Три сестри

Дійові особи:

ПРОЗОРОВ АНДРІЙ СЕРГІЙОВИЧ

НАТАЛЯ ІВАНІВНА — його наречена, потім дружина

ОЛЬГА

МАРІЯ — його сестри

ІРИНА

КУЛИГІН ФЕДІР ІЛЛІЧ — учитель гімназії, чоловік Марії

ВЕШИНІН ОЛЕКСАНДР ГНАТОВИЧ — підполковник, батарейний командир

ТУЗЕНБАХ МИКОЛА ЛЬВОВИЧ — барон, поручик

СОЛОНИЙ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ — штабс-капітан

ЧЕБУТИКІН ІВАН РОМАНОВИЧ — військовий лікар

ФЕДОТІК ОЛЕКСІЙ ПЕТРОВИЧ — підпоручик

РОДЕ ВОЛОДИМИР КАРПОВИЧ — підпоручик

ФЕРАПОНТ — сторож із земської управи, старий

АНФІСА — нянька, 80-ти річна стара

Дія відбувається в губернському місті.

Дія перша

У будинку Прозорова. Вітальня з колонами, за якими видно велику залу. Полудень; на дворі сонячно, весело. У залі накривають стіл для сніданку.

Ольга в синьому форменому платті вчительки жіночої гімназії, постійно поправляє учнівські зошити, стоячи і на ходу; Марія в чорній сукні, з капелюшком на колінах сидить і читає книжку; Ірина в білій сукні стоїть задумавшись.

ОЛЬГА: Батько помер рівно рік тому, саме цього дня, п’ятого травня, на твої іменини, Ірино. Було дуже холодно, тоді падав сніг. Мені здавалося, я не переживу, ти лежала непритомна, як мертва. Та ось минув рік, і ми згадуємо про це легко, ти вже в білій сукні, обличчя твоє сяє...

Годинник б’є дванадцяту.

ОЛЬГА: І тоді також бив годинник.

Пауза.

ОЛЬГА: Пам’ятаю, коли батька несли, то грала музика, на кладовищі стріляли. Він був генералом, командував бригадою, тим часом народу йшло мало. Втім був дощ тоді. Сильний дощ і сніг.

ІРИНА: Навіщо згадувати!

За колонами, в залі біля столу видно барона Тузенбаха, Чебутикіна і Солоного.

ОЛЬГА: Сьогодні тепло, можна вікна тримати навстіж, а берези ще не розпустилися. Батько отримав бригаду і виїхав з нами з Москви одинадцять років тому, і, я добре пам’ятаю, на початку травня, ось цієї пори в Москві вже все квітнуло, тепло, все залито сонцем. Одинадцять років минуло, а я пам’ятаю там усе, ніби виїхали вчора. Боже мій! Сьогодні вранці прокинулася, побачила безмір світла, побачила весну, і радість захвилювалася в моїй душі, захотілося на батьківщину нестримно.

ЧЕБУТИКІН: Чорта з два!

ТУЗЕНБАХ: Звичайно, дурниця.

Марія, задумавшись над книжкою, тихо насвистує пісню.

ОЛЬГА: Не свисти, Марійко. Як це ти можеш!

Пауза.

ОЛЬГА: Я щодня в гімназії і потім даю уроки до вечора, тож мені постійно болить голова і такі думки, буцім я вже постаріла. І справді, за ці чотири роки, поки служу в гімназії, я відчуваю, як з мене виходять щодня по краплях і сили, і молодість. І тільки зростає і міцніє одна мрія...

ІРИНА: Виїхати до Москви. Продати будинок, закінчити все тут і — до Москви...

ОЛЬГА: Так! Хутчій до Москви.

Чебутикін і Тузенбах сміються.

ІРИНА: Брат, імовірно, буде професором, він все одно не мешкатиме тут. Тільки ось зупинка за бідолашною Марійкою.

ОЛЬГА: Марійка навідуватиметься до Москви на все літо, щороку.

Марія тихо насвистує пісню.

ІРИНА: Бог дасть, усе складеться. (Позираючи у вікно.) Гожа погода сьогодні. Я не знаю, чому в мене на душі так світло! Сьогодні вранці згадала, що я іменинниця, і раптом відчула радість, і згадала дитинство, коли ще була жива мама. І які чудові думки хвилювали мене, які думки!

ОЛЬГА: Сьогодні ти вся сяєш, здаєшся надзвичайно красивою. І Марійка теж красива. Андрій був би чудовим, тільки він погладшав надто, це йому не пасує. А я постаріла, схудла сильно, тому, мабуть, що серджуся в гімназії на дівчаток. Ось сьогодні я вільна, я вдома, і в мене не болить голова, я відчуваю себе молодшою, ніж учора. Мені двадцять вісім років, щоправда... Усе гаразд, усе від Бога, але мені здається, якби я вийшла заміж і цілий день сиділа вдома, то це було б ліпше.

Пауза.

ОЛЬГА: Я любила б чоловіка.

ТУЗЕНБАХ (до Солоного): Такі дурниці кажете, набридло вас слухати. (Входячи до вітальні.) Забув сказати. Сьогодні у вас з візитом наш новий батарейний командир Вершинін. (Сідає біля піаніно.)

ОЛЬГА: Ну що ж! Радію.

ІРИНА: Він старий?

ТУЗЕНБАХ: Ні. Нічого. Найбільше, років із сорок, сорок п’ять. (Тихо награє.) Певне, хороший хлопець. Недурний, це — безсумнівно. Тільки балакає багато.

ІРИНА: Цікава людина?

ТУЗЕНБАХ: Так, нічого собі, тільки дружина, теща і дві дівчинки. Притому одружений вдруге. Він до всіх навідується і всюди розбовкує, що у нього дружина і дві дівчинки. І тут розповість. Дружина якась божевільна, з довгою дівочою косою, каже одні пишномовні речі, філософствує і часто робить замах на самогубство, очевидно, щоб допекти чоловіку. Я давно пішов би від такої, але він терпить і тільки скаржиться.

СОЛОНИЙ (заходячи із зали до вітальні з Чебутикіним): Однією рукою я піднімаю тільки півтора пуда, а двома п’ять, навіть шість пудів. З цього я роблю висновок, що дві людини сильніше однієї не вдвічі, а втричі, навіть більше...

ЧЕБУТИКІН (читає на ходу газету): При випадінні волосся... два золотника нафталіну на півпляшки спирту... розчинити і вживати щодня... (Записує до нотатника.) Занотуємо, мось!.. (До Солоного.) Тож кажу вам, корочок встромлено в пляшечку, і довкруж нього проходить скляна трубочка... Потім ви берете дрібку найпростіших, звичайних квасців...

ІРИНА: Іване Романовичу, милий Іване Романовичу!

ЧЕБУТИКІН: Що, дівчинко моя, радість моя?

ІРИНА: Скажіть мені, чому я сьогодні така щаслива? Точно я на вітрилах, наді мною широке блакитне небо і линуть великі білі птахи. Чому так? Від чого?

ЧЕБУТИКІН (цілуючи їй обидві руки, ніжно): Пташко моя біла...

ІРИНА: Коли я сьогодні прокинулася, встала і вмилася, то мені раптом стало здаватися, що для мене все ясно на цьому світі, і я знаю, як треба жити. Милий Іване Романовичу, я знаю все. Людина має працювати, працювати в поті чола, хоч ким вона є, і в цьому одному полягає сенс і мета її життя, її щастя, її захоплення. Як добре бути робочим, який встає вдосвіта і б’є на вулиці камені, або пастухом, або вчителем, який учить дітей, або машиністом на залізниці... Боже мій, не те, що людиною, ліпше бути волом, ліпше бути простим конем, лишень працювати б, аніж молодою жінкою, яка встає о дванадцятій годині дня, потім п’є в ліжку каву, потім дві години одягається... о, як це жахливо! У спекотну погоду так іноді хочеться пити, як мені захотілося працювати. І якщо я не вставатиму рано і не працюватиму, то відмовте мені у вашій дружбі, Іване Романовичу.

ЧЕБУТИКІН (ніжно): Відмовлю, відмовлю...

ОЛЬГА: Батько привчив нас вставати о сьомій годині. Тепер Ірина прокидається о сьомій і принаймні до дев’яти лежить і про щось думає. А обличчя серйозне! (Сміється.)

ІРИНА: Ти звикла бачити мене дівчинкою, і тобі дивно, коли в мене серйозне обличчя. Мені двадцять років!

ТУЗЕНБАХ: Туга за працею, о Господи, мені це так відомо! Я не працював жодного разу в житті. Народився я в Петербурзі, холодному і дозвільному, в родині, яка ніколи не знала праці і ніяких турбот. Пам’ятаю, коли я приїжджав додому з корпусу, то лакей стягав з мене чоботи, я тим часом вередував, а мати дивилася на мене з благоговінням і дивувалася, коли інші дивилися на мене інакше. Мене оберігали від праці. Тільки навряд чи вдалося оберегти, навряд! Прийшов час, насувається на всіх нас громада, настигає ґрунтовна, сильна буря, яка наступає, вона вже близько і скоро здмухне з нашого суспільства лінь, байдужість, упередження до праці, затхлу нудьгу. Я працюватиму, а через якихось 25–30 років працюватиме вже кожна людина. Кожна!

ЧЕБУТИКІН: Я не працюватиму.

ТУЗЕНБАХ: На вас не зважаймо.

СОЛОНИЙ: Через двадцять п’ять років вас уже на світі не буде, слава Богу. Років через два-три вас шляк трафить, або я вгачу і всаджу вам кулю в лоба, янголе мій. (Виймає з кишені флакон із парфумами і обприскує собі груди, руки.)

ЧЕБУТИКІН (сміється): А я справді ніколи нічого не робив. Як завершив університет, так не вдарив пальцем об палець, навіть жодної книжки не прочитав, а читав лишень газети... (Виймає з кишені іншу газету.) Ось... Знаю з газет, що був, між іншим, Добролюбов[11], а що він там писав — не знаю... Бог його розбере...

Чути, як стукають у підлогу з нижнього поверху.

ЧЕБУТИКІН: Ось... Кличуть мене вниз, хтось до мене навідався. Зараз прийду... стривайте... (Поспішно йде, розчісуючи бороду.)

ІРИНА: Ото він вигадав.

ТУЗЕНБАХ: Так. Пішов з урочистою фізіономією, очевидно, принесе вам зараз подарунок.

ІРИНА: Як це неприємно!

ОЛЬГА: Так, це жахливо. Він завжди робить дурниці.

МАРІЯ: У лукомор’я дуб зелений, ланцюг злоти́й на дубі тім... Ланцюг злоти́й на дубі тім... (Підводиться і тихо наспівує.)

ОЛЬГА: Ти сьогодні невесела, Марійко.

Марія, наспівуючи, надягає капелюх.

ОЛЬГА: Куди ти?

МАРІЯ: Додому.

ІРИНА: Дивина...

ТУЗЕНБАХ: Іти з іменин!

МАРІЯ: Байдуже... Повернуся ввечері. Бувай, моя хороша... (Цілує Ірину.) Бажаю тобі ще раз, будь здорова, будь щаслива. За старих часів, коли був живий батько, до нас на іменини приходило щоразу по тридцять-сорoк офіцерів, було гамірно, а сьогодні тільки півтори людини й тихо, як у пустелі... Я піду... Сьогодні я в мерлехлюндії[12], невесело мені, а ти не слухай мене. (Сміючись крізь сльози.) Потім поговоримо, а наразі бувай, моя мила, подамся кудись.

ІРИНА (невдоволена): Ну, яка ти...

ОЛЬГА (зі сльозами): Я розумію тебе, Марійко.

СОЛОНИЙ: Якщо філософствує мужчина, то це буде філософістика або там софістика; якщо ж філософствує жінка або дві жінки, то це вже буде — потягни мене за палець.

МАРІЯ: Про що вам ідеться, жахливо страшна людино?

СОЛОНИЙ: Та ні про що. Він зойкнути не встиг, як ведмідь його затяг в барліг.

Пауза.

МАРІЯ (до Ольги, сердито): Не реви!

Заходять Анфіса і Ферапонт із тортом.

АНФІСА: Сюди, батечку мій. Заходь, ноги в тебе чисті. (До Ірини.) Із земської управи, від Протопопова, Михайла Івановича... Пиріг.

ІРИНА: Дякуємо. Подякуй. (Бере торт.)

ФЕРАПОНТ: Га?

ІРИНА (голосніше): Подякуй!

ОЛЬГА: Нянечко, дай йому пирога. Ферапонте, ходи, там тобі пирога дадуть.

ФЕРАПОНТ: Га?

АНФІСА: Ходімо, батечку Ферапонте Свиридовичу. Ходімо... (Виходить із Ферапонтом.)

МАРІЯ: Не люблю я Протопопова, цього Михайла Потаповича чи Івановича. Його не слід запрошувати.

ІРИНА: Я не запрошувала.

МАРІЯ: І прекрасно.

Заходить Чебутикін, за ним солдат зі срібним самоваром; гул подиву і невдоволення.

ОЛЬГА (закриває обличчя руками): Самовар! Це жахливо! (Виходить у залу до столу.)

ІРИНА: Голубчику Іване Романовичу, та що ж ви коїте!

ТУЗЕНБАХ (сміється): А я ж попереджав!

МАРІЯ: Іване Романовичу, у вас сорому ані краплини!

ЧЕБУТИКІН: Любі мої, хороші мої, ви в мене єдині, ви для мене найдорожче, що тільки є на світі. Мені скоро шістдесят, я старий, самотній, нікчемний старий... Нічого в мені немає хорошого, крім цієї любові до вас, і якби не ви, то я давно вже не жив би на світі... (До Ірини.) Мила, дитинко моя, я знаю вас від дня вашого народження... носив на руках... я любив небіжчицю маму...

ІРИНА: Але навіщо такі дорогі подарунки!

ЧЕБУТИКІН (крізь сльози, сердито): Дорогі подарунки... Та ну вас! (До денщика.) Неси самовар туди... (Дражнить.) Дорогі подарунки...

Денщик забирає самовар до зали.

АНФІСА (проходячи вітальнею): Милі, полковник незнайомий! Уже пальто зняв, діточки, сюди йде. Іринонько, а ти будь ласкава, ввічливенька... (Ідучи.) І снідати вже давно час... Господи...

ТУЗЕНБАХ: Вершинін, певно.

Заходить Вершинін.

ТУЗЕНБАХ: Підполковник Вершинін!

ВЕРШИНІН (до Марії й Ірини): Маю честь відрекомендуватися: Вершинін. Дуже, дуже радий, що, нарешті, я у вас. Які ви стали! Ай! ай!

ІРИНА: Сідайте, будь ласка. Нам дуже приємно.

ВЕРШИНІН (весело): Який я радий, який я радий! Але ж вас три сестри. Я пам’ятаю — три дівчинки. Облич уже не пам’ятаю, але що у вашого батька, полковника Прозорова, було три маленьких дівчинки, я добре пам’ятаю і бачив на власні очі. Як збіга́є час! Йой, як час збіга́є!

ТУЗЕНБАХ: Олександр Гнатович з Москви.

ІРИНА: З Москви? Ви з Москви?

ВЕРШИНІН: Так, звідти. Ваш покійний батько був там батарейним командиром, а я в тій самій бригаді офіцером. (До Марії.) Ось ваше обличчя трошки пам’ятаю, здається.

МАРІЯ: А я вас — ні!

ІРИНА: Олю! Олю! (Кричить у залу.) Олю, ходи-но!

Ольга входить із зали до вітальні.

ІРИНА: Підполковник Вершинін, виявляється, з Москви.

ВЕРШИНІН: Ви, отже, Ольга Сергіївна, старша... А ви Марія... А ви Ірина — молодша...

ОЛЬГА: Ви з Москви?

ВЕРШИНІН: Так. Навчався в Москві і почав службу в Москві, довго служив там, нарешті отримав тут батарею — перейшов сюди, як бачите. Я вас не пам’ятаю власне, пам’ятаю тільки, що вас було три сестри. Вашого батька запам’ятав я, ось закрию очі і бачу, як живого. Я до вас навідувався в Москві...

ОЛЬГА: Мені здавалося, я всіх пам’ятаю, і раптом...

ВЕРШИНІН: Моє ім’я Олександр Гнатович...

ІРИНА: Олександре Гнатовичу, ви з Москви... Ото несподіванка!

ОЛЬГА: Адже ми туди переїжджаємо.

ІРИНА: Думаємо, до осені вже будемо там. Наше рідне місто, ми народилися там... На Старій Басманній вулиці...

Обидві сміються від радості.

МАРІЯ: Несподівано земляка узріли. (Жваво.) Тепер згадала! Пам’ятаєш, Олю, у нас подейкували: «закоханий майор». Ви були тоді поручиком і в когось закохані, і вас постійно дражнили чомусь майором...

ВЕРШИНІН (сміється): От, от... Закоханий майор, це так...

МАРІЯ: У вас були тоді лише вуса... О, як ви постаріли! (Крізь сльози.) Як ви постаріли!

ВЕРШИНІН: Так, коли мене називали закоханим майором, я був ще молодий, був закоханий. Нині не те.

ОЛЬГА: Але у вас ще жодної сивої волосини. Ви постаріли, але ще не старий.

ВЕРШИНІН: Однак уже сорок третій рік. Ви давно з Москви?

ІРИНА: Одинадцять років. Ну, що ти, Марійко, плачеш, дивачка... (Крізь сльози.) І я запла́чу...

МАРІЯ: Я нічого. А на якій ви вулиці мешкали?

ВЕРШИНІН: На Старій Басманній.

ОЛЬГА: І ми теж там...

ВЕРШИНІН: Свого часу я замешкував на Німецькій вулиці. З Німецької вулиці я ходив до Червоної казарми. Там дорогою похмурий міст, під мостом вода шумить. Самотньому стає сумно на душі.

Пауза.

ВЕРШИНІН: А тут така широка, яка багата річка! Чудова річка!

ОЛЬГА: Так, щоправда, холодно. Тут холодно і комарі...

ВЕРШИНІН: Що ви! Тут такий здоровий, хороший, слов’янський клімат. Ліс, річка... і тут теж берези. Милі, скромні берези, я люблю їх понад усі дерева. Добре тут мешкати. Тільки дивно, залізничний вокзал за двадцять верст... І ніхто не знає, чому саме так.

СОЛОНИЙ: А я знаю, чому саме так.

Усі дивляться на нього.

СОЛОНИЙ: Тому що, якби вокзал був близько, то не був би далеко, а якщо він далеко, то, значить, не близько.

Ніякова мовчанка.

ТУЗЕНБАХ: Жартівник, Василю Васильовичу.

ОЛЬГА: Тепер і я згадала вас. Пам’ятаю.

ВЕРШИНІН: Я вашу матінку знав.

ЧЕБУТИКІН: Красива була, царство їй небесне.

ІРИНА: Маму в Москві поховали.

ОЛЬГА: У Новодівичому...

МАРІЯ: Уявіть, я вже починаю забувати її обличчя. Так і про нас не пам’ятатимуть. Забудуть.

ВЕРШИНІН: Так. Забудуть. Такий уже наш талан, нічим зарадити. Те, що здається нам серйозним, значним, дуже важливим, — із часом, — забудемо або вважатимемо неважливим.

Пауза.

ВЕРШИНІН: І цікаво, ми тепер зовсім не можемо знати, що, власне, вважатимуть високим, важливим і що жалюгідним, смішним. Хіба відкриття Коперника або, скажімо, Колумба не вважали спершу непотрібним, смішним, а порожню дурницю, яку написав якийсь дивак, не мали за істину? І може статися, що наше нинішнє життя, з яким ми так миримося, з часом здаватиметься дивним, незручним, нерозумним, недостатньо чистим, можливо, навіть грішним...

ТУЗЕНБАХ: Хто знає? А можливо, наше життя назвуть високим і згадають про нього з повагою. Тепер немає тортур, немає страт, навал, проте так багато страждань!

СОЛОНИЙ (тонким голосом): Ціп, ціп, ціп... Барона кашею не годуй, а тільки дай йому пофілософствувати.

ТУЗЕНБАХ: Василю Васильовичу, прошу вас дати мені спокій... (Сідає на інше місце.) Це нудно, зрештою.

СОЛОНИЙ (тонким голосом): Ціп, ціп, ціп...

ТУЗЕНБАХ (до Вершиніна): Страждання, які спостерігаємо нині, — їх так багато! — усе таки свідчать про відомий моральний підйом, якого вже досягло суспільство...

ВЕРШИНІН: Так, так, звичайно.

ЧЕБУТИКІН: Ви щойно сказали, бароне, наше життя назвуть високим; але люди все одно низенькі... (Підводиться.) Дивіться, який я низенький. Це мені на втіху варто казати, що життя моє високе, зрозуміла річ.

За сценою грають на скрипці.

МАРІЯ: Це Андрій грає, наш брат.

ІРИНА: Він у нас учений. Певно, професором буде. Тато був військовим, а син обрав кар’єру вченого.

МАРІЯ: За бажанням тата.

ОЛЬГА: Ми сьогодні його задражнили. Він, здається, закоханий трішки.

ІРИНА: В одну тутешню панночку. Сьогодні вона навідає нас, цілком імовірно.

МАРІЯ: Ах, як вона одягається! Не те щоб негарно, не модно, а просто жалюгідно. Якась дивна, яскрава, жовтувата спідниця з такою собі вульгарненькою бахромою і червона кофтинка. І щоки такі вимиті, вимиті! Андрій не закоханий — я не припускаю, все таки у нього смак є, а просто він так, дражнить нас, дуркує. Я вчора чула, вона виходить за Протопопова, голову тутешньої управи. І прекрасно... (У бічні двері.) Андрію, ходи-но сюди! Милий, на хвилинку!

Заходить Андрій.

ОЛЬГА: Це мій брат, Андрій Сергійович.

ВЕРШИНІН: Вершинін.

АНДРІЙ: Прозоров. (Витирає спітніле обличчя.) Ви до нас батарейним командиром?

ОЛЬГА: Лишень уяви, Олександр Гнатович із Москви.

АНДРІЙ: Так? Ну, вітаю, тепер мої сестроньки не дадуть вам спокою.

ВЕРШИНІН: Я вже встиг набриднути вашим сестрам.

ІРИНА: Подивіться, яку рамочку для портрета подарував мені сьогодні Андрій! (Показує рамочку.) Це він сам зробив.

ВЕРШИНІН (дивлячись на рамочку і не знаючи, що сказати): Так... річ...

ІРИНА: І ось ту рамочку, що над піаніно, він теж зробив.

Андрій махає рукою і відходить.

ОЛЬГА: Він у нас і вчений, і на скрипці грає, і випилює різні штуки, одним словом, майстер на всі руки. Андрію, не йди! У нього манера — завжди йти. Ходи сюди!

Марія й Ірина беруть його під руки й зі сміхом ведуть назад.

МАРІЯ: Ходи, ходи!

АНДРІЙ: Облиште, прошу.

МАРІЯ: Який смішний! Олександра Гнатовича називали колись закоханим майором, і він анітрохи не сердився.

ВЕРШИНІН: Анітрохи!

МАРІЯ: А я хочу тебе назвати: закоханий скрипаль!

ІРИНА: Або закоханий професор!..

ОЛЬГА: Він закоханий! Андрійко закоханий!

ІРИНА (аплодуючи): Браво, браво! Біс! Андрійко закоханий!

ЧЕБУТИКІН (підходить ззаду до Андрія і бере його обома руками за талію): Для любові однієї природа нас на світ зродила! (Сміється; він постійно з газетою.)

АНДРІЙ: Ну, годі, годі... (Витирає обличчя.) Я всю ніч не спав і тепер трошки не при собі, як-то кажуть. До четвертої години читав, потім ліг, але нічого не вийшло. Думав про те, про се, а тут ранній світанок, сонце так і лізе у спальню. Хочу за літо, поки буду тут, перекласти одну книжку з англійської.

ВЕРШИНІН: А ви читаєте англійською?

АНДРІЙ: Так. Батько, царство йому небесне, пригнічував нас вихованням. Це смішно і безглуздо, але в цьому все таки треба зізнатися, по його смерті я став повніти і ось погладшав за рік, буцім моє тіло звільнилося від гніту. Завдяки батьку я і сестри знаємо французьку, німецьку й англійську мови, а Ірина знає ще й італійську. Проте чого це вартувало!

МАРІЯ: У цьому місті знати три мови непотрібна розкіш. Навіть і не розкіш, а якийсь непотрібний додаток, на кшталт шостого пальця. Ми знаємо багато зайвого.

ВЕРШИНІН: Ось тобі й маєш! (Сміється.) Знаєте багато зайвого! Мені здається, немає і не може бути такого нудного і похмурого міста, у якому була би непотрібною розумна, освічена людина. Припустімо, що серед ста тисяч населення цього міста, звичайно, відсталого і грубого, таких, як ви, тільки троє. Цілком зрозуміло, вам не перемогти сірятини, яка вас оточує; протягом життя потроху ви муситимете поступитися і загубитися в стотисячному натовпі, вас заглушить життя, але все одно ви не зникнете, не залишитеся без впливу; таких, як ви, після вас з’явиться вже, можливо, шестеро, потім дванадцятеро і так далі, поки нарешті такі, як ви, не стануть більшістю. Через двісті, триста років життя на землі буде неймовірно прекрасним, дивовижним. Людина потребує такого життя, і якщо його немає наразі, то людина має передчувати його, чекати, мріяти, готуватися до нього, людині варто для цього бачити і знати більше, ніж бачили і знали її дід і батько. (Сміється.) А ви скаржитеся, що знаєте багато зайвого.

МАРІЯ (знімає капелюх): Я залишаюся снідати.

ІРИНА (зітхнувши): Справді, все це слід записати б...

Андрія немає, він непомітно пішов.

ТУЗЕНБАХ: Через багато років, ви кажете, життя на землі буде прекрасним, дивовижним. Це правда. Проте, щоб долучитися до цього зараз, хоча би здалеку, необхідно готуватися до нього, необхідно працювати...

ВЕРШИНІН (підводиться): Так. Чимало, однак, у вас квітів! (Роззирнувшись.) І квартира чудова. Заздрю! А я все життя бовтався квартирками з двома стільцями, з одним диваном і з печами, які завжди димлять. Мені в житті бракувало саме ось таких квітів... (Потирає руки.) Ех! Ну, та нехай!

ТУЗЕНБАХ: Так, необхідно працювати. Ви, мабуть, думаєте: розчулився німець. Одначе я, чесне слово, росіянин і німецькою навіть не розмовляю. Батько в мене православний...

Пауза.

ВЕРШИНІН (ходить сценою): Я часто думаю: що якби почати життя знову, притому свідомо? Якби одне життя, яке вже прожите, було, як-то кажуть, начорно, інше — начисто! Тоді кожен з нас, я думаю, постарався б передусім не повторювати самого себе, принаймні створив би для себе іншу обстановку життя, влаштував би собі таку квартиру з квітами, з безміром світла... У мене дружина, двоє дівчаток, притому дружина пані недужа і так далі, і так далі, ну, а якби починати життя спочатку, то я не одружився б... Ні, ні!

Заходить Кулигін у форменому фраку.

КУЛИГІН (підходить до Ірини): Люба сестро, дозволь мені привітати тебе з днем твого янгола і побажати щиро, від душі, здоров’я і всього того, що можна побажати дівчині твоїх літ. І дозволь піднести тобі в подарунок ось цю книжку. (Подає книжку.) Історія нашої гімназії за п’ятдесят років, яку написав я. Дріб’язкова книжка, яку написав знічев’я, але ти все таки прочитай. Вітаю, панове! (До Вершиніна.) Кулигін, учитель тутешньої гімназії. Надвірній радник. (До Ірини.) У цій книжці ти знайдеш список усіх, хто закінчив курс у нашій гімназії за ці п’ятдесят років. Feci quod potui, faciant meliora potentes[13]. (Цілує Марію.)

ІРИНА: Але ж на Великдень ти вже подарував мені таку книжку.

КУЛИГІН (сміється): Та невже?! У такому разі віддай назад, або ось ліпше віддай полковнику. Візьміть, полковнику. Колись прочитаєте з нудьги.

ВЕРШИНІН: Дякую вам. (Заміряється піти.) Я надзвичайно радий, що познайомився...

ОЛЬГА: Ви йдете? Ні, ні!

ІРИНА: Ви залишитеся в нас снідати. Будь ласка.

ОЛЬГА: Прошу вас!

ВЕРШИНІН (кланяється): Я, здається, потрапив на іменини. Даруйте, я нe знав, не привітав вас... (Виходить з Ольгою до зали.)

КУЛИГІН: Сьогодні, панове, недільний день, день відпочинку, відпочиваймо ж, веселімося кожен відповідно до свого віку і становища. Килими варто прибрати на літо і сховати до зими... Перським порошком або нафталіном... Римляни були здорові, тому що вміли працювати, вміли і відпочивати, у них був mens sana in corpore sano[14]. Життя їхнє протікало за відомими формами. Наш директор каже: головне у всякім житті — це його форма... Що втрачає свою форму, те закінчується — і в нашому повсякденному житті те саме. (Бере Марію за талію, сміючись.) Марійка мене любить. Моя дружина мене любить. І віконні фіранки теж туди з килимами... Сьогодні я веселий, у чудовому гуморі. Марійко, о четвертій годині сьогодні ми до директора. Влаштовують прогулянку педагогів і їхніх родин.

МАРІЯ: Не піду я.

КУЛИГІН (засмучений): Мила Марійко, чому?

МАРІЯ: Згодом про це... (Сердито.) Гаразд, я піду, тільки відчепися, будь ласка... (Відходить.)

КУЛИГІН: А потім вечір проведемо в директора. Незважаючи на свій хворобливий стан, ця людина намагається насамперед бути громадською. Чудова, світла особа. Прекрасна людина. Учора після ради він мені каже: «Втомився, Федоре Іллічу! Втомився!». (Дивиться на настінний годинник, потім на свій.) Ваш годинник поспішає на сім хвилин. Так, каже, втомився!

За сценою грають на скрипці.

ОЛЬГА: Панове, ласкаво просимо, завітайте снідати! Пиріг!

КУЛИГІН: Ах, мила моя Ольго, мила моя! Я вчора працював з ранку до одинадцятої години вечора, втомився і сьогодні почуваюся щасливим. (Виходить у залу до столу.) Мила моя...

ЧЕБУТИКІН (кладе газету до кишені, зачісує бороду): Пиріг? Чудово!

МАРІЯ (до Чебутикіна суворо): Тільки дивіться: нічого не пити сьогодні. Чуєте? Вам шкідливо пити.

ЧЕБУТИКІН: Овва! У мене вже минуло. Два роки, як запою не було. (Нетерпляче.) Е, матінко, та хіба не однаково!

МАРІЯ: Усе таки не смійте пити. Не смійте. (Сердито, але так, щоб не чув чоловік.) Знову, хай йому грець, нудьгувати цілий вечір у директора!

ТУЗЕНБАХ: Я не пішов би на вашому місці... Ото й усе.

ЧЕБУТИКІН: Не ходіть, душа моя.

МАРІЯ: Так, не ходіть... Це життя прокляте, нестерпне... (Іде до зали.)

ЧЕБУТИКІН (іде до неї): Ну-у!

СОЛОНИЙ (прямуючи до зали): Ціп, ціп, ціп...

ТУЗЕНБАХ: Досить, Василю Васильовичу. Годі!

СОЛОНИЙ: Ціп, ціп, ціп...

КУЛИГІН (весело): Ваше здоров’я, полковнику! Я педагог, і тут у будинку своя людина, Марійчин чоловік... Вона добра, дуже добра...

ВЕРШИНІН: Я вип’ю ось цієї темної горілки... (П’є.) Будьмо! (До Ольги.) Мені у вас так добре!...

У вітальні залишаються тільки Ірина й Тузенбах.

ІРИНА: Марійка сьогодні не в гуморі. Вона вийшла заміж у вісімнадцять років, коли він здавався їй найрозумнішою людиною. А нині не те. Він найдобріший, але не найрозумніший.

ОЛЬГА (нетерпляче): Андрій, ходи-но нарешті!

АНДРІЙ (за сценою): Зараз. (Заходить і прямує до столу.)

ТУЗЕНБАХ: Про що ви думаєте?

ІРИНА: Таке. Я не люблю і боюся цього вашого Солоного. Він каже суцільні дурниці...

ТУЗЕНБАХ: Дивна він людина. Мені і шкода його, і прикро, але більше шкода. Мені здається, він сором’язливий... Коли ми вдвох із ним, то він буває дуже розумний і лагідний, а в товаристві він грубий, бретер[15]. Не ходіть, нехай спершу сядуть до столу. Дайте мені побути біля вас. Про що ви думаєте?

Пауза.

ТУЗЕНБАХ: Вам двадцять років, мені ще немає тридцяти. Скільки років нам залишилося попереду, довгий, довгий ряд днів, повних моєї любові до вас...

ІРИНА: Миколо Львовичу, не кажіть мені про любов.

ТУЗЕНБАХ (не слухаючи): У мене пристрасна згага життя, боротьби, праці, і ця спрага в душі злилася з любов’ю до вас, Ірино, і, як зумисне, ви прекрасні, і життя мені здається таким прекрасним! Про що ви думаєте?

ІРИНА: Ви кажете: прекрасне життя. Так, але якщо воно лише видається таким! У нас, трьох сестер, життя не було ще прекрасним, воно глушило нас, як бур’ян... Течуть у мене сльози. Не варто... (Швидко витирає обличчя, посміхається.) Працювати потрібно, працювати. Тому нам невесело і дивимося ми на життя так похмуро, бо не знаємо праці. Ми народилися від людей, які зневажали працю...

Заходить Наталя Іванівна; вона в рожевій сукні із зеленим поясом.

НАТАЛЯ: Там уже снідати сідають... Я запізнилася... (Бігцем глипає у дзеркало, чепуриться.) Здається, зачесана непогано... (Побачивши Ірину.) Мила Ірино Сергіївно, вітаю вас! (Цілує міцно і тривало.) У вас багато гостей, мені, справді, ніяково... Вітаю, бароне!

ОЛЬГА (заходячи до вітальні): Ну, ось і Наталя Іванівна. Вітаю, моя мила!

Цілуються.

НАТАЛЯ: З іменинницею. У вас так багато відвідувачів, я збентежена надзвичайно...

ОЛЬГА: Годі, у нас всі свої. (Напівголосно злякано.) На вас зелений пояс! Мила, це не гоже!

НАТАЛЯ: Хіба є прикмета?

ОЛЬГА: Ні, просто не пасує... і якось дивно...

НАТАЛЯ (плаксивим голосом): Так? Але ж це не зелений, а скоріше матовий. (Прямує за Ольгою до зали.)

У залі сідають снідати; у вітальні ні душі.

КУЛИГІН: Бажаю тобі, Ірино, нареченого хорошого. Пора тобі вже одружуватися.

ЧЕБУТИКІН: Наталю Іванівно, і вам нареченого бажаю.

КУЛИГІН: У Наталі Іванівни вже є наречений.

МАРІЯ (стукає виделкою по тарілці): Вип’ю чарку винця! Ех-ма, життя малинове, де наша не пропадала!

КУЛИГІН: Ти поводишся на трійку з мінусом.

ВЕРШИНІН: А наливка смачна. На чому це настояне?

СОЛОНИЙ: На тарганах.

ІРИНА (плаксивим голосом): Фу! Фу! Яка гидь!...

ОЛЬГА: На вечерю буде смажена індичка і солодкий пиріг з яблуками. Слава Богу, сьогодні цілий день я вдома, увечері — вдома... Панове, увечері приходьте.

ВЕРШИНІН: Дозвольте і мені прийти ввечері!

ІРИНА: Прошу.

НАТАЛЯ: У них без витребеньок.

ЧЕБУТИКІН: Для любові однієї природа нас на світ зродила. (Сміється.)

АНДРІЙ (сердито): Припиніть, панове! Годі вже вам.

Заходять Федотик і Роде з великим кошиком квітів.

ФЕДОТИК: Одначе вже снідають...

РОДЕ (голосно і гаркавлячи): Снідають? Так, уже снідають...

ФЕДОТИК: Стривай хвилинку! (Робить світлину.) Раз! Стривай ще трохи... (Робить іншу світлину.) Два! Тепер готово!

Беруть кошик і прямують до зали, де їх стрічають доволі жваво.

РОДЕ (голосно): Вітаю, бажаю всього, всього! Погода сьогодні чарівна, просто неймовірна. Сьогодні весь ранок Гуня з гімназистами. Я викладаю в гімназії гімнастику...

ФЕДОТИК: Рухайтеся, Ірина Сергіївна, рухайтеся! (Робить світлину.) Ви сьогодні цікава. (Виймає з кишені дзиґу.) Ось, між іншим, дзиґа... Дивовижний звук...

ІРИНА: Яка краса!

МАРІЯ: У лукомор’я дуб зелений, ланцюг злоти́й на дубі тім... Ланцюг злоти́й на дубі тім... (Плаксиво.) Ну, навіщо я це повторюю? Прив’язалася до мене ця фраза від ранку...

КУЛИГІН: Тринадцятеро при столі!

РОДЕ (голосно): Панове, невже ви зважаєте на забобони?

Сміх.

КУЛИГІН: Якщо тринадцятеро при столі, то, значить, є тут закохані. Може ви, Іване Романовичу, чого доброго...

Сміх.

ЧЕБУТИКІН: Я старий грішник, а ось чому Наталя Іванівна знітилася, рішуче зрозуміти не можу.

Гучний сміх; Наталя вибігає із зали до вітальні, за нею Андрій.

АНДРІЙ: Стривайте, не зважайте! Стривайте... прошу вас...

НАТАЛЯ: Мені соромно... Я не знаю, що зі мною коїться, а вони мене кпинять. Те, що я зараз вийшла з-за столу, непристойно, але я не можу... не можу... (Закриває обличчя руками.)

АНДРІЙ: Люба моя, прошу вас, благаю, не переймайтеся. Запевняю вас, вони жартують, вони від доброго серця. Люба моя, моя хороша, вони всі добрі, сердечні люди і люблять мене і вас. Ідіть сюди до вікна, звідси вони нас не бачитимуть... (Озирається.)

НАТАЛЯ: Я так не звикла бувати в товаристві...

АНДРІЙ: О молодосте, дивовижна, прекрасна молодосте! Моя люба, моя хороша, не хвилюйтеся так!.. Вірте мені, вірте... Мені так добре, душа сповнена любові, захоплення... О, нас не бачать! Не бачать! За що, за що я полюбив вас, коли полюбив, — о, нічого не розумію. Люба моя, хороша, чиста, будьте моєю дружиною! Я вас люблю, люблю... як нікого ніколи...

Поцілунок.

Заходять два офіцери і, побачивши пару, яка цілується, зупиняються здивовані.

Завіса

Дія друга

Декорація першої дії.

Восьма година вечора. За сценою на вулиці ледь чутно грають на гармоніці. Немає вогню. Заходить Наталя Іванівна в капорі, зі свічкою: вона йде і зупиняється біля дверей, які ведуть до кімнати Андрія.

НАТАЛЯ: Ти, Андрійку, що робиш? Читаєш? Пусте, я так лишень... (Іде, відчиняє інші двері і, зазирнувши за них, зачиняє.) Вогню немає...

АНДРІЙ (заходить з книгою в руці): Ти що, Наталю?

НАТАЛЯ: Дивлюся, вогню немає... Тепер масниця, прислуга сама не своя, гляди та й гляди, аби чогось не трапилося. Вчора опівночі проходжу через їдальню, а там свічка палає. Хто запалив, так і не допиталася. (Ставить свічку.) Котра година?

АНДРІЙ (глянувши на годинник): Чверть на дев’яту.

НАТАЛЯ: А Ольги й Ірини досі немає. Не прийшли. Усе працюють, бідолахи. Ольга на педагогічній раді, Ірина на телеграфі... (Зітхає.) Сьогодні вранці кажу твоїй сестрі: «Побережи, кажу, себе, Ірино, голубонько». І не слухає. Чверть на дев’яту, кажеш? Я боюся, Бобик наш зовсім нездужає. Чому він холодний такий? Учора у нього був жар, а сьогодні холодний увесь... Я так непокоюся!

АНДРІЙ: Нічого, Наталю. Хлопчик здоровий.

НАТАЛЯ: Але все таки ліпше нехай дієта. Я непокоюся. І сьогодні о десятій годині, казали, ряджені в нас будуть, ліпше вони не приходили б, Андрійку.

АНДРІЙ: Справді, не знаю навіть. Адже їх кликали.

НАТАЛЯ: Сьогодні хлоп’яточко прокинулося вранці й дивиться на мене, і раптом посміхнулося; значить, упізнало. «Бобику, кажу, здрастуй! Здрастуй, милий!» А він сміється. Діти розуміють, чудово розуміють. Тож, значить, Андрійку, я скажу, щоб ряджених не приймали.

АНДРІЙ (нерішуче): Та це ж як сестри. Вони тут господині.

НАТАЛЯ: І вони теж, я їм скажу. Вони добрі... (Іде.) До вечері я веліла кислого молока. Лікар каже, тобі потрібно кисле молоко вживати, інакше не схуднеш. (Зупиняється.) Бобик холодний. Я боюся, йому холодно в його кімнаті, мабуть. Треба до того, як потепліє на дворі, розмістити його в іншій кімнаті. Приміром, у Ірини кімната саме для дитини: і сухо, і цілий день сонце. Треба їй сказати, вона поки може з Ольгою в одній кімнаті... Усе одно вдень удома не буває, тільки ночує...

Пауза.

НАТАЛЯ: Андрієчку, чому ти мовчиш?

АНДРІЙ: Так, замислився... Та й говорити ні́чого...

НАТАЛЯ: Так... щось я мала тобі сказати... Ах, згадала. Там з управи Ферапонт прийшов, тебе запитував.

АНДРІЙ (позіхає): Поклич його.

Наталя йде; Андрій, схилившись до свічки, яку вона забула, читає книгу. Заходить Ферапонт; він у старому пошарпаному пальто, з піднятим коміром, вуха зав’язані.

АНДРІЙ: Здрастуй, душа моя. Що скажеш?

ФЕРАПОНТ: Голова надіслав книжку і папірця якогось. Ось... (Подає книжку і пакет.)

АНДРІЙ: Дякую. Гаразд. Чому ж ти прийшов так не рано? Адже дев’ята година вже.

ФЕРАПОНТ: Га?

АНДРІЙ (голосніше): Я кажу, пізно прийшов, уже дев’ята година.

ФЕРАПОНТ: Так точно. Я прийшов до вас, ще світло було, та не пускали мене. Пан, кажуть, зайнятий. Ну що ж. Зайнятий то зайнятий, поспішати мені нікуди. (Гадаючи, що Андрій запитує його про щось.) Га?

АНДРІЙ: Нічого. (Розглядаючи книжку.) Завтра п’ятниця, ми не маємо перебувати на місці, але я все одно прийду... займуся. Вдома нудно…

Пауза.

АНДРІЙ: Милий діду, як дивно змінюється, як обманює життя! Сьогодні з нудьги, знічев’я, я взяв до рук ось цю книжку — старі університетські лекції, і мені стало смішно... Боже мій, я секретар земської управи, тієї управи, де головує Протопопов, я секретар, і найбільше, на що я міг би сподіватися, це — бути членом земської управи! Мені бути членом тутешньої земської управи, мені, якому сниться щоночі, що я професор московського університету, знаний учений, яким пишається російська земля!

ФЕРАПОНТ: Не можу знати... Чую ж бо погано...

АНДРІЙ: Якби ти чув як слід, то я, можливо, і не говорив би з тобою. Маю говорити з кимось, а дружина мене не розуміє, сестер я боюся чомусь, боюся, що вони засміють мене, присоромлять... Я не п’ю, трактирів не люблю, але з яким задоволенням я посидів би тепер у Москві у Тєстова або в Большому московському, голубчику мій.

ФЕРАПОНТ: А в Москві, в управі нещодавно розповідав підрядник, що якісь купці їли млинці; один, який з’їв сорок млинців, ніби віддав кінці. Чи то сорок, чи то п’ятдесят. Не пригадую.

АНДРІЙ: Сидиш у Москві, у величезній залі ресторану, нікого не знаєш і тебе ніхто не знає, і все одно не почуваєшся чужим. А тут ти всіх знаєш і тебе всі знають, але чужий, чужий... Чужий і самотній.

ФЕРАПОНТ: Га?

Пауза.

ФЕРАПОНТ: І той самий підрядник казав — може, і бреше, — ніби поперек усієї Москви канат простягли.

АНДРІЙ: Для чого?

ФЕРАПОНТ: Не можу знати. Підрядник казав.

АНДРІЙ: Нісенітниця. (Читає книжку.) Ти був колись у Москві?

ФЕРАПОНТ (по паузі): Не був. Не привів Господь.

Пауза.

ФЕРАПОНТ: Мені йти?

АНДРІЙ: Можеш іти. Хай здоровиться.

Ферапонт іде.

АНДРІЙ: Хай здоровиться. (Читаючи.) Завтра вранці прийдеш, візьмеш тут папери... Іди...

Пауза.

АНДРІЙ: Він пішов.

Дзвінок.

АНДРІЙ: Ото справи... (Потягується і неквапом прямує до себе.)

За сценою співає нянька, заколисуючи дитину. Входять Марія і Вершинін. Поки вони розмовляють, покоївка запалює лампу і свічки.

МАРІЯ: Не знаю.

Пауза.

МАРІЯ: Не знаю. Звичайно, багато важить звичка. По смерті батька, приміром, ми довго не могли звикнути до того, що в нас уже немає денщиків. Однак і крім звички, гадаю, що в мені промовляє просто справедливість. Можливо, в інших містах і не так, але в нашому місті найпорядніші, найблагородніші і найвихованіші люди — це військові.

ВЕРШИНІН: Мені пити хочеться. Я випив би чаю.

МАРІЯ (глянувши на годинник): Скоро дадуть. Мене видали заміж, коли мала вісімнадцять років, і я свого чоловіка боялася, тому що він був учителем, а я тоді ледве закінчила курс. Він здавався мені тоді страшенно вченим, розумним і поважним. А нині вже не те, на жаль.

ВЕРШИНІН: Так… ага.

МАРІЯ: Про чоловіка мовчу, до нього я звикла, але між цивільними взагалі так багато людей грубих, неласкавих, невихованих. Мене зачіпає, ображає грубість, я страждаю, коли бачу, що людина недостатньо витончена, недостатньо м’яка, люб’язна. Коли мені трапляється бути серед учителів, товаришів чоловіка, то я просто страждаю.

ВЕРШИНІН: Ого... Та мені здається, все одно, що цивільний, що військовий, однаково нецікаво, принаймні, в цьому місті. Усе одно! Якщо послухати тутешнього інтелігента, цивільного або військового, то з дружиною він замучився, з будинком замучився, з маєтком замучився, з кіньми замучився... Російській людині надзвичайно притаманний піднесений образ думок, але скажіть, чому в житті він сягає так невисоко? Чому?

МАРІЯ: Чому?

ВЕРШИНІН: Чому він з дітьми замучився, з дружиною замучився? А чому дружина і діти з ним замучилися?

МАРІЯ: Ви сьогодні трошки не в гуморі.

ВЕРШИНІН: Можливо. Я сьогодні не обідав, нічого не їв від ранку. У мене донька нездужає трішки, а коли нездужають мої дівчатка, то мене охоплює занепокоєння, мене мучить совість за те, що в них така мати. О, якби ви бачили її сьогодні! Що за нікчема! Ми почали сваритися від сьомої години ранку, а о дев’ятій я грюкнув дверима і пішов.

Пауза.

ВЕРШИНІН: Я ніколи не говорю про це, і дивно, скаржуся тільки вам одній. (Цілує руку.) Не гнівайтеся на мене. Крім вас однієї, у мене немає нікого, нікого...

Пауза.

МАРІЯ: Ото гуде у грубці. У нас напередодні батькової смерті гуло в трубі. Ось точно так.

ВЕРШИНІН: Ви забобонна?

МАРІЯ: Так.

ВЕРШИНІН: Дивно це. (Цілує руку.) Ви чудова, дивовижна жінка. Чудова, дивовижна! Тут темно, але я бачу блиск ваших очей.

МАРІЯ (сідає на інший стілець): Тут світліше...

ВЕРШИНІН: Я люблю, люблю, люблю... Люблю ваші очі, ваші рухи, які мені сняться... Чудова, дивовижна жінка!

МАРІЯ (тихо сміючись): Коли ви розмовляєте зі мною так, то я чомусь сміюся, хоча мені страшно. Не повторюйте, прошу вас... (Напівголосно.) А втім, кажіть, мені байдуже... (Закриває обличчя руками.) Мені все одно. Сюди йдуть, говоріть про щось інше...

Через залу входять Ірина й Тузенбах.

ТУЗЕНБАХ: У мене потрійне прізвище. Мене звуть барон Тузенбах-Кроне-Альтшауер, але я росіянин, православний, як ви. Німецького в мені зосталося мало, хіба що терплячість, упертість, з якою я надокучаю вам. Я проводжаю вас щовечора.

ІРИНА: Як я втомилася!

ТУЗЕНБАХ: І щовечора приходитиму на телеграф і проводжатиму вас додому, проводитиму впродовж десяти-двадцяти років, поки ви не виженете... (Побачивши Марію і Вершиніна, радіснo.) Це ви? Вітаю.

ІРИНА: Ось я й удома, нарешті. (До Марії.) Щойно приходила одна дама, телеграфувала своєму брату в Саратов, що в неї сьогодні син помер, і ніяк не могла згадати адреси. Так і послала без адреси, просто в Саратов. Плаче. І я їй наговорила грубощів ні за що, ні про що. «Мені, кажу, нíколи». Так нерозумно вийшло. Сьогодні у нас ряджені?

МАРІЯ: Так.

ІРИНА (сідає у крісло): Відпочити. Втомилася.

ТУЗЕНБАХ (із посмішкою): Коли ви приходите з посади, то здаєтеся такою маленькою, нещасненькою...

Пауза.

ІРИНА: Втомилася. Ні, не люблю я телеграфу, не люблю.

МАРІЙКА: Ти схудла... (Насвистує.) І помолодшала, і на хлопчиська стала скидатися з обличчя.

ТУЗЕНБАХ: Це від зачіски.

ІРИНА: Треба пошукати іншої посади, а ця не для мене. Чого я так хотіла, про що мріяла, саме того в ній і немає. Праця без поезії, без думок... Лікар стукає. (До Тузенбаха.) Милий, постукайте. Я не можу... втомилася...

Тузенбах стукає в підлогу.

ІРИНА: Зараз прийде. Варто вжити б якихось заходів. Учора лікар і наш Андрій були в клубі і знову програли. Кажуть, Андрій двісті рублів спустив.

МАРІЯ (байдуже): Що ж тепер робити!

ІРИНА: Два тижні тому програв, у грудні програв. Швидше все програв би, можливо, поїхали б з цього міста. Господи Боже мій, мені Москва сниться щоночі, я зовсім як схиблена. (Сміється.) Ми переїжджаємо туди в червні, а до червня залишилося ще... лютий, березень, квітень, травень... майже півроку!

МАРІЯ: Треба тільки, щоб Наталя не довідалася ні від кого про програш.

ІРИНА: Їй, гадаю, байдуже.

Чебутикін, щойно підвівся з ліжка, — він відпочивав по обіді, — входить до зали й зачісує бороду, потім сідає там до столу й виймає з кишені газету.

МАРІЯ: Ось прийшов... Він заплатив за квартиру?

ІРИНА (сміється): Ні. За вісім місяців ні копієчки. Очевидно, забув.

МАРІЯ (сміється): Як він поважно сидить!

Усі сміються; пауза.

ІРИНА: Що ви мовчите, Олександре Гнатовичу?

ВЕРШИНІН: Не знаю. Чаю хочеться. Півжиття за склянку чаю! З ранку нічого не їв...

ЧЕБУТИКІН: Ірино Сергіївно!

ІРИНА: Чого вам!

ЧЕБУТИКІН: Завітайте сюди. Venez ici[16].

Ірина йде і сідає до столу.

ЧЕБУТИКІН: Я без вас не можу.

Ірина розкладає пасьянс.

ВЕРШИНІН: Що ж? Якщо не дають чаю, то давайте хоч пофілософствуємо.

ТУЗЕНБАХ: Давайте. Про що?

ВЕРШИНІН: Про що? Давайте помріємо... скажімо, про те життя, яке буде після нас, років через двісті-триста.

ТУЗЕНБАХ: Що ж? Після нас літатимуть на повітряних кулях, зміняться піджаки, відкриють, можливо, шосте чуття і розвинуть його, але життя залишиться таким самим, життя скрутне, сповнене таємниць і щасливе. І через тисячу років людина буде так само зітхати: «Ах, скрутно жити!» — і заразом так само, як нині, людина боятиметься і не хотітиме помирати.

ВЕРШИНІН (поміркувавши): Як вам сказати? Мені здається, все на Землі має змінитися потроху й уже змінюється на наших очах. Через двісті-триста, зрештою, тисячу років, — річ не в терміні, — настане нове, щасливе життя. Участі у цьому житті ми не братимемо, звичайно, але ми для нього живемо зараз, працюємо, ну, страждаємо, ми творимо його — і лише в цьому мета нашого буття і, якщо хочете, наше щастя.

Марія тихо сміється.

ТУЗЕНБАХ: Ви чого?

МАРІЯ: Не знаю. Сьогодні весь день сміюся від ранку.

ВЕРШИНІН: Я спинився там само, де і ви, в академії я не був; читаю я багато, але вибирати книжок не вмію і читаю, можливо, зовсім не те, що варто, а тим часом що більше живу, то більше хочу знати. Моє волосся сивіє, я майже старий уже, але знаю мало, ах, як мало! Та все одно, мені здається, найголовніше і справжнє я знаю, добряче знаю. І як я хочу довести вам, що щастя немає, не мусить бути і не буде для нас... Ми маємо тільки працювати і працювати, а щастя — це доля наших далеких нащадків.

Пауза.

ВЕРШИНІН: Не я, то хоч нащадки нащадків моїх.

Федотика і Роде видно в залі; вони сідають і наспівують тихо, граючи на гітарі.

ТУЗЕНБАХ: Як на вас, то і мріяти про щастя зась! А якщо я щасливий!

ВЕРШИНІН: Ні.

ТУЗЕНБАХ (сплеснувши в долоні й сміючись): Очевидно, ми не розуміємо один одного. Ну, як мені переконати вас?

Марія тихо сміється.

ТУЗЕНБАХ (показуючи Марії палець): Смійтеся! (До Вершиніна.) Не те що через двісті або триста, а й через мільйон років життя залишиться таким само, як і було; воно не змінюється, залишається постійним, підкоряючись власним законам, до яких вам немає діла або, принаймні, яких ви ніколи не довідаєтеся. Перелітні птахи, журавлі, приміром, летять і летять, і хоч які думки, високі або малі, вируватимуть у їхніх головах, усе одно вони летітимуть і не знатимуть, навіщо і куди. Вони летять і летітимуть, хоч які філософи завелися б серед них; і нехай філософствують, за бажання, аби летіли...

МАРІЯ: То все таки сенс?

ТУЗЕНБАХ: Сенс... Ось сніг падає. Який сенс?

Пауза.

МАРІЯ: Мені здається, людина має вірувати або шукати віри, інакше життя її пусте, порожнє... Жити і не знати, для чого журавлі летять, для чого дітей народжують, для чого зірки на небі... Або знати, для чого живеш, або ж усе дрібниці, тринь-трава.

Пауза.

ВЕРШИНІН: Усе одно шкода, що молодість минула...

МАРІЯ: У Гоголя сказано: нудно жити на цьому світі, панове!

ТУЗЕНБАХ: А я скажу: важко з вами сперечатися, панове! Ну вас усіх...

ЧЕБУТИКІН (читаючи газету): Бальзака вінчали в Бердичеві.

Ірина тихо наспівує.

ЧЕБУТИКІН: Навіть запишу собі це до нотатника. (Занотовує.) Бальзака вінчали в Бердичеві. (Читає газету.)

ІРИНА (розкладає пасьянс, замислено): Бальзака вінчали в Бердичеві.

ТУЗЕНБАХ: Жереб кинуто. Ви знаєте, Маріє Сергіївно, я подаю у відставку.

МАРІЯ: Чула. І нічого я не бачу в цьому хорошого. Не люблю я цивільних.

ТУЗЕНБАХ: Байдуже... (Підводиться.) Я не красень, який з мене військовий? Ну, та все одно, втім... Працюватиму. Хоч один день у житті попрацювати так, щоб прийти ввечері додому, стомленому звалитися в ліжко і заснути негайно. (Ідучи до зали.) Робітники, мабуть, сплять міцно!

ФЕДОТИК (до Ірини): Зараз на Московській у Пижикових купив для вас кольорових олівців. І ось цього ножика...

ІРИНА: Ви звикли обходитися зі мною, як з маленькою, але ж я вже виросла... (Бере олівці і ножик, радісно.) Які чарівні!

ФЕДОТИК: А для себе я придбав ножика... ось подивіться... ніж, ще інший ніж, третій, це у вухах колупати, це ножиці, це нігті чистити...

РОДЕ (голосно): Лікарю, скільки вам років?

ЧЕБУТИКІН: Мені? Тридцять два.

Сміх.

ФЕДОТИК: Зараз покажу вам інший пасьянс... (Розкладає пасьянс.)

Подають самовар; Анфіса біля самовара; трохи згодом приходить Наталя і теж метушиться біля столу; приходить Солоний і, привітавшись, сідає до столу.

ВЕРШИНІН: Однак, який вітер!

МАРІЯ: Так. Набридла зима. Я вже і забула, яке літо.

ІРИНА: Складемо пасьянс, я бачу. Будемо в Москві.

ФЕДОТИК: Ні, не складемо. Бачите, вісімка лягла на двійку пік. (Сміється.) Значить, ви не будете в Москві.

ЧЕБУТИКІН (читає газету): Цицикар[17]. Тут лютує віспа.

АНФІСА (підходячи до Марії): Марійко, ходімо їсти, матінко. (До Вершиніна.) Прошу, ваше високоблагородіє... даруйте, батечку, забула ім’я, по батькові...

МАРІЯ: Принеси сюди, няню. Туди не піду.

ІРИНА: Няню!

АНФІСА: Іду-у!

НАТАЛЯ (до Солоного): Грудні діти чудово розуміють. «Здрастуй, кажу, Бобику. Здрастуй, милий!» Він глянув на мене якось особливо. Ви думаєте, в мені говорить тільки мати, але ні, ні, запевняю вас! Це незвичайна дитина.

СОЛОНИЙ: Якби ця дитина була моєю, то я зварив би її на сковорідці і з’їв би. (Іде зі склянкою до вітальні й сідає в закутку.)

НАТАЛЯ (закривши обличчя руками): Груба, невихована людина!

МАРІЯ: Щасливий той, хто не помічає, літо нині чи зима. Мені здається, якби я була в Москві, то ставилася би байдуже до погоди...

ВЕРШИНІН: Днями я читав щоденник одного французького міністра, який той писав у в’язниці. Міністра засудили за Панаму. З яким захопленням, захватом згадує він про птахів, яких бачить у тюремному вікні і яких не помічав перше, коли був міністром. Тепер, звичайно, коли він вийшов на свободу, він знову, як і перше, не помічає птахів. Так само і ви не помічатимете Москви, коли житимете в ній. Щастя в нас немає і не буває, ми лишень прагнемо його.

ТУЗЕНБАХ (бере зі столу коробку): Де ж цукерки?

ІРИНА: Солоний з’їв.

ТУЗЕНБАХ: Усі?

АНФІСА (подаючи чай): Вам лист, батечку.

ВЕРШИНІН: Мені? (Бере листа.) Від доньки. (Читає.) Так, звичайно... Я, перепрошую, Маріє Сергіївно, піду потихеньку. Чаю не питиму. (Підводиться схвильований.) Постійно ці історії...

МАРІЯ: Що там? Не секрет?

ВЕРШИНІН (тихо): Дружина знову отруїлася. Маю йти. Я пройду непомітно. Жахливо неприємно все це. (Цілує Марії руку.) Мила моя, славна, хороша жінко... Я тут пройду потихеньку... (Виходить.)

АНФІСА: Куди ж він? А я чай подала... Ото чудо.

МАРІЯ (розсердившись): Відчепися! Чіпляєшся тут, спокою від тебе немає... (Іде з чашкою до столу.) Набридла ти мені, стара!

АНФІСА: Що ж ти гніваєшся? Мила!

Голос Андрія: «Анфісо!».

АНФІСА (дражнить): Анфісо! Сидить там... (Виходить.)

МАРІЯ (у залі біля столу, сердито): Дайте ж мені сісти! (Перемішує на столі карти.) Розсілися тут із картами. Пийте чай!

ІРИНА: Ти, Марічко, зла.

МАРІЯ: Раз я зла, не розмовляй зі мною. Не чіпайте мене!

ЧЕБУТИКІН (сміючись): Не чіпайте її, не чіпайте...

МАРІЯ: Вам шістдесят років, а ви, як хлопчисько, завжди городите чортзна-що.

НАТАЛЯ (зітхає): Мила Марійко, до чого вживати в розмові такі вислови? При твоїй прекрасній зовнішності у пристойному світському товаристві ти, я тобі прямо скажу, була би просто чарівна, якби не ці твої слова. Je vous prie, pardonnez moi, Marie, mais vous avez des manieres un peu grossieres[18].

ТУЗЕНБАХ (стримуючи сміх): Дайте мені... дайте мені... Там, здається, коньяк...

НАТАЛЯ: Il parait, que mon Бобик deja ne dort pas[19], прокинувся. Він у мене сьогодні нездужає. Я піду до нього, перепрошую... (Виходить.)

ІРИНА: А куди пішов Олександр Гнатович?

МАРІЯ: Додому. У нього знову з дружиною щось надзвичайне.

ТУЗЕНБАХ (іде до Солоного, у руках карафка з коньяком): Усе ви сидите один, про щось думаєте — і не зрозумієте, про що. Ну, давайте миритися. Давайте вип’ємо коньяку.

П’ють.

ТУЗЕНБАХ: Сьогодні мені доведеться грати на піаніно всю ніч, ймовірно, грати всякі нісенітниці... Хай там як!

СОЛОНИЙ: Чому миритися? Я з вами не сварився.

ТУЗЕНБАХ: Завжди ви збуджуєте таке відчуття, ніби між нами щось сталося. У вас характер дивний, маю зізнатися.

СОЛОНИЙ (декламуючи): Я дивний, а не дивний хто ж! Не гнівайся, Алеко![20]

ТУЗЕНБАХ: І до чого тут Алеко...

Пауза.

СОЛОНИЙ: Коли я вдвох із кимось, то нічого, я як усі, але в товаристві я сумовитий, сором’язливий і... верзу всякі нісенітниці. Але все таки я чесніший і благородніший за багатьох. І можу це довести.

ТУЗЕНБАХ: Я часто гніваюся на вас, ви постійно чіпляєтеся до мене, коли ми буваємо в товаристві, але все одно ви мені симпатичні чомусь. Хай там як, нап’юся сьогодні. Вип’ємо!

СОЛОНИЙ: Вип’ємо.

П’ють.

СОЛОНИЙ: Я проти вас, бароне, ніколи нічого не мав. Проте в мене характер Лермонтова. (Тихо.) Я навіть трошки схожий на Лермонтова... подейкують... (Дістає з кишені флакон із парфумами і ллє на руки.)

ТУЗЕНБАХ: Подаю у відставку. Баста! П’ять років усе роздумував і, нарешті, зважився. Працюватиму.

СОЛОНИЙ (декламуючи): Не гнівайся, Алеко... Забудь, забудь облуду мрій...

Поки вони балакають, тихо входить Андрій із книжкою і сідає біля свічки.

ТУЗЕНБАХ: Працювати.

ЧЕБУТИКІН (прямуючи до вітальні з Іриною): І частування було теж справді кавказьке: суп із цибулею, а на печеню — чехартме, м’ясне.

СОЛОНИЙ: Черемша зовсім не м’ясо, а рослина на кшталт нашої цибулі.

ЧЕБУТИКІН: Ні, мось-пане, янголе мій. Чехартме не цибуля, а печеня з баранини.

СОЛОНИЙ: А я вам кажу, черемша — цибуля.

ЧЕБУТИКІН: А я вам кажу, чехартме — баранина.

СОЛОНИЙ: А я вам кажу, черемша — цибуля.

ЧЕБУТИКІН: Що ж я з вами сперечатимуся! Ви ніколи не були на Кавказі і не куштували чехартме.

СОЛОНИЙ: Не куштував, тому що терпіти не можу. Від черемші такий само запах, як від часнику.

АНДРІЙ (благально): Досить, панове! Прошу вас!

ТУЗЕНБАХ: Коли прийдуть ряджені?

ІРИНА: Обіцяли близько дев’ятої; тож, уже зараз.

ТУЗЕНБАХ (обіймає Андрія): Ах ви сіни, мої сіни, сіни нові мої...

АНДРІЙ (танцює і співає): Сіни нові, кленові...

ЧЕБУТИКІН (танцює): Ґратчастії-і!

Сміх.

ТУЗЕНБАХ (цілує Андрія): Хай йому грець, давайте вип’ємо. Андрійку, давайте вип’ємо на ти. І я з тобою, Андрійку, в Москву, в університет.

СОЛОНИЙ: В який? У Москві два університети.

АНДРІЙ: У Москві один університет.

СОЛОНИЙ: А я вам кажу — два.

АНДРІЙ: Та хоч три. То ліпше.

СОЛОНИЙ: У Москві два університету!

Нарікання і шикання.

СОЛОНИЙ: У Москві два університети: старий і новий. А якщо вам не до вподоби слухати, якщо мої слова дратують вас, то я можу не говорити. Я навіть можу піти до іншої кімнати... (Виходить в одні з дверей.)

ТУЗЕНБАХ: Браво, браво! (Сміється.) Панове, починайте, я сідаю грати! Кумедний цей Солоний... (Сідає за піаніно, грає вальс.)

МАРІЯ (танцює вальс одна): Барон п’яний, барон п’яний, барон п’яний!

Заходить Наталя.

НАТАЛЯ (до Чебутикіна): Іване Романовичу! (Говорить щось Чебутикіну, потім тихо йде.)

Чебутикін торкає Тузенбаха за плече і шепоче йому щось.

ІРИНА: Що таке?

ЧЕБУТИКІН: Нам уже час іти. Хай здоровиться.

ТУЗЕНБАХ: На добраніч. Час іти.

ІРИНА: Даруйте... А ряджені?...

АНДРІЙ (засоромлений): Ряджених не буде. Бачиш, моя мила, Наталя каже, що Бобик не зовсім здужає, тож... Одним словом, я не знаю, мені геть байдужісінько.

ІРИНА (знизуючи плечима): Бобик нездужає!

МАРІЯ: Де наша не пропадала! Женуть, тож мусимо йти. (До Ірини.) Не Бобик нездужає, а вона сама... От! (Стукає пальцем по лобі.) Міщанка!

Андрій іде в двері праворуч до себе, Чебутикін крокує за ним; у залі прощаються.

ФЕДОТИК: Дуже шкода! Я розраховував мати вечір, та якщо нездужає дитинка, то, звичайно... Я завтра принесу їй іграшку...

РОДЕ (голосно): Я сьогодні навмисно виспався після обіду, думав, що всю ніч танцюватиму. Адже нині лише дев’ять годин!

МАРІЯ: Ходімо на вулицю, там поговоримо. Вирішимо, що і як.

Чутно: «Прощавайте! Хай здоровиться!». Чутно веселий сміх Тузенбаха. Усі йдуть. Анфіса і покоївка прибирають зі столу, гасять вогні. Чутно, як співає нянька. Андрій у пальто і капелюсі й Чебутикін тишком заходять.

ЧЕБУТИКІН: Одружитися я не встиг, тому що життя промайнуло, мов блискавка, та й тому, що шалено любив твою матінку, яка була заміжньою...

АНДРІЙ: Одружуватися не варто. Не варто, тому що нудно.

ЧЕБУТИКІН: Так то воно так, та самотність. Як там не філософствуй, а самотність страшна річ, голубчику мій... Хоча по суті... звичайно, рішуче все одно!

АНДРІЙ: Ходімо мерщій.

ЧЕБУТИКІН: Навіщо квапитися? Встигнемо.

АНДРІЙ: Я боюся, дружина не зупинила б.

ЧЕБУТИКІН: А!

АНДРІЙ: Сьогодні я не гратиму, тільки так посиджу. Кепсько почуваюся... Що мені робити, Іване Романовичу, від задишки?

ЧЕБУТИКІН: Чого запитувати! Не пам’ятаю, голубчику. Не знаю.

АНДРІЙ: Ходімо кухнею.

Ідуть.

Дзвінок, потім знову дзвінок; чутно голоси, сміх.

ІРИНА (входить): Що там?

АНФІСА (пошепки): Ряджені!

Дзвінок.

ІРИНА: Скажи, нянечко, вдома немає нікого. Нехай вибачають.

Анфіса йде. Ірина в роздумах ходить кімнатою; вона занепокоєна. Входить Солоний.

СОЛОНИЙ (здивовано): Нікого немає... А де ж усі?

ІРИНА: Подалися додому.

СОЛОНИЙ: Дивно. Ви одна тут?

ІРИНА: Одна.

Пауза.

ІРИНА: Прощайте.

СОЛОНИЙ: Нещодавно я поводився недостатньо стримано, нетактовно. Але ви не така, як усі, ви висока й чиста, ви бачите правду... Ви одна, тільки ви одна можете зрозуміти мене. Я люблю, глибоко, нескінченно люблю...

ІРИНА: Прощавайте! Ідіть.

СОЛОНИЙ: Я не можу жити без вас. (Ідучи за нею.) О, моє блаженство! (Крізь сльози.) О, щастя! Розкішні, чудові, дивовижні очі, яких я не стрічав ні в однієї жінки...

ІРИНА (холодно): Припиніть, Василю Васильовичу!

СОЛОНИЙ: Уперше я кажу про любов до вас, і точно я не на Землі, а на іншій планеті. (Тре собі лоба.) Ну, та байдуже. Не спаруєш голубки з півнем, бо голубка півневі не рівня... Але щасливих суперників у мене бути не має... Не має... Клянуся вам усім святим, суперника я вб’ю... О, незрівнянна!

Наталя проходить зі свічкою.

НАТАЛЯ (зазирає за одні двері, за інші й проходить повз двері, що ведуть до кімнати чоловіка): Тут Андрій. Нехай читає. Ви даруйте, Василю Васильовичу, я не знала, що ви тут, я по-домашньому.

СОЛОНИЙ: Мені байдуже. Прощавайте! (Виходить.)

НАТАЛЯ: А ти втомилася, мила, бідна моя дівчинко! (Цілує Ірину.) Лягала би спати раніше.

ІРИНА: Бобик спить?

НАТАЛЯ: Спить. Проте неспокійно спить. До речі, мила, я хотіла тобі сказати, та все то тебе немає, то мені ніколи... Бобику в нинішній дитячій, мені здається, холодно і вогко. А твоя кімната така хороша для дитини. Мила, рідна, переберися поки до Олі!

ІРИНА (не второпавши): Куди?

Чутно, до будинку під’їжджає трійка з дзвіночками.

НАТАЛЯ: Ти з Олею будеш в одній кімнаті, тимчасово, а твою кімнату Бобику. Він такий миленький, сьогодні я кажу йому: «Бобику, ти мій! Мій!». А він на мене дивиться своїми оченятками.

Дзвінок.

НАТАЛЯ: Певно, Ольга. Як вона пізно!

Покоївка підходить до Наталі й шепоче їй на вухо.

НАТАЛЯ: Протопопов? Ото дивак. Приїхав Протопопов, кличе мене покататися з ним на трійці. (Сміється.) Які дивні ці чоловіки...

Дзвінок.

НАТАЛЯ: Хтось іще прийшов. Податися либонь на чверть годинки покататися... (До покоївки.) Скажи, зараз.

Дзвінок.

НАТАЛЯ: Дзвонять... там Ольга, певно. (Виходить.)

Покоївка виходить бігцем; Ірина сидить задумавшись; заходять Кулигін, Ольга, за ними Вершинін.

КУЛИГІН: От і маєш. А казали, що в них буде вечірка.

ВЕРШИНІН: Дивно, я пішов нещодавно, півгодини тому, і чекали ряджених...

ІРИНА: Усі пішли.

КУЛИГІН: І Марія пішла? Куди вона подалася? А навіщо Протопопов унизу чекає на трійці? На кого він чекає?

ІРИНА: Не допитуйте... Я втомилася.

КУЛИГІН: Ну, капризуха...

ОЛЬГА: Раду щойно скінчили. Я змучилася. Наша начальниця хвора, тепер я замість неї. Голова, голова болить, голова... (Сідає.) Андрій програв учора в карти двісті рублів... Усе місто дзижчить про це...

КУЛИГІН: Так, і я втомився на раді. (Сідає.)

ВЕРШИНІН: Дружина моя зараз надумала полякати мене, ледь не отруїлася. Усе обійшлося, і я радий, відпочиваю тепер... Тож, маю йти? Що ж, дозвольте побажати всього хорошого. Федоре Іллічу, їдьмо зі мною кудись! Я вдома не можу залишатися, зовсім не можу... Їдьмо!

КУЛИГІН: Утомився. Не поїду. (Підводиться.) Утомився. Дружина додому пішла?

ІРИНА: Певно.

КУЛИГІН (цілує Ірині руку): Прощавай. Завтра і післязавтра цілий день відпочивати. Гараздів! (Іде.) Чаю дуже хочеться. Розраховував провести вечір у приємному товаристві і — о, fallacem hominum spem![21] Знахідний відмінок при вигуку...

ВЕРШИНІН: Отже, один поїду. (Виходить із Кулигіним, насвистуючи.)

ОЛЬГА: Голова болить, голова... Андрій програв... усе місто балакає... Піду ляжу. (Іде.) Завтра я вільна... О, Боже мій, як це приємно! Завтра вільна, післязавтра вільна... Голова болить, голова... (Виходить.)

ІРИНА (одна): Усі пішли. Жодної душі.

На вулиці гармоніка, нянька співає пісню.

НАТАЛЯ (в шубі й шапці йде через залу; за нею покоївка): Через півгодини я буду вдома. Тільки проїдуся трішки. (Виходить.)

ІРИНА (залишившись одна, тужить): У Москву! У ­Москву! У Москву!

Завіса

Дія третя

Кімната Ольги й Ірини. Ліворуч і праворуч ліжка́, відгороджені ширмами. Третя година ночі. За сценою б’ють на сполох через пожежу, що почалася вже давно. Видно, що в будинку ще не лягали спати. На дивані лежить Марія, одягнена, як зазвичай, у чорне плаття.

Заходять Ольга й Анфіса.

АНФІСА: Сидять тепер внизу під сходами... Я кажу: «Завітайте нагору, хіба, кажу, можна так», — плачуть. «Батечко, кажуть, не знаємо де. Не дай Боже, кажуть, згорів». Вигадали! І на дворі якісь... теж роздягнені.

ОЛЬГА (виймає із шафи сукню): Ось цю сіреньку візьми... І ось цю... Кофтинку теж... І цю спідницю бери, нянечко... Що ж це таке, Боже мій! Кірсановський провулок згорів увесь, очевидно... Це візьми... Це візьми... (Кидає їй на руки плаття). Вершиніни, бідаки, налякалися... Їх будинок ледь не згорів. Нехай у нас переночують... додому їх не можна пускати... У бідолашного Федотика все згоріло, нічого не лишилося...

АНФІСА: Ферапонта покликала б, Оленько, бо я не донесу...

ОЛЬГА (дзвонить): Не додзвонишся... (У двері.) Ходіть-но сюди, хто там є!

У відчинені двері видно вікно, червоне від заграви; чутно, як повз будинок проїжджає пожежна команда.

ОЛЬГА: Який це жах. І як набридло!

Заходить Ферапонт.

ОЛЬГА: Ось візьми знеси вниз... Там біля сходів стоять панянки Колотиліні... віддай їм. І це віддай...

ФЕРАПОНТ: Слухаю. У дванадцятому році Москва теж горіла. Господи ти Боже мій! Французи дивувалися.

ОЛЬГА: Іди, йди...

ФЕРАПОНТ: Слухаю. (Виходить.)

ОЛЬГА: Нянечко, мила, все віддай. Нічого нам не треба, все віддай, нянечко... Я втомилася, ледве на ногах стою... Вершиніних не можна відпускати додому... Дівчата ляжуть у вітальні, Олександра Гнатовича вниз до барона... Федотика теж до барона, або нехай у нас у залі... Лікар, наче зумисне, п’яний, п’яний, і до нього нікого не можна. І дружину Вершиніна теж у вітальню.

АНФІСА (втомлено): Оленько мила, не жени ти мене! Не жени!

ОЛЬГА: Дурниці ти верзеш, няню. Ніхто тебе не жене.

АНФІСА (кладе їй голову на груди): Рідна моя, золота моя, я працюю, я працюю... Слабка стану, всі скажуть: іди геть! А куди я піду? Куди? Вісімдесят літ. Вісімдесят другий рік...

ОЛЬГА: Ти посидь, нянечко... Втомилася ти, бідна... (Садовить її.) Відпочить, моя хороша. Зблідла як!

Заходить Наталя.

НАТАЛЯ: Там кажуть, скоріше потрібно створити товариство для допомоги погорільцям. Що ж? Чудова думка. Взагалі потрібно допомагати бідним людям, це обов’язок багатих. Бобик і Софійка сплять собі, сплять, ніби нічого й не трапилося. У нас так багато народу всюди, куди не подайся, повна хата. Тепер у місті інфлюенца, боюся, щоб діти не підхопили.

ОЛЬГА (не слухаючи її): У цій кімнаті не видно пожежі, тут спокійно...

НАТАЛЯ: Так... Я, мабуть, розпатлана. (Перед дзеркалом.) Кажуть, я погладшала... і неправда! Нітрохи! А Марійка спить, втомилася, бідна... (До Анфіси холодно.) При мені не смій сидіти! Встань! Іди звідси!

Анфіса йде; пауза.

НАТАЛЯ: І навіщо ти тримаєш цю стару, не доберу!

ОЛЬГА (оторопівши): Даруй, я теж не второпаю...

НАТАЛЯ: Не потрібна вона тут. Вона селянка, має в селі мешкати... Що за дитячі пустощі! Я люблю в будинку порядок! Зайвих не мусить бути в будинку. (Гладить її по щоці.) Ти, бідолаха, втомилася! Втомилася наша начальниця! А коли моя Софійка виросте і вступить до гімназії, я тебе боятимуся.

ОЛЬГА: Не буду я начальницею.

НАТАЛЯ: Тебе оберуть, Оленько. Це вирішено.

ОЛЬГА: Я відмовлюся. Не можу... Це мені не до снаги... (П’є воду.) Ти зараз так грубо обійшлася з нянею... Даруй, я не в змозі стерпіти... в очах потемніло...

НАТАЛЯ (занепокоєно): Даруй, Оленько, перепрошую... Я не хотіла тебе засмучувати.

Марія підводиться, бере подушку й іде, сердита.

ОЛЬГА: Збагни, мила... нас виховано, можливо, дивно, але я не терплю цього. Подібне ставлення гнітить мене, я захворюю... я просто занепадаю духом!

НАТАЛЯ: Даруй, пробач... (Цілує її.)

ОЛЬГА: Будь-яка, навіть найменша грубість, неделікатно сказане слово зачіпає мене...

НАТАЛЯ: Я часто кажу зайве, це правда, але погодься, моя мила, вона могла би мешкати в селі.

ОЛЬГА: Вона вже тридцять років у нас.

НАТАЛЯ: Але ж тепер вона не може працювати! Або я тебе не розумію, або ж ти не хочеш мене зрозуміти. Вона не здатна до праці, вона тільки спить або сидить.

ОЛЬГА: І нехай сидить.

НАТАЛЯ (здивовано): Як нехай сидить? Але ж вона прислуга. (Крізь сльози.) Я тебе не розумію, Олю. У мене нянька є, годувальниця є, у нас покоївка, куховарка... для чого ж нам ще ця стара? Для чого?

За сценою б’ють на сполох.

ОЛЬГА: Цієї ночі я постаріла на десять років.

НАТАЛЯ: Ми маємо все обговорити, Олю. Раз і назавжди... Ти в гімназії, я — вдома, у тебе навчання, у мене — господарство. І якщо я кажу щодо прислуги, то знаю, що кажу; я знаю, що ка-жу... І щоб завтра ж не було тут цієї старої злодійки, старої карги... (тупає ногами) цієї відьми!.. Не сміти мене дратувать! Не сміти! (Схаменувшись.) Справді, якщо ти не переберешся вниз, то ми завжди сваритимемося. Це жахливо.

Заходить Кулигін.

КУЛИГІН: Де Марійка? Нам час уже додому. Пожежа, кажуть, стихає. (Потягується.) Згорів тільки один квартал, а був вітер, спочатку здавалося, горить усе місто. (Сідає.) Стомився. О́ленько моя мила... Я часто думаю: якби не Марійка, то я з тобою одружився б, О́ленько. Ти дуже гарна... Замучився. (Прислухається.)

ОЛЬГА: Що?

КУЛИГІН: Наче зумисне, лікар запив, п’яний він жахливо. Наче зумисне! (Підводиться.) Ось він іде сюди, здається... Чуєте? Так, сюди... (Сміється.) Ото так, справді... я сховаюся. (Іде в куток до шафи.) Такий собі бешкетник.

ОЛЬГА: Два роки не пив, а тут раптом узяв і напився... (Іде з Наталею вглиб кімнати.)

Заходить Чебутикін; не хитаючись, як тверезий, проходить кімнатою, зупиняється, дивиться, потім підходить до рукомийника і починає мити руки.

ЧЕБУТИКІН (похмуро): Чорт би всіх забрав... ухопив... Думають, я лікар, умію лікувати всякі хвороби, а я не знаю анічогісінько, все забув, що знав, нічого не пам’ятаю, анічогісінько.

Ольга і Наталя, непомітно для нього, йдуть.

ЧЕБУТИКІН: Хай вам усім грець. Тієї середи лікував на Засипу жінку — померла, і я винен, що вона померла. Так... Дещо знав років двадцять п’ять тому, а тепер нічого не пам’ятаю. Нічого... У голові порожньо, на душі холодно. Можливо, я і не людина, а лише роблю вигляд, що в мене руки і ноги... і голова; можливо, я і не існую взагалі, а тільки здається мені, що я ходжу, їм, сплю. (Плаче.) О, якби не існувати! (Припиняє плакати, похмуро.) Чорт знає... Третього дня розмова в клубі; кажуть, Шекспір, Вольтер... Я не читав, зовсім не читав, а на обличчі показав, ніби читав. І інші теж, як я. Вульгарність! Ницість! І та жінка, яку замордував у середу, спала на гадку... і все згадалося, і стало на душі криво, гидко, бридко... пішов, запив...

Заходять Ірина, Вершинін і Тузенбах; на Тузенбаху цивільна одіж, нова і модна.

ІРИНА: Тут посидимо. Сюди ніхто не ввійде.

ВЕРШИНІН: Якби не солдати, то згоріло б усе місто. Молодці! (Потирає від задоволення руки.) Золотий народ! Ах, що за хлопці!

КУЛИГІН (підходячи до них): Котра година, панове?

ТУЗЕНБАХ: Уже початок четвертої. Світає.

ІРИНА: Усі сидять у залі, ніхто не йде. І ваш цей Солоний сидить... (До Чебутикіна.) Ви, лікарю, йшли б спати.

ЧЕБУТИКІН: Нічого, мось-пані... Дякую, мось-пані. (Причісує бороду.)

КУЛИГІН (сміється): Назюзюкався, Іване Романовичу! (Плескає по плечу.) Молодець! In vino veritas[22], казали древні.

ТУЗЕНБАХ: Мене дедалі просять влаштувати концерт на користь погорільців.

ІРИНА: Ну, хто там...

ТУЗЕНБАХ: Можна влаштувати б, якщо захотіти. Марія Сергіївна, скажімо, грає на роялі чудово.

КУЛИГІН: Відмінно грає!

ІРИНА: Вона вже забула. Три роки не грала... або й чотири.

ТУЗЕНБАХ: Тут у місті рішуче ніхто не розуміє музики, жодна душа, але я, я розумію і чесним словом запевняю вас, Марія Сергіївна грає чудово, майже талановито.

КУЛИГІН: Ви маєте рацію, бароне. Я її дуже люблю, Марійку. Вона славна.

ТУЗЕНБАХ: Уміти грати так розкішно і заразом усвідомлювати, що тебе ніхто, ніхто не розуміє!

КУЛИГІН (зітхає): Так... Однак чи пристойно їй брати участь у концерті?

Пауза.

КУЛИГІН: Я прецінь, панове, нічого не знаю. Можливо, це і добре буде. Маю зізнатися, наш директор хороша людина, навіть дуже хороша, розумна, але у нього такі переконання... Звичайно, його це не має обходити, одначе, якщо хочете, то я, мабуть, говоритиму з ним.

Чебутикін бере до рук порцелянового годинника і розглядає його.

ВЕРШИНІН: На пожежі я забруднився весь, ні на що не схожий.

Пауза.

ВЕРШИНІН: Учора я мигцем чув, ніби нашу бригаду хочуть перевести кудись далеко. Одні кажуть, в Царство Польське, інші — ніби до Чити.

ТУЗЕНБАХ: Я теж чув. Що ж? Місто тоді зовсім спорожніє.

ІРИНА: І ми поїдемо!

ЧЕБУТИКІН (випускає з рук годинника, який розбивається): Ущент!

Пауза; всі засмучені і розгублені.

КУЛИГІН (підбирає скалки): Розбити таку дорогу річ — ах, Іване Романовичу, Іване Романовичу! Нуль з мінусом вам за поведінку!

ІРИНА: Це годинник покійної мами.

ЧЕБУТИКІН: Можливо... Мами так мами. Може, я не розбивав, а тільки здається, що розбив. Можливо, нам лише здається, що ми існуємо, а насправді нас немає. Нічого я не знаю, ніхто нічого не знає. (У двері.) Що дивитеся? У Наталі романчик із Протопоповим, а ви не бачите... Ви ось сидите тут і нічого не бачите, а в Наталі романчик із Протопоповим... (Співає.) Що, не до душі така правдонька?.. (Виходить.)

ВЕРШИНІН: Так... (Сміється.) Як все це по суті дивно!

Пауза.

ВЕРШИНІН: Коли почалася пожежа, я побіг мерщій додому; підходжу, дивлюся — будинок наш цілий і неушкоджений і в безпеці, але мої дівчатка стоять біля порога в одній білизні, матері немає, метушиться народ, бігають коні, собаки, і в дівчаток на обличчях тривога, жах, благання, не знаю що; серце в мене стислося, коли я побачив ці обличчя. Боже мій, думаю, що доведеться пережити ще цим дівчаткам протягом довгого життя! Я хапаю їх, біжу й усе думаю одне: що їм доведеться пережити ще на цьому світі!

Набат; пауза.

ВЕРШИНІН: Приходжу сюди, а матір тут, кричить, сердиться.

Заходить Марія з подушкою і сідає на диван.

ВЕРШИНІН: І коли мої дівчатка стояли біля порога в одній білизні, босі, і вулиця була червоною від вогню, панувала страшна веремія, то я подумав, що щось схоже трапилося багато років тому, коли набіга́в несподівано ворог, грабував, підпалював... Тим часом, по суті , яка різниця між тим, що є і що було! А мине ще трохи часу, якихось двісті-триста років, і на наше теперішнє життя також дивитимуться і з острахом, і з насмішкою, все нинішнє вважатимуть і незграбним, і важким, і дуже незручним, і дивним. О, напевно, яке це буде життя, яке життя! (Сміється.) Даруйте, я знову зафілософствувався. Дозвольте продовжувати, панове. Мені страшенно хочеться філософствувати, такий маю нині настрій.

Пауза.

ВЕРШИНІН: Певно сплять усі. То я й кажу: яке це буде життя! Лишень уявіть... Ось таких, як ви, в місті наразі тільки троє, у наступних поколіннях — більше, дедалі більше і більше, і прийде час, коли все зміниться на ваш смак, житимуть по-вашому, а потім і ви застарієте, народяться ліпші за вас люди... (Сміється.) Сьогодні в мене якийсь особливий настрій. Хочеться жити достобіса... (Співає.) Любові всі віки покірні, її пориви доброчинні... (Сміється.)

МАРІЯ: Трам-там-там...

ВЕРШИНІН: Трам-там...

МАРІЯ: Тра-ра-ра?

ВЕРШИНІН: Тра-та-та. (Сміється.)

Заходить Федотик.

ФЕДОТИК (танцює): Погорів, погорів! Увесь повністю!

Сміх.

ІРИНА: Що за жарти. Все згоріло?

ФЕДОТИК (сміється): Усе повністю. Нічого не лишилося. І гітара згоріла, і фотографія згоріла, і всі мої листи... І хотів подарувати вам записну книжечку — теж згоріла.

Заходить Солоний.

ІРИНА: Ні, будь ласка, ідіть, Василю Васильовичу. Сюди не можна.

СОЛОНИЙ: Чому ж це барону можна, а мені не можна?

ВЕРШИНІН: Маю йти, справді. Як пожежа?

СОЛОНИЙ: Кажуть, ущухає. Ні, мені цілком дивно, чому це барону можна, а мені не можна? (Виймає флакон із парфумами і бризкає.)

ВЕРШИНІН: Трам-там-там.

МАРІЯ: Трам-там.

ВЕРШИНІН (сміється, до Солоного): Ходімо в залу.

СОЛОНИЙ: Гаразд, мось-пане, так і запишемо. Цю думку можна ґрунтовніше пояснити, та непокоюся, щоби гусаків не роздражнити... (Дивлячись на Тузенбаха.) Ціп, ціп, ціп... (Іде з Вершиніним і Федотиком.)

ІРИНА: Ото накурив цей Солоний... (Здивовано.) Барон спить! Бароне! Бароне!

ТУЗЕНБАХ (прокинувшись): Втомився я, однак... Цегельний завод... Це я не марю, а справді, скоро поїду на цегельний завод, почну працювати... Уже мав розмову. (До Ірини ніжно.) Ви така бліда, прекрасна, чарівна... Мені здається, ваша блідість прояснює темне повітря, як світло... Ви сумна, ви незадоволена життям... О, їдьмо зі мною, їдьмо працювати разом!

МАРІЯ: Миколо Львовичу, ходіть-но звідси.

ТУЗЕНБАХ (сміючись): Ви тут? Я не бачив. (Цілує Ірині руку.) Прощавайте, я піду... Я дивлюся на вас тепер, і згадую, як колись давно, у день ваших іменин, ви, бадьора, весела, говорили про радощі праці... І яким мені тоді ввижалося щасливим життя! Де воно? (Цілує руку.) У вас сльози на очах. Лягайте спати, вже світає... надходить ранок... Якби я мав дозвіл віддати за вас життя своє!

МАРІЯ: Миколо Львовичу, ходіть-но! Ну, справді...

ТУЗЕНБАХ: Іду... (Виходить.)

МАРІЯ (лягає): Ти спиш, Федоре?

КУЛИГІН: Га?

МАРІЯ: Ішов би додому.

КУЛИГІН: Мила моя Марійко, люба моя Марійко...

ІРИНА: Вона втомилася. Дав би їй відпочити, Федю.

КУЛИГІН: Зараз піду... Дружино моя хороша, славна... Люблю тебе, мою єдину...

МАРІЯ (сердито): Amo, amas, amat, amamus, amatis, amant[23].

КУЛИГІН (сміється): Ні, справді, вона дивовижна. Одружений я з тобою сім років, а здається, вінчалися лишень учора. Чесне слово. Ні, справді, ти дивовижна жінка. Я задоволений, я задоволений, я задоволений!

МАРІЯ: Набридло, набридло, набридло... (Встає і каже сидячи.) І от не виходить у мене з голови... Просто обурливо. Сидить цвяхом в голові, не можу мовчати. Я про Андрія... Заклав він цей будинок у банку, і всі гроші забрала його дружина, але ж будинок належить не йому одному, а нам чотирьом! Він має це знати, якщо він порядна людина.

КУЛИГІН: Обходить тебе, Марійко! Що тобі до того? Андрійко всюди заборгував, ну, і хай йому.

МАРІЯ: Це в будь-якому разі обурливо. (Лягає.)

КУЛИГІН: Ми з тобою не бідні. Я працюю, ходжу в гімназію, потім уроки даю... Я чесна людина. Проста... Omnia mea mecum porto[24], як-то кажуть.

МАРІЯ: Я нічого не потребую, але мене обурює несправедливість.

Пауза.

МАРІЯ: Іди, Федоре.

КУЛИГІН (цілує її): Ти втомилася, відпочинь з півгодинки, а я там посиджу, почекаю. Спи... (Іде.) Я задоволений, я задоволений, я задоволений. (Виходить.)

ІРИНА: Справді, як здрібнів наш Андрій, як він видихався і постарів біля цієї жінки! Колись готувався на професора, а вчора хвалився, що став, нарешті, членом земської управи. Він член управи, а Протопопов голова... Усе місто дзижчить, сміється, і тільки він один нічого не знає і не бачить... І ось всі побігли на пожежу, а він сидить у себе в кімнаті і ніяк не реагує. Тільки на скрипці грає. (Знервовано.) О, жахливо, жахливо, жахливо! (Плаче.) Я не можу, не можу вже цього терпіти!.. Не можу, не можу!..

Заходить Ольга, прибирає біля свого столика.

ІРИНА (голосно ридає): Викиньте мене, викиньте, я вже не можу!...

ОЛЬГА (злякавшись): Що з тобою, чого ти? Мила!

ІРИНА (ридаючи): Куди? Куди все пішло? Де воно? О, Боже мій, Боже мій! Я все забула, забула... У мене плутанина в голові... Я не пам’ятаю, як італійською вікно або ось стеля... Усе забуваю, а життя минає і ніколи не повернеться, ніколи, ніколи ми не виїдемо в Москву... Я бачу, що не виїдемо...

ОЛЬГА: Мила, мила...

ІРИНА (стримуючись): О, я нещасна... Не можу я працювати, не стану працювати. Годі, годі! Була телеграфісткою, тепер служу в міській управі й ненавиджу, зневажаю все, що тільки мені дають робити... Мені вже двадцять четвертий рік, працюю вже давно, і мозок висох, схудла, змарніла, постаріла, і нічого, нічого, ніякого задоволення, а час минає, і все здається, що віддаляєшся від справжнього прекрасного життя, відходиш дедалі, в якусь прірву. Я в розпачі, я в розпачі! І як я жива, як не вбила себе досі, не розумію...

ОЛЬГА: Не плач, моя дівчинко, не плач... Я страждаю.

ІРИНА: Я не плачу, не плачу... Годі... Ну, ось я вже не плачу. Годі... Годі!

ОЛЬГА: Мила, кажу тобі як сестра, як друг, якщо хочеш моєї поради, виходь за барона!

Ірина тихо плаче.

ОЛЬГА: Прецінь ти його поважаєш, високо цінуєш... Він, правда, негарний, але він такий порядний, чистий... Адже заміж виходять не з любові, а тільки для того, щоб виконати свій обов’язок. Я, принаймні, так думаю, і я вийшла би без любові. Хоч хто посватав би, все одно пішла б, аби порядна людина. Навіть за старого пішла б...

ІРИНА: Я все чекала, переїдемо до Москви, там мені стрінеться мій справжній, я мріяла про нього, любила... Однак виявилося, все дурниця, суцільна дурниця...

ОЛЬГА (обіймає сестру): Мила моя, прекрасна сестро, я все розумію: коли барон Микола Львович полишив військову службу і прийшов до нас у піджаку, то здався мені таким негарним, що я навіть заплакала... Він запитує: «Чого ви плачете?». Як я йому скажу?! Та якби Бог дав йому одружитися з тобою, то я була б щаслива. Адже тут інше, зовсім інше.

Наталя зі свічкою мовчки проходить через сцену з дверей праворуч у ті, що ліворуч.

МАРІЯ (сідає): Вона ходить так, ніби це вона підпалила.

ОЛЬГА: Ти, Марійко, нетямуща. Найнетямущіша в нашій родині це ти. Вибач, будь ласка.

Пауза.

МАРІЯ: Мені хочеться каятися, милі сестри. Нудиться душа моя. Покаюся вам і вже нікому, ніколи... Скажу цієї самої хвилини. (Тихо.) Це моя таємниця, але ви все маєте знати... Не можу мовчати...

Пауза.

МАРІЯ: Я люблю, люблю... Люблю цього мужчину... Ви його щойно бачили... Ну, та нехай. Одним словом, люблю Вершиніна...

ОЛЬГА (прямує до себе за ширму): Облиш це. Я все одно не чую.

МАРІЯ: Що ж робити! (Хапається за голову.) Він здавався мені спочатку дивним, потім я жаліла його... потім полюбила... полюбила з його голосом, його словами, нещастями, двома дівчатками...

ОЛЬГА (за ширмою): Я все одно не чую. Хоч які дурниці ти казатимеш, я все одно не чутиму.

МАРІЯ: Ох, нерозумна ти, Олю. Люблю — така, значить, доля моя. Значить, доля моя така... І він мене любить... Це все страшно. Так? Недобра ця річ? (Тягне Ірину за руку, притягує до себе.) О моя мила... Якось ми проживемо наше життя, що з нас стане... Коли читаєш роман якийсь, то здається, що все це старе, і все цілком збагненно, а як сама полюбиш, то і видно тобі, що ніхто нічого не знає і кожен мусить вирішувати сам за себе... Любі мої, сестри мої... Зізналася вам, надалі мовчатиму... Мовчатиму надалі, як гоголівський божевільний... мовчання... мовчання...

[Заходить] Андрій, за ним Ферапонт.

АНДРІЙ (сердито): Чого тобі? Я не доберу.

ФЕРАПОНТ (у двері, нетерпеливо): Я, Андрію Сергійовичу, вже казав разів із десять.

АНДРІЙ: По-перше, я тобі не Андрій Сергійович, а ваше високоблагородіє!

ФЕРАПОНТ: Пожежники, ваше високородіє, просять, дозвольте до річки садом проїхати. А то кругом об’їж­джають, об’їжджають — справжня кара.

АНДРІЙ: Гаразд. Скажи, гаразд.

Ферапонт іде.

АНДРІЙ: Набридли. Де Ольга?

Ольга виходить з-за ширми.

АНДРІЙ: Я прийшов до тебе, дай мені ключ від шафи, свій я загубив. У тебе є такий маленький ключик.

Ольга подає йому мовчки ключ. Ірина йде до себе за ширму; пауза.

АНДРІЙ: А яка величезна пожежа! Нарешті вщухає. От безголов’я, розлютив мене цей Ферапонт, я сказав йому дурість... Ваше високоблагородіє...

Пауза.

АНДРІЙ: Що ж ти мовчиш, Олю?

Пауза.

АНДРІЙ: Уже час облишити ці дурниці і не дутися так, ні сіло, ні впало... Ти, Марійко, тут, Ірина тут, от і чудово — порозуміємося начистоту, раз і назавжди. Що ви маєте проти мене? Що?

ОЛЬГА: Облиш, Андрійку. Завтра порозуміємося. (Хвилюючись.) Яка болісна ніч!

АНДРІЙ (він украй збентежений): Не хвилюйся. Я абсолютно холоднокровно вас питаю: що ви маєте проти мене? Кажіть прямо.

Голос Вершиніна: «Трам-там-там!».

МАРІЯ (підводиться, голосно): Тра-та-та! (До Ольги.) Прощавай, Олю, Господь з тобою. (Іде за ширму, цілує Ірину.) Спи спокійно... Прощавай, Андрію. Іди, вони стомлені... завтра порозумієшся... (Виходить.)

ОЛЬГА: Справді, Андрійку, відкладемо до завтра... (Іде до себе за ширму.) Спати час.

АНДРІЙ: Тільки скажу і піду. Зараз... По-перше, ви маєте щось проти Наталі, моєї дружини, і це я зауважую від дня мого весілля. Якщо бажаєте знати, Наталя прекрасна, чесна людина, пряма і благородна — ось моя думка. Дружину я люблю і поважаю, розумієте, поважаю і вимагаю, щоб її поважали також і інші. Повторюю, вона чесна, благородна людина, а все ваше невдоволення, даруйте, це просто капризи...

Пауза.

АНДРІЙ: По-друге, ви ніби гніваєтеся за те, що я не професор, не займаюся наукою. Проте я служу в земстві, я член земської управи, і це своє служіння вважаю таким само святим і високим, як служіння науці. Я член земської управи і пишаюся цим, якщо бажаєте знати...

Пауза.

АНДРІЙ: По-третє... Я ще маю сказати... Я заклав будинок, без вашого дозволу... У цьому я винен, так, і прошу мене вибачити. Мене спонукали до того борги... тридцять і п’ять тисяч... Я вже не граю в карти, давно облишив, але головне, що можу сказати на своє виправдання, це те, що ви дівчата, ви отримуєте пенсію, я ж не мав... заробітку, так би мовити...

Пауза.

КУЛИГІН (у двері): Марійки тут немає? (Стривожено.) Де ж вона? Це дивно... (Виходить.)

АНДРІЙ: Не слухають. Наталя чудова, чесна людина. (Ходить сценою мовчки, потім зупиняється.) Коли одружився, я думав, що ми будемо щасливі... усі щасливі... Але Боже мій... (Плаче.) Милі мої сестри, любі сестри, не вірте мені, не вірте... (Виходить.)

КУЛИГІН (у двері стривожено): Де Марійка? Тут Марійки немає? Дивна річ. (Виходить.)

Набат, сцена порожня.

ІРИНА (за ширмами): Олю! Хто це стукає в підлогу?

ОЛЬГА: Це лікар Іван Романович. Він п’яний.

ІРИНА: Яка неспокійна ніч!

Пауза.

АНДРІЙ: Олю! (Визирає через ширми.) Чула? Бригаду беруть від нас, переводять кудись далеко.

ОЛЬГА: Це чутки лишень.

ІРИНА: Залишимося ми тоді одні... Олю!

ОЛЬГА: Ну?

ІРИНА: Мила, люба, я поважаю, я ціную барона, він чудова людина, я вийду за нього, згодна, тільки їдьмо в Москву! Благаю тебе, їдьмо! Ліпше Москви на світі немає нічого! Їдьмо, Олю! Їдьмо!

Завіса

Дія четверта

Старий сад при будинку Прозорова. Довга ялинова алея, в кінці якої видно річку. На тому боці річки — ліс. Праворуч тераса будинку; тут на столі пляшки і склянки; видно, щойно пили шампанське. Дванадцята годин дня. З вулиці до річки через сад зрідка ходять перехожі; швидко проходить осіб зо п’ять солдатів.

Чебутикін у піднесеному настрої, який не полишає його впродовж усього акту, сидить у кріслі, у саду, чекає, коли його покличуть; він у кашкеті і з палицею. Ірина, Кулигін з орденом на шиї, без вусів, і Тузенбах, стоячи на терасі, проводжають Федотика і Роде, які сходять униз; обидва офіцери в похідній формі.

ТУЗЕНБАХ (цілується з Федотик): Ви хороший, ми жили так дружно. (Цілується з Роде.) Ще раз... Прощавайте, дорогий мій!

ІРИНА: До зустрічі!

ФЕДОТИК: Не до зустрічі, а прощайте, ми вже ніколи не побачимося!

КУЛИГІН: Хто знає! (Втирає очі, посміхається.) Ось і я заплакав.

ІРИНА: Колись зустрінемося.

ФЕДОТИК: Років через десять-п’ятнадцять? Проте тоді ми ледь пізнаємо одне одного, холодно привітаємося... (Робить світлину.) Стійте... Ще востаннє.

РОДЕ (обіймає Тузенбаха): Не побачимося вже... (Цілує руку Ірині.) Дякую за все, за все!

ФЕДОТИК (розпачливо): Так постій!

ТУЗЕНБАХ: Дасть Бог, побачимося. Пишіть же нам. Неодмінно пишіть.

РОДЕ (оглядає сад): Прощавайте, дерева! (Кричить.) Гоп-гоп!

Пауза.

РОДЕ: Прощавай, відлуння!

КУЛИГІН: Глядіть, ще одружитеся там, у Польщі... Дружина полька обійме і скаже: «Кохане!». (Сміється.)

ФЕДОТИК (глянувши на годинник): Лишилося менше години. З нашої батареї тільки Солоний піде на баржі, ми ж зі стройовою частиною. Сьогодні підуть три батареї дивізійно, завтра знову три — і в місті запанують тиша і спокій.

ТУЗЕНБАХ: І нудьга страшна.

РОДЕ: А Марія Сергіївна де?

КУЛИГІН: Марійка в саду.

ФЕДОТИК: З нею попрощатися.

РОДЕ: Прощавайте, маю йти, а то я запла́чу... (Обіймає швидко Тузенбаха і Кулигіна, цілує руку Ірині). Прекрасно ми тут пожили...

ФЕДОТИК (до Кулигіна): Це вам на згадку... книжка з олівчиком... Ми тут підемо до річки...

Відходять, обидва озираються.

РОДЕ (кричить): Гоп-гоп!

КУЛИГІН (кричить): Прощавайте!

У глибині сцени Федотик і Роде зустрічають Марію і прощаються з нею; вона йде з ними.

ІРИНА: Подалися... (Сідає на нижню сходинку тераси.)

ЧЕБУТИКІН: А зі мною попрощатися забули.

ІРИНА: А ви ж чого?

ЧЕБУТИКІН: Та і я якось забув. Утім скоро побачуся з ними, йду завтра. Так... Ще один день лишився. Через рік дадуть мені відставку, знову приїду сюди і доживатиму свій вік поряд із вами. Мені до пенсії лишень один рочок залишився... (Кладе в кишеню газету, виймає іншу.) Приїду сюди до вас і зміню життя докорінно. Стану таким тихеньким, благо... благоугодним, пристойненьким...

ІРИНА: А вам варто змінити б життя, голубчику. Варто хоч якось.

ЧЕБУТИКІН: Так. Відчуваю. (Тихо наспівує.) Та-ра-ра… Бумбія... сиджу на тумбі я...

КУЛИГІН: Невиправний Іван Романич! Невиправний!

ЧЕБУТИКІН: Так ось до вас би на вишкіл. Тоді виправився б.

ІРИНА: Федір збрив собі вуса. Бачити не можу!

КУЛИГІН: А що хіба?

ЧЕБУТИКІН: Я сказав би, на що нині схожа ваша фізіономія, та не можу.

КУЛИГІН: Що ж! Так прийнято, це modus vivendi[25]. Директор у нас із поголеними вусами, і я теж, як став інспектором, поголився. Нікому не подобається, а мені байдуже. Я задоволений. З вусами я або без вусів, а я однаково задоволений... (Сідає.)

У глибині сцени Андрій провозить у візочку дитину, яка спить.

ІРИНА: Іване Романовичу, голубчику, рідний мій, я неймовірно занепокоєна. Ви вчора були на бульварі, скажіть, що там трапилося?

ЧЕБУТИКІН: Що трапилося? Нічого. Дурниці. (Читає газету.) Все одно!

КУЛИГІН: Так подейкують, ніби Солоний і барон стрілися вчора на бульварі біля театру...

ТУЗЕНБАХ: Припиніть! Ну, годі... (Махає рукою і йде до будинку.)

КУЛИГІН: Біля театру... Солоний став чіплятися до барона, а той не стерпів, сказав щось образливе...

ЧЕБУТИКІН: Не знаю. Нісенітниця це.

КУЛИГІН: В якійсь семінарії вчитель написав на творі «нісенітниця», а учень прочитав «хіцехіцуя» — думав, латиною написано. (Сміється.) Дивно аж до сміху. Подейкують, Солоний закоханий в Ірину і ніби зненавидів барона... Це зрозуміло. Ірина дуже гарна дівчина. Вона навіть схожа на Марійку, така само задумлива. Тільки в тебе, Ірино, характер м’якший. Щоправда, й у Марійки, втім, теж дуже хороший характер. Я її люблю, Марійку.

У глибині саду за сценою: «Ау! Гоп-гоп!».

ІРИНА (здригається): Сьогодні мене все чомусь лякає.

Пауза.

ІРИНА: У мене вже все готово, я по обіді відправляю свої речі. Ми з бароном завтра вінчаємося, завтра ж їдемо на цегельний завод, і позавтра я вже у школі, починається нове життя. Якось мені Бог та й допоможе! Коли я тримала іспит на вчительку, то навіть плакала з радості, з доброти...

Пауза.

ІРИНА: Зараз приїде підвода за речами...

КУЛИГІН: Так то воно так, тільки якось усе це несерйозно. Одні тільки ідеї, а серйозного мало. Утім щиросердно бажаю тобі.

ЧЕБУТИКІН (розчулено): Славна моя, хороша... Золота моя... Далеко ви пішли, не наздоженеш вас. Залишився я позаду, точно перелітний птах, який постарів, не може летіти. Летіть, мої милі, летіть з Богом!

Пауза.

ЧЕБУТИКІН: Даремно, Федоре Іллічу, ви вуса собі зголили.

КУЛИГІН: Годі вам! (Зітхає.) Ось сьогодні підуть військові, і все знову стане, як було. Хоч що кажіть, Марійка хороша, чесна жінка, я її дуже люблю і дякую своїй долі. Доля в людей різна... Тут у акцизі служить якийсь Козирєв. Він навчався зі мною, його звільнили з п’ятого класу гімназії за те, що ніяк не міг зрозуміти ut consecutivum[26]. Нині він страшенно бідує, нездужає, і я, щойно перестріваю, кажу йому: «Здрастуй, ut consecutivum!». Так, каже, саме consecutivum... а сам кашляє. А мені ось усе життя щастить, я щасливий, ось маю навіть Станіслава другого ступеня і сам тепер викладаю іншим це ut consecutivum. Звичайно, я розумна людина, розумніший за багатьох, але щастя не в цьому...

У будинку грають на роялі «Молитву діви».

ІРИНА: А завтра ввечері я вже не чутиму цієї «Молитви діви», не стрічатимуся з Протопоповим...

Пауза.

ІРИНА: А Протопопов сидить там у вітальні; і сьогодні прийшов...

КУЛИГІН: Начальниця ще не приїхала?

У глибині сцени тихо проходить Марія, прогулюючись.

ІРИНА: Ні. За нею послали. Якби ви лишень знали, як мені важко мешкати тут одній, без Олі... Вона живе в гімназії; вона начальниця, цілий день зайнята справою, а я одна, мені нудно, ні́чого робити, і ненависна кімната, в якій живу... Я так і вирішила: якщо мені не судилося бути в Москві, то хай так і буде. Значить, доля. Нічим не зарадиш... На все воля Божа, це правда. Микола Львович мені освідчився... Що ж? Зважила і зважилася. Він хороша людина, дивно навіть, такий хороший... І в мене раптом наче крила виросли на душі, я повеселішала, стало мені легко і знову захотілося працювати, працювати... Тільки ось учора трапилося щось, якась таїна нависла наді мною...

ЧЕБУТИКІН: Хіцехіцуя. Нісенітниця.

НАТАЛЯ (у вікно): Начальниця!

КУЛИГІН: Приїхала начальниця. Ходімо.

Ідуть з Іриною до будинку.

ЧЕБУТИКІН (читає газету і тихо наспівує): Та-ра-ра... Бумбія... сиджу на тумбі я...

Марія підходить; у глибині Андрій провозить візочок.

МАРІЯ: Сидить собі тут, сидить...

ЧЕБУТИКІН: А що?

МАРІЯ (сідає): Нічого...

Пауза.

МАРІЯ: Ви любили мою матір?

ЧЕБУТИКІН: Дуже.

МАРІЯ: А вона вас?

ЧЕБУТИКІН (по паузі): Цього я вже не пам’ятаю.

МАРІЯ: Мій тут? Так якось наша куховарка Марфа казала про свого городового: мій. Мій тут?

ЧЕБУТИКІН: Немає ще.

МАРІЯ: Коли береш щастя уривочками, по шматочках, потім його втрачаєш, як я, то потроху грубшаєш, стаєш злющою. (Показує собі на груди.) Ось тут у мене кипить... (Дивлячись на брата Андрія, який провозить візочка.) Ось Андрій наш, братик... Усі надії пропали. Тисячі народу піднімали дзвін, витрачено багато праці і грошей, а він раптом упав і розбився. Зненацька, ні з того, ні з сього. Так і Андрій...

АНДРІЙ: І коли, нарешті, в будинку заспокояться. Така веремія.

ЧЕБУТИКІН: Скоро. (Дивиться на годинник, потім заводить його; годинник б’є.) У мене годинник старовинний, з боєм... Перша, друга і п’ята батарея підуть рівно о першій годині.

Пауза.

ЧЕБУТИКІН: А я завтра.

АНДРІЙ: Назавжди?

ЧЕБУТИКІН: Не знаю. Може, через рік повернуся. Хоча біс його знає... Байдуже...

Чутно, як десь далеко грають на арфі і скрипці.

АНДРІЙ: Спорожніє місто. Точно його ковпаком накриють.

Пауза.

АНДРІЙ: Щось трапилося вчора біля театру; всі подейкують, а я не знаю.

ЧЕБУТИКІН: Нічого. Дурниці. Солоний став чіплятися до барона, а той розлютився і образив його, і вийшло так зрештою, що Солоний зобов’язаний був викликати його на дуель. (Дивиться на годинник.) Час уже, здається, вже... О пів на першу, в казеннім гаю, ось у тім, що звідси видно за річкою... Піф-паф. (Сміється.) Солоний уявляє, що він Лермонтов, і навіть вірші пише. Ось жарти жартами, а вже у нього третя дуель.

МАРІЯ: У кого?

ЧЕБУТИКІН: У Солоного.

МАРІЯ: А в барона?

ЧЕБУТИКІН: Що в барона?

Пауза.

МАРІЯ: У голові у мене плутанина... Усе таки, я кажу, не слід їм дозволяти. Він може поранити барона або навіть убити.

ЧЕБУТИКІН: Барон хороша людина, але одним бароном більше, одним менше — не все одно? Нехай! Усе одно!

За садом крик: «Ау! Гоп-гоп!».

ЧЕБУТИКІН: Зажди. Це Скворцов кричить, секундант. У човні сидить.

Пауза.

АНДРІЙ: Як на мене, і брати участь у дуелі, і бути присутнім на ній, хай навіть лікарем, просто аморально.

ЧЕБУТИКІН: Це тільки здається... Нічого немає на світі, нас немає, ми не існуємо, а тільки здається, що існуємо... І чи не все одно!

МАРІЯ: Так ось цілий день белькочуть, белькочуть... (Іде.) Живеш у такому кліматі, гляди, сніг піде, а тут іще ці розмови... (Зупиняючись.) Я не піду в будинок, я не можу туди ходити... Коли прийде Вершинін, скажете мені... (Прямує алеєю.) А вже летять перелітні птахи... (Дивиться вгору.) Лебеді або гуси... Любі мої, щасливі мої... (Виходить.)

АНДРІЙ: Спорожніє наш будинок. Поїдуть офіцери, поїдете ви, сестра заміж вийде, і залишуся в будинку я один.

ЧЕБУТИКІН: А жона?

Заходить з паперами Ферапонт.

АНДРІЙ: Жона є жона. Вона чесна, порядна, ну, добра, але в ній є при всьому тому дещо, що занижує її до дрібної, сліпої, отакої шершавої тварини. У всякому разі, вона не людина. Кажу вам як другу, єдиній людині, якій можу відкрити свою душу. Я люблю Наталю, це так, та іноді вона мені здається дивно вульгарною, і тоді я гублюся, не розумію, за що, чому я так люблю її або, принаймні, любив...

ЧЕБУТИКІН (підводиться): Я, брате, завтра їду, може, ніколи не побачимося, то ось тобі моя порада. Знаєш, одягни шапку, візьми в руки палицю й іди... іди й іди, іди без оглядки. І що далі підеш, то ліпше.

Солоний проходить до глибини сцени з двома офіцерами; побачивши Чебутикіна, повертає до нього; офіцери прямують далі.

СОЛОНИЙ: Лікарю, вже час! Уже пів на першу. (Вітається з Андрієм.)

ЧЕБУТИКІН: Зараз. Набридли ви мені всі. (До Андрія.) Якщо хто спитає мене, Андрійку, то скажеш, я зараз... (Зітхає.) Охо-хо-хо!

СОЛОНИЙ: Він зойкнути не встиг, як ведмідь його затяг в барліг. (Іде з ним.) Що ви крекчете, старий?

ЧЕБУТИКІН: Ну!

СОЛОНИЙ: Як здоров’ячко?

ЧЕБУТИКІН (сердито): Як масло коров’яче.

СОЛОНИЙ: Старий непокоїться даремно. Я дозволю собі трохи, я тільки підстрелю його, як вальдшнепа. (Виймає парфуми і бризкає на руки.) Ось вилив сьогодні цілий флакон, а вони дедалі тхнуть. Вони в мене пахнуть трупом.

Пауза.

СОЛОНИЙ: Так, мось-пане... Пам’ятаєте вірші? А він, бунтар, шукає бурі, неначе в бурях спокій є...

ЧЕБУТИКІН: Він зойкнути не встиг, як ведмідь його затяг в барліг. (Виходить із Солоним.)

Чути крики: «Гоп-гоп! Ау!».

Заходять Андрій і Ферапонт.

ФЕРАПОНТ: Папери підписати...

АНДРІЙ (нервово): Відчепися від мене! Відчепися! Благаю! (Виходить із візком.)

ФЕРАПОНТ: На те ж і папери, щоб їх підписувати. (Виходить у глибину сцени.)

Заходять Ірина і Тузенбах у солом’яному капелюсі, Кулигін проходить через сцену, кричачи: «Ау, Марійко, ау!».

ТУЗЕНБАХ: Це, здається, єдина людина в місті, яка радіє, що військові йдуть.

ІРИНА: Це зрозуміло.

Пауза.

ІРИНА: Наше місто спорожніє тепер.

ТУЗЕНБАХ (подивившись на годинник): Мила, я повернуся за мить.

ІРИНА: Куди ти?

ТУЗЕНБАХ: Мені потрібно в місто, потім... провести товаришів.

ІРИНА: Неправда... Миколо, чому ти такий неуважний сьогодні?

Пауза.

ІРИНА: Що вчора трапилося біля театру?

ТУЗЕНБАХ (нетерпеливий рух): Через годину я повернуся і знову буду з тобою. (Цілує їй руки.) Ненаглядна моя... (Вдивляється їй в обличчя.) Уже п’ять років минуло, як я люблю тебе, і все не можу звикнути, і ти здаєшся мені дедалі прекраснішою. Яке чарівне, чудове волосся! Які очі! Я заберу тебе завтра, ми працюватимемо, будемо багаті, мрії мої оживуть. Ти будеш щаслива. Тільки ось одне, тільки одне: ти мене не любиш!

ІРИНА: У цьому я безсильна! Я буду твоєю дружиною, і вірною, і покірною, але любові немає, як зарадити! (Плаче.) Я не любила ні разу в житті. О, я так мріяла про кохання, мрію вже давно, дні і ночі, але душа моя, як дорогий рояль, який замкнений і ключ втрачено.

Пауза.

ІРИНА: У тебе неспокійний погляд.

ТУЗЕНБАХ: Я не спав усю ніч. У моєму житті немає нічого такого страшного, що могло б налякати мене, і тільки цей втрачений ключ терзає мою душу, не дає мені спати. Скажи мені бодай щось.

Пауза.

ТУЗЕНБАХ: Скажи мені бодай щось…

ІРИНА: Що? Що? Довкруж усе таке таємниче, старі дерева стоять, мовчать... (Кладе голову йому на груди.)

ТУЗЕНБАХ: Скажи мені бодай щось.

ІРИНА: Що? Що сказати? Що?

ТУЗЕНБАХ: Бодай щось.

ІРИНА: Годі! Годі!

Пауза.

ТУЗЕНБАХ: Які дурниці, які безглузді дрібниці іноді набувають у житті ваги, раптом ні з того, ні з сього. Як і перше смієшся над ними, вважаєш дрібницями, і все одно йдеш і відчуваєш, що в тебе немає сил зупинитися. О, не говорімо про це! Мені весело. Я ніби вперше в житті бачу ці ялини, клени, берези, і все дивиться на мене з цікавістю і чекає. Які гарні дерева і, по суті, яким має бути біля них красивим життя!

Крик: «Ау! Гоп-гоп!».

ТУЗЕНБАХ: Маю йти, вже час... Ось дерево засохло, але все одно воно разом з іншими гойдається від вітру. Так, мені здається, якщо я і помру, то все одно братиму участь у житті так чи так. Прощавай, моя мила... (Цілує руки.) Твої папери, що ти мені дала, лежать у мене на столі, під календарем.

ІРИНА: І я з тобою піду.

ТУЗЕНБАХ (тривожно): Ні, ні! (Квапно йде, на алеї зупиняється.) Ірино!

ІРИНА: Що?

ТУЗЕНБАХ (не знаючи, що сказати): Я не пив сьогодні кави. Скажеш, щоб мені зварили... (Квапно йде.)

Ірина стоїть, замислившись, потім іде в глибину сцени і сідає на гойдалку. Заходить Андрій із візком, видно Ферапонта.

ФЕРАПОНТ: Андрію Сергійовичу, папери то ж не мої, а казенні. Не я їх вигадав.

АНДРІЙ: О, де воно, куди подалося моє минуле, коли я був молодий, веселий, розумний, коли я мріяв і мислив витончено, коли сьогодення і майбутнє моє осявала надія? Чому ми, ледь почавши жити, стаємо нудними, сірими, нецікавими, ледачими, байдужими, марними, нещасними... Місто наше існує вже двісті років, у ньому сто тисяч мешканців, і жодного, який не скидався б на інших, жодного подвижника ні в минулому, ні в сьогоденні, жодного вченого, жодного художника, ні хоч на дрібку прикметної людини, яка викликала б заздрість або пристрасне бажання наслідувати її. Тільки їдять, п’ють, сплять, по тому вмирають... народяться інші, і теж їдять, п’ють, сплять і, щоб не отупіти з нудьги, урізноманітнюють життя своє бридкою пліткою, горілкою, картярством, сутяжництвом, і дружини обманюють чоловіків, а чоловіки брешуть, удають, буцім нічого не помічають, нічого не чують, і чарівно вульгарний вплив гнітить дітей, і іскра Божа гасне в них, і вони стають такими само жалюгідними, схожими один на одного мерцями, як їхні отці й матері... (До Ферапонта, сердито.) Чого тобі?

ФЕРАПОНТ: Га? Папери підписати.

АНДРІЙ: Набрид ти мені.

ФЕРАПОНТ (подаючи папери): Зараз швейцар з казенної палати казав... Ніби, каже, взимку в Петербурзі мороз ушкварив за двісті градусів.

АНДРІЙ: Теперішнє огидне, та коли я думаю про майбутнє, то як добре! Стає так легко, так просторо; і вдалині пробивається світло, я бачу свободу, я бачу, як я і діти мої стаємо вільні від неробства, від квасу, від гуски з капустою, від пообіднього сну, від підлого дармоїдства...

ФЕРАПОНТ: Дві тисячі осіб померзло ніби. Народ, каже, жахався. Чи то в Петербурзі, чи то в Москві — не згадаю.

АНДРІЙ (охоплений ніжністю): Любі мої сестри, чудові мої сестри! (Крізь сльози.) Марійко, сестро моя...

НАТАЛЯ (у вікні): Хто тут розмовляє так гучно? Це ти, Андрійку? Софійку розбудиш. Il ne faut pas faire du bruit, la Sophie est dormee deia. Vous etes un ours[27]. (Розсердившись.) Якщо хочеш розмовляти, то віддай візка з дитиною комусь іншому. Ферапонте, візьми в пана візочок!

ФЕРАПОНТ: Слухаю. (Бере візочок.)

АНДРІЙ (зніяковіло): Я говорю тихо.

НАТАЛЯ (за вікном, пестячи свого хлопчика): Бобику! Пустун Бобик! Поганий Бобик!

АНДРІЙ (оглядаючи папери): Гаразд, перегляну і, що потрібно, підпишу, а ти занесеш знову до управи... (Іде до будинку, читаючи папери; Ферапонт везе візок.)

НАТАЛЯ (за вікном): Бобику, як звуть твою маму? Милий, милий! А це хто? Це тітка Оля. Скажи тітці: здрастуй, Олю!

Бродячі музиканти, чоловік і дівчина, грають на скрипці й арфі; з дому виходять Вершинін, Ольга й Анфіса і з хвилину слухають мовчки; підходить Ірина.

ОЛЬГА: Наш сад буцім прохідний двір, через нього і ходять, і їздять. Няню, дай цим музикантам щось!...

АНФІСА (подає музикантам): Ідіть з Богом, сердешні.

Музиканти кланяються і йдуть.

АНФІСА: Гіркий народ. Від ситості не заграєш. (До Ірини.) Здрастуй, Іринонько! (Цілує її.) І-і, дитинко, ось живу! Ось живу! У гімназії на казенній квартирі, золота, разом з Оленькою — привів Господь на старості років. Зроду я, грішниця, так не жила... Квартира велика, казенна, і мені цільна кімнатка і ліжечко. Усе казенне. Прокинуся вночі і — о Господи, мати Божа — щасливішої за мене людини немає!

ВЕРШИНІН (глянувши на годинник): Зараз ідемо, Ольго Сергіївно. Мені вже час.

Пауза.

ВЕРШИНІН: Я бажаю вам всього, всього... Де Марія Сергіївна?

ІРИНА: Вона десь у саду. Я піду пошукаю її.

ВЕРШИНІН: Будьте ласкаві. Я поспішаю.

АНФІСА: Піду і я пошукаю. (Кричить.) Маріченько, ау! (Виходить разом з Іриною у глибину саду.) А-у, а-у!

ВЕРШИНІН: Усе має свій кінець. Ось і ми розлучаємося. (Дивиться на годинник.) Місто давало нам щось на зразок сніданку, пили шампанське, міський голова виголошував промову; я їв і слухав, а душею був тут, у вас... (Оглядає сад.) Звик я до вас.

ОЛЬГА: Чи побачимося ми колись іще?

ВЕРШИНІН: Певно, ні.

Пауза.

ВЕРШИНІН: Дружина моя і обидві дівчинки замешкуватимуть тут іще місяців зо два; будь ласка, раптом щось трапиться або щось знадобиться...

ОЛЬГА: Так. Так, звичайно. Не переймайтеся.

Пауза.

ОЛЬГА: У місті завтра не буде вже жодного військового, все стане спогадом, і, звичайно, для нас почнеться нове життя...

Пауза.

ОЛЬГА: Усе виходить не за нашим задумом. Я не хотіла бути начальницею і все таки стала нею. У Москві, значить, не бути...

ВЕРШИНІН: Ну... Спасибі вам за все. Даруйте мені, якщо щось не так... Багато, дуже вже багато я говорив — і за це даруйте, не згадуйте лихом.

ОЛЬГА (втирає очі): Що ж це Марійка не йде...

ВЕРШИНІН: Що ж іще вам сказати на прощання? Про що пофілософствувати?.. (Сміється.) Життя важке. Воно видається багатьом з нас глухим і безнадійним, але все одно, варто відзначити, воно стає дедалі яснішим і легшим, і, як бачимо, наближається часина, коли воно стане цілком зрозумілим. (Дивиться на годинник.) Уже час мені, вже час! Перш людство було зайняте війнами, заповнюючи все своє існування походами, набігами, перемогами, нині все це минуло, залишивши по собі величезну пустку, якої наразі заповнити ні́чим; людство пристрасно шукає і, звичайно, знайде. Ах, лишень скоріше б!

Пауза.

ВЕРШИНІН: Якби, знаєте, до працьовитості додати освіту, а до освіти працьовитість. (Дивиться на годинник.) Мені, однак, уже час...

ОЛЬГА: Ось вона йде.

Заходить Марія.

ВЕРШИНІН: Я прийшов попрощатися...

Ольга відходить трохи вбік, щоб не перешкодити прощанню.

МАРІЯ (дивиться йому в обличчя): Прощай...

Тривалий поцілунок.

ОЛЬГА: Годі, годі...

Марія сильно плаче.

ВЕРШИНІН: Пиши мені... Не забувай! Пусти мене... вже час... Ольго Сергіївно, візьміть її, мені вже... час... запізнився... (Розчулений, цілує руки Ользі, потім ще раз обіймає Марію і швидко йде.)

ОЛЬГА: Годі, Марійко! Припини, мила...

Заходить Кулигін.

КУЛИГІН (збентежений): Нічого, нехай поплаче, нехай... Хороша моя Марійко, добра моя Марійко... Ти моя дружина, і я щасливий, хоч там як... Я не скаржуся, аж ніяк тобі не докоряю... Ось і Оля свідок... Почнемо жити знову як перше, і я тобі жодного слова, ні натяку...

МАРІЯ (стримуючи ридання): У лукомор’я дуб зелений, ланцюг злоти́й на дубі тім... ланцюг злоти́й на дубі тім... Я божеволію... У лукомор’я... дуб зелений...

ОЛЬГА: Заспокойся, Марійко... Заспокойся... Дай їй води.

МАРІЯ: Я вже не плачу...

КУЛИГІН: Вона вже не плаче... вона добра...

Чутно глухий далекий постріл.

МАРІЯ: У лукомор’я дуб зелений, ланцюг злоти́й на дубі тім... Кіт зелений... дуб зелений... Я плутаю... (П’є воду.) Невдале життя... нічого мені тепер не потрібно... Я зараз заспокоюся... Байдуже... Що означає «у лукомор’я»? Чому це слово в мене в голові? Плутаються думки.

Заходить Ірина.

ОЛЬГА: Заспокойся, Марійко. Ну, от розумниця... Ходімо в кімнату.

МАРІЯ (сердито): Не піду я туди. (Плаче, але одразу ж зупиняється.) Я в будинок уже не ходжу, і не піду...

ІРИНА: Давайте посидимо разом, хоч помовчимо. Адже завтра я їду...

Пауза.

КУЛИГІН: Учора в третьому класі в одного хлопчика я відняв ось вуса і бороду... (Одягає вуса і бороду.) Схожий на вчителя німецької мови... (Сміється.) Чи не так? Смішні ці хлопчаки.

МАРІЯ: Справді схожий на вашого німця.

ОЛЬГА (сміється): Так.

Марія плаче.

ІРИНА: Годі, Марійко!

КУЛИГІН: Дуже схожий…

Заходить Наталя.

НАТАЛЯ (до покоївки): Що? З Софійкою посидить Протопопов, Михайло Іванович, а Бобика нехай покатає Андрій Сергійович. Ото клопоту з дітьми... (До Ірини.) Ірино, ти завтра їдеш — така прикрість. Залишся ще бодай на тиждень. (Побачивши Кулигіна, скрикує; той сміється і знімає вуса і бороду.) А хай вам, злякали! (До Ірини.) Я до тебе звикла, і розлучитися з тобою, гадаєш, мені буде легко? До твоєї кімнати я накажу переселити Андрія з його скрипкою — нехай там пиляє! — а до його кімнати ми помістимо Софійку. Дивовижна, чудова дитина! Що за дівчаточко! Сьогодні вона подивилася на мене своїми оченятами і — «мама»!

КУЛИГІН: Прекрасна дитина, це правда.

НАТАЛЯ: Отже, завтра я вже одна тут. (Зітхає.) Накажу насамперед зрубати цю ялинову алею, потім ось цей клен. Вечорами він такий страшний, негарний... (До Ірини.) Мила, зовсім не личить тобі цей пояс... Це несмак. Варто щось світленьке. І тут усюди я накажу насадити квіточок, квіточок, і буде запах... (Строго.) Навіщо тут на лаві валяється виделка? (Проходячи до будинку, до покоївки.) Навіщо тут на лаві валяється виделка, я запитую? (Кричить.) Мовчати!

КУЛИГІН: Розійшлася!

За сценою музика грає марш; усі слухають.

ОЛЬГА: Ідуть.

Заходить Чебутикін.

МАРІЯ: Ідуть наші. Ну, що ж... Щасливої їм дороги! (До чоловікова.) Час додому... Де мій капелюх і тальма...

КУЛИГІН: Я до будинку відніс... Принесу зараз. (Іде до будинку.)

ОЛЬГА: Так, тепер можна по домівках. Уже час.

ЧЕБУТИКІН: Ольго Сергіївно!

ОЛЬГА: Що?

Пауза.

ОЛЬГА: Що?

ЧЕБУТИКІН: Нічого... Не знаю, як сказати вам... (Шепоче їй на вухо.)

ОЛЬГА (перелякано): Це неможливо!

ЧЕБУТИКІН: Так... така історія... Стомився я, замучився, уже не хочу говорити... (Розпачливо.) Утім байдуже!

МАРІЯ: Що трапилося?

ОЛЬГА (обіймає Ірину): Жахливий сьогодні день... Я не знаю, як тобі сказати, моя люба...

ІРИНА: Що? Кажіть мерщій: що? Заради Бога! (Плаче.)

ЧЕБУТИКІН: Зараз на дуелі вбито барона.

ІРИНА: Я знала, я знала...

ЧЕБУТИКІН (у глибині сцени сідає на лаву): Стомився... (Виймає з кишені газету.) Нехай поплачуть... (Тихо наспівує.) Та-ра-ра… Бумбія... сиджу на тумбі я... Хіба не байдуже!

Три сестри стоять, притиснувшись одна до одної.

МАРІЯ: О, як грає музика! Вони йдуть від нас, один пішов зовсім, зовсім назавжди, ми залишимося одні, щоб почати наше життя знову. Треба жити... Треба жити...

ІРИНА (кладе голову на груди Ользі): Прийде час, усі дізнаються, навіщо все це, для чого ці страждання, ніяких не буде таємниць, а поки треба жити... треба працювати, тільки працювати! Завтра я поїду одна, вчителюватиму в школі й усе своє життя віддам тим, кому воно, можливо, потрібне. Нині осінь, скоро настане зима, засипле снігом, а я працюватиму, працюватиму...

ОЛЬГА (обіймає обох сестер): Музика грає так весело, бадьоро, і хочеться жити! О Боже мій! Мине час, і ми підемо навіки, нас забудуть, забудуть наші обличчя, голоси і скільки нас було, але страждання наші перейдуть у радість для тих, хто житиме після нас, щастя і мир настануть на Землі, і пом’януть добрим словом і благословлять тих, хто живе нині. О, милі сестри, життя наше ще не скінчилося. Житимемо! Музика грає так весело, так радісно, і, здається, ще трохи, і ми дізнаємося, навіщо ми живемо, навіщо страждаємо... Лишень знати б, лишень знати б!

Музика грає дедалі тихіше й тихіше; Кулигін, веселий, усміхнений, несе капелюх і тальму, Андрій везе іншого візочка, в якому сидить Бобик.

ЧЕБУТИКІН (тихо наспівує): Та-ра-ра… Бумбія... сиджу на тумбі я... (Читає газету.) Байдуже! Все одно!

ОЛЬГА: Лишень знати б, лишень знати б!

Завіса

1900