Троє в одному човні (як не рахувати собаки)

Розділ IV

Потім ми обговорили продовольче питання. Джордж сказав:

— Почнімо зі сніданку. — Джордж справді практичний. — Отже, для сніданку нам знадобиться пательня… — Гарріс сказав, що вона не стравна, але ми просто попросили його не бути віслюком, і Джордж продовжив: — Чайник, казан та спиртівка. Ніякого гасу, — значуще поглянув на нас Джордж, і ми з Гаррісом погодилися.

Ми якось брали гасницю, після того сказали собі, що «більше ніколи в житті». Увесь той тиждень ми ніби жили в гасовій крамниці. Гас витікав й просочувався скрізь. Мені ніколи не доводилося бачити, як просочується гас. Ми тримали його на носі човна, але звідти він протік аж до корми. Весь човен і все, що було в човні та траплялось йому на шляху, просякло гасом. Ним залило всю річку, весь мальовничий краєвид, зіпсувало атмосферу. Хоч би звідки не дмухав вітер, чи то з заходу, чи то зі сходу, з півночі чи з півдня, відчувався тільки гас. Нам здавалося, що, якби він прилетів навіть із самої Арктики чи з піщаних пустель, все одно він був би наскрізь просякнутий запахом гасу.

І ще гас залив та спаскудив захід сонця; що ж до місячного світла, воно просто тхнуло гасом.

Ми намагалися позбутися його в Марлоу. Ми залишили човна біля мосту і пішли до міста, аби утекти від нього, але він переслідував нас скрізь. Усе місто було наповнене гасом. Ми проминали кладовище, і нам здавалося, що люди поховані в гасі. На Гай-стрит так тхнуло гасом, що ми дивувалися, як можна там жити. Миля за милею ми йшли до Бірмінгема, але не допомагало нічого. Уся країна занурилась у гас.

Наприкінці, десь опівночі, ми зупинилися біля розбитого дуба в якомусь віддаленому полі і присяглися (протягом цілого тижня ми тільки те й робили, що лаяли той гас звичайною, як це роблять пересічні люди, лайкою — цього разу це було щось нечуване) — присяглися ніколи більше не брати із собою в човен гасу, хіба що на випадок якоїсь недуги.

Тому цього разу ми обмежилися спиртівкою. Незважаючи на те, що і вона — не найкраще, що може бути. Ви їсте проспиртований пиріг, проспиртовані тістечка. Але спирт, навіть потрапивши до організму у великих кількостях, значно корисніший за гас.

На перший сніданок Джордж запропонував яйця та шинку, які легко готувати, холодне м’ясо, чай, хліб, масло та джем. На другий сніданок можна узяти з собою тістечка, холодне м’ясо, хліб з маслом та джем — і в жодному разі не СИР. Сир, як і гас, надто високої думки про себе. Він хоче, аби все навкруги було таким, як він. Він проникає крізь усі пакунки і надає сирного присмаку всьому, що в них є. Ви навіть не можете сказати, що ви їсте, чи то пиріг з яблуками, чи то сардельку, а чи полуниці з вершками. Все видається сиром. Сир надто пахучий.

Пам’ятаю, як мій друг купив пару головок сиру в Ліверпулі. Сир був відмінний, витриманий, насичений і з потужним — десь у дві сотні кінських сил — ароматом. Цей запах, без сумніву, можна було зачути за три милі, а за дві сотні ярдів він міг звалити людину з ніг. У той час я саме був у Ліверпулі, і мій приятель сказав, що, коли я не проти, він передав би їх зі мною до Лондона. Протягом найближчих двох-трьох днів сам він не збирався повертатися, а сир, на його думку, не може так довго зберігатися.

— Звичайно ж, друже, — відповів я, — із приємністю.

Мені принесли сир, і я поклав його збоку в екіпажі. Це була напіврозвалена колимага, яку тягла якась засапана сновида із вивернутими колінами, що її господар із захопленням називав конем. Я поклав сир зверху, і ми поволі рушили, та так, що наша швидкість додала б честі найшвидшому паровому катку, який будь-коли існував у світі. Було весело, немов на поховальній процесії, доки ми не повернули за ріг. Там вітер підхопив сирний дух і погнав його прямісінько на нашого скакуна. Той умить пробудився, фуркнув і наддав до трьох миль на годину. Вітер дув у тому ж напрямку, і, поки ми доїхали до кінця вулиці, кінь побив усі свої рекорди та досяг швидкості чотири милі на годину, залишаючи далеко позаду усіх калік і огрядних старих пані.

Щоб затримати його біля станції, візнику знадобилась допомога ще двох носіїв. Хтозна, чи вдалося б їм це зробити, якби один із них не здогадався накинути на ніс шкапі хустинку і запалити шматок обгорткового паперу.

Я взяв квиток і зі своїм сиром гордо рушив на платформу. Всі довкола шанобливо поступалися мені дорогою. Потяг був переповнений, і я змушений був прилаштуватися в купе, де вже й без мене сиділо семеро пасажирів. Якийсь старий джентльмен роздратовано намагався було заперечити, але я все ж таки увійшов, поклав головки сиру на полицю, із задоволеною усмішкою втиснувся поміж них і сказав, що сьогодні чудова погода. Минуло кілька секунд, і один із джентльменів почав непокоїтися.

— Дуже душно тут, — сказав він.

— Просто нема чим дихати, — підхопив інший.

А потім вони обидва почали принюхуватися і раптом, зрозумівши, в чому річ, без жодного слова підхопились і вийшли. Потім підвелась огрядна пані і сказала, що не можна піддавати поважну заміжню жінку таким тортурам. Вона взяла свою валізу та вісім пакунків на додачу і також вийшла. Четверо пасажирів, що залишилися, ще певний час сиділи, поки похмурий чоловік у кутку, який, судячи з одягу та всієї зовнішності, мав стосунок до поховального бюро, не зауважив, що йому цей аромат нагадує мертве дитя. Після цього троє з них спробували одночасно дістатися дверей і понабивали собі ґулі.

Я посміхнувся джентльмену у чорному і сказав, що тепер в купе ми залишились самі. Він засміявся і мовив, що деякі особи через дрібниці здіймають надміру галасу. Але згодом, коли ми рушили, навіть він ставав дедалі стриманішим, тож, коли потяг прибув до станції Кру, я запропонував йому піти і чогось випити. Він погодився, і ми попрямували до буфету. Там нам довелося добрих чверть години кричати, грюкати і махати парасолями, доки не з’явилася молода панна і не запитала нас, чого ми бажаємо.

— Ви що будете? — запитав я, повертаючись до свого супутника.

— Мені, будь ласка, на півкрони чистого бренді, міс, — відповів він.

Він випив свій бренді, тихо вийшов і сів в інший вагон. Цей крок мене дещо образив.

Від Кру я сидів один у купе, хоча потяг був переповнений. Коли ми зупинялись на різних станціях, люди, побачивши порожнє купе, спішили зайняти місця. «Ось тут, Мері, ходи сюди, тут зовсім вільно». «Томе, сідаймо тут», — перегукувалися вони. Метушилися, тягнули за собою важкі валізи, штовхалися біля дверей, намагаючись дістатися першими. Щойно хтось із них намагався пройти досередини, як похитування потяга відкидало його на руки тому, хто стояв позаду. Повсідавшись, вони посапували і крутили носами, а потім, не в силах терпіти, понуро виходили і шукали місця в інших купе, або, доплативши різницю, переходили до першого класу.

З Юстонського вокзалу я повіз сир до будинку мого приятеля. Щойно його дружина увійшла до кімнати, вона одразу ж почала принюхуватися довкола. Потім запитала:

— Що це? Кажіть, я готова почути найгірше.

Я відповів:

— Це сир. Том купив його в Ліверпулі й попросив привезти вам.

І додав, що, сподіваюсь, вона розуміє, що я тут ні до чого. Вона відповіла, що переконана в цьому, але розмовлятиме про це з Томом, коли він повернеться.

Приятель затримався в Ліверпулі довше, ніж сподівався, і через три дні після того, як він мав повернутися додому, його дружина зателефонувала мені й запитала:

— Що Том говорив про той сир?

Я відповів, що він казав, аби його поклали у вологому місці й не чіпали.

Вона відповіла:

— Нікому й на думку не спало це чіпати. Він його нюхав?

Я сказав, що, очевидно, так, і додав, що мені здається, він дуже його цінує.

— Ви гадаєте, — запитала жінка, — він засмутиться, якщо я дам соверена кому-небудь, аби його забрали геть і закопали?

Я відповів, що, гадаю, вона більше ніколи не побачить усмішки на його устах.

Тут їй сяйнула інша думка, і вона запитала:

— Ви не будете заперечувати, якщо цей сир полежить у вас? Дозвольте мені прислати його вам.

— Мадам, — відповів я, — особисто мені подобається запах сиру, і недавню подорож з Ліверпуля я завжди згадуватиму як щасливе завершення приємної відпустки. Але в цьому світі ми повинні зважати на інших. Пані, під дахом якої я маю честь проживати, є вдовою та, наскільки мені відомо, сиротою. Вона дуже болісно, я б навіть сказав, надзвичайно болісно переживає, коли її «ображають». Я відчуваю своїм нутром, що перебування в її будинку сиру вашого чоловіка буде сприйнято нею саме як «образа». А я не можу допустити, щоб будь-хто і будь-коли зміг сказати про мене, що я ображаю вдів і сиріт.

— Дуже добре, тоді, — рішуче сказала дружина мого приятеля, — я можу сказати лише те, що забираю дітей і йду до готелю, і перебуватиму там доти, доки цей сир не з’їдять. Я відмовляюся від подальшого проживання в одному будинку з ним.

Вона дотримала слова, залишивши свій будинок на служницю, котра, коли її запитували, чи не відчуває вона якого-небудь запаху, перепитувала: «Запах? Який запах?», а коли їй показували сир і просили понюхати його, відповідала, що відчуває слабкий запах дині. Це було переконливим доказом того, що така атмосфера не зможе їй зашкодити, а тому її залишили в будинку.

Готель обійшовся у п’ятнадцять гіней. Звівши все докупи, мій приятель порахував, що кожен фунт сиру став йому у вісім шилінгів і шість пенсів. Він сказав, що йому завжди смакує шматочок сиру, але це надто дорого для нього. Він вирішив позбутися сиру і викинув його в канал. Але після того, як човнярі з барж почали скаржитися, змушений був виловити його назад. Вони недобре почувались від того аромату. Тоді він взяв і однієї темної ночі відніс сир до церковного моргу. Але там його знайшов коронер і зчинив страшенний галас.

Він сказав, що це змова і хтось хоче, аби мерці повставали і він залишився без коштів до існування.

Мій приятель зрештою таки позбувся сиру. Він відвіз його до якогось міста на узбережжі і закопав на пляжі. Згодом той пляж здобув неабияку славу. Відвідувачі казали, що раніше ніколи не помічали, яке там насичене повітря, а ті, хто страждав на сухоти чи якісь інші легеневі недуги, збиралися там натовпами впродовж років.

Тому, незважаючи на мою любов до сиру, я дійшов думки, що Джордж мав рацію щодо відмови від нього.

— І жодних смаколиків на полуденок, — сказав Джордж (при цих словах обличчя Гарріса видовжилося). — Зате о сьомій у нас буде все, чого душа забажає, і це буде одразу й обідом, і полуденком, і вечерею.

Гарріс повеселішав. Джордж запропонував узяти м’ясо, пироги з фруктами, холодні закуски, помідори та зеленину. З напоїв ми вирішили взяти трохи того на диво тягучого варива, яке готував Гарріс — після того, як його розмішати з водою, це можна навіть назвати лимонадом, — багато чаю і пляшку віскі, на випадок, як сказав Джордж, якщо перекинеться човен.

Мені здалося, що Джордж надто вже часто говорить про те, що перекинеться човен, а вирушати з таким настроєм у подорож недобре.

Але мене тішило те, що ми мали взяти віскі.

Ми вирішили, що не беремо пива або вина. Брати їх на річку — помилка. Від них ви стаєте млявим, і вас долає дрімота. Випити келих увечері, коли ви, байдикуючи, прогулюєтесь містом і заглядаєтесь на дівчат — це розумно. Але ніколи не пийте, коли вам голову немилосердно пече сонце і потрібно важко працювати.

Перш ніж розійтись, ми таки склали список речей, які необхідно взяти з собою, і він вийшов доволі довгий. Наступного дня — це була п’ятниця — ми зібрали їх докупи, щоб увечері зустрітися і спакуватися. Ми дістали велику шкіряну валізу для одягу і кілька кошиків для провізії та кухонного начиння. Відсунули до вікна стіл, скинули все на купу посеред кімнати і повсідались довкола, дивлячись на неї.

Я сказав, що пакувати буду сам.

Чесно кажучи, я пишаюся своїм вмінням пакувати речі. Пакування — це одна з тих багатьох справ, котру, переконаний, краще за мене не зробить жодна людина у світі. (Іноді я і сам дивуюся, як багато всього вмію робити.) Я наполіг на цьому і сказав Джорджеві та Гаррісу, щоб вони повністю залишили цю справу на мене. Мою пропозицію вони сприйняли з повною, невластивою їм, готовністю. Джордж набив люльку і розлігся в кріслі, а Гарріс, задерши ноги на стіл, закурив сигару.

Це було майже те, чого я хотів. Майже. Звичайно, я планував, що керуватиму роботою, а Гарріс із Джорджем будуть крутитися біля мене, виконуючи мої вказівки. Я буду штурхати по черзі кожного з них, примовляючи: «Ех ти!», «Зачекай, дай я сам», «Ну що ти, це ж так просто!» — і, так би мовити, навчаючи їх, як це має робитися насправді. Те, як вони це зрозуміли, мене роздратувало. Нічого так не дратує мене, як вигляд людей, що сидять і нічого не роблять, поки я працюю.

Я колись мешкав із чоловіком, який у такий спосіб просто доводив мене до сказу. Він розлягався на дивані і годинами спостерігав, як я що-небудь роблю. Він дивився, як я ходжу по кімнаті. Казав, що спостереження за моєю метушнею надає йому справжнє задоволення. Це наводить його на думку, що життя — не просто безглузда мрія про те, щоб прожити його позіхаючи і ловлячи гав. Що це — почесне завдання, сповнене обов’язків та важкої праці. Він казав, що нині не розуміє, як жив, допоки не зустрів мене, адже в нього ніколи не було нікого, за ким він міг би спостерігати, коли той працює.

Присягаюсь, я не такий. Я не можу сидіти і споглядати, як важно працюють інші. Мені хочеться підійти, дати якісь вказівки. Засунувши руки в кишені, я ходив би довкола і підказував, що треба робити. За своїм характером я дуже енергійний. І вдіяти із цим нічого не можу.

Однак я нічого не сказав, просто почав спаковувати оту купу. Ставало зрозуміло, що ця справа потребує значно більше часу, ніж я собі думав. Але зрештою я спакував валізу і всівся на неї зверху, щоб защепнути.

— А черевики ти не збираєшся вкладати? — запитав Гарріс.

Я озирнувся і побачив, що забув про них. У Гарріса так завжди. Він, звичайно, не промовив ані слова, аж доки я не закрив валізу і не замкнув її. Джордж зайшовся своїм дратівливим, безглуздим гигиканням. Це мене розлютило.

Я відкрив валізу і поклав туди черевики. А потім, коли вже збирався її замкнути, в мене раптом майнула жахлива думка: а чи поклав я свою зубну щітку? Не знаю чому, але я ніколи не пам’ятаю, чи поклав зубну щітку.

Зубна щітка — це річ, яка переслідує мене, коли я подорожую. Вона робить моє життя просто нестерпним. Мені починає снитися, що я забув її покласти. Обливаючись холодним потом, я підхоплююся з ліжка і починаю нишпорити в пошуках. А вранці я вкладаю її раніше, ніж почищу зуби, і мені знову доводиться все викладати, щоб дістати її, і чомусь завжди вона виявляється на самому дні валізи. Потім я знову вкладаю все до валізи і знову забуваю про неї. В останню мить мені доводиться стрімголов мчати по неї вгору по сходах і везти її до потяга в кишені, загорнувши в носовичок.

Звичайно, мені довелося вивернути всі до єдиної речі, і, як і слід було чекати, її не знайшов. Я перевернув усе догори дном. Безлад, який я створив, міг існувати лише до сотворіння світу, коли довкола панував суцільний хаос. Не було нічого дивного в тому, що щітки Джорджа і Гарріса потрапляли мені на очі вісімнадцять разів поспіль. Своєї ж я ніяк не знаходив. Я перекладав річ за річчю, перемацуючи їх і перетрушуючи. Врешті я знайшов її в черевику. І почав усе спаковувати наново.

Коли я скінчив, Джордж запитав, чи поклав я мило. Я відповів, що мені цілком байдуже, поклав я мило чи ні, і, грюкнувши, замкнув-таки валізу. Тут я виявив, що поклав до неї свій кисет, і змушений був відкривати її знову. Остаточно вона закрилася о пів на одинадцяту вечора. Лишилося спакувати кошики. Гарріс сказав, що менше ніж за дванадцять годин нам потрібно буде вирушати, тому все інше зроблять вони з Джорджем. Я погодився і сів, а вони взялися до роботи.

Вони почали в безтурботному дусі. Вочевидь, намагалися показати мені, як це робиться. Я мовчав і лише чекав. Якщо не брати до уваги Джорджа, то гіршого пакувальника, аніж Гарріс, навряд чи можна знайти в цілому світі. Я дивився на гори тарілок, чашок, сковорідок, пляшок, горщиків, пирогів, плиток, тістечок, помідорів і безкінечної решти і відчував, що от-от відбудеться щось надзвичайно захопливе.

Так воно й сталось. Вони почали з розбитої чашки. Це перше, що вони зробили. І зробили вони це просто для того, щоб показати, що вони можуть зробити ще, аби вам стало цікавіше.

Потім Гарріс поставив банку з полуничним джемом на помідор і розчавив його. Тож помідор довелося вигрібати чайною ложкою.

А потім настала черга Джорджа — він наступив на масло. Я нічого не сказав, лише підвівся, сів на краєчок стола і спостерігав за ними. Це їх дратувало більше, ніж будь-які мої слова. Я це відчував. Вони стали нервовими і збудженими, топталися по речах, відкладали їх десь позаду себе, а потім, коли ті були їм потрібні, не могли їх знайти. Вони вкладали пироги на низ, а зверху клали важкі речі, перетворюючи пироги на місиво.

Вони вивернули сіль, засипавши нею все. До того ж іще й масло! Я ніколи не бачив, щоб двоє чоловіків стільки часу вовтузилися з якоюсь грудкою масла, яка коштує шилінг і два пенси. Після того як Джордж віддер масло від свого капця, вони спробували запхати його в казанок. Воно ніяк туди не заходило. Але й витягти його назад було годі. Зрештою, вони витягли його звідти і поклали на стілець. Після того як Гарріс одразу ж всівся на нього, воно приклеїлось йому до штанів, і, щоб знайти його, вони обнишпорили всю кімнату.

— Присягаюсь, я поклав його сюди, — сказав Джордж, дивлячись на порожній стілець.

— Я й сам бачив, як ти це зробив лише хвилину тому, — відповів Гарріс.

І вони знову почали кружляти кімнатою в пошуках. Зійшовшись посередині кімнати, вони зупинилися, дивлячись один на одного.

— Неймовірно. Я ще такого не бачив, — сказав Джордж.

— Це просто якась загадка, — відповів Гарріс.

Тоді Джордж зайшов Гаррісові за спину і побачив його.

— Ось де воно було весь цей час! — обурено вигукнув він.

— Де? — скрикнув Гарріс, крутячись, немов дзиґа.

— Зупинись! — заревів Джордж, переслідуючи його.

Зрештою, вони віддерли його і запхнули в чайник.

Монморансі, звичайно, також не лишився осторонь. Усе життя Монморансі спрямовано на те, щоб плутатися комусь під ногами, а потім почути на свою адресу найдобірнішу лайку. Якщо він вештається там, де особливо небажаний, якщо він стає до безміри набридливим і починає зводити людей з розуму, якщо в нього починають шпурляти всім, що потрапить під руку — тоді він відчуває, що день для нього видався на славу.

Його найвищою метою та справжнім мірилом успіху є бажання зачепити кого-небудь так, щоб прокльони сипались упродовж години. І коли йому вдається цього досягти, його самооцінка зростає просто до небес.

Він приходив і всідався на речі саме тоді, коли їх потрібно було вкладати. Він діяв з непохитною вірою в те, що, як тільки Гарріс чи Джордж простягають за чим-небудь руку, їм неодмінно потрібен саме його холодний, мокрий ніс. Він встромив у джем свою лапу. Порозкидав чайні ложки. Він уявив собі, що лимони — це щурі, і, залізши в кошик, розправився з трьома з них, поки Гарріс пательнею не повернув його до тями.

Гарріс сказав, що це я його нацьковую. Я нікого не нацьковував. Такому собаці, як Монморансі, не потрібне нацьковування. Єдине нацьковування, що змушує його все це витворяти, народилося разом з ним, воно — його єство.

Ми закінчили пакуватися за десять перша, Гарріс усівся на великий кошик і сказав, що він сподівається, що нічого не розіб’ється. Джордж відповів, що коли щось мало розбитися, то воно вже розбилося — схоже, так розмірковувати було йому зручніше, — і додав, що він не проти піти вже й поспати.

Ми всі вже були не проти поспати. Тієї ночі Гарріс залишився спати з нами, і ми пішли нагору.

Ми розіграли, кому де спати, і Гаррісові випало спати зі мною.

— Джей, тобі де більше подобається, посередині ліжка чи скраю?

Я відповів, що взагалі мені більше до вподоби спати посередині.

Гарріс відповів, що це старомодно.

Джордж спитав:

— О котрій годині вас розбудити?

Гарріс відповів:

— О сьомій.

Я сказав:

— Ні, о шостій. — Я хотів написати кілька листів.

Ми з Гаррісом трохи посперечалися і, зрештою, знайшли золоту середину.

— Джордже, розбуди нас о пів на сьому, — сказали ми.

Джордж не відповів. Виявилося, що, поки ми сперечалися, він уже заснув. Тож ми посунули ближче до нього ванну, щоб він зранку, коли вставатиме, одразу ж пірнув у неї, і самі також вклалися спати.