Троє в одному човні (як не рахувати собаки)

Розділ XVII

Ми залишилися в Стритлі на два дні, і там нам нарешті випрали одяг. Ми було намагалися випрати його самотужки в річці, під керівництвом Джорджа, але нічого в нас із того не вийшло. Хоча сказати, що нічого не вийшло, — це не сказати нічого, тому що після того прання наш одяг став виглядати значно гірше, ніж до нього. Правду кажучи, до прання наш одяг був надзвичайно брудним, але все ж таки його можна було носити. Коли ж ми попрали його в річці, не помилюся, коли скажу, що після того річка стала значно чистішою. Під час того прання ми зібрали на свій одяг весь бруд, який був у річці між Редингом та Генлі.

Праля в Стритлі сказала, що вона вважає своїм обов’язком взяти з нас за те прання втричі дорожче від звичайної ціни. Вона стверджувала, що це більше було схоже не на прання, а на викопування нашого одягу із купи бруду.

Ми заплатили все сповна, навіть не розтуливши рота.

Околиці Стритлі і Горинга славляться рибальством.

Тут можна по-справжньому насолодитися риболовлею. Ніде не водиться стільки щук, плотви, яльця, піскаря та вугра, як тут. Тут можна цілий день просидіти з вудкою.

Дехто так і робить. Однак зловити їм нічого не вдається. Я не знаю жодної людини, котра б що-небудь у Темзі впіймала, окрім хіба що якогось малька чи дохлого кота. Але ж це до риболовлі не має жодного стосунку! У місцевому путівнику рибалки немає ані слова про те, що тут можна щось упіймати. Все, що в ньому написано, — це те, що тут «чудове місце для риболовлі». Судячи з того, що мені довелося спостерігати, я цілком погоджуся із таким твердженням.

У світі немає жодного такого місця, де б у вас було стільки можливостей для риболовлі або де б ви могли стільки часу їй присвятити. Деякі рибалки приїжджають лише на один день, інші ж залишаються рибалити упродовж місяця. Якщо у вас є бажання, ви можете тут залишитись рибалити і на цілий рік — в будь-якому разі це нічого не змінить.

У «Посібнику рибалки на Темзі» написано, що «тут також можна зловити щуку та окуня», але і тут посібник помиляється. Напевно, щуки й окуні тут дійсно водяться. Я переконаний, що саме так воно і є. Крокуючи берегом, можна побачити їх цілі зграї: вони підпливають, вистромлюють із води голови і завмирають із роззявленими ротами, чекаючи, коли ви кинете їм шматок печива. А коли ви купаєтесь, вони снують довкола вас, заважаючи пливти і набридаючи вам. Але щоб зловити їх на гачок зі шматком хробака на ньому чи на щось подібне — цього не трапляється.

Особисто я — не дуже хороший рибалка. Був час, коли я цій справі приділяв досить-таки багато уваги, і, як мені здавалося, цілком успішно. Але бувалі рибалки сказали, що справжнього рибалки з мене ніколи не вийде, і порадили все це облишити. Вони казали, що я досить вправно закидаю і що кмітливості мені також не позичати, та й лінощів від природи достатньо. Та вони переконані, що рибалки з мене не буде. У мене недостатньо уяви.

Мені казали, що з мене міг би вийти поет, що я міг би писати бульварні романи чи бути якимось репортером, словом, щось на зразок того, і, можливо, досить-таки непоганим. Та щоб зайняти своє місце серед рибалок Темзи, потрібно значно більше уяви і вигадки, ніж їх було в мене.

Дехто думає, що аби вважатися хорошим рибалкою, достатньо з легкістю, не кліпнувши оком, розповідати різні побрехеньки. Але вони помиляються. Сама по собі пуста вигадка нічого не варта. На це здатен будь-який новачок. Досвідченого рибалку можна розпізнати по найдрібніших деталях, ретельно, я б сказав, педантично продуманих тонкощах, які додають історії правдивості та переконливості.

Не становить жодних зусиль прийти і сказати: «Вчора увечері я зловив п’ятнадцять дюжин окунів», або «Минулого понеділка я витяг піскаря на вісімнадцять фунтів і завдовжки три фути». Для цього не потрібно ні вміння, ні майстерності. Це можна назвати простою зухвалістю, не більше.

Ні, справжній рибалка не дозволить собі так відверто брехати. Його метод — це ціла наука.

Він спокійно заходить з картузом на голові, вмощується у найзручніше крісло, запалює люльку і попихкує собі, не промовляючи жодного слова. Певний час він дає новачкам можливість похвалитися, а потім, скориставшись паузою, виймає з рота люльку, вистукує об решітку каміну попіл і промовляє:

— А я у вівторок увечері витяг таке, що й розповідати не хочеться.

— Чому? — питають усі.

— Тому що мені все одно ніхто не повірить, — спокійно відповідає він без жалю в голосі. Він знову набиває люльку і просить принести йому три порції холодного шотландського віскі.

Після цього настає пауза. Жоден із присутніх не почувається досить упевнено, щоб заперечувати старому джентльменові. Тож йому доводиться продовжувати самому, не очікуючи додаткових вмовлянь.

— Ні, — протяжливо провадить він. — Я й сам не повірив би, коли б почув це від когось іншого, але, попри все, це — факт. Я просидів з вудкою увесь день і не зловив буквально нічого, якщо не рахувати кількох десятків плотичок та штук зо двадцять щук. Я вирішив, що справа не йде, почав збиратися, коли раптом щось різко смикнуло за вудку. Я подумав, що знову якийсь дріб’язок, і підійшов, щоб витягти вудку і поглянути, що там. Не піднятись мені з цього місця, але рухнути вудкою я не зміг. Півгодини, уявіть собі, панове, цілих півгодини я тягався з тою рибиною, поки витяг її на берег! Щоразу я думав, що волосінь от-от лусне! Зрештою, я таки витягнув її, і що ви думаєте, це було? Осетер! Сорокафунтовий осетер! На вудку, панове! Отак, дивуватися справді є чому. Добродію, мені, будь ласка, ще три віскі.

Потім він починає розповідати про те, як були вражені всі, хто це бачив, що сказала дружина, коли він прийшов додому, і що про все це думає Джо Баґлз.

Одного разу я спитав у власника прирічкового готелю, чи не набридає йому слухати всі ці байки старих рибалок. На це він мені відповів:

— Тепер уже ні. Спочатку набридало, а зараз… Заради бога. Нам з господинею доводиться слухати їх цілими днями. Із часом до цього звикаєш, розумієте, просто звикаєш.

У мене був один знайомий. Надзвичайно чесний юнак. Він рибалив на муху, і коли захопився цією справою, то вирішив не перебільшувати своєї здобичі понад двадцять п’ять відсотків.

— Коли мені вдається зловити сорок рибин, — казав він, — я всім розповідаю, що зловив п’ятдесят, ну і так далі. Але більше того я не прибріхую, тому що брехати — гріх.

Однак його задум із двадцятьма п’ятьма відсотками майже ніколи не спрацьовував. Він просто не міг ним скористатися. Найбільше, що йому вдавалося зловити за день, це три рибини, і додати двадцять п’ять відсотків до трьох ніяк не виходить. Принаймні стосовно риби.

Тому він збільшив свій відсоток до тридцяти трьох із третиною. Та коли він ловив одну або дві рибини, в нього знову ж таки виникали незручності. Тож аби все було простіше, він вирішив просто подвоювати свій вилов.

Кілька місяців він чітко дотримувався свого рішення, але згодом розчарувався і в ньому. Ніхто не хотів йому вірити, що він лише подвоїв свій вилов, і це, звичайно, не додавало йому честі, бо через свою помірність він опинявся у досить невигідному становищі з-поміж інших рибалок. Спіймавши насправді якихось три невеличких рибини і сказавши, що зловив шість, він відчував нестерпну заздрість, коли чув, як котрийсь із рибалок, витягши всього одну рибину (і він це знав достеменно), розповідав усім, що витяг їх цілих дві дюжини.

Зрештою, він прийняв для себе остаточне рішення, якого надалі свято дотримувався. Кожну зловлену рибину він вирішив рахувати за десять, які додавалися до ще десяти, з яких він починав. Приміром, якщо йому не вдавалося нічого зловити, він казав, що зловив десяток рибин — за його системою ви ніколи не зможете зловити менше десяти рибин. Саме на цьому і будувалась уся його система. Якщо ж йому все-таки траплялось зловити одну рибинку, він рахував її за двадцять, дві — за тридцять, три — за сорок і так далі.

Ця система досить проста і легка в користуванні: ідеться навіть про те, що слід упровадити її серед усього рибальського товариства. Насправді Правління асоціації рибалок на Темзі рекомендувало прийняти її ще два роки тому, але чомусь декому зі старійшин вона не припала до вподоби. Вони кажуть, що, коли б подвоїти число й кожну рибину рахувати за двадцять, то можна було б і погодитися з нею.

Якщо на річці у вас є вільний вечір, я порадив би вам зазирнути до якогось із невеличких сільських готелів і посидіти там у пивничці. Можна бути впевненим, що там ви зустрінете одного-двох затятих рибалок, і вони, попиваючи свій пунш, за півгодини нарозповідають вам стільки рибальських історій, що їх вам вистачить, аби триматися за живіт цілий місяць.

Наступного вечора ми вдвох із Джорджем — не знаю, куди пропав Гарріс: одразу пополудні він пішов поголитися, а коли повернувся, впродовж сорока хвилин натирав свої черевики, і після того ми його не бачили, — тож ми з Джорджем разом із собакою пішли прогулятися до Воллінгфорда, а дорогою додому зайшли до невеличкого прибережного готелю посидіти, відпочити і таке інше.

Ми зайшли до зали. Якийсь старий джентльмен сидів за столиком із кухолем та глиняною люлькою, тож ми сіли до нього і розговорилися.

Він сказав, що сьогодні гарний день, а ми відповіли, що вчора також був гарний день, а потім ми всі припустили, що завтра, напевно, також буде гарний день. Джордж сказав, що врожай має бути чудовим.

Потім якось з’ясувалося, що ми в цих місцях проїздом і завтра вранці вирушаємо звідси.

Після цього в розмові настала пауза, під час якої наші очі блукали по кімнаті. Зрештою вони зупинилися на запорошеній скляній шафці, яка високо висіла над каміном і всередині якої була форель. Ця форель мене вразила: вона була велетенських розмірів. Спочатку я навіть подумав, що це тріска.

— А-а! — сказав старий джентльмен, слідкуючи за моїм поглядом. — Хороша штучка, чи не так?

— Неймовірно, — пробурмотів я, а Джордж запитав старого, скільки, на його думку, вона важить.

— Вісімнадцять фунтів і шість унцій, — сказав наш співрозмовник, підіймаючись і знімаючи свого піджака. — Третього числа наступного місяця, — продовжував він, — буде шістнадцять років, як я її зловив. Трішки нижче за мостом, на живця. Почали говорити, що вона з’явилася у річці, і я сказав, що її зловлю. І таки зловив. Тепер не дуже й побачиш тут рибу таких розмірів. На добраніч, джентльмени, на добраніч.

І він пішов, залишивши нас у мовчанні.

Ми не могли відвести від неї очей. Це справді була пристойна рибина. Ми все ще продовжували її розглядати, коли до кімнати увійшов із кухлем пива місцевий візник, який щойно зупинився біля готелю, і також поглянув на рибину.

— Пристойна форель, — сказав Джордж, повертаючись до нього.

— Що й казати, сер! — відповів чоловік і, зробивши ковток пива, додав: — Вас, напевно, тут не було, коли її спіймали?

— Звичайно, — відповіли ми. — Ми ж тут проїздом.

— А-а! — промовив візник. — Тоді ви й не знаєте, як її спіймали. Цю форель я витяг років п’ять тому.

— А хіба це ви її зловили? — запитав я.

— Саме так, сер, — щиро відповів джентльмен. — Я її упіймав однієї п’ятниці по обіді, одразу за шлюзом, точніше, за тим місцем, де колись був шлюз. І що найцікавіше, я зловив її на муху. Скажу по правді, я завжди ходив на щуку і про форель ніколи навіть не думав, і коли оте здоровило вчепилось мені на гачок, присягаюсь, воно мало не потягло мене за собою. У ній же двадцять шість фунтів ваги! Ну все, на добраніч, джентльмени, на добраніч.

П’ять хвилин потому прийшов третій джентльмен, розповів, як він упіймав її одного ранку на верховодку, і пішов. Після нього прийшов якийсь середнього віку флегматичний чоловік і з поважним виглядом усівся біля вікна.

Певний час ми мовчали, а потім Джордж повернувся до новоприбулого і спитав:

— Я перепрошую. Сподіваюсь, ви вибачите нам нашу безцеремонність, але ми з приятелем тут проїздом, і були б вам дуже вдячні, коли б ви розповіли нам, як вам вдалось упіймати он ту форель.

— А хто вам сказав, що це я її упіймав? — здивовано запитав чоловік.

Ми відповіли, що цього нам не говорив ніхто, але ми якось інстинктивно відчули, що це зробив саме він.

— Неймовірно, скажу вам, неймовірно, — відповів флегматичний прибулець, сміючись, — тому що так воно і є. Це справді я її упіймав. Як ви могли про це здогадатися? Диво та й годі.

І він розповів нам, як йому знадобилося цілих півгодини, щоб витягти її, і як вона зламала йому вудку. Він сказав, що, приволікши її додому, він дуже ретельно її зважив: вона потягнула на тридцять чотири фунти.

Згодом він також пішов, і до нас спустився господар. Ми розповіли йому всі історії, які ми почули про його форель, і його це дуже розвеселило. Посміялися ми від душі.

— Уявити тільки: Джим Бейтс, Джо Магглз і містер Джонс зі старим Біллі Мондерсом розповідають вам, як вони її зловили. Ха-ха-ха! Оце так! — заходився сміхом господар. — Та чи ж віддали б вони її мені, щоб я почепив її у себе в залі, якби вони справді її упіймали? Ха-ха-ха!

І тоді він розповів нам справжню історію про ту рибину. Виявилося, він упіймав її сам, багато років тому, коли ще був хлопцем. Не було ніякого мистецтва, ані майстерності. Було лише незрозуміле везіння, яке завжди випадає хлопчакам, коли по обіді сонячного дня вони тікають зі школи, аби порибалити з мотузкою, прив’язаною до палиці.

Він сказав, що, якби не та рибина, йому добряче перепало б на горіхи вдома, і що навіть їхній шкільний учитель сказав, що вона вартує потрійного правила і всіх задач разом узятих.

Тут його покликали, і він вийшов з кімнати, а ми з Джорджем знову поглянули на рибину.

Форель насправді вражала. Що більше ми дивилися на неї, то більше дивувалися.

Джордж так нею зацікавився, що навіть виліз на спинку стільця, аби краще її розгледіти. Аж раптом стілець вислизнув у нього з-під ніг. Щоб врятуватися, Джордж намертво вчепився за шафку з фореллю. Та обірвалася і з грюкотом полетіла донизу, а слідом за нею — Джордж, разом зі стільцем.

— Ти не пошкодив рибу? — стурбовано крикнув я, підбігаючи до нього.

— Сподіваюся, що ні, — відповів Джордж, обережно піднімаючись і озираючись довкола.

Але це було не так. Форель розлетілась на тисячу шматків. Ну, можливо, там була не тисяча, а лише дев’ятсот, я їх не рахував.

Нам видалося дивним і незрозумілим, як могло опудало форелі розлетітися на такі маленькі шматки. Але це було б дивним і незрозумілим, якби перед нами насправді було опудало форелі, але це було не опудало.

Форель була гіпсовою, зробленою у Парижі.