Тридцятирічна жінка

V. Дві зустрічі

Колишній ад'ютант Наполеона, — ми називатимемо його просто маркізом або генералом, — який забагатів під час Реставрації, приїхав провести різдво у Версалі, в своєму сільському домі, що стояв між церквою і Монтрейською заставою, біля дороги, яка веде до вулиці Сен-Клу. Служба при дворі не дозволяла йому далеко від'їжджати від Парижа.

Біля дому, що колись правив за притулок для скороминущих любовних пригод якогось вельможі, були широкі угіддя. Праворуч і ліворуч від нього тяглися сади, і він стояв віддалік як від крайніх будинків Монтрея, так і від хатин, що тулилися побіля самої застави; через те власники дому не були відрізані від зовнішнього світу і водночас за два кроки від міста втішалися сільською тишею. З якоїсь дивної примхи фасад і ворота виходили просто на дорогу, та, можливо, колись вона була безлюдною. Припущення це видається вельми ймовірним, коли згадати, що приводить вона до чарівного палацу, який Людовік XV збудував для мадмуазель де Роман, і що люди цікаві зустрічають по дорозі до нього чимало особняків, де обстава й оздоблення покоїв свідчить про те, що наші предки віддавалися розгулу з неабиякою витонченістю й навіть у розпусті, в якій їх звинувачують, вони вміли берегти таємницю і прагнули усамітнення.

Одного зимового вечора маркіз, його дружина та діти залишилися вдома самі. Усю челядь вони відпустили до Версаля: там одружувався якийсь лакей, і справляли весілля. Слуги вирішили, що таке торжество та ще різдво на додачу виправдають у очах панів їхнє запізнення, отож із чистим сумлінням гуляли на святі довше, ніж було дозволено домашнім розпорядком. Правда, генерал мав славу людини, яка завжди бездоганно дотримує свого слова і тому, коли минув час, на який треба було повернутися, неслухів почали мучити докори сумління. Та однаково на одинадцяту вечора жоден зі слуг ще не вернувся. Панувала глибока тиша; іноді чутно було, як вітер свистить у чорних вітах дерев, як він завиває навколо будинку і глухо гуде у довгих коридорах. Мороз очистив повітря, скував землю, покрив кригою бруківку, і кожен звук відлунював дзвінко, але якось сухо — таке явище завжди вражає нас. Важка хода запізнілого гультяя або торохтіння фіакру, що повертався в Париж, чулися виразніше і з більшої відстані, ніж звичайно. Опале листя, раз у раз підхоплюване вихором, шаруділо, ковзаючи по кам'яних плитах подвір'я і ніби надавало голосу нічному безгомінню. Одне слово, був один із тих студених вечорів, коли наше себелюбство розщедрюється на марне співчуття до безпритульного бідняка або подорожнього і коли такою затишною видається наша оселя, а надто, якщо в каміні палає жаркий вогонь. Але родина, яка зібралась у вітальні, не думала ні про слуг, які не повернулися вчасно, ні про безпритульних подорожніх, ні про поетичну красу зимового вечора. Не вдаючись до недоречних розумувань, почуваючи себе під надійним захистом старого воїна, його дружина й діти віддавалися радощам домашнього затишку, коли почуття нічим не скуті, коли приязнь і щирість пожвавлюють бесіду, погляди та розваги.

Генерал сидів або, точніше, зручно розташувався у високому, просторому кріслі, що стояло біля каміна, де палахкотів вогонь, поширюючи приємне тепло — ознаку того, що на вулиці дуже холодно. Статечний батько родини відкинувся на спинку крісла і ледь схилив голову, застигши в тій недбалій позі, яка свідчила про безтурботний спокій, про нічим не затьмарену тиху радість. Ліниво звішуючись із підлокітників, його руки завершували образ людини, що втішається цілковитим блаженством. Він милувався своїм найменшим сином, хлопчиком років п'яти. Напівголий малюк не бажав роздягатися і втікав від чепчика та нічної сорочечки, якими мати час від часу погрожувала йому: він не хотів скидати свій гаптований комірець і тільки сміявся, коли мати кликала його, бачачи, що й сама вона сміється з його дитячого бунту; він знову починав гратися з сестрою, таким же наївним, але вже лукавішим створінням, яка вимовляла слова чіткіше, ніж її братик, чиє белькотіння та невиразні думки батьки ледве-ледве розуміли. Старша від братика на два роки, Моїна смішила його своїми витівками, в яких уже відчувалася маленька жінка; незмовкний і, здавалося, безпричинний дитячий сміх скидався на вибухи ракет; а батьки, дивлячись, як дітлахи пустують біля вогню і, не знаючи сорому, виставляють напоказ свої гарні повненькі тільця, свої білі й тендітні ручки та ніжки, бачачи, як сплітаються чорні й біляві кучері, як торкаються одне одного рожеві личка з милими ямочками на щоках, батьки — і насамперед, звичайно, мати — розгадували ці маленькі душі, вже розуміючи їхні характери, їхні дитячі пристрасті. Блискучі оченята, розпашілі щічки, білосніжна шкіра двох прегарних малюків були такі яскраві, що біля них тьмяними здавалися квіти, виткані на пухнастому килимі, — арені їхніх розваг, на якій вони качалися, беркицялись, борюкалися, падали. Їхня мати сиділа на козетці з протилежного боку каміна, навпроти чоловіка, посеред розкиданих дитячих одежин, і тримала у руці червоний черевичок. Її поза була сповнена невимушеності, вона хотіла насваритися на малих, але це їй не вдавалося, і лагідна усмішка не сходила з її уст. Їй було десь років тридцять шість, але краса її досі збереглася, завдяки рідкісній досконалості рис обличчя — того вечора від тепла, затишку, щастя воно світилося дивним сяйвом. Час від часу вона переводила ласкавий погляд з дітей на поважне обличчя чоловіка; іноді їхні очі зустрічалися, й вони безмовно обмінювалися своєю радістю та заповітними думками. Обличчя в генерала було дуже засмагле. На його широке, відкрите чоло спадали пасма шпакуватого волосся. Мужній блиск синіх очей, відвага, якою дихали всі риси його збляклого обличчя, свідчили про те, що червону стрічечку в петлиці свого сюртука він здобув тяжкими трудами. В ці хвилини на його суворому, рішучому обличчі відбивалися невинні веселощі малюків, і воно світилося добротою, невимовною простодушністю. Старому полководцю неважко було відчувати себе дитиною. Взагалі солдати ніколи не втрачають любові до дітей, адже вони спізнали у своєму житті чимало лиха і добре розуміють нікчемство сили і переваги слабості. Віддалік, за круглим столом, освітленим кількома висячими лампами, яскраве світло яких змагалося з блідим полум'ям свічок, що стояли на каміні, сидів хлопець років тринадцяти і читав грубу книжку, швидко перегортаючи сторінки. Лемент братика та сестри анітрохи не відвертав його уваги. На його обличчі відбивалася притаманна підліткам цікавість і цілковита зосередженість, виправдана чудесними пригодами із казок «Тисяча й однієї ночі» та мундиром ліцеїста. Він сидів нерухомо, із замисленим виглядом, поставивши лікоть на стіл і підперши голову рукою. Його пальці біліли на темному волоссі, світло падало згори йому на обличчя, а вся постать тонула в пітьмі, й він скидався на один з чорних автопортретів Рафаеля, де художник, нахилившись, напружено думає про майбутнє. Між цим столом і маркізою сиділа за кроснами, то нахиляючи, то підводячи голову над вишиванням, висока вродлива дівчина, з красиво зачесаним, чорним, як воронове крило, волоссям, що вилискувало за кожним її порухом. Від Елени важко було відвести очі. В її незвичайній красі дивовижно поєднувалися сила й витонченість. Волосся, укладене короною навкруг голови, було таке пишне, що не слухалося гребінця і біля самої шиї кучерявилося тугими кільцями. Густі, красиво окреслені брови вирізнялися на білосніжному чолі. Під її грецьким носиком, який був бездоганно правильної форми, темнів на верхній губі легенький пушок — ознака вольової вдачі. Але чарівна округлість стану, щирість, якою дихали всі її риси, легкий, майже прозорий рум'янець, млосна ніжність губів, бездоганний овал обличчя, а головне непорочність погляду надавали її сліпучій красі жіночої принадливості, чарівної скромності, якої ми вимагаємо від цих янголів, створених для щастя й любові. І все ж таки в цій дівчині не було нічого тендітного, мабуть, серце її було лагідне, а душа сильна так само, як бездоганними були пропорції її тіла і невідпорними чари обличчя. Вона мовчала, як і брат-ліцеїст, і, здавалося, була під владою тих фатальних дівочих мрій, які часто непроникні не лише для спостережливого батьківського погляду, а й для проникливого погляду матері. Й годі було збагнути, чи то від гри світла, чи від таємних тривог набігають на її обличчя примхливі тіні, як ото хмаринки на чисту голубінь неба.

У ці хвилини батьки майже забули про своїх старших дітей. Проте генерел не раз спрямовував пильний погляд на німу сцену другого плану, що являв собою чудове втілення надій, які витали в дитячих пустощах першого плану сімейної картини. Малюючи людське життя в його поступовому розвитку, всі ці постаті ніби утворювали живу поему. Розкіш оздоблення та обстави, розмаїття поз і барвиста строкатість одягу, такі неоднакові й за рисами, і за віком обличчя, що проступали яскравими плямами на темному тлі, — все створювало багаті й виразні контрасти, яких ми вимагаємо від скульптури, живопису, письменства. А навколишня тиша, зима, усамітнення й ніч наділяли своєю величчю цю вишукану і водночас дивовижно просту композицію, чудовий витвір самої природи. В подружньому житті часто випадають такі священні години, які, можливо, завдячують свою принадність невиразним спогадам про кращий світ. Ці години осяяні сонячним промінням, вони даровані людині у винагороду за страждання і для того, щоб їй було легше миритися з життям. Так ніби сам усесвіт з'являється перед нами в чарівних образах, щоб навчити нас великих принципів порядку, так ніби суспільство, обстоюючи свої закони, показує нам майбутнє.

А проте, незважаючи на ласкаві погляди, які Елена кидала на Абеля та Моїну, коли лунав особливо дзвінкий вибух їхнього сміху, незважаючи на щасливий вираз, що з'являвся на її ясному обличчі, коли вона нишком позирала на батька, глибокий смуток відбивався в усіх її рухах, у її позі, а надто в очах, затінених довгими віями. Її білі, сильні руки, шкіра на яких просвічувала, надаючи їм рожевої і ніби мерехтливої прозорості, її чудові руки тремтіли! Одного лише разу, мов неумисне, зустрілися її очі з очима маркізи, й обидві зрозуміли одна одну: непроникним, холодним і шанобливим був погляд Елени, похмурим і погрозливим — погляд матері. Дівчина швидко опустила очі на своє рукоділля, зосередила всю увагу на голці й довго не підводила голови, ніби стомилася держати її прямо. Можливо, мати ставилася до дочки надто суворо, вважаючи таку суворість необхідною? А може, заздрила красі Елени, з якою ще могла змагатися, але тільки вдаючись до всіх хитромудрих засобів чепуріння? А може, дочка розгадала — як це буває з багатьма дочками, коли вони стають проникливими — таємниці матері, яка з вигляду ревно виконувала свої обов'язки і думала, що ці таємниці поховані на дні її серця, наче в могилі?

Елена досягла того віку, коли душевна чистота породжує невблаганну вимогливість, що переступає розумні межі, в яких повинні перебувати почуття. В уяві деяких людей помилки перетворюються на тяжкі злочини; тоді уява починає впливати на сумління, і в таких випадках молоді дівчата бачать усе в трагічному світлі й чекають жорстокої кари за свою провинність, якій вони надають явно перебільшеної ваги. Елена, мабуть, вважала, що вона не гідна жодної людини на світі. Таємниця з її минулого життя, можливо, нещасливий випадок, спочатку неусвідомлений, але згодом переосмислений завдяки вразливості її вдачі та під впливом релігійних переконань, вселила їй віднедавна почуття якогось романтичного самоприниження. Вона різко змінила свою поведінку від того дня, коли прочитала в останньому збірнику чужоземних п'єс новий переклад чудової трагедії Шіллера «Вільгельм Телль». Після того як мати дорікнула дочці за те, що та впустила на підлогу книжку, вона зрозуміла, що Елену приголомшила сцена з п'єси, де поет натякнув на певну спорідненість між Вільгельмом Теллем, який пролив кров однієї людини задля порятунку всього народу, та Йоганном Парріцидою^{31}. Елена стала смиренною, побожною, замкнутою, вона відмовлялася їздити на бали. Ніколи ще не була вона такою ніжною з батьком, а надто, коли маркіза не бачила, як вона до нього лащиться. Любов Елени до матері охолола, але зовні це майже не проявлялось, і генерал, мабуть, нічого не помітив, хоча й пильно стежив за тим, щоб у родині панували мир і згода. Та жоден чоловік не зміг би проникнути в глибину цих двох жіночих сердець: одного — юного і великодушного, другого — вразливого й гордого; перше було джерелом поблажливості, друге — сповнене лукавства й пристрасті. Якщо дочку й гнітив прихований деспотизм матері, то ніхто цього не відчував, крім самої жертви. А втім, лише випадок міг пролити якесь світло на ці незбагненні загадки. До тієї ночі душа дочки й душа матері лишалися непроникними; та не було сумніву, що якась моторошна таємниця лежала між ними й Богом.

— Годі тобі, Абелю! — вигукнула маркіза, скориставшися з того, що Моїна з братом втомились і вгамувалися. — Іди-но сюди, мій хлопчику, пора спати…

І суворо глянувши на сина, вона посадовила його собі на коліна.

— Отакої! — сказав генерал. — Уже пів на одинадцяту, а жоден слуга досі не повернувся! Ох і гультяї ж! Гюставе, — провадив він, обернувшись до сина, — я дав тобі книжку з тією умовою, що ти читатимеш лише до десятої. Ти сам повинен був закрити її о домовленій годині й піти спати, як ти мені обіцяв. Якщо хочеш стати людиною видатною, ти повинен ставитися до даного тобою слова, як до святої заповіді, й берегти його, як свою честь. Один з найвідоміших ораторів Англії Фокс уславився саме твердістю свого характеру. Головною його перевагою була вірність узятим на себе зобов'язанням. Коли Фокс був малим, його батько, англієць старого гарту, дав синові суворий урок, що назавжди закарбувався йому в пам'яті. У твоєму віці Фокс приїздив до батька на канікули. Навколо їхнього замку, як то заведено в багатих англійців, був великий парк. У парку стояла стара альтанка; її мали розібрати й перенести в інше місце, звідки відкривався чудовий краєвид. Діти люблять дивитись, коли щось руйнують. Малому Фоксові хотілося продовжити свої канікули на кілька днів, щоб побачити, як зноситимуть альтанку, але батько звелів синові повернутися до коледжу в призначений день перед початком навчання; батько й син через це посварилися. Мати, як і всі матері, підтримала хлопця. Тоді батько врочисто пообіцяв синові відкласти знесення альтанки до наступних канікул. Малий Фокс повернувся до коледжу. Батько подумав, що хлопець, заклопотаний навчанням, забуде про їхню домовленість, і звелів розібрати альтанку й перенести її на інше місце. Але впертий хлопець тільки й думав що про ту альтанку. Приїхавши додому, він насамперед пішов подивитись на неї. На сніданок він прийшов украй засмучений і сказав батькові: «Ви мене одурили». Старий джентльмен збентежився, але його відповідь була сповнена гідності: «Це правда, сину, але я залагоджу свою помилку. Треба оберігати своє слово пильніше, ніж багатство. Бо той, хто дотримує слова, здобуде багатство, а ніякі багатства не змиють пляму на твоїй совісті, коли ти порушиш слово». Батько звелів перенести альтанку на те місце, де вона була раніше, а коли її відбудували в колишньому вигляді, наказав зруйнувати її на очах у сина. Хай це послужить наукою для тебе, Гюставе.

Гюстав уважно вислухав батька і відразу закрив книжку. На мить запала мовчанка; генерал підняв Моїну, що змагалася зі сном, і посадив її собі на коліна. Голівка малої похилилася, припала до батьківських грудей, і Моїна заснула, вкутана своїм прегарним золотавим волоссям. У цю мить з вулиці долинуло тупотіння чиїхось поквапних кроків, і три удари в двері луною відбилися в усьому домі. Ці лункі удари були не менш красномовні, ніж зойк людини, якій загрожує смертельна небезпека. Сторожовий собака люто загавкав. Елена, Гюстав, генерал і його дружина здригнулися, але Абель, якому мати щойно вдягла чепчик на голівку, і Моїна не прокинулися.

— Ото хтось поспішає! — вигукнув генерал, уклавши доньку на крісло.

І швидко вийшов з вітальні, не почувши, як дружина благально вигукнула йому навздогін:

— Не ходи туди, мій друже…

Маркіз зайшов до спальні, взяв там два пістолети, засвітив потайного ліхтаря, кинувся до сходів, спустився ними із швидкістю блискавки й через мить уже стояв перед парадними дверима. Син безстрашно подався за ним.

— Хто там? — спитав генерал.

— Відчиніть! — відповів хтось за дверима, важко відсапуючись.

— Ви друг?

— Друг!

— Ви сам?

— Сам. Та відчиняйте ж, вони підходять!

Тільки-но генерал прочинив двері, як хтось миттю прослизнув у передпокій, швидкий, мов тінь. Господар дому отямитися не встиг, як незнайомець сильним поштовхом ноги уже захряснув за собою двері й наліг на них спиною, мабуть, сповнений рішучості нікого не впускати. Щоб пристрашити непроханого гостя, генерал навів на нього пістолет і освітив його ліхтарем; він побачив перед собою чоловіка середнього зросту в хутряній шубі, — таку носять старі діди, — яка тяглася по землі й була йому завелика, наче він зняв її з чужого плеча. З обачності чи випадково, але обличчя втікача затінював капелюх, насунутий на самі очі.

— Сховайте пістолета, пане, — сказав він генералові. — Я не залишуся тут без вашої згоди; але якщо я звідси вийду, біля застави мене чекає смерть. І яка смерть! За неї ви відповісте перед Богом. Я прошу у вас притулку на дві години. Та хоч я і прохач, необхідність змушує мене поставити умови. Мені потрібна аравійська гостинність. Хай вона буде для вас священною; а ні, то відчиняйте двері, і я піду на смерть. Мені потрібні таємниця, пристановище і вода. Ох, води! — прохрипів він пересохлим горлом.

— Хто ви такий? — запитав генерал, вражений гарячковою балакучістю незнайомця.

— Он як! Хто я такий? Що ж, відчиняйте двері, і я піду, — мовив незнайомець з якоюсь диявольською іронією.

Маркіз водив ліхтарем, намагаючись освітити незнайомця, але йому вдалося роздивитись лише нижню частину його обличчя, і ніщо не говорило на користь тієї незвичайної гостинності, якої вимагав утікач: його мертвотно бліді щоки посмикувались, риси були жахливо спотворені. В тіні, відкинутій крисами капелюха, палахкотіли очі, й супроти їхнього блиску, здавалося, блідло тьмяне світло ліхтаря. Одначе генерал повинен був дати відповідь.

— Добродію, — сказав генерал, — ваші слова такі дивні, що й ви на моєму місці…

— Моє життя у ваших руках! — вигукнув незнайомець, уриваючи хазяїна, і голос його був страшний.

— На дві години? — нерішуче промовив генерал.

— На дві години! — підтвердив утікач.

Мабуть, у пориві розпачу він раптом зсунув капелюха на потилицю, відкрив чоло і, наче роблячи останню спробу, втупив у генерала вогнистий погляд, що проникав у саму глибінь душі: цей погляд випромінював розум і волю, засліплював, наче блискавка, і вражав, мов грім. Адже бувають хвилини, коли люди володіють незбагненною могутністю.

— Проходьте, хоч би хто ви були, тут ви в безпеці, — врочисто промовив господар дому, і йому здалося, що він скоряється одній з тих підсвідомих спонук, які людина не завжди може собі пояснити.

— Бог вас винагородить! — сказав незнайомець, зітхнувши з полегкістю.

— Ви маєте зброю? — спитав генерал.

Замість відповіді невідомий швидко розгорнув поли шуби, та не встиг генерал його роздивитись, як він знову закутався в неї. Зброї в нього не було видно, а вдягнений він був так, ніби з'явився сюди прямо з балу. Хоч і мигцем оглянув його недовірливий генерал, він дещо таки встиг помітити й вигукнув:

— Де в біса ви так змокли, адже на дворі сухо!

— Знову запитання! — згорда відповів незнайомець.

В цю мить маркіз помітив сина і згадав, як щойно повчав його про необхідність дотримувати даного слова. Це розсердило його, і він сказав з явним гнівом у голосі.

— Ти чому тут, шалапуте! Тобі давно пора бути в ліжку.

— Я думав, що знадоблюся вам у разі небезпеки, — відповів Гюстав.

— Ну, а зараз іди до своєї кімнати, — сказав батько, полагіднівши від такої відповіді сина. — А ви, — звернувся він до незнайомця, — ідіть за мною.

Вони замовкли, як два гравці, що не довіряють один одному. Генерала почали тривожити похмурі передчуття. Присутність незнайомця гнітила його, як жаский сон. Але він дав слово, і треба було виконувати його, отож він провів непроханого гостя коридорами та сходами у велику кімнату на третьому поверсі, що була якраз над вітальнею. Ця нежила кімната взимку правила за сушильню. Вона не сполучалася з іншими покоями; її пожовклі стіни прикрашало лише поганеньке дзеркало, забуте на каміні колишнім власником дому та велике трюмо, для якого не знайшлося місця, коли розміщали маркізові меблі, і його тимчасово поставили тут, навпроти каміна. Підлогу в цій величезній мансарді ніколи не підмітали, тут стояв крижаний холод і обставу довершували тільки два старі стільці з розпотрошеними солом'яними сидіннями. Генерал поставив ліхтар на камін і сказав незнайомцеві:

— Ця вбога мансарда буде для вас притулком — тут найбезпечніше. Я дав слово, що збережу таємницю, тому дозвольте, я вас замкну.

Незнайомець нахилив голову на знак згоди.

— Я просив лише притулку, збереження таємниці й води, — мовив він.

— Воду я зараз принесу, — відповів маркіз і, старанно замкнувши двері, навпомацки спустився до вітальні, щоб узяти там свічку й піти до буфетної по карафу з водою.

— Що там сталося? — зацікавлено спитала маркіза.

— Нічого, люба, — холодно відповів чоловік.

— Але ж ми добре чули, що ви когось провели нагору…

— Елено, — сказав генерал, дивлячись на дочку, яка підвела на нього погляд, — знайте, що честь батька залежить від вашої стриманості. Ви нічого не чули.

Дівчина відповіла ствердним кивком голови. Маркіза була спантеличена й ображена, що чоловік звелів їй замовкнути, навіть не заговоривши до неї. Генерал пішов по карафу та склянку й повернувся до кімнати, де замкнув бранця. Той стояв біля каміна, прихилившись до стіни, з непокритою головою; капелюха він поклав на стілець. Незнайомець явно не сподівався, що його побачать при такому яскравому світлі; коли він зустрівся поглядом з пронизливим поглядом генерала, його чоло насупилось, а на обличчі з'явився стурбований вираз; але він зразу полагіднів і подякував своєму рятівникові люб'язною усмішкою. Коли хазяїн дому поставив склянку й карафу з водою на камін, незнайомець, ще раз кинувши на нього палахкотючий погляд, заговорив.

— Пане, я, звичайно, здаюся вам дивним, — сказав він тихо, і голос його вже не уривався спазмами, як раніше, хоча все ще передавав внутрішню напругу. — Пробачте, мої примхи — вони спричинені необхідністю. Якщо ви залишитеся тут, я прошу не дивитись на мене, коли я питиму.

Маркіз рвучко відвернувся — його дратувало, що він повинен підкорятися вимогам людини йому неприємної. Незнайомець дістав з кишені білого носовичка й обгорнув ним пальці правої руки; потім схопив карафу й одним духом випив з неї усю воду. Маркіз не мав наміру порушувати свою безмовну обіцянку, але його погляд машинально впав на трюмо; завдяки розташуванню двох дзеркал він виразно побачив незнайомця і помітив, що носовичок умить став червоним від доторку рук, які були в крові.

— А, ви подивились на мене! — вигукнув утікач, коли, випивши воду й знову закутавшись у шубу, він з підозрою втупив погляд у генерала. — Я пропав! Вони вже йдуть, вони близько!

— Я нічого не чую, — сказав генерал.

— Вам нема потреби дослуховуватися — не те що мені.

— Ви весь у крові. Ви що, билися на дуелі? — спитав генерал, стривожено роздивляючись червоні плями, які розповзалися на одежі незнайомця.

— Авжеж, бився на дуелі, — підтвердив той, і його губи скривились у гіркій посмішці.

В цю мить здалеку долинув тупіт копит — кілька коней мчали галопом; але ці звуки були слабкі, як перші проблиски світанку. Своїм досвідченим вухом генерал уловив, що скакають вимуштрувані кавалерійські коні.

— Це жандарми, — сказав він.

Він подивився на свого бранця так, ніби хотів розвіяти сумніви, які, певне, навіяв йому своєю мимовільною нескромністю, взяв свічку і повернувся до їдальні. Щойно він поклав ключ від мансарди на камін, як цокіт копит почувся виразніше; він наближався до будинку з такою швидкістю, що генерал здригнувся. І справді, через мить коні зупинилися біля під'їзду. Один з вершників, перемовившись із товаришами, спішився й гучно постукав. Генералові довелося піти відчинити двері. Побачивши шістьох жандармів у капелюхах із срібними галунами, які блищали в місячному світлі, він не зміг опанувати внутрішньої тривоги.

— Ваша ясновельможносте, — звернувся до нього бригадир, — ви не чули, не пробігав тут хтось недавно в напрямку до застави?

— До застави? Ні, не чув.

— Ви нікому не відчиняли двері?

— Ви що, думаєте, я завжди сам відчиняю двері?

— Але даруйте, генерале, мені здалося…

— Та ви жартуєте зі мною! — гнівно вигукнув маркіз. — Як ви смієте?

— Та ми нічого, ваша ясновельможносте, — смиренно провадив бригадир. — Пробачте нас за надмірну старанність. Ми добре знаємо, що пер Франції не впустить уночі вбивцю в дім, але ми хотіли дістати деякі відомості…

— Убивцю! — вигукнув генерал. — І кого ж він…

— Щойно зарубали сокирою барона де Моні, — пояснив жандарм. — Але вбивцю розшукають. Ми певні, що він десь поблизу, і ми влаштуємо на нього облаву. Прошу пробачення, генерале.

Жандарм сказав це, уже сідаючи на коня, і, на щастя, не міг бачити маркізове обличчя. Бригадир звик робити всілякі припущення і напевне запідозрив би щось не те, якби побачив це відкрите обличчя, на якому відбивалися всі порухи душі.

— А хто вбивця, відомо? — запитав генерал.

— Ні, — відповів вершник. — У шухляді письмового столу було багато золота й банкових білетів, але він нічого не взяв.

— Отже, це помста, — сказав генерал.

— Мстити старому дідові? Ні, ні, грабіжникові просто щось перешкодило.

І жандарм пустив коня навздогін своїм супутникам, які були вже далеко. Генерал стояв як громом прибитий — і не дивно. Незабаром він почув, що повертаються його слуги. Вони завзято про щось сперечалися — їхні голоси долинали від перехрестя, де дорога завертала на Монтрей. Коли вони прийшли, генерал люто на них накинувся — йому треба було вилити свій гнів. Від громових перекотів його голосу двигтів весь дім. Та він відразу вгамувався, коли камердинер, найсміливіший і найкмітливіший із слуг, пояснив, що вони запізнилися не з своєї вини; мовляв, біля застави їх затримали жандарми та агенти поліції, що розшукують якогось убивцю. Генерал замовк. Камердинерові слова нагадали йому, в якому безглуздому становищі він опинився, і він сухо звелів слугам негайно вкладатися спати, а вони були вкрай здивовані, що він так легко повірив вигадці свого камердинера.

Та тим часом, як у дворі відбувалися ці події, випадок, на перший погляд малозначущий, змінив становище інших учасників цієї драми. Тільки-но маркіз вийшов, як його дружина, що поглядала то на ключ від мансарди, то на Елену, нахилилася до дочки і сказала впівголоса:

— Елено, батько залишив ключ на каміні.

Дівчина підвела голову й боязко поглянула на матір, чиї очі горіли цікавістю.

— Ну то й що, мамо? — спантеличено запитала вона.

— Мені хотілося б знати, що робиться нагорі. Там ніхто досі й не ворухнувся — невже справді в мансарді хтось є? Сходи поглянь…

— Я? — злякано перепитала дівчина.

— Ти боїшся?

— Ні, мамо, але мені вчулися там чоловічі кроки.

— Якби я могла піти сама, я не стала б просити про це вас, Елено, — з холодною погордою заявила мати. — Якщо батько повернеться й не побачить мене, він напевне поцікавиться, де я, а вашої відсутності він не помітить.

— Якщо наказуєте, я піду. Але я втрачу пошану батька…

— Он як! — насмішкувато сказала маркіза. — Я жартувала, а ви мої слова сприйняли всерйоз. Якщо так, то я вам справді наказую піти й подивитися, що робиться нагорі. Ось ключ, дочко! Ваш батько просив мовчати про те, що відбувається в його домі, але ж він нікому не забороняв заходити в ту кімнату. Ідіть і пам'ятайте, що дочка не має права судити матір…

Промовивши останні слова з усією суворістю ображеної матері, маркіза взяла ключ і передала його Елені. Дівчина мовчки підвелась і вийшла з вітальні.

«Мати завжди зуміє домогтися його прощення. А я, звичайно, загублю себе в очах батька. Чи не хоче вона, щоб він мене розлюбив, і тоді вона вигнала б мене з дому?»

Такі думки снувалися в її голові, коли вона йшла темним коридором, у кінці якого були двері до таємничої кімнати. Коли Елена підійшла до них, у сум'ятті її думок було щось фатальне. Від цих гарячкових роздумів хлюпнули через вінця тисячі почуттів, доти зачаєних у її серці. Вона й так уже не сподівалася на щасливе майбутнє у своїй долі. Підносячи ключ до шпарки, вона судомно тремтіла і так хвилювалася, що їй довелося з хвилину постояти, приклавши руку до серця, наче вона могла погамувати його сильні й лункі удари. Нарешті Елена відімкнула двері. Мабуть, скрипіння завіс не привернуло уваги вбивці, незважаючи на його тонкий слух, — притулившись до стіни, наче був прикутий до неї, він весь поринув у свої думки. Його слабко осявало світляне коло, відкинуте ліхтарем, і в цій півсутіні він скидався на похмуру статую лицаря, з тих, які стоять по кутках темних гробниць у готичних каплицях. На його високому смуглявому чолі блищали краплі холодного поту. Неймовірною відвагою дихали ці риси, спотворені від тяжких роздумів. Палахкотючі очі, сухі й нерухомі, здавалося, спостерігали битву, що відбувалася перед ним у темряві. Вихор шалених думок відбивався на його обличчі, а твердий, ясний вираз свідчив про шляхетну душу. Стан, постава, могутнє тіло незнайомця відповідали його незламній вдачі. Цей чоловік був сповнений якоїсь страшної сили і вдивлявся в темряву, ніби бачив там своє майбутнє. Звикши до мужніх облич видатних людей, які оточували Наполеона, і більше заклопотаний думкою про те, що являє собою душа непроханого гостя, генерал не звернув уваги на його незвичайну зовнішність. Та на Елену, як і на всіх жінок, насамперед справляло враження усе зовнішнє, і вона була приголомшена грою світла і тіней, виразом величі і жаги, тим поетичним хаосом, що надавав незнайомцеві схожості з Люцифером, який підвівся після падіння. Зненацька буря, що відбивалася на його обличчі, втихла мов чарами, і незбагненна владна сила, джерелом і втіленням якої, можливо несамохіть, був цей чоловік, підхопила його з невтримною швидкістю повені. Судомні зморшки на обличчі розгладились, від чола заструмував бурхливий потік думок. І дівчина, заворожена чи то незвичайною зустріччю, чи таємницею, якої вона торкнулася, замилувалася тепер його приємним і привабливим обличчям. Кілька хвилин вона стояла мовчки, мов зачарована, охоплена хвилюванням, досі не відомим її юній душі. Та незабаром, чи тому, що в Елени вихопився вигук або мимовільний жест, чи тому, що вбивця, повернувшись із світу марень у світ дійсності, почув чиєсь дихання, він обернув голову, ледь роздивився в сутіні прекрасне обличчя та чудові форми дівчини, і ця нерухома постать, мабуть, видалася йому ангелом, небесним видінням.

— Шановний пане… — озвалася Елена тремтячим голосом.

Душогуб затремтів.

— Жінка? — неголосно вигукнув він. — Та чи можливо це? Ідіть звідси, — провадив він. — Я ні за ким не визнаю права жаліти, прощати чи звинувачувати мене. Я повинен жити сам-один. Ідіть, дитино, — додав він з величним жестом. — Я погано віддячив би господареві цього дому за послугу, яку він мені зробив, коли б дозволив котромусь із домочадців дихати одним повітрям зі мною. Я повинен скорятися законам, прийнятим у людському суспільстві.

Цю останню фразу він вимовив ледве чутно. Завдяки своєму дивовижному вмінню передбачати, він збагнув, скільки лиха таїть у собі ця сумна істина і, кинувши на Елену проникливий погляд, сколихнув у серці незвичайної дівчини ціле море думок, які ще дрімали в ній. То було світло, яке осяяло досі не відомі їй сторінки життя. Її душа безпорадно борсалася, вона не знаходила в собі сили, щоб захиститися від магнетичної влади цього погляду, навіть мимохідь кинутого на неї. Збентежена й тремтяча, Елена вибігла з мансарди і повернулася до вітальні лише за хвилину до того, як туди увійшов батько, отож вона нічого не встигла розповісти матері.

Генерал був глибоко занепокоєний; схрестивши руки, він мовчки ходив розміреним військовим кроком від вікон на вулицю до вікон, які виходили в сад. На руках у його дружини лежав сонний Абель. Моїна безтурботно спала в кріслі, мов пташка в гніздечку. Старша сестра з клубком шовкових ниток у одній руці та з голкою — в другій невідривно дивилася на вогонь. У вітальні, в усьому домі й надворі панувала глибока тиша, порушувана тільки неквапними кроками слуг, що розходилися спати; іноді лунав приглушений сміх — останнє відлуння весільної гулянки; та ще скрипіли двері, коли слуги прочиняли їх, перемовляючись, а тоді зачиняли знову. Часом долинало глухе шарудіння з кімнат, де вони вкладалися спати. Упав стілець. Почувся тихий кашель старого кучера і змовк. Незабаром тиша уже залягла повсюди — похмура тиша, в яку западає опівночі вся природа. В нічному небі миготіли зорі, холод скував землю. Ніхто не озивався, ніхто не ворушився. Лише потріскували дрова в каміні, наче для того, щоб люди, які сиділи біля каміна, могли збагнути всю глибину мертвої тиші. Дзиґарі в Монтреї видзвонили годину. В цю мить нагорі почулися легкі кроки. Маркіз та його дочка, впевнені, що замкнули вбивцю пана де Моні на ключ, подумали, що то ходить котрась із служниць і не стривожилися, коли в сусідній кімнаті двічі скрипнули двері. Аж раптом у вітальні з'явився душогуб. Розгубленість маркіза, жвава цікавість його дружини і здивування дочки дозволили йому безперешкодно дійти майже до середини зали, і він сказав генералові спокійним, на диво приємним голосом:

— Шановний пане, дві години скоро збіжать.

— Це ви! — вигукнув генерал. — Яким чудом ви тут опинилися?

І він грізним і запитливим поглядом подивився на дружину й дітей. Елена густо зашарілась.

— Ви, ви серед нас! — провадив генерал схвильованим голосом. — Душогуб, заляпаний кров'ю, — тут! Ви оскверняєте цю кімнату. Геть звідси, геть! — з люттю вигукнув він.

При слові «душогуб» маркіза перелякано зойкнула. Обличчя ж Елени — а це слово, мабуть, вирішило її долю — не виразило найменшого подиву. Так ніби вона давно чекала цього чоловіка. Все, про що вона так багато думала, раптом набуло змісту. Кара небесна, що судилася їй за її провини, вдарила. Вона вважала себе не менш злочинною, ніж цей незнайомець, і дивилася на нього ясним поглядом. Вона його подруга, його сестра. В усьому цьому вона вбачала волю господню. Якби вона була на кілька років старшою, тверезий розум переборов би докори сумління, але зараз вони опанували її цілком, заглушили в ній усі інші почуття. Незнайомець стояв нерухомо і був незворушний. Зневажлива посмішка ковзнула по його обличчю, скривила повні червоні губи.

— Я поводився у вас шляхетно, але ви цього не цінуєте, — спокійно промовив він. — Я умисне не торкнувся рукою до склянки, з якої пив, коли мене мучила спрага. Я навіть не схотів обмити свої закривавлені руки під вашим дахом, і я піду звідси, залишивши від мого «злочину» (на це слово губи його стислися) один невиразний спогад, бо я намагався пройти так, щоб тут від нього не лишилося й сліду. І нарешті, я не допустив, щоб ваша дочка…

— Моя дочка! — вигукнув генерал, з жахом глянувши на Елену. — Геть звідси, негіднику, а то я вб'ю тебе!

— Дві години ще не минули. Ви не можете ні вбити мене, ні вигнати, не втративши пошани до самого себе… і моєї пошани.

Почувши останні слова, приголомшений генерал спробував зміряти злочинця поглядом; але йому довелося опустити очі, він відчував, що неспроможний витримати погляд незнайомця, нестерпно блискучий погляд, який удруге за сьогодні вніс сум'яття у його душу. Він усвідомлював, що його воля слабне і побоявся знову розчулитись.

— Вбити старого! А в нього ж родина — ви хоч уявляєте собі, що це таке? — сказав хазяїн дому, з батьківською ніжністю глянувши на дружину й дітей.

— Так, він уже був старий, — підтвердив незнайомець, нахмуривши брови.

— Забирайтеся геть! — гримнув генерал, не осмілюючись підвести очі на непроханого гостя. — Нашу угоду порушено. Хоча я не вб'ю вас, не зраджу. Я ніколи не постачатиму жертви на ешафот. Але йдіть звідси, ви нам огидні.

— Я знаю, що в усій Франції не знайдеться клаптя землі, де я знайшов би для себе безпечний притулок, — смиренно відповів злочинець. — Та якби правосуддя, подібно до Бога, судило кожного за його діяння, якби воно завдавало собі клопоту розслідувати, хто страховище — вбивця чи його жертва, я міг би з гордістю лишитися серед людей. Невже ви не здогадуєтеся, які страшні злочини на совісті у того, кого я щойно зарубав? Я став суддею і катом, я замінив собою безпорадне людське правосуддя. Ось у чому мій злочин. Прощайте, пане. Хоч ви й зіпсували мені враження про вашу гостинність, я її не забуду. Я збережу в душі почуття вдячності до однієї-однісінької людини на світі, і ця людина — ви… Але мені хотілося б, щоб ви проявили більше великодушності.

Він рушив до дверей. У цю мить Елена нахилилась до матері й прошепотіла їй щось на вухо.

— Та ти що?..

Почувши цей крик, який вихопився в маркізи, генерал здригнувся так, ніби побачив, що Моїна вмерла. Елена підвелася, і вбивця мимохіть обернувся; з виразу його обличчя було видно, що він тривожиться за цю родину.

— Що з вами, люба? — спитав маркіз.

— Елена хоче піти з ним, — сказала його дружина.

Вбивця почервонів.

— Мати неправильно зрозуміла слова, які вихопились у мене, — тихо сказала Елена. — Ну що ж, я вволю її потаємне бажання.

Окинувши всіх гордовитим, майже озлобленим поглядом, дівчина опустила очі й завмерла в позі, що виражала скромність і сором'язливість.

— Елено, — спитав генерал, — ви ходили нагору, в кімнату, куди я помістив…

— Ходила, тату.

— Елено, — провадив батько, і його голос змінився від внутрішнього тремтіння, — ви сьогодні вперше побачили цього чоловіка?

— Уперше, тату.

— В такому разі ваш намір просто безглуздий…

— Хай безглуздий, але я зважилася, тату.

— Ох, дочко! — промовила маркіза неголосно, але так, щоб чоловік її чув. — Елено, ви чините всупереч правилам честі, скромності, добропристойності, в яких я намагалася вас виховати. Якщо до цієї фатальної години ви лише обманювали нас, то ви не варті навіть жалю. Що ж вас так привабило в цьому незнайомцеві? Не його ж моральні чесноти? Може, та сила, яка штовхає людину на злочин? Я надто шаную вас, щоб припустити…

— О, припускайте все, що вам завгодно, — холодно відказала дівчина.

Та, незважаючи на твердість духу, яку Елена виявила в ці хвилини, полум'ю, що палахкотіло в її погляді, було нелегко висушити сльози — а вони уже заблищали в її очах. Побачивши, що дівчина плаче, незнайомець збагнув, який зміст крився в словах її матері; він спрямував на маркізу свій орлиний погляд, і якась неподоланна сила змусила її глянути на страшного спокусника. Та коли її очі зустрілися з ясними і блискучими очима незнайомця, усе в неї похололо в душі, й вона здригнулась — так здригаємося ми, побачивши змію або торкнувшись лейденської банки.

— Друже мій, — крикнула вона чоловікові, — це демон! Він усе вгадує!

Генерал простяг руку до шворки дзвінка.

— Він вас погубить, — сказала Елена вбивці.

Незнайомець посміхнувся, ступив крок уперед, відвів руку маркіза, втупив у нього погляд, від якого всі ціпеніли, і маркіз втратив волю до опору.

— Я відплачу вам за гостинність, — сказав він, — і ми будемо квити. Я сам віддамся в руки закону — і врятую вас від ганьби. Зрештою, навіщо мені тепер жити?

— Ви ще зможете покаятися, — відповіла Елена, глянувши на нього з тією надією, яка світиться лише в очах молодих дівчат.

— Каятися я ніколи не стану, — мовив убивця гучним голосом, гордо піднісши голову.

— Його руки в крові, — сказав Елені батько.

— Я їх обітру, — відповіла вона.

— Але ж ви навіть не знаєте, потрібні ви йому чи ні, — мовив генерал, не осмілившись показати на незнайомця.

Душогуб наблизився до Елени; її прекрасне обличчя, сором'язливе й замислене, було ніби осяяне внутрішнім світлом, відблиски якого опромінювали і виділяли кожну рисочку і найтонші лінії. Кинувши на чарівну дівчину ніжний погляд, вогонь якого досі вселяв жах, він сказав схвильованим голосом:

— Я відмовляюся від вашої самопожертви — з щирої прихильності до вас і з бажання віддячити вашому батькові за дві години життя, що їх він подарував мені.

— І ви відштовхуєте мене! — скрикнула Елена голосом, що розривав серце. — Прощайте ж усі, я помру.

— Що все це означає? — в один голос вигукнули батько й мати.

Дівчина промовчала і, глянувши на маркізу промовистим поглядом, опустила очі. Від тієї хвилини, коли генерал та його дружина спробували вчинити опір словами і діями дивному вторгненню незнайомця в їхню родину і з тієї миті, коли він спрямував на них свій гострий, палахкотючий погляд, обоє вони запали в незбагненне заціпеніння, і їхній отупілий розум не міг змагатися з надприродною владою, яка підкорила їх. Їм забракло повітря, вони задихалися, але не могли прямо звинуватити того, хто так подавив їхню волю, хоча внутрішній голос підказував обом, що саме в цій людині, в цьому чаклунові криється причина їхньої безпорадності. Почуваючи себе духовно надламаним, генерал усе-таки зрозумів, що повинен докласти всіх зусиль і спробувати напоумити дочку. Він обняв її за стан і відійшов з нею до вікна, якнайдалі від душогуба.

— Люба моя дитино, — впівголоса мовив він, — навіть якщо в твоєму серці несподівано зродилося незвичайне кохання, то все твоє невинне життя, твоя чиста й побожна душа дають мені достатні підстави сподіватися, що характер у тебе сильний і ти здатна опертися безумній, скороминущій забаганці. Отже, твоя поведінка приховує якусь таємницю. Повір, моє серце сповнене батьківської поблажливості, й ти можеш йому довіритись; навіть якщо ти глибоко раниш його, дитино, я зумію погамувати біль і нікому не розповім про твою сповідь. Може, ти ревнуєш нас до своїх братів, до малої сестрички? Чи кохання збентежило твою душу, чи ти нещаслива з нами? Скажи, які причини змушують тебе покинути свою родину, позбавити нас найдорожчого, що спонукає тебе розлучитися з матір'ю, братами, сестричкою?

— Тату, — відповіла Елена, — я ні до кого не ревную і ні в кого не закохана, навіть у вашого друга, пана де Ванденеса.

Маркіза зблідла, і дочка, що стежила за нею, замовкла.

— Однаково ж рано чи пізно мені доведеться покинути вас і жити під опікою свого чоловіка.

— Це правда.

— Чи дуже знаємо ми тих, кому вручаємо свою долю? — провадила Елена. — А в цього чоловіка я вірю.

— Дитино, — сказав генерал, підвищуючи голос, — ти не уявляєш собі, які страждання тебе чекають.

— Я думаю про його страждання.

— Яке життя судилося тобі!

— Життя жінки, — прошепотіла дочка.

— Звідки у вас така обізнаність? — вигукнула маркіза, віднайшовши дар слова.

— Ваше запитання, пані, підказує мені відповідь. Якщо вам так хочеться, я можу висловитись і ясніше.

— Кажіть усю правду, дочко, я ж ваша мати.

Тут Елена подивилася на маркізу, і цей погляд змусив матір замовкнути.

— Елено, я стерплю ваші докори, якщо ви маєте в чому докоряти мені, тільки б не бачити, як ви підете за чоловіком, від якого усі з жахом сахаються.

— Невже ви не розумієте, пані, що без мене він буде зовсім самотній?

— Годі! — крикнув генерал. — Віднині в нас тільки одна дочка.

Він подивився на сонну Моїну.

— Я замкну вас у монастир, — сказав він, обертаючись до Елени.

— Воля ваша, тату, — відповіла дівчина з розпачливим спокоєм. — Тоді я помру. Ви відповідаєте за моє життя і за його душу тільки перед Богом.

Запала гнітюча мовчанка. Присутні не зважувалися глянути одне одному в очі — адже з погляду усталених суспільних звичаїв ця сцена була просто ганебною. Аж раптом маркіз помітив свої пістолети, схопив один із них, миттю звів курок і наставив дуло на незнайомця. Той обернувся на звук і пильно подивився на генерала, чия рука затремтіла від неподоланної слабкості, важко опустилася, й пістолет упав на підлогу.

— Дочко моя, — сказав тоді батько, знесилений цією жахливою боротьбою, — ви вільні. Поцілуйте матір, якщо вона погодиться. Я ж не хочу більше ні бачити вас, ні чути…

— Елено, одумайтеся, — сказала мати, — Адже вас чекають злидні.

Хрипкий стогін вихопився з широких грудей убивці, й усі подивились на нього. На його обличчі була написана зневага.

— Дорого ж обійшлася мені гостинність, яку я вам виявив! — вигукнув генерал, підводячись. — Ви вбили сьогодні не одного старого діда; ви вбили цілу сім'ю! Віднині в цьому домі оселиться горе.

— А якщо ваша дочка буде щаслива? — спитав убивця, пильно дивлячись на генерала.

— Якщо вона буде щаслива з вами, — відповів батько, роблячи над собою неймовірне зусилля, — я не стану за нею журитися.

Елена боязко опустилася навколішки перед батьком і сказала йому ласкавим голосом:

— О тату, я вас люблю й шаную незалежно від того, чи стануть для мене напученням скарби вашої доброти, чи суворість вашого осуду… Але благаю, хай ваші останні слова не будуть словами гніву.

Генерал не смів глянути на дочку. В цю мить незнайомець наблизився до них і сказав, усміхнувшись Елені усмішкою, в якій було водночас щось демонічне і небесне:

— Ангеле милосердя, якого не відстрашує вбивця; нам час іти, якщо ви твердо вирішили довірити мені вашу долю.

— О, я не можу цьому повірити! — вигукнув батько.

Маркіза кинула на дочку дивний погляд і простягла до неї руки. Елена, плачучи, впала у її розкриті обійми.

— Прощайте, прощайте, мамо! — повторювала вона.

Елена сміливо кивнула незнайомцеві, і той здригнувся.

Дівчина поцілувала руку батькові, квапливо, без ніжності, поцілувала Моїну та малого Абеля і зникла слідом за вбивцею.

— Куди вони пішли? — закричав генерал, слухаючи, як кроки втікачів затихають удалині. — Пані, — звернувся він до дружини, — чи це не сон? Тут криється якась таємниця. Ви повинні знати її.

Маркіза похолола.

— Віднедавна, — сказала вона, — ваша дочка стала вкрай романтична та екзальтована. Хоч я й боролася з цими її химерами…

— Я не зовсім вас розумію…

Але тут генералові вчулися в саду кроки дочки й незнайомця, він урвав свою мову і швидко розчахнув стулки вікна.

— Елено! — гукнув він.

Його голос загубився в нічній темряві, наче марне пророцтво. Вимовивши це ім'я, на яке вже не було кому відповідати, генерал ніби помахом чародійної палички розвіяв диявольську ману, що пригнітила його волю. З його обличчя було видно, що він раптом отямився. Він виразно уявив собі сцену, яка тільки-но відбулася, він проклинав свою незбагненну безпорадність. Кров гарячою хвилею шугнула йому від серця в голову, в ноги, він знову став самим собою, страшний гнів і жадоба помсти опанували його, і він крикнув громовим голосом:

— Поможіть! Поможіть!

Він кинувся до дзвінків і з усієї сили смикнув за всі шворки зразу, обірвав їх, і незвичайний передзвін пролунав у домі. Всі слуги миттю прокинулися. А генерал усе кричав, він розчахнув вікна на вулицю, став кликати жандармів, схопив пістолети й почав стріляти, щоб поквапити кінну поліцію, підняти на ноги слуг і сполошити сусідів. Собаки впізнали хазяїнів голос і зчинили лютий гавкіт, коні заіржали й стали бити в землю копитами. Оглушливий гамір розколов нічну тишу. Збігаючи сходами, щоб перейняти дочку, генерал побачив, як з усіх боків поспішають слуги.

— Мою дочку, мою Елену викрали! Швидше в сад! Охороняйте вулицю! Відчиніть ворота жандармам! Ловіть убивцю!

Лють удесятерила його силу, і він одним ривком обірвав ланцюг, на якому був прив'язаний великий сторожовий собака.

— Елену! Шукай Елену! — крикнув він йому.

Собака підстрибнув, як лев, люто загавкав і так швидко помчав у сад, що генерал зразу від нього відстав. У цю мить з вулиці долинув цокіт кінських копит, і генерал сам побіг відчиняти ворота.

— Бригадире, — вигукнув він, — переймайте вбивцю пана де Moнi, він утікає через мої сади! Негайно перекрийте всі шляхи до Пікардійських пагорбів, а я звелю влаштувати облаву в маєтках, парках, домах. А ви, — звернувся він до слуг, — стережіть вулицю, розташуйтеся вервечкою, від застави до самого Версаля. Вперед! Усі, як один!

Він схопив рушницю, яку виніс йому камердинер, і кинувся в сад, крикнувши до собаки:

— Шукай!

У відповідь здалеку долинув несамовитий гавкіт, і генерал побіг туди, де, як йому здалося, хрипко гавкав собака.

О сьомій ранку пошуки жандармів, генерала, слуг та сусідів ще ні до чого не привели.

Собака не повернувся. Змучений втомою і постарілий з горя, маркіз зайшов у дім, порожній тепер для нього, хоча там були ще троє його дітей.

— Ви холодно ставилися до своєї дочки, — сказав він, дивлячись на дружину. — І ось усе, що нам від неї лишилося, — додав він, показуючи на кросна, де виднілася на полотні вишита квітка. — Тільки щойно вона була тут, а тепер вона пропала, загинула!

І він заплакав, затуливши обличчя долонями, і стояв якусь мить мовчки, не зважуючись дивитися на вітальню, де зовсім недавно усе являло собою картину сімейного щастя. Відблиски світанку змагалися із сяйвом ламп, які вже згасали; свічки догоряли, і навколо них уже спалахнули паперові розетки; усе було в гармонії з розпачем батька.

— Це треба спалити, — сказав він по хвилинній мовчанці, показуючи на кросна. — Я неспроможний дивитись на те, що нагадує про неї.

Та жахлива різдвяна ніч, коли маркіза та його дружину спіткало велике лихо, коли вони втратили старшу дочку, не змігши протистояти незбагненній могутності її мимовільного викрадача, та ніч стала для них ніби передвістям подальших нещасть.

Внаслідок банкрутства свого біржового маклера маркіз розорився. Щоб спробувати щастя в якійсь спекуляції і, нажившись на ній, повернути втрачене багатство, він віддав під заставу майно своєї дружини; але ця оборудка тільки розорила його до цурки. Охоплений розпачем і готовий на все, він вирішив покинути батьківщину. Шість років минуло після його від'їзду. Родина рідко отримувала листи від батька, але за кілька днів до того, як Іспанія визнала незалежність південно-американських республік^{32}, він надіслав звістку, що повертається додому.

Отож кілька французів-негоціантів пливли на іспанському бригові до Франції, сповнені нетерпіння повернутись на батьківщину з багатством, набутим ціною багаторічних зусиль і небезпечних подорожей у Мексіку або в Колумбію. Стояв сонячний ранок, і корабель був уже за кілька миль від Бордо. Чоловік, який постарів більше від злигоднів життя та від горя, ніж унаслідок плину років, спирався на абордажний бар'єр і здавався байдужим до видовища, яке розкинулося перед очима пасажирів, з'юрмлених на верхній палубі. Небезпеки тривалої морської подорожі були позаду, й мандрівники, приваблені чудовою погодою, усі піднялися на палубу, щоб привітати рідну землю. Майже кожен неодмінно прагнув ще здалеку побачити маяки, гасконські будинки, Кордуанську вежу, обриси яких губилися за примхливими обрисами хмар, що біліли на обрії. Коли б не срібляста мережка, яка зміїлася перед бригом, коли б не пінястий слід, який швидко танув позаду нього, пасажирам здалося б, що корабель нерухомо застиг посеред океану — такою гладенькою була його поверхня. Чисте небо милувало зір. Густа синява небесного склепіння поступово світлішала і зливалася з голубінню вод, і там, де вони з'єднувалися, ніби осяйна низка зірок, блищала лінія видноколу. Сонячні промені віддзеркалювалися в незліченних гранях хвиль на неозорому водному обширі, який мерехтів чи не яскравіше, аніж твердінь небесна. Лагідний вітерець надував вітрила. Білосніжні полотнища, жовті розмаяні прапори та густе плетиво снастей чітко вимальовувалися на ясно-синьому тлі неба та океану, й лише відкинуті вітрилами тіні змінювали їхні відтінки. Погідний день, свіжий вітерець, рідні береги на обрії, спокійне море, плюскіт хвиль, що навіював тиху печаль, красень-бриг, який ковзав сам-один по океану, ніби жінка, що квапиться на побачення, — ця картина була сповнена гармонії, і душа людська, злинаючи над швидким кораблем, могла охоплювати неосяжні простори. Дивовижним тут здавалося протиставлення самоти — діяльному життю, мовчанки — шумові, й ніхто не збагнув би, де починається шум і життя, а де — небуття і тиша. Жодний людський голос не порушував цих небесних чарів. Іспанець-капітан, його матроси, французи-пасажири стояли або сиділи на палубі, пойняті якимсь побожним захватом — усе навіювало їм спогади. В повітрі наче розлилася млосна знемога. Обличчя світилися радістю, про минулі нещастя було забуто, і хвилі колисали людей на кораблі, мов у чарівному сні. Але старий, що прихилився до абордажного бар'єру, раз у раз тривожно вдивлявся в обрій. В усіх його рисах прозирала наче недовіра до своєї долі, і, здавалося, він боявся, що не скоро йому пощастить ступити на землю Франції. Це був маркіз д'Еглемон. Щастя не лишилося глухе до його благань, до його розпачливих зусиль. П'ять років пошуків і тяжких трудів зробили його власником чималого статку. Прагнучи якомога швидше побачити батьківщину й ощасливити свою сім'ю, він пішов за прикладом кількох французьких негоціантів з Гавани і сів з ними на іспанський бриг, що відпливав у Бордо. Тепер його уява, стомлена од вічних передбачень горя, малювала йому чудові картини колишнього щастя. Він здалеку помітив буру смужку суходолу, і йому ввижалося, ніби він уже бачить дружину й дітей. Ось він сидить удома, біля каміна, його обіймають, до нього ніжно лащаться діти. Він уявляв собі Моїну — вона виросла, погарнішала, набула манери дорослої дівчини. Коли ця уявна картина постала перед ним аж надто виразно, сльози набігли йому на очі й, щоб приховати хвилювання, він подивився на морський обрій у протилежний бік від того, де виднілася туманна смуга, яка провіщала берег.

— Знову він, — сказав маркіз. — Так і йде слідом за нами.

— Що там таке? — спитав капітан-іспанець.

— Корабель, — неголосно відповів генерал.

— Я ще вчора його помітив, — сказав капітан Гомес.

Він пильно подивився на генерала і прошепотів йому на вухо:

— Він женеться за нами.

— Тоді не розумію, чому він нас досі не наздогнав, — відповів старий воїн. — Адже оснащений він куди краще, ніж ваш чортів «Святий Фердінанд».

— Можливо, в нього пробоїна абощо…

— Але він таки наздоганяє нас! — вигукнув генерал.

— Це колумбійський корсар, — тихо повідомив йому капітан. — До судоходу нам ще пливти шість льє, а вітер ущухає.

— Він не йде, а летить, знаючи, що через дві години жертва вислизне в нього з рук. Ну й зухвалець!

— Це він! — вигукнув капітан, — О, недарма його звуть «Отелло»! Нещодавно він потопив іспанський фрегат, а в самого ж гармат із тридцять, не більше! Тільки його я й боявся, знаючи, що він десь шастає поблизу Антільських островів. О, вітер посилюється, — провадив капітан, помовчавши і дивлячись на вітрила свого корабля. — Ми встигнемо добратися. Іншого виходу в нас нема. Парижанин не знає пощади.

— Він теж добирається! — відповів маркіз.

«Отелло» був уже не далі, як за три льє. Хоча ніхто не чув, про що розмовляли маркіз та капітан Гомес, поява невідомого корабля привернула увагу, й більшість матросів та пасажирів з'юрмилися біля того місця, де стояли співрозмовники. Майже всі прийняли бриг за комерційне судно і з цікавістю дивились, як він наближається, та раптом один з матросів вигукнув на своєму барвистому жаргоні:

— Святий Якове! Нам усім каюк, це ж Парижанин!

Коли пролунало це грізне ім'я, жах опанував усіх на кораблі, й зчинилося сум'яття, яке годі описати словами. Але капітан-іспанець не розгубився: він віддав кілька наказів, і матроси негайно взялися за діло. Щоб уникнути небезпеки і за всяку ціну добутися суходолу, Гомес звелів поставити високі й низькі ліселі з лівого та правого борту, підставивши вітрові всі вітрила, які тільки можна було закріпити на реях. Цей маневр виконали, але з великими зусиллями — не було, звичайно, тієї узгодженості в діях, яка так захоплює на військовому кораблі. Хоча «Отелло», вітрила на якому були встановлені бездоганно, летів, наче ластівка, він, здавалося, наближався досить повільно, і бідолашні французи відчули оманливу надію. Але саме в ту мить, коли завдяки вправним маневрам, у яких брав участь сам Гомес — і не тільки розпоряджаючись, а й показуючи, як треба діяти — у ту мить, коли «Святий Фердінанд» помітно прискорив хід, стерновий — з очевидним наміром — зробив неправильний розворот і поставив бриг бортом до вітру. Під його поривами вітрила так рвучко «залопотіли», що «всмоктали» в себе весь вітер; лісель-сприти зламались, і бриг різко «загальмував». Від гніву капітан став біліший, аніж вітрила. Одним стрибком кинувся він до стернового і з такою люттю вдарив його кинджалом, що схибив. Тоді він штурнув негідника в море, схопив стерно і спробував залагодити шкоду, завдану його славному, випробуваному кораблю. Сльози розпачу блищали в очах капітана, бо зрада, яка знищує плоди наших зусиль, засмучує нас куди дужче, ніж неминуча смерть. Та чим більше сипав капітан прокльонами, тим гірше посувалося діло. Тоді він власноручно вистрелив із сигнальної гармати, сподіваючись, що постріл почують на березі. Відразу ж пальнув з гармати і піратський корабель, який наближався з неймовірною швидкістю. Ядро не долетіло до «Святого Фердінанда» лише туазів на десять.

— Кат його забери! — вигукнув генерал. — Добрий приціл! Мабуть, гармати в них якісь особливі.

— О, коли той чортяка озветься, то краще мовчати, — сказав один матрос. — Парижанин і англійського фрегата не побоїться…

— Ми загинули! — тоном безнадії вигукнув капітан, який, навівши підзорну трубу на берег, не зміг нічого там розрізнити. — Ми ще далі від Франції, ніж мені здавалося.

— Навіщо упадати в розпач? — сказав генерал. — Усі ваші пасажири — французи, вони зафрахтували корабель. А ви ж кажете, цей пірат — парижанин. То звеліть підняти білий прапор і…

— І він пустить нас на дно, — відповів капітан. — Він з тих, хто ні перед чим не зупиниться, коли є нагода взяти багату здобич.

— Ну, якщо він справжній пірат…

— Який там пірат, — сердито заперечив матрос. — У нього все по закону. Він знає, що робить.

— Ну тоді покорімося своїй долі! — вигукнув генерал, звівши погляд до неба.

У нього вистачило мужності стримати сльози.

Тільки-но він вимовив ці слова, як пролунав другий постріл з гармати. Ядро, пущене з більшою влучністю, пробило корпус «Святого Фердінанда».

— Лягти в дрейф! — звелів засмучений капітан.

Матрос, який обстоював честь Парижанина, став вельми вправно допомагати здійсненню цього маневру, спричиненого безвихідним становищем судна. У гнітючому чеканні минуло півгодини. Смертельний жах опанував пасажирів судна. «Святий Фердінанд» віз чотири мільйони піастрів, які складали багатство п'ятьох французів, і гроші генерала — мільйон сто тисяч франків. «Отелло» був уже на відстані десяти рушничних пострілів; на ньому ясно виднілися грізні жерла дванадцяти гармат, готових відкрити вогонь. Здавалося, вітер, роздмухуваний самим дияволом, підганяв корабель; але погляд бувалого моряка легко вгадував, чим пояснюється ця швидкість, — досить було придивитись до обрисів брига, до його видовженого вузького корпусу, до високого рангоуту, до того, як скроєні вітрила, яка чудова і легка вся оснастка, з якою спритністю, з якою узгодженістю, наче одна людина, діє вся команда, точно вгадуючи напрямок вітру й бездоганно підлагоджуючи під нього стіну білих полотнищ. Струнка дерев'яна споруда, здавалося, дихала впевненістю у своїй силі, була моторна і кмітлива, як скаковий кінь або хижий птах. Матроси на корсарському кораблі рухалися мовчки і в разі опору були готові враз пустити на дно беззахисне торговельне судно, яке, на щастя для себе, принишкло і скидалося на провинного школяра, захопленого зненацька вчителем.

— Адже в нас є гармати! — вигукнув генерал, стиснувши руку капітана.

Капітан кинув на старого воїна погляд, сповнений мужності та розпачу, і сказав:

— А люди?

Маркіз оглянув людей на «Святому Фердінанді» і здригнувся. Четверо негоціантів були бліді й тремтіли від страху, а матроси, з'юрмившись навколо одного із своїх, мабуть, домовлялися про те, щоб перейти на бік «Отелло» — вони дивилися на піратський корабель із жадібною цікавістю. Лише боцман, капітан і маркіз обмінялися поглядами, в яких не було страху.

— Знаєте, капітане Гомес, я вже одного разу попрощався зі своєю батьківщиною та сім'єю, і тоді моє серце було розбите горем. Невже знову мені доведеться попрощатися з ними — і вже навіки — саме тоді, коли я несу своїм дітям радість і щастя?

Генерал відвернувся, і коли його гнівні сльози закапали в море, побачив стернового матроса, який уплав добирався до піратського корабля.

— Цього разу ви таки справді попрощаєтеся з ними навіки, — сказав капітан.

Іспанця злякав безумний погляд француза. Обидва кораблі вже стали бортом до борту, і генерал, побачивши зблизька команду піратського брига, повірив зловісному пророкуванню Гомеса. Біля кожної гармати стояло по три чоловіки. Вони скидалися на бронзові статуї — так атлетично були збудовані, такими вугластими були їхні обличчя, такими мускулистими — руки. Навіть смерть не повалила б з ніг могутніх хлоп'ят. Матроси — добре озброєні, діяльні, спритні й дужі — теж стояли нерухомо. Їхні суворі обличчя засмагли на сонці, тіла загрубіли від тяжкої праці. Їхні очі палахкотіли, в них світилися рішучість і кмітливість, пекельне торжество. Глибока мовчанка, що панувала на верхній палубі піратського корабля, чорній від людей і капелюхів, свідчила про незламну дисципліну, про те, що чиясь могутня воля приборкує цих демонів у людській подобі. Ватаг стояв біля грот-щогли, схрестивши руки; він був неозброєний, і тільки сокира лежала в нього біля ніг. Крислатий повстяний капелюх захищав йому голову від сонця й затінював обличчя. Гармаші, вояки й матроси, схожі на собак, що принишкли біля ніг хазяїна, дивились то на свого капітана, то на торговельне судно. Коли два бриги зіткнулися, поштовх пробудив корсара від задуми, і він щось прошепотів на вухо своєму молодому помічникові, який стояв за два кроки від нього.

— На абордаж! — вигукнув молодий пірат.

І через мить «Отелло» уже взяв «Святого Фердінанда» на абордажні гаки. Корсар неголосно віддавав накази, помічник їх повторював, а пірати — кожен знав свої обов'язки заздалегідь — преспокійно посунули на палубу захопленого корабля, наче семінаристи на службу божу, пов'язали там матросів та пасажирів і захопили здобич. Вони швидко і вправно перетягли на палубу «Отелло» бочки з піастрами та їстівними припасами і всіх людей зі «Святого Фердінанда». Генералові здалося, що він бачить сон, коли його, із зв'язаними руками й ногами, пожбурили на якийсь лантух, ніби й сам він був річчю. Корсар, його помічник і один з матросів, що, мабуть, виконував обов'язки боцмана, почали радитись. Нарада тривала недовго, потім матрос свиснув: пірати підбігли до нього, а тоді, за його наказом, пострибали всі на борт «Святого Фердінанда», здерлися на щогли і заходилися стягувати вниз вітрила й снасті з такою поквапністю, з якою солдат на полі битви роздягає вбитого товариша, спокусившись на його шинель і черевики.

— Тепер нам кінець, — спокійно сказав маркізові капітан-іспанець, який уважно стежив поглядом за жестами трьох верховод, поки вони радилися, та за рухами матросів, які розбирали оснастку його брига.

— Чому ви так думаєте? — не менш спокійно запитав генерал.

— А що їм з нами робити? — відповів іспанець. — Мабуть, вони зараз вирішили, що їм навряд чи вдасться продати «Святого Фердінанда» у французьких або в іспанських портах, і вони потоплять його, щоб спекатися. Ну а нас… невже ви сподіваєтеся, що вони візьмуть на себе мороку й годуватимуть нас, коли самі не знають, до якого порту причалити?

Не встиг капітан мовити ці слова, як генерал почув розпачливі зойки і глухий плюскіт, що буває, коли у воду падають зразу кілька людей. Він обернувся — чотирьох французів-негоціантів як не було. Генерал перевів нажаханий погляд до борту — восьмеро лютих гармашів ще не встигли опустити руки.

— Казав же я вам, — незворушно промовив іспанець.

Маркіз поривчасто підхопився на ноги. Море вже заспокоїлося, і він не міг навіть роздивитись, де саме його нещасливі попутники пішли на дно; в цей час вони, із зв'язаними руками й ногами, перекидалися під водою, а може, їх уже пожирали риби. За кілька кроків від нього зрадник-стерновий та матрос із «Святого Фердінанда», що недавно розбалакував про всемогутність Парижанина, по-приятельському гомоніли з піратами і пальцем показували на тих матросів з їхнього брига, яких вони вважали гідними команди «Отелло»; іншим морякам двоє юнг уже зв'язували ноги, не звертаючи уваги на їхні страхітливі прокльони. Коли з відбором покінчили, восьмеро гармашів схопили приречених і без зайвих церемоній пожбурили за борт. З якоюсь похмурою цікавістю спостерігали пірати за тим, як люди падали у воду, за їхніми спотвореними обличчями, за останніми муками; але обличчя в самих піратів не виражали ні насмішки, ні подиву, ні жалю. Для них, певне, це було звичне й буденне діло. Старших піратів більше цікавили бочки з піастрами, що стояли біля грот-щогли, і вони поглядали на них з якоюсь дивною, застиглою посмішкою. Генерал і капітан Гомес сиділи на лантусі й, ніби радячись, дивились один на одного майже згаслим поглядом. Незабаром з'ясувалося, що з усіх, хто плив на «Святому Фердінанді», лише вони залишилися живі. Сім матросів, яких два зрадники вибрали серед іспанських моряків, уже з радістю перетворилися на піратів.

— Ох, і мерзотники ж! — вихопилось у генерала.

Шляхетне обурення заглушило в ньому і горе, і почуття обачності.

— Вони підкоряються необхідності, — холоднокровно зауважив Гомес. — Якби ви лишилися живі й вам би трапився котрийсь із цих хлопців, ви ж би прокололи його шпагою, чи не так?

— Капітане, — сказав молодий корсар, обертаючись до іспанця, — Парижанин про вас чув. Він каже, ви єдиний моряк, який добре знає протоки між Антільськими островами та береги Бразілії. Чи не хотіли б ви…

Капітан Гомес урвав його зневажливим вигуком:

— Я помру, як годиться християнинові й іспанцю. Зрозумів?

— У море! — звелів молодик.

Двоє гармашів схопили Гомеса.

— Ви підлі боягузи! — крикнув генерал, намагаючись утримати піратів.

— Не гарячкуй, діду, — сказав йому помічник Парижанина. — Хоч твоя червона стрічечка і справила деяке враження на нашого капітана, мені наплювати на неї… Зараз ми поговоримо і з тобою.

В цю мить глухий сплеск, до якого не домішався жоден крик чи стогін, дав знати генералові, що відважний Гомес помер, як і личить морякові.

— Або верніть мої гроші, або вбийте мене! — гукнув генерал у нападі шаленої люті.

— О, та ви чоловік розважливий, — сказав молодий корсар, єхидно посміхаючись. — Не сумнівайтеся, ми зробимо, як ви просите.

Корсар подав знак, і два матроси кинулись до француза, щоб зв'язати йому ноги, але він їх відштовхнув із несподіваною спритністю, а тоді — ніхто від нього цього не чекав — вихопив шаблю, що висіла на боку в помічника піратського капітана, і почав вправно нею вимахувати, як і належить бувалому кавалеристові, що знає свою справу.

— Ану підходьте, розбійники! Ви не скинете у воду, мов устрицю, старого наполеонівського солдата!

Постріли з пістолетів, наведених майже впритул на норовистого француза, привернули увагу Парижанина, який стежив за тим, як переносять за його наказом снасті із «Святого Фердінанда». З незворушним виглядом він ззаду підійшов до хороброго генерала, схопив його, підняв і поволік до борту, збираючись кинути, мов якийсь непотріб, у воду. Ось тут погляд генерала і зустрівся з хижим поглядом чоловіка, що викрав його дочку. Тесть і зять упізнали один одного зразу. Капітан негайно повернув у протилежний бік від того, куди прямував спочатку, так наче його ноша не важила анічогісінько і, замість зіпхнути генерала в море, поставив його біля грот-щогли. Почувся осудливий гомін, але корсар окинув своїх підлеглих поглядом, і вмить запанувала глибока тиша.

— Це батько Елени, — виразно й твердо сказав капітан. — Лихо тому, хто посміє поставитись до нього нешанобливо.

Радісне «ура» прогриміло на палубі й вознеслося в небо, наче молитва в храмі, наче перші слова «Те Deum»[3]. Юнги гойдались на снастях, матроси кидали вгору шапки, гармаші тупотіли ногами, й уся команда піратського корабля збуджено кричала, завивала, свистіла, репетувала. Щось несамовите було в цих веселощах, і стривожений генерал спохмурнів. Він приписав це збудження якійсь жахливій таємниці, і як тільки до нього вернувся дар мови, схвильовано вигукнув:

— А де ж моя дочка?

Корсар втупив у генерала пильний погляд, від якого — і ніхто не міг збагнути чому — ховалася душа в п'яти у найвідважніших, і генерал відразу замовк на превелику радість матросів, втішених тим, що влада їхнього ватага поширюється на всіх. Потім капітан підвів генерала до сходів, спустився з ним униз, допровадив його до якоїсь каюти й, одним поштовхом відчинивши двері, сказав:

— Вона тут.

Пірат зник, а старий воїн завмер, приголомшений картиною, яка постала перед його очима. Почувши, що хтось рвучко відчинив двері, Елена підвелася з канапи, на якій вона відпочивала, побачила маркіза і скрикнула від подиву. Вона так змінилася, що впізнати її міг тільки рідний батько. Тропічне сонце вкрило її колись бліде обличчя брунатною засмагою чудового шоколадного відтінку, надавши йому поетичного виразу; всі її риси дихали шляхетністю, величним спокоєм, глибиною почуттів, що, певне, зворушувало навіть найбрутальніші душі. Довгі, густі коси спадали пишними пасмами на плечі й груди, які вражали вишуканістю ліній, і надавали її гордому обличчю владного виразу. В її позі, в рухах відчувалося, що вона усвідомлює свою владу. Торжество вдоволеного марнолюбства ледь роздувало рожеві ніздрі Елени, а її розквітла краса свідчила, що вона втішається безтурботним щастям. Дівоча принадність поєднувалася в ній з гордістю, притаманною жінкам, яких кохають. Водночас раба і повелителька, вона жадала скорятися, бо могла владарювати. Вона була оточена вишуканою розкішшю. Вдягнена в досить просту сукню з індійського мусліну, вона, проте, лежала на канапі, покритій кашеміром, підлогу просторої каюти встеляв перський килим, а четверо дітей, що гралися біля її ніг, будували химерні замки з перлового намиста, з коштовностей та самоцвітів. У вазах із севрської порцеляни, розмальованих паном Жакото^{33}, пахтіли рідкісні квіти — мексіканський жасмин, камелії; між квітів пурхали приручені пташки, вивезені з Південної Америки, вони скидалися на живі рубіни, сапфіри, золоті зливки. В цій каюті стояв і рояль, пригвинчений до підлоги, а на дерев'яних стінах, обтягнутих жовтим шовком, там і там виднілися невеличкі картини найвідоміших живописців: пейзаж із надвечірнім сонцем Гюдена^{34} висів поруч із полотном Терборха^{35}; одна з Рафаелевих мадонн змагалася в поетичності з ескізом Жіроде^{36}; картина Герарда Доу^{37} затьмарювала одне з полотен Дроллінга^{38}. На китайському лакованому столику стояв золотий таріль із екзотичними плодами. Здавалося, що Елена — королева неозорої країни і що її коронований коханий зібрав для її будуара найвишуканіші речі з усього світу. Діти втупили у свого діда погляд жвавих і розумних оченят; звикши жити посеред битв, бур і тривог, вони скидалися на тих маленьких римлян, що прагнули війни й крові, яких Давід зобразив на своїй картині «Брут»^{39}.

— Невже це справді ви? — вигукнула Елена, схопивши батька за руку, ніби хотіла переконатися, що це не сон, не видіння.

— Елено!

— Тату!

Вони кинулися одне одному в обійми, і радість старого батька була не менш палкою, ніж радість його дочки.

— Ви були на тому кораблі?

— Атож, — відповів він сумним голосом, сідаючи на канапу й дивлячись на дітлахів, що обступили його і роздивлялися з наївною увагою. — Я б загинув, якби не…

— Якби не мій чоловік, — урвала його Елена. — Я здогадуюся.

— Ох, Елено, — вигукнув генерал, — і навіщо ми зустрілися за таких обставин! Я вже стільки тужив за тобою, а тепер знову оплакуватиму твою безталанну долю!

— А навіщо мене оплакувати? — спитала вона, всміхаючись. — Вам слід радіти — адже я найщасливіша жінка на світі!

— Ти щаслива? — вигукнув він, підхоплюючись від подиву.

— Щаслива, мій добрий таточку, — промовила Елена; вона схопила його руки і цілувала їх, притискала до свого тріпотливого серця, ласкаво нахилившись до нього і заглядаючи йому у вічі своїми блискучими очима, які від радісного хвилювання стали ще виразніші.

— Невже це можливо? — спитав він, дивлячись на осяйне обличчя дочки й про все забувши, прагнучи тільки довідатись, як їй живеться.

— Знайте ж, тату, — відповіла вона, — що моїм коханим, моїм чоловіком, слугою і повелителем став той, чия душа неосяжна, як море, чиє кохання незглибиме, як небо. Повірте мені, це сам Бог! За сім років жодне слово, жодне почуття, жоден жест не порушили дивної гармонії його слів, ніжності та кохання. Коли він на мене дивиться, приязна усмішка грає на його устах, а в очах променіє радість. Там, на палубі, його громовий голос часто заглушує рев урагану або шум битви; але тут він звучить лагідно й мелодійно, наче музика Россіні, яку я дуже люблю. Я маю все, чого мені заманеться, а іноді навіть більше того. Я царюю на морі й усі мені підкоряються, мов королеві. Щаслива! — зауважила вона, уриваючи себе. — Це не те слово, яким можна виразити моє щастя! Мені дісталися всі скарби кохання, які випадають на долю жінки. Почувати, що ти безмежно віддана тому, кого кохаєш, зустрічати в його серці незглибиме почуття, в якому тоне жіноча душа, покохати навіки — скажіть мені, хіба це всього лише щастя? Я вже прожила не одне життя, а тисячу. Тут я одна-єдина, тут я цариця. Жодна жінка, крім мене, не ступала на цей шляхетний корабель, де Віктор завжди перебуває за кілька кроків від мене. Він не може відійти далі, ніж до корми або носа, — провадила вона з лукавим виразом. — Сім років! Кохання, яке витримало сім років нескінченної радості, щохвилинних випробувань, це більше, аніж кохання! Так, так, це найкраще з того, що можна знайти на світі… Людською мовою годі передати небесне блаженство!

Сльози бризнули з її очей, що палахкотіли яскравим полум'ям. Четверо малюків жалібно закричали і кинулися до неї, наче курчата до квочки, а найстарший ударив генерала, дивлячись на нього гнівним поглядом.

— Абелю, ангеле мій, я плачу з радості, — сказала Елена.

Вона посадила його собі на коліна, а малий обняв її царствену шию й лащився до матері, як левеня, що грається з левицею.

— А тобі не буває нудно? — спитав генерал, приголомшений схвильованою розповіддю дочки.

— Буває, — відповіла вона, — коли ми сходимо на берег. Але й там я ніколи ще не розлучалася з чоловіком.

— Ти ж любила свята, бали, музику!

— Музика — це його голос. Мої свята — це убори, які я вигадую, щоб подобатися йому. А якщо він захоплюється моїм вбранням, мені здається, що весь світ у захваті від мене. Ось чому я не викидаю в море усі ці діаманти, намиста, діадеми, всипані дорогоцінним камінням, усі ці скарби, квіти, шедеври мистецтва, якими він щедро мене обдаровує, кажучи: «Елено, ти не виходиш у світ, тож я хочу, щоб весь світ був у тебе».

— Але на кораблі повно чоловіків, зухвалих, брутальних чоловіків, чиї пристрасті…

— Я розумію вас, тату, — відповіла Елена, усміхнувшись. — Заспокойтеся. Навіть імператрицю не оточують такою пошаною, як мене. Ці люди забобонні, вони вірять, що я — добрий дух їхнього корабля, їхніх починань, їхніх успіхів. Але їхній бог — Віктор. Якось — це сталося тільки одного разу — один матрос був не досить шанобливий зі мною… на словах, — додала вона, сміючись. — Не встиг Віктор довідатися про це, як команда скинула того матроса в море, хоч я й простила його. Вони люблять мене як свого ангела-охоронця, я доглядаю їх, коли хтось занедужає, і завдяки невсипущій жіночій турботливості мені не одного пощастило врятувати від смерті. В цих бідолах є водночас щось від велетнів, і від малих дітей.

— А якщо бувають битви?

— Я до них звикла, — відповіла Елена. — Тільки під час першої я тремтіла від страху. Тепер моя душа загартована в небезпеках, і я навіть… люблю їх, — додала вона. — Зрештою, я ваша дочка.

— А якщо він загине?

— Я помру з ним.

— А діти?

— Вони — сини океану і небезпеки, вони розділять долю батьків. Життя у нас одне, воно не ділиться на частини. Всі ми вписані на одній сторінці книги буття, всі пливемо на одному човні, й ми це знаємо.

— То ти любиш його так сильно, що він дорожчий тобі за всіх на світі?

— За всіх, — відповіла вона. — Але в цю таємницю не варто заглиблюватись. Ось гляньте! Цей милий хлопчина — викапаний батько!

І міцно пригорнувши до себе Абеля, вона стала палко цілувати його в щоки, в голову…

— Але я ніколи не забуду, як щойно він звелів кинути в море дев'ятьох людей! — вигукнув генерал.

— Значить, так було треба, — відповіла Елена, — бо він людяний і великодушний. Він ніколи не проливає зайвої крові, захищаючи інтереси маленького світу, що перебуває під його заступництвом, і воюючи за свою шляхетну справу. Дорікніть йому, що він повівся несправедливо, і, запевняю, він переконає вac у протилежному.

— А його злочин? — мовив генерал, ніби розмовляючи сам із собою.

— А якщо то був акт справедливості? — відповіла Елена з холодною гідністю. — Якщо людське правосуддя виявилося неспроможним помститися лиходієві?

— Правосуддя карає, а не мститься! — вигукнув генерал.

— А пекло? — спитала вона, — Хіба це не вічна помста за якісь дрібні гріхи нашого короткого життя?

— О, ти людина пропаща! Він зачарував, розбестив тебе! Ти говориш, як безумна.

— Залиштеся з нами хоч на один день, тату, і якщо ви поговорите з Віктором, придивитесь до нього, ви його полюбите.

— Елено, — суворо сказав генерал, — ми лише за кілька льє від Франції…

Вона здригнулася, виглянула у вікно й показала на неозору далечінь зеленавого моря.

— Ось моя батьківщина, — відповіла вона, тупнувши ногою по килиму.

— Невже ти не хочеш побачитися з матір'ю, сестрою, братами?

— Звичайно, хочу, — сказала Елена із слізьми в голосі. — Якщо тільки він погодиться і зможе супроводжувати мене.

— Отже, в тебе нічого не залишилося, Елено, — суворо мовив старий воїн, — ні батьківщини, ні сім'ї?..

— Я дружина йому, — сказала вона з гордістю, з виразом, сповненим шляхетності. — За всі ці сім років сьогодні я вперше спізнала радість, яку завдячую не йому, — додала вона, схопивши руку батька й поцілувавши її, — і вперше почула докір.

— А твоя совість?

— Совість? Моя совість — він!

І раптом Елена здригнулася.

— Він іде сюди, — сказала вона. — Навіть під час битви, коли по палубі бігає безліч людей, я впізнаю його кроки.

Зненацька щоки її зарум'янились, обличчя розквітло, очі заблищали, шкіра стала матово білою… Кожна її рисочка, кожна голуба жилка, мимовільне тремтіння, що опанувало все її єство, говорили про щастя, знайдене в коханні. Така сила почуття розчулила генерала. І справді, через мить увійшов корсар, сів у крісло, покликав старшого сина й почав із ним гратися. На якусь мить запала мовчанка, бо генерал, поринувши в задуму, схожу на марення, роздивлявся затишну каюту, що скидалася на пташине гніздо, в якому ця родина сім років мандрувала по океану, між небом і хвилями, покладаючись на чоловіка, який вів її крізь битви та урагани — так глава сім'ї проводить своїх близьких крізь небезпеки суспільного життя… Він із захватом дивився на свою дочку, на цей казковий образ морської богині, невимовно прекрасний, осяяний щастям, і всі скарби, які оточували її, тьмяніли перед скарбами її душі, перед блиском її очей і тією незрівнянною поезією, яка струменіла від усього її єства. Усе тут здавалося генералові незвичайним, усе вражало його, а витонченість почуттів і міркувань, суперечна всім його усталеним поглядам на життя, збивала старого воїна з пантелику. Властиві світському товариству холодні й недалекоглядні розрахунки здавалися нікчемними перед цією картиною. Старий воїн відчув усе це і зрозумів, що його дочка ніколи не відмовиться від свого привільного життя — такого багатого на події, наповненого справжньою любов'ю; він зрозумів, що коли вона хоч раз подивилася у вічі небезпеці й не злякалася, то вже ніколи не зможе вона повернутися до дріб'язкового життя недоумкуватого та обмеженого вищого світу.

— Я вам не заважаю? — спитав корсар, порушуючи мовчанку і глянувши на дружину.

— Ні, — відповів генерал. — Елена мені все розповіла. Я бачу, що для нас вона втрачена.

— Чому ж? — жваво заперечив корсар. — Ще кілька років, і термін давності дасть мені змогу повернутись до Франції. Коли совість чиста, коли людина порушила закони вашого суспільства, лише скоряючись їй…

І він замовк, не вважаючи за потрібне виправдовуватися.

— Як ви можете вважати свою совість чистою? — обурився генерал. — Адже знову, на моїх очах, ви вчинили стільки вбивств!

— У нас мало їстівних припасів, — спокійно відповів корсар.

— Але ж ви могли б висадити людей на берег…

— Вони послали б навздогін за нами військовий корабель, він би перетяв нам шлях до відступу, і ми не дісталися б до Чілі…

— Поки з Франції вони встигли б повідомити в адміралтейство Іспанії… — урвав його генерал.

— Але Франції напевне не сподобалося б, що хтось, а тим більше чоловік, котрий підлягає її кримінальному суду, заволодів бригом, який зафрахтували уродженці Бордо. Скажіть, хіба вам ніколи не доводилося на полі битви зробити кілька зайвих гарматних пострілів?

Корсарів погляд збентежив генерала, і він замовк. А дочка тим часом дивилася на нього поглядом, що виражав і торжество, і смуток.

— Генерале, — врочисто промовив корсар, — я взяв собі за правило нічого не привласнювати собі із спільної здобичі за рахунок товаришів. Та нема сумніву, що моя частка буде більшою, аніж багатство, яке у вас забрали. Тому дозвольте мені відшкодувати вам збитки іншою монетою…

Він витяг із шухляди, вставленої в рояль, грубу паку банкових білетів і, не рахуючи, простяг маркізові — у пачці був мільйон.

— Ви, думаю, розумієте, — сказав він, — що мені нема ніякого розрахунку стовбичити в морі перед самим Бордо… Отже, якщо вас не приваблюють небезпеки нашого бродячого життя, краєвиди Південної Америки, тропічні ночі, наші битви і наша радість, що ми сприяємо перемогам молодої республіки, де гримить ім'я Симона Болівара^{40}, то вам доведеться покинути нас… Шлюпка й вірні люди уже напоготові. Будемо сподіватися на третю і вже цілком щасливу зустріч…

— Вікторе, мені так хочеться, щоб мій батько побув з нами ще хоч трохи, — мовила Елена, невдоволено закопилюючи губки.

— Ще десять хвилин затримки, і ми матимемо втіху зіткнутися віч-на-віч із сторожовим фрегатом. Що ж, нехай! Розважимося трохи, а то мої хлопці знудилися.

— О, не затримуйтеся, тату, їдьте! — вигукнула корсарова дружина. — І передайте ось це на пам'ять від мене сестрі, братам і… матері, — додала вона.

Елена набрала жменю дорогоцінного каміння, намиста, діамантів, загорнула все це в кашемірову хустинку й боязко простягнула батькові.

— А що ж мені їм сказати? — спитав генерал, вражений тим, що дочка завагалася, перш ніж вимовила слово «мати».

— О, невже ви сумніваєтесь у моїх почуттях? Я щодня молюся за їхнє щастя!

— Елено, невже я ніколи більш тебе не побачу? — сказав старий, пильно дивлячись на дочку. — Невже ніколи не довідаюся, що змусило тебе втекти з дому?

— Це не моя таємниця, — відповіла Елена серйозним голосом. — І навіть якби я мала право розкрити її, я, мабуть, нічого вам не сказала б. Десять років терпіла я нечувані муки…

Вона не стала говорити далі й передала батькові подарунки для сім'ї. Пригоди на війні привчили генерала до досить широкого погляду на воєнну здобич, і він узяв доччині подарунки, тішачи себе думкою, що під впливом такої чистої і шляхетної душі, як душа Елени, Парижанин лишився чесною людиною, що він просто воює з іспанцями. Його прихильність до сміливців узяла гору. Подумавши, що було б безглуздо триматися суворо, він міцно потис руку корсарові, з розчуленістю, властивою солдатам, поцілував Елену, свою улюблену доньку, і зронив сльозу на це обличчя, чий гордий і мужній вираз так йому подобався. Моряк був зворушений і підвів до генерала дітей для благословення. Нарешті вони обмінялися довгим поглядом, не позбавленим приязні та любові, й цим було сказане останнє «прощай».

— Будьте завжди щасливі! — вигукнув старий і швидко піднявся на палубу.

На морі генерала чекало незвичайне видовище. «Святий Фердінанд», охоплений полум'ям, палахкотів, наче величезне багаття. Перед тим як потопити іспанський бриг, пірати знайшли в його трюмах вантаж рому, а що рому й на «Отелло» було досить, вони задля розваги підпалили корабель, і тепер здавалося, ніби серед моря горить величезна чаша з пуншем. Можна було простити цю витівку людям, які знудилися одноманітним виглядом моря й хапалися за кожну нагоду, щоб урізноманітнити своє існування. Коли генерал спускався з брига в шлюпку, в якій сиділи шестеро дужих веслярів, його увага мимоволі розсіювалась, і він поглядав то на пожежу, що пожирала «Святого Фердінанда», то на свою дочку, яка стояла на кормі «Отелло», спираючись на руку корсара. Спогади накотилися на нього і, дивлячись на білу сукню Елени, що маяла на вітрі, легка, наче вітрило, розрізняючи на тлі океану прекрасні форми її високої постаті, такої величної, що, здавалося, вона панує над усім океаном, він з притаманною військовим безтурботністю забув, що пливе над могилою хороброго Гомеса. Над ним темною хмарою розпливався височенний стовп диму, і сонячні промені, пронизуючи її то там, то там, утворювали фантастичні світляні візерунки. Це похмуре чорне склепіння, під яким виблискували омахи полум'я, здавалося нижнім небом, угорі над яким зависло неозоре голубе небо, у тисячу разів прекрасніше завдяки цьому швидкоплинному протиставленню. Химерні відтінки диму — то жовті, то золотаві, то червоні, то чорні — зливалися, клубочилися, застилали корабель, який потріскував, скрипів і стогнав. Полум'я свистіло, добираючись до снастей і розтікалося по такелажу, як розтікається по вулицях міста народне повстання. Ром горів синюватими спалахами, і вони тріпотіли, начебто бог моря чимось помішував це пекуче пійло — так студент під час веселої гулянки розмішує в чарі вогнистий пунш. Але сонце, чиє світло було яскравіше, мов заздрячи цьому зухвалому полум'ю, затьмарювало його своїми променями, майже не дозволяючи роздивитись переливчасті барви пожежі. Наче вуаль, наче золотистий шарф коливався над тим розбурханим потоком вогню. «Отелло» втікав у новому напрямку, по черзі нахилявся в обидва боки і ловив легкий вітерець, мов паперовий змій у повітрі. Красень-бриг, петляючи, мчав на південь; іноді він ховався — за стовпом диму, що відкидав на воду чудернацьку тінь, іноді з'являвся, плавно підводячись і втікаючи усе далі й далі. Щоразу як Елені вдавалося побачити батька, вона махала хустинкою, посилаючи йому прощальне вітання. Незабаром «Святий Фердінанд» зник під водою, море здибилося хвилями в тому місці, але зразу й заспокоїлося. І від усього того видовища лишилася тільки хмарка диму, що пливла за вітром. «Отелло» був уже на обрії, шлюпка наближалася до берега, і хмаринка диму зависла якраз між вутлим човном і далеким бригом. Востаннє генерал побачив свою дочку в просвітах уже рідкого диму. Пророче видіння! Тільки біла хустинка, тільки сукня вирізнялися на темно-бурому тлі. Бриг уже зник між зеленавою водою й блакитним небом, а Елена перетворилася на ледь примітну цятку, на тонесеньку риску, на мрію, на спогад…

Відновивши свій статок, маркіз помер, бо здоров'я його було підірване. Через кілька місяців після його смерті — а було це 1833 року — маркіза повезла Моїну на води в Піренеї. Там розпещеній дівчинці закортіло помилуватися гірськими краєвидами, і вони вирушили вдвох у гори. А коли повернулися на курорт, їм довелося пережити ось яку трагічну сцену.

— Господи, дарма ми не залишилися ще на кілька днів у горах, мамо, — сказала Моїна. — Там було куди краще. Ви чули, як тут, не змовкаючи, пищала за стіною дитина і бубніла ота клята жінка? Вона розмовляє якоюсь тарабарщиною, бо я не збагнула ні слова. Отаких сусідів послала нам доля! Я очей не склепила всю ніч!

— А я нічого не чула, — відповіла маркіза, — але, моя люба доню, я попрошу господиню заїзду переселити нас до іншої кімнати, де ми будемо самі, без сусідів, і ніхто нас не тривожитиме. Як ти себе почуваєш? Ти дуже стомлена, так?

З цими словами маркіза підвелася з ліжка й підійшла до постелі Моїни.

— А жару в тебе немає? — спитала вона, торкнувшись доччиної руки.

— Ой, облиш мене, мамо, в тебе холодні пальці.

І дівчина сердито відвернулася, перекинувшись у постелі на другий бік, але в її рухах було стільки грації, що мати не змогла на неї образитись. У цю мить із сусідньої кімнати долинув тихий протяглий стогін, від якого здригнулося б серце в кожної жінки.

— І ти всю ніч чула цей стогін? Чому ж ти не розбудила мене? Ми б…

Ще жалібніший стогін урвав мову маркізи.

— Там хтось помирає! — вигукнула вона і швидко вийшла з кімнати.

— Скажи Поліні, щоб ішла сюди! — крикнула їй Моїна. — Я вдягатимусь!

Маркіза поквапно спустилася сходами і побачила, що господиня заїзду стоїть на подвір'ї посеред гурту людей, які, здавалося, уважно слухали її.

— Пані, ви поселили поруч з нами якусь жінку, і, мабуть, вона дуже хвора…

— Ох, і не кажіть! — вигукнула хазяйка готелю. — Я щойно послала по мера. Уявіть собі, ця бідолашна приплентала сюди учора ввечері пішки; вона йде з Іспанії, і в неї нема ні паспорта, ні грошей. Вона несла за спиною дитинча, воно було ледь живе, й у мене не стало духу прогнати її. Сьогодні вранці я сама пішла провідати її, бо вчора, коли вона тут з'явилася, мені стало шкода її до сліз. Сердешна! Вона лежала з дитям, і обоє були при смерті. «Пані, — сказала мені вона, знімаючи з пальця золотий перстень, — у мене більш нічого не лишилося, візьміть перстень за плату. Цього вистачить, бо довго я тут не пробуду. Бідолашний мій синочок! Ми помремо разом». Ось що вона сказала, а сама очей не зводить з малого. Перстень я взяла і спитала, хто вона така, але вона мені не сказала… Я негайно послала по лікаря та по мера.

— Таж її треба доглянути! — вигукнула маркіза. — Зробіть усе, що треба. Господи, може, ще не пізно врятувати її! Я сплачу вам усі витрати…

— Ой, пані, вона здалася мені такою гордою і навіть не знаю, чи погодиться…

— Я сама до неї піду…

І маркіза негайно піднялася до невідомої, навіть не подумавши, що її жалобне вбрання може справити тяжке враження на жінку, котра, як казали, була при смерті. Побачивши умирущу, маркіза зблідла. Незважаючи на те, що жахливі страждання змінили прекрасне обличчя Елени, вона впізнала свою старшу дочку.

Коли у дверях з'явилася жінка в чорному, Елена підвелась у постелі, скрикнула від жаху й повільно опустилась на подушки. Вона теж упізнала матір.

— Дочко моя! — вигукнула пані д'Еглемон. — Вам чого-небудь треба? Поліно! Моїно!

— Мені уже нічого не треба, — відповіла Елена ледь чутним голосом. — Я мала надію побачити батька, але ваша жалоба говорить мені…

І Елена замовкла; вона пригорнула своє дитя до серця, ніби хотіла зігріти його, поцілувала його в лобик, а тоді поглянула на матір — в очах її досі був докір, але погляд пом'якшав, вона вже почасти простила. Маркіза не схотіла помітити цього докірливого виразу, вона забула, що зачала Елену в сльозах і в розпачі, що вона — дитя подружнього обов'язку і стала причиною найтяжчих її нещасть. Вона тихо підійшла до своєї дитини, пам'ятаючи лише, що Елена перша дала їй спізнати радощі материнства. Очі в матері наповнилися слізьми і, обнявши дочку, вона вигукнула:

— Елено, дівчинко моя!

Елена мовчала. Вона дослухалася, ловлячи останній подих своєї останньої дитини.

В цю мить увійшли Моїна, Поліна — її покоївка, хазяйка готелю та лікар. Маркіза тримала доччину руку, що вже холонула в її пальцях, і дивилася на неї із щирим розпачем. Вдова моряка — їхній корабель пішов на дно, і з усієї своєї щасливої родини вона врятувала лише одне маля, — доведена горем до нестями, сказала матері, і в її голосі прозвучала ненависть:

— Усе це ваших рук справа! Якби ви були для мене тим, чим ви…

— Моїно, вийди! Усі вийдіть! — заволала пані д'Еглемон, намагаючись заглушити Еленин голос своїм розпачливим криком.

— Благаю тебе, дочко, — заговорила мати, коли вони залишилися вдвох, — не згадуй хоч тепер про наші прикрі непорозуміння.

— Гаразд, я мовчатиму, — сказала Елена, роблячи над собою нелюдське зусилля. — Я мати, я розумію, що Моїна не повинна… О, мій маленький, де він?

Моїна увійшла знову, підбурювана цікавістю.

— Сестро, — мовила розпещена дівчина, — лікар хоче…

— Ніхто й ніщо вже мені не поможе, — сказала Елена. — Ох, чому я не померла в шістнадцять років, адже я хотіла тоді накласти на себе руки! Хто йде проти закону, тому не буде щастя! Моїно, ти…

І вона померла, схиливши голову до голівки своєї дитини, судомно стиснувши її в обіймах.

Повернувшись до себе в кімнату, пані д'Еглемон сказала, заливаючись слізьми:

— Твоя сестра, мабуть, хотіла сказати тобі, Моїно, що дівчина не може знайти щастя в романтичних пригодах, а тим паче тоді, коли покине свою матір.