Тiм Талер, або Проданий смiх

На сходах стояв Салех-бей. Потискуючи Тiмовi руку, вiн непомiтно - хоч поблизу не видно було нiкого - вклав йому в долоню авторучку й шепнув: "Пiдпишеш нею".

Не встиг Тiм нiчого спитати, як старий уже пiшов. Хлопець поклав ручку до кишенi, спустився сходами вниз i перейшов вестибюль. Старий швейцар вiдчинив перед ним великi дверi.

Тiм хотiв був уже вийти пiд дощ, але ззаду гукнули:

- Одну хвилиночку, пане Талер!

Iз-за колони виступив сеньйор ван дер Толен. Махнувши рукою старому, щоб той вiдiйшов, вiн пiвголосом спитав Тiма:

- Ну, ви вже надумались, пане Талер? Пообiцяйте, що вiддасте менi свої контрольнi акцiї, а я за те подарую вам велике пiдприємство.

Тiм трохи-трохи не сказав: "Я вже пообiцяв їх мiстеровi Пеннi". Але похмурий сльотавий день допомiг хлопцевi хоч в одному: поки млявий, аж сонний Тiм зiбравсь розкрити рота, вiн устиг похопитись та вiдповiсти обережнiше:

- Я не можу укласти з вами такої угоди, сеньйоре ван дер Толен.

- Шкода, - з незворушним обличчям сказав португалець. А вже повернувшись iти, додав: - Ну хоч у маргариновiй справi пристаньте на наше прохання, пане Талер.

Аж тодi вiн пiшов.

Тiм не знав, що йому й думати про обидвi тi зустрiчi. Спершу Салех-беєва таємнича авторучка, тепер сеньйоровi ван дер Толеновi незрозумiлi слова про маргаринову справу. "Ще невистачало, щоб мене й мiстер Пеннi перестрiв", - подумав хлопець.

Так i вийшло. Спускаючись пiд парасолькою замковими сходами, вiн побачив бiля одного мокрого полив'яного хорта мiстера Пеннi - також пiд парасолькою.

- Прошу уас сiлкоуита моучанка про наш неуелички фчорашнi умова, - сказав англiєць.

- Добре, добре, - заспокоїв його Тiм.

Мiстер Пеннi, здавалося, мав на думцi ще щось, але, видно, не мiг наважитись його висловити. Кивнувши хлопцевi головою, вiн рушив сходами вниз.

Тiм розгубився. Певно, його розмова з бароном у павiльйонi матиме для компаньйонiв велику вагу, а то б вони не стали один по одному перепиняти його. Тяжко замислившись, попрямував вiн до павiльйону. Той так званий Червоний павiльйон стояв на середнiй терасi парку. Називався вiн так, мабуть, по вогненно-червоному пiвниковi на шпилi конусовидного даху, бо сам павiльйон був бiлий.

Пiдстриженi дерева й кущi нагадували поважних панiв, що попали ненароком пiд дощ, вимокли, змерзли й чекають, поки їх хтось вирятує. Тiм швиденько пройшов алеєю, що вела до павiльйону. Барон уже стояв у напiввiдчинених скляних дверях i чекав на хлопця.

- Ви спiзнились на три хвилини, - сказав вiн Тiмовi. - Вас хтось затримав?

- Так, - вiдповiв Тiм, однак допитуватися барон не став.

У круглiй кiмнатi павiльйону стояли легенькi меблi, оббитi шовком у жовту та ясно-брунатну пересмужку. Служниця поналивала з росiйського самовара чаю в чашки й хотiла була вийти. Тiм побачив, що парасольки в неї нема, й спинив її:

- Стривайте!

Жiнка обернулась, i хлопець простяг їй свою парасольку.

Служниця неначе аж злякалася. Напiвспантеличено, напiвзапитливо глянула вона на барона. Але той тiльки засмiявся й помахом руки звелiв їй щезнути разом iз парасолькою. Жiнку мов вiтром звiяло.

- А знаєте, отакi вашi невеличкi люб'язностi справляють враження на людей, пане Талер. Тiльки не треба надуживати їх, - сказав барон. Тодi помiг Тiмовi скинути плащ, i вони посiдали.

- Бачте, пане Талер, рiч у тому, що люди подiленi на двi половини: на панiв i на слуг. Наш час хоче стерти той подiл, однак це небезпечно. Треба, щоб були люди, якi думають i наказують, i люди, що не думаючи виконують накази.

Тiм спокiйно надпив iз чашки чаю i аж тодi вiдповiв:

- Як я був iще малий, бароне, мiй тато якось сказав менi: "Не вiр у панiв i слуг, синку! Вiр тiльки, що є люди розумнi й дурнi, i бiйся дуростi, коли вона не добродушна!" Я тодi цi слова навiть у зошит записав, тому й пам'ятаю їх досi.

- Ваш батько сказав по сутi те саме, що й я, пане Талер. Бо розумнi - то й є пани, а дурнi - то слуги.

- А Салех-бей, - не поступався Тiм, - розповiдав менi, що в Афганiстанi й у Пiвденнiй Америцi панують тiльки тi, хто випадково народився паном.

- Народитись випадково не можна, - невдоволено буркнув Троч. - I взагалi ваш Салех-бей, пане Талер, комунiст. Навiть попри свою вiру, Вiн тiльки сам цього не знає. Зате я знаю, що вiн найняв у Пiвденнiй Америцi армiю, щоб скинути нашого президента. Знаю я й те, що в Афганiстанi вiн пiдбурює гострiїв проти нашого уповноваженого Рамадулли.

- Ви це знаєте? - в Тiма на обличчi вiдбився такий жах, що барон зареготав.

- Я знаю бiльше, нiж ви гадаєте, - смiючись, вигукнув вiн. Навiть про вашу умову з мiстером Пеннi. I здогадуюсь, яку пропозицiю зробив вам ван дер Толен.

Тiм аж чаєм похлинувся. Невже Троч умiв читати думки? Але барокове всевидiння пояснювалося куди простiше. Вiн сам розтлумачив хлопцевi:

- В цьому замку всi слуги - мої шпиги. Ви не помiтили, пане Талер, що на вашому письмовому столi лежить нова вимочка?

- Нi...

- А на такi дрiбнички треба звертати увагу! Бо як пiднести стару вимочку до дзеркала, на нiй можна досить виразно прочитати вашу умову з мiстером Пеннi.

Ту хвилину Тiм зрозумiв, що нiколи не спроможеться перехитрити барона в комерцiйних справах. I всi нiчнi плани розтанули, як пара над чашкою чаю. В боротьбi за свiй смiх хлопець програв один тур.

- А ви тепер щось зробите Салех-беєвi та мiстеровi Пеннi, бароне?

Троч iзнову засмiявся:

- Нi, любий мiй! Iз мене досить того, що я про все знаю. Звiсно, я спершу був розсердився, коли довiдався, що вони зробили чи надумали. Але, на щастя, ваш смiх допомагає менi не брати таких речей близько до серця. Вiн розвiює прикрiсть i дає менi полегкiсть. От бачте, пане Талер, для якої корисної мети вживаю я ваш смiх.

- Ви, здається, в усьому шукаєте тiльки користi, бароне.

- За двома винятками, пане Талере: моя зацiкавленiсть мистецтвом цiлком некорислива. А також моя зацiкавленiсть релi... Нi, - перебив Троч сам себе: - Релiгiєю я цiкавлюся теж iз певною метою.

Тiм поквапився звести розмову на iнше, бо напохватi не було пiдходящої люстри. Вiн спитав:

- А як же моя умова з мiстером Пеннi?

- Що ж, пане Талер... Мiстер Пеннi одержить контрольнi акцiї в тому разi, коли ви в двадцять один рiк справдi ще будете спадкоємцем усього мого майна разом iз контрольними акцiями. А друга частина вашої умови чинна безумовно. Рiвно за рiк бiльшiсть акцiй нашого гамбурзького пароплавства стане ваша. Ви, певне, хочете знову настановити пана Рiкерта директором?

- Так, - не вагаючись вiдповiв Тiм.

- Ну що ж, сподiваймося, що за рiк вiн буде ще живий i здоровий...

Цi останнi слова, хоч барон вимовив їх цiлком побiжно, налякали хлопця. Бо Троч, безперечно, здатен на все: вiн може навiть яким-небудь способом укоротити вiку пановi Рiкертовi. Отже, Тiмовi треба вдати, нiби пан Рiкерт не дуже й цiкавить його. Тому хлопець сказав:

- Менi просто нiяково було, що пан Рiкерт позбувся посади через мене. Ось тому я й уклав умову з мiстером Пеннi.

Троч налив собi в чай рому з невеличкої кришталевої карафки й спитав:

- I вам?

Тiм кивнув головою i барон долив рому й йому. А тодi промовив:

- Я хочу зробити вам одну пропозицiю, пане Талер. Протягом одного року не шукайте нiякого зв'язку з паном Рiкертом та iншими вашими гамбурзькими друзями, i я подбаю, щоб за рiк акцiї гамбурзького пароплавства справдi належали вам. Згода?

- Добре, - замислившись на хвилинку, вiдповiв Тiм. - Згода.

А собi подумав: "Цiлий рiк без смiху - це дуже важко, але ж цiле життя без смiху - це нестерпно. Треба якось перетерпiти цей рiк. А за такий довгий час я, може, придумаю, як пошити барона в дурнi. Як комерсанта я його перехитрити не зумiю, але, може, знайду в нього якесь вразливе мiсце просто як у людини".

Немов прочитавши Тiмовi думки, Троч додав:

- Давайте, пане Талер, весь цей рiк подорожувати. Довкола свiту, вдвох, як приватнi особи. Я дарую вам цю подорож на день народження. I щиро вiтаю вас, хоч i з запiзненням. - Вiн дзвiнко засмiявся й подав Тiмовi холодну-холодну руку.

- Щиро дякую, - вiдповiв Тiм i сьорбнув гарячого чаю.

- А ви знаєте, що п'єте ром стерничого Джоннi, пане Талер?

- Цебто як, пробачте?

- Ви ж забули в шинку в Генуї двi пляшки рому, що виграли в стерничого. Вас тодi вiдвезли до готелю, а ром я переслав сюди, щоб вигране справдi дiсталося вам. Я в таких дрiбницях пунктуальний.

Тiм змовчав, тiльки проказав собi подумки прислiв'я Джоннi: "Навчи мене смiятись, порятуй мою душу... стерничий!"

Троч перебив хлопцевi думки:

- Ну, а тепер до дiла, пане Талер. Поговорiмо про маргарин.

- Гаразд, бароне, гаразд, до дiла, то й до дiла.

Двадцять шостий аркуш

МАРГАРИН

Барон пiдвiвся й почав походжати павiльйоном, заклавши руки за спину.

Ходячи, вiн говорив до Тiма:

- Ви ж знаєте, пане Талер, що нашому майбутньому маргариновi треба дати назву. Назва має бути приваблива й легко запам'ятовуватись; найкраще, коли вона буде пов'язана з чимсь вiдомим. Ми дуже довго радились про ту назву, бо це надзвичайно важлива справа. Добра назва виробу - це однаково що готовi грошi.

Тiм кивнув головою, ще не розумiючи, до чого ж тут вiн. Але скоро вiн мав про це дiзнатися.

- Пiсля всiляких можливих пропозицiй, - не зупиняючись, провадив барон, - Салех-бей висловив одну думку, i ми її схвалили вiдразу й одноголосно, як найкращу з усiх. Салех-бей, зауважу до речi, дуже корисна для нас людина попри всi свої химернi iдеї. Але це я так, мiж iншим... Вiн запропонував для маргарину назву "Тiм Талер".

Троч зупинився й поглянув на хлопця крiзь темнi окуляри, що їх тепер майже нiколи не скидав. Але на Тiмовому обличчi не вiдбилось нiчого. Хлопець сприйняв ту пропозицiю зовсiм байдуже, чи, може, й не зрозумiв її. Тому барон почав змальовувати йому наслiдки.

- Ви повиннi зрозумiти, пане Талер, що маркового маргарину не було й нема ще нiде в свiтi. Коли ми несподiвано, навально, в великiй кiлькостi викинемо його в продаж, то нам, можливо, пощастить завоювати весь свiтовий маргариновий ринок. У кiлькох пiвденно-американських країнах ми зможемо купити навiть монополiю на продаж маргарину. А все це означає, пане Талер, що ваше iм'я буде на устах у всiх людей вiд Нью-Йорка до Токiо, вiд Стокгольма до Кейптауна. Навiть найменша крамничка в найглухiшому перському селищi продаватиме маргарин iз вашим прiзвищем. I по всьому свiтi розiйдеться надрукована синьою фарбою на жовтому паперi фотографiя усмiхненого хлопця - ваша фотографiя, пане Талер!

Аж тодi Тiм весь нашорошився й тихо-тихо спитав:

- Як же я всмiхатимуся, коли я не вмiю смiятись?

- Це питання другорядне, пане Талер. До нього ми зараз перейдемо. А спершу я хочу знати ось що: чи згоднi ви на таку назву маргарину?

Тiм вiдповiв не зразу.

Вiн зрозумiв нарештi, чому така марка на маргаринi дуже вигiдна товариству. Адже вiн, Тiм Талер, - славнозвiсний багатий спадкоємець, i портрети його та прiзвище й досi з'являються в газетах по всьому свiтi. Отже, не нова марка маргарину вславить його iм'я, а навпаки, його iм'я, вже широко вiдоме, уславить нову марку маргарину.

- Це треба вирiшити швидко, бароне?

- Сьогоднi, пане Талер! Отут на мiсцi, не виходячи з павiльйону. Хоч маргарин буде випущено на ринок тiльки за рiк, однак усе найважливiше треба ухвалити вже цими днями. В справу треба вкласти силу-силенну грошей. Ставка в цiй грi така висока, що все наше товариство може пiти димом догори в разi невдачi.

Застромивши руку в кишеню, Тiм намацав там Салех-беєву авторучку. В вухах йому ще лунали Трочевi слова, що в разi невдачi з маргарином може пiти димом догори все товариство. Чи не хоче Салех-бей за допомогою цiєї ручки "пустити все товариство димом догори"? Отже, Салех-бей - таємний Тiмiв спiльник?

Нiбито в задумi, хлопець вийняв ручку з кишенi й почав крутити її в руках, щоб мати напохватi, коли буде треба.

Що вiн програє, коли маргарин називатиметься його iм'ям? А виграти вiн може багато, маючи Салех-бея на своєму боцi. I хлопець вирiшив довiритися старому.

- Скажiть вашим компаньйонам, бароне, що я згоден!

Троч зiтхнув iз видимою полегкiстю, однак бiльш нiчим не виказав хвилювання.

- В такому разi, - сказав вiн, - треба пiдписати ще одну угоду. Тодi вiдсунув убiк Тiмову чашку й поклав перед Тiмом два однаковi примiрники угоди.

Барон чекав, що Тiм спершу прочитає її. Але хлопець, боячись, що Троч дасть йому iншу ручку, пiдписав не читаючи Салех-беєвою ручкою.

Потiм барон розписався на кожному примiрнику аж двiчi: один раз вiд iменi своєї фiрми, а другий - як Тiмiв опiкун. На жаль, Тiм не звернув на це уваги.

- Ну, випиймо за маргарин "Тiм Талер", Тiме Талере! - барон дiстав iз маленького буфетика двi кришталевi чарочки й налив у них рому. Вони цокнулися. Хлопець сам не знав, чи п'є вiн за своє щастя, чи за нещастя. А втiм, то ж був ром стерничого Джоннi, й Тiмовi це здалося доброю прикметою.

Барон сiв i почав тлумачити, як вони збираються рекламувати маргарин "Тiм Талер".

- Ми розповiдатимемо людям, як маленький хлопчик iз убогого завулка зворушив серце багатого барона, як той барон вiдписав йому все своє добро i як хлопець тодi подбав, щоб усi люди в бiдних завулках могли мастити хлiб дешевим i добрим маргарином.

- Але ж це все брехня! - обурився Тiм.

- Ви говорите точнiсiнько як Салех-бей, - зiтхнув Троч. - Реклама - це не брехня, а висвiтлення.

- Висвiтлення?!

Барон кивнув головою.

- Адже ж усi факти правдивi, пане Талер: ви справдi виросли у вбогому завулку; барон вiдписав вам усе своє майно; i навiть марковий маргарин - це ваша iдея. Лишається тiльки висвiтлити цi факти як треба, i наша зворушлива казочка готова. Дуже добра реклама, конкуренти просто показяться. Але все це ви полиште на нас, пане Талер. Поговорiмо про ваше фото.

- Про фото усмiхненого хлопця?

- Атож, пане Талер. Я сам аматор мистецтва фотографiї, хоч i досить скромний. I зроблю те фото власними руками. Усе вже пiдготовано.

Троч вiдгорнув завiску, що закривала, як гадав Тiм, невеличку кухоньку. Але натомiсть вiн побачив там фотоапарат на штативi, а бiля нього стiлець. На бильцi висiв старенький хлоп'ячий светр. Та найдужче вразила Тiма велетенська, на всю стiну нiшi, фотографiя. То був знiмок його колишнього завулка. Якраз посерединi - дверi до їхнього будинку. Все збiгалося до найменших дрiбничок. Тiм навiть розгледiв у стiнi сусiднього будинку шпарку мiж цеглинами, де вiн колись сховав був п'ять марок. Йому аж запахло перцем, кмином та ганусом.

- Надягнiть, будь ласка, оцього светра та станьте перед фотографiєю, пане Талер! - Троч тим часом обережно перенiс тринiг iз фотоапаратом на середину павiльйону.

Тiм, немов увi снi, зробив усе, що просив Троч. У головi в нього товпилися картинки минулого: батько... мачуха... блiдий Ервiн... сусiдка з будинку лiворуч, що ходила до мачухи пити чай iз тiстечками... праворуч крамничка панi Бебер... недiлi... перегони... допит увечерi... картатий пан... угода... Тiм так схвилювався, що мусив на хвилинку сiсти на стiлець.

Троч довго морочився бiля апарата. Нарештi влаштував усе; тодi навмисне недбало обсмикнув на Тiмовi светра, трохи розпатлав хлопцевi чуба й поставив його перед фотографiєю завулка, а сам вiдiйшов до апарата.

- Дуже добре, пане Талер! Отак i стiйте. А тепер прокажiть слiдом за мною: "Позичаю свiй смiх тiльки на пiвгодини. Життям присягаюся, що поверну його".

- Позичаю свiй смiх... - Голос Тiмовi урвався. Та барон допомiг йому:

- Кажiть частинами. Так буде легше. Отже: "Позичаю свiй смiх..."

- Позичаю свiй смiх...

- "Тiльки на пiвгодини".

- ...Тiльки на пiвгодини.

- "Життям присягаюся..."

- Життям присягаюся...

- "Що поверну його".

- ...Що поверну його.

Тiльки-но Тiм вимовив останнє слово, як Троч моторно. сховав голову пiд чорну хустку. Наче лялька в ляльковому театрi. Тiмовi нестерпно захотiлося смiятись, i вiн... справдi засмiявся. Смiх той здiймався в ньому звiдкись iз живота, лоскотав у горлi, й Тiм реготав, аж заходився, аж у боки йому кололо, аж сльози на очах повиступали. В павiльйонi аж лящало вiд Тiмового реготу, i стiлець бiля нього дрижав, нiби теж смiявся разом iз хлопцем. Свiт неначе знову став на своє мiсце. Тiм Талер смiявся. Барон, схований пiд чорною хусткою, перечiкував той смiх. Пальцi його, що тримали спусковий тросик, тремтiли.

Насмiявшись, Тiм весело вишкiрився й спитав:

- Оце та маргаринова усмiшка, що ви хотiли, бароне?

Йому було легко, радiсно на серцi, хотiлося щось витiвати; барон i досi нагадував йому ляльку на ниточках. Тiм не вiрив, що це лиш на пiвгодини, вiн був певен, що смiх повернувся назавжди. А отого Троча пiд чорною хусткою, барона, що не мав смiху, йому було майже шкода. Навiть той здушений голос, Що ним Троч наказував Тiмовi, як повернутися та як стати, будив у ньому скорiше спiвчуття, нiж насмiшку. Хлопець слухняно виставив уперед праву ногу, нахилив голову трохи набiк, усмiхнувся, на Трочеве прохання вимовив слово "кишмиш", тодi знову приставив праву ногу до лiвої - i аж засмiявся з полегкостi, коли на фотоапаратi сяйнула лампа-спалахiвка.

- Сподiваюся, знiмок вийшов гарно, бароне! - Тiм потягся солодко, втомившися стояти нерухомо, i оскiрився весело в об'єктив фотоапарата. Але Троч не скидав iз себе чорної хустки. Вiн пояснив з-пiд неї, що на один знiмок покладатися не можна, треба зробити ще принаймнi три.

- I все це задля дрiбочки маргарину? - засмiявся Тiм. Але комизитись не став, дав себе поставити як треба й сфотографувати свою усмiшку ще тричi.

Пiсля четвертого, останнього, знiмка Тiм був уже такий стомлений i замлiлий вiд позування, що йому здавалося, нiби вiн простояв не менш як годину. Вiн i гадки не мав, що з тiєї пiвгодини, на яку вiн позичав смiх, минуло всього двi хвилини. I ще невтямки було йому, чого це барон i далi ховається пiд своєю хусткою. Тому вiн пiдiйшов ближче, вiдкинув ту хустку й смiючися спитав:

- Може, ви там уже потихеньку маргарин робите, бароне?

Та смiх завмер на його устах, коли на нього знизу вгору глянуло зле тонкогубе обличчя в темних окулярах - обличчя картатого пана з iподрому!

Тiм зрозумiв, що то його отуманив власний смiх. Цей чоловiк не вiддасть йому того смiху по-доброму! Цей чоловiк страшний.

Та смiх iще раз пiдманив хлопця, бо аж пiдпирав йому пiд горло, i Тiм глузливо вигукнув:

- Годi вам гратися в чорта, бароне! Дограли ви свою гру! Бiльше ви мене не побачите!

I метнувся до скляних дверей. Розчинив їх i, як був у старому светрi, вибiг пiд рясний дощ на паркову терасу.

Хоч барон i не гнався за ним, Тiм помчав мов шалений вузенькою алейкою помiж високими живоплотами з пiдстриженого тису. Ця алейка вивела його в другу, та - в третю, в четверту, i так без кiнця.

Тiм звертав то праворуч, то лiворуч, упирався враз у густу непроглядну зелену стiну, вертавсь назад, знову опинявсь у глухому кутку, ще раз вертався, витирав руками дощову воду з очей - i врештi зовсiм заблудився в цих чудернацьких алейках, що мали вхiд, та, здавалось, не мали виходу.

Раптом хлопець якось обважнiв, немов руки й ноги йому налилися оловом. Вiн просто фiзично вiдчував, як смiх залишає його. Стояв, мокрий, мiж мокрими зеленими стiнами своєї в'язницi, мов скутий. А дощ ляпотiв по калюжах бiля його нiг. Сама вода, патьоки, краплi, плюскiт - великий нескiнченний плач довкола, а посерединi - зовсiм маленький Тiм зi своїм поважним, сумним обличчям. Та враз смiх його вернувся знову - знайомий дзвiнкий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi. Тiм i сам не знав: чи то засмiявся вiн, чи смiх ховається в тисових живоплотах?

Та все було куди простiше: за Тiмовою спиною стояв Троч.

- Ви попали в так званий лабiринт, пане Талер. Ходiмо, я вас виведу.

Тiм покiрливо дав бароновi руку, в павiльйонi покiрливо дозволив витерти себе й перевдягти, а тодi покiрливо пiшов до замку зi слугою, що нiс над ним парасольку.

Тiльки в своїй кiмнатi вiн помалу опам'ятався. Та цього разу сльози не дали йому полегкостi. Цього разу його пойняла холодна лють. Ухопивши червоний келих на тонкiй нiжцi, що стояв на полицi, вiн роздушив його з такою злiстю, що порiзав до кровi руки. Кинувши скалки просто додолу, вiн смикнув за гаптований пас вiд дзвоника, а коли прийшов слуга - мовчки показав скривавленою рукою на червонi скалки. Слуга прибрав їх, обмив i перев'язав Тiмовi руку, а тодi вперше за всi днi промовив чотири слова:

- Моя не шпиг, пане!

- А я звiдки знаю? Може, не шпиг, а може, й шпиг, - вiдказав Тiм. - Та спасибi вам i за вашу приязнь.

Увiйшов Салех-бей i вислав слугу з кiмнати. Тодi втупив очi в Тiмову руку:

- Ти не пiдписав угоди? Щось трапилось?

- Нiчого страшного, Салех-бею. Угоду я пiдписав.

- А де ручка?

- Отут у кишенi. Вiзьмiть її, будь ласка, самi.

Старий дiстав ручку в нього з кишенi, й Тiм спитав:

- А що це за ручка?

- В нiй таке чорнило, що помалу вицвiтає, аж поки зникне зовсiм. I коли наше товариство за рiк оголосить випуск на ринок маргарину "Тiм Талер", на угодi, що лежатиме в сейфi, твого пiдпису не буде. I ти тодi можеш не дозволити продавати маргарин. Але зроби це аж тодi, як про маргарин стане вiдомо на весь свiт.

- I товариство тодi полетить димом догори?

Старий засмiявся.

- Нi, синку, не полетить, для цього воно все ж надто тривке. Але воно зазнає величезних збиткiв. Поки пiдготують нову марку, конкуренти ж не спатимуть. Згодом наше товариство однаково матиме величезний зиск iз маркового маргарину, але цiлком завоювати ринок уже не зможе нiколи.

Салех-бей сiв на канапi бiля вiкна й задививсь надвiр, у дощ. Не повертаючи голови, вiн промовив:

- Я не знаю, чи пощастить коли нам iз тобою перехитрити барона. Вiн хитрiший за нас обох разом. I все ж я спробую допомогти тобi. Барон, здається, вiдучив тебе смiятись; а менi б хотiлося, щоб ти навчився знову.

Зляканий Тiм хотiв був щось вiдказати, та Салех-бей вiдмахнувся:

- Краще мовчи, синку. Але й не покладай великих надiй на мою помiч. Смiх, Тiме, це не крам на продаж, як, скажiмо, маргарин. Хто ним торгує., той чинить необачно. Смiху не можна виторгувати. Його можна тiльки заслужити.

Задзеленчав телефон. Глянувши на перев'язану Тiмову руку, Салех-бей пiдiйшов до столика, взяв трубку, вiдповiв, послухав, тодi прикрив мiкрофон долонею й сказав:

- Якийсь чоловiк iз Гамбурга хоче говорити з тобою. Каже, дуже важлива справа.

Тiм змiркував умить: вiн же пообiцяв Трочевi цiлий рiк не шукати зв'язку зi своїми гамбурзькими друзями, i коли не дотримає обiцянки, з паном Рiкертом може статися щось лихе. Отже, Тiм повинен поки що зректися свого давнього друга задля його ж добра. Тому хлопець приклав пальця до вуст, i Салех-бей мовив у телефон:

- Пан Талер уже поїхав.

I якось нерiшуче поклав трубку.

Скоро вiн пiшов, а хлопець став бiля вiкна й довго дивився надвiр. За вiкном невпинно, рiвно лив дощ.

Тiм думав про те, що за рiк стане власником гамбурзького пароплавства i подарує його пановi Рiкертовi: за рiк Тiмiв зниклий пiдпис на угодi наробить розруху в маргариновому царствi; за рiк вiн побачить Крешимира й Джоннi, пана Рiкерта i його матусю; за рiк...

Хлопець боявся навiть мрiяти про своє можливе щастя. Але вiн мав надiю на нього. Вiн мав також надiю, що вiдбуде ту цiлорiчну подорож довкола свiту вдвох iз Трочем спокiйно й пристойно.

А надiя пiдносить прапори волi.

К н и г а ч е т в е р т а

П О В Е Р Н Е Н И Й С М I Х

Де людина смiється,

там кiнчається чортова влада

Панi Бебер

Двадцять сьомий аркуш

РIК У ПОЛЬОТI

Рiк подорожi був для Тiма роком у польотi. Той рiк почався в невеличкому двомоторному лiтаку їхньої фiрми, що на ньому хлопець iз бароном вiдлетiли до Стамбула. Летячи над горами, Тiм знову бачив унизу чоловiкiв i жiнок, що гнали гiрськими стежками своїх в'ючакiв. Але тi люди не були вже такi чуднi й чужi Тiмовi, як того першого разу, коли вiн їх побачив. Одiж їхня нагадувала вбрання Салех-бея та декого зi слуг у замку. I хоч Тiм зовсiм не знав тих людей, а проте вони йому подобалися. Вiн любив їх i спiвчував їм, так як i афганським гострiям.

У Стамбулi Тiм iз бароном перебули тиждень. Барон водив Тiма по мечетях та музеях, i подорож уже майже тiшила хлопця. Все, що скоїлося з ним у замку, на якийсь час вiдбило йому охоту ганятися за своїм смiхом. Та водночас хлопець плекав надiю, що за рiк усе стане iнакше. Думка про Салех-бея та гамбурзьких друзiв так заспокоювала його, що вiн по-справжньому вiрив, нiби пiсля тiєї подорожi його смiх сам упаде йому до рук, немов стигле яблуко з яблунi.

Та ця надiя таїла в собi й небезпеку: адже Тiм мiг облишити всякi спроби змiнити свою долю й змиритися з таким сумним становищем.

Однак Тiмова зовнiшня байдужiсть мала й перевагу: вона заспокоювала барона. Троч справдi почав думати, що Тiм змирився зi своєю долею, й уже не так пильно наглядав за хлопцем.

Iз тижня на тиждень, iз мiсяця на мiсяць вiн дужче й дужче впевнювався, що Тiмовi Талеровi дедалi бiльше подобається роль багатого спадкоємця i що хлопець уже не схоче помiняти життя нероби-мiльярдера нi на що, навiть на свiй веселий смiх.

I справдi, пiд час тiєї подорожi Тiм згадував свiй утрачений смiх рiдше, нiж доти. У розкiшних готелях бiля дуже багатих людей просто на заднiх лапках ходять. Коли директор такого готелю помiтить, що його багатий пожилець не любить смiятись, вмить уже вся прислуга вiд старшого швейцара й до покоївки знатиме, що поблизу цього пана смiятися не можна. I дiйсно, бiля нього нiхто нiколи не смiється.

Але ж свiт - навiть для дуже багатих людей - складається не з самих розкiшних готелiв. Навiть мiльярдерам iнодi потрiбне буває свiже повiтря. I завжди, виходячи погуляти, чи то сам, чи то вдвох iз бароном, Тiм помiчав, що весь свiт повний смiху.

Пiсля Стамбула вiн iще раз побачив Афiни. З Афiн поїхали до Рима, з Рима до Рiо-де-Жанейро, далi до Гонолулу, Сан-Францiско, Лос-Анджелеса, Чiкаго, Нью-Йорка. Звiдти - до Парижа, потiм до Амстердама, Копенгагена, Стокгольма, на Капрi, до Неаполя, на Тенерiф, у Каїр, у Кейптаун. Лiтали до Токiо, Гонконга, Сiнгапура, Бомбея. Тiм побачив московський Кремль, ленiнградськi мости, Варшаву й Прагу, Белград i Будапешт. I всюди, де приземлявся їхнiй лiтак, Тiм чув на вулицях всесвiтнiй смiх. Смiялися чистильники черевикiв у Белградi й хлопцi-газетярi в Рiо. Смiялися продавцi орхiдей у Гонолулу й продавщицi тюльпанiв у Амстердамi. Усмiхався стамбульський казаняр i багдадський водонос. На празьких мостах жартували й хихотiли так само, як i на ленiнградських. А в токiйському театрi плескали в долонi й реготали так самiсiньке, як у театрi на Бродвеї в Нью-Йорку. Смiх потрiбен людинi, як квiтцi сонце. Коли б смiх раптом вимер у всьому свiтi, людство обернулось би на велетенський зоопарк або на суспiльство ангелiв - поважне, велично-байдуже й нудне.

I Тiмовi, хоч який вiн був поважний на вигляд, дуже хотiлось знову навчитися смiятись. Хоч зовнi вiн здавався цiлком задоволеним, але радий був би стати жебраком у Нью-Йорку, якби це дало йому змогу прилучити й свiй голос до всесвiтнього реготу.

Але Тiмiв смiх Тiмовi не належав. Поруч нього, часом за кiлька крокiв, iнша людина смiялася його заливистим дитячим смiхом. I Тiм от яке лихо! - за той рiк майже звик до цього. Притерпiвся й дбав зовсiм про iнше. Вiн учився. Учився всього, що повинна вмiти й знати так звана "свiтська людина". Вiн уже вмiв вельми зграбно їсти омари, фазанiв, кав'яр; умiв ковтати устрицi й вiдкорковувати пляшки з шампанським; найпоширенiшi вислови чемностi вiд "дуже радий познайомитись" до "не для мене велика честь" умiв сказати тринадцятьма мовами; знав, кому й скiльки треба давати "на чай" у всiх найрозкiшнiших готелях свiту; вмiв не готуючись виголошувати невеличкi промови й звертатися за всiма правилами до графiв, герцогiв та князiв; знав, до яких шкарпеток яка краватка пасує; знав, що по шостiй годинi вечора не годиться носити жовтi черевики, а тiльки чорнi (афте сiкс но браун, як сказав би англiєць); дiзнався, що, пiднiмаючи чашку з чаєм, не слiд вiдставляти мiзинець; мимохiдь, без словникiв, навчився трохи говорити по-французькому, по-англiйському й по-iталiйському; навчився вдавати зацiкавленого, коли насправдi тобi нудно; навчився грати в тенiс, кермувати яхтою та автомобiлем i навiть лагодити мотор; i взагалi навчився прикидатися так добре, що барон був просто захоплений.

Хоч барон майже в кожному мiстi вiв якiсь таємнi переговори про маргарин, але Тiма на них не водив, дозволяв хлопцевi робити, що йому до вподоби. Лиш кiлька разiв довелось Тiмовi сходити з Трочем на банкети - або дуже визначнi (тодi репортери фотографували їх), або ж потрiбнi для фiрми. На таких банкетах Тiм познайомився з одним англiйським герцогом, що захищав афганських гострiїв, i з одним аргентiнським фабрикантом м'ясних консервiв, що боронив привiлеї англiйського дворянства.

Щодо питання про панiв i слуг - а Тiма в його новому становищi воно дуже цiкавило - в усьому свiтi, видимо, панувала велика плутанина. Найкращу вiдповiдь на нього почув Тiм вiд однiєї перекладачки в Москвi.

Катерина Павлiвна - так звали ту дiвчину - обiдала з бароном i Тiмом у готелi "Москва". Нахилившись над своїм смаженим курчам, барон глузливо зауважив:

- Ви, комунiсти, вiрите у вселюдську рiвнiсть, Катерино Павлiвно. Але ж це безглуздя.

Катерина Павлiвна всмiхнулась i показала на смажене курча:

- Якби оцей пiвник був iще живий, я б нiколи не стала вимагати вiд нього, щоб вiн нiс яйця. Нехай би вiн собi правив курником, бо на це тiльки вiн i здатен!

Вiдповiдь була й розумна, й дотепна. Барон гучно зареготав i вигукнув:

- Отже, ви вiрите в панiв вiд природи, Катерино Павлiвно!

- Трошечки вiрю, бароне. По-моєму, буває в людей вiд природи своєрiдний хист до керування, командування, органiзаторства чи як хочете називайте. Однак я не вiрю, що цим хистом надiленi тiльки королi, князi та багатi спадкоємцi. Такi таланти можуть вирости i в моєму передмiстi, й навпаки, в багатьох пишних палацах вони не виростають. Ось цей юнак, наприклад, - Катерина Павлiвна показала на Тiма, - колись має правити вашим королiвством пароплавiв, родзинок та масла. Але я боюся, що вiн занадто великодушний для такої справи!

- Може, й так, - буркнув Троч i урвав розмову. Але Тiмовi вона ще довго не йшла з думки. Тiм зовсiм не образився на Катерину Павлiвну, бо знав, що вона каже правду: адже вiн був хлопець розумний i не чванько. (А до того ж уже доходив вiку, коли людина починає пiзнавати сама себе.)

За календарем Тiм пiд час своєї подорожi постаршав на рiк. Йому скоро мало сповнитися шiстнадцять. Але подорослiшав вiн рокiв на п'ять чи шiсть. I пiдрiс дуже, та й обличчям виглядав уже на двадцятирiчного.

За той рiк Тiм майже три рази облетiв у лiтаку довкола свiту. Але не тiльки в лiтаку, а й у життi вiн весь час був високо вгорi, нiби на вершинах, де й дихати легше, й видно далi, нiж у долинi.

Сказати, що Тiм почував себе кепсько на тiй захмарнiй височинi, це була б неправда. Адже жилося там легко. (Надто людинi, що не вмiє смiятися.) А крiм того, кмiтливий хлопець мiг там багато чого дiзнатися й навчитись.

Але крамничка панi Бебер, де пахло хлiбом та свiжими млинцями, цей невеликий копiйчаний свiт балакучих сусiдок, ця коробочка з плiтками, вимощена по стiнах присмаглими хлiбинами, була йому незрiвнянно милiша за готель "Пальмаро" чи месопотамський замок.

Треба зазначити, що барон чомусь обминав Тiмове рiдне мiсто десятою дорогою. Кiлька разiв Тiм просив його заїхати туди, але Троч, нi разу не вiдмовивши Тiмовi навпростець, удавав, нiби не почув, або ж вигадував якiсь невiдкладнi наради в iнших мiстах.

Наприкiнцi того року подорожування Тiмовi стало страшенно важко удавати з себе спокiйного та грати перед бароном роль задоволеного багатого спадкоємця. I що ближче надходив його день народження, то неспокiйнiший вiн ставав. Коли Троч тепер смiявся при Тiмовi, хлопця аж трусило. Якось уночi в одному брюссельському готелi йому приснилась та його нескiнчена телефонна розмова з паном Рiкертом у Трочевому замку. Як вiн прокинувся, вона ще лунала йому в головi, й вiн виразно пригадав пановi Рiкертовi слова: "Крешимир знає..."

Що знає Крешимир? Як вiдiбрати в барона Тiмiв смiх? Хлопець чесно дотримувався обiцянки не шукати нiякого зв'язку зi своїми гамбурзькими друзями. Але йому несила було дiждатись кiнця того року, коли термiн обiцянки мине.

За кiлька днiв перед Тiмовими iменинами вони полетiли до Лондона, де Тiм при бароновi одержав iз рук мiстера Пеннi пакет акцiй. То була бiльша частина гамбурзького пароплавства.

Мiстер Пеннi тим часом уже довiдався, що Троч прочитав на вимочцi його таємну умову з Тiмом Талером. Спершу англiйцевi було дуже нiяково, проте скоро вiн заспокоївся. Адже ж однаково барон про все дiзнається, коли надiйде час передавати акцiї.

В лiтаку, що нарештi мчав Тiма до Гамбурга, хлопець спитав барона:

- А ви розмовляли з мiстером Пеннi так само приязно й чемно, як i перше. Хiба ви не сердитесь на нього за те, що вiн поза вашою спиною вiдкупив у мене контрольнi акцiї?

Троч лунко зареготав:

- Любий мiй пане Талер, таж я на мiсцi Пеннi зробив би так самiсiнької Чого ж я маю на нього сердитись? Боротьба за контрольнi акцiї, що їх я тепер маю найбiльше, провадиться потай весь час. Але через те ми ж не видряпуємо один одному очей! Ми як та левина сiм'я: коли трапиться здобич, леви погризуться трошки, дiлячи її, й найстаршому левовi - цебто менi - дiстанеться найбiльша пайка. Та як тiльки здобич подiлено - ми знову одна сiм'я, i нiхто нас не розцурає.

- I Салех-бей такий самий? - тихо спитав хлопець.

- Салех-бей - це, можливо, виняток, пане Талер, - спокiйно вiдповiв Троч. - Вiн вважає себе за неймовiрно хитрого, а насправдi вiн дуже наївний. Часом нас це дратує, але здебiльшого смiшить. I ми, можна сказати, навiть любимо його.

- Але ж армiя в Пiвденнiй Америцi... - мимохiть прохопився Тiм.

- Та так звана армiя, пане Талер, складається наполовину з наших людей. А зброя, що Салех-бей купує для них за свої власнi грошi, походить iз наших складiв. Таким чином, Салех-беєвi грошi повертаються до нашої фiрми. Виходить наче кругообiг води в природi. I тi грошi, що їх Салех-бей витрачає проти нас у Афганiстанi, теж майже всi повертаються в нашу касу.

- А навiщо тодi ви прийняли Салех-бея до вашої фiрми? Тiльки тому, що вiн однаково добре вмiє ладнати з буддiйцями й магометанами?

- Не тiльки тому, пане Талер. Його дуже шанують у всьому свiтi. Однi - за те, що вiн захищає бiдних i пригноблених, другi - за те, що вiн старшина релiгiйної секти й сам побожний чоловiк. А я, наприклад, шаную його за надзвичайно мудрi погляди щодо чорта, - усмiхаючись пояснив Троч.

- Ну, а як там марковий маргарин? - нiбито зовсiм не до речi спитав Тiм. Але барон дуже добре зрозумiв його.

- Салех-беєва спроба поламати наш маргариновi плани - така сама наївна вигадка.

Тiмове серце забилося швидше. Невже Троч знає, що Тiм пiдписав угоду Салех-беєвим невидимим чорнилом? Спитати про те хлопець не важився. Та барон однаково вiдповiв на його думку:

- В тiй ручцi, пане Талере, що нею ви пiдписалися, було, певна рiч, звичайнiсiньке чорнило. Один iз слуг у Салех-беєвому домi - моя людина. Вiн вчасно замiнив чорнило. Та коли б ваш пiдпис навiть зник з угоди, однаково лишився 6 пiдпис вашого опiкуна. Бо я ж пiдписав кожного примiрника двiчi: раз за товариство, а другий - як ваш опiкун.

Тiм не сказав нiчого. Вiн дививсь у вiконечко вниз, на землю. Там удалинi вже видно було високi будинки - певне, гамбурзькi.

Йому так хотiлось опинитися там, у мiстi, десь на вулицi звичайним, нiкому не вiдомим хлопцем. Велика комерцiя була понад його силу.

Тiм знав, що зможе повернути собi смiх, тiльки спустившись iз захмарної височини додолу. Вiн думав про Джоннi, Крешимира, пана Рiкерта. Пiслязавтра вiн матиме право зустрiтися з ними...

Коли вони ще в Гамбурзi. I коли вони ще живi.

Двадцять восьмий аркуш

ЗУСТРIЧ БЕЗ ОБIЙМIВ

Коли вони з Трочем де-небудь виходили зi свого лiтака, барон звичайно пропускав хлопця вперед, бо на аеродромi їх здебiльшого чекали репортери. Але тут, на гамбурзькому аеродромi Фюльсбютель, барон вийшов iз лiтака перший. I нiхто на них не чекав: нi газетярi, нi фотографи. Навiть директор якого-небудь їхнього пiдприємства не зустрiв їх. Однак фiрма привiтала їх величезним плакатом на стiнi митницi:

-------------------------------------

| ПАЛЬМАРО |

| Перший у свiтi марковий маргарин |

| Дешевий, як маргарин, i смачний, |

| як масло |

| Для смаження, в печиво, в страву |

| й на бутерброди |

-------------------------------------

Тiм подивився спершу на плакат, потiм на барона.

- Вас дивує назва маргарину, пане Талер? Розумiєте, за цей час ми з'ясували, що назва "Тiм Талер" не скрiзь буде зручна. Багатьма мовами ваше iм'я важко написати. Крiм того, в Африцi краще сприйняли 6 плакати з усмiхненим обличчям чорного хлопця, а не бiлого. Та й зворушлива казочка про бiдного хлопчика не завжди доречна, бо ж наш маргарин купуватимуть не самi бiдняки.

Тим часом вони пройшли митницю, де на Тiмовi й Трочевi валiзи без довгої мороки поставили крейдою хрестики. Надворi барон пiдкликав таксi. Тiм здивувався: їх не чекала машина їхньої фiрми. А коли автомобiль рушив, хлопець побачив у дзеркальце одного з генуезьких детективiв, що марно оглядався довкола, шукаючи таксi й для себе.

У машинi Троч повiв далi:

- Ми назвали наш маргарин "Пальмаро", бо ця назва легко вимовляється майже всiма мовами свiту. Та й пальму знають усi. На пiвночi про неї мрiють, на пiвднi вона росте в кожного бiля порога.

- То, виходить, Салех-беєва ручка в кожному разi була марна, бароне?

Троч кивнув головою. Потiм нахилився до шофера й звелiв:

- Через центр не їдьте.

Шофер теж мовчки кивнув головою. Барон знову вiдхилився назад i спитав:

- А що ви хочете зробити з акцiями гамбурзького пароплавства, пане Талер?

- Я подарую пароплавство пановi Рiкертовi, бароне. - I Тiм, силкуючись говорити спокiйно та холодно, пояснив: - Тодi мене бiльше не гризтиме сумлiння, що через мене вiн утратив посаду.

Шофер, видно, черкнув колесом узбiччя тротуару, бо машину труснуло.

- Правуйте уважнiше, стонадцять чортiв! - вигукнув обурено Троч.

- Вибачте, - буркнув шофер. I Тiмовi раптом здалося, що вiн уже десь чув той голос. Вiн скоса поглянув у дзеркальце на шоферове обличчя, але його майже зовсiм закривали великi вуса, темнi окуляри та насунутий низько на лоба кашкет.

Поруч хлопця раптом пролунав заливистий смiх i урвався на кумедному "iк!"

- Ви й досi не маєте правдивого уявлення про наше товариство, сказав барон. - Ви не можете просто так нi сiло нi впало подарувати наше гамбурзьке пароплавство пановi Рiкертовi, пане Талер.

- А чому?

- Бо ви з вашими акцiями тiльки так званий пайовик без голосу. Правда, бiльша частина чистого прибутку вiд пароплавства йде до вашої кишенi: але всi справи й надалi вирiшуватиме керiвна рада товариства, власники контрольних акцiй, цебто я, мiстер Пеннi, сеньйор ван дер Толен i Салех-бей.

- Отже, як пан Рiкерт повернеться на директорську посаду, ви могтимете будь-коли звiльнити його знову?

- Авжеж.

Водiй зменшив швидкiсть, закашлявся: вiн, видно, був застуджений.

Тiм замислено-замислено вiдвернувся до вiкна. Машина їхала тихою, гарною вулицею понад Альстером. Але Тiм нiчого не бачив.

- Слухайте, бароне...

- Що, пане Талер?

- Вам дуже потрiбнi тi акцiї пароплавства?

Троч допитливо глянув на Тiма. Та хлопець i бровою не моргнув. Спереду вже долинало гудiння моторiв на пожвавленiшiй вулицi.

Нарештi барон вiдповiв начебто недбало - а недбалiстю, як Тiм добре знав, Троч приховував своє хвилювання:

- Це пароплавство - невеличка коштовна перлина, що її ще бракує в коронi мого морського королiвства. Сама собою вона не дуже й цiнна, але, як то кажуть, було б гарне заокруглення.

Коли барон отак пересипав свою мову непотрiбними прикрасами, це свiдчило, що вiн дуже зацiкавлений справою. Тiмовi це було вiдомо, й тому вiн не сказав нiчого, а став чекати дальшого запитання. I дочекався:

- А що ви хочете за акцiї, пане Талер?

Вiдповiдь у Тiма була готова давно. Проте вiн удав, нiби ще обмiрковує її. Аж за хвилину вiдказав:

- Дайте менi за них невелике, але солiдне пароплавство в Гамбурзi, що не належить вашому товариству.

- Невже ви хочете конкурувати зi мною, пане Талер? Ви ж самi собi шкодитимете.

- Нi, я маю на увазi таке пароплавство, що до нього нашiй фiрмi нема нiякого дiла. Прибережне абощо.

Барон нахилився до шофера:

- Яке, по-вашому, пароплавство каботажної плавби в Гамбурзi найприбутковiше?

Шофер замислився на хвильку, потiм вiдповiв:

- ПГГ, "Пасажирська лiнiя Гамбург - Гельголанд". Шiсть пароплавiв ходять весь рiк. Власники - сiм'я Денкерiв.

- А де можна знайти пана Денкера?

Шофер поглянув на годинника.

- Зараз пан Денкер у своїй конторi. В порту, на шостому причалi.

- Везiть нас до шостого причалу й почекайте нас там. Заплатити вам зараз?

- Не треба, - буркнув шофер, i Тiмовi голос його знову здався якимсь знайомим.

Недалеко вiд порту таксi затрималося перед свiтлофором. Перед Тiмовими очима на сизо-блакитному вересневому небi чiтким рисунком iз прямовисних лiнiй чорнiли щогли та крани. Хоч шибки в машинi були всi попiднiманi, однак Тiмовi виразно вчувалися портовi запахи солi, смоли, трухлого дерева.

Тi зродженi уявою запахи розбудили цiлий натовп спогадiв, У цьому порту вiн напав на баронiв слiд, у цьому порту почалася його гонитва за своїм смiхом, гонитва непрохiдними хащами, марне полювання.

I ось Тiм повернувся до вихiдної точки. Те, чого не спромiгся вполювати сам, вiн сподiвався тепер добути з допомогою своїх друзiв.

Один кран пiдняв високо в повiтря великий ящик iз намальованою на ньому пальмою. Хлопець тiльки ковзнув по тiй пальмi поглядом: вiн пас очима людей на тротуарах, сподiваючись побачити серед них Джоннi, Крешимира або пана Рiкерта. Адже в його пам'ятi їхнi образи зливалися з цiєю картиною - щоглами, кранами, з оцим лiсом, над яким цвiли вимпели. Але нiкого зi своїх друзiв Тiм не побачив. Вiн не знав навiть, чи знайде їх взагалi. На серцi в нього було важко. I коли таксi рушило, самий лиш рух дав хлопцевi якусь полегкiсть.

Барон теж мовчки розглядав порт, поки машина стояла перед свiтлофором. Але вiн нi про що не мрiяв, а пильно дивився на великий ящик iз намальованою пальмою. Вiн знав, що то вивантажують маргарин "Пальмаро".

Далi думки обох пасажирiв таксi перескочили на пароплавство, що його вони збиралися купити, на "Пасажирську лiнiю Гамбург Гельголанд". Трочеву думку можна було передати двома словами: вигiдна справа.

Тiмовi думки й почуття були складнiшi. Пригнiченiсть пом'якшувала йому надiя, а надiю тiснив таємний страх. Самому йому те пароплавство було не потрiбне: його цiкавило в усьому свiтi лиш одне: його смiх, його воля. Але вiн повинен був якось вистояти в тому паперовому бою за багатство, що його називають комерцiйною справою. Коли сам вiн з усього свого багатства не зможе взяти нiчого в нове життя, то нехай хоч його друзi матимуть якусь користь. Це пароплавство буде знаком Тiмової вдячностi - коли вiн справдi одержить те, за що хоче дякувати їм.

Таксi зупинилось бiля шостого причалу. Троч iз Тiмом вийшли з нього й пiшли до контори ПГГ, де старий пан Денкер, власник пароплавства, на превелике їхнє здивування, трохи не кинувся їх обнiмати.

- Слово честi, дивний збiг, панове, - сказав вiн. - Я оце саме сушу собi голову, як продати моє пароплавство, а тут як iз неба падаєте ви й хочете купити його. Диво дивне, справдi!

Пан Денкер, напевне, так не дивувався б, якби вiн упiзнав шофера таксi, що чекав бiля причалу на Тiма й барона. Та, на щастя, пан Денкер того шофера не бачив. А хоч би й побачив, то навряд чи впiзнав би його - так само, як i Тiм.

А той шофер, сидячи в машинi, обережними пальцями обмацував свої вуса й час вiд часу поглядав у дзеркальце назад. Там, метрiв за сто вiд його машини, зупинилося ще одне таксi, але пасажир так i лишився сидiти в машинi.

Десь за годину барон iз Тiмом вийшли з пайової Денкерової контори, випивши там по три чарочки й уклавши так звану попередню угоду. Остаточна угода мала бути укладена другого дня.

Шофер у таксi вдавав, нiби спить. Троч, що був у доброму гуморi, сам вiдчинив собi дверцята. Тiм сiв у машину з другого боку. Аж тодi шофер буцiмто прокинувся. Вiн дуже добре вдав несподiвано розбудженого. Коли барон сказав йому їхати до готелю "Зима й лiто", вiн навiть заникався цiлком природно, вiдповiдаючи.

- Ви, мабуть, знали, що це пароплавство продається? - спитав його Троч, як машина виїхала з порту.

- Нi, не знав, - вiдказав шофер. - Але диво не велике. Пан Денкер уже не молоденький, пiдупав на силi, а дочки його, певне, вимагають своєї частки грiшми. Не хочуть морочитися з пароплавством, це для них надто брудне дiло. А вас, дозвольте спитати, зацiкавило ПГГ?

Барон, iще в чудовому гуморi, вiдповiв:

- Воно вже моє.

- Грiм побий, швиденько ж ви впорались! Це як у казцi "Липкохвiст", коли знаєте: тiльки доторкнись, i вже прилип.

Швидкий шоферiв погляд у дзеркальцi ковзнув по Тiмовому обличчi. По тих шоферових словах воно зразу ж пересмикнулось, а тодi застигло, мов кам'яне. Як часто хлопець ховав за тiєю кам'яною мiною страшенну схвильованiсть!

Хвилювання те було зрозумiле: шофер нарештi розкрив себе перед Тiмом. Розкрив натяком, зовсiм невинним для барокових вух, - натяком на казку "Липкохвiст", що в нiй королiвна навчилася смiятись. Того знаку Тiм потай дожидав весь час - знаку, що його друзi пильнують.

"Липкохвiст"! Перший сигнал до початку ловiв.

Тепер Тiм точно знав, хто такий цей шофер. Щось пiдкотилося хлопцевi з живота до горла - не смiх, а те, що не дає вимовити слова. Те, що звичайно називають клубком у горлi.

Таксi тим часом звернуло до Альстеру й зупинилося перед готелем. Водiй вийшов i вiдчинив дверцята. Вiн уперше показавсь на весь свiй неабиякий зрiст. Тепер у Тiма вже не лишилося нiякого сумнiву, хто це такий.

Коли барон розплатився й рушив до готельних дверей, Тiм насилу втримався, щоб не кинутись тому здоровиловi на шию. Захриплий вiд хвилювання, шепнув вiн: "Джоннi!"

Шофер скинув темнi окуляри, глянув хлопцевi в вiчi й голосно сказав:

- До побачення, паничу! - I подав Тiмовi руку. Потiм знову начепив окуляри, сiв у свою машину й поїхав.

А Тiм вiдчув у своїй жменi невеличкий папiрець, манюсiньку записочку. Та хоч який той папiрець був нiкчемний, а з ним: хлопець ураз вiдчув себе багатшим, нiж з усiма акцiями товариства барона Троча - навiть iз контрольними.

Майже щасливий, рушив вiн за Трочем до готелю. Там, у вестибюлi, вже йшов їм назустрiч директор, широко розгорнувши руки.

"Пане бароне, яка честь!" - нiби промовляли тi руки. Та перше нiж директор устиг виповiсти свою радiсть i словами, барон приклав пальця до вуст.

- Будь ласка, без галасу. Ми приїхали iнкогнiто. Мiстер Браун iз сином, лондонськi комерсанти.

Директоровi руки зразу опали. Вiн чемно й стримано вклонився.

- Ез ю лайк iт, мiсте Браун! Йо бегiдж iз олредi гiе! - цебто: "Як вам завгодно, мiстере Браун! Вашi речi вже прибули".

Уся та сценка видалась Тiмовi надзвичайно кумедною.

Вiн ладен був навiть директора обняти - так ураз вiдмiнила для нього свiт ота невеличка записочка.

Але Тiм нiкого не обняв i не засмiявся. Та й як би вiн мiг засмiятись? Вiн тiльки промовив спокiйно й чемно, як уже звик за довгi невеселi роки:

- Сенк'ю верi мач! ("Дуже дякую!")

Двадцять дев'ятий аркуш

ЗАБУТI ОБЛИЧЧЯ

Подорожуючи довкола свiту, Тiм помалу звик, що їх весь час охороняють детективи. Тi детективи робили своє дiло скромно й непомiтно. Кiлька разiв хлопцевi впадали в очi двоє знайомих добродiїв iз Генуї, але не потривожили вони його бiльше нi разу, бо ж вiн пiд час подорожi удавав слухняного Трочевого супутника. Але тепер, коли в Тiма в кишенi лежала коштовна записка, йому за кожною складкою портьєри ввижався детектив. Вiн не мiг наважитися вийняти з кишенi ту записочку й прочитати. Та й маскування Джоннi свiдчило, що за Тiмовими друзями стежать так само, як i за ним.

Нарештi, коли барон лiг на часинку спочити, хлопець зайшов до ванної кiмнати при своєму номерi, засунув дверi на засув, сiв на край обличкованої блакитними кахлями ванни й вийняв записочку з кишенi.

Папiрець був не бiльший, нiж складенi докупи чотири поштовi марки. Один бiк його списано дрiбнесенькими лiтерами. Такого дрiбного письма хлопець не мiг прочитати простим оком. Треба було десь узяти збiльшувальне скло.

Але де його взяти? Ховаючи записочку в кишеню, Тiм мiркував: коли вiн попросить кого-небудь iз слуг у готелi добути лупу, детективи про те дiзнаються. Коли вiн сам купить її в крамницi, детектив потiм може спитати в продавця, що хлопець купив. То як же непомiтно дiстати лупу?

Раптом Тiм почув, що до номера хтось постукав, тодi вiдчинив дверi й увiйшов. Подумавши, що то барон, хлопець задля обережностi спустив воду, потiм якомога тихiше вiдсунув засув i повернувся до вiтальнi.

Посеред неї стояв круглий стiл, а навколо столу - четверо крiсел. У крiслi якраз навпроти дверей, що ними ввiйшов Тiм, сидiла, нахилившись уперед, лiтня, густо нафарбована жiнка в крикливо-барвистому, зовсiм дiвочому вбраннi. Коси її, схожi на солому, були накрученi кучериками. А поряд неї сидiв блiдий довготелесий парубiйко, що мав замiсть нормальної краватки яскравого, надмiру великого "метелика". Тiмовi зненацька запахло перцем, кмином та ганусом.

На мачуху й Ервiна тi гостi були схожi зовсiм мало. Але то були вони.

Тiм безмовно застиг у дверях. Цих облич вiн не сподiвався побачити. Упiзнав вiн їх усього за одну мить, але давнi, знайомi риси розгледiв у тих обличчях не зразу. I вперше в життi вiн побачив, якi вони дурнi, тi обличчя.

У вухах йому залунали батьковi слова! "Бiйся дуростi, коли вона не добродушна..." I вiн уперше збагнув те, про що малим тiльки здогадувався невиразно. Вiн зрозумiв, що тiльки завдяки татковi вiн не розучився смiятись iще зовсiм малим.

Тiмовi набiгли на очi сльози - не вiд зворушення, а вiд пильного погляду. Мачушине обличчя розпливлось, i натомiсть випливло iнше обличчя тiєї, що дала йому смiх, обличчя його рiдної матусi. Чорнi кучерi, блискучi чорнi очi, свiтло-смаглява барва шкiри, ямочки в кутиках уст.

I ще одне збагнув Тiм у ту хвилину: вiн так уподобав картини в генуезькому палацi через те, що несвiдомо впiзнав у них знайоме. З кожного iталiйського портрета дивилось на нього матусине обличчя. Кожен той портрет показував Тiмовi його минуле i - треба сподiватися - його майбутнє.

Мачуха, вгледiвши Тiма, схопилась, подибала до нього й почепилася йому на шию. Тiм, збентежений спогадами про матiр, зопалу трохи не обняв мачуху. Але вiн був уже не той бiдний малий хлопчик, що колись. Вiн навчився опановувати збентеження й не боятись незрозумiлого. Тому вiн мовчки, лагiдно, однак рiшуче вiдiпхнув мачуху вiд себе. I вона скорилася. Схлипнула, подрiботiла назад до столу, де лежала її сумочка, видобула хусточку й почала вимочувати нею штучнi вiї.

Аж тодi пiдвiвся й Ервiн. Недбало пiдiйшовши до зведеного брата, подав йому м'яку безсилу руку й промовив:

- Здоров, Тiме!

- Здоров, Ервiне!

Сказати бiльше вони не встигли, бо дверi розчинились - вбiг задиханий барон.

- Що це за люди?

Звичайно, Троч здогадався зразу, що це за люди, i Тiм це бачив. Однак вiн гречно вiдрекомендував бароновi своїх непроханих гостей:

- Дозвольте, бароне, познайомити вас iз моєю мачухою, панi Талер. А це мiй зведений брат Ервiн.

Тодi пiдкреслено поважно, завченим красивим рухом показав мачусi на свого опiкуна:

- Барон Троч.

Мачуха пiднесла праву руку майже пiд носа Трочевi, видно, сподiваючись, що вiн поцiлує їй ту руку, й прощебетала:

- Дуже приємно, пане бароне!

Однак Троч не звернув на руку нiякої уваги.

- Облишмо комедiю, панi Талер. Вам же, здається, взагалi не щастить iз театром.

Мачуха була вже роззявила рота, щоб ображено огризнутися, та похопилась i змiнила тактику. Вона обернулась до Тiма, подивилась на нього з солодким виразом на своєму кислому виду, ступила крок назад i сказала:

- А з тебе став справжнiй джентльмен, синочку! Я дуже пишаюся тобою. Ми ж про тебе все читали в газетах, правда, Ервiне?

Її син iз видимою досадою гмукнув собi пiд носа: "Угу". Вiн, видно, ставився до матерi так само, як i давнiше. Мазаний, розпещений i водночас прикутий до неї, - бо сам вiн не вмiв добувати собi в життi те, чого хотiв, - Ервiн при людях соромився своєї матерi. Вiн визискував її тваринну любов, але не терпiв її самої.

Тепер Тiм був радий, що мачуха не любила i його так, як свого мазунчика. Бо така любов зламала б його силу, i вiн не змiг би витримати того пекла, що в ньому жив стiльки рокiв.

Тiмовi та зустрiч була дуже доречна й корисна. Iз свого вбогого завулка вiн пiднявся звивистими шляхами на високу гору, в захмарну височiнь, i тепер бачив початок свого шляху далеко-далеко внизу. I ще вiн побачив, що мачуха з Ервiном лишаються там, де й були, i не пiднялись нi на крок вище. Хоч вони стояли в нього перед очима, в його номерi в готелi "Зима й лiто", та були вiд нього такi далекi, що вiн насилу чув їхнi голоси.

Мачуха якраз говорила:

- Ми тепер лишимось назавжди з тобою, будемо дбати про тебе. Ти ж законний спадкоємець усiєї фiрми, а завтра тобi вийде шiстнадцять рокiв, i ти будеш...

- Iще нi в якому разi не повнолiтнiй! - перебив її барон.

Панi Талер рвучко повернула голову до Троча. В очах її спалахнув неприродний вогонь, що ото називають "гарячковим блиском". Тiм добре пам'ятав той вогонь. Але тепер вiн нагадував хлопцевi вологий блиск великих коров'ячих очей, що їх ми колись у дитинствi так боялись i що тепер здаються нам трiшечки дурнi й зовсiм-зовсiм не страшнi. "Нема гiршої бiди, як дурiсть", - подумав Тiм.

А Троч, насилу стримуючи усмiшку, тлумачив Тiмовiй мачусi, чому в шiстнадцять рокiв Тiм iще не буде повнолiтнiй.

- У вашiй країнi, панi Талер, хлопцi досягають повнолiття тiльки в двадцять один рiк, а отже, тiльки тодi спадщина переходить у їхнє цiлковите володiння. Ви, напевне, довiдалися, що я сам - громадянин країни, де чоловiк стає повнолiтнiм у шiстнадцять рокiв. Але вашого пасинка Тiма це зовсiм не стосується. Вiн пiдлягає законам вашої країни. I одержить спадщину тiльки в двадцять один рiк.

Мачуха не перебила барона анi словом. Тiльки повiки її ледь тремтiли та рука нервово м'яла хусточку. Аж ось вона обернулась до пасинка й спитала, насилу опанувавши своє хвилювання:

- А хiба ти не перейшов у баронове громадянство?

Тiм дививсь на неї зовсiм байдуже i навiть не розчув того запитання, бо задумався про своє. Вiн тiльки помiтив, що вона щось сказала, i, аби не здатись нечемою, показав їй на стiлець:

- Сядьмо, чого ж говорити стоячи.

Всi мовчки посiдали за стiл.

Тiм заклав ногу за ногу й сказав:

- Я нiколи не замислювався про те, хто ж тепер, власне, мiй опiкун. Коли барон... - вiн помовчав хвильку, - помер, було оголошено, що мiй опiкун - новий барон. Аж тепер менi спадає на думку, що на це потрiбна була згода моєї мачухи. Ви давали ту згоду чи...

Панi Талер знiтилася й промимрила:

- Ти знаєш, Тiме, ми в таку скруту попали, як ти вiд нас пiшов... Нам дуже не щастило, i я...

- ...I панi Талер офiцiйно передала менi своє опiкунство, докiнчив за неї Троч, звертаючись до Тiма. - За значну суму грошей, що її вона витратила на купiвлю естрадного театру. А тепер той театр, видимо, збанкрутував.

- Але ж я не винна, просто часи тяжкi настали, - панi Талер схлипнула, а тодi заторохтiла без передиху, як колись:

- Язнающонемаюнiякихправ, алежвiнмоядитина, амитеперопинилисьiзсиномнавулицi, iя...

Цього разу її перебив Тiм:

- Якщо ви продали своє опiкунство, то боюся, що нiчого не можна вдiяти.

- Продала! Продала! Небудьтакийжорстокийтiме! Менежскрутазаставила!

- А скiльки грошей треба вам тепер?

- Хтожговоритьпрогро-шi? Мижтеперлишимосьiзто-бою, Тiме!

- Нi, - вiдповiв хлопець. - Ви зi мною не лишитесь. Я сподiваюся, що ми оце бачимось востаннє. Але якщо я можу допомогти вам грiшми, то радо це зроблю. Скiльки вам потрiбно?

- Тiльки за моєю згодою, - докинув барон. Але Тiм нiби й не почув його.

- Ой, Тiме! - мачуха знову роблено захлипала. - Ти ж тепер такий незмiрно багатий, то ж не годиться твоїм родичам жити в злиднях!

Барон трохи не зареготав, але схаменувся й затулив долонею рот: йому вчасно спало на думку, що цим людям - матерi й синовi - знайомий його смiх. Отож треба подбати, щоб вони нiколи не зустрiчалися з ним. А тому доведеться труснути капшуком. I вiн звернувся до жiнки:

- У мене, панi Талер, є на Ямайцi один пляжний заклад, досить прибутковий. Переважно для американських туристiв. Рiчний обiг шiстдесят тисяч доларiв. Ви ж знаєте, що Ямайка - це острiв вiчної весни. Ваше бунгало стоїть у пальмовому гаю над морем.

"Ти диви, барон наче з путiвника читає! - зчудовано подумав Тiм. - Виходить, вiн i так умiє!" - Проте хлопець добре помiтив, як Троч урвав свiй смiх, i зрозумiв, чому барон хоче здихатись цих людей. Тож Тiм не здивувався навiть, коли Троч пообiцяв їм квиток першого класу на пароплав.

Уже знову (чи ще й досi) хлипаючи, мачуха промовила:

- Ви такий добрий, пане бароне!

Ервiновi аж очi загорiлись на думку про Ямайку. Вiн заклiпав ними точнiсiнько, як мати.

- Зайдiть, будь ласка, до мого номера, там ми зразу владнаємо всю справу, - запропонував барон, пiдвiвся i з глузливою чемнiстю вiдчинив жiнцi дверi.

Панi Талер подрiботiла за ним, та вчасно згадала про пасинка, обернулась до нього й сказала:

- Ти ж нас не забудеш, Тiме?

- По-моєму, я вас уже забув, - вiдказав Тiм пiвголосом. Тодi подав їй руку й сказав поважно: - Щасти вам на Ямайцi!

- Спасибi, спасибi, дитино моя! - вона кисло всмiхнулась i побiгла до дверей.

Ервiн також подав Тiмовi руку й хотiв був iти за матiр'ю. Але Тiм притримав його й шепнув:

- Добудь менi лупу й поклади пiд червоною лавкою над Альстером, навпроти готелю. Ось, на! - вiн вийняв iз кишенi жмут грошей i тицьнув у руку зведеному братовi.

Ервiн подививсь на грошi й спитав:

- А це що за папiрець?

- Ой, це менi ще потрiбне! - трохи не закричав Тiм. Та, на щастя, все ж не закричав, а тiльки шепнув.

Записку вiн сховав назад у кишеню, й Ервiн пiшов, шепнувши на вiдповiдь:

- Я нi мур-мур!

Тiм кивнув головою й зачинив дверi за зведеним братом i за своїм далеким минулим.

Тридцятий аркуш

СПРАВИ

Просто диво, як швидко багатi, впливовi люди можуть вiдбувати всiлякi формальностi, що на них простiй, як то кажуть, людинi часом буває мало цiлих мiсяцiв. Видно, з захмарних висот легко приборкувати й бюрократизм.

Одна-єдина контора товариства барона Троча, фiлiя так званого юридичного вiддiлу, оформила для Тiма й барона такi справи:

Пляжний заклад на Ямайцi було переписано на панi Талер та її сина Ервiна як рiвноправних власникiв. (Отже, Тiмовi довелося побачити їх iще раз, але тiльки на хвилинку, i Ервiн шепнув йому, що лупа лежить пiд лавкою.) Пароплавство "Пасажирська лiнiя Гамбург - . Гельголанд", чи скорочено ПГГ, з того самого дня перейшло у власнiсть Тiма Талера. (Дотеперiшнiй власник, старий пан Денкер, пiдписавши угоду, щиро стис Тiмовi руку, промовив: "Тьху, тьху, тьху", - i тричi сплюнув йому через лiве плече.) А пакет акцiй гамбурзького пароплавства, який Тiм Талер недавно отримав у Лондонi з рук мiстера Пеннi, перейшов до барона - також iз того самого дня. (Рiчний термiн вiдпадав, бо Троч був власником контрольних акцiй.)

I нарештi малося оформити контракт про спадщину: Троч аж доти зволiкав iз тим контрактом, а Тiм йому про нього нi разу не нагадував.

Чому барон раптом вирiшив оформити той контракт, Тiм не знав, та його те мало й цiкавило. Свiт великих справ став йому такий самий байдужий, як i велике багатство. Вiн знав єдину важливу справу боротьбу за свiй смiх. I здогадувався, що манюсiнька записочка в кишенi у нього (на нiч вiн сховав її пiд подушку) - то ключик вiд замка, що ним замкнено його смiх. Тому хлопцевi не терпiлося забрати з-пiд лави лупу. I вiн став раз у раз прикладати руку до лоба, вдаючи, що його зовсiм зморили всi нескiнченнi формальностi укладання трьох угод. Вони таки справдi були стомливi.

- Коли у вас болить голова, вiдкладiмо контракт про спадщину на завтра, - сказав, помiтивши те, барон. - Добре, пане Талер?

Тiм погодився не зразу, вiн уже був надто хитрий для того. Навпаки, вiн вiдказав, що краще було б покiнчити заразом i з цiєю справою, але, на жаль, у нього страшенно болить голова, а контракти годиться пiдписувати на свiжу голову: тому й справдi, мабуть, краще вiдкласти те на завтра.

Тiєю хитрiстю вiн добився, чого хотiв. Читання й пiдписання контракту вiдклали на другий день, а Тiмовi, заставивши його проковтнути двi таблетки, ще й порадили погуляти над Альстером бiля готелю. На свiжому повiтрi все як рукою знiме, сказав один iз адвокатiв.

Знаючи, що десь поблизу пильнує його детектив, Тiм не зразу й не вiдкрито забрав iз-пiд червоної лави лупу. Вiн спершу купив собi газету й сiв iз нею на лавi. Де лежить лупа, вiн уже нагледiв.

Читаючи газету, вiн нiби ненароком упустив iз неї внутрiшнiй аркуш. Той аркуш упав пiд лаву, а хлопець нахиливсь i разом iз газетою пiдняв лупу. I, так само закрившись газетою, вiн укинув ту лупу в нагрудну кишеньку пiджака (тепер Тiм здебiльшого носив костюм iз тонкого сiрого сукна або в дрiбнесеньку клiтинку).

За чверть години хлопець згорнув газету, поклав її на лавцi - хай iще хтось почитає - й повернувся до готелю. Коли вiн брав унизу ключ вiд свого номера, швейцар дав йому згорненого папiрця. То була коротенька записочка вiд барона.

"Якщо вам полегшало, зайдiть, будь ласка, до мого номера.

Троч".

Тiм пiднявся нагору до барона. Та спершу вiн зайшов до свого номера, поклав лупу в скриньцi з аптечкою, що висiла на стiнi над ванною, а записку Джоннi сховав у напiвпорожню скляну трубочку з таблетками вiд головного болю. Аж тодi вiн пiшов до барона.

Троч мав звичку пiд час важливих розмов тримати в руцi папiрця з нотатками. I цього разу Тiм побачив у нього в руцi такий папiрець. На ньому стояло стовпчиком троє слiв. Усiх їх хлопець не розiбрав, але верхнє, безперечно, було прiзвище "Рiкерт".

- Завтра, пане Талер, - почав барон, - кiнчається термiн нашої невеличкої умови щодо пана Рiкерта. Коли ви до завтра не зустрiнетесь iз вашими гамбурзькими друзями, я знову прийму його на посаду директора пароплавства. А за своїм вiком вiн зможе зразу ж пiти на почесну пенсiю. I пенсiя буде досить щедра. Завтра нам, на жаль, треба летiти до Каїра, бо одна єгипетська фiрма заявила претензiю на назву "Пальмаро". Отже, коли ви хочете зустрiтися з вашими гамбурзькими приятелями, то повиннi зробити це сьогоднi. Однак тодi нашої умови не буде дотримано, I пановi Рiкертовi доведеться лишитись вантажником у порту.

- Вантажником?

- Так, пане Талер, вантажником. А йому скрутненько доводиться на цiй роботi: лiта не тi... Тому я сподiваюся, що ви визволите його з цього невеселого становища, вiдмовившись вiд зустрiчi з ним, паном Крешимиром та паном Джоннi. Чи як?..

Троч дивився на хлопця з майже боязкою увагою. I Тiм знав чому: напевно, один iз його друзiв мав у руках ключик до його смiху, i барон, видно, про це здогадувався. (Того ж вiн тепер навiть не всмiхнувся.)

- Нехай пан Рiкерт буде знову директором пароплавства! - твердо сказав хлопець.

- Отже, ви дотримаєте нашої умови, пане Талер?

Хлопець кивнув головою. Але вiн дурив барона, бо й гадки не мав вiдмовитись вiд зустрiчi з друзями. Навпаки, треба було побачити їх сьогоднi ж, бо завтра буде запiзно. Та однаково пан Рiкерт мав стати директором пароплавства, тiльки не барокового, а Тiмового власного, що сьогоднi вранцi було переписане на Тiма, - пароплавства ПГГ.

Троч видимо полегшено зиркнув у свої нотатки й сказав:

- Другий пункт, пане Талер, стосується... - вiн завагався, проте все ж вимовив тяжке слово: - Пункт другий стосується вашого смiху.

I знову допитливо зиркнув на Тiма. Але хлопець уже давно навчився ховати свої почуття за маскою холоднокровностi. Навiть голос не зрадив його, коли вiн спитав:

- А що з моїм смiхом, бароне?

- Рiк тому, пане Талер, я випробував у Червоному павiльйонi мого замку, чи вас iще цiкавить ваш смiх. Я вам позичив його на пiвгодини I з тiєї невеличкої спроби дiзнався, що ви тодi ще дуже сумували за своїм смiхом. А оце тепер я непомiтно для вас знову влаштував вам невеличке випробування, i цього разу наслiдки його втiшили мене. Ви добровiльно вiдмовилися вiд зустрiчi з єдиними трьома людьми, що знають про нашу угоду й могли б у разi потреби щось вам порадити.

Барон задоволене вiдхиливсь на спинку крiсла.

- Видно, за останнiй рiк ви навчилися цiнувати владу, багатство та розкiшне життя бiльше, нiж якийсь там нiкчемний смiх.

Тiм лиш головою кивнув. Цього разу вiн був тiльки наполовину нещирий: йому справдi подобалося бути завжди гарно вбраному, мати зручне помешкання, ванну, досхочу кишенькових грошей. Але не так дуже все те йому подобалося, щоб вiн погодився задля нього довiку лишатись людиною без смiху.

- I ось тепер я пропоную вам, - Троч нахилився вперед, - одну додаткову угоду.

- Яку, бароне?

- А ось яку, пане Талер: я зобов'язуюсь виклопотати для вас пiдданство країни, де ви вже вiд сьогоднiшнього дня вважатиметесь за повнолiтнього й зможете негайно вступити у володiння спадщиною.

- А чого ж ви за те жадаєте вiд мене, бароне?

- Двох речей, пане Талер: по-перше, нiколи не вимагати свого смiху назад, а по-друге - вiдступити менi половину всiєї спадщини з контрольними акцiями включно.

- Пропозицiя варта уваги, - мовив Тiм повiльно, аби виграти час. Звичайно, вiн i не думав про те, щоб офiцiйно, за пiдписом i печаткою, зректися свого смiху. Але Трочевi цього не слiд знати. Якраз тепер треба було замилити бароновi очi, щоб легше одурити детективiв та вислизнути на побачення з друзями. Записочка й лупа мали вказати хлопцевi дорогу до них.

Хлопцевi набiгла добра думка: треба поторгуватися з бароном. Тодi Троч iще певнiше повiрить, нiби Тiм остаточно зрiкся свого смiху i визнав, що могутнiсть та багатство важливiшi за якесь там хихотiння.

I Тiм почав торгуватись.

Вiн, мовляв, знає, що барон до Тiмового двадцять першого року може зробити багато дечого, щоб не дати Тiмовi посiсти спадщину. Сеньйор ван дер Толен уже перестерiг його. I тому вiн охоче пiдпише цю додаткову угоду, але хоче за те три чвертi всiєї спадщини й три чвертi контрольних акцiй.

Хлопець добре завважив усмiшку, що майнула при тих словах на Трочевому обличчi. Барон, очевидно, був уже зовсiм певен, що Тiм зречеться свого смiху. А хлопець того лиш i хотiв.

Торгувались вони добрих пiвгодини, й Тiм трохи знизив свої вимоги: три чвертi спадщини й половину контрольних акцiй.

- Приставайте на цю умову, бароне, i завтра в Каїрi ми пiдпишемо додаткову угоду.

- Ну, це дiло треба переспати. Хай нiч-мати дасть пораду, пане Талер. Завтра в Каїрi я скажу вам свою остаточну ухвалу. А тепер... барон усмiхнувся. - Тепер мiй останнiй пункт. - Вiн пiдвiвся, подав Тiмовi руку й промовив: - Щиро вiтаю вас iз шiстнадцятирiччям. Коли маєте яке-небудь бажання, пане Талер...

Бажання? Тiм замислився. Коли цей день подарує йому найкращий дарунок, його смiх, вiн, мабуть, не буде вже багатiєм, бо ж своє пароплавство вiн збирається вiддати друзям.

То що ж попросити собi в Троча?

Нарештi йому сяйнула добра думка:

- Купiть менi ляльковий театр, бароне!

- Ляльковий театр?

- Еге ж, бароне, ляльковий театр, щоб у ньому дiтей смiшити.

Ось коли Тiм зрадив себе! Та барон зрозумiв його по-своєму.

- А, розумiю! - вигукнув вiн. - Ви хочете купити й собi невеличкий смiх, i театр вам потрiбен, щоб було де вибрати! Непогана думка! Менi така ще нiколи й не набiгала!

Тiма немов хто по головi вдарив. Виходить, барон щиро вiрить, нiби вiн, Тiм Талер, пiсля всiх страхiть, що зазнав сам, iще здатен украсти смiх у малої дитини!

"Цей чоловiк, - подумав хлопець, - напевно, сам чорт!"

Цього разу Троч не мiг би не побачити хлопцевого збентеження, Та, на щастя, вiн саме вiдвернувся. Вiн уже телефонував комусь про ляльковий театр. Усього за пiвгодини їм пощастило: хазяїн одного театрика, що вже кiлька рокiв насилу зводив кiнцi з кiнцями, погодився за пристойну суму продати його. Той театрик мiстився поблизу головного вокзалу.

- Їдьмо туди зразу, пане Талер, - запропонував барон, - Я вiзьму з собою нотарiуса й чек. Iмениннi подарунки треба оплачувати зразу.

В невеличкiй бруднiй кiмнатцi, що, мабуть, правила в театрику за контору, було пiдписано ще одну угоду. Тiм Талер став власником лялькового театру. Все це здавалося ще казковiше, нiж вистава в такому театрi.

До готелю барон iз хлопцем поверталися пiшки. Дорогою Тiм уперше за весь час спитав:

- А чому ви так уподобали мiй смiх, бароне, що ладнi вiддати за нього пiвкоролiвства?

- Менi дуже дивно, що ви досi нi разу про це не спитали, пане Талер, - вiдказав Троч. - Вiдповiсти на ваше запитання не так просто. В кiлькох словах я можу сказати ось що: коли ви ще були маленьким хлопчиком iз убогого завулка, пане Талер, ви зумiли пронести свiй смiх крiзь стiльки всiляких незбагненних прикрощiв, що вiн загартувавсь i став мiцний, як дiамант. Вашого смiху не можна розбити, пане Талер!

- Але ж мене можна, бароне, - вiдповiв Тiм дуже поважно.

- Отож-бо, - сказав Троч. Та перше нiж юнак зрозумiв огидний змiст того "отож-бо", вони ввiйшли до готелю.

Директор привiтав їх:

- Добривечiр, мiстере Браун.

Барон неуважно кивнув йому головою.

Нагорi, перед дверима до Тiмового номера, Троч спитав.

- А навiщо вам, власне, контрольнi акцiї, пане Талер? Ви ж однаково за вашою умовою з мiстером Пеннi муситимете вiддати їх йому.

Тiм подумав розпачливо: "Знову вiн про умови! Цiлий день народження - самi справи та папери!" Хлопцевi не терпiлося швидше взяти в руки невеличкий папiрець у склянiй трубочцi, i йому нелегко було придумати, що вiдповiсти. Але вiн усе ж здобувсь на вiдповiдь:

- А може, менi якраз i треба, щоб у мiстера Пеннi було бiльше контрольних акцiй, нiж у вас, бароне!

- Гм... - замислено гмукнув барон. - У мене сьогоднi ще кiлька важливих нарад. А що робитимете ви?

Тiм схопився за лоба.

- У мене знову голова розболiлася, бароне. Я пiду ляжу.

- Iдiть, - засмiявся Троч, - Сон - найкращi лiки, - I пiшов.

А Тiм нетерпляче вiдiмкнув дверi, зайшов до вiтальнi, замкнув дверi за собою й кинувся до ванної кiмнати.

Тридцять перший аркуш

ТАЄМНИЧА ЗАПИСКА

У ваннiй кiмнатi Тiм увiмкнув лампочку над умивальником та дзеркалом. Потiм добув iз аптечки лупу й трубочку з таблетками вiд головного болю, де лежала записка.

Серце його так калатало, наче хотiло з грудей вискочити.

Перш нiж прочитати записку, панич у елегантному сiрому костюмi з тонкого сукна ще раз пересвiдчився, чи засунутi на засув дверi. Тодi став бiля умивальника, глянув крiзь лупу на записочку i з панича зразу став - попри всi костюми та сукна - просто безмiрно схвильованим пiдлiтком.

Лупа в руцi в нього тремтiла; i все ж Тiм спромiгся розiбрати дрiбнесеньке письмо. Дивуючись дедалi дужче, вiн читав:

"Туди, де липкохвiст, прийди. Те, що знайшла королiвна, знайди. Шлях простiший, нiж ги гадаєш. Його тобi покаже той чоловiк, що вiдраджував вiд вихора. Вiзьми таксi, де знайомий шофер. Вiн стереже дiм радникiв. Приходь у годину трамваїв (темну!). Бiйся щура, одури його. Шлях простий. Тiльки веде на нього чорний хiд. Вiр нам i приходь!"

Тiм опустив руку з запискою й сiв на край ванни. Вiн iще тремтiв вiд хвилювання, але в головi йому вже прояснiло. Вiн розумiв: записочку зашифровано на той випадок, якби вона попала в руки Трочевi. Тепер треба розшифрувати її.

Вiн знову став пiд лампочкою бiля умивальника й повiльно перечитав записку:

"Туди, де липкохвiст, прийди".

Ну, це зрозумiти неважко. Треба пiти до лялькового театру, де вiн колись бачив виставу. До шиночка в Евельгене.

"Те, що знайшла королiвна, знайди".

Цi слова були ще зрозумiлiшi - найважливiшi, найприємнiшi слова в усiй записочцi. Вони означали: поверни собi свiй смiх, А що це можливе, свiдчило дальше речення:

"Шлях простiший, нiж ти гадаєш".

Але що означає ось оце?

"Його тобi покаже чоловiк, що вiдраджував вiд вихора".

Тiмовi довелось покопатися в своїй пам'ятi. Та все ж вiн пригадав: Вихор - то назвисько коня! Останнього коня, що виграв йому заклад на iподромi! А один чоловiк, що його Тiм тодi ще не знав, вiдраджував Тiма ставити на Вихора. Той чоловiк був Крешимир!

Отже, Крешимир знає, як Тiм може повернути собi свiй смiх! Хлопець, правда, вже давно про це здогадувався. I однаково ця звiстка приголомшила його. Йому довелося знову сiсти на краєчок ванни.

Свiтла було досить i там, i Тiм прочитав далi:

"Вiзьми таксi, де знайомий шофер. Вiн стереже дiм радникiв".

Шофер - то Джоннi, Тiм збагнув зразу. Але "дiм радникiв"?

Над цiєю досить немудрою загадкою Тiм мiркував довгенько, поки здогадався, що то просто мiська рада, чи ратуша. Вона ж стоїть зовсiм близько вiд готелю. Значить, там Джоннi чекатиме на Тiма з машиною й вiдвезе його до Евельгене.

Тiльки коли?

"Приходь у годину трамваїв (темну!)"

Його друзi знали про двi пригоди з трамваями: по-перше, той трамвай, що повернув на вокзал, коли Тiм забивсь об заклад iз паном Рiкертом, i, по-друге, летючий трамвай у Генуї, що його Тiм бачив разом iз Джоннi. Певне, в записцi мались на увазi обидвi пригоди, бо там було написано "трамваїв", а не "трамвая". "Година трамваїв"... Що ж це за година? Летючий трамвай вони бачили опiвднi, цебто о дванадцятiй годинi. А як Тiм уперше побачив пана Рiкерта в трамваї, теж була дванадцята година.

Отже, о дванадцятiй годинi, опiвднi. А тепер... - Тiм глянув на годинника, - уже п'ята година. Виходить, треба прийти завтра? Чи, може, треба було сьогоднi опiвднi?..

Але ж тут написано ще слово "темну!" В дужках i зi знаком оклику. Що це за темна година опiвднi?

I знову Тiм розгадав ту досить просту загадку не зразу. Та врештi вiн збагнув: iдеться про темну дванадцяту годину, цебто про пiвнiч! А до пiвночi ще довгих сiм годин.

Решту записки знов було дуже легко зрозумiти:

"Бiйся щура, одури його. Шлях простий. Тiльки веде на нього чорний хiд. Вiр нам i приходь!"

Отже, Тiм повинен стерегтися Троча й вийти з готелю потай - може, навiть перевдягтись. Бо саме слово "чорний хiд" нагадувало про пригоди з детективних романiв, карколомнi втечi, перевдягання, гримування.

Коли хлопець дочитав таємничу записочку, йому стало так легко, наче в нього виросли крила. Закортiло смiятись, i навдивовижу уста його не спаслись, як звичайно. Навпаки, йому здалося, нiби вiн усмiхається.

Зрадiвши й злякавшись воднораз, Тiм пiдхопився й глянув на себе в дзеркало. I справдi, в кутиках уст його назначились ямочки, як на iталiйських портретах у "Палаццо Кандiдо" в Генуї. То був iще не смiх, по сутi, навiть не усмiшка; але ямочки в кутиках уст видно було виразно. А вони ж не з'являлися там вiд того самого дня, коли Тiм пiдписав угоду пiд каштаном у садку.

Виходить, щось змiнилось уже сьогоднi. Надiя, мов пензель маляра, виворожила йому на обличчi тiнь усмiшки.

Тiм сховав записочку в кишеню, вимкнув свiтло, вийшов iз ванної кiмнати й, заклавши ногу за ногу, сiв на крiсло у вiтальнi - подумати.

Барон тим часом сидiв недалеко вiд Тiма, в павiльйонi над Альстером. Вiн розмовляв iз представником тiєї єгипетської фiрми, що заявила претензiю на марку "Пальмаро". Фiрма вимагала, щоб Троч назвав свiй маргарин якось iнакше.

На бароновi чогось не знати було того спокою й зверхностi, що стали його другою натурою вiдтодi, як вiн заволодiв Тiмовим смiхом. Звичайно, треба було, щоб марковий маргарин пiд уже розрекламованою назвою якомога швидше завоював легiони покупцiв, вiд цього залежало дуже багато. Але ж бароновi якраз не слiд було показувати, як це його турбує. Треба вдавати спокiйного, упевненого, треба всмiхатися! Адже задля того вiн i купив собi смiх!

При слушнiй нагодi Троч засмiявся, весело, дзвiнко, не забувши й кумедного "iк!" на кiнцi, як належить. Але йому здалося, наче чогось тому смiховi бракує. Та й спiврозмовника той смiх не звеселив, а скорiше якось збентежив.

Барон пiдвiвся, вибачився й вийшов до вмивальнi. Там вiн став перед дзеркалом i, усмiхнувшись Тiмовою усмiшкою, почав пильно розглядати своє обличчя.

На перший погляд, усе лишалося, як i було. Та як придивитись пильнiше, - барон iще раз усмiхнувся в дзеркало, - то в кутиках уст бракувало гарненьких ямочок. I усмiшка вiд того здавалася вимушена, штучна, нiби чужа, позичена.

Троча охопило почуття, вже кiлька рокiв невiдоме йому: ляк! I вперше за цi роки вiн вiдчув щось схоже на докори сумлiння. Не тому, що вiн зробив щось погане - Троч не вмiв розрiзняти доброго й поганого. Просто вiн зрозумiв, що впоров дурницю.

Цей коштовний смiх вуличного хлопчака, iскристий, загартований, як дiамант, цей дзвiночок iз кумедним "iк!" на кiнцi треба було привласнити iнакшим, простiшим способом: не за допомогою крутiйської угоди, по окремих пунктах; не за фокусницьку здатнiсть вигравати заклади (все ота клята скнарiсть!), а...

До умивальнi раптом зайшов Трочiв спiврозмовник i побачив блiде, аж перекривлене баронове обличчя. Вiн, певно, подумав, що то Троч так схвилювався через марку "Пальмаро", i Троч теж подумав, що єгипетський представник так подумав. Становище було збiса незручне. Барон навiть не зважився вдатися знову до усмiшки, бо раптом його взяв сумнiв, чи вiн зумiє усмiхнутися. Тому вiн сказав, дуже незграбно вдаючи хворого:

- Обговорiмо все завтра в Каїрi. Менi чогось недобре. Мабуть, салат з омарами завадив...

Вiн вийшов з умивальнi, випровадив свого гостя, тодi помчав щодуху, схожий на довгоногого коника, до готелю. Люди, що гуляли на пишному Дiвочому бульварi - скромно напудренi дами та статечнi пани, - обурено зводили брови, оглядаючись на нього:

- Хто ж так бiгає по бульвару! Яка некультурнiсть!

Троч нiчого того не чув i не бачив. Вiн вiдчував, що смiх вислизає вiд нього, й здогадувався як. А тому хотiв урятувати, що можна, утримати руками й зубами. Того вiн i мчав так стрiмголов по Дiвочому бульвару, не зважаючи нi на людей, нi на машини, мчав наослiп уперед, як навiжений. Перебiгаючи вулицю, вiн спiткнувся, впав, зачув, як скреготнули гальма, закричали люди; по нозi йому потекло щось гаряче, й вiн вигукнув, уже непритомнiючи:

- Тiм Талер!

Той нещасливий випадок був i несподiваний, i неминучий. Страх призводить до невпевненостi, невпевненiсть - до розгубленостi, а розгубленiсть - до нещасливих випадкiв. Отож барон цiлком неминуче попав пiд машину, почавши боятися за свiй смiх.

Однак Троч був мiцнiший, нiж здавалося на перший погляд. Та й шофер у останню мить устиг загальмувати. Пiд колеса барон не попав, а знепритомнiв тiльки вiд того, що, падаючи, вдарився головою об брук.

Скоро пiдбiгли два захеканi детективи: вони пiдняли його й поклали в машину швидкої допомоги, що примчала за п'ять чи шiсть хвилин. Детективи поїхали з бароном i в лiкарню, де вiн досить швидко опритомнiв.

Перших його слiв не зрозумiв нiхто в палатi. Бо вiн сказав:

- Найкраще смiється той, хто смiється останнiй.

Потiм надiйшов лiкар, i Троч утомленим голосом сказав охоронцям, що вони йому бiльше не потрiбнi.

- У монастирськiй лiкарнi найкраща охорона - благочестя, - жартома сказав вiн i тихенько засмiявся. Той смiх, здавалось, оживив його.

Охоронцi вийшли, i лiкар ретельно оглянув Троча. Виявилося, що барон вiдбувся кiлькома синцями та невеличким струсом мозку. Йому приписали легку дiєту й постiльний режим на кiлька днiв. А крiм того, порадили по змозi не приймати вiдвiдувачiв.

А проте Троч iще того ж самого вечора прийняв одного досить дивного вiдвiдувача. То був невеличкий миршавенький чоловiчок у нiкельованих окулярах, iз пом'ятим обличчям i в пом'ятому костюмi. Медсестра аж здивувалася, що цей пацiєнт - такий начебто значний пан - водиться з такими людьми.

Троч про дещо спитав того чоловiка й дещо йому доручив.

- Ви бачили хлопця пiсля тiєї iсторiї на iподромi?

- Нi, пане бароне!

- Тихiше! Мене звуть мiстер Браун.

- Слухаюсь, пане... мiстере Браун. Я ще хотiв вам сказати, що знаю хлопця з фотографiй у газетах.

- Ну, й те добре. Та все ж постарайтесь побачити його й навiч, коли зумiєте. Тiльки непомiтно, бо вiн може вас упiзнати. Нiкельованi окуляри дуже мало змiнили вас.

- Слухаюсь, пане... Браун.

- Та пам'ятайте: обережнiсть i ще раз обережнiсть. Щоб вiн нi в якому разi не помiтив, що крiм наших постiйних детективiв за ним стежить iще хтось. Зрозумiли?

- Авжеж.

- Iще одне запитання...

- Слухаю вас, пане Браун.

- Та це вже приватне запитання. Ви знаєте казку "Липкохвiст"?

- Iще б пак! Менi ж довелося дивитись на ту виставу, коли я два роки тому стежив за хлопцем тут у Гамбурзi, пане ба... раун. Вiн же тодi ходив iз тими Рiкертами до театру. I вистава називалася "Липкохвiст".

- Ага! Тодi менi ясно... - барон на мить заплющив очi й пригадав, як вони їхали в таксi з вокзалу. Тiм сидiв поруч нього, а шофер сказав: "Грiм побий, швиденько ж ви впорались! Це як у казцi "Липкохвiст", коли знаєте..." Потiм барон побачив перед собою Тiмове обличчя. Спершу воно здригнулося, тодi наче скам'янiло. Немовби перед хвилюванням опустили завiсу. Троч той вираз хлопцевого обличчя давно знав. I тепер вiн зрозумiв, чому шофер згадав казку "Липкохвiст". А коли чоловiчок у нiкельованих окулярах переповiв йому змiст тiєї казки, вiн зрозумiв iще бiльше.

До найдивовижнiших Трочевих талантiв належала пам'ять на числа, що зраджувала його дуже рiдко. I цього разу та пам'ять послужливо пiдказала йому номер таксi. Троч записав його на вiдiрваному клаптику газети й вiддав той клаптик чоловiчковi.

- Коли хлопець сяде в таксi з таким номером, негайно сповiстiть мене! Спитайте в медсестри номер мого телефону й запишiть. Ясно?

- Ясно, мiстере Браун!

- Моєму шоферовi перекажiть, хай чекає з машиною напоготовi бiля лiкарнi. Машину хай найме де-небудь, тiльки аби не наша. А ви подзвонiть менi негайно, коли хлопець сяде в те таксi. Не-гайно! Тодi буде дорога кожна хвилина.

- Слухаюсь.

- Ну, тодi йдiть.

Чоловiчок рушив був до дверей, але Троч затримав його ще раз.

- Тi люди, здається, перевдяглися. Може, хлопець теж перевдягнеться. Це я вам про всяк випадок нагадую.

- Гаразд, бароне... Браун.

Чоловiчок пiшов. Троч пiдвiвся, пошкандибав до дверей, тихенько замкнув їх, одягнувся - тiльки черевикiв не взув, - тодi знову вiдiмкнув дверi й лiг одягнений на лiжко. Ту ж хвилину задзвонив телефон.

- Як ви себе почуваєте, бароне? - спитав у трубцi Тiмiв голос.

Троч простогнав:

- Кепсько, пане Талер! Переломи, тяжкий струс мозку. Ледве здужаю поворухнутися. - Затамувавши вiддих, вслухався вiн у трубку. Але почув тiльки спокiйний юнакiв голос:

- Тодi я не втомлюватиму вас, бароне. Видужуйте. Та будьте обережнi!

- Щодо цього не бiйтеся, пане Талер!

Троч тихо поклав трубку на апарат. Тодi опустив голову на подушку й задививсь у вiкно. Там крутились у повiтрi двi ластiвки.

"Смiх, - подумав Троч, - теж птиця, але така, що нi в якi сильця не йде. Птиця, що її не можна спiймати".

Потiм додав уголос:

- I мене теж нiхто не спiймає!

Тридцять другий аркуш

ЧОРНИЙ ХIД

Тiмiв номер дивився вiкнами в двiр, тому хлопець не почув Трочевого крику, коли з бароном сталося нещастя. В загальному сум'яттi нiхто не здогадався сповiстити його про це зразу. А пiсля недовгої телефонної розмови з Трочем Тiмовi чогось подумалося, що й цей нещасливий випадок наче вичитаний iз пригодницької книжки - як i все, що дiялось того дня. Коли вiн згадував про буцiмто тяжко покалiченого барона, йому ставало соромно за ту думку, i все ж вона майже заглушила спiвчуття.

I те, що зробив Тiм далi, було нiби вичитане з пригодницької книжки. Бо вiн учинив так, як радила таємнича записка ("Чорний хiд"!) i як здогадувався Троч ("Може, хлопець теж перевдягнеться"). Отут хлопцевi придалося те, що барон останнiй рiк щедрiше давав йому кишеньковi грошi.

Тiм викликав дзвiнком покоївку й пообiцяв дати їй триста марок, коли вона чимшвидше потай принесе йому ношену матроську одежу: синi парусиновi штани, темно-синiй светр i кашкет. Дiвчину страшенно захопило таємниче доручення: вона, певне, читала копiйчанi романи. Вона сказала, що має кавалера з "Матроської спiлки" й зустрiнеться з ним сьогоднi о восьмiй годинi. В нього вона може випросити й одежу.

- Гаразд, - сказав Тiм. - Тодi вгорнете її в свiже простирадло й занесете менi до дев'ятої години.

- Ну що ви, мiстере Браун! - вiдказала дiвчина (адже Троч i Тiм оселились у готелi як батько i син Брауни). - О дев'ятiй годинi простирадел у нас не мiняють. Хiба купальне!

- Ну то загорнiть у купальне простирадло, менi однаково, аби ви принесли одежу.

- А що менi сказати тому пановi внизу, мiстере Браун?

- Якому пановi? - перепитав Тiм.

- А тому, що дав менi сто марок, щоб я нишком стежила, що ви робитимете!

- А, пановi детективовi! Скажiть йому, нiби я попросив у вас таблеток вiд головного болю, а ви менi сказали, що вони є в аптечцi у ваннiй кiмнатi.

- Гаразд, мiстере Браун!

- I ще одне: о дев'ятiй годинi, мабуть, уже ж не ваша змiна буде? То чи зможете ви на той час надягти свою робочу сукню?

- Авжеж, мiстере Браун! Iнакше мене б сюди й не пустили. В мене вдома є робоча сукня, я її надягну пiд пальто. А поверх чепчика запнуся хусткою. Це щоб тут не марудитись, перевдягаючись.

- Чудово, - сказав Тiм, i в кутиках уст у нього з'явилися виразнi ямочки. - Отже, я можу бути спокiйний, одежу ви принесете?

- Принесу, мiстере Браун. А... грошi ж ви менi вiддасте?

- Та вiзьмiть хоч зараз! - юнак вийняв iз гаманця три папiрцi по сто марок i простяг покоївцi.

- Який же ви легковажний! - засмiялася дiвчина. - Хiба за таке платять наперед? Ну та дарма, я вас не одурю. А поки що спасибi! I до побачення!

- До дев'ятої, - вiдказав Тiм. Тодi замкнувся й лiг на диван. Заснути вiн, звичайно, не засне, але хоч спочине.

Зразу по дев'ятiй годинi прийшла, як умовлялися, покоївка. В чорнiй сукнi з штучного шовку й у бiлому чепчику. Купальне простирадло вона несла згорнене перед собою.

- Той чоловiчок спитав мене, чого я до вас iду, - прошепотiла вона. - Та я йому сказала, що ви вдень замовили на дев'яту годину свiже простирадло для купання.

- Спасибi, - голосно промовив Тiм, а пошепки додав: - Вiтайте вашого кавалера з "Матроської спiлки"!

Тодi й дiвчина вiдповiла голосно:

- Дякую, мiстере Браун! Щиро дякую! - I вийшла з номера, ще раз моргнувши Тiмовi в дверях. Юнак теж моргнув їй.

Покоївчин кавалер був, видно, трохи вищий за Тiма; але ж штани можна пiдтягти вище на шлейках, а светри носять i просторi.

У дзеркалi Тiм сам себе не пiзнав, надто як насунув на лоба кашкет. Тiльки пещений колiр обличчя зраджував його. Однак i на те знайшлася рада: вiн натер собi щоки пемзою, що знайшлась на умивальнику, й намазав їх землею з квiткового горщика. Потiм умився й зробив те саме ще, й ще, й ще раз. Вийшло так, як треба: Тiмове обличчя стало таке червоне, наче вiн тiльки-но видужав вiд кору. Хлопець iз голови до п'ят просто тхнув "Матроською спiлкою".

Тепер треба було подумати, що взяти з собою, бо ж до цього номера вiн, мабуть, уже не вернеться. Тiм знав, що життя багатого спадкоємця минеться для нього, коли вiн поверне собi свiй смiх, але зовсiм не журився тим. То що ж узяти з собою?

Тiм вирiшив забрати тiльки деякi папери: свiй паспорт, угоду про смiх, угоду про купiвлю пароплавства ПГГ, третю угоду про ляльковий театр i манюсiньку таємничу записочку. Тi п'ять паперiв Тiм, рiвненько позгортавши, сховав у велику задню кишеню матроських штанiв, тодi дбайливо застебнув її.

Хлопець був готовий до найважливiшої справи в своєму життi. (Тим часом надходила вже одинадцята година.) Про всяк випадок вiн iще викурив пiдряд три сигарети, щоб тхнути тютюном i мати хрипкий голос. (Взагалi вiн не курив, але для гостей мав на столi скриньку з червоного дерева, повну сигарет.)

Тепер лишилось якось вислизнути з готелю, щоб не помiтили детективи. (Поки Тiм курив, стало вже п'ятнадцять хвилин на дванадцяту.) Вилiзти у вiкно? Помiтять. Отже, тiльки коридором. А для того треба якось вiдвести очi детективовi у вестибюлi. Тiм уже надумав як: вiн написав бароновi коротенького листа, де побажав йому швидше видужувати, й викликав дзвiнком хлопця-коридорного. (Було вже пiв на дванадцяту.)

Хлопець, що прибiг на дзвiнок, був приблизно одного вiку з Тiмом, але видавався набагато молодшим.

Вiн мав руду чуприну й зухвале кирпате обличчя, що сподобалося Тiмовi.

- Ви можете зiграти для мене невеличку комедiю, коли я дам вам двiстi марок?

То були всi Тiмовi грошi.

Хлопець вишкiрив зуби:

- А в чому рiч?

- У мене бiля дверей стоїть детектив...

- Знаю, - все осмiхаючись, мовив хлопець,

- То вiдведiть йому очi. Вiзьмiть оцього листа й покладiть за вилогу рукава, щоб трохи було видно. А коли той чоловiк спитає вас, що то за лист, - а вiн напевно спитає, я знаю, - удайте, нiби збентежились, бо вам звелiли нiкому його не показувати. Втiкайте вiд нього, вiн побiжить за вами, буде давати вам грошi, щоб ви показали йому листа.

- О, будьте певнi, мiстере Браун!

- Авжеж. Я знаю. То ви сперечайтеся з ним якомога довше, щоб я встиг вийти з номера й утекти з готелю чорним ходом. А листа, звiсно, можна йому показати.

Кирпатий нiс пiд рудою чуприною весело наморщився.

- Виходить, чотири-п'ять хвилин. Це можна. Правда, за такий час я встигну виторгувати в нього бiльше, тож iз вас я вiзьму тiльки сто марок.

Тiм хотiв був заперечити, але хлопець вiдмахнувся:

- Нi, нi, не треба! Ста марок вистачить. Ви ж перебралися так, що, певне, йдете не мiж багатi люди. Там вам грошi придадуться.

- Може, й ваша правда, - погодився Тiм. - Ну, спасибi вам. Нате лист i сто марок. А як заведете детектива за рiг, удайте, нiби закашлялись.

- Зроблю як треба, мiстере!

Хлопець сховав грошi в кишеню, а листа за вилогу рукава. Потiм усупереч усiм готельним правилам - подав Тiмовi руку й приязно сказав:

- Ну, хай щастить, Брауне!

- Та щастя б менi не завадило, - вiдповiв Тiм i стис хлопцевi руку.

Коли коридорний вийшов, Тiм приклав вухо до дверей. Серце його знову билось, аж iз грудей вискакувало.

Ось почувся гавкучий кашель. (До дванадцятої години лишалось п'ятнадцять хвилин.) Тiм обережно прочинив дверi. У вестибюлi не було нiкого.

Тiм тихенько причинив за собою дверi й, не замикаючи їх (шкода часу!), метнувся до чорного ходу.

Нiхто його не зупинив. Тiльки зустрiлась одна покоївка, вiн буркнув їй "добривечiр", але вона його, видно, не впiзнала.

На вулицi пiд яскравими лiхтарями блищала мокра брукiвка. На Гамбург уже сипалася мряка. На тротуарi навпроти стояв якийсь чоловiк пiд парасолькою, але не дивився в Тiмiв бiк. У свiтлi вiд лiхтаря блищала нiкельована оправа його окулярiв.

Тiльки не бiгти! Треба човгати неквапливо, посвистуючи, мовби справдi матрос. Тiм озирнувся довкола, нiби не знаючи, куди податись, тодi засвистiв i рушив у бiк ратушi. Нiчиїх крокiв за собою вiн не чув, а оглянутись боявся. Зовнi безтурботний, а насправдi згоряючи з хвилювання, нога за ногою дiйшов вiн до рогу, звернув у завулок - i побiг щодуху. Лиш вибiгши на майдан перед ратушею - на вежi якраз задзвонили дзигарi - вiн спинився. На майданi стояв рядочок таксi, але тiльки в одному мотор був заведений. Пiдiйшовши до тiєї машини, перебраний на матроса Тiм упiзнав за кермом Джоннi - також перебраного й загримованого.

Дзигарi дзвонили, настала пiвнiч, "темна година трамваїв".

Тiм вiдчинив дверцята машини й сiв поруч шофера.

- Вибачте, мою машину замовлено. Вiзьмiть, будь ласка, iншу, - не глянувши на свого пасажира, промовив Джоннi. Вiн водив поглядом по майданi, нiби когось шукаючи.

- "Туди, де "Липкохвiст", прийди. Те, що знайшла королiвна, знайди", - пiвголосом вiдказав Тiм.

Аж тодi Джоннi рвучко повернув голову:

- Тiме, ти? На кого ти схожий!

- У моєї покоївки кавалер iз "Матроської спiлки", Джоннi!

- За тобою є "хвiст"?

- По-моєму, нема.

Повз кiлька освiтлених вiтрин таксi проїхало вулицею вгору, до Редiнзького ринку, а там круто звернуло праворуч i помчало в напрямi порту.

- А за тобою стежили, Джоннi?

- Здається. В мене вже з годину таке вiдчуття. Правда, якоїсь певної людини чи машини я не помiтив, просто вiдчуття таке. Ми поїдемо глухими вулицями.

Поруч стерничого Тiм уже не так хвилювався. Ця опiвнiчна подорож у таксi доти уявлялась йому куди страшнiшою й цiкавiшою. Хоч вони весь час їхали темними, таємничими глухими вулицями, то були найспокiйнiшi хвилини за весь переповнений пригодами день.

Джоннi їхав швидко, але впевнено. Час вiд часу вiн кидав погляд на дзеркальце. Спершу нiхто за ними начебто не гнався. Однак незабаром за ними вчепилась якась машина, що їхала з вимкненими фарами.

Тiм почав був допитуватися про Крешимира, але Джоннi урвав його:

- Почекай, скоро сам його побачиш. Не питай, прошу тебе.

- А можна щось спитати не про Крешимира?

- Ну, що?

Таксi вже їхало по Альтонi.

- Звiдки ти дiзнався, що ми з бароном прилiтаємо?

Стерничий засмiявся.

- А ти пам'ятаєш одного пана на iм'я Салех-бей?

- Iще б пак!

- Отож вiн знайшов нас та повiдомив. Коли прилетiв ваш лiтак, ми понаймали всi таксi в аеропорту. Вам лишалось сiсти тiльки в оцю машину. Це мого родича машина.

- А звiдки ж ви довiдались, що ми поїдемо в таксi? Ми ж звичайно їздимо своєю.

- Салех-беєвi було вiдомо, що ви маєте прибути iнкогнiто. Навiть фiрма не повинна була знати про ваше прибуття. I мачуху твою нацькувати на барона придумав також Салех-бей. Помогло це тобi хоч трохи?

- Нi, Джоннi, не помогло. Коли й Крешимир не поможе, тодi...

- Тодi плюнь менi в вiчi. Але годi вже про це. Потерпи!

Вони вже були недалеко вiд Евельгене. Раптом Джоннi засмiявся.

- Чого ти?

- Та я згадав, як ти мiнявся з бароном. Акцiї мiняв на пароплавство. Я, звiсно, зразу ж зметикував i назвав таке пароплавство, про яке добре знав, що воно продається. Ти справдi його вимiняв?

- А ось у мене в кишенi купча!

- Молодець, Тiме! ПГГ - добряча фiрма. Як тобi потрiбен буде стерничий...

Вони виїхали на набережну. Зиркнувши в дзеркальце, Джоннi знову побачив машину з вимкненими фарами, що їхала за ними.

Вiн нiчого не сказав Тiмовi, тiльки пiддав швидкостi, все позираючи скоса на дзеркальце.

Тiм щось сказав, але Джоннi того не чув. Вiн бачив, що й машина позаду теж пiддала ходу й помалу наздоганяє їх.

Враз, мов свиня пiд рiзницьким ножем, вереснули гальма. Правою рукою Джоннi притримав Тiма, щоб той не вдарився лобом об вiтрове скло. Таксi спинилось, i темна машина пролетiла повз них.

- Вилазь! - ревнув Джоннi. А спереду вже завищали ще однi гальма.

Стерничий потяг Тiма за собою. Через вулицю, вниз по вузеньких, крутих сходах, у кущi праворуч; далi, перелiзши через цегляну огорожу, в якусь пивничку, другими дверима з пивнички, ще через одну огорожу, тодi другими, ще крутiшими сходами знову вниз.

- Що сталося, Джоннi? Хiба за нами хто женеться?

- Мовчи, бо захекаєшся! Ми їх перехитрили, вiдiрвались вiд них, тож не даймо себе догнати! Там унизу жде Крешимир!

Тiм спiткнувся, Джоннi пiдхопив його й просто на руках знiс униз. Тiмiв погляд ковзнув по ледь освiтленiй табличцi: "Чортовi сходи".

Поставивши хлопця на ноги, Джоннi свиснув, i десь близенько почувся свист-вiдповiдь.

- Роби зразу, що тобi Крешимир скаже! - шепнув Джоннi Тiмовi.

З пiтьми виринули двi постатi: Крешимир i пан Рiкерт. Тiмовi знову пiдкотивсь до горла клубок - цього разу з добре яблуко завбiльшки.

- Дай руку, Тiме, i забиймося об заклад, що ти одержиш свiй смiх назад. Швидше! - почув Тiм знайомий Крешимирiв голос.

Тiм поборов своє остовпiння й подав Крешимировi руку.

- Закладаюся...

- Стiй! - гукнуло щось угорi на сходах. - Стiй! - Однак нiкого там не було видно.

Крешимир промовив спокiйно й твердо:

- Закладаюся, що ти не одержиш назад свого смiху, Тiме. На один пфенiг.

- Стiй! - знову крикнуло нагорi.

- Не слухай! - шепнув Тiмовi Джоннi.

- А я закладаюся, що одержу свiй смiх назад, Крешимире. На один пфенiг.

Джоннi перебив їм руки, як заведено. I запала моторошна тиша.

Тiм забивсь об заклад, як йому сказано, але ще не розумiв, що ж сталось, i стояв безмовний, розгублений.

На нього дивилося троє знайомих облич, ледь освiтлених променями далекого лiхтаря. Власне його обличчя було в затiнку, i тiльки смужечка лоба бiлiла в пiтьмi.

Панiв Рiкертiв погляд нiби прикипiв до того блiдого чола. Таким вiн уже раз бачив Тiма, отак само ледь освiтленого. Всього за кiлька крокiв звiдси, на ляльковiй виставi. "Адже з того людина й пiзнається, що в слушну мить вона смiється". Чи це справдi слушна мить?" - питав себе пан Рiкерт.

Джоннi й Крешимир теж не зводили очей iз того блiдого чола єдиного, що видно було з Тiма в темрявi.

А хлопець стояв, понуривши очi. I все ж вiн вiдчував на собi тi допитливi погляди. Йому було чогось тяжко, аж млосно, хоч iз живота вже пiднiмалося щось легеньке, тихеньке, крилате - мов жайворонкова пiсня, що проситься на волю. Але Тiм був iще надто смутний та безпорадний. I смiх-дзвiночок iз кумедним "iк!" на кiнцi вирвався з нього зовсiм мимохiть. Нiби не Тiм заволодiв знову своїм давнiм смiхом, а смiх заволодiв Тiмом. Ця мить, така жадана, така довгождана, ця радiсть виявилась понад силу Тiмовi. Вiн розгубився перед своїм щастям.

Колись давно, в ляльковому театрi, йому впало в очi, що смiх i плач бувають зовнi дуже схожi. А тепер вiн дiзнався, що смiх i плач часом дуже подiбнi не тiльки зовнi - їх iнодi й розрiзнити важко. Тiм смiявся й плакав воднораз. Вiн здригався, нiби хлипаючи, i з очей йому текли сльози, а руки безвладно обвисли.

Вiн забув геть про все довкола, бо неначе вдруге народжувався на свiт.

Потiм сталася дивовижна рiч: крiзь сльози Тiм побачив три свiтлi плями облич, що наближались до нього, i раптом нiби проваливсь кудись у минуле. Йому здалося, наче вiн, малий хлопчик, стоїть бiля вiконечка каси на iподромi. Вiн виграв грошi, цiлу купу грошей, i тепер плаче зi щастя, що виграв, i з журби, що вже не може подiлити те щастя з татком. Тодi у вухах йому пролунав рипучий густий голос: "Гей, малий, ну хто ж це плаче, маючи таке щастя!"

Тiм пiдвiв очi.

Тепер iз якогось куточка його пам'ятi мав би виступити чоловiчок iз пом'ятим обличчям i в пом'ятому костюмi. Але натомiсть Тiм побачив iншу постать, велику, справжню, живу: стерничого Джоннi. I разом зi стерничим до Тiма раптом повернулася дiйснiсть - нiч бiля шинку в Евельгене, лiхтар над сходами, що вели кудись угору, в темряву, i обличчя всiх трьох Тiмових друзiв, що дивились на нього, не знаючи, плакати їм чи смiятися.

Смiх, що повернувся до Тiма Талера, налетiв на нього, мов шквал. Та по тому шквалi вже настав штиль, Тiм уже цiлком володiв своїм смiхом. Витерши рукою сльози, вiн спитав:

- Пане Рiкерт, ви ще пам'ятаєте, що я пообiцяв вам, вiд'їжджаючи з Гамбурга?

- Нi, Тiме.

- Я тодi сказав: "Коли я повернусь, я вже смiятимусь". I ось я смiюсь. Я вмiю смiятись, пане Рiкерт! Умiю, Крешимире! Джоннi, я вмiю смiятись! Тiльки... - Тiм аж похлинувся смiхом. - Тiльки я не збагну, як воно так вийшло.

Тiмовi друзi, що вже злякались були, чи не збожеволiв Тiм вiд щастя, зрадiли, почувши, що вiн говорить цiлком розумно.

- Ти давно вже мiг вернути собi смiх, сказав Крешимир.

- Як же це?

- Про що ми з тобою щойно забилися?

- Що я одержу назад свiй смiх.

- Так. Ну, а що мало статися, коли б ти виграв цей заклад?

- Я б одержав свiй смiх назад. Так воно й вийшло!

- Але ти б його однаково одержав, хоч би й програв заклад, Тiме!

Аж тодi хлопець уторопав, у чому рiч. Смiючись, ляснув вiн себе по лобi:

- Авжеж! Програвши заклад, я також вернув би собi смiх! Та й дурний же я був! Я б мiг закластися з ким завгодно, що одержу свiй смiх назад. I так чи так, одержав би!

- Ну, не так воно просто, хлопче, - озвався Джоннi. - З ким завгодно закластися ти б не змiг, бо ж тодi ти б мусив перше сказати, що не маєш смiху, а цього ти не мав права робити. Ти мiг забитися тiльки з тим, хто здогадався про вашу з Трочем угоду, цебто з Крешимиром.

- Але зi мною, - докiнчив Крешимир, - твiй заклад був безпрограшний.

Тепер, позбувшися своєї бiди, Тiм ураз побачив, яка проста була вся справа. Виходило, що вiн, розгублений i зневiрений, цiлi роки тицькався з одного чорного ходу в iнший, замiсть iти навпростець. Вiн вигадував хитромудрi плани, рахував на мiльйони. А смiх собi повернув за багато дешевшу цiну, дешевше, нiж коштує мала пачечка маргарину, за один пфенiг.

Ось який дешевий смiх, коли платити за нього грiшми, але справжню його цiну не вбереш i в мiльйони. Смiх, сказав Салех-бей, це не крам на продаж. Його треба заслужити.

Тридцять третiй аркуш

ПОВЕРНЕНИЙ СМIХ

Мряка тим часом перейшла в дрiбний дощ, але нiхто з чотирьох того не помiтив. Не чули вони й чиїхось непевних крокiв на сходах. Лиш як усi четверо разом замовкли, то почули, що хтось до них спускається, i обернулись.

На вузеньких кам'яних сходах, похитуючись, виринула з темряви худа, згорблена постать. У промiннi лiхтаря з'явилися довгi ноги в чорних штанях, тодi бiлi руки з довгими пальцями, бiла манишка, над нею довгобразе обличчя. Нарештi постать, уже освiтлена з нiг до голови, спинилась пiд табличкою "Чортовi сходи" й замислено сперлась на мур iз обтесаного каменю.

То був барон.

Тiмовi знову залоскотав у горлi смiх. "Чорний хiд!" - глузливо пролунало в нього в головi. Таж це чорт iз лялькового театру, рухлива лялька на ниточках, така кумедна та недотепна, що аж жаль було її. I Тiм Талер, хлопець, що знову навчився смiятись, стримав себе: не засмiявся.

Барон сiв на кам'яний схiдець i повернув своє бiле як крейда обличчя з мiцно стуленими губами до Тiма та його товаришiв.

Тiм пiднявсь до нього.

- Вернiться в лiкарню, бароне.

Троч пiдвiв на хлопця очi й ще мiцнiше стис губи.

- Бароне, вам не можна тут сидiти.

Тодi Троч нарештi розтулив рот i хрипким голосом спитав:

- А на що ви забивались, пане Талер?

- На один пфенiг, бароне.

- На один пфенiг? - Троч аж пiдхопивсь, але зразу ж обперся знову об стiну. Майже жiночим голосом вiн вереснув:

- Дурнi! Ви б могли забитись на мою спадщину!

Згори надбiг, перестрибуючи через три схiдцi зразу, знайомий Тiмовi шофер.

- Пане бароне, вам же не можна так!

- Дайте менi двi хвилини поговорити з цим юнаком, а тодi вiдвезете назад у лiкарню.

- Як хочете, але в такому разi я нi за що не вiдповiдаю, пане бароне!

Шофер пiднявсь на кiлька схiдцiв вище й став там.

А внизу при пiднiжжi сходiв стояли Джоннi, Крешимир та пан Рiкерт - мовчазна Тiмова охорона.

- Можна на хвилину спертись на вас, пане Талер?

- Будь ласка, бароне! Я тепер при силi! - Тiм тихенько засмiявся.

Троч зiперся на юнакове плече.

- Ваша спадщина, пане Талер...

- Я зрiкаюся її, бароне!

Троч отетерiв, але тiльки на одну мить.

- Розумно робите, - сказав вiн. - Це спрощує все дiло. А маючи пароплавство, ви зможете жити бiльш-менш у достатку.

- Пароплавство, бароне, я подарую своїм друзям.

Троч з подиву так вирячив очi, що те видно було навiть крiзь темнi окуляри.

- Але ж тодi наша угода не дала вам нiякої користi, пане Талере. Ви тепер такий самий бiдний, як були спочатку! Не маєте нiчого, крiм прогорiлого лялькового театру!

Тiм засмiявся вже голоснiше.

- Ваша правда, бароне. Я мушу все починати спочатку. Але те, що я маю тепер, за останнi роки стало для мене цiннiше, нiж будь-якi акцiї в свiтi.

- Що ж це таке?

Замiсть вiдповiдi Тiм просто засмiявся на весь голос. Барон вiдчув, як пiд його рукою трясеться вiд смiху хлопцеве плече. I почув у тому смiховi зовсiм новi нотки, густiшi, мужнiшi, нiби акомпанемент до давнього смiху-дзвiночка. Троч вiдвернувся й махнув рукою своєму шоферовi. Той квапливо збiг униз, пiдхопив барона пiд руку й повiв нагору.

Тiм гукнув:

- Видужуйте, бароне! Щоб були знову цiлий-здоровий! I спасибi вам за всю науку!

Троч не оглянувся. Шофер почув, як вiн буркнув:

- Еге, цiлий! Як же я буду цiлий без цього!

Тiм дивився вслiд бароновi, аж поки того поглинула темрява.

Тiмовi друзi теж пiднялися до нього й проводжали Троча поглядами. Джоннi прогув:

- Такий багатющий, а щастя чортма!

За хвилинку й вони побрались нагору. Попереду, на набережнiй, загурчав, заводячись, мотор, рушила з мiсця машина, i гудiння мотора стихло вдалинi.

Скоро вони вийшли на набережну. Навпроти стояло темною тiнню таксi родича Джоннi.

- Їдьте до мого гаража, Джоннi, - сказав пан Рiкерт, - Ми пройдемося пiшки.

- А хiба ви й досi живете в тiй бiлiй вiллi, пане Рiкерт? Барон же казав менi, що ви тепер працюєте вантажником.

- Так воно й є, Тiме. Завтра я тобi все розкажу. Ти ж не вiдмовишся погостювати в мене?

- Ну, що ви, пане Рiкерт! Я ж iще повинен вашiй матусi показати, що вже вмiю смiятися. Чи, може... - Тiм вiдвернув обличчя. - Може, вона вже...

- Нi, нi, Тiме! Жива й здорова! Ходiмо!

Над дверима до вiлли свiтилася лампочка. Бiлi дверi з круглим балконом над ними та з двома свiтлими кам'яними левами обабiч них нагадували острiв у океанi темряви, привiтний, гостинний берег пiсля довгих блукань у бурхливому морi.

Тiмовi здушило горло, коли вiн пiдiйшов до лагiдних левiв. А коли вiдчинилися дверi й вийшла, спираючись на палицю, старенька панi Рiкерт, повненька, круглявенька, з бiлими як снiг кучериками, хлопець насилу стримався, щоб не розревтись та не кинутись їй на шию. Спинившись перед нею, вiн пробелькотiв, смiючись i плачучи воднораз: "Ну, що ви тепер скажете, панi Рiкерт?" Але нiхто тих слiв не зрозумiв, та й не намагався зрозумiти, бо командування вже перебрала до своїх рук старенька господиня. Вона спитала:

- Все гаразд, Крiшане?

А коли син її кивнув головою, полегшено перевела дух i сказала:

- Так це ж треба вiдсвяткувати, дiтки! Але хлопець хай лягає спати. Бо вiн зовсiм не при собi.

Як звелiла панi Рiкерт, так i сталося: Тiмовi довелось хоч-не-хоч лягти в лiжко, i виявилося, що так воно й краще, бо вiн майже зразу заснув, як каменюка.

Другого дня старенька влаштувала так, щоб бути вдома самiй, коли прокинеться Тiм. Зробити це було неважко, бо хлопець прокинувся аж пополуднi.

Вони вдвох поснiдали - хоч було таки пiзненько для снiданку, але панi Рiкерт так любила снiдати, що рада була зробити це й удруге. А тодi Тiмовi Талеровi довелось розповiсти про все до крихти, що вiн зазнав вiдтодi, як виїхав iз Гамбурга. Та вiн i сам радий був про все розповiсти.

Розмахуючи газетою, вiн вигукував: "Сенсацiоне! Сенсацiоне! Iль бароне Троч е морто! Ун рагаццо дi кваттордiнi аннi адессо iль пiу рiччо уомо дель мондо! Сенсацiоне!"

"Який вiн став гарний! - подумала панi Рiкерт, слухаючи хлопця. I як умiє балакати по-чужоземному!"

Тiм розповiдав старенькiй про свої пригоди, наче про якусь комедiю, виставу в театрi. Тепер, коли до нього повернувся смiх, багато такого, що доти було жахливе, здавалося просто смiшне. Вiн розповiдав про свої чудернацькi заклади з Джоннi, про розбиту люстру в готелi "Пальмаро", про картини в генуезькому та афiнському музеях, про iнтриги в замку, про Салех-бея, про маргарин, про подорож довкола свiту, про повернення до Гамбурга, про мачуху та Ервiна, про темну годину трамваїв.

Тодi настала черга господинi розповiдати, i вона почала видимо задоволене:

- Знаєш, Тiме, як ти не повернувся з Генуї та як до нас прийшов спершу пан Крешимир, а потiм отой здоровило Джоннi, я зразу здогадалася: тут щось не так. Менi не хотiли сказати, в чому рiч. Бо в мене, щоб ти знав, вада серця. Але я вже бiльш як вiсiмдесят рокiв iз нею живу, з тiєю вадою, i ми вже звикли одна до одної. Отож я трошечки понишпорила й знайшла того листа, що ти писав iз Генуї. Ну, i дiзналася вже трошки бiльше.

Старенька, що тепер бачила в Тiмовi панича й намагалась говорити "по-правильному", знову збилася на свою гамбурзьку говiрку.

- Стала я тодi, як прийде до Крiшана пан Крешимир або Джоннi та про щось там забалакають, нищечком їх пiдслухувати. Приходили-то вони не дуже часто, бо ж працювали в порту вантажниками. Iншої роботи хоч плач не могли знайти, мов зурочив який чортяка. А воно, бач, i справдi без нього не обiйшлось, еге? Ну, хай там як, а я все знала, про що вони там шепотiлися. Знала я й те, що сина мого з посади прогнали, хоч вiн усе вiд мене приховував.

- А вiн справдi став вантажником? - перебив її Тiм.

- Авжеж, синку, був i вантажником. Ти, може, не знаєш, як воно в нас у Гамбургу ведеться. Усi такi чеснi, так своєї слави пильнують! Як кого звiльнили з доброї посади, та як пiдуть чутки всякi, хоч i брехнi, то вже нiхто його до себе в контору не вiзьме. Розумiєш?

Тiм кивнув головою.

- Ну, менi то пусте, в мене ж iще й свiй маєток є. В паперах здебiльшого.

- В акцiях? - спитав Тiм.

- Еге ж, в акцiях, синку. Ти ж тепер i сам трошки на цьому знаєшся, еге? Отож, кажу, синовi моєму й не треба було зовсiм iти в тi вантажники, ми ж таки не бiдняки. Але такий ото вiн удався, що не може сидiти без дiла. А надто без порту вiн - як риба без води. Ну, ото й пiшов у вантажники. Але з дому, було, вийде вбраний як лялечка, й такий самий вернеться з роботи, а перевдягався там, у порту. Думав, я й не доберу, що в нього вже не та робота, бо я ж здебiльшого вдома сиджу. Але ж є нащось телефон, еге?

Тiм мимохiть засмiявся зi старенької, а панi Рiкерт засмiялася теж.

- Я ж дурна стара гуска... нi, нi, мовчи, я сама краще знаю, хто я... але ж не така я вже й дурна! Спершу я погомонiла з паном Салех-беєм, як вiн сюди до нас зателефонував. А тодi панове змовники й самi про все признались, розказали менi. Я, звiсно, вдала, нiби й не знаю нiчого. Весь час очi отак-о витрiщаю й вищу: "Та не може бу-у-ути!" Ну, хай там як, а розказали вони менi все. Так ото я й записочку тобi писала. Крiзь лупу. То я ще як у школу ходила, то ми з дiвчатами, було, цiлими днями вправляємось писати крiзь лупу. В мене найкраще з усiх виходило. Я якось цiлий роман на аркуш поштового паперу переписала, їй-бо, правда!

- Та не може бу-у-ути! - передражнив її Тiм.

- Е, ти все смiєшся з мене, шибенику!

Задзвонив дзвiнок бiля дверей, i панi Рiкерт попросила Тiма пiти подивитись, хто там такий.

То виявився рудий хлопець-коридорний iз готелю. Весь упрiлий, вiн стояв мiж сiмома валiзами.

- Я принiс вашi речi, пане Талер! - весело оскiрившись, сказав вiн.

- Учора ви ще називали мене мiстером Брауном. Звiдки ви раптом дiзналися, хто я такий? Хлопець знов осмiхнувся:

- А ви хiба газет не читаєте?

- А, он що! - Тiм трохи спантеличено сягнув рукою в кишеню.

Та рудий вiдмахнувся:

- Нiчого я з вас не вiзьму, пане Талер! Я можу з газети цiлу купу грошей вицiдити, коли розкажу, як я вчора ввечерi пошив у дурнi детектива. Можна?

- Та розказуй, що з тобою вдiєш!

- Щиро дякую! Занести вам валiзи?

- Спасибi, я сам. Тiльки не розповiдай там у газетi небилиць.

- А навiщо? I так буде цiкаво.

Хлопець подав Тiмовi руку:

- Ну, щасти тобi, Тiме!

- Спасибi. Хай щастить тобi в газетi!

Два хлопцi, стоячи мiж лагiдними кам'яними левами, смiючись потисли один одному руку. Потiм рудий сiв у готельну машину, що привезла його, й поїхав, а Тiм позаносив валiзи до вiлли.

Того ж таки дня Тiм пiшов iз Джоннi, Крешимиром та паном Рiкертом до одного нотарiуса, доброго знайомого старенької панi Рiкерт.

Там пароплавство "Пасажирська лiнiя Гамбург - Гельголанд", чи скорочено ПГГ, було переписане рiвними паями на Джоннi, Крешимира та пана Рiкерта. Щоправда, пароплавство не зразу перейшло в їхню власнiсть, потрiбна була ще цiла купа всiляких формальностей (адже Тiм не був уже спадкоємцем-мiльярдером), але щонайпiзнiш за два тижнi, сказав нотарiус, усе буде владнано.

Тiмовi друзi спершу нiзащо не хотiли прийняти той дарунок, та коли Тiм сказав, що вiддасть пароплавство кому попало, вони поступилися. I навiть радо. Пан Рiкерт мав iще досить сили, щоб керувати конторою старого пана Денкера на шостому причалi, а Джоннi й Крешимир раднiшi були працювати стерничим та стюардом на своїх власних пароплавах, нiж на чужих.

Коли всi четверо вийшли вiд нотарiуса (його бюро мiстилось поблизу головного вокзалу), Джоннi спитав:

- А що ж ти тепер робитимеш, Тiме?

Хлопець показав праворуч:

- Он у тому старому будинковi є ляльковий театр. Вiн мiй. Я зроблю з нього мандрiвний.

- То тобi потрiбен автобус! - сказав Крешимир.

- I переносна сцена, - докинув Джоннi.

- I все це купимо тобi ми, синку! - закiнчив пан Рiкерт. - I мовчи, не вiдмовляйся, бо тодi ми не вiзьмемо вiд тебе пароплавства.

- Згода! - засмiявся Тiм. Тодi додав уже серйозно: - Яке щастя, що є на свiтi ви!

- I Салех-бей, - сказав пан Рiкерт.

- Атож, - потвердив Тiм. - I Салех-бей. Треба послати йому телеграму.

I вони подались на пошту.

Старий у Месопотамiї всмiхнувся, прочитавши:

"чорт бери маргарин крапка смiх одержують задарма крапка я його одержав крапка щиро дякую за помiч ваш тiм талер".

Того дня й скiнчилась наша iсторiя, хоча в газетах вона тiльки почалася (так, як зрозумiли її журналiсти; а вони здебiльшого її не зрозумiли).

Пан Рiкерт знову став директором пароплавства, Джоннi стерничим, а Крешимир стюардом.

Про барона Троча тепер можна почути дуже рiдко. Кажуть, вiн майже весь час живе самотнiй i сумний у своєму месопотамському замку, уникаючи людей. Проте фiрма його процвiтає.

А Тiмiв слiд загубився. Вiдомо тiльки, що вiн удвох iз старенькою панi Рiкерт вигадав лялькову виставу, що називається "Проданий смiх". А потiм щез iз Гамбурга, й жоден газетяр так i не дiзнавсь, куди вiн подався.

Лиш двiчi ще доходили звiстки про нього. На кладовищi в одному великому нiмецькому мiстi до одного мармурового надгробка було покладено вiнок iз написом на стрiчцi: "Я прийшов, як навчився смiятись. Тiм".