Трістрам Шенді

Розділ І

Я почав нову книгу, щоб мати досить місця для пояснення природи утруднень, в які утягнений був дядько Тобі завдяки численним розмовам і розпитуванням відносно облоги Намюра, де він дістав свою рану.

Якщо читач читав історію воєн короля Вільгельма, то я мушу йому нагадати, а якщо не читав, – то я його повідомляю про те, що однією з найпам’ятніших атак у цю облогу була атака, здійснена англійцями та голландцями на вершину передового контрескарпа[88] перед воротами Святого Миколая, який прикривав великий шлюз; у цьому місці англійці зазнавали страшного ущербу від вогню з контргарди[89] та напівбастіону Святого Роха. Результат цієї гарячої сутички, двома словами, був такий: голландці закріпилися на контргарді, – англійці ж опанували прикритий шлях перед воротами Святого Миколая, незважаючи на відвагу французьких офіцерів, які, нехтуючи небезпекою, шпагами захищали гласіс.[90]

Оскільки то була головна атака, очевидцем якої був дядько Тобі в Намюрі, – злиття Мааса і Самбри розділяло обложників таким чином, що операції однієї її частини були майже невидні для іншої, – то дядько Тобі зазвичай розповідав із особливим красномовством і подробицями саме про неї; і його утруднення виникали головним чином від майже непереборних перешкод, які він зустрічав при спробах зробити свою розповідь зрозумілою й дати настільки ясне уявлення про всі тонкі відмінності між ескарпом і контрескарпом, – гласисом і прикритим шляхом, – демілюном[91] і равеліном,[92] – щоб для слухачів його було абсолютно зрозуміло, що він має на увазі та про що веде мову.

Навіть фахівцям нерідко трапляється плутати ці терміни; – так що ви не мусите дивуватись, якщо при своїх стараннях пояснити їх і виправити численні помилкові уявлення дядько Тобі нерідко збивав з пантелику своїх гостей, а часом збивався і сам.

По правді кажучи, коли гість, якого батько запрошував нагору, не мав досить ясної голови або коли дядько Тобі був не в ударі, то всі його зусилля уникнути темряви в таких розмовах звичайно ні до чого не приводили.

Розповідь про цю справу виходила у дядька Тобі заплутаною особливо тому, – що при атаці на контрескарп перед воротами Святого Миколая, що тягнувся від берега Мааса до великого шлюзу, – місцевість була на всіх напрямках перетнута такою безліччю гребель, канав, струмків і шлюзів, – він так безнадійно серед них плутався й угрузав, що часто не в змозі був рушити ні вперед, ні назад, навіть для рятування свого життя; багато разів йому доводилось відмовлятися від атаки тільки з цієї причини.

Ці прикрі осічки заподіювали моєму дядькові Тобі Шенді більше хвилювань, аніж ви уявляєте; а оскільки батько, бажаючи зробити братові приємне, безперервно приводив до нього все нових і нових приятелів і цікавих, – бідоласі доводилося досить туго.

Без сумніву, дядько Тобі був людиною з великим самовладанням – і вмів зберігати пристойний вигляд, я гадаю, не гірше за інших; – але зрозуміло, якщо він не міг вибратися з равеліну, не потрапивши в демілюн, або зійти з прикритого шляху, не звалившись на контрескарп, не міг перейти греблю, не зісковзнувши в канаву, – зрозуміло, як за таких умов він мав внутрішньо дратуватися, він і дратувався, – і хоча ці маленькі щогодинні прикрості можуть здатися маловажними і не вартими уваги людині, що не читала Гіппократа, проте, хто читав Гіппократа або доктора Джеймса Макензі[93] й розмірковував про дію пристрастей і душевного збудження на перетравлення їжі (чому не на перетравлення рани в такій же мірі, як і на перетравлення обіду?), – той легко зрозуміє, якого різкого загострення болю мусив відчувати дядько Тобі єдино тільки з цієї причини.

Дядько Тобі не в змозі був філософствувати із цього приводу; – досить було, що він так відчував, – і, натерпівшись болю і засмучень протягом трьох місяців уряд, він вирішив тим або іншим способом їх позбутися.

Одного дня вранці лежав він на спині у своєму ліжку, – природа його рани в паху і біль від неї не дозволяли йому лежати в іншому положенні, – як раптом його осяяла думка, що якби вдалося купити й наклеїти на дошку таку річ, як велика мапа міста і фортеці Намюра з околицями, то це, ймовірно, принесло б йому полегшення. Я відзначаю тут бажання дядька Тобі мати під рукою околиці міста і фортеці з тієї причини, що рану він дістав у одній із траверс, сажнів за тридцять від вхідного кута траншеї і проти вихідного кута напівбастіону Святого Роха; – таким чином, він був майже впевнений, що міг би ввіткнути шпильку в те саме місце, де він стояв, коли його вдарило каменем.

Бажання дядька Тобі здійснилось, і він, таким чином, не лише позбувся маси надокучливих пояснень, але отримав також, як ви побачите, щасливу можливість придбати собі коника.

Розділ ІІ

Витрачаючись на влаштування такого частування, ви зробите велику дурість, якщо так погано розпорядитеся, що дасте вашим критикам і панам з розбірливим смаком його вилаяти; а ви їх скоріше за все до цього спонукаєте, не пославши їм запрошення або, що анітрохи не менш образливо, зосередивши усю вашу увагу на інших гостях, неначе за столом у вас не було жодного (професійного) критика.

– Я тримаюся насторожі відносно обох цих помилок; насправді, я, по-перше, навмисно залишив півдюжини вільних місць, – а по-друге, я з ними з усіма надзвичайно ввічливий. – Джентльмени, ваш покірний слуга запевняє вас, що жодне товариство не могло б дати йому і половини такої втіхи, – бачить Бог, я радий вас прийняти, – прошу тільки вас бути як удома, сідайте без церемонії та споживайте здорові.

Я сказав, що залишив шість місць, і готовий був уже сягнути своєю люб’язністю ще далі, звільнивши для них також і сьоме місце, – те, біля якого стою я сам; – але тут один критик (не професійний, – а природний) сказав мені, що я непогано впорався зі своїми обов’язками, так що я негайно його займу, в надії, проте, що наступного року місць у мене буде значно більше.

– Але яким же чином, скажіть на милість, міг ваш дядько Тобі, який, мабуть, був військовим і якого ви зображуєте зовсім не безглуздим, – яким чином міг він бути в той же самий час такою плутаною, тупою, нетямущою людиною, як – переконаєтеся на власні очі.

Так, я міг би відповісти вам, сер критик, але я вважаю це нижче своєї гідності. – Це була б лайлива відповідь, – підходяща тільки для того, хто не в змозі дати ясний і задовільний звіт про предмет або проникнути досить глибоко в першопричини людського неуцтва й заплутаності наших думок. Крім того, така відповідь була б хороброю, і тому я її відкидаю: бо хоча вона якнайкраще личила б дядькові Тобі як солдатові, – і якби не набув він у таких атаках звички насвистувати Ліллібуллеро, – він би, напевно, і дав її, тому що був людиною хороброю; все-таки відповідь ця для мене зовсім не годиться. Ви ж ясно бачите, що я пишу як людина вчена, що навіть мої порівняння, мої натяки, мої пояснення, мої метафори усі вчені, – і що я мушу належним чином витримати свою роль, а також належним чином її відтінити, – інакше що б зі мною сталося? Та я б загинув, сер! – У ту саму хвилину, коли я готуюся зачинити двері перед одним критиком, я впустив б до себе двох інших.

– Тому я відповідаю так:

Скажіть, будь ласка, сер, серед прочитаних вами за ваше життя книг чи попадався вам коли-небудь «Досвід про людський розум» Локка?[94] – Не відповідайте занадто поспішно, – адже багато, я знаю, посилаються на цю книгу, не прочитавши її, й багато хто її читав, нічого в ній не розуміючи. – Якщо ви належите до тих або інших, я двома словами – адже пишу я з освітньою метою – скажу вам, що це за книга. – Це історія. – Історія! Чия? Чого? Звідки? Відколи? – Не гарячкуйте. – Книга ця, сер, присвячена історії (і лише за це її можна порекомендувати кожному) того, що відбувається в людській думці; і якщо ви скажете про названу книгу тільки це і нічого більше, повірте, ви будете в метафізичних колах далеко не останньою людиною.

Але це мимохідь.

Тепер же, якщо ви наважуєтеся піти за мною далі й заглянути в самий корінь питання, то побачите, що причини темряви та плутанини в людській думці бувають трьох видів.

По-перше, вельможний пане, притупленість органів чуття. По-друге, слабкість і скороминущість вражень, вироблюваних предметами навіть у тих випадках, коли названі органи чуття не притуплені. І по-третє, подібна до решета пам’ять, нездатна втримувати те, що вона отримує. – Гукніть Доллі, вашу покоївку, і я згоден віддати вам свій ковпак із дзвоником, якщо мені не вдасться подати справу цю з такою ясністю, що навіть Доллі все зрозуміє не гірше за Мальбранша.[95]

– Ось Доллі написала лист Робіну і засунула руку в сумочку, що висить у неї на правому боці, – скористайтеся цим випадком і пригадаєте, що на світі немає нічого більш підходящого для образного уявлення та з’ясування діяльності наших органів чуття і здатностей сприйняття, ніж та дрібниця, яку відшукує рука Доллі. – Органи чуття у вас не настільки притуплені, щоб мені потрібно було підказувати вам, сер, що це – паличка червоного сургучу.

Якщо сургуч розтопився і крапнув на лист, а Доллі занадто довго нишпорить за наперстком, так що сургуч тим часом устигає застигнути, то наперсток не залишить на нім відбитку при помірному натиску, якого зазвичай буває досить. Прекрасно. Якщо Доллі, за відсутністю сургучу, побажає запечатати свій лист воском, або її сургуч виявиться занадто м’яким, – то хоча й вийде відбиток, проте він не збережеться – хоч як би сильно Доллі притискувала кінець наперстка; і, зрештою, якщо навіть сургуч і наперсток хороші, але Доллі поспішає та запечатує лист недбало, тому що лунає дзвінок її пані, – в усіх трьох випадках відбиток, залишений наперстком, буде так само мало схожий на свій зразок, як на мідний гріш.

А тепер звольте знати, що жодна з цих причин не була причиною плутанини в розмовах дядька Тобі; саме тому я, за прикладом великих фізіологів, так довго на них зупинявся, щоб показати, звідки вона не виникала.

А звідки вона виникала, я дав зрозуміти вище; це щедре джерело темряви – і завжди таким залишиться; – я розумію розпливчасте вживання слів, що плутало навіть найсвітліші та найпіднесеніші уми.

Десять проти одного (у Артура[96]), що ви ніколи не читали літературних анналів минулих століть; – а якщо читали, – то знаєте, які страшні битви, іменовані логомахіями,[97] породжені були цим розпливчастим слововживанням і тривали до безкінечності, супроводжуючись таким пролиттям жовчі й чорнила, що люди чуйні не можуть без сліз читати оповіді про них.

Доброзичливий критику! коли ти зважиш і візьмеш до уваги, як часто власні твої знання, розмови та бесіди розладнувались і заплутувалися в різний час із цієї, й тільки з цієї, причини; – який шум і гамір здіймався на соборах із приводу ούσία і ύπόστασιζ,[98] а в школах учених – із приводу сили та з приводу духу, – з приводу есенцій і з приводу квінтесенцій, – із приводу субстанцій і з приводу простору; яка виходила плутанина на ще більших підмостках через наймалозначніших і невизначених за змістом слів; – коли ти це згадаєш, – тебе перестануть дивувати утруднення дядька Тобі, – ти зрониш сльозу жалості на його ескарпи та контрескарпи, – на його гласиси та прикриті шляхи, – на його равеліни та демілюни. Зовсім не ідеї, – Боже! – небезпекою його життю загрожували слова.

Розділ ІІІ

Роздобувши мапу Намюра на свій смак, дядько Тобі негайно заходився найстараннішим чином її вивчати: а оскільки для нього найважливішим було одужати, одужання ж його залежало, як ви знаєте, від заспокоєння пристрастей і душевних хвилювань, то йому, зрозуміло, треба було постаратися настільки опанувати свій предмет, аби бути в змозі говорити про нього абсолютно спокійно.

Після двотижневих старанних і виснажливих занять, які, до речі сказати, не пішли на користь його рані в паху, – дядько Тобі здатний був, за допомогою деяких приміток на полях під текстом фоліанта й перекладеної з фламандської «Військової архітектури і піробалогії» Гобезія надати своїй мові досить ясності; а не минуло і двох місяців, – як він став просто-таки красномовний і не лише міг повести у цілковитому порядку атаку на передовий контрескарп, – але, проникнувши за цей час у військове мистецтво набагато глибше, ніж було необхідно для його первинної мети, – дядько Тобі міг також переправитися через Маас і Самбру, здійснювати диверсії до самої лінії Вобана, абатства Сальсін і т. д. і давати своїм відвідувачам такий же чіткий опис усіх інших атак, як і атаки на ворота Святого Миколая, в який він мав честь дістати свою рану.

Але жадоба знань, подібно до жадоби багатств, росте разом із її вдоволенням. Чим більше дядько Тобі вивчав свою мапу, тим більше вона припадала йому до смаку, – через такий же процес електричної асиміляції, як і той, за допомогою якого, на мою думку, вже вам викладену, душі знавців, завдяки тривалому тертю й тісному зіткненню з предметом своїх занять, мають щастя стати під кінець здійсненими – картинними, – метеликовими, – скрипковими.

Чим більше пив дядько з цього солодкого джерела знання, тим більше пекучою і нестерпною робилася його спрага; отже не сплив іще до кінця перший рік його ув’язнення, а вже навряд чи було укріплене місто в Італії чи у Фландрії, плану якого він би не роздобув тим або іншим способом, – читаючи, у міру їх придбання, і ретельно зіставляючи між собою історії облог цих міст, їх руйнувань, перебудови та укріплення наново; все це робив він із такою глибокою увагою та насолодою, що забував себе, свою рану, своє ув’язнення та свій обід.

Наступного року дядько Тобі купив Рамоллі й Катанео в перекладі з італійської, – а також Стевіна, Мароліса, шевальє де Віля, Лоріні, Коєгорна, Шейтера, графа де Пагана, маршала Вобана і мсьє Блонделя[99] разом із майже такою ж кількістю книг з військової архітектури, яку знайдено було у Дон Кіхота про рицарські подвиги, коли священик і цирульник учинили набіг на його бібліотеку.

На початок третього року, а саме в серпні шістсот дев’яносто дев’ятого року, дядько Тобі вважав за потрібне ознайомитися трохи з балістикою. – Розміркувавши, що краще всього почерпнути свої знання з першоджерела, він почав із Н. Тартальї, який перший, здається, відкрив помилковість думки, ніби гарматне ядро чинить свої спустошення, рухаючись по прямій лінії. – Н. Тарталья[100] довів дядькові Тобі, що це річ неможлива.

– Немає кінця розшуку істини!

Ледве тільки дядько Тобі задовольнив свою допитливість щодо шляху, по якому не рухається гарматне ядро, як непомітно він був захоплений далі й вирішив подумки пошукати і знайти шлях, по якому воно рухається; для цього йому довелося знову вирушити в дорогу зі старим Мальтусом, якого він старанно простудіював. Далі він перейшов до Галілея і Торрічеллі та знайшов у них непогрішно доведеним за допомогою деяких геометричних викладень, що назване ядро в точності описує параболу – або, інакше, гіперболу – і що параметр, або latus rectum, конічного перерізу, по якому рухається ядро, перебуває в такому ж відношенні до відстані та дальності пострілу, як увесь пройдений ядром шлях до синуса подвійного кута падіння, утворюваного казенною частиною гармати на горизонтальній площині; і що напівпараметр – стоп! дорогий дядьку Тобі, – стоп! – ні кроку далі по цій тернистій і звивистій стежці, – небезпечний кожен крок далі! небезпечні закрути цього лабіринту! небезпечний клопіт, до якого втягне тебе гонитва за цією ваблячою примарою – Знанням! – Ах, милий дядьку, геть – геть – геть від нього, як від змії! – Ну хіба годиться тобі, добрий мій дядьку, просиджувати ночі безперервно з раною в паху і гарячити собі кров виснажливим безсонням? – Овва! вони загострять твої болі, – затримають виділення поту, – винищать твою бадьорість, – зруйнують твої сили, – висушать первинну твою вологу, – створять у тобі схильність до закрепів, – підірвуть твоє здоров’я, – викличуть завчасно всю старечу неміч. – Ах, дядьку! милий дядьку Тобі!

Розділ ІV

Я б фартінга не дав за мистецтво письменника, який не розуміє того, – що навіть найкраща у світі невибаглива історія, якщо її помістити відразу після цього зворушливого звернення до дядька Тобі, – здасться читачеві холодною та безбарвною; – тому я і обірвав попередній розділ, хоча ще далеко не закінчив своєї оповіді.

– Письменники мого складу тримаються одного спільного з живописцями правила. У тих випадках, коли рабське копіювання шкодить ефектності наших картин, ми обираємо менше зло, вважаючи більш вибачним схибити проти істини, ніж проти краси. – Це слід розуміти cum grano salіs[101] але, хай там як, – паралель цю проведено тут, власне, тільки для того, щоб дати остигнути занадто гарячому зверненню, – і тому несуттєво, схвалює чи не схвалює її читач в якому-небудь іншому відношенні.

Помітивши наприкінці третього року, що параметр і напівпараметр конічного перерізу роз’ятрюють його рану, дядько Тобі спересердя залишив вивчення балістики й увесь віддався практичній частині фортифікації, смак до якої, подібно до напруження закрученої пружини, повернувся до нього з подвоєною силою.

Цього року дядько вперше зрадив своїй звичці надівати щодня чисту сорочку, – почав відсилати від себе цирульника, не поголившись, – і ледве давав хірургові час перев’язати собі рану, про яку тепер так мало турбувався, що за сім перев’язок жодного разу не запитав про її стан. – Як раптом, – зовсім несподівано, бо зміна сталася з швидкістю блискавки, – він у тугу вдався після свого одужання, – почав скаржитися моєму батьку, гнівався на хірурга, – і одного дня вранці, почувши на сходах його кроки, закрив свої книги, відкинув геть інструменти і заходився обсипати його докорами за занадто тривале лікування, яке, – сказав він, – давно пора було закінчити. – Довго говорив він про перенесені ним страждання і про томливість чотирирічного сумного ув’язнення, – додавши, що коли б не привітні погляди та не дружні розради кращого з братів, – він би давно вже звалився під тягарем своїх нещасть. – Батько перебував тут же. Красномовство дядька Тобі викликало сльози у нього на очах, – настільки було воно несподіване. – Дядько Тобі за природою не був красномовний, – тим більше сильне враження справив його виступ. – Хірург зніяковів; – не через те, що не було причин для такого чи навіть більшого нетерпіння, – але і воно було несподіване: чотири роки доглядав він хворого, а ще жодного разу не траплялося йому бачити, щоб дядько Тобі так поводився; – жодного разу не мовив він жодного гнівного або невдоволеного слова; – він увесь був терпіння, – увесь покірність.

Виявляючи терплячість, ми іноді втрачаємо право на те, щоб нас пожаліли, – але частіше ми таким чином потроюємо силу жалості. – Хірург був уражений, – але він був просто приголомшений, коли дядько Тобі найрішучішим тоном зажадав, щоб його рану було вилікувано негайно, – а то він звернеться до мсьє Ронжа,[102] лейб-хірурга короля, щоб той заступив його місце.

Жадоба життя і здоров’я закладена в самій природі людини; – любов до свободи та простору її рідна сестра. Обидва ці почуття властиві були дядькові Тобі нарівні з усіма людьми – і кожного з них вистачало б, аби пояснити його палке бажання видужати і виходити з дому; – але я вже говорив, що в нашій сім’ї все робиться не так, як у людей; – і, подумавши про час і спосіб, яким це пристрасне бажання виявилося в цьому випадку, проникливий читач здогадається, що воно викликане було ще якоюсь причиною або дивацтвом у голові в дядька Тобі. – Це вірно, і предметом наступного розділу якраз і буде опис цієї причини або дивацтва. Треба з цим поспішити, тому що, признаюся, пора вже повернутися до містечка біля каміна, де ми покинули дядька Тобі посередині початої ним фрази.

Розділ V

Коли людина піддає себе під пануючу над ним пристрасть, – або, іншими словами, коли його коник закушує вудила, – прощавай тоді тверезий розум і обачність!

Рана дядька Тобі майже зовсім не давала про себе знати, і як тільки хірург відійшов од подиву і дістав можливість говорити, – він сказав, що її якраз почало затягувати і що коли не станеться нових відшаровувань, ніяких ознак яких не помічаються, – то через п’ять-шість тижнів вона зовсім зарубцюється. Таке ж число олімпіад здалося б дядькові Тобі дванадцять годин тому коротшим терміном. – Тепер думки у нього змінювалися швидко; – він згоряв од нетерпіння здійснити свій задум; – ось чому, ні з ким більше не порадившись, – що, доречно зауважити, я вважаю правильним, коли ви заздалегідь вирішили не слухатися нічиїх порад, – він таємно наказав Тріму, своєму слузі, упакувати корпію та пластирі й найняти карету четвериком, розпорядившись, аби її було подано рівно о дванадцятій годині, коли мій батько, за відомостями дядьків, мав перебувати на біржі. – Потім, залишивши на столі банковий білет хірургові за його турботи і лист братові з висловленням сердечної вдячності, – дядько Тобі уклав свої мапи, книги з фортифікації, інструменти і т. д. – і, за підтримки милиці з одного боку і Тріма з іншою, – сів у карету і відбув у Шенді-хол.

Причини цього раптового від’їзду, або, вірніше, приводи, до нього були такі:

– Стіл у кімнаті дядька Тобі, за яким він сидів напередодні перевороту, оточений своїми мапами і т. д., – був дещо замалий для нескінченної безлічі великих і малих наукових інструментів, які зазвичай захаращували його; – простягнувши руку за табакеркою, дядько ненавмисно звалив на підлогу циркуль, а нагнувшись, аби його підняти, зачепив рукавом готовальню та щипці для зняття нагару, – і позаяк йому зовсім не таланило, то при спробі спіймати щипці на льоту – він упустив зі столу мсьє Блонделя, а на нього графа де Пагана.

Такому каліці, як дядько Тобі, нічого було й думати про відновлення порядку самостійно, – він подзвонив своєму слузі Тріму. – Трім! – сказав дядько Тобі, – подивися, що я тут натворив. – Мені потрібно б придбати що-небудь зручніше, Тріме. – Чи не можеш ти взяти лінійку і виміряти довжину та ширину цього столу, а потім замовити мені вдвічі більший? – Так точно, з дозволу вашої милості, – відповів із поклоном Трім, – а тільки я сподіваюся, що ваша милість незабаром настільки видужає, що зможе переїхати до себе в село, а там, – коли вашій милості так по серцю фортифікація, ми цю штуку розчистимо під горіх.

Мушу вас тут повідомити про те, що цей слуга дядька Тобі, відомий під ім’ям Тріма, служив капралом у роті дядька; – його справжнє ім’я було Джеймс Батлер, – але в полку його прозвали Трімом, і дядько Тобі, якщо тільки не бував дуже сердитий на капрала, ніколи інакше його не називав.

Рана від кулі мушкета, що влучила йому в ліве коліно в битві при Ландені[103] за два роки до справи під Намюром, зробила бідолаху непридатним до служби; – але оскільки він користувався в полку загальною любов’ю і був до того ж майстер на всі руки, то дядько Тобі взяв його до себе служником, і Трім виявився надзвичайно корисним, виконуючи при дядькові Тобі в таборі і на квартирі обов’язки камердинера, стременного, цирульника, кухаря, кравця і прикажчика; він доглядав за дядьком і йому прислуговував із великою вірністю й відданістю в усьому.

За те і любив його дядько Тобі, особливо ж його прихиляла до свого слуги подібність їх знань. – Бо капрал Трім (як я його віднині називатиму), прислухаючись протягом чотирьох років до міркувань свого пана про укріплені міста і користуючись постійною можливістю заглядати і пхати носа в його плани, мапи і т. д., не лише перейняв дивацтва свого пана як його служник, хоча сам і не сідав на коника дядька, – зробив чималі успіхи у фортифікації і був в очах куховарки і покоївки не менш досвідченим у науці про фортеці, ніж сам дядько Тобі.

Мені залишається покласти ще один мазок для завершення портрета капрала Тріма, – єдина темна пляма на всій картині. – Чоловік любив давати поради, – або, вірніше, слухати власні розмови; але його манера триматися була незвичайно шаноблива, і ви без зусиль могли змусити його зберігати мовчання, коли ви цього хотіли; але варто було мові його завертітися, – і ви вже не в силах були його зупинити: – мова у капрала була надзвичайно проречиста. – Щедре оздоблення мови вашою милістю і гранична шанобливість капрала Тріма говорили з такою силою на користь його проречистості, – що хоч як би вона вам докучала, – ви не могли серйозно розсердитися. Що ж до дядька Тобі, то він ставився до цього благодушно, – або, принаймні, цей недолік Тріма ніколи не псував стосунків між ними. Дядько Тобі, як я вже сказав, любив Тріма; – крім того, він завжди дивився на вірного служника – як на скромного друга, – він не міг би наважитися змусити його замовкнути. – Такий був капрал Трім.

– Смію просити дозволу подати вашій милості пораду, – вів далі Трім, – і сказати, як я думаю про цю справу. – Зроби послугу, Тріме, – відповів дядько Тобі, – говори, – говори, не боячись, що ти про це думаєш, дорогий мій. – Звольте, – відповів Трім (не з нахнюпленою головою і почухуючи потилицю, як неотесаний мужик, а) відкинувши назад волосся і стаючи навитяжку, точно перед своїм взводом.

– Я гадаю, – сказав Трім, виставляючи трохи вперед свою ліву, кульгаву ногу – і вказуючи розтисненою правою рукою на мапу Дюнкерка, пришпилену до драпіровки, – я думаю, – сказав капрал Трім, – покірно схиляючись перед найрозумнішою думкою вашої милості, що ці равеліни, бастіони, куртини і горнверки – жалюгідність і убозтво тут на папері, – дрібниця в порівнянні з тим, що ваша милість і я могли б спорудити, якби ми з вами були в селі й мали ми у своєму розпорядженні чверть або третину акра землі, на якій ми могли б господарювати як нам заманеться. Настає літо, – вів далі Трім, – і вашій милості можна буде виходити на повітря і давати мені нографію – (– Говори іхнографію,[104] – зауважив дядько) – міста або фортеці, що вашій милості завгодно буде облягти, – і нехай ваша милість мене розстріляє на гласисі цього міста, якщо я не укріплю його, як захоче ваша милість. – Я не сумніваюся, що ти з цим впораєшся, Тріме, – мовив дядько. – Адже вашій милості, – продовжував капрал, – потрібно було б тільки намітити мені полігон і точно вказати лінії та кути. – Мені б це було не важко, – перебив його дядько. – Я б почав із фортечного рову, якби ваша милість захотіла вказати мені глибину та ширину. – Я їх тобі вкажу з усією точністю, – зауважив дядько. – По одну руку я б викидав землю до міста для ескарпа, а по іншу – до поля для контрескарпа. – Абсолютно правильно, Тріме, – мовив дядько Тобі. – І, влаштувавши укоси за вашим планом, – я, з дозволу вашої милості, виклав би гласис дерном, – як це заведено в кращих укріпленнях Фландрії, – стіни та бруствери я, як належить і як вашій милості відомо, теж обробив би дерном. – Кращі інженери називають його газоном, Тріме, – сказав дядько Тобі. – Газон або дерен, не важливо, – заперечив Трім, – вашій милості відомо, що це вдесятеро краще за облицювання цеглою чи каменем. – Я знаю, Тріме, що краще у багатьох відношеннях, – підтвердив дядько Тобі, кивнувши головою, – оскільки гарматне ядро заривається просто в газон, не руйнуючи стінок, які можуть засипати сміттям рів (як це сталося біля воріт Святого Миколая) і полегшити ворогові перехід через нього.

– Ваша милість розуміє ці справи, – відповів капрал Трім, – краще за всякого офіцера армії його величності; – але якщо б вашій милості забажалося скасувати замовлення столу та розпорядитися про наш від’їзд у село, я б запрацював як кінь за вказівками вашої милості й спорудив би вам такі укріплення, що пальчики оближеш, із батареями, критими ходами, ровами та палісадами, – словом, за двадцять миль кругом усі б приїжджали подивитися на них.

Дядько Тобі спалахнув, як вогонь, при цих словах Тріма: – але то не був рум’янець провини, – або сорому, – або гніву; – то був рум’янець радості; – його запалили проект і опис капрала Тріма. – Тріме! – вигукнув дядько Тобі. – Досить, замовкни. – Ми могли б почати кампанію, – вів далі Трім, – того самого дня, як виступлять у похід його величність і союзники, і руйнувати тоді місто за містом з тією ж швидкістю. – Тріме, – зупинив його дядько Тобі, – ні слова більше. – Ваша милість, – вів далі Трім, – могли б в гарну погоду сидіти у своєму кріслі (при цьому він показав пальцем на крісло) – і давати мені накази, а я б – Ні слова більше, Тріме, – мовив дядько Тобі. – Крім того, ваша милість не лише отримали б задоволення і приємно проводили час, але дихали б також свіжим повітрям, робили б моціон, нагуляли б здоров’я, – і в який-небудь місяць зажила б рана вашої милості. – Досить, Тріме, – сказав дядько Тобі (опускаючи руку в кишеню своїх штанів), – проект твій мені страшенно подобається. – І коли захоче ваша милість, я зараз же піду куплю саперний заступ, який ми візьмемо з собою, та замовлю лопату й кирку разом із двома… – Більше ні слова, Тріме, – вигукнув дядько Тобі у нестямі від захоплення, підстрибнувши на одній нозі, – і, пхаючи гінею в руку Тріма, – Тріме, – мовив дядько Тобі, – більше ні слова, – а спустися, голубчику Тріме, зараз же вниз і миттю принеси мені повечеряти.

Трім збіг униз і приніс своєму панові повечеряти, – зовсім даремно: – план дій Тріма так міцно засів у голові дядька Тобі, що їжа не спадала йому на думку. – Тріме, – сказав дядько Тобі, – відведи мене в ліжко. – Знову ніякого пуття. – Картина, намальована Трімом, запалила його уяву, – дядько Тобі не міг зімкнути очей. – Чим більше він про неї думав, тим чарівливішою вона уявлялася йому; – так що ще за дві години до світанку він прийшов до остаточного рішення і в усіх подробицях обдумав план спільного від’їзду з капралом Трімом.

У селі Шенді, біля якого розташований був маєток мого батька, у дядька Тобі був власний привітний будиночок, заповіданий йому одним старим дядьком разом із невеликою ділянкою землі, яка приносила близько ста фунтів річного доходу. До будинку прилягав город площею півакра, – а в глибині городу, за високим живоплотом із тисових дерев, був лужок якраз такої величини, як хотілося капралові Тріму. – Ось чому, ледве тільки Трім вимовив слова: «чверть або третина акра землі, на якій ми могли б господарювати як нам заманеться», – як цей самий лужок миттю сплив у пам’яті й спалахнув живими барвами перед уявним поглядом дядька Тобі; – це й було матеріальною причиною появи рум’янцю на його щоках, або, принаймні, яскравості цього рум’янцю, про яку сказано було вище.

Ніколи коханець не поспішав до своєї коханої з більш палкими надіями, ніж дядько Тобі до свого лужка, щоб насолодитися ним наодинці; – говорю: наодинці, – бо він схований був від будинку, як уже сказано, високою загорожею з тисових дерев, а з трьох інших боків його захищали від поглядів усіх смертних дикий гостролист і густі квітучі кущі; – таким чином, думка, що його тут ніхто не бачитиме, не в малій мірі підвищувала очікуване дядьком Тобі задоволення. – Химерна мрія! Хоч які б густі насадження оточували цей лужок, – хоч яким би здавався він затишним, – треба бути занадто наївним, милий дядьку Тобі, збираючись насолоджуватися річчю, що займає цілу третину акра, – так, щоб ніхто про це не знав!

Як дядько Тобі й капрал Трім впоралися з цією справою, – і як проходили їх кампанії, які зовсім не були бідні подіями, – це може скласти цікавий епізод у зав’язці та розвитку справжньої драми. – Але зараз сцена має змінитись – і перенести нас до містечка біля каміна у вітальні Шенді.

Розділ VІ

– Що у них там твориться, братику? – запитав мій батько. – Я гадаю, – відповів дядько Тобі, вийнявши, як сказано, при цих словах з рота люльку та витрушуючи з неї попіл, – я думаю, братику, – відповів він, – що нам не погано було б подзвонити.

– Послухай, Обадіє, що означає цей гуркіт у нас над головою? – запитав батько. – Ми з братом ледве чуємо власні слова.

– Сер, – відповів Обадія, роблячи поклін у бік свого лівого плеча, – пані моїй стало дуже кепсько. – А куди це мчить через сад Сузанна, мовби її зібралися ґвалтувати? – Сер, – відповів Обадія, – вона біжить найкоротшим шляхом у місто за старою повитухою. – Так сідлай коня і скачи зараз же до лікаря Слопа, акушера, засвідч йому нашу повагу – і скажи, що у пані твоєї почалися пологи – і що я прошу його якнайскоріше прибути сюди з тобою.

– Дуже дивно, – сказав батько, звертаючись до дядька Тобі, коли Обадія зачинив двері, – що за наявності поблизу такого досвідченого лікаря, як доктор Слоп, – дружина моя до останньої миті не бажає відмовитися від свого безглуздого дивацтва довірити щоб то не було життя моєї дитини, з якою вже сталось одне нещастя, неуцтву якоїсь старої; – і не лише життя моєї дитини, братику, – але також і власне життя, а з нею разом життя всіх дітей, яких я міг би ще мати від неї в майбутньому.

– Можливо, братику, – відповів дядько Тобі, – моя невістка поступає так із економії. – Це – економія на недоїдках пудингу, – заперечив батько: – докторові однаково доведеться платити, чи буде він приймати дитину, чи ні, – в останньому випадку навіть більше, – щоб не виводити його з терпіння.

– У такому разі, – сказав дядько Тобі в простоті серця, – поведінка її не може бути пояснена нічим іншим, – як тільки соромливістю. – Моя невістка, ймовірно, – продовжував він, – не хоче, щоб чоловік перебував так близько біля неї. – Я не скажу, чи закінчив на цьому свою фразу дядько Тобі, чи ні; – в його інтересах припустити, що закінчив, – оскільки, я гадаю, він не міг би додати жодного слова, яке її б поліпшило.

Якщо, навпаки, дядько Тобі не довів свого періоду до самого кінця, – то світ зобов’язаний цим люльці мого батька, яка несподівано зламалась, – один із прекрасних прикладів тієї фігури, що слугує до прикраси ораторського мистецтва, яку ритори іменують умовчанням. – Господи Боже! Як росо pіù і росо menо[105] італійських художників – нечутливе більше або менше визначає вірну лінію краси в пропозиції, так само як і в статуї! Як легкий натиск різця, пензля, пера, смичка et caetera[106] дає ту істинну повноту вираження, що служить джерелом істинного задоволення! – Ах, милі співвітчизники! – будьте вимогливі; – будьте обережні в розмовах своїх, – і ніколи, ах! ніколи не забувайте, від яких нікчемних частинок залежить ваше красномовство та ваша репутація.

– Мабуть, моя невістка, – сказав дядько Тобі, – не хоче, щоб чоловік перебував так близько біля її… Поставте тут тире – вийде замовчання. – Приберіть тире – і напишіть: заду, – вийде непристойність. – Закреслюйте: заду і поставте: критого ходу, – ось вам метафора; – а оскільки дядько Тобі забив собі голову фортифікацією, – то я думаю, що якби йому було надано що-небудь додати до своєї фрази, – він вибрав би якраз це слово.

Чи був у нього такий намір, чи ні, – і чи випадково зламалася в критичну хвилину люлька мого батька, чи він сам у гніві зламав її, – з’ясується свого часу.

Розділ VІІ

Хоча батько мій був чудовим натурфілософом,[107] – у нім було також щось од мораліста; ось чому, коли його люлька розламалася навпіл, – йому б потрібно було тільки – як таке – взяти два шматки та спокійно кинути їх у вогонь. – Але він цього не зробив; – він їх шпурнув з усієї сили; – і щоб надати своєму жесту ще більше виразності, – він схопився на ноги.

Було трохи схоже на те, що він розлютився; – характер його відповіді дядькові Тобі показав, що так воно і сталося.

– Не хоче, – сказав батько, повторюючи слова дядька Тобі, – щоб чоловік перебував так близько біля її… Їй-богу, братику Тобі! ви виснажили б терпіння Іова; – а я, і не маючи його терпіння, несу, здається, всі покарання, що спіткали його.

– Яким чином? – Де? – В чому? – Чому? – З якого приводу? – мовив дядько Тобі в щонайповнішому нерозумінні. – Подумати тільки, – відповів батько, – щоб чоловік дожив до вашого віку, братику, і так мало знав жінок! – Я їх зовсім не знаю, – заперечив дядько Тобі, – і думаю, – вів далі він, – що афронт, якого я зазнав у справі з удовою Водмен через рік після руйнування Дюнкерка, – зазнав, як ви відаєте, лише завдяки цілковитому незнанню прекрасної статі, – афронт цей надає мені повне право сказати, що я нічогісінько не розумію в жінках і в усьому, що їх стосується, і не претендую на таке розуміння. – Мені здається, братику, – заперечив батько, – вам би годилося, принаймні, знати, з якого краю треба підступати до жінки.

У шедеврі Аристотеля сказано, що «коли людина думає про що-небудь минуле, – вона опускає очі в землю; – але коли вона думає про майбутнє, то підводить їх до неба».

Дядько Тобі, мабуть, не думав ні про те, ні про інше, – тому що погляд його спрямований був горизонтально. – «З якого краю», – мовив дядько Тобі й, повторюючи подумки ці слова, машинально зупинив очі на тріщині, утвореній в облицюванні каміна погано припасованими кахлями. – З якого краю підступати до жінки! – Дійсно, – оголосив дядько, – я так само мало це знаю, як людина з місяця; і якби навіть, – вів далі дядько Тобі (не відриваючи погляду від погано припасованих кахлів), – я роздумував цілий місяць, однаково я б не міг нічого придумати.

– У такому разі, братику Тобі, – відповів батько, – я вам скажу.

– Всяка річ на світі, – вів далі батько (набиваючи нову люльку), – всяка річ на світі, дорогий братику Тобі, має два руків’я. – Не завжди, – мовив дядько Тобі. – Принаймні, – заперечив батько, – у кожного з нас є дві руки, – що зводиться до того ж самого. – Так от, коли всядешся спокійно і розміркуєш відносно вигляду, форми, будови, доступності й відповідності всіх частин, які складають тварину, звану жінкою, та порівняєш їх аналогічно… – Я ніколи як слід не розумів значення цього слова, – перебив його дядько Тобі. – Аналогія, – відповів батько, – є деяка спорідненість і схожість, які різні… Тут страшенний стукіт у двері розламав навпіл визначення мого батька (подібно до його люльки) – і в той же самий час обезголовив найчудовіше і найцікавіше міркування, що коли-небудь зароджувалось у надрах умоглядної філософії; – минуло кілька місяців, перш ніж батькові випала нагода благополучно ним розродитися; – нині ж уявляється таким же проблематичним, як і предмет цього міркування (зважаючи на занедбаність і тяжкий стан домашніх наших справ, у яких невдача громадиться на невдачі), – чи вдасться мені знайти для нього місце в третьому томі, чи ні.

Розділ VІІІ

Минуло години півтори неквапливого читання, відколи дядько Тобі подзвонив і Обадія дістав наказ сідлати коня та їхати за лікарем Слопом, акушером; – ніхто тому не має права стверджувати, ніби, поетично кажучи, а також зважаючи на важливість доручення, я не дав Обадії досить часу на те, щоб з’їздити туди й назад; – хоча, кажучи прозаїчно і реалістично, він за цей час навряд чи навіть устиг взути чоботи.

Якщо занадто суворий критик, ґрунтуючись на цьому, вирішить узяти маятник і виміряти істинний проміжок часу між дзеленчанням дзвоника і стукотом у двері – і, виявивши, що він дорівнює двом хвилинам і тринадцяти і трьом п’ятим секунди, – надумається чіплятися до мене за таке порушення єдності або, вірніше, правдоподібності, часу, – я йому нагадаю, що ідея тривалості й простих її модусів отримана єдино тільки з дотримання і зміни наших уявлень – і є найточнішим ученим маятником; – і ось, як учений, я хочу, щоб мене судили в цьому питанні згідно з його свідченнями, – з обуренням відкидаючи юрисдикцію всіх інших маятників на світі.

Я б, отже, попросив мого критика взяти до уваги, що від Шенді-холу до будинку лікаря Слопа, акушера, всього вісім жалюгідних миль, – і що, поки Обадія їздив до лікаря й назад, я переправив дядька Тобі з Намюра через усю Фландрію в Англію, – протримав його хворим майже чотири роки, – а потім одвіз у кареті четвериком разом із капралом Трімом майже за двісті миль від Лондона в Йоркшир. – Усе це, разом узяте, мало приготувати уяву читача до виходу на сцену лікаря Слопа – не гірше (сподіваюся), ніж танець, арія чи концерт в антракті п’єси.

Якщо мій суворий критик продовжує стояти на своєму, стверджуючи, що дві хвилини і тринадцять секунд назавжди залишаться тільки двома хвилинами і тринадцятьма секундами, – хоч що б я про них говорив; – і що хоч би мої аргументи рятували мене драматургічно, вони мене гублять як життєописувача, перетворюючи з цієї хвилини мою книгу на типовий роман, тоді як раніше вона була книгою в сенсі жанру відреченою. – Що ж, коли мене приперли таким чином до стінки, – я разом кладу край усім запереченням і суперечкам мого критика, – доводячи до його відома, що, не від’їхав іще Обадія шістдесяти ярдів од стайні, як зустрів лікаря Слопа; і точно, він надав брудний доказ своєї зустрічі з ним – і ледве не надав також доказу трагічного.

Уявіть собі… Але краще буде почати з цього новий розділ.

Розділ ІX

Уявіть собі маленьку, приземкувату, мішкувату фігуру лікаря Слопа, зростом близько чотирьох з половиною футів, із такою широкою спиною та випнутим на півтора фути черевом, що вони зробили б честь сержантові кінної гвардії.

Такий був зовнішній вигляд лікаря Слопа. – Якщо ви читали «Аналіз Краси» Хогарта[108] (а не читали, так раджу вам прочитати), – то ви маєте знати, що карикатуру на таку зовнішність і уявлення про неї можна з такою ж вірністю дати трьома штрихами, як і трьома сотнями штрихів.

Уявіть же собі таку фігуру – бо такий, повторюю, був зовнішній вигляд лікаря Слопа, – що повільно, тихою ходою шкандибає по грязюці на хребцях маленького миршавого поні, – приємної масті, – але сили, – на жаль! – ледве достатньої для того, щоб дріботати ногами під такою ношею, якби навіть дороги були в стерпному стані. – Вони в нім не перебували. – Уявіть тепер Обадію, що вибрався на могутнє чудовисько – каретного коня – і скаче щодуху галопом назустріч.

Прошу вас, сер, приділіть хвилину уваги картині, яку я вам намалюю.

Якби лікар Слоп за милю примітив Обадію, що мчить із такою жахливою швидкістю просто на нього по вузькій дорозі, – що пірнає, як біс, у драговини та болота й усе обдає грязюкою при своєму наближенні, хіба такий феномен, разом із вихором грязюки та води, що рухається навколо його осі, – не став би для лікаря Слопа в його становищі предметом більш законного страху, ніж гірша з комет Вістона?[109] – Про ядро й говорити нічого, тобто про самого Обадію і його каретного коня. – На мій погляд, лише здійнятого ними вихору було б достатньо, щоб завертіти й понести з собою якщо не лікаря, то, принаймні, його поні. Так от ви уявляєте собі, – наскільки сильними мали бути жах і страх перед морем води, що їх відчував лікар Слоп, читаючи (а зараз ви саме це зробите), що він їхав не кваплячись у Шенді-хол і перебував уже за шістдесят ярдів од будинку і за п’ять ярдів од крутого повороту, утвореного гострим кутом садової огорожі, – на найбруднішій ділянці брудної дороги, – як раптом із-за цього кута вилітають скаженим галопом – бац – прямо на нього Обадія зі своїм каретним конем! – Здається, у всьому світі неможливо припустити нічого страшнішого за таке зіткнення – такий безпорадний був лікар Слоп! так погано підготовлений до того, щоб витримати цей нищівний удар!

Що йому було робити? – Він перехрестився. – Дуже безглуздо! – Але лікар, сер, був папіст. – Однаково, – краще б він тримався за луку сідла. – Зрозуміло; – а ще краще, як показали події, якби він зовсім нічого не робив; – бо, хрестячись, він упустив хлист, – і при спробі упіймати його між колінами та сідлом, коли хлист туди ковзнув, він утратив стремено, – а втративши стремено, втратив рівновагу; – на довершення всіх цих утрат (які, до речі сказати, показують, як мало користі приносить покладання хреста на собі) нещасний лікар втратив самовладання. Тому, не чекаючи наскоку Обадії, він надав поні своєї долі, полетівши з нього сторчака, на кшталт і за способом пакунка шерсті, і без всяких інших наслідків від цього падіння, крім того що (знову ж таки як пакунок шерсті) дюймів на дванадцять зарився в грязюку найширшою своєю частиною.

Обадія двічі зняв шапку перед лікарем Слопом: – раз, коли той падав, – і вдруге, коли він побачив його сидячим. – Несвоєчасна чемність! – Хіба не краще було йому зупинити коня, зіскочити на землю й допомогти лікареві? – Сер, він зробив усе, що міг зробити у своєму становищі; – проте інерція бігу упряжного коня була така велика, що Обадія не в змозі був зробити це відразу; – тричі описав він коло біля лікаря Слопа, перш ніж йому вдалося зупинити свого коня; коли ж йому нарешті це вдалося, то вчинив таке виверження грязюки, що краще б Обадії перебувати за милю звідти. Словом, ніколи ще не бував лікар Слоп такий загиджений і такий переісточений,[110] відколи переісточення увійшли в моду.

Розділ X

Коли лікар Слоп увійшов до вітальні, де мій батько і дядько Тобі міркували про природу жінок, – важко сказати, що їх більше вразило: вигляд лікаря Слопа чи його поява; річ у тому, що нещастя сталося з ним так близько від будинку, що Обадія не вважав за потрібне знову посадовити його на поні – і привів у кімнату такого, яким він був: не обтертого, не причепуреного, не умащеного, всього вкритого плямами та грудками грязюки. – Нерухомий і безмовний, як примара з «Гамлета», цілі півтори хвилини стояв лікар у дверях вітальні (Обадія все ще тримав його за руку) в усій величі грязюки. Спина його і зад, на які він впав, були абсолютно забруднені, – а всі інші частини так ґрунтовно забризкані вчиненим Обадією виверженням, що ви сміливо могли б присягнутися (без усяких уявних обмовок), що жодна грудочка грязюки не пропала дарма.

Тут дядькові Тобі трапилася прекрасна нагода відігратись і взяти гору над моїм батьком; – бо жоден смертний, який побачив лікаря Слопа в цьому соусі, не сперечався б із дядьком Тобі, принаймні відносно того, «що його невістка, мабуть, не хотіла, аби такий суб’єкт, як лікар Слоп, перебував так близько біля її…». Але то був argumentum ad homіnem, і ви можете подумати, що дядько Тобі не хотів до нього вдаватися, тому що був у нім не дуже майстерний. – Ні; істинна причина полягала в тому, – що завдавати образи було не в його характері.

Поява лікаря Слопа в цю хвилину була не менш загадкова, ніж спосіб його появи; хоча моєму батькові варто було б тільки хвилину подумати, і він, напевно, розгадав би загадку; бо всього тиждень тому він дав знати лікареві Слопу, що мати моя на східних днях; а оскільки відтоді лікар не отримував більше ніяких звісток, то з його боку було природно, а також дуже політично зробити поїздку в Шенді-хол, що він і зробив, просто для того, щоб подивитися, як там ідуть справи.

Але при розв’язуванні задачі, що постала перед ним, думки мого батька пішли, як на лихо, по помилковому шляху; як і думки згаданого вище суворого критика, вони всі крутилися навколо дзеленчання дзвоника і стукоту в двері, міряли відстань між ними і настільки прикували всю увагу батька до цієї операції, що він не в змозі був думати ні про що інше, – звичайна слабкість найбільших математиків, які так старанно працюють над доведенням своїх положень і настільки при цьому виснажують усі свої сили, що вже не здатні ні на яке практично корисне застосування доведеного.

Дзеленчання дзвоника і стукіт у двері сильно подіяли також і на сенсорії[111] дядька Тобі, – але вони дали його думкам зовсім інший напрям: – ці два несумісні струси повітря негайно пробудили у свідомості дядька Тобі думку про великого інженера Стевіна.[112] – Яке відношення мав Стевін до цієї історії – задача надзвичайно важка, – її потрібно буде розв’язати, але не в найближчому розділі.

Розділ XІ

Писання книг, коли воно робиться вміло (а я не сумніваюся, що в моєму випадку справа йде саме так), рівносильне бесіді. Як жодна людина, що знає, як поводитися в хорошому товаристві, не наважиться висловити все, – так і жоден письменник, який усвідомлює істинні межі пристойності й вихованості, не дозволить собі все обдумати. Кращий спосіб зробити пошану розумові читача – поділитися з ним дружньо своїми думками, надавши деяку роботу також і його уяві.

Що ж до мене, то я постійно роблю йому цю ласку, докладаючи всіх зусиль до того, щоб тримати його уяву в такому ж діяльному стані, як і моя власна.

Тепер його черга; – я дав йому детальний опис непривабливого падіння лікаря Слопа та його непривабливої появи у вітальні; – нехай же тепер уява читача працює деякий час без сторонньої допомоги.

Нехай читач уявить, що лікар Слоп розповів свою пригоду, – такими словами і з такими перебільшеннями, як буде до вподоби його фантазії. – Нехай припустить він, що Обадія теж розповів, що з ним сталося, супроводжуючи свою розповідь такими жалісними гримасами удаваного співчуття, які, на думку читача, найбільш підходять для протиставлення двох цих фігур. – Нехай він уявить, що батько мій піднявся нагору дізнатися про стан моєї матері; – і, для завершення цієї роботи фантазії, – нехай він уявить собі лікаря вмитого, – вичищеного, – такого, що вислухав співчуття, поздоровлення, – озутого в капці Обадії – який прямує до дверей із наміром зараз же приступити до справи.

Тихенько! – тихенько, поважний лікарю Слопе! – утримай твою родопомічну руку; – засунь її обережно за пазуху, щоб вона залишалася теплою; – ти недостатньо ясно знаєш, які перешкоди, – невиразно уявляєш собі, які приховані причини заважають її маніпуляціям! – чи був ти, лікарю Слопе, – чи був ти добре обізнаний із таємними статтями урочистого договору, який привів тебе сюди? Чи відомо тобі, що в цю саму хвилину дочка Люцини[113] зайнята своєю справою у тебе над головою? Овва! – це довершена істина. – Крім того, великий син Пілумна,[114] що ти в змозі зробити? – Ти прийшов сюди неозброєним; – ти залишив удома tіre-tête, – нещодавно винайдені акушерські щипці, – крошет, – шприц і всі інструменти порятунку та звільнення, що належать тобі. – Боже! у цю хвилину вони висять у зеленому байковому мішку, між двома пістолетами, біля узголів’я твого ліжка! – Дзвони; клич; – вели Обадії сісти на каретного коня та скакати за ними щодуху.

– Поквапся, Обадіє, – мовив мій батько, – я дам тобі крону! – А я другу, – сказав дядько Тобі.

Розділ XІІ

– Ваше раптове та несподіване прибуття, – сказав дядько Тобі, звертаючись до лікаря Слопа (вони сиділи втрьох біля каміна, коли дядько Тобі почав говорити), – негайно ж навело мені на думку великого Стевіна, який, треба вам сказати, один із улюблених моїх письменників. – У такому разі, – заявив мій батько, вдаючись до аргументу, ad crumenam, – ставлю двадцять гіней проти однієї крони (яку отримає Обадія, коли повернеться), що цей Стевін був яким-небудь інженером, – або писав що-небудь – прямо або побічно – про мистецтво фортифікації.

– Це правда, – відповів дядько Тобі. – Я так і знав, – сказав батько, – хоч я, присягаюся, не бачу, який може бути зв’язок між раптовим приходом лікаря Слопа і трактатом про фортифікацію: – проте я цього побоювався. – Про що б ми не говорили, братику, – нехай предмет розмови буде найчужішим і непідходящим для вашої улюбленої теми, – ви неодмінно на неї зіб’єтеся. Я не бажаю, братику Тобі, – продовжував батько, – рішуче не бажаю до такої міри засмічувати собі голову куртинами і горнверками. – О, я в цьому переконаний! – вигукнув лікар Слоп, перебиваючи його, і голосно розреготався, задоволений своїм каламбуром.

Навіть критик Денніс[115] не відчував такої глибокої відрази, як мій батько, до каламбурів і до всього, що їх нагадувало, – вони його завжди дратували; – але перервати каламбуром серйозне міркування було, за його словами, однаково що дати щигля в ніс; – він не бачив ніякої різниці.

– Сер, – сказав дядько Тобі, звертаючись до лікаря Слопа, – куртини, про які говорить мій брат Шенді, не мають ніякого відношення до ліжок, – хоч, я знаю, дю Канж говорить, що «від них, ймовірно, дістали свою назву гардини біля ліжка»;[116] – так само горнверки, або рогаті укріплення, про які він говорить, не мають абсолютно нічого спільного з рогатою прикрасою обдуреного чоловіка. – Куртина, сер, є термін, яким ми користуємося у фортифікації для позначення частини стіни або валу, що розташована між двома бастіонами та їх сполучає. – Обложники рідко наважуються спрямовувати свої атаки безпосередньо на куртини з тієї причини, що останні завжди добре фланковані. (Так само йде справа і з гардинами, – зі сміхом сказав лікар Слоп.) Проте, – продовжував дядько Тобі, – для більшої надійності ми зазвичай будуємо перед ними равеліни, стараючись їх по можливості виносити за фортечний fossé, або рів. – Люди невійськові, які мало тямлять у фортифікації, змішують равелін із демілюном, – хоча це речі абсолютно різні; – не за виглядом своєму чи конструкцією, – ми їх будуємо абсолютно однаково: – вони завжди складаються з двох фасів, що утворюють висунений у поле кут, з горжами, проведеними не по прямій лінії, а у формі півмісяця. – В чому ж тоді різниця? (запитав батько з деяким роздратуванням). – В їх розташуванні, братику, – відповів дядько Тобі: – коли равелін стоїть перед куртиною, тоді він равелін; коли ж равелін стоїть перед бастіоном, тоді равелін уже не равелін; – тоді він демілюн; – так само демілюн є демілюн, і нічого більше, коли він стоїть перед бастіоном; – але якби йому довелося змінити місце й розташуватися перед куртиною, – він би не був більше демілюном: демілюн у цьому разі не демілюн; він усього тільки равелін. – Я гадаю, – сказав батько, – що ваша благородна наука оборони має свої слабкі сторони, – як і всі інші науки.

– Що ж до горнверків (ох-ох! – зітхнув батько), про які заговорив мій брат, – вів далі дядько Тобі, – то вони становлять дуже істотну частину зовнішніх укріплень; – французькі інженери називають їх ouvrages à cornes, і ми їх зазвичай споруджуємо для прикриття найбільш слабких, на наше припущення, пунктів; – вони утворюються двома земляними насипами, або напівбастіонами, і на вигляд дуже красиві; – якщо ви нічого не маєте проти маленької прогулянки, я беруся вам показати один горнверк, що вартий того, щоб на нього подивитися. – Не можна заперечувати, – вів далі дядько Тобі, – що увінчані вони набагато сильніші; але тоді вони обходяться дуже дорого і займають надто багато місця; таким чином, на мою думку, вони особливо корисні для прикриття або захисту передньої частини укріпленого табору; інакше подвійний теналь… – Присягаюся матір’ю, яка нас народила, – вигукнув батько, не в силах довше стримуватися, – ви і святого вивели б із терпіння, братику Тобі; – адже ви не лише, не розумію яким чином, знову поринули в улюблений ваш предмет, але голова ваша так забита цими проклятими укріпленнями, що в цю хвилину, коли дружина моя мучиться пологами, – і до вас доносяться її крики, – ви знати нічого не знаєте і неодмінно хочете відвести повивача. – Акушера, якщо ваша ласка, – поправив батька лікар Слоп. – Із задоволенням, – відповів батько, – мені однаково, як вас називають, – я тільки хочу послати до дідька всю цю фортифікацію з усіма її винахідниками; – вона звела в могилу тисячі людей – і врешті-решт зведе мене. – Я не бажаю, братику Тобі, засмічувати собі мізки сапами, мінами, бліндами, турами, палісадами, равелінами, демілюнами й іншим чортовинням, хоч би мені подарували Намюр із усіма фламандськими містами на додачу.

Дядько Тобі терпляче зносив образи; – не за браком хоробрості, – я вже говорив вам у п’ятому розділі цієї другої книги, що він був чоловік хоробрий, – а тут додам, що в критичних випадках, коли хоробрість вимагалася обставинами, я не знаю людину, під чиїм захистом я б усвідомлював себе в більшій безпеці. Це відбувалося й не від бездушності чи від тупості його розуму; – бо він сприймав нанесену йому батьком образу так само гостро, як і найчутливіша людина; – але він був лагідної, миролюбної вдачі, – в нім не містилося ні крапля сварливості; – все в нім дихало такою добротою! У дядька Тобі не знайшлося б жорстокості помститися навіть мусі.

– Забирайся геть, – сказав він одного дня за столом величезній мусі, що дзижчала у нього під носом і страшенно його мучила протягом усього обіду, – доки нарешті йому вдалося, після багатьох безуспішних спроб, упіймати її на льоту; – я тобі не зроблю боляче, – сказав дядько Тобі, встаючи зі стільця і переходячи через усю кімнату з мухою в руці, – я не торкну жодної волосинки на голові в тебе: – забирайся геть, – сказав він, піднімаючи віконце і розтискаючи руку, щоб її випустити; – забирайся з богом, бідолахо, навіщо мені тебе кривдити? – Світ великий, у ньому знайдеться доволі місця і для тебе, і для мене.

Мені було всього десять років, коли це сталось; – але чи сам вчинок дядьків більше гармоніював із душевним моїм станом у цьому схильному до жалості віці, так що вся істота моя миттєво завмерла в блаженному трепеті; – чи на мене подіяло те, як і з яким виразом був він здійснений, – і в якій мірі й через яке таємне чаклунство – зігріті добротою тон голосу та гармонія рухів знайшли доступ до мого серця, – я не знаю; – знаю тільки, що урок доброзичливості до всіх живих істот, викладений тоді дядьком Тобі, так міцно запав мені в душу, що й досі не згладився з пам’яті. Ніскільки не бажаючи зменшувати значення всього, що дали мені в цьому сенсі lіtterae humanіores,[117] якими я займався в університеті, або заперечувати користь, принесену мені вихованням, що дорого коштувало, як удома, так і в чужих краях, – я все ж часто думаю, що половиною мого людинолюбства завдячую я цьому випадковому враженню.

Розказаний випадок може замінити батькам і вихователям цілі томи, написані на цю тему.

Я не міг покласти цей мазок на портрет дядька Тобі тим же пензлем, який написав інші його частини, – ті частини передавали в нім лише те, що відносилося до його коника, – тоді як у цьому разі йдеться про рису його моральної вдачі. Відносно терплячого перенесення обрáз батько мій, як, мабуть, давно вже помітив читач, зовсім не був схожий на брата; він відзначався набагато гострішою та жвавішою чутливістю, можливо, навіть дещо дратівливою: щоправда, вона його ніколи не доводила до стану, скільки-небудь схожого на злість, – проте, у разі маленьких незлагод і прикростей, якими таке багате життя, схильна була виявлятись у формі забавного й дотепного буркотіння. – Проте чоловік він був відкритий і благородний, – повсякчас готовий дослухатися до голосу переконання; причому під час цих маленьких нападів роздратування проти інших, особливо ж проти дядька Тобі, якого батько щиро любив, – сам він зазвичай мучився вдесятеро більше, ніж заподіював мук своїм жертвам (виняток становила тільки історія з тіткою Діною та випадки, коли бувала зачеплена яка-небудь його гіпотеза).

Характери двох братів, при такому їх протиставленні, взаємно освітлювали один одного, особливо ж вигідно в цьому зіткненні з приводу Стевіна.

Мені немає потреби говорити читачеві, якщо він завів якого-небудь коника, – що коник є найвідчутніша царина і що ці незаслужені удари по коникові дядька Тобі не могли залишитися ним непоміченими. – Ні, – як вище було сказано, дядько Тобі їх відчував, і відчував дуже гостро.

Що ж він сказав, сер? – Як вчинив? – О, сер, – він виявив істинну велич! Як тільки батько перестав ображати його коника, – він без щонайменшого хвилювання відвернувся від лікаря Слопа, до якого звернена була його мова, і подивився батькові у вічі з виразом такої доброти на обличчі, – так лагідно, так по-братськи, – з такою невимовною ніжністю, – що погляд його проник батькові в саме серце. Поспішно підвівшись із крісла, він схопив дядька Тобі за обидві руки і сказав: – Братику Тобі, – винен перед тобою; – вибач, будь ласка, цю гарячність, вона дісталася мені від матері. – Милий мій, милий брате, – відповів дядько Тобі, теж встаючи за підтримки батька, – ні слова більше про це; – прощаю вам від щирого серця, навіть якщо б ви сказали вдесятеро більше, брате. – Проте ж неблагородно, – заперечив батько, – ображати людину, – особливо брата; – але ображати такого покірливого брата, – такого плохенького, – такого незлобивого, – це ницість, присягаюся небом, це підлість. – Прощаю вам від щирого серця, брате, – сказав дядько Тобі, – навіть якби ви сказали в п’ятдесят разів більше. – Та і яке мені діло, дорогий мій Тобі, – вигукнув батько, – яке мені діло до ваших розваг чи до ваших задоволень? Добро б ще, я був у змозі (а я не в змозі) помножити їх число.

– Брате Шенді, – відповів дядько Тобі, пильно подивившись йому в вічі, – ви дуже помиляєтесь із цього приводу; – адже ви даєте мені величезну втіху, зроджуючи у вашому віці дітей для сім’ї Шенді. – Але цим, сер, – зауважив лікар Слоп, – містер Шенді дає втіху також і собі самому. – Ні крапельки, – сказав батько.

Розділ XІІІ

– Мій брат робить це, – сказав дядько Тобі, – з принципу. – Як хороший сім’янин, я вважаю, – сказав лікар Слоп. – Фе! – вигукнув батько, – не варто про це говорити.

Розділ XІV

Наприкінці останнього розділу батько і дядько Тобі продовжували стояти, як Брут і Касій у завершальній частині тієї сцени, де вони зводять між собою рахунки.[118]

Вимовивши три останні слова, – батько сів; – дядько Тобі рабськи наслідував його приклад, але тільки перед тим, як опуститися на стілець, він подзвонив і звелів капралові Тріму, що чекав наказів у передпокої, сходити додому за Стевіном: будинок дядька Тобі був зовсім близько, по інший бік вулиці.

Інший би припинив розмову про Стевіна; – але дядько Тобі не таїв злості в серці своєму, і тому продовжував говорити на ту ж тему, бажаючи показати батькові, що він не гнівається.

– Ваша раптова поява, лікарю Слоп, – сказав дядько, повертаючись до перерваної розмови, – негайно ж привела мені на думку Стевіна. (Батько мій, можете бути певні, не пропонував більше тримати парі про те, хто такий цей Стевін.) – Річ у тому, – вів далі дядько Тобі, – що знаменитий вітрильний віз, що належав принцові Моріцу[119] і побудований з таким чудовим мистецтвом, що півдюжини пасажирів могли в ньому зробити тридцять німецьких миль за якесь зовсім нікчемне число хвилин, – було винайдено великим математиком і інженером Стевіном.

– Ви могли б, – сказав лікар Слоп, – поберегти вашого служника (адже він, бідолаха, у вас кульгавий) і не посилати за Стевіновим описом цього воза, тому що по дорозі назад із Лейдена через Гааґу я зробив добрих дві милі гаку, звернувши в Шевенінг із метою його оглянути.

– Це дрібниці, – заперечив дядько Тобі, – в порівнянні з тим, що зробив учений Пейрескія,[120] пройшовши пішки п’ятсот миль, рахуючи від Парижа до Шевенінга і назад, тільки для того, щоб його побачити, – більше ні для чого.

Деякі люди терпіти не можуть, щоб їх обганяли.

– Ну й дурень він, – заперечив лікар Слоп. Одначе зверніть увагу, що сказав він це зовсім не з презирства до Пейрескії, – а тому, що невтомна мужність цього вченого, що пройшов пішки такий далекий шлях єдино з любові до знання, зводила до нуля подвиг самого лікаря Слопа в цій справі. – Ну й дурень цей Пейрескія, – повторив він. – Чому ж? – заперечив батько, беручи сторону брата, не лише з метою скоріше загладити завдані йому образи, які все не виходили у батька з голови, – але частково й тому, що розмова починала його серйозно цікавити. – Чому ж? – сказав він, – чому треба лаяти Пейрескію чи кого-небудь іншого за бажання поласувати тим чи іншим шматочком справжнього знання? Сам я хоч і нічого не розумію в цьому вітрильному возі, – вів далі він, – але в його винахідника, напевно, були великі здібності до механіки; певна річ, я не в силах розібратись, якими філософськими принципами він керувався, – все-таки його машина побудована на принципах дуже ґрунтовних, хоч які б вони були, інакше вона не могла б мати тих якостей, про які говорив мій брат.

– Вона їх мала, якщо тільки не була ще досконалішою, – сказав дядько Тобі; – адже, як витончено висловлюється Пейрескія, кажучи про швидкість її руху: Tam cіtus erat, quam erat ventus, що означає, якщо я не забув моєї латині: вона була швидка, як вітер.

– А дозвольте дізнатися, лікарю Слоп, – мовив батько, перебивши дядька (і вибачившись перед ним за свою нечемність), – на яких принципах рухався цей віз? – На дуже хитрих принципах, можете бути певні, – відповів лікар Слоп; – і я часто дивувався, – вів далі він, обходячи питання, – чому ніхто з наших поміщиків, які живуть на великих рівнинах, на зразок нашої (я особливо маю на увазі тих, чиї дружини ще здатні народжувати дітей), – не спробує якого-небудь подібного засобу пересування; адже не лише воно припало б надзвичайно до речі в екстрених випадках, до яких схильна прекрасна стать, – аби вітер був попутний, – але скільки також коштів зберегло б застосування вітру, який нічого не коштує і якого не треба годувати, замість коней, які (біс би їх дер) і коштують і жеруть жах скільки.

– Якраз із цієї причини, – заперечив батько, – тобто тому, що «вітер нічого не коштує і його не треба годувати», – пропозиція ваша нікуди не годиться; – адже саме споживання наших продуктів разом із їх виробництвом дає хліб голодним, пожвавлює торгівлю, – приносить гроші та піднімає ціну наших земель; – признатись, якби я був принцом, я щедро нагородив би вчену голову, що вигадала такі механізми, – проте я б суворо заборонив їх вживати.

Тут батько потрапив у свою стихію – і пустився було так само розводитися про торгівлю, як дядько Тобі міркував перед цим про фортифікацію; – але, до великого збитку для науки, доля розпорядилася, щоб жодне вчене міркування, до якого приступав того дня мій батько, не було ним доведено до кінця, – бо, ледве тільки розкрив він рот, аби почати наступну фразу, -

Розділ XV

як вбіг капрал Трім зі Стевіном. – Але він запізнився: – предмет був повністю вичерпано за його відсутності, й розмова пішла по іншому шляху.

– Можеш віднести книгу додому, Тріме, – сказав дядько Тобі, кивнувши йому.

– Постій, капрале, – сказав батько, бажаючи пожартувати, – розкрий її спочатку та подивися, чи не знайдеш ти в ній чого-небудь про вітрильний віз.

Капрал Трім за час перебування на військовій службі навчився слухатися, не міркуючи; – поклавши книгу на столик біля стіни, він почав її перегортати. – Не в гнів будь сказано вашій милості, – мовив Трім, – не можу знайти нічого схожого на такий віз; – все-таки, – вів далі капрал, у свою чергу бажаючи трохи пожартувати, – я хочу в цьому переконатися, з дозволу вашої милості. – З цими словами, взявши книгу обома руками за половинки палітурки і відігнувши їх назад, так що аркуші звісилися вниз, він гарненько її струсив.

– Е, та либонь щось випало, з дозволу вашої милості, – сказав Трім, – тільки не віз і не схоже на віз. – Так що ж тоді, капрале? – з усмішкою запитав батько. – Я гадаю, – відповів Трім, нагнувшись, аби підібрати те, що впало, – річ ця більше схожа на проповідь, – оскільки починається вона з тексту з Писання, з вказівкою глави та вірша, – і їде далі, не як віз, – а як справжня проповідь.

Усі всміхнулися.

– Зрозуміти не можу, – мовив дядько Тобі, – яким чином якась проповідь могла потрапити в мого Стевіна.

– Я гадаю, це проповідь, – стояв на своєму Трім; – почерк чіткий, так, з дозволу ваших милостей, я вам прочитаю одну сторінку; – бо, треба вам сказати, Трім любив слухати своє читання майже так само, як і свою промову.

– Я завжди відчував сильний потяг, – сказав батько, – розбиратися в речах, що перетинають мені дорогу, зважаючи на ось такий дивний збіг обставин; – а оскільки робити нам більше нічого, принаймні до повернення Обадії, то я був би вам дуже вдячний, братику, якби ви, – лікар Слоп, сподіваюся, заперечувати проти цього не буде, – звеліли капралові прочитати нам одну або дві сторінки зі знайденої проповіді, – якщо у нього є стільки ж уміння, скільки він виявляє бажання. – Смію доповісти вашій милості, – сказав Трім, – я цілі дві кампанії у Фландрії виконував обов’язки причетника при полковому священику. – Він прочитає не гірше за мене, – сказав дядько Тобі. – Трім, запевняю вас, був кращим грамотієм у мене в роті й у першу ж чергу отримав би алебарду,[121] коли б не скоїлося з бідолахою нещастя. – Капрал Трім приклав руку до серця і низько вклонився своєму панові; – потім, опустивши свій капелюх на підлогу й узявши проповідь у ліву руку, щоб права залишалася вільною, – він виступив, без найменшого вагання, на середину кімнати, де міг краще бачити своїх слухачів і вони його також.

Розділ XVІ

– Якщо у вас є які-небудь заперечення… – сказав батько, звертаючись до лікаря Слопа. – Зовсім ніяких, – відповів лікар Слоп; – адже ми не знаємо, на чиєму боці автор цієї проповіді; – її міг вигадати богослов нашої церкви з такою ж вірогідністю, як і ваші богослови, – так що ми піддаємося однаковому ризику. – Вона не на нашому і не на вашому боці, – сказав Трім, – тому що в ній ідеться тільки про совість, смію доповісти вашим милостям.

Аргумент Тріма розвеселив слухачів, – тільки лікар Слоп, обернувшись лицем до Тріма, подивився на нього трохи сердито.

– Починай, Тріме, – і читай виразно, – сказав батько. – Хвилину, з дозволу вашої милості, – відповідав капрал, відважуючи поклін своїм слухачам і привертаючи їх увагу легким рухом правої руки.

Розділ XVІІ

– Але перш ніж капрал почне, я мушу вам описати його позу, – інакше ваша уява легко може подати вам його у змушеному положенні, – підібраним, – витягнутим у струнку, – з розподілом ваги свого тіла на обох ногах рівномірно; – з очима, втупленими в одну точку, як на караулі; – з виглядом рішучим, затиснувши проповідь в лівій руці, мов рушницю. – Словом, ви були б схильні намалювати Тріма так, як ніби він стояв у своєму взводі, готовий іти в атаку. – Насправді поза його не мала нічого спільного з щойно вами уявленою.

Він стояв перед своїми слухачами, зігнувши тулуб і нахиливши його вперед якраз настільки, щоб він утворив кут вісімдесят п’ять з половиною градусів до площини горизонту; – всі хороші оратори, до яких я зараз звертаюся, прекрасно знають, що це і є найпереконливіший кут падіння; – ви можете говорити і проповідувати під будь-яким іншим кутом; – ніхто в цьому не сумнівається; – та так воно й буває щодня; – але з яким результатом, – надаю судити про це кожному!

Необхідність саме цього кута вісімдесят п’ять з половиною градусів, виміряного з математичною точністю, – хіба не показує нам, зауважу мимохідь, – яку братську допомогу надають одне одному науки і мистецтва?

Яким дивом капрал Трім, що не вмів навіть відрізнити гострого кута від тупого, потрапив просто в точку; – був то випадок чи природна здатність, вірне чуття чи наслідування, чи що-небудь інше, – все це буде роз’яснено в тій частині справжньої енциклопедії наук і мистецтв, де піддаються обговоренню допоміжні засоби красномовства в сенаті, на церковній кафедрі, в суді, в кав’ярні, у спальні й біля каміна.

Він стояв, – я це повторюю для цілісності картини, – зігнувши тулуб і трохи нахиливши його вперед; – права його нога стояла просто під ним, несучи на собі сім восьмих усієї його ваги; – ступня ж його лівої ноги, вада якої не заподіювала ніякого збитку його позі, була трохи висунена, – не вбік і не вперед, а навскоси; – коліно було зігнуте, – але не круто, – а так, щоб уміститися в межах лінії краси – і, додам, лінії наукової також: – бо зверніть увагу, що нога мусила підтримувати восьму частину його тулуба; – таким чином, положення ноги було в цьому випадку суворо визначене, – тому що ні ступня не могла бути висунена далі, ні коліно зігнуте більше, ніж це допустимо за законами механіки для того, щоб підтримувати восьму частину його ваги, – а також нести її.

Сказане рекомендую увазі художників і, – чи потрібно додавати? – ораторів. Гадаю, що не потрібно; адже якщо вони не дотримуватимуться цих правил, – то неодмінно гепнуться носами в землю.

Ось усе, що я хотів сказати про тулуб і ноги капрала Тріма. – Він вільно, – але не недбало, – тримав проповідь у лівій руці, трохи вище живота і трохи відставивши її від грудей; – права його рука невимушено висіла на боці, як те наказували природа і закони тяжіння, – долоня її, проте, була відкрита і повернена до слухачів, готова, у разі потреби, прийти на допомогу почуттю.

Очі та лицьові м’язи капрала Тріма перебували в повній гармонії з іншими частинами його тіла; – погляд його був відкритий, невимушений, – досить упевнений, – але зовсім не зарозумілий.

Нехай критики не запитують, яким чином капрал Трім міг дійти до таких тонкощів; адже я вже сказав їм, що все це дістане пояснення. – В усякому разі, так стояв він перед моїм батьком, дядьком Тобі й лікарем Слопом, – так нахиливши тулуб, так розставивши ноги й настільки надавши собі вигляду оратора, – що міг би слугувати відмінною моделлю для скульптора; – більш того, я сумніваюся, щоб найученіший кандидат богослов’я – і навіть професор єврейської мови – здатні були внести тут скільки-небудь істотні поправки.

Трім вклонився і прочитав таке:

– Бо ми впевнені, що маємо добру совість. – «Упевнені! – Упевнені, що маємо добру совість»!

– Чесне слово, Тріме, – сказав батько, перебиваючи капрала, – ти надаєш цій фразі вкрай непідходящого виразу; ти морщиш ніс, голубе, і вимовляєш її таким глузливим тоном, начебто проповідник мав намір знущатися з апостола.

– Він і має намір, з дозволу вашої милості, – відповідав Трім. – Фе! – вигукнув, усміхнувшись, батько.

– Сер, – сказав лікар Слоп, – Трім без сумніву має рацію; бо автор проповіді (який, я бачу, протестант) своєю колючою манерою розривати текст апостола ясно показує, що він має намір знущатися з нього, – якщо тільки сама ця манера не є вже знущання. – Але з чого ж, – здивувався батько, – ви так швидко зробили висновок, лікарю Слоп, що автор проповіді належить до нашої церкви? – наскільки я можу судити на підставі сказаного, – він може належати до будь-якої церкви. – З того, – відповідав лікар Слоп, – що якби він належав до нашої, – він би не посмів дозволити собі таку вільність, – як не посмів би схопити ведмедя за бороду. – Якби в нашій церкві, сер, хто-небудь надумався образити апостола, – святого, – або хоч би тільки відрізаний ніготь святого, – йому б очі видряпали. – Невже сам святий? – запитав дядько Тобі. – Ні, – відповів лікар Слоп, – його б помістили в один старий будинок. – А скажіть, будь ласка, – запитав дядько Тобі, – інквізиція – це стара будівля чи в нинішньому смаку? – В архітектурі я нічого не розумію, – відповідав лікар Слоп. – З дозволу ваших милостей, – сказав Трім, – інквізиція – це наймерзенніша… – Будь ласка, позбав нас від її опису, Тріме, мені осоружне саме ім’я її, – сказав батько. – Це нічого не означає, – відповів лікар Слоп, – у неї є свої достоїнства; я хоч не великий її захисник, а все-таки у випадку, про який ми говоримо, той, що провинився, скоро навчився б краще поводитись; і я йому можу сказати, що коли він не вгамується, так буде відданий інквізиції за свої витівки. – Допоможи йому Боже! – сказав дядько Тобі. – Амінь, – додав Трім; – бо Господь знає, що у мене є бідолаха брат, який чотирнадцять років знемагає в її в’язницях. – Уперше чую, – жваво мовив дядько Тобі. – Як він туди потрапив, Тріме? – Ах, сер, у вас серце кров’ю обіллється, коли ви почуєте цю сумну історію, – як воно вже тисячу разів обливалось у мене; – але історія ця занадто довга для того, щоб розповідати її зараз; – ваша милість почує її як-небудь від початку до кінця, коли я працюватиму біля вас над нашими укріпленнями; – в коротких словах: – брат мій Том вирушив на посаді служителя в Лісабон – і там одружився з однією вдовою єврея, що тримала крамничку і торгувала ковбасою, що і було, не знаю вже як, причиною того, що його підняли серед ночі з ліжка, де він спав із дружиною та двома маленькими дітьми, і потягли просто в інквізицію, де, допоможи йому Боже, – вів далі Трім із зітханням, – що вирвалося з глибини його серця, – бідолашний, ні в чому не повинний хлопець знемагає до цього дня; – чеснішої за нього, – додав Трім (дістаючи носову хустку), – людини на світі не було.

– Сльози так рясно полилися по щоках Тріма, що він не встигав їх утирати. – Декілька хвилин у кімнаті стояла мертва тиша. – Вірний доказ співчуття!

– Годі, Тріме, – мовив батько, коли побачив, що у бідолашного хлопця трохи відлягло від серця, – читай далі, – і викинь із голови цю сумну історію; – не ображайся, що я тебе перебив; – тільки почни, будь ласка, проповідь спочатку: – якщо її перша фраза, як ти кажеш, містить знущання, то мені б дуже хотілося знати, який для цього привід подав апостол.

Капрал Трім утер обличчя, поклав хустку в кишеню і, вклонившись, – почав знову.

– Бо ми впевнені, що маємо добру совість. – «Упевнені! упевнені, що маємо добру совість! Зрозуміло, якщо в нашому житті є що-небудь, на що ми можемо покластись і пізнання чого здатні досягти на основі найбезперечніших свідчень, так саме те, – маємо ми добру совість чи ні».

– Я таки маю рацію, – сказав лікар Слоп.

«Якщо ми взагалі мислимо, у нас не може бути ніяких сумнівів із цього приводу; ми не можемо не усвідомлювати наших думок і наших бажань; – ми не можемо не пам’ятати минулих наших вчинків і не мати достовірного знання істинних пружин і мотивів, що керували зазвичай нашими вчинками».

– Ну, вже це нехай він залишить, я його розіб’ю без чиєї-небудь допомоги, – сказав лікар Слоп.

«У інших речах ми можемо бути обдурені помилковою видимістю; бо, як скаржиться мудрець, насилу будуємо ми правильні припущення про те, щó існує на землі, та з зусиллям знаходимо те, що лежить перед нами. Але тут розум в собі самому містить усі факти й усі дані, що можуть слугувати доказом; – усвідомлює тканина, яку він виткав; – йому відомі її щільність і чистота, а також точна частка участі кожної пристрасті у вишиванні різних візерунків, намальованих перед ним доброчесністю або вадою».

– Мова добра, і Трім, як на мене, читає чудово, – сказав батько.

«А оскільки совість є не що інше, як властиве розуму знання всього цього в поєднанні зі схвальним судженням або таким, що гудить, яке він неминуче виносить про всі вчинки, що послідовно здійснювалися нами, – то ясно, скажете ви, з самих наших передумов ясно, що кожного разу, коли це внутрішнє свідчення показує проти нас і ми виступаємо самообвинувачами, – ми неодмінно маємо бути винні. – І, навпаки, коли свідчення ці для нас сприятливі й серце наше не засуджує нас, – то ми не просто впевнені, як стверджує апостол, – а знаємо достовірно, як незаперечний факт, що совість у нас добра і серце, отже, теж добре».

– У такому разі, апостол абсолютно неправий, я так думаю, – сказав лікар Слоп, – а має рацію протестантський богослов. – Майте терпіння, сер, – відповів йому батько, – бо, я гадаю, незабаром виявиться, що апостол Павло і протестантський богослов тримаються однієї і тієї ж думки. – Вони так само далекі один від одного, як схід і захід, – сказав лікар Слоп; – усьому провиною тут, – вів далі він, здійнявши руки, – свобода друку.

– У гіршому разі, – заперечив дядько Тобі, – всього тільки свобода проповіді; адже ця проповідь, мабуть, не надрукована, та навряд чи коли й буде надрукована.

– Продовжуй, Тріме, – сказав батько.

«З першого погляду може здатися, що такий і є істинний стан справи; і я не сумніваюся, що пізнання добра і зла так міцно збережене в нашій думці, – що якби совісті нашій ніколи не траплялося непомітно грубіти від довгої звички до гріха (як про те свідчить Писання) – і, подібно до деяких ніжних частин нашого тіла, поступово втрачати від крайньої напруги та постійної важкої роботи ту тонку чутливість і сприйнятливість, якою її наділили Бог і природа; – якби цього ніколи не траплялось; – або якби вірно було те, що себелюбство ніколи не чинить анінайменшого впливу на наші судження; – або що дрібні ниці інтереси ніколи не спливають нагору, не збивають з пантелику наші вищі здібності й не закутують їх туманом і густим мороком; – якби таким почуттям, як прихильність і ласка, закритий був доступ у цей священний трибунал; – якби дотепність гребувала там хабарами – або соромилася виступати захисником недозволених насолод; якби, зрештою, ми були впевнені, що під час розбору справи користь завжди стоїть осторонь – і пристрасть ніколи не сідає на суддівське крісло й не ухвалює вироку замість розуму, якому завжди личить бути керівником і вершителем справи; – якби все це було дійсно так, як ми мали припустити у своєму запереченні, – то релігійні та моральні якості наші були б, без сумніву, в точності такими, як ми самі їх собі уявляємо; – і для оцінки винності або невинності кожного з нас не було б, загалом, кращого мірила, ніж міра нашого самосхвалення або самоосуду.

«Я згоден, що в одному випадку, а саме, коли совість нас викриває (бо в цьому відношенні вона помиляється рідко), ми дійсно винні, і, якщо тільки тут не замішані іпохондрія та меланхолія, ми можемо з певністю сказати, що в таких випадках звинувачення завжди досить обґрунтоване.

«Але речення зворотне не буде істинним, – а саме: кожного разу, як здійснено провину, совість неодмінно виступає викривачем; якщо ж вона мовчить, значить, ми невинні. – Це невірно. – Ось чому улюблена втіха, до якої щогодини вдаються інші добрі християни, – кажучи, що вони, слава Богу, вільні від побоювань, що, значить, совість у них чиста, оскільки вона спокійна, – вкрай оманлива; – і хоча висновок цей у великому ходу, хоча правило це здається з першого погляду непогрішним, все-таки, коли ви придивитеся до нього ближче й перевірите його істину буденними фактами, – ви побачите, до яких серйозних помилок призводить неґрунтовне його застосування; – як часто перекручується принцип, на якому воно будується, – як безслідно втрачається, іноді навіть винищується все його значення, та на додаток іще таким негідним чином, що на підтвердження цієї думки боляче наводити приклади з навколишнього життя.

«Візьмімо чоловіка порочного, наскрізь розбещеного у своїх переконаннях; – якого поводження в товаристві догани варте; чоловіка, що забув сором і що відкрито вдається до гріха, для якого немає ніяких розумних виправдань; – гріха, за допомогою якого, наперекір усім природним імпульсам, він назавжди губить обдурену співучасницю свого злочину; – викрадає кращу частину її посагу, і не лише їй особисто наносить ганьбу, але разом із нею повергає в горе і соромить усю її доброчесну сім’ю. – Певна річ, ви подумаєте, що совість отруїть життя такому чоловікові, – що її докори не дадуть йому спокою ні вдень, ні вночі.

«Овва! Совість мала весь цей час достатньо іншого клопоту, їй ніколи було порушувати його спокій (як докоряв Ілія бога Ваала) – цей домашній бог, можливо, замислився, або зайнятий був чим-небудь, або перебував у дорозі, а можливо, спав і не міг прокинутися.

«Можливо, вона виходила в товаристві Честі битися на дуелі, – заплатити який-небудь картковий борг; – або внести наложниці брудні гроші, обіцяні Похіттю. А можливо, весь цей час Совість його зайнята була вдома, розпинаючись проти дрібних крадіжок і громлячи жалюгідні злочини, оскільки своїм багатством і громадським становищем сам він застрахований од усякої спокуси поважитися на них; ось чому живе він так само весело (Ну, коли б належав він до нашої церкви, – сказав лікар Слоп, – він не став би особливо веселитися), – спить у себе в ліжку так само міцно, – і на закінчення зустрічає смерть так само безтурботно, – як дай Бог людині найдоброчеснішій».

– Усе це у нас неможливо, – сказав лікар Слоп, обертаючись до мого батька; – такі речі не могли б статися в нашій церкві. – Ну, а в нашій, – відповів батько, – трапляються часто-густо. – Припустимо, – сказав лікар Слоп (трохи присоромлений відвертим визнанням батька), – чоловік може жити так само погано і в римській церкві; – зате він не може так спокійно померти. – Ну, що за важниця, – заперечив батько з байдужим виглядом, – як помирає мерзотник. – Я маю на увазі, – відповів лікар Слоп, – що йому буде відмовлено в добродійній допомозі останніх таїнств. – Скажіть, будь ласка, скільки їх усіх у вас, – поставив питання дядько Тобі, – вічно я забуваю. – Сім, – відповів лікар Слоп. – Гм! – мовив дядько Тобі, – але не згідливим тоном, – а надавши своєму вигуку той особливий вираз здивування, який буває нам властивий, коли, заглянувши в ящик комода, ми знаходимо там більше речей, аніж очікували. – Гм! – мовив у відповідь дядько Тобі. Лікар Слоп, слух у якого був тонкий, зрозумів мого дядька так само добре, начебто той написав цілу книгу проти семи таїнств. – Гм! – мовив, у свою чергу, лікар Слоп (застосовуючи аргумент дядька Тобі проти нього ж), – що ж тут особливого, сер? Адже є сім основних доброчесностей? – Сім смертних гріхів? – Сім золотих свічників? – Сім небес? – Цього я не знаю, – заперечив дядько Тобі. – Є сім чудес світу? – Сім днів творіння? – Сім планет? – Сім страт? – Так, є, – сказав батько з удаваною серйозністю. – Але, будь ласка, Тріме, – вів далі він, – продовжуй читати твої характеристики.

«А ось вам корисливий, безжальний» (тут Трім змахнув правою рукою), «безсердечний себелюбець, не здатний до дружби, ні до товариських почуттів. Зверніть увагу, як він проходить повз убитих горем вдову і сироту й дивиться на всі лиха, до яких схильне життя людини, без єдиного зітхання, без єдиної молитви». – З дозволу ваших милостей, – вигукнув Трім, – я думаю, що цей негідник гірший, ніж перший.

«Невже Совість не прокинеться і не почне його мучити в таких випадках? – Ні; слава Богу, для цього немає приводу. – Я плачý кожному все, що йому належить, – немає в мене на совісті ніякого перелюбства, – неповинний я в порушеннях слова і в клятвопорушеннях, – я не спокусив нічию дружину або дочку. – Дяка Богові, я не такий, як інші люди, перелюбники, кривдники або навіть як цей розпусник, який стоїть переді мною.

«Третій – хитрун і інтриган за природою своєю. Розгляньмо все його життя, – все воно лише спритне плетіння темних підступів і обманних хитрощів із розрахунку на те, щоб ницим чином обійти істинний зміст законів – і не дати нам чесно володіти і спокійно насолоджуватися різними видами нашої власності. – Ви побачите, як такий пролаза розкидає свої сіті для спіймання невідання та безпорадності бідняків і убогих; як він збиває собі статки, користуючись недосвідченістю молодика або безпечністю приятеля, готового довірити йому навіть життя.

«Коли ж приходить старість і Розкаяння закликає його озирнутися на цей чорний рахунок і знову відзвітувати перед своєю Совістю, – Совість нашвидку дає собі раду зі Зведенням законів, – не знаходить там жодного закону, який явно порушувався б його вчинками, – переконується, що йому не загрожують ніякі штрафи або конфіскації рухомого і нерухомого майна, – не бачить ні бича, піднятого над його головою, ні темниці, що відчиняє перед ним свої ворота. – Так чого ж страшитися його Совісті? – Вона міцно окопалася за Буквою закону і сидить собі невразлива, з усіх боків настільки захищена прецедентами і рішеннями, – що ніяка проповідь не в змозі вибити її звідти».

Тут капрал Трім і дядько Тобі переглянулися між собою. – Так, – так, Тріме! – мовив дядько Тобі, похитавши головою, – жалюгідні це укріплення, Тріме. – О, зовсім паскудна робота, – відповів Трім, – у порівнянні з тим, що ваша милість і я вміємо споруджувати. – Характер цього останнього чоловіка, – сказав лікар Слоп, перебиваючи Тріма, – огидніший, ніж характери обох попередніх, – він неначе списаний із одного з ваших кляузників, які бігають по судах. – У нас совість людини не могла б так довго перебувати в засліпленні, – адже принаймні тричі на рік кожен з нас мусить ходити до сповіді. – Хіба це повертає людині зір? – запитав дядько Тобі. – Продовжуй, Тріме, – сказав батько, – інакше Обадія повернеться раніше, ніж ти дійдеш до кінця проповіді. – Вона дуже коротка, – заперечив Трім. – Мені б хотілося, щоб вона була довша, – сказав дядько Тобі, – тому що вона мені страшенно подобається. – Трім вів далі:

«Четвертий позбавлений навіть такого притулку, – він відкидає геть усі ці формальності повільного крутійства, – зневажає сумнівні махінації секретних підступів і обережних ходів для здійснення своїх цілей. – Подивіться на цього розв’язного нахабу, як він шахраює, бреше, приносить брехливі клятви, грабує, вбиває! – Жахливо! – Але нічого кращого і не можна було чекати в цьому разі: – бідолаха жив у темряві! – Совість цього чоловіка взяв на своє піклування його священик; – а всі повчання останнього обмежувалися тим, що треба вірити в папу; – ходити до обідні; – хреститися; – почитувати молитви, перебираючи чотки; – бути хорошим католиком, – і що цього аж надто досить, аби потрапити на небо. Як? – навіть переступаючи клятви? – Що ж, – адже вони супроводжувалися гаданими обмовками. – Але якщо це такий запеклий негідник, як ви його зображуєте, – якщо він грабує, – якщо він убиває, – невже при кожному з таких злочинів не наносить він рани своїй Совісті? – Певна річ, – але ж він приводив її на сповідь; – рана там нариває, очищається і в короткий час абсолютно виліковується за допомогою відпущення. – Ах, папізм! яку несеш ти відповідальність! – Не задовольняючись тим, що людське серце щодня і на кожному кроці мимоволі фатальним чином діє зрадницьки по відношенню до самого себе, – ти ще умисне відчинив навстіж широкі ворота обману перед цим необачним подорожнім, – що і без того, прости Господи, легко збивається з дороги, – і впевнено обіцяєш мир душі його там, де немає ніякого миру.

«Приклади, взяті мною з буденного життя для ілюстрації сказаного, занадто загальновідомі, щоб потрібні були подальші докази. Якщо ж хто-небудь у них сумнівається або вважає неймовірним, щоб людина могла в такій мірі стати жертвою самообману, – я попрошу такого скептика хвилиночку розміркувати, після чого зважуся довірити рішення його власному серцю.

«Нехай він тільки візьме до уваги, як різні міри його відрази до низки аморальних вчинків, за природою своєю однаково поганих і порочних, – і для нього скоро стане зрозуміло, що ті з них, до яких його спонукали сильний потяг або звичка, бувають зазвичай прикрашені всілякою мішурою, яку тільки в змозі надіти на них поблажлива й улеслива рука; – інші ж, до яких він не відчуває ніякої прихильності, виступають раптом голими і потворними, оточеними всіма атрибутами безрозсудності й безчестя.

«Коли Давид застав Саула сплячим у печері й відрізав край від його верхнього одягу, – серцю його, читаємо ми, стало боляче, що він це зробив. – Але в історії з Урією, коли вірний і хоробрий слуга його, якого він мав би любити і шанувати, поліг, аби звільнити місце його похоті, – коли совість мала значно більше підстав підняти тривогу, – серцю його не було боляче. – Минув майже рік після цього злочину до того дня, як Натана було послано докорити його; і ми нізвідки не бачимо, щоб за весь цей час він хоч раз засмутився або засмучувався серцем з приводу скоєного.

«Таким чином, совість, цей спочатку тямущий порадник, – якого Творець призначив на високу посаду нашого справедливого та безстороннього судді, через нещасний збіг причин і перешкод часто так погано помічає те, що відбувається, – справляє свою службу так недбайливо, – іноді навіть так нечисто, – що довірятись їй одній неможливо; і ми вважаємо необхідним, абсолютно необхідним, приєднати до неї другий принцип, щоб він їй допомагав і навіть нею керував у її рішеннях.

«Ось чому, якщо ви бажаєте скласти собі правильне судження про те, щодо чого для вас надзвичайно важливо не помилитись, – а саме, як іде справа з вашою справжньою цінністю, як чесної людини, як корисного громадянина, як вірного підданого нашого короля або як щирого слуги вашого Бога, – кличте собі на допомогу релігію та моральність. – Подивися, – що написане в законі Божому? – Що ти читаєш там? – Звернися за порадою до спокійного розуму та непорушних положень правди й істини; – що вони говорять?

«Нехай совість виносить свою ухвалу на підставі цих свідчень; – і тоді, якщо серце твоє тебе не засуджує, – цей випадок і припускає апостол, – а правило твоє непогрішне» (тут лікар Слоп заснув), – «ти можеш мати уповання на Бога, – тобто мати достатні підстави для віри в те, що судження твоє про себе є судження Боже і являє не що інше, як передбачення того праведного вироку, який буде колись виголошено над тобою істотою, якій ти змушений будеш насамкінець дати звіт у твоїх вчинках.

«Тоді дійсно, як говорить автор Книги Ісуса, сина Сірахового: Блаженна людина, якій не докучає безліч гріхів її. – Блаженна людина, серце якої не засуджує її. Чи багата вона, чи бідна, – якщо у неї серце добре (серце таким чином кероване і напучуване), повсякчас на обличчі її буде радість, – розум її скаже їй більше, ніж сім стражів, які сидять на вершині башти». – Башта не має ніякої сили, – сказав дядько Тобі, – якщо вона не фланкована. – «Із найтемніших сумнівів виведе він її впевненіше, ніж тисяча казуїстів, і надасть державі, в якій вона живе, кращу поруку за її поведінку, ніж усі обмовки і обмеження, які наші законодавці вимушені множити без кінця, – вимушені, говорю я, при нинішньому стані речей; адже людські закони не є із самого початку справою вільного вибору, але породжені були необхідністю захисту проти зловмисних дій людей, совість яких не носить у собі ніякого закону; вони ставлять собі за мету, шляхом численних попереджувальних заходів – в усіх таких випадках розбещеності й ухилень зі шляху істини, коли правила та заборони совісті не в змозі нас утримати, – надати їм силу і змусити нас їм підкорятися погрозами в’язниць і шибениць».

– Мені абсолютно ясно, – сказав батько, – що проповідь ця призначалася для виголошення в Темплі,[122] – або на виїзній сесії суду присяжних. – Мені подобається в ній аргументація, – і шкода, що лікар Слоп заснув раніше, ніж вона довела йому помилковість його припущення; – адже тепер ясно, що священик, як я і думав із самого початку, не завдавав апостолові Павлу анінайменших образ; – і що між ними, братику, не було анінайменшої розбіжності. – Велика важниця, якби навіть вони і розійшлися в думках, – заперечив дядько Тобі; – найкращі друзі у світі можуть іноді посваритися. – Твоя правда, брате Тобі, – сказав батько, потиснувши йому руку, – ми наб’ємо собі люльки, братику, а потім Трім може читати далі.

– Ну, а ти що про це думаєш? – сказав батько, звертаючись до капрала Тріма, після того, як дістав свою табакерку.

– Я думаю, – відповів капрал, – що сім стражів на башті, які, либонь, у них там вартові, – це більше, з дозволу вашої милості, ніж було потрібно; – адже якщо продовжувати таким чином, то можна розшарпати увесь полк, чого ніколи не зробить командир, який любить своїх солдатів, якщо він може без цього обійтись; адже двоє вартових, – додав капрал, – цілком замінюють двадцять. – Я сам разів сто розводив караули, – вів далі Трім, вирісши на цілий дюйм при цих словах, – але за весь час, як я мав честь служити його величності королю Вільгельму, хоча мені доводилося змінювати найвідповідальніші пости, жодного разу не поставив я більше двох вартових. – Абсолютно правильно, Тріме, – сказав дядько Тобі, – але ти не враховуєш, Тріме, що башти в дні Соломона були не такі, як наші бастіони, фланковані та захищені іншими укріпленнями; – все це, Тріме, винайдено було вже після смерті Соломона, а в його час не було ні горнверків, ні равелінів перед куртиною, – ні таких ровів, як ми прокладаємо, з кюветом посередині та з прикритими шляхами і обнесеними палісадом контрескарпами по всій їх довжині, щоб забезпечити себе проти несподіваних нападів; таким чином, сім вартових на башті були, ймовірно, караульним загоном, поставленим там не лише для дозору, але і для захисту башти. – З дозволу вашої милості, загін цей усе-таки не міг бути більше ніж капральським постом. – Батько сам до себе всміхнувся, – але не подав знаку: – тема розмови між дядьком Тобі й Трімом, зважаючи на те, що сталося, була занадто серйозна й не допускала ніяких жартів. – Ось чому, засунувши до рота щойно розкурену люльку, – він обмежився наказом Тріму продовжувати читання. Той прочитав таке:

«Мати завжди страх Божий і завжди керувати в наших взаємних стосунках вічними мірилами добра та зла – ось дві скрижалі, перша з яких містить релігійні обов’язки, а друга – моральні; вони так тісно між собою пов’язані, що їх неможливо розділити, навіть подумки (а тим більше насправді, незважаючи на численні спроби, які робилися в цьому напрямі), не розбивши їх і не завдавши збитку як одній, так і другій.

«Я сказав, що такі спроби робилися багато разів, – і це правда; – дійсно, що може бути звичайніше людини, позбавленої всякого почуття релігії, – і настільки при цьому чесної, щоб не удавати, ніби воно у неї є, яка, одначе, сприйняла б за жорстоку образу, якби ви надумалися хоч скільки-небудь запідозрити її моральні якості, – або припустити в ній хоч щонайменшу недобросовісність або нерозбірливість.

«Коли у нас є який-небудь привід для такого припущення, – то хоч як неприємно ставитися з недовірою до такої милої доброчесності, як моральна чесність, – все-таки, якби в цьому разі нам довелося дістатися її коріння, я переконаний, що ми б знайшли мало причин заздрити благородству спонукань такої людини…

«Хоч як би пишномовно ораторствувала вона на цю тему, все-таки насамкінець виявиться, що вони зводяться всього лише до її вигод, її гордості, її благополуччя або якої-небудь швидкоплинної жалюгідної пристрасті, яка здатна дати нам лише слабку упевненість, що вона залишиться на висоті у разі серйозних випробувань.

«Я поясню мою думку прикладом.

«Мені відомо, що ні банкір, із яким я маю справу, ні лікар, до якого я зазвичай звертаюся» (Немає ніякої потреби, – вигукнув, прокинувшись, лікар Слоп, – звертатися в таких випадках до лікаря), – «не є людьми набожними: їх кепкування над релігією та зневажливі відгуки про всі її приписи, які я чую щодня, не залишають із цього приводу ніяких сумнівів. Проте я вручаю мої статки першому, – і довіряю моє життя, ще дорогоцінніше моє надбання, чесному мистецтву другого.

«Тепер дозвольте мені розібрати причини моєї необмеженої довіри до цих людей. – По-перше, я вважаю неймовірним, аби хто-небудь із них використав мені на шкоду владу, яку я їм доручаю; – на мій погляд, чесність є непоганий засіб для досягнення практичних цілей у світі; – я знаю, що успіх людини в житті залежить від незаплямованості її репутації. – Словом, я переконаний, що вони не можуть мені зашкодити, не заподіявши собі самим ще більшої шкоди.

«Але припустимо, що справа йде інакше, саме, що їх вигода полягала б у протилежному способі дій; що за відомих обставин банкір міг би, не псуючи своєї репутації, присвоїти мої статки і пустити мене по світу, – а лікар міг би навіть відправити на той світ і після моєї смерті заволодіти моїм майном, не знеславивши ні себе, ні свого ремесла. – На що ж у них можу я в таких випадках покластися? – Релігія, найпотужніший із усіх двигунів, відпадає. – Особиста вигода, друге по силі спонукання, діє рішуче проти мене. – Що ж залишається мені кинути на іншу чашу терезів, аби переважити цю спокусу? – Овва! У мене немає нічого, – нічого, окрім речі, яка легша за мильну бульбашку, – я мушу покластися на милість честі або іншого подібного до неї непостійного почуття. – Слабка порука за два дорогоцінні мої блага: – власність мою і моє життя!

«Якщо, виходить, ми не можемо покластися на моральність, не підкріплену релігією, – то, з іншого боку, нічого кращого не можна чекати від релігії, не пов’язаної з моральністю. Проте зовсім не рідкість побачити людину, що стоїть на дуже низькому моральному рівні, яка все-таки надзвичайно високої думки про себе як про людину релігійну.

«Вона не лише пожадлива, мстива, невблаганна, – але не така як слід навіть щодо простої чесності. – Проте, оскільки вона громить невіру нашого часу, – ревно виконує деякі релігійні обов’язки, – по двічі на день ходить до церкви, – шанує таїнства – і розважається деякими допоміжними засобами релігії, – вона обманює свою совість, вважаючи себе на цій підставі людиною релігійною, що виконує всі свої обов’язки по відношенню до Бога. Завдяки цьому самообману така людина в духовній своїй гордості дивиться зазвичай зверху вниз на інших людей, у яких менше показної набожності, – хоча, можливо, вдесятеро більше моральної чесності, ніж у неї.

«Це теж тяжкий гріх під сонцем, і я гадаю, що жодне помилкове переконання не наробило свого часу більше зла. – На доказ розгляньте історію римської церкви». (– Що ви під цим маєте на увазі? – закричав лікар Слоп.) – «Пригадайте, скільки жорстокості, вбивств, пограбувань, кровопролиття» (– Нехай звинувачують власну впертість, – закричав лікар Слоп) – «освячено було релігією, не керованою суворими вимогами моральності.

«У яких тільки країнах на світі…» (При цих словах Трім почав робити правою рукою коливальні рухи, то наближаючи її до проповіді, то простягаючи на всю довжину, і зупинився тільки після закінчення фрази.)

«У яких тільки країнах на світі не чинив спустошень хрестоносний меч збитого з пантелику мандрівного рицаря, що не щадив ні віку, ні заслуг, ні статі, ні громадського становища; б’ючись під прапорами релігії, що звільняла його від підпорядкування законам справедливості й людинолюбства, він не виявляв ні тієї, ні другого, безжально топтав їх ногами, – не зважаючи на крики нещасних і не знаючи співчуття до їх лих».

– Я бував у багатьох битвах, з дозволу вашої милості, – сказав із зітханням Трім, – але в таких жахливих, як це, мені бути не доводилось. – У мене рука не піднялася б навести рушницю на беззахисних людей, – хоч би мене зробили генералом. – Та що ви розумієте в таких справах? – сказав лікар Слоп, подивившись на Тріма з презирством, на яке зовсім не заслуговувало чесне серце капрала. – Що ви розумієте, приятелю, в битві, про яку говорите? – Я знаю те, – відповів Трім, – що ніколи в житті не відмовляв у пощаді людям, які мене про неї просили; – а щодо жінок і дітей, – вів далі Трім, – то перш ніж у них прицілитись, я б тисячу разів позбувся життя. – Ось тобі крона, Тріме, можеш випити сьогодні з Обадією, – сказав дядько Тобі, – а Обадія отримає від мене іншу крону. – Нехай Бог благословить вашу милість, – відповів Трім, – а я вважав би за краще віддати свою крону цим бідним жінкам і дітям. – Ти у мене молодчина, Тріме, – сказав дядько Тобі. – Батько кивнув головою, – наче бажаючи сказати – так, він молодець. —

– А тепер, Тріме, – сказав батько, – закінчуй, – я бачу, що в тебе залишився всього аркуш чи два.

Капрал Трім вів далі:

«Якщо свідчення минулих століть недостатньо, – подивіться, як прибічники цієї релігії нині думають служити й догоджати Богові, здійснюючи щодня справи, що вкривають їх безчестям і ганьбою.

«Щоб у цьому переконатись, увійдіть на хвилину зі мною до в’язниць інквізиції«. (Хай допоможе Бог моєму бідолашному братові Тому.) – «Погляньте на цю Релігію, із закутими в ланцюги біля ніг її Милосердям і Справедливістю, – страшна, як привид, сидить вона в чорному суддівському кріслі, підпертому дибами та знаряддями тортур. – Слухайте! – Чуєте цей жалібний стогін?» (Тут обличчя Тріма зробилося попелясто-сірим.) – «Погляньте на бідолашного страждальника, який його видає», – (тут сльози покотились у нього) – «його щойно привели, щоб завдати мук цього лжесудилища і найвитонченіших тортур, які в змозі була винайти обдумана система жорстокості». – (Будь вони всі прокляті! – вигукнув Трім, обличчя якого тепер почервоніло.) – «Погляньте на цю беззахисну жертву, видану катам, – тіло її так змучено скорботою і ув’язненням…» (– Ах, це брат мій! – вигукнув бідолашний Трім у страшенному збудженні, впустивши на підлогу проповідь і сплеснувши руками, – боюся, що це бідолаха Том. – Батько і дядько Тобі пройнялися співчуттям до горя бідолашного хлопця, – навіть Слоп виявив до нього жалість. – Годі, Тріме, – сказав батько, – ти читаєш зовсім не історію, а тільки проповідь; – будь ласка, почни – фразу знову.) – «Погляньте на цю беззахисну жертву, видану катам, – тіло її так змучено скорботою і ув’язненням, що кожен нерв і кожен мускул виразно говорить, як він страждає.

«Спостерігайте останній рух цієї страшної машини!» – (– Я б скоріше заглянув у жерло гармати, – сказав Трім, тупнувши ногою.) – «Дивіться, в які судороги вона його кинула! – Роздивіться положення, в якому він тепер простягнутий, – яких витончених тортур він зазнає!» – (– Сподіваюся, що це не в Португалії.) – «Більших мук природа не в змозі винести! – Боже милосердний! Дивіться, як змучена душа його ледве тримається на тремтячих устах!» – (– Ні за що у світі не прочитаю далі ні рядка, – мовив Трім. – Боюся, з дозволу вашої милості, що все це відбувається в Португалії, де тепер мій бідолашний брат Том. – Повторюю тобі, Тріме, – сказав батько, – це не опис дійсної події, – а вигадка. – Це тільки вигадка, шановний, – сказав Слоп, – у ній немає ні слова правди. – Ну, ні, я не те хотів сказати, – заперечив батько. – Однак читання так хвилює Тріма, – жорстоко було б змушувати його читати далі. – Дай сюди проповідь, Тріме, – я дочитаю її за тебе, а ти можеш іти. – Ні, я бажав би залишитись і дослухати, – відповів Трім, – якщо ваша милість дозволить, – але сам не погоджуся читати навіть за платню полковника. – Бідолашний Трім! – сказав дядько Тобі. Батько вів далі:)

«– Роздивіться положення, в якому він тепер простягнутий, – яких витончених тортур він зазнає! – Більших мук природа не в змозі витерпіти! – Боже милосердний! Дивіться, як змучена душа його ледве тримається на тремтячих устах, – що готова відлетіти, – але не дістає на це дозволу! – Погляньте, як нещасного страждальника відводять назад у його темницю!» (– Ну, слава Богу, – сказав Трім, – вони його не вбили.) – «Дивіться, як його знову дістають звідти, щоб кинути у вогонь і в передсмертну хвилину обсипати образами, породженими тим забобоном, – тим страшним забобоном, що може існувати релігія без милосердя». – (Ну, слава Богу, – він помер, – сказав Трім, – тепер він уже для них недосяжний, – гірше для нього вже залишилося позаду. – Ах, панове! – Замовкни, Тріме, – сказав батько, продовжуючи проповідь, аби перешкодити Тріму сердити лікаря Слопа, – інакше ми ніколи не закінчимо.)

«Найвірніший спосіб визначити ціну якого-небудь спірного положення – розглянути, наскільки узгоджуються з духом християнства наслідки, що випливають із нього. – Це просте і вирішальне правило, залишене нам Спасителем нашим, варте тисячі яких завгодно аргументів. – По плодах їх упізнаєте їх.

«На цьому я і закінчую мою проповідь, додавши тільки два чи три коротенькі самостійні правила, які з неї випливають.

«По-перше. Коли хто-небудь розпинається проти релігії, – завжди слід підозрювати, що не розум, а пристрасті взяли гору над його Вірою. – Погане життя і добра віра незлагідні і сварливі сусіди, й коли вони розлучаються, повірте, що це робиться єдино заради спокою.

«По-друге. Коли ось така людина каже вам із якого– небудь приватного приводу, що така-то річ відразлива його совісті, – ви можете завжди бути впевнені, що це зовсім однаково начебто вона сказала, що така-то річ відразлива їй на смак: – в обох випадках істинною причиною її відрази зазвичай є відсутність апетиту.

«Словом, – ні в чому не довіряйте людині, яка не керується совістю в кожній справі своїй.

«А вам самим я скажу: пам’ятайте просту істину, нерозуміння якої погубило тисячі людей, – що совість ваша не є закон. – Ні, закон створений Богом і розумом, які вселили у вас совість, аби вона виносила ухвали, – не так, як азіатський каді, залежно від припливу і відпливу пристрастей своїх, – а як британський суддя в нашій країні свободи і розсудливості, який не вигадує нових законів, а лише чесно застосовує існуючі».

– Ти читав проповідь чудово, Тріме, – сказав батько. – Він би читав набагато краще, – заперечив лікар Слоп, – якби утримався від своїх зауважень. – Я б читав удесятеро краще, сер, – відповів Трім, – якби серце моє не було таке переповнене. – Якраз із цієї причини, Тріме, – заперечив батько, – ти читав проповідь так добре. Якби духовенство нашої церкви, – вів далі батько, звертаючись до лікаря Слопа, – вкладало стільки почуття у проголошувані ним проповіді, як цей бідолашний хлопець, – то, оскільки проповіді ці складені прекрасно, – (– Я це заперечую, – сказав лікар Слоп) – я стверджую, що наше церковне красномовство, та ще на такі хвилюючі теми, – зробилося б зразком для всього світу. – Але, на жаль! – вів далі батько, – із сумом мушу признатися, сер, що в цьому відношенні воно схоже на французьких політиків, які вигране ними в кабінеті зазвичай утрачають на полі битви. – Жаль було б, – сказав дядько, – якби проповідь ця загубилася. – Мені вона дуже подобається, – сказав батько, – вона драматична, – і в цьому літературному жанрі, принаймні в майстерних його зразках, є щось захоплююче. – У нас часто так проповідують, – сказав лікар Слоп. – Так, так, я знаю, – сказав батько, – але його тон і вираз обличчя при цьому настільки ж не сподобалися лікареві Слопу, наскільки приємною йому була б проста згода батька. – Але наші проповіді, – вів далі трохи зачеплений лікар Слоп, – дуже вигідно відзначаються тим, що коли вже ми вводимо в них дійових осіб, то тільки таких, як патріархи, або дружини патріархів, або мученики, або святі. – У проповіді, яку ми щойно прослухали, є декілька дуже поганих характерів, – сказав батько, – але вони, по-моєму, ніскільки її не псують. – Проте чия б вона могла бути? – запитав дядько Тобі. – Як могла вона потрапити в мого Стевіна? – Щоб відповісти на друге запитання, – сказав батько, – треба бути таким же великим чарівником, як Стевін. – Перше ж, – по-моєму, – не таке важке: – адже якщо мені не занадто зраджує моя кмітливість, – я знаю автора: звичайно, проповідь цю написав наш парафіяльний священик.

Основою для цього припущення була схожість прочитаної проповіді за стилем і манерою з проповідями, які батько постійно чув у своїй парафіяльній церкві, – воно доводило так незаперечно, як тільки взагалі апріорний Аргумент здатний довести таку річ філософському розуму, – що автором її був Йорик і ніхто інший. – Здогадка ця отримала також і апостеріорний доказ, коли наступного дня Йорик прислав за нею до дядька Тобі слугу свого.

Мабуть, Йорик, що цікавився всіма видами знання, колись брав Стевіна у дядька Тобі; через неуважність він засунув у книгу свою проповідь, коли написав її, і, через властиву йому забудькуватість, відіслав Стевіна по приналежності, а заразом із ним і свою проповідь.

– Злощасна проповідь! Після того, як тебе знайшли, ти була повторно втрачена, прослизнувши через непомічену діру в кишені твого вигадника за роздерту зрадницьку підкладку, – ти глибоко була втоптана в бруд лівою задньою ногою його Росінанта, що нелюдяно наступив на тебе, коли ти впала; – пролежавши таким чином десять днів, – ти була підібрана жебракам, продана за півпенні одному сільському причетнику, – поступилася ним своєму парафіяльному священикові, – назавжди втрачена для її вигадника – і повернена неспокійним його манам тільки у цю хвилину, коли я розповідаю світу її історію.

Чи повірить читач, що цю проповідь Йорика виголошено було під час сесії суду присяжних у Йоркському соборі перед тисячею свідків, готових клятвено це підтвердити, одним пребендарієм названого собору,[124] який не посоромився потім її надрукувати, – і це сталось усього лише через два роки і три місяці після смерті Йорика! – Щоправда, з ним і за життя ніколи краще не обходились! – а все-таки було трохи безцеремонно отак його пограбувати, коли він уже лежав у могилі.

Проте, запевняю вас, я б не став анекдот цей розголошувати, – бо джентльмен, який учинив так, був у найкращих стосунках із Йориком – і, керуючи духом справедливості, надрукував лише невелику кількість примірників, призначених для безкоштовної роздачі, – а крім того, мені говорили, міг би й сам вигадати проповідь не гірше, якби вважав це за потрібне; – і розповідаю я про це зовсім не з метою зашкодити репутації згаданого джентльмена чи його церковній кар’єрі; – надаю це іншим; – ні, мене спонукає два міркування, яким я не в силах опиратися.

Перше полягає в тому, що, виправляючи несправедливість, я, можливо, принесу спокій тіні Йорика, – що, як думають сільські – й інші – люди, – дотепер блукає по землі.

Друге моє міркування те, що розголос цієї історії слугує мені зручним приводом повідомити: якби характер священика Йорика і цей зразок його проповідей припали кому-небудь до смаку, – що у розпорядженні родини Шенді є й інші його проповіді, які могли б скласти добрячий том до послуг публіки, – і принести їй велику користь.

Розділ XVІІІ

Обадія безперечно заслужив дві обіцяні йому крони; бо в ту саму хвилину, коли капрал Трім виходив із кімнати, з’явився він, брязкаючи інструментами, вміщеними у згаданий вже зелений байковий мішок, який висів у нього через плече.

– Тепер, коли ми в змозі зробити деякі послуги місіс Шенді, – сказав (просяявши) лікар Слоп, – було б не погано, я гадаю, дізнатися про її здоров’я.

– Я наказав старій повитусі, – відповів батько, – зійти до нас при щонайменшому утрудненні; – бо треба вам сказати, лікарю Слоп, – вів далі батько зі збентеженою усмішкою, – що через особливий договір, урочисто укладений між мною і моєю дружиною, вам належить у цій справі тільки підсобна роль, та й то лише в тому разі, якщо ця сухорлява стара не впорається без вашої допомоги. – У жінок бувають дивні чудасії, й у таких випадках, – вів далі батько, – коли вони несуть увесь тягар і терплять жорстокі муки для блага наших сімей і всього людського роду, – вони вимагають собі права вирішувати en souveraіnes[125] у чиїх руках і яким чином вони воліли б їх винести.

– Вони цілковито мають рацію, – сказав дядько Тобі. – Проте, сер, – заявив лікар Слоп, не надаючи ніякого значення думці дядька Тобі й звертаючись до батька, – краще б вони розпоряджались іншими речами; і батькові сім’ї, що бажає продовження свого роду, краще, по-моєму, помінятися з ними прерогативами та поступитись їм іншими правами замість цього. – Не знаю, – відповів батько з деякою різкістю, яка показувала, що він недостатньо зважує свої слова, – не знаю, – сказав він, – якими ще правами могли б ми поступитися за право вибору того, хто прийматиме наших дітей при появі їх на світ, – хіба тільки правом робити їх. – Можна поступитися чим завгодно, – зауважив лікар Слоп. – Даруйте, будь ласка, – відповів дядько Тобі. – Ви будете вражені, сер, – вів далі лікар Слоп, – дізнавшись, яких удосконалень домоглися ми за останні роки в усіх галузях акушерського мистецтва, особливо ж щодо швидкого і безпечного виймання плоду, – на одну цю операцію пролито тепер стільки нового світла, що я (тут він підніс руки) буквально дивуюсь, як це досі… – Бажав би я, – сказав дядько Тобі, – щоб ви бачили, які величезні армії були у нас у Фландрії.

Розділ XІX

Я опускаю на хвилину завісу над цією сценою, – аби дещо вам нагадати – і дещо повідомити.

Те, про що я збираюся повідомити вас, признатися, трохи несвоєчасно, – бо мало бути сказано на сто п’ятдесят сторінок раніше, але я тоді вже передбачав, що це доречно буде сказати потім, і краще за все тут, а не де-небудь у іншому місці. – Письменники неодмінно мусять заглядати вперед, інакше не буде життя і зв’язності в тому, що вони розповідають.

Коли те й інше буде зроблено, – завіса знову підніметься, і дядько Тобі, батько і лікар Слоп вестимуть далі почату розмову, не зустрічаючи більше ніяких перешкод.

Отже, скажу спочатку про те, що я хочу вам нагадати. – Своєрідність поглядів мого батька, показана на прикладі вибору християнських імен і ще раніше на іншому прикладі, – мені здається, привела вас до висновку (я, певне, вже говорив про це), що батько мій тримався таких же надзвичайних і ексцентричних поглядів на десятки інших речей. Дійсно, не було такої події в людському житті, починаючи від зачаття – і закінчуючи штаньми, що бовтаються, і капцями другого дитинства, з приводу якого він не склав би своєї улюбленої думки, такої ж скептичної і такої ж далекої від заїжджених шляхів думки, як і два розглянуті вище.

– Містер Шенді, батько мій, сер, на все дивився зі своєї точки зору, не так, як інші; – він освітлював усяку річ по-своєму; – він нічого не зважував на звичайних терезах; – ні, – він був занадто витончений дослідник, аби піддатися такому грубому обману. – Якщо бажаєте отримати істинну вагу речі на науковому безміні, точка опори, – говорив він, – має бути майже невидимою, щоб уникнути всякого тертя з боку ходячих поглядів; – без цього філософські дрібниці, які завжди мають що-небудь означати, виявляться такими, що зовсім не мають ваги. – Знання, подібно до матерії, – стверджував він, – ділимо до безкінечності; – грани і скрупули становлять таку ж законну частину його, як тяжіння цілого світу. – Словом, – говорив він, – помилка є помилка, – однаково, хоч де б вона сталася, – в золотнику – чи у фунті, – і там і тут вона однаково згубна для істини, і остання так само неминуче утримується на дні своєї криниці промахом у відношенні порошинки на крилі метелика, – як і відносно диска сонця, місяця й усіх світил небесних, разом узятих.

Часто бідкався він, що єдино від недоліку належної уваги до цього правила й умілого застосування його як до практичного життя, так і до умоглядних істин на світі стільки непорядків, – що державний корабель дає крен; – і що підриті самі основи чудової нашої конституції, церковної та цивільної, як стверджують люди досвідчені.

– Ви кричите, – говорив він, – що ми загиблий, кінчений народ. – Чому? – запитував він, користуючись соритом, або силогізмом Зенона і Хрісіппа,[126] хоча і не знаючи, що він їм належав. – Чому? Чому ми загиблий народ? – Тому що ми продажні. – В чому ж причина, вельможний пане, того, що ми продажні? – В тому, що ми бідуємо; – не наша воля, а наша бідність погоджується брати хабарі. – А чому ж, – вів далі він, – ми бідуємо? – Від зневаги, – відповідав він, – до наших пенсів і півпенсів. Наші банкові білети, сер, наші гінеї, – навіть наші шилінги самі себе бережуть.

– Те ж саме, – говорив він, – відбувається в усьому циклі наук; – великі, загальновизнані їх положення не піддаються нападкам. – Закони природи самі за себе постоять; – але помилка – (додавав він, пильно дивлячись на мою матір) – помилка, сер, прокрадається через дрібні свердловини, через вузенькі щілини, які людська природа залишає такими, що не охороняються.

Так от про цей напрям думок мого батька я й хотів вам нагадати. – Що ж до того, про що я хотів вас повідомити і що приберіг для цього місця, то ось воно: в числі багатьох чудових аргументів, за допомогою яких батько мій переконував мою матір віддати перевагу допомозі лікаря Слопа над допомогою старої, – був один дуже своєрідний; обговоривши з нею питання як християнин і збираючись знову обговорити його з нею як філософ, він уклав у цей аргумент усю свою силу, розраховуючи на нього як на якір порятунку. – Аргумент підвів його; не тому, що мав який-небудь недолік; але, хоч як батько бився, йому так і не вдалося розтлумачити матері всю його важливість. – От безглузде становище! – сказав він собі одного дня ввечері, вийшовши з кімнати після півторагодинних безплідних спроб переконати свою дружину, – от безглузде становище! – сказав він, кусаючи собі губи, коли зачиняв двері, – володіти мистецтвом щонайтонших міркувань, – і мати при цьому дружину, якій неможливо втовкмачити в голову простого силогізму, хоч би від цього залежав порятунок душі твоєї.

Аргумент цей хоча і не подіяв ніяк на мою матір, – мав, проте, в очах батька більше сили, ніж усі його інші аргументи, разом узяті. – Постараюся через те віддати йому належне, – виклавши його з усією ясністю, на яку я здатний.

Батько виходив із двох таких безперечних аксіом:

По-перше, що одна унція свого розуму коштує більше тонни розуму чужого, і

По-друге (аксіома ця, зауважимо в дужках, була основою першою, – хоча прийшла йому в голову пізніше), що розум кожного з нас має брати початок у власній душі, – а не запозичуватися в інших.

А оскільки батькові ясно було, що всі душі за природою рівні – і що величезна відмінність між найбільш гострими та найбільш тупими умами – зовсім не зумовлена первинною гостротою чи тупістю однієї мислячої субстанції в порівнянні з іншою, – а виникає єдино від вдалої або невдалої будови тіла в тій його частині, яку душа переважно обрала для свого перебування, – то він поставив завданням своїх досліджень відшукати це місце.

На підставі кращих робіт, які йому вдалося дістати з цього предмета, він переконався, що місцем цим не може бути верхівка шишкоподібної залози в мозку, як гадав Декарт;[127] бо, міркував батько, вона являє подушку завбільшки всього з горошину; хоча, по правді сказати, здогадка ця була не погана, – оскільки у вказаному місці закінчується така безліч нервів; – так що батько, ймовірно, припустився б помилки точнісінько так, як і цей великий філософ, коли б не дядько Тобі, який їй запобіг, розповівши йому випадок із одним валлонським офіцером, який позбувся головного мозку, одну частину якого віднесено було кулею мушкета в битві при Ландені, – а іншу видалено французьким хірургом; – і проте він видужав і цілком справно ніс службу без мозку.

– Якщо смерть, – міркував сам собі батько, – є не що інше, як відділення душі від тіла; – і якщо правда, що люди можуть ходити назад і вперед і виконувати свої обов’язки без мозку, – то, звичайно, сідниця душі розташована не там. Q.E.D.[128]

Що ж до того тонкого, ніжного і надзвичайно пахучого соку, який, як стверджує знаменитий міланський лікар Кольонісімо Боррі у листі до Бертоліні,[129] був ним відкритий у клітинах потиличних частин мозочка і який, за його ж твердженням, є головною сідницею розумної душі (бо ви маєте знати, що в останні освічені століття в кожній живій людині є дві душі, – з яких одна, згідно з великим Метеглінгієм, називається anіmus, а інша anіma); – що стосується, кажу, цієї думки Боррі, – то батько ніяким чином не міг до нього приєднатись; одна думка про те, що така благородна, така витончена, така безтілесна й така піднесена істота, як anіma, або навіть anіmus, обирає для свого перебування і цілісінький день, літо і зиму, борсається, мов пуголовок, у брудній калюжі, – або взагалі в рідині, хоч би найгустішій чи найефірнішій, – сама ця думка, – говорив він, – ображає його уяву; він і чути не хотів про таку безглуздість.

Таким чином, менше всього заперечень, здавалося йому, викликає та гіпотеза, що головний сенсорій, або головна квартира душі, куди надходять усі повідомлення і звідки виходять усі її розпорядження, – міститься всередині мозочка або поблизу від нього, або, вірніше, де-небудь біля medulla oblongata,[130] куди, на загальну думку голландських анатомів, сходяться всі щонайтонші нерви від органів усіх семи чуттів, як вулиці та звивисті провулки на площу.

Досі думка мого батька не містила в собі нічого особливого, – він ішов рука в руку з кращими філософами всіх часів і всіх країн. – Але тут він обирав власний шлях, споруджуючи на цих наріжних каменях, закладених ними для нього, свою, Шендієву гіпотезу, – таку гіпотезу, яка однаково залишалася в силі, залежала субтильність і тонкість душі від складу й чистоти згаданої рідини чи від делікатнішої будови самого мозочка; батько мій більше схилявся до цієї останньої думки.

Він стверджував, що після належного уваги, яку слід приділити акту продовження роду людського, що вимагає найбільшої зосередженості, оскільки в нім закладається основа того незбагненного поєднання, в якому сполучені розум, пам’ять, фантазія, красномовство і те, що зазвичай позначається словами «хороші природні здібності», – що зараз же після цього і після вибору християнського імені, які дві речі є основними і найдієвішими причинами всього; – що третьою причиною або, вірніше, тим, що в логіці називається causa sіne qua non[131] і без чого все, що було зроблено, не має ніякого значення, – є оберігання цієї ніжної та тонкої тканини від ушкоджень, що зазвичай заподіюються їй сильним стисненням і пом’яттям голови новонародженого, якого вона незмінно зазнає при безглуздому способі виведення нас на світло названим органом уперед.

– Це вимагає пояснення.[132]

Батько мій, що любив порпатись у всяких книгах, заглянувши одного дня в Lіthopaedus Senonensіs de partu dіffіcіlі,[133] видану Адріаном Смельфготом, виявив, що м’якість і податливість голови дитини при пологах, коли кістки черепа ще не скріплені швами, такі, – що завдяки потугам породіллі, які у важких випадках дорівнюють, середнім числом, тиску на горизонтальну площину чотирьохсот сімдесяти комерційних фунтів, – вищезгадана голова в сорока дев’яти випадках із п’ятдесяти сплющується й набуває форми довгастого конічного шматка тіста, на зразок тих балабушок, із яких кондитери роблять пироги. – Боже милосердний! – вигукнув батько, – які жахливі руйнування мусить це виробляти в нескінченно тонкій і ніжній тканині мозочка! Або якщо існує той сік, про який говорить Боррі, – хіба цього не достатньо, щоб перетворити прозору на світі рідину на каламутну бурду?

Але страхи його зросли ще більше, коли він дізнався, що сила ця, яка діє просто на верхівку голови, не лише ушкоджує сам мозок або cerebrum, – але неодмінно також тисне і пхає його у напрямку мозочка, тобто просто до сідниці розуму. – Ангели і сили небесні, обороніть нас! – закричав батько, – хіба в змозі чия-небудь душа витримати такий струс? – Не мудро, що розумова тканина така розірвана й роздерта, як ми це спостерігаємо, і що стільки наших ліпших голів не кращі за сплутані мотки шовку, – така всередині у них мішанина, – такий бедлам.

Але коли батько почав читати далі й дізнався, що, перевернувши дитину догори ногами, – річ неважка для досвідченого акушера, – і витягнувши її за ноги, – ми створимо умови, за яких уже не мозок тиснутиме на мозочок, а навпаки, мозочок на мозок, од чого шкоди не буде, – Господи боже! – вигукнув він, – та либонь увесь світ у змові, щоб вибити даровану нам Богом дрібку розуму, – в змову залучені навіть професори повивального мистецтва. – Чи не однаково, яким кінцем з’явиться на світ мій син, аби потім усе йшло благополучно і його мозочок уникнув ушкоджень!

Така вже природа гіпотези: як тільки людина її придумала, вона з усього добуває для себе поживу і з самого свого зародження зазвичай зміцнюється за рахунок усього, що ми бачимо, чуємо, читаємо або розуміємо. Річ великої важливості.

Батько виношував вищевикладену гіпотезу всього тільки місяць, а вже майже не було такого вияву дурості чи геніальності, якого він не міг би без утруднення пояснити з її допомогою; – йому стало, наприклад, зрозуміло, чому старші сини бувають зазвичай найтупоголовішими в сім’ї. – Нещасні, – казав він, – їм довелося прокладати шлях для здібностей молодших братів. – Його гіпотеза розкривала загадку існування дурнів і потворних голів, – показуючи a prіorі, що інакше й бути не могло, – якщо тільки… не знаю вже що. Вона чудово пояснювала гостроту азіатського генія, а також більшу жвавість розуму й більшу прозорливість, спостережувані в більш теплих кліматах; не за допомогою розпливчатих і заяложених посилань на ясніше небо, на більшу кількість сонячного світла і тому подібне – бо все це, звідкіля знати, могло б своєю крайністю викликати також розрідження та розслаблення душевних здібностей, звести їх до нуля, – на зразок того як у холодніших поясах, унаслідок протилежної крайності, здібності наші важчають; – ні, батько брав вихідним пунктом першоджерело цього явища; – показував, що в тепліших кліматах природа обійшлася ласкавіше з прекрасною половиною роду людського, – щедріше нагородивши її радощами, – і більшою мірою позбавивши від страждань, унаслідок чого тиск і протидія верхівки черепа бувають там такі нікчемні, що мозочок залишається абсолютно неушкодженим; – він навіть думав, що за нормальних пологів жодна ниточка в нім не розривається і не заплутується, – значить, душа може поводитись, як їй подобається.

Коли батько дійшов до цього часу, – яке яскраве світло пролили на його гіпотези відомості про кесарів розтин і про великих геніїв, які благополучно з’явилися на світ із його допомогою! – Тут ви бачите, – казав він, – абсолютно неушкоджений сенсорій; – відсутність усякого тиску тазу на голову; – ніяких поштовхів мозку на мозочок ні з боку os pubіs,[134] ні з боку os coxygіs,[135] – а тепер, запитую я вас, які були щасливі наслідки? Чого вартий, сер, один Юлій Цезар, що дав цій операції своє ім’я; – або Гермес Трісмегіст,[136] який народився в такий спосіб навіть раніше, ніж її було найменовано; – або Сципіон Африканський; – або Манлій Торкват; – або наш Едуард Шостий,[137] який, коли б прожив він довше, зробив би таку ж честь моїй гіпотезі. – Люди ці, разом із безліччю інших, що посідають високе місце в анналах слави, – всі з’явилися на світ, сер, бічним шляхом.

Надріз черевної порожнини або матки шість тижнів не виходив із голови мого батька; – він десь вичитав і перейнявся переконанням, що рани під ложечку і в матку не смертельні; – таким чином черево матері відмінно може бути розітнуто, щоб вийняти дитину. – Одного дня він заговорив про це з моєю матір’ю, – просто так, узагалі; – але, побачивши, що вона зблідла, як полотно, лише при згадці про таку річ, – визнав за краще припинити з нею розмову, незважаючи на величезні надії, що покладалися ним на цю операцію; – досить буде, – вирішив він, – захоплюватися нишком тим, що марно було, на його думку, пропонувати іншим.

Така була гіпотеза містера Шенді, мого батька; відносно цієї гіпотези мені залишається тільки додати, що братик мій Бобі робив їй стільки ж честі (я змовчу про те, скільки честі робив він нашій сім’ї), як і будь-який із щойно перерахованих великих героїв. – Річ у тому, що він не лише був хрещений, як я вам казав, але й народився у відсутність батька, що від’їжджав до Епсома, – до того ж був первістком у моєї матері, – з’явився на світ головою вперед – і виявився потім хлопчиком напрочуд нетямущим, – усе це не могло не зміцнити батька на його думці; зазнавши невдачі при підході з одного кінця, він вирішив підступитися з іншого.

Тут нічого було чекати допомоги від стану повитух, які не люблять звертати з уторованого шляху, – не дивно, що батько схилився на користь людини науки, з якою йому легше було порозумітися.

З усіх людей на світі лікар Слоп був найбільш підходящим для цілей мого батька; – бо хоча випробуваною його зброєю були нещодавно винайдені ним щипці, що були, за його твердженням, найнадійнішим інструментом для допомоги при пологах, – проте він, мабуть, упустив у своїй книзі декілька слів на користь речі, яка так сильно займала уяву мого батька; – щоправда, кажучи про витягання немовляти за ноги, він мав на увазі не благо душі його, яке передбачала теорія мого батька, – а керувався чисто акушерськими міркуваннями.

Сказаного вистачатиме для пояснення коаліції між батьком і лікарем Слопом у подальшій розмові, яка досить різко спрямована була проти дядька Тобі. – Яким чином неписьменна людина, керуючись тільки здоровим глуздом, могла встояти проти двох мужів науки, що об’єдналися, – майже незбагненно. – Ви можете будувати із цього приводу припущення, якщо хочете, – і позаяк уже уява ваша розігралося, ви можете ще більше її пришпорити і надати право їй відкрити, через які причини та дії, за яких законів природи могло статися, що дядько Тобі завдячував своєю соромливістю рані в паху. – Ви можете побудувати яку завгодно гіпотезу для пояснення втрати мною носа внаслідок шлюбного договору між моїми батьками – і показати світу, як могло статися, що мені випало нещастя називатися Трістрамом, наперекір гіпотезі мого батька і бажанню всієї нашої сім’ї, не виключаючи хрещених батьків і матерів. – Усі ці ще не розплутані питання, разом із п’ятьма десятками інших, ви можете спробувати вирішити, якщо у вас є час; – але я заздалегідь кажу вам, що це буде марна праця, – бо ні мудрий Алкіз, чарівник із Дона Бельяніса Грецького, ні не менш знаменита Урганда,[138] його чарівниця дружина (якби вони були живі) не могли б і на милю підійти до істини.

Нехай тому читач зволить почекати повного роз’яснення всіх цих питань до майбутнього року, – коли відкриється ряд речей, про які він і не підозрює.