Тридцятирічна жінка

І. Перші помилки

На початку квітня 1813 року, в неділю, випав ранок, що обіцяв один з тих чудових днів, коли вперше після зимової негоди парижани бачать суху бруківку й безхмарне небо. Близько полудня розкішний кабріолет, запряжений парою баских коней, звернув з вулиці Кастільйоне на вулицю Ріволі й прилаштувався до вервечки екіпажів, що стояли біля ґратчастої загорожі, недавно спорудженої посеред площі Фельянів. Правив цим легким кабріолетом уже не молодий чоловік. Обличчя в нього було заклопотане й хворобливе, сивина у волоссі, крізь яке просвічувало жовте тім'я, передчасно старила його. Він кинув віжки верховому лакею, що супроводжував екіпаж і вийшов, щоб допомогти спуститися юній дівчині — її миловидне личко відразу привабило увагу гультяїв, які походжали по площі. Ступивши на край коляски, молода особа обхопила руками шию свого супутника, а він узяв її за стан і поставив на тротуар так обережно, що анітрохи не зім'яв оздоб на її зеленій репсовій сукні. Навіть закоханий не виявив би такої турботливості. Незнайомець був, очевидно, батьком дівчини; не подякувавши, вона невимушено взяла його під руку і поривчасто потягла в сад. Старий перехопив захоплені погляди, якими кілька молодиків вшанували його дочку, і смуток, що затьмарював його обличчя, на мить розвіявся. Він усміхнувся, хоча давно уже досяг віку, коли чоловіки мусять задовольнятися оманливими радощами, які дає потішене марнолюбство.

— Всі думають, ти моя дружина, — сказав він на вухо своїй юній супутниці, випроставшись і ступаючи так повільно, що дівчина впала в розпач.

Мабуть, він дуже пишався красою своєї дочки, і його, либонь, більше, аніж її, тішили погляди чоловіків, які відверто милувалися її ніжками в червонясто-коричневих прюнелевих черевичках, тендітним станом, який облягала сукня з шемізеткою, і свіжою шийкою, що виступала з вишитого комірця. Коли дівчина йшла, шлярки її сукні злітали вгору, відкриваючи округлу, мовби виточену литку в ажурній шовковій панчосі. Й не один франт випередив цю пару, щоб помилуватися дівчиною або ще раз глянути на юне личко, обрамлене розмаяними темними кучерями; воно здавалося ще білішим, ще рум'янішим у відблисках рожевого атласу, яким був підшитий її елегантний капелюшок, а почасти й від тієї пристрасної нетерплячки, яка відбивалася в кожній рисочці цього привабливого створіння. Лагідне лукавство світилося в прегарних чорних очах із мигдалевидним розрізом та красиво вигнутими бровами, очах, які були затінені довгими віями і блищали вологим блиском. Здавалося, життя і юність виставили на показ усі свої скарби на цьому пустотливому личку і в цьому стані, такому граційному, незважаючи на пояс, за тодішньою модою пов'язаний під самими грудьми. Не звертаючи уваги на палкі погляди чоловіків, дівчина з якимсь неспокоєм дивилася на палац Тюїльрі — саме туди й вабило її так невтримно. Була за чверть дванадцята. Незважаючи на досить ранню годину, чимало жінок, що хотіли покрасуватися своїми уборами, вже поверталися від палацу, раз у раз озираючись із невдоволеним виглядом, так ніби дорікали собі, що прийшли надто пізно, і їм не вдасться навтішатися видовищем, яке вони так прагнули побачити. Прекрасна незнайомка підхопила на льоту кілька розчарованих фраз, що їх із досадою кинули вичепурені дами, і вони чомусь дуже схвилювали її. Старий більше з цікавістю, ніж з насмішкою, стежив за тим, як вираз нетерпіння на чарівному личку його супутниці змінюється виразом остраху; він спостерігав за нею, може, аж надто пильно, і в цьому відчувалася прихована батьківська стурбованість.

То була тринадцята неділя 1813 року. Через день Наполеон збирався вирушити у фатальний похід^{2}, під час якого йому судилося втратити спочатку Бесьєра^{3}, потім — Дюрока^{4}, виграти пам'ятні битви під Люценом, під Бауценом, пережити зраду Австрії, Саксонії, Баварії, Бернадота і взяти участь у жахливій битві біля Лейпціга^{5}, в якій доля була до нього не такою поблажливою. Блискучий парад під командуванням імператора мав стати останнім із парадів, що так довго викликали захват не лише в парижан, а й у чужоземців. Стара гвардія востаннє готувалася виконати маневри, що їх краса і бездоганність іноді вражала навіть самого велета, який тими днями готувався до поєдинку з Європою. Вичепурену й цікаву публіку привабило в Тюїльрі почуття не радості, а скоріше смутку. Кожен ніби вгадував майбутнє і, може, навіть передчував, що не раз його уява відтворить у пам'яті цю картину, коли героїчні часи Франції наберуть майже легендарного відтінку — як це й сталося нині.

— Ходімо скоріше, тату! — казала дівчина грайливо-сердитим голосом, тягнучи за собою батька. — Я чую, як б'ють у барабани.

— Це війська входять у Тюїльрі, — відповів він.

— Або вже пройшли церемоніальним маршем! Он бачите — всі повертаються, — мовила вона тоном ображеної дитини.

Старий поблажливо всміхнувся.

— Парад почнеться о пів на першу, і ніяк не раніше, — сказав він, ледве встигаючи за невгамовною дочкою.

Побачивши, як дівчина махає правою рукою, ви сказали б, що вона допомагає собі бігти. Її долонька, затягнута в рукавичку, нетерпляче бгала носовичок і скидалася на весло, що розтинає хвилі. Старий вряди-годи усміхався, але іноді його змарніле обличчя прибирало стурбованого і похмурого виразу. З любові до цього чарівного створіння він жив не тільки нинішньою радістю, а й тривожними думками про майбутнє. Здавалося, він казав собі: «Сьогодні вона щаслива, але чи буде вона щасливою завжди?» Старі часто схильні переносити свої прикрощі в майбутнє людей молодих.

Коли батько й дочка увійшли під перистиль павільйону, крізь який проходять із Тюїльрійського саду на площу Каруселі, і на якому тепер майорів триколірний прапор, їх зупинив суворий окрик вартових:

— Прохід закрито!

Дівчина зіп'ялася навшпиньки, і їй пощастило мигцем побачити гурт ошатно вбраних жінок, що розташувалися обабіч старовинної мармурової аркади, звідки мав з'явитися імператор.

— От, бачиш, тату, ми запізнилися!

Засмучене личко дівчини не залишало сумнівів у тому, що їй далеко не байдуже, подивиться вона цей парад чи ні.

— Ну що ж, вернімося, Жюлі. Адже ти не любиш товкотнечі.

— Залишмося, тату. Звідси я хоч краєм ока подивлюся на імператора, а то як він загине в поході, я так ніколи його й не побачу.

Старий здригнувся, почувши ці сповнені егоїзму слова, сказані, проте, із слізьми в голосі. Він подивився на неї, і йому здалося, що під її опущеними віями справді блищать сльозинки, викликані не досадою, а тим першим смутком, таємницю якого не так важко розгадати старому батькові. Аж раптом Жюлі зашарілась, із грудей у неї вихопився вигук, змісту якого не збагнули ні вартові, ні батько. Якийсь офіцер, що біг до парадних сходів палацу, почувши цей вигук, жваво обернувся, підійшов до садової огорожі, впізнав дівчину, на мить затулену великими хутряними шапками гренадерів, і тут-таки скасував для неї та її батька наказ, що забороняв прохід — наказ, який він сам і віддав. Потім, не звертаючи уваги на ремствування елегантно вбраного натовпу, що юрмився за брамою, він ніжно пригорнув до себе дівчину, яка була сама не своя від радості.

— Тепер я розумію, чому вона так сердилася й поспішала — виявляється, ти тут сьогодні за головного, — сказав старий напівсерйозно, напівжартома.

— Якщо ви хочете зручно розташуватися, пане, — відповів молодий офіцер, — то не гаймо часу на розмови. Імператор чекати не любить, а маршал доручив мені доповісти його величності, що війська готові до параду.

Так говорячи, він з дружньою невимушеністю взяв Жюлі під руку і швидко повів на площу Каруселі. Дівчина з подивом побачила, що густий натовп запруджував ввесь невеличкий простір, між сірими стінами палацу і ланцюгами, які були натягнуті між тумбами, утворюючи посеред двору Тюїльрі величезні посипані піском квадрати. Кордону вартових, поставленому охороняти прохід для імператора та його штабу, було нелегко витримати натиск нетерплячої юрби, що гуділа, наче бджолиний рій.

— Це буде чудове видовище, правда? — спитала Жюлі, всміхаючись.

— Стережіться! — вигукнув офіцер і, схопивши дівчину за стан, легко підняв її й швидко переніс до колони.

Якби офіцер не виявив такої спритності, його цікаву родичку збив би з ніг, подавшись назад, білий кінь під сідлом із зеленого, затканого золотом оксамиту; його тримав за вуздечку особистий мамелюк Наполеона, стоячи майже під аркою за десять кроків позаду коней, осідланих для генералів з почту імператора. Молодий офіцер знайшов місце для батька й дочки біля першої тумби праворуч, навпроти натовпу, й кивком голови доручив їх двом старим гренадерам, між якими вони опинились. Коли офіцер рушив до палацу, зляканий вираз, що з'явився на його обличчі, коли кінь став дибки, змінився виразом радості й щастя: Жюлі зуміла нишком потиснути йому руку, чи то дякуючи за послугу, яку він щойно зробив їй, чи то щоб сказати: «Нарешті я вас побачила!» Вона ледь нахилила голову у відповідь на шанобливий уклін офіцера, і той побіг до палацу. Старий, мабуть, умисне залишив молодих людей наодинці й стояв, глибоко замислившись, трохи позаду дочки. Проте він потай спостерігав за нею, хоч і намагався не бентежити її, вдаючи, ніби цілком захопився чудовим видовищем, яким була тієї миті площа Каруселі. Коли Жюлі подивилась на батька сором'язливим поглядом учениці, що боїться вчителя, старий відповів поблажливою й веселою усмішкою. Але він не зводив з офіцера проникливого погляду, аж поки той зник за аркадою — від нього не сховалася жодна дрібничка з короткої сцени, що відбулася між молодими людьми.

— Як гарно! — тихо промовила Жюлі, потиснувши батькову руку.

Справді, площа Каруселі являла собою грандіозну й мальовничу картину, і такий самий вигук вихопився з грудей у тисяч глядачів, чиї обличчя сяяли від захвату. Не менш густа шеренга людей, ніж та, в якій стояли старий і дівчина, тиснулась і на вузькій смузі бруківки, попід ґратчастою огорожею, що відокремлювала палац від площі Каруселі^{6}. Розцвічений яскравими жіночими вбраннями, натовп здавався барвистою облямівкою по краях величезного чотирикутника, окресленого будівлями палацу та недавно спорудженою огорожею. Полки старої гвардії, готові до параду, заповнювали цей широкий простір, вишикувані навпроти палацу широкими синіми смугами в десять шеренг. По той бік огорожі, на площі Каруселі, вишикувалися кілька піхотних і кавалерійських полків, які мали пройти церемоніальним маршем під Тріумфальною аркою, спорудженою посередині огорожі; на верхівці арки в ту пору красувалися чудові коні, вивезені з Венеції. Полкові оркестри, розташовані біля Луврської галереї, заховалися за підрозділами польських уланів. Чимала частина посипаного піском чотирикутника була порожня; вона призначалася для пересування мовчазних полків — їхні шеренги, вишикувані за всіма правилами військового мистецтва, віддзеркалювали сонячне проміння зблисками десяти тисяч трикутних багнетів. Султани на солдатських шоломах розгойдувались на вітрі, схиляючись, наче ліс під натиском бурі. Безмовні і яскраві шеренги старих воїнів імператорської гвардії вражали безліччю найрозмаїтіших кольорів, бо різними були в них мундири, лямівки, аксельбанти і зброя. Ця велична картина, що зображувала в мініатюрі поле битви перед боєм, була мальовничо обрамлена в усіх своїх деталях, в усьому своєму дивовижному розмаїтті високими, величезними будівлями, і здавалося, що солдати та офіцери наслідують їхню непорушність. Глядач мимоволі порівнював стіни з живих людей, із стінами, які були споруджені з каменю. Весняне сонце щедро лило своє світло і на стіни, зведені недавно, і на стіни, що простояли століття, воно яскраво осявало незліченні смугляві обличчя, які мовчки розповідали про небезпеки пережиті і про стійке очікування небезпек майбутніх. Одні лише командири полків ходили туди-сюди перед шеренгами своїх мужніх воїнів. А за військовими підрозділами, що вилискували сріблом, блакиттю, пурпуром і золотом, цікаві могли помітити триколірні прапорці на списах шістьох невтомних польських кавалеристів, які неначе сторожові пси, коли ті відганяють отару від засіяного поля, без передиху гасали між військами та юрмою цікавих, не дозволяючи глядачам виходити за межі вузької смуги, відведеної для публіки понад ґратчастою огорожею. Якби не ці вершники, ви, певне, подумали б, що опинились у володіннях сплячої красуні. Весняний вітер ворушив довгий ворс на хутряних шапках гренадерів, і це підкреслювало нерухомість солдатів, а глухе гудіння натовпу надавало їхній мовчанці ще більшої урочистості. Лише іноді десь у оркестрі теленькав дзвіночок або гудів неумисне зачеплений барабан, і ці звуки, відбившись луною в імператорському палаці, скидалися на далекі перекоти грому, які провіщали грозу. Найщиріший захват відчувався в очікуванні натовпу. Франція готувалася до прощання з Наполеоном напередодні кампанії, небезпеку якої передчував кожний. Цього разу йшлося про долю самої Французької імперії, про те, бути їй чи не бути. Ця думка, здавалося, хвилювала і цивільних, і військових, що мовчки тиснулися на обгородженому клаптику землі, над яким майорів наполеонівський орел і витав геній Наполеона. Ці солдати — надія Франції, остання крапля її крові — викликали тривожну цікавість глядачів. У своїй більшості городяни і воїни прощалися — можливо, навіки. Але всі серця, навіть настроєні вороже до імператора, зверталися до неба з палкими молитвами, благаючи про славу батьківщини. Навіть люди, змучені боротьбою, що розпочалася між Європою й Францією, забули про свою ненависть, пройшовши під Тріумфальною аркою, розуміючи, що в грізну годину Наполеон втілюватиме Францію. Дзиґарі палацу пробили півгодини. Гудіння в натовпі зразу стихло, і запала така глибока тиша, що було б чути і лепет дитини. Старий та його дочка, забувши про все, крім того, що відкривалося їхньому зору, почули тоді клацання острог і брязкіт шабель, що гулко відлунювали під перистилем палацу.

І ось з'явився досить повний невисокий чоловік у зеленому мундирі, в білих панталонах і в ботфортах, у своєму незмінному трикутному капелюсі, не менш уславленому, ніж він сам. На грудях у нього майоріла широка червона стрічка ордена Почесного легіону, на боку висіла маленька шпага. Імператора помітили водночас у всіх кінцях площі. І зразу барабани загуркотіли похідний марш, обидва оркестри гримнули одну мелодію, і войовничий ритм підхопили всі інструменти, від найніжнішої флейти до величезного барабана. На цей могутній заклик серця затрепетали, знамена схилилися, солдати взяли на караул, одностайним і точним рухом підкинувши рушниці в усіх рядах, від першого до останнього. Від шеренги до шеренги, мов луна, прокотилися слова команди. Крики «Слава імператору!» знялися над ошалілою від захвату юрбою. Аж ось усе здригнулося, заколихалося, зрушило з місця. Наполеон вихопився на коня. Цей рух вдихнув життя в мовчазні шеренги військ і в занімілий натовп, надав звучання музичним інструментам, підніс у єдиному пориві знамена, схвилював усі лиця. Стіни високих галерей старовинного палацу теж, здавалося, вигукували: «Слава імператору!» В цьому було щось надприродне, якесь наслання, вияв божественної могутності або, точніше, скороминулий образ цього скороминущого царювання. Людина, що пробудила таку палку любов до себе, захват, відданість, клятви, людина, задля якої сонце розігнало хмари в небі, ця людина їхала тепер верхи на коні, на три кроки попереду невеликого почту в гаптованих золотом мундирах з обергофмаршалом по ліву руч і черговим маршалом — по праву. Жодний м'яз не здригнувся на обличчі цієї людини, що схвилювала стільки душ.

Ну, звичайно, Господи Боже, звичайно! Біля Ваграма^{7} під кулями, під Москвою між трупами, він скрізь однаково спокійний.

Таку відповідь дав на численні розпитування гренадер, що стояв біля дівчини. Жюлі на якусь мить уся поринула у споглядання імператора, чий спокій свідчив про цілковиту впевненість у власній могутності. Наполеон помітив мадмуазель де Шатійоне і, нахилившись, щось сказав коротко Дюрокові, викликавши на губах обергофмаршала усмішку. Маневри почалися. Якщо досі увага Жюлі роздвоювалася між незворушною постаттю Наполеона і синіми, зеленими та червоними рядами військ, то тепер вона майже не зводила очей з молодого офіцера, який то мчав на своєму коні між шеренгами старих солдатів, що рухалися швидко й точно, то у невтримному пориві наче летів до тієї групи, на чолі якої їхав незрівнянний у своїй простоті Наполеон. Під офіцером був чудовий вороний кінь, а красивий небесно-голубий мундир — мундир ординарців імператора — чітко вирізнявся на тлі строкатого натовпу. Його золоті позументи яскраво блищали на сонці, султан високого і вузького ківера сяяв та мерехтів, і глядачі, певно, порівнювали того вершника з чарівним вогником, з невидимим духом, що дістав від імператора наказ оживляти, приводити в рух батальйони, які яскріли зброєю, коли по одному знаку очей полководця вони то ламали стрій, то знову сходилися, то кружляли, мов хвилі у морській водоверті, то прокочувалися перед ним, наче високі стрімкі вали, що їх котить на берег розбурханий океан.

Коли маневри закінчились, офіцер чвалом поскакав до імператора й зупинився перед ним, чекаючи наказів. Тепер він був кроків за двадцять від Жюлі, навпроти Наполеона та імператорського почту, і його поза дуже нагадувала ту, яку Жерар^{8} надав генералові Раппу на своїй картині «Битва під Аустерліцем». Протягом цих хвилин дівчина могла милуватися своїм обранцем у всьому його військовому блиску. Полковник Віктор д'Еглемон мав не більше тридцяти років, він був високий, стрункий, добре збудований, що особливо впадало у вічі, коли він дужою рукою правував конем, чия гарна гнучка спина, здавалося, прогиналась під ним. Його мужнє смагляве лице приваблювало тим непоясненним чаром, якого надає молодим обличчям досконала правильність рис. У нього був широкий і високий лоб. Вогнисті очі, затінені густими бровами й довгими віями скидалися на два світлі овали, окреслені чорними лініями. Його орлиний ніс вражав витонченою красою. Над яскраво-червоними губами чорніли неодмінні вуса. Смаглявий рум'янець, що пашів на повних щоках, свідчив про неабияку силу. Його обличчя було позначене печаттю відваги й належало до того типу, який нині шукають художники, коли хочуть намалювати одного з героїв імператорської Франції. Змилений кінь нетерпляче тряс гривою і махав довгим густим хвостом, але стояв на місці як укопаний, розставивши передні ноги; його відданість хазяїнові була живим утіленням тієї відданості, яку сам полковник д'Еглемон почував до імператора. Бачачи, що її коханий тільки й думає, як би перехопити Наполеонів погляд, Жюлі на мить відчула напад ревнощів, згадавши, що на неї він досі не подивився й разу. Ось повелитель щось сказав йому, і Віктор, приостроживши коня, уже мчить галопом; але коня полохає тінь, відкинута тумбою на пісок, він злякано задкує і так несподівано стає дибки, що вершник, здається, не зможе утриматися в сідлі. Жюлі скрикує, блідне; усі на неї озираються з цікавістю; але вона нікого не бачить, її погляд прикутий до розпаленого коня, якого верхівець приборкує на всьому скаку, поспішаючи передати наказ імператора. Це приголомшливе видовище так вразило Жюлі, що вона несвідомо вчепилась в руку батька і несамохіть відкривала йому свої почуття, то стискаючи, то розтискаючи пальці. В ту мить, коли кінь мало не скинув Віктора, Жюлі так розпачливо притиснулася до батька, ніби їй самій загрожувало падіння. З похмурою і сумною тривогою вдивлявся старий батько у щасливе обличчя доньки, і в кожній його зморшці зачаїлася жалість, батьківські ревнощі і навіть каяття. Коли ж незвичайний блиск у очах Жюлі, її мимовільний зойк і судомні порухи пальців остаточно розкрили таємницю її кохання, батько, мабуть, аж надто виразно уявив собі невеселе майбутнє своєї дитини, бо на його обличчі промайнув вираз розпачу. А душа Жюлі в ту мить начебто злилася з душею офіцера. Потім старий побачив, як, проминаючи їх, д'Еглемон обмінявся з Жюлі промовистим поглядом, побачив, що очі в неї вологі, а обличчя пашіє незвичайно яскравим рум'янцем, і, мабуть, йому спала думка ще тривожніша, ніж ті, які досі його непокоїли, бо на його страдницькому обличчі промайнув вираз справжнього горя. Він несподівано повів дочку в Тюїльрійський сад.

— Але ж на площі Каруселі, тату, ще стоять війська, — сказала йому Жюлі. — Маневри не закінчились.

— Ні, дитино, всі війська уже пройшли.

— Я думаю, ви помиляєтеся, тату. Пан д'Еглемон помчав туди з наказом, щоб вони рушали.

— Мені погано, дочко, і я не хочу тут залишатися.

Жюлі важко було не повірити батькові, коли вона глянула на його обличчя; старий був глибоко пригнічений своїми тривогами.

— У вас щось болить? — спитала Жюлі байдужим голосом — так вона була заклопотана своїми думками.

— Кожен зайвий прожитий день — для мене ласка господня, — відповів старий.

— Ну от, ви знову нагоните на мене смуток своїми розмовами про смерть. Мені було так весело. Та проженіть ви геть свої кляті чорні думки!

— О, розпещене дитя! — вигукнув батько, зітхаючи. — Навіть найдобріші серця бувають іноді жорстокими. Отже, дарма ми присвячуємо вам своє життя, думаємо тільки про вас, дбаємо про ваш добробут, жертвуємо своїми вподобаннями заради ваших примх, обожнюємо вас, ладні вам віддати навіть свою кров? Гай-гай! Усе це ви безтурботно приймаєте. Треба бути всемогутнім, як Господь Бог, щоб заслужити вашу усмішку і вашу поблажливу любов. А потім з'являється чужий! Коханий чоловік викрадає у нас ваше серце.

Жюлі здивовано поглянула на батька. Він ішов повільно, іноді дивлячись на неї згаслими очима.

— Ви навіть ховаєтеся від нас, — провадив він, — а може, й від самих себе.

— Що ви хочете сказати, тату?

— Мені здається, Жюлі, ти від мене криєшся. Ти закохалася, — жваво додав він, побачивши, як зашарілася дочка. — А я ж сподівався, що ти збережеш вірність старому батькові до самої його смерті, що ти житимеш зі мною, задоволена і щаслива, що я милуватимуся тобою, тією Жюлі, якою ти була зовсім недавно. Не знаючи, яка доля тебе чекає, я ще міг вірити у твоє щасливе майбутнє, але не судилося мені забрати з собою в могилу надію на твоє щастя, бо ти любиш у д'Еглемоні не кузена, а полковника. Сьогодні я переконався в цьому.

— А чому б мені його не любити, тату? — вигукнула Жюлі з виразом найжвавішої цікавості.

— О дочко, ти не зрозумієш мене! — відповів батько, зітхаючи.

— Все одно скажіть! — мовила вона тоном вередливої дівчинки.

— Ну, гаразд, моя дитино, вислухай мене. Молоді дівчата часто створюють у своїй уяві шляхетні, чудові образи, вони мріють про ідеальних людей і плекають химерні думки про чоловіків, про почуття, про світ. Потім вони наївно наділяють свого обранця тими високими чеснотами, про які мріяли, і довіряються йому; вони люблять у ньому витвір своєї уяви, а згодом, коли вже пізно відвести від себе лихо, оманливе створіння, яке вони піднесли на п'єдестал своїх мрій, їхній перший кумир перетворюється на бридкого привида. Жюлі, я волів би, щоб ти закохалася в якого-небудь старого діда, ніж у полковника д'Еглемона. О, якби ти могла передбачити, що з тобою станеться через десять років, ти віддала б належне моєму життєвому досвіду. Я знаю Віктора: він веселий, але не дотепний, веселий на казармений лад, він марнотрат і нездара. Це один із тих чоловіків, яких небо створило для того, щоб вони чотири рази на день приймали і перетравлювали їжу, спали, кохали першу-ліпшу дівку і воювали. Він не розуміє життя. За велінням серця — а серце в нього добре — він здатний віддати свого гаманця біднякові, приятелю. Але він безтурботний, і нема у нього тієї делікатності почуття, яка перетворює нас на рабів жіночого щастя. Але він неук, егоїст… Існує багато «але»…

— А проте, тату, потрібен і розум, і талант, щоб стати полковником…

— Моя люба дитино, Віктор усе своє життя проживе в полковниках. — Батько помовчав, а тоді з глибоким почуттям у голосі промовив: — Я ще не зустрічав чоловіка, який видався б мені гідним тебе. — Він знову замовк на хвильку, потім заговорив далі: — Моя бідолашна Жюлі, ти ще надто юна, надто слабохарактерна, надто лагідна, ти не знесеш усіх прикрощів і розчарувань шлюбу. Батьки розпестили д'Еглемона, так само як ми з матір'ю розпестили тебе. Нема жодних підстав сподіватися, що ви зрозумієте одне одного, бо в кожного з вас свої примхи, а примхи — невблаганні тирани. Ти станеш або жертвою, або деспотом. І та, і та можливість нівечить жінці життя. Але ти лагідна й скромна, ти підкоришся перша. І нарешті, — сказав він схвильованим голосом, — ти наділена витонченістю почуттів, яку буде знехтувано, і тоді… — Він затнувся, сльози не дали йому договорити. — Віктор, — провадив він, помовчавши, — поранить невинність твоєї юної душі. Я знаю військових, моя люба Жюлі: я жив серед них. Дуже рідко буває, щоб серце таких людей перемогло звички, породжені або небезпеками, що на них чатують, або випадковостями похідного життя.

— То ви, тату, — відповіла Жюлі напівсерйозно, напівжартома, — схильні зовсім не брати до уваги мої почуття і видати мене заміж заради свого щастя, а не мого?

— Заради мого щастя? — перепитав старий, аж здригнувшись від подиву. — Та чи мені думати про щастя, дочко? Адже зовсім скоро ти вже не почуєш мого дружнього бурчання. Я завжди помічав, що діти пояснюють міркуваннями особистої вигоди всі жертви, які їм приносять батьки. Що ж, виходь за Віктора, Жюлі. Дуже скоро ти гірко розчаруєшся, збагнувши всю його нікчемність, непутящість, егоїзм, грубість; він образить тебе своїм брутальним уявленням про кохання і принесе тобі багато горя. Тоді ти згадаєш, як під цими деревами пророчий голос старого батька марно звертався до твоєї розважливості.

Старий замовк, помітивши, що дочка заперечливо хитає головою. Вони рушили до ґратчастої огорожі, де стояв їхній екіпаж. Поки вони мовчки йшли, дівчина нишком позирала на батька, і з її обличчя поступово сходив набурмосений вираз. Старий ішов, похнюпившись, і глибокий смуток, що відбивався на його чолі, справив на Жюлі сильне враження.

— Обіцяю вам, тату, — сказала вона голосом, у якому прозвучали напрочуд лагідні нотки, — не згадувати про Віктора, поки ви не здолаєте своє упередження проти нього.

Старий здивовано поглянув на дочку. Дві сльозинки скотилися по його зморшкуватих щоках. Він не міг поцілувати Жюлі на очах у натовпу, що тіснився навколо них, і тільки ніжно потис їй руку. Коли він сів у екіпаж, тривожні думи, що борознили його чоло глибокими зморшками, майже розвіялись. Засмучене личко Жюлі не так його турбувало, як та невинна радість, таємну причину якої вона несамохіть виявила під час параду.

У перші дні березня 1814 року, трохи менше ніж через рік після описаного вище параду, по дорозі від Амбуаза до Тура мчала карета. Виїхавши з-під зеленого шатра горіхових дерев, які затінювали поштову станцію Фрільєр, вона взяла такий розгін, що миттю долетіла до мосту, перекинутого через Сізу в тому місці, де ця річка впадає в Луару, і там зупинилася. Виявилося, що порвалась посторонка: за наказом їздця молодий візник надто швидко гнав четверик найбаскіших перепряжних коней станції. Завдяки цій випадковості двоє людей, що їхали в кареті, прокинулись і дістали нагоду помилуватися одним з найгарніших краєвидів, які можна бачити на принадних берегах Луари. Праворуч перед поглядом подорожнього — закрути Сізи, що звивається сріблястою змією по луках, які перша весняна травичка забарвила у смарагдовий колір. Ліворуч — велична, повновода Луара. Віяв прохолодний вранішній вітерець, збриживши неозоре річкове плесо, що мерехтіло сонячними блискітками. То там, то там по гладіні вод протяглися ланцюжки зелених островів, схожих на смарагди в намисті. На протилежному березі до самого обрію розкинулися мальовничі рівнини Турені. Ту неозору далеч замикають тільки Шерські пагорби, вершини яких того ранку вимальовувалися мерехтливою ламаною лінією під прозорою голубінню неба. Коли дивишся в глиб краєвиду крізь ніжну зелень острівних лісів, Тур постає на видноколі, наче Венеція, — виринаючи з лона вод. Високо в небо здіймаються дзвіниці його стародавнього собору — в той час вони зливалися з химерно окресленими білими хмарками. З мосту, на якому зупинився екіпаж, видно пасмо скель, що тягнеться понад Луарою до самого Тура, і здається, що природа поставила їх тут умисне, щоб укріпити берег річки, чиї хвилі безперервно підточують камінь; це видовище завжди вражає подорожнього. Село Вувре притулилося серед зсувів і ущелин того скелястого пасма, яке біля мосту через Сізу утворює закрут. А далі, від Вувре до Тура, нерівні, небезпечні прискалки цього вивітреного гірського кряжу заселені виноградарями. Подекуди будинки, видовбані в скелі у три яруси, з'єднуються між собою карколомно крутими сходами, теж вирубаними у камені. Онде дівчина у червоній спідниці біжить просто по даху у свій садочок. Дим з печі підіймається між виноградними лозами й молодими пагінцями. Орендарі обробляють поля, розкидані по крутих схилах. Бабуся спокійно вмостилася з прядкою на уламку обваленої брили під квітучим деревом мигдалю і дивиться, як проходять під нею подорожні, підсміюючись із їхнього жаху. Тріщини в землі турбують її не більше, ніж перехняблена стіна її халупи, що загрожує ось-ось обвалитися — її підмурок підтримує лише вузлувате коріння плюща, що суцільним килимом обснував стіну. Під склепінням печер лунко гримлять удари молотків — то працюють бондарі. Кожен клаптик землі тут оброблений і щедро родить, хоча в цих місцях природа скупо обдарувала людину землею. По всій течії Луари не знайдеш місця, де очам подорожнього відкривалася б така чудова панорама, як тут, у Турені. Три плани цього краєвиду, який ми описали лише мимохідь, хвилюють душу і навіки закарбовуються в пам'яті, а коли втішався ними поет, то потім вони часто поставатимуть у його уяві, окутані казково-романтичними чарами. У ту мить, коли на мосту через Сену зупинилася карета, з-за острівців на Луарі випливло кілька човнів з білими вітрилами, і це надало ще більшої краси чудовому краєвиду. Пахтіли верби, які росли понад річкою, і вологий вітерець розносив їхній терпкий аромат. Птахи виспівували на всі лади й голоси. Одноманітна пастухова пісенька навіювала тихий смуток, а крики човнярів звістували, що десь далеко кипить життя. Клапті туману примхливо повисли на гіллі дерев, розкиданих по долині, завертаючи всю картину, надаючи їй ні з чим не зрівнянного чару. То була Турень у всій своїй красі, то була весна у повному розквіті. Тим більше, що це була єдина область Франції, яка жила в ті часи спокійно, зовсім не думаючи про можливе вторгнення ворожих армій; і вони таки сюди й не вторглися.

Коли карета зупинилася, з віконця вистромилася голова в кашкеті, потім якийсь офіцер різким рухом відчинив дверці й вистрибнув на дорогу з очевидним наміром вилаяти візника. Але туренець так спритно й уміло лагодив порвану посторонку, що полковник — а це був граф д'Еглемон — зразу заспокоївся. Він підійшов до дверцят екіпажа, потягнувся, випростуючи закляклі руки, позіхнув, озирнувся навкруги і торкнув за плече молоду жінку, дбайливо закутану в хутряну шубу.

— Прокинься, Жюлі, — сказав він хрипким голосом. — Поглянь, який чудовий краєвид!

Жюлі визирнула з карети. На ній була кунича шапочка, а складки шуби зовсім її ховали, виднілося тільки обличчя. Жюлі д'Еглемон уже не була схожа на ту щасливу дівчинку, яка з бурхливою радістю поспішала на парад у Тюїльрі. На її щоках, ніжних, як і рік тому, вже не грав рум'янець, що надавав її обличчю такого квітучого вигляду. Кілька чорних пасом, які розкрутилися від нічної вологи підкреслювали його матову блідість. Жвавість у її очах згасла, проте вони блищали якимсь дивним блиском, а під ними, на запалих щоках, лежали лілові тіні. Вона байдужим поглядом окинула Шерські пагорби, Луару з островами, Тур і скелясті урвища Вувре, потім, навіть не глянувши на дивовижно гарну долину Сізи, відкинулася вглиб карети і сказала голосом, який на відкритому повітрі пролунав ледь чутно:

— Справді, чудовий краєвид.

Отже, на своє лихо, вона вчинила по-своєму, знехтувавши мудрі перестороги батька.

— Жюлі, тобі не хотілося б жити тут?

— Чи не однаково де жити, — байдуже відповіла вона.

— Тобі нездужається? — спитав полковник д'Еглемон.

— Та ні, — відповіла молода жінка з удаваною бадьорістю. Вона всміхнулася і, поглянувши на чоловіка, додала: — Просто спати хочеться.

Раптом почувся перестук кінських копит — хтось мчав галопом. Віктор д'Еглемон випустив руку дружини й подивився на дорогу, в той бік, де вона завертала. Як тільки полковник д'Еглемон відвернув погляд від Жюлі, вдавано веселий вираз зник з її блідого обличчя, наче із світла воно занурилося в тінь. Їй не хотілося дивитись на пейзаж, не хотілося знати, що то за вершник, чий кінь мчить таким шаленим чвалом, вона забилася в куток карети і бездумно, без ніяких почуттів, втупила погляд у коней. В неї був такий самий тупий вираз обличчя, як у бретонського селянина, коли той слухає проповідь свого кюре. А тим часом з тополевого гайка та кущів глоду з'явився молодик верхи на породистому коні.

— Це англієць, — сказав полковник.

— Правду кажете, ваше превосходительство, — мовив візник. — Він з тих самих хлопців, які хочуть зжерти Францію.

Незнайомець був одним з мандрівників, які жили на континенті, коли Наполеон звелів заарештувати всіх англійців; то була помста за порушення прав французів, якого припустився англійський уряд, коли перестав дотримуватися умов Ам'єнського договору^{9}. Однак, за примхою імператора, не всі полонені залишилися в тих краях, де їх було затримано, чи там, де їм спочатку дозволили оселитися за власним вибором. Більшість англійців було переправлено з різних кінців імперії в Турень, бо перебування їх десь-інде нібито підривало інтереси континентальної політики. Молодий полонений, що того ранку намагався розвіяти свою нудьгу, був однією з жертв цієї бюрократичної сваволі. Два роки тому за розпорядженням міністерства зовнішніх взаємин, йому довелося попрощатися з м'яким кліматом Монпельє, куди він свого часу приїхав лікувати легені й де застав його розрив мирної угоди. Коли молодик упізнав у графові д'Еглемоні військового, він поквапно відвів погляд від карети, і, рвучко обернувшись, став дивитись на луки в долині Сізи.

— Ці англійці поводяться так нахабно, наче вся земна куля належить їм, — промурмотів полковник. — Але стривайте, скоро Сульт вас розколошматить.

Проїжджаючи повз карету, полонений заглянув у віконце. Хоч який миттєвий був його погляд, англієць устиг помітити вираз смутку на замисленому обличчі графині, що надавав йому незбагненного чару. Багатьох чоловіків глибоко зворушує страдницький вигляд жінки, їм здається, що смуток — запорука вірності в коханні. Жюлі сиділа, втупивши погляд у порожнє сидіння навпроти себе, і не звернула уваги ні на коня, ні на вершника. Візник швидко і вправно полагодив посторонку. Граф д'Еглемон сів у карету. Намагаючись надолужити згаяний час, візник пустив коней учвал по насипу, що тягнеться попід навислими скелями, поміж яких достигає виноград Вувре, де тулиться стільки гарненьких будиночків, а вдалині мріють руїни знаменитого абатства Мармутьє, притулку Святого Мартіна.

— Чого йому від нас треба, тому хирлявому лордові? — вигукнув полковник, обернувшись і помітивши, що вершник, який скакав за каретою від самого мосту через Сізу, — той самий молодий англієць.

Їдучи стежкою понад насипом, незнайомець не порушував правил пристойності, отож полковник тільки кинув погрозливий погляд на англійця і відхилився на спинку сидіння. Та попри свою підсвідому неприязнь, він не міг не відзначити, що кінь гарний, а вершник дуже вправний. Молодик належав до породи тих британців, чиї обличчя такі гладенькі й білі, а на щоках грає такий ніжний рум'янець, що іноді думаєш: «А чи це не личко якої-небудь тендітної дівчини?» Він був білявий, стрункий і високий. Його костюм відзначався вишуканістю й охайністю, як то властиво чепурунам церемонної Англії. Червонів він, дивлячись на графиню, мабуть, не так від утіхи, як від сором'язливості. А Жюлі підвела погляд на чужоземця один тільки раз; та й до цього її майже примусив чоловік, який хотів, щоб вона помилувалася чистокровним конем. Очі Жюлі зустрілися тоді з очима боязкого англійця. Від тієї миті вершник уже скакав не поряд з каретою, а на кілька кроків позаду. Графиня ледь чи й подивилася на незнайомця. Вона не звернула уваги ні на чудового коня, ні на спритність вершника, хоча чоловік говорив їй про це, і тільки злегка повела бровою, ніби погоджуючись, а тоді відкинулася на спинку сидіння. Полковник знову задрімав, і подружжя доїхало до Тура, не сказавши одне одному жодного слова, і жодного разу чудові краєвиди, що змінювалися за вікном, не привернули уваги Жюлі. Коли чоловік заснув, пані д'Еглемон довго вдивлялася в нього — і не раз. Коли вона поглянула на нього востаннє, карету підкинуло, медальйон, що висів у молодої жінки на шиї на чорній жалобній стрічечці, упав їй на коліна, і перед Жюлі раптом постало обличчя її батька. З очей у неї ринули сльози, так довго стримувані. Вітер їх висушив, але англієць, мабуть, помітив на блідих щоках графині блискучі сліди від крапель вологи.

Імператор послав полковника д'Еглемона з наказом до маршала Сульта^{10}, що мав захистити Францію від вторгнення англійців, які висадилися в Беарні. Полковник скористався з цього доручення, щоб вивезти дружину з Парижа, якому тоді загрожувала небезпека, і вони добиралися тепер у Тур, до старої родички Віктора. Незабаром карета уже в'їхала до міста, покотила по мосту, далі — по бруківці Головної вулиці й зупинилася біля старовинного особняка, в якому мешкала колишня маркіза де Лістомер-Ландон.

Маркіза де Лістомер-Ландон була однією з тих гарних, блідолицих, сивоголових бабусь, які всміхаються тонкою усмішкою, носять на голові чепці, схожі на кошики, або капелюшки доісторичної моди. Ці старі дами — сімдесятирічні портрети доби Людовіка XV — завжди ласкаві, немовби їхнє серце досі здатне кохати, вони не так благочестиві, як побожні, й не такі побожні, як удають; від них завжди пахне пудрою «марешаль», вони чудово розповідають, чудово вміють підтримати бесіду і спогади смішать їх дужче, ніж який-небудь жарт. Сучасність їм не до вподоби.

Коли стара покоївка повідомила маркізі (а їй скоро мали повернути титул) про візит небожа, якого вона не бачила від початку іспанської війни, та поквапно скинула окуляри, згорнула «Галерею стародавнього двору», свою улюблену книжку і з дивовижною для її віку моторністю вибігла на ґанок саме в ту мить, коли подружжя д'Еглемонів підіймалося сходами.

Тітка й племінниця обмінялися швидкими поглядами.

— Добридень, люба тітонько, — вигукнув полковник, поривчасто обіймаючи й цілуючи стару графиню. — Я привіз вам одну молоду особу, щоб ви опікувалися нею. Довіряю вам свій скарб. Моя Жюлі не ревнива і не кокетка; вона лагідна, як янгол… Сподіваюся, що й тут вона не зіпсується, — несподівано заявив він.

— Ох, ти ж гульвіса! — відповіла маркіза, кинувши на нього лукавий погляд.

Вона перша з люб'язною грацією поцілувала Жюлі, яка й тепер була замисленою; її обличчя більше виражало збентеження, ніж цікавість.

— Що ж, давайте знайомитися, любонько, — сказала маркіза. — Не лякайтеся мене, з молодими людьми я намагаюся не завжди бути старою каргою.

Перш ніж запросити гостей до вітальні, маркіза, за провінційним звичаєм, звеліла приготувати для них сніданок. Але граф зупинив потік тітчиного красномовства, сказавши поважним тоном, що часу в нього обмаль — він може затриматися лише поки перепрягають коней на станції. Отож усі троє поквапилися до вітальні, й полковник ледь устиг розповісти своїй тітці, а точніше двоюрідній бабусі, про політичні та воєнні події, що змусили його шукати надійного притулку для молодої дружини. Поки він розповідав, тітка поглядала то на племінника, який говорив безугаву, то на племінницю і вирішила, що причина її смутку та блідості — вимушена розлука. Маркіза мала такий вигляд, ніби казала собі: «Еге, та ці молодята закохані одне в одного!»

Аж ось на старому подвір'ї, де між плитами бруківки пробивалися кущики трави, почулося ляскання батога. Віктор ще раз поцілував маркізу і швидко вийшов з вітальні.

— Прощай, люба! — сказав він, обіймаючи дружину, яка провела його до карети.

— О, Вікторе, дозволь мені провести тебе ще трохи, — сказала вона ніжним голосом, — мені так не хочеться розлучатись!

— Та ти при своєму розумі?

— Ну, тоді прощай, — відповіла Жюлі. — Хай буде по-твоєму.

Карета від'їхала.

— То ви дуже любите мого непутящого Віктора? — спитала маркіза, втупивши в племінницю мудрий погляд, яким старі жінки часто дивляться на молодих.

— Авжеж, ласкава пані, — відповіла Жюлі. — Хто ж виходить заміж без любові?

Останні слова Жюлі вимовила так наївно, що це явно свідчило або про чистоту її серця, або про якусь таємницю. І хіба подруга Дюкло^{11} та маршала Рішельє^{12} могла втриматися від спокуси спробувати проникнути в секрети молодого подружжя? Тітка й племінниця стояли біля воріт і дивились, як віддаляється карета. Погляд Жюлі не виражав кохання в тому значенні, в якому розуміла його маркіза. Статечна дама походила з Провансу, і її пристрасті були палкими.

— Як же ви потрапили в сіті мого гульвіси-небожа? — спитала вона у племінниці.

Жюлі мимоволі здригнулася, бо з тону й погляду старої кокетки вона зрозуміла, що маркіза чудово знає Вікторів характер, і, може, навіть краще, ніж вона сама. Отож пані д'Еглемон знітилась і не вельми вдало спробувала приховати свої почуття, як це властиво всім чистим душам у хвилину страждань. Пані де Лістомер задовольнилася відповіддю Жюлі, але з прихованою радістю подумала, що, можливо, дістане нагоду розважитись любовною таємницею, бо, як їй видалося, племінниця завела інтрижку — і, мабуть, вельми забавну. Коли пані д'Еглемон опинилась у великій вітальні, оббитій штофом, з позолоченим карнизом, коли сіла перед каміном, у якому яскраво палахкотів вогонь, за китайською ширмою, поставленою тут для захисту од віконних протягів, її смуток не розвіявся. Та й важко було відчути радість, дивлячись на стелю із старовинними ліпними прикрасами, на меблі, які простояли тут щонайменше сто років. Одначе молодій парижанці було приємно опинитися в цьому глухому закутні, де панувала строга провінційна тиша. Перекинувшись кількома словами з тіткою, — тією самою тіткою, що їй вона, як годиться, була написала після весілля листа, — Жюлі замовкла й сиділа так, ніби слухала оперу. Лише після двох годин мовчанки, гідної ченців-траппістів^{13}, до неї дійшло, що вона поводиться нечемно, що на всі тітчині запитання вона відповідала сухо, коротко. Стара маркіза з природженого почуття тактовності, властивого людям минулої епохи, поблажливо поставилася до примхи племінниці й, щоб не бентежити гостю, заходилася плести. Кілька разів вона, правда, відлучалася наглянути за слугами, які розкладали речі в «зеленій кімнаті», призначеній для Жюлі. Але потім вона вмостилася із своїм рукоділлям у глибокому кріслі й нишком спостерігала за молодою жінкою. Жюлі стало ніяково, що вона заглибилась у свої роздуми, і вона спробувала заслужити прощення, пожартувавши з себе.

— Моя люба дівчинко, ми знаємо, що таке вдовина журба, — відповіла тітка.

Треба було мати принаймні сорок років, щоб розгадати іронію, яка ховалася за словами старої дами. Назавтра Жюлі почула себе значно краще, стала говіркішою. Пані де Лістомер уже не сумнівалася, що приручить молоду родичку, яка спочатку видалася їй створінням відлюдкуватим і обмеженим; вона розважала її розмовами про місцеве оточення, про бали, про людей, яких тут можна відвідувати. Всі запитання, що їх маркіза поставила протягом того дня, були власне, пастками, які вона, за звичкою, властивою старим придворним, налаштовувала, щоб розгадати характер племінниці. Жюлі так і не погодилася поїхати куди-небудь розважитись, хоча тітка умовляла її кілька днів. Отож старій дамі довелося відмовитися від наміру вивезти свою гостю в світ, хоч як їй кортіло похвалитися там вродливою небогою. Свій смуток і прагнення до самоти Жюлі пояснювала горем: смертю батька, по якому вона ще носила жалобу. Через тиждень стара дама вже захоплювалася ангельською лагідністю, скромною грацією та поступливою вдачею Жюлі, і її ще дужче стала мучити думка, що ж за таємна журба підточує це юне серце. Жюлі належала до жінок, які народжуються на світ для того, щоб їх любили; вони обдаровують щастям. Її товариство стало таким приємним, таким дорогим для пані де Лістомер, що вона без тями полюбила свою небогу і вже мріяла ніколи не розлучатися з нею. Вистачило місяця, щоб між ними виникла дружба навіки. Не без подиву стара дама помітила, як змінилася пані д'Еглемон. Рум'янець, що палахкотів на її щоках, якось непомітно згас, і обличчя стало матово-блідим. Але разом з тим і смуток її ніби трохи розвіявся. Іноді старій вдові щастило розвеселити юну родичку, і тоді Жюлі сміялася веселим сміхом, але його зразу ж уривала яка-небудь гнітюча думка. Стара дама здогадалася, що невтішна туга, яка затьмарювала життя племінниці, спричинена не спогадом про батька і не розлукою з Віктором; у неї виникло чимало всяких підозр, але, звичайно, їй важко було з'ясувати справжню причину недуги, бо істину ми, як правило, відкриваємо чисто випадково. І ось одного дня Жюлі начебто зовсім забула, що вона заміжня жінка й розвеселилася, мов безтурботна дівчина, вразивши тітку наївністю своїх думок, дитячою пустотливістю, витонченою дотепністю і водночас глибоким розумом — сполученням, властивим для юних француженок. Тоді пані де Лістомер вирішила випитати таємницю цієї душі, дивовижна безпосередність якої вживалася з непроникною замкнутістю. Сутеніло, обидві дами сиділи біля вікна, яке виходило на вулицю. Жюлі знову поринула в роздуми. Вулицею проїхав вершник.

— Ось одна з ваших жертв, — сказала стара дама.

Пані д'Еглемон подивилася на тітку з подивом і тривогою.

— Це молодий англієць, дворянин, шляхетний Артур Ормонд, старший син лорда Гренвіля. Його історія вельми цікава. Тисяча вісімсот другого року за порадою лікарів він приїхав до Монпельє, сподіваючись, що повітря тих країв зцілить його від тяжкої грудної хвороби — він був майже при смерті. А потім почалася війна, і Бонапарт — а той нелюд, як відомо, не може жити, щоб з кимось не воювати, — звелів заарештувати Артура, як і всіх його співвітчизників. З нудьги молодий англієць став вивчати свою хворобу, яку вважали невиліковною. Поступово він захопився анатомією, медициною та іншими подібними науками, що досить дивно для людини з вельможного роду; а втім, цікавився ж Регент^{14} хімією! Одне слово, пан Артур досяг дивовижних успіхів і здивував навіть професорів у Монпельє. Заняття науками скрасили йому життя в полоні, а крім того, він зовсім вилікувався. Розповідають, ніби він два роки ні з ким не розмовляв, дихав розмірено, спав у хліві, пив молоко від корови, привезеної з Швейцарії і харчувався тільки крес-салатою. Потім він оселився в Турі, але ніде тут не буває. Він гордий, як павич, та ви, безперечно, здобули над ним перемогу, бо не заради мене ж він щодня двічі проїздить під нашими вікнами, відколи ви тут оселилися. Нема сумніву, він закохався у вас.

Ці слова справили на Жюлі якесь дивне враження. Вона стенула плечима, і її посмішка приголомшила вдову. Нічого схожого на ту мимовільну втіху, яку відчуває навіть жінка найсуворіших правил, коли довідується, що хтось страждає з кохання до неї, не відбилося у спохмурнілому погляді Жюлі. На її обличчі з'явився вираз огиди, майже жаху. Не так відкидає будь-яке поклоніння жінка заради одного, коханого; тоді вона здатна сміятись і жартувати; а Жюлі в цю мить скидалася на людину, яка мучиться згадкою про недавно пережиту небезпеку. Тітка, яка вже здогадалася, що Жюлі не любить племінника, була вражена, відкривши, що вона не любить нікого. Стара дама здригнулася, коли зрозуміла, що серце Жюлі розчароване, що їй вистачило одного дня, а може, однієї ночі, щоб збагнути усю нікчемність Віктора.

«Якщо вона розгадала його, все ясно, — подумала маркіза. — Мій племінничок скоро відчує всі прикрощі шлюбу».

Тоді в неї виник намір перевиховати Жюлі й прилучити її до монархічних поглядів, притаманних добі Людовіка XV. Та вже через кілька годин вона зрозуміла чи, радше, вгадала справжню причину смутку Жюлі — причину, досить поширену в світі.

Молода жінка раптом замкнулася в собі й пішла спати раніше, ніж звичайно. Коли покоївка допомогла їй роздягтися, постелила постіль і вийшла, Жюлі залишилася біля каміна й прилягла на жовту оксамитову кушетку — старовинну кушетку, на якій так затишно буває людині, і не тільки в горі, а й у радості. Поплакавши й позітхавши, вона поринула в задуму; а тоді присунула до себе столик, дістала папір і заходилася писати. Години минали швидко; зізнання, яке Жюлі робила в листі, здавалось, коштувало їй дорого — вона надовго замислювалась над кожною фразою; аж раптом молода жінка залилася слізьми й кинула перо. В цю мить дзиґарі пробили другу. Голова Жюлі впала на груди, наче в умирущої; а коли вона підвела її, то побачила тітку. Стара дама з'явилася несподівано, мовби зійшла з гобелена, який висів на стіні.

— Що з вами, моя дівчинко? — спитала тітка. — Чому ви засиджуєтесь так пізно? І хто ж у вашому віці так гірко плаче та ще й у самотині?

Вона без церемоній сіла біля племінниці й пожирала очима початий лист.

— Ви пишете чоловікові?

— Хіба я знаю, де він? — відповіла графиня.

Тітка взяла листа й почала читати. Вона передбачливо прихопила із собою окуляри. Жюлі дозволила їй взяти листа без найменшого заперечення. І не тому, що їй бракувало почуття власної гідності, не тому, що її мучило усвідомлення якоїсь вини, стала вона такою безвільною. Просто тітка прийшла в одну з тих хвилин, коли душа втрачає всяку опору, коли все їй байдуже — і добро, і зло, і мовчанка, і відвертість. Як ото доброчесна дівчина, що зневажливо поводиться з коханим, а ввечері, відчуваючи себе покинутою й самотньою, тужить по ньому і прагне звірити кому-небудь свою печаль, Жюлі, не ремствуючи, дозволила старій дамі зірвати печать, яку правила пристойності накладають на незапечатаного листа, і сиділа, замислившись, поки маркіза читала:

Вдова прочитала листа, в якому, судячи з його початку, мало бути чимало сумних спостережень, не кваплячись, поклала на стіл окуляри, а потім і листа, і втупила у племінницю ясний погляд зелених очей, що з віком не потьмяніли.

— Моя дитино, — сказала вона, — заміжній жінці не годиться писати такого листа дівчині. Це непристойно…

— Я й сама так думаю, — відповіла Жюлі, уриваючи тітку. — І мені було соромно, поки ви читали.

— Якщо за столом ви не вподобали якусь страву, не слід відбивати до неї охоту в інших, дитино, — добродушно зауважила стара дама. — Тим більше, що від часів Єви і до наших днів жінки знаходили у шлюбі втіху… У вас нема матері? — несподівано спитала вона.

Графиня здригнулася, потім повільно підвела голову і сказала:

— За останній рік я не раз журилася, що моєї матері вже нема зі мною. А я до того ж і батька не послухалася: адже він не хотів, щоб я вийшла за Віктора!

Жюлі подивилася на тітку, і радість осушила її сльози, коли вона побачила, яка добра усмішка освітлює це старече обличчя. Вона подала руку маркізі, а та, здавалося, цього ждала. Їхні пальці сплелися, й жінки порозумілися остаточно.

— Бідолашна сирітка! — сказала маркіза.

Ці слова схвилювали Жюлі до краю. Їй знову вчувся пророчий голос батька.

— Ваші руки горять! Вони у вас завжди такі гарячі? — спитала маркіза.

— Минув лише тиждень, як мене перестало лихоманити, — відповіла Жюлі.

— І ви приховували від мене, що у вас лихоманка?

— Та це у мене вже рік, — відповіла Жюлі з якоюсь тривожною сором'язливістю.

— Отже, мій любий ангеле, — провадила тітка, — весь цей час заміжжя було для вас мукою?

Молода жінка не осмілилася відповісти. Вона тільки мовчки кивнула, але весь її вигляд свідчив про пережиті страждання.

— Отже, ви нещасливі в шлюбі?

— О ні, тітонько. Віктор мене обожнює, і я його теж, він такий добрий!

— Ви любите його, але уникаєте, чи не так?

— Так… Іноді… Він домагається мене надто часто.

— А коли ви буваєте сама-одна, чи не мучить вас острах, що Віктор от-от увійде?

— На жаль, це так, тітонько. Але я дуже його люблю, повірте.

— Чи не винуватите ви себе нишком, що ви не вмієте або не можете розділити його втіху? Не здається вам іноді, що узаконене кохання куди тяжче терпіти, аніж злочинну пристрасть?

— О, все це правда, — відповіла Жюлі, плачучи. — Вам зрозуміло все, що мені видається загадкою. Мої почуття притупилися, думки згасли, жити мені не хочеться. Мою душу пригнічує незбагненний страх, який заморожує всі мої відчуття і тримає мене в постійному заціпенінні. Мені бракує голосу, щоб сказати про свої муки і бракує слів, щоб висловити свою тугу. Я страждаю і соромлюся своїх страждань, адже для Віктора щастя в тому, що для мене смерть.

— Все це дурниці, дитячі вигадки! — вигукнула тітка, і її старече обличчя несподівано освітилося веселою усмішкою — відблиском радощів, пережитих у молодості.

— От ви і смієтеся з мене! — в розпачі вигукнула молода жінка.

— Я сама була такою, — швидко відповіла маркіза. — А тепер, коли Віктор покинув вас саму, ви знову перетворилися на безтурботну дівчину, правда ж? Дівчину, яка не знає блаженства, але й не терпить мук.

Жюлі широко розкрила очі, в них з'явився розгублений вираз.

— Мій ангеле, ви обожнюєте Віктора, так? Але ви б воліли бути йому сестрою, а не дружиною… Одне слово, шлюб ваш не вдався.

— Справді, не вдався, тітонько. Але чому ви усміхаєтесь?

— О, ви маєте слушність, бідолашна дитино. В усьому цьому нема нічого смішного. Вам доведеться спізнати чимало горя, якщо я не візьму вас під свій захист, а мій досвід не розгадає досить очевидну причину ваших прикрощів. Мій племінник не заслуговує на таке щастя, йолоп! В часи нашого дорогого Людовіка П'ятнадцятого молода жінка, опинившись у вашому становищі, швидко покарала б свого чоловіка за те, що він поводиться, як грубий солдафон. Егоїст! Військові в цього коронованого тирана — бридкі невігласи. Брутальність вони вважають галантністю. Жінок вони не знають, а кохати не вміють. Вони вважають, що коли завтра їм судилося йти на смерть, то сьогодні нема чого обдаровувати нас шанобливою увагою. В наші часи уміли і кохати, і йти на смерть, коли було треба. Я перероблю його вдачу для вас, люба небого. Я покладу край цьому прикрому, але досить природному непорозумінню, інакше ви зненавидите одне одного й захочете розлучитись, якщо тільки ви, люба, не помрете раніше, ніж усе це доведе вас до цілковитого розпачу.

Жюлі слухала, застигши від подиву, приголомшена словами, мудрість яких вона радше вгадувала, ніж розуміла, і неабияк налякана тим, що її досвідчена родичка повторює — хоч і не в таких різких словах — вирок, який виніс Вікторові її батько. Мабуть, у якомусь осяянні уявила собі вона, що чекає її в майбутньому, скільки нещасть доведеться їй пережити, бо залилася слізьми і кинулася старій дамі в обійми, вигукнувши:

— Будьте ж мені матір'ю!

Тітка не заплакала, бо після Революції сліз у прихильниць колишньої монархії лишилося мало. Спочатку кохання, а потім терор привчили їх до найнесподіваніших життєвих поворотів, і через те при всіх тривогах вони зберігають холодну гідність і хоча здатні на сильні почуття, але не виливають їх у словах, ніколи не порушують правил етикету і шляхетної стриманості, яку даремно відкидають найновіші звичаї. Вдова обняла молоду жінку й поцілувала її в чоло з тією люб'язною ніжністю, яка скорше притаманна манерам і звичкам таких жінок, ніж їхньому серцю. Вона приголубила родичку, заспокоїла її лагідними словами, пообіцяла їй щасливе майбутнє і, вкладаючи її спати, наче свою доньку, свою любу доньку, чиїми надіями і печалями вона стала жити, заколисувала її, обіцяючи блаженство в коханні; в племінниці вона побачила саму себе — юною, недосвідченою, вродливою. Жюлі заснула з радісним почуттям, що тепер вона має друга, матір, якій віднині можна все розповідати. Наступного ранку, коли тітка й племінниця обнялися з тією глибокою щирістю, з тим розумінням, яке свідчить про міцність взаємного почуття, про досконалу єдність двох душ, раптом почувся тупіт кінських копит; вони разом обернулися й побачили молодого англійця, що за своїм звичаєм повільно проїздив вулицею. Здавалося, він вивчив, який спосіб життя ведуть дві самітниці й ніколи не пропускав години їхнього сніданку та обіду. Кінь сам уповільнював ходу там, де цього хотів вершник, і не було потреби стримувати його. Проминаючи вікна, — два вікна їдальні, — Артур не відводив від них сумного погляду, якого Жюлі, що не звертала на верхівця найменшої уваги, здебільшого просто не помічала. Але маркізу, привчену до пустої цікавості, з якою в провінції стежать за кожною дрібничкою, аби якось урізноманітнити своє існування, — уберегтися від цього нелегко навіть людям великого розуму, — отож маркізу неабияк забавляла сором'язлива і щира пристрасть, що її безмовно висловлював англієць. Бачити Артура в певні години стало для неї звичкою, і щоразу вона зустрічала його появу новими жартами.

Сідаючи за стіл, обидві жінки водночас подивились на остров'янина. Цього разу очі Жюлі й Артура зустрілися, і молода жінка прочитала в його погляді стільки почуття, що зашарілася. А англієць зразу дав остроги коневі й пустив його учвал.

— Скажіть, пані, що ж робити? — звернулася Жюлі до тітки. — Люди щодня бачать, як проїздить тут цей англієць, і зрештою подумають…

— Звісно подумають, — погодилася тітка, уриваючи її.

— То може, треба сказати йому, щоб він не прогулювався отак під нашими вікнами?

— І дати йому зрозуміти, що він небезпечний? Та й хіба можна заборонити людині з'являтися де їй заманеться? Від завтрашнього дня ми вже не обідатимемо в цій кімнаті, й коли той шляхетний молодик перестане вас бачити, він уже не кохатиме вас крізь вікно. Ось як, моя люба дитино, має поводитись жінка, що знає світ.

Але нещастя Жюлі тільки починалися. Не встигли жінки підвестися з-за столу, як несподівано з'явився Вікторів камердинер. Він щодуху мчав з Буржа кружними дорогами і привіз графині лист від чоловіка. Віктор писав дружині, що покинув імператора, і розповідав про падіння імперії, про те, що Париж узято, і вся Франція захоплено вітає Бурбонів^{15}. Не знаючи, як дістатися до Тура, він просив її негайно приїхати до нього в Орлеан, де він сподівався добути для неї перепустку в Париж. Камердинер, колишній солдат, мав супроводжувати Жюлі з Тура в Орлеан по дорозі, яка, на думку Віктора, була ще вільна.

— Пані, не можна гаяти ні секунди, — сказав камердинер, — Прусська, австрійська й англійська армії ось-ось зійдуться під Блуа або Орлеаном…

За кілька годин Жюлі зібралася в дорогу й поїхала в старій кареті, яку надала в її розпорядження тітка.

— Чом би й вам не поїхати з нами в Париж? — сказала вона, цілуючи на прощання маркізу. — Тепер, коли повертаються Бурбони, ви там знайдете…

— Та якби навіть не сталося цієї несподіваної події, моя сердешна крихітко, я туди поїхала б, адже мої поради зараз дуже потрібні і Віктору, і вам. Отож я зроблю тут усі необхідні розпорядження й негайно виберуся до вас.

Жюлі вирушила в дорогу в супроводі покоївки та старого солдата, який скакав біля карети, охороняючи свою пані. Вночі, зупинившись на поштовій станції, перед Блуа, Жюлі, стривожена скрипінням коліс якогось екіпажа, що їхав слідом за ними від самого Амбуаза, виглянула у дверці, щоб побачити, хто її попутники. Світив місяць і вона впізнала Артура. Він стояв за три кроки від її карети і не зводив з неї очей. Їхні погляди зустрілися. Графиня відсахнулася вглиб карети, тремтячи від страху. Як і більшість недосвідчених молодих жінок, воістину чистих душею, вона вважала себе винною в тому, що несамохіть пробудила кохання. Вона відчула якийсь незбагненний жах — мабуть, від усвідомлення своєї безпорадності перед таким зухвалим натиском. Чоловік наділений грізною перевагою — і в цьому його найсильніша зброя — заповнювати собою всі помисли жінки, чия уява, жвава від природи, неймовірно збуджується, коли вона налякана або розгнівана впертістю того, хто домагається її прихильності. Графиня згадала про тітчину пораду і вирішила протягом усієї подорожі не виходити й навіть не виглядати з карети. Але на кожній станції вона чула кроки англійця, що ходив навколо обох екіпажів, а дорогою — безперервне й набридливе шарудіння коліс його карети. Та потім Жюлі заспокоїлася, подумавши, що Віктор захистить її від дивного переслідування.

«А може, цей молодик зовсім і не закоханий у мене?»

Це спало їй на думку в останню чергу. В Орлеані пруссаки затримали карету графині, відвели її до якогось заїзду й приставили до неї варту. Чинити опір було марно. Чужоземці знаками пояснили Жюлі та двом її слугам, що отримано суворий наказ нікого не випускати з карети. Близько двох годин графиня, плачучи, провела в полоні; солдати курили, сміялися й іноді поглядали на неї з образливою цікавістю; та ось вона побачила, що вартові шанобливо відступили від екіпажа. Почувся кінський тупіт і незабаром біля карети зупинилися кілька чужоземних офіцерів у високих чинах на чолі з австрійським генералом.

— Пані, прийміть наші вибачення, — сказав їй генерал. — Сталася помилка, ви можете, нічого не боячись, їхати далі. Ось перепустка, вона вбереже вас від будь-яких неприємностей.

Графиня взяла перепустку тремтячою рукою і пробелькотіла щось невиразне. Біля генерала вона побачила Артура; він був у формі англійського офіцера, і саме йому завдячувала вона своє швидке визволення. Щось радісне і водночас сумне було у виразі обличчя молодого англійця, коли він одвернувся, лише крадькома зважуючись кидати погляди на Жюлі. Завдяки перепустці, пані д'Еглемон доїхала до Парижа без прикрих пригод. Там її зустрів чоловік; він був вільний від присяги імператорові, і його взяв під свою протекцію брат Людовіка XVIII граф д'Артуа, якого король призначив своїм намісником. Віктор д'Еглемон посів високе становище в королівській гвардії і дістав чин генерала.

Та в самому розпалі свят з нагоди повернення Бурбонів бідолашну Жюлі спостигло глибоке горе, яке вплинуло на все її подальше життя: вона втратила маркізу де Лістомер-Ландон. Стара дама померла з радості: її розбив удар, коли герцог Ангулемський знову з'явився в Турі. Жінка, чий похилий вік давав право повчати Віктора, єдина родичка, чиї мудрі поради могли б привести подружжя до згоди, померла. Для Жюлі це була тяжка втрата. Не залишилося посередника між нею і чоловіком. Молода й сором'язлива, вона воліла страждати, аби тільки не скаржитись. Вона вважала за свій обов'язок у всьому скорятися чоловікові й не осмілювалася дошукуватись причини своїх страждань. Заговорити про це — означало б торкнутися надто інтимних питань; Жюлі боялася, що її цноту буде ображено.

Кілька слів про те, як склалася доля пана д'Еглемона за Реставрації.

Хіба мало зустрічається людей, цілковита нікчемність яких — таємниця для більшості їхніх знайомих? Високе становище в суспільстві, знатне походження, важлива посада, зовнішній полиск, стриманість у поведінці або престиж багатства — усе це завіси, що не дають стороннім проникнути в їхній внутрішній світ. Такі люди схожі на королів, істинний зріст, характер і звички яких нікому достеменно не відомі; королів годі правильно оцінити, бо їх бачать тільки або дуже здалеку, або зовсім зблизька. Ці люди з позірними достойностями володіють умінням виставляти на авансцену інших, щоб самим не бути на видноті. Вони не розмовляють, а випитують, вони з дивовижною вправністю смикають кожного за шворочку його пристрастей або користолюбства і в такий спосіб граються людьми, які стоять багато вище від них, перетворюють їх на маріонеток і принизивши деяких до свого рівня, привласнюють собі право вважати їх нікчемами. Так вони домагаються тріумфу розуму дріб'язкового, але чіпкого, над умами великими, проте несталими. Отож щоб правильно оцінити й осудити цих нездар, спостерігачеві треба володіти не стільки глибоким розумом, як тонкою проникливістю, не стільки широким кругозором, як терпінням, не так шляхетністю і величчю мислі, як лукавством і тактовністю. Та хоч як спритно ці самозванці маскують свої слабості, їм важко ошукати власних жінок, матерів, дітей або друга дому; але близькі люди майже завжди зберігають таємницю, бо вона, певною мірою, торкається і їхньої честі; здебільшого родичі й друзі навіть допомагають таким ошуканцям замилювати очі іншим. Завдяки цим домашнім змовам, чимало дурнів мають славу людей великого розуму, причому їх приблизно стільки, скільки людей великого розуму, котрих мають за дурнів, і, таким чином, видиме число талантів у суспільстві лишається сталим. Тепер подумайте про те, яку роль повинна грати жінка розумна й обдарована почуттям поруч із чоловіком, що належить до такої породи людей. Отож не дивно, коли вам доводилося зустрічати жінок самовідданих, але сумних, бо ніщо у світі не може для них замінити любляче й вірне серце. Якщо в такому жахливому становищі опиняється жінка сильна, вона знаходить вихід у злочині — так учинила Катерина Друга^{16}, яку навіть прозвали Великою. Та не всі жінки сидять на троні, більшість приречені страждати в лоні родини, й ці домашні муки жахливі, хоч і лишаються невідомими. Ті жінки, які шукають негайної розради, часто тільки міняють одну халепу на іншу (якщо водночас вони хочуть лишитися вірними своєму обов'язку), або чинять тяжкі злочини (якщо ідуть супроти закону задля власної втіхи). Всі ці міркування слушні й у випадку таємної сторони життя Жюлі. Поки Наполеон був при владі, граф д'Еглемон, полковник, який нічим не виділявся, справний ад'ютант, що бездоганно виконував найнебезпечніші доручення, але зовсім нездатний командувати, не викликав нічиєї заздрості, мав славу відчайдуха та улюбленця імператора і був, як кажуть, просто «славним хлопцем». Реставрація повернула йому титул маркіза, і д'Еглемон не виявився невдячним: під час «Ста днів»^{17} він утік разом з Бурбонами в Гент. Завдяки цьому прояву вірнопідданості Віктор спростував пророцтво тестя, що зять до кінця свого віку лишиться полковником. Коли Бурбони повернулися до влади, пан д'Еглемон, знову маркіз, і підвищений у генерал-лейтенанти, став плекати шанолюбний намір домогтися перства: він почав розділяти погляди і політичне спрямування газети «Консерватор»^{18}, напускати на себе таємничість, яка нічого не приховувала, запишався, розпитував, а сам відмовчувався, і його визнали за людину глибокодумну. Завжди бездоганно чемний і по-світському люб'язний, він навчився на льоту схоплювати і часто повторювати готові фрази, які постійно штампуються в Парижі й правлять для дурнів за розмінну монету при оцінці важливих ідей і фактів. У світському товаристві поширилася думка, що пан д'Еглемон — людина освічена і з добрим смаком. Він був упертим прихильником аристократичних забобонів, і його ставили за взірець, як людину високих чеснот. А якщо іноді він забувався і ставав веселим та безтурботним, як колись, у світі доходили висновку, що за його пустопорожнім базіканням ховається важливий дипломатичний зміст.

«О, він говорить лише те, що вважає за потрібне сказати», — думали люди достойні.

Маркіз д'Еглемон умів здобути вигоду не лише із своїх вад, а й з переваг. Хоробрість принесла йому воєнну славу, якої ніхто не міг спростувати, бо ж він ніколи не командував і не мав підлеглих. Його мужнє й шляхетне обличчя виражало глибокодумність, і тільки для дружини воно було лицемірною маскою. Чуючи, як усі віддають належне його уявним талантам, маркіз д'Еглемон і сам переконав себе, що він один з найвидатніших людей при дворі, де, завдяки своїй зовнішності, він зумів сподобатися і де за ним визнавали безліч незаперечних заслуг.

Проте у себе вдома пан д'Еглемон тримався скромно, бо підсвідомо відчував перевагу дружини, незважаючи на її молодість. З цієї мимовільної поваги виникло почуття залежності, отож маркізі довелося взяти на свої плечі тягар певної влади, хоч як намагалася вона позбутись його. Вона стала порадницею чоловіка, керувала його вчинками і управляла статком. Цей вплив, що суперечив її характеру, був для неї приниженням і джерелом страждань, які вона затаїла в своєму серці. Тонке, чисто жіноче чуття підказувало їй, що куди приємніше підкорятися чоловікові талановитому, ніж керувати йолопом, і що молода дружина, змушена думати і діяти за чоловіка, — це ні жінка, ні чоловік, бо, зрікшись прикрої жіночої слабості вона водночас втрачає свою жіночу привабливість, а натомість не дістає жодного привілею з тих, які наші закони надають представникам сильної статі. В самому її існуванні таїлася мовби гірка насмішка. Адже вона повинна була поклонятися бездушному ідолові, заступатися за свого заступника, нікчему, який у винагороду за її самовідданість обдаровував її своїм егоїстичним подружнім коханням, бачив у ній тільки жінку, не зволив або не зумів — а це образа не менш тяжка — поцікавитись, у чому її радість і звідки її смуток та зневіра? Як і більшість чоловіків, котрі відчувають, що над ними панує розум вищого порядку, маркіз шукав порятунку для свого самолюбства в тому, що фізичну слабкість Жюлі ототожнював із слабкістю духовною; він охоче її жалів і запитував себе, за що доля дала йому за дружину таке кволе і хворобливе дівча. Одне слово, він вважав себе за жертву, хоча був катом. Маркізі, пригніченій своїм безрадісним животінням, на додачу до всього ще й доводилося усміхатись недоумкуватому повелителеві, прикрашати квітами дім, у якому панувала жалоба, і зображувати щастя на обличчі, зблідлому від таємних мук. Це почуття відповідальності й честі, це великодушне самозречення непомітно наділили молоду маркізу високою жіночою гідністю та свідомою доброчесністю, які служили їй захистом проти небезпек світу. Якби ми могли заглянути на дно цієї душі, ми, думаю, побачили б, що приховане горе, яким скінчилося її перше, наївне дівоче кохання, навіяло їй відразу до пристрастей; може, тому не спізнала вона ні любовних захоплень, ні заборонених безумних утіх, що змушують декотрих жінок нехтувати закони життєвої мудрості й забувати про підвалини доброчесності, на яких стоїть суспільство. Нездійсненною мрією здавалася їй тепер та ніжність, та солодка гармонія почуттів, яку обіцяла їй навчена досвідом пані де Лістомер-Ландон, і Жюлі покірно чекала кінця своїх мук, сподіваючись померти молодою. Відтоді як вона повернулася з Турені, її здоров'я щодень погіршувалося, і життя здавалося їй суцільними тортурами. А втім, щось вишукане було у її стражданнях, щось розніжене у її хворобі, й людям поверховим могло видатися, ніби все це примхи кокетки. Лікарі звеліли маркізі лежати, й вона цілими днями не підводилася з дивана, в'янучи, як і квіти, що прикрашали її кімнату. Вона дуже ослабла і не могла ходити, не могла бувати на свіжому повітрі — тільки іноді виїздила у закритій кареті. Оточена розкішшю та чудесними виробами сучасної промисловості, вона здавалася не хворою жінкою, а розніженою королевою. Кілька друзів — можливо, зворушені її смутком і слабістю, а може, розраховуючи, що їхні турботи буде винагороджено, коли вона одужає, — знаючи, що завжди застануть її вдома, приходили до неї з новинами й розповідали їй про тисячу дрібних подій, які вносять стільки розмаїття в життя парижан. Її печаль, глибока і щира, була все-таки печаллю жінки, яка живе в розкошах. Маркіза д'Еглемон скидалася на прегарну квітку, чий корінь підточує шкідливий хробак. Іноді вона з'являлась у світі, але не з власної охоти, а тому, що так було треба для шанолюбних задумів чоловіка. Її голос і вміння співати могли б викликати оплески — а це майже завжди лестить молодій жінці. Але навіщо їй було прагнути успіху, якщо він нічого не давав ні її почуттям, ні надіям? Її чоловік музики не любив. Одне слово, вона майже завжди почувала себе ніяково у салонах, де її красі поклонялися — і досить надокучливо. Її становище розбуджувало в світському товаристві щось на зразок жорстокого співчуття, образливої цікавості. Вона хворіла на запалення, яке часто буває смертельним і про яке жінки признаються одна одній пошепки, на вухо — наша мова ще не вигадала слова для найменування цієї недуги. Хоча сімейне життя маркізи д'Еглемон затуляла завіса мовчанки, причина її хвороби ні для кого не була таємницею. Незважаючи на заміжжя, Жюлі досі здавалася юною дівчиною; перший-ліпший погляд міг її збентежити. Щоб ніхто не помітив, як вона червоніє, маркіза д'Еглемон часто сміялася, але її веселощі були вдавані; вона завжди казала, що почуває себе чудово або сором'язливо попереджала розпитування про її здоров'я якою-небудь вигадкою.

Правда, 1817 року одна подія дуже скрасила убоге животіння Жюлі д'Еглемон. У неї народилася донька, і вона захотіла годувати її грудьми сама. Два роки самозабутніх і радісних тривог та хвилювань, пов'язаних із материнством зробили її життя менш нещасливим. Вона з необхідності віддалилася від чоловіка, і лікарі почали обіцяти, що здоров'я її поліпшиться. Але маркіза не вірила у ці пророкування. Як і всі, хто втратив смак до життя, мабуть, лише в смерті вбачала вона щасливу розв'язку.

На початку 1819 року життя стало для неї тяжким, як ніколи. Радіючи своєму відносному спокою, який їй пощастило завоювати, вона раптом побачила попереду бездонну прірву: чоловік поступово відвик від неї. Охолодження почуття, уже й так ледве живого і цілком егоїстичного, могло привести до великого лиха — Жюлі здогадувалася про це з природженого почуття такту й розважливості. Хоч вона й була переконана, що збереже свою владу над Віктором, що назавжди завоювала його пошану, вона все ж таки боялася впливу пристрастей на цього нікчемного, непутящого і марнославного чоловіка. Часто друзі заставали Жюлі заглибленою в роздуми; менш прозорливі жартома допитувалися про її таємницю, так ніби молода жінка завжди думає лише про дрібнички, так ніби в думках матері не може бути глибокого змісту. Іноді, граючись із Еленою, Жюлі дивилась на неї сумним поглядом і не відповідала на наївні запитання дитини, які приносять стільки радості матерям: вона думала про те, що готує доля її доньці — тепер і в майбутньому. Очі Жюлі наповнювалися слізьми, коли раптом щось нагадувало їй про парад у Тюїльрі. Пророчі слова батька знову лунали у її вухах, і совість докоряла їй за те, що вона знехтувала його мудрі застереження. Всі її нещастя почалися з того нерозважливого непослуху. Часто вона й сама не розуміла, що найдужче її пригнічує. Не тільки скарби її ніжної душі не були оцінені, а й звичайного взаєморозуміння з чоловіком, навіть у найбуденніших питаннях життя, не могла вона домогтися. Саме тоді, коли у неї в душі визрівало й міцніло прагнення кохати, фізичні та моральні муки вбивали в ній будь-яке почуття до свого законного чоловіка. Крім того, він викликав у неї жалість, близьку до зневаги, а цього не витримає жодна любов. Та навіть якби розмови з друзями, якби приклади та випадки з життя світу й не переконували її в тому, що кохання приносить незмірне блаженство, то самі кривди, завдані їй, підказали б, наскільки глибоким і чистим має бути почуття, яке поєднує споріднені душі. В картинах минулого, що закарбувалися їй у пам'яті, перед нею поставало щире обличчя Артура, і з кожним разом воно здавалося їй усе проясненішим, усе гарнішим, але, промайнувши, воно відразу й зникало, бо вона гнала від себе цей спогад. Мовчазне й сором'язливе кохання молодого англійця було за все її заміжжя єдиною подією, яка залишила солодкий слід у її зів'ялому й самотньому серці. Можливо, всі ошукані надії, всі нездійсненні бажання, які з часом усе тяжче гнітили душу Жюлі, в решті решт, завдяки грі уяви, зосередилися на цьому чоловікові, такому схожому, як їй здавалося, на неї у своїх манерах, почуттях, характері. Але ця думка завжди була тільки мрією, примарним сном. Потім мрії розвіювались, і Жюлі з тяжким зітханням поверталася до дійсності; тепер вона почувала себе ще нещаснішою, бо ще гостріше відчувала своє безпросвітне горе, яке їй на мить вдавалося прикрити крильми уявного щастя. Іноді в її душі народжувався нестямний, зухвалий протест, і тоді їй хотілося спізнати втіхи життя — за будь-яку ціну; але частіше вона поринала в якесь тупе заціпеніння — слухала, не розуміючи, або снувала думки, такі туманні, такі розпливчасті, що їх годі було виразити словами. Скривджена у своїх найзаповітніших жаданнях, у моральних уявленнях, які виплекала в дівочих мріях, вона змушена була приховувати сльози. Бо кому їй скаржитися? Хто її зрозуміє? Крім того, вона була обдарована тією витонченою жіночою чуйністю, тією чудесною сором'язливістю почуттів, яка завжди приглушує марну скаргу і не дозволяє жінці скористатися вигодами свого становища, якщо торжество однаково принизливе і для переможеного, і для переможця. Жюлі намагалася наділити й пана д'Еглемона своїми здібностями та чеснотами і переконувала себе, що втішається щастям, якого в природі не існувало. Дарма вона ставилася до чоловіка з витонченою жіночою делікатністю — він лишався тим самим деспотом, яким і був. Іноді вона просто чманіла з горя, втрачала ясність думки і самовладання; але глибока побожність завжди вселяла їй останню надію, вона знаходила втіху в думках про життя майбутнє, і світла віра давала їй снагу нести тягар життя земного. Її жахливі муки, її невтішна туга нікого не хвилювали, ніхто не знав, скільки часу проводила вона в сумних роздумах, ніхто не бачив її згаслого погляду, гірких сліз, пролитих у самотині.

Небезпечне становище, в якому маркіза опинилася проти своєї волі, внаслідок плину обставин, неминуче мало призвести до згубних наслідків, і це стало для неї аж надто очевидно одного січневого вечора 1820 року. Коли чоловік і дружина знають одне одного досконало, коли їх поєднує багаторічна звичка, коли дружина вміє витлумачити кожен жест чоловіка і може вгадати почуття та вчинки, які він од неї приховує, тоді трапляється, що після певних спостережень, зроблених чисто випадково, без обміркованого наміру, вона раптом замислюється, і все постає перед нею в новому світлі. Зненацька жінка усвідомлює, що вона уже над прірвою, а то й на самому її дні. Ось так і маркіза, що вже кілька днів раділа своїй самотності, несподівано збагнула, в чому тут суть. Непостійність, пересиченість чи навіть великодушність або жаль до неї стали цьому причиною, але чоловік більше їй не належав. У цю мить Жюлі подумала не про себе, не про свої страждання, не про свої жертви; вона почувала себе тепер тільки матір'ю, і думала про щастя, про майбутнє своєї доньки, про єдине створіння, яке давало їй трохи щастя, про Елену, — свій єдиний скарб, що прив'язував її до життя. Тепер Жюлі вже хотіла жити, хотіла вберегти своє дитя від страшного ярма, яким мачуха могла задушити її любу дівчинку. Уявивши собі таке лиховісне майбутнє, вона поринула в болісні роздуми, які забирають у людини відразу кілька років життя. Віднині між нею і чоловіком поставав цілий світ думок, уся вага яких лягала на неї одну. Досі, певна, що Віктор по-своєму любить її, вона присвячувала себе щастю, якого не поділяла; але тепер, утративши свою останню втіху: знати, що її муки — чоловікові радість, почуваючи себе однією-однісінькою в усьому світі, вона не мала іншого виходу, як обрати серед своїх нещасть найменше. В той час, коли в глибокій нічній тиші розпач заполонив її душу і забрав у неї всі сили, в ту мить, коли вона підвелася з канапи, де лежала біля майже згаслого каміну й, витерши сльози, пішла глянути при світлі лампи на сонну дочку, пан д'Еглемон у найчудовішому гуморі повернувся додому. Жюлі покликала його помилуватись, як спить Елена, але він відповів дружині, що в захваті дивилась на дівчинку, банальною фразою:

— В такому віці усі діти гарні.

Байдуже цмокнувши доньку в чоло, він опустив запону колиски, глянув на Жюлі й, узявши її за руку, повів до канапи, де вона щойно передумала стільки страшних думок.

— Яка ви сьогодні гарна, пані д'Еглемон! — вигукнув він з веселістю, нестерпною для Жюлі, — надто добре знала вона, чого варте його марнослів'я.

— Де ви сьогодні провели вечір? — спитала вона, вдаючи цілковиту байдужість.

— У пані де Серізі.

Він узяв з каміна екран і став уважно роздивлятися прозорий малюнок, не помічаючи на обличчі дружини слідів від пролитих сліз. Жюлі затремтіла. Жодними словами не передати почуттів, які ринули з її серця і які вона повинна була стримувати.

— Пані де Серізі влаштовує наступного понеділка концерт, і їй хочеться, щоб прийшла і ти. Ти бо давно не з'являлася на люди, і цього досить, щоб їй закортіло заманити тебе до свого салону. Вона славна жінка і дуже любить тебе. Мені буде приємно, якщо ти поїдеш. Я майже дав за тебе згоду…

— Я поїду, — сказала Жюлі.

Голос, тон і погляд маркізи були такі промовисті й такі незвичайні, що, попри свою легковажність, Віктор подивився на дружину з подивом. А Жюлі все зрозуміла, вона вгадала, що пані де Серізі — та сама жінка, яка відбила в неї чоловіка. Маркіза д'Еглемон заціпеніла під напливом розпачливих думок, але здавалося, що вона просто дивиться у вогонь. Віктор крутив екран у руках із знудженим виглядом людини, яка була сьогодні щаслива і прийшла додому, втомлена від щастя. Він позіхнув кілька разів, однією рукою взяв свічник, а другою якось знехотя обняв дружину, збираючись поцілувати її, але Жюлі нахилилась і підставила йому лоб — куди Віктор і вліпив вечірній поцілунок, байдужий лицемірний поцілунок без кохання, який цього вечора був їй особливо гидкий. Коли Віктор зачинив за собою двері, ноги в Жюлі підломилися, вона впала на крісло й залилася слізьми. Треба витерпіти тортури такої сцени, щоб зрозуміти, скільки в ній муки, щоб уявити нескінченні й страшні драми, які вона породжує. Бездумні, пусті слова, мовчанка між подружжям, жести, погляди, поза, в якій маркіз усівся біля каміна, і рух, яким він обіймав її, збираючись поцілувати на ніч, — усе це призвело того вечора до трагічного зламу в самотньому і гіркому житті Жюлі. В нестямі вона опустилася навколішки, притислася до канапи обличчям, щоб нічого не бачити, і стала молитися, вимовляючи звичні слова з такою щирістю і вкладаючи в них такий новий зміст, що серце чоловіка здригнулося б, якби він її почув. Весь наступний тиждень думка про майбутнє не давала спокою Жюлі; пригнічена горем, вона обмірковувала своє становище і шукала виходу, такого, щоб і свого серця не обманювати, і повернути собі владу над чоловіком, щоб прожити якомога довше заради щастя дочки. І тоді вона вирішила боротися із суперницею, знову з'явитись у світському товаристві, справити враження; притлумити почуття відрази до чоловіка і вдати, що закохана в нього; звабити його і, завдяки всіляким вивертам кокетства, підкорити своїй волі, крутити ним, як це роблять вередливі коханки, яким приємно мучити полюбовників. Ці огидні хитрощі були єдиним засобом здолати лихо. Отже, вона стане хазяйкою своїх мук, вона розпоряджатиметься ними, як їй заманеться і піддаватиметься їм не так часто, вона приборкає чоловіка, підкорить його своїй деспотичній волі. Її навіть не мучили докори сумління, що вона прирікає його на нелегке життя. Заради порятунку дочки, вона, не замислюючись, удалася до безпристрасних, тверезих розрахунків, вона збагнула раз і назавжди, що це таке — холодне й кокетливе лукавство брехливих жінок, які не знають кохання, вона проникла в суть того страхітливого віроломства, яке розбуджує в чоловіка глибоку ненависть до жінки і вселяє йому думку, що вона розпусна від народження. Жюлі й не здогадувалася, що до її материнської любові домішався жіночий гонор, ображене самолюбство, невиразне бажання помститись, і це штовхало її на шлях, де на неї чигали нові нещастя. Але прекрасна душа, тонкий розум, а надто щира вдача не дозволили б їй довго вдаватися до обману. Вона звикла читати в своїй душі й тільки-но ступила б на стежку зла, — бо то було зло, — як голос її совісті заглушив би голос пристрастей і себелюбства. Бо й справді, у молодої жінки, чиє серце досі чисте, а кохання непорочне, навіть почуття материнства підкоряється голосу цнотливості. Хіба цнотливість не суть жінки? Але Жюлі не хотіла признатися собі, що її задум приведе її на стежку багатьох небезпек і зла. Вона поїхала до пані де Серізі. Її суперниця сподівалася побачити жінку бліду і немічну. Маркіза нарум'янила обличчя і постала перед нею в усьому блиску своєї краси, підкресленої розкішним вбранням.

Графиня де Серізі належала до тих жінок, які вдають, ніби в Парижі їм підвладні і мода, і світське товариство. Вона проголошувала вироки, які вважалися законом у тому колі, де вона панувала і була певна, що їх приймають повсюди; вона претендувала на витончену дотепність; вона уявляла себе непогрішним суддею. Літературу, політику, чоловіків, жінок — усе це пані де Серізі або категорично осуджувала, або незаперечно схвалювала, причому думка інших, здавалося, її не обходила, її дім у всьому являв взірець вишуканого смаку. У вітальнях, де було безліч елегантних і вродливих жінок, Жюлі здобула перемогу над графинею. Вона була дотепна, жвава, весела, і навколо неї зібралися найвишуканіші кавалери, запрошені на ту вечірку. На превелику прикрість жінкам, вбрання Жюлі було бездоганне, і всі заздрили тому, як личить їй сукня і як добре облягає її корсаж, приписуючи це винахідливості якоїсь невідомої швачки, бо світські дами воліють вірити в майстерність кравця, ніж у жіночі принади суперниці. Коли Жюлі підвелась і пішла до фортепіано, щоб проспівати арію Дездемони, з усіх віталень збіглися чоловіки, які прагнули почути цей знаменитий голос, що так довго мовчав. Запала глибока тиша. Побачивши, скільки людей з'юрмилися в дверях, і побачивши спрямовані на себе погляди, Жюлі відчула глибоке хвилювання. Вона знайшла очима чоловіка, кокетливо подивилась на нього і задоволено відзначила, що її успіх надзвичайно лестить його самолюбству. Щаслива зі свого тріумфу, вона зачарувала слухачів першою частиною арії «Al pie d'un salice»[1]. Ніколи ні Малібран^{19}, ні Паста^{20} не співали з таким почуттям і з такою віртуозністю виконання. Але, дійшовши до репризи, Жюлі окинула поглядом слухачів і побачила Артура, який не відводив від неї погляду. Вона здригнулась, і голос зрадив її. Пані де Серізі підхопилася з місця й підбігла до маркізи д'Еглемон.

— Що з вами, моя люба? О бідолашка, їй так погано! Я аж затремтіла, побачивши, як вона береться за те, що їй надсилу.

Арія урвалася. Жюлі, вибита з рівноваги, не знаходила в собі мужності співати далі й вислуховувала співчутливі слова підступної суперниці. Дами зашепотілися; обговоривши цю подію, вони здогадалися, що між маркізою д'Еглемон і пані де Серізі розпочалась боротьба і не щадили їх обох у своєму лихослів'ї. Дивні передчуття, які так часто хвилювали Жюлі, раптом справдилися. Коли вона думала про Артура, їй було приємно вірити, що цей незнайомець із таким лагідним, таким добрим обличчям, звичайно, лишився вірний своєму першому коханню. Іноді їй лестила думка про те, що вона — об'єкт прекрасної пристрасті, чистої і щирої пристрасті чоловіка молодого, чиї помисли до останку належать коханій, кожна хвилина якого присвячена їй, чоловіка, що не кривить душею, червоніє від того ж таки, від чого червоніє жінка, думає, як і жінка, не зраджує її і довіряється їй, не прагнучи ні успіху, ні слави, ні багатства. Всіма цими рисами вона наділяла у своїх мріях Артура — заради примхи, заради розваги. І раптом вона побачила, — принаймні їй так здалося, — що мрія її здійснилася. На майже жіночому обличчі молодого англійця відбивалися ті самі глибокі роздуми, лагідний смуток, болісне смирення, жертвою яких була і сама Жюлі. Вона впізнала себе в ньому. Журба і смуток — найкрасномовніші тлумачі кохання, і ці почуття передаються вмить від одного страдника до другого. У страдників напрочуд розвинений внутрішній зір, вони однаково сприймають світ і читають думки одне одного. Спізнавши глибоке потрясіння, маркіза вгадала, які небезпеки чатують на неї в майбутньому. Вона була рада, що може приховати свою стурбованість, пославшись на звичне нездужання, й дозволяла пані де Серізі розсипатися в красномовних і нещирих виявах співчуття. Те, що Жюлі не доспівала арії, стало подією, яку гості сприйняли по-різному. Одні мало не оплакували Жюлі, шкодуючи, що така винятково обдарована жінка втрачена для світу; інші намагалися вгадати причину її страждань та її усамітнення.

— От бачиш, друже Ронкероль, — казав маркіз д'Еглемон братові пані де Серізі, ти позаздрив моєму щастю, коли побачив пані д'Еглемон, і дорікнув мені, що я її зраджую. Навряд чи моя доля видалася б тобі завидною, коли б ти прожив, як я, років зо два біля вродливої жінки і не зважувався навіть руку їй поцілувати, боячись, що вона зламається. Ніколи не захоплюйся цими коштовними дрібничками, які годяться лише на те, щоб їх покласти під скло; вони надто ламкі, надто дорогі, й доводиться берегти їх. Чи виїдеш ти у дощ або в сніг на своєму чудовому коні, над яким ти, кажуть, тремтиш? Отакі в мене справи. Я, звичайно, не сумніваюсь у доброчесності дружини, але мій шлюб — предмет розкоші, і ти помиляєшся, думаючи, що я одружений. Отож мою невірність можна виправдати. Хотів би я знати, як повелися б ви на моєму місці, панове насмішники? Не кожен чоловік був би такий обережний зі своєю дружиною. Я певен, — додав він, стишуючи голос, — що пані д'Еглемон нічого не підозрює. І мені, звичайно, нема чого нарікати на долю, я вельми задоволений… Хоча дуже прикро для чоловіка чуйного бачити, як підточує хвороба бідолашне створіння, до якого ти почуваєш щиру прихильність…

— Ти й справді, мабуть, аж надто чуйний, якщо так рідко буваєш удома, — сказав де Ронкероль.

Цей дружній жарт викликав веселий сміх. Тільки Артур лишився холодний і незворушний, адже серйозність для джентльмена — головна риса характеру. Недомовки маркіза, мабуть, уселили якісь надії молодому англійцеві, отож він нетерпляче став шукати нагоду поговорити з паном д'Еглемоном віч-на-віч, і така нагода незабаром виникла.

— Пане, я з превеликим жалем бачу, наскільки підірване здоров'я вашої дружини і якби ви знали, що без належного догляду вона приречена на тяжку смерть, думаю, ви не стали б жартувати з її недуги. Я взяв на себе сміливість сказати вам це, бо впевнений, що я можу врятувати пані д'Еглемон і повернути її до життя і щастя. Здається мало імовірним, що людина мого кола — лікар, але доля захотіла, щоб я вивчив медицину. До того ж я мучуся з нудьги, — сказав він, прикидаючись у інтересах свого задуму холодним егоїстом, — і мені байдуже, чи я згаю час на допомогу змученому створінню, чи на вдоволення власних фантазій. Одужують після таких хвороб рідко, бо лікування вимагає багато турбот, часу й терпіння, а головне треба бути багатим, мандрувати, і пильно дотримуватися приписів лікаря — вони щодня змінюються, але нічого неприємного в них нема. Ми з вами обидва джентльмени, — сказав він, надаючи слову «джентльмен» усієї його англійської значущості, — і ми зможемо порозумітися. Якщо ви пристанете на мою пропозицію, ви щохвилини будете суддею моєї поведінки, запевняю вас у цьому. Я нічого не робитиму, не порадившись із вами, без вашого нагляду, і я обіцяю вам повний успіх, якщо ви дотримуватиметеся моїх порад. І якщо погодитеся довгий час не бути чоловіком пані д'Еглемон, — прошепотів він йому на вухо.

— Тільки англієць, мілорде, міг зробити таку дивну пропозицію, — відповів маркіз, сміючись. — Дозвольте мені не відкидати і не приймати її — я подумаю. І насамперед, тут потрібна згода моєї дружини.

У цю мить Жюлі знову з'явилася біля рояля. Вона проспівала арію Семіраміди^{21} «Son regina, son guerriera!»[2]. Одностайні оплески — але оплески, так би мовити, приглушені, ввічливі оплески Сен-Жерменського передмістя — засвідчили, що слухачі у захваті від неї.

Коли д'Еглемон з дружиною повернулись додому, Жюлі відчула якусь тривожну радість, побачивши, як швидко увінчався успіхом її задум. Збуджений роллю, яку вона розіграла, чоловік вирішив ушанувати її своєю увагою і став упадати коло неї, як упадав би коло актриси. Жюлі видалося забавним, що з нею, доброчесною, заміжньою жінкою, так обходяться; вона спробувала була погратися своєю владою, але в першій же сутичці її природжене смирення змусило її поступитися ще раз, і то була найстрашніша наука з тих, які приготувала для неї доля. Годині о другій чи третій ночі Жюлі сиділа на подружньому ложі, похмура й замислена; миготюча лампа тьмяно освітлювала кімнату; панувала глибока тиша; й ось уже близько години маркіза, змучена каяттям, проливала сльози, гіркоту яких може зрозуміти лише жінка, що потрапила в таке саме становище. Треба було мати душу Жюлі, щоб відчути, як відчувала вона, весь жах обміркованих пестощів, усю огиду холодного поцілунку, щоб осудити відступництво серця, пригніченого болісним усвідомленням своєї продажності. Вона перестала поважати себе, вона проклинала заміжжя, їй хотілося вмерти; і якби не закричала уві сні її донька, вона, можливо б, кинулася з вікна на бруківку. Пан д'Еглемон безтурботно спав, і його не розбудили гарячі сльози, що капали на нього з очей дружини. Назавтра Жюлі знайшла в собі сили прикинутися веселою, навіть щасливою і приховати не тільки свій смуток, а й непереборну огиду. Від того дня вона перестала вважати себе жінкою бездоганною. Хіба не брехала вона собі, хіба не здатна вона прикидатися? Таж незабаром вона, либонь, стане зраджувати чоловіка і з досконалим лицемірством приховувати це від нього! В самому її шлюбі ховалася причина імовірної розбещеності, яка поки що ні в чому не проявилася. І вона вже запитувала себе, навіщо опиратись тому, кого вона любить, коли всупереч велінню серця і голосу природи вона віддалася чоловікові, якого розлюбила? Всі гріхи, а може, навіть злочини починаються з хибних міркувань або надміру егоїзму. Суспільство може існувати лише завдяки особистій самопожертві, якої вимагають закони. Приймати суспільні блага, хіба це не означає приймати на себе і обов'язок підтримувати умови, завдяки яким суспільство існує? І тому люди знедолені, позбавлені шматка хліба і змушені шанувати чужу власність, заслуговують не меншого співчуття, ніж жінки, ображені у своїх бажаннях та в душевній делікатності.

А через кілька днів після цієї сцени, таємниці якої були поховані в подружній спальні д'Еглемонів, Віктор відрекомендував дружині лорда Гренвіля. Жюлі зустріла Артура з холодною ввічливістю, яка робила честь її дару прикидатися. Вона звеліла своєму серцю замовкнути, її погляд був непроникний, голос твердий, і тому їй пощастило лишитися господинею свого майбутнього. Потім, зрозумівши за допомогою цих хитрощів, притаманних жінці, можна сказати, від природи, всю глибину кохання, яке вона вселила, пані д'Еглемон відчула радісну надію на швидке одужання й більше не опиралася наполяганням чоловіка, що умовляв її лікуватись у молодого лікаря. Одначе вона поклала не довірятися лордові Гренвілю доти, аж доки з його слів і поведінки не переконається в його великодушності й умінні страждати мовчки. Вона мала над ним цілковиту владу і вже зловживала нею: адже вона була жінка!

Монконтур — старовинний замок, що стоїть на одній з білих скель, біля підніжжя яких тече Луара, неподалік від того місця, де Жюлі зупинялася 1814 року. В Турені чимало таких невеличких замків — білостінних, гарненьких, з різьбленими башточками, наче сплетеними з фландрських мережив. Це один з тих майже мініатюрних, чепурних замків, що віддзеркалюються у воді разом зі своїми шовковичними гаями, виноградниками, прорубаними в крутосхилі, покрученими дорогами, довгими ажурними балюстрадами, печерами в скелі, завісами з плюща та урвищами. Дахи Монконтура віддзеркалюють яскраве проміння сонця. Багато чого там нагадує про Іспанію, і це надає поетичної неповторності мальовничому краєвиду: золотавий дрок і дзвіночки напоюють повітря п'янкими пахощами, віє лагідний вітерець; земля повсюди мовби всміхається, і повсюди душу огортають солодкі чари, розніжують її, надихають любов'ю, пом'якшують і заколисують. Цей чудовий і лагідний край присипляє горе і розбуджує пристрасті. Ніхто не залишається байдужий під цим чистим небом, перед цими мерехтливими водами. Тут гинуть шанолюбні пориви, і ви поринаєте в тихе блаженство, як сонце щовечора поринає в бездонну блакить і пурпур.

В один із теплих серпневих вечорів 1821 року двоє людей бралися вгору кам'янистими стежками, що звиваються між скель, на яких стоїть замок, і прямували на вершину гори, щоб помилуватися розмаїттям краєвидів, які звідти відкриваються. То були Жюлі й лорд Гренвіль; але Жюлі здавалася зовсім іншою. На щоках у неї пашів свіжий, здоровий рум'янець. Її очі, пожвавлені якимсь могутнім почуттям, сяяли, і їхній вологий блиск нагадував променистий погляд дитини, що завжди світиться невимовним чаром. Вона радісно всміхалася, вона була щаслива, вона збагнула суть і зміст життя. З того, як ступали її ніжки, було видно, що ніяка недуга більше не зв'язує її рухів, не затьмарює її погляду, не впливає на слова й жести. Під білою шовковою парасолькою, що захищала її від гарячих сонячних променів, вона скидалася на юну наречену під фатою, на цнотливу дівчину, готову віддатися коханню. Артур ставився до неї з ніжною турботливістю, він вів її, як ведуть малу дівчинку, обирав для неї якнайзручнішу дорогу, стежив, щоб вона не спіткнулася об камінь, показував на краєвиди, які відкривалися в просвітах між скелями, підводив її до тієї або тієї квітки; його поведінкою керувала доброта, чуйність, глибоке розуміння того, чого треба цій жінці для повного щастя, і ці порухи душі, здавалося, були притаманні йому так само, а може, навіть більше, ніж ті, які визначали його власне життя. Хвора й лікар ступали в ногу, анітрохи цьому не дивуючись, бо так повелося від того дня, коли вони вперше пішли удвох. Вони скорялися одній волі, зупинялися, піддаючись одним і тим самим чуттям, їхні погляди, їхні слова виражали думки, що спільно виникали у них обох. По стежці, яка в'юнилась між виноградниками, вони дійшли до вершини, і їм захотілося посидіти й відпочити на одному з довгих білих каменів, що їх добувають у місцевих каменоломнях; але перш ніж сісти, Жюлі якийсь час милувалася краєвидом.

— Яка краса! — вигукнула вона. — Поставимо тут намет і житимемо в ньому. Вікторе! — крикнула вона. — Ідіть же сюди, скоріше!

Пан д'Еглемон озвався знизу вигуком, яким перегукуються в лісі мисливці, але ходу не прискорив. Він лише іноді поглядав на дружину, коли йому було видно її на поворотах стежки. Жюлі з насолодою вдихала повітря, піднявши обличчя вгору й кидаючи на Артура промовисті погляди, якими розумна жінка може висловити геть усе.

— О, я хотіла б лишитися тут назавжди! — провадила вона. — Хіба можна намилуватися цією чудовою долиною? Ви знаєте, як називається ота прегарна річка, мілорде?

— Сіза.

— Сіза, — повторила вона. — А що ото внизу, перед нами?

— Шерські пагорби, — відповів Артур.

— А праворуч? О, та це ж Тур! Погляньте, якими гарними видаються здалеку дзвіниці собору!

Вона замовкла й поклала на руку Артура свою руку, якою показувала на місто. Вони мовчки милувалися краєвидом, гармонійною красою природи. Плюскіт води, прозорість неба й повітря — усе це поєднувалося з думками, що переповнювали їхні молоді закохані серця.

— О Боже, як подобається мені цей край, — повторила Жюлі, умліваючи від глибокого, по-дитячому чистого захвату. — Ви довго тут жили? — спитала вона, помовчавши.

На ці слова лорд Гренвіль здригнувся.

— Отам, — сумно сказав він, показуючи на гайок горіхових дерев біля дороги, — отам я, полонений, уперше побачив вас…

— Тоді мені було дуже тоскно. Ця природа здавалася зовсім дикою, а тепер…

Вона замовкла. Лорд Гренвіль не наважився подивитись на неї.

— Цю втіху я вам завдячую, — сказала Жюлі після тривалої мовчанки. — Тільки живий може відчути радість життя, а я досі була мертвою. Ви дали мені більше, аніж здоров'я, ви навчили мене цінувати його…

Жінки володіють неперевершеним хистом висловлювати свої почуття без красивих фраз; їхня красномовність передусім у тоні голосу, жестах, у позі, в погляді. Лорд Гренвіль затулив обличчя долонями, бо в очах у нього заблищали сльози. Це вперше Жюлі подякувала йому, відтоді як вони виїхали з Парижа. Протягом року він самовіддано піклувався про неї. Разом з д'Еглемоном він супроводжував її на води в Екс, потім на морське узбережжя біля Ларошелі. Невідступно стежачи за тим, як завдяки його розумним і простим приписам у кволому організмі Жюлі відбуваються благодійні зміни, він плекав її, як плекає пристрасний садівник рідкісну квітку. А маркіза, здавалося, приймала вміле лікування Артура з егоїзмом парижанки, що звикла до поклоніння, або з безтурботністю куртизанки, яка не знає ні вартості речей, ні ціни людям і оцінює їх залежно від того, яку має з них користь.

Варто сказати кілька слів про те, як діють на людину краєвиди. Якщо на березі вод нас неминуче охоплює смуток, то згідно з другим законом вразливої людської душі, в горах наші почуття очищаються; пристрасть там стає менш палкою, зате глибшою. Вид неозорої долини Луари, мальовничий і високий пагорб, де сиділи закохані, мабуть, сприяли блаженному спокою, і вони вперше тішилися щастям, що приходить, коли ти відчуваєш, яка безмежна пристрасть ховається під нібито малозначущими словами. В ту мить, коли Жюлі доказувала фразу, яка так глибоко схвилювала лорда Гренвіля, лагідний вітерець сколихнув верхівки дерев і приніс річкову прохолоду; вервечка хмар затулила сонце, і легкі тіні надали краєвидові особливого чару. Жюлі відвернула обличчя, щоб приховати від молодого лорда сльози, які їй пощастило стримати, хоча Артурове розчулення зразу передалося і їй. Вона не зважувалася підвести очі, щоб він не прочитав у них, яка вона щаслива. Жіночий інстинкт підказав їй, що в цю небезпечну хвилину вона повинна зачаїти кохання на самому дні серця. Але й мовчанка могла призвести до лиха. Помітивши, що лорд Гренвіль неспроможний мовити й слова, Жюлі сказала ласкавим голосом:

— Ви зворушені моїми словами, мілорде. Душа у вас добра, чуйна, і для вас, певне, велика радість відмовитися від помилкової думки про людину. Ви, звичайно, вважали мене за невдячну, бачачи протягом усієї нашої подорожі, яка, на щастя, скоро закінчиться, що я холодна і стримана або насмішкувата і байдужа. Я була б негідна ваших турбот, якби не вміла їх оцінити. Я нічого не забула, мілорде. І — на жаль! — ніколи не забуду уваги, з якою ви доглядали мене, як мати доглядає своє дитя, а особливо, шляхетної відвертості наших дружніх розмов і вашої делікатності; проти таких спокус ми, жінки, безпорадні. Але винагородити вас я не спроможна…

З цими словами Жюлі поквапно відійшла, і лорд Гренвіль не зробив найменшої спроби її затримати. Маркіза зупинилася на скелястому уступі неподалік і стояла нерухомо; їхні почуття були таємницею для них самих; обоє вони мовчки проливали сльози; щебетання пташок, таке веселе, таке ніжне й виразне на заході сонця, мабуть, тільки підсилювало нестямне хвилювання, що змусило їх на мить усамітнитись: природа ніби захотіла сама сказати їм про кохання, про яке вони не сміли заговорити.

— Отже, мілорде, — провадила Жюлі, ставши перед ним у позі, сповненій гідності, що дозволило їй узяти Артура за руку, — я прошу вас залишити в чистоті й непорочності життя, до якого ви мене повернули. Сьогодні ми розлучимося. Я знаю, — додала вона, побачивши, як зблід лорд Гренвіль, — що замість нагороди за вашу відданість я вимагаю від вас жертви, вищої навіть за ті, за які я повинна була б віддячити вам… Але так треба… Ви покинете Францію. Звеліти вам це — хіба не означає дарувати вам права, які будуть для вас священними? — сказала вона, притиснувши руку молодого лорда до свого тремтячого серця.

— Звичайно, — сказав Артур, підводячись.

І він показав на д'Еглемона, який у цю мить з'явився з донькою на руках по той бік улоговини, в якій петляла дорога, на балюстраді замку. Він видерся туди, бо маленька Елена хотіла там побігати й пострибати.

— Жюлі, я не говоритиму вам про своє кохання, наші душі розуміють одна одну й без слів. Хоч якими глибокими, хоч якими таємними були втіхи мого серця, ви поділяли їх. Я це відчуваю, я знаю, я бачу. І ось ви дали мені чудовий доказ незмінного і взаємного потягу наших сердець, але я втікаю… Бо не раз уже я будував хитромудрі плани, як би позбутися отого чоловіка, і навряд чи я втримаюся від спокуси, якщо залишуся біля вас.

— І мені спадало це саме на думку, — сказала Жюлі, і на її схвильованому обличчі з'явився вираз болісного подиву.

Але в тоні й у жестах Жюлі було стільки доброчесності, стільки впевненості в собі, стільки торжества перемоги, таємно здобутої над коханням, що лорд Гренвіль завмер у благоговійному захваті. Навіть тінь злочину не затьмарила цієї чистої душі. Релігійне почуття, що освітлювало прекрасне чоло Жюлі, завжди відганяло від неї мимовільні гріховні помисли, які породжує наша недосконала природа і які показують, скільки шляхетного і водночас скільки згубного таїться в нашій долі.

— Тоді я накликала б на себе вашу зневагу, — сказала Жюлі. — І врятувалася б, — додала вона, опустивши очі. — Адже смерть для мене порятунок, а втратити вашу повагу — це те саме, що вмерти!

І закохані ще хвилину постояли мовчки, героїчно намагаючись подолати розпач: добрими чи лихими були їхні думки, вони завжди збігались, й обоє розуміли одне одного, як у своїх таємничих радощах, так і в прихованому горі.

— Я не повинна нарікати на долю, я сама винна в своєму нещасті, — сказала Жюлі, звівши до неба затьмарений слізьми погляд.

— Мілорде, — закричав генерал із свого місця, махаючи рукою. — А ми тут із вами вперше зустрілися! Отам біля тополь — та ви, мабуть, не пам'ятаєте!

Англієць відповів йому кивком голови.

— Мені судилося вмерти молодою й нещасливою, — вела далі Жюлі. — Атож, не думайте, що я житиму. Горе буде для мене смертельним — і не менше, ніж тяжка недуга, від якої ви вилікували мене. Я не вважаю себе винною. Ні, моє почуття до вас неподоланне, вічне і не залежить від моєї волі, але я хочу лишитися доброчесною. Тоді я водночас буду вірна подружньому та материнському обов'язку і велінням серця. Знайте ж, — сказала вона зміненим голосом, — я ніколи більше не належатиму йому, ніколи! — І з неприхованою огидою Жюлі показала рукою на свого чоловіка. — Закони світу, — провадила вона, — вимагають, щоб я дбала про його щастя, і я скоряюся їм; я буду його служницею, моя відданість йому не похитнеться, але віднині я — вдова. Та я не хочу бути продажною не тільки у своїх очах, а й у очах світу; якщо я не належатиму д'Еглемонові, то не належатиму й нікому іншому. Ви домоглися від мене признання, але більшого ви не доб'єтесь. Ось вирок, який я сама собі винесла, — сказала вона, гордо глянувши на Артура. — Він не підлягає оскарженню, мілорде. Знайте, що коли ви піддастеся злочинній спокусі, вдова пана д'Еглемона піде в монастир — в Італії або в Іспанії. Лиха доля захотіла, щоб ми заговорили про наше кохання. Ці признання були, мабуть, неминучими; наші серця нестямно калатають сьогодні — але хай це буде востаннє. Завтра ви нібито отримаєте листа, який вас покличе до Англії, і ми розлучимося навіки.

Змучена душевною напругою, Жюлі раптом відчула, що в неї підгинаються ноги і смертельний холод опанував її; подумавши про те, як би не впасти в обійми Артура — а так подумала б кожна жінка, — вона сіла на камінь.

— Жюлі! — вигукнув лорд Гренвіль.

Цей розпачливий крик пролунав, як удар грому. Цей зойк душі виразив усе, чого закоханий, який досі мовчав, не міг виразити словами.

— Що сталося? Що з нею таке? — спитав генерал.

Почувши крик, він прискорив ходу й несподівано постав перед закоханими.

— Пусте, — відповіла Жюлі з тією дивовижною холоднокровністю, яку завдяки своєму природженому лукавству жінки часто виявляють у скрутні хвилини життя. — Під цим горіхом так вогко і холодно, що я мало не знепритомніла, а мій лікар, природно, злякався. Адже я для нього наче недовершене творіння мистецтва, і він, мабуть, здригнувся на думку, що воно може розбитися…

Вона всміхнулася чоловікові і сміливо взяла лорда Гренвіля під руку; перш ніж покинути вершину пагорба, вона окинула поглядом краєвид і рушила в долину, ведучи за собою супутника своїх мандрів.

— Це найгарніший краєвид з усіх, які ми досі бачили, — сказала Жюлі. — Я ніколи його не забуду. Гляньте, Вікторе, яка далечінь, який простір і яке розмаїття! Тут я починаю розуміти, що таке кохання.

Щоб одурити чоловіка, вона засміялася майже конвульсивним сміхом, весело стрибнула на дорогу і побігла вниз.

— Невже так скоро? — сказала вона, коли д'Еглемон уже не міг їх чути. — Невже, мій друже, через мить ми не зможемо бути й ніколи вже не будемо самими собою? Невже життя закінчено?

— Ходімо повільніше, — відповів лорд Гренвіль, — до екіпажів ще далеко. Ми йтимемо поруч, і серця наші проживуть на якусь хвилину довше — адже ми зможемо розмовляти й поглядами.

Освітлені останніми променями призахідного сонця, пройшлися вони по насипу, понад річкою, — майже мовчки, зроняючи якісь незв'язні слова; лагідні, мов плюскіт Луари, вони, проте, зворушували душу. Перш ніж сховатися за обрієм, сонце — сумний образ їхнього фатального кохання — осяяло їх червоним відблиском. Стривожений тим, що не побачив своєї карети там, де її залишив, генерал то йшов позаду, то випереджав закоханих, не втручаючись у їхню розмову. Шляхетність і делікатність, які лорд Гренвіль проявив під час подорожі, розвіяли підозри маркіза і від якогось часу він надав дружині цілковиту свободу, покладаючись на вдавану некорисливість лорда-лікаря. Артур і Жюлі усе йшли, і їхні змучені серця билися в сумній і болісній злагоді. Ще недавно, підіймаючись крутосхилами Монконтура, вони плекали невиразну надію, відчували якусь тривожну радість, хоч і не зважувалися усвідомити її. Але, спускаючись по насипу, вони зруйнували хистку будівлю, яку спорудили в своїй уяві й на яку боялися навіть дихнути, немов діти, котрі знають, що їхній іграшковий картковий будиночок ось-ось розвалиться. Вони втратили надію. Того ж таки вечора лорд Гренвіль поїхав. Останній погляд, який він кинув на Жюлі, на лихо, підтвердив, що він мав слушність, не покладаючись більше на себе від тієї миті, коли взаємний потяг відкрив закоханим силу їхньої пристрасті.

Наступного дня д'Еглемон з дружиною сиділи в кареті — уже без свого супутника — і мчали тією самою дорогою, якою Жюлі їхала в 1814 році, ще не знаючи тоді пристрасті й готова майже проклинати нав'язливу постійність кохання. Тепер їй пригадалися безліч забутих вражень. У серця своя пам'ять. Іноді жінка забуває про найважливіші події, зате все життя вона пам'ятає про те, що торкнулося її почуттів. Так і в пам'яті Жюлі закарбувалися навіть незначні подробиці. Вона з радістю пригадала все, що відбувалося з нею під час тієї першої подорожі, пригадала навіть думки, які спадали їй у тому чи в тому місці дороги. Віктор, що знову запалився пристрастю до дружини, відтоді як до неї повернулися свіжість молодості й краса, горнувся до неї, наче юний закоханий. Та коли він хотів обняти її, вона злегка відхилилась і знайшла якийсь привід, щоб уникнути цієї невинної ласки. Потім їй стало неприємно навіть торкатися до Віктора, а вони сиділи так близько, що їй передавалося тепло його тіла. Отож вона висловила бажання пересісти на переднє сидіння, але чоловік виявив люб'язність і залишив її саму в глибині карети. Вона подякувала йому за увагу зітханням, яке він неправильно зрозумів. Колишній гарнізонний звабник витлумачив смуток дружини на свою користь, отож надвечір вона мусила поговорити з ним відверто, і її рішучість справила на нього сильне враження.

— Мій друже, ви вже мало не спровадили мене в могилу — і ви це знаєте. Якби я залишилася недосвідченою дівчиною, я могла б знову пожертвувати заради вас життям. Але я мати, я повинна виховати дочку і усвідомлюю свій обов'язок щодо неї не менше, ніж щодо вас. Отож скорімося лихій долі, яка спостигла нас обох. У вас менше підстав нарікати на неї, ніж у мене. Адже ви знайшли собі втіху там, де моє почуття обов'язку, наша спільна честь і — головне — моя душа забороняють мені шукати її. Ось візьміть, — додала вона, — ви-бо у своїй легковажності забули в одній з шухляд три листи від пані де Серізі. Я довго мовчала, і це доводить, що в мені ви маєте дружину вельми поблажливу — адже я не вимагаю від вас тих жертв, на які закон прирікає мене. Я багато думала і зрозуміла, що наші долі неоднакові, що тільки жінці судилася лиха доля. Моя доброчесність спирається на незрушні підвалини. Я житиму бездоганно — але дайте мені жити!

Маркіз поступився, приголомшений логікою, осягнути яку жінкам допомагає світло кохання, і вражений гідністю, властивою жінці в рішучі хвилини життя. Інстинктивна відраза Жюлі до всього, що ображало її любов і жадання серця, — одна з найчудовіших якостей жінки і походить від її природженої доброчесності, яку не заглушать ні закони, ні цивілізація. Чи зважиться хто-небудь осуджувати таких жінок? Адже в протилежному випадку — коли вони змушують замовкнути високе почуття, яке не дозволяє їм належати двом чоловікам водночас — хіба не стають вони схожі на священика, котрий утратив віру? І все ж таки деякі суворі уми, думаю, осудять своєрідну угоду, що її Жюлі уклала між обов'язком і коханням, а душі пристрасні взагалі вважатимуть таку угоду за злочин. Це загальне несхвалення свідчить і про те, як небезпечно кидати виклик звичаям, і про те, наскільки хисткі засади, на яких стоїть європейське суспільство.

Минуло два роки. Подружжя д'Еглемонів жили світським життям, цілком незалежні одне від одного, і частіше зустрічалися в чужих вітальнях, аніж у себе вдома. То був вишуканий розрив, яким нерідко закінчуються великосвітські шлюби. Одного вечора, всупереч звичаю, подружжя д'Еглемонів усе-таки зустрілися у власній вітальні. Маркіза запросила на обід одну свою подругу. Генерал, який завжди обідав у місті, цього дня залишився вдома.

— Зараз ви дуже зрадієте, маркізо, — сказав пан д'Еглемон, поставивши на стіл чашку, з якої щойно допив каву.

Він кинув на гостю, пані де Вімфен, напівлукавий, напівжурливий погляд і пояснив:

— Я їду на полювання з обер-єгермейстером, і надовго. Принаймні на тиждень ви, маркізо, залишитеся вдовою в повному розумінні, а цього, думаю, вам дуже хочеться… Гійоме, веліть запрягати, — звернувся він до лакея, що прийшов прибрати зі столу.

Пані де Вімфен була тією самою Луїзою, яку маркіза д'Еглемон колись хотіла остерегти від заміжжя. Жінки перекинулися промовистим поглядом, і це свідчило, що Жюлі знайшла в подрузі повірницю своїх печалей, повірницю неоціненну і чуйну, бо пані де Вімфен була дуже щаслива в шлюбі; отож доля їхня склалася по-різному і, може, саме тому щастя однієї служило запорукою того, що вона зберігатиме вірність подрузі у її нещасті. В подібних випадках несхожість доль тільки зміцнює дружбу.

— Хіба тепер сезон для полювання? — спитала Жюлі, скинувши на чоловіка байдужим поглядом.

Був кінець березня.

— Обер-єгермейстер, шановна маркізо, полює коли йому заманеться і де заманеться. Ми вирушаємо у королівський ліс на диких кабанів.

— Не ризикуйте даремно життям, бережіть себе…

— Передбачити нещасливий випадок неможливо, — сказав він, усміхаючись.

— Карету подано, — повідомив Гійом.

Генерал підвівся, поцілував руку пані де Вімфен і обернувся до Жюлі.

— А як я загину під іклами вепра?.. — мовив він із благальними нотками в голосі.

— Що все це означає? — здивувалася пані де Вімфен.

— Ну гаразд, підійдіть, — мовила пані д'Еглемон, звертаючись до Віктора. Потім усміхнулася і сказала Луїзі: — Зараз побачиш.

Жюлі потяглася до чоловіка, і той підійшов, щоб поцілувати її. Але вона нахилила голову і подружній поцілунок ковзнув по рюшеві її пелерини.

— Ви засвідчите це перед Богом, — сказав маркіз, звертаючись до пані де Вімфен. — Мені потрібен султанський указ, щоб здобути дозвіл на таку скромну ласку. Ось як моя дружина розуміє кохання. Вже й не знаю якими хитрощами довела вона мене до такого життя. Всього вам найкращого!

І він вийшов.

— Таж твій бідолашний чоловік і справді дуже добрий! — вигукнула Луїза, коли жінки лишилися наодинці. — Він любить тебе!

— О, не кажи про це більш ні слова. Мені огидне прізвище, яке я ношу…

— Але ж Віктор у всьому тобі підкоряється, — сказала Луїза.

— Цього послуху я домоглася завдяки тому, що зуміла вселити йому глибоку пошану до себе. З погляду законів я вельми доброчесна дружина: я створюю чоловікові затишок у домі, заплющую очі на його любовні походеньки, не торкаюся його статку, і він може марнотратити прибутки, як йому заманеться — я лише дбаю про збереження капіталу. За таку ціну я купила мир. Він, звичайно, не розуміє або не хоче розуміти, чому я так живу. Та хоч я й прибрала чоловіка до рук, я все-таки боюся, що коли-небудь він проявить свою вдачу. Я — мов поводир ведмедя, який тремтить на думку, що одного дня намордник порветься. Якщо Вікторові здасться, що він має право більше не шанувати мене, то страшно навіть уявити, як він поведеться, адже він гарячий, самолюбивий, а головне, марнославний. У нього не досить розуму, щоб знайти гідний вихід із складного становища; шалені пристрасті можуть штовхнути його на що завгодно; правда, характер у нього слабкий, і якби йому довелося вбити мене, то й сам він, мабуть, помер би з горя уже наступного дня. Але такого фатального щастя мені можна не боятись.

На мить запала мовчанка, і думки обох подруг звернулися до таємної причини того, що сталося між подружжям д'Еглемонів.

— Мене жорстоко покарали слухняністю, — озвалася Жюлі, кинувши на Луїзу промовистий погляд. — Але я ж не забороняла йому писати мені. О, він забув мене, і він має рацію. Було б жахливо, якби і його життя було розбите! Хіба не досить мого? Чи повіриш, моя люба, я навіть читаю англійські газети в надії побачити там його прізвище. Але він досі не з'явився в палаті лордів.

— То ти знаєш англійську?

— А я тобі хіба не казала? Я навчилася.

— Сердешна! — вигукнула Луїза, схопивши Жюлі за руку. — Як ти можеш досі жити?

— Це таємниця, — відповіла маркіза, майже по-дитячому насварившись на неї пальцем. — Так от слухай. Я приймаю опій. На цю думку наштовхнула мене історія герцогині *** в Лондоні. Ти ж, мабуть, чула, що Матюрен^{22} написав про це роман? Лауданові краплі для мене надто слабкий засіб. А прийнявши опій, я сплю. Просипаюся лише годин на сім і присвячую їх дочці.

Луїза дивилася на вогонь, не зважуючись глянути на подругу, чиї страждання вперше постали перед її очима.

— Луїзо, збережи мою таємницю, — сказала Жюлі по хвилинній мовчанці.

В цю мить лакей приніс маркізі листа.

— О Боже! — вигукнула вона, збліднувши.

— Я не запитую тебе, від кого цей лист, — сказала пані де Вімфен.

Маркіза читала і вже нічого не чула. Подруга бачила, що Жюлі то червоніє, то блідне; почуття, які терзали бідолашну жінку, відбивалися в неї на обличчі, її опанувало небезпечне, тривожне збудження. Нарешті вона кинула аркуш у вогонь.

— Цей лист наче обпалив мене! О, я задихаюся!

Вона підхопилась на ноги і пройшлася по кімнаті; очі в неї палахкотіли.

— Він нікуди не виїздив з Парижа! — вигукнула вона.

Її гарячкова мова, яку пані де Вімфен не наважувалася зупинити, уривалася паузами, в яких було щось моторошне. Після кожної мовчанки вона говорила чимраз схвильованіше. Її останні слова таїли в собі якесь жахливе передчуття.

— Всі ці два роки він бачив мене, — а я нічого не знала. Він щодня ловить мій погляд — і це допомагає йому жити. Ти розумієш, Луїзо? Він помирає і просить дозволу попрощатися зі мною. Він знає, що мого чоловіка кілька днів не буде вдома, і зараз сюди приїде. О, я загину! Я вже загинула. Прошу тебе, залишся зі мною. Якщо ми будемо вдвох, він не посміє! Не йди від мене, я себе боюся!

— Але ж мій чоловік знає, що я в тебе обідаю, і приїде мене забрати, — відповіла пані де Вімфен.

— Хай так, до твого від'їзду я відішлю Артура. Я буду і своїм, і його катом. О горе, він подумає, що я його вже не кохаю! І цей лист! Моя люба, деякі фрази я бачу перед собою — вони накреслені вогненними літерами!

У ворота в'їхала карета.

— Ой! — майже радісно вигукнула маркіза. — Він приїхав відкрито, не ховаючись.

— Лорд Гренвіль! — сповістив лакей.

Маркіза як стояла, так і застигла, неспроможна ворухнутись. Артур був такий виснажений, такий блідий, що вона не змогла зустріти його суворо. Він був прикро вражений тим, що Жюлі не сама, проте здавався спокійним і незворушним. Але дві подруги, знаючи про його таємне кохання, відчули в самій його стриманості, у голосі, у виразі обличчя, в поглядах щось від тієї сили, яку приписують електричному скатові. Жюлі й пані де Вімфен мов заціпеніли — так гостро передався їм його нестерпний біль. Почувши голос лорда Гренвіля, пані д'Еглемон уся затрепетала і не зважувалася відповісти йому зі страху, що він побачить, яка велика його влада над нею. Лорд Гренвіль не осмілювався глянути на Жюлі; тому довелося пані де Вімфен підтримувати бесіду, яка нікого не цікавила. Жюлі подякувала подрузі за допомогу зворушливим поглядом. Закохані притлумили свої почуття, будучи змушені триматися в межах, установлених обов'язком і правилами пристойності. Та незабаром доповіли про приїзд пана де Вімфена; коли він увійшов, подруги обмінялися поглядом і без слів зрозуміли, як ускладнилося становище. Втаємничити пана де Вімфена в цю драму було неможливо, а Луїза не мала вагомих причин, щоб попросити чоловіка залишити її в подруги. Коли пані де Вімфен накинула шаль, Жюлі підвелася наче для того, щоб допомогти подрузі зав'язати її, і тихо сказала:

— Я буду мужньою. Він приїхав до мене відкрито — чого ж мені боятися? Але якби не ти, то, побачивши, як він змінився, я зразу впала б до його ніг.

— Отже, Артуре, ви мене не послухалися, — сказала пані д'Еглемон тремтячим голосом, знову опускаючись на кушетку, куди лорд Гренвіль не зважився пересісти.

— Я не міг більше опиратися бажанню почути ваш голос, побути біля вас. Це стало безумством, маячнею. Я вже не володію собою. Я багато міркував; я далі не можу витримати. Я повинен умерти. Але вмерти, не побачивши вас, не почувши шелесту вашої сукні, не зберігши в пам'яті ваших сліз — яка жахлива смерть!

Він рвучко обернувся, щоб вийти, і з його кишені випав пістолет. Маркіза дивилася на зброю поглядом, який не виражав ні почуттів, ні думок. Лорд Гренвіль підняв пістолет і був, напевне, прикро вражений цим випадком, який міг здатися театральною витівкою закоханого.

— Артуре! — сказала Жюлі.

— Пані, я приїхав сюди в розпачі, я хотів… — почав він опустивши погляд і замовк.

— Ви хотіли заподіяти собі смерть у моєму домі! — вигукнула вона.

— Не тільки собі, — тихо відповів він.

— То ви хотіли вбити й мого чоловіка, так?

— Ні, ні, не його! — вигукнув він задихаючись. — Але заспокойтеся, мій фатальний задум не здійсниться. Коли я сюди увійшов, коли побачив вас, я віднайшов мужність і тепер я мовчатиму, я помру сам.

Жюлі підвелася і кинулася в обійми Артурові, який крізь ридання своєї коханої почув слова, сповнені палкої пристрасті:

— Спізнати щастя і померти… — сказала вона. — Хай і так!

Історія всього життя Жюлі вилилася в цьому вигуку, що вихопився з глибини її єства, в цьому голосі плоті й кохання, якому нездатні опиратися жінки, позбавлені твердої віри в бога. Артур обняв її й переніс на канапу: його рухи дихали тією силою, яку дає нам несподіване щастя. Але раптом маркіза випручалася з обіймів коханого і втупила в нього нерухомий погляд, який буває в жінки, доведеної до розпачу; потім схопила свічку, взяла його за руку й повела у свою спальню; там вона підійшла до ліжка, в якому спала Елена, й обережно відгорнула запону, затуливши свічку долонею, щоб світло не падало на прозорі, напівзаплющені повіки дівчинки. Елена спала, розкинувши ручки, й усміхалася уві сні. Жюлі поглядом показала лордові Гренвілю на дитину. Цей погляд сказав усе.

«Чоловіка ми можемо покинути, навіть якщо він нас любить. Чоловік — створіння сильне, він знайде собі розраду. Ми можемо зневажити закони світу. Але як матері покинути своє дитя?»

Всі ці думки і безліч інших, ще зворушливіших, відбилися в її погляді.

— Ми заберемо її з собою, — прошепотів Артур. — Я дуже її любитиму…

— Мамо! — сказала Елена, прокинувшись.

Жюлі залилася слізьми. Лорд Гренвіль сів і, склавши руки на грудях, застиг у похмурій мовчанці.

«Мамо!» Цей милий, наївний оклик пробудив у душі Жюлі стільки шляхетних почуттів, стільки невтримної ніжності, що владний голос материнства на мить заглушив голос кохання. Жюлі забула, що вона жінка, вона стала тільки матір'ю. Лорд Гренвіль недовго чинив опір, сльози Жюлі обеззброїли його. Аж раптом десь гримнули, відчиняючись, двері й окрик: «Пані д'Еглемон, ви в себе?» — відбився в серцях закоханих, як гуркіт грому. Повернувся маркіз. Не встигла Жюлі опанувати себе, як генерал уже попрямував зі свого кабінету в спальню дружини. Ці дві кімнати були суміжні. На щастя, Жюлі встигла подати знак лордові Гренвілю, і той кинувся в туалетну кімнату. Маркіза миттю зачинила за ним двері.

— А ось і я, дружинонько, — сказав Віктор. — Полювання не відбулося. Я йду спати.

— На добраніч, — сказала вона, — Я теж збираюся лягти. Вийдіть, я перевдягатимуся.

— Сьогодні ви явно не в гуморі. Скоряюся вам, маркізо.

Генерал повернувся до своєї кімнати. Жюлі провела його до дверей, зачинила їх і поквапилася випустити на волю лорда Гренвіля. Вона вже опанувала себе і подумала, що нема нічого неприродного у візиті лікаря, який її лікував. Вона могла покинути його у вітальні, коли пішла укласти дочку в постіль, і тепер вона скаже Артурові, щоб він нечутно пройшов туди. Та відчинивши двері до туалетної кімнати, Жюлі пронизливо зойкнула: стулкою дверей лордові Гренвілю придавило і розчавило пальці.

— Що там сталося? — спитав чоловік.

— Нічого, нічого, — відповіла вона, — я вкололася шпилькою.

Двері в кімнату генарала раптом знову відчинилися. Маркіза подумала, що чоловік прийшов, тривожачись за неї, і проклинала його лицемірне співчуття, таке невчасне і недоречне. Вона поквапилася знову зачинити двері до туалетної кімнати, і лорд Гренвіль не встиг визволити руку. Генерал і справді з'явився; але маркіза помилилася, його привела сюди турбота про власну персону.

— У тебе не знайдеться для мене фуляр? Цей бовдур Шарль не приготував мені хустинки на голову. В перші дні нашого шлюбу ти втручалася в усі мої справи, в усі дрібниці з такою турботливістю, що навіть набридала. Ех, недовго тривав медовий місяць — ні для мене, ні для моїх краваток. Тепер я цілком залежу від слуг, які глузують з мене.

— Ось вам фуляр. Ви заходили до вітальні?

— Ні.

— Можливо, ви ще застали б там лорда Гренвіля.

— Він у Парижі?

— Виходить, що так.

— То я йду туди. Він чудовий лікар.

— Та він, мабуть, уже поїхав! — вигукнула Жюлі.

Маркіз стояв посеред кімнати і пов'язував собі голову фуляром, самовдоволено видивляючись у дзеркало.

— І куди тільки заподілися слуги? — сказав він. — Я тричі дзвонив Шарлеві — і марно. А де ж ваша покоївка? Подзвоніть їй, хай принесе мені на ніч ще одну ковдру.

— Поліна вийшла з дому, — сухо відповіла маркіза.

— Опівночі? — здивувався генерал.

— Я відпустила її в оперу.

— Дивно! — здивувався чоловік роздягаючись. — Я, здається, бачив її, коли підіймався сходами.

— Значить, вона повернулася, — мовила Жюлі, вдаючи, ніби ця розмова їй обридла.

Щоб не збудити в чоловіка підозри, вона смикнула за шворку дзвінка, але смикнула ледь-ледь.

Не всі події тієї ночі добре відомі. Та, мабуть, вони були такі самі прості й жахливі, як і банальні сімейні прикрощі родини д'Еглемонів. Другого дня Жюлі злягла в постіль.

— Що там у тебе сталося, чому стільки балачок про твою дружину? — спитав де Ронкероль д'Еглемона через кілька днів після тієї ночі, коли відбулося стільки трагічних подій.

— Послухай мене, не одружуйся, — відповів д'Еглемон. — Спалахнула запона ліжка, в якому спала Елена. Мою дружину це так приголомшило, що вона захворіла — на цілий рік, за словами лікаря. Одружишся з красунею — вона поганіє; одружишся з дівчиною, яка пашить здоров'ям — вона марніє; ти вважаєш її пристрасною, а вона холодна; а то буває, на вигляд ніби холодна, а насправді палає такими пристрастями, що згубить тебе або зганьбить. Найлагідніша дівчина стає норовистою, зате норовиста ніколи не стане лагідною. Дівча, яке здавалося тобі слабким і дурненьким створінням, раптом виявляє залізну волю, диявольський розум. Обридло мені подружнє життя!

— А може, обридла дружина?

— Ет, не сказав би… До речі, не хочеш піти зі мною в церкву Фоми Аквінського, на похорон лорда Гренвіля?

— Дивну розвагу ти мені пропонуєш. А відомо, чому він помер? — спитав Ронкероль.

— Його камердинер запевняє, ніби лорд, рятуючи честь своєї коханки, просидів цілу ніч на зовнішньому підвіконні чийогось дому, а всі ці дні стояв лютий мороз.

— Якби на таку самопожертву пішов котрийсь із нас, людей бувалих, я це назвав би подвигом. Але лорд Гренвіль був молодий і до того ж… англієць. Англійці завжди хочуть виділитись.

— Ет! — сказав д'Еглемон. Вчинити такий подвиг можна тільки заради жінки, яка здатна надихнути на нього. І будь певен, що не заради моєї дружини загинув бідолаха Артур.