Том 11

іф⁸

Люба мамочко!

Гоголь то правду каже, та тільки не завжди можливо відповідати «моментально», напр[иклад], я отримала твого листа в момент занятій з Капрелом, то де ж тут було моментально писать?

Листи твої я всі отримала (за нумерами), № 5 (про Міцкевича) одіслала Миші, відповідаю тепер на №№ 5 і 6. «Крейцерову сонату» я отримала, Катюша грала її частинами, вона їй подобається, але заграти цілу, з початку до кінця, без перериву, їй не під силу.

Байрона 3-й том теж отримала, сього тому у мене ще не було, були тільки 1-й і 2-й, а тепер мені належаться ще 4-й і 5-й і буде вже все. Отримала теж і різдвяне «Ж[изнь] и иск[усство]», цікаві все-таки там речі, хоч оповідання Сари Бернар само по собі не конечне цікаве,— таких багато єсть.

За посилку спасибі, вона мені дуже до речі. Між іншим, у Байрона єсть переклад Евріпідового «Прометея», а я іменно думала, де б мені взяти тут сю трагедію: хотілось мені передивитись в ній хори і т. і. До Разум[ової] ще не ходжу, але не знаю, чи відмовлюсь, бо якось не випадає кидати занятія в самий критичний для хлопця час, коли йому прийшлось стільки пропустити і трудно буде доганяти інших без всякої сторонньої помочі. Зроблю се, може, пізніше, вибравши кращий час.

Нуг комедія у вас з тим вечором Міцкевича! Ти мені напиши, що там воно, врешті, вийшло? Дуже цікаво. Тепер за тобою установиться спеціальність писати біографічні реферати; ну, що ж, се куди веселіше, ніж, наприклад], Науменкова спеціальність. Що Соловця з його ребятами поляки вижили, то я дуже рада,— баба з воза, кобилі легше. А от що конкурс такий скупий виходить, то шкода, якось нехороше для літературної renommee ¹ Києва! Чекаю од Лілі описання маскараду, того розбору веселощів, на який ми з тобою «чуть-чуть» не попали.

По-моєму, негаразд відкладати твою «Світову річ» на великдень,— тепер кращий сезон, а тоді дехто роз’їдеться, дехто з любителів замотається, то ще й знов промажуть справу. Що ж до моєї «Троянди», то, здається, вона «в нещасную годину вродилася, в нещасную й помирати буде». З Москви од «підпірників» ні слуху, ні вісті... справді, Вороному рука не зломилась би, коли б черкнув хоч слово, чи хоч получена та нещасна п’єса!

Посилаю фотографії дві — і білу, і чорну,— так просить п. Дерижанов, каже: «Это будет занимательно». Нехай буде по-його.

Маюся я, як і при тобі, в доброму здоров’ї, в такому, від якого для мене не може бути кращого. Сими днями не писала нічого з уліт, а завтра думаю знов почати, бо оце вправилася з листами нарешті.

Тобі хутко знов писатиму, а тепер бувай здорова! Міцно цілую тебе і мерлушек, крошечек, подростков.

Твоя Леся

7. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

16

28 лютого 1898 р. Ялта 18у|-98

Люба Лілічко, дорога моя сестричко! Хоч не можна мені сьогодні багато писати, та все-таки хочеться хоч слово подати під гарячим враженням твого листа. Не можна ж багато писати через те, що я було на сих днях утяла такий нервовий припадок, як бувало торік в Києві; дрож до судорог і до розтяження правої руки, але до безпам’ятства і бреду діло не дійшло. Повторилось се три вечори зряду, так що врешті мій господар, Dr Дерижанов (і він і його жінка надзвичайно добре до мене відносяться), узяв мене під ферулу, поклав у ліжко і холодними витираннями, бромом, ваннами etc. ¹ вернув мене до нормального (більш чи менш) стану: зосталась тільки чимала втома і незначний наклін до дрожі,— врешті, сѳ мій хронічний, ergo нормальний, стан.

Які причини сього скандалу — справді не знаю, бо перед сим я почувала себе гаразд і нічим не слабувала, а потім ні з того ні з сього напало головокруження, безсонниці і врешті — цілковитий скандал.

Ну, та се пусте, бо 1° — воно минуло, 2° — не першина! Пишу тобі про се більш в виді «предостережения», щоб ти не запускала своїх нервів, бо так і я колись думала, що пограють та й перестануть, а тепер уже виходить, що я «інтересний об’єкт», як каже д-р Дерижанов... Я знаю, що твій нервовий стан залежить на більшу половину від моральних причин, але ж психіка психікою, а фізика фізикою, і вір мені, більш ніж кому, що холодні обтирання щоранку (не ввечері) помагають часами і з душею своєю справитись краще. Не сердись за таку, може трохи грубу, раду, згадай, що ти будучий медик. Коли ти хочеш стримувати себе, «не розпускать себе», як ти виражаєшся, то треба ж і помагать собі, а то інакше вийде занадто жестоко і несправедливо. Не налягай дуже на те стримування; розпускатись, запевне, негаразд, але занадто велике стримування доводить часом людей до істерії! J’en suis l’eloquent exemple ¹. Краще ти роби так: як прийдеться дуже погано, то кидай печене й варене, себто латинь etc., та йди куди на Дніпро, на Байкові гори, куди хочеш, тільки на простір і, по можливості, без компанії. Нема гідного товариства для смутно настроєних людей, як чотири стіни, а в Києві нема ліпшого товариства, як Дніпро, сади, гори і гарні перспективи улиць. У вас теж хутко буде весна, отже, спробуй мій рецепт і напиши мені, що з того вийде. Подумай теж і про свою анемію. Коли тебе вважають упертою (про репутацію злої не варт серйозно говорити), то нехай же недаром, докажи, що ти, невважаючи ні на що, можеш, коли захочеш, поправитись і набратись сили до вступлення на медицину. А щодо подорожі по Волзі, то я давно сю мисль в уме держу, навіть коли не думала ні про які надзвичайні причини для сього. Ну, а коли я не поїду, то ти поїдеш за моє здоров’я. Я бачу, що все-таки і я можу часом осягти мету, яку собі визначу, деякі приклади, між іншим, і сей рік, приведений (сливе) тут, упевнили мене в сьому. Знай тільки одно, що тебе можуть не допустити до сеї подорожі які хочеш причини, але не брак грошей, бо вже хоч би навіть істерія чи який там інший дьявол скрутила б мені навіть праву руку (не про нас згадуючи), то все-таки я маю вже тепер деякі «зацепки» для збирання грошей, ergo... Деталі сеї справи ще маємо час вияснити.

Ти просиш «вилаять» тебе... ні! Се не моє employ! ⁶ Згадай мої невдалі виступи на публіцистичному полі і згодься зо мною. Прости, за одне тільки хоч не вилаю, то «выражу неодобрение». Невже ти серйозно допускаєш, що п. Мих[айло] може думати, що ти тільки — «з упертості, та й годі» можеш робити щось доброго? Ні, він сього не може думати, коли він такий, яким мені здається. Та й взагалі не знаю, хто се має такі дикі ідеї про тебе? Коли ти здаєшся йому мала, то він сам певне дуже вели-к и й... Ти права, що не хочеш плакати при таких великих людях: сльози річ дорога, дорожча від бісеру, отже, їх тим паче шкода «метати» перед ким попало, не говорячи вже про свиней, такої дорогої речі варті тільки дорогі люди і дорогі справи і не всякий вартий того, щоб дивитись на се дороге намисто.

Однак моє «слово» щось виходить довге, треба кінчать, а то щоб не було кепсько.

Як тільки матимеш адресу п. Мих[айла], то пришли її мені, коли він не збереться одночасно дати її мені, врешті я згодом напишу тобі листа для нього, то ти перешлеш, коли знатимеш куди *.

А знаєш, яка мені ідея з’явилась? Добре було б, якби ти могла на Великдень приїхати сюди до мене, трохи б ся з Києва отрясла, Криму настоящого побачила, мене б одвідала (бо, між нами буде сказано, я раніше другої половини мая не думаю бути в Києві, а то, може, й прямо в Ковель чи в Гадяч поїду — es hat seine Griin-cle ⁷), собі здоров’я поправила б. На різдво ти сиділа тихо, цілу зиму приємностів мала менш ніж небагато, отже, коли тобі ся подоріж приємна, то ти маєш право на неї. Екзамени 8-го кл[асу], здається, неважні, можеш і тут попрочитувать, що там треба. Подумай про се — їй-богу, варто! Подорожніх видатків половину беру на себе, а другу половину все ж таки можуть тобі дати. Ми тут з тобою гідропатією займемся, екскурсіями, водяним спортом.

Справді, мама тут за два зимові тижні поправилась, а то ж буде вже весна, la belle sarson! ¹ І здумать не можу, як би було хороше! Ялта стала б для мене новою, справді.

Бувай здорова! Завтра напишу мамі фактичного листа, а сьогодні щось я не так настроєна. Якщо можна, то не смущай нікого звісткою про мій нервний скандал, найкраще, якби не давала нікому читать про се.

Цілую тебе міцно і обіймаю, моє ти мале та велике.

Твоя Леся

Од т[ьоті] Єлі отримала сьогодні листа, вона вже не слаба і в них усе гаразд. Миша теж писав, учора був лист,— все добре.

8. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

21_л

б березня 189S р. Ялта 18—98

Люба мамочко!

Мені самій неприємно, що я тобі давно не писала (здається, тижнів зо два), але так я все чогось кисла, що не хотілось і писать під такий час. Нічого особливого не було, вдень я навіть була зовсім здорова, хіба що голова морочилась трохи, але ввечері якась дрож нападала (як було торік у Києві) і настрій був або занадто підвищений, як у добре п’яної людини, або занадто пригнічений, так що у всякім разі писати я нічого як слід не могла. Написала ото тільки Лілі листа, та й то жалую, бо, як собі пригадую, лист якийсь безтолковий вийшов. Тепер я вже знов вернулась до нормального стану і за се мушу дякувати п. Дерижанову, бо сама я навряд чи збулася б так хутко клопоту.

Він же, в скутку всього, сказав мені, що дивується, чому досі лікарі всі вважали тільки на мою ногу, а зовсім лишали без уваги мої нерви, тоді як, на його думку, моя нервність може стати ще більш на перешкоді операції, ніж анемія. «С вами до сих пор поступали так, как будто у вас, кроме ноги, нет ничего живого в организ-ме...» Се ж і правда! Тепер на мене мають прекрасний вплив холодні обтирання щоранку і ванни, що беру двічі на тиждень. Я сподіваюсь, що як не буду по ночах писати і взагалі напружувати дуже нервну енергію, то все гаразд буде і восени таки осягну свого — операції! Врешті се see «мысли далекая», звернуся до ближчих. Мені була дуже приємна звістка, що Заньковецька береться за роль Люби; якщо у неї, може, й не все гарно вийде, то все-таки темперамент, настрій, голос, фігура, обличчя будуть відповідні ролі. Кращої за неї української] артистки я не знаю, і коли у Заньк[овецької] Люба не вийде добре, то, значить, їй (Любі, а не Заньк[овецькій]) треба ждати слушного часу або й зовсім загинути для української] сцени. Ото тільки якби Заньк[овецька] знала, хто такий Лесбос!.. Ви вже там як-небудь розкажіть їй, хто чи що таке Мойра, фатум, блакитна троянда і т. і. Не знаю, чи краще, чи гірше, що «Троянду» хотять ставити у піст, воно-то, може, й краще, бо люди в піст на спектаклі голодніші, але знов оцей термін «чтение моно-логов» якийсь маркітний, не говорячи про те, що мошен-ницький! Бо, як навмисне, у мене іменно монологів і нема, то хіба вже назвать, як у Леопарді, Діалоги! Та се все річ не так важна. Головно добре те, що Люба врятувалась від Мані, перший раз принаймні. Люба не повинна бути гладкою — le ridicule tue le tragique ⁸.

Що собі думає Вороний? Чому не відсилає назад п’єси і не озивається? Адже їх трупа, як чую, зіходить на пси, принаймі, крім «Віїв», «Пропащих грамот» і т. п. «феєрій» з козами, чортами та відьмами, вони нічого не ставлять.

Був тут на масницю Садовський, та велось йому пот гано, інакше і буть не могло, бо в трупі, окрім його самого, артистів нема, а єсть партачі. Ставили вони все ветош («Сват[ання] на Гонч[арівці]», «Наталку» і т. і.), надіючись, що Ялта все одно «новини не видала». Найбільшим clou⁹ репертуару був «Никандр Безщасний» («роль Ник[андра] исп[олнял] автор»), хтіла я піти подивитись на сю безщасну п’єсу, та не могла, бо на той час була слаба, врешті тим не багато втеряла. Без Зань-к[овецької] Садовський мусить провалитись, бо та Бази-левська,— всі признають,— zero personnifie ¹⁰. Ну, як же тая польська soiree de gala ¹¹ обійшлась? Чи була ти на їй? А піти слід було, безперечно слід. Еге, ото була історія! Наш пан господар ходили на масницю — у маскарад! Хто б сподівався? Каже, ніби зроду не був, то хотів побачити, що там воно таке, ну, і запевне, вернувшись, сказав, як і наш Пуц, що ходить не варт, а так хіба раз піти, аби в тому впевнитись.

Що ж би ще нового написати? Почалась ще настоящіща весна: у саду у нас цвітуть фіалки, тепло було так, що можна було сидіти в садку з роботою, як у хаті, без пальто: ото тільки вчора звечора насунув з моря туман, та такий густий, «непрозорий», що від нас Виноградної вулиці зовсім не було видко, та й сьогодні, хоч трохи проясніло, але гір нігде не видно, так наче Ялта на степу! Такий туманний час тепер для Ялти невигідний, бо якраз оце згорів газовий завод і світла на вулицях нема, а як скінчаться місячні ночі, то вже буде зовсім тьма єгипетська! Сю ніч цілісіньку якийсь пароход простояв коло Ореанди, не зважаючись посунутись ні сюди ні туди в тумані — ото ще так же приємність!

У нас в хаті, «слаба богу, нічого нового»,— велика хата все не зайнята, і там спить Настя.

Катюша журиться, що вже не в стані багато грати, та все-таки грає щодня, хоч небагато. П[ан] Дериж[анов] з весною щось було дуже розкашлявся і змарнів, аж було жаль на нього дивитись: тепер знов наче поправляється. Чисте нещастя,— коли лікар заслабне на сухоти — нема, здається, нещаснішої людини! Ще дивно, що п. Дер[ижа-нов] не тратить гумору чи, принаймі, не виявляє сього. Мені його дуже шкода! Хоч він сам часто любить говорити, що лікар мусить професіонально, «бесчувственно» відноситись до своїх слабих, але у нього самого се тільки теорія, а на практиці, коли б всі лікарі так відносились до своїх слабих, як він до мене, в той час як я була слаба, то епітет «друзья человечества» ніколи не бренів би іронічно... Коли я рівняю той час, як я лежала слаба у Лі-щинської, і те, як зо мною обійшлись тут і пан і пані

Дерижанови, то я бачу, що я не вдвоє, а в сто раз краще у строєна тута!

Ну до побачення. Тепер писатиму часто! Цілую тебе міцно!

Твоя Леся

9. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

12 беревня 1898 р. Ялта Вілла Іфігенія,

28

18—98

Люба мамочко!

Тільки що отримала твого листа і, по-гоголівськи, од-повідаю зараз. Сподіваюсь, що досі вже отримались мої листи до Лілі і до тебе і ви вже знаєте, чому я мовчала. Раніш ніж писати далі про сю тему, я попрошу, щоб ти мені частіше писала про Уксуска,— мене дуже вразила звістка, що воно слабе. Маю надію, що, може, все-таки простуда не дуже серйозна. Але так чи інакше Оксана С[тарицька] поступила з дівчатками дуже по-свинськи, і се їй слід сказати. Моє здоров’я вже значно урівноважилось, настільки, що завтра п. Дерижанов сам згоджується «взяти» мене на публічні відчити тутешніх його колег по громадській гігієні («народное здравие»). Твої слова про безскутечність «блаженної лжи» зробили на мене таке враження, що я вже буду в сьому листі все писати по правді, не зміняючи «ні титли, ніже тії коми». Була я, справді, слаба досить неприємно, хоч і не тяжко. Такі припадки дрожі і головокруження, які були у мене торік під кінець вприскуваннів і давно, перед виїздом до Відня, і ще давніш, як у мене було щось вроді хореї (літ в 14— 15, коли пам’ятаєш),— повторились тут у мене раз в кінці осені, коли було доволі причин для розстройства нервів, а вдруге оце тижнів три чи 2 V2 тому назад, без всяких серйозних причин, окрім хіба довгого писання вечорами і ще одної не так-то важної, але невчасної речі. П[ан] Дерижанов, що дуже наглядав за мною увесь сей час, прийшов до переконання, що се у мене істерія, не grande hysterie \ звичайне, але все-таки така, що слід звернути увагу, бо вона може стати на перешкоді операції. І справді, коли отаке трусне на другий день після операції, то

навряд чи буде то гаразд для розрізаного сустава. Проте він каже, що се річ не така-то страшна, хоч і загайна, бо корувати її треба гігієною та водою, а ся курація, між іншим, і для ноги корисна. Тепер оце я щоранку витираюсь холодною водою (kalte Einwickelungen про які ще Більрот говорив!) і двічі на тиждень беру теплу ванну; окрім миш’яку та заліза і бромистого препарату, Катюша пхає у мене, скільки я можу витримать, молока, яєць, м’яса etc. Годують мене з докторською тиранією: що на тарілці, те мусиш з’їсти! Ходить мені багато не дають, бо зауважено, що втома найбільше шкодить. Дивно тільки, що сі припадки втрапили на мене, власне, в той час, коли я, здавалось мені, мало втомлялась, наприклад], не ходила на урок і сливе нікуди. На урок не ходжу і тепер, і не ходитиму, бо нема потреби: я Льоні помогла догнати товаришів у пропущеному за час слабості, а тепер він іде настільки добре, що може і без репетирування учитись. Отож я тепер під захистом богів і Катюші. Припадки, що були у мене перше щовечора, потім через день, остатніх три-чотири дні вже не повторяються, отже, може, сьому й кінець. Тільки все-таки тепер, знаючи, що се таке, я вже буду з ними осторож-ніше. Щан] Дерижанов дуже дивується, що всі мої лікарі не звертали жадної уваги на мої нерви, хоч би вже ради хірургії, т[о] є[сть] через те, що такі вияви істерії безпосередньо мусять одбиватись на нозі.

«Впрочем, хирурги вообще во всех остальных областях медицины — сапожники!»—так заключив п. Дерижанов і, я думаю, по правді. Він радить мені їхати звідси (літом) не в Київ, а просто в Полтавщину, щоб там зайнятись гідропатією, їдою і навіть літературною роботою, аби не біганням, кружковщиною, дебатами та іншими «гражданскими добродетелями». Хоч літ[ературна] робота, каже він, і псує нерви, та не настільки, як шарваркове життя в великому місті, а крім того, позбавити людину її професії чи навіть призванія — се значить вибити з колії, а вкупі з тим і з нервів. Тим часом от усе, що можна сказати на сю тему. У всьому іншому маюся, як і досі, т[о] є[сть] нога не болить і загальний стан, якби не сі нерви, то був би добрий. Тепер маю до тебе прохання відносно панства Дерижанових. Треба б справді,— жарти, мовляв, жартами,— пустити якусь «рекламу» про п. Де-рижанова на случай, якби хто з київських чи інших знайомих їхав у Крим, бо, яко лікар і господар хати, п. Д[е-рижанов] заслугує, справді, більшої реклами, ніж яку я можу йому зробити. Шкода, що нема у нас знайомих межи лікарями київськими, що «посилають» людей у Крим. Звичайне, тут приїзні люди вдаються до тих лікарів, до яких їх посилають краєві «світачі», а п. Д[ерижа-ков], не маючи, яко молодий лікар, між своїми знайомими столичних і губернських «світачів», сидить без роботи — ergo, і без гонорару. Ся річ, впрочім, більш залежить від Мойри, ніж від людей... А ось уже дві просьби, не так піддані сій богині: будь ласкава, купи і пришли сюди XII шумку Завадського (ту, що Уксус грає), я б хотіла подарувати її пані Дер[ижановій], а крім того, :може, трапиться той чоловік, що продає срібні подільські вишиванки, то купи їх (самим сріблом шитих, без шовку і золота) на одну мужеську сорочку і пришли її, коли можна, пошиту, бо тут, не маючи машини, пошити трудно; п. Дер[ижанов] побачив якось мою блузку з срібною вставкою і прийшов від неї в нестям великий, все повторяв: «Ото якби мені таку сорочку на літо!» Мені ще тоді прийшла ідея, що слід би подарувать йому таку сорочку, тепер же воно й зовсім годиться,— буде дарунком пацієнтки.

Тепер, ad res litterarias! ¹ Трупа Кропивницького тепер у Мінську, мені про се писав п. Мержинський (т[о] є[сть] що трупа вже там тепер), і я просила його піти запитати у Вороного, чи отримав він п’єсу і листа; сподіваюсь, що відповідь буде хутко, бо п. Мерж{инський] чогось дуже інтересується долею моєї «Троянди». На посилці, я добре пам’ятаю, я написала, звідки і від кого послано. Се просто земляцька недбалість, alias ² свинство з боку В[ороного], що він досі ні тобі, ні мені нічого не пише. Чого ж було лізти: «Давайте п’єсу!»? Згоріти п’єса не могла, бо то було багато пізніше моєї носилки. Розписка у мене єсть — ховаю «як зіницю ока». Про Занько-вецьку в ролі моєї Люби я писала в минулому листі. Тепер повторю, що я дуже рада Заньковецькій. Прошу тільки не називать спектакля «чтением монологов», не до смаку мені сей термін!

¹ Про літературні справи] (лат.)—Ред.

² Інакше (лат.).— Ред.

Над лисячими виразами я справді дуже сміялась. Положим, що од «солодкого» пера може справді бути «пятно» — теж солодке, напр[иклад], від шербету,— але ж такі речі не [до] громадської відомості! Вірші мої і «Іфі-генію» пошли у «Вісник», тільки не посилай «Східну» і «Єврейську» мелодії, «Мрії» і «Зимову ніч на чужині», бо се я звідси послала. У 2-й книжці, власне, надруковані «Східна мелодія» і «Мрії». Про твою поему я давно була тієї думки, що її гріх «маринувати»,— посилай лисам не гаючись! Я певна, що Ста[риць]кі своїм «Мазепою» не переважать твого «Орлового гнізда», бо, на мою думку, се найкращий з твоїх поетичних творів, а роман, певне, буде щось а 1а ¹² «Богд[ан] Хмельницький]», отже, тим більше не слід, щоб за ними зоставалось jus primae occupationis¹³ сеї ще ніким поважно не зачепленої теми про Дорошенка! Щодо моєї драми, то у мене просив її Стешенко для якогось полтавського видавництва (чи се збірка в пам’ять Котляревського], чи що інше, не знаю), але я відповіла, що перше треба випробувать на сцені, а тоді вже друкувать — ми, значить, стрілися думками з тобою. Як буде йти «Троянда», то ти візьми рукопись і відзнач ті місця, які вийдуть невдало, і по можливості зваж, через що іменно невдало, тоді я постараюсь поправити. Ну, однак, ти, і лиси, і кияни — всі хочете розвити в мені mania grandiosa!¹⁴ їй-богу, розхвастаюсь!!

Що правда, мамо, то правда,— «олімпійство» не лежить в моїй натурі і трудно часом буває витримувать олімпійський спокій, але, по правді кажу, тепер у мене скоріш завзятий, ніж кислий настрій,— се вже, може, й не зовсім нормально, але мені здається, що я маю перед собою якусь велику битву, з якої вийду переможцем або зовсім не вийду. Коли у мене справді є талан, то він не загине,— то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії! Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей. «Nennt man die grossten Schmerzen, so wird auch das meine genannt» ¹⁵,— сказав Гейне, і я скажу за ним, але Гейне сказав, і по праву сказав, ще й другі слова, яких я не важуся сказати, тільки в години якогось безум’я вони все бринять мені в думці, і трудно буває заставить їх замовкнути.

Годі писати! Не слід мені ще писать таких довгих листів, сама почуваю, та трудно втриматись. Пиши ж мені скоріш, як мається Уксусок! Дуже ждатиму звістки! Цілую тебе дуже, дуже міцно.

Твоя Леся

10. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

22 березня 1898 р. Ялта Ялта. Villa Iphigenia.

10

Люба мамочко!

Думала було ще день-два зачекати з писанням, але треба написати таки сьогодні, а то ти як отримаєш раніше листа п. Дерижанова, то ще злякаєшся. Лист його не визваний нічим надзвичайним, але він просив у мене дозволу написати тобі, щоб вияснити щось там, чого нібито я сама не можу йому вияснить. Про мене, нехай собі пише! Здоров’я моє було поправилось, але оце днів три тому назад знов трапився напад, останні три дні хоч маюся добре, та вже не дуже вірю собі. Нема нічого страшного в моїх нападах, але все-таки і неприємно се* і скучно. Я думаю, що в сьому винна трохи і погода, що останні два-три тижні зовсім капосна стала: що роз’ясниться, то знов дощ і «гадость».

Поговорю і я трохи на лікарські теми. Не знаю, як мені відноситись до ради п. Дер[ижанова] р.е їхати звідси в Київ, а просто кудись чи в Гадяч, чи деінде. І досадно мені не бути зовсім у Києві і навіть якось немов малодушно виходить, а разом з тим правда, що Київ, надто весною, якось натруджує нерви людині. Що сказати про зоставання тут до іюня, та ще й з гідропатією? Дорого се буде, я думаю, дуже, та й давно вже я дома не була... Знов же досадно вертатись, не зовсім поправившись, т[о] с[сть] не настільки, наскільки можливо. Я думаю, що коли б на твоєму хуторі (прийшла коза до воза! — скажеш ти) я могла б зробити собі сама «водолечебницу» і «санаторію», то могла б я і в початку мая звідси рушити, До мая, мусить бути, над Пслом ще холодно і, може, щодо лихорадки небезпечно. В Колодяжне їхаті; просто з Криму я боюся, бо там мені завжди був страх від малярійного бацила. Нарешті скажу, що я не панька-лась би з своїми нервами так, коли б не зважила (і ти иї зо мною згодилась!), що сього року треба зробить операцію. Отже, для операції треба сили відпору не менш, ніж для вприскуваннів, може й більше. Коли йти на війну, то треба узброїтись. Ти бачила і знаєш добре, який вил і розміри мають оці мої нервові напади, і, певне, згодишся з п. Дериж[ановим], що з ними слід боротись. Тільки все-таки я ніколи не ставила себе ні центром світу, ні центром нашої сім’ї, а через те прошу обсуждать програму мого лічення, беручи на увагу загальний бюджет і загальні потреби та порядок ждття нашої родини. Не при-носячи сама жертв, я не хочу приймать їх від інших. Програму ж моїх ліків, певне, напише п. Дерижаної), і йому, я думаю, можна в сьому вірити більше, ніж навіть якому «светилу», бо «светило» може мене бачит.5 тільки під час «візиту», а п. Дер[ижанов] бачить мене ра з у раз і в здоровому і в слабому стані, до того ж він дивиться за мною дуже уважно, чого звичайне «светилз» не роблять. Коли він чує, що зо мною негаразд, то кидає печене і варене і йде мене рятувати, а від «світила ) сього не дочекаєшся... Смущає мене тільки те, що якось се виходить лічення gratis ^!, але не знаю, чи не образиться мій господар, коли я надумаюсь йому платить. Може б, ти спитала у Антоновички (она усё знает!), як тут у Ялті звичайно платять лікарям, коли живуть у них на квартирі і в них же керуються? Тут у мене таких знайомих нема, щоб се знали.

Однак годі, а то як розпишусь... Рада я дуже, що Ук-сусок одужав! Оце тільки що прийшов твій коротенький лист. Коли папи вже нема в Києві, то перешли йому мого листа і листа п. Дерижанова.

Цілую тебе дуже міцно!

Твоя Леся

11. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

23 березня 1898 р. Ялта Villa Ipingenia.

Люба мамочко!

, Послала я тобі вчора листа, а сьогодні знов пишу. П[ан] Дерижанов чогось-то не рішився писать тобі сам, що, може, тобі се здасться чудно або, може, навіть налякає, і просить мене передать тобі «своїми словами» те, що він збирався писать.

1°. Він уважає, що досі занадто багато звертали лікарі увагу на мою ногу і занадто мало, до крайності мало, на мої нерви.

2°. Нерви мої конечне треба корувать, поки не пізно, бо істерія, як відомо, може приймати і гірші форми, коли її запустити.

3°. Операцію при такому стані нервів дуже трудно вдатно зробити, т[о] є[сть] вона може страх як розхитати організм.

4°. Найперші ліки при істерії — се гідропатія. Воду, звичайно, кожний має дома, але, не випробувавши під наглядом спеціаліста, яка іменно форма водяної курації підходить до певного слабого, рисковано починати її при домашніх обставинах. Отож рада така, щоб ходити тут в «водолечебницу» місяць-півтора або й два (коли треба буде): скоріш, що всього місяць, а потім завести дома те, що треба буде, та й їхати додому. Але позаяк гідропатія річ досить дорога,— тут в лічебниці беруть р. ЗО на місяць,— то треба зважити, чи витримають фонди наші такий налог.

5^Q. П[ан] Дери[жанов] вмовляє мене, «коли я хоч трохи вірю в його авторитет», не повертатись в Київ до осені, бо географічні і громадські умови Києва мусять, на його думку, вибити мене ще гірше з рівноваги.

6°. Мені потрібний «санаторський» режим, а його чомусь дуже трудно запровадити дома, а часом і зовсім неможливо, бо се все-таки зв’язано з певним насильством над привичним життям родини. Коли ж мені може бути забезпечений дома водяний прилад, регулярність в їді і нагляд (як бачиш, і тут не вірять в мою основатель-ііость!), то я не маю потреби зоставатись тут на літо, а можу їхати хоч і в Полтавщину, як тільки там стане тепло і можна буде врядити літне пристановище.

Се все п. Дерижанов просить тебе прочитати, зважити і відповісти, що ти про се думаєш, в такій формі, щоб і він міг прочитати, аби потім,— знаючи наші фінансові обставини, час, який я можу провести тут, і перспективи на літо (де і як іменно я житиму),— проводити так чи інакше моє лічення, що потребує, на його думку, ще енергічніших, ніж досі, способів. Я думаю, що краще буде, коли ти напишеш просто йому.

Дещо на сю тему я вже раніш писала, але так, для обстоятельности, нехай вже будуть і повторення.

Здоров’я моє то ліпше, то знов поганенько. Вчора ввечері знов був напад, здається, найближча причина та, що я вимила ранком голову, а потім не досить багато лежала, отже, втомилась (sic!¹). Дивно мені, що се не одбивається на нозі, принаймі вона не болить, спасибі їй. Правда, я тепер сливе не виходжу з двора (балкон добре служить!), то нога має добрий спокій. На урок не хожу і не ходитиму.

Тепер, слава богу, можна звернутись до інших тем. Ти писала в передостатньому листі («а № кото-

рий?»...), що посилаєш мені ще один том Байрона,— чи ти не послала, чи він не дійшов? Краще, коли не посилала, то пришли одразу два томи, 4 і 5-й, вкупі з іншими речами.

В листі до Лілі я запрршувала її приїхати до мене на Великдень. Тепер звертаюсь до вищої інстанції, до тебе і до папи, чи не можна б справді устроїти її приїзд до мене,— запевне, якщо вона сама сього хоче,— я думаю, що і їй, і мені се було б не тільки приємно, але й корисно. Хто зна, як хутко я з нею побачусь, бо вона, здається, буде півліта в Колодяжному, а я вже напевне буду не там,— тільки де?

Бувай здорова! Цілую тебе дуже міцно!

Твоя Леся

P. S. Цікаво знати поступ справ театральних.

12. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

З квітня 1898 р. Ялта

Люба мамочко!

Листа твого (№ 1) я отримала, він трохи невиразний, але/чекаючи виразнішого, відповідаю на сей. Що сказати тобі про мій «рятунок»? Запевне, і тут річ може бути тим часом про паліативи, та хто знає, чи не прийдеться мені все життя мати діло з паліативами. Тим часом і лагідні паліативи, як бром, витирання дома водою, і ванни принесли мені користь видиму, але стан моїх нервів все-таки ненадійний: одна безсонна ніч, невелика втома — і все йде шкереберть, очевидно, треба якоїсь міцнішої поправки, щоб могти витримать згубу крові, і багато безсонних ночей, і всякі інші наслідки операції. Щан] Дерижанов раз у раз повторяє мені, що в Київ їхать не слід, бо там я не могтиму (морально) не ходить, не пізно лягать, не провадити дебатів і т. і., а ми вже тут наочно бачили, наскільки се все має зв’язок з моїми нападами. В Києві буде la saison morte ¹ в саму весну, час, коли люди або тримають екзамени, або марнобродять, мене чогось завжди лютить Київ весною (т[о] є[сть] не Київ, а кияни), якось нема тоді ні діла, ні навіть проектів, інертність, безділля... я розумію Галю, що вона, було, завжди металась і виходила з себе в такі часи. Моє нещастя, як і Га-лине, в тому, що я не завжди хочу спати тоді, коли всі інші сплять... Ну се, врешті, все філософія, той «взгляд и нечто», за який ти часто не хвалиш мої листи. Вернімось до реальних справ. Скучаю я не за Києвом, а за своєю родиною, за вами, і за доброю, нормальною роботою, і, може, багато за чим, чого в Києві нема. Вас я побачу у Гадячі, робота вернеться мені (більш-менш) з фізичною рівновагою, а все інше... чи не краще не думати про нього? Так, справді, якби думка слухала наказу! Властивий, найрідніший рідний край для мене — Волинь, туди мені не можна, а Київ і Полтавщина для мене однакова Україна. У Києві були у мене товариші, тепер їх один, два, найбільше три, а решта — «иных уж нет, а те далече»... Треба нових набирать, але се весною не робиться, се робота нешвидка, треба з осені починать. З того всього виходить, що небагато втрачу, коли звідсіз просто в Полтавщину поїду.

А от коли б мені Ліцічок сюди приїхав на Великдень,' то вже се було б мені над всі подарунки! Я вже так настроїлась, що в кінці сього тижня ждатиму з цікавістю прибування севастопольських парохбдів.

Сьогодні отримала Байрона, спасибі! «Жизнь и искус-ство» давно получаю.

Ну, сумно мені, коли панове артисти не чували навіть слова «альтруїст»! І взагалі я не знаю, як вона поставиться, тая «Троянда», аже зостався один тиждень до початку страсного, коли нігде нічого не грають. А на Великдень Заньков[ецька] нібито має приїхать сюди, значить, у Києві їй грати «Троянду» не трапиться. Хіба, може, тут зіграє,— се буде хіба для мене особисто, бо ялтинській публіці будуть зовсім незрозумілі пе то «спадщина» і т. і., а навіть «что такое м о в»...

Хутко буду знов писать, а тепер скінчу. Міцно цілую тебе і папу, коли він в Києві, і все наше громадянство.

Твоя Леся

Пані Борецька добре б зробила, коли б приїхала тепер: чудова погода! Така, як у нас в кінці ащзіля.

13. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

7, 8 квітня 1898 р. Ялта 26. 27.III. Ялта,

Виноградная ул. Вилла Ифигения, кв. д-ра Дерижанова

Дорога моя дядино!

Оце тільки що отримала Вашого листа і зараз одпи-сую, щоб не задавнилось. Я Вам відповідала на Ваш різдвяний лист, та, видно, мій лист пропав — се таки часом буває... Шкода все-таки, бо що Ви думали про мене?! Потім я скілька раз збиралась писать Вам і Раді, ба навіть раз написала, та не схотілось посилать такого листа, під дурним настроєм він був написаний. Ся зима була для мене трохи краще минулої (97 p.), та все-таки поганенька: багато сили вимотали з мене вприскування, і ніяк я не можу вернутись «в свої береги». Нога, правда, поправилась трохи, та зате були всякі лихорадки, інфлуенци, екземи, аж бридко згадувать, а коли те все нарешті минуло, то пришилось трохи повозиться з нервами, та і досі ще мушу про них не забувать. Впрочім, тепер я здорова так, наскільки взагалі я буваю здорова; у нас тепер настояща весна, тепло зовсім, ясно і гарно, а се вже багато значить і для здоров’я, і для настрою. В сей вечір я надто в доброму настрої, бо завтра жду в гості Олесю, Лілію свою, оце вона, певне, тепер їде через Азовське море або північнокримський степ, а завтра о 9-й год[ині] увечері буде тут! Мені, може, вже не прийдеться виїхать звідси до іюня, то такі одвідини мені тепер більш ніж до речі.

27.111. Листа В. И. я передала, і вона нарешті зібралась до мене. Справді, вона робить враження симпатичної людини. Багато розпитувала про Вас і казала, що напише Вам сама, але просила мене привітати Вас од неї, коли я буду раніш писати. Казала, що не могла довго зібратись до мене, перше через слабість, а потім через виїзд у Москву.

Що ж Вам написати про своє життя? Воно похоже на піскові часи, сиплеться та й сиплеться собі досить монотонно. Живу тепер як по-заведеному, роботи у мене мало: всього один урок, займає він ранком години дві; маю ще одну роботу для писання, але пишу мало, коли-не-коли. Більше місяця пришилось повозиться з нервами, що були зовсім здуріли, ну тепер вже можна б і за нормальну роботу взятись, та доктор ще не радить, а каже, що замість роботи треба краще гідропатією зайнятись. Нехай і так. Все-таки помимо всіх лих я тут поправилась, так при-наймі казала мама, як приїздила зимою, от побачу, що Олеся скаже. Се ж ми з нею хутко рік як не бачились!

Що таке нападає на Раду? Якісь нариви? Бог зна що! Як приїдете до нас, то я їм не дам боліти, прийму се за обиду собі.

Напишіть, як справа з бібліотекою? Де Ви її помістите, коли будете виїздити. Я тут пробуду у всякім разі до мая (коли не іюня), то Ваш лист мене застане тут.

Ну, прийшов мій ученик,— треба кінчать. Цілую Вас дуже, дуже міцно.

Ваша Леся

Спасибі m-me і т-11е ¹ К[ойчу], що мене не забувають, кланяйтесь їм від мене.

14. ДО А. М. ДРАГОМАНОВОТ

8 квітня 1898 р. Ялта 27.111

Cher petit Radis! ¹⁶ Давно-давно пора вже мені написати тобі! «Сколько я не собирался, а доселе не собрался». Mais considerant que etc.¹⁷, ти мене простиш. Твій лист був для мене дуже інтересний, багато в ньому нових фактів, та ще й таких, яких я од Софії і не сподівалась. Тепер тобі, може, і в Росію не захочеться їхать од своїх societes¹⁸ — гляди! Сього літа ми вже певне побачимось з тобою, бо я думаю літо прожить в Гадячі і так уже наладилась проводити його з Вами. Вже 10 місяців, як я у Криму, з них 7 міс[яців] прожила я зовсім сама — не мало! Пора б уже і додому,— та ще «гріхи не пускають».

От коли зібралась писать і то якось без толку виходить. Діло в тім, що відколи я получила телеграму, що Олеся їде до мене, то стратила спокій і вже другу ніч не можу як слід спати, отож і в голові шум та дур від того. Знаю я добре, що раніше 10 ч[асов] вечора вона не може приїхать, і все-таки всякий стук смущає мене і заставляє бігти на балкон. Добре, що мій балкон такий, що з нього всю Ялту видно — буду цілий вечір сидіти і дивитись на улицю. Коли хто приїжджає до мене (як, напр[иклад], зимою мама приїжджала), то мені все кругом починає здаватись новим і свіжим. Я тепер все думаю, що треба показать Олесі, і бачу, що в Криму єсть-таки що показувать. На тому тижні ми збираємось великою компанією в гори дивитись на водопад, потім треба в два міста поїхать з Олесею морем, потім послать її саму туди, куди я сама доступиться не можу. А яка досада, що я не всюди можу доступиться! Мені страх як хотілось би вилізти на гору Чатир-Даг, але там треба 8 верст іти пішки і значить — сиди і не рипайся! Ну, впрочім, нема чого пищать, се поганий звичай. Знаєш, оце я недавно, коли була больна, то все було, як тільки розкисну, зараз згадую: Quatre canards... disaient a leur canardes fide-les: quand finiront nos tourmentes ¹⁹. І зараз робилось смішно самій з себе. A propos de quatre canards ²⁰ я про demoiselles Ammann ²¹. Як ce Jeanne ²² поспішилася заміж? Мені все здавалось, що вона ще зовсім Backfisch!²³

Мама казала мені, що ти хочеш остатись в Софії ще і на той рік, хоч би твоя мама і поїхала в Росію,— чи правда? Все ж таки ти приїдеш літом, сподіваюсь? Що тобі пише Зоря з Києва, як йому там подобається? Може, там йому скучно або погано здається? Як то йому покажеться ще, коли старша кузина приїде! Така маса кузин!

Скажи Ліді, що їй вже пора написать до мене, я, хоть не часто, та все-таки пишу, а вона, здається, рішила зовсім не писать, «стыдио так поступать единственной стар-шей кузине». Non, c’est inutile! ²⁴ Далі не пишу,— нема толку! Прости і вір, що, їй же ти господи, скоро буду знов писать! Міцно цілую тебе et toute la famille ²⁵. Кланяйся од мене m-me Белчевій і m-lle Домні.

Твоя Леся

15. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

ЗО

11 квітня 1898 р. Ялта

Люба мамочко!

Хотіла я тобі вчора писать зараз же після Лілі і Оксани, але п. Дер[ижанов] мені не позволив, бо в вечір приїзду наших і на другий день ввечері мене знов трясло, отож вчора я большею частію лежала на кроваті і займалась читанням та приємними розмовами — вчорашній вечір минув без жадних інцидентів, тож сьогодні вже можна писать. Приїзд Уксуса був мені дуже милою несподіванкою, мені чогось і на думку не спадало, що й Оксаночка може приїхать! Ліля не здалась мені ні худою, ні блідою, якою я чогось-то думала її бачити, а от Уксус,— не знаю, може, се я од нього одвикла,— вразив мене своїм витягненим, чисто «імпресіоністським» видом.

Правда, було воно тоді дуже здорожене, а тепер мовби трошки цвітніше стало.

Стидно мені тепер, правду кажучи, що я визвала сюди Лілю, а тим самим і Оксану, бо тепер тобі і папі на свята муеить бути скучно і досадно. Справді, не знаю, звідки встановилась за мною слава альтруїстки! Може, се через те, що інші до кінця не завважають, що поступають безуважно і своєкорисно, а я хоч пізно, та побачу, але від сього ні мені, ні другим користі нема. Признаючи се все, я, проте, мушу сказати, що дуже рада гусям і що з їх приїздом мені знов усе здається новим і цікавим у Ялті. Я думаю, що і для дівчат наших буде корисно пробути тут тижнів два, шкода тільки, що шлях сюди такий довгий і втомний.

Спасибі тобі, мамочко, за всі справунки, що ти зробила для мене,— як подумаю, скільки я тобі за сю зиму клопоту завдала з своєю драмою та з іншими літературно-життєвими справами, то, далебі, робиться сором, хоч і знаю, що робила ти се все без прикрості. А за драму, то справді досадно, що вся ота заметня з репетиціями, збиранням акторів і т. і. була даремна, а що даремна, то напевне, бо, як виїде Заньк[овецька], то де ж знов тую примадонну шукать? Ні, видно, судилось мені бути «безкорисною» писателькою. Боже мій, що мені Ліля нарозка-зувала про зчитку моєї драми! Та й ти ж писала... Ліля правду казала: «Публіці бракує таких драм, як «Троянда», але таким драмам бракує акторів»,— от і cercle vici-eux! ¹ Ну, врешті, і я скажу, як п. Калмикова, «нехай вони сказяться» — і драми, і актори!

Вчора отримала повєстку на гроші і папиного листа. Піду оце на пошту, а на листа папі відповім так днів через два, коли все виясниться з моїм ліченням. На жаль, оце з тиждень не могтиму возитись з водою, а там буде Великдень, то, певне, водолечебница буде закрита, отже, певне, почну туди ходить тижнів через півтора. П[ана] Дер[ижанова] я ще не питала про гонорар, як просив пана, та думаю, впрочім, що він мені і не скаже нічого виразного (він взагалі, яко молодий лікар, ще зовсім не вміє відноситись спокійно до сього питання), але я тепер маю дві нагоди довідатись про ялтинські звичаї в сьому напрямі, отож, днів через два-три знатиму.

Гусі мої оце тепер сплять, хоч всього 12-а годдиа дня, ото ніяк не виспляться з дороги! Вчора вони були вкупі з усією компанією «увековечены» на фотографії п. Дери-жановам, тільки фотографія ще не одпечатана, то не знаю, як вийшла. Про подоріж в Алупку і всякі інші речі і спостереження вони вже тобі, певне, просторо писали, бо вчора щось там півдня скромадили,— мені, звісно, но показували.

На сих днях все наше панство збирається їхати в Гур-^зуФ» але я не поїду, бо я там раз була, то не варто ради бачених речей втомлятись. Якщо куди поїду, то хіба на водопад Учан-Су, бо там я не була, а, кажуть, є що подивитись. Товариство збиралось в Гурзуф сьогодні, але з самого рання здійнявся великий вітер, стало хмарно, і морем їхати не можна, прийдеться трохи пождати.

Оце з початком весни я все частіше звертаю свої думки на різні уліти і, коли б не боялась заулітитись, то писала б певне. Якось я переклала першу сцену з «Мак-бета» — пришлю тобі через наших. Може бути, перекладу шматок «Манфреда» або «Каїна», то теж пришлю. Переклади не так все-таки томлять, як свої уліти, надто коли вірш білий. Якось трапилось, що я досі ні в якому перекладі «Каїна» не читала і, певне, се ліпше, бо він зробив на мене найсвіжіше і найповніше враження, ніж всі інші поеми Байрона, що були мені раніш відомі з перекладів. І якими тепер мені мізерними здаються усі «москвичи в Гарольдовом плаще»! Ні, з Байрона красти не можна, ним треба бути, а хто ним бути не може, то має право тільки перекладати, і то без «отсебятины». Якось я читала переклад «Гамлета» Полевого — отже, люди грають на сцені, і ніхто не лає і жадних «закавик» не прикладав, а переклад препакосний: злизано багато чудових виразів, сливе цілі сцени. Характер Полонія спотворений,— вийшов не царедворець, а неотесаний грубіян (в сценах з дочкою); пісні Офелії зовсім якісь солдатські: «...он был бравый молодец!..» Мені весь час було жаль Мих[айла] Петр[овича], що його чудовий переклад «Гамлета» марнується, загнічений дикими умовами нашого театру і ще дичішим глузуванням чужих і своїх невігласів.

Однак я пишу, пишу, та, дивись, і на пошту спізнюся. Треба кінчать, чи то пак написать, як пишуть лиси: «Далі буде», бо, властиве, і полбвини ще не написано.

Не знаю, чи будеш ти писати нам на сім тижні, може, часу не буде, а все-таки я сподіваюсь, що напишеш. Ніхто ніколи не писав мені так часто і так любо, як ти, і, запевне, ніхто й не писатиме. Коли думаю про се, то згадується мені сонет Гейне до його матері... Шкода тільки, що всі ми — і поети, і не поети — по більшій часті буваєм не варті своїх матерів.

Міцно, міцно цілую тебе. Спасибі і тобі, і папі, що ради мене пустили з дому на свята моїх гусів.

Твоя Леся

P. S. Поздоровляю з Великоднем тебе, папу, Микося, Зорю і Дору. Чи не було б ласкаве молоде панство написати до мене по слову хоч для рокового дня — великодня?

Моє вітання теж всім, хто мене згадає.

Ще раз міцно цілую тебе.

Пан і пані Дерижанови вітають тебе дуже гречно. П[ан] Дерижанов уже раз сварився зо мною, що я (як по правді призналась йому) забула передать тобі його привіт, і грозив за се штрафом, а я от знов мало не забула.

16. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

13 квітня 1898 р. Ялта Ялта. Вілла Іфігевія.

Люба мамочко!

Тільки що отримали ми твого листа, і я, прочитавши, безпосередньо сідаю відповідати на нього, чи то пак писати продовження свого минулого листа.

Уксус таки, видно, справді дуже радий з своєї подорожі ²⁶, бо якось увечері, лягаючи спати, промовив, зітхаючи, з полегкістю: «Яка б я тепер була нещасна людина, якби не поїхала!» Тепер ся людина знаходить тільки єдиний привид для свого Weltschmerz \ а іменно, що учебники Ліля не дала взяти з Києва, хоч я готова не внаю за що заложитись, що ті учебники ні разу не були б навіть розкриті.

Сплять обидві гусі на канапі, хоч п. Дерижанов з першого ж вечора призволяв їх взяти ще меншу софку з великої хати, але вони запевняють, що їм так зовсім добре. Украсти тепер кого б то не було з Іфігенії трудно, бо людей у нас тепер дуже багато, а в великій хаті спить сам пан господар і його тесть.

Щодо ^вмоїх нервів, то біда їх знає, чого їм треба. Ну, нехай тепер ти думаєш, що я заслабла з нудоти, а торік? Ще перед вприскуваннями у Києві разів 3—4 були зо мною такі напади, раз Ліля бачила, а тричі ніхто не бачив, та факт той, що все-таки було. Нарешті, тут у Ялті сливе всі нудяться, але не у всіх же бувають такі штуки з нервами, як у мене. Врешті сі дні маюся добре, окрім перших двох вечорів зараз по приїзді наших. Може, то через те знов я не втрималась на висоті свого положення, що відколи отримала телеграму, що Ліля їде, то мало спала, а потім в той вечір, коли мали прибути наші з мальпостом *, я послала назустріч Настю, і вона вернулася сам а,— тоді я пережила досить прикрі хвилини від 8-ї до 11 г[одини] вечора. Але то все минуло і скінчилося як не може бути, то нема що й говорити про се.

Ти, мамочко, не зовсім мене зрозуміла. Пишучи про найближчі причини свого нервного стану, я натякала не на моральну прикрість, а на одну чисто фізичну обставину, про яку просто не хотілось писати в листі. Ліля тобі розкаже про се і, коли хочеш, про ту зимову пригоду, про яку я просто вважала невартим говорити, бо тепер воно здається мені скоріш комічним, ніж прикрим. Тепер же я попрошу Лілю тобі розказати, аби тебе се не мучило і аби ти побачила, що нічого особенного не було.

Про театральні справи Ліля мені розказувала чимало,

і з її слів та з твоїх виходить, що було б добре, якби п. Яворський з товариством поставив «Троянду», але тепер я вже нічого не збагну, наскільки се можливо. Найда бачилася зо мною позавчора і старалась виманити у мене абсолютну згоду на постановку моєї драми тут, але я сказала, що, не знаючи учасників, не можу нічого з певністю сказати, а при тім сказала, що якби був той jeune premier²⁷, про якого мені писали добрі звістки з Києва (т[о] є[сть] п. Яворськ[ий]), та Заньковецька, та порядна артистка на роль матері, то тоді я готова згодитись, хоч знов не знаю, наскільки ся п’єса має смисл в Ялті. Про свою антрепризу Найда не признавалась, либонь, для якоїсь політики тонкої. Репертуар тут у них досить дикий, каже Ліля, бо вона бачила той репертуар.

Учора приходив актор Мороз і з ним якийсь галичанин наймати хату у п. Дер[ижанова] і вже було от-от згодились, та якось потім роздумались, що дорого, і відкинулись.

Катюша з своєю сестрою і квартиранткою (теж вірменкою) сьогодні все печуть якісь свої вірменські пундики, а паски (таки настоящі) замовлять десь у пекарні, бо в нашій кухні нема печі, а тільки духовка.

Богам про Микося я казала, і вони в той час освітилися сонцем, а се ж запевне добрий знак.

Бувай здорова! Будемо часто писати, як не одна, то друга. Цілую тебе дуже міцно і папу. Не думай про мене нічого лихого, а то плакатиму.

Твоя Леся

Поздоровляю тебе і папу і все товариство з роковим днем Великоднем!

17. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

19 квітня 1898 р. Ялта

Люба мамочко!

Я думаю, що мої# обидва листи вже досі до тебе дійшли і ти, певне, не дивуєшся, що моє «завтра» все виходить «післязавтра» — l’homme propose, dieu oppose! ²⁸ або скоріш le diable oppose ²⁹.

Шкода, що ти так сердишся на море, властиве, скоріш ти могла б сердитись на тих дурних людей, що везли тебе на пробитому пароході та ще й далі потяглись, не залатавши дірки. З того, що якийсь хворий панич умер, проїхавши морем з Батума до Ялти (3 суток!), ще не значить, що така доля може загрожувати Оксаночці. Врешті, певне, наші на Одесу не поїдуть, бо після ваших листів Ліля боїться везти Оксану морем.

Актори — народ зрадливий par excellence *, і я їм теж не вірю. Вони тут до мене під’їжджають з п’єсою, але я, певне, їм «Троянди» не дам, бо думаю, що в Ялті вона не має значення. На Великдень були ми у Руденків, там все перелітали актори, між іншими і Науменко, отож він приговорювався до мене щодо п’єси, а Руденко Лілю «зондірував» щодо Балевича. Трупа їх звичайна, без жадних «нових начал», так принаймні мені здається. Оце в неділю ставитимуть «Лимерівну», хотілось би мені піти, та не знаю, як випаде; коли статкуватиму сей тиждень, то, може, й могтиму піти. Часто, у всякім разі, не ходитиму, бо театр мене взагалі дуже втомляє. З сього погляду краще мені не ставити тут «Троянди», бо сі заходи навряд чи корисні були б для моїх нервів.

Мої «гусі» поживають добре і, здається, навіть поправились за сей час, Уксус навіть не такий блідий став. Завтра збираються йти з бувшим своїм учителем Ніко-лаенком на Надсонову дачу, нехай підуть, воно ж таки слід. Певне, вони тобі описували, як ми тут розговлялись у страсну суботу. Розговіни сі були найбільш по-хожі на шабас — якось тії свічки перед кожною тарілкою, тая риба... щось досить восточне. Ми з Уксусом писали писанки і тим справили певний ефект серед товариства. Сорочка, видимо, сподобалась п. Дерижанову,— ми її тут сполученими силами пошили без машипи, бо у Катюші машини нема, а до пані Разумової тепер далеко ходить, бо вона вибралась уже зо всею родиною на кінець Садової улиці. Вчора до мене приходив Льоня «с ви-зитом», так хвилин на п’ять, спішився, бач, на дальші візити... Людей у нас сьогодні поменшало: виїхав «коричневий пан» і батько пані Дериж[анової], а сестра її зосталась. Велика хата як не зайнята, так не зайнята. Врешті, про всякі сі Zustande ² Ліля і Оксана тобі розкажуть хутко, то нема що й писать.

Вчора я почала перекладать «Каїна» Байрона, дуже мені хочеться послати шматок його в Київ. Як перечитаєш його, то пошли Стешенкові, бо тож ми з ним наважилися в спілку вступити для перекладів з Байрона, не-хайже він бачить, що мій замір серйозний.

¹ Переважно (франц.).— Ред.

² Обставини (чім.).— Ред.

Оце Катюша почала грать шумку (мою), треба слухать.

Міцно цілую тебе, Микося, Зорю і Дору. Хутко знов писатиму.

Твоя Леся

18. ДО П. А. КОСАЧА

19 квітня 1898 р. Ялта

Ялта. Villa Iphigenia.

Любий папа!

Тільки що я поклала папір і написала дату, як мені принесли твого листа. Спасибі, дуже спасибі за карточку! Досі так якось було, що у мене не було твоєї фотографії. Як завжди на фотографії, так і тут, вираз трошки не той, але ж на се у кожної людини єсть фантазія.

Я збиралась писать тобі на страсному тижні, та якось не прийшлось за деякою роботою.

Про гонорар д. Дерижанову я надумалася так: його питай не питай, він нічого виразно не скаже, я се знаю з деяких прецедентів, а єсть у мене інша комбінація. Я з 1-го февраля стала заніматись з його братом часа по 1¹І2 — по 2 щодня, і за се Дер[ижано]ви беруть з мене на 15 р. менше за пансіон, тепер же я думаю заплатити їм всі гроші, нарівні з іншими пансіонерами, а моя учительська робота нехай іде за медицинську роботу п. Де-рижанова коло мене. Здається, так буде по правді.

Завтра думаю почати ходить в водолечебницу, коли погода дозволить і коли пані докторша, хазяйка лічебниці, не потребує всіх грошей (ЗО р.) вперед. З тих 75 p., що ти прислав, я 1-го апр[іля] заплатила господарям 50 р. (ЗО за хату, 15 — за пансіон і 5 за те, що з минулого місяця зоставалось), після всяких святкових і буденних видатків зосталось мені коло 20 р. (бо «до нових» у мене ще дещо було).

Мій новий бюджет, як собі хочеш, мене лякає: 60 р. хата і пансіон, ЗО р. вода... Одна потіха, що се не довго триватиме, найдовше до 1-го іюня. Доктор каже, що 1 або 17г місяця лічення водою тут буде доволі для того, щоб бачить, які форми і прийоми його мені потрібні.

Тільки що я вилічила, що коли я проживу тут до 1-го іюня, то за сей час (місяць і три тижні) мені треба буде 175 р.— не мало! А се вже найменше. І все це йде на «паліативи»!.. Але врешті, скільки не пищи, нічого не поможе, то краще мовчати.

Про своє здоров’я не маю що нового писати, воно все-таки краще, ніж було місяць тому назад. З того часу, як Ліля і Оксана тут (хутко два тижні), дрож у мене була всього двічі, можна думати, що далі й зовсім буде добре, хоч я, впрочім, мало в себе вірю, як ти знаєш.

Ліля і Оксана, здається, довольні своєю подорожжю, шкода тільки, що з мене їм погана компанія для гуляння та й погода не щодня кримська: то вітер, то хмуро, то холоднувато. Сьогодні вони ходили самі пішки в Чукур-лар, до моєї літньої домівки,— там їм дуже сподобалось. Якщо збереться компанія, то поїдуть ще в Гурзуф, а в суботу думають додому рушать. Не знаю, чого ти і мама так против вертання на Одесу, се напевне менше втомило б Оксану, ніж троє суток такої дороги, яку вони проїхали сюди. їдучи на Одесу, вони на цілі сутки менше будуть в дорозі. Врешті се не моє діло, нехай самі думають, як їм вертатись.

Бувай здоров! Другого листа вже напишу в Коло-дяжне.

Цілую тебе дуже міцно.

Твоя Леся

сили відпору, ну, та й справа тоді певніше буде. Про стаю «зграю» Ліля теж може розказати більш навіть, ніж я. Яворськнй здається тепер зовсім «прахом над моря водами». Маня теж засумувала трохи. А всі оці трупи plus ga change plus c’est la meme chose ³⁰.

Вже пізнувато, треба вкладатися спати, а то нашим треба рано вставать.

Міцно цілую тебе і кланяюсь киянам. Сподіваюсь, що Дора, Микось і Зоря ще таки мені сюди напишуть.

Твоя Леся

20. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

19

1 травня 1898 р. Ялта

Люба мамочко!

Которий вже день збираюсь тобі писати і все якось де зберусь, а ти вже досі й сердишся на мене. Сьогодні я оце вперше пішла в гідропатичний заклад,— побачимо, що ще з того буде. Досі ніяк не можна було почати з різних причин, то погоди не було, то я сама була не в такому стані, щоб починати Wasserkur³¹. Страшного не робили мені нічого: спочатку закутали в одіяло, потім почали розтирати, перше через рушник по сухому, далі по мокрому, далі знов по сухому, врешті, знов закутали в одіяло

і казали* якийсь час лежати тихо, а там я встала і пішла додому. Спочатку я була втомлена, але от тепер (4-та година] по обіді) маюся добре і маю енергію писати листи, якої мені, напр[иклад], вчора і сьогодні рано цілком бракувало. Боялась я, коли б мене ще так, як Софію Віталіївну], «тройчаткою» не почали бить, але ні, кажуть, не будуть. Чогось я на ту воду чималу надію маю, може, того, що мені завжди холодне купання було ліпше, ніж гарячі ванни і всякі інші способи.

Детально тепер про своє здоров’я писати не буду, бо Ліля мала тобі про нього розказати, яко наочний свідок. Скажу тільки, що після її виїзду я була в тім же стані, що й при ній, тільки що нога зовсім ш боліла, як було якось при Лілі днів зо два. Нога взагалі тут мені не завдає лиха, бо вже скілька літ, як вона не була в такому мирному стані, коли не лічити року, проведеного в Болгарії. А нерви не мали досі причин поправлятись, а скоріш могли розстроїтись за остатні роки, і коли я досі на них зовсім не звертала уваги, то не дивно, що й вони на мене не звертають уваги, а танцюють собі, коли хочеться. Цур йому всьому врешті! Властиве, коли я которий день поводжуся як слід, то не можу скаржитись на здоров’я, і всякий, хто бачить мене dans mes belles journees *, видимо, відноситься скептично до моєї репутації хворої людини. Так, напр[иклад], вчора ввечері Балевич, тільки що прийшовши, здивувався, чого я лежала перед його приходом, а потім сам утік, порадивши мені знов лягти, і добре зробив, бо мені справді було не до гостей.

Чудний якийсь сей Балевич: щось середнє між «земле дельцем» і актором. Розчарування від найдячої трупи у нього тепер саме гірке, але хто ж велів надіятись? Говорили ми з ним чимало якось про мою драму, і погляд у нього на неї такий, що мені трохи дивно, як він брався за яку б там не було роль у драмі, що, по його думці, кидає тінь на сучасну українську громаду, виставляючи її (громаду) людьми безпринципними, рабами тільки нижчих інстинктів і навіть людьми неінтелігентними і т. і. Заспокоївся тільки на тому, що се драма не побутова, а психологічна (вперше сього від мене довідався!), і порадив мені написати передмову, поясняючу, що мої діячі говорять по-українськи тільки через те, що автор

з України родом, але не через те, щоб вони були самі українцями. Щирість такої рецензії мені сподобалась, хоч, запевне, я не могла у всьому згодитись з нею. Занько-вецька страшенно напалась на Бал[евича] за його «присуд» і спорилась з ним мало не до істерики.

«Ставити сеї злощасної драми», видимо, не прийдеться, бо щось уже всі примовкли про неї,— і овшем, скажу я. Грали досі «Наталку», «Чорноморців», «За Німан іду», «Не ходи, Грицю», «Наймичку», а сьогодні гратимуть «Жидівку-вихрестку», «Слава богу, нічого нового»... Бал[евич] дуже хтів грати Голуба в твоїй п’єсі, але, запевне, він не має жадного впливу на вибір репертуару.

Він у великому захваті від «Світової речі» і все мені її в приклад ставить. Найда тут їх всіх запрягла добре, будуть вони знати. Маня оселилася вкупі з Заньковецькою близько від мене, але бачимось ми не дуже часто, навіть не щодня, бо щоденні репетиції і спектаклі часом не дають їм і вгору глянути. Чогось мені дуже шкода Зань-ковецьку, все вірші Беранже згадуються: «Encore une etoile, qui file, file et disparait» \ вона зробила на мене симпатичне, хороше враження, і жаль мені її.

Отримала я ноти Левицького і карточку Френкеля, рада була і тому, і другому. Ноти справді гарні, і, здається, Старицький справді дуже дотепно говорить про Ли-сенка і Бетховена. Принаймні Левицышй не тим винен, що він не Бетховен, а тим, що написав музику на слова Шевченка... Я, врешті, завжди вірила в переказ про Мо-царта і Сальєрі. Френкель якось не дуже добре вийшов на сій фотографії, занадто en face ², і вираз не властивий йому. Та все-таки мені приємний був сей знак товариської уваги.

На листи Микося і Дори відповідатиму тоді, як писатиму Лілі, себто хутко, а сьогодні, нехай вибачать, годі вже мені писати. Взагалі прошу не сердитись і не турбуватись, якщо часом трохи забарюся з листом, се може трапитись часом «так якось», без жадних поважних причин, а скоріше з лінощів. Цілую тебе міцно, дуже міцно.

Твоя Леся

На другий день після того я почала «гидрогіатствовать» — і тим часом нападів не було різких, а тільки втома велика або п’яний настрій, все-таки далеко не врівноважений.

І доки се я буду юродствовать?.. Піду завтра в театр, що то ще з того вийде. Се йду вперше, бо досі були все п’єси занадто нецікаві для того, щоб варто було жертвовать собою. Заньковецьку, Маню і Балевича бачу, хоч не щодня, то все ж часто. В суботу вони виїжджають,— всі в досить маркітному настрої, а найгірше Балевич, зовсім зав’яв і знов стратив усю свою бравуру.

Після вашого виїзду отримала я листа від Мих[айла] Вас[ильовича], де пін просить мене написати, як ти доїхала до мене, чи не сталося чого і т. і. Я йому відповіла запевне, що все гаразд, хоч в той час сама трошки боялась за ваш переїзд до Одеси, бо в ту ніч у нас було щось похоже на бурю. Твоя картка з Одеси дійшла сюди аж 17-го! Ото порядки!

Шкода, що мало ти тут була і що ми аж надто мало були tefce a tete *, не все я тобі сказала, що хотілось і що слід було, та вже надія на літо і на твою умілість чути межи словами і читати межи щілками. Деяких тем я, правда, боялась чіпати грунтовно, вважаючи на свій «не-вменяемый» стан,— ти ж бачила, що й не всякі листи мені даром даються. Так, так, за все треба платить, а з яких фондів? Ну, врешті, нічого розкисать — якось-то буде!

Однак треба лягать спать. Міцно тебе цілую і руку стискаю, знаю, що не писатимеш мені тепер, то й не питаю ні про що.

Твоя Леся

P. S. Мамі напишу хутко, на сьому тижні.

я була дуже рада їм, шкода, що ви не можете писать частіше. Я не сподівалась, що тобі, Микосю, найлегша буде грецька мова,— об неї багато гімназистів зуби ламають. Таки видно, що ми з тобою еллінського роду. Ти, Дорочко, певне, хутко в Колодяжне поїдеш, то напиши мені звідти непремінно, я вже давно нічого про Колодяжне не чула. У вас тепер, певне, всі, як і тут, говорять про екзамени. У нас у домі єсть хлопчик, що збирається, держать екзамен 15 мая (Ліля. і Оксана знають сього хлопчика). Тепер він розривається між учебниками і Жюль Берном, аж мені жаль його. Один мій бувший уче-ник приніс мені недавно «в знак уважения и благодар-ности» черепашку рожеву, таку, що шумить завжди, і шишку з кедра ліванського, се, може, вам здається пустяком, але тут гімназисти дуже дорожать черепашками і збирають з них колекції. Сьогодні я ходила дивитись на море у великий вітер, воно було гарне і зелене зовсім, як трава.

Сьогодні в пристані стояли дві міноноски, я згадала, як тебе, Микосю, якісь гімназисти так назвали, але вони брехали, бо ти зовсім не похожий на міноноску.

Бувайте здорові! Іншим разом ще напишу. Цілую міцно вас обох, і маму, і Зорю.

Ваша Леся

що всі мої хірурги не хвалили Полісся для життя людей з туберкульозом хоч би й такої форми, як у мене. До того ж і, Дериж[анов] каже, що зовсім без купання (не в смислі ванн, а в смислі плавання) літо проводити мені не годиться. Він мені казав, що добре було б покупатись ще літо в морі, але в самій Ялті купання погане і літом порох та задуха, а загородні митарства мені обридли, не хочеться знов іти на циганське життя, розбалували мене Дерижанови. Поїду таки в Гадяч, а як би там справді було жити невигідно, то ніколи не пізно і в Колодяжне приїхати. Тобі зо мною не трудно, я думаю, побачитись у Гадячі: їздив же ти туди торік. Я думала, що мама їде в Гадяч не тільки ради мене, інакше не тривожила б її листами про свій виїзд. Прости за лаконізм,— спішуся. Цілую міцно тебе, маму і гусів.

Твоя Леся

Гроші на виїзд у мене єсть, а якби ти прислав в Одесу мені рублів з 10, то вже було б з головою доволі.

Хотіла б я знати, чи виїде хто до мене сюди, чи ні. Коли ні, то я б сама виїхала. Хотілось би знати се до 5-го числа, бо довше я не розщитувала тут бути. Я думала, що ти мені напишеш сюди на ймення Комарова, а тепер, не отримуючи ніякої звістки, починаю непокоїтись, чи не розсердилась ти на мене за те, що я поїхала на Одесу. Але справді інакше було б якось чудно. Окрім того, мені здається, що в твоєму новому погляді на Мар-гариту винне просто якесь непорозуміння чисто припадкове, бо я в ній проти себе ніякої зміни не бачу. Що було позитивного чи негативного, те і зосталось. Врешті на сі теми ліпше говорити, ніж писати.

Дуже мені вже хочеться додому, до тебе, «на тихі води, на ясні зорі», все здається, що там скоріш минеться моя втома і сей змінливий стан то кипіння, то замерзання, в якому я тепер постійно пробуваю. Шкода, що не можна мені поїхати в Колодяжне і побачити усіх в зборі, але я таки думаю, що не можна, коли навіть се і «само-внушение», як думає папа, то і се ж річ для здоров’я небезпечна. Я сподіваюсь-таки бачити наших в Гадячі, бо раз, що і їм слід літом купатись, а друге, я буду без Лілі скучать, ми з нею мало бачились сього року.

Ну, годі писати. Ще, може, сей лист і не застане тебе в Колодяжному.

Цілую міцно тебе і папу і всіх малих. Маргарита і Ко-марови кланяються тобі. До побачення!

Твоя Леся

25. ДО П. А. КОСАЧА

5

17 червня 1898 р. Одеса Одеса. 18у|£8

Любий папа! Сьогодні оце приїхала Ліля. Доїхала, звичайне, добре, впрочім, вона вже тобі телеграфірувала. Днів через три виїдемо звідси,— раніше Ліля каже, що не може.

Шкода, що в Гадячі довго не буде нікого, окрім нас двох,— і що се ви там всі засіли в тому Колодяжному? Поїдемо звідси так, як ти казав: на Єлисаветград. Я перше було думала, що треба їхать на Ніколаєв, але коли на Єлисав[етград] скоріше, то й добре. Чого ти казав, що не скоро побачишся зо мною? Хіба ти не думаєш хутко бути в Гадячі? Тобі вже, певне, і так Колодяжне за зиму наскучило, приїздив би ти краще у Пслі купатись!

Не думаю я, щоб мені було у Гадячі недобре. Як я уже писала, сложної гідропатії мені не треба: не при-йшлась вона по моїй натурі, а звичайні ванни та витирання вже¹ ж таки можна скрізь врядити. Дерижанов казав мені, що треба спробувать купатись в річці і коли не буде такого возбужденія, безсонниці і болі в руках, як було після холодних обливаїшів, то можна і все літо купатись, а як буде погано, то триматись обтирання і ванн. Головно — треба палягти на «санаторський режим», щоб до осені поправитись, а там уже вдатись до хірургів та невропатологів (ще нова халепа!), щоб установити дальший modus vivondi ¹ з моєю ногою та з нервами. Ти писав: «коли твоя істерія не пройшла»... пройти вона так хутко не може, бо я нею слаба не від сьогодні, а далеко давніше, ніж се було признано офіціально, стоїть тільки дещо пригадати. Добре й те, що вона трохи ускромилась і припадки хоч і бувають, та вже не так часто, як було в марті та апрілі.

Тільки що дали мені твій лист. Сумно було його читати. Чого се так, що ти в Гадяч не приїдеш? І що такого лихого у нас? Ти вже краще пиши по правді, я ж не в такому стані, щоб мені не можна було говорити про наші спільні справи. Боюсь, що і я, може, причиною твоєму настроєві, прямою чи непрямою, се вже однаково. Коли ти не можеш приїхати в Гадяч, то я, може, згодом таки поїду в Колодяжне, хоч не надовго, от тільки з дороги відпочину. Сама не знаю, чого я тепер так втомляюсь, от і тут, приїхавши, днів три навіть рука до листів не здіймалась.

Ну, та якось-то буде, ще, може, й добре буде.

До побачення. Цілую міцно тебе і маму і всіх наших.

Твоя Леся

P. S. З Гадяча ще писатиму. Чому мама не пише? Коли мама буде в Гадячі? Ліля казала, в іюлі. Чи так се? Чого так пізно? Ліля вже на Лимані, у Комар[ових], а я тут в Одесі, у Маргарити.

26. ДО Л. М. ДРАГО МАНОВШ

ЗО червня 1898 р. Гадяч Гадяч. 1&VI

Дорога дядино!

Давно Ви вже мені не писали. Як там з Вами і що? А Ліда то вже, певне, і ймення моє забула! Рада ніколи не балувала мене листами, а тепер уже, певне, зарок положила. Правда, і я давно не нагадувала Вам про себе, та щось я була трохи розклеїлась весною ъ Криму, то й писать не хотілось. Нічого особенного не було, тільки нерви були розпустились, а се гірше слабості писать за-Еажає. Потім поправилась, як літо встановилось, та й поїхала оце сюди ³². Радив там мені один доктор ще одне літо в морі купатись, та вже мені досадно було, що я більше року дома не була, то я пожертвувала морським купанням і подалась на Псьол, і хоч купання гірше, зате жити ліпше. В Ялті мені від Нового року було жити добре, якось випало устроїтись в дуже добрій сім’ї, але купання в ялтинській гавані поганеньке, прийшлось би вибиратись куди-небудь на літню домівку, а там уже комфорту не жди, прийшлось би знов «общество самопомощи с единственным и непременным членом» засновувать. Ще якби хто з наших міг бути зо мною літом, а так самій обридло. Тут мені тільки моря бракує, а що сонця і спеки, то тут, може, не менш, ніж у Криму. Вся весна і тут, і в Криму була досить холодна, зато тепер уже припекло!

В Колодяжне кликав мене папа, та я туди побоялась їхати, щоб знов малярія не вхопила,— було б се не дуже до речі.

Чи писала Вам Т.? Вона була у мене всього раз, ранньою весною. Казала, що буде у мене на Великдень, та щось я її більше не бачила, може, вона знов заболіла, абощо.

Коли ж Ви приїдете до нас? Я вже Вас на осінь сподіваюсь. Чи правда, що Рада думає зоставатись в Софії, щоб кінчать школу? Чи варто се? Аже в Росії школи не згірші, наприклад], одеська дуже добре поставлена. А то киснуть там у тій Софії! На чому стоїть діло з бібліотекою? Недавно один добродій розігнався: «Чому Ваша дядина не подарує бібліотеки Львівському університето-ві?»-— «Даруйте, кажу, Ви, коли багаті!» — так він мене розізлив! Які-то ми всі патріоти на чужий кошт!

От коли б Ви вже скоріш приїздили, то якось би лучче було. Коли не для Вас, то для Ради і Зорі було б ліпше. Ми з Лілею були б дуже раді, коли б Ви зібрались на осінь до нас. Пишіть мені сюди, які Ваші плани. Аж сумно, що так давно немає жадних звісток. Цілую міцно Вас і Раду і ПІишмапоїшх. Софійським знайомим моє вітання.

Ваша Леся

27. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

29

*Vi⁹⁸

11 липня 1898 р. Гадяч

Люба мамочко!

Не знаю, чи застане тебе сей лист, та все-таки напишу на всякий случай. Діло в тім, що тут приїхав дядя Саша (днів три тому назад) і думає пробуть тут до 20 іюля (сам приїхав). Він тут стрівається з компанією гадяцышх «любителей» і хоче подати їм ідею, щоб поставили твою «Світову річ», отож дуже просить мене, щоб я написала тобі і попросила, аби ти привезла з собою п’єсу, хочеться йому поставити її, навіть сам збирається грать. Тепер тут маються заснувать приют і для того збирають фонди, отож між іншим дають спектаклі — вже два було. Справді, привези п’єсу, їй би слід бути поставленою в Гадячі. Привези теж которий там примірник моєї драми, хочу дядькові показать, а то він уже обіжається, що я «ховаю» од нього драму, написану при його сприянні, а я зовсім не ховаю, тільки не хочу вголос по Чернівці читать, бо взагалі не люблю її читать і навіть вважаю, що то мені «вредно»,- сам же дядько нехай прочитає, мені цікаво, як вона йому здасться. Одному психіатрові, п. Черня-х[івському], вона сподобалась, побачимо, що другий скаже.

Ну, не буду більш писать, бо що ж так, на безвість. Та й побачимось хутко. Бувай здорова! Міцно цілую тебе і молодую гусю.

Твоя Леся

P. S. Лист твій сьогодні отримала. Дуже раді, а то вже було дуже прикро, коли Каролеві лист прийшов, а нам ні, ми вже думали, що се неспроста, ну, а тепер уже все гаразд.

Кароль, власне, тепер на ярмарку, коня купує, одного приводив сюди, та не купив, щось там у ньому зганив. Думає купить рублів за ЗО, хоч вибір тепер малий, ярмарок уже кінчається, шкода, що твій лист пізненько прийшов.

28. До М. І. ПАВЛИКА

2

Ы липня 1893 р. Гадяч

Шановний друже!

От і знов я пишу до Вас — через три роки... Не раз хотіла раніше писати, та одно, що не знала куди, а друге, що обставини не сприяли відновленню перерваного листування. Чула я через люди, що Ви на мене за щось (хоч мені й казали, за що, власне, та я все-таки скажу «за щось») ображені, згадую про се не для того, щоб просити вибачення: просить той, хто винен, а я не винна перед Вами, бо ніколи нічого проти Вас не писала, не говорила і не думала. Я думаю, підкреслених слів досить, щоб зважити, що жадній образі між нами нема місця. Коли ж що у моїх літературних виступах могло Вам не подобатись, то се не повинно кидати тіні на наші відносини, бо пі я, пі мої писання ніколи не були ідеальними — сподіваюсь, і в Ваших очах,— а проте се не заважало Вам звати мене своїм другом. Може, не все те, що я писала і друкувала торік, написала б я тепер, або, може, було б воно виражене в іншому тоні і трохи іншому змісті, але тоді я інакше не могла, скажу знов, не могла «по долгу совести и чести»,— такі довги, повірте, не завжди приємно платити, але вже натура моя така, що кожний довг я мушу виплатити, інакше не буду в згоді з собою. От і все про сю справу, що я хотіла сказати Вам; я сподіваюсь, що Ви розумієте мене і що більш ніяких запевнень і роз’яснень Вам не треба.

Тепер друга справа. Мені казали, що Ви хочете видавати збірник в пам’ять Миколи Васильовича і що закликаєте до участі всіх, хто має які спогади і відомості про нього. Прийняти участь в сьому збірнику я хотіла б конечне — се теж довг, хоч і смутний, та не тяжкий. Тільки не знаю я, чи мої спогади мали б увійти, яко матеріал, поруч з іншими, в біографію, написану Вами чи ким іншим, чи вони могли б прийняти форму самостійної статті; се мені треба б конечне знати, бо від сього залежить форма і розмір роботи. Теж хотіла б я знати, коли має видаватись збіриик і чи єсть які фонди для нього? На яку адресу посилати матеріали? Було б добре, якби Ви зараз одповіли мені, бо, власне, тепер обставини сприяють для збиранпя таких матеріалів, пізніше вже буде не так вигідно. Власне, сього літа єсть мені можливість бачити родичів Миколи Васильовича і мати стосунки з деякими сучасниками і приятелями його і його жінки. Пишіть же скоріш!

Вчора була я на хуторі М[иколи] Васильовича], бачила дітей Галиних, багато портретів М[иколи] Васильовича] і Галі... Тепер пишу Вам під свіжим враженням, при збуджених спогадах... «Нема його, і мов людей не стало»,— писала я на вінку, що посилала з Ялти в Київ на могилу Миколи Васильовича, сі слова не раз бриніли мені в думці вчора ввечері. Багато могла б я Вам сказати тепер, але писати було б довго. Бувайте здорові! Як будете писать про справу, то напишіть і про себе, я давно нічого не знаю про Вас.

Завжди однаково прихильна до Вас

Леся Українка

P. S. Пишіть мені в г. Гадяч, Полтавск[ой] губ., просто мені.

Гадяча. Ми телеграфірували, що папа невідомо коли буде і що ждати його в Києві не радимо. Думаю, що Мипга прийме се на увагу і виїде сюди, може, завтра. Од тьоті Єлі нема ще ні слуху, ні вісті. Серг[ій] Костянтинович] вчора ввечері поїхав, ми з ним ранком були на хуторі, чимало ходили, так що я таки добре втомилась, але, проте, ніяких припадків не було, навіть не починалось,— добрий знак! Наша група (в другій позі) вийшла дуже добре, а в першій позі погано зовсім. Сергій Костянтинович] ще раз тобі кланявся і просив нагадати, щоб ти не забула про нього, як їхатимеш у Дерпт.

Напиши, як ти застала наших в Умані, коли ви з То-сею вмовилися їхати і які плани Костецького?

Листа Кат[юші] я одправила, слава богу!

Дядько сьогодні ввечері має виїздити і таки зважив заїхати на Орел. Вчора він з Кузьміними на човні катався,— на щастя, я була на хуторі, коли вони збирались, і доля врятувала мене від сеї partie d’ennui! ¹ Шкода, що ти виїхала, тепер, як Миша приїде, було б ліпше, якби ми обидві були тут, та що вже — «долг выше всего!».

Бувай здорова! Цілую тебе міцно, моя Лілія, Джілія, Ліліточка! Папу і все товариство теж міцно цілую.

Твоя Леся

P. S. Ділова справа: ніяк не можу знайти чулок, що ти значила, де ти їх сховала?

роковин (до октября) скінчити, але обіцяти не можу. Тільки що отримала велику пачку рукописних лекцій учительських М[иколи] Васильовича], як знайду де підпис, то Вам пришлю, а як ні, то випрошу у кого з кореспондентів. Я тільки сьогодні знайшла Вашу приписку про се, і то зовсім несподівано — така вона маленька і незначна. Я чула, що в [Петербурзі] збирались матеріали, не знаю, чи то для Вас, чи то щось зовсім незалежне? Тим часом обставини складаються мені до роботи добре: люди і матеріали сприяють, а навіть здоров’я мало заважає, бо значно поправилось проти минулого року; до зими, я знаю, здоров’я мусить витримать, бо літом я завжди маюся краще, а там вже все одно робота буде скінчена, так що за мене не бійтесь, буду «держатись». Енергія тим часом служить, сподіваюсь, так буде до кінця сеї роботи, бо ніхто ж її на мене не накидав — сама я обізвалась.

Щодо коштів, то я не допущу, аби Ви брали їх па себе, то було б не по правді. Обрахуйте, скільки треба буде на видання, а решта моє діло.

Спішитись дуже з виданням, на мою думку, не треба, себто спішитись в ущерб грунтовності, але, звичайно, «мо-нятись» не треба, я се тямлю.

Скажіть, як справа стоїть з друкуванням дядькової кореспонденції, що почалось у «Ж[иті] і с[лові]»? Мені крайня досада, що я сі дві остатні зими зовсім не могла збирать по бібліотеках тих дрібних статей, про які Вам колись казала. Я була таки почала ту роботу, але сидіння правцем в публічній бібліотеці показалося вище моїх сил, а помічників не було. Не думаю, щоб і сеї зими вийшло краще, бо, може, таки будуть мене різать, тоді знов полежу трохи, а там побачимо — загадувать ще рано. Qui vivra verra! ¹

Дрепера хотілось би мати. Попробуйте прислать, а кошти я зверну у всякім разі.

Бувайте здорові!

31. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

О

20, 24 серпня 1898 р. Гадяч ^__дз

Моя милая Лілія!

Що се ми одна одній не пишемо? Аж чудно! Положим, ти писала «до громадської відомості», але ж, може, знайшлось би що-небудь і до особистої моєї? Я тепер взагалі мало листів пишу, втравилася в переклад (російський]) «Блакитної троянди». Мама і Серг[ій] Костянтинович] «весьма очень искусно» заставили мене дати слово, що я її перекладу ще до виїзду в Київ, і тепер я караюсь за власний sentiment d’honneur ¹. Переклала оце дві перші дії і просто мало не згинула од нудоти: цур йому, перекладати власні твори! Треба скоріш прославитись, чи що, аби вже знайшлись такі злощасні люди, що прийняли б на себе сю невдячну роботу. Сьогодні напало на мене завзяття лінощів, і я перекладала не тільки вдень до обіду (що роблю кожен день), але й увечері — ну та вже досить. Більш нічого особливого не роблю, перечитую лекції М[иколи] Васильовича], прочитала «Париж», «Об искус-стве» Толстого, скілька драм Ібсена, все то читалося, висячи в гамаку або лежачи увечері в ліжку, мої очі колись скажуть за се «спасибі!»!

12.VIII. Три дні провалявся мій лист, поки я знов зібралась взятися за нього. Діло в тім, що почала я його увечері, витративши енергію на перекладі, другого дня зрання ми з Мишею і Фотею (що тижнів півтора як у пас) поїхали в Броварки дивитись на могили і здіймати з них фотографії. Я вилізла тільки на одну, але зате на саму найвищу,— вид з неї дуже широкий і хороший. Миша, а надто Фотя вилазили мало не на всі могили. Вітер був у той день навісний, і могили дуже слизькі від сухої трави, отже, вилазити, а надто злазити було не дуже-то легко.

Після сеї подорожі я вже другу половину дня нічого не писала і навіть здавалось мені, що я не зовсім здорова. Проте другого дня, коли наші вибрались в Цяцьчин хутір, то і я поїхала з ними. Не знаю, чи була ти на тому хуторі? От хороше місце! Якби там була вода, то було б там ліпше жити, ніж у Гадячі (abgesehen що там нема в чому жити — ні хати, ні хижки не лишилось з давніх часів). Садок там гарний, тільки, звичайне, запущений до стану справжніх сельвасів (sauvagerie ³³,— мовляла Ліда), є там хороші дуби, берести і сливок видимо-невидимо. Вид на хутірську балку і на близькі ліси чудовий. Фотя з Мишею і там дещо здіймали, але я ще їх знімків не бачила. Фотя тепер став завзятим колекціонером, накупив на ярмарку з півдюжини різних плахот, чим і заслужив від Лисавети прозвище «плахтёр». Він якось виріс непачо і вилюднів за сей рік, хоч все-таки, певне, нового пороху іго видумає... В сю хвилину він сидить надворі і малює Ліно ЇТсмирову на фоні плахти. Має віп тепер три «натури»: Дню, Лопу і Мишу нашого *. Аня і Лена малюються просто як «головки», а Миша — в гамаку межи шовковицями в позі «спящого». Я, слава богу, не підходжу під Фотин смак і через те «увековечена» не буду.

Вернувши з Цяцьчиного хутора (по дорозі ми ще заїздили в Ковалевщину), я вже добре розломилась і ввечері, а надто вночі, була слаба,— нічого особливого, тільки жар і нога боліла. Вчора цілий день валялась в такому стані, а сьогодні вже маюся ліпше, хоч іще не зовсім добре. Та вже коли пишу, то живу (scribo, ergo sum³⁴). Літо минає, і треба зарані миритись з думкою, що такі напади жару і болі ноги будуть від часу до часу прокидатись, бо навіть у Криму вони були. Ceterum censeo gam-bam meam resectam (чи, може, resecendam?) esse...³⁵ Отримала я через тьотю Єлю запросини їхати з Садовськими в Крим, але запросин прийняти не могла, бо, primo ³⁶, не думаю проводити взагалі зиму в Криму, а думаю скоріш вдатись до хірургії, коли буде можна; secundo ³⁷, я Садов-ських сама не знаю і їхати з ними учителькою їх дочки рішитись не могла б без великої крайності, бо коли б ми потім не зійшлись у чому, то і їм було б ніяково відмовити мені (все ж там ніби якась «родичка»), та й мені не по натурі кидати людей, виїхавши раз вкупі з ними. Умови життя, правда, були б дешеві: 10 р. я мала б платити за хату, а їду мала б від Сад[овських] за те, що вчила б їх малу дівчииу; жили б ми у Сімеїзі — верстов 5 від Алупки. Я не чула, щоб у Сім[еїзі] хто жив зимою, і, певне, се місце яко зимове помешкання не дуже вигідне, бо з Алупкою і Ялтою зносини, здається, не щоденні і їздити треба на лінейці. Все-таки їхати людині одинокій в незнайому сім’ю і в доволі глухе місце трохи страшнувато. Досить того, я вже відмовила. Дай боже, щоб не прийшлось жалувати,— що ти на се скажеш?

Оце через тиждень маємо їхати в Київ. Там, певне, прийдеться попасти мені між акторщину — страшить мене се, та що ж робить, може, хоч яку-небудь мою раду приймуть на увагу.

Взагалі не з легкою душею їду в Київ, але, врешті, може, буде ліпше, ніж я думаю. Приємно, що досі у нас

з мамою добрий лад, правда, що тут нема і не може бути київських причин до нарушення ладу, впрочім, їх тепер і в Києві мало — се, як з якого боку, і добре і недобре (фраза безтолкова, але ти її, сподіваюсь, зрозумієш тол-ково). Миші теж в сей раз ліпше тут живеться, ніж давніше, нема тієї гострості на кожному слові, хоч все-таки для досвідченого вуха дисонанси часом прориваються, але вони для «непосвященных» незамітні, і то вже добре. Все-таки не знаю, журитись чи радіти тому, що Миші не вдається попасти в Київський політехнікум... Ну, та ти вже се знаєш, то нащо й писать на сі теми. Та й взагалі приходиться кінчать, бо треба лягати, а «продолже-ние в следующем №».

Цілую міцно тебе, Уксуса і товариство.

Твоя Леся

P. S. Єдина гадяцька новина: у Немирових був Ьаі costume \ після нього знята група з усього товариства в костюмах, а потім усе товариство, теж у костюмах, попровадилось гулять берегом аж до Стоянового хутора. Вид досить надзвичайний.

Вчора нарешті отримала листа від Кр[ивинюка], коротенький і, як завжди, трохи невиразного змісту, але вже в ньому нічого «до пояснення» нема. Пише, що вмерла якась його знайома в Астрахані], не знаю, чи се та сама, що мала їхати в Крим? приходиться догадуватись. Ну, та не мені вгризатись до людей за невиразність: «Поки інших учить, себе вперше треба вмить».

Ще раз бувай здорова!

От іще що: чого ти хочеш тримать екзамен в сент[яб-рі], де ти візьмеш час на підготовку? їй-богу, не заморюйся даремне!!

Фотя тобі кланяється.

32. ДО Л. М. ДРАГОМАГІОВОЇ

19 вересня 1898 р. Київ 7.IX

Дорога дядино!

Почала я Вам вчора писати, але потім роздумалась і відложила на сьогодні, коли будуть відомі скутки Зори-них екзаменів. Як бачите, він прийнятий. Поки почнуться занятія, я буду заніматись з ним, щоб часом не забув чого. Надто треба налягти на диктовку, бо все-таки він пише по-русски неважно. Потім, коли він ходитиме в гімназію, теж буду репетировать його по всім предметам, окрім греческого і математики, бо в сих двох я і сама не міцна. Тепер я буду начальником учебної команди, бо Ліля думає провести зиму з папою в Колодяжному. Правда, буду я тут до января, а там хочу поїхати в Берлін і там, коли згодяться хірурги, різати свою ногу, бо хоч вона і не болить особливо тепер, та все-таки не вилічилась ін’єкціями радикально і по скількох маленьких рецидивах я заключаю, що не сьогодні-завтра знов може наступить великий рецидив, якого краще не ждати.

Ми тепер живемо en petit comite \ мама, я, Оксана, Зоря і Микось. Мама на днях думає їхать в Колодяжне, де, певне, пробуде досить довго, а тим часом все ходить по справах, от і тепер нема її дома. Не знаю, чи хутко вона збереться Вам написать, бо таки їй тепер клопоту чимало з початком учебного сезону.

Чому Ви нічого не пишете, чи думаєте приїхати в Росію? Дуже б я хотіла знати, які Ваші плани. Що зробите з бібліотекою? Знаю, що трудно і тяжко Вам вибиратися з Софії, але ж для Ради, а надто для Зорі було б краще, якби Ви були тут. Пишу се не для того, щоб накидатись Вам з своїми порадами, а просто виражаю своє щире бажання бачити Вас і Зорю не поділеними горами та границями.

Після довгого мовчання варто б і довший лист написати, але спішуся, щоб не затримувати Зорину звістку.

Сподіваюсь, що за минуле мовчання Ви вже мене простили, тому ие було моєї злої волі!

Цілую міцно Вас і всіх, хто з Вами.

Ваша Леся

33. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

7

19 вересня 1898 р. Київ 18j^98

Милая Лілія!

Зоря видержав екзамени! Grace a dieu c’est fini! ¹ Тільки що я заставила його написать про се Л[юдмилі] Мих[айлівні] і сама написала. Екзаменували його дуже легко і не тільки ніяких умисних причіпок не робили, а ще немов щадили його. Впрочім, не його одного, а взагалі всіх щадили, бо з переміною місця гімназії в ній поменшало учеників і, видно, начальству не вигідно провалювать новопоступаючих. Возня ще тільки предстоїть з документами Зорі, з тим дворянським достоїнством і паспортом «на жительство». Мама оце мусить іти в старо-київський участок для всяких виясненій та заявленій. Детально не можу тобі роз’яснить, в чім іменно діло, бо все то якось плутається в моїй голові: мама сама, певне, про се писатиме. До того ж мама збирається їхати в Колодяжне, правда, «на сих днях», а се, як ти знаєш, термін невиразний, тепер же більш ніж коли, бо справді тепер клопоту чимало, надто з Зориними справами і його обмундировкою. Вчора мама і Зоря весь Крещатик і Ва-сильковскую сходили і все-таки не знайшли для нього плаття готового, отже, треба заказувать. Заніматься з Зорею хотіла б я сама, от тільки з математикою та грече-ским не знаю як буде, впрочім, греч[еским] на пертих порах я теж могла б, а для матем[атики] то вже треба когось іншого. Налякала ти мене тільки тією «феноменальною» ліностю, а я сама знаю, що з мене ніякий педагог. Тим часом Зоря мене слухає, от і листа своїй мамі по моїй раді написав, і пальто мусить носити по моєму усмотрєнію, і так взагалі мої бажання «увзглядняє», але я боюсь, що то все тільки так, поки він мене не розібрав, а як побачить, що я великою твердістю вдачі не владаю, то, може, й иоростапе слухатись. Ну, що буде, те побачимо!

Оксана видимо скучав без тебе і, може, через те, а може, й так, я косі» білвш признається до метіе і часто закликає моио з собою гулять в бот[апічний] сад або на бульвар, приходить в мою хату просто на розмову, раз прийшла слухать, коли я мамі щось із уліт читала, сама заявила бажання вчитися знов зо мною по-англійськи. Се мене дуже радує, бо ти знаєш, як мені прикро було, що Оксана і Микось так якось «чужо» відносились до мене. Микось, правда, і тепер досить неприступний, та все-таки мовби трошки приступніше. Який він великий і важний став!

A propos важності, прислали мені вчора Дериж[анови] портрет Капрела в гімназичеській формі, так от де важ-ность!.. Прислали і портрет пані Дериж[анової] з сином, вона дуже похожа, а сина якось трудно розібрать, на кого він похож, малий ще дуже. Пан Д[ерижанов] знов зовсім розхорувався, от іще нещасний чоловік!

Ну й звичай же у мене! Не вмію зовсім коротких листів писать! Сьогодні от і часу не маю, а все-таки лист вийшов куди довший, ніж я думала. Робота моя тепер: писання і перешивання.

Бувай здорова! Пиши частіше. Цілую міцно тебе, папу

І Дору.

Твоя Леся

P. S. Хом’якова приходила, тобі кланялась.

34. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

27 вересня 1898 р. Київ 15.ІХ

Люба дядино!

Дуже мені прикро, що Ви стільки турбувались, чекаючи від нас телеграми, але ж, далебі, трудно було зважити, куди тую телеграму посилати і що у ній писати. Екзамени Зоря, як уже досі знаєте, витримав, але з документами справа не скінчена. Ходила мама по участках різних з сього поводу (у нас же без сих милих учрежде-ній ніщо не обходиться!), і їй там сказали, щоб вона подавала прошеніє губернатору, чи. не видасть він паспорта Зорі на проживання тут (він може се зробить), а тим часом Зоря може місяць так прожить. Мама того дня, 10-го сент[ября], поїхала в Колод[яжне] і казала мені_г що як тільки приїде туди, то зараз пошле прошеніє губернатору], порадившись з папою, в якій формі його треба писать. Можна думати, що до 22-го сент[ября], т[о] є[сть] до того часу, як почнуться занятія, се діло буде улажене. Мама на днях вернеться сюди, бо вона поїхала ненадовго з поводу кінця оренди в Колод [яжному]. Потім вона збирається в Гадяч, а там, може, ще куди. Але Ви не турбуйтесь за Зорю, він не буде без догляду, бо я буду увесь ^ас тут, до января, поки не поїду в Берлін, а може, ще і поїхати не вдасться. Хотіла я зараз по екзаменах взятись до занятій з Зорею, але мама випросила для нього канікули по 16-те, та і справді треба було дати йому спочинок. Завтра ми з ним рішили все-таки почати заніматись, щоб не так було трудно одразу в гімназії. Я думаю, що заніматься зо мною він буде не гірше, ніж з іншими, не знаю тільки, який Ваш погляд на се. Взагалі напишіть мені все, що Ви хочете, аби було зроблено для Зорі, і будьте певні, що я постараюся зробити все так, як би робила для свого рідного брата, коли ж мене тут не буде, то мою обіцянку перейме Ліля, хоч я її про се не питала, але я в сьому певна, бо знаю її і знаю, як вона відносилась до Зорі увесь час. Недавно Ліда написала сюди листа до Лілі, але нехай простить, я перешлю його в Колодяжне тоді, як мама звідти виїде,— думаю, що так буде краще. Лілю не вразить те несправедливе, що відноситься до неї, але мама навіть до справедливого може віднестись пристрасно, бо взагалі вона тепер якась роздразнена, дякуючи справам з орендою, гадяцькій постройці, що завела її в справжній грошовий кризис і т. і. Не моє діло відповідати на чужі листи, інакше я б сказала, що Ліля заслужила собі не на такі слова. Про Зорині екзамени вона сама тоді ж довідалась, як і Ви в Софії, отже, не могла б, хоч би хотіла, дати Вам у свій час звістку. Прошу Вас, не кажіть Ліді нічого про се, що пишу з поводу її листа, бо справді вона може сказать, що се не моє діло.

Сподіваюсь, що Ви вже перестали сердитись на мене за моє мовчання (повторяю, в тім не було моєї злої волі) і напишете мені пару слів, як будете писати вдруге до Зорі. Не мені запевняти Вас у своїй приязні,— Ви знаєте мене і знаєте, як я відносилась до Вас, бувши в Софії,

з того часу я взагалі мало змінилась, а в стосунку до Вас не змінилось нічого. Коли часом в переписці б»ула за-держка, то се походило або з поганих обставин, або з лінощів, теж чисто патологічних: часом, Ви, може, і самі се знаєте, нападає якась така апатія, що і перо в руки взяти противно, і власні думки дурними здаються. З сим, запевне, слід боротись, та не завжди людина се вміє. Тепер, я думаю, така апатія не повинна б чіплятись до мене: здоров’я моє краще, робота єсть, а коли не все іде так, як мені хочеться, то я вже до того звикла...

Пишіть же мені, моя дорога, люба дядино, нехай я знаю, що Ви не думаєте про мене нічого прикрого. Раду поцілуйте і привітайте від мене. Я тим часом ще не маю права нападатись на інших за недбалість в кореспонденції, але згодом нападуся, то краще упередити сю страшну погрозу.

Бувайте здорові! Мушу кінчати, бо дуже втомлена, зовсім не виспалась сеї ночі — воно і по стилю видно?

Цілую міцно Вас і всіх Ваших.

Ваша Леся

35. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

4 жовтня 1898 р. Київ 22.IX

Люба дядино!

Нарешті можу Вам написати просто і ясно: Зоря в гімназії. Сьогодні я ходила сама в гімназію платити за обох хлопців, і мені дана «расписка в получении 25 р. за

Светозара Драгоманова, уч. III класса, Киевск[ой] IV гим-назии». Зоря дуже радий своєму новому званію, купив собі нову шапку, причепив герб IV гімн[азії], потім побіг (оце тільки що) самолічно на Крещатик і купив нову бляшку до пояса з тим же написом (К. 4. Г.), дуже все се його займає, звичайне, як новинка. Він тепер буде в одному класі з хлопчиком Лисенковим, певне, будуть товаришувати. Завтра ще пришиємо блискучі гудзики, а післязавтра почнуться занятія. Тим часом занімаємось дома: я навіть свою давню «греку — латину» пригадала, себто латину мені часто трапляється пригадувати, та й в Ялті я мала з нею діло, але грецької книжки щонайменше літ 10 в руки не брала, проте,— як се не дивно,— далеко не все забула, принаймні на перші набої пороху стане, а там побачимо! Задавала я Зорі сьогодні «пере-ложение басни» писати: два-три звороти не російські, а то нічого собі вийшло. Говоримо ми з ним по-французьки, і з того користь нам обом, а то я вже почала було одви-кать від сеї мови, та й Зоря теж. Наші, Оксана і Ліля, чомусь не можуть одважитись говорити чужою мовою, а то, може б, і потрапили. До Зорі я з першого дня стала говорити по-франц[узьки], то він так і звик, встановилась традиція.

Однак се чудно, аж трудно повірити: третій раз пишу я Вам, і все «в невменяемом состоянии», або, попросту, не виспавшись! Певне, в Ялті я одвикла від товариства, бо тепер, як тільки піду увечері в гості, де буде більше ніж дві людини, то вже, вернувшись, не можу спати до 3-ї год[ини] ночі, а другого дня тиняюсь, як мокра курка, аж самій із себе смішно. От і сьогодні так. Та ще вдень трошки побігала по справах (гімназія, Крещатик etc.), а по обіді теж «поважні» обов’язки не дали мені просвітку, от видався день! Воно-то у других — порядних людей — всі дні такі, але ж на мою лінтяйську натуру то занадто героїчно. А се я кажу не для сміху тільки, таки серйозно, що я тепер лінтяйкою стала, бо часом не то що якої даної роботи не хочеться робити, а так просто ніякої, і хто його знає через що, не завжди через слабість. Се, може, або лікарі спортили, або добрі люди збалували, або вороги наврочили. Як думаєте?.. Ну, але що се я пишу?! Далебі, самій сором. Простіть!

Наша невеличка компанія мається добре, всі здорові, надворі ходять багато, бо хоч дощі перепадають, та все ще так тепло, що можна без пальто ходить. Мама ще не вернулася з Колодяжного, так що ми досі en petit comite, і я la presidente du petit comite і влада моя не більша, ніж влада швейцарського президента над кантонами.

Попросіть Раду, щоб мені написала, які в неї вражіння від Цареграда. Та й взагалі пора б моїм кузинам згадать, «что в городе NN живет Петр Иванович Добчин-ский».

А тепер до побачення. Цілую Вас міцно, моя дорога!

Ваша Леся

36. ДО Л. М. ДРАГОМАІЮВОЇ Після 5 жовтня 1898 р. Київ

Тільки що, люба дядино, збиралась я питати, що з Вами робиться, як прийшов Ваш лист. Дуже я рада, що наші звістки роблять на Вас таке добре враження. Оце посилаю Вам Зорин лист — тут зауважу, що лист був написаний по власній ініціативі його автора, без мого нагадування — сама напишу Вам згодом більше, а тепер не хочу затримувати Зорю. У нас все гаразд, мама вже вернулась до нас у Київ з Полтавщини, а Ліля поїхала до папи в Колодяжне, я перешлю їй Вашого листа.

Тим часом будьте здорові. Цілую Вас і всіх рідних.

Ваша Леся

37. ДО І. П. КОСАЧ

9 жовтня 1898 р. Київ

Люба, мила Гусінько!

Пишу коротенько, бо нема часу, та ще й голова болить чогось. Лілю я мало бачила, бо вона зараз до учителя поїхала, так що навіть про тебе добре не розпиталась. Все-таки знаю, що ти добре учишся, і дуже я тому рада. Мусю я бачила разів два, як була у Лисенків, а Муся до нас не ходить з того часу, як ти виїхала. Мусі, здається, дуже трудно учитись в гімназії. Приходила раз Соня Борецька з своїм батьком, вона дуже виросла і схудла і вже не така кучерява, як перше.

Другий раз ще напишу, а тепер будь здорова, гусенятко моє, ой гусь-гусю-гусю! Міцно цілую тебе і папу.

Твоя Леся

38. ДО М. І. ПАВЛИКА

/ 16

16 жовтня 1898 р. Київ 18-——98

X

Шановний друже!

Користаюсь нагодою написати Вам, але вибачайте, що пишу так погано, може, Ви й не відчитаєте того. Сама не знаю, чого воно так, може, того, що холод такий надворі і в хаті, що аж руки закостеніли! От вона — «рус-ская зима!», бодай її...

Найперше про біографію: привезу Вам її сама в січні, і будемо разом редагувати. Одразу я сподівалась і так писала Вам, що матиму багато матеріалів, а тим часом вийшло, що дістала я тільки пачку його лекцій по літературі, почула кілька оповіданнів про те, що я і сама більш-менше знала, і — більш нічого. До брата його мені не радили вдаватись, бо, кажуть, вони були посварені здавна і сливе не зналися. Більше близьких родичів нема, а, напр[иклад], Дегени знають його з тих часів, коли і я вже була з ним знайома. Просила я ще літом одного його університетського товариша прислати мені які спомини, але досі не маю «ні одвіту ні привіту». Навіть того не можу довідатись: коли вродився, коли, де учився etc. Отже, мушу змінити план роботи і замість біографії (властиве, нарису біографії) напишу хіба свої власні спомини, та й годі. Раджу Вам ще вдатись до Людмили Михайлівни], чи не написала б вона споминів, бо вона його добре знала ще студентом, і вони були великими приятелями. Я думаю, вона не відмовить. Я б їй сама написала, але од Вас то вигідніше і скоріше буде. Я чую, що те все має друкуватись перше в «Віснику», а потім вийде окремою відбиткою, отже, коштуватиме недорого, каже п. Ф[ранко], рублів з 25. Ті гроші я зберу запевне. Може,

Ви досі лаєте мене, що я не виготувала тії роботи на роковини смерті М[иколи] Васильовича], але ж, далебі, то не від мене залежало, все я надіялась, що зберу повніші відомості, а тим часом тільки збаламутилась тим.

Тепер от що: Вам розкажуть, що сталося з «фондом Драгоманова» і чому він тепер недосяжний для нас. Дуже се шкода. Книжки такі, як «Рай і поступ» etc., конче потрібні тепер уже й на Україні. Тепер до Вас мали приїхати люди від Н. С. Ж. (Вам, може, й противні тепер сі ініціали?) по сі книжки, не знаючи того, що наклад уже весь розійшовся. Коли б можна було їм хоч по одному примірнику тих книжок дістати, а вже по Новому році_? може, що-небудь врадимо з виданням. Матиму на той час дещо і свого до друку, оце тепер почала писати одну брошурку на політ[ичну] тему, а крім того, час би вже мені видати другий збірник віршів (хоч, певне, там і перший досить обрид книгарським полицям!), тільки вже се трудніше, бо ненавиджу такої роботи, як збирання, переписування і т. і., я занадто лінива для того. Однак годі про плани, бо ще ніхто не знає, як вони справдяться.

У вас в Галичині, як мені казали, розійшлися було чутки, що ніби я от-от вмираю. Не журіться, ich habe zahes Leben *, і так хутко світ мене не позбудеться, дарма що надо мною медицина експериментується, мов над морською свинкою чи кроликом. Тепер я досить здорова, так що, може, й операцію вдасться зробити,— на сьому тим часом кінчаються мої «мрії про особисте щастя».

Я чула, ніби Ви оце були дуже слабі, але сподіваюся, що то вже запізнена звістка і що досі Ви вже знов поправились.

Не пропускайте нагоди писати до мене, від вас там тепер люди часто їздять сюди, а я рада б частіше знати, як Вам ведеться. Будьте здорові!

Щиро прихильна до Вас

Леся Українка

39. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

18-^98

20 оісовтня 1898 р. Київ

Люба мамочко!

Листа твого ми отримали вчора, але відписую тільки сьогодні, бо перше хотіла довідатись адреси п. Френкеля, думаючи, що він, може, через свою слабість не ходить тепер в гімназію і лист міг би пролежати аж до твого виїзду.

Справи, про які ти писала, всі залагоджені. Хлопці вже й самі давно покинули тее олово, се їх недовго бавило, хутко обридло. Пальто тепле я не можу раз у раз надівати, бо все-таки тяжко, я часом і в короткому пальто задихаюсь. Але от ітиму сьогодні з гусями в театр, то надіну, бо вечорами холодно. У нас теж було впала біла зима, але тепер уже дощ і одлига, так що вдень не холодно. А ти таки дуже налегко вибралась в дорогу, якби так хто з нас вибрався, то ти б сказала «неоснова-тельно». Коли б ти ще там не простудилась.

У нас все гаразд, Ліля екзамени витримала дуже добре, про що ти мусила отримати звістку в Гадячі. Тепер ходить по Києву і візити робить.

Хлопці учаться. Зоря занімається нічого собі, навіть сам сідає за уроки. Сьогодні приніс отметки, має 4 з гре-ческого і 5 з французької], все-таки початок приличний. Ліля теж знаходить, що тепер він ліпше занімається, ніж раніше, може, йому шкільна наука більше подобається, ніж домашня. Мундир і пальто 3[орі] взято, він запевняє, що в пальто йому не холодно, хоч, по-моєму, воно трохи тонке.

Була я сьогодні у Стар[ицького], він сам і Маня вже дома і, на диво всім його родичам, приїхав зовсім здоровий і в дуже веселому настрої. Тільки вже знов закрутився він у вихрі акторщини, все різні плани строїть, між іншим, збирається в Галичину на великопостный сезон. До нього пристроївся Паньківський і ото вже буде посе-редпичати між ним і галичанами.

Листів тобі не було ніяких. Миша писав мені, що, може, сього року не поїде вже в хутір, бо землемір і досі не озивається, а тим часом зима настала — час для поземельних справ невигідний.

Ми вже перейшли на зимовій стрій: позаклеювала вікна, позапалювали в грубках. Моє здоров’я нічого собі, т[о] є[сть] я нічим не слаба, а тільки часом нога трохи болить, як то завжди буває зимою.

Знайомі усі навідуються до нас: був знов Борецький, Лисенки були. Всі питають: коли ж мама приїде? А Ли-сенко то щось ніяк не може розібрать, куди ти їздила, звідки приїхала, куди поїхала, аж мені вже обридло говорити з ним про се.

Ліля ходила на лекцію Лучицького (в курсі одкритих недавно публічних] лекцій) і вернулась дуже сердита: нічого не можна розібрать, так погано читає! Більше Ліля на лекції не ходила.

Ну, бувай здорова! Нема що писати довго, бо хутко ж побачимось. Кланяйся п. Френкелю. Що се там з ним робилося? Казав Моргун, що він дуже слабий був? От ще біда!

Цілую тебе міцно.

Твоя Леся

40. ДО І. Я. ФРАНКА

9_21

21 жовтня 1898 р. Київ 18—98

Високоповажаний добродію!

Оце посилаю Вам дві книжечки «Наші люди на селі» і прошу Вас, коли Вам се здасться вартим праці, о рецензію в «Віснику» чи де уважаєте за краще. Хутко вийде третій випуск подібних оповідань, тоді я теж пришлю його Вам, якщо Вам сі два здадуться цікавими. Автор сієї книжки, мій товариш, молодий ще, і се перша його праця, що з’явилася в друку. В Києві сі оповідання справили враження, їх ставлено поруч з «Мужиками» Чехова, та й скуток їх був подібний до тих же «Мужиків»: одні не в міру хвалили, другі не в міру ганили. Мені було б дуже цікаво, яка буде Ваша думка про них.

Чи не були б Ви ласкаві прислати мені Ваше «Зів’яле листя», бо мені якось аж сором, що я його досі не маю, тимчасом як воно мені дуже подобалось по тих уривках, які трапилось читати по журналах.

Спасибі за Вашу аж надто ласкаву відозву про мої вірші. Боюсь, далебі, що в мені тепер розів’ється mania

grandiosa. Одно тільки, мушу признатись, трохи неприємно вразило мене — се, власне, паралелі між моїми і маминими віршами, се поставило мене в фальшиве положення... Ну, та не мені говорити про критику про мене ж таки.

Хоч трошки завчасне, але вже при сій «оказії» повіншую Вас з гобілесм, шкода тільки, що не можу тепер відповідного стилю добрати, бо дуже спішуся. Була б я рада, коли б могла сама прибути на. Ваше свято, може, тоді щире стискання руки замінило б слова. Та що там стиль! Ви знаєте, що я щиро поважаю Вас і Ваш талан, а знаючи тяжку долю українського поета, «рада б неба прихилити», аби та доля поліпшала. Щасти Вам боже на кождій дорозі!

Щиро поважаюча Вас

Леся Українка

41. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

13

25 жовтня 1898 р. Київ 18v“98

X

Люба мамочко!

Пишу тобі в Гадяч, як ти просила, хоч не знаю, чи ти вже там. В нас нічого нового, «слава богу», нема, всі в доброму здоров’ї і przy obowi^zkach ¹. Приїхав Фотя з свого села, каже, що батько його вмер, так що він уже його, приїхавши, не застав. Але Фотя все-таки не стратив гумору, може, врешті він його ніколи не тратить. Фотю зараз тут припосудили до роботи — малювати віньєтку для Франка.

Лілія наша все бігає: приїхала до неї Афеньєва і вони вдвох одвідують своїх товаришок та учителів, от вчора були у Щербин, а то якось у Тарле. Воно ж приємно прийти до бувшого начальства вільними горожан-ками! Ходили теж в гімназію на велику переміну без всякого виразного діла, хоч і старались впевнити себе і мене, що їм чогось-то «треба» було туди... Комедія з ними! Ходять теж часами на публ[ічні] лекції, навіть Уксус і лисенята ходили раз на відчит Афанасьєва. Я не ходжу, бо се увечері од 8 до 10, та й взагалі я не кохаюся в публічних лекціях, надто читаних такими чудовими лекторами, як Лучицький! Людя ходить щодня — да благо їй буде! Хлопці учаться нічого собі, тільки по математиці Зоря поганенько, ніяк не може взяти в толк початкової алгебри.

Листів щось ніяких тобі не надбігало, один тільки городський не знаю від кого, та я не пересилаю, бо, може, сей лист розминеться з тобою. Через те ж саме і сама довгого листа не пишу. Бувай здорова! Цілую міцно тебе і жду, що ти таки на довший час приїдеш у Київ.

Твоя Леся

42. ДО М. І. ПАВЛИКА 2 листопада 1898 р. Київ

Вис[око]п[оважаний] друже!

Ваша цитата зовсім невірна для статті у «В[естнике] Е[вропы]», я заледве по змісту знайшла її (як бачите, під іншим заголовком, і не в 70, а в 77 р.!), другий раз цитуйте докладніше. «Р[усскую] м[ысль]» ніяка сила людська не може мені знайти у Києві, бо вона «із’ята», навіть у публічн[ій] бібліот[еці] нема. Може, згодом де знайдеться. Тим часом посилаю те, що вдалося здобути. Простіть, що писано олівцем і з деякими скороченнями слів, у публічній] бібл[іотеці] (де я переписувала) інакше, як олівцем, писати невільно, а скорочення і викидання ъ — для швидкості, бо і так 5 днів пішло на переписку (два дні прийшлось святечних, коли бібл[іотека] була закрита), швидше я ніяк не могла.

Яку іменно розправу Вам треба з «Р[усской] м[ыс-ли]»? Я боюсь, що Ваша цитата зовсім неповна. Коли вам треба ще яких статей, пишіть мені тепер, до січня буду тут. Маю тепер список всіх статей, поміщених у «В[естнике] Е[вропы]», коли треба, можна всі списати.

До побачення.

Пишіть мені за ініціалом Л., а не О., я звикла все отримувати на своє власне ймення.

43. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

10 листопада 1898 р. Київ 18тг-98

X

Моя милая Лілія!

Твої листи всі получені, тільки я не мала часу відповісти, от і тепер спішуся, треба ще вірші одні переписать і до Люді йти через годину, але вже хочу хоч слова два написать, щоб Оксаниного листа не затримувать.

Мама до доктора не ходила, хоч я і дуже просила її се зробить. Тепер вона, здається, здорова, лихорадки нема і так нічого не об’являється, а все ж би краще, якби з ким порадилась, так що ж, коли не хоче!

Тьоті Саші листа ми не знайшли, а я забула, коли Тося був у клініці,— здається, в 95 p.?

Вещі твої забуті єсть, передамо через папу. Та тільки чи думає папа хутко приїхать, щось він про те мовчить. Ось хіба, може, завтра вкупі з грошима і звістку отримаєм.

Був учора Пашкевич: записався він в отряд, щоб їхать на чуму «по первому требованию». А з «женщин врачей» ніхто не записавсь, тільки сестра милосердія. Пашк[евич] з приводу сього каже, що не варто і грошей збавлять на мед[ичний] інст[итут], коли так.

Хоч мама каже, щоб Дору уже не пригонять до листів, але вона б добре зробила, якби написала; все-таки мамі прикро, що Дора так-таки не може себе заставить обізватись до неї. Я Дорі в слідуючому листі напишу, а тепер, далебі, ніколи.

Здоров’я моє нічого собі, припадків більше не було.

Писатиму хутко більше, а тепер бувай здорова. Міцно цілую тебе, папу і Дору.

Твоя Леся

P. S. Нагадай Аф[еньєвій] про долг, мені ніяково, хоч і дуже треба. «Bis dat qui cito dat» ¹ — ти знаєш.

44. ДО М. І. ПАВЛИКА

26 листопада 1898 р. Київ 18^98

XI

Шановний друже!

Не писала Вам досі, бо все ще надіялась дістати і переписати потрібну Вам статтю, але, невважаючи на всі просьби і старання, сього не вдалося зробити. Тепер, може, нехай буде так: друкуйте поки що те, що зібрано, а цю статтю, якби я дістала, можна буде видрукувати додатком або в другому якому томі при історичних працях. У «В[естнике] Е[вроиы]» фольклор[них] праць я більше не знайшла. Скажіть, чи підпис просто «Д.» теж значить «Драгом[анов]>>?

Про фінанси я тут людей питала, та вони казали, що гроші (200 р. або трохи більше) будуть послані в Товариство] ім[ені] Ш[евченка] не раніше марця і то не виключно для Вашого видання, а взагалі на розпорядок Товариства, воно вже від себе може з того дати на видання, скільки схоче. Після такого заявлення я вже не стала тим людям говорити про дальше видавання на їх к о ш т, бо, очевидно, вони умивають від того руки і передають його на ласку-неласку Тов[ариства] ім[ені] Ш[евченка]. Все-таки Ви напишіть мені, скільки могтиме коштувати кожний том видання, то я ще тут, може, з іншого боку буду шукати фондів.

Спомини про М[иколу] Васильовича] я тепер пишу. Могла би Вам послати початок, але, думаю, не варт,— краще в січні привезу все скінчене та тоді разом прочитаємо і зредагуємо, бо в листах довго про се переписуватись, отже, діло не вийшло б швидше, коли б я тепер послала початок.

Мушу сказати правду, трохи досадно було мені, що моє переписування (експедиції) дарма пропало, я тоді — признаюсь по правді — заплатила за інтенсивну роботу добрим конвульсивним нападом. Ну, та де наше не пропадало! Хоч се і дурна філософія, то кращої тим часом не пригадаю. Між іншим, сей напад не перший і не остатній, бо я тепер взагалі трохи біснувата.

Тільки що була в магазииі «К[иевской] стар[ины]», там мені казали, що «Р[усская] м[ысль]» Вам послана. То й гаразд, коли так. Тільки чи отримали Ви її?

Як Ви маете видавати II т., чи Вам хто помагає перекладати статті? Коли б так мені в Берліні не пришилось дуже круто,— а може ж, і не прийдеться — то я б Вам помогла, хоч Ви, здається, про мої переклади не дуже високої думки, та все-таки за мене хоч те, що я незгірше знаю чужі мови. Наприклад], праці на італьянській мові я могла б взяти на себе (от як «Movipento litterario» ¹ та статті в «Antologia» ² і т. і.). «Movimento litterario» можу і тут знайти, а статті, може, з Болгарії можна спровадити. Вам, може, чудно, що я після мови про конвульсивні напади від роботи знов про тую ж роботу заводжу річ, але ж писати дома, при комфорті, то зовсім інша річ, ніж писати в бібліотеці при таких столах, при яких пишуть звичайні люди, а не інваліди.

Бувайте здорові! Пишіть мені й далі, листи доходять добре.

Л. Косач

45. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

ЗО листопада 1898 р. Київ 18.ХІ

Люба дядино!

Спішуся не менше, ніж Зоря. Пишу третій день «без просвітку». Завтра мають читати моє оповідання в Літературному] обществі, а тим часом воно (оповідання) ще далеко не скінчене! Буду писать, певне, і вночі. А там ще маю роботу для вечора юбілейного (юб[ілей] Котляревського і століття української] літератури). Коли не зроблю того, що обіщала, то мене з’їдять приятелі. З неділі буду вільпа і тоді нарешті напишу Вам толком. У нас все гаразд.

Бувайте здорові! Цілую Вас і всю родину.

Ваша Леся

46. ДО М. І. ПАВЛИКА

12 грудня 1898 р. Київ

XI

Шановний друже!

Шукаємо ми тії злощасної статті і ніяк не знайдемо. Либонь, її нема в 80 р. Але ще є надія знайти, отже,

¹ «Літературний рух» (італ.).— Ред.

² «Антології» (італ.).— Ред.

як тільки дістанемо, то вишлемо Вам. Вертати Drucksа-chen ³⁸ маєте просто в магазин «Киевской старины», кажуть, можна й не рекомендуючи.

Н. Ж. каже, що грошей він Вам не посилав ніяких, а тільки просив одкрити йому кредит в 20 р. до січня, бо раніш не міг би заплатити.

Досі не подякувала я Вам за Дрепера, хоч і була дуже втішена книжкою. Простіть за таку нечемність, вона^ більш на папері, ніж в думці. При сьому маю передати Вам запитання: скільки примірників] Дрепера видано і скільки авторських примірників маєте Ви?

Як моє здоров’я? Було б нічого собі, якби не та дурна істерія, хорея, слабість серця чи біс її зиа, як вона зветься. Ходжу собі по світі, як людина, пишу — часом навіть багато, приймаю участь в товариському житті, а тільки за все це плачу регулярно нападами, про які може Вам розказати 0[льга] Ф[едорівна]. Я, здається, хутко до них звикну, як вельможні пані звикають до балів, rowt’iB ³⁹, soirees ⁴⁰ і т. п,— тоді буде all right! ⁴¹

Відсвяткували ми тут роковини століття досить бучно. Телеграма зі Львова зірвала грім плескання. Певне, звістки про се свято будуть послані в Галичину, тим-то и не пишу більш про нього. І взагалі кінчаю — багато роботи.

Бувайте здорові!

47. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

18 грудня 1898 р. Київ 6.ХІІ

Люба дядино!

Оце знов писатиму без толку, бо знов спішуся. Сеї ночі виїжджаю екстренно з Києва в Умань, щоб піймати там проф. Бергмана, до якого я збиралась в Берлін. Се щасливий випадок, що Бергман визваний в Умань на операцію, і треба сей випадок ловить. Таким способом завтра буде рішено, чи можна мені робить операцію, чи ні.

Коли ні, то я і не рипатимусь в Берлін, а коли можна і слід, то вже вибиратимусь як треба, знаючи, на який кінець. Дуже я рада, що се так виходить,— може, воно економізує багато грошей, часу і нервної втрати.

Про Зорю не турбуйтесь. Вчора щось було трошки мов лихорадка, я дала йому хіни, і він вже сьогодні здоров, жару зовсім нема, ходить, просився гулять, та я не пустила, наказую, щоб і завтра ще не ішов у гімназію, хоч, окрім насморку, справді нічого нема. Купила йому сьогодні калоші глибокі і теплі рукавиці. В Умані не засиджусь, думаю післязавтра вернутись, бо мама тепер в Коло-д[яжному], а вернеться тільки перед різдвом. Отже, Вашого поручення я не могла їй ще передать, при побаченні скажу і напишу Вам відповідь. Будьте певні, що коли б Зоря був скільки-небудь серйозно слабий, я б не поїхала

з дому навіть ради Бергмана, отже, будьте спокійні. Я зо-ставляю Зорі написаний конверт і прошу писать Вам без мене.

Вернувшись, напишу Вам і Раді, а тепер спішуся. Бувайте здорові. Цілую Вас міцної

Ваша Леся

48. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

23 грудня 1898 р. Київ 11.ХІІ

Моя люба дядиної

Перше всього скажу, що Зоря здоровий. Противне хлоп’я не написало Вам, поки мене не було дома! Тепер оце він в гімназії, прийде, то, може, напише, а ні, то і не буду його ждать, бо і так мене вчора даремне затримав, збирався писати листа, а тим часом як сів за якусь задачу, так і просидів, аж поки спать було пора.

Зо мною справа так: Бергман сказав, що операцію треба зробить і щоб я приїздила в Берлін після 7-го ян-варя ст. ст. Так я і зроблю. Він казав, що боятись нема чого і що навіть нога подовшає після операції. Значить, all right! Я дуже рада, може, справді скінчиться оцей «безконечник». Мама раніш казала, що хоче теж їхати зо мною в Берлін, певне, і тепер вона рішить так, тільки я ще про се нічого не знаю, її ще нема в Києві і на листи мої ще нема відповіді. Коли ми обидві виїдемо, то Ліля буде жить в Києві з дітьми, так що вони не будуть без нагляду, ба навіть Ліля краще начальство, ніж я.

Ваша правда, що не слід би писать багато, та що ж, коли я не вмію вдеря^атись в границях, от і тепер маю багато .роботи, а коли скінчу її?.. Драма моя не надрукована, може, вона увійде в збірник, що тут хотять видати в пам’ять Котляревського. Оце я переклала її по-русски, завтра пошлю в цензуру.

Про переклад «До світла» я тим часом ще не могла розпитати, бо сі дні пе виходжу з хати, трохи простудилась дорогою та й охрипла, отже, хоч се і пусте, а хочеться скоріш вернути голос, то вже пересиджу в хаті, бо надворі холодно — воно і пора! Досі було все тепло або мокро, а оце тижнів півтора взявся мороз.

Обіцяла я Вам «основательного» листа написать, та хто знає, чи вдасться се зробить до самого виїзду в Берлін, аже до нього зосталось тільки місяць, а тут стільки літературної роботи набралось, що я, здається, об’явлю себе банкротом! От і зараз треба братись до писання на строк. А завтра вечір занятий, хочеться в симфонічний концерт піти. Діла! Ще обізвусь до Ради, та й засяду. Цілую міцно Вас і всю родину.

Ваша Леся

49. ДО А. М. ДРАГОМАНОВОЇ 23 грудня 1898 р. Київ

Cher petit Radis!

Ти не думай, що я на злість не пишу тобі. З листів моїх до твоєї мами ти бачиш, як ішло моє життя за весь сей час. Були такі дні, коли ніколи було їсти, не то що листи писати, а коли і був час, то приходилось платить письменні довги, котрі давніші. От уже як заляжу в Берліні, тоді буду довгі листи писать, а тепер мала надія! Тим часом ти мені пиши, коли матимеш час.

Я рада, що ти находиш інтерес у школі, а то життя в Софії взагалі не бог зна як розмаїте... Тут не то що весело, а так якось нема часу, та й годі,— може, се і єсть веселість?

Здоров’я моє так собі, але не погано, впрочім, тепер я щось не думаю про нього.

Бувай здорова. Міцно цілую тебе. Кланяйся від мене тим, що мене не забули.

Твоя Леся

50. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

29 грудня J898 р. Київ 18.1Z-98

XII

Люба мамочко!

Нарешті лист від тебе! Справді, ми з Уксусом уже не знали, «чему приписать», що ні ти, ні папа тижнів

30 два не озивались. Я думала, і таки не помилилась, що ти була слаба! Приїхавши з Умані, я не писала почасти через те, що не було нічого нового до писання, а почасти через те, що ти обіцяла до 15-го приїхати, то я сподівалась хутко побачитись. Отже, листи мої не пропадали. Мій останній лист і одкритку ти мала вже досі отримати. Сьогодні, 17-го, я ні до якого следователя за тебе не ходила, бо д-ра Левицького брат (судовик) був так гречний, що сказав і потвердив своїм фемідам, що тебе таки іменно нема дома.

Сьогодні я отримала гроші (75 p.), з них оце дала 60 Оксані для гімназії, а модистці вже не могтиму тепер заплатить, бо нам нічого не зосталось би.

Я не ходжу і так багато, хоч тут зовсім не слизько, а навпаки, знов дуже тепло і сухо, тільки просто нема куди і нема чого багато ходить, проте стараюсь гулять щодня, бо шкода не користуватись такою погодою.

Починаю збирати відомості про Берлін. Кажуть, що там можна устроїтись не дуже дорого. П[ані] Гіберман казала, що операція мусить обійтись рублів у 100 (або й 50), що про ціни лічебниць і клінік вона не знає, а на приватній домівці можна устроїтись з усім утриманням, їдою і пр. рублів па 50 у місяць. Орися,— я оце була сьогодні у неї в гімназії каже, що її тітка Кістяків-ська живе в Берліні зовсім не дорожче, ніж жила в Києві. Впрочім, Орися обіщала написати тітці скоро і розпитатись детально, що скільки коштує. Так що можна буде зложити якийсь бюджет.

П’єсу мою Пол. давно приніс, тільки я її ще не послала, правду кажучи, головно через гроші, бо й так ми досі па позичені жили, а другою позичкою рискувати не хотілось. Тепер пошлю.

Плаття мені вже готово, я вже його й надівала разів зо два, дуже добре вийшло. Оксанине ще не готово, але до свят пошиється. Казала модистка, що на гроші зачекає до свят. Я вже рада, що хоч Оксана з своєю гімназією одчепиться, та й взагалі оце ж їх усіх «розпускають» післязавтра, то мешне того сіпання буде з конками, сніданням etc.

Здоров’я моє /іобре, т[о] є[сть] я було трохи простудилась після Умані (тоді капосно було надворі!), захрипла сильно, але то вже минулось, та й взагалі то було пусте; головно, що припадків не було, може, через те, що настрій у мене «повышенный» після розмови з Бергманом. Аж мені самій дивно, що я так уже зовсім не боюсь операції, аже ж у людей якось прийнято боятись таких речей. Може, се я так через те, що сам Бергман не страшний, нема у нього і сотої долі тієї важності, що у наших «світил».

Однак чого се я розписуюсь? 1) Ти заборонила писати довгі листи. 2) Ми хутко побачимось. Отже, до побачення. Цілую тебе міцно і гуся меншого теж цілую, а разом з тим прошу його «смикнути за перину, щоб гегнув».

Твоя Леся

51. ДО М. І. ПАВЛИКА

29 грудня 1898 р. Київ 18-^98

XII

Шановний друже!

Статті нема ні в «Р[усской] м[ысли]» за 80 pp., ні в «К[иевской] с[тарине]» за 80—90 pp. (15 річників переглянуто) . Що тепер далі? Мені спадає на думку, що, може, автор хтів умістити свою статтю, але вона уміщена не була.

Ви, запевне, маєте право на свої 50 прим., ніхто проти сього не сперечається, інтересно тільки знати, скільки прим, належиться Вашому спільникові з того, що лишиться від Ваших 50 і Ф[ранкових] 200? Не знаю, через що, але остатня цифра (200) здалась декому несподіваною. Все оце говорю на основі приказки posiel jak osiel⁴². Щодо обіцяної кимсь бібліотеки, то про се нічогісінько не знаю. Здається, то все «теплі слова», та й годі.

Я тепер маюся краще. Оце трапилось бачити свого берлінського оператора, він згоджується мене різати, так що тижнів через три я вже буду лежати на операційному столі. Така перспектива мене зовсім не лякає, бо за нею ще є кращі перспективи: не буде туберкул в організмі, значить, одною бідою менше буде. Що ж до самого процесу різання, лежання etc., то се мені не першина і я вмію дати собі раду з тим усім. Quod medicamenta non sanant, ferrum sanat⁴³, сподіваюсь, що до третього лі-карства — ignis ⁴⁴ —= не прийдеться вдаватись. Нова перспектива злякала не мене, а мою істерію — вона притихла і не мучить мене от уже тижнів зо два. Користуюсь сим і займаюсь ліквідацією літературних справ.

Бувайте здорові!

Л. У.

P. S. Просить швагер 0[льги] Ф[едорівни] написати негайно, чи можна продати білети менше як за 300 p.?

18^98

16

Юуїї⁹⁸

52. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОІ

4 січня 1899 р. Київ 23.ХІІ

Люба дядино!

Оце насилу Зоря зібрався написати Вам,— їх же «розпустили»! Ну от і бігають вони тепер так, мов тренірують себе до якогось спортсменського матчу. Надворі зовсім весна, так, як було в Софії на різдво при мені, оце тепер дощ іде, аж плющить, а Микось і Зоря в гості одпроси-лись і потягли. Трудно не пустить...

Зоря, як бачите, учиться нічого собі, двійки ні одної, значить, all right. В гімназії він вже привик і взагалі йому, видно, під шкільним режимом легше вчитись, ніж під домашнім.

Спасибі Вам і всім за добрі бажання для мене. Я рада, що Ви не в опозиції проти моїх хірургічних замірів, а то дехто з родичів і приятелів ніяк не хоче миритись з тим, що мене треба різать. Миша, напр[иклад], страшепно сього боїться, я вже навіть не знаю, чого він так. Сама я зовсім не боюсь, та й, думаю, всякий після 16 літ «паліативів» уже б нічого в світі не боявся.

Роботу свою я трохи спинила, бо вона почала втомляти мене і така щось, було, лінь напала, тільки святами знов візьмусь, бо таки треба.

Сім’я наша, як завжди, врозбрід. Ліля в Дерпті, а мама і Дора завтра тільки приїдуть сюди, папа, може, теж завтра приїде, а може, і пізніше, бо пише, що якісь діла задержують. Коло Нового року і Ліля буде вже тут, хоче приїхать мене виряджати.

Святками ще напишу, а тепер бажаю вам усім доброго здоров’я і щасливих свят. Міцно цілую всіх. Святий вечір!

Ваша Леся

53. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

26 січня 1899 р. Варшава 18—99

Милая Лілія!

От ми ще тільки в Варшаві. В Колодяжному просиділи більше, бо перший день папи ще не було дома, а на другий день мама було захорувала, вчора ж о 8-й увечері ми виїхали, а сьогодні о 7-й рано прибули в Варшаву. Миша тут з ночі, так що ранком ми вже допиталися і зустрілися і будемо далі їхати вкупі. Папа нас провів до Варшави і тепер сидить з нами. Коли завтра не забаримось у Творках, то рушимо в Берлін о 5-й по обіді. Дядя Саша був у нас в отелі, кликав на ніч у Твор-ки, але ми зважили їхати завтра рано, бо раз, що мама не любить там бути уночі, а друге, що нас аж 4, то де ж нас класти. У дяді Саші єсть друга дочка — Ніна.

Ну, місця бракує. З Берліна писатиму.

Бувай здорова! Цілую тебе і гусів.

Твоя Леся

54. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

29 січня, 1 лютого 1899 р. Берлін Berlin, N[ord] W[est], den

17—29. I 1899

Милая моя Лілія!

От нарешті добрались ми до Берліна тільки сьогодні. Були у Бергмана, не застали його дома, виїхав кудись, але завтра має вернутись, отже, завтра знов буду у нього і, може, виясниться вже все. Тим часом, здавалось би, нема чого й писать, але от сиджу сама в отелі, то все одно нічого кращого не видумаєш, як писати листи. Мама з Мишею пішли бродить по Берліну (іменно — бродить, бо на вулицях ляпотнява страшенна!), а я бродить не можу: проклята нога наостанку робить мені скандал, так чогось розболілась, аж не можна самій і через вулицю перейти, сливе так, як було позаторік перед вприскуванням,— чи її дорогою розтрясло, чи лихо її знає!

20.1 — 1 .II 99. Перебили мені писання на півслові, а потім я вже не могла зібратись докінчить його. Спусти^ лась елеватором вниз, в читальний зал отелю, і, поки наші ходили по Берліну, читала газети і писала, тільки сього початого листа не взяла вниз і через те не докінчила, бо згодом пішли обідати, а там поїхали до Бергмана, котрого перший раз дома не застали, потім, посидівши знов у читальні, подались в Deutsches Theater ⁴⁵ дивитись на «Fuhr-mann Henschel» ⁴⁶ Гауитмана. Німці грають чудово, дуже типічио і вже так «народно», що нехай наші українські актори сховаються! Але сама драма мені не дуже сподобалась: логіки бракує в розвитку драматичних моментів.

Це все було позавчора, а вчора ми з мамою вже перебрались у Бергмапону Privatklinik ⁴⁷. Мама, здається, забула тобі написать адрес, так ось він який: Johannes-s t r a s s e, 11, be і Frl. Blohm⁴⁸. Сяя Frl. Blohm (стара німка, властиве, дві німки-сестри) содержує пансіон для Бергманових пацієнтів, і через те пансіон сей єсть заразом і заклад Frl. Blohm і Bergmann’s Privatklinik. Деруть тут сильно дорого, але зате специфічно больничний елемент зведений до minimum: хата окрема (без інших сусідів — слабих), обстановка просто хатня, а не больнична, навіть над ліжком нема таблиці з назвою слабості, а ся таблиця так удручала мене в київській клініці! Перев’язки тут роблять в окремій ізолірованій хаті, і через те йодоформ не так-то глушить. Прислуги багато, і все дуже хутко робиться. їсти дають 5 раз на день і досить розмаїто. Ми тепер живемо удвох з мамою, і тут скілька пацієнтів живуть так, тільки за здорових приплачується по 6 марок в день. Наскільки може бути добре в больниці, то вже так тут єсть.

Як бачиш по почерку, я вже лежу, але мене ще не різали, ждуть, щоб нога трохи заспокоїлась, а вона, як на злість, болить. Оце ж і положили мене днів на 2—3, думають, що перестане боліти, як побуде в спокою, а я щось-то не сподіваюсь. Дуже досадно се, бо час минає даремне, і я вже бачу, що весна, значить, пропала. Жалую тепер, що не виїхала до різдва, властиве — що заважало?

Ну, на медико-хірургічні теми ще буде час наговоритись потім, коли почнеться справжня Kur ⁴⁹, а тепер мені хочеться поговорити про що інше. Тут так багато нового, чудного, починаючи від дрібниць комфорту до грандіозних спорудженнів. Навіть я, мало виходячи поза стіни отелю і бачивши місто тільки в одному неширокому районі, і то більше крізь вікна фіакрів, усе-таки побачила цілий світ. Вена проти Берліна зовсім не здалась би великою, про Київ і говорить >чічого. Тут, властиве, три міста: підземне, наземне і надземне. Берлін стоїть мов на кротовинні: ціла сітка підземних труб каналізаційних, поштових, електричних проводів і т. і. Доми тут сливе всі в 5—6 поверхів.

Понад вулицями і нижчими будинками побудовані естакади, по яких мчать раз у раз поїзди. Ми обідали перших два дні в такому ресторані, де по стрісі пробігає залізниця. Просто на вулиці машина не ходить, а все по тих естакадах. В перших етажах домів усе магазини, чогось аж страшно, як подумаєш, скільки людської праці кристалізовано у сих виробах, часом зовсім зайвих. Найбільше мене вражає не так той рух, що видно вдень, як той, що чутно вночі, надто було його чутно в тому отелі, де ми жили перших два дні. Як тільки жильці отелю полягають спати, починається поправка і прочист-ка водопроводів, елеваторів і т. і., наче якісь карлики, духи підземні, провадять таємну роботу. Тільки дуже ненадовго, перед світом затихає Берлін, а ранком карлики переносять свою роботу з підземеллів у коридори, далі в кімнати, разом з тим і вулиця прокидається, все біжить, летить, стугонить...

Сьогодні рано, лежачи, я придивлялась до роботи карликів Frl. Blohm: принесла дівчина 5 щіток (їй-богу, 5!) і 3 стирки, пустила в діло всі 8 знарядів, і в Уг години хата була як шклянка; таким способом вона мала 6 хат за ранок прибрати. Розкажи се Фені «в назидание». При такій звинності якось уживається фундаментальність у всьому — в роботі, в стилі хат і убрання і навіть в поході, надто в поході. Тут всі страшенно стопоходні, навіть жінки ходять так, що 6-етажні солідні будови двигтять.

Сьогодні, як приїздив Бергман, знялася страшенна біганина, хазяйки, служанки метались, як божевільні, я сього не бачила, але зараз же почула, що пульс нашого дому забився 140 в секунду, коли се біжить щось по коридору, як підкований кінь, найшвидшим галопом і просто аж креше підлогу — цок, гуп, цок, гуп! Лишенько — хата розвалиться! Питаю: хто се біг? Herr Assistent⁵⁰.

Ну-ну... Взагалі, хоч тут і не дуже широке поле спостережень, але я ще не скучаю, бо щодня щось нового довідуюсь. Тут і пацієнти єсть надзвичайні, наприклад, дівчинка 10 літ приїхала з Африки, з Трансвааля! У неї та ж слабість, що і в мене, але її не різали, зробили вьі-тяжение, а тепер вона ходить в апараті і каже, що поправляється. Значить, Бергман зовсім не «різун» необачний, а ріже тоді, коли іменно треба.

Розказували німки, що багато таких слабих, як я, поправились у них на очах після операції так, що стали ходить ohne Stock, ohne irgend was ⁵¹. Speriamo bene ⁵² і не біймося!

А тепер бувай здорова, бо треба ж колись листа скінчити.

Цілую тебе, mein braves Madchen⁵³, і всіх Gesch-wister⁵⁴.

Знайомим кланяйся, сама пиши.

Твоя Леся

55. ДО П. А. КОСАЧА

Johannesstrasse, 11, bei Frl. Blohm,

2 лютого 1899 р. Берлін

Любий папа!

В перший день приїзду я написала тобі одкритку, але по случаю неділі не можна було купити марок, і вона зосталась не отосланою, а потім уже й не стоїло посилать.

Зо мною досі ще нічого певного нема. Я лежу, нога болить, а німці сподіваються, що вона од лежання заспокої-

ться, впрочім, коли днів за два не заспокоїться, то, може, й так будуть різать. Тим часом нога болить все різче, побачим, що завтра буде.

У строїлись ми з мамою в приватній клініці Бергмана, куди він сам послав нас. Дорого се страх (20 марок в день!). Тільки правда, що содержання і догляд добрі, хата, має вид не клінічесышй, а просто хатній. Все-таки, якби можна було вільно вибирать, то слід би устроїтись дешевше, але спорити з Бергм[аном] не приходилось.

Попрошу Мишу написать тобі подробніше про наше тутешнє життя, а то ти, може, і нелегкр розбереш таке моє писання.

Мама здорова і, наскільки можна судить по виду, нерви її заспокоїлись.

Телеграму твою ми получили, пиши, коли вибираєшся в Київ, коли не хутко, то нехай Ліля перешле тобі мій лист.

Міцно, міцно цілую тебе!

Твоя Леся

56. ДО М. І. ПАВЛИКА

З лютого 1899 р, Берлін Berlin, Johannesstrasse, 11,

bei Frl. Blohm (Privatklinik),

"n"

Шановний друже!

Привіт Вам з Німеччини! Готуйтесь читати препогану базгранину, бо на кращу не спроможусь. Хутко тиждень як я в Берліні, а досі не написала Вам, бо настрій листам не сприяв. Тільки сьогодні даний мені вирок від Бергмана, і то не абсолютний. В неділю (5.ІІ) мене захлороформують і спробують силоміць виправити мені хронічне звихнення в нозі, а як того не дасться зробити, то зараз же, в ту мить, будуть оперувати, виріжуть, що там уже слід. Так чи інакше, а хлороформу не мину, се ж і є найприкріший момент у цілій справі, як на мій смак. Отже, як бачите, я ще не різана, а проте лежу. Причина сьому така: запізнилась я з виїздом через околичні справи на тиждень проти того, як визначила було раніше, а тим часом дорогою нога, що вже боліла трохи в Києві, почала боліти дужче, а в Берліні вже й ступити не можна було без сторонньої помочі. Отож Берг-

ман поклав мене в ліжко, надіючись, що біль втихне, а він і не думає втихати ні вдень, ні вночі, вкупі з тим повищала температура значно — се ознака, що рЬцидив почався по всій формі. Отак я ні з доброго дива пролежу 5 днів не різана. Весело...

Однак біда бідою, а діло ділом. З Вашого остатнього листа я переказала кияпам те, що до них належало про книжні рахунки, вони врешті годяться з Вами у всьому. Про пожертвування (in spe ⁵⁵) бібліотеки я не говорила, бо ніяк не могла догадатись, про кого, власне, Ви пишете. Коли про Тарновського, що нібито мав купити дядькову бібліотеку і подарувати її у Львів, то се даремна надія, він нічогісінько не думає ні купувати, ні дарувати, так він сам сказав моїй мамі зовсім виразно. Коли річ про кого іншого, то Ви напишіть про се виразно, ая коли не сама, то через маму * чи брата (вони тепер тут обоє) спишуся з ким треба, щоб діло було залагоджене. Коли Ви натякаєте на кого з старих киян, то я можу тільки сказати, що, власне, я ні на кого з них надії в сьому напрямі не покладаю, бо вони взагалі не охочі дарувати. Напишіть, чи приходив до Вас хто від мого ймення за популярними виданнями, а коли дістав їх від Вас, то на яку суму? Якщо мені вже не прийдеться платити сього довгу, то я попрошу брата перейняти се на себе. Слід би було зав’язати міцніші стосунки з тими людьми, що оце вдавались до Вас, може, вони справді здатні до позитивної роботи, у всякім разі, не слід цуратись a priori⁵⁶, бо се, у всякім разі, люди доброї волі. Вони казали, що будуть присилати мені сюди гроші і матеріали для друкування в Галичині. Відповідно тому, що вони мені пришлють, я буду радитися з Вами, де і яким способом видавати. Тільки се буде тоді, коли я хоч трохи на ноги стану, отже, буде час тоді поговорити про се. На случай, що я і зовсім можу не встати, я вказала їм дорогу до Вас, отже, поручаю Вашій ласкавій помочі й увазі своїх недавніх приятелів. Хотять вони видавати популярні книжечки і різні Schrif-ten ⁵⁷ на політично-економічні теми. Можливо, що се так заміром і зостанеться,— «добрими замірами вимощене пекло»,— кажуть італьянці,— але не хочеться зарані песимісткою бути.

Ах, тепер ще справа... хтозна-як і починати. Біографія Ковалевського — я її не скінчила! Почасти винні тут інші, на кого я даремне надіялась, що постачать мені матеріалів; почасти, і то головно, винна я сама: стільки раз міняла план роботи, що, врешті, взялась до писання тоді, коли часу до виїзду зоставалось мало, а тут почалися збори, прощальні візити, та ще нагодився реферат, що треба було на термін написати, от так моя робота й спинилась. Але все-таки я Вам пришлю або скажу прислати початок моїх спогадів і ті ескізи, які належать до сеї теми. Маю надію, що таки сама скінчу свою роботу, а коли ні, то оправданням мені почасти може те служити, що я і других не менше цікавих для мене робіт не покінчала, напр[иклад] одної популярної брошури, двох драм etc., не звела докупи своїх віршів. Ну, що ж, як заставлять у пеклі поміст мостити, то хоч буде чим!

Не заїхала я тепер у Львів через те, що треба вже було поспішати в Берлін і до того ж у такому стані здоров’я з мене нікому і нічому користі не було б, однаково сиділа б де-небудь в отелі або ще й злягла. Нехай уже навесні,— хто живий діжде,— вертаючи додому або, може, їдучи кудись далі на море, заїду до Львова на довший час.

Як скінчиться або, краще сказати, як виясниться моя хірургічна справа, то треба буде спровадити собі галицькі часописі, а то я вже трохи стратила провідну нитку серед лабіринту різних «консолідацію) і не знаю, що мені про них думати. Чого не розберу з газет, те попрошу Вас роз’яснити: тільки все оце згодом, бо тепер я занадто дурна для таких заплутаних справ. Згодом подумаю і про одно видання своїх віршів і багато про що, тепер же, здається, краще ні про що не думати, а так собі ждати слушного часу, бо за день-два все одно ні до чого не додумаюсь.

Одно прохання: не кажіть там нікому знайомим, що зо мною зле діється, бо, primo, ще не можна сказати, наскільки іменно зле, a secundo, у Вас там люблять зарані некрологи писати. Мені-то,— кажу щиро,— од таких некрологів ні зле, ні добре, але на близьких до мене людей вони роблять погане враження. Вам я писала про свій теперішній стан і перспективи не для жалісного стилю, а для порядку в ділових речах, ну, і таки ж недаремне я називаю Вас моїм шановним другом. Щиро стискаю Вашу руку, до побачення чи на прощання, се вже як трапиться!

JI. Косач

57. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ ТА Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ-ШИШМАНОВОЇ

25 лютого 1899 р. Берлін 13—25.11,

Berlin, Johannesstr[asse], 11

Любі мої дядино і Лідочко!

Пишу обом разом, бо я тепер на писання не бистра, та й листи ваті прийшли мало не в один час. Спасибі за поздоровлення і всі любі слова, може бути, факти покажуть, що вони не даремні. Оце через два дні буде З тижні після операції, але я лежу цілий місяць, бо прийшлось нерізаною пролежати з тиждень, так гостро боліла нога, розструсившись дорогою. Тепер я ще в гіпсі, може, днів через 10 його здіймуть і наложать якусь легшу перев’язку і з нею ще з місяць пролежу, а тогді не знаю, може, позволять помалу вставать. Тепер нога мало болить, куди не так, як перед операцією, часом хіба, як натягну її або занадто різко повернусь, та от ще при перев’язках, і то остатні перев’язки вже нічого, можна витримать, а перші то були такі, що можна було з ума зійти. Остатніх три ночі можу спать при помочі брому і сульфоналу, а перше без морфію і не думай. Бред і всякі інші штуки не давали спокою ні мені, ні мамі.

Ви не дивуйтесь і не гнівайтесь, що я вам досі не писала: перед виїздом з Києва клопоту було багато, потім тут до остатнього дня я не знала, коли іменно буде операція, а непевних звісток подавати не хотілось. Потім нерви були такі розтріпані, що я просто боялась писати листа, щоб не лякати своїм настроєм людей. Тепер я теж не зовсім ще в порядку, та все-таки вже розумію, що се тільки нерви і більше нічого.

Спасибі за ваші запросини в Софію. Запевне, я була б дуже рада побачити вас усіх, та доля моя залежить від Бергмана, а він ще свого остатнього слова не казав. Може, куди купатись пошле, а може, і просто додому пустить, тоді вже поїду додому, бо і так масу грошей тут у Берліні розсіяла. Мами тепер нема дома, пішла з Мишею щось купувать, бо Миша сьогодні вже виїздить в Росію. Бувайте здорові! Міцно цілую вас, Раду і мечки-те ¹.

Ваша Леся

58. ДО А. М. ДРАГОМАНОВОЇ

25 лютого 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstrasse, 11,

13-25.11 1899

Mon cher petit Radis!

Тільки що отримала твого листа і в той же момент пишу, а то потім розкисну і вже не захочеться. Мамі і Ліді я вже писала про своє здоров’я, тобі напишу про що інше. Знаєш, мені здається, що я не стою того, як до мене відносяться мої родичі і друз’я. Стільки поздравленнів і добрих слів сказано і написано мені, а я навіть не вмію толком відповісти на їх. Подумай, Миша нарошно приїхав із Дерпта сюди, щоб бути при мені під час операції! Правда, се було добре не тільки для мене, але і для мами, а то я дуже боялась, що вона буде робить сама, поки мене будуть різать. Ти кажеш, que j’avais supporte l’operation avec beaucoup de courage. Pas autant que ga, ma cherie!² Часом так розкисаю, що і ложками не збереш... Мене сердить сей гіпс: він постоянно кришиться, і те, що спать хочеться, а не можна заснуть, і те, чом мені не зробили операції 10 літ тому назад, і etc., etc., etc. Врешті, се пусте і не варт про се думать, правда?

Берлін дуже інтересний город, тільки я його мало бачила, бо не могла ходить, як приїхала.

У мене в хаті на больницю не похоже, і се дуже добре, бо я терпіть не можу больниці. Я тепер багато читаю, бо тут можна доставать всякі книжки на чужих мовах, що в Росії доволі трудно.

Подякуй за пам’ять про мене m-me і т-11е К[ойчу], а также т-11е Домні передай мій найкращий привіт. Кланяйся усім, хто мене пам’ятає. Де тепер м-me Белчева?

Ну, знаєш, я кінчаю, бо... спать хочеться, хоч тепер день. Міцно цілую тебе, та petite Radinette! Та cousine pour I’eternite ³.

Коли Ви їдете в Росію і чи іменно їдете? Пиши точно. __Леся

¹ Ведмедів (болг.).— Ред.

² Що я перенесла операцію з великою мужністю. Це зовсім не так, моя дорога! (франц.) —Ред.

³ Моя маленька Радочко! Твоя кузина навіки (франц.).— Ред,

59. ДО П. А. КОСАЧА

26 лютого 1899 р. Берлін

Любий папа!

Перешли мою п’єсу в Київ Лілі, нехай дасть її там переписать ⁵⁸.

Мені трохи лучче, рана не болить, а тільки кругом болить. Сплю погано, больно якось вночі. Писать трудно. Миша в Кельні, скоро вернеться.

Бувай здоров. Цілую тебе.

Леся

60. ДО М. І. ПАВЛИКА

2 березня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstr[asse], 11,

2

Privatklinik, І8щ99

Шановний друже! Не прошу вибачення за те, що досі не писала Вам, бо я все-таки ще «невменяема» і вільна від всяких інших, крім пацієнтських, обов’язків. Хоч маюся далеко краще і живу на світі вже без помочі морфію, брому, сульфоналу etc., та все-таки ще лежу в гіпсових оковах, отже, так горизонтально, що як тільки напишу щось довше, то руки мліють, а потім три дні болять. Се так доля жартує над моїм «писательским» званієм! Як здіймуть гіпс — а коли се буде, не знаю — тоді вже писатиму, треба надіятись, ліпше, бо, може, позволять хоч трохи підвестись. Тим часом я більше читаю, ніж пишу, до речі, се для писателів корисно.

Спасибі Вам за «Громадський голос» і за клопіт про «Вісник». Прочитавши по три чч. того і другого, а до того Ваших два листи, я трохи зорієнтувалась в галицьких] справах. Прошу і дальших інформацій. Ви боїтесь, що, може, мене вражають сі справи неприємно. Справді, не все в них приємно, але ж се життя, се дійсність, а від неї не замажешся — навіть гіпсом. Шкода, що в Галичині соц[іал]-дем[ократи] такі,— як би сказати? — podlejszego gatunku*, а то б ще, може, якось прийшло до згоди.

Наскільки я читала польські соц[іал]-демократичні] видання (ще вдома), то бачила таке: поки діло йде про загальні принципи, то все йде «по-чеськи», а як дійде до місцевих відносин і до відбудування Польщі, то знов заводиться «по-песьки». В двох остатніх пунктах поляки (навіть соц[іал]-дем[ократи]) не багато посунулись наперед з того часу, як писалась «Ист[орическая] Полыпа». Скільки я бачила поляків з-під усіх «трьох заборів», то, здається, ваші найгірші. Се, між іншим, видко і з крит[ичної] статті Фр[анка] про молодих п[ольських] поетів. Дивно тільки, як русинам (до яких же належить і Яр[осевич]) ще не до кінця набило оскому польське «kochajmy si§» після якого через 5 хвилин (коли вже русин до послуг непотрібний) наступає «idz do diabla!»⁵⁹. Бажаю, щоб сі

5 хвилин були якнайкоротші. Що з радикалів певна частина виділиться в чисто соц[іал]-демократичну] фракцію, сього я давно ждала, яко речі натуральної і навіть, на мою думку, зовсім не сумної; тільки я не думала чи, скоріш, не хтіла думати, що се буде з такими скандалами, з соромним прибіганням під польську егіду (бідний русин без егіди не може, бо вже звик до «громовержців») і обкидання болотом своїх недавніх товаришів, як годиться тільки «непомнящим родства». Ох, я нещасна! Душа моя чує, що прийдеться мені про сеє все на Україні реферати писати і читати, а ти, господи, вѣси ⁶⁰, що я з охотою залишила б сю роботу кому іншому!

Однак мені вже руки болять, треба кінчати.

Пишіть мені, як маєтесь самі і як здоров’я Вашої матері, привітайте її від мене, коли не забула мене.

Будьте здорові!

JI. Косач

P. S. Прикро вразило мене оголошення «Хлопської бібліотеки». Доки ми ще будемо інших, а то й самих себе лаяти хлопами? Єсть же слова «селяни», «хлібороби» etc. Може, се й дрібниця, та все ж характерна... Ніхто в Росії з серйозних і вільнодумних людей не назвав би свого видання «Мужицкая библиотека».

P. P. S. Мама просить, щоб Ви були ласкаві прислати нам: 3 прим, моїх перекладів з Гейне; 3 наших перекладів з Гоголя («Пропаща грамота»); 1 прим. «Першого вінка»; 1 прим, збірника «Привіт Фран[кові]»; на пересилку і на «Привіт» мама посилає 3 марки, як се буде мало, то* потім вернемо надвишку коштів.

Напишіть мені, б[удь] л[аска], чи є у спродажі дядькові остатні женевські брошурки, такі, як, приміром], «А 1а veille сГип nouveau trouble» ¹ і т. і.

Ще раз бажаю Вам здоров’я.

Ще P. S.!І Чи нема видання хоч одного оповід[ання] Бордуляка? Ми б дуже хтіли мати сього автора.

61. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

11 березня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstr[asse], 11,

11

18_т99

Люба Лілічко!

І я вже хочу запитати, чому ти нам не пишеш? Мама дуже тим турбується, та і я не можу бути спокійною, хоч мені й не рекомендується тепер непокоїтись. Певніш усього, що ти «так якось» не пишеш або збираєшся «на-стоящого» листа писать, але ж ми за перших два тижні після операції звикли до частих листів від тебе і тепер одвикать тяжко. Сьогодні мама почала тобі писать, рука затремтіла так, що перо не вдержалось, отже, здумай, в якому вона стані тепер. Про себе не кажу нічого, бо я вам пишу рідко, то й не одважуюсь вимагать, хоч коли будеш часто писать мамі, то, вір, з того буде дуже велика користь і для мене. Твоє мовчання і гадяцькі справи розстроїли маму так, що часами вона зовсім тратить над собою владу, а коли і вдержує, то я бачу, що се їй дорого коштує! Якби не се, то було б ще все нічого,— я поправляюсь, рана гоїться, от, може, днів через два остатні дренажі виймуть, а тижнів через півтора і гіпса здіймуть. Бред пройшов, жар невеличкий, тільки остатніх три дні збільшився, та то вже, певне, не від хірургії. Нога вдень не болить, вночі не завжди і не дуже. Коли встану — не знаю, бо тут нічого пацієнтам і родичам толком не ка⁶¹-жуть, хто коли встане, коли могтиме виїхать і т. і.

Читать я можу багато, а писать дуже трудно, бо лежу дуже горизонтально. Після листа до тебе три дні руки боліли, через те вже боюсь довгі листи писать.

Папі напишу хутко. Тепер бувай здорова і пиши нам, Оксаночці і Дорі спасибі за листи, хай вибачають, що не пишу — я ще інвалід.

Твоя Леся

62. ДО М. П. КОСАЧА

21_9

21 березня 1899 р. Берлін 18—j-jj—99

Любий Миша!

Оце тільки що подерла початого листа, бо, справді, «ще нема нігде нічого», а я вже, було, таке завела — цур йому! Властиве, я думаю, що Колодяжне не продане, теоя і мамина телегр[ами] мусили мати якийсь вплив. Нарешті, плакать завжди буде час *. Се, бачиш, я така розумна зробилась, подерши листа. Я часом навмисне пишу листи з тим, щоб потім подерти,— се «одкриває клапан» і лихий настрій вилітає в повітря, як чад. Коли б не сі різні Nachrichten ¹ або знов Briefmangel² і зв’язане з сим напруження нервів, що передається, як по дротах, від мами до мене (а часом, може, й навпаки), то було б зовсім не зле, бо мої справи йдуть нормально. Сьогодні Geheimrat³ казав, що завтра чи позавтрьому здійме з мене гіпс, потім наложить Verband ⁴ якийсь такий, що можна буде вставать (з гіпсом чи без гіпсу — ніхто не знає), а ще потім зроблять мені апарат, певне, такий, як у Polly ⁵. Все оце, кажуть лютри, займе 6 тижнів, значить, клади більше. Ввиду сього єсть комбінація, щоб Ліля приїхала на зміну мамі, та ще не знаю, чи се так вийде, бо, може, фінанси стануть на заваді. Я, запевне, могла б і сама зостатись, але мама про се і слухать не хоче, надто надивившись на mania solitudinis ⁶² п. Мікушевського. A propos я вже знайома з сим паном, і правду ти кажеш, що він з м’якого⁰ тіста (хоч то не мені б і говорить після мого пост-оперативного малодушія!). Жінка його так собі, як більшість польок — із типу «госпось», а дівча славне, смішненьке, бо все просторікує і резоньорствує, як наша Дора. Воно все присусіджується до мами і вкупі з нею ходить то в’ музей, то по магазинах, а з своєю матір’ю своїм порядком — хитре! Люди тут все нові прибувають. Geheim-rat їх ріже, фабрика так іде, що ні одної хати вільної нема, а на деякі зайняті вже кандидати є.

Ти питаєш, які я «зайці» читаю? Ах, різні і багато й на різних мовах,— в Києві таких зайців нема й на лі-карство! Газет читаю мало — чогось «спротивились». Про Russische Zustande ⁶³, зрештою, в німецьких] газетах нема аніжё, в «Vorw[arts]» ⁶⁴ була коротенька звістка, і годі, очевидно, тут сьому значення не придають. Отже, твої листи мали значення кореспонденції з Росії. A propos кореспонденції] з Росії, чи пам’ятаєш «Третье письмо к тетеньке» Щедріна? Коли забув, перечитай конечне, се дуже на часі.

Ах, ніколи ще не було мені так трудно писать, як тепер, власне, того, що ідей багато, а писати мушу коротко, се дуже врізує крила всякій ліриці! Ну, вже ж таки я встану колись, тоді вже — всі Hahn, und Schwan^ und Pferdekopf! ⁶⁵ — писатиму не так! А тепер, коли б можна було мені простягти до себе свою лапку, з якої ти сміявся і все-таки гладив як людську...

Бувай здоров.

Твоя Леся

Зараз починаю писать Річі, але, може, пошлю завтра.

63. ДО О. Є. СУДОВЩИКОВОЇ-КОСАЧ

21—9

21 березня 1899 р. Берлін 18 щ 99

Моя люба Річі!

Ти вже другого листа мені пишеш, а я все мовчу. Ти, сподіваюсь, не сердишся, бо мені тепер «закон не иисан», вживаючи не дуже ввічливого виразу. Все я думала, от визволюся з гіпсових кайданів, тоді вже писатиму, але сього ще довго ждати, як я бачу. Лежать на спині, зовсім рівно і низько, в гіпсовій нерухомості, се поза не поетична і не літератська, через те я нічого не пишу, окрім листів, та й тих дуже мало й короткі. Знаєш, як діти переводять малюнки на інший папір, накладаючи їх на шибку в вікні? При сій роботі дуже руки мліють,— отак мені тепер. Через такі чисто механічні причини я забула, що я літератор, і, коли читала твій лист про мої вірші, то здавалось мені, що річ іде не про мене, а про якусь іншу людину, отже, значить, я тепер об’єктивна. Тим-то кажу об’єктивно, що «Казка» краще, ніж «Сон», бо вона і по формі літературніша, і по змісту цікавіша, а «Сон» написаний ще дуже невмілою рукою. Щодо chef d’oeuvre *, то його, певне, і зовсім ще нема у нашого автора або, коли й єсть, то не друковане, бо його найкраща лірика (він все-таки лірик par excellence) не видана в світ, та, може, і не буде видана. Через що? Через брак од-ваги, бо інакше слід би видати, коли вже видавались далеко гірші речі. Тільки, заміть, брак одваги не горожан-ської, а — як би се сказати? — одваги стати «на торжищі» і виложити все, що маєш. По-моєму, сей автор по-дурному робить: або зовсім сховай свою лірику, або май одвагу стати з нею вище «суда глупца» і будь вільний в своїй пісні, як музикант, що вважає тільки на серйозну критику. Наш автор повинен ще добре подумати над сим.

Недавно читала я один глупуватий роман Bourget⁶⁶, але там поставлено цікаве питання про те, наскільки справжня моральна особа артиста може і повинна одбиватись у його творах. Bourget рішає, що у справжнього таланта його твір мусить бути антитезою його біографії, бо, творячи, він завжди вільний від свого щоденного «я». Ех! Трудно писать, треба скінчити!

Щось ви обоє не пишете нічого про Євцю, які її гіро-греси?

Ну, adieu-hhh! ⁶⁷ Цілую тебе міцно, і маму твою, і Євцю.

Твоя Леся

64. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ, А. М. ДРАГОМАНОВОЇ

І Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ-ШИШМАНОВОЇ

19 квітня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstrasse, 11, 19.IV

Любі мої дядино, Радо і Лідочко!

Ви вже простіть, що я так заразом всім пишу, але я боюсь, що як почну збиратись писати всім окремо, то знов довгий час мине. Я тепер пишу тільки недовгі листи, і се може сердить, але нічого не поробиш, бо інакше прихо-диться три дні писати (от і тепер один початий лист лежить третій день!). Властиве у мене тепер великий прогрес: я вже встала з ліжка і можу трошки ходити по хаті без особенної болі, тільки ходжу я з гіпсом на нозі (т[о] є[сть] він доходить у мене вище талії і робить мені пре-смішну фігуру), се мене дуже утомляє, так що увечері я дуже рано мушу лягать спать і вже не можу рукою порушити від втоми. Пишу все лежачи, бо сидіти довго не можу, заважає гіпс, та й голова ще не звикла по-людськи держатись, я всього три дні як встала. Мені багато краще в остатні дні з тої пори, як знято Streckverband («вытя-жение» — дуже прикра ортопедична перев’язка): нога по ночах не болить і спати можна. Морфій, бром, сульфонал et toute la boutique de diable ⁶⁸ зоставлені в спокої. Берг-ман знаходить мій стан добрим і нормальним, тільки, звісно, поправка моя має йти все nach und nach⁶⁹, т[о] є[сть] слимаковим ходом. Мені ще згодом мають робити апарат, в якому я, певне, ще довго ходитиму, поки дійду до справжньої самостійності. Думаю, що, може, ще з місяць пробуду тут, поки одважуся їхати додому, а може, й більше.

Спасибі тобі, Лідочко, за «Legendes» ^!, я давно їх отримала і прочитала, але була такою свинею («выражаясь литературным слогом»), що навіть досі не подякувала тобі за їх і за Ванину брошуру. Одно оправдання, що мені тепер «закон не писан»...

Впрочім, «литературныя выражения» сами по собі, а то таки й трудно було писать: поза була дуже невигідна, а настрій іще гірший,— не хотілось показувать малоду-шіє, отже, оставалось тільки мовчать. Тепер я вже бачу, що моя видумка їхати сюди і робить операцію не була дурною, я нарешті в сьому певна, а поки я не ступила додолу, я все ще сумнівалась, чи не вбита часом моя остатня карта, бо справді се була остатня!

Лілія моя приїхала зовсім не слаба, так тільки трохи заморена — багато занімалась дома — та й то вже тепер оджилася. Папа завжди способний трошки перебільшувати наші напасті. Врешті Ліля про себе і свої враження напише сама, а я вже скінчу, бо треба ще декому написать, поки є енергія.

Цілую міцно вас всіх, мої дорогі. Як би я хотіла заїхати звідси до вас, та, видно, вже не прийдеться — не стане сил й фінансів. Ще раз цілую вас.

Ваша Леся

P. S. Мінцес більш не приходив, видно, поїхав у Норвегію, чи куди там він ще збирався. Шкода, що він так спішився, не вспів навіть толком нічого розказать.

Що се так обідили Болгарію, не запросили на мирну конференцію? Я за неї ображена.

У нас в Росії таке робиться, що аж читать неприємно. Як начитаюсь про Фінляндію та про студентські справи, то аж додому нема охоти їхать, аж стидно німцям в очі дивитись, як згадаю, що то ж я «русская подданяая» — навряд чи і Мікина лояльність устояла б, якби він був тепер «гражданином нашего обширного отечества»... Миша з Дерпта пише jammervolle Briefe ⁷⁰ з поводу тамошніх справ, і всі росіяни знакомі якісь пригнічені. Цікавий контраст — з жизнерадостными німцями, з їх енергічним життям, ще більш розбудженим, відколи соц[іал]-демократи виступили вільно на арену. Ах, краще мовчати про се...

65. ДО М. І. ПАВЛИКА

9,10 травня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstr [asse], 11,

9

18—99

Шановний друже!

Не писала Вам досі, бо прийшлось залагодити так багато листовних залеглостів, а сили на се так небагато було, що ніяк я не могла вибрати часу, щоб написати скільки-небудь порядного листа, а прихапцем писати не хотілось. Винна я перед Вами, що пе відповіла на Ваше питання про дату заслання М[иколи] В[асильовича] К[овалевського], але я її не знала тоді, власне, в Києві я була певна, що ся дата подана в його власних споминах, коли ж ні, то справді не знаю, в кого б про се докладно допитатись. Я знаю тільки, що він був засланий в кінці 70-х років, не раніше 77 p., а не пізніше 80-го, і пробув на засланні три роки. Взагалі мушу сказати, що про життя його мені сливе нічого не вдалось довідатись тепер такого, чого б я раніш не знала з розповідів М[иколи] Васильовича] або з моїх власних спостережень; щодо всяких дат і докладних біографічних даних, то нема де їх і зібрати, як се виявилось, бо родичі, ті, які єсть, стояли від нього далеко, а приятелі, по б[ільшій] ч[асті], не більше знають, ніж, наприклад, я. Врешті, мені здається, що М[и-кола] В[асильович] цікавий не стільки через такі чи інші обставини його життя, скільки через свій характер, надзвичайну енергію, витривалість і силу переконання, якими він так одрізнявся від маси своїх земляків,— то ж, власне, на сю характеристику звертаю я головну увагу в своїх споминах. Жаль мені, що я досі їх не скінчила, але ж досі я абсолютно не була в стані писати. Ви розумієте, що коли людина може писати листи, то се ще не значить, щоб вона могла писати щось до громадського вжитку. Тепер тільки я настільки маю сили і енергії, що можу в один день два не дуже довгі листи написати, але ніяк не більше, бо перш усього довше сидіти не можу, а крім того, за довге писання плачу безсонням і різними напастями, на які мені ще не пора одважуватись, бо я ще «не заняла своего места в среде честных граж-дан». Проте все ж прогрес чималий: 1° — не лежу в ліжку, 2° можу ходити, спираючись на кий, а другою рукою тримаючись сестри, таким способом можу перейти тричі по наших довгих сінях, 3° — можу виїздити на вулицю і бачити, що все-таки є ще на світі весна. Перспективи ставлять мені многонадійні, тільки що маю ще з півроку носити кайдани, себто ортопедичний апарат — дарма! Як скинуть з мене сей довгий бандаж, що тепер маю, а наложать апарат, тоді буду вважати себе a peu pres ⁷¹ здоро-* вою і візьмусь до писання, бо нема часу хорувати, хоч знаю, що за се буде мені від сестри літанія щодня з рана до вечора. Не пам’ятаю, чи писала я Вам, що тепер зо мною сидить моя сестра Олеся (по-моєму Лілія), а мама поїхала вже додому. Сестриця моя хоч багато молодша від мене, але я мушу тепер признавати її авторитет, з чого немало сміємось ми обидві. Досі я старалась забути, що я поет «von Gottes Gnade! ⁷² (як казав Франко), але тепер мені про се нагадала «Видавнича спілка», і — що буде з авторитетами? A propos «Видавничої спілки» порадьте, шановний друже, що мені робити? «Вид[авнича] спілка» прислала мені три книжки свого видання на показ. Тепер я не знаю, чи посилати мені за них гроші, чи се не випадає? Ви краще знаєте сі звичаї, то порадьте мене.

10.V. От бачите, таке писання — два дні один лист пишу! А це зараз прийдуть мене забирати, щоб здіймати з мене гіпсову модель для апарата. Ненавиджу я ці процедури! їх уже цілих сім було — чиста кабалістика.

Тепер ще просьба до Вас: будьте ласкаві, пришліть нам «Основи біблійної критики», хочу, щоб сестра їх прочитала. Дві прислані Вами брош[ури] отримала — спасибі!

Дуже прошу, перешліть мого листа п. Кобилян-с ь к і й, Ви, певне, знаєте її адресу. Коли вона не має поняття, що я за одна, то не відмовте рекомендувати мене їй. Я вже давно слідкую за її літературним поступом, і вона мене дуже інтересує яко талан і яко людина, її писання не дилетантство, а справжня література: як прочитала я збірник її після творів «собственных Невто-нов и быстрых разумом Платонов» (vid. Гр. Коваленко е tutti quanti⁷³), то здалось мені, що я от з сеї клініки зійшла на гірську верховину,— контраст виразний! Я не пишу їй сього в таких виразах — хоч з охотою написала б — через те, що не хтіла б здатися їй faiseusse de compliments *, а вірити в мою щирість вона тим часом нічим не зобов’язана — в нашій шановній професії цнота лицемірства таки процвітає.

Тепер маленьке прохання від моєї сестри: вона просить пояснити, що то воно за дерево — смерека: чи то сосна, чи ялина, чи щось інше, і як воно зветься на інших мовах, наприклад по-німецьки чи по-латині. їй треба се для перекладу оповідання Кобилянської.

Ой, ой, чую, ходять, бігають, зараз прийдуть мене забирати!

Ще одно: не можу знайти Вашого листа з адресою Кузьми, б[удь] л[аска], пришліть сю адресу знов, мені вона конче потрібна.

Хотіла послати Вам одно виданнячко «1-го мая со-ц[іал]-дем[ократів]», та не знаю, чи в Гал[ичині] такі речі йдуть? Здається, йдуть. Там дещо і про гал[ицьку] еміграцію спогадується. Боже, господи! І страх, і сором читати про ту еміграцію, далі не говорю, бо слова — ні до чого...

Ще одно: чи можу я надіятись, наприклад], на «Хлопську бібліотеку» для видання якої роботи в стилі дядькових брошур?

Простіть — більше питань, ніж листа! Будьте здорові, друже!

66. ДО В. М. ГНАТЮКА

10 травня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstrfasse], 11,