Трудівники моря

ВІКТОР ГЮГО І ЙОГО РОМАН «ТРУДІВНИКИ МОРЯ»

1985 рік у Франції оголошено роком Віктора Гюго. Нагода — сто років від дня смерті великого письменника. Однак відзначатимуть його пам'ять не тільки на його батьківщині.

На схилі нашого складного й тривожного XX століття загальнолюдська велич Гюго не тільки не потьмарюється, а навпаки, осявається ще яскравішим вогнем віри й надії, яким пломениться його гігантська спадщина і який приковує до себе мільйони й мільйони наших сучасників. Речник гуманізму і соціальної справедливості, захисник знедолених, палкий борець за демократію, мислитель, який порушував найболючіші проблеми життя кожної окремої людини, цілих соціальних груп, суспільних класів і народів, голова першого конгресу миру, автор численних поетичних книг, п'єс, романів, якими й досі зачитуються по всіх куточках планети, — таким постає В. Гюго тепер перед очима світової прогресивної громадськості. В нашій країні він був і лишається одним з найпопулярніших зарубіжних письменників.

Віктор Гюго народився 26 лютого 1802 року в місті Безансоні. Він був третім сином Леопольда Сіжісбера Гюго, офіцера, який за Наполеона Бонапарта дослужився до генеральського чину. Мати Гюго походила з багатої родини судновласника в Нанті. Її переконання різко розходилися з світоглядом Леопольда Гюго, вона була запеклою роялісткою, яка ввібрала в себе дух Вандеї. В цьому дусі, в шанобливому схилянні перед королівським маєстатом вона намагалася виховувати І своїх дітей. Розбіжність політичних поглядів подружжя була однією з причин того, що шлюб Гюго-старшого невдовзі розпався. Діти залишилися на вихованні матері, і природно, що Гюго-підліток також формувався як рояліст. Але Сіжісбер Гюго був певен, що хлопчик, який дивиться на світ очима матері, ставши дорослим, піде по слідах батька. Так воно згодом і сталося.

В. Гюго народився хворобливою дитиною, в непомірно великою головою, яка не могла триматися на тоненькій шиї. Тільки завдяки великій любові і невсипущій турботі матері немовля майже дивом вижило і зміцніло. З дитячих років у пам'яті Віктора на все життя врізались подорожі від Парижа до Корсіки, від Корсіки до Італії, а від Італії до Іспанії — в цих місцях проходила військова служба генерала Сіжісбера Гюго. В Іспанії, наприклад, він був мадридським губернатором, одним з підручних короля Жозефа Бонапарта.

З 1812 року Віктор Гюго з матір'ю і з братом Еженом знову в Парижі (старший брат Абель залишився при батькові в Мадріді). 29 березня 1814 року підлітків розбудив гуркіт канонади. Російські та прусські війська підійшли до стін Парижа. Місто чинило опір, але не довго. Кінчилась ера Бонапарта. Почалась Реставрація, на яку стільки надій покладала Софі Гюго. Віктор разом з братом та матір'ю був присутній на церемонії вступу на престол короля Людовіка XVIII.

У Парижі Віктор спочатку одержує приватну освіту, а за Реставрації стає учнем колежу Людовіка Великого, де виховання велося в строгому консервативному дусі. Писати Гюго почав рано. Вже в п'ятнадцятирічному віці він дістав похвальний відгук Паризької Академії на оду, написану ним на тематичний літературний конкурс, оголошений академією.

Юний Віктор Гюго повністю засвоїв правила віршування класицистичної поетики й відповідно до них робив свої перші літературні спроби. За першу друковану поетичну збірку «Оди та інші Вірші» (1822) Гюго було призначено державну пенсію в тисячу франків на рік, що дало йому можливість згодом одружитися з Адель Фуше, дівчиною, яку він кохав і якій батьки не давали дозволу на одруження у зв'язку з хистким матеріальним становищем юного ліцеїста. Але радість поета була потьмарена тяжким горем — смертю матері.

Слідом за першою книжкою з'являються друком «Оди та балади» (1826), серед яких поряд з класицистичними роялістськими віршами були вже справжні поетичні шедеври: блискучі фантазії на середньовічні теми «Наречена литавриста», «Два ковчеги», «Полювання бурграфів» та ін. Успіх цієї книжки був незвичайний. То була перша спроба голосу нового літературного напряму — романтизму, який оголосив війну старому, віджилому класицизмові.

З цього часу В. Гюго не перестає писати і друкувати книгу за книгою. У кінці двадцятих років В. Гюго цілком поривав з класицистичною літературною традицією. Змінюються його суспільно-політичні переконання. Він позбувається легітимізму юності й переходить у табір ліберальної опозиції Бурбонам, в середовищі якої визрівали сили, що призвели до антироялістського повстання 1830 року.

Провідним жанром тодішньої літератури, в якому «окопалися» класицисти, була драматургія, тому В. Гюго вирішив дати бій за нове, романтичне мистецтво саме на ниві драматургії і театру.

В. Гюго відмовився від старого розмежування жанрів трагедії і комедії і подібно до Шекспіра став зображувати в своїх творах величне поруч з приземленим, героїчне поруч з нікчемним, людей високого складу душі поруч зі злочинцями, представників вищих суспільних сфер поруч з персонажами простонародними. І саме серед вихідців з соціальних низів він знаходить найблагородніші людські якості. Все це знаменувало собою рішучу демократизацію літературно-художнього мислення, набутків мистецтва слова.

Довкола В. Гюго згуртувалася ціла плеяда молодих його соратників, представників прогресивного романтизму. Серед них були поет Ламартін, брати Дешампи, Суме, Альфред де Віньї, Альфред де Мюссе, Проспер Меріме, Бейл, Бенжамен Констан, Теофіль Готьє, Сент-Бев та інші. Вождь пасивних романтиків Рене Шатобріан, який спочатку вітав Гюго, почав ставитись до нього з упередженням, у якому не останню роль відігравала заздрість до ранньої слави молодого письменника.

Теофіль Готьє, який згодом сам став знаменитим поетом, напише словесний портрет свого вождя тих незабутніх днів: «У зовнішності Гюго насамперед вражав монументальний лоб, подібний до біломармурового фронтону. Він увінчував його спокійне та серйозне обличчя, був він надлюдської краси… Його обрамляло світло-каштанове волосся, трохи довше, ніж носили тоді. Ні бороди, ні вусів, ні бакенбардів, ні еспаньйолки, старанно поголене обличчя незвичайної блідості, а на ньому світилося двоє золотистих очей, схожих на очі орла; рот з ледь опущеними куточками, твердий і вольовий за обрисами, в усмішці відкривав зуби сяючої білизни. На ньому був строгий костюм і чорний редингот, сірі панталони, маленький відкладний комірець. Манера триматись — скромна, коректна. Ніхто не впізнав би в цьому бездоганному джентльменові провідника кудлатих і бородатих розбійницьких банд, які наганяли такий жах на буржуа з голеними підборіддями».

Під час липневої революції 1880 року В. Гюго — на боці повсталого народу, але його республіканські переконання ще не утвердились остаточно, і тому він пішов на примирення з конституційною монархією Луї-Філіппа. В атмосфері революційних подій того року був написаний перший великий історичний роман В. Гюго «Собор Паризької богоматері» (1831), котрий і досі є одним з найпопулярніших його творів.

Назвемо найголовніші твори надзвичайно плідних для В. Гюго тридцятих років. Це поетична книга «Осіннє листя» (1831), драма «Король бавиться» (1832), за якою Дж. Верді написав знамениту оперу «Ріголетто» (п'єса була заборонена після першої ж вистави). Додамо до цього переліку такі п'єси, як «Лукреція Борджія», «Марія Тюдор», «Рюї Блаз», поетичні книги «Пісні сутінків», «Внутрішні голоси», «Промені і тіні». Гуманістичними ідеями були пройняті психологічний етюд «Останній день приреченого до страти» та оповідання «Клод Ге».

1841 року В. Гюго після трьох провалів був нарешті прийнятий у члени Французької Академії. Проте сорокові роки були для письменника не стільки періодом нових успіхів, скільки гірких втрат і поразок. Від нього відвернулися давні друзі Альфред де Мюссе і Сент-Бев, у французькому театрі була освистана драма «Бурграфи». Вона й справді була не позбавлена недоліків. Але найбільшим ударом для нього була загибель дочки Леопольдіни, яка разом із своїм чоловіком Шарлем Вакері потонула в морі під час прогулянки на яхті. Ті, хто бачив Гюго після похорону дочки і зятя, відзначали, що за кілька днів він постарів на десять років. Відтоді аж до появи двотомника «Споглядань» (1856) В. Гюго відмовився від публікацій своїх ліричних поезій.

У сорокових роках В. Гюго багато сил віддавав політичний діяльності. 1846 року Луї-Філіпп іменував його пером Франції. І хоч у своїх політичних орієнтаціях письменник не раз помилявся, проте він завжди виступав на боці трудящого люду.

Під час революції 1848 року В. Гюго виступав як палкий республіканець, але він не розгадав хитрого маневру Луї Наполеона, який, прикриваючись авторитетом свого великого дядька, посів президентський пост у новому республіканському уряді з тим, щоб зробити державний переворот і узурпувати верховну владу в ролі монарха-диктатора. Зате, коли в кінці 1851 року переворот Наполеона Малого (так його охрестив В. Гюго) було здійснено, письменник з усією безкомпромісністю і безстрашністю виступив на захист республіки. Над Гюго зависла небезпека. Його голову було оцінено на суму в двадцять п'ять тисяч франків. Тільки завдяки відданості та винахідливості подруги письменника Жюльєтти Друе Гюго не був розстріляний (наказ про його розстріл на місці був даний вірним новоспеченому імператорові військовим частинам).

З кінця 1851 по 1870 рік В. Гюго у вигнанні. Спочатку він зупинився в Брюсселі. Але через кілька місяців на вимогу Луї Наполеона бельгійський уряд відмовив йому в політичному притулку. Гюго поселяється на острові Джерсей. Це колишня французька земля, але Джерсей, як і інші острови Ла-Маншського архіпелагу, підвладний Англії. Тут він розгортав велику політичну, журналістську та літературну роботу, спрямовану проти Луї Бонапарта. 1855 року за непоштиву статтю в газеті «Людина» з нагоди візиту у Францію англійської королеви губернатор Джерсею запропонував Гюго покинути острів. Гюго поселяється на сусідньому Гернсеї, де минули наступні п'ятнадцять років його вигнання. Навіть після того як імператор оголосив амністію своїм політичним противникам, В. Гюго не повернувся до Франції, прирікши себе на обтяжливе добровільне вигнання. Він сказав, що повернеться на батьківщину тільки тоді, коли там знову буде республіка, і свого слова він дотримав.

З невеличкого острова, об який розбиваються хвилі Атлантики, Гюго стежить за визвольною боротьбою багатьох народів світу. Він вживав заходів для порятунку американського борця проти рабства Джона Брауна, засудженого до страти 1859 року, він добився відміни смертної кари в Швейцарській республіці. Коли 1863 року в Польщі вибухнуло повстання, В. Гюго звернувся в Лондонському «Колоколе» Герцена зі зверненням до російських солдат та офіцерів не виступати проти польського народу. 1859 року його вдруге обирають головою конгресу «друзів миру», який відбувся в Лозанні.

Роки вигнання — найплідніший період життя Гюго в творчому відношенні. Тут він написав такі великі прозові полотна, як «Знедолені», «Трудівники моря», «Людина, яка сміється». Вершиною поетичного генія Гюго стали «Споглядання». Тут було написано два томи «Легенди віків». (Третій появився друком уже після повернення поета на батьківщину.) Гімном радості, воскресінням молодості і юнацьких надій прозвучала поетична збірка «Пісні вулиць і лісів» (1865). Тоді ж була створена історико-літературна і теоретично-літературознавча книга «Шекспір». Вона постала з передмов Гюго до перекладів усіх творів Шекспіра, які здійснював на Гернсеї син поета — Шарль Гюго.

1870 року розпочалася франко-прусська війна. 4 вересня впала імперія, і Франція знову була проголошена республікою. 5 вересня Гюго був уже в Парижі. Скінчилося дев'ятнадцятирічне вигнання. Паризької комуни Гюго не зрозумів. Він побачив у ній тільки насильство, загрозу республіканізму. Але коли він став свідком того, як розправляються над комунарами тьерівці, то рішуче перейшов на бік переслідуваних. Свою квартиру в Брюсселі він оголосив місцем притулку для всіх, хто побажає. І багатьох революціонерів йому вдалося врятувати від видимої смерті.

Після короткочасної еміграції, викликаної падінням Паризької комуни, В. Гюго знову повертається до Парижа і проводить тут решту своїх днів. Незважаючи на похилий вік, він активно працює як письменник, і чимало з його творів цього періоду — справжні шедеври. Особливо слід відзначити роман «Дев'яносто третій рік» (1874) — гідне завершення гігантського романного потоку великого письменника.

18 травня 1885 року Парижем розлетілася тривожна звістка: Віктор Гюго смертельно хворий — крововилив у легені, ослабло серце. Чотири дні Франція прислухалася до останніх подихів улюбленого поета. 22 травня, в день його смерті, було оголошено загальнонаціональну жалобу.

Тіло поета, згідно з його заповітом, везли на бідняцькому візку. Два мільйони людей, шанувальників письменника, проводжали його труну до Пантеону. Жалобні марші переривалися вигуками: «Хай живе Гюго!» Подібних похоронів не знала світова історія.

Хоч якою багатогранною була літературна діяльність В. Гюго, хоч геній його могутньо виявлявся у всіх жанрах мистецтва слова — поетичному, драматичному і прозовому, та найбільша частка читацького успіху випала на його романи. В. Гюго не створив такої гігантської серії пов'язаних між собою романів, як його друг і сучасник Оноре де Бальзак, автор «Людської комедії», чи навіть прозаїк наступного покоління Еміль Золя, творець «Ругон-Маккарів». Як письменник-романтик Гюго ставив перед собою інші ціль Якщо реалісти Бальзак і Золя крок за кроком показували виразки буржуазного суспільства, то Гюго концентрував свою увагу на піднесено-героїчних та філософських аспектах людського існування. Він брав людину на вершинах її морального подвигу, досліджував історію в час найбільших національних потрясінь, зокрема вибухів революційної енергії суспільства.

Людина і всесвіт, особа і суспільство, шляхи розвитку людської цивілізації, боротьба між добром і злом у химерному, мінливому і часто незбагненному плині життя — ось основні проблеми його прози. І їх він намагався розв'язувати в певному взаємозв'язку і послідовності. Романові ж «Трудівники моря» в системі цих зв'язків і послідовностей належить особливе місце.

Годі говорити, наскільки важливими є проблеми, порушені в «Соборі Паризької богоматері» (боротьба людини проти гніту релігії) чи в «Знедолених» (гнівному звинуваченні всіляких форм соціальної несправедливості, гноблення людини людиною, особи — суспільством тощо). Однак проблема «Трудівників моря» — протистояння людини і природи при всій нерозривній пов'язаності їх між собою — належить до вічних проблем.

«Трудівники моря» написані на Гернсеї і присвячені Гернсеєві, «гостинним і вільнолюбним скелям, закутневі древньої нормандської землі, в якому проживає маленький і гордий приморський народ». На цьому наголошуємо особливо, бо якщо для «Знедолених» і «Людини, яка сміється» Гернсей — тільки місце написання, то створення «Трудівників моря» без тривалого перебування В. Гюго на острові було б немислиме. Минуло майже десять років проживання письменника в цьому його притулкові, поки він сягнув по перо, щоб поставити на папері перші слова роману — слова посвяти. За цей час він устиг вивчити всі особливості острова і острівного життя. Він часто бував у хижах рибалок і місцевих мореплавців, каменярів та городників, вивчив їхню мову і звичаї, особливості їхнього побуту, секрети їхніх професій, які століттями передавалися в покоління в покоління.

Посвята острову в романі — не формальна. Вона в самій суті проблеми твору. Бо саме на острові Гюго побачив сподвижників праці й прогресу, справжніх трудівників моря. Ось чому письменник надавав такого великого значення вступній частині роману, яка начеб не мав прямого відношення до розвитку основного сюжету, — географічному, історико-етнографічному та соціологічному опису Ла-Маншського архіпелагу, — вимагаючи публікувати її у всіх виданнях книги.

Якщо у великому океані В. Гюго побачив дику й руйнівну силу, то в невеличкому острові, в його людях, у людській праці він показав наснагу, здатну приборкати цю та інші стихії, спроможну змінити світ у відповідності з накресленнями людської волі й розуму.

Водночас Гюго розумів, що можливості людини впливати на природу задля власної користі не безмежні. Природа живе й рухається у відповідності з власними основними законами. Людина може пристосовуватись до них, але змінити їх їй не дано. Можна вирубати ліси і засіяти землю пшеницею, але не можна на один сажень уповільнити чи прискорити обертання Землі довкола Сонця. Спробуйте змінити положення осі Землі щодо площини екліптики, аби в наших широтах запанувала вічна весна) Для цього до земної осі доведеться прив'язати велетенський ланцюг і десь на якійсь позаземній точці опори впрягти в нього десяток мільярдів запряжок по десять мільярдів коней у кожній, іронізує автор.

І все ж людина, поставлена обличчям проти найвеличніших стихій, — це одвічний «гризун», який неухильно веде свою роботу. Вона ні перед чим не зупиняється, бере всі рубежі. Неможливе для неї — це тільки межа, через яку вона все одно переступає. Людина смертна, одначе залишає в природі знаки вічності. Отже, письменникова концепція людської діяльності надзвичайно оптимістична.

Серед простих гернсейських рибалок В. Гюго знайшов свого героя — Жільята, який в гідністю витримав бій з найбільшою природною стихією нашої планети — океаном. Жільят — це конкретна людська особистість, зовні непримітна й скромна, яка в єдиноборстві з рифом виростає до розмірів гіганта і як образ набирає величезного узагальнюючого значення.

У кожному з трьох проблемно співвіднесених між собою романів В. Гюго є образ злого генія. У «Соборі Паризької богоматері» — це абат Фролло, який здійснює нелюдський злочин в ім'я релігійних догм, у «Знедолених» — Жавер, що виявляє жорстокість в ім'я вірності букві державного закону, в «Трудівниках моря» — капітан Клюбен, який свідомо знищує пароплав меса Летьєрі, пограбувавши його, точніше, привласнивши собі пограбоване своїм попередником Рантеном і, таким чином, замітаючи сліди.

Дехто з критиків скептично ставиться до образу Клюбена як до ще однієї постаті чорного негідника, потрібної письменникові, мовляв, тільки для того, щоб рухати вперед сюжетну інтригу твору. Однак образ Клюбена становить собою значний людинознавчий інтерес. В його особі, зокрема в його саморозкритті, коли зраділий Клюбен залишився наодинці з морем і сімдесятьма п'ятьма тисячами франків за поясом, Гюго відтворює складну і плутану діалектику лицемірства, психологію душі лицеміра, весь нестерпний тягар зла, який важкою отрутою осідає в ньому, оскільки виявити його назовні в силу добровільно прибраної собі форми поведінки він не може. Лицемір ненавидить того, кому змушений брехати, плекає мрію відплатитися злом тому, хто чинить йому добро.

Але, хоч Клюбен і антипод Жільята, який за законом контрасту ще більше вияскравлює його постать, енергія останнього спрямована не проти цього одчайдушного злочинця, автор не сплітає їхні діяння в єдиний конфліктний вузол. Образ Жільята розгортається щодо образу Клюбена начеб по паралелі, бо в Жільята є інший антипод — океан, у двобої з яким він напружує до останку всі свої сили, витрачає майже всю свою енергію, мобілізує все своє вміння, свою, по суті, невичерпну духовну силу й незламну волю.

«Трудівники моря» — роман обмеженої кількості персонажів. Одним із тих небагатьох серед них, котрі виправдовують саму назву твору, є мес Летьєрі. Хоч він і став судновласником, але своє, становище загорював невсипущим трудом протягом усього свого життя; був конопатником, теслею, рядовим моряком, боцманом, шкіпером, не раз об'їздив земну кулю, збагатився величезною кількістю знань і вражень. Летьєрі випоєний «молоком вісімдесят дев'ятого року». Щоправда, це молоко на Гернсеї вважають «не надто якісним». Він був вольтеріанцем, дуже скептично ставився до сучасної йому християнської церкви, як католицького, так і протестантського обряду, ніколи не бував у церкві. Але щоб не заїдатися надміру з церковниками, котрі мали на острові неабияку владу, він не заперечував, коли вони декілька разів на рік навідували його в час пастирського рукоположення. До похилого віку Летьєрі зберіг пал і благородство душі своєї юності. Хоч за станом здоров'я йому довелося здати управління Дюрандою таким пройдисвітам, як Рантен та Клюбен (довірливість — одна із рис його характеру), однак, коли море розлютовувалось і потрібно було на ньому когось рятувати, його завжди можна було бачити в баркасі, па гребені розбурханих хвиль, зі змокрілим від піни, розкуйовдженим волоссям.

Оскільки головна проблема роману «Трудівники моря» — людина і природа, в ньому нема того широкого охоплення соціальних аспектів буття, яке становить зміст попереднього художнього полотна В. Гюго — роману «Знедолені». Однак письменник ні на йоту не відступив від своїх демократичних та гуманістичних позицій. Гюго виступає тут речником тих високих людських якостей, творцем і носієм яких є трудовий народ. З гущі його походять і Жільят, і Летьєрі. Тому реакційна критика накинулась на «Трудівників моря» з такою ж злостивістю, як і на «Знедолених».

Моторошну картину соціального дна, овіяну глибоким співчуттям до всіх тих, хто опинився на останньому щаблі соціального упослідження, В. Гюго змальовує і в цьому романі. Йдеться тут про опис нічліжки в Сен-Мало під назвою Жакресада, де люди сплять узимку покотом на бруківці, головами під навіс, а ногами під голе небо. Бруд і нечистоти спливають зусебіч у глибоку криницю без цямрин посеред двору. Поряд стоїть відро, яким можна зачерпнути води, щоб напитися. Знаходяться такі, що не витримують цього пекельного життя і в нестямі кидаються в криницю, заспокоюючись навіки в її протухлій воді.

Порівняно з центральними частинами Англії та Франції Нормандський архіпелаг в кінці 20 — на початку 30-х років XIX ст., коли відбувається дія роману, вберіг деякі елементи давнього патріархального укладу. Але й тут соціальні групи досить різко поділені за майновим станом. Шістдесят найбагатших сімей становлять еліту острова Гернсей. Далі йдуть торгівці, землевласники, дрібні підприємці. Вони в усьому протистоять основній масі мешканців острова — убогим орачам, рибалкам, каменярам і теслям.

Закріпити та увіковічити цей соціальний поділ покликана церква. Розчленовані між багатьма сектами, що процвітають на острові, трудящі не можуть об'єднатися для боротьби за спільні соціальні інтереси. Керівництво офіціальної англіканської церкви відверто освячує хижацьку мораль буржуазного світу та його інституції. Так, настоятель парафії порту Сен-П'єр доктор Жакмен Ерод пропонує месу Летьєрі, який зубожів у зв'язку з загибеллю Дюранди, різні способи збагатитись. Один із них — вкласти гроші, які ще в нього залишились, у вигідне підприємство — постачання зброї російському цареві для придушення повстання в Польщі. Але Летьєрі не хоче мати нічого спільного з царем, дарма що на цій афері можна примножити капітал на 300 відсотків.

Тоді Жакмен Ерод пропонує розмістити гроші в республіканських Сполучених Штатах Америки. Щоб подесятерити свої збереження, досить накупити акцій техаського акційного товариства, котре займається розробкою плантацій, на яких працюють понад двадцять тисяч негрів. Однак Летьєрі не хоче мати справи й з рабством. Так само не до душі йому платна посада віконта Джерсею, яка зобов'язувала б його бути присутнім при виконанні вироків. «Я не люблю шибениць», — відповів Летьєрі.

А от служитель культу Жакмен Ерод освячує смертну кару як божеське установлення, посилаючись на Писання.

«В короткому, але надзвичайно виразному словесному поєдинку між Летьєрі й Жакменом Еродом, — пише дослідниця творчості В. Гюго О. Євніна, — письменник ніби збирає в один клубок найненависніші для нього політичні інститути і принципи сучасного буржуазного ладу: монархічний деспотизм, який уособлює російський цар, рабство, що процвітає в Америці, правосуддя, виразним символом якого в шибениця, і, нарешті, торгашеський дух сучасної релігії, який чудово пристосувався до всіх видів капіталістичного збагачення і освятив їх своїм авторитетом».

Французький критик Луї Тарсо ставить роман В. Гюго «Трудівники моря» на один рівень з «Собором Паризької богоматері» і надає йому перевагу над «Знедоленими» та «Дев'яносто третім роком». На його думку, недолік «Знедолених» полягає в деякій розтягнутості, щодо «Дев'яносто третього року», то не всім читачам до смаку його пишномовність. У літературі минулого, та й попередніх століть було чимало спроб створити героїко-романтичний епос про боротьбу людини з грізними стихійними силами природи, одначе тільки одна з них — «Трудівники моря» стала нев'янучим шедевром не тільки французької, а й світової літератури.

Юнаки й дівчата, що вступають у життя й ставлять перед собою питання, яким шляхом їм іти, читаючи «Трудівників моря», зазнають того напливу думок і почуттів, які свого часу потрясав юного О. М. Толстого і знайшли вираження в словах: «…У моє життя ввірвалась маленька людина зі скуйовдженим волоссям і голосом, що відлунював у всесвіті… Помахами пензля, майже подібного до мітли, вона малювала портрети гігантів. Гнівними помахами мітли вона розігнала міщанські будні й заманила мене в невідомий світ Великої Людини… Гюго, як титан, що викрав з неба блискавки, ввірвався з неймовірною силою афоризмів у нудне белькотіння мого буденного життя. І це було гарно й грандіозно… Це було гарно й грандіозно — будити людство».

СТЕПАН ПІНЧУК.