Три стигмати Палмера Елдрича

13

Пізніше, коли в нього припинили підкошуватися ноги, Барні повів Енн Готорн на поверхню й показав їй місце, де збирався виростити город.

— Знаєш, — сказала Енн, — а для того, щоб розчаровувати людей, потрібна сміливість.

— Ти про Лео?

Він знав, що вона мала на увазі; те, як він щойно підвів Лео, Фелікса Блау, «Набори П. П.» й організацію, що постачала Цукер-К, неможливо було зрівняти ні з чим.

— Лео — дорослий чоловік,— сказав Барні.— Він переживе. Він зрозуміє, що йому доведеться впоратися з Елдричем самотужки, і йому це вдасться.

А судовий позов проти Елдрича не був би настільки успішним,— подумав він,— до того ж це мені підказує мій дар ясновидця.

— Буряки, — мовила Енн. Всівшись на крило автономного трактора, вона розглядала насіння. — Ненавиджу буряки. Прошу, не саджай їх, навіть отих мутованих зелених, високих і тонких, що на смак, мов стара пластикова ручка від дверей.

— Ти не думала над тим, щоб переселитися сюди? — запитав він.

— Ні.

Вона потай оглянула гомеостатичний блок управління трактором і взялася здирати потерту й частково згорілу ізоляцію одного з кабелів живлення.

— Але я сподіваюся час від часу ходити до вас на вечерю. Ви наші найближчі сусіди. Як-не-як.

— Слухай, — сказав він, — та халупа, в якій ви живете...

Барні урвав себе на півслові. Ототожнення, — подумав він, — я вже починаю ідентифікувати себе з цим нікудишнім комунальним житлом, якому не завадило би півстоліття безперервного ретельного фахового ремонту.

— Мій барак заткне за пояс твій барак у будь-який день тижня.

— Ага, а в неділю — двічі?

— В неділю нам не можна, — відказав Барні. — У неділю ми вивчаємо Святе Письмо.

— Не жартуй так, — тихо проказала Енн.

— Я й не жартую.

І він не брехав.

— Те, що ти говорив раніше про Палмера Елдрича...

— Я хотів сказати тобі лиш одну річ, — мовив Барні. — Ну, щонайбільше дві. По-перше, те, що він, — ти знаєш про кого я, — справді існує. Хоча й не такий, яким ми його собі уявляли... Можливо, не такий, яким ми взагалі здатні його уявити. І по-друге...

Він завагався.

— Та кажи вже.

— Він не надто може нам допомогти, — сказав Барні. — Можливо, на щось він і здатний. Але в нього порожні опущені руки. Він розуміє, він хоче допомогти. Намагається, але... це не так просто. І не питай мене чому. Може, навіть він цього не знає. Можливо, це також збиває його з пантелику. Навіть попри весь той час, який він мав, щоби про це подумати.

А також увесь час, який він матиме, — спало на думку Барні, — якщо втече від Лео Булеро. Від людини, від Лео, який є одним із нас. Чи знає Лео, проти чого він повстав? А якби знав... то чи однаково спробував би втілити свій задум?

Лео не відступився б. Як ясновидець, він бачив те, що вже було визначено наперед.

— Те, що натрапило на Елдрича й увійшло в нього, — відказала Енн, — те, з чим ми маємо справу, — це вища істота, порівняно з нами, і, як ти вже казав, ми не здатні ні судити її, ні зрозуміти її дії чи бажання. Для нас це загадка. Але ти помиляєшся, Барні. Істота з порожніми опущеними руками не є Богом. Це лиш істота, створена чимось вищим за неї саму, як і ми. Бога ніхто не створював, і Він аж ніяк не збитий з пантелику.

— Я відчув у ньому щось божественне, — сказав Барні. — В ньому це було.

Зокрема, тієї миті,— подумав він,— коли Елдрич штовхнув мене, коли намагався змусити мене спробувати.

— Звісно, — погодилася Енн. — Я думала, що ти це зрозумів. Він присутній усередині кожного з нас, а в такій вищій формі життя, про яку ми зараз говоримо, Він ще більш помітний. Але... дозволь, я розповім тобі жарт про кота. Він дуже короткий і простий. Господиня влаштувала вечірку і виклала на кухонний стіл гарний п’ятифунтовий стейк. Вона вирішила його приготувати, але поки що спілкується з гістьми у вітальні... Вони випивають і таке інше. Аж раптом вона йде на кухню, щоб приготувати стейк, але... той зник. Натомість у кутку сидить домашній кіт і спокійно вмиває лапами морду.

— Кіт з’їв стейк, — сказав Барні.

— Невже? В кухню покликали гостей. Вони сперечаються. П’ятифунтовий стейк зник. У кутку сидить кіт, на вигляд ситий і задоволений. «Зважмо кота»,— пропонує хтось. Усі вже трохи випили. Це здається їм слушною ідеєю. Тож вони йдуть у ванну і ставлять кота на ваги. Ваги показують рівно п’ять фунтів. Усі це бачать, і один з гостей каже: «Гаразд. Ось наш стейк». Усі радіють тому, що врешті дізналися, що трапилося, і тепер мають емпіричний доказ. Аж раптом у когось виникає сумнів, і він спантеличено питає: «Але де тоді кіт?»

— Я вже чув цей жарт, — відказав Барні. — Але все ж не розумію, до чого він.

— Цей жарт демонструє саму квінтесенцію онтологічної проблеми,— пояснила Енн.— Якщо над цим подумати...

— Чорт, — розізлився він. — Кіт важить п’ять фунтів. Це якась маячня... Якщо ваги показують п’ять фунтів, стейка немає.

— Згадай про вино й облатку, — тихо промовила Енн.

Барні здивовано поглянув на неї. В мить він начебто все зрозумів.

— Так, — сказала вона. — Кіт — не стейк. Але він міг бути тимчасовим втіленням стейка. Ключове слово: «є». А тому, Барні, не треба казати, що істота, яка увійшла в Палмера Елдрича, є Богом, адже так багато тобі про Нього невідомо. Нікому це невідомо. Однак та жива істота з міжсистемного простору, як і ми, теж може бути створеною за Його подобою. За тим образом, у якому Він вирішив показатися нам. Якщо карта не є територією, то й горщик не є гончарем. Тож не варто говорити про онтологію, Барні. Не варто казати: «є».

Енн усміхнулась йому, сподіваючись, що Барні її зрозумів.

— Можливо, колись ми поклонятимемося тому пам’ятнику, — зауважив він. І не вчинку Лео Булеро, — подумав Барні, — хай яким чудовим він був, а якщо точніше, буде, — ні. Всі ми, вся наша культура, зробимо так, як я прагну робити вже: ми перетворимо його на жалюгідне, нікчемне втілення безмежної сили в нашому розумінні. І матимемо рацію, оскільки ця сила справді там присутня. Але, як каже Енн, стосовно справжньої природи...

— Бачу, ти хочеш побути на городі сам, — сказала Енн. — Думаю, мені краще піти до свого барака. Щасти. І, Барні...

Вона взяла його за руку й сердечно її стисла.

— Ніколи не падай ниць. Бог, чи хай ким є та вища істота, з якою нам випало зустрітися... не хотіла б цього від тебе, а навіть якби й хотіла, то однаково робити цього не варто.

Нахилившись, вона поцілувала його й рушила геть.

— Думаєш, я маю рацію? — гукнув її Барні. — Є сенс облаштовувати тут город?

Чи ми також закінчимо, як і всі решта... — подумав він.

— Мене можеш не питати. Я на цьому не знаюсь.

— Тебе турбує лише спасіння душі,— розлючено кинув він.

— Тепер мене не турбує навіть це, — відказала Енн. — Я страшенно, страшенно збентежена, і мене все це дуже непокоїть. Слухай.

Вона повернулась до нього; її очі були темні, на них падала тінь і жодного світла.

— Знаєш, що я побачила, коли ти схопив мене, щоб забрати дозу Жуй-Ц? І мені не здалося, я справді це бачила.

— Штучну руку. Викривлену щелепу. І мої очі...

— Так, — процідила вона. — Механічні очі-щілини. Що це значить?

— Те, що ти побачила абсолютну реальність, — сказав Барні. — Суть, що ховається за ілюзорною зовнішністю.

За твоєю термінологією, — подумав він, — те, що ти бачила, називається... «стигмати».

Якийсь час вона не зводила з нього погляду.

— Тобто насправді ти такий? — спитала Енн і з відразою на обличчі відсторонилася від Барні. — Чому ти не той, ким здаєшся? Ти ж зараз не такий. Я не розумію. Краще б я не розповідала той жарт про кота, — тремтячим голосом додала вона.

— Люба, я бачив те саме в тобі,— відказав він.— Тієї ж миті. Ти боролася зі мною аж ніяк не тими пальцями, з якими народилася.

І це запросто могло трапитися знову. Його Присутність зоставалася з нами, якщо й не по-справжньому, то бодай потенційно.

— Це прокляття? — запитала Енн. — Я до того, що на нас уже лежить прокляття первородного гріха. Невже це все повторюється знову?

— Тобі видніше. Ти пам’ятаєш, що бачила. Всі три стигмати: мертву штучну руку, дженсенські очі та докорінно спотворену щелепу.

Символи його присутності, — подумав він. Поміж нас. Непроханої. Не прикликаної зумисне. І... нам не доступні жодні опосередковані таїнства, за допомогою яких ми могли б себе захистити; наші обережні, виплекані часом, розумні, кропіткі ритуали не змусять його обмежитися такими конкретними речами, як хліб і вода або хліб і вино. Він просто перед нами, він усюди і скрізь. Він дивиться нам прямо в очі; і водночас дивиться нашими очима.

— Це ціна, яку ми мусимо заплатити. Ціна за наше бажання спробувати наркотик під назвою Жуй-Ц. Як колись яблуко, — з неочікуваною злістю проказала Енн.

— Так,— погодився він.— Але, як на мене, я вже її заплатив.

Або майже заплатив, — подумки вирішив Барні. Ця істота, яку ми знаємо лише в її земному тілі, хотіла помінятися зі мною місцями у мить смерті; замість того, щоб Бог помер за людину, як було колись, тепер вища, цілком конкретна вища сила хоче, щоб ми загинули заради неї.

Та чи це робить її злою? Чи вірю я в те, що сам сказав Норму Шайну? Що ж, це точно вказує на її нижчість порівняно з тим, що приходило до нас дві тисячі років тому. Як каже Енн, це радше схоже на прагнення організму, що постав з пилу, до увічнення; це властиве всім нам, ми всі погодилися б, аби замість нас розрізали на шматки і спалили козла або ягня. Жертвопринесення необхідні. Але ми не хочемо бути жертвами. Насправді, на цьому принципі будується все наше життя. І його теж.

— Бувай, — сказала Енн. — Лишаю тебе самого. Можеш засісти в цьому піскокопачі й копати скільки душі завгодно. Можливо, коли ми зустрінемось знову, ти тут уже й водопостачання проведеш.

Вона ще раз коротко усміхнулась і рушила в напрямку свого барака.

Невдовзі він здерся сходами до кабіни піскокопача, яким користувався раніше, і завів скрипучий, просякнутий піском механізм. Той скорботно завив на знак протесту. Щасливіший уві сні, — подумав він, — щойно для машини немовби прозвучала остання оглушлива труба Апокаліпсиса, проте до такого піскокопач виявився ще не готовим.

Барні вже викопав нерівну й поки що безводну канаву завдовжки приблизно з пів милі, коли помітив, що до нього підкрадається якийсь представник місцевої фауни. Він одразу ж зупинив піскокопач і спробував роздивитися тварину в сліпучому світлі холодного марсіанського сонця.

Тварюка скидалася на сухоребру зголоднілу стару, яка пересувалася навкарачки, і Барні зрозумів, що це, ймовірно, був той шакалоподібний звір, про якого його неодноразово попереджали. Хай там як, було очевидно, що тварина не їла вже кілька днів; вона не зводила з нього голодних очей, проте зберігала дистанцію... Аж раптом до нього долинули її думки. Отже, він не помилився. Це був шакал-телепат.

«Можна я тебе з’їм?» — запитав звір, важко відхекуючись жадібно роззявленою пащею.

— Господи, ні,— відказав Барні. Він пошукав у кабіні піскокопача щось, що можна було б застосувати як зброю; намацавши важкий гайковий ключ, Барні показав його марсіанському хижаку, вирішивши, що це буде дієвіше, ніж слова; ключ і те, як він його тримав, говорили самі за себе.

«Злазь із цієї штуки, — зі сподіванням і надією подумав марсіанський хижак. — Там я тебе не дістану».

Остання думка, звісно, не мала би бути переданою, однак якимось чином Барні вловив її також. Звіру бракувало хитрості.

«Я зачекаю, — вирішив він. — Рано чи пізно він спуститься».

Барні розвернув піскокопач і поїхав у напрямку «Вітрянкового рудника». Машина стогнала і сунула страшенно повільно; кожен наступний ярд давався їй дедалі важче. Інтуїція підказувала Барні, що він не доїде. Можливо, тварюка має рацію, — подумав він, — і мені доведеться злізти й зустрітися з нею віч-на-віч.

Мене пощадила вища форма життя, що вселилася в Палмера Елдрича і прибула до нашої системи невідомо звідки... а тепер з’їсть цей недорозвинутий шакал,— зі злістю подумав Барні. Кінець тривалого польоту. Остання точка прибуття, яку я, попри свій дар ясновидця, не зміг передбачити. Можливо, я просто не хотів... як переможно пропищав би доктор Смайл, якби йому випало бути тут.

Піскокопач захрипів, рвучко сіпнувся і, болісно здригнувшись, завмер; спалахнувши на коротку мить, його життя скінчилось.

Якийсь час Барні сидів мовчки. Старий марсіанський шакалоподібний хижак стояв навпроти й свердлив його поглядом.

— Гаразд, — мовив Барні. — Ось і я.

Він вистрибнув з кабіни, вимахуючи ключем.

Звір кинувся на нього.

Майже добігши, за п’ять футів від Барні, він раптом дзявкнув, ухилився й пробіг повз, не зачепивши його. Барні розвернувся й побачив, що хижак тікав подалі.

«Нечистий», — подумав звір; він зупинився на безпечній відстані й, висолопивши язик, із острахом поглянув на Барні. «Ти нечистий», — зловісно повідомив шакал.

Нечистий? — подумав Барні. — Як так? Чому?

«Бо так є, — відповів хижак. — Поглянь на себе. Я не можу тебе з’їсти. Мені буде зле». Занепалий духом, звір не сходив з місця, дивлячись на нього з розчаруванням і... відразою. Барні його налякав.

— Може, ми всі для тебе нечисті, — припустив він. — Усі земляни, всі, хто чужі в цьому світі. Незнайомці.

«Тільки ти, — рішуче заперечив звір. — Поглянь лиш... уф!.. на свою праву руку, на свою долоню. З тобою щось точно негаразд. Як ти тільки можеш так жити? Невже не можна якось очиститися?»

На руку Барні навіть не глянув; у цьому не було жодної потреби.

Спокійно, з усією гідністю, на яку був здатен, він рушив сипким піском до барака.

Вночі, коли Барні саме готувався до сну у «Вітрянковому руднику», хтось постукав у двері його відсіку.

— Гей, Меєрсон. Відчини.

Накинувши халат, він відчинив двері.

— Корабель із товаром повернувся, — схопивши його за лацкан, у захваті проказав Норм Шайн. — І вони привезли Жуй-Ц. У тебе ще лишились шкірки? Якщо так, то...

— Якщо вони хочуть мене бачити,— сказав Барні, прибираючи руку Норма зі свого одягу, — їм доведеться спуститися сюди. Так їм і передай.

Після цього він зачинив двері.

Норм гучно покрокував геть.

Барні сів за стіл, за яким їв, дістав із шухляди останню пачку земних сигарет і закурив; він курив, думав і дослухався до звуків метушні колоністів, що долинали звідусіль. Великі миші, що зачули приманку, — подумалося йому.

Двері його відсіку відчинилися. Він не підвів погляду; просто продовжував дивитися на поверхню столу, попільничку, сірники й пачку «кемела».

— Містере Меєрсон.

— Я знаю, що ти скажеш, — мовив Барні.

Зайшовши до відсіку, Палмер Елдрич зачинив за собою двері й сів навпроти нього.

— Саме так, мій друже. Я відпустив тебе просто перед тим, як це сталося, перед тим, як Лео вистрілив удруге. І це було ретельно виважене рішення. Я довгий час над цим міркував. Трохи більше трьох століть. Але я не скажу тобі навіщо.

— Мені начхати, — не зводячи погляду зі столу, проказав Барні.

— Ти не можеш подивитися мені в очі? — запитав Палмер Елдрич.

— Я нечистий.

— ХТО ТОБІ ТАКЕ СКАЗАВ?

— Звір у пустелі. І він ніколи не бачив мене до того. Він зрозумів це, лише коли наблизився до мене.

Втім, зрозумів за цілих п’ять футів, — подумав Барні. А це досить далеко.

— Гм-м. Можливо, він мав намір...

— Та не мав він ніякого наміру, чорт забирай. Насправді, навпаки... він був напівдохлий від голоду і хотів мене з’їсти. А отже, це правда.

— Примітивний розум плутає нечисте і святе, — сказав Елдрич.— Для них це просто табу. Ритуал для них...

— О, чорт,— розізлився Барні.— Це правда, і тобі це відомо. Я живий, я не помру на тому кораблі, але на мені скверна.

— Через мене?

— Сам здогадайся.

Помовчавши, Елдрич знизав плечима й сказав:

— Гаразд. Мене вигнали з однієї зоряної системи, називати не буду, бо для тебе це однаково нічого не означатиме, і тоді, коли на мене натрапив цей спраглий до швидкої наживи безумець із вашої системи, я оселився всередині нього. Дещо від мене передалося й тобі. Але небагато. Поступово, з роками, ти відновишся. Воно ставатиме дедалі менш помітним, доки не зникне взагалі. Твої сусіди-колоністи нічого не помітять, адже їх це торкнулося теж. Щойно вони вжили те, що ми їм продали.

— Я хотів би знати, навіщо ти познайомив наших людей з Жуй-Ц, — сказав Барні.

— Щоб увічнити себе, — тихо відповіла істота, що сиділа навпроти нього.

Він підвів погляд.

— Це що, такий тип розмноження?

— Так, єдиний доступний мені.

— Боже мій, — з шаленою відразою мовив Барні. — То ми всі стали б твоїми дітьми.

— Тепер щодо цього можеш не турбуватися, — відказала істота й добродушно, по-людськи розсміялася. — Просто доглядай свій маленький город нагорі і піклуйся про зрошувальну систему. Чесно кажучи, я й сам хочу померти. Я зрадію, коли Лео Булеро зробить те, що обдумує вже... Він почав планувати це, щойно ти відмовився від метаболічного токсину. Так чи так, я бажаю тобі щастя на Марсі. Я й сам насолоджувався би тутешнім життям, але мій план не спрацював, та й по всьому.

Після цього Елдрич підвівся.

— Ти міг би повернутися, — сказав Барні. — Знову набути тієї форми, у якій був, коли перестрів Палмера. Ти ж не зобов’язаний бути тут, у цьому тілі, коли Лео відкриє вогонь по твоєму кораблю.

— Невже? — насмішкувато перепитала істота. — А що, як на мене чекає щось жахливіше, якщо я не з’явлюся на тому кораблі? Але тобі цього не зрозуміти. Ти — створіння з відносно коротким життєвим циклом, а за такий короткий час набагато менше...

Істота замовкла й замислилась.

— Не кажи. Я не хочу цього знати, — сказав Барні.

Коли він підвів погляд знову, Палмера Елдрича вже не було.

Він закурив ще одну сигарету. Який бедлам. Ось як поводимося ми, коли нам врешті-решт випало сконтактувати з іншою розумною расою в галактиці. І ось як поводиться вона, так само кепсько, як і ми, а іноді й набагато гірше. І ніщо не може врятувати ситуацію. Тільки не тепер.

А Лео думав, що мав шанс впоратися з Елдричем за допомогою тюбика з токсином. Сміх та й годі.

Однак я тепер, навіть не вживши тієї жалюгідної отрути, щоб постати перед судом, став фізично, докорінно нечистим.

Можливо, Енн зможе чимось зарадити, — раптом спало йому на думку. Може, існують якісь методи відновлення першопочаткового стану — нехай тепер навіть напівзабутого, — доки зараза не загострилася. Він спробував пригадати, але про неохристиянство йому було відомо надто мало. Хай там як, спробувати варто; воно обіцяло надію, а в наступні роки саме це йому й знадобиться.

Зрештою, істота з глибин космосу, яка набула подоби Палмера Елдрича, мала певний стосунок до Бога; якщо вона й не була Богом, як він собі вирішив, то принаймні була частиною Божого Творіння. А отже, частина відповідальності лежала на Ньому. І, як здавалося Барні, цілком імовірно, Він був уже достатньо дорослим, щоб це усвідомити.

Але як змусити Його це визнати? Оце вже інше питання.

Утім, однаково варто було поговорити з Енн Готорн; раптом їй відомі техніки, за допомогою яких можна домогтися навіть цього.

Хоча щодо цього він сумнівався. У нього з’явилося жахливе передчуття; воно було просте; його легко було усвідомити й висловити, і, швидше за все, воно стосувалося саме його, тих, хто був поруч із ним, і самої ситуації загалом.

Спасіння існувало. Але...

Не для всіх.

На шляху до Терри після провальної місії на Марсі Лео Булеро без упину радився зі своїм колегою Феліксом Блау й не лишав його у спокої. Їхні подальші дії були очевидні для обох.

— Він постійно літає від свого головного супутника до Венери, інших планет та свого маєтку на Луні, — підсумував Фелікс Блау. — А всім нам добре відомо, наскільки вразливим є корабель у відкритому космосі. Навіть маленької пробоїни достатньо, щоб...

Він зробив красномовний жест.

— Нам знадобиться підтримка ООН, — похмуро сказав Лео. Адже він і його організація мали дозвіл лише на особисту зброю. Жодного озброєння для кораблів.

— Щодо цього в мене є цікава інформація, — зауважив Фелікс, риючись у своєму портфелі. — Знаєте ви про це чи ні, наші люди в ООН уже говорили з Гепберном-Плбертом. У нас немає можливості ні до чого його змусити, однак принаймні можемо винести це на обговорення.

Він дістав документ.

— Генерального секретаря непокоїть постійна поява Палмера Елдрича в кожній з так званих «реінкарнацій», що їх переживають споживачі Жуй-Ц. І йому не забракне клепки зрозуміти, що це означає. Тож якщо так триватиме й надалі, ми, безсумнівно, зможемо схилити його на наш бік, щонайменше таємно. Наприклад...

— Феліксе, — перебив його Лео, — я хочу дещо спитати. Відколи це в тебе протез руки?

Опустивши погляд, Фелікс здивовано гмикнув. А тоді поглянув на Лео Булеро і сказав:

— І у вас такий самий. А ще у вас щось із зубами. Відкрийте рота — я гляну.

Не відповівши, Лео підвівся й рушив до чоловічої вбиральні, щоб оглянути себе в дзеркалі на повен зріст.

Жодних сумнівів. Навіть очі теж. Він покірно повернувся до свого крісла поряд із Феліксом Блау. Якийсь час вони обоє мовчали; Фелікс машинально перебирав папери... о Боже,— подумав Лео,— машинально в буквальному сенсі слова!.. Час від часу відволікаючись від спостерігання за ним, Лео кидав нудний погляд за вікно на чорну порожнечу міжпланетного простору й зірки.

— Спершу таке враження, ніби тебе поклали на лопатки, чи не так? — врешті промовив Фелікс.

— Еге ж,— хрипло погодився Лео.— Але, Феліксе... що нам тепер робити?

— Прийняти це, — відказав той. Він не зводив пильного погляду з ряду людей на сусідніх місцях. Лео зиркнув на них і побачив також. Ті самі спотворені щелепи. Ті самі блискучі нетлінні правиці, в одній — гомеозета, в другій — книжка, третя просто неспокійно стукає пальцями по бильцю. І так до самого кінця ряду, де розташовувалася кабіна пілота. А в ній те саме, усвідомив він. Це трапилося з нами всіма.

— От я лише не зовсім розумію, що це означає, — безпорадно мовив Лео. — Ми що, тепер у... ну, ти зрозумів. У трансляції під дією цього гидкого наркотику, і все це... — Він повів рукою.— Ми обоє поїхали дахом, так?

— Ви вживали Жуй-Ц? — поцікавився Фелікс Блау.

— Ні. Після першої внутрішньовенної ін’єкції на Луні, ні.

— Я теж ні, — сказав Фелікс. — Ніколи взагалі. Отже, воно поширюється. Безвідносно до вживання. Він скрізь. Або радше воно. Але це добре. Це точно змусить Гепберна-Ґілберта переглянути позицію ООН. Йому доведеться віч-на-віч зустрітися з тим, чого прагне ця істота. Думаю, Палмер Елдрич припустився помилки. Він зайшов занадто далеко.

— Може, воно просто не могло цьому зарадити, — припустив Лео. Можливо, цей клятий організм — як протоплазма; йому треба пожирати й рости... інстинктивно простиратися далі й далі. Доки не знищити його джерела. І це зробимо ми, бо ж особисто я — Ното sapiens evolvens, я — людина майбутнього, що сидить у цьому кріслі сьогодні, — подумав Лео. Звісно, якщо нам вдасться заручитися допомогою ООН.

Я — Захисник нашої раси, — подумки сказав він собі.

Цікаво, чи ця чума вже досягла Терри. Цивілізація Палмерів Елдричів: сірі впалі обличчя, всі сутулі і надзвичайно високі, всі зі штучними руками, випнутими зубами і механічними очима-щілинами. Неприємна картина. Його самого, Захисника, від однієї думки про це пробрав дрож. А якщо це дістанеться й наших умів? Якщо це торкнеться не лише нашої анатомії, а й нашого розуму?.. Що тоді станеться з нашими планами щодо знищення цієї істоти?

Скажімо, все це відбувається не насправді,— міркував Лео. Я знаю, що маю рацію, а Фелікс — ні; я досі під впливом тієї єдиної дози; я так і не очуняв... Ось у чому річ. Ці думки дозволили йому розслабитися, адже справжньої Терри це не торкнулося; це вплинуло лише на нього самого. І не варто було зважати на те, якими реальними здавалися Фелікс, що сидів поруч, корабель і спогади про візит на Марс до Барні Меєрсона.

— Гей, Феліксе, — штурхнувши колегу, проказав він. — Ти фікція. Ясно тобі? Це мій особистий світ. І я, звісно, можу це довести, але...

— Мені шкода, але ви помиляєтесь, — лаконічно відказав Фелікс.

— Годі тобі! Колись я таки прокинусь, чи що там відбувається, коли цей нікудишній дурман врешті виходить з твого організму. Я питиму багато рідини, ну, знаєш, щоб промити вени.

Він махнув рукою.

— Стюардесо,— рішуче покликав Лео.— Негайно принесіть нам випивку. Мені бурбон з водою.

Він зацікавлено поглянув на Фелікса.

— Мені те саме, — пробурмотів той. — Тільки додайте трохи льоду. Але небагато, бо я не люблю, коли він тане у склянці.

Стюардеса підійшла до них з тацею.

— Вам із льодом? — запитала вона Фелікса; дівчина була вродливою, мала біляве волосся, зелені очі, що нагадували добре ограноване дорогоцінне каміння, а коли вона нахилилася, частково оголилися її випнуті округлі груди. Лео помітив, і йому це сподобалося; втім, спотворена щелепа все псувала, і через це він почувався розчарованим і обманутим. А тоді навіть зникли й гарні очі з довгими віями. Їх немов замінили. Незадоволений і пригнічений, він відвернувся й не розвертався, доки вона не відійшла. Особливо складно буде з жінками,— подумав Лео; зокрема, тепер він не надто чекав на першу зустріч із Роні Фуґате.

— Бачили? — попиваючи напій, запитав Фелікс.

— Так, і це лише доводить, наскільки швидко нам треба діяти, — сказав Лео. — Щойно ми приземлимося в Нью-Йорку, треба буде одразу ж вийти на цього хитрого придурка Гепберна-Ґілберта.

— Навіщо?

Лео здивовано на нього вирячився і вказав на штучні блискучі пальці Фелікса, якими той тримав свою склянку.

— Тепер вони мені вже навіть подобаються, — замислено проказав Фелікс.

Як я і думав. Як я й очікував, — міркував Лео. Але я досі вірю, що зможу впоратися з цією істотою; як не цього тижня, то наступного. Як не цього місяця, то пізніше. Я знаю це; тепер я знаю, хто я і на що здатен. Усе залежить від мене. І це на краще. Я побачив достатньо майбутнього, щоб ніколи не опускати рук, навіть якщо з тих, хто не поступиться, хто все ще житиме по-старому, так, як жили до Палмера Елдрича, зостануся тільки я один. Це лише віра у власні сили, дані мені від початку, сили, завдяки яким я зможу його побороти. Тож у певному розумінні це навіть не я; це щось у мені, до чого не дістатися навіть Палмеру Елдричу, щось, чого йому не поглинути, оскільки це не я, воно не моє, і я не можу його втратити. Я відчуваю, як воно росте. Попри несуттєві зовнішні зміни: руку, очі, зуби... на нього не впливає жоден елемент цієї паскудної і лихої трійці відчуження, розмитої реальності й відчаю, що їх Елдрич приніс із собою з Проксими. Чи радше з простору між системами.

Ми тисячі років жили зі старим прокляттям, яке частково псувало й руйнувало нашу святість, але його джерелом було щось вище, ніж Елдрич, — подумав він. І якщо воно не змогло повністю знищити наш дух, то куди вже йому? Чи може, воно вирішило довести справу до кінця? Але якщо це так... якщо Палмер Елдрич вірить, що прибув сюди задля цього... то він помиляється. Бо ж на силу, якою наділено мене без мого відома... не вплинуло навіть те древнє первородне прокляття. Як тобі таке?

Усе це підказує мені мій еволюціонований розум, — подумав він. Не дарма я відвідував усі ці сеанси Е-терапії... З одного боку, можливо, я й не прожив стільки, скільки Елдрич, але з іншого боку — навпаки; завдяки прискореному процесу еволюції я прожив сотні тисяч років і відтак став дуже мудрим; воно того вартувало. Тепер мені все зрозуміло. На курортах Антарктики я об’єднаюся з такими, як я; ми заснуємо гільдію Захисників. Ми врятуємо решту.

— Гей, Блау, — мовив він, штурхаючи своїм справжнім ліктем напівістоту в сусідньому кріслі. — Я твій потомок. Елдрич з’явився з іншого простору, натомість я прибув з іншого часу. Ясно тобі?

— Гм-м, — пробурмотів Фелікс Блау.

— Поглянь на мій подвійний купол, на моє величезне чоло. Я ж булькоголовий, так? А ця ороговіла шкіра. Вона не лише зверху, вона в мене всюди. У моєму випадку терапія спрацювала, як треба. Тож поки що не здавайся. Повір у мене.

— Добре, Лео.

— І нікуди не тікай. Буде гаряче. Можливо, я дивитимуся на тебе парою люксвідових дженсенських очей, але всередині я все ще буду собою. Гаразд?

— Гаразд, — відказав Фелікс Блау. — Як скажете, Лео.

— «Лео»? Чому ти й досі називаєш мене «Лео»? Сівши рівно й спершись на обидва бильця, Фелікс благально поглянув на нього.

— Думай, Лео. Заради Бога, думай.

— О, так, — протверезівши, кивнув він і відчув себе присоромленим. — Вибач. Це тимчасове. Я знаю, про що ти. І знаю, чого ти боїшся. Але це нічого не означає, — запевнив Лео і додав: — Я думатиму, як ти й порадив. І більше ніколи не забуду.

Він серйозно кивнув на знак даної обіцянки, їхній корабель мчав уперед, все ближче й ближче до Землі.