Три мушкетери

I ТРИ ПОДАРУНКИ ПАНА Д’АРТАНЬЯНА-БАТЬКА

У перший понеділок квітня 1625 року невеличке містечко Менг, звідки родом і автор «Роману про троянду»[7], вирувало так, наче гугеноти[8] збиралися перетворити його на другу Ла-Рошель[9]. Чимало городян, угледівши жінок, які бігли до Головної вулиці, й почувши плач дітей, що долинав з порогів будинків, квапливо надівали обладунки і, для більшої хоробрості, озброювалися хто мушкетом, а хто бердишем. Поодинці або й гуртом вони поспішали до корчми «Вільний мірошник», перед якою невпинно зростав тісний і галасливий натовп цікавих.

За тих часів такі хвилювання були явищем досить звичним, і лише зрідка якесь місто могло похвалитися тим, що не залишило у своїх літописах згадки про схожу подію. Вельможі билися один з одним, король ворогував з кардиналом, іспанці вели війну з королем. Але, крім цих воєнних конфліктів – то прихованих, то явних, то ледве тліючих, то бурхливо палаючих, – були ще й грабіжники та жебраки, гугеноти, волоцюги і слуги, які мали за ворогів геть усіх. Городяни час од часу виступали проти грабіжників, проти волоцюг і проти слуг, нерідко – проти феодалів і гугенотів, вряди-годи – проти короля, але проти кардинала та іспанців – ніколи. Саме через цю давню звичку згаданого першого понеділка квітня 1625 року городяни, почувши шум і не побачивши ні жовто-червоних прапорів, ні мундирів прибічників герцога Рішельє, мерщій кинулися до корчми «Вільний мірошник».

І тільки там усі зрозуміли причину переполоху.

Юнак… Спробуємо намалювати його портрет: уявіть собі Донкіхота вісімнадцяти років, Дон-Кіхота без обладунків, без лат і набедреників, у шерстяній куртці, синій колір якої набрав своєрідного відтінку – щось середнє між рудою глиною та блаватом. Видовжене смагляве обличчя, гострі вилиці – ознака хитрості, м’язи на щелепах надмірно розвинуті – прикмета, за якою можна безпомилково визначити гасконця[10], навіть якщо він без берета, – а наш юнак був-таки у береті, прикрашеному жалюгідним пером; погляд відкритий і розумний; ніс гачкуватий, але тонко окреслений. Молодий гасконець був зависокий для юнака, але замалий – для дорослого чоловіка. Хтось недосвідчений сказав би, що це – мандрівний нащадок якогось фермера, якби не довга шпага на шкіряній портупеї, що била по ногах свого власника, коли він ішов, і куйовдила ріденьку шерсть його коня, коли він їхав верхи.

Бо в нашого юнака був кінь, ще й такий примітний, що на нього кожен звертав увагу. Це був беарнський[11] мерин жовтуватої масті років дванадцяти-чотирнадцяти, хвіст якого давно обліз, а на ногах виднілися хворобливі нарости. Конячина понуро брела, звісивши морду нижче колін і не зважаючи на вершника, який марно натягував раз у раз вудила, а проте ще могла за день здолати вісім льє. На лихо, ця безперечна достойність так затьмарювалася її незграбною ходою і дивною мастю, що на ті часи, коли майже всі зналися на конях, поява згаданої шкапи в Мензі, куди вона ступила чверть години тому через ворота Божансі, збурила спокій городян, прикро вразивши вершника.

І це було тим нестерпніше для юного д’Артаньяна (так звали нашого Дон-Кіхота, який осідлав новоявленого Росінанта), що він і сам чудово розумів – хоч яким би вправним наїзником був, – наскільки безпорадний у нього вигляд на цьому коні. Ніби відчуваючи, що не обереться з ним клопоту, він тяжко зітхнув ще в ту хвилину, коли приймав його в дарунок від д’Артаньяна-батька. Юний д’Артаньян підозрював, що красна ціна цьому представникові конячого роду – не більше двадцяти ліврів. Проте жодною мірою не можна заперечувати й того, що слова, якими батько супроводив цей подарунок, були безцінні.

– Сину мій! – мовив гасконський дворянин тією неповторною беарнською говіркою, якої Генріх IV[12] так ніколи і не зміг позбутися. – Сину мій, цей кінь з’явився на світ у домі вашого батька років тринадцять тому й усі ці роки чесно служив нам, тому ви повинні його любити. Хай би що там сталося з вами, не продавайте його, дозвольте йому в пошані та спокої померти від старості. І, якщо ви на ньому вирушите в похід, піклуйтеся про нього, як ви піклувалися б про свого вірного слугу. При дворі, – вів далі д’Артаньян-батько, – якщо ви матимете честь бути там, на що, зрештою, вам дає право давність вашого роду, з гідністю носіть дворянське ім’я, яке ось уже понад п’ятсот років уславлюють ваші предки. Не дозволяйте нікому, за винятком кардинала й короля, без належної поваги ставитися до вас і ваших близьких. Під словом «близьких» я маю на увазі ваших рідних і друзів. Тільки мужністю – чуєте, тільки мужністю! – дворянин у наші дні може прокласти собі дорогу. Хто здригнеться бодай на мить, можливо, втратить нагоду, яку саме цієї хвилини йому пропонувала доля. Ви молоді й зобов’язані бути хоробрим з двох причин: по-перше, ви гасконець, а по-друге – ви мій син. Не бійтеся несподіванок і шукайте пригод. Я дав вам можливість навчитися володіти шпагою. У вас залізні литки й сталева хватка. Вступайте в бій з будь-якого приводу. Бийтеся на дуелі, адже дуелі тепер заборонено і треба бути вдвічі хоробрішим, щоб битися. Сину мій, я можу дати вам усього лише п’ятнадцять екю, цього коня й ті поради, які ви тільки що вислухали. Ваша матінка додасть іще рецепт якогось чудодійного бальзаму, що дістався їй від циганки; він гоїть будьякі рани, окрім сердечних. По змозі скористайтеся з усього цього й живіть щасливо та довго… Мені залишається сказати лише про одне: я хочу, щоб ви мали за приклад – ні, не мене, бо я ніколи не бував при дворі, а тільки добровольцем брав участь у війнах за віру. Я маю на увазі пана де Тревіля, який був колись моїм сусідою і ще в дитинстві мав честь гратися з нашим королем Людовіком Тринадцятим – хай береже його Бог! Іноді їхні ігри переходили в бійки, в яких король не завжди був переможцем. Завдяки синцям, що їх він отримав, король перейнявся великою повагою і дружніми почуттями до пана де Тревіля. Згодом пан де Тревіль випробував міць своєї шпаги вже з іншими: під час першої подорожі до Парижа – п’ять разів, після смерті старого короля й до повноліття молодого – сім разів, не рахуючи воєн та облоги міст, а з дня повноліття нинішнього короля й дотепер – не менше сотні разів! І тепер, попри всі едикти, укази та постанови, він – капітан мушкетерів, тих самих легіонерів Цезаря, яких так високо цінує король і так побоюється кардинал. А кардинала – про це знають усі – важко чим-небудь злякати. Крім того, пан де Тревіль одержує десять тисяч екю на рік, платню, якої гідний дуже великий вельможа. А починав він, до речі, як ви. Тож підіть до нього з цим листом, візьміть його життя собі за взірець і робіть те саме, що й він.

Мовивши ці слова, пан д’Артаньян-батько вручив синові листа, почепив на нього свою шпагу і, ніжно розцілувавши, благословив.

Виходячи з батькової кімнати, д’Артаньян побачив матір: вона чекала на нього з рецептом славнозвісного бальзаму, вживати який, судячи з напутніх порад, юнакові, певно, доведеться частенько. На цей раз прощання було довшим і ніжнішим, ніж з батьком, але не тому, що пан д’Артаньян не любив свого сина, до того ж єдиного спадкоємця, а тому, що він був чоловік і вважав би нижчим за свою гідність давати волю почуттям, тоді як пані д’Артаньян була жінка, та ще й мати. Вона невтішно плакала, і треба визнати, до честі пана д’Артаньяна-молодшого, що він з усіх сил намагався триматися стійко, як і личить майбутньому мушкетерові, але людська природа взяла своє, і в нього з очей теж полилися сльози, які йому пощастило – та й то з великим трудом – приховати лише наполовину.

Того ж таки дня юнак вирушив у дорогу, розбагатівши на три батькових подарунки, що про них ми вже казали: п’ятнадцять екю, коня та листа до пана де Тревіля. Поради, зрозуміло, не входили до цього списку.

З таким багажем д’Артаньян і тілесно, й духовно був точною копією героя Сервантеса, з яким ми його так вдало порівняли, коли обов’язок оповідача змусив нас намалювати його портрет. Подібно до того, як Дон-Кіхот мав вітряки за велетнів, а отару овець – за військо, так д’Артаньян кожну посмішку сприймав як образу, а в кожному погляді він убачав виклик. Тому на всьому шляху від Тарба до Менга він і на мить не розтискав кулаків, безперестанно – щонайменше разів з десять на день – хапаючись за ефес своєї шпаги. Але кулак його так і не торкнувся жодної щелепи, а шпага так і лишалася весь час у піхвах. Але це зовсім не означає, що вигляд нещасної шкапи дивної масті не викликав на обличчях перехожих посмішку, скоріше навпаки. Проте перехожі не давали волі своїм веселощам, бо над цією подобизною коня подзенькувала чималих розмірів шпага і люто зиркали палаючі очі. Та коли сміх усе-таки переважав над обачністю, то перехожі – як маски в античному театрі – посміхалися лише однією половиною обличчя. Тож д’Артаньян, не кинувши й тіні на власну гідність і не відступивши й кроку від приписів, що їх диктувало йому сумління, дістався злощасного Менга.

Але там, біля самих воріт «Вільного мірошника», злазячи з коня й марно сподіваючись, що хтось-таки – хазяїн, слуга чи бодай конюх – притримає його стремено, д’Артаньян помітив у відчиненому навстіж вікні нижнього поверху високого, з непривітним обличчям дворянина. Цей пихатий вельможа про щось розмовляв з двома чоловіками, які, здавалося, шанобливо слухали його.

Д’Артаньянові, звичайно, відразу спало на думку, що говорять про нього, і він наставив вухо. Цього разу він помилився тільки наполовину: говорили не про нього, а про його коня. Дворянин, певно, перелічував усі його достойності, а що слухачі, як ми вже казали, виявляли до промовця всіляку повагу, то раз у раз вибухали реготом. Позаяк навіть легкої посмішки було досить, щоб розгнівати нашого героя, стає цілком очевидним, як вплинула на д’Артаньяна така бурхлива веселість цих добродіїв.

А проте д’Артаньян вирішив спершу як слід роздивитися нахабу, котрий так відверто глузував з нього, і став безцеремонно розглядати незнайомого. Це був чоловік років сорока – сорока п’яти, з чорними проникливими очима, блідуватим обличчям, з виступаючим носом і чорними, старанно підстриженими вусами, вбраний у камзол і фіолетові штани зі шнурами того ж кольору, без усякої обробки, лише зі звичайними прорізами, крізь які видно було сорочку. Штани й камзол, дарма що нові, були пожмакані, так, наче їх щойно вийняли з дорожньої валізи. Усе це д’Артаньян встиг помітити, бо не був позбавлений природної уважності, а ще, мабуть, завдяки інстинктивному відчуттю, яке підказувало йому, що ця людина значною мірою вплине на його майбутнє життя.

Отож тієї самої миті, коли д’Артаньян пропікав сердитим поглядом чоловіка у фіолетовому камзолі, той відпустив на адресу беарнської конячини одне зі своїх ущипливих і глибокодумних зауважень. Його слухачі знову так голосно зареготали, що навіть на обличчі незнайомого, всупереч звичці, з’явилася ледь помітна усмішка. Тепер не могло бути сумніву: з д’Артаньяна відверто глузували.

Абсолютно переконаний у правильності зробленого висновку, він на самісінькі очі насунув берет і, намагаючись наслідувати придворні манери, які завважив, спостерігаючи в Гасконі за знатними мандрівниками, ступнув уперед, поклавши одну руку на ефес шпаги, а другу – на стегно. На лихо, в міру того як д’Артаньян наближався до дверей корчми, гнів засліплював його все більше, і він, замість гордих і зневажливих фраз, якими мав намір викликати зухвальця на дуель, здобувся лише на кілька грубих слів.

– Гей, добродію! – вигукнув він, безладно розмахуючи руками. – Та ну ж бо, добродію! Авжеж, ви, що виглядаєте з-за цієї віконниці! Чи не скажете мені, що це вас так розсмішило? Можливо, тоді ми посміємося разом!

Незнайомий повільно перевів погляд з коня на вершника, ніби йому потрібен був якийсь час, аби зрозуміти, що ці гнівні докори звернуті саме до нього. Потім, коли в нього не лишилося й найменшого сумніву, брови його злегка насупились, і він, витримавши довгеньку паузу, відповів тоном, сповненим іронії та зневаги, що їх годі передати пером:

– Я не з вами розмовляю, добродію.

– Але я розмовляю з вами! – вигукнув юнак, виведений із себе цією сумішшю нахабності й гарних манер, чемності й зневаги.

Незнайомий ще якусь хвильку з усмішкою дивився на д’Артаньяна, а потім, відступивши од вікна, неквапно вийшов із дверей заїзду і попрямував до юнака, зупинившись за два кроки від нього, якраз навпроти його коня. Його спокій і глузливий вираз обличчя ще дужче розвеселили його недавніх слухачів, які так і не зрушили зі свого місця біля вікна.

Д’Артаньян, угледівши перед собою кривдника, висмикнув шпагу з піхов майже на фут.

– Цей кінь і справді жовтої масті, або, точніше, був таким колись у молодості, – продовжував свої наукові розмірковування незнайомий, звертаючись до своїх слухачів і мовби не помічаючи роздратування д’Артаньяна, хоч молодий гасконець стояв між ним та його співрозмовниками. – Цей колір, безперечно, відомий людям, які вивчають ботаніку, але досі був мало відомий тим, хто знається на конях.

– Глузує з коня лише той, кому бракує сміливості глузувати з його хазяїна! – оскаженіло вигукнув майбутній мушкетер.

– Сміятися мені доводиться нечасто, добродію, – провадив далі незнайомий. – Ви могли й самі помітити це з виразу мого обличчя. Проте я маю намір зберегти за собою право сміятися, коли мені хочеться.

– А я, – мовив д’Артаньян, – не бажаю, щоб сміялися, коли мені цього не хочеться!

– Та невже, добродію? – перепитав незнайомий ще спокійнішим тоном. – Ну що ж, це абсолютно справедливо.

І, повернувшись на каблуках, він попрямував до в’їзних воріт, біля яких д’Артаньян ще раніше встиг помітити осідланого коня.

Але д’Артаньян був не з тих, хто просто так може відпустити людину, що насмілилася кепкувати з нього. Він вихопив свою шпагу й кинувся за незнайомим, вигукуючи йому вслід:

– Оберніться, оберніться ж, пане насмішнику, бо мені доведеться штрикнути вас іззаду!

– Штрикнути? Мене? – перепитав той, рвучко повернувшись. У його погляді, звернутому на юнака, можна було прочитати як подив, так і зневагу. – Годі, юначе, годі! Чи, може, ви перегрілись на сонці?

Потім, упівголоса і мов розмовляючи із самим собою, він додав:

– Яка прикрість! Оце була б знахідка для його величності, котрий усюди шукає сміливців, щоб поповнити лави своїх мушкетерів…

Він ще не закінчив, як д’Артаньян зробив такий лютий випад, що, якби незнайомий не відскочив назад, то, цілком можливо, цей жарт виявився б останнім у його житті. Незнайомий, побачивши, що вже не до жартів, теж вихопив шпагу, відсалютував супротивникові й приготувався захищатися. Але саме в цей критичний момент обидва його недавні слухачі разом із хазяїном заїжджого двору накинулися на д’Артаньяна, щосили лупцюючи його кийками, лопатами та камінними щипцями. Це несподіване втручання різко змінило хід поєдинку, і супротивник д’Артаньяна, скориставшись тим, що той повернувся, захищаючись од зливи ударів, так само спокійно й неквапливо сунув шпагу назад у піхви. З дійової особи, якою він ледве було не став, незнайомий знову зробився глядачем, і цю роль він виконав із звичною для нього незворушністю.

– Кляті гасконці! – пробурмотів він невдоволено й наказав: – Посадіть-но його на цю жовтогарячу шкапу, і хай собі їде з Богом, поки цілий.

– Але спершу я вб’ю тебе, боягузе! – вигукнув д’Артаньян, ледве стримуючи удари своїх супротивників, які ще завзятіше насідали на нього.

– Гасконські хвастощі! – знову пробурмотів незнайомий. – Присягаюся честю, ці гасконці невиправні! Що ж, продовжуйте, панове, якщо він цього так хоче. Коли йому набридне, сподіваюся, він сам почне проситися.

На жаль, незнайомий ще не знав, з яким упертюхом він має справу. Д’Артаньян був не з тих, хто благає про пощаду, тому ще якусь мить бій тривав. Нарешті молодий гасконець, зовсім знесилівши, випустив з рук шпагу, яка під ударом палиці переломилася навпіл. Наступний удар поцілив йому прямісінько в лоб, і він, обливаючись кров’ю і майже втрачаючи свідомість, упав на землю.

Саме на цю пору люди збіглися звідусюди до місця події. Хазяїн заїзду, не бажаючи скандалу, разом зі слугами відніс пораненого на кухню, де йому надали необхідну допомогу.

А незнайомий знову вернувся на своє місце до вікна і, не приховуючи невдоволення, поглядав на людський натовп, який, мабуть, дратував його.

– Ну, як почувається цей божевільний? – поцікавився він, почувши, як рипнули двері, та обертаючись до хазяїна заїзду, що прийшов довідатися про самопочуття свого гостя.

– Ваше сіятельство цілі й здорові? – і собі спитав той.

– Дякую, абсолютно цілий і здоровий. Але я хочу знати, що з нашим юнаком.

– Йому вже краще, – відповів хазяїн. – Він просто знепритомнів.

– Справді? – перепитав незнайомий.

– Але перед тим він, зібравши останні сили, викрикував щось на вашу адресу і вимагав з вами дуелі.

– Це якийсь диявол, а не людина! – вигукнув незнайомий.

– О ні, ваше сіятельство, він не диявол, – заперечив хазяїн, презирливо скрививши губи. – Ми обшукали його, поки він був непритомний. У його торбинці виявилася одна-однісінька сорочка, а в гаманці – одинадцять екю. Але, незважаючи на це, він, утрачаючи притомність, усе торочив, що, станься таке в Парижі, ви б розкаялися у вчиненому відразу на місці, а так вам розкаятися доведеться пізніше.

– У такому разі, – холодно зауважив незнайомий, – це, мабуть, переодягнений принц крові.

– Про це я й кажу вам, ваше сіятельство, – вів далі хазяїн, – щоб ви були напоготові.

– Може, він називав якісь імена, перш ніж знепритомніти?

– Саме так! Він поплескував себе по кишені й повторював: «Ось побачимо, якої думки буде пан де Тревіль, коли довідається, що завдано образи його протеже!»

– Пан де Тревіль? – перепитав незнайомий, насторожившись. – Кажете, він поплескував себе по кишені, вимовляючи ім’я пана де Тревіля?.. Ну ж бо, любесенький, я впевнений, що, поки наш герой був непритомний, ви не пропустили нагоди заглянути також і до цієї кишені. То що в ній було?

– Лист, адресований до пана де Тревіля, капітана мушкетерів.

– Справді?

– Точнісінько, як я мав честь доповісти вашому сіятельству.

Хазяїн не був особливо спостережливим, отож не помітив, який вираз з’явився при цьому на обличчі незнайомого. Він одійшов од вікна, на лутку якого доти спирався, з виглядом людини, чимось дуже стривоженої.

– Чорт! – процідив він крізь зуби. – Невже Тревіль підіслав до мене цього гасконця? Але він такий молодий! Однак удар шпагою – це удар шпагою, хоч би хто його завдавав, і в таких ситуаціях хлопчиська остерігаєшся менше, ніж будь-кого іншого. Буває так, що незначна перешкода може завадити досягненню великої мети.

І незнайомий на кілька хвилин поринув у роздуми.

– Послухайте, хазяїне! – сказав він нарешті. – А чи не позбавите ви мене присутності цього божевільного? Сумління не дозволяє мені вбити його, а тим часом… – додав він з виразом холодної жорстокості, – а тим часом він мені заважає. До речі, де він зараз?

– У кімнаті моєї дружини: йому там роблять перев’язку. Це на другому поверсі.

– Одяг і торбина з ним? Він не скидав свого камзола?

– І камзол, і торбина внизу, на кухні. Втім, якщо він вам заважає, цей божевільний юнак…

– Безперечно! Від нього у вашому заїзді тільки неприємності, які добропорядним людям зовсім ні до чого… Підніміться до себе, приготуйте мені рахунок і попередьте мого слугу.

– Як? Ви збираєтесь уже їхати?

– Ви це й самі знаєте, бо я ще вранці наказав вам осідлати мого коня. Хіба цього й досі не зроблено?

– Що ви! Ваше сіятельство могли бачити на власні очі – кінь стоїть біля воріт, осідланий і нагодований.

– Гаразд, тоді робіть те, що вам сказано.

«Чудасія! – подумав корчмар. – Невже він злякався якогось хлопчиська?»

Але владний погляд незнайомого не дозволив йому поринути у глибші міркування з цього приводу. Він улесливо вклонився і вийшов.

«Цього ще бракувало! Якщо цей пройдисвіт побачить міледі… – розмірковував незнайомий. – Ось-ось вона має вже проїхати. Чому ж її так довго немає? Мабуть, краще буде мені самому верхи поїхати їй назустріч… Коли б тільки я міг дізнатися, про що йдеться в цьому листі до Тревіля!..»

І незнайомий, невдоволено щось бурмочучи собі під ніс, попрямував на кухню.

Тим часом хазяїн заїзду, не сумніваючись у тому, що саме присутність цього хлопця змушує незнайомого поквапливо покинути його шинок, піднявся до кімнати дружини, де д’Артаньян потроху приходив до тями після недавньої сутички. Натякнувши, що поліція може звинуватити його в бійці із знатним вельможею, – а що незнайомий – знатний вельможа, шинкар у цьому був певен, – хазяїн переконав д’Артаньяна, незважаючи на його слабість, чимскоріше забиратися геть. Д’Артаньян, ще не зовсім оговтавшись, без камзола і з замотаною якимсь ганчір’ям головою, підвівся і, спираючись на руку хазяїна, почав спускатися сходами вниз. Та, зайшовши до кухні, він знову побачив у вікні свого кривдника: той спокійно розмовляв, стоячи біля підніжки дорожньої карети, запряженої парою здорових нормандських коней.

Його співрозмовницею, що визирала з віконця карети, була жінка років двадцяти – двадцяти двох. Ми вже казали, що д’Артаньян ураз схоплював усі характерні риси обличчя, тож йому вистачило одного погляду, щоб визначити: дама була молода і вродлива. Її краса вразила його ще й тому, що вона була зовсім незвичайна для південної Франції, де хлопець жив донедавна. Це була білявка з довгим кучерявим волоссям, що спадало їй на плечі, з великими блакитними млосними очима на блідому обличчі, з рожевими вустами й білими, немов алебастр, руками. Вона про щось жваво розмовляла з незнайомим.

– Отже, його високопреосвященство наказує мені… – говорила вона.

– …негайно повернутися до Англії і, якщо герцог виїде з Лондона, відразу ж попередити його.

– Чи будуть ще якісь розпорядження?

– Ви знайдете їх ось у цій скриньці, яку розкриєте тільки по той бік Ла-Маншу.

– Чудово. Ну а що будете робити ви?

– Я повертаюся до Парижа.

– Не покаравши цього зухвалого хлопчиська?

Незнайомий не встиг відповісти, бо саме цієї миті на порозі з’явився д’Артаньян, який усе чув.

– Цей зухвалий хлопчисько сам покарає кого завгодно! – вигукнув він. – І сподіваюся, що той, кого він має покарати, тепер не втече від нього.

– Не втече? – перепитав незнайомий, насупивши брови.

– Авжеж, на очах у дами, гадаю, ви не посмієте цього зробити?

– Пам’ятайте… – скрикнула міледі, побачивши, що її співрозмовник схопився за шпагу, – пам’ятайте, що найменше зволікання може все занапастити!

– Ваша правда! – вигукнув незнайомий. – Поспішімо ж, ви своєю дорогою, а я – своєю.

Кивком голови попрощавшись із дамою, він скочив на коня; кучер карети щосили теж стьобнув батогом своїх коней, і недавні співрозмовники галопом помчали в різні боки.

– Стривайте, а ваш рахунок?! – зарепетував корчмар, чия шанобливість до гостя, у міру того як той віддалявся, не розрахувавшись за послуги, перетворювалася на глибоке презирство.

– Заплати йому, дурню! – наказав, не зупиняючись, вершник своєму слузі, який, жбурнувши до ніг шинкаря кілька срібних монет, поскакав слідом за своїм господарем.

– Боягуз! Негідник! Самозванець! – закричав д’Артаньян, кинувшись і собі навздогін за слугою.

Але поранений був ще надто слабкий, щоб перенести нове потрясіння. Ледве він ступив десять кроків, як у вухах мов закалатало у дзвони, в голові запаморочилося, кривава завіса впала на очі, ноги йому підігнулися… Проте, лежачи посеред вулиці, він усе ще вигукував:

– Боягуз! Боягуз! Боягуз!

– Він і справді боягуз! – пробурмотів хазяїн, підходячи до д’Артаньяна і намагаючись лестощами прихилити до себе бідолашного юнака, щоб потім обдурити його, як чапля в байці обдурює слимака.

– Так, нікчемний боягуз, – прошепотів д’Артаньян. – Але вона… яка красуня!

– Хто – вона? – спитав корчмар.

– Міледі, – ще тихіше мовив д’Артаньян і знову знепритомнів, уже вдруге за сьогодні.

«Нічого не вдієш, – подумки підраховував свої збитки хазяїн заїзду. – Двох я втратив, але мені дістався цей бідолаха, який пробуде тут щонайменше кілька днів. Так чи так, а одинадцять екю будуть мої».

Ми ж бо знаємо, що одинадцять екю – то все, що лишилося в гаманці д’Артаньяна.

Хазяїн гадав, що поранений видужуватиме одинадцять днів, а відтак він матиме з нього по одному екю за день, але його планам не судилося збутися. Наступного дня вже о п’ятій ранку д’Артаньян був на ногах. Він спустився до кухні й попросив вина, олії, розмарину та ще різного зілля, список якого до нас не дійшов. Потім, тримаючи перед собою рецепт своєї матері, він власноруч приготував бальзам, яким намастив численні рани на тілі. Він сам змінював пов’язки, не звертаючись по допомогу до жодного лікаря. Дякуючи, безперечно, цілющим властивостям циганського бальзаму і, можливо, невтручанню лікарів, д’Артаньян уже ввечері почувався набагато краще, а на ранок був майже здоровий.

Юнак розрахувався з хазяїном за розмарин, олію й вино – єдине, що він вживав цього дня, бо дотримувався найсуворішої дієти. Однак його жовтий кінь, як стверджував хазяїн, зжер утричі більше, ніж можна було сподіватися, зважаючи на розміри цього представника конячого роду. Розплачуючись, д’Артаньян знайшов у кишені лише потертий оксамитовий гаманець, а в ньому – одинадцять екю. Лист до пана де Тревіля безслідно зник.

Старанно й терпляче юнак заходився шукати листа. Разів із двадцять він вивертав усі кишені – на камзолі і в штанях, знову і знову зазирав то в торбинку, то в гаманець. Але, переконавшись, що листа ніде немає, він уже втретє так розлютився, що йому ледве не довелося знову скористатися вином і ароматичною олією, бо, зважаючи на його нестримну запальність і погрози вщент рознести усе в цьому заїзді, якщо не знайдуть листа, хазяїн озброївся кілком, його дружина – мітлою, а слуги – тими самими палицями, що вже стали їм у пригоді раніше.

– Лист, мій рекомендаційний лист! – вигукував д’Артаньян. – Віддайте мого листа, хай вам трясця! Або я вас насаджу на рожен, як куріпок!

На нещастя – чи, скоріше, на щастя, – здійснити свою погрозу юнак не міг з однієї простої причини. Його шпага, як ми вже казали, була зламана навпіл у тій пам’ятній сутичці в день його приїзду, про що він зовсім забув. Отож, вихопивши її, д’Артаньян побачив замість грізної зброї лише уламок дюймів вісім або десять завдовжки, що його хазяїн підібрав і дбайливо вклав у піхви. А другу половину шпаги корчмар приховав, щоб зробити з неї шпигувальну голку.

Втім, ця обставина навряд чи зупинила б нашого нестримного юнака, якби хазяїн, трохи поміркувавши, не визнав, що претензії його гостя цілком справедливі.

– А й справді, – сказав він, опускаючи свого імпровізованого кийка, – куди ж це запропастився ваш лист?

– Так, куди подівся мій лист? – закричав д’Артаньян. – Відразу ж попереджаю вас: цей лист до пана де Тревіля, і його треба будь-що знайти. А якщо він не знайдеться, то, запевняю вас, пан де Тревіль знайде спосіб його розшукати!

Ця погроза зовсім перелякала хазяїна. Адже після короля та кардинала пан де Тревіль був саме тією людиною, чиє ім’я, мабуть, найчастіше згадувалося серед військових… та й серед городян теж. Був ще, звичайно, отець Жозеф[13], але його ім’я завжди вимовлялося пошепки: такий великий був жах, що його вселяв друг кардинала Рішельє, відомий як «сіре преподобіє».

А тому, відкинувши кілок убік і наказавши дружині те саме зробити з мітлою, а слугам – з кийками, хазяїн перший подав приклад і взявся за пошуки пропажі.

– У цей лист, напевно, були вкладені якісь цінності? – спитав він після кількох хвилин марних пошуків.

– Ви ще запитуєте! – вигукнув гасконець, який розраховував за допомогою цього листа прокласти собі шлях при дворі. – У ньому було все моє багатство.

– Банківські чеки? – поцікавився хазяїн.

– Чеки на одержання грошей з особистої скарбниці його величності, – відповів д’Артаньян, що сподівався завдяки цьому листу влаштуватися на королівську службу, а тому вирішив, що може дати таку, майже правдиву, відповідь.

– От халепа! – у відчаї вигукнув хазяїн заїзду.

– Але не це важливо… – вів далі д’Артаньян з притаманним гасконцям апломбом, – не гроші. Найважливіше – те, що в цьому листі написано. Я скоріше погодився б загубити тисячу пістолів, ніж втратити його!

Він нічим не ризикував, коли б сказав і «двадцять тисяч», але його стримала юнача скромність.

Раптом хазяїна, знеможеного марними зусиллями знайти злощасного листа, осяяв, немов спалах блискавки серед ночі, здогад.

– Ви не загубили цього листа! – вигукнув він.

– Як? – скрикнув д’Артаньян.

– Ви не загубили листа, у вас його викрали.

– Викрали! Хто?

– Той дворянин, що був тут учора. Він заходив на кухню, де лежав ваш камзол. І лишався там один. Б’юся об заклад, що це він його й поцупив!

– Гадаєте, це його рук справа? – для д’Артаньяна слова хазяїна були малопереконливими. Адже він краще за будь-кого знав, що лист має вагу тільки для нього самого, і не уявляв собі ще когось, кому б він міг знадобитися. Ясна річ, що нікому з прислуги чи тим, хто був у заїжджому дворі проїздом, цей лист теж не приніс би ніякої користі.

– То ви кажете, що підозрюєте цього нахабу-дворянина? – перепитав д’Артаньян.

– Авжеж, його, – запевнив хазяїн. – Коли я сказав йому, що вашій вельможності протегує пан де Тревіль і що ви навіть маєте листа до цього славнозвісного вельможі, він дуже занепокоївся і, поцікавившись у мене, де цей лист, відразу подався на кухню. Він знав, що там лежить ваш камзол.

– Тоді це він мене обікрав! – вигукнув д’Артаньян. – Я поскаржуся панові де Тревілю, а пан де Тревіль поскаржиться королю!

Потім величним жестом він витяг з кишені два екю і простягнув їх хазяїнові, який, шанобливо знявши капелюха, провів його аж до воріт. Тут д’Артаньян скочив на свого Росінанта, і той без усяких пригод доправив його до Сент-Антуанських воріт Парижа. Там наш герой продав коня за три екю – цілком пристойна ціна, коли зважити на те, що д’Артаньян добряче загнав його на останньому відтинку свого шляху. Тому баришник, якому молодий гасконець уступив коня за дев’ять ліврів, не приховував, що такі нечувані гроші він заплатив лише з огляду на незвичайну масть коня.

Таким чином, д’Артаньян увійшов до Парижа пішки, несучи під пахвою торбинку, і блукав містом доти, поки не домовився про кімнатку відповідно до своїх скромних статків. Це помешкання, що нагадувало мансарду, було на вулиці Могильників, поблизу Люксембурзького палацу.

Сплативши завдаток, д’Артаньян одразу ж зачинився в себе й решту дня провів, обшиваючи камзол і штани галунами, які мати відпорола від майже нового камзола пана д’Артаньяна-батька і нишком віддала синові. Потім він пішов на набережну Залізного Брухту, де йому приладнали до шпаги новий клинок. Далі подався до Лувру і там у першого ж мушкетера, що зустрівся йому дорогою, розпитав, де міститься будинок пана де Тревіля. Як виявилося, він стояв на вулиці Старого Голубника, звідки майже рукою подати до того місця, де наш герой поселився. Цю обставину д’Артаньян сприйняв як добрий знак, що його подорож матиме щасливий фінал.

Нарешті, задоволений з того, як він повівся у Мензі, не відчуваючи докорів сумління за минулі вчинки, вірячи в день сьогоднішній і сподіваючись на краще майбутнє, він ліг і заснув так міцно, як тільки може спати здорова молода людина.

За провінційною звичкою, він проспав до дев’ятої години ранку і, вдягнувшись, пішов з візитом до славнозвісного пана де Тревіля, який, на думку д’Артаньяна-батька, був третьою особою в королівстві.

II ПЕРЕДПОКІЙ ПАНА ДЕ ТРЕВІЛЯ

Пан де Труавіль – так усе ще величають його родичів у Гасконі, або де Тревіль, як він, зрештою, почав називати себе в Парижі, і справді починав не краще за д’Артаньяна, тобто без жодного су в кишені, але з тим запасом відваги, дотепності і спритності, завдяки якому навіть найбідніший гасконський дворянин, що сподівається лише на батьківську спадщину, часто досягає більшого, ніж найбагатший перігорський або беррійський, маючи реальні багатства. Зухвала хоробрість і неймовірне щастя за тих часів, коли удари шпаги сипалися градом, піднесли його на вершину крутих сходів, які звуться придворним успіхом і на які він злетів, перестрибуючи через три сходинки.

Він був другом короля, котрий глибоко шанував, як усім відомо, пам’ять свого батька, Генріха IV. Батько пана де Тревіля так віддано служив йому у війнах проти Ліги, що за браком грошей, – а грошей беарнцю не вистачало постійно, і всі свої борги він сплачував дотепністю – єдиним, чого йому не доводилося позичати, – що за браком грошей, як ми вже сказали, король дарував йому після взяття Парижа герб із золотим левом на червленому полі з девізом: «Fidelis et fortis»[14]. Це була велика честь, але вона практично ніяк не вплинула на добробут старого вояки. А тому після смерті доблесного соратника великого Генріха синові в спадщину дісталися тільки його шпага та девіз. Дякуючи цим безцінним подарункам та своїй бездоганній репутації пана де Тревіля прийняли до двору молодого принца, де він так спритно орудував шпагою і був такий вірний своєму девізові, що Людовік ХІІІ, один із кращих фехтувальників королівства, не раз було говорив: коли б комусь з його друзів треба було битися на дуелі, то він порадив би йому взяти у секунданти першим його, а другим – пана де Тревіля, а втім, можливо, навіть навпаки.

Людовік XIII почував справжню прихильність до Тревіля – щоправда, прихильність королівську, егоїстичну, але все ж таки це була прихильність. Річ у тім, що за тих непевних часів вельможі взагалі прагнули оточити себе людьми на взірець де Тревіля. Знайшлося б чимало таких, котрі могли б узяти собі за девіз слово «сильний» – другу частину напису на гербі де Тревілів, але лише поодинокі дворяни мали право претендувати на епітет «вірний» – першу частину фамільного девізу. Тревіль належав до останніх. Він був однією з тих рідкісних натур, що ладні молитися на свого хазяїна і слухаються його в усьому, як вірний пес. При цьому вони надзвичайно кмітливі, мають пильне око й міцну руку. Око служило йому для того, щоб зірко стежити, чи не гнівається король на когось, а рука – щоб завдавати нищівного удару тому, хто став причиною найвельможнішого гніву: хоч би й Бем чи Моревер, Польтро де Мере чи Вітрі. І дарма що показати себе повною мірою де Тревілю досі не щастило – він терпляче вичікував, і навіть поклявся собі, що, коли трапиться такий шанс, він не ловитиме гав. Недарма Людовік XIII призначив де Тревіля капітаном своїх мушкетерів, що були віддані королю майже фанатично, як ординарна сторожа Генріху III або шотландська гвардія Людовіку XI.

Кардинал, зі свого боку, теж намагався ні в чому не поступатися королю. Побачивши, як Людовік XIII оточує себе найкращими воїнами королівства, цей другий чи, точніше, перший володар Франції також захотів мати свою гвардію. Тому він завів власних мушкетерів, як Людовік XIII завів своїх, і можна було спостерігати, як ці два можновладних суперники відбирали для себе по всій Франції, а то й навіть в іноземних державах тих, хто прославився умілим володінням шпагою. І нерідко ввечері, за партією в шахи, Рішельє та Людовік XIII сперечалися, в кого кращі гвардійці. І той, і той вихваляв виправку й хоробрість саме своїх воїнів, і, на словах засуджуючи бійки та дуелі, кожний спідтиха всіляко заохочував їх до таких сутичок. Перемога чи поразка власних улюбленців сповнювали їх невимовною радістю або щирим смутком. Так принаймні про це розповідає у своїх мемуарах одна особа, якій довелося тоді стати учасником багатьох перемог і кількох поразок.

Тревілю була відома слабинка його володаря, і завдяки цьому він надовго завоював прихильність короля, котрий аж ніяк не міг похвалитися вірністю в дружбі. Він проводив парадним маршем своїх мушкетерів перед кардиналом Арманом дю Плессі з таким зухвалим виглядом, що в його високопреосвященства від люті стовбурчилися сиві вуса. Тревіль досконало володів тогочасним мистецтвом війни і знав, що той, хто не живе за рахунок ворога, змушений жити за рахунок своїх співвітчизників: його солдати, які підкорялися тільки йому одному, були запеклими зірвиголовами.

Неохайні, абияк вдягнені, не завжди тверезі, в синцях і подряпинах, мушкетери короля, або, точніше, мушкетери пана де Тревіля, валандалися по шинках та сумнівної слави закладах, а то й просто, йдучи вулицями, горланили пісень, підкручуючи вуса, бряжчали шпагами і принагідно намагалися будь-що зачепити гвардійців пана кардинала, коли зустрічали їх дорогою. В такі хвилини, хоч би де це відбувалося, з піхов миттю вихоплювали шпаги, а противника підіймали на кпини. Траплялося, що їх убивали, але й на смертному одрі вони були певні: їх гідно поховають і за них помстяться. Та частіше вбивали вони, і знову їх не полишала певність, що про них не забудуть: їм не доведеться довго, як щурам, сидіти у в’язниці, бо пан де Тревіль знайде спосіб звільнити їх. Ці люди скрізь вихваляли пана де Тревіля, якого дуже любили і, дарма що були затятими горлорізами, тремтіли перед ним, як школярі перед учителем, підкорялися йому з першого слова й ладні були вмерти на місці, аби тільки змити з себе найменшу підозру в недостатній відданості своєму кумирові.

Пан де Тревіль застосовував цей могутній важіль на користь, передусім, королю та його прибічникам, але не забував, звісно, себе і своїх друзів. Утім, у жодних мемуарах того багатого на цей жанр літератури часу ви не знайдете жодного свідчення, щоб навіть вороги, – а їх було в нього чимало як серед тих, хто володів пером, так і серед тих, хто орудував шпагою, – щоб навіть вороги звинувачували цього гідного дворянина в тім, начебто він брав плату за послуги своїх доблесних воїнів. Де Тревіль володів тонким мистецтвом плести інтриги не гірше, ніж найпідступніші інтригани, але при цьому залишався чесною людиною. Навіть більше: попри виснажливі походи та нескінченні вправи на плацу, він був невтомним шукачем веселих пригод, найвитонченішим дамським залицяльником, який умів принагідно вразити вигадливим мадригалом. Про його любовні походеньки говорили стільки ж, скільки двадцятьма роками раніше про сердечні справи Бассомп’єра[15], – а це багато про що свідчить. Капітаном мушкетерів захоплювалися, його боялися й любили водночас, інакше кажучи, він тішився життям і брав од нього стільки, скільки міг узяти.

Людовік XIV затьмарив своїм сяйвом усі інші зірки королівського двору, тоді як батько його – сонце pluribus impar[16] – давав змогу сяяти власним блиском кожному з фаворитів і нітрохи не применшував ролі своїх придворних. Крім ранкового прийому в короля і кардинала, у Парижі відбувалося ще понад двісті таких «ранкових прийомів», потрапити на які вважалося особливою честю. Та прийом у де Тревіля збирав чи не найбільше відвідувачів.

Подвір’я його особняка, що стояв на вулиці Старого Голубника, нагадувало похідний табір уже з шостої години ранку влітку і з восьмої години взимку. П’ятдесят або й шістдесят мушкетерів, раз у раз змінюючи один одного, з поважним виглядом постійно прогулювалися перед будинком при повному озброєнні і готові до всього. Сходами, такими широкими, що нині на їхньому місці можна було б спорудити цілий будинок, у пошуках якоїсь ласки снували вгору і вниз прохачі, несміливо походжали дворяни, які приїхали з провінції і сподівалися на зарахування в мушкетери, пробігали лакеї в різнобарвних лівреях, що приносили до пана де Тревіля послання від своїх господарів. У передпокої на довгих, розташованих півколом лавах сиділи обрані, тобто ті, хто був допущений до аудієнції. Цілий день передпокій гудів, як вулик, тоді як поряд у кабінеті пан де Тревіль приймав гостей, вислуховував скарги, давав накази, і, немов король на своєму балконі в Луврі, підходив до вікна, щоб зробити огляд своїм військам.

У той день, коли д’Артаньян прийшов сюди вперше, його вразила кількість відвідувачів – нечувана для провінціала, який щойно випурхнув з рідних пенатів. Провінціал, щоправда, був гасконцем, а його земляків у ті часи вважали за людей, яких не так легко чимось збентежити. Проминувши масивні ворота, оббиті довгими цвяхами з квадратними головками, відвідувач опинявся серед юрби озброєних людей, котрі, перегукуючись, походжали подвір’ям і затівали то сварку одне з одним, то якусь гру. Годі й сподіватися продертися через цей тісний живопліт, коли ти не офіцер, вельможа або гарненька панночка.

Саме крізь оцю безладну й галасливу юрбу намагався протовпитися наш юний друг, ледве стримуючи в грудях колотнечу серця, притискаючи до худих ніг свою довгу шпагу, притримуючи рукою капелюх і ніяково усміхаючись тією усмішкою провінціала, який намагається триматися з гідністю.

Розминувшись з яким-небудь гуртом відвідувачів, він полегшено зітхав, але розумів, що присутні оглядаються на нього, і вперше в житті д’Артаньян, дарма що був про себе досить високої думки, відчув себе смішним.

Дійшовши до сходів, д’Артаньян спинився перед ще більшою перешкодою. Внизу четверо мушкетерів завели якусь незрозумілу гру (про яку ми розкажемо нижче), тоді як десять чи дванадцять їхніх приятелів очікували своєї черги, щоб і собі взяти участь у цій забаві. Один з четвірки, стоячи на сходинку вище за інших, хвацько вимахував шпагою, відбиваючись від решти і не даючи або принаймні роблячи все, щоб не дати їм піднятися.

Ці троє наскакували на нього, теж спритно орудуючи своїми шпагами. Д’Артаньянові спочатку здалося, що це фехтувальні рапіри, на вістря яких надіті захисні насадки. Але невдовзі зі свіжих подряпин на обличчях учасників гри він зрозумів, що, навпаки, клинки були як слід відточені і загострені. До того ж при кожній новій подряпині не тільки глядачі, а й самі учасники поєдинку реготали, як божевільні.

Мушкетер успішно стримував натиск своїх супротивників на верхній сходинці. Довкола зібрався вже натовп цікавих. За умовами гри той, хто діставав поранення, вибував, і його черга на аудієнцію переходила до того, хто зумів завдати йому влучного удару. Протягом п’яти хвилин, поки тривав поєдинок, перепало усім трьом: в одного була подряпана рука, у другого – підборіддя, у третього – вухо, і лише сам захисник сходинки щасливо уникнув шпаг нападників. Завдяки такій спритності та відповідно до встановлених правил йому надавалося право просунутися в черзі одразу на три позиції.

Хоч як важко було здивувати нашого молодого мандрівника чи, точніше, змусити його показати свій подив, та ця дивна гра вразила і його. У Гасконі, в його провінції, де кров звичайно легко збурюється в жилах, дуелі, як правило, починалися після певних приготувань. Але витівка, яку влаштувала ця четвірка шибеників, була, мабуть, найнеймовірнішою з усього, про шо йому коли-небудь доводилося чути навіть у себе на батьківщині. Йому здалося, що він опинився в казковій країні велетнів, там, де Гуллівер свого часу теж набрався страху. Але на цьому потрясіння для д’Артаньяна ще, либонь, не закінчилися: адже потрапити до пана де Тревіля можна було лише діставшись верхньої площадки і передпокою.

Площадка сходів не призначалася для бійок – тут розповідали про любовні пригоди, а в передпокої – про звичаї при королівському дворі. На площадці д’Артаньян почервонів, у передпокої – злякано затремтів. Його жвава й смілива уява, що змушувала тремтіти серця молоденьких покоївок у Гасконі, а нерідко й серця їхніх молодих господинь, ніколи, навіть у кошмарному сні, не могла б змалювати йому половини плотських утіх і навіть чверті любовних подвигів, розповідаючи про які, тут згадували гучні імена і наводили пікантні подробиці. Але якщо на площадці похитнулося його поняття добропорядності, то в передпокої під сумнів було поставлено правильність тієї поваги, яку він виявляв до кардинала. Тут, на превеликий свій подив, д’Артаньян почув, як критикують політику, від якої тремтіла вся Європа. Жваво тут обговорювали й приватне життя кардинала, хоча за найменшу спробу відкрити завісу над ним поплатився не один могутній і знатний вельможа. Ця велика людина, яку так шанував д’Артаньян-батько, була тут мішенню для жартів мушкетерів пана де Тревіля. Одні піднімали на кпини його криві ноги й згорблену спину; другі наспівували куплети про його коханку, пані д’Егільон, та про його племінницю, пані де Комбале, а треті відразу домовлялися зробити якусь капость пажам і гвардійцям кардинала, – усе це здавалося д’Артаньянові неймовірним і жахливим.

Проте коли в цих ущипливих жартах і глузливих куплетах про кардинала випадково згадувалось ім’я короля, то здавалося, ніби хтось одразу встромляє кляп у ці глумливі вуста. Присутні починали озиратися, мовби побоюючись, що їхні слова можуть почути за стіною в кабінеті пана де Тревіля. Але за мить чиясь репліка знову зачіпала його високопреосвященство, голоси знову лунали на повну силу, і жоден учинок кардинала не лишався без дошкульних коментарів.

«Цих людей, – з жахом подумав д’Артаньян, – напевно кинуть до Бастилії або повісять. А разом з ними й мене, бо приєднають до їхніх спільників тільки за те, що я чув усі ці розмови. Що сказав би мій батько, який так палко радив мені поважати кардинала, коли б довідався, що я потрапив у товариство людей, для яких немає нічого святого!»

Неважко здогадатися, що д’Артаньян не наважувався взяти участь у розмові. Він тільки дивився обома, на всі вуха слухав, напружуючи свої п’ять почуттів, аби нічого не пропустити. Хоч як би він довіряв батьковим рекомендаціям, молодий гасконець відчував, що за вдачею своєю він схильний скоріше схвалювати, ніж піддавати осуду нечувані речі, що відбувалися навколо.

А що д’Артаньян був білою вороною серед цієї юрби прибічників пана де Тревіля і його вперше бачили тут, до нього відразу підійшли довідатися про мету його приходу. У відповідь д’Артаньян скромно відрекомендувався і, назвавшись земляком пана де Тревіля, попросив слугу, який підійшов до нього з цим запитанням, поклопотатися перед паном де Тревілем про невеличку аудієнцію для нього. Слуга люб’язно пообіцяв передати його прохання, щойно трапиться слушна нагода.

Трохи оговтавшись від побаченого й почутого, д’Артаньян міг тепер спокійно роздивитися вбрання та обличчя присутніх.

Посеред найгамірнішого гурту гордовито стояв високий мушкетер у досить незвичному костюмі, до якого й була прикута загальна увага. На ньому був не мундир, носити який, між іншим, було не обов’язково в ті часи – часи меншої свободи, але більшої незалежності, – а у світло-блакитному, зовсім вицвілому й добряче потертому камзолі, на якому красувалася гаптована золотом перев’язь, що вигравала всіма барвами веселки. Довгий плащ з червоного оксамиту вільно спадав з його плечей, даючи змогу тільки попереду розгледіти розкішну перев’язь, на якій висіла велетенського розміру шпага.

Цей мушкетер щойно змінився з караулу і скаржився на застуду, час від часу підтверджуючи це глухим покашлюванням. Саме застуда змусила його вдягнути плащ, як він пояснював, погордливо поглядаючи на присутніх і недбало підкручуючи вус, поки ті захоплено милувалися з гаптованої золотом перев’язі, і особливо – д’Артаньян.

– А що ж ви хотіли, – казав мушкетер, – така тепер мода. Це, звичайно, страшенно дорого, я й сам розумію, але модно. До того ж треба було кудись витрачати батьківські грошики.

– Ну, Портосе, – вигукнув хтось, – не намагайся нас переконати, що цією перев’яззю ти завдячуєш батьківській щедрості! А чи не одержав ти її з рук тієї дами під вуаллю, яку я зустрів з тобою в неділю біля воріт Сент-Оноре?

– Ні, присягаюся честю дворянина, я купив її сам і за власні гроші, – відповів той, кого тільки що назвали Портосом.

– Так само, – зауважив інший мушкетер, – як я купив оцей новий гаманець: за ті гроші, що моя любаска поклала мені до старого.

– Запевняю вас, панове, – заперечив Портос, – і на доказ цього я можу сказати, що коштувала вона мені дванадцять пістолів.

Знову почулися захоплені вигуки, але й сумнівам не було покладено край.

– Хіба це не так, Арамісе? – спитав Портос, звертаючись до іншого мушкетера.

Цей мушкетер був цілковитою протилежністю тому, хто назвав його Арамісом. Юнак років двадцяти двох або двадцяти трьох, з простуватим і трохи наївним обличчям, з чорними очима й рум’янцем на щоках, вкритих, немов персик восени, оксамитовим пушком. Тоненькі вуса бездоганно правильною лінією окреслювали верхню губу. Не полишало враження, що він боїться опустити руки, щоб не дати набрякнути жилам. Час од часу він пощипував себе за вуха, щоб зберегти їх ніжно-рожевий колір і прозорість. Говорив мало й повільно, часто розкланювався, вітаючи знайомих, а коли беззвучно сміявся, то можна було помилуватися його гарними зубами, за якими, як і за всім своїм туалетом, він доглядав, певно, так само старанно. На запитання свого друга він відповів ствердно, кивнувши головою.

Це підтвердження, очевидно, остаточно розвіяло сумніви щодо перев’язі. Нею все ще захоплювалися, але більше про неї не говорили, і наступна тема розмови вже ніяк не була пов’язана з попередньою.

– Якої ви думки про те, що розповідає конюший пана де Шале? – спитав якийсь мушкетер, звертаючись не до когось особисто, а до всіх одразу.

– І що ж він розповідає? – розв’язно поцікавився Портос.

– Він каже, що у Брюсселі здибався з Рошфором, цим вірним прихвоснем кардинала. Той перевдягнувся капуцином і, завдяки такому маскараду, обкрутив круг пальця, як останнього дурня, пана де Лега.

– Як останнього дурня, – відгукнувся Портос. – А чи є в цій історії хоч дещиця правди?

– Я чув усе це від Араміса, – відповів мушкетер.

– Невже?

– Ви самі все добре знаєте, Портосе, – сказав Араміс. – Я ж учора вам розповідав. Утім, панове, годі про це говорити.

– «Годі про це говорити»! – вигукнув Портос. – Ви так гадаєте? «Годі про це говорити»! Сто чортів! Легко ж ви все вирішуєте!.. Як?! Кардинал шпигує за дворянином, за допомогою зрадника, розбійника, шибеника викрадає в нього листи, а потім, використовуючи ці листи, хоче відрубати Шале голову під тим приводом, нібито Шале мав намір убити короля й одружити герцога Орлеанського з королевою! Ніхто не міг знайти розгадки цієї таємниці. Ви, на втіху всім нам, нарешті розповіли про неї вчора, а сьогодні, коли ми все ще приголомшені цією новиною, кажете: «Годі про це говорити»!

– Ну то поговорімо, коли вам так хочеться, – терпляче погодився Араміс.

– Дісталося б цьому Рошфору, якби я був конюшим пана де Шале! – вигукнув Портос.

– А потім вам дісталося б від Червоного герцога, – спокійно зауважив Араміс.

– Червоний герцог… Браво, браво! Червоний герцог!.. – закричав Портос, плещучи в долоні й схвально киваючи головою. – Червоний герцог – це чудово. Я зроблю так, щоб усі дізналися про це прізвисько, слово честі. Ну й жартівник цей Араміс!.. Як прикро, що ви не змогли віддатися своєму покликанню, любий мій! З вас би вийшов чудовий абат!

– О, це тільки тимчасова відстрочка, – мовив Араміс. – Якогось дня я все-таки стану ним. Адже ви добре знаєте, Портосе, що саме з цієї причини я й досі вивчаю богослов’я.

– Авжеж, він зробить так, як каже, – запевнив Портос. – Рано чи пізно, але зробить.

– Найпевніше – рано, – відповів Араміс.

– Він чекає тільки одного: щоб остаточно зважитися й знову вдягти сутану, яка висить у нього в шафі за мундиром! – озвався якийсь мушкетер.

– Чого ж він чекає? – спитав другий.

– Він чекає, коли королева подарує французькому престолові спадкоємця.

– Не варто, панове, жартувати з цього приводу, – зауважив Портос. – Королева, хвалити Бога, ще в такому віці, що може на це піти.

– Кажуть, що пан Бекінгем[17] у Франції!.. – сказав Араміс, лукаво посміхнувшись і тим самим надавши цим, здавалося, невинним словам якогось двозначного відтінку.

– Арамісе, друже мій, цього разу ви не праві, – перервав його Портос, – через свою звичку жартувати з усякого приводу іноді ви заходите надто далеко. Якби пан де Тревіль почув, вам би перепало від нього за такі слова.

– Ви, здається, повчаєте мене, Портосе? – зухвало спитав Араміс, у смиренному погляді якого на мить спалахнула блискавка.

– Любий мій друже, – відповів Портос, – будьте мушкетером чи абатом, але не тим і тим водночас. Згадайте, Атос кілька днів тому сказав вам: ви їсте з усіх годівниць… Ні, прошу вас, не будемо сваритися – це зовсім ні до чого. Ви добре знаєте про домовленість між вами, Атосом і мною. Адже ви буваєте в пані д’Егільйон і залицяєтесь до неї; ви буваєте в пані де Буа-Трасі, кузини пані де Шеврез, і, кажуть, маєте особливу прихильність цієї дами. Бога ради, вам нема потреби зізнаватися у своїх успіхах, ніхто не вимагає від вас сповіді – усім відома ваша порядність! Але коли вже вам, нехай йому біс, притаманна ця чеснота, не забувайте про неї, коли йдеться про її величність. Хай плещуть язиками що завгодно і хто завгодно про короля й кардинала, але королева священна, і коли вже говорити про неї, то тільки хороше.

– Портосе, ви самозакохані, як Нарцис[18], майте це на увазі, – сказав Араміс. – Вам відомо, що я не ненавиджу повчання і ладен вислуховувати їх тільки від Атоса. Стосовно ж вас, чоловіче, то ваша перев’язь надто розкішна, щоб можна було повірити у ваші шляхетні почуття. Я стану абатом, якщо вважатиму це за потрібне. Але поки що я мушкетер і, як мушкетер, можу говорити все, що хочу. Зараз мені хочеться сказати вам, що ви мені страшенно набридли.

– Арамісе!

– Портосе!

– Панове!.. Панове!.. – почулося з усіх боків.

– Пан де Тревіль чекає на пана д’Артаньяна! – перервав їх слуга, відчиняючи двері кабінету.

Почувши це, всі одразу замовкли, і в цілковитій тиші молодий гасконець, перетнувши довжелезний передпокій, увійшов до капітана мушкетерів, щиро вітаючи себе з тим, що йому пощастило так вчасно уникнути розв’язки цієї дивовижної суперечки.

III АУДІЄНЦІЯ

Того дня настрій у капітана королівських мушкетерів був не найкращий. Проте він чемно відповів на привітання юнака, що вклонився йому мало не до землі. Почувши беарнську говірку, він усміхнувся, бо вона нагадала йому молодість і рідні краї – спогади, що можуть у будь-якому віці змусити людину усміхнутися. Але, підійшовши до дверей передпокою і зробивши рукою знак, ніби прохаючи в д’Артаньяна дозволу спочатку закінчити з іншими відвідувачами, а вже потім приділити увагу йому, він тричі гукнув, з кожним разом усе голосніше, і щоразу з різними інтонаціями – від наказової до повного роздратування:

– Атосе! Портосе! Арамісе!

Обидва мушкетери, з якими ми вже встигли познайомитись і яким належали два останніх імені, одразу розкланялися зі своїми співрозмовниками й заквапилися до кабінету, двері якого зачинилися за ними, щойно вони переступили поріг. Ïхня манера триматися хоча й видавала деяке занепокоєння, проте своєю невимушеністю, сповненою водночас і гідності і покірності, викликала захоплення д’Артаньяна, якому ці люди здавалися напівбогами, а їхній начальник – Юпітером-олімпійцем, що тримає в десниці свої блискавки.

Мушкетери ввійшли, і двері за ними зачинилися, а передпокій знову сповнився гамором від розмов, поживою для яких став, безперечно, виклик мушкетерів. Пан де Тревіль, насупивши брови, кілька разів мовчки пройшовся по кабінету повз Портоса й Араміса, що завмерли, виструнчившись, мов на плацу, а потім нараз зупинився навпроти і, змірявши їх поглядом від голови до п’ят, роздратовано спитав:

– Чи відомо вам, панове, що сказав мені король учора ввечері? Чи відомо вам про це?

– Ні, – помовчавши трохи, відповіли обидва мушкетери. – Ні, пане капітан, нам нічого про це невідомо.

– Але я сподіваюсь, що ви зробите нам честь і розповісте про це, – ввічливо додав Араміс, ґречно вклоняючись.

– Король сказав мені, що відтепер набиратиме собі мушкетерів із гвардійців пана кардинала.

– Із гвардійців пана кардинала? А чому ж так? – здивувався Портос..

– Його величність певен, що його поганеньке винце можна поліпшити, лише розбавивши порцією справжнього доброго вина.

Обидва мушкетери почервоніли по самісінькі вуха. Д’Артаньян не знав, куди йому подітись, і ладен був провалитися крізь землю.

– Так-так, – вів далі пан де Тревіль, усе дужче запалюючись. – І його величність має рацію, бо, присягаюся честю, сором дивитися на королівських мушкетерів. Пан кардинал учора ввечері за грою в шахи співчутливим тоном, що було мені дуже неприємно, почав розповідати, що ці кляті мушкетери, ці шибайголови – він вимовляв ці слова з особливим глузуванням, що було мені ще неприємніше, – ці рубаки, додав він, поглядаючи на мене своїми очима, як у дикої кішки, засиділися довше, ніж треба, в шинку на вулиці Феру. Його гвардійці, роблячи обхід, – я подумав, що він розрегочеться мені просто в обличчя, – були змушені затримати цих порушників нічного спокою. Хай йому біс! Ви чудово про все це знаєте! Заарештувати мушкетерів! Ви були в цій компанії… так, ви, не відмагайтеся, вас упізнали, і кардинал назвав ваші імена. Так, це моя помилка, моя, адже я сам підбираю собі людей. Ось ви, Арамісе: на біса вам мушкетерський мундир, якого ви в мене випросили, коли в сутані вам було б набагато краще? Ну а ви, Портосе… нащо вам здалася ця розкішна золота перев’язь? Щоб носити на ній солом’яну шпагу? Або Атос… Я не бачу Атоса. Де він?

– Добродію, – скрушно мовив Араміс, – він хворий, дуже хворий.

– Хворий? Дуже хворий, кажете ви? І яка ж хвороба до нього вчепилась?

– Припускають, що в нього віспа, добродію, – сказав Портос, щоб і собі докинути слово. – І це дуже сумно: хвороба, певно, спотворить йому обличчя.

– Віспа! Гарненьку історію ви мені тут розповідаєте, Портосе! Хворіти на віспу в його роки? Та ні!.. Його, мабуть, поранено… або, може, вбито… О, якби я міг знати!.. Сто чортів! Панове мушкетери, я не бажаю, щоб мої люди вешталися по сумнівних закладах, встрявали у бійки на вулицях і хапалися за шпаги, коли їм заманеться! І нарешті, я не бажаю, щоб моїх людей мали за посміховисько гвардійці пана кардинала! Ці гвардійці – браві хлопці, вони порядні люди й умілі воїни. Ïх нема за що арештовувати, та, крім того, вони й не далися б, щоб їх арештували. Я цього певен! Вони ладні скоріше вмерти на місці, ніж відступити бодай на крок. Рятуватися, бігти, тікати – на це здатні тільки королівські мушкетери!

Портос і Араміс аж тремтіли від люті. Вони охоче задушили б пана де Тревіля, якби в глибині душі не усвідомлювали, що тільки палка любов до них змушує його так говорити. Каблуками чобіт вони дрібно витанцьовували на килимі, кусали до крові губи й щосили стискали ефеси своїх шпаг.

У передпокої чули, що викликали Атоса, Портоса й Араміса, а голос пана де Тревіля був такий розлючений, що десяток цікавих одразу підступилися до самих дверей. Неважко було помітити, як зблідли їхні обличчя від люті, коли вони, прислухаючись до кожного звуку з розмови, слово за словом переказували решті капітанові образи. За мить уже весь будинок, від дверей кабінету аж до під’їзду, гудів, як потривожений вулик.

– Он як! Королівські мушкетери дозволяють гвардійцям кардинала себе арештовувати! – вів далі пан де Тревіль, розлючений не менше, ніж його солдати, карбуючи кожне слово і, немов убивчі кинджали, встромляючи їх одне за одним у груди своїх слухачів. – Он як! Шість гвардійців кардинала арештовують шістьох мушкетерів його величності! Побий мене грім! Я прийняв рішення. Я зараз же йду до Лувру, подаю у відставку з посади капітана мушкетерів короля і проситимусь лейтенантом до кардиналових гвардійців. А якщо король мені відмовить, я, хай йому чорт, піду в монастир!

Ці слова подіяли, мов вибух. Звідусюди лунали лайка й прокльони. Вигуки: «Сто чортів!», «Бог і всі його ангели!», «Смерть і пекло!» – злетіли в повітря над розлюченою юрбою.

Д’Артаньян гарячково нишпорив очима по кімнаті, шукаючи бодай якоїсь портьєри, за яку він міг би сховатися, і відчував непереборне бажання залізти під стіл.

– Так ось, пане капітан! – роздратовано вигукнув Портос. – Ваша правда, нас було шестеро проти шести, але на нас напали зненацька, і ми ще не встигли вихопити шпаги, як двоє наших упали мертвими, а тяжко поранений Атос нічим не міг нам допомогти. Але ви знаєте Атоса: він двічі намагався підвестись і двічі знову падав. І ми не здалися. Ні! Нас потягли силою. По дорозі ми втекли. Що ж до Атоса, то гвардійці вважали його мертвим і лишили спокійнісінько лежати на полі бою, гадаючи, що його не варто тягти із собою. Ось як було насправді. Якого біса, капітане! Не можна щоразу перемагати. Великий Помпей[19] програв Фарсальську битву, а король Франциск[20], котрий, як я чув, був дечого вартий, – бій під Павією.

– А я маю честь запевнити вас, – сказав Араміс, – що одного з нападників я заколов його власною шпагою, бо моя зламалася після першого ж випаду. Убив чи заколов – як вам більше подобається, добродію.

– Я не знав цього, – уже примирливіше мовив пан де Тревіль. – Пан кардинал, як я бачу, трохи перебільшив.

– Але ради бога, добродію… – вів далі Араміс, помітивши, що де Тревіль почав заспокоюватись, і маючи намір звернутися до нього з проханням, – ради бога, не кажіть нікому, що Атоса поранено! Він буде в розпачі, якщо король про це довідається. А оскільки рана дуже тяжка – лезо, проколовши плече, пройшло в груди, – можна побоюватися…

Цієї миті край портьєри піднявся, і на порозі з’явився мушкетер: його обличчя було шляхетне й гарне, але смертельно бліде.

– Атос! – скрикнули обидва мушкетери.

– Атос! – повторив за ними і пан де Тревіль.

– Ви мене викликали, пане капітан, – сказав Атос, звертаючись до Тревіля. Голос його лунав слабко, але зовсім спокійно. – Ви мене викликали, як повідомили мені товариші, і я поквапився прийти. До ваших послуг, добродію!

І з цими словами мушкетер, бездоганно вдягнений і, як завжди, підібраний, твердим кроком увійшов до кабінету. Де Тревіль, до глибини душі схвильований таким проявом мужності, кинувся до нього.

– Я саме казав цим добродіям, – сказав де Тревіль, – що забороняю моїм мушкетерам без потреби ризикувати життям. Король дорожить хоробрими людьми, а його величність знає, що мушкетери – найхоробріші люди на землі. Вашу руку, Атосе!

І, не чекаючи, поки той відповість на цей прояв дружніх почуттів, де Тревіль схопив праву руку Атоса і міцно стиснув її, не помічаючи, що Атос, попри своє самовладання, здригнувся від болю і ще дужче зблід, хоч це й здавалося неможливим.

Відтоді, як увійшов Атос, двері до кабінету залишалися напіввідчинені. Його прихід викликав справжню бурю захоплення, оскільки про його поранення, незважаючи на всі спроби зберегти це в таємниці, було всім відомо. По останніх словах капітана в передпокої почувся гомін задоволення, і два чи три збуджених обличчя просунулося між портьєрами. Де Тревіль уже збирався зробити різке зауваження порушникам етикету, але раптом відчув, як Атос судорожно вчепився в його руку, і, перевівши погляд на мушкетера, побачив, що той ось-ось знепритомніє. Тієї ж миті Атос, який напружував усі сили, щоб перебороти біль, і все-таки подоланий ним, упав на підлогу як мертвий.

– Лікаря! – закричав пан де Тревіль. – Мого, королівського – найкращого! Мерщій приведіть лікаря, бо, побий мене грім, мій хоробрий Атос помре!

На поклик де Тревіля всі, хто був у передпокої, кинулися до його кабінету, двері якого він так і не зачинив. Навколо пораненого з’юрмилися охочі допомогти. Але всі їхні зусилля були б марними, якби лікаря не знайшли в самому будинку. Продершись крізь юрбу, він схилився над Атосом, який досі був непритомний, і зажадав, щоб мушкетера перенесли до сусідньої кімнати, де йому не докучали б цей гамір і метушня. Пан де Тревіль сам відчинив двері і пройшов уперед, показуючи шлях Портосові та Арамісові, які на руках винесли свого друга. Лікар заквапився слідом, і двері за ним зачинилися.

А кабінет пана Тревіля, ця святая святих, тієї ж митті перетворився на відділення передпокою. Всі голосно розмовляли, вигукували, сипали прокльонами й посилали кардинала та його гвардійців під три чорти.

За кілька хвилин повернулися Портос та Араміс. Біля пораненого залишилися тільки де Тревіль і лікар.

Нарешті з’явився і пан де Тревіль. Поранений прийшов до тями, і лікар сказав, що стан мушкетера не повинен непокоїти його друзів, бо він знепритомнів тільки від великої втрати крові.

Потім пан де Тревіль зробив знак усім вийти, і лише д’Артаньян, пам’ятаючи, що йому призначено аудієнцію, як справжній гасконець, попри все, що тільки-но відбулося, стояв, не рухаючись з місця.

Коли всі вийшли і двері зачинилися, де Тревіль обернувся до юнака. Останні події перервали нитку його думок. Він спитав у наполегливого прохача, чого йому треба від нього. Д’Артаньян назвався, і пан де Тревіль відразу пригадав, що він так і не вислухав його.

– Пробачте, мій любий земляче, – сказав він усміхаючись, – я зовсім забув про вас. Нічого не вдієш! Капітан – це той самий батько сімейства, тільки на ньому лежить тягар набагато більшої відповідальності, ніж на звичайному батькові. Солдати – дорослі діти, та оскільки я вимагаю, щоб розпорядження короля й особливо пана кардинала виконувалися…

Тут д’Артаньян не стримався від усмішки. Помітивши її, пан де Тревіль зрозумів, що перед ним не якийсь там дурисвіт, і, змінивши тему розмови, одразу перейшов до справи.

– Я дуже любив вашого батька, – сказав він. – Що я можу зробити для його сина? Кажіть швидше, бо я, на жаль, не владний розпоряджатися своїм часом.

– Пане, – мовив д’Артаньян, – їдучи з Тарба до Парижа, я мав намір в ім’я пам’яті тієї дружби, про яку ви не забули, просити у вас плащ мушкетера. Але після всього, що мені довелося побачити за останні дві години, я зрозумів, що ця милість була б надто велика, і я боюся, що не заслужив її.

– Це й справді милість, юначе, – відповів пан де Тревіль. – Але для вас вона, може, й не така недосяжна, як ви гадаєте або як вдаєте, що гадаєте. Хай би як там було, проте одне з розпоряджень його величності передбачає подібний випадок, і я мушу, на жаль, сказати вам, що нікого не зараховують у мушкетери перш, ніж він не візьме участі в кількох військових кампаніях, не відзначиться на полі бою або не прослужить два роки в іншому полку, менш привілейованому, ніж наш.

Д’Артаньян мовчки вклонився. Бажання надягти форму мушкетера ще дужче його полонило відтоді, як він дізнався, як важко цього досягти.

– Але… – вів далі де Тревіль, спрямувавши на свого земляка такий пронизливий погляд, наче хотів дістатися до самих глибин його душі, – але заради вашого батька, мого давнього бойового соратника, про що я вже вам казав, я все-таки мушу щось зробити для вас, юначе. Наші беарнські хлопці звичайно небагаті, і я сумніваюся, що з того часу, як я поїхав з провінції, щось помітно змінилося. Тому мені здається, що тих грошей, які ви припасли, надовго не вистачить…

Д’Артаньян випростався з тим гордим виглядом, який красномовно свідчив, що він ні в кого не проситиме милостиню.

– Гаразд, гаразд, юначе, – провадив далі де Тревіль, – мені це добре знайомо. Я приїхав до Парижа з чотирма екю в кишені і ладен був битися з кожним, хто сказав би мені, що я неспроможний купити Лувр.

Д’Артаньян ще вище задер голову. Завдяки продажу коня він починав свою кар’єру, маючи на чотири екю більше, ніж мав пан де Тревіль на початку своєї.

– Отож, – вів далі капітан, – ви повинні зберегти свої гроші, хоч би й значною була ця сума. Але ви також повинні вдосконалюватися в усьому, що належить уміти дворянинові. Я сьогодні ж напишу листа начальникові Королівської академії, і вже завтра він прийме вас на навчання без усякої плати. Не відмовляйтеся від цієї маленької послуги. Наші дворяни, навіть найіменитіші та найбагатші, нерідко марно домагаються, щоб їх прийняли туди. Ви навчитеся їздити верхи, фехтувати й танцювати. Ви заприятелюєте з потрібними людьми і час од часу будете приходити до мене, доповідати, як у вас посуваються справи і чи можу я чимось вам допомогти.

Д’Артаньян ще погано розумівся на придворних манерах, але й він помітив, що прийняв його де Тревіль досить прохолодно.

– На жаль, добродію, – сказав він, – я розумію, як мені зараз бракує рекомендаційного листа, що його вручив мені батько перед моїм від’їздом.

– Справді, – відповів де Тревіль, – я здивований, що ви рушили в таку тривалу подорож, не прихопивши з собою цього дивовижного зілля, так необхідного нашому братові беарнцю.

– Лист був при мені, добродію, і, хвалити Бога, написано його було як слід! – вигукнув д’Артаньян. – Але його в мене підступно викрали!

І він розповів про все, що сталося в Мензі, якнайдокладніше описавши незнайомого дворянина, і все це з таким запалом і щирістю, які просто зачарували де Тревіля.

– Дивно… – задумливо сказав капітан мушкетерів. – Отже, ви вголос називали моє ім’я?

– Визнаю, це було необачно з мого боку. Але не дивуйтесь! Таке ім’я, як ваше, мало правити мені в дорозі щитом, і вам судити, чи часто я ним прикривався.

Лестощі високо цінували в ті дні, і де Тревіль був так само чутливий до їх запашного аромату, як і будь-який король або кардинал. Тому він не міг стримати задоволеної усмішки, але вона швидко злетіла з його обличчя, і він знову повернувся до подій у Мензі.

– Скажіть мені… – провадив він, – скажіть, чи не було в цього дворянина невеличкого шраму на скроні?

– Так, схожого на слід від кулі.

– Це був показний чоловік?

– Так.

– Високий на зріст?

– Так.

– З блідим обличчям і темним волоссям?

– Саме такий. Звідки, добродію, ви знаєте цю людину? О, якщо я колись розшукаю його, а я розшукаю його – клянуся вам – хай навіть у пеклі…

– Він чекав на жінку? – перебив його де Тревіль.

– У всякому разі, він поїхав тільки після того, як перекинувся кількома словами з тією, на яку чекав.

– Ви не знаєте, про що була їхня розмова?

– Він вручив їй скриньку, сказавши, що в ній його розпорядження, і порадив не відкривати її, аж поки вона не приїде до Лондона.

– Ця жінка була англійкою?

– Він називав її міледі.

– Це він! – прошепотів де Тревіль. – Це він! А я гадав, що він і досі в Брюсселі.

– О, пане, якщо ви знаєте, хто цей чоловік, – вигукнув д’Артаньян, – скажіть мені, хто він і звідки, і я звільняю вас від обов’язку виконати ваші обіцянки, навіть обіцянку зарахувати мене в мушкетери! Бо передусім я хочу йому помститися.

– Обережніше, юначе! – сказав де Тревіль. – Навпаки, якщо ви зустрінете його на вулиці, перейдіть на другий бік. Не налітайте на цю скелю: він розіб’є вас, як розбив би звичайнісінький скляний келих.

– Хай і так, – уперто мовив д’Артаньян, – та якщо тільки я його зустріну…

– А поки що, – перебив його де Тревіль, – я порадив би вам не шукати його.

Раптом несподівана підозра змусила де Тревіля замовкнути. Ця ненависть, яку юнак так одверто демонстрував до людини, котра викрала – що малоймовірно – лист його батька… Чи не приховується за цією ненавистю якийсь підступ? Чи не підісланий цей юнак його високопреосвященством? Чи не прийшов він для того, щоб улаштувати йому якусь пастку? Ця людина, що називає себе д’Артаньяном, – чи не є він посланником кардинала, якого намагаються ввести в його дім і якого наближають до нього, щоб завоювати його довіру, а потім занапастити, як це вже бувало тисячу разів? Він знову глянув на д’Артаньяна, але вже пильніше, ніж першого разу. Ні лукаві очі, що іскрилися дотепністю, ні обличчя молодого гасконця з удаваною смиренністю не змогли розвіяти його сумнівів.

«Я напевне знаю, що він гасконець, – міркував де Тревіль. – Але він з однаковим успіхом може використати свої здібності як на користь кардиналові, так і на мою користь. Що ж, випробуємо його…»

– Друже мій, – промовив він повільно, – як синові мого давнього друга – бо я вважаю правдоподібною цю історію з листом, – і бажаючи спокутувати ту холодність, яку ви спочатку відчули в моєму прийомі, я хочу відкрити вам таємниці нашої політики. Король і кардинал – найкращі друзі. Ті непорозуміння, які, як усім здається, існують між ними, служать лише для того, щоб увести в оману дурнів. Я не бажаю, щоб мій земляк, гарний і сміливий, створений для успіху, був ошуканий цими хитрощами і попався на гачок, як багато інших, що скрутили собі на цьому в’язи. Запевняю вас, що я відданий цим двом могутнім володарям і все, що я роблю, має на меті служити королю та панові кардиналу, одному з найвидатніших людей, яких коли-небудь народжувала французька земля. Відтепер, юначе, візьміть це до уваги, і якщо через упереджені думки, що існують у вашій родині або серед ваших друзів, чи підсвідомо ви відчуваєте до кардинала почуття ворожості, як це нерідко демонструють деякі дворяни, – то відразу ж попрощаймося і розійдімось. Я тисячу разів прийду вам на допомогу, але не наближу вас до себе. У всякому разі, я сподіваюся, що моя щирість зробить вас моїм другом, бо ви єдина людина в такому молодому віці, з якою я коли-небудь говорив так одверто.

«Якщо цього юного крутія підіслав до мене кардинал, – думав де Тревіль, – то він, знаючи, як я його ненавиджу, безперечно не забув сказати своєму шпигуну, що найкращий спосіб завоювати мою довіру – це наговорити про нього всяких гидот. І звичайно, цей хитрун, незважаючи на мої запевнення, мабуть, почне переконувати мене, що й духу його преосвященства не може терпіти».

Але все сталося зовсім не так, як очікував де Тревіль. Д’Артаньян відповів, нітрохи не лукавлячи:

– Добродію, – сказав він, – я прибув до Парижа саме з такими переконаннями. Батько мій велів мені не коритися нікому, крім короля, пана кардинала і вас, кого він вважає першими людьми у Франції.

Читач, певно, помітив, що д’Артаньян додав ім’я де Тревіля до двох перших. Але він подумав, що це додавання напевно не буде зайвим.

– Тому, – казав він далі, – я дуже шаную пана кардинала і схиляюся перед його діяннями… Тож краще для мене, коли ви, як ви про це самі щойно сказали, відверті зі мною – отже, ви робите мені честь, оцінивши подібність наших поглядів. Але якщо у вас виникли якісь підозри щодо мене – що, втім, цілком природно, – тоді я відчуваю, що завдаю собі непоправної шкоди, кажучи правду. Нехай і так. Але через це ви не станете менше поважати мене, а цю повагу я ціную найбільше у світі.

Де Тревіль був украй здивований. Стільки проникливості, стільки щирості, зрештою, відчув він у словах д’Артаньяна, які, проте, не розвіяли остаточно сумнівів. Що більшою була перевага цього юнака над іншими його ровесниками, то більше треба було остерігатися його, якщо де Тревіль помилявся в ньому. Хоч би як там воно було, але він міцно потис д’Артаньянові руку і сказав:

– Ви чесний юнак, але зараз я можу зробити для вас тільки те, про що я вже вам сказав. Двері мого будинку завжди будуть для вас відчинені. Згодом, маючи можливість бачити мене будь-коли, а отже, і маючи змогу скористатися слушним моментом, ви, можливо, дістанете те, чого так прагнете.

– Ви хочете сказати, добродію, – мовив д’Артаньян, – що ви чекаєте, щоб я виявився гідний цієї честі. То що ж, – додав він з тією невимушеністю, що так властива гасконцям, – мушу запевнити вас, що чекати вам доведеться недовго.

І вже збираючись вийти, він уклонився з виглядом людини, яка вважає, що з рештою вона впорається сама.

– Та заждіть же, – сказав де Тревіль, зупиняючи його. – Я обіцяв вам листа до начальника академії. Чи ви, мій юний друже, надто горді, щоб узяти його?

– Ні, добродію, – заперечив д’Артаньян. – І запевняю вас, що з ним не станеться того, що сталося з листом мого батька. Я берегтиму його якнайпильніше, і він, клянуся вам, потрапить у потрібні руки, і горе тому, хто спробує відняти його в мене!

Почувши ці слова, де Тревіль усміхнувся і, залишивши свого молодого земляка біля віконної ніші, де вони щойно розмовляли, сів за стіл, щоб написати обіцяного рекомендаційного листа. Д’Артаньян у цей час, від нічого робити, заходився вистукувати по шибці якийсь марш, спостерігаючи за мушкетерами, що один по одному виходили з будинку, і проводжаючи їх поглядом доти, поки вони не зникали за рогом вулиці.

Написавши листа, пан де Тревіль запечатав його, підвівся і підійшов до юнака, щоб вручити йому конверт. Але тієї миті, коли д’Артаньян простяг руку за листом, де Тревіль із подивом побачив, як юнак раптом підстрибнув на місці і, почервонівши від гніву, вибіг з кабінету з криком:

– Ні, тисячу чортів! Цього разу він од мене не втече!

– Хто він? – спитав де Тревіль.

– Той, хто вкрав у мене листа! – не спиняючись, відповів д’Артаньян. – Негідник! – І з цими словами він зник за дверима.

– Божевільний! – пробурмотів де Тревіль. – Якщо тільки… – додав він, – це не спритний привід утекти, бачачи, що його хитрість ні до чого не привела.

IV ПЛЕЧЕ АТОСА, ПЕРЕВ’ЯЗЬ ПОРТОСА І ХУСТОЧКА АРАМІСА

Д’Артаньян, не тямлячи себе від люті, трьома стрибками перетнув передпокій і кинувся щодуху вниз, сподіваючись так само швидко подолати й ці сходинки, та зненацька він налетів на мушкетера, що виходив од пана де Тревіля через бічні двері, і головою так буцнув його в плече, що мушкетер аж закричав або, точніше, завив од болю.

– Пробачте… – сказав д’Артаньян, намагаючись його обминути, – пробачте мені, але я поспішаю.

Він проскочив іще кілька сходинок, аж тут чиясь залізна рука міцно схопила його за перев’язь, примусивши зупинитись.

– Ви поспішаєте! – вигукнув мушкетер, блідий, немов похоронний саван. – І тому ви штовхаєте мене, кажете «пробачте» і вважаєте, що цього досить? Ні, юначе, ви помиляєтесь. Чи, може, ви гадаєте, що коли пан де Тревіль у вашій присутності сьогодні трохи безцеремонно повівся в розмові з нами, то й вам дозволено говорити з нами так само? Е ні, друже! Ви – не пан де Тревіль.

– Слово честі… – відповів д’Артаньян, упізнавши Атоса, який повертався до себе після перев’язки, зробленої йому лікарем, – запевняю вас, це ненавмисно, і до того ж я вибачився. Хіба цього не досить? А втім, я ще раз кажу вам – і це вже, мабуть, зайве, – що я поспішаю, дуже поспішаю. Тому прошу вас: відпустіть мене і дозвольте мені йти у своїх справах.

– Добродію, – сказав Атос, відпускаючи його, – ви неввічлива людина. Відразу видно, що ви приїхали сюди здалеку.

Д’Артаньян, який уже встиг перескочити через три або й чотири сходинки, почувши зауваження Атоса, зупинився як вкопаний.

– До біса, добродію! – вигукнув він. – Хоч би звідки я приїхав, але, попереджаю, не вам учити мене хороших манер.

– Хтозна! – сказав Атос.

– О, коли б я не так поспішав, – вигукнув д’Артаньян, – і коли б я не гнався за одним типом…

– Пане Доганяйло, мене ви знайдете, не ганяючись за мною. Чуєте?

– Будьте ласкаві сказати, де саме?

– Біля монастиря Дешо.

– О котрій годині?

– О дванадцятій.

– О дванадцятій? Гаразд, я буду там.

– І не змушуйте на себе чекати. Бо вже о чверть на першу я сам вас наздожену, а наздогнавши – добряче намну вам вуха.

– Чудово! – вигукнув д’Артаньян. – Я буду за десять хвилин до дванадцятої!

І він ушкварив так, наче його сам біс ніс на собі, все ще сподіваючись наздогнати незнайомця, бо, як устиг помітити д’Артаньян, той ішов повільно, а отже, мав бути десь недалеко.

Але тут, біля парадних дверей, він побачив Портоса, який розмовляв з вартовим. Співрозмовники стояли близько один від одного, так, що між ними ледве могла протиснутися людина. Д’Артаньян вирішив, що цього простору для нього цілком досить, і рвонув уперед, сподіваючись стрілою пронестися між ними. Але д’Артаньян не врахував сили вітру. Він уже майже прослизнув між ними, як порив вітру підхопив довгий плащ Портоса, і д’Артаньян заплутався в його складках. Можливо, в Портоса були причини не розставатися з цією важливою частиною свого вбрання, бо, замість того щоб випустити з рук полу, яку він притримував, він потягнув її до себе і так крутнув д’Артаньяна, що остаточно загорнув гасконця в оксамит свого плаща.

Д’Артаньян, чуючи, як мушкетер лається на всі заставки, намагався напомацки вивільнитися з-під плаща і ще більше заплутувався в його складках. У цю хвилину він найдужче боявся пошкодити чудову перев’язь, про яку ми вже розповідали. Боязко розплющивши очі, він побачив, що впирається носом у Портосову спину, якраз між лопатками, тобто – в саму перев’язь.

На жаль, як і багато чого в цьому світі, що лише зовні здається прекрасним, перев’язь Портоса блищала золотом лише спереду, а ззаду була з простої буйволячої шкіри. Гоноровитий Портос, не маючи змоги придбати перев’язь із суцільного золотого шитва, купив таку, яка була золотою наполовину. Тепер ставали зрозумілими і його вдавана застуда, і потреба весь час носити плаща.

– Якого біса! – репетував Портос, щосили намагаючись здихатися д’Артаньяна, який вовтузився в нього за спиною. – Чи ви блекоти об’їлися, що отак накидаєтеся на людей?

– Вибачте, – сказав д’Артаньян, визираючи з-під руки велетня, – але я дуже поспішаю. Я женуся за одним типом…

– І, женучись, очі залишаєте вдома? – не заспокоювався Портос.

– Ні… – відповів ображений таким зауваженням д’Артаньян, – мої очі при мені і, дякуючи їм, я бачу те, чого не бачать інші.

Хтозна, чи зрозумів Портос цей тонкий натяк, але він дав волю своєму гнівові.

– Добродію, – гарикнув він, – запевняю вас: якщо ви отак і далі налітатимете на мушкетерів, то вас добряче віддухопелять!

– Відлупцюють? – перепитав д’Артаньян. – Чи не сильно сказано?

– Сказано так, як личить людині, що звикла дивитися в обличчя своїм ворогам.

– Ще б пак, хай йому біс! Я ж бо знаю, що спиною ви ні до кого не повернетесь.

І юнак, у захваті від свого дотепу, побіг далі, голосно регочучи.

Розлючений Портос хотів був уже побігти за д’Артаньяном.

– Пізніше, пізніше! – гукнув йому молодий гасконець. – Коли на вас не буде плаща!

– О першій годині, за Люксембурзьким палацом!

– Чудово, о першій! – відповів д’Артаньян, повертаючи за ріг.

Але ні на тій вулиці, якою він щойно пробіг, ні на тій, яка була перед його очима тепер, він нікого не побачив. Хоч як повільно йшов незнайомий, він таки встиг зникнути або зайти до якогось будинку. Д’Артаньян розпитував про нього кожного зустрічного, спустився до перевозу, піднявся спершу вулицею Сени, а потім і Червоного Хреста. Незнайомий мов крізь землю провалився! Попри неуспіх, ця погоня, проте, була не марною: в міру того як піт усе рясніше стікав з його чола, серце його охолоняло.

І він почав обмірковувати події, що сталися, – їхні наслідки були несприятливими або такими невдовзі стануть: зараз лише одинадцята година, а він уже встиг здобути неласку пана де Тревіля, який, безперечно, сприйме вкрай негативно те, як він його залишив.

Окрім того, він наразився на дві дуелі з людьми, здатними вбити трьох д’Артаньянів кожен, – тобто з двома мушкетерами – тими, кого він шанував так глибоко, що в глибині своєї душі ставив їх понад усіх.

Така ситуація навівала невеселі роздуми. Певен, що його вб’є Атос, він, звісно, мало турбувався про дуель з Портосом. Проте надія останньою згасає в людському серці, і невдовзі йому спало на думку, що, незважаючи на страшні рани, які судилися йому в цих поєдинках, він усе-таки виживе. Окрилений цією надією, хлопець почав собі гірко докоряти:

«Я вчинив, як останній селюк! Цей сміливий і шляхетний Атос поранений саме в те плече, в яке я, мов баран, стусонув головою. Дивно, що він не порішив мене на місці, адже мав на це цілковите право: біль, якого я йому завдав, був, напевно, жахливий. Що ж до Портоса… О, з Портосом то просто весела пригода!..»

І юнак мимоволі розсміявся, та відразу й умовк, роззираючись урізнобіч: чи хтось, бува, не сприйме цей безпричинний – як дивитися збоку – сміх за власну образу.

«Так, з Портосом справді вийшла кумедна штука. Але який же я все-таки йолоп! Ну, хіба можна так, ні сіло ні впало, налітати на людей? А хіба пристойно заглядати їм під плащі, щоб побачити те, чого там немає! Він, звичайно, пробачив би мені… так, пробачив, коли б я не почав казати йому про цю кляту перев’язь. Щоправда, я казав натяками, проте якими! Ех! Побий мене грім, але я гасконець і жартуватиму навіть тоді, коли мене смажитимуть на пательні… Отож, друже мій д’Артаньяне, – вів далі він, звертаючись до себе з усією чемністю, на яку, здавалось йому, заслуговує його персона, – якщо тобі пощастить зберегти голову на плечах, у що важко повірити, ти станеш взірцем ввічливості. Треба, щоб усі тобою захоплювались і ставили тебе за приклад. Бути люб’язним і ввічливим зовсім не означає бути боягузом. Поглянь-но хоча б на Араміса! Араміс – сама лагідність, сама вишуканість. А хіба може комусь спасти на думку назвати Араміса боягузом? Звичайно, ні! І відтепер я в усьому наслідуватиму його… До речі, он і він, власною персоною!»

Отак розмовляючи сам із собою, д’Артаньян дійшов до будинку д’Егільйона і тут побачив Араміса: той весело про щось базікав із трьома королівськими гвардійцями. Араміс теж помітив д’Артаньяна, але вдав, що не впізнав його. Ще б пак, хіба міг він забути те, як сьогодні вранці пан де Тревіль при цьому юнакові суворо розпікав його разом з Портосом! Звісно, що той був йому неприємний, бодай уже тому, що мав можливість чути, які докори сипалися на голови мушкетерів. А д’Артаньян, навпаки, прагнучи якнайшвидшого примирення і подумки вирішивши стати взірцем чемності та порядності, підійшов до молодиків і вклонився їм, якнайприязніше усміхнувшись. Араміс ледь помітно кивнув головою, але при тому не виказуючи привітності. Усі четверо відразу ж припинили розмову й мовчки втупилися в нього.

Д’Артаньян був не якийсь там бевзь, аби не помітити, що він тут зайвий. Але він був ще зовсім мало обізнаний з манерами вищого світу, щоб з гідністю вийти з того скрутного становища, в яке, як правило, потрапляє людина, що, зустрівшись з малознайомими людьми, втручається в чужу розмову. Він гарячково шукав спосіб, як, не принизивши себе, чкурнути звідси, і раптом помітив, що Араміс упустив хусточку і, мабуть, через неуважність наступив на неї ногою. Д’Артаньянові здалося, що доля, нарешті, подарувала йому чудову нагоду виправити свою помилку. Нахилившись, він з найлюб’язнішим виглядом висмикнув хусточку з-під ноги мушкетера, хоч той, здається, щосили намагався цьому протидіяти, і, простягаючи її Арамісові, сказав:

– Здається, це ваша хусточка, добродію. Для вас, певне, було б дуже прикро її загубити.

Хусточка й справді була розкішно вигаптувана, а на одному з її ріжечків виднілися корона і герб. Араміс густо почервонів і скоріше вихопив, ніж узяв хусточку з рук гасконця.

– Овва! – вигукнув один із гвардійців. – І після цього ти, Арамісе, будеш запевняти, що не знаєшся з пані де Буа-Трасі, тоді як ця мила дама люб’язно позичила тобі свою хусточку! Га?

Араміс зиркнув на д’Артаньяна так, аби той зрозумів, що в нього з’явився смертельний ворог, але відразу перейшов на звичайний для нього веселий тон.

– Ви помиляєтеся, пане, – запевнив він. – Бо ця хусточка ніяк мене не стосується, і я не знаю, чому цей добродій дав її саме мені, а не комусь із вас. До речі, моя хусточка ось, у мене.

І він витяг з кишені власну хусточку, також дуже вишукану і з тонкого батисту, – хоча батист у ті роки коштував дуже дорого, – але без усякої вишивки і герба, а лише прикрашену вензелем свого власника.

На цей раз д’Артаньян не пустив і пари з вуст: він зрозумів, що вскочив у нову халепу. Але запевнення Араміса ніяк не вплинули на його приятелів. Один з них з підкресленою серйозністю звернувся до мушкетера.

– Коли це так, як ти кажеш, – мовив він, – то я змушений, любий мій Арамісе, просити тебе повернути цю хусточку. Адже Буа-Трасі, як тобі відомо, – один з моїх найближчих друзів, і я не хочу, щоб хтось хизувався, що в нього є речі його дружини.

– Твої претензії безпідставні, – відповів Араміс. – І, визнаючи справедливість твоєї вимоги, я все-таки відмовлю тобі через форму, в якій ти її подав.

– Річ у тім, – несміливо втрутився д’Артаньян, – що я не бачив, щоб хусточка випала з кишені пана Араміса. Просто пан Араміс наступив на неї ногою – от я і подумав, що ця хусточка належить йому.

– І ви помилилися, добродію, – холодно відповів Араміс, не звертаючи уваги на бажання д’Артаньяна загладити свою провину.

Потім, повернувшись до гвардійця, який претендував на роль друга пана Буа-Трасі, він продовжив:

– Між іншим, я оце подумав і вирішив, дорогенький мій, що я пов’язаний з де Буа-Трасі не менш ніжною дружбою, ніж ти, найближчий його друг, тож хусточка з таким же успіхом могла випасти з твоєї кишені, як і з моєї.

– Ні, присягаюся честю! – запально вигукнув гвардієць його величності.

– Ти присягатимешся честю, а я – чесним словом, і тоді хтось із нас, цілком очевидно, виявиться брехуном. Знаєш що, Монтаране, зробимо інакше. Давай поділимо її на двох.

– Хусточку?

– Авжеж.

– Чудово! – в один голос вигукнули двоє інших гвардійців. – Це рішення гідне самого царя Соломона! Арамісе, ти справжній мудрець!

Молоді люди розреготались, і, схоже, на тому все й закінчилося. За кілька хвилин розмова урвалася, і співрозмовники, дружньо потиснувши один одному руки, розійшлися. Троє гвардійців подалися в один бік, Араміс – у другий.

«Ось нагода помиритися з цією чемною людиною», – подумав д’Артаньян, який, після свого невдалого втручання, решту часу тримався осторонь. І, сповнений шляхетного пориву, він поспішив услід за мушкетером, що крокував собі, не зважаючи більше на нього.

– Добродію, – звернувся до нього д’Артаньян, – сподіваюся, ви пробачите мені…

– Юначе, – перебив його Араміс, – дозвольте вам зауважити, що в цій справі ви повелися не так, як належить порядній людині.

– Хіба, пане! – вигукнув д’Артаньян. – Ви гадаєте…

– Я гадаю, добродію, що ви, хоч і приїхали з Гасконі, проте не якийсь там телепень, отож добре знаєте, що носові хусточки просто так ногами не топчуть. Париж, хай йому біс, аж ніяк не вимощений батистовими хусточками.

– Добродію, ви даремно хочете принизити мене, – відповів д’Артаньян, відчуваючи, як його природна задириста вдача починає вже брати гору над мирними намірами. – Я справді прибув з Гасконі, і мені не треба, раз ви про це знаєте, нагадувати вам, що у гасконців дуже швидко уривається терпець. А тому, вибачившись раз за свій вчинок, хай і нерозважний, вони переконані, що зробили й так забагато.

– Добродію, – відповів Араміс, – я сказав це зовсім не для того, щоб з вами посваритися. Я, дякувати Богу, не якийсь вуличний розбишака, та й мушкетер я лише тимчасово. Б’юся я, тільки коли мене до цього змушують, і роблю це з відразою. Але цього разу справа куди серйозніша, бо йдеться про честь дами, яку ви скомпрометували.

– Тобто ми скомпрометували! – вигукнув д’Артаньян.

– І треба ж було вам подати мені цю хусточку!

– І треба ж було вам упустити її!

– Я вже сказав, добродію, і повторюю, що хусточка ця випала не з моєї кишені.

– Тоді виходить, добродію, що ви збрехали двічі, бо я на власні очі бачив, як вона випала саме з вашої кишені.

– Он ви як дозволяєте собі розмовляти, пане гасконець! То я навчу вас, як поводитися в пристойному товаристві!

– А я відправлю вас правити обідню, пане абат! Зробіть мені ласку, вийміть свою шпагу. І негайно!

– І не подумаю, любий, принаймні не тут. Хіба ви не бачите, що ми стоїмо навпроти будинку д’Егільйона, що аж кишить прибічниками кардинала? І де гарантія того, що це не його високопреосвященство доручив вам принести йому мою голову? А я, знаєте, хоч це, може, й смішно, дорожу своєю головою, бо вона, як мені здається, непогано сидить на моїх в’язах. Отож, не клопочіться, я вас уб’ю, але уб’ю тихо, без зайвого галасу, десь у безлюдному місці, де ви ні перед ким не зможете похвалитися своєю смертю.

– Згоден. Але не занадто покладайтеся на свою спритність і захопіть оцю хусточку: ваша вона чи ні, можливо, вам доведеться нею скористатися.

– Ви гасконець, добродію? – спитав Араміс.

– Так. А ви що, вирішили з обережності відкласти бій?

– Обережність, добродію, звичайно, зайва чеснота для мушкетера, але вкрай необхідна служителям церкви. А оскільки я мушкетер тільки тимчасово, то волію бути обережним. О другій годині я матиму честь чекати на вас біля будинку пана де Тревіля. Там я назву вам місце, де ми зможемо схрестити наші шпаги.

Молоді люди розкланялись, і Араміс пішов вулицею, що вела до Люксембурзького палацу, а д’Артаньян, оскільки вже наближалося до полудня, попрямував у бік монастиря Дешо.

«Так, нічого змінити вже не можна, – міркував він. – Та якщо мені судилося бути вбитим, то принаймні від руки мушкетера».

V КОРОЛІВСЬКІ МУШКЕТЕРИ І ГВАРДІЙЦІ ЙОГО ПРЕОСВЯЩЕНСТВА

У д’Артаньяна в Парижі не було жодного знайомого. Тому він пішов на дуель з Атосом без секунданта, вирішивши задовольнятися тими, яких обере його супротивник. Утім, його твердим наміром було гідно вибачитися перед хоробрим мушкетером, щоб не дати найменшого приводу запідозрити його в боягузтві. Він поклав собі так зробити, боячись скандальних наслідків, які може мати така дуель, коли молода й дужа людина б’ється з пораненим і кволим супротивником. Якщо він зазнає поразки – той запише на свій рахунок подвійну перемогу; якщо ж він переможе – його звинуватять у віроломстві і малодушності.

Втім, або ми недостатньо добре змалювали вдачу нашого шукача пригод, або читач повинен був уже помітити, що д’Артаньян був не звичайною людиною. Тому, хоч і повторював він сам собі, що смерть його неминуча, проте аж ніяк не хотів спокійно миритися зі своєю долею, як це зробив би на його місці хтось інший, не такий сміливий і розважливий. Д’Артаньян міркував над особливостями характерів тих, з ким мав битися, і поступово почав уже тверезіше оцінювати ситуацію. Він сподівався, що, попросивши якнайщиріше його вибачити, подружиться з Атосом, чия велична постава і суворе обличчя дуже йому сподобалися. Він тішив себе надією залякати Портоса історією з перев’яззю, яку він міг, у разі, якщо не буде вбитий на місці, всім розповісти, а така розповідь, якщо її вміло подати, могла зробити Портоса загальним посміховиськом. І нарешті, що стосується Араміса, то він його не дуже боявся. Коли ж, однак, черга дійде й до нього, д’Артаньян вирішив, що легко впорається з ним або принаймні ударом в обличчя, як Цезар радив робити з солдатами Помпея, завдасть непоправної шкоди красі, якою Араміс так пишався.

Крім того, д’Артаньян мав ту непохитну рішучість, основи якої були закладені порадами його батька, а їхня сутність полягала в словах: «Не підкорятися нікому, крім короля, пана кардинала і пана де Тревіля». Ось чому д’Артаньян не йшов, а летів до монастиря Дешо. Це була давно покинута й занедбана споруда з вибитими шибками, оточена заростями пустирів, яка була свого роду відділенням Пре-о-Клер: там проводили дуелі ті, кому кортіло швидше з’ясувати стосунки.

Коли д’Артаньян підходив до невеличкого пустиря біля підніжжя монастиря, пробило полудень. Атос чекав на нього якихось п’ять хвилин – отож гасконець був бездоганно точний і навіть найвимогливіший знавець правил дуелей не посмів би йому дорікнути.

Атос, усе ще тяжко страждаючи від болю в плечі, хоч лікар де Тревіля і наклав на рану свіжу пов’язку, сидів на уламку каменя й чекав свого супротивника з властивими йому незворушністю і гідністю. Побачивши д’Артаньяна, він підвівся і ввічливо зробив кілька кроків йому назустріч. Той і собі підійшов до супротивника, тримаючи капелюха в руці так, що перо тяглося по землі.

– Добродію, – сказав Атос, – я послав по двох моїх друзів, які будуть моїми секундантами, але вони ще не прийшли. Я здивований, що вони спізнюються: це зовсім не схоже на них.

– У мене секундантів немає, – відповів д’Артаньян. – Я тільки вчора приїхав до Парижа і не встиг ще ні з ким познайомитись. Я знаю тільки пана де Тревіля, котрому рекомендував мене мій батько, який має честь бути одним з його друзів.

Атос на мить замислився.

– Ви знайомі тільки з паном де Тревілем? – спитав він.

– Так, добродію, я знайомий тільки з ним.

– Он воно як, – розмірковував Атос, звертаючись чи то до себе, чи то до д’Артаньяна. – Але якщо я вас уб’ю, то на мене почеплять ярлик дітовбивці!

– Зовсім ні, добродію, – заперечив д’Артаньян, з гідністю вклоняючись. – Адже ви робите мені честь, оголюючи шпагу проти мене, незважаючи на рану, яка, безперечно, дошкуляє вам.

– І слід зізнатися, неабияк, слово честі. Ви завдали мені пекельного болю, мушу вам сказати. Але я триматиму шпагу в лівій руці, як роблю це завжди в таких випадках. Проте не думайте, що цим я дам вам полегкість: я однаково вільно володію обома руками. Ба, в мене буде навіть перевага, бо лівша дуже незручний супротивник, особливо для тих, хто не підготовлений до цього. Мені прикро, що я не попередив вас заздалегідь про цю обставину.

– Добродію, – сказав д’Артаньян і ще раз вклонився, – ви такі люб’язні, що я вам безмежно вдячний за це.

– Я почуваюся трохи ніяково від ваших слів, – сказав Атос з вишуканою чемністю. – Поговорімо краще про щось інше, якщо ви, звичайно, не проти… О, хай йому біс, якого болю ви мені завдали! Плече так і горить!

– Якщо дозволите… – несміливо почав д’Артаньян.

– Що саме, добродію?

– У мене є чудодійний бальзам для лікування ран, що його дала мені моя мати, і я випробував його на собі.

– І що ж?

– Я певен, що не мине і трьох днів, як цей бальзам зцілить вас, а через три дні, коли ви одужаєте, добродію, я матиму за велику честь битися з вами.

Д’Артаньян вимовив ці слова з простотою, яка робила честь його чемності і не давала найменшого приводу сумніватися в його мужності.

– Присягаюся Богом, добродію, – відповів Атос, – мені подобається ваша пропозиція. Я не кажу, що приймаю її, але від неї віє шляхетністю справжнього дворянина. Так говорили й чинили доблесні воїни часів Карла Великого[21], яких повинна наслідувати кожна шляхетна людина. На жаль, ми живемо не за часів великого імператора. Ми живемо за часів пана кардинала, і за три дні, хоч як би ретельно ми берегли нашу таємницю, стане відомо, що ми маємо намір битися, і нам перешкодять схрестити шпаги. Так… Але мені здається, що ці ледацюги взагалі не збираються приходити!

– Якщо ви поспішаєте, добродію, – мовив д’Артаньян з тією ж простотою, з якою хвилину тому він запропонував Атосові відкласти дуель на три дні, – якщо ви поспішаєте і якщо вам хочеться поквитатися зі мною негайно, прошу вас – не соромтеся.

– І ці слова мені теж до вподоби, – сказав Атос, шанобливо вклонившись д’Артаньянові. – Це слова людини розумної і, безперечно, благородної. Добродію, мені подобаються люди вашого складу, і, коли ми не вб’ємо один одного, я охоче поспілкуюся з вами. Почекаймо цих добродіїв, прошу вас, я нікуди не кваплюсь, і так буде за правилами… Ага, он один з них, здається, йде!

Справді, в кінці вулиці Вожирар вималювалася велетенська постать Портоса.

– Як? – здивувався д’Артаньян. – Ваш перший секундант – пан Портос?

– Так. А ви щось маєте проти нього?

– Ні, нічого.

– А ось і другий.

Д’Артаньян подивився туди, куди вказував Атос, і впізнав Араміса.

– Як? – вигукнув він, і в голосі його був ще більший подив, ніж до цього. – Ваш другий секундант – пан Араміс?

– Це цілком природно. Хіба ви не знаєте, що нас ніколи не бачать поодинці і що як серед мушкетерів, так і серед гвардійців, при дворі й у місті нас називають Атос, Портос і Араміс, або троє нерозлучних. А втім, оскільки ви приїхали з Дакса чи По…

– З Тарба, – поправив д’Артаньян.

– …вам дозволено не знати цих подробиць, – закінчив Атос.

– Слово честі, панове, – вигукнув д’Артаньян, – імена ви собі вигадали непогані, і ця наша дуель, якщо вона наробить великого шелесту, буде принаймні доказом того, що ваш союз походить аж ніяк не від різниці характерів.

Тим часом Портос уже підійшов до них. Він помахом руки привітав Атоса, потім, обернувшись і впізнавши д’Артаньяна, завмер від подиву.

Слід зазначити, що Портос устиг за цей час змінити перев’язь і зняти свого плаща.

– Так… – тільки й зміг він сказати. – Що тут відбувається?

– Відбудеться. Я б’юся з цим добродієм, – показав Атос на д’Артаньяна рукою і водночас ніби вітаючи його.

– З цим добродієм б’юся і я, – заявив Портос.

– Тільки о першій годині дня, – уточнив д’Артаньян.

– І я б’юся з цим добродієм, – повідомив Араміс, що теж нарешті прибув на місце дуелі.

– Тільки о другій годині, – незворушно додав д’Артаньян.

– З якого приводу б’єшся ти, Атосе? – спитав Араміс.

– Чесно кажучи, я й сам до пуття не знаю, – сказав Атос. – Він боляче вдарив мене в плече. А ти, Портосе?

– Клянуся честю, я б’юся просто тому, що б’юся, – почервонівши, відповів Портос.

Атос, від пильного погляду якого ніщо не могло сховатися, помітив на вустах гасконця лукаву усмішку.

– У нас виникла дискусія щодо деяких деталей туалету, – пояснив юнак.

– А ти, Арамісе? – поцікавився Атос.

– А ми засперечалися з приводу теології, – відповів Араміс, подаючи знак д’Артаньянові, щоб той не виказав справжньої причини їхньої дуелі.

Атос побачив, як на вустах гасконця знову промайнула усмішка.

– Справді? – перепитав Атос.

– Так, одне місце з творів святого Августина[22], з приводу якого ми не дійшли згоди, – сказав д’Артаньян.

– Він винахідливий і дотепний, – тихо прошепотів Атос.

– А тепер, панове, коли всі ви зібралися тут, – мовив д’Артаньян, – дозвольте мені вибачитися перед вами.

При слові «вибачитися» на обличчя Атоса набігла тінь, губи Портоса скривила гордовита посмішка, Араміс і собі заперечливо похитав головою.

– Ви не так зрозуміли мене, панове, – сказав д’Артаньян, підводячи голову. У цю хвилину промінь сонця ковзнув по мужньому обличчю юнака, позолотивши своїм сяйвом його тонкі риси. – Я прошу вас вибачити на той випадок, якщо не зможу сплатити борг усім трьом. Адже пан Атос має право першим убити мене, і це значною мірою позбавляє вас змоги, пане Портос, мати те, що вам належить. Вам же, пане Араміс, боюся, не дістанеться нічого. А тепер, панове, повторюю ще раз: прошу вибачити мені, але тільки за це… І – до бою!

З цими словами молодий гасконець галантним жестом вихопив свою шпагу.

Кров ударила йому в голову. У цю мить він ладен був кинути виклик усім мушкетерам королівства, як зробив це зараз щодо Атоса, Портоса й Араміса.

Було чверть на першу. Сонце стояло в зеніті, і місце, де зібралися дуелянти, було на осонні.

– Добре припікає, – сказав Атос, і собі виймаючи шпагу. – Шкода, що я не можу зняти камзол: моя рана знову почала кровоточити, і я не хотів би завдати прикрості своєму супротивнику – йому буде неприємно бачити кров, яку не він пустив.

– Ваша правда, добродію, – відповів д’Артаньян, – і запевняю вас, хоч би хто пустив вашу кров – я чи хтось інший, – мені завжди буде сумно бачити кров такого хороброго дворянина. Тому я також битимуся в камзолі, як і ви.

– Та годі, панове! – вигукнув Портос. – Не забувайте, що ми чекаємо своєї черги…

– Наступного разу кажіть від свого імені, Портосе, коли у вас знову виникне бажання говорити такі дурниці, – перервав його Араміс. – Гадаю, що слова цих двох добродіїв слушні й цілком гідні шляхетних дворян.

– До ваших послуг, добродію, – вигукнув Атос, стаючи в бойову стійку.

– Я чекав тільки вашого слова, – відповів д’Артаньян, схрестивши з ним шпагу.

Та щойно пролунав дзенькіт клинків, як загін гвардійців його преосвященства на чолі з паном де Жуссаком з’явився з-за рогу монастиря.

– Гвардійці кардинала! – в одно вигукнули Портос і Араміс. – Шпаги в піхви, панове! Шпаги в піхви!

Та було вже пізно. Гвардійці застали супротивників у позі, яка не лишала жодних сумнівів щодо їхніх намірів.

– Гей! – вигукнув де Жуссак, поспішаючи до них і знаком наказуючи своїм підлеглим не відставати. – Гей, мушкетери! Ви зібралися битись? А як же королівський указ?

– Ви надто люб’язні, панове гвардійці, – досадливо поморщившись, сказав Атос, бо саме де Жуссак був одним з тих, з ким йому довелося битися два дні тому. – Якби ми застали вас за цією справою, можу вас запевнити – ми не стали б вам заважати. А тому дайте нам спокій і на дурничку матимете втіху спостерігати за нашим поєдинком.

– Панове, – заперечив де Жуссак, – на превеликий жаль, мушу сказати вам, що це неможливо. Наш обов’язок – понад усе. Вкладіть свої шпаги у піхви і рушайте за нами.

– Добродію, – сказав Араміс, передражнюючи де Жуссака, – ми з превеликим задоволенням пристали б на вашу люб’язну пропозицію, коли б це залежало від нас. Але, на жаль, це неможливо: пан де Тревіль заборонив нам це. Тож ідіть своєю дорогою, і то найкраще, що ви можете зробити.

Ці кпини роздратували Жуссака.

– Якщо ви не скоритеся, – вигукнув він, – ми будемо змушені арештувати вас!

– Ïх п’ятеро, – стиха зауважив Атос, – а нас тільки троє. Ми знову зазнаємо поразки, і цього разу нам доведеться накласти тут своїми головами, бо кажу вам: переможений, я не з’явлюся перед капітаном.

Атос, Портос і Араміс миттю стали один до одного, а де Жуссак тим часом шикував своїх солдатів.

Цієї миті було досить, щоб д’Артаньян прийняв рішення. Сталася одна з тих подій, які визначають подальше життя людини. Д’Артаньян стояв перед дилемою: король або кардинал, і, зробивши вибір, він уже не зможе звернути з обраного шляху. Схрестити шпаги з гвардійцями – означало порушити закон, а отже, ризикувати життям, ставши на якусь мить ворогом міністра, могутнішого, ніж сам король. Саме така перспектива відкривалася перед юнаком. Слід сказати, що д’Артаньян анітрохи не вагався, і це робить йому честь. Обернувшись до Атоса та його друзів, він сказав:

– Панове, дозвольте мені дещо додати до ваших слів. Ви сказали, що вас тільки троє, але, по-моєму, нас четверо.

– Але ж ви не мушкетер, – заперечив Портос.

– Це правда, – відповів д’Артаньян, – на мені немає мундира мушкетера, але я душею мушкетер. Серце моє – серце мушкетера. Я відчуваю це, і саме це почуття спонукає мене до дій.

– Відійдіть, юначе! – гукнув де Жуссак, який з рухів і виразу обличчя д’Артаньяна, певно, здогадався про його наміри. – Ви можете йти, ми не заперечуємо. Рятуйте свою шкуру, і якнайшвидше.

Але д’Артаньян залишився на місці.

– Ви таки славний юнак, – сказав Атос, потискуючи йому руку.

– Ну ж бо, зважуйтесь на щось! – знову нагадав про себе де Жуссак.

– Авжеж, давайте щось робити, – сказали в один голос Портос і Араміс.

– Цей юнак – сама шляхетність, – мовив Атос.

Цієї миті всі троє подумали про молодість д’Артаньяна: вони розуміли, що його недосвідченість може коштувати йому життя.

– Нас буде тільки троє, до того ж один поранений, а один майже дитина, і все-таки скажуть, що нас було четверо.

– Хай і так, але ж не здаватися!.. – вигукнув Портос.

– Ні в якому разі, – підтримав його Атос.

Д’Артаньян нарешті зрозумів причину їхньої нерішучості.

– Панове, – сказав він, – випробуйте мене, і присягаюся честю, що я не піду звідси, якщо нас переможуть!

– Як вас звати, мій хоробрий юначе? – спитав Атос.

– Д’Артаньян, добродію.

– Атосе, Портосе, Арамісе і д’Артаньяне! Вперед! – вигукнув Атос.

– Панове мушкетери, – втретє звернувся до них де Жуссак, – ви нарешті зважилися?

– Ми зважилися, добродію, – відповів Атос.

– І яке ваше рішення? – спитав де Жуссак.

– Ми матимемо за честь битися з вами, – відповів Араміс, однією рукою злегка здійнявши капелюх, а другою – виймаючи шпагу з піхов.

– Он як!.. Ви чините опір?! – вигукнув де Жуссак.

– Хай йому біс! Це вас дивує?

І всі дев’ятеро бійців завзято кинулися один на одного, втім, це не завадило їм дотримуватися певної тактики дій.

Атос узяв на себе такого собі Каюзака – улюбленця кардинала, Портосові в суперники дістався Бікара, а Араміс опинився віч-на-віч одразу з двома супротивниками.

Що ж до д’Артаньяна, то його візаві виявився сам де Жуссак.

Серце молодого гасконця ладне було розірвати йому груди – не від страху, дякувати Богу, про це не могло бути й мови, – а від бажання довести цим панам, що й він чогось вартий. Д’Артаньян бився, як розлючений тигр. Він разів десять оббіг навколо свого супротивника, разів двадцять поміняв стійку і місце розташування. Жуссак був, як тоді казали, «майстер клинка», і до того ж нерідко пускав його в діло. Проте йому доводилося докладати чималих зусиль, щоб захищатися від спритного й рухливого супротивника, який, проти всяких правил, постійно нападав з усіх боків, водночас відбиваючи чужі удари, як людина, що дуже цінує власну голову.

Ця сутичка зрештою вивела де Жуссака із себе. Розлючений тим, що не може подолати супротивника, якого мав за хлопчиська, він розпалився і почав раз у раз помилятися. Д’Артаньян, хоч і не був досить досвідченим на практиці, зате добре знався на теорії, почав рухатися вдвічі швидше. Жуссак вирішив покінчити з ним і всім тілом подався вперед, завдаючи при цьому супротивникові могутнього удару. Але д’Артаньян вистояв, і, поки Жуссак зводився на ноги, гасконець, немов змія, прослизнув під його клинком і наскрізь простромив гвардійця своєю шпагою. Жуссак упав як підкошений.

Переконавшись, що де Жуссак не боєць, д’Артаньян швидко і занепокоєно кинув оком на поле бою.

Араміс впорався вже з одним зі своїх супротивників, але другий уперто напосідав на нього. Проте становище Араміса було не загрозливим, і він міг ще захищатися.

Бікара і Портос устигли обмінятися результативними ударами: Портос був уже поранений у передпліччя, а Бікара – у стегно. Та позаяк їхні поранення не були серйозними, то вони продовжували битися ще завзятіше.

Атос, якого Каюзак поранив удруге, блід на очах, але ні на крок не відступав. Він тільки переклав шпагу в другу руку й тепер бився лівою.

Д’Артаньян, за правилами дуелі тих часів, міг прийти на допомогу будь-кому з товаришів. Він перебігав очима з одного на іншого, гадаючи, кого з них виручати, аж нараз піймав погляд Атоса – погляд вельми красномовний. Атосу легше було померти, ніж покликати на допомогу. Але він мав очі, його очі просили підтримки. Д’Артаньян, укмітивши це німе прохання, рвонувся вперед і збоку напав на Каюзака:

– До мене, пане гвардієць! Я уб’ю вас!

Каюзак обернувся. Допомога приспіла вчасно: Атос, якого підтримувала тільки його нечувана мужність, опустився на одне коліно.

– Хай йому біс! – вигукнув він д’Артаньянові. – Не вбивайте його, юначе, прошу вас. Я мушу ще звести з ним давні рахунки, коли одужаю. Обеззбройте його, вибийте шпагу… Ось так… Добре! Дуже добре!

Цей вигук вихопився в Атоса, коли він побачив, як шпага Каюзака відлетіла кроків на двадцять убік. Д’Артаньян і Каюзак водночас кинулися за нею: один – щоб повернути її собі, другий – щоб заволодіти нею. Але д’Артаньян був спритніший, він добіг перший і ногою наступив на шпагу.

Каюзак підбіг до гвардійця, якого вбив Араміс, схопив його шпагу й хотів повернутися до д’Артаньяна, але дорогу йому перепинив Атос, який устиг, завдяки втручанню гасконця, перепочити. Боячись, що д’Артаньян уб’є його ворога, Атос знову кинувся в бій.

Д’Артаньян умить збагнув, що перешкодити йому – означало б завдати Атосові кривди. І справді, за кілька секунд Каюзак упав із простромленим горлом.

Тієї ж миті Араміс приставив шпагу до грудей поваленого ним супротивника, змушуючи його просити пощади.

Залишалися Портос і Бікара. Портос блазнював, питаючи в Бікара, котра година, і вітаючи його з новим призначенням брата, який дістав під своє командування роту в Наваррському полку. Але всі його жарти не мали успіху: Бікара був одним з тих залізних людей, які падають тільки мертвими.

Час було закінчувати поєдинок. З хвилини на хвилину могла з’явитися сторожа й арештувати всіх учасників дуелі – здорових і поранених, роялістів і кардиналістів. Атос, Араміс і д’Артаньян оточили Бікара, вмовляючи його здатися. Один проти всіх, поранений у стегно, Бікара, однак, не хотів складати зброю. Але Жуссак, підвівшись на лікті, гукнув йому, щоб він здавався. Бікара був гасконцем, як і д’Артаньян. Він пропустив повз вуха наказ свого командира і тільки засміявся. Продовжуючи вести бій, він між двома випадами кінцем шпаги вказав на землю.

– Тут… – вигукнув він, наслідуючи слова Біблії, – тут помре Бікара, один з усіх, хто був з ним.

– Але ж їх четверо проти тебе одного. Здавайся, наказую тобі!

– Ну раз ти наказуєш, тоді інша річ, – сказав Бікара. – Бо ти мій командир, і я мушу коритися.

З цими словами він відскочив назад і зламав об коліно свою шпагу, щоб вона не дісталася супротивникові. Уламки він перекинув через стіну монастиря і, схрестивши на грудях руки, почав насвистувати якусь кардиналістську пісеньку.

Мужність завжди заслуговує на повагу, навіть коли це мужність ворога. Мушкетери відсалютували Бікара своїми шпагами і вклали їх у піхви. Д’Артаньян зробив те саме, а потім, за допомогою Бікара, єдиного з гвардійців, хто тримався на ногах, відніс до ґанку монастиря Жуссака, Каюзака і того з Арамісових супротивників, який був тільки поранений. Четвертий гвардієць, як ми вже сказали, був убитий. Потім, подзвонивши у дзвін і прихопивши з собою чотири шпаги з п’яти, окрилені успіхом мушкетери разом з д’Артаньяном попрямували до палацу пана де Тревіля.

Коли б якесь пильне око спостерігало за ними в цей час, воно б завважило, як вони йшли, обійнявшись, в усю широчінь вулиці, вітаючись з усіма мушкетерами, яких зустрічали, і це, зрештою, було схоже на тріумфальну ходу. Д’Артаньянове серце заколисували хвилі невимовної радості. Він ішов між Атосом і Портосом, з любов’ю обіймаючи їх.

– Коли я ще не мушкетер, – сказав він своїм новим друзям, переступаючи поріг будинку де Тревіля, – то принаймні мене, може, прийняли в учні?

VI ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ КОРОЛЬ ЛЮДОВІК XIII

Ця подія наробила чимало галасу. Всі бачили, як пан де Тревіль гнівався на своїх мушкетерів, але ніхто не чув, як упівголоса, коли нікого не було поблизу, він щиро захоплювався ними. Отож необхідно було негайно повідомити короля про те, що трапилося, і пан де Тревіль заквапився до Лувру. Але він спізнився: король усамітнився в себе з кардиналом, і де Тревілю було сказано, що його величність дуже зайнятий і зараз не приймає. Де Тревіль з’явився ввечері, коли король звичайно грав у карти. Король вигравав, і, зважаючи на те, що він був страшенний скнара, настрій у нього був просто чудовий. Побачивши де Тревіля, він ще здалеку гукнув:

– Підійдіть-но сюди, пане капітан! Підійдіть, щоб я міг вас як слід вилаяти. Чи відомо вам, що його преосвященство приходив до мене скаржитися на ваших мушкетерів? І він так розхвилювався, що навіть захворів. Що, зрештою, відбувається: ці ваші мушкетери – просто шибайголови якісь, розбійники з великої дороги!

– Ні, ваша величносте, – відповів де Тревіль, з перших слів збагнувши, на що воно кладеться. – Ні, якраз навпаки: це найдобріші створіння, лагідні, мов ягнята, для яких єдине бажання, запевняю вас, щоб їхні шпаги полишали піхви тільки для служби вашій величності. Але що вдієш: гвардійці пана кардинала весь час їх зачіпають, і бідолашні мушкетери, захищаючи честь свого полку, змушені вдаватися до зброї.

– Стривайте, пане де Тревіль! – вигукнув король. – Стривайте! Можна подумати, що йдеться про якусь релігійну громаду. Правду кажучи, любий мій капітане, у мене виникає бажання позбавити вас капітанського чину і подарувати його мадемуазель де Шемро, якій я обіцяв зробити її ігуменею якогось абатства. І не сподівайтеся, що я повірю вам на слово. Мене, пане де Тревіль, називають Людовіком Справедливим, і зараз, цієї миті, ми побачимо, чи виправдую я це ім’я.

– Саме тому, що я покладаюся на цю справедливість, ваша величносте, я спокійно й терпляче чекатиму, якою буде воля мого короля.

– От-от, – сказав король. – Я не примушу вас довго чекати.

І справді, картярське щастя невдовзі полишило короля: він почав програвати і не проти був знайти який-небудь привід, щоб – даруйте на слові, бо воно існує серед гравців, – сприснути. А тому за якусь мить король заклопотано підвівся і, ховаючи до кишені чималу суму свого виграшу, сказав:

– Ля В’євілю, прошу, сядьте на моє місце. Я мушу обговорити з паном де Тревілем одну важливу справу… О, так, тут у мене лежало вісімдесят луїдорів – будь ласка, поставте стільки ж, аби ті, хто програв, не почувалися кривдно. Справедливість – понад усе!

І він подав знак панові де Тревілю йти за ним. Підійшовши до вікна, різко обернувся і спитав:

– Так ви стверджуєте, що саме гвардійці його святості напали на ваших мушкетерів?

– Так, ваша величносте, як і завжди.

– Як же все це сталося? Розкажіть. Адже ви чудово знаєте, мій любий капітане, що суддя мусить вислухати обидві сторони.

– Боже праведний! Усе сталося на диво просто. Троє моїх найкращих солдатів – ваша величність добре знає їхні імена і могли не раз оцінити їх відданість, а вони, можу запевнити вашу величність, усією душею віддані своїй службі, – отже, троє моїх найкращих солдатів, добродії Атос, Портос і Араміс вирішили прогулятися разом з одним молодим гасконцем, якого я сьогодні вранці відрекомендував їм. Вони збиралися піти, коли не помиляюся, до Сен-Жермена і тому домовилися зустрітися біля монастиря Дешо. Аж раптом з’явився пан де Жуссак і з ним Каюзак, Бікар та ще двоє гвардійців. Ці добродії прийшли сюди такою оравою, очевидно, не з добрими намірами, а щоб самим порушити укази.

– Ну ж бо стривайте… Ну звісно! – вигукнув король. – Безперечно, вони самі мали намір влаштувати дуель.

– Я не звинувачую їх, ваша величносте, але поміркуйте самі: що можуть робити п’ятеро озброєних людей у такому непевному місці, як пустир монастиря кармеліток?

– Так, ваша правда, Тревілю, ваша правда!

– Проте, побачивши моїх мушкетерів, вони передумали і, забувши про власну ворожнечу, згадали про ворожнечу між гвардійцями і мушкетерами. Адже вашій величності відомо, що мушкетери, які віддані королю й тільки королю, – давні вороги гвардійців, які вірно служать панові кардиналу?

– Так, Тревілю, так, – зажурено мовив король. – Дуже сумно, повірте мені, бачити Францію розділеною на два ворожі табори. Дуже сумно, що в королівства дві голови. Але довго це тривати не може, Тревілю, незабаром усе скінчиться… Тож, ви кажете, гвардійці першими завели сварку з мушкетерами?

– Я кажу, що події, мабуть, відбувалися саме так. Але не можу бути цілком певним. Ви ж знаєте, як важко в таких справах дійти правди, і тільки маючи таку надзвичайну прозорливість, завдяки якій Людовіка ХІІІ звуть Справедливим…

– Ваша правда, Тревілю. Але ж вони були не самі, ваші мушкетери. Кажуть, з ними був ще якийсь хлопчисько.

– Так, ваша величносте, їх було четверо: троє королівських мушкетерів, один з яких поранений, і ще юнак, майже дитина, але вони не тільки вистояли проти п’ятьох – між іншим, найкращих – гвардійців пана кардинала, а й поклали чотирьох з них.

– Та це ж перемога! – вигукнув, сяючи, король. – Справжня перемога!

– Так, ваша величносте, справжнісінька, як біля моста через Се[23].

– Четверо, з яких один поранений, а другий майже дитина, сказали ви?

– Саме так. Але це не завадило йому показати себе в тій ситуації так блискуче, що я візьму на себе сміливість рекомендувати його вашій величності.

– Як його звуть?

– Д’Артаньян, ваша величносте. Це син одного з моїх найдавніших друзів. Син людини, яка разом з батьком вашої величності брала участь у війні добровольцем.

– І ви кажете, що цей юнак показав себе з найкращого боку? Розкажіть мені про нього, Тревілю: ви ж бо знаєте, як я люблю слухати розповіді про битви та про баталії.

І король Людовік ХІІІ, прибравши гордовитої пози, підкрутив вуса.

– Ваша величносте, – вів далі де Тревіль, – як я вже казав, пан д’Артаньян – ще майже дитина і, не маючи честі бути мушкетером, вбраний був як звичайний городянин. Гвардійці пана кардинала, зваживши на його зовсім юні роки й особливо на те, що він не перебуває на службі в полку, запропонували йому забиратися геть, перш ніж вони почнуть зводити рахунки з мушкетерами…

– Ну ось, ви самі бачите, Тревілю, – перервав його король, – першими почали бійку вони.

– Цілком слушне зауваження, ваша величносте, це поза всякими сумнівами. Отож вони порадили йому забиратися геть, але юнак відповів, що він вважає себе мушкетером, усім серцем відданий вашій величності, а тому лишається з панами мушкетерами.

– Славний юнак! – захоплено прошепотів король.

– Він і справді лишився з ними, і в його особі ваша величність має взірець чудового бійця, бо саме він завдав панові де Жуссаку того страхітливого удару шпагою, який так розлютив нашого кардинала.

– То це він поранив Жуссака? – вигукнув король. – Він? Хлопчисько? Це неможливо, Тревілю!

– Саме так, як я мав честь доповісти вашій величності.

– Жуссак – один з найкращих фехтувальників королівства!

– Що ж, мабуть, йому доведеться дечому повчитися в цього юнака.

– Я хочу бачити цього сміливця, Тревілю, я хочу його бачити, і якщо можна що-небудь зробити для нього, то ми подбаємо про це.

– Коли ваша величність зможе його прийняти?

– Завтра о дванадцятій, Тревілю.

– Привести його самого?

– Ні, приведіть усіх чотирьох. Я хочу подякувати їм усім разом. Віддані люди зустрічаються нечасто, Тревілю, а відданість треба вміти цінувати.

– О дванадцятій, ваша величносте, ми будемо в Луврі.

– З малого під’їзду, Тревілю, з малого під’їзду. Не варто, щоб про це дізнався кардинал…

– Слухаюся, ваша величносте.

– Ви ж розумієте, Тревілю: указ є указ. Битися, зрештою, заборонено.

– Але ця сутичка, ваша величносте, абсолютно не вписується в уявлення про дуель. Це була звичайнісінька бійка, і доказом є той факт, що гвардійців кардинала було п’ятеро проти трьох моїх мушкетерів і пана д’Артаньяна.

– Я теж схиляюся до такої думки, – сказав король. – Але, хоч би як там було, Тревілю, приходьте з малого під’їзду.

Тревіль усміхнувся. Йти проти волі короля він не зважився, проте він і так багато чого досяг: учень повстав проти свого вчителя. Він шанобливо схилився перед королем і, з його дозволу, пішов.

Того ж вечора всі три мушкетери довідалися про честь, яку їм буде виявлено. Позаяк вони вже не раз бачилися з королем, то особливого хвилювання не відчули. Але д’Артаньян, зі своєю жвавою уявою гасконця, вбачав у цій події ознаку майбутніх успіхів, тож усю ніч він поринав у райдужні мрії. О восьмій ранку він був уже в Атоса.

Д’Артаньян застав мушкетера одягненим і готовим у дорогу. Прийом у короля мав відбутися лише опівдні, тож Атос разом з Портосом і Арамісом вирішили згаяти час до призначеної зустрічі за грою в м’яч. Такі змагання звичайно проходили у приміщенні поблизу Люксембурзьких стаєнь. Атос запропонував д’Артаньянові піти разом з ним, і той погодився, хоч не був обізнаний з цією грою. Ще не було й дев’ятої ранку, і він не знав, куди себе подіти до дванадцятої.

Портос і Араміс були вже на місці і, розминаючись перед грою, перекидали м’яч один одному. Атос, дуже спритний в усіх фізичних вправах, перейшов з д’Артаньяном на протилежний бік майданчика і запропонував їм зіграти. Та відразу, щойно почав рухатися, дарма що грав лівою рукою, він зрозумів, що рана його ще не зовсім загоїлася для такої вправи. Д’Артаньян, таким чином, лишився сам, і друзі почали просто перекидатися м’ячем, не ведучи рахунку, бо молодий гасконець зізнався, що не має достатнього досвіду в цій грі. Але коли один з м’ячів, кинутих могутньою рукою Портоса, промайнув зовсім близько від обличчя д’Артаньяна, юнак подумав: якби ще трохи, аудієнція, напевне, не відбулася б – дозволити собі з’явитися в палац з розбитою фізіономією він просто не міг. А позаяк від цієї аудієнції, як малювала його нестримна гасконська уява, залежало все його майбутнє, то д’Артаньян сказав Портосові й Арамісові, що гратиме тільки тоді, коли зможе гідно протистояти їм. І, ввічливо вклонившись, пішов, щоб сісти серед тих, хто спостерігав за грою.

На лихо для д’Артаньяна, серед глядачів був один з гвардійців його високопреосвященства. Усе ще не отямившись від поразки, якої зазнали напередодні його товариші, цей гвардієць заприсягся при першій-ліпшій нагоді помститися за них. І така нагода, як йому здалося, трапилася.

– Не дивно, – сказав голосно він, звертаючись до свого сусіда, – що цей хлопець злякався м’яча. Безперечно, він лише учень, а не справжній мушкетер.

Д’Артаньян, ніби його вжалила змія, рвучко обернувся й уважно подивився на того, хто сказав ці зухвалі слова.

– Сто чортів! – не вгавав гвардієць, з глузливим виглядом підкручуючи вуса. – Дивіться на мене скільки хочете, мій хлопчику: я сказав те, що сказав.

– Сказане вами занадто прозоре, і ваші слова не потребують пояснень, – стиха зауважив д’Артаньян. – Отже, я прошу вас вийти за мною.

– Коли саме? – спитав гвардієць тим самим глузливим тоном.

– Цієї ж хвилини, добродію.

– Ви хоч знаєте, хто я?

– Не маю найменшого уявлення, і мене це аж ніяк не бентежить.

– Ось тут ви помиляєтеся, бо, коли б ви знали моє ім’я, то, можливо, не стрибали б наскоком.

– І як же вас звати?

– Бернажу, до ваших послуг.

– Ну що ж, пане Бернажу, – спокійно відповів д’Артаньян, – я чекатиму вас біля виходу.

– Гаразд. Я рушаю за вами.

– Тільки не дуже поспішайте, добродію, краще буде, якщо ніхто не помітить, що ми вийшли разом. Як ви розумієте, справа стосується тільки нас двох, і зайві очі нам ні до чого.

– Авжеж, – погодився гвардієць, здивований, що його ім’я не справило належного враження на юнака.

Справді, ім’я Бернажу було відоме всім, за винятком, мабуть, одного д’Артаньяна, бо це було ім’я одного з тих, хто найчастіше потрапляв до щоденних повідомлень про дуелі, яких не могли заборонити жодні укази короля та кардинала.

Портос і Араміс були так захоплені грою, а Атос з такою увагою стежив за ними, що вони навіть не помітили, коли їхній юний товариш вийшов і, як він обіцяв гвардійцеві кардинала, став біля виходу. За кілька хвилин гвардієць приєднався до нього, і вони разом вийшли на вулицю. Аудієнцію ж у короля було призначено на дванадцяту. Д’Артаньян поспішав почати дуель, бо час збігав. Озирнувшись довкола і побачивши, що вулиця безлюдна, він звернувся до свого супротивника:

– Слово честі, вам пощастило, хоч ви і зветесь Бернажу! Ви маєте справу лише з учнем мушкетерів. Проте, запевняю вас, я буду старатися. Захищайтеся!

– Але… – почав був гвардієць, якому д’Артаньян так невимушено пропонував якнайшвидше з’ясувати стосунки, – …мені здається, що місце обрано невдало. Нам було б зручніше десь на задвірках Сен-Жерменського абатства або на Пре-о-Клер.

– Ваші слова не позбавлені здорового глузду, – відповів д’Артаньян. – На жаль, я не маю часу на пошуки іншого місця для дуелі. Рівно о дванадцятій мені призначено побачення. Тож захищайтеся, добродію, захищайтеся!

Бернажу був не з тих, кому треба двічі повторювати це запрошення. Тієї ж миті шпага блиснула в його руці, і він пішов на супротивника – завваживши на його молодість, він сподівався відразу ж нагнати на нього страху.

Та д’Артаньян напередодні вже пройшов гарну науку. Усе ще перебуваючи під враженням недавньої перемоги та в передчутті очікуваної милості, він вирішив не відступати ні на крок. Відбивши удар супротивника, д’Артаньян не зрушив з місця, а тому відступити змушений був його візаві. Молодий гасконець помітив, що при цьому русі шпага Бернажу трохи відхилилася, і, звільнивши свою шпагу, пішов у наступ, завдаючи супротивникові удару в плече. Д’Артаньян відразу відступив на крок назад, піднявши вгору шпагу. Але Бернажу гукнув йому, що це дрібниця, і, нерозважливо рвонувшись уперед, сам наскочив на шпагу д’Артаньяна. Проте він не падав і не визнавав себе переможеним, а тільки відступав до будинку пана де Ля Тремуля, де служив один з його родичів. Д’Артаньян, не певний у серйозності завданої ним рани, завзято тіснив його і, можливо, третім ударом завершив би поєдинок, але на той час гомін, що зчинився на вулиці, почули в приміщенні, де грали в м’яч. Двоє друзів гвардійця, котрі чули, як він обмінявся кількома словами з д’Артаньяном, а потім вийшов слідом за ним, вибігли й собі і, вихопивши шпаги, напали на переможця. Але Атос, Портос і Араміс теж не забарилися й напали на двох гвардійців, що атакували їхнього юного друга, змусивши нападників повернутися до них лицем. І тут Бернажу впав, а гвардійці, залишившись удвох проти чотирьох, заволали:

– На допомогу, люди де Ля Тремуля!

На цей крик усі мешканці будинку де Ля Тремуля вискочили на вулицю і кинулися на чотирьох мушкетерів, котрі, у свою чергу, також почали гукати своїх товаришів:

– На допомогу, мушкетери!

Як правило, такий заклик не залишався без відгуку. Всі знали, що мушкетери – вороги його високопреосвященства, а тому любили їх за цю ненависть до кардинала. Ось чому гвардійці інших рот, що не служили Червоному герцогові, як прозвав його Араміс, під час таких сутичок звичайно ставали на бік королівських мушкетерів. Повз них саме проходили троє гвардійців з роти пана Дезессара. Побачивши, що відбувається, двоє з них почали допомагати хоробрій четвірці, а третій побіг до будинку де Тревіля, гукаючи:

– На допомогу, мушкетери! На допомогу!

Як звичайно, на подвір’ї і в самому будинку пана де Тревіля було повно його солдатів, які й приспіли на допомогу своїм товаришам. Почалося справжнє побоїще, але перевага була на боці мушкетерів. Гвардійці кардинала і люди пана де Ля Тремуля відступили в будинок, ледве встигнувши зачинити за собою двері, аби не дати мушкетерам вдертися всередину разом з ними. Бернажу вже раніше перенесли в будинок, і, як ми вже сказали, стан його був украй важким.

Збудження, що охопило мушкетерів та їхніх спільників, досягло свого апогею, і вже почали говорити про те, щоб пустити червоного півня й покарати слуг його хазяїна за те, що вони наважилися напасти на королівських мушкетерів. Ця пропозиція всім дуже сподобалася, але, на щастя, пробило одинадцяту годину. Д’Артаньян і його друзі згадали про аудієнцію і, занепокоєні тим, що такий цікавий захід мине без їхньої участі, доклали всіх зусиль, щоб остудити найгарячіші голови. Присутні вдовольнилися лише тим, що кинули кілька каменюк у двері будинку пана де Ля Тремуля. Але двері лишилися цілими, і це трохи вгамувало запал. Крім того, особи, яких висували на роль ватажків, устигли покинути місце подій і попрямували до палацу де Тревіля, якому вже повідомили про неподобство біля будинку пана де Тремуля.

– Швидше до Лувру! – сказав він. – До Лувру, не гаючи жодної хвилини, і постараємося побачитися з королем раніше, ніж кардинал устигне про все доповісти. Ми подамо йому цю справу як продовження вчорашньої, і обидві зійдуть за одну.

І пан де Тревіль у супроводі чотирьох молодих людей поспішив до Лувру. Але там, на превеликий подив капітана мушкетерів, йому було сказано, що король поїхав до Сен-Жерменського лісу полювати на оленя. Пан де Тревіль примусив двічі повторити цю новину, і його супутники помітили, що з кожним словом його обличчя щодалі похмурніє.

– Його величність, – спитав він, – ще вчора вирішив поїхати на полювання?

– Ні, ваша світлосте, – відповів камердинер. – Головний єгер сьогодні вранці доповів йому, що вночі для нього оточили оленя. Король спочатку відповів, що не поїде, але потім, не встоявши перед спокусою, все-таки поїхав.

– Король зустрічався з кардиналом? – спитав пан де Тревіль.

– Можливо, й зустрічався, – відповів камердинер. – Бо вранці я бачив біля під’їзду запряжену карету його преосвященства. Коли я спитав, куди він збирається, то мені відповіли: до Сен-Жермена.

– Ми спізнилися, – сказав де Тревіль. – Сьогодні ввечері, панове, я побачу короля. Стосовно ж вас, то вам я не раджу потрапляти йому на очі.

Порада була дуже розумна, а головне, її давала людина, яка так добре знала короля. Тож наші молоді люди й не намагалися заперечувати. Пан де Тревіль запропонував їм іти по домівках і чекати від нього подальших розпоряджень.

Повернувшись до себе, де Тревіль подумав, що слід випередити кардинала і першим подати офіційну скаргу. Він послав слугу до пана де Ля Тремуля з листом, у якому просив його випровадити зі свого будинку гвардійця пана кардинала і винести догану своїм людям за те, що вони мали зухвалість напасти на мушкетерів. Але пан де Ля Тремуль, уже попереджений своїм конюшим, родичем якого, як нам відомо, був Бернажу, відповів, що ні панові де Тревілю, ні його мушкетерам не личить скаржитися, а зовсім навпаки, скаржитися має він, бо це мушкетери напали на його слуг і мали намір підпалити його будинок. Суперечка між цими двома вельможами могла затягтися надовго, і кожен з них, зрозуміло, наполягав би на своїй правоті. Тому де Тревіль знайшов єдино правильний у цій ситуації вихід: він вирішив особисто поїхати до пана де Ля Тремуля, що й зробив не гаючись. Увійшовши до його будинку, капітан мушкетерів звелів повідомити про себе.

Двоє знатних вельмож чемно розкланялися. Хоч вони й не були добрими приятелями, але це, втім, не заважало їм поважати одне одного. Обидва вони були людьми чесними і шляхетними. Де Ля Тремуль, як протестант, рідко бував при дворі і тому не належав до жодної партії, а його стосунки з людьми були позбавлені будь-яких упереджень. Проте цього разу де Тревіля прийняли хоча й увічливо, але холодніше, ніж звичайно.

– Добродію, – сказав капітан мушкетерів, – ми обидва маємо підстави скаржитися королю, і я прийшов до вас, щоб разом з’ясувати всі обставини цієї справи.

– Охоче, – відповів де Ля Тремуль, – але попереджаю вас, я добре поінформований і знаю, що в усьому винні ваші мушкетери.

– Добродію, ви людина надто розважлива і справедлива, щоб не пристати на пропозицію, з якою я прибув до вас.

– Прошу, добродію, я слухаю вас.

– Як себе почуває пан Бернажу, родич вашого конюшого?

– На жаль, добродію, дуже кепсько. Крім рани, завданої в передпліччя, яка не становить загрози його життю, він дістав і другий удар, – шпага пройшла через легеню, і, за словами лікаря, нічого хорошого сподіватися не доводиться.

– Поранений при тямі?

– Так.

– Він може говорити?

– Заледве, але говорить.

– Я пропоную, добродію, піти до нього й ім’ям Бога, перед яким він, можливо, невдовзі стане, заклинати його сказати правду. Нехай він стане суддею у своїй справі, і я повірю всьому, що він скаже.

Пан де Ля Тремуль на мить замислився, але пропозиція була слушна, і він погодився.

Вони спустилися до кімнати, де лежав поранений. Побачивши цих вельмож, які прийшли провідати його, хворий спробував підвестися на своєму ложі, але був такий слабий, що, відразу знесилившись, знову відкинувся на подушки майже непритомний.

Пан де Ля Тремуль підійшов до нього і підніс до його обличчя флакон із сіллю, що й привела його до тями. Тоді пан де Тревіль, не бажаючи, щоб його звинуватили в тискові на хворого, запропонував де Ля Тремулю самому розпитати пораненого.

Все сталося так, як гадав пан де Тревіль. Перебуваючи між життям і смертю, у Бернажу навіть на думці не було приховати правду. І він розповів своїм високоповажним візитерам, як усе сталося насправді.

Саме цього й хотів де Тревіль. Він побажав Бернажу якнайшвидше одужати, попрощався з де Ля Тремулем і, повернувшись до себе додому, негайно послав сказати чотирьом друзям, що чекатиме їх на обід.

Пан де Тревіль приймав у себе найвишуканіше товариство, і, про що неважко здогадатися, всі ці люди були противниками кардинала. Отож за обідом тільки й розмов було, що про дві поразки, яких зазнали гвардійці його преосвященства. А що героєм обох боїв був д’Артаньян, то саме на його адресу з усіх боків посипалися поздоровлення, які Атос, Портос і Араміс раді були віддати йому не тільки як добрі друзі, а й як люди, що свого часу вже досить наслухалися їх і тепер надавали це право своєму товаришеві.

Близько шостої вечора де Тревіль оголосив, що має намір поїхати до Лувру. Час, призначений для аудієнції, вже минув, отож він знехтував застереженням пройти з малого під’їзду, а разом з чотирма своїми супутниками пішов просто до передпокою. Король ще не повернувся з полювання. Наші молоді друзі, прогулюючись серед придворних, чекали вже мало не півгодини, як раптом усі двері розчинились і присутніх сповістили про прибуття його величності.

При цій звістці д’Артаньян відчув, як по всьому його тілу пробігло тремтіння. Наступні хвилини, можливо, мали вирішити всю його подальшу долю. У тривожному чеканні він прикипів поглядом до дверей, у які ось-ось мав увійти король Людовік ХІІІ.

За якусь мить він і справді ввійшов до передпокою, а з ним і компаньйони по недавньому полюванню. Він був у мисливському костюмі, з якого ще не встигли струсити пил, і в ботфортах. У руках він тримав батіг. З першого ж погляду д’Артаньян зрозумів, що настрій короля нічого доброго не віщує.

Попри похмурий настрій короля, придворні, однак, вишикувалися вздовж його шляху: в королівських передпокоях воліють потрапити королеві під гарячу руку, аніж зовсім не потрапляти йому на очі. Тому всі три мушкетери, не вагаючись, зробили крок уперед, тоді як д’Артаньян, навпаки, сховався за їхніми спинами. Але король, хоч і знав особисто Атоса, Портоса та Араміса, пройшов повз них, навіть не глянувши і не зронивши жодного слова, так, наче ніколи їх і не бачив. Що ж до пана де Тревіля, то він, коли погляд короля зупинився на ньому, з такою твердістю витримав його, що королю довелося самому опустити очі. Слідом за цим його величність, щось бурмочучи собі під ніс, пройшов до себе.

– Кепські справи, – з усмішкою мовив Атос. – І цього разу нам не випадає стати кавалерами ордена.

– Почекайте тут десять хвилин, – сказав пан де Тревіль. – І якщо за десять хвилин я не повернуся, рушайте до мене додому: далі чекати – марна річ.

Молоді люди почекали десять хвилин, чверть години, двадцять хвилин. Побачивши, що де Тревіль так і не з’явився, вони пішли, дуже занепокоєні своєю подальшою долею.

Тим часом в апартаментах Людовіка XIII події розгорталися так. Де Тревіль сміливо ввійшов до королівського кабінету і застав його величність не в гуморі. Король сидів у кріслі, роздратовано ляскаючи руків’ям батога по ботфортах. Капітан мушкетерів, анітрохи не збентежений настроєм короля, якнайспокійніше спитав його про здоров’я.

– Кепські справи, добродію, дуже кепські, – відповів король. – Я нудьгую.

І справді, нудьга була найважчою з недуг, на яку страждав Людовік ХІІІ. Траплялося, він брав під руку кого-небудь зі своїх придворних, підводив його до вікна й казав: «Пане, понудьгуймо разом».

– Як! – вигукнув де Тревіль. – Ваша величність нудьгує? Хіба вашу величність не розважило сьогоднішнє полювання?

– Гарненька розвага! – пробурмотів король. – Усе вироджується, клянуся життям! Я не знаю, чи то дичина не залишає більше слідів, чи то собаки втратили нюх. От і сьогодні, ми полюємо здоровенного оленя, шість годин переслідуємо його, і, коли він був майже в наших руках і Сен-Симон уже підносив до губ ріг, щоб засурмити перемогу, раптом зграя зривається вбік і кидається за якимось однолітком. Ось побачите, мені доведеться відмовитися і від полювання з хортами, як я вже відмовився від полювання з соколами. О, пане де Тревіль, я найбідолашніший з королів! У мене був лише один кречет, і той позавчора здох.

– Справді, ваша величносте, я розумію ваш розпач: це велике горе. Але, як мені відомо, у вас лишилося ще чимало соколів, яструбів та інших ловчих птахів?

– І жодної людини, що могла б їх навчити. Сокольничі вимирають, а цим мистецтвом полювання володію тільки я. Після мене все буде скінчено. Полюватимуть за допомогою капканів, пасток і сілець! О, коли б то я мав час підготувати гідних учнів… Але годі про це мріяти! Пан кардинал тут як уродився, він не дає мені ані хвилини спокою, він постійно мені торочить про Іспанію, Австрію, Англію!.. До речі, про пана кардинала: пане де Тревіль, я вами невдоволений.

Де Тревіль протягом усієї розмови чекав цього моменту. Він давно знав короля, тому враз збагнув, що всі його скарги – то лише прелюдія, щось на кшталт збудливого засобу, яким король намагається себе збадьорити. І тільки тепер він скаже про те, про що й хотів сказати.

– Чим же я, на своє лихо, викликав невдоволення вашої величності? – спитав де Тревіль, вдаючи на обличчі страшенний подив.

– Он як ви виконуєте ваші обов’язки, добродію! – провадив король, уникаючи прямої відповіді на слова де Тревіля. – Хіба для того я призначив вас капітаном моїх мушкетерів, щоб вони вбивали людей, піднімали на ноги цілий квартал і збиралися спалити Париж? І це все при повному вашому потуранні! А втім, – вів далі король, – я, напевне, поквапився обвинувачувати вас. Заводії, безперечно, вже у в’язниці, і ви прийшли доповісти мені, що їх покарано по заслузі.

– Ваша величносте, – спокійно відповів де Тревіль, – якраз навпаки, я прийшов просити вас бути суддею…

– Над ким же? – вигукнув король.

– Над наклепниками, – мовив де Тревіль.

– Он воно як! – вигукнув король. – Це щось нове. Може, ви хочете сказати, що троє ваших клятих мушкетерів, Атос, Портос і Араміс, разом з цим беарнським юнаком, не накинулися, як скажені, на цього бідолашного Бернажу і не віддухопелили його так, що він тепер, певно, вже однією ногою в могилі? Чи, може, ви хочете розповісти мені про те, що після цього вони не штурмували будинок герцога де Ля Тремуля і не мали наміру спалити його? Коли б це сталося під час війни, то це було б не надто велике лихо, бо цей будинок – то кубло гугенотів, але за мирного часу це могло бути поганим прикладом. Отож скажіть, чи не збираєтеся ви все це заперечувати?

– І хто ж розповів вашій величності цю неймовірну історію? – так само спокійно спитав де Тревіль.

– Хто розповів, добродію? А хто, по-вашому, це міг бути, як не той, хто не спить, коли я сплю, хто працює, коли я розважаюся, хто править усіма справами в країні і за її межами – у Франції і в Європі?

– Його величність, безперечно, має на увазі Всевишнього, – зауважив де Тревіль, – бо, гадаю, тільки Бог може стояти так високо над вашою величністю.

– Ні, добродію, я маю на увазі опору нашої держави, мого єдиного слугу, єдиного друга – пана кардинала.

– Пан кардинал – це ще не його святість, ваша величносте.

– Що ви хочете цим сказати, добродію?

– Я хочу сказати, що лише Папа непогрішимий і що ця непогрішимість не поширюється на кардиналів.

– Ви хочете сказати, що він водить мене за ніс, що він зраджує? Тобто ви його звинувачуєте? Ну, скажіть щиро, зізнайтеся, що ви його звинувачуєте!

– Ні, ваша величносте. Але я кажу, що його ввели в оману. Я кажу, що йому подали неправдиві відомості. Я кажу, що він поквапився звинуватити мушкетерів вашої величності, до яких він несправедливий, і що свої відомості він черпав не з достовірних джерел.

– А що ви скажете на те, що ці відомості походять від самого герцога де Ля Тремуля?

– Я міг би відповісти, ваша величносте, що герцог є зацікавленою особою в цій справі, щоб бути безстороннім свідком. Але я далекий від цього, ваша величносте. Я знаю герцога як чесного дворянина і ладен покластися на його слова, але тільки за однієї умови…

– За якої ж?

– За умови, що ваша величність викличе його до себе і допитає, але віч-на-віч, без свідків, і що ваша величність відразу ж, щойно герцог піде, покличе мене.

– Он як! – здивувався король. – І ви цілком покладетеся на те, що скаже пан де Ля Тремуль?

– Так, ваша величносте.

– І визнаєте його присуд справедливим?

– Поза всяким сумнівом.

– І погодитеся на будь-яке відшкодування збитку, якого він вимагатиме?

– Цілком.

– Ля Шене! – гукнув король. – Ля Шене!

Довірений камердинер Людовіка XIII, який завжди стояв за дверима, увійшов до кімнати.

– Ля Шене, – сказав король, – нехай зараз же хтось піде за паном де Ля Тремулем. Я хочу сьогодні ввечері поговорити з ним.

– Ваша величність дає мені слово, що між де Ля Тремулем і мною не прийме нікого? – спитав де Тревіль.

– Нікого, слово честі.

– У такому разі – до завтра, ваша величносте.

– До завтра, добродію.

– О котрій годині ваша величність зможе прийняти мене?

– У будь-який час.

– Але якщо я прийду надто рано, то боюся потривожити сон вашої величності.

– Мій сон? Та хіба то сон? Я більше не сплю, ніж сплю, добродію. Хіба іноді трохи задрімаю – ото й усе. Приходьте так рано, як забажаєте, хоч о сьомій годині. Але начувайтеся, коли ваші мушкетери винні!

– Коли мої мушкетери винні, ваша величносте, то їх негайно буде віддано у ваші руки і ви будете вільні чинити з ними так, як вважатимете за потрібне. Чи хоче ваша величність наказати ще щось? Я ладен вислухати, ладен підкоритися.

– Ні, добродію, ні. Мене ж недаремно звуть Людовіком Справедливим. Тож до завтра, добродію, до завтра.

– Хай береже вас Бог, ваша величносте!

Хоч який короткий був сон короля, та у пана де Тревіля цієї ночі він був іще коротший: пан де Тревіль взагалі не склепив очей. Він ще звечора послав попередити трьох мушкетерів і їхнього приятеля, щоб вони прийшли до нього рівно о пів на сьому ранку. Де Тревіль узяв їх із собою в палац, нічого не обіцяючи їм, ні за що не ручаючись і не приховуючи, що вони, як і він сам, можуть сподіватися на прихильність короля з тим же успіхом, з яким можуть розраховувати на виграш, граючи в кості.

Зупинившись перед сходами, що вели до малого під’їзду, він наказав їм зачекати. Якщо король усе ще гнівається на них, вони зможуть піти непоміченими. Якщо ж король погодиться їх прийняти, вони будуть напохваті.

В особистому передпокої короля де Тревіль побачив Ля Шене, який сказав йому, що вчора ввечері герцога де Ля Тремуля вдома не було, а коли він повернувся, то було вже надто пізно, щоб іти до палацу. Тому герцог з’явився на прийом тільки зараз і саме в цю хвилину перебуває у короля.

Почувши це, пан де Тревіль дуже зрадів: тепер він міг бути цілком певен, що ніхто чужий не втрутиться і не вплине на думку короля після доповіді де Ля Тремуля перед його власною аудієнцією.

Справді, не минуло й десяти хвилин, як двері, що вели до кабінету короля, відчинились і на порозі з’явився герцог де Ля Тремуль. Побачивши капітана мушкетерів, він одразу ж підійшов до нього.

– Пане де Тревіль, – сказав він, – його величність викликав мене, щоб дізнатися, що насправді сталося вчора вранці біля мого будинку. Я сказав йому правду, тобто я сказав, що в усьому винні мої люди і що я готовий просити у вас вибачення. Коли вже ми тут зустрілися, то прошу вас зважити на мої вибачення і, як і раніше, вважати мене своїм другом.

– Пане герцог, – відповів де Тревіль, – я ні на мить не сумнівався у вашій порядності, тож не схотів мати іншого захисника перед королем, крім вас. Бачу, що ви справдили мої сподівання, і я вдячний вам за те, що у Франції є така людина, про яку, не боячись помилитися, можна сказати те, що я сказав про вас.

– Браво, браво! – вигукнув король, який стояв у дверях і чув ці взаємні компліменти. – Тільки скажіть йому, Тревілю, коли вже він називає себе вашим другом, що я теж бажаю бути серед його друзів, але він уникає мого товариства. Ось уже майже три роки, як я не бачив його, і побачив лише після того, як послав по нього. Передайте йому це від мого імені, бо є речі, яких король не може сказати сам.

– Дякую, ваша величносте, дякую, – сказав герцог. – Але повірте, ваша величносте, – я не маю на увазі пана де Тревіля, в жодному разі, – повірте, що найбільш віддані вам люди зовсім не ті, кого ваша величність бачить у себе щодня.

– То, значить, ви чули, що я сказав? Тим краще, тим краще! – сказав король, зробивши крок уперед. – А, це ви, Тревілю? Де ж ваші мушкетери? Я ще третього дня просив вас привести їх. Чому ви не зробили цього?

– Вони внизу, ваша величносте, і, з вашого дозволу, Ля Шене велить їм піднятися.

– Так, так, хай вони негайно з’являться. Незабаром восьма, а о дев’ятій у мене зустріч з однією людиною… Можете йти, пане герцог, і неодмінно бувайте при дворі… Заходьте, Тревілю.

Герцог уклонився і попрямував до виходу. Тієї миті, коли він одчиняв двері, на верхній площадці сходів у супроводі Ля Шене з’явилися три мушкетери і д’Артаньян.

– Підходьте, сміливці, підходьте, – сказав король. – Хочу вас насварити.

Вклонившись, мушкетери підійшли. Д’Артаньян ступав трохи позаду.

– Хай йому біс! – не вгавав обурюватися король. – Як ви умудрилися вчотирьох за два дні вивести з ладу сімох гвардійців кардинала? Ну це вже занадто, панове. Якщо так триватиме й далі, то через три тижні його преосвященство буде змушений повністю замінити склад своєї роти. А я буду змушений якнайсуворіше застосовувати укази. Одного – випадково, я не заперечую. Але сімох за два дні – повторюю, це занадто, навіть більш ніж занадто.

– Саме тому, як ваша величність може бачити, вони вкрай збентежені, каються і просять їх вибачити.

– Вкрай збентежені і каються? Гм… – недовірливо сказав король. – Дивлячись на їхні хитрющі фізіономії, важко в це повірити. Особливо он тому, що схожий на гасконця. Підійдіть-но сюди, добродію!

Д’Артаньян, зметикувавши, що ці слова звернуті до нього, з виглядом цілковитого розпачу вийшов наперед.

– Ба! Ви казали мені про якогось юнака? Та це ж хлопчисько, пане де Тревіль, справжнісінький хлопчисько! І це він завдав отого страхітливого удару Жуссаку?

– І ще два чудових удари шпагою Бернажу.

– Невже?

– Не кажучи вже про те, – вставив Атос, – що, коли б він не врятував мене від рук Каюзака, я не мав би честі в цю хвилину висловити мою найпокірнішу повагу вашій величності.

– То він справжній демон, цей ваш молодий беарнець, побий мене грім, як сказав би мій покійний батько! З таким завзяттям легко роздерти не один камзол і поламати чимало шпаг. Але ж гасконці й досі бідують, чи не так?

– Ваша величносте, мушу зауважити, – сказав де Тревіль, – що золотих розсипів у їхніх горах поки що не знайдено, хоча Богу слід було б створити для них таке чудо в нагороду за те, що вони підтримали вашого покійного батька в його боротьбі за престол.

– А це значить, що гасконці й мене зробили королем, чи не так, Тревілю, бо я син свого батька? Що ж, у добрий час, це мені до душі… Ля Шене, підіть і пошукайте в моїх кишенях – чи не знайдеться там сорок пістолів, і, якщо знайдуться, принесіть їх сюди. А тим часом, юначе, поклавши руку на серце, розкажіть, як усе насправді було.

Д’Артаньян розповів про вчорашні події з усіма подробицями: як він не міг заснути від радощів, що побачить його величність, і як прийшов до своїх друзів за три години до аудієнції, як вони разом вирішили пограти в м’яча і як Бернажу почав з нього глузувати, помітивши, що він боїться, аби м’яч не влучив йому в обличчя, і як за це глузування мало не поплатився життям, а пан де Ля Тремуль, який був ні при чому, ледве не поплатився своїм будинком.

– Так! Саме так, як мені розповів герцог, – пробурмотів король. – Бідолашний кардинал! Сім чоловік за два дні, та ще й найдорожчих його серцю!.. Але вже досить, панове, чуєте? Досить! Ви взяли реванш за вулицю Феру, і навіть з лишком. Ви мусите бути задоволені.

– Якщо ваша величність задоволені, то задоволені й ми, – сказав де Тревіль.

– Так, я задоволений, – відповів король і, взявши з рук Ля Шене пригорщу золотих монет, висипав їх у долоню д’Артаньянові. – І ось, – додав він, – доказ того, що я задоволений.

За тих часів поняття про гордість не були ще в моді. Дворянин одержував гроші з рук короля і при цьому анітрошки не почував себе приниженим. Тому д’Артаньян без зайвої скромності поклав одержані ним сорок пістолів у кишеню і навіть гаряче подякував його величності.

– На цьому… – король кинув заклопотаний погляд на стінний годинник, – так, на цьому, гадаю, ми й закінчимо. Зараз уже пів на дев’яту, і ви можете йти, бо, як я вже сказав, о дев’ятій на мене чекає ще одна зустріч. Дякую вам за відданість, панове. Я можу розраховувати на неї, чи не так?

– Ваша величносте, – в один голос вигукнули четверо друзів, – ми дали б себе порубати на шматки за вашу величність!

– Гаразд, гаразд. Та ліпше залишайтеся цілими і здоровими. Так буде краще і корисніше для мене… Тревілю, – пошепки додав король, поки молоді люди виходили, – позаяк у вас немає вільної вакансії в полку, а крім того, ми вирішили не приймати в полк без випробування, влаштуйте цього юнака в гвардійську роту вашого зятя пана Дезессара… О, сто чортів, я уявляю, яку фізіономію скорчить пан кардинал, і це вже зараз мене тішить! Він буде розлючений, але мені це байдуже. Я маю повне право робити так, як мені заманеться.

І король жестом відпустив де Тревіля, який пішов наздоганяти своїх мушкетерів. Він застав їх за важливим заняттям – вони ділили сорок пістолів, подарованих д’Артаньянові.

Кардинал, як і передбачав король, справді розгнівався, та так, що упродовж тижня не приходив увечері грати в шахи. А втім, це не стало на заваді королю при зустрічі вітати його найприязнішою усмішкою і питати найніжнішим голосом:

– То як поживають ваші доблесні гвардійці, пане кардинал, бідолашні Бернажу і Жуссак?

VII ПОМЕШКАННЯ МУШКЕТЕРІВ

Коли, вийшовши з Лувру, д’Артаньян спитав у друзів, що йому робити зі своїми пістолями, Атос порадив йому замовити розкішний обід у «Сосновій шишці», Портос – найняти слугу, а Араміс – завести розкішну коханку.

Обід відбувся того ж таки дня, і страви на стіл подавав новий слуга. Обід замовив Атос, а слугу привів Портос. То був пікардієць, якого доблесний мушкетер тоді ж і найняв з нагоди обіду. Він побачив його на мості Ла-Турнель, коли той, зіпершись на поручень, плював у річку і милувався колами, що розбігалися по воді. Портос був схильний думати, що таке заняття свідчить про натуру споглядальну і розважливу, тож, не вимагаючи жодних рекомендаційних листів, повів його із собою. Поважний вигляд дворянина, до якого, як він гадав, наймається на службу, спокусив Планше – а саме так звали нашого пікардійця, – і він був трохи розчарований, побачивши, що це місце вже зайняте його колегою на ймення Мушкетон. Портос пояснив йому, що дім його, хоча й має чимале господарство, потребує лише одного слуги і Планше доведеться піти на службу до д’Артаньяна. Проте, прислуговуючи за обідом, який давав його хазяїн, і побачивши, як той, розплачуючись, витяг з кишені пригорщу золотих монет, Планше вирішив, що безбідне існування йому забезпечене, і подякував долі за те, що потрапив на службу до такого багатія. Так думав він аж до кінця обіду, залишками від якого винагородив себе за довге постування. Але ввечері, коли він стелив постіль своєму хазяїнові, надхмарні замки, які він уже встиг намалювати у своїй уяві, розсипалися на порох. В усій квартирі, що складалася з передпокою та спальні, було єдине ліжко. Планше ліг у передпокої на ковдрі, що її взяв з ліжка д’Артаньяна, якому відтоді довелось спати не вкриваючись.

Атос також мав слугу, якого, виходячи зі своєї вдачі, вимуштрував на особливий лад. Його слугу звали Грімо. Цей шановний вельможа – ми, звісно, маємо на увазі Атоса – був не дуже балакучий. Уже років п’ять чи шість він приятелював з Портосом та Арамісом. За цей час друзі могли пригадати поодинокі випадки, коли вони бачили на його обличчі усмішку, але ніколи не чули його сміху. Мова його була коротка і виразна, він говорив завжди те, що хотів сказати, й ані слова більше: ніякої кучерявості і ніяких пишнот. Він розмовляв лише про якусь конкретну подію, не вдаючись у подробиці.

Хоч Атосові було не більше тридцяти років і його прекрасна зовнішність нічим не поступалася не менш прекрасній душі, ніхто не чув, щоб у нього була пасія. Він завжди уникав розмов про жінок. При цьому Атос ніколи не заважав іншим торкатися цієї теми, хоча легко було помітити, що такі балачки, до яких він зрідка докидав ущипливе слівце або зауваження про ницість людської природи, були йому вкрай неприємні. Його замкнутість, відлюдкуватість і мовчазність робили його багато старшим за його роки. Тому, щоб не порушувати своїх звичок, Атос привчив Грімо завважувати його найменший жест, а чи й сам рух губів. До розмови зі слугою він вдавався лише за виняткових обставин.

Грімо, дарма що був палко відданий йому і схилявся перед його розумом, боявся свого хазяїна мов вогню. Але бувало, гадаючи, що він правильно зрозумів бажання хазяїна, він тієї ж миті виконував його і робив якраз протилежне, зовсім не те, що хотів Атос. Тоді Атос знизував плечима і, залишаючись, як завжди, зовсім незворушним, лупцював Грімо. В такі дні він відступав од своїх правил і дозволяв собі вимовити кілька слів.

Портос, як ми вже бачили, був цілковитою протилежністю Атоса: він говорив не тільки багато, а й голосно. Втім, треба зауважити, що йому було байдуже, слухають його чи ні. Він говорив задля втіхи говорити і слухати самого себе. Балачка його могла точитися довкола всього, за винятком наук, бо, за його словами, до вчених він ще з дитинства почував глибоку відразу. Вигляд у нього був не такий величний, як в Атоса, і, страждаючи від комплексу неповноцінності, Портос на початку їхнього знайомства дозволив собі на адресу Атоса кілька несправедливих зауважень. Він докладав усіх зусиль, щоб своїм виглядом перевершити приятеля, тож убрання його було завжди розкішне. Та щойно Атос, з’явившись у товаристві у своєму простому мушкетерському плащі, гордо підводив голову, як одразу ж посідав належне йому місце, відсуваючи помпезного Портоса в тінь. Портос тішив себе тим, що голосно хвалився в передпокої пана де Тревіля і в караульному приміщенні Лувру своїми успіхами в жінок, чого ніколи не робив Атос. Переповівши свої романи з дружинами відомих суддів і уславлених полководців з простолюдинками й баронесами, Портос тепер розводився про інтригу з чужоземною принцесою, яка, за його словами, палала до нього шаленою пристрастю.

Давня приказка каже: «Який пан, такий і слуга». А тому перейдімо від слуги Атоса до слуги Портоса – від Грімо до Мушкетона.

Слугою Портоса був нормандець на ймення Боніфацій[24], і перше, що зробив його хазяїн, – змінив це миролюбне ім’я на більш дзвінке й войовниче – Мушкетон. Він найнявся на службу до Портоса, домовившись, що його лише годуватимуть і вдягатимуть, але харчі й одяг мають бути розкішні. Крім того, він просив надавати йому щодня дві вільні години для заняття ремеслом, яке б забезпечувало решту його потреб. Портос пристав на ці умови: вони його цілком влаштовували. Він замовляв для Мушкетона камзоли, що їх перешивали зі старих мундирів і плащів самого Портоса. Завдяки майстерності кравця, який, вивернувши стару одежину, робив з неї зовсім нову і чия дружина, як плещуть лихі язики, намагалася відучити Портоса від аристократичних звичок, у Мушкетона, коли він супроводжував свого хазяїна, був дуже показний вигляд.

Що ж до Араміса, вдачу якого ми вже досить добре змалювали, хоча за її розвитком, як і за розвитком характерів його друзів, ми стежитимемо й далі, – то його слугу звали Базен. З огляду на те що його хазяїн мав намір одного чудового дня стати священиком, Базен, як і належить слузі духовної особи, був завжди вбраний у чорне. Це був беррієць років тридцяти п’яти – сорока, тихий, сумирний, гладенький, який у вільний час, що його надавав йому хазяїн, читав духовні книжки. Коли того вимагали обставини, він умів приготувати обід на двох, який хоч і налічував лише кілька страв, зате вони були смачні.

В усьому іншому він був німий, сліпий, глухий і надзвичайно відданий своєму хазяїнові.

Тепер, познайомившись – принаймні в загальних рисах – і з хазяїнами і з їхніми слугами, перейдімо до опису їхніх помешкань.

Атос жив на вулиці Феру, за два кроки від Люксембурзького палацу. Його апартаменти складалися з двох маленьких, пристойно умебльованих кімнат у будинку, хазяйка якого, ще молода і досить вродлива жінка, марно позирала на нього ніжно й обнадійливо. У цьому скромному помешканні можна було помітити залишки колишньої пишноти. Наприклад, на стіні висіла багато оздоблена шпага, яка, судячи з манери виконання, належала ще епосі Франциска I і ефес якої, прикрашений дорогоцінними каменями, коштував напевне не менше двохсот пістолів. Проте навіть коли було зовсім сутужно, Атос не погоджувався віддати її в заставу або продати. Ця шпага тривалий час не давала спокійно спати Портосові. Він не пошкодував би й десяти років життя за право стати її власником.

Одного разу, збираючись на побачення з якоюсь герцогинею, Портос навіть спробував позичити цю шпагу в Атоса. Атос мовчки вивернув кишені, зібрав усе, що було в нього коштовного: шпильки, пряжки, золоті ланцюжки – і запропонував їх Портосові. Що ж до шпаги, сказав він, то вона прикута до стіни і залишить її тільки тоді, коли її власник покине це помешкання. У будинку, крім шпаги, був ще портрет знатного вельможі часів Генріха III, вбраного надзвичайно вишукано, з орденом Святого Духа на грудях. Людина, зображена на портреті, мала з Атосом деяку схожість, якісь спільні родинні риси, які вказували на те, що цей вельможа, кавалер королівських орденів, був його предком.

І нарешті, була ще скринька чудової ювелірної роботи, прикрашена таким самим гербом, що шпага і портрет. Скринька стояла на виступі каміна і своєю пишнотою різко контрастувала з рештою умеблювання. Ключ від цієї скриньки Атос завжди носив з собою. Але якось він одчинив її при Портосові, і той міг побачити, що в скриньці була лише купа якихось листів та паперів. Певно, то було любовне листування і сімейний архів.

Портос мешкав у великій і на вигляд розкішній квартирі на вулиці Старого Голубника. Щоразу, проходячи з кимось із приятелів повз свої вікна, в одному з яких завжди стояв Мушкетон у парадній лівреї, Портос підводив голову і, вказуючи рукою нагору, пояснював: «А це мої апартаменти!» Але застати його вдома нікому ще не щастило, він ніколи нікого не запрошував до себе, і ніхто не мав уявлення про те, які справжні багатства приховані за цим розкішним фасадом.

Що ж до Араміса, то він наймав помешкання з трьох кімнат – вітальні, їдальні та спальні. Спальня, що містилася, як і решта кімнат, на першому поверсі, виходила вікнами в маленький тінистий садок, густа зелень якого робила їх недосяжними для цікавих очей.

Як улаштувався д’Артаньян, ми вже знаємо і встигли познайомитися з його слугою, шановним Планше.

Д’Артаньян за вдачею своєю був дуже цікавий, як, до речі, й усі ті, хто не байдужий до інтриг. Він робив усе можливе і неможливе, щоб дізнатися, ким же таки насправді були Атос, Портос і Араміс, бо, як неважко було догадатися, за цими прізвиськами усі вони приховували свої дворянські імена. Особливо Атос, у якому за кілька льє можна було впізнати справжнього вельможу. Він звернувся до Портоса, щоб дістати відомості про Атоса та Араміса, і до Араміса, щоб довідатися, хто такий Портос.

Портос, на жаль, і сам не міг розповісти про минуле життя свого мовчазного товариша більше, ніж чув од когось або від самого Атоса, коли той розщедрювався на кілька зайвих слів. Ходили чутки, що в нього було велике трагічне кохання і що чиясь підла зрада назавжди отруїла життя цієї шляхетної людини. Про яку йшлося зраду, ніхто до пуття не знав.

Що ж до Портоса, то, крім його справжнього імені, що, так само, як і ймення обох його товаришів, було відоме лише одному панові де Тревілю, життя цього мушкетера було як на долоні. Охочий до слави та балачок, він просвічував наскрізь, немов кришталь. Помилитися у справжній сутності Портоса міг лише той, хто необачно повірив би в усі ті чесноти, які Портос собі приписував.

Зате Араміса, здавалося б, позбавленого будь-якої загадковості, насправді всього огортала таємниця. Скупо відповідаючи на запитання про інших, він майстерно ухилявся од відповідей на запитання про себе. Якось, після настирливих розпитувань про Портоса, д’Артаньян дізнався від Араміса про чутки щодо любовної інтрижки їхнього приятеля з якоюсь герцогинею. І, ніби на продовження теми розмови, він спробував зазирнути в таємницю амурних пригод свого співрозмовника.

– Ну а ви, мій любий друже, – сказав він, – ви, що розповідаєте про чужі зв’язки з баронесами, графинями і принцесами, а ви самі?..

– Вибачте, – урвав його Араміс. – Я розповідаю про це тільки тому, що Портос сам не приховує їх, а ще через те, що він при мені залюбки розповідає всім про свої любовні пригоди. Але, смію вас запевнити, любий пане д’Артаньян, що коли б ці секрети стали мені відомі з іншого джерела або коли б Портос довірив мені їх таємницю, то вони померли б разом зі мною.

– Я не маю в цьому сумніву, – відповів д’Артаньян, – втім мені здається, що і ви досить близько знайомі з деякими знатними дамами, про що красномовно свідчить хоча б ота вишивана хусточка, якій я зобов’язаний нашим знайомством.

На цей раз Араміс не вкинувся у гнів, а, прибравши сумирного вигляду, лагідно відповів:

– Не забувайте, мій друже, що я маю ввійти в лоно церкви і тому всіляко уникаю світських утіх. Хусточку, яку ви бачили, мені не подарували, її забув у мене один з моїх приятелів. Я змушений був її сховати, щоб не скомпрометувати їх обох – його і даму, яку він кохає… Що ж до мене, то я не маю і не хочу мати коханки, беручи за приклад мудрого Атоса, в якого, так само як і в мене, немає дами серця.

– Але якого біса, адже ви поки що не абат, а мушкетер!

– Швидше за все, людина, яка тимчасово виконує обов’язки мушкетера, мій любий. Як каже кардинал – мушкетер проти волі. Але в душі я служитель церкви, повірте мені. Атос і Портос утягли мене в цю справу, щоб хоч якось розважити. Річ у тім, що саме тоді, коли я мав узяти сан, у мене трапилася невеличка неприємність з… А втім, це вам зовсім не цікаво, і я тільки забираю у вас дорогоцінний час.

– Навпаки, мені це дуже цікаво! – вигукнув д’Артаньян. – І зараз я абсолютно вільний від усіх справ.

– Так, але мені вже час молитися, – сказав Араміс, – потім мені треба буде скласти кілька віршів, що про них просила пані д’Егільйон. Після цього я мушу зайти на вулицю Сент-Оноре, щоб купити рум’ян для пані де Шеврез. Як бачите, мій любий друже, на відміну від вас, я дуже поспішаю.

І Араміс, привітно потиснувши руку своєму товаришеві, попрощався з ним.

Д’Артаньян, хоч як намагався, так більше нічого і не довідався про своїх нових друзів. А тому вирішив вірити всьому, що розповідають про їхнє минуле, втім, сподіваючись на більш певні та повні відомості в майбутньому. Нині ж Атос удавався йому Ахіллом, Портос – Аяксом[25], а Араміс – Йосифом[26].

Тим часом життя тривало, і не можна сказати, що для молодих людей воно було нудним і нецікавим. Атос грав і, як завжди, програвав. Але він ніколи не позичав у своїх друзів жодного су, хоч його гаманцем вони користувалися постійно. І якщо він грав на слово честі, то вже наступного дня, о шостій годині ранку, посилав розбудити свого кредитора, щоб повернути йому вчорашній борг.

Портос грав час від часу. У дні, коли його супроводжував успіх, він ставав піднесеним і зухвалим. Та програвши – зникав на кілька днів невідомо куди, а тоді з’являвся, помітно зблідлий і схудлий, але з грошима в кишені.

Що ж до Араміса, то він не грав ніколи. Він був найнікчемніший мушкетер і найнудніший співтрапезник, який тільки може бути. Він завжди кудись поспішав. Іноді, в розпал званого обіду, коли захмілілі від вина і захоплені розмовою учасники застілля збиралися ще дві-три години посидіти за столом, Араміс, поглянувши на годинник, підводився і, вибачливо усміхнувшись, прощався з присутніми, щоб устигнути, як він говорив, на зустріч з якимсь ученим богословом. Іншим разом він квапився повернутися додому, щоб попрацювати над дисертацією, і просив друзів не заважати йому.

І щоразу, коли таке траплялося, Атос усміхався своєю чарівною і трохи сумною усмішкою, яка так пасувала до його благородного обличчя, а Портос пив і присягався, що Араміс у кращому разі стане хіба що сільським священиком.

Планше, д’Артаньянів слуга, з гідністю витримав випробування щастям. Він кожного дня діставав свої тридцять су, і впродовж місяця повертався додому трохи захмелілий, але, втім, залишаючись ввічливим і старанним слугою. Та коли над помешканням на вулиці Могильників подули вітри змін – і змін аж ніяк не на краще, інакше кажучи, коли сорок пістолів короля Людовіка XIII були повністю, або майже повністю витрачені, – Планше почав нарікати на свого хазяїна. Скарги ці Атос вважав нудними, Портос – непристойними, а Араміс – просто смішними. Атос порадив д’Артаньянові вигнати цього пройдисвіта, Портосу ж кортіло добре його віддухопелити, перш ніж вигнати, гарненько його відлупцювати, а Араміс стверджував, що панові не випадає вислуховувати від свого слуги нарікання на свою долю.

– Еге ж, легко вам казати, – зітхнув д’Артаньян. – Ви, Атосе, взагалі забороняєте Грімо розмовляти, отож, звісно, ніколи й не чуєте від нього лихого слова. Ви, Портосе, живете в розкошах, і ваш Мушкетон дивиться на вас, мов на бога. Нарешті ви, Арамісе, завжди захоплені своїми богословськими пошуками, і вашому слузі Базену, людині сумирній і набожній, нічого не залишається, як глибоко вас шанувати. А як бути мені, коли я не маю ні посади, ні грошей, коли я не мушкетер і навіть не гвардієць, – як мені змусити мого Планше любити, боятися чи поважати мене?

– Справа серйозна, – відповіли троє друзів, – і тільки ви самі можете її розв’язати. Є слуги, яким, як і жінкам, треба відразу показати те місце, на якому хочеш їх бачити. Поміркуйте над цим.

Д’Артаньян поміркував і для початку вирішив… відлупцювати Планше. Виконав він це з тією ретельністю, яку вкладав в усе, що робив. Удавшись до такого насильства, він заборонив Планше залишати службу без дозволу.

– На мене чекає блискуче майбутнє, – додав д’Артаньян. – Кращі часи неминуче настануть, і твоя доля влаштується, якщо ти залишишся в мене. Я ж надто добрий пан, щоб дозволити тобі випустити з рук твоє щастя, і не відпущу тебе, дарма що ти просиш про це.

Така метода викликала в мушкетерів глибоку повагу до дипломатичних здібностей д’Артаньяна. А Планше, повіривши й собі в респектабельність свого хазяїна, більше вже ніколи не заводив розмов про своє бажання покинути службу.

Життя чотирьох молодих людей поступово потекло спільним річищем. У д’Артаньяна не було своїх власних звичок, бо він приїхав з провінції й потрапив у зовсім новий для нього світ. Тому він одразу ж перейняв звички своїх друзів.

Вставали вони о восьмій годині взимку, о шостій влітку і йшли довідатись про новий пароль та послухати, що новенького в пана де Тревіля. Д’Артаньян, дарма що не був мушкетером, із зворушливою сумлінністю виконував свої обов’язки. Він постійно бував на варті, бо завжди супроводив того зі своїх друзів, хто ніс караульну службу. Його знали в казармі мушкетерів, і всі вважали добрим товаришем. Пан де Тревіль, який оцінив д’Артаньяна з першого погляду і почував до нього щиру симпатію, щоразу, буваючи в короля, нагадував про нього.

Троє мушкетерів теж дуже любили свого молодого товариша. Дружба, що пов’язувала цих чотирьох людей, і потреба бачитися по три-чотири рази на день – то з приводу якоїсь дуелі, то в справі, то для чергової розваги – змушували їх постійно бігати один за одним. Завжди можна було зустріти когось із цих нерозлучних друзів, хто біг, шукаючи решту, від Люксембурзького палацу до площі Сен-Сюльпіс або від вулиці Старого Голубника до Люксембурзького палацу.

Тим часом обіцянки, що їх дав де Тревіль, поступово здійснювалися. Одної красної днини король наказав панові Дезессару прийняти д’Артаньяна кадетом до своєї гвардійської роти. Важко зітхнувши, д’Артаньян вдягнув мундир гвардійця: він ладен був би віддати десять років свого життя в обмін на мушкетерський плащ. Але пан де Тревіль обіцяв йому цю ласку тільки після двох років випробування, яке, проте, могло бути й коротшим, якби д’Артаньянові пощастило стати в пригоді королю або пощастило здійснити якийсь героїчний вчинок. Діставши цю обіцянку, д’Артаньян упокорився долі і вже наступного дня почав свою службу.

Тепер настала черга Атосові, Портосові та Арамісові ходити на варту разом з д’Артаньяном, коли той стояв на посту. Таким чином, рота пана Дезессара того дня, коли до неї вступив д’Артаньян, прийняла до своїх лав не одного, а відразу чотирьох чоловік.

VIII ПРИДВОРНА ІНТРИГА

Тим часом сорока пістолям короля Людовіка XIII, як і всьому в цьому світі, що має початок, настав кінець. І цього дня до наших друзів прийшла справжня скрута. Спочатку Атос якийсь час утримував усю компанію на власні гроші. За ним був Портос, і завдяки одному з його зникнень, до яких усі вже звикли, він ще тижнів два міг задовольняти всі їхні насущні потреби. Дійшла нарешті черга й до Араміса, який охоче прийняв естафету з рук товаришів, і, за його словами, зміг, продавши свої книжки з теології, заробити кілька пістолів.

Потім, як звичайно, довелося пошукати допомоги у пана де Тревіля, який видав невеличкий аванс у рахунок належної їм платні. Але й цих грошей мушкетерам вистачило ненадовго, бо набігло чимало несплачених рахунків і деякі з них уже конче треба було сплатити.

Зрештою, коли стало зрозуміло, що невдовзі їм уже ні на що буде купити найнеобхідніше, вони ледь нашкребли ще вісім чи десять пістолів і послали Портоса спробувати щастя в карти. На лихо, цього дня воно відвернулося від нього: він програв усі гроші, що мав, а на додачу ще й двадцять п’ять пістолів під слово честі.

І тоді скрутні обставини перетворилися на справжнісіньке лихо. Зголоднілі мушкетери разом зі своїми слугами шастали набережними, заходили в кордегардії, то тут, то там напрошуючись на обід у когось із приятелів з міста або з інших полків. Бо, за словами Араміса, у щасливі свої дні треба, як той сівач, що розкидає насіння, розкидати обіди праворуч і ліворуч, щоб під час злигоднів збирати бодай нерясний урожай.

Атос дістав чотири запрошення і щоразу приводив із собою всіх друзів та їхніх слуг. Портоса запрошували шість разів, і всі шість разів товариство також змогло скористатися цим. На рахунку Араміса було вісім запрошень. Ця людина, як ми вже встигли зазначити, мало говорила, зате багато робила.

Що ж до д’Артаньяна, який ще нікого не знав у столиці, то йому пощастило тільки поснідати шоколадом у священика, що був родом з Гасконі, та дістати запрошення від гвардійського корнета. Він привів із собою всю свою армію і до священика, у якого вони знищили весь його двомісячний запас провізії, і до корнета, який почастував їх розкішним обідом. Проте, як сказав Планше, хоч би скільки з’їв за раз, – усе одно поїв тільки раз.

Д’Артаньян почував себе вкрай принизливо від усвідомлення того, що добув лише півтора частування – сніданок у священика тягнув хіба що на половину обіду, – які були блідою тінню бенкетів, на які його запрошували Атос, Портос і Араміс. Він переймався тим, що стає нахлібником у своїх товаришів, забуваючи у своїй юнацькій простодушності, що саме він годував усю компанію протягом цілого місяця. Його занепокоєний розум почав активно шукати виходу з тяжкої ситуації. Він дійшов висновку, що четверо молодих, сміливих і заповзятливих чоловіків повинні робити ще щось, крім того, що вештатися без діла містом, брати уроки фехтування та вигадувати більш-менш дотепні витівки.

Справді, четверо таких людей, як вони, четверо молодиків, ладних для друга віддати все – від гаманця до життя, здатних завжди підтримати один одного і ніколи не відступати, які виконували всі разом або кожен окремо прийняті спільно рішення, чотири шпаги, що загрожують чотирьом сторонам світу або звернуті проти єдиного ворога, неминуче повинні були, потай чи відкрито, прямо чи кружним шляхом, хитрістю чи силою, пробити собі дорогу до очікуваної мети, хоч би якою далекою і недосяжною вона була. Д’Артаньяна дивувало єдине – те, що його друзі ніколи раніше навіть не замислювалися над цим.

Тепер він почав сушити собі голову над тим, куди саме слід спрямувати цю потужну, помножену на чотири силу, за допомогою якої – він не мав у цьому сумніву – можна було, немов спираючись на легендарний Архімедів важіль, перевернути світ, – аж раптом почув обережний стукіт у двері. Д’Артаньян розбудив Планше і наказав йому відчинити.

Нехай ці слова – «розбудив Планше» – не введуть в оману читача, який може подумати, що дія відбувається вночі або в досвітню годину. Нічого подібного. Щойно вибило четверту пополудні. Дві години тому Планше прийшов до свого хазяїна і попросив дати йому пообідати, а той відповів йому приказкою: «Хто спить – той обідає». І слуга вирішив послухати мудрої поради.

У супроводі Планше до кімнати ввійшов простакуватий чоловік, на вигляд городянин.

Планше після «обіду» закортіло на десерт послухати, про що йтиметься, але відвідувач сказав, що розмова конфіденційна і йому хотілося б залишитися з паном д’Артаньяном сам на сам.

Д’Артаньян випровадив Планше і запропонував відвідувачеві стілець.

Якийсь час у кімнаті панувала мовчанка. Чоловіки пильно придивлялися один до одного, намагаючись скласти попередню думку про співрозмовника. Нарешті д’Артаньян уклонився, даючи зрозуміти, що готовий вислухати свого гостя.

– Мені характеризували пана д’Артаньяна як мужнього юнака, – мовив відвідувач. – І слава, якої він зажив, спонукала мене довірити йому таємницю.

– Кажіть, добродію, кажіть! – вигукнув д’Артаньян, відразу збагнувши, що справа може дати непоганий зиск.

Відвідувач знову на мить замовк, а потім вів далі:

– У мене є дружина, яка служить кастеляншею в королеви. Господь дав їй і розум, і вроду. Ось уже три роки, як ми одружені. Хоча посаг молодої мало кого спокусив би, але пан де Ля Порт, старший камердинер королеви, доводиться їй хрещеним батьком і підтримує її…

– То що сталося? – спитав д’Артаньян.

– А сталося те… – сказав відвідувач, – сталося те, що мою дружину вчора вранці, коли вона виходила з білизняної кімнати, викрали.

– І хто ж викрав вашу дружину?

– Я, звісно, з цілковитою певністю нічого не можу сказати, але підозра в мене є.

– На кого ж вона упала?

– Чоловік, який уже давно не дає їй просвіту.

– Біс би його взяв!

– Але, дозвольте сказати вам, добродію, я переконаний, що йдеться тут не так про кохання, як про політику.

– Не так про кохання, як про політику… – задумливо повторив д’Артаньян. – Що ви маєте на увазі?

– Не знаю, чи можу я говорити вам…

– Пане, хочу звернути вашу увагу на те, що мені від вас нічогісінько не треба. Прийшли до мене ви, і самі ви сказали, що хочете довірити мені таємницю. Тож робіть, як вам заманеться. Ще не пізно припинити нашу розмову і розкланятися.

– О ні, добродію! Ви здаєтеся мені чесним юнаком, і я довірю вам. Гадаю, що все це сталося не через її власні любовні інтрижки, а через любовні справи однієї дами, чиє становище в суспільстві набагато вище, ніж у моєї дружини.

– Так-так! Чи не пов’язано це з любовними пригодами пані де Буа-Трасі? – вигукнув д’Артаньян, бажаючи похизуватися тим, що він добре обізнаний з таємницями придворного життя.

– Беріть вище, добродію, значно вище!

– Пані д’Егільйон?

– Ще вище.

– Пані де Шеврез?

– Вище, багато вище.

– Але ж не… – д’Артаньян затнувся.

– Так, добродію, саме так, – ледь чутно і майже не дихаючи від страху, прошепотів відвідувач.

– І хто ж він?

– Хто ж може бути ще, як не герцог…

– Герцог?..

– Так, добродію, – ще тихіше відповів гість.

– Але як ви дізналися про це?

– О!.. Як дізнався?..

– Так. Кажіть усе до кінця або… ви самі розумієте…

– Я знаю про це від своєї дружини, добродію, від своєї власної дружини.

– А їй від кого це стало відомо?

– Від пана де Ля Порта. Хіба я вам не казав, що моя дружина – хрещениця пана де Ля Порта, довіреної особи королеви? Отож пан де Ля Порт наблизив мою дружину до її величності, щоб наша бідолашна королева мала при собі хоч кого-небудь, кому вона могла б довіритися, – ця нещасна, яку покинув король, переслідує кардинал і зраджують усі.

– Так-так, дещо вже вимальовується, – сказав д’Артаньян.

– Отож продовжую, добродію. Чотири дні тому дружина приходила до мене – однією з умов її служби був дозвіл відвідувати мене двічі на тиждень. Бо, як я мав уже честь вам сказати, моя дружина дуже любить мене, і ось вона прийшла до мене і втаємничила, що королева останнім часом дуже боїться…

– Чого ж вона боїться?

– Річ у тім, що пан кардинал, здається, в останні дні переслідує і знущається з королеви більше, ніж будь-коли. Він не може їй пробачити історію з сарабандою. Ви знаєте про цю історію з сарабандою?

– Хай йому біс! Чи знаю я! – вигукнув д’Артаньян, який уяви не мав, про що йдеться, але намагався показати, що йому все відомо.

– Так що тепер це вже не просто ненависть – це помста!

– Невже?

– І королева гадає…

– Що ж гадає королева?

– Вона гадає, що герцогові Бекінгему відправили листа від її імені.

– Від імені королеви?

– Так, щоб викликати його до Парижа, а коли він приїде, заманити його в пастку.

– Хай йому біс!.. Але ваша дружина, шановний пане… до чого тут ваша дружина?

– Всі знають, як вона віддана королеві. її або хочуть віддалити від господині, або залякати, щоб вивідати таємниці її величності, або ж підкупити, щоб використати її як шпигунку.

– Можливо, – сказав д’Артаньян. – А ви знаєте того чоловіка, що викрав її?

– Я вже казав вам: мені здається, що я його знаю.

– І як його звуть?

– Цього я не знаю. Мені тільки відомо, що він – людина кардинала, віддана йому тілом і душею.

– Але ви коли-небудь бачили його?

– Так, дружина мені якось показувала його.

– Чи немає в нього яких-небудь особливих прикмет, що за ними його можна було б упізнати?

– О, звичайно! Це поважний добродій, чорнявий, смаглявець, з пронизливим поглядом, білозубий, а ще в нього шрам на скроні.

– Шрам на скроні! – вигукнув д’Артаньян. – І ці білі зуби, пронизливий погляд, смаглява шкіра, чорне волосся, поважний. Це він, той чоловік з Менга!

– Чоловік з Менга, сказали ви?

– Так-так! Але це не має ніякого відношення до справи, тобто навпаки – це спрощує її. Якщо ми говоримо про одну й ту саму людину, то я одним ударом зроблю послугу і вам і собі, ото й усе. Але де можна знайти цього чоловіка?

– Навіть не знаю.

– А де він живе?

– Не знаю. Та й бачив я його лише раз, коли проводжав дружину до Лувру. Він вийшов звідти саме тоді, коли вона входила, і вона мені вказала на нього.

– Бісова личина! – пробурмотів д’Артаньян. – Все це дуже плутано. А від кого ви дізналися про викрадення вашої дружини?

– Від пана де Ля Порта.

– Що він ще вам розповідав?

– Нічого.

– А хтось іще знає про цю справу?

– Так, я дещо довідався. Я отримав…

– Що отримали?

– Не знаю… Може, це буде надто необачно з мого боку…

– Знову та сама пісня! Але тепер, мушу вам сказати, відступати вже пізно.

– Так я і не відступаю, тисяча чортів! – вигукнув гість, сподіваючись за допомогою прокльонів підбадьорити себе. – Присягаюся вам честю Бонасьє…

– Ви Бонасьє? – перервав його д’Артаньян.

– Так, це моє прізвище.

– І ви сказали: «Присягаюся честю Бонасьє…» Вибачте, але, здається, я десь чув це прізвище.

– Цілком можливо, добродію. Я господар цього будинку.

– Он воно що! – мовив д’Артаньян, трохи підвівшись і вклоняючись. – То, виходить, я ваш квартирант?

– Так, добродію, так. Ви мешкаєте в моєму будинку вже три місяці, і, певно, важливі справи змусили вас забути про необхідність платити за квартиру, а позаяк я жодного разу не посмів докучати вам нагадуваннями про сплату, то мені і здалося, що ви оціните мою делікатність…

– Ну що ви, пане Бонасьє! – запевнив д’Артаньян. – Повірте, що я глибоко вдячний вам за це і коли, як я вже сказав, можу бути вам корисний…

– Я вірю вам, добродію, вірю, і саме хотів сказати, що цілком довіряю вам!

– Тоді кажіть далі, аби я міг вислухати все до кінця.

Пан Бонасьє вийняв з кишені аркуш паперу і простяг його д’Артаньянові.

– Лист! – вигукнув юнак.

– Я отримав його сьогодні вранці.

Д’Артаньян розгорнув листа і підійшов до вікна, бо вже починало сутеніти. Хазяїн будинку рушив за ним.

– «Не шукайте своєї дружини, – прочитав д’Артаньян. – Вам повернуть її, коли в її послугах уже не буде потреби. Якщо ж ви спробуєте відшукати її – ви загинули».

– Просто і переконливо, – сказав д’Артаньян. – Але, зрештою, це всього лише погроза.

– Так, але ця погроза найбільш мене лякає. Я, добродію, звичайний городянин і боюся Бастилії.

– Гм… – гмикнув д’Артаньян. – Та й мені не дуже кортить змінити це помешкання на одну з її камер. Коли б ішлося про те, щоб пустити в хід шпагу, – то це б іще нічого…

– Але, добродію, я так розраховував на вашу допомогу!

– Справді?

– Щоразу зустрічаючи вас у товаристві таких завзятих мушкетерів і знаючи, що це мушкетери пана де Тревіля, отже, вороги пана кардинала, я гадав, що ви й ваші друзі, роблячи послугу нашій бідолашній королеві, матимете водночас втіху зруйнувати підступні наміри його преосвященства.

– Безперечно.

– І, крім того, я гадав, що коли ви заборгували мені за три місяці за квартиру і я ніколи не нагадував вам про це…

– Так-так, ви мені вже наводили цей довід, і я вважаю його переконливим.

– А крім того, я навіть не заїкнуся про плату, поки ви своєю присутністю будете робити честь жити в моєму будинку…

– Чудово!

– І ще… я хотів би запропонувати вам з півсотні пістолів, якщо, звичайно… що малоймовірно, у вас раптом виникла потреба в грошах…

– Чудово! То, виходить, ви багаті, пане Бонасьє?

– Точніше сказати, забезпечений. Мені пощастило зібрати трохи грошей, які я вклав у торгівлю галантерейними товарами, і вони приносять мені щороку дві-три тисячі екю. Крім того, я вклав певну суму в останню подорож знаменитого мореплавця Жана Моке. Отже, ви розумієте, добродію… Але що то? – несподівано скрикнув пан Бонасьє.

– Що? – спитав д’Артаньян.

– Он там, там…

– Де?

– На вулиці, навпроти ваших вікон, у під’їзді! Людина, закутана в плащ!

– Це він! – в один голос вигукнули д’Артаньян і Бонасьє, впізнавши кожний свого ворога.

– О, цього разу… – вигукнув д’Артаньян, хапаючись за шпагу, – цього разу він уже не втече від мене!

І, вихопивши шпагу з піхов, він вибіг з кімнати.

На сходах він зустрів Атоса і Портоса, які саме йшли до нього. Вони розступились, і д’Артаньян пролетів між ними, мов стріла, випущена з пращі.

– Куди ти так поспішаєш? – гукнули йому вслід мушкетери.

– Незнайомий із Менга! – не зупиняючись, відповів д’Артаньян і зник.

Д’Артаньян не раз розповідав друзям про свою зустріч з незнайомим, а також про гарненьку мандрівницю, котрій цей чоловік доручив доправити якесь дуже важливе послання.

На думку Атоса, д’Артаньян загубив листа під час бійки, яка спалахнула того дня. Дворянин, як гадав Атос, – а з опису, що його навів д’Артаньян, він дійшов висновку, що невідомий, безперечно, належить до дворянського стану, – дворянин не здатний на таку підлість, як викрадення листа.

Портос у всьому цьому вбачав лише любовне побачення, призначене дамою кавалерові або кавалером дамі, побачення, якому перешкодила поява д’Артаньяна і його жовтого коня.

Араміс зауважив, що це один з тих загадкових випадків, коли краще навіть не намагатися щось розгадати.

Отож з того, що д’Артаньян устиг їм сказати, вони відразу збагнули, про кого йдеться. Гадаючи, що д’Артаньян, наздогнавши незнайомого або не знайшовши його, однаково повернеться додому, обидва мушкетери й далі піднімалися сходами.

Ввійшовши до кімнати д’Артаньяна, вони нікого там не застали: домовласник, побоюючись наслідків сутички, яка неодмінно мала відбутися між його мешканцем та незнайомим, і зважаючи на ті особливості своєї вдачі, що про них він сам перед тим казав, вирішив, що для нього найкраще в цій ситуації – непомітно зникнути.

IX Д’АРТАНЬЯНОВА ВДАЧА ПОТРОХУ ВИМАЛЬОВУЄТЬСЯ

Як і передбачали Атос та Портос, за півгодини д’Артаньян повернувся. І цього разу він знову не зміг наздогнати незнайомого, який зник, мов у воду впав. Д’Артаньян зі шпагою в руці оббігав усі найближчі вулиці, але не знайшов нікого, хто був би схожий на людину, яку він шукав. Зрештою, він зробив те, з чого йому, можливо, слід було почати: він постукав у двері будинку, біля якого кілька хвилин тому стояв незнайомий. Він разів десять або дванадцять підряд ударив молотком у двері: ніхто не відгукнувся. Сусіди, які, почувши грюкіт, вибігали зі своїх домівок або визирали з вікон, запевняли, що в цьому будинку, двері й вікна якого, до речі, були позабивані дошками, вже з півроку як ніхто не живе.

Поки д’Артаньян гасав вулицями і грюкав у всі двері, Араміс устиг приєднатися до обох своїх товаришів, тож, повернувшись додому, д’Артаньян застав товариство в повному складі.

– Ну то що? – спитали в одно троє мушкетерів, глянувши на д’Артаньяна, що не тямився від гніву. По його обличчю рясно стікав піт.

– А нічого! – вигукнув юнак, жбурнувши шпагу на ліжко. – Цей незнайомий, мабуть, сам диявол. Він зник, як тінь, як примара, як привид!

– Ви вірите в привиди? – поцікавився Атос у Портоса.

– Я вірю тільки в те, що бачив, а позаяк я не бачив привидів, то й не вірю в них, – відповів Портос.

– Біблія, – повчально мовив Араміс, – наказує нам вірити в них: тінь Самуїла з’явилася до Саула[27] – це один з постулатів віри, і мені дуже шкода, Портосе, що ви не вірите в це.

– Мені однаково, людина він чи диявол, тілесне створіння чи тінь, ілюзія чи дійсність, але ця людина – моє прокляття. Через нього ми втратили чудову нагоду заробити сотню, а може, й більше пістолів.

– Яким чином? – в один голос поцікавилися Портос і Араміс.

Атос, йдучи за своєю звичкою промовчати там, де це можливо, обмежився лише запитальним поглядом.

– Планше, – сказав д’Артаньян до свого слуги, який, відчинивши двері, просунув у щілину голову, намагаючись піймати бодай уривки розмови, – спустіться до власника цього будинку, пана Бонасьє, і попросіть, щоб він прислав нам півдюжини пляшок вина Божансі. Я найбільше його вподобав.

– Ти ба! – вигукнув Портос. – Невже ваш хазяїн відкрив вам необмежений кредит?

– Еге ж, – відповів д’Артаньян. – Від сьогодні. І можу запевнити: якщо вино буде поганим, ми пошлемо до нього по інше.

– Треба вживати, але не зловживати, – повчальним тоном зауважив Араміс.

– Я завжди казав, що д’Артаньян найкмітливіший серед нас чотирьох, – сказав Атос і, зробивши цей комплімент, на який д’Артаньян чемно вклонився, поринув у звичайне для нього мовчання.

– Та що, в біса, сталося? – спитав Портос.

– Авжеж, розкажіть нам усе, любий друже, – підхопив Араміс. – Звичайно, за умови, що це не кине тінь на честь дами: тоді вам краще й не починати.

– Запевняю вас, – сказав д’Артаньян, – нічия честь не постраждає від того, що я вам повідомлю.

І він з усіма подробицями розповів друзям про те, що сталося перед тим, як вони прийшли: про свою розмову з хазяїном і про те, що викрадач дружини цього шановного городянина був тим незнайомим, з яким він засперечався в заїзді «Вільний мірошник».

– Оце діло, – зауважив Атос, з виглядом знавця скуштувавши вина й кивнувши головою на знак того, що воно таки справді хороше. – З цього гарного хазяїна можна буде витягти п’ятдесят, а то й шістдесят пістолів. Тепер тільки треба розчовпати, чи варті ці шістдесят пістолів того, щоб наражати на ризик аж чотири голови.

– Але, панове, – мовив д’Артаньян, – йдеться про жінку, яку викрали і якій, певно, загрожує небезпека… її, можливо, зараз катують, і все це тільки тому, що вона щиро віддана своїй господині!

– Не гарячкуйте, д’Артаньяне, не гарячкуйте! – сказав Араміс. – Ви, здається мені, надто переймаєтеся долею пані Бонасьє. Жінка створена, щоб занапастити нас, і саме їй ми завдячуємо нашими бідами.

Атос, почувши це, спохмурнів і закусив губу.

– Мене турбує аж ніяк не доля пані Бонасьє, – вигукнув д’Артаньян, – я тривожуся за королеву, яку залишив напризволяще король, переслідує кардинал і яка бачить, як падають з пліч одна по одній голови її друзів!

– Чому вона любить тих, кого ми найбільше ненавидимо, – іспанців та англійців?

– Іспанія її батьківщина, – відповів д’Артаньян, – і цілком зрозуміло, чому вона любить іспанців, людей, яких народила її рідна земля. Що ж до вашого другого докору, то вона, як мені відомо, любить не всіх англійців, а тільки одного з них.

– Присягаюся честю, – зауважив Атос, – що цей англієць заслуговує на кохання. Мені ще ніколи не доводилося зустрічати таку шляхетну людину.

– А до того ж, – докинув слово й Портос, – він справжній франт. Я був у Луврі того дня, коли він розсипав свої перли, і, зізнаюся, два з них підібрав, продавши їх потім по десять пістолів. А ти, Арамісе, знаєш його?

– Не гірше за вас, панове, бо я був одним з тих, хто затримав його в Ам’єнському саду, куди мене провів пан де Пютанж, конюший королеви. Тоді я ще вчився в семінарії, і те, що сталося, на мою думку, було принизливо для короля.

– Хоч би там як, – сказав д’Артаньян, – та коли б я знав, де зараз герцог Бекінгем, я взяв би його під руку й привів до королеви лише для того, щоб залити сала за шкуру кардиналові! Адже справжній наш ворог – це кардинал, і, коли б ми знайшли спосіб взяти його на кпини, я охоче ризикнув би навіть власною головою.

– То ви кажете, – перебив його Атос, – що галантерейник розповідав вам про побоювання королеви, чи не викликали Бекінгема сюди підробленим листом?

– Так, вона дуже непокоїться з цього приводу.

– Стривайте… – сказав Араміс.

– Що таке? – спитав Портос.

– Ні, нічого, кажіть далі. Я просто намагаюся пригадати деякі обставини.

– Тепер я переконаний, – вів далі д’Артаньян, – що викрадення цієї жінки пов’язане з подіями, про які ми говоримо, а можливо, і з перебуванням герцога Бекінгема в Парижі.

– Цьому гасконцю клепки не позичати! – захоплено вигукнув Портос.

– Мені подобається, як він говорить, – зауважив Атос. – Його провінційна говірка тішить мене.

– Панове, послухайте, що я вам скажу, – знову обізвався Араміс.

– Послухаємо Араміса! – вигукнули друзі.

– Учора я був у гостях в одного вченого богослова, з яким іноді раджуся, пишучи наукові трактати…

Атос усміхнувся.

– Він живе самотньо, у тихому кварталі, – вів далі Араміс, – відповідно до своїх уподобань та занять. Я саме виходив од нього, коли…

Тут Араміс замовк.

– Ну? – в один голос спитали його слухачі. – Ви саме виходили від нього, коли…

Араміс увесь зіщулився, як людина, що, сказавши неправду, наражається на якусь несподівану перешкоду. Але очі його приятелів уп’ялися в нього, всі напружено чекали продовження розповіді, і відступати вже було пізно.

– Річ у тім, що в цього богослова є племінниця… – вів далі Араміс.

– Он воно що! У нього є племінниця! – перепинив його Портос.

– Дуже поважна дама, – пояснив Араміс.

Троє мушкетерів зареготали.

– Ну що ж, коли ви регочете і сумніваєтеся в моїх словах, – обурився Араміс, – я рішуче відмовляюся розповідати далі.

– Ми віримо вам, як магометани вірять у свого пророка Магомета, і німі, як гробниці фараонів, – заспокоїв його Атос.

– Гаразд, тоді слухайте, – знову заговорив Араміс. – Ця племінниця інколи провідує свого дядька, і вчора я випадково зустрів її там. Мені довелося запропонувати їй свої послуги і провести її до карети…

– Ого! В неї навіть карета є, у племінниці богослова? – перебив його Портос, однією з невиправних вад якого було невміння до кінця вислухати співрозмовника. – Непогане знайомство, мій друже.

– Портосе, – сказав Араміс, – я вам уже не раз говорив: ваше невміння тримати язик за зубами не кращим чином позначається на ваших стосунках з жінками.

– Панове, панове, – вигукнув д’Артаньян, у голові якого вже почала вимальовуватися загальна картина цієї історії, – справа серйозна! Облишмо жарти, якщо це можливо. Далі, Арамісе, далі!

– Раптом якийсь чоловік, високий, чорнявий, з манерами дворянина… одне слово, дуже нагадує вашого незнайомого, д’Артаньяне…

– Можливо, це він і був, – зауважив д’Артаньян.

– Цілком можливо, – погодився Араміс. – У супроводі п’ятьох чи шістьох чоловіків, що йшли кроків за десять од нього, підійшов до мене і дуже ввічливо мовив: «Пане герцог, – сказав він мені, – і ви, пані», звертаючись уже до дами, яка спиралася на мою руку…

– До племінниці богослова?

– Та помовчіть, Портосе! – невдоволено буркнув Атос. – Ви просто нестерпні.

– «Прошу вас сісти в карету, і не намагайтеся чинити опір чи здіймати галас», – так сказав цей чоловік.

– Він подумав, що ви Бекінгем! – вигукнув д’Артаньян.

– Напевне, – відповів Араміс.

– А дама? – спитав Портос.

– Мабуть, він вирішив, що то королева! – сказав д’Артаньян.

– Саме так, – підтвердив Араміс.

– Бісів гасконець! – вигукнув Атос. – Він на льоту все ловить.

– Справді, – погодився Портос, – зростом і поставою Араміс схожий на красеня герцога. Проте мені здається, що мундир мушкетера…

– На мені був широкий плащ, – пояснив Араміс.

– У липні місяці, хай йому біс! – знову не стримався Портос. – Чи, може, твій богослов боїться, що тебе впізнають?

– Я ще розумію, – сказав Атос, – що шпигуна могла ввести в оману фігура, але ж обличчя…

– На мені був капелюх із широкими крисами, – додав Араміс.

– Господи, – вигукнув Портос, – яка завбачливість! І ради чого? Щоб вивчати богослов’я!..

– Панове! Панове! – перебив їх д’Артаньян. – Годі вам жартувати. Зараз кожна хвилина на вагу золота. Давайте розійдемося в різні боки і спробуємо розшукати дружину галантерейника. В її викраденні – ключ до розгадки всієї інтриги.

– Ви так вважаєте, д’Артаньяне? Жінка такого низького походження! – мовив Портос, презирливо випнувши губи.

– Вона хрещениця де Ля Порта, довіреного камердинера королеви. Хіба я вам не казав цього, панове? І не виключено, що її величність цього разу навмисно шукала підтримки серед людей низького стану. Голови високопоставлених людей видно здалеку, а у кардинала пильне око.

– Що ж, – сказав Портос, – для початку домовтеся з галантерейником про винагороду і не продешевіть.

– Гадаю, це зайве, – заперечив д’Артаньян, – бо коли не заплатить він, то нам добре заплатять інші…

Цієї миті на сходах почулися квапливі кроки, двері з грюкотом розчинились, і до кімнати, де йшла нарада, вбіг бідолашний галантерейник.

– Добродії! – заволав він. – Благаю вас, урятуйте мене! Там унизу чотири гвардійці, вони прийшли мене заарештувати! Врятуйте мене! Врятуйте!

Портос і Араміс підхопилися зі своїх місць.

– Стійте! – вигукнув д’Артаньян, знаком показуючи, щоб вони вклали в піхви свої шпаги, які вже встигли наполовину витягти. – Тут не хоробрістю треба діяти, а хитрістю.

– Але ж ми не можемо дозволити… – вигукнув Портос.

– Нехай д’Артаньян чинить так, як вважає за потрібне, – перепинив його Атос. – Повторюю вам: він метикуватіший за нас. Що ж до мене – я підкоряюся йому… Роби, як підказує тобі твій розум, д’Артаньяне.

Але тут у дверях з’явилися четверо гвардійців. Побачивши перед собою чотирьох мушкетерів при шпагах, вони нерішуче спинилися.

– Заходьте, панове, заходьте! – привітно звернувся до них д’Артаньян. – Ви в мене вдома, а всі ми – вірні слуги короля і пана кардинала.

– У такому разі, панове, ви не станете на перешкоді, аби ми змогли виконати наказ? – спитав один з них, очевидно, начальник загону.

– Навпаки, панове, ми навіть готові надати вам допомогу, якщо в цьому буде потреба.

– Що він верзе? – пробурмотів Портос.

– Дурню, – шепнув Атос, – помовч!

– Але ви ж мені обіцяли… – ледве чутно пробелькотів бідолашний галантерейник.

– Врятувати вас ми зможемо, тільки лишаючись на волі, – швидко шепнув йому д’Артаньян. – А якщо ми спробуємо перешкодити вашому арешту, то нас заберуть разом з вами.

– Але мені здається…

– Прошу вас, панове, прошу! – голосно запросив д’Артаньян. – У мене немає жодних підстав захищати цього добродія. Сьогодні я вперше його побачив, та ще за яких обставин… сподіваюся, він і сам вам розкаже: він прийшов вимагати з мене плату за проживання!.. Чи не так, пане Бонасьє? Відповідайте.

– Цілковита правда, – пробелькотів галантерейник. – Але ж ви не сказали…

– Жодного слова про мене і про моїх друзів, надто – про королеву, бо ви занапастите всіх, і себе також! – прошепотів д’Артаньян. – Виконуйте свій наказ, панове! Забирайте цю людину.

І д’Артаньян штовхнув приголомшеного галантерейника в руки гвардійців, примовляючи при цьому:

– Ви просто нахаба, мій любий. Приходити до мене вимагати гроші… це в мене, у мушкетера!.. У в’язницю! Кажу вам ще раз, панове: посадіть його у в’язницю і тримайте під замком якомога довше, поки я розживуся грішми і зможу заплатити цьому скнарі.

Гвардійці уклінно подякували й повели свою жертву. Тої миті, коли вони вже спускалися сходами, д’Артаньян раптом ляснув начальника по плечу.

– Може, вип’ємо? Я за ваше здоров’я, а ви за моє? – запропонував він, наповняючи два келихи вином з Божансі, яке люб’язно прислав бідолашний Бонасьє.

– О, це було б великою честю для мене, – пробурмотів командир гвардійців. – Щиро вдячний.

– Тоді за ваше здоров’я, пане… як ваше ім’я?

– Буаренар.

– Пане Буаренар!

– І за ваше, добродію… гм! А як ваше ім’я, дозвольте спитати?

– Д’Артаньян.

– За ваше здоров’я, пане д’Артаньян!

– Але спершу, – в якомусь незрозумілому захваті вигукнув д’Артаньян, – спершу – за здоров’я короля і пана кардинала!

Якби вино було погане, гвардієць, можливо, засумнівався б у щирості д’Артаньяна, але вино було чудове, і він повірив.

– Що ви накоїли? – обурився Портос, коли начальник варти подався слідом за своїми підлеглими і четверо друзів залишилися самі. – Яка ганьба! Четверо мушкетерів дозволяють заарештувати бідолаху, який благає в них допомоги! Дворянин п’є із нишпіркою кардинала!

– Портосе, – зауважив Араміс, – Атос уже сказав тобі, що ти дурень, і я приєднуюся до його думки. Д’Артаньяне, ти велика людина, і коли ти посядеш місце пана де Тревіля, я проситиму тебе поклопотатися за мене, щоб дістати місце настоятеля якого-небудь абатства.

– Або я чогось не розумію, – вигукнув Портос, – або ви схвалюєте вчинок д’Артаньяна?

– Ще б пак, хай йому біс! – сказав Араміс. – Не тільки схвалюю те, що він зробив, а й навіть поздоровляю його.

– А тепер, панове, – мовив д’Артаньян, не обтяжуючи себе спробами пояснити Портосові свою поведінку, – один за всіх і всі за одного – це тепер наше гасло, згода?

– Однак… – почав був Портос.

– Простягни свою руку й присягайся! – в один голос вигукнули Атос і Араміс.

Безсилий проти волі більшості, але продовжуючи стиха сипати прокляття, Портос простягнув руку, і всі четверо хором вигукнули слова, що підказав їм д’Артаньян:

– Один за всіх і всі за одного!

– Чудово! Тепер нехай кожен іде до себе додому, – сказав д’Артаньян так, ніби командував усе своє життя. – Але – обачність і ще раз обачність, бо з цієї хвилини ми починаємо війну проти кардинала.

X МИШОЛОВКА ЗРАЗКА СІМНАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ

Мишоловку винайшли задовго до нас. Коли з’явилася держава, вона створила поліцію, а поліція, у свою чергу, вигадала мишоловку.

Зважаючи на те, що наші читачі не звикли ще до жаргону паризької поліції і що ми вперше за п’ятнадцять з лишком років нашої письменницької діяльності вживаємо це слово в такому значенні, спробуємо пояснити, про що йдеться.

Коли в будинку, хоч би кому він належав, арештовують людину, яку підозрюють у здійсненні злочину, цей арешт тримається в таємниці. В передпокої влаштовують засідку з чотирьох або й п’яти поліцейських, двері відчиняють усім, хто постукає, потім їх зачиняють, а візитерів арештовують. У такий спосіб за два чи три дні затримують майже всіх, хто раніше бував у господаря помешкання.

Ось що таке мишоловка.

Квартиру Бонасьє перетворили саме на таку мишоловку, і всіх, хто там з’являвся, затримували й допитували люди кардинала. У кімнату на другому поверсі, де мешкав д’Артаньян, з вулиці вів окремий хід, а тому його гостям не загрожували такі неприємності.

Втім, приходили до нього тільки троє його друзів. Усі вони подалися на розшуки, кожен своєю дорогою, але нікому з них не пощастило знайти бодай щось, що прояснило б ситуацію. Атос вдався навіть до розпитувань у пана де Тревіля. Ця обставина, зважаючи на притаманну Атосові небалакучість, дуже здивувала капітана. Але пан де Тревіль нічого не знав, хіба що пригадав, що того дня, коли він востаннє бачив кардинала, короля та королеву, кардинал мав дуже заклопотаний вигляд, короля, здавалося, щось непокоїло, а почервонілі очі королеви свідчили про те, що вона або довго не могла заснути минулої ночі, або плакала. Останнє його мало здивувало: королева відтоді, як одружилася, погано спала й часто плакала.

Хай би що там було насправді, пан де Тревіль настійно рекомендував Атосові залишатися відданим королю й особливо королеві і просив передати це побажання і його друзям.

Що ж до д’Артаньяна, то він усі ці дні був удома. Свою кімнату він перетворив на спостережний пункт. У вікно він бачив усіх, хто приходив у будинок і потрапляв у мишоловку. Потім, розібравши паркет, так що від нижнього приміщення, де відбувалися допити, його відділяла лише тонка перегородка, власне стеля, він став свідком усього, що відбувалося між обвинувачами та обвинувачуваними. У кінці допитів затриманих, яких перед тим ретельно обшукували, майже завжди запитували:

– Чи не передавала вам пані Бонасьє що-небудь для свого чоловіка або для когось іншого?

– Чи не передавав вам пан Бонасьє що-небудь для своєї дружини або когось іншого?

– Чи не говорили вам пан і пані Бонасьє що-небудь по секрету?

«Якби вони щось напевне знали, – подумав д’Артаньян, – то не задавали б таких запитань. Але про що вони хочуть дізнатися? Можливо, про те, чи перебуває Бекінгем у Парижі і чи не було в нього або чи не повинно бути побачення з королевою».

Д’Артаньян зупинився на цьому припущенні, яке, виходячи з того, що він почув під час допитів, було найвірогіднішим.

Тим часом мишоловка діяла далі, а д’Артаньян не втрачав пильності.

Увечері, наступного дня після арешту бідолашного Бонасьє, щойно Атос попрощався з д’Артаньяном і пішов до пана де Тревіля, щойно годинник вибив дев’яту і Планше почав стелити постіль своєму хазяїнові, як хтось постукав з вулиці у вхідні двері. Двері відразу ж відчинилися й знову зачинилися: ще одна жертва заходила в мишоловку.

Д’Артаньян ринувся до того місця, де було розібрано паркет, ліг долілиць і прислухався.

Невдовзі почулися крики, потім стогін, який намагалися заглушити. Цього разу, мабуть, вирішили не допитувати.

«Хай йому біс! – подумав д’Артаньян. – Здається, це жінка: її обшукують, вона чинить опір… Вони вдалися до сили… Негідники!..»

Д’Артаньян, який мав бути обережним, ледве стримувався, щоб не втрутитися в події, що відбувалися внизу.

– Панове, я кажу вам, що я господиня цього дому, що я пані Бонасьє і що я служу королеві! – волала бідолашна жінка.

– Пані Бонасьє! – прошепотів д’Артаньян. – Невже мені пощастило знайти ту, яку всі розшукують?

– Саме ви нам і потрібні! – відповіли їй.

На раз зчинилася якась метушня, від чого затремтіли всі перегородки в будинку. Було зрозуміло, що бідолашна жінка чинила опір, але вона була одна проти чотирьох чоловіків.

– Пустіть мене… пус… – голос ставав дедалі тихішим, аж поки замість слів почулися лише нерозбірливі звуки.

– Вони затикають їй рота, зараз вони поведуть її! – вигукнув д’Артаньян, підхоплюючись, немов на пружині. – Шпагу!.. Ні, вона при мені… Планше!

– Слухаю вас.

– Біжи по Атоса, Портоса та Араміса. Хто-небудь з них напевно вдома, а може, й усі троє вже повернулися. Нехай візьмуть зброю, нехай ідуть, ні, нехай мчать сюди… О, згадав: Атос у пана де Тревіля.

– Але куди ж ви, куди ж ви, пане?

– Я спущуся через вікно! – пояснив д’Артаньян. – Так я швидше буду внизу. А ти прикрий дірку в паркеті, підмети підлогу, виходь у двері й біжи, куди я тобі звелів.

– О пане, пане, ви розіб’єтеся! – зойкнув Планше.

– Мовчи, дурню! – прикрикнув на нього д’Артаньян.

Потім, тримаючись рукою за підвіконня, він вистрибнув з другого поверху, який, на щастя, був не дуже високий: він навіть не подряпався.

Опинившись біля вхідних дверей, він почав стукати, промовляючи сам до себе:

– Зараз я теж буду в мишоловці, і горе тим котам, які посміють зачепити таку мишу!

Тільки-но почулися удари молотка, як усередині все стихло. Долинули притишені кроки, двері відчинились, і д’Артаньян, зі шпагою наголо, кинувся до помешкання пана Бонасьє, двері якого, мабуть, мали пружину, бо самі зачинилися за ним.

Слідом за цим усі мешканці цього нещасливого будинку та їхні найближчі сусіди почули голосні вигуки, тупотіння ніг, брязкіт шпаг і гуркіт повалених меблів. А ще за якусь мить усі ті, кого стривожив шум і хто висунувся у вікно, щоб довідатись, у чім річ, могли побачити, як двері відчинилися знову і четверо людей, одягнених у чорне, не вийшли, а ніби вилетіли з них, як вилітає зграя переляканих ворон, лишаючи на підлозі й на краю столів своє пір’я, бо ці теж полишили за собою клапті одежі та шмаття плащів.

Аби до кінця бути справедливим, скажемо, що перемога дісталася д’Артаньянові без особливих зусиль, бо тільки один поліцейський був при зброї, та й захищався він для годиться. Решта ж, а їх було троє, щоправда, намагалися оглушити юнака, жбурляючи в нього стільці, ослони та посуд. Але дві чи три подряпини, завдані шпагою гасконця, налякали їх до смерті. Не минуло й десяти хвилин, як ворог змушений був рятуватися втечею, і д’Артаньян святкував перемогу.

Сусіди, які повідчиняли вікна з холоднокровністю, що була властива парижанам у ті часи постійних заколотів і збройних сутичок, зачинили їх, коли побачили, як тікають четверо чоловіків у чорному. Чуття підказувало їм, що з цієї хвилини вже нічого цікавого не відбудеться.

Крім того, година була пізня, а тоді, як і тепер, у кварталі, що прилягав до Люксембурзького палацу, спати лягали рано.

Д’Артаньян, залишившись наодинці з пані Бонасьє, обернувся до неї. Бідолашна лежала в кріслі майже непритомна. Д’Артаньян поглянув на неї.

Це була чарівна жінка років двадцяти п’яти або двадцяти шести, темноволоса, з блакитними очима, ледь-ледь кирпатим носиком і чудовими зубками. Колір її обличчя нагадував рожевий мармур. Цим, щоправда, й обмежувалися ознаки, за якими її можна було вважати вельможною дамою. Руки в неї були білі, але не витонченої форми. Та й ноги її не свідчили про високе походження. На щастя, д’Артаньяна на той час мало турбували такі дрібниці.

Розглядаючи пані Бонасьє і, як ми вже сказали, зупинивши свій погляд на її ніжках, він помітив батистову хусточку, що лежала на підлозі, і підняв його. Ріжечок хусточки прикрашав такий самий вензель, що й на злощасній хусточці, через яку вони з Арамісом ледве не побилися на дуелі.

Відтоді д’Артаньян не полюбляв батистові хусточки з різними там гербами і вензелями. Тому він, не кажучи ані слова, поклав хусточку до кишені пані Бонасьє. Тим часом молода жінка почала приходити до тями. Вона розплющила очі, з жахом озирнулася довкола й побачила, що мучителів її вже нема і вона лишилася наодинці зі своїм рятівником. Усміхнувшись, жінка простягла до нього руки. Ніколи в житті д’Артаньяну ще не доводилося бачити такої чарівної усмішки.

– Ех, добродію, – сказала вона, – ви мене врятували! Дозвольте мені подякувати вам.

– Пані, – відповів д’Артаньян, – я зробив те, що зробив би на моєму місці будь-який дворянин. Тому ви не зобов’язані дякувати мені.

– О ні, навпаки, добродію, і я сподіваюся, що зможу віддячити вам за цю послугу! Але що хотіли від мене ці люди, про яких я подумала, що вони грабіжники, і чому тут немає пана Бонасьє?

– Пані, ці люди набагато небезпечніші за грабіжників. Це нишпорки пана кардинала. А щодо вашого чоловіка, пана Бонасьє, то його немає тут тому, що вчора його забрали й відвели до Бастилії.

– Мій чоловік у Бастилії? – вигукнула пані Бонасьє. – Боже мій! Що він такого скоїв? Мій бідолашний чоловік! Адже він – сама невинність!

Щось схоже на посмішку ковзнуло по все ще переляканому обличчю молодої жінки.

– Що він скоїв? – повторив д’Артаньян. – Я гадаю, єдиний його злочин полягає в тому, що щастя і нещастя його водночас бути вашим чоловіком.

– У такому разі, добродію, ви знаєте…

– Я знаю, що вас викрали.

– Але хто? Хто мене викрав? О, якщо ви знаєте це, скажіть мені!

– Якийсь чоловік років сорока – сорока п’яти, смаглявий, з чорним волоссям і шрамом на лівій скроні…

– Так, так! Але як його звати?

– Як його звати?.. Цього я не знаю.

– А мій чоловік знав, що мене викрали?

– Він довідався про це з листа, якого написав йому сам викрадач.

– А чи догадується він, – трохи ніяковіючи, спитала пані Бонасьє, – про причину цього викрадення?

– Мені здалося, він підозрює, що тут пахне політикою.

– Спочатку і в мене були такі підозри, але зараз я в цьому переконана. Отже, він ні хвилини не сумнівався в моїй порядності, мій любий пан Бонасьє?

– Що ви, пані! Він дуже пишався тим, що в нього така мудра дружина, яка до того ж безтямно його кохає.

І знову тінь посмішки торкнулася рожевих губок цієї чарівної молодої жінки.

– Але як вам пощастило втекти? – вів далі д’Артаньян.

– Сьогодні вранці мені стала зрозумілою причина мого викрадення, тому я, скориставшись тим, що на якусь мить лишилася сама, за допомогою простирадл спустилася з вікна і втекла. Я подумала, що мій чоловік має бути вдома, отож поспішила сюди.

– Сподівалися, що він захистить вас?

– О ні! Мій бідолашний чоловік! Я знала, що він не здатен захистити мене. Але він міг бути нам корисний в іншому, тому я хотіла його попередити.

– Про що?

– Ні, це чужа таємниця! Я не можу вам її розкрити.

– Пані, – сказав д’Артаньян, – прошу вибачити, хоч я і гвардієць, але закликаю вас до обережності: мені здається, що тут нам узагалі не варто звіряти один одному якісь таємниці. Люди, яких я примусив тікати, невдовзі повернуться з підмогою. Якщо вони застануть нас тут, ми загинули. Я, правда, послав слугу попередити трьох моїх друзів, але хтозна, чи вони зараз удома…

– Так-так, ваша правда! – перелякано вигукнула пані Бонасьє. – Тікаймо, нам треба мерщій сховатися!

З цими словами вона схопила д’Артаньяна за руку й потягла його до виходу.

– Але ж куди тікати? – вирвалося в д’Артаньяна. – Де ми можемо сховатися?

– Подалі від цього будинку! Потім видно буде.

І молоді люди, навіть не зачинивши за собою двері, швидко спустилися по вулиці Гробарів, звернули на Королівський Рів і зупинилися тільки біля площі Сен-Сюльпіс.

– І що нам робити тепер? – спитав д’Артаньян. – Куди мені вас провести?

– Навіть не знаю, що сказати… – відповіла пані Бонасьє. – Правду кажучи, я хотіла через свого чоловіка побачитися з паном де Ля Портом і розпитати його про те, що насправді сталося в Луврі за останні три дні та чи безпечно мені там з’являтися.

– Я сам можу піти і покликати пана де Ля Порта, – запропонував д’Артаньян.

– Так, але, на лихо, річ ось у чому: пана Бонасьє знають у Луврі, і його пропустили б, а вас не знають і тому вам не відчинять.

– То й що, пані? – заперечив д’Артаньян. – Біля якого-небудь входу до Лувру напевно є відданий вам воротар, і варто лише сказати йому умовне слово…

Пані Бонасьє пильно глянула на юнака.

– А якщо я скажу вам це слово, – видихнула вона, – чи обіцяєте ви забути його відразу, як тільки скористаєтеся ним?

– Клянуся честю дворянина! – вигукнув д’Артаньян тоном, який не допускав жодних сумнівів у щирості його слів.

– Гаразд, я вам вірю. Ви, здається, чесний юнак. До того ж від вашої відданості, можливо, залежить ваше майбутнє.

– Я зроблю все, що зможу, не вимагаючи за це ніяких обіцянок, аби прислужитися королю та зробити приємність королеві, – вигукнув д’Артаньян. – Розпоряджайтеся мною, як другом.

– Але куди ви тим часом сховаєте мене?

– Чи знаєте ви кого-небудь, до кого пан де Ля Порт міг би за вами прийти?

– Ні, я не можу нікому довіритися.

– Стривайте, – сказав д’Артаньян. – Тут неподалік домівка Атоса… Так, зовсім поруч.

– Хто це – Атос?

– Один з моїх друзів.

– Але якщо він удома й побачить мене?

– Зараз він на службі. Я проведу вас туди, а ключ заберу з собою.

– А якщо він повернеться?

– Він не повернеться. До того ж його попередять, що я привів жінку і ця жінка зараз у його квартирі.

– Але хіба ви не розумієте, що це може дуже скомпрометувати мене?

– Про що ви кажете! По-перше, вас там ніхто не знає, а подруге, ми в такому становищі, що нам не до умовностей.

– Гаразд. Ведіть мене до вашого друга. Де він живе?

– На вулиці Феру, за два кроки звідси.

– Ходімо.

І вони прискорили ходу. Як і передбачав д’Артаньян, Атоса вдома не було. Консьєрж, добре знаючи д’Артаньяна, без зайвих слів дав йому ключ від квартири Атоса. Д’Артаньян піднявся сходами і впустив пані Бонасьє до маленького помешкання, про яке ми вже розповідали нашому читачеві.

– Будьте як у себе вдома, – сказав він. – І ось що, замкніть двері зсередини й нікому не відчиняйте, аж поки не постукають тричі, ось так. – І він постукав три рази: двічі підряд і досить сильно, третій після короткої паузи й тихіше.

– Гаразд, – погодилася пані Бонасьє. – Тепер моя черга дати вам необхідні вказівки.

– Слухаю вас.

– Підіть до Лувру і знайдіть хвіртку, що виходить на вулицю Ешель. Там ви спитаєте Жермена.

– Гаразд. А далі?

– Він поцікавиться, у якій ви справі, і замість відповіді ви скажете два слова: Тур і Брюссель. Після цього він буде у вашому розпорядженні.

– І що я повинен йому сказати?

– Ви попросите покликати пана де Ля Порта, камердинера королеви.

– А коли він покличе його і пан де Ля Порт вийде?

– Ви пошлете його до мене.

– Зрозуміло. Але де й коли я побачу вас знову?

– А вам дуже хочеться побачити мене знову?

– Авжеж!

– У такому разі дозвольте мені самій подбати про це і ні про що не турбуйтеся.

– Я покладаюся на ваше слово.

– Можете вірити мені.

Д’Артаньян уклонився пані Бонасьє, кинувши на неї такий закоханий погляд, яким тільки можна було охопити всю її маленьку чарівну постать. Уже спускаючись сходами, він почув, як двері за ним зачинились і ключ двічі повернувся в замку. За кілька хвилин він був уже біля Лувру. Входячи в хвіртку з боку вулиці Ешель, він почув, як вибило десяту годину. Таким чином, усі події, про які ми щойно розповіли, зайняли щонайбільше півгодини.

Все сталося так, як і говорила пані Бонасьє. Почувши умовну фразу, Жермен уклонився, і вже за десять хвилин пан де Ля Порт був у кімнаті воротаря. Д’Артаньян двома словами розповів йому про все і повідомив, де переховується пані Бонасьє. Ля Порт двічі перепитав адресу і поспішив до виходу. Проте, зробивши кілька кроків, він раптом повернувся.

– Юначе, – сказав він, звертаючись до д’Артаньяна, – одна порада.

– Яка саме?

– Те, що ви стали учасником останніх подій, може вам зашкодити.

– Ви так гадаєте?

– Я певен. Чи немає у вас друга, в якого відстає годинник?

– То й що?

– Зайдіть до нього, щоб він міг засвідчити: о пів на десяту ви були в нього. У юриспруденції це називається алібі.

Д’Артаньянові ця порада здалася слушною, і він щодуху побіг до будинку пана де Тревіля. Прибувши на місце, він вирішив не заходити у вітальню, де, як завжди, було людно, а спитав дозволу пройти прямо до кабінету. Оскільки д’Артаньян часто тут бував, на його прохання зважили, і слуга відразу ж доповів панові де Тревілю, що його молодий земляк прийшов з якоюсь важливою новиною і просить прийняти його віч-на-віч. За п’ять хвилин пан де Тревіль уже запитував у д’Артаньяна, чим він може бути йому корисний і що змусило його до візиту в такий пізній час.

– Вибачте, добродію! – сказав д’Артаньян, який, чекаючи капітана, встиг перевести стрілки годинника на три чверті години назад. – Я гадав, що двадцять п’ять хвилин на десяту – не надто пізній час для відвідин.

– Двадцять п’ять хвилин на десяту? – вигукнув пан де Тревіль, обертаючись до стінного годинника. – Але ж це неможливо!

– Переконайтеся в цьому самі, – запропонував д’Артаньян.

– І справді, – погодився де Тревіль. – Мені здавалося, що вже значно більше. Отже, про що ви хотіли поговорити зі мною?

Тут д’Артаньян почав якнайдокладніше описувати становище, в якому опинилася королева. Він розповів, що довідався про заміри кардинала, спрямовані проти Бекінгема, і говорив він так переконливо, що де Тревіль усе сприйняв за щиру правду, тим більше що й сам він, як ми вже говорили, помітив деякі зміни у стосунках між кардиналом, королем і королевою.

Годинник вибив десяту, і д’Артаньян почав прощатися з паном де Тревілем, який, подякувавши йому за повідомлення й порадивши залишатися вірним королю та королеві, повернувся до вітальні.

Спустившись униз, д’Артаньян раптом згадав, що забув свій ціпок. Тому він швидко піднявся назад, зайшов до кабінету й обережно пересунув стрілки годинника на місце, щоб на ранок ніхто не помітив, що їх торкалася чиясь рука. Відтепер певний, що в нього є свідок, який підтвердить його алібі, він за якусь мить уже крокував по вулиці.

XI ПОЧАТОК ІНТРИГИ

Вийшовши від пана де Тревіля, д’Артаньян поринув у мрії, обравши найдовшу дорогу, щоб повернутися додому.

Про що ж мріяв д’Артаньян, так далеко відхилившись від звичного маршруту, поглядаючи на зоряне небо і то зітхаючи, то усміхаючись?

Його думками заволоділа пані Бонасьє. Майбутньому мушкетерові ця молода жінка здавалася мало не ідеалом коханки. Вона була гарна, повита серпанком загадковості, посвячена в усі таємниці двору, що надавало її чарівному личку зворушливого виразу серйозності. Крім того, вона здавалася здатною на взаємне почуття, що саме по собі нестримно притягує недосвідченого коханця. До того ж д’Артаньян врятував її від цих негідників, які збиралися обшукати її і завдати тілесних мук. Вона повинна була відчувати до нього почуття вдячності, яке так легко могло перейти до взаємин набагато ніжніших.

Д’Артаньян уже уявляв собі – так швидко летять мрії на крилах уяви, – як до нього підходить посланець молодої жінки й передає записку про майбутнє побачення, а разом з нею золотий ланцюжок або й навіть перстень з діамантом. Ми вже казали, що в ті часи молоді люди не вважали за сором приймати подарунки від свого короля. Додамо також, що й поняття моралі в ті часи відрізнялися від нинішніх, а тому чоловіки не могли похизуватися скромністю у стосунках зі своїми коханками. Дами майже завжди дарували їм на пам’ять коштовні й довговічні подарунки, ніби крихкість почуттів могла бути переможена міцністю їхніх щедрот.

Прагнучи домогтися успіху, чоловіки нерідко вдавалися до послуг жінок і не вважали це нижчим своєї гідності. Ті, коли Бог дав саму лише вроду, дарували свою вроду, звідси й пішла приказка про те, що «найвродливіша дівчина може віддати тільки те, що має». Багаті жінки, крім своєї вроди, віддавали ще й гроші, і можна навести як приклад чимало героїв того щедрого на амурні пригоди часу, які не досягли б ні високих чинів, ні перемог у боях, якби не більш-менш туго набиті гаманці, прив’язані коханками до їхніх сідел.

Д’Артаньян був бідний. Нерішучість провінціала – цей легкий наліт, схожий на тендітну квітку або ніжний пушок персика, – швидко змів ураган не дуже цнотливих порад, якими троє мушкетерів напучували свого друга. Д’Артаньян, скоряючись дивним звичаям того часу, почував себе в Парижі як у завойованому місті, майже так, як почував би себе у Фландрії: там – іспанці, тут – жінки. Всюди були вороги, з якими треба боротися, і була контрибуція, яку слід накласти.

Проте ми повинні сказати, що цього разу д’Артаньян керувався почуттям більш шляхетним і безкорисливим. Галантерейник казав йому, що він багатий, а д’Артаньянові неважко було здогадатися, що в такого заплішеного дурня, як пан Бонасьє, гаманцем розпоряджається, скоріше за все, дружина. Але все це аж ніяк не вплинуло на те почуття, що спалахнуло в ньому, тільки-но він побачив пані Бонасьє, і холодний розрахунок майже не торкнув кохання в його серці. Ми кажемо «майже», бо думка про те, що вродлива, привітна й розумна молода жінка, окрім того, ще й багата, анітрохи не заважає зародженню кохання, а скоріше навпаки – всіляко цьому сприяє.

Багатство припускає наявність безлічі вишуканих дрібничок, що чудово поєднуються з вродою. Тонка біла панчоха, шовкова накидка, мереживний комірець, витончений черевичок, весела стрічечка у волоссі не допоможуть негарній жінці стати гарненькою, але гарненьку зроблять красунею, не кажучи вже про руки, які від усього цього тільки виграють. Руки, особливо жіночі, аби вони залишалися гарними, не повинні бути обтяжені ніякою роботою.

Отже, д’Артаньян – його статків ми не приховували від читача, – д’Артаньян не був мільйонером. Звичайно, він сподівався одного чудового дня ним стати, але термін, який він намітив собі для цієї сприятливої зміни, був дуже приблизний. Поки чекаєш на переміни, розпач охоплює від усвідомлення того, що кохана жінка страждає без тисячі дрібничок, які роблять її по-справжньому щасливою, а ти не маєш можливості запропонувати їй цю тисячу дрібничок! Коли жінка багата, а коханець її бідний, вона принаймні сама може дозволити собі те, чого він не в змозі їй подарувати. І хоч вона тішить себе, як правило, за гроші свого благовірного, слова вдячності за це не часто дістаються йому.

Д’Артаньян, маючи намір стати якнайніжнішим коханцем, лишався разом з тим відданим другом. Продовжуючи мріяти про чарівну дружину галантерейника, він, проте, не забував і про своїх приятелів. Пані Бонасьє була жінкою, з якою не соромно було прогулятися в Сен-Дені або по Сен-Жерменському ярмарку в товаристві Атоса, Портоса та Араміса, яких д’Артаньян з гордістю познайомив би зі своєю коханкою. Крім того, від тривалих прогулянок пішки з’являється звірячий апетит: д’Артаньян віднедавна почав це помічати. І вони влаштують один з тих чарівних обідів, коли рука торкається руки друга, а нога – ніжки коханої. І, нарешті, у хвилину найбільшої скрути, за надзвичайних обставин, д’Артаньян зможе виручити грішми своїх друзів.

А що ж пан Бонасьє, якого д’Артаньян сам штовхнув у руки поліцейських, голосно зрікаючись його і пошепки обіцяючи йому порятунок? Мусимо признатися нашим читачам: д’Артаньян і гадки не мав про нього, а коли й згадував, то вважав при цьому, що панові Бонасьє буде краще лишатися там, де він тепер був. З усіх почуттів, які володіють людством, кохання – найегоїстичніше.

Проте поспішімо заспокоїти читачів: коли д’Артаньян і забув або вдав, що забув про хазяїна своєї квартири, посилаючись на те, що не знає, куди його поділи, то пам’ятаємо про нього ми і знаємо, де він. Але зараз ми все-таки звернемо свій погляд на закоханого гасконця, а до шановного галантерейника повернемося згодом.

Тим часом д’Артаньян, який уже марив про майбутні любовні втіхи, розмовляючи з нічним небом і всміхаючись до зірок, піднімався вулицею Шерш-Міді, або Шасс-Міді, як її називали в ті роки. Оскільки він був неподалік від будинку, де жив Араміс, то вирішив завітати до свого друга й пояснити йому, що його змусило послати до нього Планше з проханням негайно прийти до мишоловки. Якщо Араміс був удома, коли прийшов Планше, він, безперечно, негайно побіг на вулицю Могильників і, не заставши там нікого, крім хіба що двох своїх товаришів, не міг тепер збагнути, що все це мало б означати. Отож належало все пояснити другові. Так уголос розмірковував д’Артаньян.

Але причина, через яку д’Артаньян вирішив зайти до свого друга, була лише приводом для того, щоб поговорити з Арамісом про чарівну пані Бонасьє, яка полонила якщо не серце гасконця, то думки напевне. Перше кохання і скромність – поняття несумісні. З першим коханням пов’язана така бурхлива радість, що закоханому, аби він не захлинувся в її хвилях, потрібно комусь про неї розповісти.

Ось уже дві години, як нічна пітьма огорнула Париж і вулиці його майже спорожніли. Всі годинники Сен-Жерменського передмістя вибили одинадцяту годину. Було тепло і тихо. Д’Артаньян йшов провулком, тим самим, де нині пролягає вулиця Асса. Юнак з насолодою вдихав пахощі, які долітали з вулиці Вожирар із садів, що їх освіжила вечірня роса і нічний вітерець. Удалині, хоч і приглушені щільними віконницями, чулися п’яні пісні гультяїв, що веселилися в якомусь шинку. Дійшовши до кінця провулка, д’Артаньян повернув ліворуч. Будинок, у якому жив Араміс, стояв між вулицями Кассет і Сервандоні.

Д’Артаньян проминув вулицю Кассет і вже побачив двері будинку свого друга, над якими віття клена, заплетені густим диким виноградом, утворили щільний зелений навіс. І раптом д’Артаньян помітив, як щось, схоже на тінь, промайнуло з боку вулиці Сервандоні. Це щось було загорнуте в плащ, і д’Артаньянові спочатку здалося, що то чоловік. Але невисокий зріст, непевна хода і рухи швидко переконали його, що перед ним жінка. Вона то зупинялася, то повертала назад, а потім знову рушала вперед. Зупинившись, вона підводила голову, щоб краще роззирнутися, де вона. Одне слово, вона поводилася так, немов сумнівалася, чи той це будинок, якого вона шукає. Д’Артаньян був заінтригований.

«А чи не запропонувати їй свої послуги? – подумав він. – Судячи з її ходи, вона молода… може, й гарненька. Але жінка, яка швендяє вулицями о такій порі, могла вийти тільки на побачення зі своїм коханцем. Ну й у халепу я вскочив! Перешкодити побаченню – далеко не кращий спосіб зав’язати знайомство».

Тим часом молода жінка просувалася все далі вперед, рахуючи будинки й вікна. До речі сказати, заняття це не було ні важким, ані довгим, бо тут стояло лише три особняки, і лише два вікна виходили на вулицю. Одне з них було в будинку, що стояв паралельно тому, де жив Араміс, друге – вікно самого Араміса.

«їй-богу, – подумав д’Артаньян, згадавши племінницю богослова, – було б цікаво, коли б ця запізніла пташка й справді шукала будинок нашого друга! Я ладен побитися об заклад, що саме так і є. Ну, любий мій Арамісе, цього разу я про все дізнаюся!»

І д’Артаньян, намагаючись залишатися непоміченим, сховався в найтемнішому кутку вулиці, біля кам’яної лави, що стояла в глибині якоїсь ніші.

Жінка підходила все ближче до того місця, де причаївся д’Артаньян. Що вона таки молода, сумніватися вже не доводилося: її виказувала і легка хода, і тихе покахикування, що зовсім не нагадувало надсадний кашель старої бабусі. А втім, як припустив наш кмітливий гасконець, це покахикування могло бути умовним сигналом.

Тим часом чи то на цей кашель відповіли таким же сигналом, що нарешті змусило жінку зважитися, чи то вона і без сторонньої допомоги визначила, що дійшла до мети, одне слово, жінка рішуче підійшла до віконниці Араміса й тричі з однаковим інтервалом постукала зігнутим пальцем.

– Це ж вікно Араміса! – прошепотів д’Артаньян. – От ви й попалися, пане лицемір! Он як ви вивчаєте богослов’я!

Ледве жінка встигла постукати втретє, як внутрішня рама відчинилась і крізь віконницю блимнуло світло.

– Он воно що… – зауважив д’Артаньян, якого ця дивна зустріч змусила підслуховувати не біля дверей, а під вікном, – отже, візит не був несподіванкою! Зараз віконницю відчинять і дама влізе через вікно. Чудово!

Та, на превеликий подив д’Артаньяна, віконниця так і лишилася зачиненою. Навіть більше, вогник, що зблиснув на якусь мить, зник, і все знову поринуло в темряву. Д’Артаньян вирішив, що це ненадовго, і продовжував пильно вдивлятися й уважно прислухатися.

Його сподівання справдилися. Минуло лише кілька секунд, і зсередини долинуло два коротких удари. Молода жінка у відповідь постукала один раз, і віконниця прочинилася.

Можна тільки уявити собі, як напружився д’Артаньян, намагаючись усе побачити й почути.

На жаль, джерело світла вже перенесли в іншу кімнату. Але очі юнака вже призвичаїлися до темряви. Втім, дехто запевняє, що гасконці вночі бачать не гірше за котів.

Д’Артаньян побачив, як молода жінка витягла з кишені якийсь білий згорток і швидко розгорнула його. То була хусточка. Піднісши її до вікна, вона вказала господарю на ріжечок.

Ця хусточка нагадала д’Артаньянові іншу, знайдену ним біля ніг пані Бонасьє, і змусила його згадати про хусточку, що упустив Араміс.

«Що в біса означає ця хусточка?»

З того місця, де він стояв, д’Артаньян не міг бачити Арамісового обличчя, – ми кажемо Арамісового, бо юнак навіть не сумнівався, що саме його друг розмовляє з дамою, яка стояла на вулиці. Цікавість узяла гору над обережністю, і, користуючись тим, що увага обох дійових осіб цієї сцени була цілком прикута до хусточки, д’Артаньян вигулькнув зі свого укриття, крадькома, зі швидкістю блискавки перетнув вулицю та притулився до рогу будинку, звідки можна було добре бачити все, що відбувається в кімнаті Араміса.

Та коли він зазирнув у вікно, то мало не скрикнув від подиву: з нічною відвідувачкою розмовляв не Араміс – то була жінка. На жаль, д’Артаньян хоч і розгледів обриси фігури, але обличчя її роздивитися не зміг.

Цієї миті жінка, яка була в кімнаті, вийняла з кишені другу хусточку й помінялася з нічною відвідувачкою. Потім жінки сказали одна одній ще кілька слів. Нарешті віконниця зачинилася. Жінка, що стояла на вулиці, обернулась і пройшла за кілька кроків од д’Артаньяна, накинувши на голову каптур свого плаща. Але запізно – д’Артаньян встиг упізнати пані Бонасьє.

Пані Бонасьє! Підозра, що це вона, уже промайнуло йому в голові, коли жінка вийняла з кишені хусточку. Але як могло статися, що пані Бонасьє, відрядивши його по пана де Ля Порта, який мав би відвести її до Лувру, о пів на дванадцяту ночі бігала паризькими вулицями, наражаючи себе на небезпеку вдруге бути викраденою?

Лише важлива справа могла змусити пані Бонасьє так ризикувати. А яка важлива справа може бути у двадцятип’ятирічної жінки? Кохання!

Але задля себе самої чи якоїсь третьої особи нехтувала вона власною безпекою, а може, й життям? Ось питання, яке постало перед д’Артаньяном. Його серце мучив демон ревнощів, так ніби він і справді був уже коханцем чарівної пані Бонасьє.

Зрештою, існував простий спосіб, щоб з’ясувати, куди прямує пані Бонасьє: простежити за нею. І д’Артаньян удався до нього не задумуючись.

Та, помітивши незнайомого, що, вийшов з ніші в стіні, мов статуя, що враз ожила, і почувши його кроки, які все ближче лунали за нею, пані Бонасьє злякано скрикнула і побігла.

Д’Артаньян кинувся за нею. Наздогнати жінку, що плуталася в складках свого плаща, було неважко. Вона не пробігла ще й третини вулиці, на яку завернула, як він її наздогнав. Бідолашна зовсім знесиліла – не так від утоми, як від страху, – і коли д’Артаньян поклав руку їй на плече, вона впала навколішки і здушеним голосом вигукнула:

– Убийте мене, якщо хочете! Але ви нічого не дізнаєтеся від мене!

Д’Артаньян підняв її, обхопивши за талію. Та відчувши, як вона обвисла на його руці, він зрозумів, що вона ось-ось знепритомніє, і поспішив її заспокоїти, запевняючи у своїх добрих намірах. Ці слова не мали для пані Бонасьє ніякого значення: говорити можна що завгодно, а мати на думці найгірше. Але голос, який промовляв їх, зробив свою справу. Молодій жінці здалося, що вона його вже десь чула. Розплющивши очі, вона глянула на людину, що так дуже перелякала її, і, впізнавши д’Артаньяна, радісно скрикнула.

– О, це ви! Це ви! – повторювала вона. – Боже, дякую тобі!

– Так, це я, – сказав д’Артаньян. – Я, кого Бог послав, щоб оберігати вас.

– І тому ви стежили за мною? – спитала молода жінка, лукаво всміхаючись. Її від природи жартівлива вдача швидко звільнилася від страху, який охопив її кілька хвилин тому, бо всі її побоювання розвіялись одразу, щойно вона впізнала друга в тому, кого мала за ворога.

– Мушу признатися, що це не так, – відповів д’Артаньян. – Я випадково опинився на вашій дорозі. Побачив, як якась жінка стукає у вікно до одного з моїх друзів…

– Одного з ваших друзів? – урвала його мову пані Бонасьє.

– Саме так. Араміс – один з моїх найближчих друзів.

– Араміс? Хто це?

– Облиште, пані! Чи не збираєтеся ви запевнити мене в тому, що не знаєте Араміса?

– Я вперше чую це ім’я.

– І ви вперше приходили до цього будинку?

– Звичайно.

– І ви не знали, що в ньому живе молодий чоловік?

– Ні.

– Мушкетер?

– Уявлення не мала!

– Виходить, ви шукали не його.

– Цілком правильно. Та ви самі добре бачили, що особа, з якою я розмовляла, – жінка.

– Так, ваша правда. Але ця жінка, очевидно, одна з приятельок Араміса?

– Цього я не знаю.

– Але ж вона живе в нього?

– Це мене не обходить.

– Та хто ж вона?

– О, ця таємниця – не моя.

– Пані, ви чарівна, але водночас ви надзвичайно таємнича жінка.

– І ця таємничість применшує мою привабливість?

– Зовсім ні, навпаки, ви стаєте ще чарівнішою.

– Якщо так, дайте мені спертися на вашу руку.

– Охоче. Що тепер?

– А тепер проведіть мене.

– Куди?

– Туди, куди я йду.

– Але куди ви йдете?

– Ви побачите, бо проведете мене аж до дверей.

– Мені зачекати на вас?

– Це буде зайвим.

– То ви повертатиметесь самі?

– Може – так, може – ні.

– Але хто піде проводжати вас, чоловік чи жінка?

– Ще не знаю.

– Але я дізнаюся!

– Як?

– Я зачекаю і побачу, з ким ви вийдете.

– У такому разі – прощайте!

– Чому ж?

– Я більше не потребую ваших послуг.

– Але ж ви самі просили…

– Допомоги дворянина, а не нишпорки.

– Це надто жорстоко з вашого боку.

– Як називають того, хто стежить за людиною всупереч її волі?

– Безтактним.

– Це слово надто м’яке.

– Гаразд, пані. Я бачу, що доведеться виконувати всі ваші бажання.

– Чому ж ви не скористалися з нагоди, щоб відразу виконати одне з моїх бажань?

– Я каюся.

– Ви справді каєтесь?

– У цьому я не зовсім певен… Але я певен в іншому: я можу твердо обіцяти вам виконати все, що вам заманеться за умови, коли ви дозволите мені провести вас до того місця, куди ви йдете.

– І потім ви мене залишите?

– Так.

– І не станете чекати, поки я вийду, щоб простежити за мною?

– Ні.

– Слово честі?

– Слово дворянина!

– Тоді беріть мене під руку – й ходімо!

Д’Артаньян охоче виконав цей наказ, і пані Бонасьє, усе ще тремтячи від пережитих хвилювань, міцно схопилася за його руку. Так вони дійшли до кінця вулиці Лагарп. Тут, як здалося д’Артаньянові, пані Бонасьє знову завагалася, як це було раніш на вулиці Вожирар, але потім за якимись, відомими тільки їй, ознаками, очевидно, знайшла потрібні двері.

– Ну от ми й прийшли, – сказала вона, підходячи до цих дверей. – Я вам безмежно вдячна за те, що ви опинилися поряд зі мною і допомогли мені уникнути всіх небезпек, на які я могла наразитись, якби була сама. Але настала хвилина виконати вашу обіцянку. Я прийшла туди, куди мені було потрібно.

– А на зворотному шляху вам нічого буде боятися?

– Хіба що грабіжників.

– А грабіжників, значить, ви не боїтеся?

– А що вони можуть у мене взяти? Я не маю при собі ані гроша.

– Ви забуваєте про чудову гаптовану хусточку, прикрашену якимсь вензелем.

– Я не розумію, про що ви?

– Я кажу про хусточку, яку я підібрав біля ваших ніг і поклав вам у кишеню.

– Мовчіть, нещасний, мовчіть! – закричала молода жінка. – Ви ж не хочете мене занапастити?

– Ви самі бачите, що вам усе ще загрожує небезпека, якщо однісінького слова досить, щоб ви знову затремтіли від страху, і не приховуєте: коли це слово дійде до чийогось вуха, то ви загинете. Пані, – вигукнув д’Артаньян, схопивши її за руку і спрямувавши на неї палкий погляд, – будьте ж розсудливі, довіртеся мені! Невже ви не прочитали в моїх очах, що моє серце сповнене прихильності й відданості вам?

– Я вірю вам, – відповіла пані Бонасьє. – Тому ви можете розпитувати мене про всі мої таємниці, і я вам не криючись про все розповім, але я не маю права звіряти вам чужі таємниці.

– Гаразд, – погодився д’Артаньян. – Я сам їх розкрию. Оскільки ці таємниці можуть впливати на вашу долю, вони повинні стати й моїми.

– Остерігайтеся! – вигукнула молода жінка, і в голосі її пролунали металеві нотки, які змусили д’Артаньяна мимоволі здригнутися. – Не втручайтеся в те, що стосується мене, – вже м’якше вела вона далі, – не намагайтеся допомогти мені у виконанні того, що я мушу зробити сама. Я прошу вас про це в ім’я того почуття, яке ви маєте до мене, в ім’я послуги, яку ви мені зробили і якої я ніколи в житті не забуду! Повірте тому, що я вам кажу! Не думайте більше про мене, я більше не існую для вас, ніби ви ніколи мене не бачили.

– Араміс теж мав вчинити так само, як я? – спитав д’Артаньян, якого її слова дійняли до живого.

– Добродію, ви вже вкотре вимовляєте це ім’я. Але ж я сказала вам, що не знаю цієї людини.

– Ви не знаєте людини, у віконницю якої ви стукали? Та годі вам, пані! Я не такий дурний, щоб повірити в це.

– Признайтеся, що ви цю історію самі придумали і вигадали цього Араміса, щоб примусити мене говорити.

– Я нічого не придумую, пані, я нічого не вигадую. Я кажу щиру правду.

– І ви запевняєте, що в цьому будинку мешкає один з ваших друзів?

– Я втретє повторюю вам: це будинок, де мешкає мій друг, і звуть його – Араміс.

– Усе це з’ясується з часом, – прошепотіла молода жінка, – а поки що, добродію, мовчіть!

– Якби ви могли заглянути в мою душу, – сказав д’Артаньян, – ви побачили б там таку щиру цікавість, що пожаліли б мене, і таке щире кохання, що тієї ж хвилини задовольнили б мою цікавість! Не треба боятися тих, хто вас кохає.

– Ви надто швидко заговорили про кохання, – зауважила молода жінка, похитавши головою.

– Кохання спалахнуло в моєму серці так швидко, бо я вперше по-справжньому закохався. До того ж мені немає ще й двадцяти.

При цих словах пані Бонасьє крадькома глянула на нього.

– Послухайте, я вже натрапив на слід, – сказав д’Артаньян. – Три місяці тому я мало не бився на дуелі з Арамісом через таку ж хусточку, як і та, що ви показали жінці, яка була в нього, через хусточку, прикрашену – я цього певен – таким самим вензелем.

– Добродію, – мовила молода жінка, – ви страшенно стомлюєте мене цими запитаннями, клянуся вам.

– Але, пані, ви ж така обережна і передбачлива… А що, коли б вас затримали і знайшли цю хусточку, хіба це вас не скомпрометувало б?

– А з якої речі? Хіба це не мої ініціали? «К. Б.» – Констанція Бонасьє.

– Або Камілла де Буа-Трасі.

– Мовчіть, пане! Мовчіть! Якщо небезпека, в якій опинилася я, не може зупинити вас, то подумайте про небезпеку, на яку наражаєтеся ви.

– Я?

– Так, ви. За одне лише знайомство зі мною ви можете потрапити до в’язниці або й поплатитися життям.

– Тоді я не залишу вас ні на мить!

– Добродію… – відповіла молода жінка, молитовно складаючи долоні, – добродію, заради всього святого, я звертаюся до честі військового, до благородства дворянина – залиште мене! Чуєте: б’є північ, на мене чекають о цій порі.

– Пані, – сказав юнак уклоняючись, – я не можу відмовити тому, хто так мене просить. Заспокойтесь, я залишаю вас.

– І ви не підете за мною, не будете вистежувати мене?

– Я зараз же повертаюся до себе додому.

– О, я знала, що ви милий юнак! – вигукнула пані Бонасьє, простягаючи йому руку, а другою взявшись за молоток біля невеликих дверей, ледве помітних у кам’яній стіні.

Д’Артаньян схопив простягнену руку й палко поцілував її.

– О, краще б я ніколи вас не зустрічав! – вигукнув він з тією простодушною грубістю, якій жінки нерідко віддають перевагу перед вишуканою ввічливістю, бо вона розкриває справжні думки людини і доводить, що почуття беруть гору над розумом.

– Проте… – мовила пані Бонасьє майже лагідно, стискаючи руку д’Артаньяна, який усе ще не відпускав її руки, – я не можу сказати так само щодо вас: хай на сьогодні усе скінчилось, але, можливо, завтра воно матиме продовження. Хтозна, якщо коли-небудь мене звільнять від обов’язку зберігати таємницю, чи не задовольню я тоді вашу цікавість…

– А ви можете обіцяти відповісти і на моє кохання? – не тямлячись від захоплення, вигукнув юнак.

– О, я не можу вам нічого обіцяти! Це буде залежати від тих почуттів, які ви зумієте викликати в мені.

– Отже, сьогодні, пані…

– Сьогодні, добродію, я відчуваю тільки вдячність.

– Ви надто добрі, – сумно зауважив д’Артаньян, – і зловживаєте моїм коханням.

– Ні, добродію, я користуюся вашим благородством – ото й усе. Але повірте, є люди, які вміють не забувати своїх обіцянок.

– О, ви робите мене найщасливішою людиною у світі! Не забувайте цього вечора, не забувайте про свою обіцянку!

– Будьте певні! Настане час, і я згадаю про все. А тепер ідіть, заради всіх святих, ідіть! На мене чекали рівно опівночі, і я вже запізнююсь.

– На п’ять хвилин.

– Так, але іноді п’ять хвилин – це п’ять століть.

– Коли кохаєш!

– А хто вам сказав, що на мене чекає закоханий?

– На вас чекає чоловік! – скрикнув д’Артаньян. – Чоловік!

– Ну от, ви знову за своє, – мовила пані Бонасьє з легкою усмішкою, в якій проступав відтінок нетерпіння.

– Ні! Я йду, я залишаю вас. Я довіряю вам, я хочу, щоб ви повірили, що я справді відданий вам, нехай навіть ця відданість і межує з дурістю. Прощавайте, пані, прощавайте!

Відчуваючи, що йому забракло сил просто так відпустити її руку, д’Артаньян буквально відірвався від неї й кинувся бігти. Пані Бонасьє, тим часом, узявшись за молоток, постукала в двері так само, як перед тим у віконницю: три удари неквапом через рівні проміжки часу. Добігши до рогу вулиці, д’Артаньян озирнувся: двері відчинилися й зачинились. Гарненька дружина галантерейника зникла за ними.

Д’Артаньян продовжував свій шлях. Він дав слово не вистежувати пані Бонасьє, і, навіть якби його життя залежало від того, куди саме вона піде або хто проводжатиме її, д’Артаньян однаково повернувся б додому, бо заприсягнувся, що зробить саме так. За п’ять хвилин він був уже на вулиці Могильників.

«Бідолашний Атос! – думав він. – Він не зрозуміє, що все це означає. Він, певне, заснув, чекаючи на мене, або повернувся додому, а там довідався, що в його квартирі побувала жінка. Жінка в Атоса! Але ж була жінка в Араміса, – міркував далі д’Артаньян. – Усе це дуже дивно, і мені достобіса кортить дізнатися, як події розвиватимуться далі».

– Жахливо, пане, жахливо! – відповів йому голос, який напевне належав Планше.

Як виявилося, д’Артаньян, розмовляючи сам із собою, що нерідко трапляється з людьми, чимось дуже заклопотаними, непомітно для себе опинився в під’їзді свого будинку, в глибині якого були сходи, що вели в його квартиру.

– Жахливо? Що ти верзеш, дурню? – спитав д’Артаньян. – Що сталося, зрештою?

– До лиха та ще лихо.

– Ну?

– По-перше, арештували пана Атоса.

– Арештували? Атоса арештували? За що?

– Його застали у вас. І вирішили, що він – це ви.

– І хто його арештував?

– Гвардійці. Ïх привели ті самі люди в чорному, що їх ви прогнали звідси.

– Чому ж він не назвався, не сказав їм, що не має ніякого відношення до цієї справи?

– Він і не збирався цього робити, пане. Навпаки, він підійшов ближче до мене й шепнув: «Зараз необхідно бути на волі твоєму панові, а не мені. Він знає, що до чого, а мені нічого не відомо. Треба виграти час, тому нехай гадають, що взяли його. Днів через три я скажу їм, хто я насправді, і їм доведеться мене випустити».

– Браво, Атосе! Благородна душа! – прошепотів д’Артаньян. – Як це на нього схоже! Що ж зробили гвардійці?

– Четверо повели його, не знаю куди – до Бастилії чи до Фор-Левека. Двоє залишилися з людьми в чорному, які перевернули догори дном весь будинок і забрали всі папери. А ще двоє тим часом вартували біля дверей. Потім, скінчивши з обшуком, вони пішли, навіть не зачинивши за собою двері.

– А Портос і Араміс?

– Я не застав їх удома, тому вони й не прийшли.

– Але вони можуть прийти з хвилини на хвилину. Ти ж попросив переказати їм, що я на них чекаю?

– Так, пане.

– Гаразд. Залишайся тут і, якщо вони прийдуть, розкажи їм про те, що сталося. Хай вони зачекають на мене в шинку «Соснова шишка». Тут залишатися їм небезпечно: за будинком можуть стежити. Я побіжу до пана де Тревіля, щоб сповістити його, а потім приєднаюся до них.

– Слухаюсь, пане, – сказав Планше.

– Я сподіваюся, ти не злякаєшся і не втечеш звідси? – спитав д’Артаньян, повертаючись назад і намагаючись якось підбадьорити свого слугу.

– Не турбуйтеся, пане, – відповів Планше. – Ви ще не знаєте мене. Я хоробрий, коли постараюся, повірте мені. Головне – постаратися. До того ж я пікардієць.

– Домовилися, – мовив д’Артаньян. – Отож ти скоріше вмреш, ніж залишиш свій пост?

– Так, пане. Я зроблю все що завгодно, щоб довести, як я вам відданий.

«Чудово! – подумав д’Артаньян. – Схоже, спосіб, що його я вжив до цього хлопця, виявився непоганим. При нагоді я знову ним скористаюся».

І з усією швидкістю, на яку були здатні його ноги, вже трохи стомлені сьогоднішньою біганиною, він помчав на вулицю Старого Голубника.

Пана де Тревіля не було вдома. Його рота несла варту в Луврі, і він був там разом зі своїми мушкетерами.

Потрібно було за всяку ціну побачитися з паном де Тревілем. Він мав знати, що відбувається. Д’Артаньян вирішив спробувати пройти в Лувр, сподіваючись, що мундир гвардійця роти пана Дезессара стане йому за перепустку.

Він спустився вниз по вулиці Пті-Огюстен і, діставшись набережної, попрямував до Нового мосту. У нього виникла була думка скористатися поромом, але, підійшовши до берега й машинально сунувши руку в кишеню, він зрозумів, що від річкової прогулянки доведеться відмовитись: йому нічим було заплатити поромникові.

Д’Артаньян уже підходив до вулиці Генего, коли його увагу привернуло двоє людей, що поспішали з-за рогу вулиці Дофіна. Це були чоловік і жінка. Щось у їхньому вигляді вразило д’Артаньяна.

Жінка статурою нагадувала пані Бонасьє, а чоловік був вилитий Араміс.

Схожість посилювалася ще й тим, що жінка була в чорній накидці, яку д’Артаньян добре запам’ятав біля віконниці на вулиці Вожирар та біля дверей на вулиці Лагарп, а на чоловікові була форма мушкетера.

Обличчя жінки закривав низько опущений каптур накидки, а чоловік ховав своє обличчя за носовою хусточкою. Ця завбачливість свідчила про те, що їм не хотілося, аби їх упізнали.

Вони пішли по мосту. Дорога д’Артаньяна теж вела через міст, позаяк він прямував до Лувру. І він подався слідом за ними.

Не ступив він і двадцяти кроків, як остаточно переконався, що жінка – пані Бонасьє, а чоловік – Араміс.

І відразу ж усі підозри, розбурхані ревнощами, з новою силою прокинулися в його душі.

Він був двічі обдурений – другом і тією, котру любив уже як коханку. Пані Бонасьє присягалась йому всіма богами, що не знає Араміса, а за чверть години він зустрічає її під руку з Арамісом.

Д’Артаньян навіть не подумав про те, що з гарненькою галантерейницею він познайомився лише якихось три години тому, що вона нічим йому не зобов’язана, хіба що звільненням з рук поліцейських, які хотіли її викрасти, і що вона йому нічого не обіцяла. Він почувався коханцем, ображеним, ошуканим і осміяним. Лють охопила його, і кров ударила в скроні. Він вирішив будь-що дізнатися правду.

Молода жінка та її супутник помітили, що за ними стежать, і наддали ходи. Д’Артаньян кинувся бігти й випередив їх. Потім, повернувши назад, заступив їм дорогу саме тоді, коли вони проходили повз статую Самаритянки[28], освітлену ліхтарем, який заливав світлом усю цю частину мосту.

Д’Артаньян зупинився перед ними, і вони теж змушені були зупинитися.

– Що вам треба, добродію? – спитав, відступаючи на крок, мушкетер, з іноземного акценту якого д’Артаньян зрозумів, що одне з його припущень виявилося помилковим.

– Це не Араміс! – вигукнув він.

– Ні, добродію, не Араміс. І оскільки, судячи з вашого вигуку, ви помилилися, я прощаю вас.

– Ви прощаєте мене? – перепитав д’Артаньян.

– Так, – відповів незнайомець. – Тому дозвольте пройти, коли у вас немає до мене ніякої справи.

– Це так, добродію, – сказав д’Артаньян, – у мене справа не до вас, але до вашої дами.

– До моєї дами? Ви ж не знаєте її! – здивувався незнайомий.

– Ви помиляєтесь, добродію, я її знаю.

– Он як! – зауважила з докором пані Бонасьє. – Ви дали мені слово дворянина і військового, і я сподівалася, що цього цілком досить!

– Але… – знічено промовив д’Артаньян, – ви обіцяли мені…

– Обіпріться на мою руку, пані, – запропонував іноземець, – нам треба йти.

Але д’Артаньян, приголомшений і принижений, продовжував стояти, схрестивши руки на грудях, перед незнайомим та пані Бонасьє.

Мушкетер ступив уперед і рукою відсторонив д’Артаньяна.

Д’Артаньян відскочив назад і вихопив шпагу. Тієї ж миті іноземець блискавично вихопив свою.

– Заради святого неба, мілорде! – скрикнула пані Бонасьє, кидаючись між ними й руками хапаючи їхні шпаги.

– Мілорд! – скрикнув д’Артаньян, у голові якого сяйнув несподіваний здогад. – Мілорд!.. Пробачте, добродію… Невже ви…

– Його світлість герцог Бекінгемський, – стиха мовила пані Бонасьє. – Але тепер ви можете занапастити нас усіх.

– Мілорде, пані, прошу вас, вибачте!.. Але ж я кохаю її, мілорде, і я ревнував. Ви знаєте, мілорде, що значить кохати! Вибачте, і смію запевнити вас, що я ладен віддати своє життя за вашу світлість!

– Ви славний юнак, – сказав герцог, простягаючи д’Артаньянові руку, яку той шанобливо потиснув. – Ви пропонуєте мені свої послуги – я їх приймаю. Йдіть за нами до Лувру і, коли помітите, що хтось за нами стежить, убийте цього негідника.

Взявши шпагу в руку, д’Артаньян пропустив пані Бонасьє й герцога на двадцять кроків уперед і пішов назирці за ними, ладен і справді вбити на місці кожного, хто посмів би посягнути на життя благородного і вишуканого міністра Карла I.

Та, на щастя, молодому героєві не трапилося цього вечора нагоди довести герцогу свою відданість, і молода жінка разом з красенем мушкетером без усяких пригод дісталися Лувру, куди їх впустили через хвіртку навпроти вулиці Ешель. Що ж до д’Артаньяна, то він одразу заквапився до шинку «Соснова шишка», де на нього чекали Портос і Араміс.

Він не став пояснювати їм причину, через яку він їх потурбував, а сказав лише, що сам уладнав справу, для якої, здавалося йому, могла знадобитись їхня допомога.

А тепер, захоплені нашим оповіданням, дамо трьом друзям змогу повернутися до своїх домівок і помандруємо звивистими коридорами Лувру за герцогом Бекінгемом та його чарівною Аріадною[29].

XII ДЖОРДЖ ВІЛЛЬЄРС, ГЕРЦОГ БЕКІНГЕМСЬКИЙ

Пані Бонасьє та герцог потрапили до Лувру без особливих труднощів: її знали як служницю королеви, а він був у формі мушкетера пана де Тревіля, рота якого, як ми вже сказали, того вечора вартувала в палаці. Проте Жермен передусім піклувався про королеву, і якби щось і сталося, то пані Бонасьє звинуватили б тільки в тому, що вона провела до Лувру свого коханця. Звичайно, вона б узяла цей гріх на себе. Вона, щоправда, заплямувала б своє добре ім’я, але кого цікавить добре ім’я якоїсь галантерейниці!

Увійшовши на подвір’я, герцог і пані Бонасьє пройшли кроків двадцять п’ять уздовж кам’яної огорожі. Там вони опинилися біля маленьких службових дверей, які залишали відчиненими вдень, але звичайно замикали на ніч. Пані Бонасьє штовхнула ці двері, і вони ввійшли. Хоч довкола панувала темрява, але пані Бонасьє добре орієнтувалася в цій частині Лувру, що була відведена для двірських службовців. Замкнувши за собою двері, вона взяла герцога за руку і, тримаючись за поручні й намацуючи ногою сходинки, почала підійматися. Герцог нарахував два поверхи. Опинившись на сходовій площадці, пані Бонасьє повернула праворуч, провела свого супутника довгим коридором і спустилася поверхом нижче, пройшла ще кілька кроків, уставила ключ у замок, одімкнула двері і завела герцога до кімнати, в якій горів тільки нічник.

– Залишайтеся тут, мілорде, – шепнула вона. – Зараз прийдуть.

Сказавши це, вона вийшла в ті самі двері й замкнула їх за собою на ключ, так що герцог міг з повним правом назвати себе в’язнем.

Треба сказати, що герцог Бекінгем, опинившись під замком у напівтемній кімнаті, не відчував ані найменшого страху. Однією з найважливіших рис його вдачі була невтолима спрага пригод і любов до всього романтичного. Безстрашний і заповзятливий, він не вперше наражав своє життя на небезпеку за подібних обставин. Йому було вже відомо, що послання, начебто відправлене Анною Австрійською, було пасткою. Та, замість того щоб повернутися в Англію, він, скориставшись нагодою, попросив передати королеві, що не поїде, не побачивши її. Спершу королева рішуче відмовилася зустрічатися з ним, але потім злякалася, що герцог, роздратований її відмовою, скоїть якусь дурницю. Вона вже зважилася прийняти його й просити негайно виїхати з міста, але того самого вечора, коли вона це вирішила, викрали пані Бонасьє, якій було доручено розшукати герцога й провести його до Лувру. Два дні ніхто не знав про її долю, і запущений механізм зупинився. Тільки коли пані Бонасьє вирвалася на волю й побачилася з де Ля Портом, усе знову набрало обертів, і вона успішно завершила небезпечну операцію, яка, коли б її не викрали, могла б здійснитися на три дні раніше.

Лишившись на самоті, Бекінгем підійшов до дзеркала. Мундир мушкетера дуже пасував йому.

У свої тридцять п’ять років він зажив слави найвродливішого вельможі і найелегантнішого кавалера як у Франції, так і в Англії.

Улюбленець двох королів, власник незліченних багатств, повновладний правитель королівства, яке то збурювалось, то заспокоювалося, підкоряючись його власним примхам, Джордж Вілльєрс, герцог Бекінгемський, жив надзвичайним життям, яке потім ще не одне сторіччя викликало захват і подив нащадків.

Самовпевнений, переконаний у своїй могутності і в тому, що закони, які керують іншими людьми, на нього не поширюються, він ішов прямісінько до мети, незважаючи на те, що ця мета така висока й сліпуча, і для когось іншого безумством здавалося б навіть подумати про неї. Все це привело до того, що він уже кілька разів зустрічався з прекрасною і недоступною Анною Австрійською і, вразивши її своїм блиском, змусив закохатися в себе.

Отже, як ми вже казали, Джордж Вілльєрс зупинився перед дзеркалом. Поправивши своє розкішне хвилясте волосся золотавого кольору, щоб відновити бездоганну зачіску, трохи скуйовджену мушкетерським капелюхом, він підкрутив вуса і, сповнений радості, щасливий і гордий тим, що наближається мить, якої він так довго чекав, усміхнувся своєму відображенню.

У цю мить у стіні відчинилися непримітні двері і до кімнати ввійшла жінка. Герцог побачив її відображення в дзеркалі. Він радісно скрикнув – це була королева!

Анні Австрійській було років двадцять шість чи двадцять сім, вона була в тій порі, коли врода розквітає якнайпишніше.

Вона ступала, як королева, ні, скоріше, як богиня. Очі, в яких виблискував смарагд, були взірцем досконалості і випромінювали водночас лагідність і велич. Її маленький яскраво-червоний рот не псувала навіть нижня губа, дещо випнута вперед, як у всіх спадкоємців австрійського королівського дому: королева була надзвичайно приваблива, коли всміхалася, та коли вона хотіла виказати найглибшу зневагу, то важко було б собі уявити виразнішу гримасу.

Шкіра її була напрочуд ніжною й м’якою. Руки та плечі вражали досконалою красою, і всі тогочасні поети оспівували їх у своїх віршах як щось незрівнянне.

І нарешті, її волосся, колись біляве, а тепер каштанового відтінку, ретельно зачесане і щедро припудрене, чудово обрамляло її обличчя, якому найвимогливіший критик міг побажати лише трохи менше рум’ян, а найвимогливіший скульптор – ледь витонченішої лінії носа.

Герцог Бекінгем на мить застиг, осліплений її красою: ще ніколи, ні на балах, ні на святах, Анна Австрійська не здавалася йому такою гарною, як тепер, коли вона, у простій сукні з білого шовку, з’явилася перед ним у супроводі доньї Естефанії, єдиної з її іспанських покоївок, яка не залишила свою господиню, незважаючи ні на гнів ревнивого короля, ні на переслідування кардинала Рішельє.

Анна Австрійська зробила два кроки назустріч герцогові. Бекінгем кинувся до її ніг і, перш ніж королева встигла його підвести, палко поцілував край сукні.

– Герцогу, вам уже відомо, що це не я продиктувала того злощасного листа?

– О так, вельможна пані, так, ваша величносте! – вигукнув герцог. – Я знаю, що треба бути дурнем, божевільним, щоб повірити, ніби мармур може ожити, а сніг випромінювати тепло. Але що вдієш: коли сам кохаєш, так легко вірити, що й тебе кохають! І все-таки моя подорож була немарною, адже я бачу вас.

– Хай і так, – відповіла Анна Австрійська, – але вам відомо, чому я погодилася побачитися з вами? Я прийшла на цю зустріч, жаліючи вас. Ви байдужі до моїх переживань, ви вперто відмовляєтеся виїхати з країни, хоча, залишаючись тут, ви ризикуєте життям і змушуєте мене ризикувати моєю честю. Я погодилася побачитися з вами, щоб сказати: весь світ проти нас – морська глибочінь, ворожнеча між нашими королівствами, непорушність подружніх клятв. Це святотатство – боротися проти всього цього, мілорде! Я прийшла сюди, нарешті, для того, щоб сказати вам, що ми не повинні більше бачитися.

– Говоріть, пані, говоріть, королево! – вигукнув Бекінгем. – Ніжність вашого голосу зм’якшує жорстокість ваших слів… Ви кажете про святотатство. Ні, святотатство – це розлучати серця, які Бог створив одне для одного!

– Мілорде, – вигукнула королева, – ви забуваєте: я ніколи не говорила, що кохаю вас!

– Але ви ніколи не говорили мені й того, що не кохаєте мене. Хоча вимовити такі слова – це було б виявом жорстокої невдячності з боку вашої величності. Бо, скажіть мені, де ви ще знайдете таке кохання, як моє, кохання, яке ні часові, ні розлуці, ні безнадії згасити несила? Кохання, що вдовольняється загубленою стрічкою, випадковим поглядом, словом, мовленим мимохіть? Минуло три роки, пані, відколи я вперше побачив вас, і от уже три роки, як я безтямно кохаю вас! Хочете, я розповім, як ви були вдягнені, коли я побачив вас уперше? Хочете, я до найменших подробиць змалюю кожну деталь вашого туалету?.. Я бачу вас, як тепер. Ви сиділи на подушках, за іспанським звичаєм. На вас була зелена атласна сукня, гаптована сріблом і золотом, широкі рукава були підв’язані і скріплені застібками з великих діамантів, даючи змогу милуватися вашими чарівними руками. Шию прикривав мереживний комір, а на голові був маленький капелюшок того ж кольору, що й сукня, а на капелюшку – перо чаплі… О, я заплющую очі – і бачу вас такою, якою ви були тоді! Я розплющую очі – і бачу вас такою, як зараз, тобто в тисячу разів прекраснішою!

– Яке божевілля! – прошепотіла Анна Австрійська, в якої забракло мужності розсердитися на герцога за те, що він так вірно зберіг у своєму серці її образ. – Яке божевілля розпалювати марні почуття такими спогадами!

– Чим же я маю жити? В мене нічого не лишилося, крім спогадів! Вони моє щастя, мій скарб, моя надія! Кожна хвилина, коли я бачуся з вами, – це ще один діамант, який я ховаю до скарбниці свого серця. Сьогодні я підібрав четвертий діамант, загублений вами. Адже за три роки, пані, я вас бачив лише чотири рази: про першу зустріч я щойно вам нагадав, удруге я бачив вас у пані де Шеврез, утретє – в Ам’єнському саду…

– Герцогу, – зашарівшись, прошепотіла королева, – не згадуйте про той вечір!

– О ні, навпаки, згадаймо про нього, ваша величносте! Той вечір – найщасливіший, найрадісніший у моєму житті. Чи пам’ятаєте ви, яка чудесна була ніч? Було тепло, і повітря було сповнене казкових пахощів. Темно-синє небо густо всипали зірки. О, того разу, пані, мені пощастило на мить залишитися з вами наодинці. Того разу ви ладні були розповісти мені про все – про вашу самотність і про смуток вашого серця. Ви спиралися на мою руку… ось так. Нахиляючись, я відчував, як ваше ніжне волосся торкається мого обличчя, і кожен дотик змушував мене тремтіти з голови до ніг. О, королево! Ви не знаєте, яке божественне щастя, яке райське блаженство дарує така мить!.. Усі мої володіння, багатства, славу, усі дні, що лишилося мені ще прожити, ладен я віддати за одну таку мить, за одну таку ніч! Люба пані, присягаюся вам, що тієї ночі ви кохали мене!..

– Мілорде, можливо, що саме місце, де ми зустрічалися, той казковий вечір, чарівність ваших очей і тисячі інших обставин, які часом сполучаються разом, аби занапастити жінку, того фатального вечора об’єдналися проти мене. Але ви бачили, мілорде, королева прийшла на допомогу слабкій жінці: на перше ж ваше слово, необачно мовлене, на першу вільність, яку ви собі дозволили, я покликала служницю.

– О так, це правда. І ніяке інше кохання, крім мого, не витримало б такого випробування. Але моє кохання, здолавши його, спалахнуло ще сильніше і навіки поселилося в моїм серці. Повернувшись до Парижа, ви сподівалися від мене сховатись, ви гадали, що я не насмілюся покинути скарбу, який мій володар доручив мені охороняти. Але що для мене всі скарби, всі королі на землі! Минув лише тиждень, і я повернувся, пані. Цього разу вам уже немає чим дорікнути мені. Я ризикую позбутися довіри мого короля, ризикую своєю головою, щоб мати щастя хоч кілька хвилин бачити вас, я навіть не торкнувся вашої руки, і ви пробачили мені, зваживши на моє каяття та покірливість.

– Так, але всі ці ваші безумства, в яких я – ви знаєте це самі, мілорде, – була невинна, стали причиною обмови. Король, підбурюваний паном кардиналом, страшенно розлютився. Він вигнав пані де Верні, Пюнтажа відправив на заслання, пані де Шеврез упала в неласку. А коли ви захотіли повернутися до Франції як посол, король особисто, – згадайте, мілорде, – король особисто висловився проти цього.

– Так, і Франція заплатить війною за відмову свого короля. Якщо відтепер я не зможу більше бачити вас, пані, – що ж, я хочу, щоб ви щодня чули про мене. Чи знаєте ви, з якою метою було почато експедицію на острів Ре і навіщо я маю намір укласти союз із протестантами Ла-Рошелі? Задля втіхи бачити вас. Я знаю, що я не дійду зі своїми військами до самого Парижа. Але за цією війною настане замирення, замирення вимагатиме переговорів, а вести переговори буде доручено мені. І тоді вже ніхто не посміє мене не прийняти, і я повернуся в Париж, і зможу побачити вас бодай на одну-єдину мить, і буду щасливий. Щоправда, за моє щастя тисячі людей заплатять своїм життям. Але що мені до цих людей, головне – побачити вас! Усе це, можливо, божевілля, марення, але скажіть, яка жінка ще має такого палкого коханця? У якої королеви є відданіший слуга?

– Мілорде, мілорде, на своє виправдання ви наводите докази, які не додають вам слави. Те, що мало б свідчити про ваше кохання, я сприймаю як можливий злочин.

– Ви вважаєте так тому, що не кохаєте мене, ваша величносте. Якби ви мене кохали, ви зовсім інакше сприймали б усе це. Та коли б ви мене кохали… коли б ви мене кохали, щастя було б надмірним, і я збожеволів би! Так, пані де Шеврез, про яку ви щойно говорили, пані де Шеврез була не такою жорстокою, як ви: Голланд кохав її, і вона відповідала йому взаємністю.

– Пані де Шеврез не була королевою, – прошепотіла Анна Австрійська, вражена силою такої глибокої пристрасті.

– Отож, ви кохали б мене, ви, вельможна пані, коли б не були королевою? Скажіть, кохали б? Чи можу я вважати, що тільки ваш високий сан змушує вас бути такою жорстокою до мене? Чи можу повірити, що, коли б ви були пані де Шеврез, нещасний Бекінгем міг би сподіватися?.. Дякую за ці божественні слова, о моя прекрасна королево, тисячу разів дякую!

– Мілорде, ви не так зрозуміли… ви неправильно витлумачили мої слова. Я не хотіла сказати…

– Мовчіть, мовчіть! – перепинив її герцог. – Якщо своїм щастям я зобов’язаний помилці, не будьте такою жорстокою, щоб виправляти її. Ви самі сказали: мене заманили в пастку. Можливо, мені це коштуватиме життя… Так дивно: з якогось часу в мене таке передчуття, ніби я скоро помру.

При цих словах на вустах герцога майнула сумна і разом з тим чарівна усмішка.

– О Боже! – вигукнула Анна, і непідробний жах, який пролунав у її голосі, був незаперечним доказом того, що її почуття до герцога набагато сильніше, ніж вона вдавала.

– Пані, я кажу це зовсім не для того, щоб налякати вас. Зовсім ні! Зрештою, це просто смішно, і повірте, мене мало хвилюють такі передчуття. Але слова, які ви щойно зронили, надія, яку ви майже подарували мені, наперед спокутують усе, навіть мою смерть.

– Послухайте, мілорде, – сказала Анна Австрійська, – у мене теж є передчуття, і мені сняться жахливі сни. Мені снилося, що я бачу вас розпростертого на землі, закривавленого, пораненого…

– Пораненого в лівий бік, ножем? – перебив її герцог.

– Так, саме так, мілорде: у лівий бік, ножем. Але хто міг сказати вам, що я бачила такий сон? Я довірила його лише Богові, та й то в молитві.

– Цього для мене досить, вельможна пані. Ви кохаєте мене, чи не так?

– Я вас кохаю? Я?

– Так, ви. Хіба Бог послав би вам ті ж самі сни, що й мені, коли б ви мене не кохали? Хіба були б у нас ті самі передчуття, коли б наші серця не були зв’язані єдиною ниткою? Ви кохаєте мене, моя королево! Але чи тужитиме ваше серце за мною?

– О Боже милосердний! – вигукнула Анна Австрійська. – Я не витримаю цього! Благаю вас, герцогу, заради всього святого, йдіть, облиште мене! Не знаю, кохаю я вас чи ні, але мені добре відомо, що я ніколи не порушу обітниці, даної перед Богом. Згляньтеся наді мною, їдьте! Якщо вас поранять у Франції, якщо ви помрете у Франції, якщо в мене буде найменша підозра, що кохання до мене стало причиною вашої смерті, я не переживу цього, я збожеволію! Їдьте вже, їдьте, благаю вас!

– О, яка ви прекрасна зараз! Боже, як я вас кохаю! – вигукнув герцог.

– їдьте! їдьте, благаю вас, і повертайтеся згодом. Повертайтеся як посол, як міністр, повертайтеся в супроводі охоронців, які зможуть захистити вас, і слуг, які оберігатимуть вас… Тоді я не боятимусь за ваше життя і буду щаслива побачити вас.

– Невже правда усе те, що ви кажете?

– Так.

– Тоді… тоді на знак вашого прощення подаруйте мені що-небудь, якусь дрібничку, що належить вам і слугуватиме доказом, що все це мені не наснилося. Якусь річ, яку ви носили і яку я теж міг би носити… перстень, ланцюжок…

– І ви поїдете… ви поїдете, коли я подарую те, про що ви просите?

– Так.

– Негайно ж?

– Так.

– Ви залишите Францію і повернетеся до Англії?

– Так, присягаюся вам.

– Зачекайте тоді, зачекайте…

Анна Австрійська пішла до себе і майже відразу повернулася, тримаючи в руках скриньку з рожевого дерева з золотою інкрустацією, прикрашену її вензелем.

– Візьміть це, мілорде, – сказала вона. – Візьміть і зберігайте на згадку про мене.

Герцог Бекінгем узяв скриньку і знову припав до її ніг.

– Ви обіцяли мені поїхати, – мовила королева.

– І я дотримаю свого слова! Вашу руку, вельможна пані, вашу руку, і я вже йду.

Анна Австрійська, заплющивши очі, простягла герцогові руку.

Бекінгем палко торкнувся губами цієї чарівної руки. Відчуваючи, що сили можуть полишити її, вільною рукою королева сперлася на Естефанію.

– Не пізніше ніж через півроку, ваша величносте, – пообіцяв герцог, підводячись, – якщо на той час я ще буду живий, я знову побачу вас, нехай мені для цього доведеться перевернути увесь світ.

І, вірний своєму слову, він вибіг з кімнати.

У коридорі на нього чекала пані Бонасьє, яка так само обережно і так само безперешкодно вивела його з Лувру.

XIII ПАН БОНАСЬЄ

У нашій історії, як читач, певно, помітив, була людина, доля якої, незважаючи на її скрутне становище, мало кого цікавила. Цією людиною був пан Бонасьє, невинна жертва інтриг політичних і любовних, які так тісно перепліталися між собою в ті часи, багаті на лицарські подвиги та любовні пригоди.

На щастя – пам’ятає про це читач чи ні, – ми обіцяли не забувати про нього.

Поліцейські, які арештували його, запроторили пана Бонасьє до Бастилії і там, переляканого до смерті, провели перед взводом солдатів, які заряджали свої мушкети.

Бідолашного галантерейника штовхнули в довгий і темний коридор, де на нього накинулися конвоїри, обсипаючи найдошкульнішими ударами і найбрутальнішою лайкою. Поліцейські, побачивши, що мають справу з людиною недворянського походження, повелися з ним, як з останнім волоцюгою.

Десь приблизно за півгодини з’явився писар, який поклав край його мукам фізичним, але аж ніяк не душевним. Він наказав відвести його до кімнати для допитів. Як правило, в’язнів допитували в камерах, але з паном Бонасьє вирішили не церемонитися.

Двоє тюремників схопили галантерейника, перетнули з ним тюремне подвір’я, завели в коридор, де стояло троє вартових, відімкнули якісь двері й увіпхнули його до кімнати з низько навислою стелею, де були лише стіл, стілець і комісар. Комісар сидів за столом і щось писав.

Тюремники підвели арештанта до столу і за наказом комісара відійшли на таку відстань, щоб не чути допиту.

Комісар нарешті відірвався від своїх паперів і підвів голову, ніби бажаючи пересвідчитись, хто перед ним. Він був мало привабливий на вигляд – гачкуватий ніс, жовті гострі вилиці, маленькі, але жваві й проникливі оченята. В обличчі було щось, що нагадувало куницю й лиса водночас. Його голова на довгій рухливій шиї визирала з коміра широкої суддівської мантії, похитуючись, наче в черепахи, що висунула її з-під свого панцира.

Комісар почав допит з того, що уточнив його ім’я та прізвище, вік, фах і місце проживання.

Арештований відповів, що звуть його Жак-Мішель Бонасьє, що йому п’ятдесят один рік, що колись він торгував галантерейними товарами, але тепер покинув цю справу і живе на вулиці Могильників, у будинку номер одинадцять.

Комісар, замість того щоб продовжити допит, виголосив довгу промову про небезпеку, яка загрожує маленькій людині, коли та втручається в політику.

Проте це був лише вступ. А далі комісар докладно розповів переляканому галантерейникові про необмежену владу пана кардинала, цього неперевершеного міністра, цього переможця всіх колишніх міністрів і взірця для міністрів майбутніх, силі якого ніхто не може протистояти безкарно.

Закінчивши другу частину своєї промови і свердлячи яструбиним поглядом бідолашного Бонасьє, комісар запропонував йому подумати про серйозність його становища.

Ці міркування не змусили галантерейника напружувати розум: він усе вже давно обміркував. Він проклинав той день і годину, коли панові де Ля Порту спало на думку одружити його зі своєю хрещеницею, і особливо ту хвилину, коли ця хрещениця стала кастеляншею королеви.

Основою вдачі пана Бонасьє був глибокий егоїзм, що поєднувався з надзвичайною скнарістю, приправлений неймовірним боягузтвом і малодушністю. Кохання, яке він відчував до молодої дружини, було почуттям другорядним і не могло протистояти тому ницому, що ми про нього тут згадали.

Тому пан Бонасьє довго не думав, що відповісти.

– Пане комісар, – боязко почав він, – смію запевнити вас, що я більше за будь-кого знаю й ціную заслуги його високопреосвященства, який робить нам честь, керуючи нами.

– Та невже? – недовірливо спитав комісар. – Ну, а коли це й справді так, то з якого дива ви опинилися в Бастилії?

– Як я сюди потрапив, або, точніше, за що я сюди потрапив – цього я не можу вам пояснити, бо й сам нічого не знаю. Але напевно ж не за те, що, принаймні свідомо, завдав якусь прикрість панові кардиналові.

– Але ж ви вчинили злочин, якщо вас звинувачують у державній зраді.

– У державній зраді? – з жахом вигукнув Бонасьє. – У державній зраді?.. Як же людину, що ненавидить гугенотів і духу не виносить іспанців, простого галантерейника можуть звинувачувати в державній зраді? Ви самі подумайте, пане комісар! Це аж ніяк неможливо!

– Пане Бонасьє… – мовив комісар, дивлячись на звинувачуваного так, ніби його маленькі оченята мали здатність зазирати в найпотаємніші куточки свідомості. – Пане Бонасьє, у вас є дружина?

– Так, пане, – відповів галантерейник, затремтівши всім тілом і відчуваючи, що зараз усе остаточно заплутається. – У мене є… точніше… була дружина.

– Як це – була? Куди ж ви її поділи, якщо вона у вас була?

– Її викрали в мене, добродію.

– Викрали? – перепитав комісар. – Он воно як!

Бонасьє з цього «он воно як!» зробив висновок, що справа його чимдалі, то більше заплутується.

– Отже, її викрали, – продовжував комісар. – Ну, а чи відомо вам, хто саме її викрав?

– Мені здається, що я знаю.

– І хто ж та людина?

– Зважте, я нічого не стверджую. Я тільки підозрюю.

– Кого ви підозрюєте? Ну ж бо, відповідайте щиро.

Пан Бонасьє зовсім розгубився: як бути – все заперечувати чи говорити правду? Якщо він заперечуватиме, можуть припустити, що йому відомо про таке, в чому не сміє навіть зізнатися. А якщо він усе розповість, то у такий спосіб доведе свою добру волю. Тому він вирішив говорити правду.

– Я підозрюю, – почав галантерейник, – одного смаглявого чоловіка, високого на зріст, чорнявого, з гордовитим обличчям, на вигляд схожого на знатного вельможу. Як мені здалося, він кілька разів стежив за нами, коли я, зустрівши дружину біля виходу з Лувру, проводив її додому.

На обличчі комісара з’явився вираз якоїсь стурбованості.

– І як його ім’я? – спитав він.

– Його ім’я мені не відоме. Але якщо я коли-небудь зустріну цього чоловіка, я відразу впізнаю його, навіть серед тисячі інших, запевняю вас.

Комісар спохмурнів.

– Ви кажете, що впізнали б його серед тисячі інших? – перепитав він.

– Тобто я хотів сказати… – пробелькотів Бонасьє, помітивши, що припустився помилки в розмові з комісаром. – Я хотів сказати…

– Ви хотіли сказати, що впізнали б його, – урвав його мову комісар. – Гаразд. На сьогодні досить. Необхідно, перш ніж ми продовжимо нашу розмову, повідомити декого про те, що ви знаєте викрадача вашої дружини.

– Але ж я не сказав вам, що знаю його! – в розпачі вигукнув Бонасьє. – Навпаки, я сказав, що…

– Виведіть в’язня! – наказав комісар, звертаючись до двох охоронців.

– Куди накажете його відвести? – спитав писар.

– До камери.

– До якої?

– Та до першої-ліпшої, чорт його бери! Головне – щоб засуви були надійні, – мовив комісар з такою байдужністю, від якої в бідолашного Бонасьє похолонуло все від жаху.

«Ой лихо! – думав він. – Лихо на мою бідну голову! Дружина, певно, вчинила якийсь жахливий злочин. Мене вважають її спільником і покарають разом з нею. Вона, мабуть, зізналася, сказала, що про все мені розповідала. Ці жінки – такі слабкі створіння!.. До камери, до першої-ліпшої! Ну звісно! Невдовзі ранок… А потім – колесо, шибениця… О Боже! Зглянься наді мною!»

Не звертаючи ніякісінької уваги на жалібні зойки пана Бонасьє, до яких вони, зрештою, давно вже звикли, охоронці підхопили арештанта під руки й потягли до камери. Тим часом комісар похапцем писав якогось листа. Писар стояв біля нього, чекаючи.

Усю ніч Бонасьє не склепив очей. Він не міг заснути не тому, що йому було незатишно в тюремній камері: його мучила страшна тривога за свою подальшу долю. Він до самого ранку так і просидів на своєму ослінчику, здригаючись од найменшого звуку. І коли перші промені сонця зазирнули до камери, йому здалося, що й сонце забарвилося в жалобні тони.

Почувши, як відсувається засув, він підскочив, немов ужалений. Він подумав, що по нього прийшли, щоб відвести на ешафот. Тому, коли замість очікуваного ката на порозі з’явилися комісар, який допитував його напередодні, та писар, від радості він мало не кинувся їм на шию.

– Ваша справа, мій любий, дуже ускладнилася з учорашнього дня, – сказав комісар. – І я раджу розповісти все, що вам відомо. Тільки щире каяття може врятувати вас від гніву кардинала.

– Але я готовий усе розповісти! – вигукнув Бонасьє. – Принаймні все, що я знаю. Прошу вас, запитуйте мене.

– Перше: де зараз ваша дружина?

– Я ж вам сказав: її викрали.

– Припустімо, так воно і є. Але вчора після п’ятої години пополудні вона втекла – і не без вашої допомоги.

– Моя дружина втекла? – здивувався Бонасьє. – Бідолага! Але, добродію, якщо вона втекла, то я тут ні при чому, присягаюся вам!

– Навіщо ви заходили вчора до вашого мешканця, пана д’Артаньяна, і про що ви так довго з ним говорили?

– Так, це правда, пане комісар. Я визнаю, що це була моя помилка. Я й справді заходив до пана д’Артаньяна.

– І яка була мета вашого візиту?

– Я просив його допомогти мені розшукати мою дружину. Я вважав, що маю право вимагати, щоб її повернули. Але, як мені здається, я помилився і дуже прошу вас пробачити мені.

– І якою була відповідь пана д’Артаньяна?

– Пан д’Артаньян обіцяв допомогти мені. Але невдовзі я переконався, що він зрадив мене.

– Ви намагаєтеся ввести суд в оману! Пан д’Артаньян уклав з вами таємну угоду, і, виконуючи умови цієї угоди, він вигнав з вашого будинку поліцейських, які арештували вашу дружину, і сховав її від служителів правосуддя.

– Пан д’Артаньян викрав мою дружину? Дурниця! Це неймовірно!

– На щастя, пан д’Артаньян у наших руках, і вам влаштують з ним очну ставку.

– Ну що ж, слово честі, тим краще! – вигукнув пан Бонасьє. – Я буду радий побачити хоч одне знайоме обличчя…

– Введіть пана д’Артаньяна! – наказав комісар вартовим.

Вартові ввели Атоса.

– Пане д’Артаньян, – мовив комісар, звертаючись до Атоса, – розкажіть, що сталося між вами і ось цим паном.

– Але ж це зовсім не пан д’Артаньян! – вигукнув Бонасьє.

– Як! Це не пан д’Артаньян? – у свою чергу здивувався комісар.

– Ну звичайно, ні! – запевнив Бонасьє.

– Хто ж цей пан? – спитав комісар.

– Не можу вам сказати: я його не знаю.

– Як! Ви його не знаєте?!

– Ні.

– І ви ніколи його не бачили?

– Бачив, але не знаю, як його звуть.

– Ваше ім’я? – спитав комісар.

– Атос, – відповів мушкетер.

– Але це не людське ім’я, це назва якоїсь гори! – вигукнув бідолашний комісар, у якого вже голова йшла обертом від усього, що тут відбувалося.

– Це моє ім’я, – спокійно пояснив Атос.

– Але ви сказали, що вас звуть д’Артаньян.

– Я?

– Авжеж ви.

– Це мені сказали: «Ви пан д’Артаньян?» – на що я відповів: «Ви так гадаєте?» Стражники закричали, що вони в цьому певні. Я не став сперечатися з ними. До того ж я міг і помилитися.

– Добродію, ви ображаєте гідність суду.

– Ні в якому разі, – спокійно заперечив Атос.

– Ви пан д’Артаньян!

– От бачите, ви теж це стверджуєте.

– Але, пане комісар, – не витримав Бонасьє, – запевняю вас, тут не може бути жодного сумніву! Пан д’Артаньян – мій мешканець, і, отже, хоч він і не платить мені за квартиру або, точніше, саме тому, я й повинен його знати. Пан д’Артаньян – юнак років дев’ятнадцяти або двадцяти, не більше, а цьому добродію щонайменше тридцять. Пан д’Артаньян служить у гвардійській роті пана Дезессара, а цей добродій – мушкетер роти пана де Тревіля. Гляньте на його мундир, пане комісар!

– Справді, хай йому біс! – вилаявся комісар.

У цю хвилину відчинилися двері і гонець, якого ввів один з наглядачів Бастилії, вручив комісарові якогось листа.

– О, негідниця! – вигукнув комісар.

– Як? Що ви сказали? Про кого ви кажете? Не про мою дружину, сподіваюся?

– Ось тут ви помиляєтеся, саме про неї. Мушу сказати, що справи ваші кепські.

– Як же так? – спитав у розпачі галантерейник. – Будьте ласкаві пояснити мені, пане комісар, яким чином мої справи можуть погіршуватися від того, що робить моя дружина в той час, як я сиджу у в’язниці?

– Бо те, що робить ваша дружина, – тільки продовження плану, що ви його спільно задумали! Жахливого плану!

– Присягаюся вам, пане комісар, що ви глибоко помиляєтеся, я навіть уявити не можу, що збиралася робити моя дружина, і я не причетний до того, що вона зробила, а коли вона накоїла дурниць, то я зрікаюся її, відмовляюся, проклинаю її!

– З мене досить, пане комісар, – сказав раптом Атос. – Якщо я вам більше не потрібен, накажіть одвести мене куди-небудь. Мені набридло слухати лементування цього пана.

– Відведіть арештованих до їхніх камер, – наказав комісар, одночасно вказуючи і на Атоса, і на Бонасьє, – і нехай їх охороняють як слід.

– Перепрошую, – як завжди, спокійно зауважив Атос, – коли ви маєте бажання поговорити з паном д’Артаньяном, то мені незрозуміло, як саме я можу його замінити.

– Робіть, як вам наказано! – верескнув комісар. – І тримайте язик за зубами! Чуєте!

Атос, знизавши плечима, пішов за вартовими, а Бонасьє всю дорогу так скиглив і стогнав, що міг би розчулити серце й найлютішого тигра.

Галантерейника відвели до тієї самої камери, де він провів ніч, і залишили його там до вечора. Цілісінький день Бонасьє плакав, як звичайний галантерейник, бо, за його ж словами, він був простою цивільною людиною, а не воїном.

Увечері, близько дев’ятої години, коли він уже мостився спати, в коридорі почулися кроки. Хтось наближався і нарешті спинився біля його камери: двері відчинились, і до камери увійшли вартові солдати.

– Ідіть за мною, – звелів поліцейський чиновник, який зайшов слідом за солдатами.

– Іти за вами? – вигукнув Бонасьє. – Іти за вами такої пізньої години? Сили небесні! Але куди?

– Туди, куди нам наказано вас доправити.

– Але це не відповідь!

– Нічого більше сказати ми вам не можемо.

– О Боже! Боже мій! – прошепотів бідолашний галантерейник. – Цього разу я загинув!

І він слухняно, як теля за налигачем, поплівся за вартовими.

Йому знову довелося пройти тим самим коридором, яким його вели вранці, перетнути двір, перейти ще через одну будівлю, щоб, нарешті, опинитися біля головних воріт, де на них чекала карета, оточена чотирма стражниками на конях. Бонасьє посадовили в карету, поліцейський чин влаштувався поруч з ним, дверцята замкнули на ключ, і обоє опинилися ніби в пересувній в’язниці.

Карета повільно, наче похоронний катафалк, рушила вперед. Крізь віконні ґратки арештований міг бачити тільки будинки та бруківку. Але, як корінний парижанин, Бонасьє впізнавав кожну вулицю по тумбах, вивісках і ліхтарях. Під’їжджаючи до церкви Святого Павла, біля якої страчували засуджених до смерті в’язнів Бастилії, він мало не знепритомнів і двічі перехрестився. Він гадав, що карета тут і зупиниться. Але вона проїхала мимо.

Та невдовзі його знову охопив невимовний жах. Це сталося саме тоді, коли вони під’їхали до цвинтаря Святого Якова, де ховали державних злочинців. Його трохи заспокоїла думка про те, що, перед тим як їх поховати, їм, звичайно, відрубували голови, а його власна голова поки що була на в’язах. Та коли він побачив, що карета звертає на Гревську площу, коли він угледів гостроверхий дах міської ратуші і карета під’їхала під арку, він вирішив, що все кінчено, і попросив поліцейського чиновника висповідати його. Йому відмовили, тоді він заверещав таким жалісливим голосом, що чиновник пригрозив заткнути йому рота кляпом, коли він і далі репетуватиме.

Від цих слів у Бонасьє відлягло від серця. Якби його збиралися страчувати на Гревській площі, то вже не було б потреби затикати йому рота: вони майже доїхали до місця страти. І справді, карета, не зупиняючись, покотилася через фатальну площу далі. Втім, була ще площа Трагуарського хреста. А саме туди вони й завернули.

Цього разу розвіялися в порох останні сумніви: на площі Трагуарського хреста страчували засуджених низького звання. Бонасьє тішив себе, що він гідний площі Святого Павла або принаймні Гревської площі. Але он воно як: біля Трагуарського хреста скінчаться і його сьогоднішня подорож, і все його життя. Він ще не бачив зловісного хреста, але всім єством майже відчував, як цей хрест повільно насувається на нього. Коли до площі залишалося кроків двадцять, до нього долинув людський гомін і карета зупинилась. Для бідолашного Бонасьє, геть знесиленого попередніми переживаннями, це було вже занадто. З його змучених грудей вирвався здавлений стогін, немов передсмертне зітхання вмираючого, і він знепритомнів.

XIV НЕЗНАЙОМИЙ ІЗ МЕНГА

Натовп, що так налякав бідолашного галантерейника, зібрався зовсім не для того, аби подивитися, як когось вішатимуть, а дивився на вже повішеного.

А тому карета, на хвилину затримавшись, рушила далі, проїхала крізь натовп, проминула вулицю Сент-Оноре, звернула на вулицю Добрих Дітей і спинилася біля невисокого під’їзду.

Дверцята карети відчинилися, і двоє гвардійців підхопили Бонасьє, якого підтримував поліцейський. Його втягли до під’їзду, провели по сходах і залишили в передпокої.

Він рухався несвідомо, наче уві сні, перед його застиглими очима все пливло, мов у тумані. До нього долітали якісь звуки, але він їх не розумів. Якби в цю мить його повели на ешафот, він не зробив би жодного руху, щоб захиститися, не вимовив би жодного слова, щоб вимолити в ката пощади.

Він так і сидів на стільці, прихилившись до стіни й безвільно звісивши руки, на тому самому місці, де його залишили поліцейські.

Проте, оглянувшись довкола й не помітивши нічого, що загрожувало б його життю, нічого, що становило б реальну небезпеку, побачивши, що стіни покриті чудовою кордовською шкірою, на вікнах м’яко хилитаються червоні шовкові портьєри, підв’язані золотими шнурами, а стілець, на якому він сидить, досить зручний, він зрозумів, що перелякався набагато більше, ніж треба. Збадьорившись, він почав крутити головою сюди-туди, то опускаючи її, то підводячи.

Оскільки цим рухам ніхто не перешкоджав, він трохи осмілів і ризикнув зігнути спочатку одну ногу, а потім і другу. І нарешті, відіпхнувшись руками від стільця, він підвівся на ноги.

У цю мить якийсь показний на вигляд офіцер відхилив портьєру і, продовжуючи розмовляти з кимось у сусідній кімнаті, несподівано обернувся до арештованого.

– Це ви Бонасьє? – спитав він.

– Я, пане офіцер, – пробелькотів галантерейник, ледь живий від страху. – До ваших послуг.

– Увійдіть, – сказав офіцер.

І, відступивши на крок, він пропустив арештованого. Той, не кажучи ні слова, боком прослизнув до кімнати, де на нього, певно, чекали.

Це був просторий кабінет, стіни якого прикрашала різна зброя. Товсті килими під ногами вбирали в себе найменший звук, вуличний гамір сюди теж не долітав. Хоча був лише кінець вересня, проте в каміні палахкотів вогонь. Посеред кімнати стояв квадратний стіл, захаращений книгами й паперами, а зверху була розгорнута величезна карта Ла-Рошелі.

Перед каміном стояв середнього зросту чоловік, гордовитий, вельможний, із широким чолом і пронизливим поглядом. Його сухорляве обличчя ще більш видовжували гостра борідка й тонкі вусики. Дарма що на вигляд йому було тридцять шість, щонайбільше тридцять сім років, – його волосся, борідку й вуса вже посріблила сивина. Він був без шпаги, але все виказувало в ньому військового. Його ботфорти були вкриті тонким шаром пилу, з чого можна було зробити висновок, що в цей день він їздив верхи.

Це був Арман-Жан дю Плессі, кардинал де Рішельє, але він зовсім не був таким, яким звичайно його змальовують, тобто це був не зіщулений старий, не хворий мученик з безбарвним голосом, вгрузлий у глибоке крісло, наче в передчасну могилу, що живе лише силою свого духу й підтримує боротьбу з Європою повсякчасним напруженням думки. Він був таким, яким у ті роки був насправді: галантний кавалер з вишуканими манерами, слабкий тілом, але дужий силою духу, який і зробив його одним з найвизначніших людей усіх часів і народів. Підтримавши герцога Неверського в його мантуанських володіннях, захопивши Нім, Кастр та Юзес, він готувався вигнати англійців з острова Ре й почати облогу Ла-Рошелі.

З першого погляду ніщо в цій людині не виказувало кардинала, тобто служителя церкви, і той, хто не знав його в обличчя, ніколи б не здогадався, хто стоїть перед ним.

Бідолашний галантерейник спинився біля дверей, тоді як чоловік, якого ми щойно змалювали, пильно розглядав його, наче хотів зазирнути в глибину його минулого.

– Це і є той самий Бонасьє? – спитав він після деякого мовчання.

– Так, ваша світлосте, – відповів офіцер.

– Гаразд. Подайте мені он ті папери й залиште нас самих.

Офіцер узяв зі столу вказані папери, подав їх і, низько вклонившись, вийшов.

Бонасьє відразу в них упізнав протоколи його допитів у Бастилії. Чоловік, який стояв біля каміна, час від часу підводив очі від списаних аркушів паперу, і тоді його погляд, ніби кинджал, устромлявся в самісіньке серце бідолашного галантерейника.

Після десяти хвилин читання й десяти секунд спостереження кардинал усе зрозумів.

«Цей дурень ніколи не брав участі у змові. Та все-таки подивимось…»

– Вас звинувачено в державній зраді, – мовив повільно кардинал.

– Мені вже повідомили про це, ваша світлосте! – вигукнув Бонасьє, називаючи свого співрозмовника так, як його щойно титулував офіцер. – Але присягаюся вам, що я нічого не знаю.

Кардинал стримав усмішку.

– Ви були в змові з вашою дружиною, з пані де Шеврез і з герцогом Бекінгемом.

– Справді, ваша світлосте, – сказав Бонасьє, – мені доводилося чути від неї ці імена.

– І у зв’язку з чим?

– За її словами, кардинал де Рішельє заманив герцога Бекінгема в Париж, аби занапастити його, а разом з ним і королеву.

– Вона так казала? – гнівно вигукнув кардинал.

– Так, ваша світлосте, але я заперечив їй, що вона даремно так вважає, бо його високопреосвященство не здатний…

– Замовкніть, ви просто бовдур! – урвав його мову кардинал.

– Те саме стверджує і моя дружина, ваша світлосте.

– Чи відомо вам, хто викрав вашу дружину?

– Ні, ваша світлосте.

– Але ж у вас є підозри?

– Були, ваша світлосте. Але ці підозри, як мені здалося, не сподобалися панові комісару, і я вже від них відмовився.

– Вашій дружині пощастило втекти. Ви знали про це?

– Ні, ваша світлосте. Я довідався про це вже у в’язниці від пана комісара. Він дуже люб’язна людина.

Кардинал знову стримав усмішку.

– Виходить, вам нічого не відомо, що сталося з вашою дружиною після її втечі?

– Навіть уяви не маю, ваша світлосте. Вона, мабуть, повернулася до Лувру.

– О першій попівночі її там ще не було.

– Боже мій! Що ж із нею сталося?

– Скоро дізнаємося, не турбуйтеся. Від кардинала нічого не приховаєш. Кардинал знає все.

– У такому разі, ваша світлосте, як ви гадаєте, кардинал погодиться повідомити мені, що сталося з моєю дружиною?

– Цілком можливо. Але спершу ви повинні розповісти все, що вам відомо про стосунки вашої дружини з пані де Шеврез.

– Але, ваша світлосте, я нічого про це не знаю. Я ніколи не бачив цієї дами.

– Коли ви заходили по вашу дружину до Лувру, ви разом з нею відразу ж поверталися додому?

– Дуже рідко. В неї були справи з якимись торговцями полотном, і я проводжав її.

– І скільки їх було, цих торговців полотном?

– Двоє, ваша світлосте.

– Де вони живуть?

– Один на вулиці Вожирар, другий на вулиці Лагарп.

– Ви разом з нею заходили до цих торговців?

– Жодного разу. Я завжди чекав її біля входу.

– А як вона пояснювала своє бажання заходити самій?

– Ніяк не пояснювала. Казала, щоб я зачекав, – я й чекав.

– Так, ревнивцем вас назвати важко, мій любий пане Бонасьє! – зауважив кардинал.

«Він називає мене «мій любий пан Бонасьє», – подумав галантерейник. – Хай йому біс, але мої справи, здається, йдуть на краще!»

– Могли б ви впізнати двері, куди вона входила?

– Так.

– Ви запам’ятали номери будинків?

– Так.

– Назвіть їх.

– Номер двадцять п’ять на вулиці Вожирар і номер сімдесят п’ять на вулиці Лагарп.

– Чудово, – сказав кардинал, і, взявши зі столу срібний дзвіночок, він подзвонив.

Увійшов офіцер, якого кардинал випровадив на початку своєї розмови з Бонасьє.

– Сходіть по Рошфора, – пошепки наказав Рішельє, – хай він негайно прийде, якщо тільки повернувся.

– Граф тут, – сказав офіцер. – І настійно просить ваше преосвященство його прийняти.

«Ваше преосвященство! – ледве чутно повторив Бонасьє, який знав, що так звичайно називали пана кардинала. – Ваше преосвященство!»

– Хай він зайде! – вигукнув кардинал. – Хай зайде!

Офіцер швидко вибіг з кімнати, як це робили всі слуги кардинала, що завжди слухняно виконували його накази.

«Ваше преосвященство!» – шепотів Бонасьє, дурнувато лупаючи очима, сповненими жаху.

Не минуло й п’яти секунд, як пішов офіцер, а двері відчинилися знову, і з’явився новий відвідувач.

– Це він! – вигукнув Бонасьє.

– Хто – він? – спитав кардинал.

– Той, хто викрав мою дружину!

Кардинал подзвонив удруге. З’явився той самий офіцер.

– Відведіть цього чоловіка і здайте солдатам, які його привезли. Хай він почекає, поки я знову його викличу.

– Ні, ваша світлосте, ні, це не він! – розпачливо вигукнув Бонасьє. – Я помилився! її викрав інший, зовсім не схожий на цього! Цей добродій – чесна людина!

– Заберіть цього ідіота! – гримнув кардинал.

Офіцер узяв Бонасьє під руку й вивів до передпокою, де на нього чекали вартові.

Відвідувач провів Бонасьє нетерплячим поглядом і, тільки-но двері зачинилися за ним, швидко підійшов до Рішельє.

– Вони бачились, – мовив він.

– Хто? – спитав кардинал.

– Вона і він.

– Королева і герцог? – вигукнув Рішельє.

– Так.

– Де?

– У Луврі.

– Ви в цьому певні?

– Цілком.

– Хто вам сказав?

– Пані де Ланнуа, котра, як ви знаєте, безмежно віддана вашому преосвященству.

– Чому вона не повідомила про це раніше?

– Чи то випадково, чи то запідозривши щось, але королева залишила пані де Сюржі ночувати в себе в спальні і потім цілий день не відпускала її.

– Ну що ж… Нас переграли. Спробуємо взяти реванш.

– Не турбуйтеся, ваша світлосте. Я докладу всіх зусиль.

– Як усе це сталося?

– О пів на першу ночі королева сиділа зі своїми придворними дамами…

– Де саме?

– У своїй спальні…

– Далі.

– …тут зайшла покоївка і передала їй хусточку від кастелянші…

– Потім?

– Побачивши хусточку, королева дуже розхвилювалась і, незважаючи на те, що була нарум’янена, помітно зблідла…

– Далі! Далі!

– Вона підвелася і тремтячим голосом сказала своїм придворним дамам: «Почекайте мене десять хвилин, я невдовзі повернуся». І квапливо вийшла до своєї опочивальні.

– Чому пані де Ланнуа відразу ж не повідомила вас про це?

– Тоді ще нічого не можна було стверджувати напевне. До того ж королева наказала: «Почекайте мене». І вона не посміла ослухатись.

– І як довго королева була відсутня?

– Три чверті години.

– Хто з придворних дам її супроводив?

– Тільки донья Естефанія.

– Потім королева повернулась?

– Так, але тільки для того, щоб узяти скриньку з рожевого дерева, прикрашену її вензелем, і знову вийшла.

– А коли вона повернулася, скринька була при ній?

– Ні.

– Чи відомо пані де Ланнуа, що було в цій скриньці?

– Так. Діамантові підвіски, подаровані королеві його величністю.

– І вона повернулася вже без скриньки?

– Так.

– Пані де Ланнуа гадає, що королева віддала підвіски Бекінгему?

– Вона в цьому впевнена.

– І на чому ґрунтується її впевненість?

– Удень пані де Ланнуа, як камер-фрейліна королеви, шукала скриньку і, вдавши, що стурбована її зникненням, зрештою спитала королеву, чи не знає вона, куди поділася скринька.

– А що королева?..

– Королева дуже зніяковіла і сказала, що напередодні вона зламала одну з підвісок, тож мусила віддати її своєму ювелірові, щоб той полагодив.

– Треба зайти до королівського ювеліра і переконатися, чи так це насправді.

– Я вже був там.

– І що сказав ювелір?

– Ювелір ні сном ні духом не знає ні про які підвіски.

– Чудово, Рошфоре! Отже, не все ще втрачено і, можливо… можливо, на нас чекає перемога.

– Я певний, що геній вашого преосвященства…

– …зможе виправити усі дурниці, які накоїв його шпигун, чи не так?

– Саме це я й хотів сказати, якби ваше преосвященство дозволили мені закінчити мою думку.

– Ви вже знаєте, де переховувалися герцогиня де Шеврез та герцог Бекінгем?

– Ні, ваша світлосте. Мої сищики не змогли нічого рознюхати.

– А я знаю.

– Ви, ваша світлосте?

– Так. У всякому разі, догадуюсь. Один з них весь час перебував у будинку номер двадцять п’ять на вулиці Вожирар, другий, або друга, в будинку під номером сімдесят п’ять на вулиці Лагарп.

– Чи бажає ваше преосвященство, щоб я наказав арештувати їх обох?

– Гадаю, що вже пізно. Вони, скоріше за все, встигли звідти втекти.

– І все-таки, не зайве було б перевірити…

– Візьміть із собою десяток моїх гвардійців і обшукайте обидва будинки.

– Слухаюся, ваше преосвященство.

І Рошфор вибіг з кабінету.

Залишившись один, кардинал на якусь мить поринув у роздуми, потім подзвонив утретє.

На порозі з’явився той самий офіцер.

– Приведіть арештованого! – наказав кардинал.

Пана Бонасьє знову ввели до кабінету. Офіцер за знаком кардинала вийшов.

– Ви обдурили мене, – суворо мовив кардинал.

– Я? – вигукнув Бонасьє. – Щоб я обдурив ваше високопреосвященство!..

– Ваша дружина, йдучи на вулицю Вожирар і на вулицю Лагарп, заходила зовсім не до торговців полотном.

– А до кого ж вона заходила, Боже правий?

– Вона зустрічалася з герцогинею де Шеврез і герцогом Бекінгемом.

– Так… – підтвердив Бонасьє, намагаючись щось пригадати, – ну звичайно ж! Ваше високопреосвященство має цілковиту слушність. Я неодноразово висловлював свій подив з приводу того, що торговці полотном мешкають у таких будинках – у будинках без вивісок. І щоразу на моє зауваження дружина чомусь починала сміятись. О, ваша світлосте, – продовжував Бонасьє, падаючи до ніг його високопреосвященства, – ви й справді кардинал, великий кардинал, геній, перед яким усі схиляються!

Хоч якою мізерною була перемога над таким пішаком, як Бонасьє, проте кардинал якусь мить втішався нею. І саме цієї миті йому спала на думку непогана ідея. Його вуста скривилися в посмішку, і він простягнув галантерейникові руку.

– Підведіться, мій друже, – сказав він. – Ви порядна людина.

– Кардинал торкнувся моєї руки, я торкнувся руки великої людини! – вигукнув Бонасьє. – Великий кардинал назвав мене своїм другом!..

– Так, мій друже, так! – мовив кардинал батьківським тоном, до якого він іноді вдавався і який міг обдурити лише тих, хто погано його знав. – З вами вчинили несправедливо, ну що ж, ви заслуговуєте на компенсацію. Ось, візьміть цей гаманець, у ньому сто пістолів, і пробачте мені.

– Пробачити вам, ваша світлосте?! – вигукнув Бонасьє, не наважуючись узяти гаманець, мабуть, боячись, що це лише жарт. – Ви владні арештувати мене, катувати мене, повісити, ви наш володар, і я не посмів би навіть пискнути! Пробачити вам, ваша світлосте! Це неймовірно!

– О, любий пане Бонасьє, ви надзвичайно великодушні! Я це бачу і вдячний вам. Отож ви візьмете цей гаманець і підете звідси, гадаю, не надто засмученим.

– Я не тямлю себе з радощів, ваша світлосте.

– Тоді прощавайте. Чи, точніше, до побачення, бо, я сподіваюся, ми ще побачимось.

– Коли буде завгодно вашій світлості! Я весь до послуг вашого преосвященства.

– Ми будемо часто бачитися, запевняю вас. Мені дуже сподобалося з вами розмовляти.

– О, ваше преосвященство!..

– До побачення, пане Бонасьє, до побачення!

І кардинал зробив знак рукою, у відповідь на який Бонасьє вклонився майже до землі. Потім, увесь час задкуючи, він вийшов з кімнати до передпокою. І тут кардинал почув, як галантерейник від надміру почуттів, які його охопили, щосили закричав: «Хай живе його світлість! Хай живе його преосвященство! Хай живе великий кардинал!»

Кардинал, посміхаючись, слухав ці захоплені виливи почуттів пана Бонасьє. І коли вже вигуки Бонасьє стихли десь вдалині, він вдоволено потер руки:

– Чудово, ось та людина, яка віднині зобов’язана мені своїм життям.

Після цього він підійшов до столу, на якому, як ми вже казали, була розгорнута карта Ла-Рошелі, і почав ретельно її вивчати, креслячи олівцем лінію славнозвісної дамби, яка через півтора року закрила вхід до гавані обложеного міста.

Він з головою поринув у свої стратегічні плани, як раптом двері знову відчинилися і ввійшов Рошфор.

– Ну, що скажете? – спитав кардинал. Жвавість і поспішність, з якими він випростався, свідчили про велику його зацікавленість у результатах завдання, що його він доручив графові.

– Я все з’ясував, – відповів граф. – Молода жінка років двадцяти шести – двадцяти восьми і чоловік тридцяти п’яти – сорока років справді мешкали в будинках, на які вказали ви, ваше преосвященство. Чоловік пробув там чотири дні, жінка – п’ять. Жінка виїхала сьогодні вночі, а чоловік – вранці.

– Це вони! – вигукнув кардинал і кинув швидкий погляд на стінний годинник. – Але пускатися за ними в погоню тепер надто пізно – герцогиня вже в Турі, а герцог Бекінгем у Булоні. Ми знайдемо їх у Лондоні.

– Які будуть розпорядження вашого преосвященства?

– Жодного слова про те, що сталося за ці останні дні. Хай королева ні про що не здогадується, навіть не підозрює, що ми знаємо про її таємницю. Нехай гадає, що ми переймаємось розкриттям якоїсь змови… Пришліть до мене канцлера Сег’є.

– А що з тим чоловіком?

– З яким чоловіком? – спитав кардинал.

– З Бонасьє?

– Я добився від нього всього, чого можна було добитись. Він шпигуватиме за власною дружиною.

Граф Рошфор уклонився, недвозначно даючи зрозуміти, що він цілком визнає недосяжну зверхність свого володаря, і вийшов.

Залишившись сам, кардинал знову сів у крісло. Написавши листа і запечатавши його своєю особистою печаткою, він взяв у руки дзвінок. З-за дверей миттю з’явився черговий офіцер.

– Покличте до мене Вітре, – звелів кардинал, – і скажіть йому, щоб він готувався негайно вирушити в дорогу.

За якусь мить той, кого він викликав, стояв перед кардиналом: на Вітре були високі ботфорти зі шпорами, що їх взувають, як правило, для далекої дороги.

– Вітре, – сказав Рішельє, – ви цієї ж хвилини маєте вирушити до Лондона. В дорозі ніде не зупиняйтесь ні на мить. Цього листа ви передасте міледі. Ось чек на двісті пістолів. Зайдіть до мого скарбника, і він виплатить вам цю суму. Якщо повернетеся через шість днів і бездоганно виконаєте моє доручення, дістанете в нагороду ще стільки ж.

Гонець, не мовивши й слова, вклонився і, взявши листа та чек на двісті пістолів, вийшов.

У листі зазначалося:

«Міледі! Будьте на першому ж балу, де з’явиться герцог Бекінгем. Його камзол прикрашатимуть дванадцять діамантових підвісок. Підійдіть до нього й відріжте дві з них.

Як тільки підвіски будуть у ваших руках, негайно повідомте мені».