Тріснуло дзеркало

І

– Я рада, що повернулася, – сказала місіс Бентрі. – Хоч, звичайно, я дуже приємно провела час.

Міс Марпл схвально кивнула головою й узяла філіжанку чаю з рук подруги.

Коли її чоловік, полковник Бентрі, помер кілька років тому, місіс Бентрі продала Ґосінґтон-Хол і досить велику прилеглу до нього ділянку землі, залишивши собі лише те, що раніше називалося Іст-Лодж, чарівний будиночок із портиком, але позбавлений будь-яких вигод, і де відмовлявся жити навіть садівник. Місіс Бентрі обладнала його згідно з усіма вимогами сучасного життя, прибудувала кухню найновішого зразка, провела туди воду з водогону, електрику, збудувала ванну й туалет. Це все коштувало їй дуже дорого, але жити самій у Ґосінґтон-Холі обійшлося б у багато разів дорожче. Вона також зберегла право власності на три чверті акра саду, щільно оточеного кільцем дерев, і сказала:

– Тепер вони можуть робити з Ґосінґтоном усе, що завгодно, бо я не бачитиму його, а тому й переживати чи хвилюватися мені не буде підстав.

Протягом кількох останніх років вона здебільшого мандрувала, навідуючи дітей та онуків у різних частинах світу і вряди-годи повертаючись до Англії, щоб навтішатися спокійним життям у власному домі. Ґосінґтон-Хол уже раз чи двічі переходив із рук до рук. Спочатку там зробили готель, але ця витівка зазнала невдачі, і його купили чотири родини, які обладнали в ньому чотири окремі квартири, але дуже швидко пересварилися між собою. Потім міністерство охорони здоров’я купило його для якоїсь невідомої мети, для якої він зрештою йому не знадобився. Тепер міністерство вже продало його новим власникам, і саме перепродаж дві подруги тепер обговорювали.

– До мене дійшли чутки, аякже, – сказала міс Марпл.

– Чутки, звісно, були, – підтвердила місіс Бентрі. – Подейкували навіть, що тут має намір оселитися Чарлі Чаплін зі своїми дітьми. Це було б надзвичайно цікаво, але жодного слова правди в цьому, на жаль, немає. Ні, тепер уже точно відомо, що будинок купила Марина Ґреґ.

– Якою гарною вона була, – сказала міс Марпл, зітхаючи. – Я завжди пам’ятаю її ранні фільми. «Перелітний птах» із прегарним Джоелем Робертсом. «Мері – королева Шотландії». Або «Через житнє поле» – фільм, звичайно надто сентиментальний, але я могла дивитися його безліч разів. О, моя люба, як давно це було!

– Так, – сказала місіс Бентрі. – Їй уже, певно – скільки, ти думаєш? Сорок п’ять? П’ятдесят?

На думку міс Марпл, їй було близько п’ятдесяти.

– Вона знімалася в якихось останніх фільмах? Звичайно, я тепер не часто ходжу в кіно.

– Лише в другорядних ролях, я думаю, – сказала місіс Бентрі. – Її вже давно не вважають зіркою. Вона пережила нервове захворювання. Після одного зі своїх розлучень.

– Усі вони мають по кілька чоловіків, – сказала міс Марпл. – І як вони не стомлюються!

– Я цього не розумію, – сказала місіс Бентрі. – Після того як ти закохалася в чоловіка й одружилася з ним, звикла до нього й зручно влаштувала своє життя – усе покинути й усе починати знову. Божевілля та й годі.

– Мені важко про це судити, – сказала міс Марпл, кахикнувши скромним кашлем старої панни, – адже я ніколи не була одружена. Хоч, думаю, їх можна пожаліти.

– Либонь, вони не можуть по-іншому, – неуважно кинула місіс Бентрі. – З таким життям, яким вони живуть. Воно в них надто публічне. Я зустрічалася з нею, – додала вона. – Тобто я зустрічалася з Мариною Ґреґ, коли була в Каліфорнії.

– І як вона тобі здалася? – з цікавістю запитала міс Марпл.

– Чарівна, – сказала місіс Бентрі. – Така природна й незіпсована. – Вона додала замислено: – Це схоже на емблему.

– На що?

– Бути незіпсованою й природною. Ти вчишся здаватися такою, а потім ніби за інерцією є такою весь час. Ти тільки подумай, як це збіса незручно – ніколи на дозволяти собі відмахнутися від когось і сказати: «О, ради Бога, перестань мені набридати!» Мені здається, свої оргії та пиятики вони влаштовують лише з почуття самозахисту.

– Вона мала п’ятьох чоловіків, чи не так? – запитала міс Марпл.

– Щонайменше. Був у неї перший, якого можна й не брати до уваги, потім другий, чужоземець, чи то принц, чи то граф, а потім той, що теж був кінозіркою, здається, його звали Роберт Траскот, чи не так? Їхні стосунки були зображені як великий роман. Але він тривав лише чотири роки. А потім з’явився Айзидор Райт, драматург. Ці взаємини були серйозними і спокійними, і вона народила дитину – мабуть, вона завжди мріяла мати дитину – навіть напівусиновила кількох безпритульників, у всякому разі, той шлюб був чимось справжнім. Збудований міцно, на підвалинах Материнства з великої літери. Але потім з’ясувалося, що дитина – дебіл чи псих, щось таке. І тоді з нею стався нервовий напад, вона стала приймати наркотики й занедбала свої ролі.

– Схоже, ти знаєш багато про неї, – сказала міс Марпл.

– Це природно, – сказала місіс Бентрі. – Коли вона купила Ґосінґтон, я зацікавилася нею. З теперішнім своїм чоловіком вона одружилася близько двох років тому, і кажуть, що тепер вона знову цілком нормальна. Він чи то продюсер, чи то режисер – я їх завжди плутаю. Закохався в неї, ще коли вони були молоді, але в ті дні він мало чого досяг. Проте тепер, якщо не помиляюся, він став знаменитий. Як же пак його звати, знаю, що Джейсон, а як далі, точно не пригадую – здається, Джейсон Гад, е ні, Джейсон Рад, ось як. Вони купили Ґосінґтон, бо в ньому зручно буде розташувати кіностудію… Як же вона називається? «Елстрі»? – спробувала вгадати вона.

Міс Марпл похитала головою.

– Не думаю, – сказала вона. – «Елстрі» – в Північному Лондоні.

– Це якась зовсім нова кіностудія. «Гелінґфорт» – ось її назва. Звучить по-фінському, принаймні, так мені завжди здавалося. Це десь за шість миль від Маркет-Бейзинґа. Вона хоче поставити фільм про Єлизавету Австрійську, якщо я не помиляюся.

– Як багато ти знаєш про приватне життя кінозірок, – здивувалася міс Марпл. – Ти про все це довідалася в Каліфорнії?

– Власне, ні, – заперечила місіс Бентрі. – Я знайшла всю цю інформацію в усіляких чудернацьких журналах, що їх читаю у свого перукаря. Я навіть не знаю імен більшості кінозірок, про яких там пишуть, але, як уже сказала, Марина Ґреґ та її чоловік купили Ґосінґтон, і тому я зацікавилася ними. Чого там тільки не пишуть, у тих журналах! Думаю, там немає навіть половини правди – навіть однієї четвертої. Я не вірю в те, що Марина Ґреґ – німфоманка, не думаю, що вона п’є, можливо, навіть, не вживає наркотики, і цілком можливо, пішла з кіно лише тому, що їй захотілося відпочити, і не було в неї ніякого нервового нападу – але правда те, що вона переселяється сюди жити.

– Наступного тижня, я чула, – повідомила міс Марпл.

– Так швидко? Я знаю, що двадцять третього вона дає в Ґосінґтоні великий прийом для «Служби швидкої допомоги Святого Іоанна». Сподіваюся, вони добре перебудували дім?

– Фактично вони там перебудували все, – сказала міс Марпл. – Було б набагато простіше й, мабуть, дешевше зруйнувати його й побудувати новий дім.

– Ванні кімнати, певно?

– Шість нових ванних кімнат, я чула. І подвір’я, обсаджене пальмами. І басейн. І широкі вікна, щоб із них ліпше було милуватися краєвидом, і вони розвалили стіну між кабінетом твого чоловіка та бібліотекою, перетворивши їх на одну велику музичну залу.

– Артур, либонь, перевернеться в могилі. Ти знаєш, як він ненавидів музику. Йому ведмідь на вухо наступив, бідолашному. Яке в нього було обличчя, коли хтось із друзів запрошував нас на оперу! Він ще прийде до них у білому савані. – Вона замовкла, а тоді раптом запитала: – Ти не чула, ніхто не натякав, що в Ґосінґтоні можуть з’явитися привиди?

Міс Марпл похитала головою.

– Там їх бути не може, – переконано заявила вона.

– Це не завадило б людям казати, що вони там є, – зауважила місіс Бентрі.

– Ніхто ніколи цього не казав. – Міс Марпл помовчала, а тоді провадила: – Люди не такі вже й дурні, ти знаєш. А надто в селах.

Місіс Бентрі скинула на неї швидким поглядом.

– Ти завжди наголошуєш на цьому, Джейн. І, вважаю, маєш слушність.

Вона несподівано усміхнулася.

– Марина Ґреґ запитала в мене, дуже лагідно й делікатно, чи не буде мені прикро бачити, як у моєму колишньому домі живуть чужі люди. Я запевнила її, що мені зовсім не буде прикро. Навряд чи вона цілком повірила мені. Але зрештою тобі відомо, Джейн, що Ґосінґтон не завжди був нашим домом. Ми не росли в ньому як діти – а це головне, що важить. Це був лише дім, який надавав змогу Артурові полювати й рибалити, і він купив його, коли пішов у відставку. Ми тоді думали, я пам’ятаю, що з цим будинком матимемо небагато клопоту. Як ми могли так думати, не можу тепер собі уявити. Стільки сходів та коридорів! І лише четверо слуг! Лише четверо! Ото були дні, ха-ха! – Несподівано вона перескочила на іншу тему: – Як же ти примудрилася впасти? Твоя міс Найт даремно дозволила тобі вибратися з дому самій.

– То не була провина бідолашної міс Найт. Я доручила їй багато чого купити, а коли вона пішла, я…

– Ти вмисне випхала її з дому? Зрозуміло. Ти не повинна так робити, Джейн. У своєму віці.

– Звідки ти довідалася про це?

Місіс Бентрі широко всміхнулася.

– У Сент-Мері-Мід жодну таємницю зберегти неможливо. Ти сама часто мені про це казала. А про твою пригоду мені розповіла місіс Міві.

– Місіс Міві? – спантеличено перепитала міс Марпл.

– Вона приходить сюди щодня. З Нового Кварталу.

– А, з Нового Кварталу.

Запала коротка, звична пауза.

– А що ти робила в Нових Кварталах? – запитала місіс Бентрі з цікавістю.

– Я ходила туди подивитися. Побачити, які там люди.

– І якими вони тобі здалися?

– Такими, як і всі інші. Я навіть не знаю, чи це сподобалося, чи розчарувало мене.

– Розчарувало, я думаю.

– Ні. Мені це сподобалося. Я побачила там ті самі типи людей, тож якби там що-небудь сталося, я відразу зрозуміла б, чому воно сталося і з якої причини.

– Ти маєш на увазі вбивство?

Міс Марпл здавалася шокованою.

– Не знаю, чому ти припускаєш, що я весь час думаю тільки про вбивство.

– Облиш, Джейн. Тобі давно треба прямо оголосити, що ти кримінолог. Чому ти соромишся?

– Бо ніякий я не кримінолог, – енергійно заперечила міс Марпл. – Просто я трохи розуміюся на людській природі – недарма ж я прожила все своє життя в маленькому селі.

– Певно, у твоїх словах щось є, – замислено проказала місіс Бентрі, – хоча більшість людей не погодилися б із тобою. Твій племінник Реймонд завжди казав, що тут ми маємо затхле болото.

– Мій любий Реймонд, – уточнила міс Марпл із великодушною поблажливістю. І додала: – Він завжди ставився до мене так добре. Це він тепер оплачує послуги міс Найт.

Згадка про міс Найт спрямувала її думки в інший бік, вона підвелася й сказала:

– Думаю, мені час іти.

– Ти ж не пройшла сюди всю дорогу пішки, сподіваюся?

– Ні, звичайно. Я приїхала в Інчі.

Це дещо загадкове твердження було прийняте з цілковитим розумінням. У дуже далекому минулому містер Інч володів двома кебами, які зустрічали поїзди на місцевій станції і які також винаймали місцеві леді, щоб поїхати до когось в гості на чай, а іноді – зі своїми доньками – і на такі легковажні розваги, як танці. Настав час, коли Інч, веселий червонолиций чоловік десь близько сімдесяти років, поступився місцем своєму синові – відомому як «молодий Інч» (йому було тоді сорок п’ять), хоча старий Інч і далі возив тих літніх дам, які вважали його сина надто молодим і безвідповідальним. Щоб не відставати від часу, молодий Інч обміняв кінні екіпажі на автомобілі. Він не дуже ладнав із технікою і через якийсь час продав свою фірму такому собі містерові Бардвелу. Проте ім’я Інч збереглося за фірмою. Згодом містер Бардвел продав свою справу містерові Робертсу, але в телефонній книзі «служба таксі» зберегла традиційну офіційну назву, і старі леді спільноти й далі подорожували «в Інчі» так, ніби кожна з них була Йоною, а Інч – китом.

ІI

– Доктор Гейдок телефонував, – сказала міс Найт докірливим голосом. – Я сказала йому, що ви пішли на чай до місіс Бентрі. Він пообіцяв зателефонувати завтра.

Вона допомогла міс Марпл скинути верхній одяг.

– А тепер, сподіваюся, ми нарешті стомилися, – висварила її вона.

– Ви, можливо, і стомилися, – відповіла їй міс Марпл. – А я – ні.

– Проходьте й сідайте біля вогню, – сказала міс Найт, як зазвичай, пустивши репліку міс Марпл повз вуха. («Не слід особливо дослухатися, що там базікають ці милі старушенції. Головне – догоджати їм».) А як нам сподобається чашечка овалтіну? Або горлікс для різноманіття?

Міс Марпл подякувала і сказала, що вона вип’є склянку сухого хересу. Міс Найт подивилася на неї несхвальним поглядом.

– Я не певна, що лікар схвально поставиться до такого вашого бажання, – сказала вона, повернувшись із повною склянкою.

– А ми неодмінно запитаємо його завтра, – сказала міс Марпл.

Наступного ранку міс Найт зустріла доктора Гейдока в холі й щось збуджено зашепотіла йому на вухо.

Літній доктор увійшов до кімнати, потираючи руки, бо ранок був холодний.

– А ось і наш лікар прийшов побачитися з нами, – весело сказала міс Найт. – Можна ваші рукавички, докторе?

– Їм буде добре й тут, – сказав Гейдок, недбало кинувши їх на стіл. – Який морозний ранок!

– Невеличку склянку хересу, можливо? – запропонувала міс Марпл.

– Мені сказали, що ви призвичаїлися пити. Проте ніколи не пийте сама-одна.

Карафа і склянки вже стояли на столику біля міс Марпл. Міс Найт покинула кімнату.

Доктор Гейдок був старим і вірним другом. Він уже покинув практикувати, проте навідував декого зі своїх давніх пацієнтів.

– Мені сказано, що ви впали, – сказав він, допиваючи свою склянку. – У вашому віці падати не годиться. Попереджаю вас. І мені сказали, що ви не хочете викликати Сенфорда.

Сенфорд був партнером Гейдока.

– Проте ваша міс Найт викликала його, і вона мала цілковиту рацію.

– Я лише вдарилася й набила собі синець. Так сказав мені й доктор Сенфорд. Я могла б почекати, поки прийдете ви.

– Не забувайте, моя люба, я не вічний. А Сенфорд, дозвольте вам сказати, має вищу кваліфікацію, аніж я. Він першокласний лікар.

– Молоді лікарі всі однакові, – сказала міс Марпл. – Вони міряють тобі кров’яний тиск, і хоч би що з тобою було, приписують тобі якісь пігулки масового виробництва. Рожеві, жовті, коричневі. Сьогоднішня медицина схожа на супермаркет – усе запаковане.

– А вам би хотілося, щоб я приписав вам п’явки, проносне та натирання грудей камфорною олією?

– Я й сама лікуюся в такий спосіб, коли в мене кашель, – бадьорим голосом відповіла міс Марпл. – І це мені дуже допомагає.

– Нам не подобається старість, ось у чому проблема, – лагідно сказав Гейдок. – Я ненавиджу її.

– Ви молода людина супроти мене, – сказала міс Марпл. – І я, власне, не проти старості. Я проти принижень, які вона приносить із собою.

– Мабуть, я розумію, що ви маєте на увазі.

– Тебе ніколи не залишають саму-одну! Тобі надзвичайно складно викроїти кілька хвилин для себе. І навіть моє плетіння не приносить мені стільки втіхи, як раніше, а я справді вмію плести. Та тепер я весь час пропускаю петлі – і часто навіть не помічаю, що пропустила їх.

Гейдок подивився на неї замисленим поглядом.

Потім його очі зблиснули.

– Завжди можна вдатися до протилежного.

– Що ви маєте на увазі?

– Якщо ви не можете плести, то чом би вам для різноманіття не порозплітати вже сплетене? Пенелопа так робила.

– Навряд чи я перебуваю в її становищі.

– Але ж ви майстер розплітання складних вузлів?

Він підвівся.

– Мені треба йти. Що я вам приписав би – то це привабливе й заплутане вбивство.

– Як ви можете таке казати?

– А втім, ви могли б і не занурюватися в нього по шию. Я завжди думаю про методи, до яких удавався друзяка Холмс. Схоже, його методи вже застаріли. Але про нього ніколи не забудуть.

Міс Найт забігла до кімнати після того, як пішов лікар.

– Бачу, ви значно повеселішали. Доктор приписав вам якийсь тонік?

– Він рекомендував мені розважитися вбивством.

– Цікавим детективним романом?

– Ні, – сказала міс Марпл. – Убивством у реальному житті.

– Отакої! – вигукнула міс Найт. – Але звідки взяти вбивство в цьому тихому закутні?

– Убивство може бути скоєне де завгодно, – сказала міс Марпл. – І так воно є.

– Можливо, у Новому Кварталі? – припустила міс Найт. – Багато з тих піжонів носять ножі.

Та коли вбивство було скоєне, це трапилося не в Новому Кварталі.