Трава нічого не ховає

Я підняв пилку, обійшов будинок і подзвонив у вхідні двері. Вони відчинилися майже зразу. їх відчинила Люсі. її досить довге біляве волосся було розсипане по плечах.

— Ти не спиш, Люсі?

— Я?.. Ні, Мартіне, ти ж схопиш запалення легень! Ти що, з глузду з'їхав? Що ти робив надворі? Швидше заходь!

Думаючи про своє, я й справді зайшов не відразу, а зупинився перед дверима й запитав, чого Люсі не спить. Вона замкнула за мною двері.

— Мені захотілося погуляти, — сказав я.

— У піжамі? І босоніж… У лютому, коли надворі чотири градуси морозу! Так і померти можна, Мартіне. Ти таки справді збожеволів. Чи, може, ти сновида? Якби в цьому домі була горілка… Ключі від льоху в чоловіка, коли там щось є… Може, зварити тобі кави, Мартіне? Я миттю…

Вона була щиро стурбована. І ні на мить не засумнівалася, що я вийшов погуляти в піжамі. Навіть не поставила звичайнісінького запитання: «Чого було йти в піжамі?»

— Усе гаразд, — мовив я. — Іди лягай, Люсі. Дякую, що ти мені відчинила. Мені треба було б узяти з собою ключа.

— Я…

— Іди лягай, Люсі.

Якусь хвилю вона дивилася на мене, і я, мабуть, уперше помітив у її погляді щире почуття — справжню тривогу, що я можу дістати запалення легень. Потім вона обернулася, перейшла вестибюль і піднялася сходами на другий поверх, постукуючи високими підборами черевичків.

Вона виконала наказ. Я цього аж ніяк не сподівався.

Що ж, вона дружина полковника. Мабуть, звикла виконувати накази.

Я зайшов до вестибюля й почекав, поки стихли її кроки на сходах і зачинилися двері до її спальні.

Тоді кинувся до телефону.

— Карле Юргене, це Мартін. Негайно пришли сюди свого Ев'єна. А сам їдь до Крістіана. До нього ближче. Я прийду, як тільки зможу… як тільки сюди прибуде Ев'єн…

Карл Юрген ні про що не спитався. Ну й робота в людини! Тебе будять серед ночі, і ти маєш бути готовий братися До діла.

Я стояв у вестибюлі, чекаючи ка Ев'єка. Час від часу я несамохіть мацав торбу в пазусі. Я відчув її під пальцями, але ще дужче відчував, що піжама мокра, адже криги на торбі вже розтанула.

Не знаю, скільки я отак простояв. Мені здавалося, що цілу вічність. Але тепер я думаю, що, мабуть, не більше як хвилин десять. Ев'єн напевне гнав машину, багато перевищуючи дозволену швидкість — вісімдесят кілометрів на годину.

Йому не довелося дзвонити: я стояв у відчинених дверях,

— Ви в піжамі, доценте Бакке?

— Тепер же ніч, — відповів я. — Слухайте, Ев'єне, побудьте тут у вестибюлі, але поки я повернуся. Але тихо. Я візьму пашу машину, бо моя стоїть у гаражі.

— Ви ж у піжамі, доценте Бакке.

А й справді. Схопивши з гачка своє зимове пальто, я вискочив надвір. Я покладався на сержанта Ев'єна. І аж натиснувши на педаль зчеплення, я помітив, що я босий. Ет, поїду так!

Карл Юрген не тільки звик до найнесподіваніших телефонних дзвінків серед ночі — він, мабуть, і спав одягнений. Бо коли я влетів у відчинені двері помешкання свого брата, які добре зачинив за собою, вони вже обидва чекали на мене.

І обидва були одягнені як на парад.

Я зупинився біля порога, мружачи очі на світло й на саму кімнату.

В ній було щось знайоме і водночас щось нереальне. Господи, яка та кімната після полковникової була сучасна, яка зручна й розкішна!

Я не знав, який у мене був вигляд, але міг уявити собі, хоч обличчя Правосуддя та Медицини були цілком незворушні.

— Сідай, — мовив Крістіан. — Я принесу тобі чогось випити.

Я сів. Карл Юрген узяв плед і накинув мені на плечі.

Крістіан приніс питво — чарку нерозведеного віскі. Я випив її одним духом. Я два місяці не пив нічого міцного, і віскі обпекло мені нутро вогнем.

Крістіан і Карл Юрген дивилися на мене й чекали. На мить я забув, чого приїхав сюди. 292

— Мартіне, — почув я по-лікарському діловитий голос Крістіана, — ти що, в істериці?

— Може, воно так і здається, — відповів я, — але істерики в мене немає. Вже немає. Проте була. Так, була. Через нікчемну гілляку кошлатої ялини. А тепер вже минулася. Але я не мав часу одягтися. Я приніс тобі щось, Карле Юргене.

Я розстебнув піжаму, витяг торбу й поклав п на стіл.

— Торба на шитво панни Лунде, — мовив я.

Мушу визнати, що я почував себе, як Архімед тієї миті, коли він вигукнув своє «Еврика!».

Карл Юрген якусь мить дивився на торбу, тоді простяг руку, підняв її і підніс до світла. Крістіан також дивився на торбу. Крига на ній розтанула, і тепер вона скидалася на мокру ганчірку.

— Відбитки пальців… — мовив я.

— їх тут немає. На матерії рідко залишаються відбитки пальців. А ця ще й довго мокла. Як ти її знайшов, Мартіне?

Я розповів як.

— Ти молодець, Мартіне.

У мене було таке почуття, як у того собаки, що приносить своєму господареві газету. Якби я мав хвоста, то помахав би ним. Карл Юрген був скупий на похвалу.

— І вона була порожня?

— Зовсім порожня. Обмотана навколо гілляки. А книжки… — мовив я.

— Книжки?.. — підхопив Карл Юрген. — Книжки стоять на полиці в домі полковника Лунде. Той, хто забрав торбу, поскладав їх на місце. Вони стоять на полиці зі збірками поезії.

— А відбитки пальців?.. — знов сказав я. Карл Юрген хвилину подумав.

— На книжках полковника Лунде є відбитки пальців усіх членів родини, — мовив він.

— Крім Люсі, вона не читає поезії.

— Але витирає з них порох, правда? І вибиває книжки. Ги сам розповідав, яка там усюди чистота й лад.

Так, — відповів я. — У тебе немає сигарети, Крістіане? Я… я свої забув… Він глянув на мене.

— Тебе морозить, Мартіне?

— Трохи, — відповів я.

Іди до моєї спальні, знайди собі якесь убрання й одягнися. А сигарету отримаєш, коли повернешся. Але спершу стань під гарячий душ.

Під гарячий душ? Тепер, серед ночі?.. Ага, правда. Я ж не в домі полковника, а в помешканні Крістіана. Вода була як окріп.

Я зайшов до Крістіанової спальні. До спальні з шафою уздовж цілої стіни, з телефоном на нічному столику біля широкого низького ліжка, з килимом на цілу підлогу.

Я витяг кілька шухляд, відчинив кілька дверцят шафи й одягнувся. Навіть зав'язав краватку. Від вбрання ледь тхнуло лікарнею. Я повернувся до вітальні.

Мені дали сигарету й ще чарку нерозведеного віскі. Крістіан і Карл Юрген не випили нічого. Не з принципу, а з професійних міркувань.

— Чому…

Карл Юрген усміхнувся. Але я не здався.

— Чому вбивця різець викинув, якщо то був різець, а торбу ні?

Карл Юрген хвилину подумав.

— Ми не знаємо, чи знайдемо знаряддя злочину. Думаю, що знайдемо. Досвід показує, що, як правило, ми його знаходимо. Буває, що злочинець мусить поспішати, тому кидає свою зброю. Але буває й так, як пояснював Крістіан: зброя стає символом злочину. Кидаючи зброю, символ злочину, злочинець наче перекреслює свій вчинок…

— А як же торба на шитво? — запитав я. — Чому її не викинули або не сховали? Чому вона така важлива? Різець… і торба на шитво. Наче такі різні речі. Одна з них, різець, має в цій справі цілком конкретне, моторошне призначення. А торба, навпаки, — начебто невинна річ… Чого її забрано? Чого вона така важлива для когось?..

— Не знаю, — відповів Карл Юрген. — Не знаю, чого вона така важлива. Та видно, що важлива, коли хтось не поледачився піти по неї на цвинтар, а потім так хитро сховати її. Якби вона була в домі полковника Лунде, ми б її знайшли. Ми його ретельно перетрусили.

Я згадав, як Ев'єн і Стен за чотири години перевернули в домі все догори дном.

— А горище? — запитав я. — Воно, мабуть, величезне. Двоє людей не могли б за чотири години перешукати його. Чому торбу не сховали на горищі?

— її не сховали на горищі чи десь-інде в будинку з однієї причини. Треба було поспішати. Комусь спала блискуча думка обмотати її навколо гілляки за вікном.

— А чому її не спалили?

Я невиразно відчував, що мої запитання наївні. Принаймні починалося з наївного «чому».

— Ми б дізналися про це. Ми взяли на аналіз попіл з кожної груби. Попіл з тканини легко визначити. Крім того, якщо тканина горить, то довго чути дим з неї, а той, хто забрав торбу, знав, що ми наступаємо йому на п'яти.

— Або їй, — сказав Крістіан.

Це були перші слова, які він сказав за цей вечір, не рахуючи, звичайно, його лікарських зауважень про мій стан.

— Одне мені не зрозуміло, — сказав я. — У домі… в домі всюди мир і злагода. Просто гармонія, та й годі. Ніхто нікому не скаже поганого слова. Кожне робить своє діло, скрізь панує взірцевий лад, а щоб підтримувати його, потрібен час. Полковник Лунде ходить на службу, а ми решта залишаємось удома. Я навчаю Вікторію, вечори ми просиджуємо у вітальні. Перед полуднем, коли ми з Вікторією кінчаємо свою науку, я вибираюся на прогулянку в товаристві двох дам. Тобто або з панною Лунде й Люсі, або з Вікторією і Люсі, або… є й інші комбінації. Я хочу сказати, що ніколи не залишаю двох дам разом. Бо ж я повинен наглядати за…

— Отже, коли ти вибираєшся на прогулянку з двома, третя залишається вдома?

— Інколи вони йдуть зі мною всі три.

— Добре, але з однією ти не гуляєш ніколи?

— Ні.

— І часом котрась із них залишається вдома сама? Я ковтнув віскі.

— Ну так, три мінус дві буде одна.

— Отже, та одна, що залишається вдома, може без жодних перешкод податися на горище?

Я сягнув по нову сигарету. Який ще висновок можна було зробити з моїх слів?

— І що з цього виходить, Мартіне?

Я не мав наміру робити кар'єри в поліції. А проте Карл Юрген явно випробовував мене — наче хотів пересвідчитись, чи я вмію самостійно думати. Я витримав випробування.

Полковник Лунде, — відповів я, — єдиний ніколи не буває вдома сам.

— Ну й що?

Отже, це він ходить уночі по горищі. Ти це маєш на думці, Карле Юргене?

Я нічого не маю на думці. Я тільки роблю висновки з твоїх слів.

А проте не все тут сходиться, — повів я далі. — Адже полковник Лунде й раніше, поки я прийшов туди, першу половину дня був на службі. Тож навіть якщо я тягну двох Дам Лунде гуляти перед полуднем, однаково всім їм найкраще вирушати на горище вночі. Так усе заплуталось… Я…

Від міцного Крістіанового віскі я захмелів. У голові в мене ледь паморочилось.

— Може б, ви випили разом зі мною? Я…

— Ні. Тобі краще, Мартіне, вернутись і лягти в ліжко. Я відвезу тебе. Не можу я ризикувати, щоб під час перевірки поліційної машини виявилося, що за кермом сидить п'яний водій. А звідти я заберу сержанта Ев'єна.

— Дякую, Карле Юргене, — мовив я.

Собаці наказано лягати на місце. Господар уже взяв від нього газету.

— А торба?.. — спитав к.

— Я сьогодні ж таки передам її в лабораторію. Не хвилюйся, її дослідять до останньої ниточки. Хоч навряд чи я в ній щось знайду.

— Щось знайдеш, — мовив Крістіан.

Карл Юрген і я вже рушали до дверей, але зупинились, мов на команду, й глянули на Крістіана. Він сидів на стільці й незворушно палив.

— Що я в ній знайду, Крістіане?

— Знайдеш землю.

Карл Юрген сидів за кермом. Ми їхали мовчки. Я був стомлений і трохи п'яний. Я не хотів дзвонити в двері, тільки легенько постукав. Сержант Ев'єн відразу відчинив нам.

— Усе гаразд? — запитав Карл Юрген.

— Так, тихо, як у могилі, пане інспектор. Сержант Ев'сн міг би трохи тактовніше вибирати слова. «Тихо, як у могилі».

Сон не приходив. Я лежав і слухав, як гілляка стукала об стіну за моїм вікном. Гілляка, яку я так люто ненавидів. Тепер лють моя вляглася. Гілляка була наче моїм приятелем. Мені навіть подобалося слухати її стукіт.

Крістіанове віскі подіяло на мене. Я був стомлений, але спокійний.

Усе якось владнається. Карл Юрген забрав торбу. Крістіан сказав, що він знайде в ній землю. Дивні речі каже той Крістіан… Про землю… про кров… Усе якось владнається. А Крістіан нехай собі снує свої химерні думки.

Я лежав, приємно сп'янілий, у тому стані, коли людина почуває себе так, наче весь світ його приятель, і навіть гадки не мав, що саме Крістіанові химерні думки й необережно сказана колись фраза неабияк стривожили вбивцю. Адже тільки вбивця здатен був зрозуміти хід Крістіанових думок і те, що він сказав.

Не міг я також знати, що саме через це вбивця спробує завдати нового удару.

Я знаю, як корисно зганяти свого лють. Мій приятель психіатр навіть каже, що подружжя, яке не б'є час бід часу посуду, — нездорове подружжя.

У мене ніколи не було дружини, отже, свою лють я зігнав на ялиновій гілляці.

І мені полегшало. Ненависть, страх, лють — усе це вилилось на нещасну ялинову гілляку. Так, мені справді полегшало.

А крім того, я знайшов торбу на шитво.

Мені здається, наче в цьому домі навіть повітря стало чистіше. Я без жодних труднощів знов занурився в гармонійний життєвий плин родини Лунде, який міг сколихнути лише Карл Юрген зі своїми логічними висновками та Крістіан зі своїми химерними міркуваннями.

Тепер я вже не був певний, що Люсі справді така незадоволена своїм життям, як вона казала. Коли вона забувала про свою роль небезпечної спокусниці, то ставала просто милою господинею. Інколи я чув, як вона співала. А співала вона справді гарно, хоч так і не змогла переконати в цьому Норвезьку оперу.

Панна Лунде дедалі більше нагадувала мені класичну тітку в домі своїх родичів.

Вікторія долала науку під моїм керівництвом, час від часу скоса позираючи на мене. В її зелених очах під чорною гривкою з'явився новий Еираз. Видно було, що вона снує якісь думки, — я здогадувався, які саме. Поцілувавши її, я сказав, що не мав з того ніякого задоволення. Я добре знав дівчаток такого віку. В мене було сотні таких учениць. І я пам'ятав їхні записочки — зворушливі освідчення в коханні, які я інколи знаходив у зошитах з контрольними. Пам'ятав, як авторки тих записочок червоніли й скоса позирали на мене, коли я другого дня приходив до класу. Що ж, невеличке захоплення Вікторії не зашкодить. Воно трохи розважить її.

Полковник Лунде йшов із дому й повертався в той самий час, хвилина в хвилину. Я міг по ньому наставляти годинник.

Я завжди був байдужий до військової справи. Я знав лише, що вона потрібна. А тепер раптом зацікавився нею Тільки як чистого наукою. Часом увечері я заглядав у його фахові журнали чи книжки або він сам починав пояснювати мені те, що читав. Це був для мене цілком незнайомий світ — і, виявляється, він не обмежувався самою муштрою та зміною варти о десятій нуль-нуль вечора, як я собі уявляв. Ллє мої уявлення ґрунтувалися па власному досвіді військової служби, — а я ніколи не був добрим солдатом. Часом ми ввечері грали в бридж. Як я й сподівався, найкращим гравцем виявився полковник Лунде.

Бувши в гарному настрої, я вирішив навчити їх грати в покер. Ніхто не був прикро вражений моїм наміром. Найкраще в покер грала Люсі. Цього я вже ніяк не сподівався. Я полюбив свою незатишку кімнату з ялиновою гіллякою за вікном, що стала моєю приятелькою, з краєвидом на зимове Осло.

Ввечері місто скидалося на шмат чорного оксамиту, на якому, щоб потішити око, хтось розстелив разки перлин і самоцвіти.

Удень воно лежало внизу, мов якесь іграшкове місто, розкинувшись на всі боки, навіть забравшись на пагорби навколо Екеберга.

— Я зроду не бачив такого гарного краєвиду, — якось сказав я Вікторії.

— А якби ти побачив краєвид з башти над горищем! — відповіла вона.

Над горищем?

Я ніби прокинувся зі сну.

Адже це був чудовий привід. Чудовий і цілком природний.

— А можна поглянути звідти на місто, Вікторіє? Вона згорнула книжки.

— Ходімо.

З горища ми з Вікторією вузькими крученими сходами відразу піднялися на башту. На східцях висіла павутина із заплутаними в ній здохлими мухами. Зі східців низенькі двері вели просто на невеличкий помісток із флагштоком.

Ми трохи постояли там, милуючись краєвидом. Він і справді був чудовий. Варто було вибратися на ту чудернацьку башту. Але мене раптом перестав цікавити краєвид.

— Навіщо ця башта, Вікторіє?

— Не маю уявлення. Мабуть, для флагштока… Хоч ми маємо флагшток у саду. Може, щоб будинок був показніший?

Здається, тоді, на зламі сторіч, усі так будували. Правда ж? Башти, різні оздоби, високі фундаменти, щоб усе здавалося показним.

— Правда, — погодився я.

Ми знову злізли на горище.

То була мрія, а не горище. Мрія для режисерів, що знімають фільми жахів. Для таких, як Гічкок. Той, хто ходив по ньому вночі, аж ніяк не боявся темряви. Я б навіть не повірив, що таке горище десь є, — хіба що, як я вже сказав, у фільмах Гічкока.

Кутки й закамарки, односхилий дах із двома віконцями, скрині, полиці, павутина, старий дитячий возик, валізки, порох, навіть стоячий вішак, швацький манекен на тринозі та іржава клітка для папуг.

— Боже, Вікторіє, тут, видно, протягом двох поколінь ніхто не прибирав! Хіба таке дозволяє пожежна охорона?

— Проти тітки Марти безсила й пожежна охорона, — відповіла Вікторія.

— Отже, це тут, на цьому горищі, прабабуся Лунде щось заховала?

— Так.

— Важко його буде знайти, коли воно й справді тут є.

— Авжеж. А надто як не знаєш, чого шукати.

В обидвох кінцях горища висіли електричні лампочки під скляними абажурами. Крім того, світло пробивалося лише крізь маленькі віконця. Це ще дужче підсилювало враження нереальності. Ціле горище здавалось велетенською театральною декорацією. Я згадав «Дику качку». Якби Ібсен показав нам горище, воно б мало такий вигляд, як це. Згадав я і Гедвіг. Я глянув на неї — тобто глянув на Вікторію.

Вона стояла просто переді мною, зовсім близько. І знов скоса дивилася на мене, наче щось задумала і воно її розважило.

«Чому вона не одягнеться як слід? — подумав я. — Чому Люсі не приділить їй трохи уваги? Не так уже й багато треба. Кілька гарних суконь… добру перукарку…»

Вікторія немов прочитала мої думки.

— Тобі й далі здається, що мене неприємно цілувати? — запитала вона.

Вона стояла біля самого мене. Вона ще дитина, ще підліток, а я її вчитель. Я кашлянув.

— Цікаво було глянути на краєвид, Вікторіє. Може, підемо вже вниз?

Вона почала спускатися сходами.

Ми знов розташувалися в дивній кімнаті з гучною назвою «оранжереям. Тут стояв чотирикутний стіл, закладений підручниками, два віденські стільці й чотири горщики із калачиками, через які приміщення й отримало таку гучну назву.

Вікторія розгорнула книжку.

— Щодо громадянської війни, — мовила вона, — то я не цілком розумію, чому генерал Брег…

Я її майже не слухав. У мене ще не розвіялося враження від горища.

— А прабабуся Лунде була дуже стара? — запитав я.

— Дуже, вона мала більше як дев'яносто років.

Я задумався. Не про щось конкретне, але цієї хвилини генерал Брег не вельми цікавив мене.

— Я знаю, що твоєму батькові шістдесят два роки. А скільки років його сестрі?

— Якій сестрі? — запитала Вікторія.

Я здивовано глянув на неї, не розуміючи, чого вона перепитує мене.

— Ну, тітці Марті.

— А, тітці Марті… Вона не батькова сестра.

— Не батькова сестра?..

— Ні. Вона його кузина. їй п'ятдесят вісім років. П'ятдесят вісім років! Я знав багатьох жінок такого віку.

Одні стали спокійні, статечні, а інші й далі були сповнені життя і запалу, кожна по-своєму. Що ж, панна Лунде, яка, виходить, не сестра, а кузина полковника Лунде, живе з іншому світі. У світі, що цілком відповідає атмосфері цього населеного примарами старого будинку, спорудженого на зламі сторіч. Та однаково, хоч я й не довідався нічого особливого, а почував себе так, немов наткнувся на гранату на нейтральній території.

— Вікторіє, я не люблю випитувати людей.

— Аякже, прикидаєшся байдужим! А в самого аж очі горять. Як це шляхетно звучить: «Не люблю випитувати людей».

Я знов здивовано глянув на неї.

— Ну гаразд, Вікторіє, хай буде так. Може, ти й маєш слушність. Але всі думають, що панна Лунде — сестра твого батька.

— Від того, що люди думають, вона не стане його сестрою.

— Не стане.

Прабабуся Лунде раптом набула для мене реальних рис. Я вперше подумав про неї як про людину, що справді колись жила.

— Твоя правда, Вікторіє, мене це дуже цікавить. А тепер, коли я признався в цьому, може, ти мені розкажеш усе?

Вона взяла кулькову ручку й почала клацати нею, висовуючи й засовуючи стрижень. Зумисна пауза. Я чекав.

— Властиво, я вже все й розказала. Тітка Марта — батькова кузина. Вона весь час тут мешкала. Іншого житла в неї немає. Ти, мабуть, вважаєш, що в неї трохи старомодний вигляд… але й у мене такий самий. Усі ми старомодні. Крім Люсі…

— Але якщо прабабуся Лунде справді щось заховала на горищі, щось скажено… тобто страшенно коштовне, то твій батько й тітка Марта за законом мають однакове право на спадок.

— Так.

— Ти знаєш про це, Вікторіє?

— Звичайно. Я читала «Юридичний порадник».

— Слухай-но…

— А після батька спадкоємиця — я. Разом з Люсі.

Кому, як не мені, знати сучасних підлітків!

Я протягом багатьох років щодня спілкувався з ними в школі Бріскебю. Люди кажуть, що вони всі однакові. Люди взагалі кажуть багато дурниць. Кожний підліток — це особистість, так само, як і кожне немовля. Яскравіше виявлена особистість, ніж доросла людина

Мабуть, тому, що Вікторія жила так відлюдно, була так негарно вбрана, що вона не мала товаришок і мешкала з багато старшими за себе людьми, які свій невеличкий світ зробили її світом, що вона була така зворушливо недосвідчена, я не міг повірити, що вона здатна так тверезо міркувати про юридичні питання. Я завжди забуваю рахуватися з фактом, що в кожній жінці ховаються найнесподіваніші таємниці. І в тоненькій, негарно вбраній Вікторії з чорною гривкою і ясними зеленими очима також.

— То що тобі незрозуміле в поведінці генерала Брега? — запитав я.

— Битва під Чатунгою, — відповіла вона. — Я розумію генерала Гранта. А Брега не розумію. Він стягнув свої загони з флангів. Якби він напав з боків і затис генерала Гранта в кільце, тому довелося б відступати…

Що ж, недарма вона була дочкою полковника.

— Я також не розумію його, — мовив я, цілком вибитий з колії. — Треба сприймати це просто як історичний факт.

Вікторія весь час знаходила спосіб збити мене з пантелику. В її присутності я не почував себе безпечно і з різних причин остерігався її. Під час навчання я пильнував, щоб між нами за столом була достатня відстань. І взагалі я мав оберігати її невідомо від чого. «Я боюся за Вікторію», — сказав мені її батько.

Ми провчилися ще тиждень, і лютий перейшов у березень.

Одного вечора ми грали в карти. Вікторія була якась на диво тиха. Це мені не подобалося.

Потім ми прослухали останні вісті.

Полковник Лунде вмикав радіо у вітальні тільки для того, щоб послухати останні вісті й повідомлення про погоду.

— Буде відлига, — сказав він. — Та вже й пора. Цієї зими нападало забагато снігу. Ну що ж, на добраніч.

Усі підвелися. Тут усе робили за командою полковника Лунде. А команду йти спати він давав після останніх вістей. Завжди.

— Я вимкну світло, — сказав я.

— Дякую, доценте Бакке.

Вони всі вийшли, і я почув, як на другому поверсі застукали двері. Я знав, що той, хто останній піде до ванної, митиметься під найхолоднішим душем. Звичайно це був полковник Лунде або я. Сьогодні останнім мав бути я.

Я відчинив вікно й випалив дві сигарети. Полковник Лунде не любив запаху тютюнового диму. Я погасив останній недопалок, зачинив вікно, вимкнув світло й піднявся нагору, щоб помитися під холодним душем і лягти спати.

Як звичайно, в коридорі на другому поверсі було темно. Полковник Лунде ощадив електрику. І, як звичайно, там було зовсім тихо.

Чи, може, не зовсім?

До мене долинув ледь чутний звук, який я спершу навіть не зміг визначити. Я завмер і почав прислухатися.

Звук долинав з кімнати Вікторії.

Я підійшов до її дверей і знов прислухався. І збагнув, що то був за звук.

Вікторія плакала.

Не ридала, не хлипала, і саме це було найстрашніше.

Я постукав у двері. Вона не озвалася. За дверима стало тихо.

Я постукав ще раз.

— Вікторіє, це я.

Я говорив пошепки, але був певен, що вона мене почула. Аби тільки не почув ще хтось.

— Можна мені зайти, Вікторіє?

Вона й цього разу не відповіла. Я відчинив двері й зайшов.

Вікторія ще не лягла. Вона сиділа біля нефарбованого письмового столика, поклавши голову на руки, й не підвела її, коли я зайшов.

Я взяв стільця, що стояв біля залізного ліжка, й присунув до столика. Я не знав, що мені робити.

— Вікторіє, — почав я, — може, ти скажеш мені, чого ти плачеш?

Вона шморгнула носом. Я взяв хусточку з кишені на грудях і подав їй.

Вона підвела голову й обернулася до мене разом зі стільцем. Вигляд у неї був такий нещасний, що в мене стислося серце. Може, це звучить банально, але в мене справді стислося серце.

— Я плачу не того, що ти думаєш, — відповіла вона Мені стало страшно.

Вона всміхнулася.

— Нема чого лякатися, Мартіне…

Мабуть, я помилявся, вважаючи, що в мене таке незворушне обличчя, як у гравця в покер. Або, може, Вікторія, з її дивовижним чуттям уміла читати думки людей з їхніх облич.

— Не такий це страх, як ти думаєш. Я нічого не думав.

— Чого ти плачеш, Вікторіє? Вона зім'яла в руці хусточку.

— Сьогодні мій день народження.

Бідолашна дівчина. Сьогодні її день народження, і ніхто про це не згадав, не привітав її.

— Вітаю тебе, — мовив я.

Вона всміхнулася. Мені здалося, що після дощу виглянуло сонце. Але я розумів: коли я вже почав думати про сонце після дощу, то треба бути насторожі.

— Дякую.

— І… і скільки ж тобі сьогодні минуло років, Вікторіє?

— Двадцять один, — відповіла вона.

Я почував себе справжнім йолопом, і, мабуть, це було видно по мені. Вона знов повернулася до столика, витягла шухляду, дістала з неї папірець і подала мені.

— Ось, Мартіне, моя метрика. Ніхто не вірить, що мені стільки років…

Я витріщив очі на метрику.

А я, дурень, гадав, що їй років шістнадцять або сімнадцять! А все тому, що допомагав їй готуватися до екзамену за гімназію. Мені й на думку ніколи не спадало запитати про її вік. Я був поцілував її, та ще й зарозуміло заявив, ніби відчув те саме, що поцілував би тичку.

— Виходить, ти… ти вже доросла, Вікторіє…

Не вельми дотепне зауваження.

— Виходить, що так.

— Вікторіє, — мовив я. — Знаєш що? Сиди тут. Замкни за мною двері. Нікого не впускай і сиди. Я повернуся за півгодини. Тільки не плач.

— Я вже не плачу.

— Сиди… тобто…

— Сиди, — мовила Вікторія.

Я поїхав до себе додому на Гавсфіордсгате, мчав, перевищуючи дозволену швидкість.

Коли я зайшов до помешкання, мені здалося, наче я опинився в чужому домі. Я тут не був більше як два місяці. І якийсь дурень захотів мешкати в цій модерній розкішній квартирі? Тим дурнем був я.

Я кинувся до кутової шафи, де тримав питво. Чи там ще є шампанське? Звичайно я одну пляшку тримав на непередбачений випадок. Хвалити бога, шампанське там справді було. Я взяв пляшку і задля певності прихопив ще й дві склянки.

Потім, так само перевищуючи дозволену швидкість, поїхав назад.

Вікторія сиділа і чекала на мене.

Я поставив склянки на столик і витяг пляшку. Корок вистрілив аж до стелі і впав на підлогу. Вікторія нахилилася й підняла його, поки я наливав склянки.

— Це шампанське, Мартіне? Я ніколи…

— Коли в тебе день народження і тобі двадцять один рік, годиться пити шампанське, — сказав я якомога впевненіше. — Будь ласка, Вікторіє…

Вона ледь пригубила склянку, тоді одним духом випила її всю.

— Воно міцніше, ніж тобі здається, Вікторіє… ти… я… Я встав і кашлянув, як належить в урочистих випадках.

— Вікторіє, — почав я, — в день твоїх іменин і повноліття дозволь привітати тебе й побажати тобі всього найкращого — тепер і в майбутньому.

Слова були незграбні, але сказані від щирого серця. Вікторія зрозуміла, що вони сказані від щирого серця, а це було найважливіше.

Я знову сів, не знаючи, про що з нею говорити. Навіть згадав про генерала Гранта.

— Можна сигарету, Мартіне?

Я дав їй сигарету й закурив сам. Вона знов почала пускати рівні кільця диму.

— А скільки тобі років, Мартіне?

— Мені?.. Мені., гм… тридцять п'ять.

— Он як, — усміхнулася вона.

Я знов відчув себе справжнім йолопом.

Я ще раз налив їй шампанського, вже тільки півсклянки. А собі налив повну. Ми мовчки сиділи й курили. Я ще ніколи не бачив, щоб так святкували повноліття.

Я глянув на годинник.

— Скоро північ, — мовив я. — І твої іменини скінчаться. Не затикай пляшки… решту доп'єш завтра ввечері. Шампанське видихається… тобто з нього вийде газ, та однаково воно буде смачне. А корок сховай… на щастя…

Я підвівся.

— На добраніч, Вікторіє.

Вона теж підвелася й стала біля мене. Я весь напружився.

— На добраніч, Мартіне. І дякую тобі. Я ніколи не забуду цих своїх іменин.

Рідко випадав такий березень, щоб Товариство лижників не хвилювалося, чи долежить сніг до змагань на Голменколені.

Під час своїх ранкових прогулянок з двома або трьома дамами Лунде ми часто підіймалися на його вершину.

Температура трималася на кілька градусів нижче від нуля, але щодня світило сонце. І всюди на горі — на трибунах, на риштуванні — було повно людей із Товариства лижників.

Ми сідали на осонні на котрійсь із трибун і стежили за тим, що діялося навколо.

Мирно стукали молотки, вищали пилки й рубанки. Приємно пахло живицею і чатинням. Розпорядників змагань можна було побачити щокроку.

— Ви не тривожитесь за стан трампліна? — запитав я одного з них.

— Анітрохи. Снігу багато. І мороз тримається

Він радів і снігові, і морозові.

Не радів їм лише Карл Юрген. Він чекав, щоб поменшало снігу на цвинтарі Вестре. Поменшало настільки, щоб можна було почати пошуки, в успіх яких вірив тільки він.

Мені довелося подзвонити йому. Прохання моє було досить банальне, просто дитиняче, — але й ішлося про одну з моїх до смішного дитинячих звичок.

Я подзвонив йому ввечері, як родина Лунде грала в. бридж.

Я вибрав хвилину, коли гра була в найбільшому розпалі. Коли полковник Лунде об'явив чотири винові карти, продублював і опинився в небезпечному становищі. Я вирішив, що тепер ніхто не відірветься від карт. Полковник Лунде не допустить неладу у своїх лавах.

Я через їдальню пройшов у вестибюль до телефону.

— Карл Юрген? Це я, Мартін. У мене до тебе невеличке прохання. Можна сказати, дитиняче. Йдеться про змагання на Голменколені, тобто про неділю… про стрибки з трампліна. Ми з Крістіаном з дитячих років ходили туди разом. Власне, це в нас ніби єдине на цілий рік родинне свято. Крістіан тоді залишає навіть свою кохану, хоч хто б вона була. Ми завжди розташовуємося на тому самому місці — біля найвищої ялини ліворуч від схилу. Можна мені буде піти… тобто можна мені буде в неділю залишити родину Лунде?

— А що вони думають робити цього дня?

— Я питав. Дуже обережно. Вони також ходять у цей день на Голменколен. Адже вони, можна сказати, мешкають біля самої гори, принаймні навпроти неї… Я розповів їм про Крістіана, про те, що ми за родинною традицією зустрічаємося біля найвищої ялини…

— А ви б не могли піти туди разом з родиною Лунде?

— Бачиш, ми з Крістіаном… На мить телефон замовк.

— А коли родина Лунде не піде на Голменколен, Мартіне… або хтось із них залишиться вдома, що тоді?

— Не думаю, що хтось із них залишиться… але все може бути…

Карл Юрген помовчав. Він не любив казати зайвого.

— Наче в цей день немає небезпеки. Буде повно людей…

— Тисяч із вісімдесят, — мовив я.

— Задля певності я пошлю туди Ев'єна. Хай погуляє в саду на той випадок, якби хтось із них залишився вдома.

— Ев'єн не дуже вписується в місцевість, — сказав я. — Надто він помітний.

— Це правда. Я пошлю когось іншого. Цілком непомітного. А крім того… цього дня багато хто йтиме на гору через полковників сад.

— Безперечно, — погодився я.

— Ну, то гаразд, ти можеш бути вільний, Мартіне. Приємної розваги.

— Дякую, — відповів я.

Коли я повернувся до вітальні, полковник Лунде уже встиг вивести з небезпечної зони свої чотири дублі.

Я не знав, що саме цього дня, коли в Осло відбувалося найвеселіше річне свято, Карл Юрген почав свої сумні пошуки на цвинтарі Вестре.

Не знав, поки він сам пізніше не розповів мені про це.

Звичайно, він добре вибрав день.

Не знав я також, що на цвинтар ходила Люсі. Мабуть, їй щось підказало шосте чуття. Вона сховалася неподалік за якийсь високий надгробок і бачила все. Майже все.

Сержант Ев'єн помітив її і сказав Карлові Юргену, що вона там стоїть. Обидва вони прикинулись, нібито не бачать її.

— А чого ви прикинулися, нібито не бачите її, Карле Юргене?

— Я хотів глянути, що вона робитиме.

— А хіба це чесно?.. Адже вона не знала, що ви її помітили.

— Я не такий делікатний у засобах, коли йдеться про розслідування замаху на життя.

Певна річ, він мав слушність. Він почав свої пошуки о шостій ранку.

— А коли прийшла Люсі?

Сержант Ев'єн помітив її десь о дев'ятій. Карл Юрген узяв із собою сім помічників і два вогнемети, щоб розтопити метровий шар снігу навколо надгробка з дивним написом. Вони працювали на ділянці радіусом метрів з тридцять навколо надгробка. П'ятеро поліцаїв були з лопатами, а двоє орудували вогнеметами.

Карл Юрген шукав того, що не вельми сподівався знайти. Шукав тільки тому, що пам'ятав слова Крістіана про зброю як символ самого злочину, про зброю, яку злочинець кидає, немов перекреслюючи цим свій вчинок.

— Я не сподівався знайти її на цвинтарі, Мартіне. Досвід підказує, що зброю кидають далеко від місця злочину. Часто за багато миль. Але я не міг забути Крістіанових слів про символічний акт і вирішив спробувати — ану ж знайду її. І знайшов.

Вона лежала за низеньким надгробком, увігнавшись у стовбур карликової ялини.

То була важка викрутка з двосантиметровим лезом, гострим, мов бритва.

Її взяв сам Карл Юрген. Узяв, обгорнувши спершу шматком ганчірки, яку йому подав один із поліцаїв.

На цвинтарі панувала тиша.

Потім Карл Юрген сховав викрутку в течку, поліцаї зібрали лопати й вогнемети, а одного з них залишили, щоб він знов розрівняв сніг на місці злочину.

«На місці злочину».

Коли Карл Юрген підвів очі, Люсі вже не було. Він глянув на годинник. Десять хвилин на дванадцяту.

— А відбитки пальців… на викрутці?

— Викрутка пролежала в снігу понад два місяці. Та ми знайдемо відбитки. Знайдемо й сліди крові. Сліди крові панни Лунде й відбитки пальців того, хто тримав викрутку. Та, на жаль, на це потрібно багато часу. Не менше, як два або й три тижні.

Карл Юрген не помилився. Він знайшов сліди крові з рани панни Лунде. І знайшов відбитки пальців того, хто орудував викруткою.

Але про все це я не знав того недільного ранку, коли, радісний, мов хлопчак, підіймався на Голменколен разом зі своїм братом Крістіаном.

Цього дня ми завжди приколювали до нагрудної кишені блакитної куртки значок Товариства лижників, клали в рюкзаки бутерброди, термос із кавою, пиво й пляшку горілки і вирушали на місце змагань. Так самісінько, як у дитинстві, тільки що тоді в рюкзаках у нас не було горілки. Хлопчаками ми брали лимонад.

Ми підіймалися вгору за натовпом, за тією незрівнянною отарою норвежців, у якій, принаймні цього дня, єдиного дня в році, панує цілковитий мир і злагода.

Цього дня навіть поліцаї ставали добрими дядьками. Цього дня машини дипломатів зупинялися на приступній відстані, і всі представники дипломатичного корпусу, і європейських, і екзотичних країн, у найдивовижніших уборах поспішали до своїх місць на трибунах біля трампліна.

Світило сонце, й дорога ставала дедалі слизькіша від ходи вісімдесятитисячоголового Оли Норвежця, сповненого добрих почуттів до себе самого й всього світу.

Ми з Крістіаном пливли вгору разом із натовпом, який нітрохи не рідшав, лише заповнював кожен квадратний сантиметр трибун, замерзлого озерця й пагорба, де не треба було платити за видовище.

Ми знайшли своє давнє місце біля найвищої ялини.

Може, воно було не найкраще, але ми завжди там стояли. Єдиного дня на рік, коли ми знов ставали хлопчаками, разом з усіма дітьми і всіма дорослими. На сніг під ногами, взутими в лижні черевики, ми попідстеляли газети.

Легенький вітерець колихав прапори, — прапори всіх країн, які брали участь у змаганні.

Ми прийшли за годину до початку, як завжди. Можна й почекати. Всі чекали. Нічого страшного.

Це був день всенародного братерства. Сонце, пакунки з бутербродами, термоси, діти, що десь губилися, а потім знаходились, чоловіки, які щось діловито зазначали в програмках, тоді жували ковбасу, пили з паперових кухликів бульйон і час від часу прикладалися до пляшки.

Перша година.

Прибув король.

Чотири гвардійці па трампліні засурмили в сурми, потім пролунав гімн.

Ми з Крістіаном стояли, тримаючи в руках блакитні лижні шапки. Трибуни наче виросли, тому що всі повставали.

Груди мені гарячою хвилею залило врочисте почуття.

Шовінізм, на мить подумав я.

Та коли це був шовінізм, то я поділяв його з феноменальною вісімдесятитисячною отарою норвежців, рівної якій немає в цілому світі, отарою, що саме цього дня любила весь світ.

Зроблено пробні стрибки.

З'явилися дві бригади обслуги посадкового поля в червоних светрах і синіх лижних, штанах, тягнучи кожна за свій кінець довгий канат. Вони вирівняли ним сніг на полі й знов відійшли.

Почалися змагання.

Меланхолійний голос сурми лунав перед кожним новим стрибком, на всіх п'яти таблицях засвічувалися бали, глядачі щось занотовували в програмках і напружено чекали на виступ відомих стрибунів.

Над нашими головами кружляв блакитний вертоліт преси, і фотограф знімав із пташиного лету стару славетну гору, яка біліла, наче велетенська пінява хвиля, що раптом застигла серед моря голів, схожих на різнобарвні льодяники. Ті голови зливалися в червонясту пляму, наче на трибуни, на дороги й пагорки навколо білої хвилі накинуто велетенський оксамитовий килим. А на тлі самої хвилі вирізнялися стрибуни, мов темні, чітко окреслені птахи, що шугали вниз.

Після першого туру стало ясно, що найнебезпечніший супротивник норвежців був Канконен.

Енганові не пощастило, та ми ще мали Вірколу. Я притупував ногами, щоб нагрітися, й разом із різнобарвною юрмою чекав стрибка Вірколи.

— Він повинен виграти, — сказав Крістіан. — Ох, я хвилююся так, як тоді, коли виступали брати Рюди. Невже ми ніколи не будемо дорослі, Мартіне?

— Маю надію, що ні, — відповів я. — Принаймні не під час змагань на Голменколені.

Знов пролунав меланхолійний голос сурми.

— Щоб перемогти, Вірколі треба стрибнути хоча б на дев'яносто метрів, і стрибок має бути бездоганний…

З того місця, де ми стояли, Б'єрн Віркола на трампліні скидався на темний тугий м'яч.

Та ось він стрибнув.

Вісімдесят тисяч глядачів судомно хапнули повітря. Почулося немов глибоке одностайне зітхання, тоді всі затамували подих.

Віркола випростався і на мить розгорнув руки, мов крила, потім згорнув їх, витягнув тіло паралельно до лиж і застиг у леті, якому, здавалося, не буде кінця.

Дев'яносто два метри!

Знялася буря захвату, тоді всі знов завмерли, бо на таблицях засвітилися бали за стиль стрибка 19–19,5-19,5-19,5-20!

Мені здавалося, що я лусну з надміру щастя. Я, що був лише часткою велетенського людського зборища, яке вибухнуло радісним криком.

Той переможний крик, схожий на рев реактивного літака під час старту, знявся в блакитне, безхмарне небо.

— Ми виграли! — крикнув я, — Виграли!

Себто Віркола, і я, і всі чужоземці, й дипломати, і п'яниці, всі праведні й грішні, всі люди, що були присутні тут цього дивовижного дня.

— Я ще такого не бачив, — сказав я Крістіанові, обертаючись до нього.

Але Крістіана не було поряд зі мною.

Біля мене стояв якийсь чоловік, а в нього на рюкзаку сидів хлопчик.

— Крістіане! — гукнув я.

Тієї миті я відчув біля своїх ніг щось важке. Мабуть, Крістіан посковзнувся й тепер лежав зіщулений на снігу між мною та чоловіком із хлопчиком на рюкзаку.

— Крістіане!

Він не відповів. І не ворухнувся.

Я нахилився і глянув на його спину.

Я вже нічого не чув і нічого не усвідомлював — наче опинився в безповітряному просторі на самоті з братом, що лежав біля моїх ніг. На блакитній куртці в нього на спині видніла маленька обпалена по краях дірочка.

Я скинув рюкзак, скинув свою куртку й накрив нею Крістіанові спину, ту обпалену по краях дірочку. Не знаю, чому я так зробив. Я нічого не відчував, нічого не думав, діяв несвідомо.

— Гукніть санітарів, — мовив я чоловікові поряд. — Мін брат зомлів.

Зомлів? Крістіане… Крістіане…

Я машинально відзначив, як бездоганно працювала швидка допомога. Санітари з'явилися за кілька хвилин, із ношами.

Знов пролунав меланхолійний голос сурми. На нас ніхто не звертав уваги. Ні на санітарів, які поспішали з ношами, ні на мене, що йшов поряд.

Найближча машина стояла на Голменколенваєні.

І добрі дядьки поліцаї були знов просто поліцаї — вони вправно порядкували на вулицях.

Я сів у машину коло полі.

Завила сирена, і машина зразу набрала швидкості.

Все в цій країні роблять як слід, подумав я. Навіть такого дня, як цей. А що ж це за день?.. Ага, неділя, день змагань на Голменколені… Навіть сьогодні, коли дороги забиті десятками тисяч людей… навіть сьогодні поліцаї забезпечують зелену лінію машині «швидкої допомоги»…

Машина «швидкої допомоги»… і в ній Крістіан. Крістіан?..

І цього разу ми їхали не до Улеволської лікарні.

Не до тієї лікарні, що завжди була моїм пристановищем, бо я знав, що знайду там Крістіана і він зробить для мене все.

Я не знав, куди ми їдемо. Може, на пункт швидкої допомоги?

— Крістіане… — мовив я.

Брат не ворухнувся. Я його не впізнавав. Його чисте, вольове обличчя було спокійне, наче він спав.

Я обережно відгорнув з його грудей сіру вовняну ковдру, якою його накрили санітари. І побачив, де вийшла куля: якраз під кишенею зі значком Товариства лижників. Побачив обпалену по краях дірочку, більшу, ніж на спині.

Крістіане… Крістіане…

Я борсався, вибираючись із сірих хмар. Десь же мас бути чисте небо, світло, повітря!

Але хмари погустішали і обернулися в сніг. Той сніг душив мене, я тонув у ньому. Від снігу відділився темний птах і полинув угору. Тим птахом виявився я. Я летів кудись дуже довго.

— Дев'яносто два метри… — сказав я.

Хтось розмовляв, а може, радів, що я так довго лечу. Я не дослухався, мене душив сніг.

Та я знов почав виборсуватися із хмар. Десь же має бути чисте небо, якийсь просвіток.

Треба розплющити очі. Бо тепер я виразно чув розмову, хтось говорив високо в небі, і мені кортіло глянути, хто то. Але мені було так важко їх розплющити.

Знов почулася розмова. Що ті голоси кажуть?.. Чи, може, то лише один голос? Ні, два.

— Мартіне, — сказав один голос.

Хто такий Мартін? Ага, це я Мартін, я, що лечу вище за інших і далі за інших. Чи я нікуди ке летів? Може, я просто лежав? І що це таке біле наді мною?

Ага, стеля. Звичайнісінька біла стеля. А де голоси?

— Мартіне, — знов почувся голос— Ти вже отямився? Я відірвав погляд еід стелі, й перед! мною з'явився Карл

Юрген. Обриси його були не зовсім чіткі, він ніби погойдувався десь близько вгорі і мав двоє облич, які ніяк не хотіли злитися в одно.

Я вдивлявся в ті обличчя, з усієї сили напружував зір, щоб вони злилися в одне. Адже ні в кого не буває двоє облич.

Ні, буває.

— Янус… — промовив я.

— Та ні, це я! — сказав Карл Юрген. — Ти тільки не хвилюйся.

Я не хвилювався. Мені було добре. Я трохи сердився на Карла Юргена, що він збудив мене з такого гарного сну: я ж був птахом і пролетів багато далі за інших птахів. Я знов заплющив очі.

Але тієї миті почув ще один голос.

І одночасно чиясь рука взяли мене за зап'ясток. Голос був ледь хрипкуватий. М'який, лагідний, ледь хрипкуватий голос. Мені було цікаво, хто це так приємно говорить.

Наді мною схилилося ласкаве жіноче обличчя — з сивими косами, розділеними посередині й прикритими білим чепчиком.

— Як ви себе почуваєте, доценте Бакке? — запитав лагідний голос жінки з ласкавим обличчям.

Я уважно оглянув її. До її комірця була пришпилена емблема: червоний хрест на білому полі. Сьогодні все було біле.

— Дуже добре, — відповів я.

— Ви тільки не хвилюйтеся, — повів далі лагідний голос.

Голова в мене стала ясна й легка. І раптом я похопився, що непристойно отак лежати в присутності жінки. Я до кінця розплющив очі й відчув, що остаточно отямився. Може, я просто спав?

Та враз я згадав усе.

— Крістіан!.. — мовив я і спробував підвестися. Ласкаве обличчя з сивими косами, розділеними посередині, знов схилилося наді мною.

— Ви можете сісти, якщо не будете хвилюватися.

— Крістіан…

Наді мною схилився Карл Юрген.

— Усе гаразд, Мартіне. Крістіан почуває себе добре, справді добре.

Аж тепер я цілком отямився.

Я лежав на тапчані під сірою вовняною ковдрою в кімнаті з білими стінами, і біля мене були тільки Карл Юрген і старенька медсестра.

— Де я?..

На пункті швидкої допомоги, — відповів Карл Юрген.

А чому не в Улеволській лікарні?..

Оскільки ти зомлів на пункті швидкої допомоги, тебе тут триматимуть, поки ти не оклигаєш, — пояснив Карл Юрген.

— Скільки я вже лежу?

Карл Юрген глянув на годинник.

— Трохи більше як годину.

— Можна мені чогось напитися? Сестра в білому халаті підвела мене.

— Пийте, — мовила вона, прикладаючи мені щось до губ.

Це було не зовсім те, що я мав на думці, а велика чашка міцної чорної кави. Я випив її одним духом. Тоді потрусив головою, і всі клепки в ній стали на місце. Я сів, ні на що не спираючись.

— Як себе почуває Крістіан? Він… він…

— Крістіан почуває себе дуже добре. Краще й бути не може.

— Так, але… ти його бачив?..

— Авжеж. Його прострілено наскрізь, але він почуває себе добре. Він питав про тебе.

— Де він?

— Його щойно перевезли до Улеволської лікарні. Коли лікар на швидкій довідався, хто він, то відправив Крістіана в його власне відділення до Улеволської лікарні. Разом з купою щойно зроблених рентгенівських знімків.

— Можна мені поїхати до нього? — запитав я, скидаючи з себе сіру ковдру.

Я був у блакитних штанях-гольфах і білих спортивних шкарпетках. Мої лижні черевики стояли на підлозі, а на спинці стільця висіла куртка зі значком Товариства лижників на кишені.

— Спробуйте стати на ноги, — мовила медсестра.

Я став і не похитнувся. В голові в мене вже не паморочилось.

— Ти не вдарився? — запитав Карл Юрген.

— Ви ж, інспекторе, мабуть, знаєте, що коли людина непритомніє, вона падає дуже м'яко, — мовила сестра.

— Так, звичайно.

У вікно лилося навскісне проміння сонця. Я глянув на годинник. Була майже четверта.

Крістіан лежав у ліжку в палаті свого власного відділення в Улеволській лікарні.

Я завмер, втупивши в нього погляд. Карл Юрген також.

— Привіт! — мовив Крістіан. — Ви начебто недуже раді бачити мене?

— Господи боже! — мовив я. — Ти просто як Фантомас…

— Майже, — мовив Крістіан. — Сідайте. Зараз прийде професор. Він вивчає рентгенівські знімки.

Ми сіли — кожен на свій стілець. Просиділи ми так досить довго. Крістіан мовчки лежав на ліжку. Але він не скидався на тяжкохворого. Може, був тільки трохи блідий. Та якби я не знав, що сталося, то не повірив би, що він упав біля високої ялини на вершині Голменколена, прострілений наскрізь револьверною кулею.

Зайшов професор.

То був низенький, натоптаний чоловік із білим, коротко підстриженим чубом і синіми очима. З-під білого халата видніла краватка, що цілком гармоніювала з кольором його очей.

Карл Юрген і я підвелися. Я не був певний, чи професор узагалі помітив нашу присутність. Хоч, мабуть, помітив, бо зласкавився кивнути нам головою.

— Інспектор поліції Галл? Доцент Бакке? Ми знову вклонилися.

Він ощасливив нас коротким порухом голови, не міняючи виразу обличчя.

— Я хотів би знати, в якому стані перебуває доктор Бакке, — сказав Карл Юрген. Його не так легко було збити з пантелику.

Професор зласкавився знов помітити нас.

— Гаразд, я скажу в якому.

Він поправив краватку. Кожен по-своєму витримує штучну паузу.

— Доктор Бакке поранений у спину з близької відстані. Вхідний отвір дуже маленький, якраз між ребрами. Куля пройшла над діафрагмою, потім над гепаром. Ідучи латеральним шляхом, вона ледь зачепила основу легені. Вихідний отвір міститься на грудях, праворуч. Результат: обмежений пневмоторакс і непрацезнатність протягом двох тижнів.

Професор кашлянув і знов поправив краватку. На обличчі в нього була знуджена міна.

Ми з Карлом Юргеном втупили в нього очі. Крістіан усміхався.

Мене обурив той недорослий павич.

— А можна сказати це людською мовою? — запитав я.

— Я завжди говорю людською мовою, доценте Бакке.

Хоч якою він мовою говорив, а ясно було одне: спеціальна термінологія не для звичайних людей.

— Я вам усе поясню, — мовив Крістіан. — Ви не заперечуєте, професоре?

Той усім своїм виглядом показував, що заперечує. Видно, взагалі заперечував проти розмови з такими невігласами, як ми з Карлом Юргеном. Він здвигнув плечима.

— Усе так і є, як сказав професор, — мовив Крістіан. — Просто нікому в житті так не пощастило, як мені. Я легко поранений у легеню, і в плевру попало трохи повітря. Це означає, що мені доведеться полежати два тижні в постелі.

— Це означає, що не тільки вам, докторе Бакке, але й трьом або чотирьом іншим людям надзвичайно… гм… пощастило, як ви висловились. Кулю щось затримало. Може, у вас було щось у нагрудній кишені. А то вона могла б легко вбити ще кількох чоловік, які стояли перед вами.

— Кулю… — почав я.

— її знайдуть, — перебив мене Карл Юрген. — Мої люди вже більше як годину обшукують Голменколен. Ти ж мені сказав, де ви стоятимете, а Крістіан, що опритомнів раніше за тебе, докладно змалював те місце.

— А вбивцю? — мовив я.

— Це зовсім інше питання, — крижаним голосом сказав Карл Юрген.

— Я не можу зрозуміти, навіщо комусь було вбивати доктора Бакке, — мовив професор,

— Мене хотіли вбити тому, що я Наймудріша Голова Прерій, — відповів він.

— Що? Кажіть по-людському! — розсердився професор.

— А він і каже по-людському, — відповів я, відчуваючи, що поводжусь як хлопчак. — Наймудріша Голова Прерій — той, кому надто багато відомо.

Професор навіть не вшанував мене поглядом.

— Одужуйте докторе Бакке, — сказав він. — Я загляну до вас завтра. Сьогодні вночі, здається, чергує сестра Карін.

За мить сестра Карін, усміхаючись, уже з'явилася в дверях.

Я мало знав не зомлів. Але цього разу з іншої, куди приємнішої причини. Бо сестра Карін була схожа на Софію Лорен, така схожа, наче це сама акторка стояла перед нами в білому халатику з червоним хрестом, що дуже їй личив.

Навіть Крістіан на мить збаранів. Тоді всміхнувся до мене.

— Бачиш, Мартіне, на кожному кроці мене чекають приємні несподіванки.

— Мене також, — відповів я. — Лише не такі приємні.

Тому вони мене не вельми тішать.

Я сидів перед Карлом Юргеном у його кабінеті. На ратуші вибило шосту.

У палаці тепер починається церемонія вручення нагород. Годин за дві Віркола отримає свій кубок.

— Наймудріша Голова Прерій… — мовив Карл Юрген. — Той, кому надто багато відомо…

— Атож, — погодився я. — Крістіанові щось відомо, і його обов'язок розповісти нам про це.

Карл Юрген виводив олівцем риски й кружечки.

— Я не зовсім певен, що йому щось відомо, — але він, мабуть, про щось здогадується. І це злякало вбивцю, Мартіне. Ану встань…

Нічого не розуміючи, я підвівся.

— Повернися!

Я повернувся. Кілька секунд, що здавалися мені вічністю, я стояв до Карла Юргена спиною. Тоді знов повернувся до нього обличчям.

— Що це має означати? — запитав я.

— Мартіне, я не зовсім певен, що куля була призначена Крістіанові. Можливо. Але так само можливо, що вона була призначена тобі. Я раніше не звертав уваги на те, які ви з Крістіаном подібні… Слухай мене, Мартіне. Це вже робота не для тебе. Мені потрібно, щоб у будинку полковника Лун-де був хтось із моїх людей. І був там цілу добу…

Отже, пес-охоронець уже не годиться для своєї ролі. Його хочуть замінити натренованою вівчаркою.

— Про це не може бути й мови, — заперечив я. — Я пообіцяв полковникові Лунде наглядати за Вікторією і дотримаю своєї обіцянки.

— Це наказ, Мартіне. Перші дні тримайся осторонь від того будинку. Скажи їм що завгодно. Що мусиш вернутися в школу, що тобі треба навідатись до матері… щось вигадай. Зрозумів, Мартіне? Це наказ.

Здається, в кримінальному кодексі є стаття, яка передбачає кару за «опір поліції»?

— Слухаюся, — сказав я.

У двері постукали, й до кабінету зайшов чоловік у сірому костюмі.

— Ось куля, інспекторе. Ми її знайшли.

Він поклав її на стіл перед Карлом Юргеном. Маленьку, невинну на вигляд металеву кульку. Але вона мала відібрати життя в мого брата Крістіана. Я не міг відірвати від неї погляду.

— Якого калібру? — запитав Карл Юрген.

— Дев'ять міліметрів, — відповів чоловік у сірому костюмі.

— Дякую.

Чоловік у сірому костюмі вийшов.

Карл Юрген підвівся, знайшов у шафі велику папку, витяг з неї стосик аркушів і заходився гортати їх.

— Що ти шукаєш, Карле Юргене?

— Хочу глянути, який револьвер у полковника Лунде,

— Хіба ти знаєш, що в нього є револьвер?

— Він військовий. Тож напевне має револьвер. І дозвіл носити його.

Він далі гортав аркуші.

— Ось він. Полковник Лунде має револьвер системи «Люгер». До нього саме й підходять кулі дев'ятиміліметрового калібру.

— Але ж, мабуть, у багатьох є такі револьвери?

— Звичайно. Та мені важливо знати, що такий револьвер є в полковника Лунде. А з допомогою балістичного тесту дуже легко визначити, чи ця куля вилетіла з його револьвера. Ходімо туди, Мартіне, я маю кілька запитань до родини Лунде.

День тонув у золотаво-блакитному присмерку.

На вулицях, що йшли в напрямку Голменколена, зовсім не було снігу — його витоптали тисячі черевиків.

Тепер ті вулиці були порожні, тільки зрідка якийсь гульвіса, що забагато хильнув, невпевненою ходою чвалав униз до центру міста.

На Голменколені працівники Товариства лижників прибирали сміття. Газети, програмки, порожні пляшки, папір з-під ковбаси й картонні кухлики.

Свято закінчилося. Ще дві-три години, і темрява сховає трибуни, дерева й озерце. Тільки трамплін спалахне світло» і стоятиме, мов біла дуга над темним лісом.

Полковник Лунде і його три дами сиділи, як завжди ввечері. З книжками, картами й шитвом.

Я раптом відчув, що ненавиджу їх, усіх чотирьох.

Карл Юрген зупинився в дверях. Я зачинив їх за ним і теж зупинився. Не знаю, які в нас були обличчя.

— Сьогодні вранці хтось стріляв у доктора Бакке, — сказав Карл Юрген. — Стріляв у спину, коли він стояв біля трампліна.

Тиша в кімнаті ніби загусла. Я стежив за чотирма обличчями. Але в усіх реакція була природна. На всіх чотирьох обличчях малювався жах. Так, певне, й мало бути.

— Де ви тримаєте свій револьвер, полковнику Лунде?

— Я? До чого тут я?

— Я питаю, полковнику Лунде, де ваш револьвер?

Полковник Лунде підвівся, рівний, як кілок. Він зрозумів, що перед ним стоїть старший рангом і відповідати треба чітко.

— У верхній шухляді мого письмового столу.

— Хто знає, що ви його там тримаєте?

— Хто?.. Всі знають. Тобто… всі домашні.

— А чому?

— Бо я часто його чищу.

— Ви замикаєте шухляду?

— Ні.

— Отже, будь-хто, тобто будь-хто в цьому будинку може його взяти?

Полковник неспокійно забігав очима.

— Так.

— Ми його всі й брали, — озвалася панна Лунде. Я глянув на неї.

— Навіщо, панно Лунде?

— Бо полковник Лунде часто залишав його на столі. І хто витирав там куряву, той брав його і ховав до шухляди.

— А хто останній клав його до шухляди? Я маю на увазі, хто останній витирав куряву?

— Я, — мовила панна Лунде. Вона скидалася на малого тер'єра, що завзято захищає свого господаря.

— Мартіне… — озвалася Вікторія так тихо, що я її ледве почув. — Мартіне… а що… що з твоїм братом?

— Він житиме, — випередив мене з відповіддю Карл Юрген, хоч не мав звички перебивати людей. Він дивився на Вікторію. — Але йому доведеться довго лежати в лікарні.

Скільки? — запитала Люсі. її обличчя під русявими кучерями було біле, мов крейда.

— Важко сказати. Мабуть, кілька місяців.

Тепер я зрозумів, чому Карл Юрген не дав мені відповісти. Він хотів, щоб родина Лунде вважала, що Крістіан надовго вибув з гри. Видно, мав на те свої підстави.

— Я заберу ваш револьвер, полковнику Лунде. Очі в полковника звузилися.

— Це мій службовий револьвер, і в мене є дозвіл на нього. Ніхто не має права забирати його.

— То я конфіскую його на підставі двісті дванадцятого параграфа карного кодексу.

— Полковник Лунде не має до цього ніякого стосунку, — мовила панка Лупде. Тер'єр гавкав з усієї сили.

У полковника Лунде опустилися плечі.

Вікторія й Люсі дивилися на нього, і я не знав, хто з них був блідіший. Тільки панна Лунде не втрачала спокою.

Полковник Лунде підійшов до письмового столу й висунув шухляду. Він простяг руку по револьвер, але Карл Юрген уже опинився позад нього.

— Не чіпайте його, полковнику Лунде!

Карл Юрген рідко коли підвищував голос. А тепер підвищив.

Полковник Лунде ніби постарішав на десять років. Він відступив і опустився на стілець. Запала тиша. Ніхто не торкався до книжок і незакінченого пасьянсу.

Карл Юрген витяг хусточку з нагрудної кишені піджака. Потім, похапцем перевіривши, чи наставлений запобіжник, накинув на револьвер хусточку, взяв його і сховав до кишені.

— На добраніч, — сказав він. Ніхто не пішов його провести.

Полковник Лунде підвівся, дивлячись на двері, які зачинилися за Карлом Юргеном. Тоді обернувся до трьох жінок, що сиділи навколо круглого столу з червоного дерева, з плетеною серветкою, підстеленою під лампу, і вп'явся з них поглядом. Уся його невисока жилава постать напружилась, потерпілі очі стали пронизливі, мов колючки. Тигр, готовий стрибнути, подумав я.

— Хто з вас торкався мого револьвера? — запитав він. Голос у нього був цілком спокійний — мабуть, тому він так мене вразив. Мене, але не його дам.

Маленька панна Лунде лагідно дивилася на нього карими очима, енні, як проліски, очі Люсі були незворушні, а очі Вікторії сяяли, як дві зелені зірки.

— Я, — відповіли вони в один голос.

Полковник Лунде підійшов до столу й на мить сперся на нього. Тоді одним порухом змів із нього пасьянс. Карти розсипались по підлозі. Декотрі впали лицем догори, і я побачив, що червова дама лежала поряд із виновим валетом, ніби їх так поклала чиясь невидима рука.

Полковник Лунде вдарив кулаком по столі.

— Бісові душі! — крикнув він.

Жінки не поворухнулись. Я завмер там, де стояв, на півдорозі між дверима й столом.

Втягнувши голову в плечі, полковник Лунде обвів їх по черзі поглядом. Вони сиділи й незворушно дибилися на нього.

— Ідіть спати! — гримнув він. — Бачити вас не можу… Вони підвелися.

Панна Лунде склала шитво, Люсі згорнула книжку, а Вікторія нахилилася, щоб позбирати з підлоги карти.

— Облиш!

Вікторія нічого не сказала. Люсі й панна Лунде теж не озвалися. Вони мовчки вийшли з вітальні.

— Бабня! — сказав полковник Лунде.

Він сів на найближчий стілець, вперся ліктями в стіл і схилив голову на руки.

Я хвилю постояв, дивлячись на його смагляву потилицю під сивуватим, коротко підстриженим чубом. Тоді зібрав розкидані карти. Полковник мовчав. Я сів з другого боку столу, склав карти в купку, потім сховав їх у скриньку. На стіні за спиною в полковника цокав годинник.

Я витяг із пачки сигарету.

— У вас немає сірників? — запитав я.

Полковник наче аж тепер помітив мене. Він глянув на мене, тоді потер очі маленькими міцними кулаками.

— Сірників немає…

— Нічого. Я згадав, що вони, здається, є в мене самого. Я закурив.

Полковник Лунде дивився кудись понад моїм плечем. Обличчя в нього було порожнє й зажурене.

— Я солдат, доценте Бакке… солдат. Був солдатом майже ціле своє життя. Я звик до порядку. До порядку, спокою і дисципліни. Мені… мені подобається таке життя. Спокій. Спокій і лад. Так я й жив з… з Вікторією. Вона була добра дружина. Така, як і належить солдатській дружині… А після її смерті…

Я очікував.

Раптом він глянув мені просто у вічі.

— Що діється в цьому домі, доценте Бакке?

— Не знаю, — відповів я. — Тобто знаю дуже мало. Скажіть, полковнику… у вас немає пляшки віскі?

Я згадав карафку з портвейном. Але, може, в нього є й віскі?

— У мене… так… є одна пляшка. Я мало п'ю. В солдата повинна бути свіжа голова Солдатові треба…

— Я принесу її, коли ви скажете, де її знайти.

— В буфеті… поряд із портвейном у карафці.

Я підійшов до буфета, відчинив дверці і знайшов пляшку. Вона була повна, навіть не відкоркована. Я приніс із кухні дві чарки.

Полковник Лунде сидів у тій самій позі.

Я відкоркував пляшку, налив чарки і одну поставив перед полковником.

— Випийте, полковнику.

— Мені треба йти на службу… я…

— На службу вам треба йти аж уранці. Випийте. Полковник Лунде хвилину дивився на чарку, тоді трішки надпив її. Так само, як він був надпив чарку з портвейном.

— Випийте все одним духом, полковнику.

Він наче сидів перед генералом. І зробив так, як я звелів, — одним духом випив чарку до дна. Найбільше мене вразило те, що вії! так слухняно виконав мій наказ. Він був солдат.

його худі смагляві щоки ледь порожевіли.

— Ви питали, що діється в цьому домі? — почав я. — Цього я не знаю. Та одне мені відомо. Те саме, що й вам. Що хтось пробував убити панну Лунде. І хтось пробував убити мого брата Крістіана. І що ви, та вся ваша родина, щось шукаєте на горищі.

Мої слова не справили на нього такого враження, як я сподівався. Вони взагалі не справили на нього враження. Він просто погодився з ними.

— Так, ми щось шукаємо.

Він був цілком спокійний. На мить він замислився, тоді знов пильно глянув на мене й несподівано запитав:

— Вам ніколи не спадало на думку, доценте Бакке, що ви дуже схожі на свого брата? Що вас важко розрізнити ззаду? А надто, коли ви однаково вдягнені. В блакитний лижний костюм. Ви ще й досі в ньому.

Я вражено витріщив на нього очі.

Те саме сказав Карл Юрген. Але це був його обов'язок — усе помічати й робити висновки зі своїх спостережень.

Потім я подумав: а звідки полковник Лунде знає, що мій брат Крістіан був одягнений у такий самий блакитний лижний костюм?

— Ви вважаєте, що хтось пробував убити мене?.. — запитав я.

— Не знаю, але мені так здається. Після сьогоднішнього дня. Адже я вас запросив наглядати за Вікторією. Мабуть, вони всі розуміють це, але мовчать. Вони звикли коритися наказам… звикли до дисципліни…

— Дисципліна — небезпечна річ, полковнику Лунде. Не для вас. Ви людина військова Але для тих, хто до неї не звик, вона може бути небезпечною. Уявіть собі, що хтось живе поряд із вами і плекає в собі ненависть, помсту… це велика небезпека.

Полковник Лунде всміхнувся, чого я ніяк не сподівався від нього.

— Той «хтось» уже знайшов, як вилити свою ненависть і помсту.

— Знайшов, — погодився я. — Але нічого тим не домігся. Йому не пощастило. А це ще небезпечніше. Полковнику Лунде, послухайте мене.

Він насторожився.

— Інспектор Галл забув сказати вам одну важливу річ.

Він завжди дуже уважний, а це просто забув. А може, вирішив, щоб я вам сказав… хоч навряд… Одне слово, інспектор Галл вважас, що ваш дім повинна цілодобово охороняти поліція. Тож я можу… гм… можу кілька днів бути вільний. Бо дім, я вже сказав, хтось буде охороняти цілодобово.

Ледь порожевіле обличчя полковника густо почервоніло. Він був щиро обурений.

— Охороняти… охороняти мене! Я сам себе можу охоронити, себе і всю свою родину!

— Не можете, полковнику Лунде. Ви ж бо знаєте… Полковник опустив плечі.

— Знаєте, що сталося. Тепер стало ще небезпечніше. Небезпечніше, ніж будь-коли. Скажіть, будь ласка, в домі є ще якась зброя, крім того револьвера, що забрав інспектор Галл?

— Є ще, звичайно, моя гвинтівка. Аж дивно, що той холодний, як крига, поліцай, не запитав про неї.

— Галл не холодний, він просто виконує свій обов'язок.

— Виконує свій обов'язок. Якби всі його виконували…

— Вам, мабуть, краще піти спати, полковнику Лунде. Лише скажіть мені, де ваша гвинтівка.

Він здавався втомленим і старим.

— Вона стоїть коло мого письмового столу, в кутку біля вікна.

Я приніс гвинтівку.

— Ви її також чистите?

Полковник Лунде вперше по-справжньому всміхнувся. Теплою, щирою усмішкою.

— Скажіть мені, доценте Бакке, ви ніколи не служили У війську?

— Я служив. І ще й як чистив гвинтівку. Раз мені навіть не дали звільнення за те, що я її не почистив…

Я потримав гвинтівку в руках. Тоді поклав її на плече. Це був маузер з оптичним прицілом.

— Не дуже зручна річ, — сказав полковник Лунде. — Не та зброя, з якою можна непомітно ходити й пробувати когось убити. Надто велика й важка. Але з двухсот метрів я влучаю з неї в середину червового туза… Можу вам показати…

Він простиг руку по пляшку, але я встиг забрати її.

— Іншим разом, полковнику Лунде. Мабуть, нам обом краще піти спати. Я вимкну світло. На добраніч.

Він підвівся. Послухався наказу, мов автомат. Навіть якщо той наказ давав йому я.

— На добраніч.

У вестибюлі сидів сержант Ев'єн.

— Полковник Лунде вдав, ніби не помітив мене, — сказав він.

— Він трохи схвильований, — відповів я. — Довідався, що в будинку буде цілодобова охорона. І незадоволений цим. Вважає, що його ніби взяли під нагляд. Та й кому б це сподобалося…

— Нікому, — погодився сержант Ев'єн. — Нас не дуже люблять…

— Вас хтось змінить?

— Так, завтра о восьмій ранку.

В будинку запанувала тиша.

Я роздягнувся і прийняв крижаний душ. Він здався мені ще холоднішим, ніж звичайно. Потім я вернувся до кімнати.

Я взяв полковникову гвинтівку, переконався, що вона без патронів, тоді сховав її до шафи, замкнув двері й поклав ключик у шухлядку письмового столу.

Я лежав і дивився на блакитну куртку зі значком Товариства лижників, що висіла на спинці стільця поряд із ліжком.

Свято на Голмекколені. Здавалося, що це було сто років тому.

Я відразу заснув.

Коли я вранці зійшов униз, сержанта Ев'єна вже змінив інший поліцай. Але я не зразу помітив його. Він мав ідеальну зовнішність для працівника кримінальної поліції. Його ніхто б не зміг запам'ятати.

— Сержант Вік, — відрекомендувався він, підводячись.

Тоді знову сів.

Я й тепер нізащо не впізнав би його. Він міг би втертися в будь-яке середовище. Тепер він утерся в родину Лунде.

Я поїхав в Управління кримінальної поліції і зайшов просто до кабінету Карла Юргена.

— Сержант Вік уже на місці, — сказав я. — А сам я їду на кілька днів до матері, щоб трохи оговтатись, як ти мені радив.

Я почував себе, як хлопчак у літньому таборі, що звалився у водоспад і мало не потонув, а тепер його відсилають до матері, щоб він очуняв. І, як хлопчак, я радів, що опинюся вдома, в матері.

— Але я пробуду там кілька днів, — мовив я. — Як ти гадаєш, за цей час нічого не станеться?

Карл Юрген підвів на мене ясні очі.

— Я більше ні в чому не впевнений, Мартіне. Не знаю, що й думати. Крістіан почуває себе добре, але я звелів йому триматися осторонь принаймні з місяць. Працювати йому не дозволять. Коли він випишеться з лікарні, то відразу поїде додому, причаїться там і ніде не з'являтиметься.

— Так він обросте мохом, — сказав я.

— Я знаю. Але краще обрости мохом на два тижні, ніж зарости травою назавжди.

Зарости травою.

— Авжеж, — погодився я.

— Більше тебе ніщо не цікавить? — запитав Карл Юрген.

— Мене? Завжди все цікавить. А хіба є щось таке, що мене сьогодні має особливо цікавити?

— Револьвер, — сказав Карл Юрген. — Куля. Відбитки пальців.

— Ти вже дослідив їх?

— Звичайно. Це ж найлегша частина нашої роботи. Він погортав папери на письмовому столі.

— Лабораторія зробила балістичне дослідження револьвера й кулі. Стріляли з револьвера полковника Лунде. Відбитки пальців також було дуже легко визначити.

Я затамував подих.

— Вони належать пані Люсі, — сказав Карл Юрген.

Люсі з синіми, як проліски, очима. Люсі, яку завжди вабило все блискуче. Люсі зі своїми прорахунками й розчаруваннями. Важко було повірити, що стріляла вона.

— Я не можу повірити в це, — мовив я. — Люсі… вона… вона не така людина…

— Не яка?

— Не така, щоб стріляти комусь у спину.

— А ти вважаєш, що панна Лунде чи Вікторія такі люди, щоб стріляти комусь у спину?

— Отже, ми можемо однаково підозрювати кожного з них.

— Виходить, що так. Ти її заарештуєш?

— Ні. Почекаю кілька днів. Якщо ми її заарештуємо вже сьогодні, то не посунемося далі.

— Я не розумію.

— Заарештувати когось завжди можна. Найлегше заарештувати людину, що залишила відбитки пальців на револьвері. Але важливіше дізнатися, навіщо вона взяла в руки той револьвер. Чому вона стріляла? Я цілком певен, що вона нічого більше не зробить, знаючи, що Крістіан принаймні на місяць вийшов з гри. І я б хотів дізнатися ще одне: що сховане на горищі?

— І ти гадаєш, що Люсі його знайде?

— Не знаю. Але я хочу дати їй шанс.

— Хочеш дати їй шанс знайти те, що шукають усі й не знаходять, а потім заарештуєш її за спробу вбити Крістіана?

— Так.

Я дивився на Карла Юргена. На свого давнього приятеля.

— Погана в тебе робота, Карле Юрген. Доводиться робити неприємні речі.

— Так. І будь певен, що мені не завжди хочеться їх робити.

Я купив великий флакон парфумів «Жолі Мадам» і поїхав через Берум у Бакке, де мешкала моя мати.

Садиба мирно купалася в березневому сонці — воно віддзеркалювалось у вікнах теплиць, сніг на подвір'ї під його промінням уже розтанув. Мати зустріла мене з материнським захватом.

— Мартіне, синку, яка несподіванка! Ти побудеш у мене кілька днів?

— Так, — відповів я.

— Невже згадав про мої іменини?

Я витріщив на неї очі. Іменини? Який же сьогодні день? Авжеж, п'яте березня.

— Так, — збрехав я, простягаючи їй коробку «Жолі Мадам»…

— Це мої найулюбленіші парфуми, — мовила моя елегантна мати. — Звідки ти знаєш, синку?

— Просто вони мені подобаються, — відповів я. — І личать вам. Ви будете святкувати іменини, мамо?

— У шістдесят років? Ти здурів, Мартіне. Думаєш, це така радість? Але мені приємно, що ти згадав про них. Як там живе Крістіан?

— Крістіан застудився, — мовив я. З великою бідою це можна було назвати правдою. — Він просив передати вам щире вітання.

Удруге за досить короткий час я відзначав іменини пляшкою шампанського.

Цього разу все відбулося так, як належить. Пляшка стояла не в буфеті, а в льоху, і була як слід заморожена.

— Вітаю вас, мамо, з днем народження!

З днем народження… Я не хотів ні про що думати. Ні про ідо! Я приїхав сюди трохи відпочити. А моя мати знов збудила в моїй душі тривогу тільки тим, що в неї був день народження. Я не хотів думати про Вікторію.

— У вас гарний вигляд, мамо. Я б не сказав, що вам більше ніж п'ятдесят.

— Дякую, синку.

— Від чого це залежить, мамо? Тобто як ви примудряєтесь так гарно триматися? У вас же повно роботи!

— Товариство здоров'я… — почала мати.

Я не мав наміру заводити мову про Товариство здоров'я, Товариство допомоги дітям чи Товариство сприяння добробутові Берума. Вона могла годинами говорити про них.

— Я знаю, — сказав я, — Товариство здоров'я процвітає. Ви збудували притулок для сиріт і плануєте збудувати пологовий будинок…

— Притулок для старих, — поправила мене мати.

— Тим краще. Але мене цікавить, чому ви так добре збереглися. Це не комплімент… хоч і комплімент також… але я хочу знати, чому люди так по-різному старіються?

Я дивився на материну струнку ногу в нейлоновій панчосі, мальовниче закинену на другу, й на нігті, вкриті лаком коралового кольору.

— Не знаю, синку. Ти краще запитай Крістіана.

— Крістіан прочитає мені довжелезну лекцію, — відповів я. — А самі ви не можете пояснити цього? Візьмімо хоча б Марту Лунде. Вона вашого віку, навіть на два роки молодша.

— Марту Лунде? Я її пам'ятаю. І Віктора Лунде також.

— Ви маєте на думці Вікторію?

— Вікторію і Віктора. Звучить так зворушливо.

— То що ви скажете про Марту?

— Я її бачила дуже давно. Вона завжди була однакова на вигляд. Взірець самовідданої жінки.

— Який же Марта Лунде взірець, мамо, коли вона всім своїм виглядом ніби засвідчує, що жінка може бути позбавлена будь-якої привабливості?

— Це правда. Але є люди, що завжди носять на собі якісь наліпки.

— Наліпки?..

— То їхня родинна риса. Пам'ятаю малу Вікторію. Я бачила її багато років тому, тепер вона, мабуть, уже доросла. Вона тоді з усієї сили вдавала з себе легковажну. І пам'ятаю Люсі. Я певна, що вона й досі носить задовгі коси і вся в блискітках…

— Наліпки… — проказав я.

Мати лякала мене. Звідки вона знала, що Люсі носить задовгі коси?

— Вона, здається, була співачкою. І поводилась дуже самовпевнено.

— Але до чого тут наліпки, мамо?

Мати взяла сигарету й прикурила її запальничкою. Я дивився на її гарні пальці з лакованими нігтями.

— Дехто носить наліпки, щоб переконати інших, а надто самих себе, що вони такі, якими хотіли б бути.

Я почав здогадуватися, у кого з батьків удався мій брат Крістіан.

— А ви самі, мамо?

— Мені не треба наліпки. Я подобаюся собі такою, яка я насправді.

— А вам не сумно без батька?

— Сумно. Він був дуже спокійний чоловік. Навіть як захворів. Ніколи не говорив про хворобу і спокійно ковтав свої таблетки, я навіть забувала, що він хворий. І він, мабуть, теж забував. Мені без нього сумно. Може, тому я й… ну… пішла в Товариство здоров'я і…

— Я розумію, мамо.

Вона викинула сигарету в камін.

— Звідки ти так добре знаєш родину Лунде, Мартше?

Пора було міняти тему розмови. Я надто багато розпитував про тих Лунде. Але матір не легко було відвернути від того, що її цікавило. Довелося відповісти їй.

— Я давав приватні уроки Вікторії, — мовив я.

Це, власне, була правда. В кожному разі моя відповідь задовольнила матір. Вона почала знов говорити про Товариство здоров'я. Я дав їй вибалакатися. Це була нейтральна тема.

Я ходив на лижах у лісі навколо Бакке. Там не було лижні, але мені подобалося йти неторканим снігом, як я колись ходив хлопцем. Сніг підтанув, став дірчастий, і я часто провалювався в нього. Лижі доводилося змащувати щодня.

Решту часу я тинявся по садибі, розмовляв з матір'ю або просто відпочивав. А головне, намагався ні про що не думати. Це було найважливіше. Ні про що не думати. Десь у майбутньому, вже недалекому, мріла відгадка двох замахів на життя. І. для мене важливо було так заспокоїтися, щоб мати змогу допомогти Карлові Юргену знайти ту відгадку. Карлові Юргену і Крістіанові, який був головною особою в цій грі, бо здогадувався про щось, але не розповідав нам про свої здогади, тому що сам не був цілком упевнений у них, а крім того, не хотів наражати мене на небезпеку. Не треба ні про що думати. Я весь віддавався дрібній роботі в садибі або слухав материні розповіді про Товариство здоров'я, Товариство допомоги дітям і про новий притулок для старих.

На щастя, втекти від думок виявилося легше, ніж я гадав.

Третього вечора під час нашої розмови з матір'ю я погодився переглянути креслення нового притулку для старих.

Був приємний, тихий вечір. У каміні потріскував вогонь. Мати розіклала на столі в бібліотеці креслення. Вона не вмовкала ні на хвилину, своєю балачкою цілком забиваючи диктора, що передавав погоду й останні вісті.

Архітектор Ікс заправив підозріло низьку ціну, але напевне перевитратить кошти. Архітектор Ігрек, навпаки, заправив надто дорого, але він уже збудував у Моргедалі новий готель і закінчив його раніше, ніж домовлялись. Архітектор Дурний, не розуміє, що в будинку для старих не можна планувати так багато сходів, але він каже, що чим більша площа будівництва, тим воно дорожче, а чим більше сходів і чим воно вище, тим воно обійдеться дешевше. Товариство здоров'я планує провести добродійницьку компанію з ярмарком і концертами, щоб притулок для старих був побудований у ширину, а не у висоту.

«Передаємо повідомлення кримінальної поліції». Мати замовкла. В каміні тихо потріскував вогонь. «Кримінальна поліція міста Осло розшукує пані Люсі Лунде. Пані Люсі Лунде тридцять п'ять років. Вона середи: на зріст, має блакитні очі, біляві коси, правильні риси обличчя й гарні зуби. На ній було сіре зимове пальто, сіра сукня переткана срібною ниткою, і брунатні черевики з крокодилячої шкіри. Головного убору на ній, можливо, не було. Пан Люсі Лунде вийшла зі свого дому на схилі Голменколена вчора годині о дев'ятнадцятій і не повернулась. її родина хвилюється, чи з нею чогось не сталося. Усіх, хто б щось знав пре неї просимо дзвонити в кримінальну поліцію міста Осло, телефон сорок два нуль шість п'ятнадцять, або в найближчу поліційну дільницю.

А зараз передамо концерт Ставангерсьхого ансамблю…»

Я немов почув, як легенько клацнуло, — уявив собі, як полковник Лунде вимкнув приймач.

Люсі з синіми, мов проліски, очима. Люсі, яка ганялася за матеріальним добром, Люсі, в якої був гарний голос, але не вистачило мужності йти тернистою дорогою мистецтва. Вона вибрала коротшу дорогу — вийшла заміж за полковника Лунде й носила наліпку: «Самовпевненість».

І та коротша дорога завела її в глухий кут.

Хто скривдив Люсі? Xоч яка вона легковажна й слабка духом, а однаково не заслужила, щоб її кривдили.

— Ти не слухаєш, що я кажу, Мартіне.

Я підвів очі. І побачив матір. Звідки вона тут?

Ага, правда. Я ж удома в Блакке.

— Я не виконав свого обов'язку, — сказав я.

Мати нічого не відповіла. Вона швидко зібрала аркуші з кресленням притулку для старих. Кілька з них вона кинула в камін, тоді поклала на них двоє березових полін, і вони зразу зайнялися

Мати нічого не питала. Що я сказав? Що не виконав свого обов'язку? Мати мовчки дивилася на мене.

— Бачу, ти нічого не хочеш мені розповісти, Мартіне, — мовила нарешті вона. — Ну що ж, я не знаю, які в тебе труднощі. Не розповідай про них, якщо вважаєш, що так треба. Але… чи не можу я тобі чимось допомогти?

— Що ви думаєте про Люсі, мамо?

— Мені її шкода.

— Через… через те? — я кивнув на приймач.

— Ні… не зовсім через те. Я ще не думала про те. Але мені її завжди було шкода. Я пам'ятаю її ще дівчинкою. Коли ви з Крістіаном запрошували її до нас у гості…

Мати мала добру пам'ять. Але мала й ще дещо. Я й раніше знав про це. Вона вміла розпізнавати, що сховане за зовнішнім виглядом людини.

— Якою вона була тоді, мамо? Звичайно, я пам'ятаю, якою вона мені здавалася, але ми з Крістіаном були ще дуже молоді… а крім того, закохані в неї. Всі були закохані в неї. Та якою вона була насправді?.. Якою здавалася дорослим?

Мати взяла сірника й почала ламати його на шматочки.

— Люсі завжди викликала жаль до себе.

— Жаль до себе? Таж усі хлопці ладні були стелитись їй під ноги!

— Вона скрізь почувала себе чужою, Мартіне. Ви, хлопчаки, не могли цього помітити, ви були надто молоді. Інші дівчата були простіші, старосвітськіші, вихованіші, вони чемно присідали переді мною, були в простеньких сукенках, із разком намиста на шиї… Завжди переказували вітання від матері й батька. А Люсі…

— Що?

— Люсі ні від кого не переказувала вітання. Я не знаю, звідки вона. Вона вирізнялася серед інших. Була краще вбрана за них, завжди чіпляла всілякі оздоби. Так звані оздоби. І це робило її дуже жалюгідною. А ще той її погляд. Вічно він чогось шукав.

— Так, я теж помітив це. Правда, аж як став дорослий.

— Я лише можу здогадуватися, чого вона шукала тим поглядом. Хоч здогадатися й не важко. Думаю, що вона шукала опори в житті. А тоді вийшла заміж за полковника Лунде…

— Мені треба вертатися до міста, мамо. Спробую допомогти Люсі.

— Уже пізно.

— Ви вважаєте… вважаєте, що хтось її скривдив, мамо?

— Не розумію, за що б її мав хтось кривдити? Мартіне, ти аж позеленів на виду. Іди лягай, синку. Прокинешся рано і зможеш відразу поїхати. Приготувати тобі сніданок?

— Ні, дякую. Але мамо… як мені її шукати?

Не знаю. Не знаю… та думаю, що, мабуть, почати треба з того, хто хоче її скривдити… На добраніч, синку.

— На добраніч, мамо.

Цікаво, коли Карл Юрген з'являється на службу? О пів на дев'яту? О дев'ятій? Чи раніше?

Але я не мав терпцю чекати. О сьомій я вже виїхав з Бакке. Я не відчував навколо березневого ранку, тільки бачив його ознаки. Бачив, що дорога слизька після нічного при морозку, що поля вже чисті, осяяні сонцем, а в темному ліс ще лежить товстий шар снігу.

Я поїхав через Гріні, і, як завжди, мене вразила Pea зі своїми забудовами, бо вони раптово вигулькують перед очима, тільки-но переїдеш через пагорба. Тієї ж миті я побачив і трамплін на Голменколені.

Крістіан. ї маленька панна Лунде. А тепер Люсі.

Я машинально зменшив швидкість і далі вже слухняно їхав як належало, п'ятдесят кілометрів на годину. Я не глянув праворуч, коли проїздив повз цвинтар Вестре. Але подумав про пані Вікторію Лунде.

Виїхавши на Майорстюенвай, я побачив будинок Філіпса, що яснів, наче велетенський зелений смарагд, а поряд — баню кінотеатру «Колізей», наче білясту шапку гриба.

Раптом мені спала одна думка.

Я згадав про свого приятеля каменяра.

Він сидів так, як і минулого разу, але тепер у майстерні було ясно. В єдине вікно падало скісне проміння сонця.

Він хвилину дивився на мене короткозорими очима за товстими скельцями окулярів, тоді впізнав і всміхнувся.

— Доброго ранку, доценте Бакке.

— Доброго ранку, — відповів я, сідаючи на найближчий камінь. — Я прийшов тільки нагадати вам, що я є на світі.

Він відклав свій різець.

— Я завжди про вас згадував, доценте Бакке… а надто тепер. Я думав… тобто… сподівався, що ви прийдете.

Я запропонував йому сигарету й закурив сам. Он як, він сподівався, що я прийду!

— Отже, ви теж чули повідомлення? — запитав я.

— Так.

Він знов узяв різець і почав обертати його у міцних гарних руках. А я знову втупив очі в той різець.

— Останнього разу я забув запитати вас про одне. Ви знайомі з пані Люсі Лунде?

На мить він відвів погляд.

— Не можу сказати, що знайомий. Але мене раз відрекомендовували їй. Я співав у хорі Норвезької опери, а вона там мала невеличку партію.

— Невеличку партію?

— Так. На більше її не вистачало.

Я похопився, що сиджу перед знавцем, який може оцінити вокальні можливості Люсі. Ми посиділи, покурили. Я глянув на напис, вибитий на камені: «Спочивай у міфі».

— А тепер вона десь зникла, — сказав я.

Каменяр опустив очі. Тоді зняв окуляри й заходився протирати їх. А протираючи, дивився на мене, і я вперше чітко побачив його очі — ясні, сірі очі, з дивним, спрямованим на мене поглядом, як у всіх короткозорих людей, коли вони знімуть окуляри й дивляться на тебе, не усвідомлюючи цього. В жінок той погляд здається просто вимогливим.

Каменяр знов надяг окуляри, і погляд його став звичайним.

— Ви її бачили? — запитав я. — Тобто чи бачили після того, як зустрічалися в опері?

— Так.

— Коли?

Він знов узяв у руки різець. Це був його рятівний пояс, неусвідомлений привід зробити паузу.

— Позавчора ввечері, — відповів він.

Дивина. Така дивина, що майже неможливо було повірити в неї.

Він прочитав мої думки.

— Мені також дивно, — мовив він. — Я замкнув майстерню й пішов додому. Перетнув перехрестя біля Майорстюена, бо мені треба було на Кіркензаєн. А пані Люсі саме поминула мене…

— Вона вас бачила? Впізнала?

— Не думаю. Вона дивилася просто поперед себе.

— Який у неї був вигляд?

— Такий, як описано в повідомленні.

— Я маю на думці обличчя… вираз її обличчя?..

— Не знаю. Все сталося так швидко… Я дуже короткозорий.

— І ви повідомили про це поліцію?

— Так. Відразу повідомив кримінальну поліцію міста Осло, тільки-но почув оголошення. В мене вдома немає телефону. Довелося дзвонити з кіоску.

Каменяр зробив усе, що належало. Повівся як порядний громадянин. Зрештою, нічого іншого я й не сподівався від нього.

Мені треба їхати далі, — сказав я. — Хочу вам тільки ще одне нагадати. Ви пам'ятаєте, що обіцяли мені? Що приїдете, коли я почую «голос» і покличу вас.

— Так.

Тоді я не знав, що скоро пошлю по нього й що саме цей худорлявий каменяр з різцем у міцних гарних руках, який відкладав гроші, щоб навчатися співу, остаточно допоможе нам відгадати загадку.

Карл Юрген сидів за столом і диктував.

Біля нього, тримаючи в руці записник, стояв поліцай у формі. Олівець швидко бігав по аркуші. Я не знав, що поліцаї вміють стенографувати. Видно, я ніколи не зрозумію до кінця, які, власне, обмежені мої знання.

— Я покличу вас потім, — сказав Карл Юрген. Поліцай згорнув записник, сховав його разом з олівцем до кишені на грудях, старанно застебнув її і, докірливо глянувши на мене, вийшов.

Я сів. Не почекав, поки мене запросять сісти.

На стомленому обличчі Карла Юргена проступали зморшки.

— У тебе такий вигляд, паче ти не спав, — сказав я.

— Кляті репортери… Видно, хтось із них пронюхав, що ми були на могилі Вікторії Лунде. А тепер ще й пропала Люсі Лунде. Я з жахом чекаю вечірніх газет. Мені вже ввижаються заголовки…

— «Полковник Лунде — Синя борода»? — мовив я.

— Щось таке.

— А як решта членів родини?

Карл Юрген креслив рисочки і кружальця.

— То дуже дивні люди… Я сам був у них, тобто сам поїхав туди, коли надійшла заява, що пані Люсі Лунде звикла. Тільки взяв із собою ще одного поліцая, що мав записувати все. Ми відразу передали прикмети: я подзвонив в управління з дому полковника… Про це повідомлено всі патрульні машини, всі поліційні дільниці в країні. А також радіо і телебачення…

— Ти говорив про родину Лунде, Карле Юрген. Що означають твої слова: «То дуже дивні люди»?

Карл Юрген визирнув у вікно.

— Вони дуже витримані, — мовив він. — Хоч би що сталося, а по них цього не видно. Завжди коли говориш із ними — а я вже мав нагоду не раз говорити з ними, — жодне не міняє виразу обличчя. Всі холодні й байдужі.

— Хіба вони не стурбовані?

— Якщо й стурбовані, то принаймні мені цього не показали.

— А хто з них повідомив прикмети? Тобто хто з них знав, як Люсі була вдягнена і коли пішла з дому?

— Панна Лунде. Але аж після того, як полковник Лунде і Вікторія цілу хвилину мовчки дивилися в простір. Нарешті панна Лунде, видно, вирішила, що треба щось сказати. Вона спостережливий свідок. Добре запам'ятала, як пані Люсі Лунде була вбрана, і знала, коли вона вийшла.

— І ця подія ніяк на них не вплинула?

— Зовні не вплинула. Вони належать до давньої школи.

А давня школа вимагає від людини, щоб вона вміла володіти собою. По-моєму, всі Лунде, вся родина вважає, що негарно, коли в їхньому колі стається якесь неподобство.

— Нічого собі неподобство! — сказав я. — Два замахи на життя і одне зникнення.

На письмовому столі задзвонив телефон. Я дивився на Карла Юргена, поки він слухав, що йому казали. І знов мене вразило, яке в нього втомлене обличчя.

— Я зараз буду, — сказав він.

— Це… це щось… — почав я.

— Ні. Нічого. Тобто мене викликають у справі. Треба негайно йти. Ти вже вибач мені, Мартіне.

— Ну що ти, — сказав я. — Я теж іду. Мені кортить самому пошукати Люсі.

Я не знав жодної душі, з ким би Люсі була знайома. «Вона ні від кого не переказувала вітання», — сказала моя мати.

Я поїхав у Норвезьку оперу. Там дехто ніколи й не чув про Люсі Лунде, дехто тільки чув, що така є, а кілька людей навіть пам'ятали її. Тих кілька, що пам'ятали, не бачили її майже два роки, відколи вона вийшла заміж. А крім того, поліція вже побувала в Норвезькій опері.

Я навідався до двох меланхолійних поетів і до автора детективних романів, що були членами правління Товариства аматорів поезії. Поетів я знайшов у редакціях їхніх газет. Один писав статтю про труднощі збуту яєць перед велико-днем, а другий — готував звіт про засідання стортінгу. Обидва на вигляд були пригнічені. Люсі Лунде вони не бачили. Автор детективних романів ще спав. Рідкий чуб звисав йому на лоба, він насилу продер очі. Потім надяг халат і поплентався до кухні по пиво. Він також не бачив Люсі Лунде.

Я пообідав у Театральній кав'ярні. Мені здавалося, що сьогодні мені випадає попоїсти саме в ній.

Потім поволі поїхав містом, приглядаючись до людей на вулицях, чи не побачу де русявої голови Люсі, — я знав, що так само тепер їздять усі приватні й службові машини працівників поліції.

Та, може, я перший знайду її.

Час від часу я помічав на вулиці русяву голову й щоразу здригався. Здригався двічі: спершу, коли думав, що то Люсі, а потім, коли мало не наїздив на передню машину. Поліція ні на кого не наїздила. В їхніх машинах один сидів за кермом, а другий шукав поглядом русявої голови серед перехожих.

Проте я не знайшов.

Стемніло, на вулицях засвітилися ліхтарі, замигтіли світляні реклами.

У Студентському парку стало людно, спалахнули прожектори, які освітлювали фасад Національного театру. Що вони сьогодні можуть ставити? Я вже не був у театрі багато місяців. Ага, згадав, я читав у газеті. «Будівничий Сольнес». До речі, будівничий Сольнес упав з башти.

Якщо я знайду Люсі, то… То що я зроблю? Я не знав. «Якщо я напишу контрольну з математики, доценте Бакке, то після зимових канікул не запускатиму уроків. Даю слово…»

Та Люсі — не математика. Я не знав, що мені робити. Не міг же я їздити вулицями цілу ніч і шукати її русявої голови. Крім того, вона могла накинути на голову хустку.

Ця остання думка приголомшила мене.

Дарма шукати, можна їхати додому й переодягтися в тонший костюм. Надворі вже по-весняному тепло.

Я не сів у ліфт.

Не було чого поспішати.

Я поволі підіймався сходами на п'ятий поверх. Чим довше я йтиму, тим далі відтягну неприємну хвилину. В мене було таке почуття, що я не матиму сили вернутися в дім полковника Лунде на схилі Голменколена, не знайшовши Люсі.

Я вийняв з кишені маленьку в'язочку ключів. їх було тільки три: один від школи в Бріскебю — далекої, мирної школи, другий від дому полковника Лунде, а третій від мого помешкання на Гавсфіордсгате.

Я вткнув ключа в замок і відімкнув двері. Тоді зайшов до передпокою, зачинив за собою двері і ввімкнув світло. Я ще трохи відтягну повернення, коли піду до кухні й вип'ю пива, а вже потім переодягнуся.

Я пройшов передпокоєм до кухні, вмикаючи дорогою світло.

Ось вона — моя взірцева, аж занадто практична кухня. Скрізь цілковитий лад, як і два місяці тому, коли я залишив її. Я любив лад — мабуть, почав набувати звичок старого парубка.

Під вікном, за яким уже було темно, стояв стіл, а обабіч нього — два стільці. Мені здавалося, що я завжди присував їх до самого столу. А виходить, що ні: один стілець стояв боком.

«Хто їв із моєї мисочки?» — запитав найменший ведмідь.

Я зайшов до вітальні і ввімкнув світло.

Освітлена однією лампою, що висіла під стелею, вона здалася мені великою і холодною. Я заходився вмикати й інше освітлення: лампу на письмовому столі, потім біля полиці з книжками і торшер за своїм персональним кріслом біля каміна. В це крісло я сідав увечері почитати.

Виявилося, що його надто близько присунено до каміна.

«Хто сидів у моєму кріслі?»— запитав більший ведмідь.

У мене зашпигало в потилиці. Я геть забув, що там було далі в казці. А в дитинстві це була моя улюблена казка. Що в біса сказав найбільший ведмідь?

Я перейшов їдальню й відчинив двері до спальні. І тієї миті загадав слова найбільшого ведмедя.

«Хто спав на моєму ліжку?»— запитав він.

На моєму ліжку спала Люсі.

На моєму ліжку!

Я ввімкнув світло. Вона була вкрита ковдрою по саму шию, видніла тільки русява голова, та голова, яку я шукав цілий день.

Тієї миті я збагнув, скільки правди є в дивному вислові: «Кров захолола в жилах». Я відчув, що чуб у мене на голові став сторч. Не знаю, скільки я так стояв біля дверей і дивився на русяву голову, що непорушно лежала на моїй подушці.

Та нарешті я підійшов ближче.

Люсі спала.

Спокійнісінько спала собі!

Хвилину я дивився на неї. Вві сні обличчя в неї було оголене й беззахисне, наче в дитини, навіть спала вона по-дитячому, розтуливши губи.

Я ввімкнув світло на нічному столику. Люсі не ворухнулась.

— Люсі! — покликав я. Вона ледь засовалась.

— Люсі!

Вона розплющила сині очі, обвела кімнату сонним поглядом, тоді спрямувала його на мене і зразу ж рвучко сіла и натягла ковдру до самої шиї.

— Мартіне!… Ти налякав мене до смерті! Отакої! Я налякав її до смерті!

Це ти налякала мене до смерті, Люсі. Налякала до смерті цілу свою родину й підняла на ноги всю поліцію.

— Поліцію?.. Мартіне… ти мусиш допомогти мені. Я… поліцію…

І зненацька, без будь-якого переходу, вона заплакала. Занурила голову в подушку й нестримно заридала.

Я сів і почав чекати. Вирішив дати їй виплакатися. Сподівався, що колись же вона має перестати. Поспішати мені було нікуди.

За якийсь час Люсі й справді перестала плакати, тільки схлипувала. Потім повернулась і глянула на мене.

— Ти не дозволиш їм забрати мене, Мартіне? В її синіх заплаканих очах прозирав страх.

— Накинь па себе халат і ходімо до вітальні, Люсі. Там нам буде зручніше говорити.

— Мій халат…

Вона відгорнула ковдру, і на мить я подумав про її давні хитрощі. Згадав мережива, викот і прозорий нейлон.

Та ось вона встала з ліжка, і я отетерів: на ній була моя піжама!

— Дай мені свій, Мартіне. В тебе є якийсь пристойний халат?

— Мій халат у полковника Лунде, — відповів я. — Візьми купальний.

— Він надто великий, — мовила вона.

Аякже, мій купальний халат для неї надто великий! Я відчув, що починаю лютувати на неї. Але був не такий засліплений цим почуттям, щоб не зрозуміти: я лютую тому, що в мене відлягло від серця. Люсі ніхто не вчинив ніякої кривди.

— Ходімо до вітальні.

Вона подріботіла поперед мене. Дивно було бачити її без високих підборів. Вона відразу стала маленька. Маленька й трохи розпатлана, мов дитина. Вона безцеремонно сіла в моє персональне недоторканне крісло, навіть простягла руку по сірники й розпалила в каміні. Але я помітив, що дрова в ньому вона розіклала як слід.

Мені довелося сісти на канапу.

— Дай мені випити чогось міцного, Мартіне.

— Не дам. Посидь, я зараз зварю кави.

Я запалив газову машинку. Так буде найшвидше. Тоді налив у кавник води і зварив каву. Поки вода закипіла, я приніс чашки.

— Пий, Люсі.

Вона почала мовчки пити, мов слухняна дитина. Я також випив свою чашку.

— Я ще не цілком отямилась, Мартіне… я спала… мені снився жах, снилося, що хтось прийшов забрати мене… а виявилося, що це ти. Ох, Мартіне, коли б ти знав, як я зраділа, побачивши тебе…

Люсі поставила чашку на стіл. Чашка забряжчала об блюдце, коли вона ставила її. І, неначе хто натиснув на важілець або відкрутив кран, з очей у Люсі знов полилися рясні сльози.

Я знав жіночий плач, мені було неважко визначити, що Люсі не прикидалася.

І знов мені довелося сягнути по хусточку. Я витяг її з кишені на грудях і дав Люсі?

— На тебе можна покластися, Мартіне?

— Можна.

— Ти, мабуть, дивуєшся, чого я тут опинилася.

Я більше дивувався, як вона тут опинилася, а не чого.

— Як ти зайшла сюди, Люсі?

— Я давно полювала на твої ключі і якось удома побачила їх на твоєму нічному столику. Я зробила з них відбиток і поклала їх на місце. Це ж так просто.

Вона вже заспокоїлася.

— Ти щось їла, Люсі?

— Рибні фрикадельки. В тебе сила-силенна банок із рибними фрикадельками, Мартіне.

— Я їх люблю, — відповів я.

— Але більше нічого не їла. Боялася виходити. Можна ще трішки кави?

Я налив їй ще одну чашку.

— Ти питаєш, чи на мене можна покластися, Люсі. Я відповів, що можна. Але й сам мушу тебе одне запитати. Чого ти тут ховаєшся?

Вона глянула на мене поверх чашки. Рукави моєї піжами були для неї надто довгі. Без начорнених вій і нафарбованих губ, з розсипаними по плечах, непричесаними косами вона була краща, ніж будь-коли раніше.

— Я ховаюся, бо не хочу, щоб мене арештували за вбивство, — відповіла вона.

В її голосі не було ніякої гри, вона говорила цілком щиро, просто стверджувала факт.

— Чого б тебе мали арештувати за вбивство, Люсі? Вона всміхнулася.

— Я не така дурна, як тобі здається, Мартіне. Не така дурна, як усі думають. Я певна, що Карл Юрген знайшов на револьвері відбитки пальців. Цілком певна, що моїх. Я завжди розуміла, що все це спрямоване проти мене.

— Так, відбитки твоїх пальців, Люсі. В її погляді знов прозирнув страх.

— І на тому, чим ударили панну Лунде, напевне теж відбитки моїх пальців?..

— Я подзвоню Карлові Юргену й запитаю…

— Ні, Мартіне!.. Не треба… Ти мені приятель… не дай їм забрати мене…

Чашка випала в неї з руки. Я нахилився й підняв її. Кава розлилася по килимі.

— Я мушу подзвонити Карлові Юргену, поліція не може гаяти часу на пошуки. В неї є інші, такі самі важливі справи.

— А тобі конче казати, що я тут, Мартіне? — запитала вона тихим жалібним голосом.

— Не знаю.

Я підійшов до письмового столу й подзвонив Карлові Юргену додому.

— Це Мартін. Я знайшов Люсі Лунде.

— Де?

Я помовчав.

— А я обов'язково повинен казати тобі про це?

— Залежно від обставин. Хіба вона вважає, що їй загрожує небезпека?

— Авжеж, саме так вона вважає.

На другому кінці проводу на хвилю запала мовчанка.

— Згідно з Кримінальним кодексом людина, яка вважає, що їй загрожує небезпека, і ховається, не робить ніякого злочину, навіть якщо її шукає поліція. Тобто та людина не зобов'язана виявляти свого сховку й віддавати себе в руки поліції.

Оцей мені Карл Юрген! Такий педант, що аж гидко.

— А по-твоєму, їй загрожує якась небезпека?

— Певною мірою так. їй загрожує арешт за замах на життя.

— Я знаю. Відбитки пальців на револьвері…

— Мартіне, не давай знаку, якщо вона біля тебе. Я тобі щось скажу.

З непроникним обличчям я перевів погляд на картину, що висіла над каміном.

— Ну?

— Викрутку, якою хотіли вбити панну Лунде, повернули з лабораторії. На ній ті самі відбитки пальців. Пальців Люсі Лунде.

Я роздивлявся на картину Тюгесена. Тонкі барви — відтінки золотаво-сірих. Пейзаж з бляклими дерезами, рожевою стіною і дорогою, на якій осіла біла курява.

— Їй можна залишитися тут, Карле Юргене? — Думаю… думаю, що так. Ти сказав «тут». Отже, вона в твоєму помешканні?

От йолоп, знов пробалакався!

— Нехай залишається там, де вона є. Це навіть краще. Я боюся за неї. Надто очевидні докази проти неї. Настирливо очевидні. Нехай вона дасть тобі слово, що не буде нічого робити… Мені навіть краще, що вона буде там. Я пошлю свою людину наглядати за твоїм будинком.

— Дякую, Карле Юргене.

— На добраніч.

Я на хвилину зупинився перед похмурим домом полковника Лунде.

Вже було темно, і він бовванів наче велетенська скриня на потворному підмурку, з баштою, зробленою тільки на те, щоб із неї можна було милуватися краєвидом.

Кошлаті ялини, які легенько погойдував вітер, здавалися живими примарами, охляле гілля, мов зарослі лапи, простягалося до будинку, наче хотіло задушити його. В садку лежав мокрий почорнілий сніг.

Далеко внизу вздовж фіорда мерехтіло освітлене місто. Але будинок полковника Лунде огортала темрява. Бо тільки Люсі забувала вимикати після себе світло, а її тепер не було. Світилося лише у вітальні. Я насилу змусив себе зайти туди.

У вітальні сидів полковник Лунде й розкладав пасьянс. Він страшенно постарів.

Я передав йому вітання від своєї матері.

— Від вашої матері?.. Ага, правда. У неї все гаразд?

— Так. А як поліція?.. Вона ж, певне, була тут? Полковник Лунде поклав винову вісімку на винову десятку.

— Винову вісімку кладуть на винову дев'ятку, полковнику Лунде, — мовив я.

— На дев'ятку?.. Ну так… звичайно…

Він забрав вісімку назад до колоди. На мене він зовсім не дивився і, розмовляючи, не відводив погляду від карт.

— Так, поліція була тут. Приїздив сам інспектор Галл. Вони перевернули все в кімнаті моєї дружини…

Я вперше почув, що він назвав Люсі своєю дружиною.

— Вибачте за нескромне запитання, полковнику… Чого ви більше боїтеся? Тобто… більше лякаєтесь убивці чи боїтеся за свою дружину?

Він відповів відразу, не задумуючись:

— За свою дружину… Боюсь, що з нею може статися якесь лихо.

— А де панна Лунде й Вікторія?

— Не знаю.

Здавалося, наче, відколи зникла Люсі, в домі завалилася одна стіна.

— Я піду побалакаю з ними, — мовив я.

Полковник Лунде й далі не підводив очей.

— Поліція вже розпитала їх про все, про що тільки можна було розпитати.

— Розумію. Я лише хочу привітатися з ними, сказати, що я повернувся.

Панну Лунде я застав у кухні. Вона чистила срібло. Дивно. Пізно ввечері.

— Добрий вечір, панно Лунде. Моя мати просила передати вам вітання.

— Дякую. Я багато років не бачила її.

Вона відклала вичищену ложку, вмочила ганчірку в порошок і заходилась чистити другу ложку.

Вона довго натирала її. Нарешті підвела на мене очі.

— Ви не сумуєте за дружиною полковника Лунде?

— За його дружиною? Ви маєте на увазі Люсі?

— Так.

— Ні. Не скажу, щоб я сумувала за нею. Але мені не подобається настрій у цьому домі.

— Чому?

Вона зібрала всі ложки й поскладала їх рівно одну повз одну. Тоді взялася до виделок. Працюючи, вона дивилася просто на мене. її карі очі на вузькому характерному лиці не мали ніякого виразу.

— Тут живе вбивця, доценте Бакке.

Я й сам так вважав, а однаково дивно було почути це з уст маленької панни Лунде. Вона весь час вражала мене, коли так сухо стверджувала якийсь факт. Адже вона завжди здавалася тінню полковника Лунде, тінню і відлунням його поглядів на життя. Видно, я дуже недооцінював панну Лунде.

— А вам неприємно думати, що тут живе вбивця, панно Лунде.

Вона піднесла виделку до світла й оглянула її.

— Дурне запитання, доценте Бакке. Кому може бути приємно, що в домі живе вбивця. Нікому це не потрібне.

Нікому не потрібне? Що ж, видно, на це можна подивитися ще й так.

— А де Вікторія? — запитав я.

— Готується до екзамену. З нею все гаразд. Цікаво, чого вона так сказала?

— Я піду й сам гляну, як із нею, — мовив я.

Вікторія справді готувалася до екзамену. Вона сиділа в оранжереї, тримаючи перед собою атлас. Громадянська війна в Америці, подумав я.

Проте панна Лунде помилилася. З Вікторією було не все гаразд. Вона плакала.

Я сів до столу.

— Моя мати просила передати тобі вітання, — почав я.

Мені вже набрид такий вступ, але принаймні він був безпечний.

— Вона справді пам'ятає мене?

— Моя мати пам'ятає все. Чого ти плакала, Вікторіє?

Вона згорнула атлас.

— Не питай дурного, Мартіне.

їхні відповіді були такі самі дурні, як мої запитання.

— А все-таки ти могла б мені відповісти, Вікторіє. З кутика зеленого ока скотилася сльоза. Я вже не міг бачити сліз. Жіночі сльози доводять мене до розпачу.

— Не починай знов плакати, Вікторіє. Мені важко дивитися на твої сльози. Скажи мені лише, чого ти плачеш.

— Через Люсі.

— Чого?

Вона стрілила в мій бік зеленими очима.

— Ти дурний, Мартіне. Нічого не розумієш.

— Нехай буде дурний. Але, може, трохи порозумнішаю, коли ти мені дещо розповіси.

— Що? Мене мучить думка про…

— Про що?

— Дай мені спокій, — мовила вона. — Я вже бачити тебе не можу…

Мене розсердили ці балачки. Я витяг сигарету й закурив, але їй не запропонував.

— Можеш ти мене бачити чи ні, мені байдуже, — мовив я. — Мені самому не хочеться дивитися на всіх вас. Але я не встану з цього місця, поки ти не скажеш, чого ти плакала через Люсі.

Вона всміхнулася. Мені стало аж моторошно від її раптової усмішки. І відповіла вона рівним, спокійним голосом:

— Я плакала через неї, бо мені гидко думати, що Люсі хочуть усунути з дороги.

Я підвівся, погасив сигарету об горщик із проклятим калачиком і вийшов, хряснувши дверима.

Вночі я прокинувся від того, що хтось знов ходив по горищі.

Я принишк, прислухаючись. Я чув тихі кроки, чув, як хтось відсував скрині й присував їх на місце. Навіть зрідка щось падало, глухо стукнувши.

Нехай шукають. Нехай собі там товчеться хто хоче. Мені чхати на них.

Мені чомусь здавалося, що як котресь із них, будь-хто, знайде те, що сховала на горищі прабабуся Лунде, то цьому страхіттю настане край. Я був певен, що той, хто знайде сховане, викриє себе.

Та, лежачи в темряві й дослухаючись до тихих кроків, я не знав, що хтось і справді знайде те, що сховала прабабуся Лунде, й цією знахідкою викриє себе.

Я рахував дні, коли Крістіан вийде з лікарні.

Два тижні — заявив зарозумілий сивоголовий павич у краватці, колір якої цілком гармоніював з його блакитними очима.

Я весь цей час не покидав дому полковника Лунде.

Проте Карл Юрген двічі дзвонив мені туди. А в будинку полковника Лунде не було таких новомодних винаходів, як телефон із парними апаратами, які дозволяють служникові, сповідникові чи гувернерові підслуховувати телефонні розмови.

Я знав: те, що мені розповів Карл Юрген, лишиться між нами. А сам я не мав наміру переповідати почуте нікому з членів родини Лунде.

Я довідався, що Люсі дотримала слова. Вона сиділа в моєму помешканні й нікуди не виходила. Той, хто вартував біля мого будинку на Гавсфіордсгате, часом приносив їй харчі. Не могла ж вона вічно їсти риб'ячі фрикадельки.

Крістіан одужував неймовірно швидко. Я сподівався, що він спростує діагноз того зарозумілого павича щодо двох тижнів лежання в лікарні.

І Крістіан спростував його.

Десятого дня після свята на Голменколені Карл Юрген подзвонив мені й розповів, що Крістіана виписано з лікарні й потай перевезено — він так і сказав: «потай перевезено»— до його помешкання. Офіційно він і далі перебував у лікарні.

Того дня, коли Крістіана «потай перевезли» додому, я насилу дочекався вечора. Я враховував ще й те, що Карл Юрген також пізно закінчує роботу.

Та нарешті настав вечір.

— Я піду погуляю, — сказав я сержантові Віку, тобто сказав ці слова в простір, бо самого його не побачив.

— Добре, — відповів той. Виявляється, він сидів не на тому місці, що завжди.

Крістіан грунтовно приготувався до наших відвідин. На великому столі біля каміна красувалися пляшки різної величини і форми.

— На роботу я завтра не йду, — сказав він, — і ніхто мені не дзвонитиме. Я хворий, властиво, смертельно хворий, — адже мене прострілено наскрізь. Отож я хочу відсвяткувати цю подію.

— На смертельно хворого ти аж ніяк не скидаєшся, — сказав я.

— А ні. Я зроду не почував себе таким здоровим. У мене був чудовий тиждень. Я й гадки не мав, що роль пацієнта може виявитися такою приємною. Сестра Карін… гм… я її запросив у ресторан… Звичайно, коли я офіційно одужаю і зможу виходити. Сестра Карін…

— Можеш не казати, я її бачив, — мовив я.

Отже, мій брат Крістіан, живий і здоровий, стояв перед нами й відкорковував пляшки. Карл Юрген сів.

— Я не можу пити стільки, як ти, — сказав він. — Мені завтра треба йти на службу. Але залюбки відзначу однією чаркою твоє повернення. Зате он по Мартінові видно, що йому неодмінно треба випити більше.

Крістіан зміряв мене по-лікарському пильним поглядом.

— Ти справді якийсь виснажений.

— Так. Дай мені чистого віскі. І без криги. Крістіан подав мені чарку.

— Мартінові з нас трьох найважче, — сказав Карл Юрген.

Я не сподівався, що він здатен думати, кому як доводиться.

— То як у нас тепер стоять справи? — запитав Крістіан. Карл Юрген сидів сьогодні як усі люди — але тільки сьогодні. Він тримав у руці чарку і, здавалося, нікуди не поспішав — також тільки сьогодні.

— Докази проти Люсі Лунде кричущі. Я хоч зараз можу Ув'язнити її за два замахи на життя. Відбитки її пальців знайдено на викрутці й на револьвері, її черевики залишили найбільше слідів навколо могили Вікторії Лунде. Та все це мені не подобається.

— Чому? Хіба такі очевидні докази не полегшують справи?

— Саме ця очевидність мені й не подобається, — відповів Карл Юрген.

Крістіан майже допив свою першу чарку. Він невимушено сидів у кріслі, простягши до каміна довгі ноги.

— Я розумію, що ти маєш на думці, — мовив він. — Ц докази надто кричущі, щоб не викликати підозри.

— Люсі ніколи не була особливо… особливо… спритною, — сказав я.

— По-моєму, ти помиляєшся, — заявив мій брат. — Ми всі її недооцінюємо. Я зовсім не хочу цим сказати, ніби це означає, що вона вбивця. Може, й ні, всупереч доказам. Але вона не дурна. Тільки з тієї чи іншої причини начепила на себе наліпку.

«Наліпку». Отож-бо. Крістіан — викапана мати.

— Наскільки я знаю жінок… — почав він.

Ми з Карлом Юргеном пересміхнулися. Про його досвід у цій галузі було відомо всім.

— Навіть найрозумніші з них вважають, що хлопцям подобаються простодушні дівчата. Вони знають, що тішать наше чоловіче самолюбство, коли дивляться на пас блакитними очима й кажуть: «Ох, який ти розумний!» Я навіть допускаю, що в Люсі вистачило глузду залишити ті докази проти себе. Вона могла передбачити, що ми сидітимем отак, як тепер, і міркуватимем: «Ні, саме тому це не могла бути Люсі». Допускаю, що вона просто шиє нас у дурні. — Він звів очі на стелю. — А я не можу повірити, що це Люсі.