Тривожний місяць вересень

Розділ п’ятий

— Мабуть, вони хотіли оглушити її, та не розрахували, — сказав мені Глумський, показуючи на Кривендиху.

Вона лежала долілиць біля зав’ялювальної печі; спідниця величезним плоским трикутником розпласталася на долівці, й з-під того трикутника стирчали тонкі жовті патички-ноги в драних черевиках. Печі — вони рано зморщують і висушують людей, шкіра натягується на кістках, мов на колодці для чобіт. І в моєї Серафими була така сама обпалена шкіра, тонкі руки й ноги.

— Після гулянки вона мала заступати, — мовив Глумський. — І не попросила заміни…

— По Валерика послали? — спитав я.

— Послали.

— Додому?

Голова зиркнув на мене скоса. Відкрив трохи зуби бульдога.

— Послав куди треба… Нащо їм здалася гончарня, що вони шукали? — промовив він. — Ями повикопували. Для чого?

Крізь бантини у стелі до зав’ялювальної падали краплі дощу. Дах над заводиком був майже весь зірваний і скинутий униз. Жовта й чорна солома лежала на землі, парувала під дощем. По подвір’ю никали закіптюжені люди з вилами, сокирами й баграми. Усі були збуджені, гомоніли, але упівголоса, позираючи на зав’алювальну.

Дощ та багри врятували заводик, точніше, його стіни. Усе, що було всередині, понівечили вибухи гранат. Тут, у закритому приміщенні з товстими стінами й маленькими віконцями, ударна хвиля похазяйнувала як слід… Гончарські круги порозщеплювало на частини, навіть товсті спідняки не витримали. Поперевертало геть усі столи з посудом, і глечики-сирці, залишені звечора, лежали на підлозі пласкими шматками, що й досі зберігали якусь подобу посуду. Геть усі стіни були розмальовані фарбами, перетворені на щербату палітру. Жовті, червоні, сині, зелені плями… Для чого?.. Безглузда, дика руйнація, незбагненна помста.

Стос готового посуду на подвір’ї перетворився на купу череп’я. Глечики, барильця, горщики, куманці, макітри лежали різнобарвною масою, що іскрилася поливою. Рядом шипіла й потріскувала купа соломи. Я підняв один з черепків — бочок розмальованого барильця. На ньому зеленіла весела сосонка, що тягнулася голочками вгору. Можливо, саме та сосонка, яку виводила коров’ячим ріжком Антоніна. Тонкі пальці міцно тримали коров’ячий ріжок, візерунок в’юнивси, тріпотів, а барильце, повільно обертаючись, підставляло свій рудий бік. Того дня я вперше побачив її очі, між нами виникло раптове відчуття спорідненості і близькості, і воно, як виявилося, було безпомилкове. Антоніна… Антося…

Я поклав уламок барильця до кишені.

Недалечко, на рівному, встеленому склянками та череп’ям майданчику зібралися старі жінки. Баба Серафима погрожувала лісові високо піднесеним гострим жовтим кулачком і пояснювала, що вона думає про бандитів. Говорила вона, ясна річ, не «по-письменному».

Що шукали на заводі люди Горілого? Я ставив собі те саме запитання, що й голова. Бандити викопали дві ями — одну в цеху випалювання, поряд із піччю, другу — на подвір’ї, у дальньому кутку гончарні. Видно, усю ніч працювали.

Скарб тут був захований, чи що? Я згадав розповідь Сагайдачного. Шукали золото? Дурниці… Горілий не міг бути фантазером. Фантазери не йшли в поліцаї. Туди йшли люди з дуже тверезим уявленням про матеріальні блага й зиск.

Але щось же вони шукали! І, видно, не знайшли, інакше не стали б у нападі люті палити гончарню. Семеренків мав якесь відношення до тих пошуків, адже його забрали перед самісіньким нападом… А навіщо їм знадобилася Антоніна? Семеренків не сказав їм усього, що знав, і вони вирішили вдатися до найсильнішого засобу впливу? Мені спала на думку розповідь Сагайдачного. «Молодша — напослідок…» А що ж старша? Та й чому Семеренків не хотів відкривати якоїсь таємниці?

Семеренків… Можливо, саме він і був сьомий? Атож, найімовірніше, що вони прихопили з собою і його. Але до лісу шмигнула змійка із шістьох. Це я добре бачив.

Я відкликав убік Глумського й Попеленка. Ватянка на «яструбкові» була спалена, а білясті вії потемніли від кіптяви.

— Ти, чого доброго, скоро навчишся воювати, Попеленко, — мовив я. — Мабуть, перший до заводу прибіг?

— Перший, — засвідчив Глумський.

— Хіба ми гірші за інших? — спитав «яструбок».

— Ти йди в село забезпеч спостереження, — сказав я своєму помічникові.— Там, до речі, в Семеренкових у дворі лежить Климар. Під мішком. Треба його звідтіля забрати.

Глумський пильно подивився на мене. У нього були вузькі чіпкі очі. Щелепа зробила обертальний рух.

— Климар… Так… Коли ж він з’явився?

— На світанку.

— А ти чого там опинився?

— Вартував у дворі.

Попеленко, насилу витягаючи чоботи з мокрої глини, почвалав до села. За ним поплентався Василько й решта «гвардійців».

— Ходімо до транспортерів, — запропонував я Глумському. — Треба глянути на кар’єри.

Він зняв карабіна з плеча, клацнув затвором, перевірив, чи є патрон. Затим його примружені очі ще раз ковзнули по мені, зупинилися на гімнастерці. Він мовби вивчав, чи всі гудзики на місці. Дощ вибивав із мене останні рештки тепла.

— Чого тремтиш? — спитав Глумський. — Намок?.. Візьми брезентового плаща, там, на заводі, в комірчині для возіїв.

І як тільки я повернувся, накрившись шкарубким, твердим брезентом, голова зненацька додав:

— Як це ти вартував у дворі в Семеренкових у самій гімнастерці?

Мені здалося, що він усміхнувся. Коли Глумський скалить зуби, неможливо визначити — збирається він учепитися в тебе чи усміхається.

— Досить, — сказав я. — Дуже догадливий. Скажи краще: чому Горілий прийшов на гончарню?

Ми попрямували грузькою дорогою. Круглясті сліди копит — тут з дальніх кар’єрів возили глину-червіньку волами — були заповнені оранжевою водою. Вона аж кипіла під рясним дощем. Кулемет відтягував плече.

— Ну, оце тобі й бабине літо, — промовив Глумський, повернувшись до мене.

По його вигнутій, обтягнутій суконною курткою спині вода стікала, ніби з покрівлі. Він скоса зиркнув на мої чоботи, що стали мов начинка для глиняного тіста.

— Ти ж як, у чоботях і вартував у Семеренкових?

— Ось відчепися, — сказав я. — Чи тобі мало зараз клопоту?

— Багато, — пробурчав він. — Але ти дивись не скривдь її, Антонінн. Ти ж метикуй, її кривдити не можна.

— Неодмінно скривджу, — промовив я. — Я для цього сюди й приїхав… Я неодмінно скривджу. Недарма ж я сидів у дворі. Климар, той, бач, прийшов почастувати її цукеркою… Той не хотів скривдити.

— Така дівка — рідкість небачена, — уже не так суворо проказав Глумський, — Я до неї давно придивлявся. Ти ще під стіл лазив, а я в ній людину розгледів…

Дощ так періщив по брезенту, що заглушав слова Глумського. Я підступив до нього впритул, дуло карабіна, що підстрибував на горбатій спині голови, мало не вткнулося мені у підборіддя.

— Я на ній оженити сина мріяв! — несподівано вигукнув Глумський та й затряс у повітрі круглим, немов кавун, кулаком, погрожуючи невідомо кому. — Вони ж ровесники були. Товаришували. Як війна почалася, їм уже по п’ятнадцять було… Ех, думаю, мерщій би підросли… І оженив би! — вибухнув він. — Із шкури виліз би, а оженив… Така дівка, розуміти треба!

Він знову махнув кулаком. Напевне, він одружив би сина з Антоніною. Кажуть, гарний у нього був син Тарас, справжній парубок. І сміливий. Кинути гранату в озброєних фриців у сорок першому — це треба було мати щось у душі. Ось тільки чеку забув висмикнути. П’ятнадцать років!

Перший кар’єр був чистий. На дні лежав старий поламаний струг. Вода стікала на дно кар’єру рудими патьоками. Тут усе було руде й червоне — під колір глини. Навіть листя мати-й-мачухи, що росло по схилах кар’єру, здавалося яскраво-червоним. Воно ввібрало пил червіньки і тепер, під дощем, вилискувало червоним глянсом.

Слизькою стежиною, що кривуляла понад нерівними краями кар’єру — цієї ями, немов пробитої в землі велетенським зазубленим осколком, — ми пройшли далі, туди, де темніли залізні кістяки двох бронетранспортерів. За триста метрів виднівся ліс.

Десь тут, як розповідав Гупан, Горілому, що конвоював оці машини, обпалило обличчя. Доля вирішила виправдати давнє сільське прізвисько.

Як і все довкола, бронетранспортери зблизька вилискували ясно-червоним. На металі утворився наліт з пилу й іржі. Зараз його полірував дощ, і він поблискував.

— Нема нікого! — сказав, обертаючись, Глумський.

Борти транспортерів були посічені великими осколками «ересів». Вітер посвистував у пробоїнах та зазублинах металу.

— Мені здалося, що до цього місця вони йшли всімох! — гукнув я у вухо Глумському. — А потім їх стадо шестеро…

Тут стежка вливалася в широку, витоптану волами й помережану глибокими коліями дорогу. Саме на ній і стояли бронетранспортери. Дорога обтікала їх, як річка обтікає острови, з обох боків. А трохи праворуч був кар’єр, край якого густо поріс бур’яном, лопухами, мати-й-мачухою.

Глумський увійшов у ці зарості і майже зник: сірі круглі реп’яхи чіплялися йому за плечі. Він глянув униз і здригнувся. Рука, зметнувшись над лопухом, ухопила наплічну частину карабінного ременя, але одразу ж і сповзла.

— Що там? — вигукнув я і метнувся до Глумського, важко, мов ядра, викидаючи вперед чоботи.

Це був старий, покинутий кар’єр, із зруйнованого рівчаками виїзною дорогою, що ледве виднілася крізь дощ по той бік ями. Вода, легенько дзюркочучи, збігала водориями вниз, і на дні ями набралося оранжеве озерце.

Я не зразу вбагнув, що в кар’єрі лежить людина; здалося, то вимазана червінькою купа старого ганчір’я. Я, як і Глумський, сторопів, коли купа слабо заворушилася. Беззвучно заворушилася. Страшно.

Пригнувшись і затуляючи очі від дощових крапель. Що скісно шмагали по обличчю, я розгледів у тій купі обриси людського тіла. Ноги в чоловіка лежали у воді. Він, очевидно, намагався виповзти нагору і геть увесь був покритий шаром рудої червіньки. Та ось рука вибралась звідкись із-під купи, мов щупальце, і кволо потяглась уперед, намагаючись за що-небудь учепитися. Пальці хапали податливе місиво.

Я впізнав цю трипалу руку, вкорочену і немічну, схожу на підбите крило.

Кинувши кулемет, я стрибнув з укосу. Глумський — слідом.

Безсило борсаючись у багні, ми докотилися до озерця на дні кар’єру. Гончар лежав долілиць, у нього ще вистачило сили тримати голову так, щоб не захлинутися мокрою глиною. Я став рачки — коліна роз’їжджалися врізнобіч — і перевернув Семеренкова. За допомогою Глумського підклав під нього брезентовий плащ.

Слідів свіжої рани ніде не було, одяг суціль був укритий рудою глиною, схожою на запечену кров. Мокрою пілоткою я втер Семеренкову обличчя. Відкрилися глибокі, мов борозни од шпателя, зморшки. Тепер вони стягували обличчя навскіс, перетворюючи його на гримасу болю. Семеренків дихав часто і неритмічно, аж ніби схлипував.

Глумський розгублено глянув на мене.

— Нічого, — сказав я. — На фронті, бувало, й не такі оживали.

На губах у гончаря не було крові — отже, поранили не в груди, не в легені. Часте, неглибоке дихання свідчило, що рана була десь біля діафрагми. Коли пролежиш чотири місяці в госпіталі для «живітників», починаєш розуміти, де в людини що закладено.

Я розстебнув на Семеренкові ватянку і рвонув на себе стареньку, латану сорочку. Вона розповзлася легко, мов павутина. Оголився худий, втягнутий живіт із драбинкою м’язів. Крові ніде не було. Я рвонув сорочку донизу. Краплі били по сухій смаглявій гончаревій шкірі й кульками збігали вниз. Що ж із ним скоїлося?

Несподівано трипала покалічена рука Семеренкова, ніби намагаючись допомогти мені, торкнулася живота, залишивши брудні сліди. І я побачив три ледве помітні мітки під ребрами. Спершу вони здалися мені подряпинами. Але, припавши до Семеренкова, я збагнув, у чому річ. Його вдарили тонким ножем. Тричі, в печійку і «під дих», у нервові вузли.

Я озирнувся на Глумського. Але Глумський нічим не міг мені зарадити. Він ще не розумів, у чім справа. Я показав очима на мітки. Найгірше те, що Семеренкова вдарили тонким і довгим бандитським ножем. Ці невинні мітки, котрі навіть не кровоточили, були смертельно небезпечними ранами. Раз немає крові назовні — значить, вона розлилася всередині. Тільки невідкладна хірургічна допомога могла врятувати Семеренкова. Найневідкладніша! А поблизу не було жодного лікаря…

— Потягли! — прошипів Глумський крізь стиснуті зуби.

Так, недарма казали, що Горілий справжній садист і катюга. Просто вбити — цього Горілому було замало. Він кинув смертельно пораненого гончаря в кар’єр, щоб той ще довго видирався по його стінах, як той жук, що опинився у скляній банці. Щоб мучився і кликав людей. І хапав своєю трипалою слабкою рукою глину.

Я підвів очі. Струмки вимоїнами стікали на нас. Червоні струмки. Вітер грався листям мати-й-мачухи. Червоні блискітки спалахували там, де стіни одтинали каламутне небо. Ми борсалися на дні кривавої ями, велетенської рани на тілі землі. Коли ж усе це закінчиться?

Ми поволокли Семеренкова, підтягуючи краї брезентового плаща, на якому він лежав. Ми не могли стати на ноги й видиралися по схилу, запускаючи пальці в глину. Ковзались, як на льоду. Ковтали багнюку. Лаялись. Сутулий довгорукий Глумський повз, мов павучок. Зараз я повною мірою міг відчути фізичну силу й витривалість цього маленького чоловіка. Він повз, випнувши нижню щелепу і перекрививши обличчя.

Двічі ми зривалися з кручі. Стару вивізну дорогу так розмило, що вона майже злилася із схилом. Це тривало довго. Ми брали підйом метр за метром.

— Стійте! — проскрипів раптом Семеренків. — Не треба… Покиньте.

Він прийшов до тями. Очі були розплющені, але дивився не на нас, а в небо. Краплі дощу падали прямо в ці розплющені, не захищені повіками очі й скочувалися, мов сльози. Запалі гончареві щоки зовсім утягнулися: здавалося, ще трохи, і в западинах почне збиратися вода.

Ми завмерли. Я схилився над Семеренковим, затуливши його від дощу. Він не міг не помітити мене. Але непритомний вираз його очей не змінився.

— Пече! — проказав він, намагаючись піймати ротом дощові краплини.

Глумський зачерпнув у пригорщі червоної води із струмка, вилив йому на обличчя. Губи ухопили цівочку.

— Вони… Антоніну?.. — промовив Семеренків.

Він промовляв, раз у раз надовго перепиняючись. Щоб вимовити слово, треба було вдихнути повітря, а це давалося важко. Говорити зараз було для нього роботою. Найважчою в його житті роботою.

— Антоніна вдома, — сказав я. — Климаря вбито. Усе гаразд!

Семеренків приплющив очі. Він відпочивав. Він переживав радість. Це теж була для нього робота.

— За що? — спитав я, нахиляючись до гончаря ближче, щоб розібрати відповідь.

Глумський смикнув мене за рукав: знайшов, мовляв, час, не муч людини! Але я знав, що чекати не можна.

— За що?

Семеренків зробив болісне зусилля. Рот смикався, і вода пузирилася в його кутиках. А слова ніяк не виштовхувалися назовні, не піднімалися на поверхню. Гончар захрипів, знову розплющив очі.

— Дівчинка, — мовив він. — Донька… Подбайте… Убережіть… Прошу…

— Так! — сказав я, кусаючи губи.

Тут можна було ревти скільки завгодно: косий дощ шмагав в обличчя, усі сльози світу міг би змити цей дощ і звести в червону криваву калюжу на дні кар’єру.

— Так!

— Донька, — повторив він, немов боявся, що ми не запам’ятаємо як слід. — Подбайте… Прошу…

— За що? — гукнув я йому в вухо. — За що?

Я не мав права жаліти його зараз.

— Кажіть! Кажіть же!

— Гроші,— проказав він. — Гроші». Я… справді… спалив… Бісові гроші… Я зразу їх спалив…

— Які гроші? Кажіть! Кажіть, ну!

— Там… були… в машинах… два мішки… Німецькі… паперові… мішки… Горілий приніс— Заховати… Я спалив… потім… Бісові гроші… Навіщо?.. Вони… не повірили… Я спалив… Слово честі… У печі… На випалі… Уночі… Вони не повірили… По три мільйони в мішку… Навіщо мені? Слово честі, я…

Семеренків вробив спробу підвестися. На мить його обличчя набуло знайомого мені прохально-жалібного виразу, що так не пасував до цих різких, мужніх зморщок, прямих і впертих губів, хрящуватого, горбкуватого носа та басовитого глухого голосу — голосу капітанів і полярників.

— Слово честі… Не брешу!..

Він захрипів, намагаючись вигукнути щось, але лікті роз’їхалися в мокрій глині, голова впала. Обличчя розгладилося — ні прохання, ні гримаси якогось фізичного зусилля на ньому не було. Пульс іще слабо прощупувався.

— Навіщо ти? — докірливо промовив Глумський. — Бачиш як.

Коли через півгодини нам пощастило-таки витягти Семеренкова з кар’єру, він уже не дихав. Заляпані червоною глиною в голови до ніг, ми стояли над урвищем. Дощ припустив. Цілі брили одвалювались від укосу і, ковзнувши, плюхались в озерце.

Ліва, покалічена рука Семеренкова була відкинута вбік. Я пам’ятав, добре пам’ятав, як три довгі тонкі пальці творили глечик. То було чудо, дивовижне, незбагненне, мов народження живої істоти.

Тепер пальці судорожно стискали мокру червіньку, наче силкувалися вдихнути життя і в цей маленький безформний кавалок.

— Глумський, — промовив я, — ми повинні знайти Горілого.

Голос мені вривався, косі струмені били в обличчя й скочувалися на губи солоною вологою. За двісті метрів од нас шумів мокрий ліс, де вникли шестеро бандитів. Дощ вмивав в гончаря, який лежав перед нами, шар червоної глини. Тіло звільнялося від червіньки. І кавалок, затиснутий у пальцях, розплився, злився з червоною землею, з якої його взяли.

Не так давно, сидячи на призьбі,— в передвечірньому небі пливли, змінюючи обриси, рожеві хмари, — Я вчив цього чоловіка жити. Я гримав на нього. Якби я знав тоді, якби ж я знав!

— Такого гончаря не знайдеш, — озвався Глумський. І вже зовсім не до речі додав — Сина я хотів на його дочці оженити… — Він глянув на сіре низьке небо, на ліс. — Горілому не можна жити, — процідив він крізь стиснуті зуби бульдога.

Ми несли Семеренкова глинястою дорогою, ковзаючись і оступаючись. Повз розбиті бронетранспортери, попід схилами кар’єрів. Дощ шмагав нам в обличчя.

Горілий. Горілий. Ми знали тепер, чого він так уперто тримався коло Глухарки. Дорогою ціною, але ми довідалися про його таємницю. Стала зрозумілою найважливіша і найтемніша сторінка в його біографії — історія із згорілими бронетранспортерами.

Горілий, звичайно, знав, який вантаж він конвоює із своїм загоном, міркував я. Можливо, він мав секретне завдання від свого бандерівського начальства — постаратися прибрати гроші для потреб численної агентури, яку націоналісти залишали в нашому тилу. Хтозна? В той час, кажуть, ці бандити почали проводити «самостійну» політику. Збагнули, що на колишніх хазяїв — гітлерівців — покладатися вже не можна. І Горілий, мабуть, провадив подвійну гру. Абвер і досі покладався на нього. Марно!

Я подивився назад. Дві розбиті броньовані машини вирізнялися на фоні лісу іржавими плямами. Так, отут усе й сталося. Горілий та його дружки зуміли врятувати два мішки. Німців із екіпажу, мабуть, добили. Навіщо свідки? Мішки, ясна річ, треба було негайно сховати. Рядом шастало чимало німецьких підрозділів: абвер провадив евакуацію своїх секретних складів та архівів. До того ж Горілий дістав великі опіки. Сили вже майже не було. А він не настільки довіряв дружкам, щоб віддати їм на зберігання паперові мішки…

Ми йшли понад кар’єрами, поволі наближаючись до гончарні. Чоботи місили руду грязюку. Цією самою дорогою, пізньої осені сорок третього, прямували поліцаї, підтримуючи пораненого начальника. Чому Семеренків опинився в той час на заводику, незрозуміло. Печі стояли вистиглі, глухарчани ховалися по хатах. Але ж Семеренків не міг жити без гончарського круга.

Безживне, вкрите краплинами дощу гончареве обличчя похитувалося зараз переді мною на туго натягнутому брезенті. Воно дубіло під дощем, і в загострених вилицях уже вгадувалася твердість і холодність каменю.

Що він робив у ту нещасливу хвилину на заводі? Крутив босими ногами спідняк, виточуючи дивовижної форми глечик?.. Чи збирав червіньку для Антоніни, яка ліпила своїх звірів? І Горілий, злобний, обачний Горілий, фашистський гад… Спокійно, зупинив я себе. Не розпускай нюні. Не давай волі почуттям! У тебе немає часу. Дуже важливо зібратися з думками.

Напевне, Горілий навіть зрадів гончареві. Адже то був Нінин батько, людина, що перебувала у цілковитій залежності від поліцаїв. Старша дочка, яку Горілий забрав до лісу, стала тепер заложницею. «А чи жива вона, та Ніна? — майнула думка. — Якби вона була жива й лишалася разом в Горілим, то чи наважився б він убити гончаря?»

Голова Семеренкова із злиплими, мокрими пасмами напівсивого волосся похитувалася на брезенті. Антоніно… Як я скажу тобі про це? Чим зможу допомогти? Я навіть не матиму часу, щоб побути рядом, поділити горе, його перший, найгостріший приступ. Про старшу сестру я нічого не скажу. Напевне, скоро після того, як поліцаї забрали Ніну до лісу, вона опам’яталася і спробувала втекти чи вбити Горілого. У всякому разі бандюги не могли випустити її з УРу: вона знала розташування їхніх сховищ. Однак для Горілого було важливо, щоб Семеренків усе-таки вважав старшу дочку живою. Щоб вона зоставалася вічною заложницею.

Горілий. Спритний, хитрий поліцай Горілий. Усіх хотів перехитрувати… Пальці мої намертво вчепилися в краї дощовика, на якому ми несли гончаря. Йти було важко. Крижана гімнастерка липла до тіла. Кулемет впинався залізними гранями в спину. Але я відчував це, тільки коли повертався думками з минулого.

Отже, Горілий писклявим своїм голоском наказав закопати, сховати до певного часу паперові мішки. Семеренків, тільки-но вийшли поліцаї, розтопив піч у зав’ялювальній і… Мабуть, його взяв страх, коли він побачив мішки з фашистськими орлами й написами. І він спалив їх — ніби відхрестився від нечистої сили.

А Горілий повернувся. Відсидівся у лісі, позагоював опіки й повернувся на весну. Він не повірив Семеренкові, коли той розповів правду. Такого колишній начальник допоміжної поліції просто не міг збагнути. Бреше гончар!.. Привласнив шість мільйонів. Що б не казав Семеренків, бандюги йому не вірили. Тож, побоюючись за долю дочок, він став темнити, зволікати під різними приводами вирішальну мить. Звідси, мабуть, боязкий та запобігливий вираз на його обличчі, що так здивував мене. Страх і брехня змінили гончаря.

Тепер лице Семеренкова розгладилося. Воно навіть стало спокійне. Камінно-тверде, мов зліпок. Зникли всі болі й турботи. Разом із життям. Упокоївся… Як усе-таки точно говорили раніше. Упокоївся… Невже люди можуть знайти цілковитий спокій тільки аж після смерті?

— Глумський! — обізвався я.

Голова ступав попереду, зігнувшись, зосереджено, з карабіном за плечима.

— Зажди, Глумський!

Ми обережно опустили брезентовий плащ на узбіччя, де рясно росли баранці й подорожник.

— Ну? — Глумський, не повертаючись, глянув на мене через плече.

— Чому Горілий зволікав в цією операцією до осені? — запитав я. — Чому не постарався дістати оті бісові мішки раніше? Як ти гадаєш?

— Що я тобі, чека? — сказав голова. — Звідки мені знати? Та й яке це зараз має значення?

— Має! — відповів я. — Зараз усе має значення.

Тепер він повернувся до мене всім тілом. Униз, на дощовик, він намагався не дивитися і через це якось дивно кособочився.

— Чому Горілий зволікав? То ж не його гроші були… Мабуть, для бандитського начальства призначалися.

Глумський замислився.

— Ні… Для себе, напевне, беріг, — мовив він.

— Для себе?

— Вичікував… Якби він раніше гроші взяв, довелося б начальству віддати. А він вичікував, як обернуться справи. Може, німці повернуться. Мало що… А тепер уже й зима заходить, саме час йому з тими грішми вшитися. Загубитися серед люду. Можливо, будиночок десь купити. А без грошей він хто?.. Ходімо.

Ми підняли плащ. До гончарні залишалося зовсім небагато. Так, голова дивився в корінь. Ясна річ, Горілий розумів, що бандитам, крім кулі, чекати нічого. От він і приберігав «свої» мільйони. Влаштувався якнайкраще й чекав. Семеренкови приносили до кринички щоденну данину. Варвара повідомляла про все, що діється довкола. Добре влаштувався Горілий. Але вже наставала зима, треба було подумати про втечу. Він посилає в село Санька Рябого, звелівши Йому прибрати нового «яструбка» й поговорити востаннє з гончарем. Потім Климар забирає Семеренкова в ліс. Антоніна — останній засіб впливу на впертого гончаря. А далі… бандюгам залишалося тільки помститися на Семеренкові, який так і не виказав свого «секрету». Усі плани колишнього начальника поліції загинули. Загинули?..

— Глумський, — промовив я неголосно. — Стривай, Глумський! Здається, є для Горілого принада. Слухай!

Гончарня була вже поруч. До нас бігли люди…

Повернувшись до села, ми вже знали, що треба робити. Баритися не можна було. І я залишив Антоніну під опікою баби Серафими оплакувати батька. А ми з Попеленком та Глумським рушили до Варвари.

Гната ми перехопили, коли він саме вийшов з хвіртки її хати. Гнат наспівував пісеньку про московські со-ло-о-дкі груші й недоумкувато посміхався. Нещадний косий дощ перейшов на нудну мжичку. Гнатова шапка збилася набакир, і дощ бісером прикрасив брудну дурникову чуприну.

— Ходімо, Гнате, — сказав я і взяв його за лікоть.

Продовжуючи наспівувати, він слухняно почимчикував назад до Варвари. Стрілянина, пожежа на гончарні, загибель Семеренкова й Кривендихи — усе пройшло повз Гнатову свідомість. Він був найщасливіший чоловік у Глухарці. Він взагалі нічого не знав про другу світову війну. Його годували мідні обідки з снарядів в УРі, він був задоволений.

Не постукавши, ми зайшли до хати, залишаючи мокрі сліди на пофарбованій дерев’яній підлозі. Варвара занепокоєно дивилася на нас. Її опуклі очі перебігали з одного обличчя на друге. Вона теж недавно повернулася з гончарні, але вже встигла переодягнутися. На ній була «трофейного» кольору спідниця і суконний жакет.

Ми стояли серед рожевих «дівочих слізок», добре помитих фікусів з м’ясистим листям, серед чисто повибілюваних стін, рушників, серед вишивок, фотокарток у рамочках. З стіни дивився рожевощокий товариш Дерев’янко, колишній господар дому. Мені чомусь здалося, що товариша Дерев’янка увіковічено тут як першу Варварину жертву.

— Здрастуйте, здрастуйте, гості,— солоденько промовила Варвара. — Може, по самогоночку на поминки?

Її погляд спинився на мені. Очі в неї були владні й ніжні, навіть трохи сентиментальні — патока й свинець. Проте вона вже не могла загорнути мене в кокон чи кинути, мов точанку, на гончарський круг. Багато крові запеклося всередині за ці дні!

Гнат умостився навпочіпки під вішалкою, підпираючи широкою спиною стіну, і дивився на Варвару по-собачому відданими очима.

— Попеленко, зніми з нього ватянку й оглянь її в іншій кімнаті,— мовив я. — А ви, Варваро Дерев’янко, сідайте.

— Он як! — здивувалася вона. Очі її округлилися й підняли півдуги брів. — А пам’ятаєте, ви з іншого приводу заходили сюди, Іване Миколайовичу! Зовсім з іншого.

Варвара подивилася на Глумського: для нього було сказано. Вона нападала, проте я бачив, що це від прагнення подолати розгубленість, переляк.

— Так, я заходив з іншого приводу, — сказав я. — Ні од кого не приховую. Сідайте.

— Знайшла чим хвастати! — обізвався Попеленко, несучи на відставленому пальці засмальцьовану ватянку. — Багато перебувало, так хвастаєш!

І він зник у спальні, за ситцевою в горошок завісочкою.

— Так я ж не від хорошого життя, — співуче промовила Варвара.

Я згадав її речитатив, який діяв на мене, мов гарячий ніж на масло. Гарна вона, Варвара, нічого не скажеш.

Вона глянула на ситчик в горошок. Ураз немов опам’яталася.

— А чого це ви тут хазяйнуєте? Ходите, насліджуєте! Що ж це таке, га?

Гнат, почувши крик, перелякано підвів голову, перестав усміхатися. Як це в неї виходило, у Варвари: очі засвітилися, щоки запалали — скривджена невинність, та й годі.

— Сядьте, — сказав я. — Заспокойтеся.

— Куди ж пак! — розсердилася вона. — Командує в моїй хаті!

Глумський і досі мовчав. Стояв, прихилившись до стіни, тримав карабін прямо перед собою. Варвари для нього наче й не існувало — думав про своє.

— Є! — Попеленко вийшов із спальні, тримаючи щось у кулаці. Недарма я вірив у його тямковитість і кмітливість. — Там така собі начебто кишенька, я думаю — чого це два шви? А там воно заховано…

Попеленко розтулив тверду квадратну долоню. На ній лежала згорнута вдвоє водонепроникна прогумована обгортка від індивідуального перев’язувального пакета. Я розгорнув обгортку, дістав маленький блокнотний аркушик. І ледве встиг прийняти долоню — Варвара зробила несподіваний стрибок. Її нігті подряпали мені руку. Попеленко відтягнув Варвару на місце та й став між нами.

— Ай-ай-ай! — сказав він. — До чого ж ото жінка себе розпускає.

— Щасливий ти, Капелюх, — промовила Варвара. — Двічі смерть заходила, а ти живий! Недарма я тебе зразу виділила. Є в тобі те, за що жінки люблять, — везіння і кмітливість… Я тебе тоді просила — живи тут! Якби ти тут залишився, думаєш, я цим займалася б?

Я дивився на неї — обличчя таке невинне й щире, голос звучить проникливо. Ну хто її розбере, оцю жіночу душу? Може, вона не відає, що чинить? Як дитина, проходить мимо смерті, не розуміючи її суті, не замислюючись, якщо навіть сама винна?

У записці ланцюжок слів:

«Климаря вбито. Капелюх ночує в Антоніни. Семеренкова привезли мертвого. Завод зруйновано. Люди нарікають. «Яструбки» всі ті самі. Про прибуття сил з Ожина не чути. Глумському дали гвинтівку. Прошу, не чіпай матросика Кривенду. Скоро піде з відпустки. І так матір ховав. Коли нарешті виконаєш обіцяне? Напиши. Чекаю. Подруга твоя Ясонька».

Такий був телеграфний текст.

Я уважно роздивився записку: простий блокнотний аркушик, в клітку, слова вписані рівно, по ранжиру, правий верхній ріжок надірваний.

Гнат, побачивши, що Варвара притихла, заспокоївся в своєму кутку. Він заходився наспівувати щось, чекаючи, коли ми, нарешті, повернемо йому ватянку й відпустимо в ліс.

Я дав почитати записку Глумському, потім Попеленкові. «Яструбок» читав довго, по складах, ворушив товстими губами, морщив лоба.

— Складно, — промовив він і здивовано похитав головою, повторюючи в думці ім’я «Ясонька».

Гарні імена дають коханим на Україні, нічого не скажеш.

— Ви писали? — спитав я Варвару.

— А я і не відмагаюсь, — відповіла вона й не одвела очей. — Навіщо марно брехати?

— Так…

Треба було б скласти протокол, акт, чи що, але я не знав, як писати офіційні папери. Та й часу не було.

— Про Абросимова теж ви написали?

— Якого Абросимова?

— Про якого Попеленко тоді розказував. Комсомолець! З району їхав.

— А… Я писала. Так я ж не думала, що вийде… З отим… як ви його називаєте?

От воно як: і прізвище жертви вже забула.

— Де блокнот?

— Який блокнот?

— Звідки сторінки вириваєте.

— А-а… Що це ви надумали? Отакої!

Вона обвела всіх нас трьох кокетливим поглядом. Голос у неї звучав ніжно, майже вуркотливо. Невже вона справді не тямила, що накоїла?

— Ти, Варваро, кажи мерщій, де блокнот, — втрутився Попеленко. — А то почну зараз ритися, весь порядок тобі порушу, ти ж знаєш, я незграбний.

Він був психолог, Попеленко. Варвара глянула на його короткопалі шкарубкі руки в курчатах і саднах, з невідмитими слідами сажі. Страшно було подумати, на що може перетворитися чистенька хата, якщо Попеленко заходиться в ній хазяйнувати.

— Візьми під периною, — мовила Варвара. — Тільки не рийся — він у ногах.

Попеленко зник у спальні й одразу ж повернувся з блокнотом. То був довоєнний блокнотик, величезна цінність, як на теперішні часи. На обкладинці — парашутист. Десятків зо два аркушиків було вирвано, від них лишилися тільки корінці.

Попеленко приніс недогризок олівця, він уже нагледів його під мереживною накидочкою на етажерці. Я перевірив олівець, почеркавши ним у блокноті. Так, саме цим олівцем було написано акуратні рядки. Вирвав із блокнота ще один аркушик.

— Сідайте й пишіть.

Варвара одвернулася.

— Отакої! Ніякої брехні я не писатиму. Мені самій перепаде. Горілий брехні не прощає.

— Сідайте й пишіть!

— Ні!

Горілий залишався для неї найсильнішою й найзначнішою постаттю в окрузі. Може, так воно й було.

— Пишіть.

— Ні-і,— спокійно відповіла вона. — Я через це життя можу позбутися.

Вона сиділа, акуратно стуливши чоботи, суконна спідниця відкривала повні круглі коліна, груди високо здіймали рядочок гудзиків на жакеті. Вродлива вона була, Варвара. Я глянув на Глумського й Попеленка. «Яструбок» вробив ледве помітний рух прикладом: мовляв, якщо разок дати в спину, що вийде? Я посварився на нього кулаком.

Гнат наспівував у своєму кутку: «Ось він ходить до неї, ось він ходить до неї, та все в клуню, там, де сіно…»

Глумський раптом заворушився, закректав.

— Значить, так, — промовив він. — Якщо ти не напишеш, я тебе пристрелю мов скаженого собаку, та й годі.

Варвара різко повернулася до нього. У Глумського були очі-щілинки, щелепа випнулася вперед і одвисла, оголяючи зуби, він зовсім зсутулився від своїх нелегких дум, став як горбань.

Усі знали, Глумський слів на вітер не кидав, а те, що сказав, зробить, навіть якщо воно йому на шкоду. Це була не пуста погроза. Надто багато стояло в очах-щілинках. Він надивився сьогодні на зруйнований заводик, на Семеренкова, Кривендиху. Вія багато на що надивився відтоді, як німці прошили автоматними чергами його сина.

— Цебто як пристрелите? — Варвара розгублено глянула на мене. З очей у неї зникла поволока, матовий сливовий наліт. І гудзики на жакеті заходили ходором. — Цього не можна. За законом не має він ніякого права… Скажіть йому, Іване Миколайовичу!

Глумський дивився повз нас. Одна рука з широкою червоною долонею звисала майже до підлоги, друга підтримувала карабін.

— За законом, звичайно, не належить, — пояснив я. — Проте допильнувати я не можу, попереджаю!

І це була чистісінька правда. Я не міг боротися з Горілим і одночасно охороняти Варвару.

— Ви ж голова, — спробувала Варвара урезонити Глумського. — Ви ж відповідатимете!

— Коли спитають — відповім, — одказав Глумський. — А пристрелю тебе сьогодні ж.

Варвара обвела поглядом його руки, сутулі плечі, ремінь карабіна. В обличчя вона не наважилася глянути. Нічого приємного для неї в тому обличчі не було.

— Давайте олівець, — сказала Варвара.

— Пиши акуратно, рівно, — попередив я. — Усе точнісінько так, як і раніше.

Вона знову зиркнула на Глумського.

— Добре, — згодилася вона.

Я почав диктувати, а вона старанно, закусивши губу, виводила рівненькі рядки:

«Климаря вбито. Капелюх ночує в Антоніни. Семеренкова привезли пораненого. Потім помер. «Яструбкам» показав місце, де заховав гроші. Викопали два паперові мішки. Усе село бачило. Кажуть, пошлють по Сагайдачного підписувати акт. Потім повезуть у район. Про прибуття сил а Ожина не чути. Гроші охороняють «яструбки». Коли повезуть, напишу завтра. Твоя подруга Ясонька».

Наш план було схвалено остаточно, коли ми а Глумським стояли коло мазанки Семеренкових і похоронні голосіння долинали відразу з двох боків. Я бачив Антоніну. Вона заціпеніла над батьковим тілом. Не плакала навіть. Бліда, випростана; біля краєчків великого рота, що розтягнувся ниткою, застигли дві незнайомі мені зморщечки, два вертикальні рядки.

Вона тепер зосталася зовсім сирота. І старша сестра, я знав, уже не вернеться додому.

Глумський, уткнувши міцне підборіддя в комір сукняної куртки, ворушив щелепою. Ми мовчали. Кожен розумів, що коли зараз Горілому дати спокій, він, можливо, назавжди залишить ці місця. Ущухнуть нарешті постріли, перестане литися кров.

Та Глумський сказав:

— Треба добивати Горілого. Не буде нам спокою на землі.

Ми подалися до Варвари, взявши з собою і Попеленка. Було ясно, що бандюги, діставши від Варвари записку, постараються захопити гроші. До села, де організовано оборону, вони тепер не підуть — ждатимуть «транспорт» на шляху, в засідці. Але разом з нами непомітно, лісом, йтиме група бійців. Для цього мені треба буде вирушити по допомогу в райцентр. Я не мав сумніву, що Гупан, дізнавшись про все, виділить хоча б п’ять автоматників.

Ми кидали Горілому гачок з наживкою. Проте колишній поліцай зовсім не був дурною рибкою. Щоб зважитися на рішучі дії, він мав остаточно пересвідчитися, що ми знайшли гроші. Нас могла виручити тільки одна людина — Сагайдачний.

Я уважно прочитав Варварину записку. «Кажуть, пошлють по Сагайдачного підписувати акт. Потім повезуть у район…» Почерк нічим не відрізнявся від першої записки. Я надірвав на аркушику правий верхній ріжок.

— Прочитай, — сказав я. — Усе правильно? Повірять?

Вона прочитала. Промовила, косячись на Глумського.

— Усе правильно! А повірять чи не повірять — не знаю. Самі думайте.

Вона була розгублена. Розуміла, що, незважаючи на перевагу Горілого в силі, ми не боїмося, а викликаємо його. Хоч Варвара й не розуміла гри, яку ми затіяли, інтуїція підказала їй, що з нами треба рахуватися, як з реальною й стійкою владою. Ось чому, поміркувавши, вона запобігливо звернулася до Глумського:

— А може, цією запискою я вам дуже допоможу? Це врахують чи ні? Ви ж проти мене не маєте зла, ні?

Попеленко виніс Гнатові ватянку. Записка, ретельно загорнута в прогумовану обгортку, лежала у потайному клапані.

Гнат надів ватянку, дістав дружнього штовхана в спину і, закинувши на плечі порожній мішок, подався з хати. На прощання він озирнувся, глянувши на Варвару, усміхнувся і заспівав одну із своїх безглуздих пісеньок. Він заквапився до УРу. Там на нього чекають «приятелі». Вони нагодують його в жарко натопленій землянці і, теж по-дружньому штовхнувши в спину, вирядять назад, у Глухарку. За спиною в дурника буде важкий мішок з лісовими трофеями. Саме такого Гната — «вони весілля відгуляли — а там уже було що пить» — зустрів я колись на старому Мишкільському шляху.

Мені й на думку не спадало тоді, як круто обернуться події.

— Залишіть мене з нею! — попросив я Глумського й Попеленка.

— Гаразд, — невдоволено буркнув голова, а Попеленко підморгнув мені. Мовляв, знаємо ваших.

Варвара відразу ж кокетливо поправила спідницю на колінах. Так поправила, що спідниця чомусь задралася вище, і коліна, ледь прикриті мишачим на колір сукном, стало видно зовсім.

Круглі, білі, мов антонівка, коліна. Обличчя їй спалахнуло надією. Може, я не забув давнє, може, прощу.

А мені треба було про дещо розпитати Варвару. Тепер, коли я не відчував залежності від неї, я сподівався, що зможу дізнатися правду, правду у Варвари, у якої щирість брехлива і брехня щира.

Для діла ця правда була непотрібна. Але я відчував, що піду звідси з якимось пробілом у мозку, якщо не дізнаюся.

— Слухай, Варваро, — спитав я, коли зачинилися двері. Вона вся так і подалася до мене. — Для чого ти це робила? Ти його любиш?

— Кого?

— Горілого, кого ж іще? Ти ж для нього старалася!

Якби вона його любила, усе стало б зрозуміло. Ну, кохання — сліпа пристрасть, куди тут дінешся! Он Марія полюбила мерзенного старого Мазепу… Навіщо мені все-таки треба було це знати? Мабуть, хотілося, щоб усе в житті стало ясно й обгрунтовано.

— Та як вам сказати, Іване Миколайовичу…

Чорні вії невинно стріпнулися, прикривши на мить синьо-фіолетові опуклі очі.

— Він, звичайно, нічого мужчина, Горілий… Але ж не в тому річ, Іване Миколайовичу!.. Він обіцяв забрати мене з собою, обіцяв життя. Пристойне. Як-то жінці у моєму віці після війни буде? Де вони, чоловіки? Ну, хата справна, хазяйство. А без чоловіка життя буде пусте. Сьогодні Валерик, а завтра хто? Як дітей заводити?

По-моєму, вона не брехала. Вона сповідала поважні, позитивні принципи життя. Знала собі ціну.

— А він сказав — ожениться, гроші будуть, без грошей він не Горілий. Отож моє життя було б ясне. Виїхали б кудись, де нас ніхто не знає. Кожен має переказитися… а далі добре пішло б!

— І Горілий переказиться?

— А чого ж? Може, спокійно заживе. Стане працювати.

Здається, я починав розуміти. Вона не вважала себе за розпусницю, вона прагнула своєї «ясності» й «обгрунтованості». Вона піде до того, хто забезпечить їй таке життя. Горілий для неї — мужчина, людина в штанях, що згоден бути рядом з нею, жінкою. І те, що він бандит, не має ніякого значення. Для Варвари важливо тільки одне — як люди ставляться до неї самої. Решта її не обходить.

— Ти пропонувала мені залишитися з тобою. Всерйоз?

Вона змахнула руками, пальці зімкнулися й хруснули біля підборіддя, і розведені лікті утворили ефектну рамочку для її повних високих грудей. Яка приємна, затишна жінка. Я згадав — долоні в неї гарячі, мов хімпакет.

— Ой, боже ж мій, Іване Миколайовичу! Та й чого б це я брехала? Я б тому Горілому жодної записочки не послала б, бодай він зслиз!.. Хай йому грець! Ви мені завжди були симпатичні, і зараз, от як на духу! Якби ви пообіцялися мені, їй-богу, покинула б того Горілого!

Авжеж, вона справді відповідала як на духу. Ікони в хаті не було, але рожевощокий товариш Дерев’янко, який загинув під час нальоту в лазні у шістдесятип’ятирічному віці, перший її мужчина, дивився на нас очима сповідника. Варвара зовсім не вважала себе за спільницю бандитів! Посилаючи записочки, вона просто робила те, про що просив її мужчина. Якби я «пообіцявся», вона, очевидно, так само наполегливо й серйозно виконувала б мої прохання.

Чи розуміла вона, що через її записочки гинули люди?

— Слухай, Варваро, — мовив я. — А що було б з Ніною Семеренковою, якби Горілий взяв тебе з собою? Де б ви її діли?

Вона знизала плечима.

— Жаль дівчини, звичайно, — сказала вона. — Але ж то її діло. Війна тривав, стільки всякого, не можу ж я вболівати за кожного.

Напевне, вона дуже любила б свого чоловіка і своїх дітей, подумав я. От тільки чужих дітей вона не любила б. Але про це в інший, не воєнний час ніхто не звав би. Її ще ставили б за приклад бабусі-моралістки. У хаті чи там у квартирі в неї був би ідеальний порядок, буфет з посудом і все інше, усе сяяло б, усе блищало.

Я вийшов разом із Варварою в двір, наказав Попеленкові:

— Замкни її в сараї. Нікуди не випускай. Простеж, нехай візьме попоїсти і теплий одяг. Усе.

— А от якби при фашистських поліцаях знайшли жінку, яка нашим допомагала, — посміхнувся Попеленко, — дали б вони їй теплий одяг!

Дрібний дощ усе мрячив. Ми з Глумським вийшли за хвіртку.

Голосіння на подвір’ях у Кривендихи та в Семеренкова вже стихло, зрідка тільки долинали вигуки, схожі на сплески.

— Ну як, полегшало? — спитав голова. — Після щирої розмови з Варварою?

— Ні,— сказав я. — Гидко. Гидко через те, що все, як виявилося, простіше, ніж я думав.

Він похмуро кивнув.

— Треба організувати підводу, перевезти з заводика наші «мішки з грішми», — сказав я Глумському. — І пустити чутку. Для правдоподібності.

— Само собою, — мовив Глумський. — Хіба я не розумію?

Гнат уже дійшов до лісу, подумав я. Хоча б ми десь маху не дали! Глумський насуплено й похмуро дивився на мене. Знизу вгору, спідлоба. Він розмірковував над чимось своїм, глибинним, далеким.

— «Мішки» краще покласти на Панському згарищі, в кузні,— сказав я. — Вона стоїть окремо, та й на висотці, там легше буде організувати кругову оборону. Про всяк випадок… хоча вони навряд чи поткнуться.

— Зробимо, — мовив Глумський.

Він усе свердлив мене своїми прищуленими очицями.

— Думаєш, вони тебе до Сагайдачного пропустять? — спитав він.

— Думаю… От і перевіримо, клюнули вони на записку чи ні.

Горілому був повний резон дати Сагайдачному з’їздити в Глухарку, щоб «перерахувати гроші» і, розпитавши його, остаточно пересвідчитись, що повідомлення Варвари правдиве. Колишній поліцай не пішов би на риск без контрольної перевірки. Отже, бандюги мали пропустити нашого посланця, тобто мене, до Сагайдачного. Усе це випливало із правил гри, проте правила були задумані нами, а не Горілим. І Глумський сказав:

— Так-так…

Накрапав дрібний дощ. Усе довкола дзвеніло від мряки, листя опадало на мокру землю. Похилилися золоті шари в палісадниках, густо посипалося листя в садах, порожньо й незатишно стало за хатами, на городах, і гостро відчувалося, що, крім оцих побілених, укритих соломою глиняних коробочок, які зберігали тепло й затишок, на багато верст навкруг дико, безлюдно, холодно. Знову хтось затужив у Семеренкових. Я пізнав голос Серафими.

— Так-так, — повторив Глумський. — А може, я з’їжджу в Грушевий?

— Ні. Поговорити із Сагайдачним повинен я.

Глумський кивнув, згоджуючись. Він знав, що ми з старим у дружніх стосунках. І завдання переді мною стояло нелегке.

— А потім тобі їхати в Ожин! — Глумський зітхнув і без будь-якого, здавалося б, зв’язку з попереднім запитав: — Слухай, як тепер Антоніна буде, га? Сама? Нехай живе у мене… Нас із старою тільки двоє, хата в селі не найгірша, їй буде добре. Негоже людині бути самій — в старину правду казали. Вона тепер сирота. Нема долі гіршої: «Чи йти в люди жити, чи дома журитись…»

Для голови це була дивна мова. Довга і поетично схвильована. Я з подивом глянув на нього. Наїжившись, втягнувши голову в плечі, Глумський стояв переді мною, наче мудрий старий дятел.

— А чому б їй не в мене жити? — запитав я. — Деякі підстави є.

— Ти людина молода, вільна. Мало що…

— Знову за рибу гроші! — вигукнув я.

Здається, можна було закінчити обговорення цієї теми, але голова, затято й твердо дотримуючись якоїсь, поки що не зрозумілої мені думки, що світилася в його прищулених очицях, спитав, як-то кажуть, в лоб:

— А якщо дитина?

Тут була чітка і твереза селянська логіка. Ночував — тож і поміркуй, які можуть бути наслідки.

— Якщо дитина, будемо виховувати, — сказав я і набундючився, відчувши себе справжнім мужчиною. — Все ясно?

— Серафима вже стара. Та й хата ваша бідна, — сказав Глумський. — Сам поміркуй.

Аж тепер я здогадався. Я навіть сплеснув руками й присів.

— Слухай, Глумський, ти що, ховати мене зібрався, чи що?

Мені став зрозумілий цей дальній приціл і вперта думка, яка міцно засіла в його пришпиленій прямо до плечей, без посередництва шиї, голові. Гарне кіно дивився зараз наш голова — як мій холодний труп кладуть на Гавриловому горбі, а Антоніна невісткою-вдовою входить в оселю Глумського, і вони з своєю старою бавлять онука…

— Голово, ти завжди так далеко вперед дивишся?

— Нічого зуби скалити, — озвався Глумський.

Хотів я йому дещо сказати, як ото Серафима, але стримався. Згадав хлопчака, який кинув у німецьких автоматників гранату без запалу. Більше дітей у Глумського не було. Він був разом за трьох синів, рославий Тарас.

— Гаразд, — мовив я. — Вибачте.

— Ти не тільки про себе думай, дивися вперед, — буркнув голова. — У тебе багато неприємних шансів. Адже в Ожин після відвідин Сагайдачного тобі їхати?

— Мені. Гупана вмовити не так просто.

— Ото ж то. Думаєш, вони не перекриють дороги? Дурненькі?

Він, Глумський, міркував тверезо, заперечити було важко. Я виїхав би в Ожин негайно, поки записка, що лежала у Гнатовій ватянці, не потрапила за адресою. Але як у Гупана вимагати людей, не переговоривши спершу з Сагайдачним? Мені в цьому розкладі випадали дві далекі дороги.

— Постараюся вижити, — сказав я Глумському.

— Так-то воно так… А думати й про інших треба. Ти не один на землі.

Він ще більше насупився. Куртка його промокла наскрізь. Краплі всотувалися в неї, мов у промокальний папір. Після нашого повзання по кар’єру сукно набуло рожевуватого відтінку.

— Ти поміркуй, — озвався він.

Мабуть, він не був би головою, якби не вмів зазирати далеко. Але я не хотів думати про смерть. Той, кого охоплювали похмурі передчуття, бився оглядаючись. А коли починаєш берегти себе в бою, то напевне дістанеш кулю. Усе це були фронтові істини, які я привіз у Глухарку в готовому вигляді, перевірені досвідом тисяч людей.

— Я подумаю, — пообіцяв я. — Але помирати не буду.

— Дай боже.

…От уже ніколи не думав про дітей. Не знаходив у собі батьківських почуттів. Ну що приємного в пелюшках і крикові? Лисі вони чогось, ті немовлята, очі безтямні, брови поросячі, і завжди вони то слину пускають, то мочаться, і при цьому вигляд у них такий серйозний, мов у боввана, ще й очі вирячені. І чому цим добром так захоплюються жінки? Але якби у нас з Антоніною… Слово честі, ця думка була мені приємна. Мабуть, про дітей починаєш думати тільки тоді, коли полюбиш їхню майбутню матір: ще одне відкриття, яке я зробив за останні дні в Глухарці. Скільки відкриттів! Жити було варто, факт.

Коли я йшов, то відчував на своїй спині впертий погляд голови. По-моєму, він і досі приміряв до майбутнього думку про внука. Цебто про мого сина, який міг залишитися сиротою.

За роки війни в Глухарці навчилися швидко, не по-сільському, а по-військовому, по-фронтовому ховати вбитих. Без нічних посиденьок і довгих обрядів. То бомбардування, то поліцаї а обшуком, то продовольчі реквізиції на користь «доблесних німецьких військ»… А тепер, коли все повинно було заспокоїтися, бандери під боком. Хтозна, коли знову наскочать, не встигнеш і з похороном.

Десь опівдні на Гавриловому горбі було викопано дві ями, і Лебідка потягла по обсадженій плакучими вербами дорозі воза із трунами, наспіх збитими з грубих дощок-самопилок. Слідом ступали під дощем глухарчани — хто рогожиною накрився, хто німецьким шурхотливим маскхалатом, а хто в чому прийшлося: в шинелі або ватянці, одежині на всяку погоду. Я тримався позаду. Не хотілося заважати процесії з своїм кулеметом. Рядом з Антоніною, взявши її за руку, йшла Серафима.

Маляс, озираючись на мене, шепотів своїй жінці:

— Чула? На гончарні два мішки грошей викопали… Он чого «зелені» копирсалися! Копирсалися, а не знайшли. А Глумський викопав!

Малясиха йойкала, розводила короткими ручками, штовхала Маляса в бік і теж оглядалася, немовби вимагаючи від мене підтвердження чутки. Зрідка у низці намоклих людей мелькав Варварин жакетик. Ми вирішили відпустити її на похорон, щоб ні в кого не виникло непотрібних запитань. Недалечко од Варвари йшов Попеленко з автоматом. Валерик, тримаючи в руці безкозирку, ступав за возом. Часом він відшукував поглядом Варвару. Може, шукав співчуття?

До кладовища Кривендиху й Семеренкова везли на одному возі, рядком; смерть ніби поріднила їх — обоє й працювали на одному заводику, і загинули в один час від бандитської руки, здавалося, й поховають їх разом, однак на Гавриловому горбі шляхи їхні розійшлися; тут, серед хрестів, обелісків і нічим не позначених горбочків, у глу-харчан були родові земельні володіння з непорушними межами, так само як на присадибних ділянках. Гончар рушив до своєї рано померлої Семеренчихи на західний схил горба, а Кривендиху віднесли на східний.

Сойки й ворони, надсадно горлаючи, ширяли поміж вербами та березами. Вузька, ощадно викопана Семеревкова могилка скидалася на окоп для кругової оборони з бруствером по обидва боки. На Гавриловому горбі земля була жовто-піщана, розсипчаста. Дарма що гончарі все життя мали справу з глиною, а ховали їх, як заведено, у сухому піску.

— Не в свій час помер, — зітхнув рядом один із сімдесятирічних близнюків Голенух.

А коли у свій час?.. Війна привчила нас, солдатів, до думки, що природно помирати замолоду. Коли на фронті вбивало літнього чоловіка, такого, як Семеренків, ми теж дивувалися, жаліли: чого він потрапив сюди, йому б жити та й жити!

Я бачив чорну хустину Антоніни, що козирком нависала над лобом. Антоніна стояла прямо, і поруч в нею Серафима здавалася особливо старенькою й зігнутою. Я не підходив зараз до Антоніни. Мабуть, їй хотілося залишитись наодинці в собою, а точніше, з батьком. Вони прожили разом життя, усі вісімнадцять років — а це вже життя, — і зараз ніхто не повинен був заважати їй.

Що я знав про їхні стосунки? Зовсім небагато. Тільки маленька часточка любові відкрилася мені, коли я почув одного разу, як гончар сказав «Антосю» і коли я відчув, скільки горя й радощів стояло за цим іменем. І ще я бачив, як Семеренків, обертаючи круг з тонким і легким глечиком, повертався до дочки, шукаючи поради або підтримки.

Я міг тільки здогадуватися, що означає справжня батьківська, дочірня чи синівська любов, міг тільки прислухатися крізь глухоту свого дитинства до нерозбірливих чужих голосів. Серафима чудова бабуся, але так не буває, щоб баба замінила батька й матір. Ні, мені краще було не підходити зараз до Антоніни.

Маляс і чорновидий похмурий Кріт поклали впоперек на окоп дві сучкуваті палиці, на палиці поставили труну, підвели мотузки. Баба Серафима вибухнула змішаним українським та білоруським ритуальним причитанням: «На кого ж ти сиротиноньку», та «Вічний робітничок», та «Хто ж, детухни^[8] дім обігріє»… Багато добрих слів знайшлося у Серафими в цю хвилину. І всі довкола заплакали, затужили. Маляс ридма ридав.

Я стояв, спершись на ствол МГ. Після всього, що довелося пережити в кар’єрі, поховальна церемонія не могла по-справжньому зворушити мене. Сльози відпускалися сухим пайком.

Антоніна завмерла: ні зойку, ні руху.

— Стривайте! — нараз вигукнув Глумський. — Стривайте! Дайте сказати!

Він запізнився на церемонію похорону і тепер піднімався на горб намоклий і скуйовджений. Усі примовкли. Глумський, який виголошує промову, та ще й за власним почином, — це було вдивовижу. Він навіть на зборах, коли його обрали головою, не промовив і десяти слів.

— Товариші! — почав Глумський, стягнувши з голови мокрого картуза й зіжмакавши його своєю шорсткою п’ятірнею, мов ганчірку.

Зірочка з сусіднього обеліска височіла над Глумським — а то був невисокий обеліск.

— Товариші! Сьогодні ми ховаємо ще двох наших односельчан. Ще двох, товариші. Ви пам’ятаєте, до війни кладовище у нас було зовсім невелике, сиділо на Гаврилі, як шапка, і донизу не повзло. А тепер? Самі бачите.

Старі жінки схлипнули, здавлено зітхнув натовп.

Я тільки зараз роздивився, що то за обеліск був рядом з головою. «Тарас Глумський» — темнів напис на нефарбованій фанерці. І цифри: «1926–1941». Більше ніяких слів: ні «по-геройському загинув», ні «в боротьбі з фашистськими загарбниками». Глумські не любили слів, вони вважали за краще тримати їх у собі.

А зараз голову прорвало!

— Ось ми стоїмо з вами тут — безпартійні більшовики… — Він коротко, різко глянув на мене й додав: — І комсомольці! Партійні, кращі наші чоловіки на фронті. Хто поліг у чужих краях, а хто воює, ви самі це знаєте краще за мене — ваша ж рідня.

Одностайне придушене зітхання було йому відповіддю.

— І ховаємо ми ще двох наших односельчан, котрі, виходить, загинули од рук фашистів. Атож, фашисти начебто втекли, а деякі недобитки лишилися. Але ми, товариші, не дамо їм жити привільно. Нехай у нас силоньки малувато, але їхній бандитській, бандерівській владі не бувати! Та й вони, убивці, теж про це знають, ховаються в лісах і кусають. Та ще й торочать, що вони «щирі українці». А хто ж ми з вами? Ось я сьогодні чув останні слова товариша Семеренкова, кращого нашого гончаря, був при його кончині. То була добра душа — тиха, але добра. І стало нестерпно боляче, товариші. Годі фашистам убивати хороших людей! Я ось кажу — хто тут є з чоловіків, що вміють стріляти: Маляс, Кріт, Валерик Кривенда, — беріть зброю, ми її вам дамо, самі знаєте, цього добра досить. І фашистів доб’ємо! Поки нашим друзям-родичам важко доводиться на фронтах, ми тут їх підтримаємо.

Я раптом подумав: це ж Абросимов говорить. Постарілий, згорблений літами і важкою працею, палкий, наївний Абросимов, який складав сміливі плани. А може, говорив п’ятнадцятирічний Тарас Глумський?

— Ми, товариші, покажемо їм, яка міцна Радянська влада! — сказав голова і підніс в повітря кулак, мов величезний буряк, прикріплений до довгої кістлявої руки. — Я сам, бачите, у свій вік та з «білим квитком» узяв зброю. І нічого, воюю. А зараз, товариші, салют нашим односельчанам, які загинули від рук фашистів!

Він зняв з плеча карабіна, і Попеленко з готовністю підняв високо над головою свого автомата, я теж одвів затвор, і загриміло на Гавриловім горбі. Галасливою зграєю знялися й полетіли геть ворони.

Маляс і Кріт, відкинувши палиці, почали опускати мокру труну. Антоніна стояла не поворухнувшись, навіть не здригнулася від пострілів.

Рядом зі мною несамовито закричала розбуджена дитина. Це Параска Єрмаченкова притарабанилася сюди з своїм первістком Іваном, який не знав батька і якого недавно врятувала моя Серафима, коли він мало не задихнувся, появившись на світ. Параска, недотепа, почала так колисати дитину, наче хотіла на вербу закинути.

Іванове личко, завбільшки з долоню, ніс гудзичком, майнуло переді мною. Звичайне поросяче личко немовляти. Але я глянув на нього пильніше. Ні, нічогенький був хлопець. Найголосніше за всіх кричав.

Я обернувся до Антоніни. І вона відчула мій погляд, підвела очі. Глянула уважно, наче спершу не впізнавала, та ось немов що зрушило в зіницях, упала запона, і, хоч вираз обличчя не змінився, вона дивилася, як дивляться на свого, близького. Я згадав побоювання Глумського і з люттю, з болем подумав: виживу! Ні в чому не відступлю перед ворогом, але виживу. Не покину її. Я хочу бавити наших дітей. Ні від чого не хочу відмовлятися, що наложить людині в житті.

— Вирішив усіх озброїти? — запитав я, нахилившись до Глумського. — Думаєш, Маляс нас підсилить?

Глухарчани, повертаючись з кладовища, розтяглися довгою вервечкою. Вервечка саме наближалася до озимого клина, що яскраво зеленів під дощем. Стежина, що вела до криниці, чітко перетинала озимину.

Голова відповів не зразу. Спершу глянув довкола. Мовив тихо:

— Є думка. Адже нам треба спіймати Горілого за всяких обставин.

— Що значить «за всяких обставин»?

— Тобто навіть і тоді, коли ти не приведеш підмоги з Ожина.

— Голово! — не витримав я. — Перестань підписувати похоронні! Може, тобі ця ідея і подобається, а мені ні.

— І мені не подобається, — промовив Глумський спокійно. — Просто я звик за колгосп думати, ти не збагнеш. А щоб ти доскакав куди треба, я Справного дам.

— Справного?

Якби Глумський пообіцяв мені заправлений бронетранспортер, я не здивувався б більше. Справний!.. Глумський так упадав коло нього. Купував овес за скажену ціну, розпродуючи на базарі своїх курей і масло: колгоспна каса частенько була порожня.

Справний! Королівський жеребець з горностаєвою смугою вздовж храпа. Гордість і слава Глухарки!

Я вражено глянув на Глумського. Зім’ятий картуз сидів на ньому по-молодецьки, набакир.

— Слухай, «яструбків» багато, а Справний на всю округу один, — сказав я. — Ти не обмовився?

— Я не такий старий — забалакуватися, — буркнув Глумський. — Справний тебе винесе. Через будь-яку біду перескочить. Бери!

Поминки справляли у Кривендихи, але не у дворі, де ще стояли столи й ослони, що нагадували про недавню гулянку, а в хаті, яка без хазяйки здавалася порожньою і величезною. Поминали недовго. Та й чого було засиджуватися? Шматок ставав кожному поперек горла.

Біля хвіртки до мене підійшов Валерик, торкнув за плече. Очі в нього були заплакані. За плече він закинув німецький автомат, не новий, звичайно, але старанно вичищений від іржі, змащений автомат — подарунок Глумського. Глухарка при бажанні могла б озброїти цілу роту.

— Це правда?

— Що правда?

— Те, що мені Глумський сказав.

Ми стояли неподалік від стосу дров, тих самих… Коли це було? Невже тільки вчора? По поліняках, по берестині, по сучках стікали світлі краплі. Валерикове обличчя зберігало сліди вчорашньої події. Безкозирка прикривала опухле вухо. Але це був мій союзник і друг.

— Глумський коли вже говорить, то говорить правду, — сказав я. — А ти про що все-таки?

— Про Варвару, — прошепотів він, оглянувшись.

Я дивився, як пішла до своєї хати Антоніна. Сама. Вона йшла прямо, як завжди, ніби тримала на плечі уявне коромисло. Я знав — на людях вона нічим не виявить своїх переживань. Але що буде з нею, коли вона зайде до своєї порожньої хати?

— Пристрелити її мало, Варвару! — видихнув Валерик.

— Там уже є один, який пристрелить, — сказав я безжально.

— Ех! — моряк похитав головою. — Адже я думав, це в нас серйозно.

— А Нонна?

— Не Нонна — Вікторія! — поправив він мене.

— Добре, Вікторія. А воювати будеш?

— Буду! — буркнув Валерик із серцем. — Тільки скоріше б уже! Мені завтра вирушати в дорогу. Встигнемо?

— Встигнемо! Разом і підемо в Ожин. Дорогою навоюємось.

— От і добре, — зітхнув він. — Ех… Некультурно вийшло!

— Та забудь ти про Варвару!

— Тобі що, — сказав Валерик. — У тебе які турботи?

Антоніна стояла в темних сінях, притулившись лобом і долонями до хатніх, продірявлених кулями дверей. Я обережно взяв її за плечі, повернув до себе. У присмерку я близько бачив її блискучі очі. Вони запитували. Кожен кришталик розширених глибоких зіниць запитував: за що?

За що?

Вона питала у мене — сильнішого, старшого. Як я міг відповісти їй? Десятки народів на землі було втягнуто в цю тривалу війну. І нам дісталося найбільше, на нас упав увесь тягар фашизму. Але й у нас горе розподілялося нерівномірно. Когось воно обирало постійною мішенню. Било з плеча, до повного сирітства, а то й зовсім підтинало під корінь.

Я взяв її за плечі і, пригнувшись, доторкнувся чолом до її чола. Ми стояли отак, і я відчував, як її відчай, її страшна туга, що замкнулася в собі, її біль, ладні тут, у порожній хаті, розростися ще дужче і стиснути горло, поступово стихають, пом’якшуються, наче моє тіло приймало їх на себе, мов електричний розряд. Мені було легше впоратися з цим, я ж був досвідченіший і старший. Кожен з нас, хто воював, був набагато старший від тих, хто залишався в тилу.

Ми стояли отак, і я відчував, як цей біль, що переливався в мене, дивне нерухома ласка зближують нас ще більше, ніж радість дотику, яку ми відкрили для себе вночі. У цьому ущільненому війною житті все відмірювалося нам щедрою дозою: радість і горе; ні від чого не доводилося відмовлятись.

Не знаю, скільки б ми отак простояли, якби не Серафима. Вона несподівано закашляла у мене за спиною, чортихнулася й зачовгала ногами.

— Ну й грязюка! Вдавитися можна од такого дощу. А ти чого вилупив баньки, бандитська мордо? У, псина.

Останнє стосувалося Буркана. Він стукотів хвостом по стояках дверей, мов барабанний дроб вибивав. Та й було чого. В одній руці Серафима тримала пузатий глечик з молоком, а в другій — кошик з хлібом та з ковбасою.

— Помрете з голоду, стоявши в калідорчику, — промовила Серафима. — О-ох, віку мало, та горя багато… А все-таки треба про живе думати. Зустрічай, серденько, куму-сваху.

Антоніна отямилася, провела Серафиму до хати й посадила. Я зрадів бабі. Правду кажучи, я забув про неї — не до того було. Але вона сердилася, лайливиця Серафима. Перша прийшла до хати.

— Хіба ж їй можна голодувати? — сказала баба. — Он яка стала. Самі очиська. Ага, — згадала вона. — Там тебе нехрист отой чекає, Попеленко. Я його не пустила. Велів переказати: Гнат прийшов. От уже радість! Чи часом Гната до свого війська не берете? Ви його за гетьмана візьміть!

— Бабцю! — озвався я. — Не ганьбіть. Краще погодуйте її, бабціо, вона справді нічого не їла сьогодні.

І квапливо вийшов у сіни. Там, поблискуючи металом, стояв МГ. Антоніна ступила слідом і притримала за рукав. Вона дивилася на мене й вимагала у відповідь прямого погляду.

— Скоро повернусь, — випалив я. — Не турбуйся.

«Негайно сповісти, коли комунари виїдуть з грішми в Ожин. Твій Ясенок».

Я роздивляюсь прислану з УРу записку на подвір’ї у Глумського, затуливши її од дощу тілом. Чи ти ба, «Ясенок». Які зворушливі імена. Вона Ясонька, він Ясенок. А ми «комунари». Так у них заведено називати нашого брата: «комунари», «совіти», червоні». Вони думають, це лайка.

…У сараї настирливо креше копитом Справний. Іде дощ.

— Ну що ж, усе гаразд, — кажу я Глумському. — Вони клюнули. Можна їхати до Сагайдачного. Певен — не зачеплять.

— Нібито, — згоджується голова.

— Мішки в кузні? Під охороною? — питаю я.

— Еге ж. Там Попеленко, Валерик і Маляс.

Глумський розчиняв навстіж двері сарая. Очі жеребця спалахують червонуватим відблиском. Справний просував тонку морду крізь жердини загородки, схропує, втягуючи повітря і вивертаючи рожеву нижню губу. Ніздрі у нього атласні, ніжні.

— Він баский, але не дикий, — попереджав Глумський, знімаючи з стіни кавалерійське сідло. — Боятися не треба. Слухатиметься тебе, звик, що хазяї міняються…

Рука Глумського, як скребок, проводить по спині Справного. Потім Глумський накидав пітник на холку і зсовує його назад по хребту, за шерстю, щоб вона не збилася під сідлом і не натерла коневі спину.

В усіх рухах голови — хазяйновитість, передбачливість і спокій. Голова не дав своїй любові прохопитися назовні, але вона вгадується в тих скупих рухах — любов, замаскована під піклування.

— Ніколи у мене не було такого коня, — кажу я.

— У мене теж!

Він лунко ляскав жеребця важкою долонею по животу, щоб той видихнув повітря, і спритно затягує попругу.

— Не жени, — застерігав він, — сам піде. А коли гнати доведеться, не давай потім стояти, поводи. Та й пити сам знаєш, коли давати. Кулемет береш?

— Атож.

Глумський хмуриться.

— Гаразд, упоперек приторочимо, до луки, — вирішує він. — Коли знадобиться, розстебнеш баранець, зрозумів? Запасні диски в мішок візьми, за плечі. Та дивись, не побий жеребцю спини.

— А собі? — запитую я.

Але голова тільки гмукав. На моїй спині, мовляв, не ріпу сіяти. Загоїться.

— Починав признавати! — бурчить голова, загнуздуючи жеребця. — Попервах усе за Горілим скучав. Він його балував, той Горілий. Білим хлібцем, цукром балував… У дітей цукру не було, а у Справного завжди був. Авжеж!

Он як: він тварин любив, той Горілий. Гарна риса. Справді, адже коня Абросимова він пустив, навіть віжки були ретельно прив’язані до брички, щоб не заплуталася конячина.

— Ну, горілівський годованцю, — кажу я, хапаючи поводи. — У мене цукру для тебе немає!

— За Горілого йому не дорікай, — сердиться Глумський.

Ми приторочуємо кулемет до сідла. Легенький скрип мокрого піску на стежці змушує мене різко обернутися.

Кріт!.. На ньому важкі німецькі чоботи з короткими халявами й підківками, що залишають фігурні відбитки на вологій землі, підшиті шкірою галіфе, старий, акуратно полатаний жупан і козацька смушева шапка. По-парадному вирядився.

— Чого? — питав Глумський, заступаючи жеребця.

У Крота, вже про це всі знають, «лихе» око.

— Кузню мою зайняли! — переминається з ноги на ногу Кріт.

— Знаю, — відповідав Глумський. — Тимчасово.

Я тим часом складаю в мішок запасні диски. Жеребець перебирав тонкими міцними ногами, білі «панчохи» різко вирізняються на темно-гнідій шерсті, пурхають над землею, мов величезні метелики.

— Правду кажуть, що ви в кузні два мішки грошей ховаєте? — цікавиться Кріт. — Ті самі?

— Ті самі.

— І треба ж… — Кріт чогось знімає смушеву шапку, шкребе потилицю. — Певно, тисяч сто буде?..

— По три мільйони в мішку, — відповідаю я. — Так написано.

Нехай відчує!

— Три мільйони? — перепитує Кріт.

Його рука, що саме збиралася надіти шапку, завмирає. Не можна стояти з накритою головою, коли перед очима пливе потік грошей. Мільйон — чарівне слово. Кожен знає, що це дуже багато. Кріт також знав. Він дбайливо відкладав в скриню кожен карбованець. Веде грошикам лік. Сини-мішечники щоразу привозять виручку, та й від колгоспної кузні йому перепадає немало. Він чоловік не бідний, зовсім не бідний.

А тут шість мільйонів. Викопати з землі, мов старий горщик! На тлі цієї знахідки усе Кротове скнаристе життя блякне і втрачав смисл. Важко Кротові. Стоїть мов віл, жує губами.

— Так-так… І що ж тепер з ними робитимете, га?

Його чорні, графітові очі стежать за мною і Глумським. Вони, оті очі, майже не вирізняються на обпаленому, наче покритому шаром окалини обличчі.

— Перерахуємо, складемо акт, — відповідаю я. — Ось їду до Сагайдачного. Тоді здамо в район.

Кріт, ніби не повіривши мені, дивиться на Глумського. Той похмуро киває: так!

— Ну, правильно, — проказує нарешті Кріт. І зітхає.— Ось тобі й війна: вона роздягає, вона й винагороджує.

— Тебе вона роздягнула? — не стримуюсь я. Пам’ятаю, пам’ятаю я уламок цеглини, що просвистів коло вуха. Людська злоба залишає в пам’яті помітний слід.

— Я відносно участі… відносно збройної допомоги, — звертається Кріт до Глумського. — Хочу допомогти.

Він дістає з галіфе армійський довоєнний револьвер.

— Ось знайшов… почистив. Чого ж, коли треба… Глумський проводжав мене на городи. Стежка од його сарая в’ється до Мишкільського тракту.

— Стремена по нозі? — питає він,

— По нозі.

Жеребець, стоячи на місці, грає піді мною, мов човен на хвилі. Кожен його м’яз переливається, ніби просить рушати.

— Не подобається мені Кріт, — кажу я.

— І мені не подобається. Але людей не вистачає.

— Аби він тільки не дізнався… що в паперових мішках.

— Не дізнається.

Я лише легенько смикнув повіддя, і Справний одразу ж, з місця, бере риссю, ледь вивернувши голову ліворуч, до житла, ніби не хоче розлучатися з своїм селом — отак він, мабуть, прощається. Іде Справний начебто поволі, жартома. Але стежина стрімко мчить під коня, а дощ, який в’яло мжичить з притихлого, безвітряного неба, починав шмагати в обличчя. Озирнувшись, я бачу маленького Глумського. З кожною секундою він стає дедалі менший.

Сідло м’яко ходить піді мною вгору-вниз, боки коня, затиснуті колінами, розмірено здіймаються, пружинять стремена, і ось кукурудзяне поле залишається позаду, мов жовтуватий розчерк; відбігає за круп жеребця чисто скошений, ледь бузковий під дощем житній клин, розгортаються смугами капустяні грядки в Семеренковому урочищі, і вуха Справного, що гостро стирчать угору і вперед, вже опиняються на тлі туманного й мокрого лісу. Оце так кінь!

Незабаром Справний перестає вивертати голову і ледь-ледь наддає ходи. Ми летимо по дорозі, що перетинає похмурий густий ліс, мов по ущелині. Зрідка копито глухо б’є в корінь, і звук удару лунає на весь ліс. Сойки метаються над нами і швидко відстають.

Справний біжить впевнено і легко, наче вік бігав так, на Грушевий з Глухарки, і його впевненість передається мені. Ніхто не зможе затримати цього коня, який ніби линув над землею. Мимо — вересова галявина, на якій невиразно видніється фіолетове шумовиння суцвіть, сосновий бір з шевронами підсочки на червонуватих стовбурах — у ньому і в цей дощовий день сухо й лунко, як в ангарі, і густо пахне смолою, що витікає з переповнених жерстяних лійок… Березняк… Тут, серед чорно-білої строкатості стовбурів, Справний раптом насторожується, вигинає довгу шию, яка звідси, згори, здається особливо тонкою, стриже вухами й пофоркує.

На всякий випадок притискаю колінами жеребцю боки — б’ю каблуками — здається, у кавалеристів це називається «дати шенкелів», і Справний відгукується на моє невміле правування, він переходить у галоп. Я ледве встигаю відриватися на стременах від сідла, щоб не плюхнутися на круп не в лад з скачкою, кулемет боляче черкає по ногах, та ліс уже кінчається. Жеребець, оберігаючи губи, слухається підтягнутих вудил і знову вбивається на рись; мене виносить до трьох яблунь-кислиць, як на літаку, і ось уже відкривається Грушевий — самотній хутір, один із тисяч поліських хуторів, наїжачений і сонний під дощем.

Мене пропустили до Сагайдачного!.. Клюнули. Отже, й зворотний шлях буде вільний.

Старий, вислухавши мене, дістає свою «катюшу» і починає кресати уламком терпуга об кремінь. Іскри летять угору, минаючи обсмалений трут, і мировий посередник нетерпеливиться. Терпуг у тонких, сухих пальцях літав вгору-вниз, б’є об камінь, сухо тріскаючи. Та ба, вогню немає. Я міг би допомогти Сагайдачному, діставши таємну коробочку з сірниками, проте знаю, що для нього робота з кресалом — священнодійство. Стареча примха? Але, можливо, в сімдесят років це дуже важливо — самому видобувати собі вогонь?

Нарешті одна іскра потрапляє в обсмалений трут, мов бджола у вулик, осідає там, збільшується, пухне на очах, і Сагайдачний, піднісши трут до випнутих блідих губів, роздмухує його.

За вікном — дощова сутінь, у скельцях пенсне в Сагайдачного світяться два жовті вогники, але його очей я не розрізняю, вони сховані за блискучими скельцями.

Зате я бачу, як дивляться на мене католицький глиняний Христос з колючим вінком на голові, і богоматір із складня, і Будда, що сидить схрестивши ноги, і більмастий, кудлатий Зевс, і схожий на орла з німецького кітеля крилатий Ра… Заспокойся, промовляють вони, усе вже було, усе вже ми бачили — і праведників, які палко бажали знищити зло, і переможців грішників, і грішників страчених, і страчених праведників. І все повторювалося, повторювалося… Чогось моя певність у тому, що Сагайдачний допоможе мені, звітрюється.

Я одвертаюся від богів. У них божі справи, у мене — людські.

Тьмяно світяться тиснені золотом слова на корінцях книжок, мерехтять кришталеві підвісочки старовинних бра, якісь незрозумілі солодкі пахощі розливають віяла. Ми самі на цьому книжковому острові, якщо не брати до уваги тонковидої молодої жінки у солом’яному капелюшку, яка усміхається крізь напівсутінки з фотографії. У сінях стукотить товкачем колишня сільська красуня на ім’я Марія, яка прийшла до цієї оселі, щоб замінити жінку в солом’яному капелюшку, та так і залишилася додатком до пам’яті про неї.

Сагайдачний закурив свого тоненьку цигарочку і, задерши гостре підборіддя, випустив кільце диму. Ото людина — смалив найлютішу мужицьку махру, а дим вився інтелігентними світлими кільцями.

— Отже, ти пропонуєш мені взяти участь в афері… обмані,— промовив Сагайдачний. — Вашою мовою це звичайно, називається військовою хитрістю?

— Інакше з ними не впораєшся. Усе залежить від вас. Тільки вам вони повірить.

Чомусь у мене був винуватий тон. Я нібито просив пробачення за те, що змушений вдаватися до хитрощів.

— Семеренкова вони кинули в кар’єр, — сказав я. — Поранили й кинули. Щоб мучився.

Ледь здригнулися пальці, що тримали цигарку.

— Я не приховую, що це небезпечно, — додав я. — Вони ж звірі! Фашисти!

— Е, хіба в тому річ? — сказав Сагайдачний. — Смерті й страждань я не боюся. Взагалі, проблеми соматичного існування мене не хвилюють. Але порушити основу свого життя, його принципи… заради чого? У даній точці земної кулі, в даний час на одного Горілого стане менше. Але, як фенікс, Горілий відродиться ще десь. Садистів у всякі часи було досить.

Цього я боявся найбільше. Коли Сагайдачний починав розмірковувати, усе втрачало фундамент, ставало хистким. Я дужче вчепився в підлокітники крісла з високою драною спинкою. Скільки людей сиділо в цьому кріслі до мене! І всі вони йшли ні з чим.

— Ти гадаєш, я мало бачив їх на своєму віку, отаких Горілих? — спитав Сагайдачний. — Ні, усе, що ми можемо протиставити несправедливості,— це міцний дух і реалістичний погляд на речі. «Розумна втіха сучасним — це єдине розумне піклування про майбутнє».

— Марк Аврелій?

— Монтень.

— Він не воював, ваш Монтень! — сказав я, тримаючись за підлокітники. — Він сидів у замку й філософствував.

— А до цього він воював, — переможно посміхнувся старий. — І багато. Він був досвідчений боєць, гультяй і заводіяка.

— Ага, все-таки був! — вигукнув я, відчуваючи, що все руйнується.

— Ти прагнеш помсти, розумію, — мовив Сагайдачний.

— Справа не в помсті!

— Добре. Нехай не помста, просто злість. А що ти бачиш з боку Горілого? Хіба не те саме? Не злість? Злість — взагалі хвороба людства. Вона як мозоль. Людство натерло його, прямуючи шляхом прогресу! На жаль, я не мозольний оператор…

Він погасив цигарку в мідній квітці лотоса. Пальці ледь помітно тремтіли. Не так уже й просто давалася розмова й Сагайдачному, хоч він і намагався сховатися за іронією.

— Ти просиш надто багато, — промовив він після тривалої мовчанки. — Брати участь у вашій… е, операції… це занадто. Далебі! Зараз мені так спокійно, гарно. Моїм захистом стала старість. Хвалити бога, старість — благословенний час. Облиш тих бандитів, Іване Миколайовичу. Запевняю, вони самі підуть. І все буде гаразд.

Він повернув голову так, що я побачив під скельцями голубенькі очиці. Вони часто й жалібно моргали.

Мені чомусь перехотілося сперечатися й переконувати. Невже він не розуміє? Як можна не розуміти! Перед моїми очима був Семеренків, що потонув у величезній кривавій ямі. Яких тут ще треба слів? Ех, товаришу мировий посередник!

— Ви відмовляєтеся, Мироне Олеговичу? — вирішив я поставити крапку.

— Пробач, але… відмовляюся. Так, пробач, відмовляюся!

— Гаразд! — я встав. — Гаразд, Мироне Олеговичу! Після того, як ви допомогли мені тоді, на гулянці, я думав… Гаразд!

У Глухарці мене чекав Глумський. Що ж, доведеться його засмутити. Спробуємо придумати іще щось. Без Сагайдачного. Залишимо старого в його нейтральній країні.

— Іване Миколайовичу!.. Ваню! — Сагайдачний підвівся вслід за мною, намацуючи розчепіреними пальцями край столу, наче сліпий. Скельця пенсне запотіли. — Ох, боже мій, які ви, молоді, жорстокі. Які жорстокі! Куди ж ти? Якщо з тобою що станеться, я себе, себе звинувачуватиму! Ну, дивися на речі розумно. Війна кінчається.

Він намагався вибратися з-за столу.

Мені було прикро і гірко. Все гинуло. Ми втрачали певний шанс знищити бандитів. Слово честі, я нічого не пошкодував би для Сагайдачного, якби він покликав на допомогу. Я пробився б до його Грушевого острова, коли б навіть горів увесь ліс, що розділяв нас! Але мені не хотілося, щоб він думав, нібито я якийсь мстивий тип, що, пойнятий злобою, йде назавжди.

— Дякую за все, що змогли зробити, Мироне Олеговичу, — сказав я.

Ледь помітною плямою у сутінках, що дедалі густішали, виднілася на полиці фотографія молодої жінки. Мені здалося, що вона зрозуміла б мене краще, ніж Сагайдачний.

— Стривайте! — вигукнув старий.

Я вибіг на ганок. Марія Тихонівна не звернула на мене ані найменшої уваги, поралася коло мішанки. Вона повною мірою засвоїла науку філософського спокою. Але Монтень і Ренар не могли бути їй опорою, як Сагайдачному. її втішали кабанець, кури, корова та стара Лисуха.

Я зняв шинель, яку накинув був на Справного, щоб той не остудився під дощем, одягнувся й скочив у сідло. Шинель гостро пахла кінським потом.

— Іване Миколайовичу! — викрикнув Сагайдачний тонким, здавленим голосом. Пенсне він тримав пальцями, як метелика. Він погано бачив у сутінках і мружився…

Аж до останньої хвилини я, незважаючи ні на що, вірив у Сагайдачного, вірив у нашу дружбу!

Справний виніс мене з двору — кулемет зачепив гілку яблуні, і обличчя обдало дощовою росою. Жаль мені було старого. Але я не хотів давати волю цьому почуттю.

Від трьох кислиць Справний пустився учвал, і я не став його стримувати.

— Ну й що ти тепер пропонуєш? — похмуро запитав Глумський.

Він начебто й не чекав нічого хорошого від моєї поїздки. Або, можливо, як навчена життям людина, встиг підготувати себе до невдачі?

— Якщо вони не повірять нам без Сагайдачного, підемо в УР, — сказав я. — Нас тепер не так уже й мало. Знайдемо їх!

Глумський кивнув.

— От я й повернувся, — сказав я Антоніні.

Вона зустріла мене на порозі. Припала до шинелі, що пахла Справним, і провела пальцями по щоці, немовби стираючи бруд після дороги і втому. Та й справді, коли вона торкнулася обличчя, втому, біль і всі незгоди наче вітром здуло. Я переживав незнайому мені радість повернення додому. Раніше всі мої домівки були тимчасовими, вокзальними.

На лаві, біля вікна, темною купою лежав кожушок. Тут вона ждала. Було темно, порожньо й незатишно в хаті, було страшно. З пробитих, розщеплених кулями дверей тягло холодом, каганець догорів; але вона сиділа й ждала.

Я притулив до рота її долоні, я цілував їх. Ніколи не думав, що в мені стільки ніжності й любові.

Потім я налив у каганець рушничного мастила — олії в нас не було, запалив твердий від нагару гніт і пішов умиватися. Буркан стукотів хвостом об мої чоботи. Казанок з кулішем, який стояв коло порога, свідчив, що пес став на продовольче постачання.

Що ж, відкладемо всі турботи до завтра, вирішив я.

…Цілу ніч за вікнами шелестів дощ. Ми лежали на твердому дерев’яному тапчані, накритому матрацом, в якому потріскувало й шаруділо сіно. Ми лежали пригорнувшись, то засинаючи, то прокидаючись, ми немов летіли крізь ніч. Було відчуття затяжного стрибка, коли падаєш крізь хмари, і туге повітря проноситься мимо, і земля крутиться внизу — то стає косо, то вкладається рівним зеленим, обманливо м’яким килимом, то злітає над головою.

Ми були тихі, мов діти, прислухалися до подиху одне одного, не підводячи голови. Я не хотів її чіпати після всього, що вона пережила сьогодні, це було б блюзнірством — мої почуття до неї переплавилися б нараз в приступ себелюбства, у вимогливий і грубий інстинкт.

Ніхто не знав, може, це була наша остання ніч, ніхто не знав, до яких меж воєнний час ущільнив наш вік, і мені було трохи сумно, смак гіркої крушинної кори примішався до радості, яку давала нам сором’язлива, цнотлива близькість.

Вона була поряд зі мною — тепла, жива істота, чудо, жінка — я відчув її подих і запах. «Я люблю тебе», — безгучно шепотів я в її теплу щоку… І вона, ніби почувши, ще міцніше пригорталася до мене, і ми провалювалися в чутку дрімоту, що без кінця переривалася, і крізь сон, мені здавалося, я чув у відповідь її слова. А дощ усе шелестів у темних вікнах, і в сінях вовтузився й стукотів лапою наш сторож Буркан.

Нам було гарно мовчати й слухати дихання одне одного, ми відкривали не звідані ще джерела щастя, і, прокидаючись після короткого забуття, я раптом усміхався від радісної думки — якщо нам гарно в цю ніч, коли всі жахи, страхи ще не зникли, були живі, реальні, то що ж нас чекає потім?

Я робив відкриття за відкриттям: то раптом дивувався з того, як вона, довга, тонка, дужа, пригорнувшись до мене, стає такою маленькою і так затишно і ловко вміщається поруч, ніби впаяна, невіддільна, то розглядав її очі, які вночі ставали чорними і незбагненно глибокими, то дивувався, як можна одночасно відчувати і вагу і невагомість її голови, що лежала на згині моєї руки.

Я засинав і просинався, здавалося, тільки для того, щоб відчути радість нового відкриття. Було зовсім дивно глянути на неї в цілковитій темряві і, не вимовляючи й звуку, не поворухнувши навіть губами, покликати: «Антосю», — й відчути, як вона відгукується всім тілом, відчути рух вій, їхнє шелестіння, і почути беззвучний відгук: «Що, що?» — і знову сказати: «Антосю, Антосю…» І поринути в короткий і чуткий сон.

Ми летіли крізь ніч, і уривки якихось сновидінь проносилися мимо, мов клапті хмар.

На світанку загавкав і застрибав від збудження Буркан. Я зразу ж кинувся до кулемета — це пробудження раптом злилося з учорашнім, мені здалося на мить, що я зараз почую поскрипування дротини, яка намацує зубці засува. Але, присунувшись до вікна, я побачив оглоблі, що стирчали над хисткою лісою, і впізнав білий чубок старої Лисухи. Сагайдачний постукав пужалном у ворота.

— Ну ось і наші перші гості,— сказав я Антоніні.— Будемо зустрічати.

Вона зникла в сінях, брязнула умивальником, переодягнулася за завіскою, зробила кілька гнучких і таємничих рухів, заколюючи волосся, і через кілька хвилин вийшла до Сагайдачного зовсім свіжа й гарна, немовби і не було ночі з уривчастим сном, не було вчорашніх страшних годин на Гавриловому горбі, жіночого голосіння та кулеметної тріскотняви. Вона вийшла а гідністю господині дому, яка повинна прийняти гостя як належить, чого б це їй не коштувало. Я дивився на неї з подивом. Де вона всього навчилася?

— Щиро співчуваю вашому горю, Антоніно, — промовив старий.

Вона стиснула губи.

Сагайдачний, схиливши свій голий, схожий на гарбуз череп, поцілував їй руку. Антоніна не злякалася, не зробила жодного манірно-сором’язливого руху, а по-царськи дозволила Сагайдачному торкнутися сухими губами тильного боку долоні, потім рука легко висковзнула з його пальців. Неначе їй була знайома ця церемонія!

Сагайдачний переможно подивився на мене голубенькими ранковими очицями: яка?

Я й сам ще не знав яка.

— Я приїхав сказати, що приймаю пропозицію, — промовив Сагайдачний урочисто. — У мене тільки одне прохання. Дайте мені поснідати!

Антоніна ледь помітно кивнула мені та й вийшла в сарай, до своїх худих курей. На ній було те саме домоткане, пофарбоване чорнокленом плаття. Сагайдачний провів її поглядом. Тільки зараз, при світлі каганця, що розгорівся, я побачив у нього під оком тоненьку синю смуту.

— Ти не уявляєш, яка то радість дивитися на вродливу молоду жінку, — мовив мировий посередник. — Навіть горе безсиле перед нею.

— Уявляю! — відповів я, розпалюючи в печі.

— Ні, любий мій. Доживи спершу до сімдесяти років. Хай твій зір очиститься від пристрасті й стане по-справжньому зірким. Тут потрібні очі старої людини.

— До речі, що це у вас під оком? — запитав я.

Він погрозив мені тонким пальцем. У Сагайдачного був дивний настрій — суміш скорботи й молодецтва. Мені навіть здалося, що від нього трохи тхне самогоном. У такий ранній час!

— Таки помітив! — сказав він. — Під оком у мене невеликий синець. Після тебе до мене приїжджав Горілий.

Я так і закляк коло печі. Як же це я не догадався! Авжеж, дізнавшись, що Сагайдачний не хоче їхати рахувати гроші, вони повинні були самі підштовхнути його на це.

— Ти розпалюй, — вів далі Сагайдачний. — Не турбуйся. Я сказав саме те, що треба: ви просили мене приїхати до Глухарки, підписати акт про знайдені мільйони, а я відмовився. Власне кажучи, я ж не збрехав, не обдурив його, правда?

Я навіть поперхнувся. Невже старого всерйоз турбувало це питання — хоча б не збрехати. Кому?

— Горілий сказав, що я повинен їхати. Я пояснив, що не беру участі в офіційних заходах. Я нейтральний, як Швейцарія! Він наказав поїхати й про все доповісти йому. Я відмовився. І він… е… застосував легкі засоби фізичного впливу. Не хотів робити мені дуже боляче, навіть попередив: зніміть пенсне.

Ну звичайно, подумав я. Пенсне треба було берегти. Бо Сагайдачний повинен ще перерахувати гроші.

— Я сказав: добре. Гадаєш, з переляку чи жадоби помсти? Анітрохи… Можу я закурити в цьому домі?

Він заходився викрешувати вогонь із свого вередливого кременя.

На товстій глиняній мисці шипіла перед Сагайдачним яєчня з шкварками. Старий спритно орудував саморобним ножем і тризубою, домашнього лиття виделкою, й одночасно розмовляв з Антоніною, намагаючись відвернути її від важких думок.

— Знаєш вислів: «Усе своє життя просидів на приставному стільці?» — спитав мене Сагайдачний.

— Це… Монтень? — поцікавився я, машинально продовжуючи нашу давню гру.

— У часи Монтеня не було приставних стільців. Це Ренар. Так ось… Я сидів на такому приставному стільці, і це було добре. Я міг спостерігати! Мені було видно і оркестр, і гальорку, і бельетаж, і партер, і статистів, що визирали з-за лаштунків, і диригента, точніше людину, яка уявляє, що диригує, і суфлерів. І навіть урядову ложу я бачив… А мене ніхто не помічав. Уяви собі, це приємно — сидіти на приставному стільці! А ти прийшов і зігнав мене! Поставив перед по-ідіотськи дурною проблемою: або я повинен сказати їм правду і, таким чином, зрадити тебе, або я не повинен говорити їм правди, обдурити їх. От воно як! Альтернатива! І я змушений був устряти у ваші справи. Тепер справляю поминки по моєму колишньому любому й спокійному життю… А чому все це сталося?

Він підняв виделку із шматком яєчні, розглядаючи її на світло і ніби милуючись соковитими барвами.

— Тому, що я дозволив собі полюбити тебе, Іване Миколайовичу, а любов, зрештою, завжди змушує нас страждати.

Ми з Антоніною перезирнулися.

— Так, так… Не дивуйтесь. І ви страждатимете. Від розлук, від переживань, від образ з боку дітей. Не думайте, що уникнете цього. Треба платити за щастя прихильності й кохання. Але, — він проковтнув яєчню, роззявивши рота, мов пташеня, разом, — зате ми дещо набуваємо. Ось ви частуєте мене сніданком, як родича, котрий забіг на вогник. Бути родичем — це добре!

Я зміг роздивитися очі старого за овальними скельцями. Вони не жартували, вони були серйозні, ті очі.

— По суті, обдурювати мені не вперше, — мовив він. — Хвороби свої обдурив — а їх було вдосталь. Живу! Марію Тихонівну, дружину, обдурив — виявилося, бідний…

Він випив великий кухоль чаю, завареного на сухих грушах, і старанно втер губи хусточкою.

— Це було так приємно, — вів далі Сагайдачний, дивлячись на Антоніну, — посидіти з вами, відчути щире співчуття і піклування… Ну, а тепер до діла, юначе!

Він підвівся і знову галантно поцілував Антоніні руку. Коло порога зупинився й уклонився їй. І Антоніна відповіла йому поклоном. По-моєму, вони сподобались одне одному.

— А що? — промовив Сагайдачний, надіваючи картуз. — Старі здатні знову відчути свою молодість тільки через інших.

Ми вийшли до підводи. Лисуха похмуро чекала, в її гриві світилися дрібні краплі води. Усе затягло мжичкою.

— Дякую вам, — сказав я.

— Що за народ! — відповів Сагайдачний. — Лізе в пекло та ще й дякує. Дивись, бережи себе!

Він зітхнув і глянув у напрямі лісу. Дерев не було видно, лише вгадувалася вдалині густа темна маса. Дорога тягнулася туди світлого смугою, що поблискувала коліями. Обабіч стояли обезглавлені, зігнуті стебла соняшників.

— Ага, ось іще… — промовив Сагайдачний стиха. — Ти ж знаєш, Іване Миколайовичу, я атеїст. Але мене все-таки цікавить, як мене поховають.

— Та годі вам, Мироне Олеговичу! — обурився я.

— Помовч! — попросив старий серйозно, — Не люблю цього комсомольсько-молодіжного оптимізму… Я ось думаю: що поставлять над моїми останками? Хрест? Ні! Камінь-валун? Претензійно. Знаєте, поставте отой ваш обеліск із зіркою. Не дуже, скажемо прямо, видатний меморіальний винахід, але… Нехай у мене там буде відчуття, що я прилучився до цього вашого сучасного життя. Що я не чужий тому, що житиме після мене. Адже, здається, усе це міцно, га? Дивлячись на таких, як ти, іншого висновку не зробиш. І якщо чудово налагоджена фашистська машина не витримала… Міцно, так?

— Міцно, Мироне Олеговичу!

— От і добре. Виходить, домовилися? І не думай, у мене зовсім не похмурий настрій. Навпаки.

Він по-змовницькому нахилився до мого вуха і прошепотів:

— «Буває, іноді старий не знає сам, чого зрадіє, неначе стане молодий, і заспіває як уміє…» Ну, хто?

— Шевченко, — відповів я цього разу без помилки, продовжуючи нашу давню гру.

Ми з Попеленком дивимося, як віддаляється Гнат. Перевальцем, перекидаючи через калюжі важкі драні черевики, простує він вулицею. Права Гнатова рука притримує порожній мішок, ліва зачепилася великим пальцем за жовтий дріт, яким підперезано ватянку, і долоня висить сама по собі, мов рукавиця. Шапчина, пошита на солдата-недоростка, якимось чудом тримається на нечесаній голові сільського дурника, здалеку вона ніби птах на стіжку сіна.

— Мо-осковські солодкі груші вона їла на весіллі…— наспівує Гнат. Крізь тужливу дрібну осінню мряку він несе нікому недоступний світ своєї уяви. Там вибивають у бубони, обсипають молодих хмелем, танцюють, цілуються.

Велетенська, трохи згорблена постать поступово зникає в каламутно-сірій завісі дощу, як у диму. Ще долинає нерозбірлива пісня. Але через двадцять-тридцять хвилин Гнат буде в лісі. У потайному клапані ватянки, прошитої подвійним стібком, загорнутий у прогумовану обгортку від індпакета, лежить блокнотний аркушик. На ньому виведені Варвариною рукою чіткі, рівні рядки.

«Мішки з грішми вивозять завтра вдосвіта. Сьогодні приїхав Сагайдачний. В район нікого не посилали. Повезуть Глумський і «яструбки». Коли ж виконаєш обіцяне? Жду не діждуся. Ясонька».

Ми прислухаємося. Десь за околицею ляскає батіг пастушка, мекав на пустирі коза. Пісні вже не чути. Гнат поніс наш гачок з наживкою, і невидима волосінь простяглася за ним з Глухарки. Давай, Гнате, ні пуху ні пера.

Попеленко зітхає, тре обшлагом шинелі кожух свого ППШ. Я відчуваю: сумніви й страхи в’ються довкола нього, мов оси біля колодязя.

— Товаришу Капелюх! — не витримує Попеленко. — Я так розумію, що ми виходимо на бандитів.

— Правильно розумієш.

— А хто залишиться село охороняти?

— Ніхто.

Він сумно хитав головою.

— Так не можна, — каже, поміркувавши. — Так я не можу. Неправильно політично! У мене ж дітей повна хата, самі знаєте. На кого ж я їх покину? А якщо бандера який навідається? Вам-то добре! А мені зміну ростити треба!

Він одвертається, немовби спересердя, але око його пильно стежить за мною з-за піднятого коміра. Що ж, доведеться викласти все. До певного часу я мовчав. Жалів його, чекав. Здавалося, в «яструбкові» прокидається боєць. Як він помчав назустріч бандитам до гончарні, коли помітив, що його попеленятам загрожує небезпека.

— Попеленко, — кажу я, — добре жити, коли тебе жаліють?

— Так не мене ж, — відповів він. — То дітей.

— А ти так звик до жалощів, що звертаєш їх на себе.

Він моргає. Мовляв, усе це розумування.

— Штебльонка пам’ятаєш?

— Ну?

— Пам’ятаєш, як ти Варварі коня давав за три метри ситцю?

— Ну… що ж, товаришу Капелюх! Я ж визнав помилку! Уже ж покаявся!

— На твоїй Лебідці Климар погнався за Штебльонком. Інакше Штебльонок утік би, зрозумів? Ти занапастив свого товариша!

Попеленко видав чудний, придушений звук, наче ковтає баклажан. Очі йому вирячилися й застигли.

— Як же це? — нарешті питає «яструбок».

— Отак.

— Я ж… я ж… хіба я міг?..

— Міг. Якби далі свого носа дивився. За ситцем погнався! Діти роздягнені! Усі, мовляв, тобі простять? А Штебльонкові діти тобі простять? Га?

Я беру його за комір — рука сама тягнеться, пальці мимоволі стискають цупке сукно.

— А Кривендиху ти не хочеш на свій рахунок записати? А Семеренкова? Якби ти прорвався в Ожин, вони були б живі. Злякався кулі? «Рани» своєї злякався? Кого пожалів — дітей чи себе?

Він, роззявивши рота, часто дихає мені в обличчя. Ми зійшлися а ним і дивимося один одному в очі. Я був наче сам не свій. Буває ж так — ураз обдасть злістю, аж тобі світ заступає.

— Абросимова не хочеш згадати? Пробалакався про його приїзд! Теж не подумав? Закуску на столі побачив, розгубився? Дітей своїх пожалів, еге? Годі спекулювати на дітях, Попеленко!

Він одступає впритул до ліси.

— Винен, — бурмоче він, — то ж з дурості, то ж не зрада… Я ж… політично…

Пальці самі розтуляються. А Попеленко так і залишається стояти, зіщулившись і притиснувшись до ліси. Злість якось одразу зникає. Жалію я його, свого білявого «яструбка». Негідне, цивільне, тилове почуття — жалість! Якби я міг, я залишив би Попеленка в селі, при дітях. Нехай виховує свою «гвардію», в селі потрібні будуть чоловіки, ой, як потрібні. Але в нас немає зараз бійців. Попеленко з його автоматом — половина ударної сили Глумського. Принаймні «яструбок» уміє стріляти. Пожалію я його сьогодні — завтра Горілий перйб’є все село. Він, Горілий, зробить усе, щоб помститися за обман, якщо впорається з нами в лісі й дізнається, що ми везли в мішках…

Жалість мав зворотний бік.

— Воювати будеш?

— Буду.

— Пам’ятай — до тебе особливі вимоги.

…Він усе ще стоїть коло тину, витріщивши очі, немов бачить перед собою тіні забитих Семеренкова, Кривендихи, Абросимова.

Я пішов собі. Нехай подумає. Нехай сам вирішить. Не все ж наказувати йому іменем трибуналу.

Біля кузні мене зустрічають Валерик, Маляс і Кріт. Усі троє ховаються від дощу в густому верболозі й вільшині. Маляс недбало, по-партизанському — дулом униз — закинув карабін за спину. Бувалий вояка! Та обличчя зраджує його, це обличчя хлопчини, якому дозволили потримати автомобільне кермо.

Кріт суворий і недоступний. Жупан його підперезаний широким шкіряним офіцерським ременем, що звисав на животі під вагою кобури із старим армійським револьвером. Револьвер прив’язаний ланцюжком до гаплика жупана, як на вокзалі кухоль до бачка. А що як добро загубиться?

Вигляд у нашого воїнства не дуже бравий, у почесну варту воно не годиться. Валерик, правда, як завжди, гарний: у тугому бушлатику, з-під якого прозирає «морська душа», у безкозирці з метровими стрічками, з німецьким автоматом на грудях, з віддутими од гранат кишенями — він, здається, як і належить морякові, потопив свій корабель і тепер готується дорого продати своє життя на суші.

— Ось Кріт гранати приніс, — каже Валерик, спритно підкидав в повітря гранату, по-жонглерськи підхоплює.— Культурно!

— Запас ліквідував, — охоче пояснює Кріт. — Коли громаді потрібно, бог з нею, з рибою.

Я беруся за ковану важку ручку дверей, і Кріт одразу ж тягнеться, щоб зазирнути в кузню. Йому кортить побачити, які на вигляд мільйони.

— Принеси рахівницю, Кріт, — кажу я.

— Рахівницю?.. Це можна.

Іншим разом він відмовив би. На всі прохання в коваля однакова відповідь: «Одному даси, іншому не відмовиш». Але зараз мова йде про мільйонні підрахунки.

— Та й безмін принеси!

Кріт іде оторопілий, шелестячи своїми добротними, підшитими ззаду шкірою галіфе. Важко йому… У кузні лежать гроші, які доводиться зважувати, як просо. Отакі переживання під завісу війни!

У напівтемній кузні — світло пробивається з маленького віконечка під стелею — в кутку за столиком сидить Сагайдачний і Глумський. Столик закиданий червоненькими тридцятками, синіми п’ятірками із зображенням льотчика, зелененькими троячками з солдатами в касках. Уся колгоспна каса, виторг за останні горшки й глечики, лежить на покарбованих, брудних дошках, як осінній барвистий букет.

Коло ніг у Глумського два довгі паперові мішки. У такі мішки німецькі похоронні команди пакували небіжчиків. Пронумерують їх та й відправляють куди треба. Акуратисти. Я оглядаю мішки. У них пластинки німецького пороху. На дотик, крізь товстий шар паперу, вони скидаються на гнучкі й тугі пачки грошей. Кмітливий чоловік Глумський!

— Майте на увазі, вони найімовірніше перестрінуть вас поблизу Глухарки, у лісі,— кажу я Сагайдачному. — Будьте готові дати їм чіткі відповіді.

— Та я що? Ось чи ви готові?

— Нічого. Виїду на Ожин, коли стемніє, проскочу! — це я до Глумського. — Чекатиму вас з автоматниками біля узлісся. Я приєднаюся до вас, а вони підуть потайки лісом трохи позаду.

Глумський киває.

— Якщо мене на узліссі не буде, вертайтесь додому.

— Ну-ну, — відповідає Глумський.

Він похмуро колупає стіл товстим нігтем, схожим на чечевицю. Є в нього щось на думці, але він не хоче поділитися зі мною.

Скриплять двері. Кріт подає мені рахівницю і безмін з довгим важелем і з пересувним важком. Його графітові очиці пасуть тридцятки на столі, паперові мішки.

— Не подобається мені Кріт! — кажу я, коли двері за ковалем зачиняються.

— Хіба вас не вчили в школі,— питає, усміхаючись, Сагайдачний, — що у селянина дві душі?

— Учили. Та коли справа доходить до стрільби, дві душі ні до чого.

Я кладу рахівницю й безмін на стіл. Рахівниця гарна, із справжньої кості. Кріт, напевне, зберігає її в заповітному місці, як Серафима свою «Боротьбу світів». Цілий день Кротові пальці виконують важку, брудну роботу, а ввечері, перебираючи кісточки рахівниці, служать душі. Але якій душі?..

— До речі, скільки ж мають важити три мільйони? — питає Сагайдачний. — Раптом вони поцікавляться, а я навіть не уявляю.

З таким самим успіхом він міг би запитати, як гарпунять китів у Гренландії. Я більше ста карбованців за все життя і в руках не тримав.

— Прикинемо, скільки важить колгоспна каса, — пропонує Глумський, — та й помножимо!

Він шкарубкими пальцями згрібає тридцятки, п’ятірки, троячки, перев’язуе їх мотузком і підвішує до безміна. Відводить важок… Стрілка й не поворухнулася.

— Так, — ніяково каже Глумський. — Не тягне наш кооператив на безміні. А бувало, в інкасатора сумка плече гнула. До війни!

— Е, голубчику, — в тон йому зауважує Сагайдачний. — Мало що було. Моїй матусі, бувало, діамантове кольє своєю вагою шию натирало, після балу доводилося змащувати. До революції!

Голова колгоспу і колишній мировий посередник з цікавістю дивляться один на одного.

— Треба вам сказати: в тому, що ви придумали, є сенс, — милостиво кидає Сагайдачний. — Ні в що люди не вірять так охоче, як у скарби і в те, що у ближнього багато грошей. Психологічний феномен! Чи помічали ви, що найбагатші люди — то ваші сусіди? Скільки разів приходили до мене, нишпорили в підвалі, у льоху, шукали фамільні скарби… Ніхто нічого не знайшов! А поспитайте у Крота, хто такий Сагайдачний, і він скаже: це той, що ховає пуди золота під хатою.

— Не подобається мені Кріт, — уперто повторюю я. — Ніякої душі не бачу в ньому.

— А що робити? — вибухає Глумський. — Я без нього свого плану виконати не можу!

— Якого плану?

— А такого… Якщо ти не прийдеш на узлісся з автоматниками, ми все одно вирушимо проти Горілого, зрозумів? І порішимо його!

Так он воно що було на думці в Глумського!..

— Як, самі?

— Послухайте, не втаємничуйте мене у свої плани! — благально вигукує Сагайдачний. — Досить, годі!

Проте Глумський не звертає уваги на мирового посередника. Він у запалі несподіваного військового азарту.

— За підводою підемо я, Кріт і Маляс, зрозумів? Горілий знає, що нас має бути троє, так? А Попеленко з Ва-лериком будуть на возі під брезентом з автоматами і гранатами. Ми прикриємо їх з боків мішками. Коли бандери вийдуть з лісу, ми начебто злякаємось, покидаємо зброю, зрозумів? А Попеленко з Валериком підпустять їх та й ударять упритул з автоматів… І гранатами, зрозумів?

Глумський хвилюється, раз у раз повторює «зрозумів» і колупає нігтем стіл. Це перша у його житті воєнна операція.

Я не впізнаю голови. А може, отак несподівано й проявляється талант партизанських хитромудрих вождів?

— Ризиковано, — кажу я. — Тривожно мені на душі за вас.

— А ти не турбуйся, — радить Глумський.

Сагайдачний слухає, ледь скривившись. Його пальці граються кісточками рахівниці. Він слухає нас, як дітей, захоплених власною вигадкою, у яку вони повірили.

— Ти їдь і роби своє діло, — провадить далі Глумський. — Та дивись не зажени Справного.

У голосі голови командирська впевненість. Він дуже змінився відтоді, як узяв до рук карабіна. Не випадково, мабуть, наш лісовий миролюбний край дав стільки ватажків та командирів. У Поліссі стало звичайною справою, коли який-небудь тугодум-садівник або колгоспний бухгалтер, пішовши з дробовиком до лісу, а чи й просто із сокирою, повертався на чолі цілого загону. З чого ж вони починали? Може, з отакої самої підводи?

— Ох, карбонарії,— тихо шепоче Сагайдачний. — Вояки… Цей трюк уже був. Під стінами Трої… Закуримо, голово, на прощання?

Зігнувшись, він б’є кресалом об кремінь, видобуваючи вогонь.

Глумський терпеливо чекає. Врешті тонесенька самокрутка і цигарка петеерівського калібру потяглися до тліючого гнота. Невдовзі нам виряджати Сагайдачного. Десь на дорозі мирового посередника зустріне Горілий чи хтось із його поплічників. Основні сили бандитів, можливо, пильнують Ожинський шлях, щоб не випустити нашого посланця. Ось чому мені доведеться чекати, поки смеркне… З кожною хвилиною нервове напруження наростає. Мерщій у дорогу б! Ждати та доганяти — нема нічого гіршого.

— Ну, ти вже не дуже його жалій, — каже Глумський і витирає долонею мокрий круп Справного. Пригладжена шерсть блищить, як лакована. Справний, скосивши очі, переступає з ноги на ногу, іде боком, він нетерпеливиться. — Ти, якщо треба, жени, — мовить Глумський. — Він витримає. Міцної породи!

Вигнувши шию, жеребець тягнеться до Глумського м’якими рожевими губами, тикається в долоню. На долоні — скоринка чорного хліба. Цукру в селі немає. Діти забули, який він і на вигляд. Ніхто не каже в Глухарці: білий, мов цукор. Скаже: білий, мов крейда. Крейди у нас доволі.

— В Ожині на чужі руки не залишай.

Справний хутко зжував скоринку. За наших нестатків і шматочок чорного хліба ласощі. Голова, зітхаючи, дивиться на жеребця. Прощається подумки, чи що? Атож, дорога у нас буде з фейєрверком, з тріском… Якщо Горілий догадається виставити засідку.

А він, жеребець, немовби передчуваючи небезпечну дорогу, хвилюється, голосно втягує ніздрями повітря, його лискуча шерсть дрібненько, наче від холоду, тремтить. Глумський тим часом діловито вставляє йому в пащу вудила, відтягнувши ніжні губи. Залізо дзвякає об сніжну кость. Справний смикається, йому не до вподоби метал, але Глумський, заспокійливо буркочучи, застібає вудила кляпом.

— Гарний!

Довга суха морда жеребця раптом ніби сама собою скидається вгору. Глумський сміється. Уперше чую, як він сміється, — це виходить у нього якось незугарно, невміло, сміх нагадує кашель. Проте Справному на відміну від глухарчан той сміх знайомий, немовби у відповідь він штовхав Глумського мордою в плече, фиркає. На якусь мить небрита щока голови притуляється до атласно-блискучої вилиці жеребця.

— Авжеж, безперечно признав, — сипло каже Глумський і відходить убік. — Ми козацького роду, — ніяково пояснює він мені.— Любимо коней.

Справний косить на нас довгим, у гострому розрізі повік оком. Оглав під коротко підстриженим чубком на лобі, щічні ремінці, нахрапник — уся вуздечка щільно сидить на сухій красивій морді жеребця.

— В Ожині па чужі руки не залишай, — повторює голова. — Вкрадуть!

— Добре.

— Коли вже приспічить, ти лясни його пугою по животу, — Глумський подає короткого дубця. — Отоді вже тільки тримайся! Озвіріє!

Забираюся в сідло. Справний аж ходить піді мною. Небо ще трохи висвітлюється якимось далеким захмарним світлом, але в лісі, напевне, уже зовсім темно.

Щойно Гнат приніс записку для Варвари. Всього три слова: «Жди. Буду. Ясенок». Багатозначність слів Горілого нам зрозуміла. «Ясенок» розпитав Сагайдачного. Тепер він твердо вирішив захопити два паперові мішки, по три мільйони в кожному, знищити при цьому «яструбків» і переможцем заїхати до Глухарки: попрощатися, зробити лад…

— Бабцю, — питаю я, — що вам привезти з Ожина?

Тон у мене такий бадьорий, що й самому гидко. Поки

Серафима обмірковує відповідь, я дістаю з тумбочки потаємну коробку сірників та два індпакети, які подарувала мені в госпіталі медсестра. Що ж іще можна подарувати солдатикові? Хто воював, той знає ціну індпакета. Сірники — за пазуху, індпакети — в сидір, туди, де лежать три запасні диски для МГ та сотня патронів насипом.

— Якби ти товариша Гупана привіз у мішку, ото б спасибі,— відповідає Серафима. — Я йому, іродові, усі боки ціпом пооббивала б. Через нього ночами очей не склепляю. Хіба ж воно годиться такий розлад нервенної системи на старість?

— Я думав, ви вже звикли.

— Аякже, звикнеш! Тільки й діла, що мовчиш, наче мишею вдавилася.

До дощу немов примішали чорнила. З кожною краплею меркнув день. Ох і темно ж буде в лісі!

Прощання коротке.

— Слухай-но, — кажу я до Антоніни. — А чого б тобі на якийсь час та не переїхати до Глумського? У них нікого немає… дітей… Тобі було б добре!

— Ні!

Вона обводить поглядом простору незграбну мазанку, стіл із глиняними левами та рибами, піч, розмальовану глухарським орнаментом.

По шибках, тремтливо, викреслюючи звивисті доріжки, стікають краплини. Від печі затишно віє теплом, жар на черені освітлює хату червоним мерехтливим світлом.

— Я приїду завтра… Ти не хвилюйся, якщо затримаюсь.

Вона дивиться на мене. Обережно торкається обличчя прохолодними кінчиками пальців. Це її звичний жест. Вона немов ліпить мене. А може, запам’ятовує на дотик?

На шиї в Антоніни б’ється жилка. Дрібно-дрібно. Б’ється там, де довга пряма лінія шиї переходить раптом у плавну заокругленість маленького вуха.

— Слухай, а в тебе паспорт є?

Безглузде запитання, звичайно. Ну, які паспорти у Глухарці?

— Одержимо у сільраді твій паспорт, поїдемо в Ожин, — кажу я. — Щоб усе було як у людей…

Вона кладе пальці мені на губи, і я замовкаю. Справді, занадто вже стаю діловим. Вона серйозно і пильно дивиться на мене. Я уткнувся обличчям у її шию, відчуваю губами пульсуючу жилку. Не хочу, щоб вона так пильно роздивлялася мене: догадується, що я боюсь. Зараз, поруч з Антоніною, я починаю боятися довгої і темної дороги. Відчуваю, як багато можу втратити!

— Пора… Мені пора!

Вона одступає. Подає мені вузлика із сніданком. Я кладу вузлика в сидір.

— Не забудь, що Глумський дуже добре до тебе ставиться… як до дочки! — кажу я, закидаючи сидора на плечі.

Дві лямки звично лягають на шинель, на плечі, де збереглися петельки від погонів і потемнілі, давно не чищені гудзики з зірочками.

Обличчя в Антоніни нараз кривиться, як у людини, котра силкується зробити ковток. Вона через силу каже, неначе заново вчиться розмовляти:

— Я… чекатиму…

Виходжу не обертаючись. Пригадую, у якійсь книжці я прочитав, що саме так роблять справжні мужчини: вони страждають, аж заходяться від туги, але дивляться тільки вперед, ступають рівно і твердо.

Та одійшовши від хати до воріт, де був прив’язаний Справний, я зупиняюсь і обертаюсь. Хай їм дідько, тим книжкам. Що з того, хто як іде у книжках. А ми з нею живі, такі, як є, тож нічого нам себе придумувати.

Антоніна завмерла коло тину, пряма, висока, вона стоїть під дощем, і голова її жовтіє в сутінках, немов серпневий соняшник.