ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГА


Норвегія. Хаммерферст, 117.

Людвігу Уллу.


Дорогі друзі Інгрід і Людвіг, коли цей лист постукає у ваші двері, я вже буду на Шпіцбергені. Мабуть, починаю старіти, тому що тягне мене туди нестримно, як кожного з нас притягають до себе стежки юності і дитинства. Ніколи раніше я не помічав за собою сентиментальності. Та й чи сентиментальність це зрештою?.. Так чи інакше, а всі ми миримось із смертю, розуміємо: мільйони людей щомиті приходять у світ і залишають його, не хочемо в те вірити, але напевне знаємо, що не вічні й ми. Ці думи лише інколи проймають жахом, від якого на мить завмирає серце. Проте в наступну хвилину ми вже здатні посміхатися, любити і ненавидіти, хоч у глибині душі і соромимось пережитої слабості…

Проте, бува, чиясь смерть засяде в пам'яті, і ніщо, навіть час не здатний порятувати тебе від неї. Навпаки, з роками вона все глибше входить у тебе і гризе душу. Ось уже стільки років мене не полишають думки про смерть Ролфа… Твій брат, Людвігу, прожив коротке життя… Він був справжнім і вірним другом, у ньому я не помічав і тіні пози, він ніколи не прагнув показати себе кращим, ніж був насправді. Життя звело нас з Ролфом на такому крутому переломі, коли людині не можна не розкритися до кінця. Він і помер таким, не додавши собі жодної чужої риси.

Багато я б віддав, аби воскресити той час, але незмога. Знаючи це, я все ж одважуюсь, хай приблизно, відтворити минуле на папері. У цій нелегкій справі маю велику надію на вас: на тебе, Інгрід, і на тебе, Людвігу. Ви обоє були учасниками тих подій, знаєте Ролфа і його життя. Ви повинні допомогти мені.

Пишіть тепер на адресу: Баренцбург, геологорозвідувальна партія або просто ГРП, Касяну Калікіну.

Пишіть про все, що згадається.

Про людей із загону Ніссена, про експедицію Свердрюпа, про бої з німецьким гарнізоном в Свеа, про сміливців Уве Люнда. Не пропускайте навіть малої подробиці. Деталі людської долі часто бувають красномовними, не соромтесь відкривати таємні порухи душі, але й не прикрашайте того, що було. Нам нема чого соромитись нашої юності.

Обнімаю вас! Наперед радію вашим листам і сподіваюсь, що вони хоч якось замінять мені спілкування з вами.

Ваш Кассій-Ян.


P. S. Було б зовсім добре, якби і ви зібралися на Шпіцберген. Адже ви стільки разів обіцяли. Приїздіть, га? Буду чекати і сподіватись на нашу зустріч! Вам же з вашого Хаммерферста — рукою подати.

Хай цей лист буде запорукою того, що книгу про нашу юність ми починаємо писати разом.

Травень 1970 року.


Розділ перший «ГРЕЙС О'НЕЙЛ»


Мис сягав обрію. Втиканий іскристими гостряками льодових вершин, він нагадував тільки-но вигострену пилку.

Там, за чорно-зеленими водами фіорду, здіймалось скелясте громаддя Алкурнехта, а далі за Форландською протокою, з синього туману проглядала бліда смужка Землі Принца Карла. Море здавалось спокійним, але біля підніжжя базальтової стіни, де приліпився Баренцбург, день і ніч кипіли й пінились розлючені хвилі.

Петру Добрині ті хвилі завжди здавались зграєю осатанілих псів, що одвічно гризли цей високий берег. Сьогодні вони були особливо злющими, мабуть, через те, що північний вітер, розсердившись, проймав до кісток, а може, тому, що випадок, який привів Петра до швартової стінки пірса, і парадна форма, одягнена з тієї ж таки нагоди, не дозволяли сховатися в кімнаті чергового а чи накинути на плечі рятівний в цих широтах кожух.

Та й взагалі… «На якого біса мені всі ці дипломатичні раути саме сьогодні, у недільний день, коли в селищі дим стовпом і навіть Людмила вільна від чергування?» Згадавши про Людмилу, Петро на якусь мить забув про вітер і холод. «Така дівчина… У всіх хлопців Баренцбурга — і тих, що з рудників, і тих, що з порту, — шиї штопором позакручувались. Коли селищем пройде, чуманіють, а вона ні на кого і оком не поведе… А в клубі на танцях… Королева! Ех, стати б оце з нею на лижі і помчати до Касяна на ГРП… Хильнути по малюсінькій з морозу під в'ялену лососинну, всістися біля розпеченої буржуйки, простягнути до неї ноги і, ворушачи не своїми, задубілими пальцями, спостерігаючи за космічними світами, що спалахують і гаснуть на криваво-червоній щоці пічечки, помріяти про своє тепле, потонуле в садах Яблунове, де за околицею хлюпоче блакитне море, де хвиля приносить до берега пахощі далеких небачених країв, а вітер нашіптує хлопчакам сни про білі лайнери і капітанські місточки…

Споконвіку в Яблунові всі моряки. Ну, а кому в Морфлот потрапити не вдається, ті рибалять коло рідних берегів, але з морем до кінця днів не розлучаються. Треба ж таке! Де Чорне, де Біле? Де Яблунове, а де Баренцбург? Тисячі кілометрів, а занесло ж…»

Взагалі-то Добриня був задоволений з того, що потрапив на Північ. Тут він швидко піднімався вгору: за рік після закінчення мореходки став начальником порту. Цим Петро Добриня в глибині душі навіть пишався — ніхто з його однокашників не досяг таких висот і у вітчизняних портах, а тут, за кордоном, в умовах Далекої Півночі, помітили, — як він любив висловлюватись: «розгледіли при бляклому світлі північного сяйва». Порт, правда, невеликий, вантажообіг залежить від потреб рудників, але все-таки це морський порт, і він, Петро Степанович Добриня, його начальник.

Тільки що невеликий, а все решта тут, як належить: папери підписуй не інакше, як на бланку з гербовою, завантаження, розвантаження, все портове господарство — криголам, баржі, катери, причали і навіть кран — все це на твоїй голові, до того ж ще і дипломатичні доручення, як приміром оце, що нині підвернулося: «Петре Степановичу, будь такий люб'язний, зустрінь англійських гостей, у вас такий солідний вигляд, зріст два метри і у поставі щось таке жагуче, ну просто еталонний Моряк останнім рейсом із Сінгапура. А хто ще в селищі може похвалитися таким блискучим знанням англійської мови?» Зрештою умовили. Для кого вихідний, а ти, Петре, стій тут на вітрі…

Добриня зіщулився, пересмикнув замерзлими плечима і вже хотів було рвонути до чергового грітися, але в цей час з-за мису з'явилася шхуна англійця. Біла, легка, примарна, вона аж ніяк не підходила до тутешніх широт. «Дачниця» — охрестив її Петро. Він усьому полюбляв давати прізвиська. Часто влучні, проте чомусь недовговічні. А оеь уже до нього як причепиться яке, терпугом не віддереш. Якось, ще в мореходці, друг Максим Пиріжок назвав його Чехонею — так Чехонею і проходив аж до випуску. Однокашники в листах до цього часу Чехонею величають. А тут на острові? Не встиг зійти на берег і вже приліпили, у перший же день… Воно, правду сказати, було за що: як гуляв по Москві у джинсах і блакитній нейлоновій курточці, так і сюди заявився. Йому хтось сказав, що на Шпіцбергені літо, конвалії цвітуть — ось він і…

Дорога на острів була веселою. Трапились цікаві хлопці — шахтарі, хто з Донбасу, хто з Кузбасу, а один з Караганди навіть… Словом, буфет виконав план на два рейси вперед… На палубу викотились усією компанією. Матроси трап майнають. На пірсі народу — ніби тобі в Одесі китобоїв зустрічають. Духовий оркестр веселі марші грав, жінки плачуть, молодь танцює, колотнеча, веремія, шарварок… А тут хтось із нових знайомих візьми та й шепни на вухо: «А ну, Петре, покажи голосок!» З п'яних очей і гаркнув, та так, що музики роти роззявили. А він роздуває міхи: «Ей, баргузин, на-ше-ве-лива-а-ай ва-ал». «Оце так бас!» — зітхнув натовп. І раптом у цілковитій тиші хтось взяв та й кинув словечко: «бельканто»… Скільки він потім не доводив, що баси бувають тільки профандо, слухати не хочуть — бельканто, і все.

Шхуна розвернулась, прицілилась гострим, мов у чаплі, носом на маяк і пішла повільно, вузлів п'ять, не більше. Петро подумав, що ця «Гройг О'Нейл» (так вона значилась у телеграмі з Лонгірбюена, підписаній вже новим губернатором острова), мабуть, хвилин двадцять ще буде хляпати до причала. Як і. належить начальству, поважно, заклавши руки за спину, пройшовся пірсом, вважаючи, що його вже помітили зі шхуни. І тільки зайшовши за контейнери з шахтним устаткуванням, яке позавчора прибуло в порт з пароплавом «Каширою», врізав такого тріпана, що Володька і Митрич, які саме виглядали з вікна кімнати чергового, взялися за животи зо сміху. Помітивши реакцію підлеглих, Добриня спочатку розгубився, але потім, показавши їм свого здоровенного кулака, перейшов на флотську чечітку, яка тільки й могла врятувати його задубілі нога. Так він грівся ще хвилин десять, потім збив набакир чорну вушанку з позеленілим на вітрі крабом і рушив з-за контейнерів на пірс ще більш поважно, заклавши ліву руку за спину, а праву — за борт бушлата. «Солідність у такій справі, як зустріч іноземців, не завадить. Хто його зна, який він, цей заморський гість. І взагалі, становище, так би мовити, зобов'язує… От Володька і Митрич регочуть, роти по самі вуха. З ними треба бути строгим, а то інколи доброту люди вважають за слабість… Володька, схоже, від народження не відчуває дрожі перед начальством. А чого тремтіти, коли роботу знаєш і викладаєшся на совість? Митрич міг би і не висовуватись. Капітан затонулого корабля — треба ж таке! Втопити посудину біля самісінького пірса. Тут і так судна, приписані до порту, на одній руці перерахувати можна: криголамний буксир, катери «Лапоть» і «Буревісник» та ще баржа, котру всі чомусь називали «гармонь», хоч у неї і номер, і індекс «БС-116». Ця «гармонь» всю навігацію бовталася в затоці, возила воду для пиття з Чистого ручая на висілок. Боки у баржі пом'яло кригою і ребра у неї світилися. Перевалюючись на крутій хвилі, вона скрипіла так, що, мабуть, чутно було в Свеа, або навіть в Лонгірбюені. Баржу давно треба було ставити на капітальний ремонт. Митрич канючив, бомбив рапортами. Він доповідав вище, писав на материк, але, крім обіцянок пригнати з Мурманська нову самохідну баржу, діло не посувалось. А поставити «гармонь» на ремонт навіть на півмісяця ніхто з начальства не одважувався. Це означало залишити висілок без води. І баржа трудилася, поки не пішла на дно. Добре, що хоч встигли носа прихопити швартовим, а то пішла б у глибину навіки — під кілем у затоці більше ста метрів буде. Хто її з такої глибини дістане? Дешевше нову збудувати.

Скільки Добриня вже мав неприємностей за цю «гармонь» — не перелічити. І все йому діставалось, а баржевий посміхається у вуса, ніби це його зовсім і не стосується. Тільки вчора начальник рудника Журавльов з пісочком чистив: «Чом до цього часу баржу не підняв? Без води живемо. Як у пустелі. Піднімай баржу, а то під суд віддам, поганця!» Так і сказав: «поганця»… Правда, це прозвучало не образливо, проте вичитувати начальника порта при всіх, як хлопчиська, навіть для Журавльова не годиться… Піднімай. А як її піднімеш, проклятущу?

«Грейс О'Нейл» все ще була в кількох кабельтових від пірса і, вдавалось, зовсім стишила хід. Добриня дістав бінокль. На палубі стояли троє. Вони про щось розмовляли, стримано жестикулюючи, звертаючи увагу не на висілок, а чомусь на протилежний берег. Спочатку Петрові здалося, що їх зацікавив недобудований причал на тому боці Грен-фьорду, але незабаром зрозумів, що помилився, їхні погляди були звернені у бік плоскогір'я, що височіло над причалом і звідки брав свій початок Чистий ручай. Це місце старожителі Баренцбурга називали Плащем Сплячого Рицаря. Назва не була зафіксована на географічних картах, проте жила на острові з давніх часів, а точніше сказати, з тієї миті, коли перший груманлан, здираючись на терасу Баренцбурга, побачив за фіордом гору, що своїм обрисом дуже нагадувала сплячого рицаря. Він лежав лицем до неба, широко розкинувши руки, виблискуючи проти сонця чорними базальтовими латами. Його білий сніговий плащ велетенськими складками покривав горби у верхів'ї затоки і широке плато, що розляглося за ними. Там, на вічній мерзлоті, лежали вічні сніги. Жителі висілка рідко піднімались туди. Навіть заядлі мисливці не ризикували потикатися на Плащ, де володарювали мороз і вітер.

Добриня напружено вдивлявся у білу німотність плато, намагаючись зрозуміти, що могло цікавити там англійців. «І чого вони нишпорять? Сиділи б дома біля своїх камінів… А може, і справді відкупили концесію у норвежців на Плащі? Про це в Баренцбурзі ходили плітки… Тоді їм не позаздриш. Там, як твердять геологи, — суцільний камінь — лабрадор. До вугілля монолітом метрів тридцять пробиватися. У рудниках Баренцбурга, Груманта до вугільних пластів підібралися ледве не з моря. Вугілля класичне, і добувати його тут куди вигідніше, аніж возити з Донбасу. Нам — так, у нас у північних морях флот. А їм? Ні, тут щось не те».

Спостерігаючи, як обережно шхуна обходить маяк, Добриня чомусь згадав Касянові розповіді про ті часи, коли в тутешніх водах водились кити, котики, тюлені. Був багатий пушний промисел. Був, поки не набігли сюди браконьєри з усієї Європи. За сто років тут побувало більше чотирнадцяти тисяч тільки голландських кораблів. Знищили, розстріляли все до останнього хвоста. Лише кістки китів та димарі давно кинутих факторій стирчать з-під снігу по всьому узбережжю. «А може, хто з потемків тих англійських промисловиків вирішив навідатись? Забаглось побачити місця, де збирався фамільний капіталець, де творив свої дивовижні і, звичайно ж, благородні подвиги їх заповзятий пращур?» Однак роздумувати над тим у Петра Добрині вже не було часу — «Грейс О'Нейл» підходила до причалу. Володька і Митрич приймали швартові. Баржовий з потопленої «гармонії» ніскільки не потерпав від свого нинішнього становища, охоче виконуючи будь-які доручення. Зі шхуни спустили трап, і троє, ті, котрих Петро помітив на палубі, зійшли на берег. Тепер він бачив їх зовсім близько: попереду йшов середніх літ чоловік з на диво ясними голубими очима. На ньому була простора з собачого хутра доха і довговуха ескімоська шапка. За ним, з острахом ступаючи по трапу, спускалась молода жінка. Налякана вітром, вона куталася в шубу так, що виглядали з хутра тільки кінчик носа та іскринки очей. Жінку запобігливо підтримував шкіпер, рудобородий велетень з люлькою в зубах, що дуже нагадував дерев'яного капітана з андерсенівської казки. Незважаючи на хвилювання, що охопило Добриню, він підмітив у чомусь бутафорську зовнішність шкіпера і особливо люльку, в якій ще, певне, ніколи не димів тютюн.

У мореходці Петро Добриня мав славу поліглота, неабиякого знавця іноземних мов, але тут, виголошуючи декілька фраз вітання прибулим, добре-таки упрів. Гості посміхались, кивали головами, проте з їх розгублених поглядів Добриня зрозумів, що його вишукані англійські слова не торкнулись їхньої свідомості. Зібравшись, він ще раз повторив ретельно відредаговані товаришем Ворожейкіним слова вітання. (Один-єдиний представник консульства, Ворожейкін, що володів англійською мовою, хворів зараз фолікулярною ангіною).

Добриня подумки вилаяв себе за те, що погодився взяти на себе цю дипломатичну місію. Він розумів усю важливість доручення, але страдницьки мучився через те, що з цієї миті його авторитет поліглота буде остаточно втрачений. Петро яскраво уявив собі єхидну фізіономію Михеєва, коли той почне розповідати цю історію портовим вантажникам. А Людмила? Петра аж піт пройняв. «Що про все це скаже Людмила?» Ні, Добриня ніколи в житті не відчував себе настільки кепсько. Провал! Ганебний провал! Він стояв перед заморськими гостями безпомічний, як немовля. Але в цю мить на допомогу йому прийшов той, з голубими очима.

— Оу… Спасібо! — сказав він, посміхаючись ясною, підбадьорюючою посмішкою. — Ай ем… Я єсть професор Патрік Белфур Белч. Маленько… Ранта… Росія бувал… Мурманськ бувал… Мене розумійт?

— Цілком! — не моргнувши оком, підтвердив Митрич і поворушив настовбурченими, як у таргана, вусами.

Володька вдавився сміхом, але намагався робити вигляд, що все це його зовсім не стосується. Його справа кінець тягти та закріпити так, щоб яхта борт не обдерла.

— Я хотів… Тренувайт себе… Мене… Пліз… Говоріть по-російськи…

— У містер Патрік є великий бажання, — блиснув зубами шкіпер.

Гора звалилась у Добрині з пліч, він полегшено зітхнув, проте для підтримки авторитету про свою згоду говорити по-російськи все ж повідомив прибулих вишуканою англійською мовою:

— Йес, сер!.. Домовились!

Віддаючи необхідні розпорядження щодо «Грейс О'Нейл» і її команди, Добриня ижо спокійніше поглянув на Володьку і Митрича.

— Все буде в акураті, — відповів ва чергового Митрич.

— Команда шхуни залишається жити і харчуватись на борту. Прохання відносно поповнення запасів води і їжі, якщо такі будуть, виконувати з усією притаманною радянським морякам…

Голос Добрині міцнів од слова до слова. Петро повеселішав і запросив гостей до висілка, куди з порта вели дерев'яні сходи у вісімсот п'ятдесят сходинок. Піднімаючись ними, прибулі майже не розмовляли. Дув сильний боковий вітер, зривав із снігового насту колючу крупу, забивав нею очі і ніздрі. Особливо діставалось Джейн (так чоловіки звертались до своєї супутниці), тоненької і тендітної навіть у хутряній шубі. Вона ховалася за широку спину шкіпера і, не звертаючи уваги на Добриню, що йшов поруч, проклинала небо, і землю, і ту мить, коли дала згоду сісти на шхуну і пливти у це забуте богом льодове царство. Голубоокий чоловік, що йшов слідом за Добринею, не звертав на її слова жодної уваги; Важко дихаючи, він долав сходинку за сходинкою, щільно стискаючи обвітрені губи. Вони побіліли і вкрились смагою, ніби клаптиками цигаркового паперу. Кілька разів зупинявся, переводив дух, проте не скаржився і Знову йшов крутими сходами вгору. З уривчастих, розірваних вітром фраз його супутників Петро зрозумів, що ні Джейн, ні шкіпер не схвалюють цієї подорожі на Шпіцберген і з більшим задоволенням насолоджувались би зараз теплим морем і сонцем на пляжах Лігурійського узбережжя або на італійській Рів'ері, куди вони збиралися подорожувати, якби не «старий», що враз поламав усі їхні плани своєю «дикою, шаленою примхою». Хто ці люди? Що зв'язало їх однією вірьовочкою? Що примусило поміняти ласкаве сонце Лігурійського узбережжя на льдові шишаки мертвих гір Шпіцбергена? Всі ці питання крутилися в голові Петра Добрині, але він спокійно йшов попереду гостей, з досвіду знаючи, що відповідь на них може дати лише час. Зівакам, які все частіше стали траплятися на його шляху, всім своїм виглядом давав зрозуміти, що йому, мовляв, поки що нічого невідомо. Увагу до нечастих у Баренцбурзі англійських гостей він якоюсь мірою приймав і на свій рахунок. Що не кажіть, а з усього висілкового населення цих «лордів» довірили зустрічати йому одному.

Біля входу в рудоуправління стояли люди, запрошені для зустрічі з іноземцями. Була серед них і Людмила. Добриня зрадів такій несподіваній зустрічі, серце заспівало. Він любив Людмилу, і це йому було ясно. Не розумів лише, за що вона любить його. Не те щоб вважав себе недостойним її любові…. про це пізніше. А зараз на них чекали в «люксі», де за розпорядженням начальника рудника для зустрічі гостей вже було накрито стіл. Вірменський коньяк, виноград і парникові огірки із недоторканих запасів хазяйки «люкса»— сіроокої, пронозливої Зіночки, вразили англійців сильніше за всі щирі і вишукані слова вітання. Вони повеселішали і з ентузіазмом почали скидати свої хутра.

За столом містера Патріка Белча важко було впізнати. Зморшки на його загорілому, обвітреному і зовсім ще не старому обличчі розгладились, очі стали ще блакитнішими. Безбожно перекручуючи російські слова, густо пересипаючи їх англійськими, він все-таки якось спромігся розповісти про мету їхнього візиту і назвати своїх супутників.

Як виявилось, ніхто з прибулих не мав і гадки ні про які концесії. Професор Патрік Белфур Белч, його дочка Джейн і шкіпер Грем Хосуел вирішили здійснити таку собі розважальну прогулянку по Гренландському морю. Петро встиг шепнути Людмилі про свій сумнів: «Ця Джейн спить і бачить Рів'єру…» А начальник рудника Іван Іванович Журавльов, якого у Баренцбурзі всі величали тільки його партизанським іменем Батя, з притаманною йому прямотою, без дипломатії висловився з цього приводу, що, мовляв, широти вісімдесятої паралелі не для розважальних прогулянок — до материка звідси сімсот кілометрів, а до англійських берегів — втроє більше.

Містер Патрік посміхнувся, спробував згадати російське прислів'я відносно лісу і дров, та, як більшість іноземців, переплутав у ньому слова і зміст. Але разом з іншими сміятись над тим не став, навпаки, серйозніше, аніж раніше, і навіть з якоюсь гіркотою, що глибоко засіла в ньому, почав розповідати, що на Шпіцберген його привело давнє бажання розшукати місце катастрофи літака, на якому в тисяча дев'ятсот сорок четвертому році, повертаючись 8 Мурманська в Лондон, був і він — Патрік Белфур Белч.

Оповідь гостя слухали уважно. За столом притихли, а Іван Іванович, зітхаючи, сказав:

— Ніщо, виявляється, не минає без сліду. Це тільки здається, що пройшло і кануло у вічність… Е, ні. Минуле тримає нас, міцно тримає.

— Ох, правда… Дуже правда, — ще більше засмутився містер Белч. — Ця історія… Май літл сторі… Твенти, ноу… Тридцять! Більше тридцять років… За горло… Отак, кліщами…

Схопивши себе обома руками за горло, він показав, як душить його ця історія. Потім раптом налив собі чарку і, не чекаючи тостів, випив. Джейн спробувала було присоромити його, але він так весело засміявся, що всі за столом повеселішали, а містер Патрік знову налив чарку і сказав:

— За нихі їх нема на цим столом. Вони не дійшов… Ми тут, дякуючи їм… Вип'ємо за них!.. Вони стали частиною нас… Білл і Бен, йєс, Джойн, вони — це я… Мало, в чомусь я… Адже ми помираємо, лише тоді, коли помирає пам'ять про нас…

Він говорив затинаючись, але думки його були зрозумілі, почуття щирі і чесні, тому всі присутні за столом відчули до нього довіру і співчуття. Тільки Хосуел і Джейн тривожно перезирнулися. Дочка явно була невдоволена наміром батька розкривати подробиці справи стільком, як їй здавалося, стороннім людям. Шкіпер дотримувався тієї ж думки і всіляко намагався зупинити «старого», що не в міру розпалився спогадами, проте все виявилось марним. Притаманна англійцям стриманість зрадила містеру Патріку, він уже не мав сили зупинитися…


Розділ другий ВІДХИЛЕННЯ ВІД КУРСУ


… З Мурманська летіли на двомоторному «брістоль-бофорті». Тепер цей літак давно знято з озброєння, а тоді, в 1944 році, в класі бомбардувальників-торпедоносців королівських військово-повітряних сил Великобританії, посідав не останнє місце.

В екіпажі їх було троє: Білл, Бен і він, Патрік Белфур Белч. Ті двоє, не дивлячись на молодість, вважались класними пілотами і вже не раз виконували важливі доручення відділу стратегічних служб. У Росію Патрік летів уперше, і про відділ, що давав пілотам делікатні завдання, не мав найменшого уявлення. Сказати правду, він навіть не здогадувався про його існування. В рейс потрапив несподівано і для себе, і для тих, з ким йому летіти присудила доля. Якби не та дурна бійка на Пікаділлі, хто зна, можливо, життя всіх трьох пішло б зовсім іншим руслом. Власне, Патрік до бійки не мав ніякого відношення. Відзначились радист і стрілок, що постійно літали з Біг-Беном (так у загоні називали нерозлучний тандем Білла Уолтінга і Бенджамена Грісса). Забіяки потрапили на гауптвахту і поки вони відсиджували визначений начальством строк, в рейс потрапив Патрік, до того ж без другого стрілка.

Летіти йому не хотілось. Білла і Бена, сказати правду, побоювався. Крім того, в неділю мала приїхати мама. Вона обіцяла привезти банку його любимого варення з пелюсток троянд, які сама збирала у їхньому садку, і книгу про Джефферсона, від читання якої його одірвала мобілізація. До того ж мама писала, що разом з нею приїде провідати його сусідська дівчина Вів'єн. Ця Вів'єн була подругою його дитячих забавок, здається, вони з нею навіть цілувалися, але так, знічев'я. Проте навіщо їй тягтися до нього на базу через усю Великобританію — від Лондона на північ поїздом, потім пароплавом через протоку до Шотландських островів, на одному з яких містилася їхня казарма, аеродром і все інше, — цього Патрік ніяк не міг узяти в толк.

У ту злощасну неділю йому так і не судилося побачити маму і Вів'єн. «Бофорт» вилетів серед ночі, а на світанку приземлився в Мурманську. Патрік вірив: мама буде чекати його повернення на базі. Ця думка заспокоювала. Він любив свою маму і завжди був радий бачити її. Але що робитиме Вів'єн? А може, воно й добре, що з мамою приїде Вів'єн? Ті, хто не стомлюючись, відпускає на адресу Патріка шпильки відносно його непорочності, хто називає його маминим синком, хай вони, побачивши Вів'єн, заткнуться. Ця дівчина мав все: фігуру, зріст, гарненьке личко…

В Мурманську трохи відпочили, заправили баки пальним, завантажили на борт якісь ящики і без особливих пригод рушили у зворотну путь. Ішли на граничній висоті, вздовж Скандінавських хребтів, обходячи їх з півночі, куди рідко, незважаючи на окупацію Норвегії, залітали німецькі винищувачі. Морські шляхи тут контролювали їхні підводні човни, що ховалися по фіордах, проте повітряні були певною мірою у безпеці. Навіть з боку сонця, з позиції, що завжди таїть для військового льотчика загрозу атаки, зараз несподіванок чекати не доводилось — «месери» не ризикували літати так далеко на північ. За мисом Нордкап взяли що далі під берега. Сонце висіло праворуч по курсу, десь над полюсом. Воно було схоже на відкриту в небі рану, в центрі якої пульсувала крапля паруючої крові.

Голубоокому Патріку було вісімнадцять. Дивлячись на цю жорстоку красу моря, неба і сонця, він ніяк не міг збороти в собі приступу первородного страху. Ні, Патрік ніколи б не зізнався в тому навіть на тортурах, але самому собі змушений був, не міг не признатися, що боїться залишатися наодинці з чорною, як сама смерть, морською пучиною, що лежала внизу під крилом літака. Лякало зловісне, як йому здавалось, умираюче сонце, облямоване фіолетово-брудним ореолом. Намагався не дивитись в ілюмінатор, зосереджено слухав ефір, проте і тут втішного було мало. На землі вирувала війна, її страшкий голос несила було заглушити навіть магнітним бурям. Навушники час від часу вибухали криками, виттям і мольбами: десь в Атлантиці благав про порятунок сотень людей радист невідомо ким торпедованого транспорта. Біля берегів Ісландії гинули англійські рибалки, відкритим текстом проклинаючи долю і своїх хазяїв. Захриплий голос доктора Геббельса повідомляв про секретну зброю і грандіозні перемоги, які вона принесе «тисячолітньому» рейху, а ледь чутна німецька радіостанція з-під невеличкого українського містечка Корсуня, ламким від смертельного переляку фальцетом благала танкістів Гудеріана якомога швидше розірвати кільце російського оточення.

Слухати стогін ефіру для Патріка було мукою. Ось уже півроку, як він закінчив школу радистів королівських ВПС, а звикнути до цієї страшної какофонії ніяк не може. Віллу і Бену добре: вони не слухають і не знають, що твориться в ефірі. Та й взагалі ці хлопці міцніші, нерви у них мов з дроту. Такі не будуть страждати через дурниці. У них, правда, свої складності: вести літак у німій, страхітливій пустелі, мабуть, теж нелегко.

Серед тисяч голосів морзянки і безкінечних перешкод Патрік раптом почув позивні бази. Ці знайомі сполучення тире і крапок адресувались в розбурханім світі лише йому. Вони вмить повернули до діла, зруйнувавши відчуття загубленості і самітності. Радист відкрив блокнот, вийняв олівця і послав у ефір коротке: «Слухаю».

База пропонувала прийняти шифрограму по кодовій таблиці підвищеної секретності. Патрік подав сигнал готовності. В цю мить перед ним виник Білл Уолтінг. Могутні плечі першого пілота не пролазили у двері відсіку. Він підняв над вухом шоломофон, і на скроню упало пасмо золотавого волосся. Лице у Білла грубувате — товсті губи, широкий ніс, глибокі зморшки на впалих щоках, проте кучеряве, кольору достиглого жита, волосся і живі, карі очі надавали йому привабливості. До армії Білл працював у доках Ліверпуля. Там лишились мати і молодша сестра, від них у день вильоту він отримав одразу два листи. Була в нього в Ліверпулі наречена Ширлі. Всі ці подробиці Патрік поза власним бажанням підслухав. Коли Білл і Бен перемовлялись між собою, ведучи довгі розмови ні про що, аби лише не заснути за штурвалом, він міг їх чути. Патрік уже знав, що Ширлі не любила писати листів. Проте регулярно, щонеділі приїздила до Білла і годинами чекала на нього біля воріт казарми. Це, мабуть, і все, що Патрік встиг довідатись про Білла Уолтінга. Про Бенджамена Грісса, другого пілота, він знав ще менше. Цей баскетболіст з Глазго говорив мало і вельми скупо: «так», «ні», «можливо»…

Уолтінга і Грісса зв'язувала давня дружба. В загоні вони завжди стояли один за одного горою, навіть у бійках, які частенько виникали у пивбарі, не забували прикривати один одному «хвости». Їх поважали, проте обходили стороною. Що зв'язувало цих пілотів Патрік не знав. У свої юні роки він ще не дуже розбирався в людях. Сам Патрік мав незлобивий характер, усміхнений, доброзичливий і цими рисами охоче наділяв кожного. До нього ставились без уваги, як ставляться бувалі в бувальцях аси до жовторотих перволіток, що надягли форму льотчиків не за покликанням, а за необхідністю військового часу. Таке ставлення спочатку турбувало Патріка, проте скоро, як людина не марнославна, він махнув на те рукою і зажив звичним для нього безтурботним життям. Вищі рангом і службовим становищем не надокучали йому ні позачерговими нарядами, ані несправедливими причіпками. А коли і траплялось таке, Патрік зносив те стоїчно. Він привчив себе не реагувати на підковирки і кепкування товаришів по службі.

Ще в дитинстві мати ворожила на Патріка у відомої ворожки, і та напророчила її єдиному синові щасливе і довге життя. Він звик до цієї думки. В їх домі охоче і часто повторювали ці пророкування — знайомі і слуги знали, як гаряче любить свого голубоокого Патріка добра місіс Болч…

Шифрограма була незвичною. В ній був наказ повернути до норвезького берега, приземлитись на північно-східному березі Глом-фіорда і, взявши на борт чоловіка на ім'я Мартін Кребс, летіти далі за раніш визначеним маршрутом. Льотчики не розуміли, з чим це пов'язано, і не уявляли, що їм загрожує. Білл узяв з рук Патріка листок, кілька разів пробіг поглядом написане і незлобиво вилаявся:

— Наволоч, ніби за сигаретами збігати посилають. Усе в них просто: приземлись, візьми на борт і лети далі, як летів.

Патрік слухав базу. Хвиля, на якій працював її передавач, то потопала в шумному морі перешкод, то набирала силу і поверталась назад. Несподівано в навушниках знову запищала морзянка. База вимагала підтвердити готовність виконання наказу. Патрік сказав про це Біллові. Той не відповів, тільки губи його самі собою склалися так, ніби він хотів від здивування присвиснути. Але свистіти Білл не став. Поволі просунув у вузькі двері свої широкі плечі і пішов до пілотської радитися з Беном.

— Це все Мак-Ллойд, — почувся в шоломофоні голос Бона. — Цей майорчик з відділу повітряної розвідки не пропустить випадку підкинути нам з тобою яку-небудь капость. У нього брат десь в Інтеллідженс сервіс.

— Та пішов він разом із… своїм братом!

Білл Уолтінг знову з'явився в отворі дверей радіовідсіку.

— Передай: наказ виконати не можу — слабшає правий мотор.

Патрік відстукав і одразу ж отримав у відповідь категоричне: «Виконуйте наказ! Вентлі». «Вентлі» — шифр командуючого базою генерала Смайлза. Не послухатись його було неможливо.

— Покидьки! — Біля так ударив кулаком об одвірок, що загула обшивка. Проте робити було нічого, з генералом жартувати небезпечно. — Передавай: наказ виконую, — похмуро сказав Білл і вийшов, не чекаючи від начальства обов'язкових у таких випадках побажань успіху.

Скоро сонце, що кидало в кабіну сліпучий ореол, відповзло до хвоста і сховалось за стабілізатором. Малиново-фіалкові зблиски на стіні погасли. Патрік зрозумів: «бо-форт» ліг курсом на південь, а це означало, що не пройде і двадцяти хвилин, як вони будуть біля берега окупованої фашистами Норвегії. Сідати їм доведеться бозна-де і злітати теж невідомо з ким.

Берег з'явився не одразу. Спочатку було довго видно ланцюги гір, що висіли над хмарами. Вони повільно наближалися і раптом пропали, розтанувши в молочно-сірому тумані; невідомо звідки ще на якусь мить в ілюмінаторі блиснуло сонце, потім з туману виступили рудуваті, одягнуті у дране снігове лахміття, майже прямовисні скелі, біля підніжжя яких проглядала вузенька смужка прибою. А море все у пасмах яскравої зелені. Що надавало йому такої яскравості в цьому сірому оточенні, Патрік не встиг роздивитись. Літак накренився, гори і море пропали, щоб за кілька секунд з'явитися в ілюмінаторі знову, але вже зовсім поруч. Вони увійшли у Глом-фіорд і летіли все нижче і нижче, опускаючись до поверхні води. Обабіч пробігали і пропадали у мжичці голі, порізані зморшками скелі.

Ці кілька коротких хвилин Патрік сидів не ворухнувшись і думав про те, яке інколи вирішальне значення в житті людини має випадок. Дивне почуття оволоділо ним з такою силою, що здавалось, нічого більш важливого в цей момент не існувало. Він дивився за ілюмінатор, бачив громіздкі у сіро-зелених патьоках кам'яні брили і йому здавалось, що не скелі відлітають у небуття, а відпливає у вічність сам час, зникає, щоб ніколи більше не повторитися. Подібні думки явно були не до речі, та що поробиш, такий вже Патрік. Йому завжди приходили в голову «не ті думки». І що дивно, «не ті думки» залишались там надовго, відбиваючись у пам'яті, як на фото. Кожного разу, коли потім він буде думати про швидкоплинність часу, неодмінно згадає ці скелі, що проносяться зараз по обидва боки літака.

Глом-фіорд врізався у материк на добру сотню кілометрів, і скрізь його обступали прямовисті громаддя скель, без будь-яких ознак життя. Патрік вже трохи оговтався, поборов заціпеніння, що охопило його в перші хвилини зустрічі з чужою землею. Думка про те, що він не лише радист, але і стрілок, примусила його піднятись до кулеметів. Висунув голову під плексигласовий ковпак турельної установки, і ледь не скрикнув від захоплення: рідкісної краси пейзаж відкрився його очам. Злегка підсвічені невидимим сонцем ланцюги гір, як і раніше, висіли над хмарами. Нижче чорніли, ніби опушені хутром, лісисті схили, а ще нижче, до закінчувався ліс, лежали дивовижної блакиті сніги. На широкому, у кілька десятків кілометрів, несподівано зеленім плато тулилося невелике селище, що мало ту ж саму назву Глом-фіорд.

Коли «бофорт» злетів над плато і заклав крутий віраж, Патрік переконався, що селище дійсно крихітне — навкруг гостроверхої кірхи юрмилися десятки зо три будинків. Над їхніми дахами мирно піднімалися в небо вранішні дими — хазяйки топили печі, чоловіки, ні про що не здогадуючись, спускалися до фіорда, де біля невеличкого причалу похитувались на хвилях риболовецькі баркаси. Глом-фіорд не чекав гостей. Проте на північно-східній околиці селища раптом спалахнуло одразу три багаття. Літак прямував до них і, знизившись, пішов на посадку. Губити час на більш детально вивчення посадочного майданчика льотчики не стали. Однак приземлились вдало. Поки Білл вирулював на злет, розвертаючи літак грудьми на вітер, від крайнього будинку відділились якісь фігури з ношами в руках, на котрих лежав чоловік. Чомусь пригинаючись, вони бігцем кинулись до літака.

— Ану, візьми цих хлопчиків на мушку! — крикнув Патріку Бен Грісс, одкриваючи бокові двері.

Патрік виконав наказ, проте швидко переконався, що ті хлопчики їм нічим не загрожують. Вони підбігли ближче до літака, опустили на землю свої ноші і чимдуж кинулись бігти назад до будинку. Чоловік на ношах щось кричав і силився встати, проте струмінь повітря од гвинтів клав його на ноші знову і знову. Грісс жестом наказав Патрікові стрибати на землю. Вони вискочили з літака і підбігли до непрошеного пасажира. Украй знесилений чоловік повторював захриплим від натуги голосом:

— Мартін Кребс… Я — Мартін Кребс…

З бідою вони заштовхнули його у літак, задраїли двері і подали знак Біллу. Заревіли могутні мотори, машина стрепенулась, напружилась усім своїм дюралевим тілом і, підскакуючи на луговому купинні, одірвалась од землі. Патрік поглянув на годинник — від посадки до зльоту минуло вісім хвилин… Що ж, це зовсім непогано!

Він посадив пасажира у відсік другого стрілка і, пробираючись до свого робочого місця, радо посміхнувся думці: «Ну, й молодці ж, ми — справжні аси, чорт нас забирай! Раз, два — і знову в повітрі». Сідаючи у своє крісло, він кілька разів хукнув на задубілі пальці і увімкнув рацію. У навушниках соловейком заливалась морзянка — база чекала на відповідь.

Спитавши дозволу у Білла радирувати на базу про те, що цей Кребс уже на борту, Патрік склав текст телеграми і заходився її зашифровувати. Ряди цифр множились, виростали в колонку, а він все ніяк не міг вгамувати радість, що піднімалась з глибини душі. В грудях у нього буквально все танцювало від розуміння того, що відхилення од курсу обійшлось їм так недорого. Зараз Патрік почувався цілком безпечно, як у ті нечасті хвилини дома, коли шкільні завдання всі виконано і можна, відірвавшись від суєти і неприємних домашніх справ, посидіти ввечері в своїй кімнаті, під зеленим абажуром торшера, наодинці з улюбленою книгою. Патрік яскраво уявив собі, як, повернувшись на базу, вони в нагороду за блискуче виконане завдання отримають подяку командування і обов'язкову в таких випадках відпустку. Він поїде з мамою додому, в Лондон. Цілий тиждень буде насолоджуватись тишею, затишком і ласкою місіс Белч… Тут йому пригадалась Вів'єн. «Дивно все-таки, чого вона потяглася в таку далечінь? Це, певне, мама взяла її з собою, щоб не було тоскно в дорозі. Але ні, тут явно щось криється. Жінки завжди за спиною у нас влаштовують якісь свої справи…»

Патрік поблажливо посміхнувся. «Звичайно ж, вони думають, що їх наміри чоловіки не здатні розгадати. Все прозоро, дорога місіс Белч! Лаштуєте Вів'єн мені у наречену і думаєте, що ваш синок ні про що не здогадується? Коли б то так…» Замріявшись, він забув навіть про колонки з цифрами, в яких був секретний рапорт базі…

І в цей момент «бофорт» атакували «месершміти». Це була патрульна пара, яка випадково опинилась на їхньому шляху при виході з Глом-фіорда. «Месершміти», як на навчаннях, швидко вишикувались один за другим у хвіст їхнього бомбардувальника.

— Патрік, до кулеметів! — почувся у шоломофоні крик Білла Уолтінга.

Радист кинувся до турелі, а літак тим часом каменем упав до самого прибою. «Месершміти» залишились під хмарами, — і шугали там, мов шуліки, готові ринутись з висоти на майже беззахисну машину. Німці розуміли, що подітись «бофорту» нікуди, і не поспішали атакувати. Під скелями бомбардувальник міг ховатися ще хвилину-другу, не більше, — за мисом його чекало відкрите море, до винищувачі без особливих труднощів розправляться з ним. Це розумів навіть недосвідчений у таких справах Патрік і тому не здивувався, коли побачив, що Білл круто повертає ліворуч. «Месери» просвистіли над головою, не встигнувши жодного разу вистрілити. Тепер їм доводилось розпочинати свій маневр спочатку. З німецькою точністю ввійшли у віраж і націлились на нову атаку. Стало ясно, що Білл всього на кілька хвилин відтягнув розправу. Зараз, коли «бофорт» прямував у відкрите море, вже ніщо не могло перешкодити їхній атаці. Вони літали швидше, мали вільніший маневр і зброя у них була могутніша — гармати. Патрік бачив, як ведучий «месер» невблаганно наближався, проте стріляти не було сенсу — пара легких кулеметів на такій відстані не могла зашкодити винищувачеві. Не одриваючись, дивився на противника у розграфлений кружок прицілу, і дивне почуття оволодівало ним все більше. Чомусь здавалось, що ця трагічна ситуація, розв'язка якої має статися буквально наступної миті, несправжня, що про все це він десь чув або читав, а можливо, бачив у кіно, що все це його особисто не стосується, а відбувається з кимось іншим. Видно, саме тому він не відчував зараз страху, від якого ще зовсім недавно кров холонула в його жилах. У нього навіть не тремтіли руки, коли у відповідь на вогонь винищувача він натиснув на гашетку, а побачивши, як позначена вогненними крапками і тире траса лягає під крило «месера», відчув навіть прилив мстивої радості.

Проте перша черга не досягла мети — ворожий винищувач пронісся над головою і пішов убік, звільняючи місце для колеги, що летів слідом. Другий виявився ще більш нахабним — без жодного пострілу підлетів так близько, що можна було розгледіти білобрисе, зовсім ще хлоп'яче лице льотчика. Патрік натис на гашетку перший. Рій виблискуючих вогненними хвостами джмелів уп'явся винищувачеві прямо в лоб і на очах у Патріка зім'яв капот на моторі. «Месер» почав диміти, над ним зметнулись язики полум'я. Хлопець пронизливо закричав. Якась звірина радість оволоділа ним, вивернула навиворіт усе його єство. А коли німець клюнув носом, а його літак петляючи, неначе п'яний, пішов донизу, у Патріка з очей бризнули сльози захоплення. Вже не бачив нічого, окрім «месера», що летів у море і тягнув за собою чорний шлейф масного диму, і зовсім забув, що за тим збитим заходить на атаку другий, який уже встиг розвернутися. Забув, тому що ці кілька секунд зовсім не володів собою. До тями його привів сильний поштовх у плече. Він раптом побачив розбитий на друзки плексиглас, відчув різкий удар вітру, що увірвався під ковпак, помітив на пальцях, як йому видалося, паруючу кров і знепритомнів.

… Із небуття, тягнучи за собою шлейф чорного диму, вийшла мати. Вона посміхалась і докірливо похитувала головою.

— Хіба так можна? — говорила вона ласкаво. — Це тільки дівчатка від одного вигляду паруючої крові непритомніють. Ти ж мужчина! Адже ти мужчина, Патрік!

— Так, мамо, я мужчина, — прошепотів радист і розплющив очі.

Над ним схилився Бенджамен Грісс. Тримав у руках ножа і обережно розрізав рукав шкіряної куртки над його, Патріка, плечем. Нижче плеча рукав був пошматований і залитий кров'ю. Помітивши, що радист прийшов до тями, Бен посміхнувся і повернув голову до ілюмінатора. «Ні, хлопче, я не знав, — гудів у вухо густий бас, — не підозрював навіть, що ти такий… Тепер потерпи трохи, все буде добре… Рана незначна. Клюнуло глибоченько, але навиліт і… Дякуй своєму патрону святому Патріку Ірландському, що залишив цілими кості…» Ні, це говорив не Бей. Голос його гудів у вухах, а губи не ворушились. А потім було навпаки: Бен щось говорив, а голосу Патрік не чув. Проте не біда, адже все зрозуміло, тому що пілот говорив очима. Вони у нього виявились дуже добрими і такими виразними, що слова були просто не потрібні. Бен вправно перебинтував своєму радистові руку нижче плеча. Вперше за час їхнього недовгого знайомства посміхнувся широко і підбадьорливо, потім, що було вже зовсім не в його стилі, ласкаво поплескав Патріка по щоці. Цей майже батьківський жест ніскільки не образив радиста, навпаки, зараз він сприйняв це як визнання, як посвячення у до кінця вірну солдатську дружбу. Блакитні очі радиста світилися, в ці хвилини він був щасливий, через що, мабуть, і не почував болю. Так бувало в дитинстві, коли він стрімголов нісся, перечепившись, падав, готовий розридатись, і чув над собою: «Дивіться, який наш Патрік молодець. Так боляче забився і не плаче, справжній мужчина росте…»

— Відпочивай, — сказав Грісс. — Трохи пізніше відстукай Вентлі, що в нас тут все гаразд… Повний, мовляв, порядок.

Бенджамен підморгнув радистові. Зіщулившись від несподівано різкого болю, Патрік кивнув і спробував посміхнутися. Посмішка вийшла кислою. На очі набігли непрошені сльози. Не плакав, тільки все навкруги потонуло ніби у густому тумані.

— Порядок… Повний порядок… — відповів тихо, майже пошепки, але Грісс почув.

— Ну, добре… Трохи посиджу а тобою. Це, хлопче, буває. Нерви дають про себе знати потім…

Гули мотори, свистів у пробоїнах обшивки вітер. Патріку стало ніяково перед другим пілотом за ті несподівані сльози. Він оволодів собою і трохи навіть сердито сказав:

— Нема чого тут сидіти… Іди зміни Білла. Чи ти не розумієш, як він стомився?

Бен усе зрозумів. Зігнувшись, мов журавель, вийшов із відсіку і хотів уже переступити поріг у пілотську, проте щось зупинило його. Присів навпочіпки і почав роздивлятися забутого усіма пасажира, названого у шифрограмі Мартіном Кребсом. Навряд чи це було його справжнє ім'я. Чи був він цивільною особою, як свідчив його одяг? Ніхто, крім нього самого, не відповів би на таке запитання. Проте не це привернуло зараз увагу Бена — пасажир не виявляв ніяких ознак життя. Лежав на підлозі, упершись потилицею в дюралеві ребра корпуса в такій неприродній позі, що, глянувши на нього, Патрік теж подумав: мертвий. Убитий сліпою кулею… І це виглядало досить переконливо, бо поруч нього в кількох місцях були пробиті обшивка і підлога. Бен поглянув на Патріка. «Це ж треба з такою лихою бідою добиратися до літака, щоб тут так безглуздо померти», — говорили його очі. Патрік захитав головою. — Доля.

Проте вони помилялися. Мартін Кребс (будемо і ми поки що називати його цим ім'ям) був живий. Бенджамен переконався у тому, як тільки його рука прощупала пульс пасажира. Той перебував у глибокій нестямі, викликаній якоюсь дивною хворобою. Бліде обличчя вкрилося великими краплями поту, шия вся в плямах бурякового кольору, дихання ледь помітне, але серце билося. Бен кілька разів струснув його за плечі, протер спиртом скроні, однак це не повернуло його до пам'яті. Тоді Грісс розстебнув на ньому пальто, розпустив краватку і, розуміючи, що нічим більше допомогти не може, присів у задумі на порозі відсіку, питаючи поглядом у Патріка: «Що робити далі?» Але що міг порадити Бенові голубоокий радист-початківець? Він дивився на свої прилади, боючись глянути на того дивного пасажира.

Під піджаком у Кребса була портупея. Бен вирішив послабити її, аби не заважала хворому дихати. І раптом побачив пістолет. Це не здивувало його — не із святими ж має справу стратегічна служба. Під лівою рукою пістолет, під правою — прикріплений до тієї ж портупеї плескатий металевий контейнер, у яких звичайно перевозять секретні документи. Бен не торкнувся контейнера, з досвіду знаючи, що за такі діла можуть бути великі неприємності. Офіцери стратегічної служби дуже не любили, коли хто з льотчиків, виконуючи їх доручення, сунув носа не у свої справи. А тут ще у відділі їхньої авіабази засів цей діляга Мак-Ллойд. Цей затягає по допитах, замучить дізнаннями. А чого варта його вимога в кожному, навіть дріб'язковому випадку, писати докладні пояснення, доповідні, рапорти… Треба буде сказати про контейнер Біллу, а Патріку про нього краще і зовсім не знати. Варто повідомити на базу, їх людина, хай і вирішують, як з ним бути, а то ще скажуть, що його тут навмисне. Пробачте, пане майор, самі думайте, що робити з цим вашим «сизим поштовим голубком». Бен застібнув на Кребсі пальто на всі ґудзики і повернувся до Патріка:

— Викликай базу!

— Шифр?

— Ніколи! Рубай відкритим… Стукай: «Атакований парою «месершмітів», стрілок-радист Белч…» Нема чого ніяковіти, передавай: «Стрілок-радист Патрік Белфур Белч збив один літак противника. Поранений в плече. Інших втрат не маю. Пасажир на борту. Хворий. Потрібна консультація лікаря. Шеф-пілот Уолтінг. Крапка!»

Патрік передав, як наказував Грісс, проте від себе додав: «термінова консультація». Зробив це неспроста і, як мовиться, вчасно. Поки у ефір неслися його крапки і тире, пасажир почав корчитись. На губах забіліла піна, обличчя напружилось, почервоніло, він раптом закричав якимось диким утробним криком. Очі широко розплющились, проте свідомість так і не пробилася до налитих кров'ю зіниць. Кребс марив. Його били конвульсії, корчила, здавалось, передсмертна агонія.

Патрік заціпенів. Вперше в житті бачив такий стан людини і це викликало в ньому страх перед могутнім, всевладним ворогом, спроможним відібрати розум, Перетворити людину на ніщо, на купу м'яса і кісток, що корчаться від нестерпного болю.

— Як же нам з тобою бути? Що робити? — тим часом говорив сам з собою Грісс. — Чорт знає, що тут відбувається. Тільки в Бомбеї я бачив подібне… Тільки там…

Проте, що бачив другий пілот в Бомбеї, Патрік уже не почув, у його навушниках прокинулась хвиля бази. Радіограму підписав Мак-Ллойд. В ній значилось: «Подайте необхідну допомогу! Пасажир повинен жити! Це категорично необхідно! Лікар буде через десять хвилин». Не дивлячись на тон наказу, в телеграмі відчувалась розгубленість. Очевидно, на базі не сподівались на такий поворот сиропи.

— Що там у вас, Бон? — спитав у шоломофоні голос Уолтінга.

Бен вилаявся, як справжній докер, і, полегшивши серце, сказав:

— Хтось із нас народився без сорочки. Чорт би забрав мене в пелюшках, а цього Мак-Ллойда ще раніше!

— Що там з цим джентльменом? — спокійно повторив своє запитання Уолтінг.

— Він марить. У нього гарячка, — відповів за Бена Патрік. — Його дуже нудить… Він блює… Забруднив весь коридор…

— Мак-Ллойд! Ця штабна мокриця Мак-Ллойд! — крикнув, задихаючись від люті, Бен. — Він, бачиш, вимагає, щоб ми творили чудеса: врятували цьому джентльменові життя. Мак-Ллойду, певне, не терпиться отримати за нього ще одну зірку на погон і щось там ще в петлицю. Але хай проклянуть мене боги, коли ми довеземо його теплим.

— А що з ним?

— Я не лікар, Біллі, проте мені здається, що я вже бачив це якось у Бомбеї.

При цих словах на обличчі Бена проступив потойбічний жах. Він хлюпнув на руки спирту і заходився старанно витирати їх. Знову лив і знову тер, не одриваючи очей від Мартіна Кребса, що корчився на підлозі. Чого ти мовчиш, Бен? — спитав Уолтінг.

— Я боюсь… Боюсь говорити…

— Не сміши мене. Чого це ти перелякався? «Месери» позаду, а Мак-Ллойд не такий страшний, яким хоче здаватись.

— Ох, Білл, є речі куди страшніші за Мак-Ллойда… Ти краще поглянь на цього голуба сам. — Грісс переступив поріг до пілотської. За останні кілька хвилин в ньому ніби щось надломилось, він уже мало в чому був схожий на того знайомого Патріку баскетболіста з Глазго. Лице посіріло, очі потонули в глибоких тінях. Бен дійсно був чимось дуже наляканий, тому що сів на місце пілота і заговорив, незвично затинаючись і ковтаючи слова:

— 1 Не підходь до нього близько і не торкайся його, Білл. Повторюю, я не лікар, але в Бомбеї на власні очі бачив, як люди гинули від чуми. Я там служив два роки… Вони мерли прямо на вулицях. Ми збирали їх і палили на кострищах. Там усім нам робили щеплення, а тут…

— Замовкни, Бен! Навіщо ти взявся лякати нашого хлопчика?

— Та я не… — голос Бена урвався на півслові. Голос Білла теж кудись зник. Не було чути навіть їх дихання. У навушниках Патріка сухим тріском пробивали ефір розряди далеких блискавок та хвиля бази нагадувала про себе астматичним свистом. Він відчув, як підкрадається до серця страх. Ні, невидима смерть все-таки страшніша за видиму.

Затріщала морзянка. Патрік взяв олівець і заходився записувати: «Повідомте стан здоров'я пасажира. Лікар прибув. Мак-Ллойд».

— Радіограма шеф-пілоту!

Шоломофон не відгукнувся ні твердим голосом Уолтінга, ані розгубленістю Бена. «Мабуть, познімали шоломофони і говорять про все, не бажаючи лякати мене. Та хіба можна налякати більше?..» Патрік спробував встати, але різкий несамовитий біль у плечі знову примусив сісти у крісло.

У дверях пілотської кабіни з'явився Уолтінг. Блідий, проте, як завжди, спокійний. Губи міцно стиснуті. Кинув на пасажира, що лежав у проході, важкий погляд і, переступивши через його ноги, увійшов до Патріка у радіо-відсік. На якусь мить їхні погляди зустрілися, цього виявилось досить, щоб Патрік прочитав в очах Білла глибоку солдатську вдячність. І, може, саме тоді голубоокий юнак відчув себе цілком дорослою людиною. Це відчуття прийшло до нього ще і від усвідомлення того, що своїх нових друзів він став розуміти без слів. Білл читав, телеграму, а Патрік дивився на нього і думав: скільки хлопців на їх базі — і зелених перволітків, і солідних, обпалених у боях ветеранів — шукають прихильності цього кремезного, широкоплечого льотчика з карими, твердими, наче бурштин, очима.

— Стукай, — промовив Білл, прочитавши телеграму. — Стан пасажира погіршується: марення, конвульсії… Дуже схоже на чуму.

— Це ти марно так, Білл! — почувся у навушниках до краю схвильований голос Бена. — Вони там перелякаються. Накладуть повні штани і не дадуть нам посадки!

— До речі, про посадку. У нас пального не вистачить, щоб дотягти до Шотландських островів. Нам саме час повертатися в Мурманськ. Про все це ти повідом їм своїми словами, хай знають, що бій з винищувачами ковтнув наш бензин.

Патрік почав працювати на ключі. Вілл деякий час дивився на пасажира, потім прихилився до одвірка і поволі опустив почервонілі повіки.

Адже відчував, печінкою чув, — почав він з несподіваною злістю. — Не можна було брати на борт цього… На «месерів» напоролися. Бензин спалили! А ось тепер… Тільки чуми нам бракувало.

Він поглянув на Патріка, але, мабуть, вигляд радиста не свідчив про те, що той має міцні нерви. Тому Уолтінг повернувся до нього, посміхнувся і раптом спитав:

— То що будемо робити, джентльмени?

Настало довге важке мовчання. Про що в цей час думали Білл і Бен, Патрік міг лише здогадуватись. Він натискав і натискав на ручку ключа, боячись одірватися од цього, ніби це був його єдиний порятунок. Що міг він, Патрік, відповісти на те запитання? Як завжди в хвилини граничного напруження, до голови лізли всілякі дурниці. Йому важко було дивитись на притихлого Кребса, не легше було відчувати, хай і добре приховане, збентеження Вілла Уолтінга.

Закінчивши передавати текст, відхилився на спинку крісла і заплющив очі. В ту ж мить, зовсім недоречно, побачив зелену галявинку в міському парку і себе — сидів біля матері на квітчастому килимку, які англійські леді середнього достатку беруть з собою на уїкенд. Чому саме ця картина дитинства кожного разу в хвилини небезпеки спалахувала в його пам'яті, Патрік пояснити не міг. Можливо, тому, що були в ній прихована сила спокою і дитяча впевненість у незборимій силі матері, здатній захистити його від усіх бід на землі. А може, тут спрацьовували захисні засоби мозку, котрий, не витримуючи надмірного перевантаження, сам собою переводив свідомість на видимі мислі про спокій.

— Що будемо робити, джентльмени?! — повторив своє запитання Уолтінг, цього разу ще з більшою вимогливістю.

— Може, почекаємо, що скаже лікар? — несміливо запропонував Патрік.

— Лікар? Лікар — це добре. Тільки чим він нам допоможе, коли на борту і аспірину нема? А ти чого відмовчуєшся, Бен?

Голос Бенджамена Грісса долинув неначе з того світу.

— Його треба спустити у бомбовий люк…

— Ну, а потім?

— А потім… Потім натиснути гашетку. Так! Скинути в море! І як можна швидше, поки ми всі ще не корчимось у передсмертній агонії, як він! Я знаю — це чума!.. Після Бомбею я її в обличчя знаю. Ви як хочете, а я не бажаю подихати!

Голос Бена надривався і скрипів у навушниках, наче бормашина, поки Біля не обірвав його коротким і рішучим окриком:

— Ну, досить сирості!

Патрік поглянув на Уолтінга і зрозумів: Білл не дозволить скинути цього Кребса в море. Йому чомусь стало легше на душі. Навіть небезпека, що невідступно висіла над ними, видалась не такою вже жахливою, як раніше. Смерті в очі він уже дивився. Зрештою, це не так уже й страшно. Жахливо помирати падлюкою, що рятує свою шкуру. А ще жити з тавром на совісті. «З них двох Білл, по всьому видно, міцніший», — зробив висновок Патрік, спостерігаючи, як спокійно той розстібає, а потім розгортає свій пілотський планшет.

— Найближча можлива для нас земля, — промовив шеф-пілот після того, як уважно роздивився карту, — біля сімдесят восьмої паралелі. Тринадцять градусів на схід від Грінвіча. — Білл Уолтінг надовго замислився, потім потер перенісся і додав: — Попереду — Ведмежий. На ньому ми не сядемо. А далі Шпіцберген. Вирішуйте, джентльмени.

В голові у Патріка замутилося, перед очима попливла якась сітка. Він спробував відігнати її, але вона раптом розірвалась і настала темрява.


Розділ третій ПЛИГАЙ, МАЛИЙ!


«Брістоль-бофорт» пробивався крізь туман. Годину тому цей туман врятував їх від «месерів», а тепер чого доброго міг стати причиною загибелі, — машина обледеніла і втрачала висоту. Бену, що сидів за штурвалом, довелося знизитись до самої води.

— Це не туман, це хмари, Білл, низькі хмари…

Голос Бена видався незнайомим і якимось театральним. «Повне, все що ніяк не оговтається, не знайде належного тону після одержаного під Уолтінга прочухана», — подумав Патрік. Йому вдивилось, втрата свідомості була хвилинною. Зараз він усе знову бачив, чув голоси пілотів, їх дихання у шоломофоні і це трохи заспокоювало. Самопочуття виправлялось на краще. Правда, ще йшла обертом голова, трохи нудило, та Патрік відносив усе те на рахунок смороду, що проникав до радіовідсіку з коридора, де все ще, не подаючи ніяких ознак життя, лежав у власному блювотинні Кребс.

— Слухай, Бен, поверни в бік Грінвіча на півтора градуса, а потім знову лягай курсом на північ. Треба обійти Медвежий. Там стіна півтораста метрів висотою.

— О'кей, шеф! — награно весело відповів Грісс.

— А ти, Патріку, повідом на базу: пройшли Медвежий, йдемо на Шпіцберген.

— На Шпіцберген?! — перелякано запитав Патрін.

— Там спробуємо сісти і протриматись, поки прийде за нами якась посудина. Мабуть же, є десь поблизу наші кораблі, підводні човни… Зрештою, пришлють літак. Тепер ми для них виросли в ціні через цього Кребса, чи як його там…

Спокій і впевненість Вілла Уолтінга передавались поступово і Патріку. Тамуючи біль у пораненому плечі, він почав кодувати текст. Руки не слухались: ліва ледь-ледь притримувала лист кодового журналу, права чомусь погано справлялася з олівцем. Біль посилювався з кожним ударом серця, вогненними стрілами пронизуючи плече, але радист з останніх сил намагався не показати свого стану перед шеф-пілотом. Ні, він не мав наміру демонструвати перед Біллом свою мужність, проте знав, що у того зараз вистачає куди більш вагомих турбот.

— Білл! — знову ніби здалека долетів голос Грісса. — А на Шпіцбергені німці є?

— В штабі нам говорили, що на початку війни туди заходили їхні підводні човни, а зараз там радіостанція в Свеа. Та ми й самі не раз приймали звідти метеозведення. Чи не так, Патрік?

— Вони сповіщають погоду для своїх літаків, що баражирують вздовж норвезького узбережжя. Більше там у них нічого нема… «Вони вже вирішили летіти на Шпіцберген, без мене вирішили…»

— А де будемо сідати? — не міг заспокоїтись Грісс.

— Прилетимо — побачимо. Архіпелаг великий. Не обов'язково сідати в Свеа, спробуємо дотягти до Баренцбурга.

— А навігація в цих широтах вже почалася? — запитав Патрік.

— Тут Гольфстрім, малий, а він дозволяє плавати цілий рік. Чи тебе не вчили географії? — знову ласкаво посміхнувся шеф.

— Рибалки напевне зараз сюди не запливають, га, Білл? — спитав Грісс. — Ну, скажи. Ти ж усе знаєш.

— Та що це ви з ножем до горла! — раптом вибухнув Уолтінг. — Скоро про все самі знатимете, недовго лишилося.

Патрік не ризикував більше розпитувати, зарився у свої цифри, виписував їх на аркуші бортжурналу кривими стовпчиками, прислухаючись до того, як гупає у пораненому плечі кров. У ці хвилини він з насолодою повернувся б туди, до спокійних галявин дитинства, під надійний захист материнської любові, проте невблаганний час рухав його вперед, назустріч невідворотним подіям.

— Значить, на Шпіцберген, — промовив він уже спокійніше.

— На Шпіцберген, — підтвердив Уолтінг, вдивляючись у різнокольорові позначки на карті.

— Стійте!.. Стійте!.. Зупиніться!.. Туди не можна! Не можна…

Крик розірвав монотонний гуркіт моторів. Вони з Біллом одночасно подивилися на пасажира і побачили, що він стоїть на колінах і благально простягає до них руки.

— Туди не можна! Нам треба летіти в Лондон! Тільки в Лондон!

Білл потер перенісся і ніби знову заглибився у вивчення карти, заправленої під прозору стінку планшета. По паузі спокійно сказав:

— Ні на чому, містере Кребс, чи як там вас ще… Бензин закінчується. Тут ось ніяк не зміркую, де сісти на цьому чортовому Шпіцбергені. По всьому видно, доведеться тягти до Баренцбурга і сідати там на лід фіорда.

— Ні, ми маємо летіти в Лондон і тільки в Лондон! — тупо дивлячись на них, вимагав пасажир.

— Коли б не ви, шановний, ми б уже підлітали до бази, а через вас доведеться мерзнути на цьому проклятому острові.

— Далеко від Тіпперері, — підтримав шефа Патрік словами з модної пісеньки і навіть спробував посміхнутися. Проте наступної миті, коли він глянув на Кребса, посмішку ніби хто враз стер з його обличчя. Як і раніше, стоячи на колінах, той однією рукою уперся в косяк дверей, другою піднімав на них з Біллом пістолет.

— Я заставлю вас повернути до метрополії!

— Дуже шкодую, містере Кребс, але це неможливо. Ну, як вам пояснити, щоб ви зрозуміли: літак не примус, коли керосин кінчається, все! Труба! Підкачувати немає сенсу. Ми, правда, можемо повернути назад у Норвегію, 1 тоді, я так думаю, вам одірвуть голову німці; або летіти на схід до росіян, але це вам теж… Адже ви, з усього видно, розвідник і раптом опинитесь у Мурманську. Що про це скажуть в Лондоні, у штаб-квартирі Інтеллідженс сервіс? Ви розумієте, про що я…

Кребс, здавалося, не чув Білла. Вся його увага зосередилась на тому, щоб звестись на ноги. Чіпляючись за одвірок, він насилу підвівся. Лице його сіре від муки, очі налиті кров'ю, на щоках перекочуються уперті жовна.

— Повертайте до метрополії!

— Ви що, з глузду з'їхали? Я ж сказав, що це неможливо, — як міг спокійно заперечив Вілл.

— Повертайте!.. Інакше., буду стріляти! — Він стояв на кволих ногах, весь чорний від болю.

— Стріляти можна… Проте я б вам не радив псувати враження. Адже ми вас прийняли за…

Вілл не закінчив фрази. Пролунав постріл. Куля черкнула по планшету поруч з рукою шеф-пілота і вп'ялася в панель радіостанції. Зловісне астматичне дихання ефіру в навушниках урвалося, так ніби та куля за панеллю влучила прямо в серце хворого. Це помітив лише Патрік. Увагу Уолтінга відволік крик Мартіна Кребса:

— Я вам наказую! Наказую негайно повернути!.. — Він захрипів, обличчя вкрилося бурими плямами. Упершись чолом в одвірок, він раптом різко, ніби від удару в живіт, вигнувся, скрючився і упав долілиць. Пістолет випав з руки. Пальці скорчила судомина. Застогнав так, ніби зсередини його пекли розжареним залізом. Потім раптом звівся, заревів і повалився на стіну, зашепотів, заворушив безмовними губами, про щось благаючи, але вже не Білла і Патріка, а когось, хто був далеко, у просторі, за бортом літака.

— Стійте! Зупиніться-я-а! Туди не можна… Це кінець. Кінець усьому. Всьому живому на землі…

Ще кілька разів конвульсивно здригнувся, смикнувся і затих.

— От як буває… Кричав, стріляв, а сам… — сумно промовив Уолтінг, констатуючи смерть пасажира.

— Він міг тебе убити, — сказав Патрік, який лише тепер усвідомив всю міру небезпеки. Він навіть простягнув руку і доторкнувся до шефа, щоб пересвідчитись, чи той справді живий.

— Тебе теж міг, — сказав Білл. — Запам'ятай, малий, підлість — вона має свій рахунок, за яким рано чи пізно, а доводиться платити.

— Що у вас там? Кричу, кричу… Ви що, повмирали? — почули вони голос із пілотської кабіни. Це питав Грісс. Проте дивна річ, голосу його у шоломофоні вони не чули. Зараз він лише заважав їм слухати один одного. Напруження останніх хвилин не давало змоги повною мірою усвідомити те, що сталося. Цей безглуздий постріл Кребса залишив їх без зв'язку з базою, одірвав од світу, прирік на цілковиту самотність. Коли ця думка дійшла до свідомості Патріка, він стрепенувся, проте з великим зусиллям примусив себе спокійно промовити: — Ти чув? Бен кличе…

— Чого кричиш? — повернувся до Грісса шеф-пілот.

— Хто стріляв?

— Ніхто… Тобі почулося, — Уолтінг поглянув на Патріка. — Помер наш пасажир. Царство йому небесне… Малий, передай на базу, що містер Кребс… велів нам довго жити. Передай з усіма подробицями, але без цього, — він показав на пробитий кулею планшет. — Не панікуй, малий, все буде о'кей! Відстукай їм про все, а я піду, пора підміняти Бена.

Уолтінг поглянув на тіло Кребса, копнув носком пістолет, що лежав на підлозі біля його ніг, і знову повернувся до Патріка. Дивлячись на вкрай стурбоване лице радиста, спитав:

— Ну, чого ти? Тобі що, погано?

— Ні, Білл, я в нормі…

— Ну, то чого ти дивишся на мене, як на привид?

— Рація… Рація… Мовчить!.. — Патрік покрутив варіометри, вимикачі — все, що можна було крутити на панелі бортової радіостанції, ніби пропонуючи Уолтінгу особисто переконатись у правдивості його слів. Але шеф-пілот тільки рукою махнув.

— Час від часу не легше, — промовив він і зник за дверима пілотської. Патрік залишився наодинці з мертвим Кробсом і мертвою рацією. Час ніби враз зупинився, на диво повільно посуваючись вперед. За вікном ледь ворушилось моро, порізано, паче мармурова плита, смужками білопінних гребенів. І могутні хвилі зараз здавалися нерухомими. Тобто вони рухались, але літак летів так швидко, що око фіксувало їх застиглими. Морська безодня завмерла, затаїлась, над нею низько нависли важкі громаддя хмар. Вони тисли на море вагою тисяч тонн розпорошеної вологи і, обмежуючи видимий простір кількома кілометрами, звужували горизонт, стискали світ до малесенького клаптика. Патрік прихилився здоровим плечем до ілюмінатора, притих, боячись озирнутися на мертвого Кребса. Він знав, що той уперся скляним оком у дюралеву заклепку підлоги, ніби вдивлявся через неї у потойбічний світ. Цей погляд Патріку було несила зносити. Він лякав більше, аніж таємниче, розчавлене хмарами море.

— Спробуємо пробитись крізь хмари. Поки ще є бензин, треба набрати висоту, — донеслося з пілотської кабіни.

Це говорив Білл. Його голос Патрік впізнав одразу, бо ловив, як надію. За тих обставин, що склалися, він сподівався лиш на Уолтінга. Грісс за ці кілька годин польоту встиг затьмарити ще зовсім недавно беззастережне довір'я. Як вміло повів себе Грісс, коли вони з повним бомбовим запасом опинилися над Кіркінесом, як сміливо атакував, як відчайдушно пікірував, як точно клав бомбу за бомбою у центральні квартали міста. Звичайно, там спрацював ефект несподіванки. Гірські єгері, офіцери-відпускники саме гуляли з дамами на бульварі, коли над їх головами пронісся «брістоль-бофорт», висипаючи з люків добру півсотню дрібних бомб та поливаючи вулиці і вікна будинків кулеметними чергами. Тоді за штурвалом був Бенджамен Грісс, і Патрік вже було подумав, що не Уолтінгу, а Гріссу треба було бути шеф-пілотом. Помилковість цієї думки з'ясувалась після зустрічі з «месершмітами», коли Білл показав уповні, на що здатний справжній льотчик. Однак там і зелений перволіток Патрік Белфур Белч, треба віддати належне, відзначився, як справжній боєць.

— Тобі доводилось літати на Шпіцберген, ти хоч раз там сідав? — тим часом допитувався Бен.

— Ні, не доводилось, — відповів Білл.

Літак увійшов у хмари, як ніж у сметану. Склом ілюмінатора потекли краплі і заштрихували його, ніби тонко відточеним олівцем. Патрік перевів погляд на пробоїну в панелі. Про те, щоб відремонтувати рацію у повітрі, нічого було й думати. Поранений, фактично однорукий, він навряд чи справиться з цим завданням і після того, як вони сядуть на Шпіцбергені. Хлопець прихилив голову на край ілюмінатора і склепив обважнілі повіки. Серце, як йому здавалося, зірвалось із свого місця в грудях і тепер з кожним ударом пробивалося все ближче до тієї діри у плечі, яку залишила «месершмітівська» куля. Втома тягнула на сон, проте біль не давав спати. Скільки тривала ця мученицька дрімота, Патрік сказати не міг. Навалились спогади хворобливі, летючі…

— Ти любиш мене? Скажи, любиш? — голос ламався і тремтів.

— Не знаю.

— Навіщо ж ти прийшов до мене? Адже я могла бути матір'ю такому, як ти.

— Не знаю, — бубонів він у відповідь.

— І чого ти такий жорстокий до мене?

— Ні, я не жорстокий, я правдивий… Коли хочеш, чесний… Я не можу та й не хочу тобі брехати. Хіба було б краще сказати — люблю?

. — Розумію. — Сигарета зламалась у її пальцях. Вогник від неї димів і котився жолобом між повними сферами грудей і, мабуть, обпікав тіло, проте вона того не помічала.

— А ти не думав, що від цієї твоєї чесності мені боляче?

— Прости, — він змахнув попіл і поцілував те місце на грудях, де він тільки-но лежав. — Прости мене…

Вона не відповіла, відвернулась до стіни і долонею стерла із щоки сльозу. Йому хотілося пожаліти її, погладити плечі, що здригались в риданні, але руки були ніби свинцем налиті і не піднімалися з подушки.

Все, що відродила пам'ять, читалося зараз ніби в кількох вимірах одночасно. Це не відбувалось наяву, і в той же час Патрік розумів, що не спить. Він відчував справжній сором і свою вину перед цією жінкою, що туманно нагадувала йому посудницю з офіцерської їдальні, до якої він якось забрів «на вогник», як забредали інші. Так, принаймні, про неї говорили в ескадрильї несосвітенні ловеласи.

— Ти прийшов тому, що мене нема кому захистити від… твоєї зневаги… Так чого ж ти?.. Бери! Рви моє тіло! Адже ти по нього прийшов! — Вона ридала. З нею щось сталося, якась несподівана істерика, але п'яною вона не була, ні. Хіба можна сп'яніти лід склянки пуншу? Від нього навіть в голові не шуміло, лише легеньке тепло в грудях і, можливо, трохи незвична грайливість у думках. А вона ридала, била себе по щоках і все повторювала: — Бери! Рви! Хай все буде, як у звірів!..

Несила було чути її пекучі слова, він задихнувся від сорому. Раптом ніби нагайка зі свистом обвилась навкруг черепа і вдарила з такою силою, що Патрік скрикнув і розплющив очі.

Перед ним стояв Грісс і щось, надриваючи горло, кричав. Не одразу зрозумів, чого від нього хочуть. Ще не прийшов до тями, коли Бен підхопив його попід руки і потяг до дверей. Різкий біль на якусь мить відібрав здатність говорити. Патрік хотів зупинити Бена, пробував нагадати про поранене плече, але той не бажав нічого знати. Вхопив за червону рукоять аварійного важеля і що було сили рвонув її на себе.

Двері розчинилися. Потік холодного повітря, що увірвався, відштовхнув їх, кинув обох на протилежну стінку.

— Стрибай!!! — крикнув йому у вухо Грісс.

Патрік відкрив рота і відчув, що його ніби кляпом закупорило холодне повітря. Заховавшись за Бена, закричав:

— Навіщо?! Я не хочу!

— Плигай, малий! Не впирайся, давай!

— Я боюся, — пробелькотів Патрік.

— Ідіот! — закричав на нього Бен, вхопив за чучеріпки і, мов сліпе кошеня, викинув геть з літака. Коли Бенджамен Грісс встиг зачепити на крюк карабін витяжної фали, Патрік не бачив, а тому з жахом шукав на поясі кільце, якого вже не було там, кільце основного парашута. Динамічний удар прийшовся на поранене плече (у мить, коли розкрився парашут, він летів униз головою), його так смиконуло, що біль розірвав свідомість.

Отямившись, Патрік побачив фіолетові гори, вони з трьох сторін обступали вкрите снігом плато, і літак, що неначе завмер у небі ще більш фіалковому, аніж гори. В свідомості билася фраза, невідомо коли і як почуте: «Бензин кінчається, джентльмени! Тепер моліться всій святим!»

Патрік знав, що «бофорт» — не планер. Як тільки його важкі, висунуті далеко вперед двигуни втратять тягу гвинтів, літак каменем піде до землі. Тільки Білл міг протягти «бофорт» на кілька миль вглиб острова. Він був класний льотчик, цей Білл Уолтінг. Проте коли літак втратив інерцію і почав входити в штопор, Білл уже нічого не міг зробити. Адже він не був чаклуном…

Їм треба було на якусь мить раніше залишити літак. Треба було стрибати, поки машина ще не увійшла в штопор, адже зараз вони вже не зможуть цього зробити… Патрік бачив у прочинених дверях Грісса, бачив, що той навіть не пробує виплигнути. Певне, він ще сподівався, що Уолтінгу вдасться в останню хвилину вирвати літак із піке і посадити. «Бофорт» зник за горбом, і тут почувся вибух. Не сильний, тільки луна кілька разів повертала тріск і гуркіт від близьких і далеких гір. Патрік ударив себе в лице кулаками і закричав: «Ні-і! Ні-і-і!!!» Упав на сніг і заплакав.

Луна домалювала в його уяві картину загибелі літака і не залишила жодної надії. «Грісс і Уолтінг загинули! Їх більше не існує!»

Наплакавшись, Патрік підвівся і, схлипуючи, як хлопчисько, побрів до місця катастрофи. «Бофорт» упав, здавалося, недалеко, проте радист дістався до нього нескоро. Коли минув шок, поновився біль. Намагався не звертати на нього уваги, але це забирало багато сил. Було враження, ніби ця остання доба забрала їх більше, аніж все попереднє життя. Вибравшись на горб, відчув дрож і слабість у всьому тілі. Лице заливав піт, від нього страшенно різало очі. Рука звисала вздовж тіла, ноги підкошувались, як у новонародженого теляти, і зовсім відмовлялись слухатись. Присів на камінь і довго, тупо дивився на те, що залишилося від їх «бофорта».

Літак врізався в уламок гори, що до часу ховалася під шапкою снігу, зірвав ту шапку і відкрив гострі ікла камінного сфінкса. Так, принаймні, Патріку в цю мить здалося, він побачив страшне хиже створіння, яке ховалось під фіалковим покривалом віковічних снігів. Потім багато разів воно виринало в його уяві, як зримий образ невмолимо жорстокої долі.

Кабіна, мотори і ліве крило літака були сплющені. На порозі бокових дверей, розкинувши руки, обличчям до неба лежав Грісс. Патрік дивився на нього довго, до болю в очах. Дивився з наївною надією, сподіваючись, що ось зараз стинеться чудо — Бенджамен Грісс, довгов'язий баскетболіст з Глазго, ворухнеться, розплющить очі, зітхне і… І врешті-решт він побачив це. Не наяву, звичайно, — тому були причиною не лише до краю напружені нерви і нестерпна тиша долини, але піт і сльози, що заливали його запалені очі. А головне, бажання, жагуче бажання побачити хоч когось з льотчиків живим. «Може, живий Білл? Адже він мав славу щасливця. Завжди повертався з найскладніших завдань. А раптом там, у кабіні, він стікає кров'ю?» Патрік кинувся бігти глибоким, вище колін, снігом. Провалюючись у ньому, як у трясовині, важко витягаючи ноги, борсаючись, падаючи і знову підводячись. «Білл! Я зараз, Білл! — повторював він голосно, і шепотів: — Я зараз! Я тут! Потерпи, я зараз!.. Ти чуєш мене, Біллі…»

Метрів за два од дверей, на порозі яких лежав Грісс, Патрік перечепився, упав у сніг, боляче забив коліно, але тут же зірвався і почвалав далі. Сніг заліпив обличчя, набився у ніздрі і рот. Протираючи кулаками очі, раптом помітив, що у другого пілота немає вуха і потилиці. Та зараз його увагою володів пролом в обшивці, що вів до кабіни, де був Уолтінг. Шеф-пілот лежав, упершись лицем у дошку приладів. Задуваючи крізь вибиті вікна, вітер легенько ворушив підпалені сонцем кучері, і Патріку попервах здалося, що голова Білла ворушиться.

— Бі-ілл! Бі-і-і-ілл!..

Тиша поглинула крик. Він кинувся до Уолтінга, просунув здорову руку в пролом, вхопив за плече і потягнув до себе.

— Бі-ілл…

В'яле тіло льотчика похилилось і впало навзнак. Тут Патрік побачив, що лице Білла розбите, череп на лобі розколовся, ніби від удару сокирою. Хлопець застогнав, завив тихенько від болю і нудоти, що враз навалились на нього з новою силою.

«Вони загинули… Їх більше немає! Нема довгов'язого Грісса, котрий боявся чуми, проте не злякався смерті. Маючи можливість врятуватись, не залишив товариша… Нема Білла Уолтінга, його доброго серця і м'якої посмішки. Вони загинули… І навіть гинучи, не забули про мене… Навіщо?! Навіщо вони залишили мене жити? О, краще б мені загинути разом з ними…»

Розпеченим обручем гіркота обпалювала горло. Він шукав потрібні слова, щоб висловити своє горе, і не знаходив. Несподівано зрозумів, що в нього їх нема, він не зустрів їх у жодній з тих мудрих книг, які встиг прочитати. «Ні, не тільки я не знаю цих слів, їх взагалі не існує, нема їх у людей…»

Фіалкова темінь гусла на очах. Підмітаючи до літака, а точніше до груди понівеченого металу, сніг, тихо і жалібно скавучав вітер. Від цього звуку почуття самотності, загубленості в льодовому мовчазному світі загострилося. Думка про те, що він залишився один, зовсім один, прийшла несподівано і враз висушила сльози. Патрік здригнувся, підхопився і, чіпляючись за вкриті снігом заледенілі уступи, ослизлі прискалки, за хитке каміння, видерся на тім'я скелі, біля підніжжя якої лежали залишки «бофорта». Тут вперше уважно роззирнувся навколо.

Плато з трьох боків обступали гори. На них лежало небо, схоже на Товсте скло. Краями воно спиралося на вершини і тільки тому не падало на голову. Здавалось, досить закричати і воно розколеться, повалиться в долину і розчавить його. Патрік зіщулився, але якась дика, непідвладна злість охопила його наступної миті. Він натужно закричав, вихопив пістолет і розрядив у небо цілу обойму. Проте небо не розкололось, не впало донизу, тільки темрява його безмежної глибини стала ніби ще густішою та зорі ніби ще яскравішими і зовсім байдужими до його долі. Знову хотілось плакати, але сліз не було. Хотілося кричати, вити. Але він вже переконався, що то марнота: ніхто не почує, ніхто не озоветься. Тупо дивлячись на носки обшитих хутром чобіт, Патрік міркував, як йому бути далі.

«Перше… Поховати Бена і Білла». Він раптом відчув потребу діяти, бодай щось робити, аби лиш не стояти на одному місці. Бездіяльність рівнозначна смерті. Це він знав напевне. «Не для того вони врятували мені життя, щоб я замерз отут, як останній дурень, навіть не спробувавши вирватись з цієї… Ні, ні, не для того!»

Патрік уже хотів було спуститись вниз до «бофорту», але його зупинили якісь дивні звуки. У дзвінкій тиші снігової пустелі важко було зрозуміти, що воно таке. Проте звуки наближались, міцніли, і за кілька хвилин він уже міг сказати, кому ці звуки належать. На гребені далекого горба з'явились якісь цятки. Вони рухались. Переваливши через горб, на деякий час зникли в улоговині. Поки вони знову з'явились, Патрік встиг зрадіти і разом з тим засмутитись. То, що це не вовки і навіть не песці, зрозумів одразу. Але що воно за звірі? Його кидало то в жар, то в холод. Протер очі. Так, це були собаки. Але чому вони самі, чому поруч з ними не видно людей?

Собаки мчали сюди, до місця катастрофи. «Мабуть, люди відстали. Навіть на лижах неможливо встигнути за собаками… Люди повинні з'явитися. Повинні… От зараз з'являться з-за того далекого горба. Піднімуться на його гребінь і побачать мене. Люди! Яке щастя! Я не один… Зараз вони прийдуть сюди! Але хто ці люди? А коли це німці?»

Про всяк випадок Патрік одступив за кам'яну брилу. Собаки зникли вже в другому видолинку, а людей все не було видно. Він пильно вдивлявся у собачий слід, що уривався на схилі горба, і туди, де за хвилястими горбами висіла холодна смужка туману, з якої, на його думку, мали з'явитися люди. Хай це будуть німці. Вони вороги Великобританії. Їх ненавидів його батько, що повернувся з першої світової, отруєний газами, їх зневажали в сім'ї за те, що допустилися стати під руку біснуватого фюрера. Патрік їх теж не терпить, але хай вони з'являться зараз… Уже готував себе і до зустрічі з ворогом. Боявся такої зустрічі і палко бажав її.

Проте Патрік чекав марно, з-за горба ніхто не з'явився, тільки наростало звідти хрипке, несамовите гавкотіння. Воно наближалось і свердлило вуха…


Розділ четвертий ПОШТА ПРИЙШЛА


Містер Белч замовк. Намагаючись втамувати нервову дрож, так затиснув між коліньми кисті рук, що побіліли кінчики пальців. Спогади вкрай розхвилювали його. Вже не міг оповідати далі.

Намагаючись не привертати до себе уваги, Петро підвівся з-за столу і одійшов до вікна. Внизу, біля пірса, плавно похитувала щоглою біла «Грейс О'Нейл». Балансуючи на хисткому трапі, вантажники зносили з її палуби і ставили на бремсберг чорні, поліровані, сяючі лаком домовини. Три труни. Звідси, згори, вони видалися Добрині окличними знаками, поставленими часом в кінці драматичної історії, що обірвала чиєсь людське життя. Взагалі-то Петро мав витримку, але тут і він здригнувся. Виною цьому була не стільки розповідь містера Белча, скільки власні думки.

«Адже нам теж ранньої весни в сорок п'ятому принесли папірець: «Степан Андрійович Добриня… пропав безвісти…» Пропав. Слово, як сама гіркота. У інших — «загинув смертю хоробрих», а тут — «пропав». Тоді його дитяча психіка не приймала, не могла прийняти того слова і того поняття, що стояло за ним. Все допитувався у матері, що воно значить — пропав… безвісти? «Може, де в полон потрапив, — говорила мати. — Може, ще об'явиться». Йшли роки, а вістей від батька все не було. Він чекав. Довго чекав…

«Напевне, і мій батько десь отак лежить? Та тільки доріжки до нього немає… Коротке людське життя. У сорок п'ятому батькові йшов двадцять перший рік — менше, аніж мені зараз…»

— Дивіться! Іде! «Державін» іде! — несподівано голосно промовив хтось за плечем у Петра. І напруження, викликане розповіддю містера Белча, розвіялось. Забувши про етикет і заморських гостей, усі кинулись до вікон. Палко обговорюючи цю так довго очікувану подію, люди дивились туди, де за маяком у бузковім серпанку червня висів силует корабля.

Іван Іванович Журавльов пояснив гостям, що то значить прибуття першого після довгої полярної ночі пароплава з Великої землі. Для кожного мешканця Баренцбурга, не виключаючи і присутніх тут, це свято.

Баренцбург уже третій день жив чеканням. Пошту з Мурманська привозив «Державін». Як тільки прийшла радіограма, в крихітній кімнатці поштового відділення стали збиратися на посиденьки. Зайдуть, покурять, потеревенять про те, про се, помовчать і розходяться, так наче прилучилися до чогось таємного і дорогого.

Вільних від роботи в такі дні в хаті не втримати. Дехто ще вдосвіта займає «спостережні пункти», з терас Баренцбурга Грен-Гарбур, як на долоні, кілометрів на двадцять видно. В ясну погоду можна бачити навіть Землю Принца Карла, а вона лежить далеко за Айс-фьордом і Форландською протокою.

Надивившись на «Державіна», запрошені до «люкса» відчули ніяковість, все ж це була неувага до гостей. Один по одному знову сіли до столу, але дипломатичний прийом уже якось сам собою закінчився. Гості виявились людьми догадливими, піднесли чарки, виголосили тости за хазяїв і російську гостинність та хлібосольність і почали збиратися. Поки Джейн і Хосуел розмовляли з рудничним начальником технічної служби, котрий, як з'ясувалось, досить вільно володів англійською мовою, містер Белч домовлявся з Журавльовим про деталі якоїсь експедиції. Петро дивився у вікно і не дослухався до їх розмови.

Площадка бремсберга, не відчуваючи навантаження (що для такої сили три домовини), швидко випливала з туману, що заліг над портом, до шахтного двору. Тут на неї чекали шахтарі з п'ятої. Вони тільки-но вийшли після зміни на-гора, але, незважаючи на втому, не розходились. Певно, і їх цікавив «Державін».

Труни зняли з бремсберга і поклали на сніг біля входу до рудоуправління. Чекали на бульдозер, що мав притягти сани з кайлами і лопатами, та він затримувався. Те, як Журавльов давав розпорядження головному інженерові, з того, як той дзвонив до машинного парку, Добриня зрозумів: експедиція готується до місця катастрофи англійського літака. Пронесло б… На другу половину недільного дня вони з Митричем намітили спуститися під воду і подивитися, що там з «гармонню». Три дні тому лід штормом вигнало із затоки, пора піднімати баржу…

За спиною у Добрині начальник рудника розмовляв з Людмилою. Петро чув їхні голоси, проте зрозуміти, про що вони говорили, не міг. Заважали труни. Незвичні для цих місць, сяючі фігурні саркофаги, на яких біліли довгасті протестантські хрести, виблискували латунні, ніби зняті з старовинних комодів ручки, проглядали мереживні оторочки, якісь небачені рюші. Знаки уваги до тих, чиї тіла після довгих років перебування у вічній мерзлоті повинні були лягти у цю бутафорську розкіш, тільки підкреслювали іронію неласкавої долі.

Оглушливо пострілюючи у ясне небо кільцями білого диму, бульдозер підтягнув до контори важкі, збиті із соснового кріплення сани-волокуші.

— Ну що, Петре Степановичу, доведеться тобі з ними піти. — Голос Журавльова прогув за спиною.

Петро озирнувся. Хотів був заперечити, але Журавльов обеззброїв його.

— Ось і Людмилу з собою візьмеш, — Іван Іванович сказав це так, щоб чули всі. Радісна хвиля знову припливла до серця Добрині і огорнула його таким ніжним теплом, що він одразу забув і про «гармонь», і про Митрича, навіть про пошту, що наближалась до пірса на борту «Державіна». Думка про те, що вони разом з Людмилою підуть з цими англійськими гостями, була йому приємною. З Людмилою хоч на край світу.

— О-о-у… Жінка трохи трудно… Моя дочка Джені не піде… Ми мужички самі підем справлятися. — Містер Белч по-дружньому торкнув Добриню за лікоть і додав: — Я висловлююсь так?

— Воно-то так, — підхопив його слова Іван Іванович. — Проте ви наші гості і ми повинні дбати про ваше здоров'я. А Людмила Сергіївна — наша медицина. До того ж не зайве буде подивитись, що там за холера була у вашого пасажира.

— Но-у, холера… Чума! Так думав Бенджамен Грісс… Він міг помилятись. От я живу… Не взяла чума, — посміхнувся містер Белч.

— Все може бути, — наполягав на своєму Журавльов. — У нас тут майже місто, люди, треба думати про їхню безпеку.

— Йес! Й-єс! Тільки одягати вже тепліше, як це… багато тепліше.

«Прощай, «гармонь», — подумав Петро і, зустрівшись очима з Людмилою, сказав:

— Нам не звикати, правда, Людок?

Він хотів ще щось додати, та в цю мить побачив за вікном Касяна Калікіна. Геолог стояв серед шахтарів і дивився на труни. «От кого варто було б прилучити до цієї справи. Касян тут кожен горбочок, кожен камінчик знає». Добрими вже готовий був поділитися своїми думками з Журавлиннім, але побачив, що Людмила теж помітила Калікіна і намагається жестами привернути до себе його увагу, говорити нічого не став. Йому здалося, що в зелених очах Людмили майнуло щось більше, ніж звичайна радість. Взагалі нічого дивного в тому, що Людмила зраділа Калікіну, не було. Касян їх спільний друг. Кожного разу, коли він з'являється в Баренцбурзі, вони неодмінно зустрічаються.

Дружба їхня почалася ще минулої весни, коли Петро спустився трапом з «Печори» на землю Шпіцбергена. Північ гуртує людей міцно і надовго. Сказати правду, Добриня був радий цій дружбі, навіть пишався нею. Увага Людмили окриляла його, а Кисли вселяв якусь тверду впевненість: здавалось, цю впевненість випромінює вся його кремезна, міцно збита постать. Геолог був старший, йому перевалило за сорок, проте виглядав він молодшим за свій вік, а головне — між ними встановились ті щирі стосунки, коли різниця у віці не має значення. Петро ставився до Касяна, як до старшого брата, котрому можна не боячись повідати всі до одної таємниці, порадитись навіть стосовно сердечних справ. Все це так, але ж раніше він не помічав, щоб Людмила дивилась на Касяна такими очима. Що це було — спалах неусвідомленого, але вже зріючого почуття, чи, може, все те йому тільки здалося? Адже зараз вона дивиться на нього тільки ласкаво, навіть трохи з сумом.

— Я бачу, ти не дуже хочеш іти на Плащ? Чи, може, нерадий, що разом підемо? — Людмила, як завжди, зазирнула йому в очі.

— Ну, скажеш таке…

Добриня не зумів приховати тривоги, що закралась в його душу. Але наступної миті йому було вже соромно за свою підозру. Які лиш красені не підкочувались до Людмили — всім дала одкоша, а тут друга, Касяна Калікіна підозрює. Петро мотнув головою, так ніби відганяв геть попрошену ману, і пішов одягатися. Перш ніж рушати в похід на Плащ, йому треба було побувати в порту і дати необхідні розпорядження підлеглим. Він допоміг одягтися Людмилі, і вони вийшли.

— Їй не думай, я дуже радий, — шепнув їй на вухо. — Дуже радий, що разом… Просто ці чортові англійські гості перекапустили мені всі плани. Я думав, у неділю станемо на лижі і на Чистий ручай…

Людмила поглянула на Добриню, посміхнулась і нічого не відповіла. Скоро їх стежки розійшлися, вона пішла проритою в метровій товщі снігу траншеєю у бік лікарні, а він…

— Людок! Ти прямо в порт приходь! — крикнув їй навздогін. — До третього причалу. До «Лаптя»! Чуєш!?

Вона махнула рукою і пішла далі. Добриня попрямував до сходів, що вели вниз до порту. В Баренцбурзі панував піднесений настрій, він, здавалося, літав у повітрі. І причиною був «Державін».

На коробі теплоцентралі, змінюючи один одного, годинами стояли люди. Над їх головами носилися велетенські альбатроси, яких тут називають «губернаторами». Злі і нахабні, вони незадоволені, що їх зігнали з теплого місця, і тому кричать, як перекупки. Так про них говорить баржовий Митрич. Ось і зараз він стоїть на високій гранітній скелі і з докором щось говорить до «губернаторів», що звелися у вихор навкруг нього. Коли приходить пошта, Митрич, визнаний портовий базіка, здатний без кінця травити байки про свої карколомні пригоди в південних морях, замовкає і годинами стоїть разом з іншими, німий, безсловесний, чекаючи, поки корабель з міража за маяком перетвориться на реальність.

У Митрича в Одесі дружина і десятилітній Бориско. Власне, Митрич — славний мужик. Трудяга. Скільки він на тій «гармоні» не ремствуючи, покірно, день у день… Другий давно б ту «гармонь» притопив. Рапорт на стіл і на другу посудину, а то і взагалі дременув би звідси.

А він — нікуди. Всю полярку копирсався: троси заводив, канати з льоду вирубав. Сумує. А коли через недостачу прісної води вийшло з ладу опалення і половина жителів Баренцбурга змушена була тікати з холодних квартир і ночувати хто в конторі, хто в лікарні, а хто і в спортивному залі, Митрич сам пішов у профком. «До чого тут Добриня? Що ви хлопцеві діло пришиваєте? Я винуватий! Мене і карайте. Я «гармонь» утопив…» Так не кожен зможе. Ну, а те, що інколи загнуть любить, так це від доброти сердечної — нелегко доводиться тут молодим, необстріляним. У довгу полярну ніч дістає людей ностальгія. На землі, що промерзла на добру сотню метрів у глибину, де не росте жодного деревця, навіть шахтний ліс, горою навалений у порту, пахне батьківщиною. Ті, хто страждає від цієї дивної хвороби, годинами товчуться в магазині, принюхуючись до континентальних пахощів. Інші захоплюються кінохронікою. Цілими днями не вилазять з кінотеатру, в сотий раз передивляються рідні пейзажі, яких ніколи не бачили раніше і, може статися, ніколи не побачать, повернувшись на Велику землю… Так! Переживши., все це, починаєш по-справжньому відчувати, що таке Північ.

Петро вилаяв себе за «телячі ніжності». Треба було ще приготувати «Лапоть». На нього мав заїхати бульдозер з волокушами, а це непроста справа. Воно так тільки здається, що там вантажити: поклади вантажний трап і підганяй бульдозер… А раптом що не так, і булькне бульдозер на дно фьорда, звідки його вже ніяка сила не дістане. «Так-то, шановний Петре Степановичу, не приведи господи, щоб з вами ще й таке приключилося. Одірвуть тоді вашу буйну голівоньку… Ох, одірвуть! Це вже, як каже той же Митрич, факт, а не реклама!» Добриня кинув оком на годинник і заспішив до третього причалу, де на легкій хвилі погойдувався «Лапоть».


У Баренцбурзі у Касяна Калікіна були невідкладні справи. Летів, поспішав, забув, що сьогодні неділя, а тут — начальство іноземних гостей приймає, лабораторія законний вихідний собі взяла, ніби це не Північ, де ко-короткий полярний день весь без перерви робочий, а довга ніч — вимушений вихідний. Чортзна-що! Перукарня і та на замку. На дверях записка: «Майстер Арчил Вахтангович, вибачайте, пошту зустрічає!» Що поробиш, люди є люди… Але і діло не терпить. За льодовиком Норденшельда, в місцях, де ще не ступала нога людини, працює дві групи його геологорозвідувальної партії. Працюють майже поруч, а дані про грунти присилають різні. У одних, по всьому видно, вугільний пласт під ногами, а другі… Тут аналізи потрібні, а трестівська лабораторія, бачте, відпочиває.

Касян штовхнув замкнені двері і пішов геть. Біля сходів його наздогнав вертольотчик Коля Самохін, молоденький, личко рум'яне, як у дівчини.

— Не подобається мені цей вітерець, товаришу начальник, — кинув нарочитим баском. — Як би він нам хурделиці не пригнав, он яким свинцем на Беллсунді горизонт придавило.

— А метеозведення що?

— Погані. Чує моє серце — буде завірюха.

— А тобі що? Заглянеш до своєї Дуні в гості…

— Ні, не загляну. Полаялись ми. Сказала, бачити мене не хоче… Давай полетимо, га?

— У мене справи, Колю. Та й без листів, сам розумієш, летіти нам не можна… Та ти не сумуй. Поки «Державін» підійде до причалу, поки спустять пошту, поки розкладуть — це години дві, не менше. Так що шукай свою Дуню і виправляй помилки.


— Ну, дивіться, на вашу відповідальність.

— Що, що?

— Так би полетіли, і все. А тут ще чого доброго женитись доведеться.

— Ну, то й женись, чого бурлакою по світі маятись.

— Ви ж маєтесь. Вже он скільки років, а женитись не поспішаєте.

— Я, Колю, інша справа. Зовсім інша.

— Кажіть, кажіть… Ніби я не бачу, як за вами…

— Ну, досить, — серйозніше, ніж хотів, обірвав його Калікін і круто розвернувся до сходів.

Самохін залишився, не пішов за ним. Певне, відчув, що вколов начальника у болюче місце. Ніби і розмова ніяка, а чимось зачепила за серце.

На верхній площадці сходів Касян зупинився, ніби і його, як інших, загіпнотизував «Державні», що вже наближався до пірса. З пароплава спускали швартові. Калікін зупинився, бо раптом відчув, що підкошуються ноги. Довелось на поручень обпертися. Треба ж таке, стільки років один — і нічого, а тут ні з того ні з сього розхвилювався, навіть гіркота якась до горла підкотила. І ноги, одразу відчув ноги. Дає себе знати поранення, яке мав у сорок четвертому тут, на острові, під час сутички з двома гадами… Тоді було таке ж небо, але замість сонячного диску, що виблискує ніби мідний п'ятак, на ньому висів холодний серпанок північного сяйва. З того часу, а можливо, і раніш, коли що в пропахлій рибою батьківській хаті старі помори розповідали про походи на далекий Свалбард, чи Великий Берун (так вони називали Шпіцберген), проросла в його серці і залишилась там на віки тяга до цих суворих місць.

Кожного разу, як тільки закінчувався термін угоди, прощаючись з цією непривітною землею, Касян говорив собі, що ніколи більше не повернеться сюди, і повертався знову при першій можливості. Спочатку не замислювався над тим, що манить його сюди, що смокче серце і не дає спокою, коли він довго не дихає цим промерзлим, гіркуватим від морсі. них туманів повітрям, не бачить цих скель, гір і фіордів, виповнених живим сріблом озер. Хіба можна зрозуміти, не переживши глибокого хвилювання, коли не радієш короткій, ніби казкове видіння, появі сонячного диска, а приречений бачити його буденно кожного ранку у вікні своєї московської квартири, і не сумуєш за ним довгі місяці у до млості виснажливій безмежності полярної ночі. Значно пізніше, осмисливши все, він зрозумів, що це не просто звичка, прив'язаність до місць, де довелося багато пережити, це — пекуча потреба людини у освоєнні нового життєвого простору, закладена в генетичному коді предків, які вийшли вперше на цей архіпелаг що задовго до норвежців. Ця тяга привела Калікіна в інститут, допомогла оволодіти професією геолога, спеціалізуватись у розвідці північних надр і осі. уже більше десяти років вести тут нелегкий пошук, пробиваючись за вугільними пластами все далі, до місць, означених не лише на геологічній карті білими плямами. «Живу, як усі, — говорив завжди Касян тим, хто дивувався його закоханості, впертості, одержимості. — Це журналісти придумали північну романтику. А в нас тут — будні, звичайна повсякденна праця…»

Касян помітив, що з дверей «люкса» вийшов Журавльов і швидким кроком попрямував до будинку тресту. Він поспішив за начальником, але наздогнав уже в приймальні.

— О, Касян Миколайович! Привіт!… — Журавльов потис йому руку і поліз до кишені за ключем. Він поспішав, на нього чекали англійські гості. — Ти до нас надовго? Діло є, чи так відпочити вирішив?

— Який там відпочинок! Ось привіз грунти. Треба зробити проби, а лабораторія гуляє.

— Нічого дивного, неділя… А що там у тебе? Горить, чи що? — Журавльов прочинив двері. — Заходь.

Вони зайшли в просторий, обставлений світлими меблями кабінет. Кремові полотняні штори на вікнах, не маючи сили стримувати промені сонця, поширювали легкий розсіяний серпанок.

— Дивно, Іване Івановичу, — почав Касян, підходячи до столу, в ящиках якого вже копирсався Журавльов, шукаючи якусь потрібну теку з паперами. — Працюють дві групи. Працюють майже поруч. Одна, мабуть, вугільний горизонт нащупала, а друга…

— А друга що? — перепитав Журавльов. — Та ти сідай, сідай…

Касян опустився в крісло і чекав, поки Журавльов знайде потрібний документ. Той підняв на нього запитливий погляд.

— Говори, я слухаю… От чорт, куди вона поділась? Зажди хвилинку. — Він зняв трубку. — Люба дівчино, дай мені ради бога Ворожейкіна. Знаю, що хворий. Він зараз у консульстві… Алло! Ворожейкін? Це Журавльов. Ти мені вранці приносив телеграму про цих англійців зі шхуни… Вона в тебе?.. Ну, гора з плечей, а то я вже думав… Тягни її сюди. Та швидше, люди чекають! — Журавльов поклав трубку, запустив п'ятірню у свою буйну шевелюру і, полегшено хукнувши, спитав: — То що там у тебе, Касян Миколаїв?

— Ти зосередься, Іване Івановичу, справа серйозна. — Калікін поставив на стіл ящик з пробами і, поклавши на нього руку, почав: — Брали на різній глибині, але і без лабораторії помітний крейдяний період, а це, сам знаєш, вугіллям пахне. Таке враження — вийшли мої хлопці на розлам кори. Йшли, йшли, і раптом пласт обірвався.

— А може, він де глибше запав? — сказав Журавльов.

— І таке буває, але тут…

— Не тягни, говори!

— Говорити поки що нічого, — підвівся Касян. — Перевірити треба. Поки що лиш думки всякі спокою не дають. А що коли там світа! Світа пластів. Уявляєш, що це для нас означає?

Журавльов заходив по кімнаті.

— От трясця його матері! Там же пласти потужністю в п'ять-шість метрів і вугіллячко не гірше за англійське.

— Що там англійське, нашому донецькому не поступиться — калорійність більше восьми тисяч і летких речовин не менше сорока відсотків буде.

— Але ж там льодовик, любий ти мій. Мільйони кубів на ці твої пласти тиснуть! Сподіваюсь, ти не забув про це? Та хай вони з чистого золота, чим ти їх з-під льодовика візьмеш? Він же повзе, гад! Як під нього підлізеш?

— Льодовик нам на заваді не стане. Вугільне поле тягнеться на схід, у бік Російської льодової області.

— Час від часу не легше. Як мовиться, теличка — півшага… До тої області скільки кілометрів? Шахти, висілки, дороги — все це в таку копієчку влетить, що й вугілля не захочеш. Ні, милий ти мій, утопія!

— Зачекай, Іване Івановичу, не поспішай топити. Вся штука в тому, що ця могутня світа пластів, за всіма ознаками, від розламу йде не в льодову область, а ніби у зворотному напрямку, тобто…

— Хочеш сказати, повертає сюди до нас?

— Саме це я і хочу сказати, але поки не перевірю, поки не переконаюсь, не скажу. Та й ти до часу нікому ні словечка… Пласти могутні і, мабуть, дійсно повертають у бік Баренцбурга і Грумант-сіті, тільки залягають глибше тих, які ви зараз колупаєте на четвертій і шостій шахті. Для перевірки моїх думок потрібно вже зараз закладати на нижніх горизонтах свердловини глибокого буріння і щупати глибше. І коли все підтвердиться…

— А коли ні? Тут немалий ризик, милий ти мій.

— Коли не говорити нікому, а тихенько перевірити, який же тут ризик? Не бачу…

— Ну, звичайно… Тихо! А де кошти взяти на ці глибинні свердловини? В главк звернемось, а там скажуть — обгрунтуй витрати. От, милий ти мій, все і доведеться викласти, всі наші хитрі таємниці, а інакше копійки не дадуть.

— Та невже у главку не зрозуміють? Це ж перспектива! Друге дихання треста. Всі витрати окупимо сторицею. Адже тут, у Баренцбурзі, з часів голландця Хозбома ніхто глибше не копав. В один штих пройшли, підрахували, а що там нижче, тільки бог знає. Ще в дев'ятсот тринадцятому на конгресі в Торонто була названа цифра тутешніх запасів — вісім мільйонів тони, і всі заспокоїлись, всі задоволені.

— Ну-ну, забив ти мені гвіздка в тім'я! Навіть дух перехопило, — розхвилювався Журавльов.

— Мене самого ледве грець не вхопив, коли я зрозумів, куди світа від розламу повертає.

— Ні, ти все-таки здичавів, чоловіче. Півдня в Баренцбурзі, а я лише зараз довідуюсь про твоє відкриття.

— Давай, Іване Івановичу, домовимось: ніякого відкриття ще нема і, можливо, не буде. Я приїхав, аби швидше переконатись — так воно, чи ні.

У двері постукали.

— Заходьте! — кинув через плече Журавльов.

— День добрим, Касяне Миколайовичу! З вами, Іване Івановичу, ми вже бачились, — прохрипів з порога, закутаний вовняним шарфом по самі очі представник консульства.

Журавльов поглянув на Ворожейкіна і зняв телефонну трубку.

— Мені головного інженера… Сергію Дем'яновичу, треба негайно зробити аналіз грунту з ГРП Калікіна. Він у мене і проби тут… Це ваші служби, Сергію Дем'яновичу, постарайтесь розшукати. Аналізи потрібні сьогодні. Ви мене зрозуміли? Та знаю я, що всі в порту і що неділя сьогодні, знаю. А ви організуйте, на те ви і головний інженер!.. Це і є той самий випадок. — Журавльов поклав трубку, дістав з кишені хусточку, витер нею спітніле чоло і шию. — Ну, чорт, жарко як у теплиці… Ворожейкін, давай, любий ти мій, твою телеграму.

— Маю розпорядження, — по довгій паузі прохрипів представник консульства, — ознайомити з цим документом тільки вас. — При цьому він виразно глянув на Калікіна і додав: — Але в присутності осіб, що не мають… Що не допущені до користування секретними документами…

— Ти вже пробач, Касяне Миколайовичу, — розвів руками Журавльов.

— Та що там… — Касян підвівся і попрямував до дверей, прихопивши зі столу ящика з пробами грунту.

Біля порога його догнала репліка Журавльова:

— Ти до головного зайди, бо я від цих англійців звільнюсь не скоро… І тримай мене в курсі. Добре?

Касян кивнув і вийшов з кабінету. Журавльов довго дивився йому вслід, потім перевів на Ворожейкіна осудливий погляд.

— Ти що кінчав?

— Коли в розумінні освіти, то диплом у мене свідчить про закінчення факультету міжнародних відносин, — з гордістю відповів Ворожейкін.

— От бачиш, — важко зітхнув начальник рудника.

— А що таке, Іване Івановичу?

— Ввічливості вас там не навчили, любий ти мій. Взяв і образив людину.

— Кого? — щиро здивувався Ворожейкін.

— Калікіна, кого ж, — з докором сказав Журавльов. — Допуску нема. Та чи знаєш ти, хто такий Касян Калі-кін? У них там таке може закрутитись, що його самого засекречувати доведеться, а ти…

Представник консульства виправдовуватись не став, лише в голосі його з'явилась інтонація легкої образи.

— Цей документ, Іване Івановичу, адресовано консулу, але тут є його резолюція, де він просить ознайомити з його змістом лише вас, і нікого більше.

Журавльов узяв телеграму, знайшов у нагрудній кишені окуляри, почепив їх на широке з горбиком перенісся і почав читати:


«На ваш запит від 8 червня 1971 року повідомляємо: стосовно англійських громадян Патріка Белфура Белча, його дочки Джейн і шкіпера Грема Хосуела компрометуючих матеріалів не маємо. Професор Белч — спеціаліст з російської історії, відомий як член Комітету англійських ветеранів минулої війни. Веде активну антимілітаристську діяльність. Комітет і його члени неодноразово витримували нападки і відверто переслідування з боку монополій, що виготовляють зброю. В архіві збереглися свідоцтва англійської преси кінця п'ятдесятих років, з яких видно, що за позовом правої профашистської організації «Британія — над усе!» Патрік Белч був засуджений королівським судом у Лондоні на десять років тюремного ув'язнення за «зраду інтересів англійської корони у минулій війні». Цитата взята з судової хроніки газети «Івнінг міррор».


Журавльов зняв окуляри, відклав набік телеграму. Потім підвівся, підійшов до вікна, трохи відсунув кремову шторку. Внизу, на пірсі, зустрічали «Дерн: авіна».

— Іване Івановичу, у мене тут ще одна телеграма.

— Ти ще не пішов? — здивувався Журавльов. — Давай швидше, а то негарно виходить. Гості, по всьому видно, люди пристойні, а хазяїн утік.

— Це таке, що можна і потім. Це про Шулькова.

— А що він натворив?

— Та нічого такого… Родичам не пише. От сестра розшукує. Він уже другу полярку тут і на новий строк ніби вже заяву подав, а сестрі жодного листа не написав.

— Ти з ним говорив?

— Мені говорити з ним не можна, у мене не та посада. Він мене і слухати, я думаю, не буде. От коли б ви, Іване Івановичу, вплинули на нього… У вас авторитет… Не даром вас тут усі Батьком звуть.

— Годі тобі. Дипломат… Вплину. Спробую, як зустріну… А зараз вибач, бігти треба…

— Дякую, Іване Івановичу.

— Зажди, а чого це телеграма про Шулькова вам прийшла? Чому не у трест?

— Сестра Шулькова звернулася в МЗС СРСР. Для неї Баренцбург — закордон.

— Мабуть-таки звернулась за адресою. Ворожейкін узяв телеграму, повертів її в руках і, зітхнувши, сказав:

— Знову не розписались, Іване Івановичу.

Журавльов поставив свій підпис на ріжку бланка і попрямував до дверей. Ворожейкін пішов слідом за ним. Обличчя його ясніло почуттям виконаного обов'язку.


Від Журавльова Касян зайшов до головного інженера, залишив у нього ящик з пробами грунтів і, домовившись, що за результатами загляне в лабораторію через кілька годин, попрощався. Вийшов з будинку, в якому містився трест, і зупинився: поспішав, поспішав і раптом з'ясувалося, що поспішати нікуди. Постала друга проблема — куди подіти ці кілька годин? Він звик ощадливо ставитись до часу і буквально страждав, коли доводилось кидати його на вітер. Правда, можна спуститись у порт, зайти до Добрині. Проте, зустрівшись з Петром не обійдеш і стосунків з Людмилою, тому що так далі тягтися не може. Пора ставити крапки над «і». Сказати йому все відверто, а перш за все собі… Але що сказати? На це питання Касян ще не знав відповіді, тому зупинився в нерішучості на верхній площадці сходів і задивився, замислився.

Внизу швартувався «Державін», різноголосо гула юрба зустрічаючих… А тоді, в червні сорок першого, юрба на пірсі стояла мовчазна, придавлена горем, яке принесли з собою англійські есмінці. Ніхто не знав, що буде завтра.

Війна застала Калікіна в Баренцбурзі, куди він потрапив матросом. Після семирічки, як багато хто з його однокласників, плавав за тріскою на колгоспному баркасі, котрий лише на папері іменувався сейнером, а в розмовах його називали просто ладійкою а чи човном, хто як. Полюючи за косяками риби, частенько заходили далеко на північ, а в той перший воєнний червень рибальське щастя щось не хотіло їм посміхатися. Тоді вони дістались аж до Великого Беруна, махнули б і далі та щось трапилось з машиною. Власне, це і змусило капітана зайти в Баренцбург ремонтуватися.

Он там біля причалу, де зараз похитується буксир, стояв їх сейнер. За три дні вони відремонтували машину і звістка про, початок війни пришилась, як кажуть, до відплиття. За кілька годин до того, як мали зніматися з якоря, на борту з'явився товариш із консульства і показав урядову телеграму. Там зазначалось, що всі працездатні чоловіки мобілізуються на демонтаж обладнання рудників і порта, а на Велику землю попливуть жінки і діти, сім'ї робітників і службовців рудоуправління тресту «Арктикавугілля». Потім були півтора місяця виснажливої праці на демонтажі і повернення в Архангельськ на борту англійського есмінця.

І що одно розлучення з Баренцбургом запам'яталося Касянові на все життя. Тоді теж на рейді диміла англійська ескадра, але то буй уже переможний сорок п'ятий. Друзі проводжали його додому. Людвіг, Інгрід і Патрік… На пірсі радянському кораблю, що відпливав, салютували бійці їх загону. Стріляли в повітря з карабінів, гвинтівок, пістолетів, ракетниць. Юрба проводжаючих веселилася, на палубі співали пісень, лише він стояв на борту і ледве стримував сльози. А Інгрід не плакала, вона ніби скам'яніла від думки, що пройде ще якась мить і вони вже ніколи не зустрінуться. І почуттю, що так несподівано виникло і зігріло їхні душі надією, судилося, не дивлячись на запевнення і клятви вірності, гаснути рік за роком все більше. «Я люблю тебе, Кассій. Знай, на все життя люблю… — Вона тулилась до нього щокою і шепотіла: — Нічого у життя не проси, що тебе не варте, хоч у любові, хоч в інших ділах. Не забувай мене, не забувай…» А потім листи, багато листів. Перші роки це була єдина можливість звільнитися від почуття, що розривало йому душу. Пізніше настав час, коли її листи приносили з собою лише біль, нічого, окрім болю. В цей період їх листування обірвалося… «Прости, моя любов. Прости, мій Кассій. За наше почуття ми заплатили вповні… Роки душевної муки — це немала плата. Далі так бути не може. Я вимагаю від тебе розумного — ти повинен влаштувати своє життя, мати дім, сім'ю, дітей. Проти власного серця, яке не бажає знати нікого, крім тебе, я кажу собі: невже наша любов здатна убити в нас життя? Ні!»

Ох, пошта, пошта… Правду кажуть англійці: нема вістей — хороші вісті. Так думати Касян став після того листа, який майже два роки пролежав у ящику його московської квартири. В конверті було запрошення на весілля. Запрошували Людвіг і Інгрід. Його поздоровлення запізнилося більше як на півтора року, проте вони відповіли, і з того часу… Так, час лікує — це безперечна істина. Зараз він чекав листів від Інгрід і Людвіга. Від тих листів залежало, як піде далі робота над рукописом. Що примусило взятися за цей нелегкий, незвичний труд? Адже знав, що, торкнувшись минулого, розтривожить вже ніби притихлий біль. А можливо, бажання пережити ще раз, хай не так, як колись, хай по пам'яті, але пережити все знову… Що й казати, його почуття до Інгрід зіграло тут неостанню роль. Але в міру того, як обдумувалось, згадувалось, усвідомлювалось минуле, як кожною клітиною проростав той час, про який мав писати, ставало ясно, що любов, хай навіть велика, не посідає в тих подіях, що потрясли людство, того місця, яке колись відводилось їй у власному серці. Бойові дії групи норвезьких патріотів на Шпіцбергені у зіставленні з масштабами минулої воєнної трагедії то лише крапля грозової зливи, що впала на континенти, держави, народи.

З часу, коли він відправив їм останнього листа в Хаммерфест, минула одна полярка. Калікін уже встиг дещо зробити, проте не вистачало матеріалів, фактів, документів. Вже надто вузьким здавався власний погляд на події, в котрих не брав участі сам, та, мабуть, і на ті, в яких брав участь…

А як же бути з любов'ю? Адже жодної книжки, як і долі, без неї нема. Та й в його житті була не лише Інгрід…

Якось випало йому поїхати в Крим. Санаторіїв він но любив і зроду туди не їздив, а тут поїхав. Мабуть, судилося, бо саме там зустрілася йому Людмила. Вона з важкою авоською поверталася з базару. Він напросився їй допомогти. Небалакучий, раптом так розговорився, що й сам злякався своєї велеречивості. Почав розповідати про Північ, про Шпіцберген. Наговорив сім мішків гречаної вовни. Зустрілися ще, потім ще. Місяць пролетів, як один донь. І відчув Касян, що серце його не забуло любити. А Людмила просить не їхати, залишитись. Поїхав, хоч мав ще цілий місяць відпустки. Розумів, що коли залишиться, бог знає що з того буде. Нове почуття неначе з гір упало. Тоді на вокзалі, як прощалися, взяти та й розповісти їй усю правду. А він тільки й спромігся видавити з себе: «Приїздіть до нас на Північ. У нас серця морозом гартовані, тому почуття наші чисті і вірні…»

Не сподівався, що приїде, а вона взяла і приїхала. Отут і виникло те прокляте питання. Може, для кого іншого тут і коми лема, не те що знака запитання, а для нього… Хто, хто, а він розуміє, що і вік його, скажімо прямо, критичний, і характер складний — не то щоб зовсім ведмежий, але… Вона молода, гарна собою.

Зустрівшись з Людмилою тут, у Баренцбурзі, Касян, проти будь-якої логіки почав сторонитися, уникати її і в той же час мимоволі шукав найменшої можливості побачити, поговорити, побути разом. Ось і зараз він картав себе: «Як хлопчисько потягся, ніби крім тебе нікому пошту привезти, ніби не міг про аналізи грунтів довідатись по радіо, в понеділок. І рано, рано все це я виклав Журавльову… Людина він серйозна, плескати не буде, проте коли все те виявиться помилкою, перш за все виправдовуватись доведеться перед ним, Батею…»

Калікін озирнувся і раптом заспішив вниз по сходах — з тресту вийшли Людмила і Петро Добриня. Тільки на пірсі, загубившись у натовпі, Касян полегшено зітхнув. Ляскаючи гусеницями, сердито гуркочучи мотором, бульдозер тягнув сани з трунами назад у порт, до третього причалу. Калікін бачив, як за Людмилою зачинились двері лікарні, як збіг сходами і попрямував до своєї контори Добриня. У Касяновім серці заворушилась заздрість. Він піймав себе на тому, що заздрить Петрові, проте тут же вилаяв за те, що у ставленні до цього доброго, чесного хлопця вони з Людмилою поводять себе не зовсім чесно. Всі в Баренцбурзі знають, що Петро Добриня закоханий в Людмилу, а начальник ГРП — його друг ледве не з першого дня. Що подумають і що стануть говорити, коли обман себе виявить? Раптом Касян подумав, що міркуючи про складну ситуацію їх стосунків, згадуючи про Добриню, зовсім не враховує того, як до хлопця ставиться Людмила. Адже вона сама вибрала Петра: кожен вечір з ним у клубі, на танцях, у кіно, на лижах разом. «Тут варто ще добре подумати, хто з нас третій».

Касян ішов, пробираючись крізь натовп, до будиночка пошти, де скоро повинні були розгортатися основні події дня. Натовп гув, ніби лінія високовольтної передачі під струмом, а він крокував, придавлений своїми думками, нікого і нічого не помічаючи. Йому бачилась палата, пучок світла, що вибивався з-під конуса абажура, і в цьому промінні вона, Людмила, в білому халаті і косинці.

Вона сиділа в його палаті годинами, на стільці, на краєчку його ліжка. Це були найщасливіші години його життя. Півтора місяця пролежав Касян в лікарні, перший тиждень — без пам'яті. А коли отямився, побачив її… До лікарні він потрапив з переламаною рукою і струсом мозку. Біда, як відомо, приходить невчасно. Піднімаючись з порта у висілок, він пішов не сходами, а стежкою, яку протоптали ремонтники вздовж естакади бремсберга. Як могла зірватися навантажена костилями вагонетка, до сьогодні не може зрозуміти. Власне, вагонетка йому нічим не загрожувала — вона котилась мимо, набираючи швидкість, і була видимою смертю для тих ремонтників, що працювали внизу біля транспортера. Ситуація не залишала часу на роздуми. Касян схопив із штабеля шпалу і поклав її кінець на ближню рейку. Вагонетка зірвалась з естакади і полетіла під укіс, у бік від транспортера. В ту ж мить страшної сили удар підняв Калікіна в повітря і кинув на залізну ферму. А потім… Потім його довго не полишало відчуття того, що він тільки ось зараз народився і всього попереднього життя у нього не було, тому що в ньому не існувало Людмили.

У ті щасливі години, коли вона мовчки сиділа біля його ліжка, Касян, як йому здавалось, розгадав загадку її непокірних очей. Там, у їх глибині, за мінливими зеленкуватими сполохами, таїлась невичерпна жіноча доброта, за якої тільки й можуть існувати і вірність, і любов. Саме в ці хвилини в його душі народилося дивне почуття — чекання щастя, від якого вже встигло одвикнути стільки років сковане холодом серце. Трапляється таке і з людиною, коли довго і палко бажане рантом покличе тебе і ти озираєшся на всі боки, але не знаєш, звідки той поклик: чи десь зовні, чи, може, в тобі самому звучить його луна, що до найглибших глибин хвилює душу.

Біля будиночка пошти вже вибирали крикунів, котрим треба буде попрацювати на громаду. Тут не вистачає в людей терпіння чекати, поки принесуть кореспонденцію за адресою, її розбирають «тепленькою» прямо біля пошти. Касян зупинився на ґанку, дістав сигарети. До нього потяглось кілька рук з запальничками.

— Вогнику, Касяне Миколайовичу.

Він подякував і нахилився до високого полум'я газової запальнички Митрича.

— Чи не мій це в тебе подарунок? — спитав так, для початку розмови.

— Ні, Касяне, твою я на «гармоні» утопив.

Білявий матрос-перволіток реготнув у кулак, але його не підтримали, і він осікся.

— Ну, чого замовк? Відкривай піддувало і давай смійся над старим… Зелень! — Митрич підійшов до хлопця, втупився в нього колючими очицями. Матросик зніяковів і вже пошкодував, що зачепив баржового. А той не відступав: — Де тобі, салазі, зрозуміти, що у справжнього моряка і за такою «гармонню» може боліти серце!

— Та не звертай уваги, Митричу, — кинув хтось із шахтарів.

— А хто ж його навчить? — підтримав Митрича Касян.

— Отож ж то воно, ти не звернеш уваги, я, він, і виросте з нього будяк при дорозі.

Касян і Митрич зійшли з ґанку і зупинилися покурити біля вітрини торішнього «Огонька», сторінки якого гортав лише вітер.

— Не подобаєшся ти мені, Касяне, — сказав рантом Митрич, вдивляючись в обличчя друга. — Заріс. Синяки під очима, як у закоханого.

— Вгадав, — як міг спокійно відповів Касян і озирнувся на ґанок: чи хто не чує їх розмови?

— Ти не відмахуйся. Давай на чистоту, — свердлив оком баржовий, — Тут, брат, Північ, туга, як тропічна лихоманка, б'є людину. У нас на «Біловодську» був такий випадок. Ми тоді під Південним хрестом місяців вісім море прасували. Борнео — Мельбурн — Ява. І от уяви, стармех, чудовий хлопець. Як тільки відійшли від Сінгапура, так його у тугу і кинуло. Ну, а з туги сам знаєш, — Митрич покрутив біля скроні чубуком старезної своєї люльки і глянув на Касяна таким обеззброюючим поглядом, що той не витримав і одвів очі. Йому давно хотілось кому-небудь все, як є, розказати, порадитись. Проте слава портового брехуна, що так міцно закріпилася за Митричем, стримувала Калікіна. Чи зрозуміє? Та й якої поради можна від нього чекати?

Курили. Мовчки, поглядаючи одне на одного, стежачи, як з «Державіна» спускають в'язку з поштою. Було чути, як кричать на вантажного помічника капітана потомлені чеканням адресати.

— Ніби вулик розтривожили. Дивний народ ці люди… Не знаю, як тобі, а мені ці крики душу рвуть. — Митрпч вибив люльку об каблук.

— Чого тобі душу рвати? Жінка, сип. Прописка біля самого синього моря. Повний ажур…

— Скучаю я за ними, Касяно, тужу… Ночами не сплю… Все бачу, як з Борисом моїм на Ланжероні бичків таскаємо. Він у мене рибалка, ох, рибалка, — Митрич якось винувато осміхнувся. Дістав з кишені кисет і заходився набивати люльку. Розмова урвалась.

Пірсом понад іржавим пом'ятим кригою бортом «Державіна» йшли Журавльов і англійська гостя. Жваво розмовляючи, молода і, як помітив Калікін, привабливої зовнішності жінка пригорталась до ліктя начальника рудника. Журавльов тримався прямо і намагався робити вигляд, що уважно слухає свою супутницю. Однак його неспокійний погляд, який він частенько кидав на вікна лікарні, де навіть неозброєним оком можна було помітити фігуру його дружини, промовисто засвідчував, що виконує він хоч і приємну, проте офіційну місію — проводжає іноземку до її яхти і, як всякий вихований чоловік, має вислуховувати це її не зовсім зрозуміле щебетання.

Вони пройшли мимо. Біля трапа шхуни розпрощалися. Гостя жестами запрошувала Батю піднятися на борт, але він відмовився і заспішив до сходів, що вели на терасу, де була лікарня.

— От ти скажи, — почав спохмурнілий Митрич. — Чому воно так? Коли чоловік вірний, от як наш Батя, наприклад, його обов'язково клеють до першого ліпшого стовпа?

— Люблять, значить, — нехотя відповів Касян.

— Ой, чи так воно, чи так?

В голосі Митрича прозвучали і сумнів, і гіркота. Касян поглянув на баржового і подумалось йому, що він, зрештою, зовсім мало знає цього рудовусого базіку і баламута.

— Що так? — спитав, не сподіваючись на відповідь.

— А так, — зітхнув Митрич. — Правду сказати, все не так!

— Я думав… От сімейний чоловік, не те, що я — бурлака-бездомок.

Митрич крякнув, закашлявся, протер око і ніби не до речі сказав:

— Ти там нічого поганого про мою не думай. Женщина вона порядна і як подруга вірності, я тобі скажу, виняткової. Не те що деякі… Я, коли молодшим був, все в плаванні, все в рейсі. Прийдемо на місяць-два, з'явимось, мов те ясне сонечко, і знову за горизонт пірнемо. А вона, Маруся моя, дома. У Люстдорфі у нас будиночок, городець, садочок. Все це я завів, щоб їй на березі не так тоскно було чекати.

Митрич знову закашлявся, ховаючись за щит з «Огоньком», прикрив вухо комірцем і вів далі:

— Первісток народився без мене і помер без мене. Лише надгробок та Мусині сльози і бачив. Змучилась вона вся після його смерті. Не треба мені, каже, твоїх ганчірок зарубіжних, хочу жити, як усі люди живуть. Хочу, щоб ти кожен вечір, як інші чоловіки, додому приходив, щоб кожного ранку проводжати мені тебе на роботу. Жінкою хочу себе почувати, а то весь вік коханка… От ти, Миколайовичу, не моряк, важко тобі наших жінок зрозуміти, тому ти і посміхаєшся. А вони й справді мучениці, жінки паші… Ну, махнув я на загранку, перейшов у каботаж. Якийсь час жили не тужили, а потім народила моя Муси сиип, Борисом назвали. Я тоді старпомом на «Муромці» ходив. Буксирчик старезний, як світ, давно пора було його в утиль, проте ми не поспішали з цим, ми працювали. І була у нас там одна шалена дівка. Молода, собою видна, та якась безпутна. В матроському кльоші не раз заплутувалась. А я що? Я більше як старпом, як керівник з нею розмовляв: так, мовляв, і так, заміж тобі пора, чоловіка доброго та діточок купу. Ну, от, та сама непутяща Валюха візьми та закохайся у мене.

— Ну, старий… — охнув Касян. — Не сміши чоловіка на морозі.

— А ти посмійся та й послухай, що далі було. Думаєш, я завжди старим був? Ні, синку, я в гвардії воював… Ну от, я Валюсі, значить, про одне, а вона зовсім про інше. Спочатку хохмочки і всіляка там жіноча фанаберія, а далі — більше, і вже бачу… понеслась і моя душа в рай. Видно, я їй так жалісливо про порядне життя розказував, що пройняло дівку до самого дна. Та й мене теж… От і довелось мені сюди, на Північ, подаватися. Вже другий рік гріхи замолюю. Все до берега гребу, сподіваюсь, що пробачить мені моя Муся. Я їй з кожним пароплавом листа шлю, а від неї ні слова, ні півслова. — Митрич розкурив погаслу було люльку, затягнувся і видихнув разом з димом резюме: — Так мені й треба, дурневі старому!

Калікін дивився на свого приятеля і не знав, що чинити: втішати цього схимника не хотілося, осуджувати — теж. Його історія видалася Касяну незграбною, як і він сам — ніби й торкалася серця, проте співчуття не викликала. Калікін був сповнений почуттям чекання важливого повороту у власній долі, а Митрич вилив на нього свою історію, ніби відро холодної води. І все ж Касян раптом різко зауважив:

— Виходить, не було в тебе любові, старий, раз так легко відмовився.

— Ти про що? — Митрич звів на нього сповнені смутку очі.

— Що тут балакать! Ходімо, час пошту забирати.

Вони рушили до ґанку, але шлях їм перетнув Семен Шульков, механік з водокачки, що на Чистім ручаї. На ньому був кожух, одягнений поверх ватянки і стьобаних штанів, на голові — рудий собачий малахай. Лице засмагле, обвітрене, вилицювате, з важкою нижньою щелепою. В очах веселі чортики витанцьовують після випитого надміру спирту, і вічне, глибоко затаєне питання.

— Наше вам, Касяне Миколайовичу! Як воно життя молодецьке тече? Щось давненько я вас не бачив…

— Позавчора в управлінні бачились, — кинув Митрич.

Він недолюблював цього незграбного, у всьому надмірного чоловіка. Сам не знав за що, проте коли б не зустрілися, його ніби того півня тягло сваритися з механіком. Все хотілося заперечити йому, довести його неправоту у чомусь головному.

— Ти, капітане, все на мене вовком, — примирливо посміхнувся Шульков.

— А ти готовий і вовку лапу лизати, — наїжачився Митрич. — Ач, найшов капітана. Баржовий я, баржовий!

— Та чого ти шкварчиш, мов вуж на сковороді. Не хочеш знатися, так ніхто тебе до компанії не тягне. Я зовсім не до тебе, а до Касяна Миколайовича… з запитанням.

Митрич махнув рукою і одійшов.

— Чого це він? Зайвого прийняв чи може чим розстроєний? — Семен оскалився і навіть ніби став меншим на зріст від бажання бути приємним.

Касян відповів сухо:

— У вас до мене питання чи…

— Питання. Достеменно питання, Касяне Миколайовичу. Часом не знаєте, що то за краля така з нашим Батею під ручку промуркотіла?

— Гостя. З Англії. Он шхуна стоїть.

— Із самої Англії? На такім кориті? — ніби здивувався Семен, а в очах зашугала тривога. Він замовк, насторожено поглядаючи у бік «Грейс О'Нейл». З лиця у нього поволі сповзала посмішка і воно робилось зовсім не схожим на те, що тільки-но посміхалося Касянові.

— Мотаються люди по світу, — ніби байдуже зронив механік, а фраза зависла в повітрі, тому що думав Семен про речі, йому зовсім небайдужі. Здавалося, згадка про англійську шхуну підняла в ньому цілу хвилю почуттів, від чого хміль вмить вивітрився, очі проясніли, в них ворухнулося щось недобре.

У ту хвилину Касян зрозумів, чому так не любить механіка Митрич. Він уже хотів було спитати Семена, чому це його так розтривожили англійці, але завадив автокар, що прогув за спиною. Довелося обом відступити з дороги в сніг. Автокар віз до будиночка пошти величезні тюки з листами, газетами, журналами. Йому давали дорогу, перед ним розступилися.

Біля ганку захвилювались. Тюки попливли з рук в руки і лягли у штабель під стіною. Вийшла начальниця і почалось: крикуни називали прізвища і наелектризований натовп відгукувався хрипкими від хвилювання голосами.

— Шулькову, дивись Шулькову!… З Москви чекаю, Касяне Миколайовичу, з академії. Я їм дуже цінний матеріал посилав про Старостіна, — гуркотів над вухом у Калікіна механік. І несподівано, проти всякої логіки, пішов геть від пошти.

Ніхто, окрім Касяна, не звернув уваги на цю його витівку. Крик біля ґанку стояв неймовірний — де вже тут було придивлятися одному до другого. Та поступово натовп гув добріше і добріше. Час від часу вибухаючи сміхом, здавалося, без всякого приводу.

Касяиові довелося затриматися довше. Листи для працівників ГРП складали у целофановий мішок. Коли розібрали останній тюк, довелося пакувати ще й в картонну коробку, бо всі у мішок не влізли. Цю коробку начальниця, яку всі тут звали Анютою, дістала з кладовки. Це був вияв особливої уваги. Гостроока молодичка не приховувала своїх симпатій до Калікіна. Бажаючи поговорити з ним довше, вона кожного разу, як приходила пошта, залишала кореспонденцію ГРП на останок. От і зараз, розбираючи листи, удавано жаліючись на втому, криючи всіх за безладдя, яке вчинили в її господарстві, не зводила очей з Касяна.

— Ось два Шулькову… Семене! Де Шульков? Пішов, п'яні його очі… Вам теж с, Касяне Миколайовичу, з Норвегії. Цілих три і всі товстенні. — Анюта подала Касяиові конверти. — Здасться, було ще одне… — Вона метушилась, показуючи, що шукає загубленого листа, а хитруваті бісенята так і плигали на Касяна із її чорненьких оченят. — Та ви не хвилюйтесь, я цього листа обов'язково знайду. Ви сьогодні на «Державіні» кіно дивитись будете? Там я вам його і віддам, а зараз вибачте… Гей, хто там, передайте Шулькову! Він десь тут крутився.

Касян стояв біля ґанку.

— Чого чекаєте, Касяне Миколайовичу? Я ж сказала, на «Державіні». Ввечері принесу, не сумнівайтесь.

— Воно краще б зараз… Я збираюся летіти на ГРП і, мабуть… — Він не встиг закінчити фразу.

На ґанок увірвався блідий Коля Самохін.

— Ти чого? — спитав його Касян.

— Може, не полетимо сьогодні, га?

— Тепер, Колю, все. Листи отримали, можна летіти. Я от лише до лабораторії зазирну — і в путь.

— А може, і справді — залишитесь. На «Державіні», кажуть, «Клеопатру» крутитимуть. Елізабет Тейлор і Річард Бартон грають, — Анюта звабливо глянула на Калікіна. Він пропустив її слова повз вуха і уважно подивився на Самохіна:

— Ти чого це раптом? Підганяв, підганяв і на тобі — не летимо?

— Дуню мою в лікарню забрали, — ледь чутно промовив Микола.

— Що там з нею трапилось? — здивувалась Анюта.

— Кажуть… Кажуть, родити має…

— Як це так кажуть? — накинулась на льотчика Анюта. — А ти що, не знав?

— Та вона все приховувала! Я більше як два місяці у Баренцбурзі не був, все над тим проклятим льодовиком бовтався.

— Ну, хлопчику, ти даєш! — розвела руками Анюта.

— Сам бачу… — зовсім понурився вертольотчик.

— І що ж ти збираєшся робити? — запитав Касян.

— Не знаю… Я, як з вами поговорив, до дівчат у гуртожиток зайшов, помиритися з Дунею думав. Мені, як сказали про це, я й побіг… Порадьте, Касяне Миколайовичу, як мені бути, що робить?

— Бери мішок! — рішуче сказав Касян.

— Навіщо?

— Бери! В лікарню підемо.

— Я був… До неї не пускають.

— Пустять! Пішли!

— Я її, Дуню, люблю! — говорив, ледве встигаючи за Касяном, червоний від розгубленості вертольотчик. — Я її з першого дня заміж кличу. А вона, це, каже, в тебе, Колю, не любов, а захоплення від північної нудьги. От, мовляв, приїдемо на материк — розберемось. А чого розбиратись? Чого, я вас питаю? Мені без неї хоч вішайся! Хоч у петлю..

— В загс!

— Так тут у Баренцбурзі немає загсу.

— Знайдемо! — Касян поправив на плечі картонний ящик з листами і ще швидше попрямував через порт до сходів.

Коли вийшли на першу площадку, побачили Митрича. Баржовий сидів на кожусі теплоцентралі і, дивлячись, як вітер полоще в руці листок, посміхався тихо, заспокоєно. Він тільки-но прочитав листа від дружини.


* * *

Шулькову передали листи на пірсі. Він вже ставав на лижі, коли хтось з портових вантажників тицьнув йому ці два конверти. Шульков поглянув на зворотну адресу і процідив крізь зуби:

— От зараза! На краю світу знайшла…

Сказав тихо, думав — ніхто не почує. Але тут, ніби з-під землі, перед ним виріс перукар Арчил. Він змовницьки підморгнув Шулькову і запитав:

— Від аліментів ховаєшся?

— Та ні… Сестра… — буркнув у відповідь Семен і жовтим від махорки нігтем, мов лезом, розрізав конверт. Обидва листи були від Марфи Андріївни Шулькової з сибірського села Шульковки, що у середній течії Вітім-ріки.

В першому листі Марфа Андріївна писала: «Добридень, шановний Семене Миколайовичу! Дорогий мій і тепер єдиний мій брате, Семенку! В перших рядках сповіщаю, що ось уже третій рік не маю від тебе вістей. Чи живий ти, чи здоровий, не знаю і дуже цим тривожусь. Розказати поспішаю всі наші сумні новини, але це вже, мабуть, коли отримаю від тебе листа, а поки що напишу про одне: помер твій дядько, а мій родитель Федір Тимофійович два роки тому, на покрову. Як раз після того, як отримали від тебе листа, в якому ти писав, що вирішив завербуватися на Шпіцберген. Батько тоді сказав: одпиши йому, хай на нас не сердиться. Може, ми чого про його жону і не так думали, хай вибачає і не сердиться. Нас, Шулькових, не так багато лишилося, а рідних нам і зовсім один він, Семен Миколайович.

Спершу чекала від тебе листів, думала напишеш. Але ні, мовчиш, рік і другий минає, стривожилась я: чи не сталося з тобою якої біди? Як подумаю про тебе так — серце моє і защемить, і заболить…»

Механіку водокачки раптом згадалося вилицювате обличчя того чоловіка, котрий від народження мав прізвище Шульков. Познайомились вони в поїзді, розчавили з супутником пляшку, благо в купе крім них нікого, розговорились: померла у механіка Шулькова дружина, яку він любив більше себе, більше всього на світі. І вирішив чоловік утекти з того місця, де все нагадувало йому про неї. Сибіряк, з вигляду кремінь, а бач — не позбавлений тонкої чутливості. Хтось порадив йому поїхати на Шпіцберген. Дали адресу в Москві: Марини Раскової, 28, трест «Арктикавугілля», відділ вербовки. Зібрав характеристики, розрахувався на роботі, купив квитка до Москви і поїхав.

Хіба втримаєшся, коли такий фарт сам до рук пливе. Адже той, хто тепер носить ім'я Шулькова, добре знав ці місця, знав, що від Баренцбурга до Лонгіра навпростець — рукою подати і ніякого кордону, ніяких прикордонників нема. Тут уже Норвегія. Інша держава, інший світ.

Не встояв перед спокусою: «пришив» він супутника, забрав його документи і, дочекавшись коли поїзд влетів на міст, викинув тіло через вікно. Бачив, як ударилось воно головою об клепану ферму, як відлетіло за поручні мосту і впало у річку. Замінити фотокартку на паспорті не довге діло. Життя новоявленого Семена Шулькова тільки тут, на Шпіцбергені, потекло більш-менш спокійно, а раніше… Та що згадувати, хорошого в тому дотеперішньому житті було мало. Дитинство, отроцтво, юність — це тільки у любого Тьоми пролетіли вони безхмарно, а у потомственого дворянина Семена Гнатовича Іванова (колись Шульков носив це ім'я) все було інакше. Народився в Ростоці, жив у Лондоні, в тюрмі сидів… О, боже праведний, в яких лиш тюрмах він не сидів.

«І де на мою голову взялася ця сестра Марфа? Той же казав, що ніяких родичів нема».

А неділя починалась так гарно. Зранку ніщо не віщувало такого бурхливого розвороту подій. Прокинувся, відірвав листок календаря, подякував богові за те, що сподобив дожити до святої неділі. Повалявся трохи під кожухом, втішаючи себе думками: народись він в інший час, лакей у постіль каву приніс би… Не хотілось вилазити з-під кожуха, проте робити нічого, підвівся. Розгріб у «буржуйці» вогонь, підсипав трохи вугілля, поставив чайник. Згадалось: Добриня напередодні погрожував із своєю медичкою в гості завалитися. Це в них зветься лижною прогулянкою, недільним моціоном. Як швидко вивчились ці хами мудрим словам, панським звичкам. Начальник порту! Приведе свою курочку і мліє, дивлячись на неї, а ти… Тобі доля приготувала тяжке випробування. Ти їм будеш посміхатися, пеститись, обслуговувати, як той лакей в приміському борделі, будеш корчити з себе ґречного, хлібосольного господаря, який ох як радий бачити в своєму забутому богом скиту закоханих голубків.

Господи, коли все це скінчиться?!

«Не гніви бога, Семене. Чого зранку роз'ярився?»

«Який ранок? Он сонце як висіло, так і висить над тім'ячком…»

«Забув, що тут Північ?»

«А на Півдні мені жити не можна? Тільки з білими ведмедями, га?»

Такі діалоги він вів частенько. Скільки себе пам'ятає, не було з ким душу одвести, перемовитись відвертим словом, от і навчився сам з собою говорити. В такі моменти в ньому ніби промовляли дві людини.

Одна — жовчна, нетерпляча, все підковирювала, все різала правду-матінку; друга — твереза, розважлива, але не менш жорстока, все розкладала по поличках, намагаючись все вивіряти логікою.

«А скажи ти мені, Семеночку, для чого живеш? — запитувала перша. — Може, для якоїсь ідеї? Ну, скажімо, звільнення Росії від більшовиків?»

«Та облиш ти мене, Христа ради!» — відмахувалася друга.

«Ні, любенький, відповідай. Пінишся, а ніякої ідеї в тебе за душею нема. Навіть маленької. Це твій татусь мріяв в'їхати у родовий маєток на білому коні. А після його смерті… Цікаво, якої масті коники відвезли його на цвинтар? А може, і коників не було, ні кладовища, ні могилки…»

Семен стояв похмурий, і лиш прорізані осокою очка зло зиркали на людей, що проходили повз нього. Він розірвав другий конверт, пробіг очима старанно виведені не звичною до писання жіночою рукою рядки і навіть здригнувся, ніби його пройняв електричний струм.

«Ну, дурепа, ну, наволоч! Це ж треба додуматись — написати до Міністерства закордонних справ. Тепер почнеться. Ці вже мене у спокої не залишать. Вважай, скінчилося моє спокійне життя…»

«І що ж ти збираєшся робити?»

«Тікати, а що ж іще?»

«Зажди, роззирнися добре, шнура бікфордового ще не підпалили…. Дасть бог, ще обійдеться. Відповідь треба їй написати, та таку, щоб вона нею вдавилась і не писала більше!»

«Маєш рацію, Семенку, не можна тобі звідси зриватися. Не всі ще справи тут до кінця доведені. Ох, не всі…»

Шульков засунув листи до кишені і, з'їхавши на лід, побіг до протилежного берега, туди, де за торосами ледь маячів будиночок водокачки на Чистому ручаї.


Розділ п'ятий ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ


Іван Іванович Журальов піднявся на другий поверх і постукав у двері з табличкою «Головний лікар». Ніна Павлівна зустріла чоловіка таким поглядом, після котрого вину могло полегшити лиш щиросердне зізнання. Вона ніколи не ревнувала чоловіка, проте кожного разу не забувала нагадати жінкам, які виявляли до нього інтерес, що була більше, як на десять років молодшою, що сімнадцятилітньою медсестричкою витягла його з вогню смертельно пораненого і виходила в партизанській землянці, серед Пінських боліт, на маленькім клаптику тверді.

Така заява мала означати, що віддавати його кому б там не було вона не збирається. Ця англійська леді, звичайно, в рахунок не йде. Через кілька днів розтане разом із своєю яхтою за Форландською затокою, «як сон, як вранішній туман…».

У Баренцбурзі, де Журавльови жили вже сьому полярну, історію Ніни Павлівни і Івана Івановича, та власне і їх характери, знали всі. Дехто з молодих пробував навіть іронізувати, кепкувати над такою сімейною ідилією. Однак це не впливало на авторитет Журавльових. Навпаки, Ніну Павлівну вважали жінкою бойовою і рішучою..

— Я прийшов до тебе порадитись, — з порога почав Іван Іванович. — Цей містер Белч розповідав…

— А може, почнеш з того, що тобі розказувала його люба донечка? — перебила його Ніна Павлівна. — Ви так гарно прогулювались… Весь Баренцбург милувався вами.

— Що ж, можна почати і знпеї, — пропустивши повз вуха іронію, вів далі Журавльов. До речі, у неї славне ім'я — Джейн. Про що вона мені говорила, я розібрав не все, проте дещо все ж таки… розкумекав.

— Що саме? — Ніна Павлівна сиділа за письмовим столом і вертіла в коротких пухлих пальцях ручку.

Іван Іванович знав, що то не ознака її нервового напруження, просто тут, на Півночі, паста в ручках часто охолоджується і доводиться весь час гріти в руках. Ця звичка була характерною для багатьох.

— Хвилюється вона за батька. Серце у нього слабе, а він невгамовний. Так от, її батько, містер Белч розповідав нам, що на борту їх літака, ну того, який розбився на плато за Грен-Гарбуром…

— Послухай, який літак? Коли розбився? Ти говориш так, ніби я теж була на прийомі і знаю стільки, скільки ти.

— Ну, наприкінці війни летіли вони з Мурманська до себе на базу і отримали шифровку: наказ забрати на норвезькому березі якогось там джентльмена. Забрали і напоролись на «месерів». Під час бою витратили пальне і тут, над Сплячим Рицарем, гробонулися. Всі загинули, а його викинули з літака… От він тепер приїхав сюди розшукати і забрати їх тіла. Хоче поховати своїх хлопців в Англії. Тепер зрозуміло?

— Тепер дещо прояснюється. А хто той джентльмен, якого вони підібрали в Норвегії?

— Про нього й мова. Він, виявляється, був хворий. Якась дивна хвороба… Я, правда, послав з ними Людмилу.

— І ти думаєш, вона тому хворому допоможе через тридцять років після його смерті?

— Зачекай з жартами. Вони підозрювали тоді, що в того Кребса холера, а може, чума. Могли, звичайно, помилитися… Лікаря ж з ними не було.

— Господи, які ви всі мужики… Тут спеціаліст потрібен, бактеріолог, епідеміолог. Коли там була чума, то її бацили небезпечні і через сто років, особливо у трупах. — Ніна Павлівна вийняла з ящика столу пачку «Біломора» і закурила. — А ти послав Людмилу і заспокоївся!

— А кого я пошлю? Що, в мене кожен другий спеціаліст по бактеріях а чи епідеміях? Добре, Людмила нагодилась. Все-таки людина з медичною освітою, до того ж комсорг.

Ніна Павлівна щось напружено обдумувала і Журавльов вирішив заповнити паузу:

— Я от теж згадую. Щось я читав у Василя Федорова про сенегальські полки.

— Вельми великий медичний авторитет твій Василь Федоров.

— От ти все іронізуєш, а це факт з життя. Розкопали могили, розумієш, і почалась епідемія. Поети, вони теж користуються достовірними фактами. Інколи…

— Питання ясне, їдемо!

— Куди?

— На плато, туди, куди пішла експедиція.

— Паром уже відійшов…

— На катері переправимось, а далі — на лижах…

— На лижах?

— А що? Чи ти забув, як на них ходять? — Ніна Павлівна енергійно заходилася скидати з себе халат.

У двері постукали.

— Заходьте! — Ніна Павлівна вже одягала шубу.

На порозі кабінету зупинилась старша акушерка і гардеробниця.

— Що скоїлось?

— Та от… Увірвались двоє. Давай їм Дуню Бистрову. А в неї пологи. Я їм пояснюю, що вона от-от дитя народить, а вони не вірять, кричать, вимагають побачення. Всі вазони в коридорі обірвали, де яка квіточка…

— Букет, знацця, для Дуні, — підказала гардеробниця. Ніна Павлівна рішуче попрямувала до дверей.

— П'яні?

— Та ні, тверезі.

— Ніби не пахло, — знову вставила гардеробниця.

— Чого ж це їм так не терпиться? Хто вони? Звідки?

— Миколою його звати, — виступила наперед стара. — Та ви його знаєте. Це той, котрий вертольотчик.

— Вертопрах він, а не вертольотчик, — кинула Ніна Павлівна. — Ану ходімо, я йому зараз усе поясню, поганцеві!

— Та їх вже нема, побігли, — сказала акушерка.

— Подались до консульства Радянську владу шукати, щоб, знацця, записати молодих по закону. Щоб дитя батька і матір мало. — У старої гардеробниці від хвилювання почервоніли щоки.

— А Дуня як?

— То погоджується, то плаче. Хіба її зрозумієш… Хлопчик — картинка, а вона…

— Я тебе, Пашкіна, питаю, в якому стані породілля? А згодна вона на шлюб чи ні, хай самі розбираються.

— Я так думаю, Ніно Павлівно, — потупилась акушерка, — у Дуні саме час роди приймати.

— Так чого ж ми стоїмо? — Ніна Павлівна скинула шубу і поклала її на руки чоловікові. — З походом на Плащ доведеться трохи зачекати. Бачиш, яке тут діло. Пашкіна, за мною!


Години за дві, коли Журавльови вибрались на плато, сонце вже хилилось до горизонту, однак лише для того, щоб, уколовшись об зубці вершин на південному заході, знову підскочити в небо. Стояв сліпучий полярний день. Різало очі, по снігу плавали рожево-сині кола. Підйом забрав у Ніни Павлівни багато сил. Нагадувала про себе і висота — закладало вуха. Вона зупинилась, розстебнула шубу.

— Гарного хлопця народила Дуня Бистрова. Три вісімсот. Прикро…

— Чого тобі, Ніночко, прикро? — спитав, наздоганяючи дружину, Іван Іванович. Він стомився ще більше, ніж вона, і був радий бодай короткому відпочинку.

— Пара вони з Дунею, приємно на них дивитись. Молоді, радісні… У них радість, а в нас з тобою її нема. Час проходить, а ми все самі.

— Не ми в тому винуваті… Кому-кому, а тобі, лікареві, про це добре відомо. — Іван Іванович встромив у сніг палиці, зняв рукавицю і витер хустинкою спітніле, розчервоніле лице. — Сподіваюсь, мене ти в тому не звинувачуєш?

— Не зрозумів ти мене, Іванку… Я знаю, що винувата війна. Проте все частіше повертаюся до думки — як нам бути далі? — вона глянула на нього ледве не з мольбою. — Може, візьмемо з приюту дівчинку з бантами? Хай росте при нас.

— Я сам про це не раз думав, а все тобі сказати не наважувався. Однак, поки ти тут на Півночі, важко дітьми обзаводитись. Думаю, розпрощаємося із Шпіцбергеном, осядемо де-небудь в теплих краях тоді і… вирішимо це питання.

— Чого чекати, Йваночку. Вважай, що все вже і вирішили. — Ніна Павлівна розцвіла посмішкою, поправила чоловікові шапку, що з'їхала на потилицю, закутала в'язаним шарфом шию і молодо, ніби й не було позаду крутого виснажливого підйому, рушила вперед. Журавльов зітхнув, узяв свої палиці, відштовхнувся ними від твердого насту і подався слідом.

Плато здавалося рівним, немов укрите кригою озеро. Насправді ж воно було суціль порізане яругами, всіяне уламками скель, гострими, як протитанкові надовби. Бульдозер — не голка, проте розшукати його тут виявилось справою нелегкою. Слід петляв серед великих і малих кам'яних брил, перевалювався з пагорба на пагорб, а місце, де розбився англійський бомбардувальник, куди бульдозер потягнув сани, все ще було десь попереду, за білою німотною пеленою.

Йшли твердим настом, прислухаючись до шурхоту поземку, тихому порипуванню лиж, обоє думали про давно наболіле, що вирвалось у цій несподіваній розмові. Розуміли, що неспроста виникло це питання. З першого дня їх кохання Ніна Павлівна мріяла про дітей, проте вже в госпіталі, куди привезла свого Іванка, їй сказали, що поранення чоловіка не дозволить їх мати. Вона важко пережила цю звістку, однак зробила все можливе, щоб він навіть не підозрював про свій недуг. Зрештою, їй вдалося переконати його, що там, в болотах під Себежем, рятуючись від карателів, простудилась, і тепер розплачується.

Так вони і жили всі ці роки: він ні про що не відаючи, жаліючи її, свою Ніночку, вона — оберігаючи цю їх таємницю, постійно і глибоко страждаючи.

— Іване Івановичу! Ніно Павлівно! Наше вам!..

Журавльови зупинилися. До них з невисокого горба на коротких мисливських линвах летів Семен Шульков.

— Звідки ти тут взявся? — не дуже привітно спитав Журавльов. — Кричиш, на полюсі чути.

— Та от, довідався, що гості у нас. А потім бачу, ви з катера вийшли. Дай, думаю, і собі пробіжусь. З начальством на свіжому повітрі побалакаю, а то до тебе, Іване Івановичу, на прийом не скоро проб'єшся.

— Я, дорогий товаришу… — почав було Журавльов. Але Семен перебив його, замахавши руками:

— Знаю, знаю! В приймальні табличка висить, кожен грамотний читає — прийом з особистих питань… І так далі. Тільки я не з особистих вирішив потурбувати, а з громадських. Усі на сто миль кругом знають, що Семен чокнутий. Усі знають, що йому спати не дає, що його стільки років мучить.

— Та знають… Ти своїми прожектами вуха людям…

— А що з того? — знову вихопився Семен. — Дорогий ти мій, Іване Івановичу, віз і нині там. Сто п'ятдесят років минуло, як помер чоловік, весь учений світ патріархом його нарік, королем Шпіцбергена величає. Іван Старостін тридцять дві зими на острові прожив, останні п'ятнадцять не виїжджаючи звідси. Назвіть мені хоч одного з тих знаменитих полярників, котрими пишаються норвежці, датчани, шведи. У кожного дві-три зими, не більше. І хто зиа, чи не ходив Іван на полюс раніше, значно раніше, ніж ті їхні знамениті. Може, полюючи на моржа, забрів на полюс, посидів, покурив свою ескімоську та й знову до себе на станок. Тихо, без крику, ні про які відкриття не думаючи. Хай інші репетують — ми Шпіцберген відкрили! А те, що російські ушкуйники та помори тут вже десятки років звіра промишляли, про це жоден вчений не згадав у своїх мемуарах. Прикро ж… Чи як?

— Це, звичайно, неподобство, — підтримала Ніна Павлівна, що завжди хворобливо реагувала на будь-яку несправедливість.

— Я й кажу! — скористався з її підтримки Семен. Він забіг наперед і, вже звертаючись до Журавльової, почав: — Правду кажете, Ніно Павлівно, вони своїх не забувають — пам'ятники кожному, музеї, де треба і не треба… А ми?

— Ну, чого б ото я руками вимахував та кулаками повітря місив? — перебив його Іван Іванович. — Ти що пропонуєш? Подати їм спростування: просимо вважати першовідкривачем Шпіцбсргена не Баренца, а Івана Старостіна. Так, чи що?

— Я зовсім про інше. Розумію, до такої справи треба підходити тонко. На всіх картах світу наш мис значиться, як мис Старостіна. Всім відомо: 1826 року він тут помер, тут і похований. Так чому ж не встановити йому пам'ятника? Хай усі бачать, що й ми своїх не забуваємо.

— Це не нам з тобою вирішувати, дорогий товаришу, — чомусь нервово сказав Журавльов. Щось стояло за цим показним патріотизмом Шулькова, але що саме — Журавльов розгадати не міг. Заважало ще не прохололе почуття гіркоти, що залишилось після розмови з дружиною.

— Ай справді, коли написати куди слід? До такої думки, певно, повинні прислухатись. Ти, Іване Івановичу, як думаєш? — блиснула молодими очима Ніна Павлівна.

Стільки років Журавльов не може надивитись на свою Ніночку, стільки років радує його душу жвавість цих карих з золотинкою очей. Йому забаглось негайно, зараз же сказати їй про це і, мабуть, він так і вчинив би, але цей Семен… Він все зіпсував своєю появою і базіканням.

— Зрозумійте, адже ми не на своїй землі, а норвезькій. Хай наші предки і раніше її відкрили, але ж зараз вона чужа. Як це так із своїм статутом та в чужий монастир? Гляди, так і на міжнародний конфлікт напорешся. А в нашої держави тут інтерес. До того ж де ставити той пам'ятник? І де могила Старостіна — ніхто не знає. От ти, Семене, скільки її шукаєш, а все марно, все без толку.

— Не кажи, Іване Івановичу, деякі ниточки вже у мене в руках. От, наприклад, отримав з Архангельська копію записок професора Київського університету Коротнєва, який ще в 1898 році побував на Шпіцбергені. Так от він…

— Зажди, Семене. Твої байки без кінця, а на нас люди чекають і справа немаловажна, нам запізнюватись не можна.

Журавльов бажав припинити що недоречну, як йому здавалась, розмову. Однак Шулькову було байдуже про що говорити. Він з легкістю перекинувся на іншу тему:

— Це ті англійці на вас чекають? Ті, що на шхуні прибули, чи що? Чого їх чорт заніс аж сюди?

— Бачу, вони тебе теж зачепили, — кинув Журавльов. — Цікавий ти дуже став.

— А я такий і був. Тільки не цікавий, а допитливий. Я на своїй водокачці ледве не схимник. З того дня, як «гармонь» утопили, — туга поїдом їсть. Сиджу, у вікно дивлюся та на вірьовці вузли зав'язую, а потім розв'язую. І дивні речі, сидиш отак — і починає ввижатися, що не тепер віхола за вікном мете, не зараз вітер вовком виє, а колись давно, багато років тому… 1 я ніби не я, а сам Старостін у своєму станку ті поморські вузли в'яже… А англійці мене, сказати правду, цікавлять, оскільки — гості. Що за люди? За чим приїхали?

— Ну, і навчився ти брехати, Семене, — перемагаючи задишку, сказав Журавльов. — Треба тебе в самодіяльність, на сцену з твоїми байками. Хай люди послухають. Чого такому таланту пропадати?

— Ех, Іване Івановичу, от вже й ти кепкуєш з Семена. Ти хай так, хай самодіяльність, я не ображусь… Тільки от інколи, як вгадаю, що й моя доля чимось на ту, старостинську, схожа, так і зовсім за серце бере. Якби пив, то, мабуть, давно б уже спився.

— Чим це в тебе доля з ним схожа? — не без іронії в голосі запитав Журавльов.

— Ех, Батьку… — з докором похитав головою Семен. — Бурлаки ми з ним — ось в чому сходимось. Він, як жінка померла, занудьгував і від людей геть, і я ось уже п'ятий рік…

— Може, тобі, дійсно, важко одному на Чистому ручаї? Може, до весни перейшов би в Баренцбург? В гуртожитку місце знайдеться. Коли хочеш, я розпоряджусь.

— Не треба, Іване Івановичу, — якось сумно і в той же час з вдячністю промовив Семен. — Я там не один все-таки… Кожної неділі молодь на лижах до мене заглядає. Обсушаться, зігріються, лососинкою підкріпляться і у зворотню путь.

— А кажеш — туга.

— Я про тугу правду кажу, вона в мені глибоко сидить. І сам сидиш, і на люди вийдеш, а її не вигнати нічим. Померла моя радість, от туга й навалилась…

— Все ти про тугу, Семене. А скажи, чого родичам не пишеш? Адже вони теж за тобою тужать.

— Яким родичам? Нема їх у мене…

— Як нема? А сестра… Вона тебе вже через Міністерство закордонних справ розшукує, а ти тут своєю тугою упиваєшся.

— Образили воші мене, — сказав, одвернувшись, Семен, — на все життя образили.

Розмова урвалась. Слід від саней круто вихопився на горб. Вибравшись на його вершину, всі троє мимоволі зупинилися. Зовсім поруч, в улоговині, стояв бульдозер, сани, копошились люди, розгрібаючи лопатами сніг навколо гострого, немов тесак, каменя. Коли підійшли ближче, розгледіли, що то зовсім не камінь, а стабілізатор літака, і весь ніби пірнув під сніг.

Журавльови, а разом з ними і Семен, спустились в улоговину і, ніким не помічені, зупинилися біля притихлого бульдозера. Поруч у старому погнутому відрі горіла солярка. Від неї схилом стелився хвіст чорного смоляного диму, і в повітрі плавали тоненькі черв'ячки кіптяви. Добриня, Грем Хосуел і бульдозерист Михеєв працювали лопатами, звільняючи від багаторічних наростів снігу і льоду дюралеву площину стабілізатора, на котрій ще зберігся номер і розпізнавальний знак англійських військово-повітряних сил. Добриня перший помітив начальство.

— Що трапилось, Іване Івановичу? — він встромив у сніг лопату і підійшов до Журавльових. — День добрий, Ніно Павлівно! І Семен тут? Привіт! Так що ж вас привело?

— Нічого суттєвого. Вирішили от з Ніною Павлівною перевірити спортивну форму. Погода на диво лижна видалась. Травень, а тут бачиш, який сніг лежить… І повітря чисте, як у Підельбруссі, на Домбаї.

— Це точно, Іване Івановичу, — сказав Петро, гріючи над палаючою соляркою руки. — Схоже, як дві краплі води. Справжній Домбай. Дівчатка в біленьких сукнях, і маки на альпійському лузі, і біла шапка Ельбруса, і канатна дорога з лижниками. Все як у нас. З тією лише різницею, що це нам тільки сниться… А погодка наша просто люкс: дме норд — сипле сюди, дме вест — сипле назад, пересипає з пустого в порожнє.

Добриня відразу зрозумів, що не заради розмов про погоду придибали сюди Журавльови та ще й Семена дорогою прихопили, проте від запитань утримався. Хай Батя грає у свою дипломатію далі, йому видніше що до чого.

— Трупи знайшли? — раптом спитала Ніна Павлівна, і вся дипломатія скінчилася.

Добриня посміхнувся і, щоб якось приховати своє захоплення Ніночкою (так її в Баренцбурзі величала молодь), заходився струшувати з брів примерзлий до них сніг.

— Льотчики обидва тут, а от третього щось не видно, — відповів за Добрито Михеєв.

— Це що ж виходить? Чому не видно? — занервував Семен.

— Він що — утік, той третій? — Журавльов натиснув на слові «утік».

— Зачекай, — зараз усе з'ясуємо, — заспокоїла чоловіка Ніна Павлівна.

— Дійсно, куди ж міг подітися той третій? Адже саме він нам і потрібний. Кажуть, у нього була дивна, схожа на чуму хвороба, небезпечна і сьогодні. Розумієш, Петре, його треба б найти.

— А може, він з того боку, під уламками? — знову встряв Володька.

Добриня кинув на нього здивованим оком.

— Містер Белч каже — повинен бути поруч. Він їх разом ховав. Ми копнули — нема.

— За час, що минув, і забути можна, кого з якого боку поклав, — хвилюючись надміру, як здалося Добрині, промовив Семен.

— Таке не забувається, — переконано сказав Журавльов.

— А може, його звір… Медвідь або песці, — висловив припущення Михеєв. Проте його слова залишили без уваги.

До них саме підходив Грем Хосуел. Стомлено посміхаючись, він встромив у сніг лопату і щось неголосно промовив. Зрозумів його лише Добриня.

— Він говорить, що коли третього нема під уламками літака, то його тут і взагалі нема.

— Це так, він під уламками. А де ж йому ще бути? І не сумнівайтесь, він там, — упевнено сказав Шульков.

— А чому, власне, під уламками? А втім, хвіст літака могло зрушити з місця вітром, обвалом, зрештою землетрусом… Треба зазирнути під літак. — Журавльов рішуче попрямував до залишків «бофорта». Добриня рушив за ним.

— Ми вже самі тут з Вовчиком кумекаємо, як його убік відсунути… Інакше під стабілізатор ніяк не підлізти.

Чоловіки довго топталися навкруг уламків, зазирали з усіх боків, пробували піднімати дюралевий хвіст, про щось радились.

Мабуть, це тривало б ще довго, коли б Ніна Павлівна раптом не спитала:

— А де ж це Людмила і цей містер?

— Он там, — показав рукою Михеєв. — На «сідло» піднімаються.

— Що їм там треба? — поцікавився Журавльов.

— Не знаю, містер Белч щось там пояснював Людмилі. — Добриня раптом ляснув себе по лобі. — Слухай, Вовчик, у тебе трос є?

— Є… — розгинаючись над відром із соляркою, промовив Михеєв.

— Тоді порядок. У мене ідея, — Петро посміхнувся Ніні Павлівні, вибачився перед рештою і пішов з Михеєвим до бульдозера.

— Слухай, начальнику, навіщо тобі тягати того хвоста? — подався за Добринею Семен. — Повір моєму досвідові, його з мерзлоти вік не вирвати.

— Звідки ти такий упевнений, дядечку? — спитав, роздивляючись Шулькова, Вовчик.

— Ну, сам подумай, — розгублено заморгав механік. — Якого біса хтось би став запихати його під уламки, коли навкруги стільки місця гуляє? Хочеш, поб'юсь з тобою об заклад. На пляшку…

— Щось не можу я тебе зрозуміти, Семене. То ти упевнений, що він під уламками, а то об заклад б'єшся, що його там немає. Може, ти перебрав зранку?

— А чого? Неділя нині… Шкода, не взяв з собою. Воно на морозі ох як підігріває зсередини!

— Та кинь ти його слухати! — крикнув, вибравшись на бульдозер, Володька Михеєв. — Лови трос! Ділом, старий, ділом треба перевіряти гіпотези. Ось зараз зачепимо, смикнемо раз-другий, і все проясниться.

Тим часом Журавльови вже рухались у бік «сідла». Там у пучку сонячного проміння, що не відомо як пробилося крізь густі хмари, було видно дві людські постаті. Лижі легко ковзали по неглибокому, пухнастому снігу, що покривав на схилі, яким ішли Журавльови, міцний льодовий наст. Хвилин за п'ятнадцять вони вже наздоганяли Людмилу і її супутника.

Патрік Белфур Белч був збуджений і, здавалося, не почував утоми. Ішов на лижах уміло, час від часу поглядаючи на компас, перевіряв, чи точно дотримуються азимута, і про щось жваво розповідав Людмилі. Свою оповідь доповнював виразними жестами. Поява Журавльових його не здивувала. Він не перервав свого оповідання, навпаки, вклонившись Ніні Павлівні, з якою до того не був знайомий, вів далі ще з більшим запалом і натхненням…


Розділ шостий НІМОТНІСТЬ ПОЛЯРНОЇ НОЧІ


Не звертаючи уваги на Патріка, який усе ще стояв на вершині скелі, об яку годину тому розбився «бофорт», здичавілі, голодні, люті пси кинулись до уламків літака і заходилися шматувати тіло Бена. Патрік вистрелив і промахнувся. Собаки здивовано витріщились на нього. Тоді він прицілився і всадив кулю в здоровенного пса зі скаженими від голоду очима. Пес завертівся дзигою і відскочив метрів на десяті, убік, решта кинулись хто куди. Патрік розстріляв їм услід усю обойму з висоти каменя, на якому він зараз стояв, було видно, як за сигналом ватажка собаки зібрались навкруг підстреленого, налетіли на нього і розірвали на клоччя. Хлопця охопив жах. Поглянув на свій розряджений пістолет, кожух якого утримувала чека порожньої обойми, і зрозумів: треба швидше пробиратися до «бофорта» і запастись патронами, інакше ці люті тварюки накинуться і на нього.

Коробки з патронами йому знайти не пощастило, проте пістолет Бена і парабелум Кребса добути було неважко. Ця зброя виявилась до речі. Розправившись, з підстреленим, собаки зайняли позицію на високому камені і уважно стежили звідти за кожним рухом людини, Вони не наважувались наступати на неї, не наближались і не віддалялись. Просто сиділи і чекали. Певне, відчували, що людина не зможе довго відсиджуватись у розбитому літаку, вона повинна буде з нього вийти.

Минула година-друга — пси не рухались з місця. Не з'являлись і люди, на яких Патрік все ще сподівався. Він дивився на здичавілих собак, і раптом його вразила проста і до моторошності ясна думка: людей на острові нема вже давно! Можливо, з минулого літа, а можливо, й з початку війни. Патрік підозрював, що так воно і є, але намагався не думати, і, доки в ньому теплилась надія, це йому вдавалось. Коли ж до його свідомості дійшла думка про повну безнадійність становища, в якому він опинився, його кинуло в жар, а потім у холод. Моторошне оціпеніння заволоділо ним. Йому здалося навіть, що він уже мертвий, — таким безвихідним і безнадійним ввижалось найближче майбутнє.

Треба було щось робити. Сидіти далі в розбитому літаку безглуздо, а вийти з нього боязко. Патрік втомився, його морозило, боляче смикало поранено плече і в той же час смертельно хотілося спати. Йому хотілося й їсти, а ці звірюки вирішили тримати «бофорт» в облозі, доки він не помре від рани, голоду чи втоми. Тоді вони розірвуть і його. Коли Патрік спробував уявити собі цю картину, під шоломом у нього заворушилось волосся.

Затулив обличчя руками, до болю стиснув пальцями скроні і відчув, як з глибини душі, з найглибшого її дна піднімається в ньому злість. Схопив парабелум, добре прицілився у ватажка, що сидів на високому камені, і натиснув на курок. Пес підскочив вгору і повалився мертвий на камінь. Третього пса поклав, коли той кинувся навтьоки. Куля, певне, уп'ялася йому в шию, бо, смикнувши головою, той клубком скотився з кам'яної брили і замовк навіки. Парабелум діставав куди далі, ніж його англійський «уеблі».

Четвертий відбіг на безпечну відстань і після того, як Патрік пустив йому вслід ще дві кулі, передбачливо сховався за горбом. Він був там, він не втік. Розгрібаючи сніг, копаючи шматком дюралю могилу, Патрік весь час відчував на собі його уважний погляд. Це примушувало копати якомога глибше, вгризаючись у злежаний сніг до вічної мерзлоти. Інакше цей звір добереться до трупів І залишить від них одні кістки.

А втім, яка різниця, з'їдять цих хлопців черви а чи поласує їх тілами голодний пес? їм все одно. Їм до того нема ніякого діла… А тобі?… Поки ти людина, а не скотина, тобі не має бути байдуже. Не може бути, не повинно!… Патрік взявся до справи ще з більшим жаром. Працюючи, розчервонівся, і відчув наплив нових сил, про наявність яких у змученому тілі вже й не підозрював. «Хай одна права здатна тримати зброю і цей дюралевий совок, — говорив він сам собі. — Цього досить, щоб боротися за життя. Можливо, не на цьому острові, а де-небудь поруч, на сусідніх островах архіпелагу, є люди». Ще з лекцій шкільного вчителя географії Патрік пам'ятав про те, що Шпіцберген — архіпелаг, на островах якого розвинений пушний і рибний промисел, є багаті вугільні поклади. Все це належить Норвегії. Із сказаного Біллом Уолтінгом запам'ятав: в Свеа є казарми, радіостанція і що якість будівлі. «Ні, Білл не говорив про будівлі і казарми. Це ти вигадав сам. Він сказав. лише про радіостанцію. Не вчись брехати самому собі!.. Так можна докотитись і до галюцинацій, друже мій. А ти на таке не маєш права. Ти повинен жити!»

Патрік поклав поряд тіла Вілла Уолтінга і Бенджамена Грісса і лише після того побачив, що Грісс ледве не на півметра довший. Довелося довбати канавку для ніг. Кребса поклав трохи осторонь. Сантиметрів, може, на двадцять від них, розділивши їх могили стінкою з каміння і льоду. Адже він був їм чужим, цей Кребс. Хто знає, що він за чоловік? Можливо, він і не бажав того, причиною чому став, та хіба біда від того легша? Екіпаж загинув, і він, Патрік, лишився один, один як палець. Зараз він лише колишній англієць, колишній сип найкращої у світі матері, колишня надія молоденької дівчинки на ім'я Вів'єн…

Горбик над могилами він насипав спільний. Виклав на ньому хрест з камінців і подумав, що варто було б залишити якийсь напис. Спробував було видряпати ножем на обшивці літака, однак швидко відмовився від свого наміру. Зачекати з написом! Ще не відомо, хто його прочитає і що зробить, коли довідається, що тут лежать льотчики королівських повітряних сил Англії Білл Уолтінг і Бенджамен Грісс, а поруч з ними якийсь дивний чоловік на ім'я Мартін Кребс.

Роздумуючи над тим, згадав, що відповідальний, як радист, за деякі секретні папери. З лихою бідою дістався до ящика радіовідсіка, вийняв з нього кодові книги, інструкції, бланки шифрограм і спалив все те своє хазяйство ретельно, по листочку. Тут йому прийшла ще одна думка: згадав, що у хвості літака лежить мішок з недоторканим запасом, який кладуть у кожен військовий літак на випадок аварії. Це трохи заспокоїло Пат-ріка і він заходився зривати клямку з погнутих перекошених дверцят. Довелось чимало поморочитися, клямку заклинило, і дверцята ніяк не відчинялися. Та зрештою таки добув мішок і знайшов у ньому бекон, галети, цукор, каву та інші продукти, тижневий запас, розрахований на чотирьох членів екіпажу.

— Що ж… Для початку непогано, — промовив вслух.

Власний голос здався незнайомим. Зусиллям волі відігнав від себе думки про самотність, що так зненацька спіткала його в цьому розбурханому війною світі, заходився коло їжі. Трапеза була недовга. Засунув за пазуху банку бекона, набив кишені галетами. Решту провізії заховав знову в мішок і поклав на місце, у хвостовому відсіку. Замкнув дверцята, перевірив, чи нема де дірки, через яку могли б дістатися до мішка звірі. Зустріч з дикими псами вже дечому навчила його. Він розумів, що на острові повинні бути і песці, і ведмеді — адже це Північ.

Тіло просило спочинку, а мозок не погоджувався. В ньому весь час билася тривожна думка, стояло питання, що вимагало негайної відповіді: «Що чекає на мене наступної миті?» Вибрався з твердим наміром рушити у путь, та зробивши кілька десятків кроків, зупинився. «Куди йти? З чого починати? В якому напрямку, в якому боці шукати і що, власне, шукати?» З трьох боків його обступали залиті фіолетовим чорнилом гори, з четвертого лежала така ж фіолетова рівнина, що якось дивно уривалася на недалекому прузі. Гори, коли Патрік придивився до них, були схожі на руїни старовинних фортець, замків а чи міст давно минулих цивілізацій. Інші нагадували казкових рицарів. Одягнені в льодові шоломи, загорнуті у снігові мантії і плащі, вони дивилися в небо, ніби чекаючи на знак всевладного чаклуна, щоб знову ожити. Гори чекали чуда, і воно сталося: спочатку помітно пригасли мінливі серпанки на півночі небесної сфери, потім щось ніби зблиснуло на шпилі далекої і, мабуть, найвищої гори. Так, ніби невідомо звідки упав на неї сонячний промінь, переломився там в льодовій грані, блиснув, засліпив очі і щез, ніби ніколи його і не було, ніби то лиш міраж видав бажане за реальне.

Патрік не відчув, не збагнув ще вповні, що таке полярна ніч. Дорогою на Шпіцберген він якось за клопотами не помітив грані, не відчув моменту, коли звичайний день перейшов у незвичайну ніч, але протягом кількох останніх годин після загибелі їх літака серце його встигло виповнитись такою глибокою тугою за тим залишеним десь за горизонтом життям, що зблиск променя перевернув усе його єство. Патрік стояв, прислухаючись до дзвінких і частих ударів серця, до болю в очах вдивляючись у ту погаслу грань на далекій вершині і крихту за крихтою збирав свою волю в кулак. Той промінь чи, може, видиво геть приголомшило його. Все щезло в одну мить, навіть біль у плечі. Був тільки промінь. Кілька ударів серця тому він подарував надію. «Він повинен спалахнути. Неодмінно мас. спалахнути знову! Інакше я просто збожеволію. Боже! Не можна ж бути таким жорстоким! Запали його знову. О всемогутній боже, запали!..» — крізь сльози благав Патрік. Чи почув його бог, а чи ні, важко сказати, але через якийсь час вершина кинула на плато вже цілий снопик променів, і розлитий навкруг фіолет одразу заграв багатьма несподіваними відтінками. Мертве ожило. Патрік беззвучно скрикнув і, не розбираючи дороги, кинувся бігти. Здираючись кам'яним схилом вгору, потопаючи в глибокому снігу, він поспішав до тої вершини, проте швидко зрозумів, що вона недосяжна. Тоді вирішив змінити маршрут і піднятись хоча б на «сідло», звідки, як йому здавалося, він матиме змогу оглянути острів і зорієнтуватися, що ж робити далі. «Сідло» між двома ближніми вершинами виявилось теж неблизьким. Десь на півдорозі Патрік відчув, що зовсім вибився з сили, і присів на камінь перепочити. Тут згадав, що в кишені галети, і потягнувся за ними. Між галетами в кишені рука намацала солдатські книжки, які він забрав у Бена і Уолтінга. Дістав їх, покрутив у руках і хотів покласти в нагрудну кишеню, де лежала і його власна солдатська книжка, але чомусь передумав. Відстебнув ґудзика, вийняв і свою і, приєднавши до тих двох, засунув у щілину велетенського, схожого на вказівний палець стрімчака-бескида.

Перепочив, з'їв галету і вирішив рушати далі. Потім, сам не знаючи чому, знову дістав книжки і довго роздивлявся прикріплені металевими кнопками фотографії Білла і Бена. На фото Біля, як і в житті, був серйозний, а Бен посміхався, через що мало нагадував того, який запам'ятався Патріку. Від цих фото якось легше стало на душі, ніби посвітлішало навкруг. Поглянув на протилежні гори, які до того були у нього за спиною, і охнув: вони були залиті чарівним світлом. Воно розмалювало їх дивовижними фарбами багрянцю і золота такої широкої гами напівтонів, що в Патріка перехопило подих. Плато, де впав «бофорт», ще лежало в густих фіолетових тінях, а далекий, тепер добре видний, льодовик вигравав переливами проміння, що запалювало на всій площині його щита яскраві зелені зблиски. Ліворуч, за скованою льодом затокою, відкривалась панорама нової низки гір. Вони були не такими високими, як ближні, а може, це тільки так здавалося. Зараз, коли Патріка поглинула ця ніколи ще не бачена краса, все навкруги бачилось нереальним, казковим, навіть фарби льодовика. Гори нагадували то бані церков, то єгипетські піраміди, то вкриті велетенською прозорою вуаллю груди мармурових статуй, що безсоромно стирчали в небі. Прямовисні боки гори, що замкнула затоку з півдня, були розписані таким витонченим орнаментом, який роблять, мабуть, лише шотландські наречені, відомі у світі неперевершені майстрині кельтської вишивки. Дивлячись на всю цю пишноту, у Патріка склалося таке враження, ніби північна природа вирішила додати йому бадьорості і тому хвалилася перед ним своєю красою. В цю неповторну мить первородна, велична її краса заспокоювала і додавала впевненості душі людини, що загубилася серед білої німотності льодового царства. Та ось… Патрік ще не встиг намилуватися, надивитися, а картина на очах почала мінятися, фарби почали тьмяніти, втрачати свіжість, бліднути, танути, з долин поповзли густі тіні, і поступово все знову потонуло у фіолеті, який з кожною хвилиною все густіші мазки накладав на окружні гори і долини. У хлопця стиснулось серце. Прагнучи побачити сонце, що ховалось за горою, він з новим завзяттям почав пробиратися між камінними брилами до «сідловини». Однак побачити сонце в ці перші короткі миттєвості полярного дня йому так і не довелося. Коли видерся на «сідло», горизонт ще світився деякий час, проте швидко і він погас. З того боку, за неширокою затокою, знову піднімались гори. Пологі, скелясті, хвилями закам'янілого моря вони котились до горизонту і пропадали за його пругом. Радісне почуття, що викликало у Патріка приплив нових сил, згасало разом з серпанком на видноколі. Він знову залишився один, віч-на-віч з полярною тьмою. Він упав у відчай. Ніч здавалась йому фіолетовим спрутом, що розпустив свої щупальці по скелястих ущелинах. Цей спрут ніби стягував з усіх боків і звалював на його голову темряву і холод. Досить одного хибного кроку, і враз ця малюсінька грудочка життя перетвориться в крихітку кристалів і залишиться тут на віки вічні, як і ці кам'яні уламки гір.

Патрік не знав, як протистояти гіпнотичній силі полярної ночі, що відбирала у людини волю і бажання противитись цій могутній стихії холоду, тьми і самотності. Ніде округ — а звідси, з «сідла», відкривався чималий обшир — він не помітив ніяких ознак життя. Скована льодом затока дихнула холодним обпікаючим вітром. Це був чистий норд.

Ще хвилину тому все навкруг було тихо, вітер на перевалі, певно, затаївся і очікував, роздумуючи, в якому напрямку вилити свою злість. Зараз він накинувся з такою силою, що Патріку довелось одвернути лице. Губи здерев'яніли, щоки стали важкими. Він одступив за камінну брилу і заходився розтирати обличчя вовняною рукавицею. Тер довго, поки у щоки не вдарило тепло, а губи стали слухняніші.

Вітер приніс дивний запах. Патрік захвилювався. На повні груди вдихнув холодне гіркувате повітря. Ще раз принюхався, намагаючись зрозуміти, чим все-таки пахне, поки не піднялася завіса пам'яті і, ніби наяву, він побачив Темзу, двопалубний пароплав, задушливий сизий дим з труби і дітей, що кашляли від того диму. Так пахне лише дим з труби. Але звідки ж тут пароплавний дим?

В цю мить Патрік відчув на собі чийсь погляд. Він здригнувся. Зібравшись з духом, повернув голову у той бік і побачив пса. Того самого, з яким не встиг розправитись біля уламків «бофорта». «Тепер ця звірюка так і буде ходити за мною слідом, поки я не звалюсь де-небудь…» Рука мимоволі потяглась до парабелума, якого він ховав за пазухою разом з банкою бекону, що поступово мала там нагрітись. Помітивши його жест, пес сховався за камінь. Патрік рішуче попрямував до каменя, але пса там уже не було. Сліди вели за другий камінь, а далі за третій… Як ця хитра тварюка примудрялась переповзати від каменя до каменя і залишатися непоміченою, Патрік зрозуміти не міг. Далі переслідувати пса не було сенсу. Показавши йому кулака і вилаявшись так, як це зробив Вілл під час сутички з Кребсом, Патрік повернувся назад.

Якийсь час стояв, не знаючи, що робити далі: повертатися до «бофорта» а чи пошукати щастя десь в іншому місці? «А коли нас будуть розшукувати? — подумав Патрік і сам запитав у себе: — Хто? Навіщо? Чому саме паш літак будуть шукати, коли щодня на базу не повертається один-два екіпажі, коли іде війна і гинуть сотні тисяч людей? Кому спаде на думку займатися якимось «бофортом», що збився з курсу? До того ж вони не знають, що ми махнули сюди, на Шпіцберген. Адже передати про це рішення шеф-пілота на базу я не встиг… А може, заради Кребса Мак-Ллойд організує пошуки? Адже він так наполягав, щоб пасажира привезли живим. Живим!.. Ні, на пошуки сподіватись нічого. Треба самому знаходити вихід!..» Зараз його більш за все інше турбував запах диму. А коли той дим не з труби пароплава, а, скажімо, з печі, у якій палять вугіллям? Адже в цьому нема нічого дивного, архіпелаг багатий на вугілля, тут у деяких місцях воно виходить прямо на поверхню землі. Ні, що не кажіть, а географію вивчати корисно. Патрік навіть посміхнувся своїм думкам. Тепер залишалось іти за вітром і поспішати, поспішати, поки він не змінив напрямку і тонка ниточка надії не урвалась знову.

Визначивши напрямок вітру, Патрік почав спускатися вниз до затоки. Спуск виявився значно складнішим від підйому. Треба було мати спритність гірського козла; тоді, стрибаючи з виступа на виступ, можна швидко спуститися, а людині, та ще й пораненій і недосвідченій в таких справах, жителю міста, яким був Патрік, це виявилось нелегкою справою. У нього в руках не було навіть палиці, щоб спертися на неї, як це роблять жителі гір або альпіністи, спускаючись крутими схилами. Він просто сідав на камінь і їхав на ньому, як на санчатах.

Коли вибрався на лід затоки, зітхнув з полегшенням: крута і небезпечна кам'яна осип залишилася позаду. Тут, внизу, і вітер не так люто кидався на нього і запах диму поміж торосами був ніби густішим. Патрік прислухався. Йому здалося, що чує гуркіт, він падав на нього згори. Підвів очі і побачив пса. Щоб збите ним каміння не діставало по ногах, пес хитрував, цибаючи схилом навкоси. Крутився і скавучав якось не зло, а ніби прохаючи захисту. Та спіймавши на собі погляд людини, заховався за торосом і вийшов з-за нього лише тоді, коли Патрік рушив далі. Весь час, поки йшов вздовж берега, тримаючи строго на північ, пес шкандибав на відстані, проте очей з нього не спускав. Так, поглядаючи один на одного, вони пройшли миль з десять, коли не більше. Попереду стирчала велетенська скеля, схожа на кимось забутий комод. Вона затуляла собою весь правий берег. Щоб зрозуміти, що там попереду, треба було обійти цей «комод». Патрік ще здалеку взяв трохи лівіше, і за якийсь час на протилежному березі затоки йому відкрилися тераси. Наче сходинки гігантської піраміди, вони піднімалися вгору і зникали, ховаючись у навислих над нею хмарах. Вище, над довгастими пасмами хмар, височів пруг плоскогір'я, порізаний ущелинами, неначе зморшками. То були вкриті сніговими шубами гори, але без вершин. Здавалося, що хтось могутній на якийсь час познімав ті вершини, залишивши тільки трапеції. Вони нагадували гробниці колосів, які жили на цій землі тисячі років тому…

На нижній терасі Патрік раптом помітив портальний кран, що здалеку був схожий на здоровенного павука. З-під нього тяглося за вітром пасмо сірого диму. Вугілля горіло и штабелі, акуратно складеному людськими руками. Далі і вище на терасах проглядали присипані снігом руїни колись великого селища. Від нього схилом простяглась галерея, що йшли від закритого хмарами входу до шахти. До причалу спускався вузькоколійний підйомник бремсберг, колія якого в кількох місцях була розірвана воронками, ніби від бомб а чи крупного калібру снарядів. Патрік наддав ходи. Серце тьохнуло, застукотіло в грудях від радісної хвилі, що було піднялася в ньому, проте швидко і в котрий вже раз на цій землі радість змінилася розчаруванням.

Сліди бомбометання чи артилерійського обстрілу було видно всюди. На цих відкритих вітру терасах сніг начисто вимело, і очам відкривалася картина варварського нищення. Селище лежало. кладовищем без хрестів. Тільки залишки зруйнованих, обгорілих будинків, та стіни цегляних будівель, що зяяли порожніми дірками вікон, виднілись на місці колись обжитого людьми берега, З чиєї злої волі тут знову взяла верх пустеля, залишалось загадкою.

Патрік попрямував до причалу, біля якого стояла вмерзла в кригу баржа. Над нею нависала естакада мертвого вугільного транспортера. А далі біля пірса, поруч з закіптюженими стінами складських приміщень, закріпленими на порожніх залізних бочках-поплавках тросами, утримувалось велике поле соснових стойок для кріплення шахтних лав і штреків. По тих колодах Патрік вибрався на стінку пірса. Неподалік стояв перекошений од вибуху бомби двоповерховий будинок. На ньому коливалася закріплена одним гвіздком вивіска. Підійшовши ближче, прочитав зроблений російськими буквами напис «СРСР. Порт Баренцбург». Зазирнувши у вибите вікно, побачив на стіні дерев'яний ящик телефону із заржавілими чашками дзвоника на верхній кришці, якісь діаграми і графіки, що висіли на стінах у кімнаті і коридорі.

Зайти всередину Патрік не наважився. Дуже вже будинок виглядав ненадійним і міг у будь-яку мить розвалитися. Звідси вздовж берега тяглися стовпи і закріплені на них дроти, телефонні і електричні. Паротурбінна електростанція, що стояла неподалік, виглядала неушкодженою, проте, зазирнувши до неї, Патрік побачив, що обладнання її частково демонтовано, частково знищено. В протилежнім боці порту, за присипаним снігом згарищами, було видно кілька будівель, що зараз нагадували велетенські надгробки братських могил. Там, неподалік від них, Патрік знайшов дерев'яні сходи. Вони вивели його на першу терасу, на якій трохи вище на схилі стояв цегляний кістяк невеличкого будиночка, а далі за ним стіни довгого триповерхового блоку. До нього привели ті ж самі дерев'яні сходи. Знайти для себе щось корисне в цьому обгорілому цегляному прямокутнику Патрік не сподівався. Руїни викликали в ньому біль і не лише тому, що все це не віщувало йому нічого доброго, а головне тому, що тут, у мертвому селищі, як у краплині води, він побачив загрозу, що нависла над усім світом. Мабуть, так виглядатиме вся земля, коли дати волю ненависті, коли дозволити розгулятися підлості. Ця неприборкана чорна сила за короткий час спопелить все, знищить саме життя.

Смерть пронеслась над селищем не вчора. Все навколо мало вигляд давньої руїни, і це ще більше засмучувало Патріка. Поволі піднімався вгору сходами, не знаючи куди вони приведуть. «Як бути? Залишитись тут чи повернутися назад до літака?» Там самотність лякала ще більше. Тут хоч видно якісь ознаки перебування людини. Хай давні, хай знищені дощенту. Люди пішли звідси на початку війни, а до того жили, працювали, раділи, горювали, ненавиділи, кохали, розмовляли, сперечалися, добували вугілля, вантажили його на кораблі… Це було обжито місце. «Однак біля «бофорта» мене можуть шукати, — знову майнула в голові нав'язлива думка. — Хто? Мак-Ллойд? Смайлз?.. Для них наш «бофорт» усе ще летить. А вірогідніш за все вони думають, що ми годуємо риб де-небудь біля берегів Норвегії… Хто може мене тут шукати? Кому я потрібен у цьому світі? Хіба що собі самому та ще матері, у якої зараз, певно, розрипається серце. Адже вона чекає мене там, на базі. Оббиває пороги в кабінеті Смайлза, просить, благає, ллє гіркі сльози за своїм єдиним сином… А що зараз робить Вів'єн?»

Патрік зупинився на верхній площадці сходів. Далі можна було йти на всі чотири сторони, але йти було нікуди — все навкруг лежало в руїнах. Він похилився на поручень, замислився. Перед ним була широка панорама затоки, яка, певне, в сонячні літні дні бувала живописною. Там, де вона зливалася з морем, вгадувались безкраї далі, мріялись чи то купи туману, а чи далекі острови. Та все це зараз лиш на мить заволоділо уявою Патріка. «Треба десь влаштуватися на спочинок, поспати, поїсти і все як слід обдумати. А раптом поталанить віднайти хоч якісь ознаки життя? Не може бути, щоб тут не жили люди. Адже на архіпелазі такі багатства. Люди повинні повернутися сюди. Вони не кинуть все це назавжди. Вони повернуться. Виходить, треба набратись терпіння і чекати!»

Патрік ще довго вештався по мертвому селищу, обдумуючи свій стан, зважуючи всі про і контра, намагаючись переконати себе, що людина може звикнути, прилаштувати себе до будь-яких обставин і вижити навіть в пустелі, коли звичайно вона не хирлява нікчема, коли у неї є характер і сила волі. Так, всі ці книжні істини були йому добре знайомі. Проте одне — читати про це в книзі улюбленого автора і разом з його героями почувати себе мужнім хлопцем у затишному кабінеті, біля лампи під зеленим абажуром, коли мама, що принесла каву, дивиться на тебе так тепло, інша справа тут, віч-на-віч зустрітися з льодовою пустелею, темрявою полярної ночі і цілковитою самотністю.

Вже втративши надію знайти в цьому колишньому селищі будь-яке пристанище, Патрік зупинився і завмер ніби перед привидом: за триповерховою обгорілою, проломленою снарядами коробкою, на якій ще раніше він встиг прочитати «Арктикавугілля», стояв чудом вцілілий обшитий дошками будиночок. Патрік підійшов до нього і побачив, що той досить великий — на два виходи, з верандами і ганками. З правого боку його облямовувала дерев'яна балюстрада, а вікна прикрашали різьблені, схожі на мережива наличники, від чого будиночок в оточенні руїн і снігової пустелі здавався надто розцяцькованим. Патрік вийшов на ґанок і легенько штовхнув двері. Вони були незамкнені, проте широко розкритись їм заважав сніг, якого намело крізь вибиті шибки. Другі, що вели з веранди до кімнат, були зачинені зсередини на защіпку. В кімнаті гуляв вітер. На стінах — волохатий у два пальці іній. Ним, неначе білим хутром, було вкрито всі предмети: ліжко, стіл, стільці і навіть портрети, що висіли на стінах.

У другій кімнаті вікна, на диво, виявились цілими. Мабуть, під час вибуху, як і зараз, вікна були розкриті навстіж. Посеред кімнати височів намет. Протяги кумедно вигнули йому гребінь, і він був схожий на хребет динозавра. За ним, у простінку, висів відривний календар. Патрік перебрався через намет. На картонному листку було зображено герб Радянського Союзу. Такий календар з кольоровим гербом він недавно бачив у Мурманську, в кімнаті відпочинку для іноземних льотчиків. Увагу Патріка привернула дата: 24 серпня 1941 року. Саме в цей день, майже три роки тому, хазяї залишили своє колись затишне житло. Залишили зненацька, бо навіть не познімали портрети своїх близьких, кинули необхідні речі: посуд, книги, приймач, патефон, білизну, одежу. Словом, усе, навіть дитячі пелюшки, що сушилися на балюстраді. Вони і зараз лопотять на вітрі, вибілені часом, дощами, сонцем і морозами, полощуться тут місяці і роки, неначе знаки раптової біди на реях покинутого кораблика.

В кімнаті під наметом була чавунна пічечка. Патрік подумав, що було б непогано погрітися, випити склянку гарячого чаю, поїсти і хоча б годинку поспати. Думка про відпочинок переслідувала його давно, проте саме вигляд цієї пічечки збудив таке палке бажання, що вже не мав сили противитись йому. В його становищі йора подумати про надійне житло. Хто зна, скільки доведеться тут бути. Патрік вирішив уважно оглянути будинок. Адже нічого кращого доля йому поки що не пропонувала.

В другу половину будинку вели високі двері. Спробував прочинити, але вони, виявляється, були привалені з того боку якимись ящиками. Він наліг здоровим плечем. Двері трохи прочинились, та гострий біль у пораненому плечі змусив його відмовитись від наміру пропхнутись у щілину, що утворилася між дверима і ящиками. Згадавши, що бачив другий вхід, вийшов на ґанок. В небі висів ніжний, прозорий серпанок, і він мимоволі замилувався ним. У ці кілька хвилин йому здалося, що все зрештою не так вже й погано складається. Якщо не розкисати і настроїти себе; на те, що хочеш не хочеш, а доведеться якийсь час жити в цій льодовій клітці, то можна якось… Патрік здригнувся — з темряви на нього хтось дивився. Він не одразу примусив себе поглянути в той бік. Сотні найнеймовірніших припущень метелицею завертілися в голові. Так може дивитися людина! Але ні, доля не подарувала Патріку такої радості. І цього разу це був той самий пес, про якого він, захоплений зустріччю з мертвим Баренцбургом, забув. Собака сидів на старому тепловому коробі і уважно стежив за Патріком. А в того в душі змішались злість, досада, страх і розчарування. Відломив шматок сосулі, що звисала з даху, і зло пожбурив нею у пса. Але той і вухом не повів. Мабуть, таких страхів він уже давно не знав. Лише коли в руці Патріка зблиснула воронована сталь пістолета, собака миттю зіскочив з короба і, ховаючись поза ним, щез.

— Паскуда! — крикнув йому вслід Патрік. — Ходить, мов тінь!..

І знову власний голос видався йому чужим, незнайомим. Він танув у мороці полярної ночі без відгомону, без луни, і ця глуха німотність викликала хворобливу дрож у всьому тілі. Аби швидше позбавитись цього бридкого почуття, взявся до діла. Рішуче попрямував до другого входу, перебрався через намет, що піднімався на балюстраді вище поручня. Двері було замкнено, але в замку стирчав ключ. Патрік увійшов до будинку. Як і в тій половині, котру він уже встиг оглянути, тут теж було дві кімнати і кухня. Проте кухня була спільною для обох квартир. Вони з'єднувались коридором. В кінці його і були ті, завалені ящиками, двері. Патрік звернув увагу, що на ящиках англійські написи. Спочатку не надав тому ніякого значення. Йому, як завжди, недоречно подумалось, що людям, які жили колись в цьому будиночку, було зручно спілкуватись, ходити в гості, сидіти за чашкою чаю в довгі полярні вечори, коли за вікном заметіль і тоскно, як зараз, виє вітер. Вечори?.. Вечори це там, у Лондоні, а тут наскрізна ніч… Вони збирались за довгим столом, спокійно говорили про свої справи, обмірковували, як їм жити, і голоси їх звучали впевнено, і завтрашній донь не здавався страшним, як тепер йому.

Патрік відчув пекуче бажання почути чий-небудь голос, зазирнути в людські очі. «Ні, людина все-таки стадна особина і самотність їй протипоказана…» Заходився уважно оглядати приміщення. Ця половина теж справляла враження спішно кинутого людьми житла, однак нібито залишеного не так давно. Кімнати мали більш обжитий вигляд. Вибиті шибки подекуди були заставлені фанерою, картоном, знову ж таки з написами англійською мовою, що сповіщали про сигарети «Кемел» і кращі у світі бобові консерви фірми «Смайлз енд компані» — необхідні для підняття бойового духу англійських солдат.

Як вони опинилися тут, у російському Баренцбурзі, ці сигарети і консерви? Патрік не встиг як слід обдумати це питання, тому що на вішалці при вході раптом побачив вінчестер і гумовий плащ військового крою. В таких ходили англійські морські офіцери. «Англійці! Тут були англійці!» В цьому він вже не мав найменшого сумніву: ось внизу на полицях шафи стоять оцинковані коробки з патронами, лежать пакети з бинтами, ватою та іншими матеріалами для перев'язки ран.

Патрік дивився на все це і не знав, що думати — англійці, його співвітчизники, в російському, розстріляному, розбомбленому селищі. Чому? Навіщо? Він сів до столу, стер рукавом з його поверхні іній, дістав з-за пазухи бекон, вийняв ножа. Галети в кишені розкришилися, змішались зі снігом, проте це аж ніяк не завадило Патріку. Повітря цього пустельного острова розпалювало апетит. Бекон встиг розігрітися лише по краях, всередині він все ще нагадував вічну мерзлоту. Помітивши, що коло печі стоїть відро, повне попелу і шлаку, хлопець почав міркувати, як би його розвести вогонь. «Треба б нагріти води, промити, продезинфікувати рану, зробити свіжу пов'язку, інакше це може скінчитися гангреною…»

Сірники лежали на видному місці, та всі зусилля добути з них вогню виявилися марними. «Гризти мерзлий бекон все одно що живитись слоновою кісткою!» — прийшов до висновку Патрік. Він рубав його ножем, пробував загнати в нього лезо і розколоти, проте лиш крихти розлітались на всі боки, а м'ясо залишалось у банці. «Надтвердий сплав м'яса і льоду! Чорт би його забрав…»

Тут згадав про вугілля, що горіло в бурті. Висипавши в ящик з-під бобових консервів попіл і шлак, взяв відро і вийшов з будинку. Про всяк випадок, швидше за звичкою, повернув у замку ключ і рушив до вугільного складу. Та добути розжареного вугілля теж, як виявилось, було нелегкою справою. Дістатись до нього можна було лише згори, а там, ніби кратер вулкану, дихала вогнем велетенська жовтогаряча пляма. Патрік розумів, що підніматися на бурт небезпечно, шкуринка може провалитись — і тоді в одну мить душа твоя відлетить на небо разом з хмаркою Диму. Це все, що в такому разі залишиться від тебе. Колись він читав про вугільні пласти Сіньцзяна. Там вони залягають біля самої поверхні землі і, буває, самі собою запалюються і горять під селянськими городами, садибами. Іде собі чоловік дорогою і раптом під ним і його возом розверзається земля і тільки дим, що вирвався з пекла сизою хмаркою, пливе над полями — то поспішає на побачення з богом душа бідного кулі.

Патрік кружляв навколо тисячотонної вугільної громади, поки не нагледів розвалини старої вагранки. Тут йому під руки потрапила довга залізна піка, якою в печі пробивають летку. Прихопивши цей інструмент, пішов на вогненне чудовище вже сміливіше. В стінці бурта, там, де сухий спресований курняк випромінював тепло, наче добре протоплена піч, Патрік заходився довбати діру. Справа виявилась не по ньому. Рана ніби враз прокинулась і боліла, смикала при кожному ударі пікою. Працюючи однією рукою, мучився довго і стомився смертельно, однак діло все ж було зроблене. Тепер у його домі буде тепло.

Нагріб піввідра розжареного до білого вугілля і, втішаючи себе думкою, що древнім предкам людини доводилось добувати вогонь ще важчим способом, рушив назад, додому. Однак тут на нього чекала несподівана зустріч. Ще коли працював біля бурта, відчував на собі чийсь пильний погляд, думав, що, як і раніше, за ним стежить пес. Проте помилився: це був велетенський білий ведмідь… Ні про що не підозрюючи, Патрік піднімався на терасу. Йшов, ступаючи у свої сліди. І от коли вже було зовсім дістався площадки верхньої тераси, раптом зустрівся з допитливими, чорними, як антрацитний, очима на фіолетовій морді ведмедя.

Якусь мить Патрік дивився в очі володаря Півночі, не маючи сили перебороти параліч оціпеніння. Потім інстинкт самозбереження штовхнув його назад. Він скотився схилом і кинувся бігти навмання, не розбираючи дороги, куди гнав жах. Не думаючи про біль у плечі, злетів на трансформаторну вишку. Тільки тут озирнувся і побачив, що ведмідь повагом спускається по його сліду. Трансформаторна площадка, на якій стояв Патрік, знаходилась невисоко, два стовпи з перекладиною мали не більше трьох метрів.

Патрік ніколи раніше не бачив білих ведмедів і не знав, чи вміють вони лазити по деревах, як, наприклад, бурі. З маминих казок він пам'ятав, що лісові ведмеді часто пробують дістатися до вуликів, які ставлять або підвішують на деревах. Це лісові, їх вабить мед. Поки Патрік кликав на допомогу всіх святих, хворобливо вигрібаючи з пам'яті скупі відомості про повадки диких звірів взагалі і білих ведмедів зокрема, володар Півночі неквапом наблизився до стовпів трансформаторної вишки, звівся на задні лапи і, спершись передніми на перекладину, з цікавістю поглянув на людину. Не маючи достойних ворогів серед мешканців свого льодового царства, цей могутній звір не боявся її, а тому виявляв лише цікавість, намагаючись дотягнутись до втікача лапою. Патрік перетворився на грудочку жаху. В цю першу мить він ще не згадав про парабелум за пазухою. Чорні антрацитний очей звіра заворожували, гіпнотизували. Ведмідь всією своєю вагою навалився на стовпи і, як здалося Патріку, міг повалити їх так, ніби то були легенькі жердини. Уже прощався з життям, коли гавкіт, дзвінкий і лютий, вивів його з оціпеніння. Розплющив очі і побачив те, чого аж ніяк не сподівався побачити. Ведмедя атакував пес. Той самий рудий з підпалинами, котрий переслідував його всюди і, як здавалось, тільки й чекав моменту, щоб розірвати, зараз нападав на його ворога. Кидався на нього ззаду і хапав за ноги, потопаючи у ведмежому хутрі з головою. Ведмідь заревів і, відштовхнувшись від стовпів так, що Патрік ледве не злетів на землю, накинувся на пса, намагаючись повернутися до нього передом. Ало той, мабуть, був таки досвідченим ведмежатником і нападав тільки ззаду, хапаючи звіра за ноги. Від болю той люто ревів і сідав на сніг, займаючи кругову оборону, намагаючись заманити противника під удар передньої лапи. Та не таким був пес, він не давав собі захоплюватись атакою. Коли ведмідь сідав, він бігав навкруг нього, заливисто гавкаючи, час від часу поглядаючи на людину, що сиділа на стовпі, з явним докором.

Патрік згадав про парабелум. Перші дві кулі не зашкодили звірові. У Патріка тремтіли руки, очі заливав холодний ядучий піт, але третя куля таки уп'ялась в шию звіра. Він грізно заревів, звівся на задні лапи і пішов на пса, як ходять у рукопашну. Довелося ще двічі натиснути на спусковий крючок пістолета і всадити дві кулі ведмедю в груди. Це змусило звіра забути про пса. Він раптом стрибнув у бік і кинувся навтіки. Собака побіг за ним. Патрік бачив, як вони скотилися на лід затоки, як ведмідь, накульгуючи і огризаючись, біг між торосами. Ось вони вже й зовсім розтанули в ночі, і тільки гавкіт, що віддалявся, підказував, де, в якому напрямку продовжувалась сутичка ведмедя з собакою. Патрік нарешті усвідомив, що небезпека минула і, шепочучи молитви, зліз з вишки. Вхопив відро, в якому ще щось жевріло, помчав до свого нового дому.

Двері за собою він зачинив на замок і на всі інші засуви й клямки, які тільки на них були. Потім привалив якимись важкими ящиками, що трапились під руку. І, лише перехрестившись і поклявшись ніколи не виходити з дому без вінчестера, який він одразу ж перевірив, пальнувши у затулену картоном шибку, трохи заспокоївся.

В плиті вугілля ніяк не бажало горіти, диміло, наповнюючи кімнату солодкуватим чадом. Прийшлось відкрити кватирку і вийняти з рами прострелену картонку, що правила замість шибки. Так він боровся з чадом, поки не здогадався, що треба витягти з димаря заслінку і прочистити піддувало, як це колись робив лакей у їхньому лондонському домі. Боже, як далеко він був зараз від нього, той любий, затишний лондонський дім! Патрік зітхнув, поставив на плиту банку з беконом і заходився досліджувати продукцію фірми «Смайлз енд компані».

Плита швидко нагрілась, над нею почали спалахувати золотаві іскринки і проглянула сизувато-рожева лисинка розпеченого чавуна. У приміщенні запахло різними зовсім несподіваними тут пахощами, які покрили навіть апетитний запах бекону, що вже шкварчав поруч з бляшанкою бобів. У комині жалібно плакав вітер, навіюючи спогади про далекий домашній затишок, розпалюючи бажання в одну мить перенестися на базу, де зараз на нього чекають мати і Вів'єн. «О, ця дурненька дівчинка! Навіщо вона їхала так далеко? Тепер, мабуть, шкодує… Зрештою, вона гарненька, навіть принадна, по-своєму. Звичайно, до знаменитої Вів'єн Лі їй далеко…» Довгі, прямо таки пшеничні коси і всипане веснянками личко, на якому, ніби два маленьких озерця, сяяли блакиттю очі — все це зараз стояло перед ним. Здавалось, простягни руку і доторкнешся. А чому воно було так, він і сам не знав. Патрік присунув стільця ближче до плити і вмить спорожнив бляшанки з беконом і бобами, потім приємно відригнув, перехрестив рота, що його ледве не роздирало позіхання, і тупо ухняпився в блакитно-рожеві язики полум'я. Воно пробивалося крізь щілини у курняку, що спікся, сплавився і нагадував вулканічну лаву. В дитинстві він годинами міг дивитися на вогонь. Це розважало його, відволікало від тривожних думок. Зараз думки плутались, відпливали кудись і довго не поверталися. Патрік схилився на край столу і провалився в сон.


Розділ сьомий ЩОДЕННИК ГРЕГЕРІСА АЛЬВІНГА


Спав без сновидінь. Втома неначе стругом зрізала їх, і тому сон видавався миттєвим. Розбудив голос матері: «Патріку, вставай! Випий кави, потім знову спатимеш. Я приготувала тобі солоний сир з кмином. Поглянь!..» Він відчув ніжний запах шотландського сиру, розплющив очі і довго не міг зрозуміти, де він. Пахло сирістю і теплом казарми, яку давно не провітрювали.

Натоплене, відігріте приміщення віддавало законсервовані морозом пахощі. Підвівся, протер кулаком очі і все згадав.

За вікном прокидалося сонце. Його перші несміливі промені вже торкались рожевим серпанком схилів фіолетових гір, спускались все нижче, ковзали на спинах снігових наметів, а в небі що висіла мінлива, різнокольорова шаль північного сяйва. Пастельна ніжність її тонів уже не могла «обманути Патріка. Він знав, що за цією ніжністю ховається жорстокий норов Півночі.

Потягнувся зі сну, стрепенувся, покочегарив у плиті, засипав вугілля і, знайшовши велику емальовану миску, зібрався вийти з дому, щоб набрати в неї снігу. Рана в плечі боліла ніби менше, навкруг неї нестерпно свербіло, нагадуючи про те, що давно пора зробити перев'язку. До того ж треба було умитися і запастися водою для пиття. Однак миски для таких потреб було мало і він вирішив захопити з собою що й кухоль, що стояв на підвіконні. Підійшов, аби взяти його, і визирнув у вікно: біля порогу, згорнувшись бубликом, солодко спав вчорашній переслідувач і союзник, що врятував його від вірної смерті, рудий з підпалинами пес. З вигляду непоказний і зовсім не такий страшний, яким видався йому вчора. Взагалі-то до собак Патрік ставився байдуже, але згадка про нічний поєдинок рудого з ведмедем і ця зворушлива поза біля порога житла, готовність захищати людину і далі, разом з нею боротися за життя, розбудили в душі почуття вдячності до здичавілого в самотності звірюки. Розібравши барикаду під дверима, порозкривавши замки і засуви, вийшов на ґанок. Пес, почувши кроки, одійшов за будинок, проте не тікав, а позирав на Патріка з за рогу ясними, миролюбивими очима. Вдаючи, що не помічає його, Патрік зачерпнув мискою гребінь ближнього намету. Сипучий, промерзлий сніг закружляв на вітрі і, зачепивши колючим хвостом обличчя, розтанув, неначе привид. Поки Патрік розтирав захололі щоки і засипані снігом очі, пес підійшов ближче. Вираз його очей був такий, ніби він хотів сказати щось важливе, але не знаходив слів. Патрік не розумів його стурбованості. Згадалась жахлива сцена біля «бофорта», коли люті собаки накинулись на тіло бідолашного Вена і рука сама собою потяглась до парабелума. Але зараз пес не тікав, не ховався, навпаки, ліг на живіт і заскавучав, ніби вибачаючись. Потім він поповз до людини. В його винуватих очах було стільки довір'я, що Патрік розгубився. Дружелюбні наміри не викликали сумніву, проте одразу довіритись псові побоявся, однак і стріляти в повзучого з повинною рука не піднялась. Сховав пістолет і пішов у сіни за лопатою. Треба було вирубати з твердого, злежаного снігу кілька брусків. Шукав лопату, а сам непомітно, крізь щілину у дверях, подивлявся за псом, котрий тим часом, уже зовсім не страхаючись людини, підбіг до порога і, певно, думаючи, що з ним грають у піжмурки, весело і дзвінко гавкнув. Патрік посміхнувся і пішов рубати сніг. Коли вийшов з дверей і взявся до роботи, пес, уже зовсім подружньому зазираючи йому в очі, вертівся, підскакував, гавкав і взагалі поводив себе, як старий знайомий. Поведінку Патріка він, певне, сприйняв, як мовчазну згоду об'єднати зусилля, і щастя його не знало меж. В розумних очах ясніла вдячність.

— Ну, гаразд, гаразд, — сказав Патрік. — Забудемо, що було, і давай триматись разом. Як тебе звати? Мовчиш, дурню… Онімів від щастя. Скажу щиро, я теж радий тобі. Ти хоч і німий, та, видно, боєць не промах. Назвемо тебе Шпіц! Не заперечуєш? На честь цих островів… Ну, що тепер нам робити? Будемо дружити, коли вже доля звела нас. Ходім у хату, погрієшся. Чого зупинився? Не бійся, іди, Шпіц, там тепло… Я натопив… — На порозі Патрік озирнувся — пес топтався на заваленій снігом терасі. — Ну, чого ж ти, Шпіц? Заходь. Гостем будеш. Давай, друже, я зла не тримаю…

Пес винувато мів хвостом сніг, якось смішно попискуючи, бочком посувався до порога, проте увійти не наважувався. Це дуже було схоже на кокетування. Патрік розсміявся. Сміх подіяв, ніби довгожданий пароль, без якого ці двоє ніяк не могли довіритись одне одному. Шпіц прошмигнув під ногами у Патріка і першим влетів до кімнати. Озирнувся і чкурнув на кухню.

Так почалася їхня дружба, за яку пес платив багатьма добрими ділами. Робив він їх добросовісно і невтомно. Поки його новий хазяїн умивався і перев'язував поранене плече, він сидів біля дверей і не зводив з нього допитливих очей. Та лише Патрік зодягнувся і присів до столу, як пес занервував, заскавулів, заскімлив, усім своїм виглядом показуючи, що кличе його за собою, запрошує до діла. Патрік ще не навчився розуміти його мови, а тому не поспішав. Закусив консервованими бобами з м'ясом, залишком трапези поділився зі Шпіцем, напився і тільки після цього почав спроквола одягатися. Пес застрибав від радості, потім став на задні лапи, намагаючись передніми відкрити двері в сіни. Однак його радість була передчасною. Хазяїну коштувало чимало зусиль натягнути рукав на поранену руку. Куртка була розрізана біля плеча. Забинтована рука погано слухалася, вона чомусь весь час потрапляла саме в цю дірку і ніяк не бажала пролазити у рукав. З лихою бідою все-таки одягся. Білі бинти проглядали з діри. Треба було чимось прикрити фактично оголене плече. На морозі воно буде постійно мерзнути, а це, він уже знав, нестерпна мука. «Краще б зашити куртку, але чим її зашити? Де тут візьмеш голку, нитки? А може, просто чимось теплим закрити дірку?» Підійшов до шафи і розгорнув кілька індивідуальних пакетів, вийняв з них ватяні, обтягнуті марлею подушечки-тампони, і спробував заправити їх у проріз куртки. Але подушечки випадали, як тільки починав рухатись. Тоді Патрік ножем проколов на краях дірочки, просунув у них скручений бинт і якомога тугіше стягнув його, як в дитинстві шнурував черевики чи футбольний м'яч. Стомився. Натруджена рана заболіла знову. Посидів, відпочив трохи, потім підвівся і сказав, звертаючись до Шпіца:

— Ну, друже, ходімо пройдемось. Подихаємо свіжим повітрям.

Патрік здогадувався, що пес запрошує його взяти участь у якомусь вельми важливому з його собачого погляду ділі. Що це таке, він не знав, однак уже починав шанобливо ставитись до свого нового друга, інтуїтивно відчуваючи в ньому досвідченого полярника, знавця цих суворих країв.

— Я готовий іти за тобою, Шпіц, але тепер без вінчестера ми ніколи не будемо виходити з дому. Розумієш, шановний, вчора я поклявся не робити такого глупства. Сам бачив — я досить-таки справедливо виглядав у твоїх очах телепнем. Так-то… Пробач, я ще не встиг подякувати тобі за твою послугу… Здається, вчора ти врятував мені життя. Прийми мою щиру вдячність і запевнення, що надалі платитиму тобі добром. — Промовляючи так, Патрік тим часом підійшов до вішалки і вже було простягнув руку до вінчестера, але тут помітив, що з кишені офіцерського плаща виглядає краєчок якогось зошита. Він узяв його і, підійшовши до вікна, де було світліше, розгорнув. В зошиті була вклеєна карта архіпелагу. На обкладинці стояло ім'я Грегеріса Альвінга, другого помічника капітана пароплава «Ісберн».

Цій знахідці не було ціпи. Карта одразу розсунула ніч, і Патрік побачив весь архіпелаг з усіма його островами, великими і малими, так ніби в одну мить піднісся над ними і йому дух перехопило від цієї запаморочливої висоти.

— Баренцбург! Баренцбург!.. Ось він, Баренцбург! — шептав Патрік, показуючи своєму новому другові кружечок на карті, що чорнів біля виходу з затоки Грен-Гарбур в Айс-фьорд. — А далі Лонгір, і Свеа, і Нью-Олюсенд. Бачиш, це все населені пункти, майже міста.

Пес слухав, гострив вуха і схиляй на бік голову, ніби запитував: «Ну, Свеа, ну, Олюсенд, ну й що з того? Чого тут радіти? Я все це бачив на власні очі і повинен тобі сказати, нема там з чого радіти».

Кожна сторінка зошита списана дрібним убористим почерком, але прочитати, про що оповідав у своєму щоденнику другий помічник капітана, Патрік не міг — написано було норвезькою мовою. Перегорнув ще раз і вкінець спустошений присів на стілець. В зшитку, як йому здалося, не було жодного знайомого слова. Проте, він помилявся. Трохи заспокоївшись, повідав своєму товаришеві по нещастю про загибель недавніх сподівань і знову почав, але тепер вже уважно гортати щоденника. В тому, що це був саме щоденник, він не сумнівався, кожна сторінка помічена датою і місцем запису. Патрік зрозумів, що Альвінг вів свої записи майже два роки і почав не де-небудь, а в Лондоні. Десь в середині щоденника натрапив на англійський текст.

Перші нотатки англійською мовою були короткими і стосувались рахунків, згідно з якими Грегеріс Альвінг отримував продукти і спорядження від англійського військового відомства і окремих фірм. Далі зустрілася сторінка з докладним записом бесіди управителя норвезької компанії «Стуре Норшке» на Свалбарді (так норвежці називають Шпіцберген) Ейнара Свердрюпа з представником адміралтейства сером Ендрю Стюартом відносно повернення кораблів, що раніше належали їй і через воєнні обставини опинилися в англійських портах і були там затримані, а також про право набирати на ці кораблі добровольців, осіб норвезької та інших національностей (виключаючи англійську), — право, отримане від вищих властей королівства з благословення високої особи. Кого саме мав на увазі Грегеріс Альвінг, в щоденнику не згадувалось. Певне, «особа» не бажала афішувати свої симпатії до норвежців, проте саме за її розпорядженням Ейнар Свордрюн отримав пароплави «Ісберн» і «Селіс».

Із щоденника Патрік довідався також, що більше року тому загін норвежців залишив Британію, яка спорядила всім необхідним їх кораблі, і відплив на Північ з метою відбити у німців острови архіпелагу, його колись населені пункти і копальні. На експедицію, яку очолив Ейнар Свердрюн, в Грен-фьорді, біля самого Баренцбурга, налетіли чотири німецькі бомбардувальники. Виходячи з відомостей, які мав штаб загону Свердрюпа, на Шпіцбергені, а точніше в Свеа німці мали невеличкий гарнізон і радіостанцію. Але бомбардувальників там не було. Аеродром після 1942 року не функціонував. Звідки і з якої причини ці німецькі «юнкерси» опинилися над Баренцбургом само в топ час, коли до нього підпливали кораблі, так і залишились таємницею. Була, правда, підозра відносно радиста пароплава «Селіс». Моряк, що висловив цю думку, на жаль, загинув під час висадки. З'ясувати стан справ не було в кого, а тримати людину під підозрою без достатніх доказів не дуже пристойно.

Свердрюн був відважним, чесним патріотом, але зовсім цивільною людиною. Будь-які заходи служби безпеки чи контррозвідки просто не в'язалися з його натурою, до того ж були майже не можливі через обставини, за яких йому довелося збирати добровольців. В Англії брали всіх, хто хотів, по всіх портах, без перевірки і навіть без документів.

Проте автор щоденника все таки зібрав деякі дані про радиста з російським прізвищем Іванов. Цей чоловік, коли вірити його словам, ненавидів фашизм і бажав боротися проти нього із зброєю в руках. Росія, звідки вийшли його предки, вела кровопролитні бої з німецькими окупантами, і він не міг залишатися байдужим до цієї справедливої боротьби своїх співвітчизників. У штабі Іванов сказав, що його батько свого часу виїхав до Швеції. Перевірка підтвердила це. Як не взяти таку людину, котра до всього ще й була професійним радистом?

Це записано було на полях і мало покаянну інтонацію. Справа в тому, що Альвінг особисто приймав до загону цього Сема Джонсона (Іванова), а тому його гризла совість. Він вважав і себе якоюсь мірою винуватим у тому, що сталося.

«Ісбери» і «Селіс» пішли на дно від перших же скинутих «юнкерсами» бомб. Проте людські втрати були відносно невеликими: лише п'ятнадцять чоловік. Серед них був і Ейнар Свердрюп. Тим, хто вцілів, вдалося зняти з кораблів і перенести на берег частину спорядження, поранених і навіть убитих…

Запис у щоденнику обривався на тому, що він, Грегеріс Альвінг, не згоден з рішенням нового керівника експедиції і командира загону іти в Лонгір і вважає, що до весни їм краще залишитись тут, в Баренцбурзі, де є будинки, вугілля. Навіщо йти через весь острів у Лонгір, коли можна обладнати базу в Долині Гейзерів. Лонгірбюен і Баренцбург — портові селища, а Долина Гейзерів у глибині острова. «Я категорично проти Лонгіра», — підсумував свої аргументи Грегеріс Альвінг.

— Лонгір. Виходить, вони пішли в Лонгір. — Патрік розгорнув карту. — Ось він, Лонгір… Або Лонгірбюен — столиця льодового царства. Це недалеко, Шпіц! Якихось двадцять п'ять кілометрів. А коли йти по льоду вздовж берега, це кілометрів на п'ять більше, зате йти там легше. Ми вже з тобою ходили по цих горах і долинах. З нас досить… Розумієш, друже, їх сімдесят один чоловік, і вони пішли в Лонгір, котрий тут зовсім поруч, за горою. Ти ж бачив ці гори. Що про них скажеш? їх навіть горами не можна назвати. Це швидше гірське плато. Навпрошки воно швидше, але… Я ще не знаю, яким шляхом ми підемо до них у гості, однак те, що нам необхідно туди йти, це точно.

Патрік не помітив, що, розмовляючи з псом, висловлює свої думки вголос. Це давало полегшення: створювало ілюзію живого спілкування, вільного обміну думками.

— І так, вирішено! Ми йдемо в Лонгір! Пес зірвався на рівні і кинувся до дверей.

— Ти, я бачу, чудово розумієш англійську мову! Ну, молодець, молодець! В такому разі ми вже знайшли з тобою спільну мову, і нею виявилась англійська. — Він уперше потріпав пса по загривку, а той, ніби розуміючи стан людини, мовчки погодився з такою фамільярністю. — Однак, нам треба все продумати і як слід підготуватися для походу. До людей підемо, досить нам з тобою бродяжками жити. І перш за все влаштуватися в домі. Він цілком ще придатний для мешкання. Теплий, сухий… Подобається тобі? От-от!.. Тепла хата — це, друже, немало, коли навкруги тільки мороз і біла смерть. У нас повинен бути закуток, куди ми з тобою завжди можемо повернутися… Дім, як гавань, куди повертається корабель долі, — так любив говорити мій батько. Тепер я розумію сенс його слів. Кожен мусить мати свою гавань, інакше він, як бездомний пес, дичавіє, перетворюється у звіра, яким що вчора був ти. Пробач, друже, за відвертість. Джентльмен джентльмену не повинен би говорити подібні слова, але в нас з тобою нема свідків, а самі ми вже якось обійдемось без образ. Зрозуміло висловлююся?.. От-от, саме так! — Він хотів ще раз потріпати рудого, але той несподівано відскочив до дверей і загарчав. — Що, показуєш характер? Молодець! Не варто впадати в лірику, не варто… І все таки, дорогий ти мій звірюга, справи наші повертають на краще. Ти розумієш, тут живуть люди. Живі люди — сімдесят один чоловік. Це ж ціле людство! Ех, Шпіц, нічого ти не розумієш… Та не нервуй ти, зараз ідемо.

Патрік перевірив вінчестер, накинув на здорове плече ремінь, запасся патронами і штовхнув сінешні двері. Вийшовши з дому, помітив, що вже зовсім розвиднілось і молоде, промите дочиста сонце, неначе журавлик, похитується і здригається від холоду над горизонтом, на що нетвердій червоній ніжці. Гори навкруг залиті червоним, ледь припотілим золотом, однак селище майже все ще лежало під прозорою, густо-синьою пеленою ранку. Внизу, на льоду затоки, пелена втрачала прозорість і перетворювалася на туман, що ніби відплішив до протилежного берега, вповзав там на його відроги, чіпляючись за ущелини і скелі.

Шпіц метушився, забігав наперед, не гавкав, а ніби радісно скрикував, запрошуючи хазяїна рухатись швидше. Патрік покірно йшов за провідником і швидко зрозумів, що пес веде його вниз, на лід, туди, де вчора він переслідував ведмедя. Остаточно Патрік переконався в тому, коли вони таки вийшли на ведмежий слід, що, петляючи між торосами, вів їх до протилежного берега затоки. Далі йшли по сліду.

Мало-помалу думки Патріка поверталися до щоденника Грегеріса Альвінга. «Що не кажи, а норвежці народ сміливий. Подумати тільки, вісімдесят шість чоловік вирішили пливти сюди, щоб напасти на гарнізон і відбити у німців архіпелаг. Не злякались Півночі, завірюхи, морозу, полярної ночі… Що за люди ці хлопці? Які вони? Адже з ними доведеться зустрітися, а можливо, і жити якийсь час. Не сиділося їм у нашій затишній старій Англії — розробляють плани, добувають кошти, вербують однодумців, знаходять добровольців…»

— Ні, Шпіц, такі хлопці мені подобаються, — сказав він уголос і підморгнув рудому. Той, почувши голос, повернувся назад, оббіг круг Патріка і знову пустився ведмежим слідом. — Такі мені до душі, хоч сам я навряд чи дав би себе захопити такою ризикованою компанією. Та зрештою…

Він знову надовго замислився. Йшов, дивився під ноги, машинально рахуючи сліди крові, що все частіше траплялися на снігу. «Норвежці знають, що таке фашизм, їх країна вже стільки років під німецьким чоботом. Ми всього того, що пишуть у газетах, просто не можемо собі уявити, а тому ще не вповні розуміємо, що віті собою являє, фашизм».

Слід звивався між торосами, ведмедя, певне, залишали сили, бо він час від часу лягав на сніг відпочивати, залишаючи на ньому темні плями крові. На протилежному боці затоки слід зникав в ущелині. Вони заглибились у неї і невдовзі побачили звіра — лежав під крутою скелею, на яку в нього вже не вистачило сили вилізти. Він був ще теплий. Патрік довго не наважувався підступитись до нього. Все здавалося, що ведмідь затаївся і лише чекає, коли наблизиться людина. Шпіц всіляко давав зрозуміти, що звір не становить загрози, крутився біля нього, тягав за лапи, проте вчорашня зустріч з цим могутнім велетнем так налякала Патріка, що навіть мертвий звір був йому страшний.

З якоїсь книги про підкорювачів Арктики Патрік дізнався, ніби довгий час м'ясо білого ведмедя люди не їли. Гинули від цинги, а поруч ходили ведмеді, чиє м'ясо надзвичайно багате вітамінами. Автор книги наполегливо рекомендував не відмовлятися від ведмежатини, і Патрік готовий був скористатись з його поради, коли б можна було от так замовити кельнеру біфштекс з кров'ю по-гамбурзьки і, наївшись, кинути на столик кілька монет. А що накажете робити з майже двохсоткілограмовою необбілованою тушею, з хутром і кігтями, з скляними, застиглими на морозі, пронизаними мукою очима? Як з усім цим впоратись? Наважившись врешті-решт підійти до ведмедя, Патрік вийняв ножа і всадив його про всяк випадок, як міг глибоко, під лопатку ще не скованої морозом туші. Білувати звіра йому ще не доводилось. З лихою бідою одрізав від окосту два шматки, кілограмів на десять кожний, і тоді лиш зрозумів, що забрати таке багатство ніяк. Міркуючи, як вийти з скрутного становища, придумав досить простий, і, мабуть, за цих обставин єдиний спосіб транспортування: відрізавши другий, ще не оббілований окіст разом з лапою, зняв з вінчестера ремінь і з його допомогою потягнув м'ясо вниз, на лід фьорда. Вантаж був важким. Спочатку це не дуже відчувалося. Хутро легко ковзало по снігу, і, поки шлях лежав згори, справа йшла швидко.

— Молодець, Шпіц! Розумний собака! — примовляв Патрік, дивлячись, як гордо виступає той поруч. — Тепер, нам ніяка цинга не страшна! Коли ми разом, нам і море по коліна…

Веселі, багатозначно позираючи одне на одного, вони спустились на лід і рушили у бік Баренцбурга, до будиночка, який уже з повним правом вважали своїм. На рівнині волок дав відчути свою вагу.

Десь на середині затоки Патрік помітив, що пес виявляє незрозуміле занепокоєння: кидається з боку в бік, підскакує, вибігає на тороси і взагалі поводить себе так, ніби під ним не лід, а розпечена плита. Потім він ніби знічев'я кинувся кудись вперед і раптом застиг на високому торосі, неначе до чогось прислухаючись. Хвилювання Шпіца передалось Патріку. Він зупинився, уважно роззирнувся навколо, але нічого такого не помітив, ні звіра, ні людини.

Трохи заспокоївшись, рушив далі. Свиснув, закликаючи пса йти за ним, проте той навіть не ворухнувся. Хутро на ньому стало дибки, очі блищали. Вся його міцно збита постать на високому торосі видавала тривогу. Неспокій той мимоволі прокрався і в душу хлопця — зупинився і довго напружував слух у мертвій тиші. Аж поки прилив крові у скронях не відізвався дзвоном у вухах. Та раптом йому здалося, що ледь-ледь чує якийсь сторонній звук. Підняв навушники і до нього долинуло щось схоже на гуркіт далекого грому чи обвалу в горах. За хвилину ці звуки вже здавались і далекими, і близькими, але звідки, з якого боку долинали — зрозуміти було важко. Ясно було одне: вони наростали, міцніли, не припиняючись ні на хвилину. Щось відбувалося тут, поруч, унизу, в кількох кроках попереду чи десь збоку. Але де саме? Патрік відчував, що ця непевність породжує в ньому хвилю страху. Вирішив і собі вилізти на торос і роздивитись. За якусь мить він уже стояв поруч зі Шпіцем, вражений незвичною картиною, що несподівано відкрилася його очам. Ближче до Баренцбурга, у створі з причалом, лід несподівано затріщав так, ніби враз ударила крупним калібром артилерія, і почав підніматися, скреготати, ламатися. Під ним ворушилось якесь чорно-зелене чудовисько. Патрік заціпенів, не знаючи, що думати. Як бути? Що чинити? Ні, це не було містифікацією, міражем, грою хворого уявлення — розсуваючи крижини, перетираючи їх на кришиво, страхіття поволі спливало з безодні, вкритої льодовою ковдрою.

Очі Патріка заокруглились від жаху. Над торосами все більше виростало щось схоже на плавник велетенської риби. Коли воно піднялося досить високо і кришиво льоду одповзло, на чорній лискучій поверхні з'явилися знаки: «У-200».

— Підводний човен! — видихнув Патрік. «Але чий? Англійський? Ні, неймовірно. Неможливо. — Патрік добре пам'ятав, що про рішення Уолтінга летіти на Шпіцберген він не встиг передати на базу. — Тоді чий же він? Російський? Російський чи…» Так міркуючи, він раптом побачив, що над «плавником» піднімається тонка блискуча труба перископа. Навряд чи в цей момент Патрік учинив за велінням розуму, швидше інстинкт самозбереження підказав йому, що за таких нез'ясованих обставин краще злізти з тороса. Ковзнувши донизу, він підкликав до себе пса і почав спостерігати, що буде далі.

З підводного човна довго ніхто не виходив, тільки поволі повертався у бік Баренцбурга перископ. Пес притулився до ніг Патріка і теж завмер. В очах собаки здригалося небо, гори, сонце, що все ще висіло над горизонтом; у них бились тривога, сумнів, страх — ціла гама собачих почуттів. Не було тільки відповіді на запитання, що мучило зараз їх обох. Відповідь на нього могло дати лише саме життя, і воно не забарилося розгорнути перед Патріком неоднозначність свого плину.

З-за плавника-рубки підводного човна з'явились люди. Дебелі хлопці, зодягнені в лискучі чорні куртки. Вони мружились на сонце, розправляли плечі, з насолодою вдихали свіже повітря і щось кричали, показуючи руками у бік селища. Патріка підхопила хвиля радості, його потягло до них. Адже це були люди, живі люди, за якими він встиг натужитися, хоч з часу загибелі його друзів-пілотів минув не такий уже великий строк.

— Я тут! — Він кинувся бігти, розмахуючи шоломом, кричав на весь голос: — Я тут! Там, у Баренцбурзі, нікого нема! Я тут один! Я-а…

До човна ще було кілометрів зо два. Зацікавлені селищем, яке лежало на протилежному від Патріка березі, підводники не помічали його. Тоді він закричав з усієї сили, проте його знову не почули. Виною був зустрічний вітер і гуркіт моторів самого човна. Він розумів це, а тому побіг ще швидше. Боявся, що люди зараз зникнуть, розтануть у мареві морозного ранку і він знову залишиться один. Страх перед самотністю був такий пекучий, що снили в усі інші почуття і думки.

— Я тут! Там нікого пома! Я тут, огляніться! — Патрік перечепився і впав у сніг, боляче ударившись пораненим плечем об гостру грань тороса. Спробував підвестися, проте біль, різкий, нестерпний, на мить затуманив світ.

На гребені рубки відкрився люк, з нього до пояса висунувся чоловік у хутряній шапці і шкіряній куртці без погон. Можливо, вони й були, проте на такій відстані Патрік не міг розгледіти їх. В очах стояли сльози досади. «Чому вони не помічають мене? Чому?!» Тим часом по команді того, котрий стирчав у люці, матроси підійшли до носової гармати, що саме піднялась з гнізда, і заходилися готувати її до бою.

Патрік хотів бігти далі, але гарматний постріл зупинив його. «Навіщо? Навіщо вони це роблять? Адже там порожньо, мертво… Там нікого нема…» Він нічого не міг зрозуміти. Гримаса болю застигла на його обличчі.

— Шпіц! Шпіц! — покликав Патрік.

Пес теж почув щось недобре, підбіг до хазяїна, ліг поруч, з тривогою заглядаючи йому в очі. Обстрілювали мертвий Баренцбург десь близько години. Спочатку були знищені кілька «об'єктів» на верхній терасі. Власне, це були камінні стіни будинків, що давно згоріли. Цілими вони могли здатися тільки людині з хворобливою фантазією. Будиночок! Його будиночок! Можливо, він залишиться неушкодженим, адже він у долинці і з човна його побачити не можна. Але це мало втішало. Спостерігаючи, як планомірно, з німецькою точністю, квадрат за квадратом, знищується все, що й без того було зруйновано, як тішились артилеристи при кожному влучному пострілі, як реготали, репетували, улюлюкали, стрибали і тицяли пальцями в розметані вибухом руїни, як знущалися над мертвим беззахисним селищем, Патрік до болю чітко уявив собі: ці стрілки отримали б значно більшу насолоду, стріляй вони не по мертвих, а по живих цілях.

Серце стискала судомина болю. Він уже здогадався, чий це човен. Бажання бігти до нього пропало. Патрік біг до людей, але ті на підводному човні не були людьми. Почуття відрази до цих цивілізованих дикунів, що володіють нищівною зброєю, подолало в ньому страх перед самотністю, білою пустелею і безвихіддям полярної ночі. Йому було гірко не за себе одного. Пекуча образа за все людство стискала серце. Бути вінцем творіння, сягати розумом таємниць всесвіту, підкоряти собі могутні сили природи і терпіти на землі цю мерзотну фашистську плісняву… Ні, він більше не бажав дивитися у їх бік!

Сонце, здавалось, тож поділяло його відразу. Прокотившись по гостряках далеких гірських вершин, воно заспішило і скотилося з неба. І одразу все навкруг оповила нестерпна фіалкова темрява. Двоногі тварюки, вони стріляли по трупах… Ця думка застрягла в свідомості, як завжди, недоречно — відсторонена, образна структура баченого. Пізніше, згадуючи цю страшну картину, Патрік буде переконаний, що бачив, як снаряди викидали з могил мертв'яків. Така вже була особливість його сприйняття.

Човен опускався під воду вже в темряві. В широкій пробоїні, що утворилася на тому місці, де він тільки-но височів, якийсь час шипіло, клекотало, булькало повітря, шумно плескали, шурхотіли розкришеним льодом розтривожені води Грен-Гарбура. Патрік чув, як затихаючи, здригався під ним лід. Потім все завмерло. «От уже й нема нічого. Схоже на те, що все це мені приснилося в дурному, кошмарному сні…» Ще якийсь час він лежав на льоду і дивився в потемніле небо. На душі було препаскудно. Проте робити нічого — підвівся і, відчуваючи нервовий дрож, перемагаючи млость і запаморочення в голові, пішов збирати розкидані на снігу шолом, рукавиці, вінчестер, ведмежий окіст.

Зціпивши зуби, потягся у селище. Нести на верхню терасу ведмежатину не мав сили. Залишив м'ясо біля сходів, заспішив вгору з таємною надією, що його будиночок цілий. Проте коли піднявся на верхню терасу, серце обірвалось у грудях: будиночок був зруйнований прямим попаданням снаряда. Лишилися дві стіни веранди і натягнута між ними вірьовка з дитячими пелюшками на ній. Вітер тріпав ними, видобуваючи з тієї струни дивний звук, що ятрив душу. Патрік відчув — ноги стають ватяними. Сів на сніг і затулив лице руками. Йому чулося — ніби кричить десь, зриваючи голос, мале безсиле дитя.

Не зразу він впорався зі своєю новою печаллю. Потім підвівся, зняв вірьовку, попробував, чи міцна, і зав'язав собі на пояс. Прив'язав до вінчестера ремінь, закинув його за плече і рушив вниз, до порту. Там горів портовий лабаз, диміли розшитий контори з вивіскою «Порт Баренцбург». Патрік розгорнув карту, визначив маршрут на Лонгір і рушив у путь. В Лонгірбюені — люди. Не ці дикуни, що так несподівано вирвались з небуття і туди ж потонули, а справжні люди, ті, хто не побоявся встати проти фашистської нечисті, не злякався ні полярної ночі, ані білого відчаю. «Вони там, і я повинен бути з ними. Краще вмерти тут, ніколи не побачивши людського обличчя, не почувши голосу, перетворитися на кристал, найменшу часточку цієї льодової пустелі, аніж здатися ворогу». Гітлерівська Німеччина воювала проти його країни. Він був англійським солдатом. Тепер він твердо знав своє місце. Шлях на Лонгір був для нього єдиним. Зараз його гризла совість, що в момент, коли побачив того проклятого човна, забув, що на землі живуть не просто люди — на ній є вороги і друзі.

Тепер Патрік йшов до друзів. Дорога була нелегкою, неблизькою, неходженою. Плато, на якому розбився «бофорт», лежало на протилежному боці Грен-Гарбура. Захований у літаку НЗ виявився б зараз дуже доречним, але йти за ним не було сенсу. В мішку за плечем лежали банки з бобовими консервами фірми «Смайлз енд компані» і два шматки ведмежатини.

Вийшовши на лід Айс-фьорда, вони з рудим підкріпилися мерзлими бобами з м'ясом. Відколюючи ножем шматочки, Патрік смоктав їх, мов леденці. Цьому мистецтву він навчився у Шпіца, спостерігаючи, як той розморожував у роті шматочки ведмежатини. За скелею, що затуляла їх од вітру, трохи відпочили, поласували галетами і рушили далі, тримаючись ближче до берега, котрий вставав високою скелястою стіною по праву руку. Дув попутний північний вітер. Іти було не те що важко, проте й не дуже легко. Лід при березі потрощений, завалений високими ребристими торосами. Доводилось обходити. Однак одриватися далеко від берега Патрік побоювався. У темряві можна заблудитися. Тисла немилосердна тиша, мертва безмежність фіалкової ночі і якесь дивне передчуття біди. Він відганяв цю пригніченість, змушуючи себе думати про щось приємне, від чого мала б душа сповнюватись твердою впевненістю у близькій зустрічі з загоном норвезького Опору, однак з того нічого не виходило. Ніколи раніше не маючи схильності до філософії, зараз Патрік усе частіше замислювався над сенсом життя, над метою, яку переслідує, якої прагне досягнути у цьому світі людина, приходячи в нього і живучи в ньому; над суєтністю довоєнного життя; над тим, що якби не сталося з ним цієї історії, ніколи, може, і не зрозумів би всієї порожнечі і нікчемності свого існування. Правду сказати (а собі говорити неправду нерозумно), нічого він ще не бачив, нічого ще в нього не було. Не зробив у житті нічого вартого уваги, потрібного, вагомого — народився, учився, їв, пив, спав…

Ким збирався стати? Чого досягти? Над цим ніколи серйозно не замислювався. Чому? Не було потреби… Крамниця батька давала не бозна-які прибутки, проте все-таки дозволяла сім'ї жити в достатку. Більшого в тім вузенькім світі, котрий тепер з відстані часу проглядався наскрізь, а колись з відстані простягнутої руки був для нього непроникним і темним, не вимагалось.

Кохати, любити по-справжньому теж досі не випадало. Що ж він таке, Патрік Белфур Белч? Що складає його особу? Навіщо живе на світі? Фізіологічний цикл виконують навіть одноклітинні. Людина ж мислить. Про що? У неї є воля, здатність впливати на власну долю… Навіщо? І як? Коли стаєш віч-на-віч з дикою безпощадністю природи, котра покликала тебе і в будь-який час може відкликати з людських лав, виключити з списків, як викреслює капрал тих, хто не повернувся з завдання, тоді відчуваєш: усе глибшим стає біль від того, що душа твоя ще порожня і безвідповідальна. Ні, коли вже поталанить вирватись з цього білого полону, все повинно бути не так, життя має бути іншим — повноцінним, чесним, корисним людям… Патрік ще не знав, не уявляв навіть, що стоятиме за цими виразними епітетами, але вже тепер розумів: скінчилася, відійшла пора юності, попереду нелегкий шлях до змужніння і зрілості духу.

Море врізалось у суходіл, утворивши широку, схожу на підкову бухту. Патрік уважно оглянув, наскільки дозволяло око, її береги. Ніяких ознак життя на них не було. Карта теж підтверджувала це. На ній проти бухти стояло слово «Капустяна». На диво недоречна назва. Тут, серед снігів і льоду, раптом Капустяна. Попереду на північному сході, куди простягався берег Айс-фьорда, на карті стояла не помічена раніше назва — Грумант. У тому боці щось ніби гриміло. Непевна здогадка тривожила серце Патріка. Він відганяв від себе ті новоселі думки, проте вони повертались.

— Давай-но, Шпіц, швидше. — Патрік наддав ходи. Під ногами веселіше зарипів сніг. Однак до кружечка, який на карті стояв майже поруч з Капустиною, шлях був неблизький. Десь години за дві їм відкрився шахтарський висілок, що приліпився на високому скелястому березі. Грумант-сіті теж був мертвий. Над заваленими снігом руїнами піднімалася в небо розірвана, покручена вибухами арматура шахтного копра. Дертися на високий берег, щоб переконатися, що все у висілку загинуло наглою смертю, не було потреби. Патрік беріг сили, та й з Айс-фьорда все було добре видно: з висілком розправились грунтовно, не залишивши каменя на камені. Проте руїни тут були дивні, а гриміло тепер. На заході небо пломеніло награною. І знову тривога охопила серце.

Не зупиняючись, рушили далі. В душі Патрік проклинав тих, хто підняв руку на титанічний труд, вкладений у будівництво Грумант-сіті не одним поколінням гірників. Крок за кроком люди відвойовували у скель життєвий простір. Скільки тут полягло, пробиваючись крізь скуту лютим морозом породу, граніт, до вугільних лав, віддаючи своє життя для того, щоб комусь було тепліше, світліше, затишніше. І ось приходить варвар з холодним серцем і розбиває все.

З-за гірських відрогів, з боку Адвент-бея, вітер приніс запах горілого. Він мав своєрідний відтінок, зовсім не схожий з тим, який Патрік чув у Баренцбурзі від бурта, де горіло вугілля. Тут горіло дерево, а тому пахло смолою. Патрік стривожився. Передчуття біди, яке не полишало його з моменту зустрічі з підводним човном, піднялося в душі з новою силою. Рудий теж розхвилювався. Кинувся вперед, намагаючись якомога швидше обійти високий скелястий мис, за яким, коли вірити карті, був Лонгір. Патрік ледве не біг за Шпіцем. Зараз його хвилювали посвітлілі, неначе від пожежі, хмари, що повзли з-за мису. Заграву бачив і раніше, але приймав її за вранішню зорю. Тепер зрозумів, що сонце тут не винувате, воно ще спало десь за хребтами. Горів Лонгір, смолоскипами здіймаючи під хмари розбурхане полум'я.

Місто являло собою три селища, що лежали в ущелині між високих гір. Щоб краще бачити, Патрік виліз на сколю, що затуляла Лонгір од вітрів Айс-фьорда. Звідси одкривалась широка панорама пожежі. Над десятками будинків, над складами технічного лісу і шахтного спорядження, над білою гостроверхою кірхою шаленіло несамовите полум'я. В жодному з трьох селищ не було будинку, якого зараз не жер би вогонь. «Ні, це не стихійна пожежа. Тут, мабуть, попрацювали ті ж таки, відомі своєю пунктуальністю німецькі підводники…»

Разом з Лонгіром згорала надія зустріти тих, хто, коли вірити записаному в щоденнику Грегеріса Альвінга, пішов сюди з Баренцбурга. Певне, і їх не обминула смерть, що зараз справляла свою жахну тризну над Лонгірбюеном. Вони знищені. Їх нема! Нема, коли ці ситі звірі з підводного човна підпалювали кожен окремий будинок і ніхто їм не перешкодив того робити…

З важким серцем Патрік спустився зі скелі і попрямував у палаюче селище. «Так от який грім чув я біля бухти Капустяної. Ось яка заграва підпирала небо над Грумант-сіті. Тут був бій. Жорстокий, кровопролитний. Ті, хто обороняв Лонгір, цю бідолашну столицю Шпіцбергене, убиті, а можливо… Можливо, вони навмисне залишили Лонгір, відступили перед більшою силою. А може, їх тут і зовсім не було, і команда з підводного човна, не зустрівши опору…» Останній варіант вселяв хоч якусь надію, але Патрік не вірив навіть своїм думкам: уже так багато помилявся, що помилитись ще раз було все одно що вмерти.

Він уже йшов вулицями селища між палаючими будинками і кожен крок приносив йому нові свідчення того, що захисники міста не віддавали його без бою. Там і тут лежали на снігу трупи людей, усе більше німців (він впізнавав їх по лискучих куртках). Не дешево заплатили вони за Лонгір. Тільки на центральній вулиці, що вела до кірхи, Патрік нарахував шість трупів. Здивувала його не кількість, а те, що німці кинули своїх загиблих товаришів напризволяще. «Вони не мали куди забирати їх на човен, але поховати… Певно, і тут їм хтось завадив те зробити. Хто? Човен обігнав мене… Хай під водою він дає миль двадцять на годину… Я ж плівся сюди майже шість годин, а вони вже через три години були тут…»

Він стояв на невеличкій площі перед кірхою, ніби заворожений, дивлячись на полум'я, що рвалося з вікон і дверей кам'яної коробки. Жар обпікав обличчя, нагрівав тканину комбінезона. Патрік розімлів від тепла і поту, йому важко стало рухатись. Хотілось упасти посеред цього гігантського багаття і заснути, відпочити хоча б кілька годин. Дрімотне отупіння не дозволило помітити на сході ніби безневинну хмарку, що швидко рухалась і через кілька хвилин перетворилась на велетенську чорну хмару. Вона з льоту навалилась на Лонгір важким і чорним, мов антрацит, грозовим фронтом. Патрік отямився лише тоді, коли, покриваючи гоготання полум'я, до його слуху донісся наростаючий, несамовитий свист вітру. Вітер упав на селище з гуркотом так, ніби з гір зірвалась лавина. Він шугав з дикою злістю, кидаючись на вогонь, тиснув на нього згори і примушував розповзатися, низько стелитися по землі.

Полум'я вдарило п обличчя, ніби з мартенівської печі. Патрік прикрив лице руками, але раптом відчув, як гаряча, розпечена хвиля штовхнула Гюго в спину. Кинувся бігти, поспішаючи залишити селище. А навколо бурхав вітер, вогонь гриз будинки і кидав йому вслід палаючі балки, жбурляв каміння, котив дахи, плював зірваними з пожарища головешками. В наступну мить Патріка звалила з ніг хурделиця. Сніг заліпив очі, ніс, рот, кинув на дорогу і покотив, не даючи отямитись, дихати, думати. Потім відчув, що земля вилетіла з-під ніг і вітер несе його кудись у безвість. Удар був сильний і приголомшливий. На якусь мить Патрік знепритомнів. Отямившись, побачив пса, що тулився до нього і тицяв у коліна заліплену снігом морду. Роззирнувся і зрозумів, що лежить під скелею, з якої їх із Шпіцом здуло ураганом.

Тут завірюха була не такою злою, проте вони поспішили відсунутись глибше під скелю, під невеличкий її козирок, тому що згори, де вітер шаленів з наростаючою силою, падали каміння, колоди, обгорілі балки. Під скелею був страшний не так вітер, як сніг, що валив і валив з чорного неба і насувався на них півколом з трьох боків. Намет збільшувався на очах, і скоро вони вже бачили ту чорноту нагорі через вузьку щілину під козирком скелі. Якось боротися з сніговою, перемішаною з камінням і землею масою, вони не могли. Вибратись із-під скелі означало знову віддати себе на поталу ураганного вітру, котрий на той час ще тільки набирав справжньої сили.

Патріку здавалося, що вітер вирвався з пекла і рушить гори, котить скелі, неначе в день страшного суду. Довіритись йому він не ризикував, проте й залишатись під скелею, чекаючи, поки над тобою виросте снігова могила, теж було не краще. Розумів, що треба щось робити, якось опиратися стихії, і сидів не рухаючись. Зникло бажання чинити опір долі. Цей ураган розчавив його волю.

«Навіщо? — запитував себе і відповідав: — Тепер це не має сенсу. На острові, як я вже остаточно пересвідчився, не лишилось нікого. Жодної живої душі. А коли й залишився який щасливчик, ураган доконає його, як мене… Видно, я чимось таки розгнівив господа бога, коли він послав мені всі ці випробування». «І побачив господь, що велика розпуста охопила людей на землі і що всі мислі, помисли їхніх сердець були злом у всякий час, — згадував рядки з Ветхого завіту. — І розкаявся господь, що сотворив людину на землі, і зажурився, засумував у серці своїм. І сказав господь: знищу з лиця землі людей, яких я сотворив… од людей до тварин і гадів, і птиць небесних винищу: бо я розкаявся, що створив їх…»

Патрік пригорнув до себе притихлого пса.

— А їх за віщо, господи? Вони ж у чому винні, все-милостивий, — запустив задубілі пальці в мокру і теплу шерсть рудого. Той сприйняв його жест по-своєму. Оживився, заметушився, шмигнув ліворуч, потім праворуч, спробував видертися на гребінь намету, однак не виходило. Та він скакав, дерся і знову скочувався до ніг Пат-ріка.

— Кинь. Ні до чого все це. Пусте… Все одно кінець, — прошепотів і безсило заплющив очі.

Пес не хотів того розуміти. Знову і знову кидався на намет, аж поки не досяг гребеня. Вітер неначе гаком зачепив його звідти і поніс у темряву, але Патрік нічого вже не бачив. Його охопило приємне заціпеніння, кудись поділись холод і дрож, він забув про мороз. Схоже, марив наяву: задубіле тіло відчувало прилив тепла, стало спокійно і затишно. Свідомість то вловлювала виття вітру за наметом, то раптом голос урагану зникав невідомо куди, і замість нього чулися мелодії незнайомої, але на диво приємної музики. Патрік замерзав… Йому ввижалися напівреальні, напівфантастичні картини, в яких брали участь і знайомі, і зовсім ніколи не бачені ним люди. То плив якоюсь широкою повноводою рікою: вода була теплою, її пронизувало сонце до самого дна; ріка виносила до водоспаду, і він неминуче мав зірватися у провалля, але в останню мить його підхоплювали ніжні руки матері, вкладали в м'яку постіль на хрусткі накрохмалені простирадла і вкривали пуховою ковдрою. Мати сідала біля нього і співала. Це була незнайома, ніколи раніше не чута ним пісня. Патрік знав, що це сага. Навіть чув її слова: «О дай нам довга, темна ніч, кінець твій уздріти. О ніч!.. Ці слова крутилися в згасаючій свідомості, а може, це йому тільки здавалося… Марилося.

«На п'ятнадцять ліктів піднялася над ним вода, і прикрились гори, — зузнів у вухо хтось настирливий, жорстокий і нещирий. — І позбулась життя всіляка плоть, що рухалась по землі: і птиці, і звірі, і всі гади, що повзали — по землі, і всі люди…» Перед ним на хмарці стояв рожевенький, схожий на гномика, бог і питав: «Ти згоден?» — «Згоден, господи, згоден…» — «Ти змирився?!» — «Змирився, господи…»

Над рожевеньким богом, над золоченими обідками його німба спалахнули величезні, як персики, зорі, і всіма барвами райдуги заграли навколо них найнеймовірніші переливи серпанку. В глибокому небі хтось значно могутніший, ніж цей рожевенький гномик на хмарці (він усе ще товкся там, виблискуючи лисиною), натягав різнобарвні струни солодкозвучної арфи, і ці струни здригалися так, ніби їх торкалася невидима рука. Деякі з них чомусь ламались і розсипались на небі, перетворюючись на казкових звірів, птахів, риб, ромби, прямокутники, коліщата. І Патріку здавалось, що бог таки дотримав свого слова і вже почав перетворювати риб в ромби, звірів у прямокутники, а птахів у квіти незвичайних форм і барв. Потім усе провалилося в пітьму безмежну, як сам час.

Чи довго він плив у цьому непроникному океані часу, не знав. Навіть потім, коли все скінчилося, не міг сказати точно — доба чи дві минуло з того моменту, коли Шпіц залишив його під скелею. Знає, що його з головою засипало снігом, але як відкопали, не пам'ятає. Не пам'ятає, як відтирали снігом, а потім спиртом, роздягнувши догола там-таки ж, під скелею, на лютому мороч зі. Патрік прийшов до пам'яті значно пізніше. Чорнота вічності стала чомусь сіріти, по ній попливли зірки дрібніші і не золоті, як персики, а білі, неначе срібні гвіздочки. Потім між зірками зійшов місяць, теж срібний, як соусниця з маминого сервізу. Схожий на гномика бог зіскочив з хмарин і біг поруч, прикладаючи до його щік теплі мідні п'ятаки. Вони охолоджувались і падали у сніг, а бог все біг і біг поруч, часто-часто дихаючи йому в лице вологим теплом і клеїв на щоки свої п'ятаки.

Потім прийшло відчуття руху. Патріка кудись тягли волоком по твердому снігу. Нерівності, горбочки, камінчики відчував усім тілом — вони прокочувались від потилиці до п'ят. Спробував поворушитися, підняти руку і зрозумів, що загорнутий у щось шерстяне, як немовля в пелюшки. Під ним шурхотіли лижі, попереду під чиїмись чобітьми рипів сніг. Чоловік ішов важко, не першу годину налягаючи на вірьовочну лямку. Поруч перебирав ногами Шпіц. Помітивши, що Патрік розплющив очі, він з радісним скавучанням кинувся вперед і голосно, вимогливо загавкав. Рух перервався. Лямка ослабла. Над ним стояв чоловік. Він здавався велетнем, під самісінькі хмари зростом, і могутнім, як той, що натягував струни небесної арфи. Патрік був певен, що це він, хоч тоді і не роздивився його обличчя, навіть не помітив тоді в нього русої окладистої бороди, що одягнений він у білу собачого хутра доху і таку ж білу шапку. Не міг собі уявити, що стомлені його очі можуть так привітно посміхатися і підморгувати. Обличчя велетня ніби променилось добротою. Патрік заспокоївся, і повіки його самі собою склепилися.

Знову попереду під ногами велетня рипів сніг, а в нього під спиною шурхотів шорсткий наст. Вони знову рухались кудись сніговою пустелею. Був день. Високо в холодній синяві неба стигли нерухомі пір'їни хмарок.

Патрік то приходив до тями, то знову втрачав відчуття реальності. Рудий, що біг поруч, кидав на нього уважні погляди, не давав надовго заплющувати очі і все клеїв та клеїв на чоло, на щоки, на ніс теплі вологі п'ятачки радісних собачих поцілунків.


Розділ восьмий ЛЮБОВ — ВОНА ТАКА…


Містер Патрік Белч довго нишпорив біля підніжжя кам'яної брили, до якої вивів усю групу по азимуту. Саме ця обставина і змусила його перервати свою оповідь на півслові. Вони стояли на «сідлі». Снігу тут майже не було, тільки вічна мерзлота проглядала крізь ріденькі паростки лишайника, та тяглись між ними, сплітаючись у чудернацькі візерунки, обледенілі, а тому не підвладні вітру, снігові пасма.

Кам'яна брила була схожа на вказівний палець. Однак це лише зблизька, здалеку його не відрізнити від інших великих і малих брил, що, одірвавшись од скелястих гір, звалились сюди на «сідло».

— Ура-а-а! От бачите, знайшов! Дивіться, тут вони… Ось наші солдатські книжки: Уолтінга, Грісса і моя…

Книжки пішли по руках. Всі уважно роздивлялися пробиті іржавими металевими кнопками фотографії, з яких дивились відкриті обличчя англійських хлопців.

— Молодь, — сказала Ніна Павлівна.

— Так, так… — сумно похитав головою Белч. — Тоді ми були молоді. Зовсім що діти.

— Зараз ви теж не дуже старі, — зауважила Людмила.

— О-о! Це дуже приємно чути, проте ми давно вже не обманюємо себе з цього приводу, — відказав їй Патрік.

Усю дорогу, поки поверталися до місця катастрофи літака, він перебував у доброму гуморі, дотепно жартував над власною незграбністю. Здавалось, ця знахідка, яка сама по собі не мала особливої цінності, надала йому сил і впевненості в успішному завершенні експедиції. Містер Белч виглядав справді помолоділим. Та все ж гостре око могло помітити в його поведінці якусь напруженість, глибоко приховану тривогу, викликану чимось таким, про що містер Белч не поспішав розповідати своїм супутникам. Проте доля розпорядилась його таємницями по-іншому.

Коли вони підходили до «бофорта», Добриня вже прив'язував до стабілізатора трос.

— Давай! — гукнув він Михеєву. — Рушай, Вовчику!

Заревів бульдозер, трос вирівнявся в нитку і хвіст літака почав поволі підніматися вгору. Петро зіскочив у сніг і відбіг на бік. Уламки бомбардувальника здибились, стали на попа і, ніби те було на знятій рапідом кіноплівці, повільно перекинулись догори дном, здійнявши снігову хмарку. Хосуел і Добриня взялись за кайла і заходилися довбати вічну мерзлоту. Їм залишалось небагато — вирубати з льоду ноги небіжчиків. Зробити це раніше не було можливості — заважав стабілізатор. Помітивши, чим вони зайняті, Патрік Белч щось закричав і кинувся до них. Вітер, що відніс його крик до скель, раптом повернув його назад луною.

— Обережно! Прошу вас! Він баскетболіст. Він був височенний, цей Бенджамен Грісс… Ноги! Обережно, ноги!

— Не турбуйтесь, сер, — відповів йому Грем Хосуел, — все буде о'кей. Тут усе видно, як на вкритому льодом ставку.

— Ми все третього шукаємо, — сказав Петро, коли Белч підбіг до них. — Шукаємо, шукаємо…

— І що? — спитав, відсапуючись, містер Патрік. — Знайшли?

— З того боку нема, а тут… — Добриня енергійно розгрібав сніг поруч з могилою льотчиків, проте ні каменів, ні горбочка не було. Під ударами його лопати через деякий час проступив неширокий, видовбаний в мерзлоті ровик, рівний по довжині з сусідньою могилою. Тіла Кребса в ньому не було.

— Але ж я власними руками поклав його поруч з ними і привалив камінням! Чому його тут немає?!

Містер Белч обвів присутніх поглядом, ніби прохаючи пояснити йому, що тут сталося. Він стояв, чекаючи на відповідь, поки не зрозумів, що ніхто з присутніх не в змозі відповісти йому на це запитання. Тоді пригнічений присів на камінь і спостерігав за роботою. Шар за шаром зрізався в ровику спресований часом сніг, але ніяких слідів тіла не було. Копати далі не було сенсу, проте зупинити копачів Патріку бракувало рішучості. Йому все здавалося, що ось зараз лопата торкнеться чогось такого, що прояснить так несподівано ускладнене питання. В голові гуло, очі застеляв туман. Він розумів, що повинен прийняти ліки, повинен допомогти хворому серцю впоратись з цією несподіваною новиною, але дістати їх з внутрішньої кишені не було сили.

— Що ж тепер робити? — перемагаючи біль у серці, промовив Патрік. — Де шукати?

— А може, його й не варто шукати? — ввертаючись швидше сама до себе, сказала Ліна Павлівна. — Знайдемо, а воно раптом обернеться бідою, та ще якою бідою.

— Ні, я повинен його знайти! — ледве не крикнув містер Белч. — Без нього я не можу повернутися в Лондон! Ви не знаєте, як це для мене важливо! Зрозумійте, тридцять років мене поїдом їдять за цього Кребса… Ні, я мушу привезти його! Хай бачать, що ніхто його не вбивав! Хай переконаються, що він помер. Помер власною смертю задовго до того, як розбились ці хлопці! Я доведу їм… Доведу!.. — йому не вистачало повітря, він задихався. Попробував підвестися, але різкий біль різонув серце. Лице побагровіло від приливу крові, в голові запаморочилось, сніг і люди, що стояли на ньому, попливли кудись угору. Патрік поволі сповз з каменя і вже непритомним беззвучно промовив: — Я їм доведу, доведу…

Першим до нього кинувся Хосуел. Шкіпер знав, що в. кишені його піджака завжди є таблетка валідолу і капсула з нітрогліцерином. Він дістав ліки, проте ініціативу у шкіпера негайно перехопила Ніна Павлівна. З допомогою чоловіків вона поклала хворого зручніше, розстебнула куртку, оголила груднину і заходилась енергійно розтирати ліву її частину снігом. Груди містера Белча розчервонілись, проте свідомість до нього все ще не поверталась.

— Людо, приготуйте шприц, будемо вводити камфору.

— Я нічого з собою не брала…

— Візьміть у мене в сумці. В таких випадках не зайве передбачити. Допоможіть їй розтопити снігу, чоловіки. Товаришу Михеєв, у вашій задній кишені фляга із спиртом. Давайте її сюди. Давайте, не соромтесь.

Володька подав флягу. Петро кинувся допомагати Людмилі і розгубленість, що охопила всіх в перші хвилини, почала поступово зникати. Журавльов підійшов до Хосуела, взяв його під руку і одвів на кілька кроків від саней, на яких біля Белча поралась Ніна Павлівна.

— Не варто їм заважати. Тепер усе буде добре. Зараз вона приведе його до тями. У неї, знаєте, фронтовий досвід, а це щось та важить, любий мій… Ви мене розумієте? Шкіпер закивав головою.

— Я розумій… Я знай… Харт. Серце… Це не вперше. Дочка містер… Містер Белч просив не ходити сюди… Лікарі рекомендували Італію… Адріатику, Лігурійську Рів'єру, а він впертий, як чайлд… дитина…

— На біса йому здався той Кребс? Чи варто так хвилюватися за незнайому людину, котра до того ж померла тридцять років тому? — спитав Іван Іванович. Зараз він думав про ті неприємності, які неминуче звалились би на його голову, якби я цим містером трапилась біда. «Не приводи господи, помре… Що тоді кому скажеш?»

Проте Хосуел витлумачив його тривогу по-своєму.

— Це має історію, містер Журавльов, Кребс… Цей Мартін Кребс, виявляється, проник у німецькі лабораторії, які були тоді в Норвегії, і викрав там якісь секрети… Про це писали наші газети, але я мало ними цікавлюсь, — шкіпер важко підбирав слова. Як кожний бувалий моряк, він знав багато мов і всі однаково погано, проте досвід спілкування з різномовними людьми навчив його користуватися невеликим запасом слів, виразно доповнювати їх мімікою і жестами. Журавльов розумів його.

— Спочатку йому не давали спокою ці джентльмени в темних окулярах, — вів далі шкіпер. — Вони всюди стромляли свого носа, ці літл бойс, хлопчики з таємної поліції. Потім репортери з газети Мак-Ллойда і просто всяка наволоч, котра огинається навколо спілки «Британія — над усе!». А після того, — як містер Белч почав працювати в комітеті ветеранів війни, вони просто затравили його, запустили щупальці в сім'ю… Гарольд. Він ще хлопчик. Він повірив, пішов з дому, пішов у хіпі, образив містера Белча підозрою у вбивстві… Але він не міг убити, це наклеп! Журналісти, репортери зуміли зробити з Кребса справжнього ідола для молоді, і Гарольд повірив… Потім був суд, тюрма, ганьба… Це нелегко витримати і боротися далі за своє добре, чесне ім'я… У нас в Лондоні, не дивлячись на всю цю газетну тріскотню, багато людей глибоко поважають містера Белча. Вони вірять йому і, коли він їх кличе в похід проти війни, вони ідуть за ним.

Патрік Белч розплющив очі. Камфора зробила свою справу — йому трохи полегшало. Він спробував підвестися, але Ніна Павлівна категорично заборонила. Ніякі слова про чудове самопочуття її не переконали.

— Мужики! — сказала вона, ввертаючись до Петра Добрині і Вовчика. — Постеліть на санях кожух і покладіть його… Ви зрозуміли?

— Я цілком здоровий, — спробував заперечити Белч, але ніщо йому не допомогло.

— Все! Експедиція для вас закінчилась. Ми повеземо вас в Баренцбург і покладемо в лікарню. З вашим серцем, шановний містер…

— Белч… — підказала Людмилд.

— … шановний містер Белч, жартувати не можна.

— Зрозумійте, я повинен… Неодмінно повинен знайти тіло Кребса.

— Це зроблять без вас. Якщо він тут, його знайдуть. Іване Івановичу, душа моя, розпорядись.

Супутники містера Белча, поки він лежав на санях, укутаний в кожух, ще раз уважно оглянули місце катастрофи, проте знайти щось нове їм так і не вдалося. Стомлені, пригнічені, вони почали збиратися додому.

Поки чоловіки, не звертаючи уваги на міцніючий норд-ост, вкладали у лаковані саркофаги вирубані з вічної мерзлоти тіла Бенджамена Грісса і Білла Уолтінга, медицина в особі Ніни Павлівни намагалась заспокоїти розтривожене невдачею серце містера Патріка.

Людмилі було жаль цього ще не старого симпатичного англійця. Його намагання відстояти свою честь викликало співчуття. Хотілось допомогти йому, але як це зробити — не знала. Розуміла, що допомога, окрім камфори, могла бути і якоюсь іншою. «От якби найти цього чортового Кребса, думала Людмила, засовуючи в сумку Журавльової метилену коробку із шприцами. — І куди він міг подітися? Як це сказав колись Касян: час забирає з собою таємниці людських трагедій, а мертві все одно не відпускають наших. До чого він тоді говорив це? Га-а?»

Людмилі згадалась історія, яку розповідав Касян Калікін ще тоді, як лежав у лікарні, в один з вечорів, коли вона чергувала в його палаті…

… Більше як сто років тому команда норвезького судна, що промишляло біля тутешніх берегів, заглянула у покинутий російський станок на Беллсунді. Там були знайдені два трупи в російській одежі і гвинтівка, на прикладі якої було щось написано. Гвинтівку переслали в Архангельськ, де написане прочитали і довідались про трагедію, що сталася на шхуні «Григорій Богослов». Через багато років винуватих судили. «Простите нас, грешных, оставили, злодеи, бог им заплатит, — згадувала Людмила вирізані на прикладі слова. — Подстрелил Ивана Гвоздарева Колуп-собака».

Розповіді Касяна Людмила запам'ятовувала до найменших подробиць. Зараз вона думала, що саме Касян Калікін міг би дещо знати про катастрофу літака і пов'язаних з нею обставин, йому на островах архіпелагу кожен камінь знайомий. Людина він освічена, закохана в ці місця. Він по-справжньому захоплюється їх історією, не те що цей пустобрех і балаболка Семен. І чого він тільки прийшов сюди з Журавльовими? Людмила не могла собі пояснити, чому недолюблює цього чоловіка… А Касян про кожен залишений станок, про кожну заїмку, забутий богом і людьми хрест на узбережжі розповідає годинами. Знає, хто і коли поставив тут яку хатину, який станок. Ні, не міг Касян пройти повз таку подію, як катастрофа літака. Адже під час війни він був тут.

Людмила вирішила поділитися своїми думками з Петром і підійшла до нього. Добриня курив, відпочиваючи з Михеєвим біля бульдозера. Над мокрим Петровим чубом клубочилась пара. «Стомився він добре, — подумала, дивлячись на нього, Людмила. — Та що поробиш, до Касяна доведеться йти».

— Петре, візьми у Журавльових лижі.

— Навіщо? Сідай з Вовчиком до кабіни, тепліше буде.

— В кабіні поїде Ніна Павлівна, — сказала Людмила.

— Всі троє помістимось, — посміхнувся вищербленим зубом Вовчик. — Така честь. Першу красуню повезу на своєму дредноуті.

— Ні, Володю, нам з Петром Степановичем до геологів треба йти.

— Куди? — здивувався Добриня.

— Касян на ГРП, а нам до нього треба. Розумієш, він мені якось розповідав про цю катастрофу… В подробицях розповідав, а у мене все вилетіло з голови… А раптом він знає те, чого ми не знаємо.

— Та що він може знати? — Петро переминався з ноги на ногу, мружився від сигаретного диму. — В цій історії сам чорт ногу зламає. Був чоловік похований і раптом на тобі — нема його. Якщо звір відкопав, то чому кісток нема? Жодного сліду…

— Схоже, що цей містер Кребс очухався, після того як його в могилку поклали, встав і пішов прогулятися… А загалом, скажу я вам, дружочки, не гладко тут, ні… Таємниця з душком. Я от… — Вовчик уже настроївся розповісти ще страшнішу історію, проте Людмила не мала наміру його слухати.

— То ти йдеш? — спитала вона, кинувши на Петра твердий, рішучий погляд. Він зустрів її пропозицію без ентузіазму, однак зізнатися в тому не наважився. Яка там утома? Про що може бути мова, коли б зовсім падав з ніг — і то саму її на ГРП до Калікіна нізащо не відпустив би. Йому одразу згадалися очі Людмили, її посмішка, коли сьогодні вранці вона побачила з вікна «люкса» Касяна.

— Бувай, Вовчику. Передай нашим, що ми на кросі!

— На такому кросі засвербить у носі! — хмикнув Вовчик. — Я б ні за що в світі не пішов.

— Так тебе ж і не запрошують, — відрізала Людмила, вже крокуючи до саней, біля яких стояли Журавльови.

Петро кинув виразний погляд на Вовчика і голосно, так, щоб чула Людмила, сказав:

— Подумаєш, десяток-другий кілометрів пробігти на лижах. Для нас, молодих нежонатих, дурниця. Через годинки три будемо чаї ганяти на гасієнді у Калікіна.

Намахавшись кайлом та лопатою до болю в кістках, Петро таки стомився. Наказуй йому Журавльов, він сказав би, що не може, і вважав би свою втому вагомим аргументом для відмови, але ж його запрошувала Людмила. Хіба їй підмовиш? Тим більше, що вона і не просить навіть, не говорить більше ні слова. А от зараз візьме у Журавльових лижі і чкурне у бік Айс-фьорда, тільки її і бачили. А ти, коли звичайно не чурбак, обов'язково підеш за пню. Не можна ж відпустити її одну в таку погоду. От і вітер зривається, і хмари вже зовсім обважніли, ніби палилися свинцем, от-от завірюха зірветься.

— Давай, Людок, я тобі кріплення підтягну, — він став перед нею на коліно. — Все-таки неблизька дорога. Від ГРП до Баренцбурга скільки? А звідси, коли напряму, і то кілометрів п'ятнадцять буде…

Заревів мотор бульдозера. Басово рипнули сани-волокуші. Важко повертаючи боками, машина вийшла на свій слід і поповзла, перевалюючись через велике і мало каміння в бік Грен-Гарбура. В кабіні з Вовчиком сиділа Ніна Павлівна. Чоловіки, прикрившись од вітру брезентом, влаштувалися на санях поруч з Белчем і полірованими трунами.


Спочатку ішли мовчки. Людмила не любила пустопорожніх балачок, і Петро про це знав. Йшли, підставляючи лівий бік норд-осту. Ближче до перевалу він зовсім розлютився: зривав з насту сухий сипучий сніг і, натикавши в нього колючок, жбурляв їх в обличчя подорожніх. Але за Пташиним каменем (так тут називали величезну скелю, на якій збиралися пташині базари) вітер ураз притих і завірюха лягла на землю, ніби парус у штиль. Йти стало легше, проте Петро, щоб не збивати дихання, мовчав. Він думав про Людмилу. Думки про неї завжди приносили з собою на диво тиху радість і спокій навіть тоді, коли серце калатало в грудях, а тіло обгортало жаром. Душа була мудріша за серце. Так, принаймні, Петро думав про себе. Зараз, йдучи слід у слід за Людмилою, вкотре вже задумався: що, власне, подобається в ній? Ну, гарна, що тут про це сперечатися. Проте чи досить цього для справжнього почуття? Може, кому іншому — так, а Петру Добрині мало. Краса — це тільки половина справи. Можна сказати, не головна її половина. Важливо, щоб дівчина мала справжню душу. Щоб жити спільними інтересами. Коли вже разом, то на все життя. Ну, потім ще доброта…

«Доброта, доброта, доброта не какая-то малость, Если в женщине есть доброта, значит, женщина состоялась». Він промуркотів ці слова собі під ніс і заспішив, помітивши, що відстає од Людмили. «А зараз? Хіба не доброта її веде? Комусь іншому начхати на цього містера-твістера з його невдалими пошуками, а їй усі біди світу… От спитай у неї зараз і почуєш: «Людині, Петрусь, завжди допомогти треба. Одному важко, самотужки з життям не впоратись. А коли ти та я не допоможемо, хто ж допоможе?» І погляне тобі в очі з таким довір'ям, як дивилась у них тільки мати.

Петру подобалось і те, що у всьому вона ладна. От на лижі стала і пішла. За що не візьметься — все в руках горить. Люди до неї тягнуться, подруг повен Баренцбург. Ніби вона з ними рівня, а придивишся — все ніби на голову вища, чи що? От і в їх стосунках Людмила завжди ніби на крок попереду. Дивно, але це не викликає у Петра протесту, чоловіча гордість, самолюбство мовчить. А з другими дівчатами бунтувало, обурювалось, коли яка-небудь проворна намагалась підім'яти його — він на неї і глянув знічев'я, а вона вже… Петру взагалі пустушки, шелехвісточки не подобались, але й серйозні дівчата не всі вміють так, щоб не наступати в цім делікатнім ділі на хвостик, котрий чоловічою гордістю зветься.

… Познайомились вони задовго до того, як судилося побачитись. І дивно, що вже тоді, роздивляючись її фото, в кімнаті хазяйки начальницького «люкса» сіроокої Зіночки, Петро чомусь був перекопаний, що само таку, як Людмила, він може покохати. Мана якась, та й годі. Не знав, в очі не бачив, а на фотографію глянув — і ніби сто років знайомий». Зіночка знала Людмилу з дитинства. Спочатку в дитячий садочок, потім до школи разом ходили. І в медучилище разом, та тільки розвела їх доля: одну — на Чорне, другу — на Біле море закинула. «А все кляті мужики зі своєю любов'ю», — говорила, бувало, Зіночка, беручи до рук гітару. Після чарочки сірі очі її робились глибокими і темними, як осінні чорториї. Пальчики нервово пурхали по струнах, і вона починала співати відчайдушні циганські. Інші умлівали, слухаючи її пісні, а Петрові в такі хвилини чомусь було жаль сіроокої Зіночки. Він знав про її часті захоплення, всі вони, як правило, закінчувались недовгими сльозами. Вже на третій-четвертий день після чергової «драми» Зіночка пудрила носика і починала пострілювати на всі боки, вишукуючи серед цих «проклятих мужиків» чергову жертву. При тому сірі непорочні очка блищали такою чистотою і безхмарністю, наче за все життя вони не пролили жодної сльози.

«Людка — це тобі не я, — у хвилини відвертості говорила Зіночка. — Я що, я в душі утримати не вмію… А вона тримає. Вона на всіх цих проклятих мужиків нуль уваги і фунт презирства… А на таких соколиків, як ти, Петрунчику, і взагалі…» Що значило оте «взагалі», Зіночка не розказувала, певне, вважаючи: таким красуням, як Людмила, на таких «сірих», яким у душі вважав себе Добриня, їй справді нема чого звертати уваги.

Якось, помітивши, що він довше звичайного роздивляється фото Людмили, Зіночка раптом розповіла: вона послала додому фотографію Добрині і написала матері і сестрам, що він її жених. «Хай не думають, що я і тут, як дома… Хай знають: у мене є жених».

Так Добриня довідався: на нього мають певний приціл. Помітивши, як він скис при тих словах, Зіночка розреготалася і поспішила заспокоїти: «Та ти, голубе, не тужи. Це я так, для сміху. А сам ти мені і в свято не потрібний. Он люстерко, поглянь на свою будку. Бачиш, який красень… не доведи господи!» Вона довго, заливисто сміялась, потім акуратно, щоб не розвезти туш на віях, витерла сльози і промовила: «І що вона в тобі такого угледіла? Як видивилась? Під мікроскопом, мабуть…» — «Хто?» — спитав він, ні про що не здогадуючись. «Та Людмила ж… Як лист мій прийшов, так і вона у відпустку додому заявилась. Ну, моя мати за листа та до сусідів похвалитися: ось, мовляв, яке щастя моя Зінка на краю світу знайшла і фотографію твою їм показала. А Людка і каже: хороший, самостійний хлопець, ваш майбутній зять, і мужчина видний. І як вона по фотографії побачила, що ти за два метри вимахав. Всі люди, як люди, а ти ніби на коні серед натовпу їдеш…» Зіночка знову довго і нервово сміялась, підливала собі і йому люксівський коньяк, а Петро сидів і злився, проте так і не наважився тоді сказати сіроокій, що про неї думав. Просто встав і пішов геть, щоб більше ніколи не заглядати до неї на вогник. Раніш, бувало, заходив, як і інші, убити вечорок, пісень послухати, самому поспівати, проте в її «проклятих мужиках» не значився, не поцілував, не обняв ні разу, а вона, бач, взяла і в женихи записала.

Наприкінці першої полярки (то була сто дванадцята доба без сонця) в портову контору забігла Зіночка і, покрутивши у нього перед носом телеграмою, сказала:

— А на «Художнику Крайнєві» приїздить Людмила! Бачиш, телеграму дозволили. Начальство мене поважає, не те що деякі…

Петро вихопив з її рук аркуш з наклеєними на ньому смужками слів: «Приїжджаю «Художником Крайнєвим» Людмила». А вище значилось: «Начальнику ГРП Калікіну». Вирішивши, що це не що інше, як чергові «штучки» Зіночки, яка частенько використовувала поблажливість начальства для своїх особистих справ, Добриня не став зв'язувати Касяна і Людмилу. А коли ця думка і з'явилась, просто відмахнувся від неї. Спочатку навіть не зрозумів, про яку Людмилу мова і чому Зіночка з цим прибігла до нього. Лише в кінці зміни, піднімаючись сходами на терасу, раптом зупинився на півдорозі і застиг, дивлячись у бік океану. Чогось стало не по собі, защеміло в серці, захотілось побути насамоті. Певне, нікому не зміг би пояснити, що в ту хвилину з ним відбувалося, тому що й сам не розумів причини дивного хвилювання, але вже після цієї миті чекав на прихід «Художника Крайнєва», лічив дні до відкриття навігації в Грен-Гарбурі, уважно стежив за зведеннями метеослужби по всій трасі від Баренцбурга до Мурманська.

Зустріти корабель, на якому прибула Людмила, йому не довелось. З делегацією портовиків був у гостях у норвезьких колег в Лонгірбюені. Повернувшись, зустрів Володьку Михеєва і від нього довідався, що Людмила не захотіла зупинитись в «хоромах» Зіночки, а тому шукати її слід у гуртожитку медперсоналу. Звідки у того Вовчика такий нюх? Не говорив же йому ні слова, а він уже знає, що Людмила цікавить не когось там іншого, а саме його, Петра Добриню. «У Зінки її не шукай…» — і так далі. Це і спрощувало, і ускладнювало справу. До Зінулі можна було завалитися, так би мовити, на правах старого знайомого, а в гуртожиток…

Не дивлячись на розкутість тутешніх звичаїв, коли полярна ніч робить незнайомих знайомими, знайомих — друзями, Добриня все ж не наважився піти до Людмили і сказати: «Ви бачили моє фото і навіть хорошо говорили про мою самостійність — будемо знайомі». Для людини, що тільки-но занурилась у тутешнє життя, важко одразу розібратися, хто є хто. Ні, він не пішов у гуртожиток медперсоналу, не пішов на танці, утримався від спокуси ніби випадково зустріти її в кіно, і все це не від того, що був досвідченим у таких справах. Йому просто боязко було з нею зустрітися. Особливо лякала перша зустріч, яка могла зіпсувати всю справу. Не пощастить — і вважатиме тебе сірим. Тоді ніякі епітети, про які говорила Зіночки, не допоможуть. Потім будеш довго доводити, що ти не сірий, а різнобарвний.

Зустрілися ліпне на вечорі, присвяченому нагородженню тресту Почесною грамотою. Під час урочистої частини Людмила сиділа в третьому ряду. З президії Петро її добро бачив. В той вечір вона була на диво привабливою, і Добриня вперше пошкодував, що доповідь у Журавльова така коротка. Тільки почав приглядатися, а тут кінець урочистої частини і пора починати концерт. В душі сподівався, що, побачивши його на сцені, в концерті, де Петро грав не останню скрипку, Людмила поставиться до їх знайомства більш прихильно.

Вийшовши на авансцену і виголосивши слова вітання, Добриня раптом осікся й надовго замовк: у третьому ряду Людмили не було. Голос повернувся до нього тільки тоді, коли він побачив її усміхнені очі в глибині залу. Підбадьорившись, і, як завжди, з гумором Петро об'явив про початок концерту. Зал нагородив його бурхливими оплесками, проте за куліси він вийшов з похололим серцем — Людмила не аплодувала. Все, що раніше здавалось цікавим, гострим, дотепним, що завжди приймалось на «ура», втратило в його очах блиск. Репризи, які він писав сам на місцевому, так би мовити, фольклорі, — прісними, пісні, написані разом з керівником ансамблю, перукарем Арчилом, — наївними. Танцям теж не поталанило. Лубок, сто разів перевірений на глядачах, у цей сто перший видався просто дурним кривлянням. Та й справді, що розумного в тому, що маленька Марусонька, одягнена як матрьошка в сарафан, сидячи під намальованою на задньому плані берізкою і лузаючи насіння, встигає співати куплети на зразок:


Я шахтарочка сама,

Звуть мене Маруся,

В мене чорних брів нема,

Та я й не журюся…


«Чого зупинився, начальнику? Пора на вихід!» — підштовхнув його Володька і розтягнув гармошку. Одягнені під сільських парубків минулого століття, таких собі відчайдушних хлопців вони вийшли на сцену. Все, що треба було робити по інтермедії, а потім і в танці, Петро робив автоматично з виглядом приреченого на страту і лише під кінець, помітивши усміхнену Людмилу, засміявся й сам, хоч сміятися йому тут не годилося. Проте глядачі вибачили йому це маленьке відхилення від образу похмурого парубка, якому що дрова рубати, що танцювати — однаково. Під завісу він так розходився, що устряв ногою в паркан. Марусенька підхопила його довгу ногу на руки й, неначе шлагбаум, повернула до куліси, куди вони всі і чкурнули під бурю аплодисментів. Добриня бачив: Людмила сміялась до сліз.

Після концерту були танці. Петро увійшов у фойє з виглядом переможця. Дівчата зустріли артиста прихильними посмішками і поглядами, що не залишали сумніву в його популярності, проте Добриня не звертав на них уваги. Як завжди після концерту, жінки начальників затягли своїх чоловіків у фойє на кілька танців. Вовчик грав вальс. Ніна Павлівна танцювала з головним інженером. Їм ніхто не заважав. Так тут було прийнято і стверджено традицією. Але ось у коло увійшла ще одна пара: Людмила вийшла танцювати з Касяном Калікіним. Це був удар не лише для Ніни Павлівни, котра давно вже не знала суперниць у вальсі. То був удар і для нього: рядок прочитаний колись у телеграмі, зараз набув істинного змісту. «Людмила приїхала до Калікіна, це факт!» Добриня вийшов з фойє. В той вечір вони так і не познайомились, але справедливості ради треба сказати, що саме Цей вечір був початком їхніх стосунків. Потім Людмила не раз говорила: «Ти мені, Петрусь, ще в той вечір рідним видався. Так, ніби ми з тобою все життя на одній вулиці прожили. Дивно, правда? От із Зінулею знайомі з дитинства, сусіди, паркан у паркан, а чужі… А ти свій, рідний. Ну, як брат, розумієш?»

Щось Петро розумів, щось ні. Роль брата не влаштовувала, проте відмовлятися від неї не став. Хай. Час покаже, хто кому сват, хто кому брат. Ось Калікін теж на зразок рідного дядька. Перший час Людмила ходила сумна, чимось пригнічена, чого Петро ніяк не міг зрозуміти. Ну, коли приїхала до Калікіна, то чому не з ним разом, чому не зустрічаються… Майже? Чому між ними холодок, відчуженість? Звичайно, вік у Касяна солідний, але не такий уже він старий, щоб… А Людмила чомусь про нього ніколи не говорить, усе ніби навмисне обходить його в розмовах. Усе це вкривалось таємницею, а туманів у таких ділах Добриня не любив. Якось спитав прямо: так, мовляв, і так, що в тебе з Касяном? А вона візьми та й виклади йому все: як познайомились і які листи писали одне одному, і як зібралась на край світу за своєю долею. «Я під тебе, Петрусь, нічого крити не збираюся. Навіщо критись? Обманювати я не вмію, та й не хочу. І ти мені любий, і Касян. Я ще й сама не знаю, як мені а вами бути…»

Він тоді спалахнув, наговорив їй чортзна-яких дурниць. Хоробрість ця з'явилась у ньому від випитого напередодні спирту (разом з Арчилом писали пісню, яку Петро мав намір присвятити Людмилі). Тижнів зо два не бачились, і він страшенно мучився. Вечорами сидів дома, валявся на ліжку з книжкою в руках, а читати не читав. Букви розпливалися і з цих плаваючих тіней незмінно виникав образ Людмили, її великі, сумні очі. В один з таких вечорів зайшов Арчил. Присів не роздягаючись до нього на ліжко і сказав: «Дурен! Великий дурен ти, Петка! Нащо мучаєшся сам і мучиш такий красивий дівчина? Іди і скажи, що ти великий дурен, дуже великий…»

Чи то прийшло друге дихання, а чи попутний вітер допомагав, але за Пташиним каменем йти стало легше. Людмила іноді озиралася на Петра, і тоді він бачив її винувату посмішку, так, ніби вона вже лаяла себе за те, що покликала його в цей лижний перехід. Як всі уродженці півдня, Добриня погано стояв на лижах, не те, що Людмила. В своєму чорному кожусі Петро здавався собі паровозом на вузькоколійці, важко пихкотів і весь клубочився парою. Стомився страшно, проте попросити зупинитись і трохи відпочити не наважувався. Це означало збити себе з ритму і після зупинки все треба буде починати спочатку. Ні, ліпиш вже йти. Всяка дорога де-небудь та закінчується. Скінчиться і ця. П'ятнадцять кілометрів — це лише п'ятнадцять кілометрів і не більше.

Коли в шибках Касянового будиночка, що стояв на дні глибокої улоговини, червоним полум'ям зблиснуло сонце і повітря задзвеніло від собачого гавкоту, Петро полегшено зітхнув. Він бачив, як Людмила на мить затрималась на краю розпадку і, помахавши рукою, крикнула:

— Давай за мною схилом! За мною!.. — Пригнулась, кинула під пахви лижні палиці і помчала схилом, об'їжджаючи будиночок Касяна, по спіралі наближаючись до нього. Петро покотив навпрошки. Схил падав крутіше, ніж це здалося спершу, але зрозумів це вже потім, коли летів донизу під свист вітру у вухах. Всередині похололо, а серце на ці кілька секунд, мабуть, просто зупинилося в грудях, ніби очікуючи, що з цього вийде. В будь-який час Петро зламав би собі шию, але тут, певне, вберегла його любов. Бажання не впасти в очах Людмили, як те не дивно, тримало його на ногах, і все обійшлося б, якби не широкий рів біля самого будиночка. Скотившись з крутизни, Петро вирішив, що все вже позаду, розслабився, розбундючився, крикнув щось переможне Людмилі і одразу ж заплатив за необачність — підкотився під ноги непомічений горбок, підкинув у повітря. Лижі носками зарились в протилежну стінку рову, щось затріщало, смикнуло за ноги, і він з головою пірнув у намет.

Перше, що побачив Петро, коли голова його проклюнулась із снігу, були здивовані і ніби навіть готові бризнути сміхом очі Касянових собак, серед яких вирізнялась лукавством морда рудого, з підпалинами пса.

— Ти не забився, Петрику? — в голосі Людмили прозвучала щира тривога.

— Нєа-а… — посміхаючись на весь рот, відповів він. Снігу набилося у рукави і кишені кожуха, ватяних штанів, та хвилювало не це. «Виходить, я їй не байдужий? Виходить, любить? Мене любить!!!» — відстукувало в грудях серце.

— Ну, чого ти поїхав навпростець? Треба було за мною, схилом.

— Та ну, Людок, дурниці. Лижі цілі, і порядок.

— Що лижі… Лижі можна купити нові, а от людських запчастин в магазинах поки що не продають. — Касян стояв у дверях, посмоктуючи свою ескімоську люльку і посміхався. Біля його ніг метушились збуджені появою незнайомих людей лайки.

— А ми до тебе, Касяне Миколайовичу, — сказала Людмила, вигрібаючи Потри з намету. — У дуже важливій справі.

— Ну, коли так, то заходьте в хату. Ми раді гостям… На морозі важливі справи не обговорюють.

Він допоміг Людмилі зняти лижі, поставив їх до стінки біля дверей і жестом запросив заходити.

— Молодці, що прийшли. Як це ви надумали в таку далечінь і на лижах. Мабуть, треба було спочатку по радіо… А раптом би мене тут не було.

— Я тебе в Баренцбурзі бачила. А потім спитала, сказали полетів з Самохіним до себе. А зараз ми на Плащі були, звідти й махнули.

— Нам за такий крос по медалі треба видати, — посміхнувся Добриня. Він уже звільнився від своїх лиж (якщо ті уламки можна було назвати лижами) і стріпувався всім тілом, неначе пес, що виліз з води. Вигляд у нього був дурнуватий, як у всіх щасливих людей на землі. Дивлячись на нього, Людмила і собі посміхалась, проте, відчувши на собі погляд Касяна, одразу ж заспішила і увійшла в сіни. Петро рушив за нею, на ходу скидаючи кожуха, з якого все ще сипався сніг.

— Ти що це, Дружок? — промовив у нього над вухом Касян. Петро зупинився, але слова геолога адресувались не йому. Калікін звертався до рудого, з підпалинами пса, що зосереджено грібся в наметі, де тільки-но борсався Добриня. Хмикаючи і метляючи головою, Дружок притягнув хазяїну рукавицю.

— Молодець, — Касян погладив пса по кудлатій голові. — Розумний ти мій собака… Хазяїн…

— Це і є той Шпіц, про якого ти нам розповідав? — спитав Добриня.

— Ні, це вже його внук. Собаки так довго не живуть. Той Шпіц теж не був шпіцем. У його жилах текла кров вівчарки і гренландської лайки.

Касян і Петро зайшли в будиночок.


Розділ дев'ятий БУДИНОЧОК В УЩЕЛИНІ


Його краще було б назвати вагончиком, тільки стояв він не на колесах, а на полозах. Кожного разу, коли геологи міняли район досліджень, вагончик чіпляли трактором і тягли на нове місце. Далі в ущелині видні-лось ще кілька таких, на випадок снігової бурі, з'єднаних між собою вірьовками. В них розміщувалися радіостанція та інші служби, що забезпечували ритмічну роботу двох геологічних загонів, які працювали зараз у регіоні льодовика Норденшельда, перевіряючи гіпотезу про поворот світи вугільних шарів від розлому на південний захід.

У середині будиночок начальника ГРП виглядав цілком обжитим і здавався просторішим, аніж це можна було уявити. Невелика його площа, розумно розділена на кілька відсіків — їдальня, вітальня, почивальня. Були і кухня, санвузол і навіть невеличкий душ, ніби в ті люті морози могло у когось виникнути бажання полоскатися навіть під теплим душем. Турботами хазяїна все тут було доведено до кондиції міцного холостяцького затишку. З усього видно, жив тут чоловік акуратний, практичний, коло інтересні якого не замикалося на суто професійних проблемах. Маленька світличка завішана книжковими полицями, заставлена предметами безумовно музейної цінності, зібраними Касяном Калікіним тут-таки, на острові, в місцях старих промислових становищ: капкани, зроблені руками помора-промисловика років двісті тому, ручні гарпуни для полювання на моржів і тюленів, ціла колекція старовинних мисливських рушниць, хитрі риболовецькі снасті. Над вікном прикріплений уламок дерев'яного пропелера з мідною табличкою «Латам», знайдений на березі мису Ліннея. Про цю знахідку Калікін не раз розповідав своїм друзям і вони знали історію «Латама», знали про загибель Амундсена, який летів на цьому літаку підкоряти Північний полюс. Взагалі приміщення було виповнене до краю уламками всіляких історій, які сувора Північ береже від легковажних і не завжди відкриває навіть тим, хто ставиться з повагою до її таємниць.

У ті рідкісні вечори, коли друзям випадало сходитись у цій затишній вітальні, в оповідях Касяна історії оживали, і. тоді розсувалися стіни і всі трос; похитувались на заледенілому «Руслані», страждали з тими шістьма нещасними учасниками трагічної експедиції Нобіле, котрих понесла у безвість оболонка дирижабля «Італія». Разом з Нансеном і його супутником плавали на вутлому капці біля берегів Землі Франца-Йосифа, пішки чи на собаках пробивалися до Північного полюса, зимували в маленьких станках, де гірко пахло рибою, кислим звірячим салом, де сушились ведмежі шкури, де ніч і день горів закіптюжений жирник з нарванню. Герої цих захоплюючих розповідей ніби сідали з ними разом біля розпеченої чавунної пічечки і говорили відверто, як на духу, виважуючи причини невдач, говорили про мужність і боягузтво, зраду і честь, самопожертву і честолюбство людей, життям яких володіла мрія підкорення Арктики.

Сидів тут, бувало, і вигорецький розкольник Амос Корнілов, що побував на Шпіцбергені одним з перших. Це він відписав Ломоносову про «тамошние свойства» природи і промислів; курили тут свої люльки капітани казенних китобійних кораблів «Кольського риболовства», яке створив своїм указом Петро Перший; бував і лейтенант Нагурський, перший в історії авіатор, який літав над Льодовитим океаном на апараті, важчому за повітря; ділились радістю і бідами герої «Святої Анни» і «Геркулеса», «Фрама» і «Сєдова», «Літке» і «Чолюскіна». Від спілкування з цими непересічними особистостями на душі у Петра світлішало, проте кожного разу це світле почуття тьмяніло, коли він помічав, з яким захопленням слухає Калікіна Людмила. Власне, тому вони з Людмилою і бували частіше; у Семена на Чистому ручаї.

Людмила теж мала причини не дуже часто бувати в цьому будиночку, де серед багатьох цікавих речей на стіні висів портрет жінки — велика фотографія, наклеєна на товстий картон. Велике зерно і помітна ретуш свідчили про те, що портрет збільшено з невеличкого знімка. З портрета дивилось молоде, відкрите лице, відмічене тією некрикливою красою, яка вирізняв жінок Скандінавії. В лівому нижньому кутку фото було щось написано норвезькою мовою. Людмила не володіла цією мовою, проте напис прочитала, звичайно, з допомогою словника, що стояв поруч на поличці. «Не забувай мене, Кассій… Інгрід. Хаммерферст, 1947». Лише кілька слів, а за ними ціле життя. Ні тоді, ні після, ніколи не питала Касяна, хто така Інгрід і чому її портрет залишився висіти на стіні і після того, як вона, Людмила, переступила поріг цього будиночка.

«Якщо Касян сам не говорить про неї, значить, так треба», — вирішила вона. Проте в ті рідкі відвідини, коли їй доводилося бувати тут, зустрічаючись поглядом з Інгрід, Людмила відчувала гострі ревнощі, хоч і розуміла, що ця жінка з того минулого життя Касяна, на яке в неї не могло бути ні прав, ні претензій. Але що робити з серцем?

Касян щиро зрадів гостям. Метушився біля Петра, вдячно поглядав на Людмилу і все припрошував не звертати уваги на малі габарити його помешкання і почувати себе, як дома.

— Ти, Петре Степановичу, і светра знімай. Хай просохне. Я от зараз вугілля підкину та закусить чогось… І ти, Людо, сміливіше, знімай, роззувайся — і в крісло, ближче до печі, — Касян посміхався, а очі чомусь були сумні. Вони обоє помітили це.

Петро поглянув на Людмилу і заходився скидати светра. Він не стогнав і не кривився навіть, а вона відчула, що йому боляче.

— Покажи лікоть, — холодні з морозу пальці торкнулися його руки. — Болить?

— Ні-і, — посміхнувся Добриня.

Переконавшись, що синяк невеликий, Людмила взяла светра і розвісила його над пічкою, примовляючи:

— Дурненький ти в мене, Петрусю. Зовсім, як хлопчисько, а якби руку зламав? Солідний, можна сказати, чоловік, начальник порту, а летить сторч головою, ніби якийсь шибайло.

Добриня дивився на її заклопотане, а від того ще більш привабливе обличчя і думав, що навряд чи є де таке друге. Принаймні, він не зустрічав подібного за все своє життя. Шукав, з чим його порівняти, і раптом, несподівано для самого себе, наважився порівняти з обличчям тієї жінки, яку майже на всіх своїх картинах малював Рафаель. Так, це була вона! Саме в її обличчі присутня та тривожна радість, що виповнила зараз очі Людмили. Петро ніколи не наважився б висловити таке вголос. Як і всі романтичні натури, він був у таких речах несміливий і сором'язливий до хворобливості, не ризикував оголяти перед сторонніми свої думки і почуття. Правда, інколи йому хотілось розірвати цю умовність, яку люди вигадали для себе явно не у хвилини духовного осяяння, хотілось кричати про свою любов на всіх перехрестях. Здавалось диким, що доводиться соромитись найкращих своїх почуттів, поривань, думок, якими людство мало б лише пишатися.

Після таких хвилин наступали більш помірковані, а тоді він запитував себе: «Що вона в мені знайшла?» Тоді не допомагав навіть рятівний у всіх інших випадках гумор. «А рантом я сліпий? Раптом я все це вигадав? їй-богу, все занадто добре, щоб бути справжнім». Такі думки тривожили і разом з тим сповнювали душу глибоким почуттям вдячності і любові до Людмили. Її тривога, очі, інтонація в голосі — ні, це не може бути грою. Добриня вже ступив до Людмили, щоб зазирнути в її очі і переконатись… Але в коридорі почулося шарудіння. Підійшов до дверей і штовхнув. З темряви на нього із співчуттям дивилися зволожені сливи собачих очей. «Підглядаєте?..» — Добриня підморгнув собакам. Атмосфера вагончика п'янила і штовхала до безрозсудливих думок і бажань. Недаремно ж норвезькі казки оповідають про те, що в старовину на Шпіцбергені жили добрі гноми, які єднали серця закоханих. Хто зна, може, вони і зараз живуть тут і підглядають з темряви.

Петро підійшов до Людмили, взяв її руку у свої великі гарячі долоні і торкнувся губами. Рука що зберігала пахощі морозу. В очах танцювали зблиски вогню, що рвався з відкритих дверей пічки.

— Я люблю тебе, — промовив Петро, притуливши її руку до своєї щоки.

— Я знаю…

— Я зараз помру, якщо ти мене не поцілуєш.

— Ну що ти, Петрусю.

— І взагалі, виходь за мене заміж!

Ще кілька секунд — невідомо, чим би все це скінчилося. Але двері прочинилися і в клубах нари на порозі з'явився Касян.

— Прошу! Мабуть, в дорозі зголодніли? — Він поклав на стіл в'ялену лососину, струганину, приготовану за тільки йому відомим рецептом, мішечки сушеної картоплі, поставив штоф спирту і невеличкі срібні чарочки з гербами італійських міст Верони, Генуї і Сієни.

Людмила простягла йому долоню.

— Налий мені трошки сюди, а ти, Петре, давай лікоть.

І заходилася розтирати синяк спиртом. Тривога і хвилювання, що народилися в душі, як тільки вона переступила поріг цього будиночка, найменшою мірою стосувались того, про що зараз думав Добриня. Вщерть переповнений почуттями любові, Петро все сприймав на свій рахунок і не помічав, якої напруги поле виникло зараз між Касяном і Людмилою. Калікін докладав немалих зусиль, щоб не показати свого збудження. Якоюсь мірою це йому вдавалось, але зараз він хвилювався більше, ніж у той ранок, коли побачив її з Петром біля контори тресту. Там була можливість відступу, можна було зникнути, а тут тікати нікуди. Та й скільки можна тікати? Питання це стояло в його очах і вимагало вирішення. Людмила бачила це і розуміла: повинна дати відповідь, інакше урветься те, що незримо зв'язує їх з першої зустрічі, розірветься і вже ніяка сила не здатна буде зв'язати все знову.

Касян налив чарки. Людмила зустрілась з його поглядом і відчула: він не відкладатиме далі розмови. Глибокі тіні лягли на її сповнені болем зелені очі. Він помітив і це. «Що з нею? Що стоїть за цим болем?» Касян нічого не розумів. Чому його бажання розрубати вузол їх стосунків, що все більше затягувався, одним чесно сказаним словом, щирим зізнанням так вразило її? Певне, спочатку треба поговорити, вирішити їм двом, а вже потім говорити про те третьому. Касян бачив, як рожевіють бліді щоки Людмили і чекав, що ось зараз вона підніме на нього очі і все з'ясується. Проте Людмила не підняла очей. «Знову чекати. Мовчать і жити непевністю, таїти почуття», — подумав він. А Людмила тим часом зняла з плечей пухнастий, ангорської шерсті шарф і замотала ним лікоть Добрині.

— От тепер можна і всередину прийняти, — посміхнувся Петро.

— Це вже чоловіча розмова, — підтримав його Калікін.

— За що першу?

— За гостей.

— Ні, брат, давай за хазяїна. Пора б йому завести тут, в цьому скиту, хазяйку! — Добриня підняв чарку, випив і взявся за лососину. А вони стояли з чарками в руках. Касян дивився на Людмилу, а вона — за вікно, де починалась завірюха. Уминаючи за обидві щоки, Петро пробував підтримати бесіду:

— Віриш, Касяне Миколайовичу, зрання мріяв до тебе завалитись, а тут ці англійські гості. Принесло ж їх. Та, певне, в небесній канцелярії чергує хтось із пристойних апостолів — як мріялось, так і здіялось… Твоє здоров'я! От чорт, промерз я здорово! — Петро випив другу, хукнув у кулак і знову заходився біля закуски. — Ми, правду сказати, там, на вітрюгані, теж трохи грілися. У того містера фляжка з ямайським ромом. Класний мужик. Анекдот по дорозі розказав. Про мисливця. Я до сліз сміявся, а Вовчик… Іде мисливець, бачить — нора. Випив маленьку, хукнув у нору, пасці, враз косооким став. Він його за вуха — і в сумку. Іде далі. Лисиччина нора. Випив більше. Хукнув — лисиця в сумці. Потім таким же макаром вовка, ведмедя… Далі йде, бачить — здоровенна пора. Випив усе, що у фляжці залишилось, та як хукне, а звідти: гу-у-у!!! Паровоз!

Добриня смішно зображав звірів, мисливця, кумедно надував щоки, показуючи, як гуде паровоз. Анекдот йому подобався, і він сміявся від душі, а Касян і Людмила мовчали.

— Чого ви? Не смішно, чи що? — спитав, приглядаючись то до одного, то до другого, потім махнув на них рукою. — Видно, не мастак я анекдоти розказувать. От Вовчик, той… Наливай, Миколайовичу, ще по одній, може, і в мене талант проріжеться.

— Талант у тебе незаперечний, тільки гумор щось не дужо схожий на англійський. — Калікін скоса поглядував на Людмилу. Вона сиділа напружена, опустивши очі, не торкаючись чарки.

А Добриня тим часом перехилив уже третю «Сієну».

— Та який там у біса англійський, наш… Він його З Мурманська ще в час війни вивіз, анекдот цей.

— З Мурманська, кажеш?

— Розумієш, льотчик він. А вірніше сказати, стрілок-радист. Вони тоді у Мурманськ часто літали. Вони ж союзниками були нашими у тій війні. Ой, та що це я тобі розказую. Ти ж і сам…

— А звуть його як? — насторожився Касян.

— Містер Патрік, — сказала Людмила. — Тобто повне ім'я його Патрік Белфур Белч.

— Так я і знав, — підвівся з-за столу Касян. — Серцем чув, що він обов'язково повернеться у ці краї, неодмінно повернеться на старі стежки.

— Ти його знаєш? — здивувався Добриня.

— Знаю — це, брат, не те слово! Коли це той Патрік, то ми з ним… Ми з ним стільки горя сьорбнули, за все життя не забудеш. — Касян замислився і деякий час, згадуючи, роздивлявся налиту чарку. Потім раптом стрепенувся: — Вип'ємо, друзі! Вип'ємо за той час. От коли все позаду, починаєш розуміти, що, зрештою, нам, нашому поколінню повезло.

— Ну, так уже й повезло. В мене батько загинув… Та хіба лише у мене? Двадцять з лишнім мільйонів лягло. І це тільки з нашого боку. — Добриня хвилювався. Розумів, що не дуже зручно йому перебивати Касяна, проте не висловити те, що мучило, не міг. — Я оце сьогодні вранці, коли ті труни вантажили, стою і думаю: а я вже старший за свого батька. Він загинув, коли йому тільки двадцять два було.

— Все це почалося задовго до того, як доля вирішила, що ми повинні зустрітися з ним тут, у снігах під Лонгірбюеном, — згадував Касян. — Усе почалося ще в Норвегії. Невдовзі після того, як ми з Ролфом дісталися до Балстада… Та ні, мабуть, все-таки в той же день. Нам стало відомо, що з німецького об'єкта «Вікінг» (вони його під сімома замками ховали в шхерах), утік якийсь майор. Я б не запам'ятав його імені, коли б не одна обставина — цього майора звали Енке. Пізніше ми довідались; він був розвідником. Ми бачили, як його підхопив на борт англійський військовий літак.

— Біля Глом-фіорда? — спитала Людмила.

— Так, це було саме біля Глом-фіорда.

— А може, майор і був той самий Кребс, якого шукає наш англієць? — з хвилюванням промовила вона.

— Ти не помилилась, — сказав Касян. — Той самий…

— Дивовижна штука життя, — мовив Добриня, підливаючи спирту у свою «Сієну». — Чортзна-де, чортзна-коли, а дивись…

Людмила відсунула від нього чарку.

— Людок, ну що ти, — Петро страдницьки скривився, але помітивши її насуплені брови, підняв догори руки.

Він уже трохи захмелів. Тепло і спирт робили свою справу.

— Коли вірити містеру Белчу, — почав Добриня підкреслено серйозно, звертаючись до Касяна, — то через Кребса вони і загинули. Патрік… Чи то пак, містер Белч говорить, що рядочком усіх трьох поховав. Ми розрили… А його нема… Льотчики на місці, а третього, як корова язиком злизала.

Калікін підвівся.

— Де вони зараз? — спитав, ставлячи на стіл недопиту чарку.

— Хто де… — розвів руками Петро. — Містера, як я зрозумів, Ніночка в лікарню повезла.

— У нього серце… Приступ, — пояснила Людмила.

— А дочка і шкіпер, мабуть, на шхуні, — вів далі Добриня. — Дуже вже цей містер Белч розхвилювався, коли побачив, що нема на місці того Кребса. Розумієш, там якась історін н ним приключилась. Його несправедливо нібито звинуватили…

— В чому?

— Шкіпер щось пояснював Баті, та я не все чув.

— Звинуватили його в тому, — сказала Людмила, — що він нібито спричинився до смерті Кребса, якого там вважають героєм. А його син…

— Так, так, — втрутився Добриня, — син повірив у те, що його батько зрадив інтереси нації, і… Ну, там… Пішов з дому і став хіпі. Містер дуже переживає за сина.

— Нам треба летіти у Баренцбург. — Касян заходився крутити ручку польового телефона. — Я дещо знаю про цього Кребса. В могилі, біля літака його давно нема.

— І ти знаєш, де його труп? — з надією спитав Добриня.

— Знаю. Але…

Касяна перервав телефонний дзвінок, він зняв трубку.

— Андрій? Так, це я… Що там синоптики? Я-то бачу, а що вони обіцяють?… Зрозумів. А Самохін?… Де-де? Та-ак!.. Що ж, будемо чекати погоди. — Він поклав трубку. — Погані наші діла. Насувається буран, а Самохін з льодовика махнув прямо на Баренцбург. У нас сідати побоявся, боковий вітер понад шість балів.

— Заливає Самохін. Це він до своєї Дуні чкурнув, а киває на вітер… То що, може, ми з вами на лижах пробіжимося? Га?

Людмила тільки головою похитала, а Касян сказав;

— Ні, Петре Степановичу, дочекаємось, поки стихне.

Він присів до вікна, вийняв свою ескімоську люльку, взяв з полиці пачку «Золотого руна». Добриня бачив, що хазяїн дуже хвилюється. Пальці автоматично притоптували тютюн, а думками він був далеко. І якби не запитання Людмили, певне, надовго забув би про гостей.

— А що тобі відомо про цього Кребса?

— Тільки деталі… Проте, здається, вони можуть зв'язати всю цю історію. — Касян клацнув запальничкою і розкурив від її довгого язичка люльку. Потім узяв з полички кілька розпечатаних конвертів і поклав їх перед собою. Далі вів, ніби роздумуючи вголос: — Це я отримав сьогодні з Хаммерферста. Мій друг Людвіг Улл на моє прохання зібрав дані відносно об'єкта «Вікінг», в охороні якого до року служив майор Еике, він же англійський розвідник Мартін Кребс… Справа в тому, що я вже досить давно працюю над книгою про події і людей того часу. Мої норвезькі друзі допомагають мені матеріалами, щоб розказати людям, як усе те тоді було. Інгрід, Людвіг і, до речі, Патрік… Усі ми воювали тут на острові в загоні Уве Люнда, і нам є що згадати. Проте пам'ять — це одне, а документ — друге. Лише почавши писати книгу, я відчув, що події, учасником яких я був, бачаться мені ніби з якогось одного боку, а тільки особистих вражень недостатньо для об'єктивного відображення факту. Ось і ця історія з Кребсом-Енке торкнулась моєї долі. В ній є такі грані, про які я довгий час змушений був мовчати, більше того, навіть підписку давав, що мовчатиму. Було й таке. Однак час згодом відкриває нам найглибші свої таємниці. Мабуть, прийшла пора розкрити і цю… Ось тут Людвіг прислав витяги з документів, що зберігаються в архівах Осло. Бачите, і там це вже перестало бути секретом, значить, і нам нема чого берегти під сімома замками. Вся ця історія стане більш зрозумілою, коли я почну ось із цього. — Касян взяв з полиці старий, потертий срібний портсигар і подав його Людмилі.

— Ось цей портсигар я знайшов літом п'ятдесятого… З того часу він лежить на полиці серед моїх знахідок.

Людмила, а за нею й Петро схилились над портсигаром, роздивляючись на його кришці хитро сплетені букви «Sh» і «L».

— Яка дивна монограма, — сказала Людмила.

— Всього дві букви, а ніби жучок з волохатими лапками.

Добриня натиснув на кнопку. Портсигар клацнув і розкрився. На внутрішньому боці кришки побачили напис. Петро підключив всі свої знання англійської мови і прочитав: «Стенлі Мак-Ллойду в день народження. 21 квітня 1959 року. Елізабет Смайлз».

— Мак-Ллойд… Мак-Ллойд… — повторював Добриня. — Це часом не його ініціали на кришці вигравірувані? «С» і «Л».

— Цікаво інше. — Касян взяв у Добріші портсигар. — Такий точно жучок «С» і «Л» вигравірувано що на одній штуці.

— Де? — в один голос запитали Петро і Людмила.

— На фляжці… Ця фляга потрапила мені до рук ще в сорок четвертому. Зараз я вам її покажу, — Касян вийшов на кухню. Довго рився там у якихось валізках, сумках, ящиках, але нічого не знайшов. До гостей повернувся розгублений, з порожніми руками. — І куди вона поділась… Вона зі мною і на Велику землю подорожувала. На ній тайник був. Ну, те, що було в тайнику, я здав куди слід, а флягу… От чорт… Ви навіть не уявляєте, якої ваги документ ця фляга. Без неї ланцюг доказів може не зімкнутися.

— Про що ти говориш? — спитала Людмила.

Але Касян не відповів, він знову заходився шукати флягу, тепер уже на полицях, серед книжок. Тим часом Петро ще раз прочитав: «Стенлі Мак-Ллойду на день народження… На день… народження».

— Зажди, зажди, Петре Степановичу, я ж її подарував і теж на день народження! От чорт, зовсім дірява стає пам'ять.

— Кому подарував? — спитав Петро.

— Нашому спільному другові. Капітанові затонулого корабля!

— Митричу?

— Йому… Минулого літа. Причепився: подаруй та подаруй… Вельми зручна штуковина, каже, стоїш на вахті, промерз, дістав із задньої кишені, ковтнув раз-другий — уже й зігрівся, і в кубрик раз за разом бігати не треба.

— Значить, вона у Митрича?

— Повинна бути в нього… Я ще тоді, в сорок п'ятому показав її нашим. Подивилися, що треба — з нею зробили — сфотографували і повернули мені. Полковник Пирсанов потис мені руку: хай буде вам пам'ять, користуйте, але майте міру.

Задеренчав телефон.

— Слухаю!… Так. Зараз іду. — Він встав. — Викликають до рації.

— Підлеглі занудьгували? — спробував пожартувати Добриня.

— Начальство, кличе. Батя на радіохвилі. — Касян підійшов до дверей, де висіла його хутряна куртка, і почав одягатися.

— Батя — це серйозно, — перестав посміхатися Петро. Він дивився на спохмурнілу Людмилу і раптом сказав: — Слухай, давай і я з тобою прогуляюсь.

— Як хочеш. А то відпочинь з дороги… Погода, бачиш, це для прогулянок, за вікном буран.

— Що нам буран, молодим та нежонатим, — сказав Добриня, вже натягаючи свій просохлий светр. Людмила дивилась на них мовчки і думала: добре, що зараз вони підуть обоє. Їй хотілося побути одній.

— Людо, там на полиці рукопис. Погортай, якщо хочеш… Ну, так, щоб не нудьгувати на самоті, — сказав, беручись за шапку, Калікін. Він глянув на Людмилу і вже зовсім іншим тоном додав: — Це початок повісті. Мені б хотілося знати, що ти про нього скажеш.

Через хвилину-другу Касян і Добриня, тримаючись за вірьовки, долали намети на шляху до радіостанції. Вітер валив їх з ніг, але вони не здавалися. Крок за кроком усе глибше занурювались у білу звихрену піну завірюхи, віддаляючись од вікна, з якого за ними стежила Людмила.


Розділ десятий КАРРИКВАЙВІШ


Рукопис лежав на полиці поруч з «Золотим руном», ще теплою люлькою і купкою чистого паперу. На першій сторінці великими буквами написано: Карриквайвіш… Це слово в житті їй трапилось вперше і незрозуміло чому викликало посмішку. Але потім, коли вона зрозуміла, що це назва розділу майбутньої повісті, обличчя стало серйозним.

Передчуття зустрічі з таємничим, невідомим світом огорнуло її, одізвалося в серці тривогою і якоюсь раніше незвіданою ревністю. Звідки взялися ті ревнощі? Чи мала вона право ревнувати Касяна до минулого? Над цим не встигла подумати, проте вже відчувала, що списані рівним почерком листи паперу свідчили про існування особливого, ніяк не пов'язаного з нею світу, в якому жив Касян. Цей світ не лише його минуле, він живе в ньому і зараз.

Про те, що пише книгу, ніколи раніше не говорив. «А я думала, у нього від мене нема секретів. Як мало я про нього знаю… Каже, що любить, і мені, виявляється, цього досить. А чим живо? А коли в тому його світі для мене і місця нема? Мабуть, так воно і є. Адже там давно і міцно оселилась інша на ім'я Інгрід. Чому він раніше ніколи не говорив мені про цей рукопис? Може, вважав — рано… Все-таки незакінчена праця, а півділа і розумним людям краще не показувати. Може, це, а може, і щось інше… Раптом серед великої кількості написаних тут слів ховається одне, здатне відповісти на всі питання і тривоги?» Бажання знайти це слово виявилось таким жагучим, що Людмила заходилася гортати рукопис. Ось вже з десяток сторінок прошелестіло н пальцях, а імені «Людмила» все не зустрічалось.

Тоді вона повернулась до початку. Читала вже спокійніше і так захопилася, що не помітила, як час відійшов на кілька десятиліть назад, як невідома сила перенесла її на Кольський півострів, в околиці Мурманська, до підніжжя Карриквайвіша.

«… Перед фронтом нашої дивізії височіли дві гори: Великий і Малий Карриквайвіш. Обидві осідлали гірські єгері, відмічені знаками героїв Кріта і Нарвіка. Їх навчали в Австрійських Альпах, їм у повне розпорядження обіцяли віддати Мурманськ, а офіцерів запрошували в ресторан «Арктика» на банкет з нагоди взяття міста. Запрошення терлись у кишенях офіцерських мундирів, а Мурманськ ми не віддали і не збирались віддавати. Навпаки, готувались до наступу, а тому ще задовго до того, як наші війська ударять по ворогу, розвідники мали перемахнути через «сідло» між горами Карриквайвіш, проскочити в тил глибокоешелонованої оборони противника.

Йшла весна сорок четвертого. Ми лежали за «китайською стіною» і грілись на сонечку. Познімали шинелі, ватники, з ними боязко було розлучатися і в літні дні — північному літу нема віри. Сашко Воскобойников (він народився і виріс у Новоросійську, і лише іронією долі його занесло на Північний флот, а потім і в сухопутну піхотну дивізію) ризикнув стягти а себе гімнастерку. Він більш ніж всі ми скучив за сонцем. У розвідники потрапив, дякуючи таланту. Мабуть, за приємну зовнішність і відчайдушний характер командир дивізії взяв його ординарцем. Проте в цій якості Сашко довго не витримав. Він увесь час просився в діло, а яке «діло» при начальстві? Не по душі все це йому було, і ось якось, виконуючи розпорядження комдива, він опинився в нашій розвідроті і прикипів серцем до нелегкого життя дивізійної розвідки. Як трапиться нагода, так він і в нас, а коли і без нагоди загляне.

Але ні, без випадку в його житті не обійшлось. Прийшов якось до нас разом з комісаром дивізії. Той з нами частенько бесідував. Розвідник повинен бути політично підкований міцніше за інших. Йому часто доводиться самому вирішувати і за себе, і за тих, з ким у пошук виходить, а бува і за всю дивізію відповідати. Треба сказати, що розвідрота ні батальйонних, а ні полкових командирів над собою не мала, а підлягала безпосередньо командирові дивізії. Це ставило нас в особливе становище. І доброго нам перепадало більше, але й горя діставалось немало. Всі ми були на очах у начальства, а точніше сказати — очима начальства.

Як воювати сліпому? Ні, очі повинні бути гострими і всевидючими. Так от поки комісар з нами бесідував, Сашко Воскобойников на свій страх і ризик притяг «язика». Діло було зимою. Німці свої траншеї схилом гори прорили, а бруствери з нашого боку водою облили, аби ніхто по цій льодовій слизоті не виліз до окопів. Ми на нашій ділянці їх не тривожили, і фріци повірили, що їх оборона для нас недосяжна. «Сидять собі в траншеї і сплять у шапку!» — розповідав потім Сашко. За ці художества комдив списав його до нас у роту. «Спочатку дуже сердився, в штрафбат, казав, направить, а потім… Тут мені начальник контррозвідки підсобив. Якраз, коли сам мене розпікав, зайшов і каже: «Єгер твій, Сашко, як з рогу даними сипле. Він тут, виявляється, з сорок другого, все, падлюка, знає, і пам'ять, як у математика». Ну, комдив і змінив гнів на милість. Іди, каже, охламоне. Наша розвідрота не легша за штрафбат. Іди!… От я й пішов…»

Маленький, щуплий Яків Тюрин, статечно покурюючи, розказував про Тюмень, рибалку і полювання в зауральській тайзі. У хвилини відпочинку, коли всі мовчали, він завжди говорив. До цього звикли, а тому слухали неуважно. Тюрин не сердився. Його розповіді для інших необов'язкові, вони потрібні йому самому. Так він спілкувався з тим довоєнним життям, котре і було його сутністю. Все, що відбувалося з ним зараз, він сприймав, як справу тимчасову і не головну.

— Ти розумієш, друже, у нас цього головля чи товстолобика і за рибу ніхто не мас. А качки, як комарі, хмарами ходять, сонця не видно, отак у нас… Думаєш, неправду кажу?! їй-право… Сам розсуди, який мені резон, коли ти і сам подивитись зможеш. От війну прикончимо і поїдемо до мене, всі поїдемо.

Розвідники блаженно посміхалися, підставляючи сонцю обличчя. Хто кивав, хто угукав на знак згоди, але до слів Тюрина серйозно ніхто не ставився. Сашко підняв з лиця шапку і ковзнув поглядом по коричневому, ніби дублёному личку Тюрина.

— От ти, Якове Севастьяновичу, всю тайгу пройшов, а того не знаєш, що в Кандалакшу новий госпіталь прибув. Сестрички — кров з молоком і всі, як одна, біляві, — він хитро підморгнув сержантові і штовхнув ліктем Сидоренка, запрошуючи до жарту.

Всі троє поглянули на Гриню. Ротищі умілець Григорій Кілару був родом з Оргеєва. Як усі молдавани, чорнявий і смуглолиций. До того ж прямодушний, рідкозубий і влюбливий. Знаючи його особливий інтерес до прекрасної половини людства, Сашко завжди заводив такі розмови.

— А ти звідки про госпіталь знаєш? — спитав Кілару, обточуючи набрану з кольорового плексигласу рукоятку фінського ножа. Руків'я виходило привабливе і яскраве, немов російський сарафан. Час від часу Гриня подивлявся через його прозорі кільця на сонце, і вдоволення торкалось його вуст тихою посмішкою.

— Коли кажу, то, виходить, знаю, гнув своєї Сашко. — Може, я їх, як от зараз тебе, бачив.

— Коли це ти їх міг бачити? — недовірливо подивився на нього Григорій.

— Ти так говориш, ніби я вчора до Нівського водоспаду не ходив, — Сашко на ходу придумував, як цікавіше розіграти Кілару. — Ну, от полазив я там по скелях з нашим Боярином, показав клас альпінізму, а від Нівського і махнув на Кандалакшу. Що для мене марш-кидок у якихось там півтора десятка кілометрів?.. Прийшов, потанцював з медичками у фойє перед сеансом. Вони пішли дивитися кіно, а я одну там кирпату примітив. Ну, почав їй усякі слова говорити… Кіно, мовляв, ще подивитись можна і завтра, коли я на фронт піду… «Як це на фронт?» — питає. «А так, кажу. Нагострю лижі і махну знову під Карриквайвіш». — «То ви, — каже, — прямо з фронту? Тоді прошу до мене. Поки дівчата будуть кіно дивитись, я вас, шановний герой-фронтовик, чайком пригощу…»

— А потім? — спитав Гриня.

— А потім? Ясне діло… Попив чайку… Попрощався, як того вимагають закони прифронтової полоси… Ну, та що там… Випив після того спирту, запив водичкою, попрощався з кирпатою медичкою. Став на лижі — і в розташування своєї бойової і нержавіючої…

— А вона? — спитав довірливий Гриня.

— Стояла, сльози витирала, ручкою махала.

— Ну, ти й мастак брехати, Сашко, — покотився зо сміху Сидоренко. — Як ясо ти ото по траві на лижах… Сніг давно розтанув, а він…

— Якщо прибув новий госпіталь, — сказав Тюрин, що не дослухався до їхніх жартів, а почув лише слово «госпіталь». — Значить, правду кажуть, наступать будемо…

— Ну, дає дід Тюря…

Всі разом вибухнули сміхом. І чи то почули їх німці, чи то їх завидки взяли, що за «китайською стіною» веселяться російські солдати, — полоснули з кулемета по вкритих мохом валунах та з такою злобою, що сміх урвався.

— Ти що, очманів, німчуро проклята! — обтрушуючи з гімнастерки збитий кулями мох, крикнув Тюрин. Він так смішно пригрозив у бік німецьких окопів своїм маленьким, майже дитячим кулачком, що розвідники знову не втримались од сміху.

Літом на передньому краї стріляють багато. Полярний день безперервно показує всі цілі. Дивиться, дивиться який-небудь очманілий фріц до різанини в очах, до сліз та здуру і пальне раз-другий. Так, про всяк випадок. Щоб не забували на супротивній стороні, що йде війна. На тисячах кілометрів фронту від холодного Баренца до Чорного моря стоять один проти одного радянський і фашистський солдат. Чи то совість мучить фашиста, а чи страх бере, тільки не любить він тиші, тиша лякає і наводить на думки, від яких накочується на нього туга і починає гризти сумління. З якого це доброго дива він сидить тут під Карриквайвішем і чекає на власну смерть?

За Полярним колом фронт стоїть з сорок першого. Ближче ніж деінде до кордону стоїть. І це за умов, що тут усе не так, як на інших фронтах. Траншея. Окоп. Це за звичкою так називають. А ти спробуй вирий хоча б ямку в гранітній товщі, яку ні лопатою, ні кайлом, ні толом, а ні амоналом не візьмеш. От і лишається складати з валунів льодовикового періоду «китайські стіни». Від їх округлих боків кулі рикошетять і виють, мов чорти в пеклі. А коли артобстріл, або міномети горлянки чистять, тут дивись — не зівай. Заринайся в щілину-розщілину, ямку-виямку, куди глибше і чекай: коли не осколком, то камінюкою влупить, це точно. Можливо, досі, на іншому фронті було не так, а в нас під Карриквайвішем усе відповідало моїм уявленням про кола Дантового пекла. Однак пекло Карриквайвіша було не під землею, а біля підніжжя двоголової гори, під синім північним небом.

На німецькому боці ще довго перевіряли справність кулеметів, автоматів, гвинтівок, стріляючи в білий світ, як у копійку, а ми лежали тихо. Слухали, як на різні голоси співають над нами кулі. Це теж, скажу я вам, забава — лежиш, мов на сочинському пляжі, тіло зголодніло за сонцем, мліє, розслаблюється в його променях, кожною клітиною прагне тепла. Крізь стулені повіки сонячне сяйво бачиш неначе крізь червоний серпанок, яким пливуть кольорові кола, розповзаються яскраві плями, червоним золотом розтікається ніжний прояснений пурпурна над тобою на відстані витягненої руки противним верескливим голосом завиває смерть.

Ми — розвідники. Ми не таке бачили. Ми навчились не помічати смерті, не чути її голосу. В роті нас називають довгожителями. Під роти сорок першого року залишилось двоє — я і Тюрин. Сидоренко і Гриня — сорок другого. А Сашко тільки другий рік з нами. За цей останній рік склад нашої роти змінився майже повністю. Інколи не знаєш, хто з тобою говорить. Якщо перволіток дивиться на тебе, як на привид, — значить, свій, розвідник, а коли здивовано і з тугою — так і знай: піхота. Піхоті коли погано? У наступі, в атаці, на марші, а в обороні можна і відпочити трохи, і комарика авансом придавити та перевірити кулінарний талант кухаря. А розвіднику ні сну, ні відпочинку, що в обороні, що в наступі. Нам засидітись не дадуть. Така вже наша служба розвідницька.

Я лежу з цими думками. Рідшають постріли за «китайською стіною», а ось уже й зовсім стихають. Спроквола підкрадається дрімота. За всю війну тіло моє, може, вперше таке безтурботне, розслаблене, спокійне. І саме в цю блаженну мить я чую голос лейтенанта Боярова:

— Кінчай ночувать! Що це ще за курорт розвели! Всім одягтися і до мене!

Наш ротний годину тому був викликаний у штаб дивізії, і те, що він підвищив голос, нам багато говорить.

— Хлопці, Боярин отримав завдання, — шепче, натягаючи гімнастерку, Воскобойников. — Їй-богу, отримав.

— Видно, пісочили в штабі, — вторить йому Сидоренко.

— Наш лейтенант — розвідник справний, — роздумує вголос Тюрин, — я б такого не оглядаючись у тайгу з собою взяв.

Думка Тюрина про нашого лейтенанта нам давно відома, а тому ми не дослухаємось до його слів. Проте тон і блиск гострих, як у рисі, очей сибіряка нас насторожує. Тривога Тюрина передається нам. Одягаємось і за хвилину вже стоїмо в гроті перед лейтенантом. Він стурбований, але приховує це. Мовчки ходить туди-сюди перед строєм. Ми стоїмо в неглибокій виямці, під рудою, вічно мокрою стіною, з-під якої взимку і літом струмує сірчане джерело. Дихати його парою з незвички важкувато, проте всі наряди ротний проводить тільки тут з тієї простої причини, що розігнутися, стати на повний зріст на ділянці нашої роти ніде. Хода у Боярова легка, пружна. Виправка справжня, офіцерська. Зросту невисокого, але стрункий. Любить затягуватись ременем, новенькою портупеєю. Вигляд у нього, як для фронтовика, що більше трьох років просидів в окопах і проорав не один десяток кілометрів по-пластунськи, занадто чепуристий, ошатний. Але ми, ветерани роти, знаємо: це не піжонство, а любов кадрового офіцера до акуратності і порядку. Ці його якості, а ще несамовита скрупульозність там, у ворожому тилу, багатьом рятували життя. Він молодший за нас, ветеранів, проте ми віримо в нього, як у бога. Лице в лейтенанта відкрите. Сірі очі нічого не таять, все бачать і все розуміють. Від них не приховаєш найменшої непевності, страху, бодай навіть тінню майне він на твоєму обличчі.

— Ось що, хлопці, — говорить ротний. — Завдання маємо відповідальне і вельми небезпечне. Скажу одне: такого ми з вами ще не виконували. Потрібні добровольці…

Ми мовчимо. Пауза затягується, і я відчуваю, як моє лице починає червоніти, пашіти, вкриватися потом. Роблю крок уперед. Бояров дивиться на мене добрими очима.

— Ну, от тепер нас двоє — Петров і Бояров, — він записує наші прізвища в блокнот, потім уважно дивиться на хлопців і веде далі: — Не поспішайте вирішувати. Рейд по тилах буде глибокий і небезпечний. Я нікого не примушую. Комдив так і сказав: наказу не буде. Якщо хто нездужає або ще там що, говоріть прямо. Хто не може, хай не йде.

Яків Тюрин вийшов наперед, не дочекавшись, поки лейтенант закінчить говорити. За ним вийшли Гриня і Сашко Воскобойников. Один 1 на її Сидоренко залишився стояти на місці. Ми не осуджували його. Два тижні тому він утік з медсанбату и роту, замість того, щоб їхати лікувати поранену ногу у фронтовий госпіталь. Нога у Івана була прострелена в кількох місцях, автоматною чергою зачепило. Замість милиці Гриня вистругав йому палку, схожу на ту, якою орудував капітан Сільвер у піратському поході на острів скарбів. Івана любили всі, тому що знали: він був не просто сміливим, але відчайдушним розвідником. Коли б не рана — вийшов би першим. Зараз він стояв блідий, винувато поглядаючи то на нас, то на Боярова, і ми відчували — Сидоренко нам заздрить.

— Не сумуй, Іване, твоє від тебе нікуди не дінеться, — сказав йому Тюрин.

— Ми тобі звідти гостинця принесемо, — посміхнувся Сашко.

А Гриня вийняв свій фінський ніж з набраною кольоровою рукояткою і мовчки віддав Іванові. Це було схоже на прощання. Ніхто не знав своєї долі, а тому важко було сказати, хто кого проводжає, хто з ким прощається. Лейтенант дивився на нас, не криючи суму. Скупа солдатська ніжність хвилювала його. Він добре розумів: у нелегкій нашій справі найвищу ціну має дружба.


— Звіримо годинники, — сказав лейтенант Бояров, коли ми вийшли від командира дивізії. — До передової двадцять хвилин ходу. Зараз маємо пів на п'яту, а музика почнеться без чверті сім. Так… Звірили? А тепер поплигаємо!

Як слухняні школярі, ми по черзі скакали перед нашим лейтенантом, а він з серйозним виразом обличчя дивився на нас і слухав, чи не загримить на комусь погано приточена деталь нашої амуніції.

— Воскобойников, висип з кишень патрони. Товариші, чи вам не ясно, до чого може призвести така пожадливість.

— В Одесі кажуть, жадність фраєра згубила, — сказав, посміхаючись, Гриня. Але Бояров не прийняв жарту.

— За мною кроком… руш!

Ми рушили в бік передової, що проходила західним схилом невеликої сопки, біля підніжжя Карриквайвіша. Йшли легко, хоч нав'ючені були понад міру. Боєзапас, автомат, ніж, саперна лопатка, вірьовка з альпіністськими крюками і карабінами, продукти для нас і живлення для рацій, яку ніс Гриня. Крім того, несли запас динаміту для відволікаючої диверсії. Так її назвав генерал, тому що наше завдання було суто розвідницького характеру. Наші війська готувались до наступу, і ми повинні були визначити, наскільки воно можливе в умовах Крайньої Півночі.

Завдання перед нами стояло важко. Раніше ми прошивали ворожу оборону на два-три кілометри, не глибше, а тепер нам треба було заглибитись на ворожу територію кілометрів на п'ятнадцять — двадцять, розвідати дорогу, опорні пункти і тили німецьких дивізій. «Повітряна розвідка дещо показує, але поки не прощупаєш, поки не побачиш на власні очі, судити важко. А нам треба знати точно, що у них там приготовано, адже ці скелі, гори і фіорди треба брати людям, солдатам. А значить, їх життя у ваших руках. Проморгаєте щось і ваша неуважність вимірюватиметься сотнями, а то й тисячами солдатських смертей. За ваші промахи солдат кров'ю платитиме…» Ці слова генерала запали в душу. І все ж після розмови з комдивом якось радісніше забилося у грудях серце. Наступ, про який мріяли всі ці роки позиційної війни, тепер був не за горами. «Час, коли ми пишались тим, що ближче за інших стоїмо до кордону, пройшов. Тепер південні фронти вже перейшли кордон, женуть німця з нашої землі, і нам не годиться відставати».

Цікавий чоловік наш генерал. Питає в Сашка: «Різницю між фьордом і фіордом знаєш?» — «Ні!» — не моргнувши відповідає Сашко. «З географії скільки мав?» — «Трійку, товаришу генерал». «А треба було одиницю тобі, охламону, вліпити, — говорить комдив і пояснює: — фіорд — вузька і витягнута на сотню і більше кілометрів, глибока, часто розгалужена морська затока, з берегами крутими й високими, в тисячу, а то й більше метрів, а фьорд — мілководна, не дуже довга морська затока з невисокими, але теж крутими берегами…» Я ніби з географії п'ятірку мав, а теж таких тонкощів не знаю. Та розвіднику, виходить, все знати треба. Переплутаєш, не так в донесенні напишеш і підуть кораблі, і сядуть, дякуючи твоїй безграмотності, на мілководдя. Тут уже тобі подякують усі, включаючи і співробітників смерша.

Було нашій групі ще одне завдання. Про нього начальник розвідвідділу і якийсь полковник з Москви довго говорили з Бояровим, а генерал сказав: «Цим, лейтенанте, поцікавитесь неодмінно, коли, звичайно, пощастить пробитися до Балстада». Що це значило, ми не знали. Запитувати не звикли. Треба буде — начальство скаже. Адже ми — розвідники.

На передовій нас, зустріли здивовані погляди піхотинців. Ніхто з них не знав, навіщо ми прийшли. Тільки командир батальйону був обізнаний з нашою операцією, яку він мав через кілька хвилин забезпечити силами свого підрозділу. В його бліндажі вже були начальник розвідвідділу і той полковник з Москви. Вони проводжали нас. Бояров пішов до них у бліндаж, а ми… Ми влаштувались за його накатами, на сонечку, і чекали. До «музики» залишалось ще цілих тридцять п'ять хвилин, і я, аби не мучитись чеканням, пробував завести розмову, проте мене не підтримали. Хлопці були напружені, як струни. Такі різкі переходи від спокою до напруження були для розвідників ритмом їхнього життя. До всього ми якось звикали, проте такі хвилини переживали ніби. заново. Ні, це не був страх перед небезпекою, а можливо, і смертю, що, певне, вже приглядалась до когось із нас. Я ніколи не вірив людям, які запевняли, що не знають страху. Це не правда, тому що проти людської природи. Я особисто знав страх, проте він ніколи не паралізував мою волю. Страх пру ходив до мене, як правило, до або й після, а в момент небезпеки я відчував лише неймовірне напруження, концентрацію всіх сил. Мабуть, саме це й допомагало мені обминати більш серйозні неприємності, аніж ті, які я уже мав, як рядовий військової розвідки.

— У тебе олівець є? — раптом спитав мене Гриня.

— Ні, — відповів я, а сам подумав: «Навіщо олівець, коли розвідник все записує на пам'яті».

— Розумієш, треба було б написати кілька слів…

— Кому?

— Є кому. У нього там така дівчина — пропадеш. — Цього разу Сашко, здається, говорив серйозно. — А ти у зв'язківців попроси, — порадив він Грині.

Григорій Кілару попрямував до землянки зв'язківців, що, як завжди, була поруч зі штабом батальйону. Ми з Сашком переглянулись, а тим часом Гриня вже накручував ручку, викликаючи санбат. Кому він дзвонив, ми не почули, бо саме в цю мить на нас навалився страшенний гуркіт. Здавалось, обидві вершини Карриквайвіша зірвались з насиджених місць і, гуркочучи, покотилися на наші голови. Я виглянув з-за бліндажа і побачив: в лінії німецької оборони лютував вогневий смерч. Лейтенант Бояров, тиснучи руки комбату, начальнику штабу й іншим офіцерам, що вийшли проводжати нас, поспішав. Обробка вогнем оборони противника повинна була тривати лише п'ятнадцять хвилин.

Гриня вискочив від зв'язківців радісний.

— Як нова копійка, — підморгнув мені Сашко.

Лейтенант жестом подав команду. Ми рушили на передній край. Сонце не бажало заходити, зависло над Каррикнайвішем, висвічуючи кожен камінчик, кожну долиночку і рівчачок. А нам серед білого дня, на очах у фріців належало прошмигнути через їхні бойові порядки, неодмінно треба було вчинити неможливе.

Прикриті вогнем два взводи піхоти перебіжками просувались до німецьких траншей. Ми йшли за ними. Метрів за тридцять піхотинці залягли. Наша п'ятірка наблизилась до них і залягла поруч. Ми мали суворий наказ: у рукопашну встрявати лише у крайньому випадку. Нам прочищала дорогу піхота. Все було саме так, як говорив генерал. Артобстріл обірвався, і піхота кинулась на німецькі траншеї. Ми бігли слідом. Майже без жертв увірвались у першу лінію ворожої оборони. А снаряди вже рвалися в глибині, накриваючи вогневі точки другої лінії. І поки єгері, які не могли бачити своїх флангів (удар було нанесено в центр дуги, що огинала скелясту гору), опам'яталися, ми вже дерлися вгору, вузькою ущелиною в скелях. За нами ще шаленів вогненний шквал, відкочуючись з верхньої на нижню лінію ворожих укріплень, з яких уже встигли відійти паші піхотинці. Послуживши-нам, вони поспішали заховатися за «китайські стіни» своїх оборонних рубежів. Артилерія прасувала німецькі фланги і десь за горами чулося могутнє «ура!». Це сусідні дивізії відволікали від нас увагу. Вони будуть кусати німецьку оборону ще довго, не даючи єгерям отямитись і розібратися, що, власне, сталося на цій завпеди спокійній ділянці фронту.

Ущелина була вузькою, звивистою і глибоко врізалася у товщу гір. На її дні, перескакуючи з каменя на камінь, перевалюючись через завали, гримів і пінився ручай. Він нісся на долину з таким злим гуркотом, що нам довгий час здавалося — артналіт триває. Бризки і мряка, що висіли в повітрі, вкрили панн обличчя, одежу, зброю. Ми лізли вгору, чіпляючись за слизьке холодне каміння, притискаючись до мокрих стін. Вгорі проглядала вузька і поламана смужка неба, якою пропливали, байдужі до нашої долі, рожево-білі хмарини.

Ми знали, що нагорі, куди нам треба було піднятися, фріців нема. Там, у нагірній тундрі, взагалі нема жодної живої душі. Навіть вишколені, натреновані гірські стрілки не ризикували підніматись туди. З їх точки зору, це було повним безглуздям, але іншого шляху не було. Напучуючи нас, генерал сказав: «Ваша група перша. Пробували і наші сусіди. Не вийшло. Одна надія на вас, та ще на те, що не помітять вони, як ви в ущелину пірнете…» Здається, не помітили.

Втретє лейтенант кидав вірьовку, намагаючись зачепити петлею за гострик, що стирчав на гребені стіни, і все йому не щастило.

— Дай-но я, лейтенанте, спробую, — запропонував дід Тюря. Перескочив ручай і взяв з рук Боярова вірьовку. Не поспішаючи, перевірив, чи належно складений аркан, поплював на маленькі долоньки, розставив ширше ноги, гикнув так, ніби перед ним було стадо оленів, і в один кидок, посадив петлю аркана на кам'яний ріг скелі. Удвох з лейтенантом вони повисли на вірьовці, перевіряючи, чи витримає. Камінь не ворухнувся.

— Севастятювичу, ти найлегший, давай. Все з себе скинь, потім вірьовкою підтягнеш, — сказав Бояров.

В одну мить дід Тюря видерся на стіну, перекинув ногу за гребінь і зник. Ми напружено чекали. Та ось над каменем вистромилась голова Тюрина. На обличчі його блукала кривенька посмішка, очі лукаво поблискували.

— Олешки…

— Що? — ледве не хором запитали ми.

— Олешки пасуться.

Повідомлення Тюрина справило сильніше враження, аніж якби він сказав, що там на нас в засаді чекають єгері. Один по одному ми піднялись на плато і дійсно побачили оленів. Вони мирно паслися. Певне, гуркіт артилерії, що долітав з долини, вони сприймали, як звичайний грім. Стадо було досить велике. Воно розбрелось між острівцями снігу, який трохи вище лежав суцільним покрівцем. Сніг був підталий, набряк водою. З-під оленячих копит розлітались бризки. Соковитий ягель був для них ласощами. Вони жували його зосереджено, від їхніх губ летіли за вітром тоненькі нитки слини.

На високій скелі незрушно, мов різьблений з дерева, стояв вожак. Він помітив людей, проте, не почуваючи з їх боку загрози, залишався спокійним.

Тюрин змотував на лікоть вірьовку і, як завжди, говорив ні до кого не звертаючись:

— Їй-право, красень. От би завалити такого. — В очах його горів мисливський азарт.

— Непотрібні розмови, сержанте. — Бояров тугіш підтягнув ремінь. — Зараз підемо через «сідло». Дихання берегти, розмови припинити.

Розвідники рушили вгору краем камінного осипу. Скоро на них накинувся вітер. Пропахлий талим снігом, важкий, зволожений, він ішов з царства гір і, ніби не бажаючи пускати людей за перевал, тиснув на них, проймав до кісток, примушував ховати обличчя в хутряні коміри, захищати долонями очі.

Попереду, над перевалом, небо було синє, з зеленкуватими, неначе на морі, пасмами. Високі перисті хмари розлітались звідти холодним віялом. Проте на самому перевалі вітру не було. Тут стояла тиша і, здавалось, що повітря тут зупинилось, роздумуючи, куди зірватись. Шлях угору був нелегким. Очі заливав їдкий солоний піт, обличчя і все тіло горіло, а тут ще й вітер ущух. Лежиш, неначе в гарячому компресі. Добре, що «рама», яка раптом з'явилася над головами, змусила притулитися до холодного каменя і відпочивати лишніх п'ятнадцять хвилин.

— Невже нас шукають? — прошепотів мені у вухо Тюрин.

— Чого шепчеш, боїшся — почують? — підколов Сашко.

— Почує чи ні, а от коли помітить, тоді дасть прикурить.

— А ти вже злякався?

— Нічого не бояться тільки божевільні, — відрубав дід Тюря.

Перепалка між ними почала було розгорятися, та її одразу пригасив голос лейтенанта.

— Показати себе «рамі», значить, провалити завдання та й на собі поставити хрест. А тому попереджаю всіх: на рожен не лізти і без команди не висовуватись.

За перевалом лежала мертва нагірна тундра, вкрите мохом каміння, сірі пролежні снігу, і… знову різкий вітер. Злий, холодний. Дув у спину, а йти легше не ставало — навпаки. Вітер штовхав а такою силою і злістю, що весь час доводилось кланятись, а то й просто падати на коліна. Обходили мілкі озера і острівці набряклого водою снігу. Група Боярова йшла на захід (коли вірити годиннику) вже більше шести годин. Люди змучились, думали про відпочинок, проте говорити про свої бажання не наважувались, знаючи, що лейтенант про це теж не забув. Він розрахував маршрут і за часом, і за швидкістю руху. Коли треба — скаже. Відпочинок у рейді діло потрібне, але ж перш за все справа, завдання, швидкість. Засидишся на першому привалі, на другому взагалі підніматися не схочеться. Як каже Гриня: «Ще належимось, буде час…» Належимось, попереду — вічність. Тільки от якби дізнатися в кого, коли воно почнеться, оте нескінченне лежання. Вічний спокій… Це, мабуть, похмурі скелі, мертва тундра та холодне небо навіюють думи про вічність.

Фронт, передова з смертями, що нікого не дивують, залишились десь позаду. Все-таки дивно влаштована людська пам'ять. Пройшло тільки шість годин, а минуле життя ніби відсунулось кудись у далечінь і згадується вже поряд з картинами дитинства, юності…

Ми йшли і йшли за лейтенантом і кожний з нас думав про щось своє. Мріяти тут ніколи, а думки різні не полишають голови. Про те, що звалося ближчим майбутнім, думати не хотілося. Там чекало на нас те, про що можна думати, але передбачити ніяк не можливо. Та й досвід підказував, що думати про нього не варто. Передчуття близької небезпеки ятрило душу, але я гнав його геть, разом з думками, що народжували Гюго. Я знав: даси страху заволодіти душею пиши пропало. Намагався згадувати про хороше, що було в моєму житті до цього рейду. Забобонним марновіром я не був ніколи, проте чомусь тривожився — дуже вже вдало почався наш рейд. «Що вдало починається, може погано скінчиться», — любив говорити Сашко Воскобойников. Він ішов поперед мене, нагнувшись під вагою своєї ноші, і, певне, думав про то ж саме, що і я.

Нас налякали дикі качки. Вони пурхнули з-під ніг, з щілин між камінням. З шумом і криками впали недалеко на плесо маленького озерця і розкололи його люстерко на тисячі блискучих скалок.

— Ну, холера! — махнув рукою Сашко. — Прямо мороз по спині.

— Одразу видно, не мисливець ти, Сашуню, — зауважив не обертаючись Тюрин. — От у нас у Заураллі, кожен з малих літ…

— Розмови! — прикрикнув на них лейтенант. — Дихання… І так з графіка вибились.

Ми наддали ходи і через годину з гаком стояли вже на гранітній площадці над каньйоном. Внизу, на тисячу метрів нижче металево виблискувало море. Це був фіорд. Справжній, класичний. Він розсікав гранітну товщу берега так глибоко, що навіть з цієї запаморочливої висоти, на якій стояли ми, п'ятеро розвідників, кінця йому не було видно. Праворуч, там де фіорд виходив у відкрито море, виднівся острів менше ніж на половину забудований неначе дитячими кубиками. То було містечко, на околиці якого досвідчене око одразу помітило замасковані чорно-зеленими плямами і смугами круглі, приземисті резервуари для пального. Од бензосховищ через острів пролягала нитка трубопроводу. Вона уривалась на північній околиці містечка біля морського порту і бази підводних човнів. З висоти човни (їх було три) нагадували веретена, навіщось кинуті у воду.

— Господи, боже мій, і тут люди живуть! — висловився Сашко.

— Тромсьє, — промовив Бояров.

— Що ви сказали? — спитав Гриня. Він боявся висоти, а тому тримався далі від урвища.

— Місто зветься Тромсьє, — пояснив голосніше командир нашої групи. — Звідси йшли досліджувати північні широти Нансен і Норденшельд.

— Ти диви, яке знамените містечко, — не вгавав Сашко. — А з виду зачухане, заштатне.

— А де йому тут справжньому… — гріючи диханням задубілі пальці, сказав дід Тюря. — До йому, сердешному, поміститися у цій щілині? Маленький і то на одній нозі стоїть.

— Дорога нам на той берег, — роздумуючи мовив лейтенант, — або через гори в обхід, а це більш, як сто кілометрів крюка, або через місто.

Ми мовчали. Розуміли, через Тромсьє підемо, іншого шляху нема.

— Там у них, ніби міст, — зауважив Гриня, — понтонний. Охороняють. Зенітки з обох боків…

— Це тобі не Приморський бульвар, а прифронтова полоса.

— Ти, Воскобойников, свій Приморський у сні бачиш, — сказав лейтенант. Він уважно роздивлявся протилежний берег. — Ти краще поглянь на верхню дорогу. Там дивізії три, не менше.

— Де? — схопився за бінокль Сашко.

— На тім боці. Бачиш, дорога від перевалу спускається…

Розвідники перезирнулись. Кожен з них, здавалось, уважно оглядав усе навкруг, і ніхто того не побачив, а лейтенант таки угледів. Недарма дід Тюря в тайгу запрошує, очі в нього і справді, як у рисі.

— Повзуть, — захвилювався Гриня.

— На контражурі неозброєним оком не видно, — спробував я пояснити причину нашого промаху. Проте лейтенант не збирався нас лаяти. Це під час навчання він не давав нам спуску, а тут на це не було часу.

— Розгорни рацію і зв'язуйся з Першим, — наказав він Кілару.

— Єсть, товаришу лейтенант!

— Всім відійти з площадки. — Бояров одступив за камінну брилу, зручніше вмостився на її уламку і жестом покликав всіх, крім радиста, до себе. — Ось що, товариші: переправлятися будемо тут, у Тромсьє. Зараз зв'яжемось… Викличемо сюди нашу авіацію, і, поки вона буде прасувати дорогу, бомбити гавань і порт, ми з вами знайдемо щось, на чому рушимо на той берег. Завдання всі зрозуміли?

— Ясно, як темна піч, — не стримався Сашко.

— Що вам не ясно, Воскобойников?

— Та ні, мені все ясно. Тільки де і як добути, так би мовити, плавзасоби? Хто їх для нас там приготував? І потім, як тільки ми сунемось на відкриту воду, вони ж від нас мокрого місця не залишать. Я так розумію?

— Перш за все облиште свій тон, — звів брови лейтенант, — тут не Приморський, а ми не дівчатка, перед якими ви звикли…

— Товаришу лейтенант, Перший чекає, — кинув, одриваючись від рації, Гриня.

Бояров зиркнув на Сашка. Так дивляться на учня, якому пощастило втекти від кари вчителя. Він розкрив планшет з картою і підсів до радиста. Але перш ніж розпочати розмову з Першим, наказав:

— Тюрин, спустіться вниз і розвідайте обстановку. Ми йдемо слідом за вами. Погляньте уважно, може, там якась посудина, човен, пліт або ще щось підходяще.

— Дозвольте виконувати? — одними губами промовив Тюрин і, підхопивши свій автомат, зник у розщелині.

Ми спустилися вже до самого прибою, коли з високих круч протилежного берега, якими звивалась єдина сухопутна дорога, зірвалась лавина. Бомби лягали прицільно. Сховатися від наших ІЛів німецьким дивізіям було нікуди. Вогненний смерч зрізав з дороги і з запаморочливої височини кидав донизу машини, коней, вози, гармати, людей. Усе летіло, розбиваючись об кам'яні виступи, тягнучи за собою шлейфи осипів, і з шумом надало у воду. Хвилі біля протилежного берега кипіли. Містечко на острові притихло, затаїлося.

— Та невже в них там нема зеніток? — сказав той-таки непогамований Сашко.

— Очікують, — непевно мовив Гриня.

— Так, так, ждуть біля моря погоди.

— Знаєш, скільки треба зеніток, щоб прикрити таку дорогу? Ото ж воно і є… Їм важливіше моста прикрити.

І, ніби почувши ту розмову, в порту залопотіли зенітки. Це був уже другий загін нашої авіації. Якщо на горішній дорозі працювали ІЛи, то портом і підводними човнами займались «пішаки», так звали у нас на фронті пікіруючі бомбардувальники Петлякова. Як годиться, вони зайшли з боку сонця і ринулись у провал між гранітними берегами фіорда, скидаючи бомби на порт і на базу підводних човнів, на танкери, що стояли біля причалів, і на понтонний міст, який теж не обійшли увагою. Скинувши боєкомплект, «пішаки», несамовито ревучи моторами, відлітали в повитий голубувато-сизою пеленою морський простір і, набравши висоту, знову заходили з боку сонця і кидалися на Тромсьє, розстрілюючи його з гармат і кулеметів. А внизу біля бензосховищ і мосту, захлинаючись, часто-часто лопотали зенітки.

Як з-під землі з'явився Тюрин. Він щось говорив, розмахував руками, кликав до себе. Не чекаючи команди, ми кинулись до нього.

— Товаришу лейтенант! — прохрипів, обливаючись потом, червоний мов рак Тюрин. — Там, розумієш, катер! І дамочки…

— Де?

— За тією скелею бухточка. Я дивлюсь, а він попід берегом жметься-жметься, а нотім раз і в бухточку… Офіцер і дві дамочки.

— Які ще дамочки?

— Гарненькі, — серйозно відповів Тюрин.

— Пішли! — лейтенант рушив берегом.

За скелею дійсно відкрилась невеличка затишна бухта, ніби навмисне врізана в гранітну товщу берега. Над нею нависав масивний козирок. У бухті, припнута до берега, погойдувалась на спокійній хвилі моторна яхта. На її палубі, не підозрюючи про небезпеку, що вже затаїлася поруч, у товаристві майже квадратного офіцера польової жандармерії вермахту, стояли дві миловидні жіночки. Офіцер щось говорив своїм супутницям, показуючи на видну з бухти частину протилежного берега і дорогу, над якою кружляли чорні ширококрилі ІЛи. Там гуркотіли вибухи, стрекотали кулемети, автомати, ляскали гвинтівки і тягнувся в бік мори довжелезний шлейф диму.

Яхтою оволоділи за кілька хвилин. Ми з Сашком прокралися до неї поза камінням і разом плигнули на палубу. Жандарм помітив нас лише тоді, коли ми з двох боків встромили йому в живіт автомати. Жіночки злякано верескнули, але наступної миті, зміркувавши, що й до чого, ніби втратили голос. Ухопились одна за одну і несамовито тремтіли. Сашко метнувся в машинне і виволік звідти бородатого дідугана років сімдесяти, який виявився механіком, і капітаном, і хазяїном яхти. Правда, про це ми довідались трохи пізніше, бо саме в ту мить, коли Сашко ставив його на ноги, жандармський офіцер крутонув від мене і в три кроки опинився на кормі. На ходу встиг вихопити парабелум і двічі пальнути в наш бік. Третій раз вистрелити не встиг. Наш лейтенант зрізав його з корми автоматною чергою. Дико і якось жалісно скрикнувши, німець, ніби переломившись навпіл, упав за борт.

Дамочок висадили на берег. Звідси, з цієї відлюдної бухти, їм скоро не вибратись. До того ж вони ще, здається, не розуміли, хто ми. Вчепившись одна в одну, німіючи від жаху, дивились на нас, неначе ми дияволи, що невідомо як вискочили з пекла. Зате механік виявився не з лякливого десятка. Він охоче розповів нам, що яхту, яка належить йому, німці в перший місяць окупації, як і всі інші в місті човни, баркаси, катери, реквізували для потреб армії. Обслуговувати ці судна змушували тих, кому вони раніше належали. Механік сказав також, що звуть його Свен Фойна і що це ім'я легко запам'ятати — точнісінько так звали винахідника гарпунної гармати. Колись Свен був китобоєм, і на початку століття його ім'я гриміло по всій Атлантиці. Краще за нього ніхто не стріляв ні фінвалів, ні кашалотів, ні горбачів, ні гренландських китів. Усе це він розповідав мені, тому що в нашій групі я був єдиний, хто в минулому мав відношення до моря і сяк-так розумів морське есперанто. Тому лейтенант і приставив мене до балакучого Фойни. Яхтою керували з невеличкої закритої рубки, і це дозволило нам з Бояровим стати обабіч механіка. Старий був надміру збуджений, щоки розчервонілись, він сипав і сипав словами, я кивав йому, а лейтенант лише давав короткі накази відносно курсу.

Закінчивши роботу, наші літаки зникли. Яхта вийшла з бухточки і відкрито, не ховаючись, пішла у бік Тромсьє. Ніхто не звертав на неї найменшої уваги. Та, власне, звернути увагу могли лише з берега, а там зараз людей турбували інші клопоти. Яхту Фойни в цих водах знали давно. Вона часто возила німецьких офіцерів на прогулянки, а тому була добре відома службі охорони. Про це теж встиг розповісти Свен Фойна. Чому ми отак відразу повірили цій людині, я до цього часу не знаю, але старий моряк нас не підвів. Він обігнув мисок і, не збавляючи швидкості, спрямував свою яхту повз палаючий біля пірса німецький танкер. З берега намагались гасити полум'я, що шаленіло над танками, проте вода, здавалось, ще більше здіймала полум'я в небо. Попереду сапери ловили і стягали до мосту розкидані прямими попаданнями снарядів понтони. Видно, командування німецької армії побоювалось нових нальотів нашої авіації і поспішало переправити на східний берег фіорда залишки атакованих на марші дивізій.

Іти поруч з причалом означало рано чи пізно виявити себе, і тому лейтенант Бояров наказав повертати ліворуч. Яхта м'яко лягла на лівий борт, і так само м'яко вирівнялась. Перед її носом тепер був низький берег острова. Ми наблизились до нього впритул і тільки тоді побачили загорожу, обплетену колючим дротом. Яхта знову зробила поворот на дев'яносто градусів і пливла вздовж берега, тримаючи його за правим бортом. Коли б хто зараз і спостерігав за нею, все одно в її діях нічого підозрілого не знайшов би: сховавшись під скелями східного берега від нальоту бомбардувальників, вона, як тільки небезпека минула, майже по прямій кинулась до острова і, наблизившись до нього, поспішав до місця своєї стоянки. Та зовсім не про те думав зараз командир нашої групи лейтенант Бояров. Я стояв поруч нього п рубці, але, сказати правду, не дуже розумів, навіщо нам усі ці маневри з яхтою. Мені здавалось логічнішим у іншому становищі було б вчинити інакше: вийшовши з бухти, повернути на південь і чимдуж тікати далі від цього острова в глибину фіорда. Висадитись де-небудь на західному березі і, розтанувши в тінях скель, ховаючись в ущелинах та інших зморшках місцевості, рухатися далі на Балстад. Адже саме про це нам говорив лейтенант, а зараз от зовсім в інший бік повертає.

— Спитай у нього, що це за колючка вздовж берега тягнеться? — почув я голос Боярова.

— Закрита зона, — з готовністю відповів Свои Фойна.

— А що там за дротом? — вже з власної ініціативи спитав я.

— Бензосховище… Бачите, танкер горить? Так от, вони танкерами в порт привозять пальне, а тут зберігають. Тут у них підземні чани величезної місткості.

— А на другому кінці острова?

— Камуфляж, — засміявся дід. — Вони думають, що дуже хитрі, проте, здається, вже перехитрили самі себе. — Фойна змовницьки підморгнув мені. — Камуфляж!

Бояров поглянув на годинник. Яхта обходила старий зруйнований мол, у кінці якого замість маяка стирчала смугаста будка берегової охорони. Біля неї, позадиравши голови до неба, вовтузились двоє солдат. Вони ніяк не могли зачинити будку. Від вибуху її, певно, трохи перекосило. Зрештою махнули рукою на перехняблені двері і ледве не бігом кинулись до берега. Бігли, з острахом позираючи на небо, мабуть, давно вже помітивши в ньому те, чого не бачили ми. І раптом, покриваючи гуркотіння мотора, в рубку з наростаючою силою увірвалося виття пікіруючого бомбардувальника. Перша серія бомб лягла прицільно в старі порожні резервуари на західному боці острова.

— Це ж чортзна-що! — виглянув у віконце лейтенант. — Так вони весь боєзапас розкидають. Повертай до берега!

Я переклав Свенові наказ командира.

— Не можна! Ні… Заборонено. Патруль! Будуть піф-паф…

— Повертай! — визвірився на старого Бояров.

Свен Фойна гордо підкинув голову і рвонув штурвал. Яхта пішла на берег. У тому місці, куди прицілився — її ніс, маячів невеличкий насипний мол і напівзруйнований причал, а далі голий піщаний берег. Вздовж нього простяглася та сама загорожа з колючого дроту.

— Дійсно, патруль, — сказав я, показуючи лейтенантові на двох охоронців, зодягнених у теплі шинелі з хутряними комірами. Тримаючи наперевіс карабіни, вони саме підходили до причалу і вже, певне, помітили яхту.

— Що будемо робити? — спитав мене механік.

Це був гордий чоловік і амбітний до того, що навіть у хвилини небезпеки він не прощав неповаги до власної персони. Я переклав лейтенантові його запитання. Той поглянув на мене, як на недоумкуватого, і сказав:

— Як що? Висаджувати в повітря бензосклади! Всі геть, до чортової матері! Воскобойников! Тюрин! Приготувати вибухівку!

Бояров спустився в салон до хлопців, смикнувши мене за лікоть. Нічого не розуміючи, я присів навпочіпки. Вгорі тремтіла чи то від хвилювання, а чи від образи руда борода Свена Фойни. Виразу його обличчя я не бачив, проте відчував, що збудження старого не від страху. Переконався в тому буквально за кілька секунд. Яхта причалила за молом. Борт її м'яко торкнувся дерев'яного бруса, ніс прошурхотів і застряв у гальці.

Берегом до яхти наближалися двоє патрульних.

— За яким чортом ти сюди приплівся, старий чурбан? Не бачиш, бомблять! — закричав ще здалеку солдат.

Старий Фойна відповів без тіні хвилювання, без страху, навіть роздратовано:

— Бачу, не сліпий! Ти хочеш, щоб мене в протоці на чистій воді накрили?

— Давай, одчалюй! Чуєш? Тут зона! — патрульні були вже зовсім близько, але старий не давав приводу до будь-якої підозри. Він прочинив у рубці бокове вікно і крикнув:

— Чую! Чую! Ось полетять… — Гуркіт розривів покрив його слова.

— Та що ти з ним панькаєшся! — закричав, підходячи до напарника, другий солдат. — Зараз я продірявлю його старе корито, от тоді він знатиме, як вештатись біля зони.

— Давай! Діряв! Тоді я вже точно звідси нікуди не зрушу! — старий до пояса висунувся у вікно.

— Та це старий Фойна, — примирливо сказав перший патрульний. — У нього напевно знайдеться пляшка… Є в тебе пляшка, старий?

— Найдемо! Зараз. Заждіть хвилину… — Фойна присів до мене і прошепотів. — Винити просять. Шнапс…

З борту яхти прозвучали два неголосних, ало точних постріли. Патрульні повалилися, неначе підкошені. Сашко, а за ним Тюрин зіскочили на причал і заходились стягати з німців шинелі. Перекрикуючи гуркіт вибухів, їх напучував лейтенант:

— Треба, щоб льотчики побачили, де у них бензин і зрозуміли, що садять у камуфляж!

— Зробимо в акураті, — заспокоїв його Тюрин.

— Факол потрібен, розумієте? Ну, хлопчики, удачі.

— Це у нас запросто! — Нервова посмішка скривила Сашкові губи.

Вони залишили на борту свої автомати, одягли німецькі шинелі. З карабінами наперевіс спокійно вийшли на мол і рушили вздовж огорожі в тому напрямку, звідки прийшли патрульні. За кілька хвилин їх постаті зникли за невисоким камінним пакгаузом. Нам залишалося чекати. Ці хвилини здалися годинами. Що передумалось — розповісти не просто. Краще вже самому піти і підірвати ті кляті бензосклади. Не знаю, як кому, а мені набагато лопне в таких обставинах діяти, аніж сидіти, склавши руки, і чекати. В душі під цього чекання накопичується таке дико напружений, її яким не став сили впоратись.

Добре, що Свен Фойна не затулив рота. Йому, виявляється, сподобалось, як вправно ми обійшлися з патрулем. Дід був на диво авантюрний за натурою. Висловивши захоплення нашою бойовою виучкою, він кинувся пригощати нас і встиг розповісти кілька історій про свої пригоди на морях-океанах. Ми слухали його, але до рому із запасів жандармського офіцера навіть не доторкнулися. Та все ж ми були вдячні старому. Своїм недоречним пригощанням і балакучістю він відволікав нас від думок про Сашка і Тюрина. Кожна мить могла принести звістку про їх загибель.

— Ми не завжди полювали на китів-полосатиків з гарпунною гарматою. — Дід сьорбнув із пляшки і, крякнувши, вів далі, так ніби ніякої небезпеки не було. — Років сорок тому в одному фіорді поблизу Бергена ми загнали стадо сейвалів і перекрили вихід сітями…

Страшної сили вибух потряс повітря, землю і воду. Спалахнуло, засліпило і якусь мить важко було зрозуміти, що сталося. Ми всі поглухли. Один Фойна посміхався. Він усе бачив і чув. Під час вибуху в нього, як у артилериста, був роззявлений рот. Я ж почав щось розуміти з того моменту, коли на причал вибігли Сашко і Тюрин. Ми втягли їх на борт, і лейтенант Бояров крикнув механіку в саме вухо:

— Одчалюй!

— Навіщо кричати, я не глухий.

— Заводь, любий чоловіче, заводь! — ледве продихнув Тюрин.

— Тікати треба! Воно зараз ще раз… На дистанційному лишили. Хай набіжать… Це вже ближче буде.

Свен завів мотор, і яхта відчалила.

— Тепер на південь давай, — сказав, протискуючись у рубку, Бояров, — нам тут більше нічого робити. Тепер дай боже ноги!

Другий вибух поклав яхту на бік і, неначе тріску, погнав геть від берега. Через борт зачерпнули води. Велетенський гриб виріс над містом, постояв на товстій вогненно-червоній нозі, похитав чорною шапкою, що розросталась на очах, і затулив собою небо між височенними берегами фіорда. Стало темно, і вже не чорна хмара диму тисла на нашу шкарлупку-яхту, а вся вага граніту з обох берегів. Вода зблискувала, вигравала вогнем, танцювали на хвилях язики полум'я і, здавалось, цей живий вогонь, що бився у борт, спопелить нас. Але наша посудина у вогні не горіла. Сміливо долала розбурхані вибухами хвилі, прокладаючи собі шлях до південних шхер фіорда. Там, на півдні, якщо вірити карті, фіорд розгалужувався на кілька рукавів. На випадок погоні — яхту важче буде розшукати. Однак, виходячи з того, як складалися події, нас поки що не викрили і всі свої неприємності німці, певне, віднесли на рахунок повітряних нальотів. Мине час і вони, звичайно, почнуть розбиратися, хто поклав їх патрульних, чому злетіли в повітря їхні бензосховища в той час, коли авіація бомбила наземний камуфляж на протилежному кінці острова. Та поки розкумекають, поки до них дійде, що тут не обійшлося без втручання диверсійної групи, ми будемо вже далеко. Ні, що не кажіть, а ми були задоволені своєю роботою і трохи навіть пишалися невловимістю і нашим башковитим лейтенантом. Та що там гріха таїти і про себе кожний, певне, думав — і сам я не в тім'я битий, коли-не розгубився в такій крутій ситуації.

Все це, звичайно, так, проте, коли минула хвиля підйому і нервового збудження, я особисто відчув непереборне бажання заснути, хай стоячи, прямо тут, у рубці, не дивлячись на то, що мусив викопувати відповідальну роль перекладача. Опустити пудові повіки і спати, спати. Адже друга доба без сну. Рудобородий Свен Фойна помітив мій стан і прочинив над головою люк. Свіжий вітер, що збивав на хвилях білі гребінці, увірвався до рубки і поступово відігнав сонливість. «Дивно, — подумав я, спостерігаючи за старим механіком, — був такий говіркий — і раптом замовк, слова з нього не витягнеш. Показує свій норвезький характер. Недарма про них говорять: коли б Адам і Єва були норвежцями, людство ніколи не навчилося б говорити».


Берег здіймався над нашими головами безформним нагромадженням голого граніту, а ми все вище й вище піднімались його крутим схилом. От де згодились вірьовки і все альпіністське спорядження. Ази альпінізму, одержані на скелях Нівського водоспаду, тут послужили нам. Вгорі, десь аж під хмарами, по грані скель і тундри вилась дорога, до якої ми дерлися ось уже скоро годину.

Не хотілося думати, що чекає нас на тій дорозі. Коли по ній пройшли німецькі дивізії, а це ми бачили недавно на власні очі, значить, дорога стратегічна і, звичайно ж, охороняється. А після нападу нашої авіації охороняється пильніше, ніж будь коли. Та що робити, іншого шляху у нас нема… Я глибше загнав у щілину костиль, зачепив на його кільце-карабін вірьовку, яка тримала тепер всю зв'язку тих, хто йшли за мною, і стомлено прихилився щокою до сухого обвітреного каменя. Ноги тремтіли, серце стукотіло гулко і часто, піт виїдав очі. Зараз я міг трохи перепочити — далі вгору піде лейтенант.

Я не боявся висоти, проте тут і в мене перехопило подих: висів, причепившись до скелі, а внизу, на глибині майже восьмисот метрів, холодним оловом виблискувала безодня. Вітер розводив на воді візерунки, мінливі, як сліди дихання на дамаській шаблі. Там, де фіорд танув у непроглядній імлі, дряпаючи довгими вусами плесо, поспішала додому яхта старого Свена Фойни. Поки ми піднімалися вгору, вона весь час була в нашому полі зору. Повзла і повзла, виповнюючи простір між берегами механічним буркотінням мотора. Дивний усе-таки дід нам трапився. Йоршистий, скалкуватий, уїдливий, а поводив себе так, ніби зрадів нам більше, аніж перелякався. Та, власне, чого вже боятися людині в його віці? Життя все позаду. Ох, та хто зна, де він, рубіж життя людського? За яким поворотом долі? Може статися, цьому дідові доведеться прожити і ті роки, що мені чи кому іншому з наших хлопців не відміряні. Як у тій пісні: «Гадалка гадала, всі карти кидала, життя до ста літ обіцяла. Та куля-злодійка нічого не знала, взяла — і все враз обірвала…»

«І чого це тобі, сержанте Петров, усяка дурниця до голови лізе?» — ніби запитували мене очі лейтенанта, який на той час уже виліз з-під скелі і наблизився до мене. Він лиш і поглянув на мене разок, а мені здалося — всі думки мої прочитав. Не зупиняючись, Бояров поліз вище. Тепер метрів за десять він будо, як я, відпочивати, страхуючи тих, хто йде за ним, а вище пробиватиме шлях Сашко Воскобойников. Він теж виліз до мене на козирок, пом'янув чорта, подивився вгору і видихнув: «Ех, жисть-жистяночка, хліба буханочка. З якого боку не відріж, усе меншає!…»

— Давай, Сашко, дуй догори, — сказав, порівнявшись з нами, Тюрин.

— Вперед, бійці, до повної і остаточної!

Над козирком з'явилась бліда, проте усміхнена фізіономія Грині. Він поглянув на нас, витер рукавом з лиця піт і підморгнув:

— Не дрейфіть, хлопці, я з вами.

Коли б хто знав, яких зусиль коштувала Грині ця посмішка і цей немудрящий жарт — висоти він боявся більше смерті.

… Дорога, коли ми на неї видряпались, виявилась безлюдною, жодної живої душі. Лейтенант наказав нам сховатися між камінням і відпочивати. Всі потомилися так, що навіть не мали сили говорити. Я тільки сів, прихилив голову на камінь, як уже провалився у тривожний миттєвий сон. Навіть не встигло нічого приснитися. Очі розплющились самі собою, і я побачив поруч себе Боярова. Він дрімав з відкритими очима. Далі, згорнувшись калачиком, хропів Сашко. Гриня перевзувався. І лише невтомний Тюрин стежив за дорогою. Я вперто заплющив очі, маючи намір заснути, але з того нічого не вийшло.

— Петров, ти чого очима кліпаєш? — спитав, посміхаючись, Кілару. Він був збуджений, щоки палали. Спати, він не міг. Йому хотілось з кимось поговорити.

— Я сплю, — сказав я, знову опускаючи повіки.

— У нас у Молдавії, — почав Грипи, не звертаючи уваги на мої слова, — розумієш, гір нема, одні горби.

— Ну то й що? — спитав я сердито.

Він глянув на мене і сумно промовив:

— Та нічого… спи.

— Тут з вами заснеш.

ІГриця повеселів. Очі засвітились впевненістю.

— Ти розумієш, я тепер не боюсь! — признався він, підсовуючись до мене ближче. Виявляється, мені було страшно тому, що ніколи раніше я не стояв так високо над прірвою. Перші сто метрів а був неначе дерев'яний, а потім розізлився і почав співати. Ти не смійся, я правду кажу, співав!.. Не вголос, звичайно.

— Машина! сказав Тюрин. — Вантажна. Фургон. Напевне в солдатами.

Бояров виліз на високий камінь, вийняв бінокль.

Поки я, всупереч будь-якій логіці, знову намагався заснути, лейтенант вивчав дорогу. За якусь мить заховав бінокль за борт куфайки і про щось думав, поклавши голову на кулак.

— Слухай мою команду! — Голос його дзвенів. — Петров і Воскобойников, вперед по дорозі метрів на тридцять. Залягти і чекати мого сигналу. Решта займають вогневу позицію тут. Якщо фургон без солдатів — будемо браги.

— Візьмемо! — впевнено заявив Сашко, протираючи кулаками заспані очі. — Я чув, що навіть погано їхати краще, ніж добре йти. Більше того, лазити по цих скелях, хай вони будуть прокляті!

Пригинаючись, ми пробігли обочиною вперед і на вказаній лейтенантом відстані від основної групи залягли. Я — так, щоб бачити командира (в таких випадках ми завжди покладались на візуальний зв'язок), а Сашко, скориставшись з того, що з дороги машини ще не було видно, перебіг на другий бік і заліг там за лобастим каменем.

Фургон не примусив на себе чекати. Важко попихкуючи, він виповз з-за повороту і, неначе злющий тупорилий жук, розмальований сіро-жовтими плямами під піски Сахари, попер прямо на нас. Я стежив за Бояровим. Умовним сигналом до атаки завжди служила його шапка. Коли наступала та єдина мить, він знімав її з голови. В роботі вона заважала йому.

Ледве долаючи крутизну дороги, до нас наближався здоровенний фургон. Такі машини німці користували для транспортування піхоти. Однак зараз кузов був порожній. Бокові стінки тента підняті і приторочені ремінцями, що дозволяло бачити — піхоти нема. А коли так — будемо брати!

Шапка Бонрова майнула в руці і лягла на камінь, повітря розірвав тріск автоматів. Фургон зупинився, не доїхавши до нас із Сашком метрів п'ятнадцять. Клацнули, прочиняючись, дверцята. З них вужем прослизнув під машину шофер. За ним з кабіни викотилось ще двоє. Їх кулі безладно застукотіли об руде придорожнє каміння, зафурчали, завили, відскакуючи від них рикошетом. Уся наша увага зосередилась на тих, що відстрілювались з-під машини, і раптом, мов грім з ясного неба, ударив кулемет. Він бив з кузова по валунах, за якими ховалися наші. «Як же це вони прогледіли, олухи! Адже вони вище фургона. Їм в кузові все має бути видно!» 1 тут моє вухо вловило стогін. За валунами когось поранило. Стогін повторився і, приправлений крутим російським словом, переростаючи в крик, полоснув по нервах. Поки я думав над тим, як тут бути, Сашко вже мчав до машини. Мені нічого не лишилося — я кинувся за ним.

В ту мить, коли, припавши на коліно, Сашко вимітав з-під машини тих трьох, четвертий виглянув у віконечко над кабіною. Щось видуло брезент і крізь нього вирвався потік свинцю. Сашко закивав головою, ніби його били кулаками в груди. Встав, похитнувся назад-вперед, ступив крок до машини і впав на радіатор. «Сашко-о!» — закричав я від повної моєї безпорадності. Летів до нього і не міг зупинитися. З кузова через віконечко в тенті на мене дивилися безтямні від жаху очі і, прориваючи брезент, у мій бік поверталося дуло кулемета. Ще мить — і брезент лусне, а свинець зустріне мине, як тільки-но зустрів Сашка.

— А-а! Мать твою!.. — закричав я і натис на курок автомата.

Вітрове скло бризнуло на всі боки білими скалками, почулися часті удари об залізо і брезент. У віконечку на якусь долю секунди з'явився небритий писок і край каски, що сповзла на очі. Проте кулеметник мене вже не цікавив. Я бачив, як зсовується з бампера і падає на брук голова Сашка Воскобойникова, як вивалюється з його рук автомат, і, розуміючи, що він убитий, я біг до нього і кричав якісь не потрібні тепер слова. Я запізнився зі своїми пересторогами рівно на кілька фатальних секунд. Усе вже сталося, а я не хотів вірити — упав на дорогу поруч з Сашком і бив кулаками об запорошене каміння. Сльози заливали очі, адже я любив цього хлопця. Любив!..

— Ви живі?!

Це кричав Тюрин. Я підвівся і вийшов з-за машини. Лейтенант Бояров ніс пораненого Гриню. Дід Тюря тягнув на собі його рацію. Чорні очі молдаванина були сизими від муки. Обличчя біло. Губи витончились і посиніли. Він щось шепотів.

— Допоможи відкинути борт, — звернувся до мене Тюрин.

— Не треба, — тихо промовив Гриня. — Добийте… Прошу… Добийте…

Йому не відповіли. Я відкинув борт, у глибині, привалений ящиками, лежав «мій» кулеметник. Я скочив у кузов і хотів було викинути ту падаль геть, але лейтенант зупинив мене.

— Допоможи.

Я підхопив Гриню попід руки, втягнув у кузов і поклав уздовж борту. Він стогнав, скреготав зубами і все шепотів мені:

— Будь другом, Петром, умов їх. Га?.. У мене в медсанбаті Тоня. Тоня Вахрушева… Навіщо я їй такий, безногий.

Я мовчав.

— А де ж Сашок? — стріпонувся Тюрин. — Сашко! Воскобойников!

— Убили Сашка, — прошепотів я, сів на ящик і затулив обличчя руками, потім стяг з голови шапку і затулився нею, щоб не завити від болю, що навалився в ту мить на серце.

— Що будемо робити, лейтенанте? — почувся з кабіни голос Тюрина.

— Бери, покладемо в кузов. — Вони підняли тіло Воскобойникова і понесли його вздовж лівого борту.

— Треба забиратися звідси, лейтенанте. Дивись, ще фріц наскочить.

— Чорт, нескладно як усе вийшло…

— Всяке буває… Всяке…

— І як же я не помітив того гада в кузові, — говорив зболеним голосом Бояров.

— Як ти його помітиш, коли він, проклятущий, між ящиків та ще й під брезент заліз.

Вони підійшли до заднього борту і подали мені тіло Сашка. Я поклав його трохи далі і прикрив плащ-палаткою. Одразу якось не втямив, навіщо і куди ми збираємось везти мертвого Сашка. Треба поховати, та чи є у нас на це час. Десь далі, як випаде вільна хвилинка, зупинимось і віддамо його прах землі.

— Петров, подивись мотор, — сказав Бояров, розминаючи в пальцях «Біломор». Чи то цигарка трапилась тверда, чи то пальці не слухались — розійшлась по шву гільза, і висипався на долоню тютюн. Лейтенант стиснув кулак і щосили ударив ним об залізний борт. — Ніколи не прощу собі. Ніколи!

— На те війна, командире, — промовив Кілару. — На те війна…

Я скочив з машини і пішов оглянути мотор, але зупинився: обидва скати на правому задньому колесі сіли, їх пробили кулі під час перестрілки, і ніхто в гарячці бою не помітив цього. Я зазирнув під машину і побачив, що всі, окрім переднього лівого, сидять на дисках. Їхати не можна. Треба міняти скати. А чим? У машині, певне, одна запаска, та й ту треба перевірити, чи ціла. Я покликав до себе Боярова, показав на скати.

— Та-а-ак! Час від часу не легше.

— Нічого, лейтенанте, пішки підемо, — заспокоїв Тюрин.

— Ми-то підемо…

Настала важка мовчанка. Всі розуміли, що далі рухатись група не може. Тягти на собі по цих горах важкопораненого, з паралізованими ногами Гриню — безумство. Як бути? Що робити? Поранення у Кілару було серйозне. Кулі пройшли по спині, певне, зачепили хребет, а може, й застряли в ньому. Потрібна негайна допомога хірурга, але в ситуації, в якій тепер перебувала група, про це нічого було й думати. Завдання командування ми не виконали. Ми тільки вийшли на дорогу до Балстада. Нам треба було ще пройти довгий і небезпечний шлях по чужій землі, де за кожним поворотом, за кожним каменем на нас чекали вороги. З ними доведеться битися, а Гриня вже не міг… Він розумів це, мабуть, гостріше, ніж ми.

Постріл пролунав поруч, за бортом машини. Думка про те, що «мій» німець ожив, умиті, закинула мене в кузов. Але німець лежав на тому ж місці, в тій же позі. Наступної миті я зрозумів: сталося те, про що ніхто з нас навіть не міг подумати. Тихий, сором'язливий Гриня Кілару не хотів обтяжувати нас… Ми дивились на мертвого товариша, і кожен по-своєму оцінював його вчинок. Я особисто бачив у цій смерті подвиг.

— Треба було забрати в нього пістолет, — сказав глухим голосом Тюрин.

— Давайте поховаємо їх, поки є час… — Лейтенант Бояров зняв з фургона тіло Грипі, ми з Тюриним понесли за ним Сашка. Поклали серед камінних уламків, склали над їх тілами невисоку піраміду з дрібного каміння, познімали шапки і застигли на мить у мовчанні.

З цього стану нас вивів далекий, схожий на дзижчання комара, звук. Видно, дорогою від Тромсьє вгору піднімалась ще якась машина. Щоб переконатися, Бояров виліз на високий камінь, потім скочив ще вище на валун. Спускаючись назад, сказав:

— Давайте німців у кузов!

Ми з Тюриним втягли у машину тих трьох, яких Сашко поклав під фургоном. Лейтенант сів за кермо і відпустив гальма. Фургон почав поволі сповзати назад. Захлипали бруком пробиті балони, машина котилась все швидше. Коли вона пройшла повз нас із Тюриним, ми побачили, що Бояров стоїть на сходинці, і, перебираючи руками нормо, повертає фургон з дороги ліворуч. За неглибоким кюветом машина покотилась до урвища і зірвалась у безвість. Фургон летів довго. Луна від його гуркоту встигла вже кілька разів повернутися від протилежної стіни фіорда, поки знизу, од води, донісся сплеск.

Зібравши з дороги німецькі автомати, ми віднесли їх і кинули за каміння. Не залишати ж зброї на виду. Хто зна, яку зустріч і з ким приготувала нам доля.

Шум машини наростав. Лейтенант наказав нам пройти вперед і залягти. Ми пройшли метрів сорок вище того місця, де ще недавно я лежав з Сашком, і попадали за кам'яні брили на обочині. Бояров знову заліг на валунах.

Позиція, яку обрали для зустрічі фургона, годилася і для подальших зустрічей: з цих двох місць дорогу було видно на відстані майже півкілометра. Варто було машині вискочити з-за повороту, як ніщо вже не могло її врятувати від вогню.

Старий «хорх» поволі виповзав на дорогу. Спочатку з'явились оздоблені фігурним склом і нікелем величезні фари, потім схожий на камін радіатор, а потім уже сірий капот і кузов. Автомобіль чимось був схожий на хазяїна, рихлого протестантського священика, що сидів у ньому на задньому сидінні. І габарити, і жести, і навіть чорно-сірі тони одягу (сіре пальто, одягнене на чорну рясу) були споріднені зі старим «хорхом». Я відзначив це, як тільки піп виліз із свого лімузина на край урвища. Постояв там трохи, розмашисто перехрестився, потім, опираючись на палицю, повернувся до машини.

Тим часом шофер помітив на дорозі стріляні гільзи і плями крові. Він був ще зовсім юний, цей шофер. З пальта давно виріс, тонка шия, довгаста голова, ламкий хлопчачий голос. Простяг попові долоню. На пій були дві гільзи — наша і німецька. Вагомий аргумент в його сумнівах і підозрі. Він щось швидко і схвильовано говорив священику, злякано поблискуючи на всі боки скельцями окулярів.

Бояров подав знак, і всі троє ми вийшли на дорогу. Старий пастор і його водій закам'яніли. Я підійшов до хлопця і коротко наказав: «Ключі!»

Мене не зрозуміли. Окуляри у хлопчини сповзли на кінчик спітнілого носа і смішно здригалися.

— Ключі тут, — почув я голос лейтенанта. — Давайте їх у машину і поїхали!

Я підштовхнув пастора до машини. Старий хапав повітря, як риба, відкритим ротом. Хлопчина ніяк не міг пересилити страх. Гострий кадик застряв посеред топкої шиї. Почувши наші голоси, вони зрозуміли, що ми росіяни, але як ми опинились тут — зрозуміти їм було важко. Я спокійно запропонував їм сісти на заднє сидіння. Вони не одразу зрозуміли мою норвезьку мову. Довелось легенько підштовхнути до машини одного, а потім другого. З ними на відкидному сидінні влаштувався Тюрин. Ми з лейтенантом сіли попереду. Стартер зарипів, мов незмащене колесо, проте двигун завівся, і ми рушили.

Деякий час дорога вилась окрайкою високого берега понад фіордом, але скоро одвернула праворуч і, огинаючи кам'яну гряду, подалась у тундру до перевалу, що висів під важкими хмарами. Лейтенант відкрив свій планшет, розгорнув карту. Я поглянув на неї одним оком, проте і того мені було досить, щоб зрозуміти — от Тромсьє до Балстада неблизько. Червона ниточка дороги вилась горами, ущелинами, тулилася до ручаїв і малих річок, серпантинила до перевалів і потім, петляючи, спускалась од них у долину. Нам треба було форсувати ще кілька фіордів, перебратися через гірські хребти, подолати не п'ятнадцять, а добру сотню кілометрів. Це лиш навпростець, коли б летіти до нього, мета нашого рейду — Балстад — був поруч.

Я вже говорив, що окрім тих завдань, котрі поставив перед нами командир дивізії, були у нашої групи і надзавдання, про які знав лише Бояров. Зараз, дивлячись на розгорнуту лейтенантом карту, я згадував слова генерала: «… зробіть це неодмінно, коли, звичайно, вдасться дістатися до Балстада…» Справа в тому, що Балстад стояв далеко від доріг, якими, як я собі уявляв, повинен був розгортатися наступ наших військ. Зараз ми перебували у Східному Фінмарку. Це була та провінція Північної Норвегії, де всі дороги од фіордів, мов гілки до стовбура дерева, збігаються до магістрального шосе. Балстад стоїть на одній з таких гілок. Коли б нам поталанило і ми дісталися до магістралі, а потім і до повороту на Балстад, то довелося б, наперекір логіці, повертати праворуч, тобто на північ і навіть трохи вертатися назад, у той час, коли наступ безумовно покотиться на південь. Нема чого там, біля того Балстада, затримуватись військам, коли на півдні оперативний простір, дороги асфальтовані, хоч до Балтики газуй. Тут тобі і машини, і танки — все пройде, а на півночі гори, камінь, урвища. Ні, така логіка мені не зрозуміла, проте запитувати у нас не годилося, до того ж не час — у машині двоє сторонніх людей.

— Спитай у них, куди вони їдуть? — без тіні гумору наказав мені Бояров. Я опустив скло, що відділяло нас від салона, і як міг, переклав пастору запитання.

— Ми їдемо додому, — відрубав старий.

— А де ваш дім?

— У Хейккі.

— Це тут, одразу ж за перевалом, — уточнив шофер.

— Спитай, чи є на дорозі контрольні пункти, — вказав Бояров.

— Ні, нема, — відповів мені пастор. — І в Хейккі теж нема.

— Контрольний пункт на автостраді, — вже з власної ініціативи підказав хлопець. — Там у них казарма і патрульні машини. Це кілометрів десять за перевалом.

Пастор кинув на свого шофера строгим оком і зронив якесь слово. Я не зрозумів його значення, але хлопчина заморгав білими віями, зачервонівся до вух і всю дорогу, поки ми їхали разом, не сказав ні слова.

На перевалі падав ріденький сніжок. Чорна хмара черкала обвислим черевом об гострі скелі, з них сіялись сніжини. «Хорх» проскочив у вузьку щілину між гранітними гостряками і почав спускатися. Внизу лежала залита вечірнім сонцем долина. Праворуч здіймались прямовисні стіни кам'яних велетнів. Хейккі приліпився до їх підніжжя. Це був невеличкий виселок дворів на тридцять — сорок з обов'язковою в цих місцях кірхою посередині. Дорога, якою ми спускалися в долину, пролягала десь, може, за півкілометра від крайнього двору. З гори було добре видно його вулиці, двори, але дивно, що ніде не було людей. Хейккі виявився порожнім, так наче всі його жителі вимерли. Я доповів про свої спостереження лейтенантові.

— Зупини.

Бояров вийняв бінокль і довго роздивлявся Хейккі, потім сказав:

— Спитай, у чому справа.

Я спитав. Наші пасажири мовчали. Я повторив своє запитання, доповнюючи його виразними жестами. Розуміючи, що відмовчатися не вдасться, пастор розвів руками і відповів, що нічого не може з цього приводу сказати. Коли вони їхали в Тромсьє, в Хейккі все було, як завжди, а що сталося за час їх відсутності — він не знає. Старий звернувся до шофера, чи не знає той, може, що чув серед людей. Хлопець підняв свої гострі плечі ледве не до вух і похитав головою.

Бояров ще раз подивився в бінокль, однак те, що селище залишене, було видно і неозброєним оком.

— Що ж, мабуть, заїдемо в гості, — сказав лейтенант. — Все одно до ночі треба десь перебути.

Ми звернули з асфальту на мощений червоною цеглою путівець і за чверть години вже їхали спорожнілими вулицями. Будинки дивились на нас переляканими очима віконниць. Забута кішка шарахнулась з-під коліс І вмить опинилася на високому паркані. Очі її спалахнули зеленими вогнями. На площі «хорх» підняв у небо зграйку голубів. Вони покружляли над кірхою і якось ліньки повсідались на дзвіниці.

— Зупиніть, — сказав мені пастор.

Я натиснув на гальма. Ми зупинились біля будиночка, що нічим не. відрізнявся від інших. Схожі один на одного, охайні і причепурені, вони збіглися на площу до кірхи. Старий, крекчучи, виліз з машини і, наблизившись до хвіртки, стукнув у неї своєю палицею.

— Сельві! Де ти, Сельві! А йди-но сюди!

Йому ніхто не відповів, і він пішов через двір до ганку, сердито постукуючи палицею об каміння доріжки. Штовхнув двері. Вони повільно прочинилися. Малиновою тривогою відгукнулися циліндри різновисоких дзвіночків над дверима.

— Невже і ця стара дурепа потяглася й собі за іншими? — почув я голос пастора, котрий уже не приховував свого роздратування.

— Кого це він? — спитав лейтенант, звертаючись до шофера.

Хлопець знову зачервонівся, але відповів:

— Покоївку. Її звуть Сельві. Вона пішла, а він сердиться.

— Куди ж вона пішла?

— Куди всі, туди й вона, — зам'явся хлопець.

— А куди всі? — строго спитав я.

Він підків на мене голубі, чисті очі і відповів:

— У гори… Вони всі пішли в гори.

— Навіщо?

— Вранці сюди заїздили німці. Об'явили всім, що будуть евакуювати на захід. Наказали всім збиратися.

— Ролф! — крикнув з дверей пастор.

Хлопець втягнув голову в плечі, але лейтенант поклав йому руку на плече і Ролф несподівано посміхнувся відкритою, довірливою усмішкою. Вона так змінила хлопця, що мені здалося, я бачу зовсім іншу людину. Зараз він виглядав не таким незграбним і розгубленим, як раніше, більше того, в ньому поступово проявлялась прихована впевненість і воля, яких я раніше просто не бачив. Він вимкнув двигун і пішов до будинку. Ми рушили за ним. Побачивши підведені до будинку дроти, Тюрин зауважив:

— У цього попа телефончик.

— Ні, — сказав не оглядаючись, Ролф. — Тобто був телефон, але ще вранці його розбили. Якісь чини з польової жандармерії…

— А чому? — я не здивувався, що хлопець досить вправно висловлюється російською мовою. Ще в машині я помітив: він розумів те, про що ми говорили, та, певне, боявся показати, що знає мову, не знаючи, чим це може для нього обернутися, добром чи злом. Дорогою він встиг придивитися до нас, і щось його заспокоїло, а дружній жест лейтенанта остаточно переконав у тому, що боятись нас йому не доводиться.

В кімнатах було чисто прибрано, всі речі стояли на своїх місцях. У всьому відчувався налагоджений і роками дотримуваний порядок, невибагливий комфорт, котрий підтримують покоївки в житлі нежонатого чоловіка, яким був пастор.

— Ролф, піди, будь ласка, в комору і принеси щось їстівного. Наші гості, думаю, встигли зголодніти, — сказав старий, показуючи нам на стільці і запрошуючи сідати.

Особливої гостинності ні в його тоні, а ні в жесті я не помітив, проте ніхто з нас не відмовився. Я упав у глибокий фотель. Він стояв біля вікна, крізь яке було добре видно вулицю і навіть частково червоний путівець і шматок автостради, що збігала кудись нижче в долину. Сонце котилося пругом понад далекими горбами, відкидаючи на рівнину довгі чорні тіні.

— Він добрий, паш пастор, — шепнув мені Ролф.

Я підморгнув йому, ми обмінялися посмішками, і, здається, саме з цієї миті почалась наша дружба.

Хлопець метнувся в підпілля і одразу ж повернувся з цілим оберемком копченої ковбаси, головкою сиру і довгастими палицями хліба. Ми накинулись на все це, мов голодні вовки. Пастор стояв у дверях і, схрестивши на грудях руки, дивився на нас якимось дивним, проте зовсім не засуджуючим поглядом. Так дивилась моя мати, коли ми з сусідськими хлоп'ятами, наганявшись за день, навалювались на їжу. Не знаю, чому мені згадалася тоді моя мати. Може, тому, що старий стояв, як вона, схрестивши на грудях руки, і не було в ньому в цей момент і тіні, відчутної раніше, відрази до нас.

Сонце вже зовсім скотилось до горизонту. У вікнах сусідніх будинків догоряли його сліпучі відблиски. Долину виповнювали сутінки, в неї заповзав непомічений раніше туман, поступово покриваючи ближчий до горбів відтинок дороги. Саме там, придивившись, я помітив підозрілий рух.

— Товаришу лейтенант, — покликав я Боярова до вікна. — Он там, на автостраді… Ближче до горбів… Бачите?

Він узяв бінокль і довго вдивлявся в колону, що виповзала з туману.

— На Тромсьє ідуть… Тюрин, рацію, — не одриваючись од бінокля, сказав лейтенант. Я кинувся було допомагати дідові Тюрі, але Бояров зупинив мене.

— А ти на горище.

Я побіг до сходів, що з сіней піднімалися на горище. Прикладом автомата збив легкий замочок, тім'ям підняв ляду, і, попід вірьовками, на яких сохли пастирські простирадла і ще якась білизна, проліз до слухового віконця. Від різнокольорових сегментів, вставлених в круглу раму, в очах спалахнула райдуга. Я прочинив вікно і замружився ще більше, навіть рукою затулився від гострих променів. Під ними в сутінках, що загусли до чорноти, ледве можна було розгледіти колону німецького війська. І все ж я відчув (швидше ніж побачив) — там ішли танки. Гуркіт гусениць зливався з шумом двигунів і все те схоже було на віддалене рокотання грому.

Сонце сховало за горбами останній свій краєчок і на дорозі стало ніби видніше. Тут я помітив, що від колони одірвалися мотоцикли і, набираючи швидкість, помчали дорогою у бік перевалу. «Тільки б вони не надумали повернути сюди, у Хейккі», — майнула думка. Я чекав, сподіваючись, що їх пронесе, та вони, як на зло, зупинилися на роздоріжжі. Три мотоцикли, на кожному двоє солдат і закріплений на колисці кулемет. Та не так страшили мотоциклісти, як танки, що повзли за ними дорогою. Нам встрявати в бій з такою армадою — безумство. Я сподівався, що наш лейтенант розуміє це не гірше за мене. Треба відходити, але поки не стемніло, ми ризикували викрити себе і тоді…

Німці біля розвилки про щось перемовлялися. «Певне, радяться — заглянути в селище, чи ні», — подумав я. Раптом один з солдатів вискочив з коляски і підійшов до стовпа, на якому висіла табличка з написом «Хейккі» (я бачив її, коли ми проїздили роздоріжжя) і крейдою щось написав на ній. У мене завмерло серце. Але коли він знову сів у коляску і мотоцикли покотили в бік перевалу, я полегшено зітхнув. А ще більше полегшення відчув, коли за ними потяглася і вся колона з машинами і танками.

Проте, як з'ясувалося, радість моя була передчасною. Десь хвилин за десять — дванадцять до розвилки підкотив «опель-капітан» і в супроводі двох мотоциклістів повернув до селища. Я кинувся до сходів, злетів донизу і, побачивши біля рації Ролфа — отетерів. Хлопець сидів у навушниках і крутив на панелі ручки. Лице його загострилося і потемніло від напруження, він шукав потрібну хвилю. Раптом він поглянув на Боярова:

— Є-є…

Хлопець зняв і передав лейтенантові навушники.

— Бони слухають вас, — сказав просто, ніби робив звичну справу.

Побачивши, що в мене від подиву підскочили догори брови, підморгнув мені і, широко посміхаючись, мовби сповіщаючи радісну звістку, сказав:

— Я знайшов їх на хвилі. Тепер можна говорити… Я — радист, плавав на сейнері.

— Товаришу лейтенант, німці! — крикнув я.

— Почекай.

— Вони повернули і наближаються до селища! «Опель» і два мотоцикли.

— Знаю! — обірвав мене Бояров. — Бери Тюрина і відходьте в гори. Зустрінемось біля озера. Там є будинок… мірошника.

Я подивився на Тюрина, він на мене, і ми пішли до виходу. Біля дверей нас наздогнав Ролф.

— На вулицю не виходьте, — порадив він. — Спускайтесь городом до струмка. Йдіть весь час берегом. Струмок виведе вас до греблі, там на горі побачите хату мельника. Ви мене зрозуміли?

Як було не зрозуміти? Ми вискочили за двері — пригинаючись попід парканом збігли до струмка. Верби, що зеленіли на обох його берегах, надійно прикривали нас від стороннього ока. Наказ лейтенанта — закон. Ми йшли, як він звелів, у гори, на озеро. Струмок швидко завернув за скелю і вона затулила собою селище. Ми зрозуміли, що тепер нас уже не побачать, і пішли не криючись.

Тут, в ущелині, темніло швидше, і ми якось не помітили, де збились зі стежки. Довелось продиратися крізь чагарники навпомацки, орієнтуватись на шум води, що плюскотіла десь поруч. Кілька разів довелось переходити струмок. Йшли по пояс у воді. Темно, хоч око виколи. Тільки десь угорі з-за скелі проглядала смужка сірого неба. Тюрин, що йшов за мною, не бачив її, і я крикнув, що помітив рівну лінію, а це, здасться, і є гребля. Шум води глушив мої слова. Тюрин жестами показував мені, що не розуміє, чого я від нього хочу.

— Ось вона, гребля! Млин! Розумієш? — загорлав я, намагаючись перекричати гуркіт водоскиду.

І в цю саму мить моя нога з гострого слизького каменя провалилась у щілину. Я втратив рівновагу і, падаючи, відчув різкий біль у щиколотці. Лаючись на всі заставки, я вибрався з води і присів біля діда Тюрі перевзути чоботи, вилити з них воду. Лівий перевзув легко, а правий… Зняти зняв, а взути — не влазить. Ногу роздуло. Холодна вода ще стримувала жар, а на березі і жар, і біль розгорілися, і гомілка моя запалала смолоскипом. Сам іти я вже не міг, і Тюрину довелося тягти мене. Спочатку правив мені за милицю, а далі потяг, як мішок на плечах, до греблі виявилось неблизько, а потім що вгору крутизною схилу, де й одному без такої ноші важко. А Тюрин усе тяг і приказував, як малому:

— Ти не тужи, ми тебе тут одного не залишимо. Нога стухне, і підемо далі, а поки що відпочинемо трохи… Я Боярина умовлю. Він людина — зрозуміє. Так що ти, того, не бійся…

Тюрин говорив і говорив, а переді мною стояв Гриня, його біле, змучене болем обличчя. «Невже й на мене чекає його доля? Як вони мене понесуть, адже я вдвічі важчий за Гриню? Не можу їх затримувати… Хай без мене, але завдання командування повинно бути виконано… Коли з ногою щось серйозне, доведеться залишитись на цьому млині, або…» Загалом, всяке лізло в голову.

На греблі, біля шлюза, на нас уже чекали Бояров і цей хлопчина Ролф з рацією за плечима. Виявляється, після сеансу зв'язку (він таки зумів викликати розвідвідділ дивізії, не дивлячись на те, що німці вже були на площі, за ворітьми) Ролф погодився провести сюди нашого лейтенанта. Вони пройшли стежкою, яку ми з Тюриним у темряві загубили, а тому опинилися тут раніше, ніж ми, і з цілими ногами.

Побачивши, що зі мною біда, хлопчина присів до мене і почав розпитувати, як це сталося, пропонуючи допомогу. Однак я не слухав його, я слухав Тюрина, котрий саме доповідав про все лейтенантові. Я чув, голос діда Тюрі ставав усе сумнішим і досить чітко уявляв собі лице Боярова, хоч і не бачив його. Чекав, що скаже лейтенант, а він мовчав. Удвох з Тюриним вони однесли мене в будинок мельника і поклали на тапчан. Тюрин підсунув мені під голову мішок, прикрив плащ-палаткою.

— Запни щільніше вікно.

Це все, що сказав Бояров. Потім, коли закрили вікно і Ролф вніс десь з глибини будинку засвічену гасову лампу, я побачив обличчя мого лейтенанта. Він сидів за столом, підперши важку голову кулаками. Про що думав? Звичайно ж, про мене, про Гришо і про те, що так невдало складається наш рейд. Тепер вони лише удвох з Тюриним підуть далі. Не викопати завдання не можна. Вони підуть, а я… Що буде зі мною?..

— Тобі доведеться залишитись, — почув я голос Боярова.

— Ми за тобою повернемось, — тихо промовив Тюрин і винувато додав: — Я забинтую тугіше. Так треба, терпи…

— А поки що за тобою догляне Ролф.

— Так, звичайно, — закивав хлопець, охоче погоджуючись зі словами лейтенанта Боярова.

Я мовчав. Та й що я міг їм тоді сказати? Адже й вони, і я, всі ми розуміли, що розлучаємось, можливо, назавжди. Що буде зі мною і що станеться з ними, в ту хвилину не міг знати ніхто. Передбачати гірше а чи виповнити наше прощання порожніми словами в надії на те, що все буде гаразд, означало говорити неправду, а мені хотілось бути з ними чесним, як і вони були зі мною.

Через дві години вони пішли. За вікном підвивав вітер, хльоскав у шибки холодний дощ. Прощаючись зі мною, Бояров потис мені руку і сказав:

— Будемо повертатися, забіжимо. Живі будемо; не помремо. Кріпись… Хто знає, кому з нас більше повезло, старий.

Він так і залишився в моїй пам'яті назавжди з цією сумовитою посмішкою, всерозуміючим поглядом ясних очей, у яких залишилось щось достоту не висловлене. І дід Тюря з його батьківською любов'ю до всіх нас…

Більше вже ніколи мені не довелося зустрітися з ними. Можливо, через те, що моє власне життя завертілося вихором а чи їх шляхи пролягли десь далеко від моїх, проте перетнутись їм не довелося.

Удосвіта прилетіли наші штурмовики, розвісили над долиною ліхтарі і довго, грунтовно прасували дорогу, якою в бік» фронту рухались колони німецького війська. Ролф був у захваті. Спостерігаючи, як він бігає греблею, як аплодує при кожному вдалому заході червонокрилих літаків на ціль і радіє, і скаче на одній позі, я подумав, що доля необачно кинула мене у повну залежність від романтичного хлопчика, недавнього школярика. Та швидко Ролф довів, що має справжній, мужній характер, натуру куди більш глибоку, аніж я думав. Сталося це десь на третій день перебування в будиночку мельника. За цей час піхто не порушив нашої самотності. Після бомбардування автостради настала така тиша, що боліли вуха. Можливо, вони розболілись від того, що я весь час напружено прислухався. Ролф не залишав мене ні на хвилину. Весь час піклувався біля моєї ноги. Десь у млині знайшов трохи вівсяної висівки, грів воду, запарював і прикладав компреси, годував мене, поїв чаєм, настояним на цілющих травах і ягодах. Збирав на схилах ожину, на болотах чорниці, кілька разів встиг сходити в селище Хейккі за провізією. Нога моя поступово стухла, біль пригас, і я вже пробував пересуватися кімнатою, навалюючись, як на милицю, на коцюбу, яку Ролф роздобув десь на кухні.

Того ранку він затіяв купання з переодягненням, для чого з Хейккі була принесена цивільна одежа, що змінила мій вигляд і я сам ледве впізнавав себе. Принаймні так про мою нову зовнішність говорив Ролф. Мою військову одіж і спорядження він виніс з дому і сховав. Зброю засунув під половиню біля мого тапчана. Його пересторога, як виявилось, була не зайвою — в обід до нас прибули «гості».

Вони прийшли з боку гірського масиву, що височів за озером. Десять солдат, чотири собаки, офіцер і худий, змучений до краю чоловік в арештантській робі. Його попід руки тягли двоє солдат. До будинку мельника підійшли впевнено, ніби знали, що боятись їм тут нікого і нічого. Я відчув себе так, ніби опинився в мишоловці, у якої ось саме зараз замикаються дверцята. Сидіти і чекати було понад мою витримку, я вже простягнув руку, щоб підняти половицю і вийняти автомат, але Ролф зупинив мене. Очі його палали хворобливим вогнем, я бачив: він сам шукав виходу і не знаходив. Кинувся до дверей і раптом зупинився.

— Ти глухонімий, — кинув хлопець. — Що б вони з тобою не робили — мовчи.

З цими словами він вийшов з дому назустріч німцям. Крізь вікно я бачив, як він підійшов до офіцера і почав щось говорити йому, але той, ніби не помічаючи хлопця, йшов до будинку. Ролф не відставав, забігав наперед, жестами запрошуючи проходити у двері першим. Зайшовши до кімнати, офіцер зупинився і ухняпився в мене.

— Це мій брат, гер офіцір, — промовив, виглядаючи з-за його плеча Ролф. Німець ще пильніше почав придивлятися до мене. Це був сухий, підтягнутий обер-лейтенант, років тридцяти. Лице довгобразе, очі бляклі, посинілі від холоду губи кривила єхидна посмішка. Все в ньому зараз говорило про недовір'я і підозрілість.

— Чому ви тут? — спитав він, оглядаючись на Ролфа.

— Ми не хотіли йти з усіма в гори і сховались тут. Я шофер пастора Орвінга. Ось мої документи. — Ролф подав обер-лейтенантові посвідчення.

— Чому не виконали наказ про евакуацію?

— Мій брат зламав ногу, ми вирішили перечекати тут, поки вона поправиться… Він глухонімий, гер офіцір.

Я з вдячністю поглянув на Ролфа.

— Аусвайс! — простягнув до мене руку німець.

Я дивився на нього, не моргаючи, і мовчав. У офіцера на тонких губах заграла гадючка-посмішка.

— Глухонімий?! — дістав пістолет і наказав мені встати.

Я зробив вигляд, що нічого не розумію, чого він від мене хоче. Тоді він тицьнув мені до рук коцюбу і повторив свій жест. Я поволі підвівся. Підштовхуючи дулом пістолета в спину, обер-лейтенант примусив мене зробити, кілька кроків і несподівано вистрелив у мене над вухом. Я продовжував іти. Повно, я, коли він вистрелив, таки здригнувся, бо він схопив мене за плече, розвернув до себе, заглянув у вічі. Що він прочитав у них — не знаю, але раптом закричав і, штовхнувши мене на тапчан, попрямував до дверей.

— Капрал!

— Слухаю! — виріс у прямокутнику дверей унтер-офіцер.

— Давайте сюди втікача! Замкніть їх, поставте вартових і, не затримуючись, далі! З цими розберемось, як повернемось. — Двері за офіцером зачинилися, і ми залишилися в кімнаті удвох з Ролфом. Потім до нас кинули втікача. Він не встояв на ногах і впав на підлогу. Ми не знали, як себе поводити. Думати про те, що до нас кинули провокатора, дурниця, а хто він — зрозуміли не одразу. Сиділи і чекали, що буде далі. А далі події розгорталися так, як наказав обер-лейтенант. Німці перекусили, швиденько погодували собак і-рушили знову за озеро. Певне, у них там справи важливіші. Розбиратися з нами їм було ніколи, а третій, що лежав зараз на підлозі, уже був напівтрупом. Коли він і становив для них якийсь інтерес, то лише як табірний експонат. У цій людині, як кажуть, лишилося на волосину життя. Вартові були знадвору. Вони сиділи на ґанку і стомлено про щось говорили. Потім один з них пішов на сінник спати. З вікна нам було добре видно, як він ліз драбиною на горище. Другий сидів на ґанку і грав на губній гармошці. Мелодія без початку і кіпця, сумна і тягуча, неначе поминальний плач.

Чоловік у смугастій табірній робі поворушився, застогнав. Ролф підійшов до нього, допоміг встати, посадив на тапчан. Він був зовсім знесилений, і ми поклали його на мов місце під вікном.

— Пити… Води…

— Він росіянин, — сказав Ролф і пішов на кухню принести води.

Втікач пожадливо пив і, позираючи то на мене, то на Ролфа, певне, намагався зрозуміти, хто ми такі і чому опинились під замком, як і він. Напившись, арештант похилив голову і надовго затих. Ми теж мовчали. Я — тому, що міркував над тим, як нам бути далі, Ролф чекав мого рішення. Обоє ми розуміли, що потрапили в западню, але маємо, дякуючи долі, якийсь час на роздуми. Чи надовго пішов з солдатами офіцер? Це питання, мабуть, було написане на наших обличчях, а тому говорити про це було не варто. І все одно треба було щось починати, на щось одважитись. Однак все ускладнювала моя хвора нога. Якби я міг ходити.

Встав і спробував пройтись без милиці. Пекельний біль різонув гомілку. Я ледве не закричав, проте зробив і другий крок, і третій. Привчав себе не звертати уваги на біль. Сили вистачило ненадовго. За кілька хвилин мусив сісти, але через деякий час, як тільки вщух біль, встав знову і шкандибав по кімнаті до кольорових плям перед очима, обливаючись потом, скрегочучи зубами. Ще не знав, навіщо роблю це, що зроблю в наступну хвилину, на що одважусь, але ходив і ходив, умовляючи себе, що можу рухатись не лише по кімнаті.

Ролф дивився на ці мої вправи спочатку здивовано, потім все з більшим захопленням, і, як не дивно, це додавало мені сили і впевненості. Настав вечір, до кімнати вповзли сутінки. Лампу ми не запалювали, сиділи потемки. Я бачив, як на ґанку змінився вартовий. Скінчилась безкінечна пісня губної гармошки. Присівши на край тапчана, я прихилився до вікна і спостерігав за вартовим, намагаючись зрозуміти його характер, але цей себе нічим не виявляв, — сидів, обхопивши руками і ногами свій карабін, і лише час від часу ворушив застиглими плечима. Похолодало, зірвався різкий вітер, на чорне небо викотилось червоне коліща місяця. Ролф присів коло меле і неголосно сказав, старанно вимовляючи слова:

— Що робити?

— Ще є час подумати, — відповів я. — Раніше ранку вони не повернуться. — Мою душу сповнювало почуття вдячності до цього юнака, що так несподівано виник у моїм житті і вже встиг здобути мою прихильність. Боячись помилитися в ньому (в моєму становищі помилка могла коштувати життя), я ще і ще раз перебирав у пам'яті кожен його крок, починаючи з першої зустрічі, і все більше переконувався: переді мною людина, якій можна вірити. Те, як він повів себе в ситуації з обер-лейтенантом, багато про що говорило. Тоді я сам був молодий, а Ролф був ще молодший. І, не дивлячись на те, що він зовсім не справляв враження героя, це був боєць.

Я вдячно потиснув пальці його руки, що лежали на підвіконні. Він відповів мені теж потиском. На худому, білому від місячного сяйва обличчі горіли добрі близорукі очі. Такими вони запам'яталися мені на все життя.

Чоловік, що до того лежав нерухомо, раптом засовався, спробував підвестися, простяг до мене кволу руку, ніби хотів щось сказати, але сили залишили його. Ми знову довго «сиділи в темряві мовчки. Потім я почув шепіт. Я нахилився до арештанта, потім, щоб краще чути, став біля тапчана навколішки. Він спитав:

— Ви говорите по-російськи?

Я кивнув на знак згоди.

— Ви росіянин? — знову поставив він своє запитання.

— А ви? — поцікавився я.

— Полонений… Я повинен розповісти вам… Якщо залишитесь живі, передайте нашим… Біля Балстада у шхерах — німецький підземний завод. «Вікінг»… Роблять нову зброю. Хімічну…

На мою руку лягла холодна рука полоненого. Я занімів. Мене кинуло в жар. Чи не за цим пішли до Балстада Бояров і Тюрин? Опанувавши собою, попросив його розповідати далі, але він тільки крутив головою, ніби шкодував за тим, що сказав зайво. Як міг, я заспокоїв його. Довелось натякнути, чого я тут і хто такий за військовим фахом. Не знаю, чи перекопав я його, а чи безвихіддя змусило його розкритися до кінця — він заговорив знову.

З його сповіді я зрозумів, що в їх табір півроку тому приїхали есесівці і відібрали людей для роботи на якомусь особливо важливому об'єкті. Була чутка, що об'єкт воєнний і працювати доведеться під землею. Чутки підтверджувались ще й тим, що прибулі в табір чини вишукували серед військовополонених колишніх шахтарів, прохідників, маркшейдерів. Комітет послав його і ще кількох хлопців, що були міцніші здоров'ям, на розвідку. Що б там не було, а вони мали довідатись, що це за такий особливо секретний стратегічний об'єкт «Вікінг». У табірних книгах він був позначений шифром «М-18-К».

Їх загнали у наглухо зашнуровані фургони і повезли на північний схід. Везли довго і все чомусь темної ночі. Вивантажили в шхерах і одразу ж загнали під землю. Сиро і темно… Дихали кремнієвою пилюкою, півроку не бачили неба.

На перших порах пробивали штольні, вибирали в товщі гори величезні порожняки зали, куди завозили складне обладнання, устаткування. Його монтували і випробовували привезені з Німеччини робітники, інженери, техніки, а «кроти» (як їх називали охоронці) далі бурили, підривали камінь динамітом, вантажили у вагонетки і скидали у відвал породу. Відвал виходив до моря на висоті більше як сімсот метрів. Гранітна прямовисна стіна. Ні вгору, а ні вниз шляху не було, а тому про те, щоб утекти з підземелля, нічого було і думати. Під палицями охоронців «кроти» виснажували свої сили, у них постійно кровоточили коліна, розпухали від сірчаних випарів суглоби, вони харкали кров'ю і гинули від силікозу їх ніхто не лікував. Тих, хто падав з ніг, виносили з казарми і скидали в той же відвал, що й породу. Правда, інколи приходив лікар і відбирав партію для лазарету. Що це був за лазарет, ніхто не знав, тому що звідти ніколи ніхто не повертався під землю. Знали лише про те, що він нагорі, під відкритим небом, і вже одного цього було досить, щоб люди прагнули потрапити туди. До того ж він був ніби за межами концтабору. Його бараки стояли впритул до приміщень лабораторії і охоронялись лише вартовими. Ні колючого дроту, ні вівчарок тут не було.

Перші кілька днів вони просто відсипались на нарах, а потім його з напарником повели на «процедури». Довго чекали якогось лікаря Горгардта, але він так і не прийшов. Тоді їх відполи у віварій до піддослідних собак і замкнули там на ніч. Вони прорили під стіною діру і втекли. Тікали в гори, де ще з часів, коли перебували в таборі полонених, знали — там партизани. Думали, що з їх допомогою пощастить зв'язатися з своїми. Адже там, у шхерах, фашисти обладнують потужний підземний завод, де збираються робити нову зброю. Про це говорили німецькі інженери, що прибули на монтаж із рейху. Вони похвалялися повернути вермахту фортуну, знищити більшовиків одним ударом…

— Ти запам'ятай все, що я тобі сказав, і передай, кому слід… А ще запам'ятай і, якщо зможеш, передай моїм в Артемівськ, на Ільїчовку: так, мовляв, і так, Колька Бистров помер…


Загрузка...