Тріснуло дзеркало

І

– Ось маєте, – сказала міс Найт, ставлячи тацю зі сніданком на столик біля ліжка міс Марпл. – А як ми себе почуваємо цього ранку? Бачу, ми вже відкрили штори, – додала вона з відтінком несхвалення в голосі.

– Я прокидаюся рано, – сказала міс Марпл. – Та й ви не станете спати довго, коли доживете до мого віку, – докинула вона.

– Місіс Бентрі телефонувала, – сказала міс Найт, – десь півгодини тому. Вона хотіла поговорити з вами, але я сказала, щоб вона зателефонувала згодом, після того як ви поснідаєте. Я не збиралася турбувати вас тоді, коли ви ще не випили чаю й нічого не їли.

– Коли мені телефонують мої друзі, я хотіла б, щоб про це повідомляли зразу, – сказала міс Марпл.

– Даруйте мені, – сказала міс Найт, – але тривожити вас так рано здалося мені вкрай нерозумним. Спершу ви вип’єте чаю, з’їсте варене яєчко та грінку з маслом, а тоді ми подивимося.

– Вона телефонувала півгодини тому, – замислено промовила міс Марпл. – Тобто це було – дайте мені подумати – десь о восьмій годині.

– Ну ж бо, моя люба, не сушіть собі цим голову, – сказала міс Найт із нотками втішання в голосі. – Я сподіваюся, вона скоро зателефонує знову. Чи ви хочете, щоб я зателефонувала їй для вас?

– Ні, дякую, – сказала міс Марпл. – Я хочу з’їсти свій сніданок, поки він гарячий.

– Сподіваюся, я нічого не забула, – весело кинула міс Найт.

Але нічого не було забуто. Чай був, як і годиться, залитий окропом, яйце варилося рівно три хвилини й сорок п’ять секунд, грінка була підсмажена дуже рівно, масло подане на стіл у невеличкому горнятку, а банка з медом стояла поруч. Міс Марпл ніяк не могла заперечувати, що, з багатьох поглядів, міс Найт – справжній скарб. Старенька з’їла свій сніданок із великим апетитом. Потім знизу почувся шум пилососа. Прийшла Черрі.

В унісон із шумом пилососа лунав дзвінкий голос, який наспівував одну з найпопулярніших мелодій дня. Міс Найт, яка прийшла забрати тацю з посудом від сніданку, похитала головою.

– Мені не до вподоби, коли та молода жінка співає на весь дім, – сказала вона. – У цьому є якийсь вияв нешанобливості.

Міс Марпл легенько всміхнулася.

– Черрі ніколи навіть на думку не спадало, що вона мусить виявляти якусь надмірну шанобливість, – зауважила вона. – Навіщо це їй?

Міс Найт пирхнула і сказала:

– Тепер усе стало не так, як колись було.

– Природно, – сказала міс Марпл. – Часи змінюються. З цим необхідно миритися. – І додала: – Може, тепер ви зателефонуєте місіс Бентрі й довідаєтеся, чого вона хотіла від мене?

Міс Найт поквапилася геть. Через хвилину або дві у двері постукали, й увійшла Черрі. Вона здавалася веселою, збудженою і надзвичайно гарною. Пластиковий халат, розмальований матросами та всілякими морськими символами, був туго зав’язаний поверх її темно-синьої сукні.

– У вас гарна зачіска, – сказала міс Марпл.

– Учора ходила до перукарні, – сказала Черрі. – Волосся ще трохи жорстке, але незабаром стане нормальним. Я прийшла запитати, чи ви чули новину.

– Яку новину?

– Про те, що вчора сталося в Ґосінґтон-Холі. Ви ж знаєте, що там улаштували велике свято на користь «Служби швидкої допомоги Святого Іоанна»?

Міс Марпл кивнула головою.

– І що ж там сталося? – запитала вона.

– Одна людина померла в самому його розпалі. Така собі місіс Бедкок. Живе за рогом від нас. Не думаю, що ви з нею знайомі.

– Місіс Бедкок? – у тоні голосу міс Марпл пролунали нотки тривоги. – Але я знаю її. Я думаю – атож, так звали ту жінку, яка вибігла й підняла мене, коли, йдучи по вулиці, я спіткнулася об камінець і впала. Вона була дуже добра.

– О, Гізер Бедкок і справді дуже добра жінка, – сказала Черрі. – Аж занадто добра, як вважає дехто. Мовляв, надто вона набридлива. Але хай там як, а вона померла. Померла та й годі.

– Але чому вона померла?

– А звідки я знаю? – відповіла Черрі. – Її запросили в дім, мабуть, тому, що вона працює секретаркою у «Службі Святого Іоанна». Туди запросили і її, і мера, і багатьох інших. Наскільки мені відомо, вона випила склянку якогось трунку, і хвилин через п’ять їй стало погано, і ніхто навіть не встиг отямитись, як вона померла.

– Яка прикра подія, – сказала міс Марпл. – У неї було слабке серце?

– Вона була здоровісінька – так люди кажуть. Звісно, ніхто ніколи нічого не знає, хіба не так? У тебе можуть бути якісь проблеми із серцем, але нікому не буде про це відомо. А проте я можу одне вам сказати. Додому вони її не відправили.

Міс Марпл здавалася спантеличеною.

– Як це, не відправили її додому? Про що ви говорите?

– Про її тіло, – сказала Черрі, чий веселий настрій анітрохи не змінився. – Лікар сказав, що треба буде робити розтин. Пост-мортем чи як воно там у них називається. Він сказав, що ні від чого він її не лікував, і причина її смерті йому не відома. Мені це здається дивним, – сказала вона.

– Дивним у якому сенсі? – запитала міс Марпл.

– Ну знаєте, – на мить замислилася Черрі. – Дивним. Так, ніби щось ховається за цією смертю.

– Її чоловік дуже засмучений?

– Він був білий, як полотно. Ніколи не бачила чоловіка, якого б так приголомшила чиясь смерть. На нього навіть страшно було дивитися.

Вуха міс Марпл давно були налаштовані на найтонші нюанси, ось і тепер вона трохи схилила голову набік, як зацікавлена птаха.

– Ви її не любили? – запитала вона.

– Я майже її не знаю, – сказала Черрі. – Тобто не знала. Не можу сказати, щоб я її не любила. Але вона не належить до тих людей, які могли б сподобатися мені. Надто набридливий тип.

– Ви хочете сказати, вона належала до тих людей, які полюбляють геть у все пхати носа?

– Ні, я такого не хочу сказати. Зовсім не хочу. Вона була дуже доброю жінкою й усім хотіла робити добро. І була переконана, ніби знає, що для них найліпше. Те, що вони самі про це думають, для неї не мало ваги. Я мала таку тітку. Вона дуже любила тістечка з тмином і весь час готувала їх, і частувала ними людей, і ніколи не цікавилася, подобаються вони їм чи ні. А є ж люди, які терпіти не можуть такі тістечка, і їх нудить лише від запаху тмину. Приблизно такою була й Гізер Бедкок.

– Атож, – замислено промовила міс Марпл, – вона могла бути такою. Я знала схожих на неї людей. Такі люди, – докинула вона, – наражають себе на небезпеку, хоч вони про це й не здогадуються.

Черрі витріщилася на неї.

– Щось ви дивне кажете. Я не зовсім второпала, що ви маєте на увазі.

Прибігла міс Найт.

– Місіс Бентрі, схоже, кудись пішла, – сказала вона. – Вона нікому не сказала, куди вона йде.

– Я можу здогадатися, куди вона йде, – сказала міс Марпл. – Вона йде сюди. Мені час вставати, – додала вона.

ІI

Міс Марпл саме вмостилася у своєму улюбленому кріслі біля вікна, коли з’явилася місіс Бентрі. Вона трохи засапалася.

– Мені дуже багато треба розповісти тобі, Джейн, – сказала вона.

– Про вчорашнє свято? – запитала міс Найт. – Ви ходили на вчорашнє свято чи не так? Я й сама була там пополудні протягом короткого часу. Шатро, у якому подавали чай, було напхом напхане. Людей туди зійшлося видимо-невидимо. Мені проте не пощастило бодай краєчком ока побачити Марину Ґреґ, про що я дуже шкодую.

Вона змела зі столу кілька невидимих порошинок і сказала бадьорим голосом:

– Гадаю, ви хочете трохи побазікати наодинці, – і вийшла з кімнати.

– Схоже, вона нічого не знає, – сказала місіс Бентрі. – Вона подивилася на подругу гострим поглядом. – А ти, Джейн, звичайно, знаєш, я переконана.

– Ти маєш на увазі вчорашню смерть?

– Ти завжди все знаєш, – сказала місіс Бентрі. – Не можу зрозуміти, як тобі це вдається.

– Тут немає нічого дивного, моя люба, – сказала міс Марпл, – я довідуюся про все в той самий спосіб, що і всі інші. Моя денна помічниця Черрі Бейкер принесла мені цю новину. Гадаю, міс Найт скоро про все довідається від різника.

– І що ти про це думаєш? – запитала місіс Бентрі.

– Що я про це думаю? – повторила міс Марпл.

– Не прикидайся, Джейн, адже ти чудово розумієш, що я маю на увазі. Ідеться про ту жінку – хай там як її звуть…

– Гізер Бедкок, – сказала міс Марпл.

– Вона приходить на свято, весела й життєрадісна. Я була там, коли вона прийшла. А десь через півгодини вона опускається на стілець, каже, їй стало погано, кілька разів судомно хапає ротом повітря й помирає. Що ти думаєш про це?

– Не треба так швидко робити висновки, – сказала міс Марпл. – Уся проблема в тому, що думає про це лікар?

Місіс Бентрі кивнула головою.

– Має бути розслідування й посмертний розтин, – сказала вона. – З цього можна зробити висновок, що вони про це думають, чи не так?

– Не обов’язково, – сказала міс Марпл. – Кожен може несподівано захворіти й раптово померти, й у такому випадку лікарі мусять зробити розтин і з’ясувати причину смерті.

– Тут ідеться про більше, – сказала місіс Бентрі.

– Звідки ти знаєш? – запитала міс Марпл.

– Доктор Сенфорд прийшов додому й зателефонував до поліції.

– Хто тобі сказав?

– Старий Бріґс, – мовила місіс Бентрі. – Хоча, власне, він мені не казав нічого. Але ж ти знаєш, надвечір він ходить працювати в саду доктора Сенфорда, отож він обрізав сухі гілки біля вікон його кабінету й звідти почув, як доктор телефонував у поліційну дільницю в Мач-Бенгемі. Бріґс розповів своїй дочці, а дочка згадала про це в розмові з поштаркою, а поштарка сказала мені, – пояснила місіс Бентрі.

Міс Марпл усміхнулася.

– Бачу, що Сент-Мері-Мід не дуже змінилося й залишається майже таким, яким було й колись.

– Чутки розходяться тут так само, – погодилася місіс Бентрі. – А тепер скажи мені, Джейн, якої ти думки про все це.

– Насамперед тут треба подумати про чоловіка, – замислено промовила міс Марпл. – Він був там?

– Так, він був там. Тобі не здається, що вона сама заподіяла собі смерть? – припустила місіс Бентрі.

– Цього не могло бути, – рішуче заперечила міс Марпл. – Вона не належала до такого різновиду людей.

– Як ти на неї натрапила, Джейн?

– Того дня я вийшла прогулятися, подивитися на нові квартали і впала навпроти її будинку. Вона поставилася до мене дуже добре. Вона була надзвичайно доброю людиною.

– А ти бачила її чоловіка? Він не скидався на такого, хто міг би отруїти її?

Міс Марпл зробила жест заперечення, і місіс Бентрі пояснила:

– Ти знаєш, що я маю на увазі. Він не здався тобі схожим на майора Сміта, або Берті Джонса, або когось такого, кого ти знала багато років тому й хто отруїв свою дружину або намагався отруїти?

– Ні, – сказала міс Марпл, – він не здався мені схожим на жодного чоловіка з тих, кого я раніше знала. Але вона здалася.

– Хто – місіс Бедкок?

– Атож, – сказала міс Марпл, – вона нагадала мені жінку, яку звали Елісон Вайлд.

– І якою вона була, та Елісон Вайлд?

– Вона зовсім не знала, – повільно проказала міс Марпл, – яким є світ. Вона не знала, якими є люди. Вона ніколи про них не думала. А тому, ти розумієш, була безпорадною проти всього, що могло з нею трапитися.

– Я не думаю, що розумію бодай одне слово з того, що ти кажеш, – мовила місіс Бентрі.

– Це дуже важко пояснити точно, – провадила міс Марпл тоном вибачення. – Це походить від того, що людина завжди зосереджена на самій собі, і я не хочу цим сказати, що вона егоїстична, – додала вона. – Така людина може бути доброю, несебелюбною і навіть розважливою. Але якщо ти схожа на Елісон Вайлд, ти ніколи ясно не усвідомлюєш, що ти робиш. А тому ти ніколи не знаєш, що може з тобою статися.

– Ти не могла б висловити це трохи ясніше? – запитала місіс Бентрі.

– Я можу тобі навести метафоричний приклад. Я розповім тобі про те, що насправді ніколи не відбувалося, бо я все це вигадала.

– Розповідай, – сказала місіс Бентрі.

– Припустімо, ти прийшла до крамниці й тобі відомо, що крамарка має сина, схильного жити злочинним життям, хоч він ще й перебуває у віці підлітка. І він слухає, коли ти розповідаєш його матері про гроші, які ти тримаєш удома, або про срібні прикраси чи якісь коштовності. Ці речі збуджують тебе й тішать, і ти хочеш поговорити про них. І можливо, у цій же таки розмові ти згадуєш про вечір, коли тебе не буде вдома. Ти навіть розповідаєш про те, що ніколи не замикаєш свої двері. Ти зацікавлена тим, що говориш, у тому, що ти їй розповідаєш, бо воно весь час у тебе на думці. А потім у той самий вечір ти несподівано повертаєшся додому, бо щось забула, і бачиш, що той поганий хлопець забрався у твій дім, ти ловиш його на гарячому, і він обертається і б’є тебе кийком по голові.

– Сьогодні це може трапитися з ким завгодно, – сказала місіс Бентрі.

– Я так не думаю, – сказала міс Марпл, – адже більшість людей наділені відчуттям самозахисту. Вони усвідомлюють, що нерозумно казати або робити те чи інше перед тією людиною або людьми, які вас слухають, якщо ці люди наділені невідповідним характером. Але, як я вже тобі сказала, Елісон Вайлд ніколи не думала ні про кого, крім самої себе, – вона належала до того різновиду людей, які розповідають тобі тільки про те, що вони робили, що вони бачили, що вони відчували або що вони чули. Вони ніколи не згадують про те, що робили або що казали інші люди. Для них життя – це дорога з одностороннім рухом, рухаються по ній лише вони. Інші люди здаються їм чимось схожим – як би це сказати? – чимось схожим на шпалери, якими обклеєна кімната. – Вона помовчала, а тоді сказала: – Я думаю, Гізер Бедкок належала до таких людей.

Місіс Бентрі запитала:

– Ти думаєш, вона була такою людиною, яка могла вклепатися в халепу, не розуміючи, що робить?

– І не розуміючи, що робити це небезпечно, – сказала міс Марпл. Вона додала: – Я думаю, це єдина причина, з якої її могли вбити. Якщо, звичайно, – додала міс Марпл, – ми не помиляємося у своєму припущенні, що було скоєно вбивство.

– А ти не думаєш, що вона когось шантажувала? – припустила місіс Бентрі.

– Ой, ні, – запевнила її міс Марпл. – Вона була доброю, приязно до всіх налаштованою жінкою. Вона ніколи не стала б робити чогось подібного. – І вона роздратовано додала: – Уся ця історія видається мені просто-таки неймовірною. Цього не мало бути.

– Що ти маєш на увазі? – заохотила її місіс Бентрі.

– Мені раптом спало на думку, а чи не було це помилкове вбивство? – замислено проказала міс Марпл.

Двері відчинилися, і до кімнати майже забіг доктор Гейдок. Міс Найт дріботіла за ним.

– О, я бачу, тут усе гаразд, – сказав доктор Гейдок, дивлячись на двох дам. – Я прийшов з’ясувати, як ваше здоров’я, – сказав він, звертаючись до міс Марпл, – але нічого запитувати мені не треба. Я бачу, ви стали приймати ліки, які я вам приписав.