Тотальний опір. Інструкція з ведення малої війни для кожного. Частина 1

Передмова до українського видання

Концепції «малої війни» вже більше ніж дві сотні років[1], та все ж вона і нині залишається важливим елементом військових доктрин, успішно застосовуючись як безпековий і геополітичний інструмент[2]. Очевидно, що за цей час вона мусила зазнати певних змін.

Будучи частиною модерної воєнної теорії, зосередженої на діях великих професійних армій, ця концепція охоплювала лише бойові дії особливих регулярних (гусари, єґери, шассери) чи нерегулярних (граничари, зуави, козаки) невеликих армійських підрозділів. Загалом, їхні завдання були цілком субординовані цілям «великої» війни, яку на полях «конвенційних» битв вели великі армійські частини, застосовуючи лінійні тактики. Насамперед ішлося про захист кордонів, патрулювання, польову розвідку, авангардні та ар'єргардні операції, війну форпостів, екскортування обозів та фуражирів (чи напади на ворожі транспорти), кур'єрську службу (чи перехоплення кур'єрів супротивника), охорону (чи захоплення) мостів, переправ, складів. Звісно, що тут застосовувалися також цілком інші тактики: засідки, стрімкі короткочасні атаки, диверсії тощо. Загалом, мала війна розпочиналася і завершувалася разом із великою[3].

Незважаючи на те, що на концепцію малої війни мав значний вплив тогочасний партизанський досвід (дії територіальної міліції під час американської[4] чи гетеритів під час грецької воєн за незалежність, ґерильяс під час піренейської чи франктірерів під час франко-прусської воєн[5]), мала війна не ототожнювалася із «партизанською» чи «народною», які здебільшого кваліфікувалися як нелегітимні.

У цьому сенсі книга «Тотальний опір»[6] майора швейцарської армії Ганса фон Даха (1927-2003), яку ми представляємо українському читачеві, займає особливе місце. Вона легітимує партизанську, «народну» війну, вдало інтегруючи її в концепцію малої війни[7] і, завдяки цьому, перетворює малу війну в ефективний оборонний інструмент нації. Такому переосмисленню сприяли спричинені політичними і військово-технічними факторами серйозні зміни у воєнній теорії (як-от концепція «тотальної війни»[8]).

Очевидно, що описані тут тактики і техніки можуть бути застосовані не лише в оборонних, але й у наступальних цілях[9], а також — як інструментарій боротьби з рухами опору («контрповстанські операції»). Вони лягли в основу сучасних концепцій «обмеженої війни» та «конфлікту низької інтенсивності». Та все ж насамперед вони є способами «боротьби тих, хто не визнає себе переможеним» (Ганс фон Дах), підставою сподівань на перемогу у боротьбі із значно сильнішим супротивником. Саме тому ми нині пропонуємо українському читачеві цю книгу і впевнені, що вона допоможе йому у сьогоднішній битві з ворогом, який віками загрожував самим основам нашого існування.

Від автора

Автор усвідомлює, що береться за делікатну й невдячну тему. Як би там не було, але в епоху тотальної війни, коли боротьба ведеться не лише за матеріальні, ай — однаковою мірою — і світоглядні речі, перейматися такими питаннями потрібно.

Припустімо, що під час війни якась частина або навіть територія усієї держави тимчасово перейшла до супротивника. Армію загалом розбито, навіть якщо значні уламки війська зможуть протриматися протягом тривалого часу в альпійському укріпрайоні[10].

Усе ж більшість вояків, а також основна маса цивільного населення після боїв виживуть. Тож постає питання, чи після поразки армії люди, що вижили, повинні стати лояльними підданими нової влади, самовдоволено очікуючи на порятунок і звільнення з боку іноземних сил, чи колишню боротьбу слід продовжити у новій формі і всіма можливими засобами.

Враховуючи визнану любов нашого народу до свободи, з одного боку, і однозначну жорстокість потенційного супротивника, з іншого, припускаємо, що справа неминуче дійде до менших чи значніших сутичок між окупаційною владою і переможеними. Тож певний сенс матиме визначення атмосфери, техніки і тактики малої війни.

Спротив до кінця

Припустімо, що Швейцарія стала театром воєнних дій! Відбулося вторгнення значно сильніших ворожих сил. Наші війська у різних їх дислокаціях «відрізано». Та вирватися з рук агресора їм вдалося. Вони ще мають зброю і боєприпаси. Мають намір боротися, чинити опір до кінця! Тільки як це робити?

Або ж наступна картина: ворог зайняв якесь місто. Населення міста потрапило під його владу. Що чинити робітникові, службовцю, митцеві? Що чинити вчителеві, газетному редакторові, лікареві, державному службовцю? Що чинити домогосподаркам? Що чинити залізничникам, поштарям, поліціянтам?

Що робитимуть солдати? Що робитиме цивільне населення?

Чи покинуть військові зброю, зрозумівши безнадійність будь-якого спротиву? Чи цивільні люди покірно чекатимуть своєї долі, а чи, можливо, перейдуть на службу ворогові?

Стільки запитань. А де ж відповіді?

З певністю можна стверджувати лише одне: ворог пощади не знатиме. Байдуже, чи йтиметься про життя однієї людини чи десятків, сотень чи тисяч — якщо того вимагатиме мета, ворог знищуватиме їх без вагань і жалю. На полоненого солдата чекатиме депортація, примусові роботи або й смерть. Така ж доля судитиметься робітникові, службовцеві, людині вільної професії, домогосподарці.

Ворог не робитиме різниці, а досвід недавньої історії вчить нас, що фізичне знищення переможених у той чи інший спосіб — неминуче. Просто іноді це знищення розтягується в часі.

Офіцер, унтер-офіцер, учитель, редактор, кожна жінка і кожний чоловік, які раніше, за певних умов, висловлювалися зневажливо проти ідеології ворога, які сповідували перед війною демократичні цінності і служили свободі, закликали до спротиву диктатурі й деспотизму, — всі вони очолять списки осіб, приречених на знищення чи депортацію. Ми мусимо це усвідомити!

То що ж робити, коли ворог уже в країні? Що робити співгромадянам перед обличчям ймовірних бідувань і смерті, які чигатимуть на них, незважаючи на те, чи були вони активними чи пасивними. Ми переконані, що найкращим виходом є опір до останнього! Ми переконані, що всі швейцарці мусять чинити опір! Ми переконані, що ворог жодної хвилі не може почувати себе на окупованій території безпечно. Що нашим завданням є шкодити йому, боротися з ним за будь-якої нагоди! Отож, ми чітко дали тут зрозуміти, яку мету ставить перед собою це видання.

Важливим у разі війни є насамперед організований опір армії. Нашим обов'язком є подбати усіма засобами про те, щоб армія була й залишалася боєздатною і непереможною. Хотілося б, щоби це зрозуміли усі.

Водночас, ми прагнемо дати нашому народові дороговкази на той випадок, коли армійські підрозділи будуть розбиті, розпорошені або оточені, коли якимсь полоненим вдасться втекти, коли частина цивільного населення потрапить під владу ворога. Ми маємо намір продемонструвати вам, що у цьому, найгіршому з усіх можливих випадків опір не є марним, а навпаки — стає першим і основним обов'язком.

Завданням пропонованого видання є сприяння посиленню дієвості такого опору. Ми хочемо запобігти тому, щоби швейцарці марно і через брак знань та умінь проливали свою кров і намарно віддавали свої життя. Нам можуть закинути, що писати про такі речі публічно — хибно й нерозумно. Нерозумно, мовляв, інформувати ворога про свої наміри у випадку, якщо він на нас нападе. Однак ми не поділяємо такої перестороги, а навпаки — вважаємо, що публічно висловлена воля до опору, опору до кінця, є одним із тих засобів захисту, які агресор, зважуючи всі «за» і «проти» запланованої операції «Швейцарія»[11], враховуватиме, оцінюючи її можливі наслідки.

Тому ми передаємо це видання громадськості з надією, що воно знайде тисячі вдячних читачів.