Тривожний місяць вересень

Розділ другий

— Ой, боже ж мій, боже! — голосила баба Серафима. — Та за що ж це тебе? Та щоб їм руки-ноги дрючком переламало! Це їм дарма не мине, не мине, — бог не теля, бачить крутеля!

Це вона висловлювалася на адресу начальника райвідділу НКВС товариша Гупана. Моє нове призначення, звичайно ж, її не обрадувало. Вона стояла посеред двору, опустивши до ніг цеберко з гарячою мішанкою для кабанця Яшки, і, оповита парою, скидалася на відьму, яка вирвалася звідкись із підземелля. Велика груба хустка закривала бабину голову, лишаючи тільки невеличку амбразуру, з якої визирало смагляве зморщене личко. Баба повела біглий вогонь, її затрясло натхнення гніву.

Я сумирно стояв посеред двору, спершись на карабін і вичікуючи.

Непохвально схарактеризувавши районних начальників, котрі мали явний намір занапастити «дитину», баба заходилася розбирати мої вади.

— А ти чого поперся? Ти ж бо кульгавий, чортяко, у тебе молоко на губах не обсохло, тебе ж німці, як півня, обскубли, тобі сідницю треба на печі гріти… З тебе «яструбок», як із собачого хвоста сито! Ти ж кульгаєш, немов ламане колесо!..

Я нарешті дочекався, коли лайка змішалася з сльозами, і сказав:

— Ходімо, бабусю, до хати. Поночі вже. А я сала приніс.

Саме в цю хвилину з-за тину й виглянув Попеленко. У повній бойовій формі, з карабіном, у німецькому френчі, широченних галіфе і кирзаках, він примчався до мене на виручку і, пригнувшись, вичікував за тином. У Глухарці бачили, як я повернувся з Ожина із зброєю, і відразу догадалися, що до чого.

— А мені люди сказали — Капелюх у «яструбки» записався, — прошепотів Попеленко. — Ходімо до мене. Ти пайок одержав? Бо в мене закуски немає…

Він стояв за тином — маленький, кремезний, кругловидий, уособлення бойовитості й надійності славного загону «яструбків».

Закуска, звичайно, у Попеленка була, але він вирішив випередити події, щоб не пропустити невеликої матеріальної вигоди, що її обіцяла моя поява в Глухарці з сидором на плечі. Щодо різних дрібних матеріальних вигод Попеленко був передбачливий, як шахіст, бачив на багато ходів наперед. Можна було з певністю сказати, що, купуючи нові тебенки для сідла, він заздалегідь знав: коли ті стануть непридатні, наріже з них підбійки для валянців свого молодшого спадкоємця, а частину шкіри, що залишиться, обміняє в сусідки на капустяну розсаду.

Одне виправдовувало Попеленка: дев’ять ротів, які по-пташиному розкривалися при появі глави сім'ї. Десятий рот завжди був затулений наглухо: дружина «яструбка», Попеленчиха, відзначалася мовчазністю, була жовта і кістлява. Серафима називала її «мумій». Подейкували, що Попеленчиха мовчала, навіть коли лупцювала чоловіка, якщо той повертався, добре перебравши. Мовчазність у таких справах мешканки Глухарки засуджували.

Отже, мені довелося відрізати дванадцять шматків сала й на стільки ж частин розділити одну з хлібин. Попеленко засвітив каганця і турнув із-за столу дітей, котрі миттю розхапали поживу. Скоса позираючи на дружину, яка схрестивши руки мовчки стояла біля дверей, Попеленко нагнувся, дістав сулію самогонки — зробив це він так спритно, начебто сулія була схована за халявою, — і, видобувши із шийки кукурудзяного качана, що при цьому аж чвакнув, налив у кухлі. Кругле хитре Попеленкове обличчя прояснилося й наче поласкавішало.

— Ну, будьмо! За нашу бойову дружбу! За повну й остаточну перемогу над гітлерівською Німеччиною!

Очевидно, своїм тостом Попеленко хотів показати, що закуску педарма змарновано, що вона прислужилася, так би мовити, великій меті й шкодувати за нею — політична незрілість. Я тільки понюхав самогон і зачекав, поки Попеленко поставить пустий кухоль на стіл. Мені легко було після міни — «жаби» вважатися ворогом алкоголю.

— Мене призначено твоїм начальником, Попеленко, — промовив я.

— Само собою розуміється!

— Нагадую, що за невиконання наказу «яструбки» підлягають трибуналу. Як належить!

— Гм…

— Самогонку реквізував?

— Гм…

— Якщо ти й далі отак реквізуватимеш, вдамся до крайніх заходів.

— Добре! — охоче згодився Попеленко.

Мабуть, Штебльонок уже робив йому такі попередження. Обов’язок начальства — вичитувати; Попеленко це розумів, як розумів і те, що начальство не вічно залишається на своєму місці, воно переміщується, висувається, понижується і так далі на відміну від нього, рядового «яструбка», який ні на що не претендує, крім права жити, працювати й померти у своїй рідній Глухарці. І Попеленко з легким серцем прибрав зі столу сулію та й узявся до сала. Його білі рівні зуби вп'ялися у рожевувату м’якоть.

— Завдання ясне, товаришу Капелюх, — мовив він. — Виконаємо! Та й інші завдання виконаємо!

— А як ти розумієш ці завдання?

— Щоб люди в селі спокійно працювали… Щоб продукти підвозили в сільпо… Щоб Радянська влада па селі міцніла!

— А за межами села?

— А що ми з вами можемо? Ліс прочесати? Тут дивізію треба. Ось доб’ють германців і за бандерів візьмуться. Навіщо даремно збавляти собі віку? Скоро й так господарів по хатах не залишиться. Яке ж це буде життя?

Маленькі попеленята видивлялись на нас із темного кутка, як із нори. Там було споруджено піл на два поверхи, ближче до печі, і вони забилися в цю схованку, прикрилися дрантям — тільки оченята блискали. Лише старший, Василько, прозваний Сопливим, тримався окремо від дітвори й прислухався до нас. Хазяйка стояла мовчки біля дверей. Наші розмови її наче й не цікавили: балакайте, балакайте, а життя все одно йтиме своїм звичаєм.

— Чого ти пішов у «яструбки», Попеленко? Змусили?

— Ні, чого ж… Сам! Я Радянську владу завжди підтримував. І коли колгоспи… І партизанам допомагав! Я ж розумію!

— Так-так… Ну, а з бандитами ти стрічався?

Запитання було, звичайно, безглузде. Коли б мій підлеглий стрічався з бандитами, ми зараз не розмовляли б при світлі каганця. Попеленко оглянувся на дружину, нахилився до мене й прошепотів:

— Ось як з вами стрічаюсь, так я з бандерівцями стрічався.

— Цебто як? За столом?

— Ні-і… Чого це за столом? Просто близько… Віч-на-віч!

— Та ти що?

— А що? їхав я на своїй Лебедиці Мишкільєьким шляхом… Де підсочний сосняк… Ну, вискочили вони з двох сторін. Один коняку за вуздечку, а двоє з боків. Карабін у мене за плечима, хіба його скинеш? Та й що вдієш? Я аж похолов. Ну, думаю, ще дев’ятеро сиріт па шиї в Радянської держави!

— Який же вони мали вигляд?

— Звичайний. Здоровенні дядьки. Один молодий, ще зовсім парубок. З автоматами… Морди ситі. Регочуть!

— Чого регочуть?

— А що їм? «Ти, — питають, — «яструбок»? А чого заперечувати. У кишені в мене папір із печаткою. «Так це ти, — кажуть, — нас по лісах ловиш?» — «Ну, я», — кажу. Зняли вони з мене карабін, зсадили з коняки, дістали папір, почитали. Я думаю: зніматимуть вони з мене чоботи? Чоботи не казенні, гарні, якщо не знімуть, старшому, Василькові, дістануться, коли мене знайдуть. Коняка, думаю, гаразд, коняка все одно державна, їй у казну вертатися… Хоч, звісно, коняки шкода теж, — швиденько виправився Попеленко. — Ну, тут вони викинули з карабіна обойму, віддали мені зброю. «Сідай, — кажуть, — на свою шкапу і скачки назад, сиди дома тихо». Дали мені стусана в спину, щоб пам'ятав… «Тільки, — кажуть, — не оглядайся, ми цього не любимо!»

— Так! — стукнув я кулаком по столу. — І ти про це нікому не сказав?

— Доповів Штебльонку.

— А він?

— Він, так я думаю, — Попеленко знову нахилився до мене, — нікому не сказав, щоб мені по шиї не дали. Він добрий чолов'яга був.

— А чого вони його повісили, а тебе відпустили, як ти гадаєш?

Попеленко знизав плечима.

— Та воно який гедзь кого вкусить. Ой і переживання було!..

«Боягуз ти!» — мало не вихопилося в мене, але дев'ять пар очей, що дивилися з темного кутка, стримали від цієї репліки.

Попеленко глянув під стіл, де стояла сулія, і зітхнув.

— Ти нікого з них пе впізнав? — запитав я.

— Ні, вони не тутешні. Але хтось у них є свій у селі.

— Чому так думаєш?

— А чого б вони біля села вешталися? До того ж хтось їх годує. Адже не чути, щоб когось грабували. Та й перуть їм — сорочки були чисті, комірці не заяложені.

«Цей Попеленко таки тямущий, — подумав я. — Мабуть, він міг би вивідати і значно більше, та розуміє, що надто багато знати небезпечно. Інакше йому не відбутися стусаном у спину, якщо на лісовій дорозі стрінуться бандити. Чому вони так лагідно повелися з ним? Певно, не хотіли настроювати проти себе населення — адже в Попеленка дев'ятеро дітей, і звістка про його вбивство сколихнула б околицю. Крім того, Попеленко для них великої небезпеки не становить. Інша справа — Штебльонок. Отут уже вони відвели душу».

— Слухай-но, Попеленко, а чого ІПтебльонок опинився у Шарому гаю?

— Я так думаю, що він до району йшов. Діло в нього якесь невідкладне вийшло.

— Яке діло?

Попеленко знизав плечима.

— А чого він коня не взяв?

— Не знаю…

«Мабуть, Штебльонок хотів залишити Глухарку непомітно, — подумав я. — Але що змусило його податись, нікому нічого не сказавши, в Ожин?»

Попеленко нічим не міг зарадити мені. Позирав, зітхаючи, під стіл…

Вереснева ніч накриває Глухарку з усіма її довколишніми лісами о дев'ятій годині. Місяць ще не сходив. Темрява така, що, здається, ще один крок — і ти роз'юшиш об неї носа. Осінній туман сховав зорі, він ворушиться, набрякає, ледь проступаючи тьмяними клубами за тинами. Подеколи гавкають собаки та від Варвариної хати долинають пісні — це жінки гуляють на своєму гіркому святі. Сьогодні Наталчин день. Я згадую про це, почувши: «Де ж це ти, Наталко, блукала всю ніч?..»

До війни, пам'ятаю, в цей день, десятого вересня, дівчата рвали горобину і розвішували кетяги під покрівлею, на плотах, щоб наморозилася, пров'ялилася, посолодшала. У дідів надвечір носи ставали червоні, схожі на горобину. Мені здавалося, що всі люди в той довоєнний час були дружні, веселі й щасливі… Та прийшов фашизм, і нараз спливли поліцаї. Націоналісти. Бандерівці.

Біля Варвариного будинку я зупиняюсь. Співають… У Глухарці добра половина жінок і дівчат — Наталки. Як же не гуляти! Про три верби затягли — мабуть, сльозу витирають і тягнуть, тягнуть пісню… непогано тягнуть. Високі голоси — це Кривендиха з племінницею, у них вся сім'я дзвінка, — ведуть пісню, виплескують її за вікна аж до неба, що сховалося за туманом, а Варвара з котроюсь із подруг-удовиць хриплуватим контральто стеляться під цей дует, ніби підтримують його, щоб не зірвався на землю, злетівши надто високо.

Та й до ладу ж. І не повіриш, що ця завзята вдова і самогонниця, з очиськами-сливами, може отак щиро страждати.

Гуляють глухарські молодички… А хтось із них, як гадає Попеленко, — підгодовує та обпирає бандерівців. І для когось у лісі переховується не бандюга, а коханий Грицько чи Панас, який колись до війни красувався у вишиванці, лускав на танцях насіння і співав під гармошку: «По дорозі жук-жук, по дорозі чорний, подивися, дівчинонько, який я моторний…»

Авжеж, моторний. Дуже навіть… Ні, не випадково Штебльонка підстерегли в Шарому гаю. Хтось знав, що «яструбок» піде цією дорогою, і влаштував засідку. Але хто? Та й навіщо треба було Штебльонку так спішно вирушати до Ожина?

Рядом зі мною в темряві пролунало хихотіння: немов хтось галушкою поперхнувся. Я відсахнувся спершу, а потім тернув сірником. Була в мене потайна коробка, яку я ще в госпіталі виміняв на німецький складаний ножик з десятьма приладдями.

Тьмяний вогник освітив клубок клоччя. Клубок цей був прикріплений до пошарпаної ватянки, підперезаної жовтим трофейним дротом. На самісінькому вершечку клубка якимось чудом держалася сіра, вітром підбита солдатська шапчина. Я тримав сірника, аж поки він не обпік пальців, і нарешті помітив під шапчиною двоє темних очей, що сховалися в клоччі волосся й хитро поблискували, а трохи нижче — яскраво-червоний вологий рот.

— Гнате? — сказав я. — Ти чого тут стовбичиш?

— Хе-хе-хе, — зареготав Гнат.

З таким самим успіхом Гнат міг про це запитати мене. Ми обоє варті один одного — сільський дурник і я.

— Хе-хе-хе! — знову зареготав Гнат. — Дівки! Хе-хе-хе! Молодиці! Гуляють! Га-арні мо-осковські дівки! Га-ар-ні мо-осковські молодиці! Хе-хе-хе!

Слід сказати, що епітетом «мо-осковський» Гнат визначав найвищі достоїнства. Колись дурника возили за рахунок колгоспу до Москви лікуватися. Тверезого розуму Гнат із столиці не привіз, зате здобув цілий набір найскладніших вражень; так виник похвальний епітет «московський», навіяний головним чином відвідуванням метро.

— Пуф! — вигукнув Гнат уже в темряві, яка ще більше погустішала після того, коли недопалок сірника, слабо тліючи, випав у мене з пальців. — Пуф-пуф-пуф! Стріляти! Гвинтівка! Начальник!

Він знову зареготав.

Я повернувся і стрімкою ходою подався додому, спотикаючись на нерівній піщаній дорозі. Мені було соромно. Мучила злість на самого себе. Чого я зупинився коло Варвариної хати? Чого мені там треба? Не минуло й десяти днів, як отакої самої темної ночі я вийшов з цієї хати, давши собі слово, що ніколи більше не ступлю на її поріг. Навіть близько не підійду.

Я спитав у мирового посередника товариша Сагайдачного: чому брешуть письменники? Чому вони описують близькі стосунки між чоловіком і жінкою як вершину кохання, як щось таке, чому й назви не добереш, так це здорово, так прекрасно? Невже всі письменники змовилися, щоб пошити в дурні читача, котрий нічого не тямить, розважити його, чи що, заманити?.. Навіщо потрібно вводити в оману, коли мова заходить про те, ну ясно про що? Якби люди на речі дивилися тверезо і просто, без усяких ілюзій і сподівань та не вимагали надприродного, то потім, ну коли вони зазнають усього цього, їм не було б соромно перед самими собою, їм не хотілося б тікати за тридев'ять земель, у них не було б відчуття величезної, ні з чим незрівнянної втрати. Тож розмовляючи з Сагайдачним, я знову переживав ту ніч: як ішов од Варвари, і як мені було неприємно, хоч треба було пишатися з того, що я такий самий мужчина, як і всі, і тільки одне тішило, тільки одне: усе позаду, позаду, я знову сам, знову вільний, а навкруги ліси, і поля, і все, що дає відчуття справжнього природного життя і волі. І ще я згадав те, перше, коли дивізію одвели на відпочинок і Дубов з Кукаркіним взяли мене з собою, як вони підсміювалися, поглядаючи на мене, і напівголосно перемовлялися про щось, і їхні кишені повіддувалися од пляшок, а Кукаркін ніс із собою гітару. Вони сказали, що про все вже домовлено, не треба ні про що турбуватися, а Кукаркін наспівував: «…І повели його, сердешного…» Він був неабиякий жартун, той Кукаркін.

…Мировий посередник Сагайдачний вислухав мене серйозно — він насамперед тим і приваблював до себе людей, що вислуховував серйозно все, що б йому не говорили. За ним, на кількаповерхових полицях, стояли книжки, їх було так багато, що якби вони впали разом — чомусь я про це думав, — то завалили б Сагайдачного, утворивши цілу піраміду, і мировий посередник лежав би в її центрі, немов якийсь фараон. І дивно було те, що маленька, наголо побрита голова Сагайдачного вміщує всю мудрість цієї незліченної кількості книжок.

— Одно слово, — промовив Сагайдачний, — «Ромео і Джульєтта» — спритний обман… Нема палкого й самовідданого кохання!.. Кепсько було б, якби так міркував зрілий чоловік, а раз ти… Не бачу біди! Сподіваюся, ти все узнаєш. Усе правильно у письменників. Те, про що ти кажеш, і є вершина кохання. Повинне бути кохання, розумієш? Природа так влаштувала все мудро, щоб не було обману, і якщо тобі після всього хочеться тікати в поля і ліси — тікай! Тікай! Отже, те, що було в тебе, не справжнє, фальшиве, і, якщо не втечеш, воно розбестить тебе, спаскудить. Не квапся, не турбуйся… Усе ще буде, буде так, що тобі нікуди не захочеться тікати, і твої поля й ліси будуть у ці хвилини з тобою, точніше з вами… а ти зумій оцінити це! То щастя. Велике, рідкісне щастя. Його берегти треба…

Так говорив мировий посередник товариш Сагайдачний.

— А це ви… від себе чи з книжок? — спитав я.

Він усміхнувся. Блискотіла його наголо побрита голова, блискотіло пенсне. І Сагайдачний сказав:

— У моєму житті була тільки одна жінка, з якою я не думав про поля й ліси… Ось як дивно все влаштовано. Тільки одна! Одна на весь світ.

Він не обернувся, але я мимоволі глянув на жовту фотографію, що стояла на книжковій полиці за спиною в мирового посередника. На тому знімку з тисненим золотом прізвищем фотографа внизу була зображена жінка в буржуазному солом'яному капелюшку — перша дружина Сагайдачного. І дивно — слухаючи Сагайдачного і дивлячись на вродливу жінку в легенькому солом'яному капелюшку, я згадав, як ішла озимим полем молодша дочка гончара Семеренкова. Ніякою, звичайно, зв'язку між жінкою в капелюшку й Антоніною не було, просто пригадалося: було це раннім ранком, озимина ледь піднялася над сизою ріллею, і стежиною від криниці йшла дівчина з коромислом. Вона ступала так легко, так вільно — висока, струнка, що я завмер і аж ніби наповнився тишею. Озиме поле, і бузкова смуга лісів за ним, і постать дівчини — усе те немовби перенеслося в мене та й застигло десь там, у незбагненній глибині.

Сагайдачний перехопив мій погляд. Йому не треба було повертатися, щоб дізнатися, куди це я уп'ялив очі. Сагайдачний сказав:

— Вона померла від тифу тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року під Києвом, шістнадцятого травня.

Підійшовши до хвіртки, я зупинився і, щоб дати лад думкам, постукав кулаком по лобі, досить-таки боляче постукав. Я ніяк не міг зосередитися на майбутній роботі. Надто багато всіляких розрізнених думок снувало в голові.

Баба, чекаючи мене, латала шинель біля каганця.

— І носить тебе лиха година! — почала бурчати вона. — Надворі темінь! Молоко захололо!

Баба кинула мені шинель та й заходилася причитувати:

— Ой, лишенько ж, лихо, одне дитя, геть усе зранене, та й те хочуть занапастити, іроди… А завтра якраз твій день ангела, Іванів день, от і подаруночок мені, старій, — у «яструбки» записали!

Хвилини жалості й плачу у баби швидко поступалися місцем нападам гніву.

Коли я почав пити молоко, Серафима вже сердито дорікала:

— А матуся твоя й не знає, трясця їй та й ще трясця, як синок поневіряється. Либонь, сала там досхочу, війни нема, от вона й жирує з своїм крендибобером!

— Добре, бабусю, — мовив я. — Вгамуйтеся… Гріх!

Баба й справді одразу втихомирилася. Слово «гріх» завжди сильно впливало на неї. Якщо відкинути пристрасть до лайки, Серафима прожила праведне життя. Вона стільки відпрацювала на своєму віку!

Я підтягнув угору гніт у каганці. Уся Глухарка користувалася однаковими каганцями. Коваль Кріт виливав їх із дюралю і брав за кожну по двадцять яєць… Я сів розбирати затвор свого карабіна й чистити ствол. Дубов учив нас; «Кому повинен довіряти солдат? По-перше, зброї, по-друге, дружині, по-третє, командирові. З чого починається довір'я? Із знайомства! Знайомство починається з чого? З повного розбирання. Дружини й командира це не стосується… Розійдись чистити особисту зброю!» Ці слова раз у раз викликали регіт, і процедура чистки здавалася не такою нудною. Дубов чіткий був чоловік. З ним легко було і перед боєм, і в бою. Надійно. Ех, де ти тепер, Дубов?..

Я порозкладав на столі деталі затвора. Стебінь, гребінь, рукоятку. Глянув у темне вікно: у надтріснутій шибці нерівно відбивалися полум'я сліпунця, що чадів, і блиск начищеного металу. Знадвору добре було видно все, що робилося в хаті.

Уявив собі: а десь там, у лісі, в землянці, теж, мабуть, сидять і чистять зброю при світлі каганця. І обговорюють новини: в селі Глухарці з'явився новий «яструбок», якийсь Капелюх, двадцяти років. У бандерівців, ясна річ, налагоджено зв'язок із селом. Ось вони мимохідь вирішують мою долю. Я перед ними як на долоні, а вони від мене сховані.

Треба б, мабуть, віконниці завести…

Ніч випала неспокійна. До дванадцятої години я часто прокидаюся від несподіваного болю — будильник, чи що, залишили в моєму животі під час операції? Цього разу тіпає особливо здорово. Дався взнаки клопітливий день: ходіння, тряска на возі. У такі хвилини чіпляєшся тільки за одну рятівну думку — треба перечекати, до ранку все минеться, зникне разом з потом, біль ущухне, зупиняться жорна.

«А чого ти хотів? — питаю я себе. — Утекти від самої смерті, та ще й так, щоб вона не дряпнула тебе жодним кігтем, не зробила мітки?»

Воював два з половиною роки і був, як ніжинський огірочок, цілісінький і міцний, навіть не контузило; усі вважали, що мені дуже щастить. Але десь там, у вищій бухгалтерії, помітили нарешті помилку й разом зробили нарахування: в одну мить мені десятків зо три дірок прокомпостували зразу за всю війну. Ми вскочили у велику халепу, німці засікли нас у досвітніх сутінках, усю групу, п'ять чоловік, та й закидали мінами-«жабами». Від такої міни не заховаєшся у першому-ліпшому окопчику-одиночці чи у вирві, вона, чортяка, підстрибує після удару об землю і б'є тебе з висоти. Кукаркіна, жартуна, на місці вбило, а мене й Дубова поранило. Чудні поранення від «жаб»: мене вдарило в спину, коли лежав, причаївшись, у вирві, і я думав — пусте, по дотичній чиркнуло, а вийшло, що осколки опинилися в животі. Ось що таке міна-«жаба»… Дубов тягнув мене, а я думав — оце тобі й щасливий, кров'ю всього заливає — кінець!..

І все-таки мені зрештою пощастило. Якби не Дубов, давно б уже баба Серафима по мені сороковини справила. Він мене двічі врятував, — перший раз, коли витяг з бурякового поля, де рвалися міни-«жаби», а вдруге, коли дав пораду. Йому самому важко було говорити, його ватянка просякла кров'ю, як промокашка, язик у Дубова заплітався, але він встиг сказати, що треба. Він сказав: «Потрапиш до «живітників» — запам'ятай: не більше шести годин, не більше, інакше не різатимуть, ти це запам'ятай, Іванку, не більше шести годин…» Тож я запам'ятав це, добре запам'ятав і все намагався утримати це в свідомості, щоб устигнути сказати лікареві те, що треба. Як і належить розвідникові, я визначив орієнтир у часі, вішку, якої мені слід дотримуватися, а коли мене вже смерком доставили з плацдарму на ношах у госпіталь, і я побачив над головою маленьку акумуляторну лампочку й грубий брезент пересувної операційної, і хірург запитав, коли мене поранило, я сказав: «На понтоні, вдень, коли міст наводили… — І повторив: —…Вдень, коли міст наводили». А поранили мене, коли починало розвиднятися, потім я довго лежав на березі, і переправили мене, як тільки навели понтонний міст — сонце стояло вже у зеніті.

…І вони взялися мене різати. Вони почали з живота, залишивши дрібні осколки у плечах і ногах на потім, на «закуску». Під наркозом — сестри згодом розповідали — я обмовився, що мене поранило значно раніше. Але операцію вже було розпочато, і хірург не міг кинути її насередині, вони заходилися полоскати мої протухлі кишки, виваливши їх у таз і переглядаючи кожен сантиметр, щоб не пропустити якої-небудь дірки або не залишити спохвату осколок. Ох і лаявся, мабуть, хірург!

А заковика була в тому, що в липневу спекоту швидко розвивається страшенний перитоніт, і оперувати «живітників», які пропустили свій строк, була справа цілком безнадійна. Та й навіщо людині зайві муки?

Еге ж, спершу все склалося кепсько, але я за порадою досвідченого Дубова вирішив ризикнути. Коли операція закінчилася, мене все-таки віднесли до палати, де лежали «живітники», які пропустили свій час. Два дні я був непритомний, а потім розплющив очі, і відтоді вони в мене заплющувалися, як і годиться, тільки коли сплю. Приходили й хірурги глянути на мене, навіть не розпитували ні про що, просто піднімали сорочку, дивилися й перезиралися один з одним.

Коли мене посадили в автомобіль, щоб відправити на станцію, всі прийшли з госпіталю, і було таке відчуття: це вони на виставку мене відправляють, як рідкісний експонат.

Серафима почула, як я смикаюся й скрегочу зубами і відразу ж підскочила до тапчана.

— Випий! — вона подала мені мідну яндолу.

Знав я, що там але дуже хотілося пити, тож я випив геть усю воду, що відгонила затхлістю і металом. Баба полегшено зітхнула, витерла мені чоло.

— Ой, бабуню, — сказав я, — отруїте ви мене! Але вона тільки замахала руками у відповідь на таке блюзнірство: «Та ти що!» Під час війни баба стала на диво релігійною. Усі обряди вона справляла на самодіяльний манір. Так, святу водицю вона приготовляла дуже просто: занурювала ікону в діжку з колодязною водою. Ікони, особливо оправи, світлішали, а вода набувала якогось дивного присмаку.

— Завтра твій день, Івана-пісного, — зашепотіла баба, схилившись до мене. — Покровитель змилується у день ангела.

Удосвіта я виглянув у вікно. Здалося, сонце встало аж надто рано й висвітлило наш садочок, що притулився до приземкуватої хати. І тільки уважно придивившись, я збагнув, що це осіння облуда, ніякого сонця немає, а світиться червоним вишневе листя. Воно ще густо й щільно трималося на гіллі, але змінило колір і стало іржаво-червоне.

Було чути, як Серафима порається в сараї, вичитуючи за звичкою корові та кабанчикові. Особливо ж діставалося підсвинкові Яшку, якому баба докоряла ледарством та дармоїдством. Коли зважити на те, що Яшкові, тільки-но настануть морози, доведеться йти під ніж, то ці докори були для нього образливі.

Я одягнувся й вислизнув надвір. Після такої ночі ноги м'яко згиналися в колінах, ніби запрошували сісти.

Туман ще й досі огортав село, хат не було видно, грона золотих шарів палахкотіли в палісадниках, мов сигнальні вогні. Горлали півні.

Було радісно після перенесеного приступу знову відчувати себе часточкою цього осіннього ранку, що поволі розгорявся. Але мене не полишало відчуття якоїсь помилки, якогось промаху. Нібито я проспав щось важливе, втратив часточку того таємничого життя, яким жило село вночі.

Я вийшов за городи, до озимого клину. Стежка зникала в тумані. Мені здавалося, що коли підождати трохи, то на цій стежці з'явиться — як і того, іншого, теплішого і яснішого ранку — мовчазна, закутана в чорну хустку дочка гончаря Семеренкова — Антоніна. Вона пройде, мов по канату, пряма й сувора, ступаючи рівно і плавно; може, я побачу її обличчя за складками хустки. У селі говорили, що вона дуже вродлива, молодша Семеренківна, але я не знав людини, котра могла б сказати, що дивилася їй у вічі. Та й давно вже ніхто не чув її голосу.

З туману виплив Гаврилів горб. На його вершині окреслились кладовищенські хрести. Вони блищали від вологи, що осіла на них.

Стежка була безлюдна. Не можна вимагати від життя повторень. Кожна щаслива хвилина, що випала на нашу долю, — то немов крапля, що зірвалася з листка. Упала та й розчинилася в землі. Її не знайдеш, можна тільки чекати наступної.

Я знову повернув до села і на городах, серед соняшників, наполовину виклюваних горобцями, віч-на-віч зіткнувся з Гнатом.

Мені просто щастило на зустрічі з нашим сільським дурником.

На Гнатовому обличчі, густо зарослому рудуватим волоссям, з'явилася промениста усмішка. Очі-гудзики засвітилися. Гнат завжди радів, побачивши людину. Очевидно, у своєму ставленні до людей дурник стояв вище за багатьох нормальних. На плечі у нього висів порожній мішок-«вівсяник». Щоранку Гнат ішов кудись із тим мішком. Мабуть, жебрачив по сусідніх селах.

Притримуючи мішок однією рукою, він зняв шапчину з своєї кудлатої чуприни, вклонився і промовив, показуючи на карабін:

— Добре. Пуф-пуф. Поліцай-начальник!

— Іди, іди собі! Гуляй…

— Гарна дівка… Ой, гарна дівка, мо-осковська солодка дівка! — Гнат засміявся й показав рукою, наче підтримує коромисло на плечі, і став дрібно перебирати ногами, наслідуючи жіночу ходу. — Хе-хе-хе…

Він посварився пальцем і, поправивши мішок, потюпав стежкою від села. Я остовпіло дивився на його величезні, перев'язані дротом черевики, на широку спину, обтягнуту драною, засмальцьованою ватянкою.

Як він догадався, що я думаю про Семеренкову? Юродиві, виходить, справді прозорливі? Ні, очевидно, Гнат часто зустрічав на цій стежці гончарівну, коли вона поверталася від криниці, несучи на коромислі повні відра. Може, і я тільки ледь-ледь запізнився: коли б я встав на кілька хвилин раніше, то побачив би Антоніну.

Але чому вона щоранку йде до далекої криниці? Глу-харчани звичайно користуються колодязем, що в центрі села. Скрипучий журавель над зрубом стихав аж тільки під ніч.

— Хто з села був у поліцаях і зник, коли німці пішли? — запитав я у Глумського.

— А ти не знаєш? — промовив той, мружачись.

— Мене тут не було.

— А, ну звісно. Чистенький. А ми тут винуваті.

Микита Глумський уїдливий був чоловік. Похмурий. Сварливий. Він і до війни не відзначався лагідністю, а тепер і поготів. Та глухарчани одностайно обрали його головою колгоспу на перших же зборах після вигнання фашистів. Кажуть, Глумський лаявся на цих зборах і кляв усіх земляків, та вони тільки підсміювалися. У Глухарці більше не було жодного чоловіка, котрий так добре, як Глумський, знав би, коли сіяти, коли жати і таке інше. Сварлива вдача пасує голові, так міркували глухарчани. Голова повинен упоратися з будь-яким районним уповноваженим, коли той приїде порядкувати.

— А ви не сердіться, — сказав я.

— Набридло, коли приходять і розпитують. Нібито я сам у фриців служив. Ви зверталися б прямо до Бандери.

Я тільки другий день ходив у «яструбках», та Глумський уже зараховував мене до надокучливого начальства. До них.

— Ось я, голова, боюся до сусіднього села поїхати. Де ж ваш захист, «яструбки»? — запитав Глумський.

Ніякої фори він мені, новачкові, не давав…

Він, Глумський, був маленький і такий сутулий, що здавався горбатим. Ікла в нього стирчали вперед, відкопилюючи губи, и від цього створювалося враження, що він хоче тебе вкусити. Мабуть, це від неправильного, мов у бульдога, прикусу. Мало в ньому було приємного для ока. Тільки от руки… Природа, виліплюючи маленького, згорбленого Глумського, в останню мить розщедрилася й подарувала йому руки, що призначалися для якого-не-будь Добрині Нікітича. А може, це вони такі від роботи.

— Та ви ж самі знаєте, нікому воювати з бандитами, — сказав я. — Бо ж не можна роздати зброю підліткам або дітям.

Про підлітків і дітей — це я даремно ляпнув язиком. Схаменувся, коли вже було пізно. Глумському аж обличчя потьмарилося.

— Так, — видихнув він.

Восени сорок першого фашисти застрелили сина Глумського. Розповідали в Глухарці, що в п'ятнадцять років це був справжній парубок — високий на зріст, плечистий, чубатий. Ото вже, видно, Глумський ним пишався. Та й ім'я йому дав підходяще — Тарас. Так от, Тарас вирішив висадити в повітря фриців, які скубли у дворі курей. То були карателі, вони «добре попрацювали» за день і вирішили підобідати. Розповідали, що карателі за годину спалили геть усю Перечиху, а це тридцять дворів. І ось вони, замурзані, у кіптяві, скубли курей і реготали, а Тарас і кинув у них гранату…

Але п'ятнадцять років — це тільки п'ятнадцять років, граната була без запалу, він знайшов її десь на городах…

— Крамченко був у допоміжній українській поліції, — сказав Глумський. Він утік. Пам'ятаєш Крамченка?

Я пам'ятав Крамченка. То був довготелесий, незграбний чолов'яга-недотепа. Завжди у нього траплялася якась біда. То корова конюшини об'їсться, то кури перестануть нестися.

— Сучий син, — вів далі голова. — Думав, для нього легке, щасливе життя буде. З колгоспної ферми Розку взяв, корову-рекордсменку. Вона у нього й трьох літрів не давала!

— Сім'я його тут залишилася?

— Сім'я за нього не відповідає, — буркнув Глумський. — Чи у вас там по-іншому вчать?

— Товаришу Глумський! — крикнув я, не витримавши. — Облиште це!

— Ну гаразд! — змилостивився голова і ледь розтулив губи, що мало означати усмішку. — Просто не люблю розпитувачів. Як було та що було… Навіщо тобі сім'я?

— З кимось із села бандити підтримують зв'язок. Хтось їх підгодовує.

— Крамченкова сім'я пішла з ним, — сказав Глумський. — До Європи подались. Там їх не вистачало…

— Може, дружки лишилися?

Глумський криво посміхнувся, утер рукою обличчя. Долоня у нього була куди ширша за обличчя. По-моєму, він міг звести на потилиці пальці, якби постарався.

— «Дружки» — небезпечне слово. Я, може, до війни з Крамченком рибу ловити ходив…

Він пильно, вивчаючим поглядом зиркнув на мене, ніби вирішуючи, чи варто викладати все начистоту.

— Не сумніваюся, що це Горілий лютує, — вимовив він нарешті. — Був тут такий поліцейський командувач! Він! Я ж привозив Штебльонка із Шарого гаю.

— Ну й що?

— У кожного свої звички, — вів далі голова. — От і в Горілого була звичка: вішати людину, щоб ноги ледь торкалися землі. Так людина довше мучиться. їй так і кортить на землю стати… Смикається людина… Я бачив, як Горілий у сорок другому партизанів отак вішав.

Він помовчав. І я мовчав, а пальці вп'ялися у край столу. Наче судома звела!

— І ще для цього Горілий застосовував дріт, — мовив Глумський. — Кабель. Він пружинить, і в людини більше надії. Важче помирати. Зрозумів, синку?

Він одвернувся і втупився у вікно, а я все сидів, учепившись у стіл. Я уявив, як усе це було в Шарому гаю з Штебльонком. Горілий!.. Ось, виходить, який у мене ворог… Про Горілого я вже чув від глухарчан. Але тепер усе мало інший вигляд.

— А що, у Горілого були якісь рахунки із Штебльонком? — запитав я.

Глумський знизав плечима.

— Хтозна… Він сам із Мишкільців, той Горілий. До війни був ветеринаром, фельдшером. За німців його призначили начальником допоміжної поліції. Потім, я чув, він до бандерівців подався… Темний елемент. Схоже на те, що саме він коло Глухарки никає. І чого йому тут треба?

Я знизав плечима. Чого йому треба? Колгоспний гончарний заводик, розповідали, при фашистах одійшов Горілому, точніше, його батькові, а батько помер; не могла ж тримати поліцая тут пам'ять про колишню власність.

— Кажуть, до Нінки Семеренкової він сватався, — спохмурнівши, пробурмотів Глумський. — Та вона, як наші прийшли, у Київ поїхала. Мало що кажуть… От, мовляв, він до Варвари заходив. Так на те вона й Варвара, щоб заходили.

Я відчув, як червонію. З усієї сили я намагався не допустити цього, та від зусиль краска розлилася аж до вух. Шкіру пекло, мов од вогню. Я став дивитися тільки на стіл, на чорні, схожі на сочевицю нігті Глумського.

— Хто його може тут підтримувати, того Горілого? — Глумський похитав головою. — А взагалі Штебльонок багато про нього знав.

— Штебльонок? Він же не тутешній, з Білорусії.

— Та вони десь там і стрічалися.

Ми помовчали. Глумський глянув на ходики, що голосно відраховували секунди. У вересні в хазяїна кожен день на обліку. Я почував себе мов риба, яку кинули в акваріум: тицяється, дурепа, туди й сюди та й дивується, звідки у воді взялися стінки.

— А треба тобі в цю справу встрявати? — спитав Глумський. Він кинув погляд на мій карабін. — Сили у вас мало, та й озброєння слабеньке…

— А ви що хотіли б, самохідку?

— По-моєму, тримають вас у селах немовбито пугало. Я б на їхньому місці Гната озброїв. Він страшніший.

Я встав.

— Ну добре. Спасибі за приємну розмову.

— Не гнівайся, не гнівайся. Можеш на мене покластися. Нехай Попеленко до мене зайде. Ми в селі у дітлахів будь-якої зброї наберемо. Вони все з поля тягнуть та по сараях ховають… Дуже цікавляться зброєю. Дурні!

Він дивно гмукнув і вийшов услід за мною — виводити Справного на ранкову прогулянку. Крізь прочинені двері сарая я побачив тонку видовжену морду жеребця. Королівська, біла, як хутро горностая, смуга, що простяглася уздовж храпа від лоба, блиснула в темряві. Глумський нікому не показував жеребця: боявся лихого ока. Цього красеня він тримав у себе в сараї неприв'язаного, нікому не довіряв.

Справний був гордістю Глухарки, її честю, нарешті, основою колгоспного добробуту. Сусідні колгоспи приводили в Глухарку своїх миршавих кобил, сподіваючись поліпшити породу. Глумський брав за це з сусідів насінням — пшеницею, вівсом, картоплею. «Сім'я за сім'я», — говорив Глумський, показуючи свої, як у бульдога, зуби.

— Н-не дурій, — видихнув голова, і стільки любові та воркітливої ніжності прозвучало в голосі цього похмурого, маленького, сутулого чоловіка, що я аж зупинився від подиву. Чи то його я голос почув?

Жеребець бив копитом об перегородку, хропів.

— І досі не признає мене, нервує, — пожалівся Глумський. Ось хто про Горілого тобі розповів би! Це його кінь був. Поліцай його десь із племінного заводу взяв Н-ну, малий! — гримнув він на жеребця, коли той смикнувся, не даючи надіти вуздечку.

Маляс, мисливець, жив за чотири будинки від Глумського на пагорбі. Після небагатої, але гарної хати голови дивитися на цю оселю було просто мука. А втім, Малясова хата й до війни мала такий вигляд, немов Глухаркою щойно пронісся ураган. Неначе її довго-довго крутило в повітрі, а потім шваркнуло на землю так, що аж покрівля осіла, як сідло, і поперекошувало вікна. За перехнябленим дірявим тином росло тільки дві яблуні, та й ті дички, «свиняча радість». Проте Маляс геть усьому знаходив розумне пояснення. Він казав, що отаким своїм життям учинив опір німецьким окупантам: ті ніколи не зупинялися в нього на постій. І коли б усі отак жили, як він, Маляс, то німці на Поліссі просто повимирали б з голоду й холоду, бо, мовляв, вони до таких умов зовсім незвиклі.

Чому Штебльонок, приїхавши до Глухарки, зупинився саме в цій хаті, було незрозуміло. Мабуть, мисливець заговорив його. Жінки базікали, що всьому причина Малясова дружина, та це вже були справжнісінькі плітки. Я подумав про це, коли Малясиха вийшла мене зустрічати. Вона мала майже квадратні форми — самохідний протитанковий надовбень, уквітчаний барвистого хустиною. Мостини під Малясихою аж поскрипували. Вона легко могла б розвалити цю хистку халупу, коли б їй заманулося увійти не через двері, а через стіну.

— Заходьте, заходьте! — радісно защебетала господиня. — Ставте вашу рушницю в отой куточок. Там тепленько… Та нічого, нічого, не обтрушуйтесь, у нас паркетів отих нема…

Отак лагідно у Малясів мене ще не зустрічали. Невже зброя робить людину бажаним гостем?

Сам господар морочився із своєю старенькою рушницею, обмотуючи дротом розщеплений приклад.

— А… колего — мовив він. — Сідай, сідай, теє-то як його. Гостем будеш.

Чого він назвав мене колегою, було неясно. Може, угледівши карабіна, він подумав, що я теж з племені мисливців?

Недовго думаючи, Малясиха поставила на стіл пляшку.

Я зрозумів, що «яструбкові» загрожує небезпека не тільки з боку бандитів.

— З цієї рушниці Я в лісі, теє-то як його, кабанчика поклав за сто метрів, — провадив далі Маляс. — Бельгійська! Мені за неї «зауер» давали…

Взагалі у цього мисливця все було незвичайне: рушниця, пес, якого він називав сеттером-лавераком, що завжди справляло сильне враження на слухачів, коза, що нібито давала близько шести літрів молока в день, і таке інше. Маляс був типовий сільський базіка.

Я відмовився од випивки. Господар зразу ж заходився частувати мене мисливськими байками.

— Слухай-бо, Маляс, — мовив я, — розкажи про Штебльонка. Тільки без брехні. Усе, що знаєш.

— А що Штебльонок? Штебльонок він і був Штебльонок, гарний чоловік, теє-то як його.

Натхнення у Маляса вичерпалося, тільки-но треба було перейти від фантазії до точної розповіді. Блиск в очах згас. Мюнхгаузен зник, переді мною сидів сухий дідок з кудлатою борідкою.

— Чого Штебльонок подався до райцентру? — запитав я.

Мені здалося, що Маляс здригнувся. Він якось жалібно зиркнув на дружину, немов очікуючи від неї стусана.

Ну та й мужичків лишила у селі війна!

— Не знаю! — врешті сказав він. — Оцього не знаю!

— А що ти знаєш?

— Та нічогісінько, він же дурень! — втрутилася Малясиха. — Ви ж гляньте на нього! — І вона уп’ялила очі в чоловіка, начебто не встигла намилуватися ним за двадцять років.

— Штебльонок нічого вам не сказав перед тим, як пішов?

— Нічого…

— Про Горілого не згадував?

Маляс пожвавішав. Видно було, що розмова минула якусь небезпечну для нього критичну точку. Він зморщив жовте личко, пригадуючи.

— Якось ми розбалакалися. Він, Штебльонок, теє-то як його, партизаном війну пройшов. Там, у білоруському краї. У загоні Козельцова… Ну й розповідав, що Горілий багато їм крові попсував…

— Фашистський недолюдок! — вставила дружина, яка пильно стежила за точністю характеристик.

— Недолюдок! — згодився Маляс. — Він, Горілий, у німців велику силу мав. От вони йому доручили, теє-то як його, набрати цей, як би точно сказати… протипартизанський загін. Ну, обманний. Бандерівці, а не відрізниш од партизанів!

— Ти точніше кажи, а то верзеш нісенітниці, — знову втрутилася Малясиха. І повернулася до мене: — Ви вже вибачайте, коли він що не так скаже.

— Ну і діяв той загін на зразок партизанів, — провадив далі хазяїн. — По лісах шастали… І якщо десь натикався на справжніх партизанів, то знищував їх… Або на німців наводив. Обманом. Ну, ще грабували, вбивали, катували людей, щоб озлобити проти партизанів!

— Фашистські недолюдки! — докинула Малясиха.

— Атож! Штебльонок із своїми нарвався на цих, теє-то як його… на горілівських. Був у них бій, Штебльонок розповідав, багато партизанів через підступність загинуло. Після цього Горілий у фриців гончарний заводик для батька свого випросив. Німці, ті стежили за цим ділом, теє-то як його, за матеріальною винагородою. За пійманого партизана навіть могли корову дати, наприклад, або гектарів зо два… Сіль давали!

— От-от — перебила чоловіка Малясиха. — Недолюдки! Дехто при них багатів, а в чесної людини ні кола ні двора, ось як у нас!

— Чесний, він як був, так і залишився ні з чим, — зовсім уже не до речі закінчив Маляс.

По-моєму, дружина легенько штовхнула його ногою під столом. Я весь час відчував напруженість у відповідях. Невже мені тепер не доведеться розмовляти з односельчанами вільно й легко, як раніше, до карабіна?

— А ви про Горілого після німців нічого не чули?

— Та що він нам, Горілий, бандера, відьмин син? — сказала господиня. — Ми з ним у тички гуляли!

— Може, Семеренків що чув? — запитально глянув на дружину мисливець. — Семеренків у батька Горілого на заводику гончарував.

— А що? — радісно стрепенулася Малясиха. — Семеренків тим недолюдкам служив. Глечики робив. А з глечиків німці молоко пили…

— З глечиків усі пили, — спробував був відновити справедливість Маляс, але враз і стих під поглядом дружини.

— Куди поділася старша дочка Семеренкова, Ніночка? — ніби сама себе запитувала Малясиха. — Зникла — і квит. Невже з німцями втекла? Горілий за неї сватався… Гарна дівка Ніночка!

Я пам’ятав Ніночку. Коли до війни приїжджав на шкільні канікули, то щоразу закохувався в неї. Вона носила беретик, завивала волосся в дрібненькі кучерики і дуже голосно сміялася на вечорах у клубі. Вона любила крутити хлопцям голови. Перед війною їй було років двадцять два, а мені шістнадцять, цілком зрозуміло, що моя любов могла проявлятися тільки на відстані. Антоніни я тоді зовсім не помічав.

— Антоніна, молодша, то таке мурмило, — вела далі господиня. Вона ніби стежила за плином моїх споминів. — На людей не дивиться! Мовчить, слова не промовить. А чого?

— Гаразд, — сказав я. Мені не хотілося про це говорити. Усе-таки відносно Штебльонка. Чого він вирушив до райцентру?

Малясиха відразу знітилася.

— Що він робив того ранку?

— Та нічого… До швагера ми ходили разом, до Крота. Швагер кабанчика заколов, то просив допомогти обсмалити… Ото вже люди живуть! У Київ сало возять за триста верст!

— Кріт — багатий дядько, — підтримав дружину Маляс.

— Ну й що робив там Штебльонок?

— Та нічого… — одказала господиня. — Кріт просив його колієві допомогти. Але Штебльонок не захотів Ніколи, каже. Повернувся та й пішов. А ми осталися

— Смачна штука — кров’янка, — промовив Маляс, зітхнувши.

…Коли я виходив із хати, Малясиха сказала пошепки:

— Товаришу Капелюх, а правду кажуть, що «яструбкам» у районі гас дають і скло на лампу? Ви б і нам як потерпілим від німецької окупації, не могли б випросити?

Так я зрозумів причину її люб’язного ставлення й гостинності. І це було єдине моє відкриття.

Я знизав плечима.

— Штебльонок казав, що допоможе, — промовила вона. — Та от не встиг…

Я зрозумів — вона по-своєму шкодує, що загинув постоялець. Причини, через які люди журяться за своїми знайомими і близькими, досить різноманітні. Проте я не поспішав осуджувати за це Малясиху. Значно гірше було те, що Малясиха та її чоловіченько чогось недоговорювали… А чому люди повинні викладати правду? Це небезпечно для них. Бандити поруч, у лісах, за околицею Глухарки, і ні я, ні Попеленко — не надійний захист. Якби нам пощастило здобути хоч яку-небудь маленьку перемогу! Багато що змінилося б. А зараз страх командував глухарчанами. Я ще раз подумав про це під час відвідин гончарного заводика.

Туман уже піднявся, клочкуватими пасмами поплив у сторону лісів і очистив село. З підгірка, де стояла Малясова хата, було добре видно всю Глухарку — два ряди хат, що утворили довгу вулицю, яка спускалася до гончарного заводика — великого, вкритого черепицею сарая з двома товстими цегляними димарями. Ці димарі робили сарай схожим на допотопний пароплав. Ну, а вже коли завод був пароплавчиком, то Глухарка — караваном барж, які пароплавчик тягнув кудись у лісове море.

Одразу ж за заводом, за кількома кар’єрами, де видобували червіньку — червону глину, починалися ліси. До бортів каравану ліси підступали не так щільно, тут була нейтральна зона з полів та городів. Ніжною зеленню виділявся озимий клин, через який в’юнилася стежка, що вела в ліс, до криниці.

За озимим клином, на темній ріллі, шапкою лежав Гаврилів горб. На ньому був колись цвинтар — дерев’яна церковця, що давно згоріла, і кладовище. Там лежав мій дід Іван Капелюх, засновник роду поліських Капелюхів, котрий приїхав сюди, як переказують, із Запоріжжя.

Туман уже піднімався над верхів’ями дерев, але, як високо не піднімало б сонце цю завісу, на обрії виднілося тільки одне: ліси. Спершу зелені, з мереживом вересневої жовтизни, вони, чим далі сягав погляд, ставали ліловими, бузковими і мало-помалу перетворювалися на невиразне марево невизначеного кольору.

Дороги, що самовпевнено й різко розтинали городи й поля, губилися в неосяжності лісів. Двома дорогами можна було виїхати з Глухарки — та, що вливалась у вулицю з півдня, з’єднувала наше село з Ожином через Шарии гай, через Іншу; а північна, ковзнувши біля стін заводика та обігнувши кар’єри, вела в білоруський край. Була ще й третя дорога, що починалася в центрі села; вона через хутір Грушевий могла вивести до великого ярмаркового села Мишкільців. Проте зараз цією дорогою майже ніхто не їздив. Мишкільський шлях проходив повз УР — страшна назва! Ним у наших краях лякали дітей: «Ось відведу в УР», «Не бігай до лісу, в УР попадеш».

Раніше в слові «УР» нічого жахливого не було, воно скорочено означало — укріплений район. Перед війною в наших місцях почали будувати оборонну лінію. Вона мала простягтися від непрохідних північних боліт до південних степів. Але встигли збудувати лише кілька дільниць, та й ті не були закінчені повністю, коли нагрянули фашисти. Система протитанкових ровів, бліндажів, землянок, дотів, ескарпів, підземних сховищ та ходів сполучень, розчищених від дерев секторів обстрілу, спостережних пунктів утворила в лісі занедбане і таємниче місто.

Як і будь-яка вибудована й покинута людьми споруда, як і все незрозуміле, цей УР викликав у всіх довколишніх мешканців почуття забобонного жаху. Він перетворився на пугало. І причина тому була не тільки в містиці. Після того як німці драпонули з наших країв в УРі зібралися фашистські недобитки.

Як на Лису гору, вони посунули в той УР, бо там було де причаїтися. Поліцаї, старости, перекладачі, бандерівські «бойовики» — усі, кому німці дали під зад, щоб не годувати в Німеччині, почали опалювати в УРі землянки й учиняти бандитські наскоки на поліські села. Доки поблизу перебували військові з’єднання, доки партизанські загони ще не влилися в регулярні частини, УР кілька разів добре чистили. Кого порішили, а хто здався сподіваючись милосердя суду, і нарешті в УРі залишилася тільки така сволота якій від правосуддя нічого ждати, крім зашморгу. То були відчайдушні, по-своєму сміливі и спритні бандити, і війну вони розуміли ясно як абетку. Викурювати їх з УРу, з його лабіринтів стало нікому, фронт пішов далеко на захід, і захищати населення від бандюг мали, за задумом, бійці винищувального батальйону, або просто «яструбки».

Годі й казати, що в напрямі УРу дорога мені була заказана. Якщо раніше я ще ризикував вибиратися до Грушевого хутора, де жив товариш мировий посередник Сагайдачний, то тепер мені туди потикатися було не слід: від хутора, що лежав на восьмому кілометрі Мишкільського шляху, до УРу було близенько. Сагайдачного, до речі, це сусідство не турбувало. Він не боявся бандитів… Можливо, людина з прізвищем Сагайдачний і могла розраховувати на їхню милість, але я все-таки боявся за старого. Мені здається, що він жив під впливом тих прекрасних книжок, що стояли на багатоповерхових полицях у його мазанці, і не міг собі уявити, що це таке — Горілий. Горілий, який любив вішати людей на пружинястому дроті.

Отаке-то було діло. Не мав я права сидіти на місці й чекати, аж поки бандюги уколошкають ще кого-небудь.

Тож, постоявши біля Малясової хати, полюбувавшись лісами, що випливли з туману в усій неосяжності, я подався до гончарного заводика.

Димарі його диміли щосили. Він і справді вів за собою Глухарку, мов караван, цей маленький колгоспний заводик-трудяга. Він годував село — поклади червіньки компенсували убогість поліської землі. Добра половина глухарчан працювала на гончарні.

На подвір’ї заводика просто неба штабелями стояли макітри, глечики, горшки, куманці, барила, свистунці… Щоразу, коли я бачив усю оцю розкіш, що яскріла барвами, вилискувала поливом, я роззявляв рота, завмирав і відчував, що в мене очі «вилуплюються, наче курячі яйця», як висловилася одного разу баба Серафима, коли її вперше вивезли з Полісся на залізницю й вона уп’ялася поглядом у паровоз…

Мені здавалося, що це неможливо! Неможливо, щоб люди, яких я знав, які жили по сусідству, співали й пили на весіллях та хрестинах, лаялися поміж собою, заварювали мішанку для кабанчиків, торгувалися на ярмарках, лузали насіння на посиденьках, шаткували капусту й солили огірки, орали землю, запрігшись у плуга замість коней, рубали ліс до кривавих мозолів, корчували пеньки, молилися богові й проклинали його, — щоб ці звичайні заклопотані труднощами сільського побуту люди створили отаку красу. Як вони змогли? Як створили з нічого, із викопаної тут же, поблизу села землі, оці співучі глечики з вузькими шийками, барильця, схожі на овець, що пасуться, куманці, які, скрутившись кільцем, наче валторна, здається, ось-ось ладні зазвучати, як додумалися розмалювати їх гілочками хмелику, тонкими соснинками, кривульками, фіалочками, пуп’янками «волових очей», курячими лапками?

Я штовхнув важкі, оббиті дрантям двері й зайшов до сарая. Двері вели до зав’ялювального цеху. Тут горіла велика піч із червоної цегли, а на дерев’яних полицях усюди стояв сирий, одноколірний посуд — він втрачав вологу в цьому жаркому, південному кліматі, насиченому запахом мокрої землі. Біля печі багато років пропрацювала баба Серафима, через те, мабуть, вона стала така: сухенька, зморщена й темношкіра. Вона майже звікувала в Африці, не відаючи про це.

Тепер тут замість Серафими, що постаріла, чаклувала Кривендиха. Вона оглянулася, подивилася на мене, на мого карабіна й нічого не промовила. Не можна працювати півдня коло розжареної печі й бути ще цікавим.

Двері ліворуч вели до другої печі, де розмальований і глазурований посуд випалювали. Я звернув праворуч, до великої загальної зали, що була відокремлена від сушильні подертою брезентовою завісою. Я не одразу зайшов до зали, а трохи відхилив завісу й зупинився, спостерігаючи. Незручно було із своїм карабіном без діла приходити до заклопотаних роботою людей.

Ця зала — добра половина заводика — і була найголовнішим цехом. Тіснота зібрала тут в одні стіни і гончарів з їхніми дерев’яними кругами, і ангобщиків-розкра-шувачів, які сиділи за довгими дощаними столами вкупі з ліпниками та глазурувальниками. Усі ці професії — чоловічі, але тепер зала була заповнена однобарвними хустинками. Тільки в дальньому кутку, за гончарними кругами, працювали чоловіки, усього троє — Семеренків та два сімдесятирічні дідки, біленькі, чистенькі близнюки Голенухи, які ще задовго до війни подалися на відпочинок, але тепер знову повернулися на завод.

Семеренків був довготелесий і незграбний чоловік, у куцому, не по ньому ватнику, широкі рукави якого ледь прикривали лікті, й від цього руки майстра, особливо кисті, здавалися непомірно вузькими й тонкими. Ліва рука в нього була трипала і аж наче висіла, підвернута під пахву.

Семеренків з дитинства був каліка, але ще до війни, коли на заводі крутився з добрий десяток кругів і коди тут працювали з діда-прадіда майстри, знані на всю околицю, він був з-поміж них перший; недарма Горілі, як тільки «переписали на себе» заводик за фашистів, узяли гончаря до себе. Розповідали, що колись він був учителем, але раптом уподобав глину й кинув колишню професію.

Семеренків ні на кого не дивився, схилився, вигнувши сутулу спину, над гончарним кругом, і відчувалося, що для нього нічого довкола не існує. Босі ноги з тонкими кісточками дуже швидко і спритно закрутили спідняк. Примружившись, немов з далеким, тільки йому одному відомим прицілом, Семеренків кинув на круг точанку — кавалок червонуватої вогкої глини.

Кавалок закрутився чимдалі бистріш і бистріш, ноги в гончаря забігали так, що перетворилися в суцільне мигтіння, у розплив, раптом Семеренків простягнув свою незграбну, мов ракова клешня, ліву руку, і вона устромилася всіма трьома пальцями в кавалок глини, що від обертання скидався на застиглу кулю. Великий палець проткнув у кулі отвір, горловину, і враз ця нерухома, лискуча од вологи куля почала рости, пальці наче манили її, кликали вгору, ось уже куля витяглася в колону, і тут права долоня ніжно доторкнулася до неї, немов погладила, а ліва, трипала, ковзнула ще глибше у горловину — нижня частина колони округлилася, а верхня стала ще вужча і ще дужче потяглася догори. Блиснув металевий шаблончик, пригладив глину й ніби прискорив зміни в кулі.

Я бачив на крузі посудину! Найдивовижніше було те, що посудина стояла на місці й росла… Пальці вирощували її, немов якусь квітку. Усе це тривало кілька хвилин. Я стояв затамувавши подих, забувши геть про все. І от уже тонкошиїй, стрункий глечик вогко сяяв на крузі, що вертівся. Чудо витворилося…

Проте Семеренків, як видно, був чимось невдоволений. Він ще дужче розкрутив круг. Рухи пальців стали зовсім невловимі. Ось трошки потоншала шийка, крутішими стали боки глечика, що своєю формою нагадували жіночі стегна. Потім Семеренків відхилився в сторону, розглядаючи свій витвір, пригальмував, знову розігнав круг, і боки глечика потяглися вгору, повужчали; посудина набувала видовжених дівочих форм, тепер вона здавалася легесенькою і тендітною. Тонка шийка-талія нараз розквітла устям, що різко випрямлялося вгору, і в ньому привиділася мені пряма й ніжна вугластість дівочих плечей.

Усе. Ще два-три прискорення та сповільнення круга, ковзки пальців по лискучій поверхні глини, і Семеренків потягся по дротинку, щоб зрізати глечика з круга. Аж ось він повернувся назад, до довгого столу, де працювали ангобщиці, і в його очах блиснув запитальний, ба навіть трохи жалібний вираз: «Ну, як?» Він не був упевнений в успіху праці, йому потрібна була чиясь підтримка.

…І все оце хвилювання, все старання через глечик, що його напідпитку відвезе возій до Ожина та й продасть там якійсь підсліпуватій бабусі, щоб їй було в чому зберігати затопку.

Стежачи за гончаревим поглядом, я побачив Антоніну. Вона сиділа, як завжди, у своїй чорній хустці, сховавши обличчя, але я впізнав її по легкому й граціозному рухові шиї та повороту дівочих вугластих плечей. Це до неї звернувся по пораду й підтримку батько.

І вона, обернувшись до нього, схвально кивнула головою. Семеренків полегшено зітхнув і зрізав глечика з круга.

Мені кортіло побачити, яка вона, Антоніна Семеренкова. Я пам’ятав, що до війни вона була гостроносим дівчам, тінню своєї старшої красуні сестри, але ж не гостроносе дівча брело озиминою, ступаючи гордо, незалежно і плавно! Хустка була так зав’язана, що затуляла обличчя з усіх боків, немов дівча зумисне хотіло заховатися від будь-чиїх допитливих поглядів, відгородитися від усього світу. Я сам, не помічаючи того, подався вперед і ступивши кілька кроків, опинився мало не насередині зали, де гостро пахло вогкою глиною, як у новій мазанці.

Аж тільки зараз я спостеріг, що багато хто з робітниць, відірвавшись од своєї роботи, дивляться на мене. Схаменувся, поправив карабіна й, удаючи надзвичайно статечну заклопотану людину, лавіруючи поміж столами, попрямував до гончарних кругів, до Семеренкова.

Він щойно кинув чергову точанку на круг, що вертівся, і вже був зовсім налагодився устромити в глину трипалу руку, щоб розпочати оте чаклунське виготовлення глечика або горщика-стовбуна, аж тут наші погляди зіткнулися. Семеренків і далі машинально розкручував спідник, проте рука застигла над точанкою, і я виразно бачив, що пальці в гончаря тремтять. Та й у його світлих, підведених синявою втоми очах, що здавалися велетенськими через неймовірну худорлявість обличчя і гостроту рис я побачив острах. Виразний, нічим не прихований острах!

Ми зустрічалися з ним і раніше, і він усміхався спідлоба, завжди заклопотаний якимись своїми думками що в них, мабуть, як на крузі, вертілися уявлювані глечики та макітри. По-моєму, він просто не примічав мене, як не примічав більшості односельців. Але тепер, коли я прийшов на завод у новій ролі, з карабіном..

Семеренків обернувся до дочки, але та була зайнята розмальовуванням барильця. Коров’ячий ріжок з фарбою який вона тримала в руці, безперервно випускав тонку й густу цівочку зелені, і Антоніна не могла відірватися, вона виводила пелюстки сосонки, що тяглися по округлому боці барильця. Я бачив тонкі смагляві пальці й гострий дзьоб ріжка, що сочився фарбою. Візерунок вився, ускладнювався в міру того, як барильце підставляло свій рудий бік і саме тоді, коли фарби в ріжку не стало, візерунок було закінчено, сосонка лягла на своє місце і зазеленів живою зеленню виноградик.

Поки я видивлявся на пальці Антоніни й чекав, чи не обернеться вона, Семеренків-батько отямився і, зігнувшись мов дуга, заходився коло глечиків. Уже виникла із безформної глиняної маси тонка шийка посудини, округлилися боки, але в гончаря щось не ладилося, Шийка то падала набік, то витягувалася так, що втрачалась гармонія, котра існувала в якійсь незбагненній для мене, але все-таки відчутній пропорційності ліній. Боки посудини ніяк не хотіли набрати елегантності й плавності дівочих стегон, вони здавалися важкими, кутастими, немов у залі незримо витав образ Малясихи. Семеренків пригальмував мозолястими п’ятками спідняк, сколупнув шаблончиком глечик і кинув його в куток, де були заготовлені кубики сирої глини.

Я підступив до Семеренкова впритул.

— Треба побалакати…

Він охоче, навіть поквапливо зняв полотняний брудний фартух, обтрусив грудочки глини з ватянки і, опустивши голову, почвалав до виходу. Я рушив услід за ним; нас проводжали зацікавленими поглядами. Навіть підсліпуваті білоголові дідки-близнюки Голенухи, і ті уп’ялили очі. Біля брезентової завіси я різко обернувся… І побачив її обличчя!

Воно промайнуло переді мною лише на якусь мить і знову зникло, як у віконці, за напливами чорної грубої хустки. Мене ніби штовхнуло щось, і я зрозумів, що не заспокоюсь, доки не побачу це обличчя ще раз. Я не замислювався над тим, гарне воно а чи ні, я не встиг цього збагнути, я не зміг би відновити у своїй уяві риси цього обличчя, тільки очі врізалися у пам’ять, і знов-таки я не зміг би визначити ані їхнього кольору, ані розрізу, я тільки знав, що вони глянули на мене і злякано, і з якоюсь надією, і з благанням. І ще мені здалося, що на цю коротку мить між нами виникло якесь розуміння. Замкнувся й відразу ж вимкнувся дивний контакт. Я зазирнув до таємничого чужого світу.

— Куди ви мене поведете? — запитав Семеренків.

Він назвав мене на «ви», позираючи на чорне дуло карабіна, що стирчав з-за мого плеча. Два з половиною роки окупації привчили людей до думки, що людина із зброєю повновладний господар і уособлює владу, яка не терпить непокори. Пора було б мені це зрозуміти.

Не слід було приходити з карабіном у цей повний людей сарайчик і начебто під конвоєм виводити гончаря надвір. Я поквапився. Мабуть, Закон, на сторожі якого мене закликав стояти сам Гупан, говорив щось про те як розпитувати людей. За першим разом я відчув щось схоже на цікавість до цього таємничого Закону.

Я зняв із плеча карабіна й з нарочитою недбалістю поклав його на колодки, що валялися у дворі біля входу до сушильні. Недалеко ряхтіли барвисті глечики і макітри.

— Хіба я веду? запитав я. — Просто хотілося побалакати… Сядьмо?

Гончар слухняно сів.

— Мені треба знати геть усе про Горілого.

Він здригнувся. Усе-таки Семеренків був дуже наполоханий.

— Я нічого не знаю, — промимрив він, втупивши очі в землю.

Голос у нього був басовитий і глухий. У кінофільмах такими голосами промовляють відважні полярники або капітани на містках океанських кораблів. Ліва рука, підібгана, як підбите крило, усе смикалась, немов шукала точку опори, і зрештою заспокоїлась, спершись ліктем на край колодки.

— Зовсім нічого?

— Нічого.

— Не може бути. Ви ж бо працювали на заводику, коли він дістався Горілим.

— Атож, — згодився він. — Ну й що?

Я вирішив підбадьорити його відвертістю.

— Є чутки, що Горілий переховується недалеко, — промовив я. — Це ж небезпечно для людей. Нам треба все знати про Горілого, щоб спіймати його…

Тут він підвів очі. Журливо, немов жалкуючи за моїм молодим життям, змарнованим заради нічого не вартої справи, він оглянув мене. Нічого особливого, звичайно, перед ним не сиділо. Кирпатий Капелюх, сто сімдесят чотири сантиметри, геть увесь уздовж і впоперек розрізаний і зашитий.

— Як це — спіймати? — запитав Семеренків спантеличено. — Хто — спіймати?

— Ми, — промовив я. — І ви. Хіба нас мало?

Він похитав головою. Це у нього вийшло якось по-старечому.

— З ким у нього може бути зв’язок? — запитав я.

— Не знаю.

Він знову втупився очима в землю. Я був певен, що він багато чого знає. Зовсім не треба було бути психологом, щоб догадатися про це. Просто Семеренків не вмів брехати. Тут він був не мастак. Людина, яка вкладає всю душу в глечики ніколи не навчиться хитрувати. Та він усе-таки намагався хитрувати. Він чогось боявся. Щоб пересилити цей страх і заставити його розв’язати язика, я повинен був вселити в нього страх ще більший, аніж той, що примушував його викручуватися. Та хіба я міг так робити? По-поліцейському?

— Як ви гадаєте, чому Горілий вештається навколо Глухарки?

Семеренків озирнувся на всі боки.

— Не знаю.

— Скажіть, а куди?..

Я все-таки стримався від того, щоб спитати його про старшу доньку. Я відчув, як напружився Семеренків. Ліва рука, що, здавалося, жила в нього якимось особливим, незалежним життям, ковзнула з колодки та й підгорнулася ще глибше під пахву. Він чекав запитання. Застиг і чекав.

— Гаразд, — мовив я. — Гаразд. Не мучитиму вас. Ідіть ліпіть глечики.

Він одразу ж підвівся.

— Коли мене або ще кого-небудь повісять, як Штеб-льонка, на пружинястому кабелі, можете не хвилюватись, мовив я услід. — Ви тут ні при чому! Адже ви все виклали, що знали!

Бажання бути добрим і поблажливим перемішалося в мені з люттю безсилля.

Семеренків зробив конвульсивний рух рукою, ніби моя остання репліка штовхнула його в спину. Нараз спинився. Обернувся.

— В останній день Штебльонок ходив до Крота. Коли кабанчика кололи, — сказав він.

Та й зник за дверима. Я знизав плечима. Це я й сам знав, що Штебльонок ходив до Крота.

Вересневе сонце зовсім розплавило останні острівці туману, що ховалися по кар’єрах за заводиком, і тепер гріло на всю свою осінню силу. Червоні жучки-солдатики повилазили на колоду приймати сонячні ванни. Попливла павутина. Глечики й куманці, зібрані у дворі, засяяли незвичайним блиском. Гаразд, Семеренків! Спробуємо розібратися без тебе. Гарна у тебе дочка…

І все-таки, чого це він нагадав мені про те, що Штебльонок, таред тим як вирушити в Ожин, був у Крота?

Я пройшов до кар’єрів, де добували глину-червіньку. Тут і в сорок першому, і в сорок третьому точилися бої. Струг, яким стругали глину, тепер часто вищерблювався об осколки. На краю одного кар’єру стояли два спалені нашими ІЛами німецькі бронетранспортери. Бронетранспортери, напевне, хотіли сховатися у кар’єрах від ересів^[2] але не встигли. Як же приємно було бачити опалені німецькі машини! Багато болю набралося в серці у перші роки війни. Досить було поглянути на таку картину, як біль ущухав.

Казали, що навколо машин валялися напівспалені папери, й серед них траплялися обгорілі гроші. Наші, радянські. Мабуть, накрадені в наших банках. Фашисти для чогось вивозили кредитки, та налетіли штурмовики, і все перетворилося на попіл.

І заводик горів у ті дні, навіть не один раз, але війна не могла зупинити його, бо прадавня гончарська справа не боялася лихоліття: її живила сама земля. Вічне, загадкове й невигубне те гончарське мистецтво, воно живуче, як весь рід людський. Тут, поблизу заводика, в рудих кар'єрах, глухарчани добували червіньку, а коли їм обридав червоний колір, вони їздили до йоржевого яру по глей і побіл — вишневу та білу глину, щоб прикрасити свої глечики. Війна, руйнуючи все навкруги, давала гончарям усе необхідне. Мідь, яку переплавлювали в печах, щоб добути зелену фарбу, була в обідках артилерійських снарядів; хром, жовтяк, витравлювали з деталей розбитих автомашин, та й на глазур матеріалу було досить — потовчене скло й свинець. По опискову, чорну жалобну фарбу, яка надає гостроти глухарському орнаменту, далеко їздити не доводилось. Описку добували з ковальської окалини, а в дні війни сільські ковальські горна палахкотіли, аж гуло. Кріт у нас ніколи не був без діла… Він, мабуть, і свинець плавив для заводика, і мідні обідки перепалював, і окалину збирав. «Стоп! — зупинив я себе. — Кріт!..» У нього був перед смертю Штебльонок. Та ще й ота загадкова фраза Семеренкова… Кріт! Звідки він бере сировину, щоб постачати заводик фарбами? Гірки посуду на подвір'ї справно більшають і меншають, коров’ячі ріжки справно виводять кольорові смужечки і паски, в окрузі, мабуть, уже не лишилося жодної кулі, з якої можна було б виплавити свинець, і жодного снаряда з незнятим мідним обідком ущільнення.

Тільки один район міг би забезпечувати наш заводик — УР! Страшний, оповитий забобонами та містичними історіями. У підземних казематах, у бліндажах та в окопах залишалося чимало воєнних припасів. Але хто наважився б регулярно ходити туди? Невже Кріт добув собі «перепустку» в УР?

Кузня стояла трохи на відшибі од села, на Панському згарищі, густо порослому вільшиною, верболозом, будяками, усякою рослинною всячиною. За давніх часів був тут панський будинок, його спалили, а на місці зруйнованого житла, як відомо, ніщо путнє не росте. Глухарчани не любили, коли діти гралися на Панському згарищі: там, об'їдаючись чорними ягодами пасльону, вони могли скуштувати й блекоти. Коли в Глухарці вмирав своєю смертю не старий ще чоловік, жінки казали: «Не інакше жінка на Панське згарище ходила». І згадували, звичайно, пісню про бідного Гриця.

Край згарища, на міцному бутовому фундаменті одного з флігельків, і поставили кузню. До війни, дітьми, ми часто бігали до її стін, щоб поритися в металоломі, який туди звозили. Іноді щастило знайти дірчасте сидіння від сіялки, на якому сидіти було зручно, мов на долоні велетня, або штурвал від механічного плуга.

Траплялося, що із кузні вискакував чорний, закіптюжений Кріт, викликаючи у нас захоплення і жах. Ми вважали його за чаклуна й дратували при найпершій нагоді; Кріт був злий, скупий, боявся, що ми порозкрадаємо залізяччя, і шпурляв у нас уламками цегли.

І ось я знову підходив до кузні, відчував знайомий запах бузини, чортополоху і гарячої металевої окалини, за плечима в мене був карабін № 1624968. І Панське згарище стало за ці роки менше, і кузня мовби зіщулилась.

Кремезний, головатий Кріт орудував біля наковальні, а допомагала йому, роздуваючи міхи й притримуючи кліщами заготовки, дружина, — замурзана й затуркана, нічим не примітна істота. У коваля було двоє синів-підлітків, і вони могли б стати йому кращими помічниками, ніж дружина, але вони з намови батька подалися в мішечники. Сам Кріт ніколи не називав синів мішечниками, а поважно казав: «Чумаки».

Коваль, побачивши мене в дверях, стукав і далі невеликим молотком, клепаючи вже захололу косу. Дружина, зігнувшись, поралася біля горна. У кузні було напівтемно. Світилося тільки маленьке віконце під стелею та горно. Я трохи почекав, але у мене не було бажання церемонитися з Кротом. Я добре пам'ятав, як уламок цеглини, яким він пошпурив, коли ми розбігалися від купи металолому, обірвав мені вухо й зламав товсту вільшану гілку. Багато що можна простити людині, але якщо вона ненавидить дітей, нічого шукати в ній якихось прихованих достоїнств.

Він довго клепав би свою косу, якби я не підійшов та не відсунув її прикладом карабіна. Тоді він перервав роботу.

— А, Капелюх, — мовив він до мене. — У мене очі стали слабі від гарячої роботи… Сідай, — він показав на якийсь леміш, умоститися на який могла б тільки людина із залізним задом.

— Дякую. — Я присунув до себе ослінчик, що стояв у кутку кузні біля невеликого стола. — Сам сідай.

Коваль глянув на леміш.

— Вийдімо, — сказав він. — Курно!

Я звернув увагу, що серед усякого ковальського начиння: важких сокир для рубання металу, зубил, противнів, пробійників — лежали й клепані саморобні тиглі, і на одному з них було видно свинець, що припікся смугами.

— Чого тобі? — спитав Кріт, прихилившись до конов'язі.

Як би він зустрів поліцая, що так само, як і я, з гвинтівкою з'явився б до нього, коли тут хазяйнували гітлерівці? Мабуть, він, Кріт, подумав би про те, щоб лишилися цілі власні ребра. З владою, яка покликана тебе захищати, можна дозволити собі грубість, усе з рук зійде. І я знов подумав про Закон, який диктував мені свою волю. Я ніяк не міг дозволити собі використати перевагу, яку давала мені зброя і влада, щоб пригнобити й принизити людину, навіть коли та трималася зухвало.

Кріт чекав. Чорний, цупкий брезентовий фартух прикривав його, як щит. До цього чоловіка не підступишся.

— Ти постачаєш свинець і мідь на гончарню? — спитав я.

— Я, — сказав Кріт. — Та й окалину вони беруть.

— Із куль плавиш, із обідків?

Він кивнув. З кузні долинали хрип і вищання працюючих міхів.

— Не роздувай марно, не роздувай, дурепо! — гримнув Кріт, прохиливши двері. І сердито повернувся до мене: — А хіба що?

— Де ти усе це береш?

— А кому яке діло? — спитав він, переступаючи з ноги на ногу.

— Є діло!

— «Яструбки» у нас довго не держаться, — промовив коваль. — Я, Капелюх, на твоєму місці відмовився б од цієї роботи. Пайок маленький, а риск великий. Можна посунутися, як пес із соломи.

Він хотів розізлити мене, щоб я розпалився, а він спостерігав би з-за брезентового щита. Адже я був тим хлопчаком, котрий щодуху тікав з Панського згарища, ледь забачивши пропалений фартух. І чого це у книжках ковалі завжди благородні люди?

— Слухай, Кріт, — сказав я. — Я можу тобі багато неприємностей заподіяти. Ти вже мені повір!

Те, що він намагався розізлити мене, насторожувало.

Кріт придивлявся до мене. Атож, це я драпав із згарища, але відтоді збігло багато часу, а головне, два з половиною останніх роки я був на передовій, у Дубова. «Язики», яких ми приводили з того боку, розуміли Дубова без слів. Перед ним вони завжди чомусь виливали душу, досить йому було тільки подивитися. Гай-гай, таких висот я не досяг. Та дечого навчився. І тепер Кріт міркував.

— Користуватися військовим добром не заборонено, — промовив він. — Усе одно згниє.

— Звідки носиш?

— Мені носити ніколи.

— Хто ж тоді? І звідки?

Він зам'явся.

— Відповідай.

— Гнат носить.

— Не бреши.

— Собаки брешуть!.. Гнат, кажу… Я його навчив. Що ж тут важкого? Тут і мавпу навчиш.

Он у чім річ. Кріт догадався, який зиск можна мати з сільського дурника. Гнат не розумів риску. Йому, либонь, навіть було до вподоби відбивати зубилом жовті обідки із снарядних чушок. Він шукав снаряди, як гриби. Шматок хліба чи одна-дві цибулини здавалися йому царською винагородою.

— Чи ж багато треба для заводу міді?

— Та ні… Поки що фунтів чотири в день.

Це означало, що Гнат відбивав обідки з півсотні снарядів. Детонатори він, звичайно, не відкручував. Справді, дурням щастить!

— Кулі він теж приносить?

— Приносить. На глазур іде близько десяти фунтів.

Кріт ставав балакучіший: побоювався, що я можузабрати в нього Гната. Звичайно ж, дурник давав йому великий зиск.

— Куди ходить Гнат? — спитав я.

— Мені яке діло, — коваль знизав плечима.

— Куди ходить Гнат?

— Думаю, в УР ходить…

— Не боїться?

— А чого йому боятися?

Отже, я дізнався, хто регулярно буває в УРі, але від гарного плану, що визрів, коли я йшов до Крота, й сліду не лишилося. Гнат!.. Нема нічого дивного, що бандити не чіпають цього чоловіка: він для них зовсім безпечний. Він не може нікому пояснити, де був і кого бачив. Він весь час сміється. Він сміється, коли слід плакати. Можливо, весь світ видається йому кімнатою сміху.

— Це я йому дав таке завдання, щоб підтримати дурня, — квапливо пояснив Кріт. — Треба ж йому чимось харчуватися…

— Ну, гаразд, — мовив я. — Усе ясно з цією справою.

— Я скажу своїй старій, у мене кров'яночка, пляшка знайдеться, підобідаємо.

Він уже підлещувався. Дуже боявся, що втратить дурника Гната.

— Як у нас кажуть, найкраща риба — свиняча ковбаса! — мовив Кріт.

Найдивовижніше було те, що його обличчя, як і раніше, залишалося непроникливе і незворушне. Він навіть не робив спроби усміхнутися. Він просто манив мене пальцем з-за фартуха, немов із-за фортечного муру. Він обіцяв насолоду. Але його обличчя ясно промовляло, що найкращим виходом була б розтоплена смола.

— Слухай, Кріт, — мовив я. — А коли ти кабана заколов?

— А хіба що? Що я обсмалив?.. Ну, то пусте.

Той, хто заколов кабана, повинен був скласти про це акт, зібрати щетину і здати державі. Обсмалювання кабана вважалося порушенням. Але це не обходило «яструбків».

— Ти Штебльонка в гості запрошував? — запитав я.

— Та не в гості… Просив колієві допомогти. Кабан у мене пудів на п’ять був, так я й гукнув колія. А хіба, що?

— Та так. А куди Штебльонок пішов від тебе?

— А дідько його знає… Чудний! Поздоровкався, а потім ні сіло ні впало зірвався з місця. Як скажений!

— А що з ним сталося все-таки?

— Та нічого не сталося… Навіть від чарки відмовився!

І я пішов собі з Панського згарища. До війни згарище було темним і густим гаєм, цілим континентом. Виявилося, що це невеличкий клаптик чагарника метрів за сто від села. Край чагарника, як грибок, маленька, непоказна кузня, а в кузні — Кріт. Ніякий не злий чаклун, а звичайнісінький пройдисвіт і куркуль з деяким індустріальним ухилом.

От і все, про що я довідався. Ех, Капелюх, розвідник!

Увечері я надів френч з накладними кишенями, майже новий — тільки ліва нагрудна кишеня, напроти серця, була понівечена багнетом. На щастя, російським чотиригранним багнетом. Дірки від цього багнета на одязі, звичайно, залатувати легко, куди легше, ніж розрізи від німецьких тесаків. Сліду не залишається. У Глухарці розумілися на німецькому військовому одязі. Ніхто не вбачав нічого ганебного в тому, щоб роздягти мертвяка. Живі окупанти не хотіли платити за збитки, платили мертві. Це була тільки незначна міра відшкодування втрат. Баба Серафима теж роздобула десь френч, підштопала дірочку і попришивала червоноармійські залізні ґудзики із зіркою замість німецьких дюралевих шерехатих з віспяними вічками.

Я зроду не одягнув би цього френча, що пахнув чужиною, але моя гімнастерка, бавовнянка, тричі «бе-у», так потерлася, що в деяких місцях стала біла і прозора, наче марля, — отож не годилася для вечірніх візитів.

Баба відразу зметикувала, що я зібрався до Варвари, досить було мені тільки дзвякнути медалями, які я відчіплював од гімнастерки. Мені страшенно не хотілося йти до Варвари. Але треба було. Я не мав сумніву, що Варвара скаже правду. Адже не може жінка збрехати чоловікові, якого вона проводжала о другій годині ночі! Як вона може збрехати, коли була в самій лише накинутій на сорочку жакетці, коли, натискаючи на клямку, шепотіла такі ласкаві, такі палкі слова? Нехай інші бояться і виляють, нехай інші відводять очі, але ця жінка скаже правду і допоможе… А мені вкрай потрібна була її допомога!..

Надіваючи френч з медалями, я відчував себе пройдисвітом, хитрим, безсоромним експлуататором жіночої душі, донжуаном! Сам себе лаючи, я приміряв перед уламком дзеркала сержантського, зразка сорок першого року, кашкетика з великим квадратним козирком.

— Іди, іди, — сказала мені на прощання баба. — Іди, шелихвосте! Кидаєш мене на Івана-пісного! Весь у матір, та була теж гуляща, бісова пекотка!

…Хата була у Варвари напрочуд гарна. Подейкували, що майор, командир саперного батальйону, який споруджував під Глухаркою гатки під час воєнних дій, дав Варварі під її команду аж цілий взвод. Так, Варвара ніколи не забувала про господарство. І хоч скільки б не співали пісень у її домі, скільки б не пили самогону і хто б не пив, односельчани з повагою говорили, що Варвара «знає собі ціну».

Тільки-но відчиняєш двері — не до світлиці, а ще тільки в сіни, — як одразу ж відчуваєш атмосферу чистоти, ладу і якоїсь особливої, ароматної свіжості. І коли бачиш чистенькі рушники, розвішані на стінах, і довоєнну скатертину з торочками, і гарно помиті квіти, що з оранжерейною густотою заповнювали світлицю, і фотокартки у свіжопофарбованих рамочках під склом, і білу, як сніг, піч, по якій, здавалося, щойно пройшовся квачик, і, найголовніше, господиню в підкрохмаленій полотняній блузочці та картатій українській плахті, — то розумієш, звідки аромат свіжості й чистоти.

Я постукав і, коли входив до світлиці, низько нагнувся під одвірком, неначе мій зріст не давав мені змоги ввійти інакше, а далі по-солдатському випростався, аж усі медалі одразу відкрились і бадьоро дзвякнули. І тут же залунав щасливий сміх: «Хе-хе-хе-хе!»

В кутку кімнати, під вишитим рушником, підгорнувши під себе ногу в драному, перев’язаному дротом черевику, сидів… Гнат. Він дивився на мої медалі й реготав. Мабуть, для нього це були цяцьки, щось на зразок бубонців.

Він переслідував мене як лиха доля, цей Гнат, і шляхи наші раз у раз перехрещувалися! Рядом із дурником стояв туго напханий брудний мішок. Видно, Гнат щойно повернувся з УРу.

Я так отетерів, що не одразу помітив господиню. Вона сиділа за столом, де горіла справжнісінька гасова лампа-дванадцятилінійка. Всю світлицю заливало світло. Заможно жила Варвара. Але зайнята вона була чудною роботою: зашивала обшарпаний, брудний Гнатів ватник.

— А я вже думала, що ви до мене і не завітаєте, Іване Миколайовичу, — співучо промовила господиня. Вона завжди розмовляла речитативом, який, здавалося, ось-ось міг перейти в арію від почуттів, що переповнювали Варвару.

От молодиця! Нічого, здавалося, в ній не було владного, говорила вона співучим голосом, рухалася плавно, сама кругленька й лагідна, очі в неї були ніжні, імлисті, немов повиті памороззю, і навіть сумовиті, як у корови, та коли вона глянула на мене, я, як і того вечора, відчув себе глиняною точанкою, кинутою на круг перед гончарем, а він, гончар, вирішує, що з неї, точанки, створити — барильце чи горня. Плани чоловічої зверхності і донжуанської хитрості відразу звітрилися.

— А де ж це ваша рушниця, Іване Миколайовичу? — запитала Варвара, близько підступивши до мене. Вона взяла з моїх рук картуза, дбайливо поклала на етажерочку, на мереживне покривальце.

— Навіщо мені рушниця? — запитав я.

— А й правда, — мовила Варвара. — У мене в хаті не стріляють. У мене мир. Ой, як я не люблю війни!

Прямо переді мною на стіні висів розмальований фотопортрет Варвариного чоловіка, товариша Дерев’янка, колишнього директора гончарного заводика, молодого, квітучого мужчини. Вбило директора під час нальоту, коли він у лазні мився, і було йому шістдесят п’ять років.

— Хе-хе-хе-хе-хе, — недоречно засміявся Гнат. — Ой, гарна мо-сковська солодка дівка, ой, груша-дівка, хе-хе-хе…

Він закохано глянув на Варвару. Він був зовсім щасливий у цьому домі.

— Гарний у мене наречений? — запитала Варвара, показуючи на Гната очима. — Весілля справимо — він і за попа зійде, волосатий!

Гнат труснув своїми кудлами і знову зареготав. Він не зводив очей з Варвари, в його поставі було щось собаче, ніби він готувався стрибнути і зловити кістку на льоту. Що йому тут потрібно?.

У Глухарці деякі жінки, що втратили надію, пробували взяти Гната у прийми. Чоловік він був надзвичайно дужий, колоди носив і не кректав, а плуга міг волочити, як кінь. Кілька разів Гната мили, стригли, одягали в чисте і вводили до вдовиної хати. Але він не витримував випробування. «Як почне жінка підступати, так він хапав шапку і тікає», — розповідала Серафима.

Ні-ні, про любовні наміри й мови не було. Гната могли екзаменувати тільки самотні жінки літнього віку, господарство яких було занедбане, без чоловічої руки.

— Та й посагу приніс мішок, — провадила далі Варвара. Вона кинула Гнатові його залатаний ватник. — Усе, жених, іди додому… Жаль його, — пояснила вона мені, — У Глухарці всі полюбляють перемивати кісточки та ганьбити, а добро зробити нікому… Ну, ступай, Гнате!

Він заходився квапливо застібати ватник. Варвара сунула йому за пазуху житнього окрайця, застебнула гудзика.

— Стривай-но, — сказав я і підійшов до мішка.

Кріт не брехав. Гнат справді ходив до УРу. З характерних виступів я догадався, що дурник приніс цілі снаряди. Мабуть, йому не пощастило позбивати мідні обідки в лісі.

Я витрусив із мішка молоток, зубило, зо дві дюжини погнутих мідних обідків і нарешті докопався до сімдесятишестиміліметрових снарядів. Детонатори — на місці, один із них навіть не прикритий дюралевим ковпачком, виднілась мембрана. Досить було блосі чхнути на цю мембрану, щоб Варварині рушники опинилися на Панському згарищі. І як це Гнат доніс мішок на спині? І справді, щастить дурням!

— Дай лишень плоскогубці, — сказав я Варварі.

Я обережно вивернув боєголовку.

— Ти з цим кінчай! — сказав я дурникові. — Кінчай! Не носи їх у мішку!

Він засміявся. Можливо, снаряди здавалися йому поросятами, і він пас їх у лісі, а найслухняніших приносив додому, до своєї хати-руїни. Мідні кільця — це були пута, він звільняв поросят, випускав їх на волю…

— Він ходить в УР. Старається для Крота, зрозуміла? — сказав я Варварі.

Вона сплеснула руками.

— І не боїться бандитів?

Гнат сміявся. Справді. Він носив на спині снаряди, що могли от-от вибухнути. Що йому бандити?

— Слухай-но, Гнате, — запитав я, плекаючи таємну надію. — Ти там, у лісі, зустрічав кого-небудь? Ну, з автоматами? Та-та-та!

— Та-та-та-та! — підхопив він з радістю. — Та-та-та-та! Смачно! Хліб! Сало! Гарне, солодке московське сало!

— Що за сало? — спитав я.

— Там, — він махнув рукою на вікно. — Гарно!

— Ну, годі! Йди, дурню! — Варвара насунула шапчину на покуйовджену Гнатову чуприну і випхнула його за двері.

Вона зникла в спальні, відокремленої од світлиці ширмою, і незабаром з’явилася в міській крепдешиновій кохтині й барвистій спідниці.

— Ну? — запитала Варвара. — Гарно?.. Я цього барахла наміняла — страшенно багато! У міських! Вони, як скрутно, зуби на полицю. А ми — трударі, нас земля годує.

Вона зробила рух руками — і накрохмалена біла скатертина немовби сама лягла на стіл. І на столі виникло все, що має виникнути, коли жінка хоче нагодувати чоловіка так, щоб він це запам’ятав. Дубов з хлопцями просто отетеріли б, дивлячись на це частування…

— Я думала, ти не прийдеш, — промовила Варвара, — Ніколи вже! Соромишся? Дивак! Вояками ви тепер стаєте раніше, ніж чоловіками. Либонь, на війні не одну людину застрелив?

Я промовчав.

— Ну от, бачиш! — сказала Варвара. — А жінок боїшся! Ех…

Її груди рельєфно окреслювалися під крепдешиновою кохтиною. Очі набули темно-сливового відтінку, який добре запам’ятався мені того вечора. О чортовиння, я знову думав про ліси, про те, як ніжно світиться озимина під вересневим сонцем, коли прямуєш стежкою — вільний, нічим не зв’язаний, ні спогадами, що від них виникає почуття сорому, ні обов’язком кохати… І невиразний образ дівчини в чорній хустці як символ свободи, легкості й природної належності лісам і полям промайнув переді мною. Я збагнув тепер, звідки взялася ота плавність і граціозність, з якою йшла дівчина з коромислом. Природа створила її цілісно, як билинку, як росток озимини, і коли вона йшла, то йшла стегно до стегна, щиколотка до щиколотки…

Я сидів рядом з Варварою, але думав не про неї. Чому?.. Хотів піти, втекти — хоча б в уяві. Можливо, це був опір мухи, яку загортають у кокон, а вона все ще б’є напівзв’язаними крильми і уявляє, ніби летить? Варвара й далі оповивала мене поглядом.

Я вирішив розірвати свинцево-солодкий кокон.

— Сядь! — промовив я.

Вона зразу ж сіла. Ненастирлива владність, що так і обкутувала, дивовижно поєднувалася в ній з готовністю коритися.

— Ти була з Горілим?

— Он воно що… Дурнику, хіба це важливо?

— Важливо! Я через це прийшов. Зрозуміла?

— Ах, так… — вона стулила губи, замислилася.

— Горілий никає десь тут, — промовив я. — Це він повісив Штебльонка.

— Тебе він не повісить. Чого хвилюєшся?

— Звідки ти знаєш, що не повісить?

— Знаю. Атож, я була з Горілим! — говорила вона, посунувшись до мене через стіл, її груди лягли на скатертину, і крепдешин зімкнувся, злився з полотном. — Він тебе не зачепить, коли ти робитимеш, як я кажу. Горілий зараз не полізе на рожен, не той час! А настане зима, він зовсім піде!

Вона розбиралася… Узимку, коли сліди виказують і звіра, і людину, Горілий не тинятиметься біля села.

— До снігу він ще скільки може накоїти! — мовив я. — Бо ж гадина. Фашист, бандера.

— Тобі двадцять років, Іванку. Побережи себе. Тебе ще дівчата любитимуть!

— Що ти в ньому знайшла? — перебив я її.

— А що я маю знаходити? — сказала вона поблажливо, наче розмовляла з нетямою-хлопчиськом. — Нема чого мені знаходити… Одружитися хотів. Чоловік він! Живий! Чи ж таких багато у війну?

— Ти бачилася з ним після того, як пішли німці?

— Ще чого! Отака вже я дурна, щоб тобі на це відповідати!

— А чи не ти Горілого підгодовуєш? Сорочечки переш?

— Я?.. — Вона засміялася. — Щоб я на них прала? Погано ти мене знаєш…

— Чесно кажеш?

— Ось тобі хрест!

— А може Горілий прийти до тебе в село?

— Хіба ж я знаю?

— А якщо ти його покличеш? Певно, знаєш, кому слід шепнути?

— А він сам не захоче. Він же з собою забрав Нінку Семеренкову. Не мене, а Нінку! У нього з нею, мабуть, серйозно вийшло!

Так, я був надто самовпевнений, коли надівав новий френч з медалями і уявляв себе хитрим і спритним експлуататором жіночої наївності. У Варвари не було ніяких зобов’язань переді мною…

— Звідкіля тобі відомо про Семеренкову? — запитав я.

— Ну, щодо цього ми, жінки, знаємо, що треба. Та й чом це ви, Іване Миколайовичу, — вона знов перейшла на оте кокетливе «ви», — допитуєте? Такий приємний вечір! Або ви мене заарештуйте за Горілого, або не допитуйте!

Вона була так близько, що я відчував теплоту її дихання на щоці. Від неї пахло туалетним милом, хоч яке могло бути туалетне мило в Глухарці в одна тисяча дев’ятсот сорок четвертому році?

— Не арештовуватиму я тебе, — сказав я похмуро.

Її зіниці були напроти моїх. Здавалось, я з страшенною швидкістю мчу їй назустріч, і ми ось-ось зіткнемося, розлетимось ущент.

— Слухай-бо! — став я благати. — Адже він тебе, певно, любив. Він знову захоче тебе побачити… Ти можеш допомогти мені! Поклич його в село. Га?

— Ні, — мовила вона й відсунулася. — Я себе… І тебе не хочу занапастити. Так робити не годиться. Для чого собі віку збавляти?

— А що годиться робити?

— Я скажу що. — Вона накрила мою долоню своєю. Рука в неї була гаряча, як хімпакет. Я обережно вивільнився. — Переїжджай до мене. Ну, в прийми… Уже як там хочеш! Тобі буде добре. Я піклуватимусь… Ти ж поранений, тобі гарна жінка потрібна, лагідна, дбайлива… щоб годувала, поїла! Я вірна тобі буду! Чесно! Адже ми, жінки, не від доброго життя гуляємо! Я берегтиму тебе!

— А Горілий? — запитав я.

— Що Горілий? Я ж тебе не питаю про твою біографію.

— Чи буде це йому до вподоби?

— Нехай би поткнувся, — грізно промовила Варвара. — А то взяли б та й поїхали… Зі мною ти не пропав би і до мирного життя дожив. Ти й так своєї крівці віддав досить. Про себе треба думати. Дарма що я не така грамотна, як ти, а все ж голова у мене метикуватіша. Я кажу до діла, Іванку… Іване Миколайовичу!

Мабуть, вона таки казала до діла. Розумна пропозиція — дожити у теплі й достатку до мирних днів. Хлопці там, на фронті, либонь, знову плазують на животі за передову. І, як завжди, вернувшись, когось недолічуються.

— Ні, Варваро, — сказав я. — Мені таке життя не личить. Якщо говорила щиро — спасибі…

— Не жалієш мене? — спитала вона.

Ох, як я боявся цього — жалю. Вона була поруч, Варвара. Волосся, що спадало мені на чоло, колихалося від її дихання. Простягни руку, доторкнись — і пожалів, усе вирішено. Один рух міг усе вирішити. Прощавай тоді воля, прощавайте ліси, поля, прощавай стежка на чистій озимині.

— Не до жалю, — сказав я, не дивлячись на неї і трохи відсовуючись. — Бандити поряд. Тебе пожалієш… себе пожалієш, а інших занапастиш!

— Ох, дурень! — мовила Варвара. — Не знаєш, що твоє життя має ціну? Та й дорожчу, аніж в інших! Ну, чом не збагнеш? Та ти зрозумій, хоч ти й воював, супроти Горілого ти — мокриця. Ось ти послухайся! Я тобі врятуватися пропоную. Уберегтися!

— Ні, Варваро. Моя доріженька не туди…

— І ти мені обриваєш усі шляхи, — сказала вона. — Ти нічого мені не залишаєш, Іване, крім одного… — Вона раптом замовкла на мить. — Я за тобою хочу сховатися, зрозумій. Ти мене врятуєш, а я тебе. Ми будемо квити!

— Ну гаразд! — не витримав я. — Гаразд! Допоможи спершу з Горілим упоратися. Скажи, як його взяти!

— І себе занапастити? Навіщо ж тоді старатися? Ні! — промовила Варвара твердо. — Нічого я не знаю, можеш заарештувати, коли хочеш!

— Ну, я пішов, — сказав я і підвівся.

Тікати треба було звідси, тікати!

— Хлопчисько ти все-таки, — мовила вона придушеним голосом. — Поначіплювали тобі відзнак, а ти хлопчисько! У герої хочеш? Он їх скільки, безруких та безногих, стало, героїв. Кому вони будуть потрібні? А ті, що під горбиками?..

Тут у сінях загуркотіло, і до хати, не чекаючи відповіді на стук, зайшов Попеленко. Ну та й радий же я був йому!

— Здрастуйте, господарі, здрастуйте, гості! — сказав Попеленко.

Він миттю оцінив обстановку, ковзнув поглядом по столу — ще все було ціле. Попеленко засяяв.

— А я тебе все шукаю! — звернувся він до мене. — Сьогодні ж Іван-пісний! Не годиться начальника не поздоровити!

І він не гаючи часу роздягнувся, поставив у куток свій карабін, зняв ремінь з підсумками. Мій підлеглий був не з сором’язливих. Коли його щось і бентежило, так це вологі й гнівні Варварині очі.

— Не журись, серденько, — мовив він. — Сьогодні його іменини, а завтра твої.

— Мої не скоро, — сказала Варвара й відвернулася до дзеркала.

— Нічого, нічого, серденько, — заторохтів Попеленко, сідаючи за стіл і присуваючи до себе тарілочки. Він дуже квапився, розуміючи, що обставини можуть змінитися будь-якої хвилини. — Головне — не розгубитися.

Він поклав на тарілку огірочок, налив із пляшки у склянку. Пальці його працювали спритно, немов грали на баяні. Енергійно діяв «яструбок».

— Так! — сказав він, ніби щойно згадавши. — Товаришу начальник! Тут у сільпо Яцько з Ожина приїздив… Заготівельник! Просив передати від товариша Абросимова, що той виїздить… Для допомоги в боротьбі з бандитами. Отак переказував… Конем. Він що, великий начальник?

Тут Попеленко спорожнив склянку й налив другу.

— Хто великий начальник? — спитав я.

— Товариш Абросимов.

— Який Абросимов?

— А звідкіль я знаю? Переказав: для допомоги в боротьбі з бандитами. Мовляв, у нього свій план.

Тим часом Попеленко налив ще одну склянку. Він зараз говорив, аби тільки туману напустити. Тарілочки пливли до «яструбка», як на конвейєрі.

Варвара перестала розглядати себе у дзеркалі й повернулася до нас. Очі в неї були вже сухі. Міцні, тужаві, як свіжі сливи, очі.

— Знаєте що, «яструбки», — мовила вона. — Забирайтеся геть. Надокучила мені ваша війна. Усі ви вдаєте з себе чортзна-що, а самогонку дудлите. Отож і пийте, тільки не тут. А я веселіших знайду гостей. Ну вас!

І вона висловилася з такою українською повнотою, що Попеленко аж крякнув:

— Ну, після такого слова й закуски не треба! Не слово, а перчений баклажан. Ох і молодиця ж ти. Одружився б я з тобою… Еге ж!

Варвара мовчки подала йому карабіна й шапку.

— Дурень, — шепнула вона мені в сінях. — Усе зіпсував. Я ж хотіла по-іншому розпочати… По-іншому!

Я почув знайомий скрип засува.

Ми постояли в центрі села, прислухаючись. Визоріло, ніч мала бути холодна. Білостінні мазанки здавалися велетенськими світляками, які заповзли у лісову темряву та й розташувалися двома правильними рядами.

— Добре живе, — сказав Попеленко, озираючись. Варварине вікно було залите яскравим світлом дванадцятилінійки. — Розуміє!

Над нами пролягав Чумацький Шлях. У вересні він окреслений різко — немовби щіткою мазнув хто по всьому небесному склепінню. Я відшукав Кассіопею, що загубилася у мерехтінні Шляху. Сузір’ям властиве дивне явище — їх довго і важко доводиться розшукувати у зоряному стовпищі, як знайомого на базарі, та коли вже знайдеш, не розумієш, чому це ти відразу не примітив чіткі і ясні обриси. Можливо, згодом я так само не розумітиму, чому не добачив простого шляху, що веде до бандитського кубла. А можливо, я так нічого й не зроблю. Тикатимусь носом, як сліпе щеня.

— Не можу збагнути, Попеленко, — признався я. — Бандити напевно ходять у село. Але до кого? Хто їх тут підтримує? Чому Горілий тиняється під Глухаркою?

— Ой, товаришу начальник, не треба шукати кавунів на грядці з огірками, — сказав Попеленко. — Ми живемо тихо, бандери Глухарки не чіпають, функцію, — він трохи зупинився, даючи мені можливість зрозуміти значимість цього важкого слова, — ми справляємо. Тихо ж-бо як, благодать!

Ми ще постояли. Дзявкнув собака у дворі в Крота, крикнув півень у Семеренкових, вискнула хвіртка у Малясів, двічі гикнув Попеленко. Прояснів обрій над гончарним заводиком, вирізнивши димарі і безсонні димки над ними: мав зійти місяць.

Мені залишалося ще навідатись до Семеренкових, розпитати про старшу, Ніночку, ту, яка до війни завивала волосся дрібненькими кучериками, дзвінко сміялася і баламутила голови парубкам. Де вона тепер? Чи не з Горілим? А втім, яка різниця? Про що б я не дізнався, однаково мені не обійтися без поради старшої, досвідченої людини.

На фронті був противник. Узявши «язика», ти довідувався про все, що потрібно. Тут же лінії фронту не було, а були ліси й декілька десятків хат, і в одній або в декількох міг переховуватися ворог. Як його знайти? Ані Попеленко, ані баба Серафима, ані Глумський не годилися в помічники, бо знали не більше за мене.

І я подумав про Сагайдачного. Про старого, мудрого Сагайдачного. Очі в нього були підсліпуваті, зате вміли дивитися в суть речей, минаючи всілякі дрібниці, що тільки відвертають увагу й заплутують, як камуфляжна сітка. Око завжди спиняється на першому предметі, що потрапив у поле зору. Приміром, на зеленій гілці, кинутій на камуфляжну сітку. І тоді розпливається й зникає схована під сіткою гармата. От і я, мабуть, бачив тільки незначні деталі й ніяк не міг змінити фокус, щоб проникнути в суть. Мені потрібна була допомога такої людини, як Сагайдачний.

— Знаєш що, Попеленко, — мовив я. — Завтра я поїду на Грушевий хутір.

— А боже ж ти мій, — простогнав «яструбок». — То ж біля самого УРу. Тепер вам туди аж ніяк не можна. Хіба ви не розумієте?

— Розумію.

— Може, і мені з вами? — промовив Попеленко.

Він сказав це, і його кругловиде лукаве обличчя стало незвично замисленим, начебто він складав напис для власного пам’ятника. Напрошувалася гарна епітафія: «Стій, подорожній! Тут лежить Попеленко. Він залишив після себе дев’ять крикливих сиріт і одну мовчазну вдову, але не залишив лихої пам’яті. Він цінував спирт і навіть сивуху, але ще більше — чоловічу дружбу…»

— Ні, — зітхнув нарешті Попеленко, відмовившись од гарної епітафії. — Сім’я дуже нервуватиме. Не можна сімейство кривдити!

— Залишайся, — сказав я. — Пильнуй порядку. А мені дай Лебідку.

— Лебідку? — зойкнувши, спитав мій підлеглий. — Я ж бо маю капусту вивезти.

— Так я ж скоро вернуся.

— Ага! — сказав Попеленко з деяким сумнівом. — Може, ви попрохаєте у Глумського жеребця? Лебідка — військовий кінь, поранений… Можна сказати, демобілізований.

— Може, мені попрохати жеребця у товариша Ворошилова? — запитав я. — На якому він приймає парад?

Доказ справив на «яструбка» належне враження.

— Гаразд, — сказав він. — Під сідло чи запрягти?

— Запрягти. А до того, як запрягти, пройдеш селом і зробиш реквізицію.

— Самогон? — запитав Попеленко, пожвавившись.

— Ні. Зброю. Гранати і таке інше. Глумський скаже.

Сходи до нього. Пора нам уже нарощувати вогневу силу. Щоб бандити не потикалися в село.

— Ага!

— У дітвори багато зброї сховано.

— Ага, — сказав Попеленко, трохи замислившись. — Взагалі-то у мого старшого валяється десь міномет. На п’ятдесят міліметрів. Без прицілу, але міни знайдемо…

— Це занадто… Нам потрібні кулемет, автомати, гранати. Щоб було, зрозумів? Хоч лусни!

— Це ми організуємо, — сказав Попеленко. — По сараях пройдемо, по погребах.

Було ясно, що будь-яка реквізиція йому до смаку.

— Більше гумору, Попеленко, — сказав я «яструбкові».

— Атож, гумору і зброї, — серйозно підсумував він.

Коли я прийшов, Серафими вдома не було. Місяць підбився вже високо. Чумацький Шлях розтанув у його сяйві, мов смужка снігу. Гноїще коло сарая ряхтіло, наче купа перлів. Яшко кувікав, вимагаючи вечері. Я накидав у корито холодної картоплі, але в нього були свої примхи, у Яшка, Серафиминого улюбленця, — він нічого не їв без тюльки. Це був єдиний харч, яким кооперація постачала глухарчан. Я насилу знайшов тюльку, загорнуту в лопухове листя. Ми чесно розділили її з Яшком.

— Отакі-то справи, Яшко, — сказав я. — Кепські наші справи… Дурні ми з тобою… Самотньо тобі? Мені також… Які ми з тобою вояки?.. Дрібнота, ось ми хто… Тюлька ми з тобою!..

Серафима прийшла після дванадцятої, коли я лежав на своєму дощаному ліжку, зігріваючись під кожухом і рядном. Будильник, залишений фронтовими хірургами, уже продзеленчав.

Серафима зачепила мідну яндолку, що лежала на кришці цебра з колодязною водою, і вона дзвякнула об тверду долівку, мов дзвін.

— Підпили, бабцю? — запитав я.

— Ще б пак не випити, — відповіла вона весело. — Ще б пак, коли після німців першого прийняла… Свято! Ой, від сміху з ними, недотепами, умреш! Дівці вісімнадцять — дурне-дурнісіньке, а баби довкола позбиралися, забули, яке воно, те немовля. На похоронах навчилися плакати, а про немовлят усе чисто позабували…

— Хто ж це постарався? — запитав я.

— Та Єрмаченкова. Параска! От паразити… Кривендиха репетує: «Матінко, дитинча ж мертве, синє все!» Піднесли Парасці показати — а та аж обмерла. «Ой, — каже, — у роті в нього пліснява, не жилець!» Та й ну ревти! Добре, що я прибігла. «Ех, — кажу, — трясця твоїй матері й усім родичам, що таку дурепу викохали. Це ж у них у всіх таке в роті, у немовлят… Геть, — кажу, — чого розкудкудакалися? Синій, синій!.. Раз синій — значить живий… Мертвий — білий був би!» А він, як ішов, пуповиною довкола шиї обмотався. Що тут страшного? Скроні йому натерла, у вушка й носик подула — він дихнув та як зарепетує. «Бути йому, — кажу, — начальником, горло здорове».

— А батько хто?

— Та хто ж тепер знає? За часом виходить — визволитель… Прохожий військовий… Одне слово, з радощів. Та дарма! Населення зростати повинно! Земля пустує…

— Назвали як?

— Здурів? Та сьогодні ж Івана-пісного. На одного Івана побільшало. Тезко твій.

— Ану лишень підійдіть сюди, бабцю, — сказав я.

Вона підійшла. Місяць яскраво світив у вікно. Та й страховидло ж вона в мене, Серафима. Мавпочка в хустині.

— Нахиліться.

Я поцілував її у зморшкувату щоку. Шорстку, висушену гончарною піччю щоку.

— Це вам як медаль. За врятування людини.

— Ну от, — промовила Серафима, схлипнувши. — Ще б пак. Трясця… Лежи… Я хотіла б твого прийняти. Правнука діждатися!

— Діждетесь! — сказав я, а сам подумав: якщо Горілий дозволить. Що енергійніше я діятиму, то скоріше зверну на себе увагу Горілого. Бандитам не потрібні активні «яструбки». Штебльонок, видно, їх теж чимось налякав.

— Я завтра поїду, — сказав я Серафимі.— Ви не дуже хвилюйтесь, коли я не одразу вернуся.

Та й подумав: а все-таки, що б не сталося, в Глухарці ще один Іванко об’явився. І це зовсім непогано.

— Ну, Лебідко, ну! — промовляв Попеленко. Він без кінця поправляв збрую. Лебідка пускала слину. Конячина вона була сумирна, коротконога, незграбна, але зноровом. Її вибракували з військової частини через поранення, а в поранених коней часто бувають психічні відхилення. Очевидно, силкуються збагнути, навіщо треба стріляти в коней, отож їм світ і замакітрюється. Людина, та легко мириться з тим, що їй, вінцю природи, доводиться бувати в ролі мішені.

Попеленко знову заходився гладити плішиві боки Лебідки.

— Може, ти й зі мною попрощаєшся? — спитав я.

— До побачення, товаришу Капелюх, — мовив Попеленко, поглядаючи на Лебідку. — Дивіться, там, біля Грушевого хутора, старе конюшинище, то ви її не пускайте. Не дай боже росяної конюшини об’їсться. Гасу, щоб відпоїти, удень із свічкою не знайдеш, хіба що у Варвари…

— Будь здоров, Попеленко, — сказав я.

І Лебідка потягла воза. Я міг би дістати легку підресорну бричку, але віддав перевагу звичайнісінькій сноповозці. У бричках їздить начальство. Торохкотливий віз не приверне такої уваги, як бричка. Тим більше така сноповозка, як Попеленкова, — з переламаною «лисицею», що, ніби шинами, була схоплена з трьох боків латами. Артилерійський дивізіон, який поспіхом змінював вогневу, гуркотів би менше, ніж цей ридван.

Звернувши на старий Мишкільський шлях, я проїхав повз Панське згарище, повз кузню, де Кріт гримів залізом, поминув кукурудзяне поле з позрізуваним товстим кукурудзинням, яке стирчало із землі, далі житній клин, вибраний так чисто, що жодного кинутого колоска не було видно на піщаній сірій землі поміж низькою стернею, проїхав капустяні грядки, під які було одведено вологе Семенове урочище, оточене ліщиною, і в’їхав до лісу. До лісу! Зразу стало похмуро й прохолодно, запахло опеньками, гнилими пнями, мохом. Мишкільський шлях заглиблювався в гущавину, де було багато густої грабини упереміш з дубами, вільшиною, буйним памолодком ліщини і берестом. Сонце пекло по-літньому, проте нічний холод уже не вивітрювався звідси, скісне проміння, що падало крізь померхле листя, тільки підкреслювало похмурість і гнилий дух пущі.

Переді мною, під мачулою, на м’якому сіні, лежав німецький МГ з дірчастим кожухом і невеликим круглим боковим диском для стрічки.

Попеленко виявив себе генієм реквізиції. Він знайшов МГ без затвору в сараї у Крота. Затвор знайшли у дванадцятирічного братика Параски Єрмаченкової, який лущив ним горіхи, а стрічки й круглі диски віддав нам, хоча й і плачем, Миколка Брик, відомий у селі тим, що підпалив з ракетниці власну хату. Зробив він це без лихого наміру — адже Брикові було чотирнадцять.

Попеленко ще роздобув два «шмайсери» — один, щоправда, «заїкуватий», бо поганий був викидач, та що кілька гранат, два протигази й приціл від танкової гармати. Однак головним трофеєм, ясна річ, був МГ зразка тисяча дев’ятсот сорок другого року!.. Непоганий кулеметик придумали фрици, треба віддати їм належне. Легкий, універсал — він і ручняк, і станкач, коли триногу поставити. Дубов завжди брав для розвідгрупи один МГ, пояснюючи це тим, що в тилу у німців завжди можна роздобути потрібні патрони. А «шмайсерів» Дубов не брав. Наші автомати були надійніші й зручніші в рукопашній.

Війна навчила нас любити зброю, цінувати в ній витонченість ліній, всілякі там загадкові якості, що не піддаються аналізу, як-от: «ухватистий» і «приладистий», ми вміли знаходити душу й характер у кожному виді військової техніки, і ось зараз мене тішив МГ, єдиний, якщо не вважати Лебідки, мій друг у цій лісовій подорожі: він здавався добродушно настроєним акуратистом німцем, безвідмовним і мовчазним, класовим другом і союзником, який свідомо перейшов на наш, правильний шлях. Тільки на нього міг я покластися зараз…

«Мабуть, — подумав я, — коли настануть мирні дні і зброя зникне із повсякденного життя, важко буде пояснити свою любов і ніжність до цього шматка металу з темно-вишневим прикладом і руків’ям, що саме проситься в долоню…»

Дорога пролягала поміж дерев, ніби в ущелині, зрідка перетинаючи галявини або прорідь. Колеса раз у раз підстрибували на корінні, що тяглося через колії. Довга сноповозка кректала, вищала й, здавалося, ось-ось ладна була розсипатися.

Дедалі похмурішим ставав ліс, а колії прямо на очах проростали подорожником, ромашкою, кінським щавлем де-не-де обабіч траплялися покинуті автомобілі, напів спалені або розкидані на частини, і відчувалося, ліс уже підкрадається до цього чужого йому залізяччя, щоб поглинути його; поки що лише кропива, тонконіг та біловус, а подекуди й стебельця пижми обплутували заржавілі борти машин, але то була тільки лісова розвідка, тільки примірка; просто ліс, будучи впевнений в остаточній перемозі, не квапився.

Мені вже доводилося ходити цією дорогою на хутір до мирового посередника Сагайдачного, але зараз, здавалося, переді мною була інша дорога, незнайома, заповнена підозрілими тінями, маскувальною, нарочито барвистою грою світла серед листя й гілок, створеною для того, щоб приховати людські постаті. Коли я ходив до Сагайдачного вільним козаком, насвистуючи й розмахуючи лозиною та збиваючи мухомори, що вибігли на дорогу, наступав па перестиглі порхавки, які вибухали, мов петарди, й сипали на чоботи руду пиляку, ліс радував мене, я не розрізняв ані дерев, ані вогників рудої осінньої папороті, ні до чого не приглядався, а просто втішався лісом у його цілісному, не поділеному на частини вигляді, бо на фронті таки добре набридло приглядатися і прислухатися…

А зараз ліс був знову, як і в часи глибоких розвідпошуків, розшарований на сотні деталей, і кожну треба було просіяти крізь усі органи чуття, оглянути, прослухати, відсортувати, зважити.

Вересова галявина… Хрусткі густі кущики з фіолетовим суцвіттям. Було, ляжеш па них у плямистій трофейній куртці — і ти зник, і яструб кружляє над тобою, наче й не було нічого, наглядаючи мишу або слабеньке пташеня, а ти для нього частина вересового килима, що не викликає ніякої тривоги. Але той, хто вміє придивлятися й розуміти ліс, знає, що, перш ніж лягти на сірий хрусткий килим, ти залишиш па ньому сліди, примнеш негнучкі гілочки вересу, і вони довго ще здригатимуться, випрямляючись, і легеньке хвилювання, особливо помітне в тиху, безвітряну погоду, перебігатиме по фіолетових суцвіттях там, де пройшла людина. Зараз верес спокійний…

Сосновий бір. Прямі червоні стовбури, що сягають запаморочливої височини. Сліди довоєнної підсочки на корі, як морські шеврони. Де-не-де ще збереглися жерстяні лієчки. Вони давно вже переповнені смолою. Сосни велетенські, за кожною може сховатися людина. Та в бір, де сосни звелися аж на шестиповерхову височінь, вільно проникає косе вересневе сонце. І тіні стовбурів лежать на рівній, ніби утрамбованій землі. Людина, якби їй спало на думку стати за сосну, поклала б свій чіткий відбиток на руду землю, мов на екран, і я встиг би скинути попонку з МГ, повернути дуло до бору, попередити рух, окрик чи постріл.

Березняк… Строкате мигтіння стовбурів. Здається, нічого не можна роздивитися в цьому біло-чорному гайку, а від листя, що кружляє в повітрі, ще більше мигтить в очах. М’який шар свіжоопалого листя заглушить будь-чиї кроки, можна припасти до землі, лягти в суху вимоїну від весняного струмка та й причаїтися зовсім близенько від шляху. Але не сховаєшся від сорочачого ока. Ось вона, довгохвоста дурепа, стрибає з берези на березу, ліниво скрекотить. Підвода її не тривожить, скрекоче вона просто так, з дурного пташиного розуму: а от людина, що по-мисливському причаїлася в березнячку, змусила б сороку захвилюватися по-справжньому: на сотні метрів довкола розлігся б її застережливий сигнал.

Пусто в березовому гаю, пусто в лісі, можна їхати.

Зітхнув я вільно, аж коли ліс посвітлішав, порідшав і поросла травою дорога вибралася па широкий, відкрити простір, який був колись хліборобною нивою, приписаною до Грушевого хутора, а тепер став диким, порослим свиріпою, волошками, кінським щавлем та біловусом полем. Удалині, па узвишші, на гребені цього поля, стояли три яблуні-кислиці. Як тільки піднімешся до тих кислиць, звідти відкривається вид на хутір — десяток хат що стояли понад занедбаним ставком з глинястою, жовтою водою.

— Ну, гайда, Лебідко! — гукнув я і стьобнув коняку кінцем довгих віжок по спині.

Та Лебідка тільки одмахнулася хвостом Ми в’їхали у Грушевий хутір без усякого шику, проторохтівши звичайним селянським возом. За тином крайньої мазанки я вгледів поголену голову товариша Сагайдачного. Він стояв серед соняшників, і його пенсне блискало на сонці.

Товариш Сагайдачний не квапився виходити мені назустріч. Йому не личило поспішати.

Товариш Сагайдачний, який не обіймав ніяких офіційних посад, проте був людиною відомою. Товариша Сагайдачного навіть навідували поважні гості з області. А в роки війни — засвідчений факт — до Сагайдачного приїжджав посланець самого гаулейтера Коха. Кох — не жарт, кат світового масштабу, від самого імені якого мороз поза шкірою йде. Хуторяни й солдати із взводу охорони штовхали «опель-адмірала», що був загруз у піску, а Сагайдачний спокійно стояв посеред соняшників, і його пенсне блищало па сонці. Він і не збирався виходити назустріч. Он який він був, товариш мировий посередник…

Я сам відчинив ворота, висмикнувши засувку, і в’їхав у двір. Курчата врозтіч кинулись од воза. Дружина Сагайдачного, жінка років тридцяти, а може, й п’ятдесяти, — адже буває так, — товкла у ступі просо і не звернула на мене ніякої уваги. Кажуть, чоловік і жінка з бігом часу стають духовно і навіть зовні схожі між собою. Філософська, осмислена рівновага Сагайдачного, передавшись його дружині, стала звичайнісінькою байдужістю.

Господиня кивнула у відповідь на моє привітання і далі товкла собі просо. Зате з Лебідкою поздоровкалися ласкавіше: із сарая долинуло схоже на старечий кашель іржання. Це обізвалася сивогрива кобилиця Лисуха, котру, як твердить мировий посередник, витурили на хутір за те, що замолоду вона служила в одному курені жовто-блакитного війська Петлюри. В оселі Сагайдачного все було незвичайне.

Я взяв з-під попони МГ і попростував до оточеного соняшником ганку, де на мене очікував Сагайдачний. Крізь пенсне, що сповзло на носа, він роздивлявся кулемет. Така людина, як Сагайдачний, не могла любити зброю.

— Здрастуйте, Мироне Олеговичу, — промовив я.

Він не одразу відповів. Сагайдачний був худорлявий, сухенький дідок, його поголена під нуль голова ніби росла на стеблі, як гарбуз.

— Ну, здрастуй! — мовив він. Я не відчув у його голосі радості чи бодай приязні.— На державну службу поступив?

— А звідкіля ви знаете?

— Наші тамтами хоч і неголосні, але надійні. Ну, заходь, заходь… коли вже приїхав.

І ми зайшли до хати, що зовні була звичайна мазанка з підсліпуватими віконцями та призьбою, утеплена соломою і кукурудзинням, а всередині скидалася на таємниче пристанище капітана Немо. На білих стінах — полиці з книжками та різними поміщицькими дрібничками, котрі Сагайдачний умудрився зберегти, дарма що через Грушевий валами прокочувалися вогняні роки, які запам’ятало Полісся, від сімнадцятого до сорок четвертого їх налічувалося близько десятка; саме повстання куркуля Штопа чого було варте — хати спалахували легше за сірники, сірники ж бо нікудишні були.

Зібрані в тісну мазанку, поставлені на книжкові, з грубезних дощок полиці, на вузькі підвіконня, порозвішувані на вибілених стінах усі оті бра, складні, вазочки, статуетки, ножі для розрізання паперів, барометри, ножиці для свічкового нагару, бронзові будди, пляшки з довгими шийками справляли велике враження на новачка, і багато чоловіків та жінок, що вперше потрапляли до Сагайдачного, починали хреститись: усе довкола блищало й сяяло, як у храмі. Оті старорежимні дрібнички в сільському житті були зовсім непотрібні — цяцьки, як казали сусіди Сагайдачного. Та господар оберігав своє добро, мабуть, воно було дороге йому як згадка про інші часи.

Я поставив кулемета недалечко од вікна, з якого добре було видно всю вулицю, зняв шинелю, обтяжену двома гранатами, і вмостився у подертому кріслі з високою спинкою, на яке показав жестом Сагайдачний.

— Ну, так що в тебе, Іване Миколайовичу? — запитав Сагайдачний. — Адже цього разу ти у справі?

— А чому ви так думаєте?

Сагайдачний гмукнув і заходився прикурювати від «катюші»… Було якось дивно бачити в цій хаті солдатський запалювальний пристрій із кременем, губкою і уламком напильника.

— А тому, любий друже, — сказав він, — що тепер ти не завітаєш для щирої розмови, ти на службі!

Він нарешті розпалив свою тоненьку саморобну цигарочку і, задерши гостре підборіддя, випустив кільце диму. Можна було подумати, що він курить не жахливу селянську махру, а якусь там «Герцеговину-Флор».

Мені подобався Сагайдачний. Ми були класово чужі люди. Мій дід, трудящий селянин, візникував, корчував ліси під Глухаркою, а Сагайдачний належав до «колишніх». «Колишніх» я звик зневажати ще з шкільної лави, а точніше, ще раніш, з босоногого дитинства. Проте до Сагайдачного це не мало відношення. Як же гарно було сидіти у високому драному кріслі серед книжок і всякого феодально-поміщицького мотлоху і слухати трохи деренчливий голос господаря дому! Тут забувалися всі важкі господарські клопоти, усі дрібні справи.

Але сьогоднішня наша зустріч, я відчував, буде недоладна.

— Людині мого віку приємно, навіть необхідно проектувати свої знання та свій досвід на чистий і сприйнятливий екран, — промовив Сагайдачний. — Але тепер… ти став чимось на зразок міліціонера, так же? Страж порядку?

— Так, — сказав я, зітхнувши і чомусь відчувши себе винуватим. — Виходить, що так.

Я глянув на фотографію за спиною Сагайдачного. На ній була вродлива молода жінка в солом’яному буржуазному капелюшку. Сагайдачний давно вже постарів, і череп його став голий, а вона усміхалася там, на фотографії, вічно молода. Вона залишилася моєю ровесницею. «Цікаво, — подумав я знічев’я, — якби вона несподівано ожила, про що вони говорили б?»

— А знаєш, чим ти мені завжди подобався? — спитав Сагайдачний. — Здатністю бути не схильним до стереотипів. Адже я, людина в пенсне, для вашого покоління дивна, навіть підозріла особа, правда ж? Але ти не віриш у зовнішність, ти хочеш зазирнути всередину. В принципі це риса дослідника. Тож я й подумав: ось син села, на якого варто звернути увагу! Звивини його поки що заповнені початковими знаннями, але вони таки звивини, а не прямі лінії, як у багатьох. Може, з цього хлопця будуть люди. Але тепер ти на службі, ти страж порядку. Ти обрав не кращу з доріг… Прикро!

— Зовсім не прикро! — розсердився я. — Так треба було.

— Треба, — посміхнувся Сагайдачний. — Яке чудове слівце.

Він обережно затягнувся, побоюючись спалити тоненьку цигарочку одним вдихом.

— «Старайся мати дозвілля, щоб навчитися чогось гарного, і перестань блукати без мети», — процитував Сагайдачний. — А ти блукаєш. Ти квапишся поневолити себе негідною службою.

— Це що, Ренар? — спитав я.

— Марк Аврелій, — відповів він. — Тобі слід було б прислухатися до цих слів.

— Зараз ніколи, — промовив я.

— Ну гаразд… — він зітхнув. — Служи. Старайся. Але ти так і зостанешся напівосвіченою людиною. Стандартним витвором свого віку. Це страшно. Краще думати, що не знаєш нічого, ніж вважати, що знаєш багато. Напівзнання породжують різні неприємності,— він посміхнувся. — Барбароссу можна сплутати з бабірусою, а це зовсім різні речі, тому що Барбаросса — імператор, а бабіруса — свиня з острова Целебес… Можливо, ти серйозно вирішив, що десятирічки, яка дала змогу тобі трохи відірватися од села, цілком досить. Ну гаразд…

Він поклав недопалок у мідну, позеленілу квітку лотоса. Недопалок був завбільшки з кульку від малокаліберки.

— Кажи, чого приїхав!

Я подумав: скільки чоловік до мене сиділи в оцьому кріслі й виливали перед Сагайдачним душу? Вони приходили сюди як у нейтральну країну, щоб вислухати думку людини, вільної від пристрастей і дрібних справ, що засмічували голову. До війни були чутки, що сюди навідувався сам грізний Пентух — голова райради…

Казали, що Сагайдачний з’явився у нашій глушині невдовзі після громадянської війни. Що привіз він на кількох великих, запряжених волами возах книжки і майно а до того був мировим посередником десь у більш обжитих місцях, у Кролевці, чи що… Мировий посередник, як мені пояснили, у давні часи займався влагодженням усіляких земельних суперечок, які можна було не доводити до суду.

Будиночок Сагайдачного у Кролевці під час громадянської війіни спалили, а його молода дружина, з якогось старовинного, шляхетного роду, не пережила голодування й тифу. Отож він і приїхав до нас у ліси шукати тиші й самотності та й оселився на хуторі Грушевому, як на острові.

Нашим поліщукам Сагайдачний припав до вподоби. Стали їздити до колишнього посередника на пораду. Просили розсудити, роз’яснити. Коли треба було розтлумачити, чи законно «прирізали» сусідові чотири сотки на городах, або написати касаційну скаргу, або з’ясувати, хто такий Черчілль, і чи правда, що він позашлюбний син кайзера Вільгельма й через те не хоче відкривати другий фронт, йшли до Сагайдачного. Встановили свою таксу за прохання, заяви та поради, платили натурою — салом, яйцями, мукою. Сам Сагайдачний не вимагав за допомогу, але селяни народ тверезий, розуміли, що жити ж людині треба.

Звали Сагайдачного, як і колись, мировим посередником. Це стало чимось на зразок сільського прізвиська. Поступово Сагайдачний заслужив репутацію праведника. Його самітницьке життя та ділові, спокійні поради приваблювали людей. А головне, він умів слухати. Здавалося б, що там особливого — сиди, наставивши вуха, та й мовчи, коли інший говорить. Але той, інший, зразу відчуває, слухаєш ти чи ні. Тут справа не у вухах. Тут треба слухати нутром, сприймати чуже життя як своє. Треба любити й поважати людину, а її не завжди хочеться любити й поважати.

Сагайдачному кілька разів пропонували стати на службу, але він відмовлявся. Він оддавав перевагу самітницькому життю й славі праведника, неупередженого судді. Між запрошуваннями його кілька разів арештовували для перевірки, тут, звичайно, брита голова і пенсне відігравали свою роль: надто вже дивний для нашого краю вигляд. Забирали Сагайдачного на підводі, а повертався він пішки, схудлий. Закінчилося це несподіваною ухвалою райвиконкому, яке дозволило громадянинові Сагайдачному тримати для власних потреб коня.

Про себе Сагайдачний казав, що він стоїк. Я думав колись, що стоїк — це той, хто твердо стоїть на ногах, коли його б’ють. Міцна духом і тілом людина. Фізично під це визначення Сагайдачний не підходив, але його дух був загартований.

Подейкували, коли в лісах хазяйнувала куркульська банда Штопа, сам ватажок пропонував Сагайдачному почесну посаду при собі. Щось на зразок ідейного вождя. Сагайдачний відмовився, і його побили. Здорово побили. Отут він і показав себе стоїком і у фізичному розумінні: вижив. Згодом якісь загадкові прибічники Пілсудського, які хотіли розпросторитися «від моря до моря», пропонували колишньому мировому посередникові переїхати до панської Польщі й очолити там якийсь рух. І знову Сагайдачний показав себе стоїком. Нарешті про Сагайдачного, популярну особу, яка нібито тяжко потерпіла від Радянської влади, доповіли гаулейтерові Коху. На Грушевий хутір, подолавши за допомогою поліцейського батальйону всі загати і броди, прибув «опель-адмірал». Посланець гаулейтера вів із Сагайдачним бесіду німецькою мовою. Старому пропонували високу посаду. Коли «опель» поїхав, поліцаї дуже побили Сагайдачного. І знов-таки він показав себе стоїком.

Після оказії з Кохом слава Сагайдачного як стра-стотерпця, непідкупну і неупереджену людину розійшлася по всьому Поліссю.

Отак і жив собі мировий посередник на хуторі Грушевому із своєю Марією Тихонівною, котру багато хто пам’ятав красунею Марусею. Вона прийшла до Сагайдачного, коли їй було дев’ятнадцять, а Сагайдачному — за п’ятдесят. Прийшла, начебто сподіваючись, що їй дістанеться велике багатство після смерті чоловіка. В той час ходили чутки, що Сагайдачний ховає десь скарб, родинні коштовності.

Але Маруся помилилася. Хирлявий Сагайдачний і не думав помирати. Як виявилося, не було й скарбу. Книжки та різні дрібнички — ото й усі скарби мирового посередника. Так і постаріла Маруся разом із своїм немолодим чоловіком, втратила молодість і вроду та й покірливо господарювала в хаті.

Я про все розповів Сагайдачному. Про забиту козулю, про Штебльопка, про Малясів, котрі щось замовчували і про Семеренкова, який розмовляв так, ніби я тримав його під прицілом, і про Антоніну, що ніколи не скидала чорної хустки, і про Горілого, колишнього ветеринарного фельдшера, що любив вішати людей на пружинястому дроті, і про Варвару, яка «знає собі ціну».

Я розповідав Сагайдачному про всі події, починаючи з того дня, коли мені вручили карабін № 1624968, і старий слухав уважно, заощаджуючи другу тоненьку цигарочку на затяжках, а очі мої були неспокійні: то я бачив Будду, що сидів, схрестивши ноги і заслонивши корінець книжки з якоюсь довгою французькою назвою, то сумні очі богоматері в потрійному складні, то глиняну статуетку католицького польського Христа з терновим вінком на голові, де терня стирчало, мов багнети, і дерев’яного ідола в кутку — безформне обличчя його перетинала глибока тріщина, мабуть, це був якийсь Даждь-бог або Перун, то гравюру з богом сонця Ра, дуже несимпатичного мені через схожість із фашистським орлом… Чомусь оця величезна кількість богів, що немов позліталися до Грушевого на якесь своє зібрання, бентежила мене і збивала з пантелику, заважала говорити.

Я запитав Сагайдачного, що ж мені робити. Бандити поблизу, люди бояться їх, і хтось годує цих бандитів, радо їх приймає, а я нічого не можу придумати. Де шукати підхід до Горілого? Через кого і як? Я чесно признавався у своїй безпорадності.

— Кепсько, — сказав Сагайдачний.

— Кепсько, — згодився я.

— І ти хочеш, щоб я став на твою сторону, тобто на сторону однієї із сторін — вибачай за тавтологію.

— Будь ласка, — мовив я. Я зовсім забув, що означав тавтологія, однак ладен був пробачити Сагайдачному будь-що, якби він зважився стати на мій бік.

— Із цієї хвилини я повинен перестати бути Сагайдачним. І стати вірним помічником влади?

— Атож, — мовив я. Я вже розумів, куди він хилить.

— Ти помилився, — сказав він. — Ти, мабуть, не розумієш, чого я приїхав сюди, на Грушевий хутір. Щоб знайти свободу! Незалежність! Чомусь моя свобода не подобалась. Її намагалися відібрати. Мені загрожували, обіцяли блага, лестили і навіть… е… застосовували силу. Ще ніхто не зміг мене уговорити. Одним мені було легко відмовити, іншим важко. Тобі — важко.

— Я прошу тільки поради.

— Втрата незалежності завжди починається з малого. Любий Іване Миколайовичу… Думаєш, вони мені симпатичні, твої бандити? Але… Ти молодий, і тобі здається, що нема звіра страшнішого за кота. Та я не таких бандитів знаю! З минулого і з сучасного. Вони не одиницями рахують жертви — сотнями тисяч. Мільйонами… Ти навіть гадки не маєш, які є злочинці! Від Сулли аж до наших днів… Що ж мені, на схилі віку змінювати все своє життя через якогось нікчемного Горілого? Комар, муха!

— Це все складно й загально, — сказав я. — Переді мною явні, живі бандити. І що можу, я повинен зробити.

— Так, — промимрив старий. — «Впізнаю коней баских…» Прошу тебе, Іване Миколайовичу, не треба мене мобілізовувати. Залучати! Мені так добре жилося досі! Я немічна, немолода людина, у мене немає твоєї енергії… і переконаності. Ти служиш одному богові, я — багатьом і нікому. Оці божества, на які ти роздивлявся, виключають одне одного. Але в мене вони всі зібралися. Нікому не хочу віддавати переваги. На мою думку — всі досить погані й досить гарні. Люди, які служили цим добрим богам, зробили стільки лиха!.. У тих, хто з Горілим, до речі, теж в свої боги. Вони аж ніяк не вважають себе за бандитів.

Тепер я збагнув, чому мене так непокоїла велика кількість богів. Адже бог — це для когось символ, головна ідея, можливо, сенс життя. І тут, серед ідей, що виключають одна одну, ні я, ні будь-хто інший не міг почувати себе впевнено. Усе ставало хистким, розпливчастим, а те, що донедавна ще здавалося єдино важливим, раптом ніби звітрювалося: ти заходив сюди з живою пристрастю, а вона враз перетворювалася на опудало з очицями із стеклярусу…

— Ех, їхав би ти до університету! — сказав старий. — Годі з тебе. Навоювався… Побережи себе!

«Він зовсім не схожий на Варвару, але міркує так само, — подумав я. — Тільки Варвара — вона від «землі» дивиться, а Сагайдачний — з висоти всіх оцих Кришн і Зевсів, з висоти богів. Як же пояснити йому все?»

— Знаєш, чого я не люблю залізниці? — запитав Сагайдачний. — Через напис «Вагон обладнано примусовою вентиляцією». Від слова «примусовий» мене завжди проймає дрож. Люди хочуть примусити одне одного до чогось. І все починається з малого…

Він посміхнувся. Не хотів закінчувати балачку суворою відмовою. Губи йому витяглися у дві тонкі ниточки, і біля маленьких скелець пенсне зібралися тонкі зморщечки. Я зрозумів, що за час наших колишніх розмов устиг прихилитися до цієї людини, до цього кощія із схожою на гарбуз головою. Те, що я зараз відчував, було не просто розчаруванням, викликаним ще однією невдачею, а болем. Так, наче мене зрадив близький друг. Ех, Дубов, чи зустріну я ще таких людей, як ти?

— Ти знаєш заповідь, запозичену в Марка Аврелія: «Ніде людина не почуває себе спокійніше і безтурботніше, аніж у своїй душі…?» — промовив Сагайдачний, — Тож залиши мені душу. Залиши спокій.

В його голосі звучало щире прохання, навіть благання. Він побоювався моєї наполегливості… «Гаразд, — подумав я. — Самі справлятимемося. Що ж робити… Старий явно щось знає. Усі щось знають, але мовчать. Одні — через боягузтво, інші — з принципових міркувань».

— Не старайся переробити світ, Іване Миколайовичу, — зітхнув Сагайдачний. Скельця його пенсне сяяли, мов дві крижинки. — Десь латаєш, а десь рветься. Ті, що замислили велику перебудову світу, хотіли добра людям… Але в лікарнях не вистачило ліків, а зв’язок із містом урвався, перестали ходити поїзди. І я не встиг довезти ї ї до лікарні. За що ж вона мала відповідати? За що? Га?

Він не обернувся, він дивився прямо на мене, але я бачив за його спиною пожовтілу фотографію. Скільки їй було років, двадцять? Які ж бо крислаті капелюшки тоді носили!

— Я поїду, — мовив я.

— Будь обережний, — сказав Сагайдачний. — Тут лихі місця.

Я взяв кулемет і виглянув у вікно. Вулиця була безлюдна, але, перед тим як вийти надвір, я звій затвор і поставив його на запобіжник. Дубов учив: «Найголовніше для розвідника — це вміння зайти і вийти з будинку…»

Я ривком розчинив навстіж двері й вискочив на ганок, тримаючи важкий МГ у горизонтальному положенні.

Марія Тихонівна підвела голову від ступки, зиркнула на мене, на кулеметний ствол та й знов узялася за товкач.

Я поклав кулемет під попону й загнуздав Лебідку, яка дожовувала віхтик сіна. Сагайдачний вийшов на ганок.

— Бандюги можуть довідатися, що я заїжджав до вас, — мовив я. — То ви скажіть, що я розпитував, а ви промовчали. Воно ж так і є… Тільки повірили б!

Сагайдачний посміхнувся. Він обережно зняв пенсне, мов бабку з гілки, і потер сухим, гострим пальцем дві червоні ямочки на переніссі.

— Вони повірять, — промовив він. — За двадцять п’ять років, що я в Грушевому, я ще нікому не збрехав, і про це знають усі, навіть бандити. За мене можеш не хвилюватися.

Він провів мене, йдучи поряд воза, до крайньої хати, вікна якої були навхрест позабивані жердинами. Я знав, що Сагайдачний ще нікого не проводжав до околиці.

— Їдь звідси, Ваню, — сказав він на прощання. — Пошлись на здоров’я. Я дам тобі листа до професора Чудинського в Київ. Ми листувалися з приводу його передмови до Древса. Тебе візьмуть на історичний. Повір, у тебе є майбутнє. Станеш ученим, піднімешся над усією оцією лихою, непотрібною суєтою!

«Коли я отак вештатимусь без толку, бандити мене, врешті, пристукнуть, — подумав я. — Історична наука осиротіє, а історія нічим не збагатиться».

Я зручніше поклав кулемет, так, щоб можна було повернути його в будь-який бік. І намацав гранати в кишенях. Аж ген, де занедбана нива сходилася з небом, стояли круглі яблуні-дички, а там уже й ліс…

Тримаючи шлях на дички, я ще довго бачив голову, що виблискувала під вересневим сонцем. Пенсне теж блищало. Сагайдачного аж ніяк не можна було брати з собою в розвідку. За півтори версти його виказував отой подвійний блиск.

— Ну, гайда! — крикнув я па Лебідку, коли ми поминули яблуневі дерева і хутір зник. — Годі балачок!

Недарма Лебідку мали за норовисту кобилу. Вона так шарпонула сноповозку, що курява здійснялася аж за вістрям «лисиці», яка стирчала із задка воза, ніби гармата. Я вхопився однією рукою за полудрабок, а другою намагався одночасно утримати і віжки, і кулемет, що підстрибував на сіні.

— Живіш, живіш! — кричав я.

Після тихої хати Сагайдачного, після німої бесіди із спокійними, здруженими в Грушевому хуторі богами і пережитого розчарування мене охопила жадоба діяльності, руху, і Лебідка, здавалося, це зрозуміла.

Березняк з його камуфляжною строкатістю, і червоний сосновий бір, і фіолетове шумовиння вересу — усе пролетить, промчиться, прогуркотить мимо вихлястих коліс. Давай, фронтовий коню, жми! Поруч мене МГ, і приставлений до нього круглий, товстий, як барильце, диск, і дві гранати в кишенях шинелі. Нехай би вони вийшли назустріч, нехай!.. Усе б тоді вирішилося, не залишилося б нічого нез’ясованого. Воювати так воювати!.. Можливо, ніде людина не почуває себе спокійніше, аніж у своїй душі. Можливо! Але все-таки в душі не заховаєшся, як у бліндажі. Ні, є вищий спокій — лютий, стріляючий, гуркотливий спокій бою. Коли все ясно, все чітко: ворог і ти, і більше нічого. Чи знає старий про такий спокій?

— Давай-давай, Лебідко! Жми! — І кінь, стараючись, незграбно, але жваво бив копитами лісну занедбану дорогу. Я нагнувся на мить, щоб поправити кулемет, і, підвівши голову, вгледів попереду чоловіка. Він плентався немов у задумі, нічого не чув і не добачав. Я бачив клумак у нього на спині. Це що, жива барикада? Не стрілятиму ж я в спину незнайомої мені людини! Доведеться притримати коня. Зупинитися… А може, вони влаштували пастку?

Лебідка наздоганяла чоловіка.

— Е-ей! — закричав я пішоходові.— Ей, ти! Обернися! Телепню!

Я багато чого, виявляється, навчився у бабки Серафими. Я так узивав цього чоловіка, який чвалав колією, що він мав би завити від ураженого гонору. Та все марно.

За три кроки від чоловіка Лебідка зупинилася. Вона не наважувалася його збити. Тут я з полегкістю зітхнув і розтиснув пальці, що вчепилися в рукоятку МГ. Над клумаком височіла знайома драна солдатська шапка й густа чуприна, схожа на жмут збитого клоччя.

— Гнате! — гаркнув я. — Ти знову на моїй дорозі?

Він обернувся і, вгледівши мене, засміявся, а потім проспівав:

— Сідай! — мовив я йому. — В дорозі доспіваєш. Хоч ні, стривай!

Я оглянув його клумак і дістав звідти два снаряди. Відніс їх убік. На жаль, мені не було чим їх підірвати, щоб показати Гнатові, який голосок у його зв’язаних мідними путами поросят.

— Їдьмо!

Я поклав кулемета Гнатові на коліна, звелів йому спокійно сидіти, встав і потягнув віжки. Лебідка смикнулася, але при цьому якось нервово застригла вухами. Вона пішла трохи боком, скоса позираючи в сторону і схрапуючи. Я глянув праворуч і побачив їх.

Їх було четверо, вони стояли в кущах вільшини, так що тільки обличчя невиразно біліли у затінку. На одному була жовта шкіряна куртка. Якийсь неясний спогад майнув у моїй голові, коли я побачив цю куртку, та він одразу ж зник, так і не встигши проявитись: було не до спогадів.

Кулемет, як і раніше, лежав у Гната на колінах, але дурник устиг привалити його зверху важким клумаком. А втім, я все одно не встиг би підняти МГ і прицілитись. У всіх чотирьох напевно ж були напоготові автомати. Я не бачив зброї за листям, але стволи, певна річ, були сирямовані на мене. До цих чотирьох у вільшині було метрів п’ятдесят. Вони стояли й немов очікували. Чого?

— Но, Лебідко! — сказав я якомога спокійним голосом і смикнув віжки. Чотири білі плями світились у вільшині. Вони поволі відпливали назад. Тепер Гнат прикрив мене тілом. Якщо вони стрілятимуть, то неминуче зріжуть його», — подумав я. От уже хто ні при чому! У мене майнула думка прилягти па сноповозці і, таким чином, опинитися за широкою Гнатовою спиною, як за барикадним лантухом із піском. Зручно було б стріляти. Мабуть, я встиг би дістати МГ, добре прилаштуватися і підстрелити всіх чотирьох на такій дистанції. Авжеж устиг би, факт. І вони нічого не вдіяли б зі мною. Гнат захистив би…

Але я й далі стояв на сноповозці. Гнат усміхався, мугикаючи собі щось під носа. У мене було таке відчуття, ніби на спину хтось почепив мішень з величезним чорним кругом — «десяткою». Ще п’ять метрів, ще… Ну, тепер вони вже не стрілятимуть. Пізно. На такій дистанції з автомата вже не попадеш.

— Х-ху ти, чортовиння. Нарешті я сів на полудрабок.

— співав Гнат.

— Тобі щастить, — промовив я. — І за німців ти уцілів, і з снарядами тобі щастило, та й зараз теж… От чортяка. Адже ж я міг би їх уцілити, Гнате! Ех ти, лантух з піском!

— Хе-хе-хе-хе! — зареготав він.

Я ляснув його по плечу. Після того, що я пережив, мене охопив приступ товариськості й приязні.

— Ну, живі, Гнате? Здрейфили вони, га? Здрейфили! Ех ти, лантух з піском.

Він реготав, відкривши рідкі великі зуби.

Я дістав хліб, головку часнику, сало.

— На! — мовив я Гнатові, переламуючи окрайця.

Але Гнат заперечливо похитав головою. Він навіть не дивився на сало. Він був ситий…

співав Гнат.

— Отакої,— сказав я. — Тебе що, нагодували в лісі? А чи корінням харчуєшся?

— Хе-хе-хе! — зареготав Гнат.

— Чортів дурню! Їж!

Він лінькувато взяв половину окрайця.

— «Дівка справная була!» — Гнат, напхавши рота, промугикав цей куплет і, як зіпсована пластинка, повторив — «Дівка справная була!..»

— Чому вони не стріляли? — запитав я у Гната — Чому вони взагалі стовбичили в цих кущах? Не вийшли назустріч?.. Вони запросто могли б нас уколошкати на цій сноповозці й відправити Лебідкою в село…

— Хе-хе! — відповів Гнат. — «Вони весілля відгуляли…»

Думка його линула невідомим мені річищем, далеко від цієї лісної дороги, від бандюг. Він співав, напхавши рота. Він був ситий і щасливий чоловік у цьому голодному, не влаштованому світі. А я ніяк не міг наїстися. Перебиті осколками нерви в глибині тіла, певно, усе ще дрібно тремтіли. І я кидав їм, як принаду, шматки житнього хліба, ледве встигаючи пережовувати їх.

Від Семенового урочища, засадженого капустою, відкривалася Глухарка. Димів гончарний заводик, і його димарі перекреслювали червоне надвечірнє сонце. Сільце поволі пливло за своїм буксиром до призахідного неба. Сизі грядки капусти, схожі на розбурхане море, ще більше підсилювали картину. Я відчував, що схвильований, начебто вернувся із бозна-якої далекої подорожі.

Фігурка чоловіка, який біг назустріч через кукурудзяне поле, де стирчали огризки стебел, спершу видалася мені кумедною. Чоловічок спотикався й підстрибував на нерівних місцях. Через хвилину я впізнав Попеленка. В руці у мого приятеля «яструбка» був карабін. Я сполошився. Чоловік із зброєю в руці може бігти лише з двох причин: або він відступав, або наступав. Наступати на сноповозку Попеленкові було ні до чого. Виходить, він рятувався втечею. Я вирішив, що на Глухарку вчинила напад інша група бандитів. Гарний виходив деньок…

— Ну, що там? — гукнув я Попеленкові.

Він одсапався.

— А я вже хотів був на хутір бігти, — нарешті видихнув він. — По вас, товаришу Капелюх!

— Та що сталося!

— Ой, тут таке! — жалібно сказав Попеленко. — Либонь, перепаде від начальства! Це ж треба, треба — і якраз під Глухаркою. Нема того, щоб під яким іншим селом — шлях-бо чималий!

У мене відлягло від серця. Бандитів у селі не було. Інакше мій підлеглий не думав би про начальство. Коли втікаєш од куль, страх перед начальством — діло десяте.

— Попеленко! — гримнув я. — Виплюнь галушку з рота!

— У мене галушки немає! — здивувався «яструбок».

— Тоді ясною і чіткою мовою доповідай про обстановку!

— Коняка в Глухарку прибігла, — мовив Попеленко. — Притягла бричку. А в бричці товариш Абросимов. Убитий і замордований. Бандери, гади! І треба ж — щоб у нашому селі…

— Який Абросимов? — запитав я.

— Та отой, що хотів приїхати з планом. Щодо боротьби з бандитами. А от плану при ньому немає! Що ж його тепер діяти, га?

І тут я згадав Абросимова. Його біленький комірець навипуск, піджак з ватними широкими плечима і шкіряну жовту курточку з білою невеликою лисиною від рушничного ременя на правому плечі. Як же це?.. Замордований. Та він же зовсім хлопчисько, нетяма.

— Сідай! — крикнув я Попеленкові, і він упав на воза через полудрабок, мов сніп. — Но-о, Лебідко!

Я хльоснув віжками, смикнув, але кобила наче остовпіла.

— Та хіба ж вона без батога коли бігала? — запитав Попеленко голосом, який усе ще зривався.

— А ти мені дав батога? — гаркнув я на нього. — Ти ж її пожалів!

Я кинув йому віжки і, трохи піднявши кулемет, дав над головою Лебідки чергу. Мене відразу ж од ривка воза відкинуло назад, на Гната, так, що залізяччя в його клумаку вп’ялося в спину, і ми понеслися. Стрільба відродила у Лебідки якісь заснулі страхи. Вона ніби аж осатаніла.

Абросимов!.. Хлопчисько у батьковій курточці… Так ось чому бандити були на Мишкільському шляху. Вони поверталися з Ожинського шляху навпростець лісом. Підстерегли Абросимова, зробили свою справу і поверталися в УР старою Мишкільською дорогою. Ох, коли б же я знав, чия то шкіряна курточка жовтіла крізь вільшину, я все-таки взявся б за МГ! Мене кидало на сноповозці з боку на бік, Гнат реготав, гадаючи, що ми з Попеленком затіяли гони, щоб розважитися.