Трава нічого не ховає

Якийсь час ми мовчки курили й дивилися на вогонь, що потріскував у каміні.

— Мене найбільше цікавить, чи хтось із них сказав щось особливе, — знов озвався Крістіан. — Сказав, не думаючи, за звичайних обставин, а не тоді, як складав свідчення поліції. Будь ласка, Мартіне, це твоя справа. Ти маєш добру пам'ять на слова, адже ти філолог. І вмієш зазирнути в душу людині. Ти чув якісь слова, що здалися тобі незвичайними?

Я справді мав добру пам'ять на слова. А от щодо вміння зазирнути в душу людині, то це був просто комплімент. Я замислився.

— Більшість того, що мені здалося незвичайним, було не обов'язково особливим, — мовив нарешті я. — Наприклад, те, що сказала мати.

— А що вона сказала?

— Що полковника звати Віктор. Віктор і Вікторія. Це напевне не має ніякого значення. Але…

— Ну, кажи!

— Перше, що мені здалося дивним, були слова Люсі того коли маленьку панну Лунде мало не вбили: «Не В дівалася, що це станеться з нею». Вікторія сказала недавно: «Мені гидко думати, що Люсі хочуть усунути з дорогі» д панна Лунде заявила: «В будинку живе вбивця».

— І це правда.

— Так, але мені здається, що панна Лунде знає більше, ніж вона каже. А мати сказала…

Карл Юрген і Крістіан пересміхнулися.

— Нема чого сміятися. Вам смішно, що я посилаюся на матір. А вона дуже розумна. Вона сказала, що в будинку полковника Лунде всі носять наліпки.

— Наліпки?

— Атож, — відповів я. — Ти, Крістіане, сам щойно так сказав.

— Які наліпки?

Я відчув, що в Крістіана міцне віскі. Але водночас воно трохи розв'язало мені язика.

— На наліпці Люсі написано: «Самовпевненість», на наліпці панни Лунде: «Добропорядність», а на наліпці Вікторії — «Легковажність».

— І який висновок робить мати з цих наліпок?

— Що тими наліпками вони хочуть переконати інших, а надто самих себе, ніби вони такі і є насправді.

Крістіан глянув на мене.

— Я не сподівався, що мати…

— Вона цілком схожа на тебе, — відповів я. — Чи, краще сказати, ти цілком схожий на неї.

— А полковник Лунде? — запитав Карл Юрген. — Яку наліпку твоя мати дала йому?

Поки він не запитав мене, я про це не думав.

— Ніяку, — відповів я. — Полковник Лунде — солдат. Для нього існують тільки наказ і дисципліна. Він сам колись казав мені про це.

Задзвонив телефон.

— Не бери трубки, — мовив Крістіан. — Мене тут немає. Я лежу в лікарні смертельно хворий і одужаю не раніше, як за два тижні… через місяць після того, як хтось вистрілив у мене.

Ми мовчали, слухаючи дзвінок. Нарешті телефон замовк.

— Це напевне сестра Карін, — мовив Крістіан з радісною надією в голосі.

— Якби я міг знайти причину… — мовив Карл Юрген. — Певніше, зрозуміти мотив. Але не можу. Не бачу, задля чого все це робиться. Хіба лише задля того, що прабабуся Лунде сховала на горищі. Але щоб уся родина надавала такої ваги словам старої жінки, яка, мабуть, уже здитиніла.

Крістіан глянув на нього.

— Не думаю, щоб прабабуся Лунде здитиніла, як ти висловився. Склероз і стареча недоумкуватість — спадкові хвороби. Але ні в панни Лунде, ні в полковника Лунде не видно жодних ознак склерозу. Я б навіть сказав, що навпаки: вони, як на свої роки, мають дуже ясний розум. До речі, склероз починається після тридцяти років. Я цілком певен, що прабабуся Лунде казала правду.

— То хіба не краще зібратися всією родиною і податись на горище шукати того, чого вони шукають кожне окремо? — мовив я. — Воно ж залишиться в родині.

— Так, у родині. Але вони бідні, хоч воліють не думати про це. І горді, нічого не показують. Полковник Лунде з усієї сили прикидається, наче в його родині не сталося ніякого замаху на життя. Розкладає свої пасьянси…

— Вбивці страшенно не пощастило, — мовив я.

Карл Юрген налив собі другу чарку. Я не повірив своїм очам.

— Чого панну Лунде хотіли прибрати з дороги? І чого хотіли прибрати з дороги тебе, Крістіане?

— Чого панну Лунде хотіли прибрати з дороги, я здогадуюсь. А чого мене — знаю напевне.

Карл Юрген добре хильнув із чарки.

— Знаєш і не кажеш мені?

— Ні, не кажу. Бо ти зробиш із цього свої висновки й відразу когось ув'язниш. А твої висновки в цьому випадку були б хибні.

На обличчі в Крістіана раптом проступив знуджений вираз. Такий самісінький, як у того маленького професора в блакитній краватці. Фахівці завжди мають таку міну, наче звичайні люди не здатні їх зрозуміти.

— Ті наліпки — важлива річ, — сказав він. — За однією з них схована відгадка злочину.

— У полковника Лунде немає наліпки, — заперечив я.

— Багато людей саме такі, яких вони з себе вдають, — мовив він. — От тільки хтозна, яких вони з себе вдають.

Я спробував збагнути це загадкове твердження, але не зміг.

Принаймні було ясно, що мій брат Крістіан узяв справу у свої руки, а ми з Карлом Юргеном, мов два студенти, слухали його теревені.

— Чого ж нам тепер треба боятися? — запитав Карл Юрген.

— Тепер немає ніякої небезпеки. Тимчасово. Немає, Люсі поки ховається і поки я змагаюся зі смертю в Улеолській лікарні. Але потім…

— Що потім?

— Потім ми опинимося там, звідки почали. Коли Люсі знайдеться і я одужаю, над нами знов нависне небезпека. І вбивця втретє вже не дасть маху.

Я налив четверту чарку нерозведеного віскі.

— Але ж ти не можеш ховатися до судного дня, Крістіане.

— Не можу.

Я випив чарку і силою волі спрямував увесь алкоголь у сірі клітини мозку.

— Знаю, що треба зробити! — вигукнув я. — Знаю!.. І чого я раніше не подумав про це! Я сам знайду те, що прабабуся Лунде сховала на своєму проклятому горищі. Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті. Я розтрощу те прокляте горище, розтрощу там усе в друзки… Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті, повідриваю все до останньої дощечки… я…

— Ти починаєш знов те саме, Мартіне, — мовив Крістіан. — Ти забагато випив.

— Знаю, — відповів я. — Я забагато випив. Але це принаймні навело мене на думку розтрощити там усе в…

— А як ти його розтрощиш? — запитав Карл Юрген. Мені спало на думку щось інше.

— А ти не міг би цього зробити, Карле Юргене. Взяти цілий загін своїх людей у сірих мундирах…

— Я підлягаю букві загону, — відповів Карл Юрген, — а він не надає поліції права перевернути чиєсь горище догори дном на підставі самих лише чуток, що чиясь прабабуся Щось заховала там.

— А я переверну, — сказав я. — Розтрощу там усе в Друзки. Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті… я…

— Мартіне!

Я опанував себе. І враз мені сяйнула ще одна думка. Просто дивно, як швидко під впливом алкоголю в людини з являються різні ідеї. Я не знав, на краще це чи на гірше.

В цьому випадку виявилося, що на краще, хоч ніхто з нас не знав про це тоді, коли ми сиділи біля Крістіанового каміна, випивши забагато віскі.

Я знов сягнув по пляшку. Ніхто з них навіть не спробував стримати мене.

— Мені треба бути самому на тому проклятому горищі. Щоб ніхто не заважав. Треба бути самому в будинку. Отож коли Люсі повернеться й коли ти вже будеш офіційно здоровий, Крістіане, ви відсвяткуєте те її повернення і твоє одужання. Карл Юрген не може брати в цьому участі. Він сам сказав, що не має права обшукувати те загадкове горище. А я маю право…

— А до чого тут святкування?

— До того, що мені треба побути самому, — відповів я. — Невже ви не розумієте? Мені треба побути самому, й не одну годину. А знаєш, де тоді будеш ти, Крістіане?

— Ні.

— Ти святкуватимеш своє одужання. Ти не повинен думати про те, що хтось хотів убити тебе з револьвера полковника Лунде. Дивись на це як на звичайний випадок у лікарській практиці. Навіть трохи з гумором. Та й Люсі нікуди не тікала, а просто на короткий час їздила розвіятись. Удавай, що все тут — ідилія. А щодо святкування… Запроси всю родину Лунде до театру, а після вистави — до «Брістоля» або «Спайлена», байдуже куди, аби тільки жодне з них не залишило ресторану, поки офіціанти не почнуть позіхати в дверях, чекаючи, коли нарешті ви, останні гості, звільните столик… Це потриває довго… відтоді, як ти їх забереш годині о сьомій вечора, і до другої ночі, коли ти їх привезеш назад. А як ти ще запросиш їх після ресторану до себе, то буде третя ночі. Отже, я матиму… що я матиму?.. Тобто, скільки годин я матиму?..

— Вісім, — сказав Карл Юрген.

— Вісім! Чудово! Я встигну. Я розтрощу те горище в друзки…

— Мартіне!

Та мене вже не можна було зупинити.

— І, поки ви повернетесь, знайду те, що прабабуся Лунде заховала на ньому.

Я сказав усе. Зліз із високої трибуни геніальних ідей. І був страшенно задоволений собою. Крістіан пильно глянув на мене.

— І коли я повернуся з усіма Лунде, ти чекатимеш на нас у вестибюлі і скажеш: «Будь ласка! Ось я знайшов його… Тепер ви всі розбагатіли, а я молодець, ось і казці кінець».

Я раптом протверезішав. Принаймні мені здалося, що я протверезішав.

— Ні, — відповів я. — Цього я не зроблю, бо тоді ми ніколи не знайдемо вбивці. Я зроблю щось зовсім інше. Але тепер моя черга не зраджувати своїх секретів. Бо знайти те, що заховала прабабуся Лунде, — ще не все. Найважливіше побачити, як вони поведуться, і зрозуміти зв'язок між скарбом прабабусі Лунде й двома замахами на життя.

— Це ти добре кажеш, — мовив Карл Юрген.

Ти ба, спромігся похвалити мене. Я вдав, що не помітив цього.

Я зназ тільки дві речі. Що знайду скаро, який усі шукають. І що після цього в Крістіановій голові складеться відгадка тієї загадки, над якою ми б'ємося. Карл Юрген був тільки поліцаєм. Я раптом помітив, що наша розмова йому страшенно нудна.

— Ти теж будеш потрібен там, Карле Юргене.

— Де, в театрі?

— Ні.

— На горищі?

— Ні.

Карл Юрген мав такий вигляд, наче перед ним стояло жваве цуценя, яке він навчав. Але йому було цікаво, що те цуценя вже вміє. Кому з тих, хто любить собак, не було б цікаво дослідити це.

— Ти будеш потрібен потім.

— Того самого вечора?

— Ні. Тоді ще рано. Думаю, що через кілька вечорів. Але важливе одне, Карле Юргене. Тих кілька вечорів, після того, як Крістіан поведе всю родину Лунде до театру, а я…

— Розтрощу те прокляте горище…

— Отож… дуже важливо, щоб за будинком добре стежили. Цілодобово. Чи на Ев'єна й Віка можна цілком покластися? Вони, по-моєму, наче якісь напівмертві…

— Усе гаразд. Я й сподівався, що мої помічники справлять таке враження. Та можу запевнити тебе, що вони такі «напівмертві», як чистокровні коні перед стартом на змаганнях. Вони кидаються вперед, ще навіть не встигне відлунати стартовий постріл.

Потім я мав змогу переконатися, на що здатен Ев'єн, хоч тепер, коли я викладав свій геніальний, на мій погляд, план, я Ще цього не знав,

— Коли ти одужаєш, Крістіане? Коли Люсі можна буде повернутися додому?

Крістіан глянув на Карла Юргена. Той хвилину подумав.

— Мабуть, немає іншої ради. Нехай Мартін спробує здійснити свій план. Отже… зараз прикину… через два дні ти, Крістіане, зможеш відсвяткувати своє одужання… Люсі повинна повернутися додому завтра… а Вік і Ев'єн мають бути особливо пильні. Я сам їх проінструктую. Але скажи мені одне — ти певен, що родина Лунде захоче піти до театру?

— З Крістіаном? — вигукнув я. — Крістіан здатен переконати панну Лунде, що вона єдина справжня жінка на світі, здатен переконати Вікторію, що вона єдина справжня дівчина на світі, і так далі…

— А полковник Лунде? Він же не єдина справжня жінка на світі? Навіть Крістіан не зможе його переконати в цьому.

— Крістіан зможе все, — сказав я. — Він упорається і з полковником Лунде. Прибере оту свою лікарську міну й почне витлумачувати йому силу-силенну всіляких речей, яких полковник Лунде не зможе втямити, але все зведеться до єдиної поради: родина повинна дозволити собі невелику розвагу. Правда, Крістіане?

— Що мені сказати? Мабуть, я маю радіти такому компліментові.

— Ну й добре, — мовив я.

— А я не радію, — повів далі Крістіан. — Якщо тобі пощастить здійснити свій план, то добре, ми відгадаємо загадку. Але мене це не тішить.

— Чому?

Крістіан відчужено дивився поперед себе. Він снував якісь свої лікарські думки, і ми з Карлом Юргеном не встигали за ними.

— Чому? — ще раз запитав я.

— Бо завжди страшно дивитися, як людина скидає маску й перестає бути людиною.

Другого ранку мені довелось похмелитися пивом, а то б я не зміг працювати з Вікторією.

Того дня з мене вчитель був не найкращий, але ми сяк-так відпрацювали належні години.

Потім я повернувся до своєї кімнати, став біля вікна і, дивлячись на сіре по-березневому місто, задумався. Вчорашній запал, викликаний кількома чарками віскі, минувся. Не те, щоб я вирішив відмовитися від свого наміру, а просто не знав, як мені підступитись до того горища.

Бо коли два покоління людей перевернули догори дном горище полковника Лунде й нічого не знайшли, то скарб напевне добре захований.

І, мабуть, захований якось особливо. А може, те горище побудоване якось особливо, що в ньому є такі сховки?

Чи не порадитися мені з архітектором?

Я раптом збагнув, що єдина справді геніальна думка, яка сяйнула мені і на п'яну, і на тверезу голову, — це саме думка про архітектора. Звичайно, треба з ним порадитись!

Але я не знав жодного архітектора.

Я спілкувався із звичайнісінькими людьми й мав велику пошану до архітекторів. Я згадав, що на давніх церквах і замках завжди стояло ім'я того, хто їх будував. У новіші часи вже згадували й художників та скульпторів, що працювали з будівничими.

Невже я не знаю жодного архітектора.

І я згадав одного — Корнеліуса. Як же його прізвище? Прізвище вилетіло в мене з голови. Це було дуже давно. Йому не давалася мова. Але він завжди малював афіші для всіляких свят і карикатури на перервах. Пам'ятаю, ях я одного разу, знітивши серце, звелів йому стерти з дошки карикатуру на мене.

Кілька років тому я прочитав у газеті-, що він отримав першу премію на якомусь архітектурному конкурсі і працює в Управлінні державного будівництва і громадських споруд. Державне будівництво і громадські споруди… Бідолашний хлопець. Яка суха, бюрократична назва тієї установи, де йому доводиться працювати.

Я поставив машину на Вергелансваєн біля будинку номер один і зайшов у під'їзд.

На першому поверсі висіла таблиця зі списком прізвищ і посад. Я звернувся до дівчини у віконці.

— Я нічого не зрозумію в цьому списку. Скажіть мені, будь ласка, де тут у вас креслять?

Дівчина підвела очі від книжки. Вона була русява, з блакитними очима й дуже привітним виразом на обличчі.

— Тут ніхто вже не креслить. Та коли ви хочете поговорити з архітектором, то всі вони на третьому й на шостому поверхах. На третьому — лікарні, в'язниці й посольства, а на шостому — університети й інші вищі навчальні заклади.

Дівчина намагалася говорити як мешканка Осло, та однаково в її мові було виразно чути бевердальський діалект. Вона знов схилилась над книжкою.

Я піднявся на третій поверх і в довгому списку прізвищ пошукав свого давнього учня Корнеліуса. Але не знайшов. Видно, він не мав ніякого стосунку до лікарень, в'язниць і посольств. Я подався на шостий поверх. І знов заходився вивчати список прізвищ. Частина з них були архітектори, частина — старші архітектори і навіть один завідувач відділу. Та жоден із них не звався Корнеліусом.

Ну що ж, коли я вже однаково тут, то побалакаю з кимось іншим.

Я зупинився на завідувачеві відділу. Якби я почав з котрогось архітектора, він міг би послати мене до старшого архітектора, а той, мабуть, до завідувача. Це забрало б багато часу, а в мене його не було.

— Можна поговорити з завідувачем відділу? — запитав я в молодої жінки, що сиділа за скляною переділкою.

— Будь ласка. Двері у вас за спиною.

Я гадав, що мені доведеться перейти через кілька приймалень із неприступними секретарками. Та я помиливсь. Я відразу опинився в кабінеті завідувача відділу. «Університети та інші вищі учбові заклади» — нічого собі робота

Він сидів за великим письмовим столом — звичайнісінький на вигляд чоловік. Ніякої тобі широкої білої куртки, як у художників, ніякого мальовничого неладу, навіть краватка була зав'язана як слід.

— Мене звати Мартін Бакке, — сказав я. — Доцент Мартін Бакке. Я хотів би вас дещо запитати.

— Будь ласка. Сідайте.

Кабінет у нього був великий, на диво старомодний. Темні панелі з червоного дерева з кедровими лиштвами. Великий стіл для нарад, письмовий стіл, безліч полиць із книжками, а на стінах — знімки давніх локомотивів і машин. Гм.

Вікна кабінету виходили просто на королівський замок. Дивлячись на його рівні чисті лінії, я згадав незграбний, населений примарами будинок полковника Лунде.

Завідувач відділу простежив за моїм поглядом.

— Класицизм, — сказав він. — Збудований тисяча вісімсот сорок восьмого року за ескізами кандидата юридичних наук Ганса Дітлева Франціскуса фон Лістова.

Я не знав до пуття, з чого мені почати. Я уважніше приглянувся до завідувача відділу. То був звичайнісінький собі чоловік років п'ятдесяти.

— Ідеться про старе горище… — почав я.

— На жаль, хоч як би я хотів, ми не беремо приватних замовлень. Мені справді шкода, бо старі горища мене дуже цікавлять. У них незвичайна будова.

Я збагнув, що знайшов потрібну мені людину.

— Ви знайомі з найстарішими будинками на схилі Голменколена? — запитав я.

Він блиснув очима за скельцями окулярів.

— Ще б пак! Вони страшенно цікаві. Побудовані на зламі сторіч. Поєднання норвезького романтизму зі швейцарським стилем.

Він обернувся й наосліп узяв з полиці якусь брошуру.

— Я можу позичити вам число журналу «Санкт-Галвард». Тут якраз надрукована стаття про ці будинки.

Мені довелося відкрити свої карти.

— Я шукаю на такому горищі одну річ, — мовив я. — І не перший. її шукають уже два покоління.

— Що саме?

— Не знаю.

— А на горищі повно скринь, пак старого одягу, потрісканого посуду, манекенів?

— Так. Архітектор зітхнув.

— Хотів би я побачити те горище, — мовив він.

— Воно саме таке, як ви змалювали, — сказав я. — Але ми… тобто я… ми не можемо знайти того, що шукаємо. А я поклав собі будь-що знайти його. Як я вже сказав, те горище вже шукане й перешукане. Отже, та річ, яку ми шукаємо, мабуть, відносно невелика.

— Яка саме?

— Не знаю.

— Десь така завбільшки, як залізна скринька або старосвітська дерев'яна скринька на шитво?

Він мав буйну уяву.

— Мабуть.

Архітектор випростався на стільці, взяв олівець і великий аркуш паперу.

— У тих старих будинках, що ви кажете, неймовірно цікаві горища…

Він сам не уявляв, наскільки його слова були правдиві.

— Тобто цікаво побудовані. Ось крокви… Архітектор почав накреслювати план горища так, щоб я зі свого боку бачив його у справжній перспективі, а він — перевернутим.

— А мостини йдуть отак. У той час їх клали широкі. Але дах біля крайніх мостин налягав так низько, що їх не можна було прибити. Тому ті мостини різали на клапті й заганяли їх туди, не прибиваючи.

Я затамував подих.

Архітектор глянув на свій рисунок.

— Якби я захотів сховати щось на такому горищі, то саме отут, між двома кроквами… бачите? Між цими скісними балками, в порожнині під котроюсь із неприбитих дощок. У ці кутки горища напевне напхано різного мотлоху і скринь. Повідсовуйте їх. Але ті дошки, мабуть, за довгі роки осіли й міцно лягли на ощепину. Отож візьміть із собою лапу.

— Що взяти?

Він здивовано глянув на мене, тоді всміхнувся.

— Ну правда… звичайно… Ви не знаєте нашої термінології. Я піду й запитаю хлопців, чи в кого нема лапи, щоб позичити вам.

Завідувач відділу вийшов. Подався шукати для мене у хлопців лапу. Я почав міняти свою думку про офіційні установи. А може, це був приємний виняток? Архітектори, видно, не такі віддані всіляким параграфам і правилам.

Завідувач відділу повернувся.

— Ось вам лапа, — сказав він.

Виявилося, що то важкий залізний стрижень десь із півметра завдовжки, з одного боку загострений, а з другого роздвоєний і ледь загнутий.

— Нею можна і вбити когось, — сказав він. — Але ми, архітектори, мирні люди. Ми нею відриваємо лиштви й дошки. Будь ласка. Потім повернете її нам. А ось рисунок і число журналу на той випадок, якби ви щось забули.

Його очі ласкаво всміхалися за скельцями окулярів.

— Щиро вам дякую, — мовив я. — Може, і я міг би вам чимось стати в пригоді?.. Я був би дуже радий…

На мить він задумався. І раптом із нього наче почали спадати роки: переді мною сидів вісімнадцятирічний хлопець.

— Як ви думаєте, на тому горищі не може бути старого клаксона?

— Вибачте… чого?

— Такого ріжка, що колись чіпляли збоку до машини, поряд із водієм. Я реставрую давні автомобілі. Саме тепер лагоджу «максвела» випуску тисяча дев'ятсот дванадцятого року.

— Якщо тільки такий ріжок знайдеться там, він буде ваш, — запевнив я його.

Я попоїв у себе вдома разом з Люсі. Вона приготувала обід. І я ще раз переконався, яка вона вправна куховарка.

— Ти смачно готуєш, Люсі. Але не треба було… стільки морочитись задля мене.

Вона всміхнулася, але очі в неї були смутні.

— Я тільки це й можу зробити для тебе, Мартіне. В подяку.

— В подяку за що?

— Не треба про це говорити. Покласти тобі ще?

— Дякую, поклади.

Якусь хвилю ми їли мовчки. Я не знав, про що говорити з Люсі. Те, що я мав їй сказати, не дуже годилося для розмови за обідом. А про що ж іще я міг говорити з нею? Про музику? Я не зважувався торкатися цієї теми.

Каву ми пили біля каміна. Була вже майже сьома година. _ Тобі треба сьогодні вернутися додому, Люсі. Люсі, не впусти знов чашки!

їй якось пощастило поставити чашку, але вона брязнула об блюдце. ..

— У мене не вистачить відваги, Мартіне. _ Треба. Ми ж повинні рушити з місця.

— До чого рушити?

— Ти сама знаєш, до чого.

Люсі знов ковтнула кави. Рука в неї тремтіла.

— Я боюся.

Я сам боявся, але не міг їй цього сказати. Я сидів і дивився в камін — там так мирно горіли березові поліна, і скрізь навколо панував мир. Удаваний мир.

— Дивно, Люсі. Але з цього все й почалося. Коли ти сказала, що боїшся.

— А як мій чоловік?

— Він дуже стурбований, що тебе немає. Думаю, він зрадіє, як ти повернешся додому.

— Він тобі подобається?

— Так. Спершу не подобався, а тепер подобається. А тобі? Можеш не відповідати, як не хочеш.

— А як ти думаєш, чого я вийшла за нього заміж? Я вже склав свою думку про те, чого вона вийшла за нього заміж. Та висловити її було нелегко. Я промовчав.

— Нам треба йти, Люсі. Збирай свої речі. Вона всміхнулася.

— Нема чого збирати. У мене з собою лише зміна білизни, але вона висить у ванній і напевне ще не висохла. Я розраховувала, що користуватимусь твоїми піжамами. Та ще зубна щітка. Мені бракуватиме твоєї піжами, Мартіне. Бракуватиме всього цього… тут так спокійно… Я люблю спокій і тишу…

Посуд ми мили разом.

— Я на хвилину загляну на горище, Люсі. Може, тим часом ти знімеш постільну білизну?

Я піднявся на горище, де мав комірчину. Там я вибрав найменший мішок зі свого спорядження для човна й поклав У нього два сигнальні ліхтарі. Готуючи все це, я думав про Люсі, що збирала з мого ліжка білизну.

Я спустився вниз і зайшов до спальні.

Там усе вже було прибране. Знята білизна лежала рівно складена на стільці.

— Нехай там і лежить, — сказав я. — Від неї гарно пахне. Як називаються твої парфуми?

— «Je rev і ens», — сказала вона.

— «Je reviens». «Я повернуся».

Так, тепер я швидко повернуся до свого помешкання, повернуся й відчую запах «Je reviens». Що я вже знатиму на той час, як повернуся? Я не хотів про це думати тепер.

Люсі сиділа в машині поруч зі мною, і ми їхали в напрямку Голменколена. Я й далі не знав, про що говорити з нею.

— Уже… вже починається весна… — сказав я.

— Так. Як, по-твоєму, вони мене зустрінуть?

— Не знаю, Люсі, скоро побачимо. Вона глянула на годинник.

— Дев'ята. Мій чоловік розкладає пасьянс, Марта вишиває, а Вікторія читає книжку. Вони знають, що я приїду, Мартіне?

— Ні. Карл Юрген просто звелів мені привезти тебе додому.

— Він ще щось призначив на цей вечір?

— Не знаю.

Люсі дістала сигарету й закурила. Нам видно було три башти на аеродромі. Саме сідав літак, він плив над червоними миготливими сигналами на баштах і моргав своїми двома сигналами — зеленим із правого борту й червоним із лівого.

— Карл Юрген працює за методом шоку, — мовила вона.

Я обернувся до неї.

— Обережно, Мартіне!.. Я вирівняв машину.

— За методом шоку?

— Що, може, неправда?

— Правда.

— Хоче бачити, яка буде реакція?

— Так.

Я спробував обміркувати ситуацію. Люсі розуміє, що Карл Юрген користується методом шоку. Це означає, що вона до нього приготована. Хоч, як добре зважити, все залежить від того, чим він думає викликати той шок.

Я залишив машину на подвір'ї і відімкнув вхідні двері. В будинку панувала цілковита тиша. У вестибюлі сидів Ев'єн. Отже, заступила нічна зміна. Побачивши нас, Ев'єн навіть оком не змигнув, тільки незворушно повідомив:

— Вони у вітальні.

Вони сиділи саме так, як і передбачала Люсі. Так, як і я собі уявляв. Усі троє глянули на нас, коли ми зайшли. Я відчув, що в мене справді таки розбігаються очі, адже я знав, що головне тепер стежити за їхньою реакцією.

Вона була на диво млява.

Вікторія на мить відірвала погляд від книжки і сказала:

— Привіт, Люсі.

— Будеш вечеряти? — запитала панна Лунде.

Лише полковник Лунде виявив бодай якісь людські почуття. Він підвівся, втупив очі в Люсі, і його худі смагляві щоки ледь порожевіли.

— Люсі… я…. добре, що ти повернулася… Сподіваюсь, тобі не було зле?

Він ступив кілька кроків їй назустріч. Я не зводив з нього погляду. Та раптом він став, тоді вернувся на своє місце. Я забув глянути на Люсі.

Ми сиділи й балакали з півгодини. Останніх новин і повідомлення про погоду ще не передавали, а хвилини тяглися цілу вічність. Та ми не могли піти спати, поки полковник не дасть сигналу. Проте розмова не в'язалася. Здавалось, що Люсі своєю раптовою появою розладнала родинну гармонію: тепер, коли вона врешті повернулася, всі наче відчували себе зобов'язаними говорити з нею, а не знали, про що. Та ось двері відчинилися, й до вітальні зайшли Карл Юрген і мій брат Крістіан. Метод шоку.

Цього разу він подіяв. Навіть на мене. Вони не спромоглися попередити мене, що прийдуть. Але я мав перевагу над іншими, бо знав, що Крістіан здоровий. А решта цього не знали. Вони думали, що він лежить смертельно хворий в Улевольскій лікарні. А він на хворого не скидався. Навпаки — пашів здоров'ям.

Я швидко опанував себе.

Я почув, як Вікторія впустила книжку на підлогу, побачив, як полковник Лунде підвівся — тобто спробував підвестися, але так і завмер. У панни Лунде з'явився такий вираз, наче вона побачила примару, а Люсі побіліла, як смерть.

Було цілком тихо. Карл Юрген і Крістіан витримали паузу — думаю, вони домовилися про це наперед. Вони хотіли знати, що хто скаже під враженням їхньої появи. І справді, всі четверо вигукнули: — Доктор Бакке!..

Це прозвучало, мов чотириголосе зітхання. Маленька панна Лунде перша отямилася.

— Доктор Бакке… а ми думали, що…

— Що я помираю?

— Ні… ні… вибачте… але ми думали, що ви хворі.

— Я дуже добре себе почуваю, — мовив Крістіан. Полковник Лунде також отямився.

— Будь ласка, сідайте. Карл Юрген і Крістіан сіли.

— Я думав, що ви зрадієте, побачивши мене, — сказав Крістіан.

Карл Юрген мовчав, але я знав, що його ясні очі помічають кожну дрібницю, найменшу зміну на їхніх обличчях.

— Мабуть, нам годилося б відсвяткувати ваше одужання, докторе Бакке, — мовила Вікторія.

Чи й справді в її голосі забринів глум? А проте вона, сама того не знаючи, допомогла нам здійснити наш план.

— Так, відсвяткувати, — підхопив полковник Лунде. І тоді в гру вступив Крістіан:

— Якраз того я й прийшов, Вікторіє. Відсвяткувати. Але не ви будете влаштовувати свято на мою честь, а я. І Люсі. Вона також щойно повернулася з короткого відпочинку, а я одужав. Це треба як слід відсвяткувати. Я саме хотів запитати, чи не міг би я запросити вас усіх завтра, скажімо, в Національний театр…

— В Національний театр… — зітхнула панна Лунде.

— А потім до ресторану «Спайлен». Там кожне з нас вибере собі те, що він найдужче любить, а після того потанцюємо…

— Потанцюємо… — проказала за ним Люсі.

— Пусте базікання, — мовила Вікторія. — Ми не маємо в що одягтися.

— Вікторіє, — сказав Крістіан, — байдуже, в що ти одягнешся. Ти можеш прийти в старому мішку, а однаково чоловіки бачитимуть тільки твої зелені очі, що сяють, як зірки. Ти, Люсі, взагалі незрівнянна, а щодо вас, панно Лунде, то я давно мріяв потанцювати з вами. Ви, мабуть, легенька, як пір'їна…

Невже вони піймаються на це? Піймались. Вони всі засяяли.

— Мабуть, це була б… здорова переміна… — сказав полковник Лунде.

— Ловлю вас на слові, — мовив Крістіан. — Я заїду по вас завтра десь о чверть на восьму. Я радий буду попоїсти як слід після лікарні. А потім потанцювати. Отже, домовилися.

— Нас якраз три пари, — сказала Люсі. — Буде дуже приємно.

— Три пари? — перепитав я.

— А що, хіба ні? Ти, Мартіне, твій брат і мій чоловік — і нас три.

Вона обвела поглядом панну Лунде й Вікторію.

Я завмер. Цілком природно, що їй таке спало на думку. Я цього не врахував. І не тільки я — Карл Юрген і Крістіан також не врахували. Я бачив це по них.

Люсі могла розладнати весь мій план. Геніальний план — залишитися самому в домі і знайти на горищі те, що заховала прабабуся Лунде.

Не знаю, що думали Карл Юрген і Крістіан, а я гарячково шукав якоїсь пут5тцої відмовки. «Вибачте, я проспав, у мене зупинився будильник». Ні, це не годиться. Та недарма я був учителем. Є багато путящих відмовок.

— Я… я, мабуть, застудивсь. У мене болить горло… — промимрив я.

— Дай-но я гляну, — сказав Крістіан.

Я підійшов до нього, страшенно хвилюючись. Оскільки Карл Юрген і Крістіан не втаємничували мене в усі свої методи шоку, я не був певний, що він у мене знайде щось. Але невже мій велемудрий брат не захоче допомогти мені?

Він на мить приклав руку мені до лоба, тоді взяв за зап'ясток і послухав пульс.

І справді допоміг.

— У тебе температура, — сказав він. — Тобі давно треба було лягти в ліжко.

— Шкода, — мовила Люсі.

Вікторія підняла з підлоги книжку. Вона тримала її в руці й поволі стукала нею об край столу. Мені не сподобався вираз її обличчя.

— З нами може піти інспектор Галл, — мовила вона. — Тоді всім буде пара, коли Люсі так хоче. А крім того… — її очі сяяли з-під чорної гривки, як дві темно-зелені зірки. — Крім того, інспектор Галл наглядатиме, щоб ми не повбивали одне одного…

Я відчув зловтіху. Хоч раз Карл Юрген опиниться в тому становищі, в якому я перебуваю вже понад два місяці. Якусь мить я міркував, як він витримає цей удар.

Він витримав його. А як же інакше!

— Дякую дуже, — сказав він. — Я радо піду з вами. Я не бачив нової вистави в Національному театрі. Та й давно вже не танцював.

— Це я повинен дякувати, — сказав полковник Лунде. — Ми будемо готові рівно о чверть на восьму.

Полковник сказав своє слово, а це означало, що він говорив від цілої родини.

— Ви забули послухати повідомлення про погоду, тату, — сказала Вікторія.

— Повідомлення про погоду? Правда… Ну, та байдуже.

— Завтра ви теж не зможете послухати його.

— Нічого, — відповів полковник Лунде. — Ще раз дякую, докторе Бакке. Я… я дуже радий, що ви одужали.

Я лежав у ліжку й курив сигарету.

З-за кошлатих ялин підіймався місяць. Ранній березневий місяць.

Усі вже міцно спали. Сержант Ев'єн сидів у вестибюлі.

Я розчавив у попільничці недокурок і вимкнув світло.

Я лежав і думав, що це, може, моя остання ніч у домі полковника Лунде — остання ніч, коли мені ще не відомо нічого певного про того, хто вчинив два замахи на життя.

Для більшої переконливості я обмотав шию грубим вовняним шарфом. І, так само для більшої переконливості, через певні проміжки часу пив гаряче молоко з медом, яким мене пригощала панна Лунде. Гіршого питва я не знав. Воно нагадувало мені далеке дитинство, коли мати лікувала мене від застуди. Здебільшого я тоді так само прикидався, як сьогодні, і щоразу мене караіи гарячим молоком із медом.

Але я мусив грати свою роль.

Коли вони виходили, я спустився у вестибюль.

Люсі, звичайно, перестаралася. Спідниця на ній була надто коротка, вона вся блищала від різних оздоб, а штучні вії на підфарбованих у синій колір повіках скидалися на дві стяжки волохатої шкури.

Вікторія змінила свій щоденний бахматий светр і негарну плісовану спідничку на сукню, і не на будь-яку. На святкову темно-синю сукню з білим комірцем. І, щиро казати, була в ній просто чарівна.

Панна Лунде знов надягла на себе щось невизначене, сіро-брунатне, але на грудях у неї блищала золота брошка. На одній руці вона несла рудого лиса — справжнього рудого лиса, з хвостом, лапами, мордочкою і скляними очима.

Полковник Лунде був у синьому костюмі. Я відразу побачив, що костюм старий, такий старий, що знову став модним. Костюм із жилетом і вузькими штаньми. Мабуть, він був незрівнянний тоді, коли носили підкладені плечі і штани з манжетами. Правду казати, полковник справив на мене найбільше враження. Він був дійсно елегантний — власне, я досі не помічав, який він вродливий, яке гарне його виразне, смагляве обличчя і буйний, сивуватий чуб.

Крістіан приїхав рівно о чверть на восьму.

— Ти чому не в ліжку? — запитав він.

— Зараз ляжу, — відповів я. — Мені навіть гірше, ніж учора…

Та тієї миті Крістіан спрямував усі свої чари на трьох дам Лунде.

— Панно Лунде, ви просто чарівні…

Я не слухав, що він казав далі. Я добре знав свого брата.

— Ну, бажаю приємної розваги, — сказав я. — Я піду ляжу.

— Одужуйте, — мовила панна Лунде. — Тепле молоко в кухні.

— Шкода, що я не потанцюю з тобою, — сказала Вікторія.

— Мені також шкода, — відповів я.

За цілий вечір я вперше сказав правду.

Я почекав, поки Крістіанова машина поїхала. Тоді стягнув із себе проклятий шарф.

— Сержанте Віку!.. — гукнув я.

— Слухаю, — озвався він.

Я обернувся і аж тепер побачив його.

— Сержанте Віку, не пускайте сюди нікого, поки о другій ночі не повернуться всі Лунде. Вас тоді вже тут не буде, але передайте цей наказ сержантові Ев'єну. Часом би хтось із родини повернувся швидше, відразу скажіть мені. Я буду на горищі. Негайно попередьте мене.

Сержант Вік незворушно вислухав мене.

— Гаразд, — відповів він.

Я піднявся до своєї кімнати, відчинив шафу і взяв звідти лапу, позичену в Управлінні державного будівництва і громадських споруд. Потім витяг мішок із сигнальними ліхтарями з вітрильника.

Серце в мене гупало.

Я виліз на горище і ввімкнув світло. Тоді спустив завіси. Хтозна, що б подумали сусіди, якби раптом побачили на горищі в полковника Лунде світло, схоже на спалах фотолампи.

Потім я засвітив сигнальні лампи.

Задля певності я почав з того, що десятки років робили інші. Колись я бачив фільм, у якому смарагди були нашиті на сукню з блискітками. Як же в біса він звався? Ага, згадав — «Газове світло».

Не знаю, скільки я так шукав.

Я почав з одного кінця горища і посувався до другого. Я витягав зі скринь одяг, обмацував кишені, водив рукою уздовж швів.

Я повивертав з коробок книжки на підлогу. їх виявилася величезна купа. Я працював мов навіжений. Скинув із себе піджак і збагнув, що вже не знайду його. Я брав книжку за книжкою, обертав їх на всі боки, гортав вказівним пальцем сторінки. Ще добре, що я звик мати справу з книжками. Але з-поміж сторінок не випало нічого.

Я поскладав книжки назад у коробки. Не тому, що хотів навести лад, а щоб мати змогу шукати далі, бо коли я спорожняв якусь коробку, на підлозі не лишалося жодного сантиметра вільного місця.

Ось велика паперова коробка зі старими листами.

Мене охопив розпач. Щоб прочитати кожен лист, мені треба було б згаяти кілька днів. Мене нітрохи не мучило сумління. Я почав навмання витягати листи з конвертів — запрошення, давні рахунки, подеколи приватні листи. Але в них не було нічого особливого.

Далі я взявся за старі меблі.

Старий секретер із безліччю шухляд. Чи в ньому є по» тайний сховок? Я почав висувати шухляди. Посипалися ґудзики, пластинки корсета, гральні карти, недокінчене вишивання, старі зошити з рахунками.

Я скинув із себе краватку.

Тоді розпоров плюшеві спинки двох стільців, що мали тільки по три ніжки і, стоячи під кутом, підпирали один одного. Коли я посунув один стілець, дерев'яна вішалка перевернулась і тріснула навпіл. Падаючи, вона потягла за собою хмару сірої павутини, яка обснувала її вгорі.

Сигнальні ліхтарі з мого невинного вітрильника кидали на стелю чіткі чорно-білі світлотіні.

Ось перев'язані мотузками паки старих газет і тижневиків. Я витяг складаного ножика й порозрізав мотузки. Паки розсипалися на всі боки, і я впав на них. Там були не тільки газети й тижневики.

Там були комплекти журналу «Самтіден» за двадцять п'ять років.

Я забув, що я доцент-філолог. Навіть річники «Самтідена» здавалися мені просто старими аркушами паперу. Я перегорнув їх:, проте нічого не знайшов між пожовклими сторінками.

Я не міг уже скласти їх за роками, а згорнув усі гамузом в одну велетенську паку.

Скринька зі старою порцеляною. Кожна річ загорнена в газетний папір. Я почав діяти трохи обережніше. Але там були самі лише два неповні потріскані сервізи. Скриньку з кухонним посудом і формами на тістечка я просто перевернув на підлогу.

Я мав ту перевагу, що мені не треба було дотримуватися тиші. Тому я за кілька годин устиг зробити стільки, скільки інші, шукаючи тайкома, за багато ночей.

Але горище полковника Лунде скидалося тепер на поле бою.

Я глянув на годинник.

Скоро північ. Мене пойняв страх. Та я покладався на свого приятеля завідувача відділу й на лапу, яку він позичив для мене в котрогось зі своїх хлопців.

Бо тепер мені більше не було чого робити. Не було чого робити, крім найважливішого. Адже тепер остаточно з'ясувалося, що хоч яку річ сховала прабабуся Лунде, вона сховала її саме там, де сказав архітектор.

Я повідсував коробки з перекиданими книжками від стіни. Дах тут був такий низький, що мені доводилося згинатись майже навпіл.

І ось я взяв у руки лапу.

Тепер треба було працювати послідовно.

Я прилаштував один ліхтар так, щоб світло падало просто в куток, з якого я думав почати.

Крайня мостина складалася з коротких дощок, як і змалював мені архітектор.

Я спробував найдальшу дошку в самому кутку. Вона сиділа міцно, але я відразу помітив, що її не прибито. Я взяв лапу й підважив дошку.

Мій приятель архітектор казав правду.

Під крайньою мостиною була порожнина. Ніяких глиняних вальків, а порожнина до самих брусів, з яких була настелена стеля. Цілковита порожнина. Я переставляв ліхтаря і підважував дошку за дошкою.

По спині в мене стікав піт, обличчя було обліплене павутиною і брудом.

Хай би її чорти взяли, ту стару Лунде. Хоч мертвих не годиться згадувати лихим словом.

Добре, не буду згадувати її лихим словом, та дозвольте сказати, шановні судді: якщо колись була на світі баба, хитріша за самого чорта, то це якраз стара Лунде. Звичайно, коли вона казала правду. Але, може, вона на старість здитиніла? Як у біса можна знайти те, що вона сховала? Хіба що розтрощити ціле горище?

Може, стара Лунде й думала собі, що хтось колись розтрощить ціле горище?

Якщо так, то вона вгадала. Я намагаюся розтрощити і його — правда, не ціле горище, а крайні мостини, дошку за дошкою.

Я скінчив підважувати їх уздовж однієї стіни.

Тоді втомлено поплентався до протилежної стіни й почав відсувати від неї скрині і коробки. Потім я переставив ліхтаря, взяв лапу і знов заходився відривати дошки. Ні про що не думаючи, я працював, мов автомат. Автомат із лапою, що відривала дошку за дошкою… Автомат, що орудував, зігнувшись майже навпіл, бо інакше] не міг уміститися під низьким дахом біля стіни.

Я підсунув лапу під чергову дошку й виважив її.

Тоді, як автомат, витяг лапу, щоб підкласти її під наступну дошку. Під наступну?

Мої очі не встигали за моїми автоматичними рухами Та враз я зупинив лапу, що була наче продовженням моєї руки, й завмер.

Тоді заглянув під дошку, яку щойно підважив. Підняв ліхтар і заглянув у порожнину під тією підваженою дошкою. І відчув, як по спині в мене раптом сипнуло морозом, Я поставив додолу ліхтар, а поряд із ним поклав лапу

Потім нахилився й витяг знахідку.

То була маленька залізна скринька. Не більша за старовинні коробки на нитки, тільки що залізна.

Я опустився додолу, тримаючи скриньку в руках і не зводячи з неї очей. Цікаво, чи вона замкнена? Гарна стара скринька без жодних оздоб. Мабуть, таки замкнена.

Не знаю, скільки я просидів так, перше ніж збагнув, що можна перевірити це. Хвилин п'ять, а може, й цілих десять.

Нарешті я обережно попробував замочок.

Він був не замкнений.

Я відчинив скриньку й зазирнув усередину, то тебе приставили наглядати за мною, Мартіне. А це не те саме, що пустити цапа в капусту?

Вони лежали в скриньці — п'ять штук.

Я взяв у руки одну і справді, в буквальному значенні цього слова, не повірив своїм очам. Оглянув її докладніше. Тоді взяв ще три й також оглянув. Нарешті взяв останню. І подумав, що зараз зомлію. Якби я не сидів уже долі, то напевне впав би.

Прабабуся Лунде… прабабуся Лунде…

Вона казала правду — ще й яку правду.

У цьому будинку ніхто не буде бідувати.

Всі мешканці цього будинку… Але чи всі? Думки в мене плуталися в голові. Всі чи не всі, а вони володіють тим, чому навіть не можна визначити ціни.

Я обережно склав усе назад до скриньки.

Сидячи долі в блакитно-білому світлі ліхтарів, я обвів поглядом схоже на поле бою горище. Потім пошукав у кишені штанів сигарет і знайшов пачку. А де мій піджак? На щастя, сірники були також у кишені штанів. Я закурив сигарету.

Треба було поміркувати, що робити далі.

І враз мені спало на думку, що я зробив страшну помилку, отак перевернувши догори дном горище.

Я знайшов те, що сховала прабабуся Лунде. Але краще-було б, щоб його знайшов хтось інший, і тоді… тоді той… як же його в біса звати? Я почав згадувати. Атож, його звати Карл Юрген Галл, кримінальна поліція міста Осло, телефон 42-06-15. Тоді Карл Юрген зміг би по знахідці визначити вбивцю.

Я збагнув, що мені треба зробити. І ця думка вкинула мене в розпач.

Мені треба було прибрати після себе. А потім покинути принаду.

Принаду. Це найважливіше. А тоді залишиться одне: сподіватися, що перший, хто поткнеться на горище, буде вбивця. І пасьянс зійдеться.

Я глянув на годинник.

Було пів на другу.

Я зовсім перестав хвилюватись. Але мені десь мріє в пам'яті, начебто я молився. Молився, щоб Крістіанові пощастило затримати в себе гостей хоча б до третьої години.

Я взяв скриньку й обережно поставив її біля самих сходів. Не можна було ризикувати. Ще, боронь боже, згубиться в цьому страхітливому розгардіяші.

«Галерний раб», — крутилось у мене в голові.

Скільки разів я розповідав своїм учням на уроках історії про галерних рабів, не задумуючись над цими словами. Тепер я усвідомив їхній зміст.

За той час, що в мене залишився, неможливо було повернути горищу його колишній вигляд.

Але я почав прибирати. Я не думав ні про що. «Галерний раб… галерний раб…» — це єдине, що снувалося у мене в голові.

На щастя, я відразу вкидав у скрині той мотлох, що витягав із них. Тепер я тільки поопускав на них віка. Потім поставив на місце стільці з трьома ніжками й підняв вішалку. Ґудзики, корсетні пластинки, карти, форми на тістечка я позгрібав у шухляди й коробки — позгрібав гамузом, та принаймні мені пощастило позачиняти скрині й позасовувати шухляди.

З книжками було легше, я звик мати з ним справу. Я брав їх на оберемок по десять-дванадцять зразу і складав на місце.

З газетами, тижневиками й річниками журналу «Самтіден» довелося поморочитись довше. Хай йому біс, тому Гутенбергові! Я насилу порозплутував мотузки і сяк-так позв'язував журнали в паки.

Мої долоні нагадували два шматки січеного м'яса, облиплого павутиною, сажею і порохом.

Я вимкнув свої ліхтарі, щоб побачити, який вигляд має горище.

Виявилося, що кращий, ніж я сподівався.

Горище полковника Лунде здавалось такою самою проклятою оселею примар, як було досі. Принаймні майже такою. А надто для того, хто дивитиметься на нього при світлі двох тьмяних лампочок під скляними абажурами.

Залишилося ще зробити останній шаховий хід.

Я знову ввімкнув свої ліхтарі, оглянув усе довкола і спинив свій погляд на тій скрині, що стояла на виваженій дошці, під якою я знайшов залізну скриньку. Я посунув скриню так, щоб вона стояла трохи боком. Так поставив її, щоб вона відразу впала в око тому, хто добре знає, як усе стоїть на цьому проклятому горищі.

Треба було ще покинути принаду.

Я відчинив залізну скриньку, чотири речі обережно витяг із неї, а одну залишив. Тоді так само обережно поставив скриньку за велику скриню, що була висунена і стояла тепер ледь боком.

Я прикинув, у якій частині горища тепер перебуваю. Тобто чия кімната була під великою скринею. Мені пощастило — наскільки я зміг визначити, під скринею була моя кімната.

Під тим місцем, де стояла скриня, а за нею, біля виваженої дошки, — маленька залізна скринька з принадою.

Не треба, щоб убивця заволодів усіма п'ятьма. Це було б несправедливо. З усіх поглядів несправедливо. Що там Вікторія казала про законне право на спадок? Я вже докладно не пам'ятав.

Я зробив усе, що міг. Тепер лишилося тільки надіятись, що перший на горище закрадеться той, хто розбив викруткою лоб панні Лунде і вистрілив у спину моєму братові Крістіану з револьвера полковника Лунде.

Чотири я відніс до своєї кімнати й поклав у брунатну шкільну течку. Потім забрав ліхтарі й лапу і сховав у себе в кімнаті до шафи.

Була вже майже третя година.

Я швиденько побіг до ванної і вперше за весь час став під справді гарячий душ. Я, мабуть, використав усю гарячу воду. Мене наче хто помолотив. Я надяг піжаму, халат і сів на стілець. Навіть якщо мені доведеться сидіти до світанку, я не встану. Я знав, що вони скоро повернуться. Мені не можна було заснути. Бо саме сьогодні важливо було знати, хто піде на горище. Сьогодні я нарешті вийду в коридор і побачу, хто спускається з горища.

Я не зважувався закурити.

Вони відчують у коридорі запах диму, коли будуть заходити до своїх спалень. Ні, хай думають, що я в ліжку з хворим горлом і давно сплю.

Я сидів на стільці й дослухався до кожного звуку.

Я чув, як вони приїхали. Чув віддалені голоси, але слів не міг розрізнити. Мабуть, дякують за вечір. Ось вони зайшли у вестибюль. Кроки ледь долинали до мене. Ось від'їхала машина.

Вони почали підійматися сходами — тепер я вже добре чув їх. Видно, Крістіан щедро пригостив їх усілякими наїдками. Але, мабуть, не поскупився й на вино.

Мені здавалося, що я сиджу на стільці вже цілу вічність.

Я чув, як вони по черзі заходили до своєї жахливої ванної кімнати, де на лев'ячих лапах стояла ванна, а над нею — бак із гарячою водою, в якому вода ніколи не була досить гаряча. Сьогодні вона була холодніша, ніж завжди. Адже я використав її майже всю.

Нарешті я почув, як одні за одними зачинялися двері їхніх спалень.

Я знов глянув на годинник. Я розраховував, що хтось почекає півгодини, аби всі заснули. Ті півгодини здалися мені довгими, як рік. Але я не помилився.

Я почув, як хтось відчинив двері. Так тихо, що цього не міг почути ніхто, крім мене, — адже я сидів і сподівався, що почую той звук. І почув.

Кроків у коридорі не чутно було, але біля моїх дверей, поряд зі сходами на горище, щось зашаруділо.

Не чути було також ходи на горищі, тільки подеколи порипували мостини, як буває в старих будинках. Таке порипування й підтримує в людей віру в примари.

Але то була не примара. То була жива-живісінька людина. Якийсь Ікс.

У мене було таке почуття, що мої вуха настовбурчились, мов у собаки. Бо я почув, як те порипування наблизилося до великої скрині над моєю кімнатою, що була ледь відсунена одним боком.

Запала цілковита тиша. Скільки вона тривала, я не знаю. Принаймні достатньо, щоб той Ікс знайшов залізну скриньку, відчинив її і побачив ту одну річ, яку я там залишив.

Потім знов почулося легеньке порипування в напрямку сходів.

Я підвівся і в темряві підійшов до дверей.

Я чув, як хода поволі наблизилась до сходів, як відчинилися дверці на горище, тоді знов зачинилися. Так обережно, що тільки я, стоячи на відстані метра за своїми дверима, зміг почути той звук.

У мене ще дужче закалатало серце.

Ось зараз, цієї миті, я довідаюся, хто той Ікс.

Я взявся за дужку дверей і натиснув її вниз.

Двері були замкнені.

Я засвітив і глянув на них. Де ключ? Він завжди стирчав у замку з внутрішнього боку дверей.

Проте ключа не було.

Здається, в мене почалась істерика

Я відійшов від дверей метрів на два, розігнався й щосили штовхнув їх плечем. Вони не подалися.

Я затарабанив у них обома кулаками й почув якийсь дикий крик:

— Відчиніть!… Відчиніть!.. То був мій власний голос. Двері відчинились, і я просто-таки впав в обійми сержанта Ев'єна.

Що був сказав Карл Юрген? Ага, сказав, що сержанті Ев'єн і Вік такі напівмертві, як два чистокровні скакуни перед сигналом старту. Він мав слушність.

— Ключ від вашої кімнати був зовні в дверях, доценте Бакке. Ви мало не розвалили будинку. Так тарабанили, що, мабуть, переполохали всіх сусідів…

Мало не розвалив будинку? Я був такий лютий, що аж тіпався. Сержант Ев'єн тримав у руках ключа Я вихопив його. Ми стояли один проти одного — сержант Ев'єн, як завжди, незворушно спокійний, і я, буквально оскаженілий.

Відчинилися четверо дверей. З'явилися четверо членів родини Лунде, кожне на своєму порозі. Мабуть, вигляд у мене був страшний.

Полковник Лунде був у темно-синій піжамі, панна Лунде у бляклому купальному халаті, який вона притримувала біля шиї, Вікторія в білій цупкій нічній сорочці з довгими рукавами, а Люсі в якомусь надто прозорому нейлоновому вбранні, отороченому білим мереживом.

Усі четверо витріщили на мене очі.

— Що діється? — запитав полковник Лунде.

— Що діється? — закричав я. — Ви мене питаєте? Це я повинен питати вас! Хто з вас щойно був на горищі?.. І хто замкнув мої двері з коридора?

Я чув, що мій голос зривається на фальцет.

— Вам, мабуть, приснилося, доценте Бакке, — сказав полковник Лунде.

— Приснилося?.. — крикнув я. — Приснилося, коли я сидів на стільці й навіть ока не склепив?

— Краще б ви лежали в ліжку, — мовила панна Лунде.

— Хто з вас там був?

Усі мовчали. Я й знав, що ніхто з них на моє запитання не відповість.

— Сержанте Ев'єне! — гримнув я. — На добраніч!

— На добраніч, — відповів він.

Я повернувся, зайшов до кімнати і так хряснув дверима, що аж будинок здригнувся.

Ключа я сховав у кишеню піжами. В мене було таке почуття, наче я поставив новий норвезький рекорд з бігу на двісті метрів.

Але я не був стомлений. Мені кортіло потрощити всі меблі в цій жалюгідній кімнаті й викинути уламки у вікно. Я знав, що можу таке зробити.

Треба було взяти себе в руки.

Я сів на край ліжка й закурив. Сірника я кинув на підлогу.

Хто мене замкнув і навіщо?

Відповідь вразила мене, мов блискавка. Хтось один, єдиний з усіх, ні на мить не повірив, що в мене болить горло. І той хтось наперед витяг із моїх дверей ключа й або взяв його з собою, або просто встромив із зовнішнього боку дверей, перше ніж усі вони поїхали з Крістіаном.

Бо той хтось зрозумів мою хитрість, збагнув, що я хочу зробити. Збагнув, що я вирішив перевернути догори дном горище полковника Лунде. Той хтось розраховував — і розраховував правильно, — що я, маючи перед собою півночі, таки переверну його.

Так воно й було, не інакше.

Бо людині, в якої вистачило хитрощів і ницості вдарити важкою викруткою по лобі панну Лунде, добратися до гілляки й сховати там її торбу на шитво і вистрілити в спину моєму братові Крістіану, людині, яка знала, що мене запрошено сюди на роль пса-охоронця, тій людині вистачило й глузду відгадати мій намір.

Одна й та сама людина. Вбивця.

Я взяв один сигнальний ліхтар і подався на горище. Я тупав, як слон, мені було чхати, що хтось чув мою ходу.

Я перейшов горище, засвітив ліхтар і спрямував світло на скриню, що стояла ледь боком.

Залізна скринька була там, де я її поставив. Я відчинив її. Вона була порожня.

Недокурок першої сигарети я розчавив ногою на підлозі своєї кімнати. Я відчував особливе задоволення від того, що можу випалити бодай маленьку пляму на підлозі цього проклятого будинку, заселеного примарами.

Мені треба було поміркувати. Я сів і закурив нову сигарету.

І вдруге за якихось десять хвилин мене, мов блискавка приголомшила раптова думка

Думка про те, що якийсь Ікс знає, хто перешукав ціле горище і знайшов залізну скриньку. Знає, що я бачив сховане в ній, що я, можливо, знайшов не одну річ, а більше решту забрав.

У мене мороз пішов по спині. Я відчув, що чуб у мене став сторч.

Я скинув халат. Вікна я не відчинив. Двері замкнув на ключ. Тоді ліг спати.

Уперше в житті я ліг спати з зачиненим вікном і замкненими дверима.

Бо аж тепер я зрозумів, що наді мною нависла страшна небезпека.

Я не знав, що мені робити. Я згадав того солдата, що колись сказав: «Краще бути п'ять хвилин боягузом, ніж довіку мертвим».

До самого досвітку я не склепив ока. Може, часом починав дрімати, але відразу прокидався від найменшого звуку.

Кажуть, що в матерів і шкіперів особливий сон. Матері можуть спати як убиті під час найбільшої громовиці, але відразу прокидаються, тільки-но заплаче їхня дитина. Шкіпер здатен спати в найлютішу бурю, а досить зсунутися з місця якійсь скриньці як у нього сон мов рукою знімає.

Цілу ніч мені здавалося, що плачуть діти і зсуваються скриньки з вантажем. Бідолашні матері і шкіпери.

Голячись уранці, я побачив, що обличчя в мене сіро-зелене. Що ж, я був хворий, отже, нічого дивного, що мав кепський вигляд.

Я ніяк не міг зробити вибору: чи мені бути боягузом, чи стати довіку мертвим?

Принаймні я можу поснідати з родиною Лунде, а тоді вже на чомусь зупинюся.

Вони теж були наче з хреста зняті.

Та воно й не дивно. Вони не звикли так проводити вечір, як учора.

А взагалі вони поводились так, як завжди. Тільки не могли стриматись, щоб не поділитися своїми вчорашніми враженнями. Я не міг зосередитись на їхніх розповідях. Ніхто з них жодним словом не згадав про те, що я вибіг У коридор і кричав і що котресь із них замкнуло мене в кімнаті.

А може, вони у змові і діють разом?

Але ж проти кого?

Певна річ, вони діють разом, щоб зберегти честь родини Лунде. А однаково, мабуть, смертельно нажахані, адже серед них є одна жертва і один убивця. Проте відданість родині бере гору над усіма страхами. Родина Лунде, жоден її член — не боягузи.

І раптом я подумав: а чим я гірший за цих Лунде? Якщо вони витримують, знаючи, що серед них є вбивця, то і я витримаю. А крім того, коли я тепер здамся, то ніколи не довідаюся, що ж усе-таки сталось.

І я вирішив залишитись. Я сподівався, що мені не доведеться стати мертвим довіку. Я взяв на себе завдання і повинен виконати його. Але мені не соромно признатися, що я боявся. Дуже боявся.

Ми з Вікторією пішли готуватися до екзамену.

Полковник Лунде подався до міста. Цікаво, чи щось колись могло б перешкодити йому з'явитися на службу з військовою точністю? Хіба вбивство. Та й то якби вбили його самого.

Люсі пішла погуляти, а панна Лунде зникла в кухні. Ми з Вікторією лишилися самі.

Але я сів так, щоб весь час можна було накидати оком на двері й щоб за плечима в мене не було вікна.

— Ти сьогодні неуважний, Мартіне. Я стрепенувся.

— Неуважний?.. Я… просто думав про те, як ви вчора розважилися…

— Ми ж тобі розповідали під час сніданку.

— Ви говорили всі разом, і я нічого не втямив, — відповів я.

— Так, це правда.

Вікторія глянула у вікно, і в її ясних, мов зірки, очах з'явився замріяний вираз. Отже, Крістіан не марнував часу. Я чекав, бо знав, що зараз буде.

— Твій брат… він… просто чудовий. Ти не уявляєш собі, як він танцює.

— Не уявляю. Але знаю, що він каже.

Не дуже шляхетний хід і до того ж дурний. Але слова вже вихопилися з моїх уст.

— Ти вважаєш, що він каже те саме всім дівчатам? Я весь зосередився для наступного ходу.

— Ні. Я просто трохи ревную. Вікторія всміхнулася.

— Ти справді ревнуєш, Мартіне?

— Так.

Вона скоса зиркнула на мене з-під навислої гривки.

— Приємно чути.

Знайшла що сказати, подумав я. Але про себе відзначив, що її слова прозвучали щиро. Я справді ревнував. Вікторію відкрив я, а не Крістіан.

— А інші як поводилися?

— Крістіан танцював з нами всіма. Люсі, звичайно, була на сьомому небі. Як ти думаєш, він і їй казав те саме?..

— Не маю уявлення.

— Він танцював навіть із тіткою Мартою. Вона гарно танцює. Я не сподівалася, що вона вміє танцювати. Але, мабуть, усе залежить від того, з ким танцюєш.

Видно, мій брат Крістіан обрав собі роль Святого.

— Ні, — відповів я. — Це завжди залежить від партнерки. Якщо жінка танцює добре, її може вести хто завгодно. А з Карлом Юргеном тобі сподобалось танцювати?

— Він теж гарний. Трохи сухуватий і… ну, ти й сам знаєш… Тобто… він не каже таких слів, як Крістіан.

— Святий існує тільки в двох подобах, — мовив я. — Роджера Мура* й Крістіана Бакке.

* Мур Роджер — англійський актор, здобув славу виконанням ролі Святого в багатосерійному телевізійному фільмі під тією ж назвою.

Вона знов задумливо глянула у вікно.

— А батько як поводився, Вікторіє?

— Батько?.. Ну так… Батько був страшенно задоволений. Він теж танцював з усіма нами. Батько, виявляється, дуже гарний… Я досі цього не помічала.

Отже, вони танцювали. Всі були дуже задоволені, всі говорили одне одному щось приємне, їли смачну їжу, і взагалі свято вийшло дуже вдале.

А проте одне з них весь час думало про мене, думало, що я залишився вдома й перетрушую горище.

Я зиркнув униз, на свою брунатну течку, що стояла там біля самої моєї лівої ноги.

Я не міг лишити знахідку в себе в кімнаті.

Хоч що б зі мною сталося, а моя стара шкільна течка мала бути в безпечному місці.

Але спершу я хотів, щоб якийсь фахівець сказав свою думку про те, що було в тій течці.

Професор англійської літератури при університеті в Осло Крістіан Сміт сидів біля письмового столу у своєму кабінеті в Бліндерні.

Він мав скромний вигляд, чого не можна було сказати про його кабінет.

На підлозі лежав м'який золотаво-сірий килим, велика канапа і двоє крісел були оббиті рудою вовняною тканиною. Стіл і два стільці були з червоного дерева. Ще два стільці в стилі чіпендаль стояли під другою довгою стіною обабіч великої шафи, теж у стилі чіпендаль.

За моїх студентських років професори не мали таких кабінетів.

Але за моїх студентських років професори могли обходитись звичайними, не старовинними меблями.

З вікна, що тяглося на цілу коротку стіну, видно було парк, уже без снігу. На великому письмовому столі, що стояв у лівому кутку біля вікна, панував нелад, а книжкові полиці за спиною в професора здалися мені на диво знайомими. Ну що ж, господар кабінету був філолог.

Професор підвівся мені назустріч. Високий, широкоплечий, у спортивній картатій сорочці, він мав вигляд бігуна по нерівній місцевості. Видно було також, що йому не бракувало почуття гумору.

— Мартін Бакке, — відрекомендувався я. — Доцент Мартін Бакке.

Мені набридло вже відрекомендовуватись. Та оскільки я не міг сам упоратися зі своїм завданням і доводилось звертатися по фахову допомогу, треба було й щоразу починати з цього.

— Будь ласка, сідайте. Здається, я вас уже десь бачив.

— І мені здається, що я вас бачив. Мабуть, колись раніше в читальній залі університетської бібліотеки.

Професор Крістіан Сміт міг бути старший за мене років на десять. На мить я згадав про свою докторську дисертацію, задля якої і взяв собі піврічну відпустку. Та ось уже три місяці роблю зовсім інше. Але я наздожену згаяний час. Дивлячись на його полиці з книжками, я раптом затужив за науковою працею.

Я сів на руду канапу, а професор навпроти мене в руде крісло.

— Мені потрібна ваша допомога, — звернувся я до нього. — Я хотів би вам щось показати.

На мить в очах у нього з'явився знуджений вираз. Видно, він подумав, що я прийшов просити його, щоб він прочитав якусь мою працю.

Я поклав на стіл з червоного дерева свою стару брунатну течку, тоді відчинив її і витяг один томик.

— Гляньте, професоре Сміт.

Він узяв його так, як бібліофіли завжди беруть у руки книжку. Оглянув палітурку зверху і знизу, тоді розгорнув томик і глянув на заголовок.

Я дивився на нього, охоплений почуттям дитячої гордості й радості, що можу приголомшити фахівця. Мабуть, то була трохи нечесна гра. То був мій власний метод шоку.

Він подіяв.

Професор побілів, мов крейда.

— Я… я не можу повірити власним очам… Це Шекспір…

— Авжеж.

— «Сонети», перше видання тисяча шістсот дев'ятого року. Надзвичайно рідкісна книжка… В цілому світі їх залишилося тільки тринадцять примірників…

— Тепер знайшовся чотирнадцятий, — мовив я. — Це ще не все, професоре.

Я витяг другий томик.

— Будь ласка. Це «Пристрасний пілігрим», також перше видання, тисяча п'ятсот дев'яносто дев'ятого року.

Я простяг йому книжку. Він дивився на неї так, наче не зважувався взяти її в руки.

Та потім усе-таки взяв і розгорнув на титульній сторінці. Руки в нього тремтіли. Так тремтіли, що йому довелося покласти книжку на стіл.

— Може, закурите, професоре?

— Дякую, я не курю. А втім, дайте.

Ми закурили. Я поставив велику поливану попільничку так, щоб нам обом було зручно, але на достатній відстані від двох непоказних брунатних томиків.

Професор тримав у руці сигарету й не зводив з мене погляду. Я почував себе примарою чи якимось чарівником — так принаймні сприймав мене він, це видно було по його очах.

— Ні, професоре, вам це не приснилося, — сказав я. Я й далі відчував, що негарно так приголомшувати професора. Але я за ці останні місяці скільки намучився й настраждався, що мені треба було побачити наслідки своїх зусиль.

— Це ще не всі? — запитав він.

— Учора я мав іще одну, — відповів я. — Та сьогодні вже не маю і не знаю, хто її взяв.

— Що саме?

— «Гамлет», також перше видання.

Він придавив сигарету в попільничці, яку навіть ні разу не підніс до губ. Він давив її, не відчуваючи, що тримає пальці на запаленому кінці.

— А ось іще одна, професоре… Я подав йому книжку з течки.

Він глянув на неї. Я не міг би змалювати, в якому в був стані.

— Це перше видання Шекспірового «Тіта Андроніка», — сказав він. — Видання ін кварто тисяча п'ятсот дев'яносто четвертого року. Досі було відоме в одному примірнику знайденому тисяча дев'ятсот п'ятого року в Сконе. Той примірник зберігається у Фолджерівській шекспірівській бібліотеці у Вашінгтоні. Тепер уже буде два примірники.

— Так. Скільки вони коштують?

Професор не відповів. Він мовчки дивився на три непоказні томики.

— Де ви їх узяли?

— Знайшов. На горищі.

Він стрепенувся.

— На горищі!… Ті горища… Я весь час кажу це… Подумати, скільки скарбів лежить у людей на горищах… Подумати, скільки всього знищено і спалено… Старих книжок… Для невігласа це лише старі книжки, а скільки тих невігласів на світі?.. Так і знищили майже все, повикидали чи спалили… Але, виходить, хтось таки дещо заховав, розумів, який це скарб!

— Так. І я вас питаю, скільки вони коштують?

— Скільки коштують?… Не знаю. їх залишилося так мало… Але вас цікавить, скільки вони коштують?..

— Так. Хоч приблизно.

Професор знову втупив очі в три маленькі томики.

— Ці три, та ще «Гамлет»… Не знаю… не можу сказати точно, але пам'ятаю, що за примірник «Сонетів» заплачено двісті тисяч крон…

У мене ще лишився козир.

— Я маю ще одну книжку, професоре Сміте. Якщо ви не проти, підійдімо до вікна. До світла…

Він підвівся. Вигляд у нього був наляканий. Ми підійшли до вікна. Я взяв із собою течку. Там я витяг із неї останню книжку й подав професорові.

— Дивіться.

Він розгорнув книжку і глянув на заголовок. Тоді почав обережно перегортати сторінки. Я не знаю, скільки ми простояли біля вікна.

Нарешті він простяг мені книжку якимось дивним, неприродним порухом. Тоді пішов назад, мов накручений автомат. Автомат, у якого кінчається накрут.

Проте він якось добрався туди, де ми сиділи, й там упав. Упав на свою руду канапу. Я стривожився.

— Вам погано?.. Я принесу води.

Я озирнувся навколо. Невже в цьому розкішному кабінеті немає такої простої речі, як кран з водою? Ні, все-таки є В маленькій заглибині за дверима був умивальник. Я набрав у склянку води.

— Випийте, професоре.

Він випив, тоді підвівся.

— Це… це сенсація… справжня сенсація!.. Я почуваю себе не зовсім добре. Це сенсація… Ви розумієте, що ви принесли?.. Де вони?..

Професор аж скинувся.

— Тут, перед вами на столі.

Він зразу заспокоївся.

Він дивився на останню книжку, яку я показав йому біля вікна. Дивився і не вірив своїм очам. Та нарешті таки змушений був. повірити.

— Ви знаєте, що це за книжка, доценте Бакке?

— Так, — відповів я. — Це «Ромео і Джульєтта», теж перше видання. Але, наскільки я зрозумів, з власноручними зауваженнями автора в багатьох місцях на берегах сторінок.

— Так.

— А тепер, професоре, скажіть, скільки все це коштує?

— Я більше не витримаю, — мовив він. — Це щось незбагненне. Сенсація… Більше ж у вас нічого немає?

— Немає. Він зітхнув.

— Хвалити бога А то для мене це вже було б занадто.

Я б зомлів.

— Ви й так зомліли, професоре. А я знов повертаюся до свого запитання: скільки вони коштують?

— Гроші… — мовив він. — Гроші… Невже ви думаєте лише про гроші?

— Ні. Ці книжки не мої. Але й ви на мить подумали про гроші, коли у вас мало не запаморочилась голова, як ви почали рахувати.

— Це сенсація! Та я вже казав це… А скільки вони коштують?.. Господи, тут уже, мабуть, ідеться про мільйони.

Я сховав чотири книжки назад до течки. Професор спробував підвестися.

— Невже ви будете ходити по місту з таким скарбом?

— Ні. Я знаю, що з ними не варто ходити по місту. Я зараз таки відвезу їх в одне безпечне місце. В Управління кримінальної поліції міста Осло, до інспектора Карла Юргена Галла. Там я залишу їх на збереження. Дякую за допомогу, професоре. Ви знавець Шекспіра, можливо, вам ще доведеться мати справу з цими книжками. Дякую за допомогу…

А втім, я сьогодні теж без кінця кажу те саме… До побачення, професоре Сміт.

Професор не почув моїх слів.

Він і далі сидів на рудій канапі й не помітив, що я пішов

Може, прабабуся Лунде була цілком божевільна. А може, навпаки, дуже мудра.

Мені важко було дійти якогось остаточного висновку. Вона мала мільйонне багатство, невідомо тільки, звідки воно в неї взялося. За ним стоять спекуляції, інтриги й таємниці багатьох поколінь її предків.

Принаймні одне сумніву не викликає — на старість вона трохи здитиніла. Маленька, миршава, схожа — що про неї казала Вікторія? — ага, схожа на циганку, вона нишпорила по старому горищі, на якому в той час, мабуть, був іще лад, аж поки знайшла, можна сказати, геніальний сховок. Нікому в цьому будинку не доведеться більше бідувати.

Але, звичайно, прабабуся Лунде не могла собі уявити, до яких наслідків призведе її вчинок.

Два замахи на життя, які чисто випадково, через щасливий збіг обставин, лишилися тільки замахами на життя. На цьому думки мої застряли. Адже було ще одне. Напис на могилі Вікторії Лунде.

Одну загадку я відгадав. Знайшов те, що прабабуся Лунде заховала на горищі. Але ще треба було відгадати напис на могилі Вікторії Лунде. Властиво, нерозгадані ще й два замахи на життя, а отже, не зроблене найважливіше — не знайдено вбивці.

Не знаю, скільки я викурив сигарет.

За вікном стояла непроглядно темна березнева ніч.

На мить я згадав професора Сміта. Цікаво, чи він заснув. Мабуть, цієї ночі і йому не спиться. Але якщо він не може заснути, то тільки через професійну радість, через сенсацію, про яку він довідався годин із дванадцять тому.

До мене сон не йшов з іншої причини. Я сидів на краю ліжка так, щоб мене не було видно з вікна. Двері я знов замкнув на ключ.

Що сказав був колись Крістіан? Про що він запитував у мене? Я згадав, про що.

Він запитував, чи ні в кого з них не вихопилося якого-небудь випадкового слова, що на перший погляд не мало ніякого значення.

Я розумів, як було б важливо почути таке слово. Адже вбивця ніколи не пробалакається свідомо. Але в нього чи в будь-кого іншого може вихопитися слово, що матиме вирішальне значення, стане ключем до цієї заплутаної загадки.

Крістіан щось підозрює. Весь час підозрював. Чому він не розповів про свої підозри мені? Чи тому, що не хотів наражати мене на зайву небезпеку, чи боявся, щоб я не пробалакався? Але чому ж тоді він нічого не сказав Карлові Юргену? Карлові Юргену не загрожує ніяка небезпека.

Крістіан щось знає, тепер я був певний цього. Але не хоче казати про це нам із Карлом Юргеном. І я певний, що коли Крістіан щось знає, то він не помиляється. Чому ж тоді він не хоче нічого розповісти ні Карлові Юргену, ні мені?

Здається, я зрозумів чому. Крістіан не хоче, щоб ми зробили хибні висновки з того, що він знає. Він боїться перешкодити нам з Карлом Юргеном у роботі.

Бо, власне, різниця між нами полягає саме в нашій роботі. Карл Юрген — поліцай, я — філолог, а Крістіан — лікар.

Лікар!

Отже, Крістіан і підходить до всього з погляду лікарі Про що він думав, що мав на увазі, що сподівався довідатись, коли питав мене, чи ні в кого з них не вихопилося якого-небудь випадкового слова, що ніби не мало ніякого значення? Тобто чи ніхто не сказав важливого слова, якому ми не надали значення?

Я потрусив пачку від сигарет. Виявилося, що вона вже порожня. Я знайшов нову пачку, відкрив її, висипав з попільнички недокурки в кошик на сміття і знову закурив. Крістіан підходить до всього з погляду лікаря. Це важливо для мене. А хто що казав з цього погляду? Моя мати казала! Наша з Крістіаном мати! І раптом, порівнявши те, що казала мати, з тим, що казав ще хтось, я подумав про маленьку панну Лунде. Вона також щось казала, і її слова теж на перший погляд були ніби випадкові. Але вона казала правду.

Моя мати викликала в мене одну підозру. Панна Лунде навела мене на одну ідею. Я глянув на годинник. Було вже далеко за північ. Я хотів поговорити з Крістіаном, і негайно.

Я раптом збагнув, що мені треба зробити один дослід. Адже я тепер знав, що підозрює Крістіан.

Але я знав також, що для досліду мені потрібна ясна, свіжа голова. Голова в мене була ясна, та я враз відчув, що смертельно втомився. Адже я не спав цілу минулу ніч. Доведеться почекати до ранку.

Я опустив завісу на зачиненому вікні. Тоді підійшов де дверей і перевірив, чи вони замкнені. Ще раз переконався, що цього разу замкнув їх сам зсередини.

Потім ліг.

Підозра й ідея не давали мені спокою. Я повинен був якось пов'язати їх докупи.

Нарешті я все-таки заснув.

Крістіан на обході в лікарні.

Я почекав дві години й подзвонив знову.

Крістіан читає лекцію студентам.

Я почекав ще дві години.

Крістіан приймає пацієнтів. Я ще почекав.

Крістіан поїхав на виклики.

Я думав, що збожеволію. Не міг же я цілий день дзвонити до Улеволської лікарні й кликати до телефону завідувача терапевтичним відділенням. Я вже дзвонив безліч разів і не знав, хто з членів родини Лунде чув, що я дзвоню.

Та байдуже. Однаково я не відступлюся.

Коли я подзвонив знову, вже після обіду, мені сказали, що Крістіан працює у своєму кабінеті.

Я просто влетів до нього в кабінет.

— Ти забув пов'язати краватку, — сказав Крістіаи. Я помацав комір — справді забув.

— Отже, я сьогодні цілий день ходжу без краватки, — сказав я.

— Господи, що з тобою, Мартіне? Ти наче з шибениці урвався.

— Ти можеш дати мені чашку чаю? — запитав я.

— Чаю?..

— Чаю… І дуже солодкого.

Крістіан більше нічого не запитав. Тільки на хвилину вийшов з кабінету.

— За п'ять хвилин буде чай, — сказав він. — Сестра здивувалася, бо я звичайно п'ю каву.

— Не ти ж будеш його пити, а я. Я сів.

— Де в тебе шафа з ліками?

Крістіан знову глянув на мене. Не знаю, чи він не подумав, що я збожеволів.

— Тут немає ніякої шафи. Вона стоїть у кімнаті чергової сестри. І ключ від шафи в неї.

— Я хочу глянути на шафу. Зараз-таки.

Мабуть, вираз обличчя в мене був незвичайний, бо Крістіан відразу підвівся. Я пішов за ним до кімнати чергової сестри. Сестра сиділа біля столика і щось записувала в журнал.

— Де шафа?

— Ось вона.

То була звичайна біла шафа, може, з метр заввишки, замкнена на ключ.

— Відімкни її.

Я вперше командував своїм братом. Я не знав, який у мене був вигляд. І не знав, що собі думав Крістіан.

— Будь ласка, відімкніть шафу, сестро.

Вона підвелася, витягла з кишені в'язку ключів, відімкнула замок і відчинила дверці.

На поличках рівними рядами стояли пляшки й флакони. Я тільки перебіг по них поглядом. Усередині шафи була ще одна невеличка шафка, теж замкнена.

— Відімкніть і цю.

Сестра відімкнула замок і відчинила дверці. Я перебіг очима по наліпках на пляшечках, тюбиках і коробочках.

— Оцей, — мовив я, показуючи на один тюбик. — Візьми його, Крістіане.

Наші очі зустрілися. І я зрозумів, що вгадав хід його думок.

Він витяг тюбик.

— Можна замикати, сестро, — мовив я. — А тюбик я заберу тільки на п'ять хвилин.

Сестра замкнула обоє дверцят.

Коли ми повернулися до кабінету, на невеличкій таці вже стояла чашка чаю. а поряд із нею цукерниця.

Я всипав у чашку чотири чи п'ять ложечок цукру й добре змішав його.

— Дай мені тюбик, Крістіане. Він простяг мені його.

— Яка доза була б небезпечна?

— Небезпечна?.. Власне, особливої небезпеки немає. 3, умаю, що п'яти таблеток вистачить.

Крістіан знав, що я запідозрив, а я знав, що те саме він запідозрив давно.

Я відкрутив тюбик, узяв п'ять таблеток, укинув їх у чай добре помішав.

Крістіан не зводив із мене очей. Він був наче загіпнотизований.

Поки він отямився, я взяв чашку і двома великими ковтками випив чай. Але, п'ючи, встиг добре розкуштувати його.

— Мартіне!..

Я витяг пачку сигарет, узяв одну й закурив. Рука моя не тремтіла. Потім я простяг пачку Крістіанові. Він узяв сигарету. Я глянув на його руку. Вона ледь тремтіла.

— Що… що ти хотів дослідити, Мартіне?

— Хотів з'ясувати, чи таблетки дають якийсь присмак.

— Ага. Як я сам не додумався до цього… Ну й що, дають вони якийсь присмак?

— Ніякісінького, — відповів я. — Я відчував лише смак чаю.

На хвилю запала тиша. Чути було тільки настирливе цокання годинника.

— Що тебе навело на таку думку, Мартіне?

— Ти питав, чи ні в кого не вихопилося якого-небудь випадкового слова, що на перший погляд наче не мало значення. Наша мати говорила про те, що справді начебто не мало ніякого значення. Вона розповідала про батька і сказала, як спокійно й покірно він ковтав свої таблетки… Часом вона забувала, що він хворий…

— Я пам'ятаю, — мовив Крістіан. Він пильно дивився на мене.

— Тобі треба тепер бути обережним, Мартіне.

— Знаю. Треба пильнувати, щоб, наприклад, не вибити ліктем шибки або не врізатися, коли голитимусь. Скільки діють ці ліки?

— Через два дні вже можна не боятися.

На письмовому столі задзвонив телефон. Крістіан зняв трубку.

— Слухаю. Розумію. Мартін у мене. Гаразд.

Я спокійно курив сигарету. Крістіан поклав трубку.

— Це Карл Юрген. Йому щойно подзвонив сержант Ев'єн. Він сказав, що нам негайно треба їхати туди… Сказав, що там щось робиться. Карл Юрген зараз заїде по нас.

— Робиться?.. Може, зробилось?

— Він сказав робиться.

Біля входу в терапевтичне відділення стояла велика чорна машина. На щитку зверху великими літерами було написано: «Поліція». За щитком крутився й миготів синій ліхтар. Мотор був увімкнений.

За кермом сидів поліцай у формі. Карл Юрген сів поруч із ним, а ми з Крістіаном на задні сидіння.

Чому Карл Юрген не приїхав у своїй машині? Та скоро я збагнув чому. Він узяв поліційну машину, бо хотів скористатися сиреною. Невже справді треба було так поспішати? Що ж, так навіть краще, я сам не міг дочекатися, коли ми нарешті приїдемо.

Сирена завила, тільки-но ми від'їхали від лікарні. Водії давали нам дорогу, стрілка спідометра коливалася від шістдесяти до вісімдесяти кілометрів, поки ми їхали вулицями міста.

Ми звернули на Кіркеваєн. Праворуч лишилася довга Бліндернваєн. Коли ми опинились на Голменваєні, стрілка спідометра почала підскакувати до цифри 90. Ми перетнули бігову доріжку й переїхали через залізницю. За залізницею ми вимкнули сирену, але крізь шибку я бачив синє світло, що миготіло на даху. Ми вимкнули синій ліхтар аж тоді, як поминули Бесерюд. Та однаково не зменшили швидкості.

Водій у поліційній формі зупинив машину перед похмурим будинком полковника Лунде, і ми всі троє — Крістіан, Карл Юрген і я — миттю вискочили з неї.

У дверях стояв сержант Ев'єн.

— Тихо, — сказав він. Ми зайшли у вестибюль.

— Слухайте.

Ми всі четверо завмерли біля дверей, ніби кам'яні фігури, й почали дослухатися.

Скоріш вогненні коні, мчіть

До Феба володінь!

— «Ромео і Джульєтта», — прошепотів я, — дія третя, сцена друга… Хто це в біса читає?

«Голос»!

У мене мороз пробіг по спині й зашпигало в потилиці.

— Це «голос», — прошепотів я. — Той голос, що про нього згадував каменяр… Я певен, що той… Нам треба знайти каменяра. Що його в біса робити?.. Ми йому не можемо подзвонити… Я поїду і привезу його. Ні, краще поїдь ти, Карле Юргене, скажи, що ти з поліції…

… Якби-то вам

За візника був Фаетон, він вас

давно б нагайкою погнав на захід…

Той голос дивно зачаровував нас. Але він був якийсь не цілком природний. Каменяр правду казав — це міг бути або високий чоловічий голос, або низький жіночий.

— Швидше, Карле Юргене, скажи, що ти з поліції…

— Та я ж і є з поліції, — пошепки відповів Карл Юрген. — Наша машина радіофікована. Аби тільки поблизу Майорстюена виявився поліційний патруль і аби каменяр був удома…

Він вийшов. Вийшов цілком нечутно. А я, мабуть, подумки молився, щоб поблизу Майорстюена виявився поліціиний патруль і щоб каменяр був удома.

Мені здавалося, що Карла Юргена не було цілу вічність.

— Біля Майорстюена виявилась патрульна машина. Коли все буде гаразд, хвилин за десять вона привезе каменяра сюди.

— Вони мають сирену? — запитав Крістіан.

— Мають. Я звелів радистові вчасно вимкнути її. Сержант Ев'єн вийшов. Мені здалося, що він навіть не зачинив дверей.

А Карл Юрген, Крістіан і я залишились у вестибюлі, під дверима вітальні полковника Лунде. Знов минула ціла вічність. Чи, може, тільки десять хвилин?

Нарешті я почув, як перед будинком зупинилась машина — властиво, майже без жодного звуку.

Сержант Ев'єн з'явився з каменярем.

Не було часу пояснювати йому всього. Я просто сказав:

— Послухайте…

Ось няня йде! Несе мені звістки…

Як небо, красномовний той язик,

Який мені говорить про Ромео.

— Чи це той самий голос, що замовляв вам напис на надгробок Вікторії Лунде? — запитав я.

— Так, — відповів каменяр, ні миті не вагаючись.

— Ви могли б підтвердити це під присягою… тобто ви цілком певні?

— Цілком певен. Щодо голосу, то я ніколи не помиляюся. Можу підтвердити це під присягою.

Я вкрився холодним потом.

— Дякую за допомогу, — прошепотів Карл Юрген так тихо, що я ледве розчув його слова. Ми всі говорили пошепки, та я аж потім усвідомив, що вперше чую шепіт Карла Юргена. — Вас відвезуть додому тією самою машиною, що ви приїхали сюди. Ви зробили нам величезну послугу. Я навідаюсь до вас завтра.

Молодий каменяр непевно, боязко всміхнувся до мене. Сержант Ев'єн пішов із ним надвір.

Карл Юрген відчинив двері. Ми з Крістіаном зайшли до вітальні слідом за ним.

Спершу я її не впізнав. Думаю, що Карл Юрген і Крістіан так само не зразу її впізнали.

Коси в неї були коротко підстрижені й пофарбовані: вони здіймалися навколо її обличчя, наче мідяно-руді хвилі. Мені раніше ніколи й на думку не спадало, що насправді вона вродлива. Косметика на обличчя була накладена рукою майстра — помірно, зі смаком. Впадало у вічі й те, що її сукня, так звана «мала чорна», походить із найкращого салону мод. Та сукня сиділа на ній як вилита. Фігура в неї виявилась майже бездоганною. На струнких, іще зовсім не старечих ногах красувалися прозорі нейлонові панчохи. Взута вона була в черевички на високих підборах, такі тонкі й легенькі, що здавалося, наче вони намальовані на ногах.

Полковник Лунде і решта дві жінки сиділи так, немов були приліплені кожне до свого стільця. По-моєму, вони навіть не помітили, як ми зайшли. Ніби їх хто зачарував. Карл Юрген мовчки сів на канапу. Ми з Крістіаном теж посідали обабіч нього. Певне, вигляд у нас був досить чудний.

— Читайте далі, — мовив Карл Юрген.

— Мабуть, я надто стара для Джульєтти, — мовила вона тим своїм дивним голосом. Вона дивилася на мене, адже я був філолог.

— Джульєтта мала чотирнадцять років, — мовив я, сам не впізнаючи свого голосу. — Отже, всі жінки надто старі для цієї ролі. Звичайно, за винятком чотирнадцятирічних…

— Байдуже, — мовила вона. — Однаково я вже стомилася. А ви не вельми чемні, вдерлися сюди, навіть не постукавши.

Вона сіла на плюшевий стілець і закинула одну на одну свої зграбні ноги в нейлонових панчохах.

— Я не вельми зважаю на правила чемності, коли мені доводиться виконувати свій службовий обов'язок. А я прийшов сюди, щоб викрити два замахи на життя, — сказав Карл Юрген крижаним голосом.

Вона глузливо посміхнулася:

— Цікаво буде почути, як ви їх викрили.

— Усі зараз почують, — відповів Карл Юрген. Я дивився на неї, і в мені наростала ненависть.

— Отже, «Гамлет» уже проданий, — мовив я. — Певне, в «Антикваріат Дамма». Уявляю собі, як зрадів майор Дамм, коли побачив перше видання «Гамлета». Хто б із антикварів не зрадів на його місці. І він, мабуть, не поскупився. А що з ним буде, коли ми прийдемо до нього з рештою!

— З рештою?..

— З «Сонетами», теж у першому виданні тисяча шістсот дев'ятого року. Досі в цілому світі їх було тільки тринадцять примірників. А ще «Пристрасний пілігрим», перше видання тисяча п'ятсот дев'яносто дев'ятого року. І «Тит Андронік», теж перше видання, таке рідкісне, що досі воно було відоме тільки в одному примірнику. І, нарешті, «Ромео і Джульєтта» в першому виданні, з власноручними зауваженнями Шекспіра в багатьох місцях на берегах книжки.

Мій голос звучав немов чужий, але й до певної міри знайомий мені. Таким голосом, цілком незворушним, я розповідав на уроках у школі про громадянську війну в Америці.

— По-своєму це буде сенсація, — повів я далі. — Можна сказати, світова сенсація. Я навіть думаю, що майорові Дамму доведеться їхати в Лондон, щоб продати їх на аукціоні «Сотбі». Скільки за них дадуть, важко сказати наперед. Але я думаю, що мільйонів зо два…

її очі під рудим волоссям заблищали.

— То їх було так багато…

— Я залишив «Гамлета» на місці, — сказав я. — Але з усього видно, що й саму цю книжку оцінили в чималу сумму…

Вона не зводила з мене очей.

— Я завжди терпіти не могла домашніх учителів, — мовила вона. — А надто таких, що нишпорять по чужих горищах…

— Мене це нітрохи не цікавить, — сказав я і сам почув, що голос у мене такий самий крижаний, як у Карла Юргена.

Я обернувся до полковника.

— Ви дуже багата людина, полковнику Лунде. Він зіщулився на стільці.

— Тепер уже однаково, — відповів він. — Після… після всього, що сталося за ці місяці. Якби я тільки знав, що тут діється…

— Зараз знатимете, — сказав Карл Юрген.

У вітальні полковника Лунде було тихо, як у вусі. її важко було впізнати. Ні пасьянсу, ні вишивання, ні розгорненої книжки на круглому столі з підстеленою під лампою плетеною серветкою. І стільці не стояли біля столу, бо ніхто не читав, ніхто не вишивав і ніхто не розкладав карт.

Стільці були відсунені далеко від столу, і на них, кожне окремо, сиділи полковник Лунде і три жінки з його родини.

Карл Юрген підвівсь і пройшовся по вітальні.

Це роль Карла Юргена, подумав я. Його устами промовляє Правосуддя. Правосуддя зі своїми сухими незаперечними фактами. І доказами. Наскільки він певний у них? І наскільки певний Крістіан? І наскільки певний я сам? Раптом я збагнув, що кожному з нас доведеться зіграти свою роль.

Комусь одному це було не до снаги.

Це справа не тільки самого Правосуддя. Йому повинна допомогти Медицина. І навіть скромний Пес-охоронець.

Кожен із нас мав свою роль. І я сподівався, що кожен упорається зі своєю роллю.

Тепер на кону було Правосуддя.

Худе, довготелесе, з холодним поглядом ясних очей, зірких, мов рентгенівське проміння.

— Полковнику Лунде, того вечора, як панну Лунде вдарили на цвинтарі Вестре, ви сказали, що не були там. Сказали неправду. Вам довелося відмовитись від своїх слів, оскільки біля могили знайдено ваші сліди. Чого ви ходили тоді на цвинтар?

— Я вже пояснював, коли складав свідчення. Я був стурбований тим, що панна Лунде пішла з засідання правління Товариства аматорів поезії так раптово…

— Це правда. Тепер я підтверджую, що правда. Але про одне ви не сказали нічого. Навіщо ви забрали з цвинтаря торбу панни Лунде, в якій були книжки?

Невже Карлові Юргенові про це відомо? Чи він тільки здогадується?

— Не знаю… Мені здавалося, що треба її забрати… Чого вона мала валятися там…

— Я змушений просити вас казати правду, полковнику Лунде. В торбі були не тільки книжки. В ній була й земля.

Справді. Те саме казав і Крістіан. Казав: «Ти знайдеш у торбі землю». Що він, у біса, мав на увазі?

Полковник Лунде зіщулився.

— Я чекаю на відповідь, — мовив Карл Юрген. Полковник Лунде мовчав.

— То я сам відповів за вас. У торбі були сліди землі, їх легко виявила наша лабораторія. А звідки вона взялася там? Не з книжок, звичайно. В торбі було щось, полковнику Лунде.

Я затамував подих.

— Там були ще черевики. Черевики вашої дружини — єдина пара її черевиків з низькими підборами. Та пара, яка лишила найбільше слідів навколо могили вашої першої дружини. Коли ви туди прийшли, там уже побував доцент Бакке. Ви знайшли біля надгробка тільки торбу. Ви заглянули в неї й побачили черевики своєї дружини. Отож ви й забрали ту торбу з черевиками й книжками додому. Книжки ви поклали на місце, а черевики вимили. Та нам однаково не важко було виявити на них слід землі з цвинтаря Вестре. Так усе було?

— Так.

Я насилу розчув голос полковника Лунде.

— Ви сховали черевики в шафу своєї дружини. Та ще треба було десь діти торбу. Ви знали, що ми питатимемо про неї. Ви зробили все, що могли, рятуючи свою дружину. Помили черевики. Але ви знали, що поліція наступає вам на п'яти. Не було часу на роздуми. І знали, що спалена тканина залишає запах. Тож ви вилізли на дерево перед кімнатою доцента Бакке й обмотали торбу навколо гілляки. Правду я кажу?

— Так.

— Я не була на могилі, — мовила Люсі. — Виходить, що я повернулась додому боса?

— А вам не спадало на думку, пані Лунде, що ваш чоловік, можливо, вдаривши панну Лунде, легко міг узяти ваші черевики і, вдавлюючи їх у землю, залишити сліди навколо могили? Руки в нього дужі. Ви не допускали такого, що, можливо, ваш чоловік навмисне залишив ті сліди, щоб вони свідчили проти вас?

Люсі й полковник Лунде не дивились одне на одного.

— Я не роблю ніяких передчасних висновків, — повів далі Карл Юрген. — Тільки розглядаю різні можливості.

Свої перші жертви він уже загнав у кут. Тоді взявся до чергової жертви.

— Вікторіє, ви єдина, чиїх слідів не було біля могили. В зелених очах дівчини блиснув глум.

— Певне. Бо мене там не було.

— Який у вас номер взуття?

— Тридцять восьмий.

— Отже, такий самий, як у пані Люсі. То могло бути, що ви того вечора взули черевики пані Люсі і в них вчинили напад на панну Лунде. Тоді сховали черевики в торбу і, залишивши вагомі докази проти пані Люсі, босоніж відійшли від могили, тримаючи свої черевики в руці. Потім узулися й повернулись додому.

— Я не збираюся відповідати вам, — мовила Вікторія.

— Йдеться про вбивство, Вікторіє.

— Ще раз кажу, що не збираюсь відповідати вам, інспекторе Галл. І про вбивство не йдеться. Де ж тоді труп?

Вікторія витягла сигарету, закурила и почала пускати свої майстерні кільця диму. Та цього разу вони в неї виходили не такі круглі й гарні, як я бачив раніше.

Карл Юрген також витяг сигарету. Він глянув на Вікторію, і вона шпурнула в нього коробкою з сірниками. Між ними була відстань у кілька метрів, але вона добре прицілилась. Та Карл Юрген спритно перехопив коробку. Він закурив сигарету.

— Якщо полковник Лунде і Вікторія сказали правду, то всі докази свідчать проти вас, пані Лунде. Ваші черевики залишили найчіткіші сліди навколо могили, відбитки ваших пальців знайдено на викрутці й на револьвері, яким стріляли в доктора Бакке. Я вас хоч зараз можу заарештувати за два замахи на життя.

Люсі мовчала. Вона була бліда, як крейда.

— Хвилинку, — сказав Крістіан.

Отже, тепер його вихід. Ми не домовлялися про це наперед. Але Крістіан підвівся, він збагнув, що тепер його черга. То що — висновки доведеться робити мені? Я розумів: тепер усе залежить від того, що скаже Крістіан.

— Мене з самого початку дуже зацікавив напис на надгробку, — сказав він.

Голос у нього був рівний, незворушний. Так він читав лекції своїм студентам.

— Найдужче мене зацікавила символіка напису. «Трава нічого не ховає». Хто не міг змиритися зі смертю Вікторії Лунде? Або хто хотів, щоб вона взагалі ніколи не жила на світі? Ти любила свою матір, Вікторіє, чи ненавиділа її? Буває, що дівчата в такому віці, як була ти, коли вона померла, ненавидять своїх матерів.

— Я… я любила свою матір.

— Але, може, тобі було важко змиритися з тим, що вона померла?

— Мені… так…

— І, може, тобі було важко змиритися з тим, що твій батько одружився знов?

— Я… я не знаю.

Вона раптом стала зовсім дитиною.

— Чи ви, пані Люсі? Може, вам не подобалося, що ваш чоловік був уже одружений або й віддав усю свою любов першій дружиш? Чи з цієї самої причини такий напис замовили ви, полковнику Лунде? Хто з вас не міг погодитися зі смертю Вікторії Лунде або хто з вас бажав, щоб її взагалі ніколи не було на світі?

Крістіан по черзі глянув на кожного з них. Вони на нього не дивилися.

Тоді він обернувся до мене.

— Сьогодні ввечері перед нашим приїздом сюди у моєму кабінеті в Улеволській лікарні був мій брат. Він зробив дивну річ. Узяв п'ять таблеток тромбантіну — це антикоагулянт, ліки, що розріджують кров, ми їх часто прописуємо хворим, після інфаркту. Він розчинив їх у чашці чаю і випив. Може, ти поясниш нам, Мартіне, навіщо ти це зробив?

— Я хотів узнати, чи ці ліки дають якийсь присмак. Виявилося, що ні. Я відчув тільки смак чаю.

— Мені самому треба було зробити цей дослід, — сказав Крістіан. — Проте я не здогадався. Але того вечора, коли на панну Лунде вчинено замах і її привезли до Улеволської лікарні, я взяв у неї кров на аналіз. Вона здалася мені дуже дивною, була надзвичайно рідка. Рана від удару на лобі була не дуже глибока й за звичайних обставин не могла викликати такої великої кровотечі. Та якщо хтось дав перед тим панні Лунде чашку чаю з тромбантіном, такий удар міг стати для неї фатальним, вона б зійшла кров'ю якби не нагодився мій брат.

— Після мене відразу прийшов полковник Лунде, — мовив я, наче подумав уголос.

Але я знайшов ключ до загадки.

Я підвівся. Я не зовсім твердо тримався на ногах. Я намацав сигарету, закурив, кілька разів затягся і раптом став цілком спокійний.

Я геть усе зрозумів.

— Від першої хвилини, Люсі, задовго до того, як ти написала мені листа на початку січня, все тут робилося для одного. З однією-однісінькою метою. Прибрати тебе з цього дому, вижити з цієї родини. Та ще й у страшний спосіб — звинувативши тебе в замахові на життя. Не знаю, яка б тебе чекала кара, коли б цей задум здійснився. Я ось сидів тут і думав, чому тебе не вбили. А це дуже просто пояснити. Вбивці в нас не так легко уникнути кари. Тільки чийсь страх, звичайний страх перед карою за вбивство врятував тебе від смерті.

Люсі сиділа непорушно й дивилася на мене синіми, як проліски, очима.

— Нас усіх трьох, — повів я далі, ледь обернувшись у бік Карла Юргена й Крістіана, — весь час дуже цікавили випадково сказані слова, що начебто не мали ніякого значення. Одне з них закарбувалося в моїй пам'яті. Його сказав твій чоловік того дня, коли попросив мене перебратися сюди. Він сказав: «Я боюся за Вікторію». Ці слова не давали мені спокою. Спершу я думав, що полковник Лунде вважає, ніби Вікторії загрожує якась небезпека. Потім я зрозумів, що ці слова можуть означати щось цілком інше: що він боїться, аби Вікторія не вчинила чогось. Я маю слушність, полковнику Лунде?

— Так.

— Немає потреби довше спинятися на цьому. Кожному ясно, що чоловік, у якого померла перша дружина і який одружився вдруге, боїться, чи не зненавидить дочка своєї мачухи, а надто боялися ви цього після того, що сталося з панною Лунде.

Я глянув на Вікторію.

— У тебе, Вікторіє, вихопилась одна дуже важлива фраза. Ти сказала: «Мені гидко думати, що Люсі хочуть усунути з дороги». Ти мала слушність, я лише не зрозумів цього тоді. А ти, Люсі, сказала після нападу на панну Лунде: «Я не думала, що це станеться з нею». Ти теж мала слушність, і я теж цього не зрозумів. У вас обох незвичайна інтуїція, мені треба було б слухати вас. Зважити те, що ви сказали… Особливо після того, що сталося з панною Лунде… — Я чув, що починаю казати те саме. — Мене вразила одна думка: хто міг хотіти зла панні Лунде? І з якої причини?

Сигарета запекла мені в пальці. Я погасив недокурок у попільничці.

— Ви, панно Лунде, єдина, хто протягом усієї історії свідомо й послідовно відповідав правду на всі запитання. Ви навчили мене однієї дуже важливої штуки. Вірніше великого мистецтва. Те мистецтво полягає не в тому, щоб брехати так, аби всім здавалося, що ти кажеш правду, а в тому, щоб казати правду так, аби всім здавалося, що ти брешеш. Ми всі думали, що ви брешете, коли того вечора в Улеволській лікарні ви казали, що були самі на цвинтарі. Ви не брехали, панно Лунде. Вчора я згадав ваші слова і збагнув, що ви казали правду.

У моїй душі палка ненависть до неї поєднувалася з тверезим захопленням. Ненависть ішла від серця, а захоплення від розуму.

— Ви незвичайно мужня жінка, панно Лунде. І незвичайно розумна. Треба мати неабияку мужність, щоб угородити важку викрутку собі в лоб, потім відкинути її від себе, коли кров заливає тобі очі. Ви навіть зомліли, так стекли кров'ю, бо перед тим зажили тромбантін. Але ви були спокійні, ви все передбачили й були певні, що полковник Лунде відразу піде за вами і знайде вас…

Панна Лунде мовчала. Вона сиділа цілком спокійно й тільки дивилася на мене з-під начорнених вій. Мідяно-руде волосся ясніло навколо її голови, наче німб.

— Ви замовили напис на надгробок пані Вікторії Лунде і знали, що полковник Лунде побачить той напис. Уявляю собі, який він був нажаханий і розгублений, коли вечорами ходив на могилу своєї першої дружини й сушив собі голову тим загадковим написом. Розумним людям часто надзвичайно щастить. Вам, панно Лунде, дуже пощастило, що Люсі запросила мене на обід саме того дня, коли ви з полковником Лунде мали йти на засідання правління Товариства аматорів поезії. Напередодні ввечері ви зажили тромбантін, до того ж вам спала просто-таки геніальна думка прихопити черевики Люсі. Я пам'ятаю, як ви поривалися йти на пошуки торби… Але ви не мали наміру нікого вбивати. Принаймні спершу. Та ви збагнули, що мій брат щось запідозрив. Пам'ятаю, як ви боялися шприца. Ви боялися, що він зробить аналіз вашої крові. Він таки зробив його і виявив, що у вашій крові був незвичайно низький протромбін.

У панни Лунде звузилися очі, коли вона кинула швидкий погляд у бік Крістіана.

— А коли ви зрозуміли, панно Лунде, що мій брат для вас небезпечніш, ви спокійно вистрілили йому в спину, подбавши перед тим, щоб Люсі остання тримала в руках револьвер, як ви були подбали, щоб вона остання тримала в руках викрутку, якою ви орудували після того, як влаштували біля могили сцену боротьби, походивши там спочатку в черевиках Люсі, а тоді у своїх власних. Дайте мені сигарету.

Карл Юрген підвівся і простяг мені запалену сигарету. Я навіть не глянув на нього.

— У вас є ще одна риса, панно Лунде, ви жадібні. Ви не мали наміру ділитися з іншими тим, що прабабуся Лунде заховала на горищі. Гроші вам потрібні були тільки на одне: щоб стати такою, як ви тепер стали, — помолоділою і принадною. А чому? Я зараз вам поясню, панно Лунде…

Вона зіщулилась на стільці, але я так ненавидів її, що ладен був просто вбити..

— Певне, не дуже приємно весь час бути бідною родичкою?.. Не дуже приємно весь час їсти хліб з ласки своїх родичів, правда, панно Лунде? А ще, мабуть, гірше закохатися у свого гарного брата в перших, любити його і бачити, як він одружується раз… а потім одружується вдруге. Правда, панно Лунде? Ви сподівалися, що він «відкриє вас», як часто буває в оповіданнях, надрукованих в ілюстрованому журналі для жінок, сподівалися, що ви станете для нього жінкою його життя. Станете тоді, як усунете з дороги його другу дружину. Задля цього ви замовили напис на надгробку, бо він свідчив проти Люсі, а водночас втілював у собі вашу заповітну мрію — мрію про те, щоб полковник ніколи не одружувався. А він узяв та й одружився ще раз. Він не звертав на вас уваги, ви важили для нього не більше, ніж будь-яка річ у цьому будинку. Він одружився з Люсі, і ви залишилися в тому самісінькому становищі, що й були раніше. Річчю в цьому будинку! Ось хто ви, панно Лунде. Одна з речей у цьому будинку. Але з душею вбивці…

Вона вже опанувала себе й сиділа, як кам'яна статуя, гарна, бездушна кам'яна статуя.

— В інспектора Галла є докази, — мовила вона цілком спокійним голосом. — Докази проти Люсі.

Я зненавидів її ще дужче.

— Інспектор Галл в одному випадку навмисне сказав неправду, панно Лунде… — Я розумів, що вдаюся до методу гри в покер, але треба було спробувати. — На револьвері, з якого стріляли в мого брата, були тільки ледь помітні відбитки пальців Люсі, зате дуже чіткі відбитки ваших пальців.

— Неправда. Я була в ру…

Усе-таки я її вбив.

— Авжеж, ви були в рукавицях, панно Лунде. Це вже правда. Навіть якщо ви ніколи не вимовите цього слова, яке було у вас на язиці. Тепер я вас бачу наскрізь. Усі вас бачать наскрізь. Ви ніколи не признаєтесь ні в чому, отже інспектор Галл не зможе ув'язнити вас за два замахи на життя. Я вас обдурив, а ви піймалися. На револьвері виявлено тільки відбитки пальців Люсі.

Як недавно сказав Крістіан? Страшно дивитися, коли людина скидає маску й перестає бути людиною.

Це правда.

— Заарештуйте її! — верескнула панна Лунде. — Всі докази свідчать проти Люсі! Заарештуйте її, заберіть геть, я терпіти її не можу… шльондра… Як я її ненавиджу!..

У кімнаті нависла важка мовчанка.

Тоді полковник Лунде встав, присунув свій стілець до Того, де сиділа його дружина, і пригорнув її до себе рукою. А вона, як стомлена дитина, прихилила голову до його плеча.

— Ні, — сказав Карл Юрген. — Нема за що заарештовувати пані Люсі Лунде. Хай після всього цього вони з полковником Лунде поживуть нарешті спокійно.

— Я… я продам цей будинок… — сказав полковник Лунде. — Ми тут більше не житимемо, Люсі. Мабуть, ми зможемо тепер побудувати собі невеличкий будинок десь в іншому місці… Ми там житимемо самі, Люсі…

— І Вікторія з нами…

— Так, — мовив полковник Лунде. — Звичайно ж, і вона з нами…

— Заарештуйте її! — крикнула панна Лунде. — Заберіть її звідси геть! Замкніть її до в'язниці!..

— Нема за що, — ще раз сказав Карл Юрген.

— А докази! — крикнула вона.

— Є ще докази, які називаються непрямими, панно Лунде. І в цьому випадку всі вони свідчать проти вас. Але я не можу заарештувати вас на підставі цих доказів. Тому пропоную вам одне: забирайтеся з цього будинку. І забирайтеся негайно.

Вона пихато випнула підборіддя. Очі її палали ненавистю.

— А я й не думаю тут залишатися. Я їду. З власної волі. Кажіть собі що завгодно про мою жадібність, доценте Бакке. Але я хочу вам нагадати, що за законом я маю такі самі права на спадок своєї бабусі, як і полковник Лунде. Отже, коли майор Дамм поїде до Лондона, суму, яку він отримає за книжки, я прошу поділити надвоє й половину віддати мені, вирахувавши з неї половину тих грошей, що я отримала за «Гамлета». Я маю слушність, інспекторе Галл?

Я обернувся до Карла Юргена. Я був немов паралізований.

Карл Юрген теж, видно, був приголомшений. Та він узяв себе в руки. В юридичні руки.

— Так, ви маєте слушність, панно Лунде. Половина спадку вашої бабусі належить вам.

— Полковнику Лунде… — почав я.

— Мені нема чого додати, — мовив той. — Інспектор Галл сказав усе так, як є.

Я знов мимоволі перейнявся пошаною до старосвітського виховання.

Панна Лунде посміхнулася з глибини плюшевого стільця. Посміхнулася, мов кішка, що грається мишею.

— А ви собі лишайтеся зі своїми двома нез'ясованими замахами на життя, інспекторе Галле. Ви дурень, такий самий, як доктор Бакке й доцент Бакке.

Крістіан кашлянув, він був цілком спокійний.

— Не двома замахами, панно Лунде. Був тільки один замах на мене. А те, що ви самі розбили собі викруткою лоба, не рахується.

— Про мене, хай буде один замах… Менше клопоту інспекторові Галлу.

Вона ніби виплюнула його прізвище.

— Ви помиляєтесь, — сказав Крістіан. — Крім одного замаху, було ще одне вбивство.

Не знаю, хто з присутніх голосно хапнув ротом повітря. Може, навіть я сам.

— Вікторію Лунде вбито, — повів далі Крістіан. — Вона мала сухоти, і кожна кровотеча могла виявитись для неї фатальною. Не плач, Вікторіє, все скінчилося швидко. Твоя мати не мучилася, про це я вже подбав. Я проглянув історію її хвороби й побачив, що її кров мала надзвичайно, просто катастрофічно низьку здатність зсідатися. Ви, панно Лунде, відвідували її в лікарні й дали їй чаю з тромбантіном. Від цього вона й померла.

Панна Лунде тільки засміялася у відповідь.

— Доведіть це, якщо можете.

— Не можу, — відповів Крістіан. — І ніхто цього не може довести.

Вона підвелася.

— Ви мені набридли. Я їду. Подамся в світ і роздивлюся, який він. Годі мені вже бути служницею в цьому домі. Тепер я маю достатньо грошей.

Стоячи посеред вітальні, панна Лунде витягла сигарету й закурила. Такою я її ніколи не забуду. їй було п'ятдесят вісім років, а ніхто б не дав їй більше, як сорок. Я подумав, що вона робитиме далі.

Карл Юрген, видно, подумав те саме.

— Я вам скажу ще тільки одне, панно Лунде. Майте на увазі, що я, тобто поліція, будемо стежити за кожним вашим кроком, хоч би де ви були.

Вона втупила в нього очі, тоді шпурнула сигарету просто на килим і затоптала її ногою.

— Викличте мені таксі, доценте Бакке.

Я викликав по телефону таксі. І провів її до вестибюля. Вона схопила з гачка пальто і простягла мені, щоб я потримав його, поки вона всуне руки в рукави. То було легеньке норкове хутро. День вона, видно, згаяла недарма.

Таксі чекало біля дверей.

Панна Лунде зміряла мене поглядом.

— Від тієї хвилини, як я побачила вас, доценте Бакке, я зрозуміла, що в цьому будинку оселився диявол.

— По-моєму, диявол оселився тут багато раніше, — відповів я.

Вона сіла в таксі й поїхала.

Мені треба було хапнути свіжого повітря.

Я вийшов у садок і глянув униз на місто, що миготіло низками перлин і самоцвітами.

Потім я обернувся і глянув на темні вершини з трьома баштами, на яких миготіли світлові сигнали, та на освітлений прожекторами трамплін на вершині Голменколена За спиною в мене шелестіли верхівки дерев навколо будинку полковника Лунде.

Невже він здався мені похмурою оселею примар? Тепер це був звичайний собі великий старий будинок.

Я повернувся до вітальні.

Люсі сиділа так, як і тоді, коли я їх залишив. Сиділа прихилившись до плеча полковника Лунде. Що сказала про неї моя мати? Що вона шукала опори в житті. Вона знайшла таку опору. Я цього не розумів. З мене ніколи не було б доброго психолога.

Вікторія сиділа самотою. Вона не переставала плакати

— На хусточку, Вікторіє.

Вона взяла хусточку й витерла сльози. Я присунув стільця й сів біля неї.

— Можеш повірити Крістіанові, Вікторіє. Він допоміг твоїй матері. Вона померла швидко… І, мабуть, це краще, ніж вона б ще жила й мучилася.

Вікторія мовчала, мнучи в руках мою хусточку. Нарешті вона всміхнулася.

— У Мартіна завжди є чиста хусточка, — сказала вона. — Раз він уже виручав мене.

— І мене також, — сказала Люсі.

— Сучасний лицар повинен мати при собі добрий запас чистих хусточок, — мовив полковник Лунде.

Я б краще й не сказав.