку.

- Ходiмо сядьмо тут в одному шиночку. Там вiн нас так швидко не знайде. - I повiв хлопця завулками.

Те, що Джоннi назвав шиночком, заслуговувало, по правдi, на кращу назву. Довге, вузьке примiщення на кiнцi розширювалось у напiвтемну, майже квадратну залу. Пiдлога там була зi струганих дощок. а всi стiни аж до стелi вкритi полицями з темного дерева, де стояла сила пляшок усякої форми й кольору. Вигляд у тiєї зали був майже урочистий: якийсь немовби собор iз пляшок.

Джоннi пiдвiв Тiма до одного вiльного столика в кутку зали. Там їх не видно було вiд дверей. Коли пiдiйшов офiцiант, Джоннi замовив двi склянки червоного вина. Потiм витяг iз обох внутрiшнiх кишень своєї куртки по пляшцi рому, поставив їх пiд Тiмiв стiлець i пояснив:

- Це твiй виграш. Я їх сховав, щоб офiцiант не подумав, нiби ми тут жлуктимо принесене з собою.

А Тiм вийняв iз кишенi свого листа до пана Рiкерта.

- Вiдвези цього листа до Гамбурга, Джоннi. А то я боюся посилати його поштою.

- Давай сюди! - Джоннi сховав листа в кишеню. Потiм сказав: - А ти став справжнiй панич, Тiме. Що, приємно багатому?

- Та трохи морочливе, - вiдповiв Тiм. - Зате можна поводитись, як хочеш. Не треба смiятися, коли не хочеться, - хiба що перед фотографом. А це вже немала перевага.

- А ти що, не любиш, коли смiються? - спантеличено запитав Джоннi.

Тiм помiтив, що ляпнув зайве. Адже вiн нiкому не мав права казати, що продав свiй смiх. Та перше нiж вiн придумав якусь вiдмовку, Джоннi вже загомонiв знову, Видно, коли мовилося про смiх, тодi стерничий почував себе в своїй стихiї, бо й заговорив вiн раптом жвавiше й навiть красномовнiше.

- Воно-то правда, що вiд смiху нещирого, тiльки задля годиться, часом iз душi верне. Я не знаю нiчого гидшого, нiж матроський нiчлiжний дiм, де з ранку до вечора усмiхаються до тебе пiдстаркуватi тiтоньки. Усмiхаються, вмовляючи не пити горiлки; усмiхаються, накладаючи тобi на тарiлку кислої капусти; усмiхаються, нагадуючи, щоб ти помолився; усмiхаються навiть тодi, як тобi вирiзають апендицит. Все усмiхаються, усмiхаються, усмiхаються, i вранцi, й удень, i ввечерi, й уночi... Такого справдi не можна витерпiти. Але...

Надiйшов офiцiант з вином i теж усмiхнувся до них завченою офiцiантською усмiшкою. Тiм понурив очi в стiл: губи його сiпалися. Джоннi зчудовано помiтив, що хлопець ось-ось заплаче. Тому вiн не став говорити далi, коли офiцiант пiшов, а тiльки пiдняв свою склянку й промовив:

- Му, будьмо здоровi, Тiме! За твоє щастя!

- Будьмо, Джоннi!

Тiм тiльки пригубив кисленького вина.

Ставлячи склянку на стiл, Джоннi пробурмотiв сам до себе:

- Якби лиш менi докопатися, в чому рiч!

Тiм добре розчув тi слова. Раптом пожвавiшавши, вiн пошепки сказав стерничому:

- Розшукай Крешимира й поговори з ним. Вiн усе знає й може тобi все розповiсти. А я не можу. Не маю права.

Стерничий хвильку подививсь на нього замислено, тодi сказав:

- Я, здається, вже знаю, кому ти попав у лабети. - Потiм нахиливсь до хлопця й спитав настiйно: - Вiн тебе заморочив якимись фокусами?

- Та нi! - вiдповiв Тiм, - Нiчим вiн мене не заморочив, тiльки проказав одне якесь стародавнє закляття. - I хлопець розповiв стерничому про розмову в готельних покоях, про химерне заклинання та про розбиту люстру.

Iсторiя з люстрою страшенно насмiшила стерничого. Вiн реготав на все горло, ляскав долонею по столi, аж склянки пiдскакували й схлюпувалося вино, та вигукував, захлинаючись:

- Ой, умерти можна! Оце-то так! Та ти знаєш, що влучив того блазня в найдошкульнiше мiсце, Тiме! їй же богу, правда! - Джоннi вiдхиливсь на спинку стiльця. - Таж ти нiчого кращого й придумати не мiг, нiж розтрощити ту люстру. Це ж йому як вiжки пiд хвiст! Та ще в таку хвилину!

Стерничий, весело оскiрившись, пiдняв угору обидвi руки точнiсiнько як Троч, коли той вимовляв закляття - й виголосив удавано поважно:

Володарю щурiв, мишей,

Жаб, мух, гедзiв, блошиць, вошей!

Для Тiма то була велика втiха - чути, як смiються й глузують iз барона. Уперше за довгий-довгий час йому подобався чужий смiх.

Слухаючи глузливе заклинання, Тiм опустив погляд. I раптом побачив на дощанiй пiдлозi здоровезного, гладкого щура. Пронизливо повискуючи, щур безстрашно бiг до ноги Джоннi, наче намiряючись укусити стерничого.

Тiм, що страшенно гидував щурами, скрикнув:

- Джоннi, щур!

Та Джоннi й сам уже побачив потвору. Неймовiрно спокiйно й швидко вiн пiдiбгав ту ногу, до якої бiг щур, а другу блискавично пiдняв i, тупнувши нею щосили, роздушив тварюцi голову. На пiдлозi лишився труп, такий огидний, що Тiма аж занудило, i вiн швиденько вiдвернувся.

Та Джоннi, нездоланний Джоннi, мовив осмiхаючись:

- Хазяїн присилає гiнцiв... Ковтни вина, Тiме, й не дивись туди.

Цього разу Тiм хлиснув добрий ковток, i нудота майже зразу минулася. Зате голова пiшла обертом, наче в нiй повiльно-повiльно закрутилось якесь колесо. Джоннi провадив далi:

- Ну, часу в нас небагато, Тiме. Скоро й самого хазяїна принесе. Ти тiльки одне знай: у що ти не вiриш, того нема на свiтi! Розумiєш мене?

Тiм безтямно похитав головою: колесо в нiй крутилось дедалi швидше.

- Я хотiв сказати ось що: розбивай люстру щоразу, як барон почне в'язнути до тебе зi своїми фокусами. Второпав? - пояснив Джоннi.

Тiм кивнув головою, хоча лише наполовину зрозумiв слова стерничого.

Повiки хлопця обважнiли, бо йому ще в "Палаццо Кандiдо" довелося випити вина, а вiн не був до цього звичний.

- Висмiюй того блазня при кожнiй нагодi, - вiв далi Джоннi. Зовнiшню волю ти можеш купити собi за грошi, їх ти тепер маєш досить. Але внутрiшню волю, хлопче, можна придбати тiльки за один капiтал: за смiх. Є таке старовинне англiйське прислiв'я...

Стерничий наморщив лоба й пробурчав:

- От чудасiя! Щойно я те прислiв'я знав, а тепер вилетiло з голови. Але на язицi крутиться... Це, мабуть, вино мене запаморочило.

- А мене й вино не бере, - неповоротким язиком вимовив Тiм. Та Джоннi мовби й не чув його. Вiн усе згадував те прислiв'я. Нарештi вигукнув:

- Знаю, знаю! Згадав! Тич мi лафте, сейв май соул! Як це воно менi зразу не згадалося! - Вiн сам засмiявся зi своєї забутливостi, ляснув себе по лобi й несподiвано, ще смiючися, сповз iз стiльця додолу й простягся там, непорушний та блiдий, поряд iз роздушеним щуром. Тiм, ураз протверезiвши, пiдхопивсь i злякано озирнувся, кого б покликати на помiч. Вiн побачив офiцiанта, що байдуже дивився в їхнiй бiк. А коло офiцiанта стояв якийсь пан i давав йому грошi. Хоч той пан стояв до Тiма спиною, проте хлопець вiдразу впiзнав його. То був барон.

До Тiма вмить повернулося те напруження, що в ньому вiн чинив i говорив зовсiм не так, як пiдказувала йому його власна вдача. Зовнi спокiйний, Тiм пiдкликав офiцiанта, кивнувши йому рукою, а сам став на колiна бiля Джоннi. Той крiзь свою непритомнiсть iще раз вимовив повiльно, важко, але дуже виразно англiйське прислiв'я:

- Тич мi лафте, сейв май соул.

I в ту саму хвилину Тiм побачив над собою офiцiанта, а за спиною в нього - барона.

- Ви тут, пане Талер! Що за несподiванка! - вигукнув Троч нiбито дуже здивовано. - А ми вас уже цiлу годину шукаємо!

Пустивши бароновi слова повз вуха, Тiм вiдказав:

- Коли зi стерничим сталося щось лихе, я на вас заявлю в полiцiю, бароне! I на офiцiанта теж!

Троч оскiрився:

- Не хвилюйтеся! Вiн буде живий i здоровий. Правда, з роботи в нашiй фiрмi нам доведеться його звiльняти. Але такий дужий чолов'яга легко знайде собi роботу в порту.

Вiдвiдувачi шинку тим часом зацiкавлено стовпились бiля столу й один з-перед одного давали всiлякi поради, видно, маючи Джоннi за п'яного.

Троч, що не любив привертати до себе уваги, взяв Тiма за рукав i потяг геть.

- Ваше фото, пане Талер, сьогоднi надрукували в усiх газетах. Було б дуже неприємно, якби вас тут упiзнали. За стерничого можете не турбуватися, слово честi! Ходiмо!

Хоч Тiмовi й не хотiлося кидати Джоннi непритомного, та все ж вiн дав бароновi вивести себе з шинку. Нехай Троч не знає, що вiн насправдi думає. А крiм того, хлопцевi чомусь здавалося, що в цiй заплутанiй iсторiї з убитим щуром, непритомним стерничим та англiйським прислiв'ям переможець не барон, а Джоннi. Не тiльки зовнi, а й усерединi спокiйнiший, нiж можна було гадати, Тiм вийшов iз зали, обставленої по всiх стiнах пляшками.

Автомобiль на шестеро дверцят, що стояв надворi, майже перегородив собою завулочок. За ним стояли ще двi машини, а в них Тiм розгледiв двох уже знайомих йому добродiїв.

Хлопця раптом потягло на пустощi, й вiн чемно кивнув їм головою.

Вони теж кивнули у вiдповiдь - трошки спантеличено.

У великiй машинi сидiв iззаду директор Грандiццi. Коли Тiм iз бароном сiли поруч нього, вiн вдоволено захихотiв:

- А, маленьки втiкач! Ви нас дуже обкрутили круг палець, сiньйоре! Але мiй друг Астарот...

- Припни язика, Бегемоте! На цей гачок вiн не клює, - раптом голосно, брутально гримнув на директора барон. Але зразу ж обернувся до Тiма й приязно пояснив хлопцевi, що вони з Грандiццi - члени так званого Пекельного клубу й часом жартома величають один одного клубними прiзвиськами.

Тiмовi здавалося, що вiн уже колись чув вiд барона. тi назвиська - Астарот та Бегемот: але вiн не мiг пригадати, де й коли.

Та й не дуже силкувався пригадати, бо весь час подумки твердив те англiйське прислiв'я, що сказав йому Джоннi.

Коли автомобiль їхав повз пам'ятник Христофоровi Колумбовi, Троч звернувся до Тiма:

- Завтра ми вiдлiтаємо до Афiн, пане Талер. Своїм власним лiтаком. О восьмiй годинi ранку нам його подадуть.

Тiм мовчки кивнув головою. Вiн, мабуть, уже вдесяте проказував подумки англiйське прислiв'я. Кiнець кiнцем вiн спитав Грандiццi:

- Що це означає: тичмiлафта сейфмайсол?

- А яка це мова? - перепитав Грандiццi.

- Англiйська, - спокiйно вiдповiв барон. - Це старовинне прислiв'я, безглузде, як i бiльшiсть прислiв'їв. - Вiн промовив те прислiв'я чистою англiйською мовою: - "Тич мi лафте, сейв май соул". - Тодi пiвголосом переклав: - "Навчи мене смiятися, порятуй мою душу".

Тiм протяг якомога байдужiше: "А-а-а..." - i бiльше нiчого.

Але в думцi вiн мiцно затвердив тi слова: "Навчи мене смiятись, порятуй мою душу..." Ще й додав вiд себе: "...стерничий!"

Двадцятий аркуш

ВIДКРИТТЯ В АФIНАХ

У Афiнах, стародавнiй грецькiй столицi, мiстилась найбiльша фiлiя акцiйного товариства барона Троча. Тому, певно, барон був там такий незвичайно жвавий та люб'язний. У Афiнах вiн по змозi не надокучав Тiмовi з банкетами та з директорами, а гуляв iз хлопцем вулицями пiшки. Правда, на пристойнiй вiдстанi за ними їхала машина, що могла на Трочiв знак будь-коли пiд'їхати до тротуару й забрати їх.

Барон не водив Тiма в тi мiсця, задля яких звичайно приїздять до Афiн чужоземцi. Вiн не сходив iз ним на Акрополь, звiдки помiж колонами храмiв виднiє весела, осяйна синь Егейського моря; не пiдводив його до мармурових статуй, вiд кiсточок на ногах до ямочок у кутиках уст, сповнених небесного смiху; не показував йому, як ясно сяє небо над бiлими храмами. Натомiсть вiн повiв Тiма на афiнський ринок.

- Iз тих грошей, що заробляються тут, - сказав Троч, - понад половину переходить через мої руки. Як моєму спадкоємцевi, вам, пане Талер, треба знати, де робиться наше багатство. Хiба ж не втiха для очей - усi оцi барви?..

Насамперед барон повiв Тiма в рибнi ряди. Окатi, з яскраво-червоними зябрами, тисячами лежали рибини в великих вiдкритих льодовнях. Морське багатство, викладене напоказ, аж очi вбирало. Блищало срiблом, мiнилося синьою крицею, жарiло червоними цятками, темнiло матово-чорними смугами. Та барон дививсь на все те очима крамаря.

- Тунцiв нам привозять турки, - пояснив вiн Тiмовi. - Майже задарма купуємо. Трiска - з Iсландiї. З неї ми маємо найкращий зиск. Барабульки, каракатиць та сардини постачають нам iталiйцi й тутешнi грецькi рибалки. На них багато не заробиш. Але ходiмо далi, пане Талер, ходiмо далi!

Троч нiби сп'янiв на тому ринку.

Вони пiдiйшли до тинькованої стiни, де були розвiшенi оббiлованi вiвцi.

- Це вiвцi з Венесуели, - сказав барон. - А отих-о свиней куплено в Югославiї. Дуже вигiдно.

- А в Грецiї, крiм риби, є й ще щось? - спитав Тiм.

- Аякже, - засмiявся Троч. -Дещо є. Родзинки, вино, банани, печиво, маслинова олiя, гранати, вовна, сукна, iнжир, горiхи, баклажани, боксит.

Троч виголосив той перелiк урочисто, немовби родовiд царя Давида з бiблiї. Тим часом вони з Тiмом уже опинились у сирному ряду, де на столах лежали гори бiлого сиру. Весь час Тiм iз Трочем мусили проштовхуватись помiж натовпом галасливих продавцiв та покупцiв.

У рибних рядах вони чалапали по калюжах, де плавали кiльця покришеної цибулi; бiля овець обходили розлиту кров, а там, де продавали овочi, земля була суспiль усiяна лушпинням.

Перед Тiмом пробiгло троє хлопчакiв. Ось вони привселюдно поцупили з дiжки по жменi маринованих маслин.

Нiкого те не вразило, навiть продавцiв, що тiльки гиркнули на хлопцiв злiсно й зразу ж знов пооберталися до своїх клiєнтiв. Малi злодюжки реготали.

Проблукавши добрих двi години по цьому ринковi-кошмарi, цьому величезному череву мiста-ненажери, серед цього закликання, галасу, штовханини, що так тiшила барона, Тiм вийшов звiдти зморений, очманiлий.

На баронiв знак пiд'їхала машина - цього разу менша, всього на четверо дверцят, i з чорними сидiннями.

Троч звелiв шоферовi їхати до вiзантiйського музею. Тiмовi вiн сказав:

- Вам там сподобається, пане Талер. Але я не скажу вам наперед чому.

Тiма те "чому" не дуже й цiкавило. Вiн був страшенно стомлений i голодний. Але нi слова про те не сказав.

Вiн не хотiв виявляти своєї слабкостi перед цим химерним гендлярем, що вiдкупив у нього смiх. Тому вiн набравсь терпiння й дав вiдвезти себе до вiзантiйського музею.

Картини, що до них барон пiдвiв Тiма, були так званi iкони.

Малювали їх, як пояснив йому Троч, здебiльшого ченцi, що сотнi рокiв додержувались у своєму мистецтвi все тих самих суворих правил.

Тiм дуже скоро здогадався, чого це барон привiз його сюди.

Намальованi на iконах обличчя з великими застиглими очима й довгими носами, що дiлили овали тих облич на двi рiвнi половинки, не всмiхалися. Цим вони були подiбнi до блiдих голландських облич у "Палаццо Кандiдо" в Генуї. Тiмовi вони здавалися жахливими. Коли Троч на цiлу хвилину затримав його перед iконою святого Георгiя, де був намальований вершник у криваво-червоному плащi на тлi похмурого оливково-зеленого гiрського краєвиду, Тiм промурмотiв собi пiд нiс прислiв'я Джоннi: "Навчи мене смiятись, порятуй мою душу!"

I диво дивне: згадавши Джоннi, Тiм раптом став дивитись на iкони зовсiм iншими очима. Враз вiн помiтив, що малярi-ченцi, не дозволяючи людям на своїх iконах смiятися, жити, цвiсти, все те дозволяли тваринам i рослинам. Поки Троч просторiкав про священнi правила богомазiв, Тiм познаходив на iконах смiхотливих собачок, грифонiв, що пiдморгували очима глядачевi, веселих пташок та усмiхненi лiлеї. I знов йому пригадався один вислiв - той, що вiн чув у ляльковому театрi в Гамбурзi: "Смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє". Тiльки тут смiялися якраз звiрi, а люди суворо, безжально вдивлялися у свiт, що не знав щастя.

На другому поверсi Троч зупинився поговорити з директором музею: того вже повiдомили про вiдвiдини багатiя-барона. I Тiм вiдчиненими дверима вийшов на невеличкий балкончик.

Звiдти вiн побачив на подвiр'ячку внизу маленьку дiвчинку, що креслила паличкою якiсь лiнiї на втоптанiй землi, а потiм викладала їх рiзнобарвними камiнчиками. Видно, вона щойно була в музеї, в тому залi, де виставлено мозаїки, i тепер теж по-своєму робила мозаїку.

Дiвчинка викладала з камiнчикiв обличчя, схоже на iкону, але на мiсцi рота було пiвколо, вигнуте догори: обличчя смiялося.

Та якраз коли дiвчинка неквапливо вставляла в те обличчя зелене око, надiйшов якийсь хлопець, глянув на майже готову картину, кисло скривився й човгнув по нiй ногою.

Обличчя було знiвечене.

Дiвчинка злякано глянула на руйнiвника, i з очей їй враз покотилися ряснi сльози.

Потiм вона, хлипаючи, покiрливо заходилася збирати свої камiнцi.

А хлопець стояв поруч, сховавши руки в кишенi, з чоловiчою зневагою в поглядi.

Тiм розлютився й хотiв був уже збiгти вниз, заступитись за дiвчинку, та, рвучко обернувшись, побачив перед собою барона, що, видно, теж спостерiгав усю ту сценку.

- Не втручайтеся, пане Талер, - усмiхнувшись, сказав Троч. Звiсно, цей хлопець учинив дуже негарно. Але так воно ведеться в свiтi. Так само по-варварському, як отой хлопець, важкi солдатськi чоботи розтоптують довершенi витвори мистецького генiя; та коли кiнчається вiйна, тi самi варвари, скривившись кисло, пiдписують кредити на вiдбудову зруйнованого. А ми на тому заробляємо. Наша фiрма, наприклад, пiсля вiйни реставрувала в Македонiї понад тридцять церков, i чистий наш прибуток iз того становить понад мiльйон драхм.

Тiм промимрив завчену фразу:

- Я запам'ятаю, бароне. Але зараз, - додав вiн, - менi хотiлось би пообiдати.

- Знаменита думка! - засмiявся Троч. - Я знаю тут один чудовий лiтнiй ресторанчик.

Навiть не глянувши бiльше нi на картини по стiнах, нi на дiтей на подвiр'ячку, барон попрямував до своєї машини, що стояла перед брамою музею. Тiм мовчки тюпав поруч нього.

В лiтньому ресторанi - на Тiмове здивування, вiн виявився зовсiм не такий розкiшний, як любив барон звичайно, - їх, низько кланяючись, зустрiли власник, директор i старший офiцiант. Барон говорив iз ними по-грецькому, проте до Тiма вiн звертався по-нiмецькому, їх провели до стола в куточку, постелили задля них снiжно-бiлу скатерку, поставили квiти й принесли з будинку ще один невеличкий столик для закусок. Усi вiдвiдувачi ресторану уважно, напружено стежили за тими готуваннями.

Деякi перешiптувалися, крадькома позираючи на Тiма.

- Що, моє фото й тут надруковане в газетах? - пошепки спитав хлопець.

- Аякже! - голосно вiдказав барон, - У Грецiї, пане Талер, нiчого так не шанують, як багатство, бо це бiдна країна. Для таких, як ми, Грецiя - рай. Навiть в оцьому абиякому ресторанчику нас нагодують таким обiдом, що хоч би й королю такий подати, то не сором. Тут багатству вiддають царську шану. Ось чому я й люблю так Грецiю.

Троч, мабуть, iще довго просторiкував би, дратуючи Тiма, якби не прийшов офiцiант i не шепнув йому щось на вухо.

- Мене кличуть до телефону. Вже прознали мiй улюблений ресторан, - сказав барон Тiмовi. - Вибачте. - Вiн пiдвiвся й пiшов за офiцiантом до будинку.

Хлопець, лишившись сам, задивився на один стiл навпроти їхнього єдиний стiл, що за ним нiхто не витрiщався на Тiма.

Його зацiкавили там двi родини.

Перша сидiла за столом - огрядненька чорнява мама з мушкою на щоцi й двi донечки: одна рокiв п'яти, друга рокiв двох.

Друга родина - велика сiра кицька й троє кошенят, двоє чорних i одне сiре - вовтузилась пiд олеандровим кущем бiля столу.

Обидвi мами - i мама-грекиня, i мама-кицька - були дуже сердитi. Коли менша донечка-грекиня залiзла на клумбу, вбралась у землю й почала рвати та пхати собi в ротик листя, мама з мушкою схопилась i наклепала її долонею по щоках, по губах, по носi. Мале ревло, аж заходилось, а пухка мамина долоня все ляскала по мокрому вiд слiз личку.

I в мами-кицьки вдача була така самiсiнька. Щоразу, як котре-небудь iз кошенят пiдскакувало до неї чи стрибало їй на хвiст, вона сердито сичала. Найдужче в'їлась вона на одне чорненьке кошенятко. Коли воно жалiбно нявкнуло, кицька щосили вдарила його лапою, хоча й не випустивши пазурiв - так би мовити, долонею. Маля все ж знову пiдскочило до неї - вона вдарила його ще раз, i котяче нявчання злилося з дитячим верещанням.

Тiм вiдвернув погляд - не мiг довше на таке дивитися.

I якраз ту хвилину повернувся барон. Вiн, видно, й цього разу бачив усю ту сценку й розгадав хлопцевi думки, бо, сiдаючи, сказав:

- От бачите, пане Талер, мiж людьми й звiрами зовсiм невелика рiзниця. Майже невiдчутна, можна сказати.

- Це я вже третю думку чую про ту рiзницю, - трохи спантеличено мовив Тiм: - У одному гамбурзькому театрi я чув такi слова: "Смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє", - цебто тiльки людина вмiє смiятися, а звiрi - нi. На картинах у музеї було навпаки, там смiялися тiльки звiрi, але не люди. А ви, бароне, кажете менi, що мiж людьми й звiрами взагалi нема нiякої рiзницi.

- Нiщо в свiтi не буває таке просте, щоб його можна було з'ясувати одною фразою, - вiдповiв Троч. - А що означає для людини смiх, цього, любий мiй пане Талер, нiхто достоту не знає.

Тiм згадав нараз одне зауваження стерничого Джоннi й вимовив тi слова скорiш сам до себе, але досить голосно, так що почув i барон:

- Смiх - це внутрiшня воля.

Тi слова дивно вплинули на барона: вiн тупнув ногою й закричав:

- Це тобi стерничий сказав!

Тiм зчудовано заклiпав очима. I раптом цей чотирнадцятирiчний пiдлiток, iще напiвдитина, збагнув, навiщо барон вiдкупив у нього смiх i чому нинiшнiй барон Троч так вiдрiзняється вiд похмурого картатого пана з iподрому. Вiн став вiльною людиною. А розлютився тому, що Тiм це вiдкрив.

А втiм, барон, як i завжди, зразу ж опанував себе. Вже знову спокiйний i чемний, як завжди, вiн змiнив тему:

- Ви знаєте, пане Талер, наше становище на масляному ринку стало загрозливе. Менi треба не пiзнiше як завтра зустрiтися з iншими керiвниками нашої фiрми й порадитися, що робити. На такi наради ми звичайно збираємося до мого месопотамського замку. Може, й ви поїдете зi мною туди? Те, що вам треба ще побачити в Афiнах, я покажу вам коли-небудь згодом.

- Як хочете, - вiдказав Тiм немовбито байдуже. Насправдi ж вiн нiчого так не хотiв, як побачити те таємниче мiсце, де здебiльшого, мов павук усерединi своїх тенет, сидiв барон.

Але Трочевi не хотiлось залишати Афiни. Коли їм подали їжу, вiн зiтхнув:

- Останнiй цього разу обiд у цiй благословеннiй країнi... Ну, смачного!

К н и г а т р е т я

М А Н I В Ц I

Смiх - то не крам на продаж, як,

скажiмо, маргарин.

Хто його продає, чинить необачно.

Салех-бей.

Двадцять перший аркуш

ЗАМОК У МЕСОПОТАМIЇ

Уже вдруге Тiм летiв у невеликому двомоторному лiтаку, що належав фiрмi барона Троча. Вилетiли вони вдосвiта, i хлопець насилу розрiзняв зi свого вiкна море й небо. Та враз вiн побачив за невеличким темним горбком якогось острiвця вогненне коло. Сонце зiйшло так швидко, немов випiрнуло з моря.

- Ми летимо на схiд, назустрiч сонцю, - пояснив Троч. - У Афiнах воно ще не зiйшло. Слуги в моєму замку моляться на сонце. Вони називають його Еш-Шемс.

- А я гадав, вашi слуги моляться чортовi, - озвався Тiм.

- Авжеж, вони шанують шайтана, як володаря землi, але не як володаря неба.

Хлопець хотiв був промовити: "А..." - та вчасно згадав, що вже раз розсердив барона тим байдужим слiвцем. Тому вiн не сказав нiчого. Мовчки дивився вiн униз, на море, що його олив'яно-сiра барва навдивовижу швидко яснiшала, поки стала зелена, мов скло.

Тiм не боявся, летячи в лiтаку, але й не радiв iз польоту. Навiть не дивувався, бо хто не вмiє смiятись, той не вмiє й дивуватися.

Барон почав пояснювати йому "становище на масляному ринку". Тiмовi про те становище було байдужiсiнько: та все ж вiн зрозумiв, що їхня фiрма пересварилася з кiлькома великими молочарськими компанiями i що якась iнша фiрма продає в Норвегiї, Швецiї, Данiї, Нiмеччинi та Голландiї краще й дешевше масло, нiж їхня. От через те й летiли вони до месопотамського замку. Там барон хотiв "з'ясувати ситуацiю" та "обмiркувати заходи". Двоє Трочевих компаньйонiв також мали прилетiти до замку: один, мiстер Пеннi, -з Лондона, а другий, сеньйор ван дер Толен, - з Лiсабона.

Лiтак уже давно летiв над одноманiтними голими нагiр'ями Малої Азiї, а барон усе патякав про гатунки масла та цiни на нього. У мовi його ряснiли такi вислови, як "фронт збуту", "армiя споживачiв", "наступальна рекламна кампанiя", неначе вiн був генерал, що готується до великої битви.

Задля годиться, аби щось сказати, Тiм мовив, коли барон на хвилинку замовк:

- А в нас удома нiколи не бувало масла, самий маргарин.

- На маргаринi капiталiв не наживеш, - буркнув барон. - Бутерброди з маргарином - гидота.

- Але ж маргарин iде не тiльки на бутерброди! - зауважив Тiм. - У нас його i в печиво клали, й у страву, й смажили на ньому.

Аж тодi барон зацiкавився:

- То в вас, виходить, маргарин правив i за смалець, i за олiю, й за масло, еге?

Тiм кивнув головою:

- По-моєму, в самому нашому завулку за день споживалось не менш як пiвцентнера маргарину.

- Цiкаво, - промимрив Троч. - Дуже цiкаво, пане Талер! Обхiдний маневр iз маргарином i виграш простору на масляному ринку. Майже генiально! Але як це зробити?

Барон поринув у задуму, аж згорбившись на своєму сидiннi. Тiмовi це було до речi, бо вiн саме задивився вниз. Там у зморшках-долинах гiрської країни тяглись iз рiзних кiнцiв каравани вiслюкiв, що прямували до одного мiсця - певне, до селища, де був базарний день. Пiлот вiв лiтак навмисне, задля хлопця, зовсiм низько, так що Тiмовi досить виразно видно було погоничiв тих вiслюкiв. Звiсно, обличчя видавались йому просто свiтлими цятками, з вусами чи без, отож вiн мiг судити про людей тiльки з їхнього одягу, а той одяг був, як на його погляд, такий чудернацький, що люди нагадували йому скорiше дивовижних заморських звiрiв iз звiринця. Звичайно, це була нiсенiтниця; якби тi люди були поголенi, пiдстриженi та вбранi, скажiмо, так, як убиралися люди в Тiмовому рiдному мiстi, то хлопець i не вбачив би в них нiчого незвичайного, крiм хiба трохи темнiшого кольору облич. Та чи можна вимагати вiд чотирнадцятирiчного пiдлiтка, несподiвано завезеного в чужий край, щоб вiн зразу ж склав собi правдиву думку про нiколи не бачений народ? А втiм, на прикладi Салех-бея Тiм мав дуже швидко переконатися, що не слiд надто поквапливо судити про нових знайомих та iншi народи.

Той Салех-бей якраз виїхав верхи на конi з маслинового гайка, коли лiтак приземлився на рiвнiй, як стiл, гiрськiй долинi й Тiм перший вийшов iз нього. Троч привiтав вершника по-арабському, надзвичайно чемно. Вклоняючись, барон шепнув хлопцевi:

- Це великий комерсант i ватаг єзидiв. Вiн учився в вашому рiдному мiстi. Зараз вiн заговорить до вас по-нiмецькому. Поводьтесь iз ним шанобливо, вклоняйтеся низько.

А Салех-бей уже обернувся до хлопця, i той добре-таки знiяковiв. На цьому бородатому дiдовi було таке вбрання, що Тiм лиш помалу розрiзнив його окремi частини: сорочку, куцинку, каптан, iще один каптан - верхнiй, строкатий широкий пояс, обмотаний круг живота, а поверх усього - халат, такий, як носять жiнки. З-пiд халата виглядали шаровари. Все те було вельми барвисте; в барвах переважала iржаво-червона. Темне Салех-беєве обличчя було худорляве, однак не зморшкувате. З-пiд кошлатих чорних брiв дивилися блакитнi очi.

- Ви, юначе, напевне, й є той славнозвiсний спадкоємець, що про нього пишуть усi газети, - промовив вiн на диво чистою нiмецькою мовою. - Вiтаю вас i зичу вам благословення божого.

Старий уклонився, й Тiм вiдповiв поклоном. Хлопець спантеличився ще дужче, бо ж цей чоловiк, що зичив йому благословення божого, був вождь легендарних поклонникiв диявола. До того ж, у цiй химернiй постатi, що нагадувала Тiмовi манекен iз паноптикуму, як видно, таївся вельми освiчений чоловiк. Мiж подобою й дiйснiстю була така велика рiзниця, як мiж восковою квiткою й живою трояндою. Оце й збентежило хлопця. Але вiн давно вже навчився приховувати свої почуття. I Тiм чемно вiдповiв старому:

- Дуже радий познайомитися з вами. Барон багато розповiдав менi про вас. (Це, звичайно, була неправда, але Тiм тепер часто чув такi гречнi брехеньки й наслiдував їх, коли треба.)

До замку вони поїхали у великiй чотириколiснiй каретi, запряженiй парою коней. Салех-бей їхав поряд верхи й розмовляв iз бароном по-арабському,

Коли карета об'їхала маслиновий гайок, перед ними показався замок, що стояв на вершку положистого пагорба.

Замок той був справжня почвара, цегляна химерiя з зубчастими вежами на даху та драконячими пащами на кiнцях ринв.

- Не подумайте, будь ласка, що це я побудував таку гидь, звернувсь до Тiма барон. - Я просто купив цей замок готовий у однiєї витребенькуватої англiйської ледi, бо менi подобається цей куточок землi. А парк насадив уже я сам.

Той парк, що спускався по схилу терасами, був опоряджений на французький лад. Дерева, пiдстриженi в формi конусiв, кубiв та куль, саджались, певно, пiд циркуль та лiнiйку - такi рiвнi були алеї й такi круглi клумби. На кожнiй терасi вони утворювали iнший рисунок. Дорiжки були посипанi червоною рiнню.

- Як вам подобається парк, пане Талер?

Тiм, що йому отака пiдстрижена природа видавалася просто безглуздою, вiдповiв:

- Добре розв'язана задачка з геометрiї, бароне!

Троч засмiявся.

- Ви висловлюєте своє несхвалення в дуже чемнiй формi, пане Талер. Мушу визнати, що ви чудово розвиваєтесь.

- Коли така молода людина не каже навпростець того, що думає, вона розвивається погано, - озвався зi свого коня Салех-бей. Вiн вигукнув те дуже голосно, щоб перекричати торохтiння колiс.

Троч вiдповiв йому по-арабському - досить рiзко, як здалося Тiмовi.

Вершник змовчав. Вiн тiльки подивився на хлопця довгим, замисленим поглядом. А невдовзi попрощався й швидкою риссю поїхав попiд пагорбом у напрямку далеких гiр.

Дивлячись йому вслiд, барон сказав:

- Розумна голова, але страшенний моралiст. Вiн вичитав iз закордонних газет, що я видав могилу пастуха Алi за свою, а сам обернувся на свого нiбито брата. Вiн про все мовчатиме, але вимагає, щоб я спокутував той грiх, побудувавши його єзидам новий храм. Видно, не минеться послухатись.

- Якби я вмiв, то зараз засмiявся б, - поважно вiдповiв Тiм.

Замiсть нього засмiявся Троч. Та цього разу той розгонистий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi зовсiм не пригнiтив Тiма. Хлопець був навiть задоволений, що тепер весь час матиме свiй смiх поблизу. Вiн гадав, що так легше буде його вхопити при слушнiй нагодi. I не знав, що прикро помиляється. Одне слово, Тiм вирiшив поки що не розлучатися з бароном.

Їхня карета спинилася перед сходами, що вели з тераси аж нагору, до замку. Знизу тi сходи здавалися нескiнченнi. Та найхимернiшими там, на сходах, були собаки. Статуї собак, що стояли обабiч кожної сходинки, непорушне, нiмо дивлячись у долину. Там були їх сотнi: пiнчери, такси, сетери, фокстер'єри, афганськi хорти, чау-чау, спанiєлi, бульдоги, шпiци, мопси. Всi вони були череп'янi, полив'янi, барвисто помальованi й двома строкатими вервечками тяглися обабiч сходiв до самого замку.

- Стара ледi дуже любила собак, - пояснив барон. I Тiм вiдповiв:

- Воно й видно.

Троч хотiв був звелiти кучеровi пiдвезти їх до самого замку звивистою дорогою лiворуч вiд сходiв, коли це височенько вгорi з-за одного череп'яного бульдога виступив якийсь чоловiк i помахав їм рукою.

- То сеньйор ван дер Толен, - сказав Троч. - Висядьмо та пiднiмiмось до нього пiшки. Менi кортить розповiсти про нашi маргариновi плани. Ото здивується!

Вони вийшли з карети, i барон майже побiг сходами нагору. Тiм повiльно йшов за ним, розглядаючи полив'яних собак. Розмови про маргарин його не цiкавили. Вiн поки що й гадки не мав, яку важливу роль вiдiграє ще маргарин у його життi.

Двадцять другий аркуш

СЕНЬЙОР ВАН ДЕР ТОЛЕН

Усерединi замок було опоряджено так, що зразу впадало в вiчi: барон, такий охочий ходити по художнiх виставках, справдi має добрий смак. Усе, аж до клямок на дверях, попiльничок та пiдстилочок бiля ванн, було просте, гарне i, видимо, дуже дороге. Тiма помiстили в затишнiй напiвкруглiй кiмнатi в однiй iз веж. Iз вiкна тої кiмнати видно було парк та долину з маслиновим гаєм. I невеличкий аеродром також можна було розглядiти. Як i годиться, аеродром мав бетоновану дорiжку з двома рядами лiхтарiв, кiлька ангарiв для лiтакiв i довгий одноповерховий будинок iз плескатим дахом - для радистiв, метеорологiв та iншої обслуги.

Виглянувши у вiкно, хлопець побачив на аеродромi два лiтаки. А третiй якраз приземлявся. Перед бiлою стiною аеродромного барака нерухомо стояв барвисто вбраний вершник - напевне, Салех-бей.

Враз хлопця хтось пiвголосом покликав:

- Пане Талер!

Тiм вiдiйшов вiд вiкна й розчинив дверi. Перед ним стояв сеньйор ван дер Толен, що з ним Тiм напередоднi на собачих сходах перемовився лиш кiлькома словами, бо барон майже без передиху торохтiв про маргарин.

- Можу я з вами поговорити так, щоб про це не дiзнався барон, пане Талер?

- Коли хочете, я не скажу йому нiчого. Але де вiн тепер?

- Поїхав на аеродром зустрiчати мiстера Пеннi.

Сеньйор ван дер Толен уже зайшов до кiмнати й упав у плетене крiсло-гойдалку. Тiм замкнув дверi й сiв на канапцi: звiдти вiн мiг дивитись i на свого гостя, й у вiкно.

Ван дер Толен, як помiтив Тiм iще напередоднi, був чоловiк не надто балакучий. Це видно було навiть по його ротi - тоненькiй рисочцi з ледь загнутими вгору кiнцями, схожiй на стулену акулячу пащу.

- Я прийшов до вас тому, що вашу спадщину ще не оформлено офiцiйно, - сказав португалець iз голландським прiзвищем. - Менi йдеться про бароновi контрольнi акцiї. Ви знаєтесь хоч трохи на акцiях?

- Нi, - вiдповiв хлопець бiля вiкна. (Вiн саме дивився, як баронова коляска пiд'їздить до аеродрому.)

Сеньйор ван дер Толен повiльно гойдався в своєму крiслi. Його водяво-блакитнi очi неспокiйно дивились на Тiма. Погляд їхнiй був холодний, однак не колючий.

- Акцiї - це, розумiєте...

(Барон у колясцi обернувся й помахав Тiмовi рукою. Тiм теж помахав йому.)

- Акцiї - це паї в капiталi, що...

(Вершник коло бiлої стiни зрушив з мiсця: Салех-бей поїхав назустрiч Трочевi.)

- Нi, краще я поясню вам на прикладi. Ви хоч слухаєте мене?

- Авжеж, - Тiм вiдвернувся вiд вiкна.

- Так-от, уявiть собi, пане Талер, що хтось надумав посадити сад.

Хлопець кивнув головою.

- Але йому не вистачає грошей, щоб закупити саджанцiв на всю площу саду. Тому вiн сам засаджує тiльки частину площi, а решту саджанцiв пропонує купити й посадити iншим людям. А коли яблунi виростуть i почнуть родити, кожен, хто їх посадив, одержує щороку таку частку врожаю, яку частину яблунь вiн посадив.

Тiм почав рахувати вголос:

- Отже, як iз сотнi яблунь я посадив двадцять та зiбрано сто центнерiв яблук, то я одержу двадцять центнерiв. Так?

- Не зовсiм, - сеньйор ван дер Толен ледь помiтно осмiхнувся. Адже треба ще заплатити садiвникам, що доглядали садок, та робiтникам, що збирали яблука. Але приблизно ви, мабуть, зрозумiли, що таке акцiї.

Тiм кивнув головою.

- Мої акцiї - це тi дерева в садку, що їх посадив я. Це моя частка саду й урожаю.

- Цiлком слушно, пане Талер.

Сеньйор ван дер Толен замовк, погойдуючись у крiслi, а Тiм знову виглянув у вiкно. Коляска вже поверталася з аеродрому до замку. Салех-бей, як i вчора, їхав поряд верхи. Бiля барона сидiв високий, огрядний лисий чоловiк.

- Барон повертається, сеньйоре ван дер Толен.

- Тодi я коротко викладу вам своє прохання, пане Талер. Заповiт небiжчика барона складено так, що новий барон...

- Який це новий барон? - перебив його Тiм, але зразу побачив iз виразу сеньйорового обличчя, що той про баронову таємницю нiчого не знає. Тому Тiм похопився: - Вибачте, що я вас перебив.

Хоч ван дер Толен дивився на нього, запитливо звiвши брови, наче сподiвався, що Тiм пояснить своє дивне запитання, хлопець не сказав бiльше нiчого. Тому сеньйор почав спочатку:

- Заповiт складено так хитро, що новий барон, коли схоче, може вiдсудити в вас усе майно. Ну, це справа його й ваша. Мене цiкавлять контрольнi акцiї.

У вiкнi Тiм побачив, що коляска зупинилася бiля пiднiжжя сходiв i Троч, лисий пан та Салех-бей про щось жваво розмовляють.

- А що таке контрольнi акцiї? - спитав вiн.

- У нашому акцiйному товариствi, пане Талер, є кiлька паїв загальною вартiстю близько двадцяти мiльйонiв португальських ескудо. Хто володiє цими акцiями, той має право голосу в правлiннi товариства. Тiльки вiн вирiшує, як будуть вестися справи, i бiльше нiхто.

- I тi контрольнi акцiї успадкував я, сеньйоре ван дер Толен?

- Частину, мiй юний друже. Решта належить Салех-беєвi, мiстеровi Пеннi й менi.

(Мiстер Пеннi, очевидно, був той огрядний лисий пан, що вже помалу пiднiмався сходами до замку разом iз Трочем та Салех-беєм.)

- I ви хочете вiдкупити в мене мої контрольнi акцiї?

- Я не можу цього зробити, бо, поки вам не вийде двадцять один рiк, усiм порядкує барон. Та коли ви дiйдете повнолiття, вступите за всiєю формою у володiння спадщиною, тодi я радо вiдкуплю в вас акцiї. За них я вже сьогоднi даю вам будь-яке пiдприємство нашої фiрми. Це пiдприємство належатиме вам i тодi, коли небiжчикiв баронiв заповiт iз якоїсь причини оголосять недiйсним.

Португалець пiдвiвся з крiсла-гойдалки. Рот його вже знову нагадував стулену акулячу пащу. Вiн не звик говорити так побагато. Тепер мав щось вiдповiсти Тiм.

- Я помiркую про вашу пропозицiю, сеньйоре ван дер Толен, - сказав вiн.

- Помiркуйте, помiркуйте, юначе! Даю вам на це три днi часу.

По цих словах комерсант пiшов.

Коли Тiм виглянув у вiкно, на сходах уже не було нiкого.

В пiвкруглiй кiмнатцi, у вежi замку, що стояв на Месопотамському нагiр'ї, сидiв самотнiй пiдлiток на ймення Тiм Талер, чотирнадцяти рокiв, зрослий у вбогому завулку великого мiста, хлопець без усмiшки, однак за своїм багатством i могутнiстю - майбутнiй король, коли б його тiльки вабило те королювання.

Хоч Тiм iще не уявляв собi як слiд усього безмiру свого багатства, вiн усе ж знав, що пiд бароновим iм'ям цiлий велетенський флот кораблiв плаває по всiх морях. Вiн здогадувався, що по всьому свiтi великi ринки, як отой афiнський, день у день додають до його багатства новi скарби; вiн бачив цiлу армiю директорiв, заступникiв, службовцiв, робiтникiв, сотнi, тисячi, може, десятки тисяч, що виконуватимуть його накази. I те уявлення приємно лоскотало йому душу.

Тiм згадав, яку йому колись доводилося провадити смiховинну боротьбу за мiсце, де вiн мiг учити уроки; подумав, який дрiбний, незначний тепер проти нього директор гiдростанцiї. I, дивлячись згори на розкiшний, хоч i чудний парк, хлопець уявив себе тим самотнiм баварським королем iз казки, що про нього колись розповiдала на уроцi iсторiї їхня пристаркувата вчителька. Тiм почав мрiяти, як би вiн у золотiй каретi, в супроводi Салех-бея верхи на конi, пiд'їхав до крамнички панi Бебер та як би витрiщили на нього очi й роззявили роти всi сусiди.

Хлопець у вежi забув на хвилину утрачений смiх i снив про королювання.

Та дiйснiсть була зовсiм не така. Дiйснiсть звалася "маргарин" i мала ще дуже вiдчутно нагадати йому про втрачений смiх.

Двадцять третiй аркуш

ЗАСIДАННЯ

В замку була обшита дерев'яною панеллю зала для нарад. Там стояв довгий стiл, а навколо нього - масивнi крiсла. Коли ввiйти до зали, погляд зразу падав на картину в широкiй золотiй рамi, що висiла на стiнi навпроти дверей. То був той самий славнозвiсний Рембрандтiв автопортрет, що про нього в усьому свiтi гадали, нiби вiн пропав пiд час якоїсь вiйни.

Пiд тим портретом, на чiльному мiсцi, сидiв за столом барон. Лiворуч нього сидiли Салех-бей i Тiм Талер, а праворуч - мiстер Пеннi та сеньйор ван дер Толен. Розмовляли - цього разу цiлком офiцiйно про "становище на масляному ринку". Задля Тiма говорилося по-нiмецькому, хоч мiстер Пеннi й не дуже добре знав нiмецьку мову.

На початку засiдання (бо такi розмови називаються засiдання, неначе головне в них - сидiння) мiстер Пеннi спокiйно, по-дiловому спитав, чи Тiм Талер i надалi братиме участь у всiх таємних нарадах. Салех-бей висловився за, але решта компаньйонiв була проти. Хлопець мав узяти участь тiльки в цьому одному засiданнi - по-перше, щоб трохи познайомитися зi справами фiрми, а по-друге - тому, що вiн мав доповiсти про споживання маргарину в завулку, де вiн вирiс.

Але спершу, хоч це може здатися дивним, мова зайшла про афганських гострiїв. Iз розмови компаньйонiв Тiм узнав таке: акцiйне товариство барона Троча роздало в Афганiстанi задарма мiльйонiв зо два дешевих ножiв i ножиць, але не з великої щедростi, а щоб на цьому заробити. Бо тi ножi й ножицi коштували товариству не бiльш як по п'ятнадцять пулiв (пуль - найдрiбнiша афганська монета); а щоб погострити ножi й ножицi, треба заплатити двадцять пулiв. А що ножi й ножицi були не дуже добрi, то гострити їх доводилося не менш як двiчi на рiк. Отож товариство понаймало до себе на роботу всiх гострив у Афганiстанi, й один чоловiк на ймення Рамадулла, ранiш вiдомий на всю країну жорстокий розбiйник, був у них за старшину й тримав їх усiх у суворому послуху. Вiн постачав їм точила й забезпечував їх роботою, але вимагав за це таку велику частку їхнього заробiтку, що мав змогу з кожного погостреного ножа десять пулiв, цебто половину плати, здавати товариству. Як подумати, скiльки ще прилипало до пальцiв йому, то неважко собi уявити, скiльки лишалось самим гострiям.

Незабаром потрiбно стало ще й рекламувати тих гострiїв. А в такiй бiднiй країнi, як Афганiстан, цього не можна було зробити нi по радiо, нi через газети, нi плакатами. Бо мало хто з афганцiв умiє читати, а радiо там i взагалi нема.

Тому понаймали вуличних спiвакiв, щоб вони спiвали пiсню про гострiїв.

У тiй пiснi, що про неї довго розмовляли компаньйони, не вихвалялися вмiння та вправнiсть гострiїв, а оспiвувалася їхня бiднiсть, щоб люди їх жалiли та вiддавали їм гострити ножi й ножицi.

Пiсня та була така:

Точило крутить, крутить

Гострiй отой убогий,

Все крутить, крутить, крутить

За мiдний грiш гiркий.

З села в село вiн ходить,

Гострiй отой убогий,

Несiть ножi, дiвчата,

Щоб вiн їх погострив.

Остання строфа мала показати, який щасливий буває гострiй, коли йому приносять гострити ножi та ножицi:

I гострить, гострить, гострить

Гострiй отой веселий.

Спасибi, добрi люди,

Тепер вiн має хлiб.

Про те, що вбогi гострiї мало не весь свiй заробiток вiддають Рамадуллi, а той знов же бiльшу частину тих грошей приносить у замок, пiсня мовчала.

Тiмовi пригадався дiдусь, що приходив iз гладкою глухонiмою дочкою до їхнього завулка гострити ножi, i хлопець спитав себе подумки: чи й той старий мусив дiлитися своїм заробiтком iз якимсь акцiйним товариством? Тiма гнiтила думка про брудне королiвство, що його вiн успадкував, i Салех-бей, видно, здогадався, про що вiн думає, бо сказав:

- Наш юний друг, здається, не схвалює методiв товариства. Вiн, мабуть, думає, що розбiйник Рамадулла зовсiм не перемiнив свого ремесла, а тiльки став грабувати культурнiше, нiж перше. Що ж, панове, моя думка така сама.

- А ми дауно знаємо уашу думку, - коротко й сухо вiдповiв мiстер Пеннi.

А барон жваво додав:

- Коли в замученiй розбiйниками країнi зробити розбiйникiв культурними, це, Салех-бею, вже великий прогрес, Згодом, коли в країнi завдяки нашiй допомозi запанують закон i лад, тодi, звiсно, й нашi комерцiйнi методи стануть законнi.

- Те саме казали ви менi й тодi, як ми говорили про злочинно низьку платню на плантацiях цукрової тростини в однiй пiвденно-американськiй країнi, - вiдповiв Салех-бей. - А тепер у тiй країнi за допомогою наших грошей став президентом злодiй i вбивця, й життя там iще погiршало.

- Але ж той президент шануй релiгiя! - докинув мiстер Пеннi.

- В такому разi я волiю порядного президента-безвiрника, - буркнув Салех-бей.

Аж тодi вперше озвався сеньйор ван дер Толен:

- Панове, ми ж простi комерсанти, яке нам дiло до полiтики? Треба сподiватися, що свiт покращає, щоб ми всi могли торгувати мирно, як добрi друзi. I перейдiмо до головного: до масла.

- Краще сказати - до маргарину, - смiючись, поправив його барон i зразу ж розпочав предовгу доповiдь про все те, що вже розповiдав Тiмовi в лiтаку. Але говорив вiн не як мирний торговець, а як полководець, що намiрився стерти на порох своїх ворогiв - iнших торговцiв маслом.

Тiм слухав усе те лиш краєчком вуха. В нього аж голова обертом iшла. Вiн питав себе: а навiщо взагалi провадити комерцiю, коли це можливо тiльки в такий огидний спосiб? Баронове королiвство вже не надило його. Хлопця пройняв страх перед торгiвлею. Навiть крамничка панi Бебер уже здавалась йому чимось страшним.

На щастя, хлопець вчасно пригадав, що не має ще права зрiкатись торгiвлi, бо йому ще треба виторгувати назад свiй смiх. Отож доведеться ще якийсь час мiж вовками жити й по-вовчому вити.

Аж ось барон попросив Тiма ще раз переказати все те, що вiн розповiдав у лiтаку про споживання маргарину в їхньому завулку.

Коли Тiм закiнчив, у залi засiдань на хвилину запала мовчанка.

Тодi мiстер Пеннi промимрив:

- Ми спраудi легкоуажили маргарином...

- А тим часом наше товариство й розбагатiло якраз на всяких дрiбницях, потрiбних бiдним людям, - додав сеньйор ван дер Толен. - Ми злочинне занедбали маргариновий ринок. Треба його перебудувати якось цiлком по-новому.

Тiм, що вже зовсiм заспокоївся, озвавсь:

- Мене завжди сердило те, що багатим продають їхнє масло гарно запаковане в срiбний папiр, а нам наш маргарин вишкрiбають лопаткою з бочки та ляпають на шматок рудого паперу. Хiба й ми б не могли продавати бiдним людям наш маргарин запакований? Грошей же в нас на це вистачить.

Четверо дорослих отетерiло витрiщилися на нього, тодi, мов по командi, зареготали.

- Та ви ж неосiненна людина, пане Талер! - вигукнув мiстер Пеннi.

- Розв'язок проблеми був у нас перед очима, а ми його не бачили, - реготав барон. Навiть сеньйор ван дер Толен схопився з мiсця й вирячивсь на Тiма, мов на яке заморське диво.

Старий Салех-бей був iще порiвняно спокiйний, i тому Тiм спитав його, що їм видалось таким дивовижним у його пропозицiї.

- Любий мiй юначе, - врочисто промовив старий. - Ви ж оце щойно винайшли марковий маргарин.

Двадцять четвертий аркуш

ЗАБУТИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Лиш на другий та третiй день Тiм помалу збагнув, що такого незвичайного в тому марковому маргаринi. Бо в замку тi два днi тiльки й мови було, що про маргарин. Навiть слуги, здавалося, шепотiлись про нього по-арабському та по-курдському.

Рiч була ось у чому: масло вже вiддавна продавалось гарно запаковане й пiд певною назвою. В Нiмеччинi, наприклад, вироблялося "Нiмецьке сiльське масло" i просто "Нiмецьке масло", в Голландiї "Голландське масло".

Комерсантовi, що хотiв торгувати маслом, треба було ладнати з молочарськими товариствами. А компанiя барона Троча, на жаль, пересварилася з трьома найбiльшими товариствами, i тепер тисячi малих молочарень постачали своє масло iншiй компанiї, що, до того ж, продавала масло дешевше, нiж барон.

З маргарином же справа стояла iнакше. Вiн продавався незапакований i без назви. То був не "марковий вирiб", його завозили до крамниць у бочках, а вже продавцi набирали його з бочки дерев'яною лопаткою й вiдважували покупцям. А через те, що маргарин нiколи не мав своєї марки, та й фабрики, де вiн вироблявся, лишались невiдомi покупцям, у продаж часто потрапляв дешевий, але поганий маргарин iз невеличких фабрик, i великим торговцям важко було "прибрати до рук маргариновий ринок", як висловився сеньйор ван дер Толен.

Але цьому мав настати край. Акцiйне товариство барона Троча вирiшило "викинути на ринок" новий гатунок маргарину, гарно упакований i з назвою. I випуск того маргарину був спланований, як бойова операцiя пiд час вiйни. Треба було таємно поскуповувати всi великi маргариновi фабрики, дослiдити в лабораторiї всi гатунки маргарину, вибрати з-помiж них найкращий i налагодити його виробництво якнайдешевшим коштом на всiх тих фабриках. Iще важливо було забезпечити гарну рекламу, щоб господинi купували замiсть дорогого масла "майже такий самий", але набагато дешевший за нього марковий маргарин. (Безiменний поганий маргарин витiсниться з ринку, так би мовити, сам собою.) Звичайно, всi тi операцiї мали провадитись якомога швидше й у цiлковитiй таємницi, щоб якась iнша фiрма не випередила компанiї барона Троча. За тi днi в замку вiдбувались телефоннi розмови з майже всiма великими мiстами Європи, надходили й вiдсилалися телеграми, а часом прилiтав на лiтаку який-небудь пан, що замикавсь на годину-другу з бароном та його компаньйонами в залi засiдань, а тодi зразу ж вiдлiтав.

Тiм мав багато вiльного часу тi днi. Пiвдня вiн просидiв у своїй кiмнатi над тiєю нещасливою угодою, що її пiдписав, iще бувши малим дурним хлопцем, пiд грубезним крислатим каштаном. Але так i не надумав нiякого способу повернути собi свiй смiх. Та ще всi отi розмови про великi справи геть закрутили йому голову, i вiн не бачив, що до втраченого смiху є дуже короткий шлях.

Але троє людей у Гамбурзi вже вiдкрили той шлях, i дивний випадок з'єднав хлопця з тими людьми. Випадок той скористався з телефону. Невеличкий телефонний апарат у Тiмовiй кiмнатi раптом задзеленчав, а коли хлопець пiдняв трубку й приклав до вуха, в нiй пролунав далекий голос:

- Говорить Гамбург. Це пан барон?

Тiмовi зразу аж дух перехопило. Та за мить вiн закричав:

- Це ви, пане Рiкерт? Я Тiм!

Далекий голос у трубцi став трохи гучнiший i виразнiший:

- Так, так, це я! Господи, Тiме, як же нам пощастило! В мене були Крешимир i Джоннi. Крешимир знає...

На лихо, Тiм не дав пановi Рiкертовi договорити. Згарячу вiн перебив його:

- Вiтайте Джоннi, пане Рiкерт! I Крешимира теж! I вашу матусю! I подумайте, будь ласка...

Через Тiмове плече на телефон лягла чиясь рука... Розмову було перервано. Тiм, зляканий, аж блiдий, рвучко обернувся. За спиною в нього стояв барон. У своєму щасливому хвилюваннi хлопець не почув, як той увiйшов до кiмнати.

- Ви повиннi забути своїх колишнiх знайомих, пане Талер, спокiйно мовив Троч, - Скоро ви станете королем, успадкуєте королiвство рахункiв. А там правлять цифри, а не почуття.

Тiм хотiв був вiдказати: "Я запам'ятаю, бароне", - як вiн казав уже не раз. Та цього разу хлопець не зумiв опанувати себе. Вiн поклав руки й голову на телефонний столик i заплакав. Звiдкись наче здалеку-здалеку пролунав голос: "Залиште мене з хлопцем на самотi, бароне". Тодi почулися кроки, грюкнули дверi, i все стихло. Чутно було тiльки, як хлипав Тiм.

Старий Салех-бей сiв на канапцi в кутку бiля вiкна й дав хлопцевi виплакатися.

За якусь часину вiн промовив:

- Здається менi, юначе, ця спадщина затяжка для ваших плiч.

Тiм хлипнув iще разiв зо два, тодi втерся мереживною хусточкою й вiдповiв:

- Я її зовсiм не хочу, цiєї спадщини, Салех-бею.

- Чого ж ти тодi хочеш, хлопче?

Тiмовi так приємно стало, що до нього звертались на "ти". Йому нестерпно захотiлось розповiсти Салех-беєвi про свою бiду. Але ж тодi його смiх пропаде назавжди... I Тiм мовчав.

- Ну гаразд, - буркнув старий. - У барона багато таємниць. I одна з тих таємниць - ти. Здається, це якась дуже негарна таємниця.

Тiм кивнув головою, але не сказав нiчого. Салех-бей облишив ту тему й розповiв хлопцевi, яким побитом вiн став одним iз головних компаньйонiв у цiй багатющiй фiрмi.

- Їм треба було для своїх азiатських справ якої-небудь дуже шанованої людини. Коли б вони обрали магометанина, уразились би буддiйськi країни; а обравши буддiйця, розгнiвали б магометан. Тому й було обрано проводиря невеличкої секти, що її всi вважали за чудну, але гiдну пошани, - цебто мене. Задля мене барон i замок цей купив. Крiм того, вiн цiкавиться нашою вiрою.

- Але ж вам багато що в цьому товариствi не подобається, - сказав Тiм. - Нащо ж ви погодились увiйти до нього?

- Я погодився тiльки з умовою, що менi дадуть частину контрольних акцiй. I вони мусили пристати на мою умову. Тепер я маю право голосу в правлiннi й можу де в чому їм перешкоджати, хоч i не багато в чому. А крiм того... - Салех-бей захихотiв i повiв далi вже пошепки: - Крiм того, всi тi мiльйони, що я в них наживаю, я обертаю проти них-таки. В Пiвденнiй Америцi я найняв армiю, що повалить того злодiя й убивцю, якому наше товариство допомогло посiсти президентське крiсло. А в Афганiстанi...

У дверi постукали, й Салех-бей зразу змовк.

- Вiдчинити? - потихеньку спитав Тiм.

Старий кивнув головою, i хлопець пiшов до дверей. У кiмнату спрожогу влетiв звичайно такий незворушний та надутий мiстер Пеннi й здушено забелькотiв:

- Що означає зiс демд... м-м... сей прокляти... м-м...

- Говорiть по-англiйському, - сказав йому Салех-бей. - Я перекладу хлопцевi.

I мiстер Пеннi залопотiв по-англiйському. Потiм раптово урвав свою мову, показав на Тiма й промовив до Салех-бея:

- Перекладiть йому, будь ласка!

Старий спокiйно запросив англiйця сiсти, а коли мiстер Пеннi знесилено впав у крiсло-гойдалку, сказав Тiмовi:

- Барон щойно звiльнив з посади директора нашого гамбурзького пароплавства пана Рiкерта. А що мiстер Пеннi має найбiльшу частину пароплавних акцiй, то вiн вiдмовляється погодитись на це. Вiн твердить, що Рiкерта дуже поважають у Гамбурзi, i коли його звiльнити, вийде великий скандал, який погано вiдiб'ється на справах пароплавства. I це нiбито ваша провина, каже мiстер Пеннi, що пана Рiкерта звiльняють.

- Моя провина? - зчудовано перепитав поблiдлий Тiм.

- Аужеж, так, уаша проуина! - мiстер Пеннi знову схопився з крiсла. - Так сказала... м-м... сказало... м-м... так сказау барон.

Тiм, певна рiч, зрозумiв, що Рiкертове звiльнення пов'язане з їхньою телефонною розмовою; але звертати на нього провину - це вже диявольське паскудство: хiба ж мiг Тiм хотiти, щоб пан Рiкерт позбувся своєї посади!

Салех-бей раптом вийшов iз кiмнати, у дверях мовивши до мiстера Пеннi:

- Побалакайте собi з паном Талером по-нiмецькому, це примусить вас говорити повiльно й спокiйно.

Огрядний лондонець гепнувся на канапу в кутку, де щойно сидiв старий, i простогнав:

- Я се не можу розумiти!

Тiм спочатку хотiв був сказати, що барон набрехав. Але йому спала на думку розмова з сеньйором ван дер Толеном, що про неї вiн дуже багато мiркував. I та думка напровадила його на iншу.

- Мiстер Пеннi, -почав вiн. - Ви ж, певне, знаєте, що я, дiйшовши повнолiття, успадкую цiлу купу контрольних акцiй.

- Знаю, - буркнув гладун у кутку.

- Якби я вам пообiцяв письмово, що вiдступлю вам тi акцiї, коли менi вийде двадцять один рiк, ви дали б менi за це зараз вашi акцiї гамбурзького пароплавства?

Мiстер Пеннi притих у своєму кутку й ледь прищулив очi. Чути було тiльки, як вiн сопе. Аж ось англiєць важко видихнув iз себе:

- А уи не джартуєте, мiстере Талер?

- Нi, мiстере Пеннi, кажу цiлком щиро.

- То замкнiть дверi!

Тiм послухався його. А тодi в замкненiй кiмнатi уклав з мiстером Пеннi угоду, що її вiн повинен був тримати в такiй самiй таємницi, як i угоду з Трочем, бо нi в якому разi не можна було допустити до того, щоб барон дiзнався про неї. Була тiльки одна прикрiсть: на передачу акцiй пароплавства до iнших рук iснував обмежувальний термiн, i Тiм мiг одержати їх лише через рiк. Але, може, так воно було й краще для тих планiв, що їх наукладав Тiм за безсонну нiч пiсля того дня.

Як. на чотирнадцятирiчного хлопця, то були грандiознi плани. Бо Тiм надумав не бiльш не менш, як iз Салех-беєвою допомогою так розхитати баронове акцiйне товариство, цю найбагатшу й наймогутнiшу в свiтi фiрму, щоб бароновi лишилось тiльки вiддати Тiмовi його смiх або ж зразу втратити все своє багатство й могутнiсть.

Замiр той був зовсiм божевiльний i навiть iз Салех-беєвою допомогою нездiйсненний. Тiм iще тiльки-тiльки почав принюхуватись до свiту великої комерцiї, а тому ще не вмiв оцiнювати витривалостi такої всесвiтньої фiрми, застрахованої на тисячу ладiв. Недооцiнював вiн i тих людей, що з ними мав справу, та їх одностайнiсть у хвилину небезпеки. Кожен з них коли завгодно кинув би напризволяще, на поталу злидням свою жiнку, дiтей, батька, матiр, якби це могло вiдвернути падiння фiрми. А Троч вiддав би навiть смiх.

Та й сам Тiм був iще замолодий i не досить хитрий для таких планiв. Смiх його можна було вiдвоювати куди простiшим способом усього лиш кiлькома словами. Але при баронi Тiм розучився дивитися на життя просто. Замiсть iти навпростець, вiн блукав манiвцями.

Удосвiта, о четвертiй годинi, так i не заснувши, вiн iще раз перечитав укладену з мiстером Пеннi угоду, i йому впала в вiчi дата: тридцяте вересня. То був Тiмiв день народження.

Тiмовi вийшло повних п'ятнадцять рокiв. День, що його Тiмовi ровесники вiдзначали тортами, какао та веселим смiхом, для Тiма був днем таємних угод i чорних планiв. Гiркi сльози знову обернули захопленого таємними планами змовника на звичайного нещасливого пiдлiтка без усмiшки й принесли йому, коли вiн нарештi заплющив очi, майже легкий сон.

Двадцять п'ятий аркуш

У ЧЕРВОНОМУ ПАВIЛЬЙОНI

День у замку минав суворо за розкладом. Уранцi о восьмiй годинi в Тiмовi дверi стукали, i входив, не чекаючи дозволу, молодий приязний слуга, що з ним Тiм, на жаль, не мiг поговорити, бо не знав арабської мови.

Слуга вiдгортав завiси на вiкнах, приносив глек гарячої води й виливав його в умивальник.

Умившись i вдягнувшись, Тiм смикав за гаптований пас вiд дзвоника. Тодi слуга приносив снiданок на тацi, пересував до вiкна столик, розставляв на ньому посуд, наливав у чашку какао, насипав цукру, клав вершки, присовував стiлець i, поклавши руки на бильце, чекав, поки Тiм сiдатиме, щоб пiдсунути йому стiльця ближче.

Першого дня слуга широко всмiхався Тiмовi. Але вже з другого дня вiн не всмiхнувся нi разу. Обличчя в нього було весь час сумне, немовби вiн знав Тiмове горе.

Тiм приймав усi тi послуги мовчки. Хоч вiн i вiдчував юнакове спiвчуття i хоч слуга йому подобався, все ж Тiм бував щоразу радий, коли церемонiя снiданку закiнчувалась i вiн лишався бiля свого вiкна сам.

Уранцi пiсля тiєї безсонної ночi Тiмовi дуже не хотiлося вставати. До того ж iще не зовсiм i розвиднiлось, бо церемонiал зi слугою вiдбувся як i щоранку, їздячи з бароном, Тiм навчився самовладання, дисциплiни.

Снiдаючи, Тiм дивився у вiкно на замковi сходи. Барвистi полив'янi собаки блищали пiд дощем. Та однаково мали вони жалюгiдний вигляд, сидячи так застигло й безпорадно пiд струменями зливи, в безглуздому суворому послуху.

Тiмовi здавалось, наче й сам вiн стане одним iз тих собак, коли йому не пощастить невдовзi повернути собi свiй смiх.

Задзеленчав телефон. Дзвонив Троч. Вiн попросив Тiма прийти до нього на п'яту годину пити чай. До Червоного павiльйону.

Тiм вiдповiв: "Гаразд, бароне!" - й сiв доїдати снiданок, думаючи, що це Трочевi треба. Досi барон просто приходив до хлопцевої кiмнати, коли хотiв щось сказати йому. Видно, тут справа якась надзвичайна, що вiн хоче зустрiтись iз Тiмом у павiльйонi.

Рiвно о першiй годинi удар гонга покликав Тiма на обiд. Широкими сходами з гарно вигнутим рiзьбленим поруччям хлопець спустивсь на перший поверх, до їдальнi. Хоч за обiдом вiн сидiв поруч барона, той анi словом не згадав про своє запрошення.

Салех-бей, що завжди приходив до замку тiльки по обiдi, цього разу обiдав з ними, i в Тiма склалось таке враження, нiби того ранку вiдбулась якась важлива розмова. Але компаньйони про неї не згадували. Взагалi той обiд був такий мовчазний, як iще нi разу.

Пiсля обiду звичайно всi розходились по своїх кiмнатах. Тiм здебiльшого брався за книжку, бо в його кiмнатi стояла шафа з нiмецькими книжками. Найбiльше вiн любив червоно-брунатнi томики з нижньої полицi, твори Чарлза Дiккенса. Вiн поглинав романи про бiдних нещасливих дiтей, мов марципани панi Бебер. Але щоразу боявся щасливого кiнця роману. Три книжки вiн узагалi не дочитав, помiтивши, що дiя в них прямує до щасливого кiнця.

Дощ лив i лив цiлий день. У таку негоду тiльки й читати сумнi романи. Але Тiмовi чогось не читалося. Вiн сидiв на канапцi бiля вiкна й видивлявся надвiр, на сiру долину, слухав одноманiтне шелестiння дощу й силкувався пригадати свої нiчнi плани. Але в головi у нього було порожньо, як виметено. Вiн не мiг думати. Сидiв i тупо дивився на дощ, на смутних собак понад сходами та на фургон, що в ньому кожного дня по обiдi привозили з Мосула свiжi припаси на кухню.

За кiлька хвилин перед п'ятою годиною прийшов молодий слуга з парасолькою в руках. Вiн, видно, збирався вiдвести хлопця до Червоного павiльйону, несучи парасольку над ним. Але Тiм забрав її в нього з рук i на мигах показав, що пiде сам. Потiм надiв легкого плаща, купленого на ринку в Афiнах, i вийшов з кiмнати.