Твори у дванадцяти томах. Том другий

І. ДО ПЕРВІСНОГО ЖИТТЯ

Бек не читав газет, отож і не знав, що для нього настала тривожна пора; та й не для нього тільки, а для кожного кудлача з міцними м'язами і довгою, теплою шерстю, що жив у цій стороні, від П’юджет-Саунду аж до Сан-Дієго. А все тому, що блукачі серед полярного присмерку натрапили на жовтий метал, пароплави й транспортні компанії розголосили про нього, і тисячі люду кинулись на північ. І всім їм треба було собак — дужих, мускулястих, придатних до важкої роботи, кудлачів з густою шерстю, що може захистити їх від холоду.

Бек жив у великому будинку, в напоєній сонцем долині Санта-Клара. «Садиба судді Міллера» — звали це місце люди. Будинок стояв осторонь дороги, заховавшись за великими деревами, і крізь зелену гущавину видно було тільки широкий прохолодний кружганок. До будинку вела алея для екіпажів, усипана нарінком. Вона пробігала через зелені галяви попід широкими наметами височенних тополь, що поспліталися вгорі своїм гіллям. Позад будинку все, здавалось, мало ще більші розміри, аніж перед ним. Там були великі стайні, де поралися з десяток конюхів та їх помічників, тяглись ряди котеджів для служби, що їх чисто пообплітав в'юнкий виноград, та сила-силенна всякого іншого надвірного будівля, що стояло, неначе вишикуване на бойовий лад; а далі — високі виноградні лози, зелені пасовища, овочеві сади, ділянки з ягідними кущами. Була тут і артезіанська криниця з помпами і поруч великий цементовий басейн. Щоранку, а в спеку то й удень, сини суддеві приходили сюди скупатись.

Бек панував у цьому великому маєтку. Тут він народився й тут перебув усі чотири роки свого життя. Жили тут, звісно, ще собаки. Маєток був занадто великий, щоб обійтись без них, але вони на рахубу не йшли. Вони приходили і зникали, залізали в буди, ховались по затишних місцинках десь у домі, як от Тутс, японський мопсик, та Ізабелла, мексіканської породи, гола, без ніякої шерсті — дивні собаки, що тільки вряди-годи виходили за поріг будинку й ступали на землю. Коли вони з'являлися у вікнах, то фокстер'єри, що їх бігало не менш, як два десятки коло будинку, починали люто брехати й страшенно скавучати, але хатні песики були під захистом цілого легіону покоївок із помелами та дряпачами.

Сам Бек не був ні хатнім собакою, ні надвірним. Він мав необмежену волю. Він плавав у басейні, ходив на полювання з синами судді, проводив його дольок Моллі та Алісу, коли вони йшли гуляти смерком або рано-вранці; зимовими вечорами лежав коло ніг судді в бібліотеці перед коминком, що яскраво палав; возив на спині його внуків, качав по траві й боронив їх серед усяких диких пригод, не відступаючи й на крок, коли вони добивалися аж до фонтана, а то ще й далі, де були загони для худоби або де росли ягідні кущі. Він велично виступав серед фокстер'єрів і зовсім ігнорував існування Тутса та Ізабелли. Бо він був королем у цілім царстві тих істот, що плазували, літали й ходили в маєтку судді Міллера, включаючи сюди так само й людей.

Батько його, Елмо, величезний сенбернар, був нерозлучним товаришем судді, і Бек подавав надії піти вслід за своїм батьком. Він був не такий великий і важив тільки 140 фунтів, бо мати його, Шеп, була шотландський кундель. Одначе і 140 фунтів, коли до них долучити почуття власної гідності, що є наслідком доброго життя й загальної пошани, надавали йому право велично поводитись. Усі чотири роки, починаючи ще відтоді, як він був цуценям, жив Бек життям ситого аристократа; отже, не диво, що він був гордий і навіть кришечку егоцентричний, як то часом буває з вельможним панством, що живе відрубно у своїх маєтках. На щастя, він уник небезпеки стати виніженим собакою. Полювання та інші втіхи на свіжому повітрі не дали йому стати гладким і розвинули його м'язи. А вода, що купання в ній Бек так любив, ще й підсилила йому здоров'я.

Отакий був Бек наприкінці 1897 року, коли виявлене на Клондайку золото звабило людей з усіх кінців світу на далеку крижану Північ. Бек не читав газет і нічогісінько про те не знав, як не знав і того, що не годилося йому водитися з Мануелем, одним з садівникових помічників. Мануел мав прикру ваду: він дуже полюбляв грати в китайську лотерею, і до того ще вірив у певну систему виграшів, а це неминуче наближало його загибель. Щоб грати за системою, потрібні гроші, а йому куценької платпі не вистачало навіть на потреби його жінки та численних нащадків.

Того нещасливого вечора, коли Мануел учинив зрадництво, суддя був на зібранні «Товариства виноробів», а сини його заходились організовувати атлетичний клуб, отож ніхто не бачив, як Бек і Мануел пройшли садом прогулятись, як думав Бек. І тільки один чоловік бачив, як вони вийшли на невеличкий полустанок Коледж-парк, де потяг зупиняється на вимогу. Чоловік поговорив з Мануелем, і розмова завершилася дзвоном грошей, що переходили з рук у руки.

— Вам треба добре зав'язати свій крам, перш ніж віддати покупцеві, — зауважив похмуро незнайомець. На ці слова Мануел узяв мотузка й обв'язав ним двічі Бекову шию під нашийником.

— Коли прикрутите, то можете його добряче здушити, — сказав він, а незнайомець щось буркнув ствердне.

Бек спокійно й з гідністю поставився до мотузки. Правда, це було щось не зовсім звичайне, але він звик звірятися на людей, що їх знав, і певен був, що людський розум переважав його, собачий. Та коли кінці мотузки опинилися в руках у незнайомця, він грізно загарчав. Він тільки натяком виявив своє невдоволення, у гордості своїй гадаючи, що сам натяк його має бути наказом. І дуже був здивований, що, відповідаючи на його гарчання, мотуз тісно зашморгнувся на шиї, і йому перехопило дух. Одразу розлютившись, він кинувся на чоловіка, але той не підпустив його до себе, схопив за горло й зручним рухом перекинув на спину. З висолопленим язиком, важко дихаючи, Бек шалено опинався, а мотуз ще немилосердніше зашморгував йому шию. Ніколи в житті з ним ніхто так не поводився, і зроду він не був такий розлючений. Він знемігся на силі, очі йому неначе поскліли, і він уже не відчував, як надійшов поїзд і як обидва чоловіки уволокли його в багажний вагон.

Опам'ятавшись, він насамперед відчув, що йому болить язик, що він їде і що його штовхає з боку в бік. Паровоз хрипко й пронизливо засвистів на роз'їзді, і Бек зрозумів, де він. Частенько йому траплялось подорожувати з суддею, і багажним вагоном їхав він не вперше. Бек розплющив очі. У них палав нездоланний гнів поневоленого короля. Чоловік кинувся йому до горла, але не встиг: цього разу собака був проворніший. Його щелепи зціпились на руці, що простяглась йому до горла, й не випустили її, аж доки його знову не придушили до нестями.

— У нього напади хвороби, — сказав, ховаючи покусану руку, чоловік до багажного кондуктора, що прибіг на галас. — Оце везу до Фріско. Там е якийсь першорядний собачий лікар, так він береться його вилікувати.

Сидячи в халупині, прибудованій до портової таверни в Сан-Франціско, чоловік розбалакував про свою нічну подорож, як міг красномовніше.

— Раптом я взяв за нього п'ятдесят, — похмуро казав він. — Але вдруге не зробив би цього й за тисячу готівкою!

Хустка, що в неї завинув він руку, геть уся просякла кров'ю, а права штанина була роздерта від коліна до низу.

— А скільки взяв отой кеп? — спитав господар таверни.

— Сотню. Аніяк не годився на менше.

— Отже, сто п'ятдесят, — полічив господар. — Пес вартий цього, щоб я не діждав!

Чоловік, що привіз Бека, розв'язав заюшену хустку й подивився на свою покусану руку.

— Тільки б ще я не сказився від цих покусів!..

— Е, це вже ні, — тобі на роду написано сконати на шибениці, — зареготав господар. — Ану-бо допоможи мені дати раду з твоїм багажем, — додав він.

Бек був приголомшений, напівзадушений, відчував нестерпний біль у горлі й на язиці, проте намагався чинити опір своїм мучителям. Та його знову жбурнули на землю, знову причавили, потім розпиляли й зняли важкого мусянжового нашийника і відв'язали мотуза, але самого його уволокли в кошика, подібного до клітки.

Тут пролежав Бек решту нудної ночі, розпалюючи свою лють і страждаючи від образи. Він ніяк не міг зрозуміти, що це робиться. Чого вони хочуть від нього, оці незнайомі люди? Нащо вони його замкнули й тримають у цій тісній клітці? Він не розумів, але його гнітило невиразне передчуття якоїсь біди. Уночі кілька разів відчинялися скрипучі двері, і він схоплювався на рівні ноги, сподіваючись побачити суддю або хоч когось із хлопців. Натомість він бачив обдуте лице господаря таверни, що дивилося на нього в притьмареному світлі лойової свічки, і радісний гавкіт, що от-от мав вихопитись йому з горла, переходив у сердите гарчання.

Але господар не займав його. Аж ось уранці прийшло четверо чоловіка по клітку. Вони були розкуштрані, обдерті, і від них годі було сподіватись доброго. «Це нові кати!» — подумав Бек і несамовито став кидатись на стіни своєї клітки, силкуючись дістати до них. Вони тільки сміялись і тикали йому ціпка, а він гриз його зубами, аж доки зрозумів, що їм саме цього й хотілось. Тоді він похмуро розлігся на дні своєї клітки-кошика. Вони підняли її й поставили на воза.

Від тої пори Бек став переходити з рук до рук: з транспортної контори його повезли далі на другому возі, потім разом із цілою купою всяких скриньок та пакунків він опинився на поромі; звідти його перекинули на велику залізничну станцію і нарешті посадовили в товарний вагон.

Два дні й дві ночі пронизливо верещав паровоз і тягнув за собою в самому хвості цього вагона. Два дні й дві ночі Бек не їв і не пив нічого. Лютим гарчанням зустрічав він поїздову обслугу, а вони за це стали його дражнити. Коли він увесь тремтів і запінений кидався на стіни своєї клітки, — вони сміялись і все дрочилися: гарчали, гавкали до нього, як найпаскудніші пси, нявкали, розмахували руками, кукурікали. Усе це було дуже нерозумно, він знав, та від цього тільки ще більше страждала його гідність і чимраз дужче розпалювався гнів. Що голодний, то ще нічого, але він шалено знемагав од спраги. При його збудливості й чутливості погане поводження призвело до справжньої пропасниці, яку підсилювало ще запалення посмаглого горла й напухлого язика.

Єдиною втіхою Бекові було те, що на шиї йому вже не було мотуза. Він давав їм велику перевагу, і вони підло використовували її. Але тепер мотуза немає, і він їм дасться взнаки! Удруге вони вже не зав'яжуть йому шиї! Це він твердо поклав собі. Два дні й дві ночі він нічого не їв і не пив, і за цей час мордувань стільки люті в ньому набралось, що від неї мусив загинути кожен, хто перший поткнувся б до нього. Очі йому наллялися кров'ю, і весь він був, немов який пекельний виплодок. Така була велика зміна, що сам суддя навряд чи впізнав би його тепер. Поїздові провідники полегшено зітхнули, коли в Сіетлі зсадили його з поїзда.

Четверо носіїв обережно зняли його клітку з воза і внесли в невеличкий з високим парканом двір. До них вийшов присадкуватий чоловік у червоному светрі, що збирався згортками йому на шиї, і розписався в їхній книжці. «Новий мучитель!» — подумав Бек і скажено кинувся на грати своєї клітки. Чоловік похмуро всміхнувся й приніс сокиру й дрючка.

— Що ви хочете робити? Невже випустити його? — спитав візник.

— Авжеж, — відповів чоловік, для спроби ударивши сокирою по клітці.

Люди, які принесли клітку, сипнули врозтіч, і, щоб було безпечніше, видерлись на паркан і примостилися на самім верху — побачити, що то буде далі.

Бек кидався на розколене дерево, гриз його зубами, трусив і рвав. Де тільки зверху падала сокира, туди він кидався зсередини. Він несамовито гарчав і вив, увесь палаючи одним бажанням визволитись, а чоловік у червоному светрі спокійно працював далі, щоб випустити його.

— Готово, сатано червоноокий! — сказав він, коли прорубана дірка була така велика, що Бек міг через неї пролізти. Кинувши сокиру, чоловік зараз же схопив у праву Руку дрючка.

Бек справді скидався на червоноокого сатану, коли, увесь іскурчившись, замірився на стрибок. Шерсть йому наїжилась, на губах виступила піна, і в налитих кров'ю очах заблищало божевілля. Він кинувся на чоловіка всіма ста сорока фунтами своєї люті й шалу, що набралися в ньому за два дні й дві ночі. Але на півдорозі, коли його щелепи вже мали вчепитись у чоловіка, раптовий удар спинив рух тіла, і зуби клацнули з болю. Він перекинувся і впав на землю спиною й боком. Його зроду ніхто не бив дрючком, і одразу він не міг збагнути, що з ним робиться. З гарчанням, що було почасти гавкотом, а більше виттям, він миттю схопився й знову зробив стрибок. Його повітав новий удар, і він, знову розбитий, упав на землю. Цього разу він уже знав, що то був дрючок, але, розпалившись, забув про всяку обережність. Разів із дванадцять кидався він на чоловіка і стільки ж разів дрючок лупив його й відбивав назад.

Після одного дуже сильного удару Бек ледве звівся на ноги й так очманів, що вже не міг знову кинутись на чоловіка. Він ледве переступав ногами, кров ллялася йому а носа, і з рота, і з вух, а його чудове хутро було забризкане й замащене кривавою слиною. Чоловік підійшов ближче і розважисто вдарив його з страшенною силою по носі. Увесь біль, що Бек перетерпів досі, нічого не вартий був проти того, що він відчув цю мить. З горла йому вихопився чисто лев'ячий рик, і він знову кинувся на чоловіка. Але той переклав дрючка в ліву руку, правою спокійно схопив пса за нижню щелепу і з усієї сили рвонув униз, а тоді вгору. Бек обвів повне коло в повітрі, потім ще півкола і впав грудьми й головою на землю.

Бек звівся на ноги й ще раз стрибнув, востаннє. Чоловік так боляче його вдарив — видно, цей удар він приберігав на самий кінець, — що Бек, скорчившись, упав непритомний на землю.

— Не дурень! Уміє приборкати хоч якого пса! — вигукнув у захваті один з тих, що сиділи на паркані.

— Як на мене, то вже ліпше каси щодня грабувати, а неділями то й двічі, — відповів візник і, вилізши на воза, торкнув своїх коней.

Притомність вернулась до Бека, а сили — ні. Він усе лежав там, де й упав, і стежив за чоловіком у червоному светрі.

— «Озивається, коли покликати Бек», — голосно казав сам до себе чоловік, цитуючи листа від власника таверни, де той писав про клітку та про собаку в ній. — Ну, Беку, голубе мій, — провадив він далі ласкаво, — сьогодні між нами трапилось маленьке непорозуміння, але що було — то минуло, і ні до чого його згадувати. Пес мусить знати своє місце, а я знаю своє. Треба бути добрим псом, і все буде гаразд, а не захочеш — усі кишки вимотаю… Зрозуміло?

Кажучи це, він погладив собаку по тій голові, що сам тільки-но так немилосердно бив, і Бек не протестував, лише мимоволі трохи наїжився від доторку. Коли чоловік приніс води, він жадібно випив її, потім з його ж таки рук наївся сирого м'яса, ковтаючи хутко один кавалок за одним.

Його побито, він це знав, але не зламано. Раз назавше він зрозумів, що не може боротися з чоловіком, котрий має в руках дрючка. Він дістав добру науку й затямив її на все життя. Дрючок був йому відкриттям. Він познайомив його із світом, де панував первісний закон, і Бек хутко до того закону принатурився. Життя показало йому всі свої невблаганні, темні сторони, і він відчував, як у ньому прокидається вся захована хитрість його вдачі.

Минали дні по днях. З'являлись нові собаки, хто в клітках, хто на мотузках, одні покірливі, інші — казились і гарчали, як він і сам колись, але всі, геть усі, — він це бачив, — корилися чоловікові в червоному светрі. Дивлячись на те; як їх мордували, він усе глибше усвідомлював, що чоловік із дрючком — законодавець, господар, що йому всі мусять підлягати, хоч і не конче бути прихильними до нього. Бек сам ніколи не лащився, хоч не раз бачив, як побиті собаки плазували перед господарем, вихляли хвостами й лизали йому руки. Але він бачив і такого собаку, що не хотів ані примиритись, ані скоритись. І його, зрештою, забито, коли він змагався з господарем.

Приходили час від часу й люди, незнайомі. Вони звичайно розмовляли з господарем і ласкаво, і роздратовано, і всяково, а потому дзвеніли гроші, і ті люди вели з собою або одного собаку, або й більше. Бек не знав, куди вони йшли, бо вони ніколи не повертались назад. Майбутнє жахало Бека, і він був щасливий, що його ніхто не вибирав.

Проте кінець кінцем і до нього дійшов ряд, в особі маленького худорлявого чоловічка, що говорив каліченою англійською мовою і вживав чудних і диких висловів, яких Бек зовсім не розумів.

— Чорт 'абирай! — крикнув маленький чоловік, коли в око йому впав Бек. — Оце справжній пес! Скільки?

— Три сотні — мало не задурно! — відповів чоловік в червоному светрі. — А вам чого торгуватися? Гроші скарбові, адже ж так, Перро!

Перро посміхнувся. Знаючи, що собаки страшенно пішли в гроші через великий на них попит, він розумів, що три сотні — це не вельми й багато за такого чудового пса. Канадський уряд не програє, а його пошта повинна швидко перевозитись. Перро добре знався на собаках і, глянувши на Бека, враз побачив, що таких, як він, — один на тисячу. «Один на десять тисяч!» — подумки поправив він.

Бек бачив, як гроші перейшли з рук до рук, і не здивувався й трохи, коли маленький худорлявий чоловік повів із собою його та ще Керлі, добродушного ньюфаундленда. Ніколи вже більше не бачив він чоловіка в червоному светрі, а коли разом із Керлі стояв на палубі «Нарвала» і Сіетл поволі зникав у далечині, то це востаннє він бачив і теплий південь.

Перро завів обох собак униз і віддав чорнолицьому велетневі, що звався Франсуа. Перро — канадський француз, був дуже смаглявий; Франсуа, теж канадський француз, — був удвічі темніший, бо мав у жилах домішку індіянської крові. Обоє вони були зовсім нові для Бека люди (тепер йому судилося побачити таких чимало), і хоч особливої симпатії до них він не відчував, проте не міг не ставитись з повагою. Він незабаром побачив, що вони люди добрі, спокійні, справедливі і занадто добре знають собак, щоб їх можна було обдурити.

У приміщенні між палубами, крім Бека та Керлі, було ще двоє собак. Одного, величезного, білого, як сніг, вивіз із Шпіцбергену капітан китобійного судна, і потім він мандрував разом з геологічною експедицією до Безплідної Землі. Він був добродушний, але дуже лукавий. Весело й лагідно заглядаючи в очі, він при тім вигадував якусь штуку, як це було, наприклад, коли він украв у Бека його порцію, першого ж разу, як їм дали їсти на пароплаві. Бек кинувся, щоб його покарати, але в повітрі просвистів батіг Франсуа й настиг злодія раніше, ніж він. Бекові залишилось тільки вернути собі свою кістку. Франсуа вчинив по правді, Бек це побачив, і пошана його до метиса ще зросла.

Другий собака не пробував ані ластитися до кого, ані запізнатися з ким; зате він і не намагався красти їжу в новаків. Він був суворої похмурої вдачі. Він дав наздогад Керлі, щоб його не чіпали, і що, коли його займатимуть, то буде біда. Дейв — так звали собаку — як не їв, то спав, а як не спав, то позіхав і зовсім нічим не цікавився. Навіть коли вони проходили через затоку Королеви Шарлотти і пароплав хитався, підносячись і падаючи на хвилях, як несамовитий, — то Бек і Керлі мало не показилися з жаху, а Дейв тільки невдоволено підвів голову, кинув на них байдужий погляд, позіхнув і знову заснув.

День і ніч пароплав ішов уперед, здригаючись від безнастанного руху гвинта. Дні були всі подібні один до одного, але щодалі все холоднішало. Нарешті одного ранку гвинт затих, і на «Нарвалі» все заворушилось і захвилювалось. Бек відчув це, як відчули й інші собаки, і знав, що незабаром має зайти якась зміна. Франсуа прив'язав їх на мотуза й вивів на палубу. Ступаючи, ноги Бекові провалювалися в якусь білу пухку кашу, наче в болото. Він запирхав і відскочив назад. Така сама біла каша падала й у повітрі. Він обтрусився, але вона знову сипалася на нього. Він з цікавістю обнюхав її, а тоді лизнув язиком. Опекло, як вогнем, і зникло. Це зовсім збентежило Бека. Він ще раз спробував — наслідок той самий. Люди, що стояли навколо, голосно зареготали. Йому стало соромно, хоч він і не знав добре, чого саме. Бек уперше в своїм житті побачив сніг.

II. ЗАКОН ДРЮЧКА Й ЗУБІВ

Перший день на березі в Даї був для Бека чистим кошмаром. Кожна година приносила щось нове й жахливе. Його раптом вихоплено з самого осередку цивілізації й кинуто в первісний світ. Перед ним було не те колишнє життя, напоєне сонцем і лінощами, коли тільки й роботи, що тинятися з нудьги. Тут — не було ні хвилини спокою, ні хвилини спочинку, на кожному кроці — змагання, і в повсякчасній небезпеці тіло, а то й саме життя. Безперестанку треба матися на бачності, бо ці собаки й люди зовсім не такі, як у місті. Вони дикі, геть усі дикі, і визнають один тільки закон — закон дрючка й зубів.

Йому досі ніколи не доводилось бачити такої гризанини, які тут траплялись між цими вовчурами, а не собаками. Перший його досвід дався йому втямки на все життя. Правда, бився цим разом не він, бо тоді б він видихав і ні до чого був би йому той досвід. Жертвою став Керлі. Їх, собак, поставлено біля рубленої комори. Керлі своїм звичаєм став підсипатись до одного собаки, що був завбільшки як дорослий вовк, але й наполовину не такий здоровий, як Керлі. І ось — без ніякого попередження, швидкий, мов блискавка, стрибок, металевий клац зубами, такий самий швидкий стрибок назад — і морду в Керлі розпанахано від самих очей аж до щелепів.

То був такий вовчий спосіб — наскочити й відступити. Але на цьому справа не кінчилася. Надбігло тридцятеро чи, може, й сорок собак і оточили тих двох співзмагачів мовчазним вижидальним колом. Бек не розумів ні цієї мовчанки, ані того, чому вони нетерпляче облизувались. Керлі кинувся на свого супротивника, який; знову наскочив і відскочив. Другий наскок Керлі він зустрів грудьми й збив його з ніг. Керлі не встиг підвестись. Собаки, що стояли навколо й дивилися, тільки цього й чекали. З виттям та з гарчанням вони накинулись на Керлі, і він, заскигливши в агонії, зник під купою наїжених тіл.

Усе скоїлось так хутко й несподівано, що Бек не міг опам'ятатись. Він бачив, як висолопив Шпіц червоного язика, — це так він сміявся, і як Франсуа, розмахуючи сркирою, кинувся межи собачу купу. Троє чоловік, озброївшись дрючками, помагали йому розганяти собак. На це не треба було багато часу. За дві хвилини після того, як Керлі впав, всіх до решти нападників було відігнано. Але Керлі лежав мертвий і нерухомий на заллятому кров'ю й витолоченому снігу, мало не на шматки роздертий, а метис стояв над ним і страшенно лаявся. Ця сцена добре вбилася Бекові втямки, і не раз бентежила його вві сні. Такий уже тут звичай. Упав — і край! Гра нечесна. Ну, що ж, гаразд. Він попильнує, щоб ніколи не впасти! Шпіц знову висолопив язика, сміючись, і відтоді Бек зненавидів його лютою невмирущою ненавистю… Ще не прочухався Бек після трагічної загибелі Керлі, як його чекала вже нова прикра несподіванка. Франсуа здяг йому ремені, з'єднані застіжками. Це була збруя така, яку вдома конюхи вдягали коням. І як працювали коні, так мусив працювати й він тепер, — повезти Франсуа санками в ліс, що був за долиною, і діставити звідти дров. Хоч він і відчував болючу образу за те, що мусив стати запряжною твариною, проте мав розум, щоб не забунтувати. Він приборкав гордощі й намагався, як міг, працювати, дарма що робота була незвична. Франсуа суворо й невблаганно вимагав послуху і, за допомогою батога, таки мав його. Дейв був досвідчений корінний і щоразу, коли Бек щось робив не так, кусав його ззаду. Шпіц, провідник, був також досвідчений. Він не завжди міг дістати Бека і тільки з докором гарчав або налягав усією своєю вагою на посторонки, щоб примусити його йти як слід. Бек навчався легко, і під орудою своїх двох товаришів та Франсуа швидко поступував. Ще не повернувшись до табору, він уже добре знав, що треба спинитись на покрик «го!» і бігти вперед на покрик «маш!», що на поворотах треба сповільнювати ходу, а коли навантажені санки їдуть з гори — не ставати на дорозі корінному.

— Усі троє добірні пси, — казав Франсуа, звертаючись до Перро. — А цей Бек везе, як чортяка. Я його скоро всього навчу.

Під вечір Перро, що поспішав вирушити з поштою в дорогу, привів ще двох собак, Біллі й Джо, як він їх називав. Вони були рідні брати, справжні кудлачі обоє, але неподібні один до одного, як день до ночі. Єдина вада Біллі була його надмірна добродушність; Джо, навпаки, був похмурий, некомпанійський, дивився сердито і майже завжди гарчав. Бек приязно зустрів їх, Дейв не помічав, а Шпіц зіткнувся спочатку з одним, а потім з другим. Біллі покрутив хвостом, силкуючись утихомирити його, але, побачивши, що з цього нічого не виходить, кинувся бігти і, коли гострі Шпіцові зуби вгородились йому в бік, заскавучав, і тут ще тихомирливо. Але з Джо не так стояла справа. Хоч як Шпіц крутився перед ним, він, проте, ввесь час так ставав, що був повернений грудьми до нього. Він наїжачив шерсть, прищулив вуха; губи йому сіпались, очі палали, він гарчав і клацав зубами, як тільки міг швидко, і весь здавався чистим втіленням войовничого жаху. Він мав такий страшний вигляд, що Шпіц мусив облишити намір дати йому прочухана, і, щоб винагородити себе за цю поразку, він знов напався на безневинного Біллі й прогнав його геть аж на край табору.

Увечері Перро роздобув ще одного собаку, старого, довгого, сухого, з мордою, понівеченою в багатьох боях шрамами. В єдиному оці його світилася така мужність, що мимоволі він викликав до себе повагу. Собаку звали Солекс, тобто сердитий. Солекс, як і Дейв, нічого не просив, нічого не давав і нічого не сподівався. Коли він повільно й розважливо підійшов до собак, навіть Шпіц не зачепив його. У нього була одна особливість, що з нею Бекові, на лихо собі, довелося випадково зазнайомитись. Він не міг терпіти, щоб до нього хтось підходив з того боку, де він мав сліпе око. Бек ненароком завинив саме цим і тоді тільки зрозумів свою провину, коли Солекс враз кинувся на нього й прокусив йому плече аж до самої кістки на цілих три цалі. Відтоді Бек уникав підходити до Солекса з сліпого боку, і до кінця їхнього спільного життя між ними не виникало непорозумінь. Солексове єдине помітне бажання було, як і в Дейва, щоб йому дали спокій. Але згодом Бек дізнався, що вони обоє мали й інші бажання і навіть далеко палкіші.

Цієї ж ночі перед Беком постало важке питання, як його влаштуватися спати. У наметі всередині горіла свічка, і вогонь привітно світився в тумані білої рівнини. Бек весело вбіг у намет, вважаючи, що це річ цілком природна, але Перро й Франсуа, обоє налаяли його й стали кидати всяким начинням, аж доки він, отямившися з подиву, втік, засоромлений, знову на холод. Дув шкульний вітер, продимав його наскрізь і, немов з якоюсь особливою люттю, хапав за покусане плече. Бек ліг був на сніг і спробував заснути, але мороз його зігнав. Увесь тремтячи, він звівся на ноги і, пригнічений та нещасний, став никати між наметами. Скрізь було однаково холодно. Де-не-де люті собаки кидались на нього, але він наїжувався й сердито гарчав (цього він недовго вчився), і вони відступали.

Раптом йому спало на думку вернутись назад і подивитись, як його товариші влаштувалися на ніч. На превелике його диво — вони зникли. Він перейшов по цілому великому таборі, шукаючи за ними, а тоді знову повернувся, і ніде їх не знайшов. Невже вони в наметі? Ні, цього не могло бути, бо його ж вигнали звідти. Тоді де ж вони? Попустивши хвоста, тремтячи всім тілом і почуваючи себе зовсім безпорадним, він блукав без ніякої мети коло намету. Коли це в одному місці сніг подався під його передніми ногами, і він завалився. Там щось завовтузилось. Він відскочив, наїжився й загарчав, злякавшись того невідомого під снігом. Але його заспокоїло тихе приязне скавучання з-під снігу. Бек підійшов і став досліджувати, що воно таке. Струмінь теплого повітря торкнувся його носа. Під снігом, згорнувшись у клубок, лежав Біллі. Він тихенько й привітно скавучав і, щоб показати свою приязнь, вигинався й витягався і насмілився навіть лизнути Бека в морду своїм гарячим і мокрим язиком, запобігаючи ласки.

Ще наука. Так он вони як вкладаються спати! Бек тепер упевнено вибрав собі місце й заходився метушливо й запопадливо вигрібати собі яму. За одну хвилину від його тіла в ямі потеплішало, і він заснув. День був довгий і важкий, тож спав Бек міцно й вигідно, хоч подеколи спросоння гарчав, брехав і крутився.

Його розбудив галас у вранішньому таборі. Розплющивши очі, Бек одразу ніяк не міг збагнути, де він і що з ним. Уночі йшов сніг, і його зовсім засипало. З усіх боків здіймалися білі стіни. Його охопив шалений страх, страх дикого звіра перед пасткою. Тут у ньому вперше виявилися забуті спогади з життя його предків, бо Бек був цивілізований собака, занадто навіть цивілізований, і з власного досвіду не знав, що то є пастка, через те й не мав би її боятись. Усі його м'язи напружились, шерсть на загривку й на плечах настовбурчилась, і з сердитим гарчанням він одним скоком шарпнувся нагору. Сніг посипався з нього цілою хмарою, і яскраве денне світло засліпило йому очі. Ледве ставши на ноги, він побачив перед собою білий табір, зрозумів, де він тепер, і разом згадав усе, що з ним трапилось, починаючи від того вечора, коли він пішов з Мануелем на прохідку і геть аж до вчорашньої ночі, коли він вигрібав собі в снігу яму.

Голосний крик Франсуа привітав його.

— Що, не казав я вам? — гукнув погонич собак до Перро. — Оцей Бек усього навчиться, і без загайки.

Перро поважно кивнув головою. Він був кур'єр канадського уряду, возив важливі депеші, і тому потребував найкращих собак. Отож він вельми був радий, що роздобув Бека.

За годину він додав до свого запрягу трьох нових собак. Тепер у нього стало їх дев'ятеро. Не минуло ще й чверть години, як вони всі вже були запряжені і мчали до Дайського каньйону. Бекові було приємно, і хоч робота то нелегка, проте він не відчував, що вона йому не до душі. Гарячковість усього запрягу передавалася і йому і дивувала його. Але ще більше його дивувала зміна з Дейвом та Солексом. Тепер це були не ті собаки! Після того, як їх запрягли, вони зовсім інакші зробилися. Від їх млявості та байдужості не стало й знаку. Вони були жваві, діяльні, намагалися все зробити гаразд і просто скаженіли, коли через якусь плутанину чи затримку загаювалась робота. Тягти посторонки, здавалось, було змістом усього їхнього життя, єдиним, для чого вони жили і що давало їм радість.

Дейв був корінним, перед ним тягнув Бек, перед Беком Солекс, а там спереду, витягтись в одну лінію, бігли інші кудлачі. За передовика був Шпіц.

Бека навмисне запрягли між Дейвом та Солексом, щоб він у них учився. Він був тямкий учень, а вони — талановиті вчителі, які ще підсилювали науку при потребі своїми гострими зубами. Але Дейв був чесний і розумний собака, і без причини ніколи не займав Бека, хоч і не проминав нагоди куснути його, коли він на те заслуговував. А як при тім ще Франсуа підохочував його батогом іззаду, то Бек зрозумів, що корисніше йому поправитись, ніж пробувати мститись. Якось під час короткої зупинки він заплутався в посторонках, і зразу не можна було рушити. Дейв і Солекс наскочили на нього й дали йому доброго чосу. Звісно, від цього ще більше все поплуталось, зате Бек потому дбайливіше ставився до посторонків. Наприкінці дня він уже добре вправлявся зі своєю роботою, і його товариші майже перестали кусати його, а Франсуа вже менше шмагав батогом. Увечері Перро навіть ушанував його тим, що, піднявши йому кожну лапу, уважно їх обдивився.

Це був важкий день. Вони зробили чималий перехід. Вгору каньйоном через Овечий табір, повз Вагу пройшовши, вони перетяли межу лісів, перебралися через льодовики та снігові замети завглибшки футів зо сто і перекинулися через Чілкутський вододіл, що стоїть між солоною та прісною водою, як грізний вартовий сумної пустельної Півночі. Вони промчали через пасмо озер у кратерах загаслих вулканів і пізно ввечері дісталися до величезного табору на початку озера Бенет, де тисячі шукачів золота будували собі човни, припасаючи їх про весняний кригоплав. Бек вигріб яму в снігу й заснув сном до краю вимученої тварини. Ще був зовсім темний холодний ранок, коли його розбуркали й знову запрягли в санки разом з іншими собаками.

Цього дня вони проїхали сорок миль, бо шлях був утертий. Але другого дня, і ще чимало потім днів, їм доводилось самим пробивати дорогу. То була нелегка робота, і вони дуже поволі посувалися вперед. Майже ввесь час Перро йшов попереду санок і втоптував шлях плетеними лижвами, щоб собакам було легше бігти, а Франсуа керував запрягом за допомогою довгої жердини. Іноді він зміняв Перро, але не часто, бо Перро дуже поспішав. Та в він же пишався, що добре знається на кризі, а від цього чимало залежало. Осіння крига була ще вельми тонка, і на бистрині її й зовсім не було.

День по дневі йшли вони без кінця, а Бек усе тягнув посторонки. Отаборювались, коли вже зовсім ночіло, і з першим просвітком здіймалися на ноги й знову йшли вперед, лишаючи позад себе нові милі. Наставала ніч — і знову отаборювались, собаки їли свою порцію риби, загрібалися в сніг і засинали. Бек став страшенно ненажерливий. Півтора фунти сушеної риби, його щоденна пайка, провалювались ніби в якусь безодню. Йому завжди їх було мало, і завжди його мучив голод. А інші собаки, легші на вагу й уже призвичаєні до такого життя, одержували по одному фунту і якось були задоволені й здорові.

Бек давно вже перестав бути таким перебірливим, як колись, за свого минулого життя. Мавши звичку їсти не поспішаючи, він часто бачив, як його товариші, упоравшись із своїми пайками, крали в нього. Оборонитися йому не щастило — поки він одганяв двох чи трьох крадіїв, недоїдена пайка щезала в пащеці в котрогось іншого. Єдина рада була, так само хапаючись, як вони, ковтати свою рибу. Відчуваючи безнастанний голод, Бек і собі вже був не від того, щоб загарбати чужий шматок. Він спостерігав і вчився. Побачивши, що Пайк — один з нових собак, який умів прикидуватись і красти, — спритно поцупив кавалок грудинки за спиною Перро, що на мить відвернувся, — Бек другого дня зробив те саме, тільки замість одного кавалка вкрав мало не всю грудинку. Звісно, знявся переполох, але на нього не мали жодної підозри — замість Бека покарали Дейва, що був страшенно незграбний і завжди попадався.

Ця перша крадіжка свідчила за те, що Бек матиме сили винести суворе життя непривітної Півночі. Вона свідчила за його здатність швидко пристосовуватись до нових обставин життя. А обставини були такі, що без цієї здатності конче призвели б його до лютої смерті. Але це показувало також і те, що в ньому поволі зникає моральне чуття, — непотрібна перепона в жорстокій боротьбі за існування. На Півдні, де панував закон любові й товаришування, добре можна шанувати й чужу власність і чужі почуття. А на Півночі, де панував закон дрючка й зубів, — хто зважав на чесність, той був дурень і, як бачив Бек, ніколи не мав успіху в житті.

Звісно, до такого висновку Бек прийшов не через міркування. Він інстинктом зрозумів його, як інстинктом пристосовувався і до нових умов життя. Раніше він ні за яких обставин не ухилявся від боротьби. Але дрючок чоловіка в червоному светрі познайомив його з основнішим і первіснішим законом. Раніше, бувши цивілізованим собакою і керуючись моральними приписами, він ладен був умерти, боронивши якогось там батога, чи що, судді Міллера. А тепер він так здичавів, що був здатний, забувши за всякі моральні приписи, чимдуж тікати, аби тільки врятувати свою шкуру. Він крав не через те, що любив красти, а через те, що цього потребував його шлунок. Крав не відверто, але, боячись дрючка та зубів, — хитро, потайки. Одне слово, він робив усе те, що легше було зробити, аніж не зробити.

Його розвиток (або здичавіння) відбувався швидко. М'язи йому стали тверді, як залізо, а чутливість до болю геть зовсім притупіла. Він гартувався як внутрішньо, так і зовнішньо. Він міг їсти все, що завгодно, хоч би й яке бридке та нетривне. А шлунок його з їжі видобував усі тривні частки аж до решти, кров розносила їх по тілі й перетворювала в здорові та найміцніші тканини. Зір та нюх стали далеко гостріші, а слух зробився таким тонким, що навіть уві сні він чув найтихіші звуки і знав, чи вони загрожують, а чи ні. Він навчився вигризати лід, що намерзав йому на лапах між пальцями, і коли хотів пити, а вода бралася грубим шаром льоду, умів розбити його своїми передніми лапами. Найприкметніша була Бекова здатність передчувати вітер і наперед до нього прилагоджуватись. Часом у повітрі ані шелесне, а він гребе собі яму на ніч десь під деревом, чи біля берега, і коли здійметься вітер, то конче виявиться, що він собі спить спокійно в своїй ямі, в захистку з завітряного боку.

І не стільки навчився він цього із свого досвіду, скільки підказував йому інстинкт, що давно був заглух у ньому, а тепер несподівано віджив. Ніби десь ізникла спадщина ближчих свійських поколінь і ожили в ньому неясні голоси з перших часів існування його породи, коли дикі собаки зграями блукали по первісних лісах, шукаючи собі здобичі, а загнавши її, вбивали. Йому неважко було вивчитись вовчих звичаїв у бійці, бо так гризлися його забуті пращури. Вони жили в ньому своїм давнім старим життям, і він знав усі їхні випробувані хитрощі й викрути, що передавалися в спадковості породи. Вони ожили в ньому без ніякого напруження, так, ніби завжди були з ним. Отже, коли тихими, холодними ночами він підіймав морду до зір і вив довго, по-вовчому, — це було виття його померлих пращурів, що давно вже розпалися на порох. У голосі йому бриніли ті самі ноти, що й у них, коли вони виливали свою тугу, свій жах перед тишею, мороком і холодом.

Так, наче на доказ того, яка непевна річ життя, стародавня пісня забриніла в Бекові й стала його власною піснею. І все тому, що на Півночі люди натрапили на жовтий метал і тому, що Мануел був тільки помічник садівника і платні його не вистачало на потреби дружини та купи дітлахів, відбитків його самого.

III. СИЛА ПЕРВІСНОГО ЗВІРА

Первісний звір мав велику силу в Бекові, і за важкими обставинами життя в дорозі сила та над ним усе більшала. Але це робилося непомітно. Хитрість, що недавно в ньому народилася, стримувала його. Бек не почував себе спокійно, бо повсякчас мав пристосовуватись до нових обставин; тим-то він і не задирався, і не бився, а, де тільки міг, — уникав усяких бійок. Він став дуже обережливим і не дозволяв собі нічого необачного. І хоч як вони з Шпіцом ненавиділи одне одного, проте Бек не виявляв нетерпіння і не заводився гризтись.

Знов же Шпіц, можливо, чуючи в ньому небезпечного супротивника, не обминав нагоди вищирити на нього зуби. Часами, навіть проти здорового розуму, він намагався роздрочити Бека й викликати на бій, що завершився б тільки смертю одного з них. І це, безперечно, сталося б ще на самому початку дороги, якби не завадив зовсім несподіваний випадок. Якось надвечір подорожани зупинились у холодній, непривітній місцині, на березі озера Ле-Барж. Хурделига, шмальний вітер, що різав наче розжареним ножем, і темрява змусили їх тут-таки шукати місця для ночівлі. Гірше годі було розташуватись. Зараз же їм за спиною здіймалась прямовисна скеля, так що Перро й Франсуа мусили запалити багаття й порозкладати свої спальні хутра просто на льоду озера. Намети вони покинули в Даї, щоб легше було їхати. Багаття, складене з де-не-де назбираного хмизу, горіло недовго; лід під ним підтанув, і воно загасло. Вечеряти довелося поночі.

Бек вигріб собі яму під самою скелею, що захищала його від вітру. Там було тепло й затишно, і він неохоче виліз ізвідти, коли Франсуа став паювати рибу, попереду розігрівши її на вогні. Упоравши свою пайку, Бек вернувся назад і побачив, що його кубло вже не порожнє. Він почув загрозливе гарчання й упізнав голос Шпіца. Досі Бек уникав усяких сутичок із своїм ворогом, але це вже було занадто велике нахабство. Первісний звір у ньому прокинувся й заревів. Він кинувся на Шпіца з шалом, несподіваним для них обох. Найбільше був здивований Шпіц. Із свого знайомства з Беком він мав таке враження, що це боязкий, тихий пес, а показний вигляд у нього тільки через те, що він дуже великий і важкий.

Франсуа також здивувався, коли вони, зітнувшись клубком, викотились із потоптаної ями. Але він одразу зрозумів, у чому справа.

— Так його! — гукнув він до Бека. — Дай йому доброго чосу, цьому гидкому злодіяці!

Шпіц розпалився до боротьби. З диким скаженим брехом крутився він туди й сюди, шукаючи нагоди накинутись на свого ворога. Бек також оскаженів. Але він був так само обережний і кружляв туди й сюди, вичікуючи й собі нагоди. Ось тут і трапилось те несподіване, що відсунуло їхню боротьбу за першенство на майбутнє, коли вони покинуть позад себе багато миль тяжкої і втомної дороги.

Лайка Перро, удари дрючком по кістках і пронизливі крики болю — це було початком чисто диявольського шабашу. Увесь табір ожив, повсюди заникали кудлаті тіні. Десь до сотні голодних собак з індіянського селища пронюхали табір і непомітно підкрались, коли саме починалась гризня між Шпіцом та Беком. Перро і Франсуа кинулись на нападників з дрючками, але ті вискаляли зуби й не думали відступати. Вони були голодні й очамріли від духу їстівного. Побачивши, як один собака закопався головою в скриньку з харчами, Перро важко загилив дрючком по сухих ребрах. Скринька перекинулась. За мить десятків зо два голодних розсатанілих псів уже гризлися за хліб та грудинку, навіть не помічаючи ударів дрючка, що сипались на них. Виючи й скиглячи, вони гризлися далі, аж поки з'їли геть усе до кришки.

Тим часом запряжні собаки ошелешено повилізали із своїх ям, і чужі зараз же наскочили й на них. Бек зроду таких собак не бачив. Кістки так у них стирчали, що шкура, здається, ось-ось лусне. Вони були живі кістяки, загорнені в брудні покуйовджені шкури з запіненими мордами і з очима, як жар. Оскаженівши від голоду, вони були жахливі й нездоланні. Їх не могла спинити ніяка сила. Після першого наскоку на запряжених собак вони їх відкинули до скелі. На Бека налетіло троє, і в млин ока його морда й плече були покусані й пошматовані. Галас стояв жахливий. Біллі, як і завжди, страшенно скавучав. Дейв та Солекс, поранені, заюшені кров'ю, одважно билися поруч. Джо, мов той демон, шматував усе навкруги. Він учепився зубами в передню лапу одного з чужих і перекусив йому кістку. Хитрун Пайк напавсь на покалічену тварину й зразу перегриз їй горлянку. Бек зітнувся із своїм супротивником і прокусив йому яремну жилу. З неї линула кров і забризкала його чисто всього. Відчуваючи смак ще теплої крові в себе на язиці, він зовсім ошаленів. Але коли він кинувся на другого ворога, чиїсь зуби вгородились йому в горло. Це Шпіц по-зрадницькому напав на нього збоку.

Перро та Франсуа, звільнивши частину табору, підбігли на допомогу своїм кудлачам. Дика хвиля зголоднілих псів відлинула перед ними. Бек скинув із себе ворога. Але це була одна тільки коротка мить, Люди мусили вернутись рятувати харчі, а зголоднілі собаки знову напали. Біллі з одчайдушною відвагою проскочив крізь усю гущу й погнав льодом уперед по озеру. За ним услід помчали Пайк і Даб, далі й решта кудлачів. Бек повернувся, щоб і собі туди бігти, на лід, коли це краєчком ока помітив, що на нього мчить Шпіц, з певним наміром перекинути його. Збитий з ніг, він би зразу опинився під цілою купою голодних собак і неминуче б загинув. Бек напружив свої сили, відкинув Шпіца й побіг услід за товаришами вперед.

Пізніше всі дев'ятеро собак зібралися докупи й заховались у лісі. За ними ніхто вже не гнався, але вони були в кепському стані. Не було й жодного, не покусаного в чотирьох чи п'ятьох місцях, а деякі були поранені дуже серйозно. У Даба покалічено задню лапу, в Доллі — останній кудлач, що його роздобули в Даї, — прокушене горло; Джо втратив одне око, добродушний Біллі мав розпанахане вухо і жалібно скавучав цілу ніч. На світанку, кульгаючи, вони доволоклись назад до табору. Злодійські пси вже повтікали, але Перро й Франсуа були невеселі. Половини харчів не стало. Собаки погризли ремені, що ними зв'язували санки, і навіть брезент. Ніщо не врятувалось від їхніх зубів. Зникла пара мокасинів Перро з лосячої шкури, повигризувано цілі кавалки ремінних посторонків, з'їдено навіть цілих два фути ременю з батога Франсуа. Погонич перестав похнюплено роздивлятися свого батога і перевів погляд на поранені собаки.

— Ну, голуб'ята мої, — сказав він ласкаво, — а що коли ви всі в нас переказитесь?.. Чорт, стільки покусів!.. Невже ви справді можете показитись? Що ти скажеш на це, Перро?

Кур'єр непевно похитав головою. До Доусона було ще чотириста миль. Бракувало тільки, щоб серед його собак справді почався сказ! Минуло зо дві години напруженої роботи разом із прокльонами та лайкою, аж поки нарешті збрую полагоджено і поранені собаки рушили в дорогу, з великими труднощами посуваючись уперед. Це була найважча частина дороги, що їм довелося переходити, і найважча взагалі ділянка аж до самого Доусона.

Річка Тридцята Миля була вільна від криги. Вода в ній була дуже бурхлива і не боялась морозів, а лід тримався тільки попід берегом, де течія не така прудка, та в невеличких затоках. Треба було шість день виснажливої важкої праці, щоб пройти тих тридцять жахливих миль. Вони були справді жахливі, бо кожний крок загрожував смертю і людям, і собакам. Разів із дванадцять Перро, що йшов попереду й намацував дорогу, завалювався під кригу, і вирятовувала його тільки довга жердина в руках. Він ніс її так, що, коли провалювався, то жердина лягала поперек ополонки, і він міг за неї триматись. Стояли гостро-холодні дні, термометр показував п'ятдесят під нулем, і щоразу, як ДІерро завалювався в воду, мусили зараз же розкладати вогонь і сушитись, щоб не застудитися на смерть.

Але нічого не могло його ні злякати, ані спинити. Через те його й настановлено урядовим кур'єром. Він не боявся ніякої небезпеки; від світанку до темної ночі, підставляючи хоч під який мороз своє маленьке сухорляве лице, він переривався і йшов уперед крижаною смугою, що тяглася вподовж непривітних берегів. Лід угинався й тріщав під ногами і такий був непевний, що вони не насмілювались і на хвилину спинитись. Одного разу санки завалились, потягнувши за собою Дейва і Бека. Собаки вже мало не захлинулись і напівзамерзли, коли їх витягли з води. Щоб урятувати купальників, як завжди, розклали вогонь. Шерсть їм узялася кригою, і, доки та крига не відтанула, їх увесь час ганяли навколо вогню і так близько, що часом навіть шерсть займалася.

Інший раз провалився Шпіц і потяг за собою весь запряг аж до Бека. Напруживши всі сили, Бек упирався, хоч передні лапи йому сковзалися на льоду, що вгинався й тріщав. Дейв, запряжений за ним, так само напинався скільки мога, щоб утриматись, а за санками був Франсуа, і він тяг назад усіх собак з такою силою, що аж сухожилля йому тріщали.

Трапилося ще й таке. Ішли, як і ввесь час, тонким льодом. Враз лід проломився і спереду і ззаду санок. Єдщщм порятунком була скеля. Перро перший якимсь чудом видерся на неї, а Франсуа молився про таке чудо для себе й для собак. Усі батоги, ремені, збруя — усе було позв'язувано в один моїтуз, і за його допомогою витягли на скелю насамперед собак, одного по одному, а тоді поклажу й санки. Франсуа виліз останній. Знайшовши зручне місце для спуску, за допомогою цього ж самого мотуза спустилися вниз. Ніч настигла їх знову на річці, а за цілий цей день вони пройшли не більше, як чверть милі.

Починаючи з Хуталінква, лід був грубий, але Бек уже геть знесилився, та й інші собаки почували себе мало чим краще. Проте Перро, щоб надолужити згаяний час, гнав їх, як і раніше, зрання допізна все вперед. Першого дня вони пройшли тридцять п'ять миль до Великого Лосося; другого дня пройшли ще стільки ж і дісталися до Малого Лосося; третього дня покрили сорок миль і були вже на підході до порогів П'яти Пальців.

У Бека ноги не були такі дужі й міцні, як у тих собак, що з ним бігли. Після багатьох поколінь свійських предків, починаючи з найдавнішого дикого пращура, що його присвоїла печерна або річкова людина, Бекові дісталися в спадок кволіші ноги. Удень він, шкутильгаючи, якось волікся наперед, а ввечері, коли розташовувалися на ніч, мов неживий падав на сніг. Хоч як мучив його голод, він не мав сили піти по свою пайку риби, і Франсуа приносив її Бекові сам, і щоразу після вечері з півгодини розтирав йому ноги. Франсуа пожертвував навіть верхньою стяжкою своїх мокасинів і зробив Бекові мокасини на всі чотири лапи. Це було собаці велике полегшення. Одного ранку, коли Франсуа забув його взути, то навіть на зморшкуватому обличчі Перро промайнуло щось подібне до усмішки, коли він побачив, як Бек, лежачи на спині, благально махав у повітрі лапами й не хотів рушити з місця без мокасинів. Згодом його ноги піддужчали й призвичаїлись до дороги, і подерті мокасини можна було викинути.

У Пеллі, коли раз на світанку стали запрягати собак, раптом сказилась Доллі. Це всіх здивувало, бо досі вона не виявляла ніяких таких ознак. Вона заквилила довго, жалібно, по-вовчому, і від того виття холонуло в душі; а в собак аж навіть шерсть наїжилась. Потім вона кинулась на Бека. Він зроду не бачив скажених собак і через те не знав, що їх треба лякатись. Але він інстинктом відчув, що перед ним щось жахливе, і порвався втікати. Він мчав просто вперед, а за ним услід Доллі, вкрита піною, насилу дихаючи. Вона не могла догнати його, такий великий був жах, що підганяв його, а він не міг утекти від неї, бо такий самий великий був її сказ. Промчавши через лісову середину острова на другий його кінець, він перемахнув через протоку, завалену кригою, на другий острів, потім на третій, повернув знову до головного річища і в розпачі побіг кригою. Не озираючись, він чув сердите гарчання й відчував за собою близенько Доллі. За чверть милі далі з'явився Франсуа й гукнув його. Бек повернувся до нього. Він біг, задихаючись і покладаючи всі свої надії на те, що Франсуа його врятує. Погонич собак тримав напоготові сокиру, і, коли Бек промчав повз нього, — сокира з силою вгородилась у голову скаженої Доллі.

Хитаючись, геть зовсім знесилений, Бек дошкандибав до санок, ледве дух зводячи й хапаючи повітря широко роззявленою пащекою. Для Шпіца приспіла добра нагода. Він скочив на безборонного ворога і, вчепившися в нього зубами, до самої кістки розшматував йому м'ясо. Але тут просвистів батіг Франсуа, і Бек задоволено побачив, що Шпіца почастовано таким чосом, який ще не перепадав жодному собаці запрягу.

— Чистий сатана цей Шпіц! — зауважив Перро. — Колись він конче загризе Бека.

— А в Бекові сидить цілих два сатани, — відповів Франсуа. — Я весь час за ним стежу і добре вже його знаю. Ось побачиш, одного дня він ошаліє й геть ізжвакує цього Шпіца, а потім виплюне на сніг. Не я буду, коли цього не трапиться. Я вже знаю.

Відтоді між Шпіцом та Беком зайшла відверта ворожнеча. Як передовик, що провадив увесь запряг. Шпіц відчував, що його визнане панування наражається на небезпеку від цього дивного пса, прибульця з Півдня. Він знав чимало собак звідти, але жоден не витримував ані такої їзди, ані спочивку в таборах. Вони були занадто виніжені. Важка праця, мороз і голод убивали їх. А Бек був не такий. Він витерплював усе і нічим не поступався перед кудлачами — ні силою, ні дикістю, ані хитрістю. До того ще він був владолюбний. І тим небезпечніший для Шпіца, що дрючок чоловіка в червоному светрі вибив із нього сліпу необачність та гарячковість. Бек був надзвичайно хитрий і вмів вичікувати з чисто первісним терпінням.

Рішучої сутички за панування не можна було уникнути. Бек хотів її, хотів через те, що така була його вдача, і через те, що його міцно охопили ті незрозумілі й дивні гордощі, які примушують собак працювати до останнього подиху і спокійно й радісно вмирати в збруї, які розбивають їм серце, коли з них здіймають посторонки. Такі гордощі були в Дейва, коли його ставили як корінного, і в Солекса, що тягнув посторонки з усіх сил. На світанку, коли лагодилися в дорогу, вони проймали всіх собак, перетворювали понурих, дражливих звірів у завзятих, працьовитих і амбітних тварин. Ці гордощі підганяли їх цілий день аж до самого вечора. Тільки вночі, отаборившись, потомлені, вони не відчували вже їх і знову ставали неспокійні й невдоволень Саме ці гордощі примушували Шпіца гризти собак, що збивалися з дороги, плутались у посторонках чи ховались, коли треба було їх запрягати вранці. І через ці гордощі боявся він і Бека, що міг заступити його місце передовика. А Бек якраз цього й прагнув.

Бек відверто тепер домагався панувати. Він навмисне ставав між передовиком та ледацюгами, коли Шпіц кидався на них. Одної ночі йшов великий сніг, і вранці Пайк, що завжди вилягався, не прийшов до санок. На ту яму, де він спав, насипало на цілий фут снігу, і він почувався цілком убезпечено, дарма що Франсуа і шукав, і гукав його. Шпіц розлютувався й бігав по всьому табору, винюхуючи та розгрібаючи кожне підозріле місце, і так сердито гарчав, що Пайк аж тремтів у своєму захистку.

Коли нарешті його знайдено й витягнено на світ, Шпіц підбіг покарати винуватця, але Бек так само розлютовано став йому поперек дороги. Це трапилося зовсім несподівано й так хитро, що Шпіц відсахнувся і не втримався на ногах. Пайк, що весь час тремтів з переляку, побачивши цей відвертий бунт, розхрабрував і кинувся на поваленого передовика. Забувши вже про чесну гру, Бек і собі кинувся на Шпіца. Але тут Франсуа, що всміхався, дивлячись на цю сцену, з усієї сили вперіщив Бека батогом в обороні справедливості. Коли це не допомогло, він пустив у роботу пужално. Напівприглушений ударом, Бек скотився із своєї жертви, та удари й далі сипались на нього, а Шпіц тим часом дав доброго прочухана провинному Пайкові.

В наступні дні, коли вони йшли до Доусона, Бек щоразу ставав між винуватцями та Шпіцом, але діяв тепер хцтріш, дивився, коли поблизу нема Франсуа. Це потайне підбурювання призводило до того, що собаки чимдалі частіше стали не слухатись. Лишень Дейв і Солекс поводилися пристойно, а решта — то все гірше й гірше. Робота не йшла вже так злагоджено, як раніше. Бійки й гризня не припинялися, і призвідником повсякчасних звад був завше Бек. Через нього Франсуа не мав просвітлої години, усе побоюючись, що ось-ось Бек та Шпіц заведуться і хтось когось загризе до смерті. Не раз уночі вилізав він із свого спального хутра, чуючи вовтузню й скавучання, і думаючи, що це вже вони завелися.

Але приводу все не траплялось, і коли одного похмурого дня вони дісталися до Доусона, питання про першенство так і лишалося нерозв'язане. У місті було багато людей та сила собак, і Бек побачив, що всі собаки працюють. Здавалось тут уже настановлено такий лад, що вони мусять працювати. Цілий день їх довгі запряги снували туди й сюди головною вулицею, і навіть уночі не стихали їхні дзвіночки. Вони тягали дрова, дерево для будівлі, різний вантаж для копалень, — одне слово, справляли всю ту роботу, що в долині Санта-Клара звичайно складали на коней. Часом Бек натрапляв на собак з Півдня, але здебільшого собаки були диких порід, подібні до вовків, кудлачі. Поночі, і саме о дев'ятій, о дванадцятій і о третій годині, вони заводили своєї пісні, дикої і таємничої; Бек і собі приставав залюбки до неї.

Коли палало над головою яскравими холодними вогнями північне сяйво, чи то зорі тихо мерехтіли в морозяному повітрі і земля лежала захована й скам'яніла під сніговим покривалом, — ця пісня летіла в тишу, немов виклик, кинутий життям. У ній була скарга, чулися зойки, і ридання, і вся туга й мука буття. То була давня пісня, така сама давня, як і собачий рід, одна з перших пісень за тих, ще дитячих, часів світу, коли всі пісні були тужливі. Сумом незчисленних поколінь було пройнято цю скаргу, що так дивно бентежила Бека. Він голосив і ридав від муки життя, стародавньої муки його диких предків, від таємничого жаху перед морозом і холодом, які в них теж викликали таємничий жах. І те, що його проймала ця мука, показувало, як геть увесь він через цілі віки, проведені коло людського вогнища, повертався до первісного життя, до самих початків того жаху й виття.

По семи днях перебування в Доусоні вони, спустившися біля Казарм з прикрого берега на юконську кригу, вже мчали назад до Даї та Солоної Води. У Перро тепер була пошта, ще негайніша, ніж та, що він сюди привіз; до того ж у ньому заговорила професійна гордість, і він вирішив цей рік побити рекорд швидкості. Обставини сприяли цьому. За сім день спочинку собаки піджили й дуже гарно почувалися. Стежка тепер була втерта, бо після них уже проїхало багато подорожан. І ще — поліція влаштувала в двох-трьох місцях комори з харчами для собак та людей, а це полегшувало дорогу, бо можна було мчати впорожні.

Першого ж дня дісталися до селища Шістдесята Миля, подолавши п'ятдесят миль. Другого дня надвечір були на підході до Пеллі. Але така швидка їзда не минулася без клопоту й хвилювання для Франсуа. Бунтарство Бекове призводило до неладу в роботі. Тепер уже собаки не тягли санок водносталь, як перше. Підбурювані Беком, вони зовсім від рук відбились. Шпіц не був уже передовиком, якого бояться. Страх перед ним щез, і авторитет його занепав. Дійшло до того, що одного вечора Пайк навіть украв у Шпіца піврибини і тут-таки з'їв під обороною Бека. Другого разу Даб і Джо накинулись на Шпіца, коли він намірявся їх заслужено покарати. Навіть добродушний Біллі став уже не такий добродушний і скавучав зовсім не так запобігливо, як колись. Бек — той зараз наїжувався, тільки-но підходив Шпіц, люто гарчав і поводився наче розбишака, нахабно чіпляючись до передовика.

Занепад дисципліни відбився й на взаєминах між іншими собаками. Вони бились і гризлись частіше, ніж досі, аж до того, що часом табір ставав чистим пеклом. Тільки Дейв та Солекс залишались такі самі, хоч і їх дратували вічні звади. Франсуа незрозуміло лаявся, тупотів ногами в безсилому гніві і рвав на собі волосся. Тепер його батіг шмагав безперестану, але користі від цього небагато було. Варто було йому тільки одвернутись, як у ту ж мить починалось усе знову. Він боронив Шпіца своїм батогом, а Бек боронив увесь запряг. Франсуа знав, хто призвідник усіх звад, і Бек знав, що він знає, але був занадто хитрий, щоб попастися на гарячому. Він сумлінно працював і тягнув посторонки, бо праця була йому втіхою, а ще більшою втіхою його було потайки призводити товаришів до гризні та заплутувати сліди по тому.

Одного разу на стоянці в гирлі річки Такіиа, Даб по вечері запопав був полярного кроля та й упустив його. Вмить увесь запряг знявся на ноги. За сто ярдів далі стояв табір Північно-Західної поліції. Там було п'ятдесят собак, усі кудлачі, і всі вони й собі пристали до гонитви. Кріль пробіг льодом за водою, потім раптом звернув у бічний ручай і помчав далі. Він біг легко поверх снігу, а собаки, бувши важчі, раз по раз завалювались. Бек вів перед у всій зграї з шістдесяти собак, обминав одну по одній за-лучини, але перехопити здобичі не міг. Він отелився по землі й жадливо скавучав. З кожним стрибком його розкішне тіло мелькало в тьмяному світлі місяця. І так само підстрибом летів попереду, наче блідий крижаний привид, бідолашний кріль.

У Бекові прокинувся давній інстинкт, той самий, що в певні періоди гонить людей з метушливих міст у ліси та поля вбивати собі поживу олов'яними кульками, прокинулась жадоба крові й радість убивати, тільки що в нього все це було безмірно природніше. Він гнався на чолі зграї, гнався за здобиччю, за живим м'ясом, щоб розшматувати його зубами й умочити в теплу кров жертви свою морду аж по самі очі.

Буває екстаз, що засвідчує найвищу життєву точку, понад яку вже не можна піднестись. І такий парадокс буття, що екстаз приходить тоді, коли живеш найповнішим життям, водночас геть забуваючи цю його повноту. Такий екстаз, таке забуття приходить до художника й заносить його на вогненних крилах; і приходить до вояка, охопленого безумом війни на полі бою. У такому екстазі був тепер і Бек, коли вів перед у цілій собачій зграї, а з горла йому вихоплювався дикий вовчий клич. Він напружував усі сили, щоб догнати живу поживу, яка мчала поперед нього в місячному світлі. У Бекові заговорила глибінь його вдачі і те, що було глибше за нього самого, що заходило в самі надри часу. Його піднесла хвиля життя, її високий приплив; кожен суглоб, кожна жилка, кожен м'яз — усе палало вогнем, і буйна радість невтримно виявляла себе в рухові, коли він летів під зорями по мертвій застиглій землі.

Шпіц, холодний і розважливий навіть у хвилини найбільшого збудження, відстав від зграї і побіг через косу, там де в ручаю була залучина. Бек цього не помітив і, оббігши заворіт, побачив, як на привид кроля, що гнав уперед, кинувся з навислого берега другий, більший привид. То був Шпіц. Кролеві рятунку не було. Коли гострі білі зуби вгородились йому в спину, в повітрі пролунав голосний, майже людський лемент. Відповідаючи на цей розпачливий зойк життя в обіймах смерті, пролунало переможне виття зграї, що бігла вслід за Беком.

Але сам Бек мовчав. Не спиняючись, налетів він на Шпіца і з такою силою вдарився об нього, що не встиг угризтися йому в горло. Обидва покотилися в пухкий сніг. В одну мить Шпіц опинився знову на ногах, наче він і не перекидався, і, рвонувши Бека за плече, відскочив назад. Його зуби двічі клацнули, як сталеві кліщі капкана, він одбіг, щоб краще стрибнути, і з тонких, покривлених губ вихопилось гарчання.

Бек одразу зрозумів, що настав момент і що на котрогось із них чигає смерть. Коли вони з гарчанням, прищуливши вуха, кружляли один коло одного, чекаючи нагоди напасти, вся сцена раптом стала йому якоюсь напрочуд знайомою. Він, здавалося, все згадав, — і білий ліс, і білу землю, і місячне світло, і навіть свій войовничий запал. Над білістю й мовчанкою нависло зловісне безгоміння. Ніде ані шелесне, у повітрі ніякого руху, навіть жодна гілочка не ворухнеться. Видно було тільки, як дихання собак поволі здіймалось і затримувалось у морозяному повітрі.

Вони скоро впоралися з кролем, ці собаки, або, вірніше, напівприсвоєні вовки, і тепер підійшли й поставали навколо, мов чогось сподіваючись. Стояли мовчки, тихо, тільки очі їм палали та дихання білою хмарою помалу спливало вгору. Для Бека в цій сцені з далеких часів не було нічого нового чи несподіваного. Усе було так, як воно й мусило бути звичайно.

Шпіц був досвідчений перебієць. Від Шпіцбергену через усю Арктику і Канаду і Безплідну Землю не було жодного собаки, що перед ним би він поступився. І яка б лють не брала його, вона ніколи не засліплювала йому очі. У шаленому змаганні шматувати й нищити все він не забував ніколи, що й ворог його прагне того самого. Він не наскакував сам, поки не знав напевне, що витримає наскок свого ворога, і ніколи не нападав, поки не був певен, що сам дасть опір нападові.

Бек даремне намагався вчепитися зубами в шию цьому здоровому білому псові — замість м'якого тіла, його ікла трапляли на ікла Шпіцові. Ікла цокали об ікла, губи в обох були пошматовані й у крові, а Бекові й разу не пощастило напасти на ворога знебачки. Він розпалився і вихором налітав на Шпіца, силкуючись ухопити його за сніжно-біле горло, там, де життя б'ється під самою шкурою, і щоразу Шпіц кусав його й відскакував назад. Тоді Бек змінив тактику. Кидаючись на Шпіца, тепер він одвертав голову вбік, і скільки сили бив плечем у плече Шпіцові, намагаючись його перекинути, але натомість Шпіц устигав куснути його в плече і сам легко відскакував убік.

Шпіц не був ще поранений, а Бек увесь уже заллявся кров'ю й ледве дух зводив. Боротьба чимдалі ставала запекліша. Мовчазна собача зграя застигла на місці, готова роздерти переможеного. Коли Бек засапався, почав наскакувати Шпіц і то з такою силою, що Бек ледь на ногах тримався. Одного разу Шпіц його навіть перекинув, і зграя вся стрепенулась, але Бек ту ж мить звівся на ноги, і собаки знову закам'яніли, чекаючи.

На своє щастя, Бек мав одну здатність, що веде до величі, - він мав уяву. Він бився, керуючись інстинктом, але міг воднораз і міркувати. Він кинувся на Шпіца, ніби знову для того, щоб ударити його плечем, але в останню мить зовсім несподівано припав до самого снігу, і його зуби стислись на лівій передній лапі ворога. Захрустіла кістка, і білий пес був уже на трьох ногах. Тричі Бек пробував був перекинути його, а тоді знову вжив свого хитрого способу і так само перегриз йому праву передню лапу. Шпіц став тепер зовсім безпорадний, але, незважаючи на біль, розпачливо силкувався втриматись. Він бачив мовчазне коло, ці блискучі, як жар, очі, висунуті язики, бачив сріблясті застиглі хмарки від їх дихання в повітрі. І це коло вужчало круг нього зовсім так, як бувало це не раз раніше, оточуючи переможеного. Він добре це пам'ятав. Тільки що цього разу переможений був він сам.

^{«Поклик предків», III. Худ. Ф. Гудвін.}

Рятунку не було звідки чекати. Бек не мав жалю. Жаль був можливий тільки в м'якшому кліматі. Бек готував останній удар. Коло щільніше зімкнулось. Він чув на собі гаряче дихання собак і бачив, що позад Шпіца й з усіх боків вони поприсідали, готові стрибнути, і з ока не спускають його. На мить принишкло. Жоден звір не ворухнувся, всі немов скам'яніли. Шпіц наїжився й увесь тремтів: хитаючись на своїх двох здорових лапах, він приглушено гарчав, ніби кидаючи загрозливий виклик неминучій смерті. Тоді Бек кинувся на нього й одразу знову відскочив. Цей раз вони востаннє зітнулися плечем у плече. Чорне коло зовсім звузилось, обернулось в одну цятку на снігу, осяяному місячним світлом, і Шпіц щез. Бек стояв осторонь і дивився. Дикий первісний звір переміг і зазнав насолоди вбивства.

IV. ХТО СТАВ ПАНУВАТИ

— Що, не казав я? Хіба ж не сидять у цьому Бекові цілих два сатани? — казав Франсуа другого ранку, коли виявилось, що Шпіц зник, а Бек увесь пошматований. Він підкликав пса до вогню і показав на його рани.

— Так, але й Шпіц гризся, як той чортяка, — зауважив Перро, розглядаючи Бекове покусане тіло.

— А Бек — як цілих два чортяки, — відповів Франсуа. — Але тепер у нас хоч буде лад. Нема Шпіца — і гризні кінець.

Поки Перро згортав табір і вантажив санки, Франсуа взявся запрягати собак. Бек з певністю попростував туди, де звичайно запрягали Шпіца. Не помічаючи цього, Франсуа поставив на це почесне місце Солекса, на його думку, найвідповіднішу кандидатуру. Бек люто напався на Солекса, прогнав його і сам став натомість.

— Ну-ну! — скрикнув Франсуа, із сміхом ударивши руки об поли. — Гляньте-но тільки на цього пса!.. Загриз Шпіца і вже заміряється на його місце.

— Геть відси! — гукнув він, але Бек і не ворухнувся.

Франсуа схопив його за карк і, не звертаючи уваги на грізне гарчання, відволік убік і вдруге поставив Солекса. Старому собаці це було зовсім не до душі — він виразно виявляв, що боїться Бека. Франсуа ж затявся на своєму, але скоро він одвернувся, як Бек знову прогнав Солекса, і той не дуже й противився цьому. Франсуа розгнівався.

— Ось я навчу, як мене слухатись! — крикнув він, схопивши важкого дрючка.

Бек добре пам'ятав чоловіка в червоному светрі і, не поспішаючи, відступив. Він уже не кинувся на Солекса, коли того знову поставлено спереду, і став блукати на чималій відстані від дрючка. Але він сердито гарчав і стежив за ним, щоб встигнути ухилитись, коли Франсуа захоче жбурнути дрючком. Він уже добре пізнав, що воно таке.

Погонич запрягав собак далі й гукнув Бека, щоб поставити його як звичайно поперед Дейва. Бек відступив на два-три кроки. Франсуа рушив до нього, але він ще відступив. Франсуа кинув дрючка, думаючи, що Бек його боїться. Але Бек зовсім не дрючка боявся, — він відкрито бунтував. Він хотів стати передовиком — це його право, він його заробив і на менше він не годився.

На допомогу Франсуа прийшов Перро. Вони вдвох ганяли собаку з годину, жбурляли в нього дрючками, від яких він ухилявся, обсипали прокльонами і його самого, і його батьків, і всіх його нащадків, аж до найдальшого коліна, кляли кожну волосину йому на шкурі й кожну краплю крові в його жилах. На лайку Бек відповів гарчанням і весь час тримався на відстані. Він не втікав далеко, тільки відступав і кружляв по табору, добре даючи наздогад, що як його волю вчинять, то він підійде й усе буде гаразд.

Врешті Франсуа сів і почухав потилицю. Перро глянув на годинника й вилаявся. Час ішов, уже цілу годину вони мусили б бути в дорозі. Франсуа знову почухав потилицю, похитав головою і, усміхнувшись, трохи розгублено глянув на кур'єра. Той знизнув тільки плечима — вони були подолані. Франсуа підійшов до Солекса й гукнув Бека. Той засміявся, як уміють сміятись собаки, але не рушив з місця. Франсуа відв'язав Солекса й поставив його на Бекове місце. Собаки всі вже були запряжені й стояли, вишикувавшись в одну лінію, готові рушити. Для Бека залишалось єдине вільне місце, місце передовика. Франсуа ще раз гукнув його, Бек знову засміявся, але все не підходив.

— Покинь-но дрючка, — пораяв Перро.

Франсуа послухався, і Бек, переможно всміхаючись, підбіг і став попереду запрягу. На ньому пристебнули посторонки, санки зрушили з місця, люди побігли поруч, і всі разом вилетіли на річку.

Хоч як високо цінував Бека Франсуа, кажучи, що в ньому два сатани, проте не минуло й одного дня, як він побачив, що не знав ще справжньої йому ціни. Бек одразу взявся до своїх обов'язків передовика. Там, де малося бути кмітливим, швидко здогадатись і швидко діяти, він, виявилось, вище стояв навіть за Шпіца, рівні якому Франсуа досі ще не бачив. А особливо Бек мав хист давати лад і примушувати товаришів слухатись. Дейв і Солекс байдуже поставились до зміни передовика, це їм і за вухом не свербіло. Їхнє діло було працювати й з усієї сили тягти посторонки. Поки їм не заважали, ніщо інше їх не цікавило. Навіть добродушний Біллі міг би їх вести, аби тільки вмів давати лад. Проте решта собак відбилися від рук за останніх днів Шпіца і дуже здивувались, коли Бек став добре їх чухрати.

Пайк, що біг зараз за Беком, не мав звичаю налягати на свій хомут більше, ніж цього конче треба було, тож за свої лінощі діставав раз по раз прочуханки і вже наприкінці першого ж дня тягнув посторонки так старанно, як ніколи в житті. А коли ввечері отаборились, добре перепало й понурому Джо, що його ніколи не важився займати навіть Шпіц. Бек насів на нього всією своєю вагою й чухрав, аж доки Джо не заскиглив, щоб його помилували.

Одразу весь запряг став зовсім невпізнанний. Ожила колишня одностайність, і собаки, як і раніше, водне тягли посторонки. Біля Ковзьких порогів взяли ще двох собак, місцевих кудлачів — Тіка й Куну. І Бек так хутко їх вишколив, що Франсуа тільки рота роззявив від подиву.

— Зроду не бачив такого собаки, як цей Бек! — крикнув він до Перро. — Таки зроду! Тисячу доларів вартий він, їй-бо. Еге ж? Що ти скажеш, Перро?

Перро притакнув головою. Вони вже покрили рекорд швидкості і щодень мчали все швидше. Шлях був утертий, станівкий, снігу більше не падало й не дуже було холодно. Температура як стала на п'ятдесят градусів під нулем, так і трималася. Перро і Франсуа або їхали санками, або бігли поруч по черзі. Собаки неслися вперед, і спинявся запряг тільки зрідка.

Річка Тридцята Миля тепер взялася вже грубшою кригою, і вони за один день проїхали стільки миль, скільки, сюди їдучи, за десять днів. За один перегін вони промчали шістдесят миль від озера Ле-Барж до порогів Білого Коня. Через озера Марш, Тегіш та Бенет сімдесят миль собаки летіли так швидко, що той, кому випадало бігти за санками, мусив аж прив'язуватись іззаду до мотузки. Нарешті в останній вечір другого тижня вони перетяли Сніговий перевал і спустилися до морського берега, туди, де внизу мерехтіли вогні Скагвея і стояли на причалі судна.

Це був рекордний перебіг. Їхавши півмісяця, вони пересічно покривали по сорок миль у день. Цілих три дні Франсуа й Перро прогулювалися головною вулицею Скагвея, гордо випнувши груди, і їх безперестану запрошувано випити, а запряг їхній був предметом мало не побожної уваги цілої юрби погоничів та знавців собак.

Потім кілька грабіжників із заходу Штатів спробували поскубти трохи місто, їх продірявили на сито, і увага громади перекинулася до інших ідолів. А далі наспів новий наказ. Франсуа підкликав Бека, обняв його й заплакав. Це востаннє Бек бачив Франсуа й Перро. Як і інші люди, вони навіки щезли з його життя.

Бек із усім запрягом перейшов до рук одному шотландцеві-метису, і в товаристві десятка інших запрягів вони рушили важкою дорогою назад у Доусон. Цього разу вже не впорожні їхали і не до рекордів було. Теперішня праця була нелегка, день у день мусили тягти за собою важкий вантаж — пошту з усього світу тим людям, що шукали золота під непривітним небом бігуна.

Бекові не до душі була ця робота, але він сумлінно до неї ставився, так само, як і Дейв та Солекс, вважаючи, що це справа честі, і пильнував, щоб його товариші, подобається їм чи ні, а виконували свою пайку роботи. Життя йшло одноманітно, мов накручена машина. Один день був такий самісінький, як і інший. Щоранку о певній порі кухарі розкладали багаття, варили страву, і всі снідали. Тоді згортувано намети, запрягувано собак. Рушали рано, щось за годину до того, як розступалася темрява перед світанком. Увечері знову отаборювались. Хто напинав намети, хто рубав дрова чи соснове гілля для постілі, а хто носив воду або лід на вечерю і годував собак. Для собак це була найприкметніша подія дня, хоч, звісно, приємно було й потім, попоївши риби, побігати з іншими собаками. А їх тут було понад сотню. Між ними траплялися й запеклі забіяки, але дві-три сутички з найдикішими з них показали Бекову перевагу, і згодом, коли він тільки наїжувався й вискалював зуби, йому звичайно звертали з дороги.

Сам він чи не найбільше любив лежати коло вогню. Підібгавши під себе задні лапи й витягши передні, він з підведеною головою сонно дивився на полум'я. Часами він пригадував великий будинок судді Міллера в сонячній долині Санта-Клара, цементовий басейн, японського мопсика Тутса та голу, без шерсті Ізабеллу. Але частіше згадував він про чоловіка в червоному светрі, про смерть Керлі, про свою боротьбу із Шпіцом та про смачні речі, які він їв колись або хотів би попоїсти. Він не нудьгував за батьківщиною. Країна Сонця далеко була в тумані, і згадки про леї не хвилювали його. У ньому куди дужче говорила спадковість, і багато дечого такого, чого він ніколи раніше не бачив, здавалось напрочуд знайомим йому. Інстинкти, — не що інше, як відгомін звичок предків, які спали були в надрах його істоти, — віджили й роз'ятрились.

Не раз, як він лежав коло багаття й сонно мружив на нього очі, йому здавалось, що він бачить інше багаття, що він лежить коло того іншого багаття й бачить чоловіка зовсім не подібного до цього от кухаря-метиса. У того другого чоловіка коротші ноги й довші руки, м'язи не такі гладкі, а вузлуваті, як ті мотузки, волосся довге, куструвате, чоло низьке й ніби стесане назад. Той чоловік видавав чудні звуки і наче боявся темряви, бо, пильно вдивляючись у неї, він міцно стискав у руці важку ломаку з прив'язаним на кінці каменем. Він був мало не зовсім голий, тільки на спині подерта й пропалена шкура, але тіло вкрите все волоссям, а на грудях, на плечах, на стегнах та на руках зверху воно як густа шерсть. Він стояв не рівно: тулуб нахилився вперед, а ноги зігнуто в колінах. Рухи його пружні й гнучкі трохи чи не по-котячому, і весь він якийсь насторожений, мовби на нього по всяк пору чигають видимі й невидимі небезпеки.

Інколи цей косматий чоловік сидів навкарачки біля вогнища і, сховавши голову між коліна, спав. Лікті йому тоді спиралися на коліна, а руки стиснуті були на голові, ніби захищаючи її від дощу. А за вогнищем у темряві світилося щось, ніби жарини, і все парами, все по два. Бек знав, що то хижі звірі. Він чув навіть, як тріщали кущі, коли вони продиралися крізь них, чув, як вони шурхотіли вночі. І коли він так куняв на березі Юкону, ліниво мруживши очі на вогонь, від цих звуків та картин іншого світу наїжувалася шерсть йому на шиї й на спині, і він починав тихенько скавуліти або стиха гарчати, аж доки кухар не кричав: «Агов, Беку! Прокинься!» Далекий світ одразу зникав, перед очима поставала дійсність. Бек зводився на ноги, позіхав і потягався, наче й справді після міцного сну.

Тяжка дорога потомила собак. Діставшись до Доусона, вони добряче схудли й мали жалюгідний вигляд. Щоб трохи виходитися, їм потрібен був спочинок хоч на тиждень, коли не на цілих десять днів. Але натомість за два дні вони вже спускалися з прикрого берега Юкону біля Казарм, везучи листи у великий світ. Собаки були знесилені, погоничі похмурі. І до того ще падав щодня сніг. Дорога стала копна, санки насилу сунулись, собакам важко було їх тягти. Однак люди робили все можливе, щоб полегшити їм роботу.

Увечері, отаборившись, насамперед бралися до собак. Вони їли раніше за погоничів і жоден погонич не залазив у своє спальне хутро, не обдивившись перше ніг своїм собакам. Проте вони таки знесилювалися з кожною дниною. Від початку зими собаки пройшли тисячу вісімсот миль, волікши за собою навантажені санки всю цю втомну дорогу; а тисяча вісімсот миль дадуться взнаки навіть найвитривалішим.

Бек тримався, як завжди, підганяючи товаришів і пильнуючи дисципліни, але й він утомився. Біллі цілу ніч скавучав і голосив спросоння. Джо став ще похмурніший, ніж звичайно, а Солекс вже не підпускав до себе нікого, ні з того боку, де був темний, ані з другого.

Найбільше ж виробився Дейв. Йому щось відходило. Він ставав чимраз дражливіший і понуріший. Увечері, коли таборилися, він одразу вигрібав собі яму й залазив у неї — погонич туди й їсти йому приносив. Тільки-но його розпрягали, як він лягав і не вставав на ноги аж до самого ранку, коли знову його запрягалося. Дорогою бувало часами, що він вищав з болю, коли санки шарпали раптом, спинившись, або коли треба було добре напнутись, щоб зрушити їх. Погонич запрягу оглядав його, але нічого не знайшов. Зацікавились і інші погоничі. Про Дейва розмовляли і вечеряючи біля вогню, і курячи останню перед сном люльку. Одного разу влаштували цілу консультацію. Дейва витягли з його ями, привели до вогню, чавили й мацали так, що він скрикував з болю, але нічого не знайшли. Кістки виявилися цілі, — щось у нього всередину було не гаразд.

Наколи добулися Касіярської мілини, Дейв так знесилів, що скілька разів падав у збруї. Шотландець зупинив санки, випряг Дейва, а на його місце постановив Солекса. Він хотів, щоб Дейв трохи спочив, бігши за санками, але той, хоч який слабий, не погоджувався, щоб з нього здіймали збрую. Він гарчав, коли його розпрягали, й жалібно завив, побачивши Солекса на тому місці, що стільки часу належало йому. Його професійні гордощі страждали і, хоч смертельно хворий, він не міг спокійно дивитись, що інший справляє його роботу.

Коли санки рушили знову, він побіг поруч, завалюючись у м'який, глибокий сніг. Кидаючись і кусаючи Солекса, він увесь час намагався зіпхнути його в сніг на другий бік, а собі втиснутись на своє місце, і безперестану жалібно скавулів. Шотландець пробував був прогнати його батогом, але він не звертав уваги на шмальні удари, а погоничеві не ставало духу вдарити його дужче. Дейв не хотів бігти за санками, втертою дорогою, а все плентався збоку, де було копно. Під кінець, виснажений, він упав, і жалібним виттям проводив усю валку, що промчала повз нього.

Потім, зібравши рештки сил, він звівся на ноги і, заточуючись, побіг дорогою за ними. На зупинці він доволікся до Солекса й став поруч із ним. Погонич, що закурював люльку в товариша на задніх санках, вернувся й торкнув собак. Ті рушили з місця без найменшого напруження і раптом, здивовано обернувши назад голови, спинились. Погонич також здивувався: санки стояли на місці. Він гукнув своїх товаришів, щоб поглянули на це диво. Виявилось, що Дейв перегриз обидва посторонки Солекса і сам стояв перед санками на своєму місці. Він благав очима не проганяти його. Люди не знали, що з ним робити. Заговорили про те, що собака може часом навіть умерти від розриву серця, коли його забрати з роботи, хоч та робота й убиває його. Пригадали випадки з знайомими собаками, старими чи покаліченими, що не витримували, коли їх випрягали, й помирали. Отож, мовляв, однаково Дейв недовго протягне, то нехай уже вмирає у збруї, спокійно, не надриваючи собі серця, коли йому так хочеться. Його знов запрягли, і він гордо потяг санки, хоча кілька разів скавучав з болю. Часом він падав і волікся на посторонках, а одного разу навіть санки наїхали на нього, і він став кульгати на задню лапу.

^{«Поклик предків», IV. Худ. Ч. Бул.}

Одначе, як там не є, а він дотягнув до вечора. Отаборившися, його поклали біля вогню. Під ранок він зовсім занепав на силі. Коли стали запрягати собак, він страшним напруженням звівся на ноги, захитався й упав, проте став повзти до них. Витягши передні лапи, він підстрибом підтягав тіло і таким чином пересувався на декілька дюймів уперед. Але незабаром і на це не стало сил. Востаннє його бачили товариші, як він лежав на снігу, відсапуючись, і тужливо дивився за санками. Його жалібне виття неслося за ними, аж доки вони заховалися за смугою лісу над берегом річки.

Тут спинились. Шотландець відійшов від санок і поволі рушив назад, туди, де був табір. Розмови стихли, і голосно пролунав револьверний постріл. Хутко йдучи, шотландець незабаром повернувся. Ляснули батоги, весело задзвеніли дзвіночки, і санки рушили далі. Але Бек знав, як знали й інші собаки, що трапилося позаду, там, за смугою Лісу над берегом.

V. ВАЖКИЙ ШЛЯХ

Через тридцять днів після того, як Бек та його товариші вивезли пошту з Доусона, дістались вони до Скагвея. Собаки підбилися й були геть знесилені. Бек замість колишніх ста сорока фунтів важив сто п'ятнадцять. Інші, хоч і легші за нього, втратили ще більше ваги. Пайк, що частенько вдавав, ніби йому болить нога, тепер і справді кульгав. Також і Солекс накульгував, а Дабові було вивихнуто плече.

Найбільше всі надвередили ноги. Легкої та пружної ходи й знаку не лишилось. Вони ступали важко, здригаючись усім тілом, і від цього ще більше стомлювались. Собаки не похворіли, вони тільки до смерті потомились. Це не була втома від короткого надмірного напруження, що після нього можна поновити сили за яких кілька годин. Ні, ця смертельна втома була наслідком повільного, довгого виснажування, безперервного напруження цілими місяцями. У собак виробилися всі сили, геть усі до решти. Кожен м'яз, кожна клітинка — усе було до смерті знесилене. Та й не диво: менше, як за п'ять місяців, вони пробігли дві тисячі п'ятсот миль, а з них останніх тисячу вісімсот покрили, мавши тільки п'ять день спочинку. До Скагвея вони дісталися, вже насилу ноги переставляючи. Вони ледве тягли посторонки, а на схилах дбали тільки за те, щоб не трапити під санки.

— Ну, вперед! Ще трошки, бідолахи ви кривоногі! — намагався підбадьорити їх погонич, коли вони, хитаючись, спускалися головною вулицею Скагвея. — От уже й край!.. Тепер перепочинемо!.. Та й довго ж будемо спочивати!

Погоничі могли сподіватися на тривалу зупинку: вони самі покрили тисячу двісті миль, маючи лише два дні перепочинку, і цілком заробили скілька днів спокою. Але в Клондайк ринула така сила людей з усіх кінців світу, і таку силу жінок, коханок та родичів покинули вони вдома, що пошти набралася ціла гора. А ще ж були й урядові папери. Тим-то свіжі собаки з Гудзонової затоки заступили потомлених і нездатних більше до праці, а цих, хоч як вони мало коштували, вирішено продати.

Минуло три дні, і аж тільки тоді Бек та його товариші зрозуміли, як вони потомились і як виснажились. Четвертого ранку прийшло двоє чоловіків, із Штатів прибульці, і за безцінь купили їх разом із збруєю. Чоловіки ці кликали один одного Гел і Чарлз. Чарлз був середнього віку, білявий, із слабими сльозавими очима, з вусами, бадьористо закрученими вгору, і обвислою губою. Гел був юнак віком літ дев'ятнадцяти-двадцяти, мав він великого кольта й мисливського ножа, засунутого за пояс, що весь наче наїжився від набоїв, — цей пояс насамперед брав на себе очі і виразно показував, що Гел був ще зовсім жовторотий та молодий. Обоє вони анітрохи не пасували до цього краю, і чого вони прийшли на Північ — навіки полишиться тайною, що її ніхто не розв'яже.

Бек чув, як вони торгувались, бачив, як гроші перейшли до рук урядового агента, і зрозумів, що шотландець та недавні погоничі-поштарі вийшли з його життя вслід за Перро і Франсуа, і іншими, що щезли раніше. У новому таборі, куди привели Бека та його товаришів, вони побачили бруд і недбальство. Намет напнуто абияк, посуд лежить немитий, скрізь безлад. З чоловіками ще жінка, вони звали її Мерседес. Вона була Чарлзові дружина, а Гелові сестра — словом, тепленька родинна компанія.

Бек недовірливо дивився, як вони згортали намета й вантажили санки. Вони старалися, як могли, але не мали звички ані вміння. Виявилось, що згорнений намет утроє більший, ніж би мав бути; посуд так і запаковано немитий. Мерседес метушилась, заважала чоловікам і безперестану молола язиком — або навчала їх, або бурчала на них. Коли вони поклали мішка з одежею спереду, то, на її думку, треба було його покласти назад. Коли поклали назад і зверху ще навантажили два клунки, виявилось, що їй потрібні речі, які є тільки в цьому мішку. Мусили все розв'язувати знову.

Із сусіднього намету вийшло троє чоловік і, дивлячись, як вантажать санки, підморгували одне одному.

— Ну й вантажу у вас, — зауважив один, — звісно, не моє діло вчити, але я б на вашому місці не тягав цього намету.

— Ви чуєте, що він каже? — сплеснула руками Мерседес, жахаючись. — Цікаво, як би я могла без нього обійтись?

— Тепер весна, холоду вже не повинно бути, — сказав чоловік.

Мерседес тільки похитала головою. Чарлз і Гел накладали решту на санки, що здіймалися горою.

— Ви гадаєте, що вони рушать з місця? — спитав один з глядачів.

— А чому ж би й ні? — коротко відрубав Чарлз.

— Ну звісно, звісно! — поквапився лагідним тоном погодитись чоловік. — Я тільки здивувався… Мені здалося, що трошечки переважує, та й годі.

Чарлз повернувся до нього спиною й став затягати реміння, як умів, а вмів він далеко не так, як слід було.

— Авжеж, з таким спорудженням іззаду собаки будуть мчати цілий день, — ствердив другий глядач.

— Безперечно! — сказав Гел з холодною ввічливістю, беручи в одну руку жердину, а другою рукою змахуючи батогом. — Ну, вперед! — гукнув він. — Гайда, вперед!

Собаки рвонулися, з усіх сил натягли посторонки, але зараз же попустили. Вони не могли зрушити санок.

— Ах ви ж, ледацюги! Я вам покажу! — крикнув Гел, піднявши батога.

Мерседес кинулась до нього з криком.

— Не треба, не треба, Геле!.. — Вона видерла в нього батога. — Бідні мої, милі песики! Геле, ти мусиш мені пообіцяти, що ніколи не будеш з ними жорстокий, а ні, — то я й з місця не ступлю.

— Дуже ти тямиш багато, — була глузлива відповідь брата. — Краще не заважай мені. Кажу тобі, що вони ледачі. Без батога з ними нічого не вдієш. Інакше з ними не можна, спитай кого хочеш, хоч би й цих людей.

Мерседес благально озирнулась. На її гарненькому личку видко було гидливість, коли вона бачила страждання.

— Та вони слабосилі, як мухи, коли хочете знати, — сказав один з чоловіків. — Вони геть виснажилися, он воно що. Їм треба добре спочинути.

— Та нехай їм біс із тим спочинком! — пробурчав безвусий Гел. Мерседес тільки охнула, вражена, але він був їй брат, і вона зразу стала на його бік.

— Не звертай уваги на цього чоловіка, Геле, — сказала вона рішуче. — Поганяй собак і роби, як уважаєш за потрібне.

Батіг хльоснув по собаках. Вони знову рвонулись, напружили всі сили, мало не лягаючи на сніг і закопавшись у нього глибоко ногами. Санки не рушали, так ніби вони прикипіли до місця. Після двох спроб собаки геть захекались, проте батіг немилосердно свистів над ними. Мерседес знову не витримала. Ставши на коліна перед Беком, вона обхопила його обома руками за шию, сама в сльозах.

— Бідні ви мої, бідні! — скрикувала вона жалісливо. — Чому ви не хочете потягти дужче? Ніхто б вас і пальцем не зачепив!

Бекові вона була не до вподоби, але він почувався таким виснаженим, що не міг навіть опинатись, і, крім того, вважав це також частиною своєї виснажної роботи.

Один з глядачів, що стояв, зціпивши зуби, щоб утримати язика, не витерпів.

— Мені нема ніякісінького діла до того, що станеться з вами, — мовив він, — але ради собак я скажу вам: допоможіть їм, обрубайте лід на полозках! Хіба ви не бачите, що полозки попримерзали? Візьміться трохи з правого, трохи з лівого боку — і край!

Втретє спробували зрушити з місця. Але цим разом, слухаючись поради, Гел обрубав лід коло полозків. Бек і його товариші, під зливою ударів батога, напружили всі сили, і перевантажені, погано впаковані санки нарешті рушили. За сто ярдів уперед дорога повертала й круто спускалася на головну вулицю. Треба було великої спритності, щоб утримати санки, на яких вантаж переважував; Гел такої спритності не мав. Коли собаки звернули на повороті, санки перекинулись і половина поклажі, абияк затягнутої ремінням, випала. Собаки бігли далі, і санки, наполовину легші, лежачи боком, неслися за ними. Погане поводження й непомірна вага сказили знесилених, вимучених тварин. Роззлощений Бек, а за ним і весь запряг, мчали вперед, дарма Гел кричав: «Стій! Стій!» Гел спотикнувся, упав, санки переїхали через нього, а собаки неслися все далі головною вулицею, розтрусюючи пакунки та звеселяючи Скагвей.

Добросерді люди спинили собак і позбирали всі речі. «Половину вантажу і вдвоє більше собак, — чулися поради, — а ні — то не доберетесь до Доусона». Гел, його сестра й швагер похмуро мовчали. Поставивши намета, вони заходилися порядкувати вантаж. Посипалися консервні коробки. Люди реготалися, бо про консерви можна було тільки мріяти на Довгому Шляху. «Укривал — як на цілий готель», — сміючися, зауважив один із тих, що помагали. Куди вам стільки? Доволі з вас і половини. Покиньте намета, посуд, хто його вам у дорозі митиме? Що ви собі думаєте? Ви що, пульманом їдете?!»

Усю зайвину, що без неї можна було обійтись, почали немилосердно викидати. Мерседес заголосила, коли мішка з її сукнями скинули на сніг і стали з нього виймати одне за одним. Вона обливалася слізьми над кожною дурницею. Обхопивши руками коліна, вона в розпачі хиталася взад-вперед, повторюючи, що з місця не ступить, хоч би тут було й дванадцятеро Чарлзів. Не знайшовши ні в кому співчуття, вона витерла очі й сама заходилась викидати речі, часом навіть дуже потрібні. Упоравшись із своїм майном, вона взялась і до чоловічих мішків і, запопадливо працюючи, спорожнила і їх.

Зменшившись наполовину, вантаж був, проте, ще чималенький. Увечері Чарлз і Гел десь пішли й повернулися з шістьма новими собаками, не місцевої породи. Разом з Беком та його товаришами, і з Тіком та Куною — тими кудлачами, що взято на Ковзьких порогах, як ото мчали, побиваючи рекорд, — у запрягу було тепер чотирнадцять собак. Але новаки, хоч трохи вже вишколені з тої пори, як зійшли на суходіл, ще не вельми приобвиклися. Троє з них були короткошерсті пойнтери, один ньюфаундленд та двоє покручів непевної породи. Вони, ці новаки, видимо, мало що знали. Бек та його товариші дивились на них зневажливо. Правда, Бек незабаром поставив їх на належне місце й навчив, чого не можна робити, але не міг навчити їх того, що треба було робити. Праця в посторонках була їм не дуже до шмиги. Крім собак-покручів, усі вони виглядали приголомшено й розгублено від кепського поводження з ними і від незвичної суворої обстави. А тї двоє покручів не розуміли нічогісінько, і скорше можна було поламати їм кістки, ніж чогось навчити.

Нові собаки були такі безнадійні й безпорадні, а старі — такі знесилені після двох з половиною тисяч миль безупинної дороги, що майбутнє не обіцяло нічого приємного. Проте обидва чоловіки були веселі й трохи навіть пишались. Чотирнадцятеро собак — це ж вам неабищо! Вони бачили багато санок, що виїздили через Перевал до Доусона, або приїздили звідти, але жоден запряг не був із чотирнадцяти собак. На те були свої підстави — чотирнадцять собак не запрягали в жодні санки з тої нехитрої причини, що одні санки не могли вмістити харчів для них. Але Чарлз і Гел цього не знали. З олівцем у руці вони все достеменно обчислили — стільки-то на одного собаку, стільки-то собак, стільки-то днів — тобто все наче гаразд. Мерседес дивилась через плече на чоловіків і потакувала їм. Усе було дуже просто.

Другого ранку, доволі вже пізно, Бек на чолі довгого запрягу біг вулицею. Ні жвавості, ні моторності не мали він та його товариші. Вони були неймовірно потомлені. Чотири рази Бек пробіг відстань між Солоною Водою та Доусоном, і знаття, що йому, змученому й виснаженому, треба знову йти тим самим важким шляхом, гнітило його. Не до душі йому була робота, як і іншим собакам теж. Нові були полохливі й боялись тіні своєї, старі, місцеві, не мали довіри до своїх господарів.

Бек невиразно відчував, що не можна покластися на цих двох чоловіків та на цю жінку. Вони не знали нічого, що треба робити, і чимдалі ставало видніше, що ніколи того й не знатимуть. Усе їм падало з рук, не було ні ладу, ні якої дисципліни. Щоб хоч абияк отаборитись, гаялася добра половина ночі, а щоб згорнути табір та як-небудь навантажити санки — половина ранку; цілий же день мусили раз по раз приставати й перев'язувати поклажу. Бували дні, коли вони проходили не більше, як по десять миль, а випадали й такі, що зовсім не рушали з місця. Жодного разу їм не пощастило пройти й половини тої відстані, що її звичайно беруть на увагу, обчислюючи запас харчів для собак.

Як наслідок цього їм неминуче мало забракнути невдовзі харчів. А вони, даючи собакам зайве, ще й наблизили день, коли не стало потрібного для них. Нові собаки, що їм шлунки ще не призвичаїлись до повсякчасного недоситу, були страшенно ненажерливі. Знов же, оскільки змордовані кудлачі погано тягли санки, Гел вирішив, що звичайної порції замало, і подвоїв її. На додачу до того, Мерседес, коли, незважаючи на сльози в гарненьких очах і на дрижання в голосі, їй не щастило впросити його ще погодувати собак, нишком тягала з клунків рибу й підкидала собакам. Але Бекові та його товаришам не цього треба було, а тільки спочинку. Хоч як вони мало проходили за день, важка поклажа немилосердно висмоктувала з них всі сили.

Потім стало бракувати харчів. Одного дня Гел опинився перед тим фактом, що харчів уже витрачено половину, а пройшли тільки чверть дороги, і, що найгірше, ні за які гроші харчів не можна було добути. Він зменшив пайку собакам навіть проти звичайного і вирішив збільшити щоденні перегони. Сестра та швагер силкувались йому допомогти, як могли, але їм заважали і тяжкий вантаж, і власна недоладність. Дати собакам менше харчів — неважко, але неможливо примусити їх пройти більшу відстань, коли люди самі через свою непристосованість ніколи не могли вийти раніш уранці й таким способом довше пробути в дорозі. Не тільки вони собак не здатні були примусити працювати, але й самі не здатні були працювати.

Перший занепав Даб. Хоч який він був нещасний злодюжка, що завжди попадався й терпів кару, проте з нього був щирий робітник. Його вивихнуте плече, на яке ніхто не зважав, ставало чимраз гірше. Кінчилось на тому, що Гел застрелив його з свого великого кольта. Щодо собак з Півдня, то про них взагалі відомо, що вони гинуть з голоду на тих пайках, якими вдовольняються місцеві кудлачі, отож шістьом собакам-південцям тільки й залишалося, що виздихати, одержуючи половинну пайку кудлачів. Ньюфаундленд загинув перший, за ним здохли три короткошерсті пойнтери. Собаки-покручі довше чіплялися за життя, але й вони не витримали.

На цей час у людей, що йшли з ними, зникла вся лагідність і привітність, властиві південним жителям. Полярна подорож не мала для них жодної поезії й краси і була занадто жорстокою дійсністю. Мерседес перестала вболівати над собаками, більше вболіваючи над самою собою та сварячися з чоловіком і з братом. Сварка — це було єдине, від чого вони не втомлювались. Дразливість, що походила від їхніх страждань, усе росла, більшала й далеко переважувала навіть самі страждання. У цих трьох людей не було того чудовного терпіння в дорозі, що властиве людям, які вміють, страждаючи і тяжко працюючи, залишатися лагідними й товариськими. У цих не було терпцю й на познак. Вони скам'яніли від страждань. Їм усе боліло, — м'язи, кістки і навіть серце, — і це їх зробило дразливими. Уранці вони прокидалися з сердитим словом на язиці, а ввечері з ним засинали.

Чарлз та Гел гризлися з найменшого приводу. Кожен був глибоко переконаний, що справляє далеко більшу частину роботи, ніж йому належить, і без усякого сорому при першій нагоді виказував це. Мерседес стояла то за братом, то за чоловіком, а кінчалося завжди чарівною родинною сваркою. Коли, приміром, поставало питання, кому піти зрубати галузок на багаття, — зараз же починалась суперечка, і хоч справа торкалась тільки Чарлза й Гела, зачіпали всю рідню, батьків, матерів, дядьків, сестер — тих, що жили за тисячі миль і навіть тих, що давно вже були на тому світі. Яке мають відношення до рубання галузок погляди Гела на мистецтво чи на драми з громадського життя, які написав брат його матері, — годі було зрозуміти, а суперечка, проте, переходила на ці нові теми, або хилилася в бік Чарлзових політичних переконань. Часом несподівано виявлялось, що юконське багаття мало тісний зв'язок із довгим язичком Чарлзової сестри; Мерседес, цілком цього певна, користалася з нагоди, щоб розважити душу й висловити свою думку про чоловікову сестру, як, до речі, і про деякі інші неприємні риси його рідні. А тим часом багаття не було розкладене, санки не розвантажені й собаки не нагодовані.

Але Мерседес, крім усього, страждала ще як жінка. Вона була гарненька, ніжна, звикла, щоб з нею поводились по-лицарському. А тепер ставлення до неї чоловіка й брата ніяк не можна було вважати за лицарське. Вона завжди була безпорадна і вважала, що так і личить бути її статі, а вони скаржилися й казали, що вона завдає їм великих труднощів у житті. Утомлена, змучена, вона вже не думала про собак і не злізала з санок. Але з усією своєю ніжністю вона важила сто двадцять фунтів, і це була неабияка вага, що її мусили тягти кволі тварини, охлялі з голоду. Вони падали в посторонках, санки спинялись, чоловіки просили її злізти й іти пішки, сперечались, благали, а вона плакала та кликала небо в свідки їхнього грубіянства й не рушала з місця.

Одного разу вони силою стягли її з санок, але більше зареклися це робити. Вона ступила, шкутильгаючи, декілька кроків, наче вередлива дитина, і сіла на дорогу. Вони поїхали далі, — вона не поворухнулась. Вони проїхали три милі і мусили стати; розвантаживши трохи санки, пішли по неї, привели її силоміць і посадовили на клунки.

Страждаючи надміру самі, люди стали байдужі до страждання тварин. Гел вважав, що треба загартовуватися, але цю свою теорію він прикладав більше до інших. Він проповідував її швагрові й сестрі, і коли тут не повелося, став заганяти її ломакою в собак. Біля П'яти Пальців вони з'їли останні харчі. Стара беззуба індіянка продала їм скілька фунтів мерзлої конячої шкури за кольта, що разом із великим мисливським ножем стримів за поясом у Гела. Ця шкура, здерта шість місяців тому зі здохлої з голоду коняки, була нікчемним сурогатом справжньої їжі. Заморожена, вона була наче залізо; коли собака ковтав шматок, і він у шлунку відтавав, то все одно був нетравний і тільки дратував шлунок.

Бек плентався спереду запряжки, ніби в якомусь кошмарі. Він тягнув посторонки з усіх сил, а коли вже не міг, то падав на сніг і лежав, аж доки батіг і ломака Гелова знову здіймали його на ноги. Його колись пишне хутро не лисніло й не таке вже було густе. Шерсть збилася в лямець, висіла ковтунами, а там, де влучав дрючок, була замащена засохлою кров'ю. Схудлі м'язи були, як вузлуваті мотузки, жиру не стало зовсім; кожне ребро, кожна кістка виразно виступали під шкурою, що звисала порожніми згортками. Таке життя могло зламати будь-кого, але Бек був незламний. Чоловік у червоному светрі давно довів, що це правда.

У такому самому стані, як Бек, були й інші собаки. Разом з ним їх було семеро, цих кістяків, що ледве ноги волокли. Із своїх тяжких мук вони стали нечутливі до ударів батога й дрючка. Біль здавався тупим і неначе далеким, так само, як далеким і притьмареним здавалось їм усе, на що дивилися їхні очі та що слухали їхні вуха. У них не лишилося й половини життя, навіть чверті його; кожен був наче мішок з кістками, що в ньому ледь жевріла іскра життя. На зупинках, коли вони в збруї падали на сніг і лежали як неживі, ця іскра життя пригасала, блідла й замалим зовсім не зникала. Але під ударами батога й дрючка вона знов насилу загоралась, і вони, хитаючись, зводилися на ноги й плентались далі.

Настав день, коли добродушний Біллі впав і не здолів уже встати. Револьвера Гел продав, тож він сокирою порішив Біллі, вдаривши по голові, перетяв посторонки й відтягнув його вбік. Бек і його товариші бачили це й знали, що їм теж треба сподіватися, такої самої долі. Другого дня здохла Куна, залишилось їх тільки п'ятеро собак: Джо, занадто вже змучений, щоб бути, як раніше, лихим; Пайк, покалічений, кривий, мало притомний і вже не здатний навіть удавати; одноокий Солекс, сумлінний пес, що намагався, як і колись, працювати і журився, що не мав на те сил; Тік, котрий ніколи ще так далеко не ходив, як цієї зими і котрого били найчастіше, бо був він недосвідчений, і Бек, усе ще на чолі запрягу, але вже не здатний пильнувати ладу й дисципліни, — напівсліпий від знесилля, він ледве намацував ногами дорогу.

Стояла чудова весна, але ні собаки, ані люди не помічали її. Що не день сонце вставало раніш і сідало пізніш. Розвиднялось о третій уранці, а смеркало аж о дев'ятій увечері. Цілісінький довгий день сонце сліпуче світило. Похмуру зимову тишу заступив весняний гомін розбурханого життя. Він здіймався з землі, повної радості відродження, ішов від усього, що знов оджило й рухалось тепер, а було мертве й нерухоме довгими місяцями. У соснах шумував сік, верби й осики вкрилися свіжими бруньками. Кущі та всякі чепелиці вбралися в зелене. Уночі сюркотіли цвіркуни, а вдень усе, що повзало й ходило, вигрівалося на сонці. В лісах закричали куріпки, задовбали дятли, забазікали білки; безперестану щебетало птаство. А високо в небі летіли з півдня ключі диких гусей, клином вгонюючись у повітря.

З кожного схилу дзюркотіли невидимою музикою струмки. Усе навкруги тануло, осідало, тріщало. Юкон силкувався зламати кригу, що тримала його в кайданах. Він роз'їдав її зісподу, а сонце розтоплювало згори. Скрізь виступали пролизини, все ширшали розколини, аж тонкий уже шар криги ламався й кавалками злізав у воду. І серед цього молодого життя, що, прокидаючись, буйно тріпотіло під яскравим сонцем, ніжно-пестливим леготом обвіяне, — заточуючись, брели, ніби засуджені на смерть, двоє чоловіків і одна жінка з своїми кудлачами.

Собакам ноги підгинались, Мерседес сиділа в санках і плакала, Гел безсило лаявся, Чарлз тужливо дивився сльозавими очима. У такому стані дісталися вони до табору Джона Торнтона у гирлі Білої річки. Вони спинились, і собаки впали, як підтяті. Мерседес утерла очі й глянула на Джона Торнтона. Чарлз обережно, помаленьку сів на колоду. Все тіло його ніби закам'яніло. Гел заговорив перший. Джон Торнтон достругував топорище, яке вирубав з берези. Він мовчки слухав і коротко відповідав, лише коли його питали. Він знав, що це за люди, і певен був, що вони не послухаються його ради.

— Нам казали там вище, що дорога буде завалюватись, що найкраще перечекати, — сказав Гел, коли Торнтон застеріг їх, щоб не вбезпечалися їхати напіврозталим льодом. — Нам казали навіть, що ми нізащо не дійдемо до Білої, а отже ми тут! — самовпевнено й насмішкувато докінчив він.

— І цілком слушно казали, — відповів Торнтон. — Крига щохвилини може піти. Тільки дурням могло пощастити пройти річкою. Скажу вам щиро: за все золото Аляски я б не наважився піти цим льодом.

— Через те, звісно, що ви не дурень, як я гадаю, — сказав Гел. — А от ми підемо-таки в Доусон! — Він замахнувся батогом. — Гей, вставай, Бек! Ну! Вставай! Марш! — гукнув він на собак.

Торнтон стругав далі. Він знав, що марна річ заважати дурневі робити дурниці. Знов же, два-три дурні більше чи менше — однаково від цього нічого в світі не зміниться.

Але собаки не встали, коли скомандував Гел. Вони вже давно були в такому стані, що треба було добре попобити, щоб зіп'ясти їх на ноги. Батіг засвистів і удари немилосердно посипались на спини собакам. Торнтон стиснув зуби. Солекс перший насилу звівся на ноги, за ним Тік і Джо, що скавучав з болю. Пайк одчайдушно силкувався встати, двічі він падав і тільки за третім разом ноги його не підкосилися. Але Бек навіть не рухався і все лежав, там, де й упав. Батіг шмагав його, та він і не скавулів. Разів кілька Торнтон ніби поривався був щось сказати, але передумував. Тільки очі йому стали вогкі, а що батіг усе-таки свистів, він зірвався з місця й нерішуче пройшовся вперед і назад.

Це вперше Бек виявив непокору, і цього було доволі, щоб довести Гела до сказу. Він кинув батога і взявся за дрючка. Але Бек не поворухнувся навіть під градом цих важких ударів. Він, як і його товариші, ще мав сили стільки, щоб звестись на ноги, однак свідомо вирішив не вставати. Він невиразно передчував якесь неминуче нещастя. Це передчуття з'явилось у нього ще тоді, як він витягував санки на берег, і вже не полишало його. Цілий день він відчував під ногами тонкий ненадійний лід і наче нюхом знав, що біда насувається, що вона там, на річці, куди господар хоче його вигнати, і відмовлявся рушити з місця.

Він так вимучився й знесилів, що не дуже й допікали його удари. Але вони все падали на нього, і маленька іскра життя, що тліла в ньому, почала поволі пригасати. Він зовсім онімів. Звідкілясь ніби здалеку він чув, що його б'ють, але відчуття болю вже зникло. Він ледь-ледь усвідомлював, що дрючок колотить його по тілі. Та це вже й не його тіло, воно наче десь далеко від нього.

Нараз у Джона Торнтона вихопився якийсь мало не звірячий крик, і він кинувся на чоловіка з дрючком. Гела збило з ніг, немов на нього впало зрубане дерево. Мерседес скрикнула. Чарлз дивився все так само тужливо, витирав сльозаві очі і не пробував підвестись, задубілий тілом.

Джон Торнтон стояв коло Бека й силкувався опанувати себе. Така лють його пойняла, що він слова не міг вимовити.

— Коли ти ще раз удариш собаку, я порішу тебе! — нарешті сказав він, відсапуючись.

— Собака мій! — крикнув Гел, встаючи й витираючи кров з губ. — Забирайся геть, а то тут тобі й капець! Мені треба в Доусон.

Але Торнтон усе стояв коло Бека й не виявляв жодного бажання забиратися геть. Гел витяг свого довгого мисливського ножа. З Мерседес сталась істерика, вона закричала, заплакала й зареготала разом. Торнтон топорищем вибив ножа Гелові з рук і вдарив його ще раз по пальцях, коли той хотів його підняти. Потім сам нахилився, підняв ножа й перетяв Бекові посторонки.

Гелові враз пропала охота битись. Бо тут ще звалилася на руки йому — вірніше, на плечі — сестра, та й напівживий Бек однаково був ні до чого, бо вже не міг тягти санок.

За кілька хвилин санки, проте, вже спустилися з берега на лід і подалися вперед. Гел ішов спереду біля жердини. Чарлз волікся ззаду, а Мерседес сиділа на поклажі. Бек підвів голову й подивився їм услід. Пайк був за передовика, Солекс за корінного, а між ними Джо та Тік. Усі четверо кульгали й спотикалися.

Торнтон, ставши навколішки, обережно обмацував Бека своїми грубими руками, щоб переконатись, чи нема поламаних кісток. На щастя, всі кістки були цілі, він тільки був украй знесилений і вкритий рубцями, а де — то й ранами після дрючка. Санки вже від'їхали на чверть милі. Чоловік і собака стояли на березі й дивились, як вони сунулися крцгою. Раптом задня частина санок спустилася, наче пірнула у вимоїну, а жердина з Гедом, що вчепився в неї, високо майнула в повітрі. До них долинув крик Мерседес, і вони побачили, що Чарлз відразу повернув назад, але не встиг ступити й кроку, як лід завалився під усіма ними. Люди й собаки разом із санками зникли. На блискучій поверхні річки зачорніла величезна пролизина. Зимовому шляхові — край.

Торнтон і Бек зирнули один на одного.

— Бідолашний собачаро! — промовив чоловік, і собака лизнув йому руку.

VI. З ЛЮБОВІ ДО ЛЮДИНИ

Коли в грудні Джон Торнтон повідморожував був собі ноги, товариші влаштували його тут якнайкраще, щоб він піддужав, а самі пішли далі проти води заготовляти для Доусона колоди, які плотами сплавляли по річці. Торнтон ще трохи кульгав, коли він порятував Бека, але як потепліло, поволі перестав кульгати. Бек також виходився, хоч дуже помалу. Довгими весняними днями лежав він на березі, дивився, як біжить вода, і лінькувато слухав пташиних співів та гомону весни.

Спочинок — річ надто приємна після трьох тисяч миль важкої дороги. І, кажучи правду, поки Бек підчунював, і загоювались йому рани, міцніли м'язи, м'ясо наростало на кістках, — він ставав чимраз ледачіший. Але тут усі вони, — і Бек, і Торнтон, і Скіт, і Ніг, — ледакували, сподіваючись плоту, що мав їх приставити в Доусон. Скіт, маленька сука з породи ірландських сетерів, незабаром заприятелювала з Беком, що, бувши в тяжкому стані, не мав сили відштовхнути її. Скіт мала справжній лікарський хист, що часом трапляється між собаками. Вона, як та кицька кошенят, вилизувала й зализувала Бекові рани. Щоранку, коли Бек поснідав, вона приходила й сумлінно виконувала свої доброхітні обов'язки, аж урешті Бек призвичаївся до цього так само, як і до Торнтонової уваги. Ніг також приязно до Бека ставився, хоч і стриманіш. Це був великий чорний пес, безмірно добродушливий, з веселими очима, — покруч дойди та вловчого собаки.

Бек дивувався, що ті собаки не виявляли до нього ніякої заздрості. Вони ніби ділилися з ним приязню та дбайливістю Торнтона. Коли Бек оклигав, вони стали затягати його у всякі забави. Іноді й сам Торнтон не витримував і приєднувався до них. Отак поволі виходившись, Бек почав ніби нове життя. Любов, щира й палка любов, уперше охопила всю його істоту. Нічого такого він не відчував навіть у судді Міллера, в сонячній долині Санта-Клара. З суддіними синами він товаришував, ходив з ними на влови й бродив по околицях; суддіними внуками він опікувався, відчуваючи свою зверхність; до самого судді Міллера в нього була приязнь, зв'язана з почуттям власної гідності. Але тільки Джон Торнтон розбудив у ньому любов, палку, гарячкову любов та обожнювання, що межувало з божевіллям.

Цей чоловік врятував йому життя, — це вже одне чогось варте, та далеко важливіше, що він виявився ідеальним господарем. Інші люди також дбали за собак, але робили це з обов'язку або з практичних міркувань. А він дбав за них як за власних дітей просто тому, що інакше не міг. Для них у нього завжди знаходилось ласкаве слово, і часом він довго просиджував і розмовляв з ними (він називав це «базікати»), відчуваючи таку саму втіху з цієї розмови, як і вони. У нього був звичай брати Бекову голову в руки, притулятися до неї чолом і похитувати нею з боку в бік, обзиваючи Бека всякими лайливими словами, що їх Бек сприймав як пестливі. Бек не знав більшої радості, як ці грубуваті обійми й ця лайка. Він відчував у такі моменти, що серце йому мало не вискочить з грудей від щастя. І коли Торнтон пускав його, він схоплювався на рівні ноги і, усміхаючись на всю пащеку, захватно дивився на господаря, а горло стискалося від надміру почуттів, що він не міг їх висловити. Він застигав так на місці, а Торнтон промовляв з повагою: «Боже! Тільки що слова йому не дано!»

Бек мав також свій звичай виявляти любов. Він хапав зубами Торнтона за руку й міцно стискав, аж надовго залишалися сліди від його зубів. Але так само, як Бек розумів, що лайка була від любові, так і чоловік розумів, що це вдаване кусання — пестощі.

Проте найбільше Бек виявляв свою любов німим обожнюванням. Він не тямив себе від щастя, коли Торнтон гладив його чи розмовляв з ним, але сам ніколи не запобігав ласки. Скіт звичайно совала носа під руку Торнтонові й штовхала його, щоб він погладив її, Ніг любив класти голову йому на коліна, а Бек обожнював його здалеку. Він міг годинами лежати біля Торнтонових ніг і, не зводячи очей, дивитись йому в лице і пильнувати кожен хвилевий його вираз і кожен рух. А коли йому траплялось іноді лежати трохи віддалік, збоку чи ззаду від господаря, він і тоді не зводив очей з нього, стежачи за кожним рухом. І такий був близький зв'язок між ними, що пильний погляд Беків примушував Торнтона озиратись і мовчки дивитись на собаку, і один бачив в очах у другого найтепліші почуття.

Довго ще після свого порятунку Бек непокоївся, коли Торнтона не було близько. Коли той виходив з намету, Бек ішов за ним услід, аж доки він вертався назад. У собаки багато змінилось господарів тут, на Півночі, і він, уважаючи, що постійних господарів не буває, боявся, що й Торн-тон зникне з його життя, як зникли Перро, Франсуа, шотландець. Навіть уві сні цей страх не кидав його. Не раз він прокидався серед ночі і, тремтячи з холоду, скрадався до намету й довго прислухався до дихання свого господаря.

Але поруч із цією великою любов'ю до Торнтона, що наче мала б улагіднити й цивілізувати його, в ньому не завмерли й спадкові риси первісного звіра, розбуркані Північчю. Його відданість і обожнювання далися йому від цілих віків життя при людському вогнищі, але він зберіг і дикість та лукавство ще з давніших часів. Скорше це був дикий звір, що прийшов з пустелі до вогнища Джона Торнтона, ніж собака з лагідного Півдня, нащадок багатьох свійських поколінь. Через свою велику любов до цього чоловіка він би ніколи нічого в нього не вкрав, однак і хвилини не вагався б зробити це в чужому таборі, та ще й так хитро, що нізащо б його не зловили. На голові й на тілі в нього було безлік слідів собачих покусів, гризся він так само запекло, але тепер більш обмірковано. З Нігом та Скіт він не сварився — вони були дуже добродушні, а до того ще належали Джонові Торнтону. А чужий собака, однаково якої породи і хоч який сміливий, мусив або визнати першенство Бека, або на смерть гризтися із страшним ворогом. Бек був нещадний. Він добре затямив закон дрючка й зубів, умів використовувати все, що давало йому якусь перевагу, і завжди рішав ворога, засудженого на смерть. Він багато дечого навчився в Шпіца та в інших собак, поштових і поліційних, і знав, що середини бути не може. Він або переможець або переможений; усякий вияв милосердя — це ознака кволості. У первісному житті його не знали, тоді його вважалося за боягузтво, і воно мало фатальні наслідки. Убий, або тебе вб'ють, з'їж, або тебе з'їдять — такий був закон, і Бек без вагання улягав цьому законові, що промовляв до нього з відхлані віків.

Бек був старший за себе самого, старший за свій вік. У ньому минуле стикалося з теперішнім, і він скорявся потужному ритмові вічності, цим голосам минулого й теперішнього, що заступали одне одного, як припливи й відпливи, як пори року. Він сидів коло багаття Джона Торнтона, цей собака з широкими грудьми, з білими іклами й густою шерстю, — а за ним мріли тіні численних поколінь собак, напіввовків і вовків, пожадливих і ненажерливих. Разом з Беком вони їли м'ясо, що йому давали, задовольняли спрагу, прислухалися і пояснювали йому, що значить гомін дикого життя з лісу. Вони завдавали йому настрої, підказували вчинки, засинали з ним, як він лягав спати, снили разом із ним сни і самі проходили йому перед очима у сні.

Ці тіні настирливо вабили його за собою, і що не день людина з своїми вимогами відходила все далі й далі від Бека. З надр лісу линув до нього поклик, загадковий і звабливий, і Бек відчував, як щось його жене від багаття і втолоченої землі, що він повинен бігти в гущавину лісу на цей поклик, кудись у далечінь, невідомо куди й навіщо. Та він і не розважав, куди й навіщо, — занадто-бо владний був поклик з глибин лісових. Але щоразу, як Бек опинявся в зеленому присмерку лісу, на невтолоченій землі, любов до Торнтона брала гору, і він вертався назад до вогнища.

Тільки Торнтон і утримував його. Інших людей для Бека не існувало. Випадкові подорожні могли його хвалити й пестити — він був зовсім байдужий, а як хто занадто надокучав, він уставав і йшов геть. Коли Торнтонові товариші, Ганс і Піт, прибули на довгожданому плоту, він спершу не помічав їх, аж доки зрозумів, що це люди, близькі його господареві, — але й тоді він тільки терпів їх, приймаючи їхню увагу до себе з таким виглядом, ніби чинив їм ласку. Піт і Ганс були такої ж широкої натури, що й Торнтон. Вони були близькі до землі, через те просто думали і ясно бачили. І ще до того, як пліт завернув у бистрину коло Доусонського тартака, вони зрозуміли Беків характер і не нав'язувались приятелювати з ним, як з Нігом та Скіт.

Але любов Бека до Торнтона все росла й росла. Він тільки йому одному дозволяв у літній подорожі нав'ючити собі на спину клунка, і не було нічого в світі, чого б він не зробив з його наказу. Одного разу Торнтон і його товариші спродали в Доусоні плота, на вторговані гроші накупили всяких припасів і вийшли до верхоріччя Танани. В дорозі вони зупинились перепочити на одній скелі, що простовисно підіймалась над урвищем у триста футів. Торнтон сидів над краєм скелі, а поруч за його плечем був Бек. Раптом Торнтонові спала божевільна думка — він сказав товаришам, що зараз спробує одну річ.

— Беку, скачи! — крикнув він, показуючи простягненою рукою на прірву.

Ту ж мить Бек кинувся вперед, Торнтон схопив його над самим крайчиком, а Піт і Ганс насилу відтягли їх обох у безпечне місце.

— Щось надзвичайного! — сказав Піт, трохи відсапавшись.

Торнтон похитав головою.

— Ні, це чудово, але разом і страшно. Ви повірите, іноді мені аж боязко стає.

— Не хотів би я бути на місці того, хто займе тебе при ньому! — дійшов висновку Піт, киваючи головою на Бека.

— І я також, далебі! — додав Ганс.

Не минуло й року, як слова Літові цілком справдились. Це трапилось у Серкл-Сіті. Чорний Бартон, лихий і нестриманий чоловік, зітнувся в барі сваритися з якимсь новаком, а добродушливий Торнтон устряв їх розборонити. Бек, як звичайно, лежав у кутку і, поклавши морду на лапи, стежив за кожним рухом свого господаря. Бартон, ні слова не кажучи, з усіх сил відштовхнув Торнтона. Той відлетів і не впав через те тільки, що встиг схопитися за поруччя прилавка.

Тут з кутка долинуло щось — не виття й не гавкіт, а дикий рев, — і присутні побачили, як Бек, витягтись на всю свою довжину, скочив у повітря й кинувся до горла Бар-тонові. Чоловік інстинктивно, затулюючи горло, простяг руку, але не встояв на ногах і перекинувся разом із собакою. Бек випустив руку, і Бартон не встиг затулити горло руками, як він уже вгородив у нього зуби. Тут втрутились глядачі, і Бека відтягли. Поки лікар утамовував потерпільцеві кров і зав'язував рану, він шалено гарчав і ходив туди-сюди, ладен знову кинутись, якби його не відганяли дрючками. Не сходячи з місця, золотошукачі влаштували збори, де було визнано, що пес мав підстави роззлоститись, і його виправдали. Відтоді слава про Бека розійшлася по всіх усюдах на Алясці.

Пізніше, восени того ж таки року, він урятував Торнтонові життя в зовсім інших обставинах. Усі троє товаришів перетягали довгого вузького човна через небезпечні пороги на Сороковій Милі. Ганс і Піт ішли берегом, сповільнюючи ходу човна за допомогою тонкого манільського мотуза, якого вони чіпляли то до одного дерева, то до другого, а Торнтон сидів у човні, кермував, упираючись у річкове дно жердиною, і кричав товаришам, що їм треба робити. Бек був на березі, ішов упорівень з човном, не спускаючи тривожного погляду з господаря.

Човен підплив до дуже загрозливого місця. Ціла купа підводного каміння, ледве вкритого водою, вганялась далеко в річку. Ганс попустив мотуза і, поки Торнтон жердиною обережно проводив човна поміж камінням, кинувся бігма вперед, щоб притягнути його мотузом, коли човен обійде скелі. Човен вибрався із тіснини і прудко помчав за водою. Ганс мотузом зупинив човна, але зробив це так раптово, що човен перекинувся догори дном і так підпливав до берега, а Торнтона бистрінь зараз же понесла до найнебезпечнішої частини порогів, де вода вирувала і звідки жоден плавець не здолів би випливти.

У ту ж мить Бек був уже в воді. За триста ярдів від берега, серед страшного виру, він наздогнав Торнтона і, відчувши, що той вхопився йому за хвіст, повернув до берега, загрібаючи лапами скільки сили. Але не так вони наближались до берега, як їх зносило вниз, і вони вже чули погрозливий рев води звідти, де шалена бистрина розбивалася бризками й піною об скелі, що стриміли з води, наче зуби велетенського гребеня. Коло останнього прикрого порога вода мчала з дикою швидкістю, і Торнтон зрозумів, що йому не дістатись до берега. Він налетів на одну скелю, боляче вдарився об другу, тоді його з страшною силою жбурнуло на третю. Випустивши Бека, він ухопився обома руками за її слизький верх і, напружуючи голос, щоб перекричати ревіння води, гукнув:

— Пливи, Бек! До берега!

Хоч як скажено впирався Бек, течія зносила його вниз і він не міг повернутись. Почувши двічі повторений господарів наказ, він піднявся над водою, високо держачи голову, ніби для того, щоб востаннє глянути на господаря, і покірливо повернув до берега. Гансові й Пітові пощастило витягти його, коли він уже знесилів і починав захлинатися.

Знаючи, що лише кілька хвилин можна втриматися за слизьку скелю, коли навкруг страшна прудкотеча, Ганс і Піт чимдуж побігли берегом вище за те місце, де висів Торнтон. Там вони обв'язали Бекові шию й плечі мотузом так, щоб він не заважав йому дихати й пливти, і спустили пса в річку. Він сміливо кинувся вперед, але не в саму середину бистрини. Він пізно побачив свою помилку, коли вже зрівнявся з Торнтоном і міг за яких п'ять-шість вимахів дістатись до скелі, а течія його проносила далі вниз.

Бачивши це, Ганс відразу шарпонув мотуза й став його замотувати так, ніби він тяг човна, а не живу істоту. Бек був у самій бистрині, як мотуз потяг його під воду. Коли його підняли, він уже напівзахлинувся водою, — Піт і Ганс мусили відкачувати його. Похитуючись, він звівся на ноги, але зараз же знов упав. Цю мить з річки долинув ледь чутний Торнтонів голос. Слів не можна було розібрати, та вони зрозуміли, що він загибає. На Бека господарів голос уплинув, як електричний струм. Він скочив на рівні ноги й поперед людей побіг до того місця, де його спускали в воду.

Знову на нього нав'язали мотуза і спустили в річку. Він хутко поплив просто насеред річки. Один раз він не розрахував добре, вдруге це вже не трапиться. Ганс рівномірно розмотував мотуза, а Піт стежив, щоб він не плутався. Бек усе плив уперед. Опинившись на одній лінії з Торнтоном, він повернув і з швидкістю кур'єрського поїзда помчав до скелі. Торнтон побачив собаку, і коли Бек ударився об нього з усією силою тої бистрини, що його несла, обіруч схопився за кудлату шию. Ганс обернув мотуза навколо дерева, і Торнтон та Бек пірнули в воду. Задихаючись, ковтаючи воду, то собака під людиною, то людина під собакою, воліклися вони по скелястому дну, їх било об каміння й корчі, і так видобулися вони на берег. Прийшовши до тями, Торнтон побачив, що лежить долічерева поперек колоди, принесеної річкою, а Ганс із Пітом старанно відкачують його, повертаючи з боку на бік. Перший його погляд був до Бека. Ніг жалібно вив над його непорушним тілом, а Скіт вилизувала йому заплющені очі й мокру морду. Ставши на ноги, Торнтон, сам увесь подряпаний і побитий, уважно обдивився Бека ї виявив, що в нього зламано три ребра.

— Нічого не вдієш, — сказав він. — Доведеться тут отаборитись.

І вони таки отаборилися, і прожили там, аж доки ребра Бекові позростались досить, щоб він міг мандрувати далі.

А цієї зими в Доусоні Бек учинив новий подвиг, не такий, може, й героїчний, але після цього слава про Бека залунала ще голосніше по Алясці. Цей подвиг, крім того, дуже був доречний Торнтонові та його товаришам: він дав їм засоби купити все потрібне справилля, щоб вирушити в давно омріяну подорож на незайманий Схід, куди ще не заходили шукачі золота. Якось у таверні «Ельдорадо» зайшла випадкова розмова про собак; кожен похвалявся своїми улюбленцями. Всі знали Бекову славу й стали говорити найбільше про нього; Торнтонові доводилось його боронити. Не минуло й півгодини, як один сказав, що його собака може зрушити з місця й повезти санки з вантажем у п'ятсот фунтів. На це другий заявив, що його собака потягне й шістсот фунтів, а третій похвалявся своїм собакою, що він, мовляв, повезе цілих сімсот.

— Та це все дурниці, — промовив Торнтон. — От Бек візьме й тисячу фунтів!

— Зрушить з місця? Іще й протягне ярдів сто? — спитав Метьюсон, король Бонанзи, що оце похвалявся сімастами фунтами.

— Зрушить з місця й протягне ярдів сто, — спокійно підтвердив Торнтон.

— Гаразд, — заговорив Метьюсон повагом, так, щоб кожен добре чув. — Ставлю тисячу доларів, що він цього не зробить. Ось! — він жбурнув на прилавок гамана з золотим піском, завбільшки як болонська ковбаса.

Усі мовчали. Ото вклепався Торнтон із своєю похвальбою, якщо це, звісно, була похвальба! Він відчув, що кров гарячою хвилею збіглась йому до лиця: і як це в нього вискочило?! Він не певен був, чи справді Бек здоліє витягти тисячу фунтів. Адже ж півтонни! Він і сам жахнувся. Він вірив у Бекові сили й не раз припускав, що він годен і такий вантаж потягти, але можливість цього ніколи не стояла перед ним так близько, як зараз, коли на нього мовчки, з вичікуванням дивились очі цілого десятка чоловік. А до того ж тисячі доларів не було ні в нього, ані в Пі та й Ганса.

— За дверима стоять мої санки. На них двадцять мішків борошна по п'ятдесят фунтів у кожному, — затято мовив далі Метьюсон. — Можете скористатися з них.

Не знаючи, що сказати, Торнтон мовчав і непевно переводив погляд з одного на другого, ніби загубивши пасмо думок і намагаючись знову його схопити. Очі його спинились на обличчі Джіма О'Браєна, короля Мастодонту, з яким він здавна приятелював. І він нараз вирішив зробити те, про що перед хвилиною й не думав.

— Можеш позичити мені тисячу? — спитав він майже пошепки.

— Певна річ! — І О'Браєн поклав свого повного гамана поруч із Метьюсоновим. — Хоч я й мало надії маю, Джоне, щоб твій пес міг таке зробити, — додав він.

«Ельдорадо» спустіло, всі висипали подивитись на спробу. За картярськими столами також нікого не лишилось — кожному кортіло побачити, хто виграє заклад, а декотрі то й самі ще закладалися. Кількасот чоловіка в хутрах та рукавицях обступили санки. Навантажені тисячею фунтів борошна, санки стояли тут уже зо дві години, а що був добрий мороз, шістдесят градусів під нулем, то полозки щільно попримерзали до втоптаного снігу. Билися в заклад двоє проти одного, що Бек санок навіть не зрушить з місця. Тоді засперечалися, що розуміти під виразом «зрушити з місця».

О'Браєн доводив, що Торнтон має право повирубувати полозки з льоду, а Метьюсон наполягав, що Бек сам повинен зрушити санки так, щоб вони відірвалися від льоду. Більшість свідків підперли Метьюсона. Тепер уже билися в заклад три про, ти одного, що Бек не зрушить санок.

Цього закладу, однак, ніхто не приймав: не було й жодного, хто б вірив аж у таку силу Бекову. Сам Торнтон, що так поквапився прийняти виклик, далеко не був певен. Що більше він дивився на важкі санки, — ось вони, перед очима, — та на запряг із десятьох собак, тут-таки на снігу, то неможливішим здавалось завдання для Бека. Метьюсон тішився наперед.

— Три проти одного! — ознаймив він. — Кладу ще одну тисячу, Торнтоне! Що ви скажете?

На лиці Торнтоновім можна було прочитати сумнів, але в ньому прокинувся вже той запал гри, що ні на що не зважає, нічого не бачить неможливим і глухий до всього, крім голосу змагання. Він гукнув Ганса й Піта. Тоненькі в них були гамани, усі втрьох вони набрали тільки двісті доларів. Їм щастя звернуло з круга останнім часом, і то була вся їхня готівка, проте вони, не вагаючись і хвилини, поставили ці гроші проти Метьюсонових шестисот доларів.

Випрягли з санок усіх десятеро собак, а замість них запрягли одного Бека в його власній збруї. Загальне збудження передалось і йому — він ніби відчував, що повинен зробити для Торнтона щось дуже важливе. Коли він з'явився, глядачі в захваті зашепотілися. Бек мав чудовий вигляд — жодного зайвого золотника товщі. Сто п'ятдесят фунтів його ваги — то були самі м'язи. Довга шерсть лисніла шовком, на шиї й на плечах скидалася на гриву, і навіть коли він був спокійний, вона при кожному рухові настовбурчувалась, ніби від зайвини життьової сили ворушилася й відживала кожна волосина. Широкі груди й важкі передні лапи були в гармонійній пропорції з усім тілом, м'язи тугими клубками видавалися під шкурою. Декотрі з глядачів, обмацавши їх, казали, що вони ніби з заліза. Билися в заклад уже тільки два проти одного.

— Ну й ну, добродію! — пробурмотів один з нової династії, король Скукумського приступку. — Даю вам за нього вісімсот, добродію… І то, завважте, перед спробою. Вісімсот ось за такого, як він є.

Торнтон тільки головою похитав і підступив до Бека.

— Е, не підходьте! — запротестував Метьюсон. — Хай він сам, тоді буде чесна гра!

Юрба примовкла, чулися тільки де-не-де голоси окремих аматорів битися в заклад, що марно пропонували два проти одного. Бек був пречудова тварина, всі це визнавали, але двадцять мішків по п'ятдесят фунтів виглядали занадто переконливо, щоб мати бажання розв'язувати гамани.

Торнтон укляк поруч Бека, взяв його обома руками за голову й притулився сам щокою. Він не став грайливо сіпати його, як завжди, або в жарт лаяти. Він тільки тихенько прошепотів йому на вухо: «Коли любиш мене, Бек, коли любиш!» — та й годі. Бек, насилу стримуючи свій порив, скавучав.

Юрба з цікавістю дивилась на них. Видовище це скидалося на якесь чаклування. Коли Торнтон підвівся, Бек схопив зубами його за руку в рукавиці, стиснув її і поволі, з неохотою, випустив. В такий спосіб він виявляв свою любов. Торнтон відійшов далеченько назад.

— Ну, Бек! — наказав він.

Бек натягнув посторонки, потім попустив їх на декілька дюймів. Це була його давня звичка.

— Гайда! — різко пролунав серед напруженої тиші Торнтонів голос.

Бек трохи повернув праворуч, кинув уперед усі свої півтораста фунтів, натягнув посторонки й раптом став. Вантаж ворухнувся, під полозками затріщав лід.

— Ще! — знову крикнув Торнтон.

Бек повторив маневр, повернувши цього разу ліворуч. Полозки заскрипіли. Санки трохи схитнулись, і полозки продряпали кілька дюймів по снігу. Вони віддерлись від льоду. Люди дивилися, затамувавши подих.

— Тепер вперед, Бек! — пролунав різкий, як постріл з револьвера, короткий наказ.

Бек рвонувся, і посторонки напнулися. Усе тіло Бекове страшенно напружилось, і м’язи, як живі, забігали під шовковистою шкурою. Мало не припадаючи до снігу широкими грудьми, він витяг уперед і низько нахилив голову, а ноги його скажено працювали, вибиваючи дві рівнобіжні борозни в твердому втоптаному снігу. Санки хитнулися, затремтіли й уже ніби рушали. Тут Бек послизнувся одною лапою, і в юрбі хтось аж ойкнув. Санки, проте, шарпаючись поштовхами, вже підсунулись на півдюйма… тоді на дюйм…. на два дюйми… Незабаром поштовхи послабшали, санки набирали швидкості, Бек підхопив їх, і вони посунулись рівно й гладко.

Люди, що стояли, роти пороззявлявши, нарешті звели дух, навіть забувши, що хвилину перед тим вони затамували подих. Торнтон біг за санками й підбадьорював Бека короткими веселими слівцями. Відстань виміряли раніше, і, коли Бек наблизився до купи дров, що позначала сто ярдів, з юрби пролунали вигуки захвату. Далі вони перейшли в якийсь рев, коли Бек минув дрова і спинився з наказу. Усі, й навіть сам Метьюсон, неначе пошаліли. Шапки й рукавиці летіли вгору. Люди тиснули руки одне одному, байдуже, знайомі вони чи ні, говорили всі разом, не слухаючи одне одного.

Торнтон став навколішки поруч Бека і, притулившись головою йому до голови, похитувався з ним туди й сюди. Ті, що підбігли до них, чули, як він любовно й ніжно, довго та палко лаяв собаку.

— Ну й ну, добродію! — бурмотів король Скукумського приступку. — Даю вам за нього тисячу… Чуєте, тисячу! Тисячу двісті, добродію!

Торнтон звівся на ноги. Очі йому були мокрі, по щоках текли сльози.

— Ні! — сказав він скукумському королеві. — Я не хочу. І йдіть ви к бісу, добродію! Більше нічого не маю вам сказати.

Бек схопив Торнтона зубами за руку, а той знову став сіпати його». Всі глядачі, неначе зрушені спільним одним поштовхом, чемно відійшли осторонь, щоб не заважати.

VII. ПОТУЖНИЙ ПОКЛИК

За п'ять хвилин Бек заробив тисячу шістсот доларів і цим допоміг Торнтонові з товаришами сплатити деякі борги й вирушити на Схід шукати казкового розсипища золота. Історія цього загубленого розсипища така сама давня, як і історія цієї країни. Чимало людей шукало його, але пощастило небагатьом, і далеко більше було таких, що ніколи не вернулися. Трагедія й тайна повивали це загублене родовище. Ніхто не знав, як звався той, хто натрапив на нього перший. Навіть найдавніші перекази його імені не згадували — відомо тільки, що там стоїть і досі напівзруйнована стара хатина. Були такі, що перед смертю заприсягались, наче бачили й цю хатину, й розсипище, і підсилювали свої слова, показуючи такі самородки, яких не траплялось ніде на всій Півночі.

Але ще жодній людині не поталанило здобути тих скарбів, а мертві — були мертві. Отже Торнтон, Піт і Ганс подалися шукати тієї хатини. З Беком та ще з шістьма собаками вони попростували незнаною дорогою на схід, туди, де стількох людей перед ними завела надія і звідки стільки людей не вернулося зовсім. Проїхавши санками сімдесят миль по Юкону проти води, вони повернули ліворуч на річку Стюарт, минули Мейо та Макквещен і вийшли до верхоріччя Стюарту, де він уже маленьким струмочком в'ється між скелями гірського пасма, що тягнеться цілим континентом.

Джон Торнтон небагато вимагав від людини і від природи і не боявся пустелі. Узявши щупку солі й рушницю, він заходив, бувало, в саму глушину, туди, куди його кортіло, і блукав там скільки сам хотів. Як справжній індіянин, він ніколи не поспішав, живився дичиною, а коли її не було — не турбувався, ішов далі, знов-таки, як той індіянин, і певен був, що не зараз, то згодом, а конче на неї натрапить. І тепер, рушивши в далекий безлюдний край, вони везли на санках, головне, всяке потрібне приладдя та зброю, а меню їхнє складалося з дичини, і план дій розраховано було на неозначений час.

Для Бека були великою втіхою і полювання, і рибальство, і незнайома ця земля. Подеколи вони йшли цілими тижнями, день крізь день, тоді десь отаборювались, і собаки знов цілими тижнями ледакували, а люди розморожували замерзлий нарінок і без кінця-краю промивали його біля вогню в ночовках, шукаючи золота. Часом вони голодували, а коли то й розкошували в їжі — все залежало від полювання.

Настало літо. Прив'язавши вантаж на спини, люди й собаки перепливали плотами голубі гірські озера і пливли невідомими річками, то за водою, то проти води, в непевних човнах, що вони самі випилювали із стовбурів дерев.

Місяць по місяцю блукали вони недослідженою землею, де не видно було людського сліду, але де колись людина жила, якщо вірити в існування Покинутої Хатини. У межигір'ях проймали їх сніговії, на голих верхів'ях на межі вічних снігів вони тремтіли з холоду під полярним сонцем; у літніх долинах на них нападали хмари мошви, а в тіні льодовиків вони збирали суниці й квіти — такі, яких не скрізь і на Півдні знайдеш.

Осінь спобігла їх у таємничій країні озер, сумовитій і мовчазній, де колись дичина була, але тепер ніяких ознак життя не лишилось, де шугали холодні вітри, де хвилі з тихими скаргами набігали на безлюдні береги, а в захищених кутках лежали купи криги.

На другу зиму шукали вони слідів людей, що задовго до них тут проходили. Несподівано для себе вони натрапили в лісі на стежку, дуже давню, протоптану поміж деревами, і зраділи, що вона приведе їх до Покинутої Хатини. Але стежка. так само несподівано слизла, як і почалась. Хто її протоптав і для чого, так і зосталося загадкою. Іншим разом надибали вони рештки мисливського куреня. Там ще збереглося лахміття з погнилих укривал, і серед них Торнтон знайшов кремінну рушницю з довгою цівкою. Він знав, що це рушниця Компанії Гудзонової затоки ще з тих далеких часів, коли за таку зброю давали такої ж висоти стос щільно складених бобрових шкурок. Але це було й усе. Ніякого натяку на те, хто був той чоловік, що поставив куреня й покинув серед укривал свою рушницю.

Знову настала весна. Покинутої Хатини вони так і не знайшли, але натрапили, нарешті, на багате поверхневе розсипище. У тій широкій долині було стільки золота, що, коли його промивали, воно виблискувало, немов жовте масло на дні ночовок. Далі мандрівники не пішли. День роботи давав їм на тисячі доларів піску та самородків. Вони працювали день у день і складали золото в мішки з лосячих шкур, по п'ятдесят фунтів кожен. Ці мішки наче стоси дров лежали біля куреня, сплетеного з ялинового гілля. Люди працювали як скажені, дні летіли, як уві сні, а скарбів усе більшало.

Собакам нічого було робити, — тільки інколи приносити дичину, що настріляє Торнтон, і Бек цілими годинами куняв коло вогнища. Дедалі частіше стало приходити до нього привиддя волохатого коротконогого чоловіка. Мружачись на вогонь, Бек в уяві блукав із ним у якомусь іншому, далекому світі.

У тому світі найбільше було страху. Коли волохатий чоловік спав біля вогнища, засунувши голову між коліна й затуливши її руками, Бек бачив, що він непокоїться вві сні, здригається, а прокинувшись, із жахом тупить очі в темряву й підкидає свіжого хмизу в огонь. Іноді вони йшли вдвох на морський берег. Волохатий чоловік збирав м'якуни і їв їх, злякано озираючись на всі боки, ладний бігти, як вітер, при найменшій небезпеці. Коли вони були в лісі, то нишком скрадалися між деревами, — волохатий чоловік спереду, Бек за ним. Обоє обережні й чуйні, вони однаково роздимали ніздрі, ворушили вухами й насторожували їх. Чоловік мав такий самий гострий слух і такий самий нюх, як і Бек, але до того ще вмів видиратися на дерева й пересуватися по них, як по землі. Розгойдуючись на руках, він перекидався з гілки на гілку, часом на дванадцять футів, і ніколи не промахувався і не падав. Чоловік почував себе на дереві так само вільно, як і на землі, і Бекові невиразно згадувались ночі, коли він чатував унизу, а волохань спав, уклублившись серед гілля й міцно за нього тримаючись.

З цими Бековими привидженнями разом поставав і загадковий поклик із самих надрів ліс у. Він наганяв на нього якусь невиразну тривогу, розбуркував дивні бажання, незрозумілу солодку радість і нездоланний норив до чогось невідомого. Іноді, слухаючись цього поклику, Бек біг у ліс, шукав там його, наче це була якась річ, і брехав, — то сердито, то лагідно, як до настрою. Він закопувався носом у свіжий лісовий мох або в чорну землю, що з неї росла висока трава, і пирхав з радості, вдихаючи ці смаковиті пахощі. Або годинами вилежував, згорнувшись і причаївшися за поваленим деревом, порослим губкою, і з широко розкритими очима й нашорошеними вухами прислухався й стежив за всім, що ворушилось навколо. Може, він сподівався, що йому пощастить зловити цей незрозумілий поклик? Але він несвідомо робив це: він тільки відчував, що мусить, більше нічого він не розумів.

Часами його опановував якийсь непереможний потяг. Він лежав десь у таборі, спокійно куняючи на сонці, і враз підводив голову, наструнчував вуха, пильно прислухався, а тоді поривавсь на ноги й мчав усе далі й далі, лісовими хащами і галявинами, вкритими пучками зілля. Подобалось йому бігти висхлим коритом якого струмка або, тихенько скравшися, стежити за життям пташок у лісі. Бувало, цілий день він пролежував, причаївшись у кущах, і дивився на куріпок, що лопотіли крильми, перелітаючи з місця на місце, або поважно походжали в траві. Але найбільше йому було до душі бігти лісом у присмерку літньої ночі, слухати сонний шелест дерев, читати лісові звуки, як людина читає книгу, і шукати оте загадкове щось, що кличе його й вабить безнастану вві сні й наяву.

Якось уночі він прокинувся раптом, ніби його хтось штовхнув, і звівся на ноги. Очі йому палали, ніздрі здригались і шерсть наїжилась, як та щетина. З лісу чувся поклик — чи тільки один голос із того поклику багатоголосого — чіткіший і виразніший, ніж досі. Бриніла одна довга нота, ніби безнастанне квиління, подібне, а разом і не подібне, до виття собаки-кудлача. Бек пізнав цей голос — він чув його раніше й давно вже. Він вибіг з сонного табору, шаснув до лісу й тихенько, як тінь, зник у ньому. Що далі в гущавину, то виразніше лунав поклик, усе більше нащулювався Бек і повільнішою ставала його хода. Аж ось він виглянув на галявину й побачив там великого худого вовка, що сидів, піднявши морду до неба, і вив.

Бек не ворушився, але виття враз стихло: вовк почув його. Бек вийшов з-поміж дерев, зіщулившись усім своїм тілом і далеко витягши хвоста. Він ступав, припадаючи до землі, так ніби закрадався. У кожному його рухові була й погроза, і намір сприятелюватись або, радше, пропонування миру, як то звичайно буває, коли збираються двоє хижаків. Але вовк, побачивши пса, кинувся бігти. Бек широкими стрибками поминувся за ним і загнав його в старе пересохле річище, що з нього вихід був забитий чагарником. Вовк рвучко обернувся, крутнувшись на задніх лапах, — так само, як це робили Джо та інші собаки, коли їх заганяли в кут, — увесь наїжився, загарчав і дрібно заклацав зубами.

Бек не нападав — він кружляв навколо й виявляв зовсім дружні наміри. Але вовк був підозріливий і наляканий, бо ж він важив утроє менше за Бека і головою був йому тільки по плече. Вловивши хвилину, коли Бек одвернувся, він дременув геть, і Бек знову погнався за ним. Раз у раз він наганяв його, і все повторювалося спочатку. Вовк був виснажений, проте нелегко було його наздогнати. Він біг доти, доки голова Бекова рівнялася з його боком, тоді раптом повертався, ставав в оборонну позу і при першій нагоді тікав далі.

Кінець кінцем Бек за свою упертість мав винагороду: вовк, переконавшись, що йому нічого не загрожує, обнюхався з ним і став гратися. Це була напружена, обережна гра хижих звірів, що ховають свою хижість. Тоді легкими скоками він подався вперед, явно кудись прямуючи і ваблячи Бека за собою. Вони бігли попліч у похмурих сутінках угору річищем до межигір'я і перекинулися на другий бік вододілу.

Там знайшлася рівнина, покрита великими латками лісу і з силою струмків. Вони бігли, не спиняючись, через ці простори, минали години по годинах, і над обрієм устало сонце, і день теплішав. Бек відчував неймовірну радість. Він знав, що біжить, нарешті, на той поклик, біжить поруч із своїм лісовим братом туди, звідки йде до нього той поклик. В ньому ожили давні спогади й опанували всю істоту; він збуджувався від тих спогадів, як колись від дійсності, що її тінню були спогади. Він робив це раніше, десь у тому без міри далекому, напівзабутому світі, і знову робив це тепер, бігши вільно, ледь торкаючись ногами дикої незайманої землі, а над головами їм синіло незглибне небо.

Вони захотіли пити й спинились коло струмка. Нахилившись до води, Бек раптом згадав Джона Торнтона. Він сів.

Вовк побіг далі, — певно ж туди, звідки поклик чувся, — потім вернув і обнюхався з Беком, ніби хотівши підбадьорити його. Але Бек обернувся і поволі рушив назад. Мало не годину його лісовий брат біг поруч нього з тихим скавучанням; потім сів і, піднявши морду вгору, жалібно став заводити. Тужливе це було виття, і, біжачи невпинно своєю дорогою, Бек чув, як воно поступово завмирало в далечині.

Торнтон обідав, коли Бек пригнав у табір і підбіг до нього в нападі шаленої любові. Він перекинув господаря на землю, став лизати його в лице, покусувати йому руки, — одне слово, «строїв дурника», як казав Торнтон, що й собі, похитуючись із псом з боку в бік, своїм звичаєм, пестливо лаяв його.

Два дні й дві ночі Бек не виходив з табору й не спускав Торнтона з ока, крутився біля нього, коли він працював, дивився, як він їв, як лягав спати, загорнувшись у своє укривало, як вилізав із нього вранці. Але за два дні з лісу знову долинув потужний, таємничий поклик. Бек знову занепокоївся; він не міг позбутися спогадів про дикого лісового брата, про те, як вони мчали лісами в тому дивному краї за межигір'ям. Він не витримав і знов почав бігати в ліс, але дикого брата там не здибав, і хоч як наслухався — нізвідки не чути було жалібного квиління.

Він став пропадати вже по кілька день, ночуючи де приведеться. Якось раз він добіг до того межигір'я, звідки витікала річка, і перейшов на другий бік, у край лісів та струмків. Тут він блукав цілий тиждень. Перебігаючи легкими довгими скоками з місця на місце, він марно шукав слідів дикого брата. Живився він або дичиною, що сам-таки полював, або ловив лососів у річці, що десь там далеко впадала в море. На березі річки він загриз чорного ведмедя. Той також ловив рибу, але на нього напала ціла хмара комарів, і він, осліплений, порвався бігти до лісу, страшний у своїй безпорадній люті. Проте й такого ведмедя нелегко було перемогти, і в Бекові прокинувся ввесь його дикий шал. Через два дні, повернувшись на місце бою, він застав там росомах, що билися за здобич, і враз порозганяв їх. Вони зникли, як та солома, що її рознесло вітром, покинувши на місці двох, котрі вже ніколи більше не зможуть битись.

Бек ставав диким хижаком, що живе коштом живих створінь, яких забиває сам без нічиєї допомоги, і через свою надзвичайну силу й спритність перемагає ворожу природу, де може вижити тільки найдужчий. Свідомість своєї сили сповняла Бека гордістю, що виявлялася в кожному його рухові, у грі його м'язів, у його поставі. З цієї гордості його пишна шерсть здавалася ще кращою, ще блискучішою. Коли б не темно-жовті плями на морді й коло очей та не жмут білої шерсті на грудях, легко можна було б подумати, що це велетенський вовк. Від свого батька-сенбернара він мав вагу й зріст, а від матері-кунделя — будову тіла. Його довга вовча морда була більша, ніж у якого вовка, а череп був і зовсім вовчий, тільки ширший та важчий.

Його лукавство було дике, також чисто вовче, і в ньому сполучалися розум кунделя та кмітливість сенбернара. Разом із досвідом, що дала йому важка життьова школа, все це робило його найстрашнішим звіром диких хащів. Живлячись самим тільки м'ясом, він був тепер у повному розквіті сил. Життя в ньому переливалося через край. Коли Торнтон ласкаво гладив його по спині, шерсть злегка тріщала під рукою, неначе кожна волосина виснажала скупчену в ній електричну силу. Усі частини тіла й мозку, усі нервові тканини, — усе в ньому було однаково наладоване і діяло в повній гармонії. Коли щось вимагало відгуку, він озивався блискавично швидко. Його скоки були вдвоє швидші, ніж у звичайного собаки, коли той нападає або борониться. Тільки чийсь рух або звук який — і він уже зреагував, а інший собака ще б чухався. Він відчував, вирішував і відповідав у ту саму мить. Звісно, в цих діях мусила бути якась послідовність, але проміжки між ними були такі безмірно малі, що все відбувалося наче водночас. Його дужі м'язи працювали, як сталеві пружини. Широка хвиля життя в ньому сповняла його радістю й невгамовністю, і часом здавалося, що він не витримає цього екстазу, і радість та снага життєва затоплять цілий світ.

— Немає ніде другого такого собаки! — сказав раз Торнтон, дивлячись, як Бек простував із табору в ліс.

— Еге, та форма, що в неї його вилляли, напевне розбилась, — докинув Піт.

— І я так гадаю, — погодився з ним Ганс.

Вони бачили Бека, коли він простував з табору, але не бачили його страшного перетворення, як тільки він забігав у лісові хащі. Там Бек уже не йшов спокійно: ставши враз диким, він тихо, по-котячому скрадався вперед, і никав, як тінь, під тінню дерев. Він використовував кожний захисток, плазував на животі, як гадюка і, як гадюка, кидався на здобич. Він витягав куріпку просто з гнізда, загризав кроля раніше, ніж той прокидався, шматував у повітрі бурундука, що не встиг скочити на дерево. Риба не встигала втекти від нього в річці, і бобри, що лагодили свої греблі, не могли від нього врятуватись. Але він убивав тільки для того, щоб їсти, і найбільше любив їсти лише те, що сам убивав. У нього бували й свої примхи на вловах. Бек любив, приміром, підкрастись до білки і, вже мало не вхопивши, дати їй змогу, переляканій на смерть, кинутись на дерево.

Настала осінь. З'явилося чимало лосів, що спускались на зиму в долини, де не так холодно. Бек уже раз вловив лосеня, що відстало було від стада, але йому хотілось більшого звіра, і він якось натрапив на нього в горах біля верхоріччя. Стадо з двадцяти, може, лосів переходило з краю струмків та лісів. На чолі їх був великий самець на шість футів зростом. Страшнішого супротивника Бек не міг і бажати собі. Лось похитував своїми гіллястими рогами, що мали завширшки від вершка правого до лівого цілих сім футів. Побачивши Бека, очі його сердито запалали і з горла вихопився скажений рев. У боку йому стриміла опірена стріла, і через це він був такий страшенно лютий.

Керуючись інстинктом, що перейшов до нього від далеких пращурів, Бек намагався відбити лося від решти стада. Завдання було нелегке. Він гавкав і кружляв навкруг лося на безпечній відстані від його рогів і страшних копит, що одним ударом могли б вибити з нього життя. Не маючи змоги здихатися цих грізних іклів і втекти, старий лось зовсім оскаженів і став кидатися на Бека. Пес спритно відтручувався і, вдаючи, що не може втекти, занаджував його далі. Але коли старий лось відходив від свого стада, два-три молодих самці нападали на Бека й допомагали своєму пораненому вожаєві вернутися назад.

6 в хижаків особлива терплячість — уперта, невтомна, настирлива, як саме життя, терплячість павука, що нерухомо сидить у своїй павутині; гадюки, що згортається кільцями, або пантери, що чаїться, засівши на здобич, — і так на довгі години. Без цієї терплячості не обходиться жодна жива істота, коли полюс на живу здобич. Вона була й у Бека, коли він забігав збоку й затримував стадо, дратував молодих самців, надокучав самицям з лосятами і доводив до сказу старого пораненого вожая. Так тяглося півдня. Бек ніби подвоювався й потроювався, нападаючи на лосів з усіх сторін, тримаючи все стадо під загрозою, відбиваючи від нього свою жертву, тільки-но вона встигала приєднатись до стада, уриваючи терпець тваринам, на яких він полював, бо в них такого терпцю завжди менше, ніж у переслідників.

Надвечір, коли сонце хилилося до північного заходу (осінні ночі вже настали й тяглися тепер по шість годин), молоді самці чимраз менш охоче ставали до похмочі своєму вожаєві. Насувалася зима й гнала їх з гір на долини, а тут вони не могли ніяк спекатись цього невтомного створіння, що затримувало їм перехід. До того ж воно загрожувало не їм, молодим самцям, і не цілому стадові, а тільки одному старому лосеві, а це вже, звісно, не так важливо, як життя їх усіх, і кінець кінцем вони ладні були дати це відкупне.

У присмерку старий лось стояв, нахиливши голову, й дивився, як його товариші — самиці, що він їх любив, лосята, що він їм був батьком, молоді самці, що їх він досі водив, — покпнули його й швидко йшли все далі й далі, і густий морок обкутував і ховав їх. Він не міг іти з ними, бо перед носом йому стрибало ікласте страховище й це пускало його. Лось важив більше як півтонни, він прожив довге, суворе життя, повне небезпеки й боротьби, — і ось тепер смерть стояла перед ним, смерть від зубів створіння, голова якого не сягає йому навіть до вузлуватих колін.

З цього моменту Бек ані вночі, ані вдень не облишав своєї жертви й не давав їй і хвилини просвітку. Він не дозволяв їй заспокоїти голод яким листком з дерева чи молодим паростком з берези або з верби, не дозволяв задовольнити пекучу спрагу із струмків, що траплялись їм дорогою. Часом лось у розпачі гнався без перепочинку на далекі відстані. Бек не заважав йому. Його тішила ця нова гра, і він мчав величезними скоками услід за ним. Коли лось спинявся, він лягав поблизу; але шалено кидався на нього, тільки-но він замірявся пощипати трави чи напитись води.

Щораз нижче хилилась голова, увінчана гіллястими рогами, і щораз важче ступали знесилені ноги. Лось дедалі частіше приставав і стояв довго, похнюпивши морду і попустивши додолу вуха. Бек за цей час устигав напитися й спочинути. Він лежав, важко дихав, висунувши червоного язика, і не спускав пильного ока з своєї жертви, а навкруги, здавалося йому, заходили великі зміни — немовби за лосями йшли якісь інші живі істоти. І ліс, і струмки, і повітря — усе неначе тріпотіло від їх присутності. Він не чув нічого, не бачив нічого, але його внутрішнє загострене чуття казало йому, що все змінилось, що по землі никають якісь дивні й незнані створіння. Він поклав собі як слід довідатись про все, тільки лиш упорається із своїм ділом.

Надвечір четвертого дня він таки доконав старого лося. День і ніч він не відступав від забитого: їв, спав, блукав навколо. Потім, спочинувши й набравшися сил, він згадав про Джона Торнтона. Довгі години біг він до табору легкими, сягнистими стрибками, не плутаючись і не збиваючись із дороги, і то з такою певністю й несхибністю, що міг засоромити людину з її компасом.

Але, чим далі він біг, то певніше відчував щось нове, тривожне. Довкола було нове життя, не подібне до того, що влітку. Про це говорило йому вже не тільки його гостре чуття — про це кричали пташки, скреготіли білки, шепотів вітер. Бек раз у раз спинявся й глибоко вдихав свіже вранішнє повітря. Воно несло з собою звістку, що невпинно гнала Бека все далі. Його гнітило важке передчуття якогось нещастя, що насувалось, або, може, вже й сталося. Спустившись із межиріччя в долину, де лежав табір, він нащулився й біг уже з великою обережністю.

За три милі далі Бек наскочив на зовсім свіжий слід, і шерсть наїжилась йому на потилиці. Слід провадив до табору Джона Торнтона. Тихенько крадучись, Бек побіг цим слідом, і кожен його нерв напружувався, і він прислухався й ловив силу дрібниць, що оповідали йому цілу історію, тільки не договорювали самого кінця. Він нюхом чув, яке живе створіння тут пройшло, що назирці за ним він ішов. Він завважив, що ліс якось дивно мовчав. Пташки ніби позникали, білки позаховувались, і він мигцем тільки одну з них побачив: сіреньке тільце припало до сухої гілки й здавалось частиною її, живим наростом на дереві.

Бек усе гнався нечутно вперед, тінню маячів поміж деревами, коли враз морда йому повернулася вбік, неначе щось ухопило й потягло його. Він кинувся туди, на цей новий запах, і наскочив у гущавині на Ніга. Той лежав боком, неживий. Він, мабуть, доволікся сюди й тут упав. У тілі стриміла опірена стріла, що прошила його наскрізь.

За сто ярдів далі, на самій стежці, у передсмертному конанні тіпався один з кудлачів, куплених у Доусоні. Бек, не спиняючись, пробіг повз нього. З табору лунали тихі звуки багатьох голосів, то тихіше, то посилюючись, ніби монотонний спів. Бек животом проповз на край галяви. Тут лежав долілиць Ганс, наче той їжатець, утицяний силою-силенною стріл. Бек глянув у бік, де зліплено було куреня з ялинового гілля, і шерсть йому стала дуба і непереможна лють пойняла його всього. У нестямі вія дико й шалено загарчав. Останній раз у житті чуття взяло гору в ньому над хитрістю й розвагою, але така вже велика була його любов до Джона Торнтона, що він одразу знетямився.

Індіяни з плем'я їхетів, що танцювали навколо решток куреня, почули страшний рев і побачили, що на них женеться звір, якого вони зроду не бачили. Це був Бек. Немов утілений сказ, він вихором налетів на них з однією шаленою жагою — вбивати. Він стрибнув на чоловіка, що стояв спереду, — це був ватаг, — і вмить розшматував йому горло так, що кров фонтаном бурхнула з вени. Коли індіянин упав, Бек зараз же вчепився в горло другому. Опинатись йому було неможливо. Він ускочив між люди, у саму середину, скажено крутився, рвав, гриз, убивав їх. Його рухи в безладній юрбі індіян були такі надзвичайно швидкі, що стрілами, які пускали в собаку, вони вбивали один одного. Молодий мисливець кинув у нього списа, але замість Бека прохромив груди своєму товаришеві, аж спис вистромився тому зі спини. Їхетів опанував сліпий жах. З вигуками: «Нечиста сила! Нечиста сила!» — вони метнулися врозтіч і зникли в лісі.

І справді, Бек був достеменним сатаною, коли несамовито гнався за ними вслід, наче за дичиною, і валив їх з ніг, коли вони бігли між деревами. Це страшний бух день для їхетів. Вони розбіглися по всій околиці, й тільки через тиждень зійшлися далеко в долині ті, що повиживали, і стали лічити свої втрати.

А Бек, утомлений переслідуванням, повернувся, до зруйнованого табору. Піт лежав мертвий під своїм укривалом. Його, мабуть, убили в першу ж мить, знебачки.

А Торнтон одчайдушно боровся, про це свідчили свіжі сліди на землі, що вели до глибокого ставка. Бек на них прочитав усі подробиці. На краю ставка, головою й передніми лапами в воді, лежала Скіт, до смерті вірна господареві. Самий ставок, брудний та каламутний від промивання золота, ховав у собі те, чого шукав Бек. Бек простежив сліди Джона Торнтона до води, а з неї вже слідів не було.

Цілий день Бек або сидів коло ставка, або блукав по табору, не знаходячи собі місця. Він знав смерть, як кінець усякого руху, знав, що живі виходять з життя й не вертаються ніколи, і розумів, що Джон Торнтон помер. Він відчував у собі величезну порожнечу, ніби голод якийсь, але ця порожнеча боліла, і ніякою їжею не можна було її запорожнити. Він забував про свій біль тільки тоді, коли дивився на трупи забитих індіян. У ці хвилини в ньому прокидалися гордощі самим собою — ніколи ще зроду він такого чуття не зазнавав. Він же вбив людину, найблагороднішу дичину, і вбив за законом дрючка й зубів. Бек допитливо обнюхував трупи. Вони повмирали так легко. Навіть собаку важче вбити, ніж їх було. Коли б не їхні стріли, списи й дрючки, то вони нічого б не варті були. Тепер він не боятиметься людей, особливо коли в них нема в руках дрючка, стріли та списа.

Настала ніч. На небі виплив місяць і, підбившись високо над деревами, осяяв усе своїм облудним світлом. Сумовито сидячи біля ставка, Бек відчув раптом, що в лісі прокидається якесь нове життя. Він підвівся й став слухати, втягуючи носом повітря. Здалеку ледве чутно долинало чиєсь скавучання, а тоді до нього прилучився цілий хор. Чимраз ці звуки наближались і бриніли голосніше. Для Бека це були вже знайомі звуки з того іншого світу, що так уперто нагадував йому про себе. Він вийшов на галявину й наслухався. Так, це той самий поклик, тільки тепер у ньому більше владних, потужних нот. І Бека, як ніколи досі, потягло туди. Джон Торнтон помер. Останній зв'язок порвався. Людина та її вимоги більше для нього не існували.

Полюючи на живу здобич, — так само, як полювали на неї їхети, — вовча зграя бігла за лосями, що переходили на південь. Разом із ними вовки вийшли з краю лісів та струмків і спустилися з межиріччя в цю долину. Срібним потоком вони ринули на галявину, що серед неї стояв Бек, чекаючи на них, непорушний, як статуя. В непевному світлі місяця він здавався величезним. Вовки полохливо спинились, але за хвилину найсміливіший з них кинувся на нього. Бек відбив його швидким, як блискавка, ударом і знову стояв тихо, не рухаючись, а вовк з перегризеною шиєю качався, на землі. За першим вовком кинулось на Бека, один по одному, ще троє, але всі, так само один по одному, повідлітали, і, обливаючись кров'ю, попадали з перегризеними горлами або пошматованими плечима.

Цього було доволі. Ціла зграя оскаженіла. Штовхаючись, наступаючи одне на одного й заважаючи одне одному, вовки безладною купою накинулись на Бека. Але тут стала Бекові в пригоді його дивовижна рухливість і спритність. Повертаючись на задніх лапах, він шматував і гриз і встигав боронитись від усіх. Він крутився таким вихором, що, звідки б на нього не кидались вороги, він був готовий прийняти наскок. Щоб не дати обійти себе ззаду, він мусив відступити за ставок, тоді до висхлої річки, ще далі, аж поки опинився у виймі, що її викопали люди в нарінку на березі. Тепер, захищений з трьох боків, він повернувся до своїх ворогів.

Так вправно Бек одбивався, що за півгодини вовки знеможено відступили. Їхні висунуті язики теліпались, а ікла лиховісно виблискували в місячному світлі. Декотрі лежали, підвівши голови й нащуливши вуха, інші стояли й пильнували Бека або пожадливо хлебтали воду із ставка. Один вовк, довгий, худий і сірий, обережно, але приязно підійшов до нього. Бек пізнав дикого лісового брата, що з ним він бігав цілий день і цілу ніч. Вовк тихенько заскавучав, і коли Бек відповів так само, вони обнюхалися.

Другий вовк, старий, увесь у шрамах і так само худий, теж виступив уперед. Бекові скривились губи, неначе він мав загарчати, але замість того вони також обнюхались. Тоді старий вовк присів на задні лапи, підняв морду до місяця й завив довгим жалібним голосом. Завила ті уся решта. Бек упізнав цей виразний і ясний поклик, і, відповідаючи на нього, завив і собі. А коли всі затихли, він вийшов із свого закутка, зграя обступила його і стала напівприязно, напівсердито обнюхувати. Вожаї знову завили, кинулися в ліс і потягли за собою всю зграю; інші вовки теж вили, біжачи. Бек, поруч із своїм диким братом, так само вив і біг разом з усіма.

Цим можна б і завершити розповідь про Бека. Минуло кілька років, і їхети стали примічати, що порода лісових вовків трохи відмінилась: серед них з'явилося чимало з темно-жовтими плямами на морді й на голові, з білою смугою посеред грудей. Але дивніше було те, що, як оповідали їхети, завжди гнався на чолі вовчої зграї Собачий Дух. Він проймав їх жахом, бо був незрівняно хитріший за них, і лютими зимами забирався в самий їхній табір, грабував його, нищив їхню здобич з капканів, загризав їхніх собак і глузував з найвідважніших мисливців.

Та на цьому не кінчалося. Розповідали й те, що чимало мисливців не поверталось додому з уловів, а декого знаходжено потім з перегризеним горлом, а на снігу біля них сліди лап, більших, ніж вовчі.

Щороку восени, коли їхети йдуть слідом за оленями, одну долину вони обминають. А коли при багатті мова заходить про цю долину та про нечистого духа, що там оселився, — багато жінок з племені одразу смутнішають.

І щоліта в цю долину приходить гість, що про нього їхети не знають. З веселого лісового краю прибігає сюди на галявину серед дерев здоровий, з пишною шерстю вовк, подібний і неподібний до звичайних вовків. Тут з-під купи перетлілих лосячих мішків сіється жовтий струмок, порослий тепер високою травою, що заховала його жовтий блиск від сонця. Тут, коло цього струмка, довго стоїть дивовижний вовк, потім сідає і, витягши морду, починав жалібно й протяжно вити.

Але не завжди він буває сам. Щозими вовки спускаються шукати здобичі в долини, і тоді у тьмяному світлі місяця або під мерехтливим північним сяйвом можна бачити, як він мчить уперед велетенськими скокамн, а з широко розкритого горла лунає дика пісня, яку знав первісний світ за своїх юних днів, — пісня вовчої зграї.