Три стигмати Палмера Елдрича

3

Поклавши демонстраційний контейнер перед собою на столі, Річард Гнатт попивав текілу сауер в барі поблизу «Наборів П. П.». Він чудово знав, що з горщиками Емілі все гаразд; її роботи продавалися. Проблема була в її колишньому чоловікові та його владі.

І Барні Меєрсон її застосував.

Треба повідомити Емілі, — сказав Гнатт собі, і почав було підводитися.

Йому заступив шлях якийсь чоловік; дивакуватий товстун із худорлявими ногами.

— Хто ви? — поцікавився Гнатт.

Чоловік хитнувся перед ним, мов іграшка, водночас риючись у кишені, мовби відшкрібаючи знайомий мікроорганізм із непідвладними часу паразитичними властивостями. Урешті-решт він видобув звідти візитівку.

— Нас цікавлять ваші керамічні вироби, містере Гатт. Натт. Чи як вас там?

— Ікгольц, — прочитав Гнатт на візитівці; там було тільки ім’я, жодної додаткової інформації, не було навіть номера відеофону. — Те, що в мене з собою, — це лише зразки. Я скажу вам адреси крамниць, де продаються наші товари. Але ці...

— Для мініатюризації, — кивнувши, продовжив схожий на іграшку містер Ікгольц. — Саме їх ми й хочемо. Містере Гнатт, ми збираємося мініатюризувати вашу кераміку; ми вважаємо, що Меєрсон помиляється... Вона стане модною, і дуже скоро.

Гнатт витріщився на нього.

— Ви хочете мініатюризувати, і ви не з «Наборів П.П.»?

Більше ніхто не займався мініатюризацією. Всі знали, що «Набори П. П.» були монополістами.

Сівши за стіл біля демонстраційного контейнера, містер Ікгольц дістав гаманець і почав рахувати шкірки.

— Спершу майже ніхто про це не знатиме. Однак зрештою...

Він запропонував Гнатту пачку зморщених коричневих трюфельних шкірок, що правили в Сонячній системі за гроші: тільки вони містили єдину молекулу, унікальну білкову амінокислоту, яку не здатні були дублювати Принтери, живі організми з Білтонґа, які багато заводів на Террі використовували замість автоматизованих збірних конвеєрів.

— Мені треба порадитися з дружиною,— відповів Гнатт.

— Хіба не ви представник вашого підприємства?

— Т-так, я.

Він узяв стос шкірок.

— Ось угода.

Діставши документ і розклавши його на столі, Ікгольц простягнув Гнатту ручку.

— Вона надає нам ексклюзивні права.

Нахилившись, щоб підписати, Річард Гнатт прочитав назву компанії Ікгольца. Бостонська фабрика «Жуй-Ц». Йому ніколи не доводилося про них чути. Жуй-Ц... Назва нагадувала інший продукт, але він ніяк не міг згадати, який саме. Згадав лише, поставивши підпис, коли Ікгольц уже відривав його примірник угоди.

Нелегальна галюциногенна наркотична речовина Цукер-К, яку використовували в колоніях разом із наборами Прудкої Пет.

У нього виникло дуже погане передчуття. Але було пізно. Ікгольц уже забирав демонстраційний контейнер; відтепер його вміст належав Бостонській фабриці «Жуй-Ц», США, Терра.

— Як мені... з вами зв’язатися? — запитав Гнатт, доки той ще не відійшов від столу.

— А вам не доведеться. Якщо ми захочемо, то вийдемо з вами на зв’язок самі, — коротко посміхнувся Ікгольц.

Як йому, в біса, сказати про це Емілі? Гнатт перерахував шкірки, перечитав угоду й поступово усвідомив, скільки Ікгольц йому заплатив; цього вистачило б на п’ятиденну відпустку для нього й Емілі в Антарктиці, в одному з найкращих, найпрохолодніших курортних міст, куди вчащали багатії з Терри і де, поза сумнівом, відпочивали влітку такі люди, як Лео Булеро... А тепер літо тривало цілий рік.

Або... Можна зробити навіть більше; вони з дружиною — звісно, якщо захочуть, — можуть відвідати одну з найелітніших установ планети. Вони можуть полетіти до Німеччин і записатися в одну з клінік Е-терапії доктора Віллі Денкмаля. Нічого собі,— подумав Гнатт.

Він зачинився у відеофонній будці бару й набрав Емілі.

— Збирай валізу. Ми летимо в Мюнхен. У... — Гнатт обрав клініку навмання; бачив її рекламу в одному з модних паризьких журналів, — в Айхенвальд. Доктор Денкмаль...

— Барні їх узяв? — спитала Емілі.

— Ні. Але тепер мініатюризацією займається ще дехто, крім «Наборів П. П.».

Він мав піднесений настрій.

— Барні нам відмовив. То й що? З цією новою компанією нам навіть краще. Схоже, в них купа грошей. Побачимося за пів години. Я замовлю квитки на експрес-рейс TWA. Лиш уяви: Е-терапія для нас обох.

— Коли до цього дійшло, то я не впевнена, що хочу еволюціонувати, — тихо сказала Емілі.

— Звісно ж, хочеш, — приголомшено заперечив він. — Тобто я хочу сказати, що це може врятувати нам життя, а якщо й не нам, то нашим дітям... дітям, які в нас, можливо, колись з’являться. Але навіть якщо ми побудемо там недовго й еволюціонуємо лише трохи, подумай, які нам відкриються можливості. Нас пускатимуть усюди. Ти знайома особисто бодай із кимось, хто пройшов Е-терапію? Ми постійно читаємо про них у гомеозетах, про цих світських людей... але...

— Я не хочу мати шерсть по всьому тілу, — відказала Емілі. — Не хочу, щоб збільшилася моя голова. Ні. Я не полечу в Айхенвальдську клініку.

Схоже, вона прийняла остаточне рішення; її обличчя було цілком спокійне.

— У такому разі я полечу сам, — мовив він.

З економічного погляду це також вигідно; зрештою, саме він домовлявся з покупцями. До того ж він міг би пробути в клініці вдвічі довше, еволюціонувати вдвічі більше... Звісно, якщо терапія подіє. На деяких людей вона не діяла, але навряд чи в цьому можна звинувачувати доктора Денкмаля; не всі були однаково наділені здатністю до еволюції. Стосовно себе Гнатт був певен: він суттєво еволюціонує, дожене великих цабе, а деяких навіть пережене, якщо говорити про ороговілу шкіру, що її Емілі з хибних упереджень назвала «шерстю».

— А що ж робити мені, поки тебе не буде? Просто ліпити горщики?

— Так, — відказав він.

Адже замовлення почнуть надходити великі й швидко; інакше Бостонська фабрика «Жуй-Ц» не цікавилася б мініатюризацією. Вочевидь, вони винайняли власних ясновидців у галузі пре-моди, як робили в «Наборах П. П.». Аж раптом Гнатт згадав; Ікгольц казав, що спершу майже ніхто про це не знатиме. Це означало, що нова компанія не мала мережі диск-жокеїв довкола колонізованих супутників і планет; на відміну від «Наборів П. П.», вони не мали змоги передавати новини через Аллена чи Шарлотту Фейнів.

Утім, для встановлення диск-жокейських супутників треба час. Це зрозуміло.

І все ж йому стало не по собі. А що, як ця компанія працює нелегально? — у паніці спало на думку Гнатту. Можливо, Жуй-Ц, як і Цукер-К, заборонено. Можливо, я вліз у щось небезпечне.

— Чула коли-небудь про Жуй-Ц? — поцікавився він в Емілі.

— Ні.

Гнатт знову дістав угоду і вкотре її передивився. Що за маячня? Як я міг у таке вляпатися? Якби ж той клятий Меєрсон нам не відмовив...

О десятій ранку знайомий жахливий гудок розбудив Сема Ріґана, і той вилаявся на корабель ООН нагорі; він знав, що шум зчинили навмисне. На кораблі, який кружляв над бараком «Вітрянковий рудник», хотіли переконатися, що скинуті пакунки дісталися колоністам, а не лише місцевим тваринам.

— Заберемо,— пробурмотів собі під ніс Ріґан; застібнувши захисний комбінезон і взувши високі черевики, він понуро та якомога повільніше поплентався до рампи.

— Рано він сьогодні, — поскаржився Тод Морріс. — І б’юсь об заклад, що там тільки скоби, цукор та основні продукти на кшталт сала... Нічого цікавого, ніяких цукерок.

Норман Шайн навалився плечима на люк на вершечку рампи; в очі вдарило яскраве холодне сонце, він примружився.

Вгорі, на тлі чорного неба, виблискував корабель ООН, що немов звисав на тонкій нитці. А пілот вправний, — подумав Тод. Знає Півмісяць Файнберґа. Він помахав кораблю рукою, і знову пролунав гудок, змусивши його прикрити вуха руками.

З нижньої частини корабля висунулася ракета, випустила стабілізатори й по спіралі спустилася на землю.

— Трясця, — з відразою мовив Сем Ріґан і байдуже відвернувся. — Це — скоби; вони — без парашута.

Як жалюгідно сьогодні нагорі, — подумав він, розглядаючи поверхню Марсу. Нудьга. І нащо ми сюди прилетіли? Бо мусили, бо нас змусили.

Ракета ООН уже впала; її корпус тріснув від удару, і три колоністи побачили каністри. Певно, п’ятсот фунтів солі. Сема Ріґана охопила ще більша зневіра.

— Гей, — мовив Шайн, підійшовши до ракети й зазирнувши всередину. — Схоже, тут щось корисне.

— У цих коробках радіо,— сказав Тод.— Транзисторні радіо.

Задумавшись, він рушив за Шайном.

— Можливо, з їх допомогою ми зможемо додати в наші набори щось новеньке.

— У моєму вже є радіо, — відказав Шайн.

— Ну тоді збереш із деталей автоматичну газонокосарку, — відрізав Тод. — Такого в тебе нема, чи не так?

Він добре знав Шайнів набір Прудкої Пет; їхні пари, він з дружиною і Шайни, з огляду на сумісність, частенько практикували злиття.

— Приймачі мої. І я знаю, що з ними робити, — сказав Сем Ріґан.

Його набору бракувало механізму для автоматичного відчинення дверей у гаражі, який був і в Шайна, і в Тода; порівняно з ними він суттєво пас задніх. Звісно, всі ці предмети можна було придбати. Але в нього закінчилися шкірки. Весь свій запас він витратив на потреби, які вважав більш нагальними. Ріґан купив у пушера доволі велику кількість Цукер-К і заховав її під своїм спальним відсіком на найнижчому рівні їхнього спільного барака.

Він був вірянином; вірив у диво трансляції — майже сакральну мить, коли мініатюрні артефакти з набору починали не просто нагадувати про Землю, а й самі ставали Землею. Тоді він і решта тих, хто під час переселення в ляльок зливався в одне ціле, переносилися завдяки Цукер-К в інший час і простір. Багато колоністів досі не вірили; для них набори були лише символами світу, де нікому з них уже не доведеться побувати. Втім, поступово невірні наверталися.

Навіть зараз, рано-вранці, він прагнув повернутися під землю, зжувати шмат Цукер-К зі свого сховку й разом із товаришами пережити найбільш священне відчуття, яке було їм доступне.

— Хтось хоче вдатися до переходу? — запитав він Тода і Норма Шайна. Так вони називали спільне вживання. — Я повертаюся вниз. Можемо скористатися моєю Цукер-К. Я поділюсь.

Відмовитися від такої пропозиції було неможливо; схоже, і Тод, і Норм спокусилися.

— Так рано? — запитав Норм Шайн. — Ми ж щойно прокинулися. Хоча однаково робити нічого.

Він похмуро копнув автономний піскокопач; той уже не перший день стояв перед входом у барак. Ніхто не мав сил піднятися на поверхню і продовжити розчисні роботи, розпочаті ще на початку місяця.

— Але, здається, це неправильно,— пробурмотів він.— Ми мусимо працювати на поверхні, на наших городах.

— А город у тебе нічогенький, — усміхнувся Сем Ріґан. — Що ти там вирощуєш? Назвав уже якось?

Запхавши руки до кишень комбінезона, Норм Шайн пройшовся порослим рідкою рослинністю пухким піщаним ґрунтом до свого колись дбайливо доглянутого городу; він зупинився й оглянув грядки в надії, що бодай якісь із спеціально підготовлених насінин проросли. Жодна.

— Швейцарський листовий буряк, — підбадьорливо сказав Тод. — Правильно? Хоч він і мутував, я все одно впізнаю це листя.

Відірвавши листок, Норм пожував його, але виплюнув; той був гіркий і присипаний піском.

Тремтячи під холодним марсіанським сонцем, з барака вийшла Гелен Морріс.

— У нас тут суперечка, — звернулася вона до трьох чоловіків.— Я кажу, що земні психоаналітики коштували п’ятдесят доларів за годину, а Френ стверджує, що то лише за сорок п’ять хвилин. Ми хочемо додати в наш набір аналітика, але треба, щоб усе було правильно, адже це автентична річ, яку виготовлять на Землі і доставлять сюди, — пояснила вона. — Пам’ятаєте ж корабель Булеро, що прилітав минулого тижня?..

— Пам’ятаємо,— сердито відказав Норм Шайн.

І ціни, які встановлював продавець Булеро, також. Аллен і Шарлотта Фейни постійно розповідали зі супутника про різні предмети й лишень розбурхували апетит.

— Спитай у Фейнів, — сказав Тод, чоловік Гелен. — Виклич їх по радіо, коли супутник пролітатиме над нами наступного разу.

Він зиркнув на годинник.

— За годину. Вони мають усю інформацію про автентичні предмети. Взагалі-то, цю інформацію мають докладати до предмета, класти разом із ним у коробку.

Тод непокоївся, бо, звісно ж, саме за його шкірки — його і Гелен — була куплена крихітна фігурка людини-психоаналітика, а також кушетка, робочий стіл, килим і приголомшлива шафа з надзвичайно якісно мініатюризованими книжками.

— Ти ж ходив до аналітика на Землі,— звернулася Гелен до Норма Шайна.— Скільки він коштував?

— Ну, я здебільшого відвідував групову терапію, — відповів Норм.— У Державній клініці психогігієни в Берклі, і вони брали стільки, скільки ти міг заплатити. А Прудка Пет і її хлопець, звісно ж, ходять до приватного аналітика.

Він сердито рушив уздовж городу між рядами понівеченого листя, все воно певною мірою було сточене й поглинуте мікроскопічними місцевими шкідниками. Якби знайти хоч одну здорову рослину, хоч одну неторкнуту... Цього було б достатньо, щоб підняти його дух. Пестициди з Землі зовсім не годилися; місцеві шкідники процвітали. Вони чекали десять тисяч років, щоб хтось прилетів сюди й спробував виростити врожай.

— Треба полити, — сказав Тод.

— Еге ж, — погодився Норм Шайн.

Засмучений, він рушив до гідронасосної системи «Вітрянкового рудника»; вона була з’єднана з їхньою тепер уже частково засипаною піском зрошувальною мережею, що обслуговувала всі городи барака. Перед поливом треба прибрати пісок, — подумав Норм Шайн. Якщо ближчим часом не завести великого піскокопача класу А, то вони не зможуть поливати сади, хоч би як їм того кортіло. Однак йому не хотілося цим займатися.

І все ж Норм не міг, як Сем Ріґан, просто показати спину, повернутися під землю й розважатися там зі своїм набором, збирати або монтувати нові предмети, робити покращення... або, як знову ж таки пропонував Сем, дістати дбайливо сховану Цукер-К і почати комунікацію. Ми маємо обов’язки, — подумав він.

— Попроси мою дружину піднятися сюди, — сказав Норм Гелен.

Френ могла пояснити йому, як керувати піскокопачем; вона мала до такого хист.

— Я покличу її, — дорогою вниз мовив Сем Ріґан. — Ніхто зі мною не йде?

За ним ніхто не пішов; Тод і Гелен Морріси врешті вирішили оглянути власний город, а Норм Шайн узявся знімати з піскокопача захисним чохол, готуючи його до роботи.

Опинившись під землею, Сем Ріґан розшукав Френ Шайн; вона зосереджено схилилася над набором Прудкої Пет, яким Морріси й Шайни користувалися разом.

— Ми повезли Прудку Пет у її новому «форді» з твердим відкидним дахом через центр, запаркувались, закинули в лічильник десять центів, вона сходила по крамницях, а тепер сидить у приймальні психоаналітика й читає Fortune. Скільки вона має заплатити? — не підводячи погляду, спитала Френ.

Побачивши, хто прийшов, вона пригладила своє довге темне волосся й усміхнулась. Безперечно, Френ була найвродливішою та найефектнішою особою в їхньому бараці; він зауважив це далеко не вперше.

— Як ти можеш колупатися в цьому наборі, нічого не зжувавши... — сказав Сем.

Він озирнувся довкола; крім них, нікого поблизу не було. Нахилившись до неї, він тихо запропонував:

— Давай пожуємо першокласної Цукер-К. Як ми вже з тобою робили. Що скажеш?

Поки Сем чекав на відповідь, у нього хутчіш забилося серце; від спогадів про те, як вони востаннє вдвох транслювалися водночас, у нього підкошувалися ноги.

— Гелен Морріс буде...

— Ні, вони нагорі, заводять піскокопач. Їх ще годину не буде.

Взявши Френ за руку, він допоміг їй підвестися.

— Те, що привозять у звичайній коричневій обгортці, — сказав Сем, виводячи її з відсіку в коридор, — не можна довго зберігати. Воно старіє і черствіє. Втрачає силу.

А ми за цю силу платимо, — похмуро подумав він. Надто багато, щоб спускати її на пси. Втім, дехто — не з цього барака — стверджував, що сила трансляції залежить не від Цукер-К, а від якості набору. Він вважав це нісенітницею, проте ця точка зору мала своїх прихильників.

— Семе, я зжую водночас із тобою, — сказала Френ, щойно вони поспіхом зайшли до його відсіку, — але тільки давай не будемо робити на Террі нічого такого... Ну ти зрозумів. Такого, чого б ми не зробили тут. Те, що ми — не ми, а Пет і Волт, не дозволяє нам...

Вона застережливо насупилась, дорікаючи йому за його поведінку минулого разу і за те, що він робив, не спитавши згоди.

— Отже, ти визнаєш, що ми справді переносимося на Землю?

Вони вже неодноразово сперечалися на цю тему, і їхні думки кардинально різнилися. Френ схилялася до того, що трансляція лише видимість (колоністи називали таке випадковою властивістю, акциденцією), тобто лише зовнішній вияв тих чи тих місць та об’єктів, але не їхня сутність.

— Байдуже, — повільно проказала Френ, забравши свою долоню з його і зупинившись біля дверей, які вели з коридору у відсік, — чи це гра уяви, наркотична галюцинація, а чи справжнє перенесення з Марсу на колишню Землю за допомогою невідомої нам сили...

Вона знову кинула на Сема різкий погляд.

— Як на мене, ми мусимо утримуватися. Аби не псувати досвіду комунікації.

Спостерігаючи, як він обережно відсуває металеве ліжко від стіни й опускає довгий гак у тріщину, Френ додала:

— Це має бути досвід очищення. Ми полишаємо наші матеріальні тіла, втрачаємо нашу, як то кажуть, тілесність. І натомість здобуваємо тіла нетлінні, принаймні на якийсь час. Або й назавжди, якщо ти, як дехто, теж віриш, що це відбувається поза часом і простором, що це відбувається у вічності. Чи ти не згоден, Семе?

Вона зітхнула.

— Знаю, що не згоден.

— Духовність,— з відразою мовив він, діставши з тріщини під відсіком пакетик Цукер-К. — Заперечення реальності. Але що ти отримуєш натомість? Нічого.

— Визнаю, — погодилась Френ, підійшовши ближче й спостерігаючи, як він відкриває пакетик. — Я не можу довести, що внаслідок утримання ти маєш натомість щось краще. Але я знаю ось що. Ви, сенсуалісти, не усвідомлюєте, що, жуючи Цукер-К і полишаючи наші тіла, ми вмираємо. А померши, ми скидаємо з себе тягар...

Вона завагалась.

— Та кажи вже, — відкривши пакетик, сказав Сем і відрізав ножем від коричневої маси грубих рослино-подібних волокон одну смужку.

— Гріха, — закінчила Френ.

Сем Ріґан зайшовся сміхом.

— Гаразд... принаймні ти — ортодокс.

Більшість колоністів погодилися б із Френ.

— Але, — сказав він, повертаючи пакетик у схованку,— я жую його не тому. Я не хочу нічого позбутися... я хочу щось отримати.

Зачинивши двері відсіку, Сем хутко дістав власний набір Прудкої Пет, розклав його на підлозі та швидко й нетерпляче розташував усі предмети на потрібні місця.

— Щось зазвичай нам недоступне,— додав він так, наче Френ цього не знала.

Її чоловік, його дружина, обоє разом або й усі мешканці барака могли зайти, поки вони з Френ перебуватимуть у стані трансляції. Їхні тіла сидітимуть достатньо далеко одне від одного; і ніщо не виказуватиме неподобства, хай якими пильними були б спостерігачі. Все було законно; зносини довести неможливо; юристи з керівництва ООН на Марсі й інших колоніях намагалися... але в них нічого не вийшло. Під час трансляції можна було вдаватися до інцесту, коїти вбивства, робити що завгодно, і з юридичного погляду це вважалося лише фантазією, безневинним бажанням.

Цей надзвичайно цікавий факт давно підштовхнув його до вживання Цукер-К; для нього в житті на Марсі приємного було вкрай мало.

Сем простягнув їй пів смужки Цукер-К, а тоді поклав до рота свою й жадібно розжував.

Усе ще засмучена Френ також почала жувати.

Він був Волтом. Мав спортивний корабель «Ягуар ХХВ», що розганявся до п’ятнадцяти тисяч миль за годину. Носив італійські сорочки та англійське взуття. Розплющивши очі, він глянув на маленький телевізор з годинником від General Electric, що стояв біля ліжка; той увімкнувся автоматично й налаштувався на ранкову розважальну програму з першокласним клоуном-новинарем Джимом Бріскіном. Його постать у червоногарячій перуці вже проступала на екрані. Волт сів, торкнувся кнопки керування ліжком, перевів його в режим сидіння і відкинувся, щоб трохи подивитися поточну програму.

— Я перебуваю на розі Ван-Несс і Маркет у центрі Сан-Франциско, — приємним голосом говорив Бріскін, — і ми просто зараз станемо свідками відкриття неймовірного нового підземного конапту «Сер Френсіс Дрейк», першої будівлі, повністю розташованої під землею. Поруч зі мною стоїть чарівна співачка, яка проведе урочисте відкриття та...

Волт вимкнув телевізор, підвівся й босоніж підійшов до вікна; розсунувши штори, він побачив вулицю Сан-Франциско, що виблискувала в теплих променях ранкового сонця, пагорби та білі будинки. Був суботній ранок, і йому не треба було летіти на роботу в Пало-Альто, де він працював у корпорації Атрех; натомість — і ця думка радісно відлунювала в голові — Волт мав побачення зі своєю дівчиною на ім’я Пет Крістенсен, яка мешкала в невеличкій сучасній квартирі на Портеро-Гілл.

Тут завжди була субота.

У ванній він плеснув на обличчя води, вичавив трохи крему для гоління й почав голитися. А поки голився, дивлячись на знайоме відображення в дзеркалі, помітив пришпилену кнопкою записку із його власним почерком.

ЦЕ ІЛЮЗІЯ. ТИ — СЕМ РІҐАН, КОЛОНІСТ

ІЗ МАРСУ. НЕ МАРНУЙ ЧАСУ ТРАНСЛЯЦІЇ,

ДРУЖЕ. ХУТЧІШ ЗВ’ЯЖИСЯ З ПЕТ!

І підпис: Сем Ріґан.

Ілюзія,— припинивши голитися, подумав він. Але як так? Волт спробував пригадати; Сем Ріґан, Марс, понурий барак колоністів... еге ж, у пам’яті зринули нечіткі образи, але вони здавалися далекими, розмитими і непереконливими. Збитий з пантелику й дещо пригнічений, він знизав плечима і продовжив голитися. Гаразд, припустимо, те, що в записці, — правда; можливо, він справді пам’ятає той інший світ, похмуре квазіжиття вимушеного експата в неприродних умовах. То й що? Нащо все це псувати? Зірвавши записку, він зім’яв її і пожбурив у стічний жолоб.

Поголившись, Волт викликав по відеофону Пет.

— Слухай, — одразу ж холодно й різко сказала вона; на екрані зблиснуло її біляве волосся: Пет його щойно висушила, — Волте, я не хочу тебе бачити. Будь ласка. Я знаю, що в тебе на думці, і мені це просто нецікаво. Розумієш?

Вона дивилася на нього холодним поглядом блакитно-сірих очей.

— Гм-м, — протягнув Волт, намагаючись придумати відповідь. — Але ж надворі чудовий день... Варто прогулятися. Може, зганяти в парк Ґолден-Ґейт.

— Надто жарко.

— Ні,— роздратовано заперечив він.— То пізніше. Ну ж бо, ми можемо походити по пляжу, поплескатися в океані. Що скажеш?

Вона помітно завагалася.

— Але нещодавно ми говорили...

— Та ні про що ми не говорили. Я тебе тиждень не бачив, з минулої суботи, — якомога впевненіше й переконливіше сказав Волт.— Я прилечу по тебе за пів години. І вдягни купальник, ну, той, знаєш, жовтий. Іспанський, із зав’язками.

— Ой, — зневажливо відказала вона, — та ж він уже геть вийшов з моди. В мене тепер новий, шведський. Цей ти ще не бачив. Я вдягну його, якщо це не заборонено. Консультантка з A&F точно визначити не змогла.

— Домовились, — сказав він і від’єднався.

Через пів години його «ягуар» опустився на надземний посадковий майданчик її конапту.

Пет одягнула светр і слакси; купальник, як вона сказала, був уже на ній. Із кошиком для пікніка вона рушила за ним по рампі до корабля. Нетерпляча й гарна, постукуючи босоніжками, вона побігла поперед нього. Все відбувалося саме так, як він і сподівався; зрештою, день мав вдатися на славу; його тривога зникла... дякувати Богу.

— Чекай, ще побачиш мій купальник, — сказала Пет, сівши в корабель і поставивши кошик собі на коліна.— Він справді чудовий. Його майже не видно: правду кажучи, треба бути вірянином, щоб повірити в його існування.

Щойно він сів поруч, вона притислася до нього.

— Я думала про нашу розмову... Дозволь мені закінчити, — торкнувшись пальцями його вуст, попросила вона. — Я знаю, що ми говорили, Волте. Але певним чином ти маєш рацію. Загалом ти ставишся до цього правильно. Нам варто брати якомога більше. В нас мало часу... Принаймні мені так здається.

Вона злегка посміхнулася.

— Тож лети щодуху. Я хочу до океану.

За якусь мить вони вже приземлялися на пляжній парковці.

— Стає дедалі спекотніше,— розважливо мовила Пет. — Щодня. Чи не так? Врешті спека стане нестерпною.

Після цього вона стягнула светр і, посовавшись на сидінні, скинула слакси.

— Але ми до того не доживемо... Мине ще пів століття, доки люди не зможуть виходити вдень надвір. Як то кажуть, виходитимуть самі лиш безумні пси та англійці[5]. Але до того ще далеко.

Пет відчинила дверцята й вийшла на вулицю в купальнику. І вона мала рацію. Щоб угледіти його, треба було вірити в існування невидимого. Це повністю влаштовувало їх обох.

Вони побрели по твердому мокрому піску, розглядаючи медуз, мушлі, гальку та викинуте хвилями на берег сміття.

— Який зараз рік? — зненацька вклякнувши на місці, запитала Пет. Вітер роздував її розпущене волосся; блискучі світлі чистісінькі пасма здіймалися в неї за спиною білявою хмарою.

— Ну, я думаю, зараз...

Волт не зміг згадати; вилетіло з голови.

— Чорт! — сердито вилаявся він.

— Що ж, яка різниця?

Взявши його за руку, вона рушила далі.

— Дивись, там попереду, за скелями, є затишне місце.

Вона пришвидшила крок; її тіло пульсувало, пружні м’язи боролися з вітром, піском і старою знайомою силою тяжіння, притаманною давно втраченому світу.

— А я... як там її... Френ? — неочікувано спитала вона.

Пет зайшла за скелі, і пінна хвиля намочила їй ноги по кісточки; засміявшись, вона підстрибнула й затремтіла від раптової прохолоди.

— Чи Патрісія Крістенсен?

Вона провела обома руками по волоссю:

— Біляве, тож, певно, я — Пет. Прудка Пет. — Коли вона зникла за скелями, він швидко подерся за нею.

— Колись я була Френ, — кинула вона через плече, — але тепер це не має значення. Раніше я могла бути ким завгодно,— Френ, Гелен, Мері,— але тепер це нічого не значить. Правда ж?

— Ні, — наздогнавши її, не погодився він. — Те, що ти Френ, — важливо. Це суттєво.

— «Суттєво», — повторила вона, а тоді впала на пісок, сперлась на лікоть, узяла гострий чорний камінець, прокреслила різкими рухами кілька глибоких ліній, за мить пожбурила його геть і сіла обличчям до океану. — Але акциденції... це — Пет.

Після цього вона злегка підняла руками власні груди, і на її обличчі проступило сум’яття.

— Вони не мої. Вони Пет. Мої менші. Я пам’ятаю.

Він мовчки сів поруч.

— Ми тут,— зрештою сказала вона,— щоб робити те, що не можемо робити в бараці. Там, де ми полишили наші тлінні тіла. Доки ми піклуватимемося про наші набори, це... — вона вказала на океан, а тоді знову недовірливо торкнулася себе.— Воно ж не може змарніти? Ми ж безсмертні.

Вона лягла спиною на пісок, заплющила очі і прикрила рукою лице.

— Оскільки ми тут, і можемо робити те, що заборонено нам у бараці, то, за твоєю теорією, ми маємо це зробити. Маємо скористатися нагодою.

Він нахилився й поцілував її в губи.

Голос у його голові мовив: «Але ж я можу зробити це будь-коли».

Враз його тілом заволоділа якась чужорідна сила; відсторонившись від дівчини, він сів як і сидів.

«Зрештою,— подумав Норм Шайн,— вона — моя дружина». І засміявся.

«Хто тобі дозволив користуватися моїм набором? — розлючено подумав Сем Ріґан.— Геть з мого відсіку! Б’юсь об заклад, ти ще й мою Цукер-К зжував».

«Ти сам нам запропонував,— відповів його сусід по психофізичному тілу. — От я й вирішив долучитись».

«Я теж тут, — подумав Тод Морріс. — І якщо хочете знати мою думку...»

«Тебе про неї ніхто не питав,— розлютився Норм Шайн. — Тебе взагалі сюди ніхто не кликав. Чому б тобі не повернутися на поверхню до свого захирілого городу, де тобі й місце?»

«Я підтримую Сема, — спокійно подумав Тод Морріс. — Де мені ще трапиться така нагода, як не тут?» Сила його бажання об’єдналася з Семовою; Волт знову схилився над лежачою дівчиною і ще раз поцілував її в губи; цього разу міцніше, більш збуджено.

— Я теж тут. З вами Гелен,— не розплющуючи очей, тихо проказала Пет і додала: — ну і Мері також. Але не турбуйся, Семе, ми вже не твою Цукер-К жували. Ми принесли свою.

Вона обійняла його, і троє всередині Прудкої Пет об’єднали свої зусилля. Здивований Сем Ріґан обірвав зв’язок із Тодом Моррісом, об’єднав зусилля з Нормом Шайном, і Волт знову відхилився від Прудкої Пет.

Океанські хвилі омивали їх обох, поки вони мовчки лежали на березі; дві постаті з шістьма сутностями всередині. Двоє в шістьох, — подумав Сем Ріґан. Знову та сама загадка; як так виходить? Вічне питання. Але все, що мене непокоїть зараз, — мою Цукер-К вони зжували чи ні. Б’юсь об заклад, що мою; начхати, що вони кажуть: я їм не вірю.

— Схоже, з таким самим успіхом я можу піти скупатися. Тут все одно нема що робити, — підвівшись, сказала Прудка Пет. Вона зайшла у воду і з плескотом попливла геть від тих, хто сидів у другому тілі й спостерігав за нею.

«Ми втратили наш шанс», — з іронією подумав Тод Морріс.

«Це моя вина», — визнав Сем. Об’єднавшись, їм із Тодом вдалося звестися на ноги; вони зробили кілька кроків услід за дівчиною, аж раптом завмерли по кісточки у воді.

Сем Ріґан уже відчував, що наркотик почав відпускати; з’явилася слабкість, страх, і від усвідомлення цього підкочувала нудота. Чорт, так швидко,— подумав він. Усьому кінець; назад у барак, у яму, де ми звиваємося й зіщулюємося, мов черв’яки в паперовому пакеті, що не бачать денного світла. Блідо-білі й жахливі. Він аж здригнувся.

...Здригнувся і знову побачив свій відсік з металевим ліжком, умивальником, столом, плитою... а на підлозі — нерухомі порожні оболонки Тода і Гелен Моррісів, Френ і Норма Шайнів та його дружини Мері; вони витріщалися порожніми поглядами, і він з відразою відвернувся.

Між ними стояв його набір; він опустив очі й побачив ляльок, Волта і Пет, на березі океану біля припаркованого «ягуара». Звісно ж, Прудка Пет була одягнута в майже невидимий шведський купальник, а поряд із ляльками стояв крихітний кошик для пікніка.

Біля набору валялась коричнева обгортка з-під Цукер-К; уп’ятьох вони зжували весь запас, і, мимоволі поглянувши на сусідів, він помітив, як з їхніх безвільно роззявлених ротів досі стікали тоненькі цівочки блискучого коричневого сиропу.

Навпроти ворухнулася Френ Шайн; розплющила очі, застогнала, поглянула на нього і втомлено зітхнула.

— Нас застукали, — сказав Сем.

— Ми надто довго тягнули.

Вона невпевнено підвелася, спіткнулася і ледь не впала; він одразу ж підскочив і підтримав її.

— Ти був правий. Якщо вже збирались, треба було зробити це одразу. Але...

На якусь мить вона дозволила йому себе обійняти.

— Мені подобаються прелюдії. Подобається гуляти пляжем, красуватися перед тобою в купальнику, який навіть купальником не назвеш.

Вона легенько усміхнулась.

— Б’юсь об заклад, вони ще кілька хвилин будуть у відключці, — мовив Сем.

— Так, твоя правда, — з широко розплющеними очима відказала Френ.

Вирвавшись з його обіймів, вона кинулася до дверей, розчахнула їх і зникла в коридорі.

— Гайда в наш відсік, — гукнула вона. — Мерщій!

Зрадівши, він рушив за нею. Це було дуже весело; його розбирав сміх. Попереду нього дівчина бігла рампою до свого рівня барака; наздогнавши її, він обійняв її якраз тієї миті, коли вони дісталися її відсіку. Разом завалилися всередину, сміючись і борючись, покотилися твердою металевою підлогою та спинилися під протилежною стіною.

Врешті ми перемогли, — подумав він, спритно розстібаючи її ліфчик, ґудзики на сорочці, блискавку на спідниці й одночасно знімаючи з неї шльопанці; він торкався її скрізь, і Френ зітхнула; цього разу не від утоми.

— Краще зачинити двері.

Підвівшись, він поспішив до дверей, зачинив їх і надійно замкнув. Тим часом Френ звільнилася від розстібнутого одягу.

— Іди до мене, — нетерпляче покликала вона. — Чого стоїш дивишся?

Френ нашвидкуруч склала речі на купу, поставивши зверху шльопанці, наче два прес-пап’є.

Він опустився на підлогу поруч із нею, і її прудкі вправні пальці взялися до справи; її темні очі палали, вона продовжувала його пестити.

І це відбувалося тут, у їхній жахливій марсіанській оселі. Усе ж... їм вдалося зробити це у старий єдино можливий спосіб: завдяки наркотику, який постачали таємні пушери. Це стало можливим завдяки Цукер-К; вони потребували її. І в жодному разі не були вільні.

Але нам зовсім не хочеться бути вільними, — промайнуло у нього в голові, коли Френ обхопила його оголене тіло ногами. Радше навпаки. Насправді, не завадило би ще трохи, — думав він, проводячи рукою по її пласкому тремкому животі донизу.