Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Розділ перший КАПІТАН ЗАТОНУЛОГО КОРАБЛЯ

Людмила перегорнула останню сторінку рукопису і ще довго не могла позбутися враження від людей і подій, про які розповідав у своїй книзі Касян. Вони товпилися в її думках, вимагаючи відповіді на запитання, поставлені вже самим фактом їх існування. Захоплення мужністю, яка на той час була нормою повсякденного життя, поклик не розкритої до кінця таємниці, жагуче бажання довідатись якомога більше про долі людей, що встигли викликати до себе інтерес, симпатію, співчуття, — все це зараз переповнювало душу, тривожило давно минулою небезпекою, викликало гордість за людину, до якої після прочитаний цих сторінок ще більше розкрилося її серце. Тепер вона не ревнувала його до минулого, як раніше, а сама, підкорена тим минулим, уже не могла його позбутися.

Пройшло досить багато часу, а Касян з Петром не поверталися. Чи то від холоду (в пічечці ледь дихало бузковим кольором пригасле вугілля), а може, через хвилювання, що виповнювало все її єство, Людмилу кидало в дрож. Щоб зігрітися, встала, обхопила себе за плечі і кілька разів пройшлась од вікна до дверей. Вийшла в коридор, знайшла відро з вугіллям, засипала в пічку і знову сіла до рукопису, проте читати вже не могла. Залишатись на самоті ставало все важче. Спробувала по телефону зв'язатися з радистом, але скільки не крутила ручку, все марно. «Чи вони там забули про мене, чи що?»

Одяглась і ступила за поріг. Віхола ніби зраділа її появі, закрутилась навколо, вдарила в обличчя снігом, страшно завила, заулюлюкала, проте, побачивши, що не налякала, відкотилась і пішла танцювати по наметах між будиночками ГРП.

Людмила вчепилась за вірьовку і, тримаючись за неї, налягла на вітер всім тілом, рушила вперед. Йти було важко, намети в'язали ноги, колючки снігу забивали дихання. Шлях у п'ятдесят метрів забрав багато часу. Біля дверей будиночка радиста метелиця намела цілу гору снігу. Не перейшла — перепливла через неї. У тамбур зайшла біла, мов привид. Першим її зустрів пес. Зрадів, заметушився, загавкав, подаючи знак, що йдуть гості. Двері розчинились, і в тамбур разом із світлом, що засліпило Людмилі очі, вийшов Касян.

— Ти? Чого ж ти не дочекалась? — говорив він, обтрушуючи її від снігу. — А ми тут ніяк не зв'яжемось…

Вона увійшла в кімнату радиста, яка була і залом чекання для пасажирів вертольота, скинула куртку, поправила волосся. На обличчі її іскрилися краплини розталого снігу. Людмила стояла і дивилася на Касяна широко розкритими очима. Він перестав метушитися, прикрив двері, повісив на гвіздок її куртку, шарф і, повернувшись, спитав:

— Що з тобою?

— Щось трапилось, Людок? — спитав і собі Петро. Він сидів у кріслі розморений, напівсонний.

Людмила підійшла до Касяна.

— Я хотіла… Хотіла сказати… — І раптом поцілувала його.

— А мене? — Добриня заморгав віями. — Я теж хочу…

— Перестань! — обірвала його Людмила і закрила очі. Повіки її здригалися, губи ворушилися, вона довго не могла опанувати собою.

— Я… Я нічого не знала, — пошепки промовила вона. — Ти нічого не говорив про те своє минуле життя… Я зовсім тебе не знала.

— А що ми знаємо про ближніх, про їх долі? Ми часто і байдужі, і безжальні. Все крутимо у звичнім колі уявлення банальні… Так чи як сказав популярний поет? — кинув ображений Петро.

Людмила глянула на нього сердитим оком.

— Я чого, я нічого, — він відкинув голову на спинку крісла і надув губи.

Запала мовчанка. Пауза затягувалась, і перервати її можна було, лише змінивши тему розмови. Допоміг радист. Він визирнув із свого відсіка, зняв навушники і сказав:

— А я думав, ви пішли. Метеостанція Баренцбурга сповіщає — буран не затяжний, через годину-другу, як захоче, вщухне.

Побачивши Людмилу, привітав її жестом і посмішкою.

— А Миколу Самохіна розшукали? — спитав Добриня.

— У лікарні, біля Дуні сидить. Попередили, що як вітер спаде, йому треба летіти сюди, за вами, — радист ще раз поглянув на Людмилу і, посміхаючись, додав: — Зараз я вам хорошу музику піймаю. Не сумуйте.

Через хвилину з прочинених дверей радіовідсіку неголосно, проникливо полилась музика. Поступово вона захопила всіх, відсунула турботи, заспокоїла. Підстьобнула повільний біг часу, підкорила його своєму ритмові. Тепер у цій маленькій кімнатці, яку гострослови ГРП прозивали «салун», музика володарювала безроздільно. Десь на континенті симфоджаз виконував Чайковського. За вікном у вихорі снігу Людмилі бачились сцена театру, лебеді, їх трепетний танок. Одетта і Оділія, казковий принц з луком у руці, що святкував перемогу над злим чаклуном. За цими казковими алегоріями чомусь бачила себе, свої хвилювання і тривоги. Не вміла сприймати музику відсторонено. Неконкретні образи звичайно з'являлись і в її уяві, проте ніколи не хвилювали так, як конкретні, перенесені на себе. Людмила мимоволі запитувала себе: хто її принц? Чи той, що з делікатності вийшов покурити в тамбур, чи, може, цей, що, закинувши голову, здавалось, увесь підданої музиці? Запитувала, а відповіді не знаходила… Звуки музики несли все далі її країну чар, мелодії і образів.

І раптом хропіння, неначе чоботом, розчавило тендітну ефемерну казку. Музика звучала далі, проте Людмила вже не чула її. Вона кинула гнівний погляд на Петра, котрий, затишно вмостившись у кріслі, сопів простудженим носом, зірвалась на рівні й вийшла в тамбур. Чомусь забула в цю мить, що Добриня намотався з англійцями, пробіг майже два десятки кілометрів на лижах, випив чарку. Розморила хлопця втома. Забулося й то, що не для когось іншого, а для неї він старався.

Касян курив біля прочинених дверей свою ескімоську люльку. Біля його ніг сидів рудий з підпалинами пес і віддано зазирав у очі хазяїну. Почувши рипіння дверей, обоє повернули голови.

— Чого це ви тут? — спитала Людмила.

— Куримо… — Касян показав чубуком люльки на Дружка.

Людмила підійшла до дверей, прочинила їх трохи ширше. Вітер, здавалось, тільки того й чекав. Під його тиском дворі з шумом зачинилися і її тамбурі стало зовсім темно. Людмила хотіли повернутись до кімнати, ненароком стала Дружку на лапу і, відсахнувшись, опинилась в обіймах Касяна. Обоє нараз завмерли. Потім Касян послабив обійми, але вона не одхилилася, не одійшла. Він пригорнув її до себе і почав цілувати гаряче, невідомо чому і куди поспішаючи.

— Я тебе дуже люблю… Люблю… — шепотів Касян, цілуючи її очі, шию, поки не знайшов губи. І вона відповіла на його поцілунок.

Несподівано рипнули двері. Людмила злякано відсахнулась від Касяна. На порозі стояв Добриня. Очі в нього були заспані. Чи то він і справді нічого не помітив, а чи тільки зробив вигляд, зрозуміти було важко.

— Дихаєте? — Добриня винувато посміхнувся.

Вагання, підсвідома образа, розгубленість струмували з його очей і пекли сильніше за крик обурення.

Людмила опустила очі, поправила зачіску і пішла в «салун». Чоловіки лишилися в тамбурі. Стояли, уникаючи дивитися один одному в очі.

Затягнувши на кришці танка останню гайку, Митрич просигналив «підйом». Коли витягли на пірс, одгвинтили передній ілюмінатор і свіже повітря обпалило йому лице, зрозумів: більше під воду спуститись не зможе, сили немає, а ще ж треба заводити кінець на корму «гармоні», чіпляти трос, і все це на глибині.

Підійшов Михеєв, глянув на старого, покрутив біля скроні пальцем, категорично сказав:

— Вилазь, авантюристе! Більше під воду не пущу.

— А де Добриня? — спробував посміхнутися Митрич.

— Пішов з Людмилою на ГРП до Калікіна.

— Ну от, бачиш… Більше, синку, нікому було, у водолаза радикуліт, а я все-таки старий епронівець.

— Базіка ти, дядечку, ану, хлопці, витрушуйте його з комбінезона, он як розпашів, прикурювати від носа можна… Ще чого доброго, Кіндрат схопить… Вилазь, купання більше не буде!

Накинувши старому на плечі бушлат, Вовчик заходився пісочити:

— Тобі хто дозволяв? Хто дозволив без Добрині починати?! Ти хто в порту, найбільший начальник, так?

Відсапавшись, старий почав пояснювати ситуацію та так переконливо, з таким натхненням, що захопив і Михеєва. Він знав, що там, де справа стосувалась техніки, Вовчик заводився з пів-оберта. Не минуло і години, як вони вже разом чіпляли трос. Паліспас-блок закріпили на кільце. Кінець від бремсберга завели на каніфас-блок і з'єднали із сталевим, в чотири сантиметри товщиною, канатом. Блок збільшував силу лебідки втроє. Вісімдесят тонн на кінці. Така сила здатна зрушити гору, не те що втримати «гармонь». Спостерігаючи за цими приготуваннями, затихли навіть дотепники з бригади вантажників. Дехто з глядачів (сьогодні була неділя, і їх зійшлося досить багато), зрозумівши ідею підняття баржі, почали відверто висловлювати захоплення її сміливістю і засипати пропозиціями. А втім, і скептики не приховували своїх сумнівів.

— Запасайтесь водичкою, браття, запасайтесь, поки сніг не весь розтанув.

— Утоплять вони «гармошку», їй-богу утоплять, — хвилювався перукар Арчил. — Хто, хто, я вас питаю, за це взявся? Базіки…

— Ну, не скажи, Вахтанговичу, ідея смілива і цілком можливо, що вони її піднімуть, — не погоджувався з ним Семен Шульков. — Я, як механік, можу сказати, що в час технічного прогресу чи, може, навіть революції…

— Ти за революцію, а я проти! Теж мені революціонер знайшовся! — спалахнув кавказець.

— Ну, чого ти гарячкуєш, Арчиле? — заспокоював його Семен. — Вони ж цю баржу витягти хочуть, щоб вона й далі працювала, а ти каркаєш.

— Нехороше, дядечку, — сказав Вовчик. — Какой я тебе дядечко?

— Ну, коли ти від робітничого класу носа вернеш, родичатися не хочеш, тоді відійди звідси. І взагалі, — Володька вискочив на ящик. — Товариші, прошу всіх відійти з небезпечної зони. Тут не цирк, і на цих канатах піхто танцювати не збирається. А от коли лопне така ниточка та, не доведи господи, зачепить кінцем якогось роззяву, то соцстраху вже платити буде нікому.

Глядачі одійшли, але суперечки між ними не вщухали. Митрич не зважав на них. Він натхненно працював. Час від часу ставало досадно, що поруч нема Добрині. Проте чекати ira його повернення вже не було сенсу. Якщо правда, що він пішов на ГРП, то повернеться не раніше завтрашнього ранку. А приплив триває шість годин і не скористатись з цього значило провалити справу. За час припливу «гармошку» треба підпити з грунту, підтягти до берега, зачепити тросом за надбудову, перевернути і поставити на кіль. У час відпливу, коли баржа залишиться на суші, треба встигнути заварити пробоїни, щілини, шви, щоб хвилі нового припливу підняли її. А потім ще підтягнути до катків, закріпити на них, по рейках витягти на берег і вже тоді почати капітальний ремонт. У цьому, власне, й полягала ідея Добрині.

Митрич розумів, що, починаючи це без начальника порту, бере на себе немалу відповідальність, та відступати він не вмів, те було не в його характері. Тим більше, що з моменту, коли він підключив кришку до танка, компресор вже накачує туди повітря. Присівши на краю пірса, баржовий задивився на воду, замислився.

Хвиля в затоці м'яка, штиль, тільки з боку Беллсунда горизонт хмуриться смужкою чорних смоляних хмарок. Митрич звернув на них увагу ще тоді, коли чекав пошти з «Державіна», але потім, отримавши довгожданого листа від Мусі, якось забув про них, ніби не знав, що тут такі-от хмари провісники поганої погоди. Зараз це вже була не смужка, а грізний вал, цілий фронт обважнілих від снігу хмар. Добре, коли тільки снігопад, а якщо (а це часто буває саме цієї весняної пори) налетить з хмарами вітер і заштормить на кілька діб? Що тоді? «Тоді краще не займати баржу, хай перележить непогоду на грунті. В такому положенні, як тепер, їй не страшні ні вітер, ні хвиля. А от коли сплине, бідолашна, а тут розгуляється шторм, не минути тобі тюрми. Ну, та ліпше не загадувати наперед. А раптом усе обійдеться? Можливо, ще не заштормить, а молю, й зовсім віднесе ці прокляті хмари кудись в інший бік. Чи мало їм місця на архіпелазі? Обов'язково тобі сунуть на Баренцбург. А скільки й так бувало: покрутить вітер над Беллсундом, розчеше хмари об гострі скелі, наче об велетенський гребінь, і заспокоїться».

Митрич вирішив довідатись про погоду на метеостанції і попрямував у диспетчерську до телефону. Шурочка з метеорологічної любила поговорити. Вона була землячкою Митрича і, поки з'ясовувала прогноз у норвезьких колег, встигла викласти всі одеські новини, що припливли до неї з «Державіним». Митрич і сам не від того, щоб почесати язика, проте зараз йому не до розмов. До того ж прогноз отримали досить непевний: чи то дощик, а чи сніг, може, буде, може, й ні. «От коли б вас цікавила погода на тиждень чи на місяць — це ми завжди будь ласка. А що станеться з погодою через двадцять хвилин? Не жартуйте, дорогенький. Яке шановне наукове бюро одважиться на такі короткочасні прогнози? Єдине, що можемо порадити; наберіться терпіння, рівно через двадцять хвилин самі все побачите!» В трубці дзвіночками розливається дівочий сміх, а у вікно диспетчерської вже заглядає біда. Чорний вал за Грен-Гарбуром встиг запнути чорним покривалом Сплячого Рицаря. Хмари скочувались схилами протилежного берега, як полки армії противника, стріляючи на ходу у тихі ще води затоки ударами вітру, неначе картеччю.

Митрич кинув трубку і побіг на пірс. Володька стояв серед зівак і разом з ними реготав з приводу дірявої «гармошки».

— Сито-решето!

— Нею тільки раків ловити!

— А я думаю, чого це в нашій їдальні компот солоний, а він, виявляється, з морською водичкою…

— А уявляєте, братці, скільки в ній риби лишиться, коли вода стече!

— Митричу, запрошуй на юшку!

Але Митричу було не до жартів. Він бачив і розумів те, чого зараз не бачили і не розуміли ці хохмачі-самоуки. Поки ходив дзвонити, «гармонь» одірвалась від грунту і повільно почала спливати. Сталося те, чого більше за все боявся. Баржа показала над водою порослий водоростями кіль, а вітер уже діставав до цього берега.

— Володю, синку, — сказав Митрич з такою ніжністю в голосі, що у Михеєва пропала охота до жартів. — Сигналь на бремсберг, хай потихеньку… Спливай наша бідолашний. Встигнути б її до берега підтягнути. Бачиш, яка біда насувається. Ой, не повезло нам, не повезло… Та тягни ти, тягни! Майнай, тобі кажуть!

Вибіг на край пірса і завмер там у такій напруженій позі, що, здавалось, махни він руками — полетить до чайок, що кружляли в тривожному танці над кілем «гармоні».

Володька просигналив на бремсберг. Трос заворушився, піднявся над шпалами вузькоколійки і повис у повітрі, неначе струна над грифом гігантського контрабаса. Його зусилля передалось на блоки, вони зарипіли і натягли канат, закріплений на баржі. Він вирвався з води, напружився. «Гармонь» охнула і поволі рушила до боре-га, розсуваючи кілем хвилю. Митрич бігав краєм пірса, щось кричав, щось наказував, однак його ніхто не чув. Не чув його і диригент Володька Михеєв. По-перше, тому, що був далеко, по-друге, ці накази і розпорядження вже нічого не могли змінити. Система прийшла у рух і на якийсь час вийшла з-під контролю. У точному, продуманому плані підняття баржі саме ця ланка залишилась недоведеною до кінця: зв'язок з мотористом бремсберга, що сидів зараз на верхній терасі, здійснювався сигналами «стоп» і «віра», інших не було, про них не подумали. А тим часом «гармошка» почала орати надбудовою палуби грунт, чого, звичайно, там, на пульті, моторист ніяк не міг бачити.

— Стій! Стій, твою мать! Та зупинись же, варваре!.. — кричав Митрич, але, як і раніше, його ніхто не чув.

Лебідки працювали з неймовірною напругою. Троє натягнувся до дзвону і раптом луснув з таким несподіваним звуком, ніби то був не стальний канат товщиною в два пальці, а гнила дратва. У Митрича підкосились ноги, перед очима все пливло. Щоб не впасти у воду, одступив од швартової стінки і присів на моток пенькового каната. Сидів, схопивши голову в руки, шепотів якісь незрозумілі, схожі на заклинання слова і стежив ва своєю бідолашною «гармошкою», що знову поволі спускалася під воду. Ще мить, ще — і над її кілем зімкнулись хвилі.

Ударив сильний і злий вітер. За хвилину на пірсі не лишилось нікого, крім Митрича і Володьки Михеєва. Застогнали у блоках канати, загули на стовпах дроти. З голови у Митрича зірвало шапку і покотило пірсом у бік складів. Він не доганяв її. Підійшов до компресора і, згадуючи недобрим словом моториста, що кинув машину, зупинив двигун.

Усе кругом в одну мить стало білим: земля, вантажі, будівлі, стовпи, небо. Світ провалився у білу пітьму, в якій уже не можна було нічого побачити на відстані витягнутої руки. Вітер вив, свистів, скреготав, скаженів. Що відбувалось зараз з баржею, Митрич не бачив, проте відчував, що серед цієї пекельної какофонії звуків є і її вболений голос. Старий моряк не міг вибачити собі промаху. Адже все ж було таким очевидним: і хмари, і білі мартини-губернатори, передвісники шквального вітру. Щось ніби засліпило, одняло розум. Певне, всьому виною бажання якомога швидше закінчити всі свої справи тут, на острові, і податись додому. Притупились навіть роками відпрацьовані інстинкти, навички. Все притупилось…

«Добре, коли це тільки шквал і хвиля в затоці не розгуляється. А заштормить — розіб'є нещасну на тріски, і тоді не бачити тобі Одеси, як своїх вух…»

Вони з Михеєвим притулились за компресором. До портової диспетчерської рукою подати, кроків п'ятдесят, але йти туди Митричу не хотілося. Накрив голову бушлатом, прихилився до кожуха компресора і так стояв, обліплений снігом з ніг до голови. Михеєв нагнувся до нього і крикнув у саме вухо:

— Ти чого? Давай у диспетчерську!

Митрич не відповів, не зрушив з місця, наче закам'янів.

— Не дрейф, якщо хто рота роззявить, я йому швидко… Ходімо!

Митрич не реагував. Володьки бачив, як його порізаною зморшками щокою котилися краплі, а може, сльози, зрозуміти було важко. Так вони стояли довго. Вже коли вітер помітно послабшав, баржовий повернувся до Михеєва і сказав:

— Ти тут не винуватий, синку. Я все це затіяв, мені й відповідати. Мені так усю дорогу везе. Правильно мене Петро називає — капітан затонулого корабля і є.

— Ото ще, ходім, — Вовчик обняв Митрича за плечі і раптом відчув, що вони здригаються.

Вертоліт тріщав над засніженим плато. Ліворуч, оточений гостроверхими скелистими горами, виблискував глетчер Нансена. За ним стояли далекі масиви гірських хребтів Землі Торреля. Праворуч за Пташиною горою, за вільними від льоду водами Айс-фьорда, на низовій тундрі одкрилось широке поле багатого вугіллям Богеманфлуа. А попереду, десь між Двогорбим Верблюдом Землі Принца Карла і білосніжною Венерою, ховалися в каньйоні Грен-Гарбур і Баренцбург.

— Йдемо точно по сімдесят восьмій паралелі, — виблискуючи білозубою посмішкою, сповістив Самохін. Йому не відповіли, та він вів далі. — Уявляєте, мій Олежка народився на сімдесят восьмій…

— Тринадцяті, градусів на схід від Грінвіча, — додав, одриваючись від невеселих думок, Добриня. — Запам'ятай координати. Далі на північ ще не народилася жодна людина. Там, брат, народжуються лише айсберги.

Твердження Добрині було далеко не точним, проте оскаржувати його ніхто не побажав. І знову якийсь час летіли мовчки.

Коля Самохін щасливий, і це було написано у нього на обличчі. Він думав тепер про свою Дуню, що народила йому сина, і ще про те, що не опинись вони з Калікіним у селищі, може, все життя потекло б у нього інакше. Решта, пасажири, думали зовсім про інше, хоч думки їх крутилися навколо одного — непрості почуття, які зв'язували їх до того, якихось півтори години тому неймовірно ускладнились, зашморгнулись тугим морським вузлом, котрий тепер хтозна як і розв'язати.

Дівчата нечасто обманювали Петра. Та він не дуже й сумував, коли таке траплялося. Сам ні одній не клявся у вірності до гроба і від них таких клятв не вимагав. Зустрілися і розійшлися. Чого були варті, що значили для нього всі ті дівчата? То все ще дитяче було… Одній подобались кльоші, другій — безкозирочка набік, а тут… Тут інше — він любив. І знав це напевне. Що ж йому тепер робити? Як задавити в собі пекуче почуття гіркої досади, болю? Адже сам бачив, на власні очі, чув…

А що, власне, бачив? Бачив — стояли в тамбурі. Вона була зніяковілою, схвильованою. Чув — гарячий шепіт і слова Касяна. А може, й не було всього цього? Ой, ні, Петро, було, і нікуди тобі під цього не подітися. Нікуди не заховатися від волохатого, дикого почуття, що у людей зветься ревнощами.

Небезпечна штука ревнощі. Бог зна до чого може довести людину. Негарна штука… А з іншого боку, як без неї знатимеш, що любиш, що жити без коханої не. можеш, що нікому її не віддаси, навіть найближчому другові?…

Ну, а якщо вже давно за твоєю спиною винесено тобі вирок? Яким же дурнем ти тоді виглядаєш, в очах тієї, яку звеш коханою, і того, що зветься твоїм другом? Ні, хай уже сама вибирає і вироки виносить, а ти, Петре Степановичу, стисни кулаки і мовчи так, ніби нічого не сталося. Мовби і далі між вами все, як було. І нема чого тобі сичем з-під лоба позирати. Цим справі не зараєш, серцю не допоможеш. Треба бути мужчиною.

Внизу пропливала широка долина закованої в кригу річечки. Вертоліт міряв її зі сходу на захід.

— Отут, на півдорозі між Лонгірбюєном і Свеа, в будиночках, вбудованих німцями для аеродромної обслуги, — несподівано сказав Касян, — був табір нашого загону. Нами тоді командував Уве Ролл Люнд. Він і повів нас захищати Лонгір від німецького десанту. Після бою я знайшов напівживого Патріка Белча і притягнув його сюди. В старому пристановищі містився наш госпіталь…

Калікіна слухали неуважно, і він замовк. Розмова не зав'язувалась. Напруження наростало, і лише Коля Самохін, по вінця переповнений щастям, ніяк не бажав піддаватися загальному мінорному настрою і, як кажуть, виломлювався з їх загальної безпросвітної хандри.

— Он воно, пристановище, дивіться! — він штовхнув у плече Касяна і показав рукою вниз. — Я сюди на полювання літаю, за куріпками.

— Он воно що, а я й не знав, — аби лиш підтримати розмову, сказав Касян.

— Я ж, товаришу начальник, не сам, не самовільно, а коли клуб мисливців з моїм комеском про вертоліт домовляються.

— Білих куріпок тут чортова гибель, сумно промовив Касян. Він розумів: мовчати нерозумно. — Вони всю зиму тут. Не відлітають звідси, як сніжні подорожники.

— Не зовсім так, — заперечила Людмила. — Відлітають і куріпки, і сніжні подорожники. Це про них так говорять тому, що ці пташки раніше за інших на острів прилітають. Ще віхола, мороз, ще й день короткий, не довший за годину, а вони вже тут як тут.

— Це точно, — засміявся Самохін. — Сам бачив, крутяться у сніговій віхолі і знай собі цвірінчать… Чого така сумна? запитав раптом Людмилу. Заспівали б з Петром, га? У вас зі сцени здорово виходить, голоси зливаються.

— Голова щось болить.

— Це од висоти. Звикати треба. Пройде…

— Я ніколи не літала над цим… зачарованим краєм. Іншого слова і не підберу.

— Місця тут дійсно… — погодився Самохін.

Вертоліт злетів над плато. Сонце засліпило Людмилі очі. Вона прикрила їх долонею.

— Що це під нами? — спитала у Самохіна. Проте на її запитання відповів Кисни:

— Земля Норденшельда.

— А чому земля? В центрі острова і раптом земля?

— Так назвали.

— Хто назвав? — це вже запитував Добриня.

— Не знаю.

— А я думала, що про тутешні краї ти все знаєш, — спробувала посміхнутися Людмила.

— От і я теж думаю, чому? — втрутився Самохін. — Хто назвав? Чому? Ніхто не знає. А може, і не варто сьогодні так називати, як хтось, колись назвав? От я візьму і назву он ту гору ім'ям свого сина, і буде вона віднині не безіменна… І будуть називати її ім'ям Олега Самохіна! Звучить?

— Звучить, — підтримала Людмила.

— Поза всяким сумнівом, тільки ця гора вже названа іменем Пахтусова, — посміхнувшись, зауважив Калікін. — На архіпелазі багато російських назв: рівнина Менделєєва, хребти Бредіхіна, Лобачевського, Софії Ковалевської, Чебишева, адмірала Макарова і матроса Носкова. Тут — Земля Норденшельда, а там, ближче до Піраміди, льодовик його імені.

— А хто такий, цей Норденшельд? За що йому така честь? — поцікавився Самохін. — Якийсь іноземець, чи що?

— Ні, він наш чоловік, російський підданий… — Касян був радий з того, що розмова входила в те русло, де він почував себе досить впевнено. — Норденшельд народився у Фінляндії в часи, коли вона ще була великим князівством. Російської імперії. Закінчив університет і деякий час працював на Уралі. Десь там на якомусь банкеті виголосив сміливу політичну промову, за що був висланий з Росії, і жив у Швеції. Саме в цей час він кілька разів побував з експедиціями на Шпіцбергені. І, між іншим, доходив до вісімдесят першого градуса сорока двох мінут північної широти.

— Подумаєш, — кинув через плече Самохін. — Я от позавчора Шурочку з метеостанції на вісімдесят п'яту катав… Повітряні кульки в небо запускали, а на вечерю додому.

— Тепер чекай, — не моргнувши оком, сказала Людмила, — кригу, на яку сідав, назвуть твоїм ім'ям, або ще й Шурочку згадають.

— Ми, звичайно, Дуні не розкажемо, — підтримав Добриня. — Однак, прочитає вона на географічній карті: крига імені Шури-Мури, і тоді тобі таки дістанеться на горіхи.

— Байдуже. Перед Дунею виправдаюсь, — прийняв жарт Самохін. — Я ж не для себе, мені хлопця нашого, Олежку, пристроїти треба, увічнити…

— Не турбуйся, — сказав Калікін. — Виросте — сам подбає, щоб по ньому добрий слід на землі лишився.

Напруження потихеньку спадало і, щоб не дати розмові повернутися на мінорну колію, Калікін повів далі розмову про Норденшельда:

— Нільс Адольф Ерік Норденшельд був щасливим у ділах. Йому, сказати просто, щастило. Кругом встигав першим. В 1870 році без провідників ходив льодовими щитами Гренландії, а через п'ять років на шхуні «Певен» першим пройшов Карське море, досяг гирла Єнісею і заклав порт на острові, якому дав ім'я Діксона, шведського комерсанта, на гроші якого була споряджена експедиція. Через рік, аби довести скептикам, що вдале плавання по Карському морю було закономірністю, а не винятком, знову побував на Єнісеї, а в 1878-му, обійшовши мис Челюскіна, вперше в історії північного судноплавства, перезимувавши в 220 кілометрах від Берінгової протоки, щасливо дістався Йокогами, відкривши таким чином Північний морський шлях. Отакі справи з його іменем… А коли додати, що цей непогамовний чоловік постійно перебував у конфронтації з царським урядом, несправедливо звинувачувався в державній зраді і справедливо в образі його величності государя імператора, то стане ясно, якою непересічною особистістю був цей «радевший о благе России» Нільс Адольф Ерік Норденшельд.

Тепер Калікіна слухали уважно і коли він замовк, почали запитувати. Однак відповідати Касянові не довелось. Плато несподівано обірвалося і терасами скотилося по зелених водах затоки. Вертоліт нахилився і почав спускатися до майданчика, над котрим маячів, вказуючи напрямок вітру, смугастий «сачок». Це й була вертолітна площадка Баренцбурга.

Після бурану Баренцбург виглядав незвично світлим. Стіни будинків заліпило мокрим снігом, і вони нагадували Добріші білі хати його рідного Яблунова. Не обійшлося і без шкоди: там буря зірвала дах, там перекинула кіоск «Союздруку», а там пообривала на стовпах дроти. До таких пустощів Півночі в Баренцбурзі звикли. Тут кожен день можна чекати завірюхи, шквального вітру і навіть урагану. Особливо підступною була погода весняних місяців, коли природа ще тільки вживалася в режим літнього круглодобового дня.

Митрича Добриня помітив здаля. Баржовий стояв наче на похоронах з непокритою головою на краю пірса, в тому самому місці, де лежала на дні його «гармонь». У Петра стислося серце: «Напевно, вже щось накоїли, шельми…»

Він озирнувся, помахав рукою Людмилі і Касяну, котрі прямо з вертолітної площадки прямували до будинку лікарні, де мав перебувати містер Белч, і бігом через дві-три сходинки злетів у порт і подався до пірса. Кинув оком на механізми, капати, блоки і одразу зрозумів, що тут сталося. Прямуючи до Митрича, ще здалеку закричав:

— Що ж це ти наробив? Старий ду…

Підлетів до баржевого, сповнений рішучості висловитись більш грунтовно, але, побачивши його сіре від муки лице, осікся.

— Лай мене, синку, лай! — Митрич переминався з ноги на ногу, наче школяр, що нашкодив на уроці. — Заслужив…

— Чому без мене починав? Хто дозволив?

— Чорт під лікоть штовхнув, — безпомічно розвів руками баржевий.

Підійшов Вовчик. Витираючи вимащені в солярку руки, примирливо сказав:

— Нічого страшного, кеп… Я тут усе оглянув. Треба лише корму завести, притягти до берега, щоб хвилею не розтовкло. А трохи стихне, все можна починати спочатку.

— Ні, ви тільки погляньте на нього — нічого страшного! Зараз він, бачте, все оглянув, а куди ж ти дивився, коли починав цю авантюру?

— По-перше, кеп, я був з вами на плато, а по-друге, скільки мені відомо, наш спільний друг Дмитро Дмитрович здійснював не свою, а вашу геніальну ідею.

Коли Вовчик переходив на «ви» і вів розмову в подібному тоні, слово «кеп» звучало в його вустах майже як лайка. «Та краще його не чіпати, бо ще й не таке почуєш. А коли розібратися, то, по суті, він правду говорить. Чого тут горло дерти? Шквал — він і є Шквал. Його руками не зупиниш. Стихія, хай їй чорт…»

— Хто лазив під воду? — вже спокійніше спитав Добриня.

— Я, — ледве чутно відповів Митрич.

— На танк повітря подавали?

— Подавали. Все йшло, як по маслу. І звідки він узявся на мою голову, цей шквал?

Добриня метнув оком на Митрича. Нова хвиля роздратування накотилася на нього.

— Тепер у всьому шквал винуватий. Ти що, перший день на флоті? Не знаєш як вітер про себе попереджає?!

— Тобі, кеп, тещею працювати, — перебив його Вовчик. — Навпіл перегриз би людину, як іржа.

Добриня лише рукою махнув і одійшов од них. Через якийсь час, охолонувши, він уже уважно оглядав механізми, перевіряв систему блоків, кріплення кінців, міцність защіпок і повинен був визнати, що зроблено все по-справжньому грамотно, а головне, у відповідності до його «геніального» плану. Петро врахував і інші обставини і зрозумів, що, опинись він на місці Митрича, вчинив би так само, як той. Вільній того, в ньому поволі визрівало бажання негайно продовжити «експеримент». Адже все вже змонтовано, всі механізми під рукою, поміняй трос — і тягни. «Ні, не скористатись з шансу, який дає доля, не можна. Поки начальство не знає, поки йому не донесли, що перша спроба виявилась невдалою, треба діяти. Бо як внесуть у вуха доброзичливі перестрахувальники, і замислиться той-таки Іван Іванович: чи варто ризикувати? Тоді пиши пропало. Заборонить, і — все. Йому так спокійніше, а мені що робити? Мені баржу піднімати треба. Підніму, і всі розмови скінчаться. Звичайно, в цьому є певний ризик, але як у такім ділі без ризику? Та хіба я не ризикую, поки вона на дні лежить? Люди в селищі майже без води сидить. Із старих запасів літр на день дають, як хліб у війну, по картках. Не дай бог трапиться щось — вмить винуватого знайдуть. Так що ще не відомо, де більший ризик, а де менший. Треба піднімати бідолашну, час».

— Водолазний у порядку? — спитав у Вовчика.

— В порядку, кеп.

— Готуйте до спуску.

— Хто піде?

— Я.

— Розмір не ваш. Короткувата буде кольчужна.

— Гумовий, розтягнеться.

— Він, звичайно, розтягнеться, але і лопнути може та ще не приведи господи під подою.

— Спробуємо. Спочатку тут, на пірсі, все перевіримо… А де водолаз? Де його носить, коли тут…

— Був, але, як угледів вас, кеп, так одразу і тютю, злиняв.

Добриня хотів було проголосити з цього приводу відповідну промову, але, помітивши Касяна, що наближався до них, змовчав.

Касян ішов до нього з Митричем. З їх розмови почув лише останню фразу:

— То де, ти кажеш, у тебе та фляга?

— Там, — Митрич ще більше згорбився і показав на воду, де лежала «гармонь», — Там у мене був і стіл, і дім. Фляжка в чемодані під койкою. А навіщо вона тобі?

— Треба, ох, як треба… Що ж тепер робити?

— А що робити? Доставать, — бадьорився Митрич. — Я зараз у скафандр — і вмить дістану, я в молодості класним водолазом був.

— Мовчав би. Водолаз! Йди краще доглянь, щоб кінці як слід закріпили.

Митрич опустив голову і пішов до вантажників, що саме розкручували нову бухту троса. Добриня глянув на його згорблену спину і зрозумів: різкість і крик були, мабуть, зайвими. Напруження і так велике, а тут ще Калікіна принесло. «Час вирішувати, як поводити себе з цим товаришем далі. Тенор він суперник, а до суперники… треба ставитись інакше…» Як інакше — Петро ще не вирішив, і це теж дратувало.

— Навіщо містеру фляга в лікарні?

— Та він до лікарні не пішов, — відповів посміхаючись Касян. — Дивний містер, замкнувся на шхуні і нікого до себе не пускає. Навіть дочку і шкіпера прогнав. До Журавльових пішли обідати.

— Чого це він розійшовся? — спитав Петро.

— Нудьгує.

— Я бачив, як він нудьгує, — сказав Вовчик. — Чарку перехилить — і промови сам до себе виголошує.

— Оце так, — посміхнувся Добриня.

— Петре Степановичу, слухай, ходім до нього, га?

— Не можу, справ по горло… А сам чого не підеш? Боїшся, чи що?

— Я вже пробував пробитися, але вахтенний сказав, що велено пускати лише тебе одного.

— Ото ще… І ти заливаєш, як Митрич.

— Чесно. Велів пускати до нього лише одного росіянина на ім'я Пітер. Так що без тебе до нього ніяк…

— Ну коли так, ходімо… — погодився Добриня. Йому була приємною така увага містера Белча. Він покликав Михеєва. — Ви тут усе приготуйте. Будемо піднімати.

Вони рушили пірсом у бік «Грейс О'Нейл».

— Бачу, збираєшся піднімати «гармонь»? — поцікавився Касян.

— А ти що? Ревізор? Чи посланець від Баті?

— Мені фляга позаріз потрібна, — не звертаючи уваги на різкий тон Добрині, сказав Касян. — Без неї ланцюг доказів розривається.

— І нащо тобі оті докази? Цілий день тільки й чуєш: містер Патрік, для містера Патріка. А може, він якийсь… А ми тут для нього…

Касян здивовано поглянув на Петра, але нічого не сказав. Тільки, коли підійшли до трапу, перепитав:

— То коли ж плануєш підняти «гармонь»?

— Через годину-другу буде на козлах сушитися.

У лікарні для містера Патріка Белча приготували було окрему палату, проте він категорично відмовився. Подякував Ніні Павлівні за увагу і пішов на шхуну. Перед лікарняним ліжком відчував панічний страх. Мабуть, з цієї ж причини взагалі намагався не звертатись до лікарів і в кожному з них вбачав особистого ворога. Однак наполегливості Ніни Павлівни все ж поступився — погодився, щоб до нього на шхуну прийшов фельдшер і зробив кілька ін’єкцій для підтримки серцевого м'яза.

Військову виправку старого фельдшера не міг приховати навіть білий халат. Він не був солдафоном, проте, поглянувши на нього, Патрік прийшов до висновку: для цієї військової людини служба — все життя.

— У вас є діти? — поцікавився Патрік, коли фельдшер наблизився з готовим для укола шприцом.

— Є, — відповів старий, дивлячись на пацієнта поверх окулярів.

— Розуміють вас?

— Буває по всякому… Ви повертайтесь, будемо колоти.

Патрік покірно виконав усе, що від нього вимагали, стоїчно переніс біль і одразу ж спитав:

— А скільки у нас дітей?

— Двоє, — відповів фельдшер.

— У мене теж… — оживився містер Белч. — Прошу вибачити мені мою цікавість, але…

— Нічого, з хворими це буває, — сказав фельдшер, ховаючи в металічну коробку шприц.

— А хто вони у вас?

— Обоє, як і я, медики. Дочка — терапевт, син — військовий хірург, викладає в академії в Ленінграді.

— А ви тут? Чому?

— Люблю Північ. Я мисливець, виріс у лісі.

— Не розумію. Адже тут нема лісу.

— Зате яке полювання!

— А чому ваші діти відпустили вас так далеко? Ви не молодий. Вони, мабуть, скучають.

— Це я скучаю, а їм ніколи.

— О, так! З дітьми бува дуже важко знайти спільну мову. От у мене дочка все розуміє, а син…

— З синами завжди важче, — погодився фельдшер. — Вони наше відображення, а самі ми собі не завжди подобаємось. Своїх недоліків не помічаємо, а коли вони проявляються в дітях, тут ми стаємо до смішного принциповими.

— У мене інше, — важко зітхаючи, промовив Патрік.

— А ви розкажіть, легше буде.

— О-о… Друже мій, це довга історія. Давайте краще вип'ємо з вами трохи джину.

— Вам не можна, — беручи шапку, нагадав фельдшер. — Дивлюсь я на вас, містер Белч, і думаю: вам не таке лікування потрібне.

— А яке?

— Є тут на острові ліки… від хандри.

— Як ви сказали? Од хандри?

— У вас сердечко хворе, але мучить вас хандра. Так от, у місцевих звіроловів… Ці норвезькі хлопці живуть тут роками, і, коли їх починає діставати, вони користують ці ліки.

— Що ж воно таке?

— Ведмежа жовч із джином.

— І все?

— Є там і трави, і корінчики. Тиждень вранці і ввечері розтерти тіло і як рукою знімає. Гарантія, на собі випробував.

— А де можна дістати цю вибухівку?

— У Хільмара, Артура Уоксаса або у Бломлі. Вони тут недалеко в горах зимують.

— Але ж я не знаю цих хлопців, як можу отримати ліки?

— Для вас у мене трохи знайдеться. Однак при умові, що Ніні Павлівні ні слова. Лаяти буде!

— Це буде наш маленький секрет, — сказав посміхаючись Патрік. — Я буду, як риба…

— Ось візьміть. Для себе бережу, — старий поставив, флакон на столик і взявся за ручку дверей. — Бувайте здорові!

— Скільки це коштує? Я маю заплатити…

— Це вам презент. Вам від мене. — Фельдшер вийшов.

Патрік встав з дивана і обережно присів. Серце відгукнулось глухим, стриманим болем. Різкого стискання, що обпікало груди, вже не було. Спазм відпускав. Той глухий біль був лише нагадуванням про недавню біду. Вже сміливіше пройшов од вікна до дверей і назад. Зупинився, відсунув кремову шторку на ілюмінаторі, помилувався іскристим снігом, що дивно обліпив не лише дахи, але і стіни будинків порту, накрив їх білими хутряними шапками. Двоє з лопатами зчищали сніг зі сходів, ще кілька чоловік ставили на місце кіоск з газетами і журналами. Все це то опускалось, то піднімалось в ілюмінаторі, а Патрік стояв і думав про ситуацію, в якій так несподівано опинився: «Чорт забирай! Наче в капкан ногою вскочив! Спробуй тут не захандрити… Куди ж все-таки могло подітися тіло Кребса? Загадка!.. І коли я її не розгадаю, це може коштувати мені дорого! Жаль! Ні, не себе жаль… Цей Хосуел — непоганий хлопець, видно, по-справжньому любить Джейн. І якби в моєї дочки не було такого батька, певне б, уже просив її руки. Він і сюди приплив через неї. Мабуть, сподівався, що вдасться обілити майбутнього тестя… А Гарольд? Де він зараз? Півроку не бачив, не чув голосу…»

І знову до серця підкотив біль. Затулив шторкою ілюмінатор, узяв до рук подарунок фельдшера. Одкрутив кришку. В ніс ударило міцним запахом хмелю. Ковтнув — і одразу в роті спалахнула кульова блискавка. Здавалось, повітря в горлі горить синім полум'ям, а жилами розтікаються вогненні струмки. Тут пригадав, що цю пекельну рідину йому рекомендували для розтирання, але було пізно в голові розвихрилась кольорова заметіль.

На палубі їх зустрів вахтенний матрос. Добриня пояснив, що він і є той самий «янг Пітер», котрого велено пропустити до містера Патріка Белча. Їх провели в кают-компанію. Коли вони зайшли, хазяїн шхуни лежав на дивані. Перед ним брязкотів посадженими в металеві гнізда пляшками невеличкий столик. Для кожної пляшки — своє гніздо, для вази з льодом, для графина з содовою. Все в дерев'яній каюті було пригнано, закріплено з розрахунку на качку, тільки голову хазяїна ніщо не підтримувало і вона перевалювалась з плеча на плече.

Вахтенний доповів про гостей і вийшов. Патрік Белфур Белч розплющив очі. Вони були каламутні, майже незрячі, з налитими кров'ю білками. Він довго дивився на Добрито, не розуміючи, хто перед ним. На Касяна поглянув неуважно, як дивляться на порожне місце. Петра, зрештою, таки впізнав і посміхнувся йому радо.

— О-оу… Янг Пітер! Май ді-ір… дарагий френд, де пропадав? Я вже думав — не прийдете… Присягаюсь, мені було б неприємно… Поїхати не побачивши вас. Тебе… Ти славний хлопець, Пітер. Вип'ємо за тебе! Ти так багато для мене зробив…

— А що я такого зробив? — знизав плечима Добриня. Містер Белч подав йому чарку, наповнену віскі.

— Ви є людина великої букви. Чисте серце!

Добриня не заморочував, не доводив, що на його місці кожен, кому доручили б зустрічати іноземних гостей, зробив би те ж саме, коли не більше. Однак від подяки вирішив не відмовлятись. Підніс догори запропонований йому келех і урочисто промовив:

— Дякую вам, містер Белч, дякую за увагу до моєї скромної особи (і все це чистою англійською мовою, сам з того дивуючись). Дозвольте репрезентувати вам людину, сподіваюсь, вам добре відому, — він жестом показав на Калікіна і полегшено витер спітнілого лоба.

Патрік Белч підвів голову і дивився на геолога. Дивився довго. Очі його поступово прояснювались, в них проступала знайома голубінь. Потім лице болісно скривилося, здригнулися губи.

— Кассій-Ян! Та невже це ти?! — він рушив до Касяна Калікіна. — Дай обніму тебе… Святі угодники, це Касій! Мій бог! Мій рятівник!

Вони обнялися. Поцілувались. Містер Белч зронив голову на плече друга.

— Та заспокойся, Патрік. Не варто, друже.

— Не думав, що ти тут, — схлипуючи, говорив англієць. — Подумати не міг, що зустріну тебе через стільки років… Як пролетіло життя, Кассій! Жахливо… Жорстока штука — наше життя. Навіщо воно дано людині? Навіщо?..

Він знову схилився лицем на плече Касяна, потім раптом стрепенувся і, мовби вгадуючи заперечення геолога, заговорив, витираючи хустинкою очі:

— Так, твоя правда, Кассій, твоя. Пробач, я зовсім розклеївся. На мене звалилось стільки… Ціла гора невдач, неприємностей… Не витримують нерви…

Були, відчувалось, у його словах і хміль, і трохи екзальтації, притаманної його натурі, проте було і ще щось глибоке і правдиве, роками не висловлене збентеження душі.

— То я, — Добриня торкнув Касяна за лікоть, — я піду, га?

— Ні, ні! — заметушився містер Белч. — Випийте з нами за нашу зустріч! За все, що нас, людей, зв'язує на цьому світі. За російських хлопців, за норвезьких, англійських… За всіх, хто тоді встав і… вистояв. Не будемо тільки пити за тих, хто сьогодні про все забув, пригрівся в зручному фотелі і… Та ну їх до чорта! Я п'ю за вас, друзі!

На очі йому знову набігли сльози, але він пересилив себе. Касян і Добриня випили.

— Пробачте, містер Белч, але мені доведеться вас залишити, — Петро поставив на столик чарку. — Служба вимагає.

— Шкода, Штор. Сподіваюсь, ми ще побачимось, правда? «Грейс О'Нейл» відпливає через… — він глянув на годинник, — п'ятнадцять годин. Ви прийдете попрощатися?

— Я прийду раніше. Години за дві я повернусь.

— Ну, тоді ще по одній, — він налив Добрині, додав по краплі собі і Касяну.

Калікін задивився на зблиски у гранях кришталевого келешка, так ніби згадував про давно минуле. Добриня поспішав, йому нетерпілось швидше повернутись на пірс, а тому, не дочекавшись, що скаже Касян, перехилив чарку і підвівся. В цей час Калікін промовив сакраментальні слова:

— А пам'ятаєш, як ми…

Після чого ні Патрік, ні Касян вже не в змозі були будь-що помітити навколо себе. Скориставшись з того, Петро тихенько вийшов, а старих друзів підхопив легкокрилий птах спогадів.

Очищені часом від болю і гіркоти події минулих років здавались їм тепер привабливими і дорогими. Друзі раптом зрозуміли, що без того минулого, яке зараз з'явилось перед ними у яскравих, незабутніх картинах, вони були б бідніші, загубили б щось вельми суттєве із свого «я». Коли нелегкі справи воєнного лихоліття позаду, коли тобі нема в чому попрікнути себе і твоїх соратників, з якими переборов смертельну небезпеку, переміг і саму смерть, серце виповнюється радісним почуттям вдячності долі за те, що не обійшла тебе важким, жорстоким випробуванням. Однак до цієї гордої радості неодмінно горнеться і легкий смуток, адже усвідомлюєш: відійшло і ніколи вже не повернеться, не повториться найкраща пора твого життя — молодість.

Розділ другий ЩАСЛИВЧИК МАРТІН

Путі Інтеллідженс сервіс несповідимі, як і путі господні. Капітан англійської секретної служби Мартін Кребс (щасливчик Мартін, як його прозивали колеги в Лондоні) потрапив у німецькі охоронні війська ще в тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятому. У Балстаді він з'явився з першими вибухами в шхерах, і ось уже близько двох років очолює сектор зовнішньої охорони об'єкта «Вікінг». Варто зауважити, що охорона цього об'єкта була розділена на два не контактуючих між собою сектори. Більше того, інтерес офіцерів сектора зовнішньої охорони до співробітників охорони внутрішньої, помічений службою безпеки, негайно відтинали. Цікавий вмить зникав із Балстада і в кращому випадку недавні колеги отримували від нього поздоровлення до Нового року з російського фронту. Така перспектива майора Енке (тобто Мартіна Кребса) ніяк не влаштовувала.

Лондон тим часом вимагав від свого резидента найшвидшого проникнення в таємницю «Вікінга». Інформація, що стікалася до штаб-квартири Інтеллідженс сервіс з багатьох інших європейських джерел, свідчила про те, що німці вже десь почали виготовлення нової надпотужної зброї. Геббельсівська пропаганда розтрубила про нього на весь світ, і лише резидентура Балстада мовчала.

Що й казати, репутація Мартіна Кребса була під загрозою. Там, у Лондоні, довго не хотіли зрозуміти, що поки в шхерах пробивали штольні, поки військовополонені довбали під землею граніт, ніякої таємниці, просто кажучи, не існувало. Навіть начальник охорони «Вікінга» полковник Рунге — і той губився в здогадках, що саме збираються виготовляти в цих підземних галереях «берлінські мудреці»?

В Балстаді Мартіну Енке вдалося створити добре законспіровану резидентуру, агенти і інформатори якої вербувались з місцевих Жителів. За «труди» вони винагороджувались рейхсмарками і вважали, що працюють на німців. Та, власне, так воно і було — основна інформація осідала в архівах «Вікінга», і лише невелика її частина, що становила певний інтерес для Лондона, затримувалась «фільтром Кребса».

Десь близько року тому від агентури почали надходити відомості про лабораторію доктора Горгардта, яка функціонувала при лазареті концтабору. Спочатку, складалося враження, що ні концтабір, ні лабораторія до «Вікінга» відношення не мають. Доктор Гергардт привернув до себе увагу тим, що домігся винести його лабораторію за межі концтабору і наказав збудувати йому віллу на березі фіорда. Оселившись там із своїми книжками, величезним догом і молоденькою секретаркою, нічим іншим не докучав секторові зовнішньої охорони, окрім своїх частих виїздів на рибалку. Під час таких розваг містер Енко забезпечував його охорону, що, власно, було не важкою справою. Доктор на своїм човні запливав у який-побудь глухий закуток у шхерах, кидав якір, сидів з вудочками, а майор на своїм катері влаштовувався десь поблизу і теж не відмовляв собі у задоволенні насмикати відерце-друге макрелі.

Кребс, свого часу, вже сповіщав шефа про доктора Гергардта, про його дивні досліди, що ставились на військовополонених, однак ці відомості чомусь не справили на лондонських його шефів належного враження. Мартін Кребс був людиною рішучою, мав гострий розум і, як йому здавалось, здатність до психоаналізу. Уміння тверезо оцінній ситуацію, бачити її на кілька ходів наперед, як це притаманно обдарованим шахістам, вигідно вирізняло його з поміж колег по професії. Не дивлячись на то, що в обов'язки майора Енке це не входило, він усе ж на власний розсуд, керуючись швидше інтуїцією, аніж фактами, почав вивчати найближче оточення Гергардта, а для цього потрібен був агент. Вибір упав на обер-лейтенанта Шлезінгера, постійного партнера доктора на рибалці і, як з'ясувалось пізніше, драбанта, особистого охоронця.

Отто Шлезінгер колись фанатично сповідував фашизм, однак після фронту і важкого поранення, яке отримав під Батайськом, коли його дивізія тікала з-під Сталінграда, опісля довгих мандрувань по госпіталях, переживши трагедію сім'ї (батько, мати, сестра загинули від американської авіабомби), віра в Гітлера і його режим похитнулась. Кребс зрозумів це ще в ті дні, коли Шлезінгер проходив стажування в його секторі і під його началом. Отто не витягувався перед начальством, з колегами тримався незалежно. Офіцери сектора пояснювали таку незалежність тим, що обер-лейтенант на короткій нозі з Рунге: буває в нього на віллі, п'є з полковником коньяк. У секторі знали: і Рунге, і Шлезінгер — обоє з Пруссії, їх маєтки поруч, до війни дружили сім'ями, а точніше, полковник мав певні наміри щодо старшої сестри обер-лейтенанта. Обставини важливі, однак Кребса зацікавило інше: Отто Шлезінгер, як це говориться, загубив нитку життя. Нащадок знаменитого у Східній Пруссії роду, що з покоління в покоління постачав німецькій армії вищих офіцерів, не вірив у перемогу вермахту і колишнім ідолам вже не молився. А коли таке відбувається з людиною, дуже важливо вчасно відкрити перед нею нові горизонти. Про це і вирішив потурбуватися Мартін Кребс.

Через агентуру стало відомо, що обер-лейтенант має родичів у Англії. Перевірка дала несподівані результати: з'ясувалося, що його двоюрідний брат по материній лінії Стенлі Мак-Ллойд служив у контррозвідці королівських повітряних сил. У Лондоні швидко обернулись, взяли у цього Мак-Ллойда листа, в якому, окрім співчуття з приводу трагічної загибелі сім'ї Шлезінгера, висловлювалась, хай трохи завуальовано, вдячність за отримані від обер-лейтенанта інформації, пов'язані з об'єктом «Вікінг». Цього листа по каналах Мілорга (норвезький рух Опору) переправили в Балстад. Решта вже було справою техніки. Вербовці на компрометуючих матеріалах Кребс віддавав перевагу. Тут уже, коли потрапив на гачок, не зірветься. Шлезінгера було завербовано під шифром «М-27».

Інформація цінного агента відкрила нові грані діяльності лабораторії, якою керував доктор Гергардт. Лондон заворушився. Чи не в кожній шифровці йшлося про справи лабораторії і «господарство» самого Гергардта. Канал зв'язку через Мілорг діяв справно. Чарівна фрекен Інгрід, яка працювала в офіцерській лікарні, була завербована Енке вже більше року тому. Він відкрито бував у її домі. Всі в Балстаді знали, що майор по вуха закоханий в Інгрід Крістіансен, кілька разів сватався до неї, кликав її вийти за нього заміж, однак різниця в роках зупиняла фрекен від рішучого кроку. Але від залицяння майора дівчина не відмовлялась, охоче з'являлась з ним у ресторані, кіно, варите. Нікому і в голову не приходила думка, що майор Енко цікавиться не стільки красунею Інгрід, скільки її покоївкою фру Улл. Ця стара, схожа на монашку, жінка, регулярно, раз на місяць, відвідувала свою сестру, що жила в рибальському селищі Глом-фіорд, а до тієї з гір Фіпмарка тож регулярно, в точно означені дні і години, приходили кур'єри, приносили шифровки з Лондона, які приймала радіостанція Мілорга. Ці ж кур'єри забирали з собою шифровані донесення Кребса.

Мартіну Кребсу все давно набридло, він і сам давно зневірився у своїх патріотичних почуттях. Йому хотілось якомога швидше дістатися рятівного берега, однак розумів, що без таємниці «Вікінга» в Лондон потикатись нічого і доведеться сидіти в цій дірці до кіпця війни, а може, і до останнього подиху. Більш за все пригнічували думки про Еліз. З одруженням на дочці генерала Смайлза у нього були пов'язані найпотаємніші мрії. Кожного разу, коли фортуна посміхалась, Мартін думав: а чи не час додому? Остання вдала вербовка, здавалось, наблизила його до мети. Отримав подяку шефа, по каналу йому передали вітання від Смайлзів, і Мартін вирішив, що скоро з допомогою майбутнього тестя таки поталанить вирватись із Балстада і переправитись на острови туманного Альбіона. Ох, як йому хотілося поміняти мундир на фрак. Якби він мав можливість оперувати капіталами генерала, або до тих прибутків, які дядько Вліз Гордон Смайлз має від поставок армії (Еліз була єдиною спадкоємицею в сім'ї), давно плюнув би на цю небезпечну гру з «Вікінгом» і поринув у бізнес. З того часу, як збанкрутував його батько і Мартін пізнав приниження бідністю, його спалює бажання розбагатіти. Та все це поки що лише мрії. Ось уже більше двох років у Балстаді, а генерал щось не поспішає прихилити майбутнього зятя до схвильованих грудей. Дивно і те, що Еліз не поспішає взяти шлюб, не підганяв татка. Та де їй на відстані зрозуміти, як набридло йому таке життя, як він стомився вічно тримати в кулаці свої нерви, бажання, думки. А може, Смайлзи давно викреслили його із списків претендентів, може, заручини з Еліз давно розладналися і вже не він, а якийсь інший «щасливчик» чекає не дочекається отримати за багатою (хай вже трохи і перезрілою) нареченою рухоме і нерухоме? Ні, що не кажіть, а сидіти тут йому не стає сили.

З донесення Шлезінгера він знав, що доктор Гергардт в своїй лабораторії веде велику дослідницьку роботу, а його досліди на полонених, безумовно, мали Велике значення з військової точки зору — краплина його препарату убивали сотні людей. Глибоко, до кінця, розібратися у тих дослідах Шлезінгер, звичайно, не міг, проте і поверхових спостережень було досить, щоб замислитись: а що коли це і є та сама надмогутня зброя? Адже лабораторія Гергардта могла бути лише ланкою в системі досліджень, котрі таємно провадяться німецькими вченими-хіміками чи бактеріологами у різних місцях окупованої Сиропи. Кробсу ввижалося, що його здогадки мають під собою реальний грунт, з часом усе це неодмінно підтвердиться.

В донесенні від 25 березня Шлезінгер писав: «Сьогодні, вискочивши з лабораторії, Гайнц (так «М-27» називав доктора) кричав: «Справу зроблено! Тепер, Отто, ми можемо відпочити! Гість з Берліна прибуде не раніше післязавтрього… Готуйтесь, вранці їдемо ловити макрель! Те, що не змогли зробити цілі інститути, зробила моя лабораторія. Мого не змогли зробити ціла зграя придворних академіків, зробив я один! Тепер ми поставимо на коліна весь світ, дорогий Отто!»

Наступне донесення «М-27» передав Енке на аеродромі під час зустрічі берлінського гостя. З інспекцією до Гергардта прибув один з членів Баварської академії. Ім'я його вголос не промовлялось і в документах не значилося. Обмінявшись з доктором коротким вітанням, вони сіли в машину і покотили в шхери, навіть не заїжджаючи в Балстад. Енке з ескортом мотоциклістів провів їх до розгалуження дороги, далі про їх безпеку вже мала дбати охорона внутрішнього сектора.

Потім, зачинившись в своєму кабінеті, майор прочитав донесення. Воно ніяк не просунуло його по шляху розгадки таємниці «Вікінга», однак пролило світло на речі вельми цікаві. «Всі три дні на рибалці Гайнц був збуджений і багато говорив. Прочитав мені цілу лекцію про… гуманізм. Він вважав це вчення неправдивим і навіть шкідливим для людства. Маккіавеллі, Борджіа, селянські ватажки, королі — гуманісти. Ренесанс заперечував божественне начало, а через триста років ті ж таки гуманісти на своїх знаменах написали: «Не убій!» Однак війни існували, існують і будуть існувати! Значить, вони потрібні людству і угодні богові. Фюрер називає війну санітарною акцією. Геніально! Ми — нація переможців і наш гуманізм полягає в тому, щоб зробити війну найбільш досконалим засобом знищення всього слабкого, нежиттєздатного, не потрібного нам. Уся справа в тому, яким скальпелем буде зроблено цю операцію, які залишить сліди. Сьогодні я можу протягом однієї години знищити всіх теплокровних Австралії, проте виникає питання, скільки десятків, а можливо, і сотень років цей континент буде залишатись мертвою зоною? Мій «Гергардт-3» складають декілька цілком прийнятних для людини компонентів, їх зручно зберігати і перевозити. Вони нарізно не становлять небезпеки. Але варто їм вступити в реакцію — смерть усьому живому навкруги настає за одну мить. Це і добре, і погано. Уявіть собі, за одну мить знищене, перетворене на цвинтар місто, промисловий, енергетичний комплекс. Зіткнувшись розбиваються на друзки авто, поїзди, вибухають мартени, тепло і електроцентралі. Катастрофа! А розклад, гниття трупів? Вітри, морські течії, хмари можуть легко перенести продукти розпаду на інші континенти, і тоді смерть. Усьому живому смерть. Однак цього можна уникнути. З цього приводу в мене є деякі ідеї. Можна зробити так, що вже через тиждень отруєний континент не становитиме небезпеки для переможців. Сьогодні я ще не можу такого, але, коли на вирішення проблеми кинути кошти всієї академії, примусити чванливих панів академіків, що роками ледарюють, зжираючи державні гроші, справу буде зроблено. Я переконаний, дорогий Отто, що довідавшись про моє відкриття, фюрер мобілізує всі сили нації. Адже я даю в руки націонал соціалізму караючий меч!»

Що це? Маячня параноїка, манія величності чи… Чи він дійсно тримає в руках таку могутню зброю? Коли так, людству заздрити не доводиться.

Експерт, що прибув з Берліна, просидів з Гергардтом три доби без свідків і несподівано вилетів назад. «Гайнц, — писав у черговому донесенні «М-27», — просто вигнав його з лабораторії. Обізвав неуком, тупоголовим і особистим ворогом третього рейху. Примчавши на віллу, Гайнц засів писати листа в Берлін. Сказав, що може цього листа довірити лише мені, обіцяв дати свою машину. Просить, щоб я їхав у Берген ще сьогодні ввечері, аби на ранок завтрашнього дня встигнути до корабля, що відпливає в Данціг. Я маю передати листа комусь з моряків, краще матросу, котрий за добрі гроші переправить його в Німеччину. Гайнц боїться, що лист може потрапити до рук його ворогів, від імені яких, він переконаний, приїздив цей експерт. А тому обіцяв дати номер телефона якогось лікаря в Данцігу, на допомогу якого дуже сподівається».

Отто Шлезінгер від доручення не відмовився, однак перш ніж їхати на Берген, завернув до Балстада і зустрівся на конспіративній квартирі з Енке. Вони розкрили і перефотографували листа Гергардта, якого він адресував рейхсміністру Гіммлеру особисто. В ньому були сповнені відчаю прохання прислати в Балстад компетентну комісію з осіб, спроможних розібратися і оцінити зроблено ним велике відкриття, «що дає в руки націонал-соціалізму меч перемоги!».

Що робити? Чекати, поки доктор отримає відповідь, поки з'явиться в Балстаді нова експертна комісія, чи починати операцію «Гайнц — Гергардт» негайно? Хто зна, як поставиться до листа Гіммлер? А раптом дасть усе, чого домагається Гергардт. Тоді його не дістанеш. Сховають за сімома замками. А зараз можна взяти легко. План операції, певне, вже н Лондоні, та, як знати, чи буде він схвалений? Кребс просив повідомити про рішення без зволікань, та хіба вони там розуміють, як важливо для нього вчасно отримати відповідь. От зараз, маючи «добро» на цю операцію, саме час було б її розпочинати. Та не дивлячись на несприятливі обставини, Кребс таки відважився на перший крок.

Перш ніж їхати до Бергена, Шлезінгер виконав його доручення — непомітно прокрався на причал вілли Гергардта і залишив у його човні невеличкий чемоданчик з дистанційним детонатором. Умовити обер-лейтенанта зробити це, виявилось нелегкою справою. Погодився лише тоді, як отримав запевнення, що разом з доктором в Лондон переправлять і його, Отто Шлезінгера.

Увечері того ж дня майора Енке викликали до полковника. Рунге був вельми стривожений звісткою про наступ росіян. Сказав, що є наказ зняти з незначних об'єктів охоронні підрозділи і передати солдат у маршові роти для відправки на фронт. Знімались гарнізони з прибережних островів, половинили комендантські частини у містах по всій Норвегії. Ліквідувались радіостанції і метеослужба Нордкапа, Хаммерферста, Свеа. Дві третини особистого складу зовнішньої охорони «Вікінга» теж наказано передати в розпорядження командування дивізії, що формувалася в Тромсьє. Все це говорило про те, що операцію «Гайнц — Гергардт» не можна відкладати. Коли навіть Гіммлер і візьме доктори під свою опіку, то здійснювати його геніальні ідеї будуть уже не тут, в Норвегії, якій загрожує наступ Радянської армії. Гергардта з лабораторією евакуюють. А охорона «Вікінга»? Що буде з нею? Та її просто поженуть на фронт слідом за тими, кого вже сьогодні наказали відправили в Тромсьє. «Така логіка ситуації, Мартіне. Коли йти за нею, то звідси но вибратись тобі до нового пришестя. Загаєшся і чого доброго опинишся в полоні у росіян. Адже вони вже підходять до кордонів Німеччини. Хто їх зупинить від вторгнення на Скандінавський півострів? Ні, фортуна відвертається від тебе, Мартіне. Доктор Гергардт — єдиний вагомий привід для твого повернення в Лондон. Волюнтаризм такого рішення тож, здасться, буде чим пояснити і аргументувати перед шефом і штаб-квартирою».

Вранці наступного дня на рибалку доктор відплив удвох з мотористом. Шлезінгер був у Бергені і кращого алібі для нього важко було вигадати. Човен відчалив у сім годин ранку і тільки-но увійшов у фіорд, як за ним рушив катер Енке. Спочатку майор тримався на досить пристойній відстані. Так було завжди, а тому ніякої підозри у доктора викликати не могло. Однак десь через годину катер почав доганяти човен, а порівнявшись, подав знак зупинитися. Мотор на човні притих. Катер підійшов до його борту, і майор запропонував доктору перейти до нього. «Цього вимагають інтереси вашої особистої безпеки, — сказав він Гергардту і провів його в рубку. Маю дані, що ваш човен заміновано». «То чому ви не розмінуєте його? Я вимагаю!» — «Пізно», — відповів Енке і натиснув на панелі важіль вимикача, до якого було підведено кінці дистанційного детонатора. Човен доктора Гергардта, що вже встиг відійти від катера, раптом піднявся в повітря і розлетівся на шматки. Білий стовп води злетів у небо. У ближніх і далеких горах прогуркотіло, відлуння ще і ще раз повторило глухий стогін вибуху, і все стихло.

— Кому це потрібно? — отерплим голосом сам у себе спитав доктор.

— Тим, хто не хоче, щоб ваше відкриття, гер доктор, прислужилося третьому рейху і фюреру! — патетично промовив Енке. Але саме патетика більш за все переконала Гергардта. Знесилений, він сів на лаву, торкнувся ліктя Енке, сказав:

— Дякую вам, майоре. Я знав… Я так і думав — вони будуть шукати випадку вкоротити мені життя.

Всю ніч Мартін Кребс не склепив очей. Йому видавалось чудом, що дожив до цієї ночі, — таким напруженим, небезпечним і жахливим був минулий день. Він сховав доктора у скелях на березі фіорда і, повернувшись до місця «катастрофи», дочекався сторожових суден, які сам викликав по радіо. Потім, коли все вляглося і факт вибуху було задокументовано, переправив Гергардта на конспіративну квартиру. Щоб примусити його перейти на нелегальне становище і переховуватись, довелось сказати, що замах на нього був організований не без участі полковника Рунге. Це був аргумент, проте не такий переконливий, щоб змусити цього маньяка, що палав вогнем власної величі, сидіти під замком. Довідавшись, що лист уже на дорозі у Данціг, він чого доброго вимагатиме легалізації, зв'язку з Берліном, де сподівається знайти управу на Рунге та інших численних ворогів рейху, які ввижалися йому за кожним парканом, у кожній щілині.

А Рунге? Він підняв на ноги все, що міг. Однак телеграфувати в Берлін про загибель Гергардта не поспішав. Полковник не вірив, що доктора нема серед живих. Цей сілезький вепр нюхом почув, що тут не обійшлося без Інтеллідженс сервіс. Він так і сказав: «Повір мені, це томі, це їх рук справа. Тільки ці хлопчики працюють так чисто, що не лишають сліду». Звичайно, приємно було почути таку високу оцінку своєї роботи з вуст безпосереднього начальства, але і небезпечно. Рунге сам провадить дізнання, ледве не всю команду пропустив через свій кабінет і кожного наскрізь буравить. Шлезінгера за відлучку до Бергена направив на пошуки «кротів», що втекли з лабораторії. Справа в тому, що двоє з піддослідних Гергардта, яких доктор збирався показати експерту, поки він лаявся з берлінським гостем, прорили під стіною барака діру і втекли. Тепер обер-лейтенант ловить ЇХ; Спіймає чи ні — все одно скоро повернеться. І одразу ш вимагатиме плати за векселями: відправити його з доктором в Лондон. А штаб-квартира мовчить. Відповідь має надійти завтра, але якою вона буде?.. Ситуація затягується в тугий вузол. Як бути? Що робити далі?

Все це вимагало аналізу, тверезого рішення, а думки, як назло, плутались, перескакували з предмета на предмет. Ще кілька років такого життя — і думки про Еліз Мартіну доведеться залишити назавжди. Ця думка глибоко стривожила майора. Вилучивши з свого життя Еліз, він раптом відчув провалля і зрозумів, що життя, зрештою, не склалося. Ні сім'ї, ні дому… Сподівання на кар'єру не виправдалися. Поки ти сидиш у цій дірці, інші, котрі спритніші, вже забезпечили собі спокійну старість, а ти так і не взяв свого. Кребс розумів, щоб робити кар'єру, йому бракувало певних рис характеру, і без грошей Еліз йому ніколи тієї кар'єри не зробити. Мабуть, тому він намагався виправдатись бодай перед самим собою, напираючи на безкорисливе служіння справі, плекав свій «високий» патріотизм. «Коли закінчиться війна, — думав він, — а з усього видно — вона скоро закінчиться («тисячолітній» рейх Гітлера не проіснував і десяти років), повернусь додому, отримаю пенсіон і буду тихо жити де-небудь у пристойному районі Лондона або Глазго. Можливо, женюсь, а може, й ні. Хто витримає зіпсований роками холостяцького життя характер, хто буде терпіти бурчання, хвору печінку, ішіас, подагру?..»

Не вмикаючи світла, Мартін Кребс підвівся з ліжка, пішов до ванпої кімнати і став під душ. Поступово нервове напруження пригасло. Розтер груди, причесався, заходився одягатися. Вже знав, що піде на конспіративну квартиру, знав, що знову спробує підвести розмову з доктором до співробітництва з англійською розвідкою. Відчував, що у випадку з Гергардтом це нерозумно, але на більше поки що не мав повноважень. Доктор виявився твердим горішком. Для нього звичні поняття честі, патріотизму, вірності ідеалам існували в якомусь дивному світлі. Відкриття, про яке він не стомлювався говорити, ніби підносило його над цими поняттями. Гергардт сам збирався диктувати світові свої уявлення про мораль, свої умови, за яких той світ мав би існувати, в противному разі — смерть, загибель, апокаліпсис. Як тут підступитись до нього з розмовою про вербовку — мізерія, глупство. «І все одно, сьогодні я його завербую, а завтра Лондон надасть йому лабораторії, мільйони фунтів стерлінгів. Коли все те правда і доктор не блефує, гроші йому дадуть, він вознесеться і тоді мені лишається роль дурника, який не здатний був усе те передбачити. Ні, треба дочекатися, що скаже Лондон, яке рішення прийме шеф…»

Такий хід влаштовував Кребса ще й тому, що, хоч і боявся собі в тому признатися, все більше відчував свою ницість і безпорадність перед цим вченим маньяком. Майор поступався перед ним у всьому: в ерудиції, в переконаності, силі характеру. Тому, перш ніж іти на конспіративну квартиру, вирішив піти до красуні Інгрід і довідатись, чи повернулась із Глом-фіорда її покоївка фру Улл.

Озеро блимнуло сонним оком і сховалося між горами. Солдати, витягнувшись ланцюжком, обходили рідколіссям кам'янистий схил. Попереду йшов капрал, а обер-лейтенант Шлезінгер шкутильгав позаду. Стерті до крові ноги обпікало вогнем. Зовсім знесилів, холодний піт котився по спині, палиця, на яку опирався, випадала з рук. «Рано тебе виписали з госпіталю, рано», — сам собі повторював Шлезінгер. Йому було соромно перед цією худобою, безвідмовними солдатами третього рейху. Кожен з них був чи не вдвічі старший за нього, проте вони мовчки ішли за своїм невтомним капралом, а він, обер-лейтенант Шлезінгер, розкис. Йому хотілося впасти і, витягнувшись на замшілих каменюках, дати спочинок змореному за троє суток тілу. І те врахувати, більше тисячі кілометрів за кермом і — одразу в погоню. Навіть з майором Енке не встиг поговорити. Хотів було забігти на конспіративну квартиру за флягою, яку забув там напередодні від'їзду до Бергена. Та куди там, Рунге зовсім оскаженів. А як би зараз та фляга прислужилась йому. Ковток шнапсу, здається, зробив би його молодшим років на десять. © http://kompas.co.ua

Де зараз доктор Гергардт? Напевне, майор переховує його на конспіративній квартирі. А де ще він може сховати його? Про ту квартиру не знає піхто, навіть служба безпеки, яка повинна знати все… Ну, добре! Для Рунге доктор підірвався на міні. Звідки полковнику знати, що вибухівку у човен Гергардта заклав він, Отто Шлезінгер, і зробив це більше для себе, аніж для Енке. Після вербовки обер-лейтенант вперше замислився над тим, ще» відомості про лабораторію Гергардта можуть дати немалі гроші, коли знайти покупця, а не таку шкуру, якою виявився майор. Сказати правду, Шлезінгер не почував до свого нового шефа найменшої поваги. Провокація з листом від англійського родича міцно зачепила його, і зірватись з гачка важко, однак, коли все зважити, можливо. Треба лише якомога більше зібрати даних про те, над чим працює доктор. Якщо проникнути в глибини його дослідів, заволодіти секретом відкритого ним засобу знищення, іншими словами могутньої, надпотужної зброї, то покупця треба шукати не за морем, а за океаном. Американці на такий товар грошей не пошкодують. Тоді можна буде наплювати на Енке. Майор потрібен зараз, поки воші з Гсргардтом тут, а в Лондоні і без нього можна обійтись. Адже на мікроплівці у тайнику фляги, котру Шлезінгер так необачно залишив на консп-квартирі, сторінка за сторінкою перефотографований той самий синій зошит, якого доктор Гергардт не випускає з рук навіть на рибалці. Логічно припустити — саме в зошиті записано результати дослідів і формулу нового препарата. Біда, що Шлезінгер нічого не розуміє в тих численних формулах і цифрах. Тільки це і зупиняло. Там, на пристані, в Бергені, передаючи матросові листа, він пережив мить жагучого бажання піднятися й собі на палубу корабля і… щезнути, розтанути і більше ніколи не повертатися в проклятий Балстад, де на нього чекають не лише неприємності, а можливо, і смерть. Мав би при собі ту флягу з мікроплівкою в тайнику, так, мабуть, і вчинив би…

Якщо доктор на тій квартирі, де майор приймав і його, Отто Шлезінгера, фляга може потрапити йому на очі. Неймовірно, щоб Гергардт знайшов там тайник, проте, побачивши її, легко може здогадатися, кому вона належить (на ній відома доктору фамільна монограма Шлезінгерів) і тоді стане ясно, що зв'язує його драбанта з англійським розвідником Енке. «Ні, цей майор вартий вищої оцінки — на такий ризик відважиться не кожен. Правда, ризикує він не лише своєю головою, але і твоєю, дорогий Отто. Полковник Рунге не такий простак, щоб не вийти врешті-решт на тих, хто провернув цю нахабну операцію під самісіньким носом у нього. Ще день, другий… Чим швидше відправить нас Енке з Балстада, тим краще. Це і в його інтересах. Тоді вся вина ляже на мене, але коли я буду в Лондоні, мені вже буде байдуже те, якими словами згадуватиме мене любий сусіда Рунге. Вже зараз треба потурбуватися про своє становище там, у англійців. При Гергардті вони мене навряд чи залишать, але добиватися треба саме цього. Інтеллідженс сервіс повинна знати, що у операції головну роль відіграв я, а не якийсь там Енке. Я задумав і здійснив цю операцію, немало при тому ризикуючи… Та-ак! Про ризик в минулому часі, мабуть, говорити ще рано. Рунге ніколи не примириться з тим, що його так грубо, так зухвало ошукано. Йому треба буде доповісти в Берлін, а це рівнозначно визнанню свого безсилля і невідповідності посаді.

Ні, сілезький вепр ще покаже свої ікла, і тоді… Що тоді чекає на обер-лейтенанта Шлезінгера? Хай йому чорт, про це краще не думати»…….

Шлезінгер наштовхнувся на солдата, що йшов попереду, і зрозумів, що вся рота зупинилася.

— Капрале, ракету!

Наказ покотився від солдата до солдата, і невдовзі в світанкове небо злетіла яскраво-зелена ракета. Вималювала круту параболу і зникла за горбом, на тому боці, де лежало озеро. Тепер можна було не поспішати. Доки там на млині очухаються, поки до них дійде, що належить відповісти такою ж зеленою, є час перепочити, спертися ось на цю молоденьку ялинку і, похитуючись разом з нею, неначе в гамаку… Обер-лейтенант одвернувся і почав розстібати штани. Йому давно хотілось відправити малу потребу. Замружився, мов кіт… А коли розплющив очі, побачив перед собою квадратну мармизу капрала. Той торсав його за плече і щось говорив. «Невже заснув? Так і є… Штани мокрі і чоботи…»

— Гер обер-лейтенант, — стривожено говорив капрал, — нема ракети. Не відповідають.

— Хто?! — чомусь закричав Шлезінгер.

— Темільгоф і Шредель. Вони не відповіли на мою ракету.

Сором стьобнув Шлезінгера неначе батогом по вухах. Радий був провалитися крізь землю, аби лиш цей банькатий ідіот не дивився на нього зараз.

— Довідайтесь, що там у них! Бігом! Марш, марш! — закричав, бризкаючи слиною в лице капралові.

— Гансе, за мною! — наказав солдатові капрал і кинувся бігти. Солдат потрусив слідом за ним.

— Господи праведний, вони ще бігають, — промовив Шлезінгер і, спираючись на палицю, пошкандибав поміж кущами у бік греблі, що мала бути десь поруч, за горбом.

Невдовзі відкрилось озеро і млин, що стояв по вікна в тумані, і трохи вище — будинок мельника, де вчора вони залишили охорону і полонених. Тиша над озером стояла споконвічна. Неначе не було у світі війни, не Лилась кров на фронтах довжиною в тисячі кілометрів. Солдати важко дихали йому в потилицю, і ці звуки чомусь ще більше підкреслювали тишу. Тут, над озером, зароджувалося тихе земне світло, спинався на ніжки ранок, а все ще було сонним, незайманим, як мільйони років тому. Природа не підкорялася людським пристрастям, чварам. По той бік греблі пропливли в тумані дві постаті. Потім донеслося виття, несамовите, скорботне. «Так виють над мерцями», — майнула думка. Шлезінгер вийшов до греблі. Туман стікав через неї і падав униз в ущелину: картина варта пензля художника, але обер-лейтенантові не було часу милуватися.

За туманом з'явилась постать у касці. Потім важкі ковані чоботи прогриміли дощатим настилом над шлюзом. Капрал гупнув об землю ногою і взяв під козирок. Губи його порушилися, очі бігали, але вичавити з себе голосу він ніяк не міг.

— Що?! — заверещав Шлезінгер.

— Мертві. Обох з автомата…

— А «кріт»?!

— Той, якого ми вчора зловили, гер обер-лейтенант, теж мертвий, проте в нього не стріляли. Він сам помер.

— А хлопець?

— Його нема. Ні його, ні того другого… німого.

Кулак Шлезінгера сам по собі злетів угору і врізався у квадратну капралову щелепу. Той розкинув короткі руки і гупнув на дошки. Ніколи раніше, навіть на тренуванні у спортклубі, де в шкільні роки він проникав у таємниці боксу, у Отто Шлезінгера не виходив такий точний і чистий апперкот. «Мі, я таки повний, невилікований кретин!» — скреготнув зубами обор лейтенант і пішов геть від греблі.

Майор Енке стояв за столиком у порожньому кафе і дивився крізь розмальоване морозом вікно на вулицю. Нечасті перехожі поспішали не затримуючись, не звертаючи ні на що уваги. Зараз вони мало цікавили майора. Він напружено думав, і це в його становищі було вельми необхідною роботою. Відвідини красуні Інгрід не внесли Суттєвих змін у ситуацію, якою він переймався. Шифровки з Лондона не було, фру Улл з Глом-фіорда ще не повернулася. Кафе містилося недалеко від автобусної зупинки. Він зайшов до нього, щоб стежити за автобусом і переконатися, чи не приїде стара ранковим рейсом. Тут було тепло, затишно, приємно пахло кавою. Місцеві бармени якимось чудом ще примудрялися поїти своїх клієнтів не ерзацами, а справжньою бразільською. Над гарячим напоєм, що стояв перед майором в маленькій порцеляновій чашечці, здіймався тонкий аромат.

«Чорт забирай! Чому завжди так складається, що вирішувати доводиться мені? За всіх вирішувати. Мало того, відповідати за ці рішення. Де їхня оперативність? Де увага до людей, що працюють у кратері діючого вулкана? Вгодовані, благополучні, неповороткі тюлені — ось хто сидить у штаб-квартирі Інтеллідженс сервіс…» Мабуть, він і не так би що лаяв своїх колег з Лондона, та в кінці вулиці показався автобус. Не терпілось. Хотілось зірватися і бігти назустріч заліпленій снігом колимазі, що ледве повзла, натомлена і обмерзла, але він не дозволив собі навіть підійти до вікна. «Із Глом-фіорда, — сказав за спиною бармен. — Дивно. Прийшов за розкладом, а казали — в горах заноси… Вам ще кави, гер майор?»

Енке не відповів, уважно придивляючись до автобуса, що саме наближався до зупинки. Пасажирів було мало. Вони товпились біля дверей, які водій чомусь довго не відчиняв. Хто там, розгледіти важко — вікна в автобусі вкриті памороззю.

Та ось двері прочинились, і пасажири почали виходити. Першими вискочили двоє хлопчаків з ранцями за плечима, зупинились на мить, про щось домовляючись, і нараз розбіглися в різні боки, потім священик, три дівчини з телефонної станції, а за ними не поспішаючи вийшла фру Улл. Майор одним ковтком допив свою каву і вибіг на вулицю. Стара покоївка фрекен Інгрід поволі йшла прочищеним від снігу тротуаром. Він не привітався, не зупинив її, дочекавшись, доки вона поверне у завулок, рушив слідом.

— Доброго ранку! — промовив, оглядаючись на всі боки. Людей у завулку не було, але вікна, вони теж мають очі.

— О, пане майор, — фру Улл щиро здивувалася. Цей, як вона вважала, німець ніколи раніше не зупиняв її на вулиці. Навпаки, завжди робив вигляд, що незнайомий з нею.

— Як здоров'я, самопочуття?.. Як там фру Ніссен? Її, здається, Мартою звати?

— Мартою… Але чому ви про це питаєте? Там щось трапилось, гер майор?

— Думаю, там усе гаразд. Що ви привезли для мене?

— Як завжди, — фру Улл дістала з сумки молитовник і простягла його майору. — Ви кажете, нічого не трапилось? Я так хвилююсь на Марту. У неї зовсім хворе серце. Вона молодша за мене на п'ять років, а серце…

— Ідіть додому і скалить вашій чарівній фрекен Крістіансен, що повертаєтесь у Глом-фіорд.

— Коли? Адже я тільки-но…

— Ви їдете негайно! — вже тоном наказу промовив Енке. — Я заїду за вами через годину. Маєте бути готові. До зустрічі, шановна фру…

Він круто повернувся і пішов у протилежному напрямку, а стара залишилась у розпачі, не знаючи, що про все те думати.

Майору Енке треба було негайно розшифрувати послання з Лондона. Зробити це він міг лише на конспіративній квартирі. Там у тайнику лежав шифрувальний пенал і трафарети для читання «молитовника». Йому що треба було тихо, аби не розбудити Гергардта, пройти на другу половину будинку і взятись за виконання настанов шефа. Які вони, ці настанови? Що вирішив Лондон?.. Рішення може бути тільки… Ні, воно може бути і цілком протилежне тому, на яке він сподівається. Лондон може взагалі відмовитись від Гергардта, і тоді… Тоді доведеться елементарно прибрати доктора і замести сліди, та так, щоб ніяка собака, навіть така, як Рунге, нічого не пронюхала. Зрештою, таке рішення — крах. Крах усіх його честолюбивих мрій. Кінець думкам про повернення на крилах фортуни, коли зустрічають з почестями і ще живого записують у святці, у списки живих героїв. Та може статися, Лондон вимагатиме третього: з доктором чи без нього, але переправити в штаб-квартиру матеріали лабораторних досліджень, таємницю препарату «Гергардт-3». Цей варіант для тебе найбільш прийнятний. «У такому випадку ти повертаєшся, Мартіне! Молись своєму патрону на небесах. Хай Мартін святий і преподобний зробить так, щоб ти міг повернутися. Хай зробить…»

У будинок зайшов з чорного ходу. Тихо, навшпиньках прокрався в потрібну кімнату, припав вухом до стіни, за якою був доктор, — тихо, як у могилі. «Спить…» — подумав Енке і заходився дешифрувати. Вмочив у реактив тампон і кілька разів провів ним на потрібній сторінці молитовника. Між рядками святого тексту з'явилися цифри. Мартін Кребс акуратно переписав їх на табличку пенала і приклав трафарет. В прорізі потрапили цифри, необхідні для прочитання. Переклав їх на букви і ось перед ним виникла фраза: «Потрібна формула Гергардт-3». Щось ніби урвалось у його душі. «Тепер усе! Забудь, що ти людина. Ти робот. Робот, яким керують з Лондона! Прощай, Еліз! Прощайте, наївні нездійсненні мрії… Формула! їм потрібна лише формула. А як її добути? Гергардт не дурень. Хіба йому треба пояснювати, що формула препарата — це зараз ціпа його власного життя. Він її гак не віддаси… Значить, доведеться…» Майор дістав пістолет, перевірив обойму. За стіною почулося важке зітхання, потім зарипіли пружини в старому дивані і кроки, повільні, важкі. Вони то віддалялися, то знову наближалися — мов коливався за стіною уповільнений маятник. Прислухаючись, Кребс збирав папери, потім дістав із тайника обладнаний підривним механізмом контейнер. Підвівся. Підійшов до вікна. Лёгкий сніжок падав тихо. У провулку ні душі. Пора йти до нього. Пора сказати прямо, чого від нього хоче Лондон. Як він сприйме майора Енне, довідавшись, що він зовсім не… Англійців доктор ненавидить, мабуть, більше, ніж росіян… Схилити його до співпраці з англійською розвідкою не вдасться навіть під страхом смерті. А якби й погодився, то, дочекавшись відповіді з Берліна, продав би гестапо з усіма тельбухами. «Ні, треба так: зайти і ні слова, мовчки спустити курок…»

Кребс взяв зі столу контейнер, підв'язав на підтяжках під лівою пахвою, ще раз перевірив парабелум і, знявши з запобіжника, засунув у кобуру. Через веранду пройшов на другу половину будинку. В напівтемній прохідній кімнаті, де він звичайно приймав Шлезінгера, побачив забуту обер-лейтенантом флягу. «Ото ще, здається, не дурень, а робить такі необачні помилки. Забути флягу та ще й з фамільним вензелем!» Одгвинтив кришку, понюхав — шнапс. Ковтнув кілька разів для хоробрості і сховав флягу до кишені. Якусь мить постояв перед дверима, прислухаючись, як розтікається жилами тепло, штовхнув двері. Вони прочинились безшумно.

— Це ви, майоре? — почулося з темряви.

— Я, пане Гергардт. — Він зайшов до кімнати, перевірив, чи щільно запнуті на вікнах штори, і ввімкнув світло. Зміни в обличчі доктора вразили його. Гергардт осунувся, постарів, очі запалися і палали хворобливим вогнем.

— Чи є які вісті від Шлезінгера? Він мав би вже повернутися.

— Так, він приїхав вчора ввечері, але полковник Рун-ге…

— Що Рунге? Вирвав у нього зізнання? Арештував?! — доктор упав у крісло, немов у нього враз підкосились ноги.

— Заспокойтесь. Обер-лейтенант Шлезінгер сказав, що їздив у Берген в особистих справах.

— Навіщо він взагалі згадував Берген? Вони можуть перехопити.

— Ваш лист, гер професор, уже в дорозі. А обер-лейтенант, думаю, повівся правильно. Він сказав Рунге, що їздив у Боргом трохи розвіятись. Полковник ставиться до нього прихильно, а тому суворо карати не став. Він просто послав його ловити тих табірників, що втекли з вашої лабораторії… Двоє «кротів» втекли.

— Якщо це ті двоє, яких я збирався показати тому телепню з Берліна, то вони далеко не втечуть. Їм зроблено щеплення. Вони взагалі не повинні були рухатись.

— Але ж вони втекли, гер професор.

— Це ще раз підтверджує, що їх препарат лайно! Його можна жерти відрами. Від нього тільки товстіють. А мій бінарний… Ні, я все більше переконуюсь, що проти мене змова. І не лише проти мене. Змова проти рейху, націонал соціалізму, фюрера! — Доктор підбіг до майора, допитливо глянув йому в очі. — Ви розумієте, про що я говорю? Вони там давно вже ні на що не здатні, імпотенти, недолугі заздрісники! Переконують мене, що фюрер не дасть грошей ні на одну наукову розробку, від якої не можна чекати негайних результатів. Мовляв, іде війна, росіяни біля кордонів Німеччини. Але ж я вже досяг результатів. Ось вони! — Гергардт схопив зі столу товстого синього зошита і потряс ним перед лицем майора.

— Тихше. Заспокойтесь, гер професор, нас можуть почути, — пробував втихомирити його Енке, але той правив своєї.

— Хай! Хай слухають! Про мене скоро почує весь світ! І тоді я поставлю на коліна цих телепнів з Баварської академії! Був час, вони не визнавали і Ейнштейна, а сьогодні американці створюють з ним атомну бомбу. Ми повинні випередити їх. Я вірю в Гіммлера, він прийде мені на допомогу!

— А коли ні, що тоді? — спитав майор, сідаючи в крісло.

Він уже готовий був повернути розмову в потрібне йому русло, та доктор раптом навис над ним і зашипів в обличчя:

— Всі хотять моєї смерті! Всі… І ви теж!

— Я-а?.. — майор отерп.

— Коли не ви особисто, так той, хто за вами стоїть. Чи ви вважаєте — я повірив у те, що ви врятували мені життя і ховаєте мене від Рунге і його гончаків, керуючись чистим альтруїзмом? Ні, вам щось під мене потрібно. Інакше ви не підставляли б себе. Кажіть, що? Роль наївного добряка вам не личить.

— Ви маєте рацію, гер професор, — витримавши довгий допитливий погляд, почав Енже. — Мені потрібна формула вашого препарата.

— Ха-ха… Немало!

Лице Гергардта скривила дивна гримаса. Не можна було зрозуміти, сміється він чи плаче. Та в наступну мить щока його засмикалась і він розреготався нервово, конвульсивно, захлинаючись.

— Вам… Вам потрібна формула?.. А чи знаєте ви, скільки вона коштує? Ви, з вашим куцим розумом нездатні скласти їй ціни!

— Вона, певне, коштує дорого… Однак, думаю, не дорожче вашого власного життя. А воно у мене в руках. — Мартін Кребс підвівся… Доктор урвав свій сміх і ухняпився в майора так, ніби бачив уперше.

— Виходить, — ви мене просто викрали. І Рунге тут…

— Так, Рунге тут ні до чого. — Майор розстебнув кобуру, вийняв пістолет і поклав його перед собою на стіл. — Я пропоную вам працювати на Англію. Гітлер — колос на глиняних ногах. Що два-три місяці і його воєнна машина розвалиться. І тоді…

— І тоді англосакси почнуть знищувати німців. Ваша Англія почне здійснювати свій геноцид. Ні, я готовий працювати на кого завгодно, тільки не на англійську плутократію. Ваша імперія впала, ви банкроти, у вас немає перспективи. Навіщо вам мій препарат? Думаєте повернути собі колишню могутність? Пізно! У вас навіть заплатити нічим. Світовий ринок засипано фальшивими фунтами стерлінгів…

— Ви не про те говорите, — перебив його Кребс, опускаючи руку на парабелум. — Слова, навіть найпереконливіші, не замінять вам життя. Тому давайте говорити про діло. Ви згодні?

— З чим?.. А-а, ні, не згоден.

— Тоді… Ви розумієте, що в мене немає іншого виходу? — Кребс звичним рухом відтягнув назад скобу пістолета і загнав у патронник тупорилий патрон. — Покладіть на стіл ваш зошит.

Гергардт здивовано поглянув на майора, однак наказ виконав: дістав з бокової кишені зошит і поклав на стіл. Лице його знову скривилося, однак він, не розсміявся, лише губи визміїлись нищівною саркастичною посмішкою.

— Ви думаєте, що розберетесь у моїх записах? Наївна людина.

— Знайдуться люди більш грамотні у цій справі, ніж я… Розберуться. Підійдіть до стіни, — твердо наказав майор.

— Без моєї голови ці нотатки нічого не варті. От якби вам вдалося заволодіти цим… — доктор дістав з кишені запаяну з обох боків скляну трубку, наповнену прозорою рідиною. — Тоді, можливо, ваші спеціалісти і змогли б розкрити таємницю, а без цього…

— Покладіть пробірку на стіл і… Лицем до стіни! Руки на потилицю! І знайте, я з вами не жартую…

— Я так і знав. Щось мені підказувало, що ви, майор, порядна наволоч… Та не думайте, що я ще раз дамся на ваші хитромудрі дурниці. Я не боюся вас! Ні! Не рухайтесь, інакше я відкрию пробірку, і тоді нам обом не втекти від смерті!

Майор вистрілив. Куля царапнула доктору руку вище зап'ястя, однак він не випустив пробірки. З тупою, несамовитою злістю на весь світ трахнув нею об підлогу. І не встиг ще Мартін Кребс моргнути оком, як той вже лежав на підлозі і корчився у страшних муках. Лице вкрилося бурими плямами. Затиснувши рота і носа долонею, вхопивши зошита, майор вибіг з кімнати, зачинив щільно двері. Він весь тремтів, йому здавалось, що ось зараз з ним буде те саме, що з цим божевільним німцем. Його нудило, проте він вважав, що це від того, що за дверима блював доктор. Почекав, доки там усе затихло. Треба було діяти, адже в руках зошит із нотатками Гергардта. Думка про те, що він отруївся і за кілька годин і його дістане смерть, чомусь не приходила йому у голову. Зараз думав про повернення. Все, про що мріяв, раптом стало реальним, здавалося, простягни руку і візьми своє щастя.

Мартін Кребс кинувся до комірчини, виніс звідти каністру з бензином, облив ним двері, за якими був мертвий доктор Гергардт, пробіг, розливаючи бензин по інших кімнатах. Зупинився, коли вилив все до останньої краплі. Швиргонув каністрою в куток. Заховав у контейнер зошит Гергардта і визирнув у вікно. На вулиці, як і раніше, було порожньо. Тихо падав легкий, наче пух, сніжок. Кребс дістав запальничку, підніс її до облитої бензином штори. Вогонь шугнув тканиною одразу вгору і вниз, зайнявся яскравим полум'ям на підлозі, на дивані, стільцях і столі. Вирвавшись на веранду, полум'я заходилось жадібно облизувати плетені з лози меблі, килим, перекинулось на стіни дерев'яного будинку.

Майор застебнув шинель на всі ґудзики і вийшов на вулицю. Провулок глухий. Людей не видно. За рогом, біля своєї машини, на мить зупинився, аби ще раз глянути на приречений будинок. Ні диму, ні полум'я ще не було видно. «Справу зроблено і, здається, досить-таки вдало», — майнула думка. Сів у машину, завів мотор. Тепер треба було їхати за фру Улл і, не зволікаючи ні хвилини, мчати дорогою на Глом-фіорд. Залишаючись зовні спокійним, Мартін Кребс весь час повторював молитву. Він просив свого небесного патрона, аби той дарував йому удачу в ділі, яке він уже й сам не міг назвати праведним.

Повернувшись у Балстад, Шлезінгер не знайшов майора Енке ні на службі, ні вдома. Нашвидкуруч написавши доповідну про переслідування двох втікачів з лазарету концтабору і зазначивши, що обидва вони відійшли у кращий світ за власним бажанням (це було суттєвим моментом — мертві краще живих зберігають таємниці), обер-лейтенант вирішив навідатись до конспіративної квартири, але на місці будинку застав лише дим і головешки. Це викликало неабияку тривогу, і він вирішив податися до красуні Інгрід, у якої часто «відпочивав душею» його таємний шеф майор Енке. Невдовзі побачив знайомий двоповерховий будиночок кольору жовтка, що стояв на горбку поруч з кірхою. Його хазяйка мала в Балстаді репутацію особи легковажної і безтурботної. Однак у той же час їй якось вдавалося зберігати за собою право називатись порядною жінкою, так ніби її оберігала мовчазна доброзичливість всіх жителів міста. Шлезінгер відчув це з перших днів перебування в Балстаді. Досить було перемовитись з хазяїном єдиного тут ресторану «Свалбард» паном Хаугом, як усе стало ясно. Цей худий і довгий, мов жердина, тронхеймець про кого завгодно міг висловлюватися і жовчно, і без поштивості, лиш не про красуню Інгрід. З кривою єзуїтською посмішкою він міг говорити, що її дім чимось нагадує музей, проте без таблички «Руками не чіпати». Натякав і більш прозоро з приводу її чудових жіночих форм, що стали дужо цінні і давно вже шануються як міські визначні місця. Однак Хауг завжди говорив про це, сторожко озираючись і з певною повагою, як тільки бачив, що до них наближається хтось із місцевих жителів.

Шлезінгер одразу відчув, що до ненависного окупаційного режиму, та й до німців взагалі, в Норвегії ставились досить іронічно. Нe то щоб з силою німецької зброї тут не рахувалися, та все ж у цій дивній північній країні люди жили, боролися і помирали з мовчазною гідністю, що поза власним бажанням поважав у них І він, Отто Шлезінгер.

Усе в цьому домі було спокійне і міцне. Незрушною стіною ставала на захист своєї фрекен покоївка і економка фру Улл. Ця немолода прониклива і гостроока жінка чомусь не помічала, які гості відвідують її господиню. Вона викопувала свої обов'язки без поспіху, мовчки і на совість. Гості ніколи не почували її присутності, проте в потрійний момент вона завжди була поруч — подавала вино, сигарети, каву. Її не помічали, поки вона була тут, проте варто було їй на кілька днів відлучитись, як одразу почувалось — разом а нею з цієї господи пішло щось дуже важливе, чого краса і пишнота молодості нездатна була замінити.

До Інгрід Крістіансен Шлезінгер намагався заходити не частіше, ніж інші офіцери з охорони «Вікінга». Він і раніше підозрював, що «крихітка Ін» працює на відділ контррозвідки, а тому, чесно кажучи, трохи боявся її. До німецьких офіцерів ця руда бестія була просто лютою. Ті, хто в хвилини розслабленості у її домі розпускав язика, зникали, мов тіні у полудень. Перспектива знову опинитися на Східному фронті його не приваблювала. Шлезінгер знав, що нею опікується майор Енке, розумів: за цим стоїть щось більше, аніж банальне залицяння старого ловеласа. Однак що саме, почав здогадуватись лише після того, коли сам опинився в тенетах майора і почав працювати на англійську розвідку.

Намагаючись переконати його в реальності операції з доктором Гергардтом, Енке сказав, що канал через Мілорга надійний і пролягає через тихий будиночок кольору жовтка. Шлезінгер і без нього знав, що в Глом-фіорді живе рідна сестра фру Улл, Марта, чоловік якої, Осмунд Ніссен, комуніст, з перших днів окупації перебуває в горах, звідки керує великими з'єднаннями озброєних і вишколених банд Мілорга. Саме до них, на їх базу, куди не ризикують потикатися навіть регулярні військові частини, ідуть зараз усі, хто в» бажає ви кому пати накази окупантів. Якщо зважати кількість населення лише прифронтових селищ, то червоні прийняли у себе в горах більше двадцяти тисяч чоловік. Це говорить насамперед про масштаби їх впливу на жителів Фінмарка, а також про силу їх військових загонів і продовольчої бази. То лиш такі ідіоти, як Рунге, не беруть їх до уваги. Маючи в охороні і гарнізоні, після недавньої чистки, не більше двохсот солдат, він спокійно потягує коньяк і патякає про непереможність німецької армії. Зрештою, то його справа, а обер-лейтенантові Шлезінгеру тепер доводиться думати інакше.

Необхідно якомога швидше відшукати Енке. а потім, не гаючи часу, рушати разом з доктором Гергардтом у гори, на таємні стежки Мілорга. Але куди подівся Енке? Чому він не залишив ніяких розпоряджень для нього, обер-лейтенанта Шлезінгера? Адже зволікати ніяк не можна. Нишпорки Рунге вже йдуть по сліду.

Крихітка Ін, як віл називав її на самоті, зустріла привітною посмішкою. Вона ще не зовсім прокинулась і поява несподіваного гостя в такий ранній час викликала в ній незвичну бентегу і занепокоєність. Однак все ж провела його на другий поверх у затишну вітальню і, вибачившись, пішла до кухлі приготувати каву. Обор лейтенант розсівся в глибокому зручному фотелі. Повіки обважніли і самі по собі прикрили очі. Ще хвилина-друга і Шлезінгер заснув би, не дочекавшись повернення хазяйки і обіцяної кави, та нараз внизу хтось подзвонив. Він переборов сонливість, підвівся і підійшов до сходів, сподіваючись почути голос майора. Та оскільки передпокої були за невеличким холом, двері якого, певне, причинили, голоси чулися далекими й глухими, і він не розібрав, хто прийшов. Тоді знову сів у крісло і став чекати. У вікні бачив свій «опель-капітан», службову машину, якою він приїхав у Балстад із Хейккі. Згадав, що дорогою ледве не заснув за кермом і єдина мить врятувала його від катастрофи. Проклята втома, вона і зараз примушує дзьобати носом верхній ґудзик мундира.

Знизу почулися голоси, уривки фраз, окремі слова, зміст яких важко було вловити. Здалося, ніби Інгрід розмовляє з фру Улл, що тільки-но повернулася знадвору. Це трохи заспокоїло. Дістав цигарку, закурив і блаженно примружив очі. «Боже! Невже це скоро скінчиться і я буду в Лондоні…»

Інгрід піднімалася сходами струнка, гнучка, зваблива, затягнута в халатик, тканина якого переливалась металевим блиском. На голові похитувалась ціла копа золотавого волосся, в руках — таця з паруючим кофейником і двома чашечками. В цю мить вона нагадувала Цару Леандр, фільм за участю якої йому довелось подивитися в госпіталі. У цієї рудокосої бестії така ж царствена величавість у рухах, таке ж виточене з мармуру лице, тільки очі ще глибші і чимось дуже стривожені. Хазяйка наближалась до нього, намагалась виглядати спокійною, але її виказували чашечки. Тонка, майже прозора китайська порцеляна зрадницьки видзвонювала на таці.

— Щось трапилось? — запитав Шлезінгер, задоволений своєю спостережливістю. — Чим так схвильована крихітка Ін?

— О, ні, — її очі безхмарно ясні. Інгрід прийняла його тон, але одразу ж знайшла потрібну дистанцію. Її завжди легко давалася щирість, яка необхідна у спілкуванні з людьми грубими, здатними спричинитися до біди і болю. Він відчув цю захисну інтонацію, намагаючись зрозуміти, що все-таки відбулося зараз там, внизу, в передпокої.

— Повернулась фру Улл?

— Ні, ні. Це приходила… молоко носить… Тобі солодку? Колись я готувала непогану каву. О, це був час… Мій батько мав у Хаммерферсті невеличкий ресторан. Мені подобалось стояти за кавоваркою. У нас затишне містечко…

Інгрід пробувала відволікти увагу гостя від небезпечної теми, як пташка відводить хижака від гнізда, проте обер-лейтенант був досвідченішим за неї.

— Де твоя покоївка?

— Поїхала…

— Давно? — спитав Шлезінгер, беручи з рук хазяйки чашечку кави.

— Сьогодні третій день.

— І ти нічого про неї не знаєш?

— Про неї я знаю все, але…

— Ти щось приховуєш від мене. Питаю про майора — не знаєш. Навіть про свою покоївку не хочеш говорити правду. Не довіряєш мені?

— Але я дійсно не знаю, — сказала Інгрід і сьорбнула з чашечки. — Енке приходив позавчора, а фру Улл… Навіть толком не сказала, куди поїхала.

— Що, поїхала і не спитала хазяйки?

— Чого ж, спитала. Я дозволила їй провідати хвору сестру… Проте, де живе ції її сестра… Чи то в Нордкіпі, а чи в Нордкапі.

— Її сестра живе в Глом-фіорді, і ти це добре знаєш.

— Так, так! Твоя правда. Забула… Це, здається, невеличкий рибальський висілок по північно-східній дорозі. — Інгрід намагалась приховати розгубленість. — Фру Улл сказала, що поїде автобусом. Так, це Глом-фіорд. До Нордкапа значно далі. Туди і за дві доби не доїхати, а вона просилась на три дні. Я вже не знаю, що й думати.

— Чи варто так хвилюватись? Служниця — це лише служниця.

— Фру Улл нянчила мене. Вона прийшла в наш дім в рік смерті мами. Я так звикла до неї.

— І всі ці роки вона жила з вами?

— Так, тобто ні. Загалом, до… — Інгрід замовкла, ніби перечепилась об щось.

— Ти хотіла сказати, до того, як сюди прийшли німці?

— Так, любий, до того вона жила у власному домі з синами і…

— Чоловіком?

— Поки він був живий. Однак, я бачу, мені нема потреби розповідати, ти всі; про неї і без мене знаєш.

Шлезінгер посміхнувся, як посміхаються дітям, коли ті ставлять наївні запитання. Потім узяв її руку і торкнувся губами пальців. Вони ледь помітно тремтіли.

— Професія. Я змушений все знати, — він сказав це, стримуючи роздратування на самого себе, що враз навалилось. «Чорт мене забирай! Про що я з нею говорю? Якісь непотрібні слова… Мені потрібен Енке! Де він? Чому вона не говорить мені, де він? Адже видно, що знає, де ховається цей старий шкарбан!»

— Ти вся тремтиш. А знаєш, я зараз подзвоню у Глом-фіорд, там у порту є комендантський пост, і попрошу довідатись про твою служницю. Зрештою, це дуже просто.

Вона зблідла, очі згасли і потонули в тіні. Хвилювання робило її ще привабливішою. «Прихопити-б її з собою в Лондон, — сам того не бажаючи, подумав обер-лейтенант. — Мабуть, таку я міг би і покохати…»

— Що з тобою? — запитав Шлезінгер.

— Нічого. Щось голова… Подай мені води.

Він підвівся, налив з графина води і подав їй склянку. Інгрід випила. Рука із склянкою опустилась на тумбочку поруч з телефоном. Обер-лейтенант потягнувся за трубкою.

— Що ти хочеш робити? — погаслим голосом запитала вона.

— Як обіцяв, дзвонити в Глом-фіорд.

— Правда, ти можеш це зробити? Це тебе ие обтяжить?

— Ну, крихітко моя, які можуть бути розмови, коли йдеться про твій спокій і душевну рівновагу. — Зняв трубку і почав набирати помер.

Інгрід різко підвелась з крісла, але одразу знову сіла, так ніби не тримали ноги.

— Тобі недобре?

— Ні-ні, — сказала, збираючи на тацю чашечки. Потрібний абонент не відповідав, і обер-лейтенант заходився крутити диск знову.

— Чи варто турбувати ваш пост? Пополудні буде автобус. Можливо, інша приїде. Адже вранці прийшов той, що з Глом-фіорда виїхав серед ночі… Мабуть, я марно хвилююсь.

Шлезінгер якось загадково посміхнувся, поклав апарат їй на коліна і знову набрав номер.

— Спочатку ми додзвонимось у відділ Енке, спитаємо, може, йому щось відомо.

Інгрід дивилася на нього очима, в безкраїй блакиті яких народжувався жах.

— Майора Енке… Шлезінгер… Як немає? Поїхав? Куди?

Почувши відповідь, обер-лейтенант затерп, на обличчі майнула хвороблива посмішка людини, що ось зараз, у цю хвилину, втратила все, що мала раніше. Плечі обвисли, рука з трубкою поповзла донизу.

— Що з тобою, любий?

Шлезінгер не відповів. Лице від шиї почало багровіти, наливатися кров'ю, неначе на гостя навалилась величезна брила. Очі стали скляними, рот широко розкрився, він ніяк не міг продихнути. Злякавшись, що обер-лейтенанта вхопить апоплексичний удар, Інгрід раптом сказала:

— Пробач, я сказала неправду… То не молоко приносили, то був Енке. Він від'їздив і приходив прощатися.

— Е-е-енке!? — зрештою видихнув Шлезінгер.

— Так, приходив сказати, що їде у Глом-фіорд, а лице було таке, ніби прощався навіки. Старий дивак, усе страхав мене своїми розмовами про весілля. Уявляєш, хотів на мені одружитися.

Обер-лейтенант зірвався з крісла. Столик похитнувся. На підлогу полетіли чашки, цигарки.

— Що ж ти… — заревів він. — Що ж ти мовчала?!

— Я не знала, що це так важливо для тебе, любий, — пробувала захищатись вона.

— Не знала? Але я ж тобі казав! Я ж питав тебе! — Шлезінгер з такою силою відштовхнув її від себе, що Інгрід відлетіла до протилежної стіни і ліктем розбила люстро трельяжа. Посипались, задзвеніли скалки, якісь скляночки, флакони, коробочки з пудрою покотились по паркету.

— Одягайся! — люто закричав Шлезінгер.

Інгрід стояла, не рухаючись. На білу поверхню пуфа з пальців капала кров. Очі виповнились слізьми, проте вона не плакала.

— Одягайся! Поїдеш зі мною!

— Нікуди я з тобою не поїду, — раптом твердо відказала Інгрід, — Нікуди, любий. Майор велів тобі передати, щоб ти залишався на місці і сидів тихо. Отак, любий…

Це її «любий» хльоскало, неначе ляпас. Розуміючи, що словами з нею не впоратись, несподівано підскочив до неї і, як робив це на допитах, ударив свою жертву кулаком в живіт. Вона задихнулась, переломилась навпіл і впала на підлогу.

— Шлюха!!! — заревів обер-лейтенант, стрибаючи навколо неї. — Ти поїдеш зі мною, або я пристрелю тебе, як собаку! Думаєш, я не знаю, де ця відьма Улл? Не знаю, що і вона, і ти зв'язані з підпіллям Мілорга? Надумали мене обвести круг пальця. Твій Енке зрадник, а ви всі допомагаєте йому зараз перебратися в Англію! Він вирішив тікати сам, а мене залишити з носом. Не вийде! Я хочу, щоб ти зрозуміла: якщо ми встигнемо перехопити цю падлюку Енке, вважай, твоє життя врятовано, коли ні — не гарантую тобі і зайвої години. Як ви збираєтесь переправити Енке? Відповідай, шлюхо! Він один чи…

Шлезінгер втратив контроль над нервами, схопив її за волосся і рвонув догори, намагаючись поставити на ноги. Інгрід підвелася з підлоги, вп'ялася у свого мучителя важким поглядом.

— Ніколи не думала, що ти такий…

— Я поставив тобі запитання! — Шлезінгер знову рвонув її за волосся. — Відповідай! У мене немає часу.

— Коли б я навіть знала, нічого б тобі не сказала.

Вихопив парабелум, штовхнув Інгрід у куток і кинувся до телефону. Не одриваючи від неї погляду, набрав помер.

— Тут Шлезінгер! Мені полковника Рунге, негайно! — нервово смикав себе за вухо, — Пане полковнику! Так, Курте, це я. Маю дані, що наш Енке нагострився тікати… Так, так! В цей час в Глом-фіорда готується його втеча до Англії… Ні, гер оберст, я абсолютно тверезий і прошу вас зробити все, щоб виходи з Глом-фіорда мором і повітрям було заблоковано… Хай я позбувся розуму, хай у мене біла гарячка, але коли цей покидьок вивезе з-під твого носа доктора Гергардта і всі дані по «Вікінгу», тобі не позаздрять і «кроти»! Я негайно виїжджаю в Глом-фіорд і прошу послати туди посилений… — У трубці щось затріщало і урвалося. — Алло! Алло! Ти мене чуєш, Курт? Алло, гер оберст!.. Ви мене чуєте?..

— Ні!

Слово каменем ударило в спину. Обер-лейтенант озирнувся. На сходах стояв високий худий хлопець у формі німецького солдата і цілився в нього з карабіна.

— Ти що тут робиш?! Ти хто такий?! — накричав Шлезінгер.

— Я Ролф Улл, — спокійно відповів той. — Ми з вами вже, здається, знайомі.

У обер-лейтенанта одвисла щелепа. Він дійсно, вже бачив цього веснянкуватого юнака. Другий, широкоплечий, давно не бритий єфрейтор охоронної роти, про що свідчили нашивки на рукаві його шинелі, піднявся у вітальню і підійшов до Шлезінгера.

— Покладіть свій пістолет і не раджу робити дурниць, — промовив російською мовою, — Мій юний друг чудово стріляє.

Шлезінгер впізнав «глухонімого» з млина в Хейккі і зрозумів: опір чинити безглуздо. Випустив парабелум і дав зв'язати собі руки.

— Пішли. Хазяйці треба переодягнутися, — підштовхнув його в спину єфрейтор. Вони спустились на перший поверх. У передпокої змусили обер-лейтенанта одягти шинель і шапку.

Потім Ролф піднявся до Інгрід і, як колись у дитинстві, торкнувши за лікоть, спитав:

— Ін… Ти як, у порядку?

Вона прихилилась до його плеча, проте не заплакала.

— В порядку, Ролф.

— Одягайся. Тобі не можна більше тут лишатися.

— Я зараз, — Інгрід витерла долонею очі. На щоці залишився слід крові. Ролф нахилився до неї.

— Ти поранена?

— Дурниця. Порізала пальці.

Зараз вона була тією самою рудою Ін, котру він знав. На душі у Ролфа потепліло.

— Коли ми зайшли, я тебе не впізнав… Така гранд дама. Цей халат, зачіска…

За чверть години від будиночка кольору жовтка від'їхав сіро-зелений, спотворений плямами камуфляжу «опель-капітан». Перескочив майже безлюдний у цей ранковий час Берлінер-плац і, набираючи швидкість, помчав північно-східною дорогою на Глом-фіорд.

На виїзді з Балстада шлях йому перетнув шлагбаум. Унтер-офіцер комендантської роти, перш ніж ознайомитись з простягнутим йому з заднього сидіння документом, зазирнув у машину, але нічого підозрілого не побачив. Два солдати з охоронних військ сиділи попереду. Один за кермом, другий, як істукан — автомат напоготові. От уже школять їх у тому «Вікінгу»… На задньому сиділи офіцер і красуня дівчина. Типова картинка. Офіцер з подружкою після трудів праведних поспішають в заміський готель. Тепер, коли в горах стало неспокійно, офіцери навіть на гульки з охороною їздять.

Аусвайс офіцера виявився в повному порядку: фото, печать, підпис полковника Рунге — все на місці. От тільки блідий щось дуже, перебрав, мабуть, зранку. А дівчинка з ним гарненька. Везе цим із СД. Все у них по першому розряду, не те що в комендантській роті.

Унтер дав знак підняти шлагбаум, клацнув закаблуками, приклав до козирка два пальці і, повертаючи документ, побажав офіцерові добре відпочити. Той смикнувся, наче його що вкусило, блиснув на унтера дикими очима, залився злістю, навіть рота розкрив, щоб вилаятись, але так нічого і не сказав. Очкарик-солдат, що сидів попереду, повернувся і його автомат опинився прямо проти грудей обер-лейтенанта. Машина рвонула в місця.

Служака унтер вже надивився на цих бундючних офіцерів імперської служби безпеки. Як індюки, вічно надуті, вічно роздратовані, незадоволені, на всіх дивляться звисока, розмовляють через губу, так наче одні вони служать фюреру, а інші так уже не знати чим і займаються. Крикнув, аби опустили шлагбаум, дістав сигарету. Постояв хвилину, дивлячись услід машині, що покуріла снігом по дорозі, і пішов грітися у будку. Ні сумнів, а ні підозра так і не торкнулися душі служаки унтера.

Розділ третій ФОРТУНА ПОСМІХАЄТЬСЯ

З тринадцяти років Ролф Улл плавав на рибальських сейнерах радистом. Талант до радіосправи у нього був незаперечний. Своїми руками змайстрував короткохвильовий радіопередавач, і на картах радіолюбителів багатьох країн з'явився прапорець з позивними РУН-38, «що означало: Ролф Улл, Норвегія, вийшов у ефір в 1938 році. Просиджуючи дні і ночі над «схемами і клемами» (як. говорила його шкільна подружка, дочка Акселя Крістіансена, рудоволоса Інгрід), постійно майстрував до свого передавача всілякі удосконалення. Спочатку його пристрасті, до радіо не схвалювала навіть мати, хоч і не забороняла — батько Ролфа теж був радистом. Працюючи на правому березі у Крістіансена, мати нечасто з'являлась в осиротілому після загибелі чоловіка домі. Хлопці, власне, жили самі, а тому рано стали дорослими. Кожен день після школи вони приходили обідати на кухню ресторану, доповідали матері про свої справи і відпливали паромом до себе на лівий берег. Хлопчики пішли в батька — самостійні, незалежні, вони не обтяжували матір непотрібним домашнім клопотом. От тільки це захоплення Ролфа. Мати не хотіла, щоб син був радистом і проплавав, як батько, півжиття в морі. Фру Улл не любила моря, а тому боялась довірити йому свого меншенького. Різниці між радистом сейнера і радистом-конструктором не розуміла. Їй було неприємно, що над її хлопцем сміються навіть такі солідні пани як-от її хазяїн. Аксель Крістіансен вважав захоплення Ролфа дурною примхою і завжди додавав: син рибалки повинен стати рибалкою, інакше у світі все піде догори ногами.

Жартували з того і інші. Та й як було ставитись до того інакше, коли Ролф, цілий сезон плаваючи, а потім ще надриваючись на рибзаводі, ледве отримавши гроші, негайно їхав до Осло і привозив звідти ящики з радіолампами, конденсаторами, варіометрами, трансформаторами та іншим, не купивши собі навіть нової сорочки чи модної краватки, в яких красувались перед своїми подружками його однолітки? Однак кепкування; жарти не зачіпали самолюбства Ролфа, він мріяв стати радіо-конструктором і неодмінно став би ним, коли б не ця проклята окупація.

В маленькому північному місті, яким був Хаммерферст, усі знали один одного. Тут населення майже не мінялось. Рідко хто виїздив звідси і ще рідше хтось добровільно наважувався переїхати сюди на проживання. Все-таки маківка Європи, найпівнічніша її місцина. В Хаммерферсті вибирали подруг життя ще з дитинства, із шкільних років. І як це завжди буває, хлопців вибирали дівчата. Інгрід вибрала Ролфа. Для багатьох її вибір так і залишився незрозумілим. Дівчині з таким посагом, який міг за нею дати Аксель Крістіансен, належало вибирати з кола забезпечених, а не водитися з голодранцем. Він і в гімназії вчився на ті копійки, які його мати отримувала від страхової компанії за чоловіка, що загинув на морі. Пан Аксель пробував, на прохання фру Улл, якось перешкодити дружбі, однак з того нічого не вийшло — дочка була уперта і нічого не бажала слухати.

Інгрід подобалось підколювати Ролфа «схемами і клемами», проте в душі схвалювала його захоплення, резонно вважаючи, що це заняття нічим не гірше того, яким переймається її тато. Вона вважала, що ставши конструктором-інженером, Ролф підніметься до рівня їх сім'ї і батько вже не буде мати підстав противитись їх заручинам. Ролфа і Інгрід завжди бачили разом, а тому людський поголос з'єднав їх задовго до того, як Аксель Крістіансен усвідомив, що його дочка закохана в цього довгов'язого, веснянкуватого хлопця, молодшого сина його покоївки. Пан Аксель був удівцем і життя вів вельми необтяжене умовностями моралі. В Хаммерферсті його бачили рідко, вихованням дочки, якщо не враховувати нотацій, на які був щедрий і вдень, і вночі, не займався. Йому було десь майже п'ятдесят. Він вважав, що прожив свої кращі літа нудно, і поспішав надолужити, пожити трохи для себе. А для цього маківка Європи не годилася, тут потрібні були масштаби Осло, Копенгагена, Парижа, де Аксель і перебував майже постійно. Заводи, які він успадкував після смерті дружини, давали солідні прибутки, і пан Аксель міг собі дозволити жити з насолодою.

З роками Інгрід ставилась до батька все з більшою підозрою і неповагою. Причиною тому були чутки, що Аксель Крістіансен зловмисно довів свою тридцятидвохрічну дружину до могили, аби заволодіти підприємствами, які дісталися їй у спадок не лише в Хаммерферсті, а я Нордкіні, Тромсьє, Нордкапі. Його ресторан (це було все, чим він володів до шлюбу) давав мізерні прибутки. Родичі дружини почали було судовий процес, та чи то Акселю вдалося підкупити суд, чи закон виявився на боці неповнолітньої спадкоємиці, а тільки тяжба закінчилась перемогою Крістіансена. Він задумав було перебратися до Хаммерферста, кудись далі від злих язиків, але цьому противилася дочка. Вона категорично відмовлялась залишити рідне місто. Тут була могила матері, тут фру Улл, Ролф, тут її світ. А той, у який кликав батечко, був би їй не до душі. Інгрід знала й те, що ставши повнолітньою, вона одержить право володіти спадщиною, і тоді батько вже не зможе перешкодити її шлюбові з Ролфом. Це зараз він ще опікується її майном, І, як говорить у Хаммерферсті злі язики, поспішає прибрати до рук якомога більше.

Кепкування над Ролфом на велику радість Інгрід припинилися після того пам'ятного випадку, коли в муніципалітет Хаммерферста прийшов лист з російського міста Архангельська, підписаний начальником Головного управління Північного морського шляху з проханням висловити подяку короткохвильовику Ролфу Уллу за допомогу, яку він падав при рятуванні радянських рибалок, що потрапили в біду в районі острова Едж. Тоді затонув сейнер «Ломоносов» і рибалки висадились на лід. Їх координати у вихорі Магнітних бур вдалося піймати тільки Ролфу, а це вже свідчило про його майстерність.

Мер Хаммерферста був великим патріотом свого міста. Він так урочисто вручав Ролфу Почесну грамоту радянського товариства «ОСВОД», що того почали вважати визначним явищем нарівні з Меридіаном: «З того часу, як у нашому місті — першому місті Європи! — було введено електричне освітлення, з того достопам'ятного моменту, коли у нас була встановлена колона Меридіана, наше місто не знало видатнішої за цю події!»

Після таких високих слів Інгрід почала називати Ролфа Меридіаном. Під цим псевдонімом він був тепер відомий у підпіллі, але серед бійців норвезького Опору, проте, мало хто знав, звідки це прізвисько у хлопця. В центрі Хаммерферста дійсно стоїть колона, на якій золотими буквами написано, що тут знаходиться північна точка велетенської дуги меридіана, проміряного руками геодезистів трьох націй, які працювали над цим з 1816 по 1852 рік. Така ж колона поставлена і на південнім кінці меридіана на Дунаї, поблизу міста Ізмаїла. Граніт не зберіг для нащадків імен учених, що вчинили цей подвиг, проте і на північній і на південній можна прочитати, що «… трудились геометри трьох націй з веління і при всебічному сприянні імператорів Олександра І, Миколи І і Оскара І».

Ролфа арештували в перші дні окупації. Потрапив під санітарну акцію — гестапо чистило Хаммерферст від потенційних ворогів нового порядку. Дорогою в концтабір хлопцеві допомогли втекти. Люди з Мілорга направили його до пастора Орвінга в Хейккі.

Перший час Інгрід не знала, де Ролф, і цим вирішив скористатися Аксель Крістіансен. Він надумав таємно емігрувати до Америки. Не дивлячись на його зв'язки, організувати втечу було непросто, це коштувало грошей. Однак Інгрід, як завжди, змішала карти, відмовилась тікати. І проти волі батька ще більше зблизилась з фру Улл, а через неї з якимись темними особами, що називали себе бійцями Опору. Аксель Крістіансен встиг без відома дочки переправити за океан і те, чим володів сам, і те, що належало Інгрід, а тому від свого наміру не відмовився. Розлучатися з грішми пан Аксель не міг, а тому розлучився з дочкою.

Як тільки він зник, Інгрід і фру Улл залишили Хаммерферст і переїхали в Балстад, що був недалеко від Хейккі, де в пастора водієм працював Ролф. Звідси ближче було і до Глом-фіорда, де жила Марта Ніссен. Так замкнулася лінія партизанського зв'язку між Глом-фіордом і Тромсьє. В Балстаді Інгрід влаштувалася на навчання до фельдшерської школи, а звідти її взяли медсестрою до офіцерської поліклініки. Вона ревно вивчала медицину, хоч для цього у неї майже не лишалося часу. Вся її увага була зосереджена на об'єкті «Вікінг».

«Опель-капітан» мчав гірською дорогою. Ліворуч внизу, між скель, чорніло море, праворуч суцільною стіною нависали гори. День видався ясним. Сліпило сонце. Вітер піднімав з моря холодне вологе повітря і спресовував його в ущелинах, неначе голубий прозорий холодець. Машина то пробивалась крізь пелену вологи, і тоді вікна запотівали зовні, то виривалася вище, в наскрізь пронизану сонцем холодну прозорість, і тоді вікна запотівали з середини. Дорога зміїлась, облягаючи ребра крутої скелястої гори. На асфальті лежав топкий льодок, місцями покритий невисокими сніговими перевагами, що таїло в собі ще більшу небезпеку. Однак Касян, який сидів за кермом, впевнено долав перешкоди, і машина, не збавляючи швидкості, виїхала на перевал. Далі дорога спускалась круто вниз, пірнала в ущелину і попереду проглядала за синьою пеленою, звиваючись крутими, стрільчастими скелями.

«Такою дорогою далеко не втечеш», — подумав обер-лейтенант Шлезінгер і нервово роззирнувся. Ні, їх ніхто не переслідував. «Мабуть, той старий шкарбан Рунге вирішив, що його хтось хоче пошити у дурні, але ж я встиг сказати йому все… Все, що потрібно! Невже не додумається послати в Глом-фіорд солдат? Невже не перекриє виходи з селища? Ідіот! Боже, і цей кретин ледве не став моїм родичем. Яке щастя, що в моїх жилах тече якась краплина англійської крові».

Отто Шлезінгер закипав. Розумів, що злість його викликана не так похибками полковника Рунге, як досадою на самого себе. «Хіба розумні чинять так, як ти? Понадіявся на себе і не дооцінив Енке. Зізнайся хоч тепер, що пиха розпирала тебе і ти вважав свого найлютішого ворога вчорашнім днем, старим, ні до чого не здатним пеньком, сивим мерином, якому давно пора випрягатися з воза. А він обійшов тебе на крутому повороті, як хлопчика, обвів круг пальця. Досадно, чорт забирай».

Обер-лейтенант здригнувся і струсонув головою. Ті, що сиділи попереду, перезирнулися, обмінялися між собою кількома фразами незнайомою мовою, і машина зупинилась. «Тепер уже ніхто не завадить, ніщо не перешкодить їм розправитись зі мною!» — майнуло в голові Шлезінгера. Він отерп від жаху. Та солдати лиш помінялись місцями. За кермо сіла Інгрід, а веснянкуватий і широкоплечий (і як лиш цей телепень біля шлагбаума не помітив, що шинелі у них одягнені на цивільні костюми?) влаштувалися поруч нього на заднім сидінні. «Опель-капітан» рушив за перевал.

— Тобі не страшно, Ін? — спитав. Ролф.

— Ні, — відповіла, не оглядаючись.

— Страшно перші двадцять років, далі буде ще страшніше, — сказав по-російськи широкоплечий, що сидів тепер по праву руку від обер-лейтенанта.

Інгрід кинула на нього миттєвий погляд і посміхнулася.

— Що він говорить? — спитала у Ролфа.

— Радить спускатися на другій швидкості і не вимикати зчеплення, — відповів Ролф. Він повернувся в бік росіянина і сказав. — Не хвилюйся, вона водить машину краще за мене.

І знову настало довге мовчання. Тільки шурхотіли по ламкому, підталому льодку шини та підвивав налітаючий з долини вітер. Попереду, на дні глибокого провалу, холодним розливом живого срібла мінилося море. Над ним на краю велетенської сходинки розташувався Глом-фіорд. З тих, хто зараз був у машині, тільки Ролф бував тут раніше. Тоді сейнер, на якому вони вийшли з Хаммерферста за тріскою, деякий час змушений був ховатись тут від лютого шторму. Хлопцеві поталанило, він гостював у тіточки Марти цілий тиждень і познайомився з її чоловіком Осмундом Ніссеном (раніше такої можливості не мав, тому що Осмунд більше садів по тюрмах). Він був людиною розумною. Привітний, і як всі норвежці не багатослівний. Тиждень — невеликий строк, але Ролф встиг прив'язатися до Осмунда. Особливо гостро відчув це, повернувшись до себе на сейнер, в радіорубку. Як довго потім йому не вистачало справжньої чоловічої розмови за кухлем еля, розмови про життя, доброго слова, щирого погляду.

З семи років залишившись сиротою, Ролф не підозрював навіть, що всі ці роки тужить за батьком. З Ніссеном тоді розлучились надовго. Лише років зо два тому доля знову звела їх. Осмунд змушений був переховуватись від поліції і сидів у підпіллі будинку Уллів у Хаммерферсті. Вдень не ризикував підніматися на мансарду, зате серед ночі… Які то були ночі! Вони просиджували, не запалюючи світла, до ранкової зорі і все говорили… Саме тоді постала перед Ролфом на повний зріст правда Ніссена. Встала і закрила собою всі маленькі, ниці правдочки, тому що це була правда трудового народу, за чиї права все життя боровся Осмунд Ніссен. Ролф уже тоді зрозумів, що Ніссен не один у тій справедливій боротьбі. І в Хаммерферсті були у нього однодумці, соратники.

Гіта, старша дочка боцмана Лундхолета, була зв'язковою у Осмунда. В Хаммерферсті її поважали. Інтелігентна, освічена жінка, закінчила університет у Швеції, багато писала в газети і журнали. Вона купувала і читала книжок більше, аніж усе поліцейське управління міста.

На випадок небезпеки Гіта мала подати сигнал на лівий берег. Тому ночами, сидячи в мансарді, вони не зводили очей з протилежного берега фіорди: чи не блисне у вікні будинку Лундхолетів умовний тричі повторений вогник? Та, певне, поліцейські чиновники Хаммерферста не дуже поспішали виконати наказ із Осло, де в поліцай-комісаріаті засіли квіслінгівці. З Хаммерферета одписувались коротким: «В регіоні не виявлено…» І заворушилися лише тоді, коли із столиці прибула спеціальна група розшуку. Але сталося це не одразу. Майже місяць Ролф і Осмунд прожили відносно спокійно. Саме тоді між ними виникла і зміцніла справжня дружба. Осмунд став для Ролфа чимось на зразок вищої совісті. Кожного разу потім, коли життя заганяло хлопця в кут, а чи пропонувало зробити нелегкий вибір, він запитував себе: а як би в цьому випадку вчинив Осмунд?

Зараз, знаючи про зустріч з Ніссеном, Ролф мимоволі підсумовував прожите без нього і запитував себе: «Чи так жив? Двадцять років позаду, а скільки друзів придбав?»

Так близько до живого фашиста Касян Калікін ще ніколи не сидів. Раніше здавалось — зустрінься; йому отак ворог, розірвав би на шматки руками. На фронті розумів, що перед ним фашист і бити його треба нещадно, проте в свідомості жили Гете, Шіллер, спливали в пам'яті рядки з «Нібелунгів», звучали пристрасні кличі свободи Карла Моора, і зворушлива Лорелея малювалась на високій скелі над Рейном. Касян стріляв у фріців, бачив, як вони падали, але відчуття, що це саме його куля скосила того конкретного ворога, не було. Гострота почуттів прийшла тут. Вогонь, що на його очах забрав життя Грині Кілару, Сашка Воскобойникова, Колі Бистрова, спопелив в його душі всі почуття, крім ненависті. Сьогодні Лорелея просила захисту у радянського солдата, захисту від фашистських варварів, що спалювали на вогнищах книги геніального Гейне.

Цього обер-лейтенанта Калікін відчував кожною клітиною. Нерви у обох були напружені вкрай. Голова у Касяна гула, в роті, як на полюванні, відчувалась гіркувата сухість. Він одразу зрозумів, що Шлезінгер не з тих, хто від першої небезпеки падає на спину і піднімає догори лапки. Зараз він затаївся, очікує, а трапиться найменша пагода — випустить кігті. «І чому Ролф не дозволив пристрелити його ще там, у Балстаді? Порішили б гада — і справі кінець, а то тягнемо, самі не знаємо куди. Що ще чекає на нас попереду, а ми… Правда, тікати цьому білобрисому пронозі ніби нема куди — праворуч гори стіною, ліворуч провалля, дна не видно…»

Вірний звичці все робити грунтовно, по-хазяйськи, Касян ще на перепалі обхопив офіцера поверх ліктів ременем, притис його руки до боків, як міг, туго, йоги зв'язав його ж краваткою. Парабелум обер-лейтенанта лежав у Касяна в кишені, і це якось заспокоювало. Вони вже майже спустились від перевала до селища, коли за ребром гори Касян побачив, що дорога зникла. Тобто недавно нею можна було проїхати до самого селища, але зараз… Інгрід натисла на гальма. Машину занесло, вона посунулася юзом на кільканадцять метрів вперед і боком уперлася в сніг, брудний, нашпигований камінням і глиною.

— Схоже на оповзень, — сказав Ролф.

— Схоже, — погодився Касян. — А може, й ні. Якщо сполучення з Балстадом комусь стає непотрібним, досить невеликого толового заряду і такий завал буде в будь-якому місці дороги.

— Тепер до наступного літа Глом-фіорд замкнуто на замок.

— Чому? Хто захоче, той і морем, і повітрям добереться.

— А нам далі доведеться йти пішки, — сказала, вшиваючи з машини, Інгрід. Захищаючись від сонця долонею, вона придивлялась до селища. Коли наблизились Ролф і Касян, повідомила: — Жодної живої душі не видно.

— Ні, чому ж, — заперечив Касян. — Народець є. Коли печі топлять, то значить живі.

І справді над хатами прямо вгору піднімались дими. Десь високо в синьому небі вони зникали, танули у білому сліпучому царстві вічних снігів.

— Розв'яжи йому ноги, — сказав Ролф, звертаючись до Касяна. — Та швидше. Бо я вже чую, як пахне смажена макрель на пательні тіточки Марти. От хто вміє готувати рибу, так це фру Ніссен.

Він поклав свій автомат на дах «опель-капітана» і нахилився, щоб розв'язати на краватці, що стягувала ноги бранця, вузол. Зробити це виявилось нелегко, вузол не піддивився. Певне, дорогого обер-лейтенант пробував послабити пута, але тільки сильніше затягнув їх.

— Зараз я дістану ножа, — зітхнув, розгинаючись, Касян. Він уже засунув руку під полу шинелі, як почув голос Інгрід. Вона зверталася до Ролфа, кликала тихо, ніби боялась, що хтось сторонній почує її. Касян підвів голову і побачив двох з автоматами. Вони стояли на завалі кроків за п'ять, не далі. Ще один з'явився, вийшовши десь із скелі, і неквапом рушив до них. Ролф простяг було руку до автомата, що лежав на даху машини.

— Подивись назад, — пошепки промовив Касян. Ролф озирнувся. Позаду, відрізаючи шлях до перевалу, на дорогу виходили ще двоє. Автомати у них були німецькі, форма квіслінгівської поліції. У Ролфа обірвалось серце. Зате Шлезінгер, побачивши поліцаїв, дякував богу. «Ні, фортуна ще не лишила мене!» — майнуло в його голові. Однак, придивляючись до чоловіка, що наближався до них від скелі, зрозумів, що радість була передчасною. Цей чоловік, з усього видно, був головним. Одягнений, на відміну від інших, у рибальську хутряну куртку, вовняну кепку з навушниками, грубий, домашнього виготовлення светр. Лице обвітрене, заросле густою бородою, що для місцевої поліції було справою зовсім вже неможливою. Місцеві охоронці нового порядку вважались франтами. Про них говорили: «Поліцаї Квіслінга голяться перед тим, як піти до перукарні».

Чоловік не поспішав, здалека уважно придивляючись до людей, що стояли біля машини.

— Хто такі будете? — спитав неголосно.

— Осмунд! — закричав раптом Ролф і кинувся обнімати бороданя.

— Ролф, друже мій, тебе не впізнати!

— Тебе теж… Ця твоя борода збила мене з толку.

Вони радісно стискали один одного в обіймах. Партизани, що надійшли ближче, посміхалися, весело жартували, перемовлялися. Касяна теж сповнювало почуття радості. Все складалося добре. Вони досягли мети, і можна сподіватися на повернення до своїх. Тепер дорога відкрита. Ці славні хлопці не відмовлять, дадуть провідника… Фінмарк — партизанський край, а за ним, на північному сході, під горою Карриквайвіш, його рідна дивізія. Там чекають вістей від групи Боярова.

— Осмунд, це Ін… Інгрід Крістіансен. Ти повинен пам'ятати її… А це Кассій-Ян, росіянин. Він мій брат! Як Людвіг, розумієш?

Він усе розумів, цей світлоокий усміхнений чоловік. Повторюючи: «Чув про вас, Ін… Чув…» — потис дівчині руку. Потім підійшов до Касяна і мовчки обняв його. Ролф був до краю схвильований. Так як учинив зараз Ніссен, міг учинити тільки рідний батько. Коли в норвезькій сім'ї стороннього називали братом, це багато важило.

— Ми тут прихопили одного з охорони «Вікінга», — сказав Ролф, згадавши про бранця. — Він повинен знати, що замишляють проти вас окупанти. Як його, Ін?

— Шлезінгер… Отто Шлезінгер…

Обер-лейтенант мовчки лежав на задньому сидінні і чекав, як поведеться з ним доля. Хотілося зірватися і бігти. Хай стріляють, хай уб'ють. Але зв'язаний не міг навіть поворушитись. Тим часом прочинились дверцята і до машини зазирнув Ніссен. Їх погляди зустрілися. Партизанський ватажок дивився на обер-лейтенанта в цікавістю, проте без злоби.

— Норвезькою володієте?

— Погано…

— Англійською?

— Так… О-о, англійською я володію добре, — захвилювався бранець.

— Він навіть лається англійською мовою, — зауважила Інгрід.

— Англійська мова моя рідна… Друга рідна мова, — поспішив сказати обер-лейтенант Шлезінгер.

Ніссен якось загадково посміхнувся і, звертаючись до Інгрід, сказав:

— Той, кого привезла фру Улл, марив і теж… лаявся, як справжній англієць.

— Осмунде, чи значить це, що мати дісталась сюди щасливо? — спитав Ролф.

— Скелю підірвали одразу ж після того, як вона переступила поріг панюго дому. Вона зараз з Мартою. Ти скоро побачишся з нею… І так, гер обер-лейтенант, нам, здається, є про що поговорити з вами.

Касян, що стояв поруч, вловив зміст останніх слів Ніссена, дістав ножа, готуючись звільнити бранця, але наказу не було. Ніссен випростався і стояв, ніби до чогось прислухаючись.

Тим часом Шлезінгер думав, що і як говорити, адже зараз йому почнуть ставити запитання. Та страх розігнав з голови рятівні думки. «Розстріляють! Розстріляють чи… Ні, я для них окупант, офіцер охоронних з'єднань, есесівець. Вони чули мою розмову а Рунге, бачили мене на озері в Хейнкі, а там я поводив себе, як справжній покидьок… Розстріляють!.. А коли відкритися? Розповісти, що я і Енке… Не повірять. Довести нічим. Що я зможу навести їм як докази, які факти, слова?»

Він напружено чекав запитань, а той бородатий не поспішав запитувати. Дивився у бік фіорда, наче втратив до полоненого будь-який інтерес. Обер-лейтенант визирнув з машини. Всі кругом прислухалися до чогось, що зараз полонило їх увагу. Це був дивний звук. Здавалось, він долинав одразу з двох боків — підповзав знизу, з моря, і падав з гір. Від моря звук надходив рівний, однотонний, металевий, з гір скочувався зі стогоном, неначе важке дихання. Спочатку Шлезінгеру здалося, що цей звук має два різних джерела, проте, коли побачив літак, що випірнув із сизої імли над фіордом, у ньому щось ніби обірвалось і всі надії полетіли у прірву.

Обер-лейтенант Шлезінгер розумів, що англійський бомбардувальник (а це був добре йому відомий «брістоль-бофорт») міг з'явитися тут лише з виклику падлюки Енке. Виходить, цей старий пролаза таки встиг… Ніколи ще Отто Шлезінгер не відчував такого пекучого болю до самого себе. Відбувалась кричуща несправедливість — його нагло обібрали. І тепер він стане свідком того, як фортуна усміхнеться зраднику Енке?! «Господи! Навіщо тобі моє приниження? Адже надходить мій кінець, і я не зможу вже мати користі з твоєї мудрості…» Немов закам'янілий, Шлезінгер стежив за тим, як злетів на плато бомбардувальник, як увійшов над селищем у віраж і сів біля палаючих на околиці багать, як біжать до нього од крайніх будинків двоє з ношами, а потім льотчики запихають до літака напівживу людину. «Чому ноші? Чому запихають, мов паралітика? Чому одного? Хто це? Енке? Тоді де доктор Гергардт?!»

Літак одірвався від землі і, притискаючись до води фіорда, прямував до моря. Люди, що стояли на завалі, бажали йому щасливої путі, а він, Шлезінгер, чекав якогось чуда. Сподівався, що не вистачить машині місця для розгону і вона звалиться з велетенської сходинки плато і загине у хвилях, то чекав, що ось-ось виринуть винищувачі і розстріляють «брістоль-бофорт». А коли нічого такого не сталося і літак одірвався від землі, пролетів над баркасами, що погойдували щоглами біля причалу і розтанув у сизій імлі фіорда, Отто Шлезінгер прокляв свою долю і заплакав. Таке трапилось з ним уперше. Навіть у дитинстві ніколи не плакав. Коли істерика трохи вгамувалася, відчув на собі погляди людей, що стояли навколо, і його обпік сором. Опустив голову, зусиллям молі задавив у собі останні схлипування і замовк. Як міг, витер зв'язаними руками очі. Мекав, що ось тепер до нього вже підійде бородань і почне розпитувати.

«Що готує проти Мілорга полковник Рунге?» — вже дзвенів у вухах голос Ніссена. «Як відповісти? Адже я дійсно не знаю всіх планів СД. Ну, можна збрехати. Ні, брехня розкриється, і тоді… Краще вже покопатись у пам'яті. Деякою інформацією я все ж таки володію і саме цим можу їх зацікавити…»

Тут він почув ті ж самі, як йому здалося, звуки, що хвилями скочувалися в гір, і подумав, що літак повертається. Поглянув на партизан, але вони чомусь дивилися у бік перевалу. А гуркіт наростав. Він уже не розривався на зітхання, а падав з висоти монотонний і важкий. Там на перевалі щось чорніло. Якась темна рисочка рухалась, прокреслюючи дорогу од перевалу. Шлезінгер протер очі і не повірив тому, що побачив, — там на дорозі рухались дві довжелезні, криті брезентом машини з солдатами, а за ними, на відстані, повз, схожий на чорного лискучого жука, «б'юїк» полковника Рунге. Машини були ще далеко, а звук моторів чувся ніби поруч. Обер-лейтенант не встиг зміркувати, в чому. тут справа, як раптом з-за скелі вискочив бронетранспортер і сипонув густою кулеметною чергою. Хто стояв на завалі, попадали в сніг і відкрили вогонь.

Шлезінгер скотився між сидіннями, так ніби це могло врятувати від куль. А вони свистіли над головою, глухо, наче палицями, били об кузов. У відкриті дверцята «опеля» було видно, як ковзаються обледенілим настом четверо коліс бронетранспортера, що вже не слухався керма. Багатотонна маса заліза повзла, насуваючись на «опель», що приткнувся біля завалу, і погрожувала розчавити, зім'яти його, як консервну бляшанку. Удар прийшовся в мотор і це врятувало обер-лейтенантові життя. Вмить фари, капот, колеса і сам мотор перетворились на плескату балабушку і занурились у завал. Дверцята одлетіли, і оглушений ударом Шлезінгер опинився на асфальті. Над ним, захлинаючись, стрекотав кулемет, тріщали у відповідь автомати тих, хто був уже по той бік завалу.

Зрозумівши, що кулі пролітають десь стороною, Шлезінгер посміливішав, протер засипані брудним снігом очі і побачив, що лежить біля заднього колеса бронетранспортера і руки його вільні від ременя. Підтягнув ноги і заходився розв'язувати вузол на власній краватці, що обплутала йому ноги. Шовкова тканина не піддавалась. Під руку потрапив шматок скла від розтрощеного «опеля». З його допомогою вдалося звільнити ноги. Тепер він уже думав, як вилізти на транспортер, за бронею, думалось, кулі партизанських автоматів не страшні. Проте варто було висунутись з під колеса, як на скелі, що нависала над дорогою і бронетранспортером, майнула постать чоловіка з протитанковою гранатою в руці.

В нестямі зірвався на ноги і кинувся геть від броньовика. Біг так, як ніколи до того не бігав. У нього вдарили із автомата, але кулі продзижчали повз вуха. Ще мить, ще — і він уже за поворотом. Скеля затулила від прицільного вогню, але він усе біг і біг, аж поки не відчув, що сили скінчилися. Задихаючись, брязнув об дорогу. І тут кулеметна черга дряпонула асфальт поруч нього. Скотився в рівчак, сховав голову за камінь. Оглядівся і зрозумів, що стріляли з тої ж таки скелі, що нависла над завалом. Шлезінгер не встиг відсапатись, як вибух протитанкової гранати сколихнув повітря. Зірвався і знову кинувся бігти дорогою вгору. Не оглядався, не чув нічого, тільки чекав, що ось-ось дожене його куля і все скінчиться. Раз і назавжди! Швидше б це сталося. Швидше… Але в нього вже ніхто не стріляв.

Машини з піхотою наближалися. З них на ходу вискакували автоматники. Молоденький лейтенантик, злякано поводячи водянистими, банькатими очима, викрикував команди. Капрал, а за ним солдати, пригинаючись, бігли кюветом у бік завалу, про всяк випадок тримаючи обер-лейтенанта, що поспішав їм назустріч, на прицілі своїх автоматів. Лейтенантик ще здалеку наказав Шлезінгеру підняти руки і, лише переконавшись у його слухняності, підійшов. Смішно і образливо було стояти з піднятими догори руками перед цим вугруватим хлопчиськом, проте робити нічого. Лейтенантик обмацав місце, де звичайно ховають зброю. «Щеня! — вилаяв його Шлезінгер. — Одразу видно: з охоронних. Вишколений!..» Проте вголос сказав:

— Ведіть мене до полковника, лейтенанте, якомога швидше ведіть!

Його вимога і тон ніяк не збентежили лейтенанта. Сховавши до кобури пістолет, він покликав до себе капрала.

— Займайте оборону, Тонненбах. Двох беру з собою, — і вже звертаючись до Шлезінгера, додав: — Ідіть вперед.

Полковник Рупіє стояв біля свого «б'юїка» і неголосно командував:

— Спустіться в селище, Геллер, і щоб там був порядок! Та дивіться не панькайтесь. Їх там мало, самі бачите. Вони бою не приймуть, так що форвертс! Сміливіше!

— Слухаю, гер полковник! — Гауптман Геллер клацнув закаблуками.

— Як справитесь, дайте три червоних.

— Буде зроблено! — Геллер побіг до солдат, що висипали з другої машини.

Рунге поглянув на Шлезінгера, і брезклива, нищівна гримаса скривила його лице. Жестом наказав лейтенантові йти геть.

— Що ж це ти дав себе так обдурити? Що з тобою, Отто?

— Хто міг подумати, що цей Енке виявиться…

— І ти певен, що він утік до англійців? — Настрій у полковника досить благодушний. Від нього приємно пахне коньяком і дорогими сигарами. Він, видно, не сприймав те, що відбулося, трагічно. — А може, все це тобі приснилося?

— Його забрав англійський літак! Подивись, там ще димлять багаття, — сказав, давлячись злістю, Шлезінгер.

Полковник спохмурнів. Волохаті брови зійшлись до перенісся, очі хижо зблиснули. Підняв бінокль і довго мовчки дивився у бік селища. Потім спитав:

— Гергардт був з ним?

— Ні. В літак завантажили одного Енке.

— Чому завантажили?

— До літака на ношах, а далі вже льотчики завантажили.

— А де ж Гергардт?

— Не знаю.

— А хто ж повинен знати? Я, чи що, був у нього драбантом? Я довірив тобі таку важливу справу, а ти… Бач, за бабами скучив, і…

— Я виконував розпорядження доктора Гергардта. Їздив до Бергена в листом, якого він написав рейхсміністру.

— І про це ти говориш мені лише зараз?!

— Я б сказав і раніше, коли б ти хотів мене послухати. А ти гаркнув на мене і послав ганятися за «кротами».

— Що було в листі?

— Виходячи з ситуації, в ньому Гергардт просив підтримки, просив надіслати компетентну комісію. Він не прийняв жодного зауваження експерта. Говорив, що зробив геніальне відкриття, а ті з Баварської академії змовились проти нього. Однак це лиш мої здогадки, я листа не читав… Я лиш передав його з матросом…

— Виходить, лист може потрапити до рейхсміністра. — Рунге нервово шкріб підборіддя. — Комусь доведеться за це відповідати.

— Відповідатиму я! Що мені втрачати, моя кар'єра тільки починається. Зрозумій, я хочу врятувати тебе, полковника Рунке, доля якого мені небайдужа.

— Мене?

— Так, тебе! Адже в цій історії більше за інших винуватий ти!

— Що ти мелеш? Опам'ятайся!

— Пробачте, гер оберст, можливо, я не так висловився. Однак постав себе на місце твого берлінського начальства. Хто може з їх точки зору бути найбільшим винуватцем того, що сталося, того вже безперечного факту, що іноземна розвідка тримала на об'єкті «Вікінг» свого агента, а можливо, і резидента? Мабуть, той, хто не зміг його знешкодити, викрити, знищити!

— Винуватих ми знайдемо і покараємо за законами воєнного часу. — Полковник кинув на Шлезінгера важкий зневажливий погляд. — Винуватець не мине кари.

— Послухай, Курт. Не час мене лякати. Якщо в тебе лишилась хоч крапля здорового глузду, ти негайно повинен зв'язатися з аеродромом і вислати наперехват винищувачів, а вже потім будемо вирішувати, кому скільки дістанеться. Треба думати, як викрутитись з цієї дурної ситуації.

— Навряд чи винищувачі встигнуть, — стаючи на горло власній амбіції, вичавна Рунге.

— Вони постійно баражуючі, вздовж узбережжя і можуть бути зараз досі, недалеко від Глом-фіорда, там, при виході його в море. Ти це припускаєш?

— Припускаю, але…

— Не трать часу, накажи радистові зв'язатися з патрульною службою! — гаряче наступав на полковника Шлезінгер.

Той завагався. Потім все-таки підійшов до «б'юїка», прочинив дверцята і кинув радистові:

— З'єднайте мене з майором люфтвафе Крюгером і то негайно!

Рунге відійшов на обочину, всім своїм виглядом показуючи Шлезінгеру, що не бажає вести далі розмову в подібному тоні. Цей хлопчак посмів розмовляти з ним, як з рівним. Більше того, насмілився повчати. Все це йому згадається, коли справа дійде до з'ясування обставин втечі Енке, коли доведеться відповідати слідчому: де доктор Гергардт, чому сам опинився в полоні у цих бандитів, чому не розстріляли, чому дали можливість повернутися? Ці питання хвилювали полковника, як і його теперішнє становище, в якому він опинився через того паскуду Енке. «Все переплелося в єдиному вузлі. Якщо в Берліні стане відомо про те, що доктор Гергардт зник невідомо куди, а майор Енке накивав п'ятами, кар'єру можна вважати закінченою — про генеральські погони саме час забути. Добре ще, коли дадуть полк де-небудь в тилу, а то й на Східний фронт пошлють… Та все те попереду, а зараз… Чи нема якого виходу з цієї пастки? Припустимо, зникнення Гергардта можна пояснити просто: човен доктора напоровся на міну, яку течією загнало з моря в фіорд. Залишається Енке. Але хто сказав, що майор — англійський розвідник? Шлезінгер? Цього можна примусити забути про все. Того, що він тут наговорив, ніхто не чув, окрім мене. А коли справу подати так, що Енке потрапив до рук партизан і загинув? При потребі той же Отто підтвердить, як очевидець. Підтвердить, якщо хоче жити. Літака ніхто з тих, хто прибув сюди зі мною, не бачив, виходить його й зовсім не було… Над цим треба подумати. Така доповідна в Берлін Лише підтвердить, як нелегко йому тут працюється, а головне — зніме претензії, зазіхання на його «тепленьке місце» відпадуть у охочих самі собою. І генеральські погони знову заблищать попереду…»

Бінокль Рунге зупинився на завалі, який, сторожко поглядаючи на скелю, що нависла над дорогою, саме переходили солдати Геллера. «Повзуть, мов дохлі мухи. І чого бояться? Все, що мало впасти, уже впало. Партизани відходять. Теж, мабуть, раді, що є можливість відірватися… А цей недоносок Геллер задер голову, ніби молиться на ту скелю. Ну, послав мені господь бог військо. Як з такими протистояти хитрому і, що правду таїти, сильному ворогові? Ну, заждіть, ви в мене ще… Я вам…»

Внутрішній монолог полковника обірвався на півслові. Скеля, що висіла над завалом, раптом розкололась і впала вниз на дорогу. Все сталося в одну мить. Солдати і їх гауптман зникли під лавиною каміння і снігу. Вона перевалила через дорогу і полетіла в прірву, залишивши після себе страшний гуркіт і клуби сніжної пилюки. Луна кілька рай повертала від ближніх і дальніх гір грізне буркотіння смерті.

— Вони зірвали скелю! — почув полковник голос Отто Шлезінгера.

— Дурневі видно, що зірвали. 1 це все дякуючи тобі, дякуючи твоєму боягузтву. Ти мені відповіси за кожного солдата! Здай зброю!

— У мене її відібрали ще в Балстаді, — чомусь посміхаючись, сказав обер-лейтенант. Йому видався смішним цей вибух гніву.

— Боягуз! Жалюгідний боягуз і зрадник! Сідай у машину! Тобою і твоїми англійськими родичами вже цікавились, але я тоді прикрив тебе. Та далі робити це я не маю наміру! Перед слідчим ти засмієшся на кутні! — Рунге відкрив дверцята «б'юїка».

Шлезінгер мовчки сів у машину. Він добре знав характер Курта Рунге, знав, що трохи пізніше, коли той охолоне, він скаже йому такі слова, від. яких полковнику засвербить у носі.

— Біля мікрофона майор Крюгер! — крикнув у відкрите вікно радист:

— Передайте, хай висилає винищувачів на перехват.

— Я передав, гер оберст.

— Ну і що?

— Винищувачі на виході з Глом-фіорда атакували якийсь англійський бомбардувальник… Він полетів у бік Шпіцбергена. Англійці збили наш «месершміт»…

— Прокляття! — вилаявся полковник, знову блиснувши на обер-лейтенанта недобрим оком.

— Що передать майору? — спитав радист.

— Мою подяку… за допомогу. — Рунге пересмикнув плечима, втягнув голову в плечі і крикнув лейтенантові, що стояв біля вантажної машини:

— Крафт!

— Я тут, гер оберст!

— Розвертайте машини. Ми повертаємось в Балстад, — полковник важко опустився на сидіння поруч з шофером. «В'юк», не дочекавшись, поки приготують у зворотню дорогу фургони, помчав до перевалу.

Ці три годний дороги до Валстада були, мабуть, важчими від тих, які довелось їхати в товаристві рудої крихітки Ін та її спільників. Зараз він не був бранцем, проте мовчанка Рунге не обіцяла йому нічого доброго. Цей сілезький вепр, за весь час не зронив жодного слова, а Шлезінгер сподівався розговорити його саме тут, у машині. «Насторожився. Боїться шофера, радиста. Може, й правильно робить. А якщо вирішив відігратися на мені, посадити під арешт? Та це буде чортзна-що! Служба безпеки в таких випадках; не жартує…» Отто Шлезінгер уже лаяв себе за то, що, образившись, заклав того негідника Енке. Він, правда, не сказав, що і сам був завербований і працював на англійську Інтеллідженс сервіс. Рунге не повинен знати про це. Треба якось повернути справу в іншому напрямку. «Хай думає, що я в запалі, у стані афекту назвав Енке англійським шпигуном, хай вважає, що той просто втік, як криса з корабля, що потопав, захопив дані про «Вікінг», сподіваючись за них виторгувати собі свободу. Це, зрештою, найвірогідніше версія, на якій слід настоювати. Все інше заперечувати найрішучішим чином!»

Перед очима Шлезінгера похитувалась товста потилиця полковника. Той сидів незрушно, дивлячись на дорогу, щось напружено обдумуючи.

Вони вже під'їздили до Валстада, коли радист, що весь час не знімав навушники, раптом звернувся до Рунге.

— Вас викликає начальник радіослужби, тер оберст.

— Що там у нього? — отямився полковник.

— Радіостанція Своа, що на Шпіцбергені, сповістила: в районі Баренцбурга розбився англійський бомбардувальник тину «брістоль-бофорт», що летів з боку континента.

Рунге повернувся до Шлезінгера. На його баб'ячому обличчі відбилася важка думка. Піт великими краплями скочувався по щоках. Полковник дістав з кишені хусточку. Витираючи лице і шию, спитав:

— Той літак якого типу?

— «Брістоль-бофорт»…

— А за часом як?

— Тож сходиться… Туди летіти не більше трьох годин.

— Зупини, — сказав Рунге шоферу. — Чи не хочеться вам трохи розім'ятися, любий обер-лейтенанте?

Машина зупинилась на обочині. Тут лежав неглибокий пухнастий сніжок, проте вірний звичці не залишати слідів, полковник звернув на прометений вітром, утоптаний шинами асфальт. Шлезінгер рушив за ним. Йшли мовчки.

— Ось що, Отто, — сказав Рунге, піднімаючи хутряний комір шинелі. — Ти, звичайно, зваляв дурня. Великого дурня, і коли б я не знав тебе з пелюшок, не панькався б з тобою.

Ця передмова вже давала надію і тому Шлезінгер мовчки чекав, куди поверне його патрон.

— Сьогодні на Шпіцберген відпливає підводний човен «У-206». Корветтен-капітан Мюллер отримав наказ зняти у Свеа гарнізон і демонтувати радіостанцію… Ти зрозумів, до чого я це кажу?

— Ні, Курт, поки що не розумію.

— Я даю тобі взвод Крафта. Сьогодні з Мюллером ви відпливете на Шпіцберген. Ти знайдеш там того падлюку Енке! Притягнеш його сюди живого чи мертвого! Повернеш мені все, з чим він так поспішав до Англії. Тільки це дасть мені можливість вберегти себе, та й тебе, від розслідування. Сподіваюсь, тобі ясно, що будь-яке слідство, хай навіть спрямоване на звинувачення такого телепня, як ти, неодмінно стане відомим у Берліні, а там у мене не лише друзі!

— А доктор Гергардт?

— Ти поверни мені те, що забрав з собою Енке, решта — мій клопіт. І запам'ятай: це наш єдиний шанс. Єдиний, Отто! Якщо повернешся з уловом, матимеш гауптмана і рицарський хрест. А ні…

Розділ четвертий «КРІСТІНА»

Будинок боцмана Лундхолста стояв у Хаммерферсті на березі, біля самої води. Від ганку за кромку прибою прокладено дерев'яні містки. Ближче до берега вони перескакували з каменя на камінь, а далі гойдались на поплавках із зв'язаних тросами металевих бочок. У цього плавучого причала, прикріпленого до сваї, похитувався на хвилі міцний рибальський човен. З обох боків носа і на кормі було виведено червоною фарбою: «КРІСТІНА». В путину Лундхолст ще виходив на нім у море ловити тріску. На човні був сильний мотор, невелика рубка, що захищала від шквального вітру і крутої хвилі, і підйомна щогла. При потребі на човні можна було ставити парус. Власне, «Крістіна» нічим не відрізнялась від інших рибальських човнів. Це лиш в таверні за кухлем еля старий боцман приписував їй надзвичайні якості. Роки брали своє, а він усе ніяк не хотів розлучатися з мрією про морську службу. Писав листи з пропозицією своїх послуг пароплавству і приватним фірмам, просив рекомендацій у капітанів, з якими раніше плавав. Ніхто, звичайно, і це думав брати старого на службу і, щоб довести, як вони всі помиляються в ньому, Лундхолст почав виношувати мрію про кругосвітну подорож на одномістній яхті. Яхти в нього не було, грошей для її купівлі теж, проте це не заважало йому при зустрічі з друзями розповідати про маршрути майбутнього плавання.

В цих розповідях «Крістіні» (так колись боцман назвав човна на честь коханої дружини) відводилась особлива роль, це була перша сходинка до здійснення мрії. От і зараз, сидячи за столом з молодими людьми, яких привела в дім його дочка Гіта, Лундхолст хвалився безвідмовністю і силою мотора «Крістіни», ще до окупації купленого ним в Англії, вихваляв хаммерферстських майстрів, які зуміли на диво точно повторити лінії корпуса, притаманні човнам давніх вікінгів.

Боцман Лундхолст уже знав, що через годину-другу йому доведеться розлучитися а своєю «Крістіною», проте виду не подавав. Правду сказати, більше ніж човна йому було шкода цих трьох, що зібралися, не дивлячись на полярну ніч, пливти до берегів Свалбарда. Для такого діла потрібен досвід, однієї молодості мало. Якби час скинув з його плечей років двадцять, сам повів би «Крістіну», і тоді вони поза всяким сумнівом досягли б берегів архіпелагу. З трьох лише один плавав, та й то радистом. Другий, так з виду міцний, та навряд чи він моряк, і довідатись, розпитати не можна — дочка просила не ставити її гостям зайвих запитань. Третя — взагалі баришня. Куди їй у море? Та, певне, вони знають, на що ідуть, і попереджати їх про небезпеку зайве.

За столом розмова все не складалася. Паузи були все довші. Та ось Гіта подала вечерю. Від пахощів солодкої, засмаженої у вершках макрелі, кисло-солоного оселедця і розігрітого баранячого сиру в гостей заблищали очі. Певне, вони встигли добре зголодніти, поки старий розповідав їм про свої морські пригоди. Щоб хоч якось винагородити їхнє довготерпіння, Лундхолст дістав з буфета пляшку віскі з портретом короля Георга Четвертого.

— Це на дорогу не завадить? — спитав у чоловіків.

— Думаю, ні, — відповіла на них рудокоса, чимось дуже знайома старому, дівчина. Він усе придивляйся до неї і ніяк не міг згадати, звідки знає її.

— Гіто, принеси чарки, у мене сьогодні, здається, є з ким випити, — боцман привітно посміхнувся дівчині. — Мені чомусь видається знайомим ваше обличчя. Ми десь з вами зустрічались?

— Батьку, я ж просила, — дочка подарувала старому докірливий погляд.

— Ну, коли про це не можна говорити, то вибачте мене, старого.

— А чому не можна? — заперечила гостя. — Ви ж мене згадали. По очах бачу, що згадали. Стільки разів заходили до нас випити чарочку…

— То я не помилився. Ви дочка Акселя Крістіансена?

— Так.

— А правду кажуть, що ваш таточко дременув у Штати?

— Правду, — після довгої паузи тихо відповіла Інгрід.

— Чому ж ви не поїхали з ним? Чи в Балстаді теж весело? Там стільки галантних німецьких офіцерів.

— Тату! — зупинила його Гіта. — Ти не повинен так говорити. Фрекен Іигрід була в Балстаді, виконуючи завдання Мілорга. Ми всі схиляємось перед її мужністю!

— Зрозумів, — похитав головою Лундхолст. — А цей молодий чоловік, певне, син фру Улл. Не скажу лиш який — старший чи… Ви так схожі із своїм братом.

— Молодший, — чомусь зчервонівся Ролф.

— Виходить, пам'ять у мене ще є, — розливаючи віскі, вів далі боцман. — Я пам'ятаю Едварда Улла. Я знав його… Він був справжнім моряком, рибалкою, товаришем. Ти можеш пишатися своїм батьком, синку. Його знали і поважали на всім узбережжі, від Нордкіна до миса Ліннеснес. Чого, на жаль, не можу сказати про Крістіансена. Ви вже вибачте, гнилуватий був чоловічок.

— Діти за батьків не відповідають, — кинув Касян. Він бачив, як болять Інгрід сказані боцманом слова, і йому захотілося захистити її. — Це ж не вона втекла, а той… А вона воює!

— Ви росіянин…

— Так, я — росіянин, — встав з-за столу Касян.

— Сядь, синку, — боцман підняв чарку. — Давайте вип'ємо. Гіто, запрошуй гостей… Коли вона мені сказала, що прийдуть підпільники, я подумав: це бог знає хто — підпільники! А зараз бачу… Скажу відверто, у мене болить за вас серце. За вашу удачу, діти мої! Я старий і, мабуть, уже чогось не розумію, не можу зрозуміти, але попри все інше, хай буде вільною наша Норвегія! На віки вічні! Амінь!

Випили. Доторкнулась до чарки і Гіта, проте не випила. І без того голова у неї йшла обертом. Батько! Її камінний Лундхолст, що визнавав лиш короля, Фрітьофа Нансена і Рауля Амундсена, коли прийшли німці — виставляв напоказ свою приналежність до знаменитого в Бергені ще з чотирнадцятого століття ганзейського купецького роду, приймав зараз її друзів по боротьбі, пив за їх удачу і називав дітьми, своїми дітьми.

Гіта підійшла до батька і поцілувала його. В тому поцілункові були і вдячність, і ніжність, і разом з тим делікатне прохання залишити її наодинці з друзями. Залишалось не більше години, а їй треба було ще так багато сказати цим трьом, що одважились на таку нелегку подорож. Старий зрозумів. Поставив на стіл чарку, обняв дочку і, підводячись з-за столу, сказав:

— Піду перевірю «Крістіну». Старій посудині випала нелегка муть.

Він вийшов, важко переставляючи набряклі йоги.

— Їжте, вам потрібні сили, — посуваючись до Інгрід, сказала Гіта.

— Щось не хочеться, — Інгрід відкинулась на спинку високого дерев'яного крісла. Прямо перед нею, в прямокутнику стіни, над сходами, що піднімалися на другий поверх, висіла довгаста картина, на якій було зображено хвилі, велетенські холодні вали, що розбивалися об граніт, берега. Від неї віяло невмолимою суворістю первісної природи.

— Що чекає нас там, попереду? Адже це навіть не Балстад, це — Свалбард.

— Ви можете залишитись, — схилившись до неї, сказала Гіта. — Я все влаштую. Вас ніхто не осудить. Свалбард під силу не кожному. Залишайтесь. Війна скоро скінчиться.

Інгрід надовго замислилась. Чоловіки вже розправились з вечерею, коли вона взяла руку Гіти, легенько потисла її і, посміхнувшись, промовила:

— Дякую, проте це не для мене.

— Свалбард — випробування непросте, — зауважила Гіта і, помітивши, що її слухають всі, повела далі: — Ніссен просив повідомити вам обстановку на архіпелазі. Повинна сказати, ми більше знаємо, що там було місяць назад, коли ми що мали зв'язок з загоном Люнда. — Гіта зняла окуляри. Близорукі очі дивилися на світ невпевнено і навіть тривожно. Однак голос її звучав, як і раніше, з чіткими вольовими інтонаціями. — Мабуть, вам краще знати все. — Вона знову одягла окуляри. — Ще у червні сорок першого англійські кораблі висадили в Адвент-фьорді невеликий норвезький підрозділ на чолі з військовим губернатором, але через три тижні ті ж таки англійські крейсери відвезли підрозділ у Лондон, і острови залишились безлюдними, щоправда ненадовго. Зимою сорок першого — сорок другого німці тримали в Адвентській долині гарнізон, у Долині Гейзерів збудували аеродром, обладнали причали Лонгіра для швартування військових кораблів. Налагодили метеослужбу і повідомляли своїм кораблям погоду. На той час з Англії на Шпіцберген відпливла експедиція Свердрюпа. У ній було чоловік сто і два кораблі — «Ісберн» і «Селіс». Відомо, що вони успішно пройшли сімдесяту паралель і острів Ян-Майєн, проте подальша їх доля залишається загадкою… В сорок третьому на Свалбард було висаджено наш десант під командуванням Ульрінга. Це був загін бійців Мілорга, обстріляних, знайомих з умовами архіпелагу, з життям на Півночі. Ульріх став військовим губернатором. У вересні минулого року німецька ескадра на чолі з лінкорами «Тірпіц» і «Шарнхорст» налетіла на Адвент-фьорд. Загін Ульріха прийняв бій, але що могли зробити півтори сотні сміливців з гвинтівками проти артилерії лінійних кораблів? Втративши шістдесят з лишнім чоловік, загін відійшов у гори. Ескадра невдовзі відпливла на південь, і ми в Хаммерферсті знову почули німецьку радіостанцію Свеа. Загін Ульріха обрав базою Долину Гейзерів. Зараз ним командує Уве Ролл Люнд. Ось така приблизно була картина на Свалбарді за роки війни. Однак що відбувається там протягом останнього місяця, нам не відомо. У нас є свої люди на радіостанції в Хаммерферсті. Це німці, що співчувають нашій боротьбі. Вони постійно слухають ефір. Від них ми знаємо… Нещодавно, а саме вчора, радіостанція Свеа повідомила, що люди з загону Уве Люнда намагалися зняти радіо з англійського бомбардувальника, що розбився в районі Баренцбурга. З цього виходить — рація Люнда пошкоджена. Тому ми посилаємо з вами радіопередавач. Ніссен просить вас, Ролф, прийняти на себе обов'язки радиста. Інгрід візьме на себе обов'язки фельдшера загону. А вас… — Гіта поглянула на Касяна і замовкла.

— Моє завдання мені пояснювати не треба, — відповів Касян. — Ви дасте нам карту?

— Неодмінно. Рація, карти, зброя і запас провізії уже в човні. От тільки треба буде перепитати у боцмана Лундхолста, скільки потрібно взяти пального — до Свалбарда понад сімсот миль.

— Мені доводилось плавати вздовж всього скандінавського Гольфстріму, — промовив Ролф, — однак на острові не довелось бути ні разу, а тому не уявляю, де там Лонгір, а де Свеа.

— Найдемо, — впевнено сказав Касян. — Ті місця мені знайомі, не заблудимось.

Він уже звертався до Гіти, але вона не розуміла його. Більше того, їй здавалось, що й інші теж не розуміють, про що він говорить. Допоміг Ролф.

— Мій брат Ян, — пояснив він, поклавши руку на зап'ястя Гіти, — запитує, чи великий в Свеа гарнізон?

— Питання по суті, — зауважила Гіта. — Найближчим часом німці мають зняти гарнізон в Свеа і демонтувати радіостанцію. Відомості поки що не перевірені, а тому…

До кімнати увійшов Лундхолст.

— Все готово. Пора віддавати кінці, — сказав він топом, яким командував на палубі. — Чоловіки, гайда за мною. Треба взяти з підвалу ще дві бочки бензину. Та й оберемок-другий стофікса не завадить. Сушена тріска згодиться вам і в дорозі, і після. Як знахідка будуть і з десяток пляшок міцного джину.

На ходу натягаючи куртки, Кисни і Ролф вийшли за боцманом. Інгрід теж підвелася з за столу і почала одягатися.

— Ну чого ж ви нічого не їли? Я так старанно готувала, — засмутилась хазяйка. — Це ще за рецептами моєї мами…

— Не сердьтесь..: Ми дорогою поїмо.

Інгрід на всі ґудзики застебнула своє скроєне за останньою модою пальто. Гіта спостерігала за нею критичним оком, потім, не сказавши й слова, вийшла до сусідньої кімнати, Через хвилину повернулась і поклала на стілець боцманську куртку-штурмовку, підшиту хутром, теплу.

— Візьміть це… Ваше пальто для такої подорожі не годиться.

Інгрід скинула пальто, одягла куртку і раптом стала схожою на гарненького юнгу. Дивлячись на неї, Гіта посміхнулась.

— Тепер я дам вам теплі штани і ботфорти. А ще шапку і шкіперський в'язаний шолом.

— Не знаю, як вам дякувати.

— За що? Я сама охоче попливла б з вами, але…

— Хочу просити вас про одну… послугу, — зупинилась на порозі Інгрід. — Якщо ми не повернемось… Хай люди знають правду про нас. Адже коли не буде війни, залишиться пам'ять. Не хочеться, щоб про тебе думали, ніби ти… Адже все було не так, все було зовсім інакше.

Вона не дозволила собі розслабитись, хоч на очі вже готові були набігти сльози. Закинула за плече кінець шарфа, штовхнула двері і вийшла на ґанок. Ніч пригасла землю непроглядною пітьмою. Десь поруч на човні пробували заводити мотор. Він заводився справно, як кажуть, з півоберта. Довго працювати йому не дозволили. Коли знову запанувала тиша, Інгрід відчула, як у душу заповзає страх. Стояла, не наважуючись зробити крок у чорну, глуху непроглядну ніч. Хотілось повернутись у дім, до тепла і світла, до пахощів людського житла, але вона зціпила зуби і чекала, поки на ґанок вийде Гіта. А коли за спиною гупнули двері, Інгрід здригнулася. «Мабуть, я ніколи не навчусь володіти собою. Розмазня! Візьми, зрештою, волю в кулак!»

— Якщо мені поталанить і я залишусь жити, — заговорила у неї за спиною Гіта, — після війни вийду заміж за Уве Ролл Люнда. У нас буде ціла купа дітей… Першу дівчинку обов'язково назову Інгрід, а коли підросте, розкажу їй про вас, про вашу мужність.

— Я не маю мужності, я всього боюся, — нахилившись до вуха Гіти, прошепотіла Інгрід. Сказано це було з такою підкоряючою щирістю, що обидві розсміялися.

— Я тож суцільний страхополох, призналась Гіта. — Та що робити?.. Зараз такий час. Він вимагає від нас мужності.

Жінки поволі зійшли з ґанку і рушили хисткими, білими від морської солі містками до човна. Дошки рипіли і плавно прогиналися під ногами. Пахло морем, рибою, соляркою і просмоленими канатами. На протилежному березі затоки, прямо напроти будинка Лундхолстів, вгадувались сірі будівлі мертвого в час полярної ночі консервного заводу.

— Якщо нарветесь на патруль, — почули вони з човна хрипкуватий боцманський бас, — топіть човна до дідька. У фіорді під кілем метрів чотириста буде, ие дістануть.

— У мене до вас прохання, — завмерла Гіта, зупиняючись біля трапу. — Ці листи я писала йому… Все не випадало передати.

Інгрід взяла листи. Хотіла запевнити, що зробить усе від неї залежне і неодмінно передасть їх адресату, але Гіта не дала їй говорити — обняла, поцілувала і легенько підштовхнула до трапу.

— Щасливої дороги.

— Хай буде все у вас добре, дітки, — басив, спускаючись на причал, боцман. — Завжди і в усьому удачі. А тому, хто думає інакше, хай диявол перерахує ребра і забере до всіх чортів. Амінь!

Відчалили без мотора, на веслах. Потім чоловіки довго і незграбно вовтузились із парусом. Ледь відчутний вітерець в'яло розправив полотнище. Воно неголосно ляснуло, і причал, на якому все що маячіли боцман і його дочка Гіта, почав віддалятися.

Касян відчув несамовиту тугу, що враз охопила серце. Неначе разом з цим розмитим пітьмою берегом відпливала в небуття важлива, неповторна сторінка його життя. З того часу, як їх розвідгрупа перейшла лінію фронту під Карриквайвішем, минуло не так багато часу, всього шість днів, а скільки подій, людей пройшло крізь його серце й залишилося в ньому. Війна виявила нову пам'ять — пам'ять серця. От і ті двоє, що лишились на березі, вже будуть з ним назавжди.

Все так закрутилось, завертілось, що ніколи було подумати над словами того російського солдата, Миколи Бистрова, якого залишили на озері поблизу Хейккі. Але ж це дуже важлива інформація. Якщо Бояров і Тюрин загинули, то, може, тільки вони з Ролфом і знають про підземний завод. А що, власне, знають? У лазареті концтабору проводять досліди на військовополонених. Однак німці провадять такі досліди не лише в Балстаді. І все тики при першій пагоді треба передати цю інформацію у розвідвідділ дивізії. Ролф уже виходив на їх хвилю, повинен пам'ятній. В човні з ним рація. Чи можна розгорнути її? Ось лиш вийдемо у відкрито море і тоді…

Човен, ніби примара, тихо пропливав повз поснулі будиночки, баркаси, що ледь похитували щоглами, ніби прощалися з «Крістіною», мимо ботів і рибальських сіток, що ніби клапті туману висіли на кілках вздовж усього правого берега. Невідомо чому, на воді було світліше, ніж на березі. На великих причалах, де швартувались сейнери факторії, до самої води підбігали електричні ліхтарі, якими так пишався Хаммерферст, але в цей пізній час і вони не світилися. У полярної ночі, яка стояла тут добрих півроку, жителі навчилися виривати час для сну і відпочинку. Про те, що настав вечір або наближається ранок, тут сповіщали пострілом із старовинної гармати. На міській ратуші били куранти. Кожні чверть години, лякаючи чайок, на воду падав їх мелодійний дзвін. У тиху, погідну днину його було чути далеко в морі. Рибалки за островами, що купами були розкидані при виході з фіорду, також перевіряли свої годинники за ударами курантів.

Вже двічі падав на воду той мелодійний дзвін, а човен все ще не вибрався з мережива проток між островами, які вже закрили собою Хаммерферст. Та ось громаддя гір, що весь час нависали над морем, неначе зменшились і враз відступили назад. Сильний боковий вітер накренив човна. Хвиля стала злою і непривітною. На її гребінцях запінились білі бурунці. «Крістіна» вийшла у відкрите море.

— Парус! — крикнув Ролф і подався до блоку. Касяи допоміг спустити і прив'язати непокірне полотнище. Ролф перейшов на корму і запустив мотор. Човен поволі розвернувся і побіг за хвилею. Вітер дув тепер у корму, і «Крістіна» почала швидко віддалятися від берега. Скоро він уже лиш маячів за бурунами, що доганяли човна, а через деякий час і зовсім зник з очей.

Інгрід почувала себе забутою, одинокою. Їй було страшно. Навкруги здіймалися велетенські, як їй здавалося, хвилі, свистів, противно підвиваючи, нестримний вітер. Вона забилась у куток, сиділа на відкидному сидінні в тісній, незатишній рубці, і нікому не було до неї діла. Тільки зараз по-справжньому почала усвідомлювати, на що зважилась, і пожаліла, що не скористалася з пропозиції Гіти і не залишилась у Хаммерферсті. Можна, зрештою, було залишитись і в загоні Ніссена, там теж потрібен фельдшер, там теж щодня бої і треба лікувати, ходити за пораненими, хворими, а тут усе не так, все незвичне. Море! Вона ніколи не думала, що воно таке страшне… Почуття її розбурхані, бентежні. Вона ще не могла собі пояснити, що, власне, утримало її від рішення залишитись на континенті. Недобрий поголос? Репутація батька? Але після того, як він відплив до берегів Нового Світу, вона ніколи навіть не згадує про нього. Як гарно сказав цей росіянин: «Він утік, а вона воює!..» Навіщо пов'язувати своє добре, ім'я з людиною, яку вже давно не вважаєш батьком? Як це, виявляється, важливо для самого себе: добре ім'я твоє в пам'яті людей. От Кассій розуміє — обурився, зірвався і сказав Лундхолсту прямо, що за таких батьків діти не відповідають. А Ролф? Чому цього не зробив Ролф? Чому промовчав? Чому зчервонівся? Йому було соромно… За неї соромно? «Невже він здатний мене в чомусь попрікнути? Адже він знає про мене більше, аніж хто інший. Поруч зі мною завжди була його мати, а він згоряє від сорому і нічого більше…» Інгрід зіщулилась, затисла душу образа, пронизав біль. Сама собі здавалась маленькою грудочкою у долі на долоні. Подме вітер, підхопить хвиля і пропало життя. Ніхто не згадає, що була така.

Їй пригадалось лице фру Улл. З виду суворе, але пом'якшене сяйвом сірих, безмежно добрих очей. Зараз воно було для неї найдорожчим на всьому білому світі. Вона знала, що ця жінка любила її, як рідну дитину. «Фру Улл не дозволить мене образити…» Думки про фру Улл якось непомітно відсторонили, відігнали з душі почуття самотності і туги. Інгрід уже спокійніше дивилася на грізні хвилі, вже не так страшно було чути завивання 1 свист вітру. Ще в дитинстві вона помітила, що варто їй подумати про близьку людину, і страх ніби сам собою відступає. Такою людиною колись для неї була мати. Інгрід бігла до неї у постіль і там рятувалась від невимовного нічного жаху. Однак нема матері, давно вже нема. Тепер у неї були фру Улл і Ролф.

Очі у Ролфа зовсім, як у матері. Сірі, добрі, з тихим, спокійним сяйвом, що піднімається в них ніби з глибини душі, Раніше ці очі все розуміли і прощали, а тепер… Адже ця почалося задовго до зустрічі з боцманом. Його очі стали непроникливими що там, у Балстаді, коли він застав у неї Шлезінгера. Хоч Ролф жодним словом не нагадав їй про те життя в Балетаді, навіть натяком не виявив свого ставлення до тої необхідної жертви, котру вона несла, виконуючи завдання Мілорга в тім будиночку кольору жовтка, почуття вини перед Ролфом весь час чомусь збільшувалось у її душі, а зараз стало вже зовсім нестерпним.

Човен ішов без вогнів. У рубці було темно. Зараз Інгрід сиділа поруч з Ролфом на відкидній лавці біля штурвала. Бажаючи пересилити себе, закуталась у комір боцманської куртки і, щільніше пригорнувшись до Ролфа, схилила йому на плече голову. Не бачила виразу його обличчя, однак відчула, що він спочатку трохи відхилився. Та Інгрід вирішила не надавати цьому значення і ще сильніше пригорнулась до нього.

— Я спробую заснути… Тобі так зручно?

— Спи, Ін. Зручно, — почула у відповідь і, заспокоївшись, притихла.

Касян, що сидів за кермом, озирнувся на них.

— Вона стомилась, — почувся з темряви голос Ролфа.

Касян знову дивився вперед. Густий морок оповив море. Здавалось, човен стоїть на місці, а з-під нього викочуються і біжать геть велетенські чорні гори.

— Хоч око виколи, — сказав Касян. — Видно на тридцять метрів і все.

— Це добре, — промовив Ролф.

— Ще напоремось на яку-небудь холеру.

— Добре те, що нас тепер піхто не бачить. Нам треба якомога далі підійти від берега. Патрульні судна тримаються н зоні десяти-двадцяти миль.

— Дідька лисого вони нас помітять у такій темряві.

— У них радари.

— А це що за штука?

— Радіоприлади, що допомагають бачити в темряві, в тумані, крізь хмари. Сидить собі в теплій рубці оператор, дивиться на екран і все бачить, як удень.

— А так, щоб років на десяток уперед заглянути, не можна?

— Навіщо? — Раптом спитала Інгрід.

— Цікаво, — посміхнувся, повертаючись до неї, Касян.

— Не треба це людині. Що там, попереду — знає бог, і досить, — рішуче сказала Інгрід.

— Ні, Ін, все-таки цікаво, — підтримав Касяна Ролф.

— Та коли б люди знали, що їх чекає, багато хто не схотів би народжуватись, — стомлено промовила Інгрід.

— Звичайно, наперед загадувать непросто, проте може статися — це не останній наш день. Доля полюбляє з людиною, погратися, як кіт з мишею. Скільки раз на фронті думалось — кінець. Інших поруч зі мною не. милує, а мене… А може ж і так статися: пройде якийсь час, у світі все переміниться. Згине увесь цей кошмар, і ми з вами зустрінемось знову, так років через десяток, а може, і більше.

— Цього не можна навіть уявити, — струснув головою Ролф.

— Про що він говорить? — спитала Інгрід. Вона, як і Гіта, не все розуміла з того, що говорив Касян, але він її запитання зрозумів.

— Я кажу… Все в житті повторюється. От пливемо ми зараз на Шпіцберген, А хіба я колись раніше міг подумати, що знову буду пливти туди? Адже я повернувся на Велику землю, щоб воювати за Батьківщину… Воював. Три роки воював… І от знову, ще й війна не скінчилася, а я знову пливу на цей проклятий острів. Навіщо це мені? Хотів би я знать.

— Про що він говорить? — перепитала вже зовсім сонна Інгрід. Хвиля заколисували її, сон поступово оповивав свідомість.

— Ти спи. Син, Ін… Він говорить, що все буде добре. Спи.

— Я хочу знати, — раптом твердо сказала вона.

— Він говорить, що Росія — одна з небагатьох країн на ситі, де люди люблять свободу і приносять їй жертви, і дуже часто це їх власне життя. — Ролф промовив ці слова на чистому риксмолі.

— Ти обманюєш мене, Ролф. Це сказав Ібсен. А цей хлопець, цей Кассій… Він говорить так, що я не розумію.

— Нічого дивного, Ін, У світі набагато ліпше було б жити, якби ми всі навчились розуміти цих людей.

— Чому?

— Мені здається, вони ближче до істини.

— Ти став іншим… Я таким тебе раніше не знала.

Він не відповів, і розмова урвалася. Інгрід стомилася боротися зі сном і таки заснула. Касян відчув це майже фізично. Йому ніби полегшало. Сам того не бажаючи, з першої зустрічі чомусь відчував і проймався всіма її болями, Коли дівчині було важко, ця вага лягала і на його плечі, коли ставало легше — його сповнювало почуття радості, тихої і зовні ніби безпричинної. Зараз, коли вона заснула, Касян вільніше міг думати про себе, про ті незбагненні повороти, які доля готує людині, пропонуючи кожну наступну хвилину вибирати, куди йти. Його мучив сумнів, чи правильно він вчинив, відмовившись від наміру пробиватися на схід через гори і тундру і далі через лінію фронту, до своїх? Касян знав, що фронт усе ще стоїть за Кіркінесом, на берегах порожистої Наатсо-Йокі. Там групу Боярова повинні були чекати, зустрічати з рейду. Але строки повернення минули, і тепер уже там на них не чекають, тепер протягом двох тижнів групу мали зустрічати в іншому місці, а потім… Потім їх будуть вважати пропалими безвісти.

— Ролфе, ти не спиш?

— Ні.

— Слухай, може, розгорнемо рацію?

— Навіщо? Щоб нас засікли сторожовики?

— Ми вже далеко, хай засікають.

— А з ким ти хочеш зв'язатися?

— Я солдат. Мене послали в тил до німців з завданням, а я…

Ролф деякий час мовчав, потім нахилився вперед, сперся грудьми на спинку крісла, в якому сидів Касян, і спитав:

— Ти шкодуєш, що пішов з нами?

— Ні. Але я обов'язково повинен зв'язатися зі штабом моєї дивізії і сповістити, що сталося з іншими хлопцями з нашої групи і де я сам. Ти пам'ятаєш хвилю, на якій зв'язував нашого лейтенанта з розвідвідділом?

— Пам'ятаю.

— Тоді спробуй розгорнути рацію.

— Я ще не бачив передавача і взагалі…

— Що взагалі?

— Боюсь, не вистачить потужності. Але треба подивитися.

— Прошу тебе, подивись, тому що, коли я не зв'яжусь із своїм начальством, доведеться мені, висадивши вас у Лонгірі, мотати на схід до самого Мурманська. Це твердо, Ролфе.

— Добре, я спробую. Хай лиш трохи просвітлів.

— Дякую. — Касян. озирнувся на Інгрід. — Спить?

— Спить.

— Навіщо ти умовив її їхати з нами?

— Я не вмовляв. Просто ми довгий час не бачились з нею.

— А ви що, заручені?

— Ні, заручин не було. Ми вчились разом, дружили. Збирались одружитися… Але тоді ми були ще зовсім дітьми, а потім окупація, і про це довелося надовго забути.

— Війна… У мене теж була дівчина. Катею звали. Катериною.

— Катаріна. Гарне ім'я. А чому була?

— Може, і є. Хіба тепер можна в чомусь бути певним?

Праворуч по курсу раптом проглянула далека бліда смужка. Вона на одну мить позначила горизонт і зникла. Коли з'явилась знову, Касян зрозумів: це пробивається крізь непроглядну темряву полярної ночі ще кволий, тільки-тільки народжений день.

— Здається, світає, — сказав він Ролфу.

— Скоро зміниться вітер, і тоді море заспокоїться… Що це там попереду?

— Схоже на покришений лід.

— Лід так далеко не заходить. Не забувай, тут Гольфстрім.

— Тоді що ж це таке?

— Ти зменш оберти. Треба як слід роздивитися. — Ролф дістав в футляра шістнадцятикратний бінокль, подарунок боцмана. Нахилившись через плече Касяна до вітрового скла, вдивлявся в сіру пляму на поверхні моря, що наближалася прямо по курсу. — Не розумію… Здається, косатки захопили стадо моржів. Поверни трохи праворуч, вони мчать прямо на нас. — Касян повернув кермо. «Крістіна» слухняно підставила борт хвилі і почала обходити моржів і косаток, Коли човен злітав на гребінь хвилі, їх уже можна було бачити неозброєним оком. Моржі летіли на швидкості, яку лиш могли дозволити їхні могутні тіла, що, мов чорні шаблі, злітали над водою і врізалися в неї, розкидаючи навколо білі піняві бризки. Їх було багато і неслися вони такою щільною масою, що вода навколо них, здавалося, кипіла. Косатки атакували за всіма правилами військового мистецтва. Наблизившись до моржів, ці кровожерні тварюки розтікалися віялом і, поступово випереджаючи стадо, шикувалися кордонами обабіч нього. Наче досвідчені гончаки, не динній моржам розбігтися, вони весь час стискали кордони, поки не зімкнули кільце, Тоді, як по команді, розвернулись до стида і кинулись на свої жертви. Море закипіло ще бурхливіше, проїм тепер уже чорнішою, кривиною піною, Місце, де відбувалась ця нерівна битва, перетворилось на озеро крові посеред мори.

Небагатьом моржам пощастило втекти. Зажерливі косатки легко доганяли їх і різали, неначе ножами.

— Добре, що Інгрід нічого цього не бачила, — сказав Ролф.

Касян промовчав, наддав газу, і човен ліг на попередній курс.

Кругом уже трохи посвітліло. Сонце все ще ховалося десь за горизонтом, але, певне, вже не так глибоко, як раніше. Його промені блукали тепер над морем ще млявим, розмитим світлом, проте і з його допомогою вже можна було бачити значно далі. В небі позначились високі перисті хмари, під. ними проносились низькі, розірвані вітром хмарини.

Цього короткого полярного дня сонце над морем так і не з'явилося. За островом Ведмежим, що довго маячив з правого борту, ніби перекинута догори дном шлюпка, сутінки загусли, а через деякий час на море знову спустилась ніч. Чи то звикли очі, а може, ще з якоїсь причини, але зараз ніч уже не здавалась такою непроглядною і не лякала так, як раніше.

Ролф пішов на корму, зачепив на кінець щогли антену і, не розв'язуючи паруса, підняв блоком щоглу догори. Потім, вмостившись біля дверей рубки, розчехлив рацію, підключив батареї і довго шукав в ефірі хвилю радіостанції розвідвідділу дивізії. Та, мабуть, невчасно вийшов на зв'язок а чи там, за Карриквайвішем, вже більше не чекали повідомлень від групи Боярова, а тільки хвиля мовчала. Пізніше, біля рації Ролфа змінив Касян, проте і його уперті спроби пробитися крізь товщу ефіру не мали успіху. Наганяючи смуток, рвучи на шматки душу, десь співали «Катюшу» і «Васю-Василька», бренчали гітари і схлипував джаз, роїлися позивні сотень тисяч інших радіостанцій, але не було в навушниках тієї, котру так шукав, так хотів почути Касян.

Вже кілька раз встигли змінити один одного біля штурвала і рації Касян і Ролф, встигла виспатись Інгрід, залишились позаду більше як п'ятсот миль дороги, а сонце так і не бажало хоча б на мить визирнути з-за пругу. Воно визирнуло лише біля берегів Шпіцбергена. Човен обходив льодовий масив, що насувався з північного сходу. Для цього довелось відхилитись од курсу і пройти миль сорок на схід. Ролф, що стояв на вахті, вже почав було хвилюватися, як би це льодове поле не відрізало «Крістіну» від берега, котрий за його уявленням мав бути десь північніше, але в цей час на горизонті знову просвітліла ніжна, блакитно-зелена стрічка і на її тлі чітко позначилася лінія горизонту.

— Земля! — прошепотів Ролф Улл, переживаючи почуття, дуже схожі до тих, які пережив матрос, що сидів у бочці на високій щоглі Колумбової каравели. — Земля!.. Земля!..

Крик розбудив супутників. Вони навалились на плечі Ролфа, нахилились до вітрового скла і завмерли. На їх лицях блукав відблиск перших сонячних променів і того невимовного блаженства, котре знають лише ті, хто, рятуючись з затонулого корабля, раптом бачить берег.

Коли підійшли ближче, побачили високу скелю, що дуже нагадувала чоловіка. Він стояв на колінах, приклавши до очей долоню, ніби вдивлявся в морську далину, за якою лежала Європа.

— Лакоонт, — показавши на скелю, промовив Ролф і одразу ж переклав для Касяна: — Той, що дивиться вперед.

— Наші помори називають його — «Болван без шапки».

— Ваша назва точніша, — посміхнулись, радіючи землі і світлу, Інгрід. Їй було радісно і тому, що ось так несподівано вона зрозуміла цього хлопця без перекладу. Росіянин говорив, а вона дивилась на нього і посміхалась. Він видався їй дуже гарним. «Який міцний, сильний, надійний», — думала Інгрід. І байдуже, що багато слів з його мови так і залишились для неї мертвими, тепер розуміла його очі, посмішку, жести, а вони, виявляється, виразні і зрозумілі.

— Болваном його прозвали грумпнлани, російські помори, — розповідав Касян, — Вони говорили: з моря Грумант схожий на гострий кут. Поглиньте, це дійсно так.

— А що таке Грумант? — спитала Інгрід. — Кассій, що таке Грумант?

— Так росіяни називають Свалбард, — пояснив Ролф.

— Ні, зараз його вже так ніхто не називає, зараз називають Шпіцберген, а колись у старі часи — Грумант.

— Гру-мант… Як гарно. — Це слово чомусь розвеселило Інгрід. Хоч радіти було рано: до берега ще треба було добратися.

— А чи не припаяний цей лід до берега? — висловив тривогу Касян. Він як міг високо задер над штурвалом голову, намагаючись заглянути, чи нема проточини за крижаним масивом, десь там біля самого берега. Ролф видерся на дах кабіни і радісно крикнув звідти.

— Біля берега чорніє смужка чистої води!

Зараз лід був уже не такий страшний, як узимку. Це вже не та арктична крига, котра неозорими полями суне од полюса і, зустрівши берег, трощить, ламає навіть граніт, а потім стоїть, припаяна морозами протягом всієї полярної ночі. Крига у травні легка. Її виганяє з фіордів, заток, тепла течія. Вона ж збирає її круг великих і малих айсбергів і несе в Атлантику. Льодове крешиво поступово тане, а крижані гори, що відкололись від глетчерів, пливуть далі.

«Крістіна» підійшла до берега і рушила вздовж високої скелястої стіни на північ. За кілька десятків миль ліворуч відкрилося чисте спокійне море. Вітер затих. Хвиля вляглася. Крижане поле пройшлося поверхнею моря, неначе велетенська праска, і розрівняло, розгладило його зморшки. Праворуч, високо в небі, гострою вершиною виблискувала гора. За нею виступали інші, наче рать за воєводою. Ролф повернувся в рубку зелений від холоду.

— Скоро будемо на місці, друзі, — сказав він, розтираючи долонями щоки. — Від південного миса до Грен-фьорда наш сейнер, коли не помиляюсь, ішов біля чотирнадцяти годин.

— У нас човен, а це, як відомо, не сейнер — швидкість не та, — сказав Касян.

— Ну, хай добу. Теж не довго.

— 1 взагалі, чи варто хвилюватися, коли поруч земля? Тепер мені нічого не страшно, — посміхнулась Інгрід.

Ролф дістав карту.

— Отже, ми наближаємось до Хорнсунда. Та коли вже досягнемо Беллсунда, діла наші підуть веселіше.

— Чому веселіше? Хіба тобі зараз сумно? — спитала Інгрід.

— Я радий, що ти заспокоїлась, Ін, — сказав Ролф. — А веселіше від того, що за Веллсундом буде мис Ліннея.

— А там і Грен-фьорд, і Баренцбург, — посміхаючись, сказав Касян.

— Ти дійсно пропонуєш зайти в Баренцбург? — поцікавився Ролф. — Адже база загону в Лонгірі.

Касян поглянув на карту.

— Загін, якщо він хоче вціліти, повинен базуватися в глибині острова. Так що поки ми не з'ясуємо, де загін Ролл Люнда, пропоную зайти в Баренцбург і роззирнутися. Не забувайте, що німці повинні скоро залишити острів. Пам'ятаєте, що говорила Гіта. До того ж у Баренцбурзі є одна шахта. Стара, всіма забута. Коли почалася війна, ми півмісяця носили туди валянки, кожухи, масло, цукор, чай, сухарі і ще багато чого іншого… Ні, в Баренцбурзі не пропадемо.

— Ти думаєш, що ми можемо і не зустрітися з загоном? — спитав Ролф.

— Все може бути. Німці поки що не розбиті і вони на острові. А ти не вішай носа, красуне, — промовив Касян, легенько торкнувшись кінчика носа Інгрід, — Все буде добре.

Інгрід жарт сподобався.

— Ролфе, він знову говорить якось незрозуміло. Він жартує, так?

— Тобі він подобається? — сам того не бажаючи, запитав Ролф.

— Він?.. А що, він може сподобатись, він — мужчина.

Останні слова Інгрід потонули в гуркоті, що зненацька упав на спокійне, все в пастельних мазках море. Гуркіт накотився на камінну стіну берега — повернувся до човна стоголосою луною.

— Що це? — побілілими губами спитала Інгрід, кидаючись до Касяна. Схопила його за руку і сховала обличчя за плече.

— Схоже на залп із крупного калібру, — пояснив Касян коли гуркіт затих. — Під Мурманськом кораблі підтримували паші атаки… Та ви не бійтесь, це десь дуже далеко.

— Ти думаєш, це німецькі кораблі? — спитав Ролф.

— Заспокойся і не лякай людей, — він показав очима на Інгрід. — Якщо вони і стріляють, то не по нас. Піди поглянь, може, що видно.

Ролф, а за ним і Інгрід вийшли з рубки. Довго стояли, прислухаючись до тиші, що порушувалась лише розміреним татаканням мотора й криками переляканих чайок. Вони чокали на нові залпи, проте їх не було.

— Ідіть сюди, — покликав їх Касян. — Я згадав. Таке я вже чув. Це не гармати. Це отелився льодовик.

— Тепер уже і я не розумію, що ти кажеш, — розвів руками Ролф.

— Тут десь є глетчери, що виходять до моря. Вони сповзають у воду і одколюються. От у цей момент і гримить, розумієш?

— А що таке «отелився»? — спитала Інгрід.

— Ну, це просто. Корова телиться — з'являється на світ теля, — повеселішав Касян. — А тут народився айсберг. Ясно?

Касяна забавляла її нетямущість. Він посміхався, не помічаючи, що його посмішка викликає у супутників зовсім різні почуття. Інгрід вона явно подобалась. Ролфу — ні. Хлопець вийшов з рубки і подався на корму до мотора. Стояв, упершись коліном у теплий вібруючий кожух, так ніби перевіряв пульс невтомного серця «Крістіни». Згадував добрим словом старого Лундхолста, а на душі було погано. Над човном висіли нерухомі, наче пришпилені до неба, чайки, шугали чистуни, розсипали короткі рулади сніжні подорожники. Ці мужні пташки прилітають сюди першими. Той, хто хоч раз зимував за полярним колом, знає: це подорожник сміється над зимою, тому що за морем весна вже перемогла її і скоро прийде сюди, на острови, в золотому ореолі світла і сонця. Весна вже в дорозі. Кожен наступний день сонце буде затримуватись на небі на якусь хвильку довше, поки не залишиться там на все літо. Але це станеться не скоро, а зараз… Воно поступово гасить свій невидимий за горами ліхтар. Рожеві тони тьмяніють, розмиваються ніжними синьою і зеленою фарбами. Все відбувається в такій густій тиші, що навіть шум мотора не в змозі її зруйнувати. Повітря стоїть прозоре і до самих глибоких глибин в небі нерухоме. Море теж затаїлось, майже не дихає. І гори завмерли, неначе чогось чекають, до чогось прислухаються.

І якась незрозуміла тривожна туга мимоволі закрадається в душу Ролфа, доповнюючи собою ту, котра вже оселилась в ній з інших причин. Він розуміє, що поштовхом була недавня розмова з Інгрід, після того, як вона, налякана громом, прихилилась до Касяна. Раніше Інгрід завжди шукала захисту в нього, а тепер… Ні, Ролф не ревнує її. Цього ще бракувало. Ревнощі — які він має до того підстави? Та під серцем усе ж ворушиться тоскна тривога, і він почуває себе ображеним.

«Крістіна» обходила високий, утиканий горами мис, за яким до самого обрію простелилось море. Було оманливе почуття, що попереду — неозорий океан і ніякої землі. Та Ролф знав: це Беллсунд роззявив за мисом свою широку пащеку… Вирішивши перевірити маршрут по карті, Ролф попрямував до рубки. Коли зайшов, Касян і Інгрід стояли біля штурвала. Вона збуджена, червонощока, блиснула на нього веселими очима.

— Кассій вчить мене стояти вахту! Я навчусь, правда? — і не дочекавшись відповіді, повернулась до Касяна, прихилилась до нього плечем.

— Діло нехитре, — пояснював їй Касян. — Треба тримати строго на північ, за компасом.

Він одступив на крок від штурвала, Інгрід ухопилася за колесо.

— Спокійніше, красуне. Човен керма слухається. Спробуй повернути праворуч… Добре, а тепер ліворуч, поки ніс човна не стане проти темного кінця стрілки. Ось так. Тепер ти справжній шкіпер.

— Шкіпер! Капітан!.. — Дзвінкий сміх виповнив рубку.

Інгрід повернула лице до Касяна, і Ролф побачив у її очах таку щиру вдячність, що йому раптом стало ніяково. Подумав, що у ставленні до Інгрід поводив себе нерозумно — був холодним, ні разу не посміхнувся, як це бувало раніше. Адже вона звикла до його посмішки, завжди шукала її. В юності вони були по-справжньому захоплені одне одним. Тоді Ролфу здавалось, що з цього обов'язково народиться велике почуття, яке зв'яже їх на все життя. Так в Хаммерферсті єдналась переважна більшість нар. Вибираючи одне одного ще в шкільні роки, разом росли, любилися, будували сім'ю, ростили дітей, старілись. Цей закон прийшов до них від предків, і ніхто не замислювався, чому це так. Може, тому, що в їхньому північному місті було мало людей, а значить дівчата мали невеликий вибір, а може, через те, що в жилах текла не така гаряча кров, як у жителів півдня, та вже коли хто вибирав у юності подругу життя — знав: з нею йому судилося побачити своє останнє світання.

— Яке тихе море, — сказала Інгрід, милуючись красою розмальованого фіолетовими сутінками простору.

— Дійсно, не шелесне, — підтримав її Касян.

— А мені ця тиша не подобається, — спохмурнів Ролф.

— Чому? — здивувалась Інгрід.

— Не знаю. Страшнувато все навкруги і зловісне якесь.

— Признаюсь, у мене теж якийсь незрозумілий жах у грудях, мов шматок льоду. Я от сміюсь, а він не тане. Дуже боюсь моря.

— Боятися моря, красунечко, нічого. Пізно вже. Скоро на місці будемо. Перед вами Беллсунд, затока-дзвін. Тут колись знайшли дзвін з лодії Івана Старостіиа. Він прожив тут майже все життя і не боявся.

— Він був мужнім, а я… боягузка, — Інгрід трохи кокетувала.

— Бензин у баку кінчається, — зауважив Ролф. — Ходімо, Яне, зіллємо з бочки. Впораєшся зі штурвалом, Ін?

— О, так!.. Я тепер шкіпер, — вона вчепилась за колесо штурвала.

— Не забувай: ніс човна і темна стрілка компаса повинні стояти на одній лінії, — нагадав, виходячи з рубки, Касян.

— Добре, добре, вчителю… Чи як це? Єсть, капітане!

Чоловіки пішли на корму, дістали з-під брезента бочку, шланг, відро; коли бак знову був повний і Ролф закручував на ньому пробку, Касян помітив на горизонті чорну цятку. Вона випливла з-за гостроверхих гір і по крутій дузі рушила до моря. На очах розрослась в хмарку, а далі в чорний грозовий фронт. Тиша змінилася ревом, що наростав все дужче. З заходу ударив вітер. Могутній, злий, несамовитий, він зачепив «Крістіну», наче багром, і потягнув у глибину затопи. Інгрід перелякано закричала. Друзі кинулись до рубки. Касян став до штурвала і спробував виправити на вітер. З лихою бідою це йому вдалося зробити, проте і в такому положенні човен не в змозі був противитись ураганному шквалу. Їх зносило на північний схід із швидкістю кур'єрського поїзда, і скоро вони вже могли розгледіти протилежний скелястий берег затоки.

— Треба причалити! — крикнув у вухо Касяну Ролф.

— На друзки розіб'є!

Вода навкруги почорніла, взялась бурунами, вкрилась бульбашками, неначе закипала. Ніс човна почало закидати важкою хвилею. Вона все зростала попереду, піняві гребні вже неслись у повітрі, бились об снасті, у вітрове скло з такою силою, що здавалось ось-ось рознесуть на тріски і скло, і рубку. Стінки кабіни стогнали, тріщали, рипіли, а вітер тільки набирав силу. Здавалось, ще мить — і вутлий човник накриє горою води, він захлинеться і каменем піде на дно. Однак люті вали проходили один за одним, а «Крістіна» знову і знову незрозуміло як примудрялась злітати в небо і падати у прірву на їх крутих спинах, а тонути не збиралася.

Так вітер гнав човен ще півгодини, а може, і більше. Нікому і в голову не прийшло в цей час поглянути на годинник. Чоловіки з останніх сил боролися з водою, що загрожувала залити мотор. Вони по черзі ставали то до помпи, то до штурвалу. Перший час Інгрід забилась у куток. Плакала і голосно молилась, але невідомо чому лютий бог не бажав її слухати. Наплакавшись, вона витерла сльози і, схопивши до рук відро, взялася черпати з підлоги воду і виливати за борт. «Не хоче допомогти тобі бог, допомагай собі сама», — згадала вона рибальську примовку. Вийшла з рубки і заходилася черпати воду, що перекочувалась вже понад містками. Вітер рвав на ній штормовку, боляче хльоскав по обличчю мокрими нагаями, проте вона не відступала.

Інгрід першою помітила, що човен несе на скелі. Ролф спробував одвернути в бік, однак «Крістіна» не слухалась керма. Їх невідпорно несло на два гранітні уступи. Кінець здавався неминучим, але, певне, бог вчасно отямився. Кинувши човна під скелі, він раптом відкрив йому вузенький, мов щілина, прохід, куди «Крістіну» втягло, немов тріску у вир. Прохід, як виявилось, був на північнім кінці острівця, який навіть на їх покілометровій карті не мав назви. Це не заважало йому, неначе заступкою в комині, відгородити Беллсунд від Ван-Майєн-фьорда.

Скелі, які ще хвилину тому могли рознести їх на друзки, зараз уже зачищали човен від хвилі і вітру. За островом теж штормило, але вже. не було такого протягу, в якому їх тріпало в Беллсунді. Та саме в цій рятівній бухточці вони і напоролись на рифи. Удар прийшовся у корму і виявився таким сильним, що всіх трьох звалило з ніг. Інгрід дісталось більше за інших. У момент удару вона саме нахилилась, щоб вилити за борт воду, і раптом сама опинялася за бортом. Касян чудом спіймав її за комір штормовки. Мокру, на смерть перелякану хвиля то піднімала її, то кидала вниз і боляче била об дерев'яний корпус. На допомогу Касяну минувся Ролф, і вони удвох насилу втягли її в човен.

— Інгрід! Інгрід! Ти чуєш мене?! — кричав, ляскаючи її по щоках, Ролф. Вона зітхнула і розплющила очі. Касян підхопив її попідруки і потяг до кабіни.

— Випий! Більше… Пий! — простиг їй флягу із спиртом. 1нгрід стукотіла зубами, крутила головою, проте все ж відпила кілька ковтків.

— Добре було б переодягти її в сухе, — сказав, риючись у стінній шафі, Ролф. Касян зірвав з себе куртку. Звільнив Інгрід від мокрої боцманської штормовки і загорнув з головою у свою.

— Випий! Випий ще! Тобі треба зігрітися… Ох, ти, горе моє. І навіщо ти тільки… Та що вже там, не дрейф, усе буде добре.

Вона висунула руку, взяла флягу, ще кілька раз ковтнула з неї, і, кривлячись і кашляючи, кивала головою.

— Ось, найшов! — крикнув Ролф, витягаючи з шафи хутряний спальний мішок. — Роздягайся і залазь всередину. Тепер ти зігрієшся!

— Мені вже не холодно, — гикнувши, сказала Інгрід. Касян і Ролф поглянули один на одного і розсміялись.

— Залазь, залазь! — сказав Касян. — А ми підем подивимось, що там з мотором. Чоловіки вийшли з рубки і тут човен знову ударило. Ролф відкинув кожух, дав газ, проте човен не рухався.

— Певне, щось трапилось з гвинтом, — сказав Касян, заглядаючи під корму. Коли хвиля підняла її, побачив обламаний кінець гребного вала — гвинт ніби хто сокирою відрубав.

— Ну, що там? — спитай Ролф.

— Куце у нас з тобою щастя, Ролфе, — сказав Касян і швиргонув ногою відро, що качалося в проході на помостках.

Тим часом «Крістіну» віднесло від берега, і вона, зовсім безпорадна, тепер потрапила під вітер. Її погнало у глибину Ван-Майєн-фьорда, що витягнувся у східному напрямку. Вітер усе повертав човна боком, вода летіла через борт, і її весь час доводилось черпати і відкачувати помпою. Однак хвилі і вітер уже не мали тої сили, що раніш. Вони крутили човном і так, і сяк, але він вислизав, вискакував з-під їхнього натиску. Ролф і Касян відкачували воду. Стомилися і вже валилися з ніг, проте, відчуваючи, що вітер слабне, не втрачали надії.

— Якщо пощастить викрутитися із цієї халепи, — сказав Касян, — то дякувати будемо боцману, старому Лундхолсту. Його посудина таки майстрами зроблена… Ти мене чуєш, друже?

— Нам би гвинт полагодити, — утираючи з чола піт, відповів Ролф.

— Неможливо… Гвинта нема. Відрубало… І кермо теж…

— Що ж, доведеться чекати, поки стихне, а там поставимо парус. Ти коли-небудь ходив під парусом? — спитав Ролф.

— Відверто кажучи, ні.

Вони ще довго відкачували воду, сопіли, лаялись, але черпали її з дна, виливали за борт. Потім, не домовляючись, пішли в рубку. Тільки коли всілися на відкидній лавці, притислись один до одного спинами, щоб хоч трохи зігрітись, відчули, скільки сил забрала у них ця робота. Висунувши з мішка голову, Інгрід рантом об'явила, що хоче їсти. Чоловікам, поки вони працювали, така думка і не приходила.

Дістали припаси і заходилися жувати мовчки, зосереджено, жувати все, що потрапляло під руку. Наївшись і ковтнувши потроху віскі, почали знімати чоботи, виливати з них воду, викручувати мокрий одяг. І знову згадували добрим слоном старого Лундхолста, його хазяйновитість, практичність, досвід. Він ніби весь час був з ними в цьому їхньому поході на Шпіцберген.

Трохи відпочивши, чоловіки схилились над картою. Не треба було бути великим знавцем, щоб, поглянувши на неї, зрозуміти: ось він, нещасливий для них Беллсунд, ось і безіменний острів, що відділя його від Ван-Майєн-фьорда. Якась зла сила штовхала їх зараз усе далі і далі на схід, до висілків Браганцавогена і Свеа.

— Проклятий вітер! — сказав Касян.

— До чого тут вітер… Це доля, — відповів йому Ролф.

— Бра-ган-ца-во-ген, — вимовляючи іш складах, говорив Касян. — Гибле місце. Там і в мирний час ніхто не наважувався зимувати.

— Надія лише на Свеа. Там радіостанція… Гіта говорила: німці мали піти звідти. От якби там опинився загін Уве Ролл Люнда.

— Найнебезпечніше в нашому становищі це видавати бажане за дійсне, — сказала із свого мішка Інгрід.

— А ти, виявляється, не спиш, красуне, — зачепив рукою руде вологе ще волосся Касян. — Не висувайся, або зав'яжи чим-набудь голову. От візьми мій шарф.

— Дякую тобі, Кассію, — її очі сяйнули вдячністю. Ролфу це не сподобалось.

— Якщо німці пішли, — гнув він своєї, то наші обов'язково прийдуть у Свеа. Хоч би для того, аби переконатися, чи не залишилося що від радіостанції. Адже у Ролл Люнда нема рації.

— Дай боже, — погодився Касян. — Інакше нам буде хана… Давай спробуємо поставити парус, га?

Похитуючись на хвилі, «Крістіна» поверталася до вітру то одним, то другим боком, малювала на воді невеликі дуги, проте рухалась, треба відзначити, прямо на схід. Подобрілий вітер тепер упирався в неї пружними долонями і гнав усе далі й далі в глибину затоки.

Вони розв'язали полотнище і, піднявши щоглу, почали поволі підтягати. парус. Вітер підхопив брезент, надув його і потягнув «Крістіну» вперед, наче на вірьовці.

Човен різко нахилявся, зачерпнув бортом води. З рубки донісся переляканий голос Інгрід.

— Ти що там? — спитав Ролф. — Що трапилось, Ін?

— Я з лавки впала.

— Нічого, зараз ми його вирівняєм! — Касян схопив весло і подався на корму. Просунув у кільце, в яке звичайно протягають буксирний трос, і взявся виправляти човна кормою на вітер. Мало-помалу «Крістіна» вирівнялась, до неї ніби повернулась впевненість, і горда своєю витривалістю вона пішла рівно з хвилі на хвилю, ніби так і плавала з моменту спуску на воду.

— Ну, як, красунечко?! — крикнув Касян. — Вже не падаєш?

— Тепер ні! — Інгрід визирнула у прочинені двері. — Тепер я одягаюсь.

Касян посміхнувся їй.

— Одному з нас весь час тепер доведеться правити веслом, — промовив посинілий від холоду Ролф.

— Іди грійся. Я посиджу, іди! — сказав Касян.

Ролф пішов у рубку. На порозі йому зустрілася уже одягнена Інгрід. В руках несла куртку Касяна.

— Залізь у мішок. Там тепло, — порадила Ролфу. — А ти, Кассію, одягни. Нам хворіти не можна. Це я вже наказую вам, як фельдшер загону. Мене треба слухатись.

— Добре. Будемо слухатись, — відповів Касян, одягаючи куртку.

— А можна, я тут, коло тебе посиджу? — раптом спитала вона.

— Холодно тут. Біжи краще в рубку.

Інгрід не послухалась. Присіла на кожух притихлого двигуна і задивилась в небо. Навкруг на тисячі кілометрів лежала полярна ніч. Ураган зірвав з небесного купола всі до одної хмарини, і воно, чорно-фіалкове, сяяло над їх головами розсипами різнокольорових зірок. Ліворуч, відсунувшись на північ, сяйво спускало над горами свою багатобарвну пастельну тканину серпанку. Було тихо. Лише в снастях посвистував вітер та тихим плескотом відгукувалось за кормою весло.

— Гарно, — не витримала Інгрід. — Як у час творіння… коли ще бог не відав зла і гніву… Я дуже вдячна тобі, Кассію…

— За що? — здивувався він.

— За ці зорі. Адже я могла їх уже не побачити.

— Ось ти про що. Не варто дякувати. Ми друзі, ми повинні допомагати одне одному, — говорячи ці слова, Касян відчував, що вони зовсім не виражають ні його почуттів, ні його думок. Інгрід розуміла це. Мовчки поклала свою теплу долоню на його пальці, що стискали. весло.

— Як льодинки. Зовсім замерзли… Де твої рукавиці?

— Загубив.

Вона взяла його руку і заходилася терти, намагаючись теплом свого дихання відігріти її. І раптом торкнулась пальців губами.

— Ти що? — розгубився він і смикнув руку.

— Спасибі тобі, — схвильовано прошепотіла Інгрід. — За все спасибі. І за ті слова, що ти сказав за столом у Гіти Лундхолст.

Вона підвелась і пішла, а Касян ще довго не міг прийти до тями. Дужо вже незвичним був для нього цей поцілунок. Ніколи ще подяку ніхто не висловлював йому так схвильовано і ніжно. Все здавалось, що за цим її вчинком стоїть ще щось, що не можна передати нічим іншим, крім почуття, а почуття, які б вони чисті не були, чомусь здавались йому недоречними. Та що, зрештою, сталося? Адже, коли б поцілувала йому руку якась інша жінка, не потекли б по його жилах гарячі ручаї. «Виходить, подобається вона тобі, Касяне Миколайовичу! Ось у чому справа!.. Та не місце і не час тобі зараз амурничати… Вони з Ролфом друзі, а хлопець тебе братом назвав…»

Минув ще якийсь час, поки «Крістіна», гнана попутним вітром, увійшла в бухту, на березі якої, якщо вірити карті, мали бути висілки Браганцевоген і Свеа. Вже й Ролф вийшов підмінити, Можна було йти грітися, а Касян все товкся навкруг щогли, вдаючи, ніби роздивляються, чи нема там попереду тих примарних селищ. Таке з ним трапилось уперше, щоб боявся залишитись наодинці з жінкою.

Та ось блимнув вогник, потім ще… І раптом темрява розсипала берегом з десяток зірочок.

— Там світло! — закричав Ролф.

— Так! У вікнах горить світло. Значить, там є люди! — закричав і собі Касян.

— Чого розкричались? — в дверях з'явилась Інгрід.

— Дивись, це Свеа! — сказав їй Касян.

— Ой, справді?.. — Інгрід заплигала від радості. — Це ж будинки! Дивіться, там справжні будинки!

З тої миті, як на березі заіскрилися вогники, всім трьом почало здаватися, що ця стара шкаралупина «Крістіна» зупинилась і не бажає рухатись вперед. Вітер, як і раніше, надував парус, а вона все упиралась і упиралась у хвилю, що вже випереджала її. Ролф навіть почав було підгрібати веслом, так йому нетерпілось дістатись до берега, відчути тепло і затишок людського житла.

— Красунечко, а дай-но мені автомат! — сказав, лягаючи на дах кабіни, Касян. Інгрід скочила до рубки і подала зброю.

— Навіщо? — здивувався Ролф.

— Так, про псяк випадок. — Касян звичним рухом звів затвор. — А ти, люба, посидь, будь ласка, усередині.

— Чому? — не зрозуміла такого наказу Інгрід.

— Тому, що не подобається мені ця тиша там, на березі.

— А ти хотів, щоб нас зустрічали з оркестром? — кинув з корми Ролф.

І раптом білий, потужний промінь розрубав темряву і вирвав з неї «Крістіну». Всі троє на мить осліпли. З берега почулися голоси, рубана команда. З будинку, що стояв ближче до берега ніж інші, вибігли якісь люди і, гупаючи кованими чобітьми по мерзлому гравію, побігли до причалу. Світло було таким сильним, що помітити щось за межами його мертвого кола не було ніякої можливості.

Вітер гнав «Крістіну» на причал.

— Це німці… — сказав сумно Касян. — Це німці, друзі мої… Назад!

Але повертати човна проти вітру було вже пізно. «Крістіна» ковзнула високим бортом об мокрі заледенілі бруси і вперлась носом у берег. А солдати вже бігли до неї, ляскаючи затворами карабінів, викрикуючи якісь незрозумілі, схожі на гавкіт, слова.

Розділ п'ятий ПІДВОДНИЙ ЧОВЕН «У-206»

— Кидай зброю! Виходь по одному!

Німецька мова офіцера не лишила ніяких сумнівів. Ролф швиргонув весло на дно човна і встав на повний зріст. Офіцер, мабуть, не зрозумів його наміру. З дула його автомата нараз вирвалось полум'я, і коротка черга підняла на воді білі фонтанчики. Промінь прожектора повернувся у бік берега і вперся у двоповерхову будівлю, поруч якої височіла заліплена снігом радіощогла.

«Радіостанція!.. — майнуло в голові у Касяна. — Та сама радіостанція, на яку ти так сподівався. Господи, як по-дурному все скрутилося!»

У човен знову вп'явся, білий промінь прожектора. Посліплі, з почуттям розгубленості і страху, Ролф, Інгрід і Касян зійшли на причал. Їх обшукали і повели до будинку радіостанції, а тим часом солдати вже нишпорили в їхньому човні, лаючись з приводу малої здобичі. Офіцер накричав на них, наказав спустити щоглу і рушив слідом за полоненими. Поки йшли, Касян чув, як глухо б'є об рубку полотнище паруса. Перед тим, як зайти у будинок, він встиг озирнутися — «Крістіна» нагадувала пораненого птаха.

Промінь прожектора провів їх до самих дверей радіостанції. Касян пробував роздивитись судно, з якого бив прожектор, проте засліплені очі нічого не побачили. Він усе ніяк не міг зрозуміти, чому, увійшовши в бухту, не помітили судна, адже воно немаленьке, коли має такий потужний прожектор.

Полонених ввели в будинок. Пройшли недовгим коридором. Повернули ліворуч. Біля дверей — вартовий з автоматом на грудях і камінним відстороненим обличчям. Двері розчинились, і вони опинились у досить просторій кімнаті, в кутку якої стояв широкий письмовий стіл. За ним сидів середніх літ чоловік у формі морського офіцера німецької армії в нашивками корветтен капітана. У вікні за його спиною шугав, обмацуючи берег, продивляючись простір затоки, все той же білий промінь. Тепер було видно, що прожектор встановлений на місточку підводного човна. «Перевіряють, чи не йде хто за нами слідом», — подумав Касян. І ніби на підтвердження цієї думки, промінь кілька разів пройшовся від берега до берега саме в тому місці, де затока з'єднувалась в Ван-Майєн-фьордом, потім повернувся до причалу і пропав. Касян глянув на офіцера. Той втупився на приведених до нього людей важким невидячим поглядом і мовчав. Потім вийняв із задньої кишені плескату флягу, відгвинтив кришку, палив у неї спирту і, не дивлячись на полонених, спитав:

— Звідки ви тут узялися?

Полонені мовчали. Тоді офіцер випив спирт і, засунувши на місце флягу, сказав:

— Вам краще говорити зі мною. Я зараз добрий… Ну? Будете говорити?.. Не бажаєте? Чорт з вами! Посидите під замком, поки повернеться Отто… О-о! Шлезінгер — це вам не Мюллер. Він не буде з вами цяцькатись. У нього школа справжня, гестапівська…

Коли офіцер назвав Шлезінгера, Інгрід якось не одразу зрозуміла, про кого мова. Вона поглянула на своїх друзів, і цей погляд говорив: «Попались ми. Якщо це той самий Шлезінгер — усім нам кінець. Він не подарує того, що відбулося в Налстаді і Глом-фіорді». Треба було щось робити. Скористатись з того, що корветтен-капітан мало цікавиться ними? Спробувати якось виплутатись з цієї історії. Інгрід легенько підштовхнула Ролфа. Але він не зрозумів її, навіть не повернув у її бік голови. Касян погано знає мову. Лише заговорить — вони одразу зрозуміють, що мають справу з росіянином. Тоді Інгрід сама вийшла наперед і спробувала посміхнутися Мюллеру.

— Гер офіцір, ми з Хаммерферста. Пливли за… — вона благально поглянула на своїх супутників.

— За песцем, підказав Касян.

— Так, так — за песцем, — заспішила Інгрід. — Треба ж якось жити, гер офіцір. Це мій брат, а це…

— Ну, звичайно, це чоловік, — закивав неслухняною головою Мюллер.

Інгрід подивилась на Касяна і погодилась.

— Так… Чоловік.

— А я спочатку подумав, що ви — хлопчик, мадам. Ну, добре. — Він важко підвівся, вийшов з-за столу, і тільки тут усі побачили, що корветтен-капітан п'яний як ніч. Похитуючись, підійшов до Інгрід і простягнув руку до її підборіддя, але рука лише в'яло пропливла перед її лицем і впала. Інгрід відсахнулась. Мюллер звів на неї каламутні, в кривавих прожилках очі. Потім важко глянув на Касяна і перевів погляд на Ролфа.

— Ти чоловік? — тицьнув пальцем у груди Ролфа.

— Брат.

— А-а… Ну, зрештою, все одно.

Він довго перекачувався з носків на п'яти, поводив пальцем перед їх носами, щось думав, щось хотів сказати. Крутив опущеною на груди головою і жував дерев'яними губами. Потім довго тер долонями лице і говорив, ніби переконуючи самого себе: — Ні, Густаве, не зараз. Куди вона подінеться? Куди?.. Хто там, ей!

— Слухаю, гер корветтен-капітан, — молоденький лейтенант з хворобливим, вугруватим лицем зробив крок уперед.

Мюллер мотнув в'ялою рукою.

— Всіх під замок! І не спус… не спускати з них очей! — голова його знову впала підборіддям на груди. Він розплющив одне око і ухняпився ним у лейтенанта. — Щоб ні один пес не торкнувся її пальцем! Вона — моя! Спочатку я, а потім хоч всесвітній потоп… Цих обох у підвал! Мене на човен. Ми відпливаємо… Ти залишишся тут, Крафте, і дивись мені. Якщо я тобі ще не одірвав голову, то тепер… Питання є?!

— Ні, гер корветтен-капітан. Проте, може, ліпше було б забрати їх усіх на човен і разом на Лонгірбюен?

— Ти, здається, вирішив командувати, Крафте? Хто тут командир? — Мюллер намацував кобуру пістолета.

— Ви, гер корветтен-капітан. Ви — командуєте, — не загаявся з відповіддю Крафт. Він клацнув закаблуками і витягнувся перед Мюллером, схиливши набік голову, демонструючи свою цілковиту покору.

— То-то, щеня! Виконуй, що наказано, — Мюллер зробив кілька кроків у бік дверей, але ноги його раптом підкосились, і він звалився на лейтенанта. Той ледве встиг підхопити командира підводного човна, інакше той упав би на підлогу.

— Гайнц, Юрген, корветтен-капітана — на причал! — Він передав Мюллера з рук на руки і відійшов у куток, до були розгорнута рація.

— Але ж, пане лейтенант… спробував було заперечити Гіндеман.

— Мовчать! Зв'язок з човном підтримувати безперервно. Зі мною лишається відділення Тонненбаха, решта супроводжують корветтен-капітана.

— А цих? — виступив наперед квадратний і довгошиїй капрал.

— Тих двох… — лейтенант показав на Ролфа і Касяна, — в підвал, а її… в кабінет, на другий поверх.

Лейтенант всівся за великим письмовим столом, розстебнув верхнього ґудзика на кітелі. Коли Мюллера винесли, до бранців підійшов капрал Тонненбах і ткнув Касяна дулом автомата.

— Форвертс! Вперед!

Ні Касян, ні Ролф не ворухнулись. Обидва дивились на Інгрід.

— Виконуйте наказ, Тонненбах! — закричав рантом лейтенант.

Солдати кинулись на допомогу капралові. Ролфа і Касяна скрутили і, нагороджуючи стусанами, виволокли за двері, а Інгрід залишилась. Як тільки шум за дверима припинився, лейтенант встав з-за столу і підійшов до вікна. Якийсь час стояв спиною до Інгрід і мовчки стежив за тим, як від причала віддаляється мотобот з п'яним Мюллером і солдатами другого відділення його взводу, як пересуваються в світлі спрямованого на палубу прожектора одягнені в лискучі куртки матроси-підводники. Лейтенант дочекався, поки підводний човен намацав прожектором вихід із бухти і рушив у напрямку Ван-Майєн-фьорда. Коли ж він повернувся до Інгрід, це була вже зовсім інша людина, що всім своїм виглядом підкреслювала — зараз він тут єдина і найвища влада. Витяг сигарети, закурив і, розвалившись у кріслі, простяг їй розкриту пачку.

— Куріть, — ніби питав і ніби водночас запрошував пригощатись. При цім його великі банькаті очі спалахнули затаєнною злорадністю.

Інгрід сигарету не взяла, витримала похітливий погляд лейтенанта і спитала, не криючи роздратування:

— Чи довго мені ще тут стояти перед вами? Я стомилась і смертельно хочу спати!

— О-о!.. Це дійсно свинство з мого боку. Тонненбах, проведіть нашу гостю на другий поверх, — наказав він капралові, що саме зазирнув у двері.

— Охорону ставити? — поцікавився, протираючи окуляри, капрал. Він був низького зросту, кремезний, широкоплечий і на диво довгошиїй. Голівка маленька, риси обличчя стерті, видно лише окуляри — два продовгуватих скельця в білій металевій оправі.

— Охорону? — перепитав лейтенант, скрививши губи в зневажливій посмішці. — Ви гадаєте, Тонненбах, що перед вами Мата Харі? Чи, може, ви знаєте, куди тут можна втекти? Простежте, щоб підвал охороняли як слід, виставте зовнішні пости. Караульних і постових міняти через кожні три години. Питання є? Виконуйте!

Останню фразу лейтенант сказав, явно наслідуючи Мюллера. Коли капрал і Інгрід були вже на сходах, що вели на другий поверх, лейтенант визирнув з дверей і крикнув їм:

— Там, у шафі, є кілька пляшок пристойного коньяку з підвалів Андори. Запропонуйте дамі, Тонненбах! Це добре поновлює сили.

Після яскравого світла темрява в підвалі здалася густою, мов дьоготь. У перші хвилини ні Ролф, ні Касян не розгледіли в ньому людей.

— Звідки?

Питання пролунало, як постріл за спиною.

— Із Хаммерферста, — по паузі промовив Ролф. У дальньому кутку підвалу заворушились.

— Із Хаммерферста? — перепитав чийсь високий тенор. — У кого є сірники?

— Візьми, — труснули сірниками десь зовсім поруч. Пройшло кілька напружених хвилин, поки в підвалі спалахнув вогник і несміливе жовтаве світло, пробиваючись із складених черепашкою долонь, трохи розсунуло темряву. Чоловік з вогником підійшов до дверей, біля яких стояли нові в'язні цього камінного мішка. Підійшовши ближче до Касяна, чоловік розтулив долоні і світло впало на його обличчя. Поки горів сірник, з темряви дивились кілька пар очей і в кожному з них танцювали крихітні тривожні вогники. Ті, хто залишився сидіти в дальньому кутку, — мовчки чекали, що скаже їх товариш. Проте сірник догорів, вогник погас, а він усе не говорив.

— Чому мовчиш? Онімів? — спитали з темряви.

— Він з голоду язика ковтнув, — хтось пробував навіть жартувати.

— Мовчу тому, що цього хлопця в Хаммерферсті мені не доводилось зустрічати.

— Запали сірника, — з темряви наблизився ще один. Вогник поплив під стелю, а коли чиркнула запальничка, в підвалі ніби розвиднилось. Ролф дивився на того другого, що підійшов до них із запальничкою, і не вірив своїм очам. Перед ним стояв його старший брат — Людвіг. Він змужнів, роздався в плечах, заріс густою бородою, але це був він, Людвіг-стригунець, як ласкаво називала його мати..

— Хай мене грім поб'є, коли це не ти, Людвіг?! — задавленим від хвилювання голосом промовив Ролф.

— Друзі, це він… Це мій рідний брат Ролф! — викрикнув старший Улл. — Це мій брат! Я вам розповідав про нього.

Брати обнялись. І вже в потемках Касян почув голос Ролфа:

— Зажди, Людвігу. Тут зі мною Ян. Він теж наш брат. Він росіянин.

Знову спалахнула запальничка, і Людвіг уважно подивився в лице росіянинові. Потім, ніби переконавшись у правдивості слів Ролфа, підморгнув Касяну і обняв його, як брата. Всі троє одійшли від стіни і сіли на цементну, вкриту інеєм підлогу. Вони сиділи в густій темряві, тримали один одного за руки і говорили… Власне, говорили Ролф і Людвіг, а Касян мовчав і слухав. Розмова їх перескакувала з одного питання на інше і, здавалась не такою глибокою, аби могла висловити всю повноту почуттів, що охопили зараз Людвіга і Ролфа. Тільки після того, як старший брат довідався, що їх мати жива і зараз перебуває в загоні Ніссена, голос його заспокоївся, інтонації пом'якшали, і розмова сама собою схилилася до їх нелегкого життя після сорокового року, до того часу, коли вони змушені були жити не лише нарізно, але навіть і в інших країнах.

«Ох-ох… Війна скалічила не одне людські; життя, не одну долю», — думав, слухаючи братів, Касян.

За характером Людвіг був цілковитою протилежністю Ролфу. Експансивний, гарячий, він не давав меншому братові розтулити рота. Ставив запитання і сам встигав на них відповідати, розповідав про свою одіссею, жартував і весь час спалахував радістю від свідомості, що доля не проминула випадку посміятися над ними в такий злий спосіб. «Треба ж таке, де зустрілися — за сімсот миль від дому, за сімдесят сьомою паралеллю, в підвалі за сімома замками». Ця обставина не засмутила Людвіга, навпаки, викликала в ньому, як здавалось Касяну, недоречний хлопчачий азарт. Він поводив себе так, ніби ні хвилини не сумнівався, що їх теперішній стан не що інше, як вибрик пустунки-долі і що через якийсь час цей недоречний зигзаг у їхньому житті неодмінно випрямиться, і все буде, як і повинно бути, — добре. Хоч Касян і не розумів із скоромовки Людвіга і половини слів, він усе ж відчув, що оптимізм Улла-старшого має під собою реальний грунт. Більш-менш прояснилась Касянові і картина життя цього зовні безтурботного хлопця і його друзів після того, як вони з приходом окупантів емігрували до Англії.

Людвіг Улл встиг закінчити диверсійну школу і двічі злітати до Норвегії, а потім, як і інші рибалки, ті, що, перебуваючи в морі, довідались про німецьку навалу і не повернулись додому, а пробували стати до зброї на боці англійців, він теж пробував вступити в королівський військово-морський флот, проте його туди не взяли, а відправили ловити тріску до берегів Гренландії. Майже два роки їх старенький сейнер плавав у Льодовитому океані, привозний в Ліверпуль набиті рибою трюми, поки не напоровся біля самісінького маяка на німецьку міну. Як вони вибрались на тверду землю, знає лише бог, тому що добиратися до берега їм довелось не по воді, а борсаючись у крижанім крошеві, якому не вистачало лише морозу, аби перетворитися у суцільний лід. І все одно Людвіг вважав, що їм здорово пощастило, адже могли напоротись на ту дурну міну де-небудь у відкритому морі.

Потім для них почалося найстрашніше — безробіття. Пробували найматися матросами на судна англійських риболовецьких компаній, проте і тут їх не брали, хоч країна відчувала гостру недостачу робочих рук. Вони були чужі, ненадійні. Шили в портових нічліжках, годувалися випадковим заробітком. Взагалі, хлебнули, повною мірою вдовольнилися солодощами емігрантського життя. А тому, як тільки поширився слух, що колишній управитель компанії «Стуре Норшке» Ейнар Свердрюп збирає сміливців для того, щоб з ними висадитись на Свалбарді, Людвіг із своїми Друзями Рюгосом і Стенсоном першими записались у загін.

Розповідь Людвіга перервали далекі постріли. Люди в підвалі затихли, насторожились.

Лейтенант Крафт голився. Руки у нього тремтіли, і, не дивлячись на те, що для такого особливого випадку взяв нове лезо золінгенівської сталі, примудрився пустити собі кров на шиї і підборідді. Це викликало хвилю лютості. «Чорт забирай, не вистачало з'явитися до цієї дамочки з закривавленою шиєю, неначе гиндик, що вирвався з-під ножа різника». Гоління для лейтенанта завжди було мукою. Доводилось кожного разу дивитись у люстро і зустрічатися там зі своєю фізіономією. Вузька, видовжена донизу, вона була прикрашена водянистими, банькатими очима, вкрита прищами, вугрями, якимись вибоїнами і купинням. «З таким обличчям не можна сподіватись на успіх ні у жінок, ні в суспільстві», — колись ці слова сказав його батько. Генерал кайзерівської служби Гільдемар Крафт вирізнявся аристократичними манерами і був вельми жорстоким у своїх судженнях про сина. Бажаючи розпалити його самолюбство, частіше ніж треба розповідав синові про свої гучні перемоги над іменитими особами жіночої статі, писаних красунь чи не всіх європейських столиць.

Віллі народився від випадкового зв'язку генерала з іспанською актрисою, яку Крафт-старший зустрів десь у кафешантані і п'яну (вона всю дорогу не просихала) привіз до свого родового гнізда. З усього видно — актриса страждала якоюсь таємною хворобою, бо дитя народилося хирляве. Невідомо з яких причин, але генерал ненавидів свого Віллі. Не зазнав він і материнської ласки — невдовзі актриса померла, тікаючи з маєтку Крафтів, що поблизу Ліндау.

Віллі сприйняв війну, як визволення з-під батькового абсолютизму. З головою поринув у армійське життя. Воно здавалось йому блискучим. І, не дивлячись на те, що кар'єра давалась нелегко, не втрачав надії, що колись таки прилучиться до вищих чинів вермахту і зможе довести батькові, що здатний примножити родову славу Крафтів. Генерал не дуже дбав, аби просунути сина вгору по службових сходинках та все ж таки потурбувався, щоб його Віллі не потрапив на Східний фронт. Це, власне, і спричинилось до того, що лейтенант Крафт опинився в Норвегії.

Згадавши про своє лице, Віллі заходився протирати його одеколоном, від чого темно-бурі плями вугрів повиступали ще більш рельєфно. Роз'ятривши остаточно душу, лейтенант відкинув геть свої парфуми і бритву, однак від наміру навідатись до рудої красуні не відмовився. Він і раніше зустрічав її в Балстаді, а тому дивувався, з чиєї злої волі вона опинилась тут, у цьому крижаному царстві, де не лише жінок — білих ведмедів не щодня зустрінеш. Краля, бач, запевняє, що прибула з Хаммерферста з чоловіком і братом! Тільки п'яний Мюллер міг проковтнути таку липу. Тепер її брехня — його козирі. Коли вона зрозуміє, що йому все відомо, стане, як віск.

— Прибери все це, — кинув денщику, що стояв у нього за спиною.

— Слухаю, мій лейтенанте!

Крафт ще раз оглянув себе в люстрі, застебнув комір мундира, розправив складки під поясом і, взявши зі столу шинель і автомат, рішучим кроком вийшов з кімнати. Капрал перезирнувся з радистом.

— Ну, й бравий у нас лейтенант! Півень, чистий тобі півень.

— А що? Я б теж не проти… погрітися, — показав металеві зуби радист.

— Коли б його завтра Мюллер не повісив на реї, — видихнув капрал. — Ризикує наш лейтенант.

— Від молодості… Все від молодості.

— Та скільки того ризику! Хіба її стане менше? — кинув денщик.

— А ти, Зеєман, заткнись! — обірвав його Тонненбах. — Прибери за лейтенантом — 1 на причал. Зміниш Юргена. Та дивись мені, не випотроши човна. Побачу, що лазив, голову одірву!

Лейтенант Крафт злетів сходами на другий поверх і штовхнув двері до кабінета. Рипнуло так, що полонянка схопилася із стільця і дивилася на Крафта не моргаючи. Вигляд у неї був переляканий, і це додало лейтенантові впевненості. Він уже не сумнівався в успіхові і твердим кроком пішов до Інгрід. Вона відступила кілька кроків назад. Стілець, що стояв позад неї, з гуркотом упав на підлогу, Здригнулася, озирнулася. Скориставшись з цього, Віллі схопив її за плечі, притяг до себе, але рантом з несподіваною силою вона ударила його кулаками в груди. Лейтенант відлетів до столу і повалився на нього боком, боляче ударившись стегном.

— Браво! — викрикнув писклявим фальцетом.

— Не підходьте до мене! Не торкайтесь, інакше я…

Лейтенант криво посміхнувся.

— Чи варто через це піти на той світ, люба моя Гретхен?

— Я вам не Гретхен! Корветтен-капітан наказав вам не торкатись мене!

Крафт розреготався їй в обличчя.

— Ти думаєш, він пам'ятає свої накази? Перестань ламатися. Іди сюди! — він сів на ліжко і поманив її пальцем. — Теж мені недоторкана. Чи, може, це не ти шлялась в Балстаді з майором Енке? Повір, лейтенанти ліпші за майорів — вони молодші… Ха-ха-ха… Ну, досить тобі дуріти, приголуб лейтенантика…

— Замовкни, шмаркач! — крикнула, задихаючись від образи.

— Ну, це ти марно так! — Очі Крафта блиснули шаленством сказу. Кинувся до неї, вчепився у волосся і потяг у куток на ліжко. Інгрід відчайдушно опиралася, кричала, била руками, обзивала ґвалтівника останніми словами. Коли він спробував затиснути їй рота — вкусила за палець. Віллі Крафта охопила істерика, кинув свою жертву на ліжко, навалився на неї і почав бити по обличчю, вкладаючи у кожний удар злість, жовч, презирство. Інгрід затулила лице руками і розридалася. Він скористайся миттєвою слабістю, зірвав з неї куртку, рвонув і роздер светра. Вона вдарила його ногами в живіт з такою силою, що, відлетівши до протилежної стіни, він ліктем висадив скло в цейсівській шафі. Вперто набичившись, вилаявся і хотів було знову кинутись до ліжка, однак у цю мить до його слуху пробилися звуки віддалених пострілів. Один, другий і раптом ціла розсип, неначе хто сипонув камінням по жерстяному даху. Передчуваючи біду, лейтенант кинувся до дверей. Внизу, в коридорі, метушився Тонненбах.

— У чому справа, капрале? Який ідіот підняв стрілянину?

— Нас атакують! — блиснув окулярами Тонненбах. — Убили вашого денщика Зеємана. Він стояв у караулі біля причалу!

— Зеємана? — чомусь перепитав Крафт.

За стінами будинку знову заляскали постріли. Десь у кімнаті на першому поверсі з жалібним дзвоном осипалось на підлогу віконне скло, і писклявий тенор жалібно заголосив:

— Мене поранили! Чуєте, я поранений! Поранений…

— Гасіть світло!

— Та погасіть світло, ідіоти! — закричав хтось внизу.

Світло погасло. Будинок виповнив страх і непевність. Хто атакує? Звідки? Ніхто не знав. Лейтенант підбіг до вікна. Біля будинку, підсвічений бузковим сяйвом, лежав сніговий килим, по ньому перебігали людські постаті. Падали і, позначивши місце спалахом пострілу, знову перебігали, наближаючись до будинку. Тут Віллі Крафт згадав про автомат, який залишив на столі, поруч з шинеллю. Але там його вже не було. Інстинктивно помацав рукою під столом, думаючи, що в боротьбі з рудою фурією скинув його на підлогу. Проте і там автомата не було. Лейтенант не міг навіть подумати, що зброя може опинитись у руках Інгрід, а коли побачив спрямований на нього автомат, хапатися за пістолет було вже пізно.

— Дай сюди автомат, шлюхо! — кинувся до неї.

У відповідь автомат коротко плюнув вогнем, і лейтенант Крафт звалився на підлогу. А Інгрід так і залишилась стояти із зброєю в руках, не маючи сили зрушити з місця. Цей Крафт був першою у її житті людиною, яку вона убила власними руками.

Час ішов, а на другий поверх ніхто не піднімався. Певне, внизу, почувши чергу, вирішили, що їх лейтенант водо вогонь з вікна по тих, що наступали. Трохи пізніше Інгрід збагнула: як тільки відіб'ють атаку, згадають про Крафта і прийдуть сюди. Це примусило її підійти до дверей. На першому поверсі лупали чиїсь голосні накази, чувся тупіт, крики, суха тріскотня пострілів, короткі автоматні черги і неврастенічний регіт кулеметів. Там точився бій.

Кілька секунд Інгрід стояла дослухаючись, а потім, сама не знаючи чому, вийшла з кабінету і опинилась на верхній площадці сходів. Перша сходинка під ногою рипнула так голосно, що в неї зупинилося серце. Їй здалося, що на той рип сюди збіжаться солдати з усіх кімнат, від усіх вікон, та як з'ясувалось, нікому в сум'ятті бою до неї не було ніякого діла. Осмілівши, Інгрід стала потихеньку спускатися вниз, маючи намір проскочити до підвалу. Адже туди повели Касяна і Ролфа. Що вона робитиме, якщо там зустріне вартового, не уявляла, проте твердо вирішила йти їм на допомогу. Все це вона робила в напівнепритомному стані.

Ще коли її вели нагору, помітила, що вхід до підвалу під сходами, якими вона зараз спускалась. Залишалось зробити кілька кроків і вона відчує під ногами кам'яні сходинки. Було темно. Її навряд чи хто помітив би, та треба ж було такому статися — знадвору раптом влетів солдат і завмер перед нею, неначе божевільний. Обох розбив параліч страху, і якусь мить вони стояли один перед одним закам'янілі. У солдата були дикі очі, спотворене жахом обличчя. Він убіг, щоб сповістити про якусь страшну новину, але, побачивши перед собою дуло автомата, втратив здатність говорити. Інгрід натисла на спуск. Автомат ударив пучком вогню. Падаючи, солдат теж полоснув чергою біля її ніг. Не пам'ятаючи себе, кинулась у підвал. Тут темрява була ще густіша, ніж у коридорі. Відчуваючи під рукою холод цегляної кладки, дісталася до дверей і побачила її розчиненою навстіж.

— Ролфе? Кассію! Де ви?

— Лягай!

— Граната!

З темряви кричало одразу кілька чоловік. Хтось, кого вона не могла бачити, з силою штовхнув її в бік від дверей і притис до кам'яної стіни. В цю мить стався вибух. Білі клуби ядучого диму вирвались з глибини підземелля разом з вогнем і криками. Той, хто закрив Інгрід від осколків гранати, застогнав і сповз на підлогу. Вона не бачила його обличчя, але знала — це Ролф.

— Що? Що з тобою?! — закричала, намагаючись вільною рукою підтримати його. Але він уже стояв навколішках.

— Ролф! — голос Інгрід був сповнений відчаю.

Він схопив її руку, притис до грудей.

— Не кричи, не треба…

— Ти поранений?!

— Спина… — простогнав Ролф.

Вона провела рукою по його лопатках і відчула на долоні тепле, липке.

— Кров…

Підкосилися ноги і вона опустилась на коліна поруч із Ролфом. З важким стогоном вирвалося з грудей ридання. Хтось вихопив у неї з рук автомат і кинувся сходами вгору. За ним побігло ще кілька чоловік. Ролф теж поривався за ними, але звестись на ноги в нього вже не було сили.

— Ти залишайся тут, — говорив він Інгрід. — Подивись, тут повинні бути поранені…

— Заспокойся, Ролфе. Ти увесь в крові… Зажди, я зараз перев'яжу. Бинт! У кого є бинт?

— У мене в кишені френча, — почула позад себе слабий голос.

З темряви дивились сповнені страждання очі.

— Бери… Мені він уже… — Голос чоловіка слабшав з кожним словом, очі згасали, він помирав.

Ролф усе ж підвівся, зробив кілька кроків до сходів і раптом упав лицем на камінну підлогу. Кинулась до нього, пригорнулась щокою до його щоки.

— Ролфе…

Він скреготав зубами, аби но закричати від болю.

— Розріж мені куртку. У мене за поясом ніж…

З глибини підвалу хтось кликав на поміч, хтось просив добити, чийсь різкий, сповнений страждання голос наказував усім мовчали і слухати його наказ, а нагорі ухали гранати, розсипався частий скрегіт автоматів. Падала зі стелі штукатурка, суха задушлива пилюка. Інгрід ковтала сльози. Вона розм'якла і безвільно сіла на підлогу. Розуміла, що треба щось починати, якось допомогти Ролфу, пораненим, що лежали поруч у темряві, але не могла зрушити з місця, не було сили, лиш пересохлі губи шепотіли:

— Потерпи, Ролфе… Потерпи, любий…

Знову нагорі вибухали гранати, і знову сипались на голову пісок і вапно. І раптом усе замовкло. Інгрід здалося, що вона оглухла. И будинку настала повна тиша. В підвалі теж напружено прислухались, чекали, що принесе з собою наступна мить.

Та ось вухо Інгрід вловило приглушені голоси. Неможливо було розібрати, про що говорили. Нагорі зарипіли, а потім хряснули вхідні двері. Чийсь молодий, сильний голос радісно заволав:

— З ними все! З німцями все покінчено!

— Світло! Як тут увімкнути світло?

— Світло від двигуна. Десь тут у них має бути двигунець.

— Це у флігелі, за рогом праворуч.

У підвал скотилося двоє. Збуджені перемогою, розхристані.

— Що з ним? — спитав, важко переводячи подих, Касян.

— Поранений. Він просив розрізати куртку, але я… — В голосі Інгрід почулися сльози.

— Беріть його, — наказав комусь Касян.

Ролфа підняли на руки і понесли. Несподівано спалахнуло світло, і Інгрід побачила підвал. За дверима троє лежали в неприродних позах, у яких їх застала смерть, четвертий намагався підвестися. Інгрід підійшла до нього. Закинула, як це роблять санітари, здорову його руку собі на шию і, обнявши за талію, повела сходами вгору.

У великій кімнаті Касян і Людвіг уже перев'язували Ролфа. Він лежав на столі лицем донизу. Поруч на підлозі валялись його закривавлені сорочка, светр, куртка.

— Спирт! У кого є спирт? — гукнув Касян. Його російські слова залишились без відповіді. Він розізлився і повторив своє прохання у більш вимогливому тоні, але вже норвезькою мовою. Люди, що стояли біля дверей, заворушились, проте їх випередив поранений, якого привела Інгрід.

— У мене візьми. В задній кишені. Заодно і мені промиєш, — сказав він чистою російською мовою. Інгрід не зрозуміла слів, але підкоряючись його жестам, підвела до столу і допомогла вийняти з кишені флягу із спиртом.

— О, знайшовся ще один слов'янин, промовив Касян. — Звідки ти взявся?

— Звідки всі беруться, звідти і я.

— Точна адреса, — Касян допитливо поглянув на росіянина. — Зачекай, зараз ми і тебе перев'яжемо. Інгрід, наклади йому джгут.

— О! Джгут! — Вона дивилась на Касяна зі щирим захопленням. — Джгут я вмію! Я медик… Це все повинна була робити я… Ні, ти дивовижний хлопець!

— Візьми ремінь, фінку у піхвах, устроми в петлю і туго закрути. Розумієш?

— Розумієш, розумієш, — говорила вона, повторюючи за ним російські слова.

Касян заходився обмивати зранену осколками спину Ролфа, а слов'янин, перейшовши на досить чисту англійську мову, намагався пояснити Інгрід, як саме треба накладати джгут. Проте Інгрід не слухала його. Зірвала куртку, розрізала рукав сорочки і вже дезинфікувала рану. Як і передбачала, рана була несерйозною: осколок, прорвавши тканину, ковзнув передпліччям, залишивши неглибокий рваний слід… Джгут накладати не було потреби. Слов'янин збадьорився.

— До весілля заживе, — повторював він, зазираючи в лице Інгрід.

Був він молодий, чорнявий, з важкою щелепою і невпевненими очима на худому невиразному обличчі. Щось у ньому проглядало мілке, перелякане. Перев'язавши йому руку, Інгрід взялася допомагати Касяну і Людвігу. Ролфа зачепило глибоко, але осколки, здається, теж в основному пройшли дотично. Постраждали ліва рука, плече, обидві лопатки, шия. Справа ускладнювалась тим, що в тілі засіло два осколки. Дістати їх було нічим. Вони мучили пораненого, проте він мовчав, лиш ходуном ходили під шкірою щік тугі вузли жовен та котився обличчям рясний піт.

«Усе це мало дістатись мені, — подумала Інгрід. — Адже він завжди захищав мене, ще в школі…»

— Інгрід, дістань де-небудь бинт, або хоч чисту ганчірку. Його треба, перев'язати, — звернувся до неї Касян, але, помітивши яка вона схвильована, покликав до себе слов'янина: — Ей, ти… Як тебе?

— Сем. А по нашому Семен… Сенька.

— Ось що, Сенько, шуропи ти з нею і розшукай перев'язочний матеріал. Не може бути, щоб тут на зимівлі не було амбулаторії. Огляньте всі шафи… У кожного німця є індивідуальний пакет. Потрусіть у них ранці. Зберіть все — і сюди. Хлопець втрачає кров, розумієш?

— Як не розуміти.

— Розумієш, розумієш, — повторяла Інгрід слово, що запам'яталось.

Сом перейшов на англійську і запропонував Інгрід іти за ним. В коридорі вони побачили вбитих німецьких солдат, їх уже встигли скласти в кутку під сходами. Сомон в несподіваною для пораненого жвавістю випотрошив їх ранці, повивертав кишені. Індивідуальні пакети дійсно були в кожного, та в ранцях і кишенях, виявляється, було чимало всіляких цінних речей, що потрапили туди явно не з доброї волі їх колишніх володарів. Браслети, золоті обручки, годинники і брелоки, срібний підстаканник, медальйон, прикрашений старовинною емаллю, — все це Сем в одну мить згріб у плямистий, обшитий телячим хутром ранець. Легко накинувши його за плече, вказав, що треба було ще глянути на другому поверсі, чи нема там чого, щоб згодилося для перев'язки. Інгрід не відповіла. Забрала бинти, індивідуальні пакети і пішла до кімнати, яку тимчасово перетворили на операційну. Коли наблизилась до столу, побачила, що Касян фінським ножем намагається виковирнути осколок, що застряв у Ролфа в шиї. Дивлячись на цю операцію, раптом відчула, як до горла підкочується млость, а перед очима пливуть, ніби в тумані, Ролф, Касян, стіл і стіни. Вона подала Людвігу бинти, а сама відійшла до вікна. Скло в ньому було вибите, і вітер з моря дихнув їй в лице холодом. Згадалась фельдшерська школа і те, як її непритомну виносили з операційної. Як говорив професор, що їй треба назавжди забути про хірургію і обрати для себе лікування менш кривавих недугів. «Професор виявився правий — хірургія не для мене». Ролф важко застогнав.

— Все нормально, хлопче. Ось поглянь, який чорт сидів у тебе в шиї поруч з хребцем. Добре, що так, а то могло колупнути і глибше.

Вона чула, як Касян заспокоює Ролфа, як схвильовано і разом з тим твердо звучить його голос, і думала, що все пережите раніш навряд чи переважить одну цю ніч. Власне, не довгу полярну, а лише десяток її годин, насичених такими несподіваними випробуваннями. Вона убила! Убила двох ворогів. Офіцера і солдата. Солдата вже потім, коли не відала, що творила.

Від причалу до будинку йшли троє. В руках одного з них був пакет, який передала їм Гіта і який вони везли сюди на Шпіцберген в тайнику, влаштованім під мотором човна. «Цей пакет від Ніссена. Передайте його Уве Ролл Люнду. Тільки йому!» — наказувала Гіта. Інгрід стривожилась. Але через хвилину зрозуміла: пакет знайшов свого адресата. «Певне, Касян встиг сказати їм, де на «Крістіні» був тайник, інакше вони не знайшли б його, як і ті німці, котрі встигли перевернута на човні все догори ногами».

Троє входили в будинок. Інгрід уже чула їхні кроки в коридорі, коли до неї підійшов Касян.

— Тобі доведеться доглянути за Ролфом, йому, бідоласі, дісталось…

Їй хотілось сказати Касяну слова подяки за щось таке, чого ще й сама не розуміла до кінця. Встигла лише посміхнутися. Прочинились двері, і до кімнати зайшли троє.

— Всім вільним від караула відпочивати, — наказав один з тих, що зайшли. — Через годину виступаємо.

Високий, середніх років чоловік з яскраво вираженою скандінавською зовнішністю підійшов до столу, поглянув на Ролфа, потім, підвівши погляд на своїх супутників, запитав:

— Хто це, Олаф?

— Той хлопець, що плив у човні. Його звуть… — начальник штабу загону зазирнув у блокнот, котрий тримав у руці разом з розпечатаним уже пакетом, однак його випередив Людвіг.

— Це мій молодший брат Ролф, — сказав він.

Ролф розплющив очі і хотів було підвестися, але тільки мученицьки скривив пересохлі, запечені смагою губи, так ніби вибачався за свій нинішній етап.

Високий скандінав підійшов до столу і взяв його руку в свої долоні.

— Дякую, Ролфе. Будемо знайомі. Я — Уве Ролл Люнд.

— Зараз, чіф, ми перенесемо його звідси, — сказав старший Улл.

— Хай відпочиває, не тривожте. Ми пристроїмось ось тут на столику, біля рації. Давайте карту, Артуро.

Той, кого Люнд назвав Артуром, певне, був його ад'ютантом. Зовсім ще молоденький хлопчина видобув з планшета карту-кілометровку і розгорнув її на ящиках німецької рації, проте командир не одразу підійшов до неї. Побачивши біля вікна Інгрід і Касяна, поцікавився:

— Ви пливли з ним?

— Так.

— Шукали нас, а потрапили в Свеа? — Він трохи помовчав. — Добре, що не розгубились.

— Це Інгрід, — Касян по-дружньому обняв її за плечі. — Вона розправилась з лейтенантом. Ну, а потім уже ми з рештою.

— Ви росіянин?

— Він російський солдат, — підійшов до них Людвіг. — Його звуть Ян. Він наш брат. Ролфа і мій.

— Вас добре характеризує Ніссен. — Люнд потис Касяну руну. — І вас теж. Усіх. Особливо Інгрід Крістіансен. Ви знайомі з медициною?

— Трохи.

— В загоні є хворі, та й поранених більшає з кожним днем.

Розмову перервав тонкий писк морзянки. Певно, німецький радист не встиг вимкнути рацію, і тепер усі в кімнаті почули, як хтось уперто вимагав зв'язку.

— Шкода, що нема кому поговорити з ними. Це, певне, з підводного човна.

— Я спробую, — заворушився Ролф. — Допоможи мені, Людвіг.

— Лежіть. Де Джонсон?

— Його поранено, — доповів Артур.

— Ото біда, — прикро вражений, промовив Люнд. Помітивши, що Ролф все-таки намагається підвестися, він кивнув ад'ютанту і той вмить підсунув до столу рацію. Людвіг подав Ролфу навушники.

— Мюллер викликає лейтенанта Крафта, — доповів Ролф, поглядаючи на командира.

— Передайте їм, що тут усе спокійно.

— Добре, — Ролф дотягнувся до панелі рації, перевів там якийсь важілець і відстукав на ключі: — У нас усе спокійно. Лейтенант хропе нагорі… Прийом!

Знову клацнув важілець. Ролф уважно слухав радиста з підводного човна. Потім сказав:

— Мюллер теж завалився спати. До Баренцбурга наказав не будити.

— А зараз вони де? Навіщо їм знадобився Баренцбург? Адже вони розбомбили його ще в сорок другому. Поговоріть з ним, спробуйте витягти з нього як можна більше.

Подальша розмова складалася так:

Люнд подякував Ролфові, пройшовся вздовж стіни до вікна і назад, над чимось напружено міркуючи. Повернувся, через плече начальника штабу зазирнув у розкриту карту, і раптом в його синіх очах заіскрилась якась відчайдушна думка.

— У нас немає іншого виходу, Олафе. Загін треба розділити на двоє, — і, певне, передбачаючи заперечення, додав: — Знаю, це зробить нас слабшими. Малими силами не зможемо атакувати човен. Та хто сказав, що ми його взагалі повинні атакувати? Наше завдання прибути в Лонгір раніше німців. Ми на суходолі і в цьому наша перевага. Інтереси десантників на березі — і в цьому їх слабке місце.

— Тридцять два боєздатних, це з нами, тобою і мною. Шість поранених, дві рації і інші важливі трофеї, які ми ніяк не можемо залишати тут, — почав підраховувати Олаф.

— Усе так, проте Лонгір захищати треба. Там наша продовольча база, наш арсенал. Якщо дамо його знищити, ми приречені. Нам нічого іншого не залишається, як гризти каміння.

— Треба як слід розібратися в оперативній обстановці…

— Обстановка ясніша ясної. Чув, через добу їхній човен буде в Лонгірі. Висадить десант і цим підпише нам смертний вирок!

— У нас лише тридцять два бійці.

— У них теж не полк, а лише один взвод.

— Тепер уже половина взводу, — вставив Артур. — Половину ми тут поклали…

— Чуєш, піввзводу. Човен у них не гумовий, багато на борт не візьме. Хай ще з десяток матросів при потребі кине на берег Мюллер…

— Додай тих, що пішли шукати місце аварії літака. Скільки їх там, нам не відомо.

— З цим англійським літаком справа, видно, делікатна, так що багатьох свідків вони з собою не візьмуть. Із Шлезінгером пішло два-три чоловіки, не більше.

— Не забувай, що в них уся вогнева сила човна, а у нас трофейні кулемети і обмежена кількість набоїв до них.

— А ми їх хитрістю, розумом візьмемо. — Люнд обняв Касяна за плечі. — Чи не так, товаришу Ян?

— Так точно, — відповів Калікін.

Люнд присів до карти.

— Де в нас Лонгір? Ось він… План операції буде такий. Розділимо загін на дві групи. Перша йде на Лонгір через Долину Гейзерів, там залишає поранених, трофеї і все, що не знадобиться в бою. Ця група досягає мети через двадцять годин. Це реально?

— Коли ніщо не завадить, — відповів Олаф.

— Треба продумати, передбачити все, що може завадити. Відповідальнішої справи у нас зараз нема. Друга група чисельністю не більше десяти чоловік, не завертаючи на базу, прямує в район, де розбився англійський бомбардувальник і з'ясовує, що там цікавить офіцера СД Шлезінгера. Бажано, щоб, роблячи гак до Баренцбурга, наші хлопці знали, що основне їх завдання — тільки розвідка і що, виконавши його, вони повинні іти на Лонгір і зберегти своїх людей для бою за базу і арсенал.

— Можуть не встигнути. Баренцбург це крюк, а човен Мюллера піде на Лонгірбюен лише після того, як забере на борт Шлезінгера… — міркував уголос Олаф.

— Відбери в ту десятку хлопців молодших, справжніх лижників. Хай одягнуть білі комбінезони, ті, що ми захопили у німців. Так їм буде зручніше вести розвідку. Вони встигнуть, коли будуть знати, де в той чи інший час перебуває підводний човен. У нас дві рації. Одну хай візьмуть вони.

— Рації дві, та обидва радисти поранені.

— Ролф Улл буде виходити на зв'язок з човном через кожні сорок п'ять хвилин. Друга рація буде корисною і без радиста. Хай вони в певний час слухають ефір на хвилі човна і будуть знати все. А головне, треба зв'язатися з човном і сповістити: на Свеа напав загін Опору, тобто ми з вами, і без успіху атакує залишений Мюллером гарнізон. Хай думають, що наш загін зав'яз тут надовго, а ми тим часом уже будемо на півдорозі до Лонгіра. Отримавши цю дезинформацію, так би мовити з перших рук, Мюллер вирішить: поспішати нікуди. Раз противник у Свеа, то в Лонгірі нікого нема і їх там чекає просто розвага і прогулянки. А ми будимо вже в Лонгірі і спитаємо з них за всі гріхи. Заперечень нема?

Кожний, хто слухав Уве Люнда, обдумував запропоновану ним операцію. Касяну план подобався. Він ще не знав, яку роботу доведеться виконувати йому, з якою групою йти, та вже сам факт, що треба буде битися з фріцами, як там на фронті, тішив його. Уявлення про те, що на острові загін пасивний, відсиджується, очікуючи поки закінчиться війна, змінились іншими, більш реальними.

— І все-таки було б здорово захопити цього підводного човна, — сказав Артур.

— Навіщо тобі човен? — роздратовано запитав Олаф.

— Мені особисто він не потрібний, але, уявіть, усі радіостанції світу в один прекрасний час передають: загін норвезьких патріотів на Свалбарді захопив німецького підводного човна! Сенсація!

— Ми тут не для сенсацій, хлопче. Нам треба зберегти загін. Війна ще не скінчилася, — зауважив Ролл Люнд.

Ад'ютант по-дитячому прикусив губу і відійшов убік.

— Не сумуй, Артуре, — підтримав його Людвіг Улл. — Може, ми ще й захопимо цього човна. В Лонгірі вони вилізуть на берег. Я їх знаю.

— Хто поведе десятку на Баренцбург? — спитав Олаф.

Уве Люнд обвів присутніх поглядом.

— Думаю, Улл. Він відпочив, відсидівся в підвалі. Набув досвіду. Другий раз у пастку не потрапить… Твоя думка, Людвіг?

— Я готовий, чіф. Коли виступати?

— Виступати будемо… — Люнд поглянув на годинник. — Начальник штабу, через скільки можемо виступати?

— Не раніше, як за чверть години. Треба приготувати волокуші для поранених і трофеїв. Деталі вирішимо дорогою. А зараз, фрекен Інгрід, ходімо зі мною, подивимось, що можна взяти з місцевого медпункту. У нас на базі біднувато.

— Ходімо, — з готовністю відповіла Інгрід і раптом згадала: — Я маю сказати вам, пане Люнд…

— Слухаю. Що ви хочете мені сказати? — Командир загону підійшов до неї. — Говоріть, тут усі свої…

— Я везла вам листи від Гіти Лундхолст.

— І де ж вони?

— Мені довелось їх… Коли німці вдерлися на човен, я опустила їх у воду. Пробачте.

— Ну, що ви, не варто так хвилюватися.

— Вона дуже вас… чекає, — Інгрід опустила голову і вийшла.

Начальник штабу попрямував за нею.

— Товаришу… — скипав і затнувся Касян. Він не знав, як йому звернутися до командира загону. — Мені конче необхідно зв’язатися з моїм командуванням.

— Не розумію. Яким командуванням?

— Йому треба зв'язатися з росіянами, — прийшов на допомогу Ролф. — Дорогою ми пробували, але не вийшло — у рації не вистачає потужності. Дозвольте оглянути тутешню радіостанцію. Для мого брата це дуже важливо. Інакше він змушений буде пливти у Мурманськ. Розумієте? Він солдат… Хвилю я знаю. Я вже виходив з ними на зв'язок.

— Але ж ви поранені, — нагадав Артур.

— Я повинен це зробити, — перемагаючи біль, Ролф підвівся на лікоть і почав помалу сповзати зі стола. — Зараз час… Час роботи російської радіостанції. Допоможіть мені, Яне…

Касян кинувся до нього. З його допомогою Ролф рушив до дверей.

Через якийсь час від будинку радіостанції в Свеа відійшли дві групи лижників. Одна — в білих маскувальних комбінезонах — бігла порожнем і тому швидко одірвалась від більшої числом, обтяженої волокушами групи і невдовзі зникла, розтанула серед білих горбів. Це була десятка Людвіга Улла. З нею пішов і Касян. Інгрід і Ролф рушили в Долину Гейзерів з основними силами загону.

Розділ шостий ВЕЧІР У КАЮТ-КОМПАНІЇ

Добриня вирішив одним махом завести кінці на корму і надбудову «гармоні». Виконати цю роботу йому вдалося досить швидко. Прихопив з собою під воду невеличкий блок, а два кінці протягнутої через нього вірьовки залишились на березі. Коли спустився на баржу і закріпив блок на стойці, вірьовка почала рухатись, і через п'ять хвилин турботою Володьки і Митрича до нього наблизились два троси. Один він негайно протягнув через кормовий клюз і закріпив на кнехті, другий, тонший, завів через кіль на правий борт і великою петлею обхопив надбудову. Тепер на березі чекали лише команди, але Добриня не поспішав давати її. Розумів, що навіть при сприятливих умовах для підйомних операцій знадобиться чимало часу. Вирішив спочатку пройти у кубрик і забрати звідти флягу, яку чекали зараз на «Грейс О'Нейл». Кубрик баржового знаходився власне поруч, простягни руку — і бери, що потрібно.

Вода над кілем «гармоні» пінилась міріадами білих бульбашок. Вони стовпами піднімались там, де в корпусі були пробиті дірки, де зяяли тріщини і щілини. Танк теж, з усього видно, дірявий, у нього вже більше години качали повітря, проте «гармонь» не ворушилась, не спливала на поверхню, а лише трохи відірвалась від грунту і, розвернувшись носом до берега, зависла кормою в глибину. Вона поводила себе неначе яйце в не досить насиченому розчині солі з того шкільного досліду, який пригадався зараз Добрині. Тоді вчитель спитав його: що треба зробити, щоб яйце спливло? Пропозиції мудреців з сьомого «Б» були найрізноманітніші і жодної підходящої. Засоромлені, вони сиділи мовчки, а вчитель підсипав у банку пучку солі і яйце поволі пішло вгору. «Ох, якби ж то так просто можна — було підняти і «гармошку»…»

Положення баржі видалось йому стійким і він вирішив діяти. Спустившись на корму, він роздивився, що стоїть перед дверима, які воли у кубрик. Спробував відчинити, але двері, певне, перекосило. Від удару свинцевим башмаком вони трохи піддалися, а потім і зовсім відкрилися. Тут їх перекос було видно дуже добре. Довелось пом'янути Митрича: «Теж мені, орачі! Яку борозну на грунті залишили. Щоглу мов шаблею зрубав». Він ухопився за слизькі від водоростей дверні стояки і пропхався в кубрик. «Майже як у космосі. Справжня тобі невагомість — все догори йогами…» Ноги плавно опускались на стелю. Там зараз були і постіль, і табуретка, чайник з номерним знаком баржі, керогаз і фетрова шляпа, в якій Петро бачив Митрича один єдиний раз у день візиту в Баренцбург норвезького губернатора. Зараз, прикрашена по тульї довгими водоростями, ця шляпа зацікавила б найперших паризьких модниць.

В кутку, прикритий матрацом, лежав чемодан. Мабуть, той самий, про якого згадував Митрич, — другого в кубрику не було. Добриня спробував витягти його з-під матраца, але полиця, на якій він раніше лежав, придавила його кронштейном і не відпускала. До того ж чемодан розбух од води. Довелось майже лягати на стелю і з усієї сили смикнути за ручку. Піднялась каламуть, чемодан завис посеред кубрика. Тут Петро збагнув, що й сам висить догори ногами. Повітря наповнило його штани, роздуло холоші, перетворило на поплавок. Добрині довелось добре поборсатись, доки він повернувся в звичне вертикальне положення. До голови припливла кров, дихав важко, може, вперше в житті відчув глухий біль у серці. Відсапавшись, розкрив чемодан і витяг флягу. Сорочки і підштаники Митрича попливли за чемоданом у куток. Добриня уявив собі, як зрадіє його знахідці містер Патрік.

Зібрався повертатися, однак поки вовтузився з чемоданом, з дверима щось сталося. Вони перекосились ще більше, остаточно заклинились і не рухались ні туди, ні сюди. Добриня рвонув раз-другий, без змін. Певне, баржа міняла положення, і це позначилось на погнутій надбудові. До того ж у щілину потрапив шланг, його придавило. Дихати ставало все важче. «Добре, що хоч не до кінця перетиснуло, — подумав Петро, — а то вже б задихнувся. І чого я поліз за цією проклятущою флягою? Не міг дочекатись, доки піднімуть «гармонь»? Ну, як тепер? І хто це видумав робити надбудови металевими? Як у сталеву шафу або в сейф потрапив. Чортзна-що за ситуація!..» Добриня ще намагався зрушити металеві двері, однак його зусилля були марними. Він перелякався і попросив допомоги.

— Ви тільки там не панікуйте, — сказав у телефон Михеєву. — Я в кубрику, а вийти не можу. Двері заклинило. Попробуйте легенько поворушити баржу. Може, відпустить? За корму спочатку потягніть. Ти мене зрозумів, Вовчику?

— Зрозумів, Петре Степановичу, зрозумів. А як у тебе з повітрям?

— Поки що терплю. Давай, потихеньку тягни.

— Кормовий підтягуй! — закричав Михеєв, певне, у трубку другого телефона, що зв'язував його з мотористом бремсберга. — Що ж ти рвеш, дурило! Сказано потихеньку!

— Не хвилюйся, Володю… І не галасуй там, може, ще все обійдеться.

Тут Добриня відчув: баржа подалась кормою на берег. Кубрик повернуло так, що тепер уже підлогою стала стіна з ілюмінатором. Усе в кубрику прийшло в рух, і присмеркове світло, яке до того проникало в ілюмінатор, поступово загусло і перетворилось на темряву. Потім Петро відчув ніби поштовх. Його хитнуло. Баржа лежала на грунті паралельно берегу, притиснувшись до нього кілем.

— Петре Степановичу, Петре Степановичу? — почувся в шоломофоні голос Михеєва.

— Слухаю, — важко відповів Добриня.

— Ти там не лякайся. Ми «гармошку» тепер за ніс підтягнемо, а потім разом за ніс і за корму. Я весь час буду біля телефона. Коли що — не мовчи! Домовились?

— Йес, сер… Домовились!

Баржа ворухнулась і навіть крізь товщу води йому здалося, що він чує, як вона рипить. Потім її стало піднімати все вище до світла. Шар води над верхнім ілюмінатором помітно потоншав. У кубрику стало світліше. За півтораметровим шаром води вже проглядав блідий гривеник сонця. Далі воно стало схожим на апельсин, загорнутий у тонкий вощений напір. Підйом розвивався за планом і Петро вже повірив, що все обійдеться, але тут йому стало важко дихати. Спробував підтягти до себе шланг — не полегшало. Тоді сам підтягнувся по шлангу до дверей і побачив, що щілина у дверях катастрофічно зменшується. Залізне ребро дверей, що, вирівнюючись, ставало на своє місце у металевій коробці, затискало шланг, утруднюючи подачу повітря. «От якби засунути у цю щілину який-небудь ломик», — гарячково шукав виходу Добриня. Тут він згадав, що в руках у нього фляга. Не роздумуючи, засунув її пробкою в щілину. Двері схопили флягу неначе щелепами. Хоч шланг більше не стискався, дихати було нічим, — голова йшла обертом, перед очима плавали матові апельсини. Вони подвоювались, множились, міняли колір. Наче з небуття дістав свідомості голос Михеєва:

— Петре Степановичу, що з тобою? Чому мовчиш?

— Повітря, Вовчику… Повітря…

Добрині здавалось, що він кричить, але нагорі його майже не чули. З яскраво-оранжевих апельсини ставали жовтогарячими, потім золеними, синіми, чорними. Темнота густішала, все щільніше обступала Петра, погрожувала поглинути його раз і назавжди.

В кабінеті чергового надривався телефон. Трубку довго не знімали. Людмила вирішила, що лікар кудись вийшов і прочинили двері, але він, виявляється, був у кабінеті і вже йшов до столу, де отой її телефонний апарат.

— Слухаю!.. Що? Говоріть голосніше… Під водою задихнувся начальник порту Добриня? Як задихнувся?… Шланг передавило? Так, зрозумів. Зараз висилаємо бригаду «швидкої допомоги»!

Не тямлячи себе, Людмила вибігла у вестибюль, схопила з вішалки кожушок і, як стояла з непокритою головою, побігла в порт. Не хотіла вірити, що Петро загинув, що його більше нема. Таке не вкладалося в голові. Як це так? Сонце, море, небо, земля — все лишилося, як і було, а його нема?! Це несправедливо! Несправедливо і жорстоко!

Ще зі сходів побачила: підтягнута до берега «гармонь» спроквола поверталася. Стаючи кілем на мілководдя, піднімала догори зім'яту, понівечену надбудову палуби. Вода зливалась через борт, у щілини і дірки. Баржа ще не стала вертикально, а з берега, приставленою до борта сходнею, вже ліз Володька Михеєв. Видерся по обшивці, вчепився руками за борт, підтягнувся і, перескочивши через поручень, зник.

На пірсі Людмила підбігла до Митрича.

— Де він? Що з ним?

— Глухо, дочко… Раніше чутно було — наче дихав…

— Ой, що ж це таке? За що?! — скрикнула Людмила і закрила лице долонями. Митрич, як міг, пробував її заспокоїти, а в самого трусились руки.

— Це я, старий дурень, у всьому винен. Не мав права пускати його під воду. Адже він раніше ніколи не спускався, а я, правда, давно, в молодості… Та хіба він послухає.

… Вовчик удерся в кубрик, коли там було ще по коліна води. Вона з шумом хлинула у відкриті навстіж двері. Добриня лежав долілиць біля стіни. На ньому матрац, чемодан, чайник, табуретка та інший мотлох, що привалив його в момент, коли «гармонь» ставала кілем на грунт. Володька вхопив шланг і побіг по ньому пальцями, шукаючи місце розриву, але дірки ніде не було. Тільки в тому місці, де шланг перетискали двері, виявилась невелика прим'ятина. Михеєв повернув Добрито на спину і почав відгвинчувати передній ілюмінатор скафандра. За каламуттю запотілого скла проглядало лице Добрині. Здавалось, він мирно спав.

Коли ілюмінатор відлетів геть, Вовчик почав бити свого шефа по щоках, але той не виявляв ознак життя. Михеєв розумів, що зараз головне — повернути дихання. Він гарячково почав робити потерпілому штучне. Схрещував і розводив руки, натискав на груди, але все марно. Тоді він став коліньми Добрині на груди і натис вагою власного тіла.

— Чого ти по мені топчешся? — раптом почув голос шефа.

— Чіф! Рідний мій! Живий? Ур-ра-а!!!

Вовчик шалено закричав, чмокнув вкритий рясним потом ніс начальника порту і вискочив з кубрика.

— Гей, там, біля компресора! — кричав з палуби Михеєв. — Візьми трубку, Агапкін! З тобою буде говорити Петро Степанович Добриня!

— Він живий? Живий! — це вже кричала в трубку Людмила. — Петре! Петрусю! Це я…

— А ти чого тут?

— Так… Мені сказали, що ти… — Людмила заплакала.

— Ну що ти? Не треба, — ніжно гудів Добриня. — Все в нормі. Заспокойся. Хіба обов'язково треба плакать?

— Я плачу тому, що… люблю тебе! Чуєш?.. Ти мене чуєш?

Петро довго сопів, прокашлювався, потім хрипким, не своїм голос промовив:

— Чую…

Вибравшись із водолазного скафандра, Петро відчув полегшення.

— А ця кольчужка тобі дійсно короткувата, — метушився круг нього Михеєв. — Боже, яку ми з тобою дурницю упороли. А вже порядні вимахали бовдурята.

Вовчик блискав щасливими очима і дивився. на свого воскреслого начальника, як на Вову-королевича. Добриня обтрусився, взяв у нього з рук флягу, заховав її в кишеню і дружньо потиснув механіку руку. Потім сам, без сторонньої допомоги ночам спускатися на берег. Від компресора до нього бігли Людмила і Митрич, але раніше біля сходнів опинилась «швидка допомога» — санітари з ношами і фельдшер.

— Товариш Добриня? — поцікавився старший бригади.

— Я, — відповів Петро.

— Лягайте, — наказав фельдшер, показуючи на ноші.

— Навіщо? — поцікавився Добриня.

— Тобто, як навіщо? Ви хворі!

— Я хворий? Це вам хтось наговорив на мене.

— Але нам дзвонили.

— Жарти…

— Точно, хтось пожартував, — підтримав Митрич.

— Ну, знаєте, такими речами не жартують, — не здавався фельдшер.

— Це ще нічого, а от мене якось у Сінгапурі розіграли, — він узяв під лікоть фельдшера і одвів його вбік, натхненно вигадуючи чергову небилицю. Митрич радів: усе обійшлося… «гармонь» вважай на березі, Добриня, його відчайдушний начальник, цілий і неушкоджений. Переможців не судять! Заради такого випадку можна і потравити трохи. До того ж відводячи від трапа фельдшера з його бригадою «швидкої допомоги», Митрич робив послугу Добрині, який тепер міг поцілувати Людмилу, що підбігла до нього.

Недільний день ще не скінчився, до баржі поспішали цікаві, але Петро не звертав на них уваги — грів долонями захололі щоки Людмили і цілував її очі. Вони стояли і посміхалися, і ніхто з тих зівак уже не дивився на підняту з дна моря «гармонь», усі дивилися на них. Однак підійти не наважувались. Навіть п'яний Шульков, що прямував до них, почувши окрик Митрича, зупинився.

Людмила схвильована і щаслива, зовсім забула про чергування, а згадавши, не криючись від людських очей, ще раз поцілувала Добриню і побігла до лікарні. Петро дивився за нею, поки вона не помахала йому з ґанку лікарні і не зникла за дверима. Коли до нього підкотився Шульков, серце його ще співало.

— Послухай, начальнику, що це в тебе за фляга така дивовижна?

— А що в ній такого? Фляга як фляга.

— Дай-но подивлюся, га? — сказав Семен якось занадто вимогливо.

— Ніколи мені, люди чекають. — Петро попрямував до «Грейс О'Нейл».

— Ну, то йди, коли на тебе чекають, а флягу… залиш, — п'яно реготнув Шульков. Очиці його хитро забігали, що свідчило про неабияке напруження. Петро відчув це, проте розбиратися, чого це Семен так нагострився на флягу, в нього не було ні бажання, ні часу.

— Ні, шановний, там мене з нею чекають. І взагалі… — він зупинився на мить. — Піди краще проспись.

— Ну, чого ти, Петре Степановичу, такий строгий? Адже неділя, вихідний… Ну, дай хоч у руках потримаю, — Семен пробував посміхнутись, а сам нараз зробився червоний, мов варений рак. Губи побіліли, витягнулись у ниточку.

— Та що вона так в'їлась тобі в печінки, ця фляга? Коли у Митрича більше двох років у кишені терлась, ти нею не цікавився…

— У Митрича? Два роки?! — Слова застрягли у Семена в горлянці.

— А може, і більше…

— Не знав, — ковтаючи повітря, Шульков простягав до фляги руку. Пальці його помітно тремтіли. Петро вже думав дати йому флягу, але в цей час його помітив вахтовий з «Грейс О'Нейл».

— На вас чекають, янг Пітер! Містер Белч уже двічі запитував про вас.

— Іду… Вже йду, — Добриня поквапливо зійшов трапом на борт шхуни, забравши флягу з собою, а Семен так і залишився стояти з простягнутою рукою.

— Петре Степановичу, зажди. Скажи, чи є на ній хоч який знак, чи напис?

— Навіщо тобі напис? Ну й дивак-чоловік.

— От ти смієшся, а рантом вона має відношення до… Старостіна.

— Ну, загнув! Ця фляга не російська і монограма на ній стосується не Старостіна, а якогось… — Добриня поглянув на вензель, зображений на випуклій стінці фляги, — якогось Шлезінгера. Ти про неї в Калікіна розпитай, він точно знає.

Петро пройшов палубою і зник у дверях, що вели до кают-компанії. Він уже не бачив Семена і не міг бачити, що сталося з тим чоловіком після того, як він почув ім'я Шлезінгера.

Касян Калікін і Патрік Белч, збуджені споминами, забули навіть про спиртне. Чарки так і стояли повними і незайманими. На голос вахтеного, що доповів про Добриню, обидва повернули голови, однак, ковзнувши по них поглядом, знову повернулись до своєї розмови.

— Добрий вечір! — ще раз нагадав про себе Петро.

Це дійсно був уже вечір. Годинник показував двадцять одну за Грінвічем, а сонце і не думало хилитися до горизонту. Його сліпучі зблиски, віддзеркалюючи від хвиль, танцювали не стелі і стінах кают-компанії. Петро простяг Каганові добуту з дна морського флягу. Той поклав її перед гобою на столик і жестом запросив Добриню сідати. Петро вже почав розуміти, що прийшов невчасно. Патрік Белч сидів на дивані замислившись. Голова закинути далеко назад, очі заплющені. На блідому обличчі застигла страдницька гримаса. Здавалось, глибокий біль обпікає зараз його душу. Добриня давно помітив, що не кожен здатний залишитись із своєю бідою наодинці. Більшість людей намагається позбутися, виплеснути її з серця при першій-ліпшій можливості… Готові відкритися першому стрічному, ледь помітивши в його очах хай навіть тінь співчуття. Стверджуючи, що поділене горе — лише півгоря, мудреці древнього світу безумовно мали рацію.

— Страшна не сама смерть, ні, — містер Патрік відкрив очі і довго дивився у простір перед собою, не помічаючи ні стін, ні стелі, ні підлоги, що обмежували його. — Всі люди колись народжуються, колись помирають. Життя через те не закінчується. В його глобальній сутності життя зупинити не можна. Цього не може зробити навіть смерть.

Він устав, затис під піхвами кисті рук і почав ходити з кутка в куток, міряючи кроками килим.

— Наклеп убиває. Носити тавро зрадника, в той час, коли ти чесна і ні в чому не винна людина, — пекельна мука… Вам важко зрозуміти, не можливо навіть уявити всю мерзотність щоденного знавіснілого цькування. Газетні брехні гірші сірчаної кислоти. О-о! Це треба пережити, щоб зрозуміти до кінця. Те, що сталося зі мною, у нас може статися з кожним. Адже на борту літака з Уолтінгом і Гріссом міг опинитися і не я, а хтось інший з радистів, і тоді він, а не я став би козлом відпущення.

Містер Белч потягнувся до столика, взяв свою чарку, проте пити не став. Певне, хотів переконатися, чи ще тремтять руки. Та пальці вже заспокоїлись. У його раніше безбарвних очах проступила густа синява. Голос зміцнів, рухи стали впевненими.

— Ти це знаєш, Кассію. Війна закінчилася для мене тут, на Шпіцбергені. Повернувшись до Англії, я почував себе так, паче витягнув щасливий лотерейний квиток.

— Після того, що випало на пишу долю, залишитись живим немало, — Касян налив собі содової.

— Більше року вони мучили мене допитами. Двадцять раз з'ясовували те саме, поки не переконались, що я кажу їм правду. Я навіть не підозрював тоді, що Мак-Ллойд уже ховається у мене за спиною.

— Признаюсь, друже, не розумію, про що ти говориш, — сказав Калікін, ковтнувши содової із своєї склянки.

— Ти маєш рацію. Я повинен розповісти по порядку, інакше, не зрозумівши моєї ситуації, ви не зможете допомогти мені з'ясувати все до кінця. В моїй історії ще немало білих плям… Коли мене перестали тягати на допити, я вирішив, що з льодовим кошмаром покінчено назавжди, що лише у сні, а більше ніяк до них не повернусь. Адже протягом майже трьох місяців у контррозвідці королівських повітряних сил мене щоденно довбали у тім'я. І раптом залишили у спокої, навіть вибачились. Купили за казенний рахунок квиток, посадили в поїзд, і я поїхав додому, в Лондон. Боже, який я був щасливий! Я так скучив за домівкою, за рідним містом. О, ви не знаєте, що таке Лондон! Чим він був у той благословенний час для кожного справжнього англійця… У нас тоді ходила крилата фраза: «Якщо вам набрид Лондон — значить, вам набридло життя…» О ні, життя в той час тільки почало мені відкривати своє справжнє обличчя. Судіть самі, що лишалося солдатові, котрий у свої дев'ятнадцять років встиг пройти всі кола пекла і повернутись цілим і неушкодженим, що йому залишалося, як не закохатися до запаморочення, до безтями втріскатись у це саме життя? Адже раніше, до армії, я бачив його лише здалеку.

Потім був Оксфорд, історія слов'янства, якій я віддав своє захоплення, і знай, це сталося не без твого впливу, Кассій… Наша зустріч змінила все моє життя. Вже повернувшись додому, я поступово почав міряти все твоїми мірками. Але це було не одразу. Якось саме собою, підсвідомо і поволі. А спочатку… Спочатку про Лондон, точніше, про Сіті. Наше місто виросло біля мосту, що був збудований на місці першої постійної переправи через Темзу, якою переправлялись ще римські колісниці. Сьогодні важко, повірити, що в часи Шекспіра, гуляючи, люди за годину обходили все місто. Квадратна миля біля мосту — це і є Сіті. До наших днів воно зберігає риси державності. Ще Вільгельм Завойовник пожалував Сіті надзвичайні привілеї, котрі закріпила за ним Велика хартія вольностей. Ці привілеї ревно оберігаються і до цього часу. Якщо ви думаєте, що на офіційних церемоніях британську столицю представляє голова ради Великого Лондона, то ви помиляєтесь: її представляє лорд-мер Сіті, який і до нині зберігає титул середньовічного барона. Кожного разу, коли королева відвідує Сіті, лорд-мер вручає їй оздоблений перлами меч, символ того, що золото банкірів віддає себе на милість булату королівської влади. Колись і я вірив тим дурним символам. Вірив, поки не стикнувся з істинними володарями Сіті, рицарями золотого кола. Ви що-небудь чули про таємне товариство, створене на зразок і за подобою ордена ієзуїтів?

Добриня знизав плечима і глянув на Касяна.

— Ні, не доводилось, — зізнався Касян.

— Не дивно. Про це вони мовчать. Навіть охочі до сенсацій газетчики тримають роти на замку. А почалося все од Сесіля Родса, — вів далі містер Белч. — Він, як і я, закінчив Оксфорд. Правда, трохи раніше, десь на початку минулого сторіччя. Так от, майбутній володар Південної Африки (Родезія — це від Родса) ще в молодості висунув цю ідею. Спочатку її зустріли, як маячню і тільки, але потім, коли світ потрясла Паризька комуна і вперше пролунав лозунг: «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!», товстосуми згадали про Родса. В 1873 році в Новому Орлеані вони створили орден Рицарів золотого кола і обрали мільярдера Родса своїм першим великим магістром. «Коли ми, — сказав він у своїй тронній промові, — наділені багатством, високими титулами і можливістю вирішувати державні і світові проблеми, не бажаємо бути розчавленими чорними, чиї інтереси у всьому світі врешті-решт зведуться до спільного знаменника, нам слід об'єднатися для зустрічного бою без розрізнення як національної, так і державної приналежності. Наша спілка має стати урядом над урядами. Стабілізація прав власності і привілеїв — ось наша мета. Обізнаність, готовність до боротьби, відданість одного всім і всіх одному — наше гасло!»

Якщо ви думаєте, що час, революції, світові війни послабили цей таємний орден, глибоко помиляєтесь. Він існує і сьогодні. Їх емблема — на золотому кружалі мальтійський хрест і зірка. Повірте мені, це набагато гірше, ніж фашистська свастика. Я часто зустрічав такі значки в краватках, або на лацканах смокінгів ділків із Сіті. Сіті… У нього свій бюджет, своя поліція, свої закони. Під захистом середньовічних стіп — банки, фондові біржі, фрахтові кампанії, власне тут зосереджено фінансову міць не лише Англії чи Лондона, тут тримають у лещатах півсвіту. Природньо, що ставки місцевих податків набагато нижчі, аніж у сусідніх районах Лондона… Але я хотів про інше. В Лондоні сорок п'ятого життя молоді мого кола вирувало, наче у повноводому джерелі. Майже всі у час війни були позбавлені можливості розважатися і намагались надолужити втрачене. Не відставав од інших і я. Мої батьки не відмовляли мені у грошах, але я знав, що кошти нашої сім'ї досить-таки обмежені.

Моя мати — уроджена Стоун. Голова цієї сім'ї, мій дід Джеральд Стоун, володів у Доклейді, недалеко від Лондонського мосту, судноремонтною фірмою. В Сіті він не був серед перших, проте вважався людиною заможною. В сорок п'ятому діло його процвітало і старого не полишали честолюбиві сподівання пробитися у перші ряди. В сорок сьомому він купив у Грінвічі, на лівому березі Темзи, ще одне судноремонтне підприємство, навіть не підозрюючи, що це початок його кінця. В п'ятдесятому році дід був на грані банкрутства, та все ще сподівався поправити свої справи, не розуміючи, що його крах знаходиться у прямій залежності від занепаду всієї імперії. Зараз, якщо вам доведеться відвідати Лондон, обов'язково відвідайте Докленд. Від Лондонського мосту до Тілбері тягнуться руїни напіврозвалених доків, пакгаузів, причалів, естакад, суцільне кладовище, роздолля для любителів індустріальної археології. Є в наш час і такі любителі. Розрізали на шматки і відвезли до Америки і сам старий міст, знамениту лондонську реліквію… Та повернемось до наших баранів, як кажуть французи. Так от, у сорок п'ятому… Тоді ми дійсно дуже нагадували баранів, що вирвались на зелений лужок. Дівчатка з «верхнього поверху» (так у нас називали вищий світ) охоче фліртували зі мною. Їм подобались мої блакитні очі і медаль, яку мені вчепили за збитий «месершміт». У кращих домах мене приймали як героя війни. Репутація Джеральда Стоуна теж мала вагу. Проте була одна обставина, яка не дозволяла мені досягти справжнього успіху навіть у тих дівчат, що довгенько вже чекали своїх суджених. Справа в тому, що моя мати свого часу порушила неписаний закон — вийшла заміж за «крамаря». Дід позбавив її спадщини на користь мого дядечки Дональда, а дві галантерейні крамнички, якими володів батько, не надихали красунь з «верхнього поверху». Мабуть, що лише донька генерала Смайлза, під командуванням якого я мав песть служити, довше ніж інші переконувала родичів, що я цілком достойний кандидат у її майбутні чоловіки. Плигне, в домі Смайлза я вперше побачив Стенлі Мак-Ллойда. Як я тепер розумію, своїми заявами, що збирається вийти ви мене заміж, Еліз просто підганяла Стенлі до шлюбного ярма і злила своїх батьків. Вона вважала, що становище єдиної спадкоємиці майже двомільйонного багатства Смайлзів дозволяє їй робити все, що заманеться. Однак те, що Еліз легко вдавалося з іншими, не вийшло зі мною… Ох, пам'ять, пам'ять! Вона весь час намагається повернути людину в минуле. Та, мабуть, у цьому і виявляє себе вищий розум: повертаючись в минуле, ми менше думаємо про те, що попереду в нас не так уже і багато часу.

Потім я женився… О, моя Вів'єн була святою жінкою. Тільки вона ні на мить не дозволяла собі зневіритись у моїй чесності. Вона чекала на мене з війни. Терпляче чекала, поки я понабиваю собі синяки і гулі по тих вар'єте і нічних клубах. Я приставав то до одної, то до другої молодіжної групи, що відчайдушно сперечалися про сенс життя, розквіт і занепад імперії, про неминучу загибелі, людства. Господи, яких лиш дурниць не приносив я їй з тих своїх нічних блукань. Вона все терпляче вислуховувала і неодмінно казала: «А мені наплювать на всі ваші дурні лазери, ракети, бомби! Я хочу дітей! Цілий десяток! І не від когось іншого, а від тебе…» З десятком у нас не вийшло… Коли Вів'єн чекала другу дитину, над нами вдарила та паперова гроза. Вона облила мене таким густим багном, від якого я до цього часу не можу відмитися. Мені не байдуже, що про мене говорять і думають інші. Це, власне, стало мати для мене якусь вагу з тих пір, як я почав працювати в Комітеті ветеранів війни. Наш комітет, на відміну від інших, активно виступає проти тих, хто всіляко приховує свою діяльність, спрямовану на підготовку нової світової бійні. Ми організуємо антивоєнні походи, демонстрації, мітинги, ми викриваємо тих, хто в мирний час заробляє мільйони на воєнній істерії, вважаючи масове знищення людей найвигіднішим бізнесом двадцятого віку. Моя активність у цій справі декому дуже не подобалась, та, власне, і зараз не подобається… А тому, коли Мак-Ллойд почав проти мене кампанію, його я усіх боків нацьковували, в той час як протести і листи на мій захист просто не розглядались. Лондонські власті в таких випадках люблять посилатися на наші конституційні права і свободи.

Всі мої біди, як я тепер розумію, почалися з того вечора, коли в наш затишний будиночок увірвався Мак-Ллойд. Я не запрошував його до себе. Що спільного могло бути у мене з відставним майором контррозвідки, який до всього іншого встиг мені опротивіти ще в перші повоєнні роки, коли допитував мене про мою одіссею на Шпіцберген. Ще в сорок п'ятому він замучив мене дурними запитаннями про загибель нашого «брістоль-бофорта», його цікавило все, до найменших подробиць. Тоді я не розумів, навіщо йому все те, та пізніше наміри його прояснились і навіть дуже. Він подзвонив у суботу, і ми домовились зустрітися в клубі, проте Мак-Ллойд несподівано приїхав у наш дім того ж таки суботнього вечора. Вибачився. Пояснив, що справа повертається на зле і ця розмова, на яку він покладає великі надії, повинна відбутися між нами зараз або ніколи. Робити було нічого. Я запросив його до кабінету, Вів'єн не захотіла з ним зустрічатися. У неї було на диво тонке відчуття щодо джентльменів подібного гатунку. В кабінеті гість буквально упав у крісло, рвонув на шиї комірець з метеликом. Виходячи з цього жесту, він був на доброму підпитку. Одягався Стенлі без смаку, носив масивні золоті запонки, всипані дорогоцінними камінцями, обручки. Словом, всіляко підкреслював багатство, якого у нього не було.

На той час Мак-Ллойд уже був жонатий на Еліз, проте грошей ця жінка йому не принесли, хоч він і дуже на них розраховував. Як посаг за дочкою генерал Смайлз віддав поки що лише газету. Знамениту своєю безпринципністю «Івнінг міррор». Газета давала мізерний прибуток, а дядечко Гордон, на чиї капітали сподівався кожен, хто домагався руки Еліз, свої консервні комбінати вирішив не випускати з рук до останнього подиху. Злі язики говорили, що колишній майор контррозвідки, а нині редактор газети Стенлі Мак-Ллойд з допомогою якихось родичів у Мюнхені пробував відкрити прибутковий нічний заклад, проте ця «ініціатива» провалилась. Приїздив з Мюнхена його брат Отто Шлезінгер. Цей пан при гітлерівському режимі служив у охоронних військах СД, а після краху третього рейху перейшов на службу до американців. Я зустрічав його у тієї ж Елізи Смайлз, де він охоче розповідав про Мартіна Кребса, який загинув, як вам відомо, в тому літаку, що лежить тепер за вісімдесят шостою паралеллю, в тринадцяти градусах на схід від Грінвіча.

Мак Ллойд і Шлезінгер належали до одного роду, далекі їх предки чи то англійці, які осіли в Пруссії, чи пруссаки, що осіли в Англії, — завжди мали великі апетити, але ніколи не мали грошей. Колись вони писали свої прізвища через дефіс: Ллойд Шлезінгер і герб у них був спільний. Мак Ллойду завжди було гидко усвідомлювати себе голим королем, і він не гребував ніякими можливостями робити гроші. З цим він і з'явився до мене в той пам'ятний вечір.

«Ти знаєш, друже мій, — почав він, обмацуючи мене своїми нахабними очицями, — ми можемо з тобою заробити добрі гроші. Ти не здогадуєшся, про що я говорю?»

Я не розумів, до чого він хилить, і мовчав.

«Я кажу про «брістоль-бофорт». Про той злощасний бомбардувальник, на якому ви летіли з Мурманська в Лондон. У Глом-фіорді ви взяли на борт Мартіна… Мартіна Кребса! Так?»

«Це що, допит?»

«Ну, що ти. Спогади… Мартін Кребс, ти, мабуть, і не знаєш, був заручений з моєю Еліз. Так що якоюсь мірою я маю бути вам удячним. Якби ви не угробили того хлопця, я ніколи б не оженився на дочці генерала Смайлза. Як ти гадаєш, вона любила його?»

«Не знаю. З усіх інших питань мене вже допитували, а тому давай не будемо повертатися до цього».

«Доведеться, шановний. Справа в тому, що Мартін Кребс…»

«Я не бажаю про нього чути!» — сказав я, підвищивши голос.

«Але чому, чому ми з тобою такі дурні? — Він зірвався на рівні, забігав по кімнаті. — Чому два пристойних джентльмени не можуть домовитись? Адже гроші самі пливуть нам до рук, а ми…»

«Які гроші?» — спитав я, все ще не розуміючи, про що він говорить.

«Певне, я не вмію пояснити, у чому справа, раз ти мене ще не зрозумів… Добре! Там у машині сидить мій брат Отто. Він це зробить краще ніж я. Запроси його сюди і ти все зрозумієш».

Не встиг я заперечити, як він уже підійшов до вікна і зробив знак. Через кілька хвилин породі мною стояв Шлезінгер.

«Поясни йому, Отто… Поясни, а то він мене не розуміє».

«Сподіваюсь, ви вибачите нас за пізній візит, — сказав Шлезінгер, без запрошення вмощуючись у крісло. — Справа, яка змусила нас шукати зустрічі з вами, не терпить розголосу. Краще буде, коли наша розмова… Сподіваюсь, ви розумієте?»

Я заприсягнувся, що нічого не розумію, і попросив швидше пояснити, чим можу бути їм корисним.

«Я працював з Мартіном Кребсом в Балстаді. Правда, там я знав його, як майора Енке».

«Припустимо, але до чого тут я?»

«Хвилину терпіння, — Шлезінгер говорив рівним голосом і я змушений був віддати належне його витримці. — Коли ви в Глом-фіорді взяли його на свій літак, ви припустились помилки. До Англії повинен був летіти не він, а я, тому, що саме я добув ті секретні дані про досліди доктора Гергардта, які він украв у мене, і хотів вивезти їх до Англії у контейнері під пахвою. Це я добув відомості про «Вікінг», німецький підземний завод, на якому в кінці війни створювалась надпотужна хімічна зброя».

«Але я про це нічого не знаю і не бажаю знати, — сказав я як міг твердо. — Запевняю вас, ви звертаєтесь не за адресою».

«До кого накажеш звертатися? До господа бога?! — заверещав Мак-Ллойд. — Ти, мабуть, вважаєш нас ідіотами! Де контейнер?! Де фляга? Де, я тебе питаю?!»

«Не знаю, — вкрай розгублений, відповів я. — Дійсно, я бачив цього, як ви його називаєте, Кребса, але про який контейнер ви говорите? Про яку флягу? Нічого я не знаю! Вірте мені, я кажу правду. Я поховав Кребса поруч з Уолтінгом і Гріссом в одній могилі…»

Стенлі розреготався мені в лице.

«Так ми тобі і повірили, так і обдурили нас твої безгрішні голубі очі. Краще вже викладай усе, як було, інакше…»

«Та навіщо, навіщо вам той контейнер? Війна давно закінчилась».

«За формули доктора Гергардта сьогодні можна мати немалі гроші. Ціна на такий товар не падає. Ви помиляєтесь, коли думаєте, що війна скінчилася. Ні, війна триває!»

Слова Шлезінгера примусили мене подивитися на їх візит серйозно. Отто Шлезінгер — переконаний фашист. Він і не думав складати зброю. Він не рівня фігляреві Мак-Ллойду.

«Слухай, кинь, досить валяти дурня, — наступав на мене Стенлі, адже ти знав, хто такий Кребс. Не міг не знати. Ти ж радист. Виходить, мою телеграму приймав і дешифрував ти. Так що досить вертіти хвостом, вони в тебе: І контейнер, і фляга! І врахуй: ми матимемо стільки, що на тих, у Сіті, котрі сьогодні дивляться на нас зверхньо і розмовляють через губу, завтра самі будемо плювати. Тягни сюди вино, замочимо угоду. Ми прийшли до тебе як чесні маклери. У тебе товар — у нас покупець, а бариш ділимо на трьох».

«Чому власне на трьох? Маклерам належать лиш малі відсотки».

Це був мій промах. Про відсотки я сказав просто так, а вони подумали, що я торгуюсь, бажаючи мати з того більший зиск. Саме це дурне моє запитання остаточно упевнило їх у тому, що документи Кребса у мене. Шлезінгер після моїх слів буквально вибухнув, простяг до мене руки і зашипів, бризкаючи слиною:

«Та тому, що відомості добув я! Ось цими руками я відправив на той світ маньяка Гергардта! А Кребс украв мою удачу. Він був порядним лайном, обібрав мене і хотів на моєму горбу в'їхати в рай! Та бог усе бачить і судить всіх справедливо! Ви теж хочете обібрати нас. Скористатися з того, що вам не належить. Але пам'ятайте, бог уже покарав одного злодія, покарає і вас!»

«Панове! Документів Кребса у мене нема. Ви помиляєтесь!» — рішуче сказав я і прочинив двері, даючи їм зрозуміти, що розмову закінчено.

Отто Шлезінгер вийшов, та Стенлі і не поворухнувся. Вони до найменших подробиць продумали цей спектакль. Як іноземець, Шлезінгер не міг далі брати участь у шантажі, а тому вийшов, даючи можливість брату приступити до другої дії. Тепер я розумію, що з'явились вони до мене вже після того, як побували тут, на Шпіцбергені, після того, як розкопали могилу і вийняли звідти тіло Кребса. Не знайшовши на ньому контейнера з документами, вирішили, що все те взяв я, тому і вилили на мене всю свою гадючу жовч.

«Ось що я тобі скажу, — почав Стенлі голосом, що задзвенів, мов перетягнута струна. — У нас досить доказів, що Кребс помер не своєю смертю».

«У нього була якась хвороба…»

«Я маю на увазі не хворобу».

«А що?»

«Його убили!»

«Хто? Чи не думаєш ти, що його убив хтось із нас?»

«Саме це я й хочу сказати. Його вбили ви, всі троє, але оскільки тих двох уже нема, то відповідати за це доведеться тобі одному».

«Ти з глузду з'їхав! Про що ти говориш?»

«Я говорю про те, що ти і твої дружки Уолтінг і Грісс убили Кребса, аби заволодіти його паперами і потім продати їх російській розвідці. Ви вбили його в літаку і взяли курс на Мурманськ, але напоролись на винищувачів і повернули у бік Шпіцбергена, тому що в бою витратили забагато пального. Ви винуваті в смерті Кребса».

«Ти або випив зайве, або… Навіть у контррозвідці, де мене допитували, ніхто не додумався до такої підлої дурниці».

«Тепер додумаються. Можеш бути спокійним. Я про це потурбуюсь».

«Та чого ти, зрештою, від мене хочеш?»

«Папери Кребса!!!»

«Нема у мене цих паперів і ніколи не було!»

«Ну, коли ти так… Я тобі не заздрю. Ти ще згадаєш мене! Діти і онуки проклянуть тебе за це вбивство! Так! Так! Убивство! Я всім розкажу, що це ти вбив Кребса. Убив, аби позбавити Англію могутності! Ти продав добутий нами секрет росіянам. Росіянам!»

Мак-Ллойд так кричав, що Вів'єн прокинулась і вийшла до вітальні. Вона все чула і, коли він почав кричати, не стрималась, вбігла до кабінету і кинулась на нього з кулаками. Стенлі відштовхнув її. Надаючи, вона вдарилась об ріг стола. Я кинувся до неї і побачив кров, що стікала зі скроні моєї Вів'єн, яка вже п'ятий місяць чекала дитину. Можете собі уявити, що сталося зі мною в той момент! Я викинув Мак-Ллойда геть із свого дому, а він усе кричав, торгаючи у двері, що я його ще згадаю і не раз шкодуватиму, що не взяв у компаньйони, не схотів поділитися баришем від продажу паперів Кребса. Згадаю і пошкодую, коли мене буде проклинати кожен англієць на островах і в колоніях, коли стануть обливати брудом усі газети, а вся Англія назове зрадником і вбивцею!

Вів'єн намагалась заспокоїти мене, я її. Обоє ми називали Стенлі Мак-Ллойда останнім, брудним, безсовісним наклепником і брехуном. Переконували себе, що ніхто із нормальних людей не повірить жодному його слову, але ми помилялись. Брехня Мак-Ллойда впала на родючий грунт. Англія переживала занепад, і це в першу чергу відчував Лондон. Політичні боси шукали засобів, щоб випустити пару з лондонського котла, що погрожував вибухнути від надмірного незадоволення і злості тих, хто був справжньою причиною запопаду. Таких засобів було чимало і серед них — горезвісна «червона чума». Лондонського обивателя завжди лякали червоною небезпекою, і, дивна річ, він завжди в це вірив. Лондонська преса весь час підкидала цій коростявій, скаженій собаці все нові і нові кістки. Такою кісткою свого часу став і я.

Почалося все просто. Якогось недільного ранку, коли ми з Вів'єн вже почали забувати про візит Мак-Ллойда, принесли «Івнінг міррор», де я прочитав, що якийсь-то Сем Джонсон має матеріали, що викривають містера Патріка Белфура Белча в тому, що останній є вбивцею героя минулої війни, англійського розвідника, який працював проти німців у Норвегії, Мартіна Кребса. Чи варто говорити про те, яке враження на мою сім'ю справила ця заява? Родичі з боку матері, тобто Стоуни, одразу відмежувались. Родичі з боку батька були людьми маловпливовими і тому буквально з першого дня я залишився наче у безповітряному просторі. Всі мої протести залишились без відповіді, скарги без уваги. Я стояв один з голими руками проти зграї озброєних до зубів газетних гангстерів, для яких подібні наклепи і лжесвідчення приносили, попри все інше, немалі гонорари. «Івнінг міррор» у найближчому майбутньому обіцяла публікацію серії викривальних статей з подробицями героїчної діяльності і наглої смерті розвідника Кребса. Я думав, що за псевдонімом Сема Джонсона криється сам Мак-Ллойд, однак щось суттєве вчинити, якось запобігти публікації не міг, не мав сили, а головне грошей. Адже він володів «Івнінг міррор» і міг друкувати на її сторінках все, що йому заманеться. Аби примусити його припинити травлю, я мав платити всім і всюди, а грошей у мене, як я вже сказав, не було. Подати позов до суду і притягти його до відповідальності за наклеп я не міг, бо ще не було публікації, та для судових клерків теж треба було мати гроші. Лондонський суд прихильний тільки до тих, хто платить. Мій дід, Джеральд Стоун, на прохання про допомогу відповів, що грошей у нього нема — він, мовляв, сам на грані банкрутства. Спочатку я подумав, що це неправда, але пізніше переконався, що так воно й було. Через три роки після мого останнього дзвінка до нього мій дід справді збанкрутував, одійшов од справ, залишив Лондон і перебрався доживати віку в невеличкий маєток поблизу Олсбері. Ще хлопчиком я кілька разів бував з матір'ю в родовому містечку Стоунів і знав, що то простісінька сільська ферма. Старий будинок часів королеви Єлизавети, занедбаний сад, біля п'ятдесяти акрів орної землі. Тут народжувались і помирали покоління Стоунів, рід яких тепер мав урватися зі смертю діда і його сина, а мого дядька Дональда, який закінчив свій життєвий шлях у будинку для божевільних — так його вразив крах справ на стапелях Докленда і цехах Грінвіча, банкрутство ще так недавно процвітаючої фірми «Джеральд Стоун і син».

Мак-Ллойд усе ще не йняв віри тому, що в мене нема паперів Кребса. Опублікувавши перше повідомлення, подзвонив мені і сказав, що коли я прийму його умови, він припинить подачі матеріалів на шпальтах своєї газети, матеріалів, які має в своєму розпорядженні людина, котра була свідком усіх моїх «брудних справ». Що я міг йому відповісти?… Я послав його, за російським звичаєм, подалі. Правда, до того встиг сказати, що він безсовісний брехун, покидьок і падлюка, що коли б я і мав ці прокляті папери, все одно не дав би йому і аркуша. Знайшов би більш порядних. людей із числа співробітників Інтеллідженс сервіс, а не пішов би на змову з такими шулерами, як він і його брат. У відповідь мені пообіцяли надрукувати першу подачу матеріалів Джонсона в наступному поділ міому номері і… дотримали своєї обіцянки. В ранковому випуску «Івнінг міррор», а цей випуск в Лондоні найбільш читається обивателем, з'явилась перша публікація «Сторінок із щоденника Сема Джонсона».

Містер Белч дістав із шафи теку і вийняв з неї жовту від часу «Івнінг міррор».

— Ось подивіться, що написав цей покидьок.

Добриня підсунувся ближче до Касяна, зазирнув у розгорнуту газету. На першій сторінці було вміщено портрет молодого чоловіка, одягненого у форму королівських повітряних сил, з бойовою медаллю в петлиці. Це було фото молодого Патріка Белча. Лице відкрите, усміхнене, воно мало походило на обличчя людини, яка зараз міряла кроками килим кают-компанії. Під фотопортретом було набрано крупним шрифтом: «Громадяни Лондона, хай вас не обмане добродушний вигляд цього молодого чоловіка. Придивіться до його обличчя — це обличчя вбивці! Це він, Патрік Белфур Белч, власною рукою вбив видатного патріота Англії Мартіна Кребса, розвідника, що добув секрети німецької підземної лабораторії в Норвегії. Маючи ці секрети, ми, англійці, були б сильними, диктували б світові наші умови і не знали б занепаду! Але цей злочинець продав добуті Кребсом папери росіянам. Про те, як це було, читайте свідчення очевидця Сема Джонсона. Ось його правдива розповідь». Нижче набраний нонпареллю триколонник тексту. Хвилювання Патріка зачепило і Добриню. Шрифт розпливався у нього перед очима, а до горла підкочувався гіркий клубок образи за людину, яку так безсовісно катували брехнею.

— Потім були нові статті, — вів далі свою оповідь містер Белч. — Нові публікації, в яких Сем Джонсон описував мої злочини щодо англійської нації. «Івнінг міррор» публікувала статтю за статтею, і кожного разу перед тим, як. мала з'явитись нова газета з матеріалом Джонсона, в моєму кабінеті лунав дзвінок і Мак-Ллойд пропонував одуматись і погодитись на його умови. Обіцяв припинити травлю, реабілітувати, повернути добре ім'я. Розповідав мені навіть, яким чином він легко може спростувати звинувачення Джонсона. Запевняв, що умовить брата виступити в пресі проти цього наклепника. Йому повірять тому, що Отто Шлезінгер дійсний свідок багатьох подій, в котрих наче в кривому дзеркалі Джонсон малював мене, Патріка Белча. Обіцяв підтвердити матеріалами з архівів Інтеллідженс сервіс усі спростування вигадок Сема Джонсона. За все те він вимагав папери Кребса, яких у мене не було. Я повторював йому це при кожній новій телефонній розмові, але він уперто не віри» моїм словам і петля затягувалась усе міцніше. На світ з'являлися все нові і нові вигадки Сема. Матеріали «Івнінг міррор» почали охоче передруковувати інші газети Лондона, а особливо бульварні листки. Потім включилась преса інших міст, телебачення, і мої «злочини» стали відомі всій країні. Раніше я думав, що під личиною Джонсона ховається сам Стенлі, але раптом на телеекрані побачив зарослого по самі очі чорною бородою чоловіка і зрозумів: раз Мак-Ллойд потурбувався про підставного автора «Сторінок із щоденника», значить, він вирішив іти далі газетного цькування. Мої передбачення швидко підтвердились. Я одержав запрошення до слідчого. Уявити мій стан неважко. Я вже казав, що ніколи не вмів постояти за себе, а тут, згадавши місяці допитів у контррозвідці, зовсім занепав духом. Зачинився в своєму кабінеті, не хотів нікого бачити. В цей час Вів'єн була в клініці. Вона чекала другої дитини, і лікарі тривожились, що в такій напруженій атмосфері не доносить її. Маленьку Джейн забрали до себе родичі дружини. Моєї матері на той час вже не було на світі. Вона б не пережила такої ганьби, а я… терпів. Признаюсь, не раз думав про самогубство. Та в мене ж були Вів'єн, Джейн, мав народитися мій молодший. А головне — розумів, що застрелившись, прийму на себе всю ту безсоромну брехню, яка вже надає важким тягарем на мою дружину і дітей. Я знав, що треба боротися за своє чесне ім'я, але яким чином робити це — не уявляв. Думав, як захищатися, і нічого не міг придумати. Все впиралося в гроші. Правда, можна було продати крамницю — посаг Вів'єн. Вона пропонувала, та я не міг прийняти такої жертви, тому що не мав права пустити старцями по світу жінку і дітей. Адже обливаючи мене брудом на сторінках своєї газети, Мак-Ллойд заробляв на цьому, а я в боротьбі з ним мав платити, витрачати до того ж не свої гроші. Погодьтесь, що мов становище було безвихідним.

Почалось слідство. Тепер воно провадилось не військовим, а цивільним судом, в розпорядження якого контррозвідка переслала свої матеріали. Однак не маючи ніяких інших фактів, окрім наклепницьких публікацій Сема Джонсона, слідство товклося на місці. Зусилля судових чиновників зводились в основному до того, щоб схилити мене до визнання брехливих, навмисно покладених на мене звинувачень. Доказів моєї вини у них не було, але весь хід цькування підготував «громадську думку», сформував ставлення обивателя, і під тиском певних сил суд знайшов форму «покарання зрадникові національних інтересів» — мені дали десять років тюрми. Можна було, звичайно, відкупитися, заплативши суму штрафу, але по-перше я не мав відповідної суми, а по-друге, вважав це нижчим своєї гідності. Всі десять років я жив думкою, що прийде час — і я вийду на волю, добуду необхідні кошти і поїду сюди, на Шпіцберген. Зберу тут докази моєї невинності, і тоді… Тоді я поговорю з Мак-Ллойдом інакше.

Історія моя підходить до кінця, але вона буде неповною, якщо я не розкажу вам про Гарольда. Мій син народився слабеньким, хворобливим хлопчиком. Приділити належну увагу його здоров'ю я, природно, не міг: він ріс, поки я був у тюрмі. А Вів'єн… Вона померла невдовзі після пологів. Лікарі говорили — зараження крові, але я знав, що її убила ця історія, в яку мене заплутав Мак-Ллойд. Про. смерть Вів'єн мені довго не говорили. Те, що вона не приходила до мене на побачення, пояснювали хворобою, що затягувалась, Родичі мовчали, проговорилась маленька Джойн.

Але я хотів вам розповісти про Гарольда. Хлопчик виховувався у родичів моєї дружини. Вони хороші люди, хоч до мене ставились, м'яко кажучи, несхвально. Вважали, що їх дочка загинула через мене і тільки через мене, що наш шлюб не приніс Вів'єн щастя. Правду сказати, я і сам так думав, та чи був я в тому винен?.. Ви знаєте, що таке поголос та ще до того недобрий. У школі, на вулиці — кругом мій син чув про свого батька лише погане. Додайте до, цього ставлення старих, на чиїх руках він виріс. Коли я вийшов з тюрми і забрав до себе дітей, я одразу відчув відчуженість Гарольда.

На відміну від Джейн, котра завжди щиро любила мене, хлопчик (а йому тоді йшов десятий рік) не крив своєї відрази до мене. Пізніше це переросло у відкриту зненависть і стало причиною остаточного розриву між нами. Гарольд пішов з дому. На щастя, він не зв'язався з тими навіженими ура-патріотами, котрі ще й сьогодні викрикують під вікнами мого дому образливі слова і погрози. Він пішов до тих, кого сьогодні називають хіпі. Ці молоді люди теж протестують проти соціальної несправедливості, проте в своїх діях вони пасивні. Це докір нашому поколінню, яке не змогло спрямувати своїх дітей на шлях істини, шлях боротьби за краще життя. Я приймаю цей докір. Я, а не хтось інший, винуватий у тому, що мій син не зрозумів моєї правди, не пішов за мною.

Я вже примирився з тим, що доля не симпатизує мені, але не можу примиритися з думкою, що серед подонків, з якими все життя боровся, може опинитися і мій син. Знаю, вони вже простягають до нього руки. Не для себе, навіть не для того, аби в ім'я справедливості вивести на чисту воду Мак-Ллойда і його підручних, приїхав я сюди. Сьогодні для мене всього важливіше переконати Гарольда. Переконати в тому, що його батько — чесна людина, що він не чинив ніяких злочинів ні проти нації, ані проти власної совісті. Гарольд повинен повернутися, інакше я буду думати, що прожив нікчемне, нікому не потрібне життя… Чого вартий той, що вчить інших, але нездатний навчити добру своїх власних дітей?

Ще одне, і це теж дуже важливе: кампанію цькування проти мене підтримують власті. Ви спитаєте чому? Тому, що їм важливо скомпрометувати мене, секретаря Комітету ветеранів, щоб потім сказати людям: дивіться, хто кличе вас в похід проти американських ракет, хто ховається за гаслами прихильників миру — зрадники національних інтересів, агенти Москви! Ці джентльмени з Сіті, ці рицарі золотого кола готові на все, готові заплатити яку завгодно суму, аби тільки панувала їх брехни, а не моя правда. Вони розуміють, що моя правда сильніша від їхніх грошей, але не бажають з тим миритися і ніколи не примиряться, поки не прийде їх кінець.

Ну, ось, мабуть, усе… Тепер ви знаєте, як важливо для мене знайти докази того, що я не вбивав Кребса. Мені потрібно знайти його тіло. Я повинен привезти його в Лондон. Хай вони переконаються, що на ньому нема ні ножових, ні вогнестрільних ран. Хай переконаються, що він помер від якоїсь хвороби ще до того, як розбився наш «брістоль-бофорт».

Містер Белч замовк. Знову було чути, як риплять швартові канати і зло гупає у стінку пірса хвиля прибою. Добриня поглянув на Калікіна. Той сидів похмурий. Густа брова зламалась біля перенісся, губи витяглись у пряму лінію, в напруженому думанні дивилися за ілюмінатор сірі, глибокі від душевного хвилювання очі.

— Кассію… Янг Пітер. Май френдс… Я хочу знати, чим ви можете мені допомогти. Ні з чим не крийтесь. Я витримаю. І не звертайте уваги на ці таблетки, я ковтаю їх уже добрий десяток років. Говоріть мені тільки правду. Я слухаю…

І Касян розповів про знахідку, яка трапилась йому майже десяток років тому на березі Форландської протоки, неподалік мису Лінней.

… Того року літо на Шпіцбергені стояло тепліше звичайного. Бліде від безсоння сонце ліньки перекочувалось від горизонта до горизонта. Гольфстрім дихав м'яким теплом Атлантики і, смакуючи, немов леденці, облизував на берегах останні припаї. Саме того літа Касяну пощастило знайти уламок пропелера знаменитого «Латама». Підігрітий удачею, він уважно обстежував смугу прибою і несподівано побачив труп. Здалеку видалось — море викинуло на берег чергову свою жертву. Однак, підійшовши ближче, зрозумів, що помилився: труп тягли з берега, а точніше, з глибини острова, але з якоїсь незрозумілої причини кинули біля самої води. Здивувало і те, що з чоловіки, який з усього видно помер уже давно (навіть Гольфстрім і сонце не змогли його розморозити), була зірвана одіж. Що за підлість — зняти з мертвого, скованого вічною мерзлотою тіла, все, навіть натільну білизну, і лише для того, щоб покинути всі ті пошматовані ганчірки поруч на березі.

Касян переніс тіло нещасного до камінного хреста на мис Ліннея, де й поховав у старій братській могилі команди норвезького китобійного судна «Карл Інгелот», після чого знову вирішив дослідити місце. Невдовзі побачив сліди, залишені двома парами чобіт, підкованих залізними шипами. Таких чобіт на острові ніхто не носив — ні норвезькі звіробої, ні російські шахтарі чи портовики. Така обувка могла належати тільки чужим, що знали, де шукати цього нещасного. Бідакові і на тім світі не було спокою, певне, був зв'язаний з цим світом міцною вірьовочкою, яку не змогла розірвати навіть всесильна смерть.

— Довго йшов я по сліду, — продовжував свою оповідь Касян. — Іду і думаю: не може бути, щоб ці візитери не залишили зворотньої адреси. Вже дуже почерк у них розмашистий.

Містер Патрік слухав з таким напруженням, що здавалось — нерви його не витримають, луснуть. Помітивши це, Касян намагався якомога швидше дістатися до суті, та все ж важливі деталі не дозволяли робити це швидше, аніж посувався сюжет його оповіді.

— І ось, не дійшовши з півкілометра до місця катастрофи «бофорта», я знайшов…

— Що?! скрикнув містер Белч.

— Ось це. — Касян простягнув Патріку срібний портсигар з монограмою Мак-Ллойда.

Той довго вертів його в пальцях, роздивлявся жучка на кришці, однак нічого не зрозумів у хитросплетених буквах, підвів на Касяна розгублено-благаючі очі.

— Натисни кнопку і прочитай напис на внутрішньому боці кришки, — підказав Касян, боючись як би друга не вдарив інсульт. Та не встиг він про це подумати, як містер Велч з криком:

— Це він! Це Мак-Ллойд! — скочив з дивана і кинувся до дверей. — Ей, хто там?! — закричав що було сили.

— Я тут, чіф! Що накажете? — виріс у дверях вахтовий. Це був уже немолодий матрос, з важкою щелепою і рудими, як у більшості шотландців кучерями.

— Гаррі! Біжи до Джейн! Розшукай Хосуела! Скажи їм, що Кребс знайшовся! — він потряс над головою портсигаром. — Скажи, що в наших руках тепер неспростовні докази проти Мак-Ллойда! Біжи!

— Слухаю, капітане!

Гаррі зник. Містер Патрік Белч причинив двері і повернувся до гостей. Очі його палали бажанням помсти, лице розпашіло і світилося переможною посмішкою.

— Ти зверни увагу на дату, — сказав Касян. — Квітень п'ятдесят дев'ятого. Виходить, вони були на острові перед…

— Так, я зрозумів! Перед тим, як… Я розумію, розумію. Повернувшись звідси, вони і розпочали цю ганебну кампанію проти мене. Тепер багато що проясняється. Цей портсигар — важлива ланка в ланцюзі доказів, як кажуть у суді. Дякую тобі, Кассію! Величезне спасибі!

Містер Белч хотів було знову наповнити чарки, проте не зміг цього зробити. У нього знову тремтіли руки. Він потримав пляшку віскі, що танцювала в його руках, і опустив її в гніздо на. столику. Потім, помітивши, що на нього дивляться, розгубився і, щоб приховати хвилювання, одійшов до ілюмінатора. В кают-компанії було тихо, тільки плюскотіла за бортом хвиля і рипіли у кнехтах швартові канати.

Касян довго дивися на флягу, потім простягнув руку, торкнувся пальцями її понівеченої кришки і підвів очі.

— Що це він з нею робив, гриз, чи що?

— Це не він… Це я.

Касян запитливо підвів брови на Добрито.

— У кубрику, дверима, коли під водою був. Засунув, щоб шланг остаточно не передавило. Коли б не вона — кранти… Так що вона мені, можна сказати, життя врятувала.

Патрік кинувся до Петра, схопив його за обидві руки і почав трясти. Він тицяв Добрині фунти стерлінгів, зняв з пальця золоту обручку.

— Візьміть. Прошу вас, янг Пітер.

— Навіщо ви мене ображаєте, містер Патрік! Нічого такого виняткового я не зробив… — рішуче заявив Добриня. — Ні до чого все це. Ми ж друзі, а гроші псують стосунки. Це, здається, ваша, англійська примовка.

Патрік Белч дивився на Добриню широко розплющеними очима і ніяк не міг взяти до тями, як це можна ризикувати життям і не прийняти подяки. Потім, не стидаючись почуттів, що переповнили його душу, заходився молитися.

— Ви святі! Святі…

— Заспокойся, Патрік. Ми звичайні, нормальні люди… Я хотів звернути твою увагу на ось цю штуку, — сказав Касян, коли Патрік трохи заспокоївся.

— Що це?

— Як бачиш, проста фляга, але на ній такий саме вензель, як на портсигарі Мак-Ллойда. Ті ж букви «L» і «S». Це їх фамільний знак: Ллойд-Шлезінгер.

— А чому Шлезінгер, коли тут не «Sh», a «S»? — спитав Добриня.

— Колись їх, певне, називали Слезінгерами, — відповів Касян.

Патрік узяв до рук флягу, наче боявся, що вона ось-ось вибухне.

— Вони ж вимагали від мене контейнер і флягу!

— Це вона і є, та сама фляга. Я знайшов її у Кребса…

— В п'ятдесятому? — спитав Патрік.

— Ні, друже, в сорок четвертому.

— Виходить, ти…

— Так, Патрік, — Касян важко підвівся. — Будь-які недомовки в цьому делікатному питанні тільки зіпсують наші стосунки. Давай-но краще згадаємо, як воно було тоді, в сорок четвертому.

Розділ сьомий СТРАШНІШЕ ЗВІРА

Бійці десятки Улла посувались між білими засніженими горбами, все далі і далі залишаючи позад себе, на сході, Свеа. Тепер вони бігли на німецьких лижах, у білих, добре пригнаних комбінезонах, озброєні автоматами, маючи достатній запас набоїв і харчів. Загалом, перемога над гарнізоном у Свеа допомогла їм екіпіруватись по-справжньому. Група мала два кулемети, багато гранат, у тому числі і протитанкових. Об'ємисті німецькі ранці набили по вінця і тими ласощами, які подарував їм у Хаммерферсті боцман. Старий Лундхолст не помилився, в'ялена тріска на архіпелазі користувалась, як і раніше, підвищеним попитом.

Більшість хлопців у десятці були вже обстріляні, з тих рибалок добровольців, що прибули на Свалбард ще з експедицією Ейнара Свердрюпа. Вони зимували тут уже другу полярку. Лижі для них такі ж природні, як для нас черевики. Недарма кажуть, що норвежці народжуються з лижами на ногах.

Десятка посувалась швидко. Касян розумів, що такий темп він зможе підтримувати півгодини, годину — не більше. Лижі він любив і ходив на них з дитинства, та все ж таки то був спорт, а не засіб пересування, як у цих хлопців. До того ж нагадувала про себе хронічна втома, що накопичувалась у його тілі за останні півмісяця. Недавній похід на «Крістіні» теж забрав немало сил. Однак Касян не думав здаватися. Він ішов другим за Людвігом Уллом і, сам того не помічаючи, поступово втягнувся, пристосувався до ритму. Серце заспокоїлось, дихати стало легше. Йому згадалась розмова з начальником розвідвідділу дивізії, на якого вони змогли вийти, тільки дякуючи вмінню і наполегливості Ролфа. Запам'ятати хвилю, час роботи дивізійної радіостанції, відшукати в ефірі серед десятків тисяч голосів саме те, що тобі потрібно, — на таке годен, мабуть що, тільки великий майстер.

Перебираючи в пам'яті сказане полковником, Касян усе більше переконувався, що його доповіддю залишились задоволені. Мало того, дякували за службу. Полковник так і сказав: «Особлива вам подяка за ініціативу». Це було сказано вже після того, коли він доповів докладно про маршрут групи, про смерть Кілару і Воскобойникова, про події в Хейккі і похід у район Балстада Боярова і Тюрина (від них розвідвідділ не отримав ніяких вістей, хоч і продовжує виходити в ефір з надією почути їх позивні), про інформацію по «Вікінгу», одержану від радянського військовополоненого Бистрова. Доповідаючи, Касян не забув згадати і про втечу майора Енке, який служив в охороні «Вікінга». Розповів також про катастрофу «бофорта» і про те, що слідом за цим англійським бомбардувальником, на якому, певне, летів Енке, на острів прибула група Шлезінгера, яку доставив сюди підводний човен «У-206». Сам обер-лейтенант Шлезінгер на чолі невеликого загону вийшов у район загибелі літака, повне, сподіваючись знайти Енке, а головне, повернути вкрадені Енке секретні папери. Ось після всього цього Касяна похвалили і запропонували поцікавитись, що шукають на острові німці.

А Ролф нинішній справжнім чаклуном. Усе сталося так швидко, що Калікін не встиг наніть відчути, пережити цей так довго очікуваний момент. Потім він відвів Ролфа в медпункт, у сотий раз подякував, побажав швидше одужувати і пішов шукати Людвіга. Побачив його з вікна — старший Улл йшов мостками до «Крістіни». Догнав на причалі і попросився в десятку, що йшла з ним. Людвіг не заперечував, спитав тільки, чи вміє він ходити на лижах.

Біля «Крістіни» стояла Інгрід. Коли Людвіг зайшов до рубки, вона наблизилась до Касяна і сказала: «Я буду чекати тебе, Кассію. Повертайся…» — «Тепер тобі доведеться доглядати за Ролфом. Він зовсім кволий, втратив багато крові». — «Повертайся, любий». Інгрід поцілувала, пригорнулась до нього, завмерла на мить. Кров ударила Касяну в лице, він готовий був провалитися крізь землю — поруч стояв Людвіг і, посміхаючись, простягав йому в'язанку стофікса. Невже він нічого не помітив? До радощів примішувалось почуття ніяковості, навіть вини.

Десятка бігла на північний захід уже близько години, люди потомилися. Коли висока скеля закрила всіх од вітру, Улл підняв руку. Загін зупинився.

— Перекур, чи що? — важко дихаючи, спитав Касяп.

— Відпочивати п'ять хвилин.

Було видно, що темп бігу, який вони взяли спочатку, нелегко витримує і сам командир, хоч у десятці він був міцнішим за інших. Не сходячи з лижні, бійці почали доставати, хто курево, хто флягу з водою, а хто, зачерпнувши долонею розсипчатого снігу, намагався вгамувати спрагу. Рюгос, що йшов за Касяном, повис на палицях, даючи відпочинок ногам. Відчувалося, що перший марш-кидок забрав у всіх немало сили. Касяну стало легше. Зрозумів: стомився не лише він, стомились і інші. Зняв рукавицю, витер спітніле, бурякове від напруги лице і, як Рюгос, повис на палицях. Те, що чекало попереду, вже не видавалось таким страхітливо неможливим, як раніше. Більш за все в поході Касян боявся стати тягарем, морокою, гирею на ногах у А годні га і його хлопців. Та поки що пес, здається, йшло як у інших.

— Присвіти мені, Яне, — почув він прохання командира, що вже встиг дістати з-під маскхалата планшет з картою. — Перевіримо маршрут.

— Тут перевіряй, не перевіряй, а коли так підемо далі — за дві години вийдемо до Грен-Гарбура, — сказав Касян, увімкнувши ліхтарик.

— Нам треба вийти не просто до фьорда, а до Баренцбурга. «Бофорт» упав десь на західному березі. Їхній підводний човен може опинитись там раніше, і тоді ті, хто вже прийшов на місце катастрофи, спокійно, без клопоту, попливуть в Лонгір, а ми залишимось з носом. Ми повинні прийти туди раніше човна і перекрити їм шлях на його палубу. Розумієш? У цьому вся складність завдання.

— Та як не розуміти?

— Необхідно взяти когось із тих, що з Шлезінгером, у полон, тоді про все довідаємось.

— Було таке, брали… Нам би десь на їх слід натрапить, тоді ми їх, рабів божих… — Касян зробив виразний жест і посміхнувся. Йому було приємно відчувати увагу командира, радів і з того, що вони розуміли одне одного без перекладача.

— Що це — рабів божих?

— Гумор, — посміхнувся Касян.

— О, так!.. У нас у Норвегії все на гуморі. Важко живемо.

— Коли важко, без гумору — кранти.

Касян знову повторив свій жест.

Тепер посміхався Людвіг.

— Я думав — не обійтись нам без тлумача. Виявляється, ми чудово розуміємо один одного… Кранти, значить? Молодець, Яне. Це по-нашому, по-рибальському.

— Рибалка рибалку… А ти мене вже зовсім перехрестив. Я не Ян, я — Касян.

— Ну, так, Ян це Іван. А ти що, віруючий?

— Я? Віруючий? Ну, насмішив… Я — войовничий безбожник! — розсміявся Калікін.

Їх розмова, коли на неї подивитися з боку, могла здатися дивною, але їм, що розуміли одне одного через два слова на третє, вона допомагала відчути взаємне довір’я і душевну приязнь.

Людвіг Улл подобався Касяну. Він справляв враження людини великої внутрішньої сили, наче відлитого з надзвичайно міцного і чистого металу. Говорив голосно, як всі жителі гір. Його судження про людей були іноді різкуватими, проте пом'якшені гумором, нікого не ранили до крові.

— Чув про вікінгів, варягів, норманів? Так це були наші предки. Ні, ми й тепер горді з того, що в стародавні часи нами лякали дітей. Ми любили носити кудлаті руді бороди. Бороди здавались рудими навіть у брюнетів, тому що постійно були вимащені медовою брагою. Ми відкрили Америку! Років так на п'ятсот раніше, ніж Колумб, та, мабуть, з похмілля, чи що, забули розповісти про це світові.

Улл говорив, зосереджено вивчаючи карту, прокладаючи по ній маршрут у напрямку Баренцбурга. Закінчивши цю роботу, поглянув на годинник і неголосно скомандував готуватись до подальшого переходу. Команда прошелестіла з вуст у вуста і затихла в кінці десятки. Загін вирушив у путь.

Вони йшли і йшли, стежачи за ритмом, диханням, лижнею. Йшли довго. Зупинялися на короткий час, щоб відпочити, а потому знову поковзом перетинаючи долини, піднімались на невисокі горби і спускалися в глибокі крутояри і все те тихо, неначе рухались не живі люди, а безтілесні білі примари. Людвіг Улл вів своїх бійців найкоротшим шляхом. Після другого привалу вийшли на розлоге «сідло». Перед ними відкрилась долина, що нагадувала чашу з надбитими, пощербленими краями. Сонце ледь-ледь проклюнулося. Його червонувато-малинові відсвіти м'яко лежали на боках далеких гір. Людвіг зупинився. Чекав, поки надійдуть решта. Його увагу привернув схил, яким мали спускатися в долину. Він знав, що рівна гладенька поверхня, яку бачить око, оманлива. Безоглядно летіти вниз — означало скрутити собі в'язи. Сам Людвіг, можливо, ризикнув би, та зараз він був не один і відповідав не лише за життя людей, але і за боєздатність десятки і, звичайно ж, не мав права ризикувати. Хай навіть швидкісний спуск обіцяв виграш у часі.

Їм треба було напрямки перетнути цю долину — попереду, за її краєм ховався Грен-фьорд і Баренцбург, що притулився на його уривистому березі. Вивчаючи цю уявну пряму, Людвіг раптом помітив якийсь рух. Дістав бінокль. Шестикратне збільшення дозволило побачити напівзавалені снігом уламки літака і людей біля нього, їх було троє. Двоє длубалися в снігу, третій стояв поруч і дивився на них.

— Поглянь, — Людвіг подав Касянові бінокль.

— Фріци! Це вони, — промовив Касян. — Ті, що вийшли із Свеа. А це той самий Шлезінгер… От, взяти б нам їх живими, га?

— Заманлива ідея.

— Треба брати, — твердо сказав Касян. — Дай мені двох хлопців.

— Усім залягти, — скомандував Людвіг. — Рюгос і Стенсон, до мене! Візьмеш цих двох, і зайдете їм у тил. Відріжете шлях на Баренцбург. Самі нічого не вигадуйте. До часу викриєте себе — провалите справу. Якщо вам не вдасться підійти до них непоміченими і вони кинуться тікати, перехоплюйте… Та так, щоб хоч одного взяти живим. Ти все зрозумів, Яне-Кассію? Повторювати не треба?

— Не треба, командире. Дозволь виконувати? Ану, камарадос, давайте трохи попідскакуємо!

На нього подивились, як на дивака, проте прохання виконали. І тут з'ясувалось, що обоє, і Рюгос, і Стенсон, гримлять і тарабанять амуніцією і всім, що до неї приторочене. Ваду вмить виправили і вже дивились на Касяна іншими очима.

— Давайте, рибалки. Риба велика, випустить не можна.

Ховаючись за уламками скель, трійка Касяна почала швидко спускатися-в долину. Людвіг розкинув носки лиж і впав ліктями в сніг. Німці біля літака вовтузились, як і раніше, не підозрюючи про небезпеку. Та й звідки їм було її чокати в такій тиші, серед мертвого від створення світу пейзажу.

Подальші події розгорталися стрімко. Дочекавшись, поки Касян з «рибалками» відріжуть німцям шлях до відступу, Людвіг підняв бійців і рушив з ними вниз. Вони вже зовсім наблизились до місця катастрофи літака, а Шлезінгер і його підручні, як і раніше, ні про що не здогадувалися. Двоє довбали саперними лопатками мерзлу землю, а третій, стежачи за ними, час під часу нервово поглядав на свій годинник і ніби прислухався до чогось. Люди Улла розгорнули шеренгу підковою і рушили до уламків літака. Та й після цього їх помітили не одразу. Офіцер усе поглядав на годинник, потім звів очі до неба і побачив людину в білому, що саме виходила на макушку кам'яної глиби, біля підніжжя якої лежав розбитий літак. Якусь мить він тупо дивився на нього, а потім рука його смикнулась до парабелума. Він закричав на солдат, і ті кинулись до карабінів. Поки солдат і офіцера прикупала до себе людина на скелі, шість лижників (по троє з кожного боку) вже стрімко летіли до них. Опір був би безглуздим і лише дурень міг сподіватися, що перестріляє всіх нападаючих одним пострілом — на другий у нього вже не було б часу. Відстань скорочувалась блискавично І тут сталося то, чого не міг передбачити навіть Касян, що вже був у бувальцях.

Офіцер вистрелив раз, другий, третій… Та стріляв він не у ворогів, що наближались до нього, а в спину своїм же солдатам. Один упав замертво з першого пострілу; другий, піймавши кулю в шию, здивовано, дико глянув на офіцера, підняв на нього карабін, але вистрелити не встиг. Друга куля зрізала його, і солдат упав на сніг. Офіцер перескочив через труп і кинувся тікати. На лижах стояв упевнено, не вистачало тільки швидкості. Зараз вона була перевагою атакуючих. І все ж офіцер зумів вивернутись. Йому вдалося добігти до каменя, за яким починався крутий спуск. Кинувся донизу, відчуваючи за спиною переслідувачів. Засліплений цією малою удачею, не помітив, що попереду вже чекали троє в білих масккомбінезонах з автоматами в руках. Офіцер різко загальмував і зупинився. Тікати було нікуди. Він кинув у сніг свій пістолет і звів догори руки. Першим до нього під'їхав Касян. Підняв парабелум і, роздивляючись офіцера, все більше темнів з лиця.

— Старий знайомий. Обер-лейтенант Шлезінгер, коли не помиляюсь?

Офіцер впізнав його і це стривожило його, мабуть, більше, аніж сам факт полону. Поки підійшли інші, Касян встиг обшукати полоненого і зв'язати йому за спиною руки. Від цього типа слід було чекати чого завгодно. Підкотив Людвіг. Сипонув снігом на крутім повороті і зупинився.

— Ну й гусак, — видихнув зло.

— Швидше тарантул, — сплюнувши, сказав Касян.

— Якою ж треба бути наволоччю, — процідив крізь зуби Людвіг і раптом крикнув: — Навіщо ви убили ваших солдат?!

Шлезінгер здригнувся. Лице в нього стало білішим за сніг, щока засмикалась. Очі зблиснули затравлено, як у вовка.

— Звір, та й годі, — кинув Стенсон.

— Цей страшніший звіра. Мені з ним уже доводилось зустрічатися, — Касян підштовхнув Шлезінгера вперед. — Тоді тобі повезло, вислизнув з петлі. Зараз не вислизнеш, не сподівайся.

— Що ви шукали біля уламків літака? — спитав Людвіг.

— Я нічого не скажу! — Обер-лейтенант дивився на них з викликом.

— Хай так. У нас ще буде час для грунтовної бесіди, а зараз візьміть його у зв'язку. Та міцніше перев'яжіть руки, а то цей пан таки справді схожий на тарантула.

Стенсон дістав з ранця вірьовку, розмотав її і перекинув кінець Рюгосу. Той ловко накинув петлю на зап'ястя полоненого, зашморгнув подвійним морським вузлом. Потім обперезав його круг талії і теж затягнув вузлом. Кінці вірьовки Рюгос і Стенсон прив'язали до своїх пасків. Робили вони це не поспішаючи, грунтовно, як рибальську роботу в час путини.

Запитань Шлезінгеру більше не ставили, але погляди цих людей він відчував на собі весь час і вони пекли його, примушували здригатися. Одні дивились, не приховуючи зненависті, інші з подивом і навіть цікавістю, проте і в одних, і в других поглядах струмувало презирство, а це пропалювало наскрізь.

Шлезінгеру було ясно, що вбивати його не збираються, принаймні, тут, зараз. Коли ця думка утвердилась у його свідомості, обер-лейтенант похвалив себе за те, що постріляв своїх солдат вчасно. Від нього вони нічого не довідаються. Хай розпитують, що шукав, хай! Він наплете їм такого, що до віку не розплутають. Тільки цей росіянин… Чому він опинився тут? Був у Балстаді, зустрілись уперше з ним в Хейккі, востаннє, як йому тоді здавалося, в Глом-фіорді. Що це? Збіг обставин, випадковість, чи?.. Чи може він теж полюс за паперами Кребса-Енке? І все одно цей росіянин знає небагато. От коли розшукають третього з «бофорта», коли знайдуть стрілка-радиста, що, з усього видно, десь живий, тоді…

— Треба оглянути як слід ці уламки, — запропонував, звертаючись до Людвіга, Касян. — Якщо б ми могли прочитати всі сліди навколо літака, то навряд чи нам знадобилося б свідчення цього обер-лейтенанта. Дозволь мені затриматись тут хвилин на десять, я вас дожену.

— Маєш рацію, Яне. Але у нас нема жодної зайвої хвилини. На нас чекають у Лонгірі, там потрібен кожен з нас. Не сумуй, у нас буде багато вільного часу, і ми з тобою збігаємо сюди і все обстежимо, все прочитаємо… Ще послухаємо цього тарантула… А так, що будеш шукати? Де? Це зараз неначе в потемках.

— Ну, тобі, брат, видніше. Ти старший.

— Старший брат, — посміхнувся Людвіг, поправляючи кріплення на лижах.

— За старшим завжди останнє слово — промовив Касян, шкодуючи, що не вдалось умовити командира.

Несподівано повітря розколов гарматний постріл.

— Це за перевалом, — вирвалось у Касяна.

— Вони вже в Баренцбурзі. Треба поспішати.

За перевалом знов ударила гармата. Це був сигнал для групи Шлезінгера, якої, власне, вже не існувало. Сам обер-лейтенант під тиском цих розкотистих громів принишк і тоскно дивився у бік Грен-Гарбура, неначе там розстрілювали зараз його останню надію.

— За мною марш! — Людвіг Улл повів своїх бійців на сідловину, за якою лежав Грен-фьорд.

До «сідла» піднімались важко. Хоч і підстьобували гарматні вибухи, дертися вгору ставало все важче. Схил крутий, з-під лиж виверталось каміння, збивався ритм дихання, горло обпікало морозом. «І чого, з якого дива вони відкрили вогонь? Справжню артпідготовку влаштували. Але снаряди рвуться близько. Певне, б'ють по берегу, — Касян думав про човен, думав про зустріч з Баренцбургом, з яким розпрощався у важку годину початку війни, і майбутня зустріч теж не обіцяла радості. — Напевне, доведеться вв'язуватися в бій. Навряд чи стримається гарячий за вдачею Людвіг. Але того не можна допустити. Десятку чекають у Лонгірі, на неї розраховують…»

Згадалась Інгрід і надовго заволоділа думками. Касян намагався уявити її лице, і йому ввижалося, що вона йде поруч нього, красива, легка, бажана. Він один може її бачити, відчувати дотик її руки, може чути її шепіт…

«Я чекатиму на тебе, Кассію…» Що це було? Дружнє напучування, прохання чи вона дійсно відчуває до нього щось більше? Та що там гадати! Ось побачимось, і тоді все з'ясується. А чи побачимось?..»

Вони вийшли на «сідло» і повний час посувалися високим берегом майже строго на північ, поки не відкрився їм хвіст диму, що стелився понад конусами і трапеціями гір. Там лежав мертвий Баренцбург, його з тупою звіриною впертістю вдруге розстрілювали з гармати німецькі підводники. Сам човен чорнів в ополонці перед терасами селища. Вузькою палубою прогулювались офіцери. Біля носової гармати товпились матроси і солдати. Кожен вдалий постріл супроводжувався криками, дикунськими танцями, біготнею.

Щоб краще бачити цю дивну картину, підійшли на край обриву. Улл вибрав зручно для спостереження місце і взявся за бінокль.

— Всім відпочивати! І не висовуватись!

Ніхто не відповів командирові. Бійці попадали, хто де стояв. Переможений втомою, Касян не мав сили поворухнутися. Піт гарячий, їдкий, заливав очі. Вони сліпли від солі, що роз'їдала їх, але протерти очі не було сили. Тільки тоді, коли мороз почав добиратися до мокрої білизни, Касян заворушився, сів і заходився терти очі снігом. Сніг танув, сіль розчинялась і разом із слізьми витікала з очей. Коли розплющив очі, отетерів — невідомо як, але Шлезінгер, що лежав проти нього, вже звільнив руки і зараз намагався послабити петлю, що обперізувала йому талію. Рюгос і Стонсон лежали поруч, як хвилину тому, лежав і він сам, з заплющеними очима, і нічого не бачили. Вони були впевнені у міцності своїх морських вузлів. Відстань між Касяном і Шлезінгером була не більше двох метрів. Злість на цього «коханця фортуни», котрому вже раз вдалося втекти від нього, обпекла Касяна. Він кинувся на Шлезінгера і вхопив за горло.

— Руки! Руки йому в'яжіть!

У цю ж мить обер-лейтенант ударив його по ребрах натренованим ударом і Касян відчув, як його власні руки, пальці, що встигли вже добратися до горла Шлезінгера, враз загубили силу. Різкий біль паралізував м'язи, і він кулем звалився на сніг. Рюгос і Стенсон кинулись на допомогу, проте і втрьох вони довго не могли впоратись з бранцем. Важко було зрозуміти, чому він раптом розійшовся. Ніхто з присутніх не здогадувався, що постріли носової гармати підводного човна адресувались Шлезінгеру. Це був сигнал, який сповіщав, що човен уже увійшов у Грен-фьорд і чекає, поки той з'явиться на борт. Обер-лейтенант, почувши гармату, вже не знаходив собі місця і чекав тільки слушної миті, щоб накивати п'ятами. Якби йому вдалося послабити петлю і вискочити з неї геть, у два стрибки він досяг би урвища, а там уже фортуна знову підхопила б його. на свої крила. Спуск крутий, небезпечний, та хіба його нинішнє становище. було менш небезпечним?

Тепер уже його зв’язали по руках і ногах. Він пручався, вужем звивався по снігу і кричав.

— Заткніть йому рота! — наказав Людвіг.

Рюгос скрутив з рукавиць Шлезінгера кляп, проте засунути йому в рот було непросто. Обер-лейтенант кусався, метляв головою і весь час кричав, сподіваючись, що його почують на човні і прийдуть на допомогу. Проте не так близько було до човна і надто сильним був зустрічний вітер. Цього разу фортуна відвернулась від Отто Шлезінгера. Зрозумівши всю марноту своїх зусиль, він ткнувся лицем у сніг і завив.

— Будьте мужчиною! — кинув через плече Улл.

— Хотів би я подивиться на вас, якби ви опинились у моєму становищі.

— Ми були… — сказав Стенсон. — Сиділи у підвалі радіостанції і чекали смерті. А тут своїх солдат постріляв, а сам…

— Вони не мої солдати! — закричав Шлезінгер. — Вони мої вороги!

Англійська мова полоненого звернула на себе увагу. Тут усі, може, за винятком лише Касяна, добре володіли англійською, але перед ними лежав чоловік, одягнений у форму німецьких охоронних військ. Це вже було загадкою, яку вирішити негайно не могли, та, власне, і не ставили перед собою такого завдання. На них чекав марш-кидок до Лонгіра, адже підводний човен «У-206» уже спускався під воду.

— Розберемось, — зауважив Людвіг Улл. — Розпеленайте його і візьміть, як і раніше, у зв'язку. Човен занурюється. Тепер ніхто його не почує, хоч би він луснув від крику.

Стенсон розв'язав вірьовку, що оповивала ноги бранця.

— До речі, гер обер-лейтенанте, якщо німці, як ви сказали, ваші вороги, чому ж ви так розхвилювалися, що не потрапили до них на човен? — поцікавився Улл. — Логіка ваша щось дуже шкутильгає…

— Людвіг! — покликав Касян. Він змінив командира на спостережному пункті в той момент, коли над рубкою підводного човна зімкнулись води Грен-фьорда. Спостерігати після того було вже нічого, однак вірний звичці робити все на совість, Касян уважно обстежив тераси селища, покалічені вибухами снарядів будівлі, знищені вогнем портові споруди. Обдивився лід навколо ополонки, де тільки-но був човен. Кинув прощальний погляд на крижаний щит затоки і раптом з того боку, де він упирався в чисті води Айс-фьорда, помітив ніби якийсь рух. Чи то людина, чи звір майнув між торосами.

— Тобі здалося, — сказав Людвіг, вдивляючись у крижані тороси.

— Ні, я справді бачив. Ти придивись… Бачиш? Знову щось майнуло.

— І справді, ніби щось є, — по довгій паузі погодився Улл. — Мабуть, песець бігає. Почув, що люди поруч. Підійти боїться, а піти геть не хоче. Знає, що після людей завжди якась пожива зостанеться.

— Треба було б перевірити, а раптом там людина?

— Я бачив песця, — сказав Людвіг і додав уже звертаючись до всіх; — Підйом! Спускатися по одному за мною.

Бійці заворушились. Почали зводитись на ноги, обтрушуватись, поправляти лямки амуніції, кріплення лиж. Касян відчув, що командир незадоволений постійними пропозиціями затриматись, перевірити… «Ще подумає, що я навмисне затримую десятку. Вирішить — злякався і відтягую час. Мовляв, хай там у Лонгірі самі воюють, а ми… Ні, досить, більше ніяких пропозицій. Зрештою, він, а не я тут командир».

Касян ще раз підняв на протоку свій морський бінокль — подарунок старого Лундхолста. В цей бінокль можна було роздивитися дрібні деталі на великій відстані. У Людвіга Улла такого не було. «Може, він тому і не побачив того, що я. Треба дати йому свій бінокль, хай користується». Касян дивився на фьорд. Там, де тільки-но був човен, чорніла вкрита кришевом льоду широка ополонка. Навколо неї все було тихо, спокійно, мертво. В нерухомому повітрі висів кристалічний серпанок. Підсвічений променями призахідного сонця, він переливався іскринами, наче стеклярус.

Людвіг Улл поглянув на годинник, потім на компас і почав спускатися до затоки, але не в бік Баренцбурга, а спрямовуючи загін праворуч, тобто на Лонгір. Шлях попереду був набагато важчий за той, який вони вже пройшли. Попереду були гори. Однак ніхто не стогнав, не пропонував легших доріг.

Коли всі вже були на вкритому торосами льоду фьорда, Улл наказав іти до високої скелі, що одиноко бовваніла на протилежному березі, а сам, зупинивши зв'язку Рюгоса — Стонсона, заходився їм щось пояснювати. Ті слухали, кивали головами, а потім рушили на південь, у верхів'я Грон-фьорда, там була Долина Гейзерів. Людвіг відправляв їх на базу і це було вірним рішенням. Якщо попереду чекає на них бій, то ці двоє все одно не допоможуть. Їм доведеться відсиджуватись десь у затишку і стерегти шустрого Шлезінгера. То краще вже хай одведуть його на базу. Звідки у нього буде зовсім мало шансів дременути.

Через деякий час Людвіг наздогнав Касяна і зайняв належне командирові місце в голові загону, який тепер уже мав лише вісім бійців. Білі комбінезони злились з білим засніженим берегом, і лише чорна куртка Шлезінгера ще якийсь час маячила між торосами, але скоро і вона потонула в густому фіалковому топі полярних сутінок.

Залишивши на базі поранених і зайві вантажі, загін Уве Ролл Люнда за кілька форсованих переходів опинився на березі Айс-фьорда. Звідси вже можна було розгледіти столицю архіпелагу — Лонгір. Він складався з трьох селищ. Коли дивитись з боку фьорда, що врізався в розпадину гір, — селища лежали обабіч берегів довгастої бухти. Лівий, обжитий, адміністративний, у загоні називали Свердрюпбюен, на честь Ейнара Свердрюпа. Він розлігся на високому виступі спадистої, порізаної вітрами і зливами гори. На правому березі, біля прибою, піднімались дерев'яні будівлі портового висілка, чи, як його ще називали, Старого порту.

За ним у глибині бухти ховався Хауген. Там до того, як було вирішено перенести тили загону в Долину Гейзерів, містилася основна база. Склади провізії і боєзапасів знаходились ще в штольнях Хаугена. Віддати їх німцям — означало погодитись на голодну смерть.

Обороняти всі три селища у загону не було сили, а тому вирішили зустріти німецьких десантників біля Старого порту. Знали, що Мюллер не одважиться йти під водою, а значить, і під кригою, до причалів вантажного. Туди пробитися непросто. Навіть літом не всі кораблі ризикували ставати під завантаження біля пірсів Хаугена. А до стінок Старого порту швартувались і океанські велетні. Глибина дозволяє і лід тонший. Найбільш вірогідно те, що підводний човен висадить свій десант тут, тут його і зустріти треба. Здавалось, загін зайняв позицію з усіх міркувань вигідну: шлях у Хауген лежав через Старий порт, на пірсі складені і лежать ще з початку війни ящики з шахтним обладнанням фірми «Стуре Норшке», штабелі лісу, шпал і рейок. Ніби все продумали, все врахували Уве Роял Люнд і його начальник штабу Олаф, та, як виявилось, логіка тих, хто обороняється, не завжди відповідна до логіки атакуючих.

Підводний човен Мюллера не примусив себе чекати. Він з'явився, правда, не з-за південного мису (і це було першим порушенням логіки), а з-за північного, пройшов чистою водою до льодового припая і зупинився біля його кромки приблизно на відстані кілометра від причалів Старого порту. Там він стояв довго, наче розмірковуючи, йти далі чи ні. Потім з нього вдарив сліпучий меч прожектора. Біле колесо, ніби нехотя, прокотилося пірсом, ковзнуло по лабазах та інших будівлях порту і перескочило на лівий верхній виселок, до заходилося уважно обмацувати будинки, вулиці, підступи до Свердрюпбюена з боку гори і бухти. Не побачивши піде жодної живої душі, прожектор погас.

— Твій план, здається, правильний, — сказав, звертаючись до Люнда, начальник штабу. — Вони не підозрюють, що ми вже тут!

— Цей молодший Улл башковитий хлопець. Він так з ними говорить, що запідозрити просто неможливо. Молодець.

Вони стояли біля слухового вікна велетенського вугільного складу. Звідси добре було видно Свердрюпбюен, затоку і навіть околиці Хаугена.

А тим часом човен поволі спускався під воду. Помітили це не одразу. Якось зненацька у хвилях зникла його палуба, а потім і рубка.

— Невже вирішили залишити нас у спокої? — з надією спитав Олаф.

— Не думаю.

— А раптом?

— Не знаєш ти німців. Напевне, якусь капость придумали.

— Зрештою, що їм тут треба? — не здавався Олаф. — Прийшли, переконались, що все на тисячі миль навкруг мертве, і додому, на материк.

— Коли б так, — сумнівався Люнд. — Чув, що говорив радист з човна: наказано все перетворити на пустелю, а те, що тут від народження планети пустеля, — їх не стосується. Наказ для них — вищий бог! Навіщо думати, коли є начальство? Зараз виринуть десь ближче до берега і візьмуться до справи.

— Дивно, Лонгір північніше, а тут неначе тепліше.

— Гольфстрім, — сказав Люнд і помітивши, що поруч з пірсом спучується лід, додав: — А ось і вони… Німці є німці. Швидше земля зірветься з орбіти, ніж ці пруссаки відступляться від того, що намислили.

Спочатку з проламу у кризі пробилась гострим тесаком рубка, потім спливли ніс і корма. Поповзла догори мачта прожектора, і знову темряву ночі прорізав його сліпучо-білий сніп. Він проліг від Старого порту на верхнє селище, і заходився шукати там когось, так ніби напевне знав про його там існування.

— Кого вони шукають? — сам себе запитав Олаф.

— З певністю можна сказати, що не нас.

Уве Ролл підняв до вікна кулемет.

— Так і кортить полоснути по цьому прожектору.

— Не дістанеш, — зупинив його начальник штабу. — Не дістанеш, а себе викажеш.

— Далекувато, твоя правда.

— Хай уже вони і далі думають, що ми ще в Свеа, — сказав Олаф. Тут він угледів поруч з верхнім селищем ланцюжок лижників. Намацавши їх, промінь перестав кидатися з боку на бік: вів їх, показуючи дорогу, освітлюючи шлях. Без бінокля було видно: йшли німці, несли за плечима якісь термоси чи бідони, що відбивали світло прожектора металевим блиском. Певне, човен висадив їх десь північніше на березі Айс-фьорда. Зараз, опинившись вище адміністративного селища, вони цілились йому у тім'я.

— Вони обійшли нас! — схвильовано промовив Олаф. — Бачиш, заходять до нас у тил.

— Бачу, — спокійно відповів Люнд.

— Що будемо робити?

— Почекаємо.

— Що це вони несуть?

— Май терпіння, зараз усе з'ясується.

Уве Ролл Люнд мав рацію, через п'ятнадцять хвилин усе дійсно прояснилося. Ланцюг десантників з підводного човна (вони встигли нарахувати сімнадцять чоловік) зупинився, розвернувся до селища фронтом і по команді покотився донизу. Діставшись селища, десантники заходилися підпалювати будинки. Дерев'яні, добре висушені вітрами і морозами, облиті бензином, вони спалахували і горіли, мов сірники. За недовгий час вогонь палав уже над усім селищем. Те, що протягом стількох років будували одні, інші нищили граючись.

— Треба щось робити! — стискаючи кулаки, видихнув Олаф.

— Що?

— Перешкодити їм…

— Пізно.

— Але ж закінчивши палити на лівому березі, вони візьмуться за Хауген.

— Саме так воно, певне, і буде.

— Так чого ж ти зволікаєш?

— Думаю, Олафе, думаю… Потрапили ми з тобою в дурне становище. Сидіти тут і дивитись на те, як вони палитимуть Хауген, ми не можемо. Кинути людей проти паліїв — значить підставити їх під вогонь підводного човна, всіх його вогневих засобів. Як тільки хтось із нас рушить у бік Хаугена, його негайно викриє прожектор, і тоді все пропало… Загинуть наші склади, загинуть люди.

— Ми всі загинемо, якщо дамо можливість цим гадам спалити Хауген!

— Що пропонуєш?

— Я пропоную… Дай мені людей. Я спробую пробитися в Хауген, і…

— Ти не зможеш цього зробити.

— Чому?

— Не встигнеш. Дивись, вони вже збираються на краю тераси. За хвилину-другу спустяться на лід і рушать на Хаугеи.

— Я встигну.

— Тоді пробуй, але тільки так, щоб з човна вас помітили як можна пізніше.

— Зрозумів! Встигну!.. — Олаф злетів з горища. Його кроки лунко прокотилися порожнім вугільним складом і пропали.

— Не встигне… А раптом?.. Довше б вони затримались там, на краю тераси.

Люнд помітив, що розмовляє сам з собою, і замовк. «А коли відволікти увагу тих, що на човні, прикувати її до себе, тоді Олаф, мабуть-таки, встигне добігти до Хаугена і зустріне там паліїв. Ні, вони не повинні до часу знати, що ми тут у засаді. Аби лиш Олаф не виказав себе, тільки б їх не помітили…»

Командир загону уважно роздивлявся ту частину пірса, де лежала в засаді друга десятка, але там не помітно жодного руху. «Вже час Олафові зняти людей! Чого він копається? Передумав, чи що?»

В цей час Уве Люнд помітив тих, що бігли у напрямку Хаугена. Криючись за будівлями, бійці поминули невеличку площу в центрі селища, на якій стояла єдина в Лонгірі камінна будова — кірха. Олаф не гаяв часу. «Як вони, чорти, зуміли з порту непоміченими вислизнути? — Люнд відчув приплив сил. — Коли так побіжать і далі, перехватять паліїв. Аби лиш не піймав їх прожектор. Спіймає — кінець! На човні гармата, крупнокаліберні кулемети. Як би його вимкнути, цей чортів прожектор?»

— Артуре! — покликав Люнд у темряву складу.

— Я тут, чіф! — виринув з-під сходів ад'ютант.

— Ось що… Треба погасити прожектор.

— Зрозумів, чіф!

— Зможеш?

— Спробую, — Артур кинувся до сходів.

— Зажди! Візьми кулемет, — Люнд передав ад'ютанту трофейний «льюїс». — Підлізь якомога ближче і вирубай його, та тільки щоб напевне. А то переб'ють усіх наших по дорозі на Хауген.

Артур розтанув у темряві. Командир загону дочекався, поки той спуститься з пірса, а потім і сам не витримав, кинувся донизу. Перебігаючи від одного прикриття до іншого, дістаної до кулеметного гнізда. Звідти добре було видно все льодове поле до самого човна, на якому вже розчехлили носову гармату і турель крупнокаліберних кулеметів. «Навіщо це вони? Чи, може, що відчули?»

Промінь прожектора все ще був прикутий до тераси Свердрюпбюена, на краю якої зібрались зараз усі сімнадцять паліїв-десантників. Ось один із них помахав запаленим факелом, подаючи сигнал на човен. І тут промінь злетів на лід і посунув у бік Хаугена. У Люнда завмерло серце. Що трохи і вирво з темряви бійців Олафа. Однак промінь лиш торкнувся нижнім краєчком колеса ближчих до затоки будівель, паче показуючи довгим, блідим перстом на нову жертву, і повернув назад до десантників. З криками і улюлюканням вони один за одним покотили од палаючого селища вниз. Дочекались, поки спуститься офіцер з факелом у руці, і рушили крижаним полем на Хауген. Прожектор весь час супроводжував їх, висвітлюючи дорогу. Та його допомога швидко виявилась не потрібною: на терасі Свердрюпбюена розгорялося велетенське вогнище. Вітру не було, і полум'я піднімалось до неба, освітлюючи розпадок, гори, бухту і все навкруг яскравим мерехтливим світлом.

Уве Люнд прикипів до бінокля. Зараз більш за все він тривожився за Артура. Бачив: хлопчина повзе до човна і вже ніяк не можна його зупинити, не дивлячись на те, що тепер гасити прожектор вже не було потреби.

На палубі човна стояли підводники і солдати. Розмовляли, показували руками у бік палаючого селища, присідали, пританцьовували, розминаючи ноги. Це був новий загін, який, з усього видно, готувався до висадки на берег, для того, щоб запалити і Старий порт. Вони виносили з собою на палубу каністри з бензином і вже збирались спускатися на лід. Винесли мостки, кинули їх з палуби на край крижаного припаю, і висадка почалась.

Уве Люнд дивувався витримці свого ад'ютанта. Артур не стріляв. Він підповз уже зовсім близько до човна, лежав за торосом і чекав.

Висадкою командував високий, могутньої будови боцман. Він підганяв солдат, покрикував на матросів і, віддавши честь Мюллеру, що з'явився в командирському люці, першим збіг на лід. У цей час з боку Хаугена почулась стрілянина. Німці спочатку не звернули на неї уваги, та коли в глибині бухти звилась червона ракета — забігали. Мюллер подав знак артилеристам, і ті в одну мить приготувались до стрільби. Білий промінь метнувся у бік правого берега, і в цей момент застрекотав кулемет Артура. Прожектор погас. Солдати, що висадились на лід, залягли і відкрили пальбу. Раптом гримнув гарматний постріл. Вибух першого ж снаряда обірвав стрекотання «льюїса». Вибухова хвиля відкинула тіло Артура у бік від тороса, за яким він ховався.

До мертвого хлопчини підійшов боцман. Підійшов, не ховаючись, у повний зріст. Чи то демонстрував перед Мюллером свою безстрашність, а чи давав зрозуміти решті, хто висадився на лід, що небезпеки нема, що хлопчина-кулеметник один. Уве Люнд стиснув ложе свого кулемета, притиснувся до нього щокою. Довготелеса постать боцмана танцювала у нього на мушці, варто було лише натиснути спусковий крючок. «Ні, життя Артура коштуватиме їм дорожче! Вони заплатять… Дорого заплатять за тебе, хлопчику!»

Боцман повів свою групу до пірса. Йшли обережно. Знали: на березі затаїлась небезпека. Про те, що ця небезпека так близько, мабуть, не здогадувались. Витримка в бою — справа потрібна. Їм дозволили піднятись на пірс і тоді ударили з усіх стволів. Шість чоловік залишились лежати, решта скотилась за причальну стінку. Звідти злетіла в небо ракета і зависла над пірсом, розсипаючи білі, схожі на бенгальські вогні, іскрини. Тут заревли крупнокаліберні кулемети, заухала носова гармата. Позиції патріотів почали закидати гранатами ті, хто причаївся за причальною стінкою. Те, чого Уве Люнд боявся більш за все на світі, сталося. З відстані близько ста метрів по них била вся вогнева сила підводного човна. Поки кулемети не давали підняти бійцям голови, гармата прямою наводкою розстрілювала все, що видавалось артилеристам підозрілим на пірсі і навколо нього. Не було прожектора, але не було і темряви. Палаюче селище освітлювало все навкруги, до того ж над пірсом одна за одною повисли освітлювальні ракети. Пекло тривало хвилин десять — дванадцять. Потім ураз все обірвалось, затихло, лиш од Хаугена долітала тріскотня автоматів. Ті, хто сидів за причальною стінкою, кинулись в атаку. Цього разу їм вдалося увірватись на позиції захисників порту. Зав'язався рукопашний бій. Допомога патріотам запізнювалась, німцям підмогою могла послужити лише команда підводного човна, більше людських резервів у нападаючих не було. Коли розгорілась рукопашна, кулемети і гармата замовкли. Мюллер кинув на берег останнє.. Ще вісім матросів збігли по сходнях і подались на допомогу групі боцмана. І хто зна, чим би закінчилась ця рукопашна, не з'явись у цю мить із своїми бійцями Людвіг Улл.

Ще здалеку вони побачили заграву в півнеба, почули грім гарматних пострілів, вибухи снарядів, тріск автоматів. Без команди наддали у швидкості бігу. Розуміли: там уже почалось, а вони запізнюються. Людвіг не міг себе попрікнути, він ніде не затримався із своїми людьми зайвої хвилини. І все-таки не встиг до початку подій. До бухти підійшли в момент, коли з палуби човна на лід збігали останні матроси.

— Слухай, Яне, — сказав Людвіг, ховаючись за уламком скелі. — Треба перехопити цих… Не можна дати їм можливість вибратися на пірс.

— Зараз головне — човен.

— Бери трьох, і атакуйте гарматну обслугу. Я займусь рештою. Давай!

Касян підняв трьох бійців, і вмить вони зникли за торосами. Білі маскувальні комбінезони, а більше те, що з цього боку їх не чокали, дозволило наблизитись до човна на відстань автоматної черги. Для вірності Касян висунув уперед ручний кулемет і ліг до нього сам. Коли на кормі почулися автоматна стрілянина, довга кулеметна черга змела артилеристів. Мюллер, який бачив усе це з люка на горі рубки, не одразу зрозумів, що сталося, чому замовкла гармата, що обстрілювала підступи до Хаугена. А коли побачив, що човен атакують з тилу, було вже пізно. Касян повернув свій кулемет у бік рубки. Чи його куля, а чи чиясь друга дістала Мюллера, а тільки той раптом змахнув руками і повис на борту командирського люка. Вискочивши на палубу, Касян кинувся до рубки. В нижній її частині чорніли розкриті навстіж двері. В них з'явився юнга. Стріляти в хлопця Касян не міг і той встиг зачинити залізні двері, а потім і задраїти їх зсередини. Скільки не гупав у металевий щит дверей прикладом кулемета, нічого не вийшло. Черга, яку спересердя випустив Касян, залишила на сталевій поверхні тільки подряпини. В чове можна було дістатися і через командирський люк, але до нього було не дістати, до нього не вели ні скоби, ні що інше. Поки Касян оббіг рубку і стрибав, намагаючись дотягнутись до руки Мюллера, хтось викинув тіло корветтен-капітана з люка і задраїв кришку. Касян жбурнув туди гранату, але вона, не вчинивши шкоди, перелетіла на протилежний бік і там вибухнула. В цей час вода вздовж бортів човна забулькотіла, запінилась. Човен почав занурюватись. Касян збіг по сходнях на лід… Озирнувшись, — побачив, що палубою вже перекочуються дрібні хвилі, а далі і рубка подалась донизу і швидко зникла. Хтось пожбурив навздогін гранату. Вибух підняв стовбець води вже на чистім плесі ополонки.

— Лишнє, — сказав Людвіг.

Бійці десятки зібралися до свого командира і по його команді побігли до пірса. Там верх брали десантники, їх було чи не удвоє більше. Вгодовані, не стомлені переходами, вони зрештою перемогли б захисників порту, але події, що розгорнулись навколо човна, збили їхній наступальний азарт. Човен пішов під воду. Вони це бачили і розуміли — це була втеча. Десант кинули напризволяще, а ще недавно солдатам і матросам здавалось, що розправились з залишеною людьми столицею архіпелагу дуже просто. І ось як усе обернулося.

Велетень боцман знову підвівся на повний зріст і закричав, збираючи до себе своїх матросів і купу солдат, що ще залишились живими. Посилаючи прокляття на весь білий світ, навмання стріляючи хто куди з притиснутих до животів автоматів, десантники почали відступати до центру Старого порту, де на невисокому горбку стирчала протестантська кірха. Ні Людвіг, ні Касян, що ще бігли до причальної стінки, не могли бачити, що в цей час від палаючого Хаугена до Старого порту бігла зграя паліїв.

Назустріч бійцям Улла, що виходили на пірс, підвелось лише четверо його захисників. Решта людей були убиті. Уве Ролл Люнда знайшли важкопораненим. Він помирав. Снаряд, що влучив у кулеметне гніздо, одірвав йому ноги, в кількох місцях пробив осколками груди.

— Кассію-Яне, не затримуйся. Веди людей до кірхи! — крикнув Людвіг Улл і схилився над командиром.

— Ідіть на Хауген, — почув він слабкий голос, — там… Олаф… Їм треба допомогти відстояти склади, інакше… ви всі загинете…

— Я зрозумів, чіф!

— Зажди… Командиром загону призначаю тебе.

— Рано про це. Повернусь — поговоримо…

— Я помираю, Людвіг… Це моя остання воля.

Рука Уве Люнда, яку Людвіг тримав у своїй, ослабла, в сірих очах згасало життя, вони вже нічого не бачили в тому небі, куди дивилися. Людвіг Улл і бійці, що стояли поряд нього, зняли шапки.

Тим часом Касян вів людей до кірхи, а з боку Хаугена до неї вже встигли дістатися палії. За ними, час від часу посилаючи в небо сигнальні ракети, бігли троє бійців з групи Олафа. Перешкодити знищенню Хаугена їм не вдалося. Палії опинилися біля селища раніше. Десятку, як і думав Уве Люнд, накрили вогнем артилеристи з човна. Тепер Олаф з кількома бійцями намагався гасити пожежу на складах з боєзапасом і провізією, а троє переслідували паліїв, показуючи ракетами їх шлях.

Про те, як розгортались події на підступах до Хаугена і в самому селищі, Касян довідався пізніше, а зараз він бачив відступаючих з двох боків до кірхи десантників і розумів, що перехопити, не дати їм з'єднатися йому не вдасться. Матроси і солдати з підводного човна зустрілись і сховались за камінними стінами кірхи. Тепер звідти їх буде важко викурити. Правда, на бік атакуючих став час. «Скільки німці можуть сидіти в цьому кам'яному мішку? — думав Касян. — День? Місяць?.. Колись та скінчаться у них патрони, колись вони згадають про їжу…» Цими думками він поділився з Людвігом, що саме надійшов з рештою бійців, і вони разом стали думати, як зламати опір десантників.

Вирішили запропонувати їм здатися. Людвіг Улл, як міг, голосно викрикував умови капітуляції, але з кірхи відповіли лайкою і автоматними чергами. Тоді Касян зв'язав кілька гранат і, не звертаючи уваги на протести Людвіга, поповз до кірхи. Площа була відкритою, прострілювалась з кірхи на всі боки, тільки невеличкий цвинтар підходив до неї впритул. Касян повз між надгробками, і, мабуть, тільки тому його довго не помічали, а коли помітили, заходилися поливати я автоматів, проте він уже лежав за крайнім могильним каменем. Кулі зло скреготали об чавунний хрест, вищали, б'ючись об гранітні плити пам'ятників.

Вибравши слушну хвилину, коли стрілянина на мить вщухала, Касян вирвав чеки і жбурнув гранати. Дубові двері рознесло на друзки. Він уже заходився був готувати нову зв'язку, для того щоб закинути її всередину кірхи та в цю мить з вікна кірхи висунулась рука з білою ганчіркою. І поки атакуючі міркували, як приймати капітулюючих, у кірсі зненацька хтось закричав, пролупали постріли і все змовкло. Біла ганчірка полетіла з дзвіниці вниз.

Касян озирнувся на Людвіга, чекаючи відповіді, як бути далі, але той тільки знизав плечима і жестом порадив не висовуватись. «Мабуть, нічого гірше за невизначеність у цьому світі не буває», — подумав Касян. Тим часом з дверей і вікон кірхи повалив густий дим і почало вириватися полум'я. Розпалений боєм, Касян не міг більше лежати в своєму захистку. Скочив, кинувся під стіну і опинився у мертвій зоні. Щоб дістати його, треба було до пояса висунутись з вікна кірхи, а так ризикувати піхто а обложених не хотів.

Вгамувавши дихання, Касян підкрався до дверей і зазирнув всередину. Там, наче в печі, лютувало полум'я. На підлозі перед аналоєм лежали побиті кимось солдати. Вогонь поступово підбирався до них, все більше охоплюючи дерев'яні лави, тумби, не минаючи і каменя, ніби і він міг горіти без бензину і розлитої кругом мазути. Касян переступив поріг, зайшов під склепіння камінної арки, зазирнув у захристя. Тут побачив боцмана, що спускався боковими сходами з дзвіниці. В руках той тримав автомат і палаючий смолоскип. Лице перекошене. Очі безтямні. Він щось шепотів сам до себе. Потім раптом, невідомо навіщо, прошив автоматною чергою мертвих. Стріляв, поки не скінчились у рожку патрони, і в цю мить очі його зустрілися з очима Касяна. Боцман заревів, пожбурив палаючим дрючком на противника, що відступав до дверей, вмить перезарядив автомат і полоснув навздогін. Але Касян уже вискочив з кірхи і сховався за кам'яний простінок. Кулі просвистіли мимо, дряпонули засніжену паперть і з диким ревом відлетіли геть. Коли автомат боцмана замовк, у двері полетіла зв'язка гранат. Всередині кірхи оглушливо рвонуло, з вікон викинуло довгі язики полум'я. Все було скінчено.

Касян стояв, притулившись до камінної стіни, і дивився в небо. Хвилювання пропало, він був спокійний, навіть байдужий у ці дивні хвилини. Напевне, вибух і справді визначив риску, за якою залишалось багато чого з того, що раніше труїло йому душу. Неначе щось сталося з ним у цю мить, паче став зовсім іншою людиною, спокійною і щасливою. Не раз уже прагнув досягти такої душевної рівноваги, однак раніше все це вимагало надлюдського напруження духовних сил, а зараз відбулося ніби саме по собі, поза власною волею. Касян був задоволений, у нього з'явилося відчуття повної свободи, розкованості, радісного збудження, якогось внутрішнього зухвальства і відваги.

Похитуючись, пішов назустріч Уллу, що разом з Олафом уже йшли до нього. Начальник штабу загону був поранений у голову, кров проступала крізь бинти. Він щось говорив, проте Касян довгий час не розумів, про що його мова. Зміст його слів дійшов до свідомості лише, після того, як відчув скупий і вдячний потиск руки Людвіга, коли помітив, що, слухаючи Олафа, Улл шукав його погляду і очі названого брата світяться щирим почуттям.

Олаф говорив невесело. Склади в Хаугені врятувати не пощастило. Тепер загін залишився без борошна, а значить — без хліба. На новій базі в Долині Гейзерів запасів вистачить на десяток днів, не більше.

— Може, на двадцять, адже нас лишилась половина, — оглянувши бійців, що зібрались до гурту, закінчив свою доповідь новому командирові начальник штабу.

… Живі ховали загиблих. За давнім звичаєм вікінгів, збирали тіла бійців і мовчки несли до моря. Потім зняли і спустили на лід рибальський баркас, що зимував на козлах. Підняли на ньому щоглу, поставили, напнули парус. Над рубкою влаштували високе ложе для Уве Ролл Люнда і його вірного джури Артура, на палубі вздовж обох бортів поклали тіла полеглих товаришів і їх бойову зброю. Поволі підняли на щоглі норвезький прапор.

Потім усі разом взялися за баркас, і він, неначе велетенський буєр, рушив льодом до чистої води. По дорозі, біля ополонки, де ще недавно був підводний човен, захопили каністри з пальним і теж поклали на баркас. Спустили на воду, і Людвіг Улл підпалив довгий бікфордів шнур, протилежний кінець якого було підведено до толової шашки. Баркас відпустили. Вірьовки, багри полетіли у воду. Вітер наліг на парус і поніс баркас на чисту, спокійну гладінь фьорда. Він уже був метрах у п'ятдесяти від припая, коли димок бікфордового шнура добіг до тола, і негучний вибух плеснув з корми на палубу вогнем. Баркас загорівся, охоплений полум'ям, він все віддалявся і віддалявся від кромки льодового припаю, від людей, що стояли на ньому в скорботному мовчанні.

Бійці Мілорга прощалися з відпливаючими в Лету товаришами по боротьбі. Не було ні промов, ні переможних кличів. Коли плавучий смолоскип, неначе взятий від великого вогню війни, згас і, зачерпнувши води, залишки баркаса пішли на дно, бійці підняли в небо автомати, карабіни, гвинтівки — відсалютували полеглим і, несучи з собою поранених, рушили на південний захід у напрямку перевалу. То був найкоротший шлях у Долину Гейзерів.

Загін витягнувся ланцюгом і за якийсь час уже дістався перевалу, як раптом налетів сильний шквал і загнав бійців під скелі. Купка знесилених людей, чіпляючись на каміння і один за одного, з лихою бідою дісталась до печери і знайшла в ній притулок. Касян ішов останнім. Він бачив, як бушує в долині вітер, як вриває з палаючих будинків Свердрюпбюена і Хаугена дахи і з вихорами снігу кидав на лід фьорда, Видовище вражало, але милуватися цією розбійною красою не було ні сил, ні бажання. Печера на перевалі була послана їм долею. Голодні, змучені, збиті боєм люди приткнулися хто де, і чи то дрімали, а чи мовчки чекали, поки вгомониться стихія, вляжеться шквальний вітер, втихомириться так зненацька здиблена заметіль. Тоді вони зможуть рушити далі. На базі в Долині Гейзерів на них чекали гаряча страва і заслужений відпочинок.

Касян присів на сухий камінь, прихилився плечем до отіни, ковтнув з запропонованої Людвігом фляги трохи спирту і враз провалився в пітьму короткого забуття. Прокинувся від того, що в коліна йому ткнувся пес. Невідомо звідки він тут з'явився. Рудий з підпалинами, нечистий породою, він тремтів від холоду і жаху, але жалібно гавкав і скавучав, кудись наполегливо запрошуючи Касяна. Той довго дивився на нього напівсонними очима, потім перевів погляд на Людвіга і, випростуючи закляклі ноги, встав.

— Піду, подивлюсь, — сказав, звертаючись до Улла. — Може, хто живий… Може, кого десь забули.

На знак згоди Людвіг опустив і знову підняв важкі запалені повіки. Касян вийшов з печери.

Розділ восьмий КРАПЛЕНІ КОЗИРІ

Зв'язка Рюгоса — Стенсона без особливих пригод досягла бази загону в Долині Гейзерів. Полонений поводив себе, можна сказати, зразково. Сил, як виявилось, у нього було небагато, кілька разів просив зупинитися, падав у сніг і відпочивав. Ні по дорозі, ні на зупинках більше не робив ніяких спроб до втечі. Мовчазний, похмурий, він, здавалось, примирився зі своєю долею, виглядав людиною до всього байдужою.

База загону знаходилась на березі теплого, незамерзаючого ручая на місці старого промислового становища, збудованого ще російськими поморами. Це була приземиста, врізана в пологий косогір дерев'яна будова. З її єдиного, схожого на щілину, вікна майже до самого Грен-фьорда було видно рівну, мов стіл, долину. В погожі сонячні дні над нею піднімались стовпи білої пари, що позначали гарячі джерела. З цих гейзерів зливався незамерзаючий ручай, що впадав у Грен-фьорд. У ньому сміливці купалися і в люті морози.

Захопивши Шпіцберген, німці побудували тут військовий аеродром, де до сорок другого базувались їх літаки, що перехоплювали каравани радянських і англійських кораблів. Та швидко ті літаки відлетіли звідси, а в долині залишились три будиночки, заметені снігом порожні цистерни та ще щогла з смугастим сачком синоптиків, що показував напрямок вітру. Все це містилося на протилежному березі ручая, трохи далі, за промисловим становищем. Порожні цистерни та інше аеродромне обладнання було тепер нікому тут не потрібне, а будиночки згодились — у них мешкали бійці загону. Комендантом тут був Грегеріс Альвінг, що втратив праву ногу, коли «юнкерси» атакували «Ісберн» і «Селіс» на рейді Баренцбурга і через це змушений постійно перебувати на базі. Він і прийняв від конвоїрів полоненого німецького обер-лейтенанта, зробивши щодо цього відповідний запис у «бортовому журналі» бази. ІІІлезінгера замкнули на гауптвахті в одному з відсіків промислового пристанища. Окрім гауптвахти, там знаходився госпіталь і продовольчі склади. Хто вирив у підпіллі цієї споруди просторі погреби, напевно, так і залишиться невідомим, але треба сказати, то були вельми хазяйновиті люди. Кращого холодильника, аніж вічна мерзлота, важко було придумати. Ось в один з таких погребів і кинули Шлезінгера, прикривши згори для надійності дубовою, закутою в залізо лядою. На ляду повісили великий амбарний замок і поставили біля неї вартового. До цих крайніх заходів комендант вдався після того, як конвоїри розповіли йому про спробу полоненого втекти.

— У мене не втече, — зауважив Альвінг. — Та й куди? Якщо в ньому збереглася хоч унція здорового глузду, буде думати тільки про те, щоб ми його від себе не прогнали. Але наказ є наказ. І до повернення Уве Люнда ми будемо охороняти його, як у Тауері. От лиш з вартовими у мене туго. Вам треба відіспатися, а більше нікого ставити на заміну Сему. Він хлопець ніби нічого, проте хирлявий та ще й поранений. Вам поталанило, ви не знаєте, як на морозі болять рани. У мене інколи так болить права. Вже майже два роки, як її нема, а лиш ударить мороз болить.

Одноногий комендант любив поговорити, а особливо про ті події, взяти участь в яких йому не дозволило каліцтво. Він так просто не відпустив би Рюгоса і Стесона, коли б не бачив, що в них самі собою злипаються очі і язики ледь повертаються, так ніби вони випили бог зна скільки спирту, не закусивши.

— Нічого робити, доведеться самому підміняти Сема. А ви йдіть спати. З богом. — Комендант відпустив їх і, передавши Сему ключі, наказав не спускати з бранця очей. Сам він пішов перевірити, чи не потрібна яка допомога Інгрід. Ця рудоволоса медичка була першою і єдиною жінкою у їхньому загоні. Що не кажи, а без жінок грубішають. Цей процес майже непомітний для ока у повсякденнім анахоретськім їхнім житті тут на острові. Та, певно, просто закономірний. От взяти б, к приміру, його самого. Не станься з ним біди (ампутацію ноги інакше не назвеш), мабуть, як і інші заходився б чистити пір'я, шукати нагоди для зустрічі, волочитися за дівчиною. Але доля вчинила з ним жорстокий жарт і все це тепер не для нього. Зате Альвінгу відводилася роль покровителя, опікуна, охоронця її жіночої цноти і гідності. Цим він теж був задоволений. І коли вже становище коменданта давало особливі права, збирався скористатися з них і захистити Інгрід від чоловічої грубості.

Ні, сам Грегеріс не думав про таку красуню. Сподіватися на те, що красива жінка візьме на себе важкий хрест і понесе його разом з ним через усе життя, надії марні. Побачивши Інгрід, він подумав про ту, котру доля все ж виділить йому, ту, з якою доведеться доживати віку, коли, звичайно, пощастить.

А цьому хлопцю, молодшому Уллу, брату Людвіга, здається, таки поталанило. По-перше, його поранення, яким не є важким, а все ж обійдеться без ампутацій, а по-друге, йому дарує свою увагу така дівчина. Він, звичайно, робить вигляд, що нічого між ними немає, та Альвінга не проведеш. Дуже уважна вона до цього Ролфа. До всіх, звичайно, уважна, але до нього особливо. А за які такі достоїнства — сказати важко. Коли б вона так до старшого, до Людвіга, було б зрозуміло. Хлопець видний, саженні плечі, а цей замірок — здихляк та й годі. Проте не знаючи людини, бережись судити про неї лише за зовнішнім виглядом, а особливо, коли вона поранена і лежить на тапчані долілиць. І все ж таки, чому вона всіх інших поранених розмістила в загальній палаті, а його забрала до себе в амбулаторію? Мотивувала тим, що він веде передачі, працює з радіоапаратурою і це буде заважати решті. Хай так. Та все ж тут не тільки це.

З такими думками Грегеріс Альвінг прокульгав на своєму саморобному протезі з гауптвахти до амбулаторії. Постукав, перш ніж зайти (тож новина — раніше, поки Інгрід тут не було, до всіх заходив не стукаючи). Вона лежала, прикрившись своєю боцманською курткою. Побачивши його, підхопилась, протерла очі.

— Щось трапилось, пане комендант?

— Ні, фрекен Крістіансен, у ввіреному мені гарнізоні все в порядку. Але обов'язок коменданта, його найперше завдання перевірити, як влаштовані бійці і всі інші служби. Я повинен постійно знати, чи нема в кого якоїсь потреби, кому яка потрібна допомога.

— Допомога, безперечно, потрібна! — промовив з тапчана молодий Улл.

— У чому саме? — з готовністю поцікавився Альвінг.

— Допоможіть мені заснути, — він заворушився і зі стогоном підвівся. — Ніяк не навчусь спати на животі. Пригостіть сигаретою із запасів коменданта.

— Тютюн у нас річ дефіцитна. Везли з Англії десять ящиків, але все пішло на дно. Заповзяті курці перший час пробували сушити мох, лишайник, та змушені були кинути це дурне заняття. Доведеться і вам…

— Це він так. Він не палить, — сказала Інгрід, сідаючи на тапчан і запрошуючи коменданта. — Сідайте, адже вам важко стояти.

— Дякую, люба фрекен. Що то значить жіноче серце, — Альвінг підморгнув Ролфу і присів на краєчок тапчана, спершись на свій патик. — Вам, звичайно, важко і, повірте, я вам щиро співчуваю, однак… Над вами тепер витає ваш ангел, за вами доглядає жриця медицини, а коли це сталося зі мною… Тоді під час нальоту «юнкерсів» убило нашого лікаря, і операцію мені робили мої товариші, котрі, звичайно ж, медицини не знали, а хірургії й поготів. Десь добули ножовку, відпиляли кістку, рану зашили, як могли, звичайними нитками, і все, і зажило.

— Тут, на Півночі, все стирильно. Мороз. Повітря ідеально чисте.

— Правду кажете, фрекен Інгрід, — пожвавішав комендант. — От був тут з нами один… швед Аксельм. Останній ступінь туберкульозу, кров'ю харкав. У туманній Англії лікарі давали йому півроку життя, не більше, а тут прожив цілих півтора І, якби не вбили хлопця під Своа, в цьому останньому бою, то, мабуть, жив би до ста років… У всякому разі туберкульоз у нього зник без сліду.

— Буває, — в'яло промовила Інгрід і, затуляючи рота долонею, позіхнула. Комендант зрозумів це як натяк.

— Піду, — він підвівся і попрямував до дверей, — треба ще поглянути, що там на камбузі. На сніданок наш кок обіцяв для фрекен приготувати щось смачненьке. Він, скажу вам по секрету, закохався у вас з першого погляду.

— Передайте йому, що якось вирізняти мене не варто. Я такий же боєць загону, як і всі інші. Персонального меню для мене готувати не треба. До того ж, як санітарний начальник, я йому наказую не робити дурниць.

— Чи варто, фрекен Інтрід, так нервувати, кок зробив це лише тому, що ви жінка, і до того ж чарівна жінка.

Коли комендант вийшов, Інгрід зіскочила з тапчана.

— Вони всі тут, здається, з'їхали з розуму. Жінка! Чарівна жінка! Плетуть дурниці!

— Їх можна зрозуміти. Ти дійсно стала гарною, чарівною жінкою.

— І ти тієї ж, Ролфе?

— А чому тебе так сердить їхня увага? Не розумію.

— Ти ніколи не пробував навіть розуміти мене. Для тебе у наших стосунках все було ясно. Ніби я якась мумія, без думок і почуттів! А я людина, здатна на нові почуття! Сьогодні я вже не та, що була вчора, ти це розумієш?

— Розумію, чого тут не зрозуміти… В Хаммерферсті ти була одна, в Балстаді друга, тут — третя, а повернемось додому — будеш четвертою.

— Я так і знала, що ти будеш попрікати мене моїм життям у Балстаді! Але хіба я цього хотіла?

— Навіщо ти виправдовуєшся, Ін? Я не вимагаю у тебе звіту.

— Так, ти не питаєш, не вимагаєш, а в очах постійний докір. Ніби я винувата, наче я з власної волі… — Вона зронила лице в долоні і заплакала гірко, не криючи образи.

— Не треба, Ін. Все буде добре… Мине час, забудеться.

— Ні, я вже бачу… Ти не можеш, не здатний вибачити мені Балстад. А я думала… Сподівалась, що ти та найближча мені людина, котра все зрозуміє, вибачить і ніколи не докорятиме. А ти бачиш, якими хтивими очима обдивляється мене цей отупілий від самотності і каліцтва комендант, і, замість того, щоб захистити, відгородити від образи, сидиш і думаєш, чого це вона обурюється, чому не обурювалась, коли до неї виявляли інтерес німецькі офіцери, які бували в її домі, в Балстаді? Адже ти так думаєш? Так?!

— Нічого такого я не думаю. Ти все загострюєш, Ін. І, власне, тому, що сама страждаєш від минулого. Тобі здається, що всі про нього знають, мало того, зневажають тебе за те. Ні, Ін, все не так страшно, як ти собі уявляєш… Заспокойся.

— Мені плювати на те, що про мене думають інші, мені не байдуже, що думає Ролф Улл!

— Я думаю: моя Ін зараз несправедлива до мене і дуже. Карає мене не за мої вчинки, адже я не вчинив нічого такого, що могло б тебе образити, я ні разу тебе не попрікнув, жодним слоном не нагадав тобі про Балстад; навіщо караєш мене за ті думки, які народжуються в твоїй уяві і які ти приписуєш мені, не маючи певності, чи є вони в мене, чи нема. Це недобре, негарно, Ін… Я не можу приховати від тебе, не можу не сказати. Так, я мучуся і тим, про що ти говориш. Але я ні на мить не сумнівався в тому, що люблю тебе, як любив раніше, і сподіваюсь, моя любов має досить сили, вона допоможе мені перебороти все, подолати той бар'єр, який виник між нами останнім часом. Так, у інших це простіше, у мене складно. Мабуть, я такий старомодний… Але повір, від своїх намірів у ставленні до тебе і нашого майбутнього спільного життя я не відмовлявся і не відмовляюсь навіть в думках.

Слухаючи Ролфа, Інгрід усе більше переконувалась, що слова його правдиві. Так, це її рана болить, не дає спокою, а він… Хіба він винен у тому, що сталося? Ні, і карати його нема за що і нічого. Це не справедливо, (навіть безсовісно. Треба перш за все розібратися у власних почуттях до нього, оцінити те, що народилось у душі до цього російського хлопця. Можливо, і сльози її від того, що н душі сум'яття, плутанина і ніякої певності. Мати б Ролфу характер крутіший, та підійти зараз до неї, обняти за плечі, поцілувати, а він сидить, наче заморожений, Невже не розуміє, що одною його ласкавого слона, одного дотику було б досить…

Вона перестала плакати і довго чекала, але Ролф не підійшов. Тоді Інгрід прикрутила в гасовій лампі гніт і знову лягла, накрившись курткою старого Лундхолста, такою великою, що, підтягнувши ноги, вміщалася під нею цілком.

Ролф підвівся, походив по кімнаті, потім підійшов таки до неї і якось несміливо, не одразу, опустив їй на плече руку.

— Нічого, Ін. Усе у нас з тобою ще буде добре. Дай тільки час… Адже ми з тобою ще такі молоді, попереду ціле жаття.

Шлезінгер промерз до кісток, тремтів кожною клітиною тіла і лаявся на чім світ стоїть. Ні, цього разу фортуна таки посміялась над ним досхочу. В непроглядній темряві, у вузькій заледенілій щілині кидався від стіни до стіни і проклинав той день, коли з'явився на світ божий. Нерви так напружились, що, здавалося, от-от луснуть. Уже кілька раз зривався, верещав, вимагаючи, аби випустили його з цієї щурячої нори, дали можливість зігрітися, нагодували, зрештою, він людина, і йому треба сходити по нужді, проте вартовий нагорі був німий, як вічна мерзлота. Все це тривало, поки Шлезінгер висловлювався німецькою, але варто було йому заговорити англійською мовою, як нагорі почало помітно тепліти.

Спочатку вартовий здивувався, чому це німецький офіцер заговорив раптом англійською мовою, потім вслух відзначив, що йому за все життя не довелося зустрічати жодного німця, котрий пристойно володів би, міг би вільно говорити мовою жителів туманного Альбіона. Відомо, що німецьку вигадав чорт, коли у нього боліли зуби, через те, певно, і важко німцеві осягнути м'яку наспіваність англійської вимови.

— Зате англійцеві не так уже й важко оволодіти німецькою, — сказав Шлезінгер, якого вже вела хай ще непевна, але надія. — Повірте мені, я — англієць, у німецькій армії опинився випадково. Але, коли бути чесним, то не зовсім випадково. Для цього були причини, І вони, ці причини, не стоять у протиріччі з тими мотивами, з якими ви самі опинилися тут. Ви мене розумієте?

— Поки що не дуже, — признався нагорі вартовий.

— Якщо ви англієць, повинні зрозуміти!

— Я — росіянин.

— Як росіянин? У вас такий чудовий англійський лад, вимова, так ніби ви народились і виросли в Іст-Енді, — вів далі Шлезінгер.

— Іст-Еид — це, звичайно, не Сіті, але теж Лондон. Я жив там з чотирьох років. Мій батько працював офіціантом у російському ресторані. Може, чули — такий невеличкий ресторанчик «Савраска»? У дворі цього питейного закладу ми і жили.

— Як же, як же, знаю. Це на розі Рен-стріт і Рівер-роуд.

— Точно, — здивувався Сем. Він раптом побачив Рівер-роуд, галасливу, запруджену людьми, вузеньку, наче траншея, і залиту сизим туманом автомобільного перегару вуличку генерала Репа Мак-Корміка, яку всі називали просто Рен-стріт. Тут пройшли його дитинство, отроцтво, юність. Хлопчаком носився з ватагою замурзаних однолітків, учився, красти пиріжки, сигарети. Потім, коли трохи підріс, крали в барах серветки, пивні кухлі, а перед війною залізли у квартиру, до двох старих святениць і попались. Їх, напевно, засудили б, та почалася війна. Не до них, злодіїв, стало муніципальним властям Лондона. І знову (дім тинявся вулицями, сподіваючись на щасливий випадок.

Поховавши дружину в Ростоці, старший Іванов волею не дуже прихильної долі опинився в Лондоні. Це було останнє пристанище, куди міг податися з чотирирічним Сеньком. Російським іменем сина називав лише батько. В домі тітки і на вулиці його називали Семом. Колишньому ад'ютанту генерала Юденича рідна сестра здала у найм кімнату на горищі ресторану «Савраска», що належав їй і лише їй. У цьому закладі старший Іванов до початку другої світової війни був відомий як Сорж.

Семен ріс на вулиці. Дома майже не бував. Та й що було робити дома? Батько постійно прислужує, коли не в залі, то в апартаментах тітки, а коли прийде — одразу за пляшку і давай згадувати, як жилось у родовому маєтку під Полоцьком. Який мали виїзд, яких тримали лакеїв. Одне й те саме, наче шарманку крутить. А тітка ходить, слухає та й собі заведеться і давай попрікати шматком хліба, обзивати всякими словами. «Де ви взялися на мою голову? — кричить, — Паразити! Нахлібники! З торбами через вас попід вікнами піду!»

«Савраска» дістався тітці від чоловіка. Вести справи вона не вміла і на всі свої горе і біду мстилася на них, дармоїдах. «Сем і Серж, я вас вижену на…» Сем і Серж! Семен уже й сам називав батька цією балаганною кличкою. Коли підріс, пробував допомагати старому: мив посуд, прибирав столи, підмітав у залі. Але тітка, побачивши це, категорично заборонила. Певне, злякалась, що удвох вони зведуть її зі світу і привласнять «Савраску». А в Сема і в думках такого не було. Може, батько і думав про таке, адже сестра була старша від нього на цілий десяток років, а Сем — ні. Навіщо йому той просмерділий кислою капустою ресторанчик, куди порядний клієнт і не заглядає? Сему хотілось простору, південних широт. Його захоплювали розповіді про далекі екзотичні краї, де багато хто знаходить своє щастя. Він мріяв поїхати до Індії або до Австралії, а то і до Сполучених Штатів. Туди їхали всі, кому доля не дуже привітно посміхалася на Рен-стріт і Рівер-роуд.

Ох, про що лиш не мріялось у юності! А дійсність диктувала інше. Вербувальні плакати, розклеєні чи не на кожному розі, закликали добровольців на службу до англійської армії, але Сема туди не брали — адже він лише жив у Англії, однак не був англійцем. Єдине, де пощастило, так це в школі радистів риболовецької корпорації. Туди брали всіх.

— О, Лондон! Благословенний богом Лондон. У світі нема кращого міста, — не шкодував тим часом емоцій Шлезінгер.

— Місто класне, нічого не скажеш.

— Навряд чи можна так висловити почуття, що переповнюють душу, коли згадуєш Лондон! — Голос Шлезінгера зазвучав схвильовано. Він не втрачав надії розворушити цього простака нагорі. Намагаючись отримати хоч якесь полегшення, заливався соловейком. — Хіба можна забути чорно-білу графіку лондонських вулиць, де фасади будинків ніби відретушовані протиборством кіптяви і дощу. Десятки років дими камінів в'їдались у каміння, а дощова вода, де могла, змивала з них сажу… Чи звертали ви увагу, що це місто неначе створено для малюнка вуглем?

— Ні, не звертав, — признався Сем, розуміючи, що бранець намагається дошкребтися до найзаповітніших його почуттів. Розумів, але противитись тому чомусь не хотілося.

— А який красень Лондон взимку, коли туманний ранок перетворює гілки дерев у важкі, неначе чавунні, мережива, і вже не можна зрозуміти, де плетиво паркових огорож справді вилитих з чавуну, а де віти лип і кленів… А як яскраво вкрапляються в цю чорно-білу гаму червоні плями двоповерхових автобусів, поштових тумб, телефонних будок або вартових біля Букінгемського палацу! Пам'ятаєте цю пречудову форму, котра об'єднує в собі три головних кольори Лондона: чорні ведмежого хутра шапки, білі портупеї, червоні мундири? — живописав, усе більше розпалюючись і цокочучи зубами від могильного холоду Шлезінгер.

— Ким ви були до війни? — запитав Сем.

Слова бранця якось дивно хвилювали, а темінь гауптвахти допомагала майже реально побачити вулиці Лондона, будинки, сквери, знайомі йому з дитинства. Все це десь з глибини народжувало тугу за іншим життям, без постійного страху бути викритим. До всього іншого гріло і те, що цей загадковий німець, так закохано розповідаючи про англійську столицю, робив причетним до її краси і його, Семена Іванова, чи то Сема Джонсона, не дивлячись на те, що він ніколи не був корінним її мешканцем.

— То хто ж ви — німець чи англієць?

— Я людина, в жилах якої тече і та, і друга кров. У дитинстві я довго жив у Лондоні, в сім'ї моєї бабуні по материнській лінії, з того часу і закоханий у Лондон.

— І тому посипаєте на нього літаки-снаряди?

— Я не маю до того ніякого відношення. Я тільки обер-лейтенант… Якби це було в моїй владі, я зробив би Лондон містом-музеєм.

— Я десь читав, сказав вартовий, не звертаючи уваги на пафос, з яким Шлезінгер промовив останні слова, — що Лондон можна назвати гарним містом лише в тому розумінні, в якім може бути прекрасним лице старого на портреті Рембрандта.

— Бачу, ви людина тонкого смаку, — підлестився до вартового обер-лейтенант. — Хто ви?

— Недовчений декоратор, чи коли вам так більше сподобається, театральний маляр.

— Ви навчались живопису?

— Тільки мріяв про це. Півтора року розтирав фарби в майстерні вар'єте «Равлик». Я малював непогано, проте хазяїн узяв англійця, а мене виставив за двері. Тоді мені було чотирнадцяті, і я ще не знав, ким може стати в Лондоні син російського емігранта без коштів. Ні, Лондон тут не винен, хоч я й не бачив у цьому місті щастя.

— Де ви народились? В Росії?

— Ні, в Німеччині.

— Виходить, ми з вами…

— Ні, пане офіцер, ми з вами різного поля ягоди. Хоч ми, Іванови, — дворяни споконвічні… В дитинстві замість колискової мені співали: «Над сумрачным Доном пройдем эскадроном… Ведь нас призывает Россия сама. Подайте бокалы, поручик Голицын, корнет Оболенский, налейте вина». Літав мій старик по фронтах спочатку світової, а потім громадянської війни. Заслужив у батюшки царя три «георгії», а від Юденича — іменну шаблю. Та краще б він вчасно продав свій маєток, як це зробили, хто розумніший був, і перевів гроші за кордон. З грошима бути патріотом набагато зручніше, ніж без них.

— Без грошей важко, це правда, — погодився Шлезінгер. — Ось я теж усе життя ганяюсь за удачею… Не буду критися, я не такий бідний, як ви, але над нами у Східній Пруссії нависла та ж сама загроза, що у свій час над вами, російськими дворянами. Так що думати про гроші саме час.

Сем слухав і не слухав цього балакучого обер-лейтенанта. Згадавши про батька, він перенісся думками у той передвоєнний час, коли емігрантські організації особливо були активізувались, вважаючи, що Гітлер відкриє їм шлях у Росію, яку у них відібрали більшовики. Два-три рази на рік виймали з чемоданів свої поїдені міллю мундири і, брязкаючи царськими орденами і медалями, йшли до клубу або збирались у «Саврасці», де виставляли один перед одним вишуканість манер, знання придворного етикету, розмови вели лиш про «отечество», лаяли на чім світ стоїть царицю, називаючи її не інакше як німецькою шлюхою, проклинали безвільного Ніколашку Романова і навіть чари вурдалака Гришки Распутіна, поливали добірною лайкою Корейського, Родзянка, Сухомлинова, Хвостова і що з добрий десяток діячів того часу, які, на їх думку, штовхнули Росію в обійми більшовиків.

З початком війни проти Радянської Росії батько Сема вирішив, що настав його час. Нічого не пояснюючи синові, він раптом зібрався і поїхав до Швеції. Тільки через півроку від нього почали приходити листи з Росії. Листи приходили не прямо (адже Англія була у стані війни з Гітлером), через підставних осіб, за якими стояли емігрантські центри нейтральних держав, природно, що всі вони вже служили гітлерівській машині. Батько писав, що співпрацює з окупаційною адміністрацією, посідає високий пост експерта польової жандармерії. Попервах усе це здавалось Семові дурною грою з тінями минулого, але коли батько написав, що веде переговори з німецькою владою про повернення прав на володіння родовим маєтком, «реставрація Росії» (про неї невгаваючи просторікували в «Саврасці») видалась йому справою вирішеною. Сем навіть думав про те, щоб і самому податися до Росії, котра малювалась йому тоді райськими кущами. Він ніколи її не бачив. Народився в Німеччині, ріс в Англії і про батьківщину, землю, де жили його предки, знав, чесно сказати, мало.

Однак поїхати до Росії виявилось не простою справою. Тобто можна було піти протоптаною стежкою до нейтральної Швеції і, повторивши шлях батька, перебратися через Фінляндію до Білорусії, а там і до Полоцька, проте щось стримувало Сома від цього кроку. Причин було багато, і ось одна з них. Якось заглянув до них у «Савраску» тертий папок, показав листи від батька, де той вихваляв Гітлера і його повий порядок (виявилось, що від батька до Сема доходили не всі листи), і сказав: «Цього, дружок, досить, щоб за законом воєнного часу посадити тебе за грати. Та я не викажу тебе англійцям, якщо, звичайно, ти будеш працювати на нас, німців. Не хвилюйся, нам від тебе нічого не потрібно, сиди собі тихо, чекай, коли до тебе прийдуть…» Прийшли. Довго чекати не довелося. Прийшли і сказали: «Ти маєш втертись у довір'я до когось із тих, хто збирається на Шпіцберген з експедицією Свердрюпа». Сом зазнайомився з цим одноногим Альвінгом (тоді він що ходив на двох), влаштувався на корабель радистом. «Молодець! Тепер, коли кораблі експедиції допливуть до Шпицбергена, виставиш радіомаяк для наших бомбардувальників. Так «Ісберн» і «Селіс» пішли на дно на траверзі Баренцбурга, добре ще, що самому Семові пощастило вибратись на берег. А от батько не зміг, не поталанило старому…

Звістка про Сталінградський розгром армій фельдмаршала Паулюса застала Сема ще в Лондоні, А за кілька днів перед відплиттям прийшло повідомлення про загибель батька. Десь у лісі під Полоцьком наздогнала його партизанська куля. Читаючи листа, Сем плакав. Сльози його були щирими. Тоді заприсягнувся, що все життя мститиме за свого старого. Чи любив він батька? Зараз йому здається — ні, а тоді… Ох, як важко було розлучатися з мріями про безтурботне життя, яке, як здавалося Семові, чекало на нього в родовому маєтку. Більше сподіватись було ні на що, і ні на кого. Тітка на той час уже остаточно загнала свого «Савраску». «Ех, друзяко, жене тебе життя, як перекотиполе, і де зупинить, куди занесе? Чи не пора тобі спробувати вирватись з його пазурів, пошукати затишну гавань і пожити, як розумні живуть, без турбот, у тихому достатку?..»

— Ви хочете розбагатіти? — почув Сем голос полоненого офіцера. — Я питаю вас, хочете бути багатим? Хочете до кінця життя забути про злидні? Купити віллу де-небудь на Гаваях чи на Майорці і жити для свого задоволення? Хочете?

— А хто того не хоче?

— Я готовий поділитися з вами…

— Чим?..

— Гонораром.

— Про що ви говорите? Який гонорар?

— Та ви що, глухий? Я ж вам весь час говорю про це!

— Пробачте, я трохи замріявся…

— Тоді доведеться повторити. Я говорив, що лише тепер для мене відкрилась можливість зірвати куш з банка, який мотає доля.

— Щось дуже туманію, пане обер-лейтенант.

— Добре, скажу ясніше. Я маю відомості про надпотужну німецьку зброю, за які, коли ми виявимось не простаками, нам відвалять немалі гроші. Сотні тисяч, а може, і мільйони.

— Хто?

— Купець на такий товар завжди знайдеться. Ну, хоч би американці. Їм доведеться воювати з більшовиками, ну і…

— Відомості з нами?

— О, ні! Я не такий дурень… Вони заховані в надійному місці. Якщо ви відкриєте замок і допоможете мені вийти, ми візьмемо їх з тайника і підемо до покупців, тоді можете розраховувати на третину гонорару.

— Ви пропонуєте мені зраду.

— Я пропоную величезні гроші тільки за те, що повернеш у замку ключ, — напирав, переходячи на ти, Шлезінгер, — за те, що випустиш мене з цієї ями. Не бійся, я все обміркував. Ми зникнемо звідсіля тихо. Поки нема нікого. Адже загін ще не повернувся?

— Ні.

— Тоді не треба гаяти час… На нас чекає неблизька дорога. Розумієш, про що я говорю?

— Розумію, — тихо відповів Сем. У нього голова йшла обертом.

«Як бути? — гарячково міркував він. — А коли дійсно все, що говорить цей обер-лейтенант, правда? Коли доля саме зараз і мені дає можливість узяти свій шанс, про який мріялось чи не все життя? Та, чорт забирай, цей дядечко може і наплести сім мішків вовни і всі неповні. Може, просто обдурити. Випустиш його, а він порішить тебе і ноги в руки. А не порішить він, то ці з загону голову одірвуть. От задача! Те, що цей обер-лейтенант не чистий німець, — це факт. Та чорт з ним, хто б він не був… Важливо те, що він, мабуть, таки володіє цими відомостями і за них можна мати неабияку грошву!.. Ну, добре, виконаю я свій обов'язок перед цими патріотами з Мілорга. А що буду мати? Поплетуть мене по плечах, назовуть славним хлопцем 1 дадуть фунт прованської олії, що дорівнює, як казав старий Серж, дулі з маком. Чому я маю бути чесним? Перед ким? Перед норвежцями? Хто вони мені? Цей теж не родич, але ж… Одначе треба ще і ще раз усе виважити. Ще маю час. Загін повернеться не скоро. Змінити мене нема кому… Ті, Рюгос і другий, що привели його, хропуть, як перед страшним судом, на всю гауптвахту чути. В медпункті тихо, пригасили світло. Теж, мабуть, сплять. І одноногий угомонився. Загалом обставини щонайсприятливіші…»

— Які гарантії? — раптом запитав Сом.

— Ніяких. Невже ти не розумієш, що я не можу дати їх, доки сиджу тут, у цій ямі? Як тільки вийду звідси, ми побіжимо на мис Ліннея. Дорогою візьмемо з тайника все, що там є, і рушимо на берег. Нас будуть чекати.

— Хто?

— Ти ставиш зайві запитання.

— Я хочу знати, хто? — вперто процідив Сем.

Відчуваючи, що лід зрушився, Шлезінгер вирішив перти напролом. Він добро засвоїв правило: коли клює — підсікай, не дай зірватися.

— Послухай-но, хлопче, Я бачу, ти не дурень. Так от: на цьому літаку був англійський розвідник. Він працював у німців. Зібрав дужо важливі відомості про підземні лабораторії «Вікінг», це біля Валстада, в Норвегії, і вирішив переправити їх в Інтеллідженс сервіс. Але літак, як ти вже, певне, чув, розбився. Я прибув на острів за цими паперами, однак мене накрили. Правда, до того, як вони з'явились, я встиг забрати контейнер з плівками і надійно заховати. Сюди я прибув з німецьким підводним човном і забрати мене мають німці. Я знаю контрольний час — через кожні двадцять чотири години цей човен буде підходити до берега, і так ще три дні…

Сем вирішив, що, власне, нічим не ризикує. «Хай він що там не говорить, цей обер-лейтенант, втекти йому звідси одному не світить, а тому шльопнути мене йому невигідно. Випущу, а там подивимось на його поведінку. Побачу, щось не так — сам шльопну, і ділу кінець. Спитають, скажу… попросився по нужді. Я відчинив, а він накинувся, хотів карабін вирвати. Та коли прийдеться виправдовуватись, знайдемо що сказати. Не вперше…»

Однак, коли говорити правду, то на Сема подіяли останні слова, де йшлося про підводний човен. Виходило так, що він, Сем Джонсон, через кільканадцять годин може опинитися на материку і стане володарем кругленької суми. Ні, це все-таки краще, аніж насолоджуватись до кінця війни цими мертвими пейзажами і тремтіти від страху і холоду. А головно, у цій ситуації йому є чим звітувати перед німецькою розвідкою, завдання якої він виконав: «Ісберн» і «Селіс» лежать на дні, на траверсі Баренцбурга. Значить, йому дещо належить і від німців. Так що пора мастити п'яти салом».

У замку тихо клацнув ключ. Ляда, важка, вкрита інеєм, піднялась над головою у Шлезінгера і, не рипнувши, тихо лягла на підлогу. Вирубаними у вічній мерзлоті сходинками обер-лейтенант, ще не вірячи у те, що відбувалося, вийшов з погреба. Його била несамовита дрож, але цього разу не від холоду. Навпаки, було жарко, лице горіло, тіло вкрилось липким неприємним потом. Звиклі до темряви очі одразу помітили смужку слабенького світла, що проглядало з-під дверей медпункту, але вартового, з яким тільки-но балакав, ніде не було.

— Ти що? Вирішив погратися зі мною в жмурки?

— Ідіть прямо. Там двері, — почув він приглушений шепіт. Зробив кілька кроків у темряву і дійсно вперся лобом у двері. — В тамбурі лижі, — вартовий несподівано виник за спиною і дихав у потилицю. Чи випадково, а швидше — ні, його карабін уперся дулом під ліву лопатку. Шлезінгер не рухався з місця.

— До у них рація?

— В амбулаторії. Але там радист і ця руда краля…

— Ходім, — Шлезінгер хотів податися до медпункту, але знову напоровся на дуло карабіна.

— Куди?

— Розумієш, нам потрібна рація. Я повинен підтвердити, що я живий, інакше човен піде без нас. Уявляєш, чим це може обернутися для нас з тобою?

Так, Сем уявляв. Там, за дверима амбулаторії, були двоє, які навряд чи дозволять їм так просто вийти в ефір, а здіймати галас, стрілянину небезпечно. Комендант цей у розрахунок не йде, поранені тоні. Але Стенсон і Рюгос? Цих двох він знав досить добре, вони не дадуть їм звідси вийти живими.

Шлезінгер прочинив двері медпункту і побачив Ролфа й Інгрід. Вони спали.

— Слухай уважно, — обер-лейтенант нахилився до самого вуха. — Як увійдемо, ти бери цю руду, а я займусь… Я давно гострю зуби на цього… Ну, ходім.

Він одвів на бік дуло карабіна і рішучо рвонув на себе двері. Вони розчинилися без рипу. Рація стояла на столі. Біля неї тьмяно коливався вогник гасової лампи…

Вже більше години Касян тягнув на волокуші англійського льотчика. Зупинився перевести дух і раптом зрозумів, що збився з дороги. Усвідомив це лише тоді, коли полетіло донизу плато, розгорнувся обіруч вкритий льодовим панциром Греп-фьорд і на терасах страшною руїною проглянули колишні будівлі селища Баренцбург. Мабуть, лиш неймовірна втома була причиною того, що, йдучи за цим рудим з підпалинами псом, він не взяв з собою ні карти, ні компаса. В ту мить чомусь не подумав, що пес може завести його кудись зовсім в інший бік. Не міг тоді, як виходив з печери, передбачити, що так довго доведеться провозитися, рятуючи цього молоденького англійського льотчика.

Була полярна ніч, і навіть у часі важко було зорієнтуватися, не то що на місцевості, яку, як з'ясувалось, знав дужо погано. Тягти волоком через гори хлопця, що так і не прийшов до нам'яті (при тому, що й сам був зараз не в кращій формі) Касяну здалося справою безнадійною, і він вирішив обійти гряду скелястих гір, через яку перевалив загін. Думалось, що так, хай і трохи пізніше, а вийде в Долину Гейзерів. Та склалось інакше. Він обійшов уже не одну гряду, а скошені, безверхі гори все вставали перед ним стіна за стіною. Знову доводилось забирати праворуч. Зрештою з'ясувалось, що йшов не на південний захід, а майже чітко на захід. Долина Гейзерів залишилась десь ліворуч, за стесаними горами, а він, сам того не бажаючи, вийшов до Баренцбурга, У всьому цьому Касян розібрався трохи пізніше, прикидаючи на карті свій «сліпий» маршрут, а тоді йому чомусь здавалось, що ось ще один-другий горб подолає — і відкриється очам довгождана долина.

Баренцбург був мертвий, і тому Касян вирішив перепочити в старій шахті. Була надія розвідати, чи лишились тут старі продовольчі запаси, які перед евакуацією з Барепцбурга він разом з іншими зносив до штольні. Добрий овечий кожушок теж у такий мороз не лишній. Тепла одежа особливо потрібна зараз льотчику. У нього комбінезончик на риб'ячому хутрі. Для теплої кабіни літака — ще так-сяк, а тут, на вітрюгані… Касян озирнувся і побачив, що англієць дивиться на нього осмисленим, здивованим поглядом.

— Ну, що, хлопче, будемо жити? — Касян посміхнувся.

В куточках очей льотчика тож заграли промінчики зморщок. Так два чоловіки обмінялись почуттями радості з приводу врятованого життя. Ці почуття виповнювали душі обох, проте назовні виливались скупо. Зате пес не приховував радості. Він стрибав, скавучав, гавкав, встигав лизнути льотчика і виявити свою вдячність Касяну.

— Чого скачеш, дурнику? Радий, що хазяїн оговтався? Бачу, радий, — Касян потріпав його по міцній кудлатій шиї і раптом подумав: «Який же він йому хазяїн? Не міг же цей хлопець тримати пса в кабіні військового літака? Виходить, ти місцевий, найсправжнісінький абориген. Тоді ти двічі молодець, коли рятував не хазяїна, а просто людину. Людину, що опинилась у біді…»

Він обережно спустив схилом льотчика, розшукав занесений снігом вхід до штольні, але, перш ніж увійти, довго стояв і дивився через затоку у бік Сплячого Рицаря, де на плато лежали уламки того бідолашного «бофорта», на якому прилетів на острів його супутник. «Що ж ви все-таки там шукали, гер Шлезінгер? Ця ваша прогулянка із Свеа мала певний сенс, але в чому він полягав? От запитання… А може, цей хлопець знає?» Касян втягнув льотчика під склепіння штольні, розпеленав і, простягаючи флягу із спиртом, сказав:

— Ковтни.

Той заперечно завертів головою.

— Ти випий! Я його теж не дуже… Та хто б його взагалі пив, якби не мороз!

Льотчик сьорбнув разок. Повернув флягу. Руки його здригалися від слабості.

— Не дрейф, усе буде гуд. Тебе як звати? Не розумієш? Ну, я, наприклад, Касян, а ти? Ай ем Касян… — він тицьнув в себе пальцем. Потім показав на льотчика. — А тебе як величають?

— Патрік… Ай ем Патрік. Белфур. Белч…

— Патрік? Зрозумів… Значить, Патрік Белфурович Белч по-нашому.

Льотчик хотів ще щось сказати, але слова давалися йому важко, Касян помітив це.

— Ти не трудись… Чуєш, не трудись, хлопче… Зміцнієш, тоді і поговоримо, а зараз відпочивай. — Касян приклав до щоки складені подушечкою долоні і схилив голову, заплющив очі. — Спи! Відпочивай! Зрозумів?

Важкі, червоні повіки льотчика самі собою склепилися. «Мабуть, від тебе зараз, шановний містер, нічого не доб'єшся. Треба самому збігати і подивитись на місці, що там і як. Коли вже так вийшло, що ми опинились майже поруч, то треба оглянути все уважненько. Щось же воші там шукали серед уламків… От напою вас чайком, відпочину трошки і збігаю. А тим часом хтось і до нас на допомогу прийде. Людвіг про нас не забуде…»

— Не можуть же вони нас кинуть напризволяще, правда, Рудий?

Пес гавкнув у відповідь і нагострив вуха. Зірвався кудись бігти, потім зупинився і почав гавкати у темряву штольні голосно, дзвінко.

— Що ти там почув? — спитав Касян.

Рудий повернувся до нього, заметляв хвостом, наче вибачався за безпідставну тривогу. Однак Касян усе ж підвівся і пішов у глибину штольні. Склад знайшов одразу. Ніхто тут, окрім песців, не встиг похазяйнувати. Проте міцні дошки ящиків виявились песцям не по зубах. Касян розбив ящик з сухарями, взяв пачку рафінаду, банку топленого масла, пару кожухів і повернувся до льотчика. Той спав. Поруч з ним влігся стомлений Рудий. Касян зняв з плеча мішок з припасами і поклав поруч з Патріком. «Відпочивайте, а я тим часом змотаюсь…» Ця думка вже заволоділа ним. Він знав себе — доки не зробить того, що задумав, не заспокоїться. Став на лижі і, петляючи схилом, почав спускатися з тераси на терасу. Вже виїхав був на лід, коли побачив: Рудий біжить слідом.

— Вернись! — наказав йому Касян. — Вернись, дружок, ти там потрібніший! Я скоро повернусь…

Пес крутився дзигою, скавучав, йому не хотілося повертатись, але Касян прикрикнув на нього, і довелось підкоритися.

Відстань від Баренцбурга до місця катастрофи «бофорта» пробіг швидко. Біг з піднесеним почуттям і тому навіть крутий підйом до Сплячого Рицаря подолав легко, без напруги. Радісне передчуття сповнювало його хвилюванням, так ніби саме зараз мало статися щось дуже важливе, чого Касян так досі і не з'ясував для себе. «Ну, що може бути важливого там, на місці катастрофи? Коди і шифри радист знищує перш за все. Тому навряд чи там є щось варте уваги… Тоді за чим до уламків бігав Шлезінгер? Чому він, як тільки побачив нас, прибрав свідків?» Касян був переконаний, що саме там біля розбитого літака він отримає відповідь на запитання, що не давали йому спокою.

Біля літака були ще добре видні їх поданні сліди. Ледь припорошені сухим сніжком, неподалік лежали постріляні Шлезінгером солдати. Могила англійських льотчиків була напіврозрита, але, дивна річ, з неї вирубали труп людини в цивільному одязі. Вирубали тому, що тіло намертво вмерзло, спаялося монолітом з вічною мерзлотою. Касян змів з нього сніжок і побачив, що тіло не просто намагались вирубати, його пробували роздягнути. Дії помічників Шлезінгера лише на перший погляд могли здатися беззмістовними а чи безцільними. На портупеї під пальтом, а точніше під правою пахвою у мерця був затиснутий плескатий предмет. Придивившись, Касян зрозумів, що то стальний контейнер. У подібних міні-сейфах німці перевозили особливо секретні документи. Для певності такі штуки обладнувались вибуховими механізмами. Сумніву не було: саме цей контейнер намагався забрати Шлезінгер. Обер-лейтенант так довго возився тут тому, що взяти контейнер було непростою справою. Шлях до нього заступала продовгувата металічна фляга. Вона була з тих посудин, які любителі спиртного носять у задній кишені штанів. Тут вона лежала у боковій кишені пальта. Чому вона опинилася там? Невідомо. Касяну довелося розрізати пальто, полу піджака, вийняти флягу, а потім уже на шматку дюралю розкласти невеличке багаття і, коли місце, де знаходився контейнер, протало, вийняти його.

На флязі була монограма з фамільним вензелем. Що воно значило — здогадатись було важко. Ті кілька букв, сплетених гравером у хитру, схожу на жука, віньєтку, нічого не говорили не втаємниченій людині. На контейнері напис більш зрозумілий: готичними літерами написано слова «Вікінг» і «Цілком таємно».

Великою була спокуса негайно відкрити контейнер і подивитись, що там у ньому за начиння, однак Касян стримав свою цікавість. По-перше, для того, щоб відкрити, треба було знати код, а по-друге, папери, мабуть, таки писані німецькою, а він в ній не так розбирається, як Ролф. Краще почекати, а потім разом і прочитати… «Цілком таємно». «Вікінг». «Вікінг»… Чи не про цей «Вікінг» говорив мені на озері в Хейккі солдат з Донбасу Микола Бистров?» Касян рантом почув його схвильований шепіт: «Якщо залишитесь живі, передайте нашим: біля Балстада, в шхерах, німецький підземний завод «Вікінг», там нова надпотужна зброя…»

В голові Касяна одна по одній змінювались картини Балстада, Хейккі, Глом-фіорда, Тромсьє, Хаммерферста. Згадались Бояров, Тюрин, що пішли в район Балстада на пошуки особливо важливого об'єкта. Вихор думок, згадок, фактів, домислів, неначе різнокольорові камінчики, кинуті в тисячний раз рукою художника, раптом лягають в узор, так і в його свідомості визначилась струнка, на диво ясна картина подій, свідком яких йому в різний час довелося стати. Відсутні в логічному ланцюгові поведінки Шлезінгера ланки враз стали на свої місця, і Касян зрозумів, що передчуття не обманювало його: він тримав у руках документи великої ваги. «Перше, що треба буде вробити, коли доберусь до бази, це просити Ролфа знову вв'язатися а розвідвідділом дивізії і повідомити про контейнер. Ні, здається, не марно я плив сюди на острів!»

Гаряча хвиля вдарила йому в обличчя. Навіть голова зашуміла від хвилювання. Часто і важко гупало в грудях серце. Скелі, гори, небо здригалися при кожнім його ударі. Стояв і дивився на флягу, на контейнер, не маючи сили зрушити з місця. Мабуть, що довго стояв би так у глибокій задумі, але тут йому до ніг кинувся Рудий.

— Ти чого це прибіг? Тобі хто дозволив кинути пост? А-а! Розумію. Прокинувся наш містер… Ну, добре, ходім до нього. Ходім.

Рудий гавкав, стрибав круг Касяна, бігав, принюхувався до снігу, потім раптом вскочив до літака і зник у його покаліченому череві. Звідти за хвилину-другу почувся його радісний голос. Він не гавкав, а кричав, так ніби знайшов щось дуже важливе і цінне, кличучи поглянути на його знахідку. Касян відсунув дюралеві двері, що висіли на одній петлі, і зазирнув всередину: Рудий скрібся у хвостовий відсік. Довелося влізти всередину, збити клямку і відкрити люк аварійного відсіка. Там лежав мішок з галетами, беконом, сірниками та іншими необхідними речами, котрими англійське військове інтендантство випосаджує кожен літак на випадок аварії.

— Ну, друже, і нюх у тебе… — похвалив пса Касян. — Тепер ми королі! Зараз прийдемо до твого містера, розігріємо бекон, заваримо чайку і буде у нас банкет. Але спочатку нагодуємо нашого Патріка. Ходім швидше до нього, а то він там, уже, певне, бог зна що про нас з тобою дума. Кинули, мовляв, повтікали.

Здершись на лобастий каміні., біля підніжжя якого лежав розтрощений «бофорт», Касян побачив сонце. Воно майже повністю викотилось з-за гірської гряди, проте відірватися від її гостряків у нього ще не було сміливості. Касян підморгнув до сонця: «Сміливіше, світило!» І воно, ніби і справді почувши його, відважилось, одштовхнулось кволими ще золотими ніжками променів від землі і попливло над нею гордо і вільно.

— Оце по-нашому! — крикнув Касян. Він потріпав по вухах Рудого, дістав з мішка дві галети, одну кинув псові і вони заходилися жувати. Робота була не з легких. Почувався так, ніби гриз рифлене скло.

— Так, друже, певне, їх таки краще умочати в гарячий солодкий чай! — признався він Рудому. — Та не тужи. Скоро ми будемо їсти свіжий хліб, напечемо пирогів! Ти бачив, скільки там борошна у старій шахті? Ото ж бо й є…

Касян подумав, що коли б вони з Людвігом мали більше часу і зайшли тоді в Баренцбург, тоді, коли так поспішали на Лонгір, коли б ще тоді зазирнули в стару шахту, хто зна, можливо, події у тому останньому бою розгорталися інакше. Може, і Уве Ролл Люнд, і решта полеглих зараз були б живі. Але як би там не було, про запаси в штольні треба сказати Людвігу. Він, певне, ламає зараз голову над тим, чим годувати людей. А тут їжі на рік вистачить, коли не більше.

Вони з Рудим уже рушили були до перевалу, але тут Касян помітив дві цятки на білому столі плато. Вони рухались. Спочатку подумав — стомились очі, але ні, там рухались лижники. Вони бігли з навітреного південно-східного боку, звідти, де за уявленням Касяна мала бути база загону.

— Ого-го-го! Я ту-ут! — закричав на весь голос Касян. Він вирішив, що ці двоє шукають його. Але вони не почули його голосу. Тоді Касян зірвав з плеча автомат і хотів було подати їм знак пострілом. Що зупинило його від цього — він потім не міг собі пояснити. «Ніби хто взяв і зупинив мою руку, а очам наказав: дивіться, це ж Шлезінгер!» — буде потім розказувати Касян, а в той момент, коли він дійсно зрозумів, що першим з тих двох біжить Шлезінгер, у голові закрутилася тисяча запитань:. Чому він опинився тут? До конвой? Невже знову втік?

Шлезінгер і його супутник перетнули Грен-фьорд десь у його верхів'ї і зараз навпрошки бігли до уламків «бофорта». Міркуючи, як йому вчинити, Касян одступив за скелю і підкликав до себе пса. Пересторога виявилась Не зайвою. З боку Айс-фьорда долетів гугнявий голос корабельного ревуна. Такими ревунами користуються під час густих туманів. Зараз туману не було ні над затокою, ні тут на плато. Повно, ревуном користувались з якоюсь іншою метою. Голос його повторювався через рівні відтинки часу. Почувши сигнал, ті двоє зупинилися і якийсь час стояли дослухаючись, а коли ревун замовк, чимдуж кинулись бігти до літака.

«Е-е… ні, пане Шлезінгер, запізнилися…» Касян посунувся на край скелі. Внизу, прямо під ним, стирчав стабілізатор літака. Позиція для оборони була не зовсім зручною. І з правого, і з лівого боку до нього легко могли підібратися, але зате для першої зустрічі з противником кращого і вигадати не можна було. От лиш не помітили б вони його до часу. Касян заліг і чекав, коли Шлезінгер і його супутник наблизяться.

Нова серія гудків з боку Айс-фьорда що сильніше підстьобнула тих двох. Тепер уже не було ніякого сумніву, що ревун сигналив саме їм. Касян згадав: підводний човен подавав Шлезінгеру сигнали, стріляючи по Баренцбургу з носової гармати, а цей реве… Значить, це не човен. Тоді що? Проте думати над тим не було часу. Шлезінгер і його супутник знаходились уже на відстані п'ятдесяти метрів від «бофорта». Касян, аби краще бачити, посунувся на край скелі. Його помітили. Двоє метнулись за камінь і завмерли. Вони, звичайно ж, не чекали на таку зустріч. Огорошені, якийсь час міркували, що робити.

Знову загугнявив ревун. Тут Касян остаточно переконався, що він адресувався Шлезінгеру, тому що почувши його голос, обер-лейтенант одразу ж заворушився. Як і думав Касян, вони почали обходити скелю з двох боків. Автомати не змовкали, але вже дуже багато було навертано кругом малого і великого каміння, за яким противники могли ховатися від куль. Коли почався обхідний маневр, Касян зрозумів: більше сидіти на скелі не можна. Варто їм піднятися на кілька метрів вище — і він не матиме, де заховатися, опиниться у них на мушці.

Не роздумуючи довго, Касян схопився і кинувся тікати. Противники помітили це не одразу. Тільки видершись на скелю, Шлезінгер побачив, що він біжить до перевалу. Касян чув, що той щось кричить йому вслід, але не зупинявся, намагаючись скористатися з кожної хвилини, щоб якомога далі відірватися від переслідувачів. Бігти крутим схилом угору було важко. Дихання збилось, лижі застрявали між камінням. Він біг майже не віддаляючись і з кожною хвилиною стаючи для них все більш відкритою мішенню. У них був і карабін, і вони могли дістати його з дальшої дистанції, ніж дозволяв автомат. Касян прагнув швидше піднятися на перевал, а переслідувачі всіляко намагались не дати йому такої можливості. Кулі лягали все ближче. Зупинятись не міг, а сили були вже зовсім на пулі. Серце вже не боліло, а пекло, так ніби в груди насипали розпеченого вугілля. Ще трохи, ще… До перевалу — рукою подати. 1 тут ніби хто нагайкою ударив по ногах. Ударив боляче, з відтяжкою. Здалося, що куля черконула камінь на метр далі від нього. Сахнувся, втратив рівновагу і впав. Права лижа зірвалась з ноги і, злетівши метрів на п'ятнадцять нижче, застрягла мін; камінням. Касян плюнув з досади, вилаявся. Біль сліпучо-білий, як електрозварка, обпік і скував ноги. Він зрозумів, що поранений і що-зараз життя його докотилося краю. Відповз за ближній камінь, дістав пістолет, відчепив від пояса єдину гранату, перевірив, скільки патронів залишилось в автоматі. А ноги, ноги наче хто вогнем пік. Здаватися Касян не збирався, як завжди в хвилини найвищого напруження, до нього прийшов дивний спокій і поміркованість.

У нього вже не стріляли. «А навіщо стріляти? Вони ж не дурні, бачать, що мені від них тепер не втекти, що я сам загнав себе у цей капкан. Навіщо ув'яз у бійку? Адже міг спокійно зникнути, ще тоді, коли вперше зрозумів, хто вони такі. Навряд чи кинулись би вони за мною. Їх цікавив контейнер. Але перш ніж бігти доганяти мене, вони мали б пересвідчитись, що він у мене. Для того їм треба було спочатку добігти до уламків і поки б вони там шукали, поки топтались біля літака, я міг спокійно накивати п'ятами… Куди? Адже в штольні англійський льотчик, а сліди обов'язково привели б до нього, а там продовольчі запаси, без яких загинуть усі. Весь загін… Ех, мабуть, так уже повинно було бути, що ми з вами, гер Шлезінгер, зустрілись на вузькій стежці і не розійтись нам, ніяк не розійтись. Однак ми що поговоримо з вами, ми ще не все один одному сказали…»

Тим часом Шлезінгер, порадившись із своїм супутником, знову рушив до перевалу. Цього разу обоє вони заходили з одного боку. Мабуть, вирішили піднятись вище, ніж був на схилі Касян, і осідлати перевал! «Якщо це їм вдасться — мені каюк! А контейнер?! Що ж з ним робити? Заховати? Засунути під камінь?.. Замете, на страшному суді і то не знайдуть. Ні, не ці, а ті що прийдуть шукати мене на цих несподіваних дорогах. Мені вже, певне, шукати його не доведеться… Знищити? Ні, ще встигну… А коли прив'язати Рудому і відправити? Куди він подівся? Ніби ж за мною біг».

— Рудий! Рудий… — неголосно покликав Касян, відчуваючи, що ноги від колін і нижче заливає тепла, липка хвиля. Біль дістався до кісток і загвинчувався в них наче свердло.

Пес, виявляється, був за сусіднім каменем. Почувши, що його кличуть, у два скоки опинився поруч.

— А ти боєць, — Касян заходився гладити Рудого по голові, сни ні, міркуючи, куди ж він побіжить, якщо прив'язати до нього контейнер. «Це ж тобі не службовий собака — побіжить, куди йому захочеться. Шлезінгер покличе — до нього піде. Звідки цьому доброму псові знати, яка то наволоч і паскуда? А коли побіжить до льотчика, у штольню? Адже вони з ним знайомі».

Поглянув на Рудого. Той, не моргаючи, дивився на Касяна, ніби розумів, про що думає цей бородатий чоловік. І все ж таки, коли Шлезінгер підібрався так близько, що стало чути, як він підганяє свого супутника, Касян одважився. Зняв свій ремінь і заходився майструвати з нього підв'язку для контейнера. Ремінь був короткий і взагалі мало годився для такого діла. Контейнер гладенький, міг триматися лише у гнізді. Тоді він зірвав з голови шапку і в'язаний шолом. Поклав у нього контейнер і прив'язав паском псу на шию.

— Біжи, дружок, біжи… — підштовхнув Рудого. Слабість підкотила до горла, ударила в голову. Якусь мить кудись лотів, як у повітряній ямі: раптом отямився.

… Неголосний звук пострілу донісся здалеку. Так, це був постріл. Але чому він прилетів з долини, коли ті, хто міг зараз стріляти, були поруч? Касян визирнув з-за каменя: ті двоє були ближче, аніж він думав. Схопив гранату і пожбурив за камені, туди, звідки чувся голос обер-лейтенанта. Вибух, як здалося Касяну, струсонув всесвіт. І знову, коли вляглася гомінка луна, до його вуха долетів далекий звук пострілів. Касян напружив зір і раптом побачив: по лижному сліду Шлезінгера бігли троє, одягнені в білі маскувальні комбінезони. Очевидно, і вони помітили, а швидше почули стрілянину біля перевалу, тому що один з них час від часу піднімав догори автомат і стріляв у небо. Кому він таким чином подавав сигнал? Шлезінгеру, а чи Касяну? Такі білі комбінезони були і у бійців десятки Улла, і у німців підводників. Хто вони? Друзі чи вороги? У Касяна від напруження сльозились очі. Він довго не міг вирішити, хто наближається до них. Допоміг Шлезінгер. Цей добре знав: з того боку, де знаходилась Долина Гейзерів, допомоги йому чекати не доводилось. Почувши постріли, зміркував: час тікати — і подався у бік мису Ліннея. Його супутник, паче прив'язаний побіг за ним. Касян так і не впізнав у цьому згорбленому чоловічку того росіянина, з яким перемовився кількома словами під час операції в Свеа. Побачивши, що обидва переслідувачі тікають, закричав:

— Боягузи! Куди ж ви, наволоч!?

На його крик вони навіть не озирнулись. Троє в білих комбінезонах (тепер уже він бачив, що це були Стенсон, Рюгос і Людвіг Улл) помітили втікачів і кинулись їм на перехват. Вони бігли швидко, але Шлезінгер з підручним тікали майже по прямій, а трійці Улла треба було цілиною підніматися крутим схилом.

— Ех, чорт, не встигнуть! — ударив кулаком об камінь Касян. Він стежив за Шлезінгером і думав: «Ось моя смерть тікає від мене». Проте ця думка не принесла полегшення. В голові якась каламуть. Він утрачав кров і ночував себе все слабшим. Час було накладати джгути на поранені ноги. Довелось розрізати штани, перехопити праву, прострілену навиліт вище коліна, ременем від автомата. Ліву куля зачепила менше, але біль у ній був різкіший і крові з неї вилилось більше. Чому так було — Касян поки що не знав. Зняв кріплення з лижі і зв'язав з нього петлю для правої. Замість воротка прилаштував піхви од фінки. Розумів, що джгути несправжні і навряд чи зупинять кров, та що було йому робити.

Поки возився з джгутами і збирав з каменів боєприпаси, втікачі і Людвіг з хлопцями вже встигли зникнути за крутобокою горою. За нею починався мис Ліннея. Касян шкодував, що ніяк не може допомогти Людвігу і його хлопцям. Більше того, тепер їм доведеться возитися з ним, та й не лише з ним, а що і з тим англійським льотчиком, котрий лежить зараз у штольні старої шахти в Бареицбурзі. Він ледве підвівся і, спираючись на єдину лижу, рушив туди, куди побігли його друзі.

Ішов, скрегочучи зубами, перемагаючи гострий біль. Перед очима плавали кольорові кружала і коливався бік лобастої гори, схилом якої він шкандибав. Світ був немилий, та Касян раптом зупинився і засміявся. Згадав, як Сидоренко там, під Кярриквявішем (як же давно це було, ніби і не в цьому житті), прибіг з госпіталю. Шкутильгаючи, спирався на вистругану Гринею Кілару палицю, казав: «А чи знаєте ви, хлопці, як циган кривого коня продає? Він йому всі чотири ноги перед ярмарком всю ніч б'є, і кінь до півдня не кульгає. Бо всі чотири болять…»

За горою йому відкрився широкий простір Айс-фьорда. На чистій воді Касян побачив човен. Це була та сама німецька субмарина «У-206», яку вони вже бачили біля Баренцбурга і Лонгіра. Зараз від неї до припаю йшов моторний бот. На носі бота спалахували сліпучі вогники. Це по бійцях трійки Улла звідти бив кулемет. Його довгі, щедрі черги змусили переслідувачів залягти. Скориставшись з цього, Шлезінгер з напарником дістались до кромки припаю. Там їх підібрали, і бот повернув до човна. Тепер кулемет поливав тороси припаю, де залягли бійці Мілорга, вже з корми.

Касян добре бачив, як бот підійшов до борту човна, як піднімались трапом матроси і з ними Шлезінгер. Потім за кормою човна забіліла, запінилась вода, і човен спочатку поволі, а далі все швидше почав віддалятися в напрямку Алкурнехта і Землі Принца Карла.

— Пішов, — зітхнув Касян.

Море, гори, небо — все попливло у нього перед очима і раптом перекинулось. Він упав навзнак. І знову йому здавалось, що летить, час від часу провалюючись у повітряні ями. Коли отямився і розплющив очі, побачив; поруч стояли друзі.

— Випустили… З рук вислизнули… Це я винуватий, — говорив Касян, звертаючись до Людвіга. Той не чув його слів. Очі йому затуманились слізьми. Дивився туди, де згинув в імлі підводний човен і нічого не бачив.

Касян замовк. Рюгос, що стояв поруч, на його німе запитання тихо відповів:

— Вони убили Ролфа і… тяжко поранили Інгрід.

Біль перетнув Касянові горло, стиснув серце. Він хотів спитати, як це сталося, і не зміг, не знайшов слів.

Розділ дев'ятий ЧЕКАННЯ ПОПУТНОГО ВІТРУ

В домі Журавльових приймали гостей. З огляду на тутешні умови на таке відважитись могла хіба що Ніна Павлівна. Ні, гості як засіб спілкування в Баренцбурзі культивувались, але то все свої, а тут — іноземні. Звичайно Ніна Павлівна з чоловіком обідали, як усі, в їдальні тресту. Дома вона нічого, окрім чаю, не готувала, а тому не тримала ні посуду, ні провізії. Довелося Іванові Івановичу авралом усе організовувати: в ОРСі, по сусідах, в їдальні. Гостей приймали не аби яких — заморських. І ось тепер Ніна Павлівна, пов'язавшись квітчастим фартушком, клопоталась навколо заставленого закусками столу, а роздобрілий від чарочки Журавльов розважав молоду леді і рудобородого шкіпера «світськими розмовами».

— Жаль, що ви до нас, панове, не в липні приїхали, а то б ми вас пригостили грибками. Грибочки тут, скажу я вам…

— Я грибів не їм. Боюсь… Моя тітка отруїлась грибами, — каламутними від рантової сонливості очима, шкіпер ухняпився в тарілку.

Помітивши, що Хосуела зборює сон, Ніна Павлівна запропонувала:

— А ви не мучтеся, приляжте на півгодинки.

— О, ноу, ні, — закрутив важкою головою шкіпер. — Ак-лі-ма-ти-за-ція. Пробачте.

— Та ви не церемоньтесь, пане Хосуел, — підбадьорливо посміхнувся Журавльов. — Лягайте, за півгодини будете, як огірочок.

— Грем, будь мужчиною, — незадоволено зронила Джейн. — Де ти виховувався? Візьми себе в руки.

— Не знаєте ви тутешньої весни, — примирливо заговорила Ніна Павлівна. — Вона тут шалена, всі звичні біоритми ламає.

— А сонце, — підтримав дружину Іван Іванович, — вечір уже давно настав, а воно стирчить на небі — і хоч ти йому що… Так про що це я? Ага, про грибочки…

— Транслейт, Грем, — Джейн під столом наступила шкіперу на ногу. Хосуел клював носом, а вона, навпаки, відчувала приплив сил і з цікавістю слухала хазяїна дому. Переклад був досить приблизний. Проте це не тривожило Джейн, їй було навіть дуже цікаво довідатись, як живуть люди тут, у цій страхітливій крижаній пустелі.

— Так от, про грибочки… У мене до них, знаєте, пристрасть. У другій полонині липня у нас тут на них сезон. Я спочатку так… Але бачу всі за грибами. Пішов якось і я, Ніна Павлівна умовила. Так не повірите, за півгодини цілий кошик набрав.

— Це точно, він у мене грибник, — підтвердила хазяйка. — Просто талант відкрився. Там, де вже увесь мох витоптали, де ні за якими ознаками їх не повинно бути, — знаходить. Ну, прямо не збагнеш, як він їх бачить.

— А що тут такого? У мене військова професія — мінор. Я, може, тільки тому і жити залишився, що навчився міни ловушки розпізнавати. Пам'ятаєш, під Себежем, у болотах?

— Пам'ятаю, душа моя, та чи цікаво це нашим гостям?.. Давайте краще каву пити, — Піна Павлівна розлила зварений за турецьким рецептом у джезві ароматний напій У маленькі порцелянові чашечки, реквізовані разом із срібною тацею у «люксі» сіроокої Зіночки. Кімната виповнилась міцними пряними пахощами. Після першої чашечки Хосуел пожвавішав.

— О, кава… Іт іс б'ютіфул кава. Це саме те, що може мене… потрусити… Відігнати сон. — Він подивився на Джейн і спитав: — То що будемо робити далі?

— Ти про що?

— Про твого татка.

— А що з ним треба робити? Що з ним взагалі можна вдіяти? Впертий ірландець, цим усе сказано, — Джейн вловила погляд Ніни Павлівни і їй стало ніяково. Вона бачила, що англійська мова була не дуже зрозуміла хазяям. Хосуел теж зніяковів і почав вибачатися на своєму ламаному есперанто.

— Нас хвилює доля містер Белч. Джейн говорить — він упертий ірландець, ніколи не лікується лікарня… Ви вже пробачте його дикий норов. Містер Белч, він з клану О'Нейл, тобто предки його матері… В Ірландія клан О'Нейл дуже знаменитий. На честь гордої предводительші його Грейс О'Нейл містер Патрік назвав шхуну. Так зчинити в сьогоденній Англії можуть не багато людей. Це відкритий виклик британцям. Його попереджали, проте містер Белч говорить: ви хочете, щоб я відмовився від матері? Мою матінку теж звали Грейс, вона була з роду О'Нейл.

— Я дуже люблю свого батька, — сказала Джейн, — і в той же час засуджую його. Він непрактичний, спалахує, де треба і не треба, але він чесна і добра людина.

— Він просто впертий, — додав Хосуел.

— Ні, — різко труснула коротко стриженим волоссям Джейн. — Це не впертість, це воля. Я тепер зрозуміла… Все це в нього від предків, від діда і прадіда, від матері. Переклади точно, Грем, хай ніхто не думає, що мій батько химерний і вередливий… Я зараз розкажу їм те, чого і ти, напевне, не знаєш. Перекладай.

Джейн почала свою оповідь.

… В старовинному ірландському замку, який височів на неприступних скелях острова Клер, зібрались старійшини клану О'Нейл. На високім, встеленім ведмежими шкурами ложі, помирав вождь, відважний моряк і воїн Оуен О'Нейл. Потріскували в головах смолисті скіпки, жура стискала серця бувалим воїнам. Хто тепер поведе їх кораблі у відкрите море, назустріч багатим купецьким карракам, хто з мечем у руках відстоїть свободу острова від жадібних іспанців, користолюбних британців, заздрісних датчан, хто примножить багатство і могутність клану?

Оуен О'Нейл покликав до себе старшого із старійшин і щось тихо промовив до нього.

«За звичаєм клану, — почав старий і мудрий Олев, вкладаючи у кожне слово гіркоту і радість, — над смертним ложем вождя проголошую володарем клану його сина Адульфа».

Старійшини схилили голову перед чотирнадцятирічним вождем, як раптом в урочистій тиші почувся голос Грейс:

«Я старша за Адульфа, і влада повинна належати мені, але коли вже ви проголосили вождем його, я викликаю брата на бій, і хай той стане вождем, кого обере доля!»

Їх вивели до моря. Як повелось з давніх давен, обох роздягли до пояса і, поклавши в руку кожного кривий мисливський ніж, піднялись на високу сколю і залишились чекати, чим закінчиться цей поєдинок. Переможець мав піднятися до них на скелю, і тільки тоді він буде названий вождем клану. На скелю зійшла Грейс. Адульф визнав себе переможеним. Потім багато з тих, хто уславився силою і спритністю, схилили свої знамена перед мечем Грейс О'Нейл. Навіть Єлизавета, всевладна королева англійська, змушена була визнати її силу і хотіла було пожалувати їй графський титул, але Грейс О'Нейл відмовилась, заявивши: «Мені не потрібні пишні титули і звання, що не мають ніякої цінності. Я була і залишусь повелителькою ірландських островів. — Честь, яку виявив до мене клан, вища за будь які титули, даровані Єлизаветою!»

— Виходить, він не дужо поважає і нинішню королеву? — поцікавився Іван Іванович.

— Душа моя, до чого ці неделікатні запитання? — Ніна Павлівна осудливо знизала плечима.

— У тім то й справа, — сказав шкіпер, — містер Белч не вважає за потрібне рахуватися з лондонськими властями. Весь час бере участь в антиурядових демонстраціях, ходить у всі ці безкінечні походи миру, виступає з викриттям всіляких махінацій консерваторів, лейбористів, промисловців, бізнесменів; когось постійно заперечує, щось комусь доводить. Якось у Гайд парку фашиствуючі молодчики стигли його з трибуни і так побили, що довелось накладати шини і гіпс. Зламали руку, ключицю, ребро. Він навіть на суді не стримався і так вилаяв англійців і їх суд, що його змушені були вивести із зали. Звичайно, суд накинув йому кілька лишніх років.

— А ти хотів, щоб він спокійно дивився, коли над ним так знущалися! Ти взагалі думаєш, що спокійніш за все сидіти в кущах і чекати, хай ребра ламають іншим. Так?

— Ні, Джейн, я думаю, що ніколи не треба забувати про ближніх.

— Як ти можеш вимагати від людини думати про когось та ще в той момент, коли над ним вершиться неправий суд? Адже це егоїстично, Грем!

— А хіба з його боку не егоїстично своїм непродуманим вчинком зламати життя дочці і синові? Я вже не кажу про твою матір, Джейн. Вона теж на його совісті.

— Я забороняю тобі так говорити про мого батька! Забороняю! — Джейн зірвалась на рівні. — Навіщо про це знати цим людям, котрі запросили нас у свій дім?

— Я не перекладаю, заспокойся. А говорю так тому, що, не подумавши про тебе, він не подумав і про мене, після того, що містер Патрік перед нашим відплиттям натворив у редакції газети «Івнінг міррор», наш з тобою шлюб…

— Замовкни! Ні слова про шлюб!

— Добре! Ні слова — то ні слова.

Їхню сварку перервав дзвінок у передпокої. Ніна Павлівна вийшла і одразу ж повернулась з матросом, який, козирнувши шкіперу, сказав, що містер Белч просить його і Джейн терміново прибути на шхуну.

— Чому такий поспіх? Що там ще скоїлось, Девід? — опитала Джейн.

— Нічого поганого, міс Джейн. Там якийсь росіянин твердить, що йому ніби відомо, де зарили тіло Кребса.

— Що? — перепитав шкіпер. — Знайшли Кребса?!

— Хто цей росіянин? Чи можна йому вірити? — захвилювалась Джейн.

— Як його прізвище? Який він? — поцікавився і собі Іван Іванович.

— Міцний, сивий, назвався геологом, — відповів матрос.

— Це Калікін, — впевнено сказала Ніна Павлівна. — Серед геологів, окрім нього, сивих нема.

— Калікіну вірити можна, лише…

— Що «лише»? — Ніна Павлівна повернулась до чоловіка.

— Лише те, що в обід він полетів до себе на ГРП. Принаймні збирався. Я сам від нього чув.

— Я теж чула, душа моя, і бачила, як Добриня з Людмилою до нього на ГРП пішли, а зараз іду з лікарні і бачу: Петро Степанович власною персоною біля затонулої «гармоні» ковиряється.

— Твоя правда, Ніночко. З цим негаснучим світилом я зовсім утратив орієнтацію в часі, — Журавльов вийняв Кишенькового годинника. — Так що, з усього видно, це і Касян Калікін. Він же тут на Шпіцбергені і в час війн був. Як я одразу не подумав про це?

Гості поспіхом одяглися і пішли. Ніна Павлівна зачинила за ними двері і, зайшовши до вітальні, присіла на стілець, замислилась. Іван Іванович підійшов до неї, поклав на плече руку.

— Стомилась?

Вона не відповіла, схилила голову, пригорнулась до його руки щокою.

— Ну, ти вже відпочивай. Я тут усе приберу і посуд помию.

— Я все думаю, душа моя Ванюшо…

— Про що?

— Та все про нього, про цього містера-твістера. Нелегко йому там живеться.

— З чого ти так вирішила?

Вона підвелася, розв'язала і повісила на спинку стільця свій квітчастий фартушок.

— З усього видно, чесний він чоловік.

У кают-компанії сміялися. Патрік Белч цікаво розповідав, як, ще сидячи в тюрмі, він довідався про спадщину.

— Спати лягав без гроша в кишені, а прокинувся справжнім багатієм! Цей мій дядечко по матері Макдуф О'Нейл пережив усіх своїх дітей і онуків. Пронирливий адвокат відшукав мене, як то кажуть, на самому дні, і тут же, не дивлячись на моє перебування в тюрмі, було складено акт про мій вступ у права спадкоємця. Дядька Макдуфа я і в очі це бачив. Він ніколи не залишав острів Клер. Ну, хіба що ночами і то тільки для того, щоб на морських караванних шляхах перехопити із своїми молодцями, як це було заведено в них зданий, одного-другого безталанного купця, перекинути в свої трюми його товар, та й відпустити його з миром. Це був промисел жителів острова, і вони дивилися на це просто, як дивляться рибалки на риболовлю. Принаймні совість не гризла їх, як гризе мене. Дядечко Макдуф залишив по собі невеличку рибальську факторію і деякі цінні папери. Вийшовши з тюрми, я поїхав на острів, продав усе, а гроші розподілив порівну між моїми дітьми Гарольдом і Джейн. Собі залишив зовсім небагато, тільки аби вистачило для експедиції на Шпіцберген. І ще на шхуну. Вже тоді я знав, що не зможу жити, не побувавши тут.

І от я вже зовсім було зібрався пливти сюди, та раптом закортіло мені навідатись до Мак-Ллойда. Я розшукав телефон його «Івнінг міррор», спитав, коли він буває в редакції, і з'явився. Побачивши мене, він ледве не схопив інфаркт. Певне, думав, що я прийшов убити його… Та я сказав, що для такої наволочі, як він, миттєва смерть була б надто легкою карою. Я попередив, що покладу все життя на те, щоб вивести його на чисту воду. Його і тих, хто за ним стоїть. Мені тепер втрачати нічого. За його наклеп я вже відсидів, тепер за те саме буде сидіти він, Мак-Ллойд. Я покажу всім, хто є хто, і всю його підлу махінацію виверну навиворіт, щоб він теж пережив те, що довелося пережити мені. Звичайно, з мого боку було б наївно думати, що Мак-Ллойд, як я, здатний мучитись душею. Стенлі потроху оговтався і завів свою пісню знову. «До напори Кребса? Хто забрав їх у мертвого? Коли б ти не був ідіотом, ми б давно стали мільйонерами!» Всяку іншу дурницю молов відносно того, що скажи я і зараз, де ті папери, то, мовляв, не пізно ще вигідно продати їх, ціна на них не впала. Я не витримав і дав йому по пиці. Він звалився після першого ж удару, як мішок з половою. В тюрмі я стільки разів уявляв собі цю сцену і чекав її з надією на особливе задоволення, та коли те сталося, ніякого вдоволення не відчув, навіть пошкодував. Цілу вічність я накопичував проти нього ненависть і всю її вклав у один удар. Я просто злякався, що після цього удару не зможу його ненавидіти з такою жагою, як раніше.

Вже на шхуні, отримавши вечірні газети, я причитав, що на редактора Стенлі Мак-Ллойда замахувався якийсь маньяк. У нього не вистачило мужності назвати моє ім'я. Він побоявся, що його колеги роздзвонять по всій країні і увага читаючої публіки буде знову прикута до процесу, котрий пізніше багато газет називали сфальсифікованим, несправедливим і вимагали переглянути справу невинно засудженого Патріка Белфура Белча. Але тепер моя справа буде переглянута! Я привозу їм тіло Кребса. Дякую тобі, Кассію-Яне. Спасибі!.. Ти дуже допоміг мені.

Касян розвів руками.

— І допоміг, і якоюсь мірою підвів. Адже коли я брав контейнер, Шлезінгера поруч не було. Про те, що папери Кребса були в мене, він міг лише здогадуватись і цілком резонно міг прийти до висновку, що контейнер узяв ти.

— Я?! — лице містера Патріка перетворилось на маску граничного здивування. — Ти теж так думаєш? І це після того, що ти сам мені сказав?

— Саме після того. Тут, друже, треба розібратися… Ну, добре, Мак-Ллойд атакував тебе тому, що на всі сто відсотків не мав певності і намагався з'ясувати, чи справа ді папери у тебе. Проте, мені здається, що в нього були і інші причини торпедувати тебе.

— Які ще інші причини?

— Злодій голосніше всіх кричить: ловіть злодія!

— Говори мені прямо. Я не розумію вашої східної мудрості, що вся суціль складається з натяків.

— Добре, говоритиму прямо. Однак перш за все ти маєш заспокоїтись і слухати мепе без напруження, інакше ми з тобою не розберемось у цій складній махінації Мак-Ллойда. Тут потрібні тверезі, позбавлені будь-яких емоцій міркування.

— О'кей! Я спокійний, як айсберг.

— Мені здається, він турбувався ще й про те, аби вигородити свого брата Отто Шлезінгера. Адже, коли розібратися, Шлезінгер провалив свого шефа Кребса. Бачте, він образився, що той без нього вирішив скористатися з секретів доктора Гергардта. А разом з Кребсом він провалив і резидентуру, яку нелегко було створити в Балстаді, навіть такій досвідченій розвідці, як Інтеллідженс сервіс. Цього цілком було досить, щоб потрапити в немилість, і, боючись за долю брата, Отто Шлезінгера, Мак-Ллойд вирішив відвести удар — сфабрикував справу Патріка Белча, в якій постарався виставити себе і свого братка борцями за справедливість і все таке інше…

Після того, як Шлезінгеру вдалося вислизнути з наших рук під час бою на дорозі в Глом-фіорд, він раптом опинився на Шпіцбергені. Чому? Тепер нам ясно: він поспішав сюди з єдиним наміром забрати папери Кребса. Йому потрібен був контейнер, він простягає руку, аби взяти його, а тут буквально з-під носа у нього вихоплюють такий ласий кусок. Скажу тобі, було через що цьому Шлезінгеру впадати у шок, тут дійсно сказитися можна.

Мені здається, що тепер ти маєш досить вагомі факти, щоб покласти цих братиків на обидві лопатки. Досить розумненько викласти їх на папері і відіслати прямісінько у штаб-квартиру Інтеллідженс сервіс, після чого обидва вони будуть змушені відповідати на запитання не лише своїх власних кореспондентів. «Івнінг міррор» тут не обійдеться.

Патрік Белч пожвавішав. Лице розчервонілось. Він взяв зі столика налитий келешок, підвівся і хотів було запропонувати гостям тост, але в цей час до кают-компанії эайшли Джейн і шкіпер Хосуел. Містер Патрік кинувся до дочки.

— Як добре, що ти прийшла! Ти лиш послухай, вони найшли тіло Кребса! О, Кассію-Яне, вибач. Я не представив тобі мою дочку. Ось моя Джейн. А це Кассій-Ян, той самий…

— Касян Миколайович, — представився Калікін.

— Дуже рада, — промовила Джейн. — Батько так часто говорив про вас. Він завжди відгукувався про вас, як про бога. Так-так! Я дуже давно з вами знайома.

— Ваш батько схильний до перебільшень, так що мій портрет він…

— Ні-ні. Відповідає оригіналу. Я нас само таким і уявляла, — Джейн притулилась до батькового плеча і дивилась на Касяна широко відкритими очима.

— О, янг Пітер! — кинувся до Петра Добрині містер Белч. — Джейн! Цей молодий чоловік заради мене ризикував життям.

Джейн підійшла до Петра і несподівано поцілувала його.

— Я так вам вдячна.

— Та що ви, — Добриня розгубився вкрай. — Так ото вже й ризикував. Ми, розумієте, баржу піднімали, ну і… дістали цю фляжку. Скільки тієї роботи?

— Джейн, ти бачиш, ці російські хлопці зовсім не вміють робити паблісіті. — Белч схопив портсигар і простягнув його дочці: — Читай, що тут написано.

— «Стенлі Мак-Ллойду, — підняла брови Джейн. — Стенлі Мак-Ллойду в день народження. Лондон. 21 квітня 1959 року».

— Квітень п'ятдесят дев'ятого! Ти розумієш? Вони були тут у п'ятдесят дев'ятому, а в шістдесятому мене засудили… Цей портсигар знайдений тут! Ти ще не все знаєш. Вони провалили операцію Інтеллідженс сервіс, зрадили інтереси Англії, тому що весь час рвалися до грошей. Нашкодили, як паршиві коти, а все звалили на мене. Які падлюки! Ні, ти лиш поглянь, які падлюки!..

Сльози, що набігли на очі містера Патріка, перевели розмову на більш інтимний тон. Гості перезирнулися.

— Ходімо, Петре Степановичу, покуримо.

Добриня закивав головою і бочком став пробиратися до дверей. «Складне життя людське… І на диво беззахисна душа», — подумав Петро, слідом за Калікіним вийшовши на палубу. Зупинились, закурили.

— Та-ак!.. Буває ж таке, — приховуючи хвилювання, промовив Касян. — Усе життя, як відкрита рана.

— Що казати, пристойний мужик цей містер, — разом з димом видихнув Добриня.

До них підійшов Грем Хосуел, прокашлявся, несміливо потоптався, порипуючи сніжком, що лежав на палубі, і раптом спитав:

— Що робити з тілом Кребса? Містер Патрік просить швидко. Нам не можна довго бути Баренцбург. Треба пливти Лондон. Адвокат містер Белч прислав радіо — Мак-Ллойд затіває новий процес, подав позов — п'ятдесят тисяч фунтів… Це для містер Белч багато, дуже багато.

— Ми розуміємо, містер Хосуел, — сказав Касян. — Ось начальник порту дає мені катер, і я негайно піду на мис Лініюй. Думаю, вся операція забере не більше трьох-чотирьох юдин.

— Дякую. Я доповім про це містер Белч, — шкіпер потиснув їм руки і пішов. Петро і Касян рушили палубою до трапу. Тут вони помітили, що від ілюмінатора відскочила чиясь тінь.

Борт «Грейс О'Нейл» піднімався над причальною стіною досить високо, і, щоб заглянути в ілюмінатор кают-компанії, треба було вилізти на швартову тумбу. Вона була далекувато, а тому хтось цікавий склав біля борту піраміду з ящиків.

— Хто це у нас такий невихований? — поцікавився Добриня.

— Та мало хто, — відповів Касян, — Он поглянь, скільки їх під контейнерами од вітру ховається. Тільки зійдемо на пірс, одрину запитаннями закидають.

— Та це вже чортзна-що, заглядати в чужі вікна.

— Воно, звичайно, так, але що ж робити — людина слабка і до всього цікава..

Вони спускались трапом, а назустріч їм уже поспішали і поодинці, і групами, щоб задовольнити свою цікавість. Безпроволочний телеграф у селищі працював краще комутатора. Вже через кілька годин після того, як «Грейс О'Нейл» причалила біля пірса, в Баренцбурзі всі знали про мету її візиту, з уст в уста передавали розповідь англійця, приправляючи її смачними подробицями, в чому виявляла себе певна симпатія до людини, яка через стільки літ прибула на острів з благородною метою забрати звідти тіла своїх бойових товаришів.

— Слухай, Касяне Миколайовичу, що таке? = ще здалеку вимогливо запитував перукар Арчил. — Слухай, що за таємниця?

— Які таємниці тебе цікавлять? — спитав Касян.

— Які, які? Всі! — рубонув долонею кавказець. — Ти кажи прямо — був третій, чи не був третій?!

— Був, — посміхнувся Касян.

— А де він? Пачему здес нема? Пачему на палубі два гроби повні, а третій нет! Ти не темни, гавари, де третій!

— Ну, третій — не проблема, — проштовхуючись через гурт, викрикнув Семен Шульков. — Третій, тільки свисни, одразу з'явиться!

Натовп на пірсі загув, проте жарт відволік її цікавість ненадовго. Насуплений, суворий Митрич виступив наперед і, звертаючись до Добрині, підкреслено шанобливим топом зауважив:

— Як же це воно так виходить, Петре Степановичу, порт тут у нас чи, може, що інше? Моряки ми, чи хто? Недобре получається, нехороше!

— А ти не запалюйся, — спробував зупинити Митрича Шульков. — Думаєш, коли витягли твою «гармошку», то вже знову моряк?

— Я був моряком і помру моряком, а ти помовч, тобі ніхто слова не диван. Ти взагалі…

— Що взагалі? Ну, що, заїло? Шарик за квадратик заскочив? — підковирнув Шульков. — Хохмити розучився?

— Я сказав тобі, помовч! І взагалі ти… не з цього берега, не з нашого, зрозумів? Та де тобі зрозуміти! — Митрич махнув на Шулькова рукою і знову приступив до Добрині. — У нас у порту таке трапилось. Герої війни! Соромно нам з ними не попрощатися. Вони були нашими союзниками в тій війні. Годиться провести героїв в останню путь, як годиться. Щоб доступ до останків, салют. Щоб, як у людей.

— І то правда, — несподівано підтримав Шульков. — А то некультурно виходить. Ніби тут дикуни зібрались…

Давно не переживав Семен Шульков такого потрясіння, як цього недільного дня. Чи то від того, що полярне сонце все більше псувало йому нерви, а чи ще від чого, а тільки почали снитися йому погані сни. Це коли спав, а коли не спав, насідали все якісь нерадісні думи. У довгу полярну ніч йому було спокійніше, а полярний день вимотував останні сили. Це нестерпне сонце, що місяцями не злазило з неба, наче видивлялося його, Семена Шулькова, серед гір і ущелин, аби показати всім — от, мовляв, дивіться: ви його шукаєте, а він у шпарині, мов тарган, затаївся.

Зараз, тиняючись серед зівак на пірсі, зовсім не хотів виступати, висовуватись, наказував собі не встрявати у сварки, пустопорожні балачки, а тільки слухати, що говорять інші, але проклятуща натура (її, як шила в мішку, не втаїти) нема-нема та й вилізе, як ось у цій сварці з Митричем.

«І чого лізеш? Якого тобі рожна треба від цього одесита? Скільки раз говорив собі: не зачіпай ти цього вусатого чорта!»

«Та навіщо він мені! Не до нього зараз».

Сьогодні з самого ранку ті двоє, що жили в Шулькові, повели спій безкінечний герць. Повоювати їм було з приводу чого. Взяти, наприклад, хоч цього англійця, що так несподівано з'явився на Баренцбурзі.

«Без сумніву, це той самий Патрік Белфур Белч, на якого під диктовку Отто Шлезінгера і його брата Стенлі ти строчив свої «Сторінки з щоденника Сема Джонсона», — говорив перший.

«А коли він от зараз вийде на пірс і зіткнеться з тобою ніс до носа, що робитимеш?» — запитував другий.

«Через стільки років впізнає? Не сміши мене. На що вже Калікін, і той не впізнав, хоч і зустрічав мене тоді в Свеа. Хай мигцем, а таки бачив. А з цим містером ми і в очі один одного не бачили».

«Пам'ять, у тебе коротка. А портрет на першій полосі «Івнінг міррор», її телебачення?»

«Маєш рацію. Триматимусь від нього далі».

«Ну, а коли таки впізнає?»

«Доведеться тікати».

«Куди? До Мюнхена, до Шлезінгера?»

«А чому й ні?»

«Воно, звичайно, хотілося б у рай та гріхи, будь вони прокляті… Цупка пачка доларів, дорогі готелі, ресторани, дівчатка. Та з порожніми руками до Шлезінгера потикатися нічого. Він платить за діло, а ти його провалив… Хай думає, що ти ще на лісоповалі строк відбуваєш. От коли б дістати ту флягу. Хімія — це і сьогодні великі гроші».

«Глибоко засів у тебе, дурня, отой гачок, у саму печінку вгруз. А коли все те блеф?»

«А фляга? Вона є! Вона існує. В її тайнику фотоплівка, на котрій листок за листком весь зошит, всі формули Гергардта! Тут лиш не випустити. Ось вона біля твоїх рук, хапай! І тоді ти король…»

«Король! Побіжиш до Мюнхена і гавкнеш під вікном у Шлезінгера? Виходь, хазяїне, твій вірний пес приніс тобі в зубах пару мільйонів! А чи поплентаєшся до Лондона і віддаси ті мільйони Мак-Ллойду? Ні, ти невиліковний ідіот. Та він же тебе, як тільки з'явишся, обдере, як липку, і запакує так, що і своїх не впізнаєш. Згадай, як він повівся з тим-таки Белчем. Схопив містер десятку ні за що, ні про що. Сиди вже краще її своїй норі, не висовуйся і не цвірінькай…»

— А не пішов би ти зі своїми порадами кудись далі, — вголос вилаявся Шульков і, помітивши, що на нього здивовано поглядають вантажники, щільніше запнув поли кожуха і пішов геть. Проте порт не залишив. Щось утримувало його біля шхуни, підказувало, що, не дивлячись на коливання, сумніви, страх, саме зараз повинна для нього відкритися можливість реалізації тієї давньої мрії, що не давала спокою ось уже стільки літ. Скільки разів відмовлявся від неї, забороняв собі думати про ту розмову із Шлезінгером, вважаючи його слова брехнею, на яку впіймався тоді, розмовляючи з обер-лейтенантом на гауптвахті в Долині Гейзерів. Хотів чоловік вискочити з ями і наплів сорок бочок арестантів. Проте все це було до того моменту, доки на власні очі не побачив флягу. Вона була в руках Добрині. Він дістав її з дна морського. Фляга для містера Белча! Фляга з монограмою Мак-Ллойда!

«Те, чого ти чекав, сталося! І на Шлезінгера марно грішив, правду сказав чоловік — фляга є, тут вона! Добриня відніс її на шхуну і віддав Белчу!»

Шульков усе бачив через ілюмінатор. Флягу, яка коштувала таких грошей, ці тумаки поставили на столик поруч з пляшками і надовго забули про неї. Згадали лише тоді, коли повернулась дочка, та й то так, без інтересу покрутили в руках і знову поставили на столик до пляшок. З цього Шульков зробив висновок, що про тайник їм. нічого не відомо. Він крутився серед людей поблизу шхуни, гарячково міркуючи, як поцупити ту флягу.

«Іншого такого випадку не буде! Напоум, господи! Зроби так, щоб я проник на цю шхуну, а там уже я не схиблю». І бог почув його. Принаймні так думав Шульков, піднімаючись трапом на борт «Грейс О'Нейл».

Бажаючих віддати останню шану англійським льотчикам виявилось досить багато. Шеренга, як здавалось Шулькову, рухалась нестерпно повільно. На палубі повертали вздовж борту, йшли на корму, де стояли три лаковані труни. Дві вже були запаяні в цинкові футляри, третя, яка мала прийняти тіло Кребса, стояла відкритою. Жителі селища обходили корму і вздовж протилежного борту поверталися до трапу. Тут, поки піднімалась на палубу нова група, на кілька хвилин затримувались. Затримка була короткою, але саме цим коротким відтинком часу і скористався Шульков. Помітивши, що Калікін, Добриня, Журавльов оточили містера Белча і в його бік подивляться, він шмигнув сходами вниз до кают-компанії і схопив зі столика флягу. Тут уперше відчув, що його серце здатне збільшуватись до велетенських розмірів і з немилосердним болем рватися з грудей. Засунув флягу під ремінь, вискочив на палубу. Груші, з якою піднявся на шхуну, вже сходила на пірс. Його миттєвої відсутності ніхто не помітив, лиш Володька Михеєв зиркнув з-під лоба і без тіні гумору спитав:

— Що, просквозило?

— Та що ти? Це я так…

— Розумію, — багатозначно мовив Вовчик. — Зійдемо на пірс, дуй он за ті ящики.

Опинившись на причалі, Шульков дійсно задріботів до вивантажених з «Державіна» контейнерів. Там, застромлені у сніг, стояли його лижі. Ніхто не здивувався, коли він чкурнув на контейнери. Чого не буває з людиною. А тут ще Вовчик послав навздогін:

— Це у нього від злості на проклятих капіталістів.

— У нього завжди не зі страху, а зі злості, додав Митрич.

Проте ніхто навіть не посміхнувся тим жартам. Люди йшли зосереджені, присмучені. Що не кажи, а торкнулись вічності.

Залізши між контейнери якомога глибше, Шульков прихилився до охристої стінки одного з них і пробував одсапатись. Противна млость вступила, здавалось, у кожну клітину тіла, і воно, по-заячому здригаючись, вкрилося липким холодним потом. Кортіло сісти і посидіти хоч п'ять хвилин, поки заспокояться нерви, поки м'язи, що перетворились на холодець, знову матимуть змогу скорочуватись. Однак сидіти часу не було. Шульков розстебнув куртку, вийняв флягу. Так, це була та сама фляга, про яку йому говорив Шлезінгер. Ось і монограма. Десь тут у ній має бути тайник. Варто лиш повернути ліву задню лапку жучка, на якого так схожа монограма… Але зробити цього Шульков не встиг.

— Що ж це ти, гад?! — Голос оглушив його. Озирнувшись, побачив: над ним нависав Добриня. — Тебе як порядного пустили на шхуну, а ти красти?!

Слова всі до єдиного застрягли у Семена в горлі. Він ковтнув, і палаючий клубок, обпікаючи і дряпаючи горлянку, покотився кудись донизу. Петро схопив флягу, але Шульков і не думав її віддавати. Він учепився у неї, як в останню надію, і рвонув до себе з такою силою, що могутній Добриня не встояв на ногах. Прохід між контейнерами був вузький. Вони обоє упали на сніг. Петро вирвав флягу. Він уже звівся був на одне коліно, набрав повні груди повітря, приготував добірний матюк, щоб обкласти ним цього безмозглого ідіота, що намислив на старості літ податися у злодії, як раптом у ліву лопатку йому ударила блискавка. Добриня повернувся до Шулькова і здивовано спитав:

— Ти що, здурів?..

У цю мить над його головою блиснуло лезо фінського ножа. Тонке, вкрите струмочками крові. «Це моя кров…» — майнуло в свідомості Петра, і він провалився у глибоку чорну яму нестями.

Пообіцявши Грему Хосуелу поїхати за тілом Кребса, Касян Калікін зійшов зі шхуни і подався до портової диспетчерської, вважаючи, що Добриня, певне, вже там і лаштує катер. «До мису Ліннея — години півтори, а там ще дертися вгору до хреста, що стоїть на могилі команди норвезького китобійного судна «Карл Інгелот». Ну, хай ще годину уб'ємо на те, щоб відкопати і завантажити на катер тіло. Загалом на всю операцію треба, мабуть, покласти п'ять годин…» Міркуючи так, він зазирнув до жарко натопленої кімнати чергових, але Добрині там не було. Ні Митрич, ні Володька Михеев його теж в останні чверть години не зустрічали. Тобто ще п’ятнадцять хвилин тому вони бачили свого начальника на шхуні, коли той стояв у почесному караулі, а після того пішли грітися, і все.

— Він давав вам розпорядження щодо катера? — спитав у чергового Касян.

Той звів на нього здивовані очі, категорично запевнив.

— Петро Степанович міг спустити такий наказ безпосередньо на катер. Таке у нас буває. Однак мені особисто від нього ніяких вказівок не було.

Касян сходив на вантажний причал, до швартувались «Буревісник» і «Лапоть», проте і там нічого не знали. «Куди ж він міг подітися? — з досадою думав Касян, крокуючи вздовж пірса. — Ні, не солідний все-таки чоловік, необов'язковий… Про все домовились, і от на тобі, завіявся кудись. А я на нього понадіявся, наобіцяв…»

— Хлопці, Добрині не зустрічали? — звернувся він до гурту заповзятих балакунів, у центрі якого дзигою вертівся перукар Арчил.

— Як не зустрічали! Ми все зустрічали! Ти краще скажи, Касяно Миколайовичу, він дуже багатий чоловік, так?

— Я про Добриню питаю.

— Слухай, що Добриня? Він теж не бідний. Такий девушка любит його. Вах, вах!.. Балшой багатство!

— А ти, Арчиле Вахтанговичу, певен, що любить? — руба поставив запитання Касян і подумав, що не варто було того робити.

Перукар уже давав волю своїм кавказьким емоціям.

— Як не любит? Я бачив, все бачив, как он плакал, как целавал!

— Хто? Добриня плакав? — не повірили Арчилу.

— Навіщо Добриня, девушка плакал. Людмила плакав.

Сміх накрив слова перукаря. Калікін зрозумів, що більше від цих наряджених на сміх хлопців не довідається, махнув рукою і пішов далі. І тут, йдучи повз контейнери, почув стогін. Зупинився, прислухався, тихо. Хотів рушити далі — знову стогін і зовсім поруч. Кинувся у коридор між контейнери. Один поворот, другий і…

Чоловік повз йому назустріч. Лице чорне від крові, одразу не впізнати.

— Петре! Ти? — закричав Касян. — Хто це тебе? За що?!

У Добрині не було сили на відповідь. Він підняв голову, щоб поглянути на того, хто поспішав йому на допомогу, але очі його були залиті кров'ю, і нічого, окрім червоно-золотої запони, він не побачив. Світло свідомості в його мозку погасло, і голова упала лицем у сніг. Касян підхопив Добрито на руки, але вузький прохід змусив звалити Петра на плечі. Поспішав, сподіваючись, що на пірсі ще хтось є, та, як на зло, звідти вже всі розійшлись. Навіть Арчила з його ватагою вже не було видно. На щастя, їх помітили з вікна диспетчерської. Володька, Митрич, ще двоє вантажників і сам черговий підбігли до них. Підхопили залитого кров'ю Добриню і бігом понесли до сходів.

— На бремсберг давайте! Я зараз викличу, — кричав, кинувшись до телефона, черговий. Та його не послухали. Сходами ще піднімались з порту люди. Вони підхопили пораненого і всі вісімсот п'ятдесят сходинок передавали з рук в руки.

В лікарні, куди Касян прибіг кількома хвилинами пізніше (знову підвели ноги, та й серце не дозволило одним махом подолати сходи), йому сказали, що життя начальника порту на волоску. Дві ножові рани і велика втрата крові.

— То перелийте йому мою! — наступав на фельдшера Митрич.

— А чи мою, — пропонував Вовчик. — Беріть!

— Яка у вас група? — поцікавився фельдшер.

Володька і Митрич перезирнулись. Вони були не готові до такого запитання. Звідки їм було знати про себе такі подробиці.

— Яка група потрібна? — спитав, проштовхуючись вперед, Калікін.

— Перша! Перша потрібна! — фельдшер спробував зачинити двері, але Касян просунув за поріг ногу.

— У мене перша.

Фельдшер уважно подивився на нього над окулярами, потім поправив їх на переніссі і знову глянув уже через скельця. Він чи не впізнав, чи не бажав впізнавати Калікіна.

— Ви впевнені?

— Так! Аналіз робили ви особисто.

— Проходьте. Решту товаришів прошу розійтись.

Калікіна посадили в крісло.

— Раніше кров здавали?

— Що?

— Донором коли-небудь були?

— Не доводилось.

— А непритомнієте часто?

— З якого дива?

— Чого так дивуєтесь? Непритомніють не лише дамочки.

Змоченим у спирт тампоном фельдшер протер Касяну палець і клацнув схожою на кулькову ручку голкою. На пальці у Касяна з'явилась цятка крові.

В цей час двері до кімнати розчинилися, і на порозі став закутаний по самісінькі очі Ворожейкін.

— Дуже добре, що я вас знайшов, Касяне Миколайовичу, — прохрипів він крізь кашне. — Вас викликає консул. Він зараз в Лонгірі. Через півгодини знову дзвонитиме. Приходьте до консульства, прошу вас.

— Прийду, як тільки здам кров, — сказав Калікін і, поглянувши на фельдшера, додав: — Беріть, беріть, поки мені її не зіпсували.

— Я вас почекаю, — промовив Ворожейкін. Голос у нього остаточно пропав, проте рішучості, здається, додалося. — Я чокатиму в коридорі.

— Ворожейкін, ви встигнете зайти до отоларинголога, — порадив фельдшер, замикаючи двері на защіпку. Однак до кімнати одразу ж вимогливо постукали. — Це Ніна Павлівна, — пояснив фельдшер.

Журавльова зайшла бліда, невидючим зором оглянула амбулаторію, підійшла і стала біля вікна. Знайшла в кишенях халата пачку «Біломора» і, переконавшись, що вона порожня, зім'яла, жбурнула у кошик. Фельдшер подав їй цигарку. Вона покрутила її в пальцях, зламала, зібгала в кулаці, простогнала.

— Навіщо я стала лікарем?!

— Ну що ти, Ніночко, заспокойся, — старий говорив так, ніби звертався до дочки. Адже не перший випадок. Скільки ми з тобою цих рваних, ножових, штикових бачили-перебачили. Пам'ятаєш, під Себежем?

— То був фронт! — крикнула Журавльова. — А тут?..

— Теж фронт, — відповів старий. — Для нас він кругом і завжди.

— Немічні, безсилі ми! Розумієш, Федосійовичу, безсилі… І медицина наша ні к чорту не годиться, і ми з тобою!

— Помер? — після довгої паузи спитав фельдшер.

Ніна Павлівна не відповіла. Вийняла з кишені хусточку, витерла очі, висякалась голосно і рішучим кроком пішла до дверей.

— Ти мені кров давай, Федосійовичу! Зараз переливатимемо другу порцію, — сказала вона і вийшла.

Старий фельдшер заметушився, загримів шприцами.

— Лягайте на тапчан, — наказав Калікіну. — Светра зніміть, приготуйте праву. Рукав вища ліктя… Так.

— А що там… Як Добриня? — покірно лягаючи на тапчан, спитав Касян.

— Погано… Бачили, як наша Ніночка розхвилювалась? Сама не своя. Давно я її такою не бачив.

Розділ десятий ВІЗИТ З МОРОКУ

Наближався до кінця офіційний прийом з приводу вступу в права нового сюсельмана Свалбарда. Консул із Баренцбурга Павло Кайтанович Палій, виголосивши належні для такого урочистого випадку слова вітання, відзначив, що з його коротким спічем офіційна частина прийому закінчилася. Далі все нагадувало швидше званий обід, на який прийшли перевірені часом друзі. Та так. воно, власне, і було. За винятком управителя шахтами кампанії «Стуре Норшке» пана Юхана Нейса, всі решта, якщо судити з їх тостів, чи то працювали раніше з новим комендантом Шпіцбергена в Інституті Півночі, а чи воювали тут на островах проти німецьких окупантів. А поліцей-комісар Рюгос Торненсен не лише воював, але й брав участь з Людвігом Уллом в операції «Ганнерсайд». Бійці Опору Норвегії провели її в лютому 1943 року. Це була смілива і безперечно талановито виконана диверсія. Коли новий поліцей-комісар згадав про неї, на нього здивовано звів очі інженер Юхан Нейс. Однак, витримавши паузу, Рюгос сказав, що операція «Ганнерсайд» нині офіційно розсекречена, а тому він має повне право нагадати всім, у тому числі і консулу сусідньої держави, що керував цією операцією нинішній сюсельман Шпіцбергена Людвіг Улл, а учасником (хай ніхто не запідозрить його у зайвій скромності) був він, Рюгос Торненсен. Як з'ясувалось, саме цієї обставини присутні за столом гості не знали.

Операція «Ганнерсайд». Палій вперше почув про неї ще в час війни. Тоді він працював у редакції газети «Червона зірка» і, як спеціаліст по Норвегії, вивчав матеріали, англійської, американської, німецької преси, по краплині збираючи матеріал про боротьбу Мілорга. Йому довелося готувати до публікації матеріал про цей подвиг норвезьких патріотів, проте уявити, що коли-небудь поталанить йому сидіти. за одним столом з керівником тієї легендарної диверсійної групи…

Палій сказав про це фру Улл, дружині нового коменданта острова, що сиділа поруч і приділяла консулу увагу як почесному гостю цього скромного торжества. Фру Інгрід одразу ж переказала його слова решті гостей. Людвіг Улл посміхнувся і зауважив, що в наш вік зберігати секрети стало просто неможливо. Рано чи пізно, а найсекретніші дані стають відомі світовій громадській думці. Юхан Нейс заговорив про промислове шпигунство і збирався навести приклад, де не дуже шаноблива роль відводилась американським вугільним монополіям, але господиня раптом запропонувала:

— А чому б не обмінюватись секретами? І взагалі навіщо з усього робити секрети? Чи не краще одразу сповіщати світові про те чи інше відкриття?

— Ні, фру Інгрід, так не можна, — заперечив Юхан Нейс. Товстий, він весь час пофоркував і тер лисину картатою хусточкою.

— Чому? — не могла взяти до тями Інгрід.

— Тому, що відкриття належать окремим, конкретним людям, які не бажають ділитися своїми знаннями з іншими людьми.

— І цілком марно! — сказала хазяйка. — Вчилися б у жінок.

— О, так! — вигукнув Рюгос і затнувся.

— Ну, доказуй уже, коли почав, — вимогливо зауважила хазяйка.

— Та, власне… Я не можу уявити, щоб жінка втримала язичка за зубами, коли йдеться хай навіть не про секретне, а просто цікаве… Моя дружина одразу ж біжить до подруг ділитися новинами, особливо, коли вони стосуються спільних знайомих.

— А моя Хеггі вважає телевізор особистим ворогом, як і всі інші засоби масової інформації, — посміхнувся молодий поштмейстер Вогер.

— Моя господиня, — заперечив Людвіг Улл, дивлячись на свою дружину, — моя вміє берегти таємниці. Я не раз переконувався в тому, а тому кажу про це без тіні іронії. Колись, дуже давно, я довірив їй таємницю, від якої, можна сказати, залежало моє життя…

— І що? — поцікавився поштмейстер. Він випив не більше за інших, однак очі йому посоловіли.

— І нічого, — посміхнувся до нього хазяїн. — Як бачите, я живий. Таємниця так і лишилася не розкритою.

— Що ж це за така таємниця? — розуміючи, що хазяїн жартує, запитав Нейс.

— Це може розкрити лише вона сама, — Людвіг Улл посміхався. — Адже це стосується, можна так сказати, нашого таємного побачення.

— Відкрийтесь, фру Інгрід, — нахилився до хазяйки Вогер. — Ми всі вас дуже просимо.

— Ну, коли вже розсекречена операція «Ганперсайд», то, мабуть, і я не буду далі тримати в секреті те, що трапилось багато років тому в Валстаді.

… Людвіг вів розвідку Рьюкана. Люди Рунге звідкись довідались, що він у місті, перевернули все догори дном, облазили всі будинки, тричі приходили до поліклініки. Він ховався у вентиляційному колодязі і кожного разу забирав туди з собою рацію, а тут раптом (то була вже четверта облава) рація залишилась у моєму кабінеті, а точніше сказати в перев'язочній. Коли зайшли німці, я так перелякалась, що не могла вимовити жодного слова. Мабуть, лейтенант вирішив, що це він нагнав на мене такого страху. Посміхнувся, призначив мені побачення і пішов. А я знепритомніла, лиш за ним причинилися двері.

Палій, як і інші гості, з захопленням дивився на фру Інгрід. Ця висока струнка жінка приваблювала зрілою, непоказною красою. Манера триматися, відкрита, щира посмішка, тонке почуття гумору, якого в більшості так не вистачає чоловікам, особливо, коли вони збираються на урочистий обід до свого безпосереднього начальника, все це озонувало атмосферу застілля. Колись каштанове, а можливо, навіть вогненно-руде волосся фру Інгрід тепер було зовсім сиве, але це не старило її. Певне, тому Павло Кайтанович кілька разів ловив себе на думці, що хазяйка жартує, приховуючи свою молодість під сивою перукою. Йому хотілося зробити приємне цій жінці і він сказав:

— У нас на Україні теж зустрічається такий тип жінок.

— Який саме? — перепитала, трохи кокетуючи, Інгрід.

— Північний, варязький. Ці жінки переважно вирізняються мужністю, здатністю до подвигу і самопожертви.

— Повірте, — вона щиро розсміялась, — жінки, мабуть, не схвалили б моєї відвертості, але я скажу: всі ми страхополохи. Я особисто більше пасувала перед труднощами, аніж…

— Ін, — звернувся до неї чоловік, — а де наші карти? Мабуть, час скласти партію в бридж. Ви як, шановний пане консул, не заперечуєте? Поштмейстер Вогер стомився, йому довелось кілька діб пронести без сну — приймав клопітне поштове господарство.

— Так, панове… Якщо це можливо і, коли це не образить фру Інгрід, то я б оце залишив вас і завалився спати. Пробачте, фру Інгрід, я, напевне, відкланяюсь. — Він поцілував хазяйці руку і не дуже твердим кроком рушив до дверей.

Інгрід подала чоловікові карти, прибрала з ломберного столика вазу з восковою ружею і слідом за Вогером вийшла до передпокою.

— Пробачте, фру Інгрід, — весь час повторював поштмейстер, — я, мабуть таки, випив зайвого чи то ваша брага на диво хмільна.

Зачинивши за поштмейстером дворі, Інгрід пішла на кухню. Там вже працював кок зі шхуни сюсольмана Юн Греплі.

— Не турбуйтесь, фру Інгрід, — сказав він, побачивши, що хазяйка одягає фартуха. — Посуд за мною.

— Я вам трохи допоможу.

— Ні, фру Інгрід, це завжди було моїм ділом. Навіть у школі кухарів, коли б не кинули жеребок, посуд діставався мені, і я вже перестав противитися долі. Сідайте, відпочиньте. Я миттю!

Тарілки, чашки, блюдця замелькали в його руках так, ніби Юн Греплі був не кухар, а цирковий жонглер. Інгрід дивилась на хлопця і посміхалась. Він чимось нагадував їй Ролфа. Такий, як і той, довгорукий, недоладний, з сліпучою посмішкою, що була здатна обеззброювати. Вона присіла до вікна, закурила. «Треба буде неодмінно сходити до Ролфа. Впорядкувати його могилу. Певне, тепер її відшукати буде нелегко. Адже стільки років минуло, стільки зим валило на неї снігом, сонце і вітер трамбували на ній льодові насти. Ох, Ролфе, Ролфе!..»

За вікном відкривався вид на Лонгірбюєн. Як не дивно, тут вона була вперше. Так склалося, що тоді, під час війни, Інгрід не довелося тут побувати. Свеа, Баренцбург, Долина Гейзерів, де була база загону і де тепер, напевне, немає жодної живої душі, — ось все, що вона бачила. Тому всі ці роки столиця Свалбарда в її уяві була містом. Про неї тоді і тепер всі говорили, як про місто, адже «бюен» — «місто». «Німецькі підводники спалили місто Лонгір…» Це сказав Людвіг, зайшовши до неї в медпункт, де одноногий Грегеріс Альвінг перев'язував їй поранене плече. Чи знав він у ту мить про смерть Ролфа?

Інгрід притулилась скронею до холодної шибки і повіки самі собою опустились. З темних куточків пам'яті знову виплив напівтемний медпункт, тільки Грегеріса Альвінга в ньому вже не було. На тапчані, сховавши лице у зігнутий лікоть, лежав Ролф. Він тільки-но з лихою бідою вмостився на цей тапчан. Побита, посічена спина завдавала немилосердного болю, проте він не стогнав, не жалійся ні на свої муки, він заспокоював її. Інгрід і зараз пам'ятає його інтонації, звучання приглушеного болем голосу, пам'ятає сказані ним всі до одного слова: «Я ні на мить не сумнівався в тому, що люблю тебе, як любив раніше, і сподіваюсь, що моя любов має достатньо сили, вона допоможе мені подолати бар'єр, що виник між нами… Можливо, у інших це простіше, у мене складно. Напевне, я такий старомодний чоловік… Але, повір, від своїх намірів по відношенню до тебе і нашого майбутнього життя я ні на мить не підмовлявся, навіть у думках…»

Потім Інгрід прикрутила гніт у гасовій лампі і теж лягла. Чекала, що Ролф підійде до неї, заспокоїть, втішить, витре сльози, що котилися у неї по щоках, скаже, як завше: «Ну, Ін! Чи варто хвилюватися з приводу таких дурниць, такого дріб'язку…» Вона чекала, а він усе не підходив. Розуміла, йому важко навіть поворушитися, не те що на ноги звестися. Розуміла, проте в своєму жіночому егоїзмі вимагала цієї жертви. Адже їй було боляче, то чому не повинно боліти йому? Дико, безсердечно, та саме так думала і почувала в той момент. Згадується, наплакавшись, почала засинати і тут над нею нахилилось чиєсь спотворене, жахливе обличчя. Вона закричала: «Ро-олф!!!» Але Ролф уже був мертвий. «Нічого, Ін… Все у нас з тобою ще буде добре. Адже ми ще такі молоді». Коли вона згадує ці слова, голос Ролфа звучить у її свідомості так ясно, що, здається, розплющ вона очі — і побачить його поруч.

Інгрід розплющила очі. Перед нею, за вікном, лежали схили похмурих, безбарвних гір. У порту завантажуються а десяток замурзаних вуглевозів, а далі склади, транспортери, майстерні, електростанція, житлові будинки. Ближче до Старого порту стирчать з-під снігу ферми, залізобетонні покалічені вибухами балки — все сіре, непривітне, однолике. Вежі підвісної дороги, наче старці, бредуть схилом до провалу в горі, а звідти тягнуть на зігнутих плечах залізні ящики з вугіллям. Вона дивилась на все це і думала: «Тепер твоє місце тут. У цій пустелі на тебе чекає і добре, і погане. То ж будь готова прийняти все, як є і як буде…» Погасила сигарету і, поглянувши на кока, який все ще жонглював тарілками, спитала:

— Не нудьгуєте тут, Гренлі?

— Ніколи, — засвітився посмішкою хлопець.

— Вам подобається Північ?

— Ні. Все життя мріяв про Гавайї. Пальми гнуться на вітрі, висока хвиля набігає на золотий пісок і сонце. Уявляєте, фру Інгрід, океан сонця, теплого, ласкавого…

— Тут опинились випадково?

— Майже. Але я не шкодую, правда. Тут теж багато сонця!

— А так, як у квітні зійде, то висить на небі, і висить…

— Звикнете. Це попервах так, а потім… Та що це я вам розповідаю, ви ж тут бували.

— Бувала. Проте не звикла. Не змогла.

Вона знову замислилась, згадала Хаммерферст, рідний дім, де пройшла з Людвігом більше, ніж жила на світі без нього. Замислилась про дітей, котрих не подарувала їй доля. «Повне, у мене вже міг бути такий син, як Юн Греплі?»

Думки про материнство, що не відбулося, приносили майже фізичний біль. Перший хлопчик помер, не проживши й року. Другий — народився мертвим. Більше не ризикувала. Людвіг ставився до неї добре, навіть дуже. Ніколи не згадував про Балстад, про її стосунки з Ролфом. Він знав, що Ролф для неї — то світ дитинства. Коли вони з Ролфом росли, ходили до школи, дружили, він, Людвіг, був уже дорослим парубком, служив на великих кораблях і майже весь час перебував у плаванні. Дивна річ, поки був живий Ролф, Інгрід почувала себе дівчинкою, і це не дивлячись на Балстад і все, з ним пов'язане. А от коли його убили, одразу стала дорослою, так ніби з тою смертю відлетіли в небуття і її дитинство, і юність.

Потім у її життя несподівано увійшов Кассій. Недовга, але світла смуга щирого почуття, справжньої, глибокої жіночої любові. Потонула у тому почутті, воно поглинуло її всю до останньої клітини. Тому і пам'ять про нього залишилась такою пекучою і незабутньою. Те, що могло скласти її щастя, не сталося, не могло статися, та хіба серцю зрозуміти, що таке кордони, несхожість державного устрою, відстані?

Людвіг запропонував їй свою руку ще тоді на острові, в день закінчення війни. Було велике свято. Вона почувала себе удвоє щасливішою за інших. По-перше, прийшла довгождана Перемога, по-друге, поруч з нею був Кассій, такий коханий і бажаний. Почуття до нього було основною причиною того, що Інгрід відмовила Людвігу. Пам'ятає, вона так і сказала йому: «Я люблю! Люблю і з цим нічого не вдієш!» А Людвіг, чи то від впертого уллівського характеру, а може, наперед знаючи, чим це у неї скінчиться, поставився до її відмови спокійно. Її навіть трохи зачепила така його байдужість. Пізніше зрозуміла: Людвіг виконував обов'язок старшого брата. Він повинен був запропонувати їй руку, так вимагав звичай, закон їх роду.

Потім, коли повернулась до Хаммерферста, мала нагоду не раз переконатися, як боронить від наруги і пересудів той благородний жест старшого брата. В Хаммерферсті ніхто з її однолітків з нею навіть не розмовляв, не запрошував ні на танці, ні на вечірку. Війна забрала женихів, а молодь… За Інгрід тяглася липка, неприємна слава, тому і молоді, і хто інший дивилися на неї не тими очима, якими вибирають подругу життя. Час спливав і Інгрід вже почала було думати, що роль одинокої хазяйки готелю, що дістався їй у спадщину від таточка, який, завіявшись світ за очі, пропав десь за океаном без сліду, єдина суджена їй долею роль. Правда, можна було кинути все, продати готель, будинок, виїхати з Хаммерферста, зажити іншим життям, та щось стримувало її від цього кроку. Так ніби передчуття якесь…

І от якось до Хаммерферста приїхав Людвіг Улл. Тоді він захоплювався політикою, був обраний депутатом післявоєнного стортінга від партизанської округи Фінмарк. В уряді до нього ставились з прихильністю — хай поки ще не розсекречений, але герой. Там, нагорі, така репутація здатна створювати особливий авторитет. У той час Людвіг багато їздив по країні, популярність його мала глибші основи.

В бар її готелю заскочив ніби між іншим (мав виступати на мітингу на рибзаводі і чашечка кави була потрібна для тонусу). За кавою, власно, і було сказано все необхідне. Сказав, що був би щасливим, коли б вона погодилася стати його дружиною. Інгрід довго дивилася на нього, і нічого не розуміла, а він, намагаючись переконати її, з притаманною Уллам іронією, що, як вона пізніше зрозуміла, свідчила саме про серйозність його намірів, говорив: «Всю країну об'їхав, такої, як ти, ніде нема. Правду кажу, нема! І от вирішив удруге запропонувати тобі руку, серце і все життя. Сподіваюсь, не відмовиш… Ну, то як?»

Для неї це було так несподівано. Вона не знала, що йому сказати. В місті знали: вона дружила з Ролфом, знали, була з ним заручена, а тут Людвіг, старший брат небіжчика, пропонує… Чи не з жалю? Ні тоді, коли сплигнувши з англійського літака він готував диверсію на Рьюкані, на німецькому заводі важкої води, ні пізніше, коли вони зустрілися в Свеа і вона змушена була навіть від своїх приховувати його участь в операції «Ганнорсайд», тобто ніколи до цієї зустрічі біля стойки її бара Інгрід не думала, що здатна захопитися Людвігом. Ні, він був видний, гарний собою, розумний, та, як їй тоді вдавалося, був героєм не її роману. Зараз вона по-своєму любила його і була вірною дружиною. Він ніяких умов їй не ставив, ні в чому не утискав, як інші чоловіки своїх жінок, але з часом Інгрід стала помічати, що і думає, і почуває, і навіть говорить, як він. Адже це його фраза: «Ми всі брати. Чужих між нас нема під вишнями в цвіту!» Людвіг став їй чоловіком і братом. Вона була вдячна йому за все пережите разом, і те, що попервах стояло між ними, поступово розвіялось, зникло. Тепер Інгрід уже не мислила свого життя без Людвіга. Готова була йти за ним на край світу, що й довела в той день, коли Арктичний інститут запропонував його кандидатуру на пост сюсельмана Свалбарда. «Людвіга сюди покликав обов'язок, а мене? Могила Ролфа?.. Листи Кассія?..» Зустрічі з архіпелагом вона чекала. Всі ці роки в ній жевріла надія побувати тут і, можливо, хоч на якусь мить зустрітися зі своєю молодістю. «В ті роки ми були, як каже Людвіг, молодими до непристойності».

Вже ступивши на борт шхуни сюсельмана, Інгрід відчула глибоку втому і лише тоді зрозуміла, з яким напруженням чекала від'їзду на Шпіцберген. Коли за кормою розтанув обрис Ведмежого, зайшла до каюти відпочить. Прилягла не роздягаючись, але заснути не могла. Крики чайок, шум дизельних моторів, плескіт зустрічної хвилі нагадали їй ту першу подорож, коли вони втрьох плили до берегів Свалбарда човном старого Лундхолста.

Яка важка, яка щаслива подорож. Кассій учив її нести вахту. Мабуть, тоді, сама того не розуміючи, полюбила його. А потім… Потім події закружляли їх у вихорі спресованого часу: Свеа, німці, бій за радіостанцію, цей жалюгідний лейтенантик, перехід на базу і смерть Ролфа…!! Вони з Кассієм у госпіталі, поправляються, наче пробуджуються лід сну… Весна сорок п'ятого, час їхнього кохання… Пустує вітер на рівному, до горизонту червоному від маків лузі, жене до їх ніг червоні хвилі… Вони беруться за руки, вони ідуть і йдуть цим безкінечним, як саме життя, лугом… І хтось могутній б'є в золотий гонг сонця, і синій дзвін неба відгукується глухою луною.

Вона схопилась. У двері каюти стукали.

— Задрімала, — сама до себе промовила, зазирнула в люстро, поправила зачіску і пішла відчиняти. — Хто тут?

— Фрау Інгрід, вас просять піднятись на палубу. — Молоденький матрос, наче вибачаючись, приклав пальці до безкозирки.

— Дякую. Скажіть, я зараз буду.

Коли вийшли на палубу, побачила, що шхуна стоїть на якорі біля якогось похмурого миса. Пологий біля прибою берег одразу ж здіймався грядою гір. Ближчий до берега горб був увінчаний масивним камінним хрестом.

— Що це? — спитала вона у Людвіга.

— Братська могила.

— Чия? — Інгрід ще не отямилась після сну і помітила, що її запитання не зовсім доречні.

Вздовж борту в урочистому мовчанні готувалась до салюту команда, норвезький прапор на щоглі приспустили, з динаміка ллються тихі, скорботні звуки.

— Тут лежать наші моряки, і кожне судно, що проходить тут, віддає належне, вшановує їх пам'ять, за велінням совісті, а кожен новий губернатор Свалбарда має робити це як представник нашого уряду, — Людвіг був схвильований і трохи навіть незадоволений з її нетямущості. Вона відчула це.

— Давай покладемо на могилу квіти. У мене є гвоздики.

Він поглянув на неї добрими очима.

— Дякую, Ін. Ти справжня дружина сюсельмана.

Матроси спустили шлюпку, і вони з Людвігом відправились на берег. Була весна. Цвіли на камінні лишайники. Свіжою зеленню позначав свої колонії ягель, а їй уявлявся безкінечпий, вкритий чорвоними маками луг… Морс лежало урочисто, як небо. Біля берега похитувала щоглами шхуна. З горба, на якому стояв хрест, шхуна здавалась крихітною. Над берегом злетіла зелена-ракета. І в ту ж мить зі шхуни ударив залп. Потім ще, ще… Грім пострілів підняв над берегом хмари наляканих птахів. Вони кружляли над головами і свист їхніх крил навіював смуток.

Вони поклали квіти на могилу і почали спускатись до шлюпки. Це виявилось складнішою справою, ніж підніматися вгору. Коли б но Люднії', певне, НІКОЛИ б но спустилась з такої крутизни. Було страшно, йшла обертом голова. Напружено дивилась собі під ноги, боючись оступитися, і тут рантом помітила, що стоїть на кістках якоїсь невеликої тварини — песця чи лисиці. Від цього все похололо у неї всередині. Сказала про це Людвігу, але він уже й сам побачив і, нахилившись, відірвав примерзлий до каменя ремінь, до якого був прив'язаний вовняний шолом. У ньому лежав блискучий, нержавіючої сталі коптейнер з чіткою низкою літер, що поступово склалися в слова: «Вікінг», «Цілком таємно».

— Що це? поцікавилася Іпгрід.

Людвіг довго но відповідав. Крутив 1 крутив, розглядаючи знахідку. Мружився, напружено про щось думаючи. Потім звів на неї сумні очі.

— Ось через цю штуку загинув наш Ролф…

— Фру Інгрід! — голосно відрапортував хтось у неї за плечима і клацнув закаблуками. Вона озирнулась. Перед нею навитяжку стояв Юн і посміхався. — З посудом уее. Які будуть ще розпорядження?

— Ніяких.

— Тоді дозвольте йти?

— Заждіть, — вона дістала з буфета дві плитки шоколаду і простягла їх хлопцеві. — Візьміть, це вам за працю.

— Не треба. У нас це не… — зчервонів Юн. — Я на службі…

— Ви мені нагадали одну дуже славну людину. Я перед нею у великому боргу. — Голос виказав хвилювання. — Візьміть, ви мене цим зобов'яжете…

— А чому б вам не подякувати йому самому?

— Він мертвий.

Хлопця кинуло в жар. Лице, шию залило червоною фарбою.

— Дякую вам, Юн, — Інгрід потисла йому руку. — Заходьте.

— Пробачте мені, фру Інгрід, пробачте. — Він узяв шоколад, засунув його в кишеню і вибіг з кухні.

Інгрід вийшла за ним до передпокою і підійшла до вхідних дверей, які, як нона передбачала, залишились на-півпідчиненими. «Тепер кожен твій вчинок, кожне слово всі навкруг будуть виважувати інакше. Тепер ти не просто фру Інгрід, тепер ти дружина сюсельмана, котрий тут найвища влада, губернатор цілого архіпелагу».

Вона щільно причинила двері і вже хотіла повернутись до гостей, як раптом хтось постукав.

— Заходьте, не замкнено, — Інгрід озирнулась.

На порозі в клубах морозної пари стояв чоловік. Густа борода, розстебнутий кожух, заячий малахай з'їхав на потилицю. Незнайомий уп'явся в неї колючками очей і ніби закам'янів. Інгрід теж не могла одвести од нього очей. Лицо цього чоловіка було ніби їй знайоме, наче нагадувало когось. Вона відчула, що зовсім недавно бачила чи усі сні, а може, наяву ці причіпливі, жорстокі очиці.

— Що вам треба? — перемагаючи себе, запитала Інгрід.

— Мені негайно треба поговорити з сюсельманом. Мені потрібен пан… Добродій Осгорд.

— Ви запізнились. Осгорд вчора вранці відплив з Лон-гіра на материк.

Незнайомець, почувши ці слова, неначе згас. Потім, не кажучи ні слова, переступив поріг. Зовні він виглядав як росіянин, але англійська мова видавала в ньому людину, що довго жила в Лондоні.

— Пробачте, що турбую в непризначений час і не в конторі, а вдома, але я повинен поговорити з сюсельманом.

— Заходьте, роздягайтесь.

Чоловік скинув кожуха, почепив на оленячий ріг свого малахая і заходився обмітати од снігу лижні черевики. Інгрід відчинила двері, що вели до кабінету. Відвідувач долонями пригладив волосся. Переступивши поріг, сказав:

— У мене до сюсельмана вельми важлива і термінова справа.

— Як мені про вас доповісти?

— Скажіть, чоловік просить політичного притулку!

— Як ви сказали? Не розумію.

— Кличте губернатора, я йому сам усе поясню! — помітно збуджуючись, сказав незнайомець.

Інгрід поглянула на нього і ніби вкололась об ці жорстокі очі. Тривожний вогник у її пам'яті спалахнув на мить і погас. «Ні, це тобі здалося! Просто випадкова схожість. Той, що убив Ролфа, був… Який він був?»

Біля дверей вітальні Інгрід зупинилась. Голосно говорив Рюгос, Людвіг іронізував з його слів, потім вони всі весело сміялись. Але про що говорили, з чого сміялись, Інгрід не могла зрозуміти. «А коли це він? Той самий…» У неї вистачило рішучості відчинити двері, але зробити крок вона вже не могла. Скніла, дивилась на чоловіка, а бачила зовсім інше… Їй раптом ясно уявилась кімната медпункту, кроки в темряві, блиск холодної сталі і ці маленькі жорстокі оченята… Тепер вона знала, кому вони належать, вона все згадала, до найменших подробиць.

Людвіг помітив дружину і, певне, відчувши, що з нею відбувається щось недобре, підвівся.

— Що з тобою, Ін? — спитав, вийшовши в коридор і зачиняючи за собою двері вітальні.

— Це він!

— Не розумію, хто він?

— До тебе прийшов той… Це він убив Ролфа! Його треба схопити!

— Тихо, Ін. Тихо, — Людвіг повів її на кухню. — Поясни спокійно, що сталося.

— Його треба негайно схопити! Це він… Клич Рюгоса! Він утече!

Людвіг подав їй води. Інгрід пила, зуби стукотіли об край чашки, вода плескалась на руки.

— Ти певна, що це той самий?

— Так, Людвіг! — закивала Інгрід, давлячись ковтком води. — Я його впізнала.

— Так. Та-ак, — Людвіг пішов до дверей.

— Стій! — скрикнула вона і схопила чоловіка за руку. — Не йди до нього!

— Чому?

— Він упізнає тебе… Адже це Сем Джонсон. Я боюсь.

— Заспокойся, я пошлю до нього Рюгоса.

— Не можна… Адже ви знаєте один одного ще з Англії.

— Так чого ж він прийшов, коли знає, що ми тут?

— Він про це не знає!.. Питав Осгорда.

— Ось воно як… Тоді доведеться послати до нього Нейса. Хай побесідує з ним, поки ми щось придумаємо, — Людвіг взявся за ручку дверей.

— А що робити мені?

— Заспокойся і приготуй гостям чай.

Інгрід підпила на нього здивовані очі.

— Так, так… Приготуй чай і поводь себе так, щоб ніхто не побачив твого хвилювання. Не забудь — у нас у гостях консул сусідньої держави… Розумію, це нелегко, але так треба, Ін.

Тим часом у вітальні Рюгос Торненсен здав на гру карти і, оскільки хазяїн затримався, вирішив розважити гостей згадками давноминулої молодості.

— Скажу вам, панове, мій друг Людвіг Улл не любить, коли в його присутності говорять про його воєнні одіссеї, та коли б не його, прямо скажу, талант, не сидів би я з вами тут у цін затишній господі.

Діялось це у ті давні часи, коли ми були ще зовсім молоді і не могли знати справжньої ціни нашого життя. Тільки тому ми бездумно ризикували, лізли на рожен, а от він ніколи… Він діяв завжди напевне, знаючи, що чекає попереду. Він завжди знав, як знайти вихід із найскрутнішого становища. Людвіг був завжди такий… Пане управителю, налийте мені трохи віскі, — Рюгос випив і, помітивши, що його уважно слухають, вів далі: — 10 липня 1940 року. Пане Нейс, ви, звичайно, пам'ятаєте цю сумну дату? Дату капітуляції нашої армії. Не знаю, де були в цей час ви, а я, двадцятидвохрічний сержант, служив у цій нещасній армії, що без жодного пострілу склала зброю. Нам трохи пощастило, ми знаходились недалеко від Тромсьє, коли прийшов наказ уряду припинити опір, якого ніхто не чинив. Ми встигли чкурнути до Англії, поки фашистські війська дісталися Фінмарка. В Англії я одразу ж потрапив до диверсійної школи і там зустрівся з Людвігом. Разом опановували премудрості підпільної праці, набували навичок нової для обох нас військової професії. Поки ми вчились, нацисти підім'яли всю Європу, їх війська прорвались до Волги, берлінське радіо вже сповіщало світ про падіння Сталинграда, союзні війська відступали в лівійській пустелі під ударами броньованого кулака Роммеля. Ситуація була вельми напружена і тут згадали про нас. Хардагер-відда. В підручниках географії написано: різновисоке плоскогір'я. Рельєф гористий. Озера, малі річки і болота, город яких здіймаються в небо шпилясті вершини… Нас викинули біля підніжжя Хардон-горокулен, а це майже дві тисячі метрів над рівнем моря. Гора вкрита льодовиками загальною площею дев'яносто квадратних кілометрів. Так от, під самою стіною одного з них, у давно кинутій хибарці пастуха ми й сховалися. Крок за кроком розвідували обстановку, готували диверсію. Голодні… Так, так ми ледве не померли з голоду там. Воно так, мабуть, і було б, коли б не потрапив нам до рук олень, що випадково відбився від стада. Ми розірвали того нещасного руками і з'їли. Адже Людвіг заборонив нам стріляти, аби не дати до часу знати, що ми вже тут. Під нами в глибокій долині був Рьюкап і завод важкої води «Норшкгідро», який нам за завданням Вищої союзної ради належало висадити в повітря. Тa одне — наказувати, і зовсім інше — виконувати накази… І все-таки 28 лютого о двадцятій годині за середньоєвропейським часом ми залишили нашу хибарку і рушили на Рьюкан. Нуль годин тридцять хвилин — час атаки. Ні я, ні хто інший у нашій групі, що складалася з шести чоловік, не знали тоді, для чого потрібна важка вода і взагалі, чому вона важка, і, звичайно ж, не мали найменшого уявлення про то, що саме нам, норвезьким хлопцям, випало перешкодити нацистам створити атомну бомбу. І ми перешкодили електролізне устаткування заводу, що давав важку воду для атомних котлів, злетіло в повітря за всіма правилами диверсійного мистецтва. «Відмінна робота!» — сказав на другий день командуючий окупаційними військами в Норвегії генерал Фалькенхорст. Ми були з ним згодні. Три тисячі фунтів важкої води і всі важливі вузли концентруючої установки були знищені. Окупанти так і не спромоглися її відновити.

— Що ж їм перешкодило? — запитав Юхан Нейс. — Знову диверсія?

— Ні, цього разу у справу втрутився радянський солдат. За що не лише ми з вами, пане управителю, але і все людство повинно бути йому вдячне. Тільки тепер, коли кожному ясно, до чого привела б атомна зброя, опинись вона в руках нацистських верховодів наприкінці війни, розумієш, який великий подвиг звершили ті, хто знищив фашизм Гітлера. Я кажу це не тільки тому, що з нами зараз наш друг, радянський консул, я говорю це завжди і скрізь, бо я так думаю.

— Ну, а як же ви? — бажаючи перевести розмову на більш приватну тему, поцікавився управитель Юхан Нейс. — Як вам удалося вискочити з Рьюкана?

— Нам допоміг снігопад. На ранок наші сліди замело. А ми тим часом були вже біля шведського кордону, який довелося переходити в спідній білизні. Ви не повірите, але було саме так.

— Та ні, жартуєте. До чого тут білизна?

— Як з'ясувалось, роздягтися до білизни для нас значило опинитись на волі. Якби ми залишились у формі, в якій діяли в Рьюкані, шведи змушені були б видати нас окупаційним властям, а так вони зробили вигляд, що прийняли групу біженців, і інтернували нас.

— Неймовірно! — вигукнув Юхан Нейс. — Просто важко повірити.

Увійшов Людвіг Улл і спокійно, ніби нічого не сталося, сів у своє крісло за ломберним столиком.

— Ну, коли не вірите мені, спитайте у Людвіга.

— Про що суперечка?

— Та от, пан управитель не вірить, що шведський кордон ми переходили в ісподньому. Не вірить, що в іншому разі ми не мали б політичного притулку.

— Курйозно, але факт, — посміхнувся Людвіг. — До речі, про політичний притулок. Зараз у моєму кабінеті сидить чоловік, котрий теж просить політичного притулку.

Слова хазяїна, а особливо його виразний погляд у бік радянського консула, вмить розпалили атмосферу. Всім стало зрозуміло, що людина, яка сидить зараз у кабінеті сюсельмана, — росіянин і що присутність тут консула з Баренцбурга ускладнює все. Для управителя шахтами Юхана Нейса, що дотримувався офіційного курсу уряду країни, яка входила в блок НАТО, всякий перебіжчик з протилежного боку був людиною потрібною. Його вражали оповіді про воєнні часи, коли в загонах норвезького Опору боролись і гинули радянські люди, або факти, що свідчили про симпатії простих норвежців до радянських військовополонених, яких вони, бувало, ціною власного життя рятували з фашистських концентраційних таборів.

Однак він рахував це за часом, що давно минув, і вважав, що сучасні політичні обставини вимагають іншого ставлення до всього радянського, що уособлює на Шпіцбергені концесія тресту «Арктикавугілля». Юхан Нейс відчував, що ці двоє, Торненсен і Улл, не кажучи вже про радянського консула, ставляться до цього факту інакше. Новий губернатор явно симпатизує радянському дипломатові, — мало того, що запросив на обід, то ще й залишив на партію в бридж. А Рюгос, той ютовий викласти всі секрети на блюдечку. При іншому ставленні могли обійтися офіційним прийняттям поздоровлень.

— Пане консул, — раптом сказав губернатор. — Я маю офіційно довести до вашого відома. Чоловік цей прийшов із Баренцбурга. Мені ще не відомо, під яким прізвищем він значиться у вас, але ми знаємо його як Сема Джонсона. Моя дружина зараз упізнала його.

— Сем Джонсон?! Не може того бути! — Рюгос зірвався з місця, проте Людвіг зупинив його. — Зажди, треба порадитись, як нам учинити краще.

— Але ж цей покидьок убив твого брата!

— Саме про це я й хочу говорити, — трохи підвищив топ Людвіг Улл.

— Пробач, — Рюгос сів у крісло.

— Шановний пане консул, цей чоловік, коли це дійсно Сем Джонсон (у чому ми повинні ще переконатися), взимку сорок третього — сорок четвертого років був тут, на острові, з експедицією Ейнара Свердрюпа, з якою прийшли і ми з Рюгосом. Цим я хочу сказати, що ми його добре знаємо і він нас, теж. Це стріляний вовк. Його не можна взяти голими руками. Із нас трьох прийняти його можете лише ви, пане Нейс… Я прошу вас зараз піти в мій кабінет і з'ясувати: перше — чи той це чоловік, про якого ми говоримо? Друге — чого він прийшов? Що спонукало його до такого кроку? Вас не переобтяжить моє прохання, пане управитель?

— Ні, але я повинен точніше усвідомити своє завдання. Мені ніколи ще не доводилось брати участь у таких делікатних справах. Я не дипломат… Ну, а коли він дійсно потребує політичного притулку? — Нейс обливався потом і вже витирав не лише лисину.

— Я прошу вас лише про одне: з'ясувати його особу і поговорити з ним, не виклинаючи підозри, хвилин п'ятнадцять-двадцять, поки наш друг консул зателефонує до Баренцбурга, а я — до Осло. Ніяких обіцянок не давайте. Якщо це Сем Джонсон, за ним тягнеться шлейф злочинів. Ви мене розумієте?

— Звичайно, звичайно розумію, — Нейс підвівся і рушив до дверей. — Краще буде, напевно, коли б я взяв у нього паспорт, а потім якось передав його вам сюди, пане губернатор. Як ви на це дивитесь?

— Добре, візьміть.

— Але як я передам його вам?

— За кілька хвилин до вас зайде фру Інгрід. Вона принесе вам чай і візьме його паспорт. І ще ось що, — Людвіг Улл підійшов до шафи, взяв пістолет і звичним рухом опустив його в задню кишеню. Потім вийняв з шафи портативний магнітофон і передав його Пейсу. — З цим краще не ховатись. В разі необхідності, скажіть, що оскільки секретар запізнюється, ви запишете вашу з ним розмову для протоколу, котрий потім буде складений за цим магнітофонним записом і кожна сторінка буде підписана ним особисто.

— Я все зрозумів, пане губернатор. — Юхан Нейс вийшов.

— Рюгос, тобі доведеться потурбуватися про безпеку пана управителя.

Поліцей-комісар вийшов до передпокою.

— А нам з вами, шановний мано консул, залишається чекати, доки нам не принесуть його паспорт.

Юхан Нейс увійшов до кабінету, привітався з відвідувачем, зручніше вмостився в кріслі за столом сюсельмана і лише після цього запитав:

— Чим можу бути вам корисним?

Він був досить респектабельний, цей пан інженер Нейс. Мав добре виховання, курс гірничого інституту слухав у Англії, був спадкоємцем пристойного капіталу. Не дивно, що Шульков сприйняв його за губернатора і поклонився в пояс. Губи його скорботно зламались, з розчервонілого ока викотилась скупа сльоза.

— Ваша країна, пане сюсельман, славиться у вільному світі своєю істинною демократією. Я прошу вас… Прошу у вас політичного притулку!

— З ким маю честь? — раптом строго спитав Юхан Нейс. Цей низькопробний трюк із сльозою починав його дратувати.

— Моє прізвище Шульков. Семен Шульков. Я звідти…

— Звідки? — брови управителя поповзли вгору.

— Із Баренцбурга. Прошу надати мені політичний притулок.

— Мотиви? — чомусь спитав Нейс.

— Які ще мотиви?! — Шульков зіскочив із стільця, але взяв себе в руки і знову сів. В очах палахкотіли іскри благородного гніву. — Не можу! Не хочу більше жити у їх проклятому світі! Все у них мені противне! Все поперек горла! Розумієте — я дворянин! Немає більше сили плазувати перед цими хамами!

— Де ви збираєтесь жити і на які кошти?

— О, пане сюсельман, якщо ви допоможете мені дістатися до Англії, я віддячу. Не думайте, що я людина без капіталу. Тепер я багатий і навіть дуже.

Юхан Нейс не стримався. Встав і офіційним тоном зауважив цьому розбурханому, розіпрілому від напруження і якогось тваринного страху за своє жалюгідне життя чоловікові:

— Я виконую свій обов'язок, а ваші слова про вдячність — поганий натяк на хабар!

— Що ви, що ви, пане губернатор, я і в думках нічого подібного не мав. Я лиш хотів від широкої російської душі…

— А коли я вас відправлю назад до Баренцбурга? — ніби якийсь диявол вселився в Нейса і весь чає підштовхував його до загострення розмови.

— Ви не зробите цього! — ледве не закричав Шульков.

— Чому? Хто мені заборонить?

Управитель з цікавістю спостерігав за перебіжчиком. Той з останніх сил намагався не показати, що погроза повернути його до Баренцбурга збила його з тону. Він зібрався з духом і випалив:

— Не зробите тому, що я маю з собою дещо таке, що дуже потрібно вам, американцям, англійцям, усім, хто виступає проти червоної чуми!

— То що ви там таке маєте, покажіть? — не криючи іронії сказав Нейс.

— Свою таємницю я відкрию тільки тому, — блиснувши шаленим оком, сказав Шульков, — хто заплатить мені! Та-ак… Заплатить і немало! Не посміхайтесь, я прийшов до вас не з порожніми руками!

Юхан Нейс вже хотів було спитати ще раз, що цей тип зумів прихопити, тікаючи з Баренцбурга, та вчасно згадав, що таких широких повноважень губернатор йому не давав, а брати ініціативу на себе в ситуації, коли ще так мало знаєш нове начальство, було справою ризикованою. До того ж на столі працював магнітофон і розмова фіксувалася на плівку.

— Ось вам перо і папір. Викладіть вашу заяву письмово. Напишіть все про себе. Якщо є документи, що засвідчують вашу особу, додайте до заяви.

— У мене паспорт… Радянський.

— Покажіть, — управитель взяв паспорт, зиркнув на фотографію, потім на Шулькова і, щоб якось приховати незнання російської мови, посміхнувся. — Ви тут ще зовсім молодий.

— Не так старять роки, як туга за хорошим життям, — оскирився гість.

— Ну, пишіть, пишіть, пано…

— Шульков. Семен Шульков, — з готовністю підказав перебіжчик.

— Сем… Семен… Добре, пане Шульков, пишіть, а я попрошу приготувати нам чаю. Ви прибігли на лижах і вам саме час випити, щоб врівноважити серце, поновити водний баланс. — Нейс з паспортом у руці попрямував до дверей.

— А можна чарочку? — скривився Шульков.

— Добре, я розпоряджусь, — йому нетерпілось швидше вийти, а цей тип усе не відпускав, мабуть, бажаючи впевнитись, що до нього поставились прихильно.

— І ще одне прохання, дозвольте у вашу відсутність на одну хвилинку спустити на вікнах штори?

Нейс не знав, що відповісти. Дозволити чи відмовити? Навіщо це йому? Чого він боїться? А може, за цим криється щось інше? Він уже хотів сказати ні, та його випередили:

— Не турбуйтесь, — тоном цілковитої невинності і в той же час вимогливо промовив Шульков. — Я не збираюсь робити нічого поганого. Мені потрібна темрява. Це дуже важливо, пане сюсольман, повірте.

Управитель Пейс непевно знизав плечима і, залишаючи кабінет, кинув:

— Почувайте себе вільно, пане Шульков.

Юхан Нейс попрямував до вітальні, де на нього чекали Людвіг Улл, його дружина і радянський консул.

— Ось його паспорт, пане губернатор.

Вологий, пропахлий потом документ виглядав як справжній. Рюгос, що зайшов слідом за управителем, взяв паспорт Шулькова і, поглянувши на фото, сказав:

— Це він, Сем Джонсон. Що накажете? — він дивився на Людвіга.

— Заарештуйте його, Рюгос, арештуйте негайно, — благально промовила Інгрід.

Проте поліцай-комісар Рюгос Торненсен чекав, що скаже губернатор. А той дивився на радянського консула, неначе чекав відповіді від нього.

— Мені важко будь-що радити вам, пане сюсельман, — почав Палій, уважно вдивляючись в риси людини, що була зображена на маленькій фотографії документа. — Я повинен навести довідки, а для цього мені необхідно зв'язатися телефоном з співробітниками консульства в Баренцбурзі.

Зависла важка пауза. Прямий телефон був у кабінеті губернатора, де зараз сидів Шульков. Першим знайшовся Рюгос.

— Можна скористатися радіозв'язком, але для цього…

Закінчити фразу йому не довелося. Крик, дикий, утробний, обірвав його на півслові. Присутні у вітальні на якусь мить заціпеніли, а потім кинулись до передпокою. Першим біля дверей кабінета, звідки долітали звуки якоїсь метушні, грюкіт, шум падаючих на підлогу предметів, опинився Рюгос. Не роздумуючи рвонув двері, і перед ним розверзлась темрява, з якої рвався той нелюдський крик. Рюгос вихопив пістолет і увійшов до кабінету. За ним рушили всі інші. Товстий засапаний управитель, що один лише знав про спущені штори, закричав через голову Інгрід:

— Світло! Увімкніть світло! Він спустив штори!

За мить у кабінеті клацнув вимикач і рівне спокійне світло залило все навкруги. Чоловік уже не кричав. Він сидів на підлозі біля перекинутого стільця і тупо дивився перед собою. Поруч нього лежала стара погнута фляга. Він тицяв у неї пальцем і тихо повторював:

— Там немає нічого… Там порожньо…

Його підняли, посадили на стілець. Він не опирався. Залишився до всього байдужим і тоді, коли на руках у нього клацнув замок наручників. Світло думки в його очах заступив туман безумства. І лише губи, певне, за інерцією, шепотіли одне-єдине слово:

— Порожнеча… Порожнеча… Порожньо…

Розділ одинадцятий ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ

Зауваження фельдшера про те, що зомлівають не лише екзальтовані дамочки, Касян згадав, як тільки спробував підвестися з тапчана. Минуло вже більше двадцяти хвилин, як у нього взяли кров, а млость не полишала його: перед очима все коливалось і пливло, наче на океанській хвилі.

— Полежіть ще, — порадив фельдшер.

— Треба йти. Палій дзвонитиме з Лонгіра.

— І чому це нам завжди здається, що без нас Земля перестане вертітися, — фельдшер стомлено сів у крісло і опустив важкі повіки. — Стомлююсь швидко… Певне, це моя остання полярка.

Касян поволі натягав на голову светра і думав, що старий теж з породи груманланів, як і він сам. Фельдшер давно і майже не виїжджаючи зимує на острові. Не дивлячись на солідний вік, має славу майстерного звіролова. Може пробігти на лижах півсотні кілометрів, аби лиш перевірити капкани, а повертається в селище з таким виглядом, ніби справа ця для нього звична і не важка, щось на зразок того, як збігати до крамниці за кефіром або за газетами на пошту.

— Касяне Миколайовичу, я чекаю, — зазирнув у двері Ворожейкін. — У нас з вами залишилось сім хвилин.

— Та йду… Вже йду, — відповів Касян і, повернувшись до фельдшера, спитав: — Скажіть, що там з Добринею? Це небезпечно…. Для його життя небезпечно? Ви мені правду скажіть… Ми з ним друзі.

— Операцію закінчено. Рани зашиті. Зараз йому знову переливають кров, до речі, вашу. Будемо сподіватися на молодий організм, а ще на бога, більше тепер ні на кого…

Дзвінок телефона прямого проводу вони з Ворожейкіним почули що на сходах. Важко дихаючи, вбігли до кабінету консула.

— Так, слухаю! — схопив трубку Ворожейкін. — Так, так, Павле Кайтановичу, це я… І він тут. Даю трубку.

— Слухаю, — сказав, тамуючи розбурхане серце, Касян. Голос консула він чув добре, але спочатку розібрати, про що той говорить, не міг: заважали кляті цвіркуни і бухання крові у вухах. — Повторіть, будьте ласкаві, Павле Кайтановичу, щось я нічого не можу зрозуміти.

— Ви мене погано чуєте?

— Та ні, добре. Тепер добре.

— Тут ось яка справа, Касяне Миколайовичу, з вами хоче говорити новий губернатор, пан Улл.

— Хто-хто?

— Новопризначений сюсельман. Шпіцбергене Людвіг Улл!

— Яне! Дорога ти моя людино, вітаю тебе! Ти чуєш мене, Кассію?..

Це був голос Улла.

— Людвіг! Я обнімаю тебе, Людвіг, — Касянове серце застукотіло ще частіше.

— От і ми тут. Ми знову тут, Яне, ми разом.

— Це здорово! Це чудово!.. А Інгрід?

— Тут! Тут. Зараз…

У трубці почулося схвильовано дихання і тихий, майже нечутний, але тихий знайомий голос, Інгрід. Вона сказала лише одне слово:

— Кассій…

Свідомість поверталася до Петра Добрині нешвидко. Спочатку з пітьми виникли і наблизились очі, змучені, заплакані. Наблизились і знову пропали. Потім він на мить уловив дівоче обличчя. Губи щось шепотіли, здається, його ім'я, і ще якесь знайоме слово вгадувалося у русі цих вуст. Але звука не було, і Петро не міг зрозуміти його значення. Намагався напружити пам'ять. Напруження відгукнулося болем. Цей біль навалився на серце і раптом так стиснув його, що воно не витримало і розірвалося на багато дрібних уламків, котрі розлітались далеко «Далеко і поступово гасли, пропадали в густій глибокій темряві, що оточувала його. Відчуття польоту поступово наповнило тіло. Добрині здавалося, що він летить кудись, а повз нього з шаленою швидкістю проносяться погаслі зорі. І жодної світлої цятки, смужечки, ні найменшої шпаринки для світла, яке було десь поруч, за цією чорною стіною всесвіту. Там були яскраве сонце і життя. Він знав: там життя буяло. Звідти йому чувся шепіт, що звучав у ньому наче многоголоса луна: «Ти чуєш? Чуєш мене, Петрусю?» Чий це такий знайомий голос? Хто це кличе його? Мати чи, може, Людмила? «Любий мій, це я-а-а… Ти чуєш мене? Чує-єш?..»

Петро чув, і це одне переповнювало його таким солодким почуття чекання, що «він боявся, як би воно, це чекання, не переросло в біль і не навалилось знову на серце. Адже він усе ще летів…

«Петро! Петрику! Петрусю!.. Прокинься! Ти мене чуєш?» Добриня зібрався з силою і йому здалося, що він крикнув: «Чу-ю-у!..» Від цього крику темрява тріснула і розвалилася, наче шкаралупа велетенського яйця, в середині якого він себе почував. З туману випливло лице Людмили. Воно наблизилось до нього. Тут Петро почув її голос, і йому захотілося ближче, зовсім близько побачити її очі, зазирнути в них.

«Ніно Павлівно! Ідіть сюди! Він чує мене! Чує! Петрусю!..» Так називала його мати, тільки вона. Жодна інша жінка на світі не називала його цим ім'ям. Але чому він чує. голос Людмили? Чому бачить осяяне посмішкою її лице? Чому її очі із зелених стають синіми? Чому? Відповіді не було. Не було… Добриня знову летів, все додаючи у швидкості, і знову назустріч йому пролітали, наче чорні ядра, згаслі зірки…

Біла «Грейс О'Нейл», розрізаючи високим форштевнем зустрічну хвилю, легко бігла вздовж берега до миса Ліннея. На її палубі поруч з Патріком стояли Касян і Людвіг Улл. У кільватері поспішала шхуна сюсельмана, на якій годину тому в Барепцбург було привезено Іванова-Шулькова-Джонсона, що з горя позбувся розуму. Його передали на догляд Ніні Павлівні. Хвороба душі була у нього ніби тихою, проте, знаючи його підступну натуру, консул наказав приставити до нього охорону. Коли Касян побачив Шулькова на пірсі, це був уже не той чоловік, якого він знав раніше, це був навіть не чоловік, а тінь, руїна. Поява його на пірсі справила на людей важке враження. Та воно не могло заступити Касяну Калікіну тієї величезної радості, яку принесла йому зустріч з Людвігом Уллом. Почуття душевного свята не залишало його і зараз. Ось стоять вони — вже сиві бійці воєнних років. Якими молодими вони були тоді…

І все-таки чудово, що у світі є люди, на котрих ти можеш покластися, звіритись, сподіватись. Чиста совість покликала їх під знамена Опору, і, не зважаючи на різні національні інтереси, характери, вірування і багато що інше, що розділяло їх тоді, між ними виникло силове поле душевного магнетизму, що зветься дружбою. Таке не забувається! Ні роки, ні відстані не в змозі убити пам'ять чесного серця. На все їх подальше життя від цієї дружби ллється світло довір'я, вірності, розуміння. А коли люди розуміють одне одного — це вже саме по собі щастя.

Щастя! Що це — доля чи талант? Що робить людину щасливою? Що їй потрібно для повного щастя?.. Про це Касян багато думав і раніше, а з тієї миті, як почав писати книгу, ці думки мали для нього особливе значення. Він Давно вже помітив, що люди рідко живуть сучасним. Багато з них просто не в змозі осягнути значення сьогочасних подій. Усі ми вступаємо в повий день з багажем минулого і гарячим чеканням майбутнього, забуваючи, що життя наше тече, здійснюється, функціонує саме тут, зараз. Здатність охопити життя у нерозривній єдності минулого, сучасного і майбутнього — це і є дар людського інтелекту. Однак при всьому тому вміння бачити, ночувати, розуміти ось це конкретне, залите сліпучим світлом море, похмурий скелястий берег, цих людей, що не встигли що насолодитись радістю зустрічі і вже засмучених розлукою, що ось-ось має накрити їх душі чорним крилом. Дивитися на цих сивих чоловіків і проти всякої логіки бачити їх такими молодими. Відчувати цей пружний, насичений густими пахощами південних морів вітер, що відносить з собою крики галасуючих над палубою мартинів, і все інше, з чого зіткано чари цієї неповторної миті. Якщо вона побачена тобою, пережита, закарбована і відображена не лише у твоїй пам'яті, але і в словах на чистому листі паперу, і коли не лише ти, але й інші, прочитавши, переживуть те ж, що й ти, тоді ця здатність — оживляти миттєвості нашого життя — дає право називати себе художником.

Білий лист!.. Чарівна сила його магії. Вона відтворює мить і вічність, неуявне в втомі і огром всесвіту, рух часу і людської душі. Художник, великий, він чи малий, рівно відчуває перед нею священний трепет, хоч тільки в його владі підкоряти її своїй волі.

От стоять вони поруч, Патрік і Людвіг, такі різні і в чомусь схожі, ясні, прості і неймовірно складні людські натури. Як написати їх? Як розповісти про їх життя, радості і біди?

— Ні, цього ми так не залишимо, — говорив, вислухавши Патріка, Улл.

— Але що я можу їм протиставити? У них у руках преса, гроші. Боси із Сіті створили фонд для підтримки таких, як Мак-Ллойд. Читачам їхніх газет потрібні сенсації…

— Їм потрібні сенсації? Вони їх матимуть! — Людвіг ледве стримував себе. — Але тепер усе, про що будуть писати їх газети, має працювати проти Мак-Ллойда і його компанії. Ми підкинемо їм таку наживку, а потім вивернемо цих покидьків навиворіт. Ти згоден, Яне?

Касян був згоден, але, сказати правду, як допомогти Патріку більше, ніж уже допоміг, не знав. Він навіть не міг напевне сказати, чого вартий той факт, що тіло Кребса, яке пролежало стільки років у вічній мерзлоті, потрапить до судової експертизи. Адже ті, хто викопав його з могили біля літака, могли зірвати з нього не лише одяг, але й як завгодно поранити небіжчика. Зараз Касян не був певен, чи бачив він ті рани на тілі Кребса, чи ні. Так, він знайшов його на березі і поховав потім у братській могилі, але…

Людвіг Улл думав інакше.

— Ми викриємо цю шайку! — запально говорив він. — Якщо ці продажні писаки накинулись на протухлу фальшивку, уявляю, як вони накинуться на правду. У тебе тепер два свідки, Патрік. Ми з Яном виступимо на цьому, процесі. Хай Мак-Ллойд подає позов, хай… Сподіваюсь, ти не відмовишся, Ян!

— Ні, Людвіг, не відмовлюсь. Проте я не зовсім розумію, чим ми можемо допомогти. Фляга, портсигар, навіть тіло Кребса — це все не прямі докази. А де прямі?

Підійшла Джейн і сказала, що в кают-компанії накрито стіл. Патрік запросив друзів на прощання пообідати разом. Вони рушили палубою, уважно слухаючи Людвіга.

— Зараз в каюті, я дам вам прослухати одну плівку. Вона не може бути доказовою на суді, але для нас дуже важливо вирішити…

Коли вони зайшли до кают-компанії, Людвіг дістав з папки-дипломата, яку мав при собі, портативний магнітофон і заходився його налаштовувати. За бортом шуміла хвиля, підвивав у снастях вітер. Здавалось, малогабаритному апарату не перемогти ні того шуму, ні глухого гуркоту моторів, але у магнітофона несподівано виявився чіткий і сильний голос. Спочатку чулося лиш шипіння, і всі мимоволі потяглися вперед, потім високий голос промовив:

«А коли я вас відправлю назад до Баренцбурга?»

— Це Нейс, управитель шахтами компанії «Стуре Норшке». Я попросив його поговорити з цим типом, мене і Рюгоса він знає в лице.

«Ви не зробите цього!» — майже крикнув у відповідь хрипкуватий баритон.

Касян одразу впізнав голос Шулькова. «Чому? Хто мені заборонить?»

«Не зробите тому, що я маю з собою дещо таке, що дуже потрібно вам, американцям, англійцям, усім, хто виступає проти червоної чуми!»

«То що ж ви там таке маєте, покажіть?»

«Свою таємницю я відкрию тільки тому, хто заплатить мені! Та-ак… Заплатить і немало! Не посміхайтесь, я прийшов до вас не з порожніми руками!»

— Вам зрозуміло, про що він говорить? — запитав Людвіг, скориставшись паузою.

В очах Патріка блукало запитання. А тоді Касян сказав:

— Це він про папери доктора Гергардта, які Шлезінгер перефотографував, а плівку заховав у тайник, що був у флязі. У тій самій флязі, яку цей покидьок украв з цієї каюти.

— Слухайте далі, — підніс догори палець Людвіг.

«У мене паспорт… Радянський».

«Покажіть… Ви тут ще зовсім молодий».

«Не так старять роки, як туга за хорошим життям».

«Ну, пишіть, пишіть пане…»

«Шульков. Семен Шульков».

Улл зупинив плівку.

— Це Сем Джонсон. Той самий, що підписував сторінки сфабрикованого проти тебе щоденника. Але тут є одне місце… Мені треба з вами порадитись. — Людвіг Улл натиснув кнопку магнітофона, Почувся шум, хряснули двері, і настала довга пауза, протягом якої з магнітофона доносилось сопіння, напружено дихання і, зрештою, вирвався добірний матюк, довгий і заковиристий, де згадувались, крім рідної матусі і всіх святих, імена Шлезінгера і Мак-Ллойда. Час від часу крізь лайку проскакували окремі осмислені репліки і слова.

«Обдурив! Як сліпе щеня обвів навкруг пальця! Тут же нічого нема! Нема!.. Порожньо!.. По-рож-неча!!! І я за нею ганявся… Ідіот! Як я міг повірити цьому пройді Шлезінгеру? Це кінець! Повний крах! Крах-а-ах! А-а-а… А-а-а-а-а!!!»

Нелюдський крик тривав, поки знову не хряснули двері і до кімнати не вбігли люди.

— Як вам здається, — спитав Людвіг Улл, — він збожеволів, чи що?

— Мабуть, від такого можна позбутись розуму, — сказав Патрік.

— Божевільний так не поводить себе, — заперечив Касян. — Це шок. Відійде, мені здається, він ще оговтається. Ця порода падлюк живуча.

— Значить, він теж може бути допитаний по цій справі, — зауважив Людвіг. — Тепер він не буде закривати свого шефа Шлезінгера, тепер він викладе таке… Але скажіть мені, друзі, яким все-таки треба бути дурнем, щоб стільки років…

— Та він божевільний від народження! — скрикнув Патрік.

— Твоя правда, друже, — погодився Людвіг, ховаючи магнітофон. — Щоб повірити в цю історію, треба було збожеволіти значно раніше, ніж стати її учасником… А що ви скажете на це?

Улл дістав з папки кілька конвертів і поклав їх на край столу. Потім вийняв окуляри.

— Я приготував їх для тебе, Яне, але не наважився відіслати поштою. Архів у Осло охоче видав мені довідки з питань, які тебе цікавлять. Проте пошта у нас, м'яко кажучи, працює не завжди ритмічно. З цих офіційних довідок виходить, що в час війни в районі Балстада дійсно існувала лабораторія доктора Гергардта, де проводились експерименти на людях, переважно військовополонених з табору, який був поруч. Сьогодні вже перестало бути секретом, що в концтаборах німецькі хіміки і бактеріологи перевіряли ефективність своїх сатанинських вакцин на в'язнях. Це робилося і в Балстаді на об'єкті «Вікінг». Гітлерівці готувалися до хімічної і бактеріологічної війни, це теж не секрет. У їхньому розпорядженні вже тоді були бутан і заман та інші засоби масового знищення. Їх не встигли застосувати з причин навального наступу радянських військ.

Фашистська Німеччина розгромлена, але сліди її злочинів залишились, і найбільшу небезпеку становить те, що плани маньяка Гергардта не дають декому спокою. Збираючи матеріал для твоєї книги, Кассію, Інгрід і я написали у Мюнхен і отримали відповідь: Баварська академія обрала доктора Гергардта своїм почесним академіком. Зрозуміло, посмертно.

— Це добре, що посмертно, — з полегшенням зітхнув Патрік.

— На жаль, у Гергардта є послідовники. У Мюнхенському інституті хімії, котрий, візьміть на замітку, носить його ім'я, стверджують, що хімічна зброя набагато ефективніша від ядерної. По-перше, вона, як хтось там у них підрахував, у двадцять тисяч разів дешевша. По-друге, якщо ядерна на десятки, а то й сотні років перетворює цілі континенти у мертві пустелі, то хімічна вже через кілька тижнів, після застосування нейтралізатора «Гергардт-3-біс», відкриває шлях до всіх багатств, які дістануться «переможцям» неушкодженими, до того ж таки просто в стерильному вигляді.

— Виходить, те, про що мріяв Гергардт, здійснилося, — невесело підвів підсумок Касян.

— Поки що лише в лабораторіях його послідовників.

— Біда, якщо це потрапить до рук генералів, — вигукнув Патрік. — Сьогодні наші військові в легкістю пустунів-недоростків позбавляють майбутнього цілі народи.

— Ваші генерали хочуть покарати перш за все нас, — промовив Касян. — Їм не подобається, як ми живемо, як думаємо. Вони готові пожертвувати Європою, Азією, позбавити права на життя мільярди людей лише тому, що їм не всюди дозволяють грабувати безкарно. Воістину, хто смерть обрав для кари інших, у того власне життя — злочин.

— Справа об'єкту «Вікінг», — повернув на конкретне Людвіг Улл, зберігається в архівах Осло. З неї, в разі потреби, можна буде зняти копію, принаймні з тих документів, які знадобляться для суду. Та перш за все нам самим ще треба дещо з'ясувати, зібрати докупи, скласти в логічній послідовності всі події… Ролі ІІІлезінгера і Мак-Ллойда, доля фляги і контейнера з зошитом Гергардта, здається, нам відомі.

— Не до кінця, — зітхнув Касян. — Контейнер… Якби його вдалося знайти.

— До цього ми зараз підійдемо, — загадково висловився Людвіг. — Отже, прошу уваги… 1959 рік. На острові таємно з'являються двоє. Одного ми знаємо точно — це Мак-Ллойд. Він залишив візитну картку — портсигар. Другий, вірогідніш за все, був Шлезінгер. Вони шукають контейнер, флягу, але марно.

— Все це я забрав ще в сорок четвертому. Фляга — ось вона, — Касян показав на стіл, де лежала понівечена посудина з монограмою. — А контейнер… Я тоді прив'язав його на шию Рудому, але…

Людвіг Улл вийняв з папки-дипломата невеликий, загорнутий у голубий целофан, предмет. Не поспішаючи, розгорнув його, і всі побачили довгастий, нержавіючої сталі контейнер, на якому читався напис, зроблений готичними літерами: «Вікінг». Цілком таємно».

— Це він! Той самий, — ледве стримуючи хвилювання, підтвердив Касян.

— У ньому зошит Гергардта?! — не вірячи своїм очам, спитав Патрік.

— Повинен бути тут, — сказав Людвіг. — Точніше, тут все, що поклав у нього Кребс у сорок четвертому. З того часу його ніхто не відкривав. Вибуховий механізм, яким обладнана ця штука, в повному порядку. Щоб відкрити, треба знати код. Так що, друже, поводься з ним обережно і не забудь попередити судових експертів. Віднині у твоїх руках найвагоміший аргумент проти Мак-Ллойда, Шлезінгера і компанії.

Патрік Белч підвівся, відкоркував шампанське і розлив у бокали.

— Друзі, — промовив він тихим, але твердим голосом, — я прожив на світі досить багато років і знаю… Тепер знаю напевне: доля не обійшла мене. Вона подарувала мені найдорожче, що в неї є, — дружбу. Справжню дружбу. Якщо людина затуляє очі на чужу біду — це боягуз, але коли вона знаходить в собі сили затулити очі на біду власну і допомогти другові — це мужня людина! За вашу мужність, друзі! Будьте щасливі!

Джейн запросила до столу. За трапезою і далі обговорювались подробиці справи, яка тепер стала важливою для всіх трьох. Роль господині не заважала Джейн дослухатися до того, про що мовилось. Це були друзі її батька, і вона намагалась зрозуміти, що вони за люди, чим схожі і чим не схожі на інших, що відрізняє їх від багатьох її лондонських знайомих. Лише тепер, сидячи з ними за одним столом, повною мірою відчула — твердість духу. Саме це і вирізняло їх з поміж інших людей. Ні, її батько не був легковажним мрійником, донкіхотом, як про нього плескали злі язики в Лондоні. Він знав, за що виходив на герць і проти кого. Все відкрилось Джейн тільки тепер, і не дивно, що цього не зрозумів малий Гарольд. Адже він майже не жив з батьком, а тому і не мав змоги пізнати його, як людину, до кінця. Коли б він був тут, коли б бачив все те, що довелося побачити їй. Ці зустрічі з людьми тут, у Баренцбурзі. З людьми, що так не схожі на тих, які оточують Гарольда зараз. Досить йому було б познайомитись з батьковими друзями і, вона певна, у хлопця відкрилися б очі. Він побачив би зовсім інший світ. Та нічого, друзів батька Гарольд побачить на суді. Він розумний і тонкий, він усе зрозуміє. А коли безсовісна брехня, підлі наклепи Мак Ллойда стануть очевидними, Гарольд уже не зможи далі вірити батьковим ворогам, він знатиме про нього істинну правду. До кают-компанії зайшов шкіпер Хосуел.

— Панове, насмілюсь доповісти, ми обійшли мис Ліннея.

Йому не відповіли, проте це його не збентежило.

— На березі видно великий камінний хрест. Накажете спускати шлюпки? Я доко дав команду: «Стоп-машина!»

«Грейс О'Нейл» спустила шлюпку. На берег відпливли Патрік, Касян, Людвіг і шкіпер Хосуел. Прапорці на її щоглі просемафорили на шхуну сюсельмана і звідти на берег вирушила шлюпка з матросами, озброєними кайлами і лопатами. Вісім чоловік зійшли на горб, до братської могили. На ній височів великий, у два людських зрости, камінний хрест. Солоні вітри і мох майже зруйнували висічені на ньому слова. Чітко читалася лиш назва корабля «Карл Інгелот».

Касян показав місце, де він закопав тіло Кребса. Матроси заходилися розчищати злежаний сніг, довбати кайлами вічну мерзлоту.

— Тіло краще взяти монолітом, з мерзлотою разом, — порадив Касян.

— Так, так, — закивав головою Хосуел. — Так буде ліпше для експертів. 1 везти краще. Покладемо в цинковий футляр, засипемо снігом, загорнемо в брезент… Буде, як у холодильнику.

Касян одійшов убік, закурив. Згадався Добриня. Після операції Петру не стало краще, він усе ще перебував у нестямі. Перед від'їздом з Баренцбурга Касян подзвонив до лікарні. Трубку взяла Людмила. Досить було почути її голос і без прямого запитання отримав вичерпну відповідь: вона любить Петра.

«А якої відповіді ти, власне, чекав? Хотів почути, чи любить вона тебе? Куди поспішаєш, час усе розставить на свої місця. Тобі сорок шість, мав би знати — на чужому горі ще ніхто собі щастя не добув. Чи міг би ти жити, знаючи, що заволодів чужим коханням? Ні і ні!»

— Кассію-Я-а-ане! — почув голос Патріка.

Повернувся і побачив друзів. Вони стояли на вершині скелі, що чорним громаддям нависала над прибережним горбом. Коли піднявся до них, побачив: стоять біля невеликої тріщини і щось уважно розглядають, розгортаючи лишайник.

— На цьому місці вона знайшла ремінь, плетений шолом, а в ньому контейнер.

— І як вона його помітила? — здивувався Патрік. — Усе ж поросло мохом.

— Вона оступилась.

— А я стільки років шукав, — сказав Касян. — Кожного літа приходив сюди і не побачив…

— Давайте вийдемо ще трохи вище, — запропонував Людвіг.

— Що, потягло на ходжені стежки? — посміхнувся Касян.

— Повинен визнати, що це саме так, — Людвіг обняв Патріка за плечі. — На макушці он тієї скелі, друже мій, ми стояли, стискаючи кулаки від безсилля і люті, коли підводний човен забирав на борт Шлезінгера і Сема. До цього часу шкодую, що не змогли ми їх тоді перехопити.

— На двох покидьків сьогодні у світі було б менше, — сказав Касян. Там, трохи вище на схилі, він упізнав те місце, де лежав, стікаючи кров'ю, з пробитими кулею ногами. Це було за тими гострими, наче вовчі ікла, уламками скелі.

«Певне, у кожного час від часу виникає потреба нахилитись душею до минулого. Бо на тих бойових стежках-дорогах, якими довелося пройти, залишилась вельми суттєва частка тебе самого…»

Внизу котило буруни море, огризався до вітру прибій, гойдались на хвилях дві шхуни, і носилися хмари стривожених птиць. Неозорість, вічність моря і неба викликали думки про несправедливість такого короткого буття людини на цій прекрасній землі, наповнювали душу протестом проти тих, хто чомусь вирішив, що має право перекреслити на ній життя зовсім.

Вийшовши на край стрімкої скелі, всі троє, не змовляючись, обнялись. Так їм легше було зустрічати злий холодний вітер, що дув з моря.

В Баренцбург Касян повертався на шхуні сюсельмана. Уже давно зникла ва горизонтом біла «Грейс О'Нейл», а вони з Людвігом все стояли на кормі і мовчали. З шумом виривалась із-під гвинтів спінена доріжка, посвистував у вантах пружний норд-ост, глухо вібрував корпус, наповнюючи все навкруги потужним затаєним гулом машин. Ці відчуття були реальними, зримими, а от у те, що вони тільки-но розпрощалися з Патріком, чомусь не вірилось. Так ніби не наяву, а уві сні привиділась легка і біла, мов лебідь, «Грейс О'Нейл».

Шхуна сюсельмана входила у Грен-Гарбур. Ліворуч напористо врізався між небо і море, схожий на обернену зубцями вгору пилку, мис Ліннея, праворуч, за чорно-зеленими водами Айс-фьорда, поволі рухалось назустріч мису скелисте громаддя Алкурнехта. З'єднавшись, вони закрили горизонт і ніби перегорнулась що одна сторінка людського життя. Касян майже фізично відчув це, наче увірвалось щось у душі, відпливло разом з Патріком, його милою Джейн, з цим велетнем шкіпером, котрого толком і роздивитись не було часу. Зустріч друзів була короткою, майже миттєвою. Стільки років не бачились, і ось звела доля на кілька днів, що зараз уже здаються примарними.

— Ти, я бачу, зовсім засумував, — звернувся до нього Людвіг. — Ходім, а то ще простудишся.

— Нічого, я звик до тутешніх вітрів.

Вони спустились в каюту, що більше нагадувала кабінет. Напевно, вона і служила, як робоче приміщення губернатора, якому часто доводилось займатися справами врядування прямо в борту, адже архіпелаг такий великий і поселення на ньому так розкидані, що об'їхати їх тож не жарт. На стіні, за письмовим столом — карта ІІІпіцбергена, на бокових тумбах — старовинні прилади, призначення яких зараз і вгадати важко.

Поки Людвіг наливав біля бару віскі, Касян, сидячи в глибокому шкіряному фотелі, насолоджувався теплом і з цікавістю оглядав цей обставлений у стилі ретро кабінет. Раптом прямо перед собою, на краю масивного дубового столу, побачив її портрет. Так, це була вона, Інгрід, але якась інша. Не та, яку він знав і всі ці роки носив у пам'яті і серці. Тут вона була зовсім не така, як на тому портреті, що висів у його будиночку на ГРП. На фото, оправлене в литу срібну рамку, була зображена жінка років сорока, вже посивіла, з глибокими розумними очима, в яких заліг давній неминаючий смуток. Проте і зараз Інгрід була на диво гарною.

— Давай вип'ємо за удачу, — Людвіг поставив на стіл пляшку. — Тобі з содовою? Чого мовчиш? Замерз? Тоді випий чистого… Швидше зігрієшся.

Касян взяв з рук Людвіга бокал.

— Кажеш, за удачу…

— Хай вона буде з ним, Патріком Белчем. Вона йому зараз дуже потрібна.

— П'ю за нього. Він того вартий! — Касян випив віскі і, обертаючи пальцями тонку ніжку бокала, спитав: — А чому з тобою не приїхала…

— Інгрід?

— Угу…

— Розумієш, вона… Зустріч з цим Джонсоном справила на неї занадто сильне враження. Вона одразу його впізнала.

— Інгрід впізнала, а я от… Ходив з ним поруч, зустрічався, розмовляли, в баньку до нього на Чистий ручай паритись бігав, а не впізнав.

— Нічого дивного. Я б теж не впізнав. Адже ти його тоді в Свеа якусь мить всього й бачив та ще в такій метушні. Нелегко через стільки років упізнати людину, з якою перемовився одним словом, не більше.

— Але ж вона впізнала…

— Він у неї на очах убив Ролфа, та ще й ножем… Таке не забувається.

«Мабуть, що так», — подумав Касян. Йому згадалося, як тягли його з мису Ліннея, а потім у Долині Гейзерів, ще не зовсім одужавши сама, вчила його ходити. Виводила посидіти на сонечку, а потім, коли ноги його зміцніли і весна подарувала їм квіти, вони почали ходити на луг, усе далі й далі від бази. Туди, де ніхто вже не міг бачити їх, де він зібрав для неї перший букетик. Як же вони називались, ті убогі квіточки? Інгрід вимовляла їх назву норвезькою мовою з особливою ніжністю… Це там, у забутій людьми зимарці, вона сказала йому: «Нічого в житті не проси, що менше тебе варте, хоч у коханні, хоч в інших справах. А взяв — не забудь віддати, все одно повною мірою повертати доведеться».

— Твоя правда, Ін, — тихо промовив Касян, дивлячись на портрет. Він навіть не помітив, що виголошує вслух думки, що не мали відношення до їх розмови з Людвігом. Однак той не звернув уваги, хоч його думки, як і Касянові, зараз теж переймала Інгрід. Та чи й могло бути інакше — в житті кожного з них вона займала не останнє місце.

— Знаєш, Яне, я все думаю, як вона там… Цією зустріччю з Джонсоном вона була так розтривожена, що злягла. За останні роки у нас це один-єдиний випадок, коли у хвилини важкі для одного, другий відсутній… Давай-но пошлемо їй радіограму. — Людвіг сів до столу, вийняв блокнот і заходився писати. — Значить гак. Шановна фру Інгрід Крістіансен…

— Вона залишилась на своєму прізвищі?

— Так. Це єдина умова, яку вона висунула в час нашого шлюбу. Вона вважає, що Улл непристойно коротке прізвище, а от Крістіансен — вже інша справа. — Людвіг щось писав і в той же час вів розмову далі: — У нашому Хамморфорсті чудних людей більш ніж треба. Ти повинен пам'ятати старого Лундхолста? На його човні ви припливли до нас на Синлбард.

— А він що живий? — здивувався Касян.

— Живий і до цього часу лякає всіх, що попливе у кругосвітню…

— Я бачу, ти любиш її.

— Кого? Інгрід?.. Її не можна не любити. Вона…

У двері хтось постукав.

— Заходьте.

Матрос переступив поріг, приклав два пальці до берета.

— Викликали, пане сюсельман?

— Так, почекайте хвилинку, я зараз закінчу, — Людвіг дописав ще кілька слів і, підвівшись з-за столу, прочитав: «Дорога Інгрід! Твій Кассій — чудовий хлопець. Він усе такий, як був тоді, і, як мені здається, любить тебе не менше, ніж колись… Цілуємо тебе обидва. У нас все в порядку!» Далі підписи… Щодо тексту, заперечень немає?

Касян поглянув на Людвіга. Той посміхався відкрито, привітно.

— Цей текст передайте в Лонгір для фру Крістіансен.

— Слухаю, капітане! — матрос вправно повернувся на підборах і вийшов.

А Людвіг уже знову наливав бокали.

— Тепер за тебе, Яне, — сказав він. — За ту добру силу, яку ти випромінюєш… І без якої в цьому житті було б холодно і незатишно.

— Зажди, до чого тут я? Коли вже тост, то за неї, — він показав на портрет Інгрід.

— Я завжди знав, що ти справжній лицар!

Касян поставив бокал.

— Відверто кажучи, я до цього часу не вірю, що все це правда….

— Що саме? — спитав Людвіг.

— Ну, що ти тут… І що Патрік… І Інгрід… У мене таке враження, ніби все це мені приснилося — і я прокинусь, а всього цього нема. Ні тебе, ні… Їй-богу, мені весь час хочеться тебе торкнутися.

— Їй-богу? І це говорить войовничий атеїст?

— Дивись, запам'ятав.

— Як можу не пам'ятати, адже ти мій брат! Ти в мене замість Ролфа, розумієш? Він поріднив нас з тобою.

Касян взяв зі столу свій бокал.

— Налий. Вип'ємо за тих солдатів, котрим не пощастило дожити до Перемоги. Чиєю милістю ми всі живемо на цьому світі. Вип'ємо за Ролфа!

Вони випили і довго стояли мовчки. Потім Людвіг вибачився і вийшов. Йому треба було дати розпорядження команді — тут, на цій шхуні, до всього він був ще й капітаном. Касян сів у фотель і задивився в очі Інгрід, неначе намагався зрозуміти: чи правду сказав Людвіг? А вона дивилась на нього з докором і ще більшим смутком. Такі очі у неї були тільки там, на пристані Баренцбурга, коли вони прощалися.

— Так склалося, Ін. Вибач. — Касян сказав про це голосно, ніби перед ним не портрет, а сама Інгрід. — Я радий, що ти щаслива.

Він встав і вийшов. На палубі його зустрів сильний бриз, штовхнув у груди, обпалив лице солоною, невидною зблизька мжичкою. Порт ще ховався за синюватою пеленою низького туману, над яким ніби висіли в повітрі палуба і надбудови «Державіна», а вище, освітлений північним сонцем, ярився рожевими шапками засніжених покрівель Баренцбург. Над ним проти вітру неслись рвані, схожі на дим хмарини. Шхуна перетинала затоку проти крутої хвилі. Вона то пірнала, то злітала на піняві гребні, і тоді розсічені навпіл глиби води проносились обабіч бортів. Піна підкочувалась до ніг Касяна, проте він не поспішав заховатись у рубці. Якась тривога чулася йому в криках чайок, що висіли над палубою. Щось незвичне було і в обличчі причалу, який усе ясніше проступав крізь мжичку туману.

Раптом увагу Касяна прикував до себе напис, якого раніше (він знав це точно) не було. Спочатку на брандмауері головного складу можна було прочитати лише «ПРИЧАЛ» і ще три незрозумілі літери «ПЕТ», а решту заступав корпус «Державіна». І знову тривога вколола в серце і розлилась передчуттям біди. Щоб якомога швидше прочитати той дивний напис, Калікін пройшов на ніс лебідки, об яку розбивалися піняві баранці хвиль. Солона пилюка сліпила очі, шалена хвиля облила його з ніг до голови, але він вчепився руками в лебідку і прикипів до неї, вдивляючись у кожну літеру, що поволі випливала з-за високого скошеного форштевня. Над написом ще трудилися малярі, що висіли на брандмауері в ремонтній люльці: «ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»… Завмерло, зупинилося серце. І раптом застукотіло часто-часто, з перебоями. Сумніву не було. «Таких написів живим не пишуть. Немає більше Петра… Не врятувала медицина…»

Касян стояв закам'янілий, сліпий від горн і сліз. Його покликали раз, другий, але він не чув нічого. Тільки коли підійшов Людвіг і попросив його відійти від лебідки, до кожна нова хвиля могла змити його за борт, розімкнув заледенілі пальці. Проте в каюту вже не пішов. Стояв біля бортових дверей, поки не спустили трап.

— Що з тобою, Яне? Ти погано виглядаєш. Може, тобі чимось допомогти? — допитувався стурбований його станом Людвіг. — Тобі потрібен лікар.

— Не хвилюйся, я в нормі. Це нерви…

— Братові, Яне, треба говорити правду. Я ж бачу, з тобою щось недобре відбувається. Сталося це в той час, коли ти залишився один. Скажи мені, в чому справа? Інакше я буду думати, що винуватий у чомусь я…

Касянові було важко говорити, горло стиснула судомина і сил стало лише на те, щоб не розплакатись. Він обняв Людвіга, вчепився в його плече задубілими на вітрі пальцями.

— Ти ні в чому не винуватий… — І Касян показав на стіну, де великими, майже на повний людський зріст, літерами було написано: «ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ». — Цього хлопця убив Шульков.

— Хто? — перепитав Людвіг.

— Джонсон! — заскреготав зубами Касян. — Петро був моїм другом, і його тепер нема. Ніколи не думав, що він може померти. Такий молодий…

— Слова не допоможуть, тому я не буду тебе заспокоювати, — по довгій паузі промовив Людвіг. — Я розумію тебе — це горе.

Він провів Касяна на берег і, стискаючи на прощання руку, сказав:

— Ми з Інгрід чекаємо на тебе. Коли б ти не приїхав, ми будемо раді.

Прибрали трап, віддали швартові, і шхуна відчалила. Людвіг весь час стояв на борту. Потім, коли судно порівнялося з маяком, зайшов до рубки. Касян бачив це, піднімаючись сходами з порту в селище. Піднімався поволі. Неначе пудові гирі висіли зараз на його ослаблих ногах. На середній площадці зупинився перевести подих, сперся на поруччя і довго дивився за маяк, проводжаючи поглядом шхуну сюсельмана, що вже виходила в Айс-фьорд. Мис Ліннея сягав обрію, виблискуючи на сонці гостряками льодових вершин, а ще далі, за Форландською протокою, проглядала з рожевої мжички бліда смужка Землі Принца Карла.

Вже не раз Касян ловив себе на тому, що поза власним бажанням милується неласкавою красою Півночі. Тут і земля, і море, і небо, і повітря несли на собі печать неповторної первозданності, що таїла в собі незвичайну силу, здатну відроджувати людину, вселяти в неї духовну чистоту і міць.

Касян не раз мав нагоду переконатись, що тут сама природа ставить безкомпромісні вимоги до людей і безкомпромісно визначає ціну кожному, сортуючи їх на вартих і не вартих поваги. Не вартих Північ не любить, вона викидає їх, як море викидає на берег сміття і тріски, а вартих…

— Ох, Касяне Миколайовичу… Ось ви де! — забринів раптом срібним дзвіночком голос у нього за спиною. — А я вже до вертольотчиків бігала, думала, знову полетіли… Листа вашого я знайшла. Танцюйте!

Касян озирнувся. Перед ним стояла ладненька, гостроока молодичка з пошти. В руці вертіла голубий конверт, і лукаві, безпутні бісенята пританцьовували в її чорненьких очках.

— Лист вам із Хаммерферста, а духи французькі. Танцюйте, а то не віддам!

— Не до танців мені, — сумно сказав Касян. Молодичка зазирнула йому в обличчя і, певне, побачила там щось таке, від чого очка її згасли і вся вона нараз знітилась. Простягла листа і зібралася піти. Та, видно, дуже вже кортіло їй потанцювати сьогодні на «Державіні» з начальником ГРП Касяном Калікіним і вона все ж вирішила спробувати щастя. Згаслим, без надії, голосом промовила:

— Кіно нове буде. «Клеопатра»… Елізабет Тейлор і Річард Бартон у головних ролях.

Касян дивився на голубий конверт і мовчав. Якусь мить, майже вороже, з-під лоба молодичка дивилась на нього, потім махнула рукою і подалась донизу, лунко цокаючи підкованими чобітками. Він стежив за нею і хукав на задубілі пальці. Від голубого конверта несло духом злежалого паперу і друкарської фарби. «І де вона тут духи почула, та ще й французькі?..» Повернувшись спиною до вітру, почав розпечатувати голубий конверт, у якому був лист від Інгрід.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА