Трохи пітьми

Кам'яний курган із навалених брил. Такі, здається, називаються дольменами. Тільки дольмен – це така кам'яна коробка, а переді мною просто купа наваленого каміння, мегаліт. Це виразно рукотворна конструкція: надто струнка. Метрів сім, а то й десять заввишки. Я здригаюся від холоду, що став відчуватися ще гостріше. Кам'яна споруда нависає наді мною. Я повільно наближаюся до неї. Повітря довкола помітно густішає.

Озираюся, і мене ошпарює перестрах. Невідь-звідки, ніби з трави, вискакує зграя сірих вовків. Дрібно-дрібно, пригинаючи морди до землі, вони стеляться, крадуться до мене.

Перша дія – кидаюся бігти до каменища. Вовки теж зриваються на рівні. На бігу оглядаюся й терпну від вигляду жовтооких сіроманців. Вдаряє думка, що все це відбувається насправді, і я чимдуж біжу до каменів. Відстань між мною й вовками скорочується так швидко, що я просто автоматично дію, як потрібно у смертельній ситуації. З розмаху вискакую на шмат породи, раз, два, вище, вище, деруся на самісінький верх кургану. Погляд униз – худющі, схожі на собак гірчичної масті потвори. Одно видряпується на камінь, і – я не вірю власним очам! – вилазить вище і вище сливе по вертикалі… За ним пнуться наступні. Жовті блимавки, роззявлені пащі. Вовки шкірять ікла.

Тільки-но перший намагається дістати моєї ноги, я зо всієї сили б'ю ногою у важкому ботку по його пласкій черепушці. Вовк шкереберть летить донизу, збиває за собою ще пару сірих, вони скавчать. Повертаюся до них спиною, чіпляюся за камінь, сухого листя й букових горішків. І весняного намулу. Розслаблююся, відпускаю з обіймів шмат скелі. Розумію, що здатен стояти на рівних ногах. Навіть пострибав на місці, перевірив, чи не провалиться піді мною земля. Це річище, звідки я почав був вибиратись.

Мене осяює геніальна ідея: треба негайно уябувати звідси! Чимдуж ломлюся вбік, чвалом через жереп та косодеревину, й не зупиняюся, аж поки не вибираюся на полонину. Біжу, притискаючи до грудей білого гриба, біжу, ледь не падаю – полонина завширшки з футбольне поле – заки не наскакую на вузький плай. Рідна стежка! Рідна стежка! Ноги самі впізнають її, я стрімголов злітаю вниз, вниз, вниз.

Ще здалеку бачу затишне світло ватри. Воно додає мені наснаги, і я буквально спурхую на наш горбок. У самогубців атмосфера спокійна. Алік порається біля казанка, Віка з Йостеком миють посуд, а Жанна з Лорною мирно гомонять. Вриваюся в цей затишок, ніби в церкву. Падаю біля вогню і кілька хвилин хапаю ротом повітря, відновлюючи нормальний ритм дихання.

– Як ти? – озивається Віка. Вона вже одягнулася, і навіть помила голову. Від її ще вогкого волосся лине п'янкий аромат шампуню. Неможливо не зауважити в ній великих перемін.

– Це тобі, – кажу і простягаю їй гриба. Правда, заки я відбивався від вовків і біг, він втратив трохи імпозантності. Ну й хулі. Любиш мене – люби й мою парасолю.

– Дякую, – Віка бере з моїх рук гриба й цілує мене в щоку, а потім міцно обіймає.

Лорна (зараз вона видається такою доброю, зараз усі видаються такими добрими) подає мені миску з гречаною кашею впереміш з тушонкою і чисту ложку. Я вдячно приймаю цей прояв людяності, але так часто верну голову, аби зиркнути на ліс, що вона не витримує:

– Ти, блядь, або їж, або йди ше побігай. Зайчик, блядь, побігайчик. Ми тут без тебе мусили з панками базарити. Суки, блядь, хтіли нас звідси нахуй виселити. Нормально, та?

Безтілесний голос з-за плеча промовляє: «Це їхня святиня».

Зиркаю через плече і бачу… замість вовків… сім чи вісім викорчуваних пеньків, які хтось склав біля підніжжя кургану…

Кургану?

Насправді я тулюся, буквально прикипів до каменя, вгрузлого посеред балки. Піді мною ще пара каменюк, які формують щось на кшталт порогів. Навкруг трухляве галуззя. Повно сухого листя й букових горішків. І весняного намулу. Розслаблююся, відпускаю з обіймів шмат скелі. Розумію, що здатен стояти на рівних ногах. Навіть пострибав на місці, перевірив, чи не провалиться піді мною земля. Це річище, звідки я почав був вибиратись.

Мене осяює геніальна ідея: треба негайно уябувати звідси! Чимдуж ломлюся вбік, чвалом через жереп та косодеревину, й не зупиняюся, аж поки не вибираюся на полонину. Біжу, притискаючи до грудей білого гриба, біжу, ледь не падаю – полонина завширшки з футбольне поле – заки не наскакую на вузький плай. Рідна стежка! Рідна стежка! Ноги самі впізнають її, я стрімголов злітаю вниз, вниз, вниз.

Ще здалеку бачу затишне світло ватри. Воно додає мені наснаги, і я буквально спурхую на наш горбок. У самогубців атмосфера спокійна. Алік порається біля казанка, Віка з Йостеком миють посуд, а Жанна з Лорною мирно гомонять. Вриваюся в цей затишок, ніби в церкву. Падаю біля вогню і кілька хвилин хапаю ротом повітря, відновлюючи нормальний ритм дихання.

– Як ти? – озивається Віка. Вона вже одягнулася, і навіть помила голову. Від її ще вогкого волосся лине п'янкий аромат шампуню. Неможливо не зауважити в ній великих перемін.

– Це тобі, – кажу і простягаю їй гриба. Правда, заки я відбивався від вовків і біг, він втратив трохи імпозантності. Ну й хулі. Любиш мене – люби й мою парасолю.

– Дякую, – Віка бере з моїх рук гриба й цілує мене в щоку, а потім міцно обіймає.

Лорна (зараз вона видається такою доброю, зараз усі видаються такими добрими) подає мені миску з гречаною кашею впереміш з тушонкою і чисту ложку. Я вдячно приймаю цей прояв людяності, але так часто верну голову, аби зиркнути на ліс, що вона не витримує:

– Ти, блядь, або їж, або йди ше побігай. Зайчик, блядь, побігайчик. Ми тут без тебе мусили з панками базарити. Суки, блядь, хтіли нас звідси нахуй виселити. Нормально, та?

Я прошу їх розказати, що тут саме відбувалося, і Йостек оповідає, що якісь голопупенки – типу панки, але недороблені – прийшли й почали їх напрягати.

Вступає Лорна соло:

– Суки, блядь, кажуть, ви тут шо, блядь, залізли, гопота йобана? А я кажу, ти, блядь, жопа недороблена, ходи сюда, блядь, я тобі зараз башку розхуячу, будеш знати! Гоп-пота, блядь.

– І що? Розхуячила?

– А ти, блядь, думав!

– Шо, СПРАВДІ?

Алік і Йостек ствердно кивають. Віка похитує головою, немов досі не може повірити в те, що тут відбувалося. Тільки тепер помічаю – в Аліка розквашена губа.

– А тобі, братику, за що дісталося?

Алік мимрить, що йому важко говорити, кивком передає слово Йостеку. Той яскраво описує, як Лорна казанком розбила голову якомусь чотирнадцятилітньому хлопчику, котрий в компанії п'яних «панків» прийшов сюди чіплятися. Йостек із захватом розповідає, як Лорна стояла над нерухомим тілом хлопчика з «розхуяченою балдою», крутячи над головою казанок, мов пращу. Лорна затуляла собою чотирьох інших суїцидників і погрожувала зробити котлету з кожного, хто ще раз прилізе на цей горб порушувати їх сеанси шаманіз-му. Другою жертвою її казанка став Алік, який необачно нахилився підібрати з землі своє горня з недопитим чаєм. Підіймаючи голову, попав під удар.

– Потім, – продовжує вже Віка, – хлопчики прийшли пробачення просити. Навіть принесли Алікові перекис водню.

А для остаточного примирення «панки» запросили до себе разом побухати.

Бачу, ці події об'єднали червоношматників чимось на зразок дружби. Шаманськими зайобами не пахне. Лорна чистить пір'ячко, почуваючись впевнено в ореолі заслуженої слави, і вдає, немовби їй запросто щодня когось рятувати – як не заручників, то зубастиків.

– Треба було взагалі тобі зуби вибити, – миролюбно звертається вона до Аліка.

– І окувяви восхуяцити, – гугняво жартує сам поранений. Нарешті моя миска порожніє, і я задираю голову до неба.

Після споглядання вогню пітьма небес – безпросвітня. Хмари натягнуло, вітер із гір віє, шумить листя. Буря буде. Грім гряде.

На серці мені щемко. Варто тільки відірвати погляд від заспокійливого вогнища і знайомих облич, як він губиться в глупоті ночі, де намети з людьми внизу – лише декорація, а насправді тут тільки гори.

Дивлюся знову на обличчя, з них десь поділися маски знайомості. Бачу п'ятьох невідомих мені людей, їх міміка розчиняється у чорному й золотому. З вогню до неба рвуться іскри, потріскують дрова. Шумить темрява лісу. Невідоме, що всі ми його пробуємо відтіснити, нікуди не ділося. Воно тут, одразу за спиною. Тріщить вогонь.

– М-да, – каже Лорна і закурює. – М-да, – повторює вона, пускаючи дим вниз до землі. – Я за то, шоби ми всьою бандою йшли бухати. А потім зловимо ше якогось підсвинка і зажаримо в палатці.

Я бачу барвисту сцену: п'яна Лорна вихоплює з вогню палаючу довбню, войовничо розмахує нею, аж поки не заганяє жертву в намет і підпалює. Морок якийсь, а не дівчина, істинно кажу: морок.

Але є щось у ній таке приманливе, що змушує нас усіх піднятися і рушити гуртом до панків. Бухати.

– Онде вони, – показує Віка на один із наметів унизу. Зі схилу нашого пагорба відкривається панорама, яку – намалюй цю картину принц Чарлз – він назвав би її «Shypit bonfires by night»: у гущу пітьми угвинчені димні кульки вогнищ. Поволі переступаючи, я йду за Вікою, яка знає дорогу, за мною слідом ступають Жанна та Йостек з Лорною. Йостек стиха врозумляє Лорну не звертати уваги на дрібниці, щоб не наробити дурниць, Лорна категоричним тоном відрубує, щоби той не вчив її жизні, бо вона, блядь, покаже, що жизнь – то не булка з медом. Особливо з тобою, здогадуюсь я. Замикає колону поранений. Алікова варґа викопилюється, а в кутику рота чорніє присушена перекисом кров.

Входимо на територію «панків».

– Панки хой! – каже хтось із темряви і простягає руку. Я потискаю її.

Біля вогню, на ковбицях, сидять підлітки років так п'ятнад-цяти-шістнадцяти. Один навіть читає книжку. Пробую розгледіти назву – «Культ» Любка Дереша.

Всі панки якісь щуплі та заморені, наче цілими днями тільки те й роблять, що бухають і трахаються.

Втім, дівчат не видно.

– У вас дівчат немає? – з ходу питаю першого, котрий подав мені руку. Руку я потис, але відповіді на запитання не отримав. Той, що читає книжку, сперши підборіддя на долоню, з деякою затримкою (добивав речення) підняв погляд і мовчки похитав головою.

Я продовжую потискання панківських рук – всього-то сім чоловік. Останній, хто простягнув мені руку – жертва дня. Смаглявий гостроносий хлопчисько з перемотаною бинтом головою, схожий на щойно з фронту госпіталізованого Піноккіо.

– А чого так? – доколупуюся я. – Чого дівчат немає? Мужики ви чи не мужики?

– Та, блядь, – «Піноккіо» махає рукою: мовляв, гори воно все синім полум'ям.

Із Вікою тут, здається, усі вже знайомі. її зустрічають жваво, це ж бо вона бинтувала пораненого. Хлопчаки наввипередки вправляються в галантності – коли до Віки долучаються Лорна і Жанна, троє панків, що сиділи на ковбицях, зриваються, пропонуючи дамам місця. Особливо обхідливо хухають на Лорну. їй дісталося поліно, сидіння якого пом'якшене складеним учетверо светром. Поки потискають руки Аліку і Йостеку, Лорні передають термос із невідомим напоєм. Лорна спершу обережно надсьорбує, а потім виливає собі в горлянку добру порцію.

– Нор-р-рмально, блядь, – каже вона і здригається. – Ох-х, бр-р-р! Пішло. На, Герман, бухни собі.

Лорна передає термос мені в руки, і хлопчаки дивляться на мене інакшими очима. Ого! Так он кому Фея Убиваючого Казанка пропонує випити відразу після себе!

Я приймаю термос і принюхуюся. Пахне спиртяком. Ковтаю і передаю термос Йостеку. Ох, пішло по тілу.

Приглядаюся уважніше до панківської компашки, і мені стає смішно. Якісь десятикласники зібралися, чесне слово. Воно й не дивно, що всі такі вони перепуджені: прийшли до них старі хлопи – один лисий, другий олігофрен, третій взагалі веб-дизайнер. Та ще й тьолок своїх привели, які, того й гляди, відірвуть їм яйця. Звичайно, з такими краще помовчати. Для яєць якось безпечніше.

Та раз ми вже прийшли сюди, треба влаштувати свято.

– От ти, – кажу.

– Я? – злякано перепитує один, у джинсовій безрукавці на голе тіло зі словом «ЦОЙ», наведеним кульковою ручкою на плечі.

– Так, ти. Ти тут мухомори бачив?

«О, мухомори!» – засяяли очі в пацана. Ага!

– Та ніфуя, – якнайповажніше намагається відповідати «Цой». – Ми тут з Артьомом півлісу облазили. Тільки три знайшли. Схавали, блін – і ніфуя.

– Бо пожаднічали, – втручається третій, не «Цой» і не Ар-тьом, котрий насправді «Піноккіо». – Я ж казав: давайте нормально почекаємо на Сєрого, він нам всьо пояснить, а ви, голота, зжерли. Сєрий, – пояснює нам цей третій, на прізвисько Юраха, – це такий наш друг, він нам всьо-всьо про ботаніку розказати обіцяв.

– Да, і сказав, навчить робити «Карпатські зорі», – вставляє Артьом. – Це такий напій, на травах і згущонці. Дуже потяжна штука.

Якийсь безіменний скептик зауважує:

– Так-то воно так. Але Сєрий ше як позавчора в нас двад-цятник позичив, так і хто його після того бачив?

Молоді панки погоджуються, що двадцять гривень – діло серйозне. Так що мусить Сєрий або віддавати, або якось викручуватися… не знати як. Тільки скептик переконаний, що Сєрого їм вже не бачити.

– А ви, взагалі, вперше на Шипоті? – питається Йостек, він і сам погано знається на грибах та на живій природі в цілому. Термос до нього доходить уже втретє, але на цей раз порожній.

– Та, вперше. Наслухались ми, значить, історій про цей Шипіт, ну й вирішили…

Від випитої чорницівки народ почувся на порядок веселіше. Всі явно оживають. Цой, вже не такий нашорошений, бурмоче щось типу: «Зараз, зараз, гул-ляти так гул-ляти», і лізе в намет по підкріплення. Шурхоче там чимось, щось дзеленькотить, і він виринає під відкрите небо з трьома пляшками «Кадарки». Мимохіть фіксую тактичну помилку: ну хто ж перед незнайомими витягує три пляшки нараз?

У хлопчаків язики потроху розв'язуються, і вони починають навперебій переповідати, як вирішили цього літа усім кагалом поїхати на Шипіт. Говорить Артьом:

– І нам, блін, такого, я тобі атвєчаю, такого нарозказували про Шипіт, шо ну його нафіг. Я приходжу до Вітьки й кажу: «Старік, давай, беремо пацанів і махнем на Шипіт. Там таке-е, шо ну його нафіг».

– А шо вам казали?

– Та, блін, чого нам тільки не казали. Казали, шо тута, блін, баби кругом голі ходять, ти так сидиш біля палатки, а вона, гола, підходить до тебе, так ножкою тебе в груди – піть, шоб ти на спинку ліг, і давай тебе їбати.

– Серйозно, Гера. Ми вже такі були готові… гандонів набрали – по дві пачки на брата. Водяри, вина скільки могли взяли. До всього готові були. До всього. Ну, блядь, тільки не до того.

– А шо таке?

– Та, блядь, невезуха якась. Тільки приїхали, розклали там внизу палатки, як привалюють якісь старші панки, по двадцять п'ять, по тридцять років і давай нас розводити, шо то їхнє місце. Шо вони там, бачте, щороку розкладаються, шо то їхнє місце і шо пічку з каменів теж вони виклали. «Та мені по-о-охуй, – кажу, – хто цю пічку виклав, шо вам, – кажу, – місця мало?» Коротше, як дійшло діло до драки, то нам відважили піздюлів і мусили ми аж сюди переноситися.

– Точно, – підтверджує хтось із друзяк. – Це ж такий лом – знов ці палатки розставляти!

– Перебралися ми сюди, всьо чікі-пікі. Сидимо, бухаємо, тут Сєрий прийшов, навішав нам лапші на вуха, сказав, що йому треба двадцатнік СРОЧНО. Ну, ми не відмовили, все-таки Сєрий поважна людина.

– Да-а-а, блін. Прокукали двадцятку, – знову коментує невідомий.

– Міша. Не пизди, блядь, бо ше зараз ти получиш, – Цой вже трохи заплітає язиком. – А потім дощ почався, ми набухалися всраку, а вночі просинаємося, дивимся – а ми по коліна в воді. Спальники вжопу мокрі, рюкзаки – всі промокли. Блядь, ну шо за фігня!

Цой, такий печальний, такий кумедний, закурює.

– Дай мені! – наказує Лорна, і Цой пригощає її сигаретою.

– І тут вже всьо, блін, – Цой сигаретою рисує в повітрі пряму. – Всьо пішло гладко, – ще одна рівна лінія сигаретою. – Розумієш, Герман? Гладко. Я аж сам був довольний. Пацани, блядь, ситі, палатки – сухі. Ніякого гавна. Ми вирішили, треба бухнути. І бухнули. А Артьом мені каже: давай берем пацанів і йдем о-о-он на той горб. Там тьолки-прастітутки, мені Омар розказував. Знаєте Омара? Віка киває.

– Ну от. Афіґ-ґєнний мужик, між іншим. Показав мені, як морські вузли в'язати.

– Та ти далі розказуй!

– Міша, блядь! – Цоя хитає, неначе човен в синім морі. – Міша, блядь! Я ж… я ж попереджаю. Не вийобуйся, мужик, ладно? Не вийобуйся, ладно?

– Ну тихо, тихо, – заспокоює Цоя Юраха. – Розказуй далі.

– Та хулі там. Вони самі бачили. Може, Герман не бачив. Ти не бачив, Герман? Нє?

– Ні, не бачив я, не бачив.

– Герман, – каже Цой і лізе обійматися. – Герман. Ти афіґ-ґєнний мужик, Герман.

– Гаразд, гаразд, – саджу його на місце. – Йостек теж афіґєнний. І Алік афіґєнний. Може, взагалі, афіґєнніший, ніж я і Йостек разом взяті. Правда, Алік?

– Пфавда, – плямкає Алік розбитою губою.

– Ладно, бля, всі ви тут афіґєнні. Но я вам скажу, шо саме інтересне ше попереду. У нас ше є план.

Хтось, хто випив менше, пляцнув себе по лобі. «Прид-дурок», – видавлює той, що з книжкою, і знову б'є себе по лобі.

– Шо ти сказав, бля?

– Тихо, тихо, – знову заспокоює Цоя Юраха.

– Нє, не тихо! – стріпується Лорна. – Раз є план – курим план! Все, курим план!

Чуваків, бачу, напрягає. Мабуть, мріяли покурити у дружній атмосфері, в тісному товаристві, а тут отакий облом. Остання надія, і та упала. Лорна не замовкає:

– Куримо план! Курим план!

Здійнявся гармидер. Цой почав віддавати накази по приготуванню бульбулятора, братки загуділи, обговорюючи перспективу накуритися, Йостек пробує навернути Лорну на розум:

– Нафіга тобі той план, ти вже і так п'яна.

А Лорна – Лорна взагалі више всєх – затулила вуха долонями й давай верещати:

– Курим план! Куримо план! Курим план!

– Може, нам пола? – стиха питає мене Алік і киває у бік пагорба. Ні він, ні я не маємо настрою курити. На сьогодні компанії п'яних панків мені вже досить.

– Валимо, – кажу.

Встаємо і виходимо з кола. Йостек, ображений на Лорну,

теж демонстративно йде геть. Віка залишається. Жанна теж пішла би геть, та тільки, дурепа, боїться йти наодинці з чоловіками, чи яка біда. Лорна зненацька розчехляється:

– Гей-гей, Герман! Гей, Зубастік! Геморойчик! Ви куди? А як же я?

Йостек кидає через плече:

– А ти покури собі, серденько. Може, не так страшно буде самій до нас вертатися.

Лорна таку перспективу не врахувала. Це ж справді, доведеться накуреним бабам самим повзти на гору. Крізь ніч.

– Я гукну тебе, добре? Або хай Віка по вас збігає, добре, Віка?

Віка фуркає: «Теж мені королева».

– О, Жанна по вас збігає. Збігаєш, Жанна? Жанна від такого зухвальства просто дерев'яніє:

– Та нє-еее, чого-оо я маю бігати?… – жебонить вона, але проти Лорни їй не встояти.

– Пиздуйте, пиздуйте, Жанна по вас збігає.

Алік, котрий вже відійшов метрів на сорок і, певне, вважає себе у пітьмі непомітним, показує Лорні середній палець. Несподівано та озивається:

– Я це бачила, Зубастік. Я це тобі нагадаю!

Ми вдома. Розгрібаю жарини недогарком колоди. Від приску йде приємне тепло. Нас троє, і ми мовчимо. Вуха відпочивають. Глибоко вдихаю холодне повітря. Кладу на вогонь пару гілляк і не утруднюю себе більш нічим. Облич не видно, тільки легкий інфрачервоний жар. Йостек черкає запальничкою на п'єзокристалі й розкурює свою суперлегку сигарету. Його джинси біліють у темряві. Раз по раз блисне лінза в Алікових окулярах.

Темрява.

– Вибач, – кажу я.

– Прошу?

– Я не тобі. Я до Аліка. Можливо, я був не надто тактовний сьогодні.

– Дуфниці.

– Просто… не знаю навіть таких слів. Розумієте, пацани. Я всередині себе говорю багато, гарно. Але щойно починаю говорити вголос, зразу ніби блок якийсь включається – і не можу з себе пари слів видавити. Недорікою таким стаю. А я би хотів відкритися. Все викласти перед вами. Це такий тягар, пацани.

– Ти спфобуй, не бійся. Скажи пафу слів. Далі буде легше.

– Я вбив людину, пацани.

– Я тоді працював у нічному кіоску. Продавав поповнення на мобіли. Реально вісім годин сидиш у металевому ящику. Жах. Ну і, власне, тоді й сталося це. Я був на нічній зміні. Може, була десь година друга ночі. Початок осені. Я заснув і прокинувся від шуму на вулиці. По звуках можна було здогадатися, що там кілька чоловіків серйозно сперечаються. Я тихцем виглянув у віконце і побачив двох придурків у трєніках, які трудились на районі. Вони приперли якогось мужика до дерева і погрожували йому. Я впізнав його – це був один типок із мого будинку. Він смикався, хотів вирватись, але його тримали міцно. Погрожували йому. Від нього нічого не вимагали, його просто подавляли. Я чув обривки фраз: «Я тєбя тут задушу, понял?…» І тут його дійсно один із типів почав душити. Я почув хрип і побачив у віконце, як здригається його тіло. Я не наважувався навіть дихнути. Не те, щоби вийти і допомогти бідаці. Щоб подзвонити кудись у міліцію, я навіть не мав думки. Я пересцяв по повній програмі. Нарешті я побачив, що тіло обм'якло і сповзло по стовбуру дерева. І тут один із типів подивився просто на мене, у віконце каси. «Ей, там кто-та єсть», – гукнув він. Це все було як один затяжний, страшний глюк, від якого я не міг очуняти. Вони підбігли до кіоску і почали копати у двері ногами, почали грюкати по стінах кулаками. Пхали мені крізь ґрати у віконце пляшки зі смітника і підпалений целофан. Нарешті мені вдалося затулити отвір шматком плексигласу. Я чув, один хотів тікати, а другий намагався підпалити кіоск. Вони погрожували, що знайдуть мене. А потім все стихло. Десь годину ще я вичікував і прислухався, що робиться. Я боявся, що вони могли затаїтися і пильнувати, коли я вийду на вулицю. Але вже почало світати. Коли я визирнув через шпарку назовні, нікого не було. Не було й тіла того чоловіка. Потім я довідався, що його виявили у баку на сміття зовсім поруч із кіоском. Убивць не знайшли.

Герман перевів подих і ковтнув води.

– Якби я не засцяв тоді, ми б їм надавали удвох із тим чуваком. Може, і нам би дісталося, але він би не загинув. Це точно. А я засцяв. От.

Якийсь час мовчимо. Від Германової історії мені незатишно. Я прочищаю горло і озиваюсь:

– Йди в міліцію. – Мій голос на диво здавлений. – Опиши їм тих бандитів. Може, так ти спокутуєш це…

– Ні.

– Чому?!

– Це не те. Я не зможу зробити цього.

– А ти взагалі бачиш якийсь вихід з конфлікту?

– Бачу. Покінчити життя самогубством.

– Але ж так не можна! – кажу я. – Не можна так просто… взяти і здатися!

– Слухай сюда, вумник, – огризається Герман так, що я аж лякаюся. – На тобі це не висить. Я бачу, всі ви тут любите поради роздавати направо і наліво. Але на тобі цей гріх не висить. Ти навіть не чув насправді того, що я розповідаю. Ти це зараз тільки усвідомиш, подумаєш: «Господи, хоч би зі мною такого не сталося», і забудеш із переляку. А мені ще засинати з цими думками. І прокидатися. І знову цілий день животіти. А потім знову пробувати заснути. І так щодня. По колу. З одної пітьми в іншу. Знаєш, на що це схоже? Ніби зубата чорна риба скубе в темряві твій труп.

Герман опускає голову десь між коліна і накривається з головою курткою.

Алік нахиляється вперед і промовляє:

– Герман. Послухай, Герман. Я хочу щось тобі сказати.

Герман відтуляє куртку й зирить одним оком. Потім ви-простовується. Я справді жахаюся того, що бачу. Його лице перекошене плачем, але він не вміє плакати, на його обличчі сухий болючий спазм. Алік говорить м'яко:

– Зупини на мить усі думки. Прислухайся до свого серця. Воно знає вихід. Чесний і достойний вихід.

Герман дивиться на Аліка, а потім опускає голову в долоні. Чути, як він тяжко стогне.

Тріщить вогонь. Зорі розсипалися над нашими головами. Я почуваю себе ніяково. Щоб подолати це, кидаю в погаслий вогонь пару дрібніших гілок, аби було більше світла. Потім додаю товстіших, і довкола багаття стає тепліше. Це заняття захоплює мене, тепер вогонь сильний і яскравий. Раптом Герман, ніби розбуджений полум'яним світлом, повільно піднімає голову, обводить нас темним, бездонним поглядом. У його очах такий блиск, ніби він бачить все це вперше. Герман так само повільно встає, затим поспіхом починає скидати з себе свої «гади». Скидає і шкарпетки…

– Герман, можна поцікавитись, що ти робиш?

…і байкерську шкірянку з ланцюжками, і футболку…

– Я знайшов…

Скидає штани.

– Я знайшов… – відповідає він мені, намагаючись зберегти рівновагу на одній нозі, поки скидає з себе труси. – Знайшов для себе вихід.

Тепер він повністю голий. Герман підкладає у вогонь іще пару гілок, і полум'я спалахує новим жарким життям. Кілька секунд, сперши руки в боки, Герман дивиться на багаття, а потім знову дивиться на мене своїм загадковим темним поглядом.

– Я знаю, що треба зробити, аби спокутувати вину, – і з цими словами він кидає у вогонь купу свого одягу, від чого ми на хвилину опиняємося майже у повній темряві. Але вогонь якимось дивом береться перетравлювати таку непросту їжу. При цім викидає клуби в'язкого диму.

Алік весь цей час мовчить, він сперся на свій дрючок підборіддям і дивиться, як полум'я поступово поїдає важкі нічні делікатеси. Герман, блимаючи прутнем, перегортає одежу у вогні довгою палицею.

– На, це тобі, – він кидає шкірянку в Аліка, й та, брязкаючи металевими кліпсами, падає на землю поруч.

Тільки я, здається, не розумію нічого.

– Ти можеш нормально пояснити, що ти витворяєш?

Герман розвертається до мене.

– Я йду в гори. Сам. Голий і босий. Це буде тривати десять днів.

– Одинадцять буде краще, – не відриваючись від дрючка, не розтуляючи рота, не відводячи очей від вогню, кидає Алік. – Для шамана має значення число «одинадцять».

– Але навіщо?!!

– Вмирати. Якщо природа захоче, за цей час вона встигне забрати мене. І це буде моя пожертва. Якщо природа захоче мене відпустити, вона дасть мені їжу і воду. І тоді це теж буде розплатою за всі мої гріхи. Можливо, мене розтерзають друзі-вовки, до яких я зараз піду. Можливо, я здохну із холоду. Але я це зроблю. Аріведерчі, дорогі мої.

– Аріведерчі, брате-шамане, – каже Алік і піднімає руку на прощання. – Яку тобі станцювати пісню на прощання?

– Ей, ви шо?Люди! – озиваюся я. – Ви шо, подуріли?

Герман дивиться на Аліка.

– Станцюймо на прощання щось веселе, іде? Наприклад, «Кукареллу».

– Афрік Сімон? Хо-хо, моя молодість!

– Так, Афрік Сімон, «Кукарелла».

– Та, бляха-муха, шо ж ви робите?! Алік? Герман? Ви чого?

– Починай, батьку, – каже Герман.

Я з відвислою щелепою спостерігаю, як Алік спинається на рівні ноги і раптом, приплескуючи й притоптуючи, починає видавати ротом дивні звуки.

На свій жах я ще й впізнаю цю дебільну пісеньку – амана кукарепла, чи як її. І тут починає приспівувати Герман, пританцьовуючи:

– Мулюнді ва мюланді, хафа-нана! Амана кукарелла, ша-ла-ла-ла!

На мене нападає істерика. Двоє дорослих чоловіків, пристрибуючи, притопуючи, танцюють довкруж вогнища, мов дикі.

– Стійте! Не робіть цього! Так же не можна!

Та вони танцюють з дедалі більшим завзяттям. Мені здається, якісь невидимі глядачі підтримують їх. Навіть більше, мене охоплює моторошне, божевільне враження, ніби ці двоє танцюють просто зараз на грандіозній сцені світу, і вселенський невидимий натовп із темряви підспівує їм та підбадьорює криками.

– Ва-кі рі-ді Ва-кі-рі-да-ю та – Пула, Пула, Но-вена-а Хей, вакі-ю да-ю та – Ду-руку Ха-фа-на-на! Ва-кі рі-ді Вакі-рі-да-ю та – Пу-ла, Пу-ла, Но-вена-а! Амана куркарелла-а-а ша-а-а…

ла-а-а… ла-а… і хором: ЛА!!!

Я не встигаю помітити, як і куди щез Герман. Бачу тільки задиханого, спітнілого Аліка – він на краю пітьми й тиші вдивляється десь у бік потічка… Мені відняло мову. Я тяжко опустився. Голова йде обертом.

– Так не можна ж! Ви дорослі люди! – кидаю я Алікові в розпачі й (звідки це в мені?) ненависті.

Алік втомлено сідає на свою ковбичку і хусточкою втирає з чола піт. Він дивиться на мене зі співчуттям, зажурено. Мені лячно.

– Світ великий і таємничий, Йостеку Одного дня ви це зрозумієте.

Він відхиляється трохи назад, підіймає з трави Германову шкірянку. Розтріпує її, та дзеленчить.

– Непогана, – каже він і накидає куртку собі на плечі, ніби все так і має бути. Ніби нічого не сталося. Сива щетина на його круглій підпухлій морді блищить. Розбита губа з чорною засохлою кров'ю, товсті окуляри на резинці, задумане обличчя, ціпок, на який опирається Алік, і байкерська куртка на плечах – знаю, воно безглуздо, але зараз все це здається мені якимись таємничими атрибутами справжнього шамана. Та я вчасно нагадую собі, що ця драматургія потрібна, виключно аби забити мені баки.

Зненацька, зовсім із протилежного боку хтось гукає нас. Із темряви виходить Віка. Вона обкурена й налякана.

– Ходіть дівчат заберіть. У них там серйозні проблеми. Ми похапцем збігаємо до табору панків.

Там усі з білими обличчями. Такими білими, аж світяться у темряві. Повна мовчанка. Вони збилися докупи, ці молоді дружні панки, збилися докупи, звільнивши простір для гри тіней. У самому центрі вільного місця сидить непорушна, ніби камінь в степу, Лорна із нерухомим обличчям. її очі прикриті, вона дивиться на кінчик носа. її лице холодне й красиве, у ній ввижається щось більше. Біля її нщ скрутившись клубком, лежить тіло і плаче. Я з жахом упізнаю в нім Жанну. Моє серце стискається з жалю й перестраху.

– Що тут відбувається?

Жанна лежить у пилюці й обіймає руками Лорнині коліна. Захлинається сльозами. Видає страшний рев і знову заходиться скімленням. Плач її просто роздирає душу. Крізь схлипування Жанна видушує:

– Ви-и-иба-а-ач… Ви-и-иба-а-ач… ну ви-и-иба-а-ач ме-ні-і-і… Я-а-аа більше так не бу-у-уду… Я більше так не-е-е бу-у-ду-у-у… Не треба-а-а, чуєш? Ну ви-и-иба-а-ач мені-і-і… вибач… вибач… вибач… Ну вибач мені-і-і-і…

Лорна не подає ознак активної свідомості. її погляд зосереджений на кінчику носа.

Могильна тиша і грудні ридання. Я тільки усвідомлюю, що мене овіває нічний вітерець, і все. Голова пуста.

Хлопчаки не ворушаться. Мене теж ніби спаралізувало. Невже Лорна знову вдалася до своїх божевільних ескапад? О Господи! Тільки не це!

Віка першою кидається до Жанни і починає її підіймати з землі. Вона щось лопоче:

– Дорогенька, серденько, заспокойся, перестань, ну не плач, сонечко, ну.

Але Жанна втискається щокою в землю, лице її мокре від сліз, на ньому пил. Куртка перемазана соплями й попелом. Віка силою відриває Жанну від землі, і кожен може бачити, як по сірих від бруду щоках котяться важкі сльозини. Мені страшно. Воно знову гіочалося. Жанна стогне: «Вибач, вибач, вибач!», а Лорна нічого не зауважує. Я підходжу до неї, пробую підняти під пахви з землі. Але Лорна теж упирається, вдає/ніби приросла до місця. Мені бракує сил, і на допомогу приходить Алік. Дивом ми піднімаємо її й без зайвих слів виносимо за межі освітленого кола, трохи попереду Віка вже веде за руку Жанну. Жанна заходиться в істериці й вигукує:

– Ну, будь ласка, я більше не буду, ну чому, чому, чому… Лорна перестає притискати ноги до живота і стає на землю.

– Я сама, – каже вона і висмикує від нас руки. Гонорово йде на кілька кроків попереду. Ми з Аліком волочимося слідом. Зненацька Лорна кидається бігти в бік лісу – так несподівано, я зовсім не очікував, Лорна біжить до лісу, і мені виривається:

– Треба спіймати її!

Біжимо за нею, бігти доводиться вгору, але раз, два, три – і я навстрибки доганяю Лорну, хапаю її за каптур куртки. Лорна з розвороту чиркає мене по лицю пазурами, я з криком відсмикую руку, хапаюся за щоку, та вже поспіває Алік і валить Лорну на землю. Він придавлює їй руки колінами до землі, Лорна звивається і намагається копнути його в яйця.

– Ноги тримай! – викрикує Алік, але я не можу їх вловити, натомість дістаю удар у живіт. Нарешті хапаю обидві ступні, Лорна сильна, як чорт, вона дриґає ногами так різко, що я остерігаюся, як би не заробити удару собі по зубах. Алік спритно хапає Лорну під руки.

– Несемо її!

Підіймаємо, чортиця пручається і видирається.

– Пустіть! – кричить. – Пустіть, їбанати! Пустіть! Мені треба в ліс! На курган! Мене кличуть на каміння! Ви чуєте! Перестань мене мацати, пиздюк, блядь, ВЖЕ мене пустив, ти чуєш?

Очі мені заливає піт, руки слизькі, я відчуваю, що на втримування Лорни йдуть всі мої сили, наче я взявся за щось нелюдське. Знову! Знову воно почалося! Це все Алікові фокуси. Добавилися! Крок за кроком несемо її вгору, коли аж Лорна каже:

– Поставте мене. Я сама піду.

Чомусь не можу ослухатися, відпускаю її ноги. Алік теж ослаблює хват, але одну її руку тримає. Я беру Лорну за другу руку, і ми ведемо її, як небезпечного злочинця. Лорна мовчки перебирає ногами, потім висмикує руки, і ми вже зовсім відпускаємо її. Вона самостійно долає останні метри й сідає біля вогню. Сидячи на колоді, нас чекала Віка.

Кілька хвилин ми нерухомо стоїмо з Аліком над яскравим багаттям. Дим віє просто в лице, виступають сльози. Двісті метрів ми подолали хвилин за двадцять. Я відчуваю себе геть вимотаним. Тіло пашить нездоровим жаром, м'язи гудуть від перенапруження, на щоці печуть подряпини. Мацаю пальцями. Відчуваю гарячі рубці й здерту шкіру. Алік постійно рухає плечем, ніби масує потягнутий м'яз. Кривить лице.

Нарешті оціпеніння спадає. Я дістаю свою ультралайтову цигарку, відкушую фільтр і спльовую його у вогонь. Глибоко затягуюся димом.

Лорна без слів іде в намет. Біля вогню залишаються четверо.

Я не помітив, де ділася Жанна. Алік пояснює, що дав їй випити барбовалу і поклав спати в намет Германа. На його думку, Жанні сьогодні варто побути подалі від декого. Я цілком погоджуюся.

Віка готова спати з Жанною. Проскакує думка розпитати, що ж усе-таки трапилося між ними у панків, але навіть не уявляю, як це сказати. Знесилений до краю… Хочу спати. Дивлюся в бік свого намету й вигукую:

– …Блін, вона ше мені зараз палатку спалить!

У наметі жевріє живе світло. Видно, Лорна запалила свічку.

– Гаразд, – кажу. – На добраніч.

Мені без ентузіазму бажають того ж. Я поспішаю до намету.

Залажу у внутрішню камеру і напорююсь, як на багнет, на Лорнин погляд. Вона забилася в куток, обклала себе нашими спальниками і лупає звідтіль зовсім дикими очима. Ну і як тепер мені спати? На голій землі? Егоїстка, блін.

Пробую вмовити її:

– Не наглій, Лорна, дай мені спальник.

Мовчить.

– Давай уже вкладатися, ніч надворі.

Відповіді нема.

– Ти чуєш мене?

Лорна дивиться десь у простір, водить очима, пильнуючи щось невидиме.

– Зараз нам усім буде піздєц.

Мене знову проймає боязкість – Лорна слів на вітер не кидає. Проте я насмішкувато заперечую:

– Шо ти гониш? Який ше піздєц?

– Демони, – каже Лорна і закушує губи. її очі бігають, ніби вивчають мене. Вона налякана, можна сказати, нашугана. її жах передається мені. Сказати відверто, то я просто дерев'янію від жаху.

– ЛЮДИ, ЗАРАЗ ПРИЙДУТЬ ДЕМОНИ З ЛІСУ! – кричить вона голосно, щоби почули всі у таборі. – ХОВАЙТЕСЯ, ПОКИ НЕ ПІЗНО! Вони прийшли по мене, – додає вже тихше.

– Та шо ти гониш, – зневажливо кажу їй. Витягаю з наплічника стару болоньєву куртку і лягаю на каримат. Задуваю свічку й скручуюся бубликом.

Лорна лягати не збирається.

– Не треба було свічку гасити, – приречено каже вона.

– Лорно, розслабся. Ніяких демонів тут немає. Тут же ж не темно. Он і вогонь ше видно через стінку.

Крізь тент пробивається жевриво ватри, цих відблисків досить, щоб розгледіти Лорнине обличчя. На стінці танцюють химерні тіні. Я зручніше вмощуюся на кариматі, тісніше до Лорниної купи спальників, щоби було тепліше хоч з одного боку. Відчуваю, як мене навіть трохи придушує ця купа спальників, раптом стає замало місця в наметі, з'являється відчуття тісняви. Лорна, певне, відчула те саме:

– Ну, куда ти пхаєшся, блядь? Чого ви мені лізете на голову? І хоча я миттю відсунувся від неї на метр, Лорна продовжує

відпихати від себе щось невидиме. Голос її дедалі більш переляканий: – Та перестаньте лізти на мене, ну скільки вас тут напхалося, суки, йдіть геть, уроди, блядь!… Шо ви на мене всі навалилися, злізьте, блядь, чуєте, злізьте з мене!…

Я зриваюся і хутко відповзаю в протилежний кут намету. Перелякано спостерігаю, як Лорна відпихає щось невидиме, явно без успіху.

– Лорна! – вигукую. – Роздуплися! Тут нікого немає!

– ЗЛІЗЬТЕ З МЕНЕ! ПЕРЕСТАНЬТЕ МЕНЕ ДУШИТИ! ЗЛІЗЬТЕ З МЕНЕ!

– Лорна! Подивися на мене! Подивися на руку! На моїй долоні є точка!

Я тикаю їй під ніс долоню, на якій має бути уявна точка, це такий психологічний прийом, але на Лорну воно не діє. Нарешті я трясу її за плечі, та так, що аж зуби в неї клацають, Лорна боляче прикушує язика, скрикує, хапається за рота руками.

– Б'ЯДЬ! БОИТЬ!– скрикує вона і з ненавистю дивиться на мене. – Пиз'уй звідси на'уй, 'об я тебе тут біуше не бачиуа!

Я не рухаюся. Лорна спльовує на долоню і підносить сплюнуте до очей. Язика тримає висолопленим.

– Куов, – вирікає вона.

Ну от, міркую, ще одна жертва нинішнього дня. Лорна лягає на бочок, накрившись трьома спальниками нараз. За хвилину вона вже сопе.

Я теж лягаю поруч, підтягую ноги до грудей, кладу кулаки під голову. Без жодних спеціальних зусиль я поволі занурююсь у сон. Кілька разів мене відвідують короткі сновидіння – наче я лежу разом із Вікою в наметі й розповідаю щось про Жанну. Уві сні Віка дивилася на мене. Вона не спала, не виглядала сонною, вона дивилася на мене лагідними очима. Наяву я б нізащо не повірив, що Віка здатна дивитися так лагідно, уві сні ж вона цілком інша. Відсвіжіла, чи то, може, помолодшала.

«Ти вже не спиш?» – спитав я. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.

«Ні. Милуюся тобою. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його».

«Давай», – кажу я, але розумію, що ЦЕ І Є СНОМ, і прокидаюся.

Так повторюється двічі, хоч я й перевертаюся з боку на бік, вмощуючись, аби хоч трохи поспати перед світанком. Та щоразу, тільки-но я ловлю себе на тому, що бачу про себе сон у жіночому роді, здригаюся і прокидаюся. Поки пітьма врешті не затуляє мені все.

Прокидаюся від гострого болю в скронях, хочу розплющити повіки й відчуваю дошкульну різь в очах. Витягаю затерплі руки з-під спальника. Намацую нечутливими пальцями повіки, й ті видаються зараз великими, ніби галушки. В голові моментально проносяться страхіття вчорашнього вечора з Лорною, і я здригаюся. Господи, я так молила Тебе, щоб це виявилося сном, а Ти знову зробив його дійсністю. А потім згадую того цілителя, і мені стає спокійно. Очі бачать.

Віка дивиться на мене. Вона не спить, не виглядає сонною, вона дивиться на мене лагідними очима. Вчора я б нізащо не повірила, що Віка здатна дивитися ніжно, лагідно… Сьогодні вона зовсім інша, якась відсвіжіла, чи що? Може, навіть помолодшала.

– Ти не спиш? – питаю пусто. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.

– Ні. Дивлюсь на тебе. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його.

– Давай.

– Мені снилося, ніби я знову маленька. Я стою на чорному камені, а довкола мене туман і світло. Нічого немає, тільки білий туман і світло. Від чорного каменя, на якому я стою, тягнеться золота нитка. Я стаю на неї і починаю йти… Нитка натягнута, і мені легко тримати рівновагу і йти по ній. Я дивлюся під ноги і розумію, що піді мною немає нічого, тільки світло й туман. Я дивлюся вперед і далі йду по золотій нитці. І золота нитка виводить мене до ще одного чорного каменя. А від цього каменя золота нитка веде далі в туман. Я знову пішла і знову вийшла на чорний камінь серед світла й туману.

– Такий самий?

– Такий самий. Мені снилася таке цілу ніч. Те саме. Я переходила в тумані з каменя на камінь, і це було найцікавіше заняття з усіх, якими я коли-небудь в житті займалась. – Віка відкидається на спину й водить рукою по тканині намету. – Так цікаво… все так змінилося за один день…

– Ти знаєш, я теж себе почуваю дивно. Може, це він вчора мені допоміг, а може, це від тебе мені так спокійно.

– А він вчора робив щось тобі?

Я згадую, як Алік попросив мене заплющити очі, коли збирався «вернути мені поле».

– Він сказав, що у мене все поле знесено і земля мені вже підійшла під очі. Ще трохи, і я б задихнулася. Він щось робив руками.

– І помогло?

Я мовчу. Знизую плечима.

– Якось так дуже спокійно стало… І сон дивний наснився. Можна, я розкажу тобі?

– Звичайно, лапонька.

– Снилось, ніби я на березі замерзлого озера. Ніби це ще осінь, але вдарили страшні морози. Снігу немає зовсім, тільки озеро промерзло аж до дна. І сонце заходить прямо пере-ді мною, і холодно так, що несила терпіти. Я розглядаюсь і бачу довкола себе якісь дачі, якісь діти в літніх платтячках бавляться на піску. Сонце вже зайшло, і починає стрімко спадати пітьма. Раптом я відчуваю в собі якусь силу, щастя, я підіймаю руки над головою і кричу: «Хай буде світло!» Але нічого не стається. Щось вдалині привертає мою увагу, і я вже бачу, як до мене по береговій лінії швидко наближається чиясь дивна фігура. Вона вся в тонких чорних шатах, що майорять на вітрі. Чорний капюшон накинуто на голову. Коли вона вже зовсім близько, я бачу, що замість обличчя в неї біла маска з чорними вирізами для очей. У руках вона тримає дворучний меч. Вона заносить його над головою і рубає мене…

– І що?

– І я прокидаюсь… Жаль, у Лорни не можна спитати, що це все означає… Лорна вміє тлумачити сни. Ми з нею завжди, коли бачимося зранку, розповідаємо сни… Віка… ой… Віра… Ти знаєш, Вір, ми ж насправді всі троє давно знайомі – я, Лорна, Йостек. Йостек мій колишній хлопець, а Лорна – це моя найкраща в світі подруга.

Я замовкаю, не зважуючись спитати одну річ. Збираюся з духом.

– Вір…

– Що, котику?

– А ти спала з дівчатами?

– Ні.

– Я теж ні. А всі думають, що ми з Лорною коханки.

– Я не думаю так.

– Я знаю. Ти хороша… Лорна теж хороша. Але вона божевільна. Вона свята. Якщо ти подивишся на неї уважно, ти зрозумієш, що вона свята.

– Розкажи мені про неї.

Я посміхаюся.

– Це не твоя фраза, це Лорна сказала тобою.

– Що ти маєш на увазі?

– Лорна завжди каже: розкажи мені те-то і те-то. Мені деколи здається, Лорна може дивитися на мене через очі інших людей. Коли вона далеко, я раптом починаю чути її інтонації в голосах інших, починаю помічати схожі рухи. І я вже знаю, що це Лорна. Що від неї ніде не сховаєшся.

– А ти хочеш сховатися від неї?

Я мовчу. Не хочу відповідати. За цим запитанням стоїть вибір. Або розповісти Вірі все без останку, або змовчати і зберегти якісь рештки себе. Цей вибір дається мені важко. І тільки-но я вирішила змовчати і приховати себе, як у мені спрацьовує автомат і я починаю розповідати. Щойно почавши, я вже знаю, що розповім Вірі все-все, до найінтимнішої подробиці, до найменшого секрету. Тому що в мене більше немає особистого. Немає особистості. І це завдяки Лорні.

– Ми з Лорною грали в дуже просту гру. Ця гра називається «бути чесною». Лорна дуже чесна. Якщо ти їй не сподобалась із першого погляду, вона тобі так і скаже це. Причому слів добирати не буде. Вона легко може послати людину, як тільки виявить у собі найменше бажання це зробити. Тому що вона чесна з собою. її життєве кредо: «Завжди говори правду». В першу чергу – самій собі. Коли я перший раз побачила Лорну, Йостек сказав мені, що вона його найкращий друг. Я навіть образилась трохи. Я хотіла спитати: а я, як же я? Хіба ми не найкращі друзі?

Я хотіла зрозуміти, що він міг знайти в ній. З першого погляду вона мені здалася вульгарною і похітливою. «Що це за руда блядь?» – хотіла спитати я у Йостека, коли він познайомив мене з нею. А вона так глянула на мене своїми масними очима, що мені здалося, я зараз кінчу. Я почервоніла й відвернулася. А їй хоч би що – продовжувала говорити з моїм Йостеком.

Це було так. Йостек подзвонив мені й спитав, чи я б не хотіла познайомитися з Лорною, про яку він мені стільки розповідав. Йостек хотів влаштувати нам вечір: ми спершу мали піти разом на піцу, а потім у кіноклуб на якийсь цікавий фільм.

Ми начеб справді весело проводили час, тільки я завжди ловила на собі дивний, страшенно притягуючий погляд Лор-ни. У кіноклубі ми сіли так, що я опинилася між ними. Десь посеред фільму Лорна тихцем взяла мене за руку У неї були гарячі й вогкі пальці. Я не витримала і вибігла з кінозалу.

Надворі вимкнула мобілку, щоб мене не діставав Йостек зі своїми дурними питаннями, і пішла у парк. Вся я пашіла, не розуміла, що зі мною робиться. Я була тоді повною дурепою. Хто я взагалі така? Що я роблю з цими людьми? Що ці люди, цей Йостек, ця Лорна, що вони собі дозволяють? Я їм що – дурочка для розваг?

Я й справді вважала себе повною дурочкою. Я дуже комплексувала з приводу своєї зовнішності. Глибоко в душі я знала, що не подобаюсь ані Йостеку, ані кому завгодно, хай би краще не брехали мені.

А ще дужче я комплексувала з приводу того, що справді є чужою для них. Я виховувалася на класиці, а не на книжках про наркоманів, слухала романтичний інструментал, а не їхній рок. У середовищі Йостекових друзів я – чужорідний елемент. Йостек намагався не показувати цього, але у мене дуже чутливе серце. Я з дитинства відчуваю, коли людина бреше, і мені це завжди болить.

Ми з Йостеком познайомилися як? Через інтернет. Я просто була у відчаї, що мене ніхто не хоче. Що я нікому не потрібна навіть майже задарма. Я би віддалася першому, хто би здався мені більш-менш порядним.

У мене просто сім'я така, що я через неї росла, ніби в палаті лікарні. Моя бабця, яка жила з нами… я ще не нагрузила тебе? Я просто мушу комусь це вилити…

– Ні, ні, – Віра гладить мене по щоці. – Розказуй далі.

– Моя бабця завжди шукала в мені симптоми якихось хвороб. То у мене синяки під очима, то у мене щитовидка збільшена, то я щось розчервонілася: може, у мене температура? Бабця дуже любила, коли я хворіла. Тоді сама вона відразу оживала і бралася мене лікувати. Вкладала мене в ліжко, закутувала в перину, підсувала телевізор так, щоб мені вигідно було дивитися лежачи. Особливо баба раділа, коли я хворіла посеред літа. Тоді вона з особливим задоволенням накривала мене поверх ковдри колючим гуцульським коцом, щоби я пропотіла, закривала вікна важкими шторами і балакала тільки пошепки – щоб не турбувати болящу. В такі дні баба просто молоділа. Вона з насолодою розповідала мені, як тепер «гри-па косить людей» навіть влітку, які дає важкі ускладнення на серце, суглоби, і що коли людина вже й у молодості так часто хворіє, як я, то на старість геть слабою буде. Для баби ідеальним варіантом було б, коли б я захворіла на щось невиліковне, незаразне і, бажано, неоперабельне. Або коли вже опера-бельне, то щоб ці операції ніколи не кінчались, а навпаки, тривали й тривали… Щоб біля мого ліжка можна було просидіти до кінця життя. Така в мене бабця.

Я її ненавиджу. Це через неї мене нікуди не пускали. Навіть на шкільні дискотеки мені не вільно було ходити, тому що я могла зіпріти і застудитися. Принаймні так бабця казала вголос, а як гадала, що я не чую, говорила мамі, що я таке мале, хворобливе, а вже мені в одному місці свербить, вже мені ся по хлопах волочити хоче. «То тепер така молодьож, – шепотіла баба сусідці над моїм ліжком, коли думала, що я сплю в гарячковому сні. – Ото чули, що Марини внучка вже ся женити буде? Таке мале, а таке, за перепрошенням, легке на передок». Сусідка побожно складала долоні на колінах, кивала головою і зітхала: «Ой, не кажіть…» А баба продовжувала: «А наша, думаєте, ліпша росте? Тоже – тільки хлопці в голові! їй он поступати через рік. Як то там в університеті проконтролювати, щоби ніц ся їй не стало?» Баба тут теж зітхала і теж складала побожно руки на колінах.

У нас не квартира, а павуче гніздо. Бабця в нас у квартирі була головною павучихою. Вона командувала павуком-татом і павучкою-мамою. Вони всі обвивали мене своєю липкою турботою, а потім, коли я вже не мала сил опиратися, вони ставали біля мене навколішки і потихеньку смоктали. Смоктали і хвалили мене за те, що я така слухняна. Смоктали – і хвалили. Смоктали – і хвалили.

Ще у мене була найтовстіша медична картка. Товстіша навіть, ніж у бабці, яка перенесла два інсульти і три операції. Я найчастіше ходила на прийом до різних лікарів і найчастіше їздила у різні санаторії. І я навіть вже мріяла, що в котромусь санаторії я нарешті знайду собі пару – такого ж здохлячка, як я, в якого теж буде добра павучиха-бабця, любляча павучка-мама і строгий, але справедливий тато-павук, чиє тверде жало добра бабця завжди зможе зм'якшити своєю слиною. Коротше, мізки мені покомпостували добряче. Ти не читала роман «Голова професора Доуеля?»

– Не-а. А про шо там?

– Там є такий образ дівчини, яку цинічий лікар навмисне кинув до дурдому, аби вона там чокнулась. Я себе почувала майже як та дівчина в дурдомі… Десь дуже глибоко я безтямно надіялася, що одного дня по мене приїде сильний і рішучий принц, розрубає всю павутину, візьме на руки і забере мене звідти назавжди. Ми переїдемо з ним в інше місто, і я більше ніколи не побачу ні бабці, ні мами з татом, завжди буду здорова і в доброму гуморі. Бо буду на свободі. Разом із принцом. Але принца не було. Аж до третього курсу.

Скільки я чула історій про хлопців, які покористувалися дівчатами десь на вечірці в сусідній кімнаті й кинули після цього. А мені навіть такий варіант здавався некритичним. Принаймні я б точно не плакала. Я би тішилась бодай такій увазі.

На четвертому курсі мого навчання на іноземних мовах, на факультеті, де на цілий потік аж семеро хлопців, я зустріла Йостека. І він мені здався цілком близьким до образу принца, якого я уявляла собі. Він був старшим на шість років. У нього була своя чотирикімнатна квартира. Я не розуміла, як можна в його віці заробити на чотирикімнатну квартиру. І це у нашому місті! Забезпечений, вихований, акуратний. Ну, ти ж бачила, який Йостек.

– Він мені здався трохи недосвідченим з дівчатами.

– До речі, так, ти якраз права. У нього справді були якісь проблеми з дівчатами.

– Може, він голубий?

– Скоріше, безбарвний. Я не можу зрозуміти, чому він такий байдужий до дівчат.

– Він, напевне, боїться їх.

– Хтозна… Але тоді він здався мені надзвичайною людиною. Знаєш, є таке відчуття, коли стається нове знайомство: завжди мимоволі очікуєш, що ось вона – ось людина, якути шукала все життя. І поки вона не доводить зворотне, твоя віра тільки міцнішає. Так і я. Вірила, що мій Йостек – це моє спасіння. Мій шанс вирватися з павутини. Я чітко розуміла: ще рік-два життя у сім'ї – й або я справді захворію на щось невиліковне, або полюблю і їх, і те, як вони живуть. Тобто сама стану блідою, жирною павучихою.

У нас із Йостеком були дуже хороші, спокійні стосунки. Я навіть деколи наважувалась залишитися у нього на ніч. Наважувалася не тому, що боялась його. А тому, що мені доводилося вигадувати просто карколомні історії для своїх рідних.

Із Йостеком я почувалася впевнено. Я вже знала, що коли закінчу четвертий курс, ми одружимось і я переїду до нього. Мені подобалось, що Йостек трохи несміливий, скутий зі мною. Він був таким уважним, дбайливим… А ще я не могла ніяк втриматися від думок, що він до біса багато заробляє на свій вік… Якщо я вийду за нього, мені не потрібно буде переживати, на що ми купимо дитині памперси, на що самі будемо жити. Я тобі зараз дуже відверто розповідаю це все. Хоч це на самому дні душі такі думки водяться. Але я розповідаю все до останнього, щоб не залишилося ні одного секретика. За такими принципами жила Лорна, і так вона хотіла навчити жити мене.

Йостек мені багато розповідав про Лорну. Він говорив, що це якась незвичайна особистість, його найкращий друг і порадник. У них навіть колись був роман, але дуже короткий. Йостек був дуже прив'язаний до Лорни, і я не знаю, чому так. Вір, ти не знаєш?

– Це просто. Коли відмовляєш чоловікові раніше, ніж даси, він або тікає, або прив'язується до тебе, як до мами…

– Отак і Йостек. Прив'язався до неї. Поважав її дуже. Хвалився навіть, ніби він із Лорною кілька разів кетамін пробував. Ти знаєш, що таке кетамін?

– Знаю.

– А пробувала?

– Ні. Я боюсь уколів. Але мій Вітас ним захоплювався.

– А мій Йостек пишався, що він такий бувалий. Але йому не подобалося, що Лорна присвятила кетаміну занадто багато часу. Для мене це, коли чесно, було шоком – почути, що Йостек пробував якісь наркотики. Саме слово «наркотики» мене лякало. Це було найвищим табу в моєму житті. Я навіть не знала, як реагувати на ці історії про кетамін. Якби він розповів мені про наркотики в перші дні нашого знайомства, я би точно більше не прийшла на побачення. А тут він розказує, що не тільки Лорна ця, але й сам він приймав кілька разів. А Лорна – то взагалі, виявилось, наркоманка. Ти зрозумій, я ж із зовсім іншого середовища. Це… це був шок для мене. Я чомусь зразу згадала поради з журналу для дівчат, що дівчина повинна відмовити хлопцеві: «…коли він пропонує тобі спробувати наркотики». Це були жахливі хвилини. А потім мені стало цікаво подивитися на цю його подругу, «класну кобіту, але пропащу наркоманку», як він сам її називав. Ще Йостек мені кілька разів натякав, що Лорна має нетрадиційні сексуальні смаки. Він дуже стидливий, він це завжди говорив якось завуальовано. Наприклад, він казав, що Лорна любить учити дівчаток ніжності.

До моменту, поки я особисто не познайомилась із Лорною, я уявляла собі її як ефектну, з голочки вдягнуту курву, котра в лакованій сумочці носить баночку з наркотиком і чистий шприц. І до того ж не перший рік займається астральними подорожами. Йостек вірив, що Лорна володіє вродженими магічними здібностями. Принаймні для потойбічного світу, судячи з її переказів, Лорна являє собою ласий шматок.

Коли я побачила Лорну вперше, я хотіла спитати вголос: «Що це за руда блядь? Що це за уродська карлиця? Де обіцяна тобою магеса-кетамінщиця в лесбійському ґламурі?» Я бачила перед собою якусь худеньку, блідолицю й руду потворку в недоладній пуховій куртці якоїсь огидної барви, яку я не одягнула би нізащо в світі. Я, правда, частенько забувала, що моє осіннє пальто мені спрезентував Йостек, а до цього я ходила в демісезонному плащі, який мені купили ще у школі.

Тоді, у день нашого з Лорною знайомства, я не витримала напруги, яка йшла від неї. І я просто втекла. Пішла в парк.

Була золота осінь. Поки я гуляла парком, у голову лізли до неможливості дурнуваті фантазії. Не знаю чому, але серед них найбільше мене збуджувала така: я беру Лорну за жирок на животі й трясу ним. Мені здавалося, що в неї цього жирку повинно бути не багато і не мало, а якраз так, щоб його можна було зібрати пальцями в складки і потрясти, помняцкати.

Ввечері я не могла зосередитися на конспекті. Збудження від минулого дня, замість того, аби притупитися, загубитися в звичних домашніх речах, навпаки, відскакувало від усього і било мене по кишках. Живіт від хвилюваня був таким гарячим, ніби в мене там рана, із якої на футболку ллється кров.

Більше терпіти цих мук я не могла: стала шукати в телефонному довіднику її домашній номер. Йостек дзвонив мені на мобільний разів, може, сорок, але я не відповідала. Він зараз був зайвий, як ніколи. Здавалося, варто почути мені його голос, і я закричу. У довіднику було кілька людей з її прізвищем. Тоді я спробувала пригадати, в якому районі живе Лорна, але це була марна справа. Гірше того, я не знала навіть, як її звати по-справжньому. Колись Йостек розповідав, що Лорна – це не справжнє ім'я. По-справжньому її звали якось геть просто: чи то Галя, чи то Наталя… Вона себе стала називати Лорною десь у шістнадцять, після сну, де якісь потойбічні створіння відкрили їй це ім'я.

Я не знайшла більш економного рішення, тому почала дзвонити навмання по всіх номерах і просила покликати до телефону Лорну.

Ти не повіриш, як я хотіла почути її голос у той момент! Я просто не могла собі знайти місця. Але ніхто мені її не покликав. Тому я вирішила передзвонити по другому разу в ті квартири, де з першого разу слухавки не підняли. І знову просила до телефону Лорну. Поки, нарешті, хтось відповів мені:

– Це я. Що треба?

Я оніміла. Насилу видавила з себе, що хочу її бачити. Вона цілком спокійно відповіла:

– Я теж. Виходь гуляти.

– Зараз?!

– Іншого разу може не бути.

Як тільки я це почула, я зрозуміла, що справді, другого такого дня, такої години і такого напруження почуттів не буде. Ми домовилися зустрітися в центрі через годину. Моя мобілка показувала, що то вже пів на дванадцяту ночі. Я поклала слухавку, а моє серце гупало, як скажене. У пам'яті я прокручувала слова, вимовлені її голосом: «Я теж… Виходь гуляти… Я теж… Виходь гуляти». Теж хоче мене бачити! Я намагалася вчутися в її інтонації, зрозуміти, наскільки сильно вона теж цього хоче… одне слово, я збожеволіла від цієї дівчини. Я не знала, що мене чекає сьогодні вночі, не знала, до яких наслідків це може призвести завтра. Я знала тільки одне: зараз пів на дванадцяту, через годину я буду в центрі й бачитиму Лорну. Єдина проблема: що сказати моїм батькам, куди я зібралася. Це був один із останніх разів, коли я говорила неправду. Я їм сказала, що терміново йду до подружки, яку кинув хлопець, її потрібно витягувати з депресії. І побігла.

У центр їхала на таксі, тратячи майже всі свої гроші. Я розуміла, що назад вернутися я вже зможу тільки пішки. Мене це не хвилювало.

Лорна запізнилася трохи більше, ніж на годину. Я чекала. Цієї ночі вдарили приморозки. Але й крім приморозків за цей час я пережила таке пекло, що мені вже все зробилося однаковим.

Коли на Ратуші пробемкало пів на другу, прийшла Лорна, та сама, яку я бачила якихось вісім чи сім годин тому. Ніби ціле життя минуло. Поки я чекала на неї, я обдумала тисячу способів, як зустріну її. Може, я кинуся їй на шию і притисну до грудей? Може, я поцілую її взасос? Але коли я її побачила, я просто розплакалась і все. Лорна обняла мене.

– Треба купити вина, – сказала вона.

Я мовчки попленталась за нею. Я ніколи не пила такого дешевого вина, яке взяла Лорна. Воно було огидним. На це і ще на пачку цигарок для Лорни ми витратили наші останні гроші. Було дико холодно, а я не мала навіть рукавиць, навіть шапки. Ми вирішили йти до Йостека, хоча це вже було повним абсурдом. Ми мовчали, тільки передавали одна одній пляшку з портвейном. Можливо, від того, що я довго стояла на холоді, я захотіла в туалет, про що й сказала Лорні.

– Ти хочеш у туалет чи ти хочеш пісяти? – уточнила вона із властивою їй прямотою.

Я сказала, що друге.

– Ну так сходи, – порадила вона мені.

Я нічого на це не змогла відповісти.

Тоді Лорна сама стала прямо під ліхтарем, що висів над дорогою. Вулиця була порожньою, але час від часу тут, бувало, проїжджали таксівки. Лорна розстібнула куртку, хутко спустила джинси з трусиками й присіла. З неї полилась водичка. Я відвернулась. Лорна підійшла до мене і сказала, щоб я зробила так само.

– Я не можу, – призналась я.

– Якщо ти хочеш дружити зі мною, ти мусиш буди гнучкою. Інакше нам не по дорозі.

Мене її слова налякали. Але й підстібнули. Я, напевне, була вже достатньо п'яна, інакше нізащо в світі не робила б такого. Я тільки почала думати, як би відреагувала мама або бабця – аби їм розповіли, що я мочуся посеред вулиці. Чомусь це додало мені хоробрості, і я повторила те саме, що до мене зробила Лорна. Поки я це робила, пробувала уявити, як із вікна он того будинку навпроти виглядає пісяюча дівчина в дорогому кашеміровому пальті, поли якого притримує, аби не забризкати пісями. Лорна в цей час дивилася на мене з неприхованою прямотою.

Коли ми далі рушили в керунку Йостекової хати, Лорна сказала:

– Є дві речі, які роблять мене такою, яка я є. Я завжди кажу тільки правду, і я завжди роблю тільки те, що справді хочу. Роби так само, і наші дороги будуть іти поруч.

Я подумала, що в ту мить найбільш чесно буде сказати, що боюсь її.

– Жанка, не сци, – відповіла вона. – Я тебе в обіду не дам.

– Ти будеш мене захищати?

– Я тебе навчу бути собою.

Десь через годину ми таки опинилися перед броньованими дверима у під'їзд Йостекового дому. Коду на домофоні ми не знали. Мобільні наші, як на змову, виявилися розрядженими. Йостекова квартира була на дев'ятому поверсі. Лорна спершу спробувала силою висмикнути двері. Потім, копнувши пару разів їх ногою, вгамувалася. Увесь цей час мене здавлював страх, що от зараз хтось вийде, почне на нас кричати, або, чого доброго, викличе міліцію. Я панічно роззиралася навсібіч. Була пів на четвету ранку, і температура, здається, досягла мінімальної за цілу ніч позначки. Вулиці вкрилися льодяною пилюкою, що вигравала у світлі нічних ліхтарів. Коли Лорна перестала гупати ногою в двері, я змогла почути, як тихо зараз навколо. Здавалося, звуки просто вмерзли в це крижане повітря. Я милувалася тим, як вигравало натрієве світло в темному, пекучому повітрі. Милувалася тим, як порожньо й тихо зараз на вулиці. На якийсь час я забула тривожитись, що ми, можливо, не достукаємося до Йостека, що доведеться стовбичити тут аж до ранку, я навіть забула турбуватися, що мене вдома чекають довгі пояснення батькам. Існувала тільки ця мить, така затяжна, глибока, я б( навіть сказала, космічна. Справді, було в тій миті щось космічне і дуже щемке. І тут несподівано мене відвідало осяяння. Я зрозуміла, як все просто, коли живеш так, як каже Лорна: ніколи не бреши (передусім собі) й роби тільки те, що хочеш. І хай твориться що завгодно. На мене напала така свобода, така радість, що я, не встигши обдумати, що ж я роблю, почала волати на все горло:

– ЙОСТЕК! ВІДЧИНЯЙ! ЙОСТЕК! ВІДЧИНЯЙ!

Лорна зразу ж підтримала мою ініціативу, і за якихось п'ять хвилин двері відчинилися. На порозі під'їзду, у домашніх штанах і майці, стояв Йостек. Він своїми сонними очима намагався роздивитися нас. Коли його погляд упав на Лорну, процес пробудження пішов значно швидше.

– Заходьте, – буркнув він.

Вже через десять хвилин я приймала гарячий душ у Йостековій ванні. Я поливала себе майже окропом, який здавався мені хоч і гарячим, та лагідним. Голову я намилила шампунем, який я спеціально купила для себе і поставила тут на ті випадки, коли залишатимусь у нього на ніч.

Я шурувала голову і прислухалася до себе. Щось у мені розгорталося, ніби з насінини в пришвидшеному темпі вилуплюється рослина. І чим більше я думала над тими простими правилами, які мені дала Лорна, тим щасливішою я ставала. Можна сказати, я ніколи ще не почувалася такою впевненою в собі й у тому, що мені робити далі. Ніяких виправдовувань, ніякого жалю за втраченими нагодами…

Ще поки я милася, я зрозуміла, що мені більше не хочеться стати господинею цього душу, ні цієї ванної кімнати, ні цієї квартири. Я не знала, що буде зі мною завтра. І найприольніше – я й не хотіла цього знати.

Втім, я напевне знала, що не буду спати нині з Йостеком в одному ліжку. А буду спати в одному ліжку з Лорною.

А Йостек тим часом сидів з Лорною у великій чистій кухні, вони пили трав'яний чай. Лорна курила. По її напружених губах я зрозуміла, наскільки напружена сама ситуація. Йостек чекав пояснень. Від мене. Від нас. Те, що сьогодні ми разом їли піцу, зовсім вилетіло з голови, я забула й про те, що втекла, залишивши їх в кіноклубі. Але я більше не хотіла звіту-ватися ні перед ким.

– Я дзвонив тобі, – сказав він, заварючи окропом ще одну порцію чаю, для мене. – Дати меду до чаю?

– Не треба меду, – сказала я, втупивши очі в свої руки і ніяк не прокоментувавши першу частину звернення. Поки Йостек порався біля плитки, я дивилася на нього й міркувала: ось так виглядає людина, яка живе натяками. Вона шукає натяків і напівнатяків у словах співрозмовника. Ось людина, котра сама говорить натяками і котра начисто заплуталась у цьому.

Як легко з Лорною. Коли Лорна каже: «хуй», вона має на увазі тільки хуй, і ніяких двозначностей.

Йостек, як завжди, робив вигляд, наче йому все однаково. А я знала, що він образився і що зараз він пробує загнати ці почуття кудись на глибину.

– Ви можете мені хоч щось пояснити? – нарешті спитав він.

– Я хочу спати, – сказала Лорна.

– Можеш нам постелити? – спитала я.

– А ти не ляжеш зі мною? – озвався він, уже з викликом.

– Ні. Постели нам у камінній.

Лорна за цим всім спостерігала скоса, губами посмоктувала сигарету. Пальці, що тримали сигарету біля уст, пестили ці вуста. Налякана домашня курочка затрепетала в мені. Здавалося, ці сексуальні жести настільки явні, що Йостекові нерви не витримають і він вижене нас на вулицю.

Клянусь, Йостек усе прекрасно бачив: і звабливі Лорнині торкання вуст, і мої погляди на неї. Йостек вийшов із кухні й пішов у камінну, де, крім паркету і дорогих штор, єдиним предметом інтер'єру була велика канапа-їбодром. У невизначеному майбутньому, за йостековими планами, там мав з'явитися камін.

Ми сиділи на порожній, лункій кухні і дивилися одна на одну. Я бачила, які ми різні. Я в темному, недорогому, але пристойному піджаку, у гольфі, у чистих брюках. А вона – в якійсь несвіжій картатій сорочці без ґудзиків на рукавах, з беглуздими шворочками на зап'ястках, у розписаних ручкою заношених джинсах. Із задвірків свідомості пробивалося запитання: «Що ти тут робиш, з цією немитою мандавохою?! Ти ж погубиш своє життя!» Але я продовжувала дивитися на її обличчя, і краса цього лику здалась мені неземною… Точніше – позаземною. Поруч сиділо якесь потойбічне створіння. Холодна істота з далеких космічностей. Секунда – і це бачення пом'якшало, а я знову пережила сильне притягання до Лорни.

Її вуста. її манера сидіти. Спосіб палити цигарки…

– Можете лягати, – почулося десь за стіною.

Йостек, не попрощавшись, пішов до себе і гримнув дверима. Образився… М'яко кажучи.

– Я хочу бути з тобою, – сказала я Лорні.

Вона, не відриваючи погляду від цигарки, відповіла:

– Ну, так будь.

Лорна першою пішла у спальню, а я відлучилася ще на кілька хвилин у ванну. Як і всяку добре виховану невротичку, мене гризли думки: от зараз Лорна почне мене пестити (Боже, це ж так стидно), можливо, ротом (Господи, я ж помру від знічення), а потім, можливо, захоче щоб я її пестила (фі, це ж так гидко)… ротом (ні, я не зможу цього)… а вона в душ не ходила (точно, вона в душ не ходила, фі-фі-фі)…

Але коли я прийшла в ліжко, Лорна вже спала. Причому лягла вона, майже не роздягнувшись: у джинсах і цій несвіжій сорочці. Я полегшено зітхнула, тому що не була готовою поки до фізіологічного продовження нашої симпатії. У мене ще було багато (дуже багато) думок, які потрібно було додумати, серед них були й тривожні – надзвичайно багато тривожних думок, які треба додумати. Але на те вже не було сил. І я, не забувши ввімкнути зарядник і свій мобільний у розетку, примостилася скраю ліжка, заснула.

Ранок настав нестямно швидко, за якихось дві години. Моє тіло було неготовим до цього. Кожного разу, з усіх тих семи чи восьми разів, що я залишалася на ніч у Йостека, мене завжди чекало те саме: побудка о пів на сьому, в кращому разі – без п'ятнадцяти сім. На восьму годину Йостек мав уже бути на роботі. Кожен раз Йостек пропонував мені залишитися ще на годинку, доспати, а вже потім передати ключі при зустрічі на обіді. Та я завжди відмовлялася. Я страшенно боялася, що подумають про мене Йостекові сусіди.

Тому я навіть боялася надто голосно говорити в цій хаті. Я знала, що крізь стіни все прекрасно чути, а сусіди пильно дослухаються до кожного нашого різкого слова, до кожної виділеної інтонації, мовчу вже про усякий скрип і шурхіт, який сусіди потрактували би відомо як.

Усіх цих речей я страшенно боялася, тому що моя бабця була такою. Коли вона чула, що поверхом вище починається якась сварка, бабця вимикала в телевізорі звук і вся перетворювалася на слух. Так вона діставала матеріал для розмов з подругами.

А ще бабця любила видивлятися, хто ходить до наших сусідів у гості, особливо під вечір. Я боялася, що й тут мешкають такі ж люди, як моя бабця. І коли я буду виходити з Йостекової квартири, коли я буду замикати її на ключ, вони вже сидітимуть на лавочці біля під'їзду і чекатимуть на мій вихід, аби краще роздивитися мене, аби впевнитися в тому, що я та, за кого вони мене вважають (відомо, за кого вони мене вважають).

Тому я намагалася приходити до Йостека затемна і втікати з тої хати вдосвіта.

Хоча саме того ранку я б не боялася бути тут сама (тобто з Лорною). Але Йостек, здається, образився всерйоз.

Вранці ми обмінялися буквально двома-трьома словами, мовчки випили кави і так само мовчки пішли на свої маршрутки. Я бачила – Йостек шукає нагоди поговорити зі мною наодинці, та цього я прагнула менш за все.

Знаючи, як йому буде боляче, я все одно скочила у маршрутку разом із Лорною і навіть не глянула у вікно, як він там – чи дивиться нашій маршрутці услід. Я зрозуміла, що повністю охолола до цього чоловіка, а точніше, ніколи особливо й не симпатизувала йому. Мимохіть зауважила: що більше я послуговуюся двома простими заповідями Лорни, то легше мені стає.

– Якщо жити за цими принципами, – сказала мені того ранку Лорна, – одного дня ти станеш відьмою.

Ми прогулювали першу пару (кожна свою), тому що в нас обидвох був бодун і від обидвох несло перегаром. Лорна палила цигарки, і я подумала, що теж хочу навчитися палити.

– Відьма – це добре чи погано?

– Відьма – це не добре і не погано. Це прикольно. Я відьма. Я роблю тільки те, що я хочу. Всі довкола мене роблять те, що я хочу. Все стається тільки так, як я хочу. Це означає, що я відьма. Ти хочеш бути відьмою?

Я навіть не знала, як сприймати її слова. З Лорною завжди так. Хоч вона називає речі їх іменами, ніколи не можна бути певною, жартує вона чи говорить всерйоз. Хоча слово «жартує» – це не про Лорну. Вона не жартувала – ніколи. Вона висміювала. Знущалась. Кепкувала. Глузувала. І якщо ти не встигала зрозуміти, що сказане нею – прикол, всі висміювання, знущання, кепкування чи глузуваня автоматично переходили й на тебе.

– Я думала, відьми інакші.

– Ти відповідай: хочеш бути відьмою?

До мене ніби повернулося на хвилю моє старе бачення. Я страшенно злякалася, бо подумала, що божеволію.

Я не ночувала вдома. Я спала в одному ліжку з цією неохайною, некрасивою рудою жабкою, я пішла від свого кавалера, з яким сподівалася наступного літа одружитися. І ця ліліпутка, від якої тхне перегаром, ця збоченка хоче від мене чути однозначні відповіді на абсурдні запитання. Наприклад, чи хочу я бути відьмою.

– Ну, хочу.

Лорна вивчала мене поглядом.

– Тоді зустрінемося сьогодні на «Гуркоті», – Лорна мала на увазі клуб, де щосереди відбувалися вечірки «важкої» музики. – Я буду о восьмій чекати тебе біля входу.

Вона розвернулася, щоб іти.

– Почекай, – потягнула я її за рукав. – Я… Я не можу сьогодні прийти додому так пізно. Я не ночувала, і, розумієш, я…

– Тоді не приходь взагалі, – буркнула вона. Я знову не збагнула: стосувалося це нашого з нею вечора чи моїх батьків. Обидва варіанти виглядали жахливо.

– Не будь такою зі мною, – не витримала я. – Не муч мене.

На це Лорна спокійно відповіла:

– Ти сама себе мучиш. Я тут ні при чому. Хочеш бути відьмою – живи, як живуть відьми.

Вона відвернулася й пішла. Я насилу придушила в собі сльози, ледь стрималася, щоб не кинутися за нею. Вкусила себе за долоню, але чомусь нічого не відчувала. Я стиснула щелепи так сильно, як лиш могла. Щось гаряче й солоне, наче слина, раптом набігло мені в рот. Десь дуже далеко в прокушеній долоні я відчула гарячий, тупий біль. Терлінькнув телефон, повідомляючи про нову есемеску. Все закипіло в грудях – я сподівалася, що це від Лорни. Однак писав мені Йостек: «Мала як справи. Треба зустрітись». Йостек був програмістом. Зневага до гуманітаріїв, як він звав мене й мені подібних, була в нього у крові, а також у текстах, які він час від часу породжував.

Я сховала телефон, бо не збиралася відписувати. Коли прийшла наступна есемеска: «Давай на 15.00 пообідаємо в нашому місці». Як би в такій ситуації повелася відьма?

Я подумала, що (а) я більше ніколи не брешу (в тому числі сама собі) і (б) роблю тільки те, що хочу. І замість того щоб гордовито змовчати, вибрала у списку відповідей заготовку: «Ответ: Да». Я хотіла побачити Йостека. І хотіла поговорити.

На пари цього дня я таки потрапила. Правда, була до них ніскільки не готовою: ані морально, ні фізично. Сиділа на лекціях у душній аудиторії тільки тому, що не знала, куди себе подіти до обіду. Я знемагала від думки, як буде правильніше: прийти сьогодні пізно додому (і нарватися на неприємності) чи зберегти домашній статус-кво, але пропустити вечірку і не побачити більше Лорни.

Не побачити Лорни мене лякало відчутно сильніше, ніж бути вичитаною вдома. В аудиторії я сиділа у напівпритомному стані – як завше, нікому не потрібна й нікому не цікава. Періодично мене відрубувало в сон, де я встигала пережити кілька коротких кошмарчиків (кожний не довше кількох секунд) і з болем вирватися у цей світ. Снилося щось муторне – про Лорну, про Йостека, якісь сварки, погоні… Насилу досиділа до кінця третьої пари. Ніби зомбі, вийшла на тролейбусну зупинку біля універу й на останні копійки купила п'ять сигарет ультралайт і пачку сірників. Я попросила, щоб мені до цигарок дали порожню коробку, аби не поламалися.

Ніколи до цього я не палила. Перша викурена цигарка справила велике враження. Мене занудило, пішла обертом голова. Гидкі відчуття в грудях були такими, що само собою стало ясно: одної цигарки з мене вистачить. Я ловила зневажливі погляди – принаймні я вважала їх зневажливими. Напевне, для тих, хто мене міг знати, зараз я опускалася на саме соціальне дно. Пом'яте обличчя, синяки під очима, вчорашній одяг, несвіжий подих. Ще й береться курити, прастітутка. «Та пішли ви», – сказала я подумки.

Час було йти на зустріч із Йостеком.

Він чекав на мене біля входу в студентське бістро, де ми часто зустрічалися на обідню перекуску.

Коли я вгледіла Йостекову постать, мені стало очевидно: це я приходжу на зустріч з ним востаннє. Більше його бачити не хочу. Якщо я буду говорити собі інакше, я брехатиму.

Йостек обійняв мене й одразу ж, не допускаючи незручних пауз, почав розповідати, що близиться кінець місяця, у нього знову буде купа роботи, доведеться допізна сидіти в офісі, але вже після авралу – після авралу в нього буде море часу, і ми підемо по магазинах, купимо мені щось класне. Можливо, отой строгий костюм, який так гарно на мені сидів, пусте, що він дорогуватий… «До чого ці слова?» – думала я.

– До чого ці слова?… – я не зчулася, як думка сама злетіла з язика. Йостек миттєво заткнувся і глянув на мене. Я пережила секунду гострої втрати контролю над собою. Тієї миті мені здалося, що я здатна на будь-яке божевілля. Дослівно будь-яке. Я тут же напружилась, щоб не випустити цю частину себе на волю. Страх вибив із моєї шкіри холодну пітняву.

– Ти що? – ошаліло спитав Йостек. Він взяв мене за плечі й розвернув до себе. – Мала, поясни, що з тобою твориться?

– Відстань, – я збила з себе його руки й відвела очі.

– Чим я завинив? Що не так я зробив на цей раз?

– Нічого, просто мовчи, добре?

Йостек справді замовк.

– Будеш м'ясо? – стримано спитав він.

Я кивнула. Ми взяли по м'ясній запіканці й сіли до вільного столика. Я відчувала, що моя поведінка привертає увагу присутніх, але не мала сил контролювати себе. Мої думки були хаотичними, стрибали з одної теми на іншу. Я ніби думала про все одночасно, хоча не назвала б нічого конкретного, до чого додумалася.

Я гадала, що буду зголоднілою, але від нервів чомусь перехотілося навіть щось куштувати. М'ясна запіканка була найдорожчою стравою у бістро, і Йостек, зупинивши на ній свій вибір, явно давав мені натяки. Він шукав стежку в мою душу. Щоб не образити його ще й тим, я почала меланхолійно длубатися виделкою в паруючій масі грибів, картоплі, сиру й телятини. Це місиво навіювало нудоту.

Поки Йостек їв, я дивилася на невеличку подряпину, яку помітила на стіні навпроти. Стіна була насичено-зеленого кольору, а дряпина мала якусь дивну форму. Форма та сповнювала мене хвилюванням і передчуттям.

Йостек підняв очі, відклав приладдя для їжі, у своїй снобській манері витер серветкою рот і почав говорити. А оскільки моя увага втратила здатність до зосередження, сенс його промови залишався для мене загадкою. Я виловлювала хіба окремі фрази.

– Ти знаєш, у мене була дуже складна ситуація в сім'ї… Ну ти знаєш, вона хворіла на рак… навіть серед ночі… часто посилав мене по ліки… І раз… випили з друзями пива… а мамі тоді було дуже погано… А ще приїжджав один лікар… Ми перед тим із батьком дуже сварилися… Він мене побив… Мама вже нічого не розуміла… і тоді він сказав… це такий був шок… хоронили… просто пекло якесь…

Раптом я зрозуміла, що мені нагадує та дряпина, до якої прикувався погляд. Вона схожа на маленьку літаючу тарілку, НЛО, сфотографоване любительським фотоапаратом високо в зеленому небі.

– … а потім все, ти розумієш, все помінялося… Я отримав цю роботу… Такі гроші… більш ніж здивований… мріяв зустріти таку, як ти… ти на мене справила враження… унікальна дівчина, думаю собі…

«Офігенно, – думала я. – Зелене бездонне небо, а посередині – літаюча тарілка. Треба мати щастя, щоб зловити таку мить… І таке небо… А як вона ще розвернулася, ця тарілка, як на улюбленій фотографії агента Малдера…»

І тут я зрозуміла, що мені потрібна ця зелена стіна. Я хочу мати її вдома і дивитися на цю літаючу тарілку, зняту з великої відстані якимось фотографом-любителем (напевне, початківцем, позаяк початківцям щастить на таке).

– Ти знаєш, я дорого заплатив би, аби довідатись, про що ти зараз думаєш, – сказав Йостек таким романтичним тоном, наче я, в його уяві, мала думати про те, як беру в нього в рот серед райського саду.

– У тебе є позичити двісті гривень? – спитала я.

Йостеку ніби вліпили ляпаса цими словами. Я не хотіла. Брешу, хотіла (я більше ніколи не брешу). І зробила. Його щоки запалали. Я завжди підозрювала, що насправді він обачливий жлоб, тільки вдає із себе марнотратника перед тими, в кого шукає симпатій.

– Нащо тобі? Ти у щось вляпалась?

– Не важливо. Маєш чи ні?

Йостек почервонів дужче, потім побілів.

– Ні, не маю, – видавив він зло.

– А сто гривень?

Йостек витяг із внутрішньої кишені свого клерківського піджака портмоне, не дивлячись, витягнув звідти всі купюри, які були і поклав переді мною. Піднявся і мовчки вийшов із кафе. Я спробувала порахувати гроші, але функція додавання раптом перестала працювати. Я забула, як це робиться. На око я впізнала, що це може бути близько тридцяти-сорока гривень.

«От жлоб'яра», – подумалось мені. Цей жест, який він пошлий по своїй суті! Зробити вигляд, наче віддає мені останню копійку. А сам тримає заощадження тільки на плас-тикових картках, цикає з банкомата по двадцятці. Такий він весь. Несправжній, показушний.

Мене почав бити нервовий дріж. Я згребла гроші, засунула їх пом'ятими, жужмом до нагрудної кишені. Кинула на руку пальто і теж вийшла з бістро.

Менше ніж за хвилину почула за спиною чийсь голос: «Девушка, а сумачьку каму аставілі?»

Офіціант підбігав до мене, у руці в нього теліпалась моя косметичка. Я, нічого не кажучи, забрала в нього сумку і швидко відвернулася. На очі набігали сльози.

Пройшлася до статуї Божої Матінки, сіла на лавку трохи поодалік і дістала цигарку. На цей раз курилося легше, можна було затягувати дим глибше в себе.

Я спробувала повернутися думками до моменту в бістро, коли слова самі злітали з мого рота, без жодної моєї участі. Ніби моїм ротом говорив хтось інший. Я відчула страх… А ще, на свій подив, я відчула, що в ту мить була здатна на який завгодно божевільний учинок. Перевернути стіл. Жбурнути в Йостека попільничкою. Закричати на всю горлянку. Розбити вітрину.

Чомусь мені здалося, що справжня відьма – така, про яку говорила Лорна – живе в цьому стані свободи постійно. Справжня відьма спонтанна до божевілля. її ніщо не стримує. Справжня відьма таки божевільна. Бо тільки так вона здатна на магію.

Думки далі рухалися в цьому напрямку. «Як це? – думала я. – Як це бути божевільною? Бути зовсім, зовсім божевільною? Не мати нічого святого, не триматися ні за що на світі, не мати нічого, що прив'язувало би тебе…»

І тут щось у мені наче перевернулося. Я зрозуміла, що бути божевільною дуже просто. Що насправді ніякого «божевілля» не існує. Існує просто інша реальність, в яку потрапляють ті, кого звуть божевільними. І ця реальність така ж справжня, як і реальність «здорових», просто вона менш витоптана. Вона – як неторканий степ, де не ступала нога іншої людини.

Ці думки привели мене у якийсь п'янкий, але нервозний настрій. Я відчула, що зараз мені не потрібно перейматися батьками – не треба більше звітувати перед ними. І не треба перейматися, чим зайняти себе до восьмої вечора. Все просто. Я піду кудись, куди я раніше ніколи сама не ходила.

Зграя ворон полетіла над моєю головою і вказала на Високий Замок. Мені стало лячно – я справді завжди боялася гуляти по Високому Замку сама, тому що мільйон разів чула, як там то когось зґвалтували, то когось прирізали. Але тільки-но я відчула перший натяк на тривогу, як ноги самі рушили, і я зрозуміла: коли я хочу бути чесною із собою, треба йти на Високий Замок.

Якась частинка мене покрадьки подумала: добре, що зараз тільки п'ята, ще до темряви дві години, нічого, може, й не станеться поганого завидна.

Тільки-но я помітила, що помічаю це, як зразу ж мусила прийняти рішення цілком протилежне: залишитися на Високому Замку до ночі й прогулятися по ньому в повній темряві.

«Господи, що я роблю?» – тільки й змогла подивуватися я, та світ знову став яскравим і «нетоптаним»: мене знов-таки перенесло у реальність відьом.

Я гуляла на Високому Замку, дивилася, як падає листя. Зустрічала закоханих і стежила за туристами. Потім я піднялася на сам вершечок Замкової гори і стала спостерігати, як сідає сонце. Дув сильний вітер, і захід сонця вдався небуденно багряним. Світ занурився у червону барву, і всі, хто був у цей момент на площадці, голосно дивувалися, яке все навкруг зробилося чудне й незвичне.

Якісь хлопці, що сиділи з пляшками пива біля оглядового бінокля, весь час зиркали на мене, намагаючись піймати мій погляд. Мені це чомусь сподобалося – хоча в будь-який інший день я ніколи б не дозволила собі признатися в цьому. Мимоволі я посміхнулася одному з юнаків у відповідь.

Хлопці щось між собою стали пересміюватися, нарешті один із них, той, котрому я посміхнулася, підійшов і з напускною рішучістю спитав:

– Малишка, а мож' з тобою познакомитись?

Я не знала, що відповісти.

– Ну, давай, – сказала я. – Знайомся.

– Я Макс, прєвєд.

Я поглянула на Макса-Прєвєда. То був вгодований бичок із широким лицем та русявим волоссям, котре постійно лізло йому в очі. Сонце золотило доволі прищаву шкіру Макса у приємний бронзовий колір.

– Жанна, – відповіла я і невчасно поправила волосся, що впало на лице. Боже, він же подумає, що я заграю до нього.

Макс, напевне, так і подумав.

– А ти чьо' тут сама стоїш? Така сімпотна девушка, і сама гуляєш?

– А я тепер люблю сама ходити, – сказала я, пам'ятаючи, що віднедавна я говорю правду і тільки правду. – Я сьогодні з хлопцем розійшлась, – це вже я невідь-нащо бовкнула.

– О, харашо, а ми тут з друззями прийшли, думаєм, на закат повтикаєм. – Макс кивнув у бік своїх товаришів, які зробили вигляд, наче ми їх не обходимо і вони справді тут – не більше, й не менше – втикають на закат. їх було троє.

Раптом я подумала, що хотіла би переспати з Максом. Ні, не переспати, а перепихнутися прямо десь тут – у парку, в кущах. Спочатку з ним, а потім і з його дружками. Я поглянула на Максових дружків іще раз.

Горло стиснулося. На коротку мить мені здалося, що зараз я повністю втрачу контроль над тілом і зайду так далеко… так далеко, що навіть не готова собі це уявити. Нерви не витримали, і я, розвернувшись на каблуках, побігла по сходах униз. Туди, де немає людей.

Серце моє гупало. Чим більше я думала про те, що могло початися на Замковій горі, тим більше в моє тіло випорскувалося адреналіну. Боже, у що я вляпалася?

Я стояла біля споруди телецентру і поривалася прийти до тями, але, здається, тями як такої в мене вже не було. Тобто іти не було кому, не було чим, ані куди, і головне – не було навіщо. Я боялася, що зараз Макс і хлопці теж будуть спускатися по сходах, і щось накаже мені врешті перестати брехати собі й таки виконати те, що я справді хочу: щоби мене терзали і довбали ці кобельки. І я, що головне, не матиму більше щитів, щоб опиратися ГОЛОСОВІ ПРАВДИ.

Я божеволіла. Одна частина мене намагалася всіляко обґрунтувати, чому я повинна тікати від безумної оргії з цими незнайомцями, друга, навпаки, спритно показувала, що в основі цих ухилянь від правила (ніколи не брехати, передусім собі, робити тільки те, що хочеш) лежать Брехня і Страх зробити те, чого справді хочеш (віддатися їм усім).

Я не витримала своїх метань і кинулася бігти геть, подалі від цього місця і від цього божевільного роздвоєння.

Решту часу я провела як на голках, чекала на Лорну. Коли я думала, що знову побачу її, цю людину, яка знає прості, але істинні речі, мені робилось нестерпно. Якби хтось у цю мить поклав мені мої внутрішні органи в руки – мовляв, ось тобі твоя печінка, а ось, не викинь, твоє серце, я б моментально відсмикнула долоні, і мої органи полетіли б на землю – от якими гарячими були вони в ті хвилі. Але оскільки вони були всередині мене, я не мала як остудити їх. І вони пекли мене, пекли мене, як щойно видобуті з п'єца керамічні вироби, впродовж усіх цих тягучих хвилин в очікуванні Лорни вони пекли мене і залишали опіки третього ступеня на поверхні моєї крові… Близько половини восьмої під «Лялькою» почали збиратися неформали, хлопці-дівчата, більшість із них виглядали молодшими за неї. Та публіка, що постійно ходить на вечірки важкої музики.

Врешті-решт, без двадцяти восьма з'явилася Лорна. Спершу вона не помічала мене, віталася із приятелями, цілувалася з приятельками. Я зауважила, що в середовищі цих строкатих папужок Лорна виглядає цілком доречно.

Нарешті, слава Господу, вона помітила мене і підійшла. Я почувалася так, ніби чесно витримала розп'яття на хресті й тепер санітари прийшли мене зняти звідти. Лорна сказала привіт і поцілувала мене в губи. Це вперше (чесно – вдруге) мене цілувала в губи дівчина. Я сама трішечки затягнула наш поцілунок, і коли відчула, що Лорна не втікає (це дуже тонке, дуже летке відчуття), з моїх плечей наче спав тягар усього того дня. Я зрозуміла, що Лорна теж рада мене бачити, рада, що я вибрала прийти до неї.

– Лорна, – сказала я, заглядаючи їй в очі. – Я все-все зрозуміла! Божевілля – це просто інша реальність! Всі жінки божевільні!

– Ну да, – гмикнула вона. – Круто. Слухай, у мене є каліпсол. Пішли на Пролом, закинемося перед вечіркою. Тут все одно тільки за годину щось почнеться.

Ні, ця дівчина була однозначно божевільною. Єдиним виходом для себе я побачила чесність.

– Я ніколи не пробувала… наркотики.

– Просто довірся мені, – сказала Лорна. Щось у її голосі збуджувало в мені сильні відгуки. Я не могла пояснити, чому так стається, але з кожним її реченням мене накривала пелена асоціацій, що за яскравістю межували з галюцинаціями. Коли Лорна говорила, щоб я довірилась їй, мене поглинуло глибоке прозріння основ її особистості: сильної, спонтанної, дикої. Я розуміла, що Лорна влаштовує для мене своєрідне випробування на відьомство, або й посвяту.

– Таких, як ми, багато? – спитала я, позаяк уявила, що ми, посвячені у жіноче божевілля відьми, повинні становити певну касту.

– Шо, наріків? – спитала Лорна.

– Ні. Відьом.

– Мало.

– Круто, – сказала я.

– «Калік» – це ключ, – сказала вона. – Тиша має колір. Пішли на Пролом, я покажу, де вхід в інферно.

І Лорна показала свою долоню, на якій гелевою ручкою було написано: INFERNO.

Містичний жах того, що відбувалося поруч із Лорною, змусив мене впасти в нервовий дріж, який межував з оціпенінням.

– Сигарети маєш? – спитала вона, виводячи мене з трансу. Звідки вона знає, що я почала палити?

– Звідки ти знаєш, що я почала палити?

Лорна гмикнула.

– Так маєш чи ні?

– Дві штучки.

Лорна задумалась.

– Ладно, – врешті вирішила вона. – Пішли на Пролом.

– А далеко це?

Лорна тільки поманила рукою. Я побігла слідом, наче на мотузці. Думка про наркотик, що його мені доведеться зараз випробувати, наповнювала страхом, замішаним на цікавості й незбагненній радості.

– Я не помру? – спитала я в Лорни, поспішаючи за нею прискоком. Як вона може так швидко ходити?

– Від кетаміну ще ніхто не вмирав, – сказала вона.

Я подумала, що Лорна хоч і не бреше, зате може мати замало інформації для таких узагальнень.

– Його для наркозу використовують, – додала вона, ніби це щось пояснювало.

– А я зможу ходити?

– Півгодини будеш смирна, як на операції. А далі ми підемо на танці.

Ми піднялися на пагорб навпроти пожежної частини неподалік від клубу. На пагорбі росли криві дерева. Кілька з них лежали повалені. По витоптаній траві й битих пляшках я зрозуміла, що тут часто люблять погуляти-посидіти.

– Бачиш? – Лорна підвела мене до цегляної стіни, проламаної в одному місці. – Пролом.

– Ясно, – сказала я.

Лорна скинула свій наплічник і попросила мені посвітити їй запальничкою. Поки я невміло світила, раз по раз обпікаючи собі пальці, Лорна намацала одноразові шприци, баночку каліпсолу, потім флакон одеколону, пакет із ватою. І почала процедуру, від якої мої кишки скрутило спазмом страху. Лорна націджувала у шприц розчин із флакона, а далі, збивши кульки повітря в ньому в один пухирець, випускала його разом із коротким струмінцем рідини назовні.

Коли два шприци були готові, я відчула: ще трохи – і я втрачу свідомість від хвилювання. Мене то облягали крижані хвилі жаху, то шпували гарячі бурунці збудження. Лихоманило.

Щоб якось собі зарадити, я розгледілася. З пагорба відкривалася панорама нічного Львова. Було холодно, я відчувала, що після безсонної ночі температура в мене вища нормальної.

– Чого ти так трясешся? – буркнула невдоволено Лорна.

– Страшно, – зізналася я.

– Наставляй дупу.

Я відхилила полу пальто і приспустила брюки, оголивши сідницю. Я була в стрінгах, і те, що Лорна це побачила, забивало подих.

Лорна вправним рухом протерла шкіру холодною від одеколону ваткою, і майже зразу я відчула укол. Щось туго впливло мені під шкіру, з'явилося відчуття розпертя. Лорна висмикнула голку і, притиснувши місце уколу ваткою, наказала розтирати, щоб не було синця. У повітрі висів нав'язливий запах одеколону, цей аромат мав би імітувати свіжість, однак зараз виражав крайнє напруження. «О Боже, о Боже, що зараз буде?» – гупало в мені. Хвилювання було таким сильним, що здавалось, я зараз пущу гарячим по ногах.

Тим часом Лорна закінчила із собою, заправилась (я теж заправилась і застібнула пальто на всі ґудзики). Лорна сіла на поваленім дереві. Засмалила мою цигарку і жестом запросила мене сідати поряд.

Намагаючись не замазати пальто, я вмостилася біля Лорни. По тому, скільки уваги й зусиль я приділила таким простим рухам, я збагнула, що мене взяло. В горлі з'явився незнайомий присмак. Навіть не присмак, а щось середнє між вібрацією й відчуттям жару. Я вдихнула дим від Лорниної цигарки, і мене ледь не вивернуло. Я спробувала векнути, але шлунок був порожній.

У вухах повис дивний свист, і тут же я зрозуміла, що мене таки добряче пре. Я не могла б пояснити, з чого я це суджу, окрім відчуття глибоко зміненого часу й простору. І тут почав осипатися світ. Шматочок за шматочком світ розсипався на щось, для опису чого бракувало слів. Я розуміла, що стою перед велетенською блакитною брамою у вигляді яскраво-червоного обличчя. Воно під моїм поглядом почало деформуватися, і я опинилася в трамваї. Це був особливий трамвай. Всі пасажири їхали, лежачи у спеціальних кріслах, дивлячись на стелю. У трамваї було вимкнене світло, ніби це був нічний потяг, і тільки відблиски вітрин підказували, що ми рухаємося містом, скоріш за все, його пішохідною частиною. Усі лежали мовчки й нерухомо. Я відчула, що можу керувати Рухом цього трамвая, і трамвай поїхав до Оперного театру. Я побажала, і трамвай почав підійматися вгору, по стіні театру. При цьому сила тяжіння збільшилася, а її напрям відносно трамвая залишився тим самим – мене вдавило в ложе, але я злякалась, що можу випасти з трамвая. Тим більше що, як виявилося, в нього немає даху. Трамвай зробив мертву петлю, у верхній точці якої я відчула, що випадаю з ложа і втратила контроль над трамваєм. Далі він плавно рушив власним маршрутом. За вікном я бачила дивні закутки Львова – всі вони були мені добре знайомі, але чомусь я ніколи не могла віднайти їх наяву. Врешті, трамвай в'їхав прямо в клуб, куди ми мали піти на танці. Мене здивувало, як може трамвай заїхати у приміщення, де немає рейок. Тоді я повернула голову й побачила, що ніякого трамвая немає, а я лежу посеред танцполу, прямо на підлозі, і чим довше я лежу, тим більше я вгрузаю в цей майданчик, мов у м'яку піну, я долаю певну мембрану й опиняюся в яскраво освітленій невеличкій кімнатці без вікон і дверей, оббитій піногумою (або схожим матеріалом) блакитних і зеленкуватих тонів. Сюди можуть потрапляти тільки ті, хто вміє ходити крізь стіни. Якийсь час я лежу на цій піногумі, а потім мене переймає страх, що я назавжди залишуся тут, без вікон і дверей, настільки реальною є ця кімната. Але знову починається рух, і мене плавно засмоктує спиною вперед іще глибше, я опиняюся на концерті невідомої мені групи, яка грає найдивнішу музику в світі. Я пробую зрозуміти причинно-наслідковий зв'язок між мною та цією групою і доходжу висновку, що моя поява тут й існування цих людей пов'язані химерною сув'яззю. Потім до мене доходить: ця група існує тільки для кетамінщиків. Єдина можливість потрапити на їх виступ – закинутися кетом. Я хочу знайти Лорну і бачу ворота з написом INFERNO, саме у них в'їжджаю на своєму невидимому лежачому транспорті. Я не можу надивуватися реальності всього, що відбувається. Воно не реальне – воно гіперреальне.

Переді мною з'являється Лорна. На мене спадає розуміння: ось свята. Істинно свята людина. Така свята, про яких потім складають житія. Біля Лорни дві високі темні постаті. Я дивлюся на них, і мене затягує кудись у безлюдну пустелю. Я знову пробую віднайти Лорну. Вона їде поруч, ми лежимо на ескалаторі у метро. Лорна ловить мене за руку, я чую її доторк. Дуже повільно перед моїми очима вимальовується щось сіре. Я розумію, що дивлюся на нормальний світ. Ми тримаємо одна одну за руку. Отже, все це дійсно було.

Я відчуваю, що зараз між нами є телепатичний контакт. Не змовляючись, ми нахиляємось одна до одної й починаємо цілуватися. Я спершу нічого не відчуваю, а те, що нарешті відчуваю, водячи язиком по її зубах, одразу ж переростає в галюцинацію, де я ходжу по магазинчику дрібничок й обмацую колючі в'язанки ключів.

Через безкінечно невизначений проміжок часу я розумію, що дія препарату йде на спад. Зауважую, що наші з Лорною пальці переплетені. Це дає впевненість. З'являються проблиски нормальної свідомості.

Ніби робот, я встаю і пробую ходити. Лорна теж встає, і ми спускаємося до лялькового театру, орієнтуючись на звуки рокотеки. Мовчимо.

При вході нас зупиняє охорона. Ми ще живемо в іншому часі, в іншому просторі. А тут з нас вимагають платити за вхід. Я дістаю гроші, Лорна робить надто повільний жест пальцем: мовляв, оооооооднуууууууухвииипиииииинкууу, і довго-довго, нереально довго і просто нестерпно повільно шукає щось у наплічнику, дістає звідти якісь зошити, зошити падають із її нечутливих рук, із зошитів висипаються вкладені сторінки та ксерокопії, розлітаються по цілому фойє, Лорна починає збирати їх, так само повільно, потім вона завмирає, каже: «Г-г!» – і знову починає шукати щось у наплічнику, витягує нові зошити, я бачу, охоронці нервуються, вони розуміють, що ми обдовбані в жопу дві дури, ледве тримаємося на ногах, у нас задерев'янілі язики, і я можу їм тільки сказати: «З-з! М'я клжнк трхи п-на!», хоча хотіла – «зараз, моя колежанка трохи п'яна», все це повисає у повітрі, я відчуваю страх, що зараз нас здадуть міліції, нарешті Лорна дає білетерові два флаєри, що дозволяють пройти на третину дешевше. До моїх вух долітають фрази охоронців: «Блядь, наркоманки йобані… Зовсім совісті не мають…»

В підвалі біснується натовп. Ми протискаємося крізь гущу розпашілих тіл, наші рухи схожі на рухи пластикових ляльок. Мовчки сідаємо у самому кутику приміщення й мовчки палимо цигарки. Я дивлюся на мобільний: 20 пропущених викликів, з них 11 – Йостек, 7 – мама і 2 – тато. Та головне для мене зараз час. Від моменту ін'єкції пройшло якихось п'ятдесят хвилин. А здається – вічність.

Починає грати повільна музика з приємним заколисуючим ритмом, і Лорна тягне мене танцювати. Це щось депресивне, з надірваним жіночим вокалом. Йостек збирає таку музику.

Лорна обіймає мене за талію, а я її – за плечі. Ми похитуємося в такт і поступово тулимося одна до одної все тісніше. В темряві клубу на нас ніхто не звертає уваги. Я відчуваю, як енергетичні потоки проходять крізь нас. Лорна свята, – знаю я.

Я буду такою ж, – вирішую я.

Цілую Лорну взасос.

Коли танець закінчився, я відчула себе майже в нормі. Був дивний похмільний стан, але він не впливав на те, як і що я роблю. Я сказала Лорні, що їду додому. Вона ніжно обійняла мене на прощання (все-таки загальмованість триває). Дорога додому нагадувала пробудження із затяжного, насиченого сну.

Поки я підіймалася сходами на свій сьомий поверх, з мене вивітрювалися всі мої уявлення про те, як я (нова я) тепер повинна поводитися з батьками і взагалі зі світом. А коли я дзвонила у двері, то відчула себе вже геть старою собою. Заляканою і скутою.

Удома, поки я роззувалася та скидала пальто, мені виписували по всіх фронтах. Все було навіть гірше, ніж я чекала. Бабця злягла в ліжко з серцем – розхвилювалася, що мене довго немає. Бабця вирішила, що я вагітна від когось непутящого і боюся признатися їм, тому втекла з дому. Цю версію, поки мене не було, вона постійно прокручувала батькам вголос. Мама вже плакала, тато був заведений. Але я не мала сил щось пояснювати їм. Пішла у ванну, вмилася. Пішла на кухню, почала собі гріти їсти.

Поки я їла, на кухню прийшла мама. Сіла на найнижчий стільчик (такий, для ніг) і стала дивитися на мене знизу вгору повними сліз очима. Я не зважала. Мама, побачивши, що я не звертаю на неї уваги, стала шльохати носом, почервоніла і розревілася. Я не витримала і сіла біля неї на підлогу, щоб бути ще нижче, ніж вона, і самій дивитися на неї знизу вгору.

– Мамочка, – заспокоювала я її, – все буде добре. Зі мною все в порядку…

– Ти куриш? – спитала вона крізь сльози.

– Сьогодні вперше курила, – призналася я.

– Скажи мені, тільки чесно: ти вагітна?

– Ну що ти, мамочка! У мене якраз сьогодні перший день!

– Ти була з хлопцем?

– Ні! Мамочка, ти що! Я була з подругою!

Мама наче трохи заспокоїлася.

– Жанночка, ми так хвилюємося за тебе. Ти ще така маленька.

– Не хвилюйтеся, мамочка!

– Ми так хвилюємося за тебе! Так хвилюємося! – мама прикрила рот рукою і знову почала плакати.

А далі я пішла до себе. Мама з татом лягли спати, і бабця нарешті заснула. Тоді я тихцем вийшла на кухню, відкрила кватирку і закурила. Набрала домашній номер Лорни.

– Ал-ло? – сонно протягнула Лорна.

– Привіт. Це Жанна. Я тебе люблю…

– Хороша історія, – каже Віра. – Мені сподобалась.

– Але це тільки початок. Через день ми знову зустрілися з Лорною, і вона сказала, що її маму поклали в лікарню, і я можу пожити в неї якийсь час.

– А що, в неї тата не було?

– Ні. Вона з чотирьох років росла без тата. А з мамою трапилося щось серйозне. Лорна така, що від неї неможливо нічого випитати, якщо вона не хоче казати. Я тільки зрозуміла, що Лорна з мамою не ладила. У себе вдома я пояснила, що хочу пожити з подругою. Вони – мої домашні павучки-упирята – звикли, що їх мовчання, яке нормально мало б символізувати їхню згоду на мою волю вирішувати самій, насправді означає засудження мого вибору. Але я вже на ці натяки не зважала. Спакувала речі, конспекти і поїхала ввечері до Лорни.

Її квартира справила на мене незгладне враження.

В тій хаті панувала атмосфера, як у кошмарному сні, де ще нічого не трапилось, але скоро трапиться. Якась напруга у повітрі. Коли я переступила поріг, мені здалося, що тут особлива тьмяність світла. Лорна швидко потягнула мене на кухню. Мені відразу ж упали в око кілька використаних шприців – вони лежали на холодильнику, на підвіконні, а на столі десь чотири ватки з обламаними кінцями ампул впереміш з крихтами хліба й недопитими горнятками. У заваленій горою немитого посуду кухні висів тютюновий дим. Видно було, що тут постійна неохайність – не тільки за відсутності господині. Я зрозуміла, що Лорна з мамою живуть значно бідніше, ніж ми.

Лорна налила води у кавоварку, досипала свіжої кави і почала порпатися в холодильнику. Магнітофон на підвіконні грав щось жваве й крикливе. В цій обстановці я почувала себе некомфортно. Я почула, як у сусідній кімнаті хтось щось сказав, і спитала:

– У тебе є гості?

Лорна припинила вовтузитися в холодильнику.

– Немає.

Я чомусь стрепенулася.

– А хто в тебе у сусідній кімнаті?

– Нікого. Кіт.

Але кіт (звичайної дворової масті) сидів біля батареї й дивився крізь стіну в сусідню кімнату.

Лорна буркнула щось типу: «Заїбало, блядь» – і зробила музику гучніше. Чомусь мені стало страшно.

– Карочє, є борщ. Є гречка. Є консерва, – вона витягнула з холодильника у зворотному порядку консерву ставриди, банячок з гречкою і борщ. – Зроби з цим щось.

Я поставила борщ грітися і спитала, де можна переодягнутися у щось хатнє.

Лорна повела мене вузьким коридорчиком до своєї кімнати, торкаючись по ходу різних дверей і бурмочучи: «Тут ванна. Тут параша. Тут Машка спить. Туда не ходити. Тут моя кімната». Я опинилася у захаращеній комірчині, посеред якої стояло старе пружинне ліжко з неприбраною постіллю. Підлога була завалена книжками, компактами й касетами впереміш із брудним (або майже) одягом, скрученим у клумки. З дешевої люстри звисала якась химерна «прикраса» з капронових пляшок. Я встигла побачити ще щонайменше дві зігнуті пластикові пляшки, з яких безумовно курили драп.

– Дати тобі одяг? – спитала вона.

– Не треба. Чому в тебе такий безлад?

Лорна змовчала і тільки дивилася, як я переодягаюся. Від тьмяного світла в цій хаті мені почали боліти очі й голова.

Атмосфера квартири давила на мене. Хоча магнітофон на кухні грав майже на повну гучність, мені здавалося, що він звучить десь дуже далеко і не здатний збовтати цю в'язку тишу, на яку, мов на липучку для мух, падали і залипали звуки. Поки я переодягалася, Лорна стояла поруч, підперши стіну, й дивилася на мене спідлоба. Я дещо демонстративно скинула трохи тіснуватий ліфчик і повернулася до неї. Нібито роздивлялася, де лицьовий бік футболки. Нібито це нічого не означало.

– Тобі подобається дивитися на мене? – спитала я з напускною грайливістю, тому що насправді мені було дуже незручно під її поглядом, що ковзав по моєму животу, по персах, по шиї.

Лорна змовчала. Поки я одягала футболку, вона озвалась, передражнюючи мою фальшиву інтонацію:

– Тобі подобається прикидатися дурочкою?

У грудях запалала образа. Я відчула, як червонію. За кого вона мене має?

– Чому ти все тримаєш в собі? – спитала вона після ще одної паузи.

Я відчула, що на мене психічно давлять. Сіла на край ліжка, стримуючись, щоб не розплакатись. Я йшла до неї, як до коханої людини, а вона зі мною…

– Ти не можеш бути щирою. Ти фальшивка, – сказала вона.

– Іди нахуй, – не втерпіла я і враз відчула, як стало легше. Між нами спалахнув контакт, і напруженість з боку Лорни зменшилась. Пітьма, що наповзала на нас із тьмяного світла кімнати, наче відступила.

На кухні ми мовчки їли борщ. Я думала собі, що для Лорни важливим поняттям був «контакт». Я часто чула від неї це слово в дуже різних випадках. Фактично, вона завжди керувалася «контактом», пливучи у людському морі, без жалю посилаючи нахуй усіх, з ким у неї цього «контакту» не було. Контакт – це щось особливе у стосунках, тонкий момент взаємної довіри. Людям, з якими в неї контакт, Лорна давала певного роду аванс на спілкування. Лорна казала, що зі мною в неї контакт і вона «відчуває мене». Інакше ніколи б не запросила сюди, на квартиру. Лорна справді тонко відчувала мене. Вона відчула, що я була несправжньою в своєму недоречному кокетстві. А коли я повелася спонтанно, послала її, вона вибачила мені. Тому я знову подумки настроювала себе бути відвертою, без штучності. По-справжньому і глибоко.

Однак мені хотілося, щоб не я одна була такою відкритою. Я хотіла, щоби ми з Лорною могли спілкуватися нарівні. Коли ми сіли пити каву, я попросила її:

– Розкажи мені про своїх дівчат. Йостек казав, у тебе їх було кілька.

Але Лорна була якась не та. Вона тільки махнула рукою і скривила міну, буркнувши:

– Не хочу.

Щось її турбувало, вона ніби дослухалася до чогось…

Коли я почула, як у коридорі скрипнув паркет, мені по шкірі продер мороз. Стало лячно. Лорна дивилася на двері в коридор. Здавалося, її вуха ворушаться майже так само, як у кота, що насторожено вдивлявся туди ж.

Тепер скрипнув паркет у сусідній кімнаті. Там хтось був.

З крана дзюрчала вода. Я його швидко закрутила. Прибрала гучність у магнітофоні й стала прислухатися, чи не почується той звук знову. Лорна дивилася тепер на мене.

– Хто там у тебе? – спитала я, відчуваючи, як наростає в грудях страх.

Лорна мовчала.

У квартирі ще більше потемніло, стало майже так сутінково, як буває, коли от-от знепритомнієш.

Знову щось шаркнуло в кімнаті за стіною і скрипнула підлога.

– Це миші в тебе… – почала я з полегшенням, аж коли знову рипнуло, на цей раз твердо. Як від поступу важкого чоловіка. У мене заворушилося волосся. Лорна вхопила мене за руку і стиснула так сильно, що я ледь не закричала. її губи напружились, вона незмигно дивилася на дверний отвір.

– Дай звук в магнітофоні, – процідила вона крізь зціплені зуби.

Але мене мов паралізувало. Магнітофон стояв за метр від мене, та я боялася потягнути руку до нього, боялася відірватися від Лорни. Тут я побачила у віконній шибі віддзеркалення порожніх коридорних дверей, і це налякало мене більше, ніж аби я там вгледіла чиюсь постать. Я пискнула й притиснулась до Лорни.

– Сука, блядь, Жанка, включи звук в магнітофоні, дура йобана, блядь…

Цього разу я без роздумів ввімкнула звук на повну котушку – і дурнуваті електронні чвакання японського хіп-хопу ввірвалися у згусле повітря кухні.

– Ходять тут всякі, блядь, – поцідила Лорна, все ще дивлячись на двері в коридор. – Потім труси пропадають.

Дурна фраза насмішила мене, і я коротко реготнула. Страх не минув, але смішно стало теж. Кіт змінив позу, сів стовпчиком і обгорнув себе хвостом. За якийсь час він ліниво потягнувся лапами і пішов понюхати – чи щось нового, бу-ва, не з'явилося у його мисочці? Лорна підхопила кота на руки, стала тулити його до себе, цілувати йому морду, примовляючи щось пестливе. Кіт терпляче, хоч і з помітним презирством, приймав поцілунки, поки врешті не вирішив, що з нього досить, і не втік прямо з рук десь у темряву коридору. Особисто я переступити поріг кухні все ще не зважувалась.

– Що то було… кгм… можеш сказати? – видавила я з себе хрипко.

– То було… кгм… йобане чмо, – відповіла вона, копіюючи мою хрипоту, і ми розреготалися. – Будеш кетамін? В мене є.

– Може, не треба нині? – несміливо попросилася я.

– Як хочеш, – відповіла Лорна збайдужілим тоном, наче я вмить стала для неї безінтересною.

Її синьо-зелене обличчя наштовхнуло мене на висновок, що з часу, як її маму поклали в лікарню, Лорна собі в кетаміні не відмовляла. Того вечора вона більше про кетамін не згадувала і, слава Богу, без мене колотися не збиралась.

– Не колися більше, – сказала я їй того вечора. – Тобі це не потрібно.

– Це не твоя справа, – відрубала вона. – Розкажи мені про Йостека. Тобі подобалося з ним трахатись? Як ви з ним це робили?

Мені здавалося несправедливим, що я повинна вивертати душу, а Лорна нічим не ділиться. Я знову спробувала повернути нас до якогось паритету.

– Я розкажу. Але ти мені теж мусиш щось розказати.

На що Лорна відповіла:

– Ти торгуєшся. Ти хочеш бути щирою в обмін на щось. Ти корислива брехуха, Жанка. Коли прийде момент, я буду щирою, як ніхто на цій планеті, обіцяю тобі. Від моєї правдивості роздеруться небеса.

– Я, може, теж буду щирою, коли прийде момент, а не коли хтось буде просити.

– От зараз ти вже лукавиш. Ти не будеш щирою.

– Звідки ти знаєш? – мене її впевненість напрягла.

– Бо ти не вмієш бути щирою. Тобі треба вчитися біля мене. Я вмію. І коли прийде момент, спонтанний момент, я буду щирою. А ти в цей момент будеш із пальцем в жопі. Ясно?

– По-моєму, ти хитруєш, – сказала я, бо справді, ця її позиція мені здавалась непрозорою.

– По-моему, це ти хитруєш, – відрубала вона. – Я свята, Я твоє дзеркало. Розумієш? Я бачила Бога й ангелів. Тепер я чиста. В мені ти бачиш свої недоліки, не мої. Ти зажата. Ти обманщиця і хамелеон. Я витягну всі твої недоліки на поверхню. Ти побачиш, що ти в гріху. Коли ти переконаєшся, що погрузла в гріху й фальші, то зможеш змінитися. Зможеш бути, як я – відьмою. Святою. Ким завгодно.

Я почула себе несправедливо ображеною.

– Ні, Лорна. По-моєму, ти граєш на почуттях. Ти добре знаєш, ти для мене дуже важлива, і користаєшся цим.

Вона презирливо гмикнула.

– От бачиш?! Так ти захищаєш свої слабкості. Виправдовуєшся. Ти не живеш по закону відьом. Ти обдумуєш все наперед. Ти будь-що хочеш перемогти… Ти фальшивиш. Коли ти фальшивиш, у нас пропадає контакт.

Це були страшні слова. Вони ранили в саме серце. Горло стиснулося від сліз.

– Ну чого ти така зі мною? – видавила я крізь плач. – Чого ти така зла?

– Серце Бога далеко. Не збагнути його простим смертним.

Я втратила над собою рештки контролю і розридалася. Та Лорна й не думала втішати мене. Я заридала ще гіркіш і пересіла з табуретки їй на коліна. Я хотіла стати маленькою-маленькою, щоб вона мене могла тримати на долонях і колисати. Я панічно обіймала її, боялася, що вона буде відпихати мене – й тому тулилася ще сильніше. Лорна стримано пригорнула мене, стала гладити по голові, примовляючи: «Все буде добре. Головне – бути чесною із собою… Головне – бути чесною, не стидатися того, чим ми є…»

Ці слова подіяли на мене, як удари батогом, і я мало не завила з муки, яку мені з невідомих причин завдавали ці слова.

– Не м… у-уч м… е-ен… н… є – схлипувала я крізь ридання.

– Ти сама себе мучиш. Я допоможу тобі, якщо ти хочеш подолати це. Скажи, ти хочеш, щоб я повела тебе до світла?

– Н… н… е-езн… н… а-аю.

– Жанка, ти уникаєш відповідальності. Скажи твердо: так чи ні, щоб я знала, як нам дальше будувати стосунки.