Твори. Том 1

I

Узявши в касирки здачу з п’яти франків, Жорж Дюруа вийшов з ресторану.

Ставний і від природи, і завдяки колишній унтер-офіцерській виправці, він випростався, звичним молодецьким жестом військового закрутив вуса й окинув запізнілих відвідувачів тим швидким і пильним поглядом, яким вродливий молодик, наче шуліка, виглядає здобич.

Жінки звели на нього очі — три молоденькі робітниці, середнього віку, недбало зачесана, неохайна вчителька музики в брудному капелюшку й криво надітій сукні, та дві міщанки з чоловіками — постійні гості цієї дешевої харчевні.

На тротуарі Дюруа хвильку постояв, думаючи, що робити далі. Було 28 червня, і до кінця місяця в нього залишалось у кишені три франки сорок сантимів. Отже, можна було двічі пообідати, не снідаючи, двічі поснідати, не обідаючи — на вибір. Він подумав, що сніданки коштують двадцять два су, а обіди — аж тридцять, і якби задовольнитися сніданками, то в нього залишився б один франк двадцять сантимів; виходить, можна буде ще двічі повечеряти хлібом з ковбасою і випити два кухлі пива на бульварі. Саме це й було б головною витратою і найбільшою утіхою, яку Дюруа дозволяв собі вечорами. Він подався вниз вулицею Нотр-Дам-де-Лорет.

Ішов він так само, як і за тих часів, коли на ньому була гусарська форма, — випнувши груди і широко ставлячи ноги, немовби щойно зліз із коня; він безцеремонно проштовхувався у вуличному натовпі, зачіпаючи плечима і штовхаючи перехожих, ні перед ким не звертаючи з дороги. Трохи збивши набакир свій досить потертий циліндр і стукаючи підборами, він ішов гордовито, як бравий солдат, що опинився серед цивільних і зневажає все: перехожих, будинки — ціле місто.

Навіть у костюмі за шістдесят франків, він усе ж таки зберігав деяку елегантність, дещо крикливу й вульгарну, але все-таки елегантність. Високий, стрункий, білявий, з рудуватим відтінком волосся, з закрученими вусами, що немов пінилися над губою, з блакитними очима і маленькими зіницями, кучерявий від природи, з прямим проділом, він скидався на спокусника з бульварного роману.

Був один із тих літніх вечорів, коли в Парижі нічим дихати. Місто, гаряче, мов лазня, — здавалось, обливалося потом у нічній задусі. Гранітні пащі стічних труб дихали смородом, з підвальних кухонь крізь низькі віконця струмував огидний дух помиїв та прокислих страв.

Швейцари, поскидавши піджаки, сиділи під ворітьми верхи на солом'яних стільцях і курили люльки; повз них, насилу переставляючи ноги, з капелюхами в руках брели перехожі.

Дійшовши до бульвару, Жорж Дюруа знову спинився, роздумуючи, що робити далі. Йому хотілося тепер добратись до Єнісейських Полів, до Булонського Лісу, щоб подихати повітрям під деревами, але його мучило також інше бажання — бажання любовної зустрічі.

Як це станеться? Він не знав, проте чекав її вже три місяці, щодня й щовечора. Інколи, правда, він уривав то тут, то там трохи любовних утіх завдяки своїй вроді й галантній зовнішності, але все сподівався на щось більше, краще..

В його кишенях було порожньо та кров кипіла, і він спалахував від дотику повій, що шепотіли йому на розі вулиць: «До мене не підете, мій красунчику?» — але не наважувався йти з ними, бо не мав чим заплатити; крім того, він чекав інших, не таких доступних поцілунків.

Проте він полюбляв відвідувати місця, де кишать вуличні жінки, полюбляв їхні бали, кав’ярні й вулиці; любив штовхатись серед них, перемовлятися з ними, звертатися до них на «ти», вдихати гострі пахощі їхніх парфумів, почувати їхню близькість. Що не кажи, то були жінки, Жінки, створені для кохання. Він аж ніяк не відчував до них вродженої зневаги, властивої сімейним людям, і він повернув до церкви святої Магдаліни слідом за натовпом, що плив, знеможений спекою. Великі людні кав’ярні вихлюпувались на тротуар, виставляючи відвідувачів на показ під сліпучим, різким світлом вітрин. Перед відвідувачами стояли на чотирикутних або круглих столиках склянки з напоями — червоними, жовтими, зеленими, бурими, всіх відтінків; а в карафках виблискували великі, прозорі, циліндричні грудки льоду, що охолоджували чудову чисту воду.

Дюруа притишив ходу — у нього пересохло в горлі.

Його мучила спрага, яку відчуваєш тільки спекотного літнього вечора, і в його уяві виринало чарівне відчуття холодного напою, що ллється в горло. Але якби сьогодні випити хоч два кухлі — прощай мізерна завтрашня вечеря! А він надто добре знав, що таке піст наприкінці місяця.

Він подумав: «Потерплю до десятої години і тоді вип'ю свій кухоль в Американському кафе. Хай йому чорт! Як усе — ж таки хочеться пити!» І він дивився на всіх отих людей, що пили за столиками, — на всіх тих, хто міг спокійно тамувати спрагу й пити скільки душа забажає. Він проминав кав'ярні з насмішкуватим і зухвалим виглядом, визначаючи на око, з виразу обличчя, з одягу, скільки грошей, напевне, має при собі кожен відвідувач. І його охоплював гнів проти людей, що спокійнісінько сиділи на своїх стільцях. Потрусити б їхні кишені, то знайшлося б і золото, і срібло, і дрібняки. В середньому, кожен повинен мати щонайменше два луїдори; в кав’ярні добра сотня людей: сто разів по два луїдори — це чотири тисячі франків! Граціозно похитуючись, він бурмотів: «Свині!» Якби він міг зловити кого-небудь з них на розі вулиці, в темному закутку, то, слово честі, не вагаючись, скрутив би йому шию, як робив це з селянськими курми під час маневрів.

І йому пригадались ті два роки, коли він був у Африці, де грабував арабів у маленьких фортах Півдня. Жорстока й весела посмішка промайнула на його губах, коли він згадав про одну вилазку, що коштувала життя трьом арабам з племені Улед-Алан, а їм самим — товаришам та йому — дала двадцятеро курей, двох баранів, золота та ще й тему для жартів на півроку.

Винних так і не знайшли, та їх і не шукали — адже араба там вважають до певної міри законною здобиччю солдата.

В Парижі — інша річ. Тут не можна одверто грабувати, з шаблею при боці і з револьвером у руці, як там, на волі і вдалині від правосуддя. У глибині душі Дюруа відчував усі інстинкти унтера, розбещеного у підкореному краї. Звичайно ж, він жалкував за тими двома роками в пустелі. Шкода, що він не залишився там! Але він сподівався, що тут йому буде краще. А вийшло… Вийшло казна-що!

Він ворушив у роті язиком, трохи приклацуючи ним так, ніби бажав переконатися, що піднебіння справді сухе.

Юрба пливла навколо, знеможена й млява, а він усі думав: «От тварюки! В усіх цих йолопів у жилетах лежать гроші». Він штовхав плечима перехожих і насвистував веселі пісеньки. Зачеплені чоловіки сердито оберталися й бурчали, а жінки казали: «Ото нахаба!»

Він минув театр «Водевіль» і спинився перед Американським кафе, розмірковуючи, чи не випити кухоль пива, — надто вже пекла його спрага. Але перш ніж зважитись, він подивився на годинника, що світився серед вулиці. Було чверть на десяту. Він знав себе: тільки-но кухоль пива буде поставлено перед ним, він ураз його вихилить. А що ж робити потім аж до одинадцятої?

Дюруа пішов далі. «Дійду до церкви Магдаліни, — подумав він, — і повільно вернусь назад».

Підходячи до рогу Оперної площі, він зустрів повного молодого чоловіка, обличчя якого він нібито десь бачив.

Дюруа пішов за ним, перебираючи у пам’яті своїх знайомих і повторюючи півголосом: «Де ж, у чорта, бачив я цього суб’єкта?»

Він щосили намагався пригадати, й раптом його пам’ять здійснила диво: той самий чоловік вималювався у його уяві не таким повним, молодшим, у гусарському мундирі. Він аж скрикнув: «Це ж Форестьє!» І, наздогнавши перехожого, ляснув його по плечу. Той обернувся, глянув на нього і спитав:

— Чого вам треба, пане?

Дюруа засміявся:

— Не впізнаєш мене?

— Ні.

— Жорж Дюруа з 6-го гусарського.

Форестьє простяг обидві руки:

— А, друзяко! Як ведеться?

— Чудово! А як ти?

— Я так собі: уявляєш, у мене тепер груди наче з пап’є-маше: кашляю шість місяців на рік після бронхіту, який схопив у Бужівалі, коли вернувся до Парижа чотири роки тому.

— Ти ба! А проте вигляд у тебе цілком здоровий.

Форестьє, взявши свого колишнього товариша під руку, говорив про свою хворобу, розповів про діагнози, поради лікарів, про те, як важко додержувати їхніх приписів у його становищі. Йому радили прожити зиму на півдні. Та хіба він може? Він журналіст, одружений, має ну посаду.

Я завідую відділом політики у «Французькому житті». Веду сенатські звіти в «Порятункові» і час від часу даю літературну хроніку до «Планети». Як бачиш, я вийшов у люди.

Дюруа здивовано разглядав його. Форестьє дуже змінився, змужнів. Тепер у нього була хода, манери, одяг статечної, самовпевненої особи, а черевце — людини, що добре обідає. Колись це був худий, тонкий і гнучкий юнак, вітрогон, скандаліст, жартун, заводій. За три роки Париж зовсім змінив його, він став огрядним і поважним, з проблиском сивини на скронях, хоч йому ледве перейшло за двадцять сім років.

Форестьє спитав:

— Куди ти йдеш?

Дюруа відповів:

— Нікуди, просто гуляю перед тим, як іти додому.

— Гаразд. А ти не хочеш піти зі мною до редакції «Французького життя»? Мені треба прочитати коректуру. А потім вип’ємо де-небудь по кухлю пива.

— Добре, я піду з тобою.

І вони пішли, узявшись попід руку, з невимушеною фамільярністю колишніх однокласників або товаришів по полку.

— Що ж ти робиш у Парижі? — спитав Форестьє.

Дюруа знизав плечима:

— Як по правді, просто здихаю з голоду. Відбувши службу, я вирішив приїхати сюди, щоб… розбагатіти, точніше, щоб пожити у Парижі, і ось уже півроку, як я сиджу службовцем в управлінні Північної залізниці за півтори тисячі франків на рік, і ні на сантим більше.

Форестьє пробурмотів:

— Не густо, хай йому чорт!

— Ще б пак! Але як же мені, по-твоєму, вибитись? Я самотній, нікого не знаю, ні до кого не можу звернутись. Бажання в мене є, але бракує засобів.

Приятель зміряв Дюруа з голови до ніг оцінюючим; поглядом практичної людини і переконано сказав:

— Бачиш, любий мій, тут усе залежить від сміливості. Спритній людині легше стати міністром, ніж начальником канцелярії. Треба справляти враження, а не просити. Та невже, дідько б його взяв, ти не міг знайти нічого кращого за службу на Північній залізниці?

— Скрізь шукав, та нічого не знайшов, — відповів Дюруа. — Але зараз у мене є дещо на прикметі — мені пропонують посаду берейтора у манежі Пеллерена. Там я матиму принаймні три тисячі франків.

— Не роби цієї дурниці,— урвав його Форестьє,— навіть коли б ти мав одержувати десять тисяч франків. Ти одразу закреслиш своє майбутнє. В канцелярії тебе принаймні ніхто не бачить, ніхто не знає, і якщо ти не ликом шитий, то зможеш кинути її і зробити кар’єру. А стати берейтором — це вже кінець. Це те саме, якби ти був метрдотелем у ресторані, де обідає весь Париж. Коли ти навчатимеш верхової їзди світських людей або їхніх синків, вони ніколи не вважатимуть тебе за рівню.

Він замовк на якусь мить, а тоді спитав:

— Ти бакалавр?

— Ні. Я двічі провалився.

— Це нічого, якщо ти скінчив курс. Коли при тобі розмовляють про Ціцерона або Тіберія, ти хоч приблизно знаєш, про кого мова?

— Так, приблизно.

— Гаразд, більше ніхто й не знає, за винятком якихось двох десятків бовдурів, що їм забракло глузду для ділової кар’єри. Мати репутацію розумного — зовсім не важко, тільки не давайся спіймати себе на очевидному неуцтві. Треба маневрувати, уникати труднощів, обходити перешкоди і збивати інших з пантелику за допомогою енциклопедичного словника. Всі люди невігласи і дурні, як вівці.

Форестьє говорив із спокійною зухвалістю людини, що знає життя, і всміхався, поглядаючи на перехожих. Раптом він закашлявся і спинився, чекаючи, поки мине напад, а потім засмучено промовив:

— От халепа — ніяк не можу позбутися цього бронхіту! А тепер же середина літа. Неодмінно взимку поїду лікуватися у Ментону. Тим гірше для діла: слово честі, здоров’я — найдорожче.

Вони пройшли на бульвар Пуассоньєр, до великих засклених дверей, на яких ізсередини було наклеєно розгорнутий номер газети.

Її читали троє перехожих.

Над дверима, немов заклик, впадав у вічі напис, зроблений великими вогненними літерами з газових ріжків: «Французьке життя». І постаті людей, раптом потрапивши у смугу світла, що падало від цих двох пломінких слів, ставали виразні, ясні й чіткі, як удень, а потім знову вмикали в темряві.

Форестьє штовхнув двері, мовивши:

— Заходь!

Дюруа ввійшов, піднявся розкішними, але брудними сходами, що їх було видно з вулиці, проминув передпокій, де два кур’єри вклонились його товаришеві, і спинився в приймальні, припалій пилом і обшарпаній, оббитій жовтувато-зеленим фальшивим оксамитом, що був поцяцькований плямами, а де-не-де наче погризений мишами.

— Посидь, — сказав Форестьє,— я вернусь через п’ять хвилин.

І він зник за одними з трьох дверей, що виходили в приймальню.

Дивний, своєрідний, особливий запах, запах редакційних приміщень стояв тут. Дюруа не рухався — він був трохи приголомшений, а найбільше — здивований. Час від часу мимо нього пробігали якісь люди, вони входили в одні двері й виходили в інші, перш ніж Дюруа встигав розглядіти їх.

Це були або заклопотані молодики із аркушем паперу в руці, що тріпотів на вітрі, який здіймався від їхнього бігу, або робітники-складачі, у яких з-під замащеної друкарською фарбою полотняної блузи видніли бездоганно білий комірець сорочки і сукняні штани, як у світських людей; вони обережно несли друковані відбитки, свіжі, ще зовсім вогкі гранки. Часом заходив якийсь невеличкий чоловічок, вбраний з надто помітною вишуканістю, в сюртуку, що тісно облягав його стан, у вузьких штанях, у черевиках з надто гострими носами, — мабуть, який-небудь репортер, що приносив вечірню великосвітську хроніку.

Приходили ще й інші люди — статечні, в циліндрах з плоскими крисами, немовби такий капелюх мав одрізнятя їх від простих смертних.

Форестьє знову з’явився об руку з високим худим добродієм років тридцяти — сорока, в чорному фраку й білій краватці, дуже смуглявим, з гостро закрученими вусами| зухвалим і самовдоволеним як на перший погляд.

Форестьє сказав йому:

— Прощавайте, любий метре!

Той потиснув йому руку:

— До побачення, любий мій, — і пішов сходами вниз посвистуючи, з паличкою під пахвою.

Дюруа спитав:

— Хто це?

— Жак Ріваль — знаєш, славетний фейлетоніст і дуелянт. Він переглядав свою коректуру. Горен, Монтель і він — це в нас у Парижі три найкращі фейлетоністи, неперевершені щодо дотепності й актуальності. Йому платять тут тридцять тисяч франків на рік за два фейлетони на тиждень.

На порозі вони зустріли невисокого довговолосого чоловіка, товстого й неохайного на вигляд, що, відсапуючи, піднімався сходами.

Форестьє шанобливо вклонився йому.

— Це Норбер де Варен, — сказав він, — поет, автор «Згаслих сонць»; він теж у великій ціні. За кожне оповідання, що він нам дає, платять триста франків, а в найдовшому з них нема і двохсот рядків. Ну, ходім у Неаполітанське кафе, я вмираю від спраги.

Коли вони посідали до столика в кафе, Форестьє крикнув: «Пару кухлів!» — і вихилив свій кухоль одним духом, тим часом як Дюруа пив пиво повільно, смакуючи, як щось цінне і рідкісне.

Товариш його мовчав, немов думаючи про щось, а потім зненацька мовив:

— А чому б тобі не спробувати себе в журналістиці?

Дюруа здивовано глипнув на нього.

— Але… річ у тому… що я ніколи нічого не писав.

— Дарма! Адже пробують, починають. Я міг би взяти тебе, щоб ти збирав для мене інформації, робив ділові та інші візити. Ти мав би для початку двісті п’ятдесят франків і оплату візника. Хочеш, я поговорю про це з видавцем?

— Та звичайно, дуже хочу!

— Тоді зробимо так: приходь до мене завтра обідати; у мене буде тільки п’ятеро чи шестеро гостей: мій патрон — пан Вальтер, його дружина, Жак Ріваль і Норбер де Карен, яких ти оце бачив, та приятелька моєї дружини.

— Згоден?

І Дюруа вагався, почервонівши й розгубившись. Нарешті кін пробурмотів:

— Так… та… в мене нема підходящого костюма.

— У тебе немає фрака? — вражено перепитав Форестьє.— Отакої! Та це ж, далебі, найпотрібніша річ! У Парижі краще не мати ліжка, ніж фрака.

Порившись в кишені жилета, він вийняв кілька золотих, взяв два луїдори, поклав їх перед Дюруа і сказав щиро просто:

Віддаси, коли зможеш. Візьми під заставу або купи на виплат, під завдаток потрібний тобі костюм, зрештою, влаштуй це, як хочеш, але приходь до мене обідати завтра о пів на восьму, вулиця Фонтен, номер сімнадцятий.

Дюруа збентежено взяв гроші, бурмочучи:

— Ти такий добрий, дуже тобі вдячний, повір, що я не забуду…

— Ну, годі про це, — перепинив його Форестьє.— Ще по кухлю, так? — І він крикнув: —Гарсоне, пару кухлів!

Коли вони випили, Форестьє спитав:

— Погуляємо ще з годинку?

— З охотою.

І вони знову рушили в напрямку до церкви Магдаліни.

— Щоб нам таке придумати? — мовив Форестьє.— Кажуть, що в Парижі фланер завжди знайде, де розважитись; це не так. Якщо мені заманеться погуляти ввечері, то я не знаю, куди піти. Гуляти в Булонському Лісі цікаво тільки з жінкою, а не завжди маєш її під рукою; кафешантани хай відвідують мій аптекар та його дружина, а я туди не піду. Що ж залишається? Нічого. Тут слід би розбити літній сад, — такий, як парк Монсо, — відкритий уночі, де можна було б випити чогось холодненького під деревами, Це мало бути б не місце для розваги, а місце для гуляння, за вхід хай би брали дорого, щоб привабити гарненьких дам. Можна було б і походити по алеях, посипаних піском та освітлених електрикою, і посидіти, послухати музику, зблизька чи здалеку. Щось подібне було колись в Мюзара, але там тхнуло шинком — надто багато танцювальних мелодій, але мало простору, тіні й затишку. Потрібен дуже гарний сад, дуже просторий. Це було б чудово. Куди тобі хочеться піти?

Дюруа не знав, що сказати; нарешті він зважився:

— Я ще не був у «Фолі-Бержер». Залюбки зайшов ба туди.

Його супутник вигукнув:

— «Фолі-Бержер»? Справді? Але ж там душно, як у печі. А проте, ходімо, там завжди весело.

Вони повернули назад і попрямували до вулиці Фобур-Монмартр.

Ілюмінований фасад «Фолі-Бержер» яскраво освітлював чотири вулиці, що сходились перед ним. Вервечка візників чекала, коли роз’їжджатимуться.

Форестьє пішов просто до входу. Дюруа спинив його:

— Ми ж не взяли квитків.

Той відказав поважним тоном:

— Зі мною не платять.

Коли він наблизився до контролю, три контролери вклонились йому. Той, що був посередині, потиснув йому руку. Форестьє спитав:

— Чи є у вас гарна ложа?

— Звичайно, пане Форестьє.

Він узяв поданий йому купон, штовхнув оббиті шкірою двері, і вони ввійшли до зали.

Тютюновий дим, мов прозорий туман, оповивав сцену і другий бік театру. Цей легкий серпанок, безупинно здіймаючись білястими хмарками від сигар і цигарок, збирався під стелею й клубочився під широким куполом навколо люстри та над повною глядачів галереєю другого ярусу.

В широкому коридорі, що вів від дверей до кругового проходу, в якому виряджені дівчата блукали в темному натовпі чоловіків, гурт жінок чекав клієнтів перед одним із трьох прилавків, за якими сиділи, наче на троні, три розмальовані й збляклі продавщиці напоїв і кохання.

Високі дзеркала позад них відбивали їхні спини й обличчя перехожих.

Форестьє йшов крізь юрбу швидко, як людина, що має право на увагу.

Підійшовши до капельдинерші, він спитав:

— Де сімнадцята ложа?

— Сюди, пане.

І їх замкнули у дерев’яній скриньці, відкритій спереду і з боків, оббитій червоним, де чотири стільці стояли так тісно, що насилу можна було просунутись між ними. Приятелі посідали праворуч і ліворуч, по довгій закругленій лінії, що сягала кінцями сцени, в таких самих клітках сиділи глядачі. Видно було тільки їх голови і груди.

На сцені троє юнаків у тісних трико — високий, середнього зросту і низенький — робили по черзі вправи на трапеції.

Спочатку вийшов дрібним і швидким кроком високий, він усміхався й вітав публіку, посилаючи їй повітряні поцілунки.

Мускули його рук і ніг вимальовувалися під трико. Він випинав груди, щоб приховати надто опуклий живіт; обличчям він скидався на перукаря, старанний проділ розділяв його чуприну на дві рівні частини якраз посередині голови. Він граціозно підстрибував і, повиснувши на руках, крутився на трапеції, як колесо, або, випроставшися всім тілом, заклякав на місці, лежачи горизонтально в повітрі й тримаючись за міцну перекладину самими лише руками.

Потім він сплигнув додолу, знову, всміхаючись, уклонився під оплески партера і відступив до декорації, граючи за кожним кроком мускулатурою ніг.

Другий юнак, не такий високий, кремезніший, виступив у свою чергу і повторив ті самі вправи; за ним виступив третій — публіка прийняла його найприхильніше.

Однак Дюруа анітрохи не цікавило видовище; повернувши голову, він раз у раз оглядав чоловіків і повій у великому проході.

Форестьє сказав йому;

— Зверни увагу на перші ряди партеру, самі тільки міщани з дружинами та дітьми, йолопи, що приходять сюди дивитися виставу. У ложах — гульвіси, кілька артистів, кілька другорядних кокоток; а позаду нас — найцікавіша мішанина, яку тільки можна зустріти в Парижі. Що це за люди? Придивись до них. Тут є всякі, представники всіх професій і всіх каст, але переважає дрібнота. Ось службовці — з банків і крамниць, з міністерств, репортери, сутенери, офіцери в цивільному, дженджики у фраках, які щойно пообідали в кабаре, встигли побувати в Опері і прямо звідси підуть до Італійського театру. А далі — сила-силенна підозрілих осіб, що їх годі визначити. Що ж до жінок, тут тільки один гатунок; ті, що вечеряють в Американському кафе, — дівчата за один чи за два луїдори; вони чатують на іноземців, які можуть заплатити й по п’ять луїдорів, і попереджають своїх постійних клієнтів, коли вони вільні. їх знають тут усіх уже років шість; вони ходять сюди щовечора, за винятком того часу, коли вони з гігієнічних причин перебувають у Сен-Лазарі або в Лурсіні.

Дюруа вже не слухав. Одна з цих жінок сперлась ліктем на їхню ложу і дивилась на нього. Це була повна брюнетка, густо набілена, з чорними підведеними очима під величезними намальованими бровами. Її надто пишні груди напинали темний шовк сукні, а намазані губи, червоні, немов рана, надавали її обличчю чогось тваринного, жагучого, неприродного, що, проте, збуджувало бажання.

Вона покликала, кивнувши головою, одну із своїх подругу що саме проходила мимо, — рудувату блондинку, теж повну, — і сказала їй досить голосно:

— Дивись, от гарний хлопець. Коли він схоче мене за десять луїдорів, я не відмовлюсь.

Форестьє обернувся і, всміхаючись, ударив Дюруа по коліну:

— Це вона про тебе, ти маєш успіх, мій любий! Вітаю!

Колишній унтер-офіцер почервонів і машинально намацав у кишені жилета дві золоті монети.

Завісу було спущено, оркестр заграв вальс.

Дюруа сказав:

— Може, пройдемось по коридору?

— А чого ж.

Вони вийшли, і відразу їх підхопила хвиля погуляльників. їх тиснули, штовхали, душили, пхали туди й сюди, а перед очима в них гойдалось ціле море капелюхів. Дівчата проходили парами в цій юрбі чоловіків, перетинали її, легко просуваючись поміж ліктями, грудьми, спинами, — видно було, що вони в своїй стихії й серед цього потоку самців почуваються, як риби в воді.

Дюруа радісно йшов за юрбою, жадібно вдихав повітря, отруєне тютюновим димом, насичене запахом людських тіл та парфумів повій. Але Форестьє вмивався потом, задихався, кашляв.

— Ходімо в сад, — сказав він.

Повернувши ліворуч, вони зайшли в щось подібне до зимового саду, який охолоджували два великі, грубо зроблені водограї. Під тисовими деревами й туями в кадобах чоловіки й жінки пили за цинковими столиками.

— Ще по кухлю? — спитав Форестьє.

— З охотою.

Вони посідали, розглядаючи публіку, що проходила мимо.

Час від часу яка-небудь жінка спинялась біля них і питала із звичною усмішкою:

— Чи не почастуєте чим-небудь, панове?

А що Форестьє відповідав: «Склянкою води з водограю!» — то вона відходила, бурмочучи: «Ото ще хам!»

Та от з’явилась повна брюнетка, яка недавно спиралася на ложу двох приятелів; зухвало роздивляючись навкруги, вона йшла під руку із повною блондинкою. Це була справді гарна пара добре дібраних жінок.

Вона всміхнулася, побачивши Дюруа, немов їхні очі вже раніше сказали одне одному щось інтимне і таємне; взявши стілець, вона спокійно сіла навпроти нього, посадовила подругу, потім крикнула дзвінким голосом:

— Гарсоне, два гренадини!

Форестьє здивовано мовив:

— А ти, видно, не з сором’язливих.

Жінка відповіла:

— Це твій друг причарував мене. Він справді гарний хлопець. Боюсь, що я накою дурниць через нього!

Дюруа зніяковів. Він мовчки крутив свої кучеряві вуса й дурнувато посміхався. Гарсон приніс воду з сиропом, і жінки випили її одним духом; після цього вони підвелись, і брюнетка сказала Дюруа, приязно кивнувши головою й злегка ударивши його віялом по руці:

— Дякую, котику. Шкода тільки, що з тебе слова не витягнеш.

І вони пішли, похитуючи стегнами.

Форестьє засміявся:

— Ну, друже, ти справді маєш успіх у жінок! Не треба цим нехтувати. З їх допомогою можна далеко піти.

Він помовчав якусь хвильку, потім додав замисленим тоном людини, що думає вголос:

— Саме жінки найчастіше і виводять нас у люди.

А що Дюруа так само всміхався й мовчав, то Форестье спитав:

— Ти ще залишаєшся тут? А я йду додому, з мене досить.

Дюруа пробурмотів:

— Так, я ще трохи побуду тут. Ще не пізно.

Форестьє підвівся:.

— Що ж, у такому разі прощавай. До завтра. Не забув? Вулиця Фонтен, сімнадцять, о пів па восьму.

— Неодмінно. До завтра. Дякую.

Вони потиснули один одному руки, і журналіст пішов.

Як тільки він зник, Дюруа відчув себе вільним і знову радісно намацав два золотих у кишені; потім він підвівся і почав походжати в юрбі, шукаючи когось очима.

Незабаром він побачив тих двох жінок, блондинку і брюнетку, які все ще ходили у юрбі чоловіків з гордим виглядом жебрачок.

Він попрямував до них, але коли наблизився, то знову зніяковів.

Брюнетка мовила.

— Ну, як, розв’язався в тебе язик?

Він пробелькотів: «Чорт», не спромігшись на що-небудь інше.

Вони стояли всі троє, спинившись, заважаючи рухові юрби, що вирувала навколо них.

Тоді жінка раптом спитала:

— Підеш зі мною?

Дюруа, тремтячи від жаги, грубо відповів:

— Так, але в мене тільки один луїдор у кишені.

Вона байдуже всміхнулася:

— Це не біда.

І взяла його під руку, наче здобич.

Коли вони виходили, Дюруа подумав, що за решту — двадцять франків — він легко дістане під заставу костюм на завтрашній вечір.

II

— Скажіть, будь ласка, де квартира пана Форестье?

— На четвертому поверсі, ліворуч.

Консьєрж відповів люб’язно, виявляючи цим пошану до пожильця.

Жорж Дюруа пішов сходами вгору.

Він почував себе трохи ніяково, боязко, незручно. Уперше в житті він одягнув фрак, і загальний вигляд туалету турбував його. Він у всьому знаходив недоладності: в нелакованих черевиках, хоч вони були досить — елегантні, бо Дюруа любив гарне взуття, і в сорочці за чотири франки п’ятдесят сантимів, купленій уранці в Луврі,— надто тонка маніжка вже зім’ялась. Інші його сорочки були дуже старі, і він не міг одягнути навіть найцілішу.

Штани, надто широкі, погано облягали ноги, закручуючись навколо литок, і здавалися поношеними, як і всякий випадковий одяг. Тільки фрак лежав непогано, бо був йому майже в міру.

Дюруа повільно підіймався сходами, серце в нього завмирало; він був стурбований і більш за все на світі боявся, що буде смішним. І раптом він побачив навпроти себе якогось пана в елегантному вбранні, що дивився на нього. Вони стояли так близько один до одного, що Дюруа відсахнувсь і відразу ж спинився, приголомшений: це був він сам, відбитий у високому дзеркалі, що створювало на площадці другого поверху ілюзію довгого коридора. Він затремтів від радості — таке несподівано добре враження сам на себе справив.

Маючи вдома тільки маленьке дзеркальце для гоління, Дюруа не міг оглянути всього себе в ньому; а що він погано бачив різні частини свого туалету, то перебільшував його вади і впадав у розпач від думки, що в нього смішний вигляд.

Та ось, ненароком глянувши у дзеркало, він навіть не впізнав себе, він прийняв себе за когось іншого, за світську людину, що здалася йому бездоганною, дуже шикарною.

І тепер, пильно розглядаючи себе, він упевнився, що вдягнений цілком пристойно.

Тоді він почав вивчати себе, як це роблять актори, готуючи роль. Він усміхався, простягав руку, жестикулював, виявляючи почуття подиву, втіхи, задоволення; він добирав відтінки усмішки й гри очей, щоб бути галантним перед дамами, щоб дати їм зрозуміти, як він ними захоплюється, як бажає їх.

Внизу грюкнули двері. Дюруа злякався, щоб його не заскочили зненацька, і швидко побрався нагору, побоюючись, що який-небудь гість його приятеля помітив, як він кривлявся перед дзеркалом.

Дійшовши до площадки третього поверху, він побачив іще одне дзеркало і уповільнив крок, аби придивитись до своєї ходи. Його постать здалась йому справді елегантною. Хода теж була гарна. І душу його сповнила безмежна віра в себе. Він, безперечно, матиме успіх з такою зовнішністю, з бажанням висунутись, з тією рішучістю та незалежною вдачею, які почував у собі. Коли він сходив на останній поверх, йому хотілось бігти, стрибати через східці. Він спинився перед третім дзеркалом, підкрутив звичним рухом вуса, зняв капелюх, щоб поправити волосся, і прошепотів півголосом, як часто робив:

— Чудово придумано!

І, простягнувши руку, натиснув на кнопку дзвінка.

Двері розчинилися майже відразу, і він опинився перед лакеєм в чорному фраку, поважним, голеним і так бездоганно одягненим, що Дюруа знову збентежився, не розуміючи, звідки в нього це невиразне хвилювання: мабуть, від несвідомого порівнянню крою його і лакейського одягу, Лакей, взутий у лаковані черевики, спитав, беручи пальто, яке Дюруа держав у руці, щоб не видно було плям:

— Як накажете доповісти?

Виразно вимовивши його ім’я, він підняв завісу, що відділяла передпокій од вітальні.

Однак Дюруа раптом утратив весь свій апломб, завмер від страху — аж йому віддих забило. Адже він мав зробите перший крок у сподіване, омріяне життя. Проте стуші уперед. Молода білява жінка стояла й чекала його, сама у великій кімнаті, добре освітленій і сповненій рослиц немов оранжерея.

Дюруа спинився, зовсім розгубившися. Хто ця усміхнене дама? Потім згадав, що Форестьє одружений, і від думки, що ця гарна елегантна блондинка — дружина його приятеля, остаточно знітився.

— Пані, я… — пробурмотів він.

Вона простягла йому руку:

— Я знаю, пане, Шарль розповів мені про вашу вчорашню зустріч, і я дуже рада, що він здогадався запросити вас сьогодні пообідати з нами.

Дюруа почервонів по самісінькі вуха, не знаючи, що сказати: він почував, що його оглядають з голови до ніг, вивчають, оцінюють.

Йому хотілося вибачитися, вигадати якийсь привід, щоб пояснити недбалість свого туалету, але нічого не спадало на думку і він не зважився зачепити цю дражливу тему.

Він сів у крісло, на яке показала пані Форестьє, і коли відчув, як угинається під ним пружне і м’яке сидіння, як ніжно прийняв його в свої оксамитові обійми цей пестливий фотель, йому здалося, що він вступає в нове, чудесне життя, що він уже володіє чимось чарівним, уже щось являє собою, що він урятований. І тоді він подивився на пані Форестьє, котра не спускала з нього очей.

На ній була блякло-голуба кашемірова сукня, що гарно облягала її тонкий стан і повні груди. Оголені руки й шия виступали з піни білого мережива, що прикрашало корсаж і короткі рукава, волосся, зібране у високу зачіску, трохи кучерявилось на потилиці й утворювало легку білу хмарку над шиєю.

Дюруа поволі заспокоювався під її поглядом, що нагадував йому, не знати чому, погляд жінки, яку зустрів учора в «Жолі-Бержер». У неї були сірі очі з блакитнуватим відтінком, що надавав їм особливого виразу, тонкий ніс, повні губи, пухленьке підборіддя, — неправильне, але чарівне личко, сповнене принади й лукавства. Це було одне з тих жіночих облич, кожна риса яких дихає невимовною грацією, у яких кожен рух ніби говорить або замовчує щось.

Трохи помовчавши, вона спитала:

— Ви давно в Парижі?

Дюруа відповів, поволі опановуючи себе:

— Лише кілька місяців, пані. Я служу на залізниці, але Форестьє подав мені надію, що я міг би з його допомогою взятися до журналістики.

її усмішка стала яснішою, зичливішою, і вона промовила, стишивши голос:

— Я знаю.

Знову задзеленчав дзвінок. Лакей доповів:

— Пані де Марель.

Це була маленька смуглява жінка, з тих, кого називають жагучими брюнетками.

Вона ввійшла легкою ходою. Темна простенька сукня сиділа на ній як улита, обрисовуючи постать з голови до ніг.

Червона троянда, встромлена в чорне волосся, мимоволі приваблювала очі, ніби підкреслюючи оригінальність її обличчя, надавала йому жвавого і пікантного вигляду.

За нею йшла дівчинка в короткій сукенці. Пані Форестье кинулась їм назустріч:

— Здрастуй, Клотільдо!

— Здрастуй, Мадлен!

Вони поцілувались. Потім дівчинка з упевненістю доросілої підставила лобик, сказавши:

— Здрастуйте, кузино!

Пані Форестьє поцілувала і дівчинку.

— Пан Жорж Дюруа, давній товариш Шарля. Пані де Марель — моя подруга і далека родичка, — мовила вона, а тоді додала: — Знаєте, у нас тут просто, без церемоній. Ви нічого не маєте проти?

Дюруа вклонився.

Двері знову розчинились, і ввійшов натоптаний куцань, об руку зі ставною вродливою жінкою, набагато молодшой за нього, з вишуканими манерами й поважною ходою. Це були пан Вальтер, депутат, фінансист, грошовитий ділом південний єврей, видавець «Французького життя», і його дружина, уроджена Базіль-Равало, дочка банкіра.

Далі надійшли один по одному Жак Ріваль, дуже елегантний, і Норбер де Варен; комір його фрака вилискував, натертий довгим, аж до плечей, волоссям, з якого сипалась біла лупа. Його погано зав’язана краватка була не першої свіжості. Він підійшов із грацією старого красеня і, взявши руку пані Форестьє, поцілував її. Коли він нахилився, його волосся розсипалось по її голій руці.

З’явився, нарешті, і сам Форестьє, перепрошуючи зі спізнення. Він затримався в редакції в зв’язку з виступом Мореля. Пан Морель, депутат-радикал, звернувся до міністерства із запитом про вимогу кредитів для колонізації Алжіру.

Слуга оповістив:

— Обід подано.

Всі перейшли до їдальні.

Дюруа посадили між пані де Марель і її дочкою. Він знову спантеличився, боячись щось наплутати, непевний, як користуватись виделкою, ложкою та келихами, яких було чотири, один — ясно-блакитний. Що п’ють із нього?

Суп усі їли мовчки, потім Норбер де Варен спитав:

— Ви читали про процес Готьє? Яка кумедна історія!

І всі почали обговорювати цей адюльтер, ускладнений шантажем. Вони говорили про це не так, як говорять у сімейному колі про події, відомі з газет, а так, як лікарі розмовляють про хворобу або городники про овочі. Не обурювались, не дивувалися з фактів, а шукали їх глибоких потайних причин з якоюсь професійною цікавістю і з цілковитою байдужістю до самого злочину. Намагались точно з’ясувати мотиви вчинків, визначити всі психологічні моменти, що призвели до драми — результату особливого душевного стану, що його вивчає наука. Жінки й собі захоплювалися цим дослідженням, цими пошуками. Інші свіжі події теж розглядали, коментували, повертали на всі боки, зважали на їхню вартість з практичним підходом і під спеціальним кутом зору торговців новинами, що розмінюють людську комедію на рядки — так, як комерсанти розглядають, випробовують і зважують товар, перш ніж запропонувати його покупцям.

Далі мова зайшла про одну дуель, і слово забрав Жак Ріваль. Це був його фах: ніхто інший не міг торкатися цієї справи.

Дюруа не наважувався втрутитись у розмову. Вряди-годи він поглядав на свою сусідку, її круглі груди вабили його. Діамант звисав у неї на золотій нитці з вушка, наче крапля води, що скотилась по шиї. Часом вона робила якесь зауваження, і це викликало посмішку в усіх. В неї був веселий, гострий розум досвідченого дівчиська, що нічого не бере близько до серця і дивиться на все з добродушним скептицизмом.

Дюруа намагався вигадати якийсь комплімент для неї і, нічого не знайшовши, зайнявся дочкою — наливав їй напої, подавав страви, прислужував. Дівчинка, суворіша за матір, поважно кивала головою, гречно дякувала: «Ви дуже люб’язний, пане», — і по-дитячому замислено слухала дорослих.

Обід був чудовий, і всі висловлювали своє захоплення. Пан Вальтер їв за трьох, майже не розмовляв і косував під окулярів на страви, що їх йому подавали. Норбер де Варен не відставав від нього і часом забризкував підливою свою маніжку.

Форестьє з серйозною посмішкою спостерігав усе це, обмінюючись із своєю дружиною багатозначними поглядами, немов вони були спільники, що роблять укупі якесь важке, але успішне діло.

Обличчя червоніли, голоси гучнішали. Слуга раз у раз шепотів гостям на вухо:

— Кортон? Шато-Лароз?

Кортон особливо припав Дюруа до смаку, і він щоразу підставляв свій келих. П’янке збудження охопило його, гаряча веселість, що підіймалась від живота до голови, нуртувала по жилах, пронизувала всього. Він почував повне блаженство, блаженство життя й думки, тіла й душі.

І йому кортіло говорити, привернути до себе увагу, хотілось, щоб його слухали, оцінили і визнали, як усіх цих чоловіків, кожне слово яких підхоплювали на льоту.

Але розмова точилась безупинно, думка чіплялась за думку, перестрибуючи з теми на тему, говорили з приводу всякого слова, всякої дрібниці, перебравши всі злободенні події й побіжно торкнувшись безлічі питань, знову повернулися до важливого виступу пана Мореля про колонізацію Алжіру.

Пан Вальтер з цього приводу сказав між двома стравами кілька дотепів, бо розум у нього був скептичний і фривольний. Форестьє розповів зміст своєї завтрашньої статті. Жак Ріваль указував на необхідність встановлення в колоніях військової влади та надання земельних концесій усім офіцерам після тридцяти років служби в колоніях.

— Таким чином, — мовив він, — ви створите енергійне населення, що буде складатися з людей, які знають і люблять ту країну, де служили, знають її мову і обізнані з усіма важливими питаннями, які важко осягнути новакам.

Норбер де В арен перепинив його:

— Так… вони знатимуть усе, крім землеробства. Вони говоритимуть по-арабському, але не відатимуть, як садити буряки і як сіяти пшеницю. Вони навіть будуть дуже вправними у фехтуванні, але нічого не тямитимуть в угноєнні полів. Треба, навпаки, відкрити широкий доступ у цю нову країну для всіх. Розумні люди знайдуть собі там місце, решта — загине. Це соціальний закон.

Настала коротка тиша. Всі посміхались.

Жорж Дюруа розкрив рота і заговорив, здивовано прислухаючись до звуку свого голосу — так, наче ніколи ще не чув його:

— Чого там найбільше бракує, то це — хорошого грунту. Родючі ділянки коштують там так само дорого, як і у Франції, і їх купують, вкладаючи свої капітали, дуже багаті парижани. Справжні колоністи, бідняки, ті, що йдуть у вигнання через брак хліба, відкинуті в пустелю, де нічого не росте, бо нема води.

Всі дивились на нього. Він відчув, що червоніє. Пан Вальтер спитав:

— Ви знаєте Алжір, пане?

— Так, пане, — відповів Дюруа, — я прожив там понад два роки і побував у всіх трьох провінціях.

І одразу забувши про виступ Мореля, Норбер де Варен почав розпитувати Дюруа про деталі у звичаях, що про них він довідався від одного офіцера. Йшлося про Мзаб, про цю своєрідну маленьку арабську республіку, що виникла посеред Сахари, в найсухішій частині цього палаючого краю.

Дюруа двічі побував у Мзабі. Тож тепер він розповів про звичаї цієї дивної країни, де крапля води має цінність золота, де кожен житель повинен брати участь у громадських роботах, де чесність у комерційних справах стоїть вище, ніж у цивілізованих народів.

Він говорив з якимсь хвальковитим запалом, збуджений вином і бажанням подобатись. Він розказував полкові анекдоти, згадував окремі риси арабського побуту, воєнні пригоди. Він добрав навіть кілька барвистих слів, щоб змалювати ці жовті й голі краї, нещадно спустошувані пекельним полум’ям сонця.

Жінки не зводили з нього очей. Пані Вальтер сказала, розтягуючи, своїм звичаєм, слова:

— Ви могли б зробити з своїх спогадів чарівну серію нарисів.

Вальтер глипнув на Дюруа поверх окулярів, як робив завжди, коли хотів добре роздивитися чиєсь обличчя. Страви він розглядав з-під окулярів.

Форестьє скористався з нагоди:

— Любий патроне, я вам уже говорив сьогодні про пана Жоржа Дюруа і просив призначити його моїм помічником по збиранню політичної інформації. Відтоді, як Марамбо покинув нас, у мене нема нікого, хто збирав би термінові й секретні відомості, і це не на користь газеті.

Старий Вальтер споважнів і підняв окуляри на лоба, щоб подивитись Дюруа просто в обличчя.

Потім він сказав:

— Безперечно, в пана Дюруа оригінальний розум. Якщо він зайде до мене поговорити завтра о третій пополудні, то ми це влаштуємо.

Трохи помовчавши й зовсім обернувшись до Дюруа, Вальтер озвався знову:

— А поки що дайте нам маленьку серію захоплюючих нарисів про Алжір. Це будуть ваші спогади, і ви зачепите в них питання про колонізацію, як от зараз. Це актуально, дуже актуально, і я певен, що сподобається нашим читачам. Але поспішайте! Перший нарис потрібен мені на завтра чи на післязавтра, поки це питання обговорюється в Палаті депутатів, — щоб зацікавити публіку.

Пані Вальтер додала з тією серйозною грацією, яку вона виявляла в усьому і яка надавала її словам прихильності:

— І ось вам чарівний заголовок: «Спогади африканського стрільця». Чи не так, пане Норбер?

Старий поет, що пізно завоював славу, ненавидів і боявся початківців. Він сухо відказав:

— Так, чудово, тільки з умовою, щоб і зміст відповідав йому, а це найважче: треба знайти вірний тон, як у музиці.

Пані Форестьє, усміхаючись, дивилась на Дюруа приязним поглядом — поглядом знавця, що наче каже: «Ти свого доможешся». Пані де Марель кілька разів оберталась до нього, — діамант у її вушку безперестанку тремтів, наче прозора краплинка води, що от-от відірветься і впаде.

Дівчинка сиділа нерухомо й поважно, схилившись наї тарілкою.

Слуга знову обходив стіл, наливаючи у блакитні келиха йоганнесберг, і Форестьє виголосив тост, повернувшись до пана Вальтера:

— За тривале процвітання «Французького життя!»

Усі вклонилися патронові, він усміхався, а Дюруа, сп’янівши від тріумфу, випив одним духом. Йому здавалося, що він так само спорожнив би ціле барильце, з’їв би бика, задушив би лева. Він почував у своєму тілі над людську силу, в душі — непереможну рішучість і безмеж ну надію. Він був тепер серед цих людей, як у себе вдома. Він посів тут становище, завоював собі місце! Очі його дивились на обличчя з небувалою впевненістю, і він уперше наважився звернутись до своєї сусідки:

— У вас, пані, чудові сережки, я таких ніколи не бачив.

Пані де Марель, усміхаючись, обернулась до нього:

— Це моя ідея — почепити діаманти отак просто на нитці. Схоже на краплинки роси, чи не так?

Він прошепотів, ніяковіючи від власної сміливості й боячись бовкнути дурницю:

— Це чудово… але у вашому вушку вони видаються ще гарнішими.

Вона подякувала поглядом, одним із тих ясних жіночих поглядів, що проникають у саме серце.

А повернувши голову, він іще раз зустрівся поглядом з пані Форестьє, приязним, як і раніше; проте йому здалося, що він бачить у ньому тепер якусь жвавішу веселість, лукавство, заохочення.

Всі чоловіки говорили разом, жестикулюючи і підвищуючи голос, — про великий проект метрополітену. Ця тема вичерпалась лише наприкінці десерту, бо кожен мав багато чого сказати про повільність паризького транспорту, про незручність трамваїв та омнібусів, про грубість візників.

Потім усі підвелися й перейшли до вітальні пити каву. Дюруа, жартома, запропонував руку дівчинці. Вона серйозно подякувала його і стала навшпиньки, щоб покласти руку на лікоть свого сусіда.

Коли він увійшов у вітальню, йому знову здалося, що він потрапив до оранжереї. Пальми, що стояли в кутках кімнати, сягали аж до стелі і розкидали угорі цілі каскади листя.

Обабіч каміна височіли каучукові дерева, круглі, немов колони, з нанизаним одне на одне довгим темно-зеленим листям, а на піаніно квітли рожевим і білим цвітом два нишні кущі — такі гарні, що навіть здавались несправжніми.

У повітрі витали невиразні ніжні пахощі, яких не можна було визначити, яким годі було добрати назви.

І Дюруа, вже краще володіючи собою, роздивлявся вітальню. Крім рослин, ніщо не вражало в ній погляду, жодна яскрава барва не впадала в око, але тут було вручно, спокійно, затишно. Все мовби ніжно огортало, мовби оповивало тіло пестощами.

Стіни були оббиті старовинною тканиною збляклого фіолетового кольору, всіяною дрібними, як мухи, квіточками із жовтого шовку.

Двері ховалися за завісами з сіро-блакитного солдатського сукна, на яких були вишиті червоним шовком гвоздики, а фотелі й стільці різної форми, різних розмірів недбало розставлені по кімнаті — шезлонги, великі й маленькі кріселка, пуфи й ослінчики, — були обтягнені шовком у стилі Людовіка Шістнадцятого або прегарним утрехтським оксамитом, з гранатовими візерунками на кремовому тлі.

— Хочете кави, пане Дюруа?

І пані Форестьє з дружньою усмішкою, що не сходила з її уст, подала йому чашку.

— Дякую, пані.

Дюруа взяв чашку. А коли він збентежено схилився, щоб узяти срібними щипцями грудочку цукру з цукерниці, яку тримала дівчинка, молода жінка шепнула йому:

— Розважайте ж пані Вальтер.

І вона відійшла, перш ніж він устиг що-небудь відповісти.

Дюруа випив спершу каву, боячись хлюпнути на килим, потім уже, зітхнувши з полегкістю, став шукати приводу, щоб підійти до дружини свого нового патрона, і завести з нею розмову.

Раптом він помітив, що пані Вальтер тримає свою порожню чашку в руці, не знаючи, куди поставити, вона сиділа далеко від столу.

Дюруа кинувся до неї.

— Дозвольте, пані!

— Дякую, пане.

Він підніс чашку й вернувся.

— Якби ви знали, пані, з якою насолодою читав я «Французьке життя» там, у пустелі! Це справді єдина газета, яку можна читати поза межами Франції, бо вона найбільш літературна, найдотепніша і не така одноманітна, як усі інші. В ній можна знайти все.

Вона усміхнулася з люб’язною байдужістю і відповіла поважно:

— Пан Вальтер доклав чимало праці, щоб створити газету, яка відповідає новим потребам.

І вони почали розмовляти. Дюруа вмів підтримувати легку й банальну бесіду, голос у нього був приємний, погляд — чарівний, а вуса — непереможно принадні. Ц вуса вились над верхньою губою, кучеряві, пухнасті, гарні рудувато-золотаві, трохи світліші на закручених кінцях

Погомоніли про Париж, його околиці, про береги Сени курорти, літні розваги — про всі ті речі, про які можні говорити без кінця, не стомлюючи розуму.

Потім, коли підійшов Норбер де Варен із чаркою лікеру в руці, Дюруа скромно відступив.

Пані де Марель, що саме розмовляла з пані Форестьс, покликала його.

— Отже, — мовила вона, — ви хочете спробувати щастя в журналістиці?

Дюруа заговорив про свої плани, але досить невиразно, а тоді завів із нею ту розмову, яку щойно провадив із пані Вальтер. Проте, вже краще опанувавши тему, він виявив себе знавцем, повторюючи від власного імені те, що тільки-но чув. І весь час він дивився в вічі сусідці, немовби надаючи якогось глибокого змісту своїм словам.

Пані де Марель, у свою чергу, розповіла йому кілька анекдотів із щирою жвавістю жінки, яка знає свій розум і хоче скрізь бути дотепною; стаючи дедалі розв’язнішою, вона клала руку йому на рукав фрака, стишувала голос, говорячи про якісь дрібниці, що набували від цього інтимного відтінку. Його хвилювали дотики цієї молодої жінки, яка звернула на нього увагу. Йому хотілось відразу довести їй свою відданість, захищати її, показати себе з найкращого боку, і паузи, які він робив, перш ніж відповісти, свідчили про те, що думав він про інше.

Та зненацька, без видимої причини, пані де Марель покликала:

— Лоріно!

І коли дівчинка підійшла, сказала:

— Сідай отут, моя дитино, ти можеш застудитись коло вікна.

Дюруа раптом охопило шалене бажання поцілувати дівчинку, немовби від цього поцілунку щось мало передатись і матері.

Він спитав статечним батьківським тоном:

— Чи дозволите ви, панно, поцілувати вас?

Дівчинка здивовано підвела на нього очі. Пані де Марель мовила, сміючись:

— Відповідай так: «На цей раз я згодна, пане, але це не завжди буде повторюватись».

Дюруа сів, узяв Лоріну на руки і торкнувся губами її хвилястого тонкого волосся.

Мати була вражена.

— Ти ба — вона не втекла! Небачена річ! Звичайно вона тільки жінкам дозволяє себе цілувати. Ви невідпорні, пане Дюруа.

Він почервонів і, не здобувшись на слово, почав легенько колихати дівчинку на коліні.

Підійшла пані Форестьє і зчудована скрикнула:

— Гляньте, Лоріну приручено! Це просто неймовірно!

Аж тут наблизився Жак Ріваль з сигарою в роті, і Дюруа підвівся, щоб попрощатись, — він боявся зіпсувати якимсь невдалим словом усе діло, початок своєї перемоги.

Він уклонився, ніжно потиснув ручки всім жінкам, потім із силою потряс руку чоловікам. Помітив, що в Жака Ріваля рука суха, гаряча й міцно відповіла на його потиск; рука Норбера де Варена, вогка й холодна, вислизала з-поміж пальців; рука старого Вальтера була холодна й м’яка, млява і байдужа; рука Форестьє— пухка й тепла. Його друг шепнув йому:

— Завтра о третій пополудні, не забудь!

— О ні! Будь певен.

Коли Дюруа вийшов на сходи, йому закортіло збігти вниз — така буйна була його радість. І він пустився, перестрибуючи через два східці, та раптом побачив у великому дзеркалі на третьому поверсі якогось захопленого чоловіка, що вистрибом біг йому назустріч, і враз зупинився, засоромлений, немов його спіймали на гарячому.

Потім він довго дивився на себе, радіючи з того, що він справді такий гарний хлопець. Посміхнувся самовдоволено і, прощаючись зі своїм образом, уклонився йому дуже низько й церемонно, немов якійсь значній особі.

III

Опинившись на вулиці, Жорж Дюруа завагався, не знаючи, що робити далі. Йому хотілося бігати, мріяти, йти прямо вперед, міркуючи про майбутнє й дихаючи теплим повітрям ночі, але думка про серію нарисів для старого Вальтера переслідувала його, і він вирішив повернутися додому і взятися до роботи.

Він рушив назад швидкою ходою, дійшов до зовнішнього бульвару і подався ним до вулиці Бурсо, де жив. Шестиповерховий будинок, в якому він наймав кімнату, був заселений двадцятьма робітничими й міщанськими родинами, і, піднімаючись нагору та освітлюючи восковими сірниками брудні східці, де валялись клапті паперу, недокурки та кухонні покидьки, він відчув страшенну огиду, бажання мерщій вибратися звідси й жити, як багачі, в чистому помешканні з килимами. Важкий сморід їжі, вбиральні та людського тіла, застояний сморід бруду й плісняви, якого жоден протяг не вигнав би з цього приміщення, сповнював будинок з верху до низу.

Кімната Дюруа на шостому поверсі виходила немов у глибоку безодню, на безмежну колію Західної залізниці, якраз над кінцем тунелю, біля Батіньйольського вокзалу. Дюруа розчинив вікно і сперся ліктями на іржаве залізне підвіконня.

Під ним, у глибині темної ями, три червоні нерухомі сигнальні вогні скидались на величезні очі якогось звіра; далі було видно інші вогні, а ген там далі ще інші. Щохвилини серед тиші ночі лунали довгі й короткі свистки, то близькі, то ледве чутні, бо доходили здалека, з боку Аньєра. їхні переливи нагадували перегук живих голосів. Один із них чимраз ближчав, без упину повторюючи свій жалібний крик і дужчаючи кожної миті. Незабаром з’явилось яскраве жовте світло, що мчало з гучним гуркотом. Дюруа дивився, як довга низка вагонів зникає в тунелі.

Потім він сказав собі: «Ну, до роботи!» Він поставив свічку на стіл, але, вже зібравшись писати, помітив, що в нього є тільки пачка поштового паперу.

Що ж, він зможе використати його, розгортаючи аркуш на всю ширину. Він умочив перо в чорнило і старанно, гарним почерком вивів заголовок:

«Спогади африканського стрільця»

Далі заходився обдумувати перше речення.

Він сидів, схиливши голову на руку, втупивши очі в розгорнений перед ним білий аркуш паперу.

Про що писати? Він не міг згадати нічого з того, що розповідав недавно — жодного анекдота, жодного факту, нічогісінько. Раптом у нього майнула думка: «Треба почати з від’їзду». І він написав: «Це було 1874 року, десь у середині травня, коли виснажена Франція спочивала після катастроф страшного року…»

Тут Дюруа спинився, не знаючи, як пов’язати з цим те, що мало йти далі — своє відплиття, подорож, перші враження.

Поміркувавши хвилин із десять, він вирішив відкласти на завтра вступну сторінку, а тепер змалювати Алжір.

І він написав: «Алжір — це зовсім біле місто…» — однак більше нічого вигадати не міг. Він бачив у думках гарне чистеньке місто, що спадає каскадом пласких будинків з верховини гори до моря, проте не знаходив жодного слова, аби змалювати те, що бачив, те, що почував.

Зосередився як тільки міг і додав: «Воно заселене почасти арабами…» Після цього він кинув перо на стіл і підвівся. На вузенькому залізному ліжку, де його тіло вилежало ямку, він побачив свою буденну одіж, зім’яту, гидку, немов лахміття трупарні. А на солом’яному стільці лежав шовковий циліндр, його єдиний циліндр, — денцем догори, немов чекав милостині.

На стінах кімнати, обклеєних сірими шпалерами з блакитними букетами, було стільки ж плям, скільки й квіток — давніх, підозрілих плям, походження яких годі було визначити: чи то розчавлені блощиці, чи олійні краплі, чи сліди пальців, намащених помадою, чи бризки змилків. Усе тут тхнуло ганебними злиднями, злиднями паризьких мебльованих кімнат. І в душі Дюруа спалахнула лють проти убозтва цього життя. Він сказав собі, що треба негайно вибиратися звідси, що треба завтра ж покірчити з цим нужденним животінням.

Його знову пойняла хіть до праці, він сів до столу й почав добирати речення, щоб відтворити чарівну своєрідність Алжіра, цього переддвер’я таємничої і глибокої Африки, Африки мандрівних арабів і незнаних негрів, недо-слідженої і принадної Африки, звідки нам інколи привозять і показують у міських садах дивовижних тварин, мовби створених для казки; чудернацьких курей — страусів; газелей — цих божественних кіз, химерних і гротескних жираф, поважних верблюдів, потворних гіпопотамів, незграбних носорогів і горил — цих страхітливих братів людини.

Дюруа невиразно відчував, як зринають у голові думки; він, можливо, міг би висловити їх, але не міг записати на папері. Власне безсилля дратувало його, він знову підвівся: руки були вогкі від поту, кров стугоніла в скронях.

А коли його погляд упав на рахунок пралі, переданий цього вечора консьєржом, його раптом охопив безмежний розпач. Його радість умить зникла разом із самовпевненістю і вірою в майбутнє. Кінець, усьому кінець; він нічого не зробить, з нього нічого не вийде; він почував себе нікчемним, бездарним, непотрібним, приреченим.

І він знову підійшов до вікна — саме в ту мить, коли поїзд із страшенним гуркотом вихопився з тунелю. Поїзд мчав крізь поля та рівнини туди, до моря. І спогад про батьків зажеврів у серці Дюруа.

Цей поїзд мав пройти майже повз них, усього в кількох льє від їхнього будинку. Дюруа знову його побачив — той маленький будиночок на прибережному горбі, при в’їзді в село Кантеле, з якого видно Руан і величезну долину Сени.

Його батьки держали невеличкий шинок-харчевню, куди міщани з передмість сходились поснідати в неділю. Вона звалась «Гарний краєвид». Вони хотіли з свого сина зробити пана і віддали його до колежу. Скінчивши навчання і не подужавши іспиту на бакалавра, Дюруа пішов відбувати військову службу, сподіваючись стати офіцером, полковником, генералом. Проте служба набридла хлопцеві ще за-цовго до того, як минуло п’ять років, і він почав мріяти про кар’єру в Парижі.

Відслуживши строк, Дюруа приїхав сюди, хоча батьки, пересвідчившись у марності своїх сподівань, тепер просити, щоб він жив разом із ними. Та він вірив — доля ще всміхнеться до нього завдяки щасливому збігові обставин, яких — він і сам не знав, але які, проте, напевно зуміє підготувати й використати.

Він мав успіх у полку, легкі перемоги над жінками і навіть пригоди в трохи вищому товаристві: спокусив дочку якогось податкового інспектора, що ладна була кинути все, і піти за ним, та дружину повіреного, яка намагалась утопитися з горя, коли він її покинув.

Товариші казали про нього: «Це хитрун, це пройда, пролаза, — він завжди вийде сухим із води». І Дюруа справді вирішив стати хитруном, пройдою і пролазою.

Совість цього природженого нормандця, розбещена звичайним в Африці мародерством, здирствами та шахрайством, а також підігріта уявленнями про честь, що прищеплюються в армії, військовим молодецтвом, патріотичним почуттям, геройськими історіями, що їх розповідають серед унтерів, — стала наче скринькою з потрійним дном, де можна було знайти все, що завгодно.

Проте бажання висунутись панувало над усім.

Непомітно для себе Дюруа почав мріяти, як робив це щовечора. Він уявляв собі якусь чудову любовну пригоду, що приведе до здійснення його надій. Він мав одружитися а дочкою банкіра чи вельможі, яку зустріне на вулиці й зачарує з першого погляду.

Пронизливий свисток паротяга, що вихопився з тунелю, немов здоровий кролик із нори, і помчав по рельсах у депо на спочинок, збудив його від мрій.

І його знову охопила невиразна й радісна надія, що завжди жевріла в його свідомості, і він послав навмання поцілунок у темряву ночі, любовний поцілунок жаданій незнайомці, палкий поцілунок сподіваному багатству. Потім зачинив вікно й почав роздягатись, шепочучи:

— Нічого, вранці я на свіжу голову візьмусь до писання. А зараз вона в мене як довбешка. Крім того, я, мабуть, забагато випив. Не можна добре працювати, коли ти підхмелений.

Він ліг у ліжко, загасив свічку і майже відразу заснув.

Прокинувся Дюруа рано, як прокидаються в дні палкої надії або турботи, і, схопившись з ліжка, розчинив вікно, щоб хильнути, як він казав, добру склянку свіжого повітря.

Будинки на Римській вулиці, по той бік широкої залізничної колії, блищали в сяйві вранішнього сонця, немов намальовані ясним білилом. Ген-ген праворуч видніли горби Аржантейля, верховини Саннуа і млини Оржемона, повиті синюватим туманом, мовби легким і прозорим серпанком, накинутим на обрій.

Дюруа якусь хвильку милувався далекими полями, тоді прошепотів: «Там, мабуть, до біса гарно в такий день, як сьогодні». Потім згадав, що йому треба працювати, та ще й негайно, і послав, давши десять су, сина консьєржа, аби той сказав у конторі, що він хворий.

Він сів до столу, вмочив перо в чорнило, сперся чолом на руку і замислився.

Все даремно. Нічого не спадало на думку.

Проте це не вкинуло його в розпач. Він подумав:

«Нічого, я не звик до цього. Це фах, і його треба опанувати, як і всякий інший. Треба, щоб мені допомогли першого разу. Я розшукаю Форестьє, і він за десять хвилин облагодить справу з моїм нарисом».

І він пішов одягатись.

Опинившись на вулиці, Дюруа вирішив, що ще надто рано йти до приятеля, який, мабуть, спить. Отже, він став неквапом прогулюватись під деревами зовнішнього бульвару.

Ще не було і дев’ятої години, коли він дійшов до парку Монсо, зовсім свіжого, вогкого від поливання.

Сівши на лавку, він знову почав мріяти. Дуже елегантний юнак ходив перед ним туди й сюди, очевидно, чекаючи жінку.

Вона нарешті з’явилась швидкою ходою, під вуаллю. Після короткого потиску рук вони подалися геть.

Бурхлива жадоба кохання пройняла серце Дюруа, жадоба вишуканого, делікатного, ніжного кохання. Він підвівся і рушив далі, думаючи про Форестьє. Ось кому справді пощастило.

Він підійшов до під’їзду саме в ту мить, коли його приятель виходив із дому.

— Це ти? Так рано! Що приключилося?

Дюруа, зніяковівши від того, що зустрів Форестьє вже на вулиці, пробурмотів:

— Річ у тому… Річ у тому… Я не можу написати свого нарису, знаєш, нарису про Алжір, що пан Вальтер просив у мене. Це анітрохи не дивно — адже я ніколи не писав. Для цього потрібна практика, як і для всього іншого. Я швидко навчусь цього, я певен, але на початку я не знаю, як приступитись до нього. Думок — рясно, а слів — жодного.

Він спинився збентежений. Форестьє лукаво посміхнувся:

— Це мені знайоме.

Дюруа підхопив:

— Так, на початку це, либонь, трапляється з кожним. Отже, я прийшов… я прийшов попросити в тебе допомоги. За десять хвилин ти дав би справі раду, показав би мені, з чого почати. Це був би для мене добрий урок стилістики, а без тебе я не впораюсь.

Форестьє, все ще весело посміхаючись, ударив свого колишнього товариша по плечу і сказав:

— Іди до моєї дружини, вона допоможе тобі не гірше за мене. Я вимуштрував її до цієї роботи. Мені зараз нема коли, а то я залюбки зробив би це сам.

Дюруа, стороплений, стояв ні в сих, ні в тих.

— Але так рано я не можу з’явитись до неї…

— Любесенько можеш. Вона вже встала. Ти знайдеш її в моєму кабінеті, вона якраз упорядковує мої нотатки.

— Ні… це неможливо… — відмовився Дюруа.

Форестьє взяв його за плечі, повернув і штовхнув до сходів:

— Та йди, хлопче, коли я кажу тобі, йди! Не лізти ж мені на четвертий поверх, щоб привести тебе і розповісти про твою халепу.

Тоді Дюруа наважився:

— Ну, дякую. Я піду. Скажу твоїй дружині, що ти мене примусив, просто примусив піти до неї.

— Гаразд. Вона тебе не з’їсть, не турбуйся. Головне — не забудь: рівно о третій пополудні.

— О, не турбуйся.

І Форестьє подався квапливим кроком, а Дюруа почав повільно підійматися зі східця на східець, добираючи, що сказати, і хвилюючись, як його приймуть.

Двері відчинив слуга. Він був у синьому фартуху, з мітлою в руках.

— Пан уже пішов, — обізвався він, не чекаючи запитання.

Але Дюруа не відступавсь:

— Спитайте у пані Ферестьє, чи може вона прийняти мене. Скажіть, що я прийшов від її чоловіка. Я зустрів його на вулиці.

Після цього Дюруа почав чекати. Слуга вернувся, відчинив двері праворуч і промовив:

— Пані чекає на вас.

Вона сиділа в кріслі за письмовим столом у невеличкій кімнаті, де всі стіни були заставлені полицями з книжками. Різнобарвні спинки — червоні, жовті, зелені, лілові й сині — надавали одноманітній лінії томів барвистого і веселого вигляду.

Пані Форестьє обернулась, усміхаючись, оповита білим пеньюаром з мереживом, і простягла йому руку, що оголилася з-під широкого рукава.

— Так рано? — обізвалась вона й потім додала: — Це не докір, це просто запитання.

Дюруа пробелькотів:

— О пані, я не хотів заходити, але ваш чоловік, якого я зустрів унизу, примусив мене. Мені вкрай ніяково, я навіть не наважуся сказати, що саме привело мене сюди.

Вона кивнула на крісло:

— Сідайте й розказуйте.

Вона тримала двома пальцями гусяче перо і весь час крутила його, а перед нею лежав великий аркуш паперу, списаний до половини, — робота, яку перервав прихід Дюруа.

Видно було, що їй дуже добре за цим робочим столом, що вона почуває себе тут так само зручно, як і у вітальні, що вона зайнята своєю звичайною справою. Від пеньюара віяло легкими, свіжими пахощами недавно скінченого туалету. Дюруа намагався уявити собі її молоде, біле, повне й тепле тіло, ніжно оповите м’якою тканиною.

Він мовчав, і пані Форестьє знову спитала:

— Ну, то кажіть, в чому справа?

Він пробурмотів, затинаючись:

— Ось… але справді… я не наважусь… Річ у тому, ще я працював учора ввечері допізна… і сьогодні вранці… дуже рано… щоб написати той нарис про Алжір, що пан Вальтер замовив мені… Але в мене нічого не виходить… Я порвав усі чернетки… Адже я не звик до цієї роботи; і я прийшов просити Форестьє допомогти мені… за першим разом…

Пані Форестьє перепинила його, сміючись від щирого серця, щаслива, весела й потішена:

— А він послав вас до мене?.. Дуже мило…

— Так, пані. Він сказав, що ви влаштуєте мені цю справу краще за нього… Але я… я не наважувався, я не хотів. Ви розумієте?

Вона підвелась:

— Таке співробітництво обіцяє бути дуже приємним. Я в захваті від вашої ідеї. Ось що — сідайте на моє місце, бо моє письмо знають у газеті. І ми зараз напишемо нарис, але такий нарис, який справді матиме успіх.

Дюруа узяв перо, поклав перед собою аркуш паперу і чекав.

Пані Форестьє, стоячи, дивилась, як він готувався; потім вона взяла цигарку з каміна й закурила.

— Я не можу працювати без цигарки, — пояснила вона. — Ну, що ж ви хочете розповісти?

Він здивовано глянув на неї:

— Але ж я не знаю, саме тому я й прийшов до вас.

— Ну, гаразд, я допоможу вам, — відказала вона, — Я дам підливу, але страву повинні дати ви.

Дюруа збентежено мовчав; нарешті промовив непевно:

— Я хотів би розповісти про свою подорож з самого початку…

Пані Форестьє сіла проти нього, з другого боку великого стола, і, дивлячись йому в очі, сказала:

— Ну, що ж, змалюйте її спершу мені, тільки мені — розумієте? — поволі, нічого не обминаючи, а я вже виберу, що треба.

Та Дюруа не знав, з чого почати, і вона стала розпитувати його, немов священик на сповіді, ставлячи точно сформульовані запитання, — і в пам’яті його спливали забуті деталі, люди, яких він зустрічав, і випадкові постаті.

Так він розповідав хвилин п’ятнадцять, а тоді вона зненацька перепинила його:

— Тепер починаймо. По-перше, ми припустимо, що ви ділитесь своїми враженнями з якимось приятелем; це дозволить вам наговорити безліч дурниць, робити найрізноманітніші зауваження, бути природним і дотепним, коли пощастить. Отже, починайте:

«Любий Анрі, ти хочеш знати, що таке Алжір, і ти це знатимеш. Я посилатиму тобі — бо мені однаково нема чого робити в цій маленькій мазанці, де я живу, — щось подібне до щоденника мого життя, день по дню, година по годині. Деякі місця будуть трохи грубуваті, та дарма: ти не зобов’язаний показувати це своїм знайомим дамам».

Вона спинилась, аби запалити погаслу цигарку, і рипіння гусячого пера по паперу відразу ж припинилось.

— Далі,— сказала вона по хвилі.

«Алжір — це велике французьке володіння на кордоні великих недосліджених країн, що звуться пустинею Сахарою, Центральною Африкою і т. ін., і т. ін.

Алжір — це ворота, білі, чарівні ворота до цього дивного континенту.

Та спочатку треба добратись туди, а це не всім буває до вподоби. Ти знаєш, що я непоганий верхівець, об’їжджаю коней полковника. Але можна бути добрим кавалеристом і поганим моряком. Це я перевірив на власному досвіді.

Пригадуєш майора Сембретаса, якого ми звали «доктором Блюво»? Коли ми вважали, що нам уже час перепочити добу в шпиталі, в цій землі обітованій, ми з’являлись до нього на прийом.

Він сидів на стільці, розставивши свої товсті ноги І червоних штанях, упершись кулаками в коліна й зігнувши в ліктях руки, і поводив своїми величезними банькатими очима, покусуючи білий вус.

Пам’ятаєш його лікарський припис: «У цього солдаті розлад шлунку. Дайте йому блювотне № 3 за моїм рецептом. Потім дванадцять годин відпочинку, і він видужае.

Воно було всемогутнє, те блювотне, всемогутнє й непереможне. Все-таки ми його ковтали, бо так було треба. Потім, випробувавши рецепт «доктора Блюво», втішалися дванадцятьма годинами цілком заслуженого — відпочинку.

Так от, любий мій, щоб добратись до Африки, треба витерпіти протягом сорока годин сильне блювотне іншого гатунку, за рецептом Трансатлантичної компанії.

Пані Форестьє потирала руки, задоволена з своєї гадки.

Потім підвелась, закурила другу цигарку і почала ходити туди й сюди по кімнаті, диктуючи, пускаючи завити диму, що виходили прямо з маленького круглого отвору між її стиснутими губами, поступово ширились і здіймались угору, залишаючи де-не-де в повітрі сірі биндочки, немов прозорий туман, немов хмаринки, схожі на павутиння. Часом вона відганяла долонею ці легкі, але стійкі штрихи, часом розсікала їх гострим рухом вказівного пальця і потім зосереджено й задумливо дивилась як повільно зникають дві смужки ледь помітного диму.

А Дюруа, підвівши очі, стежив за всіма її жестами, за всіма позами, за всіма рухами тіла та обличчя в цій невиразній грі, що не зачіпала її думки.

Тепер вона вигадувала подорожні пригоди, змальовувала створених її уявою супутників і намічала любовну інтригу з дружиною піхотного капітана, що їхала до свого чоловіка.

Потім, сівши, пані Форестьє почала розпитувати Дюруа про топографію Алжіра, про яку не мала жодного уявлення. Через десять хвилин вона вже знала розташування міста не гірш за нього самого і склала невеличкий розділ з політичної та колоніальної географії, щоб увести в курс подій і добре підготувати читача до розуміння серйозних проблем, які мали бути порушені в наступних нарисах.

Потім вона продовжила це мандрівкою в Оранську округу — фантастичною мандрівкою, де йшлось насамперед про жінок — мавританок, єврейок, іспанок.

— Тільки це й цікавить читача, — зауважила вона.

Закінчила пані Форестьє зупинкою в Саїді, біля підніжжя високих плато, і поетичним, але недовгим романом між унтер-офіцером Жоржем Дюруа та іспанкою-робітницею з фабрики в Айн-ель-Гадражі, де обробляли альфу [10]. Вона розповідала про їхні нічні побачення на кам’янистих голих скелях, де гавкають і виють шакали, гієни й арабські собаки.

А тоді мовила веселим голосом:

— Продовження завтра!

І додала, піднявшись:

— Ось як пишуть нариси, люб’язний пане. А тепер підпишіть будь ласка.

Дюруа вагався.

— Та підпишіть же!

Він засміявся і підписав унизу сторінки: «Жорж Дюруа»

Вона все ходила й курила; а він дивився на неї, не знаходячи слів подяки, радіючи з своєї близькості до молодої жінки, пройнятий вдячністю, почуттєвою насолодою від тієї інтимності, що зароджувалася між ними. Йому здавалось, що все навколо було частиною її самої — все, аж до стін, заставлених книжками. Крісла, меблі, повітря, де плавав тютюновий дух, мали в собі щось неповторне, миле, ніжне, захопливе, що йшло від неї.

Раптом пані Форестьє спитала:

— Якої ви думки про мою подругу, пані де Марель?

Він здивувався.

— Як вам сказати… по-моєму… по-моєму… вона чарівна.

— Справді?

— Звичайно.

Йому хотілось додати: «Але не така, як ви». Проте він не наважився.

Пані Форестьє тим часом провадила:

— А коли б ви знали, яка вона весела, оригінальна, розумна! Це богема, справжня богема. Ось чому чоловік не дуже її любить. Він бачить в ній тільки вади і не цінує чеснот.

Дюруа був уражений, дізнавшись, що пані де Марель заміжня. А проте, це було цілком природно.

Він спитав:

— То в неї є чоловік?.. А чим він займається?

Пані Форестьє тихенько знизала плечима й ворухнула бровами, вкладаючи в цей рух якийсь невловимий натяк:

— О, він інспектор на Північній залізниці. Щомісяця приїздить у Париж на тиждень. Це, як каже його дружина, «трудова повинність», або «тижнева панщина», або ще «страсний тиждень». Коли ви познайомитесь із нею ближче, то побачите, яка це мила й розумна жінка. Навідайте її цими днями.

Дюруа забув, що йому час іти; йому здавалося, що він залишиться тут назавжди, що він у себе дома.

Аж тут двері безгучно розчинились, і ввійшов якийсь високий пан; про нього не доповіли.

Він спинився, побачивши незнайомого чоловіка. Пані Форестьє ніби зніяковіла на мить, потім мовила своїм звичайним голосом, хоч обличчя її трохи зашарілося:

— Та заходьте ж, дорогий друже. Я вас познайомлю-з близьким приятелем Шарля — з паном Жоржем Дюруа, майбутнім журналістом.

Потім, додала вже іншим тоном:

— Найкращий і найближчий наш друг — граф де Водрек

Чоловіки розкланялись, дивлячись один одному просто в вічі, і Дюруа відразу ж почав прощатись.

Його не затримували. Він пробелькотів слова подяки, потиснув простягнену руку молодої жінки, ще раз уклонився гостеві, в якого не сходив з обличчя холодний і поважний вираз світської людини, і вийшов зовсім збентежений, наче щойно скоїв якусь дурницю.

Опинившись на вулиці, він відчув, що йому сумно, незручно, що його гнітить невиразна туга. Він простував навмання, питаючи себе, чому його охопила ця раптова журба, і не знаходив відповіді, але сувора постать графа де Водрека — немолодого вже, сивого, із спокійним і гордовитим виглядом багатого й можновладного пана — раз у раз зринала в його пам’яті.

Нарешті він збагнув: саме прихід цього незнайомця, котрий урвав чарівну розмову, таку любу його серцю, і породив у ньому те відчуття холоду й безнадії, що його часом викликає в нас чуже горе, випадкове слово, якась дрібниця.

І Дюруа здавалося, що цей чоловік був теж, не знати чому, невдоволений, заставши його там.

Йому більше не було чого робити аж до третьої години, а не минув іще й полудень. У кишені бряжчало шість франків п’ятдесят сантимів. Він пішов поснідати до дешевого ресторану Дюваля. Потім побродив по бульвару; а коли пробило третю годину, піднявся сходами до редакції «Французького життя».

Кур’єри сиділи на лавці й чекали, схрестивши руки, а за конторкою, схожою на професорську кафедру, швейцар розбирав свіжу кореспонденцію. Це було поважне видовище, що мало навіяти пошану відвідувачам. Службовцям не бракувало статечності, гідності, шику, як і належить у приймальні великої газети.

Дюруа спитав:

— Скажіть, будь ласка, можна бачити пана Вальтера?

Швейцар відповів:

— Пан видавець на засіданні. Почекайте трохи, будь ласка…

І він показав на приймальну, повнісіньку різного люду.

Тут були добропристойні пани з орденами і неохайні чоловіки в застебнутих аж до шиї сурдутах, за якими не видно було сорочок, зате на грудях красувалися цілі малюнки з плям, що нагадували обриси континентів та морів на картах. Поміж цих людей було троє жінок. Одна з них — гарненька, весела, чепурно вдягнена, схожа на кокотку; її сусідка — із зморшкуватим обличчям — теж добре, але строго вдягнена, в ній було щось пошарпане, штучне, властиве колишнім актрисам, якась удавана, злиняла молодість, немов згірклі пахощі кохання.

Третя жінка, в жалобі, сиділа у кутку в позі безутішної вдови. Дюруа подумав, що вона прийшла просити милостиню.

Тим часом нікого не впускали, хоч минуло вже понад двадцять хвилин.

Дюруа спало на думку звернутися знову до швейцара.

— Пан Вальтер призначив мені побачення о третій годині,— сказав він. — Прошу, гляньте, чи нема тут мого друга пана Форестье.

Тоді його провели довгим коридором до просторої кімнати, де четверо панів сиділи й щось писали за широким зеленим столом.

Форестьє стояв перед коміном, курив цигарку і грав у більбоке. Він був дуже вправний у цій грі і з кожним ударом насаджував величезну самшитову кулю на тонке дерев’яне вістря.

Він рахував:

— Двадцять два, двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять…

Дюруа перебив його:

— Двадцять шість.

Приятель підвів очі, не перестаючи рівномірно рухати рукою.

— А, це ти! Вчора я влучив п’ятдесят сім разів підряд. Тут тільки Сен-Потен сильніший за мене. Бачив патрона? Нема нічого кумеднішого, коли те старе опудало Норбер грає в більбоке. Він роззявляє рота, немов хоче проковтнути кулю.

Один із співробітників повернув голову до нього:

— Слухай, Форестьє, я знаю, де продається чудове більбоке з антільського дерева. Воно належало, кажуть, іспанській королеві. Правлять за нього шістдесят франків. Це недорого.

— А де це? — спитав Форестьє.

І, промахнувшись на тридцять сьомому ударі, він одчинив шафу, де Дюруа побачив два десятки чудових більбоке, вишикуваних і перенумерованих, наче в колекції.

Поклавши своє більбоке на звичайне місце, Форест повторив:

— Де ж вона, ця дорогоцінність?

Журналіст відповів:

— В одного касира з «Водевіля». Я принесу тобі його завтра, якщо хочеш.

— Принеси. Коли воно справді гарне, я візьму; запас біди не чинить.

Потім, обернувшись до Дюруа, сказав:

— Ходімо зі мною, я проведу тебе до патрона, а то ти міг би протупцятись тут до сьомої години.

Вони проминули приймальну, де ті ж самі особи сиділи на тих самих місцях. Тільки-но з’явився Форестьє, молода жінка і стара актриса хутко підвелись і підійшли до нього.

Він відвів їх, одну після одної, до вікна, і, хоч вони намагались розмовляти півголосом, Дюруа почув, що його приятель обом казав «ти».

Потім, одчинивши ще двоє оббитих дверей, вони пройшли до видавця.

Засідання, що тривало вже з годину, було партією в екарте з деякими із тих панів у циліндрах з пласкими крисами, яких Дюруа бачив учора.

Пан Вальтер тримав карти і грав із зосередженою увагою й обережними рухами, а супротивник його кидав, піднімав і перевертав легкі кольорові листки спритно, вправно й зграбно, як досвідчений картяр. Норбер де Варен писав статтю, сидячи в директорському кріслі, а Жак Ріваль лежав на дивані й курив сигару, заплющивши очі.

В душному кабінеті тхнуло запахом шкіряних меблів, тютюновим димом і друкарнею — специфічним запахом редакційних приміщень, знайомим усім журналістам.

На столі чорного дерева з мідними інкрустаціями височіла величезна купа паперів: листи, візитні картки, газети, журнали, рахунки постачальників, друковані видання.

Форестьє потиснув руки глядачам, що стояли за стільцями партнерів і бились об заклад, й мовчки почав спостерігати гру. Потім, коли старий Вальтер виграв, він сказав:

— Ось мій друг Дюруа.

Видавець кинув на прибулого швидкий погляд поверх окулярів і спитав:

— Принесли статтю? Вона дуже прийшлася б до часу, В зв’язку з дискусією Мореля.

Дюруа вийняв з кишені складені вчетверо аркуші паперу.

— Ось, пане.

На обличчі патрона відбилося задоволення, і, всміхаючись, він сказав:

— Дуже добре, дуже добре. Ви додержуєте слова. Чи треба мені переглянути це, Форестьє?

Той поквапився відповісти:

— Не варто, пане Вальтер: я допоміг панові Дюруа скласти статтю, щоб показати, як це робиться. Вона дуже гарна.

Вальтер, беручи карти, що здавав якийсь високий, худий пан, депутат лівого центру, байдуже кинув:

— От і добре.

Форестьє не дав йому почати нову партію й нахилився до його вуха:

— Ви пам’ятаєте, що обіцяли мені взяти Дюруа на місце Марамбо? Дозволите прийняти його на тих самих умовах?

— Так, звичайно.

Взявши приятеля під руку, Форестьє потяг його геть, а пан Вальтер знову захопився грати.

Норбер де Варен не підвів голови, він ніби не бачив чи не впізнав Дюруа. Жак Ріваль, навпаки, потиснув йому руку підкреслено і навмисно міцно, як добрий товариш, що на нього можна покластися в разі потреби.

Вони знову проминули приймальню; всі підвели на них очі, і Форестьє сказав наймолодшій жінці — досить голосно, щоб почули й інші відвідувачі:

— Видавець незабаром прийме вас. У нього зараз нарада з двома членами бюджетної комісії.

І він швидко пішов далі, поважний і заклопотаний, немов мав терміново скласти депешу надзвичайної ваги.

Коли вони вернулись до редакційної кімнати, Форестьє; відразу ж узявся до свого більбоке і, граючи та уриваючиї фрази, щоб рахувати удари, сказав Дюруа:

— Так от. Ти приходитимеш сюди щодня о третій годині, і я виряджатиму тебе по інформації, і ти будеш добувати їх, — іноді вдень, іноді ввечері, іноді вранці… Раз!.и Насамперед я дам тобі рекомендаційного листа до начальника першого відділу префектури поліції… Два!., а він познайомить тебе з якимсь зі своїх службовців. І ти зв’яжешся з ним, щоб одержувати всі важливі новини. Три!., про справи префектури, новини офіційні й напівофіційні, певна річ. Щодо деталей, ти звернешся до Сен-Потена, він усе добре знає… Чотири!.. Ти побачишся з ним; зараз або завтра. Головне — навчитись витягати відомості з тих людей, до яких я тебе посилатиму… П’ять!., і пролазити скрізь, незважаючи на замкнені двері… Шість!.. За це тобі плататимуть двісті франків на місяць, плюс два су від рядка за цікаву хроніку з твого власного матеріалу… Сім!., плюс так само два су від рядка за статті, що тобі їх замовлятимуть на різні теми… Вісім!..

Далі Форестьє поринув у гру і поволі рахував: «Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять». Він промахнувся на чотирнадцятому ударі й вилаявся:

— Сто чортів, от кляте тринадцять, завжди воно мене підводить! Я, напевно, помру тринадцятого.

Один із журналістів, скінчивши роботу, теж узяв більбоке з шафи; це був маленький чоловічок, що виглядав як дитина, хоч йому було вже років тридцять п’ять; увійшло ще кілька журналістів і теж повиймали свої іграшки. Незабаром їх було вже шестеро; вони стояли коло стіни й однаковим і рівним рухом підкидали в повітря кульки — червоні, жовті, або чорні, залежно від породи дерева. Тільки-но почалося це змагання, двоє співробітників, які ще працювали, теж повставали, щоб рахувати удари.

Форестьє виграв одинадцять очок. Чоловічок, схожий на хлопчака, програв; він дзвінком викликав кур’єра і наказав:

— Дев’ять кухлів пива.

І вони знову заходилися грати, чекаючи прохолодного напою.

Дюруа випив кухоль нива з своїми новими колегами, а потім спитав у приятеля:

— Що я повинен робити?

Форестьє відповів:

— На сьогодні в мене нема для тебе нічого. Можеш іти, коли хочеш.

— А… наш… наш нарис… чи він піде сьогодні ввечері до друкарні?

— Так, але не турбуйся: я сам виправлю коректуру. Напиши продовження на завтра і приходь о третій пополудні, як сьогодні.

І Дюруа, потиснувши всім руки, не знаючи навіть імен цих осіб, зійшов униз розкішними сходами, радісний і щасливий.

IV

Жорж Дюруа погано спав уночі,— так муляло його бажання побачити свій нарис у газеті. Ледве розвиднілось, він був уже на ногах і блукав по вулиці,— куди раніше, ніж рознощики починають бігати з газетами від кіоска до кіоска.

Тоді він побравсь аж до Сен-Лазарського вокзалу, бо добре знав, що «Французьке життя» потрапить туди перше, ніж до його кварталу. Однак і туди прийшов завчасу. Чекаючи, міряв тротуар сягнистими кроками.

Він побачив продавщицю, яка відчинила свою засклену крамничку; потім помітив чоловіка, що ніс на голові купу великих згорнутих аркушів. Кинувся до нього, але це були «Фігаро», «Жіль Блаз», «Галл», «Новини дня» та ще дві-три ранкові газети; «Французького життя» не було.

Страх пойняв його. А що, коли відклали «Спогади африканського стрільця» на завтра, або ж коли випадком, в останню хвилину, нарис не сподобався старому Вальтерові?

Повертаючись до кіоска, Дюруа побачив, що газету вже продають, а він і не помітив, як її принесли. Підбіг, кинув три су, розгорнув газету і переглянув заголовки на першій сторінці. Нічого! Серце в Дюруа закалатало; він перегорнув сторінку і з невимовним хвилюванням прочитав унизу шпальти великими літерами: «Жорж Дюруа».

Є! Яка радість!

Він ішов, ні про що не думаючи, з газетою в руці, в капелюху набакир, йому хотілось спиняти перехожих і казати їм: «Купуйте цю газету, купуйте! Тут є мій нарис». Він ладен був крикнути на все горло, як кричать вечорами на бульварах: «Читайте «Французьке життя», читайте нарис Жоржа Дюруа «Спогади африканського стрільця»!

І раптом йому забаглося самому перечитати цей нарис, перечитати десь у людному місці, щоб усі бачили. Він почав шукати кафе, де були б уже відвідувачі. Ходиі довго. Нарешті вмостився у якогось виноторговця, де вже було досить людно, і замовив рому, так само, як замовив би абсенту, не думаючи про ранній час. Тоді крикнув:

— Гарсоне, дайте мені «Французьке життя»!

Чоловік у білому фартуху підбіг до нього:

— У нас нема цієї газети, пане, ми одержуємо тільки! «Поклик», «Вік», «Ліхтар» і «Паризький листок»…

Дюруа сказав обурено й зневажливо:

— Оце так крамниця! Тоді підіть купіть мені.

Гарсон побіг і приніс газету. Дюруа став читати свій нарис. Він кілька разів промовив уголос: «Дуже добре, дуже добре!» — щоб сусіди звернули увагу і поцікавились, що там є, в отій газеті. Потім, виходячи, залишив її на столику. Господар помітив це і покликав його:

— Пане, пане, ви забули газету!

Дюруа відповів:

— Залишаю її вам, я вже прочитав. До речі, там сьогодні є дуже цікавий нарис.

Він не сказав, який саме нарис, але побачив — один із відвідувачів узяв «Французьке життя» зі столика.

«Що ж мені тепер робити?» — подумав Дюруа і вирішив піти в свою контору, одержати місячну платню й заявити про те, що не працюватиме там більше. Він наперед уже тремтів від утіхи, уявляючи собі обличчя начальника й товаришів по службі. Особливо тішила його думка про те, як сторопіє начальник.

Він прямував поволі, щоб не прийти раніше, ніж о пів на десяту, бо каса відчинялась тільки о десятій.

Контора, де працював Дюруа, містилась у великій темній кімнаті — взимку газ горів тут мало не цілий день. Вона виходила у вузький двір, напроти інших контор. У цій кімнаті сиділо восьмеро службовців та ще заступник начальника в кутку, за параваном.

Дюруа спершу пішов по свої сто вісімнадцять франків двадцять п’ять сантимів, що лежали в жовтому конверті у шухляді касира, а потім з виглядом переможця вступив у простору робочу кімнату, де провів стільки днів.

Щойно він увійшов, його покликав заступник начальника пан Потель:

— А, це ви, пане Дюруа? Начальник уже кілька разів питав про вас. Ви ж знаєте, що він не дозволяє хворіти два дні поспіль без довідки від лікаря.

Дюруа, що стояв посеред контори, готуючи свій ефектний виступ, голосно відповів:

— А мені начхати на це, от що!

Між службовцями пройшов рух подиву: розгублене обличчя пана Потеля виринуло поверх паравану, за яким він сидів, немов у ящику. Він ховавсь там від протягів, яких страшенно боявся, бо хворів на ревматизм. Він тільки зробив у папері дві дірочки, щоб пильнувати своїх підлеглих.

Чути було, як муха пролетить. Нарешті заступник нерішуче спитав:

— Що ви сказали?

— Я сказав, що мені начхати на це. Я прийшов сьогодні тільки для того, щоб подати у відставку. Я став співробітником «Французького життя», одержуватиму п’ятсот франків на місяць, плюс гонорар від рядка. Я навіть дебютував уже цього ранку.

Він хотів розтягти насолоду, але не міг утриматись — виклав усе відразу.

А втім, ефект був надзвичайний. Всі закам’яніли.

Тоді Дюруа заявив:

— Я попереджу пана Пертюї, а потім прийду попрощатися з вами.

Не встиг він увійти до начальника, як той закричав:

— А, це ви! Вам відомо, що я не допущу…

Дюруа урвав його на слові:

— Не варто так репетувати…

Пан Пертюї був товстун, червоний, мов півнячий гребінь; він аж захлинувся від подиву.

А Дюруа повів далі:

— Досить із мене вашої лавочки! Цього ранку я дебютував у газеті, де мене чекає чудове становище. Моє шанування.

І він вийшов. Він помстився.

Він справді зайшов потиснути руки своїм колегам, які ледве зважувалися розмовляти з ним, боячись скомпрометувати себе, бо чули крізь непричинені двері його розмову з начальником.

Дюруа знову опинився на вулиці з платнею в кишені. Він дозволив собі добрячий сніданок у пристойному недорогому ресторані; потім знову купив і залишив на столику «Французьке життя». Зайшов у кілька крамниць, де накупив різних дрібниць, аби тільки відіслати їх до себе та сказати своє ім'я — Жорж Дюруа. Він додавав:

— Я — співробітник «Французького життя».

Він називав вулицю й номер будинку, не забуваючи попередити:

— Залиште це у консьєржа.

А що в нього був іще час, то він зайшов у моментальну літографію, де візитні картки виготовлялися на очах у клієнтів, і замовив аж сотню карток, на яких під прізвищем було зазначено його нове звання.

Потім він подався до редакції.

Форестьє зустрів його холодно, як зустрічають підлеглих.

— А, це ти! Дуже добре. В мене якраз є діло для тебе. Почекай хвилин десять — я закінчу свою роботу.

І він знову взявся до початого ним листа.

По другий бік великого стола якийсь чоловік, дуже блідий, обрезклий, товстелезний, лисий, з зовсім білим блискучим черепом, писав, ухнюпивши носа в папір, бо був надзвичайно короткозорий.

Форестьє спитав його:

— Слухай, Сен-Потене, о котрій годині ти підеш брати інтерв’ю у тих панів?

— О четвертій.

— Візьмеш з собою нашого молодого колегу — Дюруа, розкриєш перед ним фахові секрети.

— Гаразд.

Далі, обернувшись до свого приятеля, Форестьє докинув:

— Ти приніс продовження нарису про Алжір? Початок мав великий успіх.

Дюруа зніяковів і пробурмотів:

— Ні, я гадав, що встигну після полудня… У мене була сила-силенна справ… я не міг…

Форестьє невдоволено знизав плечима:

— Коли ти й далі працюватимеш неакуратно, то зіпсуєш собі кар’єру, от що. Старий Вальтер розраховував на твій нарис. Я йому скажу, що він буде готовий завтра. Коли ти думаєш, що можна нічого не робити і одержувати гроші, то помиляєшся.

Помовчавши, він додав:

— Треба ж кувати залізо, доки гаряче, сто чортів!

Сен-Потен підвівся:

— Я готовий, — мовив він.

Тоді Форестьє відхилився на спинку стільця, прибрав майже урочисту позу, щоб дати інструкції, і сказав, обернувшись до Дюруа:

— Так от. У нас в Парижі вже два дні перебуває китайський генерал Лі Ченгфу, що спинився в «Континен-талі», і раджа Тапосаїб Рамадерао-Палі, що спинився в «Брістолі». Ви візьмете у них інтерв’ю.

Він звернувся до Сен-Потена:

— Не забудь же головних пунктів, що я тобі зазначив. Запитай генерала й раджу, якої вони думки про англійські інтриги та про їхні надії на втручання Європи, зокрема Франції.

Він замовк, потім докинув, не дивлячись ні на кого:

— Нашим читачам буде дуже цікаво дізнатись, що саме думають у Китаї та в Індії про ці питання, які так хвилюють зараз громадську думку.

Далі мовив уже до Дюруа:

— Придивляйся, як Сен-Потен візьметься за це, — він чудовий репортер, — і постарайся навчитись вивідувати в людини все за п’ять хвилин.

І він знову почав поважно писати, з видимим бажанням визначити дистанцію, показати місце своєму колишньому товаришеві й новому співробітникові.

Вийшовши з кімнати, Сен-Потен засміявся і сказав Дюруа:

— От блазень! Він кривляється навіть перед нами. Можна справді подумати, що він має нас за своїх читачів.

Вони подалися на бульвар, і репортер спитав:

— Вип’ємо чого-небудь?

— Охоче. Сьогодні така спека!

Вони зайшли до кафе і замовили собі холодного пива. Сен-Потен розговорився. Він розповідав про всіх співробітників і про газету, наводячи безліч приголомшливих подробиць.

— Патрон? Справжній єврей! А єврея, знаєте, не переробиш. Ну й народ!

І він став розказувати про дивовижну скупість патрона скупість, властиву синам Ізраїля, про копійчану ощадливість, про те, як той торгується з усіма, немов із куховаркою, про ганебні знижки, яких Вальтер вимагає і добивається, про всі його лихварські, глитайські риси.

— А втім, він славний чолов’яга, ні в що не вірить і всіма крутить. Його газета — офіціозна, католицька, ліберальна, республіканська, орлеаністська — листковий торт для всіх, роздрібна крамничка, заснована тільки для того, щоб підтримувати його біржові операції та всякі оборудки. В цьому він справді маху не дасть, він заробляв мільйони через акціонерні товариства, в яких нема й чотирьох су капіталу.

Сен-Потен говорив далі, звертаючись до Дюбуа «любий друже».

— І в цього скупія трапляються часом вислови зовсім як у Бальзака. Уявіть собі, я був недавно в його кабінеті разом із отим старим опудалом — Норбером — та отим Дон Кіхотом — Рівалем, і ось приходить Монтелен, наш адміністратор, зі своєю сап’яновою текою під пахвою. І тією текою, що її знає весь Париж. Вальтер підняв ніс і спитав:

«Що нового?»

Монтелен відповів простодушно:

«Я оце заплатив шістнадцять тисяч франків, які ми були винні за папір».

Патрон аж підскочив від подиву:

«Що ви кажете?»

«Я заплатив панові Пріва».

«Та ви з глузду з’їхали!»

«Чому?»

«Чому… чому… чому…»

Він зняв окуляри, протер їх. Потім усміхнувся тією кумедною усмішкою, яка розсуває його товсті шоки кожного разу, коли він має сказати щось лукаве чи ущипливе, і мовив глузливо й переконано:

«Чому? Тому, що ми могли б дістати на цьому ділі від чотирьох до п’яти тисяч франків знижки».

Монтелен, уражений, сказав:

«Але ж, пане директор, всі рахунки були правильні, я перевірив їх, і ви їх затвердили…»

Тоді патрон, знову споважнівши, заявив:

«Не можна бути таким наївним. Знайте, пане Монтелен, що завжди треба нагромаджувати борги, аби потім добиватися знижки».

І Сен-Потен додав, кивнувши головою з виглядом знавця:

— Що? Хіба це не Бальзак?

Дюруа не читав Бальзака, але відповів переконано:

— Так, слово честі.

Потім репортер говорив про пані Вальтер — ту вгодовану індичку; про Норбера де Варен — того старого невдаху; про Ріваля — ту бліду копію Фервака[11]. Нарешті, він дійшов і до Форестьє:

— Щодо цього, то йому поталанило в шлюбі, та й годі.

Дюруа спитав:

— А хто така його дружина?

— О, це пройда, це хитра штучка. Це коханка одного старого жуїра, на ім’я Водрек, графа де Водрека, що подарував їй посаг і видав її заміж.

Дюруа раптом відчув холод, якийсь нервовий дрож і бажання вилаяти, ударити цього балакуна. Проте він тільки спинив його, щоб спитати:

— Сен-Потен [12] — це ваше справжнє прізвище?

Той простодушно відповів:

— Ні, мене звуть Тома. Це мене в газеті прозвали Сен-Потеном.

Дюруа розплатився за напої й мовив:

— Здається, вже досить пізно, а нам треба ще відвідати двох благородних вельмож.

Сен-Потен зареготав:

— Який ви ще наївний! Невже ви гадаєте, — я отак і побіжу розпитувати того китайця й того індійця, що воня думають про Англію? Нібито я не знаю краще за них, ще саме вони повинні думати для читачів «Французького життя». Я брав інтерв’ю у п’ятисот — ніяк не менше — з них, таких-от китайців, персів, індійців, чілійців, японців та інших. Всі вони відповідають одне й те саме. Мені треба тільки взяти свою замітку про останнього з них і переписати її слово в слово. Змінюється заголовок, ім’я, титули, вік, почет — ото й усього. О, в цьому не слід помилятися, а такі «Фігаро» або «Галл» далися б мені взнаки. Але про це я за п’ять хвилин дізнаюсь від швейцарів у готелях «Континенталь» та «Брістоль». Ми підемо туди пішки, покурюючи сигари. Одержимо п’ять франків за візника. Ось, любий мій, як чинять практичні люди.

Дюруа спитав:

— За таких умов, мабуть, вигідно бути репортером?

Журналіст таємниче відповів:

— Так, але ні на чому стільки не заробиш, як на хроніці, що є замаскованою рекламою.

Вони підвелися й попрямували по бульвару в напрямиі до церкви Магдаліни. Зненацька Сен-Потен сказав:

— Знаєте, якщо у вас є справи, то мені ви не потрібні.

Дюруа потиснув йому руку і пішов геть.

Думка про те, що ввечері треба писати нарис, не давалй йому спокою, і він почав обмірковувати її. Він добирав ідеї думки, висновки, анекдоти і дістався так аж до кінці Єнісейських Полів, де перехожих було небагато, бо Париж обезлюднів у ці задушливі дні.

Пообідавши в ресторанчику на майдані Етуаль, біля Тріумфальної арки, він поволі вернувся пішки додому через зовнішні бульвари і сів до стола працювати.

Та тільки-но його погляд упав на великий аркуш білого паперу, як усі думки зникли з голови, немов і самий його мозок вивітрився. Він намагався докупи зібрати уривки спогадів та зафіксувати їх, але вони щезали, щойно він їх відновлював, або ж роїлися роєм, і він не знав, як їх відтворити, в якій формі, з чого почати.

Промучившись годину і списавши п’ять аркушів паперу варіантами першої фрази, він сказав собі: «Я ще не досить набив руку в цьому ділі. Мені потрібна ще одна лекція». І він затремтів від нетерпіння на саму згадку про спільну працю з пані Форестьє, передчуваючи довге, інтимне, сердечне й ніжне побачення з нею наодинці. Він швиденько ліг спати, майже боячись тепер братися до роботи, щоб йому часом не пощастило.

Другого дня Дюруа устав пізно, бо навмисне відсував цей візит, наперед смакуючи його.

Минула вже десята година, коли він подзвонив до приятеля.

Слуга відповів:

— Пан зайнятий.

Дюруа й не подумав, що Форестьє може бути дома. Проте він не відступався:

— Скажіть йому, що це я, в терміновій справі.

Хвилин через п’ять він входив до кабінету, де провів недавно такий чудовий ранок.

У тому кріслі, де вчора сидів він, умостився Форестьє, в халаті, пантофлях, англійській шапочці; він писав, а його дружина, в тому ж самому білому пеньюарі, стояла, спершись ліктем на камін, з цигаркою в роті, і диктувала.

Дюруа промимрив, спинившись на порозі:

— Перепрошую, що потурбував вас.

Його приятель, обернувши до нього сердите обличчя, пробурчав:

— Ну, чого тобі треба? Кажи швидше — ми не можемо гаяти часу.

Дюруа, геть знітившись, пробелькотів:

— Та ні, нічого, іще раз вибачайте…

Але Форестьє розлютився:

— Сто чортів! Ну, то кажи вже! Адже ти вдерся сюди не для того, щоб тільки привітатися з нами?

Годі Дюруа, дуже схвильований, наважився:

— Ні… ось… річ у тому… у мене все ще не виходить той нарис… а ти був… ви були такі… такі… ласкаві того разу… що я сподівавсь… що я насмілився прийти…

Форестьє перебив його:

— Та ти, далебі, глузуєш із людей! Гадаєш, що я працюватиму за тебе, а тобі лишиться тільки ходити до каси наприкінці місяця? Бач, який спритник!

Молода жінка курила далі, не кажучи й слова, та все посміхалася загадковою усмішкою, схожою на машкару чемності, за якою чаїться іронія.

А Дюруа, спалахнувши, белькотав:

— Вибачте… я гадав… я думав…

Нараз голос його зміцнів, і він сказав:

— Прошу ласкаво пробачити мені, пані; я щиро дякую за той чудовий нарис, який ви за мене написали вчора.

Він уклонився, сказав Шарлеві: «Я буду в редакції о третій», — і вийшов.

По дорозі додому він бурчав:

— Гаразд, я напишу його сам, і вони побачать…

Вернувшись, Дюруа одразу ж сів писати; гнів підбурював його.

Він повів далі інтригу, яку розпочала нані Форестьв, нагромаджував деталі в дусі бульварного роману — неймовірні пригоди і пишномовні описи в незграбному стилі гімназиста та в унтер-офіцерських висловах. Через годину він дописав нарис, що скидався на якусь безглузду мішанину, і впевнено поніс його до «Французького життя».

Першим, кого він зустрів, був Сен-Потен, що міцно, наче спільникові, потиснув йому руку й спитав:

— Читали мою розмову з китайцем та індійцем? Кумедно, авжеж? Увесь Париж зацікавився цим. А я й кінчика їхнього носа не бачив.

Дюруа нічого ще не читав, він узяв газету й переглянув довгий допис під назвою: «Індія і Китай», тим часом як репортер показував йому й підкреслював найцікавішу місця.

Прийшов Форестьє, заспаний, заклопотаний, з діловим виглядом.

— А, гаразд, ви мені обидва потрібні.

І він дав їм вказівки про ряд політичних інформацій, треба було здобути на вечір.

Дюруа поклав перед ним нарис:

— Ось продовження статті про Алжір.

— Чудово, давай сюди: я зараз віднесу патронові.

Розмова на цьому скінчилась.

Сен-Потен потяг свого нового колегу за собою, і, коли вони опинились у коридорі, сказав:

— Ви вже ходили до каси?

— Ні. Навіщо?

— Навіщо? Щоб одержати гроші. Бачите, платню завжди слід брати за місяць наперед. Ніхто не знає, що може статись.

— Та… я нічого не маю проти.

— Я зараз познайомлю вас із касиром. Він не протестуватиме. Тут добре платять.

Дюруа пішов і одержав свої двісті франків, плюс двадцять вісім франків за вчорашній нарис; разом із рештою платні, яку йому видали в конторі, це становило триста сорок франків.

Таких грошей у нього ще ніколи не було, і йому здавалось, що він розбагатів надовго.

Потім Сен-Потен повів його в редакції чотирьох-п’яти газет-конкурентів, сподіваючись, що інформації, які йому доручили зібрати, там уже відомі і що він зуміє вивідати їх завдяки своїй спритності.

Увечері Дюруа, не маючи більше що робити, надумав зайти до «Фолі-Бержер» і, набравшися зваги, підійшов до контролера:

— Я Жорж Дюруа, співробітник «Французького життя». Я приходив сюди недавно з паном Форестьє, і він обіцяв дістати мені перепустку. Не знаю, чи не забув він.

Подивились у якийсь список. Його імені там не було. Проте контролер, дуже люб’язний чоловік, сказав:

— Проходьте, пане, і зверніться самі до директора; він, напевно, задовольнить ваше прохання.

Дюруа увійшов і майже відразу зустрів Рашель, ту жінку, з якою він спізнався тут першого вечора.

Вона під ступилася до нього.

— Добрій день, котику. Як ся маєш?

— Якнайкраще, а ти?

— Непогано. Знаєш, з того дня ти мені вже двічі снився.

Потішений Дюруа усміхнувся:

— Он як! Що ж це значить?

— Це значить, що ти мені сподобався, дурнику, і що ми можемо повторити, коли ти захочеш.

— А сьогодні що ти скажеш?

— Залюбки.

— Так… але послухай… — Він завагався, трохи зніяковівши від свого наміру. — Цього разу в мене ні сантима: я був у клубі і програвся дощенту.

Вона глянула йому пильно в вічі, почуваючи брехню інстинктом бувалої повії, що звикла до облудництва та гендлярських викрутів чоловіків, і мовила:

— Жартун! Знаєш, це негаразд — так зі мною поводитись.

Дюруа збентежено всміхнувся:

— Коли хочеш — десять франків, це все, що в мене є.

Вона прошепотіла з безкорисливістю куртизанки, що задовольняє свою примху:

— Байдуже, любчику, я хочу тільки тебе.

І, підвівши зачаровані очі на вуса молодого чоловіка, вона взяла його під руку й закохано схилилась на неї:

— Вип’ємо спочатку гренадину. А потім погуляємо трохи. Мені хотілося б піти з тобою до Опери, щоб показати тебе. А додому доберемось раненько, правда ж?

Дюруа проспав допізна в цієї жінки. Був уже ясний день, коли він вийшов, і ту ж мить йому спало на думку купити «Французьке життя». Він розгорнув газету тремтячою рукою; його нарису не було, і він довго стояв на тротуарі, з тривогою переглядаючи друковані шпальти, сподіваючись знайти нарешті те, чого шукав.

На серце йому враз ліг важкий тягар, бо після втоми любовної ночі ця неприємність видалась йому справжньою катастрофою.

Він вернувся додому, ліг і заснув, не роздягаючись.

Прийшовши через кілька годин до редакції, Дюруа з’явився до пана Вальтера:

— Сьогодні вранці я був дуже здивований, пане, не побачивши в газеті свого другого нарису про Алжір.

Директор підвів голову і сухо відповів:'

— Я передав ваш нарис вашому другові Форестьє і просив переглянути; він визнав його незадовільним, треба буде переробити.

Дюруа вийшов обурений, не сказавши ні слова, і кинувші в кабінет свого товариша.

— Чому ти не вмістив сьогодні мого нарису?

Журналіст курив цигарку, прихилившись до спинки крісла і поклавши ноги на стіл, забруднюючи каблуками якусь розпочату статтю. Він відповів спокійно, нудним і далеким голосом, що лунав немов із ями:

— Він не сподобався патронові, і той доручив мені повернути його тобі, щоб ти зробив наново. Ось він, візьми.

І він показав пальцем на розгорнуті аркуші, що лежали під прес-пап’є.

Дюруа, зовсім спантеличений, не здобувся на відповідь і мовчки поклав свій нарис до кишені.

Форестьє тим часом повів далі:

— Сьогодні ти підеш спершу до префектури…

Він намітив ряд ділових візитів і зазначив, які саме інформації треба зібрати.

Дюруа пішов, так і не знайшовши ущипливого слівця, якого шукав.

Другого дня він знову приніс свій нарис. Його знову повернули. Коли нарис був перероблений втретє і його теж не прийняли, Дюруа зрозумів, що надто поквапився, що його кар’єра цілком залежить від Форестьє.

Тому він перестав нагадувати про «Спогади африканського стрільця», вирішив бути гнучким і хитрим, коли так треба, і, сподіваючись кращих часів, ретельно виконував свої репортерські обов’язки.

Він познайомився з закулісним життям театру та політики, з приймальнями державних діячів і кулуарами Палати депутатів, він вивчив поважні фізіономії міністерських секретарів і похмурі обличчя заспаних швейцарів.

Він зайшов у сталі зносини з міністрами, швейцарами, генералами, агентами поліції, князями, сутенерами, куртизанками, послами, єпископами, звідниками, вельможними пройдисвітами, світськими людьми, шулерами, візниками, офіціантами кафе та з багатьма іншими; ставши корисливим і байдужим приятелем усіх цих людей, він на всіх дивився однаково, міряючи їх одною міркою, всім давав ту ж саму ціну, бо він зустрічався з ними щодня й щогодини в однаковою метою й настановою і розмовляв з усіма тільки про те, що цікавило його як репортера. Він порівнював себе з людиною, що перекуштувала одне по одному силу-силенну всяких вин і не відрізняла вже шато-марго від аржантейля.

Він незабаром став чудовим репортером, певним у своїх інформаціях, хитрим, метким, спритним — справжнім скарбом для газети, як казав старий Вальтер, що знався на газетних співробітниках.

Проте йому платили тільки по десять сантимів за рядок, плюс двісті франків основної плати; а що життя по бульварах, кафе та ресторанах коштує дорого, то він завжди сидів без сантима і впадав у розпач від своїх злиднів.

«В чому тут секрет?» — думав він, бачачи, що в декого з його колег повні кишені золота, і марно намагаючись збагнути, яких таємних заходів вони вживають, аби забезпечити собі безбідне існування. Заздрощі гризли його, і йому ввижалися якісь невідомі й підозрілі засоби, важливі послуги, ціла система загальноприйнятої й визнаної контрабанди. Ні, він повинен за всяку ціну розгадати цю таємницю, пристати до мовчазної спілки, приєднатись до товаришів, які ділять здобич без нього.

І часто вечорами, дивлячись, як проходять поїзди, він думав про те, як до цього взятись.

V

Минуло два місяці; наближався вересень, а швидка кар’єра, про яку мріяв Дюруа, на його думку, щось надто барилася. Найбільше мучила Дюруа жалюгідність його становища, але він не бачив шляхів, якими можна було б вибитись на вершини житейського добробуту.

Він почував себе замкнутим, замурованим у своєму скромному фахові репортера. Його цінували, але поводились із ним згорда. Навіть Форестьє, якому він робив силу-силенну послуг, не запрошував його більше на обід, ставився до нього як до підлеглого, хоч і називав його по-приятельському на «ти».

Щоправда, вряди-годи Дюруа мав нагоду вмістити яку-небудь статейку; набувши на роботі над хронікою тієї легкості пера і такту, яких йому бракувало, коли він писав свій другий нарис про Алжір, він уже не боявся, що його злободенних заміток можуть не прийняти. Але від цього до фейлетонів на вільну тему або самостійних політичних дописів була така ж відстань, як від візника до пана, що сам правує кіньми на алеях Булонського Лісу. А найбільше принижувало Дюруа те, що двері світського товариства були для нього зачинені, що його ніде не вважали за рівного, що в нього не було близьких знайомств із жінками, хоч деякі відомі актриси приймали його часом, з корисливою метою, запросто.

Зрештою, Дюруа знав із досвіду, що всі вони — від світських дам до останньої актриси — почувають до нього особливий потяг, раптову приязнь; і він з нетерпінням стриноженого скакуна рвався назустріч тій, від якої могло залежати його майбутнє.

Не раз уже збирався він відвідати пані Форестьє, але згадка про останню принизливу зустріч спиняла його; опріч того, він чекав, щоб його запросив сам Форестьє. Тоді він згадав про пані де Марель, згадав, що вона просила його заходити, і з’явився до неї якось у вільний час, після полудня.

— Я завжди дома до третьої,— сказала вона того дня, коли вони познайомились.

Він подзвонив біля дверей о пів на третю.

Вона жила на вулиці Верней, на п’ятому поверсі.

На дзвоник вийшла молоденька розпатлана покоївка і сказала:

— Так, пані вдома, але не знаю, чи вона встала.

І розчинила навстіж замкнені двері до вітальні.

Дюруа ввійшов. Кімната була величенька, бідно умебльована і якась занехаяна. Вицвілі старі крісла стояли попід стінами, як розставила їх служниця, ні в чому не почувалось дбайливої й ніжної руки господині, що любить затишок. Чотири жалюгідні картини, що зображали човен на річці, корабель на морі, вітряк у долині і дроворуба в лісі, криво висіли посеред чотирьох стін на нерівних мотузках. Видно було, що вони давно вже так висять перед недбайливим оком байдужої господині.

Дюруа сів і став ждати. Ждав він довго. Потім двері розчинились, і вбігла пані де Марель, в японському кімоно з рожевого шовку, вишитому золотими краєвидами, блакитними квітками й білими пташками. Вона скрикнула:

— Уявіть собі, я була ще в ліжку! Як це мило з вашого боку, що ви зайшли! Я була певна, що ви мене забули.

Вона радісним жестом простягла йому обидві руки, і Дюруа, заспокоєний скромним виглядом помешкання, взяв їх і поцілував одну; він бачив, як це зробив колись Норбер де Варен.

Пані де Марель запросила його сісти; потім, оглядаючи його з голови до ніг, сказала:

— Як ви змінились! У вас куди кращий вигляд. Паризьке життя пішло вам на користь. Ну, розповідайте новини.

І вони почали розмовляти, немов давні знайомі, почуваючи, як між ними раптово зароджується симпатія, почуваючи той струмінь довіри, інтимності й приязні, що за п’ять хвилин робить друзями людей однакової вдачі та походження.

Зненацька молода жінка, перериваючи розмову, здивовано мовила:

— Дивно, що мені так легко з вами. Мені здається, ніби я знаю вас уже років із десять. Ми, напевно, будемо друзями. Хочете?

Він відповів:

— Звичайно, — а посмішка його сказала ще більше.

Вона здавалась йому дуже звабливою в цьому блискучому й м’якому кімоно, не такою витонченою, як її подруга в білому пеньюарі, не такою ніжною, менш делікатною, зате принаднішою й пікантною.

Коли він бачив біля себе пані Форестьє з застиглою ласкавою усмішкою, що вабила й спиняла водночас, що немов казала: «Ви мені подобаєтесь» і разом: «Стережіться», — причому справжнього значення цієї усмішки годі було зрозуміти, — йому хотілось упасти до її ніг, цілувати тонке мереживо її корсажа і повільно вдихати тепле, ароматне повітря, що здіймалося з-під нього від грудей. А біля пані де Марель він почував грубіше, певніше бажання, від якого тремтіли його руки, коли під легким шовком вимальовувалось її тіло.

Вона розмовляла не замовкаючи, пересипаючи фрази легкими невимушеними дотепами, до яких вона звикла; так робітник, що оволодів потрібним рухом у, здавалося б, важкій роботі, дивує інших своєю спритністю. Дюруа слухав її, думаючи: «Добре було б запам’ятати все це. Можна було б написати чудову хроніку паризького життя, навівши її на розмову про злободенні події».

Та ось тихенько, зовсім тихенько постукали в двері, якими ввійшла пані де Марель, і вона крикнула:

— Заходь, люба!

З’явилась дівчинка, підійшла прямо до Дюруа й подала йому руку. Мати здивовано прошепотіла:

— Та це ж справжня перемога! Я не впізнаю її.

Дюруа, поцілувавши дитину, посадив її поруч себе почав серйозно, але ласкаво розпитувати, що вона робила, відколи вони не бачились. Вона відповідала тоненьким, немов флейта, голосом, з поважністю дорослої особи.

Годинник вибив третю. Дюруа підвівся.

— Приходьте частіше, — запрошувала пані де Марель, — ми будемо балакати, як сьогодні, я завжди вам рада. А чому вас не видно у Форестьє?

— О, просто так! — відповів він. — У мене було багато роботи. Сподіваюсь, що зустрінемося в них цими днями.

І він вийшов із сповненим невиразної надії серцем.

Він не сказав Форестьє про ці відвідини.

Але наступними днями його не полишав спогад, більше, ніж спогад — якесь відчуття нереальної й невідступної присутності цієї жінки. Йому здавалося, що він забрав з собою часточку її самої — обрис її тіла стояв у нього перед очима, і чари її душі полонили його серце. Її образ не давав йому спокою, як це буває часом після проведених з ким-небудь чудових годин, коли наче підпадаєш під дивну владу — інтимну, невиразну, неспокійну й чарівну своєю таємничістю.

Через кілька днів він удруге відвідав пані де Марель.

Покоївка провела його до вітальні, і відразу ж з’явилась Лоріна.

Вона простягла йому вже не руку, а підставила лобик і сказала:

— Мама просила вас почекати. Вона вийде через чверть години, вона ще не одягнена. Я побуду з вами.

Дюруа, якого тішила церемонність дівчинки, відповів:

— Чудово, панно, мені буде дуже приємно провести з вами чверть години; але попереджаю вас — я зовсім не серйозний і граюсь цілий день: отже, пограймо в кота й мишку.

Дівчинка була вражена; потім вона всміхнулася, немов справжня жінка, від цієї вигадки, що трохи шокувала й дивувала її,— і прошепотіла:

— Не можна гратися в кімнатах.

Дюруа сказав:

— Мені це байдуже; я граюся скрізь. Ну, ловіть мене!

І він почав бігати навколо стола, заохочуючи дівчинку доганяти його; а вона ходила за ним, усе ще посміхаючись, з ввічливою поблажливістю, простягала часом руку, щоб доторкнутися до нього, проте бігати не наважувалась.

Він спинявся, пригинався, а коли вона наближалась дрібним і непевним кроком, підплигував, як бісеня з шабатурки, і вистрибом кидався в другий куток вітальні. Це тішило Лоріну, вона нарешті засміялася, розпалившись, побігла слідком, радісно й боязко скрикуючи, коли їй здавалось, що наздожене його. Дюруа пересував стільці, ставив їх так, щоб не дати їй підступитися, примушував її хвильку крутитись біля одного, потім хапав інший.

Тепер Лоріна вже гасала по кімнаті, захоплена грою, і, розпашівшись, по-дитячому щиро й палко тішилась чи обурювалась з кожної витівки, кожного викруту гостя.

А коли вона вже думала, що зараз спіймає його, Дюруа схопив її на руки, підкинув до стелі й крикнув:

— Мишка!

Дівчинка в радісній нестямі дригала ногами, щоб вирватись, і весело сміялася.

Пані де Марель увійшла й остовпіла:

— Ти ба! Лоріна… Лоріна грається!.. Ви справжній чарівник…

Дюруа поставив дівчатко на підлогу, поцілував руку матері, і вони сіли, посадовивши Лоріну посередині. Вони завели розмову; однак дівчинка звичайно така мовчазна, була дуже збуджена і говорила безупинно: довелось вирядити її до дитячої кімнати.

Вона послухалась мовчки, пані де Марель стишила голос:

— Ви знаєте, у мене є чудовий план, і я подумала про вас. От що: я обідаю щотижня у Форестье і час від часу в свою чергу запрошую їх до ресторану. Я не люблю приймати в себе, я не створена для цього і, зрештою, зовсім не розуміюсь ні на господарстві, ні на кухні, ні на чому іншому. Я люблю богемне життя. Отже, я запрошую їх інколи до ресторану, але це не дуже весело, коли ми тільки втрьох, а мої знайомі їм не компанія. Кажу це, щоб пояснити вам причину цих трохи незвичайних запросин. Адже ви догадуєтесь, що я прошу вас пообідати з нами цієї суботи, в кафе Ріш, о пів на восьму. Ви знаєте, де це?

Дюруа з радістю погодився. Пані де Марель казала далі:

— Нас буде тільки четверо, якраз дві пари. Для нас, жінок, що не звикли до цього, такі маленькі розваги дуже приємні.

На ній була темно-коричнева сукня, що визивно й кокетливо облягала її стан, стегна, груди, плечі і Дюруа відчув якесь невиразне й незбагненне зачудування, майже ніяковість; він дивувався з дисгармонії між цією старанною й вишуканою елегантністю та видимою занедбаністю помешкання, де вона жила.

Все, що оповивало її тіло, все, що інтимно й безпосередньо торкалось її плоті, було ніжне й тонке, але те, що було навколо неї, анітрішечки її не турбувало.

Він покинув пані де Марель, зберігаючи, як і тим разом, враження її незримої присутності, продовженої в галюцинації його почуттів. І він чекав суботи з дедалі більшим нетерпінням.

Узявши знову під заклад чорний фрак, — кошти ще не дозволяли йому купити вечірній костюм, — Дюруа з’явився в ресторан першим, за кілька хвилин до призначеного часу.

Його провели на третій поверх, до невеличкого, оббитого червоним, кабінету, єдине вікно якого було обернене на бульвар.

На квадратному столі з чотирма приборами лежала біла скатертина, така блискуча, що здавалась лакованою; склянки, срібло, грілки — все це виблискувало, мерехтіло під вогнем дванадцяти свічок у двох високих канделябрах.

За вікном видніла велика ясно-зелена пляма — це було листя якогось дерева, осяяного яскравим світлом з окремих кабінетів.

Дюруа сів на низенький диван, червоний, як і шпалери на стінах; старі пружини ввігнулись під ним так глибоко, що він ніби провалився в яму.

Невиразний гомін сповнював весь цей просторий будинок, — той гомін великих ресторанів, у якому зливаються брязкіт посуду та дзвін срібла, швидкі кроки кельнерів, притлумлені килимами в коридорах, гуркіт одчинюваних на мить дверей, з-за яких вихоплюються звуки всіх цих тісних кімнат, де люди сидять і обідають.

Форестьє ввійшов і потиснув йому руку з тією щирою приязню, якої він ніколи не виявляв у редакції «Французького життя».

— Наші дами прийдуть разом, — сказав він. — Дуже приємна річ — такі обіди!

Потім він оглянув стіл, погасив один із газових ріжків, що ледве блимав, зачинив одну половинку вікна, щоб не було протягу і, вибравши собі затишне місце, мовив:

— Мені треба дуже берегтись; цілий місяць було краще, а тепер знову погіршало. Я, мабуть, застудився у вівторок, коли виходив з театру.

Двері одчинились, і в супроводі метрдотеля ввійшли обидві дами — під вуалями, тихі, скромні, з тим чарівно-таємничим виглядом, що властивий їм у таких місцях, де кожне сусідство й кожна зустріч трохи страхають.

Коли Дюруа привітався з пані Форестьє, вона почала докоряти йому, що він у них не буває, і, всміхнувшися до своєї приятельки, додала:

— Так, так, ви віддаєте перевагу пані де Марель, для неї у вас вистачає часу!

Потім усі посідали; а коли метрдотель простяг Форестьє карту вин, пані де Марель вигукнула:

— Несіть цим панам, що вони схочуть, а нам — тільки замороженого шампанського, звичайно, найкращого, солодкого шампанського, і більше нічого.

А коли метрдотель вийшов, вона заявила, збуджено сміючись:

— Хочу сьогодні напитись; ми влаштуємо тут бенкет, справжнісінький бенкет.

Форестьє, який, здавалось, не чув Гі, спитав:

— Ви нічого не матимете, якщо я зачиню вікно? У мене вже кілька днів болить у грудях.

— О, будь ласка!

Він зачинив другу половинку вікна і сів, заспокоївшись, з повеселілим обличчям.

Його дружина мовчала, мовби замислившись; вона втупила очі в стіл і дивилась на келихи з тією загадковою посмішкою, яка, начебто завжди щось обіцяла і ніколи не додержувала обіцянки.

Подали остендські устриці — крихітні й жирні, що нагадували маленькі вушка, сховані в черепашках; вони танули в роті, ніби солоні цукерки.

Потім, після супу, подали рожеву, як дівоче тіло, форель, і почалася розмова.

Говорили спочатку про скандальну пригоду, що наробила галасу — про історію зі світською жінкою, яку приятель її чоловіка застав в окремому кабінеті, де вона вечеряла з іноземним принцем.

Форестьє дуже сміявся з цієї пригоди; обидві жінки заявили, що той нескромний базікало — хам і негідник, Дюруа теж був такої думки і голосно мовив, що в цих справах кожен чоловік — чи то дійова особа, чи то повірник, чи то простий свідок — повинен мовчати, як могила.

— Життя, далебі, було б чудовим, якби ми могли покладатись на абсолютну обопільну скромність! — додав він. — Часто, дуже часто, майже завжди, жінок і спиняє саме страх, що їхню таємницю буде викрито.

І додав, усміхаючись:

— Хіба ж неправда? Скільки жінок віддалися б рапто вому бажанню, несподіваній і гострій миттєвій пристрасті любовній фантазії, якби вони не боялись заплатити жахливим скандалом і гіркими слізьми за цю коротку й легеньку мить щастя!

Він говорив палко і переконливо, немов обороняв чиюсь справу, свою власну справу, немов казав: «А зо мною нема чого боятись такої небезпеки. Спробуйте — побачите самі».

Вони обидві дивились на нього, заохочували його поглядом, вважаючи, що він говорить добре й справедливо, стверджуючи своєю схвальною мовчанкою, що їхня незламна мораль парижанок недовго встояла б, якби вони були певні, що буде збережено таємницю.

А Форестьє, що розлігся на дивані, підібгавши під себе одну ногу і заткнувши серветку за жилет, аби не заляпати фрака, раптом промовив з цинічним сміхом скептика:

— Слово честі, це так, чого б тільки вони не накоїли, якби були певні, що ніхто не дізнається. Сто чортів! Бідолашні чоловіки!

І почалася розмова про кохання. Не визнаючи його за вічне, Дюруа гадав, проте, що воно має бути довгим, має створювати певний зв’язок, ніжну приязнь, довіру. Єднання тіл тільки зміцнює єднання сердець. Але він обурювався болісними ревнощами, драмами, сценами, благаннями та докорами, що майже завжди супроводять розрив.

Коли він замовк, пані де Марель зітхнула:

— Так, це єдина гарна річ у житті, і ми часто псуємо її своїми нездійсненними вимогами.

Пані Форестьє докинула, граючись ножем:

— Так… так… добре бути коханою.

І здавалося, що її мрія сягає далі, що вона думає про речі, яких не зважується висловити.

Нової страви довго не приносили, тож вони присьорбували шампанське та гризли скоринки з круглих хлібчиків. І думка про кохання повільно й владно проймала їхні душі, п’янила їх, як іскристе вино, запалювала кров і туманила розум.

Принесли баранячі котлети, соковиті, пухкі, розкладені на густому шарі дрібних головок спаржі.

— Оце, либонь, смакота! — вигукнув Форестьє.

І вони заходилися їсти — поволі, розкошуючи ніжним м’ясом і жирною, як вершки, городиною.

Дюруа вів далі:

— Щодо мене, то коли я кохаю жінку, ніщо на світі більше не існує для мене.

Він сказав це переконано, захоплюючись думкою про любовну насолоду, раюючи від насолоди гастрономічної.

Пані Форестьє прошепотіла з властивим їй байдужим виглядом:

— Ні з чим не можна порівняти щастя від першого стискання рук, коли одна рука питає: «Ви кохаєте мене?» — а друга відповідає: «Кохаю тебе».

Пані де Марель, яка тільки-но знову випила воднодух келих шампанського, весело сказала, ставлячи його на стіл:

— Ну, я не така платонічна.

І всі усміхнулись, схвалюючи її слова; очі в усіх заблищали.

Форестьє розлігся на дивані, розкинув руки і, спершись на подушки, заговорив серйозним тоном:

— Така щирість робить вам честь і доводить, що ви — практична жінка. Але дозвольте спитати, якої думки про це пан де Марель?

Вона поволі знизала плечима з безмежною, підкресленою зневагою і мовила, карбуючи кожне слово:

— У пана де Мареля нема своєї думки про це. Він… він утримується.

І розмова, зійшовши з високих теорій про кохання, вступила в квітучий сад вишуканих нескромностей.

Настав час тонких натяків, слів, що ледь піднімають завіси, як жінки ледь піднімають сукні, момент мовних хитрощів, вправного й прихованого зухвальства, безсоромного лицемірства, що показує оголені образи манівцями, коли перед духовним зором умить постає все те, чого не можна сказати, й що робить можливим для світських людей своєрідне витончене й таємниче кохання, нечистий контакт думок, бентежливо й чуттєво викликаючи раптом в уяві всі таємні безсоромні й жадані деталі плотського єднання.

Принесли печеню — смажених куріпок та перепілок — і до них — зелений горошок, потім — гусячий паштет, а до нього — салат, що його мереживне листя, немов зелений мох, заповнювало широкий салатник. Вони їли все це машинально, не розбираючи смаку, захопившись розмовою, поринувши в любовну купіль.

Жінки говорили вже надто ризиковані речі: пані де Марель — з властивою їй відвертістю, що скидалась на виклик; пані Форестье— з чарівною стриманістю, з відтінком соромливості в тоні, в голосі, в усмішці і в усій манері, що мало пом’якшувати, а насправді ще більше підкреслювало сміливі слова, які лилися з її уст.

Форестьє, зовсім розкинувшись на подушках, сміявся, пив, їв безперестанку і кидав часом таке зухвале або таке цинічне слівце, що жінки, збентежені формою вислову та задля пристойності, ніби трохи ніяковіли на якусь мить. Пустивши надто непристойний дотеп, він додавав:

— Чудово, голуб’ята! Якщо і далі ви так поводитиметесь, то накоїте дурниць.

Подали десерт, потім каву. Лікери ще більше розгарячили й затуманили і без того збуджені думки.

Пані де Марель справдила обіцянку: вона сп’яніла й визнавала це з веселою й говіркою грацією жінки, що підкреслює, на втіху гостям, своє сп’яніння.

Пані Форестьє тепер мовчала — може, з обережності; Дюруа, почуваючи себе надто збудженим, щоб не сказати чого-небудь непристойного, стримував себе.

Закурили цигарки, і Форестьє раптом закашлявся.

Страшний напад кашлю надривав йому груди; червоний, як жар, із спітнілим чолом, він задихався, притиснувши до рота серветку. А коли кашель минув, він сердито пробурчав:

— Не для мене такі бенкети, це безглуздя.

Гарний його настрій де й дівся — він згадав про свою жахливу хворобу.

— Ходімо додому, — сказав він.

Пані де Марель подзвонила кельнерові й звеліла подати рахунок. Його подали негайно. Вона спробувала прочитати, але цифри стрибали перед її очима, і вона простягла папірець Дюруа:

— Слухайте, заплатіть за мене, я нічого не бачу, я надто п’яна.

І вона кинула йому свій гаманець.

Загальна сума становила сто тридцять франків, Дюруа переглянув і перевірив рахунок, потім дав дві кредитки, взяв здачу і спитав упівголоса:

— Скільки залишити на чай?

— Скільки хочете, не знаю.

Він поклав на тарілку п’ять франків і, віддавши гаманець пані де Марель, мовив:

— Дозвольте провести вас додому?

— Звичайно. Сама я не доберусь.

Вони потиснули руки подружжю Форестьє, і Дюруа опинився на самоті з пані де Марель у кареті.

Він відчував її так близько, замкнуту разом з ним у цій чорній скриньці, яку час од часу освітлювали газові ріжки на тротуарах. Її тепле плече гріло його крізь рукав, і він не знав, що сказати, не міг вимовити й слова, бо владне бажання схопити її в обійми враз полонило його.

«Якщо я зважусь, що вона зробить?» — думав він.

Спогад про всі нескромності, сказані за обідом, хмілював Дюруа, та водночас його стримував страх перед скандалом.

Пані де Марель так само мовчала і не ворушилася, забившись у куток. Дюруа подумав би, що вона спить, якби не бачив раз у раз, як блищать її очі, коли промінь світла падав у карету.

«Про що вона думає?»

Він добре розумів, що говорити не слід, що слово, єдине слово, порушивши тишу, звело б нанівець усі його шанси, але йому бракувало сміливості для раптової й грубої атаки.

Аж тут він відчув, що вона поворухнула ногою. Вона зробила короткий рух, нервовий рух нетерплячки, можливо, й заклику. Від цього ледве помітного жесту Дюруа пройняв дрож, він умить обернувся і кинувся на неї, шукаючи губами рота, руками — голого тіла.

Вона скрикнула, тихо скрикнула, хотіла схопитися, пручатись, відштовхнути його, — а потім здалася, немов у неї нестало сил і снаги опиратись далі.

Карета незабаром спинилась біля будинку, де жила пані де Марель, і від несподіванки з голови в Дюруа вилетіли всі ніжні слова, а йому ж хотілось подякувати їй, висловити свою відданість і любов.

Вона сиділа заклякнувши, приголомшена тим, що сталося. Тоді він, побоюючись, щоб візник не подумав чого, вискочив перший і подав руку молодій жінці.

Злегка похитуючись, вона мовчки вийшла з екіпажа. Він подзвонив і, поки одчиняли двері, спитав, тремтячи:

— Коли я вас побачу?

Вона шепнула так тихо, що він ледве почув:

— Приходьте до мене завтра снідати.

І зникла в темному вестибюлі, тільки важкі двері грюкнули за нею, мов гармата.

Він дав візникові п’ять франків і попрямував швидким і переможним кроком; серце його повнилося радістю.

Нарешті він оволодів однією з них — заміжньою жінкою! Світською жінкою! Справжньою світською жінкою! З паризького світу! І як легко й несподівано…

Досі він уявляв, що зацікавити й перемогти котресь із цих чарівних створінь можна тільки після тривалих залицянь, довгого чекання, після вправної облоги, нескінченних чемностей, любовних слів, зітхань та подарунків. Та ось ураз, після найменшого натиску, перша, яку він зустрів, віддалась йому так швидко, що він і досі не міг спам’ятатися.

«Вона була п’яна, — думав Дюруа, — завтра вона іншої заспіває. Не обійдеться без сліз».

Ця думка стурбувала його, але він сказав собі: «Тим гірше, слово честі. Тепер, коли я взяв її, то вже зумію вдержати».

І в невиразному міражі, в якому переплітались його надії, надії на славу, успіх, гроші й кохання, він раптом побачив схожу на вервечку статисток, що проходять в театральному апофеозі, процесію жінок — вишуканих, багатих, всемогутніх, що йшли, посміхаючись, і зникали одна по одній у глибині золотих хмар його мрій.

І сон його ряснів чарівними видіннями.

Другого дня він трохи схвильований підіймався по сходах до пані де Марель. Як вона прийме його? А коли зовсім не прийме? А може, вона заборонила впускати його? Розповіла?.. Та ні, вона не розповіла б нічого, не виказавши всієї правди. Отже, він — господар становища.

Молоденька покоївка відчинила двері. Обличчя в неї було таке, як звичайно. Дюруа заспокоївся, немов чекав, що служниця буде схвильована.

Він спитав:

— Як себе почуває пані?

— Добре, пане, як завжди, — відповіла вона.

І провела його до вітальні.

Він підійшов прямо до каміна з дзеркалом, щоб кинути оком на свою зачіску та вбрання; він саме поправляв краватку, коли побачив молоду жінку; вона дивилась на нього з порога кімнати.

Він удав, що не помітив її, і вони якусь хвильку дивились одне на одного в дзеркалі, пильно стежили одне за одним, перш ніж зійтись віч-на-віч.

Нарешті Дюруа обернувся. Вона не ворухнулась і немов чекала. Він кинувся до неї, шепочучи:

— Як я кохаю вас! Як я кохаю вас!

Вона розкрила обійми і впала йому на груди, потім підвела голову, і їх уста злилися в довгому поцілунку.

Він подумав: «Це значно легше, ніж я гадав. Все йде дуже добре». І коли вони відірвались одне від одного, він мовчки усміхнувся, намагаючись вкласти в свій погляд безмежне кохання.

Пані де Марель теж усміхалась — тією усмішкою, якою жінки виявляють своє бажання, свою згоду, свою готовність віддатись.

Вона прошепотіла:

— Ми самі. Лоріну я вирядила снідати до подруги.

Він зітхнув, цілуючи її руки.

— Дякую. Як я кохаю вас!

Тоді вона взяла його під руку, начебто він був її чоловіком, і повела до дивана, де вони сіли поруч.

Йому треба було почати витончену й хвилюючу розмову, але нічого не спадало на думку, і він пробелькогів:

— То ви не дуже гніваєтесь на мене?

Вона затулила йому рукою рота:

— Мовчи!

Вони сиділи, занімілі, не зводячи очей одне з одного, не рознімаючи гарячих пальців.

— Як я жадав вас! — сказав Дюруа.

Вона повторила:

— Мовчи!

Чути було, як покоївка за стіною брязкотить тарілками.

Дюруа підвівся:

— Я не можу сидіти так близько коло вас. Я втрачаю тяму.

Двері одчинились.

— Сніданок на столі, пані.

Він поважно подав господині руку.

Вони сиділи за столом навпроти, весь час перезиралися й посміхались, зайняті тільки собою, оповиті ніжними чарами нового кохання. Вони не помічали, що саме їдять. Раптом Дюруа відчув дотик маленької ніжки, що блукала під столом. Він піймав її своїми ногами і вже не відпускав, стискаючи щосили.

Покоївка входила і виходила, приносила й прибирала страви байдуже, ніби нічого не помічаючи.

Після сніданку вони повернулись до вітальні й знову сіли поруч на дивані.

Дюруа потроху присувався до пані де Марель, намагаючись обійняти її. Але вона спокійно відштовхнула його.

— Обережно, можуть увійти.

Він прошепотів:

— Коли ж я зможу побачити вас на самоті, щоб сказати, як кохаю вас?

Вона схилилась до його вуха й тихенько мовила:

— Я сама прийду до вас цими днями.

Він відчув, що червоніє:

— Але я… я живу… дуже скромно.

Вона всміхнулася:

— Байдуже. Я ж прийду бачити вас, а не помешкання.

Тоді Дюруа почав допитуватись, коли саме вона прийде.

Пані де Марель призначила день наприкінці наступного тижня, і він став благати її наблизити дату, белькотів безладні слова; очі його блищали, обличчя пашіло, він боляче стискав їй руки, він палав бажанням, тим нестримним бажанням, що виникає після сніданку віч-на-віч.

Її тішило, що він з такою жагою її просить, і вона поволі □оступалась днем по дню.

А він повторював:

— Завтра… скажіть: завтра…

Нарешті вона згодилась:

— Гаразд. Завтра. О п’ятій пополудні.

Він глибоко й радісно зітхнув, і вони почали розмовляти майже спокійно і так інтимно, немов були знайомі вже років двадцять.

Пролунав дзвінок; вони здригнулися і враз відсунулись одне від одного.

Вона прошепотіла:

— Це, напевно, Лоріна.

Дівчинка ввійшла й, здивована, спинилась, потім підбігла до Дюруа, радісно плескаючи в долоні, захоплена тим, що бачить його, і крикнула:

— Ах! Любий друже!

Пані де Марель засміялась:

— Ось як! Любий друг! Лоріна охрестила вас! Це гарне приятельське прізвисько для вас; я теж називатиму вас Любим другом!

Дюруа посадовив дівчинку на коліна і мусив гратися з нею в усі гри, яких навчив її.

О третій годині без двадцяти хвилин він попрощався — час було йти до редакції; і вже на сходах, крізь напіврозчинені двері, ще раз шепнув ледве чутно:

— Завтра. О п’ятій.

Пані де Марель відповіла усмішкою. «Так», — і зникла.

Покінчивши з редакційними справами, Дюруа почав обмірковувати, як йому прибрати кімнату для побачення з коханкою та приховати, по можливості, убозтво свого помешкання. І він надумав прикрасити стіни японськими дрібничками. Він купив на п’ять франків цілу колекцію барвистих клаптів, маленьких віял та екранчиків і затулив ними надто помітні плями на шпалерах. Шибки оздобив прозорими малюнками, що зображували човни на річці, зграї птахів на тлі червоного неба, різнобарвних дам на балконах та цілі процесії дрібненьких чорних чоловічків серед засніжених долин.

Його кімнатка, де місця вистачало тільки на те, щоб лягти та сісти, тепер скидалась на розмальований паперовий ліхтар. Це йому сподобалось, і він іще весь вечір наліплював на стелю птахів, вирізаних із кольорового паперу, що лишився в нього.

Потім ліг і заснув, заколисаний свистками поїздів.

Другого дня Дюруа повернувся додому рано, з пакунком тістечок та пляшкою мадери, купленою в бакалійника. Йому довелось вийти ще раз, щоб дістати пару тарілок і склянок; він розставив частування на туалетному столику, застеливши брудну дошку серветкою, а миску й глечик для води сховав під столиком.

Потім став чекати.

Вона прийшла о чверть на шосту і скрикнула, захоплена барвистою строкатістю малюнків:

— Як у вас мило! Але надто багато людей на сходах.

Дюруа обняв її, палко цілував крізь вуаль її волосся між лобом і капелюшком.

Через півтори години він провів її до стоянки фіакрів на Римській вулиці. Коли вона була вже в екіпажі, шепнув:

— У вівторок, о тій же годині.

— О тій же годині, у вівторок, — сказала вона.

Було вже темно, і вона притягла до себе його голову крізь дверцята й поцілувала його в губи. А коли візник стьобнув коня, крикнула: «Прощавайте, Любий друже!» — і стара карета повільно покотилась.

Три тижні Дюруа отак приймав у себе пані де Марель через два-три дні то вранці, то ввечері.

Якось, чекаючи її після полудня, він почув на сходах страшенний галас і підійшов до дверей. Плакала дитина. Почувся обурений чоловічий голос:

— Чого це він горлає, той шибеник?

А жіночий голос відповів верескливо й розлючено:

— Це та клята шльондра, що тягається до журналіста, звалила Ніколя на сходах. Дивись-но, яка наролоч, повилазило їй, чи що — дитини на сходах не бачить!

Спантеличений Дюруа відступив назад, бо почув шелест спідниць і поквапливі кроки на сходах, поверхом нижче.

Незабаром постукали в його двері, які він щойно зачинив. Він одімкнув, і пані де Марель кинулась у кімнату, задихана й розгублена, бурмочучи:

— Ти чув?

Дюруа прикинувся, ніби нічого не знає.

— Ні, а що?

— Як вони мене образили?

— Хто?

— Мерзотники, що меншають унизу.

— Та ні, що трапилось, скажи?

Вона заридала і не могла вимовити жодного слова.

Йому довелося зняти з неї капелюшок, розшнурувати її, покласти на ліжко, змочити їй скроні мокрим рушником; вона задихалась, потім, трохи заспокоївшись, спалахнула гнівом і образою.

Вона хотіла, щоб він побіг униз, викликав сусідів на бій і повбивав.

Дюруа сказав:

— Та це ж звичайні робітники, грубий народ. Подумай, що дійшло б до суду, тебе можуть впізнати, заарештувати, знеславити. З такими людьми краще не зв’язуватись.

Вона заговорила про інше:

— Що ж нам тепер робити? Я більше сюди не прийду.

Він відповів:

— Дуже просто, я виберусь з цієї квартири.

Пані де Марель шепнула:

— Так, але це буде довго.

Раптом їй спало на думку, і вона відразу ж заспокоїлась:

— Послухай, я вже знайшла раду; здайся на мене і ні про що не думай. Я пришлю тобі синього папірця завтра вранці.

«Синім папірцем» вони називали закриті телеграми, що ходять у Парижі.

Вона вже всміхалася, радіючи з своєї вигадки, в яку не хотіла втаємничити Дюруа, і пестила його безтямно.

А проте коли пані де Марель вийшла на сходи, то дуже хвилювалась і важко спиралась на руку свого коханця, бо почувала, що ноги їй підломлюються.

Вони не зустріли нікого.

Він уставав пізно і другого дня об одинадцятій годині був іще в ліжку, коли листоноша приніс обіцяний «синій папірець». Дюруа розпечатав його і прочитав:

«Побачення сьогодні, о п’ятій. Константинопольска вулиця, 127. Спитаєш квартиру, що найняла пані Дюруа.

Кло цілує тебе».

Рівно о п’ятій він увійшов у великий мебльований будинок і спитав консьєржа:

— Тут найняла квартиру пані Дюруа?

— Так, пане.

— Проведіть мене, будь ласка.

Консьєрж, звикнувши, мабуть, до делікатних ситуацій, коли треба бути дуже обережним, глянув йому в вічі і спитав, вибираючи з великої в’язки ключа:

— Це ж ви — пан Дюруа?

— Та звичайно ж.

Той відімкнув маленьку квартирку з двох кімнат, на першому поверсі, навпроти швейцарської.

У вітальні, обклеєній досить свіжими барвистими шпалерами, стояли меблі червоного дерева, оббиті зеленуватим репсом із жовтими візерунками та благенький квітчастий килим, такий тонкий, що нога відчувала під ним дерев’яну підлогу.

Спальня була така тісна, що ліжко займало в ній три чверті місця. Воно стояло в глибині кімнати, від стіни до стіни, широке ліжко, які бувають у мебльованих кімнатах, із синіми, важкими, теж репсовими, завісами і пуховою ковдрою з червоного шовку, що рябіла підозрілими плямами.

Дюруа стурбувався і подумав невдоволено: «Ця квартирка коштуватиме мені силу грошей. Знову треба буде позичати. От іще халепа!»

Двері розчинились, і Клотільда влетіла, як вихор, зашелестівши сукнею, простягаючи руки. Вона була захоплена:

— Мило тут, скажи, мило? І підійматися не треба, двері просто з вулиці, на першому поверсі. Можна входити й виходити у вікно, і консьєрж навіть не побачить. Як ми любитимемось тут!

Він холодно поцілував її, не зважуючись на запитання, що було в нього на язику.

Клотільда поклала якийсь великий пакунок на столик посередині кімнати. Розв’язавши його, вона витягла звідти мило, флакон одеколону, губку, скриньку із шпильками, гачок для черевиків і маленькі щипці, щоб завивати кучері на лобі, які в неї раз у раз розкручувались.

Вона гралась у влаштування квартири, вибираючи місце для кожної речі, і тішилася надзвичайно.

Висуваючи шухляди, вона казала:

— Треба принести трохи білизни, щоб можна було переодягнутися при нагоді. Буде дуже зручно. Якщо мене випадково застане на вулиці дощ, то я прийду сюди посушитись. Кожен із нас матиме свій ключ, крім того ключа, що буде в консьєржа на випадок, коли ми забудемо свої. Я найняла на три місяці, на твоє ім’я, звичайно, бо не могла ж я назвати свого.

Тоді він спитав:

— Ти скажеш мені, коли треба буде платити?

Вона просто відповіла:

— Та вже заплачено, любий.

Дюруа спитав далі:

— Отже, я тобі винен?

— Та ні, котику, це тебе не обходить, це моя маленька примха.

Він удав, ніби розсердився:

— О ні, ні в якому разі! Я цього не дозволю.

Вона підбігла до нього і благально поклала йому руки на плечі:

— Прошу тебе, Жорже, мені буде так приємно, щоб наше гніздечко належало саме мені, тільки мені! Це ж не може ображати тебе. Правда? Я хочу принести це в дарунок нашому коханню. Скажи, що ти згоден, любий Жорже, скажи, що згоден!..

Вона благала його поглядом, устами, всім своїм єством.

Він примусив просити себе, роздратовано відмовлявся, потім згодився, вважаючи в глибині душі, що це, по суті, справедливо.

А коли вона пішла, він прошепотів, потираючи собі руки й не дошукуючись, звідки виринула в нього сьогодні ця думка: «Вона все ж таки дуже мила».

Через кілька днів він одержав іще один «синій папірець», де було написано:

«Сьогодні ввечері приїздить мій чоловік із півторамісячного відрядження. Отже, доведеться нам розлучитись на тиждень. Яка прикрість, любий! Твоя Кло».

Дюруа був уражений. Він зовсім забув, що пані де Марель заміжня. От чоловік, якого йому хотілося б побачити хоч би раз, просто щоб мати про нього уявлення. —

Він терпеливо чекав, поки поїде той чоловік, але все-таки провів у «Фолі-Бержер» два вечори, які кінчались у Рашелі.

Потім уранці знову прийшла телеграма — чотири слова: «Сьогодні о п’ятій. Кло».

Обоє вони прийшли на побачення раніше, ніж було призначено. Вона кинулась в його обійми з жадібним поривом кохання, вкриваючи його обличчя жагучими поцілунками; потім сказала:

— Як хочеш, то, коли ми намилуємось досхочу, поведи мене куди-небудь обідати. Я сьогодні зовсім вільна.

Місяць якраз починався, і хоч Дюруа забирав плату далеко наперед і жив з дня на день позичками, саме сьогодні в нього випадково були гроші — і він був задоволений, що може витратити щось на неї. Він відповів:

— Гаразд, люба моя, куди хочеш.

Отже, близько сьомої години вони вийшли на зовнішній бульвар. Клотільда міцно спиралась на нього й шепотіла:

— Коли б ти знав, як мені приємно ходити з тобою об руку, як люблю я відчувати тебе біля себе!

Він спитав:

— Хочеш, підемо до старого Латюїля?

Вона відповіла:

— О ні, там надто шикарно! Мені хочеться чогось веселого, простого, якого-небудь ресторанчика, куди ходять службовці та робітниці. Я страшенно люблю обідати в шинках! Ах, коли б ми могли поїхати за місто!

Дюруа не знав такого шинку в цьому кварталі, і вони блукали вздовж бульвару, аж поки зайшли нарешті до якогось виноторговця, де в окремій кімнаті давали й обідати. У вікно вона побачила двійко дівчат без капелюшків, що сиділи за столом з двома військовими.

Троє візників обідали в кутку довгої вузької кімнати, а якийсь тип непевної професії курив люльку, випроставши ноги, застромивши руки за пояс, розсівшись на стільці й відкинувши голову за спинку. Його куртка рясніла плямами, а з надутих, як черева, кишень видніли шийка пляшки, окраєць хліба, якийсь загорнутий у газету пакунок і звисав кінець мотузки. В нього була густа кучерява, розкуйовджена чуприна, сіра від бруду; кашкет валявся долі, під стільцем.

Поява елегантно вбраної дами зачудувала всіх. Обидві парочки перестали шепотітись, візники замовкли на півслові, підозрілий тип, що курив, вийняв люльку з рота, плюнув перед себе і подивився, трохи обернувши голову.

Пані де Марель прошепотіла:

— Тут дуже мило! Нам буде тут дуже гарно. Іншим разом я вберуся робітницею.

І вона сіла без вагання й огиди за дерев’яний стіл, що блищав від лою, був вимитий розлитими на ньому напоями і нашвидку витертий серветкою прислужника. Дюруа трохи ніяково, трохи соромливо шукав вішалки для свого циліндра. Не знайшовши нічого, він поклав його на стілець.

Вони їли бараняче рагу, жіго й салат. Клотільда повторювала:

— Страшенно люблю такі страви! У мене вульгарні смаки. Мені тут веселіше, ніж в Англійському кафе.

Потім вона сказала:

— Коли ти вже хочеш зробити мені велику приємність, то поведи мене в шинок на танці. Я знаю один дуже гарний, недалеко звідси, що зветься «Біла королева».

Дюруа здивовано спитав:

— Хто ж водив тебе туди?

Він глянув на Клотільду і побачив, що вона почервоніла й трохи зніяковіла, немов це раптове запитання збудило в неї якийсь інтимний спогад. Після вагання, такого короткого в жінок, що про нього можна тільки здогадуватись, вона відповіла:

— Один приятель… — Потім, помовчавши, додала: — Він помер уже…

І вона опустила очі, щиро засмучена.

А Дюруа вперше подумав, що він нічого не знає про минуле життя цієї жінки, і замислився. Певна річ, вона вже мала коханців, але яких, з якого кола? Невиразні ревнощі, своєрідна ворожість прокидалась у ньому, ворожість до всього, що не належало йому в її серці, в її житті. Він роздратовано дивився на молоду жінку, намагаючись розгадати таємницю, замкнуту в її вродливій і мовчазній голівці, в якій, може, саме зараз снувалися журні думки про іншого, про інших. Йому кортіло зазирнути в її спогади, поритися у них, про все довідатись, все пізнати!

Вона знову спитала:

— Поведеш мене до «Білої королеви»? Це для мене було б справжнє свято.

Він подумав: «Хай! Що мені до її минулого! Яка дурість— перейматися цим!» І він відповів, посміхаючись:

— Звичайно, люба.

На вулиці Клотільда промовила тихенько, тим таємничим тоном, яким роблять признання:

— Я досі не зважувалась просити тебе про це; але ти не уявляєш собі, як я люблю такі хлоп’ячі прогулянки в ті місця, куди жінки не ходять. Коли буде карнавал, я одягнуся школярем. Я напрочуд кумедна у цьому вбранні.

Коли вони зайшли до танцювального залу, Клотільда притулилась до Дюруа, злякана, але вдоволена, захоплено поглядаючи на повій і сутенерів; час од часу, коли вона бачила якого-небудь поважного й нерухомого поліцейського, то казала, немов заспокоюючи себе про всяк випадок: «Цей агент виглядає солідно». За чверть години їй усе це набридло, і Дюруа провів її додому.

Відтоді почалися відвідини усіх непевних місць, де розважається народ, і Дюруа помітив у своєї коханки справжню пристрасть до такої безжурної студентської гульні та блукання.

Вона приходила на побачення в полотняній сукні та в чепчику покоївки, немов театральна субретка; незважаючи на вишукану й навмисну простоту свого вбрання, вона не знімала перснів, браслетів і сережок з діамантами й відповідала, коли Дюруа благав скинути їх: «Хай! Усі подумають, що це рейнські камінці».

Вона вважала, що чудово переодягалася, хоч насправді скидалась на страуса, який ховав голову, і ходила по шинках, що мали найгіршу репутацію.

Вона хотіла, щоб і Дюруа вбирався робітником, але він не погоджувавсь і лишався в пристойному костюмі завсідника дорогих ресторанів, не перемінивши навіть циліндра на м’який фетровий капелюх.

Вона примирилася з його впертістю, міркуючи: «Подумають, що я покоївка зі своїм коханцем із вищого світу». І ця комедія здавалась їй чарівною.

Вони заходили в дешеві шинки і сідали в глибині закуреної халупи, на кривих стільцях, коло старого дерев’яного стола. Кімнату повивала хмара гіркого диму, чути було дух смаженої риби; чоловіки в блузах горлали, присьорбуючи з чарок; і лакей здивовано розглядав цю чудну пару, подаючи їм дві порції настояних на горілці вишень.

Вона тремтіла від страху й захоплення і поволі пила червоний ягідний сік, поглядаючи навколо себе неспокійними й палаючими очима. Кожна проковтнута вишня викликала в неї почуття провини, кожна крапля палючого, пряного напою давала їй гостру втіху, радість фраденод забороненої насолоди.

Потім вона тихенько казала: «Ходім звідси». І вони виходили. Схиливши голову, вона швидко, дрібним кроком, кроком актриси, яка сходить із сцени, пробиралась між п’яними, що, спершись ліктями на столи, поглядали на неї підозріливо й неприязно, а переступивши через поріг, вона глибоко зітхала, немов уникнувши якоїсь страшної небезпеки.

Іноді вона, здригаючись, питала Дюруа:

— Якби мене образили в такому місці, що ти зробив би?

Він відповідав хвалькувато:

— Оборонив би тебе, хай йому чорт!

І вона в захваті стискувала йому руку, може, навіть невиразно бажаючи, щоб її образили й оборонили, щоб чоловіки, хоч би й такі чоловіки, як у цих шинках, билися за неї з її коханцем.

Але ці екскурсії, що відбувались двічі або тричі на тиждень, починали набридати Дюруа; до того ж йому з якогось часу важко було дістати потрібний півлуїдор, щоб платити за фіакр і страви.

Він жив тепер дуже бідно — бідніше, ніж тоді, коли служив на Північній залізниці, бо в перші місяці своєї журналістської праці смітив грошима, сподіваючись от-от заробити велику суму, тож вичерпав усі свої ресурси і всі способи роздобути грошей.

Позички в касі — найпростіший спосіб — скінчилися дуже швидко, і Дюруа уже взяв у редакції плату за чотири місяці вперед та ще шістсот франків у рахунок гонорару. Крім того, він був винен сто франків Форестьє, триста франків Жаку Рівалю, який позичав охоче, та ще мав безліч дрібних ганебних боргів од п’яти до двадцяти франків.

Сен-Потен, у якого він попросив поради, де б узяти ще сотню франків, не зміг йому допомогти, незважаючи на всю свою винахідливість, і Дюруа впадав у розпач від злиднів, ще дошкульніших тепер, бо в нього було більше потреб.

Його дратувало й виводило з терпцю геть усе, і цс виявлялось скрізь і повсякчас, з найдрібнішого приводу.

Часом він питав сам себе, як же він умудряється витрачати близько тисячі ліврів на місяць, не дозволяючи собі розкошів, ні навіть примх; і він підрахував, що сніданок за вісім франків та обід за дванадцять десь у фешенебельному кафе на бульварі коштують уже цілий луїдор, а коли додати сюди франків із десять кишенькових грошей — тих грошей, що пливуть, не знати як, — то разом буде тридцять франків. А тридцять франків щодня — це за місяць дев’ятсот. А ще ж витрати на одяг, взуття, білизну, прання тощо.

Отже, чотирнадцятого грудня Дюруа опинився без жодного су в кишені і без будь-якої надії роздобути хоч трохи грошей.

Він зробив так, як часто робив колись — не поснідав і цілий день працював у редакції, сердитий і заклопотаний.

Близько четвертої пополудні він одібрав «синій папірець» від своєї коханки:

«Хочеш пообідати разом? Потім поблукаємо де-небудь».

Дюруа написав у відповідь: «Обідати неможливо». Потім подумав, що було б безглуздо відмовлятись від приємних хвилин, які вона може йому подарувати, і додав: «Але чекатиму тебе о дев’ятій в нашій квартирі».

І, пославши записку з редакційним кур’єром, щоб не витрачатися на телеграму, Дюруа почав міркувати, як роздобути грошей на вечерю.

О сьомій годині він іще нічого не вигадав і мордувався голодом. Тоді його пойняла рішучість розпачу. Він почекав, поки розійшлись один по одному всі його колеги, і, лишившись сам, подзвонив. Увійшов швейцар патрона, що стеріг помешкання.

Дюруа стояв і нервово порпався в кишенях. Тоді сказав уривчасто:

— Бачите, Фукаре, я забув гаманець дома, я маю пообідати в «Люксембурзі». Позичте мені п’ятдесят су на візника.

Швейцар із жилетної кишені витяг три франки і спитав:

— Пан Дюруа не потребує більше?

— Ні, ні, цього мені досить. Дуже вдячний.

Сховавши срібняки, Дюруа збіг но сходах і подався обідати в шинок, до якого заглядав у чорні дні.

О дев’ятій годині він чекав свою коханку, гріючи ноги коло каміна в маленькій вітальні. Клотільда прийшла дуже жвава, дуже весела, збуджена морозним повітрям.

— Коли хочеш, — сказала вона, — ми спершу підемо погуляти, а потім повернемось сюди об одинадцятій. Чудова погода для прогулянки.

Дюруа відповів буркотливо:

— Навіщо ходити? Тут дуже добре.

Клотільда вела далі, не знімаючи капелюшка:

— Якби ти знав, як чудово місяць світить! Просто щастя — погуляти такого вечора.

— Можливо, але мені не хочеться гуляти.

Він промовив це з люттю в голосі. Це її приголомшило й образило. Вона спитала:

— Що з тобою? Що це за тон? Мені хочеться погуляти — не розумію, чому ти сердишся.

Він схопився, вкрай роздратований:

— Я не серджуся. Мені це набридло, та й годі!

Клотільда була з тих, кого опір дратує, а негречність обурює. Вона сказала зневажливо, з холодним гнівом:

— Я не звикла, щоб зі мною так розмовляли. Тоді я сама піду. Бувай!

Він зрозумів, що це не жарт, кинувся до неї, взяв її за руки й прошепотів, цілуючи їх:

— Прости мене, моя люба, прости мене! Я сьогодні дуже знервований, дуже дратівливий. У мене стільки прикростей, турбот, знаєш, службові діла…

Вона відповіла лагідніше, проте ще не заспокоївшись:

— Мене це не обходить, і я не хочу, щоб ви на мені зривали ваш кепський настрій.

Дюруа обняв її і підвів до дивана.

— Серденько, я не хотів образити тебе, це просто з язика злетіло…

Він примусив її сісти, а сам став перед нею навколішки:

— Ти мене простила? Скажи, що простила.

Вона холодно прошепотіла:

— Хай так, тільки щоб цього більше не було.

І, підвівшись, додала:

— Тепер ходімо гуляти.

Дюруа усе ще стояв навколішках, обнімаючи її ноги, і шепотів:

— Прошу тебе, лишімось тут. Благаю тебе! Зроби це ради мене. Мені так хочеться побути цей вечір з тобою наодинці, отут біля каміна. Скажи «так», благаю тебе, скажи «так»!

Вона виразно й суворо відповіла:

— Ні. Я хочу гуляти, а до твоїх примх мені байдуже.

Дюруа не відступався:

— Благаю тебе, в мене є причина, дуже поважна причина…

Вона повторила: —Ні! А коли ти не хочеш піти зі мною, то я піду сама. Прощай!

Вона вмить вивільнилась і попрямувала до дверей. Дюруа підбіг до неї й схопив за плечі:

— Слухай, Кло, моя маленька Кло, слухай, зроби це ради мене…

Вона заперечливо хитала головою й ухилялась від поцілунків, пручаючись з його обіймів, щоб піти. Він затинався:

— Кло, моя маленька Кло, у мене є причина.

Вони спинилась і глянула йому в очі:

— Ти брешеш… Яка причина?

Він почервонів, не знаючи, що сказати. А вона обурено вигукнула:

— Ти ж сам знаєш, що брешеш… негідник!

І вона гнівним рухом вирвалась від нього, з слізьми на очах.

Дюруа знову схопив її за плечі і, змучений, готовий нризнатися в усьому, аби уникнути розриву, промовив розпачливо:

— Річ у тому, що в мене нема жодного су… От що!

Клотільда спинилась і зазирнула йому в вічі, щоб прочитати в них істину:

— Що ти кажеш?

Він почервонів по самісінькі вуха:

— Кажу, що в мене нема жодного су. Розумієш? Нема й двадцяти су, навіть десяти су, нема чим заплатити за чарку смородинівки в кафе, куди ми зайдемо. Ти примушуєш мене робити такі ганебні признання. Не міг же я піти з тобою, а потім, за столом, коли подадуть страви, спокійнісінько повідомити, що в кишенях у мене порожньо…

Вона все ще дивилась йому в вічі.

— Значить… це… правда?

Він ураз вивернув усі свої кишені — в штанях, жилеті та піджаку — і прошепотів:

— Ну… досить з тебе… тепер?

Вона зненацька простягла руки в пристрасному пориві й кинулась йому на шию.

— Мій біднесенький!.. О, мій біднесенький!.. Аби я знала! Як же це з тобою сталося?

Вона посадовила Дюруа, сіла йому на коліна, оповила руками його шию, цілуючи у вуса, губи, очі і примусила розповісти, як із ним приключилось таке нещастя.

Він вигадав зворушливу історію. Мотляв, він мусив допомогти своєму батькові, що потрапив у скруту. Він не тільки віддав йому свої заощадження, але й чимало напозичався.

І додав наостанок:

— Мені доведеться голодувати не менш, як півроку, бо я вичерпав усі свої ресурси. Нічого не вдієш, у житті таке буває. Гроші, зрештою, не варті того, щоб думати про них.

Клотільда шепнула йому на вухо:

— Я тобі позичу грошей?

Дюруа з гідністю відповів:

— Ти дуже добра, серденько, але облишмо говорити про це, прошу тебе. Це мене ображає.

Вона замовкла, потім, стиснувши його в обіймах, прошепотіла:

— Ти не уявляєш, як я кохаю тебе!

Це був один із їхніх найкращих любовних вечорів.

Збираючись іти, Клотільда сказала, всміхаючись:

— Ах, як приємно було б у твоєму становищі знайти десь у кишені забуті гроші, яку-небудь монету за підкладкою!

Він щиро відповів:

— Ще б пак!

Додому вона захотіла йти пішки і всю дорогу милувалася чудовим місяцем.

Стояла холодна й ясна ніч, які бувають на початку зими. Легенький мороз підганяв перехожих і коней. Каблуки лунко стукотіли по тротуару.

Прощаючись з Дюруа, Клотільда спитала:

— Хочеш зустрінемося післязавтра?

— Звичайно, хочу.

— О тій самій годині?

— О тій самій.

— Прощай, любий.

І вони ніжно поцілувались.

Додому Дюруа пішов швидким кроком, обмірковуючи, що вигадати завтра, аби виплутатись зі скрути.

Відімкнувши двері до своєї кімнати, він пошукав у кишені жилета сірників і сторопів, намацавши пальцями монету.

Засвітивши світло, він схопив її, щоб роздивитись. Це був луїдор — двадцять франків!

Він подумав, що збожеволів.

Довго крутив він монету в руці, міркуючи, яким дивом вона опинилась у кишені. Не з неба ж вона впала!

Потім раптом здогадався, і його охопила лють. Адже його коханка казала йому про гроші, які потрапляють за підкладку і знаходяться в скрутну хвилину. Це ж вона подала йому милостиню. Який сором!

Дюруа вигукнув у нестямі:

— Ну, зустріну ж я її післязавтра! Я покажу їй!

Він ліг спати, розгніваний, ображений.

Прокинувся пізно. Хотілося їсти. Він спробував знову заснути, щоб устати тільки о другій годині; тоді сказав собі: «Це мені аж ніяк не допоможе; треба нарешті роздобути грошей».

І Дюруа вийшов, сподіваючись, що на вулиці йому сяйне якась ідея.

Однак на думку нічого не спадало; біля кожного ресторану від нестерпного бажання їсти рот йому наповнювався слиною.

Опівдні Дюруа раптом зважився: «Поснідаю на ті Клотільдині двадцять франків. Це ж не завадить мені повернути їх їй завтра».

Він поснідав у пивній за два з половиною франки. Зайшовши в редакцію, він віддав три франки швейцарові:

— Фукаре, ось гроші, що ви мені вчора позичили на візника.

Працював до сьомої. Потім пішов обідати і знову взяв три франки з тих грошей. Після двох кухлів пива ввечері його денні витрати сягали дев’яти франків тридцяти сантимів.

А що він не міг за добу поновити свій кредит або знайти нові ресурси, то другого дня взяв іще шість з половиною франків з тих двадцяти, які мусив віддати ввечері: отже, він прийшов на побачення з чотирма франками двадцятьма сантимами в кишені.

Настрій у нього був мов у скаженого собаки, і він намірявся відразу ж з’ясувати становище. Він скаже своїй коханці: «Знаєш, я знайшов ті двадцять франків, що ти поклала мені в кишеню. Не віддаю їх тобі сьогодні, бо не маю чим, у мене, зрештою, й часу не було клопотатися грошовим питанням. Але я віддам їх першого ж разу, коли побачимось».

Клотільда прийшла ніжна, запобіглива, сповнена побоювань. Адже вона не знала, як він зустріне її. Вона стала міцно цілувати його, щоб нічого не пояснювати в перші хвилини.

А Дюруа казав собі: «Ще буде час поговорити з нею про це. Почекаю нагоди».

Нагоди він не дочекався і не мовив жодного слова, не зважуючись зачепити таку делікатну тему.

Клотільда вже й не нагадувала про прогулянку і була чарівна.

Вони попрощалися близько півночі, Призначивши побачення аж на середу наступного тижня, бо пані де Марель мала кілька запрошень на обід.

Другого дня, коли Дюруа платив за сніданок і шукав чотирьох монет, що мали ще лишитись у нього, він знайшов п’ять, із них одну золоту.

Спочатку він подумав, що вчора йому випадково дали золотий здачі; потім зрозумів, і серце йому стислося — такою принизливою була ця настирлива милостиня.

Як він шкодував, що промовчав! Якби він поговорив із нею в різкому тоні, цього не трапилося б.

Чотири дні Дюруа вперто й марно намагався роздобути де-небудь п’ять луїдорів і проїв другий золотий Клотільди.

Вона примудрилась, — хоч він і сказав їй розлючено: «Знаєш, облиш свої дурниці, бо я розсерджусь!» — на першому ж побаченні знову засунути йому двадцять франків у кишеню штанів.

Знайшовши ці гроші, Дюруа скрикнув: «Сто чортів!» — і переклав їх у жилет, аби мати під рукою, бо в нього не було жодного сантима.

Він заспокоював своє сумління такою думкою: «Я поверну їй усе разом. По суті, це ж тільки грошова позичка».

Нарешті касир редакції зглянувся на розпачливі благання Дюруа й став видавати йому по сто су щодня. їх вистачало на їжу, але було мало, щоб повернути борг.

А що Клотільді знову закортіло вештатись по всіх непевних місцях Парижа, то він більш уже не дратувався, коли знаходив після цих вечірніх походеньок золотий — у кишені, чи навіть у черевику, або в футлярі годинника.

Коли вже в неї є бажаніш, яких він зараз не може задовольняти, то чи не природно, що вона сама за них і платить, аби не відмовлятись від них?

А втім, Дюруа рахував усі одержані від своєї коханки гроші, щоб повернути їх колись.

Якось увечері Клотільда сказала йому:

— Ти не повіриш — я ніколи не була в «Фолі-Бержер»! Поведеш мене туди?

Він завагався, боячись зустрічі з Рашеллю, але подумав: «Дарма! Адже не жонатий я, зрештою. Якщо Рашель і побачить мене, то зрозуміє, в чому річ, і промовчить. Крім того, ми візьмемо ложу».

Ще одна причина спонукала Дюруа згодитись. Він зможе взяти для пані де Марель ложу, не платячи за неї. Це буде свого роду компенсація.

Він залишив Клотільду в кареті й пішов до каси сам, щоб вона не бачила, як він одержить контрамарку, а потім вернувся по свою коханку.

Вони ввійшли. Контролери вклонилися їм.

У фойє було повнісінько люду. Вони насилу проштовхались крізь натовп чоловіків і жінок. Нарешті добрались до своєї ложі і влаштувалися в ній, замкнуті між мовчазним партером і галасливою галереєю.

Та пані де Марель не дивилась на сцену, її цікавили тільки повії, що походжали за її спиною, і вона раз у раз озиралась на них з бажанням доторкнутися, помацати їхні корсажі, щоки та волосся, щоб дізнатись, як же ці істоти створені.

Рантом вона промовила:

— Он та повна брюнетка весь чась дивиться на нас. Зараз я подумала навіть, що вона з нами заговорить. Ти звернув увагу?

Дюруа відказав:

— Ти, либонь, помилилась.

Проте він давно вже її помітив. Це була Рашель — вона ходила туди й сюди повз їхню ложу, і очі її палали гнівом, а з язика ладні були от-от зірватися гострі слова.

Дюруа тільки-но зіткнувся з нею в натовпі; вона тихенько озвалася: «Добридень», — і підморгнула: мовляв, розумію. Але він не відповів на цю люб’язність, боячись, щоб не побачила його коханка, і пройшов холодно, піднявши чоло і зневажливо стиснувши губи. Повія, підбурена несвідомими ревнощами, повернула назад, знову зачепила його і мовила голосніше: «Добридень, Жорже».

Він знову нічого не відповів. Тоді Рашель вирішила за всяку ціну домогтися, щоб він упізнав її й привітався, і стала походжати за ложею, чекаючи слушної хвилини.

Побачивши, що пані де Марель дивиться на неї, вона торкнулась пальцем плеча Дюруа:

— Добридень! Як ся маєш?

Але він не обернувся.

Вона вела далі:

— Ти що, встиг оглухнути після четверга?

Дюруа нічого не відповів, прибравши зневажливого вигляду, щоб не скомпрометувати себе жодним словом з цією розпусницею.

Рашель гнівно зареготала й сказала:

— То ти ще й онімів? Може, твоя дама відкусила тобі язика?

Він люто обернувся і мовив з обуренням:

— Хто вам дозволив звертатися до мене? Забирайтесь геть, а то я скажу, щоб вас затримали.

Очі в Рашелі спалахнули, груди заколихались, і вона загорлала:

— Он воно як! Ох ти ж негідник! Коли спиш із жінкою, то хоч вітайся до неї. Якщо ти з іншою, то, гадаєш, можна не впізнавати мене сьогодні? Якби ти хоч кивнув мені, коли я проминала тебе, я дала б тобі спокій. Але ти, бач, кирну гнеш. Ну, стривай же! Начувайся! Ах, ти мені й добридень не кажеш, коли бачиш…

Вона ще довго репетувала, але пані де Марель уже одчинила двері ложі, й метнулась крізь натовп, безтямно шукаючи виходу.

Дюруа кинувся слідом, намагаючись догнати її.

Рашель, побачивши, що вони тікають, переможно гукнула:

— Держіть її! Держіть її! Вона вкрала у мене коханця!

Публіка зареготала. Двоє чоловіків, задля жарту, схопили втікачку за плечі й потягли її, намагаючись поцілувати. Та Дюруа наздогнав, силоміць вирвав її й витяг на вулицю. Вона кинулась у фіакр, що стояв перед дверима. Він скочив за нею і, коли візник спитав: «Куди їхати, пане?»— відповів: «Куди хочете».

Фіакр поволі рушив, хилитаючись на брукові. Клотільда затулила обличчя руками, вона задихалась і захлиналась в нервовому нападі, а Дюруа не знав, що робити і що казати.

Нарешті, почувши, що вона плаче, він мовив, затинаючись:

— Слухай, Кло, моя маленька Кло, дозволь пояснити тобі! Я не винен… Я знав цю жінку раніше… коли тільки приїхав…

Вона відкрила обличчя і з гнівом закоханої й зрадженої жінки, з шаленим гнівом, що повернув їй мову, забелькотіла швидко й уривчасто задихаючись:

— Ах, мерзотник!., мерзотник!.. Який же ти негідник!.. Чи ж можливо… який сором!.. О боже мій!.. Який сором!..

Що більше приходила вона до тями, то дужче розпалювалась і кричала:

— Це ж ти моїми грішми платив їм! А я йому давала гроші… на цю дівку… Ах, мерзотник!

Якусь хвильку вона немов шукала іншого, міцнішого слова, але не знайшла і раптом скрикнула, наче плюнула:

— О!.. Свиня!.. Свиня!.. Свиня!.. Ти їй моїми грішми платив!.. Свиня!.. Свиня!..

Вона не знаходила іншого слова і повторювала:

— Свиня!.. Свиня!..

Зненацька вона вихилилася з фіакра, схопила візника за рукав: «Стійте!» — відчинила дверцята й вискочила на вулицю.

Дюруа й собі хотів вийти, але вона крикнула: «Не сходь! Забороняю тобі!» — так голосно, що перехожі почали зупинятися, і Дюруа не поворухнувся, боячись скандалу.

Тоді пані де Марель витягла з кишені гаманець, пошукала грошей при світлі ліхтаря, взяла два з половиною франки, тицьнула їх візникові в руку й сказала тремтячим голосом:

— Держіть… ось вам… Я сама плачу!.. І відвезіть цього покидька в Батіньйоль, на вулицю Бурсо.

Люди, що стояли навколо неї, засміялися. Якийсь пан вигукнув: «Браво, дівчинко!» — а вуличний хлопчак, скочивши на підніжку, просунув голову у відчинені дверцята

і верескливо крикнув:

— Добраніч, Бібі!

І карета рушила під регіт юрби.

VI

Сумний прокинувся Жорж Дюруа другого дня.

Він поволі одягся, сів біля вікна й замислився. Почував у всьому тілі болісну втому, немов учора його побили палицями.

Нарешті потреба розжитися за всяку ціну грішми примусила його вийти з дому, і він попрямував до Форестьє.

Приятель прийняв його в своєму кабінеті; він грів цоги біля каміна.

— Що це підняло тебе так рано?

— Дуже важлива справа. У мене борг честі.

— Ти програв?

Дюруа завагався, потім кивнув головою:

— Програв.

— Багато?

— П’ятсот франків.

Він був винен тільки двісті вісімдесят.

Форестьє недовірливо спитав:

— Кому це ти винен?

Дюруа не зразу знайшов, що відповісти:

— Та… та… одному панові де Кралевілю.

— А-а! А де він живе?

— На вулиці… вулиці…

Форестьє засміявся:

— На вулиці «Шукай вітру в полі», авжеж? Знаю цього пана, любий. Коли хочеш двадцять франків, то я можу тобі дати, але не більше.

Дюруа взяв луїдор.

Потім він обійшов, оббиваючи пороги, всіх своїх знайомих і на п’яту годину нарешті набрав вісімдесят франків.

А що йому треба було ще двісті, то він рішуче визнав свою поразку і, лишивши собі зібрані гроші, пробурмотів:

— К бісу! Не буду я псувати собі настрій через ту погань. Виплачу їй, коли зможу.

Два тижні він прожив ощадливо, розмірено й доброчесно, сповнений найкращих намірів. Потім його знову охопила жадоба кохання. Йому здавалось, що вже багато років минуло відтоді, як він тримав у обіймах жінку. І від кожної спідниці кидало його в трепет, немов матроса, який хвилюється до нестями, побачивши суходіл.

Отож він подався одного вечора до «Фолі-Бержер», сподіваючись зустріти там Рашель. Він справді побачив її, тільки-но ввійшов, бо вона була завсідницею цього закладу.

Дюруа підійшов до неї, всміхаючись, з простягненою рукою. Але вона зміряла його поглядом з голови до ніг.

— Чого вам треба від мене?

Він спробував засміятись:

— Ну, не придурюйся.

Вона повернулась до нього спиною.

— Я не знаюся з сутенерами.

Рашель добрала найгрубішої лайки. Кров шугнула в обличчя Дюруа, і він побрів додому сам-один.

Форестьє, хворий, виснажений, раз у раз кашляв і отруював йому життя в газеті, немов навмисне вигадуючи найнеприємніші доручення. Якось, роздратований після тривалого бухикання, коли Дюруа не приніс йому потрібних відомостей, він навіть пробурчав:

— А, чорт, ти ще дурніший, ніж я гадав.

Дюруа мало не дав йому ляпаса, проте стримався і відійшов, прошепотівши: «Я тобі це пригадаю».

Раптом йому сяйнула чудова думка і він додав: «Я тобі роги наставлю, голубе». Вийшов задоволений, потираючи руки.

Він вирішив наступного ж дня приступити до виконання цього плану.

Він зробив розвідувальний візит до нані Форестьє.

Коли він прийшов, вона читала книжку, лежачи на дивані.

Вона подала йому руку, не ворухнувшись, і, обернувши тільки голову, мовила:

— Добрий день, Любий друже.

Дюруа здалося, що він дістав ляпаса.

— Чому ви мене так називаєте?

Пані Форестьє відказала, всміхаючись:

— Я бачила на тому тижні пані де Марель, і вона розповіла, як вас охрестили у неї.

Привітність молодої жінки заспокоїла його. Та й чого йому було, власне, боятись?

А пані Форестьє казала далі:

— Ви її балуєте. А до мене заходите знічев’я, тридцять шостого числа або щось коло того.

Дюруа сів біля неї і розглядав її з якоюсь новою цікавістю, з цікавістю аматора-колекціонера. Вона була чарівна — білява, з ніжним, теплим відтінком волосся, ніби створена для пестощів. І він подумав: «Вона, безперечно, краща за ту».

Він не сумнівався в успіху — досить, здавалось йому, простягти руку і взяти її, як дозрілий плід.

Він сказав рішуче:

— Я не приходив до вас, бо так було краще.

Вона спитала, не зрозумівши:

— Як? Чому це?

— Чому? Ви не здогадуєтесь?

— Ні, слово честі.

— Тому, що я закоханий у вас… О! трошки, зовсім трошки… і не хочу закохатись по-справжньому…

Вона начебто не здивувалась, не образилась, не відчула нериємності; вона всміхалася тією ж самою байдужою усмішкою і спокійно відповіла:

— О, ви все-таки можете приходити. В мене ніколи не закохуються надовго.

її тон уразив Дюруа ще більше, ніж слова, і він спитав:

— Чому?

— Тому, що це марна справа, і я відразу ж даю це зрозуміти. Якби ви мені раніше розповіли про свій острах, я заспокоїла б вас і порадила б, навпаки, приходити якнайчастіше.

Він патетично вигукнув:

— Хіба ж можна наказувати почуттям!

Пані Форестьє повернулась до нього:

— Друже мій, я викреслюю закоханого з числа живих. Він стає бевзем, та й не тільки бевзем, а ще й небезпечною людиною. Я пориваю з тими, що кохають мене або удають кохання, будь-які близькі стосунки: по-перше, вони набридають мені, а по-друге, вони для мене підозрілі, немов скажений собака, що може вкусити. І я ставлю їх у моральний карантин, аж поки мине їх хвороба. Не забувайте цього. Я добре знаю, що для вас кохання не що інше, як свого роду апетит, а для мене це, навпаки, своєрідне… своєрідне єднання душ, у яке не вірять чоловіки. Ви розумієте букву, а я — дух. Але… гляньте мені в вічі…

Вона вже не всміхалася. Обличчя в неї було спокійне й холодне, і вона сказала, карбуючи кожне слово:

— Я ніколи, ніколи не буду вашою коханкою, чуєте? Отже, цілком марна, навіть шкідлива для вас річ — обстоювати це бажання. А тепер, коли… операцію зроблено… чи хочете ви, щоб ми стали друзями, добрими, справжніми друзями, без усяких потайних думок?

Дюруа вже зрозумів, що всяка спроба буде даремною перед цим остаточним вироком. Тому він покірно визнав свою поразку і, радіючи з можливості мати таку союзницю в житті, простяг їй обидві руки:

— Я до ваших послуг, пані.

Вона відчула щирість в його голосі і дала йому руки.

Він поцілував їх одну по одній і сказав просто, підвівши голову:

— Боже, якби я знайшов таку жінку, як ви, — з якою радістю я одружився б із нею!

Пані Форестьє була зворушена — адже такі фрази доходять жінкам до самісінького серця; і вона кинула йому один із тих вдячних поглядів, які роблять нас рабами жінок.

Бачачи, що гість не знає, як відновити розмову, вона ніжно сказала, торкнувшись пальцем його плеча:

— І я відразу ж почну виконувати свої дружні обов’язки. Ви недогадливі, друже мій…

Вона завагалась і спитала:

— Можна говорити з вами щиро?

— Так.

— Цілком щиро?

— Цілком.

— Ну, то навідайтесь до пані Вальтер, вона про вас дуже високої думки, і постарайтесь їй сподобатись. Там ваші компліменти будуть до речі, хоч вона чесна жінка, затямте це собі, абсолютно чесна жінка. О, там теж ніякої надії на… на мародерство. Ви зможете там здобути більше, якщо зумієте домогтися прихильності. Я знаю, що ваше становище в газеті досі ще незначне, проте не бійтесь, вони приймають усіх своїх співробітників однаково гостинно. Підіть туди, послухайте мене.

Дюруа сказав, усміхаючись:

— Дякую, ви — ангел… мій ангел-хранитель.

Після цього вони говорили про всяку всячину.

Він сидів довго, аби довести, що йому приємно бути коло неї, а прощаючись іще раз спитав:

— То ми з вами друзі?

— Авжеж, друзі.

Він помітив ефект свого недавнього компліменту і підкреслив його, додавши:

— Якщо ви станете колись удовою, то я виставлю свою кандидатуру.

І швидко вийшов, щоб не дати їй часу розгніватись.

Візит до пані Вальтер трохи бентежив Дюруа: вона ніколи його до себе не запрошувала, і він боявся проявити неделікатність. А втім, патрон був прихильний до нього, відзначав його послуги, віддавав йому перевагу у складних справах, чого ж би не скористатися з цієї ласки, щоб увійти в його дім?

Отже, одного дня Дюруа встав рано, пішов — на базар і купив за десять франків десятків зо два чудових груш. Старанно запакувавши їх в кошичок, аби повірили, що фрукти привезені здалеку, він підніс їх до швейцара патронеси з своєю візитною карткою, на якій написав:

«Жорж Дюруа уклінно просить пані Вальтер прийняти ці фрукти, що їх прислано сьогодні вранці з Нормандії».

Взавтра він знайшов у своїй поштовій скриньці в редакції конверт з відповіддю — візитну картку пані Вальтер, яка «щиро дякувала панові Жоржу Дюруа і повідомляла, що буває дома по суботах».

Наступної суботи Дюруа з’явився.

Пан Вальтер жив на бульварі Мальзерб у власному будинку, частина якого, за звичаєм практичних людей, здавалася в найми. Єдиний швейцар обслуговував два під’їзди, одчиняв господареві й пожильцям та надавав усьому будинку багатого й пристойного вигляду своєю величною постаттю церковного воротаря, товстими литками в білих панчохах та парадною лівреєю із золотими гудзиками й червоними вилогами.

Прийомні зали були на другому поверсі, за передпокоєм, оббитим килимами, з завісами на дверях. Двоє лакеїв дрімали на стільцях. Один взяв у Дюруа пальто, другий забрав його паличку, відчинив двері, випередив гостя на кілька кроків, а потім, відійшовши вбік, пропустив його і вигукнув його ім’я в порожньому залі.

Дюруа ніяково озирався навколо і раптом побачив у дзеркалі людей, що сиділи, здавалось, дуже далеко. Він спершу помилився в напрямку, бо дзеркало обмануло його, пройшов ще дві порожні зали і нарешті опинився в маленькому будуарі, оббитому шовком із золотими цяточками по блакитному полю, де чотири дами неголосно розмовляли біля круглого столу, на якому було сервіровано чай.

Незважаючи на впевненість, набуту ним у паризькому житті, де, завдяки репортерській роботі йому раз у раз випадало стикатись із значними особами, Дюруа був трохи збентежений розкішною обстановок) та блуканням по порожніх залах.

Він пробурмотів, шукаючи очима господиню дому:

— Пані, я насмілився…

Пані Вальтер подала йому руку, яку він потиснув з уклоном, і сказала:

— Ви дуже ласкаві, пане, що прийшли навідати мене, — і показала на крісло, сідаючи в яке, Дюруа мало не впав, бо воно здалося йому далеко вищим, ніж було насправді.

Всі замовкли. Потім одна із дам відновила розмову. Говорили про холод, який чимдалі дужчав, проте не настільки, щоб припинити епідемію тифу, або щоб можна було бігати на ковзанах. І кожна з них висловила свою думку про мороз у Парижі; потім вони обмінялися думками про свої улюблені пори року, наводячи всі банальні доводи, що осідають в головах, немов порох у кімнатах.

Дюруа повернув голову на тихе рипіння дверей і побачив крізь прозорі шибки повну даму. Тільки-но вона з’явилась у будуарі, одна з тих, що сиділи за столом, встала, потиснула всім руки й вийшла; Дюруа провів поглядом по анфіладі кімнат її чорну спину, на якій блищав стеклярус.

Коли вщухло хвилювання, викликане цією зміною осіб, дами заговорили, без будь-якого зв’язку з попереднім, про марокканське питання і про війну на Сході, а також про важке становище Англії в Південній Африці.

Дами обговорювали це, немов декламували якусь, дуже часто повторювану, світську й пристойну комедію.

Знову відбулася зміна осіб — увійшла маленька кучерява блондинка, а це призвело до виходу високої сухорлявої особи середнього віку.

Заговорили про шанси пана Ліне на обрання в Академію. Дама, яка щойно ввійшла, була переконана, що його переможе пан Кубанон-Леба, автор чудової французької віршованої переробки «Дон Кіхота» для сцени.

— Знаєте, цю річ ставитимуть зимою в Одеоні.

— Ах, невже? Неодмінно піду подивитись — це справжній художній твір.

Пані Вальтер відповідала лагідно, спокійно й байдуже, не замислюючись над змістом своїх слів, бо її думка була завжди готова наперед.

Помітивши, що темніє, вона подзвонила, аби засвітили лампи, і слухала далі розмову, яка плинула, немов струмок; це не заважало їй думати про те, що вона забула зайти до гравера й замовити запрошення на наступний званий обід.

Вона була трохи товстувата, ще вродлива, в тому небезпечному віці, коли жінка вже починає старіти. Вона підтримувала себе доглядом, обережністю, гігієною й різними мастями для шкіри. Вона здавалась розумною у всьому, поміркованою і розважливою, одною з тих жінок, що їх думки нагадують французький сад. Там ніщо не вражає, і все ж таки почуваєш певні чари. їй не бракувало розуму, — гострого, скромного й тверезого розуму, що заступав фантазію, — не бракувало доброти, відданості та спокійної зичливості до всіх і до всього.

Вона помітила, що Дюруа мовчить, що до нього не звертаються, що йому трохи ніяково; а що дами й досі не покінчили з Академією — з цією улюбленою темою, яка завжди затримувала їх надовго, — то пані Вальтер спитала:

— А ви, пане Дюруа, — ви, певно, обізнані в цьому краще за всіх, і кому віддаєте перевагу?

Він відповів, не вагаючись:,

— Як на мене, пані, головне — не заслуги кандидатів, завжди спірні, а їх вік та стан здоров’я. Я цікавився б не їхнім званням, а їх недугами. Я не дізнавався б, чи зробили вони римований переклад із Лопе де Вега, але докладно розпитав би про стан їхньої печінки, серця, нирок та спинного мозку. Для мене добра гіпертрофія, добра альбумінурія, а надто початок м’язової атрофії важили б у сто разів більше, ніж сорок томів міркувань про патріотичні мотиви в поезії варварських народів.

Здивоване мовчання було відповіддю на ці слова.

Потім пані Вальтер спитала, усміхаючись:

— Чому ж так?

— Тому, — відказав Дюруа, — що я в усьому шукаю тільки втіхи для жінок. Академія ж, пані, цікавить вас насправді лише тоді, коли помирає хто-небудь з академіків. Чим більше їх помирає, тим приємніше для вас. Але, щоб вони помирали швидко, треба обирати старих і хворих.

А що присутні й досі дивувались, то він додав:

— Зрештою, і я такий самий, як ви, і я з великою приємністю читаю в паризькій хроніці про смерть того чи того академіка. Я відразу ж питаю себе: «Хто має заступити його?» — і складаю свій список. Це гра, дуже мила, світська гра, в яку грають в усіх паризьких салонах щоразу, коли вмирає хто-небудь із безсмертних: «Гра в смерть і сорок старих».

Дами, все ще трохи збентежені, почали, проте, посміхатись, — таке влучне було це зауваження.

Дюруа закінчив, підводячись:

— Це ви обираєте їх, пані, а обираєте ви їх тільки для того, щоб вони вмирали. Отже, обирайте старих, дуже старих, якнайстаріших, і ніколи ні на що інше не зважайте.

Він дуже граціозно вклонився і вийшов.

Тільки-но він зник, одна з дам мовила:

— Цікавий юнак. Хто це?

Пані Вальтер відповіла:

— Це один із наших співробітників, він поки що виконує у газеті тільки дрібну роботу, але я певна, що він швидко піде вгору.

Дюруа весело, сягнистим кроком прямував униз по бульвару Мальзерб; він був задоволений собою і шепотів: «Непоганий початок».

Того вечора він помирився з Рашеллю.

Наступний тиждень ущедрив Дюруа двома подіями: його призначили завідувачем хроніки й запросили на обід до нані Вальтер. Він одразу побачив зв’язок між цими двома новинами.

«Французьке життя» було насамперед комерційним підприємством, бо патрон був комерсантом: пресу й звання депутата він мав усього лиш за трамплін. Вживаючи добродушність, як зброю, він скрізь орудував під приязною личиною щирої людини, але в своїх справах, хоч би які вони були, користався тільки людьми, яких сам випробував, перевірив, яких уважав спритними, сміливими й гнучкими. Дюруа на посаді завідувача хроніки здавався йому цінним хлопцем.

Цей обов’язок виконував досі секретар редакції пан Буаренар, старий журналіст, коректний, пунктуальний і несміливий, немов чиновник. За тридцять років він секретарював по редакції одинадцяти газет, ні в чому не змінивши напряму своїх думок чи способу дій. Він переходив із редакції до редакції, як із ресторану в ресторан, ледве помічаючи, що страви мають трохи інший смак. Політичні й релігійні погляди його не обходили. Він любив газету, незалежно від її напрямку, віддавав їй свої знання і свій дорогоцінний досвід. Він працював, як сліпий, що нічого не бачить, як глухий, що нічого не чує, як німий, що ніколи ні про що не розмовляє. Проте в нього була велика професійна чесність, і він аж ніяк не припустився б чого-небудь такого, що не вважав би порядним, чесним і коректним зі свого професійного погляду.

Пан Вальтер цінував його, проте часто доручав хроніку — цей, як він казав, мозок газети — комусь іншому. Саме через хроніку поширюють новини, пускають чутки, впливають на публіку й на ренту. Між двама звітами про світські вечори треба вміти просунути, ніби ненароком, щось важливе — не прямим текстом, а натяком. Треба говорити наздогад, але так, щоб читач зрозумів, у чому річ; треба спростувати те чи те в такий спосіб, щоб чутка посилилась, або ж підтвердити те чи те таким манером, щоб ніхто не повірив написаному. Треба не забувати про все і про всіх, про всі прошарки, про всі професії, про Париж і провінцію, про військо і митців, про духовенство і університет, про урядовців і куртизанок.

Людина, що керує хронікою і командує батальйоном репортерів, мусить бути завжди в курсі справ, завжди напоготові, бути недовірливою, передбачливою, хитрою, спритною і гнучкою, підступною і прозірливою, — тільки тоді вона зможе враз розпізнати брехливу новину, зрозуміти, що саме слід сказати, а що замовчати, здогадатися, що саме зацікавить публіку; до того ж вона повинна вміти подати це в такій формі, яка підсилила б ефект.

Пан Буаренар мав багатолітню практику, але йому бракувало майстерності й шику; особливо ж бракувало йому певної вродженої кмітливості, потрібної для того, щоб кожного дня вгадувати таємні думки патрона.

Дюруа міг чудово поставити справу; він якнайкраще доповнював собою редакційний склад цієї газети, що, за словами Норбера де Варена, «плавала в глибоких водах комерцій і в мілких водах політики».

Натхненниками і справжніми редакторами «Французького життя» були з півдюжини депутатів, зацікавлених у всіх спекуляціях, які починав або підтримував видавець. У Палаті депутатів їх звали «вальтерівською зграєю» і заздрили їм, бо ж вони, напевно, заробляли гроші разом з Вальтером і через Вальтера.

Форестьє, редактор політичного відділу, був тільки підставною особою цих ділків, виконавцем їхніх планів. Вони підказували йому передові статті, які він завжди писав у себе вдома, щоб робити це, як казав, у спокійній обстановці.

А щоб надати газеті літературного й паризького тону, до неї залучили двох відомих письменників різних жанрів — Жака Ріваля, автора злободенних фейлетонів, і Норбера де Варена, поета і автора художніх нарисів на вільну тему, точніше, новел, написаних у новій манері.

Крім того, дешево роздобули серед численної зграї продажних писак і майстрів на всі руки: критиків мистецтва — художнього, музичного, театрального, редакторів судового і спортивного відділів. Дві світські дами — «Рожеве доміно» і «Біла лапка» — надсилали світські новини, обмірковували проблеми моди, елегантності, етикету, гарного тону та розповідали нескромні речі про великосвітських дам.

І «Французьке життя» «плавало в глибоких і мілких водах», кероване всіма цими різноманітними керманичами.

Дюруа все ще не тямився від радощів, ставши завідувачем хроніки, коли одержав невеличку гравіровану картку і прочитав на ній: «Пан і пані Вальтер ласкаво просять пана Жоржа Дюруа завітати до них на обід у четвер, 20 січня».

Ця нова ласка, що впала на нього слідом за першою, сповнила його такою втіхою, що він поцілував запрошення, як зробив би це з любовним листом. Потім він розшукав касира, щоб обговорити важливу фінансову проблему.

Завідувач відділу хроніки має звичайно власний бюджет, з якого платить репортерам за добрі чи посередні відомості, що їх ті приносять йому, як власники садів приносять свою садовину до крамаря.

Дюруа було визначено для початку тисячу двісті франків на місяць, і він мав намір залишити значну частину цих грошей собі.

На його невідступні вимоги касир дав йому нарешті авансом чотириста франків. У першу мить Дюруа мав твердий намір надіслати пані де Марель ті двісті вісімдесят франків, що був винен; проте він одразу зрозумів, що тоді в нього залишиться тільки сто двадцять франків, яких не вистачить на те, щоб організувати своє нове діло, — і відклав цю справу на дальший час.

Протягом двох днів він влаштовувався на новому місці, діставши в спадщину окремий стіл і картотеку для листування в просторій спільній кімнаті, де містилася вся редакція. Він зайняв один куток цієї кімнати; в другому кутку сидів Буаренар, волосся якого — чорне, незважаючи на вік — завжди звисало над паперами.

Довгий стіл посередині кімнати належав мандрівним співробітникам. Звичайно він правив за лаву, і вони сиділи на ньому, звісивши ноги або схрестивши їх по-турецькому. Набиралось таких газетярів часом п’ятеро чи шестеро, вони сиділи на столі в позі китайських болванчиків і зосереджено грали в більбоке.

Цю розвагу кінець кінцем уподобав і Дюруа, він починав уже вдосконалюватись у ній під керівництвом і завдяки порадам Сен-Потена.

Форестьє, що хворів дедалі частіше, віддав йому своє гарне більбоке з тропічного дерева, те, що купів останнім — воно було трохи важкуватим для нього, — і Дюруа міцною рукою підкидав товсту чорну кулю на кінці мотузка, рахуючи тихенько:

— Один, два, три, чотири, п’ять, шість…

Йому вперше вдалося вибити двадцять очок саме того дня, коли він мав обідати у пані Вальтер. «Гарний день, — подумав він, — мені щастить у всьому,», — бо вправність у більбоке надавала людині своєрідної переваги в редакції «Французького життя».

Дюруа вийшов з редакції рано, щоб мати час одягтись.

Він простував Лондонською вулицею, коли побачив поперед себе невисоку жінку. Фігурою вона нагадувала пані де Марель. Він відчув, як гаряча кров шугнула йому в обличчя і серце закалатало. Він перейшов вулицю, щоб подивитись на жінку збоку. Вона спинилась, щоб теж перейти вулицю. Це була не пані де Марель; він зітхнув з полегкістю.

Він часто питав себе, як йому слід було б поводитись, зустрівши свою коханку. Привітатися чи вдати, що не бачить її?

«Я вдав би, що не помітив її», — подумав Дюруа.

Було холодно, калюжі взялися кригою. Тротуари здавались сухими й сірими під газовим світлом.

Прийшовши додому, Дюруа сказав собі:

«Треба змінити квартиру. Ця мені тепер уже не годиться».

Він почував себе бадьорим і веселим, здатним гасати по дахах, і голосно повторював, походжаючи від ліжка до вікна:

— Що ж, нарешті поталанило? Поталанило! Треба написати батькові.

Він час од часу писав своєму батькові; і його лист завжди приносив щиру радість у маленький нормандський шинок коло шляху на високому горбі над Руаном і просторою долиною Сени.

Він також уряди-годи одержував синього конверта, де адреса була написана великими літерами, непевною, тремтячою рукою, і читав одні й ті самі рядки на початку батьківського листа:

«Мій любий сину, цим сповіщаємо тебе, що в нас, у твоєї матері та в мене, все гаразд. Новин тут небагато. Однак повідомляю тебе…»

І Дюруа зберігав у серці інтерес до сільських подій, до новин у сусідів, до відомостей про посіви та врожаї.

Він повторив, зав’язуючи білу краватку перед маленьким люстерком:

— Треба буде написати батькові завтра ж. Якби він мене побачив сьогодні ввечері в тому домі, куди я йду — остовпів би старий! Слово честі, я зараз пообідаю так, як йому ніколи й не снилося.

І Дюруа згадав чорну кухню за порожнім залом шинку, каструлі, що кидають жовті відблиски на стінки, кота коло печі, мордою до вогню, в позі скорченої химери, дерев’яний стіл, масний від часу і розлитих рідин, миску з супом, що парує посеред столу, запалену свічку між двома тарілками. Він уявив також батька й матір — цих двох селян з неквапливими рухами, уявив, як вони поволі сьорбають суп. Він знав кожну зморшку на їхніх старих обличчях. Знав навіть, про що вони розмовляють, вечеряючи вдвох.

Він знову подумав:

«Треба буде все-таки навідатись до них».

Одягтися й оглянувши себе перед люстерком, Дюруа загасив світло й зійшов униз.

На зовнішньому бульварі його обпали повії. Він відповідав їм, відсмикуючи руку: «Дайте мені спокій!» — так зневажливо й гнівно, немов вони його образили. За кого вони його мають? Шльондри зовсім не знаються на людях. Адже він у чорному фраку, він іде обідати до дуже багатих, дуже відомих, дуже поважних людей, — все це викликало в Дюруа таке почуття, ніби він сам став іншою людиною, світською людиною, справжньою великосвітською людиною.

Він упевнено вступив у освітлений високими бронзовими канделябрами передпокій і невимушеним жестом віддав свою паличку й пальто двом лакеям, що наблизились до нього.

Всі зали були яскраво освітлені. Пані Вальтер сиділа в другій, найбільшій. Вона зустріла його чарівною усмішкою. Він потиснув руку двом чоловікам, що прийшли раніше — панові Фірмену і панові Лароіп-Матьє, депутатам, анонімним редакторам «Французького життя». Пан Ларош-Матьє користувався в газеті особливим авторитетом через свій великий вплив у Палаті депутатів. Ніхто не сумнівався, що він стане колись міністром.

Потім прийшло подружжя Форестьє— пані Форестьє була чарівна в рожевому вбранні. Дюруа був уражений, коли побачив, як близько вона знайома з обома депутатами.

Вона тихенько розмовляла хвилин із п’ять біля каміна з паном Ларош-Матьє. Шарль здавався виснаженим. Він дуже схуд за останній місяць, кашляв безупину і все повторював:

— Доведеться поїхати на південь — пожити там хоч кінець зими.

Норбер де Варен і Жак Ріваль з’явились разом. Потім у глибині зали відчинились двері, і ввійшов пан Вальтер з двома дівчатами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років; одна з них була негарна, а друга — гарненька.

Дюруа вже знав, що патрон — батько родини, проте здивувався. Якщо він коли-небудь і думав про дочок свого директора, то тільки так, як думаєш про далекі краї, яких ніколи не побачиш.

До того ж він уявляв їх собі зовсім маленькими, а побачив перед собою жінок. І він трохи схвилювався від цієї несподіванки.

Коли його відрекомендували Вальтеровим дочкам, вони подали йому по черзі руку, відійшли і сіли коло столика, що, напевне, був призначений саме для них, і почали перебирати шовкові моточки в кошичку.

Чекали ще на когось; усі мовчали; почувалася та своєрідна ніяковість, що виникає перед званим обідом, на який зійшлися різні люди, що цілий день клопоталися своїми справами і не мають між собою нічого спільного.

Дюруа знічев’я підвів очі до стінки, і пан Вальтер спитав його здалеку, з видимим бажанням похвалитися своїм добром:

— Ви дивитесь на мої картини?

Це «мої» прозвучало особливо виразно.

— Я зараз покажу їх вам.

Пан Вальтер взяв лампу, щоб можна було розглянути всі деталі.

— Тут пейзажі,— сказав він.

Посередині стіни висіло велике полотно. Гільме — нормандське узбережжя під грозовим небом. Нижче — ліс, пензля Арпіньї, далі — алжірська рівнина, пензля Гійоме, з верблюдом на обрії, величезним верблюдом на високих ногах, схожих на якийсь химерний монумент.

Пан Вальтер перейшов до іншої стіни і мовив урочисто, ніби церемоніймейстер:

— Високе мистецтво.

Це були чотири картини: «Відвідини госпіталю» Жерве; «Жниця» Бастьєн-Лепажа; «Вдова» Бугро і «Страта» Жан-Поля Лоранса. Остання картина змальовувала, як загін «синіх» розстрілює вандейського священика під церковним муром.

На поважному обличчі патрона промайнула усмішка, коли він показав на дальшу стінку:

— А ось легкий жанр.

Тут насамперед впадало в око невеличке полотно Жана Беро, під назвою «Вгорі й унизу». На ньому гарненька парижанка піднімалася по східцях омнібуса. її голова вже на рівні імперіала, і чоловіки, що сидять на лавах, жадібно і з задоволенням втупили очі в це юне личко, що наближається до них, тим часом як чоловіки, що стоять на нижній площадці, розглядають — одні з виразом прикрості, інші — бажання — ноги молодої жінки.

Пан Вальтер держав лампу якнайвище і повторював, грайливо всміхаючись:

— Що? Хіба ж не втішно? Хіба ж не втішно?

Потім він освітив «Рятування потопаючої» Ламбера.

На столі, прибраному після обіду, сидить котеня і здивовано й занепокоєно розглядає муху, що потопає в склянці води. Воно підняло лапку, готове швидким рухом виловити муху. Проте воно ще не зважилось. Що ж то воно зробить?

Потім патрон показав полотно Детайля «Урок», на якому солдат у казармі навчає пуделя бити в барабан. При цьому він сказав:

— Як це дотепно!

Дюруа сміявся, виявляючи цим сміхом свою похвалу, захоплювався:

— Чудово, просто чудово, чуд…

І враз затнувся, почувши позад себе голос пані де Марель, яка тільки-но ввійшла.

Патрон далі освітлював картини і давав пояснення до них.

Він показував тепер акварель Моріса Лелуара «Перешкода». На ній був намальований портшез, що зупинився, бо посеред вулиці почали бійку два здоровенні хлопці, молодці, що боролись, як геркулеси. У віконце портшеза визирає чарівне жіноче личко, що дивиться… дивитьсд… без нетерплячки, без страху і навіть з повним захопленням на двобій цих звірів.

Пан Вальтер провадив:

— У мене є ще картини в інших кімнатах, але вони належать менш відомим, менш визнаним художникам.

А тут — моя добірна колекція. Я купую картини молодих, зовсім молодих, тримаю їх про запас у внутрішніх кімнатах і чекаю моменту, коли автори уславляться, — І додав зовсім тихо: —Тепер саме час купувати картини. Художники конають з голоду. У них нема ні копійки, ні копійки…

Дюруа вже нічого не бачив і слухав, не розуміючи. Пані де Марель тут, позад нього! Що ж йому робити? Привітати її? А раптом вона одвернеться або скаже йому щось образливе? А коли не підійти до неї, то що подумають інші?

«У всякому разі,— промайнуло у нього в голові,— треба виграти час». Він так хвилювався, що на мить йому схотілося вдати, що ніби він занедужав, і піти геть.

Всі картини було вже оглянуто. Патрон відійшов, щоб поставити лампу на місце й привітати останню гостю; а Дюруа — знову сам — почав розглядати полотна, немов іще не надивився на них.

Голова йому йшла обертом. Він чув голоси, уривки розмов. Пані Форестьє покликала його:

— Послухайте, пане Дюруа!..

Він поспішив до неї. Це вона хотіла рекомендувати йому якусь приятельку, що мала влаштувати в себе свято і бажала, аби про це було надруковано в хроніці «Французького життя».

Дюруа бурмотів:

— Неодмінно, пані, неодмінно…

Пані де Марель була тепер зовсім близько від нього. Він не наважувався обернутись, щоб відійти.

Раптом він подумав, що збожеволів; вона голосно мовила:

— Добрий день, Любий друже! Ви вже не впізнаєте мене?

Дюруа швидко обернувся. Пані де Марель стояла перед ним, усміхаючись, очі її сяяли веселістю й ніжністю. Вона простягла йому руку.

Він узяв її, тремтячи, ще побоюючись яких-небудь хитрощів і підступу. Вона лагідно додала:

— Що з вами сталося? Вас зовсім не видно.

Він відповів, затинаючись, неспроможний опанувати себе:

— Та в мене була сила-силенна роботи, сила-силенна. Пан Вальтер доручив мені нову посаду, яка вимагає від мене дуже багато часу.

Вона відказала, все ще дивлячись йому в вічі, і він не бачив у її погляді нічого, крім прихильності:

— Я знаю. Проте це не причина, щоб забувати друзів.

їх розлучила повна дама, яка щойно ввійшла, — декольтована, з червоними руками, з червоними щоками, претензійно вдягнена й зачесана; вона ступала так, що навіть у ході відчувалося, які важкі й товсті в неї стегна.

Помітивши, що всі ставилися до неї з великою пошаною, Дюруа спитав у пані Форестьє:

— Хто ця особа?

— Віконтеса де Персмюр, та, що підписується «Біла лапка».

Він сторопів і насилу стримав сміх.

— «Біла лапка»! «Біла лапка»! А я гадав, що це молода жінка, така, як ви. Оце «Біла ланка»? Гарна, гарна, ніде правди діти!

Слуга з’явився на дверях і об’явив: «Обід подано, пані».

Обід був банальний і веселий, один із тих обідів, де розмовляють про все і ні про що. Дюруа сидів між старшою дочкою патрона, негарною панною Розою, і пані де Марель. Це сусідство трохи бентежило його, хоч у неї був дуже задоволений вигляд і розмовляла вона із звичайною дотепністю. Спочатку він хвилювався, почував себе ніяково, немов музикант, що збився з тону. Проте незабаром обвикся й посміливішав, і їхні погляди, раз у раз зустрічаючись, розпитували один одного, інтимно, майже чуттєво, зливалися, як колись.

Раптом щось торкнулось його ноги під столом. Він тихо посунув коліно і натрапив на ногу сусідки, що не відсторонилась від цього дотику. В цю мить вони не розмовляли між собою, бо обоє обернулись до своїх сусідів.

Серце в Дюруа завмерло, і він ще трохи присунув своє коліно. Йому відповів легкий потиск. І він зрозумів, що їхнє кохання починається знов.

Що говорили вони після цього? Майже нічого, але їхні губи тремтіли кожного разу, коли зустрічались їхні погляди.

Проте Дюруа, бажаючи бути люб'язним з дочкою патрона, час од часу звертався до неї з якою-небудь фразою. Вона відповідала так само, як і мати — не задумуючись над змістом своїх слів.

По праву руч од пана Вальтера сиділа віконтеса де Персмюр з виглядом принцеси, і Дюруа не міг без усмішки дивитись на неї.

— А чи знаєте ви другу, ту, що підписується «Рожеве доміно»? — тихо спитав він у пані де Марель.

— Баронесу де Лівар? Звичайно, знаю.

— Вона така ж, як ця?

— Ні. Але не менш цікава. Висока, сухорлява, шістдесяти років, з фальшивими кучерями, із штучними зубами, з переконаннями часів реставрації і з туалетами тієї ж самої доби.

— І де тільки вони надибали цих допотопних матрон?

— Уламки знаті завжди в пошані у вискочок з буржуазії.

— І ніякої іншої причини нема?

— Іншої немає.

Далі розпочалась політична дискусія між патроном, двома депутатами, Норбером де Вареном і Жаком Рівалем. Вона тривала аж до десерту.

Коли повернулись у вітальню, Дюруа знов підійшов до пані де Марель і, дивлячись їй у вічі, спитав:

— Ви дозволите мені провести вас додому сьогодні?

— Ні.

— Чому?

— Тому що нан Ларош-Матьє, мій сусід, проводить мене до самих дверей кожного разу, коли я тут обідаю.

— Коли ж я вас побачу?

— Приходьте завтра до мене снідати.

І вони розійшлись, нічого більше не сказавши одне одному.

Дюруа залишився недовго, бо йому стало нудно. На сходах він наздогнав Норбера де Варена, який теж щойно вийшов. Старий поет узяв його під руку. Він уже не боявся його суперництва в газеті, бо вони працювали в різних галузях, і виявляв до свого колеги старечу приязнь.

— Чи не проведете мене трохи? — мовив він.

— Охоче, любий метре, — відповів Дюруа.

І вони поволі рушили по бульвару Мальзерб.

Париж був майже безлюдний у цю холодну ніч; такі ночі здаються просторішими від інших, зорі світять мовби з більшої високості, а повітря приносить у своєму крижаному подиху щось із надзоряної далечини.

Деякий час обидва мовчали. Потім Дюруа мовив знічев'я:

— Цей пан Ларош-Матьє справляє враження дуже розумної й освіченої людини.

Старий поет пробурмотів:

— Ви гадаєте?

Це запитання здивувало Дюруа.

— Авжеж, — невпевнено відповів він, — зрештою, він має репутацію одного з найобдарованіших у Палаті депутатів.

— Можливо. В царстві сліпих і одноокого вважають за короля. Бачите, всі ці люди — обмежені, бо їх розум замкнений між двома стінами — між грішми і політикою. Це невігласи, любий мій; з ними не можна розмовляти ні про що, ні про що з того, що ми любимо. їх розум затягнутий тванню, точніше, вкритий багном, мов Сена в Аньєрі. Важко знайти людину, що мала б розмах у думках, що давала б вам відчуття того безмежного простору, повітрям якого дихають на березі моря. Я знав кілька таких людей, але вони вже померли.

Норбер де Варен говорив ясним, але тихим голосом, що лунко зазвучав би в нічній тиші, якби він дав йому волю. Він здавався дуже схвильованим та сумним — охопленим тим сумом, що спадає часом на душу, — і душа здригається, як здригається земля, скута корою.

Він казав далі:

— Зрештою, це байдуже — трохи більше таланту чи трохи менше — коли всьому є кінець.

І він замовк. Дюруа, що почував себе цього вечора весело, мовив усміхаючись:

— Ви сьогодні не в гуморі, любий метре!

— Я такий завжди, юначе, — відповів старий поет, — і з вами через кілька років буде те саме, що й зі мною. Життя — це гора; доки підіймаєшся, дивишся на вершину і почуваєш себе щасливим; та коли врешті її досягнеш, раптом помічаєш схил і кінець, а це — смерть. Вгору йдеш довго, а вниз сходиш швидко. У ваші літа серце сповнене радості й надій, які, зрештою, ніколи не справджуються. А в моєму віці нічого вже не чекаєш… крім смерті.

Дюруа засміявся:

— Слово честі, від ваших слів у мене мороз пішов поза шкірою.

Норбер де Варен відповів:

— Ні, сьогодні ви мене не зрозумієте, але коли-небудь пригадаєте те, що я вам кажу. Бачите, настає такий день, — а для багатьох він настає рано, — коли годі,вже сміятись, бо поза всім, що бачиш, помічаєш смерть.

О, ви навіть не розумієте цього слова — «смерть»! Для молодих воно нічого не означає. А для старих — воно жахливе.

Так, це починаєш розуміти відразу, невідомо чому, невідомо з якого приводу, і тоді на життя дивишся вже по-іншому. Щодо мене, то вже п’ятнадцять років, як я її відчуваю, вона точить мене всередині, немов якийсь хробак. Вона потроху, з кожним місяцем, з кожною годиною розхитує мене, немов будинок, що має завалитись. Вона спотворює мене так, що я себе не впізнаю. В мені нема більше нічого мого, нічого від мене, того веселого, бадьорого й дужого чоловіка, яким я був у тридцять років. Я бачив, як вона вибілювала моє чорне волосся — з такою досвідченою і жорстокою повільністю! Вона забрала в мене мою пружну шкіру, мої м’язи, зуби, все моє колишнє тіло, і залишила тільки сповнену розпачу душу, та й ту вже скоро забере.

Так, вона знівечила мене, проклята, вона нишком, по-зрадницьки, кожну мить руйнувала мою істоту. І тепер я чую свою смерть в усьому, що роблю. Кожен крок наближає мене до неї, кожен рух, кожен подих прискорює її мерзенну роботу. Дихати, спати, пити, їсти, працювати, мріяти, робити все, що ми робимо, — це вмирати. Та й жити, зрештою — це теж умирати!

О, ви про це дізнаєтесь! Якби ви подумали про це хоч із чверть години, ви зрозуміли б.

Чого ви сподіваєтесь? Кохання? Ще кілька поцілунків — і ви станете безсилим.

А далі що? Гроші? Для чого? Щоб платити жінкам? Ото щастя! Щоб об’їдатися, обрости салом та кричати цілісінькі ночі від подагри?

А ще що? Слава! Навіщо, коли для вас уже не існує кохання?

А далі? Скрізь, кінець-кінцем, смерть.

Я бачу її тепер так близько, що часто мені хочеться простягти руку й відштовхнути її. Вона вкриває землю і витає в просторі. Я знаходжу її скрізь. Комашки, розчавлені на шляху, зів’яле листя, сива волосина в бороді друга, — все це крає мені серце і волає: «Ось вона!»

Вона отруює мені все, що я роблю, все, що я бачу, все, що я їм і п’ю, все, що я люблю: місячне сяйво, схід сонця, морські обшири, повноводні річки, повітря літніх вечорів, яким так приємно дихати.

Норбер де Варен ішов неквапом, трохи засапавшись, і міркував уголос, майже забувши, що його слухають.

Він казав:

— І ніколи жодна істота не повертається, ніколи… Зберігаються форми — статуї, зліпки, що відтворюють схожі предмети; однак моє тіло, моє обличчя, мої думки, мої бажання не з’являться вже ніколи. А тим часом будуть народжуватись мільйони, мільярди істот, що матимуть на кількох квадратних сантиметрах ніс, очі, лоб, щоки і рот, як у мене, та й душі в них будуть такі, як у мене, хоч сам я ніколи не повернусь; ніколи ніщо моє— тільки моє! — не відродиться в цих незліченних і відмінних створіннях — безмежно відмінних, хоч приблизно схожих.

За що ж ухопитись? До кого звернути зойки розпачу? У що можна вірити?

Усі релігії — безглузді з їх дитячою мораллю і з егоїстичними обіцянками; вони напрочуд дурні.

Сама тільки смерть безсумнівна…

Норбер де Варен спинився, взяв Дюруа за вилоги пальта і знов повільно заговорив:

— Думайте про все це, юначе, думайте про це дні, місяці й роки — і ви побачите життя з іншого боку. Спробуйте визволитись від усього, що обплутує вас, зробіть надлюдське зусилля, щоб відступитись за життя від своєї плоті, своїх інтересів, своїх думок і цілої людськості, щоб зазирнути в глибину речей, — і ви збагнете тоді, які нікчемні всі суперечки романтиків і натуралістів та всі дискусії про бюджет.

Він пішов далі швидким' кроком.

— Але ви відчуєте також чорну тугу тих, що зневірились у всьому. Ви безтямно пручатиметесь, охоплені безнадією й сумнівами. Ви кричатимете: «Рятуйте!» —і ніхто не відповість вам. Ви простягатимете руки, ви благатимете допомоги, кохання, розради, порятунку — і ніхто не прийде до вас.

Чому ми так страждаємо? Мабуть, тому, що ми народжуємось більше для матеріального, ніж для духовного життя; але мислення утворило диспропорцію між станом нашого надмірно розвиненого розуму і непорушними умовами нашого існування.

Гляньте на простих обивателів: поки їх не спіткає лихо, вони задоволені своєю долею, бо світова скорбота їм невластива. Тварини теж не відчувають її.

Спинившись, Норбер де Варен замовк на якусь мить, а потім сказав стомлено й покірно:

— Що ж до мене — я пропаща істота. В мене нема ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри, ні дружини, ні дітей, ні Бога.

Він знов помовчав, а тоді додав:

— В мене є тільки рима.

Потім, підвівши голову до неба, де блищав місяць, він продекламував:

І прагну розгадать я зміст життя туманний У небі чорному, де плине місяць тьмяний.

Вони дісталися вже до мосту Згоди, мовчки перейшли його, потім пішли вздовж Бурбонського палацу. Нарешті Норбер де Варен озвався:

— Оженіться, мій друже, ви не уявляєте собі, що значить жити самотнім у мої літа. Самотність сповнює мене нестерпною тугою — самотність у кімнаті, біля каміна, ввечері. Мені тоді здається, що я один-однісінький на землі, жахливо самотній, оточений невідомими небезпеками, незнаними й грізними речами; і стіна, що відмежовує мене від мого сусіда, віддаляє мене від нього так, як від зір, що їх я бачу у вікно. Якась гарячка охоплює мене, гарячка страждання і страху, а мовчання стін жахає. Воно таке глибоке й сумне, це мовчання кімнати, де живеш сам-один. Це мовчання гнітить не тільки тіло, але й душу; і коли рипнуть меблі, то весь здригаєшся, бо кожен звук у цьому похмурому житті здається несподіваним.

Він замовк, а за хвильку докинув:

— Добре все-таки на старість мати дітей!

Вони дійшли до середини Бургундської вулиці. Норбер де Варен спинився перед високим будинком, подзвонив, потиснув руку Дюруа і сказав:

— Забудьте все це старече базікання, юначе, і живіть відповідно до вашого віку; прощавайте!

І він зник у чорному під’їзді.

На Дюруа наліг сум. Йому здавалось, ніби йому щойно показали якусь яму, повну кісток, — яму, куди він неминуче має колись упасти. Він прошепотів:

— Йому, далебі, невесело живеться. Не хотів би я сидіти в першому ряду й дивитися на плин його думок, хай йому всячина!

Проте, спинившись, аби дати пройти напахченій дамі, що вийшла з коляски, він жадібно вдихнув аромат вербени та ірису, яким повіяло в повітрі. Його серце враз сповнилось надією й радістю, і спогад про пані де Марель, яку він побачить наступного дня, пройняв його всього.

Все йому усміхалось, життя ніжно вітало його. Гарна це річ — здійснення надій!

Він заснув, наче в якомусь сп’янінні, і встав рано, щоб прогулятись пішки до авеню Булонського Лісу, перш ніж піти на побачення.

Вітер змінився, за ніч розпогодилось; було тепло, і сонце гріло, як у квітні. Всі постійні відвідувачі Булонського Лісу вийшли цього ранку на заклик ясного й тихого неба.

Дюруа ступав поволі, п’ючи легке, солодке, немов весняні ласощі, повітря.

Він пройшов Тріумфальну арку і пішов по великій алеї назустріч вершникам. Він дивився, як їхали риссю або мчали чвалом чоловіки й жінки, світські багатії; але тепер він мало заздрив їм. Він знав їх майже всіх на ім’я, знав суму їхніх прибутків і закулісну сторону їхнього життя, бо його службові обов’язки зробили з нього щось подібне до довідника паризьких знаменитостей та скандалів.

Проїжджали амазонки, стрункі, затягнуті в темні вбрання, з гордовитим і неприємним виглядом, що властивий багатьом жінкам, коли вони сидять верхи на коні; і Дюруа розважався тим, що промовляв півголосно, як промовляють молитву в церкві, імена, титули та звання їхніх справжніх або гаданих коханців; часом навіть, замість сказати; «Барон де Танкеле», «Князь де ля Тур-Ангеран», — він шепотів: «Лесбос: Луїза Мішо з «Водевіля», Роза Маркетен із Опери».

Ця гра дуже тішила його, неначе він викривав під суворою зовнішністю довічне й глибоке безчестя людське, а це звеселяло його, збуджувало і втішало.

Потім він промовив уголос: «Зграя лицемірів!» —і почав шукати очима тих вершників, про яких розповідали найбрудніші історії.

Він побачив чимало таких, яких підозрівали в шулерстві, в усякому разі, картярні були для них головним джерелом існування — єдиним джерелом і, безумовно, непевним.

Інші, особи дуже відомі, жили виключно на ренту своїх дружин — це всі знали точно; ще інші — на ренту своїх коханок, — так запевняли люди поінформовані. Багато хто з них платив свої борги (благородний вчинок), причому аж ніяк не можна було догадатись, звідки вони діставали потрібні гроші (дуже підозріла таємниця). Він бачив фінансистів, чиє багатство почалося з крадіжки — їх приймали всюди, в найблагородніших домах; бачив людей, таких шанованих, що дрібні буржуа знімали капелюхи перед ними, хоч їхні нахабні спекуляції у великих державних підприємствах не становили таємниці для того, хто знав зворотну сторону життя.

У всіх них були чванливі постаті, гордовиті посмішки, зухвалі погляди — і в тих, що з бакенбардами, і в тих, що з вусами.

Дюруа сміявся, повторюючи:

— Оце справді зграя пройдисвітів, зграя шахраїв!

Та ось промчала риссю чудова низька-відкрита коляска, запряжена двома стрункими білими кіньми, гриви та хвости яких маяли на вітрі; ними правувала невеличка молода блондинка — відома куртизанка; два груми сиділи позад неї.

Дюруа спинився — йому хотілось уклонитися їй, привітати оплесками цю жінку, що зробила собі кар’єру коханням і зухвало пишалась тут, у годину гуляння лицемірних аристократів, своєю безсоромною розкішшю, заробленою в ліжку. Він, мабуть, невиразно відчував, що між нею і ним є щось спільне, є якийсь природний зв’язок, що вони — люди однієї породи, з однаковою душею, і що він досягне успіху завдяки зухвалим діям такого ж самого сорту.

Назад він ішов тихше, з глибоким задоволенням у серці, і досяг дверей дому своєї колишньої коханки трохи раніше призначеного часу.

Вона зустріла його поцілунком, немов не було між ними ніякого розриву; вона-навіть забула на кілька хвилин ту розважливу обережність, завдяки якій не дозволяла пестощів у себе вдома.

Потім вона сказала йому, цілуючи закручені кінчики його вусів:

— Ти не знаєш, яке лихо спіткало мене, любий? Я сподівалась провести з тобою гарний медовий місяць, але чоловік приїздить на мою голову, аж на півтора місяці: він узяв відпустку. Та я не хочу лишатись аж півтора місяці без тебе, особливо після нашої сварки; і ось як я влаштувала справу: ти прийдеш до нас обідати в понеділок, я вже казала йому про тебе. Я познайомлю тебе з ним.

Дюруа вагався, трохи збентежений, бо він ніколи ще не опинявся віч-на-віч з чоловіком, жінкою якого володів. Він побоювався, що його зрадить що-небудь — ніяковість, погляд абощо. Він пробурмотів:

— Ні, краще вже я не буду знайомитися з твоїм чоловіком.

Клотільда наполягала, стоячи перед ним, дуже здивована, з наївно розплющеними очима.

— Та чому ж? Це ж смішно! Адже таке трапляється щодня. Я гадала, ти розумніший.

Дюруа образився:

— Ну, гаразд, я прийду обідати в понеділок.

Вона додала:

— Щоб це здавалося зовсім природним, я покличу й подружжя Форестьє, хоч це мене, зрештою, не дуже радує — приймати в себе дома.

До понеділка Дюруа не думав більше про це побачення; та, вже піднімаючись сходами до пані де Марель, він відчув себе дивно збентеженим — не тому, що йому було гидко потиснути руку цьому чоловікові, пити його вино та їсти його хліб, — ні, він просто чогось боявся, сам не знаючи чого.

Його провели до вітальні, де йому довелося чекати, як завжди. Потім двері відчинились, і він побачив високого сивобородого чоловіка, з орденом у петлиці, поважного й коректного. Чоловік наблизився до нього і мовив дуже гречно:

— Моя дружина часто говорила про вас, пане, і мені дуже приємно познайомитися з вами.

Дюруа ступив до нього, намагаючись надати своєму обличчю виразу глибокої щирості, і з перебільшеною енергією потиснув простягнену руку господаря. Коли вони посідали, він не знав, що йому сказати.

Пан де Марель підкинув поліно в камін і спитав:

— Ви вже давно займаєтесь журналістикою?

Дюруа відповів:

— Всього кілька місяців.

— А, то ви швидко зробили кар’єру!

— Так, досить швидко. — І він почав говорити про те про се, не дуже думаючи про свої слова, повторюючи всі загальники, що вживаються між малознайомими людьми. Він заспокоївся і ситуація вже здавалась йому дуже кумедною. Він дивився на старече й поважне обличчя пана де Марель, і йому кортіло засміятись. «Я наставив тобі роги, старий, — думав він, — я наставив тобі роги». І його проймало якесь таємне, порочне задоволення, радість злодія, що спритно вкрав, уникнувши підозри, підступна захоплююча радість. Йому захотілося раптом заприятелювати з цим чоловіком, здобути його довіру, примусити його розповісти всі свої таємниці.

Аж тут до вітальні увійшла пані де Марель і, окинувши їх лукавим і непроникним поглядом, підійшла до Дюруа, що не наважився при чоловікові поцілувати їй руку, як він це завжди робив.

Вона була спокійна й весела, як людина, що бувала в бувальцях і через своє природжене й одверте лукавство вважає цю зустріч природною і простою. З’явилась і Лоріна й стриманіше, ніж звичайно, підставила лобика Жоржеві, бо в присутності батька вона ніяковіла. Мати мовила до неї.

— Чого ж ти сьогодні не назвала його Любим другом?

Дівчинка зашарілася — так ніби їй сказали якусь велику безтактність, висловили те, про що слід було мовчати, викрили інтимну і трохи грішну таємницю її серця.

Коли прийшли Форестьє, всі жахнулись від вигляду Шарля. Він страшенно змарнів і зблід за останній тиждень, безперестанку кашляв. Він сказав, що вони виїжджають до Кану в наступний четвер на наполегливу вимогу лікаря.

Вони пішли додому рано, і Дюруа сказав, хитаючи головою:

— По-моєму, йому вже небагато лишилось. Він недовго протягне.

Пані де Марель байдуже відгукнулась:

— О, він уже на шляху до смерті. Ось кому пощастило знайти собі хорошу жінку.

— Вона багато допомагає йому? — спитав Дюруа.

— Та вона робить за нього все. Вона в курсі всіх справ. Вона знає всіх, хоч здається, ніби вона ні з ким не бачиться; дістає все, що хоче, як хоче і коли хоче. О, таких тонких, спритних інтриганок, як вона, пошукати треба. Це справжній скарб для чоловіка, який хоче домогтися успіху.

Дюруа питав далі:

— Вона й одружиться вдруге скоро, мабуть?

— Так, — відповіла пані де Марель. — Я навіть не здивувалася б, якби вона вже мала когось на прикметі… Якого-небудь депутата… якщо тільки… якщо тільки він не відмовиться… бо… бо… виявилися б, мабуть, серйозні перешкоди… моральні… А втім, годі! Я нічого не знаю.

Пан де Марель пробурмотів повільно й невдоволено:

— Ти завжди занадто підозрюєш інших, а я цього не люблю. Не втручайся ніколи в чужі справи. Нехай кожен чинить так, як йому підказує його власне сумління. Це мало б бути правилом для всіх.

Дюруа пішов додому схвильований; в голові його снувалися невиразні плани.

Другого дня він відвідав подружжя Форестьє й побачив, що вони вже майже зібралися в дорогу. Шарль, простягтись на дивані, дихав перебільшено важко і повторював:

— Я повинен був виїхати іще місяць тому.

Потім він дав Дюруа цілу низку розпоряджень по газеті, хоч усе було вже погоджено й умовлено з паном Вальтером.

Прощаючись, Дюруа енергійно потиснув руку своєму товаришеві:

— Ну, друже, до скорого побачення.

Проте коли пані Форестьє провела його до дверей, він промовив:

— Ви не забули нашої угоди? Ми друзі й спільники, чи не так? Отже, якщо я буду вам потрібний у будь-якій справі, не вагайтесь. Телеграма чи лист — і я до раших послуг.

Вона прошепотіла:

— Дякую, я не забуду.

І її очі теж сказали: «Дякую», але ще глибше й ніжніше.

Сходячи вниз, Дюруа зустрів пана де Водрека, якого він одного разу вже бачив у неї і який ішов тепер нагору повільним кроком. Граф здавався сумним — можливо, через цей від’їзд?

Дюруа, бажаючи показати себе світською людиною, шанобливо вклонився йому.

Той відповів чемно, але трохи згорда.

Подружжя Форестьє виїхало в четвер увечері.

VII

Відсутність Шарля надала Дюруа більшої ваги в редакції «Французького життя». Він умістив кілька передових за своїм підписом, підписував так само і хроніку, бо патрон вимагав, аби кожен відповідав за те, що пише. Кілька разів він вступав у полеміку, з якої виходив переможцем, а його постійні зносини з державними діячами поступово готували з нього спритного й завбачливого редактора політичного відділу.

Одну тільки чорну хмарку бачив він на своєму обрії. Невеличка конкуруюча газета постійно нападала на нього, або, точніше, нападала в його особі на завідувача відділу хроніки «Французького життя», на завідувача «відділу сенсаційної хроніки пана Вальтера», як писав анонімний співробітник цієї газетки, що звалася «Перо». Дюруа щодня знаходив у ній уїдливі замітки і всякі інсинуації.

Жак Ріваль сказав Дюруа:

— А ви однак терплячий.

Той пробурмотів:

— Що ж ви хочете, тут нема прямого нападу.

І от якось після полудня, коли Дюруа увійшов до редакційного приміщення, Буаренар подав йому черговий номер «Пера».

— Гляньте, тут іще одна неприємна для вас замітка.

— А-а! І з якого приводу?

— З приводу дурниці — арешту якоїсь громадянки Обер поліцейський агентом добропристойності.

Жорж узяв подану йому газету і прочитав під заголовком «Дюруа бавиться» таке:

«Славетний репортер «Французького життя» повідомляє нас сьогодні, що пані Обер, про арешт якої агентом поліцейської бригади добропристойності ми писали, існує тільки в нашій уяві. Проте згадана особа проживає на Монмартрі, вулиця де л’Екюрей, 18. Зрештою, нам цілком зрозуміло, який інтерес або які «інтереси» можуть мати агенти вальтерівського банку в тому, щоб підтримувати агентів префекта поліції, який терпить їхню комерцію. Що ж до згаданого вище репортера, то хай він краще подав би нам щось із тих прекрасних сенсаційних новин, які становлять його секрет: повідомлення про смерті, спростовувані наступного дня, про бої, яких не було, про важливі висловлювання коронованих осіб, що нічого не казали, — взагалі всю інформацію, що складає «Вальтерівські прибутки», або нескромні подробиці про вечори у жінок сумнівної слави, чи про добротність деяких продуктів, що становить багатюще джерело для декого з наших колег».

Дюруа скорше розгубився, ніж розсердився; він зрозумів, що тут є щось дуже неприємне для нього.

Буаренар спитав:

— Хто дав вам таку інформацію?

Дюруа силкувався пригадати, але не міг. Потім раптом йому сяйнуло:

— Таж це Сен-Потен!

Він іще раз перечитав замітку в «Пері» і раптом почервонів, обурений обвинуваченням у продажності.

— Як, вони підозрюють, що мені платять за…

Буаренар урвав його:

— Авжеж. Це буде для вас дуже прикро. Патрон суворо стежить за такими речами. Це ж може часто траплятись у хроніці…

В цю мить увійшов Сен-Потен. Дюруа підбіг до нього:

— Ви бачили замітку в «Пері»?

— Так, і я зараз саме від громадянки Обер. Вона справді існує, але не була заарештована. Це зовсім безпідставна чутка.

Тоді Дюруа кинувся до патрона; той прийняв його холодно й недовірливо. Вислухавши його пояснення, пан Вальтер сказав:

— Підіть самі до цієї дами й подайте таке спростування, щоб про вас не писали більше нічого подібного. Я маю на увазі те, чим закінчується замітка. Це дуже прикро для газети, для мене й для вас. Журналіст — так само, як дружина Цезаря, — повинен бути поза всякою підозрою.

Дюруа сів у фіакр, взявши Сен-Потена за провідника, і гукнув візникові:

— Монмартр, вулиця л’Екюрей, 18!

Це був величезний будинок, і їм довелося піднятися аж на шостий поверх. Двері відчинила стара жінка у вовняній кофті.

— Чого вам іще треба від мене? — сказала вона, побачивши Сен-Потена.

— Я привіз до вас цього пана — інспектора поліції, що хотів би довідатись про вашу справу, — відповів той.

Тоді жінка впустила їх.

— Тут після вас іще двоє приходили з газети, не знаю, з якої саме, — додала вона.

Потім спитала в Дюруа:

— То ви, пане, хочете довідатись, як було діло?

— Атож. Чи були ви арештовані поліцейським агентом добропристойності?

Жінка аж руками сплеснула.

— Та ніколи в світі, паночку мій, ніколи в світі! Ось як було діло. М’ясник, у якого я завжди купую, постачає гарне м’ясо, однак він обважує. Я часто помічала це, проте мовчала. Та ось недавно прошу я в нього два фунти на котлети, бо чекала дочку й зятя обідати, і бачу, що він відважує мені кістки з обрізками, щоправда, кістки з м’яса для котлет, але не з того, яке мені треба. Я щоправда, могла б зробити із нього рагу, але коли я прошу на котлети, то навіщо ж мені чужі обрізки? Отож я відмовляюсь. Тоді він мені каже: «Стара відьма», — а я йому: «Старий шахрай». Слово по слову — і ми так полаялись, що люду зібралось перед крамницею більше сотні, і всі регочуть та й регочуть. Нарешті прийшов поліцейський і повів нас до комісара. Побули ми там, та й випустили нас. Відтоді я купую м’ясо в іншому місці й навіть не проходжу повз його двері, щоб уникнути сварки.

Жінка замовкла. Спитав Дюруа:

— І це все?

— Отак усе й було, любий пане.

І, запропонувавши йому скляночку наливки, від якої Дюруа відмовився, стара попросила, аби в рапорті було сказано, що м’ясник обважує людей.

Повернувшись до редакції, Дюруа написав відповідь:

«Якийсь анонімний писака з «Пера», висмикнувши в себе з хвоста власне перо, чіпляється до мене з приводу старої, яку нібито арештував агент добропристойності. Я заперечую це. Я сам бачив громадянку Обер, якій щонайменше шістдесят років, і вона якнайдокладніше розповіла мені про свою сварку з м’ясником за недоважене м’ясо на котлети, що й спричинилося до пояснень у поліцейського комісара.

Ото і вся справа.

Що ж до решти інсинуацій з боку редактора «Пера», то я їх нехтую. До того ж на такі речі не відповідають, коли автор ховається під машкарою.

Жорж Дюруа».

Пан Вальтер і Жак Ріваль, який щойно прийшов, визнали цю відповідь достатньою, і було вирішено негайно пустити її в кінці хроніки.

Дюруа повернувся додому рано, трохи схвильований і стривожений. Що відповість той? Хто він? Чому так гостро на нього нападає? Завдяки різкій вдачі журналістів ця дурниця може зайти далеко, дуже далеко.

Спав він погано.

Коли він перечитав другого дня свою замітку в газеті, вона здалась йому ще гострішою, ніж у рукопису. «Можна було пом’якшити деякі вислови», — подумав він. Він хвилювався цілий день, а вночі знову погано спав. Встав удосвіта, щоб піти по черговий номер «Пера», де мала бути відповідь на його спростування.

Надворі знову похолодало, був добрячий мороз. Струмки тяглися вздовж тротуарів, як крижані стрічки.

Газет іще не продавали, і Дюруа згадав той день, коли з’явився його перший нарис — «Спогади африканського стрільця». Руки й ноги в нього мерзли, щеміли, особливо кінці пальців, і, щоб зігрітися, він почав бігати навколо заскленого кіоска, де продавщиця сиділа коло жаровні; крізь віконечко було видно тільки її ніс та червоні щоки під вовняним каптуром.

Нарешті рознощик газет передав очікуваний пакунок у віконечко, і жінка простягла Дюруа «ІІеро» вже розгорнутим.

Він пошукав очима своє ім’я і спочатку нічого не побачив. Зітхнув з полегкістю, та раптом помітив відповідь, виділену двома рисками:

«Громадянин Дюруа з «Французького життя» друкує спростування, але, спростовуючи, знову бреше. Проте він визнає, що пані Обер існує і що агент водив її до поліції. Отже, залишається тільки додати слово «добропристойності» після слова «агент», і цим усе буде сказано.

Однак совість деяких журналістів на рівні їхнього таланту.

І я підписуюсь:

Луї Лангремон».

Серце в Дюруа закалатало, і він подавсь додому, не дуже добре розуміючи, що робить. Отже, його образили і образили так, що вагатись далі не можна. За віщо? За дурницю. За якусь стару бабу, яка посварилася з м'ясником.

Він швидко одягся і пішов до пана Вальтера, хоч, мабуть, не було ще й восьмої години ранку.

Пан Вальтер уже встав і читав «Перо».

— Що ж, — сказав він з поважним виразом обличчя, побачивши Дюруа, — вам уже не можна ніяк відступати.

Дюруа нічого не відповів.

Видавець повів далі:

— Зараз же йдіть і розшукайте Ріваля, і він подбає про ваші інтереси.

Дюруа пробурмотів кілька невиразних слів і побрався до фейлетоніста, який іще спав. На дзвінок він схопився із ліжка і, прочитавши замітку, мовив:

— Хай йому чорт, треба піти туди. Кого ви намічаєте другим свідком?

— Я не знаю.

— Хіба Буаренара? Як на вашу думку?

— Про мене — хай буде Буаренар.

— Ви добре фехтуєте?

— Зовсім не вмію.

— Огуди к лихій годині! А як із пістолетом?

— Трохи стріляю.

— Добре. Ви повправляйтесь, поки я клопотатимусь про справу. Почекайте мене хвилинку.

Ріваль вийшов до туалетної і незабаром повернувся — вмитий, поголений, коректний.

— Ходімо зі мною, — сказав він.

Ріваль жив на першому поверсі невеличкого будинку і тепер повів Дюруа в підвал — величезний підвал, перетворений на фехтувальний зал і тир; всі отвори на вулицю були забиті.

Він засвітив газові ріжки, що вели в глибину другого невеличкого підвалу, де стояв залізний манекен, розмальований червоним та синім, поклав на стіл дві пари пістолетів нової системи, що набиваються з затвора, і почав віддавати уривчасті команди, немов це було вже на місці дуелі:

— Готово! Плі! Раз, два, три!

Спантеличений Дюруа слухався, підносив руку, націлявся, стріляв; а що він раз у раз влучав манекенові просто в живіт, бо замолоду часто користувався старим кавалерійським пістолетом батька і перебив чимало птиці у дворі, то Жак Ріваль задоволено приказував:

— Добре, дуже добре, саме так, саме так!

Потім він його залишив, мовивши:

— Стріляйте отак до півдня. Ось вам патрони, не шкодуйте їх. Я вернусь, заберу вас із собою снідати і розкажу новини.

Дюруа вистрілив іще кілька разів, потім сів і замислився.

«Яке ж це безглуздя — такі-от справи! Що це має довести? Хіба шахрай стане меншим шахраєм після дуелі? Яка користь для ображеної порядної людини важити життям, підставляючи груди під кулю негідника?»

І чорний сум наліг на нього; він пригадав усе те, що казав Норбер де Варен про убозтво людського розуму, про нікчемність ідей і прагнень, про безглуздя моралі.

І він голосно мовив:

— Це, далебі, правда, хай йому всячина!

Дюруа захотілося пити і, почувши позад себе дзюрчання води, він побачив прилад для душу й налився з-під крана. Потім він знову замислився. Сумно було в цьому льоху, сумно, немов у домовині. Глухий стукіт екіпажів на вулиці здавався далеким гуркотом громовиці. Котра вже година? Час, напевно, тягнеться тут, як у в’язниці, де ніщо і ніхто його не відзначає, за винятком тюремника, що приносить їжу.

Дюруа чекав довго-довго. Потім він почув кроки, голоси, і з’явився Жак Ріваль разом із Буаренаром. Ріваль вигукнув:

— Усе гаразд!

Дюруа подумав, що справа скінчилась яким-небудь вибачним листом, серце його закалатало, і він пробурмотів:

— А!.. Дякую.

— Цей Лангремон — не з полохливих, — вів далі фейлетоніст. — Він погодився на всі наші умови. Двадцять п’ять кроків, стріляти один раз, після команди, піднімаючи пістолета. Так рука куди певніша, ніж при наводці зверху вниз. Дивіться, Буаренаре, я вам зараз покажу.

І, взявши пістолета, Ріваль почав стріляти, аби довести, що цілитися значно краще, коли підносиш руку.

Потім він сказав:

— Тепер ходімо снідати, уже за дванадцяту.

Вони подалися до сусіднього ресторану. Дюруа за весь час не мовив ані слова; він їв, щоб не подумали, ніби йому страшно; потім він пішов з Буаренаром до редакції і неуважно, машинально взявся до своєї роботи. Всі вирішили, що він молодчага.

Жак Ріваль попрощався з ним надвечір; умовились, що секунданти приїдуть екіпажем завтра вранці, о сьомій годині, а потім всі разом вирушать у ліс Везіне, де й відбудеться зустріч.

Все це сталося несподівано, всупереч волі Дюруа, без жодного його слова згоди чи відмови, і так швидко, що він був приголомшений, наляканий і не дуже добре розумів, що саме діється.

Він повернувся додому о дев’ятій, пообідавши з Буаренаром, який з приязні не покидав його цілий день.

Лишившись на самоті, Дюруа кілька хвилин міряв кімнату сягнистим кроком. Він був надто схвильований, аби про щось міркувати. Єдина думка володіла його розумом: «Завтра дуель», — але вона не збуджувала нічого, крім невиразного й непереможного хвилювання. Колись він був солдатом, стріляв в арабів, але майже без небезпеки для себе, немов у вепрів на полюванні.

Зрештою, він зробив те, що мусив зробити. Він показав себе таким, яким і треба було показати. Про це будуть говорити, його хвалитимуть, вітатимуть.

Він сказав уголос, як це буває під час великого напруження думки:

— Яка ж він усе ж таки тварюка — той Лангремон!

Потім сів і замислився. Кинув на стіл картку свого супротивника, яку Жак Ріваль дав йому, щоб він знав адресу.

Дюруа знову перечитав картку, як перечитував сьогодні уже разів із двадцять: «Луї Лангремон, вулиця Монмартр, 176». От і все.

Він дивився на ці рядки літер, що здавалися таємничими, сповненими якогось тривожного змісту. «Луї Лангремон»… — Що це за суб’єкт? Якого віку? Який він на зріст? Яке в нього обличчя? Хіба ж не обурливо, що хтось чужий, незнайомий знанацька вдирається у ваше життя — без причини, задля примхи, через стару бабу, що погиркалася з м’ясником.

Дюруа ще раз голосно мовив:

— Яка тварюка!

І застиг, замислившись, втупивши очі в картку. У ньому прокидався гнів на цей папірець, лютий гнів разом із чудним почуттям непевності. Яка ж це безглузда історія! Він узяв маленькі ножиці для нігтів, що лежали на столі, і проштрикнув надруковане ім’я посередині — наче вгородив кинджал у серце супротивника.

Отже, він буде битись, битись на пістолетах! Чому ж він не вибрав шпаги? Тоді б відбувся подряпиною на руці або на плечі, а з пістолетами ніколи не знаєш, чим закінчиться.

Він сказав:

— Ну, годі, треба бути сміливішим!

Від звуку власного голосу Дюруа затремтів і озирнувся навколо. Він починав занадто нервуватись. Випивши склянку води, він ліг, одразу ж погасив світло й заплющив очі.

Йому було жарко під ковдрою, хоч у кімнаті було досить холодно; заснути не вдавалось. Він раз у раз перевертався: п’ять хвилин лежав горічерева, потім лягав на лівий бік, тоді на правий.

Йому все ще хотілося пити. Підвівся, щоб напитись, і його пойнята тривога: «Невже я боюсь?»

Чому його серце калатає від кожного звичного звуку в кімнаті? Коли настінний годинник мав продзвонити, він підскакував від тихенького шарудіння пружини, йому перехоплювало подих, і він мусив розкривати рота, щоб дихати — такий був пригнічений.

Він почав по-філософському обмірковувати, страшно йому чи ні?

Безперечно, йому аж ніяк не може бути страшно — адже він вирішив іти до кінця, твердо вирішив битись і не тремтіти. Однак він почував таке глибоке хвилювання, що спитав себе: «А чи буває страх мимоволі?» І його охопили сумніви, тривога, жах. Коли якась сила, могутніша за його волю, вища, непереможна, опанує його, що ж може тоді трапитись? Що може трапитись?

Певна річ, він стане до бар'єра, бо вирішив стати. А якщо він затремтить? Якщо знепритомніє? Він подумав про своє становище, про репутацію, про майбутнє.

І раптом Дюруа відчув непереборне бажання — подивитись на себе в люстерко. Він знову засвітив свічку. Побачивши своє обличчя в полірованому склі, ледве впізнав себе — так, ніби побачив уперше. Очі здавались величезними, обличчя — бліде як крейда.

Раптом його мозок, мов куля, пронизала думка: «Можливо, завтра о цій годині я буду вже мертвий». І серце його знову шалено калатало.

Він обернувся до ліжка й виразно побачив, як лежить горілиць на тих самих простирадлах, що з них недавно встав; обличчя по-мертвечому спалося, а навік закам’янілі руки вкриті смертельною блідістю.

Ліжко здалося Дюруа страшним; щоб не бачити його, він розчинив вікно і виглянув надвір.

Крижаний холод пройняв його з голови до ніг, і він відсахнувся, задихаючись.

Йому спало на думку розпалити камін. Він поволі роздмухав вогонь, не обертаючись назад. Руки трохи тремтіли, коли він брав що-небудь. У голові паморочилось; думки роїлися роєм, уривчасті образи ставали невловимими, болісними; він перебував у стані якогось химерного сп’яніння.

Раз у раз він питав себе: «Що мені робити? Що зі мною буде?»

Він знову почав ходити, машинально повторюючи:

— Треба бути енергійним, дуже енергійним.

Потім подумав: «Треба написати батькам, про всяк випадок».

Сів, узяв аркуш паперу і вивів: «Любий тату, люба матінко…»

Але ці слова здались йому не досить урочистими для таких трагічних обставин. Він порвав аркуш і написав: «Любі батьки, завтра вдосвіта я битимусь на дуелі, і може статися, що…»

Дюруа не наважився докінчити листа і рвучко схопився з місця.

Думка про дуель гнітила його. Він має битись на дуелі! Уникнути цього вже не можна. Що ж діється в ньому? Адже він хотів битись; цей намір, це рішення були непохитні — а йому здається, що, всупереч усім зусиллям волі, в нього не стане сили навіть доїхати до місця дуелі.

Час од часу його зуби тихенько і якось сухо цокотіли, і він питав себе: «Чи мій супротивник уже бився коли-небудь на дуелі? Чи часто він стріляє по тирах? Чи він відомий стрілець? Чи вправний?» Він ніколи не чув його імені. А проте, коли б цей чоловік не був визначним стрільцем з пістолетів, то він не згодився б отак — без вагання, без суперечки — на цей небезпечний двобій.

Перед очима Дюруа постала сцена дуелі, власна постать і манера супротивника. Він сушив собі голову, намагаючись уявити подробиці бою; і раптом побачив проти себе маленьку, чорну й глибоку дірку дула, звідки має вилетіти куля.

Невимовний розпач нараз охопив його. Все тіло затремтіло, судомно здригаючись. Він стискував зуби, щоб не крикнути, відчуваючи шалене бажання качатися по землі, рвати й кусати все, що трапить під руку. Побачивши склянку на каміні, він згадав, що в шафі у нього стоїть майже літр горілки, бо він зберіг свою військову звичку «морити черв’ячка» щоранку.

Він схопив пляшку й почав жадібно пити просто з шийки довгими ковтками; поставив пляшку тільки тоді, коли йому забило дух. Вона спороишіла на третину.

Щось гаряче, як полум’я, обпекло йому шлунок, розлилось по жилах, заспокоїло нерви, одурманило мозок.

Він сказав собі: «Я знайшов спосіб».

Тіло його тепер палало, і він знову розчинив вікно.

Був тихий морозний світанок. Угорі зорі немов умирали в глибині посвітлілого неба, а вздовж залізничної колії блякли зелені, червоні й білі сигнальні вогні.

Перші паровози викочувалися з депо і, пахкаючи, під’їздили до перших поїздів. Інші кликали здалеку — гостро й пронизливо, немов півні на селі.

«Може, я всього цього вже не побачу більше», — промайнуло у Дюруа в голові. Та почуваючи, що знову розчулиться, він наказав собі: «Годі, не треба думати ні про що аж до самісінької дуелі; це єдиний спосіб бути відважним».

І він узявся до свого туалету. Коли голився, то знов на мить похолов: а що, як він оце востаннє бачить своє обличчя?..

Він іще раз ковтнув горілки і кінчив одягатись.

Останню годину йому було особливо важко перебути. Він ходив туди й сюди по кімнаті, силкуючись повернути собі душевну рівновагу. Почувши стукіт у двері, мало не впав від хвилювання. Його секунданти! Вже!

Вони були в шубах. Ріваль сказав, потиснувши Дюруа руку:

— Мороз сьогодні просто сибірський.

Тоді спитав:

— Усе гаразд?

— Так, усе в порядку.

— Ви спокійні?

— Цілком спокійний.

— Дуже добре. Ви вже поснідали?

— Так, я готовий.

Буаренар задля такої нагоди начепив жовто-зелену стрічку якогось іноземного ордена. Дюруа ніколи цього ордена в нього не бачив.

Вони вийшли. У ландо їх чекав незнайомий чоловік. Ріваль відрекомендував його:

— Ле Брюман, лікар.

Дюруа потиснув йому руку й пробурмотів:

— Дякую.

Він хотів примоститись на передньому сидінні, але сів на щось тверде й підскочив, як на пружині. То була скринька з пістолетами.

Ріваль мовив:

— Ні! Пересядьте — дуелянт і лікар повинні сидіти позаду.

Дюруа зрозумів нарешті й важко сів поруч із лікарем. Обидва секунданти теж посідали, і коні рушили. Візник уже знав, куди їхати.

Розмова точилася мляво, хоч лікар і розповідав анекдоти. Та сміявся з них один лише Ріваль. Дюруа хотілось показати, як добре володіє він собою, але думки розбігали ся, і він боявся виявити своє душевне сум’яття; його мучив страх, що він ось-ось затремтить.

«Коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку, коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку, коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку».

Він заучував це, як діти заучують урок, бурмочучи слова, щоб втовкмачити їх собі в голову: «Коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку».

Ландо в’їхало в ліс, звернуло праворуч, потім іще раз праворуч.

Ріваль раптом відчинив дверцята й гукнув візникові:

— Туди, оцією доріжкою!

І ландо покотилося вибоїстим шляхом по просіці, між двома рядами дерев, на яких тремтіло мертве листя з крижаними окрайками.

Дюруа все ще шепотів: «Коли скомандують: «Плі!», — Я піднесу руку». І подумав, що яке-небудь нещастя з екіпажем могло б усе владнати. О, коли б ландо перекинулось, яке було б це щастя! Коли б він сам зламав ногу…

Та ось він побачив край галявини ще одне ландо, а біля нього чотирьох чоловіків, які тупцяли на місці, щоб зігріти ноги, — і мусив розкрити рота — так важко стало йому дихати.

Спочатку злізли секунданти, потім лікар і дуелянт. Ріваль узяв скриньку з пістолетами й пішов з Буаренаром до двох незнайомих, що рушили їм назустріч. Дюруа побачив, як вони церемонно привітались, а потім попрямували разом уздовж узлісся, поглядаючи то на землю, то на дерева, — немов шукали чогось такого, що могло впасти або полетіти. Потім вони відміряли кроки і через силу встромили дві палички в замерзлий грунт. Далі знову зійшлися докупи й почали робити такі рухи, як діти, що грають у чіт чи лишку.

Ле Брюман спитав Дюруа:

— Ви добре почуваєтесь? Вам нічого не треба?

— Ні, нічого, дякую.

Дюруа здавалося, що він з’їхав з глузду, що він спить і бачить сон, що сталося щось надприродне і що це надприродне обступило його з усіх боків.

Чи було йому страшно? Можливо. Він сам цього не знав. Усе навколо нього змінилось.

Жак Ріваль підійшов і тихенько сповістив:

— Все готово. З пістолетами нам пощастило.

Дюруа було до цього байдужісінько.

З нього зняли пальто. Він не опирався. Помацали кишені в його сюртуку, аби упевнитись, що там не підкладено паперу чи гамана для захисту.

Він повторював про себе, наче молитву: «Коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку».

Потім його підвели до однієї з паличок, застромлених у землю, і дали пістолета. Тоді він побачив зовсім близько проти себе невисокого череватого і лисого чоловіка в окулярах. Це й був його супротивник.

Він побачив його дуже виразно, але думав тільки про одне: «Коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку і стрілятиму».

Серед цілковитої тиші пролунав, наче звідкись здалеку, голос:

— Готові, панове?

Дюруа крикнув:

— Так!

Той самий голос наказав:

— Плі!..

Дюруа більше нічого не чув і не бачив, нічого не усвідомлював, однак підносив руку, щосили натискуючи спуск.

Він не почув пострілу.

Та відразу ж він побачив димок біля дула свого пістолета; а що чоловік навпроти стояв у тій самій позі, то він побачив і другу білу хмарку, що розпливалась над головою його супротивника.

Вони вистрілили обидва. Дуель було закінчено.

Секунданти й лікар оглядали його, мацали, розстібаючи одежу, і тривожно запитували:

— Ви не поранені?

Дюруа відповів навмання:

— Здається, ні.

А втім, Лангремон теж був цілий, як і його ворог. Жак Ріваль невдоволено пробурчав:

— З цими клятими пістолетами завжди так — або промах, або насмерть. От іще паскудна зброя!

Дюруа укляк на місці, нестямний від подиву й радості. Дуель закінчено!

Зброю в нього довелось відібрати, бо він усе ще стискав її в руці. Тепер йому здавалося, що він став би на герць з цілим світом. Дуель закінчено! Яке щастя! Він раптом відчув себе таким хоробрим, що міг би викликати на бій кого завгодно.

Секунданти розмовляли кілька хвилин між собою, призначаючи на той же день побачення, щоб скласти протокол; потім усі знову посідали в ландо, і візник, що усміхався на своєму сидінні, рушив, ляскаючи батогом.

Вони снідали вчотирьох на бульварі, обговорюючи подію. Дюруа розповідав про свої враження:

— Я зовсім не хвилювався, анітрохи. Та ж ви, зрештою, самі бачили!

— Так, ви добре трималися, — відказав Ріваль.

Коли склали протокол, то передали його Дюруа, щоб надрукувати у хроніці. Той здивувався, прочитавши, що він обмінявся з паном Луї Лангремоном двома кулями, і трохи збентежено спитав Ріваля:

— Але ж ми випустили тільки по одній кулі?

Фейлетоніст усміхнувся:

— Так, по одній кулі… по одній кулі кожен… це й буде дві кулі.

Дюруа, задовольнившись цим поясненням, не став сперечатись.

Старий Вальтер обійняв його:

— Браво, браво, ви оборонили прапор «Французького життя», браво!

Увечері Дюруа пішов показатися в редакціях найвпливовіших великих газет та в найлюдніших великих кафе на бульварі. Він двічі зустрів свого супротивника, що так само хотів показатись.

Вони не привітались. Якби той чи той був поранений, то вони потиснули б один одному руку. Зрештою, кожен із них присягався, що чув, як повз нього просвистіла ворожа куля.

Другого дня вранці, близько одинадцятої, Дюруа одержав «синій папірець»:

«Боже мій, як я боялась за тебе! Приходь зараз же на Константинопольську вулицю, я поцілую тебе, мій любий! Який ти хоробрий — як я кохаю тебе!

Кло».

Коли Дюруа прийшов на побачення, Клотільда кинулась йому в обійми, вкриваючи поцілунками його обличчя.

— Ах, любий, аби ти знав, як я хвилювалась, коли читала вранці газети! О, розкажи мені! Розкажи мені все! Я хочу знати!

Він мусив розповісти усе якнайдокладніше.

Вона вигукнула:

— Як же тобі, мабуть, погано спалось перед дуеллю!

— Та ні. Я спав чудово.

— Я б і очей не склепила. А на місці дуелі — розкажи ж мені, як там було?

Він склав ціле драматичне оповідання:

— Ми поставали один проти одного, на двадцять кроків, — віддаль всього вчетверо більша, ніж оця кімната, і Жак спитав, чи ми готові і скомандував: «Плі!» В ту ж мить я підніс руку, розпростав її, але я зробив помилку, бо хотів поцілити в голову. Пістолет у мене був тугий, а я звик до зовсім слабких; отож, коли я натиснув спуск, то через його опір дуло піднялося трохи вгору. Дарма, — я не дуже й схибив. Він теж добре стріляє, бестія! Його куля просвистіла повз мою скроню. Я відчув рух повітря.

Сидячи в нього на колінах, Клотільда міцно обіймала його, немовби хотіла розділити небезпеку, яка йому загрожувала.

Вона шепотіла:

— О бідолашний любчику, мій бідолашний…

Потім вона сказала:

— Знаєш, я не можу жити без тебе! Мені треба бачитися з тобою, а коли мій чоловік у Парижі, це зовсім не легко. Часто в мене буває вільна година вранці, як ти іще не встав, і я могла б прийти поцілувати тебе; але я не хочу більше ходити в твій жахливий будинок. Що б таке нам придумати?

Дюруа раптом немов осяяло, і він спитав:

— Скільки ти тут платиш?

— Сто франків на місяць.

— Ну, то я беру цю квартиру собі й відразу ж перебираюсь сюди. Моя однаково вже не годиться в моєму новому становищі.

Вона трохи подумала, потім відповіла:

— Ні. Я не згодна.

— Чому? — здивувався Дюруа.

— А тому…

— Це не аргумент. Ця квартира мені дуже подобається. Я лишаюсь тут. — Він засміявся й додав: — До того ж, найнято її на моє ім’я.

Але Клотільда повторила:

— Ні, ні, я не згодна…

— Та чому ж, нарешті?

Тоді вона тихенько й ніжно прошепотіла:

— Бо ти водитимеш сюди жінок, а я цього не хочу.

— Та ніколи в світі! — обурено вигукнув він. — Обіцяю тобі.

— Ні, все-таки водитимеш.

— Присягаюсь тобі!

— Справді?

— Справді. Слово честі, це наш дім, тільки наш.

Вона пригорнулась до нього в палкому пориві:

— Тоді я згодна, любий! Але затям собі: якщо ти мене зрадиш, — хоч раз, один-єдиний раз, — між нами все буде кінчено назавжди!

Дюруа знову палко заприсягнувся, і вони вирішили, що він перебереться сьогодні ж, аби Клотільда могла навідувати його, коли проходитиме мимо.

Трохи згодом вона заявила:

— Неодмінно приходь до нас обідати в неділю. Мій чоловік у захваті від тебе.

Дюруа був улещений.

— Справді?..

— Так, ти його зовсім зачарував. Слухай, ти ж казав мені, що ріс десь у маєтку на селі, правда?

— Так. А що?

— Отже, ти, певно, трохи знаєшся на сільському господарстві.

— Авжеж.

— То побалакай з ним про садівництво та жнива. Йому це буде дуже до вподоби.

— Гаразд, з охотою.

Вона пішла, обцілувавши все його обличчя; ця дуель украй розпалила її пристрасть.

А Дюруа думав, ідучи до редакції: «Яке чудне створіння! Пурхає по життю, мов та пташка! Хто знає, чого вона хоче, що вона любить? А яке кумедне подружжя! Хіба ж не примха долі поєднала того старигана з цією вітрогонкою? Що спонукало інспектора залізниці одружитися з такою школяркою? Загадка! Хто знає? Можливо, кохання?»

Та кінець кінцем він вирішив: «В усякому разі з неї чарівна коханка. Я був би справжнім йолопом, якби випустив її з рук».

VIII

Наслідком дуелі було те, що Дюруа зробився одним із головних фейлетоністів «Французького життя», а що знаходити нові теми було йому дуже важко, то він обрав собі за фах пишномовні декламації про занепад моралі, про дріб’язковість характерів, про послаблення почуття патріотизму та про анемію національної гордості у французів. Він сам придумав цей вислів: «анемія національної гордості» — і пишався ним.

А коли пані де Марель, сповнена того насмішкуватого, скептичного і веселого гумору, що зветься паризьким, глузувала з його тирад, знищуючи їх одним влучним дотепом, він відповідав, усміхаючись:

— Дарма! Це створить мені добру репутацію надалі.

Тепер він жив на Константинопольській вулиці; він переніс сюди свою валізу, щітку, бритву та мило — оце й було переселення. Його коханка приходила двічі або тричі на тиждень, до того, як Дюруа вставав, умить роздягалась і прослизала в ліжко, тремтячи від холоду.

Дюруа обідав у них по четвергах і, щоб сподобатись чоловікові, розмовляв з ним про сільське господарство; власне, він і сам любив усе, що стосується хліборобства, то ж вони іноді так захоплювались бесідою, що зовсім забували про свою даму, яка дрімала на дивані.

Лоріна теж засинала, часом на колінах у батька, часом у Любого друга.

А коли Дюруа виходив, пан де Марель щоразу заявляв тим повчальним тоном, яким завжди говорив про звичайнісінькі речі:

— Дуже приємний молодик. І розумово дуже розвинений.

Був кінець лютого. Вранці на вулицях від возиків із квітами вже пахло фіалками.

В житті Дюруа не було жодної хмаринки.

Та якось пізнього вечора, прийшовши додому, він побачив листа, підсунутого під двері. Він подивився на штамп: «Кан».

Розкривши конверта, Дюруа прочитав:»

«Кан, вілла Жолі.

Дорогий друже, пам’ятаєте, ви казали мені, що я в усьому можу покластись на вас? Так от, прошу у вас дуже тяжкої послуги, а саме — приїхати сюди й не залишати мене саму із вмирущим Шарлем. Він іще ходить по кімнаті, але лікар попередив мене, що він, імовірно, й тижня не проживе.

У мене вже нема ні сил, ні мужності дивитись день і ніч на його конання. І я з жахом думаю про останні хвилини, що наближаються невблаганно. Можу попросити про таку послугу тільки вас, бо в мого чоловіка вже нема родичів. Ви були його товаришем, він одчинив перед вами двері редакції. Приїздіть, благаю вас. Мені більше нема кого покликати.

Ваш відданий друг Мадлен Форестьє».

Якесь дивне почуття пройняло серце Дюруа, немов свіжий подув вітру, — почуття визволення, простору, що розкривався перед ним, — і він прошепотів: «Звичайно, я поїду. Бідолашний Шарль! Зрештою, така доля чекає нас усіх!»

Патрон, якому він показав листа пані Форестьє, побурчав, проте кінець кінцем погодився.

— Але повертайтесь швидше, ви нам необхідні,— кілька разів повторив він.

Жорж Дюруа виїхав до Кана другого дня експресом, о сьомій годині, попередивши подружжя Форестьє телеграмою.

Приїхав він наступного дня, близько четвертої пополудні.

Комісіонер провів його до вілли Жолі, яка стояла поміж інших білих будинків на схилі гори в ялиновому лісі, що тягнеться від Кана до Жуанської затоки.

Це був невеличкий низький будинок в італійському стилі; він стояв край дороги, що вилася вгору між деревами, відкриваючи на кожному закруті чудові краєвиди.

Слуга відчинив двері й скрикнув:

— О пане, пані чекає вас так нетерпляче!

— А як ваш пан? — спитав Дюруа.

— О, кепсько, пане. Він уже на божій дорозі…

Вітальня, куди пройшов Дюруа, була оббита рожевим ситцем із синіми візерунками. Широке й високе вікно виходило на місто й на море.

Дюруа прошепотів:

— Слово честі, шикарна дача. Де вони, в біса, беруть стільки грошей?

На шелест сукні він обернувся.

Пані Форестьє простягла йому обидві руки:

— Як же це мило з вашого боку, як це мило, що ви приїхали!

І вона раптом обняла його. Потім вони подивились одне на одного.

Вона трохи змарніла, трохи схудла, але була все ще свіжа — можливо, навіть іще краща, ще витонченіша. Вона прошепотіла:

— Знаєте, він у жахливому стані. Він розуміє, що дні його злічені, і безжально мучить мене. Я сказала йому, що ви приїдете. А де ж ваша валіза?

— Я лишив її на вокзалі,— відповів Дюруа, — бо не знав, у якому готелі ви порадите спинитись, щоб бути ближче до вас.

Вона трохи повагалась, потім мовила:

— Ви спинитесь тут, у віллі. Та й кімнату для вас уже приготовлено. Він може померти з хвилини на хвилину, а коли б це сталося вночі, то я була б сама. По ваш багаж я зараз пошлю.

Він уклонився.

— Якщо на те ваша ласка…

— Ну, то ходімо, — сказала пані Форестьє.

Він пішов слідом за нею. Вона відчинила двері на другому поверсі, і Дюруа побачив, що з крісла біля вікна на нього дивиться живий труп, вкутаний у ковдри, майже синій від червоного проміння надвечірнього сонця. Дюруа насилу впізнав Форестьє— скорше догадався, що це його приятель.

У кімнаті пахло потом, мікстурами, ефіром, смолою; такий задушливий, важкий запах буває звичайно в помешканнях, де дише хворий на сухоти.

Форестьє підніс руку важким і повільним рухом.

— А, це ти, — озвався він. — Приїхав подивитись, як я вмираю? Дякую.

Дюруа силувано засміявся;

— Подивитись, як ти вмираєш? Це було б невеселе видовище, і задля цього я не приїхав би до Кана. Я хотів тільки побачити тебе й трохи спочити.

Форестьє прошепотів: «Сідай», — і похилив голову, немов поринувши в розпачливі думи.

Він дихав часто, уривчасто і часом стогнав, немов хотів нагадати іншим, як тяжко він хворий.

Побачивши, що він не хоче розмовляти, його дружина підійшла до вікна й мовила, кивнувши головою на обрій:

— Гляньте! Хіба ж не краса?

Схил гори, на якому тут і там біліли вілли, спадав аж до міста, що лежало півколом понад берегом, — праворуч, над молом, височіла стара частина міста, над якою здіймався старовинний замок із стародавньою вежею, ліворуч він прилягав до шпилю Круазет, якраз проти Леренських островів. Ці острови були ніби дві зелені плями серед ясно-синьої води. Вони — начебто два величезні листи, — такими плоскими здавалися зверху.

А вдалині, затуляючи обрій по той бік затоки, над молом і вежею, на полум’яному небі вимальовувалась химерна й чарівна лінія гір, — то круглих, то ламаних, то шпилястих верховин, — що закінчувались великою пірамідальною скелею, підніжжя якої поринало просто в море.

Пані Форестьє показала на скелю:

— Це Естерель.

Обшир за темними верховинами був багряний, мерехтів криваво-червоними й золотавими відблисками, аж сліпив очі.

Дюруа мимоволі замилувався величчю цього заходу.

Він прошепотів, не знайшовши образнішого слова, щоб висловити свій захват:

— О, це справді шикарно!

Форестьє підвів голову до дружини і сказав:

— Дай мені подихати свіжим повітрям.

Вона відповіла:

— Бережись, уже пізно, сонце сідає, ти можеш застудитися; а ти ж знаєш, як це небезпечно в твоєму стані.

Він нетерпляче й кволо ворухнув правою рукою, — жест, який мав бути ударом кулака, — і прошепотів, скрививши обличчя в гнівну гримасу, від якої ще виразніше позначилося, як пересохли його губи, запали щоки і стирчали кістки:

— Кажу тобі, що я задихаюсь. Хіба тобі не байдуже, помру я на день раніш чи пізніш, коли вже я приречений на смерть?..

На них війнув вітрець, що його кожен сприйняв як несподівану ласку. Це був ніжний, теплий і тихий весняний бриз, уже напоєний пахощами зелені й п’янких квітів, що ростуть тут на березі.

Мути було міцний дух деревної смоли та гострий аромат евкаліптів.

Форестьє вдихав повітря короткими, гарячковими подихами.

Та раптом він уп’явся нігтями в бильця крісла і мовив глухо, свистячим, гнівним голосом:

— Зачини вікно. Це мені шкодить. Я волів би здохнути в підвалі.

Його дружина поволі зачинила вікно, потім притиснулась лобом до шибки й задивилась удалечінь.

Дюруа, що почував себе ніяково, хотів поговорити з хворим, заспокоїти його.

Але він не міг вигадати нічого втішливого.

— Отже, тобі не покращало, відколи ти тут? — пробурмотів він урешті.

Форс-стьє пригнічено й нетерпляче знизав плечима:

— Ти сам бачиш.

І знову понурив голову.

— Слово честі, як тут гарно проти Парижа, — вів далі Дюруа. — Там іще зима. Падає сніг, град, дощ і так темно, що доводиться вже о третій пополудні світити ламни.

— Що нового в редакції? — спитав Форестьє.

— Нічого нового. Взяли тимчасово на твоє місто малого Лакрена з «Вольтера», та він іще зелений. Час уже тобі вертатись.

— Мені? — пробурмотів хворий. — Я незабаром писатиму фейлетони на шість футів під землею.

Його просто-таки полонила думка про смерть; немов удари дзвона, вона лунала при кожній нагоді, в кожній фразі.

Настало тривале мовчання, болісне й глибоке. Полум’яний захід поволі згасав, і гори чорнішали на червоному потемнілому небі. Барвиста тінь — провісниця ночі, що зберігала ще відблиск вечірнього полум’я, — проникала в кімнату й наче розливалась по меблях, стінах, килимах та кутках сумішшю чорнила і шарлату. Дзеркало над каміном, відбиваючи обрій, здавалося кривавою плямою.

Пані Форестьє не ворушилась; вона стояла спиною до них, припавши лобом до шибки.

Раптом Форестьє заговорив уривчастим, глухим голосом, що надривав душу:

— Скільки ще разів побачу я захід сонця? Вісім, десять, п’ятнадцять чи двадцять… може, тридцять — не більше… Для вас іще буде час… а мені кінець… і без мене буде так само як і при мені…

Він замовк на хвильку, тоді повів далі:

— Все, що я бачу, нагадує мені — вже через кілька днів я не бачитиму цього… Це жахливо… Не бачитиму вже нічого… нічого на світі… найдрібніших речей, що беруть у руки… склянок… тарілок… ліжок, де так приємно спочивати… екіпажів. Як це гарно — проїхатись в екіпажі ввечері… Як я все це любив!

Він нервово й швидко ворушив пальцями, наче грав на бильцях крісла, як на клавішах фортеп’яно. Кожна пауза його була тяжчою, ніж самі слова, — так виразно почувалось: він думає про щось страшне.

І Дюруа нараз пригадав те, що казав йому Норбер де Варен кілька тижнів тому: «Тепер я бачу смерть так близько, що часто мені хочеться простягти руку й відштовхнути її… Я знаходжу її скрізь. Комашки, розчавлені на шляху, зів’яле листя, сива волосина в бороді друга — все це крає мені серце і кричить: «Ось вона!»

Тоді Дюруа не розумів цього, а тепер починав розуміти, дивлячись на Форестьє. Незнана, страшна туга налягла на нього, немов він відчув огидну смерть десь зовсім близько, в кріслі, де задихався хворий, на відстані руки. Йому схотілося підвестись, вибігти, втекти, негайно повернутись до Парижа. О, якби він знав, то не приїхав би сюди ніколи!

Ніч уже оповила кімнату, передчасною жалобою впавши на приреченого. Тільки вікно було світлішим, і на його чотирикутнику вимальовувався нерухомий силует молодої жінки.

Форестьє роздратовано спитав:

— Що ж, лампу сьогодні так і не принесуть? Оце називається доглядати хворого.

Темний силует на шибках зник, і в тиші будинку пролунав електричний дзвоник.

Незабаром увійшов слуга і поставив лампу на камін. Пані Форестьє спитала чоловіка:

— Хочеш лягти, чи підеш униз обідати?

— Піду вниз, — прошепотів той.

Чекаючи обіду, вони майже годину сиділи нерухомо, часом озиваючись яким-небудь словом, першим-ліпшим словом, нікчемним, банальним, — так, наче боялись небезпеки, якоїсь таємничої небезпеки, що ховалася в надто довгому мовчанні, в застиглому повітрі кімнати — кімнати, де блукала смерть…

Нарешті обід подали. Він видався Дюруа нескінченним. Вони не розмовляли, їли тихо, потім мовчки ліпили хлібні галочки. Слуга подавав, виходив і входив нечутно, бо стукіт черевиків дратував Шарля, отож слуга носив пантофлі. Тільки механічне розмірене цокання настінного годинника порушувало тишу.

Відразу після обіду Дюруа, пославшись на втому, пішов до своєї кімнати і, схилившися на підвіконня, задивився на повний місяць серед неба, який, немов кругле скло величезної лампи, обливав стіни вілл своїм сухим тьмяним світлом і сипав на море рухливу й ніжну блискучу луску.

Дюруа шукав приводу, щоб мерщій виїхати, вигадував різні хитрощі: мовляв, він одержав від пана Вальтера телеграму, той викликає його…

Та коли він уранці прокинувся, то зміркував, що втекти звідси дуже нелегко. Обманути пані Форестьє йому не вдасться, а через лякливість він утратить усі вигоди від своєї відданості. Він подумав: «Звичайно, усе це неприємно, однак у житті трапляються прикрі моменти; та, може, це й не триватиме надто довго».

День сяяв блакиттю, тією південною блакиттю, що сповнює кожне серце радістю, і Дюруа подався до моря, вирішивши, що з Форестьє він іще встигне побачитись удень.

Коли він вернувся снідати, слуга мовив:

— Пан уже кілька разів питав про вас. Чи не підете до пана?

Він пішов. Форестьє, здавалось, дрімав у кріслі. Його дружина лежала на дивані й читала.

Хворий підвів голову. Дюруа спитав:

— Ну, як ти почуваєш? Сьогодні, як на мене, ти виглядаєш чудово.

Форестьє прошепотів:

— Так, мені краще, я почуваюся дужчим. Снідай швидше з Мадлен, ми зараз покатаємось в екіпажі.

Коли Дюруа й молода жінка лишились самі, вона сказала:

— От бачите. Сьогодні йому здається, що він видужає. Ще зранку він складає всякі плани. Зараз ми поїдемо до Жуанської затоки купувати фаянс для нашої паризької квартири. Він будь-що хоче їхати, але я страшенно боюсь нещастя. Він не витримає дорожньої тряски.

Коли подали ландо, Форестьє поволі зійшов сходами, спираючись на слугу і спиняючись на кожному кроці. Проте, побачивши екіпаж, він зажадав, щоб спустили відкидний дашок.

Його дружина заперечила:

— Ти застудишся. Це божевілля.

— Ні, мені значно краще! Я це відчуваю.

Спочатку вони їхали тими тінистими алеями серед садів, що надають Кану вигляду англійського парку, потім пустились Лнтібським шляхом понад узбережжям.

Форестьє називав варті уваги місцеві пам’ятки. Він показав віллу графа Паризького. Показав також інші вілли. Він був веселий тією силуваною, штучною, немічною неселістю, яка буває у приречених. Не маючи сили простягти руку, він підносив палець і бурмотів:

— Дивіться, ось острів Сент-Маргеріт і замок, звідти втік Бажен [13]. Далася ж нам ця справа взнаки!

Потім він розповів кілька полкових історій, називав офіцерів, імена яких нагадували і йому, і Дюруа про колишні пригоди.

Раптом шлях круто звернув, і вся Жуанська затока відслонилася перед ними, з білим селом углибині і Антібським мисом но той бік.

Форестьє, по-дитячому зрадівши, прошепотів:

— Ах, ескадра! Зараз ти побачиш ескадру!

Серед широкої бухти справді стояло з півдюжини великих кораблів, схожих на порослі чагарником скелі. Вони були химерні, незграбні, величезні, з якимись наростами, баштами, водорізами, що поринали в море, немов хотіли пустити коріння на дні.

Було незрозуміло, як вони можуть пересуватись, рухатися, — такими важкими здавались ці кораблі, немов прикуті до морського дна. Плавуча батарея, кругла й висока, як обсерваторія, скидалась на маяк, побудований на підводних скелях.

Повз них, весело розгорнувши всі свої білі вітрила, пропливло велике трищоглове судно, що прямувало у відкрите море. Воно було граціозне і гарне, особливо поряд із цими військовими потворами, залізними, огидними потворами, що важко сиділи в воді.

Форестьє намагався розпізнати їх. Він називав:

- <Кольбер», «Сюфрен», «Адмірал Дюперре», «Грізний ", і «Беспощадний», — і додавав: — Ні, я помилився, ось де «Безпощадний».

Вони під’їхали до великого павільйону з вивіскою: «Художній фаянс Жуанської затоки», і ландо, об’їхавши навколо газону, спинилося перед ганком.

Форестьє хотів купити дві вази для свого кабінету. Вийти з ландо він не міг — йому виносили зразки один по одному. Він довго вибирав, радився з дружиною і Дюруа:

— Знаєш, це для полиць у глибині кабінету; я хочу, щоб ці вази весь час були в мене перед очима, коли я сидітиму за столом. Мені хочеться чогось старовинного, в грецькому стилі.

Він дивився зразки, вимагав, щоб принесли інші, вертався до перших. Нарешті вибрав і, заплативши, зажадав, щоб їх надіслали негайно.

— Я вертаюсь у Париж через кілька днів, — сказав він.

Вони поїхали назад, але біля затоки раптом повіяло холодним вітром десь із глибини долини, і Форестьє закашлявся.

Спочатку це був зовсім невеличкий напад, але він чимраз посилювався, кашель став безугавним, далі перейшов у якесь гикання, хрип.

Форестьє задихався, а коли хотів дихнути, кашель раз у раз роздирав йому горло, вихоплюючись з глибини грудей. Ніщо не заспокоювало його, ніщо не допомагало, Довелось перенести хворого на руках із ландо до спальні, і Дюруа, що тримав його за ноги, відчував їх конвульсійні рухи при кожній спазмі легенів.

Але й у теплому ліжку напад не припинився; він тривав до півночі; тільки наркотики притишили нарешті ці передсмертні спазми. І хворий до світанку просидів у ліжку, не склеплюючи очей.

Уранці Форестьє насамперед звелів, щоб покликали перукаря, бо він звик голитися щоранку. Він підвівся зараді цього, але мусив відразу ж знову лягти і почав дихати так уривчасто, важко й болісно, що пані Форестьє, злякавшись наказала збудити Дюруа, який тільки-но ліг спати, і попросила його піти по лікаря.

Дюруа незабаром привів доктора Гаво, який прописав ліки й дав кілька порад; проте, коли журналіст, проводячі Гаво, спитав його думку, той відповів:

— Це агонія. Завтра вранці він помре. Попередьте цю нещасну жінку і пошліть по священика. Мені тут більше нема чого робити. Проте я завжди до ваших послуг.

Дюруа попросив покликати пані Форестьє й сказав:

— Він помирає. Лікар радить послати по священика. Ви не проти?

Вона довго мовчала. Потім мовила поволі, зваживши все:

— Так, це буде краще… безперечно… Я його приготуйю скажу, що кюре хоче його бачити… Скажу що-небудь, зрештою. А ви, будь ласка, підіть і приведіть священика, першого-ліпшого парафіяльного священика. Візьміть такого, що не завдав би нам надто багато клопоту. Постарайтесь, щоб він задовольнився самою лише сповіддю і не турбував нас усім іншим.

Дюруа привів старого лагідного священика, який одразу зрозумів ситуацію. Коли він увійшов до вмирущого, пані Форестьє вийшла й сіла поруч з Дюруа в сусідній кімнаті.

— Це його страшенно вразило, — сказала вона. — Коли я заговорила про священика, його обличчя набрало жахливого виразу, немов… він відчув… відчув… якийсь подих… Він догадався, що це кінець і що лишились лічені години…

Вона була дуже бліда.

— Ніколи не забуду виразу його обличчя, — вела вона далі.— Він, безперечно, побачив у ту мить смерть. Він побачив її…

Вони чули, як священик, що розмовляв досить голосно, бо був глухуватий, сказав:

— Та ні, ні, вам зовсім не так уже погано. Ви хворі, проте нема ніякої небезпеки. А доказ цього — в тому, що я прийшов як друг, як сусід.

Вони не чули того, що відповів Форестьє.

— Ні, причащати я вас не буду, — провадив священик. — Ми поговоримо про це, коли вам буде краще. А якщо ви хочете скористатися з мого візиту, щоб приміром, висповідатись, то я буду дуже радий. Адже я пастир і при всякій нагоді намагаюсь наставляти моїх овець на путь істини.

Потім запала довга тиша. Це, напевно, Форестьє казав щось своїм глухим і безбарвним голосом.

Рантом священик промовив уже іншим тоном, тим тоном, яким правлять службу коло вівтаря:

— Милосердя Боже безмежне, прочитайте Confiteor [14], сину мій. Ви його, можливо, забули, я допоможу вам. Повторюйте за мною:

— Credo in Deum omnipotentem, castissimum Deiparae [15]

Час од часу священик спинявся, щоб вмирущий міг повторювати за ним. Потім сказав:

— Тепер сповідайтесь.

Молода жінка й Дюруа не ворушились, охоплені якимсь дивним хвилюванням, змучені тоскним чеканням.

Форестьє щось прошепотів. Священик перепитав:

— У вас були угоди з совістю… які саме, сину мій?

Пані Форестьє підвелась і сказала:

— Ходімо в сад. Не слід слухати його таємниць.

І вони пішли й сіли на лавці перед ганком, під квітучим кущем троянд, позад клумби гвоздик, що розливали в чистому повітрі свої міцні й ніжні пахощі.

Помовчавши трохи, Дюруа спитав:

— Чи довго доведеться чекати вас у Парижі?

— О ні,— відповіла вона. — Я повернусь, як тільки все буде скінчено.

— Днів через десять?

— Так, найбільше.

— То в нього нема жодного родича? — питав далі Дюруа

— Жодного, крім двоюрідних, його батьки померли, коли він був іще зовсім молодий.

Вони задивились на метелика, що брав собі пожиток на гвоздиках, перелітаючи з квітки на квітку; його крильця швидко тріпотіли під час льоту і повільно гойдались навіть тоді, коли він сидів на квітці.

Вони довго мовчали.

Слуга прийшов сповістити їх, що «пан кюре кінчив». І вони пішли разом нагору.

Форестьє, здавалось, ще більше схуд від учорашнього дня.

Священик тримав його за руку.

— До побачення, сину мій, я зайду ще завтра вранці,— мовив він.

І він пішов.

Форестьє, який так само задихався, спробував підвести руки до своєї дружини і пробелькотів:

— Рятуй мене, рятуй мене… люба… Я не хочу вмирати... я не хочу вмирати… О, рятуй мене… Скажіть, що треба робити, підіть до лікаря… Я вип’ю все, що треба… Я не хочу… я не хочу…

Він плакав. Великі сльози котилися з його очей по запалих щоках. А кутики висохлих губ кривились, як у малої скривдженої дитини.

Потім його руки впали і почали невпинно, поволі й одноманітно ворушитись, немов шукаючи чогось на ковдрі.

Дружина його, теж заплакавши, прошепотіла:

— Та ні, це нічого. Це звичайний напад, завтра тобі буде краще, ти втомився вчора на прогулянці.

Форестьє дихав хапливіше, ніж захеканий від бігу собака, і так тихо, що його ледве було чути. Він без упину повторював:

— Я не хочу вмирати! О Боже мій… Боже мій… Боже мій!., що зі мною буде? Я більше нічого не побачу… нічого… ніколи… О Боже мій!

Він дивився перед себе на щось невидиме для інших, на щось гидке, що відбивалось у його зляканих, застиглих очах. І ні на мить не вщухав цей страшний, невпинний рух пальців по ковдрі.

Зненацька все тіло його судомно здригнулося, і він прошепотів:

— На кладовище… мене… Боже мій!..

І замовк. Лежав нерухомо, задихаючись, очі його нестямно блукали.

Час минав; на годиннику сусіднього монастиря продзвонило дванадцяту. Дюруа вийшов із кімнати, щоб попоїсти. Він повернувся через годину. Пані Форестьє відмовилася їсти. Хворий не рухався. Він так само ворушив своїми висохлими пальцями, немов хотів підтягти ковдру до обличчя.

Молода жінка сиділа в кріслі у ногах ліжка. Дюруа теж сів у крісло, поруч неї, і вони мовчки чекали.

Доглядальниця, що її прислав лікар, куняла біля вікна.

Дюруа теж задрімав, коли раптом відчув — щось сталося. Він розплющив очі й побачив, як Форестьє заплющив свої, немов два згаслі вогники. В горлі його тихо заклекотіло, і дві криваві цівки з’явилися в кутках рота, потім потекли на сорочку. Руки припинили своє огидне ворушіння. Він перестав дихати.

Його дружина зрозуміла, що це смерть; злегка скрикнувши, вона впала навколішки, притулилась обличчям до ковдри й заридала. Дюруа, розгублений і зляканий, машинально перехрестився. Доглядальниця прокинулась і підійшла до ліжка.

— Кінець, — сказала вона.

Дюруа пробурмотів, полегшено зітхнувши:

— Це скінчилося швидше, ніж я гадав.

Коли минуло перше хвилювання, коли пролились перші сльози, почалися звичайні турботи, яких вимагає присутність небіжчика. Дюруа бігав до пізнього вечора.

Повернувся він дуже голодний. Пані Форестьє теж попоїла; потім вони обоє влаштувались у кімнаті померлого, щоб перебути біля нього ніч.

Дві свічки горіли на нічному столику, біля тарілки з водою, де плавала гілка мімози, бо традиційного буксу не знайшли.

Вони сиділи вдвох — молодий чоловік і молода жінка — біля того, хто вже не існував. Вони довго мовчали, замислені, втупивши в нього очі.

Дюруа лякала темрява, що огорнула мерця, і він пильно вдивлявся в його обличчя. Погляд і думка спинились на цьому схудлому виду, що здавався ще більш висохлим у хисткому полум’ї свічки і притягав, заворожував його. Це ж його друг, Шарль Форестьє, який іще вчора розмовляв з ним! Яка ж це дивна й страшна річ — зникнення живої істоти! О, тепер Дюруа згадував слова Норбера де Варена, який так боявся смерті: «Ніколи жодна істота не повертається». Народяться мільйони і мільярди більш-менш схожих одна на одну істот, з очима, носом, ротом, черепом і думками в черепі, але той, що лежить на цьому ліжку, ніколи вже не з’явиться знов.

Протягом кількох десятків років він жив, їв, сміявся, любив, на щось надіявся, як усі на цьому світі. А тепер усе для нього скінчено, скінчено назавжди. Оце життя! Якихось кілька днів, а тоді — порожнеча! Народжуєшся, зростаєш, радієш, чогось сподіваєшся, а потім умираєш. Прощай! Чи ти чоловік, чи жінка — ти ніколи вже не повернешся на землю! А проте, в кожному з нас живе гарячкове й нездійсненне прагнення вічності, кожен є своєрідним всесвітом у всесвіті, і кожен невдовзі зникає, стаючи угноєнням для нової прорості. Рослини, тварини, люди, зірки, світи — все зароджується і потім умирає, щоб перетворитись на щось нове. І ніколи жодна істота, жодне існування не повертається — ні комаха, ні людина, ні планета!

Незбагненний, безмежний, гнітючий жах охопив Дюруа, жах перед тим безкраїм, неминучим небуттям, що без кінця знищує всі ці існування, такі скороминущі і такі жалюгідні. Його чоло вже хилилось під навислою над ним загрозою. Він думав про комах, що живуть кілька годин, про тварин, що живуть кілька днів, про людей, що живуть кілька років, про материки, що живуть кілька віків. Яка ж різниця між ними всіма? Кілька зайвих світанків — тільки й того.

Він одвів очі, щоб не бачити більше мерця.

Пані Форестьє схилила голову і, здавалось, теж думала сумну думу. Біляве волосся так гарно відтіняло її сумне обличчя, що в серці Дюруа промайнуло якесь солодке утішне відчуття, ніби надія. Чого впадати в розпач, коли попереду ще стільки років?

І він почав дивитись на пані Форестьє. Вона не помічала його — сиділа глибоко замислившись.

Дюруа казав сам до себе:

«А все ж таки єдина гарна річ у житті — любов! Тримати в обіймах кохану жінку! Оце і є межа люського щастя».

Як поталанило Форестьє зустріти цю розумну й чарівну подругу? Як вони познайомились? Як могла вона, саме вона, вийти заміж за цього звичайного і бідного молодика? І як їй, нарешті, вдалося зробити з нього людину?

Він почав думати про всі ті таємниці, що заховані в житті людей. Пригадав усі плітки про графа де Водрека, який буцімто видав її заміж, обдарувавши посагом.

Що вона тепер робитиме? За кого вийде заміж? За когось із депутатів, як гадала пані де Марель, чи за молодого кар’єриста, за такого самого Форестьє, але вищого гатунку? Чи є вже в неї які-небудь проекти, плани, наміри? Йому до жаги кортіло знати це! Але чому його турбує її доля? Так він спитав себе і помітив, що його турбота навіяна однією з тих невиразних і таємних думок, які ми ховаємо навіть від себе і які знаходимо, лише переривши свою душу аж до дна.

Чому б йому самому не спробувати покорити її? Яким сильним був би він із нею, яким грізним! Як далеко, швидко і впевнено пішов би він одразу!

А чого б йому мало не пощастити? Адже він їй до вподоби, вона ставиться до нього не просто з симпатією, а з тією приязню, яка зароджується між двома схожими натурами і походить і з взаємного замилування, і з потаємної мовчазної змови. Вона знає, що він розумний, рішучий, упертий; вона може звіритись на нього.

Хіба ж вона не покликала його в таку важку хвилину? А чому вона саме його покликала? Хіба це не своєрідний вибір, признання, не своєрідна вказівка? Вона думала про нього саме тоді, коли мала стати вдовою — чи не тому, що подумала як про майбутнього нового друга життя, майбутнього спільника?

І Дюруа охопило нетерпляче бажання дізнатись, розпитати її, довідатись про її наміри. Він мусив їхати назад післязавтра, бо йому незручно було залишатись у цьому будинку сам на сам із молодою жінкою. Отже, треба поспішати, треба, перш ніж повернутись до Парижа, обережно й делікатно вивідати її плани, не дати їй після повернення схилитися на домагання когось іншого і, може, безповоротно зв’язати себе обіцянкою.

В кімнаті стояла глибока тиша; чути було тільки дзвінке й одноманітне цокання годинника на каміні.

Дюруа прошепотів:

— Ви, напевно, дуже стомились?

— Так, а ще більше змучилась, — відповіла пані Форестьє.

Звук їхніх голосів здивував їх — так дивно пролунали вони у цій похмурій кімнаті. І вони раптом подивились на обличчя мерця, немов чекаючи, що він заворушиться і почне прислухатися до їхньої розмови, як це було кілька годин тому.

Дюруа казав далі:

— О, це для вас жахливий удар, це така величезна зміна у вашому житті, справжній переворот у серці й у всьому існуванні.

Вона глибоко зітхнула, нічого не відповівши.

— Це ж так сумно для молодої жінки — залишитись самотньою, — додав він.

І він замовк. Вона теж мовчала.

Він прошепотів:

— В усякому разі, ви знаєте нашу угоду. Ви можете розпоряджатися мною, як схочете. Я належу вам.

Вона простягла йому руку, кинувши на нього сумний і ніжний погляд — один із тих поглядів, що проймають нас до глибини душі.

— Дякую, ви такий добрий, такий чуйний… Якби я наважилась і могла зробити що-небудь для вас, я б теж сказала — розраховуйте на мене.

Дюруа узяв простягнуту до нього руку і затримав її, потискуючи, з палким бажанням поцілувати. Нарешті він зважився і, наблизивши її поволі до губ, припав до тонкої, гарячої, теплої й ароматної шкіри довгим поцілунком.

Потім, відчувши, що ця дружня ласка надто затягується, він розтулив пальці. І маленька ручка повільно лягла на коліна молодої жінки. Вона мовила поважно:

— Так, я тепер дуже самотня, проте намагатимусь бути мужньою.

Він не знав, як дати їй зрозуміти, що для нього було б щастя, великим щастям мати її за дружину. Певна річ, він не міг сказати їй цього зараз, на цьому місці, перед цим мертвим тілом, — проте міг би знайти одну з тих двозначних, пристойних, хитромудрих фраз, що ховають у собі таємний зміст і висловлюють усе, що треба, своєю навмисною ухильністю.

Проте мрець заважав йому, цей закоцюблий мрець — так, начебто лежав не перед ними, а між ними. Крім того, Дюруа з якогось часу здавалось, що він відчуває в застояному повітрі кімнати підозрілий запах, ніби сморід гниття, що походив від цих зогнилих грудей — перший залах падла, яким віє з ліжка бідолашних мерців на їхніх родичів, що пильнують їх, — жахливий запах, яким мерці незабаром сповнюють свою тісну труну.

— Чи не відчинити вікно? — спитав Дюруа. — По-моєму, тут важке повітря.

— Так, я теж помітила це, — відповіла вона.

Він підійшов до вікна і відчинив його. Запашна нічна прохолода полинула в кімнату, сколихнула полум’я двох свічок, що горіли біля ліжка. Місяць, як і позавчора, щедро лив своє тихе світло на білі стіни вілл і на величезну блискучу скатертину моря. Дюруа дихнув на повні груди й раптом відчув, що йому усміхається надія, немов трепетне наближення щастя.

Він обернувся.

— Підійдіть же подихати свіжим повітрям, — мовив він, — надворі справді чудово.

Вона спокійно підійшла і сперлась біля нього на підвіконня.

Тоді він прошепотів:

— Вислухайте мене і зрозумійте те, що я скажу. Головне, не гнівайтесь, що я говорю з вами про такі речі в такі хвилини, але післязавтра я їду, а як ви повернетесь до Парижа, то буде, може, вже пізно. Так от… Я бідняк, у мене немає ані сантима за душею і поки що ніякого певного становища. Однак у мене є воля, є, здається мені, трохи розуму і я на правильному шляху. Коли людина досягла мети, то знаєш, що береш: коли ж людина тільки починає, то не знаєш чого вона досягне. Тим гірше — або тим краще. Зрештою, я вже казав вам, що моя заповітна мрія — одружитися з такою жінкою, як ви. Тож я повторюю це. Не відповідайте мені. Дозвольте висловитись до кінця. Це не освідчення. Зараз, перед цим ліжком це було б огидно. Але ви повинні знати: єдиним своїм словом ви можете ощасливити мене, зробити найближчим своїм другом чи своїм чоловіком, — як забажаєте; серце моє і сам я належу вам. Я не хочу, щоб ви мені відповідали зараз; не хочу більше розмовляти про це за таких обставин. Ми знову побачимось в Парижі — і ви дасте мені зрозуміти своє рішення. А до того часу — ні слова більше, згода?

Дюруа промовив усе це, не дивлячись на неї, немов ронив слова в темряву перед собою.

А вона, здавалось, нічого не чула — стояла нерухомо, дивлячись застиглим і пильним поглядом на широкий блідий краєвид під місячним сяйвом.

Вони довго стояли поруч, лікоть у лікоть, мовчазні й замислені.

Потім вона шепнула: «Трохи холодно», — і, обернувшись, підійшла знову до ліжка.

Дюруа пішов слідом за нею. Наблизившись, він відчув, що од Форестьє вже справді тхне, і відсунув далі своє крісло, бо не міг би довго витримати цього смороду.

— Треба буде покласти його в труну вже завтра вранці,— сказав він.

Вона відповіла:

— Так, так, обов’язково; тесля прийде близько восьмої години.

І коли Дюруа зітхнув: «Бідолаха», — вона теж глибоко зітхнула, сумно скоряючись долі.

Вони тепер не так часто дивились на Форестьє, бо звикли до думки про його смерть і вже погоджувались із цим руйнуванням, яке ще недавно обурювало й ображало їх, таких самих смертних, як і він.

Вони більше не розмовляли; пильнували мерця, як належить, не засинаючи. Проте близько півночі Дюруа задрімав. Прокинувшись, він побачив, що пані Форестьє теж дрімає, і, прибравши зручнішої пози, знову заплющив очі, пробурчавши:

— Слово честі, у власному ліжку все ж таки краще.

Він збудився від раптового стуку. Увійшла доглядальниця. Вже зовсім розвиднілось. Молода жінка в кріслі проти нього була здивована, здавалось, не менше від нього. Вона трохи зблідла, але все одно була гарна, свіжа й мила, хоч і перебула ніч у кріслі.

Глянувши на мерця, Дюруа здригнувся і скрикнув:

— Дивіться! Борода!

Борода виросла за кілька годин на цьому гниючому тілі — як за кілька днів перед тим виростала на обличчі живої людини. І вони стояли, злякані, перед цим життям, що збереглося ще в мерцеві, немов перед якимось страхітливим чудом, перед надприродною загрозою воскресіння, перед одним із тих незвичайних, незбагненних явищ, які приголомшують і гнітять розум.

Потім вони обоє пішли відпочити до одинадцятої години. Далі Шарля поклали в труну, і їм стало легше, спокійніше. Вони сиділи одне проти одного за сніданком, їм хотілося розмовляти про утішні, веселіші речі, повернутись у життя, коли вже вони покінчили зі смертю.

Крізь відчинене настіж вікно линула ніжна весняна теплінь, приносячи з собою запашний подих гвоздик, що квітли перед ганком.

Пані Форестьє запропонувала Дюруа прогулятись по саду, і вони поволі рушили навколо невеличкого газону, з насолодою вдихаючи тепле повітря, сповнене міцним духом ялин і евкаліптів.

Нараз пані Форестьє заговорила, не обертаючи голови до Дюруа, — так, як він говорив уночі, в тій кімнаті. Вона вимовляла слова поволі, тихим і поважним голосом:

— Слухайте, дорогий друже, я вже… добре обдумала… все, що ви мені пропонували, і я не хочу, щоб ви поїхали, не дізнавшися про мої наміри. Зрештою, я не скажу вам зараз ні «так», ні «ні». Ми почекаємо, побачимо, краще пізнаємо одне одного. Ви, з свого боку, теж добре обміркуйте справу. Не піддавайтесь раптовому захопленню. Проте якщо я вам кажу це тепер, коли бідолашного Шарля ще не поховали, то це тому, що після всього, сказаного вами, треба, щоб ви добре знали, хто я така, аби не тішили себе надалі мрією, якою ви зі мною поділились, у тому разі, якщо у вас нема… нема… відповідної вдачі, щоб зрозуміти мене і прийняти такою, як я є.

Зрозумійте ж мене правильно. Шлюб для мене — не кайдани, а дружнє єднання. Я хочу бути вільною, зовсім вільною у своїх вчинках, у своїх діях, у своїх засобах, у всьому. Я не терплю ні догляду, ні ревнощів, ні нотацій. Зрозуміло, я зобов’язалась би ніколи не компрометувати імені чоловіка, з яким одружилася б, ніколи не наводити на нього ганьби чи глуму. Проте я хочу, щоб і чоловік бачив у мені рівню, спільницю, а не служницю, не слухняну й покірну дружину. Я знаю, що мої думки багато кому здадуться занадто сміливими, але я не відступлюсь. От це і все.

Додам іще: не відповідайте мені зараз, це було б марно й незручно. Ми ще побачимось пізніше і, може, тоді ноговоримо про все це. А тепер ідіть погуляйте. Я піду до нього. Увечері побачимось…

Дюруа поволі поцілував їй руку й пішов, не мовивши ані слова.

Увечері вони зустрілись тільки за обідом. Потім розійшлись по своїх кімнатах, ледь живі від утоми.

Шарля Форестьє поховали наступного дня, без будь-якої урочистості, на канському кладовищі. А Жорж Дюруа вирішив їхати в Париж експресом, що приходив о пів на Другу.

Пані Форестьє проводжала його на вокзал. Вони спокійно походжали по перону, чекаючи години від’їзду, і розмовляли про всякі незначні речі.

Прибув поїзд — справжній експрес, коротенький, всього з п’яти вагонів.

Дюруа зайняв місце у вагоні, потім знову вийшов на перон, щоб побути з пані Форестьє ще кілька хвилин. Його зненацька пройняв якийсь сум, туга, гострий жаль від розлуки з нею, немов він втрачав її назавжди. Кондуктор крикнув:

— На Марсель — Ліон — Париж, займайте місця!

Дюруа ввійшов у вагон, і виглянув у вікно, щоб сказати їй ще кілька слів. Паровоз засвистів, і поїзд тихо рушив.

Дюруа, вихилившись з вікна, дивився на молоду жінку, що нерухомо стояла на пероні й проводжала його поглядом. І раптом, коли вона вже зникала з очей, він послав їй обома руками поцілунок.

Вона відповіла тим самим, проте її поцілунок був обережніший, непевніший, ледве помітний.

I

Жорж Дюруа вернувся до своїх давніх звичок.

Оселившись у маленькій квартирі на Константинопольській вулиці, він жив скромно, як людина, що готується до нового життя. Навіть його стосунки з пані де Марель набули рівного подружнього характеру, немов він заздалегідь привчав себе до нової ролі; його коханка часто дивувалася з поміркованого спокою їхніх взаємин і казала, сміючись:

— Ти ще нудніший, ніж мій чоловік; не варт було й міняти.

Пані Форестьє ще не повернулася. Вона затрималась у Кані. У листі вона писала, що приїде тільки в середині квітня, і жодним словом не натякала на їхню прощальну розмову.

Дюруа чекав. Він твердо вирішив докласти всіх зусиль, щоб одружитися з нею, навіть коли вона вагатиметься. Він вірив у свою щасливу зірку, вірив у ту силу чарів, що їх почував у собі, в незбагненну й непереможну силу, яка скоряла всіх жінок.

Коротенька записка повідомила його, що рішуча хвилина настає.

«Я в Парижі. Приходьте.

Мадлен Форестьє».

І це було все. Листоноша приніс її о дев’ятій годині ранку. Того ж самого дня о третій Дюруа з’явився до неї. Вона простягла йому руки з своєю милою, привітною усмішкою, і кілька хвилин вони дивились одне одному в вічі. Потім молода жінка прошепотіла:

— Який ви добрий, що приїхали туди в ті жахливі дні!

— Я зробив би все, що ви мені наказали б, — відповів він.

Вони сіли. Вона почала розпитувати про новини, про Вальтєрів, про всіх співробітників, про газету. Особливо часто згадувала про газету.

— Мені бракує її,— мовила вона, — справді, дуже бракує. Я стала журналісткою в душі. Що ж робити, я люблю це діло.

Вона замовкла. Дюруа немов зрозумів, немов відчув у її посмішці, в її голосі, в самих її словах якийсь заклик і пробурмотів, хоч і вирішив не прискорювати подій:

— Ну… а чому… чому б вам не взятися знову… до цього діла… під… іменем Дюруа?

Вона враз споважніла і прошепотіла, поклавши йому руку на плече:

— Не будемо поки що про це говорити.

Проте він догадався, що вона згоджується, впав перед нею навколішки і повторював, затинаючись, палко цілуючи її руки:

— Дякую, дякую, як я вас кохаю!

Вона підвелась. Він теж підвівся й побачив, що вона дуже зблідла. І він зрозумів, що подобається їй — може, вже давно; а що стояли вони лице в лице, то він обняв її і поцілував у лоб довгим, ніжним поцілунком.

Вислизнувши з його обіймів, вона промовила серйозним тоном:

— Слухайте, друже мій, я ще нічого не вирішила. А втім, можливо, що я відповім «так». Але обіцяйте мені, що ви не прохопитесь про це ані словом, ні натяком, поки я сама не дозволю вам говорити.

Дюруа заприсягнувся й пішов; серце його повнилося радістю.

З того часу, буваючи в пані Форестьє, він тримавсь дуже скромно і не домагався певнішої відповіді, бо в її манері говорити про майбутнє, в тоні, яким вона вимовляла «згодом», в її планах, що торкались їх обох, він раз у раз відчував кращу й інтимнішу відповідь, ніж формальна згода.

Дюруа невтомно працював, мало витрачав, аби настарати хоч трохи грошей до дня весілля, і став таким самим скнарою, яким раніше був марнотратцем.

Минуло літо, потім осінь, а нікому й на думку нічого не спадало, бо вони бачилися рідко, наче прості знайомі.

Якось увечері Мадлен спитала, глянувши йому в вічі:

— Ви ще нічого не казали пані де Марель про наші плани?

— Ні, друже мій. Я обіцяв вам мовчати і не казати нікому жодного слова.

— Що ж, час уже втаємничити її. А я візьму на себе Вальтерів. Це буде на цьому тижні, гаразд?

Він почервонів:

— Так, хоч завтра!

Мадлен тихо відвела очі, немов для того, щоб не бачити його хвилювання, і докинула:

— Коли хочете, ми можемо одружитися на початку травня. Це буде цілком пристойно.

— Радо пристаю на все.

— Мені хотілося б десятого травня, в суботу, бо це день мого народження.,

— Чудово, десятого.

— Ваші батьки живуть під Руаном? Так ви мені принаймні казали.

— Так, під Руаном, у Кантеле.

— Чим вони займаються?

— Вони… вони дрібні рантьє.

— А! Мені дуже хочеться познайомитися з ними.

Дюруа завагався, зовсім зніяковівши:

— Та… річ у тому, що вони…

Потім він опанував себе і рішуче сказав, як і належить людині з характером:

— Люба моя, вони держать шинок, це селяни, що працювали до кривавого поту, аби дати мені освіту. Я не соромлюсь їх, але вас їхня… простота… їхня… грубість… може неприємно вразити.

Вона чарівно усміхалась, обличчя її світилося ніжною добротою.

— Ні. Я їх дуже любитиму. Ми поїдемо до них. Неодмінно. Ми ще поговоримо про це… Я теж із простої родини… але батьки мої вже померли. У мене нема нікого на світі…— Вона простягла йому руку й додала — Крім вас…

Дюруа був зворушений, схвильований, відчув себе переможеним; таких почуттів він не зазнавав досі ні з одною жінкою.

— Я думала про одну річ, — сказала Мадлен, — але це трохи важко пояснити.

— Що ж це таке? — спитав він.

— Ось що, любий, я така сама, як і всі жінки, я маю свої… свої вади, свої примхи, люблю все блискуче й дзвінке. Мені дуже хотілося б носити аристократичне прізвище. Чи не могли б ви з нагоди нашого шлюбу, трохи… облагородитись?

Тепер уже вона почервоніла, немов допустила якоїсь нетактовності.

Він відповів щиро:

— Я й сам часто думав про це, але мені здається, що це не так просто.

— Чому ж?

Він засміявся:

— Тому, що я боюсь стати смішним.

Вона знизала плечима.

— Ні в якому разі, ні в якому разі! Всі це роблять, і ніхто не сміється з цього. Розділіть своє прізвище надвоє: «Дю Руа». Вийде дуже добре.

Дюруа відповів одразу, як людина, що знається на справі:

— Ні, недобре. Це надто простий, надто звичайний, надто відомий спосіб. Щодо мене, то я думав узяти за прізвище назву своєї батьківщини, спочатку, як літературний псевдонім, потім сполучати його потроху з власним прізвищем, а вже згодом розбити своє ім’я надвоє, як ви пропонуєте.

— Ваша батьківщина — Кантеле? — спитала вона.

— Так.

Вона задумалась:

— Ні. Мені не подобається закінчення. Слухайте, а чи не можна було б трохи змінити це слово? Кантеле?

Вона взяла зі столу ручку й почала писати прізвища, дивлячись, як вони виглядають. Раптом вона вигукнула:

— Гляньте, гляньте, ось воно!

І вона подала Дюруа папірець, де він прочитав: «Пані Дюруа де Кантель».

Він поміркував хвилину, потім поважно заявив:

— Так, це дуже добре.

Вона захоплено приказувала:

— Дюруа де Кантель, Дюруа де Кантель, пані Дюруа де Кантель. Це чудово, чудово!

І додала переконаним тоном:

— Побачите, як легко всі погодяться з цим. Але слід скористатися з нагоди, бо потім буде вже пізно. Від завтра ви підписуватиме фейлетони: Д. де Кантель, а хроніку просто Дюруа. В пресі таке буває щодня, і ніхто не здивується, що ви взяли собі псевдонім. Під час весілля ми ще трохи змінимо це, а друзям скажемо, що ви досі відмовлялись від свого «дю» через скромність, зважаючи на своє становище, або й нічого не скажемо. Як звуть вашого батька?

— Олександр.

Вона прошепотіла кілька разів: «Олександр, Олександр», — вслухаючись у звучання цього слова, потім написала на чистому аркуші:

«Пан і пані Олександр Дю Руа де Кантель мають честь повідомити вас про одруження свого сина пана Жоржа Дю Руа де Кантель з пані Мадлен Форестьє».

Вона подивилась на написане трохи звіддалік, радіючи з враження, і заявила:

— Трохи вправності, і можна добитися всього, чого хочеш.

На вулиці, остаточно вирішивши називатись віднині Дю Руа, або й Дю Руа де Кантель, він відчув себе якось солідніше. Він ступав сміливіше, вище підносив голову і гордовитіше закручував вуса, як це личить благородній особі. Він почував радісне бажання заявити прохожим:

— Мене звуть Дю Руа де Кантель.

Але вдома він стурбовано згадав про пані де Марель і тут же написав їй — просив прийти завтра на побачення.

«Буде мені халепа, — думав він, — матиму з нею клопіт».

Потім він заспокоївся і з властивою йому безтурботністю, що охороняла його від впливу житейських прикростей, сів писати фантастичну статтю про нові податки, які треба запровадити, щоб урівноважити бюджет. Він пропонував річний податок розміром у сто франків на дворянську частку «де», а на титули від барона до князя — починаючи з п’ятсот і до тисячі франків. І підписався: «Д. де Кантель».

Другого дня коханка сповістила його «синім папірцем», що прийде о першій.

Він чекав її трохи неспокійно, проте вирішив не відкладати справи і сказати все відразу ж, а вже потім, коли минеться перше хвилювання, розумно довести, що він не може лишатись ціле своє життя неодруженим: оскільки ж пан де Марель не збирається помирати, то йому довелось обрати собі іншу, законну подругу.

Проте він хвилювався. Коли пролунав дзвінок, серце його закалатало.

Клотільда кинулась йому в обійми:

— Добрий день, Любий Друже!

Потім, відчувши холодність його привітання, вона глянула на нього і спитала:

— Що з тобою?

— Сідай, — сказав він. — Нам треба серйозно поговорити.

Вона сіла, не знімаючи капелюшка, піднявши тільки вуальку на лоб, і приготувалась слухати.

Він опустив очі, не знаючи, з чого почати. Нарешті поволі почав:

— Моя люба, ти бачиш — я дуже схвильований, дуже засмучений і збентежений тим, що маю тобі сказати. Я тебе глибоко кохаю, кохаю справді всім серцем, і тому побоювання, що тобі буде прикро, засмучує мене ще більше, ніж та новина, яку я тобі зараз розповім.

Вона зблідла й затремтіла:

— Що трапилось? Кажи швидше! — прошепотіла вона.

Він промовив журливо, але рішуче, з тим удаваним сумом у голосі, до якого звичайно вдаються сповіщаючи про приємну неприємність:

— Річ у тому, що я одружуюсь.

Вона болісно зітхнула з самої глибини грудей, немов втрачаючи притомність, і почала задихатись, неспроможна говорити, — так перехопило їй дух.

Не дочекавшись відповіді, Дюруа казав далі:

— Ти й не уявляєш собі, як я мучився, поки зважився на це. Але в мене немає ні становища, ні грошей. Я самотній, чужий у Парижі. Мені треба мати когось коло себе, хто міг би порадити, заспокоїти, підтримати мене. Саме таку товаришку, таку спільницю я шукав і знайшов.

Він замовк, сподіваючись, що вона відповість що-небудь, і готувався до нестямного гніву, гострих слів та лайки.

Клотільда притиснула руку до серця, немов хотіла притишити його биття, і дихала уривчасто й важко; груди її здіймались, голова тремтіла.

Він узяв її руку, що лежала на бильці крісла, але вона вирвала її. Потім вона прошепотіла в якомусь заціпенінні:

— О… Боже мій!..

Він став перед нею навколішки, проте не наважився доторкнутись до неї і пробурмотів, більше збентежений її мовчанням, ніж збентежився б від шаленого вибуху:

— Кло, моя маленька Кло, зрозумій же моє становище, зрозумій, що я таке! О, яке було б щастя, якби я міг одружитися з тобою! Але ти заміжня. Що ж мені робити? Подумай, ну, подумай сама! Мені треба вийти в світ, а зробити цього я не можу, поки не матиму власного дому… Якби ти знала!.. Бувають дні, коли мені хочеться вбити твого чоловіка…

Він говорив своїм ніжним, притишеним, спокусливим голосом, що музикою линув у вуха.

На застиглих очах його коханки поволі виступили дві сльозинки і скотились по щоках, а на віях повисли іще дві.

Дюруа прошепотів:

— О, не плач, Кло, не плач, благаю тебе! Ти краєш мені серце.

Тоді вона зробила над собою величезне зусилля, аби зберегти гідність та гордість, і спитала тремтячим голосом жінки, що ось-ось заридає:

— Хто вона?

Він завагався на мить, але зрозумів, що без цього не обійдеться, — і відповів:

— Мадлен Форестьє.

Пані де Марель здригнулась усім тілом, потім так глибоко замислилась, що, здавалось, зовсім забула, що він і досі стоїть перед нею навколішках.

А прозорі краплі без упину набігали їй на очі, падали і знову набігали.

Вона підвелась. Дюруа догадався, що вона зараз піде, не сказавши йому й слова, не дорікаючи й не прощаючи, і він відчув у глибині душі образу й приниження. Щоб затримати Клотільду, він оповив руками її сукню і стиснув під тканиною округлі ноги, що напружились для опору.

— Заклинаю тебе, не йди так! — благав він.

Тоді вона глянула на нього зверху, глянула тим затуманеним слізьми, розпачливим, чарівним і сумним поглядом, що виявляє всю тугу жіночого серця, і пробурмотіла:

— Мені… мені нема чого казати… мені… нема чого тут робити… твоя… твоя правда… ти… ти… вибрав те, що тобі треба.

Вона випручалась, відхилившись назад, і пішла, а він не пробував більше затримувати її.

Лишившись сам, Дюруа підвівся, немов приголомшений ударом по голові; потім заспокоївся й прошепотів:

— Слово честі, тим гірше, чи певніше, тим краще. Справу скінчено… без сцен. Хай так!

І, позбувшись величезного тягаря, відчувши себе раптом вільним, незалежним, готовим до нового життя, він почав бити кулаками в стіну, п’яніючи від успіху та сили, немов змагаючись із самою долею.

Коли пані Форестьє спитала його: «Ви сказали пані де Марель?» — він спокійно відповів:

— Звичайно…

Вона допитливо глянула на нього своїми ясними очима:

— І це її не вразило?

— Ні, анітрохи. Навпаки, вона сказала, що це дуже добре.

Новина незабаром поширилась. Дехто дивувався, дехто запевняв, що передбачав це, а інші тільки всміхались, даючи зрозуміти, що це їх зовсім не дивує.

Жорж, що підписував тепер фейлетони: «Д. де Кантель», хроніку — «Дюруа», а політичні статті, які він теж інколи вміщав, — «Дю Руа», проводив час здебільшого у своєї нареченої, що ставилась до нього з братньою приязню, в якій, проте, почувалась справжня, але прихована ніжність і стримувана, немов вада, пристрасть. Вона вирішила, що весілля відбудеться нишком, при самих тільки свідках, і того ж вечора вони поїдуть у Руан. А наступного дня відвідають батьків Дюруа та пробудуть у них кілька днів.

Дюруа пробував умовити Мадлен зректися цього плану, однак безуспішно і кінець кінцем згодився.

Отже, десятого травня молоді, що визнали зайвою церковну церемонію і нікого не запрошували, повернулись після короткого перебування в мерії додому, склали валізи, а ввечері шестигодинний поїзд, що відходив з вокзалу Сен-Лазар, уже мчав їх у Нормандію.

До того часу, поки не лишились самі у вагоні, вони не перемовились і двадцятьма словами. А відчувши себе вже в дорозі, глянули одне на одного й почали сміятися, щоб приховати певну ніяковість, якої не хотіли показувати.

Поїзд повільно проминув довгий вокзал Батіньйоль і проїхав рівнину, де-не-де порослу миршавими чагарями, яка тягнеться від міських укріплень до Сени.

Дюруа і його дружина час від часу говорили про щось незначне, а потім знову обертались до вікна.

Проїжджаючи Аньерський міст, вони зраділи, побачивши річку, а на ній човни, рибалок і веслярів. Сонце, могутнє травневе сонце, осявало скісним промінням човни і спокійну річку, що немов застигла, не текла й не вирувала, завмерши у вечірньому блиску й теплі. Вітрильник, що розгорнув посередині річки два великі трикутники, аби спіймати найлегші подихи вітру, скидався на величезного птаха, який ось-ось полетить.

Дюруа прошепотів:

— Люблю паризькі околиці, а спогади про смажену рибу, що доводилось їсти тут, — найкращі в моєму житті.

— А човни! — підхопила вона. — Як гарно пливти по воді, коли сідає сонце.

І вони замовкли, немов не зважуючись говорити далі про своє минуле, і сиділи тихо, може, втішаючись уже поезією жалкувань.

Дюруа взяв руку дружини і ніжно поцілував.

— Коли ми повернемось, — озвався він, — то їздитимемо часом обідати в Шату.

— О, в нас буде стільки справ! — мовила Мадлен таким тоном, немов казала: «Треба жертвувати приємним задля корисного».

Він тримав її руку і стурбовано думав, як йому перейти до пестощів. Перед недосвідченою дівчиною він не схвилювався б так; але той меткий і насмішкуватий розум, який він почував у Мадлен, ускладнював його становище. Він боявся здатися їй незгарбним — занадто несміливим або занадто брутальним, занадто повільним або занадто поквапливим.

Він раз у раз ніжно стискував її руку, однак вона не відповідала на його заклик. Тоді він сказав:

— Мені дуже дивно, що ви — моя дружина.

Вона ніби зчудувалась:

— Чому ж то?

— Не знаю. Дивно, та й годі. Хочеться поцілувати вас, і не віриться, що я маю право на це.

Мадлен спокійно підставила йому щоку, і він поцілував її так, як поцілував би сестру.

— Побачивши вас уперше, пам’ятаєте, на обіді,— вів Дюруа далі,— коли мене запросив Форестьє, я подумав: «Чорт забирай, якби мені знайти таку жінку!» І от це сталося: я знайшов її.

Вона прошепотіла: «Це дуже мило», — і дивилась на нього пильно й лукаво своїм усміхненим поглядом.

Він подумав: «Я занадто холодний. Я йолоп. Треба бути рішучим». І він спитав:

— Як ви познайомились з Форестьє?

Вона відповіла з лукавим викликом:

— Хіба ми на те їдемо в Руан, щоб розмовляти про нього?

Він почервонів:

— Я дурень. Я ніяковію у вашій присутності.

Це їй сподобалось:

— Невже? Чому ж це?

Він сів поруч із нею і присунувся зовсім близько. Вона скрикнула:

— Олень!

Поїзд їхав Сен-Жерменським лісом, і вона побачила сполохану косулю, що майнула через дорогу.

Поки вона дивилась у розчинене вікно, Дюруа нахилився й припав до волосся над її шиєю довгим і жагучим поцілунком.

Хвилину вона не ворушилась, потім підвела голову:

— Ви лоскочете, годі.

Але він не відступався й ніжно торкався пухнастими вусами її білої шкіри, пестив її збудно й повільно.

Вона здригнулась.

— Годі вже!

Він обійняв її, охопивши правою рукою голову і повернувши до себе. Потім уп’явся в її губи, немов яструб у здобич.

Вона пручалась, відштовхувала його, силкувалася визволитись.

Нарешті звільнилась і сказала:

— Та годі ж.

Він уже не слухав, цілував її жадібними й тремтячими губами, намагаючись повалити на диван.

Вона з величезним зусиллям визволилася і схопилась на ноги.

— Ну, годі вже, Жорже, годі! Ми ж не діти і любесенько можемо почекати до Руана.

Він сидів увесь червоний, охолоджений цими розважливими словами, потім опанував себе і весело сказав:

— Гаразд, я почекаю, але ви не почуєте від мене й десятка слів, поки ми приїдемо. Подумайте, зараз ми тільки ще в Пуассі.

— Я говоритиму сама, — сказала Мадлен й спокійно сіла біля нього.

Вона почала докладно розповідати, що вони робитимуть, коли повернуться. Треба буде лишити за собою квартиру, де вона жила з першим чоловіком, Дюруа одержить також, немов у спадщину, посаду й утримання Форестьє у «Французькому житті».

Зрештою, вона ще перед їхнім шлюбом упорядкувала з певністю ділової людини всю фінансову сторону їхнього подружнього життя.

Вони одружилися з умовою роздільності майна, і всі можливі випадки були передбачені: смерть, розлука, народження одного чи кількох дітей. Дюруа мав — як сам він казав — чотири тисячі франків, але з них півтори тисячі були позичені. Решту він заощадив за останній рік, передбачаючи одруження. Мадлен мала сорок тисяч франків, що їх — як сама вона казала — залишив Форестьє.

Згадавши про померлого чоловіка, вона почала ставити його за зразок:

— Він був дуже ощадливий, дуже акуратний, дуже працьовитий. Він швидко зробив би кар’єру.

Дюруа вже не слухав, його турбували зовсім інші думки.

Часом вона спинялась, поринаючі в свої інтимні міркування, потім сказала:

— Через три-чотири роки ви, безперечно, зможете заробляти від тридцяти до сорока тисяч франків на рік. Так і Шарль заробляв би, якби прожив довше.

Дюруа, якому ця лекція вже здавалась надто довгою, відповів:

— А я гадаю, що ми не на те їдемо в Руан, щоб розмовляти про нього.

Вона злегка вдарила його по щоці.

— Це правда, моя вина.

І засміялась.

Він підкреслено тримав руки на колінах, як добре вихований слухняний хлопчик.

— У вас дурний вигляд, коли ви так сидите, — сказала Мадлен.

— Це ж моя роль, про яку ви самі недавно нагадали мені,— відповів він, — і я з неї вже не вийду.

Вона здивувалась:

— Що ви, власне, маєте на гадці?

— Те, що у вас є досвід, який має розвіяти мою необізнаність, та шлюбна практика, що має просвітити мою парубоцьку невинність, от як!

— Це вже занадто! — вигукнула вона.

— Це так, — відповів Дюруа. — Я не знаю жінок, а ви знаєте чоловіків, бо ж ви вдова, отже, ви маєте навчати мене… Сьогодні ввечері — так? — але можете розпочати навіть зараз, коли хочете. Отак…

Вона скрикнула, зовсім звеселівши:

— О, якщо ви в цьому покладаєтесь на мене!..

Він промовив голосом школяра, що бурмоче свій урок:

— Так, звичайно, покладаюся. Я навіть сподіваюсь, що ви дасте мені солідну освіту… на двадцять лекцій… десять початкових… читання та граматика… десять підвищеного курсу й риторики. Я ж нічогісінько не знаю — отак!..

Вона заявила, дуже потішена:

— Ти дурний!

— Раз ти називала мене на «ти», — провадив він, — то й я піду за твоїм прикладом і скажу тобі, серденько, що з кожною миттю кохаю тебе більше й більше і що Руан, як на мене, дуже далеко…

Він говорив тепер з акторськими інтонаціями, з кумедними гримасами, що розважали молоду жінку, звиклу до манер і жартів літературної богеми.

Вона дивилась на нього збоку, і він здавався їй справді чарівним; вона вагалась між тим бажанням, що пориває руку до плоду на дереві, і розважливою думкою, що радить почекати обіду, аби з’їсти його саме тоді, коли слід.

І вона сказала, трохи почервонівши від думок, що снувались у неї в голові:

— Мій маленький учню, повірте моєму досвіду, моєму великому досвіду. Поцілунки у вагоні нічого не варті. Вони тільки псують апетит.

Потім вона шепнула, ще більше почервонівши:

— Ніколи не слід жати недостиглий колос.

Дюруа засміявся, збуджений натяками, що спливали з її гарних уст; далі перехрестився й поворушив губами, немов прошепотів молитву, і заявив:

— Я віддаюсь під опіку святого Антонія, патрона спокуси. Відтепер я немов із бронзи.

Ніч тихо насувалась, огортаючи прозорою тінню, неначе легким серпанком, неозорі поля, що стелились праворуч. Поїзд мчав уздовж Сени, і Жорж, і Мадлен задивилися на річку, що бігла поруч із залізничною колією широкою стрічкою полірованого металу, на червоні відблиски, на плями, що немов упали з неба, яке горіло пурпуром і вогнем у промінні надвечірнього сонця. Цей блиск поволі гаснув, темнішав, сумно тьмарився. І поля поринали в темряву з похмурим трепетом, тим передсмертним трепетом, який щоразу проходить по землі, коли її оповиває ніч.

Ця вечірня туга линула крізь відчинені вікна в недавно такі веселі душі молодого подружжя, що раптом замовкло.

Вони присунулись одне до одного й спостерігали згасання дня, чудового, ясного травневого дня.

В Манті засвітили олійний ліхтарик, що кидав на сіре сукно диванів жовте світло.

Дюруа обняв дружину за талію і пригорнув її до себе. Його недавня жага оберталась на ніжність, на млосну потребу заспокійливих тихих пестощів, тих пестощів, якими присипляють дитину.

Він тихенько шепнув:

— Я дуже любитиму тебе, моя маленька Мад!

Ніжність його голосу зворушила молоду жінку, озвалась у її тілі коротким тремтінням, і вона простягла йому уста, нахилившись над ним, бо він притулився щокою до її теплих грудей.

Це був дуже довгий поцілунок, мовчазний і глибокий; тоді раптовий рух, грубі й нестямні обійми, коротка задихана боротьба, шалене й незручне злиття. Потім вони так і лежали обнявшись, трохи розчаровані, стомлені і все ще сповнені ніжності, аж поки засвистів паровоз, оповіщаючи про наступну станцію.

Мадлен сказала, пригладжуючи кінчиками пальців своє розпатлане на скронях волосся:

— Це зовсім по-дурному. Ми поводимось, як діти.

Але Дюруа цілував її руки з гарячковою хапливістю і відповів:

— Я тебе кохаю нестямно., моя маленька Мад!

До Руана вони майже не ворушились, притиснувшись щокою до щоки, втупивши очі в ніч за вікном, де часом миготіли освітлені будиночки; вони мріяли, тішачись своєю близькістю, охоплені дедалі більшим бажанням інтимніших і вільніших обіймів.

Спинились вони в готелі. Вікна його були обернені на набережну. Нашвидкуруч повечерявши, лягли спати. Другого дня покоївка розбудила їх, тільки-но продзвонило восьму годину.

Коли вони випили по чашці чаю, що їм поставили на нічний столик, Дюруа глянув на дружину і раптом, у радісному пориві людини, яка тільки що знайшла справжній скарб, стиснув її в обіймах і прошепотів:

— Моя маленька Мад, я почуваю, що кохаю тебе дуже… дуже… дуже…

Вона всміхнулася своєю довірливою й задоволеною усмішкою і шепнула, теж цілуючи його:

— І я теж… мені здається…

Проте візит до батьків непокоїв Дюруа. Не раз уже він попереджав свою дружину, готував її. Він вирішив іще раз завести про це розмову.

— Зрозумій, що це селяни, справжні селяни, а не опереткові.

Вона засміялась:

— Та знаю, ти вже стільки казав мені про це! Ну, вставай і мені дай встати.

Він скочив з ліжка й став натягати шкарпетки:

— Там нам буде незручно, дуже незручно. В моїй кімнаті є одне тільки старе ліжко з сінником. Про волосяні матраци в Кантеле не мають уявлення.

Вона ніби зраділа:

— Тим краще! Це буде чудово… провести з тобою… безсонну ніч… і раптом почути півнів…

Вона надягла свій пеньюар, широкий пеньюар із білої фланелі, і Дюруа відразу ж пізнав його. Йому стало прикро. Чому? Він знав, що дружина його має цілу дюжину таких ранкових убрань. Хіба ж могла вона знищити свій гардероб і купити собі все нове? І все ж йому хотілося б, щоб її домашня одежа, її нічна білизна — одяг кохання — не була та сама, що й з іншим. Йому здавалось, що м’яка й тепла тканина зберегла щось від дотиків Форестьє.

Він відійшов до вікна й закурив цигарку.

Вигляд порту, широкої річки, вкритої вітрильниками з легкими щоглами і присадкуватими пароплавами, що їх із грюкотом розвантажували на набережній лебідки, схвилював його, хоч він і не вперше бачив це. І він вигукнув:

— Хай йому чорт, як гарно!

Мадлен підбігла, поклала руки чоловікові на плечі і, довірливо пригорнувшись до нього, стояла, вражена й захоплена. Вона повторювала:

— Ах, яка краса, яка краса! Я й не знала, що на річці може бути так багато кораблів.

За годину вони виїхали, бо мали снідати в батьків, яких попередили кілька днів тому.

Відкритий фіакр, що віз їх, наскрізь проржавілий, брязкотів, мов старий казан.

Вони проїхали довгий, досить-таки поганенький бульвар, далі луг, де протікала річка, потім почали підніматись на гору.

Втомлена Мадлен задрімала під гарячими пестощами сонця, що ніжно гріло її в кутку старого екіпажа — так, наче вона лежала в теплій купелі світла та польового повітря.

Жорж розбудив її.

— Подивись, — сказав він.

Виїхавши на дві третини схилу, вони опинились в тому місці, куди возять усіх подорожніх, бо воно славиться своїм краєвидом.

Внизу лежала безмежна, довга й широка долина, де зміїлася, круто звиваючись, ясна вода річки. Було видно, як вона біжить здалеку, вкрита численними острівцями і вигинається коліном, перш ніж перетяти Руан. На правому березі розкинулось місто, оповите прозорим ранковим туманом, з дахами, що блищали під сонцем, з безліччю легеньких дзвіниць — шпилястих і присадкуватих, різьблених, немов велетенські іграшки — з чотирикутними та круглими вежами, увінчаними геральдичними коронами, з каланчами, дзвіничками, — а над усім цим готичним лісом церковних верхівок зводилася дивовижна бронзова стріла собору — бридка, чудернацька й незгарбна — найвища у цілому світі.

Навпроти, на тому березі річки, височіли круглі й потовщені на кінцях тонкі димарі заводів у великому передмісті Сен-Север.

їх було більше, ніж їхніх сестер-дзвіниць, вони здіймали свої високі цегляні колони далеко в полях і дихали в синє небо чорним вугільним димом.

А над усіма димарями зводився, — мов Хеопсова піраміда, другий за височиною витвір поміж усіх витворів людської праці,— величезний паровий насос «Блискавки»; він був майже такий заввишки, як горда його сусідка — стріла собору. Король працьовитого й димущого заводського племені — і королева шпилястого гурту священних пам’яток…

Далеко за робітничою околицею простягався сосновий ліс, і Сена, пройшовши між старим та новим містом, бігла далі вздовж високого хвилястого берега, що густо поріс деревами і оголював де-не-де біле каміння свого кістяка; далі річка зникала на обрії, ще раз викресливши довгу, округлу дугу. По ній пливли судна на буксирі в пароплавів, здалеку вони здавалися малими, як мухи.

Пароплави пахкали густим димом. Острівці тяглися понад водою, — де поспіль, а де з чималими проміжками, — немов зеленкуваті намистинки.

Візник чекав, поки подорожні намилуються досхочу. Він знав із досвіду, скільки часу триває захоплення в екскурсантів різного гатунку.

Коли рушили далі, Дюруа раптом побачив за кілька сот метрів двох старих, що йшли назустріч, і скочив з екіпажа, гукаючи;

— Ось вони! Я впізнав їх!

Це були двоє селян, чоловік і жінка, що йшли похитуючись і часом штовхаючи одне одного плечима. Чоловік був невисокий, присадкуватий, з червоним обличчям, трохи череватий, ще бадьорий, незважаючи на вік, а жінка — висока, суха, зігнута, сумовита, справжня жінка-хліборобка, що працювала з дитинства й ніколи не сміялась, тим часом як її чоловік розважався, випиваючи зі своїми клієнтами.

Мадлен теж зійшла з екіпажа і з тугою в серці, з несподіваним смутком дивилася на цих двох бідолах. Вони не впізнали свого сина в цьому гарному панові й ніколи не здогадалися б, що ця пишна пані в світлій сукні — їхня невістка.

Вони мовчки й швидко йшли назустріч довгожданому синові, не дивлячись на городян, слідом за якими їхав екіпаж.

Вони проминули їх. Жорж крикнув, сміючись;

— Добридень, татусю!

Вони враз спинилися, спантеличені, зачудовані до краю.

Стара отямилась перша й пробурмотіла, не сходячи з місця:

— Це ти, синочку?

Дюруа відповів:

— Авжеж, це я, матусю! — і, підійшовши, міцно поцілував її в обидві щоки. Потім він потерся щокою об щоку батька, що зняв свого кашкета, пошитого за руанською модою — з чорного шовку і дуже високого, як у торговців худобою.

Після цього Дюруа заявив:

— Це моя дружина.

Селяни глянули на Мадлен. Глянули як на чудо, із страхом і неспокоєм, поєднаним у батька з утіхою і схваленням, а в матері — з ревнивою ворожістю.

Батько, жвавий з природи і просякнутий духом солодкого сидру та горілки, — отже, завжди веселий, — посмілішав і спитав, лукаво підморгнувши:

— А поцілувати її все ж таки можна?

Син відповів:

— Аякже!

І Мадлен ніяково підставила старому селянинові щоки; він кілька разів поцілував її,— гучно, аж відляски пішли, — і витер губи долонею.

Стара теж поцілувала невістку, але стримано і з нехіттю. Ні, це була не така невістка, про яку вона мріяла, не повна та свіжа дівчина з ферми, червона, немов яблучко, округла, немов племінна кобила. Ця пані була схожа на якусь хвойду зі своїми шлярками та запахом мускусу. Для старої всі парфуми були «мускусом».

Вони гуртом рушили за екіпажем, що віз валізи молодого подружжя.

Старий узяв сина під руку і, затримавши його, спитав:

— Ну, а справи як?

— Та дуже добре.

— Молодець! А скажи, жінка твоя заможна?

— Має сорок тисяч франків, — відповів Жорж.

Батько стиха й захоплено свиснув. Він тільки й зміг пробурмотіти: «Хай йому чорт!» — так уразила його ця сума. Потім він додав поважно й переконано:

— Це, далебі, гарна жінка!

Бо ж йому вона справді припала до вподоби. А він колись, свого часу, мав славу знавця жінок.

Мадлен зі свекрухою йшли мовчки поруч. Чоловіки наздогнали їх. Вони підходили до села, маленького села вздовж шляху, де з боків було по десятку хат — містечкових будинків і сільських халуп — одні цегляні, інші глиняні, ті під соломою, ті під черепицею.

Шинок старого Дюруа «Гарний краєвид» — одноповерховий будиночок з горищем — стояв край села ліворуч. Над дверима висіла, за старосвітським звичаєм, соснова гілка на ознаку того, що спраглі можуть заходити.

Сніданок було накрито в залі на двох зсунутих докупи столах, застелених двома скатертинами. Сусідка, що прийшла допомогти господині, низько вклонилась, побачивши таку пишну пані, потім, впізнавши Дюруа, скрикнула:

— Господи Ісусе, чи це ти, хлопче?

— Авжеж, це я, тітко Брюлен! — відповів він весело.

І відразу ж поцілував її, як раніше цілував батьків.

Потім він мовив до дружини:

— Ходімо до нашої кімнати, там ти знімеш капелюшок.

Він повів її крізь двері направо до прохолодної, білої кімнати з кам’яною підлогою та побіленими стінами, де стояло ліжко з ситцевими завісами. Розп’яття над кропильницею і дві олеографії — Поль та Віргінія під синьою пальмою і Наполеон І на рудому коні — були єдиними прикрасами цього чистенького й нудного помешкання.

Коли вони лишились на самоті, Дюруа поцілував Мадлен:

— Добрий день, Мад! Я дуже радий, що побачив старих. У Парижі про них не думаєш, а потім, коли побачишся, все ж таки приємно.

Та батько вже гукав, стукаючи кулаком у стіну:

— Швидше, швидше, суп готовий!

Довелося сідати до столу.

Почався довгий селянський сніданок з багатьох погано дібраних страв — ковбаса після баранини, яєчня після ковбаси. Батько Дюруа, звеселівши від сидру та кількох склянок вина, відкрив фонтан свої добірних жартів — тих, які він приберігав до великих свят, і розповідав пікантні й непристойні бувальщини, що трапились, мовляв, із його приятелями. Жорж знав їх усі, але сміявся, сп’янілий від рідного повітря, захоплений природною любов’ю до батьківщини, до знаних з дитинства місць, пойнятий давно забутими почуттями та спогадами, що їх збуджували давно знайомі речі, різні дрібниці — як-от покарбовані ножем двері, кривий стілець, що нагадував якусь подію. Він упивався запахом землі, смоли та дерев, що віяв з сусіднього лісу, духом житла, струмка, гною.

Матуся Дюруа весь час сумно й суворо мовчала і пасла очима невістку, почуваючи ненависть у серці, ненависть старої робітниці з мозолястими руками та понівеченим від тяжкої праці тілом до цієї міської жінки, що викликала в неї неприязнь, — мов би щось прокляте, ганебне, мов би якась нечиста істота, створена для неробства і гріха. Вона раз у раз схоплювалася з місця то страву принести, то налити в склянки жовтої й кислої рідини з карафки, або з пляшок — рудого пінявого й підсолодженого сидру, що висаджував корки, немов газовий лимонад.

Мадлен майже нічого не їла, майже нічого не говорила, сиділа зажурена, зі своєю звичайною, застиглою на губах усмішкою, проте цього разу усмішка була похмура й покірна.

Вона була розчарована, пригнічена. Чому? Сама ж хотіла сюди поїхати! Вона знала, що їде до селян, до простих селян. Як же уявляла собі їх — вона, не схильна ідеалізувати будь-кого?

Чи знала вона це? Хіба жінки не сподіваються завжди чогось кращого, ніж є насправді? Чи вони здавалися їй здалеку поетичнішими? Ні, звичайно, але, може, більш літературними, більш благородними, привітними, мальовничими. А втім, вона не бажала бачити їх вишуканими, як у романах. Чому ж вони шокували її безліччю непомітних дрібниць, безліччю незначних грубощів, навіть самою своєю мужицькою вдачею, своїми словами, рухами, сміхом?

Вона пригадала свою власну матір, про яку ніколи нікому не говорила, — спокушену кимсь гувернантку, виховану в Сен-Дені, яка померла від злиднів і горя, коли Мадлен було дванадцять років. Хтось невідомий подбав про виховання дівчинки. Напевно, її батько? Хто він? Вона не дізналася про це, хоч і мала підозру.

Сніданок усе ще тривав. Почали заходити відвідувачі. Вони потискували руку батькові Дюруа, скрикували, побачивши сина, та лукаво підморгували, поглядаючи збоку на молоду жінку; це означало: «Сто чортів! Молодець Дюруа, яку кралю підчепив собі!»

Інші, не такі близькі знайомі, сідали за дерев’яні столи і гукали: «Літр!», «Кухоль!», «Дві чарки!», «Склянку!». Вони грали в доміно, голосно брязкаючи маленькими чорно-білими кісточками.

Матуся Дюруа весь час метушилась, похмуро прислужувала клієнтам, одержувала гроші й витирала столи краєм свого синього фартуха.

Дим від глиняних люльок та дешевих сигар наповнював кімнату. Мадлен закашлялась і мовила:

— Може, вийдемо? Я більше не витримаю.

Але сніданок ще не скінчився. Старий Дюруа був невдоволений. Тоді вона встала й сіла перед дверима, на вулиці, чекаючи, поки свекор та чоловік доп'ють свою каву і коньяк.

Незабаром Жорж підійшов до неї:

— Хочеш прогулятись до Сени? — спитав він.

Вона радісно погодилась:

— О, звичайно! Ходімо.

Вони зійшли з гори, найняли в Крауссе човен і решту дня катались коло острівка, під вербами, дрімаючи в ніжному весняному теплі, заколисані легкими хвилями річки.

Вони повернулись, коли вже посутеніло.

Вечеря при свічці була для Мадлен ще прикрішою, ніж сніданок уранці. Батько Дюруа був уже добре підхмелений і весь час мовчав. Мати сиділа з таким самим похмурим виглядом, як і раніш.

На тьмяно освітлених стінках химерно гойдалися тіні голів з величезними носами і чудернацькими рухами. Часом з’являлась велетенська рука й підносила схожу на вила виделку до рота, що роззявлявся, як паща страховища, коли хто-небудь, трохи повернувшись, підставляв профіль під жовте тремтяче полум’я свічки.

Одразу після вечері Мадлен витягла чоловіка на вулицю, щоб не лишатись у цій темній кімнаті, де гостро тхнуло тютюновим димом та розлитим питвом.

Надворі Жорж сказав:

— Ти вже нудьгуєш.

Вона хотіла була заперечити. Він спитав її.

— Я це добре бачу. Коли хочеш, то ми поїдемо завтра.

— Так. Дуже хочу, — прошепотіла вона.

Вони повільно йшли вперед. Ніжна й глибока темрява теплої ночі була сповнена тихих шелестів, шарудінь і зітхань. Вони простували вузькою стежкою серед височенних дерев, між двома непроглядно-чорними стінами лісу.

Мадлен спитала:

— Де ми?

— У лісі,— відповів Дюруа.

— Він великий?

— Дуже великий, один із найбільших у Франції.

Дух землі, дерев, моху, той свіжий і одвічний запах густого лісу, де соки бруньок змішуються з запліснявілою мертвою травою хащів, дрімав у цій алеї. Підвівши голову, Мадлен побачила між верховіттям зорі; і хоч вітрець не ворушив гілок, вона відчувала навколо себе невиразне тремтіння цього океану листя.

Дивний трепет пройняв її душу і прокотився по тілу, невиразна туга охопила серце. Чому? Вона не розуміла. Але їй здавалося, що вона загубилась, що вона оточена небезпеками, покинута всіма, сама-одна на світі під цим живим тремтливим склепінням.

Вона прошепотіла:

— Мені страшно. Ходімо додому.

— Що ж, ходім.

— І… ми виїдемо до Парижа завтра?

— Так, завтра.

— Завтра вранці?

— Завтра вранці, коли хочеш.

Вони вернулися. Старі вже полягали.

Мадлен спала погано, раз у раз прокидаючись від нових, незвичних для неї сільськіх звуків — криків сови, рохкання свині, замкнутої в хлівці по той бік стіни, від співу півня, що тричі лунав після півночі.

З першим промінням сонця вона встала і швидко зібралася в дорогу.

Коли Дюруа сказав батькам, що він уже має їхати додому, ті були вражені; потім вони зрозуміли, чиє це бажання.

Батько просто спитав:

— Скоро побачимо тебе знову?

— Звичайно. Влітку.

— Ну, добре, коли так.

Стара пробурчала:

— Дивись, щоб тобі потім каятися не довелось.

Дюруа подарував їм двісті франків, щоб притишити їхнє незадоволення; о десятій годині під’їхав візник, по якого посилали хлопця, молоді розцілувались зі старими селянами й рушили в дорогу.

Коли вони спускалися з гори, Дюруа засміявся:

— От бачиш, я ж попереджав тебе. Мені не слід було знайомити тебе з паном і пані Дю Руа де Кантель, моїми батьками.

Мадлен теж засміялась і відповіла:

— Ні, тепер я захоплена! Це славні люди, і я починаю дуже любити їх. Я пришлю їм подарунок з Парижа.

Потім вона прошепотіла:

— Дю Руа де Кантель… Ти побачиш — ніхто не дивуватиметься з наших запрошувальних карток. Ми будемо розповідати, що провели тиждень у маєтку твоїх батьків.

І, пригорнувшись до нього, вона торкнулась губами його вусів.

— Добрий день, Жо!

— Добрий день, Мад! — відповів він і обняв її за стан.

У глибині долини було видно велику річку, яка слалася срібною стрічкою під ранковим сонцем, фабричні димарі, що видихали в небо свої вугляні хмари, і шпилясті дзвіниці, що здіймались над старим містом.

II

Минуло вже два дні, як подружжя Дю Руа повернулось до Парижа, і журналіст знову став до роботи, чекаючи того часу, коли покине хроніку, щоб остаточно перебрати на себе обов’язки Форестьє і цілком присвятити себе політиці.

Цього вечора він повертався на обід додому, в квартиру свого попередника, з радісним серцем, з палким бажанням пригорнути до серця свою дружину, фізичним чарам і непомітній владі якої він цілком піддався. Коли він минав квіткарку, що стояла на розі вулиці Нотр-Дам-де-Лорет, йому спало на думку купити квітів для Мадлен, і він вибрав величезний букет ще не зовсім розквітлих троянд — цілий сніп ароматних бутонів.

На кожній площадці своїх нових сходів він самовдоволено оглядав себе в дзеркалах, що раз у раз нагадували йому перший прихід у цей будинок.

Він подзвонив, бо забув узяти з собою ключ, і йому відчинив той самий слуга, якого він залишив у себе за порадою дружини.

— Пані повернулась? — спитав Жорж.

— Так, пане.

Проходячи через їдальню, він дуже здивувався, бо помітив на столі три прибори, а піднявши портьєру, яка відділяла їдальню від вітальні, побачив, що Мадлен ставить у вазу на каміні букет троянд, точнісінько такий самий, як у нього. Йому стало прикро, неприємно, немов у нього вкрали його думку і всю втіху, якої він сподівався.

Він спитав, підійшовши:

— Ти, значить, запросила когось?

Вона відповіла, не обертаючись, пораючись коло своїх квітів:

— І так, і ні. Мій давній друг граф де Водрек завжди обідав у нас щопонеділка і прийде сьогодні, як колись.

— Он як! Дуже добре, — прошепотів Дюруа.

Він стояв позад неї з букетом у руці і відчував бажання сховати квіти, кинути їх геть. Проте він усе-таки сказав:

— Дивись, я приніс тобі троянди.

Мадлен обернулась до нього, сяючи усмішкою, і скрикнула:

— Ах, як мило з твого боку, що ти подумав про це!

І вона простягла йому руки та губи з таким щирим, радісним захопленням, що він відразу ж утішився.

Вона взяла квіти, понюхала їх і жваво, немов зраділа дитина, поставила в порожню вазу проти першої. Потім шепнула, милуючись ефектом:

— Яка краса! Тепер у мене весь камін заквітчаний.

І додала переконаним тоном:

— Знаєш, Водрек чарівний, ти одразу заприятелюєш із ним.

Дзвінок повідомив про прихід графа. Він увійшов спокійно, невимушено, немов до себе додому.

Галантно поцілувавши пальці молодої жінки, він обернувся до чоловіка і з щирою приязню подав йому руку, питаючи:

— Як поживаєте, любий Дю Руа?

У нього не було вже його колишнього гордовитого й неприступного вигляду, він поводився люб’язно, виявляючи цим, що становище змінилось. Здивований журналіст теж намагався бути привітним і чемним. Хвилин через п’ять можна було подумати, що вони знайомі і приятелюють уже років із десять.

Тоді Мадлен сказала усміхаючись:

— Залишаю вас удвох. Мені треба навідатись до кухні.

І вона вийшла з кімнати під пильними поглядами обох чоловіків.

Коли вона повернулась, вони вже розмовляли про нову п’єсу, і думки їхні так збігалися, що в очах збуджувалась якась раптова приязнь, породжувана цією абсолютною єдністю поглядів.

Обід вийшов чудовий, дуже товариський і сердечний; граф просидів у них до пізнього вечора — так добре почувався він у цьому домі, у цього любого молодого подружжя.

Коли де Водрек пішов, Мадлен сказала:

— Правда ж, він чарівний? Він дуже виграє, коли ближче з ним познайомишся. Це справжній друг — надійний, відданий, вірний. Ах, коли б не він…

Вона не кінчила своєї думки, а Жорж відповів:

— Так, він, як на мене, дуже приємний. Гадаю, що ми з ним будемо друзями.

Але вона відразу змінила тему розмови:

— Знаєш, нам треба попрацювати сьогодні ввечері перед сном. У мене не було часу поговорити з тобою про це до обіду, бо прийшов Водрек. Мені щойно принесли важливі новини — відомості про Марокко. Це Ларош-Матьє, депутат, майбутній міністр, дав мені їх. Нам треба написати велику статтю, сенсаційну статтю. У мене є факти і цифри. Отож сідаймо до роботи. Візьми, будь ласка, лампу.

Він узяв лампу, і вони перейшли в кабінет.

Ті ж самі книжки вишикувались у шафі, на якій стояли тепер три вази, що їх Форестьє купив у Жуанській затоці напередодні смерті. Під столом хутряний мішок небіжчика чекав ніг Дю Руа, який сівши, взяв ручку з слонової кості, трохи погризену на кінці зубами попередника.

Мадлен сперлась об камін і, закуривши цигарку, розповіла новини, потім виклала свої думки і план наміченої статті…

Він слухав її уважно, водночас роблячи собі нотатки, і, скінчивши, висловив свої зауваження, переглянув справу, поширив її, розгорнув, у свою чергу, вже не план статті, а цілої кампанії проти теперішнього міністерства. Ця атака мала бути тільки початком. Його дружина перестала навіть курити — так зацікавилась широкими перспективами, які побачила, стежачи за думкою Жоржа.

Часом вона шепотіла:

— Так… так… Дуже добре… Чудово… Дуже слушна думка…

І коли він кінчив, вона сказала:

— Тепер почнемо писати.

Однак йому завжди було важко починати, і він насилу добрав слова. Тоді вона тихо схилилась над його плечем і стала пошепки підказувати на вухо потрібні фрази.

Час від часу вона замислювалась на якусь мить, а потім питала:

— Це ж саме те, що ти хочеш сказати?

— Якраз це, — відповідав він.

Вона знаходила гострі вислови, отруйні жіночі вислови, щоб діткнути прем’єра, і змішувала глузування з приводу його зовнішності з глузуванням з приводу його політики в такий кумедний спосіб, що це викликало сміх і водночас вражало влучністю зауважень.

Дю Руа часом додавав кілька рядків, що поглиблювали і підсилювали атаку. Він знався, зрештою, на мистецтві підступних натяків, бо навчився цього, шліфуючи свої замітки для Хроніки; і коли той чи той факт, поданий Мадлен як вірогідний, здавався йому сумнівним або компрометуючим, він якнайкраще вмів натякнути на нього чи дати уяву про нього з більшою виразністю, ніж коли б він його просто змалював.

Коли статтю було написано, Жорж перечитав її вголос, майже продекламував. Вони одностайно визнали її чудовою і зачаровано, й здивовано всміхнулися, немов тільки тепер виявили себе одне перед одним. Вони дивились одне одному в вічі, захоплені та зворушені, і палко поцілувались у любовному пориві, що перекинувся від їхньої душі до тіла.

Дю Руа взяв лампу:

— А тепер спатки, — сказав він з палаючими очима.

Вона відповіла:

— Ідіть уперед, мій володарю, бо ви освітлюєте шлях.

Він пішов до спальні, а вона йшла слідом, лоскочучи йому шию кінчиком пальця, між коміром і волоссям, щоб змусити його йти швидше, бо він боявся цих пестощів.

Стаття вийшла за підписом «Жорж Дю Руа де Кантель» і наробила галасу. Вона схвилювала всю палату депутатів. Пан Вальтер поздоровив автора і призначив його завідувачем політичного відділу «Французького життя». Хроніка знову перейшла до Буаренара.

З того дня в газеті почалася запекла й гостра кампанія проти міністерства. Атака, завжди влучна й підкріплена фактами, то іронічна, то серйозна, часом весела, часом отруйна, була спрямована з такою певністю й завзяттям що всі дивувались.

Інші газети раз у раз цитували «Французьке життя» наводили з нього цілі абзаци, а люди, що стояли при владі питали, чи не можна через поліцію заткнути пельку цьому невідомому й запеклому ворогові.

Дю Руа став популярним у політичних колах. Він почував із потиску руки чи з манери знімати капелюх, як більшав його вплив. Що ж до його дружини, то вона вражала й захоплювала його винахідливістю й розумом, умінням здобувати інформацію і кількістю знайомств.

Повертаючись додому, він раз у раз заставав у вітальні якого-небудь сенатора, депутата, суддю, генерала, що поводилися з Мадлен як із давньою приятелькою — шанобливо й по-товариському. Де вона познайомилася з усіма цими людьми? У світському товаристві, казала вона. Та як вона зуміла здобути їхню довіру і приязнь? Цього Жорж не розумів.

«З неї міг би вийти чудовий дипломат», — думав він. Вона часто загаювалась, на обід приходила задихана, розпашіла, збуджена, і казала, ще не піднявши навіть вуалі:

— Я сьогодні із здобиччю! Уяви собі — міністр юстиції тільки що призначив двох суддів, які брали колись участь у змішаних комісіях. Ну, хай начувається — буде йому непереливки.

І міністрові таки було непереливки — вже наступного дня і післязавтра. Депутат Ларош-Матьє, що обідав на вулиці Фонтен щовівторка, після графа де Водрека, який починав собою тиждень, міцно потискував подружжю руки, виявляючи надзвичайну радість. Він раз у раз повторював:

— Боже, яка кампанія! І щоб ми не виграли після цього?

Він справді мав велику надію захопити портфель міністра закордонних справ, на який націлявся вже давно.

Це був один із тих пересічних політиків, що не мають ні своїх переконань, ні великих здібностей, ні сміливості, ні грунтовних знань, — містечковий адвокат і провінційний красень, що спритно лавірував між усіма крайніми партіями, єзуїт у машкарі республіканця, ліберальний гриб сумнівної породи, які сотнями виростають на гної загального виборчого права.

Його доморощений макіавеллізм створив йому репутацію серед колег, серед усіх тих декласованих невдах, яких роблять депутатами. Він був досить стомлений, досить коректний, досить добре вихований, досить чемний, щоб мати успіх. Він мав успіх у світі, у різношерстому, мутному і не дуже вибагливому товаристві сьогоднішніх представників влади. Про нього скрізь казали: «Ларош стане міністром», — і він сам не мав щодо цього ніяких сумнівів.

Він був одним із головних акціонерів газети старого Вальтера, свого колеги й спільника в багатьох фінансових операціях.

Дю Руа підтримував його; він вірив у нього і покладав на нього певні надії. Зрештою, він тільки провадив далі справу, що її розпочав іще Форестьє, якому Ларош-Матьє обіцяв дати орден, коли настане день його тріумфу. Орден буде на грудях нового чоловіка Мадлен — та й по всьому. Зрештою, нічого не змінилося.

Це було так очевидно, що товариші по службі вигадали на Жоржа дотеп, який починав дратувати його.

Його називали тепер не інакше, як «Форестьє».

Коли він заходив до редакції, хто-небудь гукав;

— Агов, Форестьє!

Він прикидавсь, що не чує, і схилявся над своєю скринькою з листами.

Той самий голос повторював:

— Чуєш, Форестьє?

Тут і там лунав стриманий сміх.

Дю Руа йшов до кабінету директора, але той, хто кликав його, спиняв:

— О, пробач, це я до тебе звертався. Як прикро, що я раз у раз плутаю тебе з бідолашним Шарлем. Це, мабуть, тому, що твої статті страшенно схожі на його статті. Кожен би помилився.

Дю Руа нічого не відповідав, хоч лютився, і в ньому пробуджувався глухий гнів проти померлого.

Сам старий Вальтер заявив, коли хтось здивовано зауважив, що статті нового завідувача політичного відділу ні формою, ні змістом не відрізняються від статей його попередника:

— Так, це Форестьє, але це Форестьє міцніший, запальніший, мужніший.

Якось Дю Руа випадково відчинив шафу з більбоке і знайшов там іграшку свого попередника з жалобною стрічкою на ручці, а свою власну — ту, якою він користувався, коли вправлявся під керуванням Сен-Потена, — з рожевою стрічкою. Всі більбоке стояли за розміром на одній і тій самій полиці, і на картці коло них, як у музеї, було написано:

«Колишня колекція Форестьє і К°, спадкоємець — Форестьє Дю Руа. Патентовано Загальним Газетним Товариством. Вироби міцні, придатні до вжитку за всіх обставин: навіть у подорожі».

Він спокійно зачинив шафу і промовив досить голосно, щоб почули:

— Дурні та заздрісники є скрізь.

Проте це вражало його гордість, його чутливе самолюбство — гордість та самолюбство літератора, — причину отієї нервової, завжди готової вибухнути, дражливості, властивої і репортерові, і геніальному поетові.

Ім’я «Форестьє» різало йому слух, він боявся почути його, і червонів, коли чув.

Для нього це ім’я було дошкульним глумом, більше ніж глумом — майже образою. Воно волало: «Це твоя дружина працює за тебе, як вона працювала за нього. Без неї ти — ніщо».

Він цілком припускав, що Форестьє був би без Мадлен ніщо; але щодо нього самого, то це вже інша справа!

Ці муки тривали й тоді, коли він приходив додому. Тепер уже весь будинок нагадував йому про небіжчика — всі меблі, всі оздоби, все, чого він торкався. Він зовсім не думав про це на початку свого шлюбу; але дотеп, вигаданий його колегами, заподіяв йому болючої рани, яку тепер ятрили всякі, досі непомітні дрібниці.

Коли він брав у руки який-небудь предмет, йому відразу ж уявлялось, що на тому предметі лежить рука Шарля. Адже він скрізь бачив і користувався речами, які належали колись Шарлеві, речами, що їх той придбав, що їх любив. І Жоржа навіть уже дратувала думка про колишні взаємини його приятеля з дружиною.

Він часом дивувався з цього душевного обурення, якого не розумів, і питав себе: «Як же це, в біса, виходить? Не ревную ж я Мадлен до її друзів? Ніколи не цікавлюсь тим, що вона робить. Вона ходить і приходить, коли їй заманеться; а проте, спогад про цю тварюку Шарля дратує мене!»

Він додавав у думках: «По суті, це був справжній йолоп, оце, напевно, і ображає мене. Мені прикро, що Мадлен могла вийти заміж за такого дурня».

І він раз у раз повторював: «Як могло статися, щоб ця жінка хоч на мить зацікавилась такою тварюкою?»

І його досада зростала щодня від безлічі незначних дрібниць, що шпигали його, немов голкою, від безперестанних спогадів про небіжчика, пробуджуваних якимсь словом Мадлен, слуги, покоївки.

Якось увечері Дю Руа, що любив солодке, спитав:

— Чому у нас не буває солодкого на обід? Ти ніколи не замовляєш.

Молода жінка весело відповіла:

— Правда, я не подумала про це. Це тому, що Шарль не терпів…

Він урвав їй мову нетерплячим і роздратованим рухом:

— Ах, знаєш, Шарль починає набридати мені. Завжди Шарль! Шарль тут, Шарль там, Шарль любив це, Шарль любив те. Шарль здох, і дайте йому спокій.

Мадлен дивилась на чоловіка спантеличено, не розуміючи цього раптового вибуху гніву. Потім, з властивою їй чутливістю, вона почасти здогадалась, що в ньому відбувається, здогадалась про те повільне діяння ревнощів, яке зростало кожної хвилини від усього, що нагадувало небіжчика.

Це, мабуть, здалося їй хлоп’яцтвом, проте полестило, і вона нічого не відповіла.

Він сам на себе розсердився за цей вибух гніву, якого не зміг стримати. Але коли вони того ж вечора, по обіді, писали статтю на завтра, він заплутався ногами в хутровому мішку. Відкинувши його геть ударом ноги, він спитав з усмішкою:

— У Шарля, мабуть, завжди мерзли лапи?

Мадлен відповіла, й собі усміхнувшись:

— О, він завжди боявся застудитись; у нього були слабі легені.

Дю Руа злісно підхопив:

— Що він і довів, зрештою.

Потім додав галантно:

— На щастя для мене.

І поцілував дружині руку.

Проте, лягаючи спати, він знову спитав, охоплений тією ж самою думкою:

— Шарль носив нічний ковпак, щоб захистити вуха від протягу?

Вона не образилась на цей жарт і відповіла:

— Ні, він пов’язував голову хусткою.

Жорж знизав плечима і мовив зневажливо й згорда:

— От йолоп!

З цього часу Шарль став для нього постійною темою для розмов. Він говорив про нього при кожній нагоді і називав його не інакше, як «бідолаха Шарль», з виразом безмежного співчуття.

І коли він вертався з редакції, де до нього по кілька разів на день звертались «Форестьє», то мстився, переслідуючи небіжчика своїм лютим глузуванням. Він пригадував його вади, його смішні риси, його примхи, перелічував їх з утіхою, смакуючи і перебільшуючи їх, немов бажаючи подолати в серці своєї дружини вплив небезпечного суперника.

Він питав:

— Скажи, Мад, чи пригадуєш ти той день, коли цей телепень Форестьє хотів довести нам, що товсті чоловіки міцніші за худих?

Потім йому закортіло дізнатись про силу-силенну інтимних і таємних подробиць, що стосувались небіжчика, проте Мадлен, ніяковіючи, відмовилась говорити про це. А він наполягав, не відступався:

— Ну, то розкажи мені про це. Він, певно, був дуже смішний у такі моменти?

— Слухай, дай йому, нарешті, спокій, — шепотіла вона.

— Ні, скажи! Він далебі був дуже кумедним у ліжку, паскуда! Хіба ж ні?

І завжди кінчав фразою:

— Ну й тварюка ж це була!

Якось увечері, наприкінці червня, Жорж курив цигарку біля вікна. Було дуже душно, і його потягло на свіже повітря.

Він спитав:

— Моя маленька Мад, хочеш, поїдемо в Булонський Ліс?

— Залюбки.

Вони взяли відкритий екіпаж, доїхали до Єлісейських Полів, потім до авеню Булонського Лісу. Був безвітряний вечір, один із тих вечорів, коли розпечене паризьке повітря входить у груди, як гаряча пара. Ціла армія фіакрів везла під тінь дерев силу-силенну закоханих. Нескінченною низкою тяглися слідом один за одним.

Жорж і Мадлен тішились, розглядаючи тих, хто їхав у екіпажах — чоловіків у чорному вбранні і жінок у світлих сукнях. Це був безмежний потік коханців, що котився до Булонського Лісу під зоряним і пекучим небом. Не чути було нічого, крім глухого стукоту коліс. Вони їхали та їхали, по двоє в кожному екіпажі, відкинувшись на подушки, мовчазні, пригорнувшись одне до одного, поринувши в марево млосних мрій, тремтячи від думки про майбутню насолоду. Гарячі сутінки були ніби сповнені поцілунками. Повітря здавалось насиченим ніжністю, тваринною хтивістю, і це робило його ще важчим, ще задушливішим. Всі ті парочки, сп’янілі від однакової думки, від однакової жаги, ширили навколо себе якусь лихоманку. Всі ці екіпажі, в яких владарювало кохання, над якими витали пестощі, лишали за собою ніби чуттєву хвилю, тонку і бентежливу.

Жорж і Мадлен теж піддалися цій любовній млості. Вони тихенько взялися за руки, не кажучи ні слова, трохи пригнічені важкою атмосферою і тим хвилюванням, що проймало їх.

Доїхавши до повороту за укріпленням, вони поцілувались, і вона прошепотіла трохи ніяково:

— Ми знову пустуємо, як по дорозі до Руана.

Суцільний потік екіпажів поділився при в’їзді в гущавину. На дорозі до озер, якою поїхали Жорж і Мадлен, екіпажів трохи порідшало, але густа темрява дерев, повітря, оживлене шелестом листя і вогкістю струмків, що дзюрчали під гіллям, свіжість широкого нічного простору, оздобленого зірками, надавали поцілункам тих закоханих, що проїздили мимо, ще більших чарів.

Він прошепотів:

— О, моя маленька Мад! — і пригорнув її до себе.

Вона сказала:

— Чи пригадуєш ти той ліс у своїх батьків, як там було похмуро? Мені здавалося, що він сповнений страхітливих звірів і безмежний. А тут справді чудово. Вітер ніби пестить тебе, і ти добре знаєш, що по той бік лісу — Севр.

— О, там у нашому лісі нема нічого, крім оленів, лисиць, козуль і кабанів та ще де-не-де — хаток форестьє [16] — відповів він.

Це слово, ім’я померлого, що вихопилось з його уст, вразило Жоржа, немов хтось викрикнув його з глибини густого лісу, і він раптом замовк, знову охоплений тією дивною й невідступною досадою, тим ревнивим, непереможним роздратуванням, що псувало йому життя останнім часом.

— Чи їздила ти сюди з Шарлем, отак увечері? — спитав він за хвилину.

— Звичайно, часто, — відповіла вона.

І він раптом відчув бажання вернутись додому, нервове бажання, що стиснуло йому серце. Та образ Форестьє вже вступив в його думки, оволодів ним, душив його. Він більше не міг ні думати про щось інше, ні розмовляти.

Він спитав лихим тоном:

— Скажи ж, Мад…

— Що, мій друже?

— Чи наставляла ти роги тому бідному Шарлеві?

Вона прошепотіла з погордою:

— Ти стаєш просто дурним. Раз у раз те саме!

Але він наполягав:

— Послухай, моя маленька Мад, будь же щирою, признайся! Ти наставляла йому роги, скажи? Признайся, що наставляла!

Вона мовчала, шокована, як усі жінки, цим словом.

А він затято провадив:

— Слово честі, його голова так і просила рогів. Авжеж, авжеж! Мені приємно було б знати, що Форестьє мав роги. А? Як вони, напевно, личили його дурній пиці!

Він почував, що вона всміхається, мабуть, пригадуючи щось, і напосідав:

— Ну, то скажи ж! Що тут такого? Буде, навпаки, дуже смішно, коли ти признаєшся мені, саме мені, що зраджувала його!

Він справді тремтів від надії та бажання дізнатись, що Шарль, той гидкий Шарль, ненависний, клятий мрець, носив цю ганебну прикрасу. А втім… а втім, іще якесь інше, менш виразне почуття збуджувало його цікавість.

Він повторював:

— Мад, моя маленька Мад, прошу тебе, скажи! Адже він, либонь, заслуговував цього! Ти зробила б велику помилку, якби не оздобила його рогами. Признайся, Мад!

Її тепер, певно, тішило його домагання, бо вона сміялась коротким, уривчастим сміхом.

Він майже торкнувся губами її вуха:

— Прошу, прошу тебе!

Вона різко відхилилась і гостро сказала:

— Та ти з глузду з’їхав! Хіба на такі запитання відповідають?

Тон її був такий дивний, що холодний дрож пройняв Жоржа з голови до ніг, і він розгублено, спантеличено замовк; йому забракло повітря, немов він зазнав якогось душевного зворушення.

Екіпаж їхав тепер понад озером, де небо немов порозсипало всі свої зірки. Два великі лебеді тихо пливли по воді, майже невидимі в мороці.

Жорж гукнув візникові:

— Назад! — І екіпаж рушив назад, перестріваючи інші екіпажі, що повільно котилися назустріч; їхні величезні ліхтарі блищали, мов очі, в лісовій темряві.

Яким дивним тоном вона це сказала! Дю Руа питав себе: «Чи не признання це?» І ця майже впевненість, що вона зраджувала першого чоловіка, враз сповнила його гнівом. Йому хотілось бити її, душити, рвати на ній волосся.

О, коли б вона відповіла: «Ні, любий мій, якби я вже зраджувала його, то тільки з тобою». Як би він її цілував, пригорнув, кохав!

Він сидів нерухомо, склавши руки на грудях, втупивши очі у небо, надто схвильований, щоб міркувати. Він почував тільки, як нутрує в ньому та злість і зростає той гнів, що зріють у серці кожного самця проти примх жіночого бажання. Він уперше відчував цю неясну тривогу чоловіка, що починає підозрювати. Зрештою, він просто ревнував за мерця, ревнував за Форестьє, ревнував якось дивно і болісно, відчувши раптову ненависть до Мадлен, раз вона зраджувала того, то як же міг він вірити їй?

Проте незабаром він почав заспокоюватися і, переборюючи своє страждання, подумав: «Всі жінки — повії, треба користуватися ними, але не витрачати на них душевної сили».

Сердечна гіркота виливалася в зневажливі й прикрі слова, що ладні були зірватися з уст. Проте він стримав їх. Твердив собі: «Світ належить дужим. Треба бути дужим. Треба бути вищим за все це».

Екіпаж поїхав швидше. Проминули укріплення.

Дю Руа бачив перед собою в небі червонувату заграву, схожу на відблиск величезного горна, і чув невиразний, безмежний, невпинний гомін, що складався з незліченних і різноманітних шумів, глухий гомін, близький і далекий, якесь неясне й незмірне тремтіння життя, подих Парижа, що дихав у цю літню ніч, немов знеможений велетень.

«Було б справді безглуздо з мого боку — псувати собі через це нерви, — думав Жорж. — Кожен живе для себе. Перемагають сміливі. Всім керує егоїзм. Егоїзм для багатства та слави — це краще, ніж егоїзм для жінки й кохання».

Тріумфальна арка на площі Етуаль маячила при виїзді в місто на своїх двох потворних ногах — мов якесь чудовисько, котре ось-ось зійде й рушить униз по широкому проспекту, що простелився перед ним.

Жорж і Мадлен знову потрапили у потік екіпажів, що везли назад до жител, до жаданих ліжок всі ці пари, мовчазні й сплетені в обіймах. Здавалося, все людство пливло мимо них, сп’яніле з радощів, насолоди й щастя.

Молода жінка, здогадуючись про те, що діється з чоловіком, спитала своїм ніжним голосом:

— Про що ти думаєш, мій друже? Вже з півгодини, як ти не озиваєшся до мене ані словом.

Він відповів, усміхаючись:

— Я думаю про всіх цих йолопів, що цілуються, і кажу собі, що в житті є важливіші речі.

— Так… але часом це приємно, — прошепотіла вона.

— Це приємно… гарно… коли нема нічого кращого!

Думка Жоржа линула все далі, в якійсь злісній люті зриваючи з життя його поетичне вбрання: «Я був би справжнім дурнем, якби почав соромитись, відмовлятись від будь-чого, бентежитись, мучитись, страждати, як роблю це останнім часом». Образ Форестьє промайнув у його уяві, проте не викликав ніякого роздратування. Йому здалось, ніби вони помирились і знову стали приятелями. «Добрий вечір, старий друже!» — хотілось йому гукнути до Форестьє.

Мадлен, яку бентежило це мовчання, спитала:

— Чи не заїхати нам до Тортоні з’їсти морозива?

Жорж глянув на неї скоса. Її тонко окреслений профіль і біляве волосся були яскраво освітлені ясним блиском цілої гірлянди газових ріжків над входом до якогось кафешантану.

«Вона гарна, — промайнуло у нього в голові.— Що ж, тим краще! Яку шукав, таку зустрів. Та коли хто спробує мене знову морочити через те, то хай начувається».

Потім він відповів:

— Звичайно, люба моя.

І щоб вона чогось-небудь не подумала, поцілував її.

Молодій жінці здалося, що губи в чоловіка холодні як лід.

Проте він усміхався своєю звичайною посмішкою, коли подав їй руку, щоб допомогти зійти з екіпажа біля кафе.

III

Увійшовши другого дня до редакції, Дю Руа відразу ж розшукав Буаренара.

— Дорогий друже, — сказав він, — хочу попросити в тебе послуги. Останнім часом декому здається дотепним називати мене «Форестьє». А мені це вже набридло. Будь ласка, попередь товаришів, що я дам ляпаса першому, хто знову дозволить собі цей жарт. То вже їхня справа — поміркувати, чи вартий цей жарт удару шпаги. Я звертаюсь до тебе, бо ти спокійний на вдачу і можеш запобігти прикрим наслідкам, а ще тому, що ти вже був у мене секундантом.

Буаренар узяв на себе це доручення.

Дю Руа вийшов, щоб зробити деякі ділові візити, і повернувся через годину. Ніхто вже не називав його «Форестьє».

Повернувшись додому, він почув у вітальні жіночі голоси.

— Хто там? — спитав він.

Слуга відповів:

— Пані Вальтер і пані де Марель.

Його серце злегка тьохнуло, але він сказав собі: «Що ж, побачимо!» — і відчинив двері.

Клотільда сиділа в кутку, біля каміна, вся освітлена промінням сонця, що падало з вікна. Жоржеві здалось, що, побачивши його, вона трохи зблідла. Привітавшись спершу з пані Вальтер та її двома дочками, які сиділи коло матері, немов двоє вартових, він обернувся до своєї колишньої коханки. Вона подала йому руку; він узяв її і підкреслено стиснув, немов кажучи: «Я кохаю вас, як і раніш». Вона відповіла на потиск.

Він спитав:

— Як ви поживаєте? Адже ми не бачились з вами цілу вічність?

Вона невимушено відказала:

— Дуже добре, а ви, Любий друже?

І додала, звернувшись до Мадлен:

— Ти дозволиш називати його й надалі Любим другом?

— Звичайно ж, серденько, дозволяю тобі все, що хочеш.

У цих словах бриніла прихована іронія.

Пані Вальтер говорила про свято, яке Жак Ріваль мав улаштувати в своєму парубоцькому помешканні, про велике фехтувальне змагання в присутності дам.

— Це буде дуже цікаво, — заявила вона. — Але я в розпачі: нема кому супроводити нас туди, бо мій чоловік на той час буде у від’їзді.

Дю Руа відразу ж запропонував свої послуги.

— Ми будемо вам дуже вдячні — мої дочки і я.

Він дивився на молодшу панну Вальтер і думав: «А вона зовсім не погана, ця маленька Сюзанна, зовсім не погана».

Дівчина скидалась на тендітну біляву ляльку, маленьку, проте зграбну, струнку станом, з мов би виточеними стегнами і грудьми, з емалевими синьо-сірими очима, немов намальованими пензлем ретельного і вигадливого художника, з надто білою шкірою, гладенькою, блискучою, без жодної цяточки, без відтінків, з легким кучерявим волоссям, дуже схожим на шевелюру гарних дорогих ляльок, що їх можна бачити на руках у дівчаток, значно менших на зріст, ніж ці ляльки.

Старша сестра Роза була негарна, худа, непоказна — з тих дівчат, яких не помічають, з якими не розмовляють і про яких нічого сказати.

Мати підвелась і звернулася до Дю Руа:

— То я чекаю вас наступного четверга о другій годині.

— До ваших послуг, пані,— відповів він.

Коли вона вийшла, пані де Марель теж підвелась:

— До побачення, Любий друже.

Тепер вона вже сама потиснула йому руку — дуже міцно й довго; і він почував себе зворушеним її мовчазним признанням, знову охоплений раптовою жагою до цієї легковажної, маленької, добродушної міщаночки, яка, може, й справді кохає його.

«Завтра ж піду до неї», — подумав він.

Коли він лишився віч-на-віч із своєю дружиною, Мадлен засміялась щирим веселим сміхом і сказала, дивлячись йому в вічі:

— Чи знаєш ти, що пані Вальтер закохана в тебе?

— Та що ти! — недовірливо вигукнув він.

— Авжеж, запевняю тебе, вона говорила зі мною про тебе з якимсь нестямним захопленням. Це так дивно, як на неї! Вона хотіла б знайти для кожної зі своїх дочок такого чоловіка, як ти… На щастя, для неї це зовсім безпечно.

Жорж не зрозумів, що Мадлен хоче цим сказати.

— Як це — безпечно?

Мадлен відповіла переконливим тоном жінки, що впевнена в своїх висновках:

— О, пані Вальтер — одна з тих жінок, які ніколи не давали приводу для пліток — справді ніколи! Вона бездоганна в усіх відношеннях. Щодо її чоловіка — ти його знаєш не гірше за мене. Але вона — це інша річ. Вона, зрештою, досить намучилась, вийшовши заміж за єврея, проте, залишилась йому вірною. Це чесна жінка.

Дю Руа здивувався.

— Я гадав, що вона теж єврейка.

— Вона? Нічого подібного. Вона — дама-патронеса всіх добродійних закладів при церкві святої Магдаліни. Вона навіть вінчалась у церкві. Я вже не знаю, чи хрестився патрон про людське око, чи церкві було до цього байдуже.

Дю Руа прошепотів:

— Он як!.. Значить… вона… цікавиться мною?..

— Напевно — і дуже. Якби ти був вільний, то я порадила б тобі просити руки… руки Сюзанни — адже вона краща, ніж Роза, чи не так?

Він відповів, покручуючи вуса:

— Еге, та й сама мати ще в соку!

Але Мадлен обурилась:

— Знаєш, хлопче, щодо матері, то раджу тобі спробувати! Я не боюся. Не в її літа вчиняють перший гріх. Про це треба було клопотатися раніше.

«Невже я й справді міг би одружитися з Сюзанною?.. — подумки спитав себе Жорж. Потім знизав плечима. — Це ж нісенітниця!.. Хіба батько погодився б?»

Він усе ж таки дав собі слово, що відтепер буде уважніше стежити за тим, як ставиться до нього пані Вальтер, не думаючи про те, чи буде йому з цього яка-небудь користь.

Весь вечір його не полишали спогади про кохання а Клотільдою, ніжні й разом з тим чуттєві спогади. Він пригадував її жарти, витівки, їхні прогулянки. Він казав собі: «Вона справді дуже мила. Завітаю до неї завтра ж!»

Другого дня, тільки-но поснідавши, Дю Руа подався на вулицю Вернейль. Та ж сама покоївка відчинила йому двері і спитала фамільярно, свійським тоном прислужниці дрібних буржуа:

— Як ся маєте, пане?

— Дуже добре, дитино моя, — відповів він.

І він увійшов у вітальню, звідкіля лунали непевні звуки — Лоріна невправно розігрувала гами. Він гадав, ще вона кинеться йому на шию. Але дівчинка поважно підвелася, церемонно привіталась, як це зробила б доросла особа, і гордовито вийшла.

Вона поводилась, мов ображена жінка, і це вразило Ди Руа.

Ввійшла мати. Він схопив і поцілував її руки.

— Як часто я думав про вас! — сказав він.

— І я теж, — відповіла пані де Марель.

Вони сіли. Усміхаючись, дивились одне одному в вічі, відчували бажання поцілуватись.

— Моя люба, маленька Кло, я кохаю вас!

— І я теж.

— Значить… значить… ти не дуже гнівалась на мене?

— І так, і ні… Це мене болісно вразило, але потім я зрозуміла, що ти маєш рацію, і сказала собі: «Нічого! Він повернеться до мене рано чи пізно».

— Я не наважувався прийти. Я питав себе: як мене зустрінуть? Не наважувався, хоча мені до жаги кортіло… А скажи-но мені, що це з Лоріною? Вона ледве привіталася зі мною і вийшла просто-таки розлючена.

— Не знаю. Але з нею не можна більше говорити про тебе, відколи ти одружився. Мені здається, що вона ревнує.

— Та що ти!

— Так, коханий. Вона вже не зве тебе Любим другом, а каже: «Пан Форестьє».

Дю Руа почервонів, потім, присунувшись до молодої жінки, мовив:

— Дай твої губи.

Вона виконала його бажання.

— Де ми зможемо побачитися знову? — спитав він.

— Та… на Константинопольській вулиці.

— Як?.. Хіба квартира ще вільна?

— Так… Я залишила її за собою.

— Залишила за собою?

— Атож, я сподівалась, що ти повернешся до мене.

Гордовита радість сповнила груди Дю Руа. Так, вона дійсно кохає його — справжнім, постійним, глибоким коханням!

— Як я кохаю тебе! — шепнув він. Потім спитав. — Як ведеться твоєму чоловікові?

— Дуже добре. Він пробув тут цілий місяць і тільки позавчора виїхав.

Дю Руа не міг стриматись від сміху:

— Як це вчасно!

Клотільда наївно відповіла:

— О так, дуже вчасно. А втім, він не заважає і тоді, коли тут. Ти ж знаєш.

— Так, це правда. Він, зрештою, чудова людина.

— А ти? — спитала вона. — Як ти почуваєш себе в новому житті?

— Ні добре, ні погано. Моя дружина — це моя товаришка, моя спільниця.

— І це все?

— Це все… Що ж до серця…

— Розумію. Проте вона мила.

— Так, але вона мене не хвилює.

Він наблизився до Клотільди й прошепотів:

— Коли ми побачимось?

— Та завтра… якщо хочеш.

— Гаразд. Завтра, о другій пополудні?

— О другій пополудні.

Дю Руа підвівся, щоб попрощатись, і трохи ніяково пробурмотів:

— Знаєш, я хочу взяти на себе квартиру на Константинопольській, неодмінно. Щоб ти ще платила за неї!

Клотільда в захваті поцілувала його руки й прошепотіла:

— Роби, як сам схочеш. З мене досить того, що я зберегла її для наших побачень.

І Дю Руа пішов, щиро втішений.

Проминаючи вітрину фотографа, він побачив портрет повної жінки з великими очима, що нагадала йому пані Вальтер. «Нічого, — подумав він, — вона, мабуть, ще не погана. Як же це вийшло, що я досі не звертав на неї уваги? Побачимо, як вона зустріне мене в четвер».

Він ішов, потираючи руки, сповнений глибокою радістю, радістю успіху, егоїстичною радістю спритного чоловіка, якому щастить в усьому, витонченою радістю, що складається з того підлещеного самолюбства та задоволеної чуттєвості, які дає успіх у жінок.

У четвер він спитав Мадлен:

— Ти не підеш на змагання у Ріваля?

— О ні! Мене це не цікавить; я піду краще в Палату депутатів.

І Дю Руа заїхав до пані Вальтер у відкритому ландо, бс стояла чудова погода.

Він здивувався, побачивши її — такою вродливою і молодою здалась йому ця жінка. Вона була в світлому вбранні, і в невеличкому вирізі корсажа крізь біле мереживо прозирали пишні груди. Ніколи ще вона не виглядала такою свіжою. Він визнав, що вона таки досить спокуслива.

У неї був, як звичайно, спокійний і коректний вигляд, пристойні манери доброчесної матері, тим-то вона й не приваблювала нескромних поглядів чоловіків. До того ж, зрештою, вона і розмовляла тільки про загальновідоме, визнане, помірковане, її думки були розважливі, методичні, впорядковані, далекі від будь-яких крайностей.

Дочка її, Сюзанна, вбрана в рожеве, нагадувала свіжо полакований малюнок Ватто, а старша сестра схожа була на гувернантку, якій доручили супроводити цю гарненьку дівчину-ляльку.

Перед входом до Ріваля стояв уже цілий ряд екіпажів. Дю Руа запропонував руку пані Вальтер, і вони ввійшли.

Змагання було влаштовано на користь сиріт шостої округи Парижа, під опікою всіх дружин сенаторів та депутатів, що були зв’язані з «Французьким життям».

Пані Вальтер обіцяла прийти з дочками, проте відмовилась від звання дами-патронеси, бо своїм ім’ям вона допомагала тільки в справах, що їх організовувало духовенство, — не тому, що була надто побожна, а тому, що її шлюб з іудеєм накладав на неї, як вона гадала, певні релігійні зобов’язання; тим часом це свято, влаштоване журналістом, набувало якогось республіканського забарвлення і могло здатись антиклерикальним.

Вже три тижні, як у газетах усіх напрямів можна було прочитати:

«Наш шановний колега, Жак Ріваль, має благородний і великодушний намір організувати на користь сиріт шостої округи Парижа велике фехтувальне змагання у своєму чудовому залі, що прилягає до його холостяцького помешкання.

Запрошення на свято розсилають пані Лалуань, пані Рементель, пані Ріссолен — дружини сенаторів — і пані Ларош-Матьє, пані Персероль, пані Фірмен — дружини відомих депутатів. В антракті буде проведено звичайний збір, і кошти будуть негайно передані до рук мера шостої округи або його заступника».

Це була грандіозна реклама, яку спритний журналіст вигадав собі на користь.

Жак Ріваль зустрічав гостей у передпокої свого помешкання, де було влаштовано буфет — витрати на нього мали покрити зі збору.

Потім він привітним жестом показував на вузенькі сходи, що вели до підвалу, де був фехтувальний зал і тир:

— Униз, пані, вниз! Змагання відбудеться в підземному приміщенні.

Він поспішив назустріч дружині свого видавця; далі, потиснувши руку Дю Руа, мовив:

— Добрий день, Любий друже!

Жорж здивувався:

— Хто вам сказав, що…

Ріваль перепинив його:

— Пані Вальтер. На її думку — це дуже миле прізвисько.

Пані Вальтер почервоніла:

— Так, признаюсь, що коли б я знала вас більше, то зробила б, як маленька Лоріна, — теж називала б вас Любим другом. Це вам дуже личить.

— О, прошу, пані, називайте! — засміявся Дю Руа.

Вона опустила очі:

— Ні. Ми ще не досить близько знайомі.

— Чи можу я сподіватись, що колись ми познайомимось ближче? — прошепотів він.

— Що ж, побачимо, — відповіла вона.

Дю Руа уступився з дороги, даючи їй пройти по вузьких сходах, освітлених газовим ріжком; у раптовому переході від денного світла до цього жовтого блиску було щось зловісне. З кручених сходів линув дух підземелля, запах теплої вогкості витертих для такого випадку пліснявих стін, змішаний із запахом ладану, що нагадував церковну відправу, та ароматом жіночих парфумів — вербени, ірису, фіалки.

В цій ямі чути було голосний гомін, рух юрби.

Весь підвал був ілюмінований гірляндами газових ріжків та венеціанськими ліхтарями, захованими в зеленому листі, що вкривало потиньковані кам’яні стіни. Скрізь були гілки. Стеля була прикрашена папороттю, підлога — всипана листям та квітами.

Це всім здалося чарівним, і публіка була в захваті. В глибині підвалу, між двома рядами стільців для жюрі, стояла естрада для бійців. І весь підвал заповнювали лави, по десять праворуч й ліворуч у кожному ряду; на них могло вміститись душ із двісті. Запрошено було чотириста.

Біля естради вже красувалися перед глядачами юнаки в фехтувальних костюмах — стрункі, довготелесі, тонкі, із закрученими вусами. їх називали на ім’я, відзначали аматорів та професіоналів — уславлених майстрів фехтувального мистецтва. Навколо них стояли і розмовляли старі й молоді пани в сюртуках, що виглядали родичами фехтувальників, одягнених у бойове вбрання. Вони теж докладали зусиль, щоб їх бачили, впізнавали та називали; це були рицарі шпаги в цивільних костюмах, знавці ударів рапірою.

Майже на всіх лавах сиділи жінки, що шумно шелестіли своїми строями й голосно розмовляли. Вони обмахувались віялами, наче в театрі, бо в цій заквітчаній печері було вже душно, мов у лазні. Якийсь жартун вигукував раз у раз:

— Кому оршаду, лимонаду, пива!

Пані Вальтер і її дочки підійшли до місць, призначених для них у першому ряду. Дю Руа, влаштувавши їх, хотів піти; він прошепотів:

— Я змушений покинути вас, чоловіки не мають права займати лави.

Проте пані Вальтер нерішуче відповіла:

— Мені все ж таки дуже хочеться, щоб ви залишились. Ви називатимете мені бійців. Стривайте, якщо ви стоятимете тут, біля лави, то нікому не будете заважати.

Вона дивилась на нього своїми великими лагідними очима і вмовляла:

— Справді, лишайтеся з нами, пане… пане Любий друже. Ви нам потрібні.

— Скоряюсь вам… з радістю, пані,— відповів він.

Зусібіч тільки й було чути:

— Дуже гарно в цьому підвалі, дуже мило!

Жорж добре знав цей зал із склепінням! Він пригадував той ранок, коли він сидів тут сам, напередодні дуелі, проти шматка білого картону, що дивився на нього з глибини другого склепу, немов велетенське око.

Зі сходів пролунав голос Жака Ріваля:

— Зараз починаємо, шановні пані!

І шестеро панів, у дуже затягнених сюртуках, аби краще випинались груди, зійшли на естраду й сіли на ігризначені для жюрі стільці.

їх імена облетіли зал. Це були: генерал де Рейнальді, голова жюрі, куцань із великими вусами; художник Жозе-фен Руде, високий, лисий чоловік із довгою бородою; Маттео де Южар, Сімон Рамонсель, П’єр де Карвен, — троє вишукано вбраних молодиків, і Гаспар Марлерон, фахівець.

Обабіч естради повісили два плакати. Праворуч стояло: «Пан Кревкер», а ліворуч — «Пан Плюмо».

Це були два майстри, два справжні майстри другої категорії. Вони вийшли, обидва худорляві, з військовою виправкою, з трохи різкими жестами. Відсалютувавши, як автомати, зброєю, вони почали битись, нагадуючи в своїх білих полотняних та шкіряних костюмах двох лялькових солдатів, що б’ються для сміху.

Час од часу чути було вигук: «Зачепив!» І шестеро панів з жюрі кивали головами з виглядом знавців. Публіка нічого не бачила, крім двох живих маріонеток, що метушились та простягали руки; вона нічого не розуміла, однак була задоволена. Проте ці дві фігурки здавались їй усе ж таки не досить зграбними і якимись кумедними. Мимоволі пригадувались дерев’яні борці, яких' продають під Новий рік на бульварах.

Першу пару фехтувальників заступили пани Плантон і Карапен — цивільний і військовий майстри. Пан Плантон був зовсім маленький, а пан Карапен — дуже товстий. Перший удар шпаги мав би випустити дух із цієї кулі, немов із гумового слона. Публіка сміялась. Пан Плантон плигав, як мавпа. Пан Карапен орудував тільки рукою, тіло залишалось нерухомим через те, що він був гладкий. Що п'ять хвилин він робив випад уперед так важко і з таким зусиллям, немов приймав найенергійніше рішення у своєму житті. Після цього він ледве випростувався.

Знавці казали, що в нього дуже впевнений і дуже концентрований стиль. Довірлива публіка погоджувалась.

Потім вийшли пани Поріон і Лапальм — майстер і аматор, що розпочали якусь дику гімнастику, ганяючись, мов навіжені, один за одним, примушуючи суддів тікати, захопивши стільці; вони перебігали через усю естраду з кінця в кінець: один нападав, другий відступав дужими і комічними стрибками. Вони робили дрібні стрибки назад, що смішило дам, і великі стрибки вперед, що трохи захоплювало глядачів. Це гімнастичне змагання схарактеризував якийсь невідомий суб’єкт, крикнувши:

— Не надсаджуйтесь, однаково ж платять по годинах!

Публіка, шокована цією нетактовністю, зашикала. Переказували думку експертів: бійці виявили неабияку сміливість, але їхнім рухам часто бракувало доцільності.

Перша частина програми закінчилась чудовим двобоєм між Жаком Рівалем і славетним бельгійським професором Лебегом. Ріваль дуже сподобався жінкам. Він був справді вродливий, добре збудований, гнучкий, вправний, зграбніший за всіх, хто виступав до нього. Він вкладав у свій спосіб захисту та нападу певну світську елегантність, що подобалась усім і контрастувала з енергійною, але шаблонною манерою супротивника.

— Видно добре виховану людину, — казали скрізь.

Він мав успіх. Йому аплодували.

Та вже кілька хвилин якийсь дивній гомін, що долинав згори, турбував глядачів. Чути було тупіт і гучний сміх. Ті двісті запрошених, що не змогли зійти вниз у підвал, розважались, очевидно, по-своєму. На вузеньких кручених сходах скупчилось щось із п’ятдесят гостей. Внизу ставало нестерпно душно. Розлягалися крики:

— Відчиніть двері!

— Пити!

Той самий жартун зіпнув, заглушаючи гомін розмов:

— Кому оршаду, лимонаду, пива!

Ріваль з’явився з почервонілим обличчям, у своєму фехтувальному костюмі.

— Зараз накажу принести чого-небудь прохолодного, — сказав він.

І він побіг до сходів. Проте добутись до горішнього поверху було ніяк. Легше було проломити стелю, ніж пробитись крізь людську стіну, що утворилась на сходах.

— Передайте морозива для дам! — кричав Ріваль.

Голосів з п’ятдесят підхопило:

— Морозива!

Нарешті з’явилася таця. Але на ній стояли тільки порожні склянки, бо морозиво було перехоплено по дорозі.

Чийсь дужий голос ревнув:

— Ми задихаємось тут! Кінчаймо швидше та ходімо!

Ще чийсь голос крикнув:

— Збір!

І вся публіка, задихаючись, але все ж таки весело, підхопила:

— Збір!.. Збір!.. Збір!..

Тоді шість дам почали обходити ряди; чути було, як тихо дзвенить срібло, падаючи в торбинки.

Дю Руа називав пані Вальтер знаменитостей. Це були світські люди, журналісти, співробітники солідних старих газет, які дивились на «Французьке життя» зневажливо, зі стриманою обережністю, що походила з їхнього великого досвіду. Адже вони бачили загибель уже стількох подібних політико-фінансових листків, породжених якою-небудь підозрілою комбінацією і зруйнованих падінням чергового міністерства. Були тут також художники та скульптори, що здебільшого захоплюються спортом, один поет-академік, — на нього звертали увагу всі,— два музиканти та багато благородних іноземців; їх імена Дю Руа супроводив скороченням «прото…» (це мало означати «протобестія»), за прикладом, як він казав, англійців, що пишуть на своїх картках «еск» [17].

Хтось крикнув:

— Добрий день, дорогий друже!

Це був граф де Водрек. Попросивши вибачення у дам, Дю Руа пішов потиснути йому руку.

Вернувшись, він заявив:

— Він чудовий, Водрек. Як почувається в ньому порода!

Пані Вальтер промовчала. Вона почувала себе трохи втомленою, і її груди важко здіймались при кожному віддиху; це привертало увагу Дю Руа. Час од часу він ловив погляд «патронші» — турботний, несміливий погляд, що спинявся на ньому і відразу ж тікав. І він сказав собі:

«Так, так, так… Невже ж я розворушив і цю?»

Збирачки скінчили свій обхід. їхні торбинки були повні срібла та золота. А на естраді вивісили новий плакат із написом: «Колосальний сюрприз». Члени жюрі знову посідали на свої місця. Всі чекали.

Вийшли дві жінки зі шпагами в руках, у фехтувальних костюмах — темному трико, дуже коротких, вище колін, спідницях, і в пластронах, які так напинались на грудях, що змушували тримати високо голову. Обидві були гарні й молоді. Вони усміхалися й кланялись публіці. їм довго аплодували. Вони стали в позицію під веселий гомін та грайливий сміх глядачів.

На устах суддів застигла привітна усмішка, вони відмічали удари тихеньким «браво».

Публіка була в захваті від цього двобою, і вона дала це відчути змагальницям, що запалювали бажання в чоловіків і збуджували в жінок природну пристрасть парижанок до трохи ризикованих жартів, до сумнівної елегантності, до фальшивої краси та грації, до кафешантанних співачок і опереткових куплетів.

Щоразу, коли котрась із них робила випад, у залі здіймався веселий гомін. Роти розкривались, очі розплющувались ширше, дивлячись на ту, що стояла спиною до залу… досить огрядною спиною; — і дивились ті очі здебільшого не на рух її шпаги…

Змагальницям шалено плескали.

Далі відбулось змагання на шаблях, але ніхто вже не дивився на нього, бо всю увагу захопило те, що діялось нагорі. Протягом кількох хвилин там було чути гуркіт від пересування меблів, що їх тягли по паркету, немов вибираючись з помешкання. Потім раптом крізь стелю полинули звуки піаніно і виразно почувся ритмічний стукіт ніг у такт музиці. Гості, що були нагорі, влаштували собі бал, аби компенсувати те, що вони нічого не бачили.

Серед публіки в фехтувальному залі спочатку знявся гучний регіт, потім жінкам закортіло танцювати, вони перестали цікавитись тим, що відбувалось на естраді, і почали розмовляти вголос.

Ідея балу, організованого тими, хто спізнився, здалась утішною. їм, напевно, весело! Багато кому захотілось бути нагорі.

Та ось вийшли два нових бійці. Вони вклонились один одному і стали в позицію з таким рішучим виглядом, що всі глядачі прикипіли до них очима.

Вони робили випади й випростовувались з гнучкою зграбністю, з розрахованою силою, з такою впевненістю, з такими стриманими жестами, з такою коректністю й почуттям міри в змаганні, що нетямуща юрба здивувалась і захопилася.

їх спокійна швидкість, їх обережна спритність, їх швидкі рухи, такі точні, що здавались повільними, чарували всіх вишуканою досконалістю. Публіка відчула: перед нею — щось гарне й рідкісне, і двоє митців своєї справи показують найкраще — всю ту майстерність, хитрість, теоретичні знання та фізичну вправність, яка тільки можлива для двох фахівців найвищого класу.

Ніхто вже не розмовляв — усі задивились на фехтувальників. Потім, коли вони, після останнього удару шпагою, потиснули один одному руки, — в залі залунали крики «ура». Тупотіли ногами, ревіли. Усі вже знали їхні імена: це були Сержан і Равіньяк.

Всіх пойняв войовничий настрій. Чоловіки дивились на своїх сусідів з бажанням сперечатись. Яка-небудь усмішка могла б спричинитися до виклику на дуель. Ті, що ніколи не держали у руці шпаги, робили паличками рухи нападу та парирування.

Але юрба стала потроху пробиватись нагору вузенькими сходами. Нерешті можна буде напитись! Яке ж виникло обурення, коли виявилось, що організатори балу випили і з’їли все, що було в буфеті та й пішли собі, заявивши, що це нечесно — запросити двісті осіб і нічого їм не показати.

Не залишилось жодного тістечка, жодної краплі шампанського, сиропу або пива, жодного фрукта — нічогісінько. Вони пограбували, спустошили, знищили все.

Почали розпитувати подробиці у слуг, що вдавали із себе сумних, а самі насилу стримували сміх.

— Дами накинулися на їжу ще пожадливіше за чоловіків, — казали вони. — Вони так їли й пили, що, мабуть, похворіють.

Можна було подумати, що це розповіді очевидців про сплюндрування міста, захопленого ворогами.

Отже, довелося розходитись. Чоловіки жалкували за двадцятьма франками пожертви: їх обурювало те, що гості нагорі побенкетували, нічого не заплативши.

Дами-патронеси зібрали понад три тисячі франків. Після оплати витрат для сиріт шостої округи залишилось двісті двадцять франків.

Дю Руа, що супроводив родину Вальтерів, дочекався свого ландо. Дорогою, сидячи проти патронші, він іще раз зустрівся з її ласкавим непевним поглядом, що здавався стурбованим. Він подумав: «Чорт, здається, клює!»—і всміхнувся на думку, що він справді має успіх у жінок, бо пані де Марель, після того, як вони знову покохалися, любила його, здавалось, безтямно.

Він повернувся додому в чудовому настрої.

Мадлен чекала його у вітальні.

— У мене є новини, — сказала вона. — Справа з Марокко ускладнюється. Можливо, що Франція вирядить туди через кілька місяців війська. В усякому разі, з цього скористаються, аби скинути міністерство, а Ларош захопить при цій нагоді портфель міністра закордонних справ.

Дю Руа, щоб подратувати дружину, удав, ніби він аж ніяк не вірить. Тільки божевільні могли б повторити те туніське безглуздя.

Але вона нетерпляче знизала плечима:

— А я тобі кажу, що так! Кажу, що так! Хіба ти не розумієш, що це для них величезна грошова справа? В наш час, любий мій, про всі політичні комбінації слід говорити — не «шукайте жінку», а «шукайте вигоду».

Він пробурмотів: «Справді?» — зневажливо, щоб підбурити Мадлен.

Вона мовила майже сердито:

— Ну, ти наївний, як Форестьє!

Вона хотіла образити його і сподівалась вибуху гніву. Але він усміхнувся і відказав:

— Як той рогоносець Форестье?

Це вразило її, вона прошепотіла:

— О Жорж!

А він провадив, зухвало й глузливо:

— Ну, що? Хіба ти не призналась тоді, ввечері, що Форестьє був рогоносцем?

І він додав тоном глибокого співчуття: «Бідолаха!»

Мадлен повернулась до нього спиною, не вважаючи за потрібне відповідати; помовчавши хвилинку, вона заявила:

— У вівторок у нас будуть гості: пані Ларош-Магьє прийде на обід з віконтесою де Персмюр. Може, ти запросиш Ріваля і Норбера де Варена? А я завтра зайду до пані Вальтер і пані Марель. Можливо, що прийде також пані Ріссолен.

З якого часу вона зав’язувала нові знайомства, використовуючи політичний вплив свого чоловіка, щоб затягти до себе, волею чи неволею, жінок тих сенаторів і депутатів, які потребували підтримки «Французького життя»?

Дю Руа відповів:

— Чудово. Ріваля й Норбера я беру на себе.

Він був задоволений і потирав руки: тепер у нього є чим дошкуляти дружині і заспокоювати невиразну досаду, непевні гризучі ревнощі, що зародилися в ньому після їхньої прогулянки до Булонського Лісу. Кожного разу, коли він говоритиме про Форестьє, то називатиме його рогоносцем. Він добре розумів, що це примусить, кінець кінцем, Мадлен розлютитися. І разів з десять протягом цього вечора Жорж ухитрився згадати з добродушною іронією «того рогоносця Форестьє».

Він уже не гнівався на померлого; він мстився за нього. Мадлен вдавала, що не чує, і сиділа проти нього з байдужою усмішкою на устах.

Другого дня, згадавши, що вона збирається запросити пані Вальтер, Дю Руа, вирішив випередити її, щоб застати патроншу на самоті і перевірити, чи вона справді цікавиться ним. Це його тішило й лестило. До того ж… чому й ні… Коли це можливо?..

Він з’явився на бульвар Мальзерб о другій пополудні. Його провели до вітальні. Там довелось почекати.

Пані Вальтер вийшла і простягла руку гостеві в щасливому пориві:

— Який добрий вітер вас заніс сюди?

— Не вітер, а бажання побачити вас. Мене привела до вас якась сила, не знаю навіщо, бо мені нема чого сказати вам. Я прийшов — от і все. Чи пробачите ви мені цей ранній візит і мою щирість?

Він говорив це галантно й жартівливо, з усмішкою на губах і поважністю в голосі.

Пані Вальтер була здивована і пробурмотіла, трохи зашарівшись:

— Та я… справді… я нічого не розумію… Ви мене дивуєте.

— Це освідчення у веселому тоні, щоб ви не злякались, — вів далі Дю Руа.

Вони сіли поруч. Вона спробувала обернути все на жарт:

— Отже, це… серйозне освідчення?

— Звичайно. Вже давно хотів я зробити це, дуже давно. Але я не зважувався. Кажуть, ви така сувора, така неприступна…

Пані Вальтер уже опанувала себе й спитала:

— Чому ж ви обрали саме цей день?

— Не знаю, — відповів він і, стишивши голос, додав: — А краще сказати, тому, що я від учора тільки про вас і думаю.

Вона прошепотіла, раптом збліднувши:

— Ну, годі жартувати, поговоримо про що-небудь інше.

Але Дю Руа упав перед нею навколішки так несподівано, що вона злякалась. Вона спробувала підвестись; однак він силоміць тримав її на стільці, охопивши за стан.

— Так, це правда — я вас кохаю шалено, вже давно! — пристрасно вигукнув він. — Не відповідайте мені. Нічого не вдієш, я збожеволів! Я кохаю вас… О якби ви знали, як я вас кохаю!..

Вона задихалась, здригалась, хотіла щось сказати, але не могла вимовити ні слова. Вона відштовхувала його обома руками, схопила його за чуприну, щоб не дати наблизитись його устам до її уст. Швидко повертаючи голову то вправо, то вліво, вона заплющила очі, щоб не бачити його.

Він торкався її тіла крізь сукню, стискував, обмацував її; а вона знемагала під цими грубими й міцними пестощами.

Він нараз підвівся і хотів обняти її, але вона випручалась на мить, відхилившись назад, і кинулась бігти від крісла до крісла.

Переслідувати її, на думку Дю Руа було смішно, і він упав на стілець, затуливши обличчя руками, удаючи конвульсивне ридання.

Потім він схопився, крикнув: «Прощайте, прощайте!» — і вибіг з вітальні.

В передпокої він спокійно взяв у слуги свою паличку і вийшов на вулицю, кажучи собі:

— Слово честі, здається, клюнуло.

І він зайшов на телеграф, щоб надіслати телеграму Клотільді, призначаючи їй побачення на завтра.

Повернувшись додому в звичайний час, він сказав дружині:

— Ну, то прийдуть твої гості на обід?

— Так, тільки пані Вальтер не знає ще, чи вона буде вільна, — відповіла Мадлен. — Вона вагається; говорила не знати що про якийсь моральний обов’язок, про сумління. Взагалі вона здалась мені дуже кумедною. Проте я сподіваюсь, що вона все ж таки прийде.

Жорж знизав плечима:

— Звичайно, прийде.

Проте він не був упевнений у цьому і турбувався аж до призначеного для обіду дня.

Вранці Мадлен одібрала від пані Вальтер коротеньку записку: «Мені пощастило звільнитись, і я буду у вас. Але мій чоловік не зможе прийти зі мною».

Дю Руа подумав:

«Я вчинив слушно, не пішовши туди більше. От вона й заспокоїлась. Увага!»

Усе ж таки він чекав її не без хвилювання.

Вона ввійшла дуже спокійна, трохи холодна, гордовита. Він прикинувся дуже смирним, дуже скромним і покірним.

Пані Ларош-Матьє і пані Ріссолен поприходили з чоловіками. Віконтеса де Персмюр почала розмову про світські новини.

Пані де Марель була чарівна в своєму оригінальному вбранні — жовтий з чорним іспанський костюм чудово облягав її тонкий стан, високі груди та повні руки і надавав завзятого виразу її пташиній голівці.

Дю Руа зайняв місце ліворуч од пані Вальтер і розмовляв з нею протягом обіду з підкресленою шанобливістю тільки про серйозні речі. Час од часу він дивився на Клотільду. «Звичайно, вона вродливіша й свіжіша», — думав він. Потім його погляд зупинився на дружині, що теж здавалась йому непоганою, хоч він усе ще почував до неї глибоко прихований, затятий і лютий гнів.

Проте патронша збуджувала його трудністю перемоги та новизною, яка завжди так вабить чоловіків.

Вона зібралась додому рано.

— Я вас проведу, — сказав Дю Руа.

Вона відмовлялась. Він наполягав:

— Чому ви не хочете? Ви мене дим дуже образите. Не примушуйте мене думати, що ви мені не простили. Ви ж бачите, який я спокійний.

— Ви не можете покинути своїх гостей, — відказала вона.

— Нічого, я вийду хвилин на двадцять, — усміхнувшись, мовив Дю Руа. — Ніхто навіть не помітить. Якщо ви відмовитесь, то вразите мене цим в саме серце.

— Гаразд, я згодна, — прошепотіла вона.

Тільки-но вони сіли в екіпаж, він схопив її руку й палко поцілував.

— Я кохаю вас, я кохаю вас! Дозвольте мені казати це. Я не торкнусь вас. Я хочу тільки повторювати вам, що я кохаю вас.

— О… після того, що ви мені обіцяли… Це недобре… недобре… — белькотіла вона.

Він удав, що робить над собою зусилля, і мовив стриманим голосом:

— Бачите, як я володію собою. А проте… Дозвольте мені тільки казати це… я вас кохаю… Дозвольте повторювати це вам щодня… Так, дозвольте мені приходити до вас і ставати перед вами навколішки на п’ять хвилин, щоб сказати ці три слова, дивлячись на ваше кохане обличчя.

Вона не забрала в нього руки і відповіла, задихаючись:

— Ні, я не можу, не хочу! Подумайте про те, що почнуть говорити, щб подумають слуги, мої дочки!.. Ні, ні, це неможливо…

— Я не можу більше жити, якщо не бачитиму вас! — провадив він. — Чи це буде у вас, чи десь-інде — але я повинен вас бачити, хоча б на хвилину щодня, аби торкнутися вашої руки, дихати повітрям, тим самим повітрям, яким дихаєте ви, милуватися лініями вашого тіла, вашими чудовими великими очима, що зводять мене з розуму.

Вона слухала, тремтячи, цю банальну музику кохання і белькотала, затинаючись:

— Ні… ні… це неможливо. Мовчіть!

Він казав їй тихенько на вухо, розуміючи, що цю простушку треба прибрати до рук поступово, що слід добиватись у неї побачення — спочатку, де вона схоче, а потім — де схоче він.

— Слухайте… так треба… я вас побачу… я чекатиму перед вашими дверима… як жебрак… Якщо ви не вийдете, я зайду до вас… Але я побачу вас… побачу вас… завтра…

Вона повторювала:

— Ні, ні, не приходьте! Я вас не прийму. Подумайте про моїх дочок.

— Тоді скажіть мені, де я вас зустріну… на вулиці… байдуже, де… тоді, коли ви самі схочете… аби тільки побачити вас… Я вклонюсь вам… скажу: «Я кохаю вас!»—і піду геть.

Зовсім розгубившись, пані Вальтер вагалась. І коли карета під’їздила до воріт її будинку, вона швиденько шепнула:

— Гаразд, я прийду до церкви святої Трійці завтра о пів на четверту.

Зійшовши, вона крикнула кучерові:

— Відвезіть пана Дю Руа додому!

Коли він повернувся, Мадлен спитала його:

— Де це ти був?

Він відповів напівголосно:

— Я ходив на телеграф, щоб послати термінову телеграму.

Підійшла пані де Марель.

— Ви проведете мене додому, Любий друже? — мовила вона. — Ви ж знаєте, що я ходжу так далеко обідати тільки з цією умовою!

Потім звернулась до Мадлен:

— Ти не ревнуєш?

Пані Дю Руа відповіла поволі:

— Ні, не дуже.

Гості розходились. Пані Ларош-Матьє мала вигляд провінційної покоївки. Це була дочка якогось нотаря, і Ларош одружився з нею, коли ще був тільки незначним адвокатом. Пані Ріссолен, стара й претензійна, скидалась на колишню акушерку, що здобула освіту в читальнях. Віконтеса де Персмюр дивилась на них згорда. Її «біла лапка» з відразою торкалась цих вульгарних рук.

Клотільда, загорнувшись у мереживну мантілью, сказала Мадлен, прощаючись при виході:

— Твій обід був чудовий. Ти матимеш незабаром найперший у Парижі політичний салон.

Залишившись удвох із Жоржем, вона міцно обняла його:

— О мій дорогий Любий друже, я кохаю тебе з кожним днем більше й більше!

Екіпаж, що віз їх, гойдався, немов корабель.

— У нашій кімнаті краще, — сказала Клотільда.

— О, звичайно! — відповів Жорж.

Але думав він про пані Вальтер.

IV

Площа Трійці була того дня майже безлюдна під сліпучим липневим сонцем. Важка спека душила Париж, немов обважніле, розпечене повітря тиснуло зверху на місто, густе, палюче повітря, що забивало дух…

Водограї перед церквою били мляво. Вони теж немов стомились, знесилились, і вода в басейні, де плавало листя та шматки паперу, здавалась зеленуватою, густою й каламутною.

Собака, що перестрибнув через кам’яне поруччя, купався у цій сумнівної чистоти воді. Кілька людей сиділо на лавах у невеличкому круглому садку біля порталу; вони заздрісними очима дивились на пса.

Дю Руа вийняв годинник. Була ще тільки третя. Він прийшов на півгодини раніше призначеного часу.

Думаючи про це побачення, він сміявся:

«Церква корисна їй з усякого погляду, — сказав він собі.— Церква знімає з її душі гріх, який вона вчинила, вийшовши заміж за єврея, в політичних колах створює про неї уявлення як про жінку, що йде проти течії, звеличує її у вищому світі, а крім того, дає їй притулок для побачень. Така вже звичка використовувати релігію, немов парасолю. Коли погода гарна — це паличка; коли сонячно — це парасолька; коли дощ — це зонт; а коли не виходиш із дому, то можна залишити її в передпокої. І їх сотні — отаких жінок, що плюють самі на Господа Бога, але вони не хочуть, аби інші казали про нього лихе і при нагоді беруть Бога в посередники. Якби їм запропонували зайти до мебльованих кімнат, то вони вважали б це за безчестя; зате їм здається зовсім природним зав’язувати любовні стосунки біля підніжжя вівтарів».

Він повільно походжав уздовж басейну; потім кинув оком на годинник на дзвіниці, що поспішав проти його годинника на дві хвилини. Той показував п’ять хвилин на четверту.

Дю Руа вирішив, що йому буде зручніше ждати в середині церкви, і ввійшов туди.

Його оповила свіжість льоху, він радісно вдихнув її, потім обійшов усю церкву, щоб добре обізнатися з місцем.

Чиїсь розмірені кроки, то гучні, то знову тихі, відповідали в глибині просторої будівлі на стукіт його підборів, що відлунював від високого склепіння. Йому захотілося побачити цього відвідувача. Він розшукав його. То був огрядний, лисий добродій, що ходив, відкинувши голову й тримаючи капелюх за спиною.

Де-не-де молились навколішках старі жінки, затуливши обличчя руками.

Почуття самотності, пустельності, спокою огортало душу. Світло з кольорових шибок тішило око.

Дю Руа вирішив, що тут усередині «до біса гарно».

Він вернувся до дверей і знову глянув на годинник. Було ще тільки чверть на четверту. Він сів обіч головного входу, шкодуючи, що не можна закурити цигарку. В глибині церкви, коло хорів, все ще чути було повільну ходу того повного добродія.

Хтось увійшов. Жорж швидко обернувся. Це була жінка з народу, вбога жінка в полотняній спідниці. Вона впала навколішки біля першого ж стільця й завмерла, схрестивши пальці, підвівши очі вгору, поринувши душею в молитву.

Дю Руа з цікавістю розглядав її, питаючи себе, яке лихо, який біль, який розпач міг краяти це бідне серце. Вона живе в страшенних злиднях — це було очевидно. А може, в неї чоловік, що б’є її до смерті, або дитина, що вмирає.

«Нещасні істоти! — подумав він. — Скільки їх так мучиться».

Його пойяв гнів на безжалісну природу. Потім він подумав, що ці жебраки принаймні гадають, що ними хтось цікавиться там нагорі і що їхні земні страждання занесені до небесних реєстрів з балансом кредиту та дебету. Там нагорі… Де ж саме?

І Дю Руа, якого церковна тиша схиляла до високих думок, засудив усю світобудову й мовив ледве чутно:

— Як безглуздо створено світ!

Він почув шелест сукні і здригнувся. Вона!

Підвівшись, він хутко підійшов до неї. Вона не подала йому руки й прошепотіла тихенько:

— Я тільки на одну хвилину. Мені треба йти додому. Станьте навколішки поруч мене, щоб на нас не звертали уваги.

І вона пройшла на середину церкви, шукаючи пристойного й безпечного місця, як жінка, що добре знає приміщення. Її обличчя затуляла густа вуаль, і ступала вона тихо, майже нечутно. Дійшовши до хорів, вона обернулась і пробурмотіла тим таємничим голосом, яким завжди говорять у церквах:

— Краще буде в бічних притворах. Тут ми надто на видноті.

Зупинившись перед вівтарем, вона низько схилила голову, вклонилась, потім повернула праворуч, зробила кілька кроків до виходу, нарешті наважилась і стала навколішки біля стільця для моління.

Жорж став біля сусіднього стільця і мовив, як тільки вона завмерла в молитовній позі:

— Спасибі, спасибі! Я вас обожнюю. Я хотів би казати вам це завжди, розповісти вам, як я почав вас кохати, як ви мене зачарували з першого ж разу, коли я вас побачив… Дозвольте мені коли-небудь вилити своє серце, висловити вам усе це.

Вона слухала його, затуливши руками обличчя, в позі глибокої зосередженості, немов нічого не чуючи. Відповіла за якусь мить:

— Це — безумство, що я дозволяю вам говорити так, безумство, що я прийшла сюди, безумство, що я роблю те, що роблю, що дозволяю вам думати, ніби ця… ця… пригода може мати якісь наслідки. Забудьте це, так треба, і ніколи не говоріть мені більше про це.

Вона замовкла, чекаючи. Жорж шукав відповіді, шукав рішучих, палких слів, однак не міг додати до слів жесту, то ж почував себе паралізованим.

— Я нічого не жду… нічого не сподіваюсь, — сказав він. — Я кохаю вас. Хоч би що ви робили, я буду повторювати вам це так часто, з такою силою й пристрастю, що ви рано чи пізно зрозумієте мене. Я хочу пройняти вас своєю ніжністю, перелити її вам в душу, слово по слову, година по годині, день по дню — так, аби вона нарешті наповнила вас, немов рідина, що падає по краплі, пом’якшила вас, зворушила і примусила відповісти мені: «І я, я теж кохаю вас».

Він відчув, як затремтіло її плече проти його плеча, як здійнялись її груди. І раптом вона прошепотіла:

— І я, я теж кохаю вас…

Він здригнувся, немов приголомшений ударом по голові, і зітхнув:

— О Боже!..

А вона провадила задихаючись:

— Навіщо я сказала вам це? Я почуваю себе грішницею, нікчемою… я… я ж маю двох дочок… але я не можу… не можу… я ніколи б не повірила… ніколи б не подумала… це сильніше… сильніше за мене. Слухайте… слухайте… я ніколи, нікого не кохала… крім вас… присягаюсь вам. Я кохаю вас уже рік, таємно, в глибині серця. О, коли б ви знали, як я страждала, як я боролась, але я більше не можу, я кохаю вас!..

Вона плакала, сльози текли крізь пальці, все її тіло здригалось від глибокого хвилювання.

— Дайте мені вашу руку, я хочу доторкнутись до неї, потиснути її…— прошепотів Жорж.

Вона поволі відняла руку від обличчя. Він побачив, що її щока зовсім мокра, і сльозинка тремтить на краю вій, готова впасти.

Він схопив цю руку і стиснув її:

— О, як хотів би я випити ваші сльози!

Вона промовила тихо, глухим голосом, немов простогнала:

— Не занапастіть мене… я гину…

Йому хотілось усміхнутись. Як міг би він занапастити її тут, у цій церкві?

Поклав її руку собі на серце і спитав:

— Чуєте, як воно б’ється?

Запас його жагучих слів був вичерпаний.

Але вже з хвилину було чути, як наближається розміреними кроками товстий добродій. Він обійшов вівтар і знову повертався до невеличкого правого притвору. Коли ці кроки залунали зовсім близько біля пілястра, що ховав пані Вальтер, вона висмикнула свої пальці із Жоржевої руки й знову затулила обличчя.

І так вони стояли заклякнувши навколішках, немов разом надсилали до неба свої палкі благання. Товстий пан проминув їх, кинув на них байдужий погляд і пішов далі, в глиб церкви, тримаючи капелюх за спиною.

Дю Руа, що міркував, як би йому домогтися побачення десь в іншому місці, а не в цій церкві, шепнув:

— Де я вас побачу завтра?

Пані де Вальтер не відповіла. Вона, здавалось, скам’яніла, немов обернулася на статую, що втілювала моління.

— Хочете, зустрінемось завтра в парку Монсо? — не відступався Жорж.

Вона обернула до нього обличчя, знов розтуливши його, мертвотно-бліде обличчя, перекошене нестерпною мукою і сказала уривчасто:

— Залиште мене… залиште мене тепер… ідіть собі., ідіть хоч на п’ять хвилин. Я надто мучусь біля вас… Я хочу помолитись… я не можу… ідіть… дайте мені помолитись… на самоті… п’ять хвилин… я не можу… дайте мені вблагати Бога, щоб він мене простив… щоб він порятуваї мене… залиште мене… на п’ять хвилин…

Вона була така схвильована, на її обличчі відбиваласі така мука, що Дю Руа підвівся, не мовивши й слова; потім трохи повагавшись, спитав:

— Можна мені вернутись через кілька хвилин?

Вона кивнула головою, ніби кажучи: «Так».

І він подався до хорів.

Тоді вона спробувала молитись. Зробила надлюдське зусилля, щоб звернутись до Бога, і, тремтячи всім тілом знемагаючи від туги, крикнула до неба: «Зглянься!»

Вона в нестямі заплющувала очі, щоб не бачити більше того, хто тільки що пішов. Вона гнала його з своїх думок змагалася з ним; але замість небесного видіння, якого так жадало її змучене серце, вона й далі бачила перед собою закручені вуса Жоржа Дю Руа.

Вже рік, як вона боролась отак щодня, щовечора, проти цієї спокуси, що чимдалі зростала, проти цього образу, ще хвилював її мрії, хвилював її плоть і тривожив її ночі. Вона почувала себе спіймашою, немов звір у тенета, зв’язаною кинутою в обійми цього самця, що переміг, скорив її самими тільки вусами та кольором очей.

І тепер, у цій церкві, так близько до Бога, вона почувала себе ще більш кволою, покинутою й беззахисною, ніж у себе дома. Вона не могла більше молитись, не могла думати ні про що, крім нього. Її вже мучила його відсутність. Проте вона розпачливо боролась, захищалась, благала порятунку всією душею. Вона воліла б померти, ніж морально упасти отак — вона ще ніколи не грішила. Вона шепотіла безтямні слова благання, а сама прислухашась як кроки Жоржа завмирають углибині під склепінням.

Вона зрозуміла, що всьому край, що боротьба марна. Проте все ж таки не хотіла здаватись, і її охопив один ії тих нервових нападів, які кидають жінок об землю, так що вони виють і корчаться в судомах. Вона тремтіла всім тілом, почуваючи, що ось-ось упаде, покотиться між стіль цями, пронизливо закричить.

Хтось наближався швидкою ходою. Вона обернула голову. Це був священик. Тоді вона підвелась, підбігла до нього і пробурмотіла, простягаючи до нього стиснуті руки:

— О, врятуйте мене! Врятуйте мене!

Священик спинився, здивований:

— Чого ви хочете, пані?

— Хочу, щоб ви врятували мене. Змилуйтесь наді мною! Якщо ви не допоможете мені, я пропала.

Він дивився на неї, питаючи себе, чи не божевільна вона. Потім сказав:

— Що я можу зробити для вас?

Він був молодий, високий, огрядненький, з повними, звислими щоками, синюватими від старанного гоління, — вродливий міський вікарій із заможного кварталу, звиклий до багатих покутниць.

— Прийміть мою сповідь, — мовила пані Вальтер, — і дайте мені пораду, підтримайте мене, скажіть, що мені робити!

— Я сповідаю щосуботи, — відповів священик, — від третьої до шостої години.

Вона схопила його за руку і стискувала її, повторюючи:

— Ні! ні! ні! Зараз же! Зараз! Так треба! Він тут! Тут, у церкві! Він чекає мене.

— Хто вас чекає? — спитав священик.

— Той, що занапастить мене… що заволодіє мною… якщо ви мене не врятуєте… Я вже не можу боротись… я надто безсила… надто безсила… така безсила… така безсила!..

Вона впала навколішки і заридала:

— О, згляньтесь на мене, отче! Врятуйте мене! Іменем Бога врятуйте мене!

Вона держала його за чорну сутану, щоб він не міг вирватись, а він збентежено озирався, чи не бачить яке-не-будь лихе або побожне око цієї жінки біля його ніг.

Зрозумівши нарешті, що йому не відкараскатись від неї, священик сказав:

— Встаньте, ключ від сповідальні якраз при мені.

І, сягнувши в кишеню, він вийняв низку ключів, вибрав один із них і швидким кроком попростував до маленьких дерев’яних комірок — своєрідних смітників для душевного бруду, куди покутники кидають свої гріхи.

Він увійшов у середні двері, зачинив їх за собою, і пані Вальтер, кинувшись у вузьку клітку поруч, белькотіла в жагучому пориві надії:

— Благословіть мене, отче, я согрішила.

Дю Руа, обійшовши хори, повернув униз, до лівого притвору.

Добравшись до середини, він зустрів того самого товстого лисого пана, що все ще походжав спокійною ходою, і подумав:

«Що робить тут цей дивак?»

Той теж уповільнив ходу і розглядав Жоржа з видимим бажанням заговорити до нього. Коли Дю Руа підійшов зовсім близько, він уклонився і спитав дуже чемно:

— Вибачте, пане, що турбую вас, але чи не можете ви сказати мені, в яку епоху було споруджено цю будівлю?

— Слово честі, не знаю напевне, — відказав Дю Руа. — Гадаю, двадцять чи двадцять п’ять років тому. Я тут уперше.

Потім журналіст мовив, зацікавившись:

— Ви оглядаєте її дуже пильно. Вивчаєте її в усіх деталях.

— Я не оглядаю її, пане, я чекаю свою дружину, що призначила тут мені побачення і дуже спізнюється, — відповів лисий пан.

Він замовк, а через якусь мить озвався знов:

— Страшенна спека надворі.

Дю Руа розглядав його і вирішив, що в нього добродушне обличчя. Раптом йому спало на думку, що цей незнайомий схожий на Форестьє.

— Ви з провінції? — спитав він.

— Так. Я з Ренна. А ви, пане, з цікавості зайшли до цієї церкви?

— Ні. Я теж чекаю одну даму.

І, вклонившися, журналіст відійшов з усмішкою на устах.

Наблизившись до головного входу, він знов побачив убогу жінку, яка й досі стояла навколішках і молилась.

«Слово честі, вона щиро молиться», — подумав Дю Руа.

Він уже не розчулювався, не жалів її. Пройшов мимо і тихенько рушив до правого притвору, щоб розшукати пані Вальтер.

Він позирав здалеку на те місце, де покинув її, і дивувався, що її не видно. Може, він помилився пілястром? Дійшов аж до останнього і вернувся назад. Значить, пішла! Він був вражений і обурений. Потім подумав, що вона, може, шукає його, і знову обійшов усю церкву. Не знайшовши її, повернувся, сів на той стілець, на якому сиділа вона, і, сподіваючись, що вона прийде сюди, став чекати.

Незабаром якийсь шепіт привернув увагу Дю Руа. А він же нікого не бачив у тому кутку церкви! Звідки ж це шепотіння? Підвівся, щоб подивитись, і помітив у сусідній каплиці двері сповідальні. З дверей висувався край сукні, що тягся по плитах. Він наблизився, щоб глянути на жінку. То була пані Вальтер. Вона сповідалась!..

Він відчув гостре бажання схопити її за плечі й витягти з цієї клітки. Потім подумав: «Хай! Сьогодні черга священика, а завтра буде моя».

Спокійно сів навпроти дверей сповідальні, чекаючи своєї години і сміючись подумки з цієї пригоди.

Він чекав довго. Нарешті пані Вальтер підвелася, обернулась, побачила його і підійшла до нього. Обличчя в неї було холодне й суворе.

— Пане, — сказала вона, — прошу вас, не проводжайте мене, не йдіть за мною і не приходьте більше до мене. Вас не приймуть. Прощайте.

І вона пішла з гідністю.

Він не затримав її, додержуючись принципу — ніколи не прискорювати подій. Потім, коли зі свого притулку вийшов трохи стурбований священик, Дю Руа підступився до нього і, дивлячись йому в вічі, прошепотів:

— Якби ви не носили цієї спідниці, я вліпив би в вашу паскудну пику пару добрячих ляпасів!

Повернувся на каблуках і вийшов із церкви, посвистуючи.

Під порталом стояв той самий товстий пан, вже в капелюсі, заклавши руки за спину; втомлений чеканням, він оглядав широку площу і всі вулиці, що прилягали до нього.

Коли Дю Руа проминав його, вони вклонились одне одному.

Журналістові більше нічого було тут робити, і він подався до редакції «Французького життя». Вже при вході, глянувши на заклопотані обличчя кур’єрів, він зрозумів: відбувається щось незвичайне, — і відразу пішов до кабінету видавця.

Старий Вальтер стояв і нервово диктував статтю уривчастими фразами, давав між двома абзацами доручення репортерам, що оточували його, робив вказівки Буаренарові й розкривав листи.

Коли Дю Руа ввійшов, патрон радісно вигукнув:

— Ах, як добре, ось і Любий друг!

Спинився, трохи зніяковів і перепросив:

— Вибачте, що я вас так назвав, я дуже схвильований подіями. До того ж, я чую від ранку до вечора, як моя дружина і дочка звуть вас Любим другом, і я кінець кінцем звик до цього. Ви не сердитесь на мене?

— Аж ніяк! — засміявся Дю Руа. — В цьому призвіську немає нічого неприємного для мене.

Старий Вальтер вів далі:

— Чудово, тоді я теж зватиму вас Любим другом, як усі. Так от, ми стоїмо перед лицем важливих подій. Міністерство скинуто більшістю трьохсот десяти голосів проти ста двох. Наші канікули знову відкладені, відкладені на невизначений час, а сьогодні вже двадцять восьме липня. Іспанія гнівається за Марокко, оце й повалило Дюрана де л’Ена та його прибічників. Заварилася каша! Марро доручено скласти новий кабінет. Він запропонував генералові Буте-ну д’Акрові портфель міністра військових справ, а нащому другу Ларош-Матьє— портфель міністра закордонних справ. Собі він лишає міністерство внутрішніх справ, разом із постом прем’єра. Ми тепер стаємо офіціозною газетою. Я пишу передову, просту декларацію принципів, і накреслюю міністрам шляхи їхньої діяльності.

Він усміхнувся і додав:

— Ті шляхи, якими вони самі гадають іти, певна річ. Але мені треба чого-небудь цікавого з приводу Марокко, чого-небудь актуального, ефективного, сенсаційного. Добудьте мені це.

Дю Руа поміркував хвилинку й відповів:

— Є такий матеріал. Я дам вам нарис про політичну ситуацію в усіх наших африканських колоніях, — Туніс наліво, Алжір посередині і Марокко направо, — з історією племен, що заселяють цю велику територію, і з оповіданням про експедицію до марокканського кордону, аж до великого оазису Фігіг, куди не добирався жоден європеєць, що й спричинилося до теперішнього конфлікту. Це вам підійде?

— Цілком! — вигукнув Вальтер. — А який заголовок?

— Від Туніса до Танжера.

— Прекрасно!

І Дю Руа заходився порпатись в архіві «Французького життя», щоб розшукати свій перший нарис «Спогади африканського стрільця», який під іншою назвою, перероблений і змінений, чудово придався б тепер від початку до кінця, бо в ньому писалося про колоніальну політику, про алжірське населення і про експедицію в Оранську провінцію.

Через три чверті години статтю було перероблено, перекраяно, підправлено, присмачено злободенністю та похвалами на адресу нового кабінету.

Видавець, прочитавши її, заявив:

— Чудово, чудово, чудово… Ви безцінна людина! Щиро вам вдячний.

І Дю Руа вернувся додому обідати, задоволений своїм днем, незважаючи на невдачу в церкві Трініте: адже він почував, що партію виграно.

Мадлен чекала чоловіка з нетерпінням. Побачивши його, вона вигукнула:

— Ти знаєш, що Ларош — міністр закордонних справ?

— Еге ж, я навіть щойно написав статтю про Алжір з цього приводу.

— Яку статтю?

— Ти її знаєш, це та перша стаття, що ми написали вкупі —«Спогади африканського стрільця», переглянута і виправлена відповідно до обставин.

— Он як! — усміхнулася вона. — Що ж, це дуже добре.

Потім, поміркувавши хвильку, сказала:

— Я думаю про продовження, яке ти мав зробити тоді і яке ти… залишив на півдорозі. Ми можемо тепер взятися до нього. Це дасть нам гарну й дуже актуальну серію нарисів.

Дю Руа відповів, сідаючи за стіл перед тарілкою супу:

— Прекрасно. Тепер уже ніщо не заважатиме, бо ж рогоносець Форестьє упокоївся.

Вона мовила сухим і ображеним тоном:

— Цей жарт зовсім недоречний, і я прошу тебе облишити його. Він триває вже надто довго.

Дю Руа хотів був іронічно заперечити, аж тут йому подали телеграму без підпису, що складалась з однієї тільки фрази:

«Я втратила розум, простіть мене і приходьте завтра о четвертій пополудні в парк Монсо».

Він зрозумів і з серцем, сповненим радості, сказав Мадлен, ховаючи синій папірець до кишені:

— Я більше не буду, люба. Це безглуздо. Визнаю це.

І він почав обідати.

Протягом усього обіду Дю Руа подумки повторював собі ці слова:

«Я втратила розум, простіть мене і приходьте завтра о четвертій пополудні в парк Монсо». Отже, вона здалась. Це означало: «Яв вашій владі, я ваша, де схочете і коли схочете».

Він засміявся.

— Що з тобою? — спитала Мадлен.

— Так, нічого. Я згадав одного священика, якого сьогодні бачив, у нього була кумедна пика.

Другого дня Дю Руа з’явився на побачення точно о четвертій. На всіх лавах у парку сиділи, знемагаючи від спеки, буржуа та недбайливі няньки, які, здавалось, мріяли, тим часом як діти качались у піску на доріжках.

Він знайшов пані Вальтер у невеличкій античній руїні, коло джерела. Вона походжала під колонадою із стурбованим і нещасним виглядом.

Тільки-но Дю Руа привітався з нею, вона сказала:

— Як багато людей у цьому саду!

Він зрадів нагоді:

— Так, це правда; хочете, підемо кудись-інде?

— Куди ж?

— Байдуже куди, візьмемо, наприклад, екіпаж. Ви спустите штору з вашого боку і будете в цілковитій безпеці.

— Так, це буде краще; тут я помираю від страху.

— В такому разі, через п’ять хвилин ви знайдете мене коло воріт, що виходять на зовнішній бульвар. Я під’їду туди екіпажем.

І він побіг.

Опинившись з ним в екіпажі, пані Вальтер старанно затулила віконце з свого боку і спитала:

— Куди ви сказали їхати візникові?

Дю Руа відповів:

— Не турбуйтесь ні про що, він знає.

Він дав візникові адресу своєї квартири на Константинопольській вулиці.

— Ви не уявляєте собі,— провадила вона, — як я мучуся через вас, як страждаю. Учора я була жорстокою з вами в церкві, але я хотіла втекти від вас за всяку ціну. Я так боюсь лишитися з вами на самоті! Ви простили мене?

Він стиснув їй руки:

— Простив, простив. Чого тільки я не простив би вам— адже я так кохаю вас!

Вона дивилась на нього благальним поглядом:

— Слухайте, ви повинні обіцяти мені, що шануватимете мене… що ви не… що ви не… інакше я б не змогла більше бачити вас.

Він спочатку не відповів нічого; під вусами в нього майнула тонка посмішка, що так бентежить жінок.

Нарешті він прошепотів;

— Я ваш раб.

Тоді пані Вальтер почала розповідати, як вона помітила, що кохає його, дізнавшись, що він має одружитися з Мадленою Форестьє. Вона пригадувала деталі, дрібні деталі з датами та інтимними подробицями.

Раптом вона замовкла. Екіпаж спинився. Дю Руа відчинив дверцята.

— Де ми? — спитала пані Вальтер.

— Виходьте і зайдіть у цей будинок, — відповів він. — Нам буде там спокійніше.

— Та де ж ми?

— У мене. Це моя холостяцька квартира, яку я знову найняв… на кілька днів… щоб мати притулок, де б ми могли бачитись.

Вона вчепилася в оббивку екіпажа, жахаючись думки про таке побачення на самоті, і белькотіла:

— Ні, ні, я не хочу! Не хочу!

Він промовив із притиском:

— Присягаюсь вам, що шануватиму вас. Ходімо! Ви ж бачите, що на нас дивляться, що навколо вас зараз почнуть збиратися люди. Швидше… швидше… виходьте! — І він повторив. — Присягаюсь, я шануватиму вас!

Виноторговець зацікавлено дивився на них з порога своєї винарні. Вона злякалась і кинулася в будинок. Пішла була сходами, але Дю Руа затримав її за руку.

— Це тут, на першому поверсі.

І штовхнув її в квартиру.

Зачинивши двері, він схопив її, немов здобич. Вона пручалась, боролася, белькотіла:

— О Боже мій!.. О Боже мій!..

А він палко цілував її шию, очі, губи, і вона не могла ухилитись від цих нестямних пестощів; відштовхуючи його, відвертаючи свої уста, вона все ж таки мимоволі відповідала на його поцілунки.

Раптом вона перестала пручатись і, знесилена, покірна, дозволила йому роздягти себе. Він швидко і спритно знімав одну по одній усі частини її вбрання вправними, немов у покоївки, пальцями.

Вона вирвала в нього з рук корсаж, затулила ним обличчя і стояла перед ним, уся біла, серед своєї скинутої до ніг одежі.

Він залишив на ній тільки черевики і поніс її до ліжка.

Тоді вона шепнула йому на вухо кволим голосом:

— Присягаюсь вам... присягаюсь вам… у мене ніколи не було коханця, — немов молоденька дівчина, яка каже: «Присягаюсь вам, що я незаймана».

А Дю Руа подумав:

«Оце мені, далебі, байдужісінько».

V

Надійшла осінь. Подружжя Дю Руа перебуло в Парижі все літо, проводячи протягом коротких депутатських канікул енергійну кампанію у «Французькому житті» на користь нового кабінету.

Хоч були тільки перші дні жовтня, обидві палати мали відновити свої засідання, бо справи в Марокко ставали загрозливими.

Ніхто, по суті, не вірив в експедицію до Танжера, хоч у день закінчення сесії депутат правого крила граф де Ламбер-Сарразен у своїй дуже дотепній промові, якій аплодував навіть центр, запропонував побитися об заклад і поставив свої вуса — як це зробив колись один славетний віце-король Індії — проти бакенбардів прем’єра, що новий кабінет не зможе утриматись від того, аби не наслідувати попередній кабінет і не вирядити військо до Танжера, подібно до туніської експедиції,— з любові до симетрії, з тієї ж причини, з якої ставлять дві вази на каміні.

— Африканська земля — це для Франції справжній камін, панове, — додав він, — де горять наші найкращі дрова, камін із великою біржовою тягою, який розпалюють банківськими паперами. Вам заманулося прикрасити лівий куточок каміна туніською дрібничкою, що дорого вам коштує; ви побачите, що панові Марро забагнеться наслідувати свого попередника й прикрасити правий куточок дрібничкою марокканською.

Ця славетна промова стала для Дю Руа темою десятка нарисів про алжірську колонію, з тієї самої серії, що урвалась на самісінькому початку його роботи в газеті; він енергійно підтримав ідею воєнної експедиції, хоч і був переконаний, що вона не відбудеться. Він пограв на патріотичній струні, бомбардуючи Іспанію цілим арсеналом зневажливих аргументів, яких вживають проти держави, що її інтереси суперечать вашим.

«Французьке життя» набуло великої ваги завдяки своїм зв’язкам із урядом. Воно подавало політичні новини раніше від найсолідніших газет, тонко натякало на наміри дружніх йому міністрів; і всі паризькі та провінційні газети брали з нього інформацію для себе. Його цитували, його боялись, його починали поважати. Це був уже не підозрілий орган групи політичних спекулянтів, а визнаний орган кабінету міністрів. Ларош-Матьє був душею газети, а Дю Руа — її рупором. Старий Вальтер, мовчазний депутат і спритний видавець, що вмів відступати на задній план, затівав нишком, як говорили, велике діло з мідними копальнями в Марокко. Мадленин салон став впливовим центром, де щотижня сходились численні члени кабінету. Навіть прем’єр два рази обідав у неї; і дружини державних людей, що не наважувались колись переступити її поріг, пишались тепер дружбою з нею й робили їй більше візитів, ніж вона їм.

Міністр закордонних справ тримався в її домі майже господарем. Він приходив туди, коли хотів, приносив телеграми, повідомлення, інформації, які диктував то чоловікові, то жінці, немовби вони були його секретарями.

Коли Дю Руа після від’їзду міністра залишався сам на сам з Мадлен, він обурювався поведінкою цього бездарного вискочки; в його голосі з’являлись погрозливі нотки, а в словах — підступні натяки.

Але Мадлен зневажливо знизувала плечима й казала:

— Досягни того самого, що й він. Стань міністром, і ти будеш тоді поводитись, як захочеш. А до того мовчи!

Він крутив вуса, дивлячись на неї скоса, і відповідав:

— Ще невідомо, на що я здатний; можливо, про це дізнаються коли-небудь.

Вона зауважувала по-філософському:

— Поживемо — побачим.

Того ранку, коли відкрилась сесія парламенту, Мадлен ще в ліжку робила безліч вказівок чоловікові, який одягався, щоб піти снідати до пана Ларош-Матьє і дістати від нього ще перед засіданням інструкції для завтрашньої передовиці у «Французькому житті», бо ця стаття мала бути своєрідною офіціозною декларацією справжніх намірів кабінету.

Мадлен говорила:

— Насамперед не забудь спитати в нього, чи пошлють генерала Беллонкля в Оран, як гадалося. Це може мати велике значення.

Жорж нервово заперечив:

— Та я знаю не гірше за тебе, що мені слід робити. Облиш мене з твоєю балаканиною!

Мадлен спокійно вела далі:

— Любий мій, ти завжди забуваєш половину доручень, що я тобі даю до міністра.

— Та мені, нарешті, вже обрид той твій міністр, — пробурчав він. — Справжнісінький йолоп!

Вона мовила стримано:

— Такий самий мій, як і твій. Він тобі корисніший, ніж мені.

Дю Руа обернувся до неї, глузливо посміхаючись:

— Прошу вибачити, він не залицяється до мене.

Мадлен сказала повільно:

— До мене теж, але він допомагає нам зробити кар’єру.

Він промовчав, а за якусь хвилину обізвався знов:

— Якби мені довелось вибирати між твоїми залицяльниками, я все ж таки віддав би перевагу тому старому шкарбану — Водрекові. Що з ним сталося, до речі? Вже тиждень, як я його не бачив.

Вона незворушно відповіла:

— Він хворий; написав мені, що не встає з ліжка через подагру. Провідай його. Ти ж знаєш — він тебе дуже любить, і це було б для нього приємно.

— Гаразд, я незабаром завітаю до нього, — мовив Дю Руа.

Він закінчив свій туалет і, вже надівши капелюха, міркував, чи не забув чого. Потім підійшов до ліжка і поцілував дружину в лоб:

— До побачення, люба, я повернусь найраніше о сьомій годині.

І подався до міністра.

Пан Ларош-Матьє чекав на нього — сьогодні він снідав о десятій годині, бо кабінет мав зібратись опівдні, до відкриття сесії парламенту.

Коли вони сіли за стіл утрьох — з особистим секретарем міністра, бо пані Ларош-Матьє не схотіла змінити часу сніданку, — Дю Руа заговорив про свою статтю, визначив її основні положення, заглядаючи в свої нотатки на візитних картках; наприкінці він спитав:

— Чи хочете ви змінити що-небудь, любий міністре?

— Майже нічого, дорогий друже. Хіба що ваша думка про справу з Марокко надто категорична. Кажіть про експедицію так, ніби вона має відбутись, але дайте зрозуміти, що вона не відбудеться і що ви аж ніяк у неї не вірите. Зробіть так, аби публіка ясно читала між рядками, що ми не встрянемо в цю авантюру.

— Чудово! Я вас зрозумів і дам це зрозуміти іншим. До речі, моя дружина доручила мені спитати вас з цього приводу, чи генерала Беллонкля виряджено в Оран. З того, що ви мені тільки що сказали, я роблю висновок, що ні.

— Ні,— відповів державний муж.

Розмова звернула на відкриття сесії. Ларош-Матьє почав промовляти, випробовуючи ефект тих фраз, які він мав через кілька годин виголосити перед колегами. Він жестикулював правою рукою, підіймаючи вгору то виделку, то ніж, то скибку хліба; не дивлячись ні на кого, — адже звертався до невидимих зборів, — він бризкав солоденькою водичкою свого красномовства, що так відповідало його перукарській зовнішності. Маленькі закручені вусики стирчали над його губою двома кінчиками, схожими на хвости скорпіона, і волосся, намащене помадою, поділене проділом, кучерявилось на скронях, як у провінційного дженджика. Він був трохи повненький, трохи розжирілий, хоч іще в молодих літах; жилет щільно облягав його опукле черевце. Особистий секретар спокійно їв і пив; він, очевидно, звик до злив його велемовності; а Дю Руа, якому лаври Лароша не давали спокою, думав: «Який бовдур! Які кретини всі ці політичні діячі!»

І, порівнюючи себе з цим бундючним балакуном, він казав собі: «Слово честі, якби в мене було тільки сто тисяч франків готівкою, щоб виставити свою кандидатуру в депутати у моїй чудовій Руанській окрузі та затягти в це діло моїх славетних нормандців — хитрунів і ледацюг, — яким би я став державним діячем поруч із цими безголовими пройдисвітами!»

Пан Ларош-Матьє промовляв, аж поки подали каву; побачивши, що вже пізно, він подзвонив, щоб йому подали карету, і сказав, простягнувши руку журналістові:

— Ви мене зрозуміли, дорогий друже?

— Якнайкраще, дорогий міністре, будьте спокійні.

І Дю Руа неквапливо пішов до редакції, щоб почати свою статтю, бо йому не було чого робити аж до четвертої години… О четвертій він мав зустрітись на Константинопольській вулиці з пані де Марель, з якою він бачився там двічі на тиждень — щопонеділка і щоп’ятниці.

Але в редакції йому передали телеграму; вона була від пані Вальтер; зміст її був такий:

«Мені конче треба поговорити з тобою сьогодні. Справа дуже, дуже важлива. Чекай мене о другій пополудні на Константинопольській вулиці. Я зможу зробити тобі велику послугу.

Твоя до скону Віргінія».

— Сто чортів! — вилаявся Дю Руа. — От причепа!

У нього враз зіпсувався настрій, працювати в такому роздратованому стані він уже не міг і поспішив піти з редакції.

Вже півтора місяці він намагався порвати з пані Вальтер, але не міг угамувати її любовний шал.

Після падіння її пойняло розпачливе каяття, і протягом трьох побачень вона осипала свого коханця докорами та прокльонами. Ці сцени набридли йому: він уже наситився цією перезрілою, схильною до драматизму жінкою; отже, він почав уникати її, сподіваючись закінчити пригоду саме таким способом. Тоді вона безтямно вчепилася в нього, кинувшись у це кохання, як кидаються в річку з каменем на шиї. Він дав їй оволодіти собою знову — з жалю, із ласки, з вибачливості, зважаючи на її становище в світі; і вона взяла його в лещата божевільної й виснажливої пристрасті, переслідуючи своєю ніжністю.

Вона хотіла бачити свого коханця щодня, дуже часто викликала його телеграмами, щоб на хвилинку побачитись з ним десь на розі вулиці, в крамниці, в міському саду.

І там вона повторювала, завжди одними й тими самими висловами, що вона його палко кохає і молиться на нього, а потім присягалася, що «вона була дуже щаслива побачити його», прощалась і верталася додому.

Вона виявилася зовсім іншою, ніж гадав Дю Руа, намагалась спокусити його дитячими ніжностями, любовними пустощами, кумедними в її літа. Бувши до того суворо цнотливою, з незайманим серцем, замкнутим для всякого почуття, не зазнавши хтивості, ця розважлива жінка, що її спокійні сорок років здавались бляклою осінню лісля холодного літа, переживала раптову своєрідну зів’ялу весну, сповнену недорослих квіточок та недозрілих бруньок — якийсь чудний спалах дівочого кохання, кохання запізнілого, палкого та наївного, з несподіваними поривами, вигуками шістнадцятирічної дівчинки, пестощами й ніжностями, які застаріли, ніколи не бувши молодими. Вона писала йому по десять листів на день, дурненьких, божевільних листів у химерному стилі, пишномовному і сміховинному, прикрашеному на зразок індійського, пересипаному назвами тварин і птахів.

Коли вони залишались на самоті, вона обнімала його з незграбними пестощами товстої дівчинки, з недоладними гримасами, із стрибками, від яких гойдались під корсажем а надто повні груди. Найогидніше для Дю Руа було чути, як вона називала його — «моя мишка», «мій песику», «мій котику», «моє золотце», «моє пташенятко», «моє серденько» — та бачити, як вона щоразу, перш ніж віддатись, розігрує все ту ж комедію дівочої соромливості, з боязкими рухами, що здавались їй чарівними, із заграванням розбещеної школярки.

Вона питала:

— Чиї це вустоньки?

І коли він не відповідав відразу: «Мої», — то вона напосідала на нього, аж поки він бліднув з досади.

Як на нього, вона мусила б відчути, що кохання потребує виняткового такту, делікатності, обережності та міри, що вона, зріла жінка, мати родини, світська дама, повинна б віддаватись йому поважно, із стриманим і суворим захватом, може, із слізьми, але з слізьми Дідони [18], а ніяк не Джульєтти.

Вона безперестанку казала:

— Як я тебе кохаю, мій маленький! Чи й ти мене так кохаєш, скажи, мій хлопчику?

Він не міг уже чути, як вона каже «мій малесенький», або «мій хлопчику», — йому щоразу кортіло назвати її «моя старенька».

— Яке це божевілля, що я піддалася тобі! — повторювала вона. — Але я не жалкую. Це так гарно — кохати!

Ці слова в її устах дратували Жоржа. Вона шепотіла: «Це так гарно — кохати», немов театральна інженю.

До того ж вона обурювала його незграбністю своїх пестощів. Розбуджена поцілунками цього красеня, вона обіймала його з таким невмілим запалом і серйозною старанністю, що це нагадувало Дю Руа старих, які пробують учитись читати, і веселило його.

Вона мала б душити коханця в своїх обіймах, поглинаючи його тим глибоким і страшним поглядом, що буває в деяких літніх жінок, величних у своєму останньому коханні; вона мала б впиватися в нього німими тремтячими устами, пригортаючись до нього своїм повним і гарячим тілом, знемогла та невситима, — а вона підстрибувала, немов дівчинка, і ніжно сюсюкала:

— Я так кохаю тебе, малесенький мій! Так кохаю тебе! Тож приголуб гарненько свою жіночку.

Тоді Дю Руа охоплювало шалене бажання вилаятись, схопити капелюх і вийти, грюкнувши дверима.

Спочатку вони часто бачились на Константинопольській вулиці, однак Дю Руа, що боявся зустрічі з пані де Марель, вигадував безліч приключок, аби відмовитись від цих побачень.

Тоді він мусив приходити мало не щодня до неї, то на сніданок, то на обід. Вона стискувала йому руку під столом, підставляла губи за дверима. Проте йому було приємніше пустувати з Сюзанною, що тішила його своїми жартами. У цій ляльковій голівці жив жвавий і лукавий розум, що вискакував несподівано, немов ярмаркова маріонетка. Вона глузувала з усього і з усіх з дошкульною влучністю. Жорж підбурював її запал, заохочував її до іронії, і вони чудово розуміли одне одного.

Вона кликала його щохвилини:

— Слухайте, Любий друже! Ідіть сюди, Любий друже!

Він відразу ж покидав матір і біг до дочки, що шепотіла йому на вухо який-небудь злий дотеп, і обоє сміялись від щирого серця.

Переситившись коханням матері, він часом уже відчував до неї непереборну огиду; він не міг уже без гніву ні бачити її, ні слухати, ні думати про неї. Він перестав ходити до неї, перестав відповідати на її листи й поступатись перед її закликами.

Вона нарешті зрозуміла, що він уже не любить її, і мучилась страшенно. Але вона почала переслідувати його, стежити за ним, ходити слідком, чекати в кареті зі спущеними фіранками біля дверей редакції, біля дверей його дому, на тих вулицях, де сподівалась зустріти його.

Йому хотілось прогнати її, вилаяти, побити, сказати відверто: «Годі, досить з мене, ви мені обридли!» Але він усе ще додержувався певної коректності, бо дорожив службою в редакції; і він намагався дати їй зрозуміти своєїб холодністю, замаскованою в пошану грубістю, а часом навіть гострими словами, що треба нарешті кінчати з цим.

Вона з хитромудрою впертістю намагалась заманити його на Константинопольську, і він раз у раз тремтів, побоюючись, щоб обидві жінки не здибались якогось разу на порозі.

А його закоханість в пані де Марель ще більше зросла протягом літа. Він називав її своїм «хлопчиськом», і взагалі вона йому дуже подобалась. У них було щось спільне в натурах; вони обоє були з тієї породи бродяг-авантурників, із тих світських бродяг, що дуже скидаються, самі того не знаючи, на волоцюг із битого шляху.

Вони провели чарівне любовне літо, немов студенти, що бенкетують, — їздили снідати чи обідати в Аржантейль, в Бужіваль, в Мезон, в Пуассі, і цілими годинами катались на човні, збирали квіти на березі. їй страшенно смакували сільські страви, рагу з кролика та смажена риба, вона любила склепіння шинків та вигуки перевізників. Дю Руа вельми охоче виїжджав з нею погожого дня омнібусом; гомонячи про всякі веселі дурниці, вони оглядали похмурі паризькі околиці з огидними буржуазними дачами.

А коли він вертався до Парижа і обідав у пані Вальтер, то почував ненависть до своєї старої нав’язливої коханки, згадуючи про молоду, від якої він тільки що пішов, яка відповідала його бажанням і вгамувала його любовний шал на траві, десь край струмка.

Він уже гадав, що більш-менш позбувся патронші, якій ясно, майже грубо висловив свій намір порвати з нею, і ось тепер одержав у редакції телеграму, що викликала його о другій годині на Константинопольську.

По дорозі Дю Руа ще раз перечитав її: «Мені конче треба поговорити з тобою сьогодні. Справа дуже, дуже важлива. Чекай мене о другій пополудні на Константинопольській вулиці. Я зможу зробити тобі велику послугу. Твоя до скону Віргінія».

«Чого їй від мене ще треба, тій старій сові? — подумав він. — Б’юсь об заклад, що нема ніякої справи. Вона знов повторюватиме, що палко кохає мене. А втім, треба дізнатись. Вона каже про якусь дуже важливу справу, про якусь велику послугу; може, це й правда. А Клотільда має прийти о четвертій годині! Треба буде випровадити першу найпізніше о третій. Хай йому чорт! Аби тільки вони не зустрілись! Що за тварюки ці жінки!»

І він подумав, що тільки його дружина ніколи його не мучила. Вона жила поруч із ним, здається, дуже любила його в години, призначені для кохання, не припускаючи порушення незмінного порядку звичайних життєвих справ.

Він ішов повільним кроком до місця побачення, подумки обурюючись проти патронші:

«О, я її добре прийму, якщо в неї нема чого мені сказати! Проза Камброна здаватиметься академічною супроти моєї. Я насамперед скажу їй, що ноги моєї не буде більше в її домі».

І він увійшов і став чекати пані Вальтер. Вона з'явилась майже відразу й вигукнула, побачивши його:

— Ах, ти одержав мою телеграму? Яке щастя!

Обличчя Дю Руа набрало злого виразу, і він сказав:

— Слово честі, я знайшов її в редакції саме тоді, коли мав їхати в парламент. Чого тобі ще треба від мене?

Вона підняла вуаль, щоб поцілувати його, і підійшла до нього з боязким, покірним виглядом собаки, яку часто б’ють.

— Який ти жорстокий зі мною!.. Як грубо ти зі мною говориш!.. Що я тобі зробила? Ти не уявляєш собі, як я страждаю через тебе!

— Ти знову починаєш? — пробурчав він.

Коханка стояла біля нього, чекаючи усмішки, найменшого жесту, щоб кинутись йому в обійми.

— Не треба було зводити мене, щоб потім так зі мною поводитись, — прошепотіла вона. — Треба було залишити мене спокійною і щасливою, якою я була. Чи ти пригадуєш те, що казав мені в церкві, і як ти силою примусив мене ввійти в цей будинок? А тепер — як ти розмовляєш зі мною! Як зустрічаєш мене! Боже мій, Боже мій, як ти мене мучиш!

Дю Руа тупнув ногою і відповів розлючено:

— Годі вже! Досить із мене! Я не можу бачити тебе навіть хвилину, щоб не почути однієї і тієї ж пісні. Можна, либонь, подумати, що я взяв тебе в дванадцять років і що ти була незаймана, мов ангел. Ні, люба моя, встановимо факти — зіпсуття неповнолітньої тут не було. Ти віддалась мені, бувши цілком дорослою. Я тобі вдячний, справді дуже вдячний, але бути прив’язаним до твоєї спідниці аж до смерті — на це я не згоден. В тебе є чоловік, у мене є дружина. Ми не вільні — ні ти, ні я. Ми піддалися капризу, ніхто не бачив і не знає цього, ось і все.

— О, який ти брутальний, який цинічний, який безчесний! — сказала вона. — Так, я не була молодою дівчиною, але я до тебе нікого не кохала, ніколи не зраджувала…

Він перепинив її на слові:

— Це я вже чув від тебе разів двадцять, я це знаю. Але в тебе двоє дітей… отже, я взяв тебе не незайманою.

Вона відсахнулася:

— О Жорже, це підло!

І, притиснувши руки до грудей, задихнулась від ридання, що підступило їй до горла.

Побачивши, що зараз вона заридає, Дю Руа взяв свій капелюх з каміна:

— Ах, ти плакатимеш? У такому разі, до побачення! Це для цієї сцени ти мене викликала?

Вона зробила крок, щоб заступити йому дорогу, і, вийнявши носовичок з кишені, швидко витерла очі. Зусиллям волі вона опанувала себе і промовила голосом, що уривався від зворушення та болю:

— Ні… я прийшла, щоб… повідомити тебе… про політичну подію… щоб дати тобі можливість виграти п’ятдесят тисяч франків… або й більше… коли схочеш.

Він спитав, одразу полагіднішавши:

— Як саме? Що ти хочеш сказати?

— Вчора ввечері я ненароком підслухала кілька слів з розмови мого чоловіка й Лароша. Вони, зрештою, не дуже крились від мене. Проте Вальтер радив міністрові не розповідати тобі секрету, бо ти, мовляв, можеш усе розголосити.

Дю Руа поклав свій капелюх на стілець. Він слухав дуже уважно:

— Та в чім же річ?

— Вони збираються захопити Марокко!

— Що ти кажеш? Я ж снідав у Лароша, і він мені майже продиктував наміри кабінету.

— Ні, любий, вони обдурили тебе, бо бояться, щоб не дізнались про їхні комбінації.

— Сідай, — мовив Дю Руа.

І сам він сів у крісло. Тоді вона присунула до себе ослінчик і влаштувалась на ньому між колін Дю Руа. Вона казала далі улесливим голосом:

— Я завжди думаю про тебе, тим-то я звертаю тепер увагу на все, про що шепочуться навколо мене.

І вона тихенько почала розповідати йому, як догадалась із певного часу, що готують щось без його відома, що його використовують, але бояться його участі.

— Знаєш, коли кохаєш, то робишся хитрою, — докинула вона.

Вчора вона нарешті зрозуміла. Це велика, дуже велика справа, приготовлена потай. Тепер вона усміхалась, радіючи зі своєї спритності; захоплюючись, вона говорила, як дружина фінансиста, котра звикла спостерігати біржові махінації, хитання акцій, підвищення та зниження курсу, які руйнують буквально за дві години тисячі дрібних буржуа, дрібних рантьє, що вклали свої заощадження в фонди, гарантовані ім’ям поважних, шановних людей, політичних і фінансових діячів.

— О, це вони дуже хитро придумали! — повторювала вона. — Дуже спритно і широко розмахуються. Це, зрештою, Вальтер організував усе, а він розуміється на цьому. Це справжнісіньке мистецтво.

Його починав дратувати цей вступ.

— Та кажи вже швидше!

— Гаразд. Експедицію в Танжер вони вирішили між собою ще того дня, коли Ларош став міністром закордонних справ; і вони потроху скупили всю марокканську позику, що впала була аж до шістдесяти чотирьох — шістдесяти п’яти франків. Вони її скупили дуже вміло, через непевних, темних людців, які не викликали жодної підозри. Вони обкрутили навіть Ротшільдів, які дивувалися, чого це такий попит на марокканські акції. їм відповіли, назвавши імена посередників — людей заплямованих, ненадійних. Це заспокоїло великі банки. А тепер от вирядять експедицію, і як тільки ми будемо в Танжері, позика буде гарантована французьким урядом. Наші друзі зароблять на цьому п’ятдесят чи шістдесят мільйонів. Розумієш, в чому справа? Розумієш тепер, чому вони всіх бояться, бояться найменшого розголосу?

Вона схилила голову на груди Дю Руа і, спершись руками об його коліна, притискувалась, пригорталась до нього, почуваючи, що тепер вона потрібна йому; вона ладна була зробити для нього все, піти на все за єдину ласку, за єдину його усмішку.

— Ти напевно це знаєш? — спитав він.

— О, я цілком певна, — відповіла вона переконано.

Дю Руа заявив;

— Це справді дуже хитро придумано. Що ж до тієї свині Лароша, то я ж йому колись відплачу! Мерзотник! Хай він бережеться… хай бережеться… Його міністерська шкура ще зазнає мого кулака.

Потім він замислився і прошепотів;

— Треба було б усе ж таки використати це.

— Ти ще можеш купити позику, — сказала вона, — її ціна ще тільки сімдесят два франки.

— Так, але в мене нема вільних грошей, — відказав він.

Пані Вальтер з благанням звела до нього очі:

— Я про це подумала, котику, і якби ти був любенький, справді любенький, якщо ти мене хоч трохи кохаєш, то дозволиш позичити тобі.

Він відповів гостро, майже грубо:

— Ні, ні, ні в якому разі!

Вона шепотіла, благаючи:

— Слухай, є ще такий шанс, який ти можеш використати, не позичаючи грошей. Я хотіла сама купити цієї позики на десять тисяч франків, щоб мати власний капіталець. Ну, то я візьму її на двадцять тисяч. А ти пристанеш до мене з половини. Ти добре розумієш, що я не поверну цього Вальтерові. Отже, зараз нема за що платити. Якщо пощастить, ти одержиш сімдесят тисяч франків. Якщо не пощастить, ти будеш мені винен десять тисяч франків, які повернеш, коли схочеш.

— Ні, такі комбінації мені не до вподоби, — повторив він.

Тоді вона почала умовляти його, щоб схилити до цього, довела, що він, власне, позичає десять тисяч франків на слово честі, що він ризикує, що вона сама не позичає йому нічого — адже цю операцію провадитиме банк Вальтера.

До того ж вона нагадала, що саме він здійснював у «Французькому житті» всю політичну кампанію, яка зробила можливою цю аферу, так що з його боку буде зовсім наївно не використати цього.

Він усе ще вагався. Вона додала:

— Та ти подумай, що фактично Вальтер авансує тобі цю суму, ці десять тисяч франків, і що ти зробив йому багато послуг, які варті більше.

— Гаразд, хай буде так! — сказав він. — Я пристаю до тебе з половини. Якщо нам не пощастить, я поверну тобі десять тисяч франків.

Вона так зраділа, що підвелась, обхопила руками його голову і почала жадібно цілувати.

Спочатку він не опирався, але згодом, коли вона, насмілившись, почала обіймати його та палко пригортатися, Дю Руа пригадав, що зараз має прийти інша, і коли він поступиться, то змарнує час і розтратить в обіймах старої той запал, який краще зберегти б для молодої.

Він злегка відштовхнув пані Вальтер.

— Слухай, будь розумною, — сказав він.

Вона розпачливо подивилась на нього:

— О Жорже, хіба я вже не можу навіть поцілувати тебе?

— Не сьогодні. В мене трохи болить голова, і від цього мені стає гірше.

Тоді вона знову покірно сіла біля його ніг і мовила:

— Приходь до нас завтра обідати! Це для мене буде велика радість!

Він повагався, але не насмілився відмовитись:

— Гаразд, прийду.

— Дякую, мій любий.

Вона повільно терлась щокою об груди Дю Руа повільним пестливим рухом, і її довга чорна волосина зачепилась за його жилет. Вона помітила це, і їй сяйнула божевільна думка — забобонна думка, — із тих, що часто замінюють жінкам розум. Вона почала тихенько замотувати цю волосинку круг гудзика на жилеті. Потім замотала ще одну волосинку за другий гудзик і ще одну — за верхній. Вона намотала по волосині на кожен гудзик.

Він їх вирве, коли підведеться. Він зробить їй боляче — яке щастя! І він понесе з собою щось від неї, не знаючи цього, понесе маленьке пасмо її волосся, якого він ніколи не просив. Це нитка, якою вона прив’язала його до себе, — таємничий, невидимий зв’язок, талісман, який вона залишила на ньому. Він мимоволі згадуватиме її, мріятиме про неї і завтра любитиме її трохи більше.

Він раптом сказав:

— Я мушу зараз іти, бо мене чекають у палаті депутатів під кінець засідання. Я ніяк не можу не бути там сьогодні.

Вона зітхнула.

— О, вже!

Потім покірно промовила:

— Іди, мій любий, але приходь завтра обідати.

І різким рухом відхилилась від нього. На мить відчула в голові короткий, гострий біль, немов її штрикнули голками. Серце її калатало: вона раділа з того, що трохи постраждала через нього.

— Прощай! — сказала вона.

Він обійняв її, поблажливо усміхаючись, і холодно поцілував в очі. Але вона, втративши голову від цього дотику, шепнула ще раз: — Уже? — і її благальний погляд показував на відчинені двері до спальні.

Він відхилив Гі від себе і сказав поквапливо:

— Мені треба бігти, я спізнююсь.

Тоді вона підставила йому губи, яких він ледве торкнувся, і мовив, подавши забуту нею парасольку:

— Ну-ну, поспішаймо, вже початок четвертої.

Вона вийшла перша, повторюючи:

— Завтра о сьомій.

— Завтра о сьомій, — відповів він.

Вони розійшлись. Пані Вальтер повернула праворуч, а Дю Руа — ліворуч.

Він дійшов до зовнішнього бульвару. Потім звернув на бульвар Мальзерб і попростував по ньому повільним кроком. Проходячи мимо кондитерської, він побачив у кришталевій вазі зацукровані каштани і подумав: «Візьму фунт для Клотільди». Він купив мішечок цих ласощів, які вона любила до нестями. О четвертій годині він повернувся і став чекати свою молоду коханку.

Клотільда трохи спізнилась, бо приїхав на тиждень її чоловік.

— Чи не зможеш ти прийти завтра обідати? — спитала вона. — Він був би дуже радий побачити тебе.

— Ні, я обідаю у патрона. У нас сила-силенна політичних і фінансових комбінацій, що завдають багато клопоту.

Вона вже зняла капелюшок і почала розстібати корсаж, що був тісний їй.

Він показав їй мішечок на каміні:

— Я приніс тобі зацукрованих каштанів.

Вона сплеснула руками:

— Як добре! Який ти милий!

Взяла каштани, покуштувала один і заявила:

— Вони чудові! Почуваю, що не залишу жодного.

Потім додала, глянувши на Жоржа весело й хтиво:

— Ти потураєш усім моїм примхам.

Вона поволі їла каштани і раз у раз зазирала в паперовий мішечок, немов бажаючи впевнитись, чи є ще.

Потім сказала:

— Слухай, сядь у крісло, а я вмощусь у тебе між ніг і гризтиму цукерки. Мені буде дуже затишно.

Він усміхнувся і сів, а вона прибрала тієї самої пози, в якій сиділа перед цим пані Вальтер.

Вона підводила голову до нього й говорила, гризучи каштани:

— Знаєш, любий, ти мені снився. Мені снилося, що ми вдвох мандруємо десь далеко на верблюді. У нього було два горби, ми сиділи кожен верхи на горбі і їхали крізь пустелю. Ми взяли з собою бутерброди, загорнуті в папір, та пляшку вина, і отак закушували на горбах. Але мені було нудно, бо ми не могли робити щось інше; ми були надто далеко одне від одного, і мені хотілось злізти.

— Мені теж хочеться злізти.

Жорж сміявся, втішаючись цією історією, заохочував Клотільду говорити дурниці, розповідати всі ті пу стощі, всі ті ніжні нісенітниці, які плетуть закохані. Цей дитячий лепет, що здавався йому милим в устах пані де Марель, обурював його в устах пані Вальтер.

Клотільда теж називала його: «мій дорогий, мій малесенький, мій котику». І слова ці лунали ніжно й пестливо. А коли інша казала їх недавно, вони дратували й були гидкими йому, бо слова кохання, що скрізь однакові, набирають смаку тих уст, із яких виходять.

Проте, все ще тішачись цими пустощами, Жорж подумав про сімдесят тисяч франків, які мав одержати, і раптом перепинив балаканину своєї подруги, злегка постукавши двома пальцями по її голові:

— Слухай, моя кицю! Я дам тобі зараз доручення до твого чоловіка. Скажи йому від мене, аби він купив завтра на десять тисяч франків марокканської позики, що коштує сімдесят два франки, і я обіцяю йому, що менше, ніж через три місяці, він одержить від шістдесяти до вісімдесяти тисяч франків. Тільки скажи йому, щоб він про це не говорив нікому. Скажи йому від мене, що експедиція до Танжера вже вирішена і що марокканська позика буде гарантована французьким урядом. Але більш нікому ні слова. Я звіряю тобі державну таємницю.

Вона серйозно вислухала його і прошепотіла:

— Дякую. Я скажу чоловікові сьогодні ж увечері. Ти можеш покластись на нього: він дотримає таємниці. Це дуже певна людина. Це цілком безпечно.

Вона вже з’їла всі каштани, зібгала мішечок і кинула його в камін. Потім мовила:

— Ну, а тепер до ліжка.

І, не підводячись, почала розстібати жилет Жоржа.

Раптом вона спинилась і, тягнучи двома пальцями довгу волосину, що обмоталась навколо гудзика, зареготала:

— Дивись… Ти приніс з собою Мадленину волосину. Який вірний чоловік!

Потім вона враз нахмурилась, довго розглядала на руці знайдену нею майже непомітну волосину і прошепотіла:

— Це не Мадленина, вона темна.

Він посміхнувся:

— Це, певно, покоївки.

Але Клотільда оглядала тепер жилет із пильністю поліцая і зяяла другу волосину, накручену навколо гудзика; потім помітила ще й третю і, збліднувши, злегка затремтівши, скрикнула:

— О, ти спав із жінкою, що накрутила тобі волосся на всі гудзики!

Жорж пробурмотів вражено:

— Та ні! Ти збожеволіла…

Раптом він пригадав, зрозумів усе, спочатку збентежився, тоді став, усміхаючись, заперечувати, не гніваючись, по суті, за те, що вона підозрює його в любовних пригодах.

Клотільда шукала далі і раз у раз знаходила волосини, які швиденько розкручувала і кидала на килим.

Інстинкт досвідченої жінки підказав їй, в чому тут річ, і вона бурмотіла — обурена, люта, готова заплакати.

— Вона тебе кохає, ота… і вона захотіла, щоб ти поніс з собою щось від неї… о, який ти зрадник!..

Але раптом вона вигукнула, вигукнула пронизливо, з нервовою радістю:

— О., о!., це якась стара!.. Ось сива волосина… Ах, ти береш тепер і старих жінок!.. Вони платять тобі?.. Скажи… вони платять тобі?.. Ах, ти вже дійшов до старих! То я тобі вже не потрібна… Лишайся з тією!..

Вона підвелась, схопила корсаж, кинутий на стілець, і швидко одягла його.

Він хотів затримати її і знічено бурмотів:

— Та ні… Кло… це ж безглуздя… я не знаю, що це таке… Слухай… не йди… ну… не йди…

— Лишайся з своєю старою!.. — повторювала вона. — Кохайся з нею… зроби собі перстень із волосся… із її сивого волосся… його ж тобі вистачить…

Вона швидко, хапаючись, одяглася, зачесалась, наділа капелюшок і спустила вуаль; а коли він хотів схопити її, вона з усього розмаху дала йому ляпаса. Поки він стояв, приголомшений, вона одчинила двері й вибігла.

Залишившись на самоті, Жорж відчув шалену лють проти тієї старої шкапи — матусі Вальтер. Ну, він же їй тепер покаже! Він їй покаже!

Він змочив водою почервонілу щоку. Потім теж вийшов, обдумуючи план помсти. Цього разу він їй уже не пробачить. О ні!

Він зійшов униз до бульвару і спинився коло вітрини ювелірного магазину, щоб подивитись на хронометр, який давно вже хотів купити і який коштував тисячу вісімсот франків.

Він раптом подумав: «Якщо я одержу ті сімдесят тисяч франків, то зможу дозволити собі це».

І серце його закалатало від радості.

Він почав мріяти про те, що зробить з цими сімдесятьма тисячами франків.

Спочатку його оберуть у депутати. Потім він купить собі той хронометр, потім буде грати на біржі, а потім… потім…

Йому не хотілось заходити до редакції; він вирішив, що треба поговорити з Мадлен перш ніж побачитися знову з Вальтером і братись за статтю; і він подався додому.

Дійшовши до вулиці Друо, він раптом спинився: адже він забув провідати графа де Водрека, що жив на шосе д’Антен! Вернувся, все ще прогулюючись, думаючи-про безліч усяких дрібниць, блаженно мріючи про щось ніжне, приємне, про своє майбутнє багатство, і згадував також оту наволоч, Лароша, і оту стару шкапу — патроншу. Щодо Клотільди він, як по правді, не турбувався, бо добре знав — вона швидко прощає.

Він спитав швейцара того будинку, де жив граф де Водрек:

— Як здоров’я пана де Водрека? Мені сказали, що він останнім часом хворий.

— Панові графу дуже погано, пане, — відповів той. — Гадають, що він не переживе ночі, подагра вплинула йому на серце.

Ця звістка приголомшила Дю Руа; він не знав, що йому робити. Водрек помирає! В голові промайнули невиразні думки — хвилюючі, тривожні, в яких він сам собі не наважувався признатись.

Він пробурмотів, погано розуміючи, що каже:

— Дякую… Я ще зайду…

Потім він скочив в екіпаж і поїхав додому. Мадлен вже повернулась. Дю Руа вбіг задиханий у кімнату і відразу ж об’явив:

— Ти знаєш? Водрек помирає!

Мадлен сиділа і читала якогось листа. Вона підвела очі й перепитала три рази підряд:

— Що ти сказав?.. Що ти сказав?.. Що ти сказав?..

— Що Водрек помирає від нападу подагри, що вплинула на серце.

А тоді додав:

— Що ти думаєш робити?

Мадлен випросталась, страшенно бліда, її щоки нервово сіпались; потім вона гірко заридала, затуливши обличчя руками. Так вона стояла, хитаючись від ридань, приголомшена горем.

Раптом вона опанувала себе і витерла очі.

— Я… я піду… не турбуйся про мене… я не знаю, о котрій годині повернусь… Не чекай на мене…

— Гаразд. Іди, — відказав він.

Вони потиснули одне одному руки і Мадлен пішла так швидко, що навіть забула рукавички.

Жорж пообідав і взявся писати статтю. Він склав її точно за інструкцією міністра, давши зрозуміти читачам, що експедиція в Марокко не відбудеться.

Потім він відніс її в редакцію, кілька хвилин розмовляв із патроном і побрався додому, покурюючи цигарку, з легким серцем, хоч і не розумів, чому саме.

Дружини ще не було. Дю Руа ліг і заснув.

Мадлен повернулась близько півночі. Він одразу прокинувся, сів на ліжку й спитав:

— Ну що?

Він ніколи ще не бачив її такою блідою й схвильованою.

Вона прошепотіла:

— Помер.

— А! І… тобі нічого не казав?

— Нічого. Він був уже непритомний, коли я прийшла.

Жорж замислився. На язику в нього крутились запитанім, яких він не наважувався поставити:

— Лягай, — сказав він.

Мадлен швидко роздяглась і лягла коло нього. Трохи згодом він знову озвався:

— Чи були біля нього родичі?

— Тільки якийсь племінник.

— А! І часто він з ним бачився, з отим племінником?

— Ніколи. Вони не зустрічались уже десять років.

— Чи були в нього інші родичі?

— Ні… не думаю.

— Тоді… цей племінник має одержати спадщину?

— Не знаю.

— Водрек був дуже багатий?

— Так, дуже багатий.

— Ти не знаєш, скільки він мав, хоч приблизно?

— Ні, напевно не знаю. Може, один або два мільйони.

Жорж більше нічого не казав. Вона погасила свічку. І вони лежали отак, випроставшись, у темряві одне біля одного, мовчазні і замислені.

Йому не хотілося спати. Сімдесят тисяч франків, обіцяні пані Вальтер, здавалися тепер незначною сумою. Раптом йому почулось, що Мадлен плаче. Він спитав, аби перевірити:

— Ти спиш?

— Ні.

Голос її тремтів.

Жорж провадив:

— Я забув сказати тобі, що твій міністр обдурив нас.

— Як це?

Він розповів від початку до кінця, з усіма деталями, комбінацію, яку влаштували Ларош і Вальтер.

Коли він замовк, Мадлен спитала:

— Звідки ти це знаєш?

— Дозволь мені не говорити цього, — відповів він. — У тебе є свої джерела інформації, про які я не допитуюсь. У мене — свої, яких я не хочу розкривати. В усякому разі, я ручуся за точність моїх відомостей.

Тоді вона прошепотіла:

— Так, це можливо… мені таки здавалось, що вони роблять щось без нашої участі.

Жоржа сон ніяк не брав, і він присунувся до дружини й тихенько поцілував її у вухо. Вона різко відштовхнула його:

— Будь ласка, дай мені спокій! У мене немає ніякого бажання пустувати.

Він покірно відвернувся до стіни, заплющив очі й нарешті заснув.

VI

Церква була обтягнена чорним, а великий гербовий щит із короною, вивішений над входом, оповіщав перехожих, що ховають дворянина.

Церемонія тільки що скінчилась, присутні поволі залишали церкву, проходячи мимо труни. Племінник графа де Водрека потискував усім руку і відповідав на поклони.

Жорж Дю Руа з дружиною пішли додому пішки. Вони мовчали, поринувши в свої думки.

Нарешті Жорж промовив, ніби сам до себе:

— Це справді дивна річ!

— Що саме, мій друже? — спитала Мадлен.

— Що Водрек нічого нам не лишив.

Вона раптом зашарілася, наче рожева вуаль ураз вкрила її білу шкіру від грудей до обличчя, і сказала:

— Чому він мав нам лишити що-небудь? Для цього не було жодної підстави.

Потім, помовчавши якусь хвилину, додала:

— Можливо, духівниця зберігається у якого-небудь нотаря, але ми про це нічого не знаємо.

Жорж замислився, а тоді прошепотів:

— Так, це можливо — адже це був наш найкращий друг, і твій, і мій. Він обідав у нас двічі на тиждень, приходив у всяку годину. Він почувавсь у нас, як у себе вдома, зовсім як у себе вдома. Він любив тебе, немов батько, і в нього не було родини, не було дітей, ні батьків, ні сестер, — нікого не було, крім якогось племінника, далекого племінника. Так, мусить існувати духівниця. Мені не багато чого хотілося б — просто подарунка на згадку, аби мати доказ, що він подумав про нас, що він нас любив, що він бачив ту приязнь, з якою ми ставились до нього. Він справді повинен був лишити нам таку ознаку дружби.

Мадлен мовила з замисленим і байдужим виглядом:

— Справді, дуже можливо, що є духівниця.

Коли вони повернулись додому, слуга подав Мадлен листа. Вона прочитала його й передала чоловікові:

«Нотаріальна контора Ламанера Вулиця Вож, 17.

Шановна пані!

Маю честь просити вас зайти до моєї контори від другої до четвертої години у вівторок, середу або четвер у справі, що стосується вас.

Прийміть і т. д.

Ламанер».

Тепер почервонів Жорж.

— Оце воно, мабуть, і є,— сказав Дю Руа. — Дивно, проте, що він викликає саме тебе, а не мене — законного голову родини.

Вона помовчала, наче щось обмірковуючи, а потім озвалася:

— Хочеш, підемо туди зараз?

— Гаразд, охоче.

Вони поснідали і відразу ж рушили.

Коли вони ввійшли в контору пана Ламанера, старший клерк підвівся з підкресленою гречністю і провів їх до свого патрона.

Нотар був невеличкий, коротенький і зовсім круглий чоловічок. Голова його нагадувала кульку, посаджену на іншу кулю, під якою були дві маленькі і такі куценькі ніжки, що вони теж скидались на кульки.

Він уклонився, показав на крісла і звернувся до Мадлен:

— Пані, я викликав вас, щоб ознайомити з духівницею графа де Водрека, яка стосується вас.

Дю Руа не стримався і пробурмотів:

— Я так і гадав…

Нотар докинув:

— Я прочитаю вам цей документ — він дуже короткий.

Він вийняв духівницю з теки, що лежала перед, ним, і прочитав:

«Я, нижчепідписаний, Поль-Еміль-Кіпрієн-Гонтран граф де Водрек, в добрій пам’яті і при розумі бувши, визначаю цим свою останню волю.

Оскільки смерть може спіткати нас щохвилини, я хочу заздалегідь, передбачаючи її наближення, скласти свою духівницю, що зберігатиметься у пана Ламанера.

Не маючи прямих спадкоємців, я заповідаю все своє майно, що складається з біржових цінностей на шістсот тисяч франків та нерухомого майна приблизно на п’ятсот тисяч франків, пані Клер-Мадлен Дю Руа, без будь-яких умов чи зобов’язань. Я прошу її прийняти цей дар померлого друга на знак моєї відданої, глибокої й шанобливої приязні».

— Це все, — сказав нотар. — Датовано цю духівницю серпнем місяцем минулого року, і вона заступила собою духівницю того ж самого змісту, складену два роки тому на ім’я пані Клер-Мадлен Форестьє. Ця перша духівниця також зберігається у мене, і вона може довести, у випадку опротестування з боку родичів, що воля графа де Водрека залишилась непорушною.

Мадлен, дуже бліда, дивилась собі під ноги. Жорж нервово крутив між пальцями кінчик вуса.

Нотар промовив, помовчавши хвилинку:

— Само собою зрозуміло, що пані не може прийняти цієї спадщини без вашої згоди.

Дю Руа підвівся і сухо відповів:

— Прошу дати мені час поміркувати.

Нотар уклонився, всміхаючись, і сказав ласкавим голосом:

— Я розумію, чому ви вагаєтесь, пане. Мушу додати, що племінник пана де Водрека, якого сьогодні вранці втаємничено з останньою волею свого дядька, висловив готовність шанувати її, якщо йому заплатять суму в сто тисяч франків. Як на мене, духівниця незаперечна. Проте процес міг би наробити багато галасу, якого вам, певно, краще було б уникнути. У товаристві завжди можуть виникнути недоброзичливі балачки. В усякому разі, чи зможете ви дати мені відповідь за всіма пунктами до суботи?

Дю Руа вклонився:

— Гаразд, пане.

Він церемонно попрощався, пропустив уперед свою дружину, яка весь час мовчала, і вийшов з таким похмурим обличчям, що нотар перестав усміхатись.

Коли вони повернулися додому, Дю Руа різким рухом зачинив двері, кинув капелюх на ліжко і спитав:

— Ти була коханкою Водрека?

Мадлен, що знімала вуаль, швидко обернулась.

— Я? О!..

— Так, ти. Ніхто не залишає всього свого майна жінці без того, щоб…

Вона вся тремтіла і ніяк не могла вийняти шпильки, що затримували прозору тканину.

Поміркувавши хвилинку, вона пробурмотіла схвильованим голосом:

— Слухай… слухай… ти з глузду з’їхав… ти… ти… Хіба ти сам… недавно… хіба ти не сподівався, що він лишить тобі що-небудь?

Жорж стояв поруч з дружиною і спостерігав за нею, немов слідчий, що намагається спіймати на чому-небудь обвинуваченого. Він мовив, підкреслюючи кожне слово:

— Так… він міг залишити мені що-небудь, саме мені… мені, твоєму чоловікові… мені, своєму другові… розумієш… але не тобі… не тобі, його приятельці… не тобі, моїй дружині. Це величезна різниця з погляду правил пристойності… і громадської думки.

Мадлен і собі пильно дивилась на нього, в самісіньку глибину очей, дивилась проникливо, немов бажаючи прочитати в них щось, немов бажаючи викрити те невідоме в людській істоті, чого ніколи не збагнеш і що ледве можна помітити в коротку мить необережності, безпорадності або неуважності,— ніби двері, прочинені до таємничих сховищ душі. І вона поволі промовила:

— А втім, мені здається… що так само дивно було б, якби таку величезну спадщину він лишив… тобі.

— Чому? — гостро спитав Дю Руа.

— Тому, що…

Вона завагалась на мить, потім сказала:

— Тому, що ти мій чоловік… ти, по суті, знаєш його тільки недавно… тому що я його приятелька з давніх-давен, тому що вже перша його духівниця, складена за життя Форестьє, була на мою користь.

Дю Руа почав міряти сягнистими кроками кімнату.

— Ти не можеш прийняти цього, — заявив він.

— Гаразд, — байдуже відповіла Мадлен, — тоді не варто чекати суботи; ми можемо зараз же повідомити пана Ламанера.

Він спинився перед нею, і вони знову якусь мить дивились одне одному в вічі, намагаючись сягнути до найглибших таїн серця, добратися аж до джерел думки. Вони силкувались оголити одне одному совість цим палким і мовчазним допитом. Це була внутрішня боротьба двох істот, що, живучи поруч, залишаються чужими, завжди підозрюють одне одного, стежать, вишукують, але не можуть дістатись глибин душі.

І раптом Дю Руа прошепотів їй просто в обличчя, стишивши голос:

— Признайся, що ти була коханкою Водрека.

Мадлен знизала плечима:

— Це безглуздо… Водрек був дуже прихильний до мене, дуже… але не більше… ніколи.

Він тупнув ногою:

— Ти брешеш! Це неможливо!..

Вона спокійно відказала:

— А все ж таки це так.

Він знову почав ходити по кімнаті і ще раз спинився:

— Тоді поясни мені, чому він залишив усе своє майно саме тобі?

— Це дуже просто, — недбало й байдуже відповіла вона. — Як ти сам недавно казав, у Водрека не було інших друзів, крім нас, краще сказати, крім мене, бо він знав мене з дитинства. Моя мати була компаньйонкою у його родичів. Він так часто бував у нас! А що в нього не було прямих спадкоємців, то він і подумав про мене. Що він мене трохи любив, це можливо. Але ж якої жінки не люблять отак? Можливо, це прихована, таємна ніжність керувала його пером, коли він написав моє ім’я, надумавши висловити останню волю. Чом би й ні? Він приносив мені квіти щопонеділка. Тебе це нітрохи не дивувало, а тобі ж він їх не приносив, авжеж? А тепер він дарує мені своє майно з тієї ж самої причини, ще й тому, що йому нема кому лишити його. Було б, навпаки, дуже дивно, якби він лишив його тобі. Чому саме? Хто ти йому?

Вона говорила так природно й спокійно, що Дю Руа завагався.

— Однаково ми не можемо прийняти спадщину за таких обставин, — сказав він. — Це справило б дуже прикре враження. Пішов би поговір, кожен почав би пащекувати й сміятися з мене. Товариші по службі вже й так заздрять мені й нападають на мене. Я мушу більше, ніж будь-хто інший, дбати про свою честь і про свою репутацію. Мені не подобає згодитись, дозволити, щоб моя дружина прийняла таку спадщину від чоловіка, якого злі язики і так уже називали її коханцем. Форестьє, можливо, примирився б із цим, але я — ні в якому разі.

— Ну, що ж, друже мій, не приймаймо, — лагідно прошепотіла вона. — Буде на один мільйон менше в нашій кишені. Тільки й того…

Дю Руа все ще ходив по кімнаті. Він почав міркувати вголос, висловлюючись на адресу дружини, але не звертаючись безпосередньо до неї.

— Ну, що ж, це так… на один мільйон менше… тим гірше… Водрек не розумів, коли складав цю духівницю, яку помилку робить він проти тактовності, як зневажає звичайність. Він не бачив, в яке фальшиве, сміховинне становище він мене поставить… Усе в житті залежить від відтінків… йому слід було лишити мені половину, тоді все було б гаразд.

Він сів, поклав ногу на ногу і закрутив кінчик вуса, як робив у хвилини досади, турботи чи важкої задуми.

Мадлен узялась до вишивання, над яким вона час від часу працювала, і сказала, вибираючи колір шерсті:

— Щодо мене, то моє діло мовчати. Вирішуй сам.

Він довго не відповідав; нарешті невпевнено мовив:

— Світ, ніколи не зрозуміє ні того, що Водрек міг зробити тебе єдиною своєю спадкоємицею, ні того, що я міг би дозволити це. Прийняти так цю спадщину — це означало б визнати… визнати з твого боку злочинний зв’язок, а з мого — ганебне потурання… Розумієш, як тлумачили б нашу згоду? Тут треба придумати якийсь спосіб, якийсь дотепний спосіб, щоб вийти з цієї халепи. Приміром, поширити чутку, що Водрек поділив своє майно між нами, подарувавши половину чоловікові, половину — дружині…

— Не бачу, як це можна було б зробити, коли є формальна духівниця, — заперечила Мадлен.

— О, це дуже просто! Чому б тобі не відступити мені половину спадщини дарчим листом? У нас нема дітей, отже, це можливо. В такий спосіб ми заткнули б рота наклепникам.

Мадлен трохи нетерпляче зауважила:

— Я все ж не бачу, як можна було б заткнути рота наклепникам, коли є документ, підписаний Водреком.

— А хіба нам треба показувати його або наліплювати на стіни? — сердито мовив Дю Руа. — Ти верзеш дурниці. Ми скажемо, що граф де Водрек поділив між нами нарівно своє майно, та й край… Адже тобі ніяк прийняти цей дар без моєї згоди. А я дозволяю це тобі лише з умовою поділити спадщину, бо це врятує мене від глузів і кпинів у світі.

Мадлен ще раз пильно глянула на нього:

— Як хочеш. Я згодна.

Дю Руа підвівся і знову почав міряти кроками кімнату. Здавалось, він знову вагається; тепер він уникав проникливого погляду дружини.

— Ні… ні, ні… мабуть, краще зовсім відмовитись… — сказав він нарешті.— Це було б достойніше… коректніше… чесніше… А втім, при такому повороті справи нам нічого було б закинути — нічогісінько. Найдоброчесніші люди не могли б докорити нам ні в чому.

Він спинився перед Мадлен.

— Так от, коли хочеш, люба, я зараз повернусь сам до пана Ламанера, щоб порадитися з ним і пояснити справу. Я скажу йому причину свого вагання і додам, що ми спинились на думці поділити спадщину — задля пристойності, щоб уникнути пліток. Коли я прийму половину спадщини, то, певна річ, ніхто вже не матиме права здіймати нас на глузи. Це значить голосно сказати: «Моя дружина приймає спадщину тому, що приймаю я сам, її чоловік, якому належить судити про те, що вона може робити, не компрометуючи себе». Інакше це був би скандал.

— Як хочеш, — спокійно відповіла Мадлен.

Він почав докладно розвивати свою думку:

— Так усе стає ясним, як день, — у випадку поділу спадщини на рівні частини. Ми одержуємо спадщину від друга, який не хотів робити між нами різниці, не хотів віддавати перевагу комусь із нас, не хотів, щоб здавалось, ніби він каже: «Я віддаю перевагу тому чи тому після своєї смерті, як робив я це за життя». Він, звичайно, більше любив дружину, проте, залишаючи спадщину як тому, так і тій, хотів підкреслити, що його прихильність була цілком платонічна. І будь певна: якби він поміркував гарненько, то саме так і зробив би. Він цього не обмислив, він не передбачив наслідків. Як сама ти щойно дуже слушно сказала: тобі він дарував квіти щотижня і тобі він вирішив лишити свій останній дар, не здаючи собі справи…

Мадлен перепинила його, роздратовано мовивши:

— Справа ясна. Я все зрозуміла. Тобі нема чого більше розводитись. Іди швидше до нотаря.

— Ти маєш рацію, я зараз іду, — пробурмотів, червоніючи, Дю Руа.

Він узяв капелюх і сказав, виходячи:

— Я спробую порозумітись із племінником на п’ятдесяти тисячах франків, гаразд?

Вона відповіла згорда:

— Ні. Дай йому сто тисяч франків, як він просить. Візьми їх з моєї частини, коли хочеш.

Він раптом засоромився і прошепотів:

— О ні! Ми поділимо цю суму. Залишивши йому по п’ятдесят тисяч франків кожен, ми одержимо ще цілий мільйон. — І додав. — До скорого побачення, моя маленька Мад.

Він пішов до нотаря, щоб пояснити йому комбінацію, яку придумала, за його словами, дружина.

Другого дня подружжя підписало дарчий лист на п’ятсот тисяч франків, що їх Мадлен Дю Руа віддавала своєму чоловікові.

Погода була чудова, і Жорж, вийшовши з контори, запропонував пройтись пішки до бульварів. Він поводився мило, запобігливо, з повагою, дуже ніжно. Він сміявся, радіючи з усього, тим часом як вона була задумана і навіть трохи сувора.

Стояв досить холодний осінній день. Перехожі йшли швидко, немов поспішаючи кудись. Дю Руа підвів Мадлен до тієї крамниці, де він так часто милувався хронометром, мріючи про покупку.

— Дозволь мені подарувати тобі яку-пебудь оздобу, — сказав він.

— Як хочеш, — відповіла вона байдуже.

Коли зайшли в крамницю, Дю Руа спитав:

— Що ти хочеш: кольє, браслет чи сережки?

Вигляд золотих речей, діамантів та самоцвітів розвіяв її вдавану холодність, і вона дивилась жвавим, зацікавленим поглядом на повні коштовностей вітрини.

І раптом спалахнула бажанням:

— Ось гарненький браслет!

Це був ланцюжок химерної форми, кожне кільце якого прикрашував який-небудь дорогоцінний камінь.

— Скільки коштує цей браслет? — спитав Жорж.

— Три тисячи франків, пане, — відповів ювелір.

— Якщо ви віддасте його за дві з половиною тисячі, то я візьму його.

Ювелір повагався, а тоді відказав:

— Ні, пане, це неможливо.

Проте Дю Руа вів далі:

— Ось що: ви додасте цей хронометр за півтори тисячі франків; це становитиме чотири тисячі, які я заплачу готівкою. Згода? Якщо ви не хочете, то я піду до іншої крамниці.

Ювелір іще якусь хвилину вагався і нарешті згодився:

— Що ж, хай буде так, пане.

Журналіст, сказавши свою адресу, докинув:

— Ви викарбуєте на хронометрі вензель: мої ініціали — Ж. Р. К., — а вгорі — баронську корону.

Мадлен здивовано всміхнулася. А коли вони виходили, вона взяла чоловіка під руку вже з певною ніжністю. Він таки справді спритний і сильний!.. Тепер, коли він має ренту, йому, звичайно, потрібен і титул. Це так.

Продавець уклонився їм:

— Ви можете покластись на мене, все буде готове на четвер, пане бароне.

Вони проминали театр «Водевіль». Там ішла нова п’єса.

— Коли хочеш, — сказав Дю Руа, — підемо сьогодні ввечері в театр; спробуємо дістати ложу.

Вільна ложа була, і вони взяли її.

— Чи не пообідати нам у ресторані? — раптом запропонував Дю Руа.

— О, з великою охотою.

Він був щасливий, почував себе володарем і вигадував, що б іще зробити.

— Чи не зайти нам до пані де Марель, щоб запросити їх перебути вечір укупі? Кажуть, що її чоловік тут. Я буду дуже радий потиснути йому руку.

Вони пішли до Марелів. Жорж, що трохи боявся першої зустрічі зі своєю коханкою, був не від того, щоб побачитись у присутності дружини — отже, уникнути будь-яких пояснень.

Але Клотільда, здавалось, не пам’ятала нічого і навіть умовила чоловіка прийняти запрошення.

Обід пройшов весело, і вечір вони провели чудово.

Жорж і Мадлен повернулись додому пізно. Газ уже не горів. Щоб освітити сходи, журналіст раз у раз запалював сірники.

Коли вони дісталися другого поверху, полум’я, раптом спалахнувши, освітило в дзеркалі їхні постаті, що вирину ли з темряви.

Вони здавалися привидами, що зненацька з’явились і за мить зникнуть у пітьмі.

Дю Руа підніс руку з сірником, щоб яскравіше освітити їхні відображення, і сказав з гордим сміхом:

— Ось ідуть мільйонери!

VII

Минуло два місяці, як було завойовано Марокко. Франція, захопивши Танжер, заволоділа всім африканським узбережжям Середземного моря — аж до Тріполітанського регентства — і гарантувала позику своєї нової колонії.

Казали, що два міністри виграли на цьому щось із двадцять мільйонів, і майже вголос називали Ларош-Матьє.

Щодо Вальтера, то ніхто в Парижі не сумнівався — він убив двох зайців: від тридцяти до сорока мільйонів нажив на позиці і від восьми до десяти мільйонів на мідних і залізних копальнях, а так само і на величезних ділянках, скуплених за безцінь перед французькою окупацією і перепроданих другого дня після неї колонізаційним компаніям.

Він став за кілька днів одним із володарів світу, одним із тих дужчих за королів всемогутніх фінансистів, перед якими схиляються голови, німіють уста і виявляється все, що тільки є низького, підлого й заздрісного в глибині людського серця.

Це був уже не жид Вальтер, директор сумнівного банку, видавець підозрілої газети, депутат, підозрюваних у непевних спекуляціях. Тепер це був пан Вальтер, багатий єврей.

Він захотів довести це.

Знаючи про скрутне становище князя Карлсбурзького, що володів одним із найрозкішніших палаців на вулиці Фобур-Сент-Оноре, з садом, що виходив на Єлісейські Поля, Вальтер запропонував йому продати за двадцять чотири години це нерухоме майно з усіма меблями так, щоб не було переставлено жодного крісла. Він давав три мільйони. Князь спокусився такою сумою і згодився.

Другого дня Вальтер улаштувався в своєму новому житлі.

Тоді йому сяйнула ще одна ідея — справжня ідея завойовника, що хоче здобути Париж, ідея в бонапартівському стилі.

Усе місто ходило тоді дивитись на велику картину угорського художника Карла Марковича, виставлену в експерта Жака Ленобля; на ній був зображений Христос, що йде по хвилях.

Художні критики захоплювались нею і твердили, що це полотно — найвеличніший шедевр століття.

Вальтер купив його за п’ятсот тисяч франків і перевіз до себе, перепинивши таким чином за одну добу потік громадської цікавості та примусивши весь Париж говорити про нього з заздрістю, докором або похвалою.

Потім він оповістив у газетах, що запросить як-небудь до себе всіх відомих у паризькому світі людей подивитись на чудовий твір майстра-чужоземця, щоб ніхто не міг закинути йому, ніби він ховає мистецький твір.

Його дім відкрито. Хай приходить, хто хоче. Досить показати при вході запрошення. Зміст його такий:

«Пан і пані Вальтер ласкаво просять вас зробити їм честь і відвідати їх тридцятого грудня від дев’ятої до дванадцятої години, щоб оглянути полотно Карла Марковича «Христос, що йде по хвилях» при електричному освітленні».

Внизу, в постскриптумі, малесенькими літерами стояло: «Після дванадцятої — танці».

Отже, хто схоче залишитись, залишиться, і саме серед них Вальтери вербуватимуть собі нових знайомих.

Що ж до решти, то вони з світською цікавістю, зухвалою чи байдужою, оглянуть полотно, палац і власників його, а потім підуть собі, як прийшли. І старий Вальтер добре знав, що вони згодом знову прийдуть до нього, як приходили до його братів-євреїв, що забагатіли таким самим способом, як і він.

Треба було, насамперед, щоб вони вступили в його будинок, усі ці нікчемні титуловані особи, яких згадують у газетах; і вони прийдуть туди, щоб подивитись на людину, яка зуміла нажити п’ятдесят мільйонів за півтора місяця; вони прийдуть також для того, щоб побачити і порахувати тих, що там зберуться; вони прийдуть ще й тому, що він виявив добрий смак і тактовність, покликавши їх помилуватись у нього, сина Ізраїлю, картиною на християнську тему.

Він немов казав їм; «Бачите, я купив за п’ятсот тисяч франків релігійний шедевр Маркевича «Христос, що йде по хвилях». І цей шедевр залишиться в мене, перед моїми очима, назавжди — в домі єврея Вальтера».

У світі, в товаристві герцогинь і членів жокей-клубу, довго обговорювали це запрошення, яке, зрештою, ні до чого не зобов’язувало. Туди можна піти, як ходять до пана Пті дивитись на акварелі. Вальтери мають шедевр; одного вечора вони відчинять двері, щоб усі могли помилуватися ним. Тим краще.

«Французьке життя» протягом двох тижнів вміщувало щоранку в хроніці яку-небудь замітку про цей вечір тридцятого грудня, намагаючись розпалити громадську цікавість.

Успіх патрона доводив Дю Руа до нестями.

Він вважав був себе багатієм із тими п’ятьмастами тисячами франків, що їх вирвав у дружини, а тепер він здавався собі бідняком, злидарем, коли порівнював своє нікчемне багатство з дощем мільйонів, який упав коло нього і з якого він нічого не зумів перехопити.

Його заздрість і злість зростали день у день. Він лютував на всіх: на Вальтерів, у яких перестав бувати, на свою дружину, яка, повіривши Ларошеві, відрадила йому колись купувати марокканську позику; а найбільше лютував він на міністра, який ошукав його, використав і після того ще й обідав за його столом двічі на тиждень. Жорж служив йому за секретаря, за агента, за рупор. І коли він писав під його диктовку, йому до жаги кортіло задушити цього тріумфуючого дженджика. Як міністр, Ларош мав не дуже великий успіх, і, щоб зберегти портфель, він старанно намагався приховати своє багатство. Але Дю Руа почував золото у всьому: у ще більш гордовитій мові вискочки-адвоката, в його зухваліших жестах, в його сміливіших твердженнях, в його безмежній самовпевненості.

Ларош панував тепер у домі Дю Руа, заступивши місце графа де Водрека; зі слугами він розмовляв так, немов він був тут другим господарем.

Жорж насилу терпів його і весь тремтів, як собака, що хоче вкусити, однак не зважується. Зате з Мадлен він часто був різким і грубим, але вона тільки знизувала плечима і ставилась до нього, як до невихованої дитини. Проте вона дивувалась з його завжди поганого настрою і раз у раз казала:

— Я тебе не розумію. Ти без угаву скаржишся. А тим часом становище твоє чудове.

Він мовчки обертався до неї спиною.

Він заявив спершу, що не піде на свято до патрона і що ноги його більше не буде у цього підлого єврея.

Вже два місяці пані Вальтер писала йому щодня, благаючи його прийти, призначити побачений, де він захоче, щоб передати йому як вона казала, виграні нею для нього сімдесят тисяч франків.

Дю Руа не відповідав і кидав ці розпачливі листи у вогонь. Звичайно, він не зрікся своєї пайки з їхнього виграшу, але він хотів дошкулити їй, принизити її зневагою, розтоптати. Вона була надто багата! Він хотів показати, що він гордий.

У день огляду картини, коли Мадлен доводила, що він зробить велику помилку, коли не піде, він відповів:

— Дай мені спокій. Я лишаюсь дома.

Відтак, по обіді, він раптом заявив:

— Все ж таки краще відбути цю повинність. Збирайся швидше.

Мадлен чекала цього.

— Я буду готова через чверть години, — сказала вона.

Він бурчав, коли одягався, і навіть в екіпажі все ще виливав свою жовч.

Парадний ганок Карлсбурзького палацу був оствітлений чотирма електричними кулями, що нагадували чотири невеличкі синюваті місяці по чотирьох кутках. Розкішний килим спускався по приступках з високого ганку, і на кожній стояв лакей у лівреї, нерухомий, мов статуя.

— Туману напускають! — пробурмотів Дю Руа.

Він зневажливо знизав плечима, хоч серце його стискалось від заздрості.

Дружина сказала йому:

— Мовчи, будь ласка! Доможися сам такого.

Вони ввійшли і віддали верхній одяг лакеям, що підбігли до них. Тут уже було кілька дам зі своїми чоловіками, що теж скидали з себе хутра. Чути було, як вони шепотіли:

— Чудово! Чудово!

Величезний передпокій був оббитий гобеленами, на яких зображувались пригоди Марса і Венери. Праворуч і ліворуч розходились крила монументальних сходів, що з’єднувались на другому поверсі. Поруччя — справжнісінький шедевр із кованого заліза; його стара, трохи потемніла позолота кидала тьмяні відблиски на східці з червоного мармуру.

При вході в зали двоє дівчаток — одна в рожевому, а друга в блакитному пишному вбранні — подавали дамам букети. Це здалося всім чудовим.

В залах уже було повно гостей.

Жінки були здебільшого в закритих сукнях, аби показати, що вони прийшли сюди, як ходять на приватні виставки. Ті, що мали намір залишитись на бал, були декольтовані.

Пані Вальтер сиділа серед своїх приятельок у другій кімнаті і відповідала на привітання. Багато хто не знав її в обличчя і походжав, немов у музеї, не звертаючи уваги на господарів.

Помітивши Дю Руа, вона зблідла й зробила рух, щоб підійти до нього, але спинилась нерухомо і чекала.

Він уклонився церемонно, тим часом як Мадлен засипала пані Вальтер ніжностями і компліментами.

Жорж залишив дружину біля патронші і зник поміж публіки, щоб послухати лихослів’я, на яке, певно, вона буде вельми щедра.

Одна за одною йшли п’ять зал, оббитих коштовними тканинами, італійськими вишивками або східними килимами розмаїтих відтінків та стилю, обвішані картинами старовинних майстрів. Гості найбільше захоплювались невеличкою кімнатою в стилі Людовіка XVI — своєрідним будуаром, оббитим ясно-блакитним шовком в рожевих трояндах. Низенькі меблі позолоченого дерева напрочуд тонкої роботи були обтягнені таким самим шовком, як і стіни.

Дю Руа впізнав знаменитостей — герцогиню де Феррачіні, графа і графиню де Равенель, генерала князя д’Андремона, красуню-маркізу де Дюн і всіх тих чоловіків і жінок які завжди бувають на прем’єрах.

Хтось схопив його за руку, і молодий, радісний голос шепнув йому на вухо:

— Ось і ви, нарешті, недобрий Любий друже! Чому це вас зовсім не видно?

Це була Сюзанна Вальтер, що дивилась на нього своїми емальовими очима з-під кучерявої хмарки білявого волосся.

Дю Руа щиро зрадів, побачивши її, і міцно потиснув їй руку. Потім почав просити вибачення:

— Я не міг. У мене було стільки роботи за останні два місяці, що я майже не виходив із дому.

Вона відказала з серйозним виглядом:

— Це недобре, дуже, дуже недобре. Ви нас дуже засмучуєте, ми ж вас обожнюємо, мама і я. Щодо мене, то я не можу обійтись без вас. Коли вас нема, я вмираю з нудьги, я кажу вам це одверто, щоб ви більше не зникали! Дайте мені руку, я сама покажу вам «Христа, що йде по хвилях» — це в глибині, за оранжереєю. Тато повісив картину там, щоб гості пройшли через усі зали. Аж дивно, як він пишається цим палацом.

Вони повільно пробирались крізь натовп. Багато хто озирався, щоб помилуватися цим красенем і цією чарівною лялькою. Відомий художник промовив:

— Диви! От гарна пара! Просто дивитись любо.

«Якби я справді був спритним хлопцем, то одружився б із цією, — думав Жорж. — А це, либонь, цілком можливо! Як я не подумав про це? Як сталося, що я одружився з іншою? Безглуздя, та й годі! Завжди дієш надто швидко, ніколи не міркуєш як слід».

І заздрість, гірка заздрість просочувалась йому в душу, крапля до краплі, немов жовч, що псує всі радощі, отруює життя.

— О, приходьте частіше, Любий друже! — казала Сюзанна. — Тепер, коли тато так розбагатів, ми добре погуляємо… Ми розважатимемось, як шалені!..

Він відповів, все ще захоплений своєю ідеєю:

— О! Тепер ви одружитесь. Вийдете заміж за якого не-будь прекрасного принца, трохи зубожілого, і ми ніколи більше не побачимось.

— О ні! — вигукнула Сюзанна. — Я хочу кого-небудь, хто мені сподобався б, дуже сподобався. Мого багатства вистачить на двох.

Дю Руа, посміхаючись іронічною і зневажливою посмішкою, почав називати тих, що проходили мимо, — вельможних панів, які продали свої заіржавілі титули таким дочкам фінансистів, як-от вона, і жили тепер біля своїх дружин або далеко від них, — нічим не зв’язані, безпутні, в славі та пошані.

Під кінець він сказав:

— Не мине й півроку, як ви спіймаєтесь на цей гачок. Ви станете пані маркізою, пані герцогинею або пані княгинею і дивитиметесь на мене згорда, люба паннусю.

Вона обурювалась, ляскала його по руці віялом, присягалась, що вийде заміж тільки з кохання.

Дю Руа саркастично посміхався:

— Це ми побачимо, ви надто багата.

— Але ж ви теж одержали спадщину! — зауважила Сюзанна.

Він мовив з виразом жалю: — О! Не варто й говорити про це. Яких-небудь двадцять тисяч ліврів ренти. Це дуже мало на сьогодні.

— Проте ваша дружина теж дістала спадщину, чи не так?

— Так. Мільйон на двох. Сорок тисяч прибутку. На цю суму ми навіть не зможемо дозволити собі тримати карету.

Вони добрались до останнього залу, і перед ними відкрилась оранжерея — просторий зимовий сад, повний високих тропічних дерев, під якими росли купи рідкісних квітів. Увійшовши під це темне склепіння, крізь яке світло лилося немов срібними хвилями, можна було вдихнути теплу свіжість вогкої землі і густі пахощі рослин. Це було дивне відчуття, ніжне, нездорове і чарівне, в ньому було щось штучне, млосне і збудливе. Під ногами слалися килими, подібні до моху між двома густими масивами чагарника. Нараз Дю Руа помітив ліворуч, під розлогими кронами пальм, широкий басейн з білого мармуру, де можна було купатись. По краях басейну чотири великі лебеді з дельфійського фаянсу пускали воду з напіврозтулених дзьобів.

Дно басейну було всипане золотистим піском, і було видно, як там плавало кілька величезних червоних рибин — чудернацьких китайських потвор з банькуватими очима, з синьою облямівкою на боках; ці водяні мандарини, блукаючи та звисаючи над золотим дном, скидались на химерні китайські вишивки.

Дю Руа спинився, серце його закалатало. Він казав собі: «Оце так справді розкіш! Ось як треба жити. Адже інші домоглися цього. Чому ж би й мені не домогтися?»

Він намагався знайти способи, не знаходив їх і дратувавсь із свого безсилля.

Його супутниця не розмовляла більше, замислившись. Він глянув на неї скоса і ще раз подумав: «Адже ж досить було одружитися з цією живою маріонеткою…»

Сюзанна раптом немов прокинулась.

— Увага! — сказала вона.

Вона провела Дю Руа крізь натовп людей, що заступав дорогу, і звернула праворуч.

Серед дивовижних рослин, що простягали в повітря своє трепетне листя, розкрите, немов руки з тонкими пальцями, видніла нерухома людська постать, що стояла над морем.

Ефект був надзвичайний. Картина, краї якої ховалися за виткою зеленню, здавалась чорною відтулиною в якусь фантастичну і знадливу далечінь.

Треба було добре придивитись, щоб збагнути, в чому річ. Рама перетинала середину барки, де сиділи апостоли, ледве освітлені скісним промінням ліхтаря, що його один із них, той, що сидів на борту, скеровував на постать Ісуса.

Христос ступав однією ногою на хвилю, і видно було, як вона покірно і м’яко вгиналась під божественними стопами. Все навколо богочоловіка було оповите мороком. Тільки зорі сяяли в небі.

Обличчя апостолів у тьмяному світлі ліхтаря, звернутого на спасителя, здавались судомно викривленими з великого дива.

Це був справді могутній і натхненний твір митця, один із тих творів, що вражають думку і надовго вкарбовуються в пам’ять.

Люди мовчки впивалися в картину очима; потім відходили замислено і лише згодом починали говорити про її цінність.

Дю Руа, подивившись на полотно протягом якогось часу, заявив:

— Це дуже добре, коли можеш дозволити собі купити таку дрібничку.

Його штовхали з усіх боків ті, що бажали подивитись картину, і він одійшов, усе ще під руку з Сюзанною, злегка потискуючи цю маленьку ручку.

— Хочете випити келих шампанського? — спитала дівчина. — Ходімо до буфету. Ми зустрінемо там батька.

І вони поволі пройшли назад по всіх залах, де натовп усе густішав, — цей елегантний, гомінливий натовп публічного свята почував себе тут, немов у себе дома.

Жоржеві раптом почулось, ніби чийсь голос промовив:

— Он Ларош і пані Дю Руа.

Ці слова торкнулись його вуха, немов далекий шелест, принесений вітром. Хто їх вимовив?

Він роззирнувся навкруги і справді помітив свою дружину, що йшла під руку з міністром. Вони тихенько розмовляли про щось інтимне, усміхалися й дивились одне одному в вічі. Дю Руа здалося, що всі шепочуться, поглядаючи на них, і він відчув дике й безглузде бажання кинутись на цю пару з кулаками.

Вона робила з нього посміховисько! Він згадав Форестьє—«цього рогоносця Форестьє». Можливо, і про нього, Дю Руа, вже кажуть: «Рогоносець!» Хто вона? Незначна вискочка, досить спритна, проте, по суті, без великого хисту. До нього ходять, бо його бояться, бо почувають його силу, але поза очі розмовляють про їхню журналістську родину, мабуть, досить безцеремонно. Ніколи він далеко не піде з цією дружиною, яка завжди наводить тінь на його дім, завжди компрометує себе; навіть манери її виказують інтриганку. Вона тепер каменем повисне на його шиї. Ах, якби він передбачив це, якби він знав! Він тоді повів би ширшу, сильнішу гру! Яку чудову партію зміг би він виграти, коли б ставкою була маленька Сюзанна! Треба ж бути таким сліпим і не зрозуміти цього!..

Вони ввійшли в їдальню, величезну кімнату з мармуровими колонами, з старовинними гобеленами на стінах.

Вальтер побачив Дю Руа, підбіг до нього і схопив його за руку. Він був п’яний з радості:

— Ви все бачили? Сюзанно, ти йому все показала? Скільки люду, правда, Любий друже? Чи бачили ви князя де Герша? Він оце заходив сюди випити склянку пуншу.

Потім він кинувся до сенатора Ріссолена, який тяг за собою свою дружину, розгублену і вичепурену, немов ярмаркова крамарка.

Якийсь пан — високий, стрункий молодик з білявими бакенбардами, трохи лисий, з тим світським виглядом, що його враз можна впізнати, — вклонився Сюзанні. Дю Руа почув, що його називали: «Маркіз де Казоль», — і раптом у ньому збудилися ревнощі до цього чоловіка. З якого часу Сюзанна його знає? Напевно, з того часу, як розбагатіла? Дю Руа догадувався, що це претендент на шлюб із нею.

Хтось узяв його під руку. Це був Норбер де Варен. Старий поет тинявся тут байдужий і стомлений у потертому фраку; масне його волосся, як завжди, спадало на плечі.

— Це у них зветься — розважатись, — обізвався він. — Зараз танцюватимуть, потім полягають спати, і дівчатка будуть задоволені. Випийте шампанського, воно чудове.

Він налив собі келих шампанського і, цокнувшись з Дю Руа, який теж узяв келих, виголосив:

— П’ю за перемогу розуму над мільйонами!

І додав тихенько:

— Справа не в тому, що вони муляють мені в чужих кишенях і я зовсім не заздрю мільйонерам. Але я протестую з принципу.

Дю Руа його не слухав. Він шукав очима Сюзанну, яка тільки що зникла з маркізом де Казолем. Покинувши Норбера де Варена, він пустився навздогін за дівчиною.

Густий гурт людей, що хотіли пити, спинив його. Пробившись нарешті, він здибався з подружжям де Марель.

З дружиною він зустрічався часто, але чоловіка давно вже не бачив, і той простяг йому обидві руки.

— Який я вам вдячний, мій любий, за пораду, що її ви передали мені через Клотільду. Я виграв близько сотні тисяч франків на марокканській позиці. Це я цілком завдячую вам. Вас справді можна назвати цінним другом.

Чоловіки озиралися, щоб подивитись на цю елегантну, гарненьку брюнетку.

— Замість цієї послуги, дорогий друже, — відказав Дю Руа, — я забираю у вас дружину або, точніше, пропоную їй свою руку. Подружжя треба завжди розлучати.

Пан де Марель уклонився:

— Ваша правда. Якщо я вас загублю з очей, то ми зійдемось на цьому ж самому місці за годину.

— Чудово!

І Дю Руа з Клотільдою поринули в юрбу, а чоловік пішов слідком.

— Як щастить цим Вальтерам! — мовила вона. — Ось що все ж таки значить розумітись на справах.

— Сильні люди завжди домагаються свого, тим чи тим способом, — відповів Жорж.

— Ось двоє дівчат, що матимуть кожна від двадцяти до тридцяти мільйонів посагу, — вела вона далі.— Не кажучи про те, що Сюзанна ще й гарненька.

Він нічого не відповів. Власна думка в чужих устах дратувала його.

Клотільда ще не бачила «Христа, що йде по хвилях». Він запропонував провести її туди. Вони тішились тим, що лихословили про присутніх, глузували з незнайомих. Сен-Потен пройшов мимо них з численними орденами на вилозі фрака, і це їх дуже насмішило. Навіть один колишній посол, що йшов за ним, мав на грудях далеко менше відзнак.

— Це не товариство, а якийсь вінегрет! — зауважив Дю Руа.

Буаренар, що підійшов потиснути йому руку, теж оздобив свою петлицю жовто-зеленою стрічкою, яка була на ньому в день дуелі.

Віконтеса де Персмюр, гладка і вичепурена, розмовляла з якимсь герцогом у маленькому будуарі в стилі Людовика XVI.

Дю Руа прошепотів:

— Любовне побачення.

Проходячи знову по оранжереї, він побачив свою дружину, яка сиділа коло Ларош-Матьє; купа рослин майже ховала їх. Ці двоє немов казали: «Ми призначили тут побачення, публічне побачення. Нам начхати на громадську думку».

Пані де Марель визнала, що цей «Христос» Карла Маркевича — чудова річ, і вони пішли назад. Чоловік її загубився з очей.

Дю Руа спитав:

— А як Лоріна? Вона все ще гнівається на мене?

— Атож, усе так само. Вона не хоче тебе бачити і виходить, коли мова зайде про тебе.

Він нічого не відповів. Несподівана ворожість цієї дівчинки засмучувала і гнітила його.

Сюзанна спинила їх на порозі:

— Ах, ось де ви! — вигукнула вона. — Ну, Любий друже, ви зараз залишитесь самі. Я забираю прекрасну Клотільду, щоб показати їй мою кімнату.

І обидві жін&и поквапливо подалися геть, проштовхуючись крізь юрбу тим хвилястим зміїним рухом, яким тільки жінки вміють пробиратись у натовпі.

Майже тієї ж миті Дю Руа почув шепіт:

— Жорже!

Це була пані Вальтер.

— О, який ви жорстокий! — тихо сказала вона. — Як ви примушуєте мене страждати! Я доручила Сюзанні забрати з собою вашу супутницю, аби мати змогу сказати вам хоч слово. Слухайте, треба… треба, щоб я з вами поговорила цього вечора… а то… а то… ви не знаєте, що я зроблю! Ідіть в оранжерею. Ви знайдете там ліворуч двері і вийдете в сад. Ідіть прямо по алеї. В кінці ви побачите альтанку. Чекайте мене там через десять хвилин. Якщо ви не згодні, присягаюсь вам, що я зчиню скандал отут, зараз!

— Гаразд, — згорда відповів Дю Руа. — Я буду через десять хвилин у призначеному місці.

І вони розійшлися. Проте він мало не запізнився через Жака Ріваля. Той узяв його об руку й почав дуже збуджено розповідати силу-силенну всякої всячини. Він, певно, тільки що вийшов з буфету. Нарешті Дю Руа здав його на руки панові де Марелю, якого вони зустріли у вітальні, і втік. Йому довелося пильнувати, щоб його не бачили дружина та Ларош. Це йому вдалось, бо вони були дуже захоплені розмовою.

Він вийшов у сад.

Холодне повітря пройняло його, немов крижана ванна. Він подумав: «Чорт, хоча б не застудитись».

І він пов’язав собі шию хусткою, як краваткою. Тоді побрався по алеї, погано бачачи все навколо після блискучого світла в залах.

Праворуч і ліворуч виднілися безлисті кущі з рухливими тонкими гілками. Тьмяне світло лягало на це галуззя, світло, що лилося з вікон будинку.

Посеред дороги Дю Руа побачив перед собою щось біле, і в ту ж мить пані Вальтер, з голими руками і шиєю, шепнула тремтячим голосом:

— Ах, нарешті! Ти хочеш убити мене!

— Прошу без драм, а то я відразу ж піду, — відказав він спокійно.

Вона вхопила його за шию й мовила, майже торкаючись губами його губ:

— Що я тобі зробила? Ти поводишся зі мною як негідник! Що я тобі зробила?

Дю Руа спробував відштовхнути її:

— Ти накрутила своє волосся на всі мої гудзики останнього разу, коли ми бачились, і це мало не призвело до розриву між моєю дружиною і мною!

Вона здивувалась, потім заперечливо похитала головою:

— О, твоїй дружині це байдужісінько! Це яка-небудь із твоїх коханок зробила тобі сцену.

— У мене нема коханок.

— Мовчи вже! Але чому ти не приходиш хоч би побачити мене? Чому ти відмовляєшся обідати зі мною хоча б раз на тиждень? Я ж мучусь страшенно; я так тебе кохаю, що можу думати тільки про тебе, скрізь бачу тільки тебе, не наважуюсь сказати що-небудь, аби не назвати твого імені! Ні, ти цього не розумієш! Мені здається, що мене спіймали, зав’язали в якийсь мішок. Невідступний спогад про тебе стискає мені горло, розриває мені груди, ось тут, під серцем, ноги піді мною підгинаються — навіть ходити не можу. Цілісінький день безтямно сиджу, заклякнувши, і думаю про тебе.

Дю Руа вражено дивився на неї. Це була вже не та товста пустотлива дівчинка, якою він її знав, а знавісніла, доведена до розпачу, на все здатна жінка…

Тим часом у його голові зароджувався якийсь невиразний план.

— Моя люба, кохання не вічне, — відповів він. — Люди сходяться й розходяться. Проте коли це затягується, як у нас, то стає важким тягарем. Я більше не хочу. Ось уся правда. Однак якщо ти можеш стати розважливою і, приймаючи мене, поводитись зі мною як із другом, то я ходитиму до вас. Чи здатна ти на це?

Пані Вальтер поклала свої голі руки на його чорний фрак і шепнула:

— Я здатна на все, щоб бачити тебе…

— Тоді згода. Ми — друзі, і нічого більше.

— Гаразд, — пробурмотіла вона.

І простягла до нього губи:

— Ще один поцілунок… останній.

— Ні, треба додержуватись нашої умови, — лагідно відказав він.

Вона відвернулась, щоб витерти сльози, потім, вийнявши з-за корсажа пакет паперів, перев’язаний рожевою шовковою стрічкою, подала його Дю Руа:

— Візьми! Це твоя частина виграшу в справі з Марокко. Я так раділа, що виграла це для тебе. Ось, візьми ж…

Він хотів відмовитись:

— Ні, я не візьму цих грошей.

— О, ти цього тепер не зробиш! — обурено вигукнула вона. — Вони твої, тільки твої! Коли ти не візьмеш, то я кину їх у рівчак. Ти ж не відмовиш мені в цьому, Жорже?

Він узяв невеличкий пакунок і поклав у кишеню.

— Треба повертатись, — сказав він, — ти застудиш легені.

— Тим краще! — прошепотіла вона. — О, якби я могла вмерти!

Вона взяла його руку, поцілувала її — палко, нестямно, з розпачем — і побігла до будинку.

Вертався Дю Руа поволі, щось обмірковуючи. В оранжерею він увійшов з гордо піднесеним чолом, з усмішкою на устах.

Його дружини й Лароша вже не було тут. Натовп порідшав. Ставало очевидно, що на бал мало хто залишиться. Він побачив Сюзанну об руку з сестрою. Вони підійшли до нього, щоб попросити його протанцювати першу кадриль із ними і з графом де Латур-Івеленом. Дю Руа здивувався.

— А хто це?

— Це новий друг моєї сестри, — лукаво відповіла Сюзанна.

Роза зашарілась і прошепотіла:

— Ти зла, Сюзетто, цей пан такий самий мій друг, як і твій.

Та усміхнулась:

— Я знаю, що кажу.

Роза обурилась, одвернулась від них і відійшла.

Дю Руа фамільярно взяв Сюзанну за лікоть і спитав ласкавим тоном:

— Слухайте, люба дитино, ви справді вважаєте мене своїм другом?

— Звичайно, Любий друже.

— Ви довіряєте мені?

— Цілком.

— Ви пам’ятаєте, що я вам недавно казав?

— Про що саме?

— Про ваш шлюб, точніше — про чоловіка, з яким ви одружитесь.

— Авжеж.

— Так от! Можете ви пообіцяти мені щось?

— Гаразд, але що?

— Радитись зі мною щоразу, коли проситимуть вашої руки, і не давати згоди, не спитавши моєї думки.

— Гаразд, обіцяю.

— І це наш секрет. Ні слова про це ні батькові, ні матері.

— Ні слова.

— Присягаєтесь?

— Присягаюсь.

До них уже підходив Ріваль із заклопотаним виглядом.

— Панно, ваш батько просить вас на бал.

— Ходімо, Любий друже, — сказала Сюзанна.

Проте Дю Руа відмовився, вирішивши йти додому, бо йому хотілось поміркувати на самоті. Надто багато нового з’явилось у його думках, і він почав шукати свою дружину. Через якийсь час знайшов її; вона пила шоколад у буфеті з двома невідомими йому панами. Вона відрекомендувала цим панам свого чоловіка, проте їхніх імен не назвала.

Через кілька хвилин Дю Руа сказав:

— Ходімо додому.

— Як хочеш.

Мадлен взяла його об руку, і вони пройшли назад по залах, де гостей уже було зовсім мало.

— Де ж господиня? — спитала вона. — Я б хотіла попрощатись із нею.

— Не варто. Вона буде запрошувати нас на бал, а з мене вже досить.

— Так, твоя правда.

Всю дорогу вони мовчали. Але тільки-но вони ввійшли в спальню, Мадлен сказала, всміхаючись, ще не скинувши навіть вуалі:

— Ти знаєш, у мене є сюрприз для тебе.

Дю Руа пробурчав невдоволено:

— Що таке?

— Вгадай.

— Ото ще не мав клопоту.

— Та слухай, післязавтра — перше січня.

— Так.

— Це час новорічних подарунків.

— Так.

— Ось подарунок для тебе, що його Ларош щойно передав мені.

Вона простягла чоловікові маленьку чорну коробочку, схожу на футляр для коштовностей.

Дю Руа байдуже розкрив її і побачив орден Почесного легіону.

Він трохи зблід, а потім усміхнувся й заявив:

— Я волів би десять мільйонів. А це йому недорого коштує.

Мадлен сподівалась радісного захоплення й обурилася з такої холодності.

— Ти справді неможливий! Нічим тобі тепер не догодиш.

Він спокійно відповів:

— Цей пан тільки сплачує свій борг. І він мені ще багато винен.

Вона здивувалась з його тону і зауважила:

— А втім, і це дуже добре в твої літа.

Він заявив:

— Усе відносно. На сьогодні я міг би мати більше.

Він узяв футляр, поклав на камін, кілька хвилин розглядав блискучу зірку, що лежала всередині. Потім закрив його і, знизавши плечима, почав роздягатись.

В «Урядовому віснику» від першого січня справді з’явилась замітка про те, що панові Просперу-Жоржу Дю Руа, публіцистові, за виняткові заслуги надано звання кавалера ордена Почесного легіону. Його прізвище було написано двома словами, і де було Жоржеві приємніше, ніж сам орден.

Через годину після того, як Дю Руа прочитав цю новину, що стала тепер загальновідомою, він одержав записку від патронші, яка благала його прийти до неї на обід сьогодні ж увечері разом із дружиною, щоб відсвяткувати цю нагороду. Повагавшись якусь хвилину, він кинув записку, написану досить двозначно, у вогонь і сказав Мадлен:

— Сьогодні ми обідаємо у Вальтерів.

— Он як! — вражено мовила вона. — Але ж ти сам казав, що й ногою більше туди не ступиш.

— Я передумав, — буркнув він у відповідь.

Коли вони прийшли, пані Вальтер сиділа саме в маленькому будуарі у стилі Людовіка XVI, який обрала для своїх інтимних прийомів. Вона була в чорній сукні, з напудреним волоссям, і це дуже личило їй. Здалеку вона здавалась старою, зблизька — молодою; а коли придивитись пильніше, то виявлялось, що це — красива омана зору.

— Ви в жалобі? — спитала Мадлен.

— І так, і ні,— сумно відповіла пані Вальтер. — Я не втратила нікого з близьких. Але я дійшла того віку, коли носять жалобу по своєму власному життю. Сьогодні я надягла її вперше, щоб освятити. Віднині я носитиму її в своєму серці.

«Чи надовго це рішення?» — подумав Дю Руа.

Обід був невеселий. Тільки Сюзанна балакала без упину. Роза здавалась заклопотаною. Дю Руа щиро вітали з орденом.

Увечері всі розійшлись; блукали, розмовляючи, по залах та оранжереї.

Дю Руа йшов позаду з патроншею; вона взяла його за руку.

— Слухайте, — сказала вона тихо. — Я більше ні про що не нагадуватиму вам, ніколи… Але приходьте до мене, Жорже! Ви бачите, що я вже не кажу вам «ти». Та я не можу жити без вас, не можу! Це нестерпна мука. Вдень і вночі я відчуваю вас, бачу вашу постать, ви ввійшли в моє серце, в моє тіло. Ви наче напоїли мене якоюсь отрутою, що гризе мене зсередини. Я не можу більше. Не можу! Я згодна, щоб ви дивились на мене тільки як на стару жінку. Я навмисне напудрила собі волосся, щоб довести вам це, але приходьте сюди, приходьте час від часу, як друг.

Вона стискала його руку, давила її, впиваючись нігтями в шкіру.

— Гаразд, — спокійно відповів він. — Не варто починати про це мову. Ви ж бачите, що я прийшов сьогодні на ваше запрошення.

Вальтер з дочками і Мадлен чекав Дю Руа біля «Христа, що йде по хвилях».

— Уявіть собі,— мовив він, усміхаючись, — вчора я застав дружину перед цією картиною: вона стояла навколішках, немов у каплиці. Вона молилась перед нею. Як я сміявся!

Пані Вальтер відказала твердим голосом, в якому бриніла прихована екзальтація:

— Цей Христос урятує мою душу. Він надає мені мужності і сили щоразу, коли я дивлюсь на нього.

І, спинившись проти Бога, що стояв над морем, вона прошепотіла:

— Який він прекрасний! Як бояться і як люблять його ці люди! Гляньте на його голову, на його очі, який він простий і разом з тим неземний!

— Та він же схожий на вас, Любий друже! — вигукнула Сюзанна. — Він справді схожий на вас. Якби ви носили бороду або якби він був поголений, то у вас були б зовсім однакові обличчя. О, це надзвичайно!

Вона попросила, щоб Дю Руа став поряд з картиною, і всі визнали, що обличчя їхні справді схожі.

Всі дивом дивувалися. Вальтер сказав, що це надзвичайний випадок. Мадлен, усміхаючись, заявила, що Ісус виглядає більш мужнім.

Пані Вальтер уклякла на місці, вдивляючись застиглими очима то в обличчя коханця, то в обличчя Христа, і зблідла так; що стала біліша за своє волосся.

VIII

Протягом кінця зими подружжя Дю Руа часто бувало у Вальтерів, Жорж навіть раз у раз обідав там сам, бо Мадлен казала, що вона втомлена і воліє лишатися вдома.

Він обрав п’ятницю для своїх відвідин, і патронша ніколи не запрошувала інших гостей на той вечір, що належав Любому другові й більш нікому. Після обіду грали в карти, годували китайських риб, проводили час і розважались по-родинному. Не раз пані Вальтер де-небудь за дверима чи за кущем в оранжереї у темному кутку, раптом обіймала Дю Руа, міцно пригортала його до грудей і шепотіла на вухо:

— Я кохаю тебе… кохаю тебе… кохаю нестямно!

Але він завжди холодно відштовхував її і відповідав сухим тоном:

— Якщо ви знову почнете, то я не прийду більше.

Наприкінці березня раптом поширилась чутка про одруження обох сестер. Роза, як казали, мала вийти заміж за графа де Латур-Івелена, а Сюзанна — за маркіза де Казоля. Обидва вони вже стали близькими друзями дому, такими друзями, які користуються винятковими привілеями і особливою прихильністю.

Між Жоржем і Сюзанною встановилися прості, дружні взаємини брата й сестри; вони розмовляли вдвох цілими годинами, глузували з усіх і, здавалось, дуже подобались одне одному.

Про можливість її шлюбу або про імовірних претендентів на її руку не говорили більше ніколи.

Якось уранці, коли патрон привів Дю Руа снідати, пані Вальтер після сніданку викликали для переговорів з якимсь поставщиком. Тоді Жорж сказав Сюзанні:

— Ходімо годувати червоних рибок.

Вони взяли зі столу по чималому шматку м’якуша з хліба і пішли в оранжерею.

Круг мармурового басейну лежали долі подушки, щоб можна було стати навколішки і спостерігати зблизька водяних тварин. Жорж і Сюзанна взяли по подушці, поклали їх поряд і, схилившись над водою, почали кидати в неї хлібні кульки, зліплюючи їх пальцями. Риби відразу ж підпливли, рухаючи хвостами, б’ючи плавцями, поводячи великими банькуватими очима; вони крутились на місці, поринали за своєю круглястою здобиччю, що йшла на дно, і відразу ж виринали, чекаючи нової.

Вони смішно ворушили ротами, раптово й швидко кидалися вперед, схожі на чудернацьких маленьких страховищ. Кривавими цятками різнилися вони на золотому піску дна, пропливали, немов червоне полум’я, в прозорій воді або показували, спинившись, сині обідки, що облямовували їхню луску.

Жорж і Сюзанна дивились на свої відображення у воді і усміхались їм.

Раптом він тихо сказав:

— Негарно критися від мене, Сюзанно.

— Що таке, Любий друже? — спитала вона.

— А пам’ятаєте, що ви мені обіцяли на цьому самому місці того вечора, під час свята?

— А що?

— Радитися зі мною кожного разу, коли проситимуть вашої руки.

— І що ж?

— А те, що її просили.

— Хто?

— Ви це самі добре знаєте.

— Ні. Присягаюсь вам.

— Ні, знаєте. Той довготелесий дженджик, маркіз де Казоль.

— По-перше, він не дженджик.

— Можливо! Але він йолоп — зруйнований грою і виснажений гульнею. Що й казати, гарна партія для такої молодої, вродливої і розумної дівчини, як ви!

Вона спитала, усміхаючись:

— Що ви маєте проти нього?

— Я? Нічого.

— Неправда. Він зовсім не такий, як ви кажете.

— Облиште! Це інтриган і дурень.

Сюзанна перестала дивитись у воду і повернула до нього голову.

— Слухайте, що з вами?

Він промовив таким тоном, наче в нього виривали таємницю з глибини серця:

— Зі мною… зі мною… зі мною те, що я ревную вас до нього.

Вона здивувалась, але не дуже:

— Ви?

— Так, я.

— Он як! А це чому?

— Тому, що я закоханий у вас, і ви це добре знаєт жорстока!

Тоді вона сказала суворим тоном:

— Ви збожеволіли, Любий друже.

— Я сам знаю, що збожеволів. Хіба я маю право прі знаватись вам у цьому, я, жонатий чоловік, вам, молод дівчині? Я гірший від божевільного — я злочинець, негідник, по суті. У мене нема ніякої надії, і я втрачаю розу від цієї думки. А коли я чую, як кажуть, що ви маєте одружитись, то мене охоплює така лють, що я ладен убити кого-небудь. Ви повинні простити мені це, Сюзанно.

Він замовк. Риби, яким не кидали більше хліба, не рухались, вишикувавшись майже в рівну шеренгу, — вони скидались на англійських солдатів; вони дивились на схілені над ними обличчя людей, які вже не цікавились ними.

Дівчина прошепотіла напівжартома, напівсерйозно:

— Шкода, що ви одружений. Та що поробиш? Нема ради, та й край.

Жорж раптом обернувся і, присунувшись до неї зовсі близько, спитав просто в обличчя:

— Якби я був вільний, ви вийшли б за мене?

Вона відповіла щирим тоном:

— Так, Любий друже, я вийшла б за вас, бо ви мені куди більше до вподоби, ніж усі інші.

Він підвівся і пробурмотів:

— Дякую… дякую… благаю вас, не давайте згоди нікому. Почекайте ще трохи. Благаю вас! Ви обіцяєте мені?

Вона прошепотіла, трохи збентежена і не розуміюч чого він хоче:

— Обіцяю.

Дю Руа кинув у воду великий шматок хліба, що був ще в його руках, і вибіг не попрощавшись, мовби зовсім втративши голову. Риби жадібно накинулись на цей шматок м’якуша, що плавав на воді, не зім’ятий пальцям і почали рвати його своїми зажерливими ротами. Вони затягли хліб у другий кінець басейну, метушились під ним і нарешті утворили якесь рухливе гроно, своєрідну живу квітку що кружляла у воді, маківкою вниз.

Сюзанна, схвильована, стурбована, підвелась і поволі пішла в свою кімнату. Жоржа вже не було.

Він повернувся додому дуже спокійний і, побачивши, що Мадлен пише листа, спитав:

— Ти обідатимеш в п’ятницю у Вальтерів? Щодо мене, то я піду.

— Ні. Я трохи нездужаю, — невпевнено відповіла вона. — Краще я залишусь удома.

— Як хочеш, — мовив він. — Ніхто тебе не силує.

І, знову взявши свій капелюх, вийшов.

Уже давно він стежив, пильнував за нею, знав кожен її крок. Сподівана година нарешті настала. Він знав, що означав тон, яким вона відказала: «Я краще залишусь вдома».

Він був ласкавий до неї у наступні дні. Він здавався навіть веселим, а це з ним тепер бувало рідко. Мадлен раділа:

— От ти знову став милим.

У п’ятницю Дю Руа заздалегідь одягся, бо мав іще справи, перш ніж іти до патрона, як він казав.

Він вийшов близько шостої години, поцілувавши дружину, і на площі Нотр-Дам-де-Лоретт найняв екіпаж.

— Ви зупинитесь на вулиці Фонтен, проти сімнадцятого номера, — звелів він візникові.— Чекатимете там, поки я не накажу вам їхати далі. Тоді ви повезете мене до ресторану «Фазан», на вулиці Лафайєта.

Коні рушили лінивим клусом, Дю Руа спустив фіранки. Опинившись проти своїх дверей, він почав пильно стежити за ними. Через десять хвилин він побачив, як Мадлен вийшла і подалася до зовнішніх бульварів.

Тільки-но вона віддалилась, як Дю Руа вихилився з віконця карети і гукнув:

— Рушайте!

Екіпаж знову рушив і доправив його до «Фазана» — буржуазного ресторану, відомого в цьому кварталі. Жорж увійшов у загальний зал і не кваплячись пообідав, час од часу поглядаючи на годинник. О пів на восьму, випивши кави та два келихи шампанського і викуривши сигару, він вийшов, покликав іншого візника, що проїздив повз нього порожняком, і звелів везти себе на вулицю Ларош-Фуко.

Нічого не питаючи в швейцара, він піднявся на четвертий поверх будинку, що його назвав візникові, і коли покоївка відчинила двері, спитав:

— Пан Жібер де Лорм дома?

— Так, пане.

Його провели до вітальні, довелось почекати кілька хвилин. Потім до нього вийшов високий чоловік, з орденом у петлиці, з військовою виправкою, сивий, хоч іще не старий.

Дю Руа вклонився йому і сказав:

— Як я й підозрював, пане поліцейський комісаре, моя дружина обідає зараз з своїм коханцем у мебльованих кімнатах, що їх найнято на вулиці Мартір.

Комісар уклонився:

— Я до ваших послуг, пане.

— У вас є час аж до дев’ятої години, чи не так? — спитав Дю Руа. — Пізніше ви вже не можете заходити в приватні квартири, щоб констатувати факти адюльтеру?

— Не можу, пане, після сьомої взимку, а починаючи з тридцять першого березня, — після дев’ятої. Сьогодні п’яте квітня, отже, ми маємо час до дев’ятої години.

— Гаразд, пане комісаре, мене внизу чекає екіпаж; ми можемо взяти з собою агентів, що поїдуть з вами, а потім почекаємо трохи перед дверима. Що пізніше ми прибудемо, то більше в нас буде шансів спіймати їх на гарячому.

— Ваша воля, пане.

Комісар вийшов і вернувся в пальті, що ховало його трикольоровий пояс. Біля дверей він одступив набік, даючи пройти Дю Руа, але той, захоплений своїми думками, відмовлявся вийти першим і повторював:

— Після вас… після вас…

— Проходьте ж, пане, я тут у себе, — мовив комісар.

Тоді Дю Руа вклонився й переступив поріг.

Вони пішли спершу до комісаріату, щоб узяти з собою трьох агентів у цивільному, які вже чекали на них, бо Жорж попередив ще вдень, що вони будуть потрібні цього вечора. Один з агентів сів поруч з візником на козли, двоє в екіпажах, який рушив на вулицю Мартір.

— У мене є план квартири, — сказав Дю Руа. — Це на третьому поверсі. Ми спершу входимо в маленький передпокій, а далі — в спальню. Три кімнати сполучаються між собою. Там тільки один вихід, отже, втекти неможливо. Поблизу живе слюсар. Він чекатиме ваших розпоряджень.

Коли вони під’їхали до будинку, було ще тільки чверть на дев’яту, і вони мовчки чекали понад двадцять хвилин. Побачивши, що зараз продзвенить три чверті на дев’яту, Дю Руа обізвався:

— Тепер ходімо.

І вони піднялись сходами, не звертаючи уваги на швейцара, який, до речі, і не помітив їх. Один з агентів лишився на вулиці, щоб стежити за виходом.

На третьому поверсі всі четверо спинились, і Дю Руа спочатку припав вухом до дверей, а потім зазирнув у замкову шпарину. Він нічого не почув і не побачив. Тоді він подзвонив.

Комісар сказав агентам:

— Лишайтесь тут і будьте напоготові.

І вони стали чекати. Через дві-три хвилини Жорж знову кілька разів натиснув на кнопку дзвоника. Вони почули якийсь шелест у глибині квартири, потім — чиїсь легкі кроки. Хтось підійшов і прислухався. Тоді Дю Руа постукав зігнутим пальцем у дерев’яні двері.

Чийсь голос, жіночий голос, що його намагались змінити, спитав:

— Хто там?

— Іменем закону, відчиніть, — відповів охоронець закону.

— Хто ви такий? — спитав той самий голос.

— Я поліцейський комісар. Відчиніть, або я звелю виламати двері.

— Чого вам треба? — допитувались з-за дверей.

Тоді Дю Руа промовив:

— Це я. Вам не пощастить втекти від нас.

Легкі кроки, кроки босих ніг, віддалились і знову наблизились через якусь хвилину.

— Якщо ви не відчините, ми виламаємо двері,— знову озвався Дю Руа.

Стискаючи мідну ручку, він повільно налягав плечем. І, не чуючи відповіді, раптом з такою люттю й силою штовхнув двері, що старий замок мебльованої квартири не витримав. Гвинти повискакували з дерева, і Дю Руа мало не впав на Мадлен, що стояла в передпокої, у самій сорочці й спідниці, з розпущеним волоссям, боса, зі свічкою в руці.

— Це вона, ми їх спіймали! — вигукнув він і кинувся в кімнати.

Комісар пішов слідом, знявши капелюх. Розгублена Мадлен йшла позаду, присвічуючи їм.

Вони поминули їдальню, де на неприбраному столі стояли рештки вечері — порожні пляшки від шампанського, розкрита коробка паштету з печінки, кістяк курчати і недоїдені шматки хліба. На буфеті стояли дві тарілки, повні черепашок з устриць.

У спальні було безладдя, наче після бійки. Жіноча сукня висіла на спинці стільця, чиїсь штани осідлали бильце крісла. Дві пари черевиків — великі й маленькі — валялись біля ліжка.

Це була типова кімната мебльованого дому із звичайною обставою; у ній віяло гидким і нудотним запахом готелю, запахом, що йшов від завіс, від матраців, від стін, від стільців, — запахом усіх осіб, що спали чи жили день або півроку в цьому загальноприступному помешканні й залишили тут трохи свого духу, того запаху людського тіла, що додавався потроху до запаху їхніх попередників і утворив нарешті невиразний, солодкуватий і нестерпний сморід — однаковий у всіх таких місцях.

Тарілки з тістечками, пляшка з шартрезом та дві недопиті чарочки стояли на каміні. На бронзовому годиннику, ховаючи фігурку, що оздоблювала його, лежав високий циліндр.

Комісар швидко обернувся, подививсь Мадлен у вічі і спитав:

— Ви пані Клер-Мадлен Дю Руа, законна дружина пана Проснера-Жоржа Дю Руа, публіциста, що присутній тут?

— Так, пане, — відповіла вона глухим голосом.

— Що ви тут робите?

Вона мовчала.

— Що ви тут робите? — вів далі комісар. — Я застаю вас не в себе дома, майже роздягненою, в мебльованих кімнатах. Чого ви прийшли сюди?

Він почекав хвилинку. А що вона так само мовчала, то комісар сказав:

— Якщо ви не хочете признатись, пані, я буду змушений сам розслідувати все.

На ліжку хтось лежав, укритий з головою ковдрою.

Комісар підійшов і гукнув:

— Пане!

Той не поворухнувся. Він, здавалось, лежав долічерева, сховавши голову під подушку.

Комісар доторкнувся до того, що мало бути плечем, і повторив:

— Пане, не змушуйте мене, будь ласка, вдаватися до крайніх заходів.

Але вкрите ковдрою тіло було нерухоме, мов мертве.

Дю Руа кинувся до ліжка, схопив ковдру, смикнув її і, скинувши подушку, відкрив мертвотно-бліде обличчя пана Ларош-Матьє. Нахилившись і тремтячи від бажання схопити його за шию та задавити, журналіст сказав крізь зціплені зуби:

— Будьте ж принаймні мужні в своєму безчесті.

Комісар іще раз спитав:

— Хто ви такий?

Але приголомшений коханець мовчав, і урядовець заявив:

— Я — поліцейський комісар і вимагаю, щоб ви назвали себе!

Дю Руа, якого тіпало від люті, вигукнув:

— Та відповідайте ж, боягуз, або я сам назву ваше ім’я!

Тоді чоловік, що лежав у ліжку, пробурмотів:

— Пане комісаре, не дозволяйте цьому суб’єктові ображати мене. З ким я маю справу — з вами чи з ним? Кому я маю відповідати — вам чи йому?

Здавалось, у нього зовсім пересохло в горлі.

— Мені, пане, тільки мені,— відповів комісар. — Я питаю вас — хто ви?

Той мовчав. Він натягнув ковдру аж до шиї і злякано поводив очима. Його закручені вусики здавались зовсім чорними на блідому обличчі.

— Ви не хочете відповідати? — сказав комісар. — Тоді я буду змушений заарештувати вас. В усякому разі, вставайте. Я допитаю вас, коли ви одягнетесь.

Тіло заворушилось на ліжку, губи прошепотіли:

— Але я не можу встати при вас.

— Чому? — спитав комісар.

— Тому, що я… я… я зовсім голий, — пробурмотів той.

Дю Руа глузливо посміхнувся, підняв з підлоги сорочку і крикнув, кинувши її на ліжко:

— Нічого!.. Вставайте!.. Коли ви могли роздягатись перед моєю дружиною, то спокійнісінько можете одягтись передо мною!

Він повернувся до Лароша-Матьє спиною і відійшов до каміна.

Мадлен вже опанувала себе і, зрозумівши безвихідь становища, була готова на все. її очі зухвало блищали; скрутивши якийсь папірець, вона засвітила, немов для прийому, всі десять свічок у поганеньких канделябрах, що стояли по кутках мармурового каміна. Відтак притулилась спиною до каміна і, простягти до згасаючого полум’я босу ногу, закотивши цим рухом ззаду спідницю, яка ледве трималась на її стегнах, взяла цигарку з рожевої картонної коробки, запалила її і почала курити.

Комісар підійшов до неї, чекаючи, поки її коханець одягнеться.

— Ви часто займаєтесь такими справами, пане? — зухвало спитала Мадлен.

— Стараюсь якомога рідше, пані,— поважно відповів комісар.

Вона презирливо посміхнулась йому в обличчя:

— Вітаю вас — адже справа не вельми чиста.

Вона вдавала, ніби не помічає свого чоловіка.

Пан, що лежав у ліжку, тим часом надів штани, взув черевики і підійшов, застібаючи жилет.

Комісар звернувся до нього:

— Тепер, пане, ви скажете мені, хто ви такий?

Той нічого не відповів.

— В такому разі, я змушений заарештувати вас, — провадив комісар.

Тоді він раптом репетнув:

— Не займайте мене! Моя особа недоторкана!

Дю Руа кинувся до нього, немов хотів повалити його, і просичав просто в вічі:

— Вас спіймано на місці злочину… на місці злочину!.. Я можу заарештувати вас, коли схочу… так, я можу це.

Потім сказав тремким голосом:

— Прізвище цього добродія — Ларош-Матьє, це міністр закордонних справ.

Поліцейський комісар, здивований, ступив назад і пробурмотів:

— Та справді ж, пане, скажіть нарешті хто ви такий?

Той зважився і голосно відповів:

— Хоч раз цей негідник не збрехав. Я справді Ларош-Матьє, міністр.

Відтак, показавши рукою на груди Дю Руа, де, наче вогник, блищала маленька червона цяточка, докинув:

— А цей мерзотник носить на грудях почесний орден, що одержав від мене.

Дю Руа зблід. Швидким рухом він вирвав із петлиці коротку червону стрічку і кинув у камін.

— Ось чого вартий орден, одержаний від такого пройдисвіта, як ви!

Вони стояли один проти одного, зціпивши зуби, стиснувши кулаки, задихаючись від люті, цей — худий, з пухнастими вусами, той — товстий, із закрученими вусами.

Комісар, підійшовши, відсторонив їх руками і мовив:

— Панове, ви забуваєтесь, поводьтеся пристойніше!

Вони замовкли і одвернулись один від одного. Мадлен стояла нерухомо і все ще курила, посміхаючись.

Поліцейський комісар почав знову:

— Пане міністре, я застав вас на самоті з пані Дю Руа, тут присутньою: вас — на ліжку, а її — майже роздягненою. Ваш і її одяг був розкиданий по кімнаті. Це становить явний доказ адюльтеру. Ви не можете заперечувати проти очевидності. Що ви на це скажете?

— Мені нічого казати; виконуйте ваш обов’язок, — пробурмотів Ларош-Матьє.

Комісар звернувся до Мадлен:

— Чи визнаєте ви, пані, що цей пан — ваш коханець?

— Не заперечую, він мій коханець, — відповіла та з викликом.

— Цього досить.

Потім комісар записав деякі дані про стан і розташування кімнат. Коли він кінчав писати, міністр, що вже одягнувся і чекав з пальтом та капелюхом у руці, спитав:

— Я вам ще потрібний, пане? Що я маю робити? Можна мені йти?

Дю Руа обернувся до нього і, зухвало посміхаючись, сказав:

— Навіщо? Ми скінчили. Ви можете знову лягати в ліжко, пане. Ми зараз залишимо вас на самоті.

І він злегка торкнувся пальцем руки поліцейського комісара:

— Ходімо, пане комісаре, нам нема більше чого тут робити.

Комісар, трохи здивований, пішов слідом; на порозі Дю Руа спинився, щоб пропустити його. Той із чемності відмовлявся.

— Проходьте ж, пане, — наполягав журналіст.

— Після вас, — заперечив комісар.

Тоді Дю Руа вклонився і промовив ввічливо-іронічним тоном:

— Тепер ваша черга, пане поліцейський комісаре. Тут я — майже у себе вдома.

Потім він з підкреслено скромним виглядом тихенько причинив за собою двері.

Через годину Жорж Дю Руа ввійшов у редакцію «Французького життя».

Пан Вальтер був уже там; він і далі керував та цікавився газетою, що набула величезної популярності й дуже сприяла чим далі більшим операціям його банку.

Видавець підвів голову і спитав:

— А, це ви? Чого це у вас такий дивний вигляд? Чому ви не прийшли до нас обідати? Звідки ви зараз?

Жорж, певний, що його слова справлять належне враження, заявив, вимовляючи з притиском кожне слово:

— Я оце скинув міністра закордонних справ.

Вальтер подумав, що Дю Руа жартує.

— Скинули міністра… Як це?

— Я зміню склад кабінету. От і все! Давно вже слід було вигнати цього негідника.

Старий розгубився й подумав, що його співробітник п’яний.

— Послухайте, ви з глузду з’їхали, — пробурмотів він.

— Аж ніяк. Я тільки що спіймав пана Лароша-Матьє на гарячому, в явному адюльтері з моєю дружиною. Поліцейський комісар констатував це. Міністрові кінець.

Спантеличений Вальтер зсунув окуляри високо на лоб

і спитав:

— А ви не глузуєте з мене?

— Нітрохи. Я навіть напишу зараз замітку в хроніці з цього приводу.

— Та чого ж ви хочете?

— Я хочу скинути цього шахрая, цього мерзотника, цього злочинця, небезпечного для суспільства.

Жорж поклав капелюх на крісло й додав:

— Хай стережеться той, хто стане мені на дорозі! Я ніколи не прощаю.

Вальтер усе ще не розумів до пуття, в чому річ.

— А… ваша дружина?

— Завтра вранці подаю заяву про розлучення. Я поверну її небіжчикові Форестьє.

— Ви хочете розлучитись?

— Аякже! Я був смішним. Але мені доводилось прикидатися дурнем, щоб застукати їх. Це зроблено. Тепер я господар становища.

Пан Вальтер все ще не міг отямитись. Розгублено поглядаючи на Дю Руа, він подумав:

«Чорт! Це хлопець, з яким треба бути обережним».

— Тепер я вільний… — провадив Дю Руа. — Маю деякий, статок. Я виставляю свою кандидатуру в жовтні на перевиборах у своєму департаменті, де мене добре знають. Я не міг ні діяти, ні викликати пошану до себе з цією жінкою, що видавалась підозрілою всім. Вона обкрутила мене, як йолопа, і впіймала. Та з того часу, як я зрозумів її, я пильно стежив за нею, негідницею. — Він засміявся й додав:

— То бідний Форестье був рогоносцем… безтурботним рогоносцем, довірливим і спокійним. Тепер я звільнився від цієї корости, яку він мені залишив. Руки в мене розв’язані. Тепер я далеко піду.

Він сів верхи на стілець і повторював, немов уві сні:—

— Я далеко піду!..

А старий Вальтер усе ще дивився на нього широкими очима, забувши про окуляри на лобі, й думав:

«Так, він піде далеко, негідник».

Дю Руа підвівся.

— Піду писати статтю. Це треба зробити обережно. Але, знаєте, це буде страшний удар для міністра. Це пропаща людина. Його вже не врятуєш. Для «Французького життя» нема більше рації щадити його.

Вальтер повагався якусь мить, а потім промовив:

— Пишіть, як хочете; так і треба тим, хто залазить у такі справи.

IX

Минуло три місяці. Дю Руа добився розлучення. Його дружина знову прийняла прізвище Форестьє. Вальтери мали виїхати п’ятнадцятого липня в Трувіль і вирішили перед від’їздом провести день за містом.

Для цього обрали четвер і вирушили о дев’ятій ранку у великому дорожньому ландо на шість місць, запряженому четвернею коней.

Снідати мали в Сен-Жермені, в павільйоні Генріха IV. Любий друг попросив, щоб він був єдиним чоловіком у товаристві, бо не терпів присутності й фізіономії маркіза де Казоля. Проте в останню мить вирішили заїхати по графа де Латур-Івелена. Його попередили про це напередодні.

Ландо проїхало швидко по авеню Єлісейських Полів і перетяло Булонський Ліс.

Стояла чудова літня погода, не дуже спекотна. Ластівки виписували на блакиті неба великі дуги, які, здавалося, залишались у височині після їхнього лету.

Три жінки — мати між двома дочками — сиділи в глибині ландо, а троє чоловіків — Вальтер посередині між двома запрошеними — на передніх місцях.

Переїхали Сену, об’їхали Мон-Валер’єн, потім добрались до Бужіваля і рушили далі вздовж річки до Пека.

Граф де Латур-Івелен, уже немолодий, з довгими пухнастими бакенбардами, які ворушились від найменшого подуву вітерця (що дало Дю Руа привід сказати: «Вітер дуже ефектно грає його бородою»), ніжно дивився на Розу. Вже місяць, як вони були заручені.

Жорж, дуже блідий, часто поглядав на Сюзанну: вона теж була бліда. їхні погляди зустрічалися, немов радились, умовлялись, обмінювалися таємними думками, а потім уникали одне одного. Пані Вальтер була щаслива й спокійна.

Сніданок тривав довго. Перш ніж їхати назад до Парижа, Жорж запропонував погуляти на терасі.

Спочатку зупинились, щоб помилуватися краєвидом. Усі поставали рядком вздовж стіни і почали захоплюватись безмежною далиною. Сена текла попід довгим пагорбом аж до Мезон-Лафіта, немов величезна змія серед зелені. Праворуч, на вершині пагорба, здіймався в небо, нагадуючи велетенську гусеницю на довгих лапах, Марлійський акведук, а сам Марлі ховався десь унизу в густій хащі дерев.

В неозорій далині, що розляглась перед ними, де-не-де виднілись села. Озера біля Везіне ясними чіткими цятами блищали в ріденькій зелені ліска. Ген-ген ліворуч височіла гостра дзвіниця Сартрувіля.

— Ніде в світі не можна знайти такої панорами. Навіть у Швейцарії,— заявив Вальтер.

Потім усі тихенько рушили вперед, щоб прогулятись і помилуватись цим краєвидом.

Жорж і Сюзанна лишились позаду. Коли вони відстали на кілька кроків, він сказав тихим, приглушеним голосом:

— Сюзанно, я вас обожнюю. Я кохаю вас до нестями.

— І я вас, Любий друже! — шепнула вона.

Він казав далі:

— Якщо ви не станете моєю дружиною, я назавжди покину Париж, Францію.

— Спробуйте попросити моєї руки у батька, — відповіла вона. — Може, він згодиться.

У нього вихопився легкий рух нетерпіння:

— Ні, кажу вам удесяте, це марна річ. Переді мною зачинять двері вашого дому; мене проженуть із газети; і ми навіть не зможемо більше бачитись. Такі будуть наслідки мого офіційного сватання. Вас обіцяли віддати за маркіза де Казоля. Сподіваються, що ви кінець кінцем згодитесь. От вони й чекають.

— Що ж тоді робити? — спитала вона.

Дю Руа вагався, скоса поглядаючи на неї.

— Чи ви мене досить кохаєте, щоб учинити безумство?

— Так, — відповіла вона рішуче.

— Велике безумство?

— Ну, що ж! У нас є спосіб, єдиний спосіб! Треба, щоб ініціатива виходила від вас, а не від мене. Ви розпещена дитина, вам усе дозволено, ніхто надто не здивується ще одному вибрику з вашого боку. То слухайте ж. Сьогодні ввечері, повернувшись додому, ви підете до матері, спочатку тільки до матері, і признаєтесь їй, що хочете одружитись зі мною. Вона дуже схвилюється і дуже розгнівається…

— О, мама напевно згодиться! — урвала його Сюзанна.

— Ні, ви її не знаєте! — відказав Дю Руа. — Вона обуриться й розгнівається ще більше, ніж ваш батько. Побачите — вона вам відмовить! Але ви стійте на своєму, не відступайте і кажіть, що хочете одружитись зі мною, тільки зі мною, і більше ні з ким. Зробите так?

— Зроблю.

— Від матері ви підете до батька і скажете йому те саме — дуже серйозно і дуже рішуче.

— Так, так. А далі?

— А далі починається найсерйозніше. Якщо ви вирішили, справді вирішили, твердо вирішили бути моєю дружиною, моя люба, моя маленька Сюзанно… я вас… я вас викраду.

Вона вся затремтіла від радості і мало не заплескала в долоні.

— О, як чудово! Ви мене викрадете? А коли ж ви мене викрадете?

Він зовсім тихо відповів:

— Та… хоч би сьогодні ввечері… цієї ночі…

Вона спитала, тремтячи:

— А куди ми поїдемо?

— Це вже моя таємниця. Обміркуйте гарненько те, що ви маєте зробити. Адже після втечі ви вже конче повинні стати моєю дружиною. Це єдиний спосіб, але він… він дуже небезпечний… для вас.

— Я зважилась… — заявила вона. — Де я вас зустріну?

— Ви можете вийти з дому непомітно?

— Так. Я вмію відмикати хвіртку.

— Ну, що ж! Коли консьєрж ляже спати, близько півночі вийдіть до мене на площу Згоди. Я вас чекатиму в екіпажі перед морським міністерством.

— Я прийду.

— Неодмінно?

— Неодмінно.

Він узяв її руку й потиснув.

— О, як я вас кохаю! Яка ви хороша й смілива! Отже, ви не хочете виходити заміж за пана де Казоля?

— Ні, ні!

— Ваш батько дуже розгнівався, коли ви відмовились?

— Ще й як! Він хотів одвезти мене в монастир.

— Ви самі бачите, що треба діяти рішуче.

— Я так і діятиму.

Вона дивилась на широкий обрій, захоплена цим проектом викрадення. Вона поїде далеко, далеко… Разом із ним!.. Її викрадуть!.. Вона пишалася з цього. Вона зовсім не думала про неславу, про те безчестя, що могло їй загрожувати. Та й чи знала вона про це? Чи мала яку-небудь підозру?

Пані Вальтер обернулась і гукнула:

— Іди сюди, дитино! Що ти там робиш із Любим другом?

Вони приєднались до товариства. Говорили про морський курорт, куди Вальтери мали незабаром поїхати.

Поверталися з прогулянки іншим шляхом — через Шату.

Дю Руа не говорив більш нічого. Він думав. Отже, якщо в цієї дівчинки стане сміливості, то він нарешті досягне мети! Вже три місяці він обплутував її непереможними тенетами своєї ніжності. Він спокушав її, полонив, завойовував. Він примусив її покохати себе — так, як тільки, він умів це робити. Він легко оволодів душею цієї легковажної лялечки.

Насамперед він добився, щоб вона відмовила панові де Казолю. Тепер він добився, щоб вона втекла з ним. Бо іншої ради не було.

Пані Вальтер — він це добре розумів — ніколи не згодиться віддати за нього свою дочку. Вона все ще кохає його, і вона кохатиме його вічно, із тим же нездоланним шалом. Він стримував її своєю розрахованою холодністю, але почував, як її пече безнадійна й непереможна жага. Ніколи він не зміг би умовити її. Ніколи вона не дозволила б йому одружитися з Сюзанною!

Але тільки-но дівчинка потрапить до його рук, він почне переговори з батьком, як рівний із рівним.

Обмірковуючи все це, Дю Руа відповідав уривчастими фразами на те, що йому говорили і чого він зовсім не слухав. Він отямився аж тоді, як в’їжджали в Париж.

Сюзанна теж була задумлива, і дзвіночки на четверні коней бриніли у неї у вухах. Перед нею стелилися великі, безмежні шляхи, осяяні нічним місячним світлом, темні ліси, крізь які вони проїжджатимуть, харчевні при дорозі і конюхи, що хапливо перепрягають коней, бо всі вже здогадуються, що за ними погоня.

Коли ландо під’їхало до палацу, Жоржа просили залишитись на обід. Але він відмовився і подавсь додому.

Перекусивши, він упорядкував свої папери, немов збирався в далеку подорож. Він спалив компрометуючі листи, заховав інші, написав декому з своїх приятелів.

Час від часу він поглядав на годинник і думав: «А там, мабуть, уже кипить». І неспокій точив йому серце. А що, як не пощастить? Однак чого ж йому боятись? Він завжди зуміє виплутатись! А втім, цього вечора він грає на велику ставку!

Він вийшов з дому близько одинадцятої, трохи походив, узяв візника й спинився на площі Згоди, під аркадами морського міністерства.

Час од часу він запалював сірника й дивився на годинник. Коли побачив, що наближається північ, його охопила гарячкова нетерплячка. Раз у раз вихилявся він з дверцят, щоб глянути, чи не йде Сюзанна.

Десь продзвонило дванадцяту, потім знову — трохи ближче, тоді разом, нарешті — дуже далеко.

Коли дзигарі замовкли, Дю Руа подумав: «Кінець. Усе пропало. Вона не прийде».

Проте він вирішив чекати тут аж до світанку. В таких випадках потрібне терпіння.

Він почув, як дзвонило чверть на першу, потім половину, потім три чверті; нарешті всі дзигарі пробили першу годину, в тому самому порядку, як раніше били дванадцяту.

Дю Руа вже не чекав, він просто сидів у екіпажі, намагаючись зрозуміти, що могло трапитись.

Раптом жіноча голівка просунулась у дверцята й спитала:

— Ви тут, Любий друже?

Він схопився; йому аж дух забило:

— Це ви, Сюзанно?

— Так, це я.

Він ніяк не міг повернути ручку дверцят і повторював:

— О, це ви!.. Це ви… Увіходьте!

Вона ввійшла й безсило впала на сидіння поруч нього.

Він крикнув візникові:

— Рушай!

Екіпаж рушив.

Сюзанна задихалась і не могла говорити. Він спитав:

— Ну, як усе це сталося?

Вона прошепотіла, майже непритомна:

— О, це було жахливо, особливо розмова з мамою.

Дю Руа тремтів від хвилювання.

— З вашою мамою? Що ж вона казала? Розповідайте

— О, який це був жах! Я зайшла до неї і виклала їй свою справу, добре підготувавшись. Вона зблідла, потім закричала: «Ніколи! Ніколи!» Я плакала, сердилась, присягалася, що не одружусь ні з ким, крім вас. Мені здавалось, що вона ось-ось ударить мене. Вона немов збожеволіла: заявила, що мене завтра ж вирядять у монастир. Я ніколи її не бачила такою, ніколи! Тоді зайшов тато, почувши, як вона викрикувала всі ці дурниці. Він не так розгнівався, як вона, проте заявив, що ви не досить гарна партія. Вони мене теж розлютили, і я стала кричати голосніше за них. І тато драматичним тоном, який йому зовсім не личить, звелів мені вийти. Тоді я остаточно вирішила втекти з вами. І ось я тут! А куди ми їдемо?

Він ніжно обійняв її за стан і жадібно слухав те, що вона розповідала. Серце його калатало, в ньому прокидалася люта ненависть до цих людей. Проте вона була в його руках—їхня дочка! Тепер він їм покаже!

— На поїзд ми спізнились, — відповів він перегодом, — Отже, цей екіпаж довезе нас до Севра, де ми перебудемо ніч. А завтра поїдемо в Ла-Рош-Гійон. Це гарне село на березі Сени, між Монтом і Боньєром.

— Але ж у мене нема речей, — прошепотіла Сюзанна. — Нема нічого з собою.

Він безтурботно всміхнувся:

— Пусте, там ми все влаштуємо.

Екіпаж котився вулицями. Жорж узяв руку дівчини і почав поволі, шанобливо цілувати її. Він не знав, про що говорити з нею, бо зовсім не звик до платонічних пестощів. Раптом йому здалося, що вона плаче.

Він злякано спитав:

— Що з вами, моя люба дитино?

— Моя бідна мама, мабуть, не спить зараз, якщо вона помітила, що мене нема, — крізь сльози відповіла Сюзанна.

Мати її справді не спала.

Коли Сюзанна вийшла з кімнати, пані Вальтер залишилась віч-на-віч із чоловіком.

— Боже мій! Що все це означає?

Вальтер, знетямлений з гніву, вигукнув:

— Це означає, що цей інтриган приворожив її. Це він підмовив її знехтувати Казоля. Посаг вабить його, чорт забирай!

Він розлючено забігав по кімнаті, говорячи:

— Ти теж весь час принаджувала його, лестила йому, пестила його, не знала вже, як йому догодити. Завжди Любий друг тут, Любий друг там — і так від ранку до вечора. От тепер і маєш!

— Я… я його принаджувала? — збліднувши, прошепотіла вона.

Він крикнув їй прямо в обличчя:

— Еге ж, ти! Ви всі показились через нього! Оця Марель, Сюзанна і всі інші. Гадаєш, я не бачив, що ти не могла прожити й двох днів, не запросивши його сюди?

Вона випросталась і мовила з трагічними нотками в голосі:

— Я не дозволю вам так зі мною розмовляти! Ви забуваєте, що я виховувалась не в крамничці, як ви.

Він на мить укляк на місці, остовпілий, а тоді люто вилаявся і вийшов, грюкнувши дверима.

Залишившись на самоті, пані Вальтер кинулась до дзеркала і глянула на себе, ніби хотіла подивитись, чи нічого в ній не змінилося, — такою неможливою, страхітливою здавалась їй ця подія. Сюзанна закохалась у Любого друга, і Любий друг хоче одружитися з Сюзанною! Ні, вона помилилась, це неправда. Дівчинка, цілком природно, втратила голову через цього вродливого молодика і сподівається, що її віддадуть за нього заміж; от вона і хотіла спробувати! Але він, він не міг бути її спільником! Папі Вальтер міркувала, схвильована, як перед великою катастрофою. Ні, Любий друг, напевно, нічого не знає про витівку Сюзанни…

І вона довго думала, чи причетний він до цього. Та й негідник же він, якщо підбив її на це! І що ж тепер буде? Скільки вона передбачала небезпек і мук!..

Якщо він нічого не знає, то все ще можна влаштувати. Доведеться поїхати подорожувати з Сюзанною на півроку, і все минеться. Але як же вона зможе після всього бачитися з ним? Адже вона все ще любить його! Ця пристрасть увійшла в неї, немов стріла, і вирвати її неможливо.

Жити без нього їй несила. Краще вмерти.

Туга й сумніви катували її. В неї заболіла голова; думки ставали важкими, гнітючими, болісними. Вона плуталась у здогадках, невідомість доводила її до розпачу. Глянула на годинник — вже перейшло за першу. Вона сказала собі: «Не може це лишатись так, я божеволію. Я повинна дізнатись про все. Піду розбуджу Сюзанну і розпитаю її».

І, роззувшися, щоб не наробити шуму, вона подалась із свічкою в руці до кімнати дочки. Тихенько відчинила двері, ввійшла, глянула на ліжко. Воно було незім’яте. Пані Вальтер спершу нічого не зрозуміла й подумала, що дівчинка ще сперечається з батьком. Але відразу ж страшна підозра охопила її, і вона побігла до чоловіка. Вдерлась до нього, бліда й задихана. Він іще читав, лежачи в ліжку.

— В чому річ? Що з тобою? — злякано спитав він.

— Ти бачив Сюзанну? — пробурмотіла вона.

— Я? Ні. А що?

— Вона… вона… пішла. Її нема в кімнаті.

Вальтер скочив на килим, узув пантофлі і, без кальсонів, в самій нічній сорочці кинувся в кімнату дочки.

Він глянув — і в нього не залишилось жодного сумніву.

Вона втекла!

Він упав у крісло і поставив свою лампу долі перед собою.

Дружина ввійшла слідом. Вона, затинаючись, прошепотіла:

— Що ж це?

У нього не було сили відповідати, не було сили гніватися, він простогнав:

— Кінець! Вона в його руках. Ми пропали…

Пані Вальтер не зрозуміла:

— Як пропали?

— Так і пропали, сто чортів! Тепер справді треба, щоб він одружився з Сюзанною.

У неї вихопився якийсь звіриний зойк:

— Він? Ніколи! Ти збожеволів!

— Голосінням справі не зарадиш, — сумно відказав Вальтер. — Він викрав її, збезчестив. Віддати її за нього — це ще найкращий вихід. Коли добре взятись до цього, то ніхто й не довідається про цю пригоду.

Вона повторила, затремтівши від хвилювання:

— Ніколи! Ніколи він не матиме Сюзанни! Я ніколи не згоджусь.

Вальтер пригнічено прошепотів:

— Та він уже має її. Це так. І він триматиме її й ховатиме, поки ми не поступимось. Отже, щоб уникнути скандалу, треба поступитись одразу.

Дружина його, серце якої краяв невимовний біль, вигукнула:

— Ні! Ні! Я ніколи не згоджусь!

— Нема вже про що сперечатись, — мовив він нетерпляче. — Так треба. Ах, мерзотник, як він нас обкрутив кругом пальця!.. Це все-таки неабиякий кмітливець і спритник. Ми могли б знайти когось далеко кращого щодо становища, але не щодо розуму та кар’єри. За ним — велике майбутнє. Він буде депутатом і міністром.

Пані Вальтер заперечила з лютою рішучістю:

— Ніколи я не дозволю йому одружитися з Сюзанною!.. Ти чуєш?.. Ніколи!

Він нарешті розсердився і, як чоловік практичний, узяв Любого друга під свій захист.

— Та замовкни ти… Кажу тобі, що так треба… це неминуче. І хто знає? Може, нам не доведеться й жалкувати. З людьми такого гатунку ніколи не знаєш, що може трапитись. Ти бачила, як він скинув трьома статтями того йолопа Ларош-Матьє і як гідно він це зробив? А це ж була дуже важка справа у його становищі зрадженого чоловіка! Зрештою, побачимо. В усякому разі, ми в його руках. Ми вже не можемо змінити цього.

їй хотілось кричати, битися об землю, рвати на собі волосся. Вона ще раз безтямно вигукнула:

— Він її не матиме!.. Я… цього… не хочу!

Вальтер підвівся, підняв лампу і мовив:

— Слухай, ти дурна, як усі жінки. Ви все робите, керуючись почуттям. Ви не знаєте, що це таке — поступатись перед обставинами… ви дурні! А я тобі кажу, що він одружиться з нею… Так треба.

І він вийшов, човгаючи пантофлями. Він пройшов, схожий на комічний привід у нічній сорочці, широким коридором просторого сонного будинку і тихо вернувся в свою кімнату.

Пані Вальтер все ще стояла; її мучив нестерпний біль. Вона ще не гаразд усе розуміла. Вона тільки страждала. Потім вона відчула, що в неї забракне сили лишатись отак, закляклою, аж до світанку. Вона відчувала гостру потребу втекти, бігти не знати куди, шукати допомоги, рятунку.

Вона думала: кого покликати до себе? Кого? Не знаходила нікого. Нарешті їй сяйнуло. Священика! Так, священика! Вона впаде йому до ніг, признається в усьому, розповість про свій гріх і розпач. Він зрозуміє, що той негідник не може одружитися з Сюзанною, і не дозволить цього!

їй треба негайно священика! Та де його знайти? Куди піти? Вона ж не могла лишатись так!

Тоді перед її очима промайнув, немов видіння, ясний образ Ісуса, що йде по хвилях. Вона побачила його так виразно, неначе дивилась на картину. Це він кликав її: «Прийдіть до мене. Прийдіть і схиліть коліна біля моїх ніг. Я розраджу вас і навчу, що треба робити».

Вона взяла свічку, вийшла і спустилась, щоб пройти до оранжереї. Ісус був у самому кінці її, в маленькому залі, що зачинявся заскленими дверима, щоб вогкість не псувала полотна.

Це була своєрідна каплиця серед цілого лісу незвичайних дерев.

Пані Вальтер увійшла в зимовий сад. Не бачивши його досі інакше, ніж при яскравому світлі, вона була вражена його темною глибиною. Важкі рослини тропічних країв сповнювали повітря своїм задушливим подихом. А що двері були зачинені, то повітря цього дивного лісу, замкнутого під скляною банею, дурманило, п’янило, викликало насолоду й біль, оповивало тіло невиразним відчуттям солодкої млості й передсмертної знемоги.»

Нещасна жінка ступала тихо, схвильована темрявою; в миготливому світлі свічки перед нею зринали, немов потвори, чудернацькі рослини.

Раптом вона побачила Христа. Вона розчинила двері, що відокремлювали її від нього, і впала навколішки.

Спочатку вона безтямно молилась, бурмотіла слова любові, пристрасні й розпачливі слова благання. Потім молитовний запал ущух, вона підвела до Христа очі і завмерла в тузі. У миготливому промінні свічки, що ледве освітлювала його знизу, він так нагадував Любого друга, що, здавалось, це був уже не Бог, а її коханець, який дивився на неї. Це були його очі, його лоб, вираз його обличчя, його холодний і гордовитий погляд!

— Ісусе!.. Ісусе!.. Ісусе!.. — бурмотіла вона.

А слово «Жорж» тремтіло на її губах. Раптом вона подумала, що, може, саме в цей час Жорж оволодів її дочкою. Він був на самоті з нею десь у кімнаті. Він! Він! Із Сюзанною!

Вона казала: «Ісусе!.. Ісусе!» — але думала про них… про свою дочку і свого коханця. Ось вони вдвох, десь у кімнаті… серед ночі. Вона бачила їх. Бачила так виразно, немов вони були перед нею, на місці картини. Вони всміхаються одне до одного. Вони цілуються. У кімнаті темно, ліжко наніврозкрите…

Вона підвелась, щоб підійти до них, щоб ухопити дочку за волосся і вирвати її з цих обіймів. Вона схопила б її за горло, задушила б її, свою ненависну дочку, дочку, що віддалась тому чоловікові. Вона зараз доторкнеться до неї… її руки діткнулись полотна. Вона торкнулася ніг Христа.

Зойкнувши, пані Вальтер упала горілиць… Свічка покотилася з її рук і погасла.

Що було далі? їй довго ввижалось щось дивне, страшне. Весь час Жорж і Сюзанна проходили перед її очима, обійнявшись з Ісусом Христом, що благословляв їхнє злочинне кохання.

Вона невиразно відчувала, що вона не в своїй кімнаті. Хотіла підвестись, бігти, але не могла. Якесь заціпеніння скувало її тіло й залишило їй саму тільки думку — туманну, пригнічену страшними, нереальними, фантастичними образами думку, її охопив той нездоровий сон, той дивний і часом смертельний сон, до якого приводять людський мозок снодійні тропічні рослини з химерними обрисами і густим дурманним духом.

Коли розвиднілось, пані Вальтер, непритомну і майже бездиханну, знайшли біля «Христа, що йде по хвилях». Вона так захворіла, що боялись за її життя. Тільки другого дня вона прийшла до пам’яті. Тоді вона почала плакати.

Зникнення Сюзанни пояснили слугам раптовим від’їздом її до монастиря. Пан Вальтер відповів на довгий лист Дю Руа, даючи згоду на його шлюб зі своєю дочкою.

Любий друг кинув цього листа у поштову скриньку в той момент, коли виїздив із Парижа, підготувавши його заздалегідь у вечір від’їзду. Він у шанобливих висловах писав про те, що давно вже кохає дівчину, що між ними не було ніякої таємної згоди, але коли вона прийшла до нього з своєї волі і сказала: «Я буду вашою дружиною», — він визнав за собою право залишити її в себе, навіть переховати, аж поки дістане відповідь од батьків, бо їхня законна воля важить для нього менше, ніж воля його нареченої.

Він просив, аби Вальтер писав йому до запитання; один із його приятелів перешле йому листа.

Коли Дю Руа дістав потрібну відповідь, то відвіз Сюзанну в Париж і відіслав її назад до батьків, а сам деякий час не потикався до них.

Вони перебули шість днів на березі Сени в Ларош-Гійоні.

Ніколи ще дівчина так не веселилась. Вона уявляла себе пастушкою. Жорж видавав її за свою сестру, і вони жили у вільній і невинній близькості, в якомусь закоханому товаришуванні. Він вважав за краще шанувати її незайманість. На другий день після приїзду вона купила селянську білизну та вбрання і, надівши величезного бриля, прикрашеного польовими квітами, взялася вудити рибу. Місцевість здавалась їй чарівною. Там були старовинна вежа й старовинний замок, що славився чудовими килимами.

Жорж, у матроській куртці, яку купив у місцевого крамаря, то гуляв із Сюзанною пішки вздовж узбережжя, то вони плавали на човні. Вони раз у раз захоплено цілувались, вона — невинно, а він — насилу стримуючи жагу. Проте він умів володіти собою. І коли він сказав їй: «Ми повертаємось до Парижа завтра, ваш батько погоджується на наш шлюб», — вона наївно прошепотіла:

— Уже? А мені так сподобалось бути вашою дружиною!

X

У маленькій квартирі на Константинопольській вулиці було темно, бо Жорж Дю Руа і Клотільда де Марель зустрілись коло самих дверей, швидко ввійшли, і вона сказала, не давши йому часу відчинити віконниці:

— Отже, ти береш шлюб із Сюзанною Вальтер?

Він смиренно признався в цьому й додав:

— А ти хіба не знала?

Вона повторила, стоячи перед ним, розгнівана, обурена:

— Ти береш шлюб із Сюзанною Вальтер? Це вже занадто! Це занадто! Ось уже три місяці, як ти упадаєш біля мене, щоб приховати це. Всі про це знають, крім мене! Я дізнаюсь про це від чоловіка!

Дю Руа вимушено засміявся і, поклавши капелюх на камін, сів у крісло.

Дивлячись йому просто в вічі, Клотільда промовила роздратовано й тихо:

— Відколи ти розлучився з своєю дружиною, ти облагоджував цю справу, а мене любенько залишав при собі, як коханку, щоб заповнити проміжний час? Який же ти мерзотник!

— Чому ж? — спитав він. — Моя дружина зраджувала мене. Я її спіймав. Я дістав розлучення й тепер одружуюсь з іншою. Що може бути звичайніше?

Вона прошепотіла, вся тремтячи:

— О, який же ти хитрий і небезпечний!

Жорж знову всміхнувся:

— Сто чортів! Йолопи й роззяви завжди пошиваються в дурні!

Але Клотільда вела далі:

— Як же це я не розкусила тебе з самого початку? Та ні, я не могла повірити, що ти — така наволоч!

Він прибрав гідного вигляду й сказав:

— Прошу вибирати слова, що їх ти вживаєш.

Вона спалахнула від обурення:

— Що? Ти хочеш, щоб я розмовляла з тобою в рукавичках! Ти поводишся зі мною як негідник, відколи я тебе знаю, а вимагаєш, щоб я тобі цього не казала? Ти всіх дуриш, всіх експлуатуєш і скрізь забираєш собі втіху та гроші! І ще хочеш, щоб я поводилася з тобою як з порядною людиною?

Він підвівся, губи його тремтіли:

— Замовчи, а то я вижену тебе звідси!

— Виженеш звідси… виженеш звідси… — прошепотіла вона. — Ти мене виженеш звідси… ти… ти?

Від гніву їй аж мову одібрало. Аж раптом вся її лють прорвалась, і вона вибухнула:

— Виженеш звідси? Ти, значить, забув, що я від першого ж дня платила за це поменшання? Ах, правда, ти дійсно брав його на себе час од часу. Але хто його найняв? Я… Хто його зберіг?.. Я… І ти хочеш вигнати мене звідси?.. Мовчи, негіднику! Думаєш, я не знаю, як ти вкрав у Мадлен половину Водрекової спадщини? Думаєш, я не знаю, як ти спав із Сюзанною, аби примусити її вийти за тебе заміж?..

Він схопив її за плечі й почав трясти:

— Не смій говорити про неї! Я забороняю тобі!

— Ти спав із нею, я знаю! — крикнула Клотільда.

Він вислухав би від неї не знати що, але ця брехня доводила його до нестями. Істини, які вона кинула йому в обличчя, викликали тільки тремтіння люті в його серці; але цей наклеп на дівчину, що мала стати його дружиною, збуджував у ньому шалене бажання побити її.

— Мовчи… Стережись… Мовчи… — повторював він.

І він тряс її, як трясуть гілку, щоб із неї попадали плоди.

Вона вила, розпатлана, широко роззявивши рота, з божевільними очима:

— Ти спав із нею!

Він випустив її і дав їй такого ляпаса, що вона покотилась до стінки. Та вона обернулась до нього і, підвівшись на руках, ще раз вереснула:

— Ти спав із нею!

Він кинувся на неї, і, підім’вши її під себе, почав лупцювати так, немов бився з чоловіком.

Вона раптом замовкла і застогнала під його ударами. Вона більше не ворушилась. Сховала обличчя в куток між підлогою й стінкою і жалісно скиглила.

Жорж перестав бити її і підвівся. Потім зробив кілька кроків по кімнаті, щоб опанувати себе; йому щось спало на думку, він вийшов до другої кімнати, налив у миску холодної води і намочив собі голову. Далі вимив руки, старанно витираючи пальці, і вернувся глянути, що робить Клотільда.

Вона не ворушилась. Вона й досі лежала долі і тихо плакала.

— Ти скоро перестанеш ревти? — спитав він.

Вона нічого не відповіла. Він стояв посеред кімнати, трохи зніяковілий, трохи засоромлений перед тілом, розпростертим біля його ніг. Раптом він зважився і взяв свій капелюх з каміна:

— До побачення. Ключа віддаси консьєржу, коли будеш готова. Я не збираюсь чекати, поки ти надумаєш підвестися.

Він вийшов, зачинив двері, постукав до консьєржа і сказав:

— Пані ще залишилась. Вона незабаром піде. Перекажіть господареві, що я звільняю квартиру з першого жовтня. Сьогодні у нас шістнадцяте серпня, отже, я не порушую терміну.

І він пішов швидким кроком, бо йому ще треба було купити решту весільних подарунків.

Весілля було призначено на 20 жовтня, після відновлення парламентської сесії. Вінчання мало відбутись у церкві Магдаліни. Розмов про це весілля було багато, хоч до пуття ніхто нічого не знав. Ширились різноманітні чутки. Переказували пошепки, що було й викрадення, але напевне ніхто нічого не знав.

Слуги твердили, що пані Вальтер, яка не розмовляла зі своїм майбутнім зятем, того самого вечора, коли шлюб було вирішено, вирядивши опівночі дочку в монастир, отруїлася з люті.

її принесли в кімнату майже мертвою. Вона, напевно, ніколи вже не одужає. Вона виглядає тепер старою жінкою; її волосся зовсім посивіло; вона вся поринула в релігію і щонеділі причащається.

На початку вересня «Французьке життя» оповістило, що барон Дю Руа де Кантель стає його головним редактором, а пан Вальтер залишає за собою тільки посаду видавця.

Водночас до редакції набрали цілу армію відомих фейлетоністів, хронікерів, політичних редакторів, художників і театральних критиків, переманивши їх за допомогою грошей з великих газет, — старих, могутніх і солідних газет.

Бувалі журналісти, журналісти поважні й шановні, вже не знизували плечима, говорячи про «Французьке життя». Швидкий і цілковитий успіх розвіяв зневагу серйозних літераторів до цієї газети.

Весілля головного редактора було, як то кажуть, «паризькою подією», бо Жорж Дю Руа і Вальтери з деякого часу викликали до себе неабиякий інтерес. Усі ті, про кого пишуть у хроніці, вирішили неодмінно бути присутніми при шлюбній церемонії.

Відбулася ця подія ясного осіннього дня.

З восьмої години ранку всі служителі церкви Магдаліни, що здіймається над Королівською вулицею, стелили на її сходах широкий червоний килим, який привертав до себе увагу перехожих і оповіщав паризький люд, що має відбутись урочиста церемонія.

Службовці, що правились до своїх контор, скромні робітниці, прикажчики крамниць зупинялись, дивилися й думали про те, які величезні гроші витрачають багатії, щоб одружитися.

Близько десятої години перед церквою почали збиратися цікаві. Постоявши кілька хвилин, мабуть, сподіваючись, що вінчання має зараз розпочатись, вони розходилися.

Об одинадцятій годині прибули поліцейські і майже відразу заходилися розганяти натовп, бо люди скупчувалися щохвилини.

Незабаром почали з’являтись перші запрошені, ті, що хотіли захопити кращі місця, аби побачити все. Вони посідали на бічних стільцях уздовж головного притвору.

Потроху сходилися й інші: жінки, що шелестіли своїм шовковим убранням, суворі чоловіки, майже всі лисі; вони ступали з світською коректністю, прибираючи ще поважнішого вигляду в цьому місці.

Церква поволі наповнювалась. Сонячне проміння вливалось крізь величезні відчинені двері й освітлювало перші ряди загфошених та хори, що здавались трохи темними. Вівтар, заставлений свічками, кидав жовте світло, тьмяне й бліде проти яскравого проміння, що вривалося крізь головні двері.

Прибулі вітались, кивали одне одному, збиралися гуртками. Літератори, не такі шанобливі, як світські люди, розмовляли півголосом. Чоловіки розглядали жінок.

Норбер де Варен, шукаючи когось із приятелів, помітив Жака Ріваля, що сидів у середньому ряді, і підійшов до нього.

— Отже, — мовив той, — майбутнє належить пройдисвітам!

Старий, не бувши таким заздрісним, відповів:

— Тим краще для нього. Його кар’єра зроблена.

І вони почали називати один одному присутніх.

— Чи не знаєте ви, що сталося з його дружиною? — спитав Ріваль.

Поет посміхнувся:

— І так, і ні. Вона живе, як казали мені, дуже самотньо, в Монмартрському кварталі. Але… тут є одне «але»… З якогось часу я читаю в «Пері» політичні статті, страшенно схожі на статті Форестьє і Дю Руа. Вони належать якомусь Жанові Ле Долю, це вродливий, розумний молодик, з тієї ж самої породи, що й наш друг Жорж; він познайомився недавно з його колишньою дружиною. Тож я роблю висновок, що вона любила дебютантів і любитиме їх довіку. Зрештою, вона багата. Водрек і Ларош-Матьє недаремно були близькими друзями її дому.

— Вона непогана, ця маленька Мадлен, — зауважив Ріваль. — Дуже тонка, хитра бестія! Вона, либонь, чарівна без одягу. Але скажіть, як же це виходить, що Дю Руа вінчається в церкві після офіційного розлучення?

Норбер де Варен відповів;

— Він вінчається в церкві тому, що для церкви він зовсім не був одружений першого разу.

— Як це?

— Наш Любий друг, з байдужості чи з ощадливості вирішив, одружуючись з Мадлен Форестьє, що досить із нього самої лише мерії. Він обійшовся без церковного благословення, а це, за законами нашої святої матері-церкви, є не більше, ніж звичайне співжиття. Через те він з’являється тепер до неї як нежонатий, і вона готує йому всі ті пишні церемонії, які дорого коштуватимуть старому Вальтерові.

Гомін натовпу, чимдалі тіснішого, відлунював під церковним склепінням. Люди розмовляли майже вголос. Роздивлялися знаменитостей, які пишалися, втішаючись цими оглядинами, і демонстрували свої завчені манери, звикнувши виставляти їх на всіх святах, і, на їхню думку, це була своєрідна прикраса, навіть своєрідний витвір мистецтва.

Ріваль вів далі:

— Скажіть, любий мій, — ви ж так часто буваєте у патрона, — чи правда, що пані Вальтер тепер не розмовляє з Дю Руа?

— Правда. Вона нізащо не хотіла віддавати за нього дочку. Але він держав батька у своїх руках за допомогою якихось трупів, похованих, як кажуть, у Марокко. Отож він залякав старого жахливими викриттями. Вальтер згадав про долю Ларош-Матьє і відразу ж поступився. Проте мати, вперта, як усі жінки, заприсяглася, що ніколи більше не озветься ні словом до свого зятя. Вони, справді, кумедно виглядають, коли бувають укупі. Вона скидається на статую, на статую Помсти, а він дуже ніяковіє, хоч і добре тримається, бо вміє володіти собою.

Колеги підходили до них потиснути руки. Чути було уривки політичних розмов. І невиразний, немов шум далекого моря, гомін натовпу, що зібрався перед церквою, вривавсь у двері разом із сонцем, здіймався під склепіння, заглушаючи стриманіший гомін вибраної публіки, що заповнила храм.

Раптом швейцар стукнув три рази об підлогу древком своєї алебарди. Всі присутні обернулись; чути було тільки шелестіння спідниць і грюкіт стільців. У ясному світлі порталу з’явилась наречена об руку з батьком.

Вона все ще скидалась на лялечку, на чарівну біляву лялечку, уквітчану флер-д’оранжем.

Вона на хвилину затрималась на порозі, а коли ступила перший крок у церкву, залунали могутні звуки органа, що оповіщав про вхід молодої своїм гучним металічним голосом.

Сюзанна йшла, похиливши голову, але зовсім не збентежена, а тільки трохи схвильована, мила, чарівна, — мініатюрна лялькова наречена. Жінки всміхалися й перешіптувались, дивлячись, як вона проходить. Чоловіки шепотіли; «Незрівнянна, чудова!» Пан Вальтер ішов з підкресленою гідністю, трохи блідий, окуляри на носі надавали йому поважності.

Позад них ішли дружки, всі чотири в рожевому і всі чотири гарненькі. Вони становили почет цієї лялькової королеви. Шафери, чудово підібрані й схожі один на одного, виступали такою ходою, немов ними керував балетмейстер.

Пані Вальтер ішла за ними об руку з батьком другого свого зятя — з маркізом де Латур-Івеленом, старим паном сімдесяти двох років. Вона насилу тяглася, готова зомліти при кожному кроці вперед. Почувалось, що її ноги мовби прилипають до плит, що вони відмовляються ступати, що серце б’ється в грудях, немов звірятко, яке стрибає, силкуючись вирватись з клітки.

Вона схудла. Сиве волосся ще більш відтіняло блідість її змарнілого обличчя. Вона дивилась просто перед собою, щоб нікого не бачити, щоб не думати ні про що, крім своєї муки.

Потім з’явився Жорж Дю Руа об руку з невідомою старою дамою. Він високо тримав голову, дивився теж перед собою зосередженим і суворим поглядом з-під трохи нахмурених брів. Кінчики його вусів грізно здіймались над верхньою губою. Всі визнали, що він красень. У нього були горді манери, тонкий стан, стрункі ноги. На ньому гарно сидів фрак, прикрашений, немов краплиною крові, маленькою червоною стрічкою ордена Почесного легіону.

Далі простували родичі: Роза об руку з сенатором Ріссо-леном. Вона одружилась півтора місяця тому. Граф де Латур-Івелен вів віконтесу де Персмюр.

Слідом за ними сунув чималий гурт товаришів та приятелів Дю Руа, яких він відрекомендував своїй новій родині — людей, відомих у мішаному паризькому світі, що відразу ж стають близькими приятелями, а при нагоді й далекими родичами багатих вискочок — декласованих дворян, зруйнованих, заплямованих, а часом і жонатих, що гірше за все. Тут були пан де Бельвінь, маркіз де Банжолен, граф і графиня де Равенель, герцог де Раморано, князь Кравалов, кавалер Вальреалі, далі — запрошені Вальтером князь де Герш, герцог і герцогиня де Феррачіні, прекрасна маркіза де Дюн. Кілька родичів пані Вальтер, що теж ішли у цьому гурті, зберігали манірно-провінційний вигляд.

А орган усе ще співав, сповнював величезну будівлю гучними й ритмічними звуками блискучих труб, що немов оповіщають про людську радість і людське горе. Великі вхідні двері зачинили, і в церкві відразу стало темно — так, наче сонце вигнали за двері.

Дю Руа стояв навколішках поряд своєї дружини проти яскраво освітленого вівтаря. Новий єпископ Танжерський, із патерицею в руці, з митрою на голові, вийшов з ризниці, щоб з’єднати їх іменем всевишнього.

Він поставив їм звичайні запитання, обміняв персні, промовив слова, що в’яжуть, як ланцюги, і звернувся до молодого подружжя з проповіддю. Він говорив про вірність — говорив довго й пишномовно. Це був повний високий чоловік, один із тих вродливих прелатів, яким черевце надає величного вигляду.

На звук ридання дехто обернувся. Плакала пані Вальтер, затуливши обличчя руками.

їй довелось скоритися. Що їй було робити? Але з того дня, як вона вигнала з своєї кімнати дочку, що вернулася, вигнала і відмовилась поцілувати; з того дня, як вона тихо сказала Дю Руа, коли він церемонно вклонився, знову з'явившись перед нею: «Ви найпідліший з усіх, кого я знаю; ніколи не озивайтесь до мене, бо я не відповідатиму вам», — з того дня все життя стало для неї суцільною, нестерпною мукою. Вона зненавиділа Сюзанну гострою ненавистю, що складалася з безнадійної пристрасті й болісних ревнощів, дивних ревнощів матері й коханки, — потайних, лютих, пекучих, немов роз’ятрена рана.

І от тепер єпископ вінчає їх — її дочку та її коханця — вінчає в церкві, перед двома тисячами людей і перед нею!

І вона нічого не може сказати. Вона не може перешкодити цьому. Вона не може крикнути: «Але ж він мій, цей чоловік, це мій коханець! Цей шлюб, який ви благословляєте — безчестя!»

Деякі жінки розчулено прошепотіли:

— Як вона зворушена, бідна мати.

Єпископ говорив з пафосом:

«Ви належите до найщасливіших людей на землі, до найбагатших і найшанованіших. Ви, пане, піднеслись своїм хистом над іншими, ви пишете, навчаєте, радите, ведете за собою народ, на вас покладено почесний обов’язок, ви повинні подавати іншим гарний приклад…»

Дю Руа слухав його, сп’янілий від гордощів. Це казав йому — саме йому! — прелат римсько-католицької церкви. І він відчував за спиною цілий натовп, натовп знатних осіб, що прийшли сюди заради нього. Йому здавалось: якась сила підштовхує і підносить його. Він ставав одним із володарів землі — він, син бідних селян із Кантеле.

Він раптом уявив їх в убогому шинку, на горбі над широкою руанською долиною, уявив, як вони, його батько й мати, частують своїх односельців. Він послав їм п’ять тисяч франків, коли одержав спадщину графа де Водрека. Тепер він пошле їм п’ятдесят тисяч, і вони куплять собі невеличкий маєток. Вони будуть задоволені й щасливі.

Єпископ кінчив свою промову. Священик у золотій єпіт-рахилі ввійшов в вівтар. І орган знову почав славити молодих.

Часом це були протяжні звуки, гучні, величні, як хвилі, такі сильні й могутні, що, здавалось, вони ось-ось прорвуть покрівлю й розіллються по синьому небу. Ці тремтливі звуки сповнювали всю церкву, проймали трепетом тіла і душі. Потім раптом вони вщухали, і в повітрі бриніли тонкі, бистрі мелодії, торкаючись вуха, немов легкі подуви вітерця; це були коротенькі граціозні пісеньки, що лунали; як спів пташок, ця чарівна музика враз ширилася, знов набирала грізної сили й повноти, немов піщинка, яка перетворювалась у цілий світ.

Потім над схиленими головами залунали людські голоси.

Співали Ворі і Ландек, солісти Опери. Ладан розливав тонкі пахощі, й у вівтарі відбувалась божественна жертва: Ісус Христос сходив за покликом свого священика на землю, щоб освятити тріумф барона Жоржа Дю Руа.

Любий друг, стоячи навколішках біля Сюзанни, схилив голову. В цю мить він почував себе майже віруючим, майже релігійним, сповненим вдячності до божества, що так ущедрило його, що ставилось до нього так прихильно.

І, не знаючи напевне, до кого саме звертається, він дякував йому за свій успіх.

Коли церемонія скінчилась, Дю Руа підвівся і, подавши руку дружині, пройшов до ризниці. І потяглась нескінченна процесія вітальників. Жорж, не тямлячись від радості, уявляв себе королем, якого віншує народ. Він потискував комусь руки, бурмотів слова, що нічого не значили, відповідав на поздоровлення:

— Щиро дякую…

Раптом він помітив пані де Марель — і спогад про всі поцілунки, про всі їхні пестощі, спогад про її милі витівки, про звук її голосу, про смак її губів пойняв його, і в крові закипіло гостре бажання знову володіти нею. Вона була гарна, елегантна з отим своїм хлоп’ячим виглядом та жвавими очима. Жорж подумав: «Яка це все-таки чудова коханка!»

Вона підійшла, трохи боязко, трохи насторожено, і простягла йому руку. Він узяв її й затримав у своїй руці. Тієї ж миті він відчув обережний поклик цих жіночих пальців, той ніжний потиск, що прощає і знову кличе. І сам він тиснув цю маленьку ручку, мовби говорячи: «Я й досі кохаю тебе, я твій!»

їх очі зустрілись — усміхнені, блискучі, повні кохання. Вона шепнула своїм мелодійним голосом:

— До скорого побачення, пане.

— До скорого побачення, пані,— весело відповів він.

І пані де Марель відійшла.

Інші підходили, підштовхували одне одного. Юрба пливла перед Дю Руа потоком. Нарешті вона порідшала. Останні вітальники зникли.

Жорж знову взяв Сюзанну під руку, щоб вийти із церкви. В ній було повнісінько люду, бо всі посідали на свої місця, щоб побачити, як пройде молоде подружжя.

Він ступав поволі, з гідністю, високо піднісши голову, втупивши очі в осяяний сонцем просвіт дерев. Почув, як перебігає по його тілу трепет, той холодний трепет, що його дає безмежне щастя. Він не помічав нікого. Він думав тільки про себе.

Підійшовши до порога, він побачив густий натовп, темний, галасливий натовп, що зібрався тут для нього — для Жоржа Дю Руа. Весь Париж із заздрістю дивився на нього.

Потім, підвівши очі, він угледів там, за площею Згоди, Палату депутатів. І йому здалося, що зараз він одним стрибком переплигне від церкви Магдаліни до дверей Бурбонського палацу.

Він поволі спускався високими сходами між двома рядами глядачів. Але він не бачив їх; його думка линула тепер назад, і перед його засліпленими ясним сонцем очима плив образ пані де Марель, яка поправляла перед дзеркалом свої кучері,— бо в ліжку вони завжди розвивалися у неї на скронях.