Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Джек Лондон (ЛИСТИ) #4

ЛИСТИ

До редактора журналу «Бюлітін»

^{Окленд, Каліфорнія,}

^{17 вересня 1898 р.}

Шановний добродію!

Я недавно приїхав з Клондайку, де пробув рік, діставшись туди через Даю і Чілкутський перевал. А звідти повернувся через Сент-Майкл, тобто проплив Юконом у човні 2500 миль. Я чимало подорожував по чужих краях та морях і навчився примічати все цікаве, добачати справжню романтику там, де вона е, та розуміти натуру людей, серед яких опинюся.

Я щойно докінчив нарис на 4000 слів[60], у якому описав подорож від Доусона до Сент-Майкла в човні, на веслах. Прошу Вас сповістити, чи не міг би такий нарис придатися для вашого журналу. Я, звичайно, добре розумію, що прийняття рукопису залежатиме від його змістовності й літературних якостей.

З глибокою повагою

Джек Лондон [61]

До Мейбл Еплгарт[62]

^{Окленд-парк,}

^{30 листопада 1898 р.}

[…] Я радий, що Ви цікавитесь моїми справами, але… у нас так мало спільного. Вам відомо в найзагальніших рисах, чого я прагну в житті, але про справжнього живого Джека, про його думки, почуття і таке інше Ви не знаєте майже нічогісінько. Правда, й так Вам відомо про мене більше, ніж будь-кому. Я боровся і борюсь за життя сам.

Ви кажете, щоб мені поїхати до сестри. Я знаю, як вона мене любить; а Ви знаєте? І за що саме? Я вже стільки років прожив у Окленді, й ми з нею за цей час майже не бачились — хіба раз на рік. Якби я послухався її рад та поїхав до неї, то був би тепер клерком за сорок доларів на місяць, або залізничником, або ще чимось таким. Я мав би теплий одяг на зиму, ходив би до театру, мав би тісненьке колб приятелів, був би членом якогось нуднючого товариства на зразок ЖДК[63], і говорив би так, як говорять у тому середовищі, й думав би, й робив те, що там думають і роблять, — одно слово, не знав би ні голоду, ні холоду, ні сумнівів, ні туги, ні високих поривань, не мав би ніякої мети — крім хіба купівлі меблів на виплат та одруження. Я прожив би все життя, як маріонетка, і був би ним задоволений. А вона… а вона б тоді не любила мене й наполовину так, як тепер. Якраз через те, що я почував себе — чи принаймні хотів бути — чимсь більшим, ніж двонога робоча худобина, і показав, що маю в голові трохи більше, ніж можна сподіватись від людини, вирослої в таких умовах, і що я був не такий, як більшість хлопців мого віку й стану, — через усе це вона й прихилилась до мене так. А втім, це вже друга причина; перша та, що вона була самотня, не мала дітей, ані такого, як слід, чоловіка, а їй треба було когось любити. Того ж то вона й у ЖДК виявляла таке завзяття.

Якби я завтра скорив світ, ніхто б не радів з цього дужче за неї, і вона б запевняла, ніби весь час знала, що так буде. Але доти… доти вона радила б мені не думати про це, а поринути на півсотні років у сите, сонне, безтурботне існування й умерти так само, як жив, — по-тваринячому. Навіщо стільки вчитись, аби знаходити втіху в читанні якогось вірша? Адже вона не читає їх, і нічого їй не бракує. І он скільки людей не читають, а проте живуть щасливо. І навіщо мені розвивати свій розум? Це непотрібне для щастя. Нехай мене задовольняють пусті балачки, дріб'язкові плітки, всяке нікчемство. Адже так живуть усі довкола — і живуть щасливо.

Поки жива моя мати, я цього не зроблю нізащо; але якби завтра вона вмерла, а я знав, що мені судилось таке життя, що моя доля — прожити вік в Окленді, тягнучи ярмо якоїсь сталої роботи, й умерти в Окленді, то завтра ж таки я перерізав би собі горлянку й поквитався б із цим паскудним світом. Може, Ви скажете, що це дурний запал юнацького честолюбства і що з часом він пригасне, але з мене й так уже досить пригасання.

Та якби я держався того, що Ви назвали в своєму листі моїм обов'язком, що було б з мене тепер? Простий робітник; тобто я не був би здатний ні до якої роботи, крім фізичної. Чи знаєте Ви, яке я прожив дитинство? Ось що зі мною сталось у сім років, коли я ходив до сільської школи в Сан-Педро. Я був такий зголоднілий за м'ясом, що якось нишком заліз у кошик до однієї школярки й украв шматочок — невеличкий, зо два пальці завбільшки. Той шматочок я з'їв, однак більше ніколи не робив такого. Я тоді радісінько продав би своє первородство за шматочок м'яса, як Ісав за миску юшки. Боже! Коли дехто з хлопців, об'ївшись, кидав на землю недоїдений кусник м'яса, я ладен був підняти його і доїсти з піском, і все ж не робив того. От і поміркуйте, як могли розвиватись моя душа й мій розум у таких достатках.

Та пригода з м'ясом — символ усього мого життя. Новеньку спідню сорочку я вперше надягнув тільки у вісім років. Обов'язок?.. У десять років я вже продавав на вулиці газети. Зароблені гроші всі до цента приносив додому, а в школі мене їв пекучий сором за те дрантя, в якому я весь час ходив. Через той обов'язок відтоді я не мав дитинства. Ще затемна, о третій годині, вставай, біжи по ранкові газети. Випродаси їх — не додому йдеш, а до школи. Після школи — вечірні газети. В суботу я помагав морозивникові. В неділю йшов на кегельбан подавати п'яним німцям кеглі. З обов'язку я все зароблене до цента віддавав матері, а сам ходив у лахмітті, як опудало.

А обов'язку переді мною — хіба ні в кого не було?

Фред[64] під час літніх вакацій найнявся на консервну фабрику й заробив на семестр навчання в коледжі. А я працював на тій самій фабриці не кілька вакаційних тижнів, а цілий рік. Багато місяців підряд я мусив ставати до роботи о шостій ранку і з півгодинною перервою на обід та другою на вечерю працювати до десятої, одинадцятої, дванадцятої години вечора. Платня там мізерна, але мій робочий день був такий, що я виганяв часом до п'ятдесяти доларів на місяць. І з обов'язку приносив матері все до цента. З обов'язку я одного разу пробув у тому пеклі, біля машини, тридцять шість годин поспіль — а я ж був ще дитина! Я пам'ятаю, як мені захотілося купити собі човника за вісім доларів. Ціле літо я складав гроші, цент до цента. Ціле літо зрікався всяких розваг — і на осінь таки мав уже п'ять доларів. А потім мати прийшла до мене на роботу, в цех, і попросила, щоб я віддав їй ті п'ять Доларів. Того вечора я ладен був руки на себе накласти.

Цілий рік он якого пекла — і раптом таке розчарування: мені відібрано й ту маленьку втіху.

Обов'язок! Якби я держався Ваших поглядів на обов'язок, то ніколи б не потрапив ні до середньої школи, ні до університету, ніколи в світі — довіку б лишився простим робітником.

Моє тіло й душа терпіли голод ще в дитинстві, то чому вони тепер, коли на карті стоїть так багато, не зможуть обійтися без якихось там дрібних вигод?

Правда, я врешті порвав ті пута, але навіть тоді хіба я зовсім забув за обов'язок? Я й далі чимало доларів віддавав родині. Що я зробив насамперед, як вернувся з семимісячного плавання? Купив собі ношеного капелюха, кілька сорокацентових сорочок, дві пари білизни по п'ятдесят центів, ношеного піджака й камізельку. Рівно сімдесят центів я витратив, щоб поставити по чарці давнім товаришам. А решта зароблених грошей пішла на сплату батькових боргів та на потреби родини. Працюючи на джутовій фабриці, я одержував сорок доларів на місяць, і ще мені якось перепало двадцять п'ять доларів премії на літературному конкурсі[65]. Я тоді придбав собі костюм за десять доларів та викупив годинника з ломбарду. Оце й усе, що я потратив на себе. А за два дні довелося знов заставляти годинника, бо й на тютюн не лишилось.

А скільки разів, коли я замітав класи в середній школі, приходив до мене батько й просив півдолара, долар чи два? А Ви ж знаєте, що я сам мав куди діти свої гроші, всі до цента. І чи не бувало так, що я не мав нічого в кишені, коли прийде батько, і мусив іти до «Іджису»[66] та позичати в хлопців — у рахунок платні за наступний місяць?

Чи Ви знаєте, що я перетерпів, поки вчився в середній школі та університеті? Чорти в пеклі й ті б заплакали, на мене дивлячись. І хто те знає? Хто може те знати? Як часто моє серце рвалося з туги! Обов'язок… я два роки безперестану відбивався від нього, і тепер я радий. Ви ж мене знали два роки тому — скажіть, хіба ці роки не пішли мені на користь?

Ви кажете: «Це ваш обов'язок, якщо ви хочете, щоб вас поважали ті, чия думка й чиє товариство чогось варті». Якби я держався цього правила, чи міг би я спізнатися з Вами? Якби я керувався ним, чи знав би я тепер таких людей, чиє товариство можна цінувати? Якби я держався його змалечку, чиїм товариством я був би здатний тішитись тепер? Теннісоновим? Чи гурту тупих бешкетників з вулиці?

Я не спроможний розкрити своє серце, вилити його на папері; я просто повідомив кілька фактів зі свого життя, і вони, можливо, з'ясують Вам мої почуття. Та поки Ви не знаєте струн, Ви не зрозумієте й музики. Мене Ви не знаєте — не знаєте, що я почував і думав під час усіх тих змагань і що я думаю та почуваю тепер. Голоді Голод! Відтоді, коли я вкрав шматочок м'яса, бо мною володій мій шлунок, і дотепер, коли мною володіє щось вище, я почував і почуваю голод, тільки голод.

Ви не можете цього зрозуміти й ніколи не зрозумієте.

І ніхто ніколи не розумів. Так чогось завжди виходило. Обов'язок казав: «Покинь усе, йди працювати». Так думала моя сестра, хоч у вічі мені вона б цього не сказала. Всі дивились на мене скоса; хоч вони мовчали, та я знав, які їхні думки. Я не чув жодного схвального слова, зате дуже багато осудливих. Якби мені хоч хто-небудь сказав: «Я тебе розумію!» Ще від мого голодного дитинства на мене дивилися тільки холодні, або осудливі, або глузливі очі. Найдужче мені дошкуляло те, що так дивились на мене й друзі — не вдавані, а справжні. Зверху я зашкаруб і сприймав усі удари не моргнувши оком; але як мені боліло в душі, цього ніхто крім мене не знав.

Що ж, хай буде так. Це ще не кінець. Якщо я й загину, то в запеклій боротьбі до останку, і пекло матиме в моїй особі не найгірше поповнення. Але загину я чи ні, а боротись мушу, як і досі, — сам.

Мейбл, пам'ятайте одне: той час, коли я міг оглядатись на міщанську мораль, давно минув. Мені байдуже, якщо я втрачу все, що маю, — я створю собі нове; якщо я завтра буду голий і голодний — що ж, я йтиму далі ґолий і голодний, поки не впаду; якби я був жінкою, я продавав би себе всім чоловікам, аби досягти свого. Одно слово, я не здамся.

Даруйте, що я так багато пишу про себе. Я радий, що Ви вже одужуєте. Як мені хочеться приїхати! Я й приїду, коли знайдеться змога.

Поки я пишу цього листа, в кімнаті Френк грає на своїй скрипці, а Джонні[67] на нервах, отож пробачте, що лист вийшов такий сумбурний.

Скажіть Тедові, що я днями напишу йому, і попросіть його, хай пояснить детальніше, що він мав на увазі під тим псалмом.

Ваш Джек

До Мейбл Еплгарт

^{Окленд, Каліфорнія,}

^{28 січня 1899 р.}

Люба моя Мейбл!

Ну й перепало ж мені, нівроку. Мабуть, воно й справді не дуже гарно — просити критики, а потім сперечатись. Я це розумію; але я хотів пояснити свій погляд. Напевне, не слід було цього робити, та ще й так різко. Та все ж я гадаю, що це невелика кривда для Вас. От якби я міг поговорити з Вами! Може, на словах я пояснив би все краще.

І ще одне. Я не знаю, чи поділяєте Ви Фредову думку, але гадаю, що так: нібито я занадто поспішаю, не даю своєму писанню вилежатись, охолонути; ніби я не обробляю й не переписую знов і знов, коротше кажучи, не шліфую своїх творів, як ювеліри шліфують камінці. Цим, здається, Ви пояснюєте блідість зображених у моїх творах постатей. Але є ще два пояснення. По-перше, як я вже відзначив, вони не справляють на Вас враження, можливо, через те, що Ви зовсім не знаєте таких людей у житті. І, по-друге, вина тут може бути моя, але зовсім не через невправність у письмі. Можна писати вправно, сумлінно, бездоганно і все ж досягати мізерного ефекту. Так буде в тому разі, коли я сам не бачу по-справжньому того, що зображую; і цього не направить ніяке шліфування рукопису. Ви розумієте, куди я хилю. Я певен: те, що я писав, відбиває майже з абсолютною точністю мою думку, образи, що живуть у моїй уяві. І знаю, що якби я зобразив постать Мелмюта Кіда в одному оповіданні всебічно, то не потрібен був би цілий цикл про нього[68].

Мені дуже прикро, що Вам погіршало; а Ви ж так надіялися, що вже одужаєте. Сподіваюся, що мій останній лист не зашкодив Вам — якщо він розхвилював Вас так, як, здається, розхвилював Теда, то це просто злочин з мого боку. Пробачте мені. А втім, Ви, мабуть, уже знаєте, який я неотесаний варвар, навіть коли намагаюсь бути культурним. Зате Ви не можете сказати, ніби я нещирий. Не Кажіть Тедові, що Ви знаєте, як мені перепало, поки він сам не спитає, — це ж наше з Вами діло.

До речі, я забув сповістити Вас в останньому листі, що я стою першим у списку претендентів. Мій бал 83,58. Наш поштар каже, що у мене непогані шанси дістати посаду. Спочатку вони беруть як тимчасового підсобника й платять до сорока п'яти доларів на місяць. А за півроку переведуть на постійну роботу, з платнею шістдесят п'ять доларів. Але чекати доведеться, може, ще цілий рік. […]

Ось як писав Кітс[69] до міс Джефрі: «Одна з причин того, що Англія дала світові найкращих письменників, — це те, що в Англії за життя їх зневажали, а підносили після смерті».

Що Ви на це скажете? Тільки не подумайте, ніби я й себе маю на увазі. Я вважаю себе невмілим учнем, що вчиться у майстрів і силкується наламати руку.

Вже скоро північ, а я хочу відіслати цього листа ще сьогодні, тож вибачайте, що він виходить такий сухий. Тед поїхав до Фріско, здається, в театр, і я читатиму в ліжку, поки він вернеться. Якщо «Оверленд», «Блеккет»[70] і республіканці на тому тижні всі зразу заплатять мені, то я, може, зумію приїхати. Добраніч, Мейбл.

Джек

До Клауделі Джонса[71]

^{Окленд, Каліфорнія,}

^{27 лютого 1899 р.}

Шановний добродію!

Сподіваюся, що Вас, людину, яка зацікавилась моїми творами, не дуже розчарує те, що в березневому номері «Оверленду» моє оповідання не вийде. Я хотів побачитися з редактором особисто, а він тільки недавно повернувся з Нью-Йорка. Він задоволений моїм писанням, і якщо я держатимусь на такому рівні, згоден друкувати ще.

Мені несила висловити своєї втіхи з того, що моя робота комусь сподобалась, бо, самі розумієте, з усіх людей на світі автор найменше спроможний оцінити те, що написав. Принаймні така моя думка. Докінчивши річ, я, як правило, не можу сказати, добра вона чи нікчемна. Коли я вперше побачив надрукованою «Білу Тишу», мені аж млосно стало, бо здалося, що це нічого не варта базгранина, і я щиро засоромився, чом не викинув її вчасно до кошика на сміття. Але, як видно, люди сприйняли її інакше.

Досі я жив так безладно, що в моїй освіті й лектурі е великі прогалини, і я, добре це знаючи, аж боюся сам за себе; а крім того, коли я щось пишу, то настільки переймаюсь темою, що врешті вона просто обридає мені.

Я, звісно, розумію, що це велика похвала, коли тебе порівнюють із Тургенєвим. Я майже незнайомий з його творчістю, хоч і знаю, яке високе місце посідає він у літературі. Здається, в Японії я прочитав «Дворянський дім»[72], але більш не держав у руках жодної його книжки і навіть не певен, чи правильно пам'ятаю назву цієї. Так багато є гарних книжок і так мало часу на читання! Мені деколи аж сумно буває, як згадаю, скільки годин я змарнував на посередні твори, просто за браком кращих.

Щиро вдячний Вам за прихильне слово; воно надихнуло мене на дальшу працю і воднораз поставило кілька віх на незвіданій стежці, якою мусить іти початківець. Поясніть, будь ласка, яку помилку Ви мали на увазі. Друкарських помилок там чимало, й досить прикрих, а найгірша в назві, бо міняє зміст. У машинопису було виразне: «За того, хто в дорозі», а надруковано: «За того, хто на дорозі». На якій дорозі? Я ж мав на увазі дорогу взагалі.

З пошаною

Джек Лондон

До видавництва «Готн-Міфлін»

^{Окленд, Каліфорнія,}

^{31 січня 1900 р.}

Панове!

Відповідаю на Ваш лист від 25 січня, де Ви просили повідомити додаткові біографічні дані. Бачу, що мені доведеться переписати свою автобіографію наново чи принаймні стулити зі шматків.

Батько мій[73] народився в Пенсільванії, він був солдат, розвідник, лісовик, мисливець, блукач. Мати родом з Огайо. На Захід вони потрапили не разом, уперше спіткались і побралися в Сан-Франціско, де я й народився 12 січня 1876 року. В місті я жив тільки зовсім маленьким, а з четвертого до дев'ятого року життя мов минало на каліфорнійських фермах. Читати й писати я навчився на п'ятому році життя — вже не пам'ятаю як. Мені здається, наче я завжди вмів читати й писати, і я не можу пригадати часу, коли цього не вмів. Казали, ніби я сам намігся, щоб мене навчили. Читач з мене був усеїдний, головно через те, що книжок траплялось мало і я радий був кожній, яка попадеться в руки. Пригадую, що в шість років читав Троубріджеві[74] книжки для дітей. А в сім років — «Мандрівки» Поля дю Шайю, «Подорожі» капітана Кука[75] й «Життя Гарфілда». І весь той час ковтав романи «Морської бібліотеки», які лиш міг випросити в жінок, та різні дешеві книжечки, що траплялися в наймитів на фермах. У вісім років поринув я в Уйду і Вашінгтона Ірвінга. Тоді ж таки перечитав трохи не всю історію Америки. Життя на каліфорнійській фермі дав небагато поживи уяві.

Коли мені було близько дев'яти років, ми перебралися до Окленда, міста, що тепер налічує, здається, тисяч із вісімдесят населення і лежить за півгодини дороги від центру Сан-Франціско. В місті найбільшою принадою для мене стала публічна бібліотека. Відтоді я вважаю себе за оклендця. В Окленді помер мій батько, а я з матір'ю й досі живу тут. Я ще неодружений — адже світ такий широкий, і його поклик такий владний!

З дев'яти років життя мов минало в тяжкій праці, за винятком годин навчання в школі (на них я теж мусив заробляти). Не варто, мабуть, перелічувати, що я робив, — перелік вийде довгий і нецікавий, усе то була тяжка фізична праця, ремесла я не вмів жодного. Читати я, звичайно, не кинув. З книжкою не розлучався ніколи. Вчився я в звичайній початковій школі й закінчив її в чотирнадцять років. Мене надило море, і в п'ятнадцять років я втік з дому на Сан-Франціську бухту. До речі, це не якась там калюжа чи ставок. Я ловив лососів, був устричним піратом, матросом на шаланді, служив у рибальському патрулі, працював портовим вантажником чи просто жив як численні приморські шукачі пригод. Підліток віком, я був рівним серед дорослих. І завжди з книжкою — читав, поки інші спали, а коли не спали, робив те, що й вони, бо вдача в мене товариська.

За тиждень по тому, як мені вийшло сімнадцять років, я найнявся простим матросом на трищоглову мисливську шхуну. Ми вирушили до берегів Японії й били котиків понад узбережжям, пливучи далі на північ, до російської половини Берінгового моря. Це була найтриваліша моя подорож, більше я не міг собі дозволити такої — не тому, що це занадто нудно, а тому, що наше життя занадто коротке. Правда, я бував у менших плаваннях, яких не варто тут описувати, і досі ще можу вважатися своєю людиною в кубрику чи пароплавній кочегарці — скрізь я знайду приятелів. Здається, це все, що можна сказати про мої подорожі, бо про Клондайк і мандри по Штатах я досить детально писав у попередньому листі. Я перетяв усю Кападу, бував на Південно-Західній території, Алясці тощо в різні часи, а крім того обходив як золотошукач і просто так Сьєрра-Неваду.

Освіту свою я вже описав. Взагалі кажучи, я самоук, бо не мав жодного навчителя, крім себе самого. З програм середньої школи й університету я вибирав тільки те, що вважав потрібним для себе; вчити все вряд не дозволяв ні час, ні гаманець. В середній школі я вчився один рік (в Окленді), а потім, сидячи вдома, за три місяці вбгав у голову програми дальших двох років і склав вступні іспити до Каліфорнійського університету в Берклі. Однак мусив, хоча й дуже не хотілось, покинути навчання, не докінчивши першого курсу.

Батько мій помер, коли я був на Клондайку, і я вернувся додому, щоб утримувати родину.

Щодо літературної праці: перша моя журнальна публікація (в газетах я не працював) з'явилась у січні 1899 року; це п'яте оповідання з теперішньої збірки «Син вовка». Відтоді я пишу для «Оверленд манслі», «Атлантік», «Вейв», «Еріне», «Юс компеньєн», «Ревю ов ревюз» тощо, не рахуючи роботи для газет та інформаційних агентств. Усе це заробітчанство чи майже заробітчанство — від анекдота чи віршика й до псевдонаукових розвідок на теми, в яких я нічогісінько не тямлю. Чорна робота за долари, і квит, а честолюбніші мрії доводиться відкладати на майбутнє, коли пощастить вийти з грошової скрути. Таким чином, моя літературна кар'єра триває рівно тринадцять місяців.

Звісно, читання рано розбудило в мені охоту писати, але умови життя довго не давали пагоди спробувати. Допомоги чи порад у літературних справах я не мав нізвідки — сам товкся лобом у темряві, поки пробив хоч якусь дірку до світла. Звичайні журналістські прийоми стали для мене справжнім одкровенням. І ніхто ніколи не сказав мені: «Оце в тебе добре, а оце погано».

Певна річ, під час бунтарського періоду в моєму житті я виливав свої погляди на сторінках місцевих газет безкоштовно. Але це було давно, ще тоді, як я вчився в середній школі й мав скорше лиху, ніж добру славу. До речі, якось, повернувшися з плавання на котиколові, я здобув двадцять п'ять доларів премії за конкурсний нарис для однієї сан-франціської газети, перемігши студентів останнього курсу Стенфордського й Каліфорнійського університетів, що посіли друге й третє місця в конкурсі. Це зродило в мене надію чогось досягти.

Після мандрів по Штатах, 1895 року, я пішов до середньої школи, а до університету вступив у 1896 році. Таким чином, якби я не кинув науки, то був би вже на останньому курсі.

Щодо навчання — я навчаюся весь час. Призначення університету — підготувати людину до ціложиттєвого навчання, та й годі. Я не мав такого щастя, але якось пробиваюсь і сам. Удома чи не вдома, я щовечора, перед сном кілька годин читаю в ліжку. Мене вабить усе — адже на світі багато гарного. З наук мене цікавлять головним чином природознавчі, соціологічні та етичні — тобто, звичайно, біологія, й економіка, й психологія, й фізіологія, й історія, і так далі без кінця. Звичайно, я намагаюсь бути і в курсі літературних справ.

Я маю міцне здоров'я, люблю фізичні вправи, «вживаю» мало. Колись надолужу.

Більш не можу надумати нічого. Я розумію, що це вбогий матеріал, але писати автобіографію дуже нудно для людини, що й так весь час пише. Якщо вам потрібні ще якісь дані, ставте конкретні запитання, і я радо відповім. Крім того, буду вам вдячний, коли надішлете мені мою біографію прочитати перед публікацією.

З щирою повагою

Джек Лондон

До Клауделі Джонса

^{Окленд, Каліфорнія,}

^{22 грудня 1900 р.}

[…] Насамперед, і це головне, Ви не так узялися за справу. Є десятки способів трактувати будь-яку тему чи ситуацію, і тільки один із них найкращий. На мою думку, Ви обрали не найкращий. Я маю на увазі точку зору. Ваш герой, що вмирає, — це часткове; а світ, ваші читачі — загальне. Пишучи своє оповідання, чи то шкіц, Ви хотіли вивести з часткового загальне. Щоб досягти переконливості, досягти художності, Вам слід було виводити з часткового загальне через часткове. Ви цього не зробили. Ви пішли від часткового до загального через загальне. Зараз поясню. Ви стали на точку зору читача, а не головної дійової особи трагедії. Ви підійшли до трагедії та її головного героя через читача, замість підійти до читача через трагедію та її героя. Або ж, кажучи простіше (хай навіть я тут мішаю все в одну купу), читач не влазить у шкуру того героя й не розглядає всієї історії очима його душі. Читач стоїть осторонь і дивиться. А так не повинно бути. Наприклад, читач не бачить нічого героєвими очима; читач не бачить, як бачив — чи мусив бачити — той, стерв'яків, що злітаються до нього.

Я не можу висловитись ясніше, не вдавшися до конкретного прикладу. Вчора я виправляв гранки одного свого оповідання[76] для «Макклюрза». Написане воно місяців з вісім тому. Надрукують його в лютневому номері. Перегляньте його, і Ви зрозумієте ясніше, що я хочу розтлумачити. Воно коротке, в ньому з часткового виводиться загальне;— ідеться про самотню смерть старого чоловіка, і трагедію довершують звірі. Мій герой — старий індіянин, покинутий племенем у сніговій пустелі, бо став для нього тягарем. Він має багаттячко і трохи дров. Довкола нього мороз і тиша. Він сліпий. Як я трактую ситуацію? На чию точку зору стаю? Ну звичайно, старого індіянина. Починається оповідання з того, що він сидить біля багаттячка, прислухаючись, як плем'я збирається в дорогу, запрягає собак, від'їжджає. Читач разом з ним чує кожен знайомий звук; чує, як від'їжджають останні; відчуває тишу, що запала по тому. Старий вертає думкою в своє минуле — і читач разом з ним. Таким чином, уся тема пропущена через душу індіянина. Аж до кіпця, коли його обступають вовки. Розумієте, все, все, навіть мораль і узагальнення, викладено через нього, у формах його життєвого досвіду. […]

До Анни Струнської[77]

^{Окленд, Каліфорнія,}

^{11 лютого 1002 р.}

Дорога моя!

Саме через те, що Ви така дорога, мені страшенно важко писати. Несила виповісти, які суперечливі пориви й думки роздирають мене в цю хвилину. Пориви велить погоджуватись, думки — не погоджуватись. Вірте мені, що куди легше скоритися почуттям, ніж послухатись думок. Жіноче в мені проситься, а чоловіче — відраджує. А головне — над усім, над Вашим дорогим обличчям я бачу себе, і той «я» вимагає, щоб я був вірний собі, твердий і послідовний. Я певен, що впав би нижче в Ваших очах, якби зрадив себе, щоб бути вірному Вам чи доброму до Вас. Розумієте? Не знаю чому, але справа сама собою склалась так, що я мушу зважати не стільки на Вас, скільки на себе. Все, що я обстоював, проголошував і думав (тобто саме єство моє), повстає переді мною і судить мене. А я, хоч завжди здавався легковажним і несталим, потай шаную себе. Без цієї пошани я о розсипався. І повірте, я добре знаю, як легко розсипатися людині мого типу.

Але я все плутаюсь і не можу доладно висловити своєї думки. Однак сподіваюся, що ви хоч наздогад мене зрозумієте. Прошу Вас, зрозумійте мене, хоч і лишитесь при своїй думці. Мабуть, найкраще було б пояснити до кінця, та, бачте, нічого не виходить.

Поверхово можна було б сказати багато. Якби я гадав, що йти не слід, я б не пішов[78]. Але вважаючи, що йти слід, щиро вважаючи, як я можу не піти? Дякую Вам за одне: Ви просите не задля себе самої. Бо тоді мені було б важче. Проте Ви досить великодушна, щоб поставити свою вимогу на найсправедливішу основу. Одначе як прикро, коли тобі кажуть, що ти не досить близький і не повинен забувати, що наші шляхи пролягають далеко один від одного й ніколи не зійдуться. Прикрі не самі слова, прикро, що в них є правда. І ось парадокс: чого це я, хоч маю так мало спільного з Вами, знайшов у Вас так багато? А тим часом ми майже чужі одне одному. Та коли подумати — мабуть, воно не так. Може, я не вплинув на Вас нітрохи; може, і Ваш вплив на мене невеликий. Але, — принаймні для декого, — «невеликий» зовсім не означав «незначний».

Зважте, як я жив досі! Ну невже Ви не розумієте? Ми з Вами такі різні, що й жити мусили по-різному. Хіба доконче бути схожими, щоб стати друзями? Хіба не можна простягти руки одне одному, як проводирі двох великих союзних армій — щоб жодне не поступалось, не здавалось, не принижувалося? Певне, що таке може бути — і буває. Невже треба, щоб друзі розчинялись одне в одному? Та навіщо здалась така дружба!

Як же я жив? Щиро і відверто, хоч і не сумирно. Я не боявся життя. Не ховався від нього. Я брав його таким, як воно є, за його справжню ціну. І я не соромлюся свого життя. Хоч яке воно було, але воно моє. І так само, як я не боявся життя, я не заплющу очей і на смерть. Я не боюся померти — й через те не боюся дивитись, як помирають інші. Кажучи «боюсь», я маю на увазі не звичайний страх. Ні, я не боюся, що мене вразить видовище чужої смерті. Я бачив, як помирають люди. І це мало велику вартість для мого життя, що мені довелося таке бачити. А те, що я одержав, я готовий віддати. Хай увесь світ, коли захоче, прийде дивитись, як я помиратиму.

Я істота, наділена чуттями. Жити — це означав відчувати. Щоб знати життя, треба його бачити. Так само й смерть. Я не зможу вбагнути власної смерті, навіть якщо сам упаду з шибениці, мов стиглий плід. А що мені не дано пізнати сенс власної смерті, то я повинен шукати того пізнання в чужій смерті, поки ще живий. Адже смерть, як і життя, велике диво.

Ви замало вірите в мене. Ви боїтеся, що, коли я побачу ту ганебну смерть, це зіпсує мене — «згрубить», як Ви висловились. Мабуть, Ви справді так гадаєте. Але як це «згрубить»? Усе моє життя повстає й заперечує Вам. Я бачив речі куди гірші й куди жорстокіші, ніж страта за вироком. Видовище страти може тільки пом'якшити мене. Якщо я згрубілий — ну що ж, такий я є. Найгірше вже сталося зі мною. А що сталось — те не відстанеться.

Господи! Як Ви можете це зрозуміти! Може, а погляду жінки в чоловікові все не таке, як слід, але стояти твердо, на власних ногах і дивитися життю просто в вічі, не боятись нічого, бачити, як інші зустрічають свою смерть так само спокійно й незворушно, як я зустрів би свою, бути безстрашним, непохитним, не мати в собі ні крихти легкодухості, ні крихти жіночності (огидної в чоловіках, хоч принадної в жінках), не заплющувати очей, а сміливо дивитися вперед, приймати життя, пам'ятаючи, що можеш і віддати його… та Ви не спроможні цього зрозуміти, і я не спроможний пояснити. Та й як інакше? Як можу я сказати про те, що виростало в мені повільно й тонко, про те, як складалася помалу вся моя натура, все мов найглибше й невід'ємне єство, з яким я не можу розлучитися? Та щоб Ви могли це зрозуміти, треба, щоб Ви жили зі мною від самої колиски, й перемріяли зі мною всі мої хлоп'ячі мрії, й робили моїми руками все, що я робив, і дивились на все моїми очима, треба передумати все, що я передумав у самоті на вершку щогли чи біля стерна, пиячити цілі дні й ночі, спати під одним укривалом зі справжніми людьми, навчитися гидувати боягузтвом і шанувати відвагу над чесність, шанувати безстрашних людей… і як Ви можете зрозуміти, коли я не спроможний Вам пояснити?

А по-друге, я ніяк не добачаю різниці між тим, щоб сміятись і веселитися в суспільстві, де вішають людей, а чи дивитись на те, як вішають людину. А ми ж усі — і Ви, і я — сміємось і веселимось. Коли Ви згодні ходити ввечері тротуарами, які освітлює Закон, то Ви причетні й до злочину, який полягав в тому, що Закон вішав людину. А інакше лишається тільки знайти для себе якусь гірську вершину чи кораловий риф геть поза досягом людських законів — або зректися життя. Але якщо Ви приймаєте ліхтар на розі, то мусите приймати й убивства, які вчинить Закон, бо Ви стаєте причетні до Закону, приймаючи ліхтар на розі, й полісмена на перехресті, і все суспільство, в якому Ви живете; бо, живучи в цьому суспільстві, Ви підтримуєте Закон, ним установлений, а коли Ви підтримуєте той Закон, це означав, що Ви вклали свою частку в ціну мотуза, купленого, щоб повісити людину. Або приймайте все це, або вийдіть із суспільства — іншої ради нема. Я волію приймати — і не боюся, й не соромлюся того. Я не збираюсь жити у вітальні за спущеними завісами. Я хочу бачити і кухню, і посудомийню. Далебі, той чоловік, що боїться зняти рибину з гачка або випатрати птицю, яку сподівається з'їсти, — це взагалі не чоловік.

Для нього нема ні риби, ні птиці. Він не має права на них. Нехай не їсть. А як хоче їсти, хай знімає з гачків рибу й патрає птицю. Ми не станемо чистіші від того, що хтось зробить за нас нашу брудну роботу.

Ми хочемо садовини й городини? Гаразд! Заробляймо на них. Та поки заробляємо, ми ж мусимо їсти рибу й м'ясо? Теж правда. А тому, поки риба й м'ясо годяться для наших шлунків, не вважаймо їх нечистими і для наших рук. І можете бути певні, що закон, який захищає Вас від образ і нападів на вулиці, сплямлений кров'ю людини, яку він вішає в Сан-Квентіні. Що з того, що її погляд упаде на Вас чи на мене? Хіба він не падає на нас за п'ять миль чи за п'ять тисяч миль? Я не боюся глянути в очі тій людині. Чому це я маю боятись? Що згрубію, глянувши їй в очі? Тоді я згрубію ще дужче, боячись глянути їй в очі й уразити себе тим. Повірте мені, співчуття, що зродилось на диванних подушках, несправжнє. Кінець кінцем воно служить тільки для власної втіхи. Ні, я волію побачити на власні очі, і хай мені стане млосно. Тоді мені й потім робитиметься млосно, коли я почую, що когось вішають.

Та годі вже. Чи я доб'юся згоди, оголюючи свою душу? Я тільки розпалююсь. Первісний звір підводить голову й реве — і що з того? Нас наче розділяє десять тисяч поколінь. І все ж, якщо навіть дорогу до Нового Єрусалиму вкажете Ви, прокладу ту дорогу я. І поки Ви їстимете свою рибу та птицю, я здійматиму її з гачків і патратиму, хоч Ви мене й зневажатимете. І вона смакуватиме Вам, але руки Ваші будуть не чистіші за мої.

Я написав зовсім не такого листа, як збирався. Якось збився з дороги. Я хотів відповісти лагідністю на Вашу лагідність, а натомість виявив усе, що є різкого й неприємного в моїй натурі. Я вдячний Вам і ціную те, що Ви так мною цікавитесь, бажаючи, щоб я чогось не робив — дарма, великого чи малого. Але… але перші рядки цього листа, можливо, найкраще пояснюють мою думку. Я не можу. Якби Ви, поки я й у голові не покладав туди йти, сказали: «Ніколи не ходіть на страту», — я, аби зробити Вам приємне, пообіцяв би не ходити. Однак тепер — зовсім інша річ. Я б соромився сам себе. Я волів би піти й потім, щоб не бентежити Вас, більше ніколи не бачитися з Вами, аніж не піти й заслужити Вашу ласку, помножену в тисячу разів. Не те що я ціную видовище страти більше за

Вашу ласку, навіть помножену в тисячу разів, — тут ідеться про щось інше, що я мушу цінувати над усе, коли хочу цінувати Вас, чи будь-кого, чи будь-що взагалі.

Джек

До Анни Струнської

^{Окленд, Каліфорнія,}

^{13 жовтня 1904 р.}

[…] Затямте ось що: оповідання слід втискувати в якомога коротший час — в один день, у годину, якщо можливо, — а коли доводиться (таке часом бував і в найкращих оповіданнях) охопити довший проміжок, цілі місяці, тоді тільки натякати на перебіг часу, а оповідати лише про вузлові моменти.

Ви ж самі знаєте, що послідовне розгортання сюжету потрібне в романах, а не в новелах.

Новела — це обрамлений клапоть життя, один настрій, одна ситуація, один вчинок.

Не думайте, що це самозакоханість, коли я нагадую свої оповідання: я просто добре їх пам'ятаю, отож заощаджу час, посилаючись на них. Ось розгорніть книжку «Син вовка».

В перших вісьмох оповіданнях зображено по одній ситуації, хоча декотрі з них покривають досить довгі проміжки часу — той час тільки назначено, все підпорядковано розв'язці, конкретній ситуації. Вона стоїть у центрі уваги. Скажімо, починається з того, що «син вовка» зажадав жінки й вирушив її добувати; а конкретна ситуація — те, як він її добув.

Суть «Панотцевого права» полягав у сцені в хатині; решта — тільки вступ.

«Королева дружина» — взагалі навряд чи гарна новела.

«Північна Одіссея» покриває довгий проміжок часу, проте це розповідь від першої особи, а отже, той довгий проміжок (ціле Наасове життя) проходить перед нами за півтори години в хатині Мелмюта Кіда.

А розгорніть «Бога його батьків».

Перше оповідання — одна ситуація.

«Нерозв'язна загадка» — одна ситуація в хатині, де розкривається все минуле чоловіка й жінки. І так до останнього оповідання, «Зневаги жіночої», — зверніть увагу, як і там розвиток сюжету тільки назначено, а розкрито одну конкретну ситуацію; і все ж це вже не справжня новела. І так далі. […]

До Центральної ради профспілок округи Аламеда [штат Каліфорнія]

^{Глен-Елен, Каліфорнія,}

^{25 серпня 1905 р.}

Мені несила висловити, як я глибоко жалкую, що не маю змоги сьогодні бути з вами. Але повірте мені — я з вами в братерстві духу, так само, як ви всі, хлопці, у братерстві духу з пралями міста Троя в штаті Нью-Йорк.

Та це ж видовище для богів! Робітники округи Аламеда посилають частину своєї заробленої тяжкою працею платні за три тисячі миль, через увесь континент, щоб допомогти в скруті пралям-страйкарям Троя.

Ось тут я й хочу нагадати вам одну річ, про яку ви всі знаєте, але це річ така велична, що про неї ніколи не зайве нагадувати, і вона ще виростає від кожного нагадування, — про те, що могутність організованого робітництва — в братерстві. Неорганізовані робітники не знають братерства, вони не стоять пліч-о-пліч, а через те неорганізоване робітництво слабке, як трава.

Братерство не тільки додає організованому робітництву бойових сил, воно дає йому ще й силу правоти. Найсвященніша з причин, що зводять людей у будь-яку організацію, — це братерство, і такої організації ніщо не може здолати. Нехай церква товче вам, що слуги повинні коритись хазяям. Саме це казала церква пралям-страйкаркам Троя. Але дух братерства сильніший за цей наказ, і тройські дівчата побачили це, коли каліфорнійські хлопці поділилися з ними платнею. (Але ж і дівчата в тому Трої! П'ять місяців страйку — і жодного випадку дезертирства з їхніх лав! Та й каліфорнійські хлопці, що простягають їм руку братерської допомоги через увесь континент!)

І я вам кажу: проти такого духу братерства безсилі всі махінації прислужників долара. Сила в товаристві й братерстві, а не в гризні, де кожен бореться проти кожного й всі ладні перегризти одне одному горлянку. І це товариство братерство — ваші. Зайве бажати вам успіху й сподіватися, що ваша сила ще зростатиме, бо братерство й товариство не можуть не зростати. Цього зростання неможливо спинити. Отож я тільки поздоровляю вас, хлопці, з цим.

Ваш в ім'я братерства людей

Джек Лондон

До читачів журналу «Епіл ту різн»[79]

Відкритий лист

^{18 листопада 1905 р.}

Шановні товариші!

Ось вона, нарешті — та книжка, що її ми чекали стільки років! «Хатина дядька Тома»[80] про найманих рабів капіталу! Книжка товариша Сінклера «Нетрі»[81]. Те, що «Хатина дядька Тома» зробила колись для чорних рабів, «Нетрі» здатні зробити для рабів найманих у наш час.

Так, це книжка про наш час. Я не хочу ганити «Оглядаючись назад» Белламі [82] з його красними теоріями: вони послужили своїй меті, й послужили добре. «Оглядаючись назад» — визначна книжка. Однак я зважуся сказати, що «Нетрі», хоч у них немає красних теорій, книжка ще визначніша.

Вона жива й гаряча. В ній буяє неприкрашене життя, її написало потом і кров'ю, сповнено стогоном і сльозами. В ній людину зображено не такою, як вона повинна бути, а такою, як її змушують бути в нашому світі, в двадцятому сторіччі. В ній нашу країну зображено не такою, як вона повинна бути чи як її уявляють захоплені промовці на святі Четвертого липня — батьківщиною волі і рівних можливостей для всіх, — а такою, яка вона є насправді: батьківщиною гноблення й несправедливості, оселею страшних злиднів, горя й страждання, пеклом для людей, нетрями, де живуть хижі звірі.

Оце вам справжня тема книжки товариша Сінклера: нетрі! Ось чому він і назвав її цим словом. Треба, щоб ця книжка пішла між люди. І ви, товариші, повинні допомогти їй піти між люди. Автор написав її за велінням серця. А ви за велінням серця маєте її розповсюдити.

І ще завважте й затямте, товариші: ця книжка чисто пролетарська. Такою вона й повинна лишитися. Написав її інтелігент-пролетар. Написано її для пролетарів. І надрукувати її мав пролетарське видавництво. І читати її мав пролетаріат. І будьте певні, якщо її не рознесе по світі пролетаріат, вона не розійдеться зовсім. Одно слово, це від початку до кінця справа пролетаріату.

Пам'ятайте: ця книжка повинна вийти в світ перед лицем ворога. Жодне капіталістичне видавництво не зважиться її надрукувати. Одні з неї сміятимуться, другі — глумитимуться, треті її лаятимуть, але більшість замовчуватиме, і це найгірше, найнебезпечніше. Такий звичай капіталізму.

Товариші, не забувайте про змову мовчання. Мовчання — це найсмертельніша небезпека, з якою спіткається ця книжка. Її опора — власна вартість. Ви її прочитали і знаєте, чого вона варта. Єдине, чого їй треба, — це розголосу. І ви повинні забезпечити їй розголос. Не дозвольте замовчати її. Кричіть про цю книжку з усіх дахів, увесь час, по всій країні. Говоріть про неї, горлайте про неї, робіть усе що завгодно, тільки не мовчіть. На всю силу ваших горлянок здійміть про неї галас, такий галас, щоб ті, хто сидить нагорі, роззявили роти в подиві і, може, відчули, як двигтить під ними будівля захланності, що вони спорудили.

Ви повинні дати цій книжці хід. Ви самі її прочитали й можете за неї поручитись. А як дасте їй хід, далі вона вже розженеться сама. Друкарі з сили виб'ються, виготовляючи все більші й більші тиражі. Вона вийде сотнями тисяч примірників. Вона відкриє безліч вух, досі глухих до соціалізму. Вона розоре грунт для насіння нашої пропаганди. Вона наверне тисячі людей у нашу віру, здобуде їх для нашої справи. Товариші, все залежить від вас!

Ваш в ім'я революції

Джек Лондон

До С. С. Макклюра[83]

^{Глен-Елен, Каліфорнія,}

^{10 квітня 1906 р.}

Шановний містере Макклюре!

Відповідаю на Ваш лист від 3 квітня. Життя таке коротке, а люди такі дурні, що з самого початку своєї кар'єри, коли я вперше став об'єктом сенсації через юнацьке захоплення соціалізмом, я взяв собі за правило не спростовувати жодної газетної вигадки про мене. Та все ж, із чемності, я спростовую такі речі, коли мене просять друзі. А тому, на Ваше прохання, спробую пояснити подібність між моєю «Любов'ю до життя» та «Блукачем у краю опівнічного сонця» Огастеса Брайдла й Дж. К. Макдональда.

Письменники дуже часто беруть матеріал для своїх творів з газет. Там повно викладених по-журналістському життєвих фактів, що чекають художньої обробки. Це така звичайна річ, що нерідко бувають кумедні наслідки, коли різні автори використовують той самий матеріал. Кілька років тому, коли я перебував у Англії, «Сан-Франсіско аргенот» надрукував одне мов оповідання [84]. А в «Сенчурі» за те саме число надруковано оповідання Френка Hoppica [85]. Хоча підхід до теми в наших оповіданнях був зовсім різний, сюжетно вони збігалися. Газети відразу зіставили їх. А пояснення було дуже просте: Норріс і я прочитали той самий газетний допис і використали його. Та на цьому комедія не скінчилася. Хтось відкопав торішній номер «Блек кета», де було подібне оповідання третього автора, що використав той самий мотив. А потім у справу встряли чікагці й розкопали оповідання, надруковане ще на кілька місяців раніше, ніж те, що в «Блек кеті», і знов же там був той самий сюжет. Звичайно, всі четверо авторів натрапили на той самий газетний допис.

Це річ така звичайна, що всі посібники, як писати новели, рекомендують шукати матеріалу в газетах і журналах. Чарлз Рід [86] весь час удавався до цього способу. Я міг би назвати цілу низку визначних письменників, що радять до нього вдаватися.

Все це я пишу, щоб показати, що такий метод існує і новелісти часто практикують його. А тепер щодо «Любові до життя», яку «Нью-Йорк уорлд» так детально зіставив з «Блукачем у краю опівнічного сонця». «Блукач» — це, власне, не новела. Це репортаж про справжню подію. Надруковано його в «Макклюрз мегезіні». Там розказано про справжні поневіряння одного чоловіка зі звихнутою ногою в краях над річкою Копермайн. Це не творчий вимисел, а отже, не художній твір. Я взяв з нього життєві факти, додав ще багато життєвих фактів, узятих з інших джерел, і зробив чи принаймні спробував зробити з них художній твір. Є ще одна подібна історія, яку я використав так само широко, як і «Блукача». Це газетне повідомлення про золотошукача, що блукав так само поблизу Нома, на Алясці. До цих матеріалів я додав увесь власний досвід щодо знегод, страждань та голоду і все те, що чув про знегоди, страждання та голодні муки сотень і тисяч інших людей.

Перечитавши кінець моєї «Любові до життя», Ви завважите, що мій урятований герой раптом зробився гладкий. Цю несподівану огрядність пояснювало те, що він канючив у матросів сухарі й ховав їх за пазуху. Я не вигадав цієї деталі. Це факт. Ви можете знайти його в звіті лейтенанта Грілі [87] про його полярну експедицію. Я не думаю, що це дає підставу звинувачувати мене в плагіаті у лейтенанта Грілі; але якщо я вкрав дещо в Огастеса Брайдла і Дж. К. Макдональда, то виходить, що я крав і в лейтенанта Грілі. І так само крав і в того газетного кореспондента, що описував блукання золотошукача біля Нома, а також крав життєвий досвід десятків аляскинських золотошукачів, чиї розповіді чув з їхніх власних уст.

А тим часом «Уорлд» зовсім не звинувачує мене в плагіаті. Він закидає мені тільки тотожність часу й ситуації. І, звичайно, «Уорлд» має рацію. Я визнаю свою провину і радий, що в «Уорлді» мали досить розуму, аби не закинути мені тотожність мови.

Додати до сказаного майже нема чого. Може, варт би розглянути, як подано в «Уорлді» ці півсторінки вбивчих збігів. Головне — сенсація. Сенсація — це те, чого вимагає газета від своїх репортерів. Підозра в плагіаті завжди сенсаційна. Коли газета наводить півсторінки вбивчих збігів, це, природна річ, напроваджує на думку про плагіат. І дев'яносто відсотків читачів, не розуміючи як слід значення цього слова, дійдуть до висновку, що письменника звинувачено в плагіаті.

Далі: газетярі пишуть, щоб заробити на прожиток. Щиро сподіваюся, що й цей конкретний газетяр пише для заробітку, а не з якимись лихими намірами. Газета вимагає від нього сенсацій, от він і продав півсторінки в «Уорлд», не закидаючи мені плагіату, але давши змогу читачам припустити, що йдеться про плагіат.

Підіб'ємо підсумок: я добуваю собі хліб тим, що переробляю газетну й журнальну інформацію на художню літературу, використовуючи матеріали з різних джерел, зібрані й викладені людьми, що добувають собі хліб, переробляючи на газетну й журнальну інформацію реальні факти. Подібний до нас і репортер «Уорлду», що добував собі хліб, переробляючи витворене іншими людьми на сенсацію. Ну що ж, ми всі троє добуваємо собі хліб, то невже котрогось із нас треба за це бити?

З пошаною

Джек Лондон

P. S. Шановний містере Макклюре!

Ви маєте право скористатися з цього листа, коли визнаєте за потрібне. Я б навіть хотів побачити його надрукованим в «Уорлді». Тільки я б не хотів побачити його скоригованим.

До Б. В. Бебкока[88]

^{Глен-Елен, Каліфорнія,}

^{3 грудня 1906 р.}

Шановний містере Бебкоку!

Відповідаю на Ваш лист від 27 листопада. Насамперед я хочу сказати про два листи, які я відіслав, і про відповіді на них. Прочитавши в газетах, у чому звинувачують мене містер Вотерлу й містер Бендло (я не певен, чи правильно пишу його прізвище, але він один з керівників Чікагського прес-клубу і автор розлюченої телеграми до «Еврібодіз мегезіну», де мене названо недотепним клептоманом), я написав їм обом: навів деякі очевидні факти й зажадав вибачення. Містер Бендло відповів довгим посланням, зміст якого зводиться до того, що він згоден судити мене справедливо, хоч наперед певен моєї провини. Відповідь містера Вотерлу була досить невиразна, але, по суті, він визнав, що сам не тямив, про що говорив, коли звинувачував мене в плагіаті. Отже, я одержав дві зовсім незадовільні відповіді на свої відверті листи.

Це звинувачення в плагіаті настільки безглузде, що сам я волів би не згадувати його й словом. Та коли вже Ви питаєте, то я скажу ось що: я написав «Перед Адамом» як відповідь на «Історію Еба», бо ця остання здалась мені ненауковою. Містер Вотерлу убгав суспільну еволюцію тисячі поколінь в одне покоління. А вся ідея «Перед Адамом» — навпаки, показати надзвичайну повільність суспільного розвитку в первісному світі. Крім того, я спробував відтворити той первісний світ художньо, чого містер Вотерлу не зробив. Його оповідання дуже змістовне й Цікаве, однак недоладна форма не дозволила авторові створити переконливу ілюзію, потрібну в кожному справді художньому творі.

Коли хтось зобразив первісний світ ненауково й недоладно, то хіба вже всім іншим навіки заборонено зображувати той світ? Я так не думаю. Принаймні я не визнаю цієї заборони, хоч би як лаялись та протестували містер Вотерлу й містер Бендло.

Я ніколи не пам'ятаю, що писав у своїх уже надрукованих творах. Тому я не знаю, який саме епізод з «Історії Еба», що його я нібито сплагіював у третьому розділі своєї повісті, Ви маєте на увазі. Я не пам'ятаю, про що писав у тому третьому розділі, а рукопису в мене під рукою нема, і я не можу подивитись. Однак гадаю, що йдеться, мабуть, про те, як дитинча чіпляється за матір, коли вона вилазить на дерево. Якщо це й плагіат, то його ніяк не можна уникнути, пишучи про таку вбогу на матеріал тему, як життя первісної людини. Адже в сучасному світі жінка я дитиною, коли їй загрожує якась небезпека, має тисячу способів урятуватись. Вона може покликати полісмена, плигнути в човен і відпливти геть, може вскочити в трамвай, вибігти в кухню й замкнутися там, вихопити револьвер і відстрілюватись або ж віддати дитину няньці, щоб та її рятувала. Одне слово, способів, якими сучасна жінка з дитиною може врятуватись від небезпеки, безліч; але в первісному світі такий спосіб був тільки один. Вона могла видертись на дерево. Проте для цього їй були потрібні вільні руки. А дитині лишалось одне: держатися за матір.

Ви питаєте, які мої погляди на плагіат взагалі. По-моєму, вся ця проблема плагіату безглузда. Я не можу уявити сміховиннішого видовища, ніж людина, що спинається дибки й репетує про плагіат. Жоден автор з убогою уявою не зможе довго користатися з плагіату й наживатись на ньому. І навпаки, жоден автор з буйною уявою не потребує вдаватись до плагіату.

Мені хочеться трохи потеоретизувати. Ось уявімо собі випадок справжнього плагіату. Хтось щось написав. і написав добре. А хтось другий списав у нього. Якщо оригінал написано добре, то нащо кому здалося списане? Тепер уявіть, що сплагійований твір написано чудово і він перевершує оригінал. На що ж тоді нарікати? Світові потрібен кращий твір. Первісний варіант чим був, тим і лишається, і його автор тільки на посміх себе виставить, знявши галас, що хтось зліпив більший пиріг з піску. Мені так і ввижаються дітлахи на вулиці: одне зліпило з піску пиріг, а тоді оголошує решті: «Не ліпіть більших пирогів!» Або ж уявімо, що перший диріг вийшов невдалий, нікуди не годящий. Невже в такому разі всі діти на вулиці вже не мають права ліпити пироги? Як на мене, вся ця проблема така сміховинна, що я просто не знаю, що про неї казати. Це ж безглуздя! Питання плагіату насправді стоїть не так: «Чи він зробив те саме, що я?» — а так: «Чи він зробив це краще, ніж я?» І якщо він зробив це краще — ну що ж, уклоніться йому низенько.

В єгипетській історії є оповідка про фараонову дружину, що закохалась у непохитно чесного молодого гебрея, а коли він не піддався на спокусу, вона роздерла на собі шати й стала кликати варту. Мені вона дуже нагадує тих людей, що кричать про плагіат.

З пошаною

Джек Лондон

До Джорджа П. Брета[89]

^{Окленд, Каліфорнія,}

^{7 березня 1907 р.}

[…] В «Дорозі», як і в усій своїй творчості, в усьому, що я казав, писав, чи робив, я був правдивий. Такий я виробив собі характер; і гадаю, що це моя найкраща якість. Мій творчий характер розвивався не без перешкод, але я подолав увесь опір, нападки й огуду, і це, можливо, найвиразніше окреслює мій правдивий портрет.

Я завжди стояв на тому, що одна з найголовніших літературних чеснот — це щирість, і завжди намагався жити згідно з цим переконанням.

Якщо я помиляюся, так себе оцінюючи, якщо світ коли зломить мене, тоді я скажу: «Прощай, гордий світе», — від'їду на свою ферму й буду там садити картоплю та розводити курей, аби прогодувати себе.

Я згоден припустити, що я, можливо, помиляюсь, гадаючи, ніби щирість і правдивість — мої найкращі якості. Я згоден припустити, що всі мої міркування хибні. І все ж, оглядаючись на своє життя, я доходжу до одного великого висновку: Я ВИЙШОВ У ЛЮДИ ЗАВДЯКИ ТОМУ, ЩО НЕ ПРИЙМАВ ЗАНАДТО ОБЕРЕЖНИХ ПОРАД.

Якби я з самого початку приймав поради журнальних редакторів, то дуже швидко зійшов би нінащо. «Макклюрз мегезін» спокушав мене сто двадцятьма п'ятьма доларами на місяць, щоб прибрати до рук. Філіпс казав: «Пишіть для нашого журналу отакі й отакі оповідання. Покиньте те, що ви пишете». Коротше кажучи, він хотів, щоб я вихолостив свої оповідання й зробив євнухом самого себе, щоб я писав нікчемні, манірні, солоденькі новелки для буржуа, щоб я став у лави хитрої посередності й потурав розніженим, пересиченим, боягузливим буржуазним інстинктам. Відхиливши цю пораду, я мусив розірвати з «Макклюрзом». Філіпс показав мені на двері, і я позбувся твердої платні в сто двадцять п'ять доларів. Якийсь час мені доводилося сутужно. Ви, мабуть, пам'ятаєте, як я в Нью-Йорку мусив просити у Вас на квиток до Каліфорнії; але кінець кінцем я все поборов і виграв куди більше, ніж якби прийняв Філіпсову пораду. […]

До Артура Стрінгера[90]

^{Глен-Елен, Каліфорнія,}

^{2 серпня 1909 р.}

Шановний добродію!

Я недавно повернувся додому з подорожі до Південних морів, що тривала два з половиною роки; і на тій частині земної кулі, безперечно, знайдуться люди, які запевнятимуть, ніби я ніколи не бував на Південних морях і не знайомий з тим, що пишу. Тільки-но повернувшись, я вперше прочитав Вашу статтю під назвою «Небилиці про Канаду», надруковану в жовтневому номері «Канада вест», і тепер хочу Вам відповісти.

Ви закидаєте мені кілька тих канадських небилиць, і я розгляну їх у тому порядку, що й Ви.

1. Коли «Любов до життя» вперше побачила світ у «Макклюрз мегезіні», мені тоді заперечували, нібито перебратися з однієї ковбані до другої могла б лише дводишна риба. На це заперечення я відповів свого часу, цілком розв'язавши всі сумніви. І тому я не збираюся пояснювати Вам тепер, яким чином та риба, не бувши дводишна, могла втекти до другої ковбані, а тільки зроблю Вам одну пропозицію, щоб перевірити Вашу самовпевневість у цьому питанні. Пропоную Вам забитись навзавклад на двісті доларів або навіть на дві тисячі, що продемонструю Вам і вибраному Вами жюрі з професорів фізики, яким чином за обставин, точно описаних у моєму оповіданні, риба могла втекти крізь шпарину між камінням з однієї ковбані до другої, втекти водою, а не по сухому. І чому це, хоч чоловік вихлюпав першу калюжу за півгодини, другої він не міг би вихлюпати й за півдня. Вирішуйте самі — взяти свої слова назад чи прийняти заклад і показати, що це Ви вигадуєте небилиці з погляду фізики.

2. Ви взяли мене на глузи за те, що в моєму оповіданні ополонка стоїть незамерзлою в мороз, у дуже великий мороз. Це вже такі критичні небилиці, що я дивуюсь і з Вашого зухвальства, і з Вашої неймовірної неуважності. За моїм оповіданням, до згаданої вище ополонки зразу підійшов чоловік, що перший прибув до хатини. Зацитую оповідання: «Собаки зупинились біля ополонки — не біля розколини, а таки ополонки, людськими руками зробленої, ретельно вирубаної в товстій, на три з половиною фути, кризі. Грубенька шкірка нової криги на воді свідчила, що якийсь час ополонку вже не відвідувано». Всі дальші події в хатині розгортаються за кілька хвилин, протягом яких спершу один чоловік, потім другий виходять до ополонки. А далі, по тих кількох хвилинах, перший чоловік від'їжджає, висипавши в ополонку торбину золота. Знов цитую: «Він… витяг з-під мотузків, що ними був стягнений вантаж, торбину з золотом. Вода в ополонці вже підмерзла. Він розбив кригу кулаком».

3. Ви критикуєте мене за те, що я згадую санки з березової кори. З огляду на контекст, це заперечення таке дитиняче, що воно може тільки викликати подив. У «Білозубі» я описую способи правувати собачим запрягом і самі собачі санки так, що жодній людині, знайомій з Північчю, й на думку не спаде, ніби я пишу про щось інше, а не про санки-«тобоган» з березової кори. Ви можете критикувати мене за вживання слова «санки», але не поширюйте своєї критики на самий факт. Такі виверти годяться на диспуті в школярському гуртку, але між дорослими людьми, та ще й письменниками, вони абсолютно недоречні. Тут Ви даєте підставу назвати Вас вигадником небилиць із погляду логіки й етимології.

4. Ви не згодні з тим, що я вкладаю в уста собачих погоничів команду «Гайда!». Дія практично всіх моїх північних оповідань відбувається на Клондайку чи взагалі на Алясці, а там, піднімаючи або поганяючи собак, уживають тільки однієї команди: «Гайда!» Про це нема чого сперечатися. Кожен, хто побував на Клондайку чи взагалі на Алясці, підтвердить це. Тут Ви самі себе показали автором «небилиць про Канаду», та ще й самовпевненим не-антом-невігласом. А тепер я хотів би спитати, що Ви збираєтеся робити далі. Чи візьмете Ви свої закиди назад так само публічно, як і висловили їх? А якщо сама природа журналістики не дозволяє Вам цього зробити, то як ще Ви можете виправдатись переді мною?

З повагою

Джек Лондон

До редактора журналу «Космополітен мегезін»

^{Глен-Елен, Каліфорнія,}

^{30 серпня 1609 р.}

Шановний добродію!

Посилаю Вам із цим листом оповідання, яке я назвав «Сила дужого». Якщо пригадуєте, колись Кіплінг виступив проти соціалістичних ідей у оповіданні чи то притчі під назвою «Меліса»: там він розвивав свої шовіністичні погляди й доводив, що об'єднання людей досить могутнє, аби відвернути війну, призводить до звиродніння цих людей. Я написав свою «Силу дужого» як відповідь на цей виступ. Яка Ваша думка про неї?

З пошаною

Джек Лондон

До Вільяма Інгліша Волінга[91]

^{Глен-Елен, Каліфорнія,}

^{30 листопада і 909 р.}

Дорогий мій Волінгу!

На Ваш лист від 24 листопада відповідаю негайно. Пропадавши кілька років у Південних морях, я не маю тепер тісного контакту з соціалістичним рухом у Сполучених Штатах, отож усе, про що ви читаєте, було для мене новиною. Я негайно передам Вашого листа кільком каліфорнійським товаришам.

Щодо мене будьте певні в одному. Я рішуче безкомпромісний прихильник революції й завжди стоятиму за те, щоб соціалістична партія лишалась неухильно революційною. Будь-який компроміс, як-от приєднатшя до Американської федерації праці[92], був би тепер самогубством. Чудовий приклад — Австралія. Там був чудово розгорнувся соціалістичний рух, тоді почав заходити в угоди, аби набрати сили, — й загубився в політично організованому профспілковому русі, так що тепер, на мою думку, Австралія з погляду соціалізму набагато відсталіша і в куди гіршому становищі, ніж Сполучені Штати. Там є жменька бойових революціонерів, декотрі з них дуже добрі борці, але їх замало. Лейбористська партія затоплює їх.

Якщо соціалістичний рух у Сполучених Штатах піде шляхом угодовства, це буде свято для олігархії й Залізної П'яти, або, кажучи серйозно це означатиме, що він скотиться назад принаймні на двадцять років, і бог зна, яка ще страшніша катастрофа може вийти з цього.

Ваш в ім'я революції

Джек Лондон

До Ентона Сінклера

^{Глен-Елен, Каліфорнія,}

^{1 лютого 1910 р.}

Шановний Сінклере!

Я тільки-но повернувся на свою ферму й сьогодні ж таки відсилаю Вам перші розділи Вашого рукопису «Випроби кохання». Книжка, безперечно, наробить галасу, і я навіть не знаю, з чого почати, щоб сказати Вам, як мені хочеться дочитати рукопис до кінця. Ви просто запалили в мені бажання дізнатися, що ж станеться з хлопцем. Хочу також запевнити Вас, що Ваша книжка разом з тим розділом «Манаси»[93], який вирізала цензура, буде найсоковитішим, найчервонішим шматком м'яса, кинутим будь-якому американському видавцеві за останні п'ятдесят років. Я тільки побоююся, що Ви не знайдете видавця, якому стане відваги надрукувати її.

Зичу Вам усякого щастя, яке лиш є на світі.

Ваш Джек Лондон

Заради бога, пришліть мені кінець рукопису, щойно закінчите.

До Ліліан Колінз

^{Глен-Елен, Каліфорнія,}

^{26 квітня 1910 р.}

Шановна Ліліан Колінз!

Відповідаю на Ваш ласкавий лист від 22 квітня. Я не знаю, як його сприйняти: чи як несвідомий комплімент, чи як комплімент дуже тонкий. Ось що Ви пишете. «Він був фізично нездатний відстояти себе. Він занепав духом; нелюдське напруження виснажило волю до дії, а гнітюче почуття втрати вбило здатність зважувати й аналізувати, порівнювати й вибирати».

І це, і ще багато іншого, сказаного у Вашому листі, доводить, що мені пощастило показати неминучість його смерті. Я не був зрадливіший щодо Мартіна їдена, ніж буває для багатьох, дуже багатьох людей саме життя. Ви раз у раз докоряєте мені, що я нібито несправедливо повівся з Мартіном Іденом, «напхавши його щойно пробуджений мозок абстракціями, яких нерозвинений розум ще не міг засвоїти». Згода; але ж не забувайте, що це мій Мартін Іден і що це я створив його саме таким, а не інакшим. І цим пояснюється його дочасний кінець. Пам'ятайте, що це мій Мартін Іден і що я створив його таким. Ви, напевне, створили б інакшого Мартіна їдена. По-моєму, незгода між нами якраз у тому ц полягає, що Ви плутаєте мого Мартіна їдена зі своїм Мартіном Іденом.

Ви пишете: «Я вважаю, що егоїстичний індивідуалізм Мартіна їдена прищепили йому несприятливі умови життя в дитинстві і що цю обмеженість направили б час і ширші життєві обрії». І нарікаєте на те, що він загинув. Ви гадаєте, що якби я дав йому ще пожити, він вибрався б із цієї прірви відчаю. Даруйте мені порівняння, що напевне Вам не сподобається, але це виходить достоту паче з прекрасним, мов Адоніс, юнаком, якого вкинули в воду, а він не вміє плавати і потопає. Ви кричите: «Дайте цьому юнакові час навчитися плавати, і він не потоне, а допливе до берега». Найчудніше — коли вернутись до нашої теми — те, що Ви самі цілком ясно й недвозначно вказуєте причини, з яких Мартін Іден не вмів плавати й мусив потонути.

Ви кажете, що я тверджу, ніби кохання знадило й розчарувало Мартіна їдена, і що Ви не можете в це вірити, та й сам я теж. Навпаки, все, що я знаю про кохання, переконує мене, що Мартінове почуття до Рут було його першим справжнім, великим коханням і що не він сам, а безліч людей були так чи інакше знаджені коханням і розчаровані. І все ж Ви несправедливі до мене, коли заявляєте, ніби я взагалі відкидаю кохання й заперечую його велич.

А втім, це питання без відповіді. Гадаю, що причина нашої з Вами незгоди не стільки в Мартіні, скільки в різних поглядах на життя. Ваша вдача й виховання повели Вас одним шляхом, а мої спрямували мене на інший. По-моєму, ось де пояснення нашої незгоди.

Дякую Вам за приязний лист.

З пошаною Джек Лондон

До превелебного Чарлза Брауна

Відкритий лист

^{[5 червня 1910 р.]}

Вислухавши вчора ввечері проповідь превелебного Чарлза Брауна про мого «Мартіна їдена», я почав розуміти, чому церкву вже дві тисячі років роздирають чвари з приводу тлумачення святого письма. Містер Браун учора показав чудовий приклад здатності церковників до кривотлумачення.

Містер Браун витлумачив Мартіна їдена як людину, що загинула через брак віри в бога. А я написав «Мартіна Ідена» зовсім не як автобіографію і не як притчу про те, який сумний кінець чекає на того, хто не вірить у бога, а як звинувачення тій жвавенькій індивідуалістичній гризні, не останнім серед учасників якої є й сам містер Браун.

Всупереч учорашньому кривотлумаченню містера Брауна, Мартін Іден не був соціалістом. Містер Браун назвав його соціалістом, аби провести аналогію з моїм власним життям. А я, навпаки, зобразив його як стихійного, а згодом і свідомого індивідуаліста. Він був настільки індивідуаліст, що схарактеризував етику містера Брауна, як етику гетто, а індивідуалізм містера Брауна — як недолугий соціалізм. Мартін Іден був справжній індивідуаліст крайнього ніцшеанського типу.

Отже, мою притчу, як я гадаю, досить прозоро викладено на сторінках роману. Бувши індивідуалістом, що не зважає на потреби інших людей, усього людського колективу, Мартін Іден жив тільки для себе, боровся тільки за себе і, коли хочете, загинув сам для себе. Він боровся за те, щоб увійти в буржуазні кола, де сподівався знайти культуру, витонченість, високий рівень життя й думки. А пробившись у ті кола, злякався безмежної потворної посередності буржуазії. Він боровся за жінку, яку покохав і ідеалізував. А потім виявив, що любов знадила і розчарувала його і що він любив не так саму жінку, як її ідеалізований образ. Все це були для нього речі, задля яких варто жити і за які варто боротись. А коли вони його розчарували, для нього, послідовного індивідуаліста, що не зважав на потреби людського колективу, не лишилося в житті ніякої мети, щоб жити для неї й боротися за неї. І він загинув.

Все це так виразно показано на сторінках моєї книжки, що я мушу процитувати те місце, де Брісенден запрошує Мартіна сходити з ним у неділю ввечері на збори соціалістів. Брісенден каже Мартінові:

«Стороннім дозволяється говорити п'ять хвилин. Встанете і бовкнете своє. Скажете їм усе, що думаєте про них та їхню етику гетто. Пошпурите на них Ніцше — і хай вони вам всиплять за це. Заваріть кашу. Це піде їм на користь. Вони люблять сперечатися, та й ви не від того. Бо, бачте, мені б дуже хотілося, щоб, перш ніж я помру, ви сталп соціалістом. Це дасть вам мету в житті. І тільки це врятує вас від розчарування, що до вас прийде… Ви людина здорова, вам є для чого жити. Тільки вас треба чимсь прив'язати до життя».

Мені несила збагнути, як може містер Браун, прочитавши ці рядки, вважати Мартіна їдена соціалістом і як він міг так прикро не зрозуміти висловленої в моїй книжці ідеї.

В моїй притчі Мартін Іден зломився й загинув не через брак віри в бога, а через брак віри в людину. Навіть містер Браун погодиться, що прийти до бога можна тільки через людину. Мартін Іден зломився через те, що не дійшов навіть до людини. Він прийшов тільки до своєї особи, а до решти людства йому було байдуже.

Все лихо в тому, що в проповіді містера Брауна йшлося не про Мартіна їдена, а про Джека Лондона, і містер Браун виявив прикру необізнаність із темою. Він сказав, що Мартін Ідей — це я. Дозвольте відзначити найвразли-віше місце цієї аналогії: Мартін Іден відібрав собі життя — а я ще живий.

Чому я живий? Завдяки своїй вірі в людей, вірі, до якої Мартін Іден не зміг піднестись і якої містер Браун, очевидно, не побачив у об'єкті своєї проповіді — Джекові Лондоні. А тим часом я не приховую своєї віри ні від кого: мої книжки є в публічних бібліотеках. Містерові Брауну, перше ніж пуститись у тлумачення, слід було б їх прочитати. Дозвольте зацитувати тут моє кредо. Я виписую ці рядки зі статті «Що означає для мене життя»:

«Я дивлюся вперед і вгадую той час, коли поступ людини визначатиметься чимсь вартіснішнм і вищим, ніж її шлунок, коли людина братиметься до дії з кращих спонук, ніж сьогоденні, що є спонуками шлунка. Я й досі не втратив віри в шляхетність і досконалість людини. Я вірю, що чистий і безкорисливий дух поборе всежерущу теперішню захланність. І нарешті — я вірю в робітництво. Як сказав один француз: «На великих сходах часу ми чуємо відгомін ходи: нагору — робочих чобіт, і вниз — лакованих черевиків».

І ще одне моє кредо — цього разу з передмови до «Війни класів»:

«Він повинен зрозуміти, що соціалізм має справу з тим, що а не з тим, що мусить бути; матеріал його — звичайний порох земний, жива людина, хибка й нетривка, ница й дріб'язкова, безглузда й суперечлива аж до недоладності, і все ж водночас переткана блискітками чогось тоншого, богоподібного, рисочками відданості й некорисливості, поривами до доброти, самозречення й самопожертви, наділена суворим і грізним сумлінням, що іноді спалахує владно, жадаючи справедливості — не більше й не менше, тільки справедливості»

Джек Лондон

До Черчіля Вільямса[94]

^{Глен-Елен, Каліфорнія,}

^{4 жовтня 1910 р.}

[…] Як і 90 % моїх оповідань, «Сумнів іде на користь» має в основі реальні факти, але так змінені й доповнені, що навряд чи їх можна впізнати. В житті суддя був справді законно і офіційно домовласником і платником податків з тієї вертепної околиці; і якщо той суддя ненароком упізнає себе, то нізащо в світі не буде протестувати. […]

До Люта Піза[95]

^{Глен-Елен, Каліфорнія,}

^{19 листопада 1910 р.}

[…] Кумедія з «Храмом гордощів»! Цікаво, чи не тому його сприйнято неприхильно, що там ніхто нікого не вбив? Ви ж знаєте, що випробувана моя формула оповідання — це почати з трьома героями й до кінця вбити чотирьох. Може, я помилився, що не вбив нікого в «Храмі гордощів». Сама ситуація в оповіданні реальна. І оповідання реальне. Що ж бо ще я міг там сказати? Звісно, я міг би зробити більше; я міг би втопити обох у бурунах прибою або змусити їх, щоб убили один одного чи кинулись один одному в обійми. Лихо тільки, що в житті рідко буває таке. […]

До Рікса[96]

^{Медфорд, Орегон,}

^{17 серпня 1911 р.}

[…] Просто не знаю, як сприймати Ваше щире здивування тим відкриттям, що я соціаліст. Про цей факт так багато говорилося, буквально всюди, що неможливо повірити, ніби Ви про нього не чули. У мене, напевне, книжок із вісім опубліковано про соціалізм. І решта моїх творів просякнута соціалізмом; мабуть, книжок із двадцять вісім є ще в продажу, не кажучи вже про численні соціалістичні брошури. Вісімнадцять років тому, борючись за соціалізм, я потрапив до в'язниці. Я був першим головою Студентського соціалістичного товариства. Я виступав з промовами про соціалізм перед аудиторіями з трьох — п'яти тисяч душ у всіх більших університетах Сполучених Штатів. За мій соціалізм тупоголові капіталісти бойкотували мене, занесли до чорного списку […].

До Роланда Філіпса[97]

^{Глен-Елен, Каліфорнія,}

^{26 березня 1914 р.}

Шановний Роланде Філіпсе!

Посилаю Вам спішним оплаченим пакунком весь рукопис мого нового роману. Я ще не знаю, яку назву йому дати. Була думка назвати «Міжзоряний мандрівник», або «Пекельна сорочка», або «Сорочка без коміра». Яка Ваша думка про ці три назви?

Книжка здасться Вам химерною. Не лякайтесь, а прочитайте. Гадаю, що Ви знайдете в ній багато путнього.

Ця книжка б'є не в одну ціль. Вона правдиво відтворює умови в тюрмах. Наші нинішні закони дозволяють повісити людину за те, що вона стукне іншу людину по посі. Такий закон у штаті Каліфорнія. Так само у Каліфорнії можна законно присудити людині довічне самотинне ув'язнення. Рада директорів в'язниць має таку владу над довічними в'язнями. А гамівна сорочка була законним покаранням у Сан-Квентіні трохи не до кінця 1913 року. Я знаю, що восени 1913 року законодавчі органи штату видали закон, який забороняє вживати її. Але мого героя страчено влітку 1913 року, отже, те, що він зазнав, відбувалося тоді, коли вона була ще законна. Ед Морел, Дональд Лоурі, Джек Опенгаймер — усі вони засвідчили, що скуштували сорочки. А жорстокість цієї кари я скорше применшив.

Ви завважите, що я не зробив свого твору, ані опису тюрми гнітючим. Це тому, що їх прикрашено художнім вимислом, та й завдяки оптимізмові самого твору: адже через гамівну сорочку жертва змогла осягти велич сторіч, зажити кохання, пригод, романтики й вічного життя.

Завважте також, якого коника я втнув з філософією, поставивши силу духу вище матерії й зробивши твір прийнятним для послідовників «Християнської науки», «Нового мислення» й для всіх мільйонів людей у Сполучених Штатах, що цікавляться нині такими речами. Хоча це псевдонаука й псевдофілософія, та воно припаде до смаку і майже всій решті читачів.

Між іншим, з погляду історії твір правдивий від початку до кінця — навіть від прадавніх часів, коли історії, такої, як ми знаємо, ще не писалось, і люди блукали по землі й писали свою історію на зоряному небі.

Лейтмотив книжки — ТРІУМФ ДУХУ.

І тих, чий бог — кохання, вона не відштовхне. Бо ця книжка — гімн коханню. Вона славить кохання й жінку.

Не забувайте, що в наш час реакції проти спекуляції статтю я показую щось чисте, свіже, здорове, нове, змальовую давню романтичну любов романтичними словами, даю їй філософське тлумачення, супровід і захист. Книжка не схожа на все, що друкувалося за останні роки, і тепер саме час їй пробитися крізь хвилю спекуляції статтю в нашій літературі. […]

До Релфа Каспера

^{Глен-Елен, Каліфорнія,}

^{25 червня 1914 р.}

Шановний Релфе Каспере!

Похапцем пишу Вам кілька рядків. Я недавно вернувся з Мексіки і тепер, як звичайно, відповідаю на всі задавнені листи, а крім того, я ще тільки оклигую після паскудної бацилярної дизентерії, і звідси мій звичайний, постійний поспіх.

Я завжди схилявся до позиції Геккеля[98]. Власне, «схилявся» — це занадто слабке слово. Я непоправний матеріаліст. Я вважаю, що душа — це просто сума функцій організму, плюс особисті навички, спогади та досвід індивіду і плюс його успадковані навички, спогади та досвід. Я гадаю, що коли помру, то таки помру. Я гадаю, що в хвилину своєї смерті зникну зі світу так само, як зникає перший-ліпший комар, роздушений моєю рукою.

Я не зношу таких філософів-крутіїв, як Бергсон[99]. Я не зношу філософів-метафізиків. У них завжди бажання породжує думку, і їхні найглибші філософські висновки теж породжені їхніми бажаннями. А я, разом з Геккелем, можу назвати себе — за браком кращого терміну — «прихильником наукового мислення».

Вибачте за поспіх.

З пошаною Джек Лондон

До Джозефа Конрада[100]

^{Гонолулу, Територія Гаваї,}

^{4 червня 1915 р.}

Шановний Джозефе Конраде!

Шпаки влаштували мені концерта, звістуючи світанок. Буруни накочуються на білий піщаний берег, тут, на Вайкікі, грім прибою вдаряє у вуха, а зелена трава жадібно тягнеться від підніжжів кокосових пальм до свіжої вологи моря.

Ця піч була Ваша і моя.

Я лише починав писати, коли вперше познайомився з Вашими ранніми творами. Я надзвичайно високо ціную Вас і віддавна казав про це своїм друзям. Я ніколи не писав Вам. Ніколи й на думці не мав писати. Але Ваша «Перемога»[101] збурила мою душу, і я вкладаю в конверта копію листа, написаного одному другові над ранок цієї безсонної ночі.

Може, Вам буде зрозуміліша ціна цієї ночі, коли я скажу, що за вчорашній день проплив шістдесят миль під вітрилом на японському сампані, вертаючись до Гонолулу з колонії прокажених на острові Молокаї, де ми з дружиною відвідали наших давніх друзів.

Ось бачте, що Ви наробили!

Алога! (Це ласкаве вітання, гавайське вітання, що означає «любов моя з тобою»).

Джек Лондон

До Мері Остін[102]

^{Глен-Елен, Каліфорнія,}

^{5 листопада 1915 р.}

Шановна Мері Остін!

Відповідаю на Ваш лист від 26 жовтня.

Ви мене вразили своєю серйозністю. Ну як можна серйозно ставитись до цього тупоголового людства? Адже ж я певен: Ви давно зрозуміли, що більшість людей, які населюють планету Землю, мають дубові голови. І пробити їхню тупість нема ніякої змоги.

Я з величезною втіхою читав кожну сторінку Вашого «Ісуса Христа», коли він виходив частинами в «Норт-Амерікен ревю». І що з того, що його ніхто не зрозумів?

Я все життя пишу книжки, яких ніхто не розуміє. Багато років тому, на самому початку своєї письменницької кар'єри, я піддав різкій критиці Ніцше та його ідею надлюдини. Я зробив це в «Морському Вовкові». Безліч людей прочитала «Морського Вовка». Та шкода, ніхто не помітив, проти якої філософії була спрямована моя книжка. Пізніше — вже не згадуючи про менші спроби — я написав ще один роман, де нападав на ідею надлюдини — «Мартіна їдена». І знову ніхто не зрозумів цього. Іншим разом я виступив проти ідей, які розвивав Радьярд Кіплінг, і назвав свій виступ «Сила дужого». Нікому і в голові не свінуло, що я хотів сказати тим оповіданням.

Усе це я пишу Вам, аби показати, які тупоголові люди та що я ніколи не журюсь, якщо мій твір не запалює людей. Оце я й Вам хочу втлумачити: чого тут хвилюватися? Що найкращі витвори Вашого розуму й серця нікого не запалили? Адже ж і найкращі витвори мого розуму й серця не запалили Вас, та фактично й нікого з людей, що їх читали, однак мене це не хвилює. Я собі вдовольняння тим, що всі захоплюються моєю «брутальною яскравістю» та іншими не менш симпатичними якостями, що їх і духу нема в моїх творах.

Скажіть, а Ви читали мою версію Христа[103]? Мені здається, що її взагалі ніхто не прочитав, хоча книжку видано і в Америці, і в Європі. Цю книжку хвалили за «яскраву манеру», але ніхто й словом не згадав про моє трактування часів Христа в Єрусалимі.

Не думайте, що я скиглю; я лише хочу показати Вам, що не самі Ви нікого не запалюєте. Отож удовольняйтесь тим, що Вас називають «найкращою американською стилісткою».

Самотні мусять бути самотніми й лишатися самотніми. Скільки я можу пригадати, всі пророки й віщуни були змушені лишатися в самоті — якщо тільки їх не побивали камінням чи не спалювали на вогнищі. Світ складається переважно з тупоголових йолопів, і не треба нарікати, коли він називає Вас «великою стилісткою» й не бачить, що Ваш стиль — це Ваше серце, душа й розум. Люди гадають, ніби стиль — це одне, а серце й розум — зовсім інше. І ні Ви, ні я не зможемо переконати їх у протилежному.

Не знаю, що Вам сказати ще — хіба те, що якби Ви були тут, переді мною, я б за півгодини виразніше витлумачив Вам свою думку: Ви дуже щасливі й повинні вдовольнятися тим, що дає Вам світ. Ви не діждетесь від нього належної Вам шани за Вашу книжку про Христа. Я ніколи не читаю журнальних публікацій з продовженнями, але Ваш твір читав і в кожному свіжому номері «Норт-Амерікен ревю» насамперед шукав його продовження. Та ні Ви, пі я — це ще не світ. Світ годує і Вас, і мене, однак він з біса мало знає про нас обох.

З щирою пошаною

Джек Лондон

До Лоена Вейлскова

^{Глен-Елен, Каліфорнія,}

^{16 жовтня 1916 р.}

[…] Яку зі своїх книжок я люблю найдужче — на не запитання важко відповісти. Мені здається, що з усіх своїх книжок найбільше душі я вклав у «На дні прірви». З різних причин мені подобаються ще деякі мої книжки, але жодну з них я не ставлю над усі інші. Дуже люблю «Гру». «Білозуб» мені більше до вподоби, ніж «Поклик предків»; у «Маленькій господині Великого Будинку» й у «Місячній долині» я намагався висловити свою любов до землі. […]