Трохи пітьми

Йостек шкіриться, йому Алікова пропозиція подобається. Віка дивиться на старого, як на гуру. Лорна кидає у вогонь недопалок і спльовує. її колюче личко зібране в будячок.

– Буде буря вночі. Ніякого вогню не буде.

Але дощик, покрапавши хвилин десять, минає. Крізь сіру пелену просвічує око сонця.

Питаю у хлопця, чи є в нього намет. Йостек розказує, що спеціально взяв чотиримісний, ще й двокамерний, бо знав, що будуть люди без крівлі. Як, наприклад, Жанна й Лорна. Він розпаковує наплічник (оцінюю всі понти з наворотами, типу водонепроникного клапана і титанових замочків на кишенях). Алік допомагає розкласти тент. Шатро і справді виглядає велетенським.

– Може, ви з нами будете? – звертається Йостек до Аліка.

– Давай на «ти», Йостеку, я вже казав, більше нагадувати не буду. Дякую, я подумаю.

Алікові не хочеться зраджувати свою стару кабінку. Я таке розумію.

Віка готує воду для зупи. Лорна й надалі сидить по-пташиному біля вогню. Жанна так само паралізовано стоїть, схрестивши руки на грудях. Чую, Віка її научає: «Шо стоїш? Йди їм поможи, назбирай листя! Під низ підстелите, а то зимно в дупу буде». Жанна озирається довкола, ніби шукає листя. «Та в лісі листя!» – пояснює Віка. «А-а-а…» Жанна топає в ліс. Як воно взагалі до Воловця добралося?

Ідея стосовно підстилки слушна, але того букетика, що я врешті бачу в руках у Жанни, явно замало. Ми втрьох ліземо вгору до крайки лісу. Йостек має сокирчину. Алік боляче реагує на її вигляд і просить нічого живого не рубати. Він скидає куртку. Як у лантух, згрібаємо в неї листя.

Ділянка для табору незручна – занадто горбкувата. Йостек, як начальник намету, сам вибирає місце: зліва від мого. Комусь доведеться спати на перекосі.

Збираємо каркас із вуглецевих стержнів. Накидаємо полотнище. Дивуюся, як у Йостека стало сил притягти отакенний сувій полотна. Віка приходить нам на допомогу. Разом із Жанною вони тримають напнутими протилежні кути, в той час як Йостек забиває кілочки.

Виходить не намет, а ціла мечеть. Всередині два об'єми – вхідний коридорчик і чотиримісна «спальня». Тент кольору вареного жовтка, із зеленими вставками. Залазити всередину намету при денному світлі дуже незвично, і коли я кажу про це вголос, всі по черзі починають залазити всередину і голосно дивуватися.

У старого нора куди як простіша, типу куреня. Разом натягуємо нескладну накривку на дві алюмінієві трубки – і куток готовий. Алік має клейонку, на випадок дощу можна кинути поверх. Алік глибоко втягує запах церати і мружиться від задоволення.

– З теплиці зняв, – пояснює він. – Огірками пахне.

Дівчата з Йостеком зникають у своїх хоромах – розпаковуватися, Алік теж стелить у себе спальник. Віка нудиться біля вогню, чекає, коли почне підкипати вода. Води повний казанок – каші потрібно зварити на шістьох.

– Ну, як тобі? – питаю змовницьки у Віки й киваю в бік оранжевого намету.

Віка водить пальцем біля скроні, хитає головою.

Кипить вода. Засипаю крупу.

їмо потихеньку мовчки і вдумливо. Небо розвиднюється достатньо, щоби на душі стало світліше. Те, що робиться над головою, вражає масштабами та величчю. Купчасті хмари, розсунувшись, відкрили просвіт і крізь нього, мов з тунелю, визирає сонце. Вечір, година сьома, і світло в цій порі описувати марна справа. Спокійне, золоте. Для мене це хвилинка радості в неперервному потоці відчаю. Сліпучо-білі хмари, кумулюс-кумулюс-кумулюс, масивні, величні. Отвір у небо засмоктує глибиною. Дивлюся на зелень буків, яка у призахідному освітленні стала палевою. В поетичному сум'ятті зітхаю:

– Як описати, як назвати цей химерний колір? Ані зелений, ані жовтий, ані золотий… Не вловити його, не вловити…

– Що, колір? – пожвавлюється Йостек. – Ти правий. На фотографіях його не видно. Але три-де графіка й відео таке ловлять. Якщо плівка JVC. Це називається «вол'юметрік ґловінґ».

Ні хріна собі.

– Це твоя професія? – питаю про всяк випадок.

Йостек киває. Він програміст і веб-дизайнер.

Віка нагадує, що варто принести дров до загального вогнища:

– Ми ж підемо вниз, правда?

Йостек каже:

– Із задоволенням.

Він тут уперше, йому страшенно все цікаво. Алік теж «за». Саме в цю хвилину вони всі мене харять. Не погасли ще в задниці піонерські багаття, чи який хрін?

Лорна сидить на землі, біля вогню, й апатично бавиться шворочкою у волоссі. Нас вона зневажає й ненавидить, на ній це прямо написано.

Мене до неї тягне, як магнітом. Мені здається, з нею можна поговорити на спільні теми.

Нарешті й Жанна прийшла до тями. Вона теж із цікавістю дивиться вниз. Надвечір потеплішало, це робить людей більш відкритими до зовнішнього. Золоте світло приємно лоскоче. Зелені гори стають чорно-золотавими.

Знову глипаю на Жанну. Вона як хворий зуб: і торкатися боляче, і перестати не можеш. Жанна переодяглася у чисту

футболку і спортивні штани. Крізь футболку манячить цупкий кутастий ліфчик. Жанна у шкарпетках і тенісних туфельках. Наївна дівчинка. Звичайно, приємно вдягнутися на вечір потепліше, підсушити ніжки, натягти сухі шкарпетки. Приємно, але ж безглуздо – зараз ми підемо вниз і від росистих трав Жаннині капчики за п'ять хвилин розклеяться по швах.

Хто ти, Жанночко? Шепни мені, що тебе непокоїть. Може, ти вагітна?

До сутінків залишається менше двох годин. Чоловіки йдуть по дрова.

– Я чув, тут у ніч на Купала можна кого хочеш виграти, – каже Йостек і дивиться на мене.

– Почни з Лорни, – раджу. – Вона в тебе закохана.

Алік сміється.

– Тільки вважай, щоб вона тобі нічого не відкусила. Бачив, які у неї щелепні м'язи розвинуті?

– Та йдіть ви… я серйозно. Можна когось тут вжик-вжик?

– Можна, звичайно, – я приховую посмішку. – Там, біля вогню, будуть голі дівки лежати, у віночках на голові. Вибереш собі якусь незаразну, та й підеш до лісу вжикатися.

Алік погоджується. Старий ловить настрій.

– Тільки вважай, – застерігає він, – у лісі на Купала за такими, як ти, чорти бігають. Можуть і за дупу допнути.

– І шо?

– І півдупи відпаде. Взагалі, краще сьогодні про таке не думай, бо скочить тобі чорт у калитку, не заснеш до ранку. Вся господарка розпухне і посиніє, ще й свербітиме. І так, поки не знайдеш у землі нору зміїну і не зіллєш у неї сім'я.

– Всяке буває, – підтакую. – Тільки мені розказували, що то не чорт залазить, а така комашина. Залізе у яєчко й починає там вовтузитись. Дуже неприємний зуд з'являється. Це страшенно вимотує людину. Ти, певне, знаєш, про шо я.

– Та ну, – каже Йостек, – ти гониш.

– Гонить, – погоджується Алік. – Бо не комашина то, а справді чорт. Знаєш, як його виганяють? Треба кропивою відшмагати поміж ноги, поки він не вискочить із поганим сім'ям.

– А сім'я треба з'їсти. Або наточити в компот дівчині, яка тобі подобається. Краще навіть не в компот, а відразу в горло.

– От, наприклад, тій же ж Лорні, – каже Алік, і ми удвох сміємось.

У лісі темніє. З полінами в руках, повертаємося до табору.

Внизу, на місці загальних зборів, пробують розпалити вогонь. Сонце вже зайшло, небо вияснюється. Ознаки хорошої погоди назавтра.

Довкола вогню зосереджується пістрява публіка. Молоді хлопці й дівчата. Чоловіки та жінки, дехто навіть із грудними дітьми на руках. Чиїсь малі діти гасають одне за одним. Барабанщики сидять біля холодної скирти гілля і бубнять у тугі барабани. Лине дріб аж до опуклого неба.

Кілька хлопців-панків, голих по пояс і блискучих від поту, рачкують біля вогню і тикають у глиб гілляччя запаленою газетою.

– Горить? – гадає один, що схилився над спиною в товариша.

Той, що рачкує, порядно роздратований.

– В пизду, блядь! Сире, як хуй, блядь!

– Давай, може, я трохи…

– Блядь, не кумар, я тебе прошу!

Матюкливий панк із поголеними скронями, весь розчер-вонілий, вилазить із-під гілок. Уявляю собі, як свербить його тіло. На піт сідають мушки, на спину налипла труха. Панк лається і тре очі – під гілками надихався диму з газети.

На природі матюкатися кайфовіше, ніж у місті. Особливо матюкаються наймолодші – ті неформали, що приїхали на Шипіт уперше, матюкаються крутіше за старих кочегарів. Це різновид катартичних психотехнік. В Карпатах матюки звучать, як намолені мантри. Кажеш «нахуй» – і в ефірному тілі відкриваються пори. Кажеш «похуй» – і пересохлі меридіани освіжає життєдайна енергія. Так гори заповнюють душу, а матюки, як дренажні стоки, виносять увесь негатив назовні. Земля поглинає їх без сліду, а люди стають спокійнішими й трішечки ближчими до неба.

Очі бігають – у напівтемряві з'являються небуденної ми-ловидності хіпасі та неформалочки, що приберегли усю свою вроду для Купальської ночі… Неначе пещені плоди, такі стиглі, що, здається, опиняться в руках, варто тільки торкнутися їх долонями, вони сходять теплими росами й соками, ароматними тілесними секретами. Скрізь розливаються прянощі й токи липневого присмерку. Випадкові доторки у темряві – вогонь усе ще не розпалено. Чужа шкіра, раптові озвуки за спиною. Біля вогнища юрмиться дедалі більше людей.

Нарешті замерехтіла оранжева заграва, чується тріск гілочок. Вогонь являється народові першим полиском і зриває аплодисменти. Люди збуджені. Стоять, переминаються з ноги на ногу, часто сплетені в обіймах. Сидять хіба одиниці, в тому числі кілька азартних растаманів із лункими бонґами. Панує атмосфера товариськості, надзвичайне піднесення. Кров моя розбурхана гормонами.

Збудження приносять дівчатка-підлітки, заледве не діти. Може, років тринадцяти, гора – п'ятнадцяти. У розхристаних картатих сорочках, у хустинах, косинках, зі шворками на руках, на шиї. Коралі, талісмани, шкіряні аури, пістряві пасочки. Вологі очка. Вони тут чи не вперше, їх тут не занадто – якраз досить, щоби не перетворити містерію на пиятику старшокласників. Але вони освіжають собою натовп. Для них все скрізь нове, вони реагують на втілення своїх мрій про мир і любов потужними викидами сексуальної енергії… Дівчатка зовсім не ніяковіють, хвацько п'ють вино прямо з горла – і напиваються чи не першими. Вони регочуть дурним сміхом, і добре, якщо сміються в компанії дівчат. Коли ж бачиш таке сексапільне маля, що п'яно ірже у компанії бородатих парубіїв, мимоволі передчуваєш непристойне. І сам, звісно, прагнеш долучитися до нього безпосереднім чином.

З'являється кілька людей із гітарами, й охочі поспівати згуртовуються поближче до музики. Тремтять барабани, растамани енергійно вигукують свої примовки і звуконаслідують макак. З'являється чувак із диджериду. Перші трелі цієї флейти проймають аж до крижів. Хрипкий, характерний тембр. До флейтиста долучається одна із гітаристок – це русява голосиста дівчина, що знає багато російських пісень: її було чути здаля, аж від нашого постою. Чуваки сейшенять, інтуїтивно ловлять ритми, підбирають акорди. Русявка самовіддано терзає струни, її товсті дреди трясуться, мов антени.

Людей стає справді багато. І ще люди підтягуються, вже не сідають на землю, а просто стоять за спинами передостанніх, аби побачити цей великий купальський вогонь, аби послухати цих пісень.

Помічаю біля себе знайомих: Віку й Аліка. Алік підтримує Віку під руку й зніяковіло посміхається. У своїх окулярах на резинці та зі смиренною посмішкою він уособлює душку-дебіла. На Віку ж напала ржачка. Сміється, аж згинається навпіл. До того ж не зовсім скоординовано переставляє ногами. Дізнаюся від Аліка, що по дорозі до вогнища Віка затягнула його із собою до знайомих панків. А після того виявилася вже добряче накуреною.

Розверзається ватра. Тепер це триметрова купина, що плює у нічне небо іскрами-сніжинками, така гаряча, пече в лице навіть здалеку. Хтось зі спини передає каністру з вином: ковтни сам і передай іншому.

– Будеш? – питає мене якийсь патлатий, щойно добряче лигнувши з горла. Я беру каністру, роблю ковток тієї бодяги й передаю Віці. Вона п'є, вино тече по підборіддю, заливає сорочку. Віка сміється, витирається, Алік дає салфетку, але Віка відштовхує його і сміється. Вона вже геть п'яна.

Трохи поодалік помічаю Йостека з його дівулями. Лорна сидить посередині, витріщилася на вогонь. Раптом глипає строго на мене – прошиває поглядом до дна душі. І знову на вогонь, як нічого й не було.

– Чо' ти такий сумний? – Віка дихає на мене винним духом. – Веселися, дурак!

– Іди нахєр, – відсовую її губи від своїх. – Я не сумний. – Знов відпихаю її настирливу пику і Віка втрачає рівновагу, падає задом на землю. П'яно регоче. Трохи вгамувавшись, підіймається. Очі посоловілі. Ще трохи, і вона відрубиться.

– Ей, закурити хтось має? – вона роззирається довкола, але ніхто не звертає на неї уваги. – Мальчік, маєш закурити? – Віка тягнеться до сорокалітнього щетинистого мордоворота з самокруткою в зубах. Той одягнутий у джинсовий комбінезон на голе тіло, на голові в нього атласний циліндр. Мордатий відхиляється назад, і Віка падає просто йому в обійми.

– Ну, вот і всьо. Тєпєрь ти мая, – каже він і шкіриться крупними зубами. Віка, зі звуком «Поухх!» збиває тому з голови циліндр, при цім гигоче, аж заходиться.

З боку водоспаду до ватри з'являються троє нудистів: два хлопці та дівчина. В руках несуть клумки одягу, а самі мокрі – певне, лазили вночі купатися. Перед ними народ розступається, звільняючи дорогу поближче до вогню, погрітися. Довгокосій дівчині (вона могла ховатися у своєму волоссі, як русалка) на першу ж вимогу дають цигарку та вина. Хтось виявляє бажання сфоткатися з нудистами, а ті радо позують голими дупами до об'єктива.

Люди жваво балакають між собою про все на світі. Безліч історій, тьма подій. Мені стає стрьомно, що ніхто не хоче поговорити зі мною, хоча я розумію, що міг би заговорити до когось першим. Але тільки-но уявляю собі, що почну з кимось говорити, мене скручує корч відрази та притупленого роздратування впереміш із жалем до себе. «Чому мені так стрьомно жити в цьому світі?» – хочеться виплакатися комусь. Інша моя частина, яку я хотів би називати «апасним штріхом», дивиться на це все з презирством і холодною ненавистю. Ось вона бере ситуацію під контроль, силою заганяючи жалюгідного гівнюка десь подалі у підсвідомість.

Мій погляд повертається до Лорни, котра сидить між цим Йостеком і дурою в тапочках, як її… Жанна. У відблисках вогню вони своєю закляклістю нагадують неживі предмети, а обличчя Лорни здається висіченим з граніту. їхня нерухомість так контрастує з рухливим галасливим натовпом, що на якийсь час все в мені зупиняється, перетворюється на статичне зображення, спроектоване на колихливу пітьму. Стає тихо, як у вусі, й мені здається, ніби я бачу не трьох людей, а три каменюки в чистому полі.

?.: Найбільший камінь – це Лорна. Тому що вона найсильніша. Вона дуже важка. Коли вона входить у чиєсь життя, вона просто як камінь. Неможливо не рахуватися з нею і дуже важко її носити в собі. Вона завжди думає тільки про себе (пауза)… Лорна, з тобою деколи буває так важко… Ти найнапряжніша людина в моєму світі. Ти завжди хочеш, аби все було по-твоєму. Ти з'явилася на сцені разом із хлопцем і дівчиною. Оця дівчина (показує на невеликий камінь зліва) і цей хлопець (показує на значно більший камінь правильної форми, менший, однак, за камінь Лорни, такий великий, важкий і необроблений) – вони були поруч із тобою, коли ми побачили тебе. Дівчину звуть Жанною, хлопець називає себе Йостеком. Вони думають, що стали твоїми друзями, а насправді вони твої слуги. Ти вважаєш себе королевою, яка може отак просто забавлятися людьми.

V: (до Лорни) Чому вона вважає себе королевою?

?.: Тому що у неї великий досвід. Вона переконана, що до неї приходив сам Диявол. У неї нездоланне відчуття нереальності. Це відчуття лякає її, бо сильніше за неї.

V: Лорна, чому тебе тягне до дівчат?

?.: З ними вона почуває себе завойовницею. З ними вона почуває силу, владу. Вона хоче все контролювати, стискати, смоктати… душити… Надзвичайно забобонна особа. Боїться містичних знаків, які вбачає скрізь і в усьому. Боїться поганих знамень… Фоновий стан постійного страху. Містичного страху.

V.: Лорна, що ти відчула, коли вперше побачила цього чоловіка? (показує на камінь Германа)

?.: Я його злякалась. Він надто темний і непроникний. Я боюсь таких людей. Боюсь людей, яких я не можу читати з обличчя. Герман закритий. Напружений, готовий тріснути, вистрілити, змести все. Він як вулкан. Мене не радує, що він приїхав сюди. Нам буде тісно на одній території. Коли він дивиться на мене, мені хочеться сховатися. Тому я захотіла прикритись від його погляду Йостеком. Йостек стає між нами. (Я. перекочує камінь Йостека між Лорною і Тим, Хто Прихований Від Себе). Я відьма, і завжди стається так, як хочу я.

V.: Лорна, чи тепер ти себе почуваєш краще?

?.: Так. У такій ситуації я почуваю себе більш впевнено.

V.: А як реагує на таке переміщення Герман?

?.: (пауза) В ньому вона викликає цікавість. Йому здається, що Лорна чимось подібна на нього, і з нею можна поговорити по душах. Його страх… його страх також має метафізичний присмак.

V.: Герман може сформулювати їй свою потребу в спілкуванні?

?.: (не почув або не захотів почути запитання) Цікаво… Йостек відчуває, що Лорна боїться. Йостек, сам того не усвідомлюючи, став прикривати Лорну… Глянь, Йостек дуже солідна фігура (камінь справді великий і рівний). А цей (показує на камінь Германа) підсвідомо відчуває роздратування. Йостек теж о'кей, але його цікавить Лорна… Цілий вечір він шукає нагоди, щоби підсісти до неї, прозондувати її. Лорна здається йому таємничою. У неї суворе, кам'яне обличчя. Глянеш на таку – страшно підійти. Остерігаєшся, як би не нахамила, не образила. Бо така ображати вміє. Я боюся, що, коли підійду до неї, ця малолєтка опустить мене, як пацана.

V.: Ти би міг підійти до неї і подивитися, як вона зблизька виглядає?

?.: Зараз. Вечір… точніше, вже ніч, горить купальське вогнище, п'ять метрів заввишки. Всі збуджені, грає музика… (до каменя Лорни) Лорна, можна, я сяду біля тебе? – Звісно, сідай. – Лорна дивиться на мене знизу догори, і ми обидвоє знаємо, що це означає для людей, в чиїх душах живуть тварини. Це означає, що я – старший у зграї. Все, Лорна більше не може виставляти проти мене свої щити. Вона усміхається мені, підсувається до Йостека, і я сідаю поруч з нею, лицем до вогню. Ми мовчимо і дивимось гуртом у вогнище.

Що ж, зараз я можу підбити перші підсумки моєї участі на фесті, і вони мене не радують. Настільки не радують, що з того горя я закурюю папіросу, вже надцяту за нині…

Що, і собі хочеш, гівно мале? Таке мале, без цицьок, а вже курить. На, на, бери, я не скупий. Я ще й посміхнутися тобі можу. Хоча насправді я хотів би, щоб зараз мій вигляд говорив про те, як мені на вас усіх насрати. Я знаю, ви зараз зирите на мене, що це за обкурок, думаєте ви, якого хріна робить тут цей урод? Ви всі обговорюєте, як я жадібно припалюю цигарку, як легко я піддаюся цій поганій звичці, як ламається моя воля перед спокусою закурити…

Насправді на мене зараз ніхто не звертає уваги. Мені стає сумно й самотньо.

Отож мої перші підсумки такі. Я розстроєний ситуйови-ною і тим гамноїдським, фальшиво миролюбним настроєм, що запанував на фесті суїцидників. Не знаю, може, приїде завтра кращий піпл, тому що оці, хто вже є, смакують надто кисло. Вони смакують мені, як гівно. Мене прихарює ця пиз-дувата атмосферка панібратства, яка з'явилася з приїздом Аліка, Йостека і всіх, всіх, всіх. Вони не те що не викликають інтересу, вони наганяють на мене важку депресивну нудьгу, від якої я насилу втік зі Львова. Все. Якщо завтра ніхто новий не приїде, просто піду в гори…

Але думка, що я буду сам у горах, мене страшно напрягає, не менше ніж думка про шипотських чорнушників чи алка-шів, до яких я повертатися не маю ані найменшого наміру. Як же болісно розуміти, що від себе не втечеш.

Хтось із темряви махає мені привітно рукою. Упізнаю монарха та його регіну. Вони з почтом сидять з іншого боку багаття. Я привітно махаю у відповідь. Відтак встаю – надумав дещо спитати в Дайана.

Хоча моїй основній частині («апасний штріх») прикро це визнавати, але сопливий гівнюк у глибині душі втішився, що про нього (про мене, про нас?) згадали. Та що там – я зрадів! Мене пам'ятають! Мене кличуть до себе! Люди, біжу до вас!!!

Нудисти тим часом лягають гладкими сосисками поближче до вогню, навзаєм обійнявшись. Видно, що утрьох їм найкраще. Десь ізбоку чую ображений голос з московським акцентом:

– Ну-у-у во-о-от, пакрасавалісь і хватіт. Пусць адєваюцца. А то ета уж савсєм випєндрьож начінаєцца. У відповідь такий вальяжний басок:

– Да ладна тебе, Варабєй. Пусть люді атдихают. Чо ти напряґаєшса?

Коли ватра щойно запалала заввишки з метр-півтора, стався один прикрий випадок. Якийсь юнак (як потім стверджували, добряче напідпитку) вихопився з темряви і в могутньому плигові перелетів через багаття. Всі були вражені його доблестю й охоче плескали.

За кілька хвилин він удруге вискочив на світло й, дико волаючи, відірвався від землі. Але невдало – перечепився нога об ногу перед ватрою і впав обличчям просто в полум'я. Крики, шухєр. Тієї ж хвилини двоє кинулися до нього, витягнули бідолаху. Шпурнули на траву, збили вогонь, почали поливати водою. Юнак стогнав і корчився. Кілька співчутливих сердець визвалося нести бідаку в село. Потерпілий попросився до свого намету, де він мав обліпихову олію. Хлопці обережно понесли його в темряву. Ще двоє стурбованих дівчат пішло слідом доглядати за пораненим.

Це сколихнуло спокій товариства, викликавши низку спекуляцій, які дуже скоро набрали жартівливого тону – мовляв, п'яний… накурений… нагалоперидолений… тощо.

Знов ожили барабани, й інші жарти та балачки поточилися далі.

V.: Яке тепер ставлення Германа до Лорни?

А:…дружнє. Вона непогана людина, коли не демонструє нічого з себе.

V.: Як це може вплинути на загальну картину? Перетворення Лорни з істоти залякуючої на приємну?

?.: (до Германа) Тепер тобі цікава така Лорна?… Тепер вона якась така нудна для нього. Просто роздуте еґо, і більш нічого. Скучна людинка, зі своїми мізерними фантазіями і страхами. Надуманими причому. Та нє, нормальна дівчина. Коротше, така, як всі. Почуваюся розчарованим, що вона виявилася такою… простою…

V.: Не рівня.

?.: Так, не рівня. Герман уже наважився був торкнутися у собі найглибших глибин, геть потаємних і засекречених. Тих, звідки йде вся його чорнота, оця туга. А Лорна, на жаль, тільки здавалася такою багатообіцяючою.

V.: Вона буде ще якусь роль відігравати?

?.: (до каменя Германа) Чувак, ти хочеш чогось іще від Лорни? Ні, він уже почув усе. Вона пустишка. Прибираємо? (відкочують камінь Лорни подалі від каменя Германа). Може, з нею ще будуть мати справу інші. Набагато більше його тепер цікавить Жанна. Поглянь. Вона геть маленька, мовчить. Нічим себе не видає. Вона занадто… скута… покинута.

V.: Сильним напруженням віє від цього каменя…

?.: Так, вона відчуває дискомфорт серед цих людей.

V.: Можеш спробувати доторкнутися до неї, щоби відчути її тілесність, якщо хочеш.

?.: (Накладаєруки на камінь Жанни) Мммм, біль над лівим оком. Якийсь хлопець ударив її в голову. У неї був струс мозку. Вона через це тепер боїться всіх чоловіків (пауза, забирає руки з каменя, вражено) Хух, ну в неї й проблеми! Жанна якраз і цікава Германові.

V.: А він виходить тільки на пошуки цікавого? (сміється) Походжає й вибирає туди-сюди?

?.: Він і приїхав з такою ціллю. Світ не дає йому відповіді, і він шукає людину, з якою можна порозумітися.

V.: Навіщо?

?.: Тому що він просто у відчаї. Він уже стільки людей побачив… Навіть тут. Ті люди, що приїхали сюди… ці самовбивці… вони всі ніякі не самовбивці. Вони пусті для нього. Він ще, правда, не знає, як там Алік. Йостек підозріло життєрадісний… Вони всі разом просто ще не попадають в такт.

Я раптом усвідомлюю, що трохи задрімав. Вже близько півночі. Згадав, що збирався піти до Дайана, котрий привітно махав мені рукою. Чи це теж мені наснилося? Зараз біля великого вогнища від Дайанової шайки не залишилося й сліду. Як і від змісту премудрої бесіди, яку ми з ним в тому сні вели. Здається, щось про природу каміння…

Я поборов сонливість і знову почувався готовим до переворотів. Більшість люду повернулося до своїх вогнищ, а ті душі, що залишилися, перебувають у романтично-елегійному настрої. Найвищий час на лірику.

Я струшую з обличчя рештки дрімоти і знову налашовуюся на теперішність. Бард сухуватим голосом співає про щось щемке, флейтист підігрує йому на бамбуковому диджериду.

Лорна, Йостек і Жанна сидять поряд, туляться до мене, посхиляли голови. Не видно лише Віки. Алік теж закуняв, усе-таки мав старий тяжку дорогу.

– Йдемо нагору, – штурхаю своїх сусідів, – а то я вже тут засинаю.

Назустріч вітру з гір смертники тягнуться до себе в табір млявим ланцюгом.

Йостек пропонує лягати спати. У мене відкривається друге дихання. Саме зараз я чуюся в силах сидіти хоч до ранку. Роздмухую попіл і кидаю пару гілляк, хай тліють. Пропоную бажаючим випити кави.

Жанна втомлена. Вона готова йти спати.

Йостека біля вогню вжалила оса. Видно, в траві ховалася, придушив коліном випадково. Коротше, Йостек п'є каву. Алік теж вип'є, і Лорна вип'є. Доведеться Жанні засинати одній. Вона каже, що їй буде страшно, і залишається теж.

Комусь треба піти по воду. Певна річ, це випадає робити мені.

Загалом, лазити вночі до струмка – то найбільші ломи. Не рахуючи, звісно, поклику до випорожнення, теж серед ночі й під час грози. Якщо до цих викликів підійти творчо,

можна з невеличкої експедиції зробити захоплюючу одісею. Але про це іншим разом. Зі сну я небалакучий.

Просто вважаю, щоби не полетіти шкеребеть у пітьмі.

Повертаюся, коли вогонь уже розгорівся – невеличкий, зате яскравий. Переміна планів – із негайного «байцю» у нічне кавування – міняє настрій на менш кислий.

– Давайте поговоримо, – каже Йостек. – От ви, Аліку, ви така цікава людина. Ви на нас зовсім не схожі. От чим ви займаєтесь?

Алік криво посміхається.

– Я просив на «ти», але вже нехай. Я так… я в селі живу, на городі роблю. Кролів розводжу.

– Шо, все життя? Вам., кгм… тобі десь років п'ятдесят є. Шо, все-все життя отак на городі?

– Ну…

– Ну кажіть, я ж бачу, шо ви шось приховуєте. Ким ви були раніше?

Алік зітхає і знову натягує усміх.

– Взагалі ви, Йостеку, праві. Як сказано у Біблії, «не свідчи ложно». Я екстрасенс.

Всі добряче здивовані. Тільки Йостек ніби й здогадувався.

– Я знав: шось тут не те! Такий чоловік просто так тут би не опинився!

– Та нє. Не треба робити з мене якесь диво. Звичайнісінький собі екстрасенс. Властиво, не просто екстрасенс, а контактер. Тепер просто вже відійшов від цього. З огляду на певні причини. Ви ж не думаєте, що я би просто так приїхав сюди7. Лорна правильно сказала: ми тут не просто, даруйте, язиками почесати зібралися. У мене були вагомі причини приїхати сюди. Тому, якщо вже почали з мене, то можемо поговорити про те, що дійсно нас всіх цікавить. Зокрема, чого ми тут усі зібралися. Не забуваймо, це ж фестиваль… мммм… фестиваль самогубців, – таки вимовив він. – Це дуже серйозно.

– Правильно, Зубастік, – озивається Лорна. – Давно пора. А то, бля, сидимо, як дюдіки. Може, стидаєтеся говорити, нашо ви сюди приперлися? Шо, блядь, тіпа у всіх усьо в порядку? Шо, тіпа…

Йостек осмикує Лорну, яка вже заходиться слиною.

– А ти не смикай, Геморойчик. Не чіпай мене, ясно?! Я вже й так спокійна… Але Зубастік тепер має нам всім розказати, хто він за один. Всі мені, блядь, розкажуть, хто вони такі. Всі, я сказала! Більше ніяких хіханьок. По ділу тільки. До речі, то нічого, шо я тебе Зубастіком називаю?

– Нічого.

– Ну, так шо сидиш, їблом торгуєш? Розказуй!

Алік, ніскілечки не шокований тайфуном її прокльонів, потягуюючи каву, розпочинає свою історію.

– Навіть не знаю, за що братися. Певне, розкажу вам одну байку. Як притичину. Принаймні вона мені чимось цінна. Та й іншим теж є над чим подумати… Раз я, цілком випадково, опинився на лекції такого собі Валентина Комарова. Він виступав у нас у червоному кутку. Еге ж, я тоді ще працював на заводі опалювальних систем. Я, знаєте, за освітою інженер. Це вважалося досить пристойною роботою – інженером на заводі. Тим більше займати посаду інженера-конструктора.

Ну, то про лекцію. Зібралося людей чимало, понад сотню – майже весь наш цех. Товариш Комаров, скажу вам, ще раніше, у сімдесятих, написав кілька атеїстичних книжок для дітей старшого шкільного віку. Основна тема його книжок – наукове розвінчання різного роду таємниць та забобонів, які ні-ні, а таки були популярними серед народу. Всілякі там привиди, полтергейсти, інопланетяни – кожен аномальний випадок товариш Комаров міг легко пояснити з наукової точки зору. А це, нагадаю, був час, коли в Союзі почали вилазити на поверхню різні екстрасенси, йоги, різноманітні ворожбити. Усі ці диваки були прекрасною мішенню для публічних викриттів. Валентин Комаров – гроза всіх шарлатанів, які думали, що радянський народ можна безкарно дурити. З нашого часу, то Комаров трохи нагадує мені екзорциста. Ви знаєте, друзі, хто такі екзорцисти?

– Ті, шо чортів виганяють, – каже Лорна. – У мене тьотка тим займалась.

– Точно. Комаров виганяв з народих мас тих самих чортів, тільки в профіль… Ну, як в анекдоті про яйце, те саме, тільки в профіль, ха-ха. Так от.

І трапилась на тій лекції певна історія.

«На адресу московського планетарію, – розпочав лектор, – надійшов цікавий лист». Його автор повідомляв, що якось у звичайному господарчому магазині він придбав звичайний собі скляний графин. Графин поставили в сервант на полицю, де він і простояв кілька років.

Одного разу господаря несподівано розбудив різкий звук, що нагадував вибух. Стривожений, той скочив з ліжка і побачив, що й справді стався вибух. Вибухнув… графин. На полиці серед розкиданих бокалів і чарок валялися осколки графина.

«Що ж сталося? – з тривогою запитував автор листа. – Чи не чортовиння якесь?»

«Признатися, – признавався лектор, – випадок, наведений у листі, загнав мене у глухий кут. Досі ніколи мені не доводилося чути, щоб самі собою вибухали графини. Я знав, звичайно, що коли в холодну склянку налити окропу, то склянка може луснути. Але ж, судячи з листа, у графин ніхто нічого не наливав і взагалі ніхто його не торкався – він «вибухнув» сам».

Лектор переповів, як він пішов до бібліотеки, переглянув чимало книг з питань технології виготовлення скляних виробів. Але відповіді знайти не зміг. Врешті-решт довелося звернутися по допомогу до фахівців скляної промисловості. І пояснення таємничого вибуху було знайдено.

«З'ясувалося, що причина подібного явища полягає у порушенні технології, – вів лектор далі. – Коли гарячій скляній масі надано форму, її треба охолодити. І цей процес потрібно здійснювати дуже повільно й поступово. Інакше в склі утвориться внутрішня напруга. Вона невидима, невідчутна і до пори до часу нічим себе не виявляє. Та річ утому, що будь-яке скло з роками старіє. У ньому розвивається дуже повільний процес кристалізації. І якщо хоча б один кристалик потрапить в зону внутрішньої напруги – скляний виріб розлетиться на друзки…»

Не встиг лектор закінчити розповідь про «розколотий графин», як пролунав глухий удар, а за ним – пронизливий дзенькіт, і реальний графин, немовби ілюструючи (чи заперечуючи) слова лектора, розвалився на друзки…

– Я довго не міг збагнути цього трафунку, – каже Алік. – На мене мовби щось найшло. Я підходив до знайомих, які побували на лекції, і питався в них: «Це ж не була випадковість, правда? Ви ж не вважаєте, що це збіг обставин? Ну скажіть, що ні!» Але мене всі відштовхували, ніби я несповна розуму. Я почав привертати до себе непотрібну увагу. Розумієте, друзі, для всіх інших це було просто збігом обставин! Просто збігом!

Не знаю, чи передав я вам той особливий настрій? Розумієте, друзі, для мене це був як невидимий урок… Хтось без слів дав мені відчути, що поруч із нами існує невідоме. Є все-таки речі, про які ми не знаємо. Ви погоджуєтесь?

Дехто – Віка, Лорна – кивають.

– Сам випадок призабувся. А от настрій залишився. Людину завжди вабить усе таємниче. І залишилося якесь бажання скинути з речей цю покрівлю пояснень, ви розумієте? Оголити всі нестиковки таких лекцій. Що вони замовчують, ці лектори? Що вони вже зуміли пояснити?

Я, взагалі, досить мало мав приятелів. Мене, взагалі-то, вважали трохи дивакуватим. Я й не одружився через те. Якось не вмів із жінками поводитися, чи як? Завжди спочатку все ішло з ними гладко, а потім щось ставалося – і вони йшли до моїх друзів. І це таке не раз траплялося. Не знаю, не знаю…

Якось наступив у мене такий період в житті, що став я, наче привид. У колективі до мене змінили ставлення з нейтрального на холодне. Ніхто зі мною не вітався. Я був повністю покинутий на самого себе.

Це відчуття покинутості досягло вершини, коли мене зі старого перевели в інший кабінет. Такий тісний кабінетик на другому поверсі. Зовсім тісненький, тільки діаграма на стіні і вогнетривка шафа. І бюро. Мені казали, це тимчасово, поки робиться ремонт. А ви ж знаєте, у нас немає нічого постійнішого за тимчасове.

Я сидів там із дев'ятої до п'ятої, працював з документацією і навіть на обід не виходив з кабінету, бо зазвичай брав собі з дому щось поїсти. Воно й не дивно, що про мене стали забувати. Мій кабінетик був у кінці коридору, крайні двері наліво. Хто би там лазив? У мене розвинувся специфічний настрій. Така, знаєте, химерна байдужість.

Якось я засидівся на роботі. Ніяк не міг зосередитися, щоб закінчити квартальний звіт. В коридорі якраз міняли проводку, тож постійно за дверима шум, метушня.

Коли я нарешті скінчив писати, в коридорі вже було тихо. Збираю свій портфель, відчиняю двері. А за дверима – стіна. Натуральна стіна, свіжовикладена. Ще кладка не підсохла. Замурували, демони.

Ну, я людина інтелігентна – ламати стін не буду. Тим більше нічим, та й робочі цілий день старалися. Покричав, покричав трохи, але нікого вже не було… За вікном у мене росла магнолія. Була весна, і магнолія саме випустила пуплюхи. Гілками вона впиралася просто в підвіконня. І я, недовго думаючи, зліз по дереву на землю. Мого кабінету вікно виходило на пустир поза заводським парканом, так що ніхто навіть не побачив мене.

Ви знаєте, був вечір. І було так по-весняному тепло. Сонце вже заходило і світило мені просто в обличчя. Дивно. Я раніше не знав про цей пустир. Я завжди після роботи поспішав на автобус. А тут подумав, що раз уже опинився в цьому місці, незле буде трохи прогулятися, розім'ятися. Повітря пахло такими легкими ароматами – зовсім не тими смородами, що всередині заводу. Я обернувся до магнолії, що врятувала мене. її різка тінь на сірій, позолоченій призахідним сонцем стіні – вона ніби щось пояснила мені. І так, знаєте, стало мені легко, так добре! Я аж вирішив пробігтися. Я біг назустріч лагідному сонцю і розумів, що в моєму житті закінчився певний період. Період, коли до мене ставилися так холодно, мовби мене не існує. Я відчув: усе буде гаразд. Все буде прекрасно! Просто по-інакшому й бути не може! Усе стискалося в мені від радості, аж запирало дихання. Я перейшов на ходу, бо бігати, знаєте, не дуже звик, усе-таки з дитинства сердечник. Отак я йшов і йшов – сонце вже всідалося за горизонт, а чагарник тягнувся все далі. Я насолоджувався думкою, що весь цей приплив сил вкладу в свої трудові старання, зароблю премію, відзнаку, підвищення… Переїду в Київ, зустріну таку ж, як сам, романтичну особу… Купимо квартиру, купимо «Москвича», а коли ще й у Києві дістану підвищення, то купимо «Волгу». Це було б чудово – їздити на роботу «Волгою».

Аж тут повіяв холодний вітерець. У ньому ще відчувався запах зими. Сонце, коли я випірнув з мрій, уже зайшло. І пустир раптово наїжачився на мене. Я роззирнувся, і щойно тепер зауважив, що зайшов десь глибоко на болота. Кумкали жабки, але їхні голоси перестали в мені ростити радість. Навпаки, чулася в тому кумканні якась ворожість. Жаби були вдома, їм не треба було кудись бігти. А я тут гість. Мені ще до автобуса і ним добиратися.

Я спохопився, глянув на годинник. До останнього автобуса залишилося сім хвилин.

Я в темпі почав вибиратися з тієї діри. Повертався назад тим самим маршрутом – спершу прямо, потім направо, оминаючи деревця. Пустище поросло невисокими чагарями, чи то глодом, чи то бузиною. Але ж кущі все'дно були вищі за мене, і ховали від очей чотириповерхові заводські мури, широкі труби. Доводилося поспіхом лавірувати. От же ж, невдаха, забрів у хащі. Я був такий сердитий на цей пустир, аж пінився.

Стрімко насувалися сутінки. Навесні, самі знаєте, темінь рання й сліпа. І коли вона наскочила, я вже не намагався вибирати стежку. Я панічно ломився навмання, мріючи тільки, щоби автобус, як воно бувало, затримався…

– Страшно, – кидає Йостек, поки Алік зволожує горло кавою.

– Авжеж, страшно. Беручи до уваги той факт, що я таки заблукав. – Алік усміхається. – Мені вистарчило приблизно сорок хвилин блуканини у темряві, щоби я почав волати по допомогу. Але, звісно, це не мало сенсу. Безлюдне місце, розумієте? Я збагнув, що надто глибоко зайшов у це пустище. Завод і так стояв на краю міста, а далі самі чагарі та болота. Ноги в мене промокли, я подер собі куртку, ще й щоку подряпав, добре, хоч очі окулярами були захищені… Так, знаєте, гілка цьвохнула, міг і без ока лишитися. Ви не знаєте, яке це відчуття – заблукати поруч із домівкою. Рідним заводом.

– Треба було йти на світло міста! – радить Йостек. – Місто ж повинно давати заграву!

– Я не бачив заграви. Я взагалі був, мов сліпий, тільки злився на себе. Почався дощ. Такий противний дощик, від якого я наскрізь промок. Біля мене тріснула гілка, і я почав плакати, благав не чіпати мене. Стільки нового про себе довідався… А це, певне, всього-то якась пташка була, ну, може, пес який. А я так плакав. Гм… Потім люди розказували мені, що в цих болотах можна було не тільки мешта загубити, можна було самому бовкнутися. Ах, забув сказати – болото засмоктало мені мешта. Це був перший день тієї весни, що видався достатньо сухим. І зранку я вирішив узути мешти. Це ж треба так…

Десь біля другої ночі я здався. Просто сів під деревцем, закутався у куртку і спробував задрімати.

– Споримо, – втручається Лорна, – споримо, ти заночував під своєю магнолією?

Алік криво посміхається.

Ні, не під нею. Але досить близько, щоби зрозуміти про цей світ кілька важливих речей. На світанку я легко вийшов на дорогу і там мене підібрав автобус. Я багато про що думав, поки ним їхав. За вікном падав дощ, шибав по шибах. А я за ніч добре дізнався, як це, коли дощ січе просто по голові. Вдома я поїв, вимився, привів себе до порядку. Хотів було розхворітися, взяти лікарняне, але мені нічого не боліло. Тоді поїхав знову на завод, написав заяву і за день звільнився звідти.

– А чого ти звільнився? Образився? – питає тихеньким голосом Жанна і скашлює.

– Ні, не через це… Хоча й емоції теж вплинули… я не знаю, Жанно… Просто дійсно відчув – закінчився певний період мого життя. Я не міг більше жити так, як раніше. Я мусив щось кардинально поміняти. Ну, і пішов із заводу. Після цього в мене зовсім не залишилося знайомих – всі ж заводські були. І це теж було добре. Бо ніщо більше не пов'язувало мене із колишнім життям, розумієте? Я просто став іншим після такої прогулянки. Не кращим, ні. Просто іншим, ніж був. Тимчасово я влаштувався двірником при кінотеатрі. Працював якийсь час там. А потім померла мати, я її поховав, продав квартиру і переїхав на село, в стару хату. Де й живу по цей день.

Лорна питає:

– А чого ти приїхав на фестиваль? В чому твій прикол?

– А-а-а, до приколу тоді ще було далеко. Хоча… гаразд, розказувати, то розказувати.

– Так от, я замешкав сам у будинку, де колись народився. Ні з ким не спілкувався, займався тільки городом, почав розводити кроликів. Ну, були деякі книжки, самвидав… Деякі люди знайшлися, які цим цікавились і мені давали. Ви ж, може, знаєте, у вісімдесятих таке все стало доступнішим – східні вчення, парапсихологія. Я потроху займався цим. Працював із рамкою, з біополем. Потім відчув, що маю силу зцілювати людей на відстані…

Тут я мушу трохи пояснити. Річ у тім, що я ніколи не заводив собі повноцінної практики як цілитель. Я не приймав нікого і взагалі нікому про свої цілительські здібності не говорив. Щось у моїй натурі опиралося тому, аби робити свій дар товаром. У жодному разі я не шукав публічності. Тісне коло моїх знайомих мене цілком влаштовувало. Тому я вирішив зцілювати хворих дистанційно. Тобто на відстані. Таким чином я зцілив дуже багато людей, між іншим.

– Ну-ну. На відстані, – скептично кидає Йостек. – Мою маму плутяги такі, як ви, «зцілили» по повній програмі.

Алік не звертає уваги.

– Хоч і не ліз нікому на очі, а різні мав пригоди. Запрошували мене всякі «маги» до себе в ордени. Та я – ні, не йшов. Я, знаєте, всю цю їхню «духовність» намагався відштовхнути від себе подалі. Липуче воно якесь.

– А звідки про тебе ці маги довідалися? – цікавиться Лорна.

– Ну як. У нас торсіонний канал зв'язку. Телепатія, по-простому. А ще, кожного четверга о 23-й годині за московським часом, ми проводили спільну медитацію. Всі екстрасенси колишнього Радянського Союзу. Називалася медитація «До Світла». Нею ми оздоровлювали нашу планету, а заодно між собою знайомилися.

– Як у чаті, – гмикає Йостек і хитає головою, мовляв: «Аліку, ви безнадійний».

– Так вони на мене й вишли, ці маги, через канал. Але, кажу ж, я не збирався із ними співпрацювати, бо не хотів особистих контактів. А мене якраз усі шукали і хотіли. Навіть із Ка-Ге-Бе приходили, до себе в психотронку запрошували. Потім, вже при Кравчуку, теж – у «сибазоновий» кликали. Вибачте, може, ви не знаєте? «Сибазонка» – це такий секретний відділ спецслужб, займається психотронною зброєю і дистанційним управлінням свідомістю. Багато чим займається. Псі-генератори всякі, лептонні сканери, щоби думки читати. Вербували всяких чутливих індивідів, деколи навіть просто з вулиці, з метро. Щоби не здуріти від випромінювання всієї цієї апаратури, там у відділі всі поголовно «стирчали» на сибазоні.

– От кайф, – мружиться Лорна.

– Та не дуже й кайф, – заперечує Алік. – Там таке шкідливе виробництво – гірше, ніж у нас на заводі в обробному цеху. Безкоштовним молоком не врятуєшся. А від сибазону перш за все страждає печінка. Кальцій вимивається, нервова система виснажується. Людина мізернішає. Повільна деградація, одним словом. Але менше з тим. Не пішов я до них в оператори, хоч і настійливо просили. Є така спеціальність – оператор лептонного генератора. Майже всі оператори потім дивачіли. Ставали агресивними, психотичними створіннями. Багато хто перетворювався на справжніх садистів. Хтось тікав, організовував власні банди. Називали себе «психокілерами». Як згадаю, що тоді діялось… Фу, це гнітюча тема, друзі. Не хочеться мені більше про це…

Я від усього такого прагнув утекти подалі. Тож тому й жив на селі. Поміж люди – в сенсі на колег по спеціальності – виходив тільки по четвергах. А так – городом, кролями займався. Мав собі в хаті три акваріуми, кожної неділі виїздив у Хмельницьк, торгував рибками: цихлідами, дискусами, гурамі різними – блакитними, золотистими, мармуровими, рожевими, двоцятковими. Гурамі – це моя любов, моя пристрасть. А взагалі-то, я мав талант до всяких видів рибок, дуже рідкісних в тім числі – ні в кого вони не розмножувались, а у мене не гірше, як на волі. Мені акваріуми дуже добре стрес знімали, відновлювали енергетику. У селі знали, що я маю гарних рибок, і до мене часто приводили дітей подивитися на ці красоти. А це дійсно, знаєте, як приємно, з акваріумами бавитись? Надворі зима лютує, хуртовини крутить, а ти сидиш собі в теплій кімнаті, на кріселку біля акваріума, і милуєшся: он брабуси суматранські зграями плавають. Он неончики до самочок пристають, невдовзі треба буде відсаджувати для нересту. Гурамі мої улюблені плавають. Зелень підводна буяє, водичка чистенька, компресор бульки пускає. Верхнє світло вимкну собі, тільки крізь акваріуми світиться – сиджу, милуюся. До третьої ночі деколи просиджував.

Якось мене запросили у сільський клуб відновити їм у фойє акваріум на чотириста літрів. Я його почистив, підлатав, молодняк запустив, усе як годиться. Почув про це директор школи і спитав, чи не хотів би я в них живий куток доглядати. Тож я йому не відмовив – і то копійчина. А далі якось викладачка з біології переїхала до міста, то мені запропонували за літо підготуватися, і вже восени я читав восьмикласникам біологію. Добре тоді було. Що називається, знайшов собі тепле місце. Возив дітей на екскурсії, проводив уроки на природі – дуже мене це все підносило духом. Це, далебі, й був у мене розквіт мого зрілого життя, друга молодість. У компанії дітей воно якось не зауважуєш, що вже сам підтоптався добряче. Я ж до своїх учнів, як до рівних, завжди ставився.

Один весняний день став для мене знаменним. Я тоді відчув, що вмію керувати погодою у своєму районі. Дуже швидко, проте, я збагнув, що мої втручання відбиваються на кліматі ледь не цілої країни. Наприклад, вирішив розігнати хмари в себе на селі, як на вечір вже в новинах передають: страшний град у сусідній області. Чи там вибух газу в столиці. Або ще якась капость. Тому з цими речами я дуже обережно поводився. Направду, ніколи всіх наслідків не передбачиш.

Єдиний випадок, коли я брутально втрутився у Природу, був у вересні 1987-го. Тоді, за добу до катаклізму, я отримав інформацію, що в Казахстані у певному місці утвориться торнадо, яке може зайти на 300 кілометрів у глиб країни і забрати сотні тисяч людських душ. Тоді я зрозумів, що не можу залишатися осторонь…

– І що? – питає Йостек.

– І я відвернув його.

– Торнадо? У Казахстані?

– Так, – відповідає Алік. – відвернув торнадо. Але внаслідок цього розпався Радянський Союз. Більше у природний хід речей я не пхався. У мене є багато знайомих, які впливають на хід виборів, наприклад. Я до цього ставлюся з пересторогою, розумієте? На гарячому попікшись, і на холодне дмеш.

– Але головна подія сталася зі мною цього року, ранньої весни, коли ще не зійшов сніг. Якось до мене на урок прийшли інспектори з районного відділу освіти. Вони сиділи на задніх партах, разом з ними сиділи завуч і директор. Але я сприймав їх напрочуд відсторонено. Того дня на світанку я мав глибоку медитацію і наче не зовсім повернувся із неї. Веду я урок, коли раптом з'являється дуже дивне відчуття. Щось глибоко в мені наче перевернулося догори ногами, і я почув чіткий, абсолютно реальний голос, що звучав ніби зі стін класу.

Ніхто з присутніх – ані діти, ані пани інспектори – ніяк не відреагували на голос, отже, чув його тільки я. Я прислухався, про що він говорить, і голос відчув, що я помітив його. Це був голос ангела, одного з тих, що колись були людьми. Голос відрекомендував себе як інформаційне поле академіка Вернадського. Голос повідомив мені, що я є одним із дванадцяти хранителів раси…

– Отак, не більше й не менше, – кидає Йостек й обводить усіх поглядом, та Алік держиться своєї теми:

– …Ми розкидані в різних часах і культурах, і нам судилося виконати певну важливу місію. Голос назвав мені моє істинне ім'я. Як тільки я почув своє істинне ім'я, щось у мені сколихнулося вдруге. Я намагався не подавати вигляду, щоб не помітили, що зі мною щось не те. Як зумів, закінчив урок і швидко пішов додому.

Тим часом голос продовжував звучати у моїх вухах. Він давав мені чіткі й однозначні інструкції про те, якими повинні бути мої дії. Звичайно, всього я вам відкрити не можу, бо то таємниця. Але в загальному плані я довідався таке. Отже, наша планета виходить на завершальний виток розвитку. Точкою переходу на інший квантовий рівень буде рік 2012-й. Ми, дванадцять аполітичних представників людської цивілізації, будемо тими, хто поведе людство у Невідоме після квантового стрибка.

Алік мне пальці, ніби справді боїться розповісти більше, ніж дозволено.

– Впродовж наступних сорока днів хранителі мають отримати знання про те, куди вести свої народи після квантового переходу. На сорок перший день наші вібраційні характеристики буде посилено і ми першими проскочимо туди, куди послідує людство 20 грудня 2012-го року. Особисто я, друзі, для себе називаю це місце За Межею Слів, тому що там ще не існує мови. Ми, хранителі, повинні перенести На Тамтий Бік слова, немов розсаду, і дбати про їх розмноження. Кожен хранитель несе слова своєї епохи і вирощує Там, За Межею, Новий Єрусалим, про який сказано в Об'явленні святого Івана Богослова.

Алік заплющує очі й декламує:

– «І бачив я небо нове й нову землю, перше бо небо та перша земля проминули, і моря вже не було. І я, Іван, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як невіста, прикрашена для чоловіка свого».

Старий замовкає, буцімто в нерішучості, та все-таки продовжує:

– Новий Єрусалим – це новий світ, куди ввійде людство після квантового переходу. І ми, хранителі, повинні звести цей світ словами, які пронесемо крізь час і простір. І буде в Новому Єрусалимі дванадцять підвалин, і дванадцять брам, і дванадцять імен дванадцяти янголів буде записано на тих брамах… Але не всі, мушу зауважити, подолають квантовий перехід, а лише ті люди, чиї вібрації будуть резонувати з вібраціями Нового Єрусалиму: «І не ввійде у нього ніщо нечисте, ані той, хто чинить нечистоту й неправду, але тільки ті, хто записаний у книзі життя Агнця». Голос показав мені невісту Агнця – Новий Єрусалим. Лорна насуплена.

– Це шо, місто таке буде? Поясни, бо я так і не вдуплила…

– Ні, це не «місто». Це щось інше. Щось більше. У Біблії сказано, що місто буде зі щирого золота, подібного до чистого скла. І що підвалини його зроблені з каменю: яспису, сапфіру, халкидону, смарагду… Я бачив те «місто», і я, Альберт Пшеничка, говорю вам: це все не так! Зовсім не так! І в той же час – це суща правда, по-інакшому й не скажеш. Те видіння змінило мене назавжди. І я зрозумів, яке важке завдання покладено на мене.

Той голос мав магічну здатність – показувати картини словами. Я питав, як це може бути, що він говорить слова, а я бачу картини. На що голос мені відповідав, що саме в такий спосіб Господь творив і творить землю, і так само постане Новий Єрусалим – зі слів, принесених нами. Я спитав, звідки я знатиму потрібні слова, на що голос пояснив, що має настати Та Година, після якої я почну чути Істинні Імена, тобто слова, на яких тримається наше все. Там, За Межею, я повинен буду промовити їх разом з одинадцятьма іншими хранителями, аби Новий Єрусалим постав, як «невіста, прикрашена для чоловіка свого»…

Йостек совається, я бачу, як за кулаком він хоче приховати усмішку.

– Знаєте, що мені ця ваша маячня нагадує? – не стримує більше сміху Йостек. – Форматування жорстких дисків і переінсталяцію операційки. А ви, Аліку, виступаєте в ролі одної з дванадцяти дискет з бек-ап файлами… Ну це так, не зважайте, глюки програміста, – Йостек вже не може опанувати регіт. – Дуже цікаво… га-га! Ні, ні справді цікаво… Бу-га-га! Ой, іржу, не можу…

Йостек тримається від сміху за живіт. Нарешті вгамовується, схлипуючи, витирає сльози і переводить подих.

– Ой… Ну ви, батьку, смалите… Фу-ух, давно вже так не ржав… Продовжуйте, будь ласка, А ліку.

Дівчата, і я з ними, мовчки дивляться на Йостека, не розуміючи причин для його веселощів. Алік натомість спокійно сприймає ескападу Йостека і продовжує.

– І того ж дня пробила Та Година. Я справді став чути Імена, бо це Голос академіка Вернадського почав начитувати мені Перелік Імен, який я повинен був вивчити напам'ять. Голос нагадував мені голос офіцера, котрий інструктує рядового. Розділ один. Пункт один. Підпункт один. Тра-та-та-та. Підпункт один, субпідпункт один. Тра-та-та-та. Підпункт один, субпідпункт один, метасубпідпункт один. Тра-та-та-та. Голос не замовкав ані на хвилину, і я відчував, що мушу сидіти й безвідривно слухати, що мені кажуть. Як виявилося, це вимагає колосального напруження. Перелік Імен зводив мене з розуму.

Періодично Голос роздвоювався, а то й троївся-четверився… Але це завжди був той самий академік Вернадський. Одне з відлунь академіка безупинно начитувало Перелік, чиї пункти дробилися, розгалужувалися на нескінченні підпункти й субпідпункти. Інше відлуння одночасно з цим говорило мені, як саме я повинен слухати цю інструкцію: в повній зосередженості, усвідомлюючи послідовність пунктів. Третє відлуння голосу пояснювало, що в тому місці, звідки академік Вернадський звертається до мене, – а це, звісно, був один із віддалених сегментів ноосфери, – для людського розуму немає жодних обмежень, і перше, чого я повинен навчитись – це мислити багатоканально, тобто так, як це робить сам академік. Четвертий голос мені паралельно пояснював, що до мене звертається, звісно, не сам академік Вернадський як особистість, а лише ті надособистісні структури, які залишилися у ноосфері після його розумової діяльності – а це дуже сильні структури, це рівень ангела. П'ятий голос відразу ж вносив поправку, що й ноосфери як такої не існує, існує тільки вібраційний потік Слави Господньої як наслідок Звучання Слова, з Якого Все Стало, а шостий голос тут же говорив: якщо я відволікатимуся від запам'ятовування Переліку, то він синхронно з основною начиткою в прямому порядку почне читати її задом наперед, щоб хоч якось передати мені необхідні знання.

Алік знову собі сміється, ніби згадує хоч і не легкі, зате веселі дні.

– З того моменту я не мав спокою ні на мить. Тільки мій розум відволікався від запам'ятовування Переліку, – а це траплялося дуже часто – Голос у голові множився відлуннями. Вони коментували щонайменші думки, які мимохіть спливали в моїй свідомості. Але оскільки ці коментарі були не менш складними, ніж генеральна інструкція, то четвертий, п'ятий, шостий голоси тут же надавали роз'яснення по специфічній термінології, якою користувався Голос академіка. Та найгірше було в тому, що я не міг запам'ятати всього, що мені говорив Голос-інструктор. І тільки-но я усвідомлював, що не можу пригадати пункту один підпункту один суб-підпункту два метасубпідпункту дванадцять крапка сім, Голос це помічав – і все наново.

– Боже ж ти мій, – хитає головою Йостек у лицемірному зачудуванні. Він скидає окуляри і протирає їх краєм сорочки. – Все, народ, я йду спати. Бачу, всесвіт в надійних руках і можна трохи перепочити.

Ми переводимо погляди на Йостека. Я перемінюю ногу, на якій сиджу, бо лише зараз відчуваю, як та затерпла.

– Дослухайте до кінця, Йостеку, вже трохи. Може, після того ви будете менше цуратися мене. Це ж моя сповідь.

Йостеку явно неохота, але він залишається.

– Я, Йостеку, може, значною мірою саме для вас це й розказую. Чому? Тому що ви можете з цього витягнути щось мудре. Тому що я, на вашу радість, не пройшов випробування. Десь на двадцять шостий, може, день я вже був розчавлений голосами, які переповнювали мою голову. Голоси, а точніше Голос, не покидали мене ані вдень, ані вночі. І врешті, я наказав Голосові замовкнути. Зараз я не можу пояснити, як це я наважився на таке… Але я різко наказав Голосу закритися. Тут же змовкли й сам Голос, і всі його відлуння. Тоді академік Вернадський уточнив, чи я підтверджую свою відмову від подальшої передачі інформації… Ну, і я… Зрештою, ви ж свідомі того, що коли людина виснажена, вона готова на вчинки, які ніколи б не зробила в нормальному стані. Ситий голодного не розуміє. Звинувачувати себе в тому, що я здався, немає сенсу, але все одно… Все одно не покидає відчуття зради найсвятішого…

Старого намагається заспокоїти Жанна:

– Ти просто не витримав, з ким не буває, якщо…

– Ні, Жанно! – люто викрикує Алік. – Це не той випадок, коли можна сказати: мовляв, не витримав, з ким не буває. Це не той випадок. Я здався! ЗДАВСЯ! Ти відчуваєш різницю між не витримав і здався?

Жанна злякано мовчить. Алік пом'якшується й посміхається.

– Після того я провалився в сон без сновидінь. Спав сім днів! А як прокинувся, зрозумів, що постарішав за цей час на сім років. Коли зникли голоси, я втратив усе, що до того мав. Я втратив знання вітру. Втратив знання хмар. Я не міг керувати не те що стихіями, я не міг керувати, пробачте, сечоспусканням. Став мішком із кістками. Але найстрашніше – я забув своє істинне ім'я. Я би все міг стерпіти, крім цього. Коли ти знаєш своє ім'я, то знаєш, навіщо ти. Ти розумієш, що все має певний сенс. І що все зле поправиме. Коли ти забуваєш ім'я, ти просто губиш себе. Але втрата себе – ще дурниці. Набагато гірше ось що. Я зрозумів, що більше не стану хранителем. Ніколи. Мене ніхто не покарає, тому що Господь усім дав свободу волі, й Він милосердний.

Можливо, знайдеться інша людина, котра стане хранителем. Але… Чи достатньо добре я пояснив вам, що означає стати хранителем? Чи усвідомлюєте ви, які це масштаби?

Алік знову заплющив очі й підвів обличчя до зоряного неба, пригадуючи цитату:

– «Мур воно мало великий і високий, мало дванадцять брам, а на брамах дванадцять янголів та ймення написані, а вони – імення дванадцятьох племен синів Ізраїля». Тепер розумієте? Одне з імен на брамі могло бути моїм ім'ям… Я мав бути янголом, що стереже одну з брам.

Старий замовк. Якийсь час панує тиша.

– На що ви, Аліку, розраховуєте? Що ми отак візьмемо і повіримо? – гмикає Йостек. – Теж собі придумали! Хранителі раси. Квантовий перехід! Та ви хоч маєте елементарне уявлення, що таке квантовий перехід? Ви фізику в інституті вчили? Ненавиджу, коли людям у голові вінегрет. Ненавиджу.

– Приймати мої слова чи не приймати – ваша справа, Йостеку. Я не Господь, я від вас віри не вимагаю. Я, може, й сам собі вже не дуже вірю. Я багато втратив. Багато що забув… Забув стільки, що починати все спочатку немає сил. Знаєте, в чому різниця між мною і вами, Йостеку?

Йостек мовчить, дивиться на Аліка спідлоба. Нарешті буркає:

– Ну, і в чому?

– Для вас буття вимірюється в кращому разі кількома десятиліттями. Я ж вибув із гри на тисячі, тисячі реінкарнацій. На так довго, що починаю осягати значення слова «назавжди».

Йостек мовчить, його щоки пашіють.

– Зубастік, а до нас як ти потрапив? – питається Лорна.

– Я молився до космічного Розуму, щоби мені було показано вихід із ситуації. І одного дня, коли я повіз у місто продавати рибок, я зустрів молодих людей. Думав, баптисти. Вони запросили мене на каву. Я невідь-чому погодився… Вони мені й розповіли про цей фестиваль, ще й дали запрошення з картою. Я зрозумів, що мої молитви були почуті. І просто скористався шансом утекти.

– Аліку, я зрозумів, у чому річ! Це дух академіка Вернадського опромінив вас єрусалимськими вібраціями через торсіонну гармату! – пирхає Йостек. – 3 вами точно чокнутись можна… Аліку, я вам при всіх серйозно кажу: ви – чокнутий.

– Я знаю, – каже Алік і допиває залишки холодної кави. Він хоче додати ще щось. Але надто довго не може підібрати слів. І тому просто мовчить.

Я щоранку прокидаюся о тій самій порі – коли ще сіро і вогко. Вчора ми лягли, здається, не раніше третьої, але все одно заснути зараз вже не зможу. Десь близько обіду мене розморить, і я посплю ще пару годинок.

Десь над ранок мені наснився сон, від якого почуваю себе загидженим. Як і всі сни, що приходили останнім часом, він був темним і важким, із гнітючим відчуттям безвиході. Я був не сам, зі мною був хтось мовчазний і молодий. Мені здалося, що ми – мешканці Парижа кінця 19-го століття, ймовірно богема. Поети. Або художники. Була ніч, мій мовчазний приятель у сюртуку завів мене в якийсь темний двір. Ми підійшли до якихось дверей, і товариш постукав. Двері трохи прочинилися, і пляма жовтого світла виповзла в довколишню пітьму. Я почувався вельми непевно в цьому районі. Товариш щось стиха проказав недобрій старій, котра не пустила нас далі порогу. Жінка кивнула і зникла. Знову вона з'явилася, штовхаючи поперед себе дівча років дванадцяти, у світлому платті, з розпущеним волоссям. Я хочу роздивитися обличчя дівчинки. Спершу воно виглядає симпатичним, та вже наступної миті складається таке враження, ніби дівча недоумкувате. Ми йдемо темним двором у стайню чи то, може, виходок. У тім приміщенні чомусь горить мутна електрична жарівка. Дівча стає переді мною на коліна, витягує з матні мого члена і бере його до рота. Я відчуваю її дрібні, рідкі, колючі зубки. Витягую члена з її губ і бачу, що з ним щось негаразд. Якийсь біло-сірий шанкер вкриває ледь не цілком головку. Мені стає огидно від місця, від дівчиська з дебілуватими очима, від самого себе. Дівчинка дивиться на мене знизу догори риб'ячими лупаками. Спересердя б'ю дівча по щоці долонею й виходжу.

Зараз, після сну, продовжую носити в серці почуття огиди до себе.

Вилажу із намету. Я спав цілу ніч сам, Віка так і не з'явилася. Небо сьогодні зовсім інше: затягнуте пеленою хмар. Здивовано глипаю на Жанну.

Не втямлю, чого це вона так рано прокинулась. Ладно я – у мене сни довбануті. А їй чого? Сидить біля погаслого вогнища, закутана в куртку з капюшоном. Капшук оторочений поганково-синюшним синтетичним пухом. Лице зібране у грудку болісних рисок, губи різко бліді. Мене від Жанни вивертає. Якийсь тухлий душок витає довкруж неї.

Жанна курить. Дивно, учора я не помічав її з цигаркою.

Раптом здогадуюся: вона спати й не лягала. Така змучена, чого не поспати? Що їй так муляє?

– Доброго ранку, – вітаюся я, ще й підіймаю долоню. Жанна злякано зиркає на руку, кутики рота здригаються і пробують прогнутися в посмішку. Кидаю погляд в імлу, понад пасмо. Жанна викликає у мене відчутний дискомфорт у грудях, наче звідти відкачують повітря. А ще – нудоту, цілком реальну нудоту, як при перших ознаках отруєння. Тому розчиняю це гнітюче відчуття у спогляданні холодного краєвиду.

Жанна дивиться на мене, але не бачить у мені, крім тривожної нудьги, більше нічого. Вона смокче сигарету, аж чути, як шкварчить сирий тютюн. Видно, почала палити зовсім недавно: затягується і тут же видихає.

Стягую светра, всідаюся навпроти Жанни. Вона кидає короткі погляди, не наважується глянути на мене прямо. Я не можу намацати зоровий контакт – все вона з'їжджає десь очима. Це дратує – складається враження, ніби вона чекає, коли я, нарешті, почну її принижувати. За такі нечестиві підозри хочеться від душі дати цій здохлячці по шиї.

– Як спалося? – питає Жанна. – Ти так рано прокинувся…

– Нормал спалося. Тільки миші товклися. Тебе миші не турбували?

Її рот знову здригається у посмішці, вона ховає погляд у ніжному шарі попелу в кам'яному колі ватри. Каміння обкопчене, присипане блідим пухом. Кілька каменів розкололися, зрадивши свої рожеві нутрощі.

Мовчимо. Я внюхуюся в запах вітру – теплого, але поривчастого.

На кінчик носа Жанні накочується велика крапля. Вона змахує сльозу (пальці тремтять) і продовжує нервово курити.

– Чого ти? Не плач…

Жанна все ще силується відшукати посмішку. Ця робота так перекошує їй обличчя, що страшно глянути. Сльози біжать вже по щоках. Жанна кидає недопалок у ватру, розмазує сльози по обличчю і голосно шльохає носом. Я підсідаю до неї ближче і беру за руку. Вона виривається, різко встає. Жанна здригається від плачу.

– Ти не зрозумієш, – харчить вона крізь схлипування. – Ви ніхто не зрозумієте…

Дівчина в пуховику розвертається і бреде в ліс.

На душі мені тоскно. Пощо було взагалі до неї чіплятись? Небо хмариться і хмариться. Червона шматина – прапор смертників – тріпоче під вітром.

Піду-но я в село, куплю молока.

Спускаюся з гір у Пйлипець. Ранкова вилазка – достойний спосіб позбутися мороку зі сну. Йду вздовж тихих різнобарвних наметів: «дзвіночків», «будиночків», стрілчастих, трикутних, конусоподібних – яких лише хочеш.

Вітаюся звіддаля з іншим раннім пташком – сивим бороданем. Волосся у хвіст, голий по пояс, з червоною хусткою на шиї. Босий, він сидить у позі лотоса й інтенсивно дихає животом. Він відповідає темним поглядом і знову зводить очі собі на кінчик носа.

Ненадійним, кам'янистим спуском йду-перестрибую через товсті коріння дерев. Збігаю до потічка, вже спітнілий, з провентильованими легенями. Чвакають важкі від роси черевики, обліплені насінням трав. По-ранковому холодно і по-пташиному щебетно.

Занурюю в потічок долоні й протираю ними шию, лице та під пахвами. Потічок зовсім мілкий, зате завширшки десь метрів п'ять. На інший берег проліг дерев'яний місток. За містком загорожа для сміття. Віднедавна на Шипоті почали стягувати екологічний збір.

З правого боку долинає гучний шум водоспаду. Перш ніж іти на село, лізу по протоптаній туристами стежині до падучої води.

Величне видовище. Абсолютно незалежне від тебе. Віє льодом і каменем. Дурість сну щезає зовсім.

У Пйлипці взяв у жінки, що верталася із Подобовця, півтора літра молока в капроновій пляшці. Скуштував – холодне, ситне.

Понад табором самогубців в'ється дим. Стегна ниють від швидкого підйому. Як високо ми забралися з наметами! Пітнію, мов коняка, а з потом виходять продукти розпаду амфе-таміну.

Наблизившись, помічаю Аліка. Видираюся на пагорб і падаю біля вогню. Вітаємося: добрий ранок – добрий ранок. Роззуваюся, скидаю промоклі наскрізь шкарпети й ставлю ноги ближче до полум'я. Шкіра на ступнях сира, побабчена.

Мовчимо. Потягую каву з молоком.

Кава з молоком на сніданок – щось особливе. Але, на відміну від тріади золотих С – cigar, cognac, chocolate – що визнано трьома піками смаку, пиття coffee with milk я вважаю чимось заледве не сакральним. У всякому випадку дуже інтимним. Кава з молоком ніколи не повторюється однаково – ти ніколи не здобудеш бажаного автоматизму. Крім того, кава з молоком не підпадає під диктат елітарності кавових зерен. Немає різниці, яку – натуральну чи розчинну – каву ти використовуєш, все одно отримаєш чудовий вранішній напій. Звичайно, є свої нюанси між кавою, приготованою з додаванням згущеного молока (грубі заводські вібрації), і кавою з натуральним молоком (прозоріше, тонкіше, спіри-туалістичніше).

З іншого боку, тільки зі згущеним молоком можна приготувати те, що я називаю «Ніч у Багдаді». До горнятка, наповненого чорною кавою, повільно ллється згущене молоко. Воно осідає на дні. Подається немішаним, у холодній кімнаті. Розбовтуєш ложечкою згущівку, і чорнота напою розвиднюється блідим світлом арабського світанку. (Лунає перший крик муедзина.)

– Жанни не бачив?

– Я? Ні. – Алік дивиться десь у далечінь. – А що?

– Та так. Зранку з нею хотів поговорити, вона тут сиділа. А підійшов, то вона втекла. Здається, навіть розплакалась.

Алік далі визирає на північ. Ми всі вичікуємо координаторів.

– У неї все біополе відмерло, тому й дуріє дівчисько. Мав би я тут рамочку свою, я би її швидко на ноги поставив…

Я хочу порозпитувати Аліка. Але мені нудно слухати про рутину цілителя, тому я зразу питаю, що в його житті траплялося ще такого вже геть незбагненного.

Алік надовго задумується.

– Був колись у мене один такий випадок у Ялті. Незбагненний, як ти кажеш, – повільно починає він. – Вертаємося з колегами на машині після зльоту екстрасенсів. А машина в нас – простий «москвич». І тут нас дві дівки якісь на вишневій «дев'ятці» обганяють. Ну, нас це заїло. Друг дає газу, але обігнати «дев'ятку» не може. І друг каже: «Ану, давай мотор мені розжени, треба баб обігнати». Я тільки почав на мотор екстрасенсорно діяти, як дівчата знову вириваються вперед. Тут уже стає зрозуміло, що ми маємо справу з відьмами. Теж, видно, на зліт приїжджали. Коли мені в голову приходить ідея: треба їм бензопровід перекрити. Я ефірною рукою р-раз – і «дев'ятці» бензин перекриваю. А вони взяли і поїхали далі. Отаке, Герман, було. Всяке бачив, але щоби без бензину машина їхала…

Ми сміємося. Звідкілясь знизу човгає Віка. Вона мерзлякувато обіймає себе обома руками. Еге ж, зранку в горах холодно.

Наближається. Зблизька видно, як вона запухла від сну. Сідає і, не спитавшись, гилить добрячий ковток із мого горнятка. Мимоволі кривлюся: а раптом у Віки гонорея чи щось в такому роді?

– Сушить? – запитую.

Вона киває. Подаю їй пляшку з водою зі струмка – нічого мені каву переводити. Віка жадібно п'є, примовляючи різні непристойності. Нарешті тамує спрагу, сідає лицем до вогню. Я підкидаю ще полінце.

– Яв Омара ночувала, то нічого?

– Це ти в мене питаєш? – уточнюю, припалюючи їй папіросу.

– А в кого ж?

– Ну, тоді гаразд. Тобто нічого. І як він тобі?

– Афіґґєнний мужик. Во-о-отакий, – показує великий палець.

– Заміж виходити не надумала?

– Іди знаєш куда?! – обурюється вона. – До нього сьогодні ґєрла приїхала… Омар сам із Пітєра, а ґєрла з Вільнюса.

Алік сміється.

– І шо, в шию надавали? – питаю.

– Нє. Вона нама-альна. Доросла тьотка, паше менеджер-кою у солідній канторі. Має двох дітей. Так що я в прольоті. Але все одно, класно погуляли.

Близько десятої з намету вилазять Йостек та Лорна. Мені навіть здалося, у них за ніч виникла певна близькість.

Розпогоджується. Веселі хмаринки віщують сонячний день. З'являється Жанна з оберемком галузок і порожніми очима.

Гадаю, пора би з'їсти щось суттєве. «Мівінку» якусь, абощо? Беруся готувати сніданок. Втім, ініціативу швидко перехоплюють Віка і – що дивно бачити – Йостек.

Лорна у своїй пуховій куртці, мов закам'яніла птиця, сидить навпочіпки й курить сигарету за сигаретою. Алік пішов скупатися на водоспад. А я чалапаю босий по хмиз. Мимоволі шукаю свіжих червоних шматинок. Ахой, коордінаторес!

Йостек має ґрунтовний запас вермішелі швидкого приготування. Тепер її можна готувати на різні смаки. До вже продемонстрованих мокрого та сухого способів уживання китайської локшини додаю третій – із консервою.

Як і попередні два, він по-даоськи простий. Вивалюю вміст консерви в миску, товчу суху «Мівіну» надрібно й сполучаю інгредієнти. Добре вимішую й додаю спеції за власним смаком. Виходить апетитно.

Целофанові упаковки з-під макаронів кидаємо до вогню. Також і маленькі пакетики з олією. її ніхто не їсть, не тільки я. Я знаю – це собачий жир. Собаки відразу асоціюються у мене з вовками, яких я бачу останнім часом скрізь.

Наївшись, знову почуваю любов до звірят і людей. Дивлюся, як смачно покурюють Віка і Йостек. Невинні втіхи молодих людей Лорна споглядає з роздратуванням.

З'являється Алік. На ріці він поголився і помив голову, від чого набрав благовидості. Віка не бариться накласти йому добрячу порцію даоських макаронів із кількою в томаті.

– А ти чого не їси? – питається співчутливо Алік у Жанни.

Справді, Жанна впродовж сніданку не поклала й крихти в рот.

– Я не хочу… Мене шось нудить… – кривиться вона.

Але під суворими поглядами компанії вона накладає собі в миску локші. Обережно цямкає. Раптом помічаю, що вся увага самогубців зосереджена на Жанні, на тому, як вона пробує втиснути в себе чергову ложку макаронів. Жанна це теж помічає і вже не може не їсти. її ж так усі попросили. Вона починає давитися сльозами і наминати макарони. Боже, на це гидко дивитися.

Її плечі здригаються від ридань, а з рота стирчить і випадає вермішель.

– Жанна, – м'яко питається Алік. – Що з тобою, сонечко?

– НІЧОГО! – вигукує вона і жбурляє миску в Аліка. Вона не плаче по-людськи, а скавчить. До Жанни підсідає Лорна. Обіймає одною рукою і починає щось шепотіти, ніжно гладити.

Алік знічено мовчить, він підбирає з трави негарно розкидані макарони з кількою. Всі інші теж мовчать. Вдають, наче нічого не сталося. Жанна й Лорна зникають у наметі.

Настає та мить на Шипоті, що находить стан, коли немає певності, чим би хотілось зайнятися. Може, сходити на водоспад, поплюскатися в «джакузі»? Чи піти он на ту полонину навпроти назбирати чорниць? Або взагалі, піти на цілий день у гори, підкорити оцей височенний підйом, що тільки здалеку видається простим і ненапруженим?

Всі ліниво лежать довкола вогню. Крізь м'яку пелену сонце гріє напрочуд ніжно. Під розсіяним світлом хочеться куняти, не до кінця поринаючи в сон… Плечі стають лінивими, руки важкими, злипаються очі.

– Ще по чайкові? – запитує Йостек, і Віка ствердно киває. Поки Йостек готує черговий казанок чаю, курці меланхолійно курять, некурящі смокчуть соломинки. Внизу, наскільки дозволяє зір, бачу – відбувається те саме, що й учора, й позавчора. Особливо ініціативні вже почали стандартні дії: хто пішов купатися, хто до лісу гратися. Основна ж маса народу поглинута почухруванням власних дуп і перевертанням з боку на бік біля своїх музичних скриньок. В когось лунає Jefferson Airplane. У нас про ранковий інцидент ніхто вже й не згадує. Все тихо, спокійно, аж наганяє лінь. Знову задумуюся – чим мали б займатися насельники табору самогубців? На думку першою спадає програма: чекати невідомих «координаторів», це заняття нескладне, і його легко можна поєднати з іншими. Оповідати історії. Mo', справді розговорити когось із присутніх? Та схоже, це діло більше для ночі, коли не видно лиця й можна розказувати так, ніби для себе. Можна гадати з приводу того, навіщо ми тут насправді опинилися. Теж заняття не з продуктивних. Утім, перевіримо:

– Лорна! – гукаю дияволицю. Вона підіймає очі.

– От ти учора так репетувала, щоб Алік розказував про своє життя. Ну, він розказав. А ти нахріна приперлася?

– Шоб такі пиздюки, як ти, не зайобували. Але бачу, помилилася.

От і поговорили. Йостек наливає мені в закіптюжене горнятко ще чаю. Він з Аліком і Віка мирно гомонять про біополя та різні цілительські прийомчики. Коли Йостек почав розказувати про те, що йому відомо про фестиваль, я присунувся до товариства.

– Взагалі-то, – каже Йостек, – я про це багато й не знаю. Так, читав на одному напівзакритому форумі в інтернеті, буцім жила собі одна дівчина, закохалася у хлопця. А він лохотрон-щиком виявився. У неї квартиру видурив, продав, попутно ще й дитину їй зробив, а сам утік. У дівчини з того всього стався викидень, і сама вона ледь у дурку не загриміла. Настільки було все безпросвітно, що одного похмурого дня дівчина вирішила покінчити із собою. Але якесь диво її від цього відвернуло і дівчина передумала кінчати самогубством. Натомість зайнялася мережевим маркетингом ув «Оріфлеймі» і досягла в цьому реалізації своїх мрій. Жартую. Але дівчина хоч і працювала в мережевому маркетингу, вдома займалася самовдосконаленням, читала Ошо, Лазарєва, практикувала очисні клізми, і в якийсь момент відчула, що у неї перед силою, яка її врятувала, є боржок, причому, поки вона працювала у косметичній мережі і принагідно чистила собі киш-ківник, набігли конкретні проценти, і взагалі, як каже мій товариш, тьотка відчула, що прийшло «врем'я піть Херши». Отож вона, щоби віддати цей борг, зібрала на природі групу людей, яким по життю довелося стикнутися з подібними кризами. Ця жінка спробувала допомогти їм. Роздуплити, як каже Лорна. І ходять чутки, це їй вдалося.

Самогубці уважно слухають, що оповідає цей білявчик. Йостек, користуючись нагодою, стає красномовнішим.

– Разом із однодумцями ця жінка взялася створити групи самопомочі. Я вам скажу, товариші, недурна була баба. Напевне, зналася на матпрограмуванні. Схема в неї була така. Ті люди, що успішно відбули фестиваль самогубців, теж повинні були викупити свій борг перед людиною, яка їм допомогла. Тобто вони, у свою чергу, на наступний рік мали зібрати ще по сім чоловік кожен і організувати такий фестиваль самопомочі вже десь у своїх краях. Але тут є один нюанс.

За моїми прикидами, тільки кожен сьомий зможе провести фестиваль самостійно. Для того треба мати неабиякі організаторські таланти, все-таки. І листи розіслати, і місце вибрати, і розмови провести. Але хоч би й кожен із учасників семінару, хто відчув поліпшення, дав обіцянку організувати такий фестиваль самостійно, тільки та людина, котрій це справді під силу, доводить почате до кінця. Розумієте, як хитро? Система не розростається в експоненційній прогресії, тому що всі ми різні, але деякі з нас подібні між собою.

– Хитро, – кажу я.

– Головне, принцип ви зрозуміли: якщо у всіх у головах ситуація поміняється на краще, наступного літа кожному з нас доведеться організувати власний фестиваль. Якщо не наступного, то ще колись. Рано чи пізно борг віддавати доведеться. А оскільки цей борг не перед якоюсь конкретною людиною, а щось більше, то я кажу на нього Борг – з великої літери Бе.

– А якщо не вдасться? – питає Алік. – Якщо я виявлюся тим поганим організатором?

– Я думаю, це не так важливо. Важливо, що ти пробував. Головне, ти чесно робиш найкраще, що і як тільки можеш. Саме тим віддається борг – твоїм старанням бути кращим.

У мене шкірою пробігають морозні дрижаки.

– Тобто нас зібрав тут невідомий, щоб виразити дяку тим, хто допоміг йому знову стати на ноги?

– Виходить, так.

– А ви не знаєте, Йостеку, що відбувалося на попередніх збіговиськах такого плану?

Йостек знизує плечима.

– Кажуть, було класно. Тріп-репорти з подібних фестивалів рідко публікуються відкрито, але я знаю, що система працює. Я читав, що з'їзди проходили під Донецьком, на Мангупі в Криму, на Зміїних Валах. Кажуть, десь під Вінницею, біля ставки Гітлера, пройшов потужний фестиваль. Про нього мені розповідали в особистій переписці. їхнім координатором був театральний режисер. Просто подарунок долі. Група займалася по Ґротовському. Розігрувалася семиденна психодрама за мотивами Апокаліпсису Івана Богослова. Оце, мабуть, потужна штука була. Та дівчина, з якою я по ай-сі-к'ю переписувався, казала, що це стало найсильнішим її переживанням за все свідоме життя. Уявіть собі, це написала наркоманка з восьмирічним стажем. Двічі лежала в дурці. А після фестивалю – преобразилася.

– Стала баптисткою? – іронізує Лорна.

– Не знаю. Може, й стала. Це її справа. Може, для тебе її слова нічого не значать, а я чомусь їй вірю. А ви як ставитеся до цього всього?

– Ну, якби я робив наше збіговисько, – каже Алік, – я обов'язково би включив у список заходів якісь катартичні процедури. Не можна ж отак людині з таким каменем на душі просто сидіти й чекати, поки прийде невідомо хто і робитиме із нами невідомо що. Ви погоджуєтеся, друзі?

«Друзі» кивають головами. Жанна, звертаю увагу, підсідає поближче до Йостека. Може, він їй сподобався?

– Я, коли в це діло, в екстрасенсорне поліз, багацько всякої літератури перелопатив. Я ж мусив усяке читати, і наукову, і популярну літературу. І от що б я включив у свою програму. Друзі, ви не знаєте, що таке шаманський екстаз? О, це могутня терапія духу. Я би знав, як допомогти іншим… Хе-хе, признаюся вам, колись я й сам думав влаштувати щось подібне: знаєте, зібрати людей, дати їм правильний настрій, провести з ними навчально-оздоровчі тренінґи…

– Ясно, – хмикає Йостек. – Хотіли собі секту організувати, так? Знаємо вас.

– Ну чому ви, Йостеку, такий гострий? Я ж не зробив Цього. Тим більше, зараз сам опинився в такому стані, що потребую допомоги від інших. Мені просто здається неправильним сидіти отак, склавши руки, чекати цих координаторів. Чому би нам справді не влаштувати сеанс шаманського зцілення?

Ближче підсідає також і Лорна.

– А шо це ше за байда? Ти шо, Зубастік, умієш це робити?

– Ну, а що там уміти? – знизує плечима Алік. – Я, правда, ніколи цього професійно не робив, пару раз хіба. Тому я нікого не закликаю. Навпаки, можу вас відрадити. Одна моя колега ще по заводу, хе-хе, такий психоз тим шаманським зціленням собі заробила, що ой-йой-ой. Тільки-тільки на зв'язок вийшла Шамбала, як санітари були вже тут як тут.

– І шо, упакували?

– Упакували. Але то негостра форма в неї була. Ін'єкція сульфазину, і по контактах. Хе-хе, як рукою знімає. А все тому, що робила без нагляду спеціаліста. А в нас спеціалістів такого профілю й немає. Це далі треба їхати. На Сибір, на Алтай. От там спеціалісти вищого класу. А ми що? Ми гречкосії, а не спеціалісти.

– Похуй, – каже Лорна. – Похуй спеціалісти. Я, наприклад, сильніше не тронуся. Я можу хоч зараз.

– Хоч зараз не вийде, тому що ти недавно поїла. Краще на повний шлунок не експериментувати.

– Ей, – Йостек із сумнівом дивиться на Лорну. – Ти що, дійсно хочеш робити це казна-шо? А якщо тобі стане ще гірше?

– Не сци, Геморойчик. Стане – то стане. Кожен рішає сам за себе, усьок?

Йостек важко зітхає.

– Розкажи нам ще шось, – озивається Віка. – Так цікаво!

– Ну, тоді слухайте, друзі, – каже Алік. – Сеансу боятися не треба. Якщо ми дійсно його будемо робити…

– Я готова, – впевнено повторює Лорна.

– …тоді ми повинні підготуватися. Але дозвольте, я вам трішки розкажу про саму терапію. Ви вже вибачте, що я не професіонал – поясню, як розумію. Отже, є у людини такий ресурс, що дає доступ до певного стану. Я називаю цей стан шаманським екстазом, або ясним розумом. Я придумав йому назву, коли сам пережив цей стан після смерті матері. А потім виявив, що багато хто подібний термін вже використовує. Воно й не дивно, все ж бо йде звідси, – Алік постукав себе по чолу, не знати що маючи на увазі. – Екстазу можна досягти багатьма шляхами. І танцем, і молитвою, і співом, і навіть через шок чи біль. Розумієте? Це дуже своєрідний, виразний стан. Не глюк, а ясність. Вона гоїть рани. Чим довше ти в ній перебуваєш, тим глибші рани можливо зцілити. Розумієте, друзі, зцілення себе – це наче приведення всіх частин себе до загальної згоди. Чи до спільного знаменника, Йостеку, якщо вам це милозвучніше.

– Так шо, проводимо сьогодні сеанс чи нє? – ставить Лорна питання руба. – Хто не сцить? Шо скажеш, Гемор?

– Я? Ні, ні. Я в це не вірю.

– А ти, замориш? – питає вона у Жанни. – Давай, не ламайся.

Жанна мнеться, але видно, що Лорні пощастить схилити дівчину.

– Давайте я теж спробую, – вирішую я.

– І я теж хочу, – каже за мною Віка. Алік дивиться на нас і ніби щось оцінює.

– Всім заразом не вийде. Будемо по черзі. Але майте на увазі таку річ. Хоч я буду працювати з кимсь одним, задіяними виявляться всі. Навіть ви, Йостеку. Шкода, правда, що ці слова ви зрозумієте лише в кінці. Проте доводжу це до вашого відома, друзі, щоби всі були готові до несподіванок.

Жанна зразу знебарвлюється, а Віка питає:

– А які можуть бути несподіванки? Алік бере у руки Вікину долоню й каже:

– Несподіванки можуть бути всякі, лапко. Наприклад, зрине на поверхню болючий спогад. Чи навіть цілий пласт спогадів. Або хтось із присутніх зрозуміє щось дуже важливе…, і на цьому фоні вирішить укошкати інших – за їхню, пробачте, туподоходячість. Між іншим, часто буває й таке, що зовнішній світ теж стає задіяним у сеанс. Тоді він своїми впливами доповнює наші внутрішні процеси. Зрештою, ще ж нічого не сталося.

Лорна іронічно гмикає. Алік продовжує:

– Неприємності можуть бути хіба тоді, коли людина перестане співпрацювати із силами, яким я вас представлю. Якщо людина повністю довіриться їм, відпустить себе, то все зайве й чужорідне, що сиділо в ній, вийде на чисту воду і зникне. Головне – повна, виняткова довіра до всього, що буде відбуватися. І не тільки зараз, але й далі… Багато далі…, Як співали в часи моєї юності, «єсть у революції начало, нєт у революції конца». Така от коротка викладка. Ніхто не передумав?

Начебто ніхто.

Але знов озивається Йостек.

– А вам не здається, шановний, що ви забагато берете на себе? Отак зразу – приїжджаєте сюди, починаєте нас грузити своїми історіями про всіляких екстрасенсів, про свою квантову місію во ім'я Небесного Єрусалиму. А на ранок вже, бачу, починаєте нами тут маніпулювати? Теж мені. А ви? – Йостек звертається чи то до мене, чи то до Віки з Жанною. – Ви всі отак берете йому й вірите. «Товаришу екстрасенсе, зціліть нас!»

– Чьо' ти розбушувався, Геморойчик? Засцав?

– Не засцав, а поостерігся. Я, дозвольте, скажу все, що я тут про декого думаю. Невже нікому не спадало на думку, що весь цей фестиваль – це формена западня? Може, це недобрі люди зібрали нас тут? Може, дехто вирішив, що раз він вже накинув на себе овечу шкіру, ніхто не здогадається про його наміри?

– Йостеку, думайте, що говорите…

– А ви не перебивайте! Не перебивайте. Дайте сказати. Може, декому тут подобається вдавати із себе гуру велемудрого? Може, йому цього в житті не вистачало і він використовує нас, щоби втілювати свої брудні фантазії? Хіба вам таке в голову не приходило?

Алік буряковіє.

– Браток, – озиваюся я. – Прикрий шторку. А то ж за базар відповідати доведеться…

– А ти не погрожуй. Дай сказати. На фестивалі кожен має право голосу.

– Тоді говори за себе.

– За себе і говорю, ясно тобі? – Йостек викинув руку з відстовбурченим вказівним пальцем. – Я цьому вашому екстрасенсові не довіряю. І добреньким я вас, Аліку, зовсім не вважаю, можете не прикидуватися.

– Звідки у вас, Йостеку, стільки злості?

– Звідки треба. Не прикидайтеся святеньким, шановний. Ми одне одного зовсім не знаємо. І я, приміром, навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді, а хто кого із себе корчить. Без образи, але то є так. А те, що тут дехто говорить, не дуже мене переконує. Весь цей шаманізм. Ці фокуси. Балаган. Не люблю балагану.

Йостек біліє, тільки шия вкривається червоними плямами. Алік розгублено водить риб'ячими очками і плямкає губками.

– Заперечувати – це ваше право… – кволо подає він голос. Йостек гмикає.

– …але все одно, радив би спершу спробувати самому, а вже тоді судити…

– Народ, – кажу я, – зам'яли. Гнилий базар. Шо кому не хавається, в того і проблеми. Хтось іде купатися на водоспад? Скупнемся, а там буде видно.

Але дівчата сидять, загіпнотизовані осідаючим жаром суперечки.

«Навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді…»

Віка, стара моя знайома Віка, відгукується йти зі мною. Лорна теж хоче на водоспад. Йостек киває: так, звичайно – і, погано вдаючи, ніби нічого не сталося, лізе в намет по рушник. Лорна скинула пуховик – ходить із цигаркою в руці, зиркає бісівськими очицями.

«Навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді…»

Лорна дивиться на Йостека (той підкреслено не бачить нікого, протирає окуляри) з насмішкуватою цікавістю. У неї вперше помічається хороший настрій. Вона підживлюється суперечками.

«…а кого із себе корчить».

Алік бурмоче, що піде в ліс, назбирає дрівець. Намагається дивитися повз тебе або в керунку дерев. Мовляв, справді, такий, знаєте, ліс цікавий, давно вже мріяв піти туди по хмиз. Після такої догани з боку Йостека мені й самому було б незатишно.

Лорна кличе Жанну йти з нами. Жанна ламається, як цілка. Саме так і не інакше: ламається, як цілка, я в тому ділі розбираюсь.

Врешті мені обридає дивитися на церемонію упрошування, я просто піддаюся імпульсу й збігаю донизу. За спиною Віка гукає зачекати її, але ноги несуть мене на якийсь фігвам, оббігаю його, перескакую через рівчак і, віддихуючись, озираюся. Збігає Віка. Бадьорим кроком скачуть Лорна, Йостек і Жанна.

Яке все-таки чудове місце – Шипіт.

На п'ятині землі, над урвищем – одна з найдавніших стоянок. Тут, між старими буками, зупиняються першопрохідці Шипота. Місцеві старожили відрізняються від залітних (як ото ми) птиць тим, що ставлять своє вогнище солідно та надовго. У них вважається хорошим тоном, коли багаття не гасне ні вдень, ні вночі, ані в найгіршу зливу. Бо куди йдуть свідомі хіпі, коли дощ заливає приватні багаттячка? Звичайно, до патріархів, набиратися розуму.

Також тут тулять свої типі симпатики червоношкірих. Сидять, вишивають бісером. Над всім цим ділом в'ється дим. Так мирно – замилуєшся. Не те, що мої кореші-чорнушники.

Схили урвища всипані ясним сухолистом. Спускаємося східцями до крикливої публіки внизу. Якісь голі дупи, шпана пузата. Побачили чужих – і кінець хіпуванню: ховаються за камені, закриваються рушниками. Смішно, шановні.

Я незворушно скидаю штани, майтки і першим заходжу у воду.

Віка з Лорною і Йостек теж з честю проходять випробування холодом. Йостек навіть пірнає з головою. Тільки Жанна, не побажавши скинути бодай гольфа, тримає в руках їхні речі, щоб не повимазувалися на мокрому брудному камені. Вона намагається не дивитися, як теліпаються мої яйця, коли я на протилежному березі роблю гімнастику, щоби зігрітися. Бісівська сила підштовхує мене, і я намагаюся перекричати водоспад.

– Жанна! ЖАННА!

Вона киває підборіддям: «Що треба?»

– Залазь! – кричу. – Попробуй! Це ж КАЙФ!

Йостек і Віка, у захваті від холоду, теж кличуть до води. Але марно: Жанна показує рукою, що в неї болить горло. Небо захмарене. Йду поруч із Йостеком. Не втримуюся, щоб не спитати:

– Чуєш, братуха? Занафіга ти так на старого накинувся?

– Я йому не довіряю, – коротко відповідає він. – А ти?

– Ну… а я, в принципі, так. Довіряю.

– По-моєму, – каже Йостек, – він просто не вміє відбирати зерна від полови. Не можна ж так безоглядно вірити у все підряд, як він розказував. Треба бодай мінімальний здоровий скепсис мати! Я з такими типами знайомий. Коли людина перестає відрізняти, де справжнє життя, а де її фантазії, тоді й починаються всі ці сеанси, екстрасенси. З'являються всякі таємні співдружності меча та орала. – Йостек гмикає. – Не люблю я таких. З таким діагнозом.

Приходимо на стоянку. Знічев'я вирішую махнути в ліс.

– Ти куди? – питає мене Йостек.

Я показую йому рукою вигин гори, схожий на жіноче стегно. Йостек визивається йти зі мною. У мене язик не повертається заперечити, хоч я й потребую зараз самотності. А Йостек хоче не так поговорити, як потріпатися. Починаю шкодувати, що не відмовив йому. Такий як почне лялякати, потім фіг зупиниш.

– Слухай, чувак, – він звертається до мене «чувак», тому що я назвав його «братком», тепер хоче не підвести довіру, здаватися «своїм». Інтелігенція, бляха. – Слухай, чувак, тут такі люди зібралися, психи натуральні, тобі не здається? Не знаю, ти мені нормальним видаєшся, ну і ще Віка. Віці я чомусь довіряю.

– А вона тобі щось розказувала? – питаюся.

– Та… Про свого бойфренда. Того, що в космос зібрався. А ще, як вона у поїзді в параші вени собі перерізала.

– У поїзді?

– А ти не знав? Вона від цього психа втекла, сіла на поїзд додому. І в поїзді з нею стався припадок. їй здавалося, ніби той Вітас теж сів на поїзд і йде по вагонах за нею. Замкнулася в туалеті й перерізала вену. Але її знайшли. – Йостек запнувся. – Вона тобі цього не розказувала?

Я заперечливо мотаю головою, але показую розповідати далі.

– Ну, я не знаю, я чомусь їй вірю, – каже він. – Не схожа вона на фантазерку. Вона розповіла, що втратила свідомість, а душа її повисла над тілом. І вона бачила, як хтось випадково зазирнув у туалет і застав її там, непритомну, в кров'ярі. Віка каже, що це був її ангел-хоронитель. Ця людина була копією її самої.

– Ангел хоронитель у вигляді її самої?

– Так, її ангел-хоронитель.

Я пробую втриматися від посмішки. Чому, на бога, Йостек не довіряє Алікові, зате вірить недолугим байкам дівчиська, яке ледве читає по складах?

– М-м-м. Це серйозно, – кажу я, думаючи про своє.

– Звичайно, серйозно. – Йостек сприймає мій тон як згоду. – Але ми – її підтримка. Он, бачиш, Жанні теж погано, але її підтримує Лорна. Я думаю, це правильно. Ми повинні підтримувати одне одного, раз ми вже тут. Повинні підтримувати, а не розказувати історії про те, як зійде янгол з небес із мієлофоном на голові.

– Ти правий, – бурмочу я. – Повинні помагати одне одному… – від згадки про Лорну чомусь бачу доволі дику картинку, сам не знаю, відкіль воно взялося. Бачу, як Жанна і Лорна лежать голі в наметі кольору жовтка і гладять одна одну в різних місцях. У них пальці ковзкі від запашних секрецій.

Ще трохи підіймаємося вгору, поки Йостек не пропонує перепочити.

– Оцей випадок із Вікою та її другом, – каже він, – це ж типовий приклад зомбування. Ти не зауважив, як Віка вдивляється у людей, які до нас наближаються? Я її спитав, чому вона так мружиться. А вона відповіла, що хоче здалеку побачити, якщо до неї буде наближатися цей її маніяк, Вітас. Уяви, вона навіть тут боїться його. Уявляєш, який це гіпноз?

Киваю головою. Йостек говорить про ці речі толково: схоже, непогано розбирається в темі.

– А ти шо, – питаю, – зомбуванням займаєшся?

– Та ні, просто цікавився свого часу. Потрібно було одну людину захистити від іншої. Розумієш, така ситуація в мене склалася. Або бери підіймай магічні трактати, чіпляй на стіну обереги, амулети. Або підходь до цього зі скепсисом, по-науковому. Ну, я й вирішив підійти зі скепсисом. Мені, Герма-не, жити легше тоді, коли розумію, що робиться. Я фізик за освітою. Фізика дає мені силу і розуміння. Вона захищає мене.

– Від чого?

– Та хоч би від таких, як Алік.

– Та що ти в того Аліка вчепився? – зриваюся я. – Старий Богу душу винний, а ти його ледь не сатаністом називаєш!

– Ну, з такими завжди краще жорсткішим бути. Тоді не нашкодять. Самі будуть боятися. Та тут навіть не в Алікові справа. Це хвороба – все те, що він говорить. Хвороба. Не він винний, а хвороба. Але він цю свою хворобу розносить, тому я мушу берегти себе і захищати тих, хто мені дорогий.

– Гаразд, – кажу, – а оту людину, яку ти хотів захистити, ти захистив?

Йостек стискає губи і заперечливо махає головою.

– Ні, не встиг. Тому я тут.

Над горами громадяться темні хмари. Я думав після прогулянки ще раз піти скупнутися, але холодний вітер відраджує від запланованого.

Алік сидить біля вогню і про щось зосереджено розповідає дівчатам. Я підходжу. Йостек, без видимої охоти, підходить теж.

– Значить, мені потрібен бубон і металева банка із чимось сипким. З піском, з крупою може бути…

– Я вже принесла, – каже Віка і показує на растаманський бубон, що лежить біля намету.

– Добре. Дримбу я маю. Зараз ми визначимо, хто буде першим, – Алік тримає в руках чорний мішечок із грубої тканини. – Один із камінців помічений. Тягніть!

Лорна, Жанна, Віка витягують з торбинки по пласкому камінчику. Я теж беру собі один, але не бачу ніякої помітки, хіба що цю маленьку виїмку.

– Йостек, а ви? – питає Алік з-за плечей дівчат. Йостек біля вогню старанно вишаровує казанок і тільки

відмахується. Я бачу, потай він спостерігає за Аліковими діями.

– Ой, у мене, певно, помітка, – озивається Віка, тримаючи камінчик на долоні. – Білий хрестик вибитий, правильно?

– Дай подивлюся, – лізе своїми в'юнкими пальцями Лорна. – Зубастік, це руна якась, та? Я знаю, ця руна значить нещастя!

– Ні, це просто хрестик, – пояснює Алік. – Що ж, Віка, ти не передумала?

Віка сідає на землю і думає. Раніше я не бачив, аби люди, для того щоб подумати, так конкретно діяли. Віка тре чоло, і я знаю, що так вона думає.

– Ну, я готова. Напевно. Тобто напевно, точно готова.

– Напевно чи точно?

– Напевно, та. Я не знаю… Та.

Віка трохи стривожена, вона роззирається навкруги і вдивляється напружено в постаті людей унизу.

Алік розсаджує нас на невитоптаній траві неподалік від наметів і примовляє:

– Ви будете спостерігати за тим, що відбувається. Ви – не просто глядачі. Ви невід'ємна частина містерії. З вами теж буде відбуватися подорож. І з Йостековою душею теж, – каже Алік тихо, ніби по секрету. – Його душа зараз теж тут, хоч він і не показує виду. – Алік підморгує. – Герман, принеси якісь дві миски. І пляшку з водою візьмеш? Дівчата, дайте мені закурити.

Коли я повертаюся, Алік сидить по-турецьки з незапаленою «Примою» без фільтра. Навпроти нього Віка. Теж із цигаркою. Сідаю біля дівчат. Віка знервована, погойдується взад-уперед, тре пальці, тре шию під нашийником. Кидає погляди на мене, але щось пригадує собі й відводить очі. Алік закурює сигарету. Він розслаблений.

– Як тебе звати повністю?

– Хантирбиєва Вікторія Миколаївна.

– А церковне ім'я маєш?

– Віра.

– Віра – гарне ім'я. Віра допомагає людині жити. Ти не любиш, коли тебе називають Вірою?

– Нє-а, воно мені не подобається.

– Чому?

– Коли я мала дев'ять років, я захворіла на запалення. Тоді я жила у бабусі в Криму. Вона боялася, що я помру. Я дуже довго лежала в гарячці, і мене охрестили. І назвали Вірою… А чо' ти питаєш, чи я християнка?

– Я мушу знати можливу реакцію на шаманські сили, які прийдуть до тебе. Християни, навіть непрактикуючі, мають деякі психологічні складнощі. Тому питаю.

– Ну… – Віка поправляє пасмо волосся, чорного як смола. Дивиться вбік, потім на мене. Я підбадьорливо киваю. – Ну… я нє. Бабка православна… мамка православна… вобше вся сім'я православна. А я нє. Ми з Вітасом, – Віка поправила нашийник, що мовби став тіснішим, – ми з Вітасом займалися магією. Я боюся, що Бог мені не простив цього. Тому я не вірю в Нього.

– Віка, розкажи пару слів про Вітаса, – каже Алік і бере до рук бляшанку з кавою. У нешвидкому темпі він ритмічно потрушує неповну бляшанку, і сухий, сипкий звук стає фоном бесіди.

– Ну, я вже все розказувала вам. – Віка озирається. – Може, давай вже сеанс проводь?… Шо ти все питаєш?

– Я допомагаю тобі й собі зібратися з думками. Вважай, що ми вже почали. Скажи, Віка, ти в Криму жила біля моря?

– Та.

– Ти пам'ятаєш, як ти лежала на сонячному пляжі? Дивилася на хвилі?

– Ну… та.

– Віка… Мені важливо, щоб ти згадала одну річ. Коли ти лежиш на пляжі, гріє сонце, шумлять хвилі, точно як зараз, чи ти пам'ятаєш, як блищить сонце на воді?

– Та…

– Ти пам'ятаєш блиск сонця на морі. Ти пам'ятаєш запах моря?

– Та…

– Віка, ми зараз на пустельному пляжі. І море шумить так само, як тоді, у дитинстві. І сонце гріє руки, обличчя, зігріває ціле тіло, як тоді, у дитинстві. І хвилі, одна за одною, накочуються і шумлять… накочуються… і шумлять… ти чуєш цей шум хвиль, Віка?

– Та…

– Ти не сама на цьому пляжі. З тобою завжди буде мій голос. Він буде додавати тобі впевненості й сили, що б не діялось.

– Що б не діялось…

– Що б не діялось, Віка, мій голос буде додавати тобі впевненості й сили. Подивися навколо. Цей безлюдний берег… цей шум хвиль… вони стають дедалі чіткішими. Віка, перед тобою стоїть дзеркало душі. Поглянь у нього.

– Я не можу. Мої очі закочуються. Вони не хочуть дивитися в нього.

– Розплющ очі. Поглянь у дзеркало.

– Я бачу туман…

– Дивися глибше.

– Я бачу… собаку. Бездомного собаку, якого всі гонять від себе. О Боже, він потворний. Він гниє. Живцем гниє.

– Він живий?

– Та. Він задихається. Його очі скаламутніли.

– Що ти відчуваєш, коли дивишся на нього?

– Страх… жаль… відразу… удушшя… Його нашийник душить мене.

– Ти пам'ятаєш, хто тобі надів цього нашийника?

– Вітас. Він десь поруч. Він прив'язував мене до батареї, як собаку… Цей собака – це я.

– Це було насправді чи це порівняння? З нашийником і батареєю?

– Насправді.

– Віка! Наберися мужності й подивись у дзеркало душі знову. Ти бачиш там Вітаса?

– Боже… Бачу. І він бачить мене. Він живий. О Боже, він шукає мене, Боже, він вже так близько…

– Віка, слухай мій голос. Вітас усередині дзеркала. Він у Задзеркаллі. Не назовні, він у тобі. Він гниє у тобі. Ти чуєш сморід? Сморід гниття?

– Та-а-а…

– Це гниє у тобі Вітас.

– Він хоче мене забрати із собою… туди… Не віддавайте мене йому! Не віддавайте! Хоч хтось, прийдіть сюди!

– Віка… Мій голос додає тобі впевненості. Ти стаєш хоробрішою, сильнішою. Ти мусиш сам на сам вистояти проти Вітаса. Це Вітас хоче, аби ти покінчила з собою?

– …у мене рак душі. О Боже, я приречена.

– Віка, послухай, це Вітас хоче, аби ти покінчила із собою? Так чи ні?

– Ні, це не Вітас… У Вітаса теж рак душі. Його кров болить мені.

– Хто стоїть за Вітасом, ти бачиш у дзеркалі?

– Я бачу туман… бачу Вітаса… на ньому таке… за нього вчепилася якась істота. Вона схожа, мабуть, на гієну. У неї замість шкіри опариші, а замість очей гнояки. Я зрозуміла: це її Вітас хотів повторити у своїх чучелах. Він сам не знав, звідки цей образ. Господи, я пропаща, я вся в опаришах… я гнию, я розсипаюся…

– Віка, це демон із темних світів. Це він поїдає твою душу. Ти чуєш мій голос, і він дає тобі силу. Підкорися моєму голосу, він проведе тебе через усі небезпеки. Демон смокче з тебе страх, він живиться ним. Якщо страх помре, демон навіки відчепиться від тебе й від Вітаса, де б він не був. Ти чуєш мій голос?

– Я гнию… гниття… мені пече… це пекло… Мені звідси не вибратися… Я була тут у снах. Я тут вже давно. І мені тут залишатися навіки…

– Якщо ти будеш слухати мене, ти виберешся назад, на світло. Мої слова ідуть у самі глибини твого «я». Віка, твоє гниття пришвидшується.

– Ні, ні, нетреба!…

– Гниття пришвидшується. Придивися до нього. Гниття – це тільки гниття. Ти мужня, ти можеш поглянути на гниття. Воно частина світу. Частина колообігу природи.

– Я не можу… я гнию живцем!

– Дивися на гниття відсторонено. Ти не є тим, що гниє. Ти є тим, що спостерігає гниття. Ти відсторонено спостерігаєш, як…

– Ріки гною, гною і крові… я не можу тут бути…

– Відсторонено спостерігаєш, як протікають ріки крові та гною. Вони просто частина світу.

– Я розсипаюся, врятуйте мене хто-небудь… Господи, врятуй мене…

– Слухай мій голос! Ти не є тим, що розсипається. Ти те, що спостерігає за розсипанням.

– Я майже вся згнила, я купа гною, я лайно! Я гній і кров! Я гидота гидот!

– Гниття підходить до завершення, але ти не лайно. Ти є те, що спостерігає лайно. Ти є те, що спостерігає гидоту гидот.

– Від мене тільки пил… Сухий пил…

– Ти є те, що спостерігає пил…

– Я ніщо… Я ніщо… мене… нема… АМЕНЕНЕМА!…

– Ти є те, що спостерігає свою відсутність.

– АМЕНЕНЕМА!!! АМЕНЕНЕМА!!!

– Ти сягла дна дзеркала душі. Ти є те, що є, і те, чого нема. Ти не є ніщо, і ти не є щось. Ти не є десь, і ти не є ніде. Тепер скажи: «Я є».

– Я… є… Я… є… Я… є…

– Скажи: «Я є. Я є воля».

– Я є… Я є воля…

– Скажи це впевнено! Вслухайся у значення цих слів і скажи це впевнено.

– Я є. Я є воля. Я є… Я є воля… Я є! Я є воля!

– Перед тобою нескінченний порожній простір. Він не має кольору. Він не має форми.

– Так. Я бачу його.

– Простір заповнюється безколірним сяйвом…

– Я бачу це безколірне сяйво.

– Безколірне сяйво стає темрявою. Темрява густішає. Зараз ти дивишся зсередини на заплющені повіки. Перш ніж ти розплющиш їх, я дам тобі нове ім'я. Воно поведе тебе по життю і буде давати силу та хоробрість. Тепер ти сильна, безстрашна істота, яка сама будує своє життя. Ти наповнюєшся енергією. Могутній приплив енергії й радості… Тебе переповнює спокійна радість і сила… Ти є та, що померла і народилася. Твоє нове ім'я, о безстрашна, я беру із санскриту. Це дуже давня мова, о безстрашна. Таких, як ти, в Індії називали «героями». І на санскриті це звучало, крикнемо хором: Vira.

– Віра!

– Звучало: Vira!

– Віра!

– Всі хором: Vira!

– Віра!

– Віра, ти сила і безстрашшя! Ти впевненість і чистота. Розплющ очі!

Я розплющую очі, і світ обдає мене з ніг до голови яскравим полум'ям зелені. Я бачу все крізь легке марево. Небо. Дерева. Все у легкому тумані, який я бачила у нескінченному порожньому просторі.

Навпроти мене сидить… пробую підібрати влучне ім'я… згадала – Алік. Він посміхається.

– Віра – шепочу я. На санскриті так називали героїв. – Я Віра, чуєте?

Я озираюся навколо. Бачу зачудовані, аж витягнуті від здивування обличчя Жанни, Лорни. Навіть похмуре, сплюснуте обличчя Германа розтягнулося під вагою відвислої щелепи. Я опускаю погляд і бачу, що зовсім гола – зовсім гола, в чім мати народила.

«В чім мати народила», – думаю я. Моя середина спокійна, як ніколи. Воїтельці без різниці, гола вона чи одягнута. Срібна паволока, яку я бачила у безмежному порожньому просторі, зараз тут, перед очима. І вона робить світ святковим.

– Дивіться, – каже Алік тим, хто навколо. – Вона навіть в йогічній асані сидить, яка називається «позою героя»!

Я посміхаюся йому. Його дитячій радості. Моя рука сама торкається шиї і не може там віднайти чогось.

– Це шукаєш? – показує Герман. В його руці нашийник. Мені хочеться забрати нашийник назад. Я знаю, що мені по-справжньому хочеться зробити з ним: закопати в землю десь У лісі, глибоко-глибоко. Мій погляд опускається нижче, я вся така плавна, як у дитинстві, коли бавилась у балет.

– Він душив тебе, і ти скинула його, – каже Герман. – Твоє обличчя було аж посиніло!

– А коли ти скинула його, то почала роздягатися, – каже Жанна. – Ось твій одяг.

– А потім ти виригала оце, – додає тихо Лорна, очі в неї круглі и величезні. Я дивлюся, куди показує Лорна, а показує вона на дві миски, з яких ми їмо. Вони заповнені якоюсь гидотою.

– Я виригала це? Не може бути!

– Бля буду, – шепоче Лорна, і в її голосі я чую захоплення. Краєм ока я заглядаю до мисок. У першій живий клубок заслинених спагеті. У другій – жовта юха впереміш із піною і кров'ю.

– Це дійсно я виригала?

– Це аскариди, – каже Лорна.

– Ні. Це душа Вітаса вийшла з тебе, – каже Алік. – Кинь сама ту гидь до вогню.

Я беру дві миски і граційно рушаю до багаття, біля якого сидить, витріщившись на мене, очкарик Йостек. Виливаю жовч у вогонь. Кидаю клубок глистів у вогонь. Вогонь шипить і поглинає.

Сідаю біля вогню і просто дивлюся в нього. Мої нутрощі світяться зсередини. Кожна моя клітинка ніби наповнюється чистим повітрям. Не хочеться робити нічого іншого, тільки сидіти біля вогню і всотувати його тепло й світло. Хтось накидає мені на спину куртку. А я дивлюсь і дивлюсь у вогонь.

До ватри підсідають мовчазні дівчата й хлопці. Алік сідає поруч на ковбичку і каже стиха Германові щось типу: може, будемо їсти? Той бурчить, що не голодний. Я відчуваю, що в Германа великий тягар на плечах.

– Германе, ти ж брехав мені тоді, правда? Ти ж не гінеколог. Навіщо ти мені брехав?

Герман опускає голову між коліна, щось тре на шкарах.

– Розкажи, чому ти такий пригнічений?

Він підіймає на мене очі, дивиться вбивчим поглядом. Потім ніби нагадує собі, де він і хто він, і гмикає. Знову ховає голову, хитає нею, ніби насилу сміється з несмішного жарту.

– Геро, не тримай це у собі, – каже стиха Алік. – Я бачу над тобою темну пляму. Вона схожа на великого зубатого сома. Він чорний. Розкажи, що це за чорна риба?

– Чорна риба? – перепитує Герман. Натужно сміється. Я відчуваю, зараз йому самотньо, як ніколи. Його лице набирає виразу, ніби він ось-ось або чхне, або розсміється… або розплачеться.

– Ви, блядь, подуріли… Чорна риба, блядь… – Герман рвучко встає, різкими рухами затягує шнурки на бєрцах, накидає на плече шкірянку і без жодного слова йде в напрямку лісу. Лискучий ланцюг біля пояса гучно бряжчить.

– Геро, зажди! – гукає йому Алік. – Нам не варто зараз розходитись! Можливо, сеанс іще триває!

Не обертаючись, Герман відмахується. Великими кроками він чалапає до потічка і далі бреде по воді, вгору за течією, поки ми не втрачаємо його з очей. Відриваю погляд від місця, де ще ніби висить у повітрі силует Германа, і стикаюся поглядом з Йостеком. Я кажу йому поглядом, що мені зараз охота зробити з ним. Йостек стидливо ховає очі.

Нарешті я почуваю себе жінкою, яку ніхто не смикає за поводок. Яка ходить, де хоче. Я почуваю себе так, ніби мені все дозволено. Я можу підійти до будь-якого хлопа на цій галявині й виграти його. Мене ніщо не стримує. Я проста, як природа. Я вільна, як природа. Це здається мені смішним.

– Я і є природа, дурненькі, – кажу зі сміхом. Пояснюю їм, як маленьким діткам: – Я, розумієте? Я. Це і є – природа!

Вони дивляться на мене переляканими очима. Вони сковані своїм страхом перед власною природою.

– Я і є природа! – вигукую я. Мені радісно й просторо. Я задираю голову до захмареного неба і голосно, щоб усі почули, кричу: – Я ПРИРОДА!

Цей раптовий вереск «Я природа!» сягає моїх вух і мовби добуває зі сну, в якому я плаваю після шаманського експерименту. Виявляється, я зараз іду вгору по ледь помітній стежині, протоптаній пастухами та лісорубами серед сушняку й прогнилих колод. Дно лісу завалене блідим гілляччям та чорною корою, сьогодні ліс відчужений, негостинний.

Тепер рухаюся вздовж смуги лісоповалу, наді мною відкритий простір. Ясне світло зверху в поєднанні з негостинним лісом поряд створює ефект похмурості. Просуваюся сосновим молодняком. Насадження, в якому листяні дерева трапляються тільки де-не-де, клином врізається у буковий масив. Мені глицеві ліси завжди здавалися суворими. Певне, через контрасти – то вони темні й непролазні, то прозорі, сухі й сонні. Стовбури сосен руді, лускаті. Високо над головою погляд натикається на їхні всохлі оцупки. Сосни хизуються своїми розкішними кронами хіба перед вітрами та птахами, але не звертають уваги на мешканців найнижчого ярусу.

Переміна середовища трохи допомогла моєму мозкові впоратися з навалою емоцій і спогадів, що накотилися під час Алікових біснувань. Жанна, Лорна – вони, я встиг помітити, теж дістали якісь свої переживання, щось у їхніх душах зринало на поверхню, а я не впевнений, що з ден душ підіймається добре, світле й достойне бути вічним. Після сеансу картини того одеського вечора в кіоску раз по раз поставали перед очима. Аліковий голос, усі ці шаманські фішки кидали мене в нервовий дрож. Та й зараз я відчуваю посмикування у ліктях, грудях, у паху, в ногах. Подібний ефект на мене був справив хіба спіритичний сеанс із духом покійного Джона Беленса. Тоді я насправді переконався, що такі речі існують. А це неслабо б'є по психіці.

Роблю нескладні маневри вгору-вниз, не виходячи на хребет. Рухаюсь під покрівлею лісу, за звичкою шукаю очима якісь гриби. Знайшов одного білого і тепер несу його, як талісман. Загалом маю намір вийти на Шипіт з іншого боку – взяти його своїм маршрутом у кільце.

Ступаю на невеличку, більш-менш пласку галявину. Посутенішало, це за хмарами сховалося сонце. Озираюся.

Похолодало. Розтираю вкриті сиротами передрамення. Волосся на руках напружене, прямо як шерсть. Несамохіть принюхуюся до повітря, мені вже хочеться додому, до рідних самогубців, хоча годину тому я втікав від цих придурків світ за очі. Стискаю гриба, ніби це моя остання надія на зв'язок зі світом (не знаю, звідкіля такі фатальні думки). Але от прийду я назад у табір, і кому я там зможу радісно похвалитися, якого я знайшов гарного гриба? Мені стає нестерпно шкода себе.

– Забий, мудак, – кажу собі. Бля, куди я заліз, скажіть мені хто-небудь?

Якась балка. Не знаю, може, й неправильно звати це балкою. Прорізане потоками русло потічка, тепер безводне, сухе й кам'янисте. Скелясте дно забите товстими деревами, наполовину видертими із землі. Масивні камені оброслі мохом. У сутінках, що настали так зненацька, ці брили справляють холодний візуальний ефект. Все об'ємне та нерухоме. І як тихо…

Повертаюся, починаю підйом, заважає сила тяжіння.

Ось бачу: між камінням буяє трава. Над головою темніють смереки. Вже кілька разів я встиг поміняти думку щодо того, скільки часу до настання справжньої темряви. Навіть змирився з тим, що в разі чого доведеться перекимарити десь на каменях. Але не тут, серед вітролому, від хащів якого паморочиться в голові. Не серед цієї мертвотної, могильної тиші.

Я вийшов на лісову просіку, метрів сім завширш. Минаю пару викорчуваних пнів, вони геть обросли довкола травою. Спиняюся біля одного і знову не збагну, чого мені не йметься. Надто нерухомі ці дерев'яки. Викорчі обліплені землею. Коріння нетовсте, стовбури тонкуваті – молодняк.

Дивлюся вперед, чи видно там просвіт. За моїми підрахунками, я скоро вийду на стежку, якою ходять на гору Стій.

Але замість стежки бачу щось неадекватне. Посеред просіки стоїть похмура кам'яна маса. Кліпаю очима. Примари в горах – відома справа. Та ні, блядь, стоїть собі й далі.