Тисячолітній Миколай

ЗАЛІЗНІ ЗУБИ

Ось і моє рідне село зметене вогнем війни, моя мати з маленьким моїм братиком живе в землі, а я, переможець і визволитель, мало не цілий рік гибію десь на чужині і виконую завдання, про які не розкажеш нікому, хіба що п’яному смершівцю.

Найнята мною підвода тим часом спустилася з гори Кучерявого, я пішов за нею повільно, боязко, майже без надії, але в долині несподівано знайшов сліди від саней і возів, помітив протоптані в снігу стежки, впізнавав колишні вулиці, які значилися в тодішнім житті хатами й садками, а тепер незграбними, ледь піднятими над землею химерними покрівлями, більмастими віконечками, заскленими уламками шибок, убогими димариками, змайстрованими то з старого відра, то з іржавої консервної бляшанки, то з цинкової гарматної гільзи. і дим ішов з-під землі, і навіть пахло чимось знайомим і смачним, і люди стали траплятися мені назустріч, але я не знав нікого з них так само, як ніхто не знав мене, і коли я питав про матір, то на мене дивилися хоч і без підозри, але з неприхованою цікавістю і з подивом і забували навіть відповісти, а тоді, схаменувшись, мерщій бралися пояснювати і готові були навіть провести мене, показати.

— Сміяниха? А он же тамечки! У неї землянка боком до вулиці. Впоперек стоїть. Димар з ринви. У Сміянихи хату як хриці спалили, то все згоріло, а шматок ринви з сарайчика вцілів. Ото й згодилося. Тільки ж Сміянихи вдома не застанете. Вона в нас бригадиром. Мабуть, у степу або на фермах. Де ферми? А біля Круглого. В землянках і корови, й свині, і вівці. А контора в хаті Сіроокого. Хата під черепицею і не згоріла. Там і контора, і Левченко живе. Новий наш голова. А ви хто будете і як?

Я не відповідав, тільки питав. Про Григоровичів спитати не наважувався, чомусь вважав, що одразу довідаються, хто я і яке відношення маю до Оксани, а тоді й не знати, як зі мною поведуться і що скажуть (адже Оксана чомусь не відповіла на жоден мій лист!). Тому спитав про Марка.

— Малий? А в школі ж. Школа в Набочиній хаті тепер. Ота, що під бляхою. Набоку бомбою вбило ще в сорок первому. Жінка виїхала до дітей у город. А в хаті стояли хриці з своїм штабом. Тому й не спалили. Не встигли, значить. Тепер у одній половині сільрада, а в другій — школа. На три зміни по два класи. Я знайшов мамине підземне житло і безпорадно став перед східцями, які вели в заглибину до маленьких дверцят, збитих з таких-сяких дощечок. Мабуть, вони не були замкнені, бо не видно ніякого замка (та й що тут замикати?), але я нерішуче стояв перед землянкою, охоплений якимсь майже неземним страхом. На війні солдат ховається в землі від смерті і робить це охоче, з надією і вдячністю. Тоді ми входили в землю, щоб уціліти і жити на ній, а тепер, коли зникли всі загрози, спускатися під землю означало мовби добровільну смерть. Як же це і чому? Вже понад два роки минуло, як визволено моє село, а тут і досі мовби війна, коли ж згадати, що вже повсюди мир, то ця «війна» стає ще страшнішою.

Висока сива жінка, в негнучкому чоловічому сіряці, в незграбних чоловічих чоботях, бігла розпатлано вулицею, кинулася мені на груди, притислася худим кістлявим тілом, безсило обіймала тремтячими руками.

— Сину! Синоньку! Синочку!

— Мамо!

І коли йшов до училища, і коли приїздив у сороковому, була мама молодою, по-жіночому м’яко-круглою, і незабутньо теплі її обійми пам’ятав усю війну, а тепер це майже незнайома стара жінка, худе кістляве тіло, і давнє тепло лишилося тільки в голосі, та й то не все, самі крихти від того, що було колись.

— Мамо, що з вами?

— Живемо в землі. Чи можуть люди жити в землі? А чи тільки вмирати?

В землянці маленька частина світу, врятованого від понищення: барвисті ряденця на глиняній призьбі, на ослоні й на долівці, товстобокі подушки, білі, як лебеді на воді, горшки й глечики з рідними запахами, фотографії покійного батька, малого Марка з любистком у руці, мої—ще довоєнні, курсантські, і вже капітанські, прислані з Берліна. Маминих немає, зате є дві ікони: Миколай-чудотворець і Спаситель у кованому сріблі. В кутку рогачі й кочерга (залізо ж не горить), там і пакільці в стіні—вішалка. Мої трофейні чемодани не вміщалися в тісному просторі землянки, довелося згромадити їх один на один. Підводчик поспішав за дня вернутися додому, не захотів обідати, я відпустив його. Мати поралася біля печі (щось видовбане в землі, яке гріх і назвати піччю), в якійсь землистій кофті, в землистій спідниці, ще худіша, ніж у сіряці, ще мертвіша.

Я рвав блискучі замки на чемоданах, виметував з їхніх бездонних нутрощів тонкі кольорові блузи, плаття на гнучкі стани, пишні спідниці для крутостегних жінок. Яке ж безглуздя! Не таких гостинців тут ждали і взагалі ніяких гостинців, а тільки мене самого, щоб був живий і мав силу в тілі, бо сила тут була єдиною цінністю. Єдиною і найвищою.

— Ото ж як наші відступили, — розповідала мама, — а німець ще не прискочив, була в нас одна ніч. Ну, люди й кинулися розтягати колгосп. В двадцять дев’ятому й тридцятому стягали все докупи, а тоді в одну ніч розхапали, хто що зміг. Думали: кінець усьому. Ну, німці проскочили на мотоциклах, на машинах, тоді привезли коменданта, зігнали всіх нас до колгоспної контори, той і оголосив: колгосп залишається й надалі, тільки без назви, весь реманент, усе майно, взяте в колгоспі, слід негайно повернути, хто цього не зробить, буде повішений. Комендант говорив по-нашому, але дуже смішно, не говорив, а квакав, та ще й був гладкий, і ніхто йому не повірив. А комендант дав двадцять чотири години. Міг би давати й двадцять чотири дні, місяці, роки, — однаково б ніхто не приніс би й гвіздка. Ну, вони підождали, а тоді заскочили з кучугур, де ото Фені живуть, знайшли в старого Феня сошникову сівалку (нащо вона йому — ми й досі дивуємось!), привели його до церкви і повісили, а на шию начепили намисто з сошників. і дали нам ще двадцять чотири години. Ну, за ніч і знесли до колгоспу все забране. Тільки тракторист Раденький свого «натика» загнав у Мирониху і втопив на самому глибу. Витягли трактора вже коли наші прийшли. А Раденький, кажуть, в партизанах убитий. Хоч які тут партизани в наших степах? Реманент зібрали, а тяглової сили немає. Тоді комендант і скомандував: запрягати людей у плуги і орати на зяб. Спробували ми корів — еге! Корови повинні давати молоко для німецької армії. Кого ж запрягати? Чоловіки на війні. Діди й діти зосталися та жінки. Жінок! Отак, синку, й стала я тягловою силою. Маркусь наш ще ж зовсім малий тоді був, це йому як іграшки, а прийшли наші, знов колгосп, знов «все для победы»—і знову впряглися ми в плуги, та вже тепер Маркусь підріс, і вже все бачив і знав, і біг за мною, плакав і просився: «Мамо, дайте я вам поможу! Я вже великий, мамо, пустіть мене до плуга! Ну, пустіть же!» А само ж мале й кволе, як комареня. і на Сміянів не похоже, бо в такому ж голоді росло і в нещастях, що не приведи й господь…

— Господа поминаєте, мамо, по-давньому?..

— А кого ж і споминати! Господь Бог на небі в красі й чистоті, а ми на землі ворушимося, як черва, та один одного поїдаємо. Батька твого як не встигли з’їсти, то сам собі смерть знайшов, а після смерті ще й поглумилися, написавши на обеліску, що вмер, героїчно оберігаючи соціалістичну власність. Німці як прийшли, то хтось доніс про той обеліск і про мене: мовляв, більшовик лежить на кладовищі, а вдова його живе. Комендант — на кладовище, сам прочитав отой напис, і дуже йому припало до смаку: як же — чоловік оберігав власність. Кгут! Кгут! А де вдова? А я тягну плуга з Мелашкою Федоровою. Приїхав комендант своїм фаетоном у поле, знайшов мене. Кгут! Кгут! Раз у тебе такий був чоловік, призначаю тебе бригадиром. і плуга перти і ще й бригадирствувати. А батькову могилу звелів упорядкувати, поставили нову оградку, пофарбували обеліск, навіть зірки не зачепили. Ну, а наші прийшли — судити мене за прислужництво. Спасибі люди заступилися, я ж думаю: то божий перст. Бригадирствую й далі, загадую людям на роботу, роздаю наряди, падаю з ніг, а землю ж пустошньою гріх зоставляти, треба її і засіяти, і зібрати з неї врожай, хліб святий і всякий овоч, що людині на поживу. Вночі мало не рачки доповзу до землянки, впаду отут, заплачу гірко нищечком, щоб ніхто й не чув, благаю господа: забери мою душу до себе, несила далі мучитися! А тоді згадаю: а малий Маркусь? А мій Микола десь у холоді й голоді, постріляний і перестріляний? Хто ж їх нагодує? Хто про них згадає? і залізнозубий Левченко, наш голова присланий, хоч і залитий по самі вирла самогоном, хоч і язика не поверне в роті, а таки ж правду хрипить з ранку до вечора: «Все для Червоної Армії! Все для…» Не витерпіла я, спитала якось: «Чого ж ти сам не в Червоній Армії, чого ж за жіночими спідницями ховаєшся!» Так він як заклацає своїми залізними зубами: «Мене партія поставила! Мені партія довірила!..» А сам, кажуть, цигаркою припік собі око, більмо нагнав і так од фронту відкрутився. Самогон жере, всіх дівчат і вдів перепаскудив і переслинив, а на людей — як звір! Прислав його нам сам обласний секретар, а тепер за того секретаря ще й голосувати в неділю на виборах. Та хай він їм сказиться! і сама не піду на вибори й десятому закажу!

— Мамо! — вигукнув я. — Що ви ото кажете! Я ж член партії, хіба можна таке про вибори?

— А той секретар може присилати такого бандита, як залізнозубий Левченко? Ти б почув, як він на людей кричить. «Я вам покажу, як Гітлера годувати! Ви в мене вагонетки в Тахтайці потягаєте, мать-перемать!» А на кар’єрі в Тахтайці полонені фашисти камінь тягають. То що ж ми — фашисти? За віщо ж ти воював, сину? За що поперебивало твої руки й ноги, всього тебе переранило?

Мама накрила чистим рушником сяк-так збитий з трьох дощок столик, розставляла мисочки, тарілочки, блюдця, різала сало, кришила цибулю, поклала кільце ковбаси, високу паляницю, поставила пляшку з самогоном. Де все це могло взятися в цій убогості? і сало, і ковбаса, і білий пшеничний хліб були тут так само неймовірні, як недоречний у цьому страшному підземеллі був я з своїми ремінними трофейними чемоданяками, новісіньким обмундируванням, золотими погонами, золотими ґудзиками, дзеркальним полиском хромових чобіт, надто ж — з своєю закутою в непробивну, покриту золотою лускою, броню душею, яка давно вже не знала жалів, вагань, сумнівів, а знала тільки «так точно», вірність і відданість і самовідданість, непорушний блок більшовиків і безпартійних, монолітну єдність, корінні інтереси…

Добираючись від Орші до Бахмача, у вагоні для матерів з дітьми я прочитав у «Правде» звернення ЦК ВКП (б) до всіх виборців у зв’язку з виборами до Верховної Ради СРСР. Там було про те, що радянські люди з багаторічного досвіду мали можливість переконатися в правильності політики партії, що відповідає інтересам народу. Тепер, слухаючи гіркі мамині скарги і дивлячись на стіну землянки, не затулену ні рушничками, ні фотографіями, ні іконами, я мимоволі згадав саме оті слова «корінні інтереси», і враз відкрилася мені зовсім інша, справжня їхня суть, золота луска обсипалася з моєї душі, все в мені здригнулося, обурилося, збунтувалося. На земляній стіні виразно видно було сліди лопати, якою копали землянку, штих за штихом, глибше й глибше. Гостре залізо сліпо чекрижило все, що траплялося на його шляху: тверді грудочки, камінчики, перетлілі уламки дерева, корінці рослин. Ті рослини вже давно вмерли, а корінці, хоч і поперерізувані, жили далі, і не тільки влітку, а й тепер, коли надворі лежали сніги, вони далі смоктали з землі соки, щоб перегнати їх нагору, до сонця, але не знали, що ті соки так і лишаться тут унизу, виступатимуть на земляних стінах крапельками гірких сліз вмирання, сліпої роси небуття.

Корінні інтереси!

Малий Марко пригримів із школи, відпросився ще до кінця уроків, бо хтось сказав, що приїхав брат — увесь у золоті. Не вдався в Сміянів братик мій: дрібненький, з дрібненьким обличчям, тільки очі живуть, блискають, стріляють. Дебелі штанці з шинельного сукна, солдатська куфайка з рукавами по самі нігті, на голові посічена осколками солдатська вушанка, на ногах опорки з німецьких обцвяхованих чобіт. Стрибнув на мене, опорки злетіли з ніг.

— Де ти роздобув це страховидло, Маркусю?

— Були цілі чоботи, та Василь Ребринча халяви поодпанахував, шиє з них черевики для дівчат. А хіба мені жалко? Халявн були такі широкі — хоч пшона насипай!

В Марка — ні підручників, ні зошитів.

— Як же ви вчитеся?

— А так. Учителька розповідає, а ми запоминаємо. Як писати, то на газетах. По краях і між рядками.

— і як же ти вчишся?

— На «відмінно» і «добре». Співи «відмінно», а все інше «добре».

Я посадовив його на ослоні біля себе, обняв, притиснув. Самі кісточки, дрібненькі, як у пташеняти. Як ця дитина могла перенести війну? Горе, горе!

— Гостинців я тобі привіз, Маркусю. Шоколаду американського. Ти їв коли-небудь шоколад?

— Де б я його їв? У нас он і сахарю ще немає. Солдати наші, як прийшли, то давали грудковий. А тепер хіба що з буряків мама меду напарить… А це коржики теж американські? Галети? Тверде, наче з крейди. Мишам тільки гризти. А ми тепер маторженики їмо. Я з свинячої тушонки жорна зробив і любе зерно перемелюю. Ось глянь. Дві банки, попробивав гвіздком дірочки, одну банку на дерев’яний кругляк, а другу на неї, приробив держално зверху, сип зерно і крути. Паляниці то мама пекла, щоб тебе зустрічати. Як прийшов од тебе лист, так вона щонеділі й пече. Борошна в нас по клуночку стахановцям видають. Млин — аж у районі, там поки змелеш…

Від борошна для стахановців він враз перейшов до моїх орденів, од яких не відводив погляду, щойно сів на ослоні поряд зі мною.

— А я знаю оцей орден! Це орден Бойового Червоного Прапора! Його вигадав товариш Будьонний в громадянську війну.

— Чому ти думаєш, що Будьонний?

— А в нього цих орденів найбільше. Навіть більше, ніж у самого товариша Ворошилова. А оце Червона Зірка, а оті два — Вітчизняної війни. Я їх усі бачив на тих командирах, що стояли в нашому селі, як виганяли німців. А оцього я не знаю і ніколи не бачив.

— Це орден Олександра Невського. Був такий руський князь, який розгромив німецьких псів-рицарів на Чудському озері. Чув про Олександра Невського?

— Атож. Ми в класі вивчали промову товариша Сталіна на Красній площі. Товариш Сталін сказав, — малий заплющив очі, задер голову і протарабанив без запинки: «Пусть вдохновляет вас в зтой войне мужественный образ наших великих предков Александра Невского, Димитрия Донского, Кузьмы Минина, Димитрия Пожарского, Александра Суворова, Михайла Кутузова! Пусть осенит вас победоносное знамя великого Ленина!»

— Молодець, — похвалив я, — правильно навів слова товариша Сталіна.

— А я добре запам’ятовую. От тільки не знаю, що означає «пусть осенит». і вчителька наша цього слова не знає.

— Це, приблизно, як ніби «прикриє». От як орел прикриває крилом орлят, щоб вони виросли і набралися сили такої, як у орла. Приклад — розумієш? Після тої промови і ордени ввели імені великих полководців, щоб ми брали з них приклад.

— А Богдана Хмельницького товариш Сталін не назвав, а орден же є?

— Богдан Хмельницький — це Україна, а вся Україна була загарбана окупантами, щоб її визволяти, потрібен був високий приклад нашого великого предка. Зрозумів?

— А як ти заробляв ордени, Миколо?

— Довго розказувати. Одні заробив сам, інші заробили мені солдати. Я ж командир і воював не сам, а з солдатами. В сорок першому з кулеметниками, тоді з мінометниками. Солдати стріляють, командирові—ордени.

— Тоді в генералів ще більше орденів, бо в них же солдатів більше?

— Мабуть, так.

— А в товариша Сталіна багато орденів?

— Товариш Сталін всі ордени віддавав своїм маршалам, а собі не брав, бо він вождь, а вождь повинен бути скромним. Як Володимир Ілліч Ленін, у якого взагалі не було орденів.

— От би ти все це порозказував у нас у школі,—зітхнув Марко.

Я сидів і думав: про що я говорю?

У мене свербів язик спитати про Оксану, але я ніяк не наважувався, не міг вирішити, з ким заговорити про це — з мамою чи з братиком, дивна несміливість опанувала мене, навіть страх, і набрався відваги я тільки тоді, як ми з мамою випили по чарчині за мій приїзд і за те, що живі-здорові, хоч що б там було, і що село наше, хоч і спустилося під землю, але не вмерло, не згинуло безслідно, дає хліб для держави і для соціалізму.

Я штрикав такою знайомою мені ще з довоєнних часів залізною виделочкою квашену капусту і білі щокасті яблука, що звабливо круглилися а ній, і здалеку заходив до розмови про сусідів, про знайомих, щоб уже тоді — й про Оксану.

— Як же вам, мамо, вдалося вихопити з вогню і ослін, і постіль, і весь посуд?

— А мама німцеві четвертину сала дала, він і відвернувся, — пояснив Марко. — Бо так — то нікому нічого не давали. Їхали селом, штрикали під стріхи факелами, а тоді ставали, дивилися, поки згорить дотла, ґелґотали, як гуси, а печі — гранатами, щоб і сліду не зосталося. Дід Панько випросив ступу, так вони віддали, бо не знали, що воно таке. Фотографували діда з ступою, реготали, пританцьовували, та все; «Катюша! Катюша!» Видно, їм так наша «катюша» по довбешках нагуркала, що й товкач у ступі ввижався тою радянською зброєю.

Я спитав, чи повернувся хто з війни. Повернулося кілька дядьків, а молодші всі повбивані. і Васько Бадєй, і Нюсик Трохимівський, і Мишко Оласенківський…

— А Григорович Василь, я з ним колись у шахи грав часто, як він — не чули?

Мама знов чаклувала біля печі-кабиці, вона чи й чула мої слова, зате охоче взявся розповідати Марко.

— На Григоровичів прийшли похоронки—і на Андрія, і на його батька. Тітка Марфа і землянки не могла викопати, поки колгосп не поміг. У нас багато таких жінок було. Ми з мамою до себе в сусіди пускали Мелашку Федорову і Дуньку Мусієнкову. А тітка Григоровичка в Ребрин жила.

— Я в Німеччині зустрів Оксану Григоровиччину і Пруню Ребрину. Сам їх споряджав додому. Повернулися вони, не знаєш?

— Пруню, кажуть, на шахти загнали. А Санька…

Малий прикусив губу і глянув на маму, яка й далі вешталася з рогачами, але, здалося мені, при згадці про Оксану вся ніби напружилася.

— Що Санька? Не заходила вона до нас? Нічого не казала? — мимоволі стишуючи голос, нахилився я до малого.

Брат скакнув мені до вуха, швидко прошепотів:

— Мовчи про Саньку! Вона з емгебе гуляє!

І мерщій відсахнувся, сидів, як святий, ні сном, ні духом не відав, що своїми словами вбив мою душу, може, й навіки.

Невже тебе не вбило на війні тільки для того, щоб убивати потім, день по дню катувати то тупим послухом перед такою нікчемою, як Козурін; то усвідомленням безсилості й безнадії, коли перед твоїми очима запроторюють за колючий дріт таку чисту душу, як майор Михно; то понурим видовищем смертельної руїни рідного села і підземного вмирання найрідніших тобі людей; то вбивчою звісткою про втрату найдорожчого для тебе — твоєї любові, єдиної і незамінної.

Тисячі кілометрів лежать поміж Потсдамом і цим підземним українським селом, незмірима відстань, велетенські простори, та однаково посновані вони отруйним павутинням, якого не розірвати ніякими силами, в якому людина може хіба що заплутатися й задушитися. Там смершівець Пивоваров, тут якийсь районний особист, «емгебе», як каже Марко, — різні прізвиська, а суть та сама.

Я рвонув верхні ґудзики кітеля, мені бракувало повітря, я задихався, я вмирав —і не міг ні поскаржитися, ні попросити допомоги, ні застогнати. Мама чудом зберегла наші довоєнні гранчасті павловські чарки — з них легко ллється і ще легше п’ється, — я хлюпав у них каламутного самогону, хилив чарку за чаркою, пекло в грудях, серце заходилося від розпуки, а в голові не каламутилося, думки різьбилися чітко, гостро, ніби твердою голкою по сталевій пластині, і майже смертна туга розходилася по тілу, терзала душу.

Порятунок був тільки в тому, щоб не вірити почутому. Це неправда, неправда, неправда! Такого не могло бути, з Оксаною не могло, не могло… Треба б спитати маму, перепитати Марка… Але як? А коли правда? А коли мама не захоче й слухати про Оксану?

І я спитав зовсім про інше:

— Як же це так воно виходить, мамо? Вже третій рік, як вас визволили від фашистів, а село й досі живе в землі? Що ж колгосп? Хіба немає ніяких планів відбудови?

Мама сіла навпроти, поклала на столик покалічені каторжною роботою руки — вже й не жіночі, не чоловічі, взагалі не людські руки, а мовби якісь доісторичні знаряддя для праці. Гірко усміхнулася.

— Плани? Планів по саму зав’язку, а про людей хто ж тобі подумає. Левченко залізнозубий? Так у нього хата є. В одній половині хати Сіроокого контора, в іншій розлягається Левченко. З району тільки й чути: відбудовувати ферми! Більше продуктів тваринництва! Більше й більше, хоч нетільна телись. А люди як були в землі, так і живуть у ній. Мені оце хоч якесь манаття пощастило врятувати. А багато ж таких, що вихопилися з вогню в тім, у чімстояли. Он дід Панько й досі спить на собаці.

— На собаці?

— Отож. Собаку під голову, замість подушки. А ти кажеш: будуватися. Для хати треба лісу, а в нас ні билини, ні деревини.

— Купити б десь.

— Де ж ти його купиш у нашім степу? Грошей у людей повно. Ти ото атестат мені присилав, я все складала. В ощадкасі вже в мене ціла скирта грошей.

— і в мене зібралося за війну…

— А що гроші? По рознарядці для ферм одержали трохи лісу, пиляють його дядьки. А стережуть там — як золото! А людям — ні скіпочки. Кажуть, куцоволівські Кривокорди продають колодки, вкрадені з плотів. По Дніпру плоти йдуть униз з Білорусії чи звідки воно там. Ну, Кривокорди якось там відчіпляють то від того плота, то від того, а тоді й збувають. Ну, купиш, а чим ті колодки дотягнеш з плавнів? А коли й дотягнеш, то вкрадуть. Я день і ніч на роботі, Марко ще малий…

— Ну, тепер я вдома. В мене не вкрадуть! — стукнув я кулаком по столику.

Малий знов пробрався мені до вуха, прошепотів:

— У тебе ж, мабуть, і наган є, Миколо? Правда ж є?

— Все може бути, Марку, — погладив я його по голівці,—все може бути!

— і даси постріляти?

— Ще настріляєшся, малий. Ох, і настріляєшся, як виростеш!

Не відав — не гадав я тоді, який близький був до істини. Кожен стріляє по чомусь. Одні стріляють по лебедях, інші—по людях.

Страшна була моя перша ніч у рідному селі, а день, що прийшов їй на зміну, виявився ще страшніший.

Я не витикався з землянки, аж поки Маркусь прийшов зі школи. Мама прибігла з роботи, щоб нагодувати мене обідом, але обідати я не став. Не ліз мені шматок у горло. Мама вже знов бігла в свою бригаду, похвалилася:

— Левченко аж підплигує — хоче з тобою познайомитися.

— Підожде!

— Та й я так думаю.

Я попросив Марка, щоб провів мене до землянки Григоровичів. Сам я її не знайду, а когось питати — як ти питатимеш? Малий зиркнув на мене по-дорослому серйозними очима.

— Може, не треба?

— Треба, Маркусю, треба!

Дорогою, стрибаючи довкола мене, мов горобчик, він розказував:

— Оксана гарна, а її мати тітка Марфа ще ж гарніша! А зосталася ж сама. Дядько Григорович і їхній Василь на фронті, а Оксану погнали в Германію. А поліцаї наші було нап’ються і в один голос: «Гайда, хлопці, до Григоровички!» і до неї з гвинтовками. А вона їх і не лякається, та на ті гвинтовки з рогачем: «Геть звідси, паскуди-перепаскуди!» З самим рогачем проти гвинтовок, а ті— хвости під себе та й навтьоки…

— Ти звідки таке знаєш?

— А в селі все знають! Ти думаєш, я й досі малий? Хочеш, розкажу, як я хамут украв?

— Хомут? Чий?

— Конячий же. Тільки ж не в нашої армії, а в німецької. В сорок третьому, як відступали, напхалося в село повно німецького війська. і танки були, і машини, і коней сила-силенна. А коні всі — як паровози.

— Ти хоч бачив того паровоза?

— На малюнках. А ті німецькі коні такі самі. А збруя на них — ти б бачив!

— Та вже бачив, Марку, за війну встиг набачитись.

— Отож знаєш. Ну, в нашій хаті якісь чини стали, а в сусідів, у Бадєїв — обозні. Коні, вози, збруя. Шлеї, посторомки, супоні, попони. А вже хамути! В жовтому ремінні, обковані мідними закльопками, в китицях, у верчиках — як на циганській свайбі. Я як побачив один той хамут, так і затявся: вкраду й сховаю, завдам непоправної шкоди німецько-фашистському окупанту! Ну, як стемніло, я туди. Німці картоплю на вгороді копають, теличку від когось з наших селян привели, ріжуть, обдирають, ґелґотять, як гуси. А я вліз у той хамут—і хаміль-хаміль!

— Він же тяжкий, мабуть?

— А ти ж думав! Я як заліз у нього, так наче в церковну браму абощо. Наче воно й не на коня, а на слона. Хотів бігти — де там! Тягнути — не тягнеться. А німців же довкола, як черви! Добре, що їм ота теличка та Бадєєва картопля в голові. Ну, доцурпелив я того хамута до глинища Охтиза Кривобокого, звалив там у яму, пригріб сміттям, і додому. Жду, як же вони поїдуть без хамута. А вони попрокидалися, телички нема, всю з’їли, картоплю Бадєєву теж поїли, радянська авіація почала бомбьожку, треба втікати, а хамута нема. Воно, мабуть, аби на них так не налягали наші, то вони б, може, й людей стали розстрілювати за той хамут, а тут не до того. Позапрягали в що було і бігом за Дніпро.

— Виходить, ти герой?

— А ти ж думав?

— і де той хомут?

— Наші як увійшли в село, так зразу й украли.

— Це ж звідки в тебе такі точні дані?

— А я вдарився в глинище — нема. Тоді дивлюся: пропивають мого хамута біля вогнища.

— Точно знаєш, що твого?

— Ще б мені не знати!

— Коли ти так його заховав, як же могли знайти?

— А міношукачами! Наші ж солдати міношукачами самого Гітлера знайшли! Він заліз під землю і спалився там, а наші солдати все одно його знайшли! Це ж тобі не хамут! Ну, я побіг, бо це вже й їхня землянка. А мама, як узнає, що я тебе сюди привів, то буде мені… Бачиш, у Григоровичів груша збереглася. Вважай, на все село. Те повирубували, те погоріло, а в них он яка груша. А грушки, як влежаться, такі ж смачні…

Марко ще розхвалював грушу і грушки, та я вже не слухав брата, я рвався туди, де живе Оксана, де вона мала ждати мене і де не…

Землянка, як, мабуть, усі тут. Три скіпці вниз — сходинки до дверей. Віконечко з осколками шибок, димарик з цинкового відра — з вибитим дном, а ціле відерце, з вірьовкою, щоб діставати воду з криниці—біля дверей на нижньому скіпці.

Я стукнув у дверці щиколотками пальців, раз і вдруге стукнув, мабуть, щоб надолужити свою недостатню ґречність там, у Європі. Збагнувши всю недоречність своєї поведінки, потихеньку натиснув плечем на те, що мало зватися дверима, і посунувся разом з ним і всунувся до тісного підземного простору і мовчки закляк там, бо мені навстріч підвелася, мов написана на іконі, висока жіноча постать, і в довгастих очах глибинно схлюпнулися темні води, в яких я втонув, а тоді виринув, щоб знову втонути і вже крізь непробивні товщі вод ледь почути зітхання, стогін, скаргу:

— Ох, Миколо, Миколочку!

В напівсутіні підземелля я й не збагнув, що це не Оксана, а її мати, тітка Марфа, а вона чи впізнала мене, чи здогадалася, хто перед нею, пішла до мене, притислася всім тілом, заплакала тяжко:

— Ой, горе, горенько ж наше!

Я ще нічого не знав, не хотів вірити в найгірше, але мати завжди знає все про своїх дітей, тітка Марфа простягала й не простягала до мене рук, горнулася й не горнулася до мене, вітала мене з радістю і сахалася, мов нечистої сили.

І доки ми отак стояли в закам’янілості, за дверима зашамотіло, задзвеніло відро, щось похапливо гупнуло, тоді злякана тінь метнулася за трикутним віконечком, з’явилася й щезла, — була чи й не була? — та я вже не мав сумніву, що була насправді, я вже знав, що то за тінь, не вагався жодної миті, м’яко відсторонив од себе тітку Марфу, рвонув двері, кинувся вгору по скіпцях.

Стара розложиста груша, про яку щойно казав мені Марко і про яку я чи й слухав, велетенським шатром нависала над кількома сусідніми землянками, мовчазно чорніла серед білих снігів, спускаючи над ними могутнє поплутане віття, а під тим байдужим віттям в болісній безнадії билася тонка дівоча постать, безрадно здіймала руки до неба, так ніби хотіла злетіти, і ще безрадніше падала на землю, знов зривалася, та не для того, щоб злетіти, а тільки щоб упасти, вдаритися і, може, й не мати більше снаги, щоб бодай стрепенутися.

Я біг до тої груші, як до свого найбільшого нещастя, а може, й щастя — хто ж то знає? Весь світ мені заступила Оксанина постать, не було нічого, не існувало нічого, крім найдорожчої для мене людини, яка ось тут, перед моїми очима, хотіла заподіяти собі смерть.

Добіг, коли Оксані якось вдалося зачепити вірьовку за товсту гілляку і тепер вона невміло лаштувала зашморг, щоб одним ривком затягнути його собі на шиї і покінчити з своїми земними муками, з ганьбою і нещастями, я вирвав грубу вузлувату вірьовку з тонких дівочих пальців, вхопив Оксану за руки, спробував притиснути до себе, захистити її своїм тілом од цієї груші, од байдужих холодних снігів над землянками, од страшного наміру. Руки в Оксани були холодні, як крига. Так ніби вона вже й нежива, а справді повісилася. Розгубившись, я чомусь тулив ті крижані руки до своїх щік, безнадійно й розпачливо тулив, мабуть, хотів зігріти ті тонкі ламливі пальці, впустити в них життя, мовчазним криком нагадати Оксані про нашу любов, заради якої треба жити, а не вмирати, яка не повинна мати кінця, а тільки нові й нові початки всупереч усім ворожим силам, на зло всьому світові.

Я шепотів над Оксаною безладні слова, та вона, мабуть, нічого не чула й не бачила, вона ще не знала, жива чи мертва, її тіло бив дрож, і коли я підхопив її на руки, щоб віднести до матері в землянку, то насилу втримав.

Мої ноги безладно плуталися в снігу, очі мовби осліпли від снігового полиску, холодного, як срібна рушниця пана Каньовського з пісні про Бондарівну. Ось і прицілився пан Каньовський у твоє серце, Оксано, пророчими виявилися твої слова, які ти полохливо нашіптувала мені влітку на Рейні.

У землянці я обережно поклав Оксану на земляний піл, застелений товстим рядном, тітка Марфа зняла з дочки благеньке пальтечко, а я роззував її і грів у долонях холодні Оксанині ноги і знов щось шепотів, сам не розбираючи власних слів, та й не слова тепер важили, а щось зовсім інше, таємничі сигнали туги і любові, які я посилав, мов зрозпачений самотній радист, що опинився у ворожому оточенні і не знає: дійдуть його сигнали до рідних людей, будуть почуті, розгадає хто-небудь їхній закодований поклик.

— Оксано, — тихо покликав я, — Оксанонько, чуєш мене? Це я, твій Микола. Тепер я з тобою і завжди буду з тобою. Чуєш, Оксанонько?

Тітка Марфа мовчки стояла позад мене, могла б залишити нас наодинці, але не зробила цього, хотіла помогти чи хотіла бути свідком? Я не сподівався ні на чию поміч, а свідки не бентежили мене й не заважали. Я кликав і кликав Оксану, аж поки вона почула і гірко заридала, та вже тепер я знав, що вона повернеться до життя, я виціловував усі сльози з її очей, гладив і голубив її, я готовий був обцілувати не тільки її всю, а всі кутки в цій убогій землянці, аби тільки в довгих очах Оксаниних побачити нарешті не зблиски сліз, а тихе сяйво її прекрасного усміху.

— Бідні діти, — зітхнула тітка Марфа, — бідні, нещасні діти!..

Батьки завжди так: про себе не дбають, не згадують, не скаржаться на долю, все тільки про дітей, для них і заради них, всі болі, всі співчуття, всі надії й жадання — лиш для дітей, для них самих. Може, так і треба? І, може, це найбільша правда на землі? Бо коли поглянути навіть на такого благополучного чоловіка, як капітан Микола Сміян. Що він і як? Зберігся на страшній війні, калічило й перекалічувало, але не вбило, руки й ноги, хоч і не цілі, але є, груди в орденах, майбутнє—все в надіях: вибирай інститут до смаку, іди до вершин. Любов? Ось вона, може, найвродливіша дівчина на Україні, а може, й на цілому світі.

Все так і все правда, але це тільки з пташиного льоту. А коли спуститися на грішну землю, як ото я вчора спустився з гори Кучерявого? Тоді все зміниться вмить, і вже не буде самовдоволення, і щезнуть надії, і чорні хмари наповзуть на ясні обрії твоїх снів. Ти відчуєш, що тебе обчухрують, як зрубане дерево, відкидаючи гілку за гілкою, лишаючи самий стовбур та й то тільки для того, щоб розпиляти його, знищивши його цілість і сутність, тобто знищивши взагалі. Вмирає в голодних таврійських степах твій дід Микола, вмирає недовідомо, як сивий зимовий птах, і з цієї смерті починається твоє сирітство. Тоді гине батько, і сирітство твоє здіймає розпачливо руки до самого неба. Війна, окупація, мама з малим твоїм братиком западає в безвість, а тобі здається, що вже кінчається світ, хоч ти ще воюєш, б’єшся, борешся і не втрачаєш надій. Україна визволена, ти далеко від неї, але польова пошта приносить трикутничок від мами, і ти читаєш слова, яких не можеш зрозуміти, але душа твоя заплакала і затужила од тих страшних слів: «Живемо в землі». Хто ти і навіщо? Ти вже переможець, воїн і герой, та цього мало, тебе посилають ще далі, ти шукаєш там те, чого не втрачав, але віднаходиш свою єдину любов і вже повертаєш додому в хвалі і славі, щоб спіткнутися на першому ж домашньому порозі: цноту, яку ти так самовіддано оберігав, потоптано майже з такою принизливою буденністю, як варили гороховий суп у польових кухнях. Яка марнота! А тоді, навзамін марноті,—безмовна трагедія майора Михна. і п’яний смершівець Пивоваров, який ладен обкрутити колючим дротом хоч і весь світ — дай тільки йому відповідні розпорядження.

І ось я нарешті вдома, а тут усе в землі, і мама в чоловічому сіряці, і недогодований братік, і збезчещена Оксана. Що ж далі? Тисячі кілометрів пролягли між моїм рідним селом і тим підберлінським Потсдамом, де, мабуть, і досі таємно розкошують нікчемні пивоварови, та ось же існує невидимий зв’язок між цими, здавалося б, зовсім не з’єднуваними точками, і десь тут, в цьому нужденному світі землянок, існує свій Пивоваров, який володарює над душами і тілами безмежно, безконтрольно, безкарно.

Хто він?

Звісно ж, я не міг тоді піти від Оксани, жахався лишити її саму, без мого захисту, без моєї оборони.

Увечері тітка Марфа пішла, щоб поговорити з моєю мамою, сказати їй, де я, заспокоїти, розраяти, ну, і звичайно ж, нарешті порозумітися з нею або хоч виплакатися.

А я сидів над Оксаною і, щосили долаючи загрубілість свого серця, намагався перейнятися стражданнями її душі. Але всі ці намагання зводилися врешті до примітивного й упертого: хто він? Хоч коли подумати, то яке це мало значення?

Марксизм учить, що війни бувають справедливі й несправедливі. Щойно закінчилася, може, найсправедливіша війна в історії. і що ж? Справедлива закінчилася, а неправедна триває далі, ведеться вже й не проти народів, а проти кожного: і проти отих людей, що, живучи в землі, будують соціалізм, і проти моєї Оксани, і проти мене, виходить, хоч я нібито й переможець і герой.

Оксану бив дрож. Я вкрив її ковдрою, тоді зверху ще й своєю шинелею, тяжке сукно, пронизане духом велетенських просторів, поволі зігрівало Оксанине тіло, та чи ж зігріється її душа і чим зігріється? Хіба що словами.

Я не наполягав на розповіді, не домагався визнань, мовчки гладив Оксанині руки, терпляче ждав її слів, хоч знав усе й так.

Відправив її тоді саму, пустив у жорстокий світ без захисту, вмовляв сам себе, що так буде краще, що додому треба повертатися добровільно й з усіма, з тисячами і мільйонами, а не з непокірливими одиницями, яких жде недовір’я, зневага, а то й кара. Невже був тоді такий наївний? А може, дбав тільки про власний спокій, не хотів накликати на себе гніву начальства?

Оксана не докоряла мені. Може, й краще, що зазнала тої самої долі, що й мільйони цілі? і на фашистську каторгу, як усі, і з фашистської каторги теж, як усі. Тоді везли, як рабів, а тепер зустрічали, як рабів. Табори, колючий дріт, перевірки, підозри, погрози. Солдати, свої рідні, тюкали й свистіли на дівчат, коли ті були в штанях, обзивали «німецькими підстилками», плювали услід. Вже на першому кордоні біля Ельби перестали вони всі зватися людьми, а звалися «репатріантами», і так через усі кордони до самого дому, а тут теж ти тільки «репатріантка», з’явись у район до уповноваженого емгебе, здай репатріантську довідку і сиди в своїй землянці, не смій зворухнутися з місця, ще й хвали бога, що не опинилася в таборах, не заслали тебе у вічну мерзлоту, до моржів і тюленів. Вона спробувала похвалитися капітаном Сміяном, пригрозити ним. Кому? Не вони бояться — їх повинні лякатися всі. Якийсь капітан? Зітремо на порошок, на попіл, пустимо за вітром! Ти, нікчемна репатріантка, фашистська підложниця, ще наважуєшся нам загрожувати якимсь капітаном! Вона зламалася від нелюдського страху, що терзав її на всій хресній путі з неволі додому і терзав ще нещадніше вже й удома, де навіть рідна мати не могла помогти своїй доньці. Малий Марко похвалився їй, що Микола вже пише їм з Берліна, і дав адресу. Вона писала мало не щодня, але відповіді не було, та, може, і її листи забирав з пошти той страшний чоловік, що наганяє страх на весь район. Не було рятунку, не зоставалося надії. Страх поселився в її душі; заполонив, заволодів нею, обезвладнив, паралізував, той страх виявився могутнішим і за любов, і за справедливість усіх нас, переможців, це вже був страх не одинокої розгубленої душі, а та темна всезагальна сила, яка керувала всією країною і народом, умами, переконаннями, душами, вірою, словами і літерами, чорнилом і фарбами, світлом і тінню; цей страх робив рабами геніїв, слухняними дітьми героїв, возносив лакеїв і ламав горді натури.

Чого ж можна було вимагати від нещасної дівчини, наділеної єдиним даром — красою, що стала її прокляттям? Скільки й пам’ятала себе Оксана, вона несла свою красу, як тяжкий хрест, — ні радості, ні свободи, ні надій. Вічне переслідування, вічна гонитва, вічна втеча. То поліцаї, то німці, то американські негри, то вже й свої. Куди подітися, куди податися? Утекла б назад до тебе, так скільки ж кордонів і колючого дроту поміж нами! і вже коли й маленький лист не пролетить крізь ті загорожі, то як же пробитися душі людській?

Я не стерпів, зірвався:

— Хто він? Як його звуть?

— Не треба! Це страшний чоловік!

— Не такий страшний чорт, як його малюють. Ім’я! Невже ти думаєш, що в нас немає справедливості?

— Його звуть Полубара. Старший лейтенант. А тільки не зачіпай його, однаково нічого не доб’єшся.

— Оксанко, так не можна. З негідниками треба боротися. Он мати твоя, розказують, рогачем од поліцаїв одбивалася.

— А я не вмію! Така вже народилася. Ну, що мені робити? Ну, вбий мене, раз я така!

— Я вб’ю цього Полубару.

— Не зачіпай його. Це страшний чоловік.

— Я захищу тебе від усього світу — так і знай!

Марко тоді, здається, вчився в третьому класі, але й згодом я так і не вибрав часу, щоб спитати його, чи вчили вони в старших класах про війни справедливі й несправедливі. Забув, а треба було б спитати.

До Потягайлівки, нашого райцентру, було дванадцять кілометрів. Добиратися — на власних двох. Я вирішив піти до голови колгоспу Левченка. Може, дасть підводу, та й взагалі—рано чи пізно доведеться познайомитися. Країна повинна знати своїх героїв, негідників теж.

В тій половині хати Сіроокого, що слугувала колгоспною конторою, дві молоді жінки (я не знав їх, а може, не впізнав) запекло торохтіли рахівницями, побачивши мене, заціпеніли від блиску золотих погонів і золотих ґудзиків і на моє запитання про голову Левченка дружно замахали руками, вказуючи на іншу половину хати. Я повернувся до сіней, постукав у дебелі двері, пофарбовані в червоне, ніхто не відгукнувся на мій стук, довелося натиснути на клямку і ввійти непрошеним. Ще й не переступивши порога, я майже вперся в широкий стіл, що перегороджував велику кімнату з двома вікнами, перегороджував і відгороджував кожного, хто ввійде, від того, хто тут живе, хто спить он там під далекою стіною на широкому дерев’яному ліжку, а нині возсідає на тім боці столу в вельможній самотині, в самовпевненості й неприступності, мов за паризькою барикадою.

Левченко, а це ж звичайно був він, сидів по той бік столу і сміявся залізними зубами до високої пляшки, наполовину заповненої сивою непрозорою рідиною. Перед ним — біла тарілка з рожевим салом, череп’яна миска з квашеною капустою, велика паляниця і ніж біля неї, але не відрізано ще навіть окрайця.

За війну я всього набачився, але таке навдивовижу було навіть для мене. Зате Левченко почувався, мов риба в воді. Він одразу все побачив, все збагнув і все зрозумів.

— А-а, доблесний воїн? — без здивування прохрипів він. — Прийшов представитися і заявитися? Хвалю! Тягни табуретку, сідай. Для знайомства що треба — випити? Чи, може, я не в ту степ? Як там велося у вас на фронті? Каюсь, не знаю до пуття. Воювати не довелось — природний ганж, батьківщина визнала й пробачила. Ну, знайшов табуретку? Мацни рукою—і вже вона там! Тетяна в мене бригадир аж он який, а син у Тетяни — ого! Може, не те кажу?

Його сліпе більмасте око повзало по мені, мов гидка личинка отруйної комахи, а здорове всвердлювалося в печінку й селезінку, вистежувало кожен мій порух, кожну тінь на обличчі. Малий Марко встиг мені повідомити, як кажуть про ці левченківські очі колгоспники: «Радянське око далеко бачить, а союзне близько».

Я не брав табуретки, не хотів сідати з цим чоловіком, тепер уже зрозумів, що даремно прийшов до нього, що нічого не проситиму в нього, бо в таких не просять.

— Матір хвалите, а живе вона в землі,—сказав я осудливо, — і весь колгосп у землі. Як же воно виходить?

— Все для фронта, все для перемоги!

— Фронту вже немає.

— Тепер в найкоротший строк залікувати рани війни!

— Хіба тут — не рана?

Левченко довго обмацував мене видющим оком, поклацав залізними зубами в зневажливій посмішці:

— Тут всі, хто перебував на окупованій території,—трохи виждавши, додав мстиво — А також репатріанти. Повинні думати, як спокутувати вину, а не про пундики-мундики! Пойняв, доблесний воїн! Для тебе ж знайдемо щось відповідне. Є плани?

Розкривати душу перед цим просмерділим од самогону негідником?

Та коли вже прийшов сюди, то випий чашу до дна, хоч який гіркий трунок у ній. Я все ж потягнув до себе табуретку, підсів до столу. Левченко мерщій набулькав мені в склянку смердючої каламуті.

— За співробітництво? — прискалив видюще око, а мертве повзало по мені, як біла пошесть.

— Коли колгосп допоможе поставити матері хату, тоді за співробітництво.

Левченко не встиг допити свій самогон, відставив склянку.

— Е-е, доблесний воїн, не пробуй на моїй доброті в рай в’їхати! У мене он скотина в землі, ферми треба будувати, а ти мені з хатою!

— Що ж. Обійдуся. Але матір в землі не покину.

— Значить, план є —кидати?

— Плани є. Поїду вчитися: заберу з собою дружину. Думаю, колгосп не заперечуватиме?

— Колгосп? А хто ж дружина, коли не секрет?

— Секретів немає. Оксана Григорович. Їй потрібна довідка, щоб одержати паспорт. Від кого це залежить?

— Довідки нібито видаю я. Але я їх на всяк случай не видаю нікому.

Правду кажучи, я втікав од Левченка. Це неусвідомлене, принизливе бажання з’явилося в мене при першому погляді на поховане в землю рідне село, тоді —в маминій землянці, зміцніло після Маркових слів про Оксану, стало майже панічним, коли рятував Оксану від зашморгу і коли сидів біля неї, грів її крижані руки і плакав її сльозами. Втікати, втікати звідси, вириватися з цього страшного підземного світу на волю, на простори, в безмежжя можливостей, сподівань, майбуття. Широка страна моя родная!.. Я другой такой страны не знаю…

Тепер виникло бажання втікати і від залізнозубого Левченка. Від кого ще? Гей, капітане Сміян, хто ти є, ким стаєш? Може, ти вже й не воїн, не чоловік, а той колобок з казки, що і від діда втік, і від баби втік?

Хоч як там було, від того, хто збезчестив Оксану, втікати я не мав наміру.

Прошугав у тоненьких хромових чобітках дванадцять кілометрів по глибоких снігах (кінські балабухи і запорошені снігом сліди полозків у Мазепинім яру і далі, за могилками, але ні людини, ні скотини, нічого живого в сивому степу), чоботи промокли наскрізь, а тоді змерзлися, взялися корою на ногах, але я вперто шугав далі і таки добрався за дві-три години до Потягайлівки, побачив знайомі ще з дитинства гостряки Татарських могил перед райцентром, тоді протупав по дерев’яному містку (невже зберігся в війну?) перед Луговою вулицею, Гулівером серед ліліпутів пройшов повз присадкуваті принишклі будиночки, на кожному з яких червоніла вивіска, що неодмінно починалася словом «рай»: райспожив-спілка, райфінвідділ, райпрокуратура; нарешті опинився на головній площі Потягайлівки, де до революції, казали, був великий базар, а за радянської влади збудували великий раймаг, поставили трохи дивну споруду з ще дивнішою назвою «Чайна», упорядкували, тобто порозвалювали всі колишні крамнички, ятки й торговельні склади, не зачепили тільки довгого, як ковбаса, будинку купця Дашка, де отаборилася районна міліція.

Так воно було й тепер. і раймаг, і чайна, і райвідділ міліції, і спадистий спуск до річки за міліцією, а від раймагу — дві вулички, на одній з яких — присадиста будівля райпарткому, на іншій — райземвідділ, райнаросвіта і нарешті—центр радянської влади в цих чорноземних селянських краях — райвиконком.

Це все я знав ще до війни, але тоді, здається, не було того, що тепер називалося «емгебе», і де його шукати тепер, я не знав. Та коли ти вже добрався до раймагу, то тут матимеш змогу довідатися про все на світі. Районний уповноважений емгебе? Так товаришу ж офіцер, ви вже, вважай, дійшли і прийшли! Отак як стоїте, то по праву руку райземвідділ. Знаєте? А далі — вглиб, там райнаросвіта. Теж знаєте? Отже ж ловко! А між ними — така собі хатка, Ну, може, й не хатка, а гарний дімочок, бо там жив один такий чоловік, що про нього й не скажеш всього сьогодні. Ну, так отам і наше емгебе. А ви, мабуть, над ними начальник? Коли щось не так, то звиняйте.

Я хотів утікати і ще міг утекти, а ці люди? Куди їм податися? Де порятуватися від рабського приниження перед кожним стрічним і поперечним, перед тим, що пригримлює на неспогаданій серед цих мертвих просторів машині, або засліплює очі такими золотими погонами, як у мене?

Вперед, народе, йди у бій кривавий! Червоні лави! Червоні лави!

Я виховувався на цих піснях, що не знали ні пощади, ні милосердя. Ні до себе, ні до свого батька, ні до матері. Я не зазнав милосердя. Та й від кого? Від усіх отих пивоварових і полубар?

Будиночок, на який мені вказано, зокола справді досить чепурненький і в час окупації тут могло б жити якесь велике цабе, але всередині не було й сліду від минулих розкошів, перша ж кімнатка, в яку я ступив, дихнула на мене задавненим духом казарми: дешевий тютюн, дешеве мило, людський піт і людська недоля в казенних запахах обмундирування. Цей дух пригнічує людину, надто не звичну до нього, та водночас і надає снаги, пробуджує в тобі сили, але це тоді, коли ти зжився з цим духом, коли роки цілі був він твоїм питомим середовищем.

Хоч і в замерзлих на кістку хромових чобітках, насилу тримаючись на змертвілих від холоду й від утоми ногах, я знову був тут капітаном Сміяном, бойовим офіцером, військовою кісточкою, доблесним воїном, чорти його бери!

Примітивна сільська грубка, в якій палахкотів вогонь, не зваблювала мене в цій нужденній кімнатці, я б протупав далі, до дверей збоку від грубки, коли б не зупинило мене кричуще безчинство, з яким душа моя не могла змиритися.

Перед грубкою, розманіжившись од тепла, на казенному стільці сидів сержант-мордоворот, у синьому картузі на круглій довбешці, при моїй появі не зворухнувся навіть, тільки по-комашиному крутнув якоюсь частиною ока, ближчого до мене, нахабно муркнув:

— По виклику? Прізвище?

Моя реакція була блискавичною.

— Встати! — злим шепотом наказав я. — і віддати честь, як належить! Ну?

Мордоворот, мабуть, уперше мав справу з таким ненормальним відвідувачем цієї понурої установи. Він зістрибнув із свого сідала, безладно хапався за великий, як підрешітка, картуз, сіпався й смикався руками й ногами, стілець перевернувся і лунко загримів у порожній кімнаті, наробивши такого шелесту, що той, хто ховався в глибинах будиночка, сполошився і закричав звідти стривожено:

— Що там у тебе, Пилипенко?

— Двері! — далі командував я мордоворотові, який, випнувши пузо, пробував трепетати переді мною, але не вмів трепетати, бо звик тільки топтатися по людях і збиткуватися над ними. — Кому сказано? Двері!

Сержант відчинив двері до свого начальства, відскочив убік, взяв під козирок, поштиво ждав, поки я переступлю поріг.

Тут було чистіше. Стіл, стільці, у кутку сейф кольору курячого пупа, на стіні портрет Сталіна, двоє вікон запнуті домашніми білими фіраночками, але вигляд псували грубі залізні грати, чорно розчепірені зверх шибок. За столом, безладно заваленим паперовим дріб’язком, копичилося щось булькате, вусате, червонощоке. Чим їх тільки тут відгодовували серед худих до синяви жінок і дітей України?

— Старший лейтенант Полубара? — не вітаючись, запитав я ще від дверей.

— Ну? Чим можу? — слова ледь перепихаються через губу, голос жирний, зневажливий.

— Зараз ми все вияснимо й уточнимо.

Я пройшов до столу, взяв стілець, сів навпроти Полубари, розстебнув шинелю. Хай цей гад побачить мої ордени. Та я забув, що на цих людей ніякі заслуги не діють. Булькаті очі дивилися на мене так само безвиразно, як і тоді, коли я стояв біля порогу застебнутий на всі ґудзики. Може, з цим типом і розмовляти треба було стоячи? Але ж мої ноги! Вони були, мов дерев’яні. Я постукав чобіт об чобіт, тоді поліз до кишені галіфе, і тільки цей мій порух примусив Полубару сіпнутися, і в булькатих очах промайнула тінь перестороги.

— Тут не курять! — поспішливо заявив він.

— А я не за портсигаром. Я за оцією штукою!

І я спокійно виклав перед Полубарою пістолет. В господаря кабінету повільно, майже непомітно повело праву руку до шухляди столу, але я був насторожі.

— Сидіти спокійно! — порадив я Полубарі.— Я кінчав кулеметне училище. Ще до війни. Тобто: військова освіта справжня. Забув представитись. Моє прізвище Сміян. Капітан Сміян. З Зашматкіаки. Відомо про такий населений пункт? Відомо. і мені все відомо. Підемо далі. Дивися сюди, слуга вітчизни. Сидячи в тилу, ти такої штуки, мабуть, не бачив. У вас у всіх що? Наган або «ТТ». Тому пояснюю. Це пістолет «вальтер». Абсолютно безвідмовний. В ста випадках зі ста, коли натискаєш на спуск, пістолет стріляє. Калібр звичайний, 6,35, однак куля легко пробиває такі, як оце тут, двері, про твій лоб казати годі.

На мій подив, Полубара не розгубився, не злякався, не змінив пози. Так само, ледь перепихаючи слова через жирні губи, повідомив спокійно:

— Незаконне зберігання зброї. Від трьох років і до найвищої міри. Плюс погрози працівникові органів.

— Щодо органів — можу проінформувати. З травня сорок п’ятого по січень сорок шостого виконував особливе завдання на території Західної Німеччини. Під командою комісара держбезпеки Козуріна. Далі. Пістолет іменний. Ось тут відповідна гравіровка. Звичайно є також документ, підписаний генерал-лейтенантом Телєгіним, членом Військової Ради у маршала Жукова. Запитання будуть?

— Тут командують не генерали, — нахабно заявив булькатий, — тут командуємо ми.

Генерали все ж на нього подіяли, інакше він би промовчав і не костричився, як горобець у попелі. Не мало значення, що з Козуріним я прибрехав: дядько його ні сном, ні духом не відав про моє існування, та й прізвище в нього було якесь інше, бо доводився він Козуріну дядьком по матері. Але вже почав лякати, то долякуй до кінця.

— Як ти тут командуєш, мені відомо, — сказав я Полубарі.— Найкраще було б просто пристрелити тебе, як собаку. і руки моя не здригнулася б. Домовимося ось як. Зараз ти подзвониш до Зашматківки, в контору колгоспу «Передовик», викличеш голову колгоспу Левченка і накажеш йому…

— В «Передовику» немає телефона, — швидко всунувся між мої слова Полубара, — в Зашматківці телефон тільки в сільраді.

— Вивчив Зашматківку навильот? Знавець? Тоді так. Дзвони до сільради і диктуй телефонограму. Ну? Стрілятиму без попередження. З метою самозахисту. Бо ти ж рвав з шухляди пістолет і хотів мене застрелити. Генерал Козурін мені повірить, бо вірять тим, кого знають. А хто тебе знає? Якийсь миршавий майор у області? Ну? Телефон!

Полубара потягнувся до телефонного апарата, що висів у нього за спиною точно під портретом Сталіна. Скільки кривди заподіяно з цієї чорної механічної скриньки, прикриваючись іменем вождя! Ось тобі, Марку, і «осінить». Ну, та тепер під цим портретом зробиться бодай одне добре діло.

— Викликай Зашматківку, — наставляючи «вальтер» на Полубару, командував я. — Так. Тепер: телефонограма. Голові колгоспу «Передовик» Левченку. Наказую негайно видати довідку для одержання пашпорту колгоспниці Григорович Оксані Левківні. Про виконання доповісти. Районний уповноважений МДБ СРСР старший лейтенант Полубара. Все. і сидіти тихо. Не пробуй нічого мені заподіяти. Генерал Козурін тебе під землею знайде!

Коли ти переслідуєш людей, то рано чи пізно стануть переслідувати й тебе. Ми народилися й виросли під грюкіт барабанів, які закликали до класової боротьби, згодом ми й самі били в ті барабани, вважаючи, що боротьба тільки проти когось, а не проти нас, що безпощадно нищити треба ворогів і чужі елементи, а тоді озирнулися й в очах нам почорніло: боротьба йшла вже проти нас, ворогами й чужими елементами ставали ми. і де ж ставали? Не в далеких краях, а на рідній землі. Чи ж за цією Україною тужив у фронтових снах поет Малишко, і тужили всі ми? Землянки, цілорічна каторжна робота за «голі» трудодні, сваволя Левченків і полубар, люди упослідженіші за тварин — для кого ж тоді була революція, для кого перемога, страждання, піт, кров?

Думки прокльовувалися в мені кволо, несміливо, мов сходи ярини на холодному весняному полі.

Душа моя, хоч загрубіла й покрилася корою під вогнем війни, однаково ж була зелена і наївно-недоросла. Я знав тільки одне: втікати, втікати, втікати!..

Риба шукає, де глибше, а чоловік — де краще.

Ми втікали удвох з Оксаною. Я вже зліпив сяку-таку хижку для мами і малого Марка, за хату для тітки Марфи візьмемося вже наступного літа, двічі їздив я до Нижньодніпровська — здавав документи, а тоді складав вступні екзамени до інституту, — став за цей час студентом (ура! — майбутній учений агроном), знайшов куток для нас з Оксаною, куток досить убогий — кімната в підвалі, господиня і двоє маленьких діток, — зате дешево і близько до інституту. Знов під землю, як і тут, у селі, та зате ми вільні люди, повноправні громадяни з пашпортами — в мене на п’ять років, у Оксани— тільки на рік, ще куций, обкарнаний, але вже є!

— Я тобі помагатиму, — шепотіла мені Оксана, — влаштуюся на роботу, зароблятиму.

— Що ж ти вмієш робити? — сміявся я.

— В Германії на свічковій фабриці працювала.

— Довго ж тобі доведеться шукати роботу за фахом! Підеш учитися. Десятий клас закінчиш, а тоді —теж до інституту.

— Нащо мені той десятий клас? Я хочу тобі помагати, а більше мені не треба нічого.

— Там побачимо. Не треба загадувати…

Ще довоєнні діди-перевізники переправили нас на той бік Дніпра до пристані, досить поштиво поглядали на мій кітель з орденами і, здається, не менш поштиво на великі чорні чемодани.

Такі самі погляди супроводжували нас і на пристані, але від цього втіхи було мало, бо на денний пароплав ми запізнилися, а вечірній ходив через день, буде тільки завтра. Чи то економлять вугілля, чи дуже низька вода в Дніпрі, і скорий ходить з швидкістю черепахи.

Діди були такі старі, що вже нічим не цікавилися і не дивувалися на цьому світі. Коли їхня увага й зачіплялася за що-небудь, то це стосувалося тільки їх самих, а більше нікого, і перемовлялися вони між собою тоді так, ніби були самі в човні і на всій річці.

— А що, Гавриле, — озвався той дід, що правував човном, я оце дивлюся та й думаю: нічого собі чамайдани.

— Та нічого, Петре.

— Таки добрячі чамайдани.

— Та й я думаю, що добрячі.

— До войни вроді таких і не було.

— Може, й не було, а може, й були. Згадай, як ми ще до колгоспів одну дашницю переправляли на той бік. Так у неї ще більші були. Вугласті, в мідних шпугах.

— Щось я й не згадаю.

— Ще вона одкрила один гостинця дістати малечі, а звідти музика як ударить! Та така ж ловка, наче ото «Боже, царя храни»…

— З музикою згадав. Тепер згадав. Ми ще їй через косу ті чамайдани перетягли по піску. Сила в нас тоді ще була…

Опівночі причалапкав буксир «Матіас Ракоші» з двома баржами, біля нашої пристані йому робити було нічого, але капітан знав, що тут дешеві кури і дуже смачні сливи-угорки, і причалив. Матроси пороснули на пристань поторгувати, я вхопив чемодани, кивнув Оксані й бігцем подався до сходнів: може, впрошу капітана довезти нас до Нижнього.

Капітан був старий і ніби ще довоєнний, як усе тут на Дніпрі: діди-перевізники, пристань, сірий буксир «Матіас Ракоші», тітки з кошиками і мішками. Він, здавалося, й не слухав мене, думав про своє, тоді ковзнув по мені втомленим поглядом, чи то спитав, чи то ствердив для себе:

— Молодожони?

— Можна сказати. Зустріч після розлуки.

— Ну, коли так…

— Я заплачу. Нам аби де…

— Не в платі справа. Інструкція забороняє. Сторонніх не можна. Інструкція. Ну, та ти цього не знаєш. На війні жив без інструкцій.

— На війні бувало по-всякому.

— Отож. А мене штовхаєш на порушення.

— Запізнююсь в інститут.

— З нами теж можеш запізнитися. Як сядемо на перекаті біля Щурівки, то ото тоді й запізнишся. А як не сядемо, то на ранок і будемо на місці. Каютка в самому трюмі, пориніть туди й не вигулькуйте, щоб ніхто не бачив…

Він уже брав нас! Я кинувся по сходнях до Оксани, потягнув чемодани. Капітан мовчки провів нас до трапа, показав, як і куди спускатися. Оксана подріботіла перша, мене капітан притримав ледь помітним порухом голови, неголосно промовив:

— Дуже вона в тебе гарна. Менше показуй її людям.

Я відчаєно змахнув рукою. Показуй — не показуй, а вже бачили й ті, кому треба, і ті, кому не треба. Трап загудів під моїми ногами залізом, і вузькі переходи гуділи залізом, і крихітна каютка на самому дні буксира теж була вся залізна, лунко-оглушлива, набита такою силою-силенною звуків, що, здавалося, крім них, тут уже не знайдеться місця ні для кого й ні для чого. Та ми все ж якось втулилися в ту залізну коробочку, зраділі притулкові, який нарешті здобули після стількох мученицьких місяців безглуздого розокремлення, ми стали посеред каютки, покидавши речі, глянули одне на одне, я простягнув руки до Оксани, і вона теж подала мені свої руки, але в несміливий, ніжний доторк наших долонь, в тонке здригання пальців зненацька ввірвалася груба, нахабна сила, щось велетенське й неоковирне тяжко засопіло над нашими головами, незграбно засовалося, тупо б’ючи в залізне тіло буксира і в лунке залізо нашої каютки.

— Що це? — зойкнула Оксана, відсмикуючи від мене свої руки, але я не відпустив їх, наблизив Оксану до себе, пригорнув, поцілував, може, вперше після нашої весни сорок п’ятого, заспокійливо пробурмотів:

— Заспокойся, мала. То, мабуть, парова машина. Хай чмихає!

Оксана шукала притулку в моїх обіймах, а над нашими головами невидимі темні сили несамовитіли щодалі дужче, врешті вони зрушили буксир з місця, і тепер під тонким залізним днищем шипів мокрий пісок і придонне каміння скреготало по залізу, як по душі.

— Ну, що ж це таке, Миколо? — безсило стогнала Оксана, обвиваючись довкола мене. — Що це? Що? і оті звуки, і світло, таке ж страшне світло! Миколо!

Справді, крім переповненості нестерпними звуками, каюта наша мала ще одну особливість: над вузькими залізними дверми захищена металевою сіткою тьмаво світилася електролампочка без вимикача. Лампочка ледь жевріла, вона виконувала тут скорше сигнальні функції і, власне, нічого не освітлювала, та Оксану вжахнула саме ця лампочка, вона забула навіть про всі ті звуки, які нестерпно терзали наш слух, вся її зболеність скупчилася тепер на тому незмигливому червоному оці, і ледь чутний стогін пролунав у залізному просторі, довкола якого з катівською впертістю товклися темні сили:

— Загаси! Загаси!

Я розгубився. Нічого під рукою. Жодного твердого предмета. Вузька залізна коєчка, такий самий столик, стільчик біля нього, але все пригвинчене до залізної підлоги, приварене, примуцьоване навіки. Я хотів одчинити двері: може, вимикач у коридорі? Але Оксана заступила мені дорогу: ні, ні, ні! Її жахало всевидюще пекельне око, та ще більше жахала можливість позбутися притулку, порушити відокремленість од світу, якої ми так прагнули багато місяців і яку вже чи й сподівалися здобути. Тоді я метнувся до чемодана, з самого дна видобув свого «вальтера», але не для того, щоб за фронтовою звичкою просто розстріляти небажане джерело світла (Оксана вже злякано затулила очі, ждучи пострілу), а спокійно просунув ствол пістолета крізь сітку і одним ударом розтовк лампочку на дрібні скалки.

Нарешті ми були вільні від усіх переслідувань, підглядань і пересудів! Благословенна темрява оповила нас, засліпила й оглушила, але й сліпі ми бачили одне одного, глухі — чули кожен удар серця, наші уста, наші руки, наші тіла набули загрозливо-прекрасної чутливості, наша кров вибухнула вогненною музикою захвату, досі ще не звіданого нами ніколи. В цьому тісному залізному просторі нам належав лише клаптик залізної підлоги, на який я кинув свою шинелю, та який же чарівливо-безмежний світ був для нас на тій фронтовій шинелі, які райські сади шуміли довкола нас, не знати, якими силами зроджені з цього грубого сукна, просякнутого потом і кров’ю, людською знемогою і димами невгасних пожеж, які спалили ліси, міста і цілі держави. Оксанине тіло обвивалося довкола мого тіла, мов довгостебла квітка. Трепетання охоплювало її, як темрява, і мова її теж була темна, на межі німоти. Нащо слова? Нащо все!

З самої весни ми шукали одне одного, мов сліпі, і не могли знайти. Оксана боялася зустрічатися зі мною не тільки наодинці, а й на людях, вона боялася не за себе, а за мене, за мою честь і гордість. Що люди скажуть? Я підла, брудна, недостойна, а ти… Ні, ні, ні! А село, хоч і гибіло ще під землею, стооко стежило за кожним нашим порухом, бо такий тут був тисячолітній звичай, і порушити його не могла ніяка сила. Може, так і треба для очищення душ? і хоч гіркий досвід Оксаниного і мого життя в найтяжчий час виривався далеко за межі рідного села, ми покірливо прийняли закони, що існували тут справіку, і не так я, як Оксана, бо жінки завжди твердіші в давній вірі, в дотриманні вірності усталеному і освяченому часом.

Ні, ні, ні! — тільки це й чув я від Оксани, і тоді, коли боровся за її життя, і коли зубами виривав для неї, хай і тимчасовий (тільки на один рік!) пашпорт, і коли стеріг від того районного Полубари, який знов міг простягнути сюди свої слизькі мацаки, і коли вже став сяк-так влаштовувати наш майбутній побут у місті. Поїдемо звідси? Може. Колись. Зареєструвати наш шлюб? Не зараз. Не тут…

Коли я вернувся з міста вже студентом і коли мамина хатка нарешті звелася над землею невисокими обвалькованими стінами і пологою (на високі крокви не знайшлося дерева) очеретяною покрівлею (сніпків околоту для вшивання не було — хто б там їх обмолочував!), я напросився в помічники до діда Архипа Нескоромного, який кінною косаркою косив у плавнях сіно. Дід Архип був старий, сінокосарка — ще довоєнна, щоразу в ній щось ламалося, то рвало косу, то «летів» косогін. Мої зіркі очі й дужі руки теж не дуже зарадили, і дід Архип мало не щодня брав порваного косогона і йшов до колгоспної кузні його варити. Оксана з жінками гребла неподалік од нас сіно, я влучив якось хвилю, шепнув їй: «Прийшла б до мене в обід. Побачиш, що дід Архип поніс до кузні свого косогона, — і прискоч!» — «Я тобі пиріжків з абрикосами принесу!»— блиснула вона очима.

Прийшла, коли я вже перестав і ждати, але прийшла не сама, а з Олькою Филофієвою. От тобі й «косим клевер, косим трави на комунівській землі!»

Я позадкував од Ольки, як од мари.

— Олько, ти?

— А хто б же то був? — насмішкувато вигнула вона злукавлені губи.

— Я вже думав, ти десь пропала в війну.

— Бог сиріт береже. Сироти не пропадають. Навіть казанські. Не бачив мене, бо я на тім боці Дніпра на каменоломні. Я ж окупована територія, вибирай: або колгосп або каменоломня. Оксана он репатріантка, так їй і вибирати не дають: гибій у колгоспі, та й край! Це не те, що ви, герої війни!

А сама пасла мене своїми безсоромними чорними очима, і все в ній насміхалося з мене: з моєї розгубленості, з мого колишнього переляку, такого ніби далекого і вже й забутого, але ж так добре знаного нам обом.

Ну, навіщо, навіщо привела її Оксана!

Ольчин батько дід Филофій (він завжди за моєї пам’яті був уже дідом) до революції служив у царській гвардії, з першої світової війни привіз до Зашматківки чорнокосу красуню-молдаванку, на бугрі між Поповим ставком і левадою Вороновських поставив високу простору хату, насадив привезених з Молдавії груш, з плодами золотисто-смаглявими, як тіло молдаванки, за якою зітхали всі зашматківські чоловіки. Молдаванка народила Филофієві одну за одною двох дочок, старша з них Олька вижила, а молодша, ще й не отримавши імені, вмерла разом з матір’ю під час пологів. То був двадцять перший рік, майже такий голодний, як тридцять третій, в Зашматківці вже тоді перемерло мало не півсела, а хто вижив, то мав умерти в тридцять третім. Дід Филофій з Олькою вижили якось і в тридцять третім, а в тридцять п’ятім, коли після вбивства Кірова стали ізолювати всі класово-ворожі елементи, колишнього царського гвардійця забрали теж, і слід його пропав навіки. П’ятнадцятилітню Ольку влаштували в колгоспний патронат, але через якийсь рік вона втекла з молодим районним представником на хутори, там представник утік уже від неї, бо мав дружину в райцентрі, Олька ж повернулася до Зашматківки, але в патронат не захотіла більше, поселилася в своїй великій порожній хаті. Знову залягла на рік чи два в невідомості, в убогій непомітності й, здавалося б, безнадійному сирітстві, а тоді, мов сніп яскравого полум’я вибухнув на Филофієвім бугрі, і всі враз побачили, що з тонконогого циганкуватого дівчиська виросла, ніби за одну ніч, розквітла молода жінка, повна гріховно-чортячої зваби, хоч затуляй перед нею лице і втікай світ-заочі від спокуси.

І почалося! Хата над Поповим ставком гула, як весільні бубони, гульки, реготи, дикий шал. Парубоцтво, та й жонатих дядьків тягнуло під дідові Филофієві груші незборимою силою, жінки плювалися, посилали прокльони на ту безчесну хату, дівчата потай заздрили Ольці і відверто зневажали її й ославлювали.

Мені ще не було сімнадцяти, я закінчив дев’ятий клас, вже відгуляв і відпрацював у колгоспі літні канікули, помагав матері вдома, — які вже тут гульки! Та недаремно кажуть: де біда, там і Миколай. З’явився мій сусід, шкільний товариш з семирічки Васько Улитин.

Після сьомого класу він не пішов учитися далі, бо й так просиджував по два роки у двох чи трьох класах, тому він ударився в город, але там ніде не зачепився і вдовольнився тим, що прилаштувався водоливом на дніпровську баржу. Платня там була ніяка, робота теж тільки на час навігації, але Васько з’являвся в селі гордий і пишний, як бог, замітав пилюгу на сільських вулицях широким кльошом, викликав смертельні заздрощі в малечі справжньою морською тільняшкою, а зашматківські дівчата мліли від самої думки опинитися в міцних обіймах «моряка».

Та Васькові всього цього виявилося недосить, бо виходило так, що в рідному селі, яке, власне, лежало біля його ніг, була сила, не тільки не підвладна йому, але й набагато могутніша, привабливіша, чарівливіша.

Ольга Филофіївна.

Васько довго примірявся, аж поки цього літа, з якоїсь там причини опинившись у Зашматківці, наважився впокорити Ольку. Кинувся наосліп до хати край грушевого саду на бугрі і скотився з того бугра, ні випивши, ні закусивши.

І опинився в мене на городі.

Я підпушував кукурудзу і за шерехом сапи, за шелестом широкого соковитого листя й не почув, як підійшов Васько, став позад мене, покликав:

— Мико!

— А, це ти, Васько? Здоров. Давно в селі?

— Та вискочив на пару днів. Діло тут одне є. Давно задумав, а не виходить. Треба, щоб ти поміг.

— Я? Що ж за діло?

— Та воно й не діло, а так, примха, єрунда, одним словом. Ти до дівчат як, ходиш?

— Ну, про що ти, Васько?

— Не червоній, не червоній! Хто ж не знає Сміянів? Он і твій батько був — ого! В тихім болоті… Ти можеш кинути оцю сапу, щоб ми поговорили?

— Підожди докінчу підпушувати.

— Та плюнь!

— Мати просила.

— Ну, гаразд. Підожду.

Він спустився до берега, ліг на траві, ліниво поляпував долонями по м’яких листочках гусячих лапок, насилу діждався мене, рвучко сів, показав на траву біля себе:

— Сідай! Слухай, Миколо. Ти ж знаєш Ольку Филофієву? Ну, чого я питаю? Хто б там її не знав?.. Ну, і мене ж ти знаєш. Передімною — ніяка сила… Галька он Губрієва як приндилася, а як я її зграбастав—і не писнула! А тут ця Олька! і така вона й ще не така, і ніби всі до неї, а розібратися, то й ніхто. Що за мана? Вискочив оце я з свого судна — і прямим ходом, нікуди не звертаючи, — до Ольки! А в неї і шумить, і гуде, дрібен дощик іде, а мене побачила—і мало не з рогачами: ти чого? Я туди, я сюди, а вона далі: це ти товаришував з Миколою Сміяном? Як так — товаришував? Я й зараз його найближчий товариш. Ах, найближчий? Ну, то от: приведи завтра Миколу до мене, приведеш, то, може, й тебе впущу до себе, а не приведеш, то не показуй і очей. Ти отаке чув, Миколо? Каже, приведеш, каже, тоді й впущу, може, а не приведеш, каже, то бий тебе божа сила. Ти мене чуєш, Миколо?

Хіба я був глухий? Але, вбитий усім почутим, не міг спромогтися не тільки на слово, а навіть на звук. Сором вдарив мене обухом, оглушив і наповнив душу темнощами, все в мені стрепенулося від гордості й щастя, бо найпрекрасніша зі знаних мені жінок жадає мене (коли Васько не бреше, ясна річ!), та водночас моя чиста, ще дитяча душа здригнулася відразливо від того бруду, в який її хотіли кинути. Я довго ловив повітря пересохлими губами, відвертаючи від Васька своє обличчя, поки нарешті спромігся з видимим спокоєм спитати:

— То чого ти хочеш від мене?

— Від тебе? Та ти що — нічого не зрозумів? Ну, дивак! Олька Филофієва хоче, щоб я тебе привів до неї. Петраєш? Щоб ти прийшов до Ольки. Ну?

— Не піду! — сказав я.

— Та ти що? — злякано закричав Васько. — Ти мій товариш чи не товариш? Тобі ж тільки так — піти для форсу. Щоб вона тебе побачила. А далі—все я. Ти мене розумієш, Миколо?

— Не піду! — вперто повторив я.

— Знаєш що? — підвівся з гусячих лапок Васько. — Я до тебе як до шкільного товариша, а ти… Коли хочеш, то я до тої Ольки вже й не рвуся. А хоче вона, щоб я привів тебе до неї, то я й приведу, хоч і на налигачі! Приведу, а там — як знаєш! Як стемніє — заявлюся і не пробуй ховатися, однаково ж знайду!

Я сидів удома, як припнутий. Мати й не помітила нічого, а чотирирічний братик міцно тримав мене за штани й щохвилини допитувався:

— А куди це ти зібрався?

— Маркусю, відстань од Миколи! — гукала мама.

— А куди він зібрався? — вперто допитувався малий.

Васько заявився в усій «морській» красі, зачарував своїм блиском навіть мою сувору матір, заявив досить одверто:

— Хочу викрасти вашого Миколу на сільську гулянку! Що йому нидіти над книжками!

— Та й справді, Миколко, піди, моя дитино, — не відаючи, в які прірви штовхає мене, легко піддалася спокусливій Васьковій намові мама, ще б, може, порятував мене мій малий братик, та він уже давно спав, так і не довідавшись, куди ж «зібрався» його старший нещасний брат.

Ніч була місячна, Попів ставок тяжко переливався живим сріблом, стежки в леваді Вороновських горіли білим вогнем, і їхнє холодне полум’я з могутньою, нездоланною силою штовхало нас на високий темний бугор, де край розкішного саду з перестиглими ароматними грушами височіла хата діда Филофія, мов втілення звабливості й гріха.

Не треба мені було туди йти, та зрадливі ноги самі несли до ганьби і згуби, а Васько, клешнясто вхопивши за плече, штовхав поперед себе настирливо і майже жорстоко, і я не опирався насильству, беззахисний перед злом, а може, в затаєній радості від очікуваного дарунку долі. Ми опинилися під високими деревами, від верховіття мало не до самої землі обнизаними перестиглими плодами. Груші світилися золотом і пахли медом, поплутані тіні від густого гілля обплітали моє тіло міцною сіттю і непомітно заманювали в глиб саду, далі й далі, аж поки вдарило мені в очі біле видиво хати, житла розпусної жінки, якій мало всіх дотеперішніх пожертв і яка замахнулася на мою ще дитячу цнотливість і чистість. Я йшов, як сновида, спотикався й перечіпався, сухе паліччя стріляло мені під ногами розкотистими громами ганьби, небо сипало крізь гілля цілі оберемки сухого місячного срібла, від якого я задихався, пахучі груші дурманили мені мозок, гріх капав з дерев, стікав золотистим соком плодів, липучим і солодким, на потріскану від бездощів’я гірку землю, і вона спрагло ковтала його і корчилася від насолоди, я чув її затаєні стогони, а може, то стогнало щось у мені від страху й розпуки. Куди я йду? Що роблю?

Хата стояла вгорі над садом, як нага жінка, безсоромно біліла під місяцем, а два причілкові вікна дивилися здалеку, мов темні жіночі очі, повні відьомської сили, гріховного поклику й зваби, і гарячий шепіт линув звідти, бив мені в засоромлене обличчя, кликав і наглив: «Чого ж ти? Йди швидше до мене! Швидше! Швидше!»

І тоді я не витримав цього невільницького одурманеного пересування і побіг, але не туди, куди штовхала мене недовідома сила, а назад, геть із саду, далі од тої хати, я панічно втікав од Ольки, так і не наблизившись до неї, теплі округлі груші лоскітливо дотикалися до моїх шік і до моїх губ, гладили моє лице (може, то безсоромно ніжні жіночі руки?), я стогнав од сорому і ганьби, рвався на волю з чіпких обіймів зваби й гріха, не чув, як притишено гукав позад мене Васько, як гнався за мною, щоб зупинити, завернути назад.

Мене б тоді не зупинила ніяка сила.

Коли вже молодшим лейтенантом перед самою війною приїхав я на тиждень у відпустку до рідного села і геройствував серед зомлілих од захвату дівчат, то з жахом думав, що ось-ось зустрінеться мені Олька, і тоді розсиплеться весь мій командирський блиск і я безславно загину перед очима цих дівчаток, що дивляться на мене, як на бога.

На щастя, Олька мені не зустрілась.

А тоді війна і цілі віки нещасть, смертей, люди гинули, не встигнувши полишити по собі ні пам’яті, ні згадки, згоріло моє село, згоріла хата діда Филофія, згорів садок з грушами, згоріла ніч моєї юнацької ганьби, а чорні вітри розвіяли навіть попіл.

І ось, ніби зродившись з попелу, стала переді мною живісінька Олька, самою своєю появою нагадала про ніч під грушами, про мою втечу, про мій сором, і не змінилася за ці роки ніскілечки, була, мов гріх втілений, могутня молода самиця, що може тільки здвигненням плеча відторгнути від мене Оксану з її несміливою ніжністю і боязкою жагою.

Олька ввігналася в нашу сподівану самотність, як залізний клин у м’яке дерево, розчахнула нас, стала посередині, мов бог між світлом і пітьмою, і вже тільки її велінням ми повинні були коритися.

— А я вже давно чула, що ти повернувся з війни, а це прийшла сьогодні до дівчат у плавні, а мені й кажуть: Оксана збирається до Миколи. Пиріжків з абрикосами і горнятко меду несе. А я й кажу: «В таку спеку до пиріжків треба сметани!» і пішла з Оксаною, бо в неї тільки мед, а в мене ще й сметана. Та ти ж не наїдатимешся, Миколо, раз уже ми прийшли, а може, поведеш нас скупатися на Прорізь?

Це було мовлення до всього на світі, та тільки не до нас з Оксаною: до стриножених коней, що паслися в некошених травах, до високого блакитного неба, до сліпучого сонця, до безмежного простору, в якому ми загубилися розгублені й безпорадні перед цією владною жіночою силою.

— Оксано, — знущалася наді мною Олька, — ти бачиш: наш кавалер стісняється! Ми тут розтанемо на сонці, як свічки, а він і не подумає повести нас униз до Дніпра. А ну ж давай покажемо йому, що і як!

І вона перша скинула з себе легеньке ситцеве платтячко, зоставшись у саморобному темному ліфчику і таких самих самошийних трусиках, вузенька смужка яких не приховувала, а ще дужче підкреслювала розложистість Ольчиних стегон і її смаглявий безсоромний живіт. Я відвернув очі, не так лякаючись спокуси, як ненавидячи цю нахабну промовисту плоть, що мало не спричинилася колись до мого юнацького гріхопадіння. Оксані на знак солідарності зі мною слід було б так само коли й не відвернутися від Ольки погордливо, то принаймні хоча б змаловажити її пропозицію щодо купання, вона ж, зовсім несподівано для мене (а може, й для себе самої), ніби зачарована видовищем Ольчиного безсоромно оголеного тіла, теж мерщій зісмикнула з себе синеньке безрукавне платтячко, і її гінке молоде тіло так радісно зазолотилося під сонцем, що я навіть засміявся з полегкістю.

— Миколо, чого ж ти? — гукнула Оксана. — Йдеш з нами чи ні?

— Йому що? — насмішкувато примружилася Олька. — Він собі катається на сінокосарці та травичку нюхає, а в нас сінна потерть позалазила в такі закапелки, куди й радянська влада не добереться!

— Ой, Олько! — посварився я на неї.—Добалакаєшся ти з своїм язиком!

— Далі кар’єра не пошлють!

Вона першою побігла до кручі, Оксана, легко скакнувши, випередила Ольку, щоб не відстати від них, я швидко зняв сорочку, на ходу витоптався з штанів, мої казенні чорні сатинові труси, хоч які широкі й довгі, все ж не прикривали довгого рваного шрама на лівій нозі, а шрами на плечі й на грудях і зовсім були відкриті, і Олька, лише на мить озирнувшись, все те побачила, стала, сплеснула руками:

— О, боже! Миколо, що ж вони з тобою зробили?

— А нічого. Бачиш же: заросло.

Вона підождала, поки я наблизився, несміливо простягла руку.

— Ти чого? — не зрозумів я..

— Хоч погладити, — прошепотіла вона.

— Сказав же: позаростало, як на собаці!

Я вивихнувся з-під її руки, кинувся вниз з кручі слідом за Оксаною, яка вже влетіла в воду і попливла, переборюючи могутню течію. Колись у цьому місці Дніпро з розгону вдарив у крутий виступ берега і прорізав у ньому кількакілометровий вузький каньйон, відокремивши від материка неширокий довгий острів. Відтоді ріка тут назавжди розполовинилася, основна маса води й далі текла руслом, а між берегом і островом утворилася мовби ще одна річка, яку назвали Проріззю. Вода в Прорізі видавалася холоднішою, ніж у Дніпрі, і течія тут була набагато дужчою, і чорні вири підстерігали необачного плавця вже під самим берегом.

Я поплив слідом за Оксаною, Олька лишилася на мілкому, брьохалась там по-собачому, здіймала своїм важким тілом цілі хмари бризок.

— Пливи до нас, Олько! — покликала її Оксана.

— Знайшли дурну! Там бистря, а я плавати не вмію…

Я наздогнав Оксану, ми перезирнулися невесело: нічого не вийшло з нашої спроби усамітнитися навіть тут, на краю світу. Де взялася ця Олька? Все нам зіпсувала! Втопити її за це мало!

Ми повиходили на берег, пританцьовуючи на одній нозі, виливали з вух воду, підставляли сонцеві то один бік, то другий, щоб просохнути, труси висіли на мені незграбними бганками, Оксана вся сріблилася прозорими краплями води, а смагляве Ольчине тіло було ніби зовсім сухе — ні сліду від купання й несамовитого брьохання в воді. Відьма вона, чи що?

Ми повернулися до мого маленького табору, Оксана розіклала на рушничку принесений для мене обід, жінки їсти не захотіли, Олька відійшла вбік, вмостилася на свіжому покосі і, затуливши косинкою очі, блаженно завмерла. Оксана сиділа й з любов’ю дивилася, як я їм, і я відвзаємнював їй її погляди, а сам іноді непомітно зиркав на ту, що перепаскудила нам все, ненавидячи її дедалі дужче, більше й більше розпалюючи в собі ту ненависть. Ну, чого їй треба від мене? Де вона взялася і чому саме в цей день, коли ми з Оксаною нарешті могли втекти від людей бодай на короткий час? Невже ми такі нещасливі?

Ненависть, якою я палав до Ольки, не позбавила мене спостережливості, і незабаром я помітив, як Ольчине відьомське тіло залисніло потом від палючого сонця. Заснула, — подумав я і, приклавши палець до уст, тихо підвівся і показав Оксані, щоб ішла за мною.

Покрадьки добралися ми до води, безшелесно занурилися в неї і, не змовляючись, попливли через Прорізь на той бік до острова, де вже нас ніхто не побачить і не знайде. Течія норовила знести нас кудись убік, ми вперто борюкалися з нею і тому ще й не встигли віддалитися від берега, як звідти залунав такий знайомий нам і такий ненависний тепер Ольчин голос:.

— Ач, які хитрі! Думали, я все просплю, а вони без мене на острів!

І тяжкий сплеск тіла у воду, і вже цей втілений гріх впливає між нас з Оксаною і рве туго напнуті між нами невидимі струни нетерпіння брутально й безжально. От коли б її втопити, щоб ніхто ні знав, ні бачив! Та хоч я чотири роки вбивав людей на війні, я не вбивця!

— Ти ж казала: не вмієш плавати? — зовні миролюбно, хоч все в мені кипіло, спитав я Ольку.

— А й не вмію! Щоб через усе Дніпро. А через Прорізь перепливу, раз ви попливли. А тонутиму, то ти витягнеш. Витягнеш же?

Вона знову ввігналася між нас, як сталевий клин, не дала зійтися й на острові,— ні схитнутися плечима, ні доторкнутися руками, стерегла кожен наш порух, вбивала своєю присутністю щонайменший натяк на ніжність.

— А я знала, що ви рвонете на острів! — похвалялася вона. — Хотіли обійматися тут без мене?

— Не втрьох же обійматися! — не стерпів я.

— А хочби й утрьох! До нас он на каменоломню щопонеділка агітатор прителющується і знай голосить: «Голівне в чім? Голівне в тім, щоб ви не опинилися в обіймах англо-американських імперіалістів і реакціонерів усіх мастей, а йшли по стовбовій дорозі!» Я його й питаю: яких же це мастей — конячих, коров’ячих чи тільки картярських? А він каже: усіх, які є. Ви таке чули? Та ще й стовбова дорога — і з нею обіймайся. Це ж скільки обіймів получається? А ти кажеш: тільки вдвох.

Крізь залізні переборки «Матіаса Ракоші» не змогла проникнути навіть темна Ольчина пристрасть, і ми нарешті залишилися удвох з Оксаною, і життя нам уявлялося тільки таке, тільки удвох, нерозлучно, скрізь і завжди, навіть коли оточують нас сліпі стихії і невидимі сили брутально вторгаються в нашу беззахисну ніжність. Я лоскотав Оксані вухо поцілунками і нашіптував їй почуті колись на фронті від товариша, а тепер відповідно перелицьовані жартівливі віршики:

— Безсовісний! — ледь чутно шепотіла Оксана, злякано здригаючись від залізного грюкоту довкруг нас.

Слова тут були нечутні, вони ніби й не починалися, тільки невиразні шепоти, шелестіння уст і незбагненності, первісна, надприродна близькість, поєднання тіл і душ, захват — до дитячого схлипу в горлі.

Оксана була легка, як скіпка, майже невагома, її тіло, ще хвилину тому наповнене потужними зарядами невпокореності, загрозливо злагідніло, ніби самознищуючись у моїх обіймах. Я злякався цієї ніжної слабості, цього недовідомого бажання розтанути в темному гримучому просторі, полишивши мене з безпорадно порожніми обіймами, але глибокий стогін Оксанин, тужливий і радісний водночас, стогін, що пересилив усі ворожі нам звуки ночі в залізному нутрі дніпровського буксира, повернув мені надію, і віднині я вже знав твердо, на все життя і назавжди, що Оксану не можна вичерпати, понизити, поруйнувати, її навіть убити не могла б ніяка сила, бо й тоді Оксана стала б вічним спогадом, незнищенним знаком і знаменням і не тільки для людей, які її знали й любили, а й для землі, води, вітрів, що заздрісно огортали її тіло і несли його відбиття, намножуючи мільйоннократно, в глибини віків, до скіфів, у золоту загадковість таємничих епох і світів.

У теплому тумані буксир причалив до берега і знесилено постогнував, а ми були повні такого вогню, що не загасили б його і найбурхливіші води, не те що цей серпневий туман.

Ми вийшли з залізних нутрощів «Матіаса Ракоші», так і не побачивши ні ріки, по якій пливли, ні берегів, ступили на берег у місті, яке звалося «місто заліза і сталі», і знов, як у залізній каюті буксира, довкола нас було суцільне залізо: залізні заводи, залізні пакгаузи, залізні вулиці. Може, й люди тут залізні, і нам з Оксаною теж доведеться злитися з ними або ж загинути?

Залізні трамваї ще не ходили по залізних рейках, бо Дніпрогес лежав у руїнах, а електроенергії з нашвидкуруч відбудованої теплоцентралі було обмаль. Я впіймав розхитану тритонку, і ми добралися до найнятого мною підвалу: тьотя Тоня і її маленькі школярики Ніна і Вова, а батько не вернувся з війни, але не поліг геройською смертю, а пропав безвісті, що жорстоко відкинуло тьотю Тоню і її діток в клас людей упосліджених, безправних, власне, мовби й неіснуючих.

Коли будинок по той бік вулиці, в якому жила тьотя Тоня з дітьми, розбомбили фашисти, вона притулилася з дітьми в цьому підвалі, з-під руїн видобула дещо з уцілілого домашнього начиння і так перетривала до кінця окупації. Коли прийшли наші, мало що змінилося в житті нещасної вдови: той самий підвал, ні води, ні електрики, майже цілковите безправ’я, щастя, хоч видавали продовольчі картки на неї й на дітей, але на роботу ніде не брали, якось перебивалася тим, що торгувала соняшниковим насінням, яке привозив їй вряди-годи племінник з Лихівки. Нам з Оксаною виділено велике металеве ліжко з дошками замість матрацу, кімнату тьотя Тоня розгородила ситцевою ширмочкою — з одного боку школярики, з іншого — студент з дружиною. Вода — в колонці через дорогу, там же в руїнах, вся решта цивілізації, а точніше: каналізації. Щоб мати світло, я повинен був щовечора, стоячи на верхніх східцях розхитаної драбини, яка вела до підвалу, зачіпляти оголеними кінцями кабеля за електричні проводи, а вранці зісмикувати й ховати кабель, щоб не побачив кербуд. Красти електрику доводилося тому, що тьоті Тоні, як неповноправній громадянці, не давали лічильника, отож вона не могла платити за електроенергію, а раз не платиш — не маєш права користуватися. Виходило так само, як з пропискою: коли не прописаний, не беруть на роботу, а не маєш роботи — не пропишуть. Хоч по місту скрізь понаклеювано було оголошення, які починалися словом: «Потрібні». Потрібні токарі й слюсарі, теслі й маляри, інженери й чорнороби, освічені й неписьменні, потрібні робочі руки, безліч робочих рук, потрібна людська сила, дешева, невідмовна, в необмежених кількостях. Оксану взяли на один з залізних заводів — якесь будівництво, найчорніша робота, мізерна платня, зате гарантовані хлібні картки, прописка, майбуття.

— Там хоч вечірня школа є? — допитувався я.

— А я знаю?

— Тобі ж тільки десятий клас закінчити. А тоді — разом зі мною в інститут.

— Ти вчись, а я подивлюся, — зводила вона на жарт надто серйозну розмову.

Знову, як у нашому підземному селі, нас оточував убогий побут, нужденне життя, знову довкола було безліч людей, і та коротка втеча від них на залізному дніпровському буксирі відходила в непам’ять і вже ніби й не існувала ніколи. Я розумів, як тяжко Оксані вести мову про майбутнє, коли минуле вперто не відступало від неї, висіло на ній, мов камінь на утопленикові. Я намагався прогнати тугу з її очей і часто відступав безсилий, не знаючи, чим зарадити. Знову й знову відроджував я в спогаді ту чудом вцілілу грушу на спаленому обійсті Григоровичів, і під темним деревом, могутнім, як неопалиме життя, на холоднім снігу холодне тіло Оксанине. Вона вже вмерла для самої себе, а тоді воскресла, та ніяк не могла повірити в це і довгі місяці жила мовби навпомацки, як сновида.

Життя принижує нас, на жаль, частіше, ніж возносить.

Ми сходилися докупи пізно ввечері, бо Оксані доводилося пішки добиратися з заводу через усе місто, а я гнувся над книжками в інститутській читалці до її закриття, поспішаючи заповнити спорожнілу за війну голову потрібними знаннями. Тверді дошки зрадливо рипіли під нашими молодими тілами, завмерши, ми прислухалися, чи вже поснули діти, чи вспокоїлася в своїй удовиній постелі тьотя Тоня, ми лежали непорушно, боялися доторкнутися одне до одного, і тільки наша безмірна ніжність, і наша чулість безперешкодно й безшелесно струменіли між нами, лилися могутніми потоками і, може, в цьому було найбільше щастя на світі.

Інститут не злякав мене неприступними горами знань, якими треба було оволодіти. Я б міг спитати: а чим доводиться оволодівати людині на війні? Які інститути зрівняються з цими кривавими досвідченнямй? До того ж я колись зазнав усіх принад військової науки в кулеметному училищі. Дев’ять годин занять, три години самопідготовки щодня, вічно невиспаний, вічно ненаїдений, затурканий сержантами на стройовій підготовці, розтерзаний суворими викладачами, одним з яких подай голу теорію, іншим же — доведене до ідіотизму вміння поводитися й маніпулювати з так званою матчастиною.

А тут панувала суцільна свобода й незалежність! Агрофак, власне, становив половину інституту, а наш перший курс, відповідно, — мало не половину факультету. Сто сорок сім чоловік! Здебільшого — фронтовики, трохи дівчаток, вже повоєнних випускниць, — все доньки голів колгоспів, директорів радгоспів, районного начальства, з міста — жодної, та й ці чи повернуться до своїх сіл після інституту, несучи в темні поля світло агрономічної науки, чи правдами й неправдами чіплятимуться за місто, спробувавши його принадливої волі.

Курс наш був такий багатолюдний і неповороткий, що ми не ходили до викладачів по різних аудиторіях, а засіли в найбільшій аудиторії на третьому поверсі, і викладачі змушені були приходити до нас. В сорок першому інститут евакуювався до Казахстану, всі молоді за віком викладачі пішли на фронт, багато хто з старіших вже не захотів повертатися два роки тому з евакуації, через те викладацькі сили сьогодні не надто вражали навіть таких невігласів, як ми. І тому коли десь через місяць після початку занять до нас заявився сам заступник декана Охомуш і майже урочисто оголосив, що завтра нам читатиме лекцію професор Черкас, ми ні зраділи, ні сполошилися. Щоправда, професорів у нас ще не було, не було навіть доцентів, але, зрештою, яка різниця? Істина не залежить від того, чиїми устами вона проголошується. Мене вже обрано було секретарем факультетського партбюро, як начальство я сидів за першим столом біля самої кафедри, наганяв сяянням своїх орденів страх на тиловиків-асистентів і розгубленість на молоденьких викладачок, яких звичайно ж лякав надмір біомаси в моїй постаті. А тут професор. Що ж, подивимося, послухаємо, оцінимо.

Стіл, за яким я сидів, знаходився біля дверей нашої аудиторії. Двері скляні, великі, двостулкові, але відчинялася завжди тільки одна половинка, викладач нишком протискувався крізь вузький отвір, нечутно прослизав до кафедри, розкладав на ній свої шпаргали, вклонявся, відкашлювався, відгмикувався, несміливо бурмотів про се чи про те.

А тут бахнули обидві половинки дверей, задеренчало скло, зашуміло й загриміло, щось вкотилося, влетіло, ніби бомба прокотилося до кафедри, тоді назад, ще й ще раз, туди й сюди, ніяк не вспокоюючись, не стабілізуючись, не знаходячи жаданої точки. Тоді пролунав голос — спершу тихий, ніби шелест вітру в листі, далі з степовими невтримними висвистами, а закінчилося грюкотом барабанів і ревінням мідних труб:

— Сарданапал і Валтасар!

Ми, темні й непросвіщенні діти робітників і селян, войовничі безвірники від народження і ще войовничіші невігласи, нічого не зрозуміли з цього вигуку, ми знали імена класиків марксизму-ленінізму, імена друзів і ворогів, кращих представників прогресивного людства і міжнародної реакції, але ніколи не чули імен, названих цим дивним чоловіком-бомбою, чоловіком-барабаном чи ким він там був насправді, і професор, прекрасно відаючи про нашу безнадійну недовченість, негайно прийшов нам на допомогу і милостиво пояснив:

— Перший з них — ассірійський цар, який зібрав докупи всі землі і забезпечив їхній розквіт, а другий, сидячи в казковому Вавілоні, все проциндрив і довів до згуби землю, державу, народ. Будуть запитання? Я — Черкас. Олексій Григорович. Читатиму вам ґрунтознавство. Запитань не повинно бути. Що таке ґрунт? Ґрунт— основа всього сущого. Всі ви поставлені підошвами своїх ніг на ґрунт, а головами дотикаєтеся зірок, тільки тому ви й люди. Я наведу вам слова письменника, якого ви, на превеликий жаль, не зможете прочитати, хоч він написав їх саме тут, у нашому місті і адресував кожному з вас: «Родюча сила землі, що проймала його сили і мозок, могутні вітри степів, що його породили, надавали пристрасної яскравості його маренню про блискучу прийдешність».

Він ще говорив щось, гримів і грюкотів, але я вже нічого не чув, я закоханими очима стежив за кожним порухом цього незвичайного чоловіка. Широке черево, розчепірені товсті руки, ноги врозтіч, як у футболіста в боротьбі за м’яч, мчить, як тур, жене поперед себе невидиму силу, долає її, топче, пускає прахом. Всі полковники й генерали, яких я набачився за війну, перед якими часто завмирав і здригався від шанобливості, якось одразу змаліли, знищилися, провалилися в небуття перед цим незбагненним волохатим дідом, начиненим мільйонним тротиловим еквівалентом знання і непохитної упевненості в їхній сутності, потрібності й справедливості.

Сарданапал і Валтасар!

Професор гримів, приголомшував, убивав, але я не хотів бути вбитим, тому після лекції, використовуючи вигоди свого місцезнаходження в аудитори, першим опинився біля Черкаса і відрекомендувався:

— Сміян. Секретар партбюро факультету.

Професор відступив од мене на крок, полоснув по мені безпощадним поглядом глибоко схованих під кущуватими бровами маленьких очей:

— Ви секретар чи студент?

— Студент, — пробурмотів я.

— Ну, а я безпартійний. Все життя маю справу тільки з землею, землі ж, як мені відомо, ще нікому не вдавалося ні прийняти до партії, ні виключити з неї. Хочете заперечити?

— Пробачте, — пробурмотів я, незграбно задкуючи.

— Будь ласка.

Він не зробив спроби притримати мене, хоч трохи злагіднити наше зіткнення, як це годилося б у його становищі. Але вже такий був професор Черкас. Ніякої поблажливості дурням! Порозумнішають— він до їхніх послуг, хочуть лишатися дурнями — вольному воля, спасенному рай. Професор не визнавав методик, які розробляли люди досить помірних здібностей в столичних інституціях, він не вірив у міністерські програми, які теж приходили з столиць. Перетворити дурнів на розумних, як це виписували всі методики і програми, однаково, що перекувати мечі на орала. Пусті слова про право бідних. Грандіозне окозамилювання історичних масштабів. Бо, як показує історія людства, кількість дурнів завжди переважала кількість розумних так само, як мечів завжди було набагато більше, ніж плугів, і коштували вони незмірно дорожче, а хто стане перековувати золотий руб на залізну копійку?

Сарданапал і Валтасар!

Я зійшовся ближче з професором Черкасом тільки після першого семестру, коли єдиний на всьому факультеті, склав на «п’ятірки» всі екзамени і одержав «п’ять» також у суворого ґрунтознавця, чого не вдавалося зробити нікому за останні три роки. Черкас спробував «поганяти» мене, обстрілюючи несподіваними запитаннями, але я вдало викручувався, і зрештою професор капітулював.

— Предмету ви не знаєте і не можете знати, — бурчав він, виводячи «п’ятірку» в моїй заліковій книжці,—за такий короткий час це просто неможливо, але повинен відзначити, що природної кмітливості вам не бракує, і саме це значною мірою…

Я образився:

— Чому ви вважаєте, що ваш предмет вже такий неприступний? Я селянський син, народився на землі, ріс у землі, моя мати й досі живе в землі —і не в переносному, а в прямому значенні…

— Всі народжуються на землі, то й що? — загрюкотів Черкас. — А що виростає на землі? Динозаври, крокодили, кобри і наші українські тхори? Ще мені скажете про соціальне середовище? Мовляв, декабристи, які розбудили Герцена, і так далі і так далі? А ті, хто вішав декабристів, хіба виростали в якомусь іншому соціальному середовищі? Може, їх привезли з Вогненної Землі або з Тасманії? Всі ми пітекантропи з тяжкими, непробивними черепами! Жили колись на землі кроманьйонці, що мали мозок більший за наш, у них були тонкі черепи, крізь які легко проходило знання, але з’явилися важкоголовї пітекантропи з товстостінними черепами і винищили кроманьйонців. І тепер усі ми пітекантропи! Ми майже нічого не знаємо — це наше горе. Але ми нічого не хочемо й знати— це вже справжня трагедія. Єгиптяни дали нам мідні лоби. Від ударів долі такі лоби тільки дужче блищать та навіки заклепуються. Користь від них бодай в упертості. А тепер повсюди лоби бетонні, які від ударів розсипаються на пісок, — і це вже катастрофа. Повсюди — цілі гори піску, дюни, бархани, Кара-Куми й Сахари. Маєте заперечення?

Професор відкинувся на спинку стільця, вдоволено засопів. Хто з студентів міг відважитися на заперечення проти його залізної логіки? Мозок у людини недаремно має дві півкулі: в одній народжуються задуми, інша ці задуми контролює. В студента ж півкулі ще несформовані, голова його нагадує недостиглий гарбуз, де насіння ще не розокремилося з жабуринням, і мозок студентський — протоплазма. Які вже тут заперечення?

Та цього разу професор Черкас помилився.

— А чим би ви пояснили те, що тепер відбувається на Україні? — спитав я. — Невже тільки нашою неспроможністю до кінця проникнути в таємницю ґрунтів і землі взагалі?

— Крім структури ґрунтів, існують ще суспільні структури, — неохоче відбуркнув професор. — Але це потребує окремої розмови і не під час екзамену.

— Згода.

— Радий вашій розважливості.

Недовірливо примруженими очима він вивчав мене, мов інфузорію під мікроскопом. Скільки років цим очам? Сімдесят, вісімдесят, сто? Як подумати, то яка мізерія порівняно з очима тисячолітніми! Та я ще не усвідомлював тоді, що саме в мене ці тисячолітні очі.

А на Україні настав голод тисяча дев’ятсот сорок сьомого року. В роки окупації чи був голод, чи його не було — хто б там помічав за війною! Але ж не було ні в сорок п’ятому, ні в сорок шостому, коли жінки запрягалися в плуги, щоб зорати поля, коли сіялося зернина через зернину, де густо, а де й пусто, не так з надіями, як з відчаєм. Чому ж прийшов на мою землю цей страшний переднівок на третій рік після Перемоги?

Голод на Україні завжди має колір снігу. Блідий, холодний, нещадимий мор приходив на цю землю однаково і за князів, і за гетьманів, і за царів, а тепер уже вкотре і за нової влади, яка самою суттю своєю заперечувала існування голоду, страждань і нещасть, бо звалася народною владою, та чомусь виходило так, що знов і знов у двадцять першому, у тридцять третьому, тепер у сорок сьомому, тяжко ступаючи, приходила в нашу державу голодна смерть і — всупереч усім законам відкритим і невідкритим — саме на ті землі, які могли б прогодувати не тільки своїх мешканців, а й увесь світ: на Україну, на Кубань, в Поволжя, Воронеж, Білгород, Курськ.

Матері наші звикли до голоду, бо народилися в ньому і жили в його постійному очікуванні. В коротких листах до нас з Оксаною вони не скаржилися, не нарікали, тільки моя мати щоразу дописувала в кінці: «Маркусь став, як скляний, весь світиться».

А брат писав зовсім інше: «Дорогий Миколо! Як ви поживаєте? У нас з мамою все добре. Я найкраще з усіх прочитав вірш Миколи Бажана про товариша Сталіна „Людина стоїть в зореноснім Кремлі“ і тепер мене посилають у район на огляд художньої самодіяльності. З піонерським привітом. Твій брат Марко».

О, наш український оптимізм!

Та хіба тільки український? В тому ж голодному сорок сьомому комсомольці й молодь усього Радянського Союзу звернулися з листом до вождя народів, учителя і друга радянської молоді Йосифа Віссаріоновича Сталіна, і було там таке:

Лист обговорили і підписали 26 мільйонів 474 тисячі 646 комсомольців і молодих, і хоч його адресовано товаришу Сталіну, московське видавництво «Молодая гвардия» видало його тиражем 500 тисяч екземплярів, і партком інституту звелів знову обговорювати і вивчати лист на всіх факультетах.

Благоустрій і озеленення сіл, що були в окупації,—і більше нічого й не треба!

А Оксанина мати слала нам з села списки вмерлих з голоду: «Вмерла баба Яковиха, ну, царство їй небесне, вже була старенька, так жалко ж маленьких діток Мелашки Федьчиної, яку засудили за самогонку, а двоє її дівчаток померли з голоду. Вмер син Сіроокого Стьопа. Прийшов з війни весь переранений, і тепер одні кажуть, що вмер од ран, а другі, що від істощенія. І таке саме з хлопцями діда Пакільця, Оришки Матвієнчихи, Охтиза Кривобокого. А Федір Губрій і Альоша Якименко замерзли в степу, вигнані в підводи. Це все з нашого кутка, а мруть же по всьому селу — страшно й подумати!»

В студентській їдальні давали самий бурячок з якоюсь підозрілою підливою, безмежно далекою від оспіваної Котляревським у його безсмертній «Енеїді», Оксана про свою заводську їдальню взагалі уникала говорити, доводилося жити тільки тим хлібом, що його одержували на картки, та ще й сушити з нього сухарі, шоб на зимові канікули повезти маленькому братові для сякої-такої покрепи.

А на лекціях з політекономії доцент Шухман, гологоловий, одноокий, як циклоп, невтомно просторікував:

«Будь-яка буржуазна держава постає перед радянськими людьми, як болотяна низовина перед обитателями гірських висот».

«Ми завжди повинні пам’ятати слова товариша Сталіна про те, що „советский гражданин, свободный от цепей капитала, стоит головой выше любого зарубежного высокопоставленного чинуши, влачащего на плечах ярмо капиталистического рабства“.»

«Постанова лютневого Пленуму ЦК ВКП(б) „Про заходи підняття сільського господарства в післявоєнний період“ ще раз підтверджує слушність слів Маркса про те, що „тільки падіння капіталу може піднести селянина, тільки антикапіталістичний пролетарський уряд може покласти край його економічній убогості й суспільній деградації“ (Маркс К., Энгельс Ф. — Избр. произв.—т. 1— 1948.—С. 184).

Доцент Шухман вважався оратором, ерудитом, безпощадним полемістом, коли б я спитав його про голод на Україні, він би прискалив своє видюще око, поблискав своїм більярдним черепом і відповів запитанням на запитання: „А в якій газеті написано про цей ваш так званий голод, товаришу Сміян?“.

Газети про голод не повідомляли. Зате тітка Марфа писала: „А Голубицькі загибли всією сім’єю. Бригадир Оласенко прийшов уранці загадувати на роботу, стукав-стукав у землянку, аж глядь — а вони всі неживі…“

По радіо солодкоголосі Бунчиков і Нечаєв виспівували: „Прошел почти полмира я, такой, как ты, не встретил я“; куплетист Ілля Набатов висміював занепад капіталізму: „В Москве погода ясная, а в Лондоне туман“; індійський народ, очолюваний Махатмою Ганді, якого наші газети називали „автором реакційної політичної доктрини“, нарешті скинув з себе ярмо колоніалізму; Європа зачитувалася щоденником єврейської дівчинки Анни Франк з Амстердама; в Парижі відкрив свій салон Крістіан Діор, який революціонізував жіночу моду; американці, не вдовольнившись атомним бомбардуванням Хіросіми й Нагасакі, рвали тепер атомні бомби на тихоокеанських атоллах Бікіні та Еніветок, а в небі над самими Сполученими Штатами репортер К. Арнольд спостерігав перші „літаючі блюдця“; в Сибіру впав великий метеорит, а тітка Марфа писала з села, що тепер до Сибіру висилатимуть усіх тих колгоспників, хто не виробив мінімуму трудоднів, але цієї зими не висилають нікого, всі зостаються на місці — і ті, хто не виробив мінімуму, і стахановці, бо ж умирати всім однаково, на трудодень за весь рік не видали ні зернини, люди тільки тим і тримаються, в кого що виросло на вгороді.

Оксана, по-дитячому тулячись до мене, плакала ночами і крізь схлипування шепотіла: „Я поїду до мами! Поїду до мами!..“ Той шепіт краяв мені серце, рвав душу, але я тільки мовчки пригортав її до себе, нездатний знайти слова втішливі або хоч заспокійливі. Поставало в підвальній темряві понуре видиво нашого колгоспного Левченка, блискало залізнозубо, хижо шкірилося на голодних, вмираючих, на згорьованих вдів, невинних дітей, перекалічених фронтовиків: „Хліба? Не дам! Немає такої вказівки! Ми не можемо розбазарювати соціалістичну власність!“ і розплоджувалися залізно-зубі Левченки, мов мухи, намножувалися клітинним поділом, як амеби, кишіли ніби черва — вже левченки в усіх сусідніх селах: у Мотрино, в Комендантівці, в Ханделеївці, в Дашківці, вже районні Левченки, обласні, республіканські, а над ними постає Левченко всесоюзний, страхітливо клацає залізними зубами над усією державою, над принишклим людом, над покорою і безправ’ям, і тріщать кістки, стогін і здригання струшує всю землю, і німотство, як на могилах, тільки з репродукторів, яких не вимикають ні вдень, ні вночі, вигавкують співці-запроданці: „Давно мы дома не были…“

Сон чи ява?

Може, справді кинути все, плюнути й розтоптати, рвонути разом з Оксаною до рідних місць, до наших бідних матерів і вкрай виснажених полів, вхопити за груди залізнозубого Левченка, витрясти з нього душу, печінки й селезінки? То й що? Наші буйні ниви не безплідний залізний тік, а Левченко — не казковий змій, якого подолаєш, вдаривши об той тік. Всі левченки — це щось ніби шкідливі мікроби, проти яких безсилі навіть гармати й бомби, бо вони бояться не сили, а тільки розуму.

Є сила страшніша за розум. Це — здоровий глузд, млявість душі, велике пристосовництво, добровільне рабство у всемогутніх обставин. Спасенна формула, освячена й нашим найпередовішим ученням: буття визначає свідомість. Можна просидіти в кущах усю історію, тільки визирати з-за хати, з холодка, ховатися під спідницею в жінки, затуляти вуха, зажмурювати очі. Та що то за життя? Животіння, собаче скімлення, ганебне плазування перед силами й загрозами не тільки недовідомими, але й зримими, примітивно-нікчемними.

Я не міг згодитися на таке життя. Жити — це рватися в усі пекла, розсувати вогонь голими руками, підставляти плечі хоч і під усю землю. На фронті в моїх руках була вогненна сила зброї, тепер треба було здобувати нову силу, силу знання і розуму— інакше довічне панування залізнозубих Левченків, повільна погибіль, смерть.

— Нікуди ти не поїдеш! — казав я Оксані.—І я не поїду. Заспокой своє серце, моя кохана! Чуєш мене?

Ми насушили торбу сухарів і під час зимових канікул я прорвався крізь сніги до Зашматківки, викладав ті нужденні сухарики перед малим братиком і хоч плакати хотілося, дивлячись на його синьо-зелене, як в утопленика, нещасне личко, підбадьорював Марка:

— Тримайся, Маркусю! На фронті було нам ще трудніше! Отаких півтора сухарі на цілий день, а ще ж фашист б’є з усіх вогневих засобів і треба вистояти, дати відсіч! Розумієш, Маркусю?

— Ще б я не розумів, — заспокоїв мене брат. — У нас учитель-фронтовик без руки, то він нам усе розповідає, як і що, а також учить бути завжди, як товариш Сталін.

— Як хто?

— Ну, як наш вождь, генералісимус Сталін! Я ж писав тобі, як мене виділили на районну олімпіаду за вірш Миколи Бажана. Ось послухай.

Він став переді мною, смикнув догори головою, заплющив очі і, зриваючи кволий голосок, продекламував:

Горло малому пересохло, голос урвався, я притягнув брата до себе, обійняв за плечі.

— Гаразд, Маркусю, досить. Далі я й сам знаю. Ми цей вірш теж учили в школі.

— Я ще більше знатиму, — похвалився Марко. — Ось побачиш, Миколо!

— Вірю, Маркусю, вірю!

Може, так і треба: вмирати з голоду і співати пісню Ревуцького на слова Максима Рильського: „Льотом сталінським орлиним вождь показує нам шлях“?

Хто ж то знає? Я теж тоді співав разом з усіма.

В інституті, окрім занять, навалилося на мене стопудово ще те, що урочисто іменується „громадська робота“. Я відповідав за все на світі: за роботу профбюро, за сплату членських внесків, за випуск стінгазет, за організацію духового оркестру, за роботу наукових гуртків і факультетського наукового товариства, за створення каси взаємодопомоги, за побутовий сектор, за культсектор, за проведення суботників і організований виїзд студентів на копання буряків і ламання кукурудзи. Культпохід на п’єсу Вірти „Хліб наш насущний“ так само повинен був організувати я, це була вказівка інститутського парткому, точніше: самого секретаря парткому Івана Панасовича Михна, присланого до нас всього місяць тому „для зміцнення керівництва парткомом“. Добродушний доцент Барабаш, який до того був секретарем, чимось не задовольняв начальство, і ось скликано „розширене“ засідання парткому, на засідання прибув секретар обкому Климушняк, прозваний студентами „одноногим ідеологом“, привів з собою теж одноногого огрядного чоловіка і без зайвих балачок запропонував обрати його секретарем нашого парткому. Обрали ж, звичайно, одноголосно, всі присутні стали товпитися біля нового партійного начальства, щоб бодай доторкнутися до руки, чи хоч постояти поряд, я теж стовбичив у шанобливій черзі добровільних підніжків і попихачів, бо, крім інстинктів організованого натовпу, мав ще й свої власні мотиви: секретар звався Іван Панасович Михно і був майже точною копією мого доброго знайомого майора Гаврила Панасовича Михна, тільки й того, що набагато огрядніший. Та й те сказати: мабуть, Іван Панасович не пройшов тих концтаборів, що Гаврило Панасович, і тіло його не вмирало, а вільно розвивалося під сонцем Сталінської Конституції.

Я доволі нахабно пропхався до нового парткомівського секретаря, потиснув його руку, назвав себе, а тоді голосно, так що всі чули, бовкнув:

— Мав велику приємність майже весь сорок п’ятий рік служити разом з вашим братом Гаврилом Панасовичем. Вам відомо, де те пер він? Бо я, на жаль, втратив зв’язок з майором.

Новообраний секретар не кинувся до мене в обійми. Відскочити від мене, як од чуми, він теж не міг: на протезі не поскачеш. Порипівши протезом, мовчки перемірявши мене поглядом з ніг до голови й з голови до ніг, Михно з ненавистю в голосі відбуркнув:

— Який брат? Про що ви говорите? Хто ви такий взагалі?

— Я ж сказав вам, Іване Панасовичу: студент агрофаку Сміян, секретар факультетського партбюро.

— В мене немає ніякого брата, товаришу Сміян, — карбуючи слова, відрізав Михно. — Не було і не буде! Запам’ятайте це назавжди.

— Пробачте, — сказав я, зніяковіло відступаючи.

Але ж далеко не відступиш від свого найближчого партійного начальства. До того ж Михно одразу став завідувати кафедрою марксизму-ленінізму, де навіть рядові викладачі почувалися такими собі царками, необмеженими володарями наляканих студентських душ, що, мов грішники в чистилищі, безпорадно блукали в загадкових лісах партз’їздів, конференцій, ухилів, опозицій, блоків, угрупувань, і ніяк не могли впіймати тої жар-птиці, що звалася генеральною лінією.

Але знання студентські перевіряються тільки в кінці семестру, а по так званій громадській лінії студента можна скубти щодня й щогодини. Вже за тиждень після обрання Михна секретарем я опинився на засіданні парткому — і не просто учасником, а жертвою. Стояло питання про моє самоуправство: я зняв стінгазету першого курсу, в якій студентка Леся Шепелява, захлинаючись од захвату, описувала радісно-піднесене копання студентами буряків у колгоспі, а на додачу ще й склала такого віршика: „Вечерами сытньїй ужин, песни, танцы, хоровод. Две студентки пляшут тут же — восхищается народ“.

— Яке ви мали право знімати стінгазету? — гримів Михно.

— Ця студентка розмальовує, яка радість для студента на буряках, а сама втекла звідти на присланій рідним батечком машині.

— Яке це має значення — хто написав? Поет Твардовський теж не був рядовим солдатом, але це не завадило йому створити безсмертний образ Василя Тьоркіна.

— А найголовніше, — усуваючись від дискусії про способи творення літературних героїв, сказав я, — найголовніше в тому, що я вважаю це писання, надто ж отой віршик — просто блюзнірством. „Сытный ужин“, „песни, танцы, хоровод“… По всій Україні голод, вмирають люди, знову могили на нашій землі, а ми хороводимо?

— Який голод? — тихо спитав Михно. — Це провокація! Тоді як партія робить усе для подальшого розвитку нашого сільського господарства, коли ми вже за всіма показниками наближаємося до рівня передвоєнних років, ви нам тут підсовуєте ворожі ідейки щодо якогось голоду. Звідки ви це взяли? З газет? З радіопередач? З висловлювань керівників?

— З листів рідних мені людей, — спокійно пояснив я. — Люди вмирають з голоду, не ждучи повідомлень про це в газетах і не виканючуючи довідок у міліції.

— Це ворожа пропаганда! Може, скажете, що й ви вмираєте з голоду, студенте Сміян?

— Я не вмираю. В містах картки гарантують мінімум для прожиття, а в селі? Там ніяких гарантій. На трудодні в цьому році не дали ні зернини.

— Вам доведеться дуже довго і наполегливо працювати над собою, студенте Сміян, — зітхнув Михно і запропонував оголосити мені партійну догану.

Прийнято одноголосно, і вже після фронтових поранень і нагород почалися нові поранення й нагороди мовби мирні, чи що.

Мабуть, щоб дошкулити мені ще більше, Михно особисто дав вказівку нашому партбюро організувати культпохід студентів агрофаку на п’єсу Вірти. Коли б на якийсь трофейний кінофільм, то студенти побіжать і без організовування, але на нудну п’єсу, на яку ніхто не йде, та ще п’єсу про хліб? Навіть Оксана відмовилася йти зі мною до театру, бо треба було відпрошуватися на роботі, щоб устигнути до початку вистави, а вистава чи й варта була таких клопотів, судячи з її назви.

Доля вже й не насміхалася, а знущалася з мене: в театрі я опинився поряд з Лесею Шепелявою. Хто розподіляв квитки? Випадково так сталося чи хтось підладнав навмисне? Найпростіше було б підвестися і взагалі піти звідси або хоч знайти собі інше місце. Та я прийшов занадто пізно, в залі вимкнули світло, пішла догори завіса, відступу не було, я ще раз повинен був стати жертвою цієї дівчини.

— Миколо, ви на мене не ображаєтесь? — зашепотіла Леся.

— За що б я мав на вас ображатись?

— Бо це я зробила так, щоб наші місця були поряд.

— Ви? Навіщо це вам знадобилось?

— Я хотіла попросити у вас пробачення.

— За що?

— Ну, за отой віршик.

— Дурниці! Справа не в віршику. Вже починається вистава.

Обіцяють, що сьогодні гратимуть Шабельська й Беркович. Давайте дивитися виставу.

— Коли хочете, то я й не сама його склала. Я насмикала по рядку в різних поетів, і ото таке вийшло.

— Гм. У кого ж ви понасмикували? Чи не в самого Твардовського?

— Я вже й не пам’ятаю. Може, й у Твардовського щось.

— Не має значення. Дивіться виставу.

— Але я хотіла, щоб ви на мене не сердилися.

— Вважайте, що не серджуся. Дивіться виставу.

Леся Шепелява була добродушна, гладка дівчина, досить здібна, але трохи розбалувана своїм походженням. Батько її, якийсь туз районного масштабу — чи то секретар райкому чи голова райвиконкому — опікувався своїм улюбленим чадом, мабуть, більше, ніж усім довіреним йому районом. Щотижня в коридорах інституту з’являлися меткі дядьки, які розшукували Лесю, коли ми сиділи на лекції, двері аудиторії ледь відхилялися, в щілині зблискувало бандиткувате око і сичливий шепіт, мов терпугом, перепилював голос викладача: „Шепеляву Лесю!“

Леся мерщій підхоплювалася, просила дозволу вийти, а найбільш цікаві студенти крадькома позиркували у вікна, щоб згодом розповісти, якою машиною цього разу — вантажною чи „газиком“— і приблизно що привезено з провіанту для нашої однокурсниці: ковбаси, шинка, сало, качки й кури, олія й мед, садовина й городина, пундики й мундики. Випивки не привозили ніколи, та для цього вистачало навіть куцої студентської стипендії, надто коли згадати, що шампанське коштувало ледь дорожче, ніж газована вода з сиропом.

Треба сказати, що Леся не була скнарою і все присилане татусем з’їдала, сказати б, колективно. Вона наймала велику квартиру у вдови якогось директора заводу, в тій квартирі вічно товклися наші студенти й студентки, мало не щотижня Леся влаштовувала вечірки з танцями під патефон, і на ті вечірки запрошувала десятки знайомих, ледь знайомих і зовсім незнайомих людей. Все це пило, їло, швендяло по кімнатах, в темних закапелках, в туалеті, на кухні обіймалися й цілувалися парочки, у залі розімлілі від музики кавалери запрошували дам на танго, фокстроти, польки і вальси, все кипіло, клекотіло, несамовитіло, все нагадувало мені весну на Рейні, американських солдат, молодих і голодних німкень, радісний шал життя на вчорашніх полях смерті.

На одну з тих вечірок після наполегливих запрошень Лесі потрапили й ми з Оксаною. Оксані не дали навіть присісти за стіл, один поперед одним студенти запрошували її до танцю, а я мимоволі став жертвою господині. Леся підливала мені в бокал, підсовувала найласіші шматки, кружляла довкола мене, обвивала, мов теплою хмарою, своєю увагою, доброзичливістю, може, й ще чимсь — я не зауважував того, дивився весь час на двері, що вели до тої кімнати, де танцювали, де була Оксана.

Леся врешті наважилася присісти біля мене, постежила мій погляд.

— Ви весь час дивитесь туди. Мабуть, ревнуєте свою дружину?

— Я думаю про те, чому там немає світла.

— Ну, це так усім хочеться. Для більшої інтимності. Вам не подобається?

— Коли всім хочеться, то до чого тут я?

— А ви знаєте, Миколо, що всі дівчата нашого курсу закохані в вас?

— Яке це має значення для будівництва комунізму? — віджартувався я.

— Вам жарти, а я… — Леся не договорила і зненацька зовсім іншим тоном, якось мовби офіціально проголосила — У вас чарівна дружина.

— Дякую за повідомлення.

— У вас надзвичайно чарівна дружина! — майже вигукнула Леся і несподівано впала обличчям на стіл і заплакала. Я розгубився, навіть злякався.

— Отакої! Лесю, ну, не треба. Прошу вас, не треба плакати…

— Я нещасна і буду нещасною до самої смерті,— схлипувала дівчина, а я тупцявся біля неї і нічим не міг зарадити.

Згодом вийшло так, ніби я відплатив їй за той душевний порух дурною історією з стінгазетою, а тоді все перевернулося і за законами неминучої відплати вже Леся помстилася мені своїм віршиком, який так обурив мене, — одним словом, все якесь недоладне, незграбне, безглузде, і ми в цьому театральному залі на сусідніх місцях, мов жертви якоїсь недовідомої катастрофи, мов нещасні корабельні розбитки. Як можна з’ясувати нез’ясовне?

— Лесю, — прошепотів я. — Давайте з вами укладемо мир раз і назавжди. А тепер скажіть: ви не будете заперечувати, коли я втечу звідси?

— А як же вистава? Ви так агітували мене дивитися.

— Дивіться і за себе і за мене, а я втечу!

Не стане ж наш секретар парткому виносити мені догану ще й за те, що я не додивився до кінця п’єсу Вірти?

День восьмого березня того року припав на суботу, таким чином, у нас з Оксаною було цілих два вихідні дні, і ми мали право провести їх на власний розсуд, ні в кого не питаючи, ні перед ким не звітуючи. Як розправляються з вільним часом студенти? Біжать у кіно, де ще й досі крутять так звані трофейні фільми про розкішне зарубіжне життя; на танцмайданчики з духовими оркестрами й барабанами; до цирку, цього, мабуть, єдиного місця на світі, де розумні клоуни добровільно вдають з себе дурнів, мовби натякаючи на те, що довкола вас безліч дурнів поважно вдає з себе розумних; до звіринця, щоб подратувати звірів, ще голодніших за студентів; на ковзанку, до парків, на Дніпро, на простір і волю!

Оксана вибрала простір і волю.

— Давай просто погуляємо десь подалі від людей, — сказала вона. — Якби ти знав, як мені все остогидло!

З будівництва її взяли на роботу до заводської їдальні, спершу на миття посуду, тоді на кухню, іноді вона помагала й подавальницям— тисячі людей, гамір, колотнеча, вічний поспіх, невдоволення, лайка, ненависть.

— Тримайсь, мала, — заспокоював я Оксану, — ось стану вченим агрономом, рвонемо на якусь латифундію, станемо боротися за високі врожаї, заживемо в шелесті нив, у співі жайворонка.

Це трохи розвеселило її. Вона спробувала усміхнутися.

— Я думала, ти в інституті порозумнішаєш.

— А виходить навпаки?

— Як не побережешся, то може вийти.

В суботу ми пішли до парку імені Чкалова. Перед парком був цілий квартал магазинів, там творилося щось схоже на кінець світу. Хоч купити, власне, було майже нічого, сотні або й тисячі чоловіків юрмилися в магазинах і біля них, лізли один на одного, пробивалися з боєм до прилавків у сподіванні вхопити там бодай найбезглуздішу річ, якусь дурничку, щоб подарувати своїй найдорожчій і тим самим належно відзначити Міжнародний жіночий день восьмого березня. Я не визнавав цього дня, вигаданого колись чи то Кларою Цеткін, чи Розою Люксембург. Як на мене, то таке свято навіть ображало жінок. Чому тільки один день на рік — жіночий? А решта що — чоловічі? Мій селянський розум бунтував проти такої логіки.

— А як ти до цього так званого свята? — спитав я Оксану.

Вона мовчки знизала плечами.

— Ти ж зрозумій! — розмахував я перед нею руками. — Ну, хай у капіталістичних країнах, де жінку пригнічують, де вона не має рівних прав з чоловіком. А в нас? Візьми наших жінок. Паша Ангеліна, Марія Демченко, Любов Орлова, Наталя Ужвій — які чоловіки можуть з ними змагатися? Хто їх може пригнічувати?

— А про тих, що впрягалися в плуга, ти забув? — тихо зронила Оксана. — А про таких репатріанток, як я? А про тих, що зоставалися в окупації? Ну, та їм однаково ж ніяких подарунків не купують — ні на восьме березня, ні в інший день.

Далі ми йшли мовчки, темні натовпи вирували десь позаду, біля самого парку були магазини, в яких ніхто не купував, ніхто не товпився: комісійні з бронзовими люстрами, килимами, кришталем і шкурами білих ведмедів; два меблевих, у яких продавалися спальні гарнітури по шість з половиною тисяч кожний; гігантські буфети, що могли б слугувати не тільки сховищем для цілих скирт посуду, а й притулком для слонів або бегемотів, і кабінети з письмовими столами такого розміру, ніби вони призначалися для нової породи мислителів, що колись виведена буде мічурінськими методами, таких собі новітніх Гаргантюа.

Наш майновий стан гарантував нам цілковиту незалежність від усіх цих суто буржуазних принад, ми промарширували з Оксаною повз магазини гордо й незалежно і вже були поряд з височезною колонадою, що вела до міського парку культури й відпочинку, одо носив ім’я препрославленого льотчика радянської епохи Валерія Чкалова. Сам Чкалов і зустрічав би нас одразу за колонадою на просторій круглій площі, стоячи по коліна в снігу і не лякаючись холоду, бо ж був у хутряних унтах, в хутряному комбінезоні, в хутряному шоломі—неоковирна гіпсова льопа, на яку навіть німецькі окупанти пошкодували зусиль, щоб її розвалити, а самим матеріалом не спокусилися, бо не бронза, а глина. Отже, Чкалов повинен був зустрічати нас, як зустрічав він тут кожного ще до війни, коли був поставлений невідомим скульптором. Але хтось надто пильний (чи й не сам секретар обкому Климушняк) вирішив, що гіпсовий Чкалов, простоявши два роки на окупованій території, вже мовби втратив свою ідейну цнотливість і тому не може повністю забезпечити радянським трудівникам потрібного рівня в проведенні їхнього дозвілля.

З цих міркувань перед незграбним гіпсовим зображенням Чкалова поставлено теж, щоправда, гіпсовий, але досить акуратний бюст Сталіна і на такому високому постаменті, щоб генералісимус перекривав комбрига.

Отож, нас з Оксаною в парку імені Чкалова привітав, розсуваючи вуса в добрій усмішці, батько народів, вождь всього прогресивного людства, найбільший полководець усіх часів—і ми були щасливі, як і всі радянські люди, живі, мертві і ще ненароджені.

Ми пішли центральною алеєю, і сніг рипів у нас під ногами, хоч за календарем була весна.

— Куди підемо? — спитав я Оксану. — До ставків чи на атракціони?

— Мені однаково, аби лиш ми побули вдвох.

Я поцілував її холодну щоку, вона пахла свіжим снігом і вітром, якого тут і не було.

— Де в тобі це береться?

— Що? — не зрозуміла вона.

— Та я й сам не знаю.

— Не знаєш, то й мовчи.

— Здається, я зможу хоч тут тебе обняти.

— Люди побачать!

— Але ж ніде нікого!

— Однаково побачать!

Ми довго блукали поміж засніженими деревами, уникаючи зустрічних, обминаючи ті місця, де могли бути люди, але не вбереглися і несподівано для себе вийшли просто на павільйон для морозива „Пінгвін“. Павільйон літній, відкритий усім вітрам, тільки з одного кінця поставлено дерев’яну, пофарбовану в блакитне з білим хатку, і над нею великі білі літери: „Пінгвін“.

— З Арктики попали в Антарктику, — засміявся я. — Там шкури білих ведмедів, тут пінгвіни.

— Там хтось сидить, — смикнула мене за рукав Оксана.

Справді, за одним із столиків, у самому кінці павільйону темніла широка постать. Чоловік сидів, погорбившись, широко розставивши лікті, так ніби хотів чи то обійняти столик, чи просто показати, що не бажає мати біля себе сусідів, хоч які сусіди, коли довкола жодної душі! Чорна лиснюча спина, дорогий хутряний комір, ще дорожча боярська хутряна шапка.

— Я знаю, хто це, — тихо сказав я Оксані.

— Хто ж?

— По-моєму, наш професор Черкас.

— Давай утікати!

— Незручно ж. А раптом він уже побачив нас.

— Як же він міг побачити, коли сидить спиною до нас?

— Ти не знаєш професора Черкаса: він бачить і спиною!

— А я б утекла.

— Тепер ніяк не можна. Ми повинні підійти і привітатися. Я познайомлю тебе з професором.

— Боязко. Я ще ніколи з професорами не знайомилася.

— Олексій Григорович прекрасний чоловік. Ти побачиш сама.

Ми майже покрадьки наблизилися до павільйону, я несміливо покашляв, роблено бадьорим голосом обізвався до чорної широкої спини:

— Олексію Григоровичу, це ви? Доброго вам дня!

Лікті на столику зсунулися, загримів металічний стілець під тяжким тілом, масивна постать з несподіваною зграбністю обкрутилася на всі сто вісімдесят градусів, професор Черкас побачив мене, вмить упізнав, зрадів, загрюкотів усіма барабанами свого неповторного голосу:

— Сміян? Прекрасно! Я саме про вас думав. А це ваша дружина? Я здогадувався, що у вас повинна бути саме така дружина. Прошу сюди. З Сміяном ми знайомі. Абсолютно незносний тип. А я до деякої міри його професор. Черкас Олексій Григорович власною персоною. Сарданапал і Валтасар! Вам же личить тільки одне ім’я: Оксана!

Він нахилився, щоб поцілувати Оксані руку. Оксана зніяковіла.

— Як ви змогли здогадатися?

— Маленькі професорські хитрощі. Оксан на Україні багато, і всі вони неоднакові. Але іноді народжуються такі дівчата, яких неодмінно треба називати тільки Оксанами, і їх саме так і називають. Ви розумієте? Це по-перше. А по-друге, а може, саме це по-перше, ваш незрівнянний Сміян міг непомітно для себе проронити в розмові ваше ім’я, а чіпка професорська пам’ять миттю підхопила зронене і про всяк випадок… Розумієте? Але чому ми стоїмо? Прошу сідати і зараз їстимемо морозиво!

Перед професором у великій скляній вазі вже стояла ціла гора морозива. Такого не побачиш навіть влітку, а тут — серед снігу й морозу? Ми присіли до столика майже з острахом. Не дуже розсядешся в таку холоднечу. Професорові що? Він не замерзне тут і за цілий день. Боброва шапка, чорне, з небаченої лиснючої, ніби масної тканини пальто, підбите червоними лисицями, білі повстяні бурки, мистецьки обсоюзені червоним сап’яном, такі бурки я бачив тільки на генералах, — одяг тільки для морозива взимку. А ми з Оксаною? В неї чорний плисовий жакет на ваті, тоненька спідниця, хромові чобітки, подаровані мною звичайно ж не для тепла, а тільки для того, щоб ще більше виказати, які в Оксани гарні ноги. В мене теж хромові чоботи для офіцерського форсу, галіфе й кітель сукняні, саме на зиму, і шинеля теж перевірена війною— і зігрівала й захищала, — але то була війна, а в мирний час і шинеля ніби перестала гріти і кудись пропало твоє молодецтво, коли міг спати в снігу, примерзати за ніч до землі так, хоч обцюкуй вранці залізними ломами, коли не висихав тижнями цілими і вже ніби проростав з свого мокрого, як хлющ, одягу, мов якийсь великий холодний гриб.

— Ми, мабуть, не відмовимося від морозива, — обережно сказав я, — але не в таких кількостях, як ото у вас, Олексію Григоровичу.

Професор помахав рукою в напрямку блакитного дерев’яного будиночка, звідки, мабуть, простежували кожен його жест, тоді поцокав ложечкою по своїй вазі, наставив кущуваті брови на Оксану й на мене.

— Такі кількості, як оце в мене, — недоля холостяків, — пояснив він. — Бо холостяки безпорадні, як діти. Вони їдять не те, що хочуть, а що їм дають. А що сьогодні дають мені за мої професорські гроші? Ви пробували зайти до гастроному? Там порожні полиці. Слово „гастроном“ походить від латинського „гастріс“ — шлунок. Так от. Сьогодні наші гастрономи нагадують шлунки людей, вмерлих від голоду. Сьогодні й учора і позавчора. Ви скажете: професор міг би піти до ресторану й там пообідати. Я ткнувся до нашої „Асторії“, але її на день восьмого березня закупили спекулянти, які з своїми дамами пропивають щось дуже велике. Тоді що зостається старому холостякові? Тільки оце морозиво, яке незбагненним чином уціліло між стихіями голоду, карткової системи і планового господарства. Коли хочете знати, то я не просто пожираю морозиво в оцьому павільйоні. „Пінгвін“ для мене — мовби останнє втечище для незалежного мислення, своєрідний сховок для професорського мозку, який ще сьогодні комусь ніби й потрібний, а завтра вже нікому не знадобиться.

— Олексію Григоровичу! — вигукнувя. — Ну, навіщо таке казати? Хіба ж не для того ми лили свою кров, щоб сьогодні восторжествував розум?

— Розум? — погрозливо пограв волохатими бровами Черкас. — А що таке розум сьогодні і де проходить грань між розумом і безумством — Сарданапал і Валтасар! Я почав про морозиво і я докінчу. До війни я жив у степах. Інститут, агростанція, українські степи довкруг — яке там морозиво? Та ось війна, „на фронт, на фронт, а на пероні люди“, як писав Сосюра, молодших забирають і кидають у жерло, ми, старші, напівкаліки, напівінваліди стаємо предметами евакуації, нас запаковують у телячі вагони і пробують вивезти туди, де ще можна буде видобути з нас якусь користь. Везуть повільно, бо ми не заводське обладнання і навіть не ув’язнені, яких поспіхом передислоковують з Європейської до Азіатської частини СРСР, і ось вже глибокої осені сорок першого наш ешелон переповзає міст через Волгу біля Саратова, ми опиняємося на якійсь станції, що не має назви, не може похвалитися навіть тим розгардіяшем, який ми могли спостерігати на всіх отих осколах, борисоглібськах і касторних, тут панує звичайна людська розгубленість, але зате на пероні стоять акуратні кіоски, а в них — повно фантастичного морозива різних сортів, різних кольорів, на будь-який смак! І нам пояснюють: це залишки від німців Поволжя, які жили тут, але два місяці тому всіх цих зрадників і фашистських прихвостнів виселено звідси, щоб не було й сліду, і правильно зроблено, треба було б ще до війни, але товариш Сталін знає, коли і що треба робити, так от, німців немає, лишилося від них тільки морозиво на станціях — незбагненна інерція добрих діл працьовитого народу. Ну, що ж. Я їв те морозиво і думав про історичну справедливість.

— До речі,—обережно перебив я професора, — саме тоді я лежав у Саратові в госпіталі. Вольська, дванадцять, а тоді на Совєтській. З серпня до кінця листопада.

— І чули про виселення німців Поволжя?

— Вже й не згадаю, чи це були тільки чутки, чи офіційні повідомлення. Але ми знали і, звичайно ж, одностайно схвалювали. Мовляв, так їм і треба, давно пора! Слово „німець“ для нас лунало як пароль ненависті. Уявіть себе на моєму місці: потрощені груди, підбите око, пошкоджений хребет—і це в двадцять років!

— Я звик уявляти себе тільки на своєму місці і ніколи — на чужому, — спокійно зауважив професор. — До того ж двадцять років — це не шістдесят, надто ж не сімдесят. Облишмо цю тему. Нам уже несуть морозиво і, щоб вас хоч трохи зігріти, я хочу запропонувати вам такий варіант. Ми пройдемо до кінця цього прекрасного парку культури й відпочинку, де немає ні культури, ні відпочинку, перетнувши вулицю, що носить ім’я славетного письменника пролетарської епохи Максима Горького, опинимося на дрібнобуржуазному базарі Озьорці, оспіваному маловідомим пролетарським поетом Михайлом Голодним, спробуємо там щось купити або прикупити до моїх холостяцьких запасів, а тоді добратися до мого помешкання і там з допомогою Оксани, коли на те буде її згода, належно відзначити Міжнародний жіночий день. Сарданапал і Валтасар!

Який же студент відмовиться побувати на квартирі в свого професора! Хоча слова „квартира“, „помешкання“, „житло“ не мали нічого спільного з тим, що ми з Оксаною побачили. Просто печера, набита книжками, і на всьому пил, як від чумацьких возів. В Оксани загорілися очі — одразу вдатися до прибирання і чищення, але професор замахав на неї руками.

— Боронь боже! З цим пилом я вже адаптувався, а коли його усунути, налетить новий, який може виявитися шкідливим. Поки лежить старий пил, він відштовхує всі нові часточки з однойменними зарядами, і таким чином зберігається статус-кво. Теорія, перевірена десятиліттями життя серед книжок!

Оксані довелося обмежитися тільки кухнею, там їй ніхто не заважав спростовувати дивацьку професорову теорію, мені ж Олексій Григорович показав ще дореволюційні видання з ґрунтознавства, наукові збірники з статтями Докучаєва, Вернадського, своїми власними, тяжко зітхнув:

— Нічого не помогло. Найбільший розум стає зовсім безсилий перед тупою силою. Голод іде за голодом, тим часом він з’їдає наше село, але невдовзі перекинеться й на місто і стане суцільним, тотальним, нашим способом життя.

Я не впізнавав Черкаса. Де грюкання барабанів у владному голосі, де колючий погляд з-під волохатих брів, де кабалістичне заклинання „Сарданапал і Валтасар“? Старий втомлений чоловік сидів у старенькому кріслі, вкритому потертою українською плахтою, безсило опущені руки, згаслі очі, тихий голос.

— Олексію Григоровичу! — вигукнув я. — Ви ж представник нашої найпередовішої в світі науки! Невже ви не вірите, що ми зможемо підняти нашу державу з руїн і надати нашому сільському господарству розквіту ще більшого, ніж до війни?

— Розквіту? — Черкас гірко усміхнувся. — Ви кажете: розквіт до війни? А ви знаєте, як ми жили до війни?

— Ну, я сам, здається, жив. Найкраща пора. Може, трохи бідно, але весело. Спитайте хоч кого.

— Бідно, але весело? Я покажу вам одну книжку. Тут багато книжок, усіх не покажеш, та й потреби такої немає. Ось тільки одна. Зветься „Караваны, дороги, колосья“. Її автор — академік Вавілов. Що-небудь знаєте про нього?

— Президент Академії наук?

— То його брат — Сергій Іванович, фізик. А це — Микола Іванович Вавілов, ботанік з світовим ім’ям.

— Навіть не чув про нього. І ви в своїх лекціях…

— І я в своїх лекціях не називав Імені Вавілова. А чому? Заборонено! Каравани, дороги, колосся. Вавілов об’їздив увесь світ, він збирав колекції хлібних злаків у всіх відомих зонах древнього землеробства. В сороковому році, коли до України приєднано Буковину, він кинувся туди в надії знайти в гірських долинах вцілілі в дикому стані залишки скіфської пшениці, якою вигодувано весь еллінський світ. І десь в оточеній горами долині Черемоша він нарешті знайшов те, що шукав усе життя, кущик рослини, схожої на пирій, але з зернами пшениці, він сидів і боявся дихнути на той кущик, і тут прибігли якісь люди і сказали, що академіка негайно викликає до телефону Москва. Треба було сідати в машину і їхати до райцентру. „Я одразу ж повернуся, — сказав академік своїм помічникам. — Нічого тут без мене не чіпайте“. Він уже не повернувся. Вченого, який мріяв нагодувати весь світ, замучили голодом у Саратовській тюрмі. Саме тоді, як ви лікувалися в госпіталі, Вавілов вмирав з голоду, можливо, за кілька десятків метрів од вас.

— А як же його брат, він же Президент Академії, чому не допоміг?

— Не знаю. Про це треба спитати його самого. З братами завжди непросто там, де нищаться всі зв’язки, руйнують святині, відкидаються людські закони. Ви ж чули про Павлика Морозова?

— У нас у школі його ім’я носила піонерська дружина.

— Ну, от. Найвища доблесть: синові написати донос на рідного батька. І це називається: жити бідно, але весело? Ми з деякого часу або ж зовсім перестали жити, або жили тільки половиною душі. Навіть не половиною, а тільки якоюсь часточкою, випадково не вбитою, уцілілою так само, як зберігається іскорка від великого багаття під товстим шаром попелу. Коли я говорю про вкорочену душу, то маю на увазі весь наш народ, з якого вилучено його кращу, основну частину і частина ця — селянство. Ви можете заперечити: радянське селянство живе і розвивається. Високі врожаї, зробимо всіх колгоспників заможними, а колгоспи більшовицькими, Марія Демченко, Олена Хобта, Марко Озерний, кінофільми „Багата наречена“ і „Свинарка та пастух“. А тепер я намалюю вам трохи іншу картину. Маркс і Енгельс, як відомо, в своїй теорії побудови комуністичного суспільства (як і всі теорії, до речі, створеній в кабінетнім затишку) для селянства не залишили місця. Ведуча сила — пролетаріат, він гегемон, він послідовно революційний, отже, передовий. Селяни ж мертва сила, відсталість, косність, самий характер їхнього життя породжує умови, за яких щодня, щогодини в найглибших надрах сільського виробництва витворюються буржуазні елементи — головний ворог пролетаріату, революції, комунізму. Лассаль звульгаризував Маркса і Енгельса, заявивши, що по відношенню до пролетаріату всі інші класи зливаються в одну реакційну масу. Згодом це повторилося вже в наш час. Ленін закликав покінчити з дрібнобуржуазною стихією селянства. Зверніть увагу: з стихією, але ж не з селянством. Сталін взявся викорінити селянство взагалі.

— Олексію Григоровичу! — вигукнув я. — Це… це… Ну, яке ви маєте право так говорити? Коли вже на те пішло, я — теж селянин, і моя мати, і малий брат, все моє село, район, область… Ціле море селянства! Яке ж тут викорінення?

— Море, кажете? Сарданапал і Валтасар! А чи є в тому морі глибини, вільні води, чи здіймаються гори хвилі, чи виграють у них силою загадкові істоти, а чи тільки мертве мілководдя, пустельні береги, небеса й вітри? Я розумію ваш благородний переляк: мої слова незвичні, вони страшні, як на вашу гадку, навіть ворожі. Але я вже надто старий чоловік, щоб кривити душею і добирати делікатних слів там, де кричить душа. До того ж я безпартійний і маю цілковите право, не лякаючись звинувачень у двурушництві, критикувати і марксизм, як терорію, і практичне здійснення марксистських теорій, і навіть нашого великого вождя. Чому він великий? Бо захопив усю владу, знищив суперників, усунув противників і конкурентів. Хто захоплює владу? Тільки той, хто ставить її понад усе. А селяни? Бачили ви, щоб селяни захоплювали владу? Всі селянські повстання кінчалися нічим. Болотников, Разін, Пугачов, селянська війна в Німеччині XVI століття, наша селянська війна на чолі з Хмельницьким, гайдамаки — чим усе кінчалося? Нічим, руїною, ще більшим поневоленням. Марксисти пояснюють: селяни ставили перед собою неправильні цілі. Не ставили, бо не вміли, бо це не їхня справа, а справа інтелігентів і тих, хто любить владу. А для селянина потрібна тільки справедливість і щоб ніхто не перешкоджав обробляти землю і годувати дітей. Там усе було надзвичайно просто. Десь вирішувалися долі народів цілих, а тут росло або не росло, родило або не родило, і ніхто й у гадці не мав, що від цього залежить усе на світі. Може, й зневажали селян у всі віки за те, що від них залежали імперії, церкви, вчення, ідеали. Вони не знали про це, не прагнули втручатися в справи світу, далекі були від того, щоб примушувати дослухатися до своїх голосів, але їхня влада відчувалася незримо, тяжіла над усіма, хто користався плодами їхньої тяжкої праці, і від того ставала особливо ворожою. Бо це була влада природна, як рух небесних світил, як течія вод, як проростання зела і запліднення звірів, її незмога було заперечити, відкинути, піддати сумнівам, як владу політиків, учених, пророків, тому її зневажали і ненавиділи найлютішою ненавистю. Парадокс і безглуздя історії: влада завжди найбільше ненавидить те, від чого вона найдужче залежить. Жовтнева революція — ось, здавалося б, ідеал для всіх поневолених. І що ж? Лозунг „земля — селянам“ вже наступного дня після жовтневого перевороту хтось потихеньку прибрав і, скажімо, на Україні з 14 мільйонів гектарів землі тільки 9 мільйонів одержали селяни. Та й то, власне, після царської земельної реформи 1906 року. А п’ять мільйонів, тобто понад третину, кудись зникли. Куди ж? Їх роздано цукрозаводам і так званим радгоспам, тобто держава забрала собі. Як наслідок: селянські повстання. І вже селяни не борці за правду, а бандити. І поет Багрицький пише: „Украина! Мать родная! Молодое жито! Шли мы раньше в запорожцы, а теперь в бандиты!“ А молодий революційний полководець Тухачевський, якого Сталін згодом розстріляє, громить повсталих селян на Тамбовщині і висилає цілі волості в створювані для цього концтабори. Вам доводилося чути пісню „Там вдали за рекой“?

— Всі комсомольці її співали до війни.

— Там є слова: „Ты, конек вороной, передай дорогой, что я честно погиб за рабочих“. Ось де все починалося. За селян, хоч їх тоді було в державі 90 процентів, хоч це саме вони, одягнені в солдатські шинелі, здійснили революцію, за них ніхто не гинув і не хотів гинути. Загинути повинні були вони самі. Троцький заявляв, що селяни не годяться навіть на барикади замість мішків з піском. Великого співця селянства Сергія Єсеніна вже після того, як його призвели до самогубства, Бухарін знищив у своїх „Колючих нотатках“, які ми тоді читали в „Правде“ з мовчазним (на жаль, саме з інтелігентсько-мовчазним!) обуренням, і після того на багато років Єсенін був заборонений.

— На фронті це був наш найулюбленіший поет, — наважився я вклинитися в цей бурхливий потік професорового мовлення, цієї несподіваної лекції, яка викликала в моїй душі не високу радість нового знання, а безпорадну розгубленість, безсиле скімлення і навіть бажання вмерти, щоб не чути всього цього, не знати, не бути співучасником. — Бадьорі заклики там не користувалися особливим успіхом. А от „не жалею, не зову, не плачу“ — це помагало і жити, і воювати, і вмирати.

— То що ж? — торжествуюче скинув догори руки професор. — Селянський поет, селянська культура чи, може, щось більше і вище? Єсеніна ви знаєте і всі знають. А хто сьогодні, крім старих, випадково уцілілих інтелігентів мого типу, бодай чув імена Клюєва, Клинкова, Ганіна? Коли хто й почує, то тільки зі зневажливим означенням „куркульські поети“, і ніхто вам не скаже, де й коли вони знищені. Натомість зоставлено нам Дем’яна Бєдного, який хвалився: „Я не певец мужицкого труда“, та Безименського, що називав Клюєва й Кличкоаа „стихотворньми мертвецами“ за те, що вони оспівували „индивидуалистическое одиночество крестьянской избы“, тоді як всесоюзному комсомольському поету кортіло мешкати тільки в гуртожитку.

У нас на Україні жорстоко критикували селянського поета Тодося Осьмачку. Мовляв, невже цей куркульський підголосок не бачить, скільки один лиш харківський завод „Серп і молот“ посилає щомісяця селу сіялок, приводів та плугів, а не організовує конвої для селян, як у вірші Осьмачки „Деспотам“:

Осьмачку довели до божевілля, прозаїка Косинку, новели якого не можна було читати без здригання, розстріляли, активісти бігали по хатах і зривали з стін ікони й портрети Шевченка, Богдана Хмельницького в книжці історика Покровського про Україну називано „палачом украинского народа“, з церков знято дзвони, поспилювано хрести, священиків повисилано до Сибіру, а самі церкви — ці яскраві спалахи народного будівельного генія, якому було надто тісно в одноманітті глиняних хаток і солом’яних стріх, — або ж позакривано або й поруйновано зовсім. Тисячолітні свята Різдва, Паски, Івана Купала заборонили, колядки й щедрівки замінили пісенькою „Наш паровоз, вперед лети!“.

Ви вчилися в школі до війни. Ваш маленький брат вчиться сьогодні. Згадайте уроки української літератури, спитайте сьогодні свого брата: які вивчаються твори про дореволюційне життя українського селянства? Повісті Марка Вовчка, з яких ми довідуємося, що в українських селах жили самі раби. Ах як це точно відповідає марксистському вченню про поневолення народу при феодалізмі й капіталізмі! Але ж є ще шевченківські гайдамаки. Куди їх приткнути? До декабристів, до революціонерів-різночинців, до народовольців? Ніяк не виходить, бо в цій схемі немає місця для селян-революціонерів. Тоді поминемо гайдамаків мовчанкою і запропонуємо дітям „Кайдашеву сім’ю“ Нечуя-Левицького і „Землю“ Кобилянської. Там рідні брати гризуться за звичайнісіньку грушу, а там брат брата вбиває за шмат землі,—ось вам яскрава ілюстрація селянської темряви, обмеженості, користолюбства. Порівняно з цими затурканими нікчемними людьми навіть біблійний Каїн, який убив свого брата Авеля, виступає мало не героєм, бо він керувався не дріб’язковими мотивами, а відстоював власну гідність, до того ж став мовби своєрідним родоначальником прогресу. Бо коли бог прогнав Каїна з-перед своїх очей за вбивство рідного брата, Каїн знайшов собі жону, яка народила йому Геноха. Генохові ж породився Ірад, а Ірад появив Мегуяеля, Мегуяель появив Ламеха, Ламех узяв собі дві жони, одна на ім’я Ада, а друга на ім’я Зілла, і Зілла вродила йому Губаль-Каїна, праотця всіх тих, що кують мідь і залізо.

З цього коротенького екскурсу в біблійний світ ви можете зрозуміти, що навіть всевидячий і всекараючий господь бог міг бути милосердним не тільки до нерозумних дітей своїх, але навіть до таких страшних злочинців, як Каїн.

Ми ж позбавлені великодушності не тільки божої, а й просто людської. Раз марксистське вчення оголосило селянство класом, приреченим на знищення, треба говорити про цей клас тільки погано. І не знають наші діти, що селянські сини Березовський і Бортнянський стали великими композиторами в той самий час, коли гриміла слава Моцарта, а ще один селянський син Григорій Сковорода силою філософської мислі міг би позмагатися з своїм прославленим сучасником Іммануїлом Кантом.

Відібравши в українського селянства його історію, звичаї, пісні, думи, надії, вийняли в нього душу, а воно покірливо мовчало, сподіваючись захистити бодай своїх дітей од грядущих кошмарів.

Взявши душу, прийдуть і за тілом. Спершу селянство розполовинили— з одного боку незаможники, з іншого куркулі. Куркулі підлягали знищенню — в цьому не сумнівався ніхто. Навіть нарком здоров’я Семашко, мабуть, у хвилину тяжкого затемнення розуму заявив: „Лікарі повинні дотримуватися класової моралі, а не лікувати куркулів“. Жоден голос не пролунав на захист цих людей, а в них же були золоті руки, і не в залізній індустріалізації треба було шукати порятунку від убогості, а в цих руках.

Я наважився хоч на хвилю перепинити цей бурхливий потік тяжких звинувачень проти всього того, що було для мене недоторканим, непорушним, інакше хіба б проливав я свою кров на війні і хіба б не вірив кожному слову нашого вождя.

— Пробачте, Олексію Григоровичу, — обережно промовив я, — ви дивитесь на все, сказати б, з деякої відстані, віддаля, звичайно ж ви знаєте незмірно більше за мене і ваш життєвий досвід перевищує мій удвічі, утричі, чи я там знаю — ще в скільки разів. Однак навіть я міг би де в чому заперечити вам. От ви кажете: приймали все слухняно, покірливо, суцільна ненависть і затемнення розуму, ніхто нікому не поміг, не захистив бодай словом. Це не зовсім так. Взяти моє село. Воно малоземельне, як усі придніпрянські села на Україні. У нас хто мав десять десятин землі вже вважався куркулем. А коли в нього десятеро дітей, та старі батько й мати, а то ще й діди та баби? Працює, як проклятий, але яке ж там багатство, який достаток? І ось коли мій батько Федір Сміян став організовувати перший колгосп в нашому селі, то він умовив отих „куркулів“ вступити до колгоспу, усуспільнити реманент і тяглову силу, поступитися деякими будівлями, і цей колгосп „Хвиля революції“ став найпередовішим у районі.

— Надзвичайно цікавий випадок! — жваво повернувся всім тулубом до мене професор. — Я про таке справді не чув ніколи. І що? Як було далі?

— У всіх районних зведеннях „Хвиля революції“ завжди була на першому місці аж до тридцять п’ятого року. Навіть у тридцять третьому в нас умерло менше, ніж у сусідніх селах. Звичайно, тоді ніхто не лічив умерлих, але так люди казали. А весною тридцять п’ятого, коли після вбивства Кірова проголошено безпощадну боротьбу з залишками ворожих елементів, приїхала з району машина, щоб забрати і мого батька. Хтось написав з села, що він запеклий підкуркульник, узяв під крильце всіх сільських куркулів, віддав їм на поталу весь колгосп. Батька не встигли арештувати, бо він саме того ранку загинув, витягаючи на греблі воза з горілкою. Його поховали як героїчного захисника соціалістичної власності, і вже я так і школу закінчував — і до військового училища пішов з характеристикою: син героя.

— А ваші так звані куркулі?

— Їх потихеньку забирали, а в тридцять сьомому загребли вже всіх, деяких брали з жінками й дітьми, деяких самих, кому як пощастило.

— Куркулі в колгоспі,—Черкас погмикав сам до себе. — Неймовірно! Добровільно закопували себе в могилу?

— Чому ви вважаєте, що колгоспи — це могила?

— А що ж це таке, по-вашому?

— Завдяки колгоспному ладу ми перемогли фашистів!

— Тоді чому ж фашисти на окупованих територіях так дбайливо зберігали наші колгоспи? Щоб завдяки колгоспному ладу перемогти соціалізм? Оте „завдяки“, у яке ви з такою легкістю повірили, — не що інше, як маленька політична хитрість: сказати про очевидне, не заглиблюючись в суть. Справді колгоспи — найзручніша для держави форма, щоб брати з селян усе, що їй потрібно: зерно, м’ясо, молоко, садовину й городину, сировину і навіть живих людей (по так званому оргнабору). Це почалося ще в громадянську війну, коли введена була продрозверстка. Але подумайте: хіба селяни самі, добровільно не віддали б усього, що вони мають, для перемоги над таким страшним ворогом? Та ось війна скінчилася, ворог розбитий, а продрозверстка (бо що таке всі оті поставки, перша заповідь, перша квитанція?) залишилася.

— Треба підіймати з руїн народне господарство.

— Піднімемо з руїн, треба буде досягати небаченого розквіту — і знов за рахунок селянства, і далі залишиться продрозверстка, хоч, може, її назвуть уже й не поставками, а ще якимсь евфемізмом. Згадаєте мене: так буде, допоки існуватимуть колгоспи в їхній нинішній формі! Старим людям іноді відкривається майбутнє, і тоді вони не пророкують його, а бачать навіч. Я вмру і лежатиму в землі, а наді мною і далі пануватиме продрозверстка і голод розповзатиметься більше й більше, аж поки доповзе до самого Кремля!

— Олексію Григоровичу! — злякано вигукнув я. — Це вже… Це вже, знаєте…

Я не наважився вимовити слова, яке просилося на язик, мене врятувала Оксана, що з’явилася на порозі і спитала, чи маємо намір обідати, бо в неї вже все готове.

Професор нічого не зрозумів.

— Готове? Ви сказали „готове“? Що саме?

— Обід. Поки ви тут говорили… Я не хотіла заважати. Трохи прибрала вам на кухні. Ви не гніватиметеся, Олексію Григоровичу?

— Обід. Кухня. Гніватися? Сарданапал і Валтасар! — загримів Черкас. — Я можу поцілувати вашу руку, Оксаночко? От і вір святим апостолам, що краще не одружуватися! Миколо, я вам заздрю. З великим запізненням, але заздрю! З неприпустимим запізненням, на жаль…

Обід був смачний (Оксанині ж руки!), але щось все ж таки відчувалося в ньому холостяцьке і нічогісінько професорського: ні дорогого посуду, ні накрохмалених серветок, ні лікерів, кав і сигар. Щось середнє між чаєм у майора Гарвея в Дельбрюку і аргентинськими консервами на газетці в Потсдамі.

— Він тебе геть замучив, — сказала Оксана, коли ми йшли додому. — Хоч щось цікаве?

— Страшне, Оксано! Таке страшне, що я волів би й не чути, а тепер швидше забути. Тільки боюся: не вдасться.

— Коли страшне, то мені не треба й чути.

— Ти знаєш усе це і не чувши. Всі ми знаємо, та мовчимо. А професор не мовчить. і від цього мені ще страшніше.

— Ти ж герой війни. Хіба героям буває страшно?

Я подумав з гіркотою: герой-герой, а чим поміг рідній матері? Впрягалася в плуга, замість скотини, жила в погребі, працювала в приниженні гірше рабського, бо навіть раба годують, а колгоспники гнули спину цілий рік задарма. Такого не знала вся історія людства. Не чувано при найжорстокіших тиранах. Може, поміг маленькому братикові? На перший погляд, ніби й так, бо був взірцем, слугував для пишань і величань. Насправді ж ставав вічним докором за його невчасне, запізніле народження — не для подвигів і геройства в ім’я вітчизни і товариша Сталіна, а тільки для страждань — то від напів-сирітства, то від жорстокостей війни, то від холоду й голоду.

В мене закінчувалася літня екзаменаційна сесія, коли Марко прислав першого в цьому лихому році радісного листа:

„Дорогий Миколо! Повідомляємо вас, що ми з мамою живі й здорові, чого й вам з Оксаною бажаємо, а також хочу розповісти тобі про те, що в нас уже достигають хліба і мама потихеньку приносить додому трохи колосків і ми виминаємо зерно з них, але воно ще таке сире, що на моїх жорнах не мелеться, так я товчу його в салотовці, а тоді мама пече з нього тоненькі маторженики, і вони чомусь зелені, як кушур з нашого Брідка. Я ще ніколи не їв зеленого хліба і не чув, що він є, а тепер у нас хліб тільки зелений, і дух від нього трохи як од трави, але все одно такий смачний цей зелений хліб, як той шоколад, що ти привіз мені з Германії…“

Якою страшною може бути навіть людська радість! Я теж їв зелений хліб влітку тридцять третього року. Темними ночами біг у степ, сідав у пшениці, стриг колоски в торбину, з якою ходив до школи (портфелів і ранців тоді не знали), ніс додому, де ми з мамою обминали ті колоски і товкли в ступі недостигле зерно, і все потай, щоб не побачив мій дурний ідейний батько, і не знаючи, що за ті колоски мене могли розстріляти, як то написано було в постанові, надрукованій у всіх газетах.

Але діти не читають газет і друкованих у них жорстоких постанов, так само як не читають вони слів євангеліста про те, що хто не прийме царства божого, як мала дитина, той не ввійде в нього. Євангеліста звали Марк, мого брата — Марко.

Каменем сидів я в інститутській бібліотеці, внадився до професора Черкаса, де, як у райськім саду, було повно заборонених плодів, споживати які тут не заборонялося. Професор збирав бібліотеку все своє довге життя, під час війни її зберігала його стара родичка, в цій книгозбірні ніщо не вилучалося, не викидалося, не знало політичних підозр і анафем, книжки жили й тоді, коли їхні автори давно вже були розстріляні, замучені голодом у тюрмах і хворобами в таборах, тут зберігалися праці Вавілова, Чаянова, Кондратьєва, романи письменників, яких я ніколи не читав, вірші поетів, про яких ніколи не чув. „І Бєлий, і Блок, і Єсенін…“. І тоненька книжечка з висловлюваннями найвідоміших європейських політиків про смерть Леніна. І товстелезний том з кумедною назвою „Как мы строим метро имени Л. М. Кагановича“. Ы збірка віршів не знаного мені Тодося Осьмачки „Клекіт“. І роман Підмогильного „Місто“.

Книжки мудро мовчали, загадково мружилися, іноді вчувалися мені тихі шепоти, болісні зітхання, гіркі скарги, були там розважливі настанови, полум’яні заклики, плачі й регіт, повчання й хвастощі. Письменник, від якого для нас лишилося тільки прізвище у вірші Тичини, розповідав: „Я рос в обстании профессоров, с четьірех лет я разбираюсь в гуле имен вокруг меня: Дарвин, Геккель, Спенсер, Милль, Кант, Шопенгаузр, Вагнер, Вирхов, Гельмгольц, Лагранж, Пуанкаре, Коперник“. А який „гул імен“ довкола мене, довкола мого тисячолітнього життя? Що долинало на цей край степів, на край життя, який віки цілі значиться словом „Україна“?

А що чув і бачив мій маленький брат? Може, він слухав настанови великого вождя, віддавав піонерський салют першому маршалу, сидів на колінах у Микити Сергійовича Хрущова? Хрущов був у Олени Хобти і в Марка Озерного, чом же не зупинив він свою машину в Зашматківці і не дав моєму малому братикові цукерку?

Безіменність породжує безнадійність, а я не міг з цим змиритися. Поки мої однокурсники разом з не дуже досвідченими викладачами ламали голови над темами курсових робіт, я вирішив рвонути до самого Марка Озерного і написати про те, як він обробляє землю, щоб вирощувати такі казкові врожаї. Курсова це буде чи дипломна — не важить, але для ґрунтознавства, поза всіма сумнівами, скарб неоціненний.

Професор Черкас, почувши про мій намір, загадково погмикав, але обійшовся без свого улюбленого „Сарданапал і Валтасар“ і навіть виклопотав для мене в дирекції відрядження.

Кукурудзу вже виламали (нужденний урожай, та однаково посилали студентів на поміч колгоспникам), мабуть, прославлений майстер високих врожаїв підбиває підсумки й утішається досягненнями, настрій у нього якраз для розважливих бесід — і саме цей час я вибрав і вибрав напрочуд вдало.

Всього одна ніч пароплавом (ясна річ, третім класом, по-студентськи), і ось уже дерев’яна пристань з написом „Мишурин Ріг“, і гора над нею („Ой всі гори високії…“), і дорога попід горою вглиб степу, але степ тут не такий, як на лівобережжі, а ніби зібганий могутніми праісторичними силами, велетенські земляні маси зсунуто від самого моря в гігантські брижі і так зоставлено тут перед Дніпром, мовби для захисту від ріки, яка впродовж мільйонів років уперто вгризається в товщу правого берега.

Село Марка Озерного заховалося в тих велетенських бганках чорнозему й глини, хати розбіглися поміж ярами, тулилися попід кручами, шукали затишку в земних зморшках або ж сміливо вискакували до берегів спокійної дніпровської затоки.

Села мають свої долі, як і люди. Ось моя рідна Зашматківка теж біля Дніпра, але спалена дощенту німцями і все життя загнане в погреби, а це село, на щастя, вціліло, і тихо біліють хатки серед густих вишневих садків, і густа дереза робить ще вужчими звивисті вулички, і пахощі спілих яблук, складених у хатах під полами просто на глиняній долівці, і сухе огудиння на городах.

Село, але й не тільки собі село, а кукурудзяна столиця України. Ще в 1940 році Марко Озерний одержав орден Леніна — перший у нашій країні орден Леніна за кукурудзу! В сорок шостому він — лауреат Сталінської премії. Торік — Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради України. Фантастичний дід і фантастична українська кукурудза!

Тридцять вісім років тому, 1910 року, в тодішньому Катеринославі влаштовано було „Південно-Російську сільськогосподарську і промислову виставку“. У виставці брали участь сім губерній і областей півдня Росії, крім того, „для конкуренції“ допущено й іноземні фірми. З далекого американського штату Міннесота приїхав на ту виставку студент Джон Вілсборн. Щоб продемонструвати досягнення сільського господарства Америки, Вілсборн на території виставки спорудив взірцеву ферму з штату Небраска. Поряд, для контрасту, поставлено „трудовий осередок півдня Росії — малоросійський хутір“. То була звичайна селянська глиняна хата з солом’яною стріхою і вишневим садочком, з криницею у дворі і мальвами під причілковим вікном. В хаті—глиняні горшки й миски, ручний ткацький верстат, у дворі — дерев’яний чумацький віз. Яке все було убоге поряд з просторим будинком американського фермера, з численними культурними будівлями на обійсті, з плугами, сівалками, кінними соломорізками, дивовижним комбайном, в який запрягали дванадцять пар волів, з казковими врожаями кукурудзи по тисячу пудів з десятини.

Неймовірний збіг обставин: той „малоросійський хутір“ 1910 року взято тоді… з села Мишурин Ріг, де вже бігав оцими кривулястими вуличками малий Марко Озерний. Чи ж думав-гадав американський студент Джон Вілсборн, що через три десятки років після тої виставки в Катеринославі простий колгоспник з „малоросійського хутора“ перевершить усіх американських фермерів? Де ви, містере Вілсборн? Як ото співає по московському радіо куплетист Ілля Набатов: „Чем угрожать нам атомом, достопочтенный сэр, зашли би к психиатору, зашли бы в диспансер“.

Сповнений патріотичних гордощів, я йшов вулицями Мишурина Рогу мало не пританцьовуючи, як Василь у кінофільмі Довженка „Земля“.

На що там натякав професор Черкас, без належної пошани відгукуючись про всіх наших передовиків? Не слід звертати уваги. Звичайний професорський снобізм.

Спитавши одного й другого, я добрався до контори колгоспу „Червоний партизан“ (словосполучення з часів громадянської війни, бо в Вітчизняну війну партизани вже були не червоні, а радянські, і навіть Червона Армія перестала бути червоною, а стала радянською), бо надто добре знав, що будь-яку справу в селі треба починати саме звідси. Кожна селянська хата має свій неповторний дух, зате всі колгоспні контори на Україні смердять однаково; запах глини, дешевого тютюну, брудного одягу і безнадійної нудьги, яка почалася в 1929 році і не знати, коли закінчиться. В конторі вже з самого ранку сухо трахкають рахівниці, хрипить у телефон голова колгоспу, обтирають стіни заслужені колгоспні нероби— це химерне породження соціалізму, який проголосив свій великий девіз „Хто не робить, той не їсть“ і одразу ж став годувати такі сонмища нероб і невдалюг, яких ніколи не знало людство.

Мабуть, я натрапив на одного з таких соціалістичних дармоїдів, бо щойно розтулив рота, щоб спитати про Озерного, як чолов’яга, в захисного кольору кухвайці, в галіфе і „кирзяках“, так добре мені знаних (свій брат фронтовик?), відліпився від стіни, сплюнув на глиняну долівку махряного „бичка“, вигнув спину, став переді мною, як кінь перед травою, радісно вигукнув:

— Марко Остапович? Вам треба Марка Остаповича?

Я скромно перепитав, де б міг знайти цього видатного трудівника, тобто, де він живе, як туди пройти, чи він удома?

— Марко Остапович? Удома? Та хто вам сказав, що він може бути у себе вдома?

— А що — він на нараді в області чи в Києві?

— Та ні, він тут.

— Тоді як же?

— А так, що він у баби своєї давно не живе, а живе у Палажки! Так я став носієм таємниці, яка, власне, має мало спільного з високими врожаями кукурудзи, та, звісна річ, відіграє деяку роль в житті самого майстра цих врожаїв.

Хата в Палажки була чепурна, чиста й простора, в ній пахло пиріжками з картоплею і кропом, і сама Палажка була біла й м’яка, як пшеничний пиріжок, а голос у неї—спокійний, ласкавий та водночас і владний — хоч і для російських імператриць.

До мене (ласкаво):

— Ви, значить, з області? До Марка Остаповича? Він спочиває в кабінеті. Та я зараз його покличу.

До мого добровільного Вергілія в лабіринтах кукурудзяної столиці (владно):

— Должковий? Ти вже тут? Оце ось наллю, випий — і щоб ноги твоєї не було! Не дай бог, Марко Остапович побачить!

Поки власник кухвайки й кирзових чобіт вихиляв свою чарку і розчинявся в просторі, як типовий український домовий, пиріжково-пишна Палажка урочисто вивела з благословенних надр свого житла довговусого Майстра, звиваючись довкола нього, як ясочка, то ніби підштовхуючи, то ніби й притримуючи, то ніби підпираючи, то ніби й зоставляючи напризволяще, щоб не була загрожена його висока гідність.

Майстер був у армійській спідній сорочці, в чорних просторих штанях, вільно заправлених у халяви ялових чобіт (спочивав у чоботях? Своєрідний чорноземний шик!), гайдамацькі вуса знизу вже бралися сріблом, срібло вилискувало й на міцній, ніби виточеній з темного грушового дерева, голові, надмірно видовжені від багатолітньої тяжкої роботи руки темно звисали мало не до колін, і при всій виробленості цих рук, при змореності всього жилавого тіла, при вистражданості суворого обличчя, в задубілій шкірі якого, в глибоких зморшках, в тяжкій знемозі віддзеркалилася вся наша доля й недоля, всі війни й перевороти, всі окупації й евакуації, всі насильства і безчинства, — над усім отим жахом нашого чорного життя несподівано з-під селянських острішкуватих брів дивляться на тебе по-дитячому блакитні очі і тихий, майже батьківський голос питає:

— Що вам угодно?

Тикаючи й микаючи, я став молоти щось про ґрунтознавство, про Докучаєва і Вільямса, про принципи й перспективи, Майстер терпляче слухав моє словоливство, але, мабуть, не впускав ні до лівого, ні до правого вуха жодного мого слова, бо коли я нарешті вмовк, він з селянською терплячістю поцікавився:

— Так ви з якого органа? Палажка вам покаже все, що треба. Все написане про мій передовий метод у центральній пресі і скрізь.

— Я не кореспондент, — простодушно відповів я по-дитячому блакитним очам.

— А хто ж ви такий? — розчаровано спитав Майстер.

— Студент.

Гайдамацькі вуса здивовано підстрибнули, довга рука клешнясто відгорнула Палажку, яка впродовж наших коротких перемов здійснювала застережливі рейди довкола високоцінного об’єкта, казенно-суворий голос вмить злагіднів, зовсім по-дитячому засвітилися блакитні очі з-під насторожених селянських брів:

— Студентів у мене ще не було. А я цих хлопців люблю. Ви як — снідали вже?

— На пароплаві.

— Тоді пообідаємо. Палажко, ти мене чуєш?

І ми стали обідати. А тоді вечеряти. І коли я зривався, щоб спитати про кукурудзу, Майстер клав мені на плече темну, як дубовий корінь, руку і тихо промовляв:

— Перш ніж говорити про кукурудзу, треба б нам трохи випити.

Ми пили трохи, а тоді більше, та й знов трохи, і Марко Остапович, хоч як застережливо кружляла довкола хранителька його великих тайн Палажка, поволі, в безнадії селянської відвертості оголював свою душу, сповідався, мов на страшному суді, викладав переді мною затаюване хліборобськими хитрощами від усіх отих холодних казенних очей, що, здавалося їм, простежували кожен крок Майстра і мерщій роздзвонювали на весь світ про секрети успіхів, про вищі та ще вищі досягнення, про унікальний сплав споконвічного українського працелюбства і найпередовішої мічурінської агробіологічної науки. А насправді? Один написав, інші переписували. Сюди ніхто й не потикався. У них там кукурудза в газетах росте. І назву дали: „Партизанка“. Новий мічурінський сорт. А хто розбере — новий чи старий? Росла тут мінесота, кінський зуб, ведмежа лапа, біла й жовта. Мішалося-перемішувалося, от і виросло качаняччя, як голоблі. Повіз у область на нараду, показав качан — ляпають, радіють, поощряють, значить. Голова наш Хейлик довоєнний і післявоєнний каже: берись, Марко Остапович. Ти, каже, берись, а ми не мішатимем. Так при Хейлику воно й було. Благодаря. А тепер Хейлик умер, прислали Мокієнка. І вже коли при ньому щось у мене росте, то не благодаря, а вопріки. Дуже вредний чоловік. До всіх сікається. Ось ми в тебе твою Жаб’ячу балку відберемо, а тоді й подивимось. Спрашується: кому вона треба, та балка, Маркові Озерному? Так у нього вже все є. А треба вона для колгоспного строя і його успіхів!

Кінець моєї пригоди був зовсім несподіваний. На ранок, коли я ще спав після вчорашніх намагань осягнути глибини передового досвіду, мене розбудили, досить брутально поторсавши за плечі, і був це, на жаль, не Майстер, а якийсь непоказний чоловічок, з досить злими очима, в рудуватому пальті і пом’ятому капелюсі.

— Ви хто такий? — хрипким спросоння голосом спитав я.

— Це ви хто такий, хотів би я знати! — хмикнув чоловічок.

— Навлежки не звик пояснювати.

— То одягніться!

На одягання в мене пішло три хвилини.

— Ну? — наполягав чоловічок.

Я пояснив йому, хто я і звідки.

— Документи!

Довго читав, недовірливо зиркав на мене, знову читав. А я намагався вгадати, що воно за тип. Новий голова? Отой Мокієнко, що „вопріки“?

— Так от, — начитавшись, заявив чоловічок. — Коли ви справді студент Сміян з оцього, що тут написано, інституту, то не туди попали. У Марка Остаповича академія передових урожаїв, і студентам тут робити нічого. Даю вам двадцять чотири часа строку, і щоб вас тут більше не було!

— Та хто ж ви, зрештою, такий, щоб ставити мені ультиматуми, чорти його бери— розізлився я.

— Сказав— і точка! — чоловічок повернувся і пішов до дверей. Я дивився йому вслід і не знав, сміятися чи плакати. Що за чудасія? Спитати б Палажку, але вона десь зникла, може, й цього стража прикликала, щоб мене випровадити. Майстер ще, мабуть, спав і хай спить, він заслужив на відпочинок.

Я надягнув шинель, почепив свою офіцерську сумку, обережно попричиняв за собою двері Палажчиної хати і вирушив тепер уже не для ознайомлення з передовими методами, а на пошуки отої загадкової балки з не дуже вишуканою назвою — Жаб’яча.

Ніхто з дорослих, до яких я звертався, мені чомусь не поміг, зате виручали цікаві школярики, і коли увечері я сідав на пароплав, то моїм знанням деяких передових методів могла б позаздрити Всесоюзна Академія сільськогосподарських наук і навіть її президент Трохим Денисович Лисенко, якому я так і не зміг привезти з Німеччини його дружину.

Я не став спускатися в трюм, де гріються тітки, що везуть свої загадкові кошики на ранковий базар до міста. Посидів трохи на палубі, але нічний осінній вітер пробирав і крізь шинелю, тоді я, шукаючи затишку, пройшов на корму і спустився вниз, до самої води, сподіваючись, що буду там сам і ніхто не заважатиме мені впорядкувати свої думки.

На кормі, біля ручної лебідки з сталевим тросом, була прив’язана корова, корову я побачив одразу, а тоді зауважив і темну зіщулену постать її хазяйки, закутаної теплою вовняною хусткою.

— Холодно? — спитав я.

— Та хіба ж нам звикати, — співучо відповіла жінка.

— Далеко везете свою корівку?

— А я й не знаю, чи воно далеко, чи близько. Дочка вийшла заміж під Нікополем і оце виписала мене до себе. Думаю: поїду, а Рябуха ж моя? Я ж її теличкою ще з окупації вберегла. Жалько безсловесну худобину в чужі руки. А люди ж нараяли: бери, кажуть, її на параход…

Я подумав: а що коли спитати тітку про Марка Озерного і його високі врожаї. Може, вона його землячка. Може, до війни навіть у його ланці працювала. Та якось не тулилася корова, яку везуть через усю Україну, до високих врожаїв прославленого Майстра, і я стримався.

— Пробачте, — сказав жінці і знов побрався на палубу.

Тепер не сідав, а ходив уздовж і впоперек, думав, дивувався, обурювався.

Ну, гаразд. Всі ми віримо відтоді, як принесено нам з Візантії віру точну, світлу, пронизану вже й не земними, а небесними обітницями. І я вірю у велике вчення і у великого вождя, у високі принципи і світле майбуття, вірю в антрацит, який рубає Олексій Стаханов, у буряки Марії Демченко, в ситець Дусі Виноградової, у важковагові поїзди Петра Кривоноса, в колінчасті вали Олександра Бусигіна, в тракторну бригаду Паші Ангеліної, я вірю навіть у рекордні врожаї Марка Озерного, бо сам бачив у сільській хаті-лабораторії величезний сніп вирощеної ним кукурудзи, який не вміщався під низькою стелею і тому лежав під стіною уздовж усієї кімнати. Врожаї справді були, хоч як називай ту кукурудзу — партизанка, тавричанка чи хоч і мишурянка, — та тільки до чого ж тут мічурінська агробіологія і передові методи? Кукурудза росла у прославленого Майстра точнісінько так, як росла в Єгипті ще з часів фараонів пшениця в долині Нілу. Щовесни з Лихівської гори в Жаб’ячу балку неслися каламутні потоки, родючий льос пухким шаром вистеляв дно балки, від гарячого сонця над балкою здіймалися вологі випари — все, як у долині великої африканської ріки. Чому ж чесно не сказати про це людям? Навіщо виписувати в газетах і в брошурах, роздзвонювати в доповідях з трибун, як прославлений Майстер ще з осені готує ґрунт, як глибоко оре, які застосовує добрива, як дотримується квадратно-гніздового способу з безпремінним застосуванням торфово-перегнійних горщечків, як робить перехресне запилення рослин…

Хто ж кого обдурює і навіщо?

Селяни все знають і не протестують. Боязкий клас. Робітники, може, й протестували б, але не знають. Вчені введені в оману. Я повинен одкрити їм очі. І суть не в скептицизмі професора Черкаса, який не вірить ні в яких передовиків і героїв на безмежних гробовищах селянського життя. Праця Майстра справді героїчна.

Коли існують зони так званого ризикованого землеробства, то він все життя працює в зоні, сказати б, землеробства катастрофічного. Бо ті щорічні дикі потоки з Лихівської гори не тільки приносять у Жаб’ячу балку плодючий намул, але і приховують у собі неперед-бачувані загрози, несподівано з’являючись то в кінці весни, то в зародку літа і загортаючи тисячотонною масою кволі рослини в низині. То відкопуючи руками кожне стебельце, то заново пересаджуючи всю долину, втрачаючи сили, але не втрачаючи надій, бореться Майстер з свавільністю стихій і зрештою виходить переможцем. Ось про що повинні знати люди, і саме цей унікальний досвід слід пропагувати, щоб ми навчилися використовувати навіть пропащі землі, а не вигадувати фальшиві досягнення неіснуючої науки.

Я чесно написав про все, що бачив, і професор Черкас похвалив мене, а тоді навіть зумів надрукувати моє писання в якомусь науковому збірнику, і сам Міністр вищої освіти Кафтанов прислав мені грамоту за наукові досягнення — хвала і слава.

Та нічого з того не вийшло. Три роки після Перемоги і чим же вони значилися? В сорок шостому війна проти письменників, в сорок сьомому війна проти композиторів, у сорок восьмому війна знов прийшла до мене і не стала питати ні про моє зранене тіло, ні про мою зболену душу— війна не питає, вона нищить.

У серпні відбулася в Москві сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук. Сесія закінчилася обов’язковою тоді процедурою— читанням листа „лучшему другу советских хлеборобов“:

Хто визначає оте — „все отжившее“? і який це вседержавний жах і яка ганьба і пониження роду людського!

Але це прозріння прийде набагато пізніше, коли я остаточно вилікуюся від найрозповсюдженішої в нашій країні пошесті: дивитися начальству в рот і свято вірити, що з того рота вилітають тільки незаперечні істини.

Все на світі змінюється, тільки начальство завжди залишається начальством.

Два роки тому в цьому вузькому й довгому, як свиняча кишка, інститутському залі громив безідейних літераторів секретар обкому Климушняк, сьогодні той самий Климушняк знов стояв у трибунному ящику і вергав громи й блискавиці на голови безідейних біологів, які проповідували реакційні вейсманістські теорії. Щоб підкреслити свою стабільність і, сказати б, адміністративно-партійну невмирущість, Климушняк за ці роки, здається, не поміняв навіть костюма… Той самий сірий костюм з товсто вимощеними ватою плечима (щоб видаватися вищим), той самий кострубатий костур у руці для підкреслення каліцтва Климушняка і водночас для значущості, навіть галстук, мабуть, той самий, що і після постанови про ленінградські журнали: брудносірий, як попіл під дощем, мов знак понурої відданості. Ногу Климушнякові перебило не на фронті, а ще до війни. Може, сідав на кобилу не з того боку, а може підстерегли добрі люди, яким він залив за шкіру смальцю. Тепер Климушняк обачливо тримався на безпечній відстані від усіх державних кобил, залізати на них більше не норовив, знай підганяв це робити інших, надто що голос для цього мав знаменитий. Голос майже як у диктора Левітана. Мабуть, саме завдяки цьому голосу Климушняк і став пропагандистом за посадою, бо пропаганду можна зрівняти з гучномовцем.

Все, про що гримів з трибуни Климушняк, уже друкувалося в центральній пресі, перелякані інститутські викладачі перешіптувалися про сесію ВАСГНІЛ в Москві, про викриття і розгром цілої групи московських учених-біологів, про остаточну перемогу академіка Лисенка, переляк цей докочувався й до студентів, але не дуже зачіпав їх, бо студенти газет не читають, душі їхні рвуться в майбуття, а мозок занурений у минуле, бо наука з її здобутками — вся в минулому, принаймні та наука, якою напихають голови студентам. Які вейсманісти? Які морганісти? Хто і де їх бачив на наших пошарпаних війною українських полях?

А Климушняк, пристукуючи костуром у трибуні, грюкаючи кулаком по трибуні, гримів:

— Протягом ряду років у біології поширювались реакційні вейсманістські теорії, що їх проповідував Шмальгаузен та його поплічники.

— А хто такий Шмальгаузен? — крикнув хтось з задніх рядів. Климушняк, мабуть, і сам не знав, бо не звернув ніякої уваги на той вигук і тарабанив далі, не відриваючись од шпаргалки:

— Ці антипатріоти-біологи плазували перед лженауковими ідеалістичними теоріями іноземних буржуазних біологів і видавали свій метафізичний, ідеалістичний мотлох за останнє слово науки. Передова радянська біологія під керівництвом більшовицької партії розгромила цих мерзенних космополітів, розчистила шлях для нового, ще більш бурхливого розквіту науки в нашій країні. Завдання полягає в тому, щоб закріпити перемогу передового мічурінського вчення над реакційним вейсманізмом-морганізмом, перемогу соціалістичної ідеології над реакційною ідеологією, над метафізикою.

Климушняк, мабуть, не знав, що таке метафізика (так само як і хто такий Шмальгаузен), але весь час лякав нас цим словом, щоразу вимовляючи його двома окремими вигуками: МЕТА-ФІЗИКА, МЕТА-ФІЗИЧНИЙ!

Я вже став забувати точне фронтове мовлення, але до тієї тріскотняви, яка запанувала довкола, звикнути не міг, тож і слова Климушняка в одне вухо впускав, а з другого випускав. Тоді, в сорок шостому, Климушняк теж отак приїхав, поторохкав з трибуни, сів у машину й покотив до свого кабінету, не знайшовши в нашому інституті ні ахматових, ні зощенків. Щоправда, кажуть, що в університеті все ж знайшли поживу і вчепилися в оповідання вчорашнього фронтовика Гончара, вмить звинувативши його в антипатріотизмі й відступництві. Журнал „Україна“, де надруковане було оповідання, з бібліотек зник, я не міг знайти його в усьому місті і тільки вже влітку під час канікул роздобув у своєму підземельному селі, прочитав, і оповідання перевернуло мені душу.

Тепер Климушняк шукатиме шмальгаузенів у нашому інституті, як тоді шукав зощенків в університеті, і я повинен вірити цьому чоловікові?

Але Климушняк був хоч дурний, та хитрий, він не назвав жодного імені, відбувся своєю „метафізикою“, прогримів костуром до столу президії, відітхнув, тоді скомандував секретареві парткому Михну:

— Ведіть збори далі!

І тут почалося те, що в давнину, мабуть, звалося стовпотворінням. Всі, хто сидів у залі (я теж), побито нахилили голови і вперлися поглядами в, підлогу, а на трибуну наввипередки подерлися асистенти, аспіранти і навіть доценти з ветеринарного факультету, з факультету механізації, з економічного — і всі називали ім’я професора Черкаса, і всі начіплювали на нього всі оті малознайомі і, власне, смішні для нас слова, які щойно вивергав на нас Климушняк: вейсманіст, морганіст, ідеаліст, метафізик, космополіт, імперіалістичний агент…

— А чому мовчить агрономічний факультет? — стрепенувся Климушняк. — Це ж там звив своє вороже кубло професор Черкас?

Люди в залі сиділи так само потуплено, ніхто не рвався захищати професора Черкаса, кожен з жахом ждав, чи не назвуть його імені, чи не розверзнеться земля під його ногами. І тому фактом незвичайної мужності слід було вважати вже те, що жоден з викладачів або студентів агрономічного факультету не приєднався до тих, хто наввипередки засуджував і обляпував грязюкою професора Черкаса.

Самого професора я не бачив на зборах. Його неодмінно посадовили б до президії: адже мішень для стрільби завжди виставляють перед очі. Я мовби чув його улюблений вислів: „Блажен муж, иже не идет на совет нечестивих“, чув грюкіт його сміху, бачив його присадкувату „чорноземну“ постать, постать чоловіка, який мовби щойно зродився з землі і тільки для того, щоб жити заради цієї землі, її здоров’я і збереження. Який же він у чорта ідеаліст? Що за маячня!

Я підвівся з такою рішучістю, що міг би не вибиратися в прохід між рядами, а переступати через ряди, через голови цих спаралізованих страхом людей, туди, де президії, до трибуни, щоб заступити професора Черкаса словом, грудьми, честю і життям своїм.

Але мене випередили.

З перших рядів тінню майнула невиразна постать, перед столом президії затрималася, але тільки на той час, поки Михно сказав: „Слово має студент третього курсу агрофаку Сирота“, — і мерщій пробралася до трибуни.

Ох, молодець Сирота! Такий же тихий та смирний, а бач, — випередив навіть мене. В тихому болоті… Ось тобі й сирота Сирота!

З Сиротою я познайомився два роки тому в цьому самому залі і, власне, на такому самому сабантуї з участю Климушняка, як і оце сьогодні.

Перше вересня сорок шостого року припало на недільний день, тому заняття в інституті починалися другого числа. Але замість занять оголошено було загальні інститутські збори для проробки партійної постанови про журнали „Звезда“ і „Ленинград“. Я не дуже рвався на ті збори, прийшов одним з останніх і був належно покараний за це: вільні місця залишалися тільки в двох перших рядах, де ти сидітимеш, як бевзь, і пастимеш очима начальство, а воно так само пастиме тебе. Я втиснувся в другий ряд, лозові стільці першого повоєнного року ще не мали диктових сидінь (не до дикту було!), а просто палички, сяк-так прибиті гвіздками, ті гвіздки миттю вчепилися в мої офіцерські штани з синьої діагоналі, я взявся визволяти свої штани, проґавив початок цієї дивної академії, а коли нарешті зміг слухати, то Климушняк уже розлягався на трибуні, громлячи безідейні вірші Ахматової. З одного боку біля мене стілець так і лишився вільний (нема дурних!), з іншого щось ніби сиділо, але таке непоказне і миршаве, що визнати його студентом я ніяк не міг.

— Ти хто такий? — спитав я пошепки.

— Сирота, — прошелестіло воно.

— Ну, хто тепер не сирота? Я тебе питаю, чого ти тут?

— Я студент Сирота з агрономічного факультету. Взагалі ж я і сирота, бо мої тато й мама загинули під час війни.

— Під час війни чи на війні?

— Тато поліг у боях, а маму вбили окупанти.

— Співчуваю. Давай знайомитися. Микола Сміян. Теж з агрономічного.

— Дуже приємно.

— Я запізнився, не знайшов ніде місця. А ти чого сюди вискочив?

— Щоб краще чути.

— Нащо воно тобі?

— Може пригодитися. Студент повинен усе знати.

— Ти про Ахматову хоч щось чув?

— Ні, не чув. У нас у селі її віршів не було.

— А ти вірші читаєш? Які тобі поети подобаються? Малишка читав коли-небудь?

— Малишко — сурмач.

— Хто, хто?

— Сурмач.

— Та ти не сирота, а просто професор! А Тичина тоді хто?

— Тичина — співець революції.

— А Сосюра?

— Сосюра — натхненний лірик.

— Хіба ненатхнениі лірики бувають?

— Я ще не знаю, — скромно потупився Сирота, а згодом, несміливо ковзнувши оком по іконостасу на моїх грудях, тихенько поцікавився:

— Ти хіба теж студент?

— Ну! А хто ж, по-твоєму?

— В тебе стільки орденів, і ти — тільки студентом?

— А ким же мені—директором інституту?

— З такими орденами люди знаходять набагато кращі місця.

— Уяви, що в тебе такі ордени. Ти б теж шукав тепленького місця?

— Я що? Я — сирота, — зітхнув студентик.

— Слухай, ти мені подобаєшся! — легенько стусонув я Сироту під бік. — Ти де живеш?

— В інститутському гуртожитку. Мені дали, як сироті.

— Ну, я не в гуртожитку, а в підвалі, але не біда!

— Ти ж фронтовик! Мабуть, інвалід? Тобі ж належиться гуртожиток в першу чергу.

— До інваліда я не дотягнув. Деяка побитість в організмі наявна, але для суворих лікарів цього недосить. А з гуртожитком не вийшло, бо я не сам, а з дружиною. Найняли куток у підвалі, будем жити! Сьогодні, між іншим, моя Оксана варить гречані галушки. Ти їв коли-небудь гречані галушки?

— Не пам’ятаю. Мабуть, не їв. Я ж сирота.

— Тоді запрошую!

Галушки Оксана приготувала знаменито. Замісивши за своїм рецептом (точніше: за рецептом матері Марфи) і зваривши галушки в каструлі, вона вийняла їх з юшки, підсмажила з салом і цибулею, виклала в череп’яну миску — круглі, апетитні, здоровенні, як горнята, — облила гарячим жиром, поставила посеред столу, а тоді кожному налила в тарілку юшки — запивати. Хазяйчині діти Ніна і Вова насилу піднімали над мискою своїми тоненькими рученятами важезні гречані гранати. Сирота, помуркуючи, лигав галушки, тьопав юшку наввипередки з голодними дітьми, і мені він теж видавався нещасним дитям війни, як і мій братик Марко, як мільйони його однолітків.

— До таких би галушок годилося сто грам наркомівських, — зітхнув я, — та, на жаль, ми з Оксаною не передбачали в себе гостей.

— А ми їх і так, — облизав масні губи Сирота, — такі галушки гріх псувати. Гріх і негоже.

Він довго витирав губи, ще довше прицілювався до звабливо-голих рук Оксани, тоді скромненько цмакнув їй руку вище ліктя і одразу ж пояснив:

— Точно в передпліччя. Бо в плече — це занадто фамільярно, а нижче — негоже, бо віддає спадком рабських епох.

Я аж рота роззявив од такої вишуканості в мовленні, а Сирота, мовби заповзявшись здивувати мене ще більше, на прощання став розкланюватися і розшаркуватися і ніяк не міг дістатися до дверей, а вже щоб переступити поріг, то нічого й казати. Звідки б у нещасного сільського сироти така поведенція? Начитався Гоголя, вирішив я, стоять йому й досі перед очима Чичиков і Манілов, от він і маніжиться. Оксані Сирота зовсім не сподобався.

— Якийсь він наче з замазки зроблений, — сказала вона, — доторкнешся — так і вгрузнеш…

— Сирота, — пояснив я, — а сиротам треба співчувати.

Оксана промовчала, хоч душа її чула те, до чого я виявився безнадійно глухий.

Після тих гречаних галушок я ще не раз і не двічі запрошував до себе Сироту, всіляко опікувався ним на факультеті, коли обирали профбюро факультету, рекомендував його туди „для підтримки штанів“, як ми тоді висловлювалися, бо саме профбюро володіло правом розподіляти між студентами талони на одяг і взуття для найбідніших. Сироту обрали одноголосно, він здобув славу найсправедливІшого при розподілі талонів на американські ботинки і куртки, на прислане дружиною Черчілля сукно і ще якість там пожертви зарубіжних багатіїв для голодраного радянського студентства. Все йшло прекрасно, я пишався своїм вибором і своїм тонким знанням людської натури, як зненацька профбюро своїм черговим рішенням виділило мені якісь іноземні ботинки з цупкої (може, навіть буйволячої) шкіри, на товстелезній підошві, ботинки, яких я не просив, як взагалі не просив нічого і ні від кого. Я впіймав Сироту, зграбастав його за комір, трохи потряс, тоді поставив на землю і поцікавився: „Що це таке?“. Сирота пояснив. Сам він сирота, це всім відомо, але ж його наділено громадськими функціями, отож він не має права допомогти сам собі, хоч він і нещасний сирота. Виходить, він вирішив допомогти собі, прикриваючись моїм іменем? Боже борони, це тільки спроба вирватися на оперативний простір, а щоб довести, що це справді так, ми можемо віднести ці злополучні буржуазні ботинки на товчок, продати їх спекулянтам за будь-яку ціну, а виручені гроші спокійно залишити а кафе-закусочних, що траплятимуться нам на путі.

Сирота бив мене демократизмом, якого моя військова душа не знала. Я маленький хлопчик, заліз на стовпчик… Він учив мене жити. Може, так і треба? Що я знав і що я вмів у цьому по-своєму жорстокому житті, яке не знало злих кулеметних черг, відьомського цмакання мін, кошмарного завивання авіабомб, тупих ударів танкових гармат — в тіло, в душу, в божу мать, в усіх дияволів і в тартарари, зате твердо засвоїло правила пристосовництва, вміння ховатися за чужі спини, виставляти поперед себе фальшиві істини, в які сам не віриш, проголошувати заклики, за якими й гадки не маєш іти, проповзати вужем, міняти стару засохлу шкіру на золоту луску неправедних достатків. Цей миршавенький Сирота, затурканий своїм походженням, запеклий інститутський трієчник і за недоумкуватістю і за переконаннями, вчив жити мене, вчорашнього офіцера, досвідченого чоловіка, мужа, воїна, який знав сяйво перемог, глибини страждань, бачив зльоти геройства і ницість боягузтва, людську недолю і людську велич. І він мав слушність! Профбюро, ніби прикриваючись добрими намірами, принизило мене і, власне, зганьбило цим талоном на американські ботинки, а тоді хтось принизив ще й удруге, підсунувши мені ботинки тридцять восьмого розміру, хоч навіть сліпому було видно, що я ношу взуття не менше розміру сорок п’ятого. Справді, нічого не лишалося, як мовчки й швидко пропити цей принизливий дарунок, тобто зробити так, як радить тихенький Сирота.

Ми взяли ті розпрокляті ботинки, сіли на трамвай, доїхали до товчка, що мав романтичну назву „Озьорка“, зіпхнули ботинки за кілька сот карбованців, а тоді вирушили з Сиротою вздовж центрального проспекту нашого Нижньодніпровська, акуратно „відмічаючись“ в кожній торговельній тучці. Сирота розігрівався спиртним повільно, як сільський локомобіль соломою: довго гріється вода, тоді призбирується пара, штовхає поршень, обертає вал з насадженими на нього маховиками, розкручує їх швидше й швидше до шелесту, до свисту, до загрозливого гудіння. Сирота пройшов усі ці стадії і, коли ми добралися до центру міста, він уже гудів, або ж, висловлюючись мовою закону, став суспільно небезпечним. Як відомо, у всіх великих містах порядок, подібно до земного ядра, скупчується в центрі, і що ближче до центру міста, то більше порядку, тобто більше тих, хто за ним стежить, тобто представників робітничо-селянської міліції. Ми з Сиротою дочалапкали вже, власне, до найцентрішого центру, бо по той бік проспекту була цегляна, з дореволюційними витребеньками будівля міськради, а тут — вильот вулиці з революційною назвою Барикадна і взуттєва фабрика імені Лазаря Мойсейовича Кагановича і перед самою фабрикою досить відома пивна, про яку в місті так і казали: „Ходімо вип’ємо у Кагановича“. Пивна, хоч і в центрі, була суто демократична: пити навстояка, високі маленькі столики, де можуть притулитися двоє або троє, пиво з бочки, горілка — з-під прилавка, закуска — „мануфактурою“, тобто втиратися власним рукавом. Було накурено, гамірно, брудно, я обіпер Сироту об столик біля стіни, сам вирушив здобувати нашу чергову норму: двічі по сто і два кухлі пива. Коли повертався з кухлями пива в обох руках, біля маленького Сироти стояло дві темні постаті блюстителів порядку, Сирота їм щось популярно пояснював, вони ж, не маючи ніякої охоти розпочинати тут балачки, мірилися покласти край студентському красномовству і вже підчепили Сироту під лікті, щоб коли не вивести, то просто винести з пивної, як найостаннІшого п’яницю. Взаємовиручка в бою — найперша заповідь для солдата. Я кинувся на допомогу, але кухлі з пивом перешкоджали мені просуватися з потрібною швидкістю, а тут усе вирішували секунди. Поки я дістався до „нашого“ столика, там уже був і третій міліціонер, лейтенант, гірше це чи краще, думати було ніколи, я хряпнув бокали на столик, мерщій розстебнув шинелю, щоб видобути документи, блиснули в тьмавому світлі мої ордени, досвідчений страж порядку зауважив той блиск, коротко змахнув рукою, даючи знак міліціонерам, щоб вони не так запопадливо намагалися зупинити розкручені маховики Сиротиного локомобіля, повернувся до мене, поштиво козирнув. Все-таки на вулицях радянських міст найперші інтелігенти— це міліціонери, надто лейтенанти міліції. Я став не дуже доладно пояснювати лейтенантові причини того стану, в якому перебував нині Сирота і до якого, власне, наближався вже й я сам, я не козиряв своїм фронтовим минулим, а більше налягав на сирітство Сироти і на студентські нестатки, які мимоволі штовхають людину до вчинків, які не можуть бути виправдані, буває ж це надзвичайно рідко, коли бог пошле, як тій вороні з байки, шматочок сиру бідному студентові, і тоді…

Але тут ми з лейтенантом озирнулися і не виявили предмету мого палкого захисту. Сирота щез. Міліціонери стояли ні в сих, ні в тих, вони надто буквально виконали команду свого лейтенанта, а цей студентик прищулився, накосяка, хаміль-хаміль — і тільки смуга лягла.

Лейтенант ще раз козирнув мені для інтелігентності, а тоді вже без будь-якого панібратства доволі сухо сказав:

— Треба було б скласти протокол, але для першого разу обійдемося зауваженням. Просив би вас… Самі розумієте… А свого товариша знайдіть і відведіть додому. Бо стан у нього — самі бачили…

Сироти я не знайшов. Побачив його тільки на третій день в інституті.

— Ти як тоді зник? — спитав я Сироту. — Я шукав тебе до ночі. Тривожився за тебе.

— А я проскочив у дефіле і не вдарився фронтально, тобто навпрошки, а рокадними, значить, шляхами гайнув на оперативний простір.

В устах цього миршавенького студентика закрутисті військові терміни лунали досить кумедно, але я подумав, що Сирота хоче зробити мені приємність і тому вдається до такого не властивого йому способу мовлення.

Ще раз переконався в намаганні Сироти платити добром за добро в голодний сорок сьомий рік, коли про Оксанині гречані галушки ми вже й не мріяли, коли в студентській їдальні давали тільки варений червоний бурячок з підозрілою підливою, коли в холодних безмірах українських степів знов літала мовчазна смерть і шкірилася своїми голими зубами так само люто, як у тридцять третьому році.

Сльотавим березневим вечором, у неділю, до нашого підвалу прибився захеканий, весь розчухраний Сирота, тягнучи тяжке відро, обв’язане не дуже чистою ганчіркою.

— Це що таке? — здивувався я, принюхуючись до Сироти, від якого виразно тхнуло алкоголем не найвищого ґатунку.

— В мені — самогон, а в цеберці — тюлька, — зраділо повідомив Сирота. — Самогон хай уже для мене, а тюлька для вас з Оксаною. Мій подарунок.

— Звідки ти взяв цю тюльку?

— Там, де її ловлять і солять. В Бердянську.

— Ти там був?

— Оце прямо з поїзда.

Він зірвав ганчірку з відра, срібно блиснули добірні гостро-пузі рибинки, зовсім не схожі на оте почавучене, зчорніле, наполовину зогниле, що „викидалося“ іноді в магазинах. Не зневажувана тюлька, не сто разів пересолена хамса, не ганебні покидьки, а дорогоцінний дар моря, справжній продукт, делікатес.

— Як же ти доп’яв?

— На базарі в Бердянську.

— А сюди як довіз? Міліція ж усе конфіскує, щоб не було спекуляції.

— А ми не зловживали. По два відра на брата. Чотири чоловіка, вісім відер. Які можуть бути претензії? Три студенти і Марко Остапович Озерний.

— Марко Озерний?

І тоді Сирота, поки Оксана готувала вечерю з його щедрого дару (хліб на картки, а бурячки з їдальні), розповів нам увесь перебіг бойової операції під кодовою назвою „Тюлька“.

Він був автором і головним виконавцем. Тут головне було, як у діалектиці: поєднання протилежностей. Його сусід по кімнаті в гуртожитку привіз з дому цілий бутиль бурякового самогону, а саме того дня в місті почалася нарада передовиків сільського господарства, на якій виступав Марко Озерний. Сирота, проробивши нескладну розумову операцію, поєднав Марію Демченко і Марка Озерного, тобто пляшку бурякового самогону, заткнуту кукурудзяним качаном, пробився увечері крізь фронти Каледіна і Центральної Ради до готельного номера, де спочивав прославлений Майстер сталінських врожаїв, наплакав йому повну жилетку (Марко Остапович лежали на дивані в жилетці) гірких сирітських сліз, тоді добув з портфеля пляшку з перваком, прославлений майстер забезпечив потрібну закуску, вони випили, незважаючи на кричущу нерівність вікову і суспільно-державну, і тоді Сирота, використовуючи до дна, як вчить товариш Сталін, своє сирітство, вмовив Марка Остаповича поїхати з бідними студентами до Бердянська на базар і привезти звідти для бідних студентів трохи тюльки — цього найубогішого харчу бідняків. Ясна річ, прославлений майстер високих врожаїв ніколи б не став навіть слухати про таке. Але час було вибрано надзвичайно вдало: субота й неділя, в нараді передовиків перерва, робити однаково ж нічого, а тут — добре діло та ще й такий первак! До того ж сирітство Сироти, перед яким розсипалися на порох навіть камінні серця. Коротше кажучи, вони поїхали. Троє студентів і… В Синельниково була пересадка, тоді ще одна — в Ясинуватій. Бо ж приміські поїзди. Шамотнява й переполох скрізь неймовірні, але Марко Остапович провів студентів залізною рукою. Квитки, місця, позачерговість — все забезпечено і гарантовано. Але їхати туди не має нічого спільного з тим, що зветься їхати назад. Туди в нас були порожні цеберки, запхнуті одна в одну, закинуті під вагонні лавки, якісь там посудини, місткості, ні для кого не цікаві так само як і їхні власники студенти чи перестуденти, герої чи перегерої. Та коли, скупившись на Бердянському базарі, Сирота з товаришами і їхнім високим покровителем влаштувалися в вагоні, вони виявили, що там, крім звичайних радянських повнометражних пасажирів, з’явилися нові люди, досить настирливі, рішучі і, кажучи правду, нахабні. Сині шинелі, чорні чоботи, грубі голоси, стукотить-грюкотить, як кобиляча голова з народної казки. Це що таке? Це чиє? Хто везе? І дзвяк чоботярою по цеберці, і трах, і бах! Хто такі? Спекулянти? Документи! Показати наявність!

Студенти попивали з прославленим майстром добрячу самогонку, закусювали добірними дарами Азовського моря, вагонна шамотнява їх мовби й не бентежила, але тверді чоботи вдарили і в ті цинкові відра, що стояли під лавками, на яких сиділи студенти, грубий голос вимагав трепету, покори і плазування, але тут з глибини вагонного відділку, від самого вікна підвівся сивовусий чоловік, з поораним зморшками обличчям, задзвенів золотом на грудях, пройшов до суворих стражів порядку і спокійно поцікавився:

— Що вам угодно?

Зірка Героя Соціалістичної Праці, медаль лауреата Сталінської премії, значок депутата Верховної Ради України — якому міліціонерові доводилося бачити все це в його неймовірно сяйливій сукупності? І яка б душа, навіть затверділа, як старий шкураток, не здригнулася б і не знікчемніла до решти од зіткнення з такою величчю, з таким блиском, з такою славою?

— Пробачте, товаришу Герой, товаришу лауреат, товаришу депутат!..

Так Сирота з товаришами здійснили операцію „тюлька“ і так він притарабанив до нашого бідного підвалу відро з срібною рибкою, що була тоді для нас дорожчою за золоту рибку з пушкїнської казки. Навіть Оксана, яка й далі, мабуть, через жіночу впертість ставилася з пересторогою до Сироти, сказала після того випадку:

— Може, цей Сирота справді добрий, тільки чому він завжди такий пом’ятий?

О, жіноче око, від якого ніщо не сховається і не приховається! Навіть я з своєю армійською звичкою до чистоти й акуратності не відзначив вчасно цієї, може, найприкметнішої риси в зовнішності Сироти. Коли ж поглянув на нього після Оксаниних слів, то просто ахнув: Сирота був весь зім’ятий од обличчя до ширінки. От взяла його якась невідома сила, зібгала жужмом і пожбурила межи людей — живи як хочеш. Але маленький пожмаканий Сирота, здається, зовсім не відчував себе упослідженим. Ну, так, він сирота, серед бідних студентів він найбідніший, купити дівчині квиток у кіно не може, завжди стріляє закурити, але хіба це заважає йому бути з усіма запанібрата, добрим хлопцем, таким собі інститутським симпатягою? Вчився Сирота скверненько, точніше кажучи, зовсім не вчився, витрачаючи всю свою енергію на те, щоб усім подобатися, скрізь встигати, неодмінно бувати на всіх домашніх вечірках, куди його запрошували, і опинятися скрізь, куди не гукали. На першому курсі він вициганював собі в усіх викладачів трійки, на другому курсі трійки йому ставили й без вициганювання, з пробачливим усміхом, з добрим зітханням: „Він же сирота“.

Тільки професор Черкас на першому ж екзамені, який складав йому Сирота, трохи послухавши хитру пустопорожню балаканину цього маленького студентика, перепинив його на півслові, заглушив грюкотом своїх барабанів, прогримів над зіщуленою голівкою майбутнього вченого агронома:

— Ви чесно заслужили двійку, але не сподівайтеся на неї — я поставлю вам трійку! І ставитиму трійки до кінця вашого навчання!

Бо „двійка“, як і „п’ятірка“ — це позиція в житті! Людина, яка одержує двійку, тим самим висловлює свій протест проти існуючого способу викладання, проти тої чи іншої істини, проти предмету, проти науки, вона заявляє про свою незгоду з усім тим, на що інші пристають з легким серцем, вона утверджує свою несхожість з іншими. Двієчники заперечують існуючий порядок речей, п’ятірочники створюють новий. А трієчники? Це невігласи, які породжують убозтво життя, а убозтво згодом породжує нових невігласів, — так людство йде до своєї загибелі! Ви вічний трієчник, Сирота, трієчник за переконаннями, від народження, за походженням! Ви мене розумієте? Сарданапал і Валтасар!

Цей традиційний вигук професора Черкаса стосовно Сироти міг викликати хіба одо поблажливу посмішку. Бо Ассірія і Вавілон, хоч у яких відлеглих часах перебували, все ж знаменували велич, і коли один з царів призбирував ту велич з таким розмахом, що прославився на тисячоліття, а інший ту велич з не меншим розмахом проциндрив, то що б міг зібрати й проциндрити нікчемний студентик агрономічного факультету в поруйнованій і понищеній розпроклятими фашистами республіці?

Але Сирота не дуже переймався історичними паралелями. Назви його й не Валтасаром, а хоч горшком, тільки в піч не всовуй…

— Красно дякую, — вклонився він, мерщій хапаючи свою залікову книжку, доки сердитий професор не передумав і не вліпив йому вже й не двійку, а цілого „пакола“!

Я був свідком цієї сцени, бо Сирота вблагав мене піти до Черкаса разом, „прикрити з флангів і з тилу“, все тоді ніби обійшлося благополучно, згодом професор дотримувався своєї обіцянки і акуратно виставляв Сироті його повнометражні трійки, жодного разу більше не повертався до своєї, прямо скажемо, оригінальної теорії про повагу до двієчників, Сирота теж ніколи не згадував того випадку, може, й забув, бо ж, здається, не відзначався злопам’ятством і мстивістю. Добра душа в цьому суворому непривітному світі…

Тепер Сирота йшов до трибуни, з якої вже цілу годину лилася хула на професора Черкаса. Він випередив мене, я не міг його наздогнати, не міг завернути, тепер доводилося тільки ждати, що ж скаже Сирота, чи стане на захист нашого улюбленого професора, а чи приєднається до чорнокнижників і фарисеїв, до людей без правди, без честі, без простору в душах.

Лихі передчуття терзали мене, та був я безсилий.

Дрібненький, скромненько-сіренький, сором’язливо потуплений, Сирота навіть не пробував залізати в трибуну, став поряд, простягнув руку, щоб обіпертися, і тоді всі побачили, що він нижчий за цей президійний ящик. Прошелестів смішок, але головуючий поторохтів олівцем об графин, метнув у зал суворий погляд, і все стихло. Всім було цікаво, що може сказати Сирота. Хіба що спробує стрельнути цигарку в самого секретаря обкому? Той же, мабуть, курить „Казбек“, а то й „Герцеговину флор“ — міг би розщедритися для бідного студента-сироти Сироти.

Сирота трохи покашляв з такими звуками, ніби похрумкував капустяний качан, поляпав тонкими губами, ніяк не наважуючись подати голос, навіть змахнув одчаєно зібганою в ковшик долонькою і вдав, ніби хоче повернутися на своє місце, так нічого й не сказавши.

— Давай, Сирота! — гукнув хтось з задніх рядів.

— Та вже даю, — пошмигав носиком Сирота і враз випалив таке, хоч роззявляй рота з подиву: — Високоповажне зібрання! Так от, високоповажне зібрання, — вже смакуючи незвичним словосполученням, вів далі Сирота, — чи не здається всім вам, що ми занадто зосередилися на критиці професора Черкаса? Що таке професор Черкас? Це тільки ланка в довгому ланцюзі псевдовчених і їхнього охвістя, яке робило все, щоб дискредитувати в нашому інституті передове мічурінсько-лисенківське вчення. Товариш Сталін вчить нас, що треба знайти таку ланку, вхопивши яку, можна витягнути весь ланцюг…

— Це Ленін! — нагадали з залу.

— Нагадую: устами товариша Сталіна, — пошмаркав носиком Сирота. — і от ми знайшли таку ланку: професор Черкас. Але на цьому зупинилися й заспокоїлися. А заспокоюватися на успіхах — це найбільше зло.

— Правильно, товаришу Сирота! — подав голос головуючий.

Зал сидів мертво, з тривогою очікуючи, кого ж назве Сирота і чи назве кого-небудь взагалі? Нікому й не снилося, щоб цей скромнячок, який стріляв недокурки навіть у першокурсників, міг отаке аідчубучити. Таке ж було тихе та боже, а теж, бач, рветься коли й не в чорти, то в чортопхайчики.

Після підбадьорливої репліки Климушняка Сирота ще енергійніше зашмаркав носиком і повів мову вже ніби й не загрозливо, а грайливо, з бліденьким усміхом на сіренькому личку:

— Тут слід було б сказати і про доцентів та асистентів, які юрмилися довкола професора Черкаса, складаючи приношення вірності на жертовник ідеалістичної лженауки, але хай про це скажуть наші доценти й асистенти. Я ж спитаю вас, високодостойне зібрання, а студенти? Хіба ж студенти не підтанцьовували під вейсманістсько-морганістську дудку професора Черкаса? Ще й як підтанцьовували! Ви скажете: а хто? Назви імена. Марксизм вчить, що істина завжди конкретна. Геть безпредметних базік! Все точно. Але ми не наважуємося, ми боїмося наслідків, ми думаємо: а хто поможе, хто захистить, коли скажеш правду? Я сирота, я втратив батька й матір на війні, мене нікому захистити…

— Не хвилюйтеся, товаришу Сирота, — заспокоїв його Климушняк, — вас захистить партія.

— Дякую, — швиденько схилив голову в напрямку Климушняка Сирота, — але справа навіть не в захисті й підтримці. Просто в таку хвилину, вирішальну для нашого суспільства я не маю права мовчати. Тому я назву вам таке прізвище. Студент третього курсу агрономічного відділення Микола Сміян. Може, ви здивовані? Може, хтось хоче мені заперечити?

Сирота понишпорив вузенькими щілинками своїх оченят по залу, перемацуючи шорстким поглядом знайомі й незнайомі обличчя. Намацав він і моє обличчя, але боягузливо шмигнув убік і помандрував по розгублено-беззахисних, переляканих або страшним життям, або й від самого народження.

Ясна річ, ніхто не заперечив, всі ждали, що ж казатиме далі цей так званий правдолюбець і правдомовець, і кожен думав тільки одне: аби не про мене, хай промине мене чаша сія.

— Ви скажете мені,—вже по-справжньому торжествував і мовби аж підтанцьовував біля трибуни Сирота, — ви скажете, що Сміян фронтовик, бойовий офіцер, має заслуги, а тепер відмінник, кращий студент. А я вас спитаю: а чому це він кращий? Хто зробив його таким? Хіба не професор Черкас на всіх перехрестях розхвалював студента Сміяна, роздував його авторитет за рахунок всіх інших студентів, протиставляв його всім тим, хто чесно засвоював основи марксистсько-ленінської ідеології? Бо професору Черкасу для того, щоб розсівати отруйні зерна ідеалістичних вчень у біології, потрібні були мазунчики, потрібні були фаворити. А я хотів би спитати вас, вельмишановні й високоповажні товариші: чи можуть бути в нашому найдемократичнішому в світі суспільстві якісь фаворити — це нікчемне породження минулих епох? Ви скажете: не можуть. Тоді я спитаю вас: а чому ж ви бачили, що професор Черкас зробив своїм фаворитом студента Сміяна, і мовчали? Чому?

— Ганьба! — стукнув кулаком по столу Климушняк.

— Тепер я розкажу вам, хто такий студент Сміян, — збадьорено посмикав приплюснутою голівкою Сирота. — Я оперуватиму тільки фактами. Оцінку цим фактам ви можете дати самі. Отже, факт перший. Хто в нашій країні не знає імені прославленого майстра високих сталінських врожаїв Марка Остаповича Озерного? З усього Союзу їдуть до села Мишурин Ріг на Дніпропетровщині тисячі й тисячі людей, щоб запозичити передовий досвід видатного кукурудзовода-мічурінця, запровадити його в себе, дати батьківщині додаткові тисячі тонн добірного зерна королеви полів. Поїхав туди й студент Сміян — і не з власної ініціативи, а посланий професором Черкасом. З якою ж метою командирував до Марка Озерного свого улюбленця професор Черкас? Ви довідаєтесь про це, прочитавши так звану курсову роботу студента Сміяна, яку професор Черкас рекомендував на міжвузівський огляд кращих студентських робіт, добився для неї першої премії і надрукував у науковому збірнику. Що ж пише студент Сміян у своїй так званій роботі? Він має нахабство стверджувати, що високі врожаї Марко Озерний одержує не завдяки досягненням найпередовішої в світі мічурінської науки, а тільки завдяки унікальним природним умовам якоїсь Жаб’ячої балки, де він висіває свою кукурудзу. Мовляв, щовесни талі води наносять туди родючого лесу з довколишніх ярів, і тому там такі високі врожаї. Можете собі уявити, товариші, всю глибину падіння самозваного теоретика вкупі з його титулованим вченим покровителем: передові мічурінсько-лисенківські способи землеробства і якась Жаб’яча балка! До якого ще блюзнірства можна дійти.

— Факт другий, — жолоблячись, як собака, що струшує з себе бліх, з кривенькою усмішечкою шамкотів Сирота. — Це вже факт інтимно-таємний, коли хочете. Студент Сміян ніяк не може забути своїх минулих подвигів, але не подумайте, що він згадує фронтові бувальщини, своїх фронтових друзів, тих, хто ніс нам перемогу в битвах і в тилу. Де там! Це ж змішало б його з натовпами, зрівняло з усіма, а він будь-що хоче вирізнитися, вознестися над масою, над нашим соціалістичним способом життя. Ще, мовляв, гриміли останні бої Великої Вітчизняної війни, а його, капітана Сміяна, кинули на виконання особливих завдань. Ну, гаразд. Припустимо, що це справді мало місце. Але що ж запам’яталося колишньому капітанові Сміяну з його особливої місії? Тільки те, як він, буцімто, кілька місяців ганявся по всій Європі — за ким би ви думали? — за дружиною академіка Лисенка і як вона все-таки втекла навіть від такого доблесного воїна, як капітан Сміян. Що це, як не злісна дискредитація славетного сталінського вченого? І як ми могли це терпіти? Зал лежав мертвий, в руїнах і понищенні, навіть Климушняк не здобувся ні на яку репліку, бо останні слова Сироти падали й на нього, на все керівництво. Справді; як могли терпіти, як не перепинили вчасно всіх тих брудних наклепницьких потоків, які лив на всі боки цей студент Сміян? Климушняк обурено хилив голову то до секретаря парткому Михна, то до заступника директора Зубрицького, зал і далі лежав у руйновищах і летаргії, зате Сирота ще більше збадьорився, навіть спробував примірятися, нарешті, до трибуни, але вчасно збагнув, що з полірованого ящика виткнеться хіба що верх його приплюснутої голівки, тому знов зайняв свою попередню позицію, знов посмикався, пожолобився, попридурювався досхочу і нарешті повідомив про своє існування:

— Факт третій, високоповажне зібрання. Тут я звертаюся до вас, дочок і синів свого народу, народжених і вихованих під червоним прапором революції, всіх тих, про кого в нашім революційнім гімні сказано: „Хто був ніщо, той стане що“. Я міг би спитати вас, що читає студент Сміян? Але ви можете цього не знати. Я ж знаю і не маю права втаювати.

— Дуж-же інтересно! — підбадьорив Сироту Климушняк.

Сирота націлився на принишклий зал прискаленим оком, ще дужче зім’яв своє личечко, глумливо покахикав.

— Може, наші високовчені наставники гадають, що студент Сміян те й робить, що конспектує першоджерела і з ранку до вечора читає класиків марксизму-ленінізму? Адже студент Сміян відмінник, голова студентського наукового товариства, слава і гордощі інституту, його праця про Докучаєва відзначена дипломом, підписаним самим міністром вищої освіти СРСР Кафтановим. Та це тільки парадний бік життя і діяльності студента Сміяна. А що ж у щоденних глибинах, в самій сутності цього непростого організму? Що побачимо ми, коли пильно придивимося до нього? Студент Сміян не розлучається з томиком віршів поета Малишка, які, до речі, не мають нічого спільного з агрономією, і полюбляє повторювати, надто ж своїм молодшим за віком товаришам, рядки поета з часів війни:

Після історичних постанов Центрального Комітету про журнали „Звезда“ і „Ленинград“ у Києві відбувся пленум Спілки письменників Радянської України, на якому суворо засуджено націоналістичні твори Рильського, Яновського, Сенченка, а також Малишка. І саме про оці невпинно повторювані студентом Сміяном рядки один поет, прізвища якого я, на жаль, не запам’ятав, з усією принциповістю і прямотою сказав, що вони націоналістичні.

Справді, вчитайтеся: „синім лугом, ромашкою з канівських круч“. Що це таке? Синій луг і жовта ромашка — це ж жовто-блакитні кольори українського буржуазного націоналізму! І саме до цієї петлюрівської України звертається поет: „Так візьми ж мою кров і візьми моє серце“… Питається: а де ж Радянська Україна і чому не червонозоряній Москві хоче поет віддати свою кров і своє серце, а запеклим ворогам соціалістичного ладу? Як же ставиться до цих рядків студент Сміян? Студент Сміян заявляє, що ці рядки тримали його на світі в найтяжчі фронтові дні й години. Зверніть увагу, шановні колеги, не слова товариша Сталіна „ворог буде розбитий, перемога буде за нами“ підтримували Сміяна, а націоналістична писанина якогось поета!

— Ганьба! — гахнув Климушняк, і Сирота, підохочений цим начальницьким салютуванням, вірнопіддано пожолобився, притиснув коротенькі ручки до грудей:

— Закінчуючи, я хочу висловити якнайглибшу, якнайсердечнішу подяку нашому великому вчителеві і другу, найгеніальнішому з усіх учених, вождеві передової науки, дорогому товаришу Сталіну. Вчення його, кожне висловлювання з питань науки є для нас справжньою програмою і колосальною підтримкою в нашій нелегкій боротьбі з монополістами в науці, ідеалістами всіх мастей. Хай живе наш великий Сталін, великий вождь світового пролетаріату!

Нікчеми не можуть бути нешкідливими. Славослів’ям вождеві Сирота примусив аплодувати собі весь зал, аплодував і я, хоч і пробував якось виправдатися перед самим собою, з безсилою насмішкуватістю думаючи, яке ж відношення має світовий пролетаріат до нашої кафедри ґрунтознавства, до професора Черкаса та й до мене.

Пояснення не забарилися. Климушняк жестом руки притримав Сироту біля трибуни, перечекав оплески, тоді тицьнув вказівним перстом на зал, грізно запитав:

— Студент Сміян тут?

Я мовчки підвівся над рядами, видовище не для дрібних душ, але Климушняка надійно захищала його високо посадність, то ж він чи й зауважив погрозливу масивність моєї постаті, зате Сирота, що впродовж цих двох років мав можливість виміряти й переміряти свою мізерність і зіставити її з усім, що стояло за мною, заметушився, змізернів ще більше, захитав голівкою, вклоняючись чи то всій президії, чи то самому Климушняку, і не витримав свого навмисно спокійного єзуїтського тону, зірвався на лозунг, на перевірений і перезатверджений вигук людини з маси, що мав знаменувати так званий глас народу:

— Таким, як Сміян, не місце в лавах радянських студентів!

І дрібненько потупцяв на своє місце.

А я височів над заляканими й переляканими з усіма своїми орденами, з своїми пораненнями, з своєю гордістю і розпукою в душі, нікчемні слова не дотикалися мого слуху, людська зрадливість не могла осквернити моєї душі, ницість не дивувала, а тільки викликала скорботу.

— Ви — студент Сміян? — прошарудів крізь тисячі запон війни, вбивств, нищень і жахів голос Климушняка. — Чому ви мовчите? Відповідайте.

Я стояв мовчки.

— Що ви можете сказати? — вже зривався на крик Климушняк.

— А що казати? — здивувався я. — Оскільки мені відомо, студент Сирота ще не вождь, щоб ми повторювали кожне його слово. Коли ж говорити про самого студента Сироту, то я не знаю, коли і як загинули батьки Сироти, але шкодую, що вони встигли пустити на світ таке ніщо.

Тут не втерпів наш секретар парткому Іван Панасович і з такими знайомими мені інтонаціями голосу його старшого брата зауважив:

— Не треба звинувачень, товаришу Сміян.

— Та я й не звинувачую, Іване Панасовичу, — відгукнувся я. — Що ж до Сироти, то співчуваю його сирітству й убозтву. До речі, моя дружина Оксана готує сьогодні гречані галушки, які так любить студент Сирота, я ж запрошую його до нашої скромної оселі.

Гречані галушки після тяжкої артилерії політичних катувань були такі несподівані, що навіть вмерлий зал ожив, заворушився, пішов хвилями, президія опинилася в мертвій зоні, розгубився сам Климушняк; зате з перших рядів, мов чортик з пляшки, вистрибнув Сирота і, адресуючись до президії, до залу, до всіх взагалі й до кожного зокрема, прошамкотів:

— До вашого відома, товаришу Сміян, я за гречані галушки не продаюся!

— А за що ж ти продаєшся, жалюгідна твоя душо? — спокійно поспитав я, і зал після цих моїх слів ожив остаточно, зітхнув і загримів такими страшними оплесками, що їхні хвилі могли б змити не тільки миршавого Сироту, але й бетонно-сірих климушняків, всю оту мільйоннотонну навалу на беззахисні наші долі.

Могли б змити, та не змили. Бо й для найбурхливіших оплесків потрібна мовчазна сила, що підпирає їх мовби й неприсутньо, але не відворотньо.

…Ніщо мені не помогло. Ні моє фронтове минуле, ні мої нагороди, ні батькова смерть в далекому тридцять п’ятому, ні материне мучеництво на колгоспному полі, ні доля невинного маленького братика.

Камінь кинуто, і він повинен впасти.

Я ще ходив на лекції, ще всі довкола вдавали, ніби нічого не сталося, хоч кожен ховав очі при зустрічі і ніхто не згадував професора Черкаса, ніби той і не існував ніколи на світі.

Працівники кафедри ґрунтознавства порозбігалися, мов руді миші, на дверях професорового кабінету висів замок — оце вже воістину Сарданапал і Валтасар! Може, пустимо димом усі наші знання про землю, а за ними й найродючіші українські ґрунти?

Я добре знав той будинок, де жили викладачі нашого інституту. Він стояв на проспекті за дитячою поліклінікою, трохи вище тої пивної на Барикадній, де я колись виручав Сироту і де він уперше мене продав, будинок був довоєнний, міцно збудований, під час окупації тут отаборилися фашистські бонзи, тому він уцілів, у помешканнях збереглися не тільки меблі, а навіть тонкі гардини на вікнах і екзотичні рослини на підвіконнях.

У професора Черкаса мені довелося вже бувати, він звав своє житло „трипільською стоянкою“, дві колись просторі, а тепер звужені до краю нагромадженнями книжок і рукописів кімнати нагадували викопані в київських кручах печерки древніх схимників, на підвіконнях, замість екзотичних рослин, в сяк-так збитих з грубих дощок ящиках зеленіло дерновиння тисячолітніх диких трав, у гранчастому склі антикварної горіхової „гірки“ вигравали райдугами не кришталеві келихи, а скромні кубики українських ґрунтів, принесених сюди від Дніпра, з-за Дінця й Десни, від Дністра і Бугу, з велетенських степів, з наймогутніших на світі чорноземів, з землі зеленої і буйної, може, так само, як таємнича тропічна земля.

В цьому химерному світі мудрих книжок, загадкових рослин і геніальних ґрунтів, які дають початок усьому на світі, професор Черкас жив одноосібно, бо жодна жива істота, як він стверджував, не змогла б звузити свої життєві функції лише до служіння цим, власне, мертвим символам пропагованої такими диваками, як він, цивілізації. Ось тут професора Черкаса можна було б звинувачувати в ідеалізації, а коли казати точніше, — то в індивідуалізмі, бо він своїм побутуванням заперечував основи розвитку людства, відкидав категорію паристості, вперто стояв на позиції числа непарного, гордої одиниці, яка дає початок усьому, але не має кінця, тобто є наочним знаком і втіленням вічності.

Але звинувачувати в ідеалізмі вченого, який усе своє життя буквально грібся в землі, ламав голову над тим, як краще й доцільніше обробляти землю, як зберегти її для прийдешніх поколінь, як прихистити в її могутньому лоні людину, мов дитя в сповитку? І коли ґрунтознавець Черкас ідеаліст, то як же тоді назвати всіх отих яровізаторів, яких проклинали мільйони селян за безглузде перелопачування зерна в надії на перетворення озимого хліба в яровий, всіх, хто задурював голови гіллястою пшеницею, так само безглуздою, як на вербі груші, всіх „майстрів високих врожаїв“, про брехливість яких знав увесь народ, але мовчав, гаразд відаючи, що голосу його ніхто не стане слухати.

Все це я міг би сказати на тих інститутських зборах, де принесено в жертву професора Черкаса, але не сказав тоді нічого, ставши після підлого виступу Сироти одноосібною армією Черкаса і, таким чином, втративши право захищати свого професора, бо треба було захищатися самому, як того вимагала логіка климушняків, моя ж чорноземна душа не могла принизитися до рівня середнього і нижче середнього і втримала мене на тих висотах, яких я заслуговував коли й не власними стражданнями, то стражданнями всього мого роду.

Кафедра ґрунтознавства і далі була на замку. Я пішов до деканату, там тільки замдекана Охомуш, розстеливши на столі розклад факультетських лекцій, повзає по ньому і відчаєно щось креслить.

— Петре Петровичу, що з професором Черкасом?

— Що, що? Вашому професорові добре — його звільнили, тепер гуляй душа, а мені ось викреслюй його лекції, шукай заміну.

— Звільнили? Гуляй душа? Та як ви можете таке казати?

— Слухайте, студенте Сміян, ви де знаходитесь? Може, ви забули, що знаходитесь у радянському вузі?

— І що переді мною замдекана агрономічного факультету Петро Петрович Охомуш? — я хряпнув дверима деканату, вискочив у коридор. Куди податися? До директора, в партком? Але згадалися збори, Климушняк, Сирота, ганебна принишклїсть залу, і я гірко усміхнувся: знайшов де шукати правду! Давно треба було провідати професора Черкаса — це єдине, що я міг зробити і що зробити повинен. Звичайно, викладацький будинок це страшенна нудьга, та тут не до радощів, до того ж у тому будинку все ж є світла особистість, цілком можливо, що єдина на весь дім — хіба не досить?

„Трипільська стоянка“ була замкнена точнісінько таким самим замком, як і кафедра ґрунтознавства. Я навіть розгубився. Трохи постояв, як то кажуть, „поцілував замок“, тоді наважився постукати в двері сусідньої квартири. Двері відчинилися вмить, ще й кісточки моїх пальців не відсмикнулися од них, на порозі, в смугастій піжамі, стояв наш замдекана Охомуш і з неприхованою ненавистю гриз мене очима.

— Студент Сміян, ви ще й тут?

— Пробачте, Петре Петровичу, я тільки хотів спитати: ви не знаєте, де професор Черкас?

— Не знаю, не знаю, не знаю!

— Може, він поїхав кудись?

— Він мені не доповідає!

— Може, взагалі виїхав?

— Може, може, може! З такими людьми, як ваш професор Черкас, все може бути!

— Пробачте, Петре Петровичу.

— Пробачаю.

Я спускався сходами і думав: що б могло означати слово „охомуш“, звідки воно? Чи принесене колись на багатостраждальну нашу землю дикими ордами, а чи калікувато виплодилося в надрах прекрасної української мови, як кара за недбальство і нехтування нею та ще для того, щоб приліпитися до такої нікчемної істоти, як наш замдекана.

Загалом кажучи, недовченому агрономові та ще підвішеному на ідеологічний кремпіль годилося б найперше думати не про долю тих чи інших слів, а про долю тої ж таки агрономи, рослинного світу, на який звідусюди наповзають загрози, та не забувати й про себе.

Підвал, у якому ми з Оксаною наймали куток у тьоті Тоні, мав таку конструкцію. Струхлявілі дерев’яні сходи, наполовину перекреслюючи вікно кімнати, що виходила в двір, вели до вузького, темного, як камер-обскура, коридору. В кінці коридора були двері нашого житла, яке двома вікнами виходило на вулицю (вікна „стояли“ на тротуарі, я дивився на тисячі ніг, що проходили по ньому, і сумно усміхався: чому вибрав професію агронома, а не ортопеда?), у правій стіні був вхід до тої кімнати, що дивилася вікном у двір. Темрява в коридорі панувала однакова вдень і вночі, в неї треба було поринати з заплющеними очима, як у чорну воду, і, простягнувши руки, мерщій до своїх дверей. „Мерщій“ стосувалося найперше мене, бо в бічній кімнатці жили дві молоді регулювальниці — старшина Галя і сержант Маня, обидві фронтовички (Галя навіть стояла на посту біля Бранденбурзьких воріт у Берліні), вони досить вільно орієнтувалися у заплутаному світі військових звань, рангів і субординацій, незабаром „розшифрували“ і моє колишнє звання і тепер часто, коли були вдома і помічали мою тінь на їхньому вікні, рвучко відчиняли двері в густу темряву, крізь яку я саме проринав, і шепотіли з глибини свого таємничого притулку:

— Капітане, зайшов би, ну!

Світло з дверей засліплювало ще дужче, ніж пітьма, я кляв крізь зуби, боляче бився плечем об свої двері, гарячково нишпорив, шукаючи клямку. А за мною гнався, переслідував мене дівочий сміх, вабливий, розчарований, знущальний. Коли ми йшли разом з Оксаною, регулювальниці сиділи в своїй норі тихо, як миші. Не чіпали вони мене й тоді, коли в них гостювали офіцери міліції, два старші лейтенанти, чи то начальники Галі й Мані, чи просто знайомі на ґрунті, сказати б, душевних інтересів.

Сьогодні вікно на сходах не світилося, мабуть, регулювальниць не було вдома, я мав надію спокійно проринути крізь тунелк темряви, та щойно ступив до коридору, як мені в очі вдарив сніп різучого світла і грубий голос скомандував:

— Стій! Хто такий?

Це вже не схоже було на регулювальницькі жарти, і отой грубіян дорого б заплатив мені за нахабство, але я не бачив його, а він тримав мене на прицілі цього клятого рефлектора та ще й не знати, чи все обмежувалося тут самим ліхтариком.

— Що таке? — обурився я. — Я тут живу.

— Сміян?

— Ну!

— Проходь!

Невидима рука відчинила двері, я опинився в своїй кімнаті, в якій краще б мені на той час і не опинятися взагалі. Хазяйка й перелякані діти тулилися за ситцевою ширмочкою, що розгороджувала наше убоге житло, а в нашому з Оксаною кутку порядкувало два добряче вгодованих типи. Все було перевернене, розшарпане, розтерзане, — щастя, що Оксана ще не повернулася з роботи.

— Ви хто такі? — закричав я до тих двох з порогу. — Що тут шукаєте?

— Вже знайшли, — спокійно повідомив товщий і нижчий з двох, може, й старший за званням чи посадою — тут не розбереш, бо обидва в цивільному і якісь однаково-сірі, мов одштамповані. Різняться тільки калібром.

— Хто вам дав право? — далі обурювався я, викладаючи весь арсенал обурень, які мали б виказувати гордість і недоторканість вільного радянського громадянина, а насправді свідчили тільки про мою розгубленість і абсолютну недосвідченість.

— Про право питають не нас, питаємо ми, — холодно заявив товщий, і з цими словами розстебнув портфеля, що лежав на столі, добув з його глибин такий знайомий мені „вальтер“ з руків’ям вишневого кольору і суворо спитав: —Ваш пістолет?

— На ньому написано, що мій. Яке ваше діло до мого пістолета? Хто ви такі?

— Хто ми такі? А ось хто. Остапчук, покажи посвідчення!

Сам він тицьнув мені межи очі якусь книжечку, згорнув її так швидко, що я не встиг і прочитати в ній що-небудь, та, власне, я не дуже й рвався читати в тих книжечках.

— Поїдете з нами, — повідомив старший.

— З якої речі?

— Ось повістка. До майора Хребетного в управління.

Я подумав: повернеться Оксана, довідається про все, що з нею буде? Страшно уявити.

— Тьотю Тоню, — попросив я хазяйку. — Не кажіть нічого Оксані. Приберіть тут, а я вже тоді їй усе сам…

Ті троє (третій засліплював мене ліхтариком у коридорі) повезли мене до управління держбезпеки, здали з рук у руки майорові Хребетному, лисому, карячконогому, страшенно схожому на майора Костюніна з Ельби, але, на диво, не такому похмурому, як той, а до непристойності розвеселеному, що зовсім не пасувало понурій установі, де ми перебували.

— Оце такий капітан Сміян? — оббігаючи довкола мене, сплеснув долоньками майор. — Так, так, так… Сядемо ось тут і для знайомства опишемо своє життя-буття. Від народження і до сьогоднішнього дня, якнайдетальніше, якнайточніше і якнайправдивіше. А тоді будемо знайомитись. Завдання ясне?

Він „грав“ під фронтовика, хоч кітель його був голий, як бубон. Навіть жодної медальки. Та я вже давно пересвідчився, що ордени не дуже помагають жити, а дехто й без нагород живе, як у бога за пазухою.

— Ви це серйозно — щодо автобіографи? — не одразу повірив я. Майор ляснув себе по стегнах, вдавано зареготав.

— Ох, жартівник! Чи серйозно і чи справді так? А як же інакше, коли не серйозно? Я ж пояснив: від дня народження і до самої агрономії і —як це воно? — до ґрунтознавства, тобто землезнавства. Правильно я говорю? Все з землі, і ми з землі, з неї народжуємося, в неї й підемо. Поки ж не пішли, ростемо. Люди і рослини — все росте. Без рук, без ніг, а на дерево лізе… Отак і попрошу. З подробицями. Як, коли, на які висоти. Служба, бої, нагороди, були поранення— і про поранення…

— Розміри рубців теж вказувати? І характер ран — рвані, від осколків, округлі — від куль, а ще невидимі, на душі, ще з фронту, надто ж після фронту…

— Філософ! — похвалив мене майор. — Доблесний воїн, прекрасні характеристики, здобуває наймирнішу професію, громадський активіст… Тоді виникає закономірне запитання: а навіщо нам вогнепальна зброя та ще й незаконна?

— Пістолет іменний. Там же значиться. І грамота, підписана генералом Тєлєгіним, — он вона перед вами.

— Ах, Тєлєгін? Та ще й генерал? Генерал?

Він оббіг стіл, нахилився наді мною, не лякався, що я можу зграбастати його — тільки кісточки захрумтять, бо й за віщо? Такого добродушного, симпатичного, дотепного майора — і грабастати?

— А ти знаєш, де тепер цей твій Тєлєгін? — засичав мені в обличчя майор. — Не знаєш? А статтю 58, пункт 10, антирадянська агітація— знаєш? Загримів твій Тєлєгін на 25 років, ти, коли не хочеш загриміти слідом за ним, пиши про всі свої зв’язки з цим зрадником і запеклим ворогом!

— Мої зв’язки? Генерал Тєлєгін був членом Військової Ради фронту. Весь фронт мав з ним зв’язки!

— Не всьому фронтові цей зрадник дарував іменні пістолети, а капітанові Сміяну. От і напишіть про це. А тоді ми подивимося і попросимо написати ще дещо.

— То я що — до ранку тут писатиму?

— Буває ще довше. Все буває.

Я відклав ручку, випростався на стільці, сказав, не приховуючи ненависті:

— А де ви всі були чотири роки війни, коли треба було не писати, а стріляти?

Майор швиденько шмигнув на своє місце, наставив на мене через стіл лискучу лисину, помахав з-під лисини кривеньким пальчиком:

— Кому треба, писали й тоді. Ще й як писали! А чотири роки війни?.. Де вони тепер? Все сметено могучим ураганом… Вам же, шановний колишній капітане, а тепер студенте Сміян, в актив зараховуються не чотири роки війни, а півроку після війни, коли ви мали щастя співробітничати з органами.

— Я? З органами?

— А з ким же? Чиє завдання ви виконували в Західній Німеччині? І це ваше щастя, інакше ми б з вами не панькалися й хвилини і давно вже відтарабанили до тих, кого ви там ловили! Пишіть, пишіть. Все написане зостається. Хто це сказав — Юлій Цезар чи Александр Македонський?

Цей знавець Юлія Цезаря протримав мене до самого досвітку. Надзвичайно добродушний майор! Не було в них проти мене нічого, крім цього „вальтера“, і дотепному майору довелося розпрощатися зі мною, пригрозивши: „Не пробуйте від нас щось приховувати! Ми про вас усе знаємо. Все до нитки!“

Ще б вони не знали! Насадили по всій землі квадратно-гніздовим способом таких негідників, як Полубара з мого району, і тепер шаліють, мов кати з революційної пісні.

До управління мене везли, звідти довелося добиратися додому на власних двох. Я біг навпростець через Сінний базар, відчуваючи на спині холодний погляд темних шибок округлого фронтону управлінської споруди, тоді метнувся вулицею Карла Лібкнехта, який своєю мученицькою смертю мовби передрік не менше мучеництво всіх дітей революції навіть після її остаточної перемоги, далі лежала вулиця Виконкомівська — в назві символ влади, яка покликана виконувати волю народу, а насправді виконує вказівки загадкової, майже містичної сили, і нарешті вулиця Шевченка, вгору, вгору, крутіше й крутіше, але вже легше на душі, вже ти не спотикаєшся на горбатій бруківці, вже не зауважуєш незграбних цегляних будинків обабіч, бо незримо витає над тобою дух генія, який надихає і захищає тебе навіть тоді, коли вже не захистить ніяка сила. „Щоб милость душу осінила“. Ще від Шевченка це слово, а я в дурощах своїх офіцерських пояснював малому Маркові сталінське „пусть осенит вас победоносное знамя“ так, ніби слово „осенит“ вигадав сам товариш Сталін, а до нього ніхто такого слова й не чув. Чи товариш Сталін читав нашого Шевченка? Тільки вічність зможе відповісти на це запитання, а я того тривожного досвітку був надто далекий від вічності, бо рвався всім серцем туди, де була моя Оксана.

Оксана сиділа на верху трухлявих сходів, що вели до такого ворожого тепер нам підвалу, і плакала.

— Ну, чого ти, дурна! — обіймав і обціловував її сльози я, не знаходячи інших слів, крім цього освяченого віками горя й принижень дивогляду, який, мабуть, не надається для перекладу на жодну з відомих мов. — Все буде гаразд, мала! Ну, чого ти справді, дурненька?

Вона плакала, бо передчувала лихо ще більше.

Далі все пішло, як у дитячій примовці: „Котилася торба з великого горба, а в тій торбі хліб-паляниця…“. Моя торба справді покотилася з великого горба, тільки не було в ній хліба-паляниці, нічого мені не зоставлено, зіжмакано порожню торбу, а з нею зіжмакано й моє життя.

З посади секретаря факультетського партбюро мене зняли за чверть години. Пришкутильгав секретар інститутського парткому Іван Панасович, зиркнув на принишклих членів партбюро (один студент, сім викладачів), повідомив про мої зв’язки зі зрадником генералом Тєлєгіним і про мою одноосібну підтримку запеклого вейсманіста-морганіста професора Черкаса і запропонував відмовити мені в довір’ї, як секретареві, бо партком інституту такого довір’я далі не може виявляти.

Проголосували без думок, мовчки, з полегкістю, навіть з радістю.

Ну, гаразд. Секретарство — це ще не кінець світу. Ніхто не народжується секретарем, вмирати можна і рядовим комуністом. Але маховик уже розкручено, і ніяка сила його не зупинить. Факультетські партзбори, той самий Іван Панасович Михно, рідний брат такого близького мені Гаврила Панасовича, знов ті самі камінної твердості звинувачення і вже нова пропозиція: „Виключити з лав ВКП(б)“. І знов одноголосно, хоч тут і колишні фронтовики, мужні люди, биті й перебиті, безстрашні воїни, мужні душі. Що ж це діється? Тільки тепер я зрозумів, який ще молодий і дурний, як погано знаю людей, життя і світ і який, власне, безпорадний і безсилий, попри мою видиму певність себе, могуття роду і минулі заслуги перед вітчизною.

Ніщо не могло мене захистити, крім споконвічної селянської впертості, і я заявив на тих переляканих зборах, що партквитка не віддам.

На інститутському парткомі, який з величезним задоволенням одноголосно викинув мене з партії, я знов повторив свою обіцянку нікому не віддавати свого партквитка, освяченого моєю кров’ю.

На райкомі про мою справу доповідав Михно. Зв’язок з ворогом народу, в якому мене звинувачувано на інститутському парткомі, тут перетворився на зв’язки з ворогами, зрадниками і контрреволюційними агітаторами, а також з вейсманістами-морганістами, ідеалістами всіх мастей і агентами імперіалізму. Голосування було знов радісно одностайне, жодного запитання, ніяких сумнівів, ні щонайменших жалів, — аж тепер я нарешті збагнув увесь жах отої одноголосності — мертвий ліс піднятих рук, безплідна рівнина, навіки отруєна ненавистю, байдужістю і боягузтвом, мертва зона, неприступна ні для доблесті й честі, ні для заслуг і благородства, ні для надій і милосердя.

Безногий Михно загрозливо рипів протезом, секретар райкому Миронов, що теж вернувся з війни без ноги, рипів протезом вже й не загрозливо, а з якимсь вищим смислом, я стояв перед ними хоч і з поперебиваними руками й ногами, але ж з своїми власними, молодий, зелений, дурний проти їхньої великої досвідченості й загартованості у викритті всіляких збочень, відхилень, відступів від генеральної лінії, у боротьбі з проявами, злісними порушеннями, ворожими діями — що я міг? Далі вперто повторювати, що не віддам партквитка? А куди я його понесу, кому покажу, коли вже й оці два безногі суворі фронтовики в один голос заявляють: „Поклади!“

— Я писатиму до Москви! — заявив я.

— Це ваше право, — спокійно відповів Миронов.

Мої заяви потраплятимуть до того ж таки Миронова, бо наш секретар обкому Брежнєв забере його з собою до Москви, поставить завідувати саме тим відділом, який відає всіма найважливішими важелями влади, Миронов готуватиме повалення Хрущова, але сам не скористається наслідками перевороту, бо через кілька днів після того літак, на якому він разом з маршалом Бірюзовим і танковим генералом Ждановим летітиме на святкування річниці визволення Белграда, вріжеться в гору Авала і поховає під своїми уламками всіх винних і невинних, праведних і неправедних.

Та все це буде згодом, а тим часом я стояв перед цими двома чорнявими вродливими чоловіками, був удвічі молодший за кожного з них і мав би почуватися щасливішим, насправді ж відчував тільки свою безмежну нікчемність і цілковите безсилля. Убитий одноголосністю, мертвою, як протези цих учорашніх фронтовиків.

Державний організм діє безвідмовно і негайно. Керівна думка пролітає з швидкістю світла, вказівки передаються, як мозкові сигнали в найвіддаленіші пункти тіла, від пильного ока не заховається наймікроскопїчніша часточка.

А я й не ховався. Тяжко височів на рівнині одностайного переляку, безглуздий і безпорадний, як гора, що її повинні зрити могутні крокуючі екскаватори і відрапортувати про дострокове виконання завдання, щоб вицілювати своїми зажерливими шістнадцяти-кубовими ковшами нові гори, пасма і цілі хребти.

Наказом директора мене було виключено з інституту, звелено здати до бібліотеки всі книжки, які я там брав, здати до канцелярії студентський квиток і залікову книжку, щоб не лишилося ніяких слідів мого перебування в цьому благородному учбовому закладі. Студентський квиток я здав, а залікову книжку залишив, бо однаково ж ті знання, що здобув тут за два роки, вже не здаси нікому і ніяка сила не відбере їх у тебе.

Я йшов до свого підвалу, а йти не хотілося нікуди. Що я скажу Оксані? Куди і як тепер? Знову до рідної Зашматківки? Третє повернення блудного сина? Блискучий молодий командир Червоної Армії за місяць до початку війни, доблесний переможець, у хвалі і славі, на страхітливому попелищі, а тепер вже й сам ніби суцільне попелище, знищений, мовби й неіснуючий зовсім.

Регулювальниці бахнули мені в очі жмутом світла з роззявлених дверей:

— Капітане, може, хоч сьогодні нарешті зайдеш?

Мабуть, уже знали те, про що я мав довідатися за кілька хвилин чи секунд, щойно переступивши поріг свого убогого пристанища.

Оксани не було, вона приходила з роботи завжди пізно, але не було ще чогось, чогось не вистачало в нашому закутку, в усій кімнаті, хоч, здається, все було на місці, тьотя Тоня поралася біля плитки, діти ниділи над домашніми завданнями. З нез’ясованою тривогою в серці стояв я біля столу, майже підпираючи головою стелю, з висоти свого зросту розглядав навіщось великий, ще довоєнної моди, шовковий оранжевий абажур, лискуча тканина, напнута на сталевому каркасі, безліч тоненьких китичок по всьому колу, мов щупальці медузи, тіні від китичок ворушаться на білій скатертині (Оксана завжди стежила, щоб скатертина була бездоганно біла, накрохмалена і напрасована), а між тими тінями щось зовсім стороннє, непотрібне й чуже. Якийсь папірець, тоді ще папірець і ніби гроші.

— Тьотю Тоню, що це? — тихо спитав я, не наважуючись доторкнутися до того, що було на столі.

— Оксана просила передати.

— Передати?

— Так, передати. Записка від неї і трохи грошей.

— Грошей? Які гроші? Звідки? Навіщо?

Запитань було так багато, що тьотя Тоня тільки зітхнула і вирішила не відповідати на жодне. Я ще постояв трохи, тоді простягнув руку до папірця, він перевернувся перед моїми очима ніби наелектризований, майже без дотику, написані спокійним, округлим почерком Оксани слова застрибали в лиховісному танку, зривалися з вузької смужки паперу, розскакувалися на всі боки, норовили поховатися, щоб я не встиг зловити жодного з них, не виставив їх у той безжальний ряд, який вибудувала Оксанина рука. На своє лихо я встиг прочитати ще до того, як слова й літери застрибали мені в очах, і прочитане вжахнуло мене: „Мій коханий! Це все через мене. Я завжди приноситиму тобі тільки нещастя. Така наша доля. Тому я поїду від тебе і від усіх. Не шукай мене. Твоя вічно Оксана“.

І гроші! Ціла пака грошей. Звідки вони в неї? Безглузде запитання, бо хіба ж про це тепер треба думати, але я ще безглуздіше повторив його вголос, а тьотя Тоня одразу ж відгукнулася, не очікуючи запитань нових, набагато тяжчих:

— Оксана кудись завербувалася і одержала великі підйомні. Їй самій багато, просила, щоб ти взяв, тобі ж знадобляться.

Знадобляться? Що тепер знадобиться на руйновищах мого життя?

В мене ще лишався день в інституті. З „бігунком“ по всіх інстанціях і закапелках. Потиснути руки кільком друзям. Бо не всі ж були допущені до голосування і мимоволі зберегли честь і чистість. В прощальні рукостискання з неймовірним нахабством, непросте-жувано, як заразна бацила, просунувся Сирота і, дивлячись на мене, як на церкву, віддану на понищення войовничим безвірникам, прошарудів:

— Шановний Сміян, захищав вас як міг, але обставини склалися несприятливо. Одначе, не біда. Треба прилаштуватися по спеціальності, покіль усе трохи вгамується, а тоді короткими перебіжками і по-пластунськи — на заочний хоч і до нашого інституту. Сприяння гарантоване і забезпечене.

Сприяння —і від кого ж! Я глибоко засунув руки до кишень, кулаки рвали казенне сукно моїх офіцерських галіфе — тріснути б цю гниду, розмазати по підлозі, по стіні, по стелі, щоб і сліду не лишилося, щоб і згадки не було. Ох, не вводи нас во іскушеніє!

Коли вже не було тут професора Черкаса, то так і зостанеться цей інститут у моїй пам’яті нікчемним видовищем підлого сироти на прізвище Сирота.

Продукт епохи? Виплодок часу? О, буремний час! Неповторний час! Ще недавно і я вигукував слідом за поетом ці натхненні слова, не задумуючись над їхнім змістом. Челюскінці, папанінці, Олексій Стаханов, Чапаєв, Гайдар, який назвався словом, що означає: „вершник, який скаче поперед усіх“, Валерій Чкалов з його словами „Коли бути, то бути першим“ — знамення радянської епохи, її неповторності і величі. Коли бути, то бути першим! Війну теж почали з цим кавалерійським девізом, маршал Ворошилов, посланий Сталіним зламати блокаду Ленінграда, сам повів бійців у атаку, вирвався поперед усіх, кричав: „За мною! Вперед!“ Може, легенда, але яка ж сумна і повчальна. Бути першим — а якою ціною? За все треба платити. Кров’ю, потом, горем, бідою, і коли не своїм, то чужим. Найчастіше так і виходило: платили чужим. І на війні ті генерали, що лишили після себе цілі кладовища, а тепер видзвонюють орденами і розповідають піонерам про свої подвиги, і в мирний час, коли хитрий сільський дядько Марко Озерний без зайвих трудових зусиль зумів вдовольнити жадобу начальства в рекордних урожаях, а цілі табуни сирот, з головами пласкими, як стоптані булижники, вчасно збагнули, що краще топтати чужі голови і на цьому возвиситися, зайняти місця, звільнені здібними й талановитими. Дух обмов, наклепів, доносництва розповзався по землі густою ядучою хмарою, і все освячувалося формулою: „Коли бути, то бути першим!“

На сходах між третім і другим поверхом мене покликали згори:

— Товаришу Сміян! Миколо!

Я став на площадці, згори дріботіла до мене Леся Шепелява.

— Я вас скрізь шукаю…

— Тебе, — поправив я.

— Так, тебе, — вона зітхнула, округлила очі,—це така трагедія і така підлість! Я не наважилась тоді виступити і тепер… Цей Сирота!..

— Все, що він сказав, правда.

— Але ж це підло!

— Лесю, — сказав я, — забудьмо про емоції. І давайте вийдемо, коли хочете, на свободу. Мені однаково, а вас не треба, щоб бачили зі мною.

— Ах, що мені до того!

Але слухняно пішла за мною, і коли ми вже були за квартал від інституту, вхопила мене за руку, вискочила поперед мене, загородила дорогу.

— Миколо, послухайте… послухай! Цього не можна допустити! Людину з таким життям, з такими блискучими здібностями і отак! Ми вирішили писати про тебе Хрущову! Хай знає керівник українських більшовиків, як у нас подекуди розправляються з найціннішими людьми! А коли не поможе, тоді…

— Стривай, — перепинив я її,— хто це „ми“?

— Ми — це викладачка історії землеробства Катерина Петрівна Ситник, аспірантка Ліда Фрусин і я. Ми вже склали попередньо…

— Слухай, Лесю, — накрив я її пухкеньку долоньку обома своїми грубими долонями, — ти зможеш виконати одну мою просьбу?

— Ну!

— Скажи, зможеш?

— Ну, Миколо! Навіщо питати?

— Так от. Борони вас, боже, посилати такого листа! Ні Хрущову, ні комусь іншому. Буде гірше, і мені, й усім, хто писатиме. Це треба просто пережити — от і все. Обіцяєш мені, що не станете писати?

— Миколо! Але ж стільки підлості!

— Може бути й більше.

— Ти дозволиш писати тобі про інститут? Хоч зрідка?

— Пиши мені в село. Бо я повертаюся в первісний стан.

Я полишав інститут з набагато страшнішими ранами, ніж фронтові. Тоді злий ворожий метал перекалічував моє тіло, тепер вражено душу, і ніхто не скаже, чим і як її загоїти.

Два роки в місті — і чужий. Я пройшов скрізь, де бували з Оксаною. Гіпсовий Чкалов, вождь і морозиво, меблі за сотню студентських стипендій, дорога порцеляна і шкури білих ведмедів. Ведмеді вбиті давно, я — щойно. Будинок професури, вікна Олексія Григоровича Черкаса не світяться, темні вікна, темно в очах, темно у душі. Горобці в деревах на проспекті цвірінькають навіть уночі. Сільські сплять під стріхами, а ці безсонні навіть уночі, як таємниче управління в домі з ротондою. В забігайлівці, де я виручав колись Сироту і де він уперше зрадив мене, а я не надав тоді значення, — знов „йорж“: пиво з горілкою. І знов наряд міліції, але не по мою душу.

Можна було пішки до автозаводу, який чомусь засекретили, або до палацу студентів. Головне — відбудувати заводи й палаци. А тоді—бути розчавленим заводами і палацами. А також передовою наукою. Що таке передова наука? А що таке прогресивне людство?

На Барикадній біля фабрики імені Кагановича два миршавих чоловічки вантажили на тачку сміття. „Еч, який здоровий! Поміг би!“ А хто поможе мені? Може, я теж сміття передового суспільства і передової науки? Сміття і жертва. І, мабуть, тільки тонкі жіночі душі здатні все це відчути і в найтяжчу хвилину прийти коли не з допомогою, то бодай із співчуттям. і коли моя Оксана зникла безвісті, то я не вірив, що її душа покинула мене. На свої тендітні плечі вона добровільно звалила незносний тягар. Спокута чужих гріхів. Уряд не знає гріхів, все зіпхнуто на просту нещасну людину, вона приречена мучитися, каратися і каятися чужим каяттям. О, прокляття!

Оксани я так і не знайшов. З роботи вона увільнилася. Там шкодували за прекрасною працівницею, але нічого не могли сказати, де вона тепер і що з нею. Загубився слід Оксанин, а з ним і всі мої надії. Я спакував своє шкамаття, дотягнув тяжкого чорного чемодана до річкової пристані, взяв квиток третього класу на пароплав „Сталінська конституція“ і поплив до мами й малого братика.

Навігація вже кінчалася, ночами на прибережних мілинах Дніпро брався крихким льодком, вода в річці впала так низько, що на перекатах „Сталінська конституція“ довго сопіла, чиргикала днищем об шорсткий пісок, іноді зовсім застрявала на кілька годин, так що моє плавання розтягувалося в часі неймовірно, але я не переймався цим, бо поспішати не мав куди. В каютах першого й другого класу їхали кудись веселі, мовби не з нашими достатками люди, згукуючись, ішли до ресторану, довго і всмак сиділи там, тоді провітрювалися на своїй палубі, замикалися на якийсь час у каютах, щоб знов нагрянути на ресторан і весело нищити наїдки й напитки. Я теж заходив до ресторану, більше пив, ніж їв, бо шматок ставав мені поперек горла, каюти не мав, тому йшов до трюму, де у вузькому безкінечному проході грілися біля всіяного заклепками металевого тіла пароплавного котла давно неголені і немиті дядьки з клунками, замучені роботою колгоспниці з кошиками, дівчата в барвистих хустках, бліді хлопчики з ремісничих училищ, вічні солдати, які їдуть, самі не знаючи куди і чого, бідні студенти, що вирвалися на Жовтневі свята до мами, поласувати пиріжками з сметаною та жирним борщем. Я знаходив незайнятий шматок теплого котла, тулився спиною до металевої обшивки, спокійно ждав, поки прогріє наскрізь товсте шинельне сукно, цупку тканину кітеля, тонку натільну сорочку, а мої сусіди перелаштовувалися, зсувалися тісніше, вивільняючи місце на залізній підлозі, кликали:

— Офіцер! Сідай ось тут біля нас. Чого ж його стояти? В ногах правди нема.

А де вона є? — хотілося мені спитати, та я знав, що не тут і не цих треба питати, але де і кого — не знав і не мав тепер певності, що коли-небудь знатиму.

До моєї пристані „Сталінська конституція“ доповзла з запізненням мало не на півдоби — не помогла й назва, що, здавалося б, повинна була давати змогу пароплавові проникати навіть крізь непроникне і достроково з’являтися там, де ніхто тебе не жде. Було вже далеко за північ, діди-перевізники давно спали десь у своєму теплому кублі (може, й у човні, незважаючи на осінній холод), я вже змирився з думкою, що доведеться до ранку гибіти на холодній і темній пристані, однак виявилося, що пристань живе, світиться і навіть веселиться. Електрики тут, ясна річ, не було ніколи, але повсюди висіли ліхтарі „Летюча миша“, і в їхньому тьмавому світлі, заповнюючи весь простір дерев’яного дебаркадера, бокові галереї, внутрішній простір, широкі сходні, що вели на берег, ворушилася, здригалась, судомилася в солодких конвульсіях невиразна темна маса, але то тільки здалеку, а коли я зійшов з пароплава і занурився в збуджене тепло тіл, коли обкресали мене вогнисті дівочі погляди, коли обпалили нестерпно-сліпучі блискавиці безнадійно-чекальних усміхів, тоді вся невиразність і загадковість розвіялася, очі побачили, вуха почули, всі мої змисли з мобілізувалися для відповідних почувань і потрібних діянь.

— Що це тут у вас? — спитав я казенну особу, що, прикрившись форменим кашкетом, невиразно стовбичила в кінці сходні.

— Дівчата з каменоломні гуляють. Пробували заборонити — не слухаються.

Хто б там послухав цю невиразну істоту? Невидима гармонь захлиналася: „тува-тува-тува-ва!“, а твердий, як мужчина в повнім соку, бубон прибухкував кожен той тужливий схлип: „бух! бух! бух!“. І так без кінця і завжди, і вічно, — яке щастя, що мої рідні береги зустрічають мене в моїй безнадії такими буйнощами буття, цим виявом могутніх сил, розкошуванням молодості і пожадань!

Я тягнув свій чемоданяру крізь несподіваний розтанцьований натовп, я терся своєю жорсткою фронтовою шинелею об м’які й ніжні дівочі тіла, своїм прямолінійним, примітивним просуванням я з нещадністю криголама нищив гармонію їхніх порухів, ледь відчутних дотиків, невиразних натяків, прекрасних сподівань на несподіване, і саме тут, саме тоді, коли я беззаконно і неждано, як той татарин, вторгся в чужі сподівання, чужий і незнаний для всіх, нікому не потрібний, наздогнав мене під тьмавим світлом „Летючих мишей“, в теплій клубочняві молодих тіл тривожний, як зла доля, жіночий голос, такий знайомий мені, що краще б його й не знати:

— Микола? Мико-о!.. О, боже ж мій!

І вже з цього розгойданого дерев’яного одоробла, що має кошмарну зубодробильну назву „дебаркадер“, з розшалілого безформеного тіла людської маси, зі сполоханого жовтуватого світла „Летючих мишей“ вирвалася, відокремилася, заступила мені весь світ, ніч і день, світло й пітьму невисока жіноча постать, витка, зграбна, гріховна в кожному своєму вигині, і смагляве нічними темнощами, темнооке і темногубе лице постало переді мною в загрозливих переблисках рваних тіней, немов од кажанячих крил. Кажани це ж не просто летючі миші, це дияволи во плоті, це чорти з-під наших українських стріх і з нашої мученицької історії, а ця жінка з химерними візерунками летючих тіней від кажанячих крил (а може, це тільки від ліхтарів „Летюча миша“? Ах, коли б справді так!) на загрозливо прекрасному смаглявому обличчі, може, так само не належить до людського роду, а чортиця, дніпрова русалка, послана вловлювати такі розгублені душі, як моя, хоч вода в Дніпрі вже надто холодна для русалок, а заблуканих душ в нашій соціалістичній державі вже давно немає, а коли десь і зродиться якась окаянна і безпритульна, то вловлюють її не русалки, не мавки і не нявки, а залізні хлопці, які звуть себе „органами“.

Тепла жіноча рука доторкнулася до моєї згорьованої руки, в якій ще жила страшна фізична сила моїх предків, та водночас вібрувала розгубленість і якесь ніби скімлення в м’язах, у сухожиллях, у всіх сув’язях, ганебне відчуття суцільного безсилля, яке ламає найтвердіші тіла і наймогутніші душі.

— Олько, це ти?

— А хто б же то був?

— Де ти тут взялася?

— А ніде! Була тут, ось і є.

Олька Филофієва! Филофіївна, як казали в нашому селі. Я втікав од неї ось уже десять років, а вона гналася і тепер наздогнала в найтяжчу хвилину мого життя.

— Чого тобі треба, Олько?

— А нічого! Може, тобі чогось треба?

— Мені теж нічого. Вважай, що ти не бачила мене, а я тебе.

— Не будь дурним, Миколо! Хочеш гибіти отут на пристані? Та боже ж мій! Підеш зі мною.

— Нікуди я не піду!

— Ви бачили? Він нікуди не піде? А хто ж тоді піде? Може, ти вважаєш, що я залишу тебе отут на сирій воді, на щуки з Кременчука? Ой, Миколо-Миколочку, який же ти дурний!

Вона вирвала в мене з рук мій чорний чемоданяру, а я навіть не мав сили виказати їй опір або помогти. Ішов слідом за Олькою ніби сонний, збайдужілий до всього, дерев’яно переступав ногами. Куди вона вела мене? Вище й вище, крутіше й крутіше, твердіше й твердіше під підошвами чобіт — камінь, граніт під ногами, — це ж ніщо інше, як ота крута скеля, яку бачив я ще малим з того берега, сидячи в хаті біля вікна, скеля, побіля якої проходив унизу десятки разів, прямуючи на пристань або від пристані, і ніколи навіть у гадці не мав піднятися на скелю, зійти на саму вершину, опинитись в тій загадковій точці між землею і небом, яка видавалася мені колись мало не краєм світу. Тоді на вершині цієї скелі стояла височенна „башня“, що в ясну сонячну погоду мовби світилася над прямовисною сірою кам’яною стіною, а під темними грозовими хмарами ставала примарливо-синьою, і коли білі блискавиці заламували над нею свої тонкі руки, „башня“ одторгала їх од себе, недбало струшувала до підніжжя уламки, і вони спадали донизу синім мерехтінням, звабливим і недосяжним, як далина. А тоді зненацька „башня“ зникла з синього обрію, вона щезла після тої страшної зими, коли в Зашматківці вимирали люди, коли мій дід Микола згинув десь в таврійських степах, вирушивши туди в надії виміняти хоч трохи хліба за машинку „Зінгер“, в зимове віконце я не бачив далекої „башні“, а бачив тільки голод і вмирання поблизу й довкола, весною мої дитячі очі забули про далину і втуплені були в землю, я пасся, мов здихаюче телятко, на кульбабках, спориші й калачиках, коли ж після „зеленого“ хліба з молодого зерна нового мученицького врожаю, після травневих буйних гроз, що відшуміли над нами непоміченими, я нарешті визирнув у наше віконце, що дивилося на плавні, на Дніпро і в безмежну далину за річкою, я не побачив „башні“. Вона щезла за зиму, ніби вмерла разом з людьми, сіра кам’яна стіна голо світилася під сонцем, грозові тучі чорною запоною закривали весь білий світ по той бік Дніпра, але вже не пронизувало їх уперте тіло „башні“, не викреслювало вчорних румовищах стихій звабливо-синіх ліній поклику в безмежні далі, в надії і захвати. Люди казали, ніби в „башню“ вдарила якась надто потужна блискавка і спалила ту не знати ким поставлену споруду. І не важило навіть — дерев’яна чи металева була „башня“. Коли дерев’яна, то згоріла, спопеліла дотла, коли ж залізна, то від неймовірної сили небесного вогню розтопилася і її залізні сльози впали на камінь, пропекли його байдуже непорушне тіло, і навіть камінь не стерпів — тріснув, розколовся і впустив до свого мертвого існування частку живого життя: делікатність мохів і лишайників, витку зеленість „берізок“, дику безжальність половецьких бур’янів, які навіть пізньої осені, коли вже все завмерло, залягло, затаїлося до наступної весни, вибринькують своїм сухим бадиллям, торжествують свою перемогу над тими, кого вони ніколи не зможуть перемогти, утверджуються в своєму безплідному триванні навіть там, де всетерпелива природа визнала його цілком безглуздим.

Як же я міг забути про цю скелю, про її загадковий верх з фантастичною „башнею“ мого дитинства? Чому жодного разу не спробував піднятися на її вершину, хоч всі ці роки, окроплюючи власною кров’ю кожен скіпець, дерся на інші вершини, здобував їх і не здобував, відступав і знов кидався на приступ, бо йшлося не про мою честь, а про честь моєї землі, моєї Вітчизни.

Може, ми завжди піднімаємося не на ті вершини?

Олька вела мене вузькою стежкою, протоптаною в камені (хіба можна протоптати стежку в камені), мов докір моїй нерішучості, тягнула переді мною тяжкий чорний чемоданяру, я плентався за нею і щокроку повторював:

— Олько, кинь к чорту отой чемодан!

— І не подумаю! — сміялася вона з темряви. — Бо мені й не чемодана треба, а тебе, Миколо! А чемодан що? Тяжкий, як камінь? Так я щодня тут вергаю камінь на гончаки! Камінь мертвий, а оце в мене в руках ніби живе. Що тут у тебе?

— Книжки.

— Вони, мабуть, тяжчі за камінь, а мені легкі, як пір’я. Бо це ж твої, для тебе…

— Олько, не вигадуй!

— А я нічого й не вигадую. Знав би ти, як горіла в мене усі ці дні душа, як горіло тіло. Вже я і вранці і ввечері кидалася в Дніпро— не помагає!

— Ти що — ошаліла? Купатися в Дніпрі в листопаді?

— Коли ж горить і душа і тіло? Ти цього не знаєш, а я тільки й живу серед такого полум’я…

Я не знав, що їй відповісти, мовчки хекав слідом за Олькою, відгортав цупкі бур’яни, коли вони вже надто настирливо пхалися межиочі, а на самім верху, де вже не чутно стало нічного клекоту пристані, де відступили мертві бур’яни і лишився тільки черствий камінь під ногами я несподівано й безпомічно роз’їхався ногами, мов на ковзанці, і мав би впасти болісно, ганебно, катастрофічно але якась добра і тепла сила втримала мене, врятувала зласкавила м’яким шепотом: „Сюди! Ось сюди! Та не туди ж, бо там Мохи й лишайники, йди за мною і не будь таким незграбним…“

І серед цього кострубатого мертвого каміння непередавана округлість молодого жіночого тіла в мовчазній готовності порятувати тебе не тільки від цього випадкового падіння на слизькому мосі, а й від найжорстокіших падінь життя, і це було те саме відчуття, якого я зазнав кілька років тому в залізних нутрощах дніпровського буксира „Матіас Ракоші“, але тоді біля мене була Оксана і відчуття було радісне і неприродно-безмежне в своєму триванні, а тепер віддавало присмаком гіркоти, смутку і краденого овочу.

Я втримався на ногах завдяки Ольці, але не хотів цього визнавати, мерщій відсахнувся від неї, мовчки відсунувся назад. Вона засміялася тихо і мудро, не стала дорікати за невдячність, змахнула вільною рукою:

— Ось уже й прийшли.

На самому вершку кам’яної скелі хтось зліпив з глини довгу незграбну споруду — барак для робітників. Чому з глини, а не з каменю, і чому саме на цьому белебні, а не внизу, в затишку і теплі — хто ж то знав? І що тут важило — традиція, байдужість до всього на світі, нехтування людськими потребами? Скільки таких безглуздих бараків порозставлювано на просторах моєї землі, і ніхто ніколи не задумувався над їхньою доцільністю, а ще точніше — нелюдськістю. Та чому ж мав задумуватися я тої трагічної для мене осені? Глиняний барак на камені — то й гаразд. Привели тебе туди, мов бика на заріз? Згода.

Олька навіть не цікавилася, йду я за нею чи ні. Тут уже нікуди було подітися — тільки вперед наосліп, головою в ополонку, без відступу, без вороття. Кімната, приміщення, простір, куди мене привела Олька, вражала своєю неймовірною убогістю. Темні стіни, низька темна стеля; широкий дерев’яний піл, застелений товстою домотканою ковдрою і закиданий пістрявими подушками, вузенький столик, дві саморобні табуретки, нужденний каганчик— ось і вся обстава. Та звідкись з’явилися полив’яні мисочки, а на них рожеві пластівці сала, обнизані сизими сережками цибулі, пухнасті скибки паляниці, а поряд пузатенькі, з більмастого скла чарочки і біля них висока пляшка з отруйно-сивушною рідиною — цим безнадійним символом всіх наших минулих епох убогості, принижень і безвиході.

— Олько, я не питиму, хоч ти що хоч!

— Ой, злякав! Не питимеш, то я вип’ю за тебе! Не заборониш?

— Це вже не в моїй волі.

— А що тепер у твоїй волі? Раз ти тут, то вже мій, хоч скач, хоч плачі І вже ти вип’єш зі мною, хоч би всі чорти тут гопки били!

— Чого тобі треба, Олько?

— Того, що й тобі.

— Мені вже не треба нічого.

— Мені теж.

— Ой, Олько! Вона підливала й підливала в ті більмасті відьомські чарочки, я непомітно випивав їх одна за одною і ще непомітніше занурювався в склубочілу пітьму, безпорадно борсався в ній, безсило простягав руки, шукаючи опертя, порятунку, спасіння, але знайшов там зовсім не те: знов опинився в садку діда Филофія, під темними деревами, з яких низько звисали перестиглі золотисгі груші, знов, як і десять років тому, одурманений гріховним ароматом плодів утікав я звідти і теплі округлі груші лоскітливо дотикалися до моїх щік і моїх переляканих губ, гладили моє обличчя (пронизані медвяними соками груші чи безсоромно-ніжні жіночі руки?), я стогнав од сорому і ганьби, рвався на простір, на волю з чіпких обіймів зваби й гріха. З того першого саду я зміг вирватися, захищеним дитячою цнотливістю, але тепер затоптана брудом жорстокості й неправди, скалічена кривдою і злом душа моя не порятувала мене і в цьому, новому саду я хоч і пробував утікати від гріха, та насправді біг до нього, я сліпо кружляв між золотисто-стиглими плодами, лоскіт їхніх дотиків обезвладнював мене, вже не страх, а захват народжувався в серці, і не сором, а безсилля й вичерпаність блаженства. Тіло безсоромної цієї жінки було мов сто вітрів неприп’ятих. Вони змели мою розгублену душу, занесли її світ за очі, до раю й до пекла водночас.

Коли справді буде колись Страшний суд очищення, покаяння і спокути, то я вже побував на ньому тої ночі. Ніч була болісно-довга, якась безкінечна і водночас коротка, мов зойк радості і розпуки, вона зовсім не мала вечора (адже все почалося вже опівночі) і непомітно злилася з ранком, і коли я нарешті спам’ятався, то ніяк не міг збагнути, світло чи пітьма довкола мене, на початку чи вже при кінці безрадісної своєї мандрівки я перебуваю. Просторе дерев’яне ложе лякало своєю пустельністю, маленьке віконечко, мов учорашні більмасті чарочки, напускало на мене сіру каламуть, десь посеред холодних просторів Дніпра стогнав заблуканий у непробивному осінньому тумані пароплав (може, та „Сталінська конституція“, що привезла мене сюди на солодку ганьбу, і гірке очищення і ще гіркіше збезчещення?) — всі відчуття були невиразні, тупі, скаламучені, мов світло з більмастого віконця, та однак весь я здригнувся від сорому і навіть застогнав.

— Щось болить? Ой, Боже ж мій!

В цьому холодному просторі, серед убогості, доведеної до краю, голос майже ангельської доброти, теплий і ласкавий, а слідом за голосом безшелесно зродилася й вона, з того, далекого, і цього, злочинно-дотичного саду з золотими грушами, суцільний гріх, як ті перестиглі плоди в медвяному солодкому соку, що скапує на землю, спраглу і безпомічно-безпорадну, як моє тіло.

— Олько, як тобі не соромно отаке зі мною!

— Прокинувся? А я тобі снідати принесла. Нас тут годують. Аякже! Вже зрання — котлети з макаронами, а макарони, як пальці завтовшки. Нас тут годують, бо кажуть, наш камінь аж до Києва йде. Там на Хрещатику ним доми обмощують. Може, колись пощу та подивлюся…

— Ой, Олько, яке вже тут снідання!

— Однаково ж треба їсти. Ми он ще й не снідали, а два гончаки накидали каміння. А воно ж тверде!

Яке каміння! Яка твердість?

— Олько! Ну, про що ти ото говориш? Згинь з-перед очей!

Тобі ще мало? Це ти у всьому винна! Ти, а не я.

Вона підлетіла до мене, налягла тяжкими грудьми мені на обличчя, власне, й не налягла, а тільки доторкнулася, креснула глибинним, майже пекельним вогнем, відскочила в осяжну недосяжність, засміялася звідти і застогнала:

— Ну, я! рада й щаслива, що саме я, а не хтось інший! А чого тобі ще треба від мене? Думаєш, я забула той наш садок, і ті груші, і ту ніч, яка вже ніколи не вернеться, але яку я так тоді ждала, бо хотіла, щоб ти прийшов, а ти втік, хоч спершу прийшов, а тоді втік, і лишився Васько, якого я терпіти не могла, та мені було однаково… А ти був дурний і ще не знав нічого й не зазнав. Не знав ти й того, що тебе я побачила тільки згодом, а спершу закохалася в твого батька Федора. Дівча ніжноноге? То й що? А мою матір з Молдавії мій батько знаєш якою привіз? П’ятнадцятилітньою, щоб ти знав! І мені було п’ятнадцять, як я закохалася в твого батька — хоч і вмерти! Ти тоді був сопляк, три чи скільки там років між нами, а як на мою пристрасть, — то цілі віки! І вже лиш згодом, як загинув твій батько, як пропав мій дід Филофій, в тому страшному патронаті і на дикій свободі після нього, побачила я тебе ще ніби й малого, зеленого, як весняний паросток, але все здригнулося в мені, заплакало й заскімлило: „Ось де моє щастя! Ось уся моя радість!“

— Олько, перестань! Невже тобі мало того, що вже сталося?

— Мало? Ой, упаду від сміху! А ти що ж думав — багато? Стачить на все життя? А ти зміг би один раз наїстися— та й годі? Міг би?

— Вважай, що наївся. Не буду й снідати — поїду.

— Поїдеш? Куди ж ти поїдеш?

— Куди їхав. На той бік. До матері.

— А туман ти бачив?

— Діди перевезуть. Що їм туман?

— Ой, смішний! Діди його перевезуть! Та вони почалапкають веслами біля берега і пристануть туди, звідки й відчалювали. Нікуди ти звідси не подінешся, Миколо.

— Колись же цей туман розійдеться?

— Колись розійдеться. А тим часом будеш тут. Може, й назовсім зостанешся? До каміння ми тебе не пустимо. Самі ганятимемо вагонетки, а ти — нашим обліковцем. Ходи собі з книжечкою та чиркай олівчиком.

— Олько, ти ж знаєш, що цього не буде!

— А не буде цього, то буду я, допоки ти тут у мене!

І знов задушила мене й замучила темною і солодкою тугою. Обціловувала мої шрами на плечі й на грудях, задихалася від дикого шепоту:

— Моє! Все моє! Як побачила тоді на сінокосі ці шрами, то ще дужче захотіла тебе!.. Поцілунками б зцілила!.. Жданням безнадійним!.. Туго моя! Щастя й нещастя!

— Ненормальна, — кволо борюкався я.

— А де ти тепер знайдеш нормальних? Може, ти нормальний?

— Не знаю.

— Може, десь ждуть тебе— не діждуться?

— Не знаю.

Ніде ніхто не ждав мене, ніхто не лічив моїх днів, і коли я вирвався нарешті від Ольки, то навіть сам здивувався: куди поспішав, чом так нетерпеливився?

В колгоспі вже не було залізнозубого Левченка, пропив півферми, повинні б судити, але обком врятував, перекинули в інший район. Прислали нового голову, знов темний і непросвіщенний, але цей приїхав з жінкою, вона хоч тримає його в шорах. Мама зраділа моєму поверненню, з надією дивилася на мене: „Миколко, йди до нас агрономом!“ — „Так я ж недовчений, мамо“. — „А тут же й зовсім невчені, гине все і погибає!“

Все гине, та ніби ж я порятую? Сам гину, і ніхто не поможе. Оксана, мов підстрелена дика качка з одним крилом, залетіла в безвість. Фронтових друзів розгубив, а нові, студентські, відцуралися при першому ж тривожному дзвоні. А були ж там не тільки мамині синки, а й учорашні солдати, покоління переможців, які вміли відважно дивитися смерті в очі, не боялися ні бога, ні чорта. То яке ж затемнення наповзло на їхні душі і чому їхня воля стала, мов розм’яклий віск?

Все, що їхнє,— так само й моє.

Ми сини Великого воза, народжені під ним, зачаровані його семизір’ям, приголомшені його вогняними колесами, покірливо простуємо туди, куди він котиться, ми затикаємо вуха на зойки, стогони і прокльони розчавлюваних твердими колесами, і біле сяяння Полярної зірки не возносить нас, а тільки засліплює і робить ще безпораднішими.

Чи ж треба дивуватися, що тільки слабка стать наважилася захистити мене, та я гордо відмовився, а тоді добровільно нагнув шию під ярмо темної, стидкої пристрасті Ольчиної. Як я міг піддатися тій звабі? Чому не відтрутив тої жінки? Хтиві рум’янці на щоках, сині вогні в очах, волосся чорне, як осіння ніч над кар’єром, широкі стегна вигойдуються, мов при землетрусі,—ох, Олько, Олько, хоч не я, а ти звабила мене, та гріх непрощенний впаде не на тебе, а на мене.

Як добре, що в людини є рідний куток, до якого завжди можна повернутися після всіх блукань по світах. Конаючий звір з останніх сил добирається до свого кубла, птаство з далекого вирію прилітає до торішніх гнізд, риби, долаючи найбурхливіші течії, вперто пробиваються до споконвічних нерестилищ, а людина ж повинна бути вищою за все живе! Рідна земля ніколи не набридає, і завжди вона найдорожчий скарб твоєї душі, твоя запомога, твоє спасіння.

Вдруге за останні роки повертався я до материної хати. Блискучим переможцем, сповненим надій і дерзань, два роки тому і нещасним розвитком, з пошарпаною, пограбованою душею тепер. Тоді рвався далі геройствувати, тепер треба було зализувати рани.

І ждати Оксану.

Бо коли я повернувся до Зашматківки, то чому не повернеться вона? А може, хоч обізветься до рідної матері?

Може, може…

Радянська наука — найпередовіша в світі. Ще зовсім недавно я вистрілював ці шаблонні лозунги, зневажаючи поверженого німця Шмідта, зневажаючи весь світ. Зневага призводить до ненависті. А ставши рабом ненависті, неминуче станеш і її жертвою. Чи ж думав я тоді про це в своїй офіцерській зарозумілості?

Тепер не було для мене ніякої науки: ні найпередовішої, ні навіть найвідсталішої. Не було нічого. Мама з селянською делікатністю уникала розмов про мої плани, зате малий Марко не відставав од мене, допитуючись, куди я тепер і як.

— Ти ж оце не назовсім приїхав до Зашматківки? — зазирав він мені в обличчя.

— А коли назовсім, то що?

— Тю на тебе, Миколо! В тебе ж он яка тепер освіта, а ти в наше село?

— Освіта ніяка. Всього два курси сільгоспінституту.

— Так у нас же на весь район з такою освітою не знайдеш! Тобі треба начальником райземвіддїлу або ж головою райвиконкому! Ти ж ще й капітан, а в нас навіть секретар райкому, кажуть, сержант чи що…

— Капітани й сержанти — це все минулося, Маркусю. Тепер інші часи, інші виміри. Ти мені краще скажи, як твої шкільні успіхи?

— У нас драмгурток організувався, це той учитель літератури, що я тобі колись казав. Ставимо „Сватання на Гончарівці“, я там граю свата, який постукує ціпком і примовляє: „Так-таки так!“ Учитель каже, що в мене є талант.

— Раз вчитель каже, то треба йому вірити, Вітаю тебе, Маркусю! Коли ви показуватимете виставу?

— А вже скоро! Прийдеш?

— Як не стану заврайземвідділом, то прийду! — засміявся я.

Може, всі ми вже від народження актори? В десятирічці я теж був активним драмгуртківцем, грав у „Загибелі ескадри“ боцмана Кобзу, ходив по сцені, гуняво погукував: „Мідяшки-залізячки драїть!“ Керувала драмгуртком вчителька літератури Наталія Іванівна, попівська донька, яка вимушена була відчищатися від бруду свого класового походження підвищеною революційною пильністю. Вона й звернула увагу на те, що українського буржуазного націоналіста Кобзу грає здоровенний Сміян, а революційного матроса Гайдая дрібненький і непоказний Ванько Кіптілий. Нас з Кіптілим поміняли ролями, я негайно задер носа від гордощів, а Ванько тяжко переживав, бо він був секретарем шкільної комсомольської організації і вважав для себе ганебним грати роль класового ворога.

Ми з Ваньком разом пішли до кулеметного училища, але мене випустили достроково, а Кіптілий ще зоставався на рік і війна застала його курсантом. Десь на пекельних рубежах літа сорок першого року він і загинув за кулеметом в курсантському загоні, хоч, здавалося б, такого маленького куля повинна була обминути і найперше знайти таку показну мішень, як молодший лейтенант Сміян. Та кулі не вибирають.

Які постріли долі спрямовані будуть проти мого маленького брата?

У приписах аноніма з 1561 року значиться: „Коли автор драматичний хоче сподобатися публічності, то мусить конечне показувати їй багато дияволів, вони повинні бути бридкі, повинні кричати, вити, радісно скрикувати, кидати тяжкі прокльони й звинувачення, а в кінці тягнути з диким вереском свої жертви до пекла, і треба, щоб галас був жахливий“.

Добре, коли дияволи й вороги лишаються тільки в п’єсах. А коли починають їх шукати в житті? Ось мене вже знайшли, ткнули пальцем, затаврували. Не повтори, малий братику, моєї долі, ой, не повтори!

Не дали мені стати вченим агрономом, тож недовченим я теж не хотів бути і, нічого не сказавши мамі, подався до Положаївської МТС, садиба якої ще з довоєнного часу була на положаївських хуторах у степу.

Положаї виділилися з Зашматківських земель ще за Столипіна, як слід загосподарювати не встигли, бо почалася війна, а тоді революція, а тоді селянські бунти й війна громадянська, земельним кодексом після смерті Леніна всю землю, обіцяну Жовтневою революцією селянам, було оголошено державною власністю, і виходило, що селяни мовби ставали наймитами в держави, щоправда, добровільними: хто хотів, міг брати землю в оренду, хто не хотів — міг показувати дулі горобцям. Селяни, як царі: бувають великі й ніякі. Серед Положаїв один теж став великий, розбудував хутір, поставив простору стайню, хліви, клуні, підкати для реманенту, спромігся навіть на олійницю. Всі інші Положаї лишилися маленькими й непоказними, хоч згодом караючу руку пролетаріату було занесено й над ними, бо вважалося, що на хуторах — всуціль куркульня. Давид Демидович, молодий тоді парубчак з бідних Положаїв, на всяк випадок рвонув на будови п’ятирічки і повернувся на хутори, коли там на садибі великого Положая організувалася перша в наших степах МТС. На будовах Давид Демидович освоїв американську техніку, знав „фордзони“, „катерпілери“ і „джон діри“, і його поставили головним інженером МТС. В нашій школі для десятикласників Давид Демидович організував курси трактористів, і я був відмінником на тих курсах, що пригодилося мені й в училищі і на фронті. Після війни Давид Демидович став уже директором Положаївської МТС, отож гріх було не скористатися з давнього знайомства і не попроситися простим трактористом. Трактор гуде й клекоче, а думки снуються, ти сам на всім світі, тільки небо, земля, простори, як бог для ченця за монастирськими мурами. Саме це мені потрібне сьогодні для душевного вспокоєння.

Хутори теж погоріли, але колишня стайня великого Положая, в якій до війни містилися емтеесівські майстерні, якимсь чудом уціліла, тепер там, власне, була вся МТС: і майстерні, і склад запчастин, і контора з двох кімнаток, одну з яких займав директор з головним інженером, іншу — бухгалтери й плановики.

В директорській кімнатці спиною до дверей сидів на табуретці маленький чоловічок, у солдатській шапці-вушанці і в старому пальті з чорним смушевим коміром, і тулив руки до закіптюженої грубки.

— Добрий день, — привітався я до чоловіка. — Я до директора. Давиде Демидовичу, це ви?

Чоловічок на мить повернув до мене гостреньке лице, креснув по мені очима, знов одвернувся, квапливо пробурмотів:

— Ні, ні, директора немає! Немає і невідомо, коли буде. Тут я вам нічого не скажу.

Звичайно ж Положай постарів і мовби зсохся за ці роки, але це був він, Давид Демидович, хитрий дядько, що став, мабуть, ще хитрішим. Я пройшов до вікна, підджунив ногою ще одну табуретку, яка була в „кабінеті“, сів на неї, розстебнув шинелю, зітхнув:

— Давиде Демидовичу, я ж вас упізнав, не треба мене дурити. Мене ви, звичайно, впізнати не могли, та й не дивно: десять років, як ми бачилися. Я Сміян Микола Федорович із Зашматківки.

Положай скосив на мене насторожене око, ще не вірив, а раптом якийсь черговий перевіряльник з району придурюється зашматківським хлопцем.

— Сміян? — недовірливо перепитав він. — Це ж з яких Сміянів?

— Та з яких же? Ви ж прекрасно знаєте, що Сміяни на всю Зашматківку тільки одні. Батько мій був головою першого колгоспу. Загинув у тридцять п’ятому. Обеліск йому стоїть.

— Це ти про Федора Сміяна? Знав я його. Геройський був чоловік. А ти ж йому хто?

— А я син. Микола. Ваш довоєнний учень. Випускник ваших курсів трактористів. Ви ж мене ще так тоді хвалили. Та ось посвідчення, вами підписане. Все в нас згоріло, а це мати якось врятувала. Було за іконою Миколи-чудотворця. Ікону мати вихопила з вогню, а з нею й папери. Може, я й живий зостався завдяки оцьому посвідченню. Охранна грамота від смерті. Гляньте, Давиде Демидовичу, це ж ваш підпис?

Положай перехилив голову, зиркнув на пожовклий папірець, знов посунувся до грубки.

— Могло бути, — пробурмотів він, — все могло бути. А тут ось у нас холодно, як у льоднику. Соломою дівчата мені грубку пробздикують, а воно не гріє ж нічого! В майстернях — теж хоч собак ганяй. Так ти оце Сміяна Федора син?

— Син.

Він нарешті облишив своє хитрування, повернувся до мене обличчям, прибрав директорську позу край благенького столика, переміряв мене поглядом з голови до ніг.

— З фронту?

— Де вже той фронт!

— А таки ж було?

— Та було.

— Герой, герой! Весь в орденах. Ну, а в мене тільки медаль за доблесний труд у Вітчизняну, значить, А могло б і медалі не бути, бо й мене б могло не бути. Ви геройствували, геройствувати воно як? — Пан або пропав. А ти спробуй кувати й виковувати оте геройство і саму, значить, перемогу, спробуй, а тоді й кажи. Як почалася війна, директора нашого Онуфрієнка, ти ж його знаєш, зразу й забрали в танкісти, а техніку всю підчистили під мітьолку. Зостався один хетезюк поламаний та хура залізяччя, а мені кажуть: „Приймай директорство!“ А приймати нічого. Я нестроєвий, в армію мене не беруть, МТС, як такої, не існує, а мені, значить, приймай директорство і організовуй евакуацію в глибокий тил. Ну, поворожили ми над хетезюком, склали на причеп якесь там годяще залізяччя, сіли, поїхали. Добралися до Ворскли, а там міст фашисти спалили, тепер перекинули понтон, і по тому понтону суне вся наша воєнна техніка, яка там є. Відступають, одне слово, або ж — ноги на плечі і гайда. Стоїть перед тим понтоном отакий герой, як оце ти, правда, ще без орденів, бо де ж тоді орденів було набрати, в одній руці пістолет, в другій автомат, і жене кого куди хоче. Тицьнулися ми з своїм мирним обозом, він як визвіриться: „Куди прете! Хочете мені своїм одороблом понтон вивести з строю? Назад! Осади, мать-перемать!“. Я до нього, так, мовляв, і так, мирна техніка, кувати зброю перемоги, а він і слухати не хоче: з такими колесами не пущу, мать-перемать, в бога, в сонце, в ангелів і в архангелів!..

Звернули ми в шелюги, дістали хлопці ключі, почали відгвинчувати залізні шпори на колесах. Гвинтили цілий день, стали задні колеса в нашого хетезюка гладенькі, як маховики в дизеля, присунулися до понтона, той капітан глянув, змилостивився: „Котіть, та щоб мені потихеньку, бо накажу скинути в річку!“ А там і скидати нікуди: курці по коліна. Перескочили ми через Ворскло, а на тім боці піски — по самі вуха загрузнеш, а тут німець налетів, бомби так і сюркають. Я кричу трактористові: „Газуй!“, він газує, а колеса ж голі, без шпор, крутяться на одному місці, буксують, ні тпру, ні ну. Ще повезло хоч— не попало в нас бомбою. Тільки тобі фашист одлетів, прискакує з того боку „емка“, а в ній чини з шпалами в петлицях, машина засіла в піску, чини повискакували з неї, побачили нас: „Ей, ви! А ну ж підіпхніть!“. Випхали ми їх на тверде, їм би сісти та їхати, так один присікався до мене: „А ти чого тут стирчиш? Фашистів ждеш, щоб їм нашу техніку передати?“ Я йому про капітана, про понтон і про шпори на колесах, а він кобуру розстібає, пальці йому танцюють, губи посиніли: „Під трибунал! Розстріляю!“

Жінки наші набігли, обаранили його, якось минулося. А так би то й кісточок не позбирав од тих ваших героїв. У глибокому тилу теж не мед був, не те що вам на фронті.

— Не те, — сказав я. — Мені доводилося лікуватися в тилових госпіталях, бачив.

— От, от, — зрадів Положай, — а я, значить, кому не кажу, — не вірять! А ти ж оце як? Де і що?

— Прийшов проситися на роботу, — сказав я.

— На роботу? Яка в нас робота для такого героя? Тобі, коли що, в район, на керівну.

— Ні, саме до вас. На трактор. Ось же посвідчення, яке ви підписали. В училищі я теж вивчав техніку, на фронті мав добрячу практику, та головне — ваше посвідчення…

— Посвідчення воно справді,— знов закрутив очима Положай, запідозрюючи щось лихе, — а тільки як же це отак — ні з того, ні з сього і на трактор?

— Хочу приєднати свої трудові зусилля… Ну, і так далі…

Положай довго мовчав, совався на табуретці, вірив і не вірив, прикусив нижню губу, стрельнув на мене очима:

— А документи?

Я здивувався:

— Які вам документи? Пашпорт, військовий квиток, орденські книжки? Все є.

— А листок обліку кадрів? — випалив Давид Демидович.

Я не розгубився.

— Листок? Можна й листок. Та тільки ж я не на керівну роботу, а на рядову. Трактористом.

— А може, я тебе хочу головним інженером?

— Який з мене головний інженер? Давиде Демидовичу, побійтеся бога!

— А може, я тебе бригадиром тракторної бригади!

— І бригадиром не потягну. Тільки рядовим трактористом, та й то після того, як оце цілу зиму простояв би на ремонті.

Положай був надто хитрий чоловік, щоб дозволити комусь обдурити себе.

— Знаєш що, Сміян, хоч ти й герой, та в нас дорогоцінна техніка і є порядок. Я скажу, щоб тобі дали листок, ти його заповни і залиш, бо мені треба в район. А тоді я тобі дам знати…

Положай заворушився, показуючи, як йому ніколи. Ох, ці наші хуторянські хитрощі! Кому там в районі потрібен цей директор шести чи восьми поламаних тракторів?

— Давиде Демидовичу, — сказав я, — ви, мабуть, вважаєте, що я той десятикласник, якому ви втовкмачували десять років тому, що таке шатун, поршень і кулачковий вал. Але ж десять років та ще війна! Гляньте на мене! Вам же потрібні трактористи, я знаю! Ви берете шістнадцятилітніх. А з мене вимагаєте анкету. Може, ще й автобіографію? Характеристику? Скільки завгодно. Всі пункти в порядку, всі відповіді з словом „не“: не служив, не судився, родичів за кордоном не маю. Щоправда, один пункт не на мою користь. Шість років, ще з фронту, був у партії, тепер безпартійний. Але тут протиріччя не з партією, а з наукою, думаю, що це тракторів не стосується.

— Ага, — зрадів Положай, — ось бач, як воно повертається! В тебе й батько такий був: усе йому не так, все норовив проти шерсті. Значить, кажеш, не поладив з наукою, а окошилося партійністю. А в нас уся наука партійна. І про мої трактори ти ото даремно. Радянська техніка теж уся партійна, аякже! Трактористи мої всі безпартійні — то нічого. Ще будуть членами партії, коли досягнуть високих показників. А ти виключений, тут другий калінкор. Таким, як ти, довіряти передову радянську техніку я не маю ніякого права.

Смішно й гірко було від слів цього навіки переляканого чоловіка.

— Давиде Демидовичу, — повільно підвівся я з своєї твердої табуретки, — про свою передову техніку напишіть в газеті. Ваші ж трактори всі простоюють без запасних частин. Ви б згвинтили з шести тракторів два або три, щоб вони хоч трохи могли ворушитися, а так — це просто купи іржавого брухту. І ви боїтеся мені довіряти свій мотлох? Не треба, обійдуся! Я з своїх коліс шпорів згвинчувати не збираюся, так що не забуксую, видобудуся і з найсипучіших пісків, і з найглибшої твані! Пробачайте, що потурбував!

Я ступнув до дверей, але тут Положай виказав хіба ж такий сприт, скочив мені навперейми, розпростер руки впоперек дверей.

— Не пар парка, хлопче, не пар парка! Ач, який прудкий! А може, я перевіряв тебе! Бо вже раз ти прийшов до мене, то неспроста, видно, попав у якийсь соломотряс, пропустили тебе й крізь віялку і крізь трієр, потрощили і кісточки і маслаччя. А чи ж уцілів хребет? Ось в чім штука. Бачу: уцілів, ще тримається. Ото й добре. Я тільки глянув на тебе, так прямо душею возрадувався. Ну, думаю, оце о! В мене ж з кадрами — заріз! Я б тебе й на головінжа, і на бригадира, а не хочеш — дам і трактора. Є в мене „Універсал“. Майже новісінький. Ну, не на ходу, бо тепер з запчастинами сутужно, ще ж не відбудували народне господарство після плюндрувань, завданих німецько-фашистськими загарбниками, але „Універсал“ прямо тобі як лялечка! Ти ото кажеш: згвинти з восьми два трактори і ори та сій. А натуроплату хто мені зароблятиме? Так я в кожний колгосп по трактору поставлю, угоду про натуроплату укладу, харчування для трактористів забезпечу на весь сезон — і все тобі в порядку, плани виконуються, показники є, досягнення наочні. А стань я згвинчувати-перегвинчувати, як ти ото кажеш, де я опинюся? Знаєш, скільки тут Положаїв колись жило, а скільки зосталося?

— Точно не знаю, але здогадуюсь, — сказав я.

— Отож і воно. Вважай, що я тебе вже взяв на роботу, хоч анкетку ти однаково ж заповниш, але давай домовимося: ніяких возмущеній трудового народу! Бо я ж тут живу давно і всіх Сміянів знаю, як своє вухо.

— Я давніше, — усміхнувся я.

— Ти?

— Я.

Положай довго перемірював мене вздовж і впоперек своїм хитрим поглядом, прискалив око:

— І скільки ж ти тут живеш, на оцьому нашому чорноземі?

— Тисячу літ.

— Тисячу?

— Уявіть собі.

— Знаєш що, хлопче, — відходячи нарешті від дверей, зітхнув Положай, — ти скажи прямо: береш „Універсал“?

— Беру.

— Отак воно краще. А то: тисячу літ, тисячу літ! В голові й так гуде від усіх балачок, а тут ще ти з своєю тисячою…

…Не так уже й заспокійливо гудів трактор, як мені видавалося, і не зміг я усамітнитися навіть тут, серед степів.

Емтеесівські майстерні нагадували фронтовий госпіталь. Там на двох одна нога, тут на три трактори один колінвал. Замість запчастин Положай приніс і власноручно прибив на стіні лозунг із словами Сталіна: „Механізатори! Використовуйте техніку до дна!“.

— Посадовили б нас під цим плакатом посеред замерзлого ставка, то було б в самий раз! — невесело жартували трактористи.

Якась незрима зла сила нестомно ганяла дияволів, і тепер після письменників, композиторів, філософів і вейсманістів-морганістів названо було нових ворогів: антипатріотична група театральних критиків, запеклих космополітів, відірваних від життя та боротьби радянського народу. Коли врахувати, що до найближчого театру від Положаївської МТС було кілометрів з двісті, і що жоден з трактористів навіть не чув ніколи про таку професію, як театральний критик, і що для матюків слово „космополіт“ не вживалося навіть на рівні районного начальства через свою абсолютну невідомість у цих глухих краях, то, коли, повторюю, врахувати всі ці обставини, на статтю в газеті „Правда“ від 28 січня 1949 року „Про одну антипатріотичну групу театральних критиків“ ніхто тут не звернув ніякісінької уваги.

Але пригнали до нас із Зашматківки вчителя літератури Бугайова Дмитра Карповича, який повинен був прочитати механізаторам спеціальну лекцію про шкідливість і підступність космополітизму, сам директор Положай одірвався од теплої грубки і гибів цілу годину з нами в напівтемному, промороженому наскрізь непривітному приміщенні, бо це була не просто лекція, а важливий політичний захід.

Бугайов, велетенський чолов’яга в засмальцьованому армійському кожушку, здер з своєї просторої лисої голови облізлу смушеву шапку, запхнув її до кишені кожушка, дістав з-за пазухи учнівського зошита, ляпнув його на край верстака, заваленого масним залізяччям, спокійно поторгав сторіночки, з-під брів глянув на своїх слухачів. Все це вчитель проробив лівою рукою, бо замість правої в нього теліпався порожній рукав кожушка, вправлявся одною рукою Бугайов з таким спритом, що трактористи вмить прониклися пошаною до цього чоловіка, вже він був для них не просто черговим партійним гавкуном, який переливає з пустого в порожнє і тільки заважає людям працювати, а найперше інвалідом війни, чоловіком, що страждав ще більше, ніж страждають оце вони в холоді, нестатках і всезагальному розгардіяші.

Бугайов знав свій предмет досконало. Він називав прізвища критиків-космополітів, перелічував патріотичні твори радянських драматургів, опорочених антипатріотами, і серед цих творів — страшно сказати! — була не тільки така близька сільським трудівникам п’єса, як „Хліб наш насущний“ Вірти, але й славнозвісна „В степах України“ Олександра Корнійчука, ця воістину народна комедія, що знаменувала всі неймовірні висоти і могуття радянського оптимізму. Щоб якнайдоступніше пояснити механізаторам суть космополітизму, вчитель навів слова з „Правды“: „Запеклий космополітизм не тільки антинародний, але й безплідний. Він шкідливий, як ті паразити в рослинному світі, які підточують паростки корисних злаків. Він служить провідником ворожих нам буржуазних реакційних впливів“.

— А в нас для електрообладнання саме провідників і не вистачає,—зітхнув хтось з трактористів.

Директор злякано смикнувся на той аполітичний голос, але Бугайов заспокійливо наставив на нього єдину свою долоню і став читати нам спрямовані проти космополітів викривальні вірші двох московських куплетистів:

Я стояв (сидіти, ясна річ, ми не мали на чому) позад своїх нових товаришів, слухав, як похмуро лунали в цій колишній стайні великі імена, лунали не для слави, а для запланованої кимось ганьби, і всі мої незлагоди здавалися зовсім несуттєвими і просто мізерними. Хтось тяжкими слонячими ногами затоптував вже й не долі таких незначних людей, як я, а все найцінніше, що створило людство за віки й тисячоліття. За мною теж стояти тисячоліття, але вони були безіменні, як наші сліпі кобзарі, а тут же йшлося про імена, знані всьому світові. Хто їх зневажає і навіщо?

Бугайов закінчив свою лекцію і попросив ставити запитання. Я б міг спитати його, ох, як же міг би спитати, та що може відповісти простий сільський учитель, твій учорашній фронтовий товариш? Тому я стояв мовчки, а хтось з трактористів, щоб не бути нечемним до такого знаючого лектора, подав голос з найдальшого кутка:

— А закурити у вас знайдеться?

— Пробачте, але я не курящий, — сказав учитель.

— Шкода, — пролунав той самий голос, — торік тут у нас з району товариш читав про якихось моргалістів, так він нас „Казбеком“ частував.

— Ви, мабуть, мали на увазі вейсманістів-морганістів? — зауважив Бугайов.

— Та нам воно однаково, як вони там називаються. А „Казбек“ у того товариша був таки добрий. Кажуть, до війни і в нас тут такий був, а тепер де ти його знайдеш. Вже й махорка не та, вся надія на домашній австріяк і штамбур.

Положай, розпачливо вимахуючи коротенькими своїми ручками, намагався „спрямувати в русло“, але ніхто не зважав на його безнадійні зусилля, хлопці задиміли цигарками, а я на правах некурящого підійшов до Бугайова. Директор, вважаючи важливий політичний захід успішно закінченим, непомітно прослизнув до своєї кімнатки з теплою грубкою, вчитель надягав шапку, застібав кожуха.

— Вас хоч одвезуть? — спитав я. Бугайов глянув на мене здивовано.

— Хто ж возить учителів? Ми ходимо пішки.

— Шкода, що не вечір, я був би вам попутником. Мені щодня доводиться перемірювати степ між Зашматківкою і МТС. Про вас багато чув од свого брата. Він ваш учень. Марко Сміян.

— Я вас знаю давно, хоч ми ще й не знайомилися, — сказав Бугайов.

Ми вийшли під низьке небо. Надворі, хоч був мороз, здавалося ніби тепліше, ніж у майстерні серед нахололого заліза.

— Не заперечуєте, як я з вами трохи пройдуся? — спитав я. Бугайов окреслив півколо єдиною своєю рукою.

— В степу ви хазяїн.

— Ну, який же з мене хазяїн? Я просто наймана сила у товариша Положая. Мабуть, це доля нашого покоління — жити, боротися, вмирати в ім’я майбутнього. Для мене це майбутнє — мій молодший брат. Як він там у вас, успіхи є?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, оцінки, старанність, кмітливість…

Бугайов ступав, не вибираючи дороги, чалапкав просто по глибокому снігу, йшов швидко, з якоюсь, сказати б, запеклістю, так ніби хоч цим надолужити свою фізичну неповноцінність. Єдину руку свою, щоб не метлялася безпорадно, він засунув до кишені кожушка і мчав по снігах, ніби жива торпеда. Я насилу встигав за ним, остерігаючись за свою поранену ногу, він, мабуть, помічав це, але не збавляв кроку, його широка спина тяжко похитувалася переді мною і мовби без слів промовляла до мене: „Що ж, у тебе перебита нога, але вона є, а в мене рука відірвана по саме плече!“. Я все ж спромігся на ривок, зрівнявся з Бугайоаим, і тільки тоді він відповів на моє запитання, хоч відповів зовсім несподівано:

— Оцінки не мають ніякого значення.

Я розгубився, хотілося зазирнути Бугайову в обличчя: чи не жартує,— але вчитель знов підкинув соломи в свій локомобіль, і мені треба було дбати хоча б про те, щоб не відставати.

— Так думати ми могли тільки на фронті,— сказав я, — але ж тепер не війна. До речі, на якому фронті ви були? Може, однополчани?

— А я не фронтовик, — просто відповів Бугайов.

— Тобто як же це? — ще більше розгубився я.

— Не фронтовик, а звичайнісінький тиловий пацюк, і не Бугайов, а типовий український Бугай. Прізвище мені поміняв запопадливий міліцейський чин, якому кортіло якомога швидше злити всі радянські нації. Ну, а я не дуже й заперечував, бо вважаю себе ленінцем і злиття націй для мене — це перемога комуністичної ідеї. Ви спитаєте мене про руку? Звичайна дитяча необережність. Драв воронячі гнізда і впав з осокора. А осокори біля церкви були дуже високі. У нас в селі церква була обсаджена осокорами, вороння мостило там сотні гнізд і своїм страшним галасом заважало не тільки тихим молитвам, а й усім церковним відправам. Тому отець Філагрій щороку, як вилуплювалися в гніздах ненажерливі воронята, збирав найвідчайдушніших хлоп’ят, обдаровував нас цукерками і просив очистити околиці божого храму від скверни. Всі Бугаї жили найближче до церкви, то ж я одним з перших відгукувався на заклик отця Філагрія. Ну, не вберігся, зламалася піді мною гілка, впав я на руку, хряснуло біля самого плеча, а в селі ж — ні лікаря, ні фельдшера— нічого. Кінчилося тим, що став я малим інвалідом і, звичайно ж, тяжко переживав своє каліцтво. Але вірив, що в нашій радянській державі для кожного знайдеться місце. Тут ще мені трапилася книжка письменника Казакова „Калека, не сдавайся!“, а коли я за одну ніч проковтнув „Як гартувалася сталь“ Миколи Островського, то все подальше життя висвітилося для мене майже в такому золотому сяйві, як оті німби над головами святих з церковного іконостасу. Був я ще малий, коли починалися перші будови соціалізму — Турксиб, Дніпрогес, Магнітка, — та коли пролунав заклик до комсомоли збудувати місто на далекому Амурі, я стрепенувся, мов однокрилий птах, і полетів туди, в ту далеч і до тих високих надій. Ніхто мене там не ждав, коли ж побачили, що я безрукий, то й зовсім одвернулися. Комсомольськ-на-Амурі лівою рукою не збудуєш. Спасибі комсомольській братві, взяли мене комірником будівельних бригад, і хоч у тій коморі було тільки три діжки квашеної капусти, я зрадів виказаному довір’ю й честі і запевнив хлопців, що не підведу. Ну, а далі як? Харчувалися „з коліс“: що нам привозили, те негайно з’їдалося, моя комора не поповнювалася ніякими запасами, а квашена капуста була чи не найпопулярнішою закускою після „чекушок“ і півлітровок. Прибігають хлопці: „Мить, капусточки можна?“— „Давай, братва!“. Так моєю капустою закусили все, що випили, а тут ревізія, і мене до прокурора: „Розкрадання соціалістичної власності“. Врятувала мене безрукість, а точніше — врятував прокурор. Чоловік безідейний, але добрий. Міг би мені навіть п’ятдесят восьму статтю припаяти, але зглянувся на моє каліцтво, не став віддавати справу до суду, а звелів адміністративно покарати тих, хто поставив мене комірником, мене ж своєю владою, з відповідними характеристиками, послав учитися до Хабаровського педучилища. Так я після квашеної капусти став читати „Любви, надежды, гордой славы…“. Педучилище — це ж не „освіта“. Тому, вже в школі, я здав екзамени на заочне відділення педінституту. Але тут війна, не до навчання, а тоді визволили Україну, і я кинувся сюди, на рідну землю, поїхав, куди послали, готовий був викладати і російську і українську літературу, готовий був навіть з Бугайова стати знову Бугаєм, але тост товариша Сталіна за великий російський народ пролунав дуже вчасно для всіх таких, як я, і моя віра…

Ми вийшли до горбів, од яких степ спадав униз до Дніпра, мені вже треба було вертатися до майстерень, Бугайов, одхекавши свою сповідь, нарешті стишив несамовитий біг, помітив, що я хочу зупинитися, став і собі.

— Дякую за відвертість, — сказав я, — однак, мені все ж незрозуміла ваша позиція щодо шкільних оцінок. А як же з критеріями?

— Все це умовність. Коли на те пішло, то я з своїм педучилищем не маю права не тільки на десятирічку, а й на семирічку. Між тим, я вважаюся взірцевим педагогом. Ви як училися?

— Добре. Дуже добре. І в школі, і в військовому училищі…

— Тобто, відмінник. І що ж це вам дало? Може, ви стали Героєм Радянського Союзу, генералом, міністром? Ви почали війну ким? Молодшим лейтенантом? Чому ж ви не дослужилися навіть до полковника? Хоч, запевняю вас, багато трієчників стали і полковниками, і генералами. Чому? Та тому, що відмінні успіхи ще нічого не значать.

— А що ж значить? — вигукнув я.

— Тільки відданість ідеям більшовицької партії.

— І ви хочете сказати це про мого малого брата? Але ж діти — це ще не партія, вони взагалі не знають, що таке ідеї.

— Згода! Не ідеї—комуністичні ідеали. Головне — відданість. Все інше не має значення.

— І ви справді такий відданий? — тихо, ніби нас хтось міг підслухати, поспитав я.

— Можете не мати сумніву.

— Бажаю успіху, — сказав я і пішов назад до МТС, навіть не спробувавши обмінятися рукостисканням з Бугайовим. Все ж таки в мене, хоч і перебиті, але дві руки, а в нього тільки одна, і ще й не знати, як слід називати вчителя: безруким чи одноруким? І невже зможе цей однорукий так заграбастати душу малого Марка, що той не зуміє випорснути? Я озирнувся на Бугайова. Темна незграбна постать, тяжко згойдуючись під низьким небом, вглиблювалася в сивий від морозу степ. Зовсім несподівано згадалося Шевченкове:

В інституті Шевченка не вчили, а він стояв у пам’яті кожним рядком своїм і кожним словом, і на всі щонайменші події життя було в нього пророцтво, так ніби він прозирав крізь сиву імлу, як крізь оцей український степ, і все там бачив і знав, і навіть отакого безрукого вгадав на ціле століття наперед, бо зло, яким людина може отруювати все довкруг себе, не залежить од того, хто ця людина: генерал, губернатор, сільський недовчений учитель чи дрібненький, як прищик на носі, керівничок. Самі будучи підніжками, вони шукають, кого б потоптати, мстячись за своє лакейство, і не важить, як вони те роблять: з нахабною відвертістю чи маскуючись високими словами — наслідки завжди однакові. Таки чимало натворили — чимало люду оголили.

Тепер і я опинився між тих „оголених“. І страшна розлука з Оксаною, і гірка кривда, заподіяна мені безпричинно й підступно в інституті, безправність і покинутість на всім білім світі перевернули мені душу, до краю натягнуті в роки війни її струни враз ослабли, безліч разів повторювані на фронті поезії Симонова і Малишка відлітали, мов тополиний пух, а слово Шевченкове, яке прийшло в мою свідомість ще з перших дитячих літ, знов оживало в мені, ставало моєю суттю, всім моїм життям. Не дрібні образи, а праведний гнів — ось чим треба жити людині. І поки ховався я від світу, без надії сподіваючись на повернення Оксани, пригадувалися мені вже забуті дрібні підступи штабістів, холодна генеральська зневага, полковницькі матюки, кретинство Дураса і нікчемність Козуріна, падлюцтво Полубари і зрадливість жалюгідного Сироти.

Де я живу і що зі мною?

Було літо, була осінь, настала зима. Як не було пригодоньки, гей-гей, та й досі нема…

Так співається в пісні. В мене все було ще довше: од зими до осені. Але з пригодонькою, як і в пісні: як не було, так і не сталося. Оксана щезла, так ніби полетіла з осіннім птаством у вирій і не вернулася. Не озивалася, не подавала ні вісті, ні знаку, не писала навіть рідній матері. Тітка Марфа, зрідка зустрічаючи мене, плакала, я втішав її як міг: Оксана з’явиться, треба трохи підождати, вчинила так, бо не могла далі терпіти, надто зранена в неї душа, не пише й не озивається— до цього привчила всіх нас війна, коли на довгі роки відірвані були від своїх рідних без будь-якої надії. Втішав тітку Марфу, а сам од розпуки готов був ламати свій трактор, гризти залізо, хоч, правду сказати, ламати й не було чого, трактори наші більше стояли, ніж рухалися, ремонтна „літучка“ літала між тракторними бригадами й тракторами без видимих наслідків, за „літучкою“ іноді з’являвся товариш Положай з традиційним закликом використовувати техніку до дна, за Положаєм гнався голова колгоспу, чорно кленучи передову радянську техніку, а збайдужілі до всього на світі трактористи ждали тільки колгоспну куховарку тітку Настю, яка привозила смачний борщ з свининою, смажених курчат з молоденькою картоплею в сметані, вареники з вишнями і з медом, — і все це в рахунок угоди, укладеної між МТС і колгоспом і за цінами вже й не земними, а ніби небесними чи з підводного царства, тобто надурняк, бо механізатор — це, вважай, не селянство, не колгоспник, а робітничий клас, гегемон, господар життя.

Соромно мені було грати роль гегемона, відсиджуючись біля проіржавілого „Універсала“, — вже краще було б найнятися возієм пального, і то більше користі: запріг пару конячок, поклав на воза дві бочки з пальним, повіз до одного трактора, до другого, до третього— і вже ніби щось зробив.

А так я мовби гегемон, а насправді — дармоїд.

Найдужче гнітило мене почуття покинутості. Мабуть, уперше я досить гостро зазнав його ще на Рейні, коли поїхала від мене Оксана, але тоді, за інерцією прямолінійного фронтового мислення, все пояснювалося надзвичайно просто: всі ми відірвані від Батьківщини, у нас особливе завдання і особливе становище, тому треба забути про все особисте, про серце і душу, треба терпіти і, може, навіть зрікатися всього звичного, підпорядковуючи своє життя тільки виконанню обов’язку.

Все те лишилося далеко позаду, в моїх спогадах і в анкетах кадровиків, вже ось кілька років я вдома, і чим же віддячила мені Вітчизна? Зміїним сичанням якогось плюгавенького Сироти?

Я повернувся до первісного стану не тільки тому, що тут була моя рідна мати і малий брат, і не тільки в сподіванні саме тут перехопити першу вість від Оксани, але й у темній надії на те, що хтось рано чи пізно згадає про мене, зрозуміє всю обурливу несправедливість, за яку я не фігурально, а по-справжньому проливав свою кров…

Гай-гай!

Все мовчало: простори, часи, люди, державні установи, партія більшовиків і найпередовіше в світі марксо-ленінське вчення. Холодна безжальність соціалізму до одного з своїх вірних захисників. Горе захиснику чи горе соціалізмові? Тоді я ще не знав.

Восени, коли в школах і вузах почався новий навчальний рік і коли мої колишні однокурсники прийшли до аудиторій уже студентами четвертого курсу, я одержав листа з Нижньодніпровська. Приніс його мені в поле до трактора Марко, весь світився од радості, голос йому зривався від хвилювання.

— Миколо, це ж, мабуть, від Оксани!

Я обняв його за худі плечики, пригорнув до себе.

— Ох, Марку дорогий! Спасибі тобі, та тільки це не від Оксани.

— Тоді від кого ж?

— Знайшлася якась добра душа. У тебе як там у школі?

— Наче нічого.

— Ото й гаразд. Учитель твій Дмитро Карпович до тебе як?

— Та нічого. Він сказав, що оце зараз у зв’язку з боротьбою проти космополітів ми поставимо п’єсу Олександра Корнійчука „Правда“.

— З чим, з чим у зв’язку? Щось я не розчув.

— У зв’язку з боротьбою проти космополітів.

— А ти хоч знаєш, що це таке — космополіти?

— Ну… Дмитро Карпович сказав, що це те, проти чого треба боротися.

— І як же ти думаєш боротися?

— А я не знаю. Дмитро Карпович сказав, що він нам скаже, як це треба робити.

Я пильно глянув Маркові в очі. Дитяча прозорість, ще нічим не скаламучена, але десь на самому дні клубочиться щось темне, незбагненне і загрозливе. І хто перший добереться до тих глибин, той зможе спрямувати цю чисту, довірливу душу так як йому забагнеться, — ось де весь жах і вся безнадійність нашого життя! Адже завтра Бугайов скаже Маркові, що він повинен боротися проти свого рідного брата, і малий, простерши руки до свого улюбленого учителя, зречеться не тільки мене, а навіть рідної матері, бо вже він привчений, що живі люди ніщо перед так званими високими ідеями.

— Все добре, Марку, — сказав я. — Дякую, що приніс мені листа. Вітай маму. Якось, може, виберуся в село. А тобі головне: добре вчитися. Ти ж хочеш чогось досягнути в житті?

— Хто б то не хотів? — норовисто роздуваючи ніздрі, вигукнув Марко.

— От ми з тобою й домовились. Прибіжиш ще до мене?

Не було тоді ні рейсових автобусів у наших степах, ні мотоциклів мало не в кожній сім’ї, навіть велосипеди вважалися рідкістю, а в кого й були, то німецькі поліцаї реквізували під час окупації. Так і ходив мій народ пішки, як і тисячу літ перед тим.

Жалко мені було худенького слабосильного братика. Десяток кілометрів сюди, тепер ще десяток назад — страшно подумати!

— Погуляй трохи, скоро обід привезуть, хоч підгодую тебе трохи, — притримав я Марка.

— Вдома пообідаю! — безжурно махнув він рукою.

— Сьогодні куховарка обіцяла щось смачненьке. Ти що любиш з їжі?

— А нічого!

— Як то?

— Дмитро Карпович каже, що їжа — це не головне.

— А що ж головне?

— Головне — ідейність! Як каже герой п’єси Олександра Євдокимовича Корнійчука Часник: „Хіба можна допустити, щоб живіт убив мечту?“.

Я поляскав його по тому місці, де повинен бути живіт.

— Тобі нічого боятися: твій живіт нічого не вб’є. То не зостанешся?

— Побіжу!

Я ніяк не наважувався розпечатати принесений Марком лист. Вже брат зник за горбами на краю моєї тракторної загінки, а я стояв з конвертом у руці, думав про останні хлопцеві слова. Хіба не був таким і я ще зовсім недавно? Теж вірив у корнійчуківських Галушку, Часника і міліціонера Редьку, вважав, що тільки такі добродушні чудії і живуть у степах України. А повернувся з фронту і застав у селі залізнозубого Левченка, а в районі підлого Полубару. Виходило, що поки ми, жертвуючи власним життям, рятували світ від осквер-ніння, поза нашими спинами непомітно проповзала всіляка нечисть, вгніздювалася в містах і селах, в лісах і степах і, з залассям потираючи брудні долоні, готувалася до своєї перемоги над переможцями. А той однорукий Бугайов і далі бутить над невинними дитячими головами про заіржавілу ідейність і здерев’янілі цноти. І я не можу захистити від нього свого нещасного брата, бо й над моєю головою вже пробутіли отакі бугайови свій звитяжний клич і відкинули мене в первісний стан беззахисного, безпомічного і, власне, нікчемного. Тепер шлють звідти якусь вість. Добра вона чи зла? Я рвонув конверт.

Лист був з інституту — від Лесі Шепелявої.

„Шановний колего!

Ви сховалися від нас у глибині степів, та ми пам’ятаємо про Вас, бо розуміємо, що наше життя стало неповним. Звичайно ж, час просувається тільки в одному напрямку, тобто вперед, лекції читаються, здаються заліки, ось уже й третій курс позаду, вже ми студенти четвертого курсу, вже доцент Шухман, відклавши набік політекономію, яку повинен читати, намагається довести нам усю підступність американського плану Маршалла для Західної Європи, а заодно й переконати, як то мудро вчинив радянський уряд, гордо відкинувши заокеанські подачки. Бо ж справді: Францію на ті 950 мільйонів доларів, що вона одержала по плану Маршалла, американці примусили половину потратити на закупівлю американського порошка ДДТ, а половину на придбання довоєнних американських кінофільмів, які доблесна Червона Армія захопила у фашистів, як трофеї, завдяки чому ми можемо дивитися їх сьогодні зовсім безкоштовно. Тоді деякі відомі Вам, шановний колего, люди спитали доцента Шухмана, як він ставиться до протизаконного вигнання з інституту саме тих, хто, крім усього іншого, добував для нас ті трофеї, про які сьогодні доцент висловлюється з такою піднесеністю і гордістю? Бритоголовий і одноокий, як циклоп, Шухман прискалив своє вціліле в житейських бурях єдине око і добре знаним Вам хрипким напівшепотом відповів: „Ви хочете, щоб я визначився щодо тих, хто не захотів знайти спільної мови з нашою радянською наукою? Та чи не забагато це для моєї скромної особи? Досить того, що я визначився щодо плану Маршалла і його згубності для радянської економіки, яка успішно розвивається завдяки мудрій політиці більшовицької партії і геніальному керівництву великого вождя…“

В глибині степів, шановний колего, Ви зможете зрозуміти всю глибину хитрощів доцента Шухмана, як розуміють їх і відомі Вам люди.

Але вони не вдовольняються мовчазним розумінням і при кожній нагоді пробують розгойдати той хиткий човен, на якому ніби пливе наша наука. Відомий Вам Іван Панасович Михно і далі очолює партком, а також кафедру марксизму-ленінізму. Першими курсами він нехтує, але старшокурсникам повинен читати лекції. Коли мова зайшла про роль особи в історії, відомі Вам люди запитали Івана Панасовича, як марксизм-ленінізм ставиться до таланту. Іван Панасович відповів, що таланту взагалі не існує. Істина завжди конкретна. Марксизм вчить, що всі поняття детерміновані. Сказати про людину, що вона талановита — це ще нічого не сказати. Бо треба поглянути, яка користь від такого таланту для пролетаріату, для справи комуністичного будівництва. Тоді відомі Вам люди, розвиваючи ці детерміновані думки, спробували конкретизувати своє запитання. Ось завідував кафедрою ґрунтознавства загальновизнаний авторитет у цій науці професор Черкас, але його вигнали з інституту і тепер кафедра не має завідуючого, а наука втратила блискучого вченого. Кому від цього користь? Найкращий студент нашого курсу, фронтовик-орденоносець Микола Сміян став жертвою наклепницьких виступів студента Сироти, виключений з партії і з інституту, тепер деканат гарячково шукає заміни Сміянові і всім викладачам, у яких Сирота мав трійки, звелено запросити його до перездачі екзаменів і виставити „п’ятірки“, щоб тим самим зробити Сироту Сталінським стипендіатом. Кому користь від цього? Невже пролетаріатові потрібні не блискучі уми, а суцільні посередності? Після цих запитань поважний Іван Панасович згадав, що він не тільки завкафедрою марксизму-ленінізму, а й секретар парткому, страшенно розлютився, став стукати своїм протезом по підлозі, кричав, що в нас на факультеті щось таке „бродить і бродить“, грозився викорчувати всі залишки вейсманізму-морганізму, а також тлітворний вплив безрідного космополітизму.

Космополітів у нас не знайшли, хоч як старалися, бо всі ми селянські діти, а в українських селах, відомо ж гаразд, космополітизму ніколи не було і навіть наші горобці, щоб їх не запідозрили в чомусь лихому, не летять до Африки, а зимують під нашими солом’яними стріхами. Як у відомій пісні: „Не нужен мне берег турецкий и Африка мне не нужна…“

Та коли весь радянський народ у єдиному пориві гнівно плямує антипатріотів-безбатченків, найпередовіші представники студентства не могли стояти осторонь, ось чому швиденько возведений на фальшивий п’єдестал відмінника жалюгідний наклепник Сирота вирішив погріти руки ще й на космополітах і мерщій нашкрябав (не інакше як поставивши півлітри якомусь студентові-філологу з університету за допомогу) курсову роботу на тему: „Вплив радянської сільськогосподарської лексики на французьку мову“. Хто-не-будь чув про таке? Його питали: чому саме — на французьку? І звідки він може знати французьку взагалі, коли тепер усі вчать англійську, ну там у школах ще трохи лишилося німецької. Сирота заявив, що німецька це мова фашистів-окупантів, англійська — знаряддя світового іперіалізму, а от французька — це мова великої Французької революції, тому він і вивчає саме її. І тепер, коли космополіти всіх мастей галасують про всілякі наші запозичення в мові, в літературі, культурі, техніці, він своєю курсовою доводить, що запозичуємо не ми, а в нас, впливають не на нас, а ми впливаємо, і ось приклад: французька мова, яка налічує вже й не одне тисячоліття і славиться своїми невичерпними багатствами, після перемоги колгоспного ладу в першій країні соціалізму запозичила в нас такі слова як „кнут“, „погром“ і „колхоз“, і вони вживаються без перекладу поряд з словами „Совет“, „большевик“, „икра“, „водка“.

Звичайно ж ми підняли Сироту на глузи, в факультетській сатиричній газеті „Будяк“ (заснованій Вами, шановний колего) вміщено дошкульний фейлетон на цього так званого дослідника і намальовано відповідну карикатуру, однак наслідки виявилися несподіваними і непередбачуваними. „Будяк“ негайно закрили, авторів фейлетону і карикатури виключили з інституту за те, що вони „злигалися з запеклими ворогами радянського народу — космополітами“, а так звану „наукову роботу“ Сироти послали на всесоюзний конкурс студентських наукових робіт, і там її відзначено дипломом самого Міністра вищої освіти Кафтанова. От тепер відомі Вам люди ламають голову над тим, яка ж користь пролетаріатові од того, що наші слова „кнут“ і „колхоз“ живцем увійшли у французьку мову? Питати тут нікого, тому ми й наважилися запитати у Вас, шановний колего, може, Ви знаєте і вдовольните нашу нездорову цікавість…“

Шепелява відчайдушно намагалася іронізувати, хоч крізь рядки листа виразно проступали сльози відчаю. Що я міг їй відповісти? Додати ще свого відчаю? Я не відгукнувся на лист. Як рвати, то рвати все. Я замурувався в своїй самотності, як древній схимник у глиняній печерці, але схимники, всихаючи тілом, росли духом, я ж не всихав і не вкорочувався, життя потужно клекотіло в мені, тіло вимагало, душа просила, серце рвалося. Щоб не ятрити себе зайвими нагадуваннями про Оксану, я за всю весну і літо лише кілька разів навідувався до Зашматківки, навмисно випросив у Положая далекий колгосп, жив у польовому вагончику, всі свої потреби звів до найпростіших, поглянути збоку — жив, ніби іграшка, що рухається завдяки закрученій пружинці, але сам я добре знав, що все не так, надія не вмирала в мені, а розросталася, ніби могутнє вічнозелене дерево, я вперто, користаючись кожною вільною хвилиною, сидів над агрономічними підручниками, передплатив кілька журналів, три газети, коли оголосили передплату на друге видання Большой Советской Энциклопедии, я був перший (і, здається, єдиний) на весь район.

Оксана стояла мені перед очима невідступно, затуляла весь світ, від неї йшло невидиме тепло, яким я, власне, жив увесь цей час, але іноді це тепло, мовби від зловісного діяння ентропії, розвіювалося, Оксанина постать губилася в просторі, образ її втрачав виразність, ставав ледь помітним холодним серпанком, і тоді душа моя опинялася серед таких безнадійних снігів, що не розтопило б їх не тільки несміливе весняне, а й найшаленіше літнє сонце. Відчай і безнадія охоплювали мене такі, що здатен, мабуть, я був у такі дні на щонайнерозважливіші вчинки: напитися, набити кому-небудь морду, підпалити ожеред соломи, а то й кинутися до Дніпра, переправитися на той бік, покрадьки пробратися до глиняної хатини на вершку скелі, стукнути в малесеньке віконечко. Але сили не було навіть на нерозважливість. Тонка отрута безнадії пронизувала не тільки мою душу, але й тіло, в ньому відбувалися якісь загрозливі зміни, всі природні процеси неймовірно уповільнювалися, і я ставав схожий на тих звірів, що залягають у зимову сплячку. Людям відомий цей стан, але вони не вміють його пояснити і кажуть: опускаються руки.

Директор Положай застав мене саме в такому стані. У Положая був якийсь особливий нюх на трактористські незлагоди. На своїй пошарпаній ремонтній літучці він за будь-якої погоди пробирався і через ріллі та посіви, і через яри та байраки, і через розмоклі солончаки та піщані кучугури і падав, як сніг на голову, саме тоді, як тракторист смиконув свіженької самогонки, або рвонув до дівчини, або вдарився на лівий приробіток, зорюючи городи вдовам. Враження складалося таке, ніби в Положая існує тут добре організована агентурна сіть, яка постачає його потрібною інформацією, простіше кажучи, за кожним з нас пильно стежать холодні наймані очі невидимих донощиків цього хитрого чоловіка, що хоче мати під постійним наглядом усіх своїх підлеглих не так для емтеесівської користі, як для того, щоб почуватися тут маленьким степовим царком, володарем і повелителем механізаторської братії.

Доносити на мене потреби не було ніякої. В степу тихо, трактор не гуркоче, не повзає по лану, як жук з перебитим крилом, а нерухомо стоїть у загінці, тракториста ж ніде не видно, не метається він розпачливо біля свого залізного коня, намагаючись його оживити, не жбурляє в мовчазні простори витребенькуватих словесних новотворів, де з високим хистом несподівано поєднуються господь бог, запасні частини і світова революція, зрештою, не стоїть біля апарата, спокійно покурюючи, ждучи ремонтної літучки, а заодно згадуючи принагідно слова товариша Сталіна з його історичної статті „Рік великого перелому“: „Мы йдем на всех парах по пути индустриализации. Мы становимся страной металлической, страной автомобилизации, страной тракторизации“ (Соч. т. 12, 135). Щоправда, тракторист може прибрати ще одну, досить традиційну для механізаторської професії позу: підстеливши під спину засмальцьовану кухвайку, лежати під трактором і зазирати в його залізне черево, замість дивитися на небо і думку гадати, чому він не сокіл і так далі. Поло-жай, проскакуючи путівцем на своїй літучці, досить легко зміг би переконатися, що мене немає ні на тракторі, ні біля нього, ні під самим трактором. Тоді де ж цей Сміян?

Положай підкотив до вагончика, вискочив з машини, оббіг вагончик раз і вдруге, ще в полоні своїх вічних хитрощів, ще ніби не вірячи, що хтось може всидіти в дерев’яній халабудці за такої осінньої холоднечі, але ніяке хитрування не може переважити точної інформації, а директор МТС з відомих тільки йому джерел знав достеменно, що тракторист Сміян заліг у цій хатці на курячих ніжках, не їсть і не п’є і взагалі обурливо порушує всі закони соціалістичного співжиття, найголовніше ж: перестав трудитися, злочинно нехтуючи вказівку вождя про те, що труд для кожного радянського громадянина— це джерело честі, доблесті й геройства. Всі ці патріотичні почуття роздирали дрібненьку душу товариша Положая і тоді, як він пробирався бригадними дорогами до того поля, де мав гуркотіти мій каліка „Універсал“, і тоді, як він зайвий раз переконався в надійності свого джерела інформації, і тоді, як кружеляв він для профілактики довкола польового механізаторського вагончика, а також тоді, коли товариш Положай, нарешті відважившись, штовхнув своїм директорським плечем податливі дверці механізаторського притулку, щоб виявити там того, хто ухиляється, засудити й затаврувати.

Все відбувалося за сценарієм, затвердженим уже й не на землі, а в небесах. Положай ускочив до вагончика, метнув-переметнув хитрим поглядом (бачити — не бачити), досить легко і просто виявив, що на вузенькому тапчанчику (якісь дві дошки, зовсім не той безмежно-широкий дощатий піл, що в Ольки на каменоломні) лежить тракторист Сміян, але не спить, як треба було сподіватися, а просто лежить, дивиться на дерев’яну стелю вагончика, про щось ніби думає, а може, мріє, головне ж — зовсім не зважає на появу свого безпосереднього начальника, директора МТС товариша Положая Давида Демидовича. Інший на місці Положая продемонстрував би всю солідність своєї посади: поважно б пройшов углиб вагончика, зсівся на лавку під віконечком, розставив ноги, відкашлявся і вчинив справжній допит трактористові, що так обурливо порушує трудову дисципліну. Однак Положай був не тільки директор МТС, а ще й хитрий український дядько, тому його дій ніхто не міг передбачити, навіть він сам. Ускочивши до вагончика, Положай одразу й вискочив звідти, тобто не зовсім вискочив, а так: одна нога там, друга тут, — він зачепився в дверях, став ні туди, ні сюди, сказати б, зайняв позицію відповідально-безвідповідальну, надав своєму личку якомога грізнішого виразу, гукнув:

— Сміян!

— Ну?

— Ти чого ото лежиш?

— А що?

— В мене план зяблевої оранки летить, а ти лежиш!

— Чхав я на зяблеву оранку!

— В тебе що з трактором?

— А нічого.

— Як то так?

— А так.

— Тоді як же?

— А так, як до війни.

— Сміян, ти мені не псуй показників! Знаєш, що за це буде?

— М-м-м…

— Я тебе ще раз питаю: чого лежиш?

— Тоска.

— Тоска? А що це таке?

— Неохота розказувати. Ви б краще двері причинили: холодом тягне.

— Нащо ж чоботи скидаєш. У вагончику собаки не вдержиш.

— Я чобіт не скидав усю війну. Маю право тепер полежати без чобіт.

Положай двері причинив, але не відійшов од них, стояв підпираючи одвірок спиною.

— Слухай, Сміян, я давно збирався з тобою побалакати. Якийсь ти не такий, як усі.

— Який же?

— Ну, не куриш, не п’єш, до дівчат не бігаєш, все цими книжками, журналами шарудиш. Я твого батька знав, теж був чоловік не як усі. Організував колгосп у Зашматківці, набрав туди куркулів і підкуркульників, нікого не розкуркулив, не вислав, як класового ворога, а тоді на весь район прогримів показниками. Все в Сміяна — найкраще, у всіх зведеннях — на першому місці, а половина земель — піски та невдовби, в чім секрет? Народ — він все бачить і все знає, придивилися й до Сміяна: еге! — повний колгосп класового елементу!

— Та в нас половина людей перемерла в голод!

— Хто вмер, а хто й зостався! Ти хоч знаєш, що твого батька повинні були забрати за те, що злигався з класовим ворогом?

— Моєму батькові обеліск поставили за те, що вмер, захищаючи соціалістичну власність.

— Смерть його врятувала від тюряги. Він і тут всіх обхитрив. Приїхало енкеведе його брати, а він, значить, готов…

Я мовчав. Батькова смерть стояла мені перед очима навіть тепер, після того, як чотири роки набачився я смертей ще кривавіших і тяжчих. Положая стривожило моє мовчання. Він поворушився-пошамотався, вдаючи, ніби збирається піти, так і не договоривши, але, звичайно ж, нікуди не пішов, бо не для того їхав сюди.

— Ти мене чуєш, Сміян? — знову завів свою пісню Положай.

— Та чую.

— Ми поставимо про тебе питання.

— Ставте. У мене виробіток на трактор найвищий по МТС. Так що можете ставити питання і запитання. Це безплатно.

— Я тебе тоді взяв, а тепер жалкую.

— Це ж чому?

— А тому, що такі, як ти, в наших краях не затримуються. Фронтовик, орденоносець, офіцер. А в нас вище сержанта навіть у районі немає.

— А начальник міліції і уповноважений емгебе?

— То прислані. А щоб отак добровільно та ще рядовим трактористом?

— А може, я хочу, як отой Кавалер Золотої Зірки.

— Який ще кавалер?

— В романі Бабаевського. Сталінську премію дали.

— Ти мені романами голову не мороч. Вже й так на тебе сигнали поступають. Правда, що ти виписав собі якусь солопедію-велосипедію?

— Енциклопедію? Передплатив. А що?

— А те, що в районі ти один такий. Знаєш, чим це пахне?

— Цікаво. А як у вас в районі з передплатою творів товариша Сталіна? До вашого відома, я вже одержав одинадцятий том. Може, й ви одержали?

Положай наставив на мене долоні, як на нечисту силу.

— Ти мені не підмінюй тезиса, Сміян! Мені читати книжки ніколи, я несу персональну відповідальність за техніку і за кадри. І за тебе несу. От завтра покличуть мене і спитають. Що це там у тебе, спитають, за розумник такий об’явився? А я що їм скажу? Не був би ти такий їжакуватий, за твої показники — знаєш? На обласній нараді нам сказали, що прийшла рознарядка: виділити одного передовика на святкування 70-річчя товариша Сталіна. Чом би не послати такого, як оце ти? Молодий, красивий, заслужений… Але ж для цього треба шануватися, а від тебе — самі вибрики.

— Пошліть Марка Озерного. Герой, лауреат, депутат…

— Марка Остаповича не можна. Вип’є там кріпко та ще щось ляпне. Чоловік без руля і вітрил. А наше передове сільське господарство тримається на кім? На механізаторові, народженому колгоспним ладом. Бачив, як у фільмі „Клятва“ товариш Сталін веде трактор?

Я одвернувся обличчям до стінки вагончика (знав на ній кожну щілину, тріщину, кожний сучок і подряпину), спитав з нехіттю:

— Давиде Демидовичу, ви хоч раз у житті говорили навпростець?

Положай так сполошився, що забув навіть про свою спасенну позицію біля дверей, пробігся по вагончику, прошмигнув туди й назад, туди й назад, так ніби хотів переконатися, чи не сховався тут хтось сторонній, чи немає небажаного і небезпечного свідка.

— Я? Навпростець? Та ти що ото таке кажеш, Сміян? Забув, хто перед тобою?

Він ще й досі не міг збагнути, що мені однаковісінько: директор МТС переді мною, індійський слон чи Лі Син Ман. Не я боявся Положая, а він мене: чи не цілюся на його місце.

— Я ж хотів для тебе як краще…

Ніхто для мене нічого не зробить на цім світі. Одна світла душа була, та й та щезла безслідно, поглинута пітьмою.

— А ти тут саботажництвом займаєшся! Поставлю я про тебе питання, Сміян, так і знай — поставлю!

Я не відповідав і не ворушився. Положай вирішив, що я заснув, тихенько ступнув до тапчана, зазирнув мені в обличчя, побачив мої розплющені очі, злякано відскочив до дверей.

— Та ти не спиш?

— Не сплю.

— Чого ж лежиш?

— Я ж сказав: тоска.

— Ну, Сміян, ти в мене запам’ятаєш оцей день! — хряпнув дверима Положай, і за мить завив мотор літучки, який перед тим лиш схлипував ледь чутно на холостих обертах.

Життя складається з обіцянок і погроз. Вже написаний „Кавалер Золотой Звезды“ — і вже мовби всім фронтовикам зготовлена роль переможців і тріумфаторів і в мирнім житті. Чи ж усі кавалери і чи для всіх возведено постаменти?

Положай, щоб мене здихатись, обіцяє навіть якусь фантастичну рознарядку на святкування ювілею вождя. Коли б я був полтавський соцький… Але я нині — ніщо, тому Положай лякає мене й погрожує. У нас „Кавалер“, за кордоном опубліковано „Щоденник“ Анни Франк. Дванадцятилітня дівчинка писала: „Все наше життя минає в страху“.

Устами младенця глаголить істина…

Вільно і розлого думалося тоді мені на тракторі й у польовому вагончику, в затихлих осінніх полях під іскристим українським небом. В Америці три вчених — Бардцен, Браттен і Шоклі винайшли транзистор, малюсеньку радіотехнічну детальку, яка зробить цілу революцію в техніці, а ми тим часом з тупою жорстокістю переслідували й нищили справжніх учених, так ніби для майбутнього нам потрібна була тільки атомна бомба і та жменька вчених, що ламали над нею голову. Коли б усе це відбувалося на отих тихоокеанських атоллах Бікіні й Еніветок, де американці зривали свої атомні бомби, я, може, й повірив би тим звинуваченням, які щороку висувалися в нас то проти письменників, то проти композиторів, то проти філософів, то проти біологів, то проти якихось космополітів. Але ж „проробляли“ молодого письменника, оповідання якого перевернуло мені душу. Влаштували в інституті, де я вчився, ганебне судилище над професором Черкасом, який для всіх нас був найвищим втіленням людського розуму і того, що зветься духом.

З страшного пожарища мама врятувала не тільки дещо з домашнього надібку, ікони, фотографії, але й стару біблію, на якій зберігся напис: „Книга сія належить козакові села Зашматківка Прощурадівської волості Сміяну Миколі Федоровичу“. Я випросив у мами книгу книг, час від часу перегортав пожовклі сторінки і — диво! — на кожній неодмінно знаходив щось суголосне і моєму настроєві, і щоденному життю, і всім подіям, які відбувалися в світі, і навіть прозріння крізь каламуть часу. В євангеліях від Матфея і від Луки, мовби вгадуючи настання часів затемнення розуму у цілих народів, говорилося: „Всякий гріх і хула простяться чоловікові, а хула на духа не проститься чоловікам ні в сім віці, ні в будущім“ (Матфей, XII, 31–32, Лука, XII, 10).

В грудні я знову гибів у нетопленій емтеесівській майстерні над холодним залізом, знесилено хукаючи на свою холонучу душу, а в столиці нашої Вітчизни святкувався високий ювілей нашого великого вождя, весь світ слав йому свої побажання і подарунки, академік Лисенко і прославлена українська трактористка Паша Ангеліна приймали ті подарунки в урочистій обстановці, в газеті „Правда“ найближчі соратники Сталіна змагалися у вихвалянні й прославлянні вождя, але мою увагу привернула лише стаття помічника генералісимуса — Поскрьобишева „Любимый вождь и великий учитель“, в якій він писав, що Сталін не тільки поміг мічурінцям розгромити вейсманізм-морганізм, але й показує, як треба на практиці застосовувати передові наукові методи: „Товариш Сталий, занимаясь в течение многих лет разведением и изучением цитрусових культур в районе Черноморского побережья, показал себя ученым-новатором“. Наводив Поскрьобишев ще й інші приклади новаторської діяльності вождя: насадження евкаліптів у Колхіді, впровадження баштанних культур у Підмосков’ї, розповсюдження культури гіллястої, пшениці.

Про евкаліпти і кавуни та дині під Москвою я не знав нічого, але гілляста пшениця однаково, що п’ята нога в колгоспної корови: коли й виросте, то раз на тисячу років і лише для дивувань і сміху. Та що казати про соратників і помічників, коли й наш фронтовий брат, автор славетного Васі Тьоркіна читав на ювілейному вечорі в Великому театрі: „Пусть весны долгой, долгой чередой Листву листве, цветы цветам на смену Несут над Вашей славной сединой, Над жизнью, в мире самой драгоценной“; а ще неприємно вразило підлабузницьке пустомельство на адресу вождя в журналі „Огонек“ того самого ще зовсім недавно переслідуваного письменника, оповідання якого про війну перевернуло тоді мою душу. На додачу до всього мій улюблений фронтовий поет мерщій кинувся складати й друкувати книжку „Дарунки вождю“ — яке пониження людського роду! Кинути б їм гнівні слова Шевченкові: „О, люди, люди, небораки!“, але розумів я, що думати так та ще й вигукувати маю силу і волю не серед положаїв, а хіба що в чистім полі під високим сонцем, де підслухати мене могли тільки жайворонки.

Оксана мені б помогла, бо лиш жіноча любов рятує нас від страшної спустошеності душ. Однак тяжке безнадійне мовчання і далі облягало мене, Оксана не озивалася, її загадкові довгі очі не просвічували тих темнощів, що обступали мене дедалі щільніше й безнадійніше.

Прорвався в ту безнадію ще один лист від Лесі Шепелявої.

„Шановний колего! — писала ця добра душа. — Ви мовчите, але, може, так і треба, як казав наш геній. Я знаю, що ви, хоч і не озиваєтесь, але там, у степах, і від цього моє дурне серце вспокоюється і я навіть здаю чергову сесію, щоб перейти на вищий курс. А тепер я питаю: навіщо переходити туди, де немає Вас, шановний колего? Всі знайомі Вам люди ставлять це запитання і не можуть знайти відповіді. На кафедрах торжествують жалюгідні посередності, відомий Вам професор зник у невідомому напрямку, але його імені тут не забувають і поводяться з ним, як з коноплею на терниці: б’ють, тіпають і знову б’ють. Наше місто гордо йменують вузівським — університет і чотирнадцять інститутів, — тому саме нашому місту випала висока честь: прийшла рознарядка, щоб один із студентів виступив у обласній газеті з статтею до 70-ліття товариша Сталіна. Ви вже, мабуть, здогадалися, хто був той студент, і не помилилися: нікчемний Сирота. Звичайно ж, як і з тою горезвісною „науковою роботою“ про кнут і колхоз, історія повторилася: зважаючи на його абсолютну бездарність, писав не він сам, а йому написали, але Сирота все ж зумів підлити в статтю власної отрути, якою обплював ім’я відомого професора, а також тих студентів, що потрапили під його згубний вплив і стали полигачами в підступних діях проти найпередовішої в світі сталінської агробіологічної науки. Як бачите, шановний колего, Сирота Вас не забуває, хоч цього разу імені й не назвав.

Але я пишу зовсім не для того, щоб нагадати Вам це нікчемне ім’я. У мене є для Вас маленька радісна звістка. Днями до відомих Вам людей звернулася одна дуже симпатична установа з запитанням, де можна знайти Вас, шановний колего. За цією симпатичною установою вгадується така прекрасна людина, що відомі Вам люди, не вагаючись і не питаючи Вашої згоди, дали Вашу адресу. Не гнівайтесь на таке самоуправство і ждіть приємних звісток. А відомі Вам люди ждатимуть з нетерпінням ще більшим“.

З усіх установ, які я знав у Нижньодніпровську, найсимпатичнішою, здається, була ота, що містилася в похмурій будівлі з скляним намордником. Але та установа нікого не питатиме про твою адресу, сама знайде тебе на землі, в небесах і на морі, а коли треба— то й під землею. Тому на останні рядки Лесиного листа я майже не звернув уваги. Ну, питали, ну, писали, ну, може, напишуть. А що зміниться в моєму житті і взагалі — що зміниться? Тут Положай розповідає про рознарядку на область, там рознарядка на студентів, — рознарядка на відданість вождю? Велика лотерея для маленьких людей, які гризуться між собою, мов собаки, щоб вихопити щасливий номер. И вся-то наша жизнь єсть борьба, борьба!.. Коли звести все життя до боротьби, то перемагатиме тільки нахабна примітивність, а творче начало поволі відступатиме, поки й зникне зовсім. І що ж тоді зостанеться — положаї й сироти? Академік Лисенко твердить, що в природі боротьба точиться тільки між видами, а всередині кожного виду боротьби немає зовсім, там — взаємопїдтримка, взаємодопомога, взаємозбереження. В кущі бузини пагони тягнуться до сонця не тому, що хочуть випередити своїх сусідів, а тому, що помагають один одному. Тоді чому ж сам академік Лисенко діє всупереч власній теорії? Чи, може, він належить не до того виду, що академік Вавілов, замучений голодом у Саратовській тюрмі, а до виду трактористки Ангеліної?

Положай тоді в польовому вагончику нагадував про кадр з кінофільму Чіаурелі, де Сталін веде трактор. Мы железнмм конем все поля обойдем… Мене той фільм вразив, навіть мовби налякав саме постаттю Сталіна на похороні Леніна. Хутряна доха, валянки, шапка з довгими навушниками, весь волохатий, як сибірський ведмідь, вождь лякав уже самим своїм виглядом. Навмисне це зроблено чи недогляд режисера? Адже на картині Шурпіна „Утро нашей родини“ вождь весь у білому, мудрий і ласкавий, і газети наввипередки писали: „Серед неоглядних просторів колгоспних полів, спостерігаючи вируюче трудове життя Радянської країни, стоїть її вождь, її мудрий кормчий“. Хвалив вождя і поет Твардовський, якого ми боготворили на фронті за безсмертного Васю Тьоркіна, і автор смішних віршиків про дядю Стьопу Сергій Михалков:

Тривало велике змагання у вірності й відданості, я теж колись брав у ньому участь, вигукуючи „За Родину! За Сталина!“, а тоді полюючи за хлястиками, як гірко жартував Гаврило Панасович Михно, але тепер навіть вірнопідданість можна було демонструвати тільки за рознарядкою, велике ім’я обрамлювалося тільки іменами знаними, видатними, славнозвісними, а щоб надати їм більшого блиску, інші імена затоптувалися в бруд, відкидалися в непам’ять. Після письменників, музикантів, учених настала черга й для воїнів і не тільки для таких непомітних гвинтиків війни, як я, і навіть не для генералів, як Тєлєгін, а вже й для великих маршалів і найперше для тих двох, що командували парадом Перемоги в Москві — Жукова, якого всі ми бачили тільки Міністром оборони, запхали в якийсь військовий округ, а Рокоссовського то й взагалі вислали з країни, віддавши Польщі.

В газетах галасували: „Ми! Ми! Ми!“, — а я сидів у своєму степу і думав про те, що треба б писати: „Нас! Нас! Нас!“. В баранячий ріг, в сміття, в потерть, в пил і прах!..

І нікому не поскаржишся, нікому не скажеш, не відкриєш очей, бо хто ти є?

Попереду була довга зима посеред холодного мертвого залізяччя, а скільки ще таких зим? Радянський комбайн працює місяць або два на рік, десять місяців ремонту. Радянський трактор ремонтується від дня свого заводського народження і до списання на брухт. Взаємини між радянськими водіями і радянськими автомобілями досить заплутані і ніяк не розбереш, хто на кому їздить: водій на машині чи машина на водієві, бо вздовж усіх шляхів безмежної батьківщини нашої стоять взимку й улітку автомашини, а з-під них стирчать ноги нещасних їхніх водіїв, які ворожать під залізними днищами. А я в пдконаній, розтрощеній Німеччині сорок п’ятого року не бачив жодного шофера, який спробував би бодай підняти капот своєї машини, коли в ній щось зіпсується, він вилізе з кабіни, знайде поблизу телефон, подзвонить до авторемонтної приватної майстерні, яких там натикано, як грибів у лісі після теплого дощу, звідти приїдуть з тягачем, заберуть його машину і…

Коли я розповів про це Положаєві, той злякано замахав руками: не чув, не знаю, не вірю і не хочу, бо то все від лукавого, відрижки експлуататорського суспільства, якому далеко до суспільства соціалістичного, де хто був ніким, той стане всім, а трактор став усім за друга, ото й пісня уся, ото й пісня уся…

Я жив тепер в Зашматківці в мами, на свої механізаторські заробітки став добудовувати до зліпленої сяк-так хатини ще один прихалабок, флігель, як пишно висловлювався знищений нами дощенту дворянський клас, я вперто перемірював горбистий степ між Положаївкою і Зашматківкою своїми ветеранськими ногами, відігрівав захололу над залізом душу біля маминої грубки, сушив біля вогню свою шинелю поряд з маминим сіряком, який назбирав у собі ще від осінніх дощів і туманів стільки тяжкої вологи, що зимові хуртовини вже ніби й не побільшували його неоковирної тяжкості, він стояв перед вогнем стовба, негнучо й закам’яніло, як наша велика держава, і коли моя худенька мама вдосвіта входила в цей задубілий вовняний панцир, я жахався, та водночас не міг без вдячності думати про наших предків, які вигадали таку дивну одіж для захисту від усіх стихій, що панують в українських степах.

Український сіряк. Розміри розраховані на велетнів, товсте сукно, як для валянок, відлога, поли, рукави облямовані для міцності шкірою, обшиті шкірою і петельки для чотирикутних ремінних ґудзів — одяг на всі пори року, для всіх стихій, для століть і для вічності, може, його винайшли ще скіфи, а ми тільки успадкували і застосували відповідно в часи козацтва, кріпацтва і тепер — в епоху перемоги колгоспного ладу. Жінка в колгоспі велика сила. Тільки ці слова вождя і більш нічого. Ні шовків для наших дівчат і матерів, і надій на щастя для дітей, а тільки каторжна праця, нужденне житло, чорноробський одяг, темрява в очах, темнощі душі.

— Киньте ви оте бригадирування, — сказав я мамі,— тепер у мене такі заробітки, що можете й відпочити. Наробилися ви за своє життя.

— Що ти, синку? — злякано глянула на мене мама. — Хіба ж можна! А що люди скажуть?

— А що вони казали, коли ви всю війну отут з малим Марком на руках, і коли в землянці, і коли впрягалися в плуг? Де були тоді всі казальники-наказувальники? Скільки ж можна отак працювати і отак жити?

— А до самої смерті, сину. А ви з Маркусем щоб жили. Ти старший, він меншенький, а брати ж, вам і жити. Бачиш, який Маркусь ловкенький росте?

Марко, недогодований за окупацію і голодні післявоєнні роки, був дрібненький і кволий, часто хотілося мені підійти до брата, обійняти його худенькі плечі, перелити в нього бодай частку своєї сили, назбираної в мені не завдяки чиїмсь там високим велінням, милостям і благосклонностям, а всупереч їм, завжди всупереч, уперто, непокірливо, бунтівливо.

Багато було суперечок про історичні шляхи моєї землі. Одні казали, що на Україні зажди панувала згода, мир і тишина, не було ні пана, ні хама, інші твердили про безбуржуазність української нації, ще інші були в захваті від загадкової релігійності нашого народу, від якої розливається містичне світло, мов од лампадки перед образами. Як на мене, то український народ взагалі не піддається поділу на класи, в усі часи сповідуючи єдину віру, він завжди був незалежний у відправі обрядів цієї віри, єдина ж сила, якій підкорявся, — це історія, і саме вона виокремила в ньому три головні характери, якими він утвердився на цій землі і показав себе перед усім світом, характери ж ці: козаки, гайдамаки і смерди.

Не має значення, що слово „смерд“ відоме з часів Ольги, Святослава і Володимира, а „козак“ тільки з кінця п’ятнадцятого століття, коли зухвалі українські лицарі з пониззя Дніпра, мовби якимсь чарівним надчуттям вловивши в просторі енергію душ відважних мореплавців Колумба, які вирушили в незнані світи, щоб відкрити Америку, злагодили свої вузькі, як любовні ложа і як кораблі нашого вічного плавання — труни, човни-чайки і відчайдушно вдарилися грудьми об мури Стамбула, твердині нової сили, такої загрозливої всьому слов’янському світові. Згодом з’явилися гайдамаки, хоч дух їхній жив у моєму народі завжди і кожен міг гордо проголосити: „Сам собі пан, сам собі свиня!“. Я був козаком на фронті, смердом-людоловом у чужій землі, гайдамакою, коли відвойовував собі Оксану, тоді знову став смердом безпомічним. А ким буде мій малий брат?

Марко сидів за столом і, схиливши голову, прикусивши губу, ретельно виводив у зошиті дрібненькі, не дуже рівні літери, — переписував щось з чернетки, яка лежала перед ним. Я глянув йому через плече.

— Можна поцікавитись, над чим це ти так стараєшся?

— Російський твір. Дмитро Карпович задав на дом. Та я вже кінчаю. Хочеш почитати? В мене з математикою та біологією не дуже, а по літературі Дмитро Карпович завжди хвалить.

— А пишеш без помилок?

— Ну, хіба ж хто може без помилок? Дмитро Карпович каже, що головне, каже, не як писати, а як думати.

— А може, навпаки: в думках помилки можуть бути навіть корисні, а от на письмі — небажані, а то й шкідливі. Як по-твоєму?

— Хіба ж я знаю.

— То що — прочитати твій твір?

— Ось я допереписую.

— Ти б дав мені чернетку, ми б разом виправили помилки, коли вони там є, щоб у зошиті вже без помарок.

— А я й на чистовику, так ще краще. Дмитро Карпович завжди каже, що головне не в тім, щоб не робити помилок, а в тім, щоб уміти їх виправити.

Він подав мені зошит. Я прочитав:

„Чтобы приадалеть сейчас разстояние од Києва до Шушенского, понадобится двое суток. А в конце девятнадцатого века восемдесят суток ехал Владимир Ульянов из Петербурга к месту своей сылки. Царское правительство хотело оторвать сильного Ульянова от политической деятельности, а он пробуждал сознание трудящихся этих глухих краев. Благодаря Ленину, земля сибирская увидела первую маевку, первую стачку. Также впервые здесь прозвучали слова революционных песен. Когда приехал Владимир Ильич, в Шушенском не росли деревья, не было даже кустов. Зато через два года из окрестных сел приходили посмотреть на зеленую беседку, устроенную Владимиром Ильичом и Надеждой Константиновной. С тех пор Шушенское начало озеленяться, а сейчас здесь ничто не напоминает прежнего глухого уголка царской России“[11].

І ось ми сидимо за саморобним селянським столом, два рідні брати, один рід, одна кров, одне походження, а обидва з різних часів, і зовні такі неоднакові, як і наша судьба в майбутньому. Але що було, того вже немає, а що буде, — подивимось, я ж тільки оце тепер, прочитавши накаряканий Марком „твір“, вперше відчув, що той смерд, який, мов шевченківський човен, то потопав, то виринав, заволодів остаточно моєю душею, закорінився в ній, понищив усе, що було там козацького й гайдамацького. Я втратив Оксану, але то жорстока державна стихія, проти якої чоловік безсилий. Я змалодушив перед Ольчиною звабою, та гріх той, мабуть, простимий, бо не зачіпає нікого, окрім мене самого. Забувши про свої високі наміри, я став безсловесним механізаторським рабом у нікчемного Положая, але то був мій добровільний вибір, патріотичне ярмо, в яке я сам нагинав свою шию. Рідна мати моя, ти ночей не доспала і водила мене у поля край села… Ох, яка ж зворушлива пісня про рушник мого улюбленого фронтового поета, та не було пісень про те, як ми сповнили свій синівський обов’язок в найстрашніші роки війни, а тоді мовчки, з ганебною покірливістю спостерігали за мучеництвом своїх матерів в часи визволення й свободи і не мали мужності зарадити цьому або хоч обуритися. Ось тоді був я смердом ще більшим, ніж під орудою Дураса й Козуріна в чужій німецькій землі. Забувши ж малого брата свого, став смердом ще безнадійнішим і, власне, остаточним, бо, не дбаючи про брата, нищив не тільки його майбуття, але й власну судьбу.

— Марку, — сказав я, прочитавши цей химерний „твір“, — ти мене послухай і спробуй зрозуміти все, що я скажу. Уяви, що ти командир підрозділу радянського війська, що опинився в фашистському оточенні. Ні телефонного, ні радіозв’язку з нашим командуванням у тебе немає, ти вимушений послати письмове донесення з кількома відважними бійцями, і ось ти пишеш: „Я пребываю в окружении превосходящих сил противника“. Тепер уявімо, що мене вчила російської мови не Наталія Іванівна, моя довоєнна вчителька, а твій викладач Дмитро Карпович, який заявляє, що грамотність нічого не важить і що головне — це робити помилки, щоб було що виправляти. І тоді я донесення напишу вже отак: „Я прибиваю в окружение превосходящих сил противника“. Змінено всього дві літери, а яка страшна розбіжність між тим, що я хотів сказати і що сказав насправді через свою неграмотність. Прочитавши оце моє малограмотне писання, командування вирішить, що я добровільно помарширував просто в вороже оточення, мене вважатимуть зрадником, ні про яку допомогу мені й моїм товаришам ніхто не дбатиме. І все це — через дві неправильно вжиті літери. Ти зрозумів, що я кажу? А поглянь на свій твір. Треба написати „ссыльный Ульянов“. Ти пишеш: „сыльный Ульянов“. Цілковите безглуздя. Зміст теж щось не дуже. В тебе виходить, ніби цар відправив Леніна в заслання лише для того, щоб той взявся за озеленення Шушенського. Може б, краще було послати для цього царського садівника абощо? І взагалі — чому ти взяв цю тему? Писати завжди треба про те, що краще знаєш. Вам що — вчитель дав тільки одну тему?

— Дмитро Карпович розповідав нам ще про молодогвардійців, так там же й писати нічого. Я й сам молодогвардієць, он у німців хомута вкрав!

— Хомут, Марку, це дрібна капость, а в молодогвардійців мученицька смерть. Діти хотіли зробити те, чого не спромоглися ми, дорослі. Величезна армія наша полохливо відступила, а беззбройні школярі не злякалися ворожої залізної сили. На твоєму місці я б неодмінно писав про краснодонців. Може б, і про того хомута десь ввернув.

— Ні,— вперто покрутив головою Марко, — я повинен писати тільки про Володимира Ілліча Леніна, щоб входити в роль.

— Куди, куди входити? — не зрозумів я.

— В роль Леніна.

— А що це й навіщо?

— Ми в шкільному драмгуртку починаємо ставити п’єсу Олександра Євдокимовича Корнійчука „Правда“, і Дмитро Карпович сказав, що доручає мені виконувати роль Володимира Ілліча Леніна.

— Тобі — Леніна? Ти ж он який худий та малий, Марку.

— А Ленін теж був маленький на зріст. Дмитро Карпович каже, що всі вожді маленькі на зріст: і Ленін, і Сталін. Я саме підходящий для п’єси. Я вже й гарькати навчився.

— Гарькати?

— Володимир Ілліч же ж гарькав, то й мені треба. Хочеш послухати? Парлтия и Ленин близнецы брлатья… Ну, як?

Я не знав, що казати. Однорукий Бугайов так вчепився в Маркову душу, що тепер не відірве його ніяка сила. Як чорт за грішну душу. І не підступишся, не захистиш малого. Мабуть, після розмови в холодних емтеесівських майстернях Бугайов ще з більшою запопадливістю взявся за Марка.

— Цей твій учитель Дмитро Карпович він що — член партії? — спитав я в Марка перше, що прийшло в голову.

— Ні, він безпартійний більшовик.

Ну, ясно. В партію його не могли прийняти, бо колись же пропив три бочки квашеної капусти в Комсомольську-на-Амурі. А партія — ум, честь і совість епохи. Але безпартійні більшовики — ще запопадливіші там, де йдеться про так звану ідейну боротьбу. Це як потайний собака з-за тину, не знаєш, коли й де вкусить. Я дивився на Марка, на його бліде личко, на худенькі плечики, жалко мені було мого маленького братика, хотілося щось зробити для нього ось тут, негайно, просвітити йому очі, дати волю і простір, щоб ріс він не затурканим, дивився на світ сміливо, по-козацьки… Ще як були ми козаками… Та що я міг вдіяти проти всемогутніх і всюдисущих сил, які гнітили все довкруг, м’яли, ламали, трощили і ліпили з уламків кожного — від малого до старого — по своїй подобі. Адже навіть моя природна сила обернулася проти мене, вже цей однорукий запустив у дитячі голови тяжкий чад зневаги до їхнього чорноземного роду, до цих великоногих і довгоруких селян, що своїми кістлявими пригорбленими плечима підпирають, мов гіперборейські атланти, степове небо України: мовляв, високе, аж до неба, а дурне, як не треба, всі ж наші вожді на противагу цьому селянському племені — маленькі, ловкенькі, тому й геніальні.

Якби я подбав про Маркову долю одразу після свого повернення з війни, коли прибув сюди в блиску й славі, може, єдиний на цілий район з такими заслугами, тоді все склалося б інакше. Але довелося змагатися за Оксану, тоді здавалося, що я переміг, тепер це оберталося поразкою. Я рятував Оксану, а сам шукав порятунку в ній і вірив тоді: буду я — буде і мій брат.

А що тепер?

Мале, уперте, затяте, хоч яке ж не співмірне з моєю могутньою постаттю, сиділо поряд зі мною, кумедно гарькало, з обожнюванням вимовляло ім’я свого фанатика-вчителя, безсоромно відстоювало право на обурливе, ганебне неуцтво, каламутна пітьма клубочилася довкруг мого брата, і я не мав сили розігнати ці темнощі, впустити в цю нещасну молоду душу бодай промінчик чистого світла. Втрачене бодай на мить — втрачене навіки.

Я спробував зайти з іншого боку.

— А знаєш, Марку, — сказав я, — що п’єса Корнійчука, яку ви хочете ставити, — не краща з його п’єс, а може, й найгірша.

— Що ти ото таке кажеш! — вигукнув брат, і його бліде личко взялося рожевими плямами обурення. — Хіба ти не знаєш, що Надія Костянтинівна Крупська в газеті „Правда“ в 1937 році написала, що ця п’єса — найкращий твір про Володимира Ілліча Леніна?

— І ти що — читав ту газету „Правда“, коли тобі було два роки від народження?

— Це нам сказав Дмитро Карпович.

Що ти можеш проти таких авторитетів, як Надія Костянтинівна Крупська і Дмитро Карпович Бугайов, неконтрольований володар душ нещасних сільських діток? Я мовчки виліз з-за столу, пішов у холодні сіни, де висіла моя офіцерська шинеля, став зодягатися. Мама, що поралася коло печі, мов Немидора з „Миколи Джері“ Нечуя-Левицького, сполошилася, вибігла в сіни, притисла руки до грудей:

— Миколо! А обідати? Я ж борщ зварила і зготовила печеню, яку ти любиш.

— Трохи пройдуся, бо ми з Марком засиділись. Може, й Марко прогуляється зі мною. Марку, ти як?

— А в нас сьогодні репетиція, — подав голос брат. — Дмитро Карпович сказав…

Я не став слухати, що сказав цим безсловесним істотам безпартійний більшовик Бугайов, потихесеньку відчинив сінешні двері, ще тихіше зачинив їх за собою, ступив за поріг у холодні розіскрені сніги, під яскраве зимове сонце, жадібно вхлинув повітря. Пахощі диму з печей, де варяться сьогодні недільні борщі з свининою, а в кого й пісні галушки, бадьорий дух, що ллється від вкритого товстою кригою Дніпра, ледь відчутно розлите в просторі тепло від домашніх тварин — хух, солом’яний дух, рідне повітря, яким уперше наповнилися мої легені в день народин, а тоді наповнювалися тисячу років, моє, неповторне, єдине на світі повітря, — і ось я ніби чужий тут, ніби присутньо неприсутній, сам не схожий на себе і все довкола теж несхоже, якесь ніби й знайоме, та водночас і чуже. Невже війна вбила не тільки десятки мільйонів людей, а й усе святе в душах вцілілих? Звідки це страшне відчуження в моїй душі, моя чужість серед рідних людей, моя присутня неприсутність так ніби я не живий, а мертвий, і коли зі мною й говорять, то тільки сповнюючи якийсь дивний ритуал шанобливості? Вн жертвою пали в борьбе роковой… Я нічим не можу помогти рідній матері; доля мого меншого брата випурхує з моїх долонь наполоханою пташкою, і не прикликати її назад, не зловити, не приголубити своїми загрубілими пальцями; Оксана, доведена до відчаю нещастями, які переслідували нас обох, зникла в чужому для нас місті, щоб з’явитися зрештою в оцьому рідному просторі, і я кинувся сюди ждати її зрозпачено і безнадійно. Виходить: справді безнадійно.

Коли повернувся сюди з війни, Зашматківка видалася мені могилою, і люди, що чудом вціліли в ній, теж були ніби в могилі. Тоді я відважно спустився в царство мертвих, до якого не треба було мені звикати, я готов був розділити їхню судьбу, добровільно принести себе в жертву заради порятунку малого Марка та Оксани. Сил моїх виявилося замало. Втратив Оксану, втрачаю брата, село не зважає на мій присуд, поволі оживає, росте. Чи ростуть могили? Не було тепер великих хат, просторих дворів з господарськими будівлями, з колодязями, з кучерявими садками, на голій горбистій рівнині, поміж левадами й берегами сиротливо маячіли примітивні халупки, мерзлякувато щулилися, тулилися до поодиноких чудом вцілілих дерев, до голих кущиків, мовби лякаючись самотини, ближче підсувалися до колишніх вулиць, від чого ті стали вужчими, ніж колись, і ніби вже й не вели нікуди, а спліталися в безвихідь лабіринту. Влітку тут щось зеленіло, в дбайливо оброблених городах буйно цвіли, мов тропічні орхідеї, гарбузи, переможно червоніли помідори, капуста обсте-ляла свої крутолобі голови жилавим широченним листям дивної барви, мовби занесеної на землю з інших світів. Тоді якось не помічалося сумної поменшеності довколишнього життя, його несправжності, якоїсь ніби макетності чи що. Зима все оголила і показала в жорстокій реальності. Чи ростуть могили?

Я пішов знайомою вулицею, якою стільки років ходив до школи, знав тут кожний закуток, кожний виямок, ось тут між Квашею і Воскобойниками завжди після дощу стояла калюжа, від Пелагеї Артемівни починався порослий споришем клинець, що впирався в церковну ограду, за церквою жив кривий Стьопа, в якого біля колодязя ріс найбільший у селі дуб. Тепер ні церкви, ні дуба, ні кривого Стьопи, ні Кваші, а ті хати, що знову з’явилися на своїх давніх обійстях, і схожі й не схожі і такі малі, ніби живуть у них карлики. Я йшов, сам не знаючи куди, пришвидшував кроки, так ніби хотів вистрибнути з власної тіні, втікав од чогось чи доганяв те, чого вже не наздоженеш? Ось місце, де була попова хата, а за нею до самого ставка вниз по схилу загадково темнів колись величезний сад з рідкісними деревами. Попа комсомольці прогнали з села ще в двадцять дев’ятому році; і в його хаті були старші класи нашої школи — восьмий, дев’ятий і десятий. В садок ми ходили на уроки ботаніки, а вночі — цілувалися з дівчатами. Німці висадили попову хату в повітря, заклавши добрячий заряд вибухівки, а в садок, щоб погоріли всі дерева, завезли якесь просмолене шмаття, обмотували ним кожне дерево і не відходили, поки не вигорало все на пень. Це були такі ретельні виконавці, яких наша земля ще ніколи не бачила. Далі за Живодьорами і Якимом на голому бугрі жив сільський бондар Никифор. Батько врятував його від розкуркулення, переконавши начальство в районі, що колгосп загине без Никифорових діжок, зате німці бондаря не пощадили. Кажуть, палахкотіло тут, як з вулкана. Нікому було відбудовувати це обійстя, голий горб сумовито білів снігами. В Дібровиній хаті містилася тепер сільрада разом з сільською поштою. Вкрита черепицею хата вціліла, але не тому, що німці не змогли її спалити (з інших таких самих хат вони скидали черепицю на землю, а тоді підпалювали), а завдяки молокопункту, який влаштовано було тут ще в тридцять восьмому році і яким користалися й окупанти, до останнього свого дня в селі примушуючи селян здавати туди все молоко від уцілілих корів. Діброва був царський офіцер, в громадянську війну він став червоним командиром, повернувся до Зашматківки з орденом, іменною шаблею, подарованою йому мало не самим Будьонним, і гарненькою білявою дружиною латишкою Альвіною. В тридцять сьомому році Альвіну забрали, як німецьку шпигунку, Діброва взяв собі за жінку схожу на Альвіну вдову сільського фельдшера Бараненка, але незабаром забрали й самого Діброву, як класово ворожий елемент. Бараненчиха, вдруге ставши вдовою, згодилася віддати хатню прибудову для молокопункту і сама стала ним завідувати. На кожну корову тоді існував „молочний податок“, треба було здати кілька сот літрів молока, навзамін одержавши „обрат“ після сепаратора і позначку в податковій книжечці. Коли прийшли німці, вони дуже зраділи молокопункту, бо виявилося, що Гітлер запровадив у Німеччині таке саме обдирання селян. Там треба було здавати молоко, яєчка з-під кожної курки, везти на бойню свиней, одержуючи тільки хвіст та ратички. Сталін чомусь не здогадався забирати в селян ще й свиней, вимагали тільки обдирати з них шкіру і здавати державі, а хто не слухався і шмалив свиню, тому загрожував штраф або тюрма. Отож німці скористалися з сільського молокопункту, білотіла м’якенька Бараненчиха жила з комендантом і поїхала з ним при відступі, а Дібровина хата завдяки цим збігам уціліла і тепер дала притулок сільраді й пошті. Я віднотував усе це для себе механічно, не надаючи особливої ваги, ні в сільраді, ні на пошті справ у мене не було, до того ж сьогодні неділя, вихідний, я просто йшов колишньою вулицею колишнього села, йшов серед згадувань і нагадувань, сніг рипів під моїми чобітьми, вулиця вела мене далі — куди, до чого?

Щось сталося позад мене, якийсь рух, якась надія, і дівочий голос пролунав несподівано, хоч і не без таємних сподівань:

— Миколо, це ти? Мико! А зайди-но на пошту!

Галя Антипова, завідуюча поштою і листоноша, завідуюча ощадкасою, місцевий міністр зв’язку і міністр фінансів, стояла біля дверей пошти, невисока, розложиста, туге тіло заковане в синє, без прикрас, суворе (як у Оксани, як у Оксани!) плаття, на струнких ногах — літні черевички.

— Простудишся, Галю, — підійшов я до неї.— Такий мороз, а ти…

— А я зсередини гріюся! — засміялася вона. — Та й не я одна така, а й ще дехто. Зайди, то побачиш.

— В тебе ж вихідний.

— А може, я заради тебе сьогодні на роботі. Тебе ж у робочі дні не впіймаєш, а тут прийшов тобі рекомендований лист. І конверт якийсь задрукований, імені товариша Сталіна — написано. Як мені бути? Тільки у власні руки Миколи Сміяна і щоб розписався в отриманні. Ось і сиджу, жду, коли ти прийдеш з своєї МТС.

— Міг би й не прийти.

— Може, й міг би, та тільки тут у мене є деякі люди, які знають, що прийдеш. Заходь, заходь, можеш і не оббивати чобіт, у нас тут так жарко, що все розтане.

Які там ще є на світі люди, що можуть передчувати мою появу там чи там? Невже Оксана? Невже?

Галя відчинила двері пошти, пропускала мене поперед себе, а я злякано стояв, не маючи сили ступнути. Давно забуті військові оркестри грали в мені марш „Прощання слов’янки“, бадьоро і сумно грали на всіх слов’янських ріках, де ми були і де не були, і жінки проводжали нас, і пречисті сльози розлуки котилися з їхніх очей, а ми весело марширували берегами слов’янських рік, ми були такі молоді й завзяті, що не помічали жіночих сліз, оркестри награвали нам не про те, що було, що лишалося позаду, а про те, що жде попереду, що буде, пребуде і перебуде, ми йшли до перемоги, сумна краса маршу розлунювалася в наших молодих душах вічним прощанням, і ми були тоді такі легковажні, що зовсім забули про повернення. Як ми могли про це забути? І може, тепер усі незлагоди й нещастя нашого не влаштованого повоєнного життя — відплата за ту легковажність? Я повертаюся додому, до рідної матері, до брата — і не можу повернутися і через те немає зі мною Оксани, бо тепер уже вона не може повернутися до мене, і ця мука ніколи не скінчиться, ми нещасні, приречені, прокляті, і „Прощання слов’янки“ гримить у нашій крові не хвацьким похідним маршем, а тяжким реквіємом безнадії.

Мені треба було ось тут, перед цими знайомими дверима забути про себе нинішнього, зректися себе, вистрибнути з своєї тіні і з своєї оболонки, знов стати восьмикласником, який, помагаючи мамі, приносить сюди здавати молоко від нашої корови і сам перекручує на сепараторі на вершки і „обрат“, бо так тут заведено, „обрат“ дзюркотить у порожнє відро — це моє, а вершки капотять в державну посудину — вони належать державі так само, як оцей молокопункт, небачений у селі сепаратор і Бараненчиха, яка за окремим столиком чаклує над пробами молока, наливаючи його до вузеньких скляних пробірок з жовтим, як каніфоль, порошком, а тоді заносячи до своїх відомостей якісь там дані.

І я переступив поріг тим довоєнним хлопцем, але це вже були не ті двері і не той поріг, пахло не молоком, а сургучем, яким Галька печатає посилки, високого столу з сепаратором і маленького столика з пробірками не було. Кімната розділена дерев’яною перегородкою, ширша частина для Гальки, вужча — для відвідувачів, там було повно сріблясто-снігового світла з двох вікон, тут блимала червонуватим оком грубка, біля якої на ослінчику, підклавши під себе руки, лукаво зіщулившись, сиділа Олька Филофіївна.

Жадібні очї врозліт, хтивий молдаванський ніс, губи, як вогонь, сліпучо біле обличчя, шия, напівоголені повні руки, а сама вся в чорному: чорні вовняні панчохи, чора тісна спідниця, чорний в’язаний светр з короткими рукавами, — не жінка, а мана, зваба і згуба для всього чоловічого роду.

— Олько, а ти як тут? Здрастуй, — пробелькотів я розгублено. Вона привіталася самими очима, крадькома приклала палець до уст, мовби хотіла пригасити їхнє палахкотіння, і мерщій відсмикнула, мабуть, щоб не помітила Галя.

— Ось Оля і вгадала, що ти сьогодні прийдеш, — сказала Галя, зачиняючи двері.— Прийшла ще зранку і в одну душу: прийде Микола та й прийде!

— А я все крізь землю бачу! — засміялась Олька. — Може, я відьма, а може, й ще щось!

Змовились вони затягнути мене в пастку чи справді випадковість? Я спробував перевести все на жарт.

— А крізь воду ти теж бачиш? — присідаючи на ослінчик біля Ольки і розстібаючи шинелю, спитав я.

— І крізь воду теж! — блиснула вона усмішкою. — Коли б хтось спробував переплисти Дніпро влітку або восени, то побачила б і крізь свою каменоломню. Та тільки ніхто не перепливає.

— Я б спробував, так плавати не вмію.

— Хто ж тоді вміє?

Галя зайшла за свою казенну загородку, відчинила шафу, дістала звідти якісь папери.

— Ось той лист, що я казала. Треба розписатися тобі особисто, лист, мабуть, дуже важливий. Присунься сюди ближче, розпишися.

Я черкнув у Галиній відомості, взяв конверт. Нічого особливого, звичайний розмір, білий колір, червоненька марка з зображенням серпа і молота, але вгорі на конверті видрукувано гриф: „Агростанція імені Й. В. Сталіна“. і ні зворотньої адреси, нічого, крім мого прізвища, імені й по-батькові і моєї власної Зашматківської адреси.

Я покрутив конверт у пальцях, не наважуючись його одразу розпечатувати.

Олька поблідла ще більше, мовчки дивилася на мене. В очах у неї стояло німе запитання: „Від неї?“ Я б сам дорого дав, щоб знати, від кого. Може, справді від Оксани? А коли ні, коли якийсь жорстокий жарт?

— Такий серйозний лист, — сказал Галя. — Я скільки вже працюю на пошті, а такого зроду не бачила.

— Ну, чого ж не читаєш? — тихо спитала Олька. — Боїшся?

— Чого мені боятися? Я вже ляканий-переляканий. Коли вже боятися, то хіба що самого себе, та й то коли опиняєшся між отакими жінками, як ви з Галею.

Галю я дочепив для маскування, і Олька належно поцінувала мій маневр.

— До Галі бухгалтер з району сватається, — вхопилася вона за мою зачіпку, — вдівець з двома дітками. Вона й мені вдівця хоче знайти, а нащо він мені? Я того каміння як навергаюсь, то ніякого чоловіка не треба!

— Каміння вдень, а вночі? — засміялася Галя. — Та ще взимку…

— А вночі каганчик засвічу і плету собі вовну. Ось — обплелася. Плету та на віконечко позираю, плету та прислухаюся: а раптом стукне хтось в шибочку, підійде та й стукне!

— Бач, таки ж ждеш когось? А кажеш: не треба тобі нікого.

— Той хтось не такий, як ти, Галько, думаєш. Він ні на кого не схожий. Та тільки, мабуть, не постукає. Правда ж, Миколо, не постукає?

— Хто ж його знає,— зітхнув я. — Хоч міг би й постукати. Олька всім тілом повернулася до мене.

— Правда, міг?

— Всякі ж дні бувають, знаєш сама.

— Так міг би чи ні?

— Мабуть, міг.

Вона втомлено заплющила очі.

— Ну, спасибі. А тепер я гляну крізь твій конверт і побачу, що в нім.

— Що ж?

Вона дивилася не на конверт, а на мене, і в її очах стояла мука.

— Дальня дорога і казенний дом.

— Ти як циганка. Казенний дом це що ж: тюрма?

— Хіба не однаково? Всі казенні доми однакові. І оця Гальчина пошта, і моя хата на курячих ніжках посеред каміняччя. Ну, чого ж ти? Розпечатуй!

Я розкрив конверт, дістав учетверо згорнутий аркушик паперу, розправив його на коліні. Вгорі на папері такий самий друкований гриф: „Агростанція імені Й. В. Сталіна“. Далі текст на машинці:

„Шановний товаришу Сміян!

Дирекція агростанції імені Й. В. Сталіна запрошує Вас на роботу за агрономічним фахом на посаду лаборанта в лабораторії ґрунтознавства. Зарплатня згідно з існуючими ставками, житлом Вас і Вашу родину забезпечуємо.

Директор Паталашка“.

Далі значилася адреса агростанції і пояснення, як туди добиратися, до якої залізничної станції треба їхати.

Все було серйозне, навіть солідне, крім прізвища директора. Паталашка — щось ніби з журналу „Перець“.

— Ну що? — спитала Олька. — Вгадала?

— Вгадала. Спасибі тобі за твої ясні очі.

— Міг би й поцілувати такі очі!

— А чого ж!

Я нахилився над нею, але вона підставила не очі, а губи, задихнулася від поцілунку, але не відпускала мене, тоді сама відштовхнула, відсунулася, глянула, як на чужого. Вона вже знала, що прощається зі мною назавжди, що темна влада її наді мною скінчилася, так і не розпочавшись, а я теж знав про це, але душа моя була така змучена, що не мав сили й зрадіти своїй свободі. Спромігся тільки на те, щоб підвестися, підійти до загорожі, перехилитися через неї, взяти Галину руку і поцілувати, так ніби та рука написала мені збавчий лист.

Свобода, воля! Не знатиму більше тяжкої невизначеності своєї долі, забуду про хитрих положаїв і вічно поламані трактори, не бачитиму скаліченого свого села, цього поменшеного світу, в якому й сам почуваєшся поменшеним, безжально вкороченим, ніби безмовна жертва для жорстокого державного ложа новітніх прохрустів.

Може, й Оксана не озивалася, здогадавшись, що я повернувся до Зашматківки, про яку їй страшно було й згадувати. Як я не подумав про це одразу! Тепер вірив, що на новому місці Оксана знайде мене, і ми знову будемо разом.

На станцію Веселі Хутори, де мені треба було сходити, поїзд прибув пізно вночі. Довідавшись од чергового, що до агростанції треба добиратися ще кілометрів сім степом, я потягнув свої чемоданяри до так званого залу для пасажирів — тісної кімнатки в цегляному будиночку, три дерев’яні лави, віконце квиткової каси, кругла залізна піч, натоплена до шкварчання коксом, плакати з розмаханими залізничниками на стінах, дванадцятилінійна ґасова лампа під низькою темною стелею. Надворі тріщав мороз, сніги довкола лежали такі, що здавалося, ось-ось загорнуть і вузеньку залізничну колію і самі Веселі Хутори, а тут панувало таке тепло, що тільки розстели на лавці свою універсальну шинелю, притулися щокою до шорсткого сукна з таким знайомим духом пройдених тобою доріг, і до самого ранку додивляйся сни з твоєю минулою долею і недолею і з твоїм сподіваним щастям. Я справді розташувався досить капітально. Звалив під стіну свої чемодани, набиті більше книжками, ніж якимсь там майном (книжок однаково не вдалося забрати, я домовився з Марком, що він потихеньку посилатиме їх мені поштою), розстелив на лавці шинелю, навіть зняв чоботи, щоб дати спочинок ногам, ліг, заплющив очі, але заснути до самого ранку так і не зміг. Та й яке там спання! Перебирав у думках останні дні перед цією поїздкою, і ставало смішно і гидко на душі. Положай, почувши, що я хочу увільнитися, здійняв галас про неприпустимість розпорошування механізаторських кадрів, став вихваляти мої гідності й таланти, скаржився на невдячність тих, кого він пригрів, рискуючи не тільки своїм авторитетом, а може й власним життям, а тепер вони кидають його в найвідповідальніший момент, коли МТС повинна змобілізувати всі свої кращі сили для успішного виконання сталінського плану перетворення природи. Це була прекрасна промова, маленький Положай ніби аж підріс, підскочив над землею, поки проголошував ці слова, здається, він навіть вірив у те, що каже, та тільки забув, що я не вірю жодному його слову, його вдаваному пафосу і фальшивій вірнопідданості.

— Слухайте, Давиде Демидовичу, — перечекавши виверження його словесних гейзерів, сказав я, — ви ж не раз казали мені, що знали мого батька.

— Ну, знав. А при чім тут твій батько?

— В батька був сіряк. Такий, знаєте, справжній український сіряк з відлогою, облямований шкірою.

— Та ти що? — вже злякано вигукнув Положай. — При чім тут сіряк?

— А при тім, що сіряк той був дореволюційний. Від проклятого минулого. Ще з царської тюрми народів. Поки я був малий, я відповідно й ставився до того сіряка. Але ось закінчилася Велика Вітчизняна війна, я, переможець, повертаюся до рідної домівки і що ж я бачу? Спалене село, люди в землі, горе і нещастя, Хто винен? Фашисти. Нема питань. Тепер загинаємо пальці на руці. Сорок третій рік, сорок четвертий, сорок дев’ятий. Одної руки мало. Вже сьомий рік після визволення. І щороку нові постанови про сільське господарство і нові, щоразу грандіозніші плани, в здійсненні яких повинна брати участь очолювана вами МТС. Дозвольте запитати: що ж ви здійснили? До пустель, каналу й річки наші славні п’ятирічки мовби до дітей, до своїх дітей… Вам цього в школі проходити не доводилось. Ви вчили Шевченка і Франка. То чого ж ви досягли? Німці попалили хати й садки, минуло вже скільки років, а чи посаджено на території вашої МТС бодай одну вишеньку або яблуньку? Крім дикої дерези, яка росте самостійно, та колючих акаційок — нічого. Бо люди бояться звєрєвського податку, яким негайно обкладається кожне садове дерево. А той дореволюційний сіряк? Моя мати й досі щодня надягає його і чалапкає на колгоспний наряд, як у броневику…

— Та в мене самого пальто ще довоєнне! — жалібно промовив Положай. — Ти ж бачив, який смушок на комірі обшмугляний?

— А хто вам винен? Хто мало не щодня котить до району на наради-переради та все вирішує-перевирішує? Не я ж і не мої брати-трактористи. Що ж ви там вирішуєте на своїх нарадах? І ви хочете, щоб я все життя гибів біля ваших перекалічених тракторів, поки ви десь займатиметесь пустомельством? Був — і нема, та й поїхав до млина! Давайте мою трудову книжку — і до побачення!

— Слухай, Сміян, — зітхнув Положай, — ну, й характер же в тебе вредний! І батько твій такий самий був, та й мати… Трудову книжку я тобі віддам, а характеристики не напишу. Дуже ти безідейний чоловік, не даром отой пунктик у тебе в анкеті з’явився… Та ти не гарячкуй, не гарячкуй! Тобі що? Ти вільний птах, знявся й полетів, а мені треба виконувать завдання і рішать питання. Напишу тобі, а хтось прочитає та поінтересується: а хто це, скаже, розхвалює такого, значить, чоловіка, у якого в анкеті пунктик, а з язика вже й не слова, а ножі тобі межи очі? Скаже ж хтось? Скаже. То давай, щоб ні по-твоєму, ні по-моєму. Піди додівчат у бухгалтерії, вони тобі дадуть довідку про твої заробітки, а я печатку поставлю. Документ! Хто гляне — зразу побачить: раз заробляв добряче, значить чоловік путящий, соціалістичний чоловік, бо живе по труду, значить…

Тепер „соціалістичний чоловік“ лежав на лавці в так званому пасажирському залі далекої степової станції Веселі Хутори, слухав, як гримлять кожні чверть години товарняки, од яких згойдується земля, і ждав ранку.

Черговий по станції, літній замучений чоловік, зовсім не схожий на бадьорих залізничників з настінних плакатів, пропустивши черговий товарняк, зазирнув до „залу“.

— Не спите? — спитав доброзичливо, — Може, зайдете в діжурку? Там у мене диванчик є, можна й подрімати.

Я сів, спустив ноги, наосліп намацав чоботи під лавкою, поставив ступні на м’які халяви.

— Дякую. Спати щось не хочеться. Та тут і не заснеш, хочби й хотів. Ешелони — як в прифронтовій смузі, один за одним, не потовпляться. Це ніч сьогодні така, чи у вас завжди?

— Завжди! Руду везуть на заводи. Поки заводи стояли розвалені, то в нас тут тихо було. А оце як пустили домни, іде руда вдень і вночі. З коліс все працює. А ви, значить, на агростанцію? До Паталашки? Чоловік відомий. До нього тут взимку й улітку їдуть. Чого їдуть — це вже їхнє діло. Я там ніколи не був, та знаю й так: нічого там такого не може бути. Степ — він і є степ. А ви, мабуть, на роботу? Я в темноті прийняв вас за другого. До війни на агростанції тут був один чоловік, ох, і чоловік же! А тоді, вже як відступали, то забрали в армію і його. Я з евакуації вернувся, кажуть: на агростанції новий директор — Паталашка. Ну, Паталашка, то хай собі, яке мені діло? А це дивлюся — з плацкартного з двома чемоданами, офіцерська шинеля… Правда, директор був ніби нижчий, та в темноті хіба ж розбереш? Стою я оце на пероні, показую свого прапорця машиністам, а сам собі думаю: невже ж це він? І оце й заглянув до вас.

Я спитав, як добратися до агростанції, чи буває тут якийсь транспорт?

— Пішака! — сказав черговий. — Є в них півторатонка, на якій їздить Паталашка, та вона більше стоїть, бо нікудишня. Фронт коли проходив тут, машину кинули, бо вже не ворушилася. Коні в них є. Паталашка присилає на станцію підводу за добривами. Ну, добрив тепер немає, то й підводи не буде. Так що тільки пішака. Ви свої чемодани залиште, в нас тут є камера, а тоді пришлете за ними підводу. Сім кілометрів — це ж недалеко… Може, вам чаю зігріти? Заварки, правда, катма, так я запарюю вишневими гілочками, хто не пробує — всі хвалять.

Я сидів біля натопленої коксом залізної циліндричної печі, приплющивши повіки, слухав цього доброго старого чоловіка, мовчки кивав головою, щоб показати свою уважливість, а сам думав про своє. Згадувалася війна, чотири роки, як чотири тисячі літ, ганебна метушня відступів, вогонь і кров, відчай і порятунок, медсанбати й евакогоспіталі, переїзди, вокзали, чужі міста, випадкові супутники, фронтове братерство, і знов жорстока катапульта військової долі жбурляє тебе в небуття, але ти воскресаєш, оживаєш, як серце Шевченкового титана, і ще з більшою запеклістю кидаєшся в бій, у сподівання перемоги.

Так що ж я виборов і що змінилося в моєму житті?

Я не знав, кого питати, звідки ждати відповіді. Хіба що чергового по станції Веселі Хутори Степана Аністратовича Любистка?

Він влучив півторагодинний затишок між гримінням рудних ешелонів, запарив вишневого чаю, я дістав з чемодана зварену мамою мені в дорогу сільську жилаву курку, Степан Аністратович підклав до курки кілька сизих павлоградських цибулин, а тоді поставив посеред столика високу степову паляницю, яку просто гріх було краяти ножем, бо на такий хліб хочеться тільки молитися, — так ми тихо й скромно відсвяткували наше випадкове знайомство, а також моє пришестя на агростанцію імені Й. В. Сталіна.

Дорога туди значилася тільки телефонними стовпами, сніг завалив усі сліди, довелося йти цілиною. Я йшов і слухав стовпи, їхнє таємниче гудіння, їхній спів і їхній стогін і незчувся, як опинився перед незграбною високою спорудою, що безглуздо стирчала посеред степу. Зварене з тонких іржавих труб — чи то брама, чи арка, чи просто безіменна кострубата конструкція з тих, що їх везуть на святкових демонстраціях поперед колони якого-небудь заводу або міського району, — це залізне страховисько було обурливо недоречне посеред лагідної степової рівнини, закутої морозом в сріблястий сніговий панцир, не рятували справи навіть підняті над степом залізні літери, заради яких і ставилося це одоробло: „Агростанція імені Й. В. Сталіна“.

Ніякої агростанції я не побачив, мабуть, іржавою аркою значилися тільки її землі, своєрідний межовий знак, довелося пройти вздовж гудучих стовпів ще з кілометр і аж тоді в затишному просторому видолинку відкрилося мені невеличке селище з десятком одноповерхових будиночків (їх можна було б назвати хатками, коли б не бляшані червоні дахи), кількома довгастими спорудами, ставком і алеєю високих темних дерев, що вела від ставка до одної з тих довгих, як ковбаса, споруд. Я спустився в долину, обігнув замерзлий ставок, алея з старих дубів повела мене далі, в кінці алеї на вугластому бетонному стовпчику височів гіпсовий бюст Сталіна, простоволосого, з погонами генералісимуса, як на картині Шурпіна, від бюста широка доріжка, облямована зубчиками з цегли, йшла до присадкуватого, безсило запалого в землю довгого-предовгого будинку, схожого на довоєнні, райпарткомівсько-райвиконкомівські пристанища, з погорбленим, давно не фарбованим дахом, з ніколи не митими шибками в маленьких вікнах, зате з приліпленими обабіч вхідних дверей опецькуватими колонами, що нагадували двох сільських молодиць, які, підтикавшись, місять литкастими ногами глину для саману.

Я дійшов до тих колон, прочитав почеплені над ними іржаво-залізні слова: „Дирекція агростанції імені Й. В. Сталіна“.

Може, справді кінець не влаштованому життю, яке тягнеться за мною ще з фронту, і я ступаю в світ монументального стилю?

Я відчинив вхідні двері, в тісних темних сінях тхнуло пусткою і мишаками, підлога, хоч і дерев’яна, брудна, затоптана, стіни обдерті. Може, так і треба для іржавого монументалізму? Я штовхнув двері, що вели в саме приміщення. Двері зарипіли й застогнали, але це нікого не сполошило, ніхто не вийшов мені назустріч, я самотньо стояв у напівтемній тісній кімнатці, запльованій і закуреній тютюном, мов колгоспна контора, тиша тут була, як у підземеллі, ніхто ніде не гомонів, мабуть, на агростанції з штатами було сутужно, може, саме тому і знайшли мене аж он де, в самого чорта в зубах, і запросили „на посаду“. В кімнатці, окрім тих, через які я сюди ввійшов, було ще двоє дверей, але вже далеких від монументальності, несерйозних, просто кажучи, нікчемних. І поки я стояв, роззираючись і вирішуючи, в які дверцята стукнути, одні з них одхилилися, звідти виткнулася добродушна округла фізіономія, тоді з’явився її власник — натоптуватий чолов’яга, у валянцях, ватяних чорних штанях, в чорній кухвайці, проїхав по мені круглими розбишацькими очима, набрав у живіт повітря (легені в нього виконували тільки допоміжні функції, основу життєдіяльності становив живіт), хукнув, як після доброї чарки, прохрипів:

— Ви куди?

— Сюди.

— Нема нікого.

— А де ж?

— У товариша Щириці.

— Хто це?

— Не знаєте? Заступник директора Паталашки.

— І що ж там?

— Партійне зібрання.

— І всі там?

— Всі до одного.

— Хто ж саме?

— Хіба я не сказав? Товариш Щириця, як секретар, директор Паталашка, а також член Терешко, він же водій директора Паталашки.

— А ще хто?

— Та більш нікого! В нас більше немає. Оті двері, що я вийшов, то кабінет Паталашки, а оці — тут бухгалтерія і товариш Щириця.

— Так бухгалтерія чи товариш Щириця?

— І те, і те. Він, значить, як у нього партійне зібрання, дівчат виганяє, вони сидять вдома, і тоді тут ніхто не заважає рішать вопроси.

— А Щириця хто?

— Сказано ж: секретар.

— А на роботі?

— Завгосп і перший заступник директора Паталашки.

— Ага, перший. А просто заступник є?

— Раз є товариш Щириця, більше не може бути нікого.

Здається, монументальний стиль, ще й не почавшись, переходив у щось ярмарково-балаганне. Я з вдячністю згадав чергового з Веселих Хуторів, який порадив мені зоставити своє небагате майно на станції.

Свобода маневру. Для відступу відкриті всі шляхи. Головне: передчасно не розкривати своїх карт. Я спитав свого булькатого співбесідника:

— Людей тут у вас багато?

— Як коли. В тепло — відбою нема! Так і сунуть, так і сунуть! А на зиму залягають. Ми тут самі. Буває трудно. Директор Паталашка б’ється, як риба об лід.

— А ви ж як — при ньому?

— Він без мене, як без рук!

— Звати вас як?

— Тобто?

— Ну, як усіх: прізвище, ім’я, по-батькові.

— Прізвище — в директора та товариша Щириці, та професора, його тут усі бояться. А я — Ляпка.

— Ляпка?

— Ляпка.

— Ну, а я Сміян. Будемо знайомі.

Ляпка нечутно підчовгав до „партійних“ дверцят, наставив вухо, тоді так само нечутно відгойдався від них.

— Засідають? — змовницьки примружив я око.

— Аж дим іде! Там у них так: товариш Щириця розводить критику й самокритику, Терешко, хоч числиться при директорові Паталашці, утворює з товаришем Щирицею монолітну єдність — і все проти адміністрації і проти научних робітників. А ви ж до нас як — з перевіркою?

— Мабуть, на роботу.

— По науці чи так?

— Мабуть, по науці. Ляпка зітхнув.

— Не знаю, що вам і сказать. Я тут щитаюсь експедитором, мені з Терешком на машині положено за всім їздити, так у нього ж машина несправна, а тільки загуде — вже на ній директор Паталашка. Ну, то я кіньми. А на станції в чайній чай такий гарячий, що вже й голос захрип. Це я вам нащот чайної. А от нащот науки затрудняюсь. Товариш Щириця сильно розводить критику й самокритику нащот науки.

— І помагає?

— Та як вам сказати. А втім… Ц-с-с! — він приклав пальця до губів, закляк у вичікувальній позі, щосили намагаючись надати поштивості своїм ватяним штаням і товстій кухвайці.

Партійні двері рвучко відчинилися і негайно зачинилися знову з такою швидкістю, що з кімнати не вилетіло й звуку, зате в цей невловимий, власне, й неіснуючий часовий проміжок якимсь чудом зумів ускочити дивний худий чоловік, який вилетів з засідання, як чорт з пляшки. Він і схожий був на охлялого чорта, весь перехняблений, з запалими щоками, з присохлим до хребта животом, рудий і мурий, в рудому засмальцьованому піджачку, в рудих штанях, в рудих чоботях. Роззирнувшись рудооко по напівтемному передпокою, чоловік-чорт вмить запримітив мене, миттєво збагнув, що я тут новий, підлетів до мене, ще більше скособочився, тихо спитав:

— Закурить є?

— Некурящий, — сказав я, не встигнувши навіть здивуватися появі цього рудого видива.

— Е-ех, жиз-знь! — скреготнув прокуреними зубами рудий і так само непростежувано, як і з’явився, зник за „партійними“ дверцями.

— Терешко, — пояснив Ляпка. — там у них на засіданнях не курять, а в нього вуха пухнуть від того. Та ще дирекор Паталашка і товариш Щириця курять „Казбек“, а Терешко — махру. Він налягає на кременчуцьку, а я визнаю прилуцьку. Вона вроді легша, і в Прилуках моя дядина живе. А ви, значить, некурящий?

— Некурящий.

— Професор наш теж некурящий. А тільки ж який чоловік! Як грім! Тут усе трепеще, як він розгримиться! Товариш Щириця, хоч який твердокам’яний, а й той уникає. Коли ж наводить на професора критику й самокритику, то все отак — щоб ніхто не чув і не бачив. Зачиняються в бухгалтерії, а мені кажуть: Ляпко, стій на стражі й не підпускай нікого, бо в нас закрите совіщаніє.

Ну, я беру табуретку, сідаю отут і стережу. Як то сказано: не піде праведний на совіт нечестивих.

Таке несподіване трактування слів святого письма постійним відвідувачем чайної могло б викликати хіба що співчутливу усмішку, але я не хотів псувати взаємин з Ляпкою вже при першому знайомстві, треба було приймати правила гри, запропоновані цим чоловіком, тому я зобразив на обличчі цілковите прийняття його слів, оцінок і почуттів, спитав-не спитав:

— А як же та критика доходить до вашого професора, коли вона — за міцно зачиненими дверима?

Чорно-ватяний Ляпка погойдався переді мною на товстих валянках, як на поплавцях у морі житейському, нахилив голову в один бік, в другий, глянув на мене знизу й збоку, знов похукав, як після доброї випивки, і тільки після всіх цих операцій озвався не без природної української насмішкуватості:

— Товаришу Сміян! Ви ж Сміян, я не ошибся? Що ж ви ото таке питаєте? Дивлюсь оце на вас, то ви ж, мабуть, офіцер і фронтовик, може, й заслужений? У нас он у Терешка три медалі, ні в кого стільки немає. А раз заслужений, то й член партії. А раз член партії, то й знаєте, як критику й самокритику пишуть. І шлють, куди треба. І товариш Щириця шле, а я, як експедитор, везу на станцію. А тоді воно вертається назад, і директор Паталашка підписує наказ. У нас тут на агростанції ніяка наука не вдержиться. Товариш Щириця так і заявляє: ми її з більшовицькою прямотою! А оце приїхав професор, і попала коса на камінь! Ну, та ви побачите, коли до нас по науці.

Мені стало душно і від затхлого простору, і від Ляпчиних балачок, я розстебнув шинелю, пройшовся по тісній кімнатці, ордени блиснули перед очима Ляпки, той аж погнався за мною, щоб пильніше придивитися, сплеснув руками:

— Це ж вас непремінно прислано до нас, товаришу Сміян! Як Щириця побачить отакі ордени, то вмре! А цитьте! Ось вони йдуть!

Він щезнув, так ніби провалився крізь землю, а я зостався сам у цьому химерному приміщенні, якому не міг добрати відповідної назви: чи кімната чудес, чи то кімната сміху.

„Партійні“ дверці знову безгучно хилитнулися туди й сюди і знов лиш на невловиму мить, але цього разу з них устиг вискочити не тільки рудий Терешко, а й ще двоє, операція просто фантастична! На рудому Терешкові з’явилися нові диявольські аксесуари: руда шапка-вушанка і рудий овечий кожушок, але це не надало його постаті об’ємності, він зостався так само плаский і хлялий, так само скособочено підлетів до мене, просичав: „Закурить є?“ і, ще раз довідавшись, що я некурящий, з розпачливим „От же ж жиз-знь!“ щезнув, як за хвилину до цього Ляпка. А на тому місці, де щойно гнувся в три погибелі Терешко, вже стояло двоє чоловіків, обидва в такому тілі, що, здавалося, не могли б протовпитися крізь оті вузенькі дверці й поодинці, а тепер виходило, що вискочили вони звідти враз, оберемком, так ніби виштовхнуті таємничою вибуховою силою. Так розприскується хіба що шрапнель, вистрелена з вузького дула гармати.

Чоловіки були ось які. Один у „сталінському“ френчі, в суконних галіфе і ялових чоботях, під нюшливим носиком вусики, як у маршала Ворошилова, а все обличчя в нього таке, ніби хтось зграбастав його могутньою п’ятірнею і щосили смиконув, намагаючись відірвати від голови. Вперше в житті я подумав про те, що таке голова і що таке обличчя і де містяться обличчя — на голові чи в місці, яке ще не має назви? У цього чоловіка обличчя стирчало поперед голови: щелепи — як круто загнуті полозки гринджолів, губи — під самий ніс, очі — як скляні стовпчики, навіть вуха настрополені так, ніби оті розтруби військових звуковловлювачів з сорок першого року. Виявивши присутність сторонньої особи, це чудо природи одразу кинулося пильно оглядати мене, обнюхувати, обслухувати, зондувати, досліджувати, і я, не питаючи, не ждучи пояснень, зрозумів, що переді мною — товариш Щириця.

Іншому випадала роль директора Паталашки. Це був добродушний чолов’яга, схожий на одну з отих глиняних колон, приліплених до фасаду будинку дирекції, на ньому був широкий суконний костюм невиразного кольору, вишивана українська сорочка, чорні ботиночки, з свого одягу, хоч який він був широкий, директор Паталашка невтримно розпливався, як тісто з діжі, може, й душа його була так само безберегою, як і тіло, і рвалася в усі боки, але наштрикнувшись на тверді ворошиловські вусики Щириці, безсило тріпотіла, немов барвистий метелик на шпильці.

Може, й того доброго листа написав мені Паталашка, несвідомо прагнучи знайти собі спільника й захисника від Щириці?

— Ви директор? — звернувся я до Паталашки. — Я Сміян. Ви запрошували мене на роботу.

— Вас? — здивувався Паталашка. Голос у нього був ледачий, але добрий, як і обличчя. — Не може буть!

— Буть не може! — луною повторив Щириця. У того голос був, як у маршала Ворошилова — співучо-парадний, ні для кого зосібно, а для всіх одразу: „По-о-о-бата-льйон-н-но-о-о!“.

Я дістав з своєї офіцерської сумки листа, показав Паталашці.

— Так мені ж сказали, що ви студент, а ви — офіцер! — здивувався Паталашка.

— Офіце-ер! — ствердив здивовано товариш Щириця.

— Все в минулому, — заспокоїв я керівництво. — Переходимо на мирні рейки.

— Прошу до кабінету, — сказав Паталашка, і тут уже влада товариша Щириці закінчилася, він не міг повторити директорових слів, бо запрошувати одного, хай і такого здоровенного чолов’ягу, як Микола Сміян, одразу до двох кабінетів суперечило б матеріалістичному марксистському вченню, яке товариш Щириця був покликаний оберігати й захищати навіть не знаючи його до пуття.

В кабінеті Паталашки був диктовий письмовий стіл, кілька лозових стільців, фікус у діжці, сейф сургучного кольору і на глиняній долівці геть недоречний килим фабричної роботи. Портрет вождя висів над сейфом, так ніби оберігав великі таємниці агростанції, що носила його ім’я. Директор сів за стіл, запросив сісти мене, розгорнув підписаний ним лист, в якому обіцяв мені роботу, платню, житло і світле майбуття, зітхнув і несподівано промовив:

— Хай воно все димом іде!

— Чого ж це ви так? — здивувався я.

— Ви думаєте, це агростанція, наукова установа? Це куций радгоспик — без людей, без техніки, без нічого, а поставки дай, а план виконуй, а всіх ублаготворяй! Ви думаєте, я б оце вас сюди кликав?

— Тоді навіщо ж?.. Не зовсім вас розумію…

— Професор з ножем до горла: давай йому його улюбленого учня! Професора Черкаса знаєте ж?

— Професор Черкас? Де він?

— Та в нас же, в нас! Ви тільки Щириці не кажіть, що вас сюди професор… Бо як узнає, то з’їсть і мене і вас. Ви ж член партії?

— Був. Виключений.

— Ну, біда. Щириця вас знищить.

— Не так це просто. Заспокойтесь.

— Та я спокійний. Хай воно все димом… Знаєте, що? Давайте я вас одведу до професора. Ви з жінкою? Де ваше все?

— Тим часом сам. Речі на станції. Ви пробачте, що не повідомив… Може, я сам знайду професора? Раз у вас тут така ситуація, то вам не з руки ще й супроводжувати мене.

Вождь з портрета дивився на Паталашку скляними очима-штрикачками Щириці і мстиво посміхався в пухнасті вуса. Паталашка застогнав.

— Ви мені співчуваєте? Хай воно все димом! Мені співчуває вся Радянська Україна і сам Микита Сергійович Хрущов! А толку ніякого. Кажете, знайдете професора й без мене? Та я покличу Ляпку. Ляпка!

Я не встиг попередити директора про загадкове зникнення Ляпки, як двері прочинилися і в щілину прохрипіло:

— Я тут, товаришу директор!

— Ще б ти не був тут! — вдоволено погмикав Паталашка. — Одведи товариша Сміяна до професора. Та не виканючуй там могорича, бо вже скоро всю агростанцію промогоричиш!

— Що тут було до війни? — спитав я Ляпку, який ображено наставляв на мене чорну кухвайчану спину, вирипуючи товстими валянцями по втоптаному снігу.

— Те, що й тепер! — прохрипів Ляпка.

— Агростанція?

— А яка ж іще бенеря?

— Німці тут як — багато напаскудили?

— Чи я знаю? Так — усе ціле, а остальне на учоті в товариша Щириці. Та оце ми вже й прийшли!

Тяжко ображений у своїх законно-могоричевих гордощах, Ляпка відмовився заходити в дім до професора, довів мене до дверей і пішов димом, виконуючи волю свого директора.

Будиночок — звичайна українська хатка, тільки не під соломою, а з бляшаним дахом, білі глиняні стіни, три вікна околичні з дерев’яними віконницями, навіть старовинна призьба вздовж усієї передньої стіни, і несподівано яскраві, помальовані на червоне двері.

Я вже знав такі двері: вони були в хаті мого діда Миколи, який вмер десь у таврійських степах в страшну зиму тридцять третього року. Дід помер узимку, бабуся пішла за ним повесні, ми з мамою переселилися до батька, а дідова хата стояла пусткою, і в тій чорній весні її мертві двері червоніли, як закляття, як віщування нової, ще не знаної біди.

І ось через багато років, переживши те, чого, здавалося б, несила пережити, я знов опинився перед червоними дверима, і мимовільний дрож пронизав мене всього, лиховісні передчуття і великі надії водночас зродилися в моїй душі, все сплелося, переплуталося, завмерло й скрикнуло, тисячоліття мовчазливо стояли позад мене, а спереду щось кликало, вело і запрошувало, я піддався тому поклику, підійшов до червоних дверей між минулим і майбутнім, несміливо стукнув у них щиколотками пальців, не почув ніякої відповіді, але й без дозволу сміливо штовхнув двері в холодні темні сіни, тоді так само без дозволу штовхнув ще одні двері, але тепер уже в теплу, нагріту натопленою коксом лежанкою тісну печеру з книжкових полиць, наосліп і не без нахабства ступив туди, відважно занурився в тепле море своїх безнадійних надій, поринув на саме його дно і виринув, викинутий на поверхню грімкотливим вигуком:

— Сарданапал і Валтасар!

Розкрилюючи могутні, майже ведмежі обійми, котився на мене волохатим темним клубком професор Черкас, і тільки тоді я подумав, що нарешті справджується загадковий герб Сміянів-несміянів: в золотому полі волохатий ведмідь, а на ньому — безпомічна діва в короні. Ведмідь ось тут, він хоче сховати мене в своїх обіймах, а де ж діва в короні чистоти й краси, хто захистить її, хто порятує?

— Олексію Григоровичу, — пробурмотів я, — це справді ви? Я стояв перед дверима вашого дому і дивне почуття охопило мене: ось відчиню ці червоні двері і позаду лишаться цілі тисячоліття, а за дверима…

— Двері, двері, премудрості вонмем! — не дав мені договорити професор. — Роздягайтесь, Миколо, прошу, треба вас зігріти після морозу і після наших столоначальників. Бачили Паталашку?

— І Щирицю, і навіть рудого Терешка й чорного Ляпку. Саме попав на партійні збори. Вони завжди отак — зранку?

— Не знаю, за яким розкладом діє їхній гадючник, — пирхнув Черкас. — Не цікавивсь. В Псалтирі сказано: „Не засідав я з людьми лукавими і не приставав до підступних. Я ненавидів зборища злочинників і не засідав вкупі з беззаконними“ (26, 4–5). Та облишмо цих нікчемних валтасариків. Сідайте отут біля тепла, зараз питимемо чай і ви мені все-все розкажете про себе.

— Олексію Григоровичу! Що ж про мене? Головне: як ви? Я ж нічого про вас…

— У мене все прекрасно! Життя починається заново, як у Сарданапала. Ви ж бачите: всі мої книжки вже тут, навіть улюблене крісло. Це в мене вже втретє. Почалося в тридцять восьмому, тоді евакуація, тепер от буржуазна лженаука — і щоразу я втікаю, яко наг, яко благ, а мої незрадливі мовчазні друзі терпляче ждуть і — зверніть увагу! — завжди знаходиться добра душа, яка їх зберігає до мого повернення або, як оце тепер, до мого наступного трудовлаштування. Здається, цього разу я вже осів назавжди. Власне — тут, коли хочете, мої початки. В свій час я закладав цю агростанцію.

— Ви? Коли ж?

— Ну, це ще до нашої ери. В цих степах колись працювала наукова експедиція Докучаєва, в якій був учень нашого великого ґрунтознавця Вернадський. Згодом, коли я вже був доцентом університету святого Володимира в Києві і познайомився з Вернадським на нашій Дніпровській біологічній станції, він наштовхнув мене на думку створити в цих степах агростанцію для наукових спостережень за українським втраченим світом. Я вам покажу згодом лист Вернадського, де він пише, що вже немає тиші і немає могуття природних сил, які ще недавно були в степу, які ми знаємо з колишніх описів, хоча б таких, як у одному з сонетів Міцкевича. Ще лишалося життя підземне, невидиме, дрібне землерийне життя, загадкова діяльність дощових черв’яків, хробаків, комах, таємниче існування мікроорганізмів, одні з яких вглиблюються в ґрунт, Інші рвуться назовні. Доки не пізно, казав Вернадський, ученим треба йти в степи, перенести туди свої лабораторії, спробувати рятувати те, що не загинуло ще безслідно. Ось так і взявся я з своїми студентами на кошти губернського земства закладати оцю агростанцію. Назвали ми її пишно: „Половецький степ“, — була вона прекрасною базою для студентської практики і, звичайно ж, для серйозних наукових досліджень. Слід віддати належне більшовикам: вони не тільки зберегли агростанцію, а ще й розширили її, до ґрунтознавства долучилося й рослинознавство, тоді влаштовано невеличку ферму для вивчення корів сірої української породи. Ясна річ, з’явилися нові люди, щоправда, вчених не побільшало, зате був тепер директор, а в директора ж, відомо, — заступник, партійної організації тоді ще не було, зате комсомольська, профспілкова, жіноча рада, войовничі безвірники, профспілкова, жіноча рада, войовничі безвірники, тсоавіахім, всілякі комісії, групи, об’єднання, і все це засідало, метушилося, галасувало, переливало з пустого в порожнє, критикувало й самокритикувалося, заносило передовиків на червону, а відсталих на чорну дошки, випускало стінгазети» сплачувало членські внески, вносило гроші на допомогу в’язням капіталізму, на будову найбільшого в світі літака «Максим Горький»…

— У нас у селі тоді сміялися: дайте, дядьку, п’ятака на будову літака…

— Сьогодні часто можна почути: тоді панував повсюди ентузіазм. Не знаю, може, він справді десь потрібен. Ллє ентузіазм у науці? Сарданапал і Валтасар! Я приїздив сюди нечасто, та однаково ж з тривогою в душі спостерігав за цим химерним життям і вимушений був визнати, що загибель загрожує не тільки степам, а й людям, які тут живуть. Але чим я міг зарадити? В тридцять восьмому агростанцію перейменували. Що там якийсь половецький стен? Дали ім’я вождя, Це, мабуть, врятувало на якийсь час тодішнього директора. Але що могло врятувати таких, як професор Черкас? Найвидатніші діячі сільськогосподарської науки вже були знищені — Вавілов, Кольцов, Чаянов, Кондратьєв, наставала черга ординарних професорів і доцентів, тобто — і моя. Я не став ждати своєї черги, сів на поїзд, і поїхав туди, куди їздив не раз лікуватися, — на Кавказ. Там багато сіяли кукурудзи, ця культура дуже виснажує землю, мої ґрунтознавчі консультації стали в пригоді інгушам і чеченцям, мене берегли, ніхто не пробував визначити мій статус, так я прожив два роки шанованою, порядною людиною, хоч насправді був втікачем. Але в світі, коли він не хоче остаточно розвалитися, повинна існувати солідарність знедолених. Всевидящеє державне око, не знайшовши мене у відповідну хвилю в відповідному місці, не стало мене й шукати, одразу визначивши нову жертву, зате добрі люди не забули про існування професора Черкаса, правдами й неправдами роздобули його адресу і зробили все, щоб він повернувся в рідні місця, а ще точніше: саме на оцю агростанцію. Ви сказали, що вже познайомилися з Щирицею?

— Не тільки познайомився, а й перейменував цього товариша.

— Тобто? Не все зрозумів.

— Він схожий на ремонтну свинку. З тих, що ними на колгоспних свинофермах замінюють старих свиноматок. По-моєму, Щириця спить і бачить себе на місці директора Паталашки. Чистісінька Ремонтна Свинка!

— Прекрасно! — заляпав у долоні професор. — Ремонтна Свинка — це просто геніально! А ми його прозвали ще до війни Ковбасенком.

— До війни? Хіба він був тут ще до війни?

— Був, був! Навіть вважався ніби якимсь науковим співробітником, хоч освіта в нього — заочний технікум. По-моєму, такої освіти взагалі не може бути. Ну, то ось. В сороковому році він написав доноса на директора агростанції, того арештували, Щириця вже примірявся до директорського крісла, але в начальства вистачило здорового глузду, до того ж тоді, коли, когось брали як «ворога народу», то прикривалися ще й фарисейською формулою зміцнення керівництва. Тому на агростанцію прислано директором (уперше за всю її історію) справжнього вченого, доцента-ґрунтознавця, мого учня Гаврила Панасовича Михна.

— Олексію Григоровичу! — я досить нечемно вхопив професора за плече. — Олексію Григоровичу, такого не може бути!

Професор подивовано звів брови.

— Тобто? Чого саме не може бути?

— Щоб отаке повторення. Такий збіг. Повірте мені: після цієї війни я вже нічому не дивуюся, окрім того хіба, що зостався живий. Але те, що я почув оце… З майором Махном Гаврилом Панасовичем я… Та що там казати! Коли хочете, саме завдяки йому я опинився в сільгоспінституті. Ми з ним в Західній Німеччині… Ну… полювали на хлястики…Це якось згодом… І ось тоді він мені все про агростанцію, і про землю, і про науку наук… Виходить, це ваш учень, а тепер ніби я ваш учень. Чи таке можливе?

— Я б хотів вас послухати, Миколо, — незвичним для нього тихим голосом промовив професор, — почніть з самого початку. Коли ви справді знали Гаврила Панасовича, то для мене важливі щонайменші подробиці. Як і де ви ним зустрілися?

— Ну, як зустрічаються на війні? Ти одержуєш наказ, ідеш або їдеш туди чи сюди, зустрічаєш там нових людей, одні вищі за тебе, інші нижчі, ще інші, — як ти сам, одним словом, звичайна історія. А майор Михно — тут все незвичайне. Мене просто з фронту послали до союзників на Рейн збирати наших людей, визволених з фашистської неволі. І ось там серед десятків і сотень тисяч вчорашніх концтабірників — майор Михно. Ми були разом до самого кінця сорок п’ятого. Разом приїхали до Берліна, жили в Потсдамі, маючи спільну кімнату. А тоді його забрали смершівці, і я не знайшов навіть його сліду. Досі нічого не можу збагнути.

— Не тільки ви, Миколо. Ніхто не може збагнути того, що лежить поза межами здорового глузду. Я трохи поінформованіший, бо Гаврило Панасович встиг передати мені листа перед тим, як його кинули до нашого рідного концтабору. З фашистського — в наш і майже безпересадочно! Це вже й не варварство, а щось набагато тяжче і гірше Надто, коли йшлося про такого унікального вченого, як доцент Михно. Але кому поскаржишся, де шукати справедливості? Ґрунтознавці схожі на дощових черв’яків. І тих, і тих кожен без щонайменшого жалю може розтоптати, і ніхто ніколи не подумає, що вони — найбільші благодійники людства.

Я завовтузився на професорському куцому диванчику. Пересидів ногу, вона геть змертвіла, а краще б змертвіти мені всьому, щоб не чути нічого.

— Пробачте, Олексію Григоровичу, — звернувся я до професора, — я повинен вам сказати… Тоді, в сорок п’ятому, не міг я розумом осягнути таку людину, як Гаврило Панасович. Але відчував, що це непростий чоловік. І коли його буквально вихопили, замели перед моїми очима, я не міг стямитися від обурення. Спробував кинутися по його слідах, захистити, засвідчити його чесність і чистість, але холодна військова машина брутально відштовхнула мене. Ви повинні знати, Олексію Григоровичу, що в тому світі війни все залізне: закони, люди, їхні душі, все їхнє життя. Черкас приплющив очі, ледь поблажливо усміхнувся.

— Машина діє і тут. Залізні трибки крутяться з шаленою швидкістю, гарчать і скрегочуть, вимагаючи поживи, як у фільмі Чапліна. І ми всі, власне, й не люди во плоті і крові, а звичайні залізні гвинтики, як сказав вождь. Припустимо, що вождь справді наймудріший з усіх і сказане ним — велика істина. Але навіть болтики виготовляються з різних металів: є сталеві, є бронзові, можуть бути навіть золоті або й платинові. А люди? Звичайно, я далекий від примітивного поділу: чорні метали і благородні, простий люд і еліта. Але повинні ж бути якісь фундаментальні цінності, золотий фонд нації, чи я там знаю? В сороковому році Гаврило Панасович, ставши директором цієї агростанції і практично вперше в житті отримавши якусь реальну владу, одразу ж вирішив докласти всіх зусиль, щоб повернути професора Черкаса на Україну, в його природне лоно, в його колиску і судьбу. Солідарність знедолених! Вірні люди підказали йому, де мене знайти, він сам приїхав за мною і заявив, що не може повернутися без професора Черкаса. В евакуацію я поїхав уже як професор сільгоспінституту і водночас завідуючий лабораторією ґрунтознавства оцієї станції, тобто, приблизно в теперішній моїй ролі. Гаврила Панасовича, на жаль, мобілізували до армії.

— Це його врятувало від доносу якогось Ковбасенка.

— Я ж сказав: так ми прозвали Щирицю. Цей громадянин заповзявся стати рекордсменом у доносах ще до війни, здається, не перестав мріяти про нові спортивні подвиги й тепер, підкопуючись під директора Паталашку.

— Ремонтна Свинка?

— На жаль, на жаль. Ми стаємо свідками деградації людського роду. Цілком ймовірно, що найперша причина цього: безсилість людини перед мертвою стіною державності. Ось ви кажете: що я міг перед військовою машиною? А я скажу: а що могли ми перед машиною державною? Себе самого можна принести в жертву. Можна стати на вогнище, як Джордано Бруно, можна, як Галілей, вдатися до хитрощів, вціліти, щоб врятувати істину в собі, зігнутися, але не зламатися. Та все це коли йдеться про тебе самого. А коли треба помогти ближньому, захистити знедоленого? Плем’я вчених, на сором і нещастя, виявилося боягузливим аж до нікчемності. Я звертався навіть до Президента Української Академії Наук, мого доброго знайомого ще з довоєнних часів. Президент не відповів. Може, лист не дійшов до нього. Бо коли оце сталося вже тепер зі мною, то саме завдяки Президентові ваш покірний слуга зміг звити собі тепле кубельце на агростанції імені великого вождя. Президент пішов до Хрущова, розповів про те, як знадобилися мої ґрунтознавчі рекомендації передовим кукурудзоводам, і той негайно звелів: трудовлаштувати! Але це про мене тепер, а тоді не знайшлося нікого, хто б допоміг. Всі були галілеями в полохливих своїх душах, забувши успадкувати галілеїв у головах. Можу відкрити таємницю: коли я побачив нове студентське поповнення, то возрадувався неймовірно. Ось люди, які бачили кров і смерть, які вмирали, але зосталися жити, ось хто ввіллє молоде вино в старі міхи, ось де початок нового покоління вчених — твердих, відважних, справжніх лицарів науки! І що ж? Топчуть старого Черкаса і всі мовчать — може, так і треба. Як вчить діалектика? Старе відмирає. Але топчуть студента Сміяна, і жоден його товариш-фронтовик не підіймається на захист. Що ж це таке?

Я пробурмотів зніяковіло:

— Повірте, Олексію Григоровичу, що я й сам нічого не можу збагнути. Може, коли б ішлося не про мене самого. А так — я просто безпорадний. Мені здавалося, що після цієї страшної війни повинен запанувати вічний мир не тільки між народами, а й між усіма людьми. А вийшло так, що стало мовби ще гірше. Я мав би вжахнутися вже в перший день свій в інституті, коли нас зігнали до клубу, щоб затаврувати оповідання молодого українського письменника і не тому, що воно там якесь зловороже, а тільки для справдження слів відомої пісні: «От Москвы до саммх до окраин». Раз у Москві б’ють Анну Ахматову і Михайла Зощенка, ми теж повинні когось бити, навіть коли бити нікого. Я не вжахнувся, не обурився — промовчав. Тепер не можу собі цього простити, але вже пізно. Каяття завжди запізнілі.

— Але корисні. За одного розкаяного грішника дають тисячу праведників.

— На війні такого не було. Коли ворожий танк ішов на товариша, на сусіда, ти не ховався в своєму окопчику, ти бив по танку всім, що мав під рукою, бо так велить фронтове братство. І коли в Потсдамі щез Гаврило Панасович, я майже наосліп ринувся на його пошуки, на захист і порятунок. Але я вмів кидатися тільки на звук пострілів, а тут довкола панувала мертва тиша, і дорогий тобі чоловік ніби провалився в ту тишу, як у мертву воду. Змагатися з смершівцями було однаково, що різати ножем туман або перепливати озеро з холодних драглів. Там я, мабуть, уперше відчув безсилля душі, яке, на жаль, не покинуло мене й досі. А про Гаврила Панасовича… Коли нам в інститут прислали для зміцнення нового секретаря парткому Івана Панасовича Михна і коли я ще до голосування побачив його, то мало не закричав: «Та це ж брат Гаврила Панасовича!» Проголосувавши за нового секретаря, я підійшов до нього, представився і спитав, чи є в нього брат Гаврило Панасович. Може, це було несерйозно, наївно, по-хлоп’ячому, але я не міг стриматися. І що ж?

— Коло змикається! — вигукнув професор і забігав по кімнаті.— Коло змикається! Пробачте, Миколо, за грубе порівняння, але ви тицьнулися в свого партійного секретаря, як теля в коров’яче вим’я, не знаючи, що на носі у вас начеплено шубку з їжака. Корова, вколота у вим’я, б’є наосліп ногою, теля відлітає вбік, здивоване й злякане, але для нас тут немає нічого дивного, бо закони природи діють, хоч і несвідомо, але постійно і завжди. А закони людські? Ви кинулися до молодшого Михна несвідомо, а я — в цілковитому усвідомленні знання, що це справді рідний брат Гаврила Панасовича, молодший його брат, якого я хоч і не бачив ніколи, але багато чув про нього, знав, як піклується про нього старший брат, як помагає фінансово, морально… Я спитав його, чи знає він про долю свого брата? А коли знає, то чому не поміг своєму братові? Я поставив йому багато запитань. Він слухав і мовчав. Коли вмовк нарешті і я, він спитав: «Це все?» Я кивнув головою. «Так от знайте, шановний професоре, що в мене ніколи не було, немає і не буде ніякого брата-зрадника! І я просив би вас…» Слово «просив» вжито було радше за інерцією, ніж по суті. Як уламок давніх, безнадійно втрачених часів. Бо такі люди ніколи не просять. Вони мстяться жорстоко, холодно і безкарно.

— То ви вважаєте, що парторг Михно усунув нас, як небажаних свідків і ймовірних обвинувачів? — не стримався я.

— Коло змикається! Про себе я знав тоді все точно і до кінця. Бо дочепити ґрунтознавство до вейсманізму-морганізму не зміг би, мабуть, і сам Торквемада. Мене прибирали з-перед очей, як персону нон ґрата. Але за що вони нападали на вас, я не міг збагнути. Тепер коло змикається: Михно. Але не той, дорогий нам обом Гаврило Панасович Михно, а Михно партійний, дивний і страшний продукт так званої диктатури пролетаріату.

— Але ж рідний брат! — майже простогнав я.

— І Каїн був рідним братом Авеля. Однак ця історія нічого не навчила людство.

— Коли я повернувся з війни і тут почалася нова війна то з письменниками, то з музикантами, то з філософами, мені здавалося, що, мабуть, так і треба, що боротьба за соціалізм триває далі, тільки тепер збройну боротьбу замінила боротьба ідей.

— Запам’ятайте, Миколо: боротьби ідей немає, є тільки боротьба людей. А в ній найчастіше перемагають нікчеми…

— Щось подібне я вже чув од німецького ракетника, якого колись переправив до нас. Він без особливої поштивості відгукувався навіть про Платона і Арістотеля. Але ж без цих великих греків немає науки!

— А скільки нездар упродовж двох тисячоліть харчувалося біля цих великих імен, присмоктуючись до них, як оті пожадливі ромульчики і ремики до капітолійської вовчиці! І лікті у них завжди тверді, гострі й безпощадні! Здається, ви вже мали нагоду переконатися в цьому. Але не було щастя, так нещастя помогло. Мені здається, тут майже ідеальні умови для науки. Для вас також. Як у вас з інститутом?

— Ну… тоді ж і виключили. Два курси — ні сюди, ні туди.

— Інститут треба закінчити!

— Але як?

— Підготуватися як слід — і заочно. Я допоможу. А там і дисертацію. Противників треба бити їхніми ж козирями! Я знайшов вас — тепер не відпущу.

— Досі не можу зрозуміти, як ви мене знайшли, Олексію Григоровичу.

— Я ж сказав: солідарність знедолених. Дякуйте не мені, а добрим душам, які є на світі.

Звісно ж, я здогадався про ту добру душу: Леся Шепелява! Вона досить прозоро натякала в своєму листі, що дехто цікавиться моїм місцеперебуванням. А я, мугир нещасний, навіть не відповів дівчині, вже не кажучи про подяку!

Професор збирав чайний посуд, ніби виправдовуючись за невлаштованість побуту, пояснював:

— Ідеальні умови — це ще не ідеальне життя взагалі. Скажімо, на станції ви можете роздобути хоч і цілий вагон вугілля або заліза, але пачку грузинського чаю треба привозити з Києва або й самої Москви. Тут є так званий лабораторний корпус, де ви можете знайти собі тихий закуток, але немає навіть школярського мікроскопа! Щастя, що в мене зберігся старенький мідний «цейс». Паталашка влаштував для співробітників їдальню, щоб заощаджувати їхній час, але в тій їдальні влітку й узимку одне-єдине блюдо: шніцель рубаний з макаронами — кошмарна страва епохи соціалізму! Опріч усього іншого, тут, як і скрізь, в самому розпалі боротьба людей. В цьому ви матимете нагоду пересвідчитися. А сьогодні ми зробимо так. Спати ви будете в мене. В тій кімнатці мій холостяцький барліг, отож вам доведеться тут, серед книжок. Ви як — можете спати серед книжок?

— В мене ще ніколи не було їх стільки, щоб спробувати.

— Ну, то тепер спробуєте. Диванчик, щоправда, куценький для вас.

— Не турбуйтеся, Олексію Григоровичу, я можу спати й на підлозі. Повірте: маю величезний досвід.

— Вчені не повинні спати на підлозі. Їм треба бодай трохи підніматися над землею. І, коли хочете, над дурнями. Сократ для цього підвішував під стелею великого коша, до якого не могла дістати навіть його несамовита Ксантипа. Правду кажучи, вам не треба буде коцюрбитися на цьому диванчику, бо ось тут поряд вас жде такий самий будиночок, як і цей, і там є якась обстава, щоправда, все просте, дерев’яне, саморобне, але доволі практичне. Коли б ви повідомили про приїзд, дім був би зготовлений для вас: натоплено, прибрано, навіть відерце з водою в передпокої. А так — треба буде підождати…

— Тепер я можу ждати хоч і сто років! — засміявся я.

— Про століття ми ще поговоримо. Сарданапал і Валтасар! Український народ має унікальну долю. Він нагадує бджолу, в якої постійно забирають назбираний нею мед. Вічний грабунок. Але в нас пограбували не сезонні взятки, а цілі століття одразу! Тисячолітня бджола і вічний грабунок.

Саме була нагода сказати професорові, який заговорив про тисячолітню бджолу, що я не просто колишній капітан Сміян, колишній студент, нинішній лаборант агростанції імені Й. В. Сталіна, а тисячолітній Миколай, який живе на цій землі навіть з часів Святослава, Володимира і Ярослава, а ще від Оскола — Аскольда, і від скіфів, і від тих анатолійських кіз, що примандрували в ці степи з Фракії, а з ними прийшли слова «просо», «м’ясо», «колесо» і велика мудрість володіння землею, та я не заговорив про те, що бродило в мені несвідомо, на рівні первісних відрухів і відчуттів, я знав, що для цієї розмови настане час, бо попереду в нас тепер була коли й не вічність, то принаймні кількість часу, достатня для поєднання душ.

Ми вийшли на мороз, професор у своїх червоних лисицях, в соболиній боярській шапці, в товстих теплих валянцях, я в хромових чобітках і в офіцерській шинельці з двома рядами мідних ґудзиків, які світять, та не гріють, але сьогодні одіж не мала значення, мороз відскакував од мене, як горох від стіни, сніг рипів і під професорськими валянцями і під моїми офіцерськими чобітьми однаково радісно й обнадійливо.

Будиночок, який нібито призначався для лаборанта Сміяна з дружиною (Оксано, де ти, де?), був такий самий, як і в професора Черкаса: дві кімнатки, маленькі сіни, грубка, лежанка, навіть надвірні двері теж червоні — добрий знак надії й майбуття.

— До революції, як вам, мабуть, відомо, — розповідав Олексій Григорович, — не існувало так званих проектних інститутів і, звичайно ж, цілковитим абсурдом вважалося те, що панує в нас на кожному кроці: затвердження проектів будівництва. Просто вчені звернулися до губернського земства, земство виділило потрібні кошти, ми знайшли підрядника, той, щоб обійтися місцевими засобами, звернувся до селян-степовиків, і ось за одне літо виросло все, що ви тепер бачите. Нічого особливого, звичайні хатки з саману, але на гранітних підвалинах, щоб не вростали в землю. Покрівлі не солом’яні, що було б практичніше, як показує тисячолітній досвід, а бляшані — своєрідний снобізм, щоб засвідчити особливе призначення цих будувань. Червоний сурик над степом — ото й усе, чим різнилася агростанція від довколишнього світу. А так — звичайне степове село. Вишневі садки, ставок з качками і рибою, весняні соловейки і серпневі зорі в темно-синьому небі. Щоправда: в нас був «лабораторний корпус». Довгий-предовгий будинок, маленька кімнатка в ньому для кожного вченого і оптимальне на ті часи технічне оснащення кожної такої лабораторії. Щириця вивіз усе це в евакуацію і повернувся з порожніми руками. Ніхто не спитав його, де він все те подів, а коли я торік приплентав сюди, спливаючи професорською кров’ю, і спробував нагадати Щириці те, що тут колись було, і поцікавитися, куди воно поділося, він відгуркнувся барабанним грюкотом епохи: «Дружба народів! Все залишили нашим друзям-казахам, а наше завдання — все відновити на вищому рівні!» Хотів би я бачити той вищий рівень, коли б не зберігся мій старенький «цейс»! Тоді цей нікчемний чоловік заявляє: «Скажіть спасибі, що збереглася агростанція!» Тобто, збереглися оці нетривкі глиняні будування, через які двічі прокотилася війна: влітку сорок першого і восени сорок третього. Але хто зберіг «Половецький степ»? Хоч як це дивно: німці, окупанти, загарбники. Я недовірливо гмикнув:

— Щось мені не доводилося бачити їхнього благодійництва!

— Не було його й тут. Агростанція стала концтабором.

— Концтабором?

— Саме так. В адміністративному корпусі жив комендант.

— Це в отому — з колонами?

— Колони приліпив уже тепер Паталашка. У нього номенклатурний синдром. На конторі — колона, в кабінеті сейф і килим. До речі, саме за сейф і килим мені вдалося виміняти вас.

— Виміняти на сейф?

— Тепер це абсолютно не має значення. Сарданапал і Валтасар! Я почав вам про німецького коменданта. Здається, він був учений агроном і довірений якогось барона з Східної Пруссії. В приміщення для худоби вони нагнали полонених червоноармійців, охорона жила в будиночках наукових співробітників, всі землі агростанції обнесли колючим дротом, на в’їзді поставили залізну браму з залізними словами «Arbeit macht frei» — «Праця робить вільним», знаряддя праці були найпростіші — лопати, але це для в’язнів, для німців — машини.

— І що ж вони возили? Зерно, буряки, соняшники?

— Ні те, ні друге, ні третє. Землю! Наш український чорнозем. До станції машинами, там у вагони і до Східної Пруссії на пісні ґрунти баронських маєтків. Але брали не просто чорнозем, а тільки верхній шар, гумус, всього лиш кілька сантиметрів, золотий скарб нашої землі! Щоб утворився один сантиметр гумусу, потрібно сто або й триста років. Ось вам і грабування століттями! Тут є велика степова улоговина, двісті з чимось гектарів, мов дві велетенські долоні стулені докупи. Вони зчистили гумус на цих долонях землі і тепер там ніби щось і росте, навіть плодоносить, але що то за плодоношення! Це однаково, що з живої людини здерти шкіру. Коли я про це довідався, то загорівся жадобою відплати й відшкодувань, мовляв, треба знайти нашу землю в Німеччині і хай нам її повернуть по репарації чи як воно там ведеться. Однак виявилося, що Східна Пруссія стала тепер Калінінградською областю, а маєток того барона — колгоспом імені Сталіна. Не стане ж агростанція імені Сталіна позиватися з колгоспом імені Сталіна! Довколишні селяни втішилися тим, що розтягнули колючий дріт і стовпи з німецької загорожі, а в’їздна брама вціліла чомусь; збереглися навіть залізні слова на ній, і це вже я вказав директорові Паталашці на досить небажаний збіг фашистського лозунгу з нашими закликами про вільну працю, які йдуть у нас, здається, ще від Плеханова.

— Тепер там назва станції. Досить безглузде видовище, надто серед снігів.

— Влітку не краще. Однак Паталашка в захваті від своєї ідеї. Він колись очолював щось велике, тоді його спустили на кілька щаблів нижче, ще нижче, агростанція — це вже для нього дно. Але він не здається. Смішно й сумно. Однак, зрештою це добрий чоловік, який живе за принципом: живи сам і дай жити іншим. Коли й не помагає, то зате не заважає.

— А Щириця?

— Небезпечний тип, але всі його зусилля спрямовані на те, щоб з’їсти Паталашку. З’ївши цього директора, він їстиме наступного і так далі. Підкоряється він тільки партії і своїй дружині Нінелі. Їй чомусь захотілося стати моєю лаборанткою, і Щириця спробував налетіти на мене з висоти партійної недосяжності. Сарданапал і Валтасар! У його Нінелі теж якийсь заочний технікум за плечима і обурлива нездарність навіть у тему, як вона розтулює рот. Я, переконаний холостяк, і став би працювати з цієї жінкою? Довелося пояснити товаришеві Щириці, що ґрунтознавство — найневдячніша з наук, що тут ні звань, ні нагород, ні гучної слави, ні навіть простої вдячності, а тим часом його дружина займається такою перспективною справою. Забув вам сказати, що один пронозистий столичний доцент, який налітає на агростанцію раз на квартал, затіяв тут досліди з коксагизом. І саме дружина Щириці стала його науковою співробітницею. Вони пробують висаджувати коксагиз у торфо-перегнійних горщечках.

— Але це ж ідіотизм!

— Такий самий, як і кукурудза в торфо-перегнійних горщечках або бавовна в Херсонській області, де ця рослина хіба що може дати сировину для вибухівки. Та я весь час вас лякаю, малюючи картини одну похмурішу за іншу. Так у вас пропаде апетит, і ви навіть не спробуєте нашого рубаного-перерубаного шніцеля з макаронами… А треба, як у казці: сяду на пеньок, з’їм пиріжок…

Присутність на агростанції професора Черкаса давала надію. Я повірив, що тепер моє життя налагодиться, вже не буде непевності й тимчасовості, і коли б ще була зі мною Оксана… Ох, Оксано, Оксаночко, де ти? Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки… Невже мало мені було гіркої розлуки з Україною, щоб тепер втрачати найдорожчу людину? Чи така доля переможців? На кривавих жнивах війни ордени й подяки, а коли затихли гармати, — невдячність, переслідування, забуття?

Я написав Лесі Шепелявій. Подякував цій добрій душі за турботу й поміч, попросив пробачення за те, що не відповідав на її листи, мовчав, як останній мугир. Вона, мабуть, розуміла мій стан, бо не згадувала про моє мугирство і про своє благодійництво теж говорити уникала, лист її пронизаний був сумовитістю і розчаруванням, надії не збуваються, прекрасні наміри навряд чи можуть здійснитися, правди не було й немає, все розумне, світле, благородне топчеться й нищиться, а торжествує посередність і ницість, Сироту на останньому курсі зробили комсоргом інституту, тепер він сидить в окремому кабінеті, і викладачі ждуть під дверима, щоб товариш секретар прийняв їх і дозволив проставити в своїй заліковій книжці чергову «п’ятірку», говорить він тільки з трибун і з президій і кожну промову починає словом «Ми»: «Ми вирішили», «Ми вважаємо», «Ми вам усім покажемо…»

Леся забула навіть про свою іронічність. Назвала б нікчемного Сироту не секретарем, а секретариком або секретарчиком, — і вже б якось ніби легше на душі. Але дівчині справді було тяжко. Насамкінець вона повідомила, що попросила «розподілити» її куди-небудь за Урал або й на Далекий Схід, і вже є така згода, отож цей лист — може, прощальний, хоч душа її не може змиритися з цим, страждає і бунтує.

Мабуть, слід було втішити Лесю, але як це зробити? Може, так і треба: махнути на все і гайнути через усю карту? Жінки рішучіші за чоловіків. Чоловік або ж уперто тримається місця або наосліп, попри видимі загрози й небезпеки, проломлюється до мети, не лякаючись навіть смерті. Для жінки головне — самозбереження, бо тим самим вона зберігає майбутні народження, тобто саме життя.

Може, й Оксана, втікаючи, рятувалася сама і рятувала нашу любов?