Том 12

Л.

14. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

7 лютого 1903 р, Сан-Ремо 1/11 1903

Люба мамочко!

Прости, що я не прислала одкритки, як ти хотіла, та я знаю, що ти, властиво, не любиш одкриток, і думала вчора ж таки (зараз) відповісти листом на листа. Тим часом перешкодила деяка робота і візита молодого Бе-ренштама (Владимира) з жінкою. Молодий пан, їздячи по Європі, познайомився в Мюнхені з моїми кузенами, дістав від них мою адресу і пораду познайомитись, а тут жінка його вже й так була знайома, то він, не гаючись, другого дня по приїзді і прийшов. Симпатичний панок і по своїй діяльності інтересний, інтересніший від жінки (хоч і вона нічого собі пані, але нічого визначного нема). Обіцяв Беренштам нап’ясти за мене редакцію «Мира божьего», що вона воловодить мене і не каже, чи буде друкувати послану їй (замовлену від неї) статтю, чи ні, запевняє, що на його запит мусять зараз відповісти, навіть, якби потребував, то й телеграмою. Ну, та нехай хоч і листом, аби відповіли. Не люблю воловодіння! Сьогодні я збираюсь піти до Беренштама, то там разом і листа того напишемо.

Чого тьотя Єля і Оксана так уже іменно німецьким карнавалам інтересуються, адже італьянський більшу славу має з своїми getti dei fiori *. Зрештою, може, вони ще й італьянський захоплять, як звинуться хутенько,— тут карнавал триватиме від 18* по 24 февраля (нового стилю), а в марті будуть regate (гонки яхт).

Я не бачу ні біди, ні небезпечності, «непевності» в тім, що Оксанина «жизнерадость» стала «надто вже велика» — в 20 літ то ніколи не може бути надто, а тільки нормально, треба тільки, правда, щоб Оксана впорядковано їла і спала, а радість не завадить. їсти ж і спати буде Оксана тут сама собою правильно, бо інакше тут ніхто не може: їсти інакше, як «правильно», не дають ні у Садовських, ні в отелях, а сидіти пізно не буде з ким і при чому, бо ми всі лягаємо рано і гасимо електричне світло. «По Ніццах» не наїздиться багато: як поїде раз, то й слава богу, бо от я то й ні разу за 1V₂ зими не була. Але варто б таки раз поїхати, «для познания». Я буду Оксану глядіти, скільки мога, бо я ж не менше інтересуюся її здоров’ям, ніж ви всі,— і я ж таки їй «не совсем чужая», а до того ж досить близько бачила її хворобу, щоб на весь вік «опаски» набратись. Скоріш є небезпечність, що я обридатиму їй з тим глядінням. Ну, та вже якось погодимось. Аж мені шкода, що мандрівниці так ще нехутко до Сан-Ремо доб’ються: тут така «олімпійська» погода, як ще, здається, не було сеї зими, відколи я тут. Ото в январі побув холод тижнів 1V₂, потім трошки дощу перепало, а се з початку февраля вже й весна настала, з фіалками та анемонами, як годиться. Якось ми їздили човном російський військовий крейсер оглядати (нам всі крейсери потрібні!), то навіть Путя не боялась, таке було тихе море,— Путя навіть пожалувала, «чого так мало» прийшлось їхати! А торік das war etwas ³³ при такій візиті па броненосець «Dandolo»! ² Сей російський крейсер «Бйян» збудований був у Тулоні, а тепер його ведуть в Чорне море [...].

Як же ти вважаєш мою відповідь Єфремову? Вона не зовсім так написана, як ти радиш. Занадто звертати увагу на ті «игривости» мені здалось не варт, і я збула їх кількома стрічками. Про символістів я таки, певне, напишу, коли буде сила й час, може, не в формі відповіді Єфремову, бо так, може, російські журнали не приймуть за плату, а безплатно я таки не хочу тратити стільки праці в російській мові, скільки її треба на добру одсіч — не тільки Єфремову, а в с і м взагалі антимодерністам, «духа не разумеющим»: для того треба потривожити тіні старих романтиків і Бодлера з Верленом, простудіювати Метерлінка, веристів і визначити роль Мопассана яко поворотного пункту в і д натуралізму до нових напрямів. Далі провести виразну антитезу німецького і французького новоромантизму і навіть порівняти берлінські літературні «кабачки» з такими ж «кабачками Латинського кварталу», посередині між Францією і Німеччиною поставити польську модерну (chef³ — Пшибишевський), а в пряму залежність від Пшибишевського—Крушельницького і С°, виразно одріз-нивши од них Іїобилянську і вказавши вплив на неї

¹ Це було щось жахливе (нім.).— Ред.

² «Даидоло» (італ.).— Ред.

⁸ Голова (франц.).— Ред.

Якобсена і данців, про яких я ще сама не додумалась в моїй статті в «Жизни». Як бачиш, треба «викопати колодязь», та що ж, коли інакше не можна потопити супротивную силу. Що я могла дати відром, то дала тепер. «Не стушовувати» різкості тону я не могла: я все стою на «рицарському» пункті, я можу в літературі або тримати призвоїто-бойовий тон, або мовчати, а лаятись не хочу з поваги до «духа святого», котрого лицарем хочу бути, so hilf mir, meine Gottin *. Брехню різкістю не подолаєш, а тільки виказом правди. Найгірше я боялась, щоб моя розмова з Єфремовим не подобала на базарний діалог: «Ти дурна!» — «Ти сам дурень». А там, де зачеплена особа, не тільки школа, там се легко може трапитись і тим більше треба стерегтись. Нехай краще буде exageration ³⁴ в сторону «лицарства», ніж «пошлості»,— коли вибирати з двох, то я вже волю бути Дон-Кіхотом, ніж Санчо Панса, бо так мені більше по натурі, та й навіть по фігурі.

По-моєму, діло взагалі не в ворогуванні з Єфремовим і С°,— чим менше буде особистого ворогування, тим краще[...], а щодо «війни дух у», то я згідна з тобою: pas de grace, pas de quartier! ³⁵ І, здається, я так і поступаю, принаймні свідомо я так хочу поступати.

Ну, бувай здорова! Пора снідати та йти гулять. Я здорова і благополучна. Всі вам кланяються. Міцно цілую тебе, папу, Микуньку і Гусика. Und sei mir gegriisst im Namen des heiligen Geistes! ³⁶

Твоя Леся

P. S. Дуже прошу прислати колядки.

15. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

10 лютого 1903 р. Сан-Ремо 10/11 1903

Лілеєнько моя!

Не хотілось би мені тебе клопотать, та мушу. Тільки що отримала листа від Богдановича з «Мира божьего», що моя стаття «не подходит к типу статей, печатаемых в нашем журнале». Ну, се то ще не біда, а шкода, чом вони мені того одразу не сказали, тільки аж через два місяці, коли вже стаття, може, втратила свій raison d’etre ^і. Та все ж хочеться попробувати пристроїти її, шкода роботи! Так будь ласкава, Лілеєнько, піди і забери сама ту статтю в редакції,— я писала секретарю «Мира божьего» Екатерине Николаевне Нелидовой, що ти прийдеш, по моїй просьбі, забрати мою роботу. Потім, якби тобі був час, може б, ти могла піти до Пипіна і нредложити статтю для «Вестника Европы» (мотивуючи запізнення «юбілейпої» статті моїм нездоров’ям, просторами між Сан-Ремо і Петербургом і твоєю занятостю, бо казати, що «Мир божий» забракував її, то кепська реклама! На рукописі надпиши мою адресу, імення'і прізвисько). Попроси його, щоб статтю скоріш прочитали і, в разі непридатності, вернули тобі. Коли не приймуть і вернуть, попробуй, уже «на авось», послати в «Русское богатство» або в «Русскую мысль» (в «Русской мысли», може, скоріш приймуть, бо там польською літературою найбільш інтересуються), а як і там не вдасться, ну, то, значить, туди їй і дорога! Я сама тямлю вади сеї статті, та, сидячи в Сан-Ремо, я не могла їх поправити і не зможу (бо тут матеріалів брак), а все ж в ній може знайтись дещо цікаве для російської публіки, то нехай би була надрукована, коли можливо. Я вже не кажу про те, що се робота ще й для зарібку, і мені шкода, щоб положені на неї час і сила пропали дарма. Отож і хотілось би ще раз «погнатись» на «вловив — не вловив»... Коли «Вестник Европы» знайде, що стихотвориих цитат забагато, то їх можна скоротити, даю се право редакції.

А що, чи ти не допиталась чого у фірми Малих про переклади? Хоч за оригінальні статті платять більше, ніж за переклади, та зате переклади були б легшою і певнішою роботор, а то писати «на авось» мені не дуже-то на руку при моїй теперішній робочій енергії. Хотілось би мати щось певнішого, хоч нехай і менше платного. Зарібок мені конечне потрібний, бо дедалі мені стає все трудніше жити без власних, безконтрольних фондів, а як скінчиться курортний іскус, то, може, стане і зовсім морально неможливо в виду всяких моїх дальших планів, що, може, і не зійдуться з планами тих, від кого я залежу.

Про самі сі плани нехай згодом або як побачимось, бо то «довгеє слово» та й сьогодні я трохи не в настрої для довгого листа: все-таки «реприманд» з роботою трохи збив мене з пункту, може, головно через те, що я взагалі з нервами не в ладу живу остатнього часу. До сього неладу ще додала і полеміка з Єфремовим, і всякі дрібні прикрості «невесомого» розбору, от, як казав Обломов, «жизнь трогает»... а тут лікар намагається, щоб я, власне, якомога наближалась до ідеалів життя обломовського... Ну, та минеться!

A parte ³⁷ нервів, жити, власне, тепер тут дуже добре: погода райська, аж санремезці дивуються, бо для фев-раля се і тут надзвичайне тепло. Ждемо багато гостей: окрім тьоті Єлі з Оксаною (що досі вже, либонь, в Мюнхені), ще мають приїхати п[ані] Гассель з п[ані] Клименко-вою. Якщо вийде затісно, то ми з Оксаною перейдемо в отель,— в сей сезон воно мало що дорожче вийде. Але, може, і не треба буде.

Приїхав сюди один з молодих Берешптамів, що познайомився в Мюнхені з Тосею і Юрою. Зовсім очарований Тосею, а про Юру всякі курйози розказує, впрочем, в добродушному тоні, як про «славного мальчика».

У мами вже нова забота: Оксана «занадто жизнера-достна, а се теж непевно»,— от тут і вгоди! Звичайно, в Києві всяка «правильность режима» пішла au diable ³⁸, і з того, натурально, виходить винна тільки сама Оксана... Історія навчає, що вона нічого не навчає. Ет!

Ну, я сьогодні «незносна» — правда? Хутко, може, напишу щось ліпшого. Ти не бійся, зо мною нічого особливого, так тільки настрій неважний. Цілую тебе міцно, моя золотая, і прости за клопіт.

Твоя Леся

16. ДО М. М. КОМАРОВОЇ-СИДОРЕНКО

6 березня 1903 р. Сап-Ремо

...Ще маю аж сім листів на сумлінні, одну поему, одну статтю переписати і т. д. А тут ще надворі тепло та гарно, і море грає, і наші люди бігають по горах та їздять човнами, аж завидно, бо мене «не беруть». Та я вже хоч так по саду та по вулицях гуляю або так на місці сиджу та на море дивлюсь...

...В мене такий план — я прошу у тебе в тім поради: мені обридло курортне життя, хочеться жити і працювати нормально і не на чужині (вона вже мені увірилась, хоч вона і гарна), але я боюся перейти одразу після італьянської на київську зиму, і спадає мені на думку, чи не прожити мені будучу зиму в Одесі. Я ще не писала про се додому, поговорю вже сама, як приїду, бо ще є час, але я хотіла б вияснити собі заздалегідь, чи є які шанси на те, що я і в Одесі не буду в становищі такому, як тут, себто що там нічого не зароблю на місці, а муситиму шукати заробітку десь по редакціях за тридев’ять земель. Ти краще знаєш Одесу і її умови, то, може, ти мені скажеш, чи можна там знайти літературний, педагогічний, чи так який конторщицький, кореспондентський (у торгових фірм, наприклад) заробіток, людина без диплома, але тямуща в чужих мовах (настільки, що може писати по-французьки, німецьки, італьянськи і англійський і взагалі такого типу, як я. Якби я мала якісь вигляди на такий заробіток, я б серйозніше зайнялась переведенням в діло моєї думки (прожити зиму в Одесі) і постаралась би помирити з нею моїх рідних. Я думаю, що вони спочатку будуть против і прийдеться багато поагітувати, але я як матиму під собою якийсь «грунт», то моя красномовність буде енергічнішою. Я думаю, що безділля гірше томить і мучить людські нерви, ніж навіть надмірна робота, бо в роботі, принаймні, нема часу думати про їх. Між іншим, через те і сама хочу роботи «обов’язкової» (необов’язкова у мене завжди є, і вона мене дуже рятує, тільки я думаю, що обов’язкова порятує ліпше).

17. ДО М. І. ПАВЛИКА

6 березня 1903 р. Сан-Ремо 6. III 1903.

Шановний друже!

Чекала я Ліду та тоді вже думала і Вам щось нового написати, як вона приїде. Тим часом дочекалась листа, що вона зовсім не приїде, бо лікар перестав вважати сю по-доріж конечною для Міки, а тільки так, що «не завадило б», а що їх родинні та й національно-державні фінанси зле стоять, то ся подоріжтак і відійшла в світ неіснування. Я напишу Ліді про справу. З Крив[инюком], гадаю, могтиму поговорити особисто, як буду в Празі, а думаю там бути місяців через два. Рада, скільки мені відомо, в Сан-Ремо не збиралась, Кр[ивинюк] теж ні.

Щодо Ваших планів, зв’язаних з переїздом Лілиним до Львова, то се справа, у всякім разі, не так швидка, бо Лілі треба ще IV₂—2 роки пробути в Петербурзі, щоб скінчити медицину, австрійські ж університети] не дають жінкам ніяких прав, так що, якби вона й вибралась за кордон, то хіба не в Австрію. Скільки мені відомо, вона марить про медичну діяльність десь по селах на Україні, і не знаю, чи життя у Львові відповідає її замірам. Радин же Переїзд, я гадаю, зовсім не від Лілиної особи залежить, а від іншої. Вже скоріш натуралізація Кр[ивинюка] могла б від того залежати. Я, звісно, поговорю з ними всіма про сю справу, але радити, як їм своє життя врядити, не можу, поки вони в мене поради не питають. Взагалі ж думаю, що українцеві тогобічному Досить тяжко зжитись з галицьким, а надто львівським, Якиттям, і така натуралізація вимагає значної моральної жертви. Найподобніше, може, було б натуралізуватись мені, але я матеріально залежу від тих, що на таку натуралізацію з доброї волі, я знаю, не згодяться, а незалежною я стану хіба за рік, за два, коли буду настільки здорова, що зароблятиму нормально. А чи можна що міцне будувати на моєму здоров’ї в його теперішній стадії? Навряд. Тим-то я постараюсь виробити такий план, де б натуралізація чиясь не була рішаючим моментом. Може, то буде кураторство по черзі малої компанії однаково близьких до справи і певних людей. Але то виясниться тільки після переговорів з тими людьми і, головно, Л[юдмилою] М[ихайлівною].

Чи знає Л[юдмила] М[ихайлівна] про складку і замір перевезення тіла дядькового до Львова? Не забувайте, що від родини залежить дозвіл на се, а я не певна, що Л[юдми-ла] М[ихайлівна] власне на Львів згодиться. Якось при мені вона казала: «Якби на Україну, в Київ, чи в Полтавщину, то так, а Львів що ж, то вже не те». Шкода буде розчарування молодіжі, коли її порив розіб’ється об се, і варто б заздалегідь подумати, на яку іншу форму того ж таки «драгом[ановського] культу» можна б сей порив обернути в разі невдачі теперішньої цілі, щоб він не розвіявся марне і не перейшов у знеохочення. Мені прикро, що я на сей раз граю роль якоїсь «холодної води» для Ваших проектів, але ж тут діло не в холоді, бо я готова і матеріально і морально підтримати справу, тільки я мушу звернути Вашу увагу на те, що, може, Вам на думку не спадало.

Не знаю, чому мені de Gubernatis не відповідає, давно вже я послала йому листа (рекомендованим, з моєю адресою зверху), лист не вернувся, отже, дійшов до нього... Може, написати ще раз — як гадаєте?

Як же Ви думаєте зробити, поки те кураторство наладиться, чи будете потроху спроваджувати матеріали з Софії? Між іншим, я се буду допитуватись Лідн, куди вона думає подіти батькові папери в разі бурі на Балканах, про яку вона сама пише з лихими сподіванками. Варто б їй про те подумати.

Скажіть, що власне треба дістати з італьянських праць дядька? Може б, я і без Gubternatisa] якось справилась.

Бувайте здорові. Треба мені ще до інших листів та роботи братись, бо саме тепер маюся ліпше, то не слід би гаяти часу.

Що з Вашою мамою? Привітайте її від мене.

Л. У.

18. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

12 березня 1903 р. Сан-Ремо San Remo, 12/111 1903

Хтось дорогий та добрий пробачить комусь-якомусь за мовчання, як уже не раз пробачав,— правда? Хтось саме мав сідати відписувати на давнішого листа і картку, аж тут знов надбіг листочок від когось чорненького. І зрадів хтось, і таки сором стало: от мені хтось вже втретє пише!.. Однак хтось не так винен, як то видається одразу. Різно бувало з кимсь за сі два місяці: був хтось і хворий певного часу, знервований до того, що аж і взагалі недобре стало, та й хтось закашляв, та й кров показалась, і тоді комусь на довший час було заборонено працювати і писати, та й сам хтось не мав моральної енергії (хоч сила фізична була) до писання неділових листів. Тоді хтось був дуже схуд і справді був трохи до «павутини» подібний, але вже потому поправився, головно, як лікар примусив його наркотиками спати нормально (а то хтось було вже одзвичаївся так спати), і тепер хтось пе кашляє і не бідний, тільки вчепилася якась біда нова: комусь прибиває раз у раз кров до жил на шиї і кидається до голови і до очей, а як тільки так починає робитись, то комусь зараз стає тісний комір від сукні і хтось не може думати до ладу, бо в голові неприємне почуття, як буває, коли сонце або вогонь дуже напече,— і хтось мусить лягати і ні о чім не думати. Лікар кащ£, що то нічого небезпечного і мусить минутися, що то походить від якогось невеликого неладу в серці, наслідком довгого періоду знервування; ну, натурально, наказав знов не томитись і т. і. Та я й сама «не томлюся», бо хоч би хотіла не слухати того припису, то мушу, як приступить ота халепа. Воно і не болить, а так заважає. Остатні два дні вже менше мучить, отже, може, мине хутко. Тим часом назбиралося було багато листів і ділових, і до родичів, то хтось мусив на те покладати той час, коли можна було якось писати. А комусь не хотів знов карточку або лаконічного листа посилати, бо хотів добре з кимсь поговорити, бо вже давно так не говорив і затужив до такої розмови. Тим часом минав день за днем, от і досі. Остатнього тижня хтось має ще велику розривку: приїхала тітка чиясь (не Саша, а старша — Єлена) і з своїм сином, і з молодшим сином тьоті Саші (Тосею, коли знаєте), і з нашою Оксаною. Оксана живе тепер зо мною в хаті. Вона вже одужала, не сумує і не капризує, і всі кажуть, що вона має вигляд здоровший від мене. Геть наче одмінилася дівчина: сміється, бігає, всім інтересується; оце перед приїздом сюди прожила близько місяця в Miinchen’i *, там перебула карнавал, потім, по дорозі сюди, звідала Венецію і кілька інших італьянських міст, приїхала весела, балакуча. Комусь навіть трохи забагато гомону того, що тепер запанував на нашій, ще недавно такій тихій віллі. Вчора й сьогодні, зрештою, вже трохи люди притихли, переговорили трохи матеріал, а то аж нічим зайнятись не можна було, ледве-ледве що пару ділових листів написалося.

Хтось заміряє тут ще місяців 1V₂ — 2 пробути, а там подасться до Австрії, пробуде пару день у Празі, пару

день у Відні, у Львові, може, і зовсім не буде або теж тільки пару день, а найбільше хоче пробути — хтось знає, у кого? Вже ж у когось чорненького, у тої Wunder-blume! ¹ Хтось хоче конечне до когось заїхати. Оксану пустить саму додому, вона тепер опіки не потребує на залізниці, а сам зачепиться в Чернівцях, поки можна буде,— хтось до червня ще має час вернути додому, бо в Зеленому Гаю май ще вогкий, а в Києві хтось не має охоти довго сидіти. От якби так хтось когось міг ухопити з собою на Україну, то б то було славно! Але ж хтосічок як не в червні, то на осінь мусить приїхати, конче мусить, інакше не йде.

Ще хтось комусь напише до виїзду з Сан-Ремо, а хтось комусь напише, куди перепровадиться з родиною, аби хтось знав, де когось в Чернівцях шукати. Отже, не буде вже «санаторію на Новім світі»!.. Комусь жаль, хтось там привик, комусь там було дуже добре з кимсь увечері по городу ходити. Ну, та, може, хтось і в другім місці так «привикне», бо і там же буде хтось та й ще хтось, а то головна річ. Хтось знов причепиться до чиєїсь хатки так, як випадає «павутинці», що й одчепити буде тяжко, бо хтось таки любить з кимсь сидіти. Чи хтось пригадує, як та «павутинка» трьома наворотами в Чернівцях зачіплялася?.. Хтось та й ще хтось... добре так буде...

Через ті різні нелади в здоров’ї хтось остатнього часу мало писав, а раніше писав багато, тільки з того користі вийшло мало. Написав відповідь Єфремову, але «Киевская старина» не схотіла її вмістити (відповідь була написана в формі листа до редакції), хоча хтось витримав цілком гречний, коректний тон супроти редакції і самого д. Єфре-мова. Навіть д. Єфремов писав комусь, що він сам був за тим, аби ту відповідь уміщено, але редакція завзялась жадних відповідей на дописи своїх співробітників не уміщати; досить то дурний принцип, та що робити! Моя відповідь поїхала до «Мира божого», та, певне, і там нічого не буде, бо та полеміка з невідомим ширшій публіці критиком на теми спеціально українські не може, певно, зацікавити преси і публіки російської. Може, хтось напише щось до «Вісника» на ту тему, але вже не зараз, бо тепер не має часу і сили і боїться знов

\* Чарівної квітки (міле.).— Ред,

знервуватись,— та відповідь, не прийнята в «Киевской старине», когось дуже багато коштувала, і хтось не од-важується так хутко робити другу таку пробу. Тим часом д. Єфремов вже тричі писав до когось приватно, в листах тримав цілком інший тон, і комусь здається, що Єфремов почувається сам ніяково після своїх Gemeinheiten ³⁹ друкованих. Єфремов читав чиюсь відповідь в рукописі і тепер запевняє, що цілком не мав на меті зневажити когось як писателя і як діяча, що тільки в літературних деяких поглядах розходиться, а взагалі шанує й поважає і т. д.; запевняє теж, що то комусь тільки видалось, ніби Єфремов по цілій своїй статті розкидав натяки на когось, що він того і в думці не мав. Нехай і так буде. Коли Єфремов вдруге не чіпатиме когось особисто і триматиме взагалі приз-воїтий тон в своїх виступах проти «нових», то і хтось не матиме охоти і потреби витикати свою особу наперед, бо взагалі особистої полеміки не любить, але хтось рішуче допевнився, що в літературних поглядах на нові напрями хтось різко, діаметрально розходиться з Єфремовим і його однодумцями, отже, певне, се буде не остатня баталія, бо хтось не думає скласти зброї і зректися прапора новоро-мантичного. Тим часом все йде ganz ritterlich⁴⁰: Єфремов пише гречні листи, просить у когось віршів до нового збірника, хтось послав вірші і собі писав гречні листи «з правдивим поважанням» взаємно... але то «узброєний мир», ми обоє те добре тямимо. Я тільки думаю, що мій ritterliches Benehmen ⁴¹ більш засоромив і більш покорив мого противника, ніж то могла б зробити найгірша полемічна лайка,— так мені почувається те в його листах. І комусь то приємно. Так і треба. А хтосічок як гадає? Правда ж, комусь «бештати» не випадає?

Окрім сього полемічного виступу, хтось написав по-російськи статтю про Конопніцьку, і вона теж не була прийнята в «Мир божий», тому що в ній хтось занадто самостійним критиком показався. З того всього хтось охолонув до «Мира божьего», передав свою статтю в інший журнал (ще не знає, чи буде там надруковано) і тепер шукає собі заробітку деінде, але ще не знайшов і гризеться тим (хтось чорненький добре розуміє, як то прикро без «власних фондів», і хтось білий не потребує про те розводитись). «Zeit» чомусь мені не присилає часописі і не відповідає на мій лист, посланий при дописі, так що я не знаю, чи прийнята допись, чи ні, і починає мене те іриту-вати. Ет, якби не той зарібок, то хтось покинув би і критику, і публіцистику по «чужих хатах», а був би собі поетом у власній, рідній хаті, як і досі, то менше б мав прикрості. Хоч той хтось таки має неспокійну натуру. От недавно зладив полемічну статтю до «Молодої України», схотілося зачепитись з М. Ганкевичем за терор та за політичну етику. Ще тільки не мала часу переписати, але от перепишу і таки пошлю. То вже не для зарібку і не для самооборони, а так — «за правду», не стерпіла душа моя, що проводар української соціал-демократії таке плете, та ще й в органі для мол одіжі! Знаю, що то його дуже зачепить, але нехай, я не особу, а помилки його чіпаю.

Крім того, хтось ще написав одну невеличку драматичну поему і кілька віршів. Хоче ще одну, навіть дві поеми (теж драматичні) написати, але хіба пізніше, бо тепер не має часу і таки мусить трошки притримати себе.

Хтось комусь радить «Землю» на німецьке перекладати, тільки думає, що то дуже тяжко, бо віддати народний колорит в чужій мові—то надто трудна річ. Але, може, хтось і вдасть, бо хтось мудрий і добре тямить німецький стиль. Якби переклад удався, то варто його зробити, бо такий роман, як та чиясь «Земля», варт і німецькій публіці показати.

Брат мій писав, що мав щось зладити для «Русской мысли» в відповідь Єфремову, але не знаю, чи вже зладив, бо взагалі він дуже зайнятий. Також неї &наю, чи написала що мама. «Вісника» чомусь не маю ні за лютий, ні за марець, треба вже «пригадатися ласкавій увазі».

Хтось забув комусь подати адресу Квітки. Йому можна так написати: Тифлис, Тифлисский

окружной суд, г-ну Клименту Квитке. Якби хтось йому послав картку, то Квіточка, певне, дуже радувалася б. Чого він виїхав так далеко? От, хліба шукати! Де знайшлася служба, туди мусив їхати, бо інакше нема звідки жити. Але тепер задумує кудись втікати звідти, знов на Україну, бо недобре йому там, на чужині, до родини тужить (він там сам-один, а родина в Києві), та й взагалі там життя тяжке.

Лілі не конче добре поводиться, бо має забагато роботи і дуже знервована (се, впрочім, нам обом наслідки минулого літа обзиваються). Коли б вона вже з того Петербурга вирвалася, то було б щастя правдиве.

Чи то збірник Коцюбинського все одно, що Черняв-ського? Чернявський мене запрошував, але мені його листа тільки зреферували з Києва, а не прислали, то я ні адреси, ні програми збірника не знаю. Про збірник Вороного я думала, що вже запізно туди що посилати, мені здавалось, що той збірник вже в цензурі, а як ні, то нехай би хтось мені дав адресу Вороного, може, й я що пошлю.

Науменко так мене лютить, що аж говорити не хочу про нього!!

Весна тут не «зачинає», а просто-таки im Zenit⁴² стоїть!

І море грає весело і синє-синє... Але хтось уже до когось хоче, таки туди, на Буковину, дуже хоче,— хтось когось любить.

Родичам і братам чиїмсь привіт і уклін.

Хтось

19. ДО М. І. ПАВЛИКА

17 березня 1903 р. Сан-Ремо 31/111 1903

Шановний друже!

Пишу нашвидку, бо страшно зайнята: кілька конечних листів та ще візита в санаторіум по ділу одної хворої знайомої. Іванові напишу сьогодні, думаю, що зробить хутко. Вісті про міжнародні гречності у Львові дуже мені прикрі і з принципіального, і з усякого боку. Я не думаю, щоб факт переписки Ліюдмили] Міихайлівни] з Вами мав у собі щось справді небезпечне, та надто беручи ті давні часи, ну, та, може, вона думає інакше. Стаття Ваша в «Reformatory» ⁴³ і в «Руслані» дуже мене інтересує. Пришліть. Про архів і т. д. подумаю, то, може, якось вдасться врядити безпечно. Антитеза між Львовом і Києвом, пам’ятайте, н е від мене походить, а від Л[юд-мили] МІихайлівни]. Зрештою, і мій замір був не той, щоб «угасити духа» молодіжі, а тільки, щоб поставити ясно можливі перспективи, хоч наскільки я сама їх бачу: дядько завжди любив дивитись правді просто в вічі і мене так учив. Се, що Ви пишете про Мордовця, щось дуже чудне: осмілився дід на старість літ! Барвінський теж мене дивує. «Чудны дела твои, господи!». Я вже щось і не розберу...

Єфремова я знаю, хоч не близько. Людина особисто порядна, переконання, скільки мені відомо, національно-демократичні, впрочім детально його profession de foi⁴⁴ не знаю, бо ми належали до цілком різних гуртків. Єфремов і його товариші виховані під егідою покійного боннського, хоч потім трохи відкинулись, однак з тої «закваски» все дещо від часу до часу обзивається. Про справу, дотичну спадку дядькового, з ним не говоріть. В літературі вони свого політичного profession de foi виразно ніде не означали. Стаття Єфремова мені цілком не подобається, вона повна літературного верхоглядства і усердія не по розуму, сліпої певності в сумнівних авторитетах (наприклад, Нордау!) і трактування про те, в чому Єфремов нічогісіпько не тямить, а власне, про французьку літературу і історію новітніх напрямів; тон її і стиль до краю неприємні і часто двозначні в дотепах. Я з Єфремовим полемізувала, тільки моїй полеміці не довелось побачити світу завдяки аргусам з «Киевской старины». Єфремов мою думку про його статтю знає, тільки Ви йому сих моїх виразів не передавайте, бо я з ним не так знайома і тому вживаю тон і вирази делікатніші в присутності його. Впрочім, особисто я вже погодилась з ним після певного конфлікту і вважаю за потрібне де в чому помагати йому і товаришам, бо вважаю їх людьми працьовитими, чесними і з добрими замірами, а що бог їм талану і великого розуму не дав, то вони з того не винні. Зробите мені ласку, передавши йому мого листа, бо м щось сумніваюсь, чи добре то на отель адресувати «по нонешним временам», — лист діловий і спішний. Будьте здорові. Ех, коли б Ви не слабували.

Л. У.

20. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

18 березня 1903 р. Сан-Ремо 18/111 1903

Люба Лілеєнько!

Твій лист, отриманий сьогодні, зробив на мене враження докору, але, хоч я «не признаю себя виновной», я не ображена, тільки хочу «представить свои оправдання». Скільки пригадую, я завжди відповідала тобі на листи хутко, а коли рідко писала «не в відповідь», то тільки через те, що в мене ледве ставало часу й енергії писати і нагальні листи: факт той, що рідкий день я не пишу кому-небудь листа (а часом і по 3—4 в день), і все-таки вічно «в довгах» і вічно під докором. Певне, тут винна моя організація, невміння розпоряджувати своїми силами чи що інше, тільки запевняю тебе, не зла воля і не забуття про існування тих, кого я люблю, бо я не тільки про існування, але й про неіснування дорогих людей ніколи не забуваю. Певна річ, мені далеко до того, щоб бути так зайнятою і стільки працювати, як ти, тільки ж мені не дають стільки працювати (навіть V™ стільки!), а навіть і мій «6-годинний робочий день» часто приходиться мені наполовину скорочувати і поміщати в нього і літературу, і листи (я їх і досі не навчилась писати короткими). До того ж всі зимові місяці я, власне, найменше старалась писати до близьких людей і обмежувалась переважно діловою перепискою, бо, знаючи, що всі мої близькі люди нервові або життям пригнічені, я не хотіла журити їх, а веселого мало могла написати. Тепер я знов маюся ліпше, то й писатиму з більшою охотою, зимою ж мені жилось досить-таки поганенько. [...] В іюні, як я вже казала, я думаю бути в Києві, тільки ще не знаю, в яких числах. Пишу я тепер не так-то багато і все більше неплатно, бо «на авось» не хочу розпочинати платного. Стараюсь дістати зарібок. Тим часом дістала запрошення від фірми («Донская речь») перекладати з українського по 15 р. від аркуша — капітал не великий! А ще від трьох збірників маю запрошення надіслати «якомога більше»—gratis⁴⁵, ну, звісно, «для слави козацької»...

Скажи п. Русовій, що я приймаю її запрошення, бо вже давно мала на думці писати щось на тему народних казок. Найбільше інтересує мене тема казки «Гнат-Булат», подібна до теми «Агтег Heinrich» ⁴⁶ (що взята за основу в новій драмі Гауптмана), тільки в українській казці замість прокаженого виводиться обернений в камінь, а замість дівчини — вірний товариш (або джура), що кров’ю своєю розбиває чари і оживляє камінь. Я тільки не знаю, чи в моїй версії буде ся казка годитись для дітей, то, може, я перше напишу дві інші: «Яйце-райце» і «Жар-птицю». Найкраще хіба «Яйце-райце», бо ся тема оригінальніша і з ліричними елементами, тимчасом як «Жар-птиця» нагадує «Конька-горбунька» і може скинутись на наслідування, до того ж чисто епічна, а мені чиста епіка мало вдається. Я не можу точно визначити термін, коли напишу казку, бо я ще не думала про неї інтенсивно, а без настрою і «навмисне» писати не вмію. Думаю, що раніш літа не напишу, бо тут я не маю ніяких етнографічних збірників і не можу «начитатись» так, як треба, для того щоб витримати потрібний стиль. Крім того, я маю тут багато іншої роботи, яку мушу покінчити, власне, до виїзду додому. Літом же, певне, напишу, ну, може, в іюлі-августі, хоч зовсім напевно таки не можу сказати, бо поема не те, що критика або переклад. Якщо п. Русова має вже ілюстратора, то може йому заздалегідь, хоч і тепер, замовити ілюстрації до казки «Яйце-райце» по тексту Чубинського, бо головні моменти у мене будуть ті самі. Тільки я прошу не пускати до друку ілюстрацій, не показавши мені. Найкраще було б, якби я могла з самого початку сама списатись або на словах порадитись з ілюстратором, щоб наша робота була якомога в одному стилі і справді одна одну доповняла. Ідея сього видання мені дуже подобається, і я хотіла б додати всеї сили, щоб не зопсувати її виконанням. Та ще я не знаю, для якого віку дітей хоче п. Русова видати казку, коли для більшого, то «Яйце-райце» годиться, а коли для меншого, то, може б, краще простішу яку взяти, тоді б підійшла тема про «Дідову дочку і бабину дочку», хоч, зрештою, для зовсім малих я не берусь писати вірші, почуваю, що вийде фальшиво. Мені здається, що для зовсім малих могла б написати Люся або Лора, я бачила їх проби в тім напрямі, що досить мені подобались.

Може б, п. Русова, поки влагодить свої видання, взяла б для розпросторювання (на комісію абощо) трохи нашого збірничка, що ми з Кльонею видали («Дитячі гри, пісні й казки. Издание Общества исследователей Волыни»), воно все ж трохи підходить під її програму.

Спасибі, Giglio mio, за клопіт про мою статтю, мені сором, що ти про неї турбувалась, коли й так зайнята і втомлена, я вже тебе не зачіпатиму більше з такими речами, бо шкода твого часу.

Як можеш, то пиши часом одкритки, бо, скажу правду, я боюся за твоє здоров’я, найбільше та спина і боки не тішать мене. Я була б дуже рада, якби ти покинула екзамени і поїхала б, наприклад, до тьоті Єлі на весну. Я певна, що з того ніяких драм не вийшло б, а коли хочеш, то я можу вивідати настрій і «уготувать тобі путь» так, що тобі зовсім ніяких прикростів при тім не буде. Тільки не пригнітайся так духом і не перебільшуй в уяві того, що само по собі пусте, і пам’ятай, що ніколи в нашій родині не будуть проти тебе всі, що завжди таки буде хтось такий, хто буде готовий тобі хоч «руку подать в минуту жизни трудную», коли вже не тямить нічого ліпшого.

Цілую тебе міцно, Ліліціка моя.

Твоя Леся

21. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

27 березня 1903 р. Сан-Ремо 27/111 1903

Хтось до когось любого пише/

Хтось все трохи не має часу, а трохи гави ловить і тому ні з листами, ні з роботою не вправиться. Хтось вачав один драматичний етюд писати (щ е один, бо один вже написаний) і, певне, не дасть собі ради, поки не скінчить, хоча, властиво, слід би щось зовсім іншого, «по-житочнішого» писати. Але хтось нічого не може писати, поки того не скінчить, і тому кінчити мусить. Зрештою, хтось себе впевнив, що й етюд «пожиточний», от хоч би тому, що треба щось Вороному послати, а нема чого, бо дрібні вірші підуть Чернявському і в Київ. Старі шпаргали хтось покинув на Україні (може б, з них що вибрав, а так годі), то вже треба щось нового наладити, тим більше, що як хтось дав вірші до збірника Єфремову (так уже, з лицарства!), то треба дати і тим добродіям, інакше вони побачать в тім «тенденцію», якої хтось не має. Так? І хтось тепер пише свою «Кассандру», якби щось доброго! Давніше написаний етюд «Вавілонський полон» хтось хоче дати до Києва (інший збірник, н е Єфремова), тільки не знає, чи не з’їсть цензура. Але то вже від когось не залежить. Хтось хоче ще на одну жидівську тему написати маленьку драматичну поему, але то вже згодом, може, в Чернівцях. Хтось собі любить жидівські теми, бо в них завжди багато неспокійного, пристрасного елемента, а хтось, власне, таке в поезії любить і, певне, ніколи епічним поетом не буде. Хтось і Кассандру тому взяв за героїню (хоч вона не жидівка), що ся трагічна пророчиця, з своєю ніким не признаною правдою, з своїм даремним пророчим талантом, власне такий неспокійний і пристрасний тип: вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але н е так, як треба людям; вона знає, що т а к їй ніхто не повірить, але інакше казати не вміє; вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо; вона сама боїться свого пророцтва і, що найтрагічніше, сама в ньому часто сумнівається, бо не знає, чи завжди слова її залежать від подій, чи, навпаки, події залежать від її слів, і тому часто мовчить там, де треба говорити; вона знає, що її рідна Троя загине, і родина, і все, що їй миле, і мусить сказати те вголос, бо то п р а в д а, і, знаючи ту правду, не робить нічого для боротьби, а коли й намагається робити, то діла її гинуть марне, бо д і л а б е з віри мертві суть, а віри в рятунок у неї нема і не може бути; вона все провидить, вона все знає, але не холодним знаттям філософа, тільки інтуїцією людини, що все постерігає несвідомо і безпосередньо («нервами», як кажуть в наші часи), не розумом, а почуттям, — тому вона ніколи не каже: «Я знаю», а тільки: «Я бачу», бо вона справді бачить те, що буде, але пояснити аргументами, чому воно мусить так бути, а не інакше, вона не може. І пророчий дух не дар для неї, а кара. Її ніхто не каменує, але вона гірше мучиться, ніж мученики віри і науки. Така моя Кассандра.

Отаке собі хтось пише. Що хтось на те скаже?

А тепер хтось одразу, без логічного переходу, запитав когось про щось інше, що нічого спільного з жадними пророками не має. Нехай хтось дорогенький запитає свого брата п. Юліана і буде добренький написати комусь, що довідається. То цілий ряд питань: 1) Чи на Буковині, в гімназіях та інших середніх школах, викладається французька мова? 2) Яко обов’язковий чи яко необов’язковий предмет? 3) Яку плату дістають професори французької мови? 4) Яку кваліфікацію мусить мати не-австрійський горожанин (наприклад, росіянин) для отримання такої посади? 5) Чи диплом паризьких інтернаціональних курсів французької мови і літератури може стати за таку кваліфікацію? Чи потрібний який додатковий іспит? 6) Чи професор французької мови в середній школі на Буковині повинен знати ще й державну (німецьку) і котру з крайових (румунську, руську) мов або їх обидві? 7) Чи треба складати іспит з тих мов? 8) Від кого залежить роздавання таких посад, і куди треба в тій справі вдаватись?

Все те треба знати одному моєму знайомому українцеві, і він просить мене довідатись об тім скоріше. А від кого хтось може довідатись, коли хтосічок йому не поможе? Комусь ніяково просто до п[ана] Юліана вдатись (а він, відай, знає те все, бо сам професор), бо, може, п. Юліан не любить писати листів і то б йому зробило клопіт. А хтосічок коли не листи, то когось самого любить і тому буде добрий відповісти. А хтось комусь подякує.

Хтось вітає всю чиюсь родину, а когось цілує.

Хтось

22. ДО М. І. ПАВЛИКА

27 березня 1903 р. Сан-Ремо 27/111 І903

Шановний друже! Вдаюся до Вас з просьбою, — коли можете, дайте мені відповідь швидше. Чи не знаєте Ви, а може, хто з Ваших знайомих, от чого: чи в галицьких гімназіях або в інших середніх школах викладається французька мова яко обов’язковий або необов’язковий предмет? Яку плату дістають професори сеї мови? Яку кваліфікацію мусить мати неавстрійський (наприклад, російський) горожанин, щоб дістатись на таку посаду? Чи диплом паризьких інтернаціональних курсів французької мови і літератури дає право на викладання сеї мови в галицьких середніх школах (в Росії він дає се право), чи при тому потрібний який іспит в Галичині і який, власне? Чи той, хто викладав би французьку мову в галицькій гімназії мусить знати, окрім французької, теж і крайові мови (польську і українську) ? Обидві? Чи одну, відповідно тому, яка буде та гімназія (польська чи українська)? Чи потрібно скласти іспит з тих мов? Чи треба знати й німецьку державну? Від кого залежить роздавання таких посад?

Мені важно знати се скоріше, бо від того може залежати одна несподівана, але добра комбінація з звісним кураторством. Бо міг би бути сталий, добровільний і зовсім певний куратор, що без жадної жертви моральної замешкав би в Галичині хоч і назавжди. Людина добре мені звісна (мужчина, а не жінка), а також і родині. Тільки та людина мусить мати сталий і виразний зарі-бок, бо має родину, а маєтку жадного. Поки се тільки проект, і я прошу Вас нікому не казати, що наводите справки по моїй просьбі і в такій цілі. А справки наведіть, з ласки Вашої.

Часто і я вертаюся до думки, чи не могла б таки я сама оселитись у Вашій стороні. Але теж питання зарібку! Дипломів у мене жадних нема. Чи досить просто знати чотири європейські мови порядно, хоч і без диплома, щоб могти знайти собі хоч приватний зарібок (minimum— Existenz *), не рахуючи на патріотизм роботодавців? Французьку і німецьку мови я знаю далеко порядніше, ніж звичайно знають «перші учениці» різних гімназій та інститутів в Росії, знаю і теоретично, і практично остільки, що можу статті в тих мовах писати, а листи і поготів (навіть вірші німецьким білим віршем перекладала), говорити мені що по-французьки, що по-росій-ськи сливе все одно. Італьянську мову знаю тепер, у всякім разі, ліпше, ніж скільки треба, наприклад, в консерваторії співу, розмовляю тепер плавко і досить, щоб провадити ділову кореспонденцію. Англійську знаю теоретично (все-таки можу і вголос читати, не тільки очима) і можу без словника перекладати з неї. Якби мала учеників поляків, то знаю по-польськи стільки, скільки треба, щоб пояснити при лекціях. Російську мову знаю не менше, ніж кожний українець, що перейшов російські школи (хоч я їх не переходила), але вимову маю в російській мові гіршу, ніж у французькій, характерну для українки, і менше всього була б охоча, власне, сю мову викладати. Наскільки знаю українську, зважте самі. Оце хіба могло б бути джерелом заробітку для мене, бо на літературний я не дуже рахую. Коли вже такі феноменальні робітники пера, як Франко, ледве-ледве живляться, то куди мені! Якщо і зароблю в тім напрямі, то не з рідної літератури, для мене се вже давно стоїть ясно. Такого «місця», що залежало б від всяких комітетів та виділів патріотичних, я теж не сподіваюсь, та й не хочу. Але умови «вільного найму» для приватної вчительки, кореспондентки в склепі (наприклад, в якій книгарні), взагалі робітниці в такім заводі, де потрібне знаття чужих мов і вправність в літературному (хоч би і діловому тільки) стилі, — я б хотіла знати, тільки не знаю, як про них довідатись. Чи не поможете? Історія дядькова навчила мене, що на поміч родичів, приятелів і товаришів чоловікові «одірваному» тяжко або принаймні неприємно рахувати. Отже, не вияснивши собі шансів на зарібок, нема чого й рипатись. По Вашій історії бачу, що залежати від патріотичних інституцій ще гірше, ніж від родини і приятелів. Я б хотіла мати цілком freie Hande⁴⁷.

Ліді я написала, сподіваюсь, що великої задержки не буде. Чому не озиваєтесь? Може, дуже хорі? Тоді простіть, що клопочу Вас, і напишіть тільки: «Питайте іншого», то я вдамся до кого іпшого, тільки, звісно, в іншій формі, ніж до Вас. Я тому найперше вдалась до Вас, що се можна без «форм» і формальностей, а просто і по-приятельськи і в тій певності, що коли Вам се не впору, то так і скажете. Якщо будете збирати інформації для мене особисто, так теж не називайте нікому моєї особи. Мені се тим часом було б невигідно.

Бувайте здорові та обізвіться хоч словом. Вашій мамі щирий привіт від мене.

23. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

29 березня 1903 р. Сан-Ремо 29/111 1903

Люба мамочко!

Отримали ми сьогодні твою одкритку, спасибі! Вибачай, що я запізнилася з віршами. Як бачиш, все-таки спора пачка писання. Вийшло більше, ніж я сподівалась, — я собі думала: за день перепишу! А кинулась, то прийшлось чимало і переробити, і перемінити. Поему «Полон вавілонський» Оксаночка переписала, та тільки й вона, як звичайно перепищики, то строфи невірно поділила (правда, чорновка була дуже недбала, наполовину олівцем написана), то попереставляла строфи, попропускала слова і стрічки, так що прийшлось багато поправляти і дописувати самій. Те саме і з «Ніобеєю». Сі дві речі я посилаю до того збірника, що ти і Людя видаєте. Коли Стешенко писав мені про який ще інший, окремий від нашого, збірник (ніяк я сього не доб’юся від Стешенка), то, може, дасте йому «Ніобею», а коли «зажалуєте», то нехай Стешенко пожде, бо я тепер не маю нічого наготові, а й так вже раніше обіцяла Вороному, та й Черняв-ському випадає щось дати. Коли вам се, що тепер посилаю, не сподобається, і коли Стешенко до вас належить, то віддайте котрому з сих панів, може, їм придасться, тільки не гаючись, бо, здається, їх збірники хутко мають вийти. А я вам тоді пришлю, може, що інше, як викінчу дещо, почате недавно. Тільки, будь ласкава, сповісти мене хоч коротенько, як зважите зробити.

З передмовою і примітками до останнього розділу збірника «На крилах пісень» я мала досить клопоту — аж тричі переробляла! Терпіть не можу взагалі передмов і коментаріїв писати, а на сей раз якось особливо не було охоти, може, того й вовтузилась так. Grace a dieu c’est fini ! ⁴⁸ Два віршики, додані при кінці, належать до того ж розділу, хоч вони не ввійшли туди раніше. Краще пустити сей розділ тоді, коли вже все інше буде запевнене.

Все-таки мені досадно, що я так запізнилась, може, я і вас тим загаяла. Та й взагалі я не люблю сього, якось на обломовщину скидається. Хоч в данім разі се не була обломовщина, а більше якась розтарганість. Правду кажучи, поки частина компанії не поїхала в Рим, то стільки шарварку і ярмарку було в хаті, що досить трудно було до чого толком взятись, раз у раз перебивали розмовами, набігами, гвалтом. А я ще одвикла і від такого многолюдства, і від життя вдвох в одній хаті, і від таких sturmische Naturen \ як Юрко, тьотя та й Оксана: всі вони при всякій дрібниці повищують голос, входять в азарт, не міряють сили голосу і виразів... Згодом я вже стала привикати, а спочатку була якась приголомшена тим всім.

Компанія наша меншає. Сьогодні виїхала тітка п. Са-довського, 24—25 марта (ст. ст.) вона буде в Києві і, казала, зайде до тебе розказати про нас; якщо ти на той час не будеш дома, то варто б, щоб папа, чи Микось, чи Дора прийняли її, бо їй трудно ходити, то шкода, щоб дарма проманіжилась. Коли вона не прийде сама між 25—27-м, то, значить, вона буде хвора після дороги, і в тім разі вона просила, щоб папа зайшов до неї, довідавшись про її адресу в 1-й гімназії у її брата Ніколая Тро-фимовича Черкунова (а сама вона зветься Вера Тро-фимовна Денковская), бо вона хоче передати через папу звістки від молодих Беренштамів для їх батька.

Наші «римляни» приїдуть, певне, днів через 4—5, а до того часу Тося виїде. Приходьки, певне, з тиждень пробудуть тут, потім поїдуть в Мюнхен, а звідти тьотя і Петро Васильович вернуться в Запруддя. Клименкова, певне, виїде вкупі з ними. Я боюсь, щоб по роз’їзді всіх Оксана не заскучала, хоч вона запевняє, що «зовсім навіть ні». Ну, добре, побачим. А як почне скучать і киснуть, то я готова раніше виїхати. Тим часом нічого, все благополучно.

Я, мамочко, з твоєї одкритки бачу, що ти ненавмисне мовчала так довго на мій лист. Та воно і кожний раз за сей рік було так. Тільки я все не можу звикнути до того і кожний раз турбуюсь, що або сталося що вдома, або ти сердишся за щось, і так тоді тяжко на серці! Я взагалі не з таких спокійних, як здаюсь...

Що ти думаєш, мамочко, про ті питання, про які я пишу в папиному листі? Боюся, що ти знов, як завжди, будеш незадоволена з моїх думок про зарібок, диплом і т. і. Але що робити? Вони все періодично стають передо

мною і щораз з більшою силою. А ще я знаю, хоч не зовсім виразно, що фінанси родинні заплутані, довги, трудності... На мене йде багато більше, ніж на інших... Все це якимсь каменем лягає на душу. Я знаю, що ніхто мені не забороняє зайнятись чим хочу, і знаю, що не маю права вимагати від тебе чи папи помочі і поради в сім напрямі, бо й так робите для мене більш, ніж повинні, та я й не вимагаю, тільки прошу порадити і вимовити свою думку.

Я, здається, щось наплутала в рахунку, і через те вийшло, що Оксанині костюми і дарунки не вкладуться в 400 р. загальної суми. Але повніші вкластись.

Мені частенько пише Кобилянська і запрошує до себе в гості, бо сама вона ще не знає, чи могтиме сей рік приїхати до мене. Маю охоту заїхати до неї, вертаючи додому.

Читала я звістку про вечір Шевченка в Києві. Чи він добре удався?

Вчора ми отримали од Лі лі листа. Інститут їх прикритий, але вони не упивають. Воно, може, де для кого, наприклад, для Лілі, і краще вийде, як екзаменів на сю весну не буде, принаймні не будуть тягтися з остатнього.

Запізнилась я з листом, а хотіла б, щоб він разом з рукописами поспів до тебе. Треба скоріш відправити, бо рукописи вже послані (заказними).

Чого ти так рано їдеш в Гадяч? Там, же, певне, ще сніг?

Бувай здорова, мамочко, і пиши мені яке трошки довше слово, ніж яке може на одкритці вміститись, хоч і за одкритку спасибі. Цілую тебе, і папу, і гусів — довшу і коротшу.

Твоя Леся

^ 24. ДО К. ПАНЬКЕВИЧ

9 квітня 1903 р, Сан-Ремо San Remo, villa Natalia,

Corso Cavallotti, 9/1V 1903

Високоповажана пані!

Будьте ласкаві прислати мені Франка «В поті чола»

і які лише є в книгарні його ж белетристичні п р о з а ї ч-н і твори на н а р о д н і теми. Потребую їх якнайскоріше, тому буду Вам дуже вдячна, коли звернете ласкаву увагу на мою просьбу. Власне, треба мені такої белетристики,

щоб надавалась до читання селянам в Росії, тому, наприклад, «Для домашнього огнища», «Перехресні стежки» і т. под. мені не придасться, тим часом такі оповідання, як, наприклад, «Сам собі винен» (не знаю, чи в в окремім виданні), дуже були б до ладу. Належну плату не затримаю, прошу тільки прислати при книжках рахунок.

З найщирішим поважанням

Л. Українка

25. ДО О. ЇО. КОБИЛЯНСЬКОЇ

9 квітня 1903 р. Сан-Ремо 9/IV 1903

Хтось комусь дякує за скору і точну відповідь! Хтосічок за те дуже любий (і не тільки за те, а взагалі і завжди). Хтось до когось, напевне, раніше 10 мая не приїде, а навіть можливо, що й до червня не приїде, бо хотять його лікарі затримати, але хтось, може, таки вирветься. Когось хотять ще до Швейцарії послати, але хтось уже нікуди не хоче, тільки до когось та й додому, комусь уже курорти збридли і хтось би вже хотів раз жити по-людськи, і працювати по-людськи, і про жадні курації не думати, і до жадних лікарів не вдаватись. Комусь те все так обридло, що ай! Якби комусь нерви дали спокій, то хтось би вже був здоровий, але чи вони коли дадуть спокій, то невідомо... Ет, вже ліпше о тім мовчати!

Хтось не скінчив ще «Кассандри», бо комусь тепер вже тільки 4 години можна писати, а роботи і листів багато. Когось то дражнить, але що робити? Хтось бідний і хотів би вже до когось, бо хтось та й ще хтось, як зберуться докупи, то все вже не такі бідні обидва. Правда ж?

Хтось кланяється св. Анні і всій родині і дякує п. Юліанові за інформації.

26. ДО М. І. ПАВЛИКА

10 квітня 1903 р. Сан-Ремо 10/IV 1903

Високошановний друже!

Спасибі за інформації, я вже подала їх далі. Тільки для мого приятеля, я знаю, ще важно б вияснити питання, яка, власне, плата йде за лекцію французької мови в школах реальних і в гімназіях (певне, в тих і втих не однакова).

Сумніваюсь, щоб він міг прожити менш, як на 50 зр. в місяць, бо він чоловік нездоровий та ще й мусить помагати родичам убогим. Теж варто знати, чи конче треба приймати австрійське горожанство, щоб стати професором? Здається, нормальна натуралізація (признана по обидва боки кордону) вимагає 5 літ часу? То се була б справа трохи загайна.

Щодо мене, то я, на жаль, не можу ще так рішуче сказати: «Отже, переїжджаю». Primo *, через те, що я не знаю, чому Ви думаєте, що я знайду собі учениць, — чи на те є виразні прецеденти фактичні? Хто-небудь з відомих Вам людей утримується з сеї професії приватної учительки європейських мов? Secundo ⁴⁹, я мушу знати в числах minimum⁸ установленої звичаєм плати за 1 годину такої науки (від одного ученика і від цілої групи, певне, різно?). Чи однаково платиться як за французьку, так, і, наприклад, за англійську мову (в Росії англійська дорожче). «Багато» і «небагато» поняття дуже релятивні, і я на них не можу нічого виразного збудувати. Tertio⁵⁰, маю новину: лікарі зменшили (перед трьома днями) мій робочий день і дозволяють тільки 4, найбільше

5 годин на день інтелектуальної праці, — коли сей «день» не збільшиться за літо, то я не знаю, чи вистачить він для того, щоб, беручи «небагато», все-таки заробити лекціями на життя та ще й мати час хоч що-небудь робити в своїй властивій сфері — літературі. Тепер же се, здається, не тиранія лікарська винна, а таки моє здоров’я, бо в мене, коли вірити лікарям, ледве що спинився туберкульозний процес в правому легкому, а нервовий стан вимагає навіть extra ⁵¹ курації, щоб знов не мати на осінь рецидиву того ж таки туберкульозного процесу в легкому, та й сам по собі-дуже заважає своїми симптомами. Літом мені жити, принаймні сього року, в великому місті (отже й у Львові) заборонено. Як бачите, все це такі собі sachliche Umstande •, на які варто звернути увагу і вияснити гаразд, поки рішити зовсім. Ви можете мені помогти вияснити, власне, пункти перший і другий, а третій вже, звісно, «від бога» та, може, почасти від мене залежить, я тільки подаю його Вам в пояснення моєї нерішучості.

Прикрим здався мені один, виставлений вже у Вас, Umstand¹, що я мусила б «скинутись всякої політики». Я хотіла б знати докладніше, як я маю се розуміти? Невже так, що в Галичині я мала б ще «тихше» жити, ніж на Україні? Коли так, то се страшна жертва душі. Я ще, може, могла б не мішатися до крайової політики в тім значенні, що не займалась би особистою агітацією, не вступала б в члени крайових партій, бо до одного я не почуваю в собі талану, а другим мало інтересуюсь, бо думаю, що яко літератор, я ліпше зроблю, коли виступатиму зовсім незалежно, хоч нехай і одиноко. Але скинутися «всякої політики» в літературі і в моїх зносинах з метрополією ніяк не можу, бо не тільки переконання, але темперамент мій того не дозволяє, а ще не дозволяє — знаєте що? — дядьків заповіт. Ми говорили з дядьком не раз про такі теми, і він казав, що хотів би, щоб я через кілька років стала жити десь «на вільнішій землі», з тим щоб, власне, до кінця набратись, а не скинутись політики; з тим, щоб, по змозі моїй, провадити далі те, чого я вчилася у нього і чого мала навчитися від життя за ті «кілька років», прожитих на Україні, а не з тим, щоб стати тільки консерваторкою паперів, хоч і дуже цінних, та все-таки не моєю працею писаних. Дядько хотів, щоб і м о я праця, і м о я думка росли і жили, щоб я ні літератури, ні політики не скидалась, щоб я шукала свого шляху, була б не епігоном його, а духовною дитиною. Він би, я знаю, не порадив мені, щоб я «скинулась всякої політики», хоч би навіть для того, щоб не могли чепити «того, що коло мене», а вже менш усього через те, щоб не могли мене чепитись. Ні, друже, спитавши по щирості своєї душі, я не можу обіцяти, що буду жити на вільнішій землі тихше, ніж жила на зовсім поневоленій. Коли моє здоров’я, мій невеликий хист, мій замало розвинений інтелект, моя життям пригнічена енергія не дали мені стати тим, чим повинна б я бути і чим, може, ніколи пе стану, то се моє нещастя, але не мов бажання, і миритись з тим я не не хочу,"ні, я ще хочу боротись. Я признаюся Вам, що у мене не одна мета на той випадок, якби я замешкала по сей бік. Мені морально неможливо признати політичну прірву (історичну, як казав Куліш) за прірву реальну, і поки я не скинуся спогаду про абсолютно невільну Україну, я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах. Тоді треба скинутись мепі і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке воші кличуть інших, мені буде сором. Коли не vis major ^г, як се було досі, а моє власне рішення примусить мене «сидіти тихо і не рипатись» (і як довго сидіти? Може, аж поки перегорить і та сила, що тепер ще десь там жевріє в душі?), — то я тоді муситиму зломити свою «єдиную зброю» — слово — і стати глухонімою. Тільки се страшно, я сього більше боюся, ніж всякого чіпання. Може, той архів, для якого я, «розуміється, мусила б» (кажете Ви) зробити таку жертву, і вартий її, може, одно слово з нього варте більше, ніж всі мої слова минулі і ще ненароджені, тільки у мене рука не здіймається на таке самовбивство, я ще не маю сеї одваги, я ще не нажилась душею, я ще навіть як слід не спробувала своєї сили — і маю вже її занедбати, придушити, «скинутись»? Ні, не маю одваги, хоч киньте в мене каменем. Не можу.

Я, власне, тому і хотіла б, щоб хтось з моїх приятелів міг би рівночасно зо мною замешкати на вільнішій землі, що се був би поділ праці. Той, кого я маю на увазі, міг би, може, одважитись на який час «скинутись», бо він молодший від мене, йому ще є час колись надолужити те, що втратить тепер, для нього ще ті «кілька років» не минули, що для мене, та й темперамент в нього інший, і традиції інші (у нього в родині не було декабристів, соціалістів-емігрантів і радикалів-засланців, він не пам’ятає 70-х років!), він ще не починав того, чого я мала б уже скинутись, за ним нема того слова, що стало вже тілом і що не терпить зради, від нього ніхто ще не жде того, що від мене. Нарешті, може, він має ту одвагу, якої я не маю... А тим часом я впевняюсь на нього більш, ніж на саму себе в деяких справах, а сій справі, я знаю, він служив би щиро. Він був би консерватором, а я, вкупі з Вами, працювала б над виданням. Так було б добре. Може, се й можливо, як не зараз, то хоч згодом. Треба старатись.

Чекаю від Вас дальших інформацій. Та не гнівайтесь за «високий тон», бо в і н не проти Вас, а так, сам по собі здійнявся — се для мене гостра тема, я я все-таки ще хвора, то де тої «холодної крові» взяти.

Брошурки Ваші таки пришліть. Будьте здорові з мамою.

Л. К.

P. S. Ліда нічого не пише.

27. ДО М. П. та О. Є. КОСАЧІВ

16 квітня 1903 р. Сан-Ремо 16. IV 1903 Сан-Ремо

Христос воскрес!

Любі мої, що думаєте, що не озиваєтесь? Коли Миші було трудно відповісти на мої питання, так можна було так і написать: не знаю. Для мене і то важно знать.

Я здорова всім, окрім нервів, та й то нічого, жить можна.

Цілую всіх вас міцно.

Леся

28. ДО М. І. ПАВЛИКА

17 квітня 1903 р. Сан-Ремо 17. IV. 1903

Високошановний друже! Дуже мені неприємно, що Ви так якось дражливо прийняли мій лист. Він зовсім не був вимірений проти Вас, а скоріш проти мене самої... Взагалі сей рік для мене критичний, я знов стою на роздоріжжі, як колись в дні першої молодості, багато приходиться рішати, міркувати і владновувати єдино своєю власною думкою і силою, часто не тільки без жодної помочі, але ще й при чималій опозиції з боку тих, що, здавалось би, не повинні бути в такій опозиції. Багато тут і зайвої боротьби, і марнування сили, і втоми думки. Від того я часом трачу почуття дійсності і буваю несправедлива до людей, а часом і до себе. Додайте до сього мою звичайну хронічну і вже, може, довічну недолугість, то, може, пробачите мені помилки в стилізації моїх листів. Проти Вас же я нічого не маю і ні в чому Вас не винувачу, і яке б там не було Ваше «шістє до людей», то до мене маєте те «шістє», що мене глибоко болить найменша прикрість, яку я коли, хоч і несвідомо, могла заподіяти Вам. Може, з того користі мало, але вже воно так.

Я, друже, не прошу і не просила у Вас ніякої «статистики» ні для мене, ні для мого приятеля. Я просто думала, що, може, Ви випадком знаєте приблизно умови (напр[ик-лад], я знаю minimum плати за такі лекції в Росії і не потребувала би для того жодної статистики зібрати, якби хто мене запитав), тільки думала, що, може, Ви просто забули про те написати. Я ж зовсім не бажаю, щоб Ви тим клопотались, бо Вам і так роботи досить. Хутко, може, буду У Львові сама, то розпитаюсь по людях, а Вас виразно прошу не марнувати на те часу і сили...

За людське відношення до драгом[анівщи]ни я Вам нічого не можу сказати, хіба те, що не вірю, аби правда могла бути такою вже незрозумілою, щоб аж пропасти через те. Коли не Ви і не я, то, може, сильніші від нас видобудуть ту правду зо дна (принаймні, те головне, що в ній є). За себе скажу, що я зважу свою силу, як трохи мине сей гостро критичний стан (сподіваюсь, що це до осені станеться); і тоді визначу собі виразну програму, що я м о ж у і що яповинна робити. А се, про що тепер просила Вас довідатись у Львові, єсть один з матеріалів до мого рішення. Тільки повторно прошу: як то Вам має завдати хоч найменший клопіт, то не треба, я справлюсь сама.

Сподіваюсь, що Вам не прийдеться так бідувати зі мною. Я не маю таких здібностів, як покійний Ковалев-ський, а все ж таки до певної міри можу стати у пригоді своїм друзям по ідеї. Зрештою, про сі справи і про деякі інші поговоримо при зустрічі. Як не за місяць, то за два побачимось. Тим часом не ворогуйте на мене — коли я роблю часом зле, то таки більше собі, ніж іншим, та принаймні до самодовольних не належу.

До побачення! Привіт Вашій мамі.

29. ДО М. І. ПАВЛИКА

24 квітня 1903 р. Сан-Ремо 24. IV 1903

Шановний друже! Спасибі за брошурку і за лист. В брош[урці] багато такого, з чим і я згідна, тільки боюся, що то «глас вопиющего в пустыне»... Я рада, що ми з Вами порозумілися щодо виразів, і дякую за намір зібрати] «статистику». Коли не трудно, то будьте ласкаві. З а р х [і в о м] мені насувається ще одна комбінація, але виясню, тільки поговоривши з Радою, — у всякім разі і її, і матір її мушу перше бачити, поки стану на чомусь певному. Однак матеріали свої мушу мати заздалегідь, себто до літа. Боюся тільки, коли б осінь мені знов не зробила несподіванки, як торік і позаторік, — все-таки моє «вигоєння» далеко не міцне і «рецидив» висить Дамок-ловим мечем над головою, адже був констатований таки туберкульоз. Вчора застудилась і вже знов чую «стінку» в грудях з правого боку (вже ж не де!)... Тому й варто, щоб я не сама будувала плани, а вдвох, а то й втрьох. З огляду на те, що за Альпами погода здуріла, я лишуся тут довше, ніж думала (може, до середини мая), а то ще стінка муром стане... Бувайте здорові. Маю стільки роботи, що дай боже сили!

ЗО. ДО П. А. КОСАЧА

10 травня 1903 р. Сан-Ремо 10. V. 1903.

Любий папа! Спасибі за гроші і за листи. Спасибі і за відношення до моїх питаннів, я можу тільки подякувати і прийняти твоє рішення і постараюсь не нарушати норми, як тільки покінчу з екстренним ліченням, а се надіюсь покінчити сього літа. Дальше вже сподіваюсь, що треба буде підтримувати здобуте здоров’я, а не лічити яку хворобу. Та, звісно, надії надіями, а життя життям, тільки все ж ліпше хоч надіятись.

Отак я надіюсь, що й Ліліна справа хутко поправиться, хоч мене і дуже засмутила звістка про неї. Сестра моєї сусідки, медичка петербурзька, писала, що нібито 1-го мая ст. ст. мають всіх випустити і до екзаменів допустити. Дай боже! Все-таки прикро, не знаючи нічого певного.

Не написала тобі вчора, бо все роздумувала, як би з виїздом рішити. Нарешті рішила так. Виїдем ми 15-го мая (значить, в п’ятницю, через 4 дні від сьогодня) в Цюріх, там я ще піду до проф[есора] Гюгенена (він в Цюріху, а не в Берні), розпитаю точно, що і як він хотів би зо мною робити, і тоді вже зовсім рішу, як до того відноситись. Може, я знайду спосіб погодити і лікарський надзор, і некурортні ціни, і життя в якому-небудь менше чужому місті, ніж Цюріх.

Я не то що «провіряла» свого постійного лікаря чи не вірила йому, а просто піддалась аргументам тьоті Єлі, що «ум хорошо, а два лучше», та ще тому, що Гюгенен більше спеціаліст по нервовим хворобам, а мій лікар по грудним. В діагнозах вони обидва зійшлись, значить, можна вірити рівно обом, тільки мій лікар менше вірить в точність і обмеженість спеціально-гідропатичних заведеннів, ніж Гюгенен. Признаючи теж, що лікарський нагляд таки потрібний і при ліченні дома (і взагалі потрібний ще який час, поки загоєння зовсім твердо стане), він думав, що краще вже зовсім без нагляду, ніж нагляд з ремісницьким відношенням, яке часто буває у спеціалістів гідро-патів. Гюгенен же надо мною сидіти не буде, а здасть мене на руки якому «меншому світлу», власне такому спеціалісту гідропату, котрого я зовсім не знаю. Правда, був би все-таки контроль Гюгенена, але все ж можливі ремісницькі промахи, бо спеціалісти гідропати одвикають од неводяних способів і часто не вміють в кожний даний момент спинитись, коли треба. І мій лікар так, як і ти, говорить, що коли я вмітиму сама настоювати на обережності, то можна і в спеціальне заведення йти; але я знаю з досвіду ялтинського, що нема ні часу, ні змоги виявляти ту обережність, коли, напр[иклад], стоїш під яким душем, а часом досить і одного душу, щоб уже обережність вийшла ^мудрістю по шкоді» для людини слабогрудої; трактувати ж наперед з «профанами» пацієнтами та радитись про їх згоду чи незгоду спеціалісти гідропати, так само як дантисти і масажисти, не люблять, вважаючи, що в їх монастирі ніхто «з своїм уставом» потикатись не має права. А ті лікарі, що ні в яких заведеннях не состо-ять, бувають ліберальніші і більше вважають на всякі «самочувствия» та на обережність самих хворих. Се я не раз сама замічала і через те згоджуюсь в сьому з моїм лікарем. Та ще всякі заведення мають часто погану звичку брати гроші вперед за «курс» і грошей тих назад пе вертають, хоч би курс дальше трьох днів не пішов, — се теж досить важно, і я се прийматиму на увагу при своєму рішенні, бо пускати гроші «за водою» таки не заміряю.

Про останнє рішення напишу з Цюріха. А тебе прошу писати мені в Цюріх головно про те, які будуть звістки від Лілі. Пиши poste restante, Zurich, Snisse

3 Ziirich’a ми думаєм їхати в Мюнхен, а там в Вєну (Оксана конечне хоче в Вєні бути, і мені там є справа). Невважаючи на крюк Цюріх — Мюнхен, дорога звідси до Вєни не вийде дорожчою, ніж якби на Венецію — Поптеб-бу їхать. В Прагу напишу і спитаю, чи не помішаєм екзаменам, хоч нам стільки вже раз було від Кр[ивинюка1 приглашеніє, що і питання те сливе зайве, та й бути там більше 1—2 днів не думаєм. Звідти Оксана хоче на Грані-цу, а не на Броди їхати, і ми доїдем разом мало не до самої Граніци (до Тшебіні), потім вона може по Росії і сама їхати, вона настільки тепер здорова, що ніякої небезпечності нема, а вещі може від Граніци здати в багаж і доїде без клопоту. Якщо я лишусь в Цюріху, то в Мюнхені її зустріне Юра (в Цюріху я проведу і «усаджу»), а з Мюнхена вона поїде далі на Вєну і в Росію з панною Гассель, нашою товаришкою по віллі Наталії; в Прагу тоді не буде заїздити. Шанна] Гассель не перший раз за границею і путі добре знає. Так що ти за Оксану не турбуйся.

Оксана ще тобі напише про свої рощоти з грішми і т. д_м а я напишу про те з Цюріха, бо раніш і сама ще не знаю, скільки і на що мені буде треба.

Пора кінчать, бо і спать пора, і довгий лист. Цілую тебе міцно, любий папочка, і ще раз спасибі за все. Микосеві хутко напишу, Дорі буду посилати карточки. їх і маму цілую теж.

Твоя Леся

P. S. Мал[анія] Фом[івна] їде екстрено в Павловку до Павла Фом[ича], що просить її приїхати, бо слабий безнадійно.

31. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

18 травня 1903 р. Цюріх Zurich, den 18. V 1903.

Хтось чиюсь карточку і телеграму дістав, але не дуже тим «unmoglich» ⁵² зажурився, бо, здається, комусь і так unmoglich буде до гідропатії братись. Мій лікар в Сан-Ремо, відпроваджуючи мене, все намовляв, щоб не одва-жуватись вступати до закладу і навіть купелів не брати, аж поки зовсім гаряче літо настане, тепер же тільки водою з спиртом витиратись, а то можна скрізь, хоч і в маленькій хатці, аби двері на 5 минут зачинити та аби хтось на 5 минут мав собі яку дівчину до помочі, та й більше нічого не треба. Тут хтось того професора не застав, що до нього їхав, а в Berner Oberland ⁵³ не хоче за ним їхати, бо не варт (проф[есор] буде вже ціле літо в Oberland). Однак не жалує, що заїхав до Цюріха, бо і другою дорогою до Мюнхена мало що дешевше коштувало би, а так Оксана собі Швейцарію та Rheinfall ⁵⁴ побачить, вона дуже з того тішиться. Саме тепер Оксана поїхала на той Rheinfall, а хтось вже ні, бо втомлений і має листи писати, і, зрештою, вже раз торік бачив, то нащо має собі такі розкоші дозволяти,— все те коштує, а їдучи вдвох з молодшою сестрою, треба вже більше на неї, як на себе уважати.

Ідемо завтра до Miinchen’a ⁵⁵, там уже нам і помешкання на 3—4 дні є готове. Десь в суботу або в неділю будемо у Відні, там піду до Nothnagera ⁵⁶, і нехай ще він мені радить про ту водяну курацію. Він мене восени бачив, то, може, ліпше зважить, оскільки я за зиму поправилась чи ні та чи можна і як власне мені до води братись. Як треба, то й коло Відня є тих Badeanstalten ⁸ доволі. А як не треба комусь тепер жадної води, то хтось заскочить до Праги та до Львова на якнайкоротше, а 31 .V буде вже у когось та й там вже побачить, чи зможе довго бути, чи як, тільки головне те, що таки буде. Хтось не має жадної охоти іти до якогось Anstalt’y⁵⁷ віденського і таки певне не піде. Хтось дуже гризся за Лілю та й знов трошки кашляв крів’ю (за 2—3 дні перед виїздом), а з таким уже до води братись не випадає. Про Лілю нічого нового не знаю, може, в Мюнхені що дістану — просила туди писати.

З Праги Оксана поїде просто додому, а хтось уже сам nach Ruthenien ¹ подасться.

Хтось здоровить чиюсь родину, а когось просить, щоб не журився, бо хтось та й ще хтось мусять побачитись таки тепер!

Хтось

На чиюсь адресу прийдуть книжки з Сан-Ремо, то мої, прошу сховати, поки хтось приїде, бо комусь не хотілось їх за собою возити по світах — тяжко.

32. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

31 травня 1903 р. Прага

Любая Лілея! Ми думаєм, що ти вже дома, тож вітаєм тебе. Оце всі три швендяли по Празі. Оксана і Михайло ще підуть, а я посиджу. Пиши мені до Чернівець (Stern-gasse, 6, О. Kobylanska).

Будь здорова і весела!

Леся

33. ДО М. І. ПАВЛИКА

9 червня 1903р. Чернівці 9. VI 1903. Чернівці, Sterngasse, 6.

Дякую за позичку, а пробачте, що пізно вертаю, — сама тільки вчора отримала і через свято не могла відправити Вам.

Забула віддати Вам колекцію Ваших листів, то вже ві-дошлю звідси.

Якби не дощ, то було б тут дуже добре. Зрештою, і так добре. Багато пишу, дуже не маю часу, але в паузах живеться приємно і затираються прикрі львівські враження (не беріть то до себе)... Бувайте здорові, привіт Вашій мамі. Сестри Вашої ще не бачила.

34. ДО 0. С. МАКОВЕЯ

16 червня 1903 р. Чернівці 16. VI 1903

Cher confrere *, чи не будете ласкаві зайти до нас сьогодні о 8 г. увечері? Якби не йшов дощ, то я маю величезну охоту (може, дощ уважатиме на те!) піти на Гарбуз-гору сього вечора, але Ольга боїться йти тільки під моєю сильною обороною на ту гору, тим часом брати її зайняті і не можуть бути нашими лицарями. Якщо Вам то не справляє прикрості, може б, ви помогли мені вив’язатись з тої дилеми: і хочеться, і боюся. Якщо дощ не пустить сьогодні, то, може, прийдете завтра о 5-й по обіді, якщо, звісно, взагалі Вам се догідно.

До побачення (у всякім разі, до мого виїзду?) на горі чи на долині.

Леся Українка

P. S. Як будете йти увечері, то прошу взяти оті найстрашніші окуляри і дивитися пильно під ноги, бо можете впасти в яму (в вапно! Там його дві бочки!), а се поетові не личить.

35. ДО К. ПАНЬКЕВИЧ

19 червня 1903 р. Чернівці 19. VI. 1903.

Вельмиповажана пані!

Прошу послати відзначені в каталозі (тепер посилаю) книжки враз з рахунком за них на адресу (ім’я Вам скаже д. Гнатюк): Tooting, 47. Tunley Road, London, England. Мої вірші (всі 3 збірники ) прошу на той рахунок не ставити, а послати gratis ⁵⁸ або, коли так не можна, на кошт автора.

Книжки Фріанка], що я мала вернути Вам, ще не прийшли з Італії. Як прийдуть, то будуть Вам прислані звідси.

Гроші за книжки і ноти пришлю з дому, а Ви дайте на них рахунок Кривинюкові, як буде у Львові, то він передасть мені.

З поважанням Л. Укр[аїнка]

36. ДО М. І. ПАВЛИКА

19 червня 1903 р. Чернівці 19. VI. 1903. Чернівці]

_ Шановний друже! Сьогодні їду, тому спішуся. У Поп[овича] була, він каже, що біблїіотеки] Федьк[овича] у нього нема, а в Нар[однім] домі щось було, та давно розкрадено, та й цікавого не було. Шкільні матеріали Федьк[овича] він надіється видобути за 3 місяці, тоді пришле Вам.

Я відповіла довгою і рішучою нотою Тр[ушеві] — порвала з ним назавжди і викликала на війну за «вплив» на Р[аду] і за Вашу репутацію. Може, дійде до громадського суду між нами, тим краще. Я не матиму спокою, поки не виведу на свіжу воду всіх інтриг. Збирайте, на всякий случай, всі можливі літературні документи для своєї оборони, я буду Вашим референтом на Укр[аїні], в разі потреби. Я маю причини думати, що матеріальна справа буде поставлена в залежність від votum ⁵⁹ довір’я Вам, а для votum довір’я можуть потребувати детального вияснення справи, відносин і інтриг людців. Стаття Ваша з «Русілана]» послана ЛІюдмилі] Михайлівні]. Се, може, трохи затягне справу, але зате вже вона стане твердо. Я напишу Вам на адресу Крушельн[ицької], як буде вся адреса по-німецьки (Franziskanergasse, Fraul. ⁶⁰ і т. д.), то, значить, Вам, так скажіть. Я думаю, що поки не витягну інтриганів за язик ad forum publicum ⁶¹, то брехні і т. д. не матимуть краю. Я визволю ім’я мого дядька з сього хаосу інтриг і всю справу поставлю на виразних пунктах умови — хто, що, кому і як обов’язується, з одного боку, робити, з другого платити, хто мусить мати доступ до діла, а хто ні, від чого справа залежить, а від чого ні. Се буде цілий елаборат. Проект буде від мого імені. Постараюсь послати його Вам, як буде готовий. Ви зробите свої уваги (згода, незгода), додатки, доповнення і т. д., відошлете знов мені, а я подам на увагу родині і товариству, і як буде ухвалено, так і буде раз назавжди. Тим часом будьте здорові.

Л.

P. S. Стоцький обіцяв послати Вам ще один лист дядька.

37. ДО М. І. ПАВЛИКА

1 липня 1903 р. Гадяч 18.V 1.1903

Високоповажаний друже!

Не писала Вам досі, бо до остатнього дня перед виїздом з Щиєва] все надіялась вияснити рішуче головне питання, а по приїзді сюди була втомлена і не могла писати. Але мушу сказати, що діло не вияснилось, бо люди, від яких воно залежить, роз’їхались по літніх мешканнях і раніш серпня не поприїздять, а хто лишився, той некомпетентний. їздити ж по людях я не маю сили і змоги. Радять приятелі просити не гонорару за прийдешню роботу, а просто пенсії за все минуле, бо так становище (та й сама робота) буде незалежніше. Я, однак, думаю, що коли в одній формі не вдасться, то поставлю в другій, а якщо не вигорить прилюдно, то, може, осягну приватно, тільки мусите місяців два почекати, інакше нема способу. Вам дехто трохи попсував шанси, але, може, і я маю не менший вплив, то надіюсь поправити. Збирайте матеріали друковані, про які я просила. Стаття вже отримана [при мені] і досі вже прочитана. Настрій до Вас знов поправився через мої доводи та ще й через нетактовне поведення Вашого противника супроти нас всіх — він тим рішуче компрометує себе, а тим самим і дискредитує в очах здавна прихильних до нас людей. Тим краще! Але про наші нові відносини з ним знає тільки дуже тісний круг людей, і я прошу Вас не говорити про те більш нікому до слушного часу (я пожду, поки він сам роздзвонить, а то, певне, буде незабаром, судячи по прецедентах!). Пані запевняє, що не хотіла образити Вас, посилаючи гроші без листа і без словесних коментарів, каже просто, що була тоді дуже склопотана всякими приватними справами, головно ж слабістю своєї кузини (тая, справді, і тепер тяжко слаба, що дуже томить і нервує Ваших приятельок), та ще й стіснялась переказувати щось через зовсім чужого чоловіка. Каже, що, зрештою, і ніколи не ворогувала на Вас, а тільки невдоволена була, що робота йде нешвидко і що видання не посувається вперед. Радить згодитись на видання через Т[овариство] ім[ені] ПНевченка], хоч би і без коментарів, самих матеріалів, аби скоріше, а коментарі могли б бути написані і видані пізніше на інший кошт, коли вже на той самий неможливо. Властителям матеріалів я ще напишу. Про можливість архіву у Л[ьво]ві вона думає скептично та й опасається за безпечність його там. Проти перенесення (що проектує молодіж) вприн-ц и п і нічого не має, тільки в тім напрямі боїться давати ініціативу або хоч би виразний дозвіл з огляду на кар’єру сина. Але я не знаю, чи формально можна обійтись без такого дозволу. Так само і з ініціативою в справі, кому дозволити видавати матеріали (кореспонденції]); я думаю, що номінально могла б походити ініціатива і формальна умова від старшої дочки, а в дійсності інспірована була б від матері, — над сим моїм проектом обіцяли «подумати». Через два місяці, либонь, результат «думання» вже буде звісний. Я не розумію, що могло б старшій дочці перешкодити виявити хоч таку ініціативу, вже ж не кар’єра її сина або чоловіка в тій стороні, де вони тепер. Зрештою, хто може їх вгадати! В крайнім разі попрошу формально передати право власності і переговорів з видавцями мені та й буду вже на власний риск провадити справу — у мене ж нема ні синів, ні дочок, так само, як і жадної кар’єри.

Я зрозуміла, що коментарів Ваших бояться, «щоб не роздражнить гусей», тих гусей, серед яких, може, прий-деться жити молодшій дочці. Ну, якби мені дали плені-потенцію, то я б ні на яких гусей не подивилась, та, може, власне тому і не дадуть. Побачимо.

Мені так душно від сеї атмосфери страху, зміни настроїв, сторонніх інтриг, пльоток і всякої пакості, що я вже мушу вирватися з того якнайскоріше і йду напролом.

А коли й я нічого не осягну, то навряд чи хто інший осягне в близькому часі, а хіба вже аж тоді, як люди і ситуації переміняться. Все ж буду старатись до остатнього.

Бувайте ж здорові! Як буде що нового, то напишу.

Л.

P. S. Гранди російської] літератури і науки жахаються самої розмови про видання матеріалів. Нема що і їхати до них.

38. ДО І. Я. ФРАНКА

2 липня 1903 р. Зелений Гай Гадяч, Полтавск[ой] губ[ернии],

хутор Зелений Гай, 19/VI 1903

Cher confrere!

Вдаюся до Вас за дозволом перекладати Ваші оповідання на російську мову. Мені замовила сю роботу видавнича фірма в Ростові-на-Дону (книгоиздательство «Донская речь») і доручила самій вибирати твори і вмовлятись з авторами. Фірма ся має мету просвітню, а не комерційну (дешеві видання добрих творів для народних великор[уських] мас), і, як завжди в таких випадках буває, великими капіталами не розпоряджує. Платить перекладачам 15—20 р. від 50 000 літер (1V₂ нормальних аркушів 16-ки), а на авторів оригіналів не рахує нічого. Однак, коли Ви вважаєте, що я нарушу Ваші авторські права, заробляючи перекладами Ваших творів, то я вступлю Вам V₄ з моєї плати — більше трудно, бо мені дорого коштує спроваджування книжок з Галичини (в закритих конвертах), та й сама робота дорого виходить при моїй силі і здоров’ї, які Ви добре знаєте... Але кривди Вашої не хочу і на формальну точку (брак літературної конвенції між Австрією і Росією) ставати не збираюсь в моїх відносинах з галицькими і буковинськими товаришами. Може, бажаєте зробити яку спеціальну умову щодо Honorationsexemplare *, то напишіть мені, а я впливатиму на видавців. По одному примірнику вже напевне отримаєте, хоч би й від мене особисто...

При сій нагоді прошу Вас про одну маленьку послугу. Передайте мій привіт п[анам] Грушевським і запевнення, що т і л ь к и несвітський дощ перешкодив мені одвідати їх у Львові (Ви знаєте, що се правда). Я тому настоюю на цьому, що з деяких, пізніше мені поданих, фактів можу догадуватись про недоладне витолкування тих чи інших моїх вчинків у Львові, отже, і фактові, що я не одвідала пп. Грушевських, може бути надане тенденційне значення, а се було б мені не до мислі. Коли деякі пункти і відтінки в літературно-громадській роботі того чи іншого діяча і не згідні з моїми думками і настроями (сього я ніколи і не крила), то се ще не доводить мене до антипатії і негречності супроти самих осіб діячів, їх родичів, приятелів і т. д. і, наскільки се від моєї ініціативи залежить, я не міняю раз установлених відносин без виразних, фактичних причин, хоча, з другого боку, і не накидаюся там, де мене вже не потребують. Я завважила, що в сей мій приїзд до Львова не всі наші спільні знайомі обходилися зі мною по-давньому і мало хто був такий приязний, як Ви; почувалась якась навмисна холодність і немов упередження. Я б хотіла знати, чи справді єсть якась зміна до мене в настрої найближчих до Вас кругів (тут я не маю на увазі п. Труша, але інших), чи то мені тільки так здалось. Коли зміна є, то я б хотіла знати її фактичні, сказати б, об’єктивні причини, якщо вони існують, як то тільки Laune *, то я не допитуюсь, бо то вже «секрети психології», знати для того, щоб не зробити якого нетактич-ного кроку в відносинах до людей, що, може, і не хочуть бути ні в яких відносинах до мене. Коли Вам се не прикро і не трудно, то, будьте ласкаві, просвітіть мене в сій справі, я буду Вам дуже вдячна. Я люблю держати мої відносини іт Кіагеп ², і ніщо мене так не мучить, як невиразна фальш. Москалі кажуть: «Худой мир лучше доброй ссоры», але я вважаю якраз навпаки: ліпше щиро посваритись, ніж нещиро миритись. Коли Ви навіть просто потвердите факт: «Завважена зміна існує» і не подасте ніяких дальших коментарів, то і се буде для мене корисно, я знатиму, що я «засуджена без суду», і затямлю собі, для кого я persona grata ³, а для кого ingrata ⁴.

¹ Настрій (нім.).— Ред.

² В ясності (нім.).— Ред,

³ Приємна, бажапа особа (лат.),— Ред.

⁴ Неприємна, небажана (лат.).— Ред,

Консеквенція з сього буде тільки та, що хто до мепе змінився, до того і я змінюся в рівній мірі, не виносячи того ad forum publicum \ бо демонстративність тут і не потрібна. Так, тільки «прийму до відома». Я сама не почуваюсь до жадної реальної провини супроти Ваших приятелів і тому непевна, чи мої спостереження про зміну справді вірні.

Коли Вам про се прикро писати, то, як хочете, не пишіть, але про переклад, дуже прошу, не гайтесь відповісти, бо діло спішне, робота має бути здана на термін.

Ваші свояки тепер мешкають у нас на хуторі, павіть в однім будинку, тут вони всі, окрім старшого сина. Всі здорові і «благополучні».

Бувайте здорові і привітайте від мене Вашу родину.

JI, Косач

39. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

2 липня 1903 р. Зелений Гай Гадяч, Полтавской губ[ернии],

хут[ор] Зелений Гай, 19/VI 1903

Хтось комусь аж ось коли пише! Ой, бо хтось таки згине через поштові клопоти! Оце лежить перед кимсь аж 7 листів написаних, а се 8-й, а ще 4 треба от-от написати... Отаке моє! В Києві не було способу писати то за справами, то за балачками, то за втомою. Хтось там пробув тиждень, а ледве сюди приїхав, так і почав «дрібні листи» писати. Саме час до писання, бо дощі такі заливають, що нема способу і за поріг ступити. Родина наша, окрім татка і старшого брата, тут. Всі здорові, Дора величезна стала, Микось до неба головою дістає фізичио і морально (вже по матурі!), Оксана все від-сипляє, що недоспала за границею, Ліля підживляється після петербурзьких тарапат (ще невідомо, чи не «випросять» її з медицини!), мама дуже поправилась і немов помолодшала, а хтось такий, як і при комусь був. Часом на когось знов heiliger Zorn⁶² нападає з тих самих причин, що і в Чернівцях, бо комусь і тут не дають спокою

3 тою справою. Якби не близькі люди, то хтось би вже й забув про те, але мусить якийсь час помучатись... Зрештою, тут се менше діймав.

Рада мала приїхати сюди, та не знаю, як буде, бо маму свою боїться лишити саму коло хворої кузини, а з Зорі мала поміч.

Тим часом ще нема нікого з сподіваних гостей (брата, Квітки і Кривинюка), але за тиждень, може, хто і приїде, певне, Квітка, бо він на Україні не забариться, мусить в липні на Кавказ вертати. Схуд він там і заморився чимало, геть бідний став. Кланявся комусь і черновецьким знайомим.

Хтось не брався і до «Кассандри», так в листах загруз. А взагалі роботи страх багато, аби сила. Нехай би хтось комусь матеріали слав, бо потрібні дуже (хтось отримав дві пачки тут).

Нехай хтось скаже, чи позволяв комусь перекладати «Землю» по-російськи. Здається, хтось і «Землю», і оповідання дрібні дозволив, та, може, то тільки здається комусь, хтось уже не знає, такий заморочений. Нехай хтось буде ласкавий перечитати і переслати чийсь лист до Стефаника, бо то і до когось так само відноситься (те, що хтось про авторські права говорить).

Я бачила брата і питала його про харківське видання «Землі», то він каже, що то не жадне товариство, асам Хоткевич на власну руку видає і гонорару платити н е заміряє (бо, відай, і не має звідки), але що він хоче щось там значно поскорочувати і взагалі зредагувати. Адже він не писав комусь про скорочення і редагування? Коли хтось того собі не бажає, то нехай протестує, поки час. Я раджу протестувати, бо се поганий буде прецедент для всіх авторів, що друкують свої твори поза Росією, коли так, без протесту, увійде таке безцеремонне ново-діння видавцеві. Я зовсім не вважаю, аби д. Хоткевич був ліпший літерат, ніж хтось чорненький, аби мав аж редактором над кимсь ставитись непрошено! Як хтось не протестує, то х т о с ь запротестує в інтересах «закордонних писателів, до яких має честь сам належати». З листа до Стефаника хтось побачить моє відношення до таких справ. Хтось і Франкові подібне написав. Хто ж нас шануватиме, як ми один одного не пошануємо, ми, одної літератури робітники?

Нехай хтось буде ласкавий відповісти хутенько і листа чийогось хутенько переслати (я не знаю адреси Сте-

49

Леся Українка. Київ. Фото. 1913

А. В. Шимановськпй, Леся Українка, П. А. Косач (батько), О. П. Косач (мати), Л. Ф. Петерсон (знайома). Колодяжне. Фото. 1905

Лі»гя Українка. Портрет роботи Ф. Краспцького. НИК. Державний .іітературно-меморіа.іьніїн музей Лесі Українки

у Кін:ні

фаника докладно). А хтось кінчав, бо страх зайнятий. Хтось когось цілує, і жалув, і все так «несподівано» гладить. Привіт родині.

Хтось

А ще хтось комусь порадить: як буде хтось до Липи писати, то нехай пише трошки холодно і стрима-н о, так буде краще, — хтось не може тепер сказати, чому так, але нехай хтось комусь вірить, хтось без причин такого б не порадив. Так буде ліпше.

Хтосічок нехай тим голови і душі не сушить, а так тільки прийме на увагу. Хтось комусь добре радить, нехай хтось вірить.

Хтось вірить? Писати взагалі до Липи варто, але не занадто по-приятельськи. Так.

40. ДО Б. Д. ГРІНЧЕНКА

19 липня 1903 р. Зелений Гай 6. VII. 1903. Гадяч,

хутір Зелений Гай.

Високоповажний добродію!

Дуже прошу Вашої ласки позичити мені на місяць «В поті чола» Франка. Коли Ваша згода, дайте сю книжку моєму братові, а батько мій привезе мені її на хутір; я ж тим часом старатимусь здобути сю книжку деінде, щоб не забарити Вашої, і якщо дістану швидко, то, може, верну Вашу і за кілька день. У всякім разі довше місяця не затримаю, хоч би й як.

Пробачте, що клопочу Вас своєю справою, та, коли можна, не погордуйте стати у пригоді.

З правдивою і глибокою пошаною до Вас

JI. Косач

4 Леся Українка, т. 12

81

Високошановний товаришу і добродію!

41. ДО І. Я. ФРАНКА

27 липня 1903 р. Зелений Гай

Гадяч, хут[ор] Зеленый Гай, Полтавск[ой] губ[ѳрнип]

Будьте ласкаві відповісти мені хоч словом згоди чи незгоди на мій~запит про переклад Ваших творів на російську] мову. Фірма натискав, щоб давати переклади скоріше, а я все жду Вашої відповіді. На всякий случай, дещо маю вже переложене, але як не дозволите, то пропаде моя праця. Від Стефаника і Кобіилянської] вже маю дозвіл, хоч їм писала пізніше. Чи будете суворіші від них? На інші мої запити відповіді не домагаюсь, бо то, зрештою, не так важно.

Щирий привіт!

Л. Косач

42. ДО І. Я. ФРАНКА

Гадяч, хут[ор] Зеленый Гаіі, Полтавщина, 1—14/VIII 1903

14 серпня 1903 р. Зелений Гай

Дорогий товаришу!

Дякую за дозвіл перекладати і за відповідь на мої питання. Та се мушу ще трохи докучити Вам питаннями. Просить мій видавець з фірми «Донская речь», чи не дозволили б Ви подекуди затушувати трохи антижидівські місця в таких речах, як, наприклад, «Ріпник», де, властиве, на місці жида міг би бути експлуататор якої іншої, неозначеної національності. З огляду на остатні події в Кишиневі, російські ліберальні видавництва відносяться дражливо до таких положень, що можуть в очах публіки наблизити їх до лихої слави публіциста Кру-шевана, ярого антисеміта і ретрограда з газети «Бес-сарабец». Може, се трохи пересадна дражливість, але в різкі моменти політичного життя вона досить зрозуміла. Коли Ви не згоджуєтесь, однак, на жадні зміни, то все ж будьте ласкаві написати про се таки зараз, хоч на кореспондентці, — нехай там видавництво радить собі передмовами, примітками чи як хоче. Коли ж згоджус-тесь, то напишіть, чи доручаєте мені ту «затушовку», чи самі її переведете? Річ іде про три оповідання—«Слимак», «Сам собі винен» і «Ріпник». Чи не можна виключити хоч такі фрази, як: «Хоч то жид розумно радить, але все жид жидом, вірити йому не можна» («Ріпник», ст. 68)? Малоосвічена публіка не завжди вмів одрізняти слова автора від думок його діячів і приймав такі сентенції 8& поради людей_г «що книжки пишуть», себто авторитетних. Видавець мій питає, чи не можна подекуди замінити слово «жид» словом «кулак» («глитай») або якимсь іншим синонімом експлуататора?

Зробите мені безмірно велику послугу, коли відповісте швиденько на се моє питання.

Про мою аферу з Трушем не буду Вам писати, бо, на мою думку, вона не має ширшого значення і не варта Вашої уваги, а, крім того, виправдуючи себе, я неминуче мала б вид, ніби хочу дискредитувати в Ваших очах мого противника, а мені се ні на що не здалось. Се вже діло скінчене. Я ж не вважаю зовсім, що les amis de nos ennemis... ⁶³ і тому нічого не маю проти того, щоби Ви, називаючи мене «дорогою товаришкою» (в щирість Ваших слів я вірю), відносились з прихильностю і довір’ям до п. Труша, бо, дійсно, Вам нема жадної причини відноситись до нього інакше. Щодо самого принципу les amis de nos ennemis sont nos ennemis², то я вважаю його гідним часів Montecchi et Capuletti ³, а не XX ст., і мені дивно, що високоосвічені і культурні люди наших часів можуть ще свідомо признаватись до таких survivals ⁴. Адже я не вимагала від п. Грушевського і його приятелів, щоб вони конечне погодились з Павликом, коли хочуть бути в добрій згоді зо мною, то чому ж вони жадають, щоб я з ним посварилась задля доброго тривку з ними? Моя знайомість з Павликом давня і завжди була зовсім незалежна від внутрішньої політики Товариства імені Шевченка, котрої я в розмовах з ним стараюсь і не зачіпати. Нас зв’язують зовсім інші інтереси і традиції, котрих навіть і не можна порвати отак, по першому сумніву в правоті Павлика супроти Грушевського чи кого там іншого.

І взагалі я зовсім не заміряю пристосовувати моїх відносин з Вашими земляками до кружкових справ львівських, бо прийшлось би мені попасти в такий лабіринт, якого ні мої нерви, ні моя вдача не витримали б. Не говорю вже про те, що з Італії, та й з Полтавщини, розбирати львівські кружкові звади дуже загайно, а здати собі з них справу за 1,5 дні пробутку у Львові і зовсім неможливо. Та й яке практичне значення може мати моя опінія в сих справах? На діла товариства я жадного впливу не маю, так само як і на особисте поводіння його членів. Я інте-ресуюсь його літературно-науковою діяльністю і твердо вірю, що «роздрапати» його тепер вже ніхто не в стані, хоч би й хтів, отже, решта мене мало обходить. Тільки ж, звісно, «насильно мил не будешь», і як хто конечне хоче уважати мене за ennemie то я тому не буду накидатись в amies ⁶⁴, хоч, зрештою, і пакостів жадних робити не буду, буду просто незнайома, та й вже. Тут тільки підношу той факт, що Павлик ніколи не брав мені за зле моїх зносин з його противниками (принаймні не виявляв того ні одним словом), і якби я, користаючи з запрошення, спинилась переїздом у пані Грушевської (чого не зробила тільки з огляду на меншу знайомість і на клопіт для її родини від пробування в домі чужої, хворої і «бродячої» людини), то з того б не вийшло жадної трагедії між мною і Павликом, я в тім абсолютно певна. Чи він зо всіма так толерантно обходиться, чи тільки зо мною, бо знав мої «оригінальні» погляди в сьому напрямі, того не знаю, у всякім разі, якби він обходився інакше, наша знайомість не могла б так довго тривати, бо я найменшої тіні моральної тиранії з боку моїх приятелів не зношу. Я вибираю собі не amis de mes amis, але amis de mes idees ⁶⁵, хоч би случайно і не всі ті amis любилися межи собою.

Мені дуже приємно, що, очевидно, Ви тримаєтесь чогось близького до мого критерію в сім напрямі, коли не прилучаєтесь до бойкотування ennemis de vos amis⁶⁶, а навіть, при нагоді, буваєте в хаті одного, щоб одвідати другого, та й тепер пишете їй прихильні листи. З свого боку, я скажу, що Ви для мене не «чий», а «сам свій», або коли вже конче треба з тим рахуватись, чи Ви ami, то Ви для мене Гаті de la sainte Poesie, la plus grande et la plus constante de toutes mes amies *. Тому я навіть не питаю, кому з людей Ви друг, а кому ворог, хоч би між тими людьми були і мої близькі чи приятелі. Для мене в Вас є завжди щось таке, що стоїть вище всяких кружкових, котерійних та інших справ «от мира сего». Товаришування наше, здається мені, власне, «не от мира сего», не каламутьмо ж його всякими survivals, бо вони нижчі від нього.

На закінчення реферую Вам прохання української мол одіжі з петербурзьких вищих шкіл. Мол одіж та має сеї осені видати маленький збірник, до котрого запрошує Вас, Кобилянську, Стефаника і мене, причім просить мене бути посередницею між нею (молодіжжю) і Вами трьома. Сповняючи її бажання, запрошую Вас, шановний і дорогий товаришу, помогти українській молодіжі на чужині в її заходах коло рідної літератури. Що дасте, все буде благо і прийметься з подякою.

Прошу пробачити за той клопіт, що я раз у раз Вам завдаю, але таки мушу просити про скору відповідь.

Бувайте здорові та не томіться господарством.

З глибокою і щирою повагою

Ваша товаришка Леся Українка

43. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

15, 23 серпня 1903 р. Зелений Гай Гадяч, Зелений Гай,

2 (15) VIII 1903

Що то хтось яюбий та чорненький думає, що не їде до когось? Чи то все ті прокляті німці винні? Хтось уже дожидав когось так! Нехай би хтось приїхав таки сього місяця, то був би міг звідати Полтаву з нагоди відкриття пам’ятника Котляревському (то буде ЗО серпня ст. ст.). Там, у Чернівцях, відай, вже е у людей відозва від полтавців

.. ¹ Друг святої Поезії, найбільшого і найпостійнішого з усіх mix друзів (франц.).— Ред.

э тої нагоди. І до моря хтось та й ще хтось поїхали б собі. Ей, нехай хтось приїде, нехай! Та то зовсім і недорого: хтось з Новоселиці платив до Києва тільки 8 р. за II клас і не потребував нічого надавати. Ну, як хтось матиме тільки 25 гульденів, то вже може хоч до Києва приїхати, таки може! А 25 г. комусь, в крайнім разі, і родичі та брати повинні б скласти, бо хтось конечне мусить мати якісь вакації, інакше готов заслабнути на тій роботі, і тоді сама родина на тім найгірше вийде. Хто тоді їх всіх там буде глядіти? Хтось нехай приїде, і вже.

То тільки шкода, що хтось не хоче до Гадяча їхати, бо комусь (білому) в Києві буде тепер не дуже приємно і хтось волів би якнайменше там бути. Та дурна справа з Трушем стала клином між мною і кревними, а як ще він сам буде в Києві (мав, власне, тепер приїхати), то, певне, ще більше поб’є клинів, і буде тоді мені з ними і стрічатись тяжко і не стрічатись гірко... Хтось, натурально, се тільки до к о г о с ь пише, а більш ніхто не потребує того знати.

У нас тепер з гостей є тільки Кривинюк, був Квітка, та вже давно виїхав знов на Кавказ (ледве дістався через страйки в маринарці та на залізницях). Татко теж від’їхав, пробувши з місяць тут; пише, що в Києві вже все вернулось до спокою, а то були великі страйки і розрухи, як і скрізь на полудні Росії.

Хтось реферує комусь просьбу від молодих українців з петербурзьких вищих шкіл і від Лілі зосібна, аби хтось був ласкавий дати щось до збірника, що має видати восени тая мол одіж. Хтось знає, що комусь трудно писати, але, може, таки там десь щось найдеться. Та молодіж запрошує тільки когось, та ще когось, і Стефаника, і Франка та й більш нікого, чомусь собі так уподобала. Хтось щось дасть, а хтось?

Хтось все має листів, листів, листів — силу писати! І так всього іншого. Написав ще одну сцену до «Кассанд-ри», а як ще одну напише, то вже буде кінець. Тепер от зараз напише заміточку до «Ruthenische Revue» ¹ і попросить когось переслати (поправивши мову, коли хтось ласкав), бо хтось знов згубив і забув адресу. Хтось би дуже хотів, щоб та заміточка якось дісталась в передрук до видань гапноверських і тих, що друкуються platt-deutsch’^M *, — чи не міг би Сембратович якось того сягти, бо хтось туди жадних доріг не знає.

Чи хтось відослав книжки до Delle Grazie⁶⁷ ? Хтось би їй охочий написати, та не сміє, поки не знає, що книжки послані. Нехай хтось когось сповістить з ласки. Всі наші здорові і когось вітають. Мій привіт всій родині (а комусь пасси дуже дрібненькі).

10/VIII. От і досі хтось якийсь листа не відправив! То через сю німецьку замітку (комусь таки німеччипа тяжко йде, не так, як к о м у с ь!). А тим часом ще й перебилась робота всякою кореспонденцією наглою, та хтось не хотів уже замітки від листа розлучати. Хтось мало не поїхав до Києва, але якось обійшлось. Комусь дедалі все неприємнішою стає думка про побут в Києві, бо хто зна, які відносини будуть у когось з Радою... Хтось дуже Раду любить, але є такі, що заборонили Раді з кимсь бачитись і знатись, а нарешті просто ставлять причиною свого власного зірвання з Радою когось! Я не думала, що можна ще й в такий низький, негідний спосіб зривати відносини, що нібито були щирі. Адже «любити вічно» ніхто не обов’язаний, тільки ж треба мати одвагу признатись щиро в зміні почуття, а не крутити і не складати «вину» на когось третього, хто нічого з того не винен. Так чи інакше, чи Рада пожертвує мене, аби не рвались такі «щирі» відносини, чи їх пожертвує для мене (властиво, не для мене, але їй буде так здаватись), то все наші з нею відносини будуть скаламучені, і, живучи в однім місті, буде нам тяжко і бачитись, і не бачитись. Легше вже буде жити нарізно... Ніколи я не думала, що може колись до такого між нами дійти... Колись, може, знов усе в нас влагодиться і якось направиться, але тепер стан дуже тяжкий і трагічний.

Все-таки муситиму хоч на недовгий час приїхати перед зимою до Києва (раніш не можу, бо матиму тут гості), хотілось би так коло 15 сентября ст. ст. з тим, щоб тижнів за два вже десь виїхати. Хтось заміряє виїхати на зиму на Кавказ, але ще з мамою о тім не говорив і боїться певної опозиції, бо мама наслухалась від людей про кавказькі пропасниці і не хоче брати на увагу, що далеко не всі місцевості кавказькі маляричні. Але таки, певне, хтось туди 8 тої нагоди. І до моря хтось та й ще хтось поїхали б собі. Ей, нехай хтось приїде, нехай! Та то зовсім і недорого: хтось з Новоселиці платив до Києва тільки 8 р. за II клас і не потребував нічого надавати. Ну, як хтось матиме тільки 25 гульденів, то вже може хоч до Києва приїхати, таки може! А 25 г. комусь, в крайнім разі, і родичі та брати повинні б скласти, бо хтось конечне мусить мати якісь вакації, інакше готов заслабнути на тій роботі, і тоді сама родина на тім найгірше вийде. Хто тоді їх всіх там буде глядіти? Хтось нехай приїде, і вже.

То тільки шкода, що хтось не хоче до Гадяча їхати, бо комусь (білому) в Києві буде тепер не дуже приємно і хтось волів би якнайменше там бути. Та дурна справа з Трушем стала клином між мною і кревними, а як ще він сам буде в Києві (мав, власне, тепер приїхати), то, певне, ще більше поб’є клинів, і буде тоді мені з ними і стрічатись тяжко і не стрічатись гірко... Хтось, натурально, се тільки до к о г о с ь пише, а більш ніхто не потребує того знати.

У нас тепер з гостей є тільки Кривинюк, був Квітка, та вже давно виїхав знов на Кавказ (ледве дістався через страйки в маринарці та на залізницях). Татко теж від’їхав, пробувши з місяць тут; пише, що в Києві вже все вернулось до спокою, а то були великі страйки і розрухи, як і скрізь на полудні Росії.

Хтось реферує комусь просьбу від молодих українців з петербурзьких вищих шкіл і від Лілі зосібна, аби хтось був ласкавий дати щось до збірника, що має видати восени тая молодіж. Хтось знає, що комусь трудно писати, але, може, таки там десь щось найдеться. Та молодіж запрошує тільки когось, та ще когось, і Стефаника, і Франка та й більш нікого, чомусь собі так уподобала. Хтось щось дасть, а хтось?

Хтось все має листів, листів, листів — силу писати! І так всього іншого. Написав ще одну сцену до «Кассанд-ри», а як ще одну напише, то вже буде кінець. Тепер от зараз напише заміточку до «Ruthenische Revue» ¹ і попросить когось переслати (поправивши мову, коли хтось ласкав), бо хтось знов згубив і забув адресу. Хтось би дуже хотів, щоб та заміточка якось дісталась в передрук до видань ганноверських і тих, що друкуються platt-deutsch’^M *, — чи не міг би Сембратович якось того сягти, бо хтось туди жадних доріг не знає.

Чи хтось відослав книжки до Delle Grazie⁶⁸ ? Хтось би їй охочий написати, та не сміє, поки не знає, що книжки послані. Нехай хтось когось сповістить з ласки. Всі наші здорові і когось вітають. Мій привіт всій родині (а комусь пасси дуже дрібненькі).

10/VIII. От і досі хтось якийсь листа не відправив! То через сю німецьку замітку (комусь таки німеччипа тяжко йде, не так, як к о м у с ь!). А тим часом ще й перебилась робота всякою кореспонденцією наглою, та хтось не хотів уже замітки від листа розлучати. Хтось мало не поїхав до Києва, але якось обійшлось. Комусь дедалі все неприємнішою стає думка про побут в Києві, бохтозна, які відносини будуть у когось з Радою... Хтось дуже Раду любить, але є такі, що заборонили Раді з кимсь бачитись і знатись, а нарешті просто ставлять причиною свого власного зірвання з Радою когось! Я не думала, що можна ще й в такий низький, негідний спосіб зривати відносини, що нібито були щирі. Адже «любити вічно» ніхто не обов’язаний, тільки ж треба мати одвагу признатись щиро в зміні почуття, а не крутити і не складати «вину» на когось третього, хто нічого з того не винен. Так чи інакше, чи Рада пожертвує мене, аби не рвались такі «щирі» відносини, чи їх пожертвує для мене (властиво, не для мене, але їй буде так здаватись), то все наші з нею відносини будуть скаламучені, і, живучи в однім місті, буде нам тяжко і бачитись, і не бачитись. Легше вже буде жити нарізно... Ніколи я не думала, що може колись до такого між нами дійти... Колись, може, знов усе в нас влагодиться і якось направиться, але тепер стан дуже тяжкий і трагічний.

Все-таки муситиму хоч на недовгий час приїхати перед зимою до Києва (раніш не можу, бо матиму тут гості), хотілось би так коло 15 сентября ст. ст. з тим, щоб тижнів за два вже десь виїхати. Хтось заміряє виїхати на зиму на Кавказ, але ще з мамою о тім не говорив і боїться певної опозиції, бо мама наслухалась від людей про кавказькі пропасниці і не хоче брати на увагу, що далеко не всі місцевості кавказькі маляричні. Але таки, певне, хтось туди поїде, бо так сам собі зважив і гроші на те матиме (трохи дає татко, а трохи хтось собі заслужив і ще заслужить писанням). Тільки нехай перше хтось приїде до когось та поїдуть до моря, а звідти вже роз’їдуться різно. Так буде? Нехай буде так! Нехай хтось напише, коли і куди міг би хтось до когось приїхати. Хтось когось цілує.

Поклін всій родині.

Хтось

44. ДО І. Я. ФРАНКА

22 серпня 1903 р. Зелений Гай 9—21/VIII 1903, Гадяч, Пол

тавщина], х[утор] Зеленый Гай

Шановний товаришу!

Пробі, дайте мені відповідь на питання про зміни в перекладах, бо видавці не дають жити — їм залежить на тому, щоб не спізнювати ще більше вже й так спізне-ного видання, — а я ж не можу сама без Вас відповісти. Вони вже й так своєю волею хотять викинути з «Історії кожуха» слово «жид», і як не запротестуємо до 20/ѴІІІ ст. ст., то так і випустять в світ се оповідання і «Сам винен» з подібною зміною. Краще не творити таких прецедентів, що «мовчання знак згоди», тому, прошу, скажіть виразно. Будьте здорові

45. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

26, 27 вересня 1903 р. Тбілісі 13. IX. 1903. Тифліс

Любая Лілеєнько! Вже я тут. Перед виїздом з Гадяча я отримала твою одкритку, спасибі, вона мене заспокоїла, що ти не навмисне не пишеш мені.

Мені вдалося спинити Кльоню на дорозі так, що він не доїхав до Гадяча, а ждав мене в Одесі, звідки ми вкупі виїхали морем. Я дуже не хотіла, щоб він їхав у Гадяч або в Київ, бо з того могло б вийти багато зайвих прикрощів для нас обох з різних боків. В дорозі ж з Одеси до Тифліса було для мене справді краще, що я їхала не сама, бо чогось на сей раз мені було трудно ходити на пароході, якось голова морочилась од хитання, і вітер зараз кашель викликав, то Кльоня водив мене, знаходив мені захисні місця, і я не потребувала спускатись по трапах інакше, як для їди або на ніч. На кавказьких вокзалах такий скрізь натовп і гармидер, що теж, може, нелегко було

б собі раду дати, бувши втомленою, як я тепер. Ну, та, звісно, конечності мене «везти» не було, бо я ж не раз і гіршою їздила сама, а тепер у мене як поправився настрій, то й енергія здійнялась, і я вже дала б собі раду. Ся подоріж, може, вийшла і на користь для Кльоні, бо хоч і втомила його фізично (перший день на морі йому дуже трудно приходилось), та зате він скоріше заспокоївся морально.

14.ХІ.

Через клопіт шукання хати не могла знайти хвилинки, щоб докінчити листа, і тепер теж спішуся, бо хата все-таки ще не знайдена, се таки тут нелегке завдання.

Тим часом сиджу в гостиниці, але слід би вибратись скоріш, бо воно дорого. Не знаю, нащо Кльоня писав у листах про ті кухні і т. п., бо тепер він і слухати не хоче, щоб я клопоталась сама обідом, а про варіння в кухні нема що й казати. Пристав на те, що вечеряти й снідати будемо разом, а обідати нарізно, бо він вже має десь порядний обід у знайомих, але я туди ходити не хочу, бо прийшлось би знайомитись, а то, здається, неінтересно, та й, може, я десь при хаті знайду обід, щоб не ходити далеко.

Кльоня мені таки не зовсім по правді написав про свою слабість, і то даремне, бо тоді і я і ти відносились би інакше. Діло в тім, що таки головне було напади нервові, один з них навіть у суді трапився, і через їх він і в ліжку лежав по кілька день. А через те, що він про них писати не хотів, то і в листах його було стільки нелогічностів і сперечностів, до того ж він забувався, що писав, а чого не писав, і наслідком того вийшла ота телеграма, де він незвісні факти («душевное состояние») трактував як звісні і де замість короткості телеграфічної вийшла просто різкість. Та тепер уже весь той хаос одійшов в історію, тільки з нього вийшло те, що Кльоня таки дійсно уважніше та обережніше став відноситись до мене, а через те набрався енергії, щоб мені помагати в шуканні хати, в покупках і т. п.

Оце прийшов Кримський, і треба вже з ним їхати місто оглядати. Вій пристав до нас по дорозі від Сочі до Батума (приїхав по моїй телеграмі на пароход з Сочі, де він гостював) і тепер на три дні заїхав у Тифліс, щоб побути зо мною. Завтра він виїздить, то треба сей день пробути з иим. З виданням нашим хто зна, як буде, бо нема грошей, але ще будем якось міркувати.

Постарайся за Щавлика] серед петербуржців, я вже серед інших постаралась, нехай би хоч 50 р. на рік дали.

Ну, Лільчику, бувай здоров. За мене не бійся, я вже «прижилася». Кльоня тобі напише в перший вільний день, а тепер після «прогулу» має силу роботи. Я маюся ліпше на силі й на температурі, але кашель все ще великий, ну, та, може, мине і він. Цілую тебе міцно, моя золотая.

Твоя Леся

46. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

19 листопада 1903 р. Тбілісі 6/ХІ 1903, Тифлис, Тер-

Гукасовская, № 2, д[ом] Хитирова

Пробач, дорогая мамочко, що я досі не відповіла тобі, — сили не було. Ох, ще ніколи не було мені так трудно писати листи, як тепер, навіть і в ті часи втрат, які я давніше пережила. Я не слаба, я владаю собою і на вид зовсім нормальна, але як беруся писати, то і голова моя, і все тіло моє мені не служить. Один лист викликав припадок та так і досі нескінчений лежить, і за кожною пробою писати щось таке наступає на мене. Бо як пишу, то все страшне наближається до мене і стає дійсністю, а так то все ніби неправда, і мені треба сеї ілюзії, щоб не божеволіти так, як після того листа... Якби я була тепер в Києві або в Харкові, то, певне б, зійшла з ума, а тут я часто серйозно думаю, що то неправда, а тільки так приснилось, і тоді мені нічого.

Ти кажеш, що краще б я жила з Манею, але се неможливо, бо вона сама живе в гостях у родичів свого чоловіка, людей мало симпатичних і церемонних (та й чужих же мені!), займає одну хату вдвох з чоловіком. Єсть якась надія, що її чоловік отримає тут при корпусі службу з казенною кватирою, тоді Маня, каже, з охотою відступила б мені хату у себе, та тоді і я з охотою стала б жити у неї, але тепер се неможливо. Ти не бійся «спільної кватири», бо та спільність виражається в тому, що кімнати рядом і коридор спільний, — ми не обідаєм разом, а кожне нарізно, — та й взагалі я не бачу, яка в тім біда, що мій найближчий друг найближче до мене живе. Я н е можу бачити свого нещастя в тому, в чім його бачите ви, і не можу звати «тяжкою долею» того, хто не боїться ділити зо мною мою фатально тяжку долю і щиро стає мені у пригоді, забуваючи себе при лихій годині. Але я тепер ніяких планів не строю, у мене нема на те сили, мені ще треба жити помагати, а не вимагати рішення, та з мене тепер ніхто і не вимагає нічого, бо тепер не та пора... Ти, мамочко люба, не думай, що я се з прикростю пишу, пі, я нічого такого до тебе не маю, я тільки надіюсь, що ми ще будем думати однаково про те, що для мене щастя, а що лихо, і тою надією розва жаю себе. О так, мамочко, може, справді в моїх очах є щось Мишине, бо в моєму серці є його струни, я так само не вмію ніким ні для кого жертвувати, хіба що собою, своїм власним життям, а тільки почуваю, що моє серце крається на дві половини, коли не всі, кого я люблю, любляться межи собою, і за їх незгоду я можу тільки сльозами своїми і крів’ю з серця платити, а більше не знаю, що віддати можу. Ох, мамочко, не мучмо себе нічим, бо єсть тільки одно лихо на світі — то смерть, досить уже її самої для муки!! Так, ти правду кажеш, нам треба горнутись докупи, нам треба помагати [один] одному, усім нам, що любили його. Так, знаєш, Квітка теж любив його, хоч і мало знав, він мені казав, що плаче (я те бачила) від самої втрати, а не тільки того, що то моя втрата, і я вірю тому.

Мамочко, серце моє, постарайся чим-небудь розбивати собі настрій, щоб не вбиватись. Я боюся за тебе. Гляди себе, дорогая! Може б, ти до мепе приїхала? Може б, тобі від зміни місця краще стало. У мене хата дуже велика, я, і наймаючи, розщитувала, щоб тобі було де поміститись.

Прости, мамочко, я скінчу. Мені все болить, коли я пишу, дуже трудпо. Цілую тебе, і папу, і Микося, і До-рочку міцно-міцно-міцно.

Твоя Леся

47. ДО Б. Д. ГРІНЧЕНКА

8 грудня 1903 р. Тбілісі 25/ХІ 1903, Тифліс,

Тер-Гукасовська, № 2

Високошановний добродію!

Дозвольте мені, хоч і пізненько, подякувати Вам за дарунок, що додав мені правдивої втіхи і розваги тут, на чужині. Мала я охоту, але не мала нервової снаги написати Вам тоді ж таки, як отримала Вашу книжку. Велике горе, що впало раптом, як грім з ясного неба, на нашу родину, відбилося було на мені тим способом, що на довгий час позбавило мене моральної змоги писати листи, та, властиво, не тільки моральної, але й фізичної до значної міри... Вважаючи на се, може, пробачите мені мою негречність супроти Вас.

Найбільше припав мені до серця той розділ з Вашої книги, що зветься «На селі», може, се тому, що я люблю таку чисту, прозору епіку, якої сама зроду не вміла вдати і яку так чудово вдали Ви, а може, ще й тому, що в сих малих і простих образках став, як живий, мені, вічній мандрівниці, той рідний край, що я так зрідка і не надовго бачу останніми роками. Коли Вам не траплялось ніколи жити довго де-небудь в далекому краю, та ще й не так по волі, як поневолі, то, може, Ви й не збагнете, яке то гірке і вкупі солодке те їіочуття, що збудили в мені Ваші вірші. Я дякую за нього Вам і Вашій музі, але все ж Ви, може, щасливіші від мене тим, що будите такі почуття, але самі не дізнаєте, — нехай же і завжди так буде!

Бувайте здорові! Мій щирий привіт Вашій дружині і дочці. -КІ

Коли буде що таке, в чім я можу помогти чи стати у пригоді хоч і на чужині, то я завжди готова.

З правдивою пошаною до Вас

Л. Косач

48. ДО А. Ю. КРИМСЬКОГО

15 грудня 1903 р. Тбілісі 2/ХІІ 1903, Тифлис, Тер-

Гукасовская, № 2

Дорогий товаришу!

Що Ви думаєте про мене? Чи не думаєте, що я просто з недбальства залишила свою обіцянку й замір написати до Вас «першою». Ні, товаришу, як бачите, і не залишила, і не забула, а, вірте мені, думала і хотіла писати, але не м о г л а. Я писала сими часами тільки тоді, коли мусила конечне, і тільки до тих, до кого абсолютно повинна була писати. Ви, либонь, по собі знаєте, яке то непереможне буває теє taedium epistolarum навіть коли воно залежить просто від капризу неврівноважених нервів, а вже коли воно походить від гірших причин, то не раз треба просто геройського зусилля, щоб його перемогти. Геройства мені бракувало, та й непевна я була, чи наслідки його були б добрі, власне, чи був би мій лист вартий того зусилля, чи не дав би він Вам смутку замість розваги, якої ми (принаймні я і деякі відомі мені люди) звикли інстинктово шукати в кожній запечатаній картці паперу, що адресовано до нас... Не буду описувати Вам, чому був у мене сей настрій і який, власне, він був, се Ви самі догадаєтесь. Я тільки скажу Вам, що в той самий день, як я отримала Вашу книжку про семітизм (спасибі за неї!), я отримала і першу звістку про те, що в мене вже один тільки брат зостався на світі... Я не могла нікому писати без того, щоб не згадати про се, а тим часом і досі у мене є манія, що запанувала надо мною з того часу: мені все здається, що коли я пишу про се і називаю факт його іменням, то я, власне, роблю його фактом, переводжу його в дійсність з облади якоїсь страшної, але тільки ілюзоричної абстракції фікції... Чи Ви мене розумієте? Я думаю, ні, бо я сама тямлю, що нормальною думкою сього збагнути не можна... Тож не говорім про се.

Перший місяць я не писала до Вас просто з браку часу. Якось я так врядилась було, що маса часу і сили йшло на дрібне господарство — мені ж потрібний «санаторський режим», а як його осягати тільки власною силою, то г>ся сила «пацієнта» тільки й іде, що па той режим. Змінила я сс з того часу, як впала на мою голову та звістка, — на кілька часу не було ні сили, ні охоти ні про що дбати, і я мусила прийняти поміч інших людей. Окрім т[овариіпа] Квітки, ще була тут одна моя товаришка з дитячих літ, то вони помогли мені врядитись вже не по-отельному, а «своїм господарством», і з того часу я вже мешпе маю клопоту з дрібницями, так що писати є коли, хоч часом «нема як». Але от я вже почала потроху і листи, і навіть так дещо писати, а се одважилась написати і Вам. Мені все було ррикро, що я нічого не знаю про Вас і що Ви, певне, маєте жаль до мене за моє мовчання, але якби Ви не додержували так педантично Вашої зваги чекати, поки я перша напишу до Вас (я, власне, пе розумію гаразд, чому з’явилась у Вас таїка звага?), та й обізвались би до мене, то я б уже давно одізвалась до Вас, бо мені тепер, власне, трудно озиватись до своїх кореспондентів першою, а відповідати на їх листи незмірно легше. От і тепер я пишу перша якось без толку, а може б, відповідь вийшла б трохи доладнішою. Та Ви пробачите, дорогий товаришу, правда?

Се я посилаю Вам свої нові вірші і прошу Вас, коли маєте час і охоту, прочитати їх і відіслати мені назад з Вашими увагами, чи нема в них чого недоладного з погляду побутово-історичного (наприклад, золоті покраси на царських палатах, конкуренція фінікійських майстрів і т. п.). Я тому прошу відіслати мені самий текст, що, може, я пошлю сю річ куди до друку, то, може б, якось без переписування обійшлось, а я ненавиджу переписувати. Хотіла б знати Вашу думку теж і про зміст сих віршів — либонь, він Вам не дуже сподобається, бо се ж ідеалізація такої великої «неволі» людської, як співчуття, і добровільної покути за «безвинну провину»... Та се належить до моєї «релігії» — і коли я не вмію викладати свого credo ¹ в стислій, консеквентній і догматичній формі, то хочеться мені часами хоч у «притчах» вимовити свою «віру», а надто хочеться, щоб мої товариші її знали, бо інакше вони не знатимуть мене.

Якщо будете відповідати мені, то не забудьте, з ласки Вашої, поглянути десь по книгах за тим, чи є в якутській

моїй слово «воля» (liberte), що то я колись Вас питала, — сей інтерес не зник для мене і тепер.

Написати б Вам, як мені живеться, так се тема, може, і широка, та мало цікава (принаймні для мене самої). Живеться ліпше, ніж звичайно було на курортах, тим, що нема такої самоти і безпомічності, як там бувало, та все ж я живу досить відлюдно (з сього винен більше мій настрій, ніж околишні обставини), і якби не давні приятелі, то я б, може, місяцями ні з ким не стрічалась. Ми тепер мепгкаємо в близькому сусідстві з товаришем] Квіткою. Він просив при нагоді передати Вам його вітання і подяку за рекомендацію до п[ана] Завадського. На сеансах з фонографом він почув багато для себе цікавого, хоч п[анові] Завадському з того користі мало — т[овариш] Квітка пісень не записував. Я думаю, що коли б він міг покладати свою дуже обмежену працею, хворобою і всякими бідами силу на таке трудне діло, то, може, краще

б поклав її на впорядкування тих матеріалів української народної музики, що зібрані у нього самого. Дагестанські пісні так, здається, і не діждались запису, бо тутешній музикант-етнограф Палієв, що хвалився, ніби може їх в один сеанс усі посписувати, щось досі не записав ні одної, чи тут винен випадок, чи трудність пісень, не знаю.

А знаєте, читання грузинської і вірменської белетристики (в російських перекладах; між іншим «Кавказский вестник» н е виходить більше) наводить мене на оптимістичні гадки щодо нашої літератури. У тих народів матеріальні умови ліпші від наших, а таки наша література, далебі, ліпша від їхні х, се, я думаю, я не з надміру патріотизму так уважаю. «Е, ще наша доля не загинула!» — думаю я собі не раз...

Напишіть мені, товаришу, як маєтесь і все, що схочете, що на думку спаде. Я буду відповідати Вам. Як часом буде яка пауза в листуванні, не ображайтесь і не думайте нічого лихого, — значить, просто не могтиму взагалі писати лнстів який час, се ж буває. А від Вас я завжди рада мати слово. Як Ваше здоров’я? Чи минула малярія? Я фізично поправилась, але щодо нервів, то не знаю, ^та Цур їм! Я чогось часто згадую ті хвилини на двірці, як Ви виїздили... Ну, пишімо одно одному з чужини на чужину!

49. ДО О. Є. СУДОВЩИКОВОІ-КОСАЧ

7 січня 1904р. Тбілісі 25. XII. 1903

Річчі, дорогая! Чом не пишеш? Чи здорова? Я безпо-коюсь за тебе — напиши хоч коротко. Чи тітка ще з вами?

Я тепер маю спішну роботу, через те не пишу, а хутко скінчу, тоді візьмусь за листи. Обізвись, сестричко, хоч словом!

Цілую тебе, і маму, і маленьку Імочку.

Твоя Леся

50. ДО РОДИНИ КОСАЧІВ

7 січня 1904 р. Тбілісі 25. XII 1903

Мої любії всі! Спасибі за телеграму, а то я вже починала турбуватись. Поздоровляю вас. Буду писати хутко, а досі ви вже маєте мого листа. Тут на святий вечір пішов сніг і тепер лежить — так чудно, що Тифліс білий. Але не холодно, і вітру нема, добре. Цілую вас всіх, мої всі любі. Знайомим кланяюсь.

Ваша Леся

51. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

18 січня 1904 р. Тбілісі 5/1 1904

З Новим роком!

Люба мамочко, твій і папин листи ішли щось дуже довго, певне, через святковий натовп листів на пошті, так що я тільки вчора отримала їх, та не могла зараз відповісти, бо якраз перед тим далеко ходила гулять, то була втомлена і якось хотілося спати, як буває ранньою весною. Тут оцей тиждень були трохи морози, вночі — 5°, часом

—7° навіть, а вдень —2°, —3°, не більше, був і сніг трохи, та на горах і досі лежить, а на вулицях уже пропав. Ізвожчики зараз же, як тільки випав сніг (на святий вечір саме), виїхали на санях, з великим гуком, з силою дзвінків, але сідали на ті санки тільки «розпущені» на свята гімназисти та кадети, а старші люди не рішались, чуючи, як деренчать полозки по камінню... Було сей тиждень і в мене в хаті холоднувато, але куди не так, як бувало в Ялті на Villa Iphigenia¹, бо таки тут грубка не до надвірної стіни пристроєна, а по-людськи в кутку двох внутрішніх стін. Тепер уже не холодно ні в хаті, ні надворі, і тифлісці кажуть, що се вже хутко і зимі кінець. Вчора була немов провесна: латки снігу розтавали, лід в потічках розпливався в струмки і сонце по-весняному пригрівало...

Я, мамочко, правду пишу, що я здорова, себто тим своїм здоров’ям, що у нормальної людини, може б, і не звалося так. Жару нема, в грудях не болить і не рипить, не худну, здається; часом трохи покашлюю, часом безпричинна втома і сонливість нападає та нерви дають себе знати, тільки що вже з тими нервами зробиш? От і все. Раз, правда, на один день заболіло горло, але перестало без жадних наслідків.

Шкода мені, мамочко, що я не знала, на коли був назначений ювілей Миколи Віталійовича, все ж таки хоч телеграму прислала б! Уже ж коли якась пані Грушець-ка од своєї тільки одної особи одважилась урочистий привіт послати, то і я могла б від себе голос подати на всеукраїнському святі! А то ж тут і більше українців є — Квітка з охотою зібрав би їх підписи, можна було б і якусь адресу зладити. Я навіть, здається, питала якось у тебе, коли той ювілей буде, та хоч би й не питала, то все ж комітет, де були приязні і рідні люди, міг би про мене згадати... Та що вже тепер! Передай Миколі Віталійовичу хоч тепер мій запізнений привіт і скажи, що я Дуже жалую про те, що не могла ні своєю особою, ні хоч би підписом взяти участі в його святі.

Щодо ініціалів тих товаришів, до яких були писані листи-вірші, то я з охотою виставлю їх, і коли не зробила сього, то тільки через те, що не знала, наскільки се буде приємно самим товаришам, а як ти певна, що буде при-

^ Віллі Іфігенії (лат.). — Ред.

ємно (зрештою, т[овариша] Стешенка не довго і спитати), то простав ініціали; до Стешенка відносяться вірші «Товаришу мій, не здивуйте з лінивого вірша...», а до Криви-нюка «Зимова весна» і «Чи згадали мене ви хоч раз у тюрмі?». Над віршами «Порвалася нескінчена розмова» я прошу надписати: «Пам’яті С[ергі]я Міержинського]».

Здається, у «Відгуках», по вині коректора, не поставлено над «Легендами» посвяти Люді, як було в рукописі, то треба її відновити. Та от, здається, і все щодо того. Я, мамочко, зовсім не в претензії, що ти для більше спішної справи ювілею залишила сю, далеко менше спішну справу з моїм збірником,— я думаю, в цій справі і кілька місяців не дуже багато значать, аби тільки строк цензурний не минув, та до того ж іще далеко.

Чому ти, мамочко, не присилаєш відбиток з колядок своїх? Певне, ти забулася, а се ж треба, щоб вислати давно готові ноти і тільки не до кінця проредаговані, власне, через брак текстів. Чому теж ні ти, ні хто інший з вас нічого мені не відповідаєте на мою просьбу щодо книжок? Адже як не можна вислати, ні, то не можна, я ж нічого протнутого не скажу, тільки я б хотіла все-таки теє знати. За моє перекладання, що так тебе журить і що я про нього, здається, понаписувала непотрібних речей в минулому листі, ти не турбуйся, бо я вже н е перекладаю і, певне, сей рік, принаймні сю зиму, не перекладатиму, бо мій пай роботи там скінчився. А чи трапиться інша робота, то ще бог відає... Зате коли стане настрою, може, писатиму багато іншого, та, звісно, і того з певністю не можна сказати, бо ті «настрої», або, по-старосвітському, «натхнення», — річ далеко непевна і наперед її трудно вгадати.

Оце писав мені Коцюбинський, нагадуючи про мою обіцянку прислати йому вірші до збірника; зараз оце познаходжу дещо і пошлю, нехай не думає, що я вже так занедбую свої обіцянки.

А що там з тим збірником вашим, до якого ви мене ще з Сан-Ремо запрошували, а я так поспішилася переписувати своє, «щоб не запізнити»? Де він тепер? Чи в цеп-вурі, чи ще вдома?

Не бійся, люба мамочко, вразити мене листами. Адже сей твій лист нічим мене не вразив, а як і є в ньому смуток, так все одно ж він є в мене і без листів; та без листів ще більший. Я розумію, що часом трудно писати, і через те не докоряю і не серджуся на тебе 8а мовчання, а тільки як напишеш, то я вдячна і рада. Бувай здорова, мамочко-голубочко, цілую тебе і всіх, хто вдома є з наших. Дяді Грніні і Антоніні Івапівні мій привіт. Ще раз всіх цілую.

Твоя Леся

52. ДО М. М. КОЦЮБИНСЬКОГО

23 січня 1904 р. Тбілісі 10/1 1904, Тифліс,

Тер-Гукасовська, 2

З Новим роком!

Високошановний пане-товаришу!

Пробачте, що не одразу відповіла я Вам на Ваш ласкавий лист, але я не хотіла посилати відповіді, поки не перепишу і віршів, до неї приналежних. Тим часом через всякі перешкоди (дрібні здебільшого) переписування трохи загаялось, та ще я все очікувала одного свого віршика, посланого до одного вченого чоловіка на прелімінарний перегляд (бо там, здавалось мені, треба дещо провірити з історичного погляду). Я воліла послати Вам той вірш, ніж оці, що тепер посилаю, бо, на мою думку, той мені більше вдався, та що ж, коли він все не вертається до мене ні з коментаріями, ні без коментаріїв... То вже прийміть хоч се, не хочу Вас далі затримувати а друком, та неподоба ж було б мені і «взяти назад» свою обіцянку, бо я ж її дала щиро, а не «для годиться».

Вірші сі ніде не друковані, та й написані зовсім недавно. Якби тепер були ліпші для мене часи, я б, може, Вам що ліпшого послала (і давно вже!), а так вибачайте й на сьому!

Мій щирий привіт Вашій дружині. З правдивою пошаною до Вас

Ваша товаришка Л. Косач

53. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

25 січня 1904 р. Тбілісі 12.1 1904. Тифліс,

Тер-Гукасовська, № 2.

Люба моя Лілеєнько! Пробач, моя злото-рожева, що я тобі не одразу відповіла. В перший-другий день не зібралась за різними дрібницями, а потім трохи була простудилась, «то млоїло» і не хотілось писати,— хотіла виждати, що з того буде. Але вже не буде нічого — обмежилося ввичайним, тільки «жестоким», нежитом, а сьогодні вже і той сливе минув. Се я було захопилась январською «провесною» та й пробігла разів два без калош мостом через Куру, та ще там постояла на мості, подивилась на «ледо-ход». Кура під Тифлісом ніколи не замерзає, тільки трохи коло берегів, а серединою все мчить бистро, немов кипуча течія, так ото тая течія десь наламала в горах криги і гнала її через Тифліс. Гарно се було: срібна крига, синьо-зелена вода і зовсім весняне синє небо! Я вже давно не бачила зимових ефектів, от і задивилась. А воно над Ку-рою дуже задивлятись не слід. Ну, та вже нічого, «покута» минула. Я сеї зими неначе міцніша, ніж торішньої і позаторішньої, менше простуджуюсь (всього двічі за зиму і то влегка, без переходу в бронхіт), та й під час простуди до 37° не досягає, а не то щоб місяцями вище держатись, як перше було. Кашель тільки частенько обзивається, хоч і не сильний, та, може, то він так уже і лишиться «на пам’ять»? От тільки щодо нервів, то не можу так похвалитись: частенько тремтіння пробирає (хоч в напади справжні рідко переходить) та ненормальна інертність не раз непереможно опановує, хоч скільки я себе за неї лаю, та, певне, тут одної лайки мало. Я сподіваюсь, що на се літо вже й мені можна буде купатись, то, певне, наладяться трохи нерви. Тоді ми, Лільчик, з тобою разом будемо мокнути у Пслі. Я думаю не пізніше мая приїхати додому, а, зрештою, на детальний виклад моїх планів ще є час, бо до канікул я тобі ще не раз напишу, — вже ж я «пробила лід» оцим листом. Я тямлю, що я тобі не один лист винна, тож тепер писатиму, не претендуючи на іншу відповідь, як «одкрит-ки» від часу до часу. Боюся я, Лілеєнько, що ти так томишся,— се ж можна себе навіки виснажити такою «под-готовкою к будущей деятельности»! А що ти там про «шарлатанство» говориш, то се рішуче всі молоді лікарі говорять (окрім справжніх шарлатанів), але, мені здається, тим побиватись нема чого. Ніяка школа, властиво, не робить чоловіка справді готовим до якої-небудь діяльності, а дає тільки підготовку до підготовки. Справжня підготовка буде тоді по заграничних клініках та по земських больницях, а до того часу так і щитай ще 2—3 роки, що ти «ще не скінчила».

Сказати правду, не менше мене зажурило те, що ти пишеш про Оксану, як вона себе з театрами та концертами

затягав. Нехай же ти з конечності губиш своє здоров’я, то на се, властиво, нема що й казати, бо «як мус, то мус», але щоб так «з охоти» губити ледве наладжене здоров’я, то я вже навіть сього не розумію. А потім, як розклеїться до кінця учебного року, то у всьому вийдуть винні курси і наука, ну, і ті, хто радив до науки братись (перш усього— ти)! Я навіть не сподівалась, що Оксана може і другий раз повторити те, що вже раз так їй далося взнаки (я свято переконана, що половина причини її минулої слабості була в тій перевтомі від «Пікової дами» і вечорів)... Ну, та що говорить! Все одно вона з сим не згодиться, а може ще й розсердиться (краще і не кажи їй!).

Як ти пишеш, що за гостями на святах двері не зачинялись, то навряд, щоб і дома вам щирий відпочинок був. Та вже з сього ніхто не винен, не виганяти ж людей. А все-таки краще, якби ти довше в Києві побула, все ж не буде тої «каторги», що в Петербурзі. Я сподіваюсь, що мій лист іще застане тебе вдома.

Попроси від мене дядину пробачити мені, що я їй досі не написала і на одкритку навіть не відповіла. Листовних довгів у мене тепер стільки, що я аж за голову беруся, як згадаю про них, і думка про се неначе одбирае енергію замість того, щоб її додавати. Я тепер починаю вже трохи виплачувати їх, а то, далебі, рука не здіймалась до листів, хоч ти що хоч,— ніяк я не могла примусити себе писати! Одкриток же тим часом нікому не послала, бо не зібралась вибрати і купити якихось порядних раніше своєї простуди, а це вже завтра вийду на місто, то куплю. Прошу Микося і Дору вибачити мені за негречність. Та то відомо, що я і ніколи не тямила «поздоровного» стилю, а сей рік і надто... Але тобі, Лілеєнько, спасибі за поздоровлення і бажання, ти ж «Mascotte»¹, і твої слова, певне, не гинуть марно в «книзі долі». Як я читала твого листа, то мені сором стало за себе. Де ж, ти по дві, по три ночі зряду не спала, учебними і неучебними справами до краю томилася, а скільки маєш енергії, охоти і здатності до праці! А я? Вже я собі і репутацію таку заслужила, що як тільки візьмусь до якого зарібку, то зараз усі жахаються, що я «перетомлюся», «виснажуся», «покладу всю силу»... їй не значить же се, що мене всі мої близькі щиро вважають за безнадійного інваліда, засудженого на весь вік на паразитне життя? То вже б краще вони мені не говорили сього! Бо так виходить якесь «внугоение», і я справді можу опуститись та серйозно почати думати, що я «ні до чого». Але з того нікому користі не буде, коли я повірю в таке... Ну, та що се я, неподобний тон який взяла! Нехай там говорять, що хочуть, а я постараюсь доказати, що я таки не до кінця інвалід, і докажу се б е з слів! Так, Лілеєнько? Так! Коли вже хто живе, то треба жити, а не скніти. «Даждь ми, господи, по слову сему».

А тепер я кінчаю, бо ще сила писання. Хутко (справді!) напишу тобі в Петербург. Поцілуй всіх наших. Тебе, Giglio (Того ⁴, міцно-міцно цілую. Кльоня тебе вітає.

Твоя Леся

Кланяйся бідняжці Кокоріній, як побачиш, і поздо-рови від мене з «чудесным спасением». Я рада, що п. Вавілова буде літом у нас, в моїх спогадах доховалась моя велика симпатія до неї,— кланяйся їй від мене.

54. ДО О. Є. СУДОВЩИКОВОЇ-КОСАЧ

З лютого 1904 р. Тбілісі Тифлис.

Річчі, дорогая! Чому ти не приписала ні слова на своїй одкритці? Чи сердишся за що? Я не послала тобі suite⁶⁹ обіцяної, бо просто не писалось, але ще напишу. Тільки краще, якби ти мені написала, не ждучи suite.

Цілую всіх вас, будьте здорові.

Твоя Леся

55. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

5 березня 1904 р. Тбілісі 20. II 1904

Любая Лілея! От тобі найкращий куток Тифліса, там уже починається весна. Тут на вулицях уже не тільки проліски, а й фіалки продають. Тільки сьогодні знов холоднувато (+6° R), а то було страх тепло ( + 12° R в тіні). Я, може, хутко до моря переберусь, на днях се рішиться (тепер ще жду справок), тоді тобі напишу, а се тим часом — одкритка за одкритку. Я здорова. Кльоня тебе вітає, він зубрить і нікому не пише. Ц[ілую] т[ебе] м[іцно].

Твоя Леся

56. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

22 квітня 1904 р. Тбілісі 9/IV 1904, Тифлис, Дворцовая,

Номера «Виктория», № 7

Любая Лілеєнько!

Спасибі тобі за настоящий лист, тим більше що я тепер і не сподівалась його від тебе, а тільки сокрушалась, що довго одкритки немає. Зате ж от відповідаю, не гаючись, бо у мене тепер часто запізнитись — не відписати зовсім, хоч і тямлю, що се свинство. Моя кореспонденція сеї зими ведеться так, що гірше навряд чи можна, та я потішаю себе тим, що се минучий патологічний стан і що я колись знов «займу своє место в среде честных граждан», а кожний раз, коли кому зберусь відповісти так хутко, як тепер тобі, я думаю, що се я вже «поправилась», і буду вже поводитись по-людськи. Дай, боже!..

Ну, Ліцику, так як же буде з нашими подоріжжями? Я, бачиш ти, навряд чи попаду в Одесу раніш 10 м а я, бо виїхати звідси маю коло 5 мая, а днів 5 може зайняти подоріж, коли не більше, бо я хочу на день зачепитись в Батумі і на день в Сочі. В Батумі ради Мишиного приятеля Вартанянца (либонь, ти чула про нього), а в Сочі ради участка землі, що папа призволяє купити мені за 700 р. для дачі. Купувати, положим, я навряд чи стану, бо пропрієтерство не дуже-то мені личить, та й боюсь, що ся «Лесина» дача могла б згодом обернутись в нову арену для маминого строительства і всяких несподіваних для мене проектів, а може, й неприємностів на грунті економічно-родинному. Але щоб папа не образився за легковаження його призводу, я постараюсь віднестись серйозно і подивлюсь на те місце, може, воно коли не мені, то кому іншому здасться. А хто зна, може, ми з тобою колись там санаторіум врядимо... чого на світі не буває! Тільки, здається, околиця Сочі вся малярійна, а коли так, то які там санаторії? Зрештою, на Кавказі сам чорт не розбере, де та малярія єсть, а де її нема, тут про се так само трудно допитатись, як про те, з которого села на Волині починається Полісся. Все Чорноморське побережжя непевне. Через це саме я й не вибралась в Батум на весну, як було заміряла. Я вже було зліквідувала свої справи тут і мала їхати в Батум з одною тутешньою знайомою, тим часом батумські люди залякали нас малярією і дощами невсипущими, і ми зостались. Але що я вибралась з попередньої кватири і слугу відпустила, то жила сей час як номад, два тижні у сеї знайомої, що мала їхати зо мною, а потім вибралась у сі номера, бо на один місяць порядну хату знайти трудно, та й не варто знов розводжу-ватись з господарством. Не люблю я жити в тих всяких «номерах», та що поробиш? Зрештою, з прежньої кватири все одно прийшлось би вибратись, бо там розпочали ремонт. Шкода тільки, що тепер я досить далеко від Кльоні живу і візити до мене збавляють йому час, та й привикли ми вже до взаємної помочі, і нам обом її тепер бракує. Все-таки бачимось часто, рідко буває такий день, щоб він не приходив. Вчора ввечері він передав мені твого листа, а я йому твій привіт. Кльоня вчора був зовсім слабий, так що я його заставила лягти, і він сливе цілий візит свій пролежав. Він тепер дуже томиться, бо отримав посаду секретаря окружного суду (замість помічника секретаря), а там роботи багато і непривичної спочатку. Правда, зате плата більша, а він тим інтересується, бо хоче родичів до себе забрати, а то батько став часто слабувати і мати занудилась роботою і розлукою. Та не знаю, чи вийде що з того, бо на 95 р. в місяць (стільки матиме Кльоня через три місяці) в Тифлісі утрьох прожити труднувато. Зрештою, до зими, може, й зміниться план, бо в марті Кльоня мало зовсім не вибрався було з Тифліса в Одесу, та тільки се «назначення» збило його, а може, восени інакше підуть справи. Які мої плани на ту зиму, я ще сама гаразд не знаю, та я вже, відомо, «czlowiek bez jutra» ¹ з давніх пор... Одно певне, се те, що літом ми а тобою будемо в Гаю. Кльоня на літо на Україну не поїде, а проведе шість тижнів з Надею десь на кавказькій дачі, а потім хоче, щоб мати приїхала до нього відпочити від київських злиднів.

В Одесі я хотіла пробути тепер більш тижня, щоб походити в іностранні бібліотеки, а то я тут від європейської літератури відстала. В Києві теж треба трохи застрянути для літературних же діл. Та я думаю, що в Зелений Гай мені, може, й не слід раніше іюня їхати, бо в маю я там раз добру пропасницю захопила, як жила у Лисавети. Там в маю ще мокро і комарно дуже.

Остатніх тижнів півтора я щось трохи скисла. Март був порядний, крім останнього тижня, а на остатнім сказився, почались дощі і холод, а 2 апрел я випав сніг — щось нечуване! Хоч, звісно, не лежав, але се була така різка виходка, що багато людей послабло, та й я закашляла, і взагалі не по собі стало. Але сьогодні вже не кашляю і почуваюся ліпше, може, й дякуючи прийнятій вчора хіні. Сьогодні тепло і сонячно, як так буде далі, то все гаразд буде. Бувають же такі «жарти» в природі!

Сього року я теж мало свят бачила, бо ми з знайомою «з принципу» скоротили ad minimum всю празникову процедуру, а наші знайомі теж «з принципу» не бігали до нас з празниковими візитами. І вийшло прекрасно.

Я тепер не перекладаю нічого, а берусь писати драму «Кармелюк» на конкурс. Не знаю, чи се корисніше, зате приємніше. Ну, Ліцичку, я йду гулять на сонце. Капелюхи вам будуть. Бувай здорова, моя лілейно-рожева, моя золотая. Цілую тебе і Оксаночку. Товаришкам привіт.

Твоя Леся

57. ДО О. П. КОСАЧ (матері) І П. А. КОСАЧА

6 червня 1904 р. Київ 24. V.

Любії мої! От я вже в Києві. Думаю в неділю в 11 рано приїхати в Колодяжне до вас, а як би що затримало, то пришлю телеграму, але постараюсь, щоб не затримувало, бо хочу страшенно до вас та й в дорозі бути обридло. Ко-лодяжного я тепер не боюся, бо зовсім здорова, і думаю, Що принаймні з місяць можу там прожити безкарно. В Дарницю до Люди, певне, поїду, бо часу либонь стане. Після дороги шумить в голові і писати трудно, та й все одно вже хутко побачимось. Цілую міцно вас всіх.

Ваша Леся

58. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

5 липня 1904 р. Зелений Гай Гадяч, Полтавск[ой] губ[ернии],

хут[ор] Зеленый Гай, 22/ѴІ(5/ѴІ 1)1904

Дорога моя, люба товаришко!

Чи пробачите Ви мені, чи зглянеться Ваше серце надо мною? Я мало маю на те надії, бо не знаю, чи змогла б сама пробачити іншому за таке, в якому сама почуваюся до вини проти Вас... Та все ж вислухайте мої оправдання, може, тоді хоч трохи вибачите мені. Я се не тільки з Вами так поступила за сі півроку, а з усіма моїми кореспондентами, окрім родичів, та й родичам більше посилала коротенькі звістки, щоб знали, що я жива-здо-рова, а писати щось ширше було для мене непереможно прикрою роботою. Такий настрій почався у мене з того дня, як я довідалась про смерть мого брата, і — вірите мені, дорога? — ще й тепер, от у сю хвилину, ледве-ледве примусила я свою руку написати сі страшні слова... Не мириться моє серце з ними. Отже, була я на його могилі і ще не хотіла вірити, що то справді мій братпк там лежить... І все мені здається, що я не повинна ні писати, ні говорити про нього інакше, як про живого. А тим часом, кому вперше пишу, то не можу сього обминути, і все наче вирок підписую... Тому легше було мені писати до тих, хто сам обізвався до мене після того, легше було відповідати, ніж самій озиватись, озиватись же я все збиралась, збиралась, та до більшості своїх кореспондентів так і не зібралась. Але з Вами я так не можу. Нема дня, щоб я не думала про Вас, і горить моє серце, що я не знаю, як живе, що думає мій хтосічок, мій дорогий, моя Wun-derbhime ^і. О, якби мої думки мали голос, то хтось чув би його, встаючи й лягаючи, чув би щось таке ніжне, як плескіт легкої хвилі по дрібній ріні, і, може, хтось не гнівався б на когось і простив би всі його провини. Справді, мені здається, що се була якась непереможна хвороба — оце моє мовчання, от як буває параліч або важка летаргія, що і тямить її чоловік, і рад би скинути кайдани невидимі — і все-таки не може. Але тепер я скинула їх і вже, здається, здорова. Коли не вдарить на мене знов яке несподіване лихо, то я вже знов буду так писати дріб-пі листи всім, кому їх треба, а надто моєму хтосічкові, якщо він схоче їх мати. Може, не схоче? Може, вже ні? Але й тоді прошу на ймення всього, що було між нами любого, написати мені хоч два слова, чи Ви гніваєтесь на мене і чи можу я мати надію хоч колись чимсь перепросити Вас. Напишіть мені се, дуже прошу Вас. Ні, далебі, я була душею хвора, і тільки тому я могла до такого дійти. Але тепер мені се так тяжко, так тяжко, я не можу висловити як... Я чула через люди, що Ви хворі, що Ви на курорті. І я щодня збиралась Вам написати і, нарешті, не мала одваги, бо думала, що, може, і лист мій вже буде Вам немилий. Але ж таки одважилась, бо серце моє було повне і вдарило, нарешті, так, що розбило важку летаргію.

Мій хтосічку, мій з папороті цвіте, чи Ви ще все хворі? Що то Вам таке? Се таки, видно, замучила Вас тяжка робота і лихо? Та, може, хтосічок, як відпочине, то знов поправиться і вже його будуть більше щадити, не дадуть йому більше так мучитись тим господарством, бо воно зовсім не варте того, щоб над ним моя Wunderblume себе сушила. Правда?

Ну, може, написати Вам про когось так, немовби хтось уже був прощений і мав право писати комусь про себе? Почну аж від осені. Як надійшов чийсь оетатній лист в Зелений Гай, то хтось саме пакувався виїжджати і був тоді такий хворий і такий бідний, що не мав одваги комусь в такім стані писати (а брехати, що все гаразд, хтось комусь не може, хтось комусь все мусить правду писати).

Хтось дійшов до того, що знов кров’ю кашляв (то було восени, а тепер ні), а бідний був тому, що зовсім мусив зірвати з Радою (властиво, вона зірвала зі мною), та ще через одну історію, про яку розкаже колись комусь докладно, а писати про неї дуже трудно і довго. Хтось був у дуже критичних обставинах, і хоч вони скінчились все-таки на добре, але хтось мусив з місяць відпочивати, поки якось трохи вернув собі витрачену тим усім силу. Хтось приїхав на Кавказ таки добре хворий. А їхав туди не сам — п. Квітка виїхав за кимсь до Одеси, як довідався, що хтось має їхати хворий, і допровадив когось аж до Тифліса.

В Тифлісі п. Квітка і досі сидить, а хтось сидів цілу зиму в близькому сусідстві з ним. І то було щастя для когось. Бо ледве хтось поправився після приїзду в Тифліс, як прийшла ота звістка про брата і знов когось прибила. Якби хтось був сам в Італії або десь на курорті, то, може б, і не витримав того. Але в Тифлісі була одна товаришка давня та п. Квітка, то вони помогли мені жити. Мій хтосічок знає, що хтось завжди тримався добре з Квіточкою, але тепер тримається ще ліпше, і тепер уже Квіточка зовсім не може без когось жити, та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному,— се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може, не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю. Через кілька днів має приїхати в Зелений Гай п. Квітка з своїми родичами і пробуде тут місяців 1V₂, поки скінчиться його відпустка зі служби. А восени хтось знов поїде на Кавказ. На сей раз ще таки не виключно для Квіточки, а таки для того, що лікарі радять ще одну зиму пробути там, щоб уже зовсім зміцніти. Бо комусь на груди було дуже добре на Кавказі, і перед виїздом лікар казав, що в легких процеси спинились, а тільки сліди лишились від того, що було. Правда, хтось було знов, повернувшись додому, простудився, але не сильно, і тепер вже здоров. Та, видно, той хтось не такий, щоб його можна було заморити...

Що хтось робить? Чи хтось пише? Хтось листів не міг писати, а так дещо міг. Хтось послав поезію до Кракова, до збірника на честь к о г о с ь, та не знаю, чи не спізнився.

У нас тепер є тьотя Саша (сьогодні виїжджає), казала когось поздоровити, і поцілувати, і нагадати за «Трепету», — тьотя Саша когось дуже любить і все згадує за когось. Ліля і Оксана теж комусь кланяються. Ліля вчиться багато, бо восени кінчає медицину, має державні іспити. Мама, Дора і Микось на Волині, хутко приїдуть сюди. Маємо гості: дві Лілині товаришки, одного маляра молодого і Тосю (сина т[ьоті] Саші). Живемо не зле. Оксана здорова і весела, слава богу! Як там чиясь родина?

Ой, нехай би хтось не гнівався, хтось, хтось, хтось!

Хтось

59. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОІ

27 серпня 1904 р. Зелений Гай 14—27/VIII 1904, Зелений Гай

Хтось знов запізнився з листом до когось любого, а навіть вже був написав раз половину листа, тільки не випало скінчити, то так лист і змарнувався, бо комусь вже відпала охота його кінчати, ліпше вже другого напише. Хтось взагалі мало писав літом, бо лінувався. Було в нас багато людей, багато гулянок, балачок, дискусій, і так якось час минав без толку, хоча і досить приємно. Тепер вже інакше. Ліля і її дві товаришки, що гостювали і вчились до іспиту в нас ціле літо, виїхали вже до Петербурга складати державні іспити. Квітка виїхав на Кавказ, пробувши тут 1V₂ місяці почасти з родиною, почасти сам. Тьотя Саша давно вже поїхала на весілля до старшого сина і тепер сидить вдома з сином і з невісткою, а молодший її син (Тося) поїхав оце з моєю мамою і з Оксаною до містечка Опішного студіювати народний гончарський промисел,— всі вони сьогодні або завтра вернуться. Тим часом ми тут живемо втрьох: п. Кривинюк (він у нас перебуває вакації), Дора і я. Дора собі так «час проводить», як звичайно школярка на вакаціях, дуже поправилась по іспитах і по тифусі; виросла і розцвіла неабияк. Шан] Кривинюк вчиться і ладиться до від’їзду, а хтось розпочав уже писанину всяку, ну, і «фабрику листів», нарешті,— чей же, сей академічний рік буде нормальніший від минулого. Хтось хоче написати на конкурс «Киевской старини» оповідання (термін конкурсу 1 октября ст. ст.)— може, і хтось написав би? Чи хтось бідненький ще не може тепер? А потім хтось хоче і драму написати на конкурс Карпенка-Карого. Як не виграє конкурсів, то все зможе щось за ті твори заробити, коли вони не вийдуть зовсім кепські, бо десь їх можна буде пристроїти до журналу і на сцену. Ну, ще побачим, як там буде, а тим часом хтось мусить добре насталити перо і працювати так, що аж ну! Хтось за минулий рік заробив тільки 175 p., а за цей рік хоче більше, бо, відай, буде треба. От з осені Оксана наша має їхати за кордон на техніку (з курсів жіночих в Петербурзі її виключено з поводу quasi ¹ політичної «історії»), то, значить, родинні видатки збільшаться, а хтось таки хоче знов їхати на Кавказ і разом з тим не хоче, проти нор-малытого, обтяжувати родинного бюджету, отже, нехай постарається заробити. Впрочім, то комусь не біда, аби мав спосіб, то заробить з охотою. Хтось тепер на здоров’я мається не зле, хоча застуджувався разів з 5 за літо і тоді кашляв (разів два щось і на кров було подібне), але все-таки почувається досить міцним і своїм здоров’ям не журиться, тільки зиму ще таки боїться в Києві перебувати, та й з інших причин не має до того великої охоти. На Кавказі хтось сеї зими врядиться ліпше, бо не буде мати клопоту з урядженням,— мати п. Квітки поїхала з ним туди на мешкання стале і запрошувала когось мешкати у неї, то хтось буде платити їй за утримання (вона дуже добра господиня), а сам не потребуватиме відбирати собі часу на хатній клопіт і могтиме далеко більше заробити літературою_г ніж минулої зими, і буде комусь добре. Зрештою, як хтось урядиться на зиму, того детально ще й сам тепер не знає, а як буде знати сам, то й комусь напише. Міг би немало і тепер написати про всякі плани і питання, але то все скомпліковане і довге, а хтось не має сьогодні багато часу, нехай іншим разом. Хтось от ще має цілу пачку коректи зробити — се вже, нарешті, кінчається те друкування моїх віршів у Києві.

Боже, як мені вже ся книжка обридла, аж бачити її не можу! А тут ще й прав коректу!

Як же мається мій хтось, мій хтосічок любий? Хтось не вірить, що хтосічок вже «ніколи не буде здоров, як горішок»,— ні, хтосічок буде, буде! От якби хтось до когось міг приїхати на Кавказ, то би хтось когось напевне викорував, хтось би міг! А може, хтось приїде?

Хтось просить поздоровити чиюсь родину. Шан] Криви-нюк і Дора когось вітають. ⁴

А хтось когось любить, дуже любить.

Хтось

60. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

6 вересня 1904 р. Зелений Гай

«О, ти, моя жрице краси й чистоти!»

Хтось до когось любого дуже поспішно пише, щоб таки сьогодні пішов лист. Був би хтось і вчора послав листа, але хотів той уривок з євангелії, що хтось прислав, порівняти з текстом слов’янським, більше привичним для когось, бо хтось в деяких виразах, навіть напам’ять рівняючи, бачив різницю чималу між німецьким і слов’янським перекладами. Найліпше, якби хтось мав тут грецький оригінал,— хтось і має, але в Києві, то вже годі,— тоді зважив би ліпше, як, наприклад, перекласти те слово, що в німецькому сказано Schelle, а в слов’янськім «кимвал» (цимбал). Хтось побачить, що у мене таки стоїть цим-бал, бо я давно звикла до такої форми сього виразу, що став провербіальним у нас. Та й думаю, що воно більше відповідає стилю в данім разі. Є ще декотрі дрібні відміни — хтось їх сам побачить,— і декотрі вирази я став лю подвійно, або так, або так можна сказати, як комусь ліпше подобається. Чи хтось помилився, чи то так в німецькому перекладі стоїть, що ніби сей лист Іоаннів? По слов’янському перекладу і, скільки тямлю, по-грецькому він належить до ап[остола] Павла, тому й я так його назвала. Поділ стихів (versi) ¹ теж трохи змінений у мене слідом за слов’янським, але хтось може триматись німецького поділу, коли схоче.

Хтось комусь хутко напише листа, а тепер спішиться. Хтось тут ще два тижні буде і в Києві потім два тижні. Хтось ще сам не знає, яка буде його адреса на Кавказі, але в своїм часі когось сповістить,— так не буде, як торік, ні!

Хтось нехай буде здоровенький і поздоровить всю шановну родину. Хтось когось любить...

Хтось

61. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

19 вересня 1904 р. Зелений Гай 6. IX 1904

Любая Лілеєнько! Ти не гнівайся на мене за перерив в листуванні. З маминого листа знаєш, що тут і випадок винен, бо наші листи пропали з Тосиним пальто, а потім днів зо два минуло через те, що мама не вспівала написати сама, а виїздила на пошту, не пождавши мене, поки напишу. Після того, як мама написала тобі, я теж хотіла те зробити, але трапився мені один клопіт, про який трохи згодом напишу, то він мені і думки всі одібрав, і сон, і смак до їди, а также і змогу до писання. Тепер уже я з ним справилась і в норму ввійшла, отже, й пишу.

Думали було ми з мамою зостатись тут до 15-го сеи-тября, бо я хотіла писати повість, спішучись на конкурс до 1-го октября, тим часом почало робитись холодно і дуже вже непривітно при нашому малолюдстві, а про конкурс я довідалась, що термін його 1-го н о я б р я, то, значить, я ще маю час писати, а тут все одно ж до ноября не досиділа б. Отож ми рушаємо звідси позавтрому (8-го сентября) в Київ. Отримали звістку від Оксани, що остатні «обсуждения» вже скінчені і вона 25 сентября мав виїздити за границю — grace a Dieu c’est fini! ¹ Я дуже боялась, що вона з того всього ще дома зостанеться, бо вже, своїм звичаєм, почала було киснути і попала в настрій «ні з короба, ні в короб», а разом з тим писала, що коли «сяде маком» дома на сю зиму, то «стратить віру в себе» і т. д.,— словом, загрожувало щось вроді минулої біди, бодай не верталась. Але тепер уже небезпека скінчилась. Надійшла, між іншим, звістка офіціальна з Бѳ-стужівських курсів, що Оксану туди таки н е приймають,— ну, і краще, один мотив до обсуждения відпав! Так що вона вже зовсім наважилась їхати і має навіть попутчицю до самого Льєжа, свою товаришку по гімназії, тамошню студентку. Мама довольна з такого рішення, бо, видимо, боялась перспективи Оксаниного нарікання, дорікання і всякої нервозності в разі, якби Оксана лишилась на сю зиму дома, тим більше, що Оксана менше всіх нас ладить з мамою, і, певне, справді у них були б самі прикрі відносини, а все те либонь окошалось би головно на папі, тож, я думаю, і для нього вийде краще те, що Оксана не піддалась на його вмовляння зостатись.

Я побуду в Києві, поки Оксана виїде, та, певне, таки до октября не виберуся звідси, бо, крім конкурсу, маю там всякі справи. Треба буде тую книжку довести до якогось ладу, се вже ж її остатній аркуш в другу коректуру йде, то треба буде діждатись випуску її з друкарні і помогти, а головно додати енергії мамі роздати десь в продаж се видання, а то воно може залягти надовго де-небудь в кутку та й пропадуть і гроші й захід, покладені на нього. Та ще треба мені буде підготувати всякі виписки, книжки

Пам'ятник Лесі Українці в Луцьку. 1977. Скульптори А. В. Німенко, М. Н. Обезюк, архітектори В. К. Жигулін, С. К. Кілессо

і т. д. для роботи на сю зиму, бо слід мені зібратись сей рік не так скоропалительно, як торік, інакше знов будуть всякі невигоди й задержки в роботі. Та, може, я сю зиму і не в самому Тифлісі буду, а в малому місті недалеко від Горі (рідне місто Гамбарова, коли знаєш), то там, може, й бібліотеки не буде, отже, варто забезпечити себе з літературного боку. Можливо, що і Кльоню переведуть з Тифлісе «исправляющим должность мирового судьи» в те мале місто (Цхінвалі воно зветься), тоді я не хочу зоставатись в Тифлісі сама, тим більше, що в Цхінвалі клімат не гірший, а життя багато дешевше, ніж в Тифлісі, тож нема мені жадної рації триматись, що б там не було, власне Тифлісе. Але то ще невідомо, як з тим буде; як стане відомо (папевне, ще до мого виїзду з Києва), то я, звісно, не гаючись, напишу тобі.

Приїздив до нас в гості на три дні Хоткевич з Харкова, малював тут види, їздив човном, читав свої твори (на сон раз вони були нічого собі) і користав з чудової, зовсім літньої погоди. Зате як тільки він виїхав, погода раптом зіпсувалася і тепер холод собачий. Ми закупорились у тих двох хатках, де ти з товаришками жила (в інших витримати не можна, так холодно!), палимо в грубці, затикаємо шпари і надіємось не простудитись до післязавтра (раніш вибратись трудно). У мене був період осінньої температури (37,2°), тривав більше тижня і трохи мене стяг, але тепер якось нічого, ну, та все-таки, я вже думаю, коли б утікати швидше. Я ще надіюсь, що буде «бабине літо», і хочу втрапити, щоб під час його саме їхати морем, бо в таку негоду, як тепер, воно небезпечно.

Ну, Ліцику, бувай здоров! Пиши мені в Київ, як твої екзамени і «самопочуття». Цілую тебе дуже міцно і прошу не сердитись, бо я не так уже винна на сей раз. Мій привіт Валентинам.

Твоя Леся

62. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

7 жовтня 1904 р. Київ

Лілеєнько любая! Напишу одкритку, бо знов що-не-будь не дасть написати листа,— знаєш сю київську тол-^кУчку. Спасибі за карточки, а то я вже починала турбуватись, чи не сталося тобі чого прикрого, що мовчиш* Рада я за твої удачі в екзаменах.

Оксана виїхала позавчора, і папа з нею, пробудуть у Запрудді днів 3, далі Оксана поїде далі (за границю), а папа ще побуде днів з 10 у Колодяжному, а може, й довше — його начальство виїхало на місяць, то він користає з того для устройства своїх діл. Прийдеться мені з виїздом на Кавказ пождати папу, і вже очевидно, що раніше як між 5—10 окт[ября] не виїду. Не дуже се добре, та що ж поробиш? А виїхати, як ти радила, в початку сент[ября] я вже ніяк не могла. Я таки вспіла простудитись і оце з тиждень просиділа в хаті з нежитом і сильним кашлем. Сьогодні вже маюся добре і зважуюсь скористати з проблиску сонця — піду проходжуся. Та й справи є.

Цілую тебе, Giglio сГого. Привіт Валентинам.

Твоя Леся.

Мама, Микось і Дора здорові, вітають тебе.

63. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

20 жовтня 1904 р. Київ 7/Х 1904, Київ

Любая моя Лілеєнько!

Як бачиш, я все ще з Києва тобі пишу. Сьогодні тільки вернувся папа з Волині (пробув він там сливе 3 тижні), а без нього вибратись я не могла, та й тепер не можна так, що він в одні двері, а я в другі, отож виберусь не раніше вівторка на тім тижні (12 октября). У вівторок буде рівно місяць, як я в Києві. Часу немало, а роботи і взагалі толку від мого пробування тут небагато. Ся київська сутоло-ка обертає людину в якусь білку в колесі. І все тут так марудно, довго йде, що цур йому. Здумай собі, що моя злополучна книжка досі ще «не излезла» ¹ з друкарні, хоч зосталось її тільки зброшурувать і отримати «выпуск-ной билет» від цензора, але після того, як видрукування обложки зайняло два тижні, можна сподіватись, що й бро-шуровка займе стільки ж. Та чорт з нею, не буде готова, плюну на неї і поїду, а то діждусь такого сезону, що на море й носа не можна буде показать, вже й тепер не дуже-то славно буде. Ех, поганенько взагалі прийшовся мені сей місяць (навіть 1Ѵ_а). Вже не говорячи про моральні прикрості, в яких почасти я й сама винна, по глупості своєї натури (про се все, яко діло минуле, нехай колись потім — «то довгеє слово»), а таки й фізично неважно було, часто нарушалась температура і кашель не раз відновлявся, та й тепьр він є, хоч, може, се й пусте. Тут я вже Яновського не застала, він подався на професуру в Одесу, тож надіюся піти до нього в Одесі — к о н е ч -н е постараюсь, не буде так, як весною. Кашель мій скоріше нервової натури, бо оце в дні коло 3 октября, сумні й самі по собі через ті страшні роковини, мені ще тяжче було, дивлячись на маму (ти сама знаєш, яка вона бував в хвилини гострої туги). Я старалась не лишати маму саму, їздила з нею на кладовище (як нарошне, ще й дні такі мокрі були), по ночах мало що спала, і все те завершилось такими нападами кашлю, що я насилу їх морфієм затамувала, а то вже боялась, що там розірветься що-небудь в легкому. Ну, тепер уже нічого, покашлюю, але мало, і нерви уляглися, я їх в руки забрала, а головно, що мама трохи заспокоїлась, узявшися знов до всяких часових клопотів, а мої клопоти (принаймні важніші) вже скінчились, то, може, тепер і здоров’я наладиться. Тільки се, певне, буде не раніш, як виберуся з Києва, бо тут уже знов установилось пізнє лягання (було й таке, що в 2 і З години ночі лягали ми з мамою), пізня їда з великими перервами і т. і., ти знаєш, як воно буває. Тепер у нас півдня йде обід, бо Дора приходить між 3—4, папа між 4—5, Микось між 5—7, а кожне, прийшовши, просить зараз же їсти. Пізно лягаю тому, що все одно не можу спати, поки ходять в кватирі, і тільки даремно перекидаюся та іри-туюся, а папа з мамою, виспавшись удень, вночі спати не хтять, ходять і розмовляють. Ну, та вже ж не міняти всім способу життя ради мене. Виїду, то житиму по-своєму. Сі курорти якось відучили мене від нормального життя (коли воно нормальне таке, як всі інтелігенти в Росії провадять), я хутко томлюся навіть від гостей і пустих, але шумних і довгих розмов (пам’ятаєш, як я в Гаю «дискусіями» іритувалась?). Чисто, хоч «в келью под елью» сідай, аж противно на себе!

За сей час що було приємного, то се те, що Микунька якось «розговорився» зо мною і тепер часто розказує про свої справи й інтереси, радиться де в чому і взагалі відноситься з довір’ям. Через те я його більше пізнала і до певної міри бачу вже, який він. Славная Микуня! Уже спустив з себе гімназичне напускання індиферентизму не в пору, що так нас часом коробило, простіше і щиріше став відноситись до справ і людей. Шкода тільки, що його думка не завжди поспіває за вчинками, а життя не жде і не дає йому потрібного дл>ґ думання часу, через те він не раз сам признається, що в душі він сам ще не рішив того, в чому приходиться переконувати і підтримувати інших, покладаючи на те немало енергії. Але се, здається, не з ним одним так діється. Та все-таки шкода. При нагоді стараюсь помогти йому думати, але се діло тонке, і я стережуся всякого нахрапу та менторства, щоб равлик знов не сховався в черепашку. Та вже добре й те, що ми «познайомились»,— мене каменем гнітила та наша «незнайомість». Збирається Микось весною до мене в гості на Кавказ — прекрасно було б, а то все ж я тут уривками бачу його, кілька хвилин рано і стільки ж увечері, бо цілий день в Політехніці, а в свято гуляє з гостями або в гостях. Дора все так само життям веселиться, але й учиться притім непогано. Була трохи хвора на зуби, навіть один дала вирвати,— тепер здорова. Папа приїхав з Волині немов трохи відпочивши, і вид у нього свіжіший, тільки знов трохи кашляє. Всі ми дуже раді і дякуєм тобі, що ти часто пишеш, а самі от які «безстидні»,— Дора вже третій день «збирається» відправити написа-н у одкритку, а я соромлюсь все одкритками відписуватись, довший же лист ніяк не виходив за всякою бідою і суєтою. Микунька не має звичаю писати, а папа з мамою нехай вже самі пояснять, чому мовчать. Ти мені відповідай вже в Тифліс, моя адреса буде: Давидовская ул., № 23, д. Г а м р е к е л и (се ймення конче треба написати), Феоктисті Семенівні Карповой, для мене, бо мені вже хата найнята. У Кльоні з переселенням в Цхінвалі нічого не вийшло, і він мусить лишитись на зиму в Тифлісі. Лишуся і я. Спочатку мені се було досадно (хотілось на інші місця і всякі були соображения), але тепер я думаю, що, може, се й краще, після того, як точніше розпиталась про ті Цхінвалі.

Оксана пише нам часто (і тобі, певне, теж?), устрої-лась вона, здається, не зле і недорого — 90 frs. в місяць на повному пансіоні. Льєжем довольна, тільки все скаржиться, що мало знайомих (попробувала б вона так, що ні одного знайомого, як мені траплялось!), та се, я думаю, «річ набута». У всякім разі, гаразд, що вона туди вибралась.

Як будеш, Лілеєнько, їхати сюди, то забери, які там ще є в Петербурзі, Оксанині речі,— вона обіцяла мені одну свою «зненавиджену» верхню кофту, то ви мені її звідси вишлете, як ти привезеш, але тепер я, звичайно, і не прошу, й не сподіваюся, щоб ти з тим возилась, так тільки тепер пишу, а то, може, потім забуду.

Шура ще не приїхала, все там у себе сидить, та порядкує, та хазяйнує, а се річ затяжна. Тим часом вже найняла тут у Приходька квартиру ще в августі, таким способом місяців за три, либонь, даром заплатить. А воно б варто Імочку в Київ привезти, бо вона не зовсім здорова: то вушко боліло і текло, то тепер висипка уперта покрила лице і розпросторилась на тіло,— вони її чимсь там мажуть, але то не помагає; очевидно, треба вдатись до лікаря-спеціаліста, як ти зробила з Дорою навесні. Та я вже щось не маю надії діждатись їх тут, воно й шкода, та вже нема мені як ждати, я й то, дай боже, щоб 20 октяб-ря досунулась до Тифлісе (треба ж і в Одесі хоч днів 3—4 пробути), а се вже й так не рано. Та... воно, признатись, і нелегко бути між мамою і Шурою... За сей тиждень я зовсім допевнилась, що в глибині все зосталось по-дав-ньому і вже, певне, поки їх життя, поти й сього нещастя... коли б же хоч Імочці не прийшлось терпіти від сього!

Ну, бувай здорова, треба кінчать, бо вже знов чужі люди прийшли. Я тобі, моя любая, писатиму з Тифліса частіше, а то тут, далебі, якось сама собі не належу. Привітай і «пожалуй» від мене Валентин. Цілую тебе, моя бідненька дитинка, серед зграї гризущих цуців.

Леся

64. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

23 жовтня 1904 р. Київ 10.Х 1904.

Лілеєнько любая!

Постановила я собі відповідати на кожний твій лист зараз же хоч двома словами, от починаючи з сього моменту (я тільки що прочитала твою картку),— може, так буде, нарешті, добре.

Папа вже вернувся. Я хочу виїхати позавтрьому, 12.Х, коли, звісно, що несподіване не затримає; всі мої

діла будуть влагоджені до позавтрього. В Одесі пробуду недовго, бо й так вже спізнилась, певне, 16—17 виїду на море (в один з сих днів іде скорий пароход), а 20—21 буду в Тифлісі. З дороги й з Тифлісе писатиму тобі. Мама хоче, виправивши мене, поїхати на кілька днів у Гадяч на ярмарок «на Параски» (15.X). До ярмарку Марія обіцяла дошити сорочку Кр[ивинюку], коли не збреше! Коли сорочка скінчена, то мама її забере, а ти напишеш, чи тобі прислати, чи дати пошити, чи як.

Наші всі здорові. Од Валентин ми вже не вимагаєм листів, бо знаєм, що їм не до солі, потім же мусять надолужити. Цілую тебе міцно.

Твоя Леся

Оксана часто пише, їй ведеться добре, здається.

65. ДО О. П. КОСАЧ (матері) І П. А. КОСАЧА

26 жовтня 1904 р. Одеса 13. X. 1904.

Любії мої! Доїхала я прекрасно, без одної пересадки, і 8 половини ночі була одна на ціле купе, нічого не забула в вагоні і нічого в мене не вкрали. Тут застала Комїаро-вих] здоровими, діти видержали недавно кір, але вже здорові. Погода тут мокрувата, але тепла, ні туману, ні вітру нема. Виїду я звідси в неділю в 12 г[один] дня, прямим рейсом, се якраз вигідно для мене виходить. Чи не міг би мені Микунька відправити малою скоростю мій складний столик (десь у погребі схований), приложивши до нього синю теплу нижню спідницю (висить у шкафі в темній хаті) і пенсне (на Дориному столику в бронзовій чашні) і зашивши те все разом в рогожу! Я була б йому дуже вдячна. Ком[арови] вам кланяються, я міцно цілую всіх вас, мої любії.

Ваша Леся

66. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

6 листопада 1904 р. Тбілісі 24. X. 1904. Тифлис, Давидовская,

23 (д[ом] Гамрекели), кв. 4

Любая Лілеєнько! Спасибі за картку, що я застала тут. Я тільки вчора приїхала сюди, бо з Одеси виїхала тільки в понеділок (18-го), а з Батума 22-го (в день приїзду туди).

Від Севастополя стало тепліше і тихше, а від Ялти до Ба-тума було зовсім літо і навіть увечері можна було сидіти на палубі. Все ж таки я 5 ночей провела зряду в дорозі і хоч сю ніч добре виспалась, та все ще втома не минула, тому пишу поки ще одкритки, а листи писатиму згодом, як в норму прийду.

Надзвичайно приємно, що мені не треба шукати кватири і купувати всякого дріб’язку. Хата в мене прекрасна, в гарній і здоровій частині міста, і взагалі я почуваюся як дома. В дорозі не простудилась і, як мине втома, певне, заживу зовсім нормально.

Чи вислали тобі мою книжку? Кльоня тебе цілує і бажав успіху в ділах твоїх і кланяється Валентинам. Я цілую всіх трьох, Лілею найбільше.

Леся

67. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

22 листопада 1904 р. Тбілісі 9.XI 1904. Тифлис, Давидовская,

д[ом] Гамрекели, д. № 23, кв. 4.

Люба Лілеєнько! Спасибі тобі, любая, що ти мені пишеш та що я через тебе, хоч се і кружно, довідуюсь про наших «или они живы, или они здоровы»; а то здумай собі, що я з самого виїзду від них ані стрічки не маю. От і Оксана скаржилась, що їй не пишуть, а сама досі мені не відповіла на листа, от уже хутко місяць. Я, правда, сама часто тим грішу, от, напр[иклад], проти Крив[иню-ка] дуже винна. Та було мені чимало всякої писанини за сей час, і переїздів, і біготні, то не раз справді ніколи було писати. А ще моя натура, що, довго не писавши, соромлюсь писати одкритки, а на лист не завжди часу й енергії вистачає. Та вже якось, може, справлюся.

Сього року я тут можу вже тільки писанням та подібними справами займатись, бо не потребую дбати про своє пропитаніє, про се вже дбає Феоктиста Семенівна, якій я просто плачу за повний пансіон і більш ні про що не думаю. Маю таким способом «усиленное питание» без клопоту. Почуваюся я тепер зовсім добре, маленька осіння роз-клейка, що було напала в Києві, зовсім минула. Та воно й сором було б інакше, бо такої ідеальної осені, як тут, то рідко де трапиться. Я досі ходжу в своєму «costume de promenade», дуже рідко надіваю пелерину, бо на сонці до +22° R доходить. Позавчора ми з Кльонею з ранку до смерку вештались по горах, було так чудово, що і втома не почувалась. Залізли ми в таке місце, де ще ніколи не були, познаходили якісь потоки, басейни, провалля, дуже цікаво було. І весь час я була в одній сукні (правда, теплій), а навіть по заході сонця не змерзла. Аж чудно читати, що ви, бідні, вже мерзнете там.

Се, може, лист мій дійде до тебе в день останнього екзамену. От уже, слава богу, Лільчик позбудеться тої халепи. А тижнів через два уже й в Київ! Добре було б, якби ти могла хоч до весни не братись за жадну обов’язкову роботу, щоб хоч трошки одійти. Якщо в тебе буде в грошах недохватка, а папі буде трудно тобі помагати (хоч я сього, признаться, не думаю, знаючи останню стадію устройства його діл), то я думаю, що з декабря матиму повну змогу ділитися з тобою своїми ресурсами. От ще тижнів через два я се знатиму напевне і напишу тобі, скільки власне і в які терміни могтиму посилати, а тебе прошу наперед не церемонитись згодитись на се, бо я се зроблю зовсім не в ущерб своєму режиму чи здоров’ю. Так ти мені з Києва щиро напиши, які будуть матеріальні умови твого виїзду в Прагу. Мені було б найгірше думати, що ти з перших же днів у Празі попадеш в ярмо непосильної роботи і знищиш останнє здоров’я, яке ще зосталось від екзаменів. Може, колись мені буде потрібна твоя поміч, то і я обіцяю вдатись до тебе без церемонії. Добре так, золотая моя Ліліє?

Ще треба мені сьогодні кілька листів написати, тому скінчу сей от зараз.

Не повезло мені з журналом Славинського. Хотіла там писати і дещо дала, і воно прийняте до друку, аж тут потребували Славинського до війська і вже він не редактор, а прапорщик піхоти в Староконстантинові... Не приношу я щастя редакторам.

Славинський просив тобі кланятись.

Кльоня і Феоктиста Семенівна тебе щиро вітають. Маруся тепер моя учениця, вчу її писати.

Хутко писатиму тобі знов. Цілую тебе міцно, моя Лілеєнько.

Твоя Леся

22 листопада 1904 р. Тбілісі 9/ХІ 1904, Тифлис, Давидовская ул.,

д[ом] Гамрекели (№ 23, кв. 4)

Дорогий хтосічку!

Хтось до когось аж тепер пише, як уже доїхав, і врядився, і встановився, і відпочив, і вже знов до своїх «безконечних» листів взявся. Хтось був перед виїздом цілий місяць у Києві дуже зайнятий, а не так роботою, як біганиною і візитами, і так не раз було, що цілий день і роботи жадної не зробив і таки не мав часу «вгору глянути», як то кажуть. Ще на кінці були роковини смерті брата і хтось був дуже-дуже бідний і не міг нічого писати. Через те все хтось спізнився до терміну і нічого не подав на конкурс «Киевской старины». Чи хтось щось подав? Хтось (білий) буде вже так кінчати своє оповідання, може, без конкурсу надрукують та комусь хоч так щось небагато дадуть. І ще хтось має деяку роботу в російськім видавництві, досить нудну, але вже мусить її скінчити, бо там обіцяв, ну, і таки щось заробити хоче, бо тут йому таки досить дорого жити. Хтось живе тепер «на пансіоні» у матері п. Квітки і має добре утримання, не потребує жадним господарством клопотатись (торік взимі мав того клопоту досить), але платить за те чимало, так як тут звичай, бо хтось не хоче, щоб на нього втрачалися тому, що він приятель. Хтось має дуже велику хату і гарний вигляд на гори. Ходив раз в гори і проблукав цілий день — дуже гарно було, але таки не так, як на зеленій Буковині, в чиємусь Кімполунзі, таки в чиїхсь горах краще.

Комусь кланяється п. Славинський. Хтось його бачив, як був в Одесі. В той час (тому три тижні) п. Славинський був редактором нової часописі «Южные записки», а тепер він офіцером у війську — забрали його несподівано до війська, та ще добре хоч не на війну, а відслужувати на місці тих, що на війну пішли, так що все ж він на Україні лишиться. Дуже він з того не рад, що мусив перо на стрільбу змінити, але що ж має робити? Редакторство, натурально, перейшло в інші руки, і хтось з того не рад, бо сподівався писати в тій часописі, а тепер не знає, як те випаде. Розказували в Одесі, що др. Липа оженився і що тепер його мало хто бачить. І хтось його не бачив, але о тім не жалує, бо хтось його не дуже любить. Вороний кудись вибрався з

Одеси, а перед тим з усіма посварився. Ми з Славинським заміряємо видати в Росії наші переклади з Гейне (тепер цензура трохи лагідніша стала), та хто зна, чи поэволять. Багато людей просили тепер дозволу видавати українську часопись, та щось досі нікому не дозволено. Хоча тепер в Росії ліберальний вітер віє і російські часописі заговорили таким тоном, мов і забули про цензуру, але, видно, той лібералізм не для України...

Нехай хтось любий напише, чи таки та бідна Ярошин-ська вмерла? Комусь її дуже шкода!

Нехай хтось сердечно привітає наше чорненьке, хтось би рад їй часом карточку послати, то хотів би знати її адресу. Але, головне, хтось хоче знати, як мається хтось, як його здоров’ячко. Мій любий, дорогий хтось! Нехай хтось не буде бідний! Хтось вітає чиюсь родину. П[ан] Квітка кланяється комусь.

Хтось

69. ДО І. Я. ФРАНКА

28 листопада 1904 р. Тбілісі Тифлис, Давидовская, № 23,

кв. 4, 15—28/ІХ 1904

Шановний пане-товаришу!

Посилаю Вам до «Вісника» два віршики, а то, може, там у вас уже й забули, що «в таком-то городе живет Петр Иванович Добчинский». Згодом пришлю дещо більше, бо воно й готове є, та біда — переписати не зберусь. От і се вже п. Квітка, спасибі йому, призволив переписати, а я сама, може, й ще прозбиралась би не день, не два. Правда, якось час так розбитий, то роботою, то планами, що раз річ уже написана, якось про неї не думається, щоб її до ума довести та послати межи люди, а зараз хочеться до чогось нового взятись. Зрештою, Ви давно знаєте, що я ледарка, то що вже маю казати? «По долам вашим да судят вас». При сій нагоді запитаю Вас, як саме і на чию адресу треба посилати книжки до бібліотеки Товариства імені Шевченка? Тут один добродій тифліський хоче пожертвувати деякі книжки, та не знає, як їх посилати та й чи потрібні вони, або хоч декотрі з них, бібліотеці. Може, переглянувши список їх (сей, що тут посилаю), Ви дасте пораду про се?

І ще маю одно прохання до Вас. Оце надумую видати маленький збірничок танцюристих пісень народних (бачте, як розвеселилась?) для народу ж. Мають туди увійти переважно волинські пісні, до яких мелодії я попросила записати п. Квітку, а се ще хочу просити Вас дозволити мені взяти до мого збірничка і ті 5 пісень до танцю, що колись, у Буркуті, записав від Вас п. Квітка. Мелодії у нього є і початкові слова (чи, властиве, окремі куплети). Але якщо дозволите мені умістити сей матеріал, то, може, будете ласкаві прислати по кілька (хоч 2—3) куплетів на кожну мелодію. Я була б Вам дуже вдячна за те, хоч і сором мені, що завдаю Вам роботу. Ваші пісні починаються так: 1) «Ой на горі льон поламався, а до мене дяк женихався»; 2) «Ой чи не ти то гребелькою йшла, ой чи не ти то хусточку знайшла»; 3) «На воді човен вихитується»; 4) «Ой на горі біла глина, ой-ой-ой»; 5) Сабадашка.

Як зберетесь, з ласки Вашої, мені відповісти, то напишіть, як Ви з родиною маєтесь, та й взагалі, яке там коло Вас життя. Я оце від жовтня живу в сій далекій стороні, такій далекій, що мало й звісток з рідного світу сюди доходить. Сидітиму я тут до пізньої весни, певне, так, як і торік, та й адреса, певне, буде все та сама. Поправилась я було тут зовсім добре, а се остатній тиждень щось була простудилась і засіла в хаті з якоюсь хрипкою, та воно, відай, мусить хутко минути.

Зустріла я недавно тут сестру Ольги Федорівни — АІнтоніну] ФІедорівну], дуже вона поправилась за се півріччя, що я її не бачила, аж помолодшала. Очевидно, мається добре, та й казала, що незгірше.

Шан] Квітка просить Вам низенько вклонитись. Він тепер мешкає тут en famille¹, з матір’ю і мається ліпше, ніж торік, хоча все надумує втікати на Україну, «на тихі води, на ясні зорі».

Бувайте здорові та привітайте від мене Ольгу Федорівну з дітками.

Л. Косач

Ще, крім сих книжок, є «Історія» Бантиша-Каменсько-го, видання 1840 p., ілюстрована. Може, в бібліотеці Товариства Шевченка власне сього видання нема, то і його можна спровадити (в даний момент воно на Україні).

Якби я була бібліотекарем, то вважала б, що «всякое даяние благо», але ж на се можуть бути різні погляди.

____Л. К.

8 грудня 1904 р. Тбілісі 25/ХІ 1904

Люба мамочкої

Не написала я тобі одразу і до сьогодні через те, що була в чималій ажитації. Твій лист розбудив в мені такий порив, що ще хто зна, чим він скінчиться. Звістка про «оскудение» України аж до Матушевського-редактора вразила мене так, що я подумала-подумала — та й смальнула телеграму Славинському, щоб рекомендував мене в редактори «Южных записок»!.. Даремне представляв мені Кльоня весь риск сього проекту: переїзд зимою в Одесу (бо якби діло зладилось, то, може, прийшлось би і не ждучи весни їхати), одиноке життя, поки вдасться йому переїхати в Одесу, маса роботи не зовсім привичної; просив, нарешті, хоч не посилати телеграми, поки він вернеться з суду та ще раз порадимось. Але я зарвалась і таки послала. Потім прийшла маленька реакція, і сумніви вступили в свої права, та я вважаю і тепер, що коли діло зладиться, то я таки мушу їхати. Мені досадно, щоб вважалось, ніби українців-літераторів «просто нема», і досадно, щоб і такий, хоч не український, та все ж сприяючий і поки що єдино можливий орган зовсім уплив з наших рук. Нарешті, манить мене мрія хоч який час пожити зовсім самостійно, при виразній і відповідальній роботі, роботі активній, як-не-як організаторській. Як бачиш, не одна «сліпа богиня» владає мною, і те, чого я нізащо не зробила б ради конвенансів або фальшивих гордощів, я м о ж у зробити ради того, чому служила ще з дитячих літ. Я не скажу, щоб мені се було легко, я почуваю, немов дві великі сили тягнуть мене в різні боки і розривають, але як не вмішається ще одна «велика сліпа» — Доля, то я таки піду за давнішою богинею, літературою. Зрештою, ся жертва не така вже велика: Кльоня каже, що коли я переїду в Одесу, то і він постарається якнайшвидше переїхати туди, хоч би прийшлось починати знов усе спочатку, себто з безплатного «кандидата». Значить, розлука наша недовга буде, а прикро мені те, що справді я сим способом можу значно попсувати йому матеріальний стан. Та що робити — c’est plus fort que moi¹ — і Кльоня має

благородство не докоряти мені за се, тільки все повторяє, що він «має надію, що в «Южных записках» редактор вже є». Ти, я думаю, не огорчишся ні моїм планом, ні тим, коли він таки виконається. Навпаки, се повинно тобі бути приємно, що твоя дочка не така вже «рабиня», як ти думала, тому я і не боюся сповіщати тебе про се, хоч, може, з того ще й справді нічого не буде. Оце отримала телеграфічну відповідь від Славинського: «Известие ваше сомнительно; пишу». Се, значить, він думає, що вже хтось знайшовся за редактора. Може... Ну, нічого, пождем. У всякім разі, ся телеграма трохи бризнула на мене холодною водою; шіг ist ich weiss nicht wie... ¹

He здивувало мене і навіть не огорчило, що на мою книжку нема одзивів. Положим, один був, в «Одесских новостях», глупо зложений, але з добрими замірами. Може, через те іменно там був одзив, що Комаров конечне намігся послати в ту газету примірник «для отзыва» в і д себе. Може, тому в інших не було, що ми не схотіли піти за сим звичаєм, а се, кажуть, конечне потрібно, коли хочеш, щоб про книжку знали. Може, знайомим і ніяково писати одзиви про «авторський подарок», а хто-иебудь чужий з редакційних людей і написав би. Зрештою, я ж і не покладала рожевих надій на свою «славу» — недарма тепер поети французькі йдуть... в прикажчикиї «Fais-toi chroniqueur, mon ami Gringoire, fais-toi chro-niqueur» ²,— згадую я пораду іронічно-меланхолічну автора «La chevre de Mr Seguin» ³ і марю вже про хроні-керство хоч в «Южных записках», чей же, тоді хоч лаяти будуть! Але будь тепер справедлива до галичан — вони не м о в ч а л и ні на одно моє видання, і, власне, в тім краю, можу я сказати, nennt man die besten Namen, so wird auch der meine genannt ⁴.

Будь ласка, пришли мені «1001 ніч» і «Оповідання» — я їх не маю і дуже ними інтересуюся. Мені тьотя 6ля теж писала про мою книжку, спасибі їй, я дуже порушена її листом. Писав мені теж і Грінченко подяку und Compli-menten genug ^б. Ну, а в печаті — мовчання. Та що ж,

¹ Мені ніяково... (нім.).— Ред,

² «Ставай хронікером, мій друже Гренгуар, ставай хронікером» (іфранц.).— Ред.

³ «Коза пана Сегена» (францРед,

⁴ Згадають найкращі імення, тож і мов назовуть (німРед,

⁶ І компліментів доволі (нім,),— Ред.

поділю сей фатум з Шевченком, в його компанії і се не сором.

Я теж хутко писатиму ще, не ждучи відповіді. А тепер кінчаю, піду слухати оперу «Борис Годунов» поки там що.

Мамочко, дорогая, бережись і будь здоровенька. Все буде гаразд, аби ти була здорова. Цілую тебе і всіх наших міцно.

Твоя Леся

Кльоня кланяється всім вам.

Сей листок тільки до твоєї і пап и'н ої відомості

Щодо сліпої богині Феміди, то я сама з величезним трудом і дивною непонятливістю розбираю тонкі перипетії її прилюдних і закулісних священнодействий, а через те і неясно тільки можу писати про них. Та се і неважно. Можу сказати так: я не переїду з Кльонею з Тифлісе в інше кавказьке місто жити невінчана; поки є перспектива, що, може, за місяць-два чи хоч весною таки буде перевод з Тифліса, то я не хочу завдавати собі сеї прикрості тут, бо тепер я нітрохи себе фальшиво не почуваю, всі відносяться до мене з повагою (та й яке ж би мали оснуван-ня відноситись інакше?), ні натяків, ні косих поглядів я ні від кого не маю, а, певне, en qualite de m-me une telle ¹ я почувалась би гірше серед тутешніх людей, від яких не сподіваюсь нічого доброго при ближчій знайомості,— тепер же я маю повну змогу зоставатись в дальшій знайомості, і нікого се не обижає. Коли ж виясниться, що надія на перевод марна, ну, тоді вже відбуду сю «операцію» тут, вибравши якнайвигідніший момент (може, перед виїздом на літо додому абощо). Тільки се все в тім разі, якщо притьмом не прийдеться їхати в Одесу, бо вже тоді виходить трохи інакше — ми ще не вспіли гаразд обдумати, коли і де.

Я не можу так огорчатись за Лілю, як ти, мамочко. Може, вона більше щастя матиме, коли менше буде ради нього робити компромісів. А втоми великої не буде і в Празі, якщо ми поможемо їй і там пожити який час без зарібків. От було б добре, якби я стала редактором, тоді я могла б їй помогти багатої

71. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

19 лютого 1905 р. Тбілісі 6/11 1905

Люба мамочко!

Після одкритки я все збиралась написати листа і все отак час проходив. Вечорами знов чогось люди до нас роз-ходйлись або нас закликали так, що не випадало не піти (між іншим, була у Читадзе, де нас вітали гречно і приємно), а вдень я возилася з шиттям: шила собі плаття на щодень, бо моє чорне фланелеве зволочилось і зовсім погане стало, а нового мені на щодень шкода. Шию я взагалі не-хутко, от і провозилась. Спокуса чиста була теж з погодою. Після снігу і морозів, що тяглись незвичайно довго, тижнів три, почалась весна, вчора на самому сонці аж +33° R було, хоча в тіні не більше +15°, сидіти вдома в таку пору трудно, а як проблукаєш кілька годин по горах, то потім уже не до роботи й не до писання, отак ляжеш та читаєш собі що-небудь. Сьогодні дощ тюжить зранку, і я вже благочестиво взялась до листів. Думаю теж зайнятись реформою свого нового драматичного етюда — я його вже скінчила, але тепер не все в ньому одобряю, і хочеться дещо написати сильніше. Оповідання, почате восени для конкурсу (між іншим, я тепер рада, що не взяла участі в такому чудному конкурсі, де почерк, а не талан автора здобуває премію), все ще не скінчене, бо мислі зайняті не такими спокійними темами під впливом щоденних перемін «весни» й «зими». В Тифлісі був теж один такий «весняний» день, коли калюжі людської крові стояли на тротуарах до вечора. Не до спокійних тем при таких обставинах... Але ти, мамочко, не думай, що се відноситься до моїх найближчих обставин, бо в хаті мене не обижають. Коли у Феоктисти Семенівни і проявляються часом нерівності характеру і дражливість, то се окошається виключно на Кльоні, а не на мені, бо я не в таких все-таки фамільярних відносинах з Феоктистою Семенівною, щоб

бути її souffredouleur *, і думаю, що так воно завжди буде. Звісно, мені не дуже приємно буває, коли Кльоня терпить прикрості, але я в їх відносини не мішаюсь, бо я тут ні при чому (все те буває ніяк не через мене). Зрештою, і то буває не часто, бо все-таки Феоктиста Семенівна «души не чает» в Кльоні, і вони вміють одно одному прощати так, як, може, я на їх місці не вміла б.

Чи ти, мамочко, отримуєш «Полтавщину»? Я б хотіла побачити хоч один її номер, щоб зложити собі поняття про тон сеї газети, тоді послала б в неї що-небудь. А як вона, між іншим, відноситься до гонорару, чи «гречностю» платить, чи як інакше? «Южные записки» мені 5 р. прислали самі, без нагадування, що ж, і то гроші. Я ще раз прошу вислати мені нові книжки Кримського, мені вони цікаві, та ще й боюсь, що «1001 ніч» піде «по людях», просто як інтересні казки, от як в свій час пішли казки дядька, Рудченка, Чубинського, і се мені буде велика шкода, а людям користь невелика.

Чом ти, мамочко, не пишеш, як твоє здоров’я? І як мається папа? Я часто думаю з турботою про вас. Коли Микось відкриє політехнікум (він же, певне, залив його водою)? І чому не відповідає на моє запрошення? Я ж його серйозно в гості закликаю.

Да, мало не забула написати новини, цікаві головно для Дори. Тут були бунти у всіх середніх школах, в тім числі і в жіночих, в інституті «благородних девип» і (horribile dictu! ⁷⁰) в «єпархіальному» училищі! В мужесь-ких гімназіях робили сходки, били вікна, вигнали (добились одставки) кількох учителів і одного директора. В грузинській дворянській школі (де Читадзе) виробили новий устав з правом сходок в присутності учителів і з «ученическим советом», що має право робити свої заяви в педагогічній раді; се було здобуто без биття вікон і іншого безчинства, дякуючи такту директора, тільки 12 учеників вийшли було з школи, заявивши, що й найпоряд-ніше начальство все-таки начальство, а вони не хотять над собою жадного; половина сих протестантів вернулась уже, однак, назад, з власної волі, і їх прийнято без жадних кар і пень. В інституті жіночому бунт був за те, що одну ученицю перевели з старшого класу в менший, щоб зробити вакансію для дочки начальника краю, а вчителя, що запротестував проти того, погнали в одставку. Панночки збили бучу за товаришку і вчителя, побили вікна в знак протесту, а начальницю, що прийшла їх втихомирювати, закидали туфлями, набили і вигнали геть. Вона подала в одставку, а інститут поки що причинено. Єпархі-алки зробили антирелігійний бунт, і ходять чутки про якісь несамовиті «кощунства» і «безчинства» в тій школі; як би там не було, школа прикрита. От які-то діла!

Стачки тут уже кінчаються. Конки ходять, і все продається, хоч дещо по дорожчій ціні. Чула я, що має відбутись ще один банкет, але де, з ким і як, ще не знаю. Настрій громадський якийсь хаотичний тут, як, правда, і скрізь в Росії. Ми тут читаємо, крім тифліських, ще московські, петербурзькі і київські газети. Як се Проценко одважився послати таку символічну телеграму Свято-полку-Мирському? Він же, здається, досить спокійна голова. А що то за фігура, той гласний Ясногурський, що тепер так прославився? Розмотались кияни!

Ну, візьмусь я ще до свого етюда, мулить він мене. Цілую міцно тебе, моя мамочко, і папу, і всіх наших, знайомим кланяюсь. Кльоня, Феоктиста Семенівна і Маруся тобі кланяються. Маруся тепер дуже бистре і гладкеньке дівча, учиться не зле і каже, що вона «дуже щаслива на Кавказі» — дай їй боже! Ще раз цілую.

Твоя Леся

72. ДО РОДИНИ КОСАЧІВ

18 березня 1905 р, Тбілісі 5. III. 1905

Любії МОЇ!

Дуже-дуже дякую за телеграму. Я саме збиралась телеграфувати сама, та роздумувала, чи на ваше ймення, чи на чиє інше, щоб не турбувати вас. Я оце пишу поки що картку, щоб дати звістку і не задавнювати відповіді, але хутко напишу листа з описанням усяких тифліських подій. Тепер же я оце зараз іду в баню, то, певне, сьогодні вже не буде енергії чогось довшого писати. Жду обіцяного листа, а поки що цілую вас всіх міцно-міцно. Кльоня, Феоктиста Семенівна і Маруся вас усіх вітають.

Ваша Леся

4 квітня 1905 р. Тбілісі 22/ІІІ 1905

Любії мої папа і мама!

Може, сердитесь на мене, що я після одкритки не зараз написала? Але, самі знаєте, як то часом усякі дрібні перешкоди, що їх не раз і описати трудно, не дають узятись за перо. Ще раз дякую за гроші і за посилку. Ти, папочка, нічого більше не повинен мені посилати, бо сі 200 р. і єсть остатня частина тих 700, які ти мені призначив на сей рік (починаючи з мого виїзду з дому), тож до осені більше тобі клопоту не завдам. Ніяк я не сподівалась, що стільки вам обом буде клопоту з тією торчинською справою, а тепер мені аж сором, що задля мене стільки роботи! Я б уже хотіла, щоб скоріше той клопіт скінчився, не ради себе, звісно, а ради вас.

«Южные записки» мене уміляють своїм благородством — яка редакція сама шукає, куди послати гонорар, коли автор сам не домагається? Мушу їм ще послати що-небудь «в поощрение добродетели». А «Мгновение» дійсно навіяно тим моментом в Stephans’Kirche *, ти, мамочко, вгадала. І ти знаєш сю дрібничку, тільки забула: се результат одного з наших «конкурсів», що був кілька років тому в Зеленім Гаю. Отож, значить, з посміху люди бувають.

З посилки всі обдаровані дуже задоволені і дякують. Маруся так щедро угощала, що пастилу ми вже з’їли громадою. Календар справив ефект, і анекдоти його читалися вголос різним слухачам — не дітям. Сорочку я таки виберу час вишити, бо тепер дні довгі (вечорами не шитиму, бо хрестиками не хочеться, а треба якось майстерніше помережити). Щодо авторських дарунків Кримського (прости, мамочко, що я так напосідалася, але ж я знаю, що не з твоєї вини і ні з чиєї книжки часто пропадають — такий вже usus ⁷¹), то я не згоджуюся з Людею, ніби вони для «простих смертних» нецікаві. Маю перед очима приклад: Кльоня зачитується «Мусульманством і його будуч-ністю», а він же зовсім «простий смертний» в орієнталістиці і з Кримським нічим не зв’язаний. «Мусульманство» се написано дуже цікаво і живо, і, мені здається, його

варто й неспеціалістам читати, а «1001 ніч», може, не всім цікава, та мені цікава, і думаю навіть, що корисна. Пояснити як слід психолотіго Кримського і нащо він зробив ту недоладну примітку під передмовою до «Мусульманства» я не можу, бо не так близько його знаю, але думаю, що се він такт просто похвастав — він таки, скільки я замітила, здорово любить хвастать, а не завжди вміє се тонко робить.

Тільки що були пані Читадзе з сестрою і перебили мені триб писання, бо треба ж було «понявкати», скільки годиться. З панею Читадзе ми в добрих сусідських відносинах, я до неї ходжу часто. Вона зараз же принесла мені посилку, як приїхала сестра, тільки сестра їхала дуже довго, бо спинялась у Катеринодарі шукати собі місця і надіється по великодні вже десь лікарювати на Кубані. Дивуюся її одвазі — не скінчивши, займати самостійне місце! Однак дай їй, боже, по її одвазі.

В Тифлісі ще один страйк — прикажчицький. Панії в розпачі, що не можна купувати передсвяткових костюмів, а се ж саме час, бо треба ж і набрати, і пошити, а тут щонайкращі магазини эачинені. Прикажчики збираються на дозволені і недозволені ради, заявляють вимоги і грозять побити коштовні вітрини, якщо господарі торгуватимуть самі. В Гурії повстання все триває і розходиться далі. То боролись проти адміністрації, а тепер вже й суд зачіпають (бажають виборних суддів і місцевих мов у процесі), так що кілька мирових суддів, навіть прокурор і слідуватель, виїхали з міст своєї служби, не маючи змоги відправляти своїх обов'язків. З тих Цхінвалів, куди хтів восени попасти Кльоня, населення силою вигна-л о того, хто попав туди на місто Кльоні, туди послали поки що кандидата-грузина, може, той справиться, і будуть наводити слідство, наскільки винен сам вигнаний суддя (він, кажуть, людина погана), а наскільки «дух часу». Татари, досі найлояльніший елемент на Кавказі, починають бунтувати — проти німців-колоністів і проти землемірів, виганяючи і тих, і других. Служити на Кавказі стає дедалі все неприємніше з принципіального боку, і Кльоня починає серйозно шукати способу вибратися звідси хоч і в друге «ведомство», та, звісно, сей спосіб не так-то легко одразу знайти... Проте «ищите и обрящете»,сказано.

Уже кінчаю, бо за перервами і пізній час настав. Листа з Гадяча як нема, так нема, та вже очевидно, що

він пропав. Все-таки мені приємно думати, що він був, значить, я даремне нападалась, що мене забувають. Цілую вас обох, і Микося, й Дорочку міцно-міцно. Будьте мені здорові. Кльоня, Феоктиста Семенівна і Маруся кланяються.

Ваша Леся

74. ДО О. П. КОСАЧ (матері) І П. А. КОСАЧА

6 червня 1905 р. Тбілісі Тифліс. 24. V

Зараз виїжджаю. В Одесі буду 30.V, в Києві коло 5.VI.

Ваша Леся

75. ДО Б. Д. ГРІНЧЕНКА

27 серпня 1905 р. Зелений Гай 14. VIII 1905. Гадяч,

хут[ір] Зелений Гай.

Високоповажний добродію!

Прийміть щиру подяку за Ваш авторський дарунок, переданий мені через д[обродія] Квітку. Пробачте мені, що я не зараз зібралась написати до Вас,— усе різні дрібні перешкоди заважали, се сталося не з легковаження Вашої цінної праці і Вашої уважності до мене. Може, пощастить мені згодом видати ще томик моїх віршів (запевне, знов тоненький та обгризений цензурою), то все ж хоч трохи віддячуся Вам.

При сій нагоді одважусь потурбувати Вас одним проханням: сповістіть мене, якщо знаєте, чи то правда, що в остатніх днях сього місяця (либонь 28) варто приїздити в Київ тому, хто хоче побачити в Києві більше земляків, що вертатимуться з Катеринослава, тощо. Я вже давно не бачила їх у більшому числі і рада б над’їхати, щоб розмо-витися з людьми, але ж як то тільки невиразні чутки і в Києві на той час, може, нікого й не буде, то я б не хотіла дарма рипатися з Гадяча в Київ і назад по прикрих полтавських дорогах. Отже, станете мені у великій пригоді, коли поможете мені зважити сю справу, провіривши там на місці сю чутку.

Щирий привіт Вашій родині.

З правдивою пошаною

Л. Косач

24 жовтня 1905 р. Петербург 11. X. 1905

Люба мамочко! Тільки ввечері удосужилась оце сісти за листа до тебе і то постараюсь писати коротко, бо втомлена. Доїхала я добре, тільки поїзд на три години спізнився, але се ще не біда, бо ми всі (пасажири) боялись, що зовсім де-небудь застрянемо,— всю дорогу читали звістки, що всі залізниці бастують і от-от прийде черга й [наІ нашу. Лякали нас, що засядемо в Двінську на невиразно довгий час, але якось проскочили. Не знаю, як і коли дійде сей лист, бо, кажуть, уже й Петербург одрізаний, як і Москва. Буду частіше посилати телеграми, поки прийматимуть. Розщитуй на такі задержки і не турбуйся, як будуть паузи межи листами.

Дору я застала в 12 г. дня ще сонною, кажуть, що се вона першу ніч, відколи слаба, так добре і довго спала. Прокинулась в доброму настрої при t° 38. Моїм приїздом здивувалась, бо Шарташевські] не казали їй, що посилали телеграми, вона того не хотіла. Я сказала, що виїхала на основі її листа. Зрештою, вона була рада мені. їй хочеться вибратись від Карташевських], бо тіснота, жара (топлять — страх, хоча тут морозу нема) і многолюдство в квартирі їй обридають. Я діждалась лікаря, він ще раз потвердив останній діагноз, що се тифоїд («брюшной»), що страшного в сьому тепер нічого нема, але треба дуже берегти, бо і ся слабість при лихих умовах може затягтись і перейти в справжній тиф або яку іншу хворобу. Тепер він знаходить ще й маляричні признаки, але більш нічого такого. Дора, видно, на курсах застудилась та ще й страх як застромила живіт через власну недбайність (зрештою, властиву нам усім), запустила [...] так, що й досі її ще радикально не вичистили. Лікар настоює на лічебниці (в клініках родичів-компаньйонів не приймають жити), дав адресу одної (Чернушинская лечебница врачей спе-циалистов), я поїхала туди, але там всі місця заняті; проте там обіцяли, що, може, завтра визволиться місце, щоб рано навідатись. В іншій рекомендованій лічебниці теж занято все.

Зосталась на сю ніч тут, але завтра я конечне устрою, бо лікар правий, що в сій хаті перш усього повітря бракує, бо у всій квартирі зовсім нема вентиляції, навіть

форточок. В лічебниці беруть 35 р. в тиждень (за здорових компаньйонів 1 р. в день), але то вже з лікарем і лі-карствами. А тут у Щарташевських] тиждень Дориного слабування вже коштує 25 р. при поганеньких умовах. На квартиру заразних слабих тут не беруть, бо лікарі забороняють. Недорого можна устроїти тільки в клініці, але ти ж того не хочеш, та й не хвалять тут клінік.

Тепер увечері t° була^г39°, але се нічого, бо в попередні вечори була 40°. Мене Дора чогось більше слухається, ніж Карташевських], і вже все робить, що лікар казав, а то часом сперечалась і не робила: наприклад, компресів на живіт на ніч не клала, деяких лікарств не хотіла і т. п. Карташевські] таки дуже довольні, що я приїхала, бо не рішались самі поміщать Дору куди-небудь, а лікар на їх напирає. Вимагає він лічебниці зовсім не через те, щоб Дорі було якось виключно погано, навпаки, їй зовсім зносно, як тільки можливо при сій слабості, а просто він хоче для неї ліпших умов і більшого спокою. Дора вдень зовсім весела, мов і не слаба, говорить, сміється, аж при-ходиться удержувать (товариство тут балакуче!), а ввечері, звісно, томиться.

Лікар каже, що як все нормально піде, то Дора може через 1—I^і/₂ тижні зовсім видужати, тільки навряд чи він їй позволить потім жити в Петербурзі. Але можливо, що й довше прослабує, коли малярія покаже себе (чогось гіршого лікар не сподівається), тоді я, може, попрошу тебе приїхати мені на зміну, але тим часом не раджу їхати, бо вдвох з тобою нам все одно в лічебниці жити при Дорі не позволять, а тиждень-півтора я, у всякім разі, можу при ній пробути, бо й «уходу» того зовсім мало. Тобі ж їхати тепер рисковано, бо можеш аасісти де-небудь серед дороги, що ні туди, ні сюди. Нехай уже трохи владнається. В лічебниці я томитись не буду, бо там, кажуть, і так догляд прекрасний, а буду більше для охвітності і «верховного надзору».

Сиділки Карташевські] до Дори таки не брали, бо в їх живе Шура Маркова, фельдшериця-масажистка і вона взялася глядіти Дору та й гляділа дуже добре. Взагалі всі вони аж не знають, як іще догоджати Дорі, не завжди і з родичами люди так обходяться. Запевне, Дорі було б гірше заслабнути в інтернаті або в незнайомих на квартирі, бо її на другий же день поперли б у клініку (такий тут звичай), нікого з нас не питаючись, і, може б, справді умістили погано.

Ну, пора й мені спати, бо дуже втомлена (але здорова), все-таки 1 V_a доби тряслась у вагоні^ а вдень ніколи було відпочивати.

Цілую тебе міцно і црошу не турбуватись, бо нічогісінько страшного не робиться. Микося і папу (він, певне, в Києві) теж цілую.

Твоя Леся

77. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

2 листопада 1905 р. Петербург 20. X. 1905

Люба мамочко! Сьогодні вже зважила написати листа, бо здається, вже починає ходити пошта, а то, крім телеграм, не бачила способу подавати звістки. Сьогодні перший день, що Дора вже встала з ліжка (вона пролежала два тижні) і почуває себе при тому прекрасно, навіть приходиться спиняти її, щоб не занадто багато сиділа і ходила. Лікар вже залишив їздити (вчора був його останній візит) і сказав, що як все буде так гаразд, то через тиждень-півтора можна і додому їхати. Він радить Дорі поїхати на поправку додому, з тим щоб до Нового року сюди не вертатись, а взагалі то можна жити й тут. Тепер лікар зовсім виразно бачить, що се був н е тиф, а думає, що, може, тифоїд, та й то навряд,— можливо, що й просто інфлуенца в поганій петербурзькій формі, найбільше шкодливій для живота (головно кишок). Через те радить ще на довший час дуже обережну дієту, хоча вважає Дору вже здоровою. У неї температура зовсім нормальна (36,5) от уже п'ятий день, про її дієту й годівлю я дуже дбаю і через те думаю, що рецидив їй ніякий не загрожує. Отже, можна зовсім заспокоїтись про неї, та й раніше не було чого так уже непомірно турбуватись, бо з моїх телеграм було, здавалось мені, ясно, що нічого страшенного не робиться. Та й то вже я поясняю тільки дуже нервовим твоїм настроєм, що ти могла думати, ніби я, поїхавши спеціально глядіти Дору, ткну її кудись в таке місце, де вона буде в холоді й без догляду, що я можу тащить її туди абияк, рискуючи «ужасающим ухудшением». Перш усього, де б не була Дора, там би і я була з нею день і ніч,— значить, догляд був би, і то не «небрежный» (ти ж мепе з сього боку досить знаєш), а друге — я до здоров’я доручених мені людей відношусь тисячу раз обережніше, ніж до мого власного, а як сього не досить, то ліпше не доручати мені хворих. Ну, та зрештою, що там! Все добре, що добре кінчається. Однаково Дорі нікуди переїздити не пришилось, бо цілий тиждень ніде в лічебниці не було місця (були тільки в клініках, але я туди не хотіла), а далі вже не варт було переїздити, бо Дора стала рішуче поправлятись. Лікар все говорив мені компліменти, що то я «вилічила» Дору, але се, звісно, так уже — лікарська galan-terie.

Приїздити тепер уже тобі докінчувати глядіти Дору, я думаю, не варт, бо при ній нема так-то чого й робити тепер, треба тільки глядіти, щоб не об’їлась, та се й так всі глядять (навіть не я одна). Я думаю зостатись тут до її виїзду, щоб помогти їй вибратись, хоч мені дуже обрид Петербург своїм кислим кліматом,— ні за що б я в ньому не жила! Хоча, як хто не слабий...

78. ДО А. Ю. КРИМСЬКОГО

16 листопада 1905 р. Київ 3/ХІ 1905, Київ,

М[аріїнсько]-Благов[іщенська], 97

Шановний і дорогий мій товаришу!

Не озивалась я до Вас через причини приватні та загал ьногромадські. Хутко після Вашого остатнього листа — ще саме я збиралась на нього відповісти — пришилось мені раптом виїхати в Петербург, куди мене викликали рятувати сестру Дору, що поїхала було на курси та й захорувала. Ледве я туди доїхала, почався залізничний страйк, отже, писати й марне було б, та й була я дуже зайнята при сестрі.

Одволодавши Дору, я забрала її і привезла додому — оце всього днів 5, як ми вернулись. Коли се позавчора приходить Ваш ученик і приносить книжки, тоді я зважила перше прочитати Вашого романа та тоді вже й писати. Але про нього далі, а тепер ще трошки про інше. Книжки п. Стешенкові я вже передала, він просить подякувати Вам. А Людмилі Черняхівській-Старицькій не передала ще, бо її нема вже в Києві, вона поїхала в

Баку до чоловіка (він там при війську лікарем), то я ще не маю її адреси і не знаю, чи вона вже доїхала. При сій нагоді скажу Вам, що вона на Вас дуже гнівається, бо Ви «зігнорували» її, бувши в Києві і не зайшовши до неї «в хату плюнути». Не буду казати, чи вона має рацію (вона тепер дуже хвора і через те надто дражлива), але сгіажу, що на її місці мені теж прикро було б. Було ж бо мені прикро і на моєму власному місці, поки я не отримала від Вас пояснення непорозуміння і не побачила, що в непорозумінні трохи винна і я сама. Але ж тільки трохи. Я, бачте, була на той час в Києві, і якби Ви хоч ненароком згадали про мене в розмові з паном або панею Грін-ченко, то вони б Вам сказали, що я тут, бо пан Грінченко бачив мене зараз же, як я приїхала (се було, здається, в переддень Вашого проїзду); та, видно, Вам не прийшлось до речі моє імення. Щодо моєї вини, то се так: я, несподівано для себе, виїхала з Гадяча на тиждень раніше, бо татко викликав нас усіх звідти для поради про різні нагальні справи, що торкались цілої родини. В мене була думка дати Вам знати з дороги, що я виїхала з Гадяча, та, признатись, я не одважилась, боячись, чи не буде се настирливо, бо ні на телеграфічні, ні на листовні запросини я не мала од Вас ніякої відповіді, то думала, що, може ж, Ви й не збираєтесь до нас ні тепер, ні взагалі, так нащо ж я маю настирятися Вам з тими звістками, де, коли й куди «кочує» наша вічно мандрівна родина... «Настирливість» належить до моїх ідіосинкразій, і всі близькі до мене люди знають, що я в сьому пункті ненормальна навіки... Скажу Вам по правді, що я вже й в телеграмі про Катеринослав не одважилась би додати слова запросин, якби мама не вмовила мене, що така відповідь на Ваш запит єдино натуральна і ніяк не повинна здатись Вам настирливою. Проте в останньому листі я вже більш інформувала Вас, ніж запрошувала, а далі вже й на інформацію рука не знялась. Реальної шкоди, може, з того й не вийшло, бо, може б, Вам все одно не було часу зайти до нас у Києві (Ви ж як метеор пролетіли!) або, зайшовши, не застали б мене вдома,— я одразу кинулась по всяких громадських справах, але морально для мене було б легше не переживати того нападу «настирофобії», бо ті напади для моєї душі все одно, що для мімози сироко... Се, може, просто хоробливо, але Ви, либонь, зрозумієте мене, бо й самі Ви людина хвора. Тільки не думайте, що я тепер «гніваюся» на Вас або маю якесь важке почуття, ні, далебі! Я бачу, що се все було так собі якесь непорозуміння, qui ne tire pas aux consequences *, або, э погляду фаталістів, бажання Долі, що мав якусь невідому нам рацію не допускати нам бачитись. Fiat voluntas Fati ⁷², бо я в Москву на Ваші запросини, либонь, не зможу приїхати — не дуже-то тепер наїздишся посеред страйків, а до того ж, може, мені в грудні прийдеться тижнів на 2—3 поїхати за кордон, то вже після того засяду на який час на місці, а то коли б знов не достукатись до сухот (з мене таки Петербург трошки випив силу, а як ще Прага вип’є, то не так вже багато й лишиться на Москву...).

Тут у нас проектується аж три українські газети, то я, може, до котороїсь запряжуся, тоді вже кінець волі! Хоч з мене такий журналіст, «як за денежку пістоль», та на безлюдді й Хома дворянин, до того ж менш почуватиму свій «паразитизм», мовляв Ваш Лаговський, бо візьму на свою долю, либонь, найчорнішу роботу в мужицько-пролетарській українській газеті, лишивши білу роботу чистої ідеології в двох «інтелігентних органах» непоетам. Такої газети, до якої я хочу пристати, давно вже виразно просять «голоси з народу», навіть гроші той народ хотів на те давати, значить, моя робота там вже безперечно «па-разитською» не буде, а за виразне число годин такої праці сподіваюся купити собі право необмеженої волі в обладі поезії і belles lettres ⁷³, за яку нехай мене судить історія літератури, коли їй буде час займатися такими дрібницями, а на інші суди й пересуди я не вважатиму, прийматиму тільки поради, і то ті, котрі схочу. Се буде проба практичного рішення одної з тих трагедій, на які ділиться моє життя. Рішення неглибоке, бо занадто практичне, але треба хоч такого тим часом («вре-менные меры» тепер в моді), а там побачимо... Лякають мене люди, що не буде мені часу на «вільну» поезію, я обороняюся фразою Ламартіна: «А-t-on besoin du temps pour prier dieu?» ⁷⁴, а сама думаю: «Якось-то буде!..»

Тим часом в поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільній богині про її «громадські обов’язки», так обмарив її суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрбц. Я навіть не розумію, яка приємність сій citoyenne Muse ⁷⁵ воловодитись тепер з таким недолугим створінням, як я; на її місці я вибрала б собі поета з такою героїчною поставою, як V. Hugo, з голосом, як у Стентора, приставила б йому рупор до уст і гукала б через так вдосконалене знаряддя моєї волі на весь світ. Але, видно, в богів ніколи не було й не буде логіки, c’est a prendre ou a laisser...⁷⁶

Однак і в мене логіки небагато: хотіла говорити про Вашу вже зроблену роботу, а заговорила про свою ще не зроблену, що, по французькій приповідці, личить тільки дурням... Confiteor! Меа culpa! ⁸

Ваш роман я не переглянула, а таки прочитала durch und durch ⁷⁷, хоч, простіть за правду, се не скрізь легко було. Не можу Вам, хоч і просите, сказати, що буде робити «читач» з Вашою книжкою, себто той читач, для яких звичайно пишуться всякі «предмови», бо я, на жаль, до таких читачів давно вже не належу і забула їх психологію. Я читач-літератор, а се порода «ненормальна», позбавлена спасенної «безпосередності», отруєна професіональною хоробою аналізу, і треба хіба надзвичайно гармонічного твору, щоб захопив такого читача і не дав ходу його тисячогранному аналізу. Ваш твір до гармонічних не належить (така моя щира думка), отже, я не можу ніяк згармонізувати мої враження (вживаю pluralis ⁷⁸ навмисне і свідомо) від нього, тому й буду викладати їх сепаратно, зоставляючи, звісно, за Вами право не читати сього викладу, коли не бачите собі з того «ні користі, ні втіхи»...

Перш усього мені досадно було на Вашу передмову. Хоч Ви і впевняєте там, що Ви ні перед ким не виправдуєтесь, але ж інакше зрозуміти сеї передмови не можна, як тільки так: вірте сумлінню, люди добрі, се н е автобіографія! І Ви, і Франко (передмова до «Зів’ялого листя») робите кепські прецеденти всім нам, писателям-суб’єктивістам, неначе ми обов’язані здавати справу «кому о том ведать надлежит», як ми заряджуємо нашим власним матеріалом автобіографічним. Адже відповідь на літературні, як і на всякі інші сплітки, може бути тільки третейський суд честі або мовчання, а все інше може тільки погіршити справу. Властиво, Ви мали б право позивати до суду честі декого з Ваших критиків», але як Ви вже того, завдяки Вашій лагідності, «не робите, то Вам зостається тільки «перейти до порядку дня» над ними, бо й так вони Вашого слова не варті. Отож мені й досадно, що Ви таки вшанували їх словом.

Боячись сих добродіїв, Ви тільки мусили зробити одну неконсеквентність, малюючи фігуру Вашого професора: зробили його професором математики формально, а надали йому всі ціхи філолога або білого грака, бо таких математиків, щоб так знали всякі мови, лінгвістику і фольклор, щось-то світ не видав. Зрештою, може, Ви се й не для «критиків», а для того, щоб дати своєму героєві якомога абстрактнішу спеціальність, але він таки Вас не послухав і зовсім не дбав про математику, а все ліз не в своє діло, розбираючи всякі «фонеми», зовсім як лінгвіст! Дозвольте вже йому перейти на другий факультет в дальших частинах свого роману, бо жаль дивитись, як чоловік сей закопує свій лінгвістичний талан в землю з ультраплатонічної любові до математики! Дайте йому кафедру порівнюючої філології абощо — він на неї зовсім заслужив, а Ви йому щось доброго винні, бо й так ьимучили його до краю безневинно. Однак простіть, мій товаришу, може, Вам сей тон не подобається, се він ненароком вийшов такий, а я зовсім серйозно відношусь до Вашого твору і зовсім серйозно страждала над ним. Так, страждала, не в іронічному, а в простому і щирому значенні сього слова. Ті «сторінки», на які Ви натякаєте в Вашому останньому листі до мене, боліли мене. «Господи, та за що він мучить так самого себе?!» —думала я про Вас, бо чулося мені, що Вас мусило страшно боліти, як Ви ті сторінки писали. Не могло се бути інакше, бо їх же й читати болить. Ви хотіли, певне, осягти тим правди — так? — хоч би й ціною муки своєї й чи-тачевої, але Ви правди не осягли, бо перевершили її. Скажіть, хіба vivisectio in anima vili ⁷⁹ або хоч і nobili ² дає нам картину тієї душі або хоч помагає зложити ту картину? Я думаю, ні. Я думаю, що коли описати докладно найкращу, найблагороднішу людину, як вона їсть, як вона жує, як вона травить і т. п., то вона може спротивитись вкрай, і, може, знайдеться такий вражли-вий читач, що скаже: «Не їжмо, люди добрі, ліпше з голоду сконаймо, бо се ж таки естетичніше, ніж ота гидота з жуванням» і т. п. А другий, менше вражливий, скаже: «Ні, не так! В с і життьові процеси неестетичні, надто як придивитись ближче, всі вони «звірячі», але з них нема виходу навіть у смерть, бо й вона «звіряча» і неестетична і веде за собою безліч дальших, може, ще неестетичні-ших, звірячих та ростинних процесів,— ми над тим влади не маємо, ми можемо тільки «надстройки» (або,-по іншій термінології, будови) над тими підвалинами виводити, а підвалини вже будуть такі, як єсть, нам зостається тільки присипати їх землею, щоб не тичіли голі перед нашими очима. Досить буде нам праці і трагедій над тими будовами і ніколи нам буде думати про підвалини». Так скаже «невражливий», і я стою по його боці, силоміць вгамувавши свої нерви, що тягли було мене зовсім в інший бік. І якби Ваш роман займався тільки «підвалинами», то я б зважила, що я даремне мучилась над ним, але ж він зачіпає й будову і навіть її покраси, зачіпає оригінально, а сам пройнятий такою щирістю саможертовною, що я не жалую часу і сили, вжитих з мого боку на «подолання» його. Мені жаль тільки, що Вам ті «підвалини» не дали довше й пильніше зайнятись рештою будови. От і Ваш професор так задивився на «підвалини» поводіння свого приятеля Володимира, що зовсім стратив критичне почуття і забув, за що, власне, він того приятеля судить і в чім оправдує його. Мені аж дивно було, як така чутлива людина — Ваш Лаговський — не бачить (і то аж д о кінця) корінної грубості натури того Володимира і головного симптому тієї грубості. Адже грубість та зовсім не в тих неестетичних сценах, в яких він, може, і не винен, як не винен з того, що їх завважив професор; грубість його в трактуванні «об’єкта» тих сцен, нещасної тії Амалії, до якої чомусь і Ви немилостиві, хоч вона таки б заслугувала якогось людянішого відношення, ну, хоч такого, як Зоя (хоч і тій не бозна-яка честь від Вас!). Чому-то панич Володимир так уже певен, що він для «такої» Амалії якраз «рьрлом вышѳл»? А може ж, якби вона була «трошки багатенька» (ну хоч так, як Зоя), то «наплювала б і на нього, й на його батенька», мовляла пісня. Може, її пхає до таких паничів інший «звірячий» інстинкт — голод, та чим же сей інстинкт гірший від пани-чівського, що панич так звисока трактує сю дівчину? А якщо її натурі теж фізично потрібні власне такі сцени, то і тим більше не йому б кидати в неї каменем чи болотом. Він ні на одну хвилину не задумався над тим, скільки днів вона потребує, щоб видихати таку сцену (а може, й не днів, а років, та ще й не сама...), адже ж і вона, щонайменше, animal *, а не автомат; в якій формі виражається у н е ї та реакція? Він, «рабоволоділець», заплатив, либонь, гроші їй за товар, a graeculus’oBi ⁸⁰ за комісію, і більше його не цікавлять сі «об’єкти». Ні, він ще неначе винуватить за щось один з об’єктів, Амалію,— вже, далебі, не збагну за що. Грубість його не в тім, що він не вміє розрішити головної desharmonie de la nature humaine ⁸¹ (і мудріші від нього люди не завжди вдатно з нею справлялись), а в тім, що він в цілій дилемі бачить тільки себе. (Якби не tristitia ⁸², то йому б і ні гадки!) Він навіть професора заражає на який час тією грубістю, бо й той починає ідентифікувати поняття «гріх» з поняттям «неестетичність», та вже аж нехутко домислюється, і то не до глибини, в чім, власне, був «гріх» його відносин з Зоєю; а то йому, професорові, довго здавалось, що той гріх в неестетичності сцен та в фізичній реакції після них (якраз у сьому і нема ніякого гріха!), і, натурально, шукав рятунку від такого гріха в аскетизмі. Та що вже, коли той Володимир навіть автора трошки заразив, бо інакше я не розумію несправедливої байдужості автора до «козла отпущения» Амалії. Ви навіть понехтували інформувати своїх читачів про те, хто вона така: грекиня чи німка, гарна чи погана, молода чи стара. (Скоріш можна думати, що гарна й молода, бо панич інакше, може б, таки не купив її.) Одно можна сказати напевне, що вона найубожіша з усіх діячів роману, бо їй навіть з добродійності професора якось нічого не перепало, а таким Madchen fur alles звичайно хазяї мало платять, через те можна догадуватись, нащо вона дається на підмову паничам. Ще можна догадуватись, що вона ліпша від панночок-грекинь з античними іменнями, у всякім разі, делікатніша від них, бо на їх справді несмачні жартики реагує просто — втіканням прожогом, дарма що з біди мусила звикнути до всякої всячини. Ся рисочка, кинута Вами, може, й без намислу, трошки скрасила сумний зневажений образ сеї дівчини, але все ж, по-моєму, Ви ще винні якусь сатисфакцію сій безвинно зогидженій людині. Се ж занадто жорстоко — виставити людину на натуралістичне позорище і дати їй «без сповіді» загинути в опінії читача, все це тільки ради ілюстрації найменше інтересного з діячів роману. Бо, справді, Володимир мало інтересний, і всі його сповіді його не рятують — принаймні в моїй опінії. Я цілком згоджуюсь з ним, що він егоїст, але се могло б не шкодити його інтересності, якби він не був такий примітивний; а то ж його масні жартики своїм убожеством змісту просто до розпачу доводять, і численні та одноманітні переходи від tristitia до laetitia et vice versa ⁸³ наганяють нетерплячку, надто через те, що Ви їм даєте таке вже занадто просте, фізіологічне пояснення. Адже проти голої фізіології нічого не поможе література, бо се не її спеціальність, тут уже треба Мечникова чи Крафт-Ебінга, чи я вже не знаю кого, тільки не белетриста. Єдине, що інтересне в сього панича, се його ідейно-науковий нігілізм, і, мені здається, Ви помилились, шукаючи йому коріння в самій тій tristiti’i, скоріш вона від нього походить, ніж він од неї, бо на се є натяки в Володимирових сповідях. Але Ви сих натяків не розвинули до кінця, і через те вся фігура вийшла мало зрозуміла, тому й шкода, що вона стільки місця займає.

З далеко більшим почуттям міри обмалювали Ви фігури молодших Шмідтів. Се граціозні сильветки, і зов-сів зрозуміло, чому професор міг одразу очаруватися ними, а потім розчаруватися (тим часом з Володимиром ся справа неясна). Тільки жгенезис всього відношення професора до Шмідтів мало аналізований. «Читач» його, певне, не зрозуміє. Але я, здається, розумію, бо мені близька така психологія, як у Вашого професора. Він, здається, з тих натур, що як кого полюблять хоч би випадком («по несчастью»), то вже в них таке почуття, немов вони присягою обов’язались любити довіку під карою стати «зрадником» у власних очах. Тільки ж для того «випадку» треба чогось більшого, ніж звичайної привітності, яку спочатку виявили Шмідти,— Ви тут якийсь момент проминули,— здебільшого так в’яже або «спільність долі», або «зграйність душевних струн», хоч би тільки ілюзорна, а Ваш професор, здається, одразу бачив, що він і Шмідти, властиво, різного типу люди. Поминувши сей момент, далі вся історія відносин професора з Шмідтами і зрозуміла, і тонко написана, і не з одного погляду інтересна. Тільки ж вона не доказує, а скоріш провалює ту аскетичну ідею, яку Ви поклали за Leitmotiv ⁸⁴ у свій роман. Мені здається, що тільки аскетам і трапляються такі історії, як Лаговському з Шмідтами та з Зоєю. Єдиний спосіб, щоб «природа» не лазила «без докладу» в вікно, се пускати її в двері, то, може, вона тоді більше поважатиме визначені їй Sprechstunden ². Інакше вона видумує всякі «іскушенія святого Антонія», які й не сняться звичайним, не святим смертним. Коли шукати «моралі» в сьому романі, то вона така виходить malgrfc Vous ³. Але «мораль» завжди неглибоко сягає, а Ваш^роман сягає глибше: він показує причини аскетизму, умови його розвитку та психологію людини, що не з власної волі попала в становище аскета, не властиве їй по природі. Найінтересніші місця Вашого твору се ті, де Ви показуєте соціологічний та психологічний підклад такого аскетизму, і менше інтересні ті, де Ви «бичуєте» істерію та фізіологію, бо їх, бідних, і нема за що бичувати в цілій сій історії. Істерія ж тут не причина, а наслідок лиха, а фізіологія — що з неї візьмеш? Вона собі жінка проста і мало розуміється на ідеалах. Нехай вона й винна з того, що Ваш герой здатен був почувати голод і мусив заспокоювати його, а для того розбив собі нерви такими лекціями, як з тим «П’єром», — так їй же всякі обвинувачення як горох об стіну, вона знає одно: «Як не будеш їсти, то будеш голоден», а більш їй ні до чого діла нема. А «нервища» вже й зовсім не винні, що їх розбито. Що ж до вини отаких Бобрових та судних, то тут уже діло не так просто — вони можуть рятунку шукати в соціології, та ще хто зна, який вона їм рятунок дасть...

¹ Лейтмотив (нім.).— Ред.

² Приймальні години (нім.).— Ред.

⁸ Проти вашої волі (франц.).— Ред.

А який прекрасний у Вас епізод з тим «генералятком»! Всі гріхи Вашої книжки да простяться Вам за нього! От де трагедія, і яка глибока! Ні, тут уже не істерія винна, що Лаговський не дав собі ради з сим контрастом і не знав, що з ним почати. Се ж дилема класового антагонізму і вселюдської солідарності! І як вона у Вас кристалізувалась в такий чудово прозорий, поетичний образ? Се вже справжній «секрет поетичної творчості»... Аж мені шкода, що сей момент проминув, мов іскорка, і що так мало видимого зв'язку Ви показали межи ним і дальшою всею історією, хоча зв’язок сей, безперечно, є. Може, якби те «генералятко» було не таке небесно-симпатичне, то й всі відносини Лаговського до генеральської родини Шмідтів склалися б одразу інакше, тоді, може б, для дезілюзії досить було б сцени «наймання» школи... Мені здається, що Лаговський пробув стільки часу в неволі у генеральського сина Володимира Шмідта (се була правдива єгипетська неволя!) за те тільки, що в свій час не хотів заспівати тому «генераляткові»: «Ах ты, воля моя, воля»... Чи Ви з сим не згоджуєтесь?

Вони таки «генерали», тії Шмідти, а все ж Ви їх трохи скривдили, надто Володимира. Треба було більше показати, чому вони такі, се й об’єктивніше вийшло б та й інтересніше. А то є зовсім незрозумілі incoherences ⁴, як, наприклад, оте вигнання вчителя з дрібними дітьми на малярію з боку таких, здавалось би, нежорстоких і непоганих людей, як Шмідти. Трудно зрозуміти теж, чому у Володимира такий вже дуже «пошлий» стиль, в той час як брати його зовсім «добре виховані». Невже тільки через те, що він гірший на вроду? Його цинізм скоріш прикажчицького, ніж генеральського стилю (власне, стилю, бо з м і с т буває у циніків всякого виховання однаковий),— від нього вже, дійсно, «вуха в’януть».

Скривдили Ви, здається мені, й Зою. Не віриться мені, щоб вона так-таки тільки з «жіночої гордості» віддала себе професорові, «гордість» тая була б ліпше загоджена, якби Зоя власне н е віддавала себе,— се ж і вона сама признавала. Нехай се був і «звірячий інстинкт», але се таки щось ліпше, ніж холодне кокетство. Вона за той інстинкт уже досить покарана реакцією холодної огиди з боку професора, бо для «гордості» се вже найгірше! Вона все-таки була делікатніша з Лаговським, ніж він з нею, вона хоч намагалася говорити з ним, «ніби щиро, ніби турбуючись», а він говорив «тупо й індиферентно», зовсім не дбаючи про її «жіночу гордість», яку вона зламала для нього. Нехай у нього се був егоїзм хворого, але здорові, занадто здорові люди теж мають свої права, яких ми, люди хворі, часом не поважаємо так, як би слід, і тоді здорові стають жертвами хворих. Зоя таки вийшла жертвою, дарма що Володимир, забувши себе самого, важиться називати її «такою», дарма що веселій «трапе-зундській вдовичці» немов і не до лиця бути «жертвою», але воно так вийшло. Всі чотири паничі говорили їй навперейми компліменти, дратуючи тим «звірячі інстинкти» сеї примітивної натури (а се ж одразу було видно, наскільки вона примітивна), попросту гралися нею, а як у бідної грекині заговорила кров, то її за се покарано індиферентністю та епітетом «такої» (се ж правдивий крик муки: «Господи! Та коли ж сьому кінець?»). Професор її рівняв до квітки, а як та квітка стратила для нього свої чари, то він, влегшаючи свою душу сповідею, розплескав про її пригоду з ним Володимирові, знаючи добре його «стиль», забувши, що Володимир зовсім чужий для Зої і що, може, вона зовсім не хотіла сповідатись перед циніком Володимиром в своїх інтимних справах, хоч вона і «легка». Се кидає тінь на образ професора (взагалі дуже симпатичний і людяний), та се і єсть його властивий гріх супроти Зої і супроти себе — він зневажив тим у ній людину,— інакше був би не гріх, а просто помилка. Не знаю, чи було се Вашим свідомим заміром покласти сю тінь на Вашого героя,— Ви, здається, трошки інакше розумієте його «грішність»,— але таке моє враження. Те, що він називає своїм «гріхом», па мою думку, зовсім ніякий гріх, а просто нещастя, бо покохати саме тіло, не знаючи душі, мусить бути дуже гірко і страшно. Він картає себе за те, що ідеалізував Зою, але що ж, коли вже така призма в його очах заложена; ну, запевне слід було йому розвідати перше її світогляд, думки і почуття (а «минуле» можна б, у всякім разі, лишити в спокої, якби Зоя не мала охоти сповідатись), але професор не мав часу на те, бо той норив налетів на пього, як вихор, не дав і спам’ятатись. Професор так само «винен», як «винні» бувають 16-тилітні дівчата.

В сій історії вже більше подібний до гріха факт декламування турецької пісні (тоді ще професор був неначе «в здравом уме и твердой памяти»і міг би тямити, що так можна й збаламутити «вдовичку»), дарма, що сей факт виглядає зовсім естетично, а все інше, неестетичне, то вже, на мою думку, не гріх, бо чинилося в стані афекту. Гріх тільки те, що професор і потім забув у Зої дошукатись людини, щоб судити її по-людськи, коли вже хтів судити так само, як Ви забули Людину в «об’єкті Амалії», чого я ще досі не можу Вам забути.

Що професор Лаговський до кінця не зовсім розумів своїх Шмідтів, се натурально і не псує враження, але що а в т о р їх розуміє не до кінця, а через те і читачам не поясняє, се таки шкодить романові. Чи дозволите мені дати свою інтерпретацію? Мені здається, що німецьке та московське походіння тут мало що значить, хіба так, як колорит для темпераментів, але й темпераменти тут не так важні. Мені здається, що все походить від браку виразного змісту в їх житті, вони в с і більш-менш «нігілісти», одірвані од живого грунту і глибоких інтересів, їх батьки, певне, не були такими, через те й виховали таку міцпу расу, але змісту свого духовного не вміли їй передати, може, того, що раса тая вже попала в інші умови, не ті, в яких самі батьки розвивались. От нащадки сі — теперішні Шмідти — і стали дилетантами у всьо-м у: невідомо, для чого управляють «культурні участки» на Кавказі, хоч їм про самий той Кавказ з його культурою чи некультурністю зовсім байдуже, він їм «не горить і не болить»; невідомо, чому старший син правник, другий медик, а третій поет, бо, властиво ж, їм байдуже про всі ці спеціальності, вони перші готові глузувати з того всього (переконаний, щирий декадент вразився б «амеопою без музору», а молоденький Шмідт тішиться нею, як забавкою). Часом їм прикро за власний нігілізм, от як Володимирові, але вони не знають, чому, власне, прикро, чому варто б їм жити інакше, а що їх ніхто не навчив заглиблятись в такі речі, то вони намагаються просто стряснути з себе такі настрої, шукаючи собі нових забавок. Вони люди зовсім не злі, тільки занадто звикли вважати самих себе суб’єктами, а всіх інших об’єктами, і хоч як часом люблять вони тих «об’єктів» (адже Лаговського вони, безперечно, любили), все-таки нездатні вважати їх р і в н и м и собі, а не то вже щоб вищими, і звідси вся їх грубість.

Се правда, що Лаговський під час хороби міг здатися кожному нудним, але Шмідти не показали б йому так виразно сього, якби вважали його зовсім рівним собі, не об’єктом тільки своєї приязні. Вони поважали б право кожної людини бути часом хворою, неінтересною, навіть нудною в товаристві близьких і рівних собі людей. Вони менше б прогрішили супроти свого друга, якби просто сказали йому: «Ти пробач, але ми хлопці молоді, глядіти хворих не звикли; як ти одужаєш, то ми знов ходитимем з тобою, бо ми тебе дуже любимо, тільки незугарні розважати». І він, певне, простив би їм, тим часом як не простив «тонкого» цитування з Надсона та Пушкіна, бо то справді трудно було простити. З того вони не винні, що він давав зміст спільним розмовам, а не вони, і тут ще не було чого йому в них «розчаровуватись», бо що ж робити, коли він був розумніший і розмовніший від своїх друзів, адже він їх не за конверсації любив, а перш усього за їх любов, тільки в любові тій можна було справді «розчаруватись» після «поетичних цитат»? Тільки все ж і він не зовсім правий супроти них: бо він сам ще гірше розбалував сих і без того балуваних життям людей. Він тільки бачив їх і ніжно пестив, а ні разу не сповнив проти них тяжкого обов’язку друга — etre parfois incommode \ він, обороняючи свідомо свою ілюзію, не тільки не відкривав їм очей на їх нелюдяні вчинки й почуття, а ще й свої очі заплющував. Через те сповіді Володимира стільки ж були корисні для сього панича, скільки бувають вони для дам-католичок в модних конфесіоналах перед галантними abbes². Лаговський ні разу не сказав Володимирові: «Дайте Ви спокій тій tristitia ³ та естетичним самоугри-зеніям за фізичний «бруд» Вашого поводіння, а згадайте хоч раз про звичайну людяність, то, може, трохи чистіші станете». Кожен має право на егоїзм, але нехай же і чужий егоїзм поважає. Ні, Лаговський ще й хвалив Володимира за цинічне «розперізування» своєї «душі» і не бачив, що душа в сьому ніякої ролі не грала, бо ще гірше закутувалась у несвідомість від тих сповідів. Лаговський не поміг Володимирові в його побиванні над своїм нігілізмом — то ж була справді серйозна хвороба — і збував його жартами про tristitia, коли зовсім не в ній ко-

¹ Бути іноді надокучливим (франц.),— Ред.

² Абатами (франц.).— Ред.

⁸ Скорботі (лат.).— Ред.

рінь (інакше більшість людей була б такими нігілістами). І хто зна, може, Лаговський тим поміг загасити ту іскру божу, яка часом виблискувала в душі Володимира, от, наприклад, після читання політичних віршів Гейне та часописі «Права»; може, який Прометей зумів би з тієї іскри ціле багаття розпалити, але Лаговський не був тим Прометеєм, і се вже не Володимирова вина — може, й но вина Лаговського, але ж і не заслуга, за яку варто любити. Лаговський міг би сказати просто: ви справді хворі душею, але я корувати вас не вмію, тільки я люблю вас і хотів би помогти вам найти ліпшого лікаря, ніж я. Може, се одно положило б початок одужуванню Володимира та й не довело б до взаємного «розчарування». Але Лаговський трохи сам заразився від своїх друзів (бо сам по собі він не такої вдачі) отим поглядом на людей, як на «об'єктів», що мають нас тільки бавити або тішити, і в його жалю за ними мені чується трохи жаль дитини по знищеній забавці, ні, дитина часто буває альтруїстичніша, бо не раз» розбивши сама ляльку, плаче над нею: «Бідна ляля!» А Лаговський плакав: «Бідний я!» Не жаль йому було ні Зої з її зламаною гордістю і забрудненою славою (адже ж і він докинув того бруду на неї), не жаль було і Шмідтів, що несвідомо втратили найбільший в світі скарб — приязнь. А може ж, і їх боліла тая втрата? Ми сього не знаємо, бо ні Лаговський, ні автор про те не згадали. Правда, єсть якийсь натяк і на те, але побіжний і невиразний... а шкода, бо роман вийшов би глибшим, якби всі його діячі не були такими крайніми «суб’єктивістами». Але й так се вийшла не «амеопа без музору», а думлива і чутлива річ, з тілом і кров’ю, з серцем і душею. Рівності б тільки (всякої рівності) їй більше і більше гармонії! Та на се є надія. Як Ви скажете, товаришу?

От Вам і ціла розправа з моїх «вражень» вийшла. Тільки чи мали Ви терпеливість, щоб її прочитати?

А щодо тої практичної поради, якої Ви просили у мене, то я Вам от що скажу: таки не вадило б кілька карто-чок вирізати з Вашого роману. Ви самі знаєте, яких. Не всі ж «чителники» такі «обстріляні птахи» в літературі всякої школи, як я, то, може, іншому й книжка випаде з рук, а се буде шкода, на мою думку. Та й ідея Вашого твору зовсім не вимагає такого naturalisme a outrance ¹₉ скоріш навіть затемшосться ним. Не мучте Ви себе стільки другий раз, щиро прошу Вас, дорогий товаришу, бо я виразно почуваю, як тяжко Вам сей натуралізм дається (ну, хоч би ота сцена з гризінням пальця!..). А тим часом у Ваших ліричних віршах (вони ж Вас менше мучать?) далеко більше живої правди, ніж у сих натуралістичних «протоколах вівісекції». Може, тому я здатна любити Ваші вірші так, як, певне, ніколи не зможу любити сього роману, хоч він гідний всякої поваги.

Певне, Ви скажете (або мовчки подумаєте), що в моїх «враженнях» є чимало спеціально жіночого. Не раз і мені пригадався, пишучи, Ваш дотеп на жінок: «ви маєте рацію, але мені здається інакше»; тільки ж се не таке дурне речення з боку жінки, як воно видається одразу. Бачите, мужеська «рація» в погляді на деякі справи дуже однобока, тому ми доповнюємо її своєю «рацією», може, теж однобокою, але т і л ь к и з них обох може вийти щось ціле і справедливе (ми тільки не звикли одважно казати: «я маю рацію» а кажемо несміливо: «мені здається», mais c’est une fagon de рагіег *). От, наприклад, в погляді на Амалію і Зою Ви з Вашими героями una pars ⁸⁵, а я і ті жінки — altera pars ⁸⁶. Отже, не забувайте відомого юридичного правила...

Написала я недавно одну невелику драматичну поему і хотіла б присвятити її Вам, але то в тім разі, якщо вона Вам справді до душі припаде, а не так тільки, «нічого собі» здасться. Я занадто горіла, як її писала, і її ідея занадто мені близька, щоб я присвячувала її тому, хто буде для неї «ні гарячий, ні холодний». Будьте їй ворогом або другом і скажіть мені щиро, що і як Ви про неї думаєте (отак, як я про Ваш роман сказала). Я вам її згодом пришлю, а Вимені потім одішліть (так, як уже раз було), тільки дуже довго не тримайте, бо вона рветься в світ, хоч і не знаю я, чи судиться їй побачити його хутко. Я її спиняти не буду, нехай летить, коли попи не з’їдять, бо вона на релігійно-соціальну тему, ще «гірша» від «Одержимої».

1 Ви трохи винні в її народженні, бо розбудили в мені думки в сьому напрямі своїм листом, де є слово про євангеліє і Вашу сперечку про нього з Вашим старим учителем.

Тому мені здається, що моя поема рідна Вам, і я б хотіла зв’язати якось Ваше імення з нею. Але се, як Ви схочето і позволите.

Ваших «Сассапідів» я ще не читала, проте дякую за пих, як і за роман. Ви знаєте, я люблю Ваші наукові твори, хоч я і кругла профанка в таких матеріях. Я люблю їх стиль, їх тон. Куди діваються Ваші нерви, як Ви пишете такі речі? Так, наче Ви античний, врівноважений тілом і духом еллін, як пишете їх. Такий колорит я тільки на Акрополі бачила!

А чи не годі вже мені балакати — як Ви думаєте? Ну, та вже, либонь, не хутко другого такого листа напишу — от нехай-но запряжусь в «обов’язки», то вже не до балачок буде... А все-таки воно часом нічого й запрягтись, аби по своїй волі. Будем якось жити, товаришу. Evviva la vita! ¹

Тут багато противного в відносинах поміж земляками, але я не хочу на те дивитись ані думати про нього. Пробувала в Петербурзі виступити проти москалів-цент-ралістів, та щось петербурзькі газети не дають ходу моєму листу. Ну, і цур їм, без них обійдуся!

Знаю, що це зараз, як ляжу спати, будуть снитись мені червоні корогви,— переслідує мене сей сон!..

Бувайте здорові, товаришу милий.

Л. Косач

79. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

18 листопада 1905 р. Київ Киев, Мариинско-Благове-

• щенская, 97, 5—18/ХІ 1905

Хтось дорогий нехай вибачить комусь білому його нечемність. Бо хтось чийогось довгого листа отримав, а не відписав зараз, бо хотів перше чиюсь справу у Науменка залагодити, тим часом Науменка не було тоді дома, а ледве він приїхав, хтось білий мусив раптово виїхати в Петербург. Та Науменко каже, що вже вислав гонорар до Черновець. Чи хтось отримав?

А хтось у Петербург виїхав по телеграмі рятувати Дору, що була поїхала туди на рільничі курси та й захору-вала. То хтось три тижні просидів коло неї, перетривав там усі залізничі страйки, бачив народження російської «конституції» і багато всякого, надивився на червоні прапори, наслухався співів і великих слів, а потім вернувся в розбитий «чорною сотнею» Київ... Хтось комусь ще багато напише, а тепер хоч коротенько, аби скоріш. Чиясь «Ніоба» комусь подобається. Аби мені тільки хтосічок здоровенький був. Ми тепер всі вдома, крім мами (вона в Гадячі) і Лілі (в Празі), Дору я привезла додому на поправку (вона вже одужала), а Оксана приїхала сьогодні з Бельгії. Тьотя Саша теж тут. Всі Вас вітають. Хтось міцно цілує когось, родині привіт.

Хтось

80. ДО А. Ю. КРИМСЬКОГО

9 лютого 1906 р. Київ 27/1 1906

Дорогий товаришу!

Непереможно хочеться мені відповісти зараз на Вашого листа, хоча, правду кажучи, мені тепер дуже нема часу на «особисті справи», і я навіть рідним сестрам не пишу вже давно. Я було написала до Вас тоді, як за Вами тільки що зачинились наші двері, але потім роздумала посилати того листа і знищила його, а шкода — я б його тепер послала. Зрештою, частину його Ви самі тепер написали,— так, справді, Ви зовсім повторили мою думку (і навіть декотрі слова) про нашу оцю остатню зустріч, дарма що не читали мого листа.

Все-таки й сей раз ми не зовсім не бачили одно одного — принаймні я Вас трошки бачила і трошки чула, і в відповідь на те почуте написала було ото цілого листа. Повторяти все, тоді написане, я вже тепер лінуюся. Скажу коротко: я просила Вас взяти назад Ваше підозріння, нібито й я якось належу до Ваших «критико-біографів», бо таке підозріння мене боляче вражає, не ображає ж тільки через те, що я знаю поважні причини Вашої підозріливості в сьому напрямі. Все ж, які б не були ті причини, мене Ви не повинні підозрювати, бо я з тих причин нічого не винна і за наслідки їх не відповідаю. А щоб Ви раз назавжди розуміли мою «критику» (я не зрікаюсь її й надалі, коли позволите), я Вам от що скажу: я вважаю всю Вашу белетристику (і поезію), крім двох-трьох дрібничок, наскрізь суб’єктивною, але ні трошки не автобіографічною, а було б навіть краще, якби вона була автобіографічною, бо тоді суб’єктивність була б натуральнішою. Тепер же не раз виходить так: Ви берете чуже життя і чужі Вам факти і типи, а підкладаєте під їх свою психологію і деякі незначні околишні деталі, характеристичні для Вас, а більш ні

для кого. З сих деталів Ваші «критики» виводять цілу «автобіографію» — простіть їм, бо, сказано ж, дурням і бог не противиться. Я з деталів не виводжу нічого, і суб’єктивність Вашу бачу не в їх, а в тих points de vue ^г, які Ви переносите від себе на всякі нерідні Вам типи. Ви становите своїх героїв у такі ситуації, в яких Ви самі не то що не були (се ще б не біда!), а ніколи йне могли б бути (се моє щире переконання), і все ж таки намагаєтесь, щоб вони (герої Ваші) думали й почували по-Вашому, а не по-своєму. От через що, може, я несвідомо вимагала в своїй критиці одповіді од В а с за поводіння того чоловіка, що одержав од Вас кращу частину душі, а невідомо від кого набраЕся некультурних психічних звичок і всяких там «культурних пережитків», негідних людини, що відбила собі Вашу суб’єктивну психологію. А Ви мене за се скарали підозрінням, ніби я хорую на «автобіографоманію» (гарний неологізм?). Пробі, товаришу! Я не заслужила на таку люту кару — скасуйте її! Та ні, справді, невже Ви увесь мій отой колосальний лист зрозуміли тільки як une grosse indiscretion? ² Ні, аж не віриться, щоб межи нами могло бути таке непорозуміння. Коли ж і так, то дозвольте мені думати, що то не ми з нього винні.

Тепер ще дещо про мої «Катакомби». Я дуже рада, що Ви їх уподобали (ет, вийшла банальна фраза про зовсім небанальне почуття!). Ні, справді, як би се сказати? Мені було б смутно, якби Ви їх не вподобали. А тепер ся річ буде В а ш о ю, і мені се радісно, бо я так хотіла. Що ж до Вашої критики, то дозвольте мені трошки поборотися з Вами, і то об’єктивно (хоча і суб’єктивне почуття може від сього поглибшати). Я не маю претензії рівнятися з Вами науковим цензом, але сю річ я все-таки писала не «з маху», а з деякими vorlaufige Studien ³. Краще сказати, я робила сі студії не для сеї поеми (для чогось зовсім іншого)., але вона вийшла з них несподіваним, хоч і логічним наслідком, бо студії потвердили мені тільки те, що я давно думкою почувала, тільки не могла фактами доказати. Власне, я давно вже думала, що теперішня фор-

¹ Точках зору (франц.).— Ред.

² Брутальну нескромність (франц.).— Ред.

⁹ 3 попередніми студіями (нім.).— Ред.

ма християнства є логічним і фатальним наслідком його найпервіснішої форми. Я готова зробити Вам хіба одну уступку і то в такій неуступчивій формі: коли мій єпископ нетипічний для пересічного християнина-мирянина (Laie) перших віків, так зате він зовсім типіч-ний для тодішнього єпископату. Відколи з’явився на світ єпископат і перші початки церковної єрархії, відтоді єпископи заговорили мовою мого єпископа, і задержалась ся традиція аж до сучасного нам архірейства. Я не приймаю теорії Толстого і багатьох інших, ніби теперішнє християнство є аберацією, хоробою сеї релігії. Ні! В найдавніших пам'ятниках, в «подіях апостольських», в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердого квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві. Як хочете, але недарма в притчах і скрізь у євангелії так часто вживається слово «раб» і антитеза «пана і раба» яко єдиної можливої форми відносин межи людиною і її божеством. Прочитайте листи апостола Павла (в данім разі неважно, котрі з їх автентичні, а котрі ні), і Ви побачите, що збудувалось на сій антитезі і як хутко воно збудувалось. Комунізм першого християнства — се фікція, його ніколи не було, або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще «комунізмом» добродійного багача, що кидав «крихти від свого стола» комуні «псів, що сидять під столом пана свого». От і все. «Анархізм» християнства теж невисокої проби, се просто неосвіченість і невихованість політична безправної маси, що може уявити собі тільки утопію: деспот і народ, і нікого більше межи ними; але такий «анархізм» ніколи не викине і не викидав деспота з своєї утопії, недарма ж і месію свого він назвав царем іудейським — епітет «пророк», бач, занизьким здавався отим «анархістам». «Сина людського». вони забули просто. Коли що надається до щирої ідеалізації в первісному християнстві, то не його quasi анархічні доктрини, а хіба ота грація почуття його «жен-мироносиц», до яких належить і моя Анціллодея, і те нове для античного аристократичного світу почуття всепро-щаючої симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих учеників (ні один класичний філософ не простив би в такому становищі своїм друзям), ну, і ще два-три елементи в сфері почуття, але не теорії. Тільки ж сі елементи ідеалізація вже використала до дна, і мені не інтересно було на них спинятися довго,та за се Ви, як бачу, не ремствуєте на мене. А до речі, от і Ви уявляєте собі, що типічний християнин тих часів марив би, що всі стануть колись слугами Христа,— чи се ж не все одно, що р а б а м и? Чи ж не проти сього повстає мій раб-прометеїст? Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи і т. п. Що ж ідеальнішого міг йому виставити пересічний християнин найперших навіть часів, як не «єдину отару з єдиним пастирем»? І як міг відповісти на питання про підпасків? Я думаю — тільки так, як відповів єпископ. Моя поема відноситься до середини II віку християнської ери (або до другої половини його), а тоді вже вирізнилась досить духовна тиранія усяких підпасків божих — зоставалось тільки будувати далі на прекрасно заложено-му підмурівку духовної темниці. Мій єпископ вигодува-ний павлініанською традицією, як воно й справді бувало в римському єпископаті тих часів. Візьміть котрого хочете з найдавніших [...].

81. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

11, 16 березня 1906 р. Київ 26/ІІ 1906, Киев, Мариинско-

Благовещ[енская], 97

Хтосічку мій дорогий та любий!

Як же я винна і перед Вами, і перед собою, що так давно-давно не писала до когось! Я знаю, хтось мені вибачить, як уже не раз вибачав, але мені самій тяжко вибачити собі. На той лист я повинна була б відповісти зараз, так, як і хотіла. Хотіла, а чому ж не зробила? А от тому, що спочатку здалось мені, немов на таке не можна відповідати короткою карткою, а довгого листа не було ні часу, ні змоги написати, а потім час минав та й минав, та й настав уже той момент, коли то думається про листа щодня, щогодини, але вже не пишеться, бо і сором якось, і немов трудно, вже треба якийсь «лід» пробивати, лід власної інертності і дрібних перешкод, що

нагромаджуються щодень все більшою масою, мов лавина. Але от я пробила той лід, пішла супроти тої лавини, і вже мені легше, бо вже я можу говорити до когось завжди мені любого, завжди близького. Я ж до когось раз у раз говорю душею і думкою, і якби всі ті мої розмови виливались на папір, то вийшло б багато-багато листів, хтозна-скільки раз більше, ніж їх було і є досі. А може, і з кимсь так діється?.. Хтось (білий) має тепер мрію поїхати сього року на Буковину, але ще боїться про те говорити, бо хто зна, чи вдасться,—комусь тепер матеріально трошки є клопіт не так-то і крайній, як загайний, але, може, далі якось полагодиться. А комусь би пора до «санаторії на Новім світі», ой пора! Хтось таки дуже зранений і збитий долею за сі роки... Хтось знає, що і в «санаторії» тепер всі хворі і мають досить смутку та й клопоту, але хтось не додав би клопоту, хтось тепер фізично не такий безпорадний і, може б, навіть щось трошки вмів би й помогти (хтось, як треба, то й господарним уміє бути), і хтось би не хотів нічим докучати комусь дорогому, навіть жадними скаргами чи «сповідями», лише комусь треба би послухати чийогось любого та лагідного слова, голосу поважного і тихо-глибокого, хтось би хотів побути під тим поглядом, що без слів промовляє щось таємне і разом таке зрозумі-ло-рідне. Мій любий хтось не «добродушний», але добрий (nicht giitlich, aber gut), і тому хтось хоче до когось. А хтось білий радий би з свого боку неба прихилити комусь дорогому і такі «пасси» робив би йому... Хтось не знає чому, але мусить плакати в сю хвилину... Ні-ні, не треба так, нехай хтось любий не журиться кимсь, то так щось собі до серця приступило. Ми ж тепер всі знервовані тут, у всіх якось «душа не на місці». Се такий був тяжкий, і грізний, і величний рік, стільки було в ньому І страшних контрастів «вершин і низин», буйних надій і ^ трагічних розчарувань, великих перемог і незагойних ран... Та й особисто для мене сей рік (починаючи з минулої зими) теж був таким, він зміряв силу духу мого, я знаю^гепер, що я можу і чого не можу, та хоч я тільки що плакала, але то собі «нерви», а я таки знаю, що я ще сильна і що не люди поборють мене. Зрештою, я ще найгіршого в світі не пережила — мій хтосічок перебув гірше і таки подолав — тому і не маю права і не хочу скаржитись. Хтось тільки все ж «хоче на Буковину» — там би вже став знов здоровий. А тепер хтось таки й так,

фізично, трошки хорий, болить його нога (ходив багато та й розтяг собі щось там у пальцях) і все чогось голова болить, аж обридла.

Хтось томиться дуже, бо в нас все дуже велике товариство і галасу і дискусій різних на гострі сучасні теми багато, а хтось від того за сі роки одвик і ніяк звикнути не може.

З/ІІІ. От яке-то чиєсь писання! Оці кілька днів минули у всякому клопоті і перебили комусь листа. Але тепер вже «спокій в краю» і хутко буде й зовсім тихо, бо наші потроху роз’їздяться (тато і Микось вже виїхали на Волинь, а мама сими днями поїде в Гадяч), ми з Дорою тільки дві зостанемось, то менше людей в гості набігатиме і хтось могтиме покінчити всяку розпочату писанину, а її ж таки немало є!

Мене просить редакція «Вільної України» (Петербург, Невський проспект, 139, кв. 60, редактор Антон Шаблен-ко), щоб я передала комусь її просьбу, чи не прислав би хтось щось із своїх творів до «Вільної України», — вона би дуже рада була щось чиєсь видрукувати, але не знає чиєїсь адреси, щоб удатися до когось формально. Та, може, комусь чорненькому то не образа, що його просять через когось білого?

А від когось білого та сама редакція просить його переклад «Ткачів» Гауптмана, що хтось колись полишив у Чернівцях у когось чорненького,— либонь, рукопис і досі в когось лежить? Я оце зараз напишу до Сімовича і попрошу піти до когось взяти той переклад і послати мені поштою, чей же, дійде. Бо я знаю, що хтось не може саменький посилками клопотатись. Тільки нехай хтось буде добрий відшукати той рукопис (десь має бути в чиємусь столику).

Чи хтось знає, що хтось досі не бачив «Збірника» на честь к о г о с ь? І чи хтось знає, що хтось досі не викінчив «Кассандри»? І чи хтось знає, що хтось має 5 напо-чатих поем і 3 нескінчені повісті і ніяк ладу їм не дійде? І чи не скаже хтось, що когось другого бити варто? Нехай скаже, коли варто, то вже хтось сам себе наб’є.

Комусь страшне не сподобалась «Пародія» Маковея в «Шершні» — справдешній Kneipenhumor \ — як йому не сором? Чи хтось читав його історичну повість? Здається, не дуже славно вийшла, коли вірити критикам, але ж їм не завжди можна вірити, як відомо. Чи хтось знає, що один його найлютіший критик від самого різдва сидить в тюрмі («політичним»), а тепер захорував на сухоти і вже в тюремному шпиталі, кажуть, що зовсім зле з ним діється? Така доля спостигла тепер багато людей, і хто зна, коли тому край буде... От ще pendant той, кого вкупі з Вами так зганьбив оцей критик, тепер на еміграції (теж «політичний») після всяких тарапат — значить, тепер «ідейні» з «безідейними», «реалісти» з «декадентами», «екзотики» з «питомими» — всі порівнялися...

Скінчу вже тепера, а то ще знов не дадуть скінчити (адже тричі перебивали сьогодні!). Коли хтось любий хутко напише словечко комусь білому, то хтось білий буде дуже щасливий, хоч і тямить, що він того щастя не гідний. Чи краще комусь живеться? Хтось так часто-часто думає про когось! Чиїйсь родині поклін.

Хтось

P. S. Ага! Мало хтось не забув: чи не знає хтосічок, чи можна по обряду православної церкви на Буковині, щоб кузен брав шлюб з кузиною? Мене давно просили про те запитати, а я все забувала. Може, хтось буде добренький, не забуде і при нагоді комусь напише?

82. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

8 квітня 1906 р. Київ 26/ІІІ 1906

Люба мамочко!

Не написала я тобі раніш, бо все-таки думала, що, може, ти в Полтаві запізнишся, то буде лист лежати. А це сьогодні Макаренко їде, то й віддасть тобі сього листа. У нас, як завжди, ранні і вечірні «перельоти», аж не раз ніколи і вгору глянути. Сьогодні, слава богу, одв’яза-лась я вже від того «Лес шумит», хоча цілий вечір і ранок на нього пропало,— се вже був крайній час, бо автор хоче скористати з пробування тут п. Огіпокова і «пристро-іти» свій переклад у «Зорі». Оппоков зустрів мене на вечорі Шевченка і там же дав мені примірник своєї «Зорі» — нічого собі журналець, надто ілюстрації порядно зроблені,— казав, що 1-е число запізнилось так через Кримського, бо той все не випускав з рук передмови до своєї граматики, даючи їй дуже велику «вигризку». Але зате передмова вийшла таки справді гарна і навіть цікава, хоча, здавалось би, на такий сухо-учебницький сюжет і трудно щось цікавого написати. Тепер я бачу, що популяризаторський талан у Кримського дуже великий. Ну, але се все ти сама побачиш.

Людя вже виїхала з Баку. «Особое мнение» підписала, і воно сховано у мене. Науменка ніяк не можу вловити, але завтра, певне, вловлю. Він чомусь і на вечорі Шевченка не був.

Статті своєї я сі дні не зачіпала, ніколи було, та й вечір той мені багато перебив, бо як прийшла я з нього у 3-й год. ночі, то так утомилась, що й досі не можу як слід одійти, бо все якось виспатись не можна. Я згоджуюсь, що про Чернишевського сказано в мене коротко (та се ж тільки конспект був) і є помилки в оцінці деяких рис його епохи, але що про нього самого яко белетриста, то я таки так думаю[...] і я сього не можу сховати. Між іншим, то не було моїм заміром, щоб перша частина моєї статті вийшла навіть цікавішою, ніж друга, бо я таки її головно ради другої писала. Але, звичайно, я ще займуся основно першою частиною і прийму на увагу твої замітки. Тільки що прийшла картка од Кривишока і Лілі, що Ліля приїде в страсну п’ятницю вкупі з Радою (і, звісно, з Бобриком), а п. Криви-нюк зостанеться в Празі. Отже, значить, ти раніш Боб-рика будеш дома.

Я забула передать тобі просьбу Людмили Михайлівни одну — про тую ж таки книжку ювілейну, що, може, ти її там де-небудь знайдеш, а другу — про листи дядькові до бабушки, якщо вони єсть і якщо ти можеш дати їх Людмилі Михайлівні. Вона дуже просила, щоб я передала тобі сю її просьбу ще в день твого виїзду, та я якось забула.

Ну, ми з Гусьом купили вже муки, а яєць завтра купимо, а з печивом пождемо на тебе.

Палажка якось про двері пам’ятає, може, вже сама боїться.

Радує мене полтавський народ — давно б уже пора такі Бувай здорова, мамочко, і до побачення. Міцно цілую тебе.

Твоя Леся

На страсну середу знов закликають, щоб кінчати «закладини» Товариства ім. Шевченка, бо в суботу сливе ніхто не прийшов — потомлені були всі після вечора.

P. S. Приїздив Квітка на 1Ѵ_а суток, а на провідному тижні має приїхати днів на 4, спеціально для записування дум. Дід Кравченко вже тут, тільки сі дні простудився і співа з великим трудом. Та, може, до провід поправиться. Страх мені хочеться, щоб Квітка списав думи «на злість» X.

83. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

10 травня 1906 р. Київ 27. IV 1906

Дорогий хтосічку! Хтось дякує комусь за посилку і, звичайно, вірить, що рукопис такий і був, навіть тепер пригадує собі те, хто і як загубив ті дії, яких тепер бракує. Хтось не зараз відповів, бо хотів перше вияснити, чи зможе приїхати тепер до Черновець. Але, на жаль, вияснилось, що до осені не зможе, і то ось чому. Хтось ще зимою розтяг собі ногу і вона все його від часу до часу боліла, хтось думав, що то хутко мине, бо вже було якось ніби підгоїлось, та хтось почав ходити по сходах і знов тепер мусить уже сидіти, бо вже таки на добре розболілося. В тім нема нічого небезпечного, але все ж се історія довга й марудна і їхати в чужий дім, не маючи певності в своїх рухах, якось не випадає. Прошу від мене поздоровити пп. Стоцьких і подякувати за обіцяну гостинність, а як я таки виберуся хоч восени до Черновець, то сподіваюся, що і тоді вони не відмовлять мені притулку в їх шановній господі. Се нехай їм хтось чорненький скаже, а от що нехай хтось чорненький напише білому: чи були би згодилися пп. Стоцькі взяти від мене якусь плату коли не за помешкання (здається, то їх власна камениця?), то хоч за вікт? Все ж таки хтось із ними не такий близький приятель, як із кимсь, то таки б його трохи стісняло жити весь час на їх кошт, і хтось не міг би пробути в Чернівцях, скільки хт(в. Нехай би хтосічок якось там довідався про те делікаїйенько.

Іще комусь тепер трудно їхати через три речі: одно, що вибився з грошей, а тепер за самий пас[порт] треба у нас дати 25 рублів (сей рік був дуже кепський для чиїхсь приятелів та й порозпозичали у когось багато), друге, що приїхала сестра Ліля 8 Праги з малою дитинкою, то хтось трошки помагає їй при дитинці (няньки вона не має і не вірить чужим в сій справі), а эа те Ліля робить комусь масаж на хворій нозі щовечора, і то комусь помагає; третє, що хтось дуже розклеєний і комусь давно вже радять робити Einspritzungen ⁸⁷ арсеніку, але вдаватись 8 тим до чужого лікаря було б дуже загайно (щонайменше зо три години на день пропадало б у чеканні в лікарських Wartesaal-ax ⁸⁸ і таки дорого, а як я житиму при Лілі, то нас обох се буде коштувати по 5 минут часу на день, а я заплачу за матеріал. Комусь таки треба конче се відбути, бо хтось вимагає енергічної репарації,— хтось так занидів після сеї втомної зими, що аж сам собі спротивився: екзема відновилась, невралгія мучить і загальний стан дуже неприємний. Ще як хтось до когось тамтой раз писав, то був якийсь живіший, а тепер став такий нездалий, що, може, й не треба його такого в Чернівцях. Хтось би, може, міг посеред літа виїхати до когось, але ж тоді пп. Стоцькі, певне, не будуть дома і комусь не буде притулку; та й хтось чорненький, може, десь на ліки виїде? Тому хтось має план літом у Полтавщині почати вчитися грати на бандурі (там є такий бандурист, що згодився вчити когось), то недарма комусь час зійде, а восени приїде і заграє комусь любому щось дуже цікавого, коли буде досить розумний, щоб навчитися. І, може, хтось білий не буде тоді розклеєний, і тоді комусь чорненькому буде з нього більше потіхи. Хоча все-таки хтось дуже-дуже жалує, що не може таки тепер приїхати, бо комусь таки страх хочеться на той Новий Світ!

А хтось чорненький нехай не думає, що хтось білий міг би колись образитись, як йому хтось по правді пише, уже ж таки хтось не такий «якийсь»...

Як мені шкода бідного Сімовича! І чому се знов йому таке трапилось? То ж він уже неначе трохи був поправився, а сѳ знов! Прошу його привітати від мене при нагоді.

Сьогодні у нас ніби урочистий день — перший парламент відкривається... Але щось ніхто не виявляє радощів, вулиці порожні, настрій пригнічений і тривожний, люди причаїлись. Нехутко ми навчимось радіти!

Хтось як буде їхати до Гадяча, пришле комусь картку, а хтосічок уже не буде на сей раз довго мовчати, а хоч коротеньким словом обізветься — добре?

Треба, щоб хтось та й ще хтось частіше розмовляли.

Хтось здоровить чиюсь родину і когось цілує і любить.

Хтось

84. ДО А. Ю. КРИМСЬКОГО

18 травня 1906 р. Київ 5. V. 1906. Київ

Шановний і дорогий товаришу!

Которий день я вже збираюся писати до Вас, то, далебі, й сама не збагну. Коли б Ви знали, скільки в мене за сі остатні тижні часу пусто-дурно пішло, то Ви б ужахнулись,— от уже, справді, ні собі, ні людям!

Ні «Кассандри» я до пуття не довела, ні іншого нічого не написала, а втомлена така, аж перетомлена, навіть уже було дала запанувати нервам над собою так, що от-от недалеко було до «прострації», але таки якось завчасу взяла себе в руки, покликала на поміч свою «релігію» — і «жива душа моя», можна якось далі жити... Одно тільки потішає мене, що хоч не лінощі були винні на сей раз з мого втомленого безділля, а зовсім околотні обставини, коли ж потім уже ні ритми, ні рими, ні навіть звичайні фрази не хотіли складатись в моїй думці та кластись на папір, то се вже не моя випа... Ось і тепер пишу якось без толку, не те, що треба. Я, власне, хотіла Вам сказати, що я ще тут і, може, Ви застанете мене, їдучи в Москву, якщо вступите до нашої -хати (Ви, здається, десь коло 12.V. мали їхати). Тоді я, може, б «демонструвала» Вам «Кас-сандру», хоч і не зовсім викінчену, якщо Ви здатні терпіти таку «лектрису», як я, бо ся нещасна пророчиця і досі має такий вигляд, немов тільки що вихопилася з Троянської руїни, так що рідна мати її може завити собакою над розшарпаним станом своєї безталанної дочки.

Напевне я не можу сказати, що буду тут до 12.V, але скоріш усього, що воно так випаде, бо щось сього року наші дуже мляво вибираються, а я сама без їх у Гадяч не поїду.

При сій нагоді мама просить запитати Вас, як там справа з тими відбитками перекладу Євангелія. Може, Ви якось призабули написати про се в Москву, то вона просить Вас таки написати тепер, а якщо Ви писали та відповідь забарилась, то може б, Ви були ласкаві ще раз написати в сій справі, кому там про те «ведать надлежит». Коли отримаєте сей переклад, то вже не в Київ його надсилайте, а в Гадяч, бо мама от-от збирається їхати в Гадяч і там уже пробуде ціле літо вкупі з нами (зо мною і з Лілею).

Коли нам не трапиться стрітись в Києві, то я Вам надішлю «Кассандру» вже в Москву, тільки се вже згодом.

А що се «Зорі» щось більше не чуть? Може, п. Оппоков «зрезигнував»? Чи не знаєте Ви?

Мої «Катакомби» редакція «Рідн[ого] краю» досі «маринує» і хоче, видко, уподобити їх відкладаному сиру...

Будьте здорові та обізвіться, як там маєтесь.

Мама і Ліля Вас вітають (інші всі виїхали).

Ваша товаришка Л. Косач

85. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

12, 16 червня 1906 р. Зелений Гай 30/V 1905, Гадяч, Полтавск[ой]

губ[ернии], хут[ор] Зелений Гай

Хтось дуже любий, що написав до когось у Київ, а хтось дурний, що не написав до когось, виїжджаючи з Києва. Правда, що перед виїздом клопотався, бігаючи по справах та вкладаючись, а в дорогу забув узяти з собою картку, та й так воно якось пішло по-дурному. Але чийсь лист із Києва комусь сюди зараз переслано, бо там мають чиюсь адресу і все комусь сюди пересилають. До п. Науменка хтось напише і думає, що справа з «Землею» може влагодитись, хоча, звісно, того наперед сказати не можна.

Хтось білий радий, що хтось чорненький не гнівається на нього, що хтось не міг приїхати тепер. Може, справді восени воно ще й краще буде. Комусь тільки прикро, що п. Стоцька нѳ хочѳ з когось нічого брати, бо все-таки то буде когось стісняти, але хтось надіється, що якось те питання влагодить. Хтось думає, що, може, зміг би так помогти комусь у хатній роботі, що хтось міг би і новелку свою написати за чийогось пробування в Чернівцях, і дуже б то було комусь мило. Може, і буде так, бо нехай хтось чорненький не думає, що хтось білий вже такий «до нічого», що його самого все тільки глядіти треба, а він тільки розмовляти вміє. Хтось часом так уміє до роботи взятись, що тільки «го-го!» (але то як треба, а взагалі то хтось таки лінюх, нема що). Прошу сказати св. Анні, що хтось був би дуже щасливий, якби міг їй хоч щось трошки помагати, як приїде, аби тільки св. Анна на те позволила.

Хтось дивується, чого «Листи з Буковини» так дуже обурили черновецьке товариство. Може, хтось їх неуважно читав, але хтось не пам’ятає, щоб там було щось таке вже «подле». Запевне, се завжди фальшиве становище, коли чоловік особисто зобов’язаний перед тими, чиєї політики принципіально похваляти не може, і треба дуже багато такту, щоб вийти почесно з такого становища, бувши публіцистом, а п. Маковей таки не відзначається тактом. Але ж і замовчувати йому те, в чому він не годиться з провідниками політики буковинських русинів, теж, либонь, було трудно, бо тепер такий час, що не раз і син проти батька мусить повстати, хоч і як то тяжко для обох. Хтось знає, що хтось до п[ана] Маковея ніколи особливої симпатії не мав, і тому може хтось повірити в чиюсь безсторонність. Але хтось бачив не один приклад такого «бойкоту», який тепер впав на п. Маковея з боку черновецького товариства, і здебільшого такий бойкот таки не був до кінця справедливий, бо і в ньому здебільшого мали перевагу особисті урази, симпатії й антипатії, а не чисті принципи. Виступи п. Маковея на політичному грунті — то цілком що іншого, ніж його виступи супроти когось, «при пиві», за які вже справді нема ніякого оправдання, бо то не тільки подло, а ще й, як кажуть росіяни, «пошло» (platt, gemein), то вже є «вина проти духа святого». Зрештою, повторяю, що «дописів з Буковини» я не читала уважно, бо мені здалось, що там для мене мало інтересного і нового.

3/VI. Хтось не кінчив листа, бо раптом узявся до писання давно початої поеми драматичної з часів французької революції: трапився такий настрій, то треба було його використати, поки не втік. Хтось поему викінчив, а тепер спішиться скінчити листи, бо зараз сам їде до міста з Лілею фотографувати маленьке ліленятко (йому тепер У₂ року скінчилось). Хтось когось любить і цілує.

Хтось просить поцілувати св. Анну і всю чиюсь родину.

Хтось

86. ДО Б. Д. ГРІНЧЕНКА

4 серпня 1906 р. Зелений Гай 22/VII 1906, Гадяч, Полтавщина,

хутір Зелений Гай

Високоповажний добродію!

М. Ф. Левицький писав до мене і до сестри моєї Ольги, призволяючи нас (від імені «Просвіти») взяти на себе номінально або й фактично просвітянську бібліотеку, бо ніхто з членів ради нашої, крім нас двох, не має для сього такого «цензу», якого треба адміністрації. І я, і сестра однаково охоче згоджуємось на сю справу, тільки ми не знаємо, котра з нас буде придатнішою для сього діла. Щодо мене, то за мною нема ніяких зарегістрованих «провин» (адже труси на кордоні, та ще й без «наслідків», се вже такий minimum, що й не йде ні в який рахунок), в тюрмі не сиділа, під судом і слідством не була, «гласного надзора» не скуштувала, зостається тільки те «хождение под богом», без якого у нас ні одна жива душа не буває.

Сестра моя, як Вам, може, відомо, сиділа в тюрмі два місяці позаторік, була причеплена до якогось «дела» і якийсь час малася під «гласным надзором». Хоча все це річ скінчена і жадних наслідків з того не було, та, може, се таки послужить якимось «але» для адміністрації. Отож ми просимо раду саму зважити, котру з нас вона вважає за кращу фірму, та тую вже й записати, куди там слід. Я не знаю зовсім форми, як воно робиться,

і тому прошу людей тямущих показати мені чи сестрі, що і як треба для сього чинити. Що ж до фактичного завідування, то, певне, все одно чи я, чи сестра самотужки з сим ділом не справились би, а мусили б щонайменше одна в одної помочі просити, а може, і в інших товаришів по «Просвіті». Обидві ми ніколи бібліотеками не займались і вважаємо себе профанками в сій справі, але я гадаю, що я можу знайти навіть справжніх спеціалістів сього діла собі до помочі, бо, власне, маю таких серед своїх українських знайомих, що, певне, не зречуться помогти не так мені, як «Просвіті», а через те, певне, поможуть і сестрі моїй, якщо її буде фірма. Прошу взяти сѳ все на увагу і сповістити нас, як рішиться справа.

Щиро вітаю Вас із дружиною і дочкою.

З глибокою пошаною Л. Косач

87. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

2 жовтня 1906 р. Киів 19. IX. 1906. Київ

Люба мамочко!

Ми не писали тобі через те, що напевне не знали, куди треба направляти листи, а щоб вони де-небудь лежали, ждучи тебе, з риском загубитись, то було б неприємно, бо ти знаєш, що в Києві не завжди можна «удосужиться» написати справжнього листа, а «одкриток» ні ти, ні я не любимо. Хутко після твого першого листа, де ти писала про свій виїзд в Гадяч, прийшов лист із Гадяча тобі сюди — се нас було зовсім збило з толку і ми почали думати, що се ти, може, маєш тепер сюди приїхати. А це вчора надійшов другий твій лист із Полтави, то ми бачимо, що то було якесь непорозуміння. Ну, і діла ото з «Рідним краєм»! Боюся, що ти там дуже втомишся при тій «одинокій» часописі, бо як прийдеться отак раз у раз по ночах подвійно рихтувати числа, то се й привичного журналіста може до перевтоми довести. До речі, «Рідний край» вже не «одинокий», бо тут почала виходити «Рада», правда, досить безпорадна, бо при ЗѴ₂ співробітниках, але все ж є «щоденна часопись» як не як. Коли «Рідний край» постраждає за Кропивн[ицького] і Мирного, то буде дуже шкода, бо се ще гірше, ніж «ні за цапову душу»,—постраждати за якусь бездушну писанину, якої й самі автори, либонь, не розуміють.

У нас тут все благополучно. Маленьке «ні-ні» було трошки бідненьке, бо йому прищепили віспу і вона прийнялась, але тепер вже вона присохла і «ні-ні» поїде хутко гуляти. У Києві, певне, теж є епідемія скарлатини (хоч ми її тут чомусь не боїмось), бо от у Людмили Михайлівни заслабла скарлатиною одна з дівчат Зелінських, уміщена у Людмили Михайлівни, поки мала приїхати пані Зелін-ська з Криму (тепер вона, звісно, екстренно приїхала по телеграмі); дівчина має лежати у Людмили Михайлівни до повного виздоровлення, і через те хата Людмили Михайлівни під карантином і ніхто з нас туди не ходить, та й звідти до нас не ходять. «Ні-ні» вже не зветься ні Лютею, ні Ліліком, а просто Михальом, так уже й нова служанка Фрося вивчилася. Дівчину сю ми спочатку найняли «тим часом», в надії на приїзд Горпинин, але тепер думаєм зоставити її в нас і надалі. Хоча Горпина мов би краще вміє обходитися з маленьким, але ж і Фрося може часом побути з ним яку годину, а щоб зовсім здати Ліліка «на няньки», то Ліля все одно не схоче і не зможе. Що ж до іншої хатньої роботи, то Фрося навіть краще справляється, ніж Горпина, бо, видно, більше служила по панах, і за сі два тижні, що вона в нас, ми ні в чому не можемо їй докорити. Фрося волинянка, близька землячка і сусідка Варчина, Варка її й рекомендувала нам, і через те живуть вони у великій згоді, що, як ти знаєш, теж важна річ, бо вся наша родина з такими «міністерськими» кризиса-ми зовсім не вміє справлятись, тож найкраще, коли їх зовсім немає. Пелюшки Фрося пере «неукоснітельно» і ніякого «события» з того прання не робить. Спить на Па-лажчиному місці, тільки далеко чистіше все там держить. Одним словом, нема ніякої видимої причини, щоб її ради Горпини відправити без кривди для неї. Якби Горпина поїхала з нами одразу, то було б дуже добре, але тепер ми, крім того, що ніяково було б перед Фросею, ще й боїмось, що батько може «потребувать» її через який місяць назад і ми зостанемось зовсім без служанки, та й взагалі її «строгі» родителі, може, нарікали б на нас, що ми її «збили», «підмовили», що вона «в Києві розбалувалась» і т. п. Вважалося б, що ми її «завезли» і, як «знакомі пани», повинні відповідати за всі можливі случайності з нею. А Фрося заїхала в Київ не з нашої вини і волі, то вже сама собі і сама за себе відповідає. Говорила вона спочатку, як то'звичайно, ламаною московщиною, а тепер уже перейшла зовсім на дуже правильний волинський діалект і тільки коли не коли «закидає» по-московськи, та, певне, й се недовго буде. Передай Горпині, як побачиш, що ми дуже раді бачити її тут, коли приїде на богомілля, і просимо спинитися на той час у нас, але взяти до себе не обіцяємо, бо ждати цілий місяць її, не наймаючи нікого ніяк не могли, а на один місяць ніяка служанка не хотіла найматись. Нехай уже, може, літом («хто живий діжде»), якщо будемо знов у Зеленому Гаю, то знов, коли вона схоче, стане до нас.

Був у нас недавно папа, тільки пробув всього днів три. Купив нам дрова, вирівняв рахунки літні з хазяйкою, подивився, як ми живем (і на Микосеве «новосілля» ходив) та й поїхав, казав, що між 20—25 с[ього] м[ісяця], може, знов приїде, коли справи позволять. Микось тільки спить на тій своїй квартирі, а то здебільшого у нас сидить, як прийде з політехнікуму (вони з Дорою таки щодня туди вчащають), обідає завжди у нас, а дуже часто і снідає й вечеряє. Тая окрема квартира тільки тим добра, що все-таки в нас менше народу товчеться, а головно курящого народу. Тільки «Дора дома?» либонь чи не частіше чутно, ніж торік, але як Дора тепер має окрему хату, то її гості нас мало обходять. Дора дуже довольна і своїм студентським званієм, і політехнікумом, і професорами, і взагалі пробуває в дуже мажорному настрої, аж весело на неї дивитись. За неї в свій час заплачено «за право ученія», записано на практичні заняття, куди там слід, і, значить, вона вже на всіх правах ходить до школи. Микось спочатку вражав своїм видом, так було схуд після хвороби, але тепер уже нічого, поправився і, по-моєму, такий на вид, як і звичайно був. Приїхав Юрко Приходько (а т[ьотя] Єля і «Оля» поки що в Дюксені зостались, куди і Шетро] В[асильович] поїхав) і тепер ходить скрізь з отвергнутим женихом своєї жінки, як «два Аякси» інсепзраблі,— чудасія! В обох голоси як труби єрихонські, так що ми з Лілею прийняли тактику вважати їх гостями Дори і Мико-ся, як підхожих по літах, а самі обминаємо всякі «дискусії» з ними і сидимо вкупі з ними хіба за чаєм, а потім розходимось по своїх хатах і складаємо з себе всякі обов’язки яко господині. Наші гості потроху привикають рано розходитись, а деяка частина їх «отхлынула» в «Просвіту», і сього року в нас немов менше шарварку, ніж торік, хоча, правда, се ще тільки початок «сезону».

Думала ще багато написати, та пора в «Просвіту» на збори «бібліотечної комісії», а не хочу, щоб лист лежав, тож і кінчаю.

Кривинюк ще тут, кланяється тобі, дякує за переслані листи і просить пересилати ще сюди в Київ, якщо які надійдуть. Ліля на тім тижні вже ходитиме в гінекологічну клініку, де працюватиме при Хом’яковій.

Бувай здорова, люба мамочко, міцно цілую тебе.

Твоя Леся

88. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

8 жовтня 1906 р. Київ 25/1X 1906, Киев, Мариинско-

Благовещенская, 97

Люба, дорога моя товаришко!

Як мені прикро, що я не могла одразу написати до Вас, як тільки одержала сумну звістку... Але ж Ви повірите мені, що в такі хвилини якось рука не здіймається писати: кожне слово здається недоречним, аж немов образливим своєю банальністю. Коли три роки тому я отримала таку звістку про свого старшого брата, то довгий час минув, поки я одважилась написати до родичів — усе бракувало одваги,—та й перший лист по тому був якийсь непевний. Але ж мені прикро, якщо Ви або Ваша родина вважали моє мовчання за брак почуття і співчуття до Вас з мого боку,— ні, навпаки, се з надміру почуття мов-чалося. Ви знаєте, як я завжди глибоко шанувала і любила Вашу маму, відколи пізнала її, оту нашу лагідну «святу Анну», її ніжний образ зостанеться назавжди живий в моїй душі, бо я небагато бачила таких людей в своєму житті. Прошу запевнити Вашій родині мов щире співчуття і попросити за мене вибачення, що я не даю ніякої загальноприйнятої офіціальної форми тому, що я почуваю тепер і почувала в хвилину отримання жалобної картки від Вашої родини, — я ніяк того не можу зробити через свою натуру, дуже невиховану в сьому напрямі, та ще й через те, що відношення моє до Вашої мами було зовсім не офіціальним, а таки щирим і глибоким, неначе вона була мені самій кревною, близькою людиною, хоч і мало прийшлося нам прожити вкупі...

Мені здається, що Ви зрозумієте мене, пригадавши Ваше власне відношення до нашої тьоті Саші. Певне, Ви, як рідна серцем, почуєте її горе, коли я напишу Вам про нього (адже Ви завжди інтересувались, як їй живеться): її молодший син (Ви його, здається, тоді бачили в нас?) сидить тепер у в'язниці в Петербурзі, а тьотя Саша по-

s4*t.