Твори в п'яти томах. Том 1

_{Переклад Юрія Лісняка}

Історія молодика з тістечками

Бездоганний Флорізель, князь Богемський, під час свого побуту в Лондоні здобув прихильність усього люду своїми чарівливими манерами й великою, але не марнотратною щедрістю. Він був людина небуденна, навіть як судити з того, що знали про нього всі, а то була лише невелика частина його діянь. За звичайних обставин напрочуд урівноважений, звиклий ставитись до дійсності так просто, мов будь-який хлібороб, князь Богемський, проте, не був позбавлений смаку до життя більш пригодницького й ексцентричного, ніж те, яке йому визначило його походження. Час від часу, коли його нападала нудьга, а в жодному з лондонських театрів не було вистави, на якій би можна посміятись, та ще й сезон був не мисливський — князь-бо як мисливець не мав собі рівних, — він кликав до себе свого повірника і шталмейстера[59], полковника Ґеральдіна, й казав йому, що хоче потинятись по вечірньому місту. Шталмейстер той був молодий офіцер відважної, часом аж відчайдушної вдачі. Він сприймав такі слова з захватом і квапився приготуватись. Чималий досвід і всебічна обізнаність із життям розвинули в ньому рідкісне вміння маскуватись; до будь-якої обраної ролі, незалежно від суспільного становища, вдачі чи національності, він умів принатуритись не тільки обличчям та поведінкою, а й голосом і мало не думками. В такий спосіб він відвертав увагу цікавих від князя й часом спромагався знайти для них обох доступ у щонайдивовижніше товариство. Для влади ці пригоди, звичайно, лишалися таємницею. Непохитна відвага князя вкупі з кмітливістю та лицарською відданістю його товариша вже разів кільканадцять рятували їх обох у небезпечних ситуаціях, і вони робилися що далі, то певніші себе.

Одного березневого вечора раптовий дощ із снігом загнав їх до якогось устричного бару неподалік від Лестерського майдану. Полковник Геральдін був одягнений і загримований під нужденного репортерчика; а князь, як звичайно, змінив свою зовнішність, наліпивши фальшиві бурці та широкі кошлаті брови. Вони перетворювали вишуканого аристократа в людину, добре пошарпану знегодами, так що годі було впізнати його. Отак загримовані, князь і його супутник безпечно сиділи в барі й цідили помаленьку бренді з содовою водою.

У барі було повно люду — і чоловіків, і жінок; та хоч не одне з них пробувало зав'язати розмову з нашими пригодниками, жодне не здавалося їм досить цікавим для ближчого знайомства. Там збирались самі покидьки лондонського життя, найбанальніші зразки людської непорядності, і князь уже почав позіхати, вся ця прохідка вже набридла йому; аж раптом двійчасті вхідні двері широко розчахнув сильний поштовх знадвору, і до бару ввійшов якийсь молодик, а за ним ще двоє чоловіків, що несли по великому тарелю, прикритому серветкою. Вони зразу скинули ті серветки — на тарелях лежали маленькі тістечка з кремом. Молодик почав обходити всі столи, з перебільшеною ґречністю пропонуючи кожному взяти і з'їсти тістечко. Декотрі зі сміхом приймали те частування, інші рішуче, часом навіть різко відмовлялися, і тоді молодик із якою-небудь більш або менш дотепною примовкою з'їдав одне тістечко сам.

Нарешті він підійшов до князя Флорізеля.

— Сер, — сказав він, низько вклонившись і подаючи князеві взяте двома пальцями тістечко, — може, ви появите таку честь зовсім незнайомій людині? За якість цього тістечка я можу поручитись, бо від п'ятої години сам уже з'їв їх аж двадцять сім.

— А я, — відповів князь, — маю звичку зважати не стільки на якість частування, скільки на той настрій, із яким його мені пропонують.

— Настрій тут глузливий, сер, — ізнов уклонившись, відповів молодик.

— Глузливий? — перепитав Флорізель. — З кого ж це ви хочете поглузувати?

— Я прийшов сюди не для того, щоб викладати свою філософію, — відказав молодик, — а для того, щоб роздати оці тістечка. Коли я вам поясню, що цілком щиро залічую й себе до тих, із кого хочу поглузувати, ваше самолюбство буде, сподіваюся, задоволене, і ви зробите мені таку ласку, що приймете це частування. Коли ж ні, то ви примусите мене з'їсти двадцять восьме тістечко, а мені ця гастрономічна вправа, зізнаюсь, уже набридає.

— Мені вас шкода, — сказав князь, — і я залюбки вирятую вас із цієї дилеми, але тільки з однією умовою. Коли ми з приятелем з'їмо по вашому тістечку — хоча ні я, ні він такої охоти не почуваємо, — то й ви на віддяку повечеряєте з нами.

Молодик видимо замислився.

— У мене їх онде ще кілька десятків, — сказав він нарешті, — а тому я муситиму обійти ще кілька барів, поки довершу свою головну справу. А це забере чимало часу; і якщо ви голодні…

Князь урвав його чемним жестом.

— Ми з приятелем підемо з вами, — сказав він, — бо нас уже глибоко зацікавив ваш вельми своєрідний і привабливий спосіб збавляти вечори. А тепер, коли умови замирення встановлено, дозвольте мені підписати угоду за нас обох.

І князь у щонайвишуканішій манері спожив тістечко.

— Чудове, — сказав він.

— Ви, я бачу, знавець, — відказав молодик.

Полковник Ґеральдін теж віддав належне тістечкові; а що тепер уже всі в барі прийняли частування або відхилили його, то молодик із тістечками подався до іншого такого закладу. Обидва чоловіки з тарелями, що, здавалося, вже звикали до своєї безглуздої роботи, рушили слідом за ним; а князь і полковник Ґеральдін, узявшись під руки й усміхаючись один до одного, замикали собою ту процесію. В такому порядку їхній гурток навідав іще два бари, де все повторилось достоту як у першому — одні відхиляли, інші приймали це бродяче частування, і молодик сам з'їдав кожне не прийняте тістечко. Вийшовши з третього бару, молодик порахував свій запас. Лишалося всього дев'ять тістечок — троє на одному тарелі й шість на другому.

— Панове, — сказав він, звертаючись до двох своїх нових супутників, — я не хочу відтягувати далі вашу вечерю. Я певен, що ви зголодніли. І почуваю за собою певний обов'язок перед вами. А в цей великий для мене день, коли я завершую свій повний дурощів життєвий шлях найразючішою і найбезглуздішою з моїх витівок, я не хочу повестись як нечема перед тими, хто так підтримав мене. Панове, вам більше не доведеться чекати. Хоча моє здоров'я підірване давнішими надмірностями, я з ризиком для життя усуваю це непевне становище.

З цими словами він увіпхав решту дев'ять тістечок по одному в рот і, не жуючи, проковтнув. А потім обернувся до своїх двох помічників і простяг їм по соверенові[60].

— Щиро дякую вам за таку незвичайну терплячість, — сказав він і відпустив їх, уклонившись кожному. Якусь хвильку постояв, дивлячись на гаманець, із якого щойно витяг гроші для своїх помічників, тоді засміявся, пожбурив його насеред вулиці й оголосив, що готовий іти вечеряти.

У невеликому французькому ресторанчику в Сохо[61], що віднедавна тішився перебільшеною славою, яка, щоправда, вже почала відходити в минуле, в окремому кабінеті аж на третьому поверсі всі троє вельми вишукано повечеряли й випили три чи чотири пляшки шампанського, розмовляючи про се, про те. Молодик був балакучий і веселий, але сміявся ледь гучніше, ніж годилось би добре вихованій людині; руки в нього трусились, а голос якось несподівано й дивно ламався, ніби він не зовсім володів собою. Коли офіціант прибрав десерт і всі троє закурили сигари, князь звернувся до нього з такими словами:

— Я певен, що ви пробачите мені мою цікавість. Хоча ми стрілися зовсім недавно, ви мені дуже сподобались, а ще дужче спантеличили мене. І хоч мені б не хотілося видатись нескромним, я мушу сказати, що і я, і мій приятель — люди, яким цілком можливо довірити таємницю. У нас вистачає і власних таємниць, які ми весь час розкриваємо не перед тими, що слід. І коли, як я гадаю, ваша історія нерозумна, то й тоді не слід соромитись нас, бо ми й самі обидва — найнерозумніші люди на всю Англію. Мене звуть Ґодол, Теофілес Ґодол, а мій приятель — майор Алфред Гамерсміт, чи принаймні під таким ім'ям він воліє виступати. Все наше життя ми тільки те й робимо, що шукаємо щонайхимерніших пригод, і нема такої химерії, яка б нам не була до душі.

— Ви мені подобаєтесь, містере Ґодол, — відказав молодик, — ви в мене викликаєте інстинктивну довіру, та й проти вашого приятеля майора я не маю нічого; по-моєму, він переряджений аристократ. І зовсім не військовик, щодо цього я певен.

Полковник аж усміхнувся, почувши такий комплімент досконалості його перевтілення, а молодик провадив уже багато жвавіше:

— Є багато причин, з яких мені б не слід оповідати вам свою історію. Може, саме через це я таки хочу розповісти її. В кожному разі, ви, здається, так уже наготувалися вислухати розповідь про мої дурощі, що мені не стане відваги розчарувати вас. Ім'я свого, на відміну від вас, я не розкрию. Скільки мені років, тут не має значення. Я прямий спадкоємець своїх предків, і успадкував я від них дуже пристойне помешкання, де живу і досі, та капітал, що давав мені триста фунтів річно. А ще, здається, я успадкував від них легковажну натуру, не опиратись якій завжди було найбільшою втіхою в моєму житті. Я дістав добру освіту. Я вмію грати на скрипці так, що мені небагато бракує, аби заробляти на прожиток у якомусь оркестрику, — небагато, а все ж бракує. Те саме можу сказати про флейту і валторну. Я опанував гру у віст достатньо, аби програвати в цю наукову гру фунтів зо сто на рік. Мого знайомства з французькою мовою вистачало, щоб цвиндрити гроші в Парижі майже так само легко, як і в Лондоні. Одне слово, я людина сповнена чоловічих чеснот. Пригод я зазнав у житті всіляких, аж до двобою казна через віщо. А всього два місяці тому я спіткав молоду жінку, що достеменно відповідала моїм смакам як духовно, так і фізично; я відчув, що серце моє тане, я побачив, що нарешті знайшов свою долю, і вже ладнався закохатись. Та коли взявся підраховувати, що лишилося з мого капіталу, то виявив, що там нема й чотирьохсот фунтів! Я вас питаю: скажіть по щирості, чи може чоловік, що поважає себе, дозволити собі закохатись, маючи за душею всього чотириста фунтів? Ні в якому разі, вирішив я, зійшов з очей своєї чарівниці і, трохи прискоривши звичайний темп гайнування своїх грошей, на сьогоднішній ранок дійшов до останніх вісімдесяти фунтів. Цю суму я поділив на дві рівні частини: сорок лишив на одну особливу справу, а другі сорок поклав собі до вечора розтринькати. День минув для мене дуже весело, я розіграв не одну комедію, крім тієї витівки з тістечками, що їй я завдячую честь нашого з вами знайомства. Бачите, я, як уже сказав вам, постановив собі завершити свій безглуздий життєвий шлях іще безглуздішим кінцем, і коли я перед вашими очима викинув на вулиці свого гаманця, з тих сорока фунтів не лишалось уже нічого. Тепер ви незгірш за мене самого знаєте, хто я такий: дурень, але сталий у своїх дурощах — і, прошу вас повірити, не скиглій і не боягуз.

З усього тону молодикової розповіді ясно було, що душа його сповнена гіркоти й зневаги до себе. Його слухачі здогадувалися, що та історія з жінкою болить йому дужче, ніж він ладен признатись, і що він надумався відібрати собі життя. Комедія з тістечками починала дуже скидатись на трагедію в маскарадному вбранні.

— Ну хіба ж не диво, — вигукнув Ґеральдін, зиркнувши на князя Флорізеля, — що чистісінька випадковість звела в такій величезній пустелі, як Лондон, трьох людей, що опинилися, власне, в однаковому становищі?

— Що таке? — скрикнув молодик. — То ви теж банкрути? І оця вечеря — така сама шалена витівка, як і мої тістечка? То це сам диявол звів нас трьох докупи для останнього бенкету?

— О, диявол інколи може повестись напрочуд шляхетно, будьте певні, — відказав князь Флорізель. — І мене так розчулив цей збіг, що я, хоча становище наше не зовсім однакове, хочу негайно покласти край цій нерівності. Хай ваш геройський учинок із останніми тістечками буде мені за приклад.

З тими словами князь видобув свого гаманця й витяг з нього невеликий жмутик банкнот.

— Бачте, я відстав на якийсь тиждень, але хочу наздогнати вас і прийти до фінішного стовпа голова в голову. Оцього, — він поклав одну банкноту на стіл, — вистачить на оплату рахунка. А решта…

Решту він кинув у вогонь. Гроші спалахнули й полетіли з димом у комин.

Молодик рвонувся зупинити його, вхопивши за руку, але не встиг дотягтись до нього через стіл.

— Що ви наробили! — вигукнув він. — Нащо ви спалили всі! Треба було залишити сорок фунтів!

— Сорок фунтів? — перепитав князь. — Але чому саме сорок?

— Чому не всі вісімдесят? — вигукнув полковник. — Адже, скільки я знаю, в жмутику було рівно сто.

— Йому треба було тільки сорок, — понуро мовив молодик. — Без цих грошей його не приймуть. Там суворе правило. Сорок фунтів з душі. Ну й життя ж прокляте: без грошей і вмерти не можна!

Князь і полковник перезирнулись.

— Поясніть, будь ласка, — сказав полковник. — У мене гаманець іще тугенький, а нічого й казати, що я ладен поділитися з Ґодолом. Але мені треба знати, навіщо; тож поясніть, що ви маєте на увазі.

Молодик неначе прокинувся, він збентежено перевів погляд з одного на другого й густо почервонів.

— А ви не розігруєте мене? Ви справді банкрути, як і я?

— Щодо мене, то я банкрут, — відповів полковник.

— А щодо мене, то я вже дав вам доказ, — озвався й князь. — Хто, крім банкрута, може кинути свої гроші у вогонь? Цей чин промовляє сам за себе.

— Так, крім банкрута… або ще мільйонера, — підозріливо відказав молодик.

— Ну, годі, сер, — урвав його князь. — Я своє сказав, а я не звик, щоб моїм словам не вірили.

— Банкрути?.. — провадив молодик. — Ви банкрути, як і я? Ви, все життя попускавши собі віжки, докотилися до того, що маєте змогу попустити їх іще тільки в одному? Ви, — молодик говорив усе тихіше й тихіше, — збираєтесь зробити це, вдовольнити останню забаганку? Ви хочете втекти від наслідків свого нерозуму єдиною несхибною й легкою стежкою? Ви хочете вшитися від поліції власного сумління єдиними ще не замкненими дверима?

Раптом молодик урвав мову й силувано засміявся.

— За ваше здоров'я! — вигукнув він, вихиливши свій келих. — І на добраніч вам, мої веселі банкрути!

Він хотів уже підвестись, та полковник Ґеральдін схопив його за плече.

— Ви не довіряєте нам — і даремно, — сказав він. — На всі ваші запитання я відповідаю ствердно. Але я не з полохливих і люблю говорити навпростець. Нам, як і вам, остобісіло життя, і ми наважились померти. Раніше чи пізніше, удвох чи поодинці ми хотіли шукати смерті й ухопити її за барки, коли знайдемо. Та що ми спіткали вас, а ваша потреба нагальніша, то хай це буде сьогодні, негайно, і коли хочете — з усіма трьома. Така злидарська трійця, — вигукнув він, — має ввійти в оселі Плутона[62] пліч-о-пліч, аби підтримувати одне одного там, серед тіней!

Ґеральдін несхибно вловив манеру й інтонації тієї ролі, яку взяв на себе. Навіть князь спантеличився й поглянув на свого повірника ледь стривожено. А молодик знову густо почервонів, і очі його зблиснули.

— Так, ви ті, кого мені треба! — вигукнув він із аж моторошною веселістю. — Потиснімо ж руки! Згода! (Його рука була холодна й вогка). — Ви ще не знаєте, в чиєму товаристві рушаєте в путь! Ще не знаєте, в яку щасливу для себе мить пригостились моїми тістечками! Я тільки одиничка, але я належу до численного війська! Я знаю таємні двері до царства Смерті. Я з нею запанібрата й можу провести вас у вічність без ніяких церемоній, і відхід цей не буде скандальний.

Князь із полковником напосілися на нього, щоб він нарешті пояснив усе навпростець.

— Ви можете нашкрябати на двох іще вісімдесят фунтів? — спитав молодик.

Ґеральдін про око перелічив гроші у своєму гаманці й відповів ствердно.

— Щасливці! — вигукнув молодик. — Сорок фунтів — це вступний внесок до Клубу самогубців.

— Клубу самогубців? — перепитав князь. — А це що в біса таке?

— А ось послухайте, — відказав молодик. — Наш час — це час вигод, і я вам розкажу про останнє досягнення в цій царині. Ми провадимо справи в різних місцях, і задля цього винайдено залізниці. А залізниці неминуче роз'єднали нас із нашими друзями; отож придумано телеграф, щоб ми могли спілкуватись між собою без загайки і на великій відстані. Навіть у готелях тепер є ліфти, щоб нам не дертися сотнею сходинок нагору. Ну, а життя, як нам відомо, — це тільки сцена, на якій ми можемо корчити з себе дурня, поки ця роля бавить нас. До повного комфорту людям бракувало ще тільки однієї вигоди: пристойного й легкого шляху, щоб зійти з цієї сцени, чорного ходу на волю — або, як я вже сказав, таємних дверей до царства Смерті. І цю вигоду, любі мої однодумці-бунтарі, дає нам Клуб самогубців. Не думайте, що ми з вами оце єдині такі або навіть виняткові в нашому вельми розумному прагненні. Є дуже багато людей, яким надокучила ця вистава, що в ній вони змушені брати участь день у день ціле своє життя і не втікають із кону через одну з двох обставин. Той має родину, для якої його добровільна смерть буде тяжким ударом або ганьбою, коли це діло розкриється; тому бракує відваги, бо його жахає самий момент смерті. Це певною мірою стосується й мене. Я не можу приставити револьвера до скроні й натиснути курок, бо щось дужче за мене сковує мою руку. І хоч життя остигло мені, я не маю сили самохіть поквитатися з ним, ступивши назустріч смерті. От для таких, як я, та ще для тих, хто хоче вирватися з пут, уникнувши посмертного скандалу, і засновано Клуб самогубців. Яким чином це сподіялось, яка його історія, чи має він філії в інших країнах, цього я й сам не знаю. А те, що мені відоме про його статут, я не маю права відкривати вам. Я тільки можу допомогти вам ось чим. Коли вам справді надокучило життя, я сьогодні ж таки проведу вас на збори клубу, і коли не цієї ночі, то в кожному разі ще на цьому тижні вас дуже легко звільнять від цього тягаря. Зараз (він поглянув на годинника) одинадцята; не пізніш як о пів на дванадцяту нам треба піти звідси, отож ви маєте ще півгодини, аби зважити мою пропозицію. Це річ трохи серйозніша, ніж тістечко з кремом, — додав він, усміхнувшись, — і, гадаю, спокусливіша.

— Авжеж серйозніша, — погодився полковник Ґеральдін, — а тому дозвольте мені п'ять хвилин поговорити з моїм приятелем, містером Ґодолом, віч-на-віч.

— Слушно, — погодився молодик, — і я, з вашого дозволу, покину вас на часинку.

— Буду вам дуже вдячний, — відказав полковник.

Як тільки вони з князем лишились наодинці, Флорізель спитав:

— Навіщо ця розмова віч-на-віч, Ґеральдіне? Ви, я бачу, хвилюєтесь, а я спокійнісінький, бо вже наважився побачити, чим воно скінчиться.

— Ваша високосте, — збліднувши, сказав полковник, — дозвольте нагадати вам, що ваше життя важить багато не тільки для ваших друзів, а й для нашого народу. Цей шаленець сказав: «Якщо не сьогодні…» — але уявіть собі, що вже сьогодні з вашою високістю станеться якесь непоправне нещастя, які ж тоді, дозвольте вас запитати, будуть мій розпач і яке горе, яке лихо для великої країни?

— Я хочу побачити, чим воно скінчиться, — промовив князь категоричним тоном, — а ви, полковнику Ґеральдіне, будьте ласкаві не забувати й шанувати власне слово честі, як годиться джентльменові. Пам'ятайте: ні за яких обставин ви не повинні без мого особливого дозволу на те розкривати моє інкогніто, під яким я тут виступаю. Такий був мій наказ вам, і я про нього нагадую. А тепер, — додав він, — будь ласка, попросіть рахунок.

Полковник Ґеральдін шанобливо вклонився. Та коли він закликав назад молодика, що розносив тістечка, і гукав офіціанта, обличчя в нього було бліде, наче крейда. Князь тримався безтурботно, як і перше, і з великим гумором, смачно переповідав молодому самогубцеві один пале-руаяльський фарс[63].

Відверто уникаючи благальних поглядів полковника, він заходився старанніше, ніж звичайно, вибирати ще одну сигару. Так, з усіх трьох тільки він ще більш-менш зберігав самовладання.

Оплативши рахунок, князь лишив сторопілому офіціантові решту з банкнота, а тоді всі троє сіли в найманий екіпаж. Невдовзі візник зупинився біля брами досить тьмяно освітленого подвір'я. Там усі вони вийшли.

Коли Ґеральдін розплатився з візником, молодик звернувся до князя Флорізеля з такими словами:

— Містере Ґодол, ви ще маєте змогу вернутися до своїх кайданів. І ви, майоре Гамерсміт, також. Подумайте як слід, перше ніж ступити дальший крок. І коли ваші серця скажуть: «Ні!» — тут наші стежки розійдуться.

— Ведіть нас далі, сер, — відказав князь. — Я не з тих, хто зрікається раз вимовленого слова.

— Ваша холоднокровність тішить мене, — відповів їхній провідник. — Я ще не бачив, щоб хтось тримався так незворушно, а ви ж не перший, кого я привів до цієї брами. Не один з моїх знайомих поперед мене вирядився туди, куди, як я знав, і мені скоро доведеться вирушати. Але це вже вам нецікаве. Почекайте мене тут хвилинку. Я вернусь, як тільки домовлюся, щоб вас прийняли до клубу.

З цими словами молодик помахав своїм супутникам рукою, зайшов у подвір'я, звернув до одного під'їзду й зник там за дверима.

— З усіх наших витівок, — тихо сказав полковник Ґеральдін, — оця найвідчайдушніша і найнебезпечніша.

— Цілком згоден з вами, — відказав князь.

— Ми ще маємо якусь хвильку, щоб отямитись, — провадив полковник. — Дозвольте мені благати вашу високість скористатися з цієї хвильки й піти геть звідси. Наслідки того, що ви хочете зробити, такі непевні й можуть бути такими тяжкими, що я вважаю за своє право зайти трохи далі, ніж звичайно, в тій вільності поводження, яку ваша високість так поблажливо дозволяє мені наодинці.

— Чи маю я розуміти це так, що полковник Ґеральдін злякався? — спитав його високість, вийнявши з уст сигару й проникливо подивившись в очі полковникові.

— Коли й так, то, звичайно, не за себе, — гордо відповів той. — Щодо цього, ваша високість, можете бути певні.

— А я й був певен, — добродушно, як і перше; сказав князь. — Мені просто не хотілось нагадувати вам про відмінність у наших становищах. Годі, годі, не треба, — додав він, побачивши, що полковник збирається перепрошувати його. — Я вже пробачив вам.

І, зіпершись на поруччя, спокійно пахкав сигарою, аж поки вернувся молодик.

— Ну, як? Прийнято нас? — запитав князь.

— Ідіть за мною, — відповів молодик. — Голова клубу хоче прийняти вас у своєму кабінеті. І дозвольте попередити вас: на всі його запитання треба відповідати відверто. Я поручився за вас. Правила клубу вимагають докладно допитувати всіх, хто вступає до нього, бо найменша нестриманість бодай одного члена призвела б до розвалу всього клубу назавжди.

Князь і Ґеральдін якусь мить іще перемовлялися пошепки. «Я казатиму таке й таке», — сказав один. «А я — таке й таке», — відказав другий, і, постановивши, що кожен удаватиме з себе когось із їхніх спільних знайомих, вони дуже швидко про все домовились і вже були готові йти за своїм провідником до кабінету голови клубу.

Ніяких грізних перешкод їм не довелося переборювати. Надвірні двері не були зачинені, двері до кабінету також стояли навстіж. У тому кабінеті, невеликій кімнаті з дуже високою стелею, молодик ще раз покинув їх.

— Зараз голова вийде до вас, — сказав він, кивнувши, і рушив до дверей.

Крізь широкі двері з кількох стулок, що становили одну зі стін кабінету, пробивалися голоси; час від часу бахкав корок від пляшки шампанського, тоді вибухав регіт — усе це крізь гомін балачок. Єдине, зате дуже високе, вікно дивилось на Темзу й набережну; по розміщенню вогнів князь із полковником здогадалися, що вони десь недалеко від Черинг-Кроського вокзалу. Кабінет був умебльований скупо, чохли на меблях геть витерті. Посеред круглого стола — ручний дзвіночок, по стіні розвішано на кілочках чимало капелюхів та пальт — і все.

— Що це за кишло таке? — промовив Ґеральдін.

— Оце ж я й хочу побачити, — відказав князь. — Якщо вони до того ж іще тримають тут утілених чортів, то мусить бути досить цікаво.

Саме в ту мить двері прочинились якраз настільки, щоб пропустити людину. До кабінету водночас прорвався гучніший гамір і ввійшов грізний голова Клубу самогубців. То був чолов'яга років за п'ятдесят, з широкою розхитаною ходою. Він мав кошлаті бурці, лисину на маківці й тьмяні сірі очі, в яких часом зблискувала іскринка. Губи, що стискали велику сигару, весь час ворушились, тіпались, корчились; він дивився на прибулих проникливо й холодно. Вбраний він був у світлий твідовий костюм, у смугасту сорочку з виложистим коміром і під пахвою тримав невелику конторську книгу.

— Добривечір, — мовив він, зачинивши за собою двері. — Мені сказали, що ви хочете зі мною поговорити.

— Ми, сер, хочемо вступити до Клубу самогубців, — відказав полковник.

Голова перекотив сигару в губах з боку на бік і спитав уривчасто:

— А що це за клуб такий?

— Даруйте, — сказав полковник, — але я гадаю, що саме ви найкраще можете відповісти на це запитання.

— Я? — вигукнув голова. — «Клуб самогубців»? Що ви, що ви! Це якийсь першоквітневий жарт. Я розумію, що як хильнеш трохи більше, то хочеться щось витіяти, і не серджусь, але треба знати міру. Годі вам.

— Називайте свій клуб як хочете, — сказав полковник, — але у вас за оцими дверима є якась компанія, і ми наполягаємо, щоб нас прийняли до неї.

— Сер, ви помилилися, — сухо відказав голова. — Це приватна оселя, і я прошу вас негайно покинути її.

Під час цієї короткої розмови князь спокійно сидів на стільці, та тепер, коли полковник озирнувся на нього, ніби промовляючи: «Ну, ось вам відповідь. Ходім же швидше звідси, ради Бога!» — він вийняв з губів сигару й заговорив:

— Я прийшов сюди на запрошення одного з ваших приятелів. Він напевне повідомив вас, із яким наміром я хочу нав'язати своє товариство вашим гостям. Дозвольте нагадати вам, що люди в моєму становищі не дуже схильні визнавати стрими, а вже й поготів — терпляче вислухувати грубощі. Я звичайно буваю дуже спокійною людиною; але вам, шановний добродію, доведеться або задовольнити оте моє невеличке бажання, про яке ви знаєте, або ж ви гірко пошкодуєте, що взагалі впустили мене до свого кабінету. Голова гучно зареготав.

— Оце по-моєму сказано! — вигукнув він. — Ви таки справжній чоловік. Ви знайшли шлях до мого серця й можете зробити зі мною що захочете. Може, ви, — голова обернувся до Ґеральдіна, — на хвилинку покинете нас самих? Я спочатку залагоджу все з вашим товаришем, бо деякі формальності вступу до нашого клубу вимагають цілковитої конфіденційності.

З цими словами він відчинив двері до якоїсь комірчини й замкнув полковника в ній.

— Я повірив у вас, — сказав він Флорізелеві, як тільки вони лишились удвох, — але чи певні ви за свого приятеля?

— Не настільки, як за себе самого, хоча причини ухвали в нього поважніші, — відповів Флорізель, — але достатньо, щоб привести його сюди не боячись. Він зазнав стільки прикрощів, що цього стало б вилікувати від охоти до життя і найвитривалішу людину. Ось цими днями йому запропонували піти у відставку з армії, бо він махлював за картярським столом.

— Ну, це, як на мене, поважна причина, — відказав голова клубу. — Принаймні один такий у нас уже є, і я за нього певен. А ви, коли дозволите спитати, теж служили у війську?

— Служив, — відповів князь, — але я був надто ледачий і досить рано покинув службу.

— І яка ж причина того, що вам надокучило життя? — спитав голова клубу.

— Та сама, наскільки можу судити, — відповів князь. — Нездоланні лінощі.

Голова клубу аж скинувся:

— Отуди к бісу! Для цього треба мати якусь поважнішу причину.

— У мене вийшли всі гроші, — пояснив Флорізель. — Це, звичайно, теж велика прикрість. Через неї мої лінощі дійшли до критичної точки.

Голова якусь хвильку перекочував сигару в зубах, уп'явши пильний погляд в очі цьому незвичайному неофітові, але князь витримав цей допитливий погляд з незмінно добродушним спокоєм.

— Якби я не мав такого досвіду, — сказав нарешті голова клубу, — то, мабуть, випровадив би вас геть. Але я знаю людей.

Принаймні знаю настільки, що розумію, як це начебто найлегковажніші мотиви для самогубства частенько можуть обстоюватись найзатятіше. А ще коли я отак уподобаю людину, як оце вас, сер, то мені важко їй відмовити, я радше відступлюсь від власних правил.

Далі князя й полковника одного по одному піддано тривалому й прискіпливому допитові. Князя наодинці, а Ґеральдіна при князеві, так що голова клубу мав змогу, всіляко випитуючи полковника, стежити й за виразом князевого обличчя. Результат був визнаний задовільним, і голова, записавши деякі подробиці обох історій до своєї книги, дав їм текст присяги, яку вони мали скласти. Більшого ламання волі, більшої покори, ніж вимагалося від них, більш крутих умов, ніж їм нав'язувано, годі було й уявити. В того, хто порушив би таку страшну присягу, навряд чи могла б лишитися бодай крихта честі чи змоги шукати розради в релігії. Флорізель підписав той документ, хоча й здригнувся в душі, а полковник наслідував його з украй пригніченим виглядом. Потім голова клубу прийняв від обох вступні внески і без дальших церемоній завів їх до курильні Клубу самогубців.

Курильня мала таку саму високу стелю, як і той кабінет, звідки вони щойно вийшли, але була багато просторіша і від підлоги до стелі обклеєна шпалерами, що імітували дубову панель. Веселий вогонь у великому каміні та кілька газових ріжків освітлювали товариство, що зібралося там. Разом із князем та його супутником налічувалось вісімнадцять душ. Більшість курили й пили шампанське; панували гарячкові веселощі з раптовими й досить зловісними перервами.

— Тут усі члени клубу? — спитав князь.

— Та більш-менш, — відповів голова. — До речі, — додав він, — якщо маєте гроші, тут заведено ставити шампанське. Воно підтримує добрий настрій, та й для мене з цього є невеликий зиск.

— Гамерсміте, — сказав Флорізель, — про шампанське подбайте, будь ласка, ви.

Тоді почав обходити всіх присутніх. Звичний грати роллю господаря в щонайвищих колах, він зачаровував і скоряв усіх, до кого підходив; у його звертаннях було щось привабливе і владне воднораз, а надзвичайна холоднокровність іще дужче вирізняла його в цьому напівбожевільному товаристві. Переходячи від одного до другого, він пильно приглядався й прислухався до всього довкола і дуже скоро дістав загальне уявлення про тих людей, серед яких опинився. Як звичайно в усіляких місцях розваг, тут переважав один тип: люди в розквіті молодості, з усіма зовнішніми ознаками розуму й чулого серця, але дуже небагаті на енергію чи інші якості, що ведуть людину до успіху. Кільком було вже далеко за тридцять, значна частина — не мала ще й двадцяти років. Вони стояли, спираючись на столи або переминаючись із ноги на ногу; то затягувались сигарою раз по раз, то забували про неї, так що вона гасла. Декотрі говорили жваво й доладно, зате в мові інших виливалось тільки нервове напруження, ані складу, ні ладу не було. Як тільки відкорковувано нову пляшку шампанського, веселощі знов розгорялися. Сиділо тільки двоє: один на стільці у віконній ніші, понуривши голову й застромивши руки глибоко в кишені штанів, геть спітнілий, безмовний — справжня руїна душевно й фізично.

Другий сидів на канапі біля самого каміна і привертав увагу разючою несхожістю з усіма іншими. Років йому було, може, десь за сорок, але видавався він на добрих десять років старішим; і Флорізель подумав, що зроду не бачив людини такої бридкої від природи, ані такої спустошеної недугами та вбивчими надмірностями. З нього лишились сама шкіра та кістки, він був напівпаралізований і мав окуляри з такими незвичайно сильними скельцями, що очі його крізь ті скельця здавались величезними й дивно викривленими. Крім князя та голови, він єдиний серед присутніх лишався по-буденному спокійним.

Члени клубу в поводженні не дуже дотримувалися правил пристойності. Одні вихвалялися ганебними вчинками, наслідки яких змусили їх шукати рятунку в смерті; інші — слухали їх без осуду. Панувала ніби мовчазна домовленість відкинути всякі моральні мірки.

Кожен з тих, хто потрапив до цього клубу, немовби вже тішився привілеями мешканця домовини. Вони виголошували тости за упокій душі один одного та знаменитих в історії самогубців. Порівнювали й коментували свої погляди на смерть: одні заявляли, що це тільки темрява й небуття, а інші були сповнені надії на те, що цієї ночі вони злітатимуть увиш до зірок і опиняться серед славних тіней.

— За вічну пам'ять барона Тренка, взірця для самогубців! — вигукував один. — Аби вирватися знов на волю, він утік з маленької в'язничної камери до ще меншої.

— Як на мене, — озвався другий, — то мені б тільки пов'язку на очі та вати у вуха. Але ж у цьому світі не знайдеться такої щільної вати.

Третій гадав, що в їхньому майбутньому стані вони зможуть розгадати таємницю життя; а четвертий признавався, що нізащо в світі не вступив би до цього клубу, якби не був змушений повірити в теорію містера Дарвіна.

— Я не міг стерпіти того, — казав цей оригінальний самогубець, — що я походжу від мавпи.

А взагалі поведінка й балачки членів клубу трохи розчарували князя.

«Як на мене, — подумав він, — то через таку річ не варто стільки марудитися. Коли хтось наважився вбити себе, то хай, ради Бога, робить це як джентльмен. Оця суєтня та гучні слова тут і геть не до речі».

Тим часом полковника Ґеральдіна гризли щонайчорніші страхи; цей клуб і його правила досі лишалися для нього загадкою, і він роззирався по кімнаті, шукаючи поглядом когось такого, хто міг би заспокоїти його. Та ось його погляд упав на паралітика в окулярах із товстими скельцями; побачивши, що той поводиться напрочуд спокійно, Ґеральдін попросив голову клубу, який то входив, то виходив у якихось справах, познайомити його з добродієм на канапі.

Голова пояснив, що тут у клубі будь-які церемонії зайві, та все ж відрекомендував містера Гамерсміта містерові Мальтусові.

Містер Мальтус подивився на полковника зацікавлено й запросив його сісти праворуч від нього.

— Ви тут новачок, — сказав він, — і хочете з усім обізнатися? Ви прийшли якраз до потрібного джерела. Відколи я вперше прийшов до цього чарівного клубу, минуло вже два роки.

Полковник зітхнув з полегкістю. Якщо містер Мальтус учащає сюди вже два роки, то навряд чи з князем що станеться за один-єдиний вечір. А все ж Ґеральдін здивувався й уже запідозрив якусь містифікацію.

— Як! — вигукнув він. — Два роки? А я думав… та ні, я вже бачу, що мене просто шиють у дурні!

— Аж ніяк, — лагідно відказав містер Мальтус. — Мій випадок особливий. Я, точно кажучи, зовсім не самогубець; я, по суті, почесний член клубу. Я буваю тут навряд чи й раз на місяць. Моє нездоров'я й добрість голови забезпечили мені цей невеликий привілей, за який я до того ж і плачу недешево. А крім того, мені щастить надзвичайно.

— Боюся, що я мушу просити у вас докладніших пояснень, — сказав полковник. — Згадайте, що я ще дуже поверхово знайомий з порядками в клубі.

— Рядовий член, що з'явився сюди, щоб знайти свою смерть, як оце ви, — відповів паралітик, — приходить щовечора, поки йому всміхнеться талан. Коли він не має грошей, то може навіть жити й столуватись у голови — гадаю, цілком пристойно, в чистоті, хоча, звичайно, й не в розкошах; це навряд чи можливе, як зважити на мізерність (коли дозволите так висловитись) вступного внеску. А ще й товариство самого голови — це, запевняю вас, неабияка приємність.

— Та невже! — вигукнув Ґеральдін. — А мені він не дуже сподобався.

— Е, просто ви ще не знаєте його, — відказав містер Мальтус. — То великий веселун! А який оповідач! Який цинік! Він знає життя до тонкощів, і, між нами кажучи, другого такого негідника й паскудника в усьому християнському світі нема.

— І він теж тут постійний член, — спитав полковник, — як оце ви, коли дозволите вас так називати?

— Він справді постійний член, але в зовсім іншому розумінні, ніж я, — відказав містер Мальтус. — Мене поки що вельми ласкаво щадять, але врешті я муситиму піти тою ж стежкою, що й усі. А він ніколи не бере участі в грі. Він тасує карти, роздає їх і виконує всі доконечні приготування. Цей чоловік, містере Гамерсміт, — сама втілена винахідливість. Уже три роки він провадить у Лондоні свою корисну і, я сказав би, мистецьку справу, — і ні разу навіть тіні підозри ні в кого не виникло. Сам я гадаю, що він справжній геній. Ви, напевне, пам'ятаєте оту пригоду, що наробила галасу півроку тому, коли якогось чоловіка ненароком отруїли в аптеці? То була одна з його найскромніших, найбуденніших ідей, але, знов же, яка проста! І яка надійна!

— Ви мене приголомшили, — сказав полковник. — Невже той нещасний чоловік був… — він мало не сказав «жертвою», але вчасно похопився й ужив іншого слова: — Членом цього клубу?

В тому ж зблискові думки йому дійшло до свідомості, що сам Мальтус говорить аж ніяк не тоном людини, яка прагне вмерти. І він квапливо додав:

— А втім, розумію: я ще темний. Ви сказали, що він тасує й роздає. Але поясніть, будь ласка, навіщо? До того ж вам, як я бачу, не дуже хочеться помирати, і мушу признатися, що я не розумію, навіщо вам узагалі сюди приходити.

— Це ви слушно сказали, що ви ще темний, — відповів містер Мальтус трохи жвавіше. — Бачите, шановний добродію, цей клуб — храм сп'яніння. Якби моє здоров'я могло витримувати таке збудження частіше, то, будьте певні, я й приходив би сюди частіше. Я мушу мобілізувати все своє почуття обов'язку, прищеплене тривалим нездоров'ям і додержуванням суворого режиму, щоб утриматись від надмірностей у цій, можна сказати, останній моїй насолоді. А насолоди я перепробував усі, добродію, — провадив він, поклавши руку на плече Ґеральдінові, — всі без винятку — і можу запевнити вас словом честі, що нема серед них жодної не перехваленої безсоромно й брехливо. Люди шаліють через кохання. Так ось, я не вірю, що кохання-це сильна пристрасть. Ось страх — це справді сильна пристрасть, і треба шаліти зі страху, коли ви хочете зазнати найгострішої втіхи в житті. Заздріть мені — заздріть мені, добродію, — захихотів він, — бо я боягуз!

Геральдін насилу стримався, щоб не відсахнутися з огидою від цього мерзенного слизняка; але він таки опанував себе й почав розпитувати далі:

— А як же ви, сер, так уміло затягуєте цю насолоду? І в чому тут елемент випадковості?

— Треба розповісти вам, як вибирають жертву для кожного вечора, — відказав містер Мальтус, — і не тільки жертву, а й ще одного члена, який має стати знаряддям у руках клубу і найвищим жерцем Смерті для цієї нагоди.

— Господи! — вигукнув полковник. — То вони вбивають один одного?

— Таким способом усувається необхідність самогубства, — кивнув головою Мальтус.

— Сили небесні! — заволав полковник. — І це кожен з нас… і ви… і я… і сам… тобто я хочу сказати-мій приятель… кожен з нас може бути цього вечора обраний на вбивцю свого ближнього і його безсмертної душі? Невже таке можливе серед людей, народжених жінками? О, яка ганьба! Яка несвітська ганьба!

Пойнятий жахом і відразою, він трохи не схопився на ноги, та раптом зустрівся очима з князем. Той, насуплений, пильно й сердито дивився на нього через усю кімнату. І до полковника вмить вернулося самовладання.

— Та врешті, — додав він, — чом би й ні? А оскільки ви кажете, ніби це гра цікава, тож попливемо, куди вітер віє, — я вступаю до клубу!

Містера Мальтуса надзвичайно потішили полковникові подив і відраза. Він пишався своєю зіпсутістю, і йому приємно було бачити, як інша людина піддається шляхетному порухові, тоді як він сам у своїй остаточній розтлінності почуває себе вищим за такі емоції.

— Тепер ви, після першої миттєвої розгубленості, вже спроможні оцінити всі принади нашого товариства, — сказав він. — Ви вже бачите, що воно сполучає в собі хвилювання картярського стола, дуелі й римського цирку. Погани вміли жити, і я щиро подивляю витонченість їхнього розуму; але досягти оцієї крайності, оцієї квінтесенції, оцього абсолюту гостроти судилося тільки християнській країні. Ви зрозумієте, які прісні стають усі інші насолоди для людини, що скуштувала цієї єдиної. Та гра, в яку ми граємо, — провадив він, — надзвичайно проста. Повна колода… але я розумію, що ви волієте побачити все в натурі. Будьте ласкаві, подайте мені руку. Адже я, на жаль, паралізований.

І справді, саме коли містер Мальтус починав свою розповідь, розчинилися ще одні стулчасті двері, і весь клуб досить поквапно кинувсь переходити до суміжної кімнати. Вона була цілком подібна до курильні, тільки обставлена трохи інакше. Середину займав довгий, покритий зеленим сукном стіл, за яким сидів голова клубу й вельми старанно тасував колоду карт. Навіть спираючись на ціпок та полковникову руку, містер Мальтус пересувався з таким зусиллям, що всі вже повсідалися, поки ці двоє, а з ними й князь, що дожидав їх, теж увійшли до кімнати; і тому вони троє сіли один поряд одного за найдальший кінець столу.

— Це повна колода — з п'ятдесяти двох карт, — шепнув містер Мальтус. — Пильнуйте винового туза, що є знаком смерті, і жирового, що визначає виконавця на цей вечір. О, щаслива, щаслива молодь! — додав він. — Ви маєте здорові очі й можете стежити за грою. Гай-гай! Я не можу через увесь стіл відрізнити туза від двійки.

І заходився чіпляти на носа другу пару окулярів.

— Я ж хочу бодай за виразом облич стежити, — пояснив він.

Полковник хутенько переказав князеві все, що дізнався від почесного члена, і про той жахливий вибір, що лежав перед ними. Князь відчув смертельний холод, серце йому стислося; він насилу ковтнув слину й поглянув на боки, наче приголомшений.

— Один сміливий ривок, — шепнув йому полковник, — і ми ще можемо вирватись.

Ці слова вернули князеві самовладання.

— Тихо! — сказав він. — Треба грати, як джентльмени, при будь-якій ставці, хоч би якій великій.

І озирнувся довкола себе, вже знову незворушний зовні, хоч його серце важко гупало, а в грудях відчувався неприємний жар. Усі члени клубу сиділи дуже тихо й насторожено; всі були бліді, але найблідіший — містер Мальтус. У того аж очі вирячились і голова мимовільно сіпалася вперед-назад. Руки раз по раз піднімалися до уст, то одна, то друга — і затискали тремтячі землисті губи. Ясно було, що почесний член тішився своїм членством на вельми тяжких умовах.

— Увага, панове! — оголосив голова.

І почав неквапно роздавати карти круг столу, зліва направо, зупиняючись, поки той, хто одержав карту, відкриє її. Майже кожен трохи вагався це робити; а часом видно було, як гравцеві пальці кілька разів пробують і не можуть ухопити гладенького картонного прямокутничка. Князева черга помалу наближалась, і він відчував, як у ньому наростає хвилювання й уже забиває йому дух. Але він мав у натурі чимало від азартного гравця, тому майже з подивом відзначив, що в цих почуттях є і якась насолода. Йому припала жирова дев'ятка; винову трійку здано Ґеральдінові; а містерові Мальтусові дісталась чирвова краля, і він мимохіть аж схлипнув із полегкості. Майже зразу по ньому той молодик, що привів їх сюди, одержав жирового туза й заціпенів з жаху, неспроможний випустити карту з рук: адже він прийшов сюди, щоб його вбили, а не щоб убити когось, і великодушний князь так перейнявся співчуттям до нього, що майже забув про небезпеку, яка нависла над ним самим та його супутником.

Ось уже всі одержали по карті, а смертельна ще не випала нікому. Гравці аж дух затамували, тільки час від часу хапали ротом повітря. Князь одержав ще одну жирову карту, Ґеральдін — дзвінкову, та коли висвітив свою карту містер Мальтус, із його уст вирвався жахливий звук, наче там щось зламалося. Він підхопився зі стільця і знову сів, наче зовсім не паралізований. Карта була — виновий туз. Почесний член надто часто шукав насолоди у своїх страхах.

Розмова урвалась майже зразу. Скуті пози гравців розслабилися, вони почали підводитися з-за столу та по двоє — по троє вертатись до курильні. І олова підняв руки, потягся й позіхнув, ніби людина, що скінчила свої денні труди. Тільки містер Мальтус усе сидів на місці, зіперши голову на руки, а руки на стіл, п'яний і нерухомий — зовсім прибита людина.

Князь і Ґеральдін відразу подалися геть. У холодному нічному повітрі їхній жах перед тим, чому вони стали свідками, ще посилився.

— Лихо! — вигукнув князь. — Скувати себе присягою в такому ділі! Дозволити оцю гуртову торгівлю смертю, щоб вона відбувалася безкарно, та ще й із зиском! Якби я міг зректися своєї обіцянки!

— Для вашої високості це неможлива річ, — відказав полковник, — бо ваша честь — це честь Богемії. Але я маю право — і навіть повинен! — зректися своєї.

– Ґеральдіне, — сказав князь, — коли ваша честь зазнає урази в котрійсь із тих пригод, що в них ви супроводите мене, я не тільки не пробачу вам, але не пробачу цього й собі. І це, гадаю, для вас куди дошкульніше.

— Слухаюсь наказів вашої високості, — відказав полковник. — Ми покинемо це прокляте місце?

— Так, — сказав князь. — Ради Бога, знайдіть візника, хай я хоч уві сні забуду ганьбу цієї ночі.

Одначе треба зазначити, що він старанно прочитав назву садиби, перше ніж поїхати.

Уранці, як тільки князь заворушився в ліжку, полковник Ґеральдін приніс йому свіжу газету з таким підкресленим повідомленням:

«Сумна пригода. Цієї ночі, близько другої години, містер Бартолом'ю Мальтус, що мешкав на Чепстовському майдані, 16, у Вестборн-Ґрові, вертаючи додому з вечірки в одного знайомого, впав через горішній парапет на Трафальгарському майдані, зламавши руку та ногу і розбивши голову. Смерть настала ту ж мить. Містер Мальтус, якого супроводив знайомий, саме дожидав візника, коли сталося нещастя. Оскільки Мальтус був паралітик, гадають, що й ця пригода спричинена новим нападом хвороби. Бідолаха був добре відомий у вельми поважних колах, і за ним глибоко шкодуватимуть багато людей».

— Коли чия душа й пішла просто до пекла, — урочисто мовив Ґеральдін, — то це якраз душа цього паралітика.

Князь сховав обличчя в долоні й мовчав.

— Я майже радий знати, що його нема живого, — провадив полковник. — Але визнаю, що за нашим молодиком із тістечками в мене серце кров'ю обливається.

– Ґеральдіне, — промовив князь, підвівши обличчя, — ще вчора ввечері той сердега був безневинний, як ви і я, але сьогодні на його душі лежить кривавий гріх. Коли я подумаю про того голову клубу, в мені закипає гнів. Я ще не знаю, як це зробити, але Богом присягаюсь — я спопаду того негідника у свої руки. Яким досвідом, якою наукою стала мені ця картярська гра!

— В яку ми більш не гратимемо, — докинув полковник. Князь не відповідав так довго, що Ґеральдін занепокоївся.

— Невже ви хочете піти туди ще! — сказав він. — Ви вже й так забагато витерпіли й побачили забагато страхіть. Ваше високе становище не дозволяє вам ще раз іти на такий ризик.

— У тому, що ви кажете, багато правди, — відповів князь Флорізель, — і я сам зовсім не радий своїй рішучості. Та шкода! І в шатах наймогутнішого владаря ходить усього-на-всього людина. Я ніколи не відчував своєї слабкості так гостро, як оце тепер, Ґеральдіне, але вона дужча за мене. Чи може в мене вмерти інтерес до долі того нещасливого молодика, що вечеряв з нами кілька годин тому? Чи можу я полишити голові клубу й далі творити свої злочинні діла тишком-нишком? Чи можу я, встрявши в таку цікавущу пригоду, не довести її до кінця? Ні, Ґеральдіне: ви вимагаєте від князя більшого, ніж те, на що спроможна людина. Сьогодні ввечері ми ще раз засядемо за стіл у Клубі самогубців.

Полковник Ґеральдін упав навколішки й вигукнув:

— Візьміть моє життя, ваша високосте! Воно належить вам, розпорядіться ним як хочете! Але не вимагайте, щоб я підтримував вас у такому страхітливо ризикованому ділі.

— Полковнику Ґеральдіне, — відказав князь з відтінком зверхності в тоні, — ваше життя належить тільки вам самому. Мені від вас потрібен лише послух; а коли цей послух із нехіттю, то я й цього не хочу. Додам тільки одне слово: вашої надокучливої турботи в цій справі з мене вже досить.

Шталмейстер зразу отямився.

— Ваша високосте, — сказав він, — може, ви відпустите мене сьогодні до вечора? Як людина честі, я не наважусь увійти вдруге до того жахливого дому, не залагодивши спершу всіх своїх справ. І більше, обіцяю вам, ваша високість не почує жодного слова заперечення з уст свого найвідданішого і найбільш вдячного слуги.

— Любий мій Ґеральдіне, — відказав князь, — я завжди шкодую, коли ви змушуєте мене нагадувати вам про мій ранг. Надаю день у ваше розпорядження, але до одинадцятої вечора щоб були тут, так само замасковані.

Цього, другого, вечора в клубі не було так людно. Коли Ґеральдін із князем з'явились, вони застали в курильні душ шість. Його високість відвів голову клубу набік і тепло поздоровив його із завершенням справи містера Мальтуса.

— Мені завжди приємно зустрічати здібних людей, — сказав він, — а ви, я бачу, безперечно такий. Ваша робота має дуже делікатний характер, але я бачу, що ви саме спроможні провадити її з успіхом і без розголосу.

Голова був трохи приголомшений цими компліментами з уст такого сповненого гідності чоловіка, як його високість. Він сприйняв ці слова мало не принижено.

— Сердега Мальті! — докинув він. — Я насилу уявляю собі клуб без нього. Більшість моїх членів — юнаки, сер, юнаки з поетичною душею, не дуже підходяще товариство для мене. Не те щоб Мальті був зовсім чужий поезії, але його поезія була ясна мені.

— Мені дуже зрозуміло, чому ви почували таку приязнь до містера Мальтуса, — відказав князь. — Він і мені впав у вічі як людина вельми своєрідна.

Вчорашній молодик із тістечками теж був у кімнаті, тяжко пригнічений і мовчазний. Недавні знайомці марно силкувались розговорити його.

— Ох, як я шкодую, — вигукнув він, — що затяг вас до цього мерзенного кубла! Втікайте, поки ваші руки чисті. Коли б ви почули, як кричав той старий, падаючи, і як гримнули його кістки на брук! Побажайте, коли ще маєте трохи жалості до такого негідника, щоб цього вечора мені випав виновий туз!

З часом прийшло ще кілька членів клубу, та однаково, коли сідали за картярський стіл, усіх було не більше тринадцяти. Князь знову відчував крізь тривогу якесь приємне збудження, правда, його здивувало те, що Ґеральдін виявляє куди більше самовладання, ніж напередодні.

«Дивне діло, — подумав князь, — що заповіт, чи то складений, чи то скасований, має такий вплив на настрій молодої людини».

— Увага, панове! — сказав голова і заходився здавати карти.

Тричі колода обійшла стіл, а жодна з лиховісних карт іще не вийшла з його рук. Коли він почав здавати по четвертому разу, всі вже сиділи як на приску. Карт-бо лишилось на одне коло. Князь, що сидів другим ліворуч банківника, мав одержати передостанню карту: адже в клубі здавали справа наліво. Третій гравець висвітив чорного туза — туз був жировий. Дальшому дісталась дзвінка, ще дальшому — чирва, і так далі, а виновий туз усе не виходив. І нарешті Ґеральдін, що сидів ліворуч від князя, перевернув свою карту; то був туз, але чирвовий.

Коли князь Флорізель побачив свою долю на столі перед собою, серце його затнулось. Він був відважний чоловік, але обличчя його залив піт. Лишалось рівно п'ятдесят шансів зі ста, що він уже приречений. Він перевернув карту і побачив винового туза. В мозку його щось гучно заревло, і стіл поплив у нього перед очима. Він почув, що гравець праворуч нього вибухнув конвульсивним сміхом, у якому бриніли й веселощі, і розчарування; побачив, як усе товариство швидко розходилося, але голова його була повна інших думок. Він збагнув, яка нерозумна, яка злочинна була його поведінка. В розквіті віку, при чудовому здоров'ї, бувши спадкоємцем трону, він програв у карти своє майбутнє — своє і трудящої, відданої йому країни. «Боже! — вигукнув він. — Прости мені, Боже!» Тоді збентеження й розгубленість відлетіли, і до нього за одну мить вернулося самовладання. Він здивовано побачив, що Ґеральдіна нема в кімнаті. Коло картярського столу лишились тільки приділений йому долею вбивця, який про щось радився з головою, і той молодик, що розносив тістечка. Тихо підійшовши до князя, він шепнув йому на вухо:

— Якби я мав мільйон, то віддав би його, аби лиш вам пощастило.

Коли молодик пішов, його високість не міг утриматись від думки, що сам він продав би свій шанс за куди скромнішу суму.

Нарада пошепки скінчилась. Власник жирового туза вийшов за двері з порозумілою міною, а голова клубу, підійшовши до нещасливого князя, простяг йому руку.

— Мені було дуже приємно познайомитися з вами, сер, — сказав він, — і не менш приємно було зробити вам цю невеличку послугу. У кожному разі, ви можете не нарікати на затримку. Другого ж таки вечора — оце то щастя!

Князь марно силкувався щось сказати на відповідь: у роті йому висохло, язик неначе паралізувало.

— Вам, здається, трохи недобре? — спитав голова ніби зі співчутливою ноткою. — Так буває з більшістю. Хочете ковток бренді?

Князь ствердно кивнув, і голова вмить налив у келих трохи напою.

— Сердешний старий Мальті! — вигукнув голова, коли князь перехилив келих. — Він випив мало не пінту, та щось воно йому не дуже помогло!

— Ну, на мене ці ліки впливають дужче, — запевнив князь, добре-таки збадьорившись. — Як самі бачите, я вже знову став самим собою. Отож дозвольте спитати, які будуть ваші вказівки мені?

— Ідіть Стрендом у напрямі Сіті по лівому хіднику, поки не зустрінете того добродія, котрий щойно вийшов. Він скаже вам, що робити далі, й будьте ласкаві слухатись його, на цю ніч до нього переходить уся влада в клубі. А тепер, — докінчив голова, — дозвольте побажати вам приємної прогулянки.

Флорізель досить незграбно відповів на це побажання й попрощався. Перейшов курильню, де решта гравців іще пила шампанське, частину якого він замовив і оплатив; і він сам здивувався, коли почав подумки клясти їх. У кабінеті він надів пальто й капелюха, в кутку розшукав серед півдесятка інших свою парасольку. Буденність усіх цих дій і думка, що він виконує їх востаннє в житті, змусили його невтримно зареготати, і той сміх різонув вуха йому самому. Виходити з кабінету не хотілось, і він повернувся обличчям до вікна. Вогні ліхтарів і темрява отямили його.

«Годі, годі, треба ж бути чоловіком, — подумав він, — і вирватися з цієї пастки».

А на розі Бокс-Корту на князя Флорізеля накинулись якісь троє і безцеремонно втягли його в екіпаж, що зразу ж помчав геть. В екіпажі вже сидів хтось.

— Ваша високість пробачить мою ревність? — спитав добре знайомий голос.

У князя вмить відпав від душі камінь, і він кинувся обнімати полковника.

— Як же мені віддячити вам? — вигукнув він. — І як ви це все влаштували?

Хоча він ще так недавно був наважився пройти призначений долею шлях, але з незмірною радістю піддався дружньому насильству, що вернуло його ще раз до життя й надії.

— Ви можете достатньо віддячити мені тим, — відповів полковник, — що надалі уникатимете таких небезпек. Що ж до вашого другого запитання, то все було влаштоване якнайпростіше. Я сьогодні домовився з одним знаменитим детективом. Він пообіцяв зберегти таємницю — за добру плату, звісно. Виконавцями були переважно ваші власні слуги. Будинок у Бокс-Корті оточили звечора, а карета — це одна з ваших — чекала на вас десь із годину.

— А той негідник, що мав замордувати мене, — що з ним? — поцікавився князь.

— Його схопили, як тільки він вийшов із клубу, — відповів полковник, — і тепер він чекає вашого присуду в палаці, а незабаром до нього приєднаються і його спільники.

– Ґеральдіне, — сказав князь, — ви врятували мене всупереч прямим моїм указівкам — і добре зробили. Я не тільки завдячую вам життя, я дістав ще й добру науку; і я був би негідний свого високого рангу, якби виявився невдячним перед своїм учителем. Виберіть же самі, чим я маю віддячити вам.

Настала пауза; карета швидко котилася вулицями, а обидва пасажири її сиділи заглиблені у власні думки. Нарешті ту мовчанку порушив полковник Ґеральдін.

— Ваша високість, — сказав він, — цього разу має досить численний загін полонених. Серед них є принаймні один злочинець, якому треба визначити кару. Наші присяги боронять нам будь-яке звертання до закону. Та й про збереження таємниці треба думати, якби навіть присяги були скасовані. Можу я спитати, які наміри у вашої високості?

— Я вирішив, — відповів Флорізель, — що голова клубу має право полягти у двобої. Лишається тільки вибрати супротивника для нього.

— Ваша високість дозволили мені самому визначити свою винагороду, — сказав полковник. — Чи дозволите мені просити цієї честі для свого брата? Це дуже почесне доручення, але я смію запевнити вашу високість, що хлопець виправдає таку честь.

— Ви просите в мене страшної віддяки, — сказав князь, — але я не можу відмовити вам ні в чому.

Полковник палко поцілував його в руку, і в цю ж хвилину карета вкотилась у браму розкішної резиденції князя.

Через годину Флорізель у парадному уборі, при всіх богемських орденах прийняв членів Клубу самогубців.

— Нерозумні й зіпсуті люди, — сказав він, — ті з вас, кого загнав у цю безвихідь брак грошей, дістануть роботу і платню від моїх службовців. Ті, кого мучить почуття провини, хай звертаються до вищого й великодушнішого, ніж я, володаря. Я жалію вас, усіх вас глибше, ніж ви можете уявити. Завтра кожен із вас розповість мені свою історію; і що відвертіші ви будете, то легше мені буде направити ваші нещастя. Щодо вас, — додав він, обернувшись до голови клубу, — то таку видатну людину, як ви, я можу тільки образити, пропонуючи їй допомогу, зате в мене є для вас непогана розвага. Оце, — він поклав руку на плече меншого брата полковника Ґеральдіна, — один з моїх службовців, який хоче трохи помандрувати по Європі. І я прошу у вас такої ласки, щоб ви супроводили його в подорожі. Ви добре стріляєте з пістолета? — спитав він уже іншим тоном. — Бо вам може придатись таке вміння. Коли двоє чоловіків вирушають у подорож разом, їм треба бути готовими до всього. Дозвольте мені додати, що, коли ви дорогою десь загубите молодого пана Ґеральдіна, у мене завжди знайдеться якийсь інший придворний, що буде вам до послуг. А про мене, пане голово, знають, що я бачу дуже далеко, і куди сягає мій зір, туди сягне й рука.

Цими словами, вимовленими вельми суворо, князь закінчив свою промову.

Уранці членів клубу належно забезпечили з князівських щедрот, а голову клубу вирядили в подорож під наглядом містера Ґеральдіна та двох відданих і метких слуг, добре навчених у князевому домі. Князь цим іще не задовольнився: за будинком у Бокс-Корті поставили наглядати таємних агентів, і всі листи, які надходили до Клубу самогубців чи його службовців, та всіх, хто туди з'являвся, він перевіряв особисто.

На цьому, каже мій арабський автор, кінчається історія молодика з тістечками. Тепер він добропорядний домовласник на Віґмор-стрит, поблизу майдану Кевендіш. Номера будинку, з цілком зрозумілих причин, я не називаю. А ті, кого цікавлять дальші пригоди князя Флорізеля та голови Клубу самогубців, хай прочитають «Історію про лікаря й дорожню скриню».

Історія про лікаря й дорожню скриню

Містер Сайлес К. Скадемор був молодий американець, простий і скромний, і це тим більше промовляло на його користь, що він приїхав з Нової Англії — частини Нового Світу, не вельми уславленої цими якостями. Хоча він був незмірно багатий, проте вів рахунок усіх своїх видатків у невеличкому записничку і волів вивчати принади Парижа з сьомого поверху так званого пансіону в Латинському кварталі. В його ощадливості була велика частка простої звички; а доброчесність, що дуже вирізняла його з-поміж його товариства, мала джерелом переважно несміливість, властиву молодим літам.

У сусідній з його помешканням кімнаті жила одна дама, дуже принадна собою й дуже вишукано вбрана. Спочатку, тільки-но приїхавши, він думав, що це якась графиня. З часом він довідався, що її знають під ім'ям мадам Зефірина і що суспільне становище її, хай там яке воно було, титулованій особі не пасувало б. Мадам Зефірина — можливо, в надії причарувати молодого американця — часто зустрічала його на сходах із чемним уклоном, словом вітання та потупленим поглядом чорних очей і зникала за дверима, зашелестівши шовком і ледь відкривши прегарну ніжку. Але всі ці аванси аж ніяк не підбадьорювали містера Скадемора, а навпаки, топили його в глибинах пригніченості і сором'язності. Вона кілька разів заходила до нього попросити сірників або вибачитися за уявні бешкети її пуделя. Але уста юнака бували замкнені в присутності такого вищого створіння, він ураз забував французьку мову і міг тільки кліпати очима та затинатись, аж поки вона піде. Проте така обмеженість їхніх взаємин не перешкоджала йому кидати вельми хвальковиті натяки, коли він опинявся серед кількох знайомих-чоловіків.

Кімнату по другий бік від американцевої — в пансіоні було по три кімнати на поверсі — займав старий лікар-англієць з досить сумнівною репутацією. Доктор Ноел — так його звали — був змушений покинути Лондон, де тішився широкою, і то чимраз ширшою практикою. Натякали навіть, що ініціаторкою цієї переміни місця його дій була поліція. В кожному разі цей чоловік, що давніше був помітною постаттю, тепер жив у Латинському кварталі дуже скромно й самотньо і багато часу віддавав науковим студіям. Містер Скадемор познайомився з ним, і час від часу вони вдвох споживали скромний обід у ресторації навпроти.

Сайлес К. Скадемор мав чимало дрібних вад, більш-менш невинних, і вихованість не заважала йому віддаватися цим вадам багатьма досить сумнівними способами. Головною серед тих вад була цікавість. Він був природжений пліткар; і життя, а надто ті його боки, в яких він не мав живого досвіду, цікавило його невтримно. Він мав звичку настирливо, невідчепно допитуватися про все і в тих розпитах бував часом настільки ж нескромний, наскільки й упертий. Коли хтось просив його занести на пошту листа, він зважував його на руці, перевертав і так, і сяк, уважно перечитував адресу. І коли він знайшов шпаринку між своєю кімнатою та помешканням мадам Зефірний, то, замість заткнути її, ще розширив, підрівняв і користався нею, підглядаючи, що робить сусідка.

Що більше він віддавався тій цікавості, то більш вона зростала, і от якось під кінець березня він ще трохи розширив ту шпаринку — так, щоб мати змогу бачити й інший куток кімнати. Того вечора, коли він, як звичайно, зібрався спостерігати за діями мадам Зефірини, виявилося, що шпарку якимось дивним чином затулено з другого боку. Спочатку він здивувався, потім ще дужче збентежився, коли шпарка раптом відтулилась і до його вух долетіло дрібне хихотіння. Видно, з того боку біля шпарки трохи осипався тиньк і виказав таємницю його прозурки, і тепер сусідка віддячує йому за підглядання тим самим. Містера Скадемора охопила страшенна досада. Він немилосердно кляв мадам Зефірину. Він лаяв навіть себе самого, та коли другого дня пересвідчився, що вона не зробила нічого, аби перешкодити його улюбленій розвазі, то став і далі користати з її недбальства та вдовольняти власну пусту цікавість.

Другого дня в мадам Зефірини довгенько просидів якийсь чолов'яга років за п'ятдесят, високий, з розхитаними рухами; Сайлес бачив його вперше. Твідовий костюм, кольорова сорочка, а надто кошлаті бурці виказували в ньому англійця, а тьмяний погляд сірих очей сповнював Сайлеса холодом. Розмовляючи пошепки з господинею, він весь час ворушив губами та кривив їх на всякі лади. Не раз молодому новоанглійцеві здавалось, ніби чолов'яга й господиня показують рукою на його кімнату, та єдине, що він уловив з певністю, прислухаючись і придивляючись якнайпильніше, були слова англійця, вимовлені трохи голосніш, ніби у відповідь на якесь заперечення чи вияв нехоті.

— Я вивчив його смак до дрібничок, і я вам ще й ще раз кажу, що ви єдина жінка такого ґатунку, яка годиться для цієї ролі.

У відповідь мадам Зефірина зітхнула і жестом виявила послух, ніби людина, що скоряється абсолютній владі.

По обіді того дня прозурку остаточно затулено, бо з другого боку до стіни присунули одежну шафу; Сайлес іще нарікав на цю прикрість, винуватячи в ній англійця, що на злість йому підказав таке, коли консьєржка принесла йому листа, написаного жіночою рукою. Лист був написаний по-французькому, не дуже грамотно, не мав підпису і вельми спокусливими словами запрошував американця на одинадцяту годину того вечора прийти в таке й таке місце «Бальних зал Бульє». В серці юнака цікавість довго боролася з несміливістю — то він почував себе наскрізь доброчесним, то наскрізь палким і відчайдушним. Але врешті задовго до десятої години містер Сайлес К. Скадемор з'явився в бездоганному вбранні до дверей «Бальних зал Бульє» і купив квиток із почуттям відчайдушного зухвальства, не позбавленим приємності.

Був саме час карнавалу, і «Бальні зали» були повні люду й аж гули від гамору. Яскраве освітлення та галаслива юрба спочатку збентежили нашого юного пригодника, але потім ударили йому в голову, ніби хмелем, і він відчув більшу, ніж звичайно, сміливість. Він готовий був зітнутись віч-на-віч із самим чортом і походжав по танцювальній залі з міною справжнього гультяя. Виступаючи отаким павичем, він раптом завважив мадам Зефірину й англійця, які про щось розмовляли за однією колоною. У ньому зразу ж прокинувся котячий інстинкт підслухування. Він почав помаленьку пробиратись до тих двох іззаду і врешті підкрався так близько, що зміг чути їхню розмову:

— Ото він, — казав англієць, — онде, з довгими білявими кучерями — розмовляє з дамою в зеленому.

Сайлес розгледів дуже вродливого юнака невисокого зросту, що очевидно був предметом цієї розмови.

— Гаразд, — відказала мадам Зефірина. — Я зроблю все, що в моїй спромозі. Але не забувайте, що й найкращі з нас у такому ділі можуть сплохувати.

— Годі! — спинив її співрозмовник. — Я відповідаю за результат. Хіба ж я не вибрав вас аж із тридцятьох? Ідіть, та остерігайтеся князя. Я не розумію, яка це чортяча випадковість привела його сьогодні сюди. Немовби в Парижі не могло знайтись десятка бальних закладів, більш вартих його уваги, ніж оце збіговисько студентів та продавчинь! Он гляньте, розсівся, наче імператор на троні, а не якийсь там князь у подорожі.

Сайлесові знову пощастило. Він побачив чоловіка досить огрядної статури, напрочуд вродливого, з великою гідністю та вишуканістю в поводженні, що сидів за столом з іншим красенем, на кілька років молодшим; цей звертався до першого з глибокою шанобою. Ім'я князя приємно полоскотало республіканські вуха Сайлеса, а вигляд тієї особи, до котрої воно було прикладене, заворожив його, як і всіх. Він полишив мадам Зефірину та її англійця на самих себе і, пробираючись у товкотнечі, наблизився до того столика, що його вшанували своїм вибором князь та його повірник.

— Я вам кажу, Ґеральдіне, — саме промовляв князь, — що вся ця затія — безумство. Ви самі (і я радий це нагадати) обрали свого брата для такої небезпечної місії, і ваш обов'язок — наглядати за його діями. Йому дозволили загаятись на стільки днів у Парижі; саме вже це було необачністю, коли зважити на натуру людини, з якою він має справу. Але тепер, за сорок вісім годин після від'їзду й за два-три дні до вирішальної проби, чи це підходяще місце, де йому проводити час, я вас питаю? Йому слід бути в тирі, вправлятися, багато спати й помірно прогулюватись пішки; сидіти на суворій дієті, без білого вина й коньяку. Невже він, шалапут, гадає, що ми розігруємо комедію? Ні, це вкрай поважна справа, Ґеральдіне.

— Я знаю його аж надто добре, щоб не втручатись у його дії, — відказав Ґеральдін, — і досить добре, аби не тривожитись. Він обачніший, ніж здається вам, і вдачу має непохитну. Якби йшлося про жінку, я б так упевнено не говорив, але голову клубу я припоручив йому та двом слугам, не вагавшись і миті.

— Радий почути це від вас, — сказав князь, — але моя душа не на місці. Ті слуги — дуже добре натреновані слідці, і все ж той нелюд уже тричі спромігся вислизнути з-під їхнього нагляду й провести по кілька годин невідомо де, влаштовуючи якісь свої таємні і, вельми ймовірно, небезпечні справи. Слідець-аматор міг би згубити його з очей випадково, та коли збито зі сліду Рудольфа й Джерома, це зроблено умисне, і то людиною, яка мала дуже поважні причини для цього й надзвичайну спритність.

— Гадаю, що цю справу я можу вирішити з братом сам, — відказав Ґеральдін з ноткою образи в голосі.

— Згода, хай буде так, полковнику, — погодився князь Флорізель. — Можливо, через це ви будете більше схильні вислухати мої поради. Але годі про це. Ота дівчина в жовтому непогано танцює.

І розмова перейшла на банальні теми паризького балу карнавальної пори.

Сайлес згадав, чого прийшов сюди; призначена йому година була вже недалеко. Що більш він задумувався, то менше подобалась йому перспектива зустрічі, а що саме в ту хвилину рух юрби почав підштовхувати його до дверей, він не став опиратись. Та хвиля занесла його в куточок під галереєю, і там у його вуха враз улетів голос мадам Зефірини. Вона розмовляла по-французькому з тим білявим юнаком, що на нього менш як півгодини тому показав їй чудний англієць.

— Я маю дбати про свою добру славу, — казала вона, — а то б я нічого не послухалася, крім свого серця. Але вам досить сказати портьє отак і отак, і він вас упустить без жодного слова.

— Але навіщо ці балачки про якийсь борг? — заперечив її співрозмовник.

— Господи! — вигукнула вона. — Невже ви думаєте, що я не знаю порядків у нашому пансіоні?

І пройшла повз Сайлеса, палко стискаючи лікоть свого супутника.

Це знов нагадало Сайлесові про одержаний лист.

«Ще десять хвилин, — подумав він, — і я, можливо, гулятиму з такою ж красунею, а може, навіть ще вишуканіше вбраною, — можливо, справжньою леді, титулованою аристократкою».

Потім він згадав орфографію листа, і його настрій підупав.

«Але ж листа, може, писала її покоївка», — втішив він себе.

До одинадцятої години лишалося всього кілька хвилин, і серце його забилося навдивовижу часто й навіть трохи заболіло. Тоді він подумав з полегкістю, що, власне, його ніхто не силує з'являтись на це побачення. Доброчесність і боягузливість об'єдналися в ньому, і він ще раз рушив був до дверей, тепер уже з власної волі, пропихаючись крізь потік люду, що рухався тепер назустріч. Можливо, це повільне пропихання знудило його, а можливо, він просто був у такому настрої, коли людина здатна держатись одного якогось наміру всього кілька хвилин, а потім сахається думкою в інший бік, до іншої мети. Хай там як, а він утретє повернув назад і не зупинився, поки не знайшов де зачаїтись за кілька кроків від призначеного місця.

Там він так змучився нетерплячкою, що кілька разів починав благати помочі в Бога: Сайлес був вихований у благочесті. Йому вже зовсім не хотілось тієї зустрічі, й ніщо не стримувало його від утечі, крім страху, що це розцінять як поведінку, не гідну чоловіка; але той страх був такий сильний, що поборов усі інші мотиви і хоча не міг спонукати його рушити вперед, одначе не давав і втекти. Нарешті годинник показав десять хвилин на дванадцяту. Молодий Скадемор відчув себе сміливіше, він визирнув із-за стіни й побачив, що на призначеному місці нема нікого. Напевне невідома авторка листа знудилась і пішла. І він осмілів настільки, наскільки доти був боязкий. Йому здавалося, що, прийшовши на місце побачення хай із запізненням, він очиститься від звинувачення в боягузтві. Навіть більше, тепер він, підозрюючи, що його хотіли пошити в дурні, поздоровив себе з тим, що проникливо розгадав це й перехитрував жартунів. Отаке марнолюбство часом живе в юнацькій голові!

Озброєний цими розважаннями, він хоробро вийшов зі свого закутка, та тільки-но ступив крок-другий, як на плече йому лягла чиясь рука. Він обернувся й побачив даму вельми масивної статури й з обличчям досить гордим, але без найменшої суворості в погляді.

— Я бачу, що з вас дуже самовпевнений зальотник, — сказала вона, — бо ви примусили себе чекати. Та я твердо наважилась зустрітися з вами. А коли жінка вже забулась настільки, що сама ступила перший крок, вона давно лишила позаду будь-які міркування дріб'язкової гордині.

Сайлес був приголомшений габаритами й принадами авторки листа й тією навальністю, з якою вона заволоділа ним. Але вона дуже скоро заспокоїла його. Вона поводилась напрочуд приязно й ласкаво, підбивала його на жарти й невтримно сміялась у відповідь. І дуже скоро, з допомогою лестощів та численних чарочок розведеного окропом бренді, довела його до того, що він не тільки уявив, ніби закохався в неї, а й надзвичайно палко освідчився у своїй пристрасті.

— Ох! — зітхнула дама. — Не знаю, чи не слід мені оплакувати цю хвилину, хоч яку велику втіху мені дали ваші слова. Досі я мусила страждати сама; віднині, бідний мій хлопчику, ми страждатимемо вдвох. Я не господиня самій собі. Я не можу запросити вас до свого дому, бо мене там стережуть ревниві очі. Дайте подумати, — додала вона, — я старша за вас, хоча й настільки слабкіша, і, покладаючись на вашу відвагу та рішучість, мушу використати й своє знання світу для нашої взаємної вигоди. Де ви мешкаєте?

Він сказав, що мешкає в мебльованих кімнатах, і назвав вулицю та число будинку.

Дама неначе замислилась і кілька хвилин напружено думала.

— Вже знаю, — сказала вона нарешті. — Ви будете вірні й слухатиметесь мене, правда ж?

Сайлес палко запевнив її у своїй відданості.

— Ну, тоді завтра, — повела вона далі, звабливо усміхаючись, — зоставайтесь удома весь вечір, і коли до вас зайде хтось із знайомих, випровадьте його чимшвидше під будь-яким приводом, що здасться вам найзручнішим. Двері будинку, мабуть, замикаються о десятій? — спитала вона.

— Об одинадцятій, — відповів Сайлес.

— О чверть на дванадцяту вийдіть із дому, — провадила дама. — Тільки гукніть, щоб вам відімкнули, та глядіть не встрявайте в балачку з портьє, бо це може все зіпсувати. Ідіть прямо на ріг Бульвару край Люксембурзького саду, там я вже чекатиму вас. Я сподіваюся, що ви точно виконаєте мої вказівки; та пам'ятайте, якщо відхилитесь від них бодай у чомусь, то завдасте тяжких прикрощів жінці, чия єдина провина в тому, що вона побачила й покохала вас.

— Я не бачу сенсу в усіх цих вказівках, — відказав Сайлес.

— О, ви вже починаєте ставитись до мене, як власник! — вигукнула вона, ляснувши його віялом по плечу. — Потерпіть трохи! Це прийде згодом. Жінка спочатку жадає, щоб їй корились, хоча потім вона знаходить утіху в тому, щоб коритися самій. Ради Бога, робіть усе так, як я вас прошу, а ні, то я ні за що не відповідаю. А втім, мені вже здається, — додала вона з виглядом людини, що проникла в якусь складну проблему глибше, — що я придумала кращий спосіб звільнитись від невчасних гостей. Скажіть портьє, щоб нікого до вас не впускав, крім однієї людини, що може прийти того вечора одержати з вас борг. Та говоріть схвильовано, немов ви боїтеся тієї зустрічі, і так, щоб ваші слова звучали для портьє переконливо.

— Я гадаю, ви могли б покластися на те, що я сам зумію позбутись таких гостей, — сказав він трохи ображено.

— Я хочу, щоб ви зробили так, як я кажу, — відказала вона холодно. — Я знаю вас, чоловіків: репутація жінки для вас не варта нічого.

Сайлес почервонів і трохи понурив голову, адже йому хотілось похизуватися своєю перемогою перед знайомими.

— А головне, — провадила дама, — не встрявайте в розмову з портьє, коли виходитимете.

— А чому? — спитав він. — З усіх ваших указівок ця мені здається найменш важливою.

— Ви спочатку сумнівалися в мудрості й деяких інших, а тепер уже бачите, що вони вкрай потрібні, — відповіла дама. — Повірте мені, що й у цій є свій сенс, і свого часу ви це зрозумієте самі. Та й що я маю думати про ваші почуття до мене, коли ви вже в першій нашій розмові не погоджуєтесь на такі дрібнички?

Сайлес почав розсипатися в поясненнях і перепросинах, та враз дама зиркнула на годинник і сплеснула руками, здушено зойкнувши.

— О Боже! — вигукнула вона. — Вже так пізно? Я не можу гаятись і миті. Ох, які ж невільниці з нас, безталанних жінок! Чим лишень я вже не ризикувала ради вас!

Повторивши всі свої вказівки, які вона вміло пересипала пестощами і щонайпалкішими поглядами, дама попрощалася з ним і зникла в натовпі.

Весь наступний день Сайлеса переповнювало почуття своєї значущості. Він уже був певен, що це якась графиня, а коли настав вечір, скрупульозно виконав її вказівки і в призначену годину з'явивсь до Люксембурзького саду. Там не було нікого. Він прождав майже півгодини, заглядаючи в обличчя кожній жінці, що проходила чи стояла там. Він навіть відходив до суміжних перехресть Бульвару і обійшов попід огорожею весь сад, але ніякої прекрасної графині, що кинулась би йому в обійми, не побачив. Нарешті вкрай неохоче рушив додому, до своїх мебльованих кімнат. Дорогою він згадав підслухані слова з розмови між мадам Зефіриною та білявим юнаком і відчув якусь невиразну пригніченість.

«Здається, нашому портьє всі чогось повинні брехати», — подумав він.

Подзвонив, двері відчинились, і портьє в нічній сорочці виніс йому свічку.

— Він уже пішов? — спитав портьє.

— Хто пішов? Про кого це ви? — спитав Сайлес з пересердям, бо його дратувала невдача.

— Я не бачив, як він виходив, — сказав портьє, — але сподіваюся, що ви з ним розплатились. Бо нам тут не потрібні такі пожильці, котрі не можуть сплатити своїх боргів.

— Та про якого дідька ви говорите? — грубо спитав Сайлес. — Я не розумію ні слова, маячня якась.

— Про низенького білявого молодика, що приходив правити з вас борг, — відказав портьє, — ось про кого. А про кого ж іще я міг би питати, коли ви самі наказали впустити до вас тільки його?

— О Господи, так він же не приходив! — вигукнув Сайлес.

— Що я бачив, те бачив, — відказав портьє, випнувши щоку язиком із вельми ущипливою міною.

— Ви блазень і нахаба! — розкричався Сайлес і, лихий сам на себе за те, що не стримався й виставив себе на посміх, а водночас охоплений усілякими страхами, обернувся й побіг сходами нагору.

— То вам не треба свічки? — гукнув портьє навздогін. Але Сайлес тільки піддав ходу й не зупинився, поки не добіг до сьомого помістка й не став перед дверима своєї кімнати. Там він постояв хвильку, аби відсапатись, охоплений лихими передчуттями, майже боячись увійти. З полегкістю усвідомивши, що в кімнаті темно і, скоріш за все, нема нікого, він глибоко зітхнув. Нарешті він удома, в безпеці, і хай це буде остання його відчайдушна пригода. Перша — і остання. Сірники лежали на столику біля-ліжка, і він помацки рушив туди. Враз його страхи знов ожили, і він зрадів, коли, наткнувшись ногою на якусь перешкоду, упевнився, що то просто стілець. Нарешті він доторкнувся до запони. По розміщенню ледве видного вікна він знав, що стоїть десь у ногах ліжка, і йому лишилось пройти помацки вздовж нього, щоб узяти на столику сірники.

Він опустив руку, але намацав не саме укривало — під тим укривалом було щось схоже формою на людську ногу. Сайлес відсмикнув руку й на мить закам'янів.

«Що це таке? Що це означає?» — майнула думка.

Він пильно прислухався, але не почув людського віддиху. Ще раз, насилу перемігши себе, він простяг палець до того місця, яке допіру торкав; але цього разу відскочив на цілий ярд і застиг, тремтячи з жаху. В його ліжку щось було. Що це, він не знав, але щось там було.

Лише через кілька секунд він зміг зрушити з місця. Потім, проваджений інстинктом, зразу знайшов сірники і, стоячи спиною до ліжка, засвітив свічку. Як тільки зайнявся пломінчик, він повільно обернувся й глянув на те, що так боявся побачити. І, звичайно, найгірший з витворів його уяви справдився. Укривало було старанно натягнене аж на подушку, але воно виказувало обриси людського тіла, що лежало нерухомо. А коли він рвонувся вперед і відгорнув простирадла, то вгледів білявого юнака, якого вже бачив напередодні ввечері в «Бальних залах Бульє». Очі в нього були розплющені й безживні, обличчя розпухле й почорніле, а з ніздрі тяглася тоненька ниточка крові.

Сайлес протягло, тремтячим голосом закричав, упустив свічку й упав навколішки біля ліжка.

Із заціплості, в яку його вкинуло жахливе відкриття, його пробудив довгий, хоча й негучний стук у двері. Поки Сайлес отямився й згадав своє становище, минуло кілька секунд, і коли він кинувся до дверей, щоб не впустити до кімнати нікого, було вже запізно. Доктор Ноел у високому нічному ковпаку, несучи лампу, що освітлювала його довгобразе біле обличчя, волочачи ноги й цікаво витягуючи шию, ніби якийсь чудний птах, повільно відчинив двері й уже вийшов насеред кімнати.

— Мені здалося, що тут хтось кричав, — почав лікар, — і я, злякавшись, що вам, може, стало недобре, дозволив собі негайно прийти.

У Сайлеса шалено калатало серце, він, спаленілий на виду, намагався заступити ліжко від лікаревих очей, але не міг видобути з себе голосу.

— Ви тут без світла, — провадив лікар, — а ще й не роздяглися, щоб лягти спати. Не відмагайтесь, бо я звик вірити своїм очам, а ваше обличчя виразно промовляє, що вам зараз потрібен друг або лікар — вибирайте самі. Дайте-но я помацаю ваш пульс, бо це часто найпевніший індикатор серця.

Він підійшов до Сайлеса, який усе задкував від нього, і хотів був узяти його за зап'ясток, але напружені нерви молодого американця вже не витримали цього. Гарячково сахнувшись від лікаря, він упав на підлогу і вибухнув риданням.

Як тільки доктор Ноел побачив у ліжку труп, його обличчя спохмурніло. Він кинувся до дверей, зоставлених відчиненими навстіж, квапливо зачинив їх і замкнув на два оберти ключа.

— Вставайте! — гримнув він на Сайлеса. — Знайшли коли ревти! Що ви накоїли? Як цей труп опинився у вашій кімнаті? Та говоріть відверто з людиною, що може вам допомогти. Невже ви гадаєте, що я занапащу вас? Як ви можете подумати, що отой шмат мертвої плоті на вашій подушці здатен хоч трохи змінити ту симпатію, яку ви в мене викликали? Легковірний юначе, хай з яким жахом сліпа й несправедлива законність дивиться на чиїсь учинки, той, хто любить провинника, любитиме його так само. І навіть якби я побачив, що милий моєму серцю друг прийшов до мене, вибрівши з моря крові, це б нітрохи не змінило моєї приязні. Встаньте, — сказав він. — Добро і зло — це химери. В житті нема нічого, крім фатуму, і хоч би в яку скруту ви потрапили, знайте: поряд вас є людина, що підтримуватиме вас до останку.

Підбадьорений цими словами, Сайлес опанував себе й уривчастим голосом, з допомогою лікаревих розпитів якось спромігся викласти перед ним усі факти. Але розмову між князем і Ґеральдіном він узагалі випустив, бо втямив із її змісту небагато і навіть не здогадувався, що вона якось дотична до його власних знегод.

— О лихо! — вигукнув доктор Ноел. — Або я тяжко помиляюсь, або ви попали в лабети найстрашніших злочинців у всій Європі. Бідний хлопчику, яку пастку наставлено на вашу наївність! У які смертельні небезпеки затягнено вас! Ви можете змалювати того чоловіка, — провадив він, — того англійця, що ви його двічі бачили і що є, як я підозрюю, душею всієї інтриги? Він старий чи молодий? Високий чи низенький?

Але Сайлес., що, попри всю свою цікавість, не мав спостережливого ока, не зміг повідомити нічого, крім скупих загальників, по яких годі було щось розпізнати.

— Я б запровадив вироблення спостережливості як навчальний предмет в усіх школах! — сердито вигукнув лікар. — Яке пуття людині з її очей та мови, коли вона не вміє примітити й запам'ятати прикмет свого ворога? Я, знаючи всі злочинницькі банди Європи, міг би встановити його особу й дістати в руки нову зброю, аби захистити вас. У майбутньому виховуйте в собі цю здатність, бідний мій хлопчику. Вона може надзвичайно прислужитися вам.

— У майбутньому! — повторив Сайлес. — Яке майбутнє лишилось мені, крім зашморга?

— Молодість — вік боягузтва, — відказав лікар, — і собі самому своя скрута видається тяжчою, ніж насправді. Ось я старий, але ніколи не впадаю в розпач.

— Чи можна розповісти таку історію в поліції? — спитав Сайлес.

— Ні в якому разі, — відповів лікар. — Із того, що я вже знаю про махінацію, в яку вас заплутано, видно, що з цього боку ваш випадок безнадійний, і з вузького погляду влади ви, безперечно, винуватець. І не забувайте, що ми знаємо тільки частину інтриги, а ті самі мерзенні злочинці напевне підстроїли ще багато інших обставин, які виявляться в процесі поліційного розслідування й допоможуть ще підтвердити вашу провину.

— Тоді я пропащий! — вигукнув Сайлес.

— Я цього не сказав, — заперечив доктор Ноел, — бо я людина обачна.

— Але ж погляньте на оце! — знову вигукнув Сайлес, показуючи на труп. — Воно лежить у моєму ліжку, і його появи не можна пояснити, не можна позбутись, не можна й дивитись на нього без жаху!

— Без жаху? — перепитав лікар. — Ні. Коли такий годинник зупиняється, для мене він стає просто хитромудрим механізмом, який я маю дослідити за допомогою прозекторського ножа. Коли кров вихолола й застигла, це вже не людська кров. Коли плоть стала мертвою, це більше не та плоть, котрої ми жадаємо в наших коханках і котру поважаємо в наших друзях. Грація, принадність, жах — усе покидає її разом із живлющим духом. Привчіться дивитись на неї незворушно, бо коли мій план здійсненний, ви маєте кілька днів прожити в постійній близькості до того, що так жахає вас тепер.

— Ваш план? — вигукнув Сайлес. — Який план? Скажіть швидше, докторе, бо я не бачу для себе жодного просвітку, я не зможу так жити.

Не відповівши, лікар ступив до ліжка і заходивсь оглядати трупа.

— Мертвий, — промурмотів він. — Авжеж, кишені порожні, як я й гадав. Так, ім'я з комірця зрізане. Роботу зробили ретельно, фахово. На щастя, він невеликий на зріст.

Сайлес слухав ті слова в нестерпній тривозі. Нарешті лікар, закінчивши огляд, сів і з усмішкою звернувся до молодого американця:

— Відколи я зайшов до вашої кімнати, хоч мої вуха й язик були дуже зайняті, я не дозволяв байдикувати й своїм очам. Я ще раніш помітив, що ви маєте тут, у кутку, одну з тих страхітних споруд, що їх ваші земляки тягають за собою по всьому світу, — дорожню скриню. До цієї хвилини я не був спроможен добачити якесь пуття в цій споруді, але зараз у мене трохи свінуло в голові. Чи то вона була допоміжним засобом у работоргівлі, чи то служила для приховування наслідків надто поквапного користування ножем, я ще не можу вирішити. Але одне я бачу ясно: призначення такої скрині — ховати в собі людське тіло.

— Побійтесь Бога! — вигукнув Сайлес. — Не час тепер жартувати!

— Хоч я, може, висловлююсь тоном до певної міри жартівливим, — відказав лікар, — та зміст моїх слів цілком поважний. Тому найперше, що ми повинні зробити, мій юний друже, — це начисто спорожнити вашу скриню.

Сайлес, корячись авторитетові доктора Ноела, віддав себе в його розпорядження. Скриню швидко випатрали, поскидавши її вміст чималою купою на підлозі, потім Сайлес узяв трупа за ступні, а лікар під плечі, і вони вдвох стягли вбитого з ліжка, не без труднощів зігнули його вдвоє і запхали в порожню скриню. Навалившись удвох на її віко, замкнули в ній такий незвичайний багаж, і лікар власноручно замкнув і замотузував скриню, а Сайлес поскладав усе витягнене з неї в шафу та в комод.

— Ну, перший крок до вашого порятунку зроблено, — сказав лікар. — Завтра — чи, власне, сьогодні — ваше діло буде приспати підозри портьє, сплативши йому все, що ви тут заборгували, а в усьому потрібному для того, щоб безпечно завершити діло, покладіться на мене. А тим часом ходімо до моєї кімнати, я дам вам безпечні й сильні снодійні ліки, бо, хоч би що вам довелося робити, спочатку треба відпочити.

Наступний день здався Сайлесові найдовшим у його житті, неначе нізащо не хотів кінчатись. Він усамітнився від своїх друзів і сидів у кутку в понурій задумі, втупивши очі в дорожню скриню. Тепер його власна нескромність окотилась на ньому ж таки, бо прозурку знову відкрили, і він відчував майже невідчепне стеження з кімнати мадам Зефірини. І це стало таким нестерпним, що йому нарешті довелось затулити шпарку зі свого боку. А вбезпечившись у такий спосіб від нагляду, він провів чималу частину часу в сльозах скрухи та в молитвах.

Пізно ввечері до нього зайшов доктор Ноел і приніс два запечатаних конверти без адрес — один досить пухкий, другий такий тонкий, що здавався порожнім.

— Сайлесе, — сказав він, сівши до столу. — Настав час пояснити вам мій план вашого порятунку. Завтра вранці, дуже рано, князь Флорізель Богемський повертається до Лондона після кількох днів розваг на паризькому карнавалі. Мені якось, досить уже давно, пощастило зробити його шталмейстерові, полковникові Ґеральдінові, одну з тих послуг, таких звичних у моїй роботі, котрих ніколи не забуває жодна зі сторін. Нема потреби пояснювати вам характер його зобов'язання переді мною. Досить буде сказати, що він, я певен, ладен прислужитись мені в будь-який реальний спосіб. Так ось, вам конче треба доїхати до Лондона, не відкривавши своєї скрині. Митниця, здавалось би, являє цьому нездоланну перешкоду. Але я надумався, що багаж такої значної персони, як князь, звичайно пропускають на митниці, не перевіряючи. Я звернувся до полковника Ґеральдіна й спромігся дістати його згоду. Завтра, якщо ви перед шостою годиною під'їдете до готелю, де мешкає князь, ваш багаж пропустять як частину його багажу, і ви самі теж їхатимете як людина з його почту.

— Тепер, коли ви це кажете, мені здається, що я вже бачив і князя, і полковника Ґеральдіна. Я навіть розчув дещо з їхньої розмови того вечора в «Бальних залах Бульє».

— Цілком можливо, бо князь любить обертатись у будь-якому середовищі, — відказав лікар. — А коли ви прибудете до Лондона, — провадив він, — ваше завдання буде майже виконане. В оцьому, товщому конверті я даю вам листа, якого не важуся заадресувати, а в другому ви знайдете опис будинку, до якого маєте завезти його разом із вашею скринею, і там її заберуть, а ви більш не матимете з нею клопоту.

— Гай-гай! — сказав Сайлес. — Мені дуже хотілося б повірити вам, але як це можливе? Би відкриваєте для мене блискучі перспективи, але, питаю я вас, чи здатна моя голова прийняти таке неймовірне вирішення? Будьте великодушні й поясніть свої слова докладніше.

Доктор, видно, був прикро вражений.

— Юначе, — сказав він, — ви самі не тямите, яке важке запитання ставите мені. Але хай буде так. Я вже давно звик до принижень, тож було б дивно, якби я відмовив вам у цьому, вже дозволивши так багато. Тож знайте: хоча тепер я видаюся дуже мирною людиною — ощадною, відлюдною, заглибленою в науку, — та коли я був молодший, моє ім'я звучало свого часу як бойове гасло серед найзлочинніших і найнебезпечніших кіл Лондона, і хоча зовні я був людина солідна і шанована, справжня моя сила полягала в найтаємніших, найжахливіших, найзлочинніших зв'язках. І тепер, щоб звільнити вас від вашого тягаря, я звертаюся до одного з тих людей, що ними я командував тоді. То були люди багатьох різних націй, умілі в багатьох справах, пов'язані страхітливою присягою, об'єднані спільним прагненням. Ремеслом тієї зграї було вбивство, а я, що оце розмовляю з вами, начебто такий безневинний на вигляд, був ватагом тієї грізної банди.

— Що? — вигукнув Сайлес. — Ви — убивця? Та ще й такий, для кого вбивство було фахом? Чи можу я взяти вашу руку? Чи слід мені взагалі приймати ваші послуги? Непевний злочинний старигане, може, ви хочете скористатися з моєї молодості й моєї біди і затягти мене в свої тенета?

Лікар гірко засміявся.

— Вам важко догодити, містере Скадемор, — сказав він, — але зараз я пропоную вам вибирати в товариші або вбиту людину, або вбивцю. Коли ваше сумління надто вразливе, щоб прийняти мою допомогу, так і скажіть, і я негайно покину вас. Далі можете робити зі своєю скринею та її вмістом те, що більше підходить вашому непохитному сумлінню.

— Я визнаю, що був несправедливий, — сказав Сайлес. — Мені слід було згадати, як великодушно ви захистили мене, ще перше ніж я переконав вас у своїй безневинності, і я надалі вислухуватиму ваші поради вдячно.

— От і добре, — відказав лікар. — Я бачу, що ви починаєте засвоювати деякі уроки досвіду.

— Та все ж, — провадив новоанглієць, — коли вже ви призналися, що звикли до такого трагічного діла, та й люди, яким ви мене рекомендуєте, — ваші колишні спільники й приятелі, чи не могли б ви самі перевезти цю скриню й негайно звільнити мене від її ненависної присутності?

— Слово честі, я просто захоплений вами! — весело відповів лікар. — Коли ви вважаєте, що я недостатньо клопотався вашою бідою, то я, повірте мені, думаю зовсім не так. Можете прийняти чи відхилити мої послуги в такому обсязі, як я вам запропонував. І не турбуйте мене більше словами вдячності, бо я ціную вашу вдячність навіть нижче, ніж ваш розум.

Настане час, — якщо доля взичить вам прожити ще чимало років у душевному здоров'ї, — коли ви думатимете про все це інакше і червонітимете за свою нинішню поведінку.

По тих словах лікар підвівся з крісла, ще раз ясно і стисло повторив свої вказівки й вийшов, не лишивши Сайлесові часу на відповідь.

Другого ранку Сайлес приїхав до готелю, де його чемно прийняв полковник Ґеральдін, і відтоді був звільнений від безпосередньої тривоги за скриню та її моторошний вміст. Подорож минула майже без пригод, хоча молодика проймало дрожем, коли він чув, як матроси та носії на вокзалах нарікають між собою на незвичайно важкий багаж князя. Сайлес їхав у одному вагоні зі слугами, бо князь Флорізель волів бути наодинці зі своїм шталмейстером. Одначе на пароплаві Сайлес привернув увагу його високості меланхолійним виразом і поставою, коли стояв і дивився на купу багажу.

— Отой юнак, — зауважив князь, — має якісь причини для тяжкого смутку.

— Це той молодий американець, що для нього я виклопотав дозвіл їхати у вашому почті, — пояснив Ґеральдін.

— Ви нагадуєте мені, що я не виконав обов'язку чемності, — сказав князь Флорізель і, підійшовши до Сайлеса, з вишуканою ласкавістю звернувся до нього в таких словах:

— Я дуже радий, юначе, що зміг задовольнити ваше бажання, переказане мені устами полковника Ґеральдіна. Пам'ятайте, що я, коли ви побажаєте, радий буду і в майбутньому прислужитись вам чимось більшим.

Потім спитав дещо про політичне становище в Америці, і Сайлес відповів розумно й з гідністю.

— Ви ще молода людина, — сказав князь, — але видаєтесь мені надміру поважним для вашого віку. Може, ви аж надто ревно присвячуєте свою увагу серйозним наукам. Але з іншого боку, можливо, це я сам виявляю нескромність і зачіпаю болюче місце.

— Я безперечно маю підстави вважати себе найнещаснішим з людей, — відказав Сайлес. — Ніколи ще безневиннішої людини не кривдили тяжче.

— Не буду набиватись вам у повірники, — сказав князь Флорізель. — Але не забувайте, що рекомендація полковника Ґеральдіна — несхибна перепустка, і що я не тільки ладен, а, можливо, і більше за багатьох інших спроможен зробити вам послугу.

Сайлес був у захваті від люб'язності цього можновладця, але думки його скоро вернулись на свою похмуру стежку, бо навіть ласка, виявлена монархом республіканцеві, не здатна звільнити пригнічену свідомість від турбот.

Потяг прибув на Черинг-Кроський вокзал, де митники, як звичайно, шанобливо пропустили багаж князя Флорізеля без огляду. Перед вокзалом уже чекали щонайелегантніші екіпажі, і Сайлеса разом з рештою завезли до резиденції князя. Там полковник Ґеральдін розшукав його й висловив своє задоволення тим, що прислужився знайомому лікаря, якого дуже поважає.

— Сподіваюся, — додав він, — що з вашої порцеляни не розбився жоден предмет. Дорогою весь час передавалися спеціальні розпорядження поводитись із князевим багажем обережно.

Потім, наказавши слугам надати один з екіпажів у розпорядження молодого американця й зразу покласти ззаду його дорожню скриню, полковник потиснув йому руку, вибачаючись, що дуже заклопотаний справами князевого господарства.

А Сайлес розпечатав конверта з адресою і наказав поставному лакеєві, щоб його відвезли до Бокс-Корту, що виходить на Стренд. Видавалося, що це місце не зовсім невідоме лакеєві, бо він неначе сторопів, а потім перепитав адресу. З серцем, сповненим тривоги, Сайлес сів у розкішний екіпаж, і його повезли назустріч долі. В'їзд до Бокс-Корту був надто вузький для карети; то був просто прохід для пішоходів між поруччями, з тумбами в обох кінцях. На одній з цих тумб сидів якийсь чоловік, що зразу сплигнув додолу й жестом привітався з візничим, а лакей відчинив дверцята й спитав Сайлеса, чи зняти з карети дорожню скриню і до якого номера її занести.

— Коли ваша ласка, — сказав Сайлес. — До третього. Лакей і той чоловік, що сидів на тумбі, навіть з допомогою самого Сайлеса насилу занесли скриню. І поки вони поставили її коло дверей названого будинку, на превеликий жах молодого американця коло них уже зібралось десятків зо два цікавих перехожих. Та він постукав у двері з такою спокійною міною, на яку лишень спромігся, і віддав другого конверта тому, хто відчинив.

— Його нема вдома, — сказав той, — але як ви залишите листа й прийдете завтра вранці, я вам тоді скажу, де й коли він зможе вас прийняти. Може, ви зоставите скриню тут?

— Залюбки! — вигукнув Сайлес, та за мить уже й пошкодував, що так поквапився, і заявив так само рішуче, що воліє забрати скриню з собою до готелю.

Юрба почала глузувати з його нерішучості й провела його до екіпажа образливими репліками, і Сайлес, засоромлений і сповнений жаху, почав благати лакея й візничого, щоб завезли його до якогось тихого й вигідного готелю десь поблизу.

Князівський екіпаж завіз Сайлеса до готелю «Крейвен» на — Крейвен-стрит і негайно поїхав, лишивши його наодинці з готельними служниками. Єдина вільна кімната, невеличка комірчинка, знайшлась на п'ятому поверсі, вікнами на задвір'я. До цього барлогу самітника двоє дебелих носіїв, без кінця нарікаючи, з великою морокою занесли скриню. Не варто нагадувати, що Сайлес весь час наступав їм на п'яти, а серце йому холонуло на кожному повороті сходів.

Один хибний крок, думав він, і скриня, перевалившись через поруччя, вивалить свій жахливий вміст на плити вестибюлю.

Опинившись у номері, він сів на краєчок ліжка, аби трохи отямитись від тих мук страху, яких зазнав щойно; та майже зразу йому нагадав про небезпеку коридорний, що став навколішки біля скрині й заходився неквапно розв'язувати хитромудрі вузли на мотузках.

— Не треба! — закричав Сайлес. — Я нічого з неї не витягатиму, поки мешкатиму у вас.

— Ну, то можна було лишити її внизу, — пробурчав коридорний. — Таке здоровезне та важезне, як гора. І що лишень може бути там усередині? Коли гроші, то ви багатші за мене.

— Гроші? — раптом сполошився Сайлес. — Які гроші? Не говоріть дурниць, нема в мене ніяких грошей.

— Не бійтесь, капітане, — підморгнув йому коридорний. — Ніхто ваших грошей не займе. Тут вони в безпеці, як у банку, — додав він, — але ж скриня була важезна, і не завадило б хильнути за здоров'я вашої вельможності.

Сайлес утиснув йому в жменю два наполеондори[64], вибачившись, що завдає йому клопоту з розміном чужоземних грошей, і виправдовуючись тим, що сам тільки щойно з-за кордону. І коридорний, іще сердитіше буркочучи й зневажливо позираючи то на гроші в жмені, то на скриню, нарешті зволив вийти.

Труп був запакований у Сайлесовій скрині вже мало не дві доби, і, тільки-но лишившись на самоті, нещасливий новоанглієць якнайуважніше обнюхав усі шпаринки й отвори скрині. Але погода стояла холодна, і скриня поки що зберігала свою жахливу таємницю.

Сайлес сів поряд неї на стілець і сховав обличчя в долоні, поринувши в глибоку-глибоку задуму. Якщо йому не пощастить дуже швидко спекатися трупа, то напевне його дуже швидко викриють. Сам у чужому місті, без друзів чи спільників, якщо лікарева рекомендація не допоможе, він безперечно пропащий. Він скрушно думав про свої честолюбні плани на майбутнє: тепер він напевне не стане героєм і речником свого рідного міста Бангора, що в штаті Мен; він не буде, як солодко мріяв колись, підніматись від посади до посади, від почесті до почесті; йому доведеться зректись відразу й усіх надій стати президентом Сполучених Штатів, він не лишить по собі статуї, що, виконана в найгіршому з можливих художньому стилі, прикрашала б собою Капітолій у Вашингтоні. Ось тут він сидить, прикутий до мертвого англійця, зігнутого вдвоє в дорожній скрині. Його, його він повинен спекатись — або ж бути стертим зі скрижалів національної слави!

Я не наважуся відтворювати ті вирази, які цей молодик прикладав до доктора Ноела, до вбитого, до мадам Зефірини, до служників у готелі, до князевих служників — одне слово, до всіх, хто був хоч якось пов'язаний із цим жахливим нещастям.

О сьомій вечора він поплентавсь униз обідати; але жовта їдальня страхала його, очі інших столовників неначе підозріливо зупинялись на ньому, а думки його лишались нагорі, коло дорожньої скрині. Коли лакей, що розносив на тарелі сир, підійшов до нього, нерви його вже були такі напружені, що він аж підхопився трохи на стільці й перекинув на скатерку недопиту пінту пива.

Лакей, рознісши сир, запропонував провести його до курильні; і хоч йому не терпілося чимшвидше вернутися до свого грізного скарбу, він не наважився відмовитись. Його заведено вниз, до освітленого газовими ріжками закуреного підвалу, що був тоді — а може й досі лишається — немовби клубною кімнатою готелю «Крейвен».

Двоє вкрай похмурих постояльців грали в більярд, їм прислуговував спітнілий сухотник-маркер, і на якусь мить Сайлесові здалося, що в курильні нема більш нікого. Та вже другий погляд його впав на вельми респектабельного й скромного на вигляд чоловіка, що сидів у найдальшому кутку й курив, дивлячись собі під ноги. Юнакові зразу здалося, що він уже десь бачив його; придивившись, він упізнав того самого чоловіка — хоча й у зовсім іншому одязі, — котрий сидів на тумбі при в'їзді до Бокс-Корту, а потім допомагав занести скриню в будинок і винести її назад. Американець ураз повернувся, вибіг і не зупинявся, поки не замкнувсь у своїй спальні.

Там він цілу ніч просидів без сну коло страшної скрині з мертвяком, віддаючись найжахливішим фантазіям. Слова коридорного, що його скриня буцімто повна золота, навіювали йому все нові й нові страхи, як тільки він важився склепити очі; а те, що в курильні сидів чолов'яга з Бокс-Корту, та ще й перевдягнений, доводило йому, що він знов опинився в центрі якихось темних махінацій.

Продзвонило північ, а трохи згодом Сайлес, спонукуваний гнітючими підозрами, відімкнув двері своєї спальні й визирнув у коридор. Він був тьмяно освітлений єдиним газовим ріжком. Трохи віддалік просто на підлозі спав якийсь чоловік у одязі готельного прислужника. Сайлес навшпиньки підійшов до нього. Чоловік лежав горілиць і трохи боком, прикривши обличчя правою рукою. Раптом, — коли Сайлес нахилився над ним, — чоловік прийняв руку й розплющив очі, і Сайлес іще раз опинився віч-на-віч із тим самим роззявою з Бокс-Корту.

— Добраніч, сер, — промовив чоловік насмішкувато.

Але Сайлес був занадто приголомшений, щоб відповісти, і мовчки повернувся до свого номера.

Над ранок, вимучений своїми страхами, він заснув на стільці, схиливши голову вперед, на скриню. Попри таку невигідну позу й таку жаску подушку, спав він міцно й досить довго і прокинувся пізно вранці від різкого стуку в двері.

Він кинувся відчиняти. За дверима стояв коридорний.

— Це ви той пан, що заходив учора до Бокс-Корта? — спитав він.

Здригнувшись, Сайлес відповів, що це справді він.

— Тоді ось вам записка, — сказав коридорний, подаючи йому запечатаного конверта.

Сайлес розірвав його. Там була записка: «О дванадцятій».

Він з'явився точно в призначений час. Скриню несло перед ним кілька дужих служників. Його самого завели до кімнати, де спиною до дверей сидів перед розтопленим каміном якийсь чоловік. Тупіт багатьох ніг, стук відчиняних і зачиняних дверей, шарудіння скрині по підлозі, коли її ставляли на голі дошки, — все це ніяк не могло привернути його уваги, і Сайлес стояв і чекав, охоплений нестерпним страхом, поки той чоловік зволить помітити його присутність.

Минуло, може, хвилин із п'ять, поки чоловік недбало обернувся — і явив Сайлесові обличчя князя Флорізеля Богемського.

— Так ось як ви, добродію, надуживаєте мою люб'язність! — промовив він вельми суворо. — Ви пристали до високопоставленого товариства, як бачу, з єдиною метою — уникнути кари за свої злочини, і тепер я добре розумію ваше збентеження тоді, коли я звернувся до вас учора.

— Повірте, — вигукнув Сайлес, — я не винен ні в чому, зі мною сталося нещастя!

І квапливо, збиваючись, але якнайщиріше розповів князеві всю історію своїх злигоднів.

— Я вже бачу, що помилявся, — сказав його високість, дослухавши юнака до кінця. — Ви тільки жертва, і оскільки я не маю за що карати вас, то можете бути певні, що я вам допоможу, як лишень буде в моїй спромозі. А тепер, — додав він, — за діло. Негайно відчиніть вашу скриню, я хочу побачити, що в ній лежить.

Сайлес зблід.

— Я просто-таки боюся глянути на нього! — вигукнув він.

— Ну що ви, — заперечив князь, — хіба ви ще не бачили його? Таку форму сентиментальності треба в собі перемагати. Видовище хворої людини, якій ми ще можемо допомогти, мало б діяти на наші почуття сильніше, ніж видовище мерця, якому не можна ні допомогти, ні зашкодити, якому байдуже і до любові, й до ненависті. Опануйте себе, містере Скадемор, — а потім, бачачи, що Сайлес іще вагається, він додав: — Я б не хотів формулювати свою вимогу інакше.

Молодий американець наче прокинувся зі сну й, тремтячи з відрази, присилував себе розв'язати мотузки і відімкнути замок своєї скрині. Князь стояв коло нього й дивився, заклавши руки за спину, з незворушним виразом. Труп зовсім задубів, і Сайлесові коштувало багато зусиль — і душевних, і фізичних — розігнути його і відкрити обличчя.

Князь Флорізель відсахнувся, аж скрикнувши в болісному подиві.

— О Боже! — вигукнув він. — Вам невтямки, містере Скадемор, який страшний дарунок привезли ви мені. Цей молодик — із мого почту, він брат мого друга й повірника і загинув від рук жорстоких і підступних людей, виконуючи моє доручення. Бідний Ґеральдіне, — провадив він ніби сам до себе, — якими словами розповім я тобі про долю, що спіткала твого брата? Як можу я виправдатись у твоїх очах або в очах Бога за ті самовпевнені плани, що привели його до такого кривавого й неприродного кінця? Ох, Флорізелю, Флорізелю! Коли ти навчишся скромності, що пасує смертному, і вже не будеш засліплений блиском сили, якою тебе наділено? Сила! — вигукнув він. — Хто безсиліший за мене? Ось я дивлюсь на цього молодика, якого сам приніс у жертву, містере Скадемор, і відчуваю, яка це нікчемність — бути князем!

Сайлес розчулився, бачачи його хвилювання. Він почав мимрити якісь слова розради, й сам залився слізьми. Князь, зворушений його видимим співчуттям, підійшов до нього й узяв його за руку.

— Не розкисайте. Нам обом треба ще багато навчитись, і після цієї зустрічі ми обидва станемо кращі, ніж були.

Сайлес подякував йому безмовно, самим лише відданим поглядом.

— Напишіть для мене адресу доктора Ноела ось на цьому папірці, — провадив князь, підвівши його до столу, — і дозвольте мені дати вам пораду: коли будете знов у Парижі, уникайте товариства цієї небезпечної людини. У вашій пригоді містер Ноел повівся великодушно, це я мушу визнати. Якби він був причетний до смерті молодого Ґеральдіна, то нізащо не переслав би трупа в руки справжнього винуватця.

— Справжнього винуватця? — зчудовано перепитав Сайлес.

— Саме так, — потвердив князь. — Цей лист, що його всемогутнє Провидіння таким дивним чином передало в мої руки, був адресований не кому іншому, як самому злочинцеві, мерзенному голові Клубу самогубців. Остережіться цікавитись і далі цими небезпечними справами, вдовольніться тим, що ви самі так чудесно врятувались, і негайно покиньте цей дім. Я маю нагальні справи, а ще повинен розпорядитися щодо цього злощасного праху, який ще так недавно був відважним і вродливим юнаком.

Сайлес вдячно й смиренно попрощався з князем Флорізелем, одначе затримався в Бокс-Корті, поки побачив, як той у своїй розкішній кареті від'їжджає для зустрічі з полковником Гендерсоном із поліції. Хоч яким республіканцем був молодий новоанглієць, він, дивлячись услід екіпажеві, скинув капелюха майже з почуттям відданості. І того ж вечора сів у потяг, щоб вернутись до Парижа.

На цьому (зауважує мій арабський автор) закінчується «Історія про лікаря й дорожню скриню». Пропускаючи деякі уваги про могутність Провидіння, дуже доречні в оригіналі, але мало відповідні нашому західному смакові, я додам тільки, що містер Скадемор уже почав підніматися сходами політичної слави і, за останніми відомостями, став шерифом у своєму рідному місті.

Історія з візниками

Лейтенант Брекенбері Річ дуже відзначився на одній з локальних воєн у горах Індії. Це він власноручно взяв у полон проводиря повстанців. Його відвагу славили повсюди, і коли він вернувся до Англії, вибитий з колії тяжкою раною від шаблі та затяжною тропічною лихоманкою, світське товариство вже готове було прийняти лейтенанта як невеличку знаменитість. Але його натурі властива була невдавана скромність, тож він, дуже люблячи пригоди, був байдужий до марної слави, до лестощів, а тому перечекав на закордонних курортах та в Алжирі, поки луна його подвигів трохи відгримить і почне забуватись. Нарешті він приїхав до Лондона на самому початку світського сезону, так непримітно, як лишень міг бажати, а що він був сирота й мав тільки далеких родичів, які жили в провінції, то й оселився майже як чужинець у столиці країни, за яку проливав кров.

На другий день після прибуття він самотньо обідав в одному військовому клубі. Потиснув руку кільком давнім товаришам, які тепло поздоровили його; та що кожен з них уже був кудись запрошений на вечір, то врешті лейтенант зостався полишений на самого себе. Він був у вечірньому вбранні, бо мав намір піти до театру. Але величезне місто було нове для нього: він просто з провінційної школи потрапив до військового коледжу, а звідти прямо до Індії. Отож тепер він сподівався знайти чимало розваг, вивчаючи цей світ Помахуючи ціпочком, він рушив пішки в західному напрямку. Вечір був тихий. Уже стемніло, то починався, то вщухав дощик. Потік облич у світлі газових ліхтарів хвилював лейтенантову уяву. Йому здавалось, наче в цій збудливій атмосфері міста, серед таїни чотирьох мільйонів особистих життів можна йти й іти без кінця. Він позирав на будинки й думав, як цікаво знати, що відбувається за цими вікнами, осяяними теплим світлом, розглядав обличчя за обличчям і бачив, що кожне зосереджене на якихось не знаних йому інтересах, злочинних чи шляхетних.

«А ще говорять про війну! — подумав він. — Ось справжнє велике бойовище людства!»

Далі йому спало на думку, як це так, що він має ходити ще стільки часу на цій перелюдненій сцені й навіть не спробувати зазнати хоч би дрібочки пригод.

«Усе в свій час, — міркував він. — Я тут іще чужинець, може, й вигляд у мене чужинський. Але невдовзі мене затягне в цей вир».

Було вже досить пізно, коли раптом із темного неба линув рясний дощ. Брекенбері зупинився під деревом і, стоячи там, побачив візника, який махав йому рукою, показуючи, що він без пасажира. Це було йому так до речі, що він умить підняв свого ціпочка, даючи знак, і незабаром уже вмощувався в цій лондонській гондолі.

— Куди вам, сер? — спитав візник.

— Куди хочете, — відповів Брекенбері.

І зразу екіпаж несподівано швидко покотився під дощем уперед крізь лабіринт із вілл. Вони були такі схожі одна на одну, кожна з садочком перед нею, і так мало було відмінностей у освітлених газом вулицях, що Брекенбері дуже скоро втратив орієнтацію й не знав, куди їде. Йому вже блимало в голові, що візник потішається з нього, обвозячи його знов і знов круг невеликого кварталу, але в самій швидкості було щось таке діловите, що воно переконувало його в протилежному. Візник мав якусь певну мету, вік поспішав туди, і Брекенбері скоро почав дивуватися тій упевненості, з якою він знаходить шлях крізь такий лабіринт, і трохи непокоїтись із того, що він так поспішає. Лейтенант чував різні історії про чужинців, що пропадали в Лондоні. Може, цей візник належить до якоїсь злочинної кровожерної банди, а його самого затягнено в смертельні тенета?

Ця думка ще як слід не сформувалась, коли екіпаж різко звернув за ріг і зупинився перед брамою однієї вілли на довгій і широкій вулиці. Сама вілла була яскраво освітлена. Від брами щойно від'їхав ще один візник, і Брекенбері побачив, що коло парадних дверей кілька слуг у лівреях зустрічають якогось добродія. Його здивувало, що візник зупинився якраз навпроти будинку, де відбувалось якесь прийняття, але він і не подумав, що це не випадковість, і спокійно сидів, курив сигару, аж поки почув, що над його головою відчинилися дверцятка.

— Приїхали, сер! — сказав візник.

— Приїхали? — перепитав Брекенбері. — Куди?

— Та ви ж самі сказали, щоб я віз вас куди хочу, — відповів візник. — Ось я й привіз.

Брекенбері звернув увагу на те, що голос у нього напрочуд культурний і чемний, як на людину такого простацького фаху. Він пригадав, як швидко його везено, і аж тепер йому впало в очі, що екіпаж надто розкішний для найманого візницького.

— Поясніть, будь ласка, — сказав він. — Ви що, хочете висадити мене під дощ? Мабуть, тут вирішую все-таки я, голубе.

— Вирішуєте, безперечно, ви, — відповів візник, — та коли я розповім вам усе, то, здається мені, я знаю, як вирішить пан вашого крою. На цій віллі має бути якась панська вечірка. Не знаю, в чім річ, може, господар чужий у Лондоні й не має тут своїх приятелів та знайомих, чи просто він великий химерник. Та хай там як, а мене найнято для того, щоб я ловив і завозив сюди одиноких панів у вечірньому вбранні, скільки пощастить, і то, бажано, офіцерів. Вам треба просто ввійти і сказати, що вас запросив містер Морріс.

— Містер Морріс — це ви? — спитав лейтенант.

— Ні, ні! — відказав візник. — Містер Морріс — це тутешній хазяїн.

— Досить незвичайний спосіб збирати гостей, — сказав Брекенбері, — та ексцентрична людина цілком спроможна віддаватися своїм примхам без наміру когось образити. А що, як я відмовлюся прийняти запрошення містера Морріса? — спитав він. — Що тоді?

— Мені наказано відвезти вас на те місце, де ви сіли до мене, — відповів візник, — і їхати далі шукати інших аж до півночі. Ті, хто не має смаку до таких пригод, сказав містер Морріс, не годяться йому за гостей.

Ці слова зразу переконали лейтенанта.

«Кінець кінцем, — подумав він, виходячи з екіпажа, — мені не довелося довго чекати своєї пригоди».

Ледве встиг він поставити ноги на хідник і сягнути до кишені по гроші, як екіпаж розвернувся й помчав назад, як і перше, скільки духу. Брекенбері почав гукати його, але візник наче й не чув, а гнав собі далі. Проте лейтенантів голос почули в домі, двері знов розчахнулись, із них ринула в садок повінь світла, і до лейтенанта вибіг служник із розкритою парасолькою.

— Візникові заплачено, — дуже чемним тоном запевнив слуга й повів Брекенбері доріжкою й по сходинах ґанку. У вестибюлі ще кілька служників узяли в нього капелюха, ціпочок і пальто, дали йому жетончик із номером і ввічливо послали його нагору по сходах, прикрашених тропічними рослинами, до дверей помешкання на другому поверсі. Там поважний доморядник спитав у нього ім'я, оголосив: «Лейтенант Брекенбері Річ!» — і ввів його до вітальні.

Назустріч виступив стрункий молодик із напрочуд вродливим обличчям і привітав його з міною водночас ґречною і ласкавою. Покій, сповнений, як і сходи, пахощами рідкісних прекрасних квітів, освітлювали сотні свічок із найчистішого воску. Стіл з одного краю кімнати був заставлений спокусливими наїдками. Кілька лакеїв розносили фрукти та келихи з шампанським. У залі зібралось душ шістнадцять, усе чоловіки, більшість у розквіті віку і всі без винятку блискучої й витонченої зовнішності. Вони розділились на дві групи: одна круг столу з рулеткою, а друга обступила стіл, за яким один з їхнього товариства банкував у бакара.

«Я бачу, що попав до приватного грального дому, а візник був бутафорський!»

Він уловив поглядом усі дрібнички, а мозок його склав цю думку, ще поки господар тримав його за руку. І після цього миттєвого огляду лейтенант звернув очі на нього. За другим поглядом містер Морріс здивував його ще дужче, ніж за першим. Невимушена елегантність його манер, гідність, люб'язність і мужність, що світилися з його обличчя, зовсім не в'язалися з поквапним лейтенантовим висновком щодо грального кишла; і сам тон розмови наче вирізняв його як людину високого становища і заслуг. Брекенбері відчув, що в ньому зароджується інстинктивна симпатія до господаря. Хоч він ганив себе за слабкість, але не міг опертись приязній звабі самої особи й натури містера Морріса.

— Я чув про вас, лейтенанте Річ, — говорив містер Морріс притишено, — і повірте, що мені дуже приємно познайомитися з вами. Ваш вигляд відповідає тій славі, що летіла з Індії поперед вас. І якщо ви на час забудете незвичайні обставини свого прибуття до мого дому, ваша присутність буде для мене і честю, й приємністю. Той, кому дикунські герої на один ковток, — додав він сміючись, — не побоїться порушити етикет, хай навіть серйозно.

Тоді підвів гостя до столу й запросив його пригоститися чим-небудь.

«Слово честі, — думав собі лейтенант, — страшенно симпатичний чолов'яга, і тут, я певен, одна з найприємніших компаній у Лондоні».

Він випив шампанського, що виявилося чудовим, і, побачивши, що чимало гостей уже курять, закурив свою власну манільську сигару й неквапно підійшов до столу з рулеткою. Там він раз-другий поставив якусь суму, а більше з усмішкою дивився, як щастить чи не щастить іншим. Розважаючись так, він помітив, що містер Морріс потай пильно придивляється до всіх гостей. Ходить туди й сюди, начебто заклопотаний обов'язками гостинного господаря, але весь час проникливо поглядає то на того, то на того, і ніхто з гостей не уникнув цих раптових допитливих поглядів: він спостерігав, як котрий гравець реагує на чималий програш, прикидав розмір ставок, зупинявся позаду двійок, заглиблених у розмову, — одне слово, не було, здавалось, і рисочки ні в кому з гостей, якої б він не примітив і не затямив собі. Брекенбері вже подумалося, що це, мабуть, не гральне кубло, а якийсь приватний слідчий орган. Він сам стежив за всіма цими діями містера Морріса. І хоча обличчя в того було завжди готове усміхнутися, лейтенантові здалося, що з-під цієї маски проглядає змучена, затурбована, заклопотана душа. Люди довкола нього сміялись і віддавались азартові гри, але Брекенбері втратив інтерес до гостей.

«Цей Морріс, — думав він, — тут не для розваги. Його спонукає якась глибоко захована мета. Спробую-но я розгадати її».

Час від часу містер Морріс відкликав котрогось зі своїх гостей убік і після короткої розмови в передпокої вертався сам, а той гість більше не з'являвся. Таке повторилось уже кілька разів і помалу вкрай розпалило в Брекенбері цікавість. Він вирішив зразу добратись до підґрунтя цієї невеличкої таємниці і, неквапливо вийшовши в передпокій, знайшов там глибоку віконну нішу, прикриту шторою модного зеленого кольору. Там він квапливо заховався. Довго чекати не довелося, майже зразу з вітальні долинули звуки ходи й голоси. Визираючи в шпарину, він побачив, що містер Морріс веде якогось гладкого червонолицього суб'єкта, схожого чимось на комівояжера; Брекенбері вже примітив його через хрипкий сміх і не дуже вишукану поведінку біля столу. Обидва зупинились коло самого вікна, так що Брекенбері не пропустив жодного слова в дальшій розмові:

— Тисячу разів перепрошую! — почав містер Морріс якнайпримирливішим тоном, — і якщо я видаюсь нечемним, то, я певен, ви радо мені пробачите. В такому великому місті, як Лондон, неодмінно щохвилини мусять ставатись непорозуміння, і найбільше, на що ми спроможні, — це усувати їх по змозі швидше. Не буду заперечувати: я боюся, що ви помилились і вшанували мій скромний дім незаслужено, бо, відверто кажучи, я зовсім не пам'ятаю вашого обличчя. Дозвольте поставити вам запитання без непотрібних церемоній — адже між двома джентльменами вистачить простого слова: під чиїм дахом ви, на вашу думку, перебуваєте?

— Під дахом містера Морріса, — відказав його гість надзвичайно збентежено — так подіяли на нього останні кілька слів.

— Містера Джона чи містера Джеймса Морріса? — допитувався господар.

— Оцього не можу сказати, — відповів невдаха гість. — Я з ним знайомий не більше, ніж із вами.

— Розумію, — сказав містер Морріс. — Отам далі на цій вулиці живе ще один чоловік із таким прізвищем, і я не маю сумніву, що поліцай зможе назвати вам число будинку. Повірте мені, я дуже радий цьому непорозумінню, бо воно дало мені змогу трохи потішитись вашим товариством, і дозвольте висловити надію, що ми колись іще зустрінемось за сприятливіших обставин. Але наразі я нізащо в світі не хотів би затримувати людину, яку чекають її друзі. Джоне! — додав він голосніше. — Допоможіть оцьому добродієві знайти пальто.

І містер Морріс із якнайлюб'язнішою міною провів гостя до дверей передпокою, де лишив його під опікою доморядника. Коли він, вертаючись до вітальні, проходив повз вікно, Брекенбері почув, як він глибоко зітхнув, ніби йому тисла душу тяжка турбота, а нерви вже знемагалися під тягарем поставленого перед ним завдання.

Десь із годину візницькі екіпажі прибували так часто, що містер Морріс замість кожного гостя, якого випроваджував геть, діставав нового, і товариство не меншало. Та під кінець тієї години приплив гостей скоротився й урешті зовсім припинився, а процес випроваджування тривав з не меншою інтенсивністю. Вітальня майже спорожніла, гра в карти припинилась, бо не стало банківника. Не один із гостей уже попрощався сам, і його не вмовляли зоставатися ще. А містер Морріс тим часом подвоїв свою люб'язну увагу до тих, котрі ще лишилися. Він ходив від гуртка до гуртка і від гостя до гостя з виглядом найщирішої прихильності й із якнайґречнішими, якнайприємнішими словами, він був більше схожий не на господаря, а на господиню, бо в його поведінці було якесь жіноче кокетство та ласкавість, що чарували всіх.

Коли гостей поменшало, лейтенант Річ на хвилину вийшов з вітальні до вестибюлю дихнути свіжішим повітрям. Та ледве-но він переступив поріг передпокою, як застиг на місці, вражений несподіваною картиною. Квітучі кущі вже зникли зі сходів, перед садовою брамою стояли три великі меблеві фургони, служники метушилися, забираючи геть усе з будинку, а декотрі з них уже повдягалися в пальта й готові були піти собі. Все скидалось на закінчення провінційного балу, де вся обстава буває найнята. Це змусило Брекенбері ще дужче замислитися. Спочатку випроваджено гостей, які, власне, й гостями не були, а тепер розходилися служники, які навряд чи могли бути справжніми служниками.

«Отже, все це була бутафорія? — питав себе лейтенант. — Гриб, що виріс за ніч, а на ранок мав уже розпастись?»

Вибравши зручну хвильку, Брекенбері збіг сходами на горішній поверх будинку. Там усе було таке, як він сподівався. Він бігав з кімнати в кімнату й не знаходив там ніяких меблів, навіть жодної картини на стінах. Хоча стіни й були обтягнені шпалерами, а вікна й двері пофарбовані, в будинку ніхто не мешкав не тільки тепер, а видимо вже давно. Молодий офіцер з подивом згадував чепурний, доглянутий, гостинний вигляд цієї вілли в ту хвилину, коли його сюди привезено. Ця омана могла бути створена тільки дуже дорогим коштом.

Хто ж тоді цей містер Морріс? І з якою метою він удає отак власника вілли на західній околиці Лондона протягом усього лише одного вечора? І чому він отак навмання добирав своїх гостей на вулиці?

Брекенбері згадав, що він уже досить давно відсутній у товаристві, й заквапився до вітальні. Поки його не було, багато хто пішов. Там, де недавно було так людно, лишилося всього п'ять душ — разом з лейтенантом і господарем. Містер Морріс зустрів Брекенбері ласкавим словом та усмішкою й зразу підвівся.

— Пора вже, панове, пояснити вам, нащо я звабив вас сюди, відірвавши від ваших розваг, — сказав він. — Сподіваюся, що ви не дуже знудились тут за цей вечір, але, признаюсь, моя мета полягала не в тому, щоб розважити вас, а в тому, щоб собі дати раду з однією прикрою справою. Всі ви — джентльмени, — провадив він, — самий ваш вигляд свідчить про це, і кращих запорук мені не треба. Отже, говорячи навпростець, я прошу вас зробити мені одну небезпечну й делікатну послугу. Небезпечну тому, що, можливо, доведеться важити життям, а делікатну — тому, що я мушу просити від вас абсолютної мовчанки щодо всього, що ви побачите й почуєте. Така вимога з уст зовсім чужої людини звучить претензійно аж до комічності, і я добре цього свідомий. Тому додам зразу: якщо хтось із вас не хоче слухати мене далі, якщо тут є хтось такий, кого відштовхує ця небезпечна втаємниченість усуміш із донкіхотською вірністю невідомо кому — ось моя рука, і я якнайщиріше побажаю йому доброї ночі та всіляких успіхів у житті.

Один з гостей, дуже високий чорнявий чоловік з важко згорбленими плечима, зразу відгукнувся на ці слова.

— Дякую вам за таку відвертість, сер, — сказав він, — і волію покинути ваше товариство. Не буду вдаватись у пояснення, але не можу заперечити, що ви навіяли мені різні підозри. Отож я йду, подаючи приклад іншим, але ви, може, гадаєте, що я не маю права підкріпити цей приклад словами?

— Навпаки, — відказав містер Морріс. — Я буду вдячний вам за все, що ви скажете. Бо поважність моєї пропозиції неможливо перебільшити.

— Ну що ж вам сказати, панове? — звернувся високий до інших. — Ми приємно провели вечір, то, може, мирно рушимо додому разом? Вранці, знов побачивши сонце, в безпеці й невинності, ви самі похвалите мене.

Останні слова він промовив з інтонацією, яка ще підсилювала їхній зміст, а його обличчя мало дивний вираз, напрочуд поважний і значущий. Ще один з товариства квапливо підвівся і ніби аж у паніці почав збиратися. На місці лишилося тільки двоє — Брекенбері та літній кавалерійський майор з червоним носом, але ці обидва поводились легко й невимушено і ніби й не слухали розмови, яка щойно скінчилась, — тільки швидко, порозуміло перезирнулися.

Містер Морріс провів утікачів до дверей і зачинив їх, тільки-но вони вийшли. Потім вернувся і з виразом полегкості й збуджено заговорив до двох офіцерів такими словами:

— Я вибрав собі помічників так, як Ісус Навин[65] у Біблії, і тепер гадаю, що маю найкращих у всьому Лондоні. Ваші обличчя сподобались моїм візникам, потім зачарували мене… Я стежив за вашою поведінкою в незнайомому товаристві й за вкрай незвичайних обставин, я придивлявся до того, як ви грали і як сприймали програші, а врешті перевірив вас іще й своєю приголомшливою заявою, а ви її вислухали, наче запрошення на обід. Ні, таки недарма, — вигукнув він, — я стільки років був товаришем і учнем найхоробрішого і наймудрішого державця Європи.

— Під Бундерчангом я викликав дванадцятьох охотників, — зауважив майор, — то вперед ступила вся шерега. Але вечірка з картами — це не те, що полк під вогнем. Гадаю, ви будете задоволені, що знайшли двох, зате таких, що не підведуть вас ніде. Ну, а ті двоє, котрі щойно вшились, то, по-моєму, послідущі нікчеми. Лейтенанте Річ, — додав він, звертаючись до Брекенбері, — я останнім часом багато чув про вас і певен, що й ви чували про мене. Я — майор О'Рук.

І ветеран простяг молодому лейтенантові свою долоню, червону й тремтячу.

— А хто ж не чував? — відказав Брекенбері.

— Ну, тепер, порозумівшися, ви подумаєте, що я достатньо винагородив вас, — озвався містер Морріс, — бо я не міг би зробити більшої послуги вам обом, ніж познайомити вас між собою.

— А тепер до діла. Йдеться про двобій? — спитав майор О'Рук.

— На свій лад — так, — відповів містер Морріс. — Двобій з незнаними й небезпечними ворогами, і, як я справді боюся, двобій смертельний. Я мушу попросити вас, — провадив він, — не називати мене більше Моррісом. Коли ваша ласка, називайте мене Гамерсмітом, а щодо мого справжнього ім'я, як і щодо ім'я іншої людини, якій я сподіваюсь відрекомендувати вас невдовзі, я буду дуже вдячний, якщо ви мене не питатимете й не намагатиметесь вивідати його самі. Три дні тому той чоловік, про якого я говорю, несподівано зник із дому, і аж до сьогоднішнього ранку я нічого не знав про те, де він і що з ним. Ви легко уявите собі мою тривогу, коли я скажу вам, що той чоловік узяв на себе завдання самостійно виконати акт правосуддя. Зв'язаний нещасливою присягою, надто легковажно даною, він вважає за необхідне без допомоги служителів закону звільнити світ від одного підступного кривавого злочинця. В цій боротьбі вже загинуло двоє наших людей, і один з них був мій рідний брат. І тепер, гадаю, мій друг попав у ті самі страшні лабети. Але він принаймні ще живий і надіється врятуватись, як свідчить досить виразно оця записка.

І господар — не хто інший, як полковник Ґеральдін, — дав їм прочитати такого листа:

«Майоре Гамерсміт, у середу о 3 годині ночі чоловік, що стоїть цілком на моєму боці, впустить вас задньою хвірткою до саду при Віллі Рочестер, у Риджент-парку. Будьте ласкаві, не запізніться й на хвилину. Принесіть футляр з моїми шпагами й приведіть із собою, якщо зможете, двох достойних і надійних чоловіків, що не знають мене. Не треба, щоб моє ім'я було пов'язане з цією справою.

Т.Ґодол».

— Навіть якби мій приятель не мав ніякого іншого титулу, — повів далі полковник Ґеральдін, коли гості його задовольнили свою цікавість, — то з огляду на його мудрість ми мали б виконувати його вказівки беззастережно. Тому зайве буде казати вам, що я навіть не показувався поблизу Вілли Рочестер і що я й досі знаю не більше за вас, у чому полягає дилема для мого приятеля. Тільки-но одержавши цього листа, я подався до фірми, що винаймає обставу, і за кілька годин оцей будинок набув святкового вигляду. Мій план був принаймні незвичайний, і я нітрохи не шкодую за тим, що зробив, бо воно забезпечило мені послуги майора О'Рука і лейтенанта Брекенбері Річа. Але всіх служників на цій вулиці чекає дивний сюрприз. Віллу, яка сьогодні сяяла вогнями й була повна гостей, вони побачать уранці порожньою, безлюдною, з оголошенням про її продаж. Таким чином навіть найсерйозніші справи, — додав полковник, — мають свій веселий бік.

— Додаймо ж до цієї ще й веселий кінець, — сказав Брекенбері.

Полковник глянув на годинника.

— Вже скоро друга година. Ми маємо ще годину часу, і коло брами стоїть швидкий повіз. Скажіть мені, чи можу я розраховувати на вашу допомогу?

— Я прожив довге життя, — відповів майор О'Рук, — але ніколи ще не відсмикнув назад простягненої руки, навіть коли йшлося про звичайне парі.

Брекенбері заявив про свою готовність якнайлюб'язнішими словами. Потім вони випили по келиху — два вина, полковник дав обом набиті револьвери, всі троє сіли в екіпаж і поїхали на вказану в записці адресу.

Вілла Рочестер була розкішна оселя над каналом. Великий парк краще, ніж це буває звичайно, відгороджував її від довколишнього гамору. Здавалося, що то «parc aux cerfs» — «оленячий парк» — якогось значного вельможі чи мільйонера. Наскільки можна було розгледіти з вулиці, в жодному з численних вікон будинку не світилося, і вся садиба здавалась занедбаною, ніби господаря дуже довго не було вдома.

Візника відпустили, і троє компаньйонів досить швидко розшукали невелику хвіртку, чи то двері, в кінці вузького проходу між двома мурами садової огорожі. До призначеного часу лишалося ще десять чи п'ятнадцять хвилин; ішов рясний дощ, тому троє пригодників сховалися під навислим плющем і тихо обговорювали майбутню випробу.

Раптом Ґеральдін підняв палець, наказуючи цим знаком замовкнути, і всі троє до краю напружили слух. З-за муру крізь безнастанний шелест дощу почулася хода двох пар ніг. Вона наближалась, і ось Брекенбері, що мав надзвичайно гострий слух, розрізнив навіть уривки розмови.

— Могилу викопано? — спитав один.

— Так, — відповів другий. — За лавровим живоплотом. Коли все впораємо, можна накласти поверх неї стос тичок.

Перший засміявся, і від того сміху його слухачі за хвірткою аж здригнулися.

— Лишилась година, — додав він.

З ходи стало зрозуміло, що двоє за огорожею розійшлись і тепер прямують у різні боки.

Майже зразу по тому хвіртку хтось обережно відчинив, і з неї вистромилося бліде обличчя, а рука поманила трьох товаришів. В мертвій тиші всі вони ввійшли до саду, і зразу двері за ними зачинено; вони рушили за своїм провідником по кількох алеях до тильного входу в будинок. У великій викладеній плитами кухні, де не було ніяких кухонних меблів, горіла одна свічка, а коли прибулі рушили крученими сходами нагору, гучне шарудіння пацюків засвідчило ще виразніше занедбаність будинку.

Їхній провідник ішов попереду зі свічкою. То був худорлявий чоловік, зігнутий літами, але ще рухливий. Час від часу він озирався й жестами застерігав прибулих, щоб ішли обережно і тихо. Полковник Ґеральдін ішов зразу за ним, несучи під пахвою футляр із шпагами, а в правій руці тримаючи напоготові револьвера. Брекенбері піднімався крученими сходами позад усіх. Серце в нього калатало. Він відчував, що вони не запізнились, але з поспіху старого зрозумів, що вирішальна хвилина близько. А обставини всієї пригоди були такі темні й грізні, та й місце її так добре вибране для найнепевніших подій, що навіть людині старшій за нього можна було б пробачити деяке хвилювання.

Нагорі провідник відчинив якісь двері і впустив трьох офіцерів поперед себе до невеликої кімнати, освітленої чадною лампою та маленьким вогнем у коминку. В кутку перед коминком сидів чоловік у ранньому розквіті віку, огрядної, але зграбної статури, з владним виглядом. Постава й вираз обличчя свідчили про цілковите самовладання; він з насолодою курив манільську сигару, а на столі біля його ліктя стояв келих із якимсь бадьорливим напоєм, що приємно пахнув на всю кімнату.

— Вітаю вас, — сказав він, простягаючи руку полковникові Ґеральдінові. — Я знав, що можу розраховувати на вашу точність.

— На мою відданість, — уклонившись, відказав полковник.

— Познайомте мене з вашими друзями, — провадив чоловік біля коминка. А коли та церемонія була виконана, він додав із якнайвитонченішою ґречністю: — Я б радий був, панове, запропонувати вам веселішу програму, бо не дуже личить розпочинати знайомство поважними справами, але натиск обставин сильніший за обов'язки приятельства. Я сподіваюся і вірю, що ви зможете пробачити мені цей малоприємний вечір, а для людей вашого гарту досить буде знати, що ви виявляєте людині важливу послугу.

— Хай ваша високість пробачить мою прямоту, — відказав майор. — Я неспроможний приховувати те, що знаю. Від якогось часу я вже почав здогадуватись, хто такий майор Гамерсміт, але містера Ґодола годі сплутати з кимось. Шукати в Лондоні двох людей, які б не знали князя Флорізеля Богемського, — це означало б сподіватись від Фортуни забагато.

— Князь Флорізель! — зчудовано вигукнув Брекенбері й з безмежною цікавістю втупився в обличчя уславленої людини, що сиділа перед ним.

— Я не журитимусь дуже за своїм утраченим інкогніто, — зауважив князь, — бо ця втрата дає мені змогу щедріше віддячити вам. Я певен, що ви не менше зробили б для містера Ґодола, ніж для князя Богемського; але цей другий може більше зробити для вас. Отже, у виграші я, — додав він із люб'язним жестом.

А за хвилину князь уже розмовляв з обома офіцерами про індійську армію та тубільні полки — з цією темою, як і з усіма іншими, він був напрочуд глибоко обізнаний і мав щодо неї якнайвиваженіші погляди.

В поводженні цього чоловіка в хвилину смертельної загрози було щось таке незвичайне, що Брекенбері відчув перед ним пошану й захват. Не лишився він байдужий і до його дотепності в розмові та до напрочуд люб'язного тону. Кожен жест, кожна інтонація були не тільки шляхетні самі собою, а, здавалось, ушляхетнювали того щасливого смертного, до якого були звернені, і Брекенбері в захваті казав сам собі, що за такого державця відважна людина залюбки віддала б життя.

Так минуло чимало хвилин, та ось той чоловік, що привів їх до будинку й відтоді весь час сидів у кутку з годинником у руці, підвівся й щось шепнув на вухо князеві.

— Гаразд, докторе Ноел, — голосно відповів князь, а потім обернувся до інших: — Ви мені пробачите, панове, що я лишаю вас у темряві. Наближається вирішальна мить.

Доктор Ноел погасив лампу. В темряві засірів прямокутник вікна — то вже починався світанок, але розвіяти темряву в кімнаті він ще не міг, і коли князь підвівся зі стільця, ще не можна було розрізнити риси його обличчя чи бодай здогадатись, яке те почуття, що явно володіло ним, коли він говорив. Він рушив до дверей і став збоку від них у позі напруженого чигання.

— Будьте ласкаві, сховайтесь у найтемнішому куті — й ні пари з вуст, — сказав він.

Троє офіцерів і лікар квапливо виконали те прохання, і хвилин із десять єдиним звуком на Віллі Рочестер було шарудіння пацюків за панелями. Та врешті тишу несподівано виразно розірвало гучне рипіння дверної завіси, і майже зразу люди в кімнаті вловили слухом чиюсь повільну, обережну ходу на кухонних сходах. За кожним другим кроком той, хто йшов сходами, зупинявся й видимо прислухався, і під час цих пауз, що здавались нескінченно довгими, людям у кімнаті стискала серце тривога. Доктора Ноела, хоч як звиклого бути в небезпечних ситуаціях, охопила просто-таки фізична кволість, так що жаль брав: у грудях у нього хрипіло, зуби цокотіли, а суглоби гучно рипіли, коли він нервово переступав з ноги на ногу.

Нарешті на двері лягла чиясь рука, і защіпка відсунулась, тихо клацнувши. Знов настала пауза, і Брекенбері побачив, як князь напружився ще дужче, ніби для великого фізичного зусилля. Потім двері відчинилися, впустивши трохи більше вранішнього світла, і на порозі зупинилася й застигла постать високого чоловіка з ножем у руці. Навіть у півмороку вони бачили, як блищать вискалені верхні зуби, бо рот його був роззявлений, як у гончака, що збирається стрибнути на здобич. Чоловік, видно, хвилину чи дві тому виліз із води, бо вона дзвінко скрапувала з мокрої одежі на підлогу.

Ще за мить він ступив через поріг. Стрибок, здушений крик, кілька секунд боротьби — і, перше ніж полковник Ґеральдін устиг прискочити на допомогу, князь уже тримав роззброєного, безпорадного чоловіка за плечі.

— Докторе Ноел, — сказав він, — будьте такі ласкаві, засвітіть лампу.

Тоді, доручивши Ґеральдінові та Брекенбері тримати схопленого, він перетнув кімнату і став спиною до коминка. Як тільки засвітилася лампа, князеві помічники побачили, що обличчя в нього незвичайно суворе. Це вже не був безтурботний панок Флорізель, ні, це був князь Богемський, сповнений праведного гніву й грізної рішучості. Ось він підняв голову й заговорив до зловленого голови Клубу самогубців.

— Ви наставили свою останню пастку, — сказав він, — і самі попали в неї обома ногами. Вже світає, і це останній світанок у вашому житті. Ви щойно перепливли Риджент-канал. Це останнє ваше купання на цьому світі. Ваш давній спільник доктор Ноел не продав мене вам, а віддав вас у мої руки для суду. І та могила, яку ви викопали для мене вчора, послужить, з волі божественного Провидіння, для того, щоб сховати вами заслужену долю від людської цікавості. Станьте навколішки й помоліться, якщо маєте бажання, бо вам відмірено вже мало часу, і Богові надокучили ваші мерзоти.

Голова Клубу самогубців не відповів ні словом, ні рухом. Він і далі, понуривши голову, дивився застиглими очима собі під ноги, ніби відчував невідчепний і безжальний погляд князя.

— Панове, — повів далі Флорізель, вернувшись до звичайного свого тону, — цей чоловік довго вислизав від мене, але зараз, завдяки докторові Ноелові, я міцно тримаю його. Аби розповісти всю історію його злочинів, треба більше часу, ніж ми маємо тепер, але якби в каналі текла сама лише кров його жертв, то, мабуть, цей негідник був би тепер не сухіший, ніж ви бачите. Навіть у таких справах я волію дотримувати коректної форми. Але будьте ви суддями, панове: це скорше страта, ніж двобій, і надати цьому негідникові право вибирати вид зброї означало б зайти в питаннях етикету надто далеко. Я не можу дозволити собі накласти головою в такій пригоді, — провадив він, відмикаючи футляр із шпагами, — а що пістолетна куля часто літає на крилах випадку й найсміливіший, найвлучніший стрілець часом може впасти від пострілу тремтячого боягуза, то я вирішив розв'язати цю проблему лезом шпаги і певен, що ви мене схвалите.

Коли Брекенбері та майор О'Рук, яким почасти були адресовані ці слова, виразили свою згоду, князь Флорізель обернувся до голови клубу:

— Швидше, добродію, вибирайте шпагу й не змушуйте мене чекати. Мені не терпиться поквитатися з вами назавжди.

Вперше відтоді, як його схоплено та роззброєно, голова клубу підвів голову, і стало ясно, що він уже збирається на відвазі.

— То я маю стати до бою? — жадібно спитав він. — Із вами?

— Я хочу виявити вам таку честь, — відповів князь.

— Давайте! — вигукнув голова. — В чесному двобої — хтозна ще, як воно обернеться! Мушу додати, що ваша високість поводиться дуже шляхетно, і якщо станеться найгірше, то я впаду принаймні від руки одного з найперших лицарів у Європі!

І голова, відпущений тими, хто тримав його, підступив до столу й почав уважно та прискіпливо вибирати собі шпагу. Він дуже збадьорився і явно не мав сумніву, що вийде з двобою переможцем. Така впевненість стривожила князевих супутників, і вони почали просити князя переглянути свій намір.

— Та це ж тільки фарс, — відповів Флорізель, — і я гадаю, панове, що можу вам пообіцяти: він розігруватиметься недовго.

— Ваша високосте, будьте обережні, не перестарайтеся, — сказав полковник Ґеральдін.

– Ґеральдіне, — відказав князь, — ви хоч раз чули, ніби я не сплатив боргу честі? Мій борг перед вами — життя цього чоловіка, і ви його одержите.

Нарешті голова клубу вибрав собі шпагу і підтвердив свою готовність жестом, не позбавленим грубуватої гідності. Близькість небезпеки й природна відвага навіть цьому мерзенному злочинцеві надавали мужнього вигляду й певної краси.

Князь недбало взяв у руки другу шпагу.

— Полковнику Ґеральдін і докторе Ноел, — сказав він, — будьте ласкаві почекати мене в цій кімнаті. Я не хочу, щоб у цю справу був уплутаний хтось із моїх особистих друзів. Майоре О'Рук, ви людина вже літня й з усталеною репутацією — дозвольте мені припоручити голову клубу вашим турботам. Лейтенанте Річ, будьте ласкаві приділити свою увагу мені: ви ще молодий, і досвід у таких справах може вам придатись.

— Я надзвичайно потішений такою честю, ваша високосте, — відказав Брекенбері.

— От і добре, — сказав князь Флорізель, — сподіваюся, що зможу зробити вам послугу в поважнішій справі.

З тими словами він повів усіх за собою вниз кухонними сходами.

Ті двоє, що зостались у кімнаті, відчинили вікно й повихилялись надвір, напруживши всі чуття, аби вловити якісь ознаки трагічних подій, що ось-ось мали статися. Дощ уже вщух, майже розвиднілось, і в кущах та на деревах парку щебетали пташки. Князь і його супутники на хвилинку з'явились на алеї між двома густими рядами квітучих кущів, але на першому ж повороті сховалися з очей за густолистою короною дерева. Це було все, що змогли побачити полковник і лікар, а парк був такий великий і місце двобою, очевидно, вибрали так далеко, що до їхнього слуху не долітав навіть брязкіт шпаг.

— Він його повів до могили, — сказав, здригнувшись, доктор Ноел.

— Бог усемогутній захистить правого! — вигукнув полковник.

Далі вони вже мовчки дожидали кінця — лікар трусячись зі страху, а полковник обливаючись потом від тривоги. Минуло, певне, чимало часу, майже зовсім розвиднілось, а пташки в парку співали ще бадьоріше, коли звуки ходи за дверима змусили їх звернути очі в той бік. Увійшли князь і двоє офіцерів з Індії. Бог захистив правого.

— Мені соромно за своє хвилювання, — мовив князь Флорізель. — Я сприймаю його як слабкість, не гідну мого становища, але те, що цей пекельний пес і далі ходив по світу, почало дошкуляти мені, наче хвороба, а його смерть освіжила мене краще, ніж ціла ніч здорового сну. Гляньте, Ґеральдіне, — провадив він далі, кинувши свою шпагу додолу, — на ній кров того, хто вбив вашого брата. Начебто приємне видовище. І все ж, — додав він, — як дивно влаштована людина! Від акту моєї помсти не минуло ще й п'яти хвилин, а я вже починаю питати себе, чи в такому короткочасному явищі, як життя, помста може бути доречна. Хто може направити те зло, що він накоїв? Життєвий шлях, на якому він нагромадив величезні статки (адже й оцей дім належав йому), — цей життєвий шлях скінчився тим, що судилось кожній людині, і я міг би вести двобій із ним до повної знемоги, а Ґеральдінів брат однаково лишався б мертвий, та й тисяча інших невинних людей однаково лишились би збезчещені й збиті з доброї путі! Людське життя така мізерія, так легко його відібрати, а як багато можна здобути з нього! Леле! — вигукнув він. — Чи може щось у житті розчарувати нас дужче, ніж досягнення мети?

— Боже правосуддя здійснилося, — відказав лікар. — Так я гадаю. Для мене, ваша високосте, це була жорстока наука, і я чекаю своєї черги в смертельному страху.

— Що це я говорив? — вигукнув князь. — Я виконав кару, а ось поряд нас є людина, спроможна допомогти мені направити вчинене. Ох, докторе Ноел! Перед нами обома ще так багато днів тяжкої й почесної праці, і, може, ще до її кінця ви вже з лихвою спокутуєте свої давні гріхи.

— А тим часом, — сказав лікар, — відпустіть мене поховати свого найдавнішого друга.

(Оце, — зауважує наш аравійський ерудит, — таке щасливе закінчення оповідки. Зайве підкреслювати, що князь не забув нікого з тих, хто прислужився йому в цій тяжкій справі; та й до сьогодні його авторитет і вплив допомагають їм підноситись вище в суспільстві, а його ласкава приязнь додає принад їхньому особистому життю. Якби зібрати всі дивовижні пригоди, в яких цей князь відіграв ролю Провидіння, — пише далі мій автор, — то можна б закласти книжками весь земний суходіл. З-поміж цих історій ті, що стосуються Діаманта Раджі, такі цікаві, каже він, що їх ніяк не можна не розповісти. І ми зараз, скромно ступаючи слідами цього жителя Сходу, почнемо низку оповідок, які він відкриває «Пригодою з коробкою».)

_{Переклад Петра Таращука}

Пригода з коробкою

До шістнадцяти років, спершу в приватній школі, а потім в одному з тих величних закладів, якими так по праву славиться Англія, Гаррі Гартлі здобув звичайну на той час джентльменську освіту. Та потім виявив напрочуд велику знехіть до навчання, а батько — матері вже не стало — був надто млявий і неосвічений, тож хлопець без перешкод марнував свій час на гонитву за модою та інший нікчемний дріб'язок. Ще через два роки він став сиротою і мусив мало не жебрати на прожиток. Вдачу й навички він мав такі, що не годився ні для якої роботи чи діяльності. Вмів співати романси і потроху награвати на піаніно, полюбляв грати в шахи і був милий, хоч і несміливий кавалер, дарма що природа пустила його у світ з найчарівнішим обличчям, яке тільки можна уявити. Білявий і витончений, з лагідними очима і ласкавою усмішкою, він завжди здавався журливим і ніжним, мав милі, делікатні манери. Одне слово, коли все вже сказано, хлопець не годився ні носити військовий риштунок, ні головувати на засіданнях державної ради.

Завдяки щасливому випадкові й певній протекції Гаррі, осиротівши, дістав посаду особистого секретаря генерал-майора сера Томаса Ванделера, кавалера ордена Лазні. Шістдесятирічний сер Томас був норовливий і владний, його гучний голос луною озивався по кімнатах. За якісь послуги, про характер яких часто шепотілися, а потім не раз спростовували ті чутки, кашґарський раджа подарував цьому офіцерові шостий із уславлених у світі діамантів. Подарунок з незаможного генерала Ванделера зробив багатія, а з невідомого і не дуже люб'язного солдата — справжнього світського лева: власника Діаманта Раджі запрошували в найвишуканіші кола, знайшов він собі й дружину — молоду, вродливу, шляхетного роду, ладну назвати той діамант своїм навіть коштом шлюбу з сером Томасом Ванделером; всі тоді гомоніли, що коштовні камені притягують один одного: адже леді Ванделер не тільки сама була самоцвітом найчистішої води, а й з'являлась у товаристві в найкоштовнішій оправі, чимало тямущих людей казало, що вона серед гурту отих трьох або чотирьох жінок, що найкраще вдягаються в Англії.

Секретарські обов'язки Гаррі були ніби й не дуже обтяжливі, але він відчував знехіть до всякої тривалої роботи, замастити пальці чорнилом — завеликий для нього клопіт; натомість чар і туалети леді Ванделер часто витягали його з бібліотеки до будуара. Гаррі найлюб'язніше поводився з жінками, залюбки теревенив про моди і був найщасливіший, коли траплялася нагода покритикувати відтінок стрічки або побігти з дорученням до модистки. Одне слово, папери сера Томаса припадали порохом, а наша леді здобула ще одну покоївку.

Зрештою генерала, навіть як на військового командира не вельми терплячого, прорвало, він підвівся й повідомив секретаря, що вже не потребує його послуг, додавши до своїх слів пояснювальний жест, який украй рідко вживається між джентльменами. Двері, на жаль, відчинились, і Гаррі сторч головою полетів сходами вниз.

Підвівся Гаррі, трохи забившись і тяжко засмутившись. Життя в генераловім домі напрочуд відповідало його вподобанням: він, хоч і не дуже певно, але підтанцьовував у шляхетному товаристві, майже нічого не робив, їв найласіші страви і щиро тішився можливістю бути поряд з леді Ванделер, яку в своєму серці називав найніжнішими іменами.

Відчувши на собі гнів офіцерської ноги, Гаррі заквапився в будуар і розповів про своє нещастя.

— Любий Гаррі, — відповіла леді Ванделер, звучи його на ім'я, мов дитину чи хатнього слугу, — вам дуже добре відомо, що ви ніколи ні за яких обставин не виконували того, що вам казав генерал. Ви, правда, зауважите, що і я така сама. Але тут інша річ. За цілий рік непослуху жінка заробить собі прощення, скорившись один раз найслушнішої миті, а по-друге, ніхто ж не одружується зі своїм особистим секретарем. Я сумуватиму за вами, та оскільки ви вже не можете зоставатися в домі, де вас образили, я зичу вам щастя і обіцяю вичитати генералові за його поведінку.

Гаррі втратив самовладання, з очей йому закапали сльози, і він з лагідним докором подивився на леді Ванделер.

— Пані, — проказав він, — що та образа? Мене мало обходить, якщо хто й справді не може простити такого дріб'язку, Але втратити друзів, розірвати зв'язки приязні…

Гаррі не доказав, захлинувшись надміром почуттів, задушившись риданнями.

Леді Ванделер з цікавістю глянула на нього. «Цей дурник, — думала вона, — втовкмачив собі в голову, що закоханий у мене. А чом би йому не стати з генералового моїм служником? Він добрий, люб'язний, розуміється на уборах; крім того, це порятує його з біди. Все ж він надто гарненький, щоб його відпускати».

Ввечері вона поговорила з генералом, який уже трохи соромився свого миттєвого шаленства, і Гаррі перевели на жіночу половину, де почалося для нього справжнє раювання. Він найелегантніше вдягався, носив у петлиці вишукані квіти, міг тактовно й люб'язно розважити гостя. Він пишався своїм служінням вродливій жінці, доручення леді Ванделер були йому ніби знаками прихильності, його тішило нахвалятись перед іншими чоловіками, що зневажливо глузували з нього, своїм становищем чоловіка-покоївки, чоловіка-модистки. Він не замислювався над оцінкою свого існування з погляду моралі. Нечестя, на його думку, були властиві самим чоловікам, а проводити свої дні з гарненькою жінкою і перейматися здебільшого тільки її прикрасами — однаково, що жити на зачарованому острові, заховавшись від життєвих бур.

Одного ранку Гаррі зайшов до вітальні й почав стиха награвати на піаніно. В другому кінці покою леді Ванделер трохи заголосно розмовляла зі своїм братом Чарлі Пендрагоном, підстаркуватим молодиком, що дуже кульгав на одну ногу і взагалі вже звівся на пси, шукаючи розваг. Секретар, на якого вони й уваги не звернули, не міг не чути їхньої бесіди.

— Коли ж, як не сьогодні? — казала леді. — Треба зробити сьогодні, одразу й назавжди.

— Сьогодні й зроблю, — відповів брат, зітхнувши. — І все-таки, Кларо, це хибний крок, нас чекає руїна, ми ще тяжко розкаємось.

Леді Ванделер пильно і якось дивно глянула на брата.

— Ти забуваєш, — сказала вона, — що людина, зрештою, смертна.

— Присягаюся, Кларо, — відповів Пендрагон, — що ти найбездушніша негідниця в усій Англії.

— Ви, чоловіки, — заперечила леді, — такі товстошкурі, що ніколи не розумієте відтінків значення. Та ви самі зажерливі, хижі, жорстокі й нетямущі, а найменша думка про майбутнє вас приголомшує. Терпцю нема з отаким народом. Краще зневажайте дурість банкірів, а не шукайте п в нас.

— Може, ти й маєш рацію, — погодився брат. — Ти завжди була розумніша за мене. І, хай там як, ти знаєш моє гасло: родина — передусім.

— Так, Чарлі, — підхопила сестра, обома руками беручи його руку. — Я знаю твоє гасло краще, ніж ти. «А Клара — попереду родини», — це ж його друга частина? Ти й справді найкращий із братів. Я люблю тебе.

Пендрагон підвівся, трохи збентежений тими сестринськими пестощами.

— Мені краще не показуватись, — промовив він. — Я чудово зрозумів свою ролю і не спускатиму ока з нашого телятка.

— Гаразд, — кивнула сестра, — то мерзотник і може нам усе зіпсувати. — Поцілувала собі пучки і приязно передала той поцілунок братові, що через будуар і чорні сходи вийшов на вулицю.

— Гаррі, — проказала леді Ванделер, повертаючись до секретаря, щойно вони зосталися самі, — сьогодні я маю для вас доручення, тільки найміть карету: я не хочу, щоб мій секретар укривсь ластовинням.

Клара, наголосивши останні слова, дивилася на свого секретаря з напівматеринськими гордощами; вельми вдоволений, бідолаха радий був нагоді прислужитися своїй господині.

— Це одна з наших великих таємниць, — лукаво всміхаючись, вела вона далі. — Ніхто, крім мене і мого секретаря, не повинен про неї знати. Серу Томасові це б завдало зайвого клопоту, — якби ви тільки знали, як мені остогидли ті сцени! Ох, Гаррі, Гаррі, чи можете ви мені пояснити, через віщо ви, чоловіки, такі несправедливі Й брутальні? Хоча я знаю, що не можете, ви єдиний чоловік у світі, якому не звісні ганебні почування. Ви такі милі, Гаррі, такі добрі; ви, зрештою, можете щиро приятелювати з жінкою. І знаєте що? Коли я порівнюю з вами, всі інші чоловіки видаються мені ще гидкішими.

— Просто ви, — галантно відповів Гаррі, — дуже ласкаві до мене. Ви ставитесь до мене наче…

— Наче мати, — завершила леді Ванделер. — Я намагаюсь бути вам матір'ю. Або, — всміхнувшись, поправилася вона, — майже матір'ю. Боюсь, я дуже молода, щоб справді бути вам за матір. Вважаймо, я ваш друг, найщиріший друг.

Леді Ванделер замовкла, чекаючи, поки її слова справлять потрібне враження на сентиментальні струночки Гаррі, і знову заговорила, не даючи йому відповісти:

— Але все це з нашим ділом не пов'язане. Вам треба знайти коробку в лівій половинці дубової шафи; на ній зверху лежить червона спідниця, яку я надягала в середу під мережану сукню. Негайно відвезіть її на цю адресу, — Клара подала йому смужку паперу, — але ні за яких обставин не випускайте її з рук, поки вам не покажуть записку, написану моєю рукою. Ви зрозуміли? Кажіть же, будь ласка, кажіть! Це вкрай важливо, і я прошу вас слухати пильніше.

Гаррі заспокоїв господиню, слово в слово переповівши всі її настанови; вона ще щось збиралася сказати, аж тут у покої вбіг червоний від гніву генерал Ванделер, вимахуючи довгим і вельми докладним рахунком від модистки.

— Мадам, може, ви глянете на це? — кричав він. — Будьте ласкаві подивитися на оцей документ! Я дуже добре знаю, що ви одружилися зі мною задля грошей, проте сподівався, що витрати не перевершать тих, які може собі дозволити людина на державній службі, а тепер, присягаюся Господом, я покладу край цьому безсоромному марнотратству.

— Містере Гаррі, — проказала леді Ванделер, — я сподіваюся, ви зрозуміли, що вам треба робити. Тільки прошу, вирушайте одразу.

— Стійте, — звелів генерал, звертаючись до Гаррі, — перш ніж підете, нам треба поговорити. — І додав, повертаючись до леді Ванделер: — Яке ж доручення ви дасте цьому неоціненному хлопцеві? Я жодному його слову не повірю, то скажіть мені ви. Якби він мав хоч якусь дрібку честі, то давно б уже пішов з цього дому, а що він тут робить за свою платню — таємниця для всього світу. Мадам, яке ж його доручення? Чого це вам так приспіло відсилати його?

— Я гадаю, нам краще поговорити наодинці, — відповіла Клара.

— Ви говорили про доручення, — не вгавав генерал. — Не пробуйте дурити мене, коли я в отакому гуморі. Я ж чув, ви казали про доручення.

— Якщо ви наполягаєте, щоб слуга був присутній при нашій принизливій сварці, — промовила леді Ванделер, — то нехай містер Гартлі краще сяде. Ні? Що ж, Гартлі, — вела вона далі, — можете йти. Гадаю, ви запам'ятали все, що вам довелося почути в цій кімнаті, це вам, може, придасться.

Гаррі мерщій вийшов з вітальні, а беручися сходами вгору, чув, як гучно вичитує дружині генерал і як леді Ванделер тонким голосом гостро й дотепно відповідає на кожен закид. Як щиро бідолашний Гаррі захоплювався генераловою дружиною! Як спритно вона уникає тяжких запитань, з якою безмежною зухвалістю повторила свої настанови під самісінькими жерлами ворожих гармат! А, з другого боку, як він ненавидів її чоловіка!

Загалом у вранішніх подіях не було нічого незвичайного, бо Гаррі не раз уже виконував потаємні доручення леді Ванделер, здебільшого пов'язані з крамницею капелюшків. Гаррі добре знав, що подружжя живе в незлагоді. Нестримні забаганки й таємні борги дружини вже давно проковтнули її власні статки і що день, то дужче загрожували занапастити й чоловікові. Раз або двічі на рік викриття і руїна здавалися неминучими, але Гаррі підтюпцем оббігав крамниці всіх постачальників і, де брешучи, де сплачуючи хоч малу частину чималенького боргу, домагався, що реченець остаточної виплати відсували, і тоді господиня та її вірний секретар могли відітхнути. Адже Гаррі у своїй подвійній ролі був душею цих фінансових воєн, він не тільки обожнював леді Ванделер і боявся й ненавидів п чоловіка, а й, цілком природно, схвалював її потяг до розкошів, бо й сам усі гроші пускав на кравця.

Гаррі знайшов коробку там, де йому й казали, вдягнувся, ретельно добираючи одяг, і вийшов з будинку. Яскраво світило сонце, йти треба було чимало, і він з жахом згадав, що генерал, так зненацька забігши в покої, перешкодив леді Ванделер дати йому гроші на карету. Такого жаркого дня його обличчя безперечно попечеться на сонці, а йти через увесь Лондон з коробкою в руці — приниження, майже нестерпне для юнака з вдачею Гаррі Гартлі. Гаррі зупинився й замислився. Ванделери жили на Ітонському майдані, дійти він мав майже до Нотінг-Гіла, — одне слово, він міг піти навпростець через парк, ховаючись від сонця й обираючи найбезлюдніші алеї. Гаррі подякував своїм зорям, збагнувши, що день тілько-но починається.

Прагнучи чимшвидше позбутися клятої коробки, Гаррі пішов хутчіш, ніж звичайно, і вже майже проминув Кенсінгтонські садки, як у безлюдному місці між дерев його перестрів генерал.

— Перепрошую, сер Томас, — вибачився Гаррі, чемно відступаючи вбік, бо генерал стояв просто посередині стежки.

— Куди це ви йдете? — запитав генерал.

— Просто гуляю між деревами, — відповів хлопець.

— З оцим? — крикнув генерал, ударивши києм по коробці. — Ви брешете і чудово це знаєте.

— Сер Томас, — зауважив Гаррі, — я не звик, щоб зі мною розмовляли таким тоном.

— Ви не розумієте свого становища, — відказав генерал. — Ви слуга, ще й слуга, проти якого я маю найсерйозніші підозри. Звідки мені знати, що у вашому ящику нема столового срібла?

— У ньому циліндр мого приятеля, — пояснив Гаррі.

— Дуже добре, — відповів генерал Ванделер. — А я хочу поглянути на циліндр вашого приятеля. В мене, — додав він, похмуро всміхаючись, — надзвичайна цікавість до капелюхів. Гадаю, ви знаєте, що для цього є певні підстави.

— Сер Томас, перепрошую, я дуже шкодую, — вибачався Гаррі, — але це й справді чисто приватна справа.

Генерал однією рукою грубо схопив Гаррі за плече й замахнувся києм, ладний от-от ударити. Гаррі вже вважав себе пропащим, але тієї ж миті небеса подарували йому несподіваного оборонця в особі Чарлі Пендрагона, що доти ховався за деревами.

— Ну-бо, генерале, стримайте свою руку! — крикнув він. — Це неґречно і навіть не по-джентльменському.

— Ага! — заревів генерал, повертаючись до нового супротивника. — Містер Пендрагон! Невже, містере Пендрагоне, ви гадаєте, що, коли мені трапилось нещастя побратися з вашою сестрою, я маю терпіти цькування і погрози такого розбещеного марнотрата й банкрута, як ви? Моє знайомство з леді Ванделер, сер, відбило в мене всяку охоту бачити решту членів її родини.

— Невже, генерале Ванделере, вам приверзлося, — відповів Чарлі, — що коли моїй сестрі трапилось нещастя побратися з вами, то вона зразу ж утратила всі права й привілеї леді? На мою думку, сер, цим учинком вона принизила себе дужче, ніж її міг принизити хтось чужий, але для мене вона й далі належить до роду Пендрагонів. Я вважаю за свій обов'язок захищати її від негідних образ, і якби ви навіть десять разів були її чоловіком, я вам не дозволю обмежувати її свободи, не дам силоміць затримати її особистого посланця.

— Гартлі, що це означає? — запитав генерал. — Містер Пендрагон, здається, такої ж думки, як я. Він теж підозрює, що леді Ванделер якось причетна до циліндра вашого приятеля.

Чарлі збагнув, що дав непрощенного хука, і заквапився все поправити.

— Як, сер? — скрикнув він. — Ви кажете, я підозрюю? Я нічого не підозрюю. Але там, де вдаються до насильства й упосліджують слабких, я не можу не втрутитись.

Проказавши, він кивнув Гаррі, але хлопець був надто розгублений чи стривожений, щоб той знак зрозуміти.

— Сер, як мені розуміти вашу поведінку? — запитав Ванделер.

— Як хочете, так і розумійте, — відрубав Пендрагон. Генерал знову замахнувся києм, наміряючись ударити Чарлі по голові, але той, дарма що каліка, спритно відбився парасолькою, підскочив і вчепився у свого ворога.

— Біжи, Гартлі, біжи! — крикнув він. — Утікай, бовдуре!

Гаррі на мить закам'янів, дивлячись, як чоловіки люто торсають один одного, потім повернувся й побіг. Озирнувшись назад, він побачив, що генерал простерся на землі, придушений Пендрагоновим коліном, проте не полишає відчайдушних спроб змінити ситуацію; сад, здавалося, наповнювався людьми, що збігалися звідусіль до місця бійки. Від такої картини секретар полетів, мов на крилах, і не зводив духу, аж поки добіг до Бейсвотерського шляху й повернув навмання в один з тихих завулків.

Сцена брутальної бійки двох знайомих йому джентльменів глибоко вразила бідолаху Гаррі. Він намагався забути її, а насамперед прагнув якомога далі відійти від генерала Ванделера; ревно перейнявшись цим прагненням, він геть забув про доручення і квапливо, тремтячи всім тілом, ішов куди очі спали. Пригадавши, що леді Ванделер — дружина одного і сестра другого з тих гладіаторів, Гаррі відчув у серці гаряче співчуття до жінки, якій так не поталанило в житті. Після цієї бійки навіть його місце в генераловім домі вже не видавалося таким безпечним і певним.

Поринувши в роздуми, Гаррі знай простував уперед, аж поки, припадком зіткнувшись із перехожим, побачив, що в руці він і досі держить коробку.

— Господи! — зойкнув він. — Геть памороки забило! Куди це я йду?

Видобувши конверта, якого дала йому леді Ванделер, Гаррі перечитав адресу. Дивно, прізвища не було. Гаррі просто звеліли знайти. добродія, який чекає пакунка від леді Ванделер», а якщо вдома нікого не буде, зачекати його. Добродій, додавалось у записці, повинен показати папірець, власноруч написаний леді. Все це видавалось украй таємничим, Гаррі над усе дивувало, що нема прізвища і потрібно вимагати якусь записку. Гаррі мало над цим замислювався, отримуючи доручення, але, перечитавши записку, все зваживши і поєднавши з іще деякими дивними подробицями, переконався, що встряв у якусь небезпечну халепу. На півмиті він навіть засумнівався у самій леді Ванделер: адже ця неясна оборудка трохи негідна такої високої леді; критицизму іще побільшало, коли ті таємниці почали обертатися й проти нього. Проте його дух був такий покірний леді Ванделер, що Гаррі відкинув підозри і гостро дорікав собі тільки за те, що вони виникли.

В одному, правда, збігалися його обов'язок і інтереси, його великодушність і страхи — слід якнайшвидше позбутися коробки.

Гаррі підійшов до першого полісмена і чемно розпитав про дорогу. Виявилось, що до мети вже недалеко, і через кілька хвилин він підійшов до невеличкого нещодавно пофарбованого і якнайретельніше доглянутого будинку. Дверний молоточок і ручка дзвоника просто сяяли, на підвіконнях то тут, то там видніли горщики з квітами, завіси з якоїсь пишної тканини закривали кімнати від очей цікавих перехожих. Увесь будинок дихав спокоєм і таємничістю, й Гаррі так перейнявся його духом, що тихіше, ніж звичайно, опустив молоток і чимстаранніше витер черевики.

Майже зразу двері відчинилися, Гаррі побачив досить привабливу молоденьку служницю, що з цікавістю стала розглядати його.

— Я приніс пакунок від леді Ванделер, — почав Гаррі.

— Знаю, — кивнувши головою, відповіла дівчина, — але господаря нема вдома. Може, ви залишите мені?

— Не можу, — зітхнув Гаррі. — Мені звеліли передати йому тільки з певною умовою, отож, боюсь, я мушу просити у вас дозволу зачекати.

— Що ж, гадаю, мені можна вас упустити. Мені тут досить самотньо, а ви, скажу вам, ніби не такі, щоб з'їли дівчину. Але шануйтесь і не питайте імені господаря, однаково я не скажу.

— І ви таке кажете? — скрикнув Гаррі. — Ну й дивина! Сьогодні на мене всюди чигають несподіванки. Все-таки про одне я, мабуть, можу спитати, не порушивши заборони. Він власник цього будинку?

— Ні, він тільки наймає, ще й тижня не минуло, — відповіла дівчина. — А тепер і я вас запитаю: ви знаєте леді Ванделер?

— Я її особистий секретар, — запишався Гаррі.

— Вона гарна, правда ж? — знову спитала дівчина.

— О, прекрасна! — вигукнув Гаррі. — Напрочуд мила, ласкава, добра!

— Та й ви нівроку, — зауважила дівчина. — Закладаюсь, ви варті цілого десятка леді Ванделер.

— Я? — вкрай розгубився Гаррі. — Я тільки секретар!

— Це ви для мене кажете? — аж ніби образилась дівчина. — Певне, тому, що я, коли ваша ласка, тільки служниця. — Але побачивши, що Гаррі щиро збентежився, пожаліла його: — Ні, я вірю, ви не мали такого на увазі, просто ви сподобались мені, а про леді Ванделер я й думати не хочу. Ох ті панії! — зітхнула вона. — Як можна серед білого дня посилати з коробкою під пахвою такого стеменного джентльмена, як ви!

Розмовляючи, Гаррі і дівчина не сходили з місця, вона стояла на порозі, а він, тримаючи рукою коробку і скинувши капелюха, щоб прохолонути, на хіднику. Та після останніх слів дівчини Гаррі, вже не витримуючи таких одвертих компліментів своїй зовнішності і тим паче підохотливих поглядів, якими вони супроводились, став перебирати ногами і зніяковіло туди-сюди поводити очима. Ненароком глянувши в долішній бік завулка, він, на свій несказанний жах, зустрівся очима з генералом Ванделером. Розгніваний, розпашілий генерал гасав вулицями, женучись за швагром, але, впізнавши невірного секретаря, одразу надумав інше, його лють дістала новий вихід, він щодуху припустив по завулку, лаючись і вимахуючи руками.

Гаррі враз заскочив у будинок, посунувши дівчину, двері захряснулись перед самим носом його ворога.

— Тут є засув? Вони замикаються? — питав переляканий Гаррі, а тим часом несамовитий стукіт молотка луною розлягався в передпокої.

— Ой, що з вами трапилось? — занепокоїлась дівчина. — Ви тікаєте від того старого добродія?

— Якщо він піймає мене, я пропав, — зашепотів Гаррі. — Він ганяється за мною цілий день, а в нього кий із шпагою всередині, це офіцер з Індії!

— Ото гарні манери! — скрикнула дівчина. — А як, коли ваша ласка, його звати?

— Це генерал, мій пан, — мовив Гаррі. — Він хоче забрати коробку.

— Хіба ж я вам не казала! — переможно засміялася дівчина. — Я ж казала, що та ваша леді нікчема, і, якщо маєте очі, давно слід побачити, як вона вас трактує. То невдячна хвойда, ось що я вам скажу!

Генерал знову шарпнув за молоток, нетерпеливлячись, що його не пускають, а потім став гатити в двері кулаками.

— Добре, — зауважила дівчина, — що я сама в домі, хай ваш генерал гамселить скільки влізе, ніхто йому не відчинить. Ходімо!

Дівчина завела Гаррі на кухню, посадила, а сама, поклавши руку йому на плече, не криючись, милувалася ним. Гуркіт біля дверей не вщухав, навпаки, дедалі посилювався, і в бідолашного секретаря холонуло в серці.

— Як вас звати? — запитала дівчина.

— Гаррі Гартлі.

— А мене — Пруденс. Вам подобається це ім'я?

— Дуже, — промовив Гаррі. — Але послухайте, як розходився генерал. Господи, він напевне висадить двері, і тоді мені тільки смерті сподіватися!

— Ви надто переймаєтесь, — заспокоїла його Пруденс. — Нехай той генерал грюкає донесхочу, тільки руки собі наб'є.

Ви гадаєте, я б вас тримала, якби не могла порятувати? О ні, тим, хто мені подобається, я щирий приятель. У нас є задні двері, що виходять в інший завулок. Але, — додала вона, стримуючи Гаррі, що, зачувши благословенну вістку, одразу зірвався на ноги, — я не покажу вам, де вони, поки ви не поцілуєте мене. Поцілуєте, Гаррі?

— Аякже! — згадав за галантність Гаррі. — Тільки не за ті задні двері, а тому, що ви гарненькі й милі. — І двічі або тричі палко поцілував дівчину, що не менш ласкаво відповіла йому.

Пруденс відвела Гаррі до садової хвіртки і спитала, витягаючи ключа:

— Ви ще, прийдете до мене?

— Неодмінно, — хіба ж не вам я завдячую життя?

— А тепер, — напутила дівчина, відчиняючи хвіртку, — біжіть чимдужче, бо я зараз відкрию генералові.

Гаррі навряд чи потребував таких напучень, страх гнав його в потилицю, і він ревно пустився бігти. Ще кілька кроків, гадалося йому, і він зможе спокійно і з честю повернутися до леді Ванделер. Та перш ніж йому пощастило пробігти ті кілька кроків, бідолаха зачув чоловічий голос, хтось, лаючись, гукав його на ім'я. Озирнувшись, Гаррі помітив Чарлі Пендрагона, що махав обома руками, аби він повернувся. Цей новий удар заскочив бідолаху так зненацька, вразив так глибоко, що Гаррі, перебуваючи в стані надмірного нервового збудження, навіть не подумавши, що робить, побіг іще дужче. Він, звісно, пам'ятав сцену в Кенсінгтонських садках і, певне ж, виснував, що коли генерал йому ворог, то Чарлі Пендрагон не хто інший, як приятель. Та в голові у Гаррі все сплуталося, наче в гарячці, думка не могла зосередитись, секретар знай тупотів ногами.

Чарлі нетямився з люті, страшним голосом виригаючи прокляття навздогін секретареві. Він теж біг щодуху, але фізична перевага була не на його боці, лайки й гупання кульгавої ноги по бруківці чулися все далі й далі позаду.

В Гаррі знову відродилася надія. Вузька вуличка круто підіймалася вгору, проте навкруги ні душі, обабіч тяглися мури, над ними нависала зелень садків, а попереду, скільки око сягало, не видніло ні постаті, ні відчиненої хвіртки. Доля, втомившись переслідувати, тепер давала можливість порятунку.

Гай-гай! Добігши до каштанів, що буйним гіллям прикривали хвіртку, Гаррі побачив, як вона раптом відхилилася, показавши стежину, а на ній постать різничука з ночвами під пахвою. Секретар, навіть не роздивившись як слід, проминув хвіртку, лишивши хлопця на кілька метрів позаду, зате той придивився і був вельми здивований, побачивши, з якою не гідною джентльмена швидкістю пересувався незнайомець. Вийшовши за хвіртку, він став глузливо підохочувати Гаррі.

Його поява немов надихнула Чарлі Пендрагона, насилу переводячи дух, він спромігся на крик:

— Стій, злодію!

Різничук ураз підхопив той крик і теж кинувся навздогін.

Секретареві стало вже непереливки. Щоправда, завдяки страхові він помчав іще швидше, з кожним кроком випереджаючи погоню, але добре усвідомлював, що от-от знесилиться, а як раптом хто трапиться назустріч, його становище у вузькому завулку буде розпачливим.

«Треба десь заховатися, — думав він, — і от зараз, негайно, а то пропаду ні за цапову душу».

Тільки-но ця думка майнула у Гаррі в голові, як вуличка раптом завернула, сховавши його від ворогів. Є хвилини, коли навіть найбоязкіші починають діяти завзято й рішуче, а найобачніші забувають про розважливість і стають відчайдушно хоробрі. Саме така хвилина настала для Гаррі Гартлі, і навіть ті, хто знав його найкраще, здивувалися б його сміливості. Він як стій зупинився, перекинув коробку через садовий мур і, з неймовірною спритністю вхопившись за гребінь муру, полетів сторч головою в сад.

За мить Гаррі отямився й побачив, що сидить біля низеньких трояндових кущів. З порізаних колін і долонь текла кров, бо для захисту від таких стрибків верхній край муру був рясно посипаний скалками битих пляшок, тіло боліло, немов потовчене, в голові паморочилось. Подивившись у глиб напрочуд добре доглянутого садка, засадженого квітами, що солодко напахчували повітря, Гаррі побачив перед собою затилля будинку. Той будинок був чималий і вочевидь заселений, але, на відміну од саду, занедбаний, обшарпаний, жалюгідний. З усіх інших боків тягся суцільний мур, що обгороджував сад.

Гаррі роздивлявся це все, мов не бачачи, його розум не міг ні зосередитись на чомусь, ні усвідомити, що треба діяти. Тож почувши ходу по жорстві, Гаррі, хоч і подивився в той бік, навіть не подумав тікати чи боронитись.

Прибулець виявився дебелим, грубим і дуже неприязним чолов'ягою в робочому одязі і з поливальницею в лівій руці. Хтось не такий приголомшений напевне б стривожився, побачивши того здорованя, що дивився спідлоба лихими похмурими очима. Але Гаррі, очманівши при падінні, не злякався, а, не можучи відвести очей від садівника, покірно чекав, поки той підійде, візьме його за плече і одним дужим рухом поставить на ноги.

З хвилину вони дивились у вічі один одному: Гаррі знічено, чолов'яга повнячись гнівом і глузливо й жорстоко посміхаючись.

— Хто ви? — запитав він нарешті. — Хто ви, щоб отак стрибати через мій мур і ламати мою Gloire de Dijons?[66]. Як вас звати, — труснув він Гаррі, — і чого вам тут треба?

Гаррі не міг навіть здобутися на слово. Саме тієї миті Пендрагон і різничук пробігали під муром, тупіт і хрипкі крики виповнили вузький завулок. Садівник зразу отримав відповідь і глумливо й зневажливо втупився Гаррі в обличчя.

— Злодій! — проказав він. — Слово честі, мабуть, добра ти штучка, бо, бачу, вбраний, наче джентльмен, з голови до п'ят. І тобі не соромно зодягатися отак пишно і ходити межи чесних людей, що, гадаю, залюбки б купили твої поношені лахи. Відповідай, паскудо, — вів далі чоловік, — сподіваюсь, ти розумієш англійську мову, я хочу трохи поговорити з тобою, перш ніж відвести до поліції.

— Повірте, сер, це страшне непорозуміння, — заговорив Гаррі. — Та коли буде ваша ласка пройти зі мною до сера Томаса Ванделера на Ітонський майдан, я обіцяю, що все одразу з'ясується. Тепер я бачу, що й найчесніша людина може попасти в непевне становище.

— Хлопче, — відповів садівник, — я піду з тобою не далі, ніж до поліційного відділка на сусідній вулиці. Інспектор, звичайно, радо піде з тобою аж на Ітонський майдан і нап'ється чаю у твоїх поважних знайомих. А може, тебе відвести до міністра поліції? Аякже, сер Томас Ванделер! Ти, певне, гадаєш, що я не можу відрізнити, де справжній джентльмен, а де отаке стрибайло, як ти? Хай там який на тобі одяг, я тебе, мов книжку, прочитаю. От сорочка, яка, може, коштує стільки, скільки мій святковий капелюх, твій сурдут, дай-но помацаю, куплений не на товчку, твої черевики…

Чолов'яга, чиї очі спустилися донизу, враз урвав образливі зауваження і застиг, прикипівши очима до землі. Коли він знову заговорив, його голос дивно змінився.

— Скажи мені, ради Бога, що то? — спитав він.

Гаррі глянув собі під ноги й занімів від подиву і страху. Стрибаючи, він упав на коробку і роздер її з краю в край, звідти сипнули самоцвіти і вкрили землю рясним лискучим шаром, деякі вже втолочились у ґрунт. Там була чудова діадема, якою так часто захоплювався Гаррі на леді Ванделер, брошки й перстені, сережки і браслети, а також просто неоправлені діаманти, що розкотилися під кущами троянд і скидалися на краплі вранішньої роси. На землі між ним і садівником лежали королівські скарби — скарби в найпривабливішій, найнадійнішій і найтривкішій формі, їх можна було зібрати, мов ягоди, — й самі прекрасні, вони розбивали сонячне проміння мільйонами райдужних спалахів.

— Господи! — вихопилося в Гаррі. — Я пропав! — З неймовірною швидкістю його думки понеслися назад, він став розуміти всі пригоди сьогоднішнього дня, збагнув їх у цілому й усвідомив, у яку прикру халепу завели його доля і вдача. Гаррі роззирнувся, немов шукаючи допомоги, та в саду він був сам, тільки діаманти під ногами і страшний незнайомець перед ним; нашорошивши вуха, він не почув нічого, крім шелесту листя і калатання свого серця. Тож не диво, що хлопець занепав духом і знову безживно протягнув:

— Я пропав!

Садівник, злодійкувато озирнувшись, пересвідчився, що з вікон ніхто не підглядає, й полегшено зітхнув.

— Дурню, наберися духу! — підбадьорив він. — Найгірше вже зроблене. Чого ти одразу не сказав, що тут досить на двох? Де там двох, — скрикнув він, — тут вистачить на двохсот! Тільки ходімо звідси, щоб нас ніхто не побачив, та ради всього святого розправ капелюха й обтрусись. Адже отаким блазнем, як ти зараз, і двох кроків ступити не можна.

Поки Гаррі мимоволі виконував ці поради, садівник, ставши навколішки, квапливо збирав розсіяні самоцвіти в коробку. Коли він торкався пучками дорогих кристалів, усе його тіло мов здригалось, обличчя нараз перемінилось, очі пожадливо засвітилися, — зрештою, садівник ніби навмисне барився, милуючись кожним камінцем, повертаючи й роздивляючись їх. Кінець кінцем, зібравши самоцвіти, заховав коробку під халат, кивнув Гаррі й повів його за собою до будинку.

Біля дверей вони зустріли похмурого і напрочуд гарного молодика в охайному священичому вбранні, в його погляді мов змагалися завзяття і нерішучість. Садівник якомога приховав свою досаду і, догідливо посміхаючись, підійшов до священика.

— Який нині день погожий, містере Роллес, — мовив він. — Господи, який день! А це мій юний приятель, йому заманулося поглянути на троянди. Я осмілився впустити його, гадаючи, що ніхто з пожильців не заперечить.

— Я, звісно, ні, — відповів велебний пан Роллес. — І не думаю, щоб хто-небудь із нас дратувався через таку дрібницю. Сад, містере Реберн, ваша власність, ми цього не забуваємо. Оскільки ви нам дозволяєте гуляти в саду, то не будемо ж ми такими нечемними і невдячними, щоб перешкоджати в цьому вашим друзям. Крім того, — додав він, — мені здається, що я вже бачився з цим добродієм. Містер Гартлі, якщо не помиляюсь? Щиро вам співчуваю, бачу, ви десь упали, — завершив він, простягаючи руку.

Проте якась чисто дівоча гідність і бажання якнайдалі відтягти мить пояснень спонукали Гаррі відмовитись од цього спасенного шансу й заперечити знайомство. Він віддав перевагу дбайливій опіці садівника, принаймні незнайомого йому, а не цікавості і, можливо, підозрам знайомого священика.

— Боюсь, тут якась помилка, — сказав він. — Моє прізвище Томлінсон, я знайомий містера Реберна.

— Невже? — здивувався містер Роллес. — Схожість просто разюча.

Містер Реберн, якого мов кольки брали під час усієї бесіди, відчув, що зараз найслушніша мить її урвати.

— Сер, бажаю вам доброї прогулянки, — мовив він і повів Гаррі в будинок, в одну з кімнат, що вікнами в сад. Насамперед він опустив жалюзі, бо містер Роллес, ще не отямившися з подиву, замислено стояв там, де й раніше. Після цього садівник висипав діаманти з подертої коробки на стіл і, нахилившись над скарбом, що постав в усій своїй величі, з хижою зажерливістю розглядав його, потираючи собі стегна. Побачивши садівникове обличчя, охоплене ницим шалом, бідолашний Гаррі зазнав іще тяжчих мук. Секретареві здавалося неймовірним, що його життя, яке він безневинно марнував на витончені дрібнички, занурилось у похмурий світ злочину. Щоправда, совість нічим не могла дорікнути йому, однак він найдошкульніше й найжорстокіше карався за нескоєний гріх — просто боявся кари, боявся підозр чесних людей і товариства ницих, брутальних натур. Гаррі був ладен не вагаючись накласти життям, аби втекти з кімнати містера Реберна, позбутися його товариства.

— А тепер, — сказав Реберн, поділивши самоцвіти на дві приблизно однакові купки й підсунувши одну з них ближче до себе, — а тепер, — проказав він знову, — за все в цьому світі треба платити, а за деякі речі — дуже щедро. Вам треба знати, містере Гартлі, якщо це справді ваше ім'я, що я дуже лагідної вдачі і моя доброта все життя була мені каменем спотикання. Я міг би, якби хотів, привласнити всі ці гарненькі камінці, і хай-но ви б наважились хоч словом заперечити; але, гадаю, мені слід виявити до вас ласку, — отже, я не маю наміру стригти вас попри саму шкуру. Так що, як бачите, з міркувань чистої доброти я пропоную поділитись, а це, — показав він на купки, — пропорції, що видаються мені справедливими й товариськими. Може, у вас, містере Гартлі, є якісь заперечення? Я за одну чи дві брошки не сперечатимусь.

— Сер, послухайте, — вигукнув Гартлі, — ви пропонуєте неможливе! Самоцвіти не мої, я ні з ким не можу ділитися, байдуже, у яких пропорціях.

— Ах, вони не ваші? — ущипливо спитав Реберн. — І ви не можете ні з ким поділитися, так? Що ж, тоді дуже шкода, тепер я зобов'язаний відвести вас до поліції. До поліції — ви тільки задумайтесь над цим, — мовив Реберн, — подумайте про ганьбу ваших шановних батьків, подумайте, — провадив він далі, беручи Гаррі за зап'ясток, — про колонії і день останнього суду.

— Нічим не можу зарадити, — схлипнув Гаррі. — Я тут не винен. Ви ж не хочете піти зі мною на Ітонський майдан.

— Ні, — відповів чолов'яга, — звісно, ні. Я хочу поділитися з вами цими цяцьками тут. — Кажучи це, він зненацька щосили скрутив руку Гаррі.

Гаррі не зміг притлумити зойку, рясний піт виступив йому на обличчі. Біль і страх, мабуть, пожвавили йому розум, — хай там як, але цієї миті вся ситуація зненацька постала перед ним зовсім інакше, він побачив, що йому нічого не зостається, як погодитись на пропозицію негідника, сподіваючись дістатися дому і примусити садівника віддати крадене за сприятливіших обставин, коли на ньому самому вже не буде ніяких підозр.

— Я згоден, — кивнув він.

— Ну й ягня, — глумився садівник. — Я ж бачив, що ви нарешті збагнете свій справжній інтерес. А коробку, — провадив він далі, — я спалю разом із садовим сміттям, це така річ, яку цікаві можуть упізнати; ну а ви збирайте свої цяцьки і кладіть до кишені.

Гаррі скорився, Реберн спостерігав за ним, і час від часу яскравий полиск з новою силою розпалював його пожадливість, то один, то другий діамант він вихапував з секретаревої частки й додавав до власної.

Впоравшись, обидва підійшли до дверей на вулицю, Реберн обережно прочинив їх і роззирнувся. Перехожих, певне, не було, бо він, раптом схопивши Гаррі за карк, щосили нагнув бідолаху і, тримаючи обличчям до землі, так що той бачив саму бруківку та пороги будинків, десь півтори хвилини тягнув його за собою спершу вниз однією вулицею, потім угору другою. Гаррі нарахував три повороти, перш ніж злодій ослабив пальці і, крикнувши: «А тепер забирайся!» — з розмаху сильно і вправно копнув його ногою.

Коли напівзомлілий Гаррі підвівся, з його носа цебеніла кров, а пана Реберна вже й слід прохолов. Біль і злість доконали бідолашного хлопця, з розпачу, гучно схлипуючи, він розплакався серед вулиці.

Поплакавши і трохи заспокоївшись, Гаррі став роздивлятись і прочитав назви вулиць, на перехресті яких його покинув садівник. Він іще досі перебував у малозаселеній частині західного Лондона серед вілл і великих садків, проте помітив, що де-не-де у вікнах є люди, які вочевидь були свідками його нещастя. Майже зразу з одного будинку вибігла служниця і піднесла йому склянку води. Водночас з другого боку до нього підступив брудний волоцюга, що тинявся околицями.

— Бідолаха, — пожаліла його дівчина, — як недобре з вами повелися! Ой, пане, у вас і коліна порізані, пропав весь одяг! Ви хоч знаєте, що за негідник вас так тяжко покривдив?

— Це я знаю! — скрикнув Гаррі, трохи покріпившись водою. — Я ще доберуся до нього, хай мене не лякає! Будьте певні, що він дорого заплатить за цей день!

— Вам краще зайти до нас додому почиститись і вмитися, — вела далі дівчина. — Не бійтеся, моя господиня запрошує вас. Почекайте, я вам зараз подам капелюха. Боже мій, — раптом закричала вона, — таж ви розкидали діаманти по всій вулиці!

Це й справді було так. Добра половина того, що зосталось після грабунку пана Реберна, висипалася з кишень під час його сальто несамохіть і знову поблискувала в поросі. Гаррі благословив долю, що в дівчини такі бистрі очі, «ще ніякого лиха не сталося, могло бути гірше», — потішив він себе, повернення цих кількох діамантів мало для нього не меншу вагу, ніж утрата всієї решти. Та який жаль! Тільки-но він з дівчиною нагнувся, волоцюга підскочив до них, повалив обох на землю, набрав пригорщу діамантів і, мов заєць, дременув по вулиці.

Звівшись на ноги, Гаррі з криком побіг слідом, та злодій летів дуже прудко, крім того, набагато краще знав околицю: добігши до повороту, за яким сховавсь утікач, Гаррі навіть його сліду не побачив.

Тяжко пригнічений, секретар повернувся на місце своєї лихої пригоди, де його досі чекала дівчина, чесно повернувши рештки діамантів. Гаррі щиро подякував їй і, не маючи вже ніякого настрою ощадити, пішов до найближчої каретної станції і поїхав на Ітонський майдан в екіпажі.

Коли він прибув, у будинку відчувалась тривога, здавалося, що в родині трапилось нещастя, всі слуги зібралися в холі і не могли, а може, й просто не хотіли стримати реготу, побачивши, в якому дранті з'явився секретар. Гаррі якомога гідніше проминув їх і одразу пішов до будуара. Відчинивши двері, він побачив разючу і навіть грізну картину, перед його очима постали сам генерал, його дружина і Чарлі Пендрагон; зачинившись від усіх, вони відверто й поважно розмовляли про якісь безперечно важливі речі. Гаррі нараз зметикував, що йому майже нічого не треба пояснювати — генералові вже щиро призналися в замаху на його кишеню, розказали і про тяжку невдачу, яка спіткала весь той задум; тепер усі вони об'єдналися, пригнічені спільним лихом.

— Слава Богу! — закричала леді Ванделер. — Ось і він! Коробка, Гаррі, де коробка?

Гаррі мовчки знітився перед ними.

— Кажи! — знову крикнула Клара. — Кажи, де коробка! Чоловіки, загрозливо звівшись на ноги, теж підступили до нього. Гаррі збілів, мов стіна, і витяг з кишені жменю діамантів.

— Оце все, що лишилося, — сказав він. — Присягаюся небом, що моєї провини тут нема, і якщо виявити терпіння, то, хоч деякі, боюсь, утрачені вже назавжди, решту коштовностей ще напевне можна відшукати.

— Який жах! — репетувала Клара. — Втрачено всі наші діаманти, а в мене дев'яносто тисяч боргу за убори!

— Мадам, — заговорив генерал, — ви могли розкидати свій дріб'язок по всіх риштаках, ви могли наробити в п'ятдесят разів більше боргів, ніж сума, яку ви згадали, ви могли вкрасти в мене діадему й персні моєї матері, — і все-таки Природа ще мала б наді мною таку силу, що я зрештою пробачив би вам. Але ви, мадам, забрали Діамант Раджі — Світляне Око, як поетично називають його на Сході, гордість Кашгару! Ви вкрали в мене Діамант Раджі, і тепер, мадам, — зняв руки до неба генерал, — між нами все скінчено!

— Повірте мені, генерале Ванделере, — відповіла Клара, — що це найприємніші слова, які коли-небудь злітали з ваших уст. Дарма що ми зруйновані, я навіть рада такій оказії, якщо це тільки звільнить мене від вас. Ви вже не раз казали мені, що я вийшла заміж за вас задля грошей, тепер дозвольте мені сказати: я давно й тяжко каюсь у тому, що пішла на таку оборудку. Якби ви ще раз одружувались і мали діамант, більший за вашу голову, я б навіть свою покоївку відраджувала від такого страшного й небезпечного шлюбу. Ну а ви, містере Гартлі, — звернулася вона до секретаря, — вже досить показали в цьому домі свої неоціненні якості, ми остаточно переконались, що у вас немає ні мужності, ні розуму, ні самоповаги; тепер я бачу, що перед вами тільки одна дорога — миттю забирайтеся звідси і, якщо можна, ніколи не повертайтеся. А за своєю платнею — ставайте в чергу як кредитор після банкрутства мого чоловіка. Гаррі ще й не розчув до ладу цих образливих слів, як уже напустився на нього з лайкою генерал.

— А тим часом, — горлав він, — ходімо зі мною до найближчого інспектора поліції. Ви, сер, можете дурити такого простосердого солдата, як я, але око закону зразу викриє вашу безсоромну брехню. Якщо вже через ваші потаємні інтриги з моєю дружиною мені судилося доживати віку в злиднях, я принаймні старатимусь, щоб ваші облуда й крутійство не минули кари. Запевняю, сер, Бог відмовить мені в останній ласці, якщо ви до самого скону не будете гибіти на каторзі.

Проказавши це, генерал схопив Гаррі й квапливо потяг його сходами, а потім вулицею до найближчого поліційного відділка.

Тут (каже мій арабський автор) завершується ця прикра пригода з коробкою. Зате для бідолашного секретаря вся ця історія стала початком нового і справді гідного чоловіка життя. Поліція швидко переконалася в його невинності, а після того як він розповів геть усе, що могло придатися для дальшого слідства, один з інспекторів слідчого відділу навіть похвалив його за чесність і простоту поводження. Декілька осіб зацікавилось долею юнака, якому так непоталанило, а невдовзі у спадок по тітці з Вустерширу[67], що померла старою панною, він отримав трохи грошей. З цим багатством він одружився з Пруденс і, надзвичайно вдоволений і маючи найкращі сподівання, відплив у Бендіго[68] або ж, як казали інші, в Тринкомалі[69].

Пригода молодика в священичій рясі

Велебний містер Симон Роллес мав видатні успіхи в моральній філософії і досяг чималого поступу у вивченні божественності. Його розвідка «Про християнське вчення і громадські обов'язки» забезпечила йому після публікації навіть невелику славу в Оксфордському університеті, серед духовних і вчених кіл ширилася чутка, що молодий містер Роллес працює над великою — казали, in folio[70] — працею про значення отців церкви. Проте ні ці успіхи, ні амбітні прагнення нітрохи не допомагали Симонові просунутись; він іще шукав собі місця парафіяльного священика, коли припадком забрів у ту частину Лондона, де мирні розкішні сади, прагнення самотності й спокою для студій, дешевина помешкань спонукали його винайняти кімнату в пана Реберна, садівника зі Стокдавського провулка.

Велебний містер Роллес, попрацювавши сім чи вісім годин із творами св. Амвросія або св. Йоана Золотоустого[71], мав звичку виходити в сад і, гуляючи, міркувати серед трояндових кущів. Здебільшого це були найплідніші хвилини за весь день. Та навіть щира потреба роздумів, палкий запал узятися за питання, які ще чекають свого розв'язку, не завжди могли вберегти його розум філософа від маленьких зіткнень і взаємин зі світом. Тож коли пан Роллес побачив обдертого й закривавленого секретаря генерала Ванделера в товаристві свого господаря, побачив, що обидва зблідли й намагаються уникнути його питань, а насамперед почув, що секретар із незворушною певністю зрікся власного імені, він швидко забув про святих і отців церкви задля звичайної цікавості.

«Я не міг помилитися, — думав він, — це безперечно містер Гартлі. Як він опинився в такому стані? Чому зрікся свого імені? І що в нього за справи з тим похмурим бурмилом, моїм господарем?»

Міркуючи над цим, він звернув увагу на ще одну цікаву обставину. В низькому вікні біля дверей показалось обличчя містера Реберна, його очі припадком зустрілися з очима містера Роллеса. Садівник невдоволено скривився і, здається, навіть стривожився, одразу ж рвучко шарпнувши жалюзі донизу.

«Тут усе може бути гаразд, — міркував містер Роллес, — навіть дуже гаразд, але, мушу щиро признатися, я так не думаю. Підозрюють, ховаються, бояться, обманюють, — присягаюсь, — думав він, — що вони намислили недобре».

Детектив, що чаїться в кожному з нас, прокинувся й загорівся завзяттям у грудях містера Роллеса; швидким бадьорим кроком, нітрохи не схожим на його звичайну ходу, він вирішив обійти садок. Дійшовши до місця падіння Гаррі, він одразу примітив зламані троянди і сліди на м'якому ґрунті. Роллес роздивився, побачив подряпини на цегляній стіні і клапоть тканини, що зачепився за скалку на гребені муру. Так ось як увіходять у сад знайомі містера Реберна! Ось як секретар генерала Ванделера прийшов милуватися квітами! Молодий священик аж свиснув, пильно роздивляючись грунт. Він побачив місце, де завершився небезпечний стрибок Гаррі, впізнав сліди ніг пана Реберна: коли той піднімав секретаря за комір, його ноги глибоко вгрузли в землю; придивившись ближче, Роллес навіть побачив сліди пальців, які немов похапцем збирали щось розсипане по землі.

«Слово честі, — подумав він, — усе це стає дуже цікавим».

І саме тоді Роллес помітив щось цілком утоптане в землю. Він миттю вигріб вишуканий пишно орнаментований сап'яновий футляр із золотою застібкою. На футляр хтось важко ступив ногою і він вгруз у землю, уникнувши таким чином квапливих Ребернових пошуків. Містер Роллес відкрив футляр, і йому забило дух з подиву і страху: адже перед ним у ложі із зеленого оксамиту лежав напрочуд великий діамант найчистішої води. Він був завбільшки з качаче яйце, прекрасно огранований і не мав жодного ґанджу. На нього світило сонце, і діамант засяяв, немов електричні спалахи, здавалося, він горить у Роллесовій руці тисячами пекельних вогнів.

Роллес мало знався на самоцвітах, але Діамант Раджі був чудом, яке саме себе пояснювало: якби його знайшла селянська дитина, вона з криком побігла б до найближчої хати; дикун простягся б перед ним, поклонившись новому фетишеві. Краса каменя тішила священикові очі, думка про його незмірну вартість приголомшила його розум. Він знав, що річ у його руках варта більшого, ніж довгі роки гонитви за архієпископською митрою, що за неї можна спорудити собори кращі, ніж в Ілі та Кельні[72], що той, хто володітиме нею, буде навіки вільний од прабатьківського прокляття і зможе, нічим не переймаючись і не кваплячись, без жодної перешкоди і ні в кого не питаючи дозволу, йти за своїми вподобаннями. Роллес рвучко повернувся, грані каменя заблищали з новою силою, і ті промені проникли йому в саме серце.

До рішучих учинків часто вдаються миттю, без будь-якої свідомої участі раціональних складників людської натури. Отак сталося й з містером Роллесом Він похапцем роззирнувся, побачив, як і Реберн, тільки залитий сонцем садок, високі верхівки дерев і будинок із позавішуваними вікнами; тоді миттю закрив футляр, укинув його до кишені і, мов злодій, заквапився до своїх студій.

Велебний Симон Роллес украв Діамант Раджі.

Серед дня прибула поліція з Гаррі Гартлі. Садівник, геть стерявшись від страху, одразу віддав свій припас, діаманти ідентифікували й заінвентаризували в присутності секретаря. Щодо містера Роллеса, то він поводився найлюб'язніше, охоче розповідаючи все, що знав, і висловлюючи жаль, що не може більше допомогти слідчим.

— Проте, — додав він, — гадаю, ви вже майже скінчили свою роботу.

— Аж ніяк, — відповів інспектор Скотланд-Ярду і розповів про друге пограбування, жертвою якого став Гаррі, та описав молодому священикові найбільші діаманти, яких ще досі не знайдено, докладніше зупинившись на Діаманті Раджі.

— Це, мабуть, цілий маєток, — докинув містер Роллес.

— Якби ж один — десять, двадцять маєтків!

— Що більше він коштує, — хитро зауважив Симон, — то, певне, важче його продати. Таку річ упізнають одразу, гадаю, що з таким же успіхом можна продавати собор святого Павла[73].

— Авжеж! — потвердив інспектор. — Та якщо злодій хоч трохи має кебети, то розріже його на три або чотири частини — того теж вистачить, аби збагатитися.

— Дякую, — вклонився священик. — Ви навіть не уявляєте, як мені було цікаво розмовляти з вами.

На це інспектор відповів, що завдяки своїй службі йому доводиться знати багато часом досить дивних речей, і одразу ж розпрощався.

Містер Роллес повернувся до своєї кімнати. Вона видавалася йому меншою і злиденнішою, ніж завжди, матеріали для його великої роботи ще ніколи не здавалися такими нудними; священик зневажливо окинув оком свою бібліотеку. Зняв з полиці, том за томом, кілька творів святих отців і перегорнув їх, — та не було в них нічого, що могло б йому придатися.

«Ці дідугани, — думав він, — безперечно вартісні письменники, тільки мені здається, що вони нічогісінько не тямили в житті. Ось, наприклад, я, в мене досить знань, аби стати єпископом, а я досі не відаю, що робити з украденим діамантом. Я почув пораду від звичайного поліцая, але всі мої фоліанти не підкажуть мені, як її виконати. От і цінуй після цього університетську освіту!»

З цим він перекинув книжкову полицю, насунув капелюха і поспішив до свого клубу. В цьому осередді світського відпочинку він сподівався знайти людей, здатних на добру пораду і багатих на розмаїтий життєвий досвід. У читальні він побачив чимало сільських священиків і архідиякона; троє газетярів і письменник, що писав на високі метафізичні теми, грали в більярд; за обідом видніли тільки пересічні безбарвні обличчя звичайних клубних завсідників. Кожен з них, думав містер Роллес, знає про ці небезпечні теми не більше за мене, жоден не зарадить мені в моїй теперішній скруті. Зрештою в курильній кімнаті, цілий вечір находившися сходами, він натрапив на кремезного, трохи огрядного добродія, вбраного з надзвичайною простотою. Він курив сигару і читав «Двотижневе ревю». Хоч як дивно, на його обличчі не відбилося й сліду турботи чи втоми, і саме воно наче схиляло до довіри й чекало тихих зізнань. Що довше молодий священик придивлявся до його рис, то більше переконувався, що натрапив саме на того чоловіка, який може дати йому слушну пораду.

— Сер, — сказав він, — перепрошую за моє несподіване звертання, але, судячи з вашої зовнішності, я бачу, що ви надзвичайно добре знаєте світ.

— У мене й справді є серйозні підстави заслужити таку хвалу, — мовив незнайомець, відкладаючи часопис і дивлячись на священика з утіхою і подивом водночас.

— Сер, — вів далі священик, — я відлюдник, науковець, у душі моїй самі каламарі і твори отців церкви. Нещодавні події зняли з моїх очей полуду, я навіч побачив власний безум і тепер хотів би навчитися жити. Під життям, — додав він, — я розумію не романи Теккерея, а злочини і таємні можливості нашого суспільства, а також принципи мудрої поведінки серед надзвичайних подій; я терплячий читач, — чи можна про таке вичитати в книгах?

— Ви мені поставили дуже тяжке запитання, — мовив незнайомець. — Я не дуже вірю в користь книг, вони потрібні, хіба щоб відганяти нудьгу, коли їдеш потягом. Хоча й визнаю, що є дуже вартісні трактати з астрономії, користування глобусом, з рільництва і мистецтва виготовляти паперові квіти. Про інші не такі очевидні сфери життя в книжках, боюсь, ви не знайдете нічого правдивого. Все ж зачекайте, — похопився він, — ви читали Ґаборіо?[74]

Містер Роллес признався, що ніколи навіть не чув цього імені.

— Дечого ви можете навчитися в Ґаборіо, — вів далі незнайомець. — Принаймні він переконливий, саме цього автора найдужче полюбляв читати князь Бісмарк[75], так що ви, в найгіршому разі, марнуватимете час у добірному товаристві.

— Сер, — промовив священик, — я безмірно вам удячний за пораду.

— Ви вже більш ніж досить заплатили мені, — заперечив той.

— Як? — поцікавився Симон.

— Оригінальністю свого запитання, — відповів чоловік. І ґречно, немов просячи дозволу, взяв часопис і знову поринув у читання.

Йдучи додому, Роллес купив книжку про коштовне каміння і кілька романів Ґаборіо. Романи він завзято гортав аж до пізньої ночі, проте, хоч книжки й дали йому силу нових ідей, він ніде не побачив, що ж йому слід робити з украденим діамантом. Його лишень дратувало, що розпорошену інформацію слід визбирувати серед усяких романтичних оповідок, дратувало, що її не так тверезо впорядковано, як у підручниках; Роллес виснував, що авторові, дарма що той чимало міркував про зображувані речі, цілком бракує розуміння методів освіти. Але оцінюючи характер і досягнення Лекока[76], він не міг приховати свого щирого захвату.

«Це справді видатний чоловік, — міркував містер Роллес. — Він знає світ так само добре, як я богослів'я. Нема нічого, чого б цей чоловік не довів до кінця, — і то власноруч, усупереч найтяжчим перешкодам, Господи, — сяйнуло йому, — хіба ж не в цьому наука? Я повинен навчитися різати діаманти сам!»

Роллесові здавалося, що він ураз позбувся всього свого клопоту; він пригадав, що знає одного ювеліра, містера Б. Маккалека в Единбурзі, що радо б узяв його до себе в науку; через кілька місяців, а то й кілька років невдячної праці він стане досить досвідченим, щоб розрізати, і досить спритним, аби вигідно продати Діамант Раджі. Після цього він зможе повернутися до своїх студій, вестиме дозвільне життя багатого вченого, всі заздритимуть його розкоші, кожен його поважатиме. Золоті видива навіяли йому сон, прокинувся він свіжим, з радістю в серці разом із ранковим сонцем.

Будинок містера Реберна цього дня опечатала поліція, і це дало Роллесові привід покинути помешкання. Він радісно спакував свої речі, переніс їх на Кінгс-Крос[77], залишив у камері схову й подався до клубу, аби досидіти там до вечора й пообідати.

— Роллесе, якщо сьогодні ви зостанетесь на обід, — повідомив його знайомий, — то побачите двох найвидатніших людей Англії — богемського князя Флорізеля і старого Джека Ванделера.

— Про князя я вже чув, — відповів містер Роллес, — а з генералом Ванделером я навіть зустрічався в товаристві.

— Генерал Ванделер — віслюк! — закричав знайомий. — Це його брат Джон, найвидатніший авантурник, найкращий знавець самоцвітів, один з найтямущіших європейських дипломатів. Ви коли-небудь чули про його дуель з герцогом Вальдоржем? А про його звитяги і звірства, коли він був диктатором Парагваю?[78] Про спритність, виявлену в пошуках самоцвітів сера Самюеля Леві? Про його заслуги в часи Індійського повстання[79], — заслуги, якими уряд скористався, але не зважився визнати їх? І ви його не знаєте? Чого ж тоді варта людська слава чи неслава? Джек Ванделер ще й як дотягнувся до того і до того. Біжіть сходами вниз, — провадив він далі, — сідайте коло них і нашорошуйте вуха. Якщо не помиляюсь, ви почуєте там цікавущу розмову.

— Але як мені їх упізнати? — запитав священик.

— Упізнати їх! — вигукнув приятель. — Дуже просто: князь — найвишуканіший джентльмен у Європі і єдина жива істота, що достоту скидається на справжнього монарха. Щодо Джека Ванделера, то уявіть собі Одіссея в сімдесятирічному віці з рубцем від шаблі через усе обличчя — ото й буде він! Аякже, впізнати! Та їх одразу можна помітити навіть у юрбі на кінських перегонах!

Роллес чимдуж побіг до їдальні. Справді, саме так, як казав його приятель: побачивши тих двох чоловіків, не можна було помилитися. Старий Джон Ванделер мав надзвичайно дуже тіло, привчене до найтяжчих зусиль. Його постать не була ні постаттю рубаки, ні постаттю моряка чи людини, навиклої довго сидіти в сідлі, а ніби поєднувала в собі і те, і друге, і третє, її власникові, певне, не бракувало всілякого вміння і вправності. У сміливих орлиних рисах обличчя проступала зарозумілість і хижість, увесь він справляв враження сильного рішучого чоловіка, що не знає вагань; пишна кучма сивого волосся і глибокий рубець, що розтинав ніс і скроню, робили його й без того грізне й примітне обличчя мало не дикунським.

У його товаришеві, князеві Богемському, містер Роллес із подивом упізнав добродія, що радив йому читати Ґаборіо. Князь Флорізель, дуже рідко навідуючи клуб, у якого, як і в багатьох інших, він був почесним членом, безперечно чекав на Джона Ванделера, коли вчора ввечері до нього підходив Симон.

Коли інші обідники скромно розсідалися по кутках кімнати, залишаючи двох видатних гостей у певній самотності, молодий священик, не стримуючись ніяким почуттям шанобливості, підійшов і сів до найближчого столу.

Розмова справді виявилась цікавою і незвичною для вух ученого. Колишній диктатор Парагваю розповідав про безліч дивовижних пригод, звіданих ним у всіх кінцях світу, а князь додавав до них свої коментарі, які людині думки видавалися б цікавішими за самі пригоди. Перед молодим священиком ніби демонструвались і поєднувалися дві форми досвіду, він не знав, ким захоплюватися дужче, — відчайдушним актором чи тямущим знавцем, чоловіком, що сміливо розказує про свої вчинки й звідані небезпеки, чи чоловіком, що, немов Бог, знає геть усе, хоча насправді нічого не звідав. Кожен з них поводився відповідно до своєї ролі в бесіді. Диктатор часто вдавався до брутальних жестів і слів, не раз долонею, а то й кулаком бив по столу, його гучний, густий голос розкочувавсь по всій залі. Князь, навпаки, немов уособлював спокій і лагідність, у нього найменший рух, найменша зміна голосу мали більше значення, ніж усі вигуки й пантоміми його товариша; якщо часом — не так уже й рідко — йому й доводилося щось розповідати з власного досвіду, то він так вправно все змінював, немов ішлося зовсім не про нього.

Зрештою вони заговорили про останнє пограбування й Діамант Раджі.

— Краще б той діамант укинули в море, — зауважив князь Флорізель.

— Ваша високосте, я ж Ванделер, — відповів диктатор, — й уявіть собі, як я незгоден із вами.

— Я говорю з погляду громадських інтересів, — провадив князь. — Такі дорогі самоцвіти повинні зберігатись у колекціях монархів або в скарбницях великих держав. Віддавати їх у руки пересічних людей — однаково, що писати ціну на голові Чесноти. Якщо кашгарський раджа, — як мені відомо, справді дуже освічений монарх, — прагнув помститися європейцям, то для цього він навряд чи б вигадав щось краще, ніж послати нам це яблуко розбрату. Адже нема чеснотливості, що могла б опертись такій спокусі. Я сам, маючи чимало власних привілеїв та обов'язків, — я сам, містере Ванделер, навряд чи зміг би взяти той отруйний кристал до рук і не заразитись. Ну а щодо вас, здобичника діамантів за фахом і за вподобаннями, то, гадаю, нема такого злочину, якого б ви не скоїли, не вірю, що є на світі такий ваш приятель, якого б ви залюбки не зрадили, — не знаю, чи є у вас родина, але якщо є, заявляю, що ви пожертвували б і власними дітьми, — і знаєте задля чого? Не для того, аби забагатіти, не для того, аби мати більше добра чи пошани, а просто щоб називати цей діамант своїм рік або два, перш ніж вас забере смерть, і час від часу відмикати сейф і милуватися ним, мов картиною.

— Таки правда, — погодився Ванделер, — я чимало ловив і здобував — чоловіків, жінок і навіть москітів; пірнав по корали, полював на китів і тигрів, але діаманти — це найвище, що може судитися долею. В них і є краса, і вартість, тільки вони можуть як слід винагородити запал гонитви. Зараз, уявіть собі, ваша світлосте, я виходжу на слід; у мене найтонший нюх, багатющий досвід, я знаю кожен вартісний камінець з колекції свого брата, мов пастух кожну зі своїх овечок; нехай я здохну, коли не знайду геть усі діаманти!

— Сер Томас Ванделер буде вам дуже вдячний, — проказав князь.

— А я не певен, — відповів диктатор, посміхнувшись. — Один з Ванделерів, звісно, буде. А Томас чи Джон, Петро чи Павло[80] — всі ми апостоли.

— Щось я не збагну ваших слів, — ніби аж гидливо відповів на те князь.

Саме тієї миті швейцар повідомив містера Ванделера, що його карету подано. Містер Роллес глянув на годинник і побачив, що йому теж слід рушати, і такий збіг гостро і прикро вразив бідолаху, йому вже не хотілося бачити ніяких здобичників діамантів.

Довгі роки науки трохи розхитали нерви молодого священика, він мав звичку подорожувати в якнайвигідніших умовах, тож і для теперішньої поїздки замовив собі диванчик у спальному вагоні.

— Вам буде дуже зручно, — запевняв його касир, — у купе їде тільки один пасажир, а вашим сусідом буде якийсь літній добродій.

Уже перед самим від'їздом, коли перевіряли квитки, містер Роллес побачив свого супутника в супроводі кількох носіїв; мабуть, не було на світі такого чоловіка, в товаристві якого не волів би опинитися священик замість зостатися сам на сам — із старим Джоном Ванделером, колишнім диктатором. Спальні вагони Великої Північної залізниці ділилися на три відділи — два для подорожніх і один, посередині, для туалетних потреб. Ковзні двері відокремлювали кожне пасажирське купе від туалету, проте не мали ні замків, ні засувів, тож увесь вагон немов належав обом пасажирам зразу. Придивившись до вагонних переділок, містер Роллес збагнув, що він безборонний. Якщо диктатор надумає серед ночі навідатися до нього, він не зможе йому перешкодити, ніяк не зможе закритись і лежатиме приступний будь-яким нападам, мов у чистому полі. Усвідомивши всю небезпечність своєї ситуації, Роллес сполошився. Він з тривогою пригадав нахваляння свого супутника за обіднім столом і непошану до всіх норм моралі, яку той, не криючись, висловлював враженому князеві. Йому раптом пригадалося, що він читав, буцім деякі люди обдаровані надзвичайно тонкою здатністю відчувати близькість коштовних металів, крізь стіни і навіть на значних відстанях вони вгадують наявність золота. Може, так само відчувають і діаманти? Якщо це правда, то хто дужче користається таким надприродним чуттям, як не чоловік, за котрим ходить слава здобичника діамантів? Отож від такого чоловіка слід сподіватися будь-якого страшного й підступного удару, і Роллес нетерпляче почав дожидатися ранку.

Тим часом він не знехтував жодного застережного заходу: заховав діамант у найглибшу кишеню, запнувся в плащ і щиро доручився опіці Провидіння.

Потяг швидко й рівно летів уперед, подолали вже майже половину відстані, як сон почав переможно виганяти страх з грудей пана Роллеса. Якийсь час священик іще опирався, але сон навалювався дедалі дужче, і десь перед Йорком[81] Симон з утіхою сперся на одну з подушок і склепив повіки, майже зразу западаючи в непам'ять. Наостанок тільки майнула думка про страшного сусіду.

Коли Роллес прокинувся, ще залягала суцільна темінь, тільки блимав малий ліхтарик; похитування і гуркіт свідчили, що потяг з незмінною швидкістю котиться далі. Роллес з переляку аж підскочив, бо його катували найхимерніші сни; ще кілька секунд він приходив до пам'яті, потім знову схилився, та сон уже втік від нього, він просто лежав, мозок гарячково працював, а очі невідступно дивилися на туалетні двері. Свого повстяного священицького капелюха Роллес іще нижче насунув на обличчя, закриваючись ним від світла, і вдався до звичайних засобів, — як-от ліку до тисячі або розвіювання думок, — яких уживають досвідчені безсоньки, аби швидше прикликати сон. Проте жоден з них не зарадив, душу йому шматувало з десяток різних тривог, старий з протилежного краю вагона являвся в найстрашніших подобах; хоч як Роллес лягав, діамант у кишені без міри заважав йому. Він муляв, він пік, урізався в ребра, часом на мізерні частки секунди в священика з'являлася думка жбурнути його у вікно.

Поки Роллес отак лежав, сталося щось дивне. Ковзні двері до туалету трохи відхилилися, потім дужче, а зрештою відійшли від стіни майже на півметра. Лампа в туалеті не затінювалась, і містер Роллес побачив, як в освітленому отворі показалася голова містера Ванделера, що пильно вдивлявся в глибінь його комірчини. Симон збагнув, що диктатор утупився йому в обличчя; інстинкт самозбереження підказав йому затамувати віддих і утриматись від найменшого руху, не піднімати повік, а стежити за гостем крізь опущені вії. Десь за хвилину голова щезла, двері присунулись.

Диктатор приходив не нападати, а роздивлятися, він не погрожував, а радше сам боявсь якоїсь небезпеки, коли Роллес боявся його, то й він чогось побоювався Роллеса. Він, здавалось, прагнув переконатися, що його єдиний супутник спить; удоволившись оглядом, він одразу пішов до себе.

Священик ураз скочив на ноги. Крайній страх поступився місцем одчайдушній сміливості. Він розважив, що гуркіт потяга перекриває всі інші звуки, і вирішив будь-що-будь віддячити візитом за візит. Скинувши плаща, який міг обмежити свободу рухів, Роллес вийшов у туалет і зупинився, прислухаючись. Як він і сподівавсь, не чулося нічого, крім гуркоту потяга; взявшись за протилежні двері, він обережне відсунув їх на кільканадцять сантиметрів. Зупинився і не міг не зойкнути з подиву.

На голові в Джона Ванделера була дорожня хутряна шапка, що закривала й вуха, — саме вона, а ще й безперервний гуркіт не дали йому почути, що діється попереду. Хай там як, не підводячи голови, він і далі порав свою дивну роботу. Між його ногами стояла відкрита коробка з-під капелюха, в одній руці він тримав рукав свого пальта з котикового хутра, а в другій величезного ножа, яким відпорював підкладку рукава. Містер Роллес читав, що дехто зашиває гроші в поясі, та оскільки він був знайомий тільки з крикетними поясами, то ніколи не міг до ладу збагнути, як це робиться. А тут перед його очима відбувалася дивна річ: за підкладкою рукава Джон Ванделер, здається, носив діаманти: молодий священик зачудовано дививсь, як у коробку одна по одній спадали блискучі діамантові краплини.

Роллес мов прикипів до місця, спостерігаючи за небаченою роботою. Діаманти здебільшого були невеликі й не примітні ні формою, ні полиском. Раптом виникла якась перешкода, диктатор узявся за рукав двома руками й зосереджено нахилився; добряче поморочившись, він витяг з-під підкладки велику діамантову діадему і кілька секунд розглядав її, перш ніж покласти в коробку. Діадема мов променем сяйнула містерові Роллесу: він одразу збагнув, що це частина скарбу, яку вкрав у Гаррі Гартлі волоцюга. Помилитися неможливо: діадема точнісінько така, як її описав детектив, — рубінові зірки з великим смарагдом посередині, переплетені півмісяці і великі грушуваті підвіски, кожна з окремого діаманта — вони й становили головну вартість діадеми леді Ванделер.

Містер Роллес відчув величезне полегшення. Отже, диктатор устряг не менше за нього і жоден з них не розпускатиме язика про свого мимовільного спільника. Тільки-но попереду зажевріло щастя, як священик глибоко зітхнув, та оскільки до цього він довгенько затамовував віддих, а горлянка йому пересохла, то його здушило і він закашлявся. Містер Ванделер підвів очі, обличчя йому скривило з переляку і несподіванки, очі вирячились, рот роззявився з подиву, що от-от мав обернутися на лють. Інстинктивним рухом він насунув пальто на коробку. Десь із півхвилини чоловіки мовчки розглядали один одного. Час ніби й невеликий, але його вистачило Роллесові: адже він був із тих, хто в мить небезпеки міркує напрочуд швидко; Симон вирішив діяти так, як властиво тільки відчайдушно сміливим натурам. Відчуваючи, що ставить своє життя на карту, він перший урвав мовчанку.

— Перепрошую, — мовив він. Диктатор здригнувся і хрипко відповів:

— Що вам тут треба?

— Я дуже цікавлюся діамантами, — відповів Роллес із цілковитим самовладанням. — Двом знавцям треба познайомитись. У мене теж є одна дрібничка, яка, може, послугує вступом.

Кажучи це, він спокійно витяг з кишені футляр і на одну мить показав диктаторові Діамант Раджі, потім знову його заховавши.

— Це один з діамантів вашого брата, — додав він.

Джон Ванделер і далі розглядав його з якимось немов прикрим подивом, але не мовив ні слова.

— Мені втішно бачити, — знову заговорив молодик, — що й у вас є самоцвіти з тієї-таки колекції.

— Перепрошую, — проказав диктатор, вже нетямлячися з подиву, — бачу, що я стаю вже старим. Я зовсім не готовий до таких притичин, як оця. Але заспокойте мій розум хоч в Одному: чи то мені ввижається, чи ви справді священик?

— Так, справді, — відповів містер Роллес.

— Отакої! — вигукнув Ванделер. — Скільки віку мого, ніколи не чув слова, щоб так суперечило фахові!

— Ви мені лестите, — промовив містер Роллес.

— Перепрошую, — заперечив Ванделер. — Перепрошую, хлопче. Бачу, що ви не боягуз, але ще треба переконатись, чи ви часом не послідущий дурень. Може, — провадив він далі, відхиляючись назад, — ви мені з'ясуєте деякі подробиці. Я гадаю, що у вас є певні причини отак безсоромно поводитись, і, признаюсь, мені було б цікаво почути про них.

— Річ дуже проста, — відповів священик. — Причиною тільки. моя велика недосвідченість у житті.

— Хотілося б у цьому переконатись, — відказав Ванделер.

Отож Роллес розповів йому про всі свої пригоди відтоді, як у Реберновім саду він знайшов Діамант Раджі і до часу, коли він у «Летючому Шотландці» виїхав з Лондона. Розповів і про свої почуття під час подорожі і завершив такими словами:

— Впізнавши діадему, я збагнув, що в нас з вами однакове ставлення до суспільства, і це сповнило мене надією, — яку, сподіваюсь, ви не назвете необґрунтованою, — що ви в певному розумінні зможете стати моїм спільником, поділите переваги і небезпеки мого становища. З вашими знаннями і вочевидь великим досвідом вам буде не важко продати діамант, тоді як для мене це майже неможлива річ. З другого боку, я гадаю, що, розрізавши діамант, — та ще й не так як слід, невмілими руками, — я втрачу майже стільки, скільки міг би щедро заплатити вам за поміч. Це надто делікатне питання, щоб так зразу порушувати його, але мені, мабуть, бракує делікатності. Та візьміть, будь ласка, до уваги, що для мене це цілком нова ситуація і я зовсім не знаю, якого етикету слід дотримуватись. Не пишаючись, я вважаю, що я, приміром, міг би якнайвигідніше охрестити чи одружити вас, але в кожного свої вподобання і таких оборудок ще немає серед моїх досягнень.

— Не хочу вам лестити, — відповів Ванделер, — але присягаюсь, що у вас надзвичайно велика схильність до життя серед злочину. У вас більше досягнень, ніж вам здається, і хоч за своє життя я здибав чимало шахраїв у всіх кінцях світу, та ще ніколи не бачив такого безсоромного, ях ви. Радійте, містере Роллес, ви нарешті знайшли своє справжнє покликання! А щодо помочі — цілком до ваших послуг. В Единбурзі я буду тільки день, залагоджу одну справу для брата, впоравшись, поїду до Парижа, де я звичайно живу. Якщо ваша ласка, можете поїхати зі мною. Гадаю, не мине й місяця, як ви щасливо позбудетеся свого невеличкого клопоту.

(На цьому місці цілком усупереч канонам свого мистецтва наш арабський автор уриває «Пригоду молодика в священичій рясі». Я шкодую про такий звичай і засуджую його, проте я змушений іти за оригіналом і направляти читача шукати кінець пригод містера Роллеса в наступному оповіданні цього циклу — «Оповіді про будинок із зеленими віконницями».)

Оповідь про будинок із зеленими віконницями

Френсіс Скрімджер, службовець Шотландського банку в Единбурзі, до двадцяти п'яти років жив у затишку родинної оселі, втішаючися спокоєм і любов'ю. Матір він утратив ще в дитинстві, зате батько, розумний і чесний чоловік, подбав про його ґрунтовну шкільну освіту та прищепив синові прості й правильні звичаї. Френсіс, маючи лагідну й чуйну вдачу, всі свої здібності і знання ревно віддавав службі. Прогулянка в суботу пополудні, часом обід у колі родичів, щорічна двотижнева подорож у гори або навіть до континентальної Європи — оце й усі його розваги. Френсіс швидко здобував прихильність начальства і вже отримував платню майже дві сотні фунтів на рік із перспективою подвоїти цю суму. Небагато було таких удоволених долею молодиків, як Френсіс Скрімджер, мало хто виявляв більшу ревність і працьовитість, ніж він. Часом увечері, прочитавши газети, молодий службовець грав на флейті, тішачи батька, якого він щиро любив і шанував.

Одного дня Френсіс одержав листа від дуже відомої адвокатської контори, його просили негайно прийти для розмови. Лист мав позначки «Приватно. Конфіденційно» і надсилався в банк, а не додому — дві незвичайні обставини, що змусили хлопця чимшвидше піти до контори. Старший із власників, суворий досвідчений правник, поважно запропонував йому сісти і стисло й точно розповів про справу. Особа, яка хоче зостатись невідомою, але про яку адвокат має всі підстави думати добре, — одне слово, людина, що посідає певне становище в суспільстві, — бажає призначити Френсісові щорічне утримання розміром п'ять сотень фунтів. За капіталом наглядатиме адвокатська контора і двоє опікунів, які теж зостануться анонімними. Проте до цього подарунка додаються дві умови, але, на думку адвоката, його новий клієнт не побачить у цих умовах нічого надмірного або ганебного. Ці слова правник повторив іще раз, уже наголосивши на них, немов прагнучи припинити дальші пояснення.

Але Френсіс поцікавився умовами.

— Як я вже двічі зазначав, ці умови, — відповів адвокат, — ані ганебні, ані надмірні. Водночас я не можу від вас приховати що вони досить незвичайні. Так, уся ця справа дуже відбігає од нашої звичайної практики, і я безперечно б відмовивсь, якби не повага до добродія, що доручив мені опікуватися нею, і, дозвольте додати, містере Скрімджер, прихильність, яку я відчуваю до вас завдяки численним і, без сумніву, цілком заслуженим добрим відгукам про вас.

Френсіс попросив розповісти докладніше.

— Ви навіть уявити не можете, як мене бентежать ці умови, — сказав він.

— їх дві, — відповів адвокат, — тільки дві. А сума, як я вже сказав, становить п'ять сотень на рік. Я ще забув, що витрачати їх можна як завгодно. — Адвокат підвів брови й заговорив урочисто: — Перша напрочуд проста. Вам треба бути в Парижі в неділю пополудні 15-го числа. В касі театру «Комеді Франсез» вам подадуть квиток, узятий на ваше ім'я. Вам треба всю виставу просидіти на зазначеному місці, оце й усе.

— Я б волів у робочий день, — озвався Френсіс. — Та оскільки йдеться про таке…

— Та ще й у Парижі, любий пане, — заспокійливо додав адвокат. — Я сам трохи пуританин, але з такою умовою і в Парижі — я б не вагався ні хвилини.

Чоловіки засміялися. — Друга умова поважніша, — вів далі адвокат. — Ідеться про ваше одруження. Мій клієнт, щиро прагнучи вам достатку, бажає цілком перейняти на себе вибір дружини для вас. Цілком — ви розумієте? — повторив він із притиском.

— Якщо ваша ласка, висловлюваймось ясніше, — відказав йому Френсіс. — Це означає, що я повинен одружитися тільки з тією жінкою, дівчиною або вдовою, білою або чорною, яку мені запропонує та невідома особа?

— Запевняю вас, що відповідність віку й суспільного становища — те, чого неодмінно дотримається ваш благодійник, — мовив адвокат. — Щодо расових ознак, то, признаюсь, такого мені не спало на думку, та, якщо хочете, я при нагоді про це довідаюсь і зразу перекажу й вам.

— Сер, — сказав Френсіс, — зостається тільки переконатись, чи не криється за цією справою найнегідніше ошуканство. Адже все видається незбагненним, я б навіть сказав, неймовірним. Жаль, але поки я докладніше не з'ясую собі цієї справи й не знатиму вірогідних причин такого поступування, я угоди не підписуватиму. Тож я прошу розповісти трохи більше. Я повинен знати, що в основі такої пропозиції. Якщо ви не знаєте і навіть не здогадуєтесь або вам не вільно розповідати, то я візьму капелюха й піду назад до банку, так само як і прийшов.

— Я не знаю, — відповів адвокат. — Але в мене є цілком імовірний здогад. Ваш батько, тільки ваш батько — доклав рук до цієї угоди.

— Мій батько! — зневажливо вигукнув Френсіс. — Теж мені багатій, я знаю кожну думку в його голові і кожну монетку в кишені!

— Ви не так зрозуміли мої слова, — поправив адвокат. — Я не маю на увазі містера Скрімджера-старшого: адже не він ваш батько. Коли він з дружиною приїхав до Единбурга, вам було майже рік, і ви лише три місяці перебували під опікою своїх батьків. Це трималось у великій таємниці, але факти саме такі. Батько ваш невідомий і, повторюю, гадаю, що саме він — джерело отих пропозицій, із якими я звертаюся до вас.

Подив Френсіса Скрімджера від такої несподіваної звістки був воістину несказанний. Він геть стерявся і сказав про це адвокатові:

— Сер, сповістивши мені такі дивовижні речі, ви повинні дати мені трохи часу для роздумів. Про своє рішення я скажу вам увечері.

Правник похвалив таку розважливість, і Френсіс, вигадавши якусь притичину й відпросившись із банку, вирушив на далеку прогулянку за місто, зважуючи всі можливі заходи й варіанти. Приємне відчуття власної значущості схиляло його до глибоких і всебічних міркувань, проте висновок був очевидний уже зразу. Вся його плотська натура невтримно линула до п'яти сотень на рік і тих дивних супровідних умов, у своєму серці він раптом відчув нездоланну відразу до прізвища Скрімджер, яке досі йому подобалось, почала зароджуватися зневага до вузьких неромантичних інтересів свого дотеперішнього життя. А коли його розум настроївся вже цілком по-іншому, у Френсіса з'явилося нове почуття сили і свободи, перед ним відкрилися найзвабливіші перспективи.

Одним словом потвердивши згоду, Френсіс негайно отримав від адвоката чек за півріччя, бо виплати йому починалися з першого січня. З чеком у кишені пішов додому, і квартира на Шотландській вулиці вперше видалась Йому жалюгідною, вперше в ніс йому вдарив дух варива, він з подивом і майже огидою придивлявся до часом не дуже вишуканих манер свого нібито батька. Вже наступного дня він вирішив їхати до Парижа.

У Парижі, куди він прибув задовго до призначеного часу, Френсіс винайняв номер у скромному готелі, де часто селились англійці та італійці, і весь свій час віддавав вивченню французської мови: двічі на тиждень до нього ходив учитель, а гуляючи по Єлисейських полях, він заговорював із перехожими, щовечора ходив до театру. Оновив за останньою модою ввесь свій гардероб, щоранку в перукаря на сусідній вулиці голився й робив зачіску. Завдяки цим заходам Френсіс потроху став скидатися на чужоземця, а його непринадне минуле ніби затиралось.

Нарешті в суботу він подався до каси театру на вулиці Рішельє. Тільки-но Френсіс назвав своє ім'я, як касир подав йому квиток у конверті, на якому ще й чорнило як слід не висохло.

— Його щойно принесли, — сказав касир.

— Невже! — вразився Френсіс. — А можна спитати, який він собою, той чоловік?

— Вашого друга описати дуже легко, — відповів касир. — Це немолодий, суворий і вродливий чоловік, уже сивий, із шабельним шрамом на обличчі. Так що ви його зразу впізнаєте.

— Авжеж, — погодився Френсіс. — Дуже вам дякую за послугу.

— Він, мабуть, не встиг іще далеко відійти, — додав касир. — Якщо ви поквапитесь, то, може, й наздоженете його.

Френсіс не чекав, поки скажуть двічі, чимдуж вибіг з театру на середину вулиці і став роздивлятися. Сивих добродіїв було чимало, але, хоч він кожному зазирав в обличчя, жоден не мав рубця на виду. Десь із півгодини він гасав по всіх сусідніх вулицях, аж поки збагнув увесь нерозум таких пошуків. Тоді вирішив погуляти, аби трохи заспокоїтись: близькість імовірної зустрічі з тим, кому він, безперечно, завдячує життя, глибоко схвилювала молодого хлопця.

Трапилося так, що Френсіс пішов спершу вулицею Друо, а потім вулицею Мучеників, і випадок прислужився йому краще, ніж усякі попередні плани й задуми. На бульварі він побачив двох чоловіків, що повагом розмовляли, сидячи на лаві. Один був молодий, чорнявий, і гарний, одягнений по-світському, але з незатертим відбитком духовного сану на обличчі; другий цілком відповідав описові касира. Френсіс відчув, як закалатало серце, знав, що зараз він от-от почує батьків голос; зробивши широке коло, він тихесенько став позаду лави, чоловіки надто захопилися розмовою, щоб помічати навколишнє. Як і сподівався Френсіс, розмова велася англійською мовою.

— Ваші підозри, Роллесе, починають мені набридати, — сказав старший чоловік. — Кажу вам — я роблю все, що можу: за мільйони так зразу не вхопишся. Хіба ж я не заопікувався вами, зовсім мені чужим, з простого милосердя? Хіба ж не живете ви здебільшого моїм коштом?

— Це ваш аванс, містере Ванделер, — поправив молодик.

— Ну, якщо хочете, аванс і, коли вам так краще, інтерес замість милосердя, — розсердився містер Ванделер. — Я тут не на те, аби вибирати вислови. Діло завжди є ділом, а ваше діло, дозвольте мені нагадати, надто брудне, щоб висувати такі претензії. Або вірте мені, або дайте спокій і знайдіть кого іншого, тільки припиніть, ради Бога, свої єреміади.

— Я починаю вивчати світ, — відповів молодик, — і бачу, що у вас є всі підстави одурити мене, а не поводитися чесно. Я тут теж не на те, аби вибирати вислови. Ви прагнете забрати діамант собі — цього, гадаю, ви не посмієте заперечити? Хіба ж не ви, назвавшись моїм ім'ям, обшукували моє помешкання, коли я вийшов з дому? Я розумію причини вашої затримки: ви брешете і вичікуєте, адже ви справжній здобичник діамантів, рано чи пізно, чесним шляхом чи ні, ви накладете на нього свої руки. Ні, цьому треба покласти край, ще трохи — і в мене урветься терпець, я обіцяю вам улаштувати несподіванку.

— Погрози вам нічим не зарадять, — відказав Ванделер. — Я теж можу вдатися до них. Мій брат тут у Парижі, поліція попереджена, якщо ви й далі надокучатимете мені своїми дурними причіпками, я, містере Роллес, теж вам приготую несподіванку. Але моя дасться вам узнаки до самої смерті. Ви мене розумієте чи, може, до вас треба звернутися гебрайською? Все має кінець, настає кінець і моєму терпінню. У вівторок о сьомій — ні на день, ні на годину, ні навіть на частку секунди раніше, якщо не хочете занапастити себе. Якщо ви не почекаєте, то, про мене, забирайтесь хоч і в пекло — щасливої дороги!

Скінчивши, диктатор підвівся й пішов у бік Монмартру, хитаючи головою й люто вимахуючи кийком, тоді як його товариш, тяжко зажурений, зостався на лаві.

Френсіс аж нетямився з подиву й жаху, почуте геть приголомшило його, ніжна надія, з якою він підступив до лави, обернулася на огиду й розпач; старий містер Скрімджер, думав він, значно добріший і гідніший довіри батько, ніж оцей страшний і брутальний інтриган. Проте Френсіс опанував себе і, не гаючи ні хвилини, пішов назирці за добродієм.

Розгніваний диктатор ішов досить швидко, лють мов підганяла його, сердиті думки не давали йому озирнутися аж до порога його будинку.

Ванделерів дім стояв угорі на вулиці Лепік, з нього відкривався краєвид усього Парижа, навколо повівало чисте повітря пагорбів. Він був на три поверхи, мав зелені віконниці. Всі вікна, що виходили на вулицю, було щільно зачинено. З-за високого муру визирали верхівки дерев, перед муром, не даючи підійти до нього, стояли рогатки. Диктатор зупинився на мить, шукаючи ключа, відімкнув хвіртку і зайшов досередини.

Френсіс роззирнувся: околиці були безлюдні, будинок самотою стояв у саду. Здавалося, що стежити далі вже неможливо. Розглянувшись пильніше, Френсіс помітив поряд високий будинок, що бічною стіною виходив у сад, і на тій стіні мав однісіньке вікно. Френсіс підійшов до фасаду й побачив оголошення, на один місяць здають невмебльовані кімнати. Розпитавши, довідався, що здається й кімната з вікном у сад. Френсіс не вагався ні хвилини: винайняв кімнату, заплатив наперед і повернувся до свого готелю по речі.

Старий із рубцем від шаблі — його батько, а може, й ні, сам він вийшов на правильний слід або й не вийшов, але що вже напевне — він на порозі дивовижної таємниці, — і Френсіс заприсягся, що поти стежитиме, поки добереться до самої суті таємниці.

З вікна свого нового помешкання Френсіс Скрімджер міг бачити весь садок будинку з зеленими віконницями. Просто внизу розрісся пишний каштан, укривши розлогим гіллям два нефарбовані дерев'яні столи, за якими можна було обідати в жаркі літні дні. З трьох боків місце закривала густа рослинність. Між будинком і столами пролягала посипана жорствою доріжка, що вела з веранди до садової хвіртки. Роздивляючись сад поміж планочок драбинчастих віконниць, які він не зважувався відчинити, боячися привернути увагу, Френсіс лише дрібку міг довідатись про звичаї його мешканців, і та дрібка свідчила про замкнутість і любов до самотності. Садок був наче монастирський, а будинок скидався на в'язницю. Зелені віконниці всі було позакривано, двері на веранду зачинено, а в садку, осяянім надвечірнім сонечком, скільки око сягало, не видніло жодної душі. Щоб не сидіти без усякого діла і трохи собі скрасити життя, Френсіс купив Евклідову «Геометрію»[82] французькою мовою, яку він заходився перекладати, сидячи на підлозі й пишучи на валізі: адже в кімнаті не було ні стола, ні стільця. Час від часу він підводився й кидав оком на сад будинку з зеленими віконницями, але вікна не відчинялися, в саду ніхто не показувався.

Тільки пізно ввечері сталися події, які трохи винагородили невсипущу Френсісову пильність. Між дев'ятою і десятою годинами пронизливо зателенькав дзвінок, збудивши Френсіса від дрімоти. Він учасно підбіг до вікна і почув вельми промовисті звуки — відмикалися замки, відсувалися засуви, — з'явився містер Ванделер; із ліхтарем, одягнений у широкий плащ з чорного оксамиту і таку саму шапчинку, він неквапом пройшов від веранди до садової хвіртки. Знову забряжчали замки і засуви, за хвилину в мигтючому світлі ліхтаря Френсіс побачив, як диктатор повів у дім якогось бридкого й огидного чоловіка.

Через півгодини містер Ванделер вивів свого гостя на вулицю, а сам, зайшовши під каштанове гілля й поставивши ліхтаря на стіл, замислено докурював сигару. Поміж листям Френсіс помічав усі його рухи, бачив, як він струшує попіл і глибоко затягується, постеріг суворість на обличчі й зціплені вуста, що свідчило про тяжкі й глибокі роздуми. Ванделер уже майже докурив, як із глибин будинку долинув дівочий голос, гукаючи його додому.

— Іду, — відповів Джон Ванделер, викидаючи недопалок і беручи ліхтар. Зайшов на веранду, і, коли зачинилися двері, будинок поринув у цілковиту темряву, хоч як Френсіс напружував зір, за віконницями він ніде не побачив жодного промінчика світла, — з цього він цілком тверезо виснував, що всі спальні покої містяться з того боку будинку.

Проте на світанку наступного дня (Френсіс прокинувся рано, проспавши ніч на голій підлозі) він побачив, що пояснення слід шукати деінде, За допомогою прихованих пружин усі віконниці відчинились, відкривши металеві жалюзі — такі, які ми бачимо на вітринах крамниць. Знову спрацювали пристрої, жалюзі затягло вгору; майже годину в кімнати вільно проходило ранкове повітря, а потім містер Ванделер власноруч опустив усі жалюзі й закрив віконниці.

Поки Френсіс іще дивувався такій незвичайній обережності, двері відчинились і в садок вийшла молоденька дівчина. Гуляла вона хвилини зо дві, та навіть за такий короткий час Френсіс устиг переконатись, що вона гарна напрочуд. Після цього не тільки неймовірно зросла його цікавість — набагато поліпшився і душевний стан. Френсіса вже не гнітили думки про недобрі риси і більш ніж непевне життя його батька, з цієї миті він палко прихилився душею до нової родини. Хай та дівчина має стати йому сестрою чи дружиною, Френсіс не сумнівався, що вона справжній янгол. Він так захопився, що аж сполотнів від жаху, розміркувавши, що знає насправді дуже мало і, пішовши за містером Ванделером, міг просто помилитися.

Швейцар, якого він розпитав, міг розповісти дуже мало, та й те, що він сказав, видавалося загадковим і досить сумнівним. У сусідстві жив надзвичайно багатий англієць, без міри дивакуватий, з химерними вподобаннями і звичками. Він власник великих колекцій, які зберігає у своєму будинку; саме аби вберегти їх, він зробив сталеві жалюзі, понавигадував замків і поставив рогатки вздовж мурів. Живе він здебільшого сам, тільки іноді до нього приходять досить дивні відвідувачі, мабуть, у справах. У домі, крім нього, живе тільки панночка і стара служниця.

— Панночка його донька? — поцікавився Френсіс.

— Певне, що так, — відповів швейцар. — Панночка — господиня будинку, й дивно бачити, як вона працює. Незважаючи на всі свої багатства, вона сама ходить на базар, щодня її можна побачити з кошиком.

— А що то за колекції?

— Вони неоціненні, — мовив швейцар. — Чогось більшого я сказати не можу. Відколи оселився мосьє де Ванделер, у нього ніхто з нашого кварталу навіть на порозі не стояв.

— Може, й так, але ж ви повинні хоч здогадуватись, що там у його славетних галереях. Це картини, шовки, статуетки, самоцвіти, чи що?

— Мосьє, — відповів швейцар, стенаючи плечима, — може, там навіть морква, я вам однаково нічого не скажу. Звідки мені знати? Хіба ви не бачите, що будинок стережуть, мов фортецю?

Френсіс розчаровано вертався до кімнати, аж швейцар гукнув йому навздогін:

— Мосьє, я оце згадав. Мосьє де Ванделер об'їздив увесь світ, і я чув, як служниця колись казала, що він привіз дуже багато діамантів. Якщо це правда, то за тими віконницями є на що подивитися.

В неділю Френсіс завчасу прийшов до театру й сів на своє місце. Крісло, призначене йому, стояло третім або четвертим від лівої стіни, якраз навпроти однієї з лож бельетажа. Те, що місце вибрано зумисно, не викликало ніяких сумнівів, на це вказувала сама його позиція, Френсіс інстинктивно відчув, що ложа по праву руку від нього так чи інакше пов'язана з драмою, в якій він грав свою ролю, ні про що не здогадуючись. Глядачі з ложі, якби їм те спало на думку, могли б без перешкод спостерігати за ним від початку до кінця вистави, натомість самі, заховавшись углибині, цілком могли уникнути будь-яких розглядин з його боку. Френсіс надумався ні на мить не випускати ложу з ока і, оглядаючи залу або просто дивлячись на сцену й чекаючи початку вистави, він кутиком ока завжди позирав на порожню ложу.

Вже завершувалася друга дія, коли відчинились двері і ввійшло двоє людей, одразу заховавшись у найгустішій сутіні. Френсіс насилу опанував себе: то прийшов містер Ванделер із донькою. У венах і артеріях молодого хлопця зашумувала кров, вуха почервоніли, в голові запаморочилось. Френсіс не зважувався підвести очі, аби не збудити підозр, програмка, яку він уже не раз прочитав від початку до кінця, стала замість білої червоною, глянувши на сцену, він сприйняв її як щось незмірно далеке, голоси і рухи акторів видавалися вкрай дивними й безглуздими.

Час від часу Френсіс наважувався поглянути в бік, що цікавив його найдужче, аж поки нарешті відчув, що зустрівся очима з дівчиною. Все його тіло струснулося, перед очима замиготіли веселкові барви. Чом йому не дано почути, про що розмовляють між собою Ванделери? Чому він не зважиться підняти театральний бінокль і пильно приглянутись до їхніх облич та рухів? Бо знав, що його життям порядкують, що він не може ні взяти участі в тій розмові, ні навіть послухати її, що він приречений сидіти і страждати, відчувати безсилля і тривогу.

Нарешті дія скінчилася. Завіса опустилась, люди навколо нього попідводились, аби розім'яти ноги. Було б тільки цілком природним, якби він учинив так само, а вставши, було б не тільки природним, а й потрібним пройти перед самісінькою ложею, що так його цікавила. Зібравши всю свою сміливість та не підводячи очей, Френсіс пішов до ложі. Посувався він дуже повільно, бо літній добродій перед ним, важко сапаючи, насилу волочив ноги. Як же йому повестися? Може, проходячи, звернутися до Ванделерів на ім'я? А може, витягти квітку з петлиці й кинути її в ложу? Може, підвести обличчя і довго в захваті дивитися на панночку, що мала бути йому сестрою чи нареченою? Розгубившись між стількома альтернативами, Френсіс пригадав своє спокійне животіння в банку і тяжко затужив за минулим.

Тим часом він уже підійшов до самої ложі, а оскільки досі не надумав, що йому діяти і чи діяти взагалі, то просто повернув голову й підвів очі. Тільки-но це зробивши, він розчаровано зойкнув і прикипів до місця. В ложі нікого не було. Поки він неквапом підходив, пан Ванделер і його донька спокійнісінько вийшли.

Ззаду хтось чемно нагадав йому, що він загороджує дорогу. Френсіс машинально пішов далі й разом з юрбою нестямно вийшов з театру. Опинившись на вулиці, де тисняви вже не було, він постояв, і холодне нічне повітря швидко очутило його. Френсіс здивувався, відчувши, як страшенно болить голова, й усвідомивши, що не пам'ятає навіть слова з двох дій, що розгорталися перед ним у театрі. Коли проминуло збудження, хлопцеві неймовірно захотілося спати, він найняв екіпаж і приїхав додому вкрай виснажений, сповнений огиди до життя.

Наступного ранку Френсіс чекав, поки міс Ванделер піде на базар, і о восьмій годині побачив, як вона виходить у садок. Вбрана дівчина була скромно і навіть бідно, в поставі її голови і тіла проступали грація і шляхетність, ще дужче вирізняючись супроти її простенького одягу. Навіть кошик, хоч тримала вона його як слід, видавався при ній тільки прикрасою. Френсісові здалося, що, коли вона вийшла з дверей, за нею пішло саме сонечко й попереду розбігалися тіні; вперше він почув, що в саду у клітці співає пташка.

Френсіс почекав, поки дівчина вийде на вулицю, потім наздогнав її і гукнув:

— Міс Ванделер!

Дівчина озирнулась і, побачивши, хто перед нею, сполотніла.

— Перепрошую, — вів далі Френсіс, — Господь свідок, я не хотів налякати вас, та й по правді не слід боятися того, хто так зичить вам добра, як я. Повірте, я дію радше з мусу, ніж з власної волі. В нас чимало є спільного, та я, на жаль, нічого про те не знаю. В мене багато діла попереду, але руки мої зв'язані. Я навіть не знаю, якими мають бути мої почуття, не знаю, хто мої друзі, а хто вороги.

— Я не знаю, хто ви, — насилу здобулася на слово дівчина.

— Ні, знаєте, — заперечив Френсіс. — Міс Ванделер, ви це знаєте краще за мене. Так, саме про це я хотів би довідатись насамперед. Скажіть мені все, що знаєте, — благав Френсіс. — Скажіть мені, хто я, хто ви і як переплетені наші долі. Допоможіть мені, міс Ванделер, скажіть хоч слово, аби просвітити мене, скажіть, якщо ваша ласка, тільки ім'я мого батька — і я вдовольнюся цим і сповнюсь удячністю.

— Не хочу обманювати вас, відповіла дівчина. — Я знаю, хто ви, але мені не вільно казати.

— То скажіть принаймні, що вибачаєте цю мою зухвалість, і я терпляче дожидатиму, — мовив Френсіс. — Якщо мені не судилося знати, то обійдуся й без цього. Це жорстокість, але можна витерпіти й більше. Тільки, благаю, не додавайте до моїх нещасть іще й думку, що я став вашим ворогом.

— Ваші вчинки цілком природні, і мені нема чого вибачати, — відповіла дівчина. — Прощавайте.

— Невже «Прощавайте»?

— Ні, цього я й сама не знаю, — проказала дівчина. — До побачення, якщо хочете.

Дівчина пішла, а Френсіс, цілком приголомшений, повернувся до своєї кімнати. Цього ранку він майже не просунувся в праці над Евклідом і частіше стояв біля вікна, ніж сидів за своїм імпровізованим письмовим столом. Та крім повернення міс Ванделер і її зустрічі з батьком, що курив на веранді індійську сигару, в сусідньому будинку з зеленими віконницями не сталося нічого примітного аж до обіду. Молодик нашвидкуруч погамував свій голод у поблизькому ресторані і чимдуж, гнаний іще непогамованою цікавістю, повернувся додому на вулицю Лепік. Перед садовим муром слуга, сидячи верхи на коневі, водив туди-сюди на поводі ще одного коня, а швейцар з Френсісового будинку стояв на порозі, попахкував люлькою й роздивлявся коней та ліврею слуги.

— Погляньте, — заговорив він до молодика, — які гарні огирі! Яке пристойне вбрання! Це все належить братові мосьє Ванделера, він приїхав у гості. У вашій країні це видатна людина, генерал, ви ж, певне, чули про нього?

— Признаюсь, — відповів Френсіс, — що досі я ніколи не чув про генерала Ванделера. В нас чимало офіцерів такого рангу, а всі мої інтереси суто цивільні.

— Це в нього, — пояснював швейцар, — пропав великий діамант з Індії. Вже ж про це ви мали прочитати в газетах.

Скоро лиш позбувшись балакучого швейцара, Френсіс вибіг сходами нагору й підбіг до вікна. Просто внизу поміж каштановим листям він розгледів двох добродіїв, що сиділи й балакали, курячи сигари. Генерал, червоновидий чоловік з військовою поставою, трохи скидався на свого брата; риси облич ніби й однакові, постать теж мала схожість з нескутою і могутньою постаттю Джона Ванделера, але Томас видавався старішим, меншим і пересічнішим, його подібність до брата була карикатурна, поряд із диктатором генерал здавався злиденним і немічним.

Схилившись над столом, брати, пильно слухаючи один одного, розмовляли так тихо, що Френсіс лише вряди-годи міг почути одне або й двоє слів. З почутого він збагнув, що йдеться про нього самого і його майбутню кар'єру; кілька разів до його вух долинало прізвище Скрімджер, яке дуже легко розрізнялося серед решти звуків, ще частіше йому здавалося, ніби вимовляється ім'я Френсіс.

Зрештою генерал, ніби згарячу, майже крикнув:

— Френсіс Ванделер! Кажу ж вам, що Френсіс Ванделер! — наголосив він останнє слово.

Диктатор ворухнувся всім тілом, чи то потверджуючи, чи то виказуючи зневагу, проте його слів не чулося.

«Отой френсіс Ванделер, — це, може, я сам? — дивувався молодик у кімнаті. — Може, вони обговорюють ім'я, яке я маю взяти перед шлюбом? А може, все це мені тільки мариться через надмірну пиху та самозамилування?»

Якийсь час нічого не чулося, потім співрозмовники ніби знову засперечалися, знову сердито заговорив генерал, донісши свій голос і до Френсіса.

— Моя дружина? — вигукнув він. — Я з нею розлучився. Я не хочу навіть чути про неї. Як тільки називають її ім'я, мені стає зле!

Генерал вилаявся і вдарив кулаком по столу. Диктатор ніби по-батьківському заспокоював брата і невдовзі провів його до хвіртки. Брати досить щиро поручкались, проте скоро за гостем зачинилася хвіртка, Джон Ванделер засміявся, і в тому сміху Френсісові Скрімджерові вчувалося щось недобре і навіть диявольське.

Минув і цей день, Френсіс більше нічого не дізнався, проте пам'ятав, що завтра вівторок, і сподівався нових відкриттів: усе може скластись якнайкраще або якнайгірше, але принаймні він був певен, що довідається чимало цікавого і, якщо пощастить, дійде до самого серця таємниці, що огортала його батька й родину.

Коли вже надходила обідня пора, в саду будинку з зеленими віконницями почали ретельно готуватися. Стіл, почасти видний Френсісові крізь каштанове листя, мав бути допоміжним, на нього ставили чисті тарілки для переміни і знадібки для салати; другий стіл, майже цілком закритий листям, призначався їдцям, і Френсіс міг добачити білу скатертину і срібні куверти.

З точністю до хвилини прийшов містер Роллес, який, здається, чогось непокоївся й говорив тихо і мало. Натомість диктатор аж променився веселістю й добрим гумором, з саду не раз долинав його молодий і приємний сміх; з тембру і перемін його голосу було очевидно, що він розказує чимало веселих оповідок і передражнює вимову різних народів; диктатор і молодий священик ще не допили вермуту, як між ними щезло будь-яке почуття недовіри і вони розмовляли приязно, мов давні шкільні товариші.

Зрештою з супницею в руках з'явилася й міс Ванделер. Роллес підбіг до неї, пропонуючи допомогу, дівчина жартома відмагалась, ось уже жартували всі троє, сміючися, що подавати на стіл доводиться, на жаль, комусь із товариства. — Зате так почуваєш себе вільніше, — проголосив містер Ванделер.

Наступної миті всі троє повсідалися, і Френсіс майже нічого не бачив і не чув, обід, здається, минав весело, під каштаном невмовчно гомоніли голоси, дзенькали ножі та виделки, і Френсіс, з'ївши пополудні саму булочку, заздрив спокою і щедрості обіду. їдці неквапом переходили від страви до страви і нарешті перейшли до вишуканого десерту з пляшкою старого вина, яку власноруч відкоркував сам диктатор. Упали сутінки, на столі поставили лампу, а на допоміжному — дві свічки, ніч була тиха, зоряна й безвітряна. Крім того, спадало світло з дверей і вікон веранди, ввесь сад був мов осяяний, угорі часом стиха шелестіло в темряві листя.

Міс Ванделер уже, певне, вдесяте виходила з дому і цього разу повернулася з кав'яником на таці, поставивши його на бічний стіл. її батько зразу підвівся.

— Кава — це вже моя парафія, — долинули його слова до Френсіса. За хвилину він побачив, як його нібито батько підійшов до освітленого свічками бічного столу.

Весь час розмовляючи через плече, містер Ванделер налив дві філіжанки бадьористого темно-бурого напою і вправно, мов штукар, випорожнив у меншу філіжанку невелику пляшечку. Робилося це так швидко, що навіть Френсіс, дивлячись просто в диктаторове обличчя, усвідомив рух тільки тоді, коли він був уже завершений. Наступної миті, сміючись, містер Ванделер уже підходив до столу з філіжанкою в кожній руці.

— Впораємось із цим, — проказав він, — і вже, певне, надійде наш славетний юдей.

Несила зобразити збентеження і тривогу Френсіса Скрімджера. Він бачив, як перед його очима діється зло, відчував, що зобов'язаний утрутитись, та не знав як. Може, все те — жарт, і в кого він позичатиме очі, коли виявиться, що Його засторога даремна? Або ж коли тут не до жартів, то злочинцем може виявиться його рідний батько, і якою ж спокутою він загладить учинок, що занапастив того, кому завдячує життя? Вперше Френсісові спало на думку, що він став ніби шпигуном. Бути бездіяльним у такій ситуації і з такою боротьбою чуттів у грудях — це найтяжчі муки, Френсіс судомно схопився за планки віконниць, серце йому мало не вискакувало, а то й завмирало, тіло рясно зросилося потом.

Минуло кілька хвилин. Розмова стихала, все рідше чулися голоси, коротшали фрази, проте нічого страшного чи важливого не діялось.

Аж раптом дзенькнуло розбите скло, далі почувся несильний глухий звук, немов чиясь голова впала на стіл. Водночас садком перелетів гострий стогін.

— Що ви накоїли? — сполошилася міс Ванделер. — Він помер!

Диктатор відповів таким гучним і свистючим шепотом, що спостерігач у вікні почув кожне слово.

— Тс! Він живісінький, як і я! Беріть його за п'яти, а я нестиму за плечі.

Френсіс почув, як міс Ванделер розридалася.

— Ви чули, що я сказав? — так само пошепки повторив диктатор. — Чи ви хочете посваритися зі мною? Міс Ванделер, ви можете вибирати.

Дівчина не озивалась, і перегодом диктатор заговорив знову:

— Беріть його за п'яти, треба занести його в будинок. Якби я був трохи молодший, я б міг сам ставати проти світу. Але роки й небезпеки притиснули мене, мої руки ослабли, я мушу просити допомоги у вас.

— Це злочин, — відповіла дівчина.

— Я ваш батько, — проказав містер Ванделер.

Ці слова, здається, подіяли. Зарипіла жорства, впав стілець, Френсіс побачив, як батько й дочка, заточуючись понесли до веранди безживне тіло містера Роллеса, підхопивши його під жижки і під пахви. Молодий священик був страшенно блідий, при кожному кроці голова хиталася з боку на бік.

Живий він чи мертвий? Усупереч запевненням диктатора, Френсіс схилявся до другого. Скоєно тяжкий злочин, на мешканців будинку з зеленими віконницями впало велике лихо. На свій подив, Френсіс побачив, як увесь його страх перед смертю поглинувся переживаннями за дівчину і літнього добродія, яким, на його думку, загрожує страшна небезпека. Шляхетні почуття заполонили йому серце, він теж прагнув допомогти своєму батькові в боротьбі проти світу й людей, проти долі й справедливості; відчинивши віконниці й заплющивши очі, Френсіс, випростуючи руки, стрибнув на каштанове листя.

Гілка за гілкою вислизали з його рук або ламалися під його вагою, нарешті під пахву йому потрапила міцна гілляка, він секунду повисів на ній, потім пустився і важко впав біля столу. Тривожний зойк із будинку попередив Френсіса, що його прихід помітили. Заточуючись, він звівся на ноги, трьома стрибками подолав відстань і вже стояв на порозі веранди.

В невеликому покої, застеленім циновками і обставленім заскленими шафами з безліччю рідкісних і коштовних дрібничок, стояв містер Ванделер, схилившись над тілом містера Роллеса. Коли Френсіс увійшов, він підвівся, блискавично метнулися його руки. Все діялось за секунду, як оком змигнути, діло було зроблене, молодик не мав навіть часу, аби впевнитись, йому здалося, що диктатор узяв щось на грудях у священика, миттю поглянув на нього і несподівано швидко передав дочці.

Френсіс стояв на порозі, а диктатор тим часом підводився. Ще мить — і Френсіс упав навколішки перед містером Ванделером.

— Батьку! — заволав він. — Дозвольте мені допомогти вам. Я робитиму все, що накажете, і ніколи ні про що не питатиму. Все моє життя належить вам. Ставтеся до мене як до сина, і я відповім вам синівською любов'ю.

На ці благання диктатор попервах спромігся відповісти тільки лайкою.

— Син і батько? — крикнув він здивовано. — Батько і син! Що це за дурна і клята комедія? Як ви потрапили в мій сад? Чого вам треба? В ім'я Господа, хто ви?

Приголомшений і засоромлений, Френсіс підвівся й замовк. Тут панові Ванделеру наче свінуло, і він гучно зареготався.

— Тепер я вже бачу, — кричав він, — це Скрімджер! Гаразд, містере Скрімджер. Дозвольте мені кількома словами змалювати ваше становище. Ви силою чи принаймні ошуканством вдерлись у мою приватну оселю, не отримавши від мене ніякого запрошення, прийшли саме тоді, коли в нас невеличкий клопіт, мій гість зомлів у мене за столом, а ви мені набридаєте своїми звертаннями. Ви мені не син. Коли хочете знати, ви байстрюк мого брата від жінки одного рибалки. Ви мені геть байдужі, хоча ця байдужість уже межує з відразою, а, судячи з вашої поведінки, ваш розум цілком відповідає вашій зовнішності. Отже, пропоную вам на дозвіллі докладніше обміркувати ці невеселі факти, а поки що, прошу, звільніть нас від вашої присутності. Якби я не мав іншого діла, — додав зі страшною лайкою диктатор, — я б вас іще відлупцював!

Френсіс слухав його, тяжко принижений. Якби змога, він одразу б утік, але не було жодного способу вийти з саду, в який він потрапив собі на лихо, він нічого не міг удіяти, тільки стояв, мов дурень.

— Батьку, — урвала тишу міс Ванделер, — ви це кажете з серця. — Містер Скрімджер міг помилитися, але наміри його чисті й добрі.

— Дякую вам на слові, — мовив диктатор. — Ви нагадали мені про інші обставини, про які я вважаю своїм обов'язком сповістити й містера Скрімджера. Мій брат, — провадив він далі, звертаючись до Френсіса, — був такий дурний, що призначив вам утримання, був такий дурний і пихатий, що запропонував шлюб між вами і цією юною міс. Вас показали їй два дні тому, і я радий сказати вам, що вона з огидою відкинула таку думку. Дозвольте мені додати, що я маю величезний вплив на вашого батька, і не моя буде провина, якщо вас іще до кінця тижня не позбавлять утримання й не відішлють назад писарювати.

Тон старого був, якщо це можлива річ, іще образливіший за слова, Френсіс відчув до себе найнищівнішу, найнестерпнішу зневагу; голова його впала, закривши обличчя руками, він без сліз судомно заридав, проте міс Ванделер знов оступилася за нього.

— Містере Скрімджер, — заговорила вона ясним і рівним голосом, — не звертайте уваги на сердиті слова мого батька. Я не почуваю до вас ніякої огиди, навпаки, я б воліла мати нагоду ближче познайомитися з вами. І, повірте, те, що сталося цього вечора, сповнює моє серце і жалем, і захопленням.

Рука містера Роллеса враз конвульсивно ворухнулась, і Френсіс переконався, що той тільки приспаний і дія опіуму вже потроху минає. Містер Ванделер нахилився над ним і якусь мить пильно вдивлявся йому в обличчя.

— Ідіть, ідіть! — закричав він, підводячи голову. — Треба вже кінчати з цим усім. Оскільки ви, міс Ванделер, такі вдоволені його поводженням, то візьміть свічку й виведіть цього байстрюка. Дівчина квапливо скорилася.

— Дякую, — сказав Френсіс, скоро лиш вони опинилися на самоті в саду. — Дякую вам від щирого серця. Це найприкріший вечір у моєму житті, проте я довіку збережу ще й світлий спогад.

— Я казала те, що мені підказувало серце, задля справедливості до вас. Мені було боляче, що з вами повелися так недобре.

Тим часом вони дійшли до хвіртки, і міс Ванделер, поставивши свічку на землю, вже відкривала численні засуви.

— Ще одне слово, — сказав Френсіс. — Це ж не востаннє — я побачу вас знову, так?

— Ой, ви ж чули мого батька! — протягла вона. — Хіба ж я можу не послухатись?

— Скажіть мені принаймні, що це суперечить вашій волі, — наполягав Френсіс. — Скажіть, що хочете ще раз побачити мене.

— Щира правда, — відповіла дівчина. — В мене нікого нема. Ви здаєтеся мені і сміливим, і чесним.

— Тоді, — мовив Френсіс, — дайте мені заруку. Дівчина завагалась, тримаючи руку на ключі: численні защіпки й засуви вже повідкривано, лишилося тільки відімкнути замок.

— Якщо я погоджусь, — заговорила вона, — то ви обіцяєте точно виконати все, що я скажу?

— І ви ще питаєте? — відмовив Френсіс. — Я охоче скорюся самому вашому слову.

Дівчина повернула ключа й відчинила хвіртку.

— Що ж, нехай буде так. Ви навіть не знаєте, чого просите, але нехай буде так. Хоч би що ви почули, — вела далі дівчина, — хоч би що трапилось, нізащо не вертайтеся до цього будинку. Біжіть, поки дістанетесь освітлених і людних кварталів міста і навіть там пильнуйте. Ви в більшій небезпеці, ніж вам здається. Пообіцяйте, що не глянете на заруку, аж поки не опинитесь у безпечному місці.

— Обіцяю, — кивнув Френсіс.

Дівчина поклала в руки хлопця щось абияк загорнуте в хусточку, а водночас із більшою силою, ніж він міг сподіватися, випхнула його на вулицю.

— А тепер біжіть! — крикнула вона наостанок. Френсіс почув, як захряснулась хвіртка і засуваються засуви.

«Що ж, пообіцяв, треба робити», — подумав Френсіс і припустився бігти завулком, що вів на вулицю Равіньян.

Не встиг він відбігти навіть на п'ятдесят кроків, як тишу ночі зненацька прорвав диявольський лемент. Френсіс мимоволі зупинився, став іще один перехожий, у навколишніх будинках люди поприлипали до вікон: пожежа навряд чи зняла б більшу тривогу в цьому безлюдному кварталі. А весь той галас учинив, здається, один чоловік, що шматувався між горем і люттю, мов левиця, в якої викрали її левеняток. Френсіс із подивом і тривогою почув серед англійських проклять і своє ім'я.

Першою його думкою було повернутися до будинку, проте, згадавши слова міс Ванделер, побіг іще швидше і саме збирався дати своїм думкам хоч якийсь лад, як диктатор, гарикаючи, без капелюха, з розпатланим сивим волоссям промчав повз нього й полетів далі вулицею, мов ядро з гармати.

«Ледь-ледь не попався, — подумав Френсіс. — Не знаю, чого він хоче від мене і чому такий розгніваний, але зараз він явно не годиться мені за товариша, найліпше — це виконати пораду міс Ванделер».

З цією думкою Френсіс вирішив повернути назад і побігти в протилежному напрямі, спустившись самою вулицею Лепік, тимчасом як його переслідувач і далі бігтиме іншою вулицею. План виявився кепським, насправді йому треба було сісти в найближчій кав'ярні й перечекати, поки мине перший шал погоні. Та Френсіс не тільки був недосвідчений і неготовий вести отаку малу приватну війну, — він не сподівався ніякого лиха, гадаючи, що, крім прикрої розмови, йому ніщо не загрожує. А до прикрих розмов цього вечора він уже призвичаївся, та й не думав, що міс Ванделер могла чогось недоказати йому. До того ж у молодика судомило болем і тіло, й мозок — тіло було побите, а мозок немов пронизували гострі стріли. Френсіс мусив визнати, що в пана Ванделера справді вбивчий язик.

Побите тіло нагадало йому, що він не тільки без капелюха, а й увесь його одяг дуже потерпів під час стрибка крізь каштанове гілля. У першій же крамниці Френсіс купив дешевого капелюха з широкими крисами, зрештою поправив і одяг. Заруку, що досі була загорнута в хустку, він тим часом поклав у кишеню штанів.

Не встигши й кількох кроків ступити від крамниці, Френсіс відчув сильний удар, побачив, як чиясь рука схопила його за горло, над ним нависло перекривлене люттю обличчя, у вуха впали гримотливі прокляття. Диктатор, не знайшовши слідів утікача, повертався іншою дорогою. Френсіс був міцний і дужий юнак, та ні силою, ні спритністю він і дорівнятися не міг до свого супротивника; після марних спроб визволитися Френсіс здався на ласку свого ворога.

— Чого вам треба від мене?

— Про це ми поговоримо вдома, — похмуро відповів диктатор, знову ведучи молодика на пагорб, до будинку з зеленими віконницями.

Френсіс, хоч уже й не опирався, тільки й чекав слушної нагоди, аби вимкнутись на свободу. Зненацька смикнувшись, він залишив свій комір у руках пана Ванделера й чимдуж побіг до бульварів.

Тепер ситуація змінилась. Коли диктатор був дужчий, то Френсіс у розквіті молодечих літ — прудкіший, і невдовзі щасливо затерся в юрбу. На якийсь час відітхнувши, Френсіс з усе більшим почуттям подиву і тривоги й далі йшов дуже швидко, аж поки вийшов на площу Опери, яскраво освітлену електричними лампами.

«Принаймні це вже задовольнить міс Ванделер», — подумав він. Пішовши праворуч по бульварах, Френсіс зайшов в «Американську кав'ярню» й замовив пива. Для звичайних завсідників цього закладу було або дуже пізно, або дуже рано, в залі, кожен за окремим столом, сиділо всього кілька відвідувачів, самі чоловіки. Френсіс був надто поглинутий своїми думками, щоб зауважити їхню присутність.

Сівши, він витяг з кишені хусточку. Розгорнув її і побачив сап'яновий футляр із золотою застібкою, що розкрився з допомогою пружини, і перед очима переляканого молодика постав неймовірно великий і надзвичайно іскристий діамант. Це була така несподіванка, вартість каменя видавалася такою величезною, що Френсіс застиг, прикипівши очима до розкритого футляра, не маючи в голові жодної думки, мов людина, що зненацька стерялася розумом.

На Френсісове плече легко, але твердо лягла чиясь рука, і спокійний голос, у якому все ж відчувалась і владність, сказав йому на вухо:

— Закрийте футляр і опануйте себе.

Підвівши голову, Френсіс побачив ще не старого чемного і спокійного чоловіка, вбраного з розкішною простотою. Цей чоловік сидів за сусіднім столом, а тепер разом із своїм кухлем пересів до Френсіса.

— Закрийте футляр, — повторив незнайомець, — і спокійно покладіть його назад до кишені, де, як я відчуваю, досі він ніколи не був. Спробуйте, будь ласка, очутитись від подиву й поводьтеся так, ніби я ваш давній знайомий, з яким ви припадком зустрілися. Ну! Давайте цокнемось! Так воно краще. Боюсь, добродію, що ви просто аматор.

Вимовивши останні слова, незнайомець значуще всміхнувся й відхилився на бильце, з утіхою затягнувшись тютюновим димом.

— Ради Бога, — сказав Френсіс, — скажіть мені, хто ви і що це означає. Чому я мушу дослухатися до ваших досить незвичних припущень, я по щирості не знаю, але сьогодні зі мною й справді трапилося стільки неймовірних пригод і всі люди, яких я бачив, поводилися так дивно, що я, мабуть, або збожеволів, або опинився на іншій планеті. Ваше обличчя надихає мене довірою, ви здаєтесь мудрим, добрим і досвідченим, — скажіть же, на Бога, чому ви так дивно звертаєтесь до мене?

— Усе в свою пору, — відповів незнайомець, — але право першості за мною, тож ви повинні розказати мені, як потрапив до вас Діамант Раджі.

— Діамант Раджі?

— Бувши вами, я б говорив тихіше, — застеріг незнайомець. — Більш ніж очевидно, що у вашій кишені Діамант Раджі. Я не раз бачив його і тримав у руках у колекції сера Томаса Ванделера!

— Сера Томаса Ванделера! Генерала! Мого батька!

— Вашого батька? — перепитав незнайомець. — Я й не знав, що в генерала є діти.

— Я нешлюбний, — признався Френсіс, почервонівши.

Його співрозмовник поважно вклонився. Це був шанобливий уклін: чоловік ніби мовчки вибачався перед рівнею, і Френсіс, навіть не знати чому, почувся спокійніше і затишніше. Товариство цього добродія заспокоїло Френсіса, який нарешті ніби вибрався на твердий ґрунт, у його грудях зросло шанобливе почуття і він мимоволі зняв капелюха, немов у присутності когось вищого.

— Я бачу, — проказав незнайомець, — що ваші пригоди були не зовсім мирні. Комір відірваний, обличчя подряпане, скроня розбита. Ви, певне, пробачите мою цікавість, коли я попрошу пояснити, де ви так обдерлися і як до вашої кишені потрапило крадене добро величезної вартості.

— Я з вами не згоден, — приязно заперечив Френсіс. — Краденого добра в мене нема. Якщо ви маєте на увазі діамант, то його десь із годину тому дала мені на вулиці Лепік міс Ванделер.

— Міс Ванделер з вулиці Лепік? — перепитав співбесідник. — Ви зацікавили мене більше, ніж вам здається. Будь ласка, далі.

— Господи! — вихопилось у Френсіса. Він раптом пригадав, що пан Ванделер витяг якусь річ із кишені свого приспаного гостя, і тепер збагнув, що тією річчю був сап'яновий футляр.

— Вас що, осяяло? — спитав незнайомець.

— Слухайте, — заговорив Френсіс. — Я не знаю, хто ви, але гадаю, ви гідні довіри і допомагатимете мені, бо я потрапив у вкрай дивне становище, я потребую поради і підтримки і, оскільки ви просите, я розповім вам усе.

Френсіс коротко переповів усі події, починаючи з того дня, коли його з банку покликали до адвоката.

— Це справді дивовижна історія, — проказав незнайомець, коли Френсіс завершив свою оповідь, — і ваше становище складне й небезпечне. Чимало людей порадило б вам знайти батька й віддати йому діамант, але я іншої думки. Гарсоне! — крикнув він.

Гарсон підступив до них ближче.

— Будь ласка, попросіть сюди на хвилинку хазяїна, — проказав незнайомець, і Френсіс знов і в голосі, і в манерах помітив звичку наказувати.

Гарсон відійшов і невдовзі повернувся з хазяїном, що шанобливо схилився перед незнайомцем.

— Чим, — запитав він, — я можу вам прислужитися?

— Будьте такі ласкаві, — відповів незнайомець, показуючи на Френсіса, — скажіть цьому добродієві моє ім'я.

— Мосьє, ви маєте честь, — заговорив хазяїн, звертаючись до молодого Скрімджера, — сидіти за одним столом з його високістю князем Флорізелем Богемським.

Френсіс миттю підвівся, з щирою вдячністю вклоняючись князеві, що попросив його знову сісти.

— Дякую вам, — сказав Флорізель, повертаючись до хазяїна. — Перепрошую, що відібрав ваш час задля такої дрібниці. — І махнувши рукою, відпустив його. — А тепер, — казав він уже Френсісу, — давайте мені діамант.

Френсіс мовчки витяг і передав футляр.

— Ви правильно зробили, — вів далі Флорізель. — Ваші почуття підказали вам слушні дії, і ви все життя дякуватимете нещасливим пригодам цієї ночі. Людина, містере Скрімджер, може вскочити в тисячі халеп, та якщо серце її справедливе, а розум ясний, вона, не зганьбивши себе, виплутається з усіх. Заспокойтеся, ваші справи тепер у моїх руках; з Божою поміччю я досить сильний, щоб направити їх до щасливого кінця. Будь ласка, ходімо до моєї карети.

Князь підвівся і, залишивши гарсонові золотого, разом із Френсісом вийшов з кав'ярні й повів його бульваром аж до простої однокінної карети, де на нього чекало двоє слуг без ліврей.

— Ця карета, — мовив князь, — до ваших послуг. Зберіть якомога швидше свої речі і мої слуги відвезуть вас на віллу неподалік від Парижа, де ви в цілком задовільних умовах зможете почекати, поки я влаштую ваші справи. Там є гарний сад, бібліотека з творами прекрасних авторів, кухар, пивниця і добрі сигари — раджу звернути на них увагу. Жероме, — додав князь, повертаючись до одного зі слуг, — ви чули, що я сказав. Я доручаю містера Скрімджера вашій опіці, ви, я знаю, подбаєте про мого друга.

Френсіс, затинаючись, став дякувати.

— У вас буде досить часу для подяк, — урвав його князь, — коли вас признає ваш батько і ви одружитесь із міс Ванделер.

Князь відвернувся й неквапом пішов у бік Монмартру. Гукнув перший порожній екіпаж, сказав адресу і за чверть години, відпустивши кучера трохи раніше, вже стукав у садову хвіртку містера Ванделера.

Хвіртку із звичайною обережністю відчинив сам диктатор.

— Хто ви? — запитав він.

— Містере Ванделер, я перепрошую за такі пізні відвідини, — відповів князь.

— Вашій високості завжди раді, — відповів містер Ванделер, відступаючи вбік.

Князь скористався вільним ходом і, не чекаючи господаря, зразу пішов у будинок, відчинивши двері до салону. Там сиділо двоє людей — міс Ванделер зі слідами сліз на обличчі, яка й досі ще часом здригалася від схлипувань, і молодик, якому майже місяць тому в клубній курильні він давав консультації на літературні теми.

— Добрий вечір, міс Ванделер, — привітався Флорізель, — ви, здається, втомлені. А це, певне, містер Роллес? Містере Роллес, я сподіваюся, вам було корисне вивчення Ґаборіо?

Та молодий священик був надто пригнічений, замість відповіді він тільки штивно вклонився і далі закушував губи.

— Якому доброму вітрові, — проказав містер Ванделер, заходячи за гостем, — я маю завдячувати честь бачити вашу високість?

— Я прийшов у справах, — відповів князь. — Маю до вас серйозне питання; як тільки ми залагодимо його, я проситиму містера Роллеса піти зі мною на прогулянку. Містере Роллесе, — додав він суворо, — дозвольте вам нагадати, що я ще не сів.

Священик, вибачаючись, зірвався на ноги, тим часом князь, віддавши капелюха містерові Ванделеру, а ціпок Роллесові, сів у фотель біля столу, але їх сісти не запросив, потрактувавши таким чином мов слуг, і невдовзі заговорив:

— Я прийшов сюди, як уже казав, у справах, та якби я прийшов задля втіхи, то, признаюсь, я б не знайшов товариства, яке б задовольняло мене менше, ніж ваше, і ніде я б не був так прикро вражений прийняттям, як тут. Ви, сер, — звернувся він до Роллеса, — неввічливо повелися в присутності людини вищої від вас становищем, а ви, Ванделере, зустріли мене з посмішкою, але ж добре знаєте, що на ваших руках ще досі сліди непорядних учинків. Я не хочу, щоб мене уривали, сер, — додав князь, — я тут, щоб говорити, а не слухати, й прошу слухати мене шанобливо і коритися геть в усьому. Ваша донька якнайшвидше має бути одружена в посольстві з моїм другом Френсісом Скрімджером, офіційно визнаним сином вашого брата. Ви повинні виділити не менш ніж десять тисяч фунтів посагу. Вам я потім листом доручу одну важливу місію в Сіамі[83]. А тепер, добродію, відповідайте одним словом: ви згодні чи ні на такі умови?

— Ваша високосте, простіть мені, — заговорив диктатор, — і дозвольте мені з усією шанобою поставити вам двоє запитань.

— Дозвіл дано, — відмовив князь.

— Ваша високосте, — знову почав диктатор, — ви назвали містера Скрімджера своїм другом. Повірте мені, якби я знав, що його вшановано такою честю, я б ставився до нього з відповідною повагою.

— Що ж, ви питаєте дуже спритно, — озвався князь, — але це вам ніяк не зарадить. Ви отримали мої повеління, — якщо навіть до сьогоднішньої ночі я ніколи не бачив цього добродія, то моя воля не менш абсолютна.

— Ваша високість, як завжди, напрочуд тонко тлумачить мої слова, — повів далі Ванделер. — Ще одне: я, на жаль, пустив по сліду містера Скрімджера поліцію, звинувативши його в крадіжці, — мені скасувати чи потвердити обвинувачення?

— Вирішуйте самі. Це питання вашого сумління і законів цієї країни. Подайте мені капелюха, а ви, містере Роллес, давайте ціпок і йдіть зі мною. Міс Ванделер, добраніч вам. Гадаю, — звернувся він до старого Ванделера, — ваша мовчанка свідчить про безперечну згоду.

— Якщо я не можу вигадати чогось кращого, — відказав старий, — то мушу коритись. Але попереджу відверто: я боротимусь.

— Ви вже старі, — мовив князь, — а роки немилосердні до зіпсутих натур. У ваших літах уже менше мудрості, ніж у молодості інших. Не дратуйте мене, бо я можу виявитися суворішим, ніж ви гадаєте. Це вперше я з гнівом стаю вам поперек дороги — стережіться, щоб це було й востаннє.

З цими словами Флорізель, кивнувши священикові, вийшов з будинку й повернув до хвіртки, диктатор із свічкою в руках присвічував йому і ще раз відімкнув ту складну систему засувів, що, на його думку, мала захищати від непроханих.

— Вашої доньки зараз нема, — обернувся князь на порозі, — тож знайте, що я зрозумів ваші погрози і вам досить тільки підняти руку, щоб накликати на себе остаточну й непоправну руїну.

Диктатор мовчав, та коли князь повернувся до нього плечима, він грізно і люто підняв кулак, несамовито махаючи ним; хвилинку почекав, зайшов за ріг і чимдуж побіг до найближчої стоянки екіпажів.

(Тут, каже мій арабський колега, нитка подій остаточно відходить від будинку з зеленими віконницями. Ще одна пригода, додає він, і ми дійдемо кінця з Діамантом Раджі. Ця остання оповідь відома серед жителів Багдада як «Пригода князя Флорізеля і детектива».)

Пригода князя Флорізеля і детектива

Князь Флорізель провів містера Роллеса аж до дверей невеличкого готелю, де той винаймав номер. Вони дуже довго розмовляли, і священик не раз захлинався сльозами, слухаючи то суворі, то лагідні докори князя.

— Я зруйнував своє життя, — сказав він урешті. — Допоможіть мені, скажіть, що мені діяти. Я, на жаль, не маю ні священичих чеснот, ні шахрайської спритності.

— Тепер ви нарешті присоромлені, — мовив князь. — Я тут уже не командую, каятись треба перед Богом, а не перед князями. Та коли хочете почути мою пораду, то їдьте колоністом до Австралії, працюйте фізично на повітрі і намагайтеся забути, що ви були священиком і що ваші очі бачили колись той проклятий камінь.

— Таки справді проклятий! — погодився Роллес. — Де він тепер? Чи не діє він людям знову яке-небудь зло?

— Ні, зла він більше не коїть, — відповів князь. — Зараз він у моїй кишені. І ці мої слова, — додав він лагідно, — показують, що я трохи вірю у ваше каяття, ви ще надто юні.

— Дозвольте мені потиснути вашу руку, — попросив містер Роллес.

— Ні, — заперечив князь Флорізель, — ще не зараз.

Тон, яким було вимовлено ці останні слова, приємно вразив молодого священика, і коли Флорізель пішов, він іще кілька хвилин стояв на порозі, проводжаючи очима дедалі меншу постать і закликаючи небо благословити людину, що так добре вміє розраджувати.

Кілька годин князь блукав одинцем безлюдними вулицями. Голова його повнилася клопотом: адже що діяти з діамантом, повертати його власникові, який, на його думку, негідний мати таку рідкісну річ, чи вдатися до швидких та сміливих заходів і назавжди зробити його недосяжним для людства — проблема надто поважна, щоб вирішувати зразу. Цей діамант у його руки вклало немов саме Провидіння, а коли князь діставав самоцвіт і розглядав його при світлі вуличних ліхтарів, розміри й дивовижний блиск каменя все дужче й дужче схиляли його до думки, що це страшне й небезпечне зло для всього світу.

«Господи, поможи мені! — думав він. — Якщо я дивитимусь на нього частіше, то сам уже жадатиму його!»

Зрештою, так і не дійшовши якогось певного висновку, Флорізель повернув до невеликого, проте гарненького будиночка на березі річки, що вже кілька століть належав його князівському родові. Над дверима й на високих коминах красувалися різьблені богемські герби, перехожі могли бачити зелений двір з найнезвичайнішими квітами і єдиним на весь Париж лелекою, що цілими днями стояв на гребені даху, збираючи юрби перед будинком. У дворі час від часу походжали поважні слуги, іноді відчинялася висока брама і під арки заїздила карета. З багатьох причин ця резиденція була найлюбіша серцю князя Флорізеля: завжди, підходячи до неї, йому здавалося, — почуття серед можновладців дуже рідкісне, — ніби він повертається додому. Тож і тепер, побачивши черепичний дах і лагідно освітлені вікна, князь відчув щире вдоволення і полегшу.

Підходячи до бічних дверей, якими він звичайно послуговався, повертаючись одинцем, Флорізель побачив, як з темряви вийшов чоловік і, шанобливо вклонившись, заступив йому шлях.

— Я маю честь розмовляти з князем Флорізелем Богемським? — спитав він.

— Так, це мій титул, — відповів князь. — Чого вам потрібно від мене?

— Я, — пояснив чоловік, — детектив і маю показати вашій високості оцей лист від префекта поліції.

Князь узяв листа і при світлі ліхтаря прочитав, що йому, попри численні перепрошення, пропонують негайно прийти до префектури разом із подавачем листа.

— Одне слово, — сказав Флорізель, — я заарештований.

— Ваше високосте, — заперечив детектив, — я певен, що префект такого і в гадці не мав. Адже, бачите, він не дав ордера на арешт. Це просто формальність або, якщо хочете, зобов'язання, яке накладає влада на вашу високість.

— І все ж, — запитав князь, — якщо я відмовлюсь іти з вами? — Я не ховатиму від вашої високості, що мені надано дуже широкі повноваження, — вклонився детектив.

— Слово честі, — крикнув Флорізель, — ваше нахабство обурює мене. Вам, як агентові, я мушу вибачити, але ваше начальство поводиться непристойно. Ви хоч знаєте, що є причиною такого неввічливого і неконституційного заходу? Ви ж бачите, що я досі ще не погодився і не відмовився, так що чимало залежатиме від вашої швидкої і щирої відповіді. Дозвольте вам нагадати, інспекторе, що це справа вельми серйозна.

— Ваша високосте, — смиренно проказав детектив, — генерал Ванделер і його брат набралися неймовірного зухвальства звинувачувати вас у крадіжці. Вони пишуть, ніби у ваших руках славетний діамант. Ваша заперечна відповідь цілком задовольнить префекта. Ба більше, коли ваша високість так ушанує простого інспектора, що скаже про своє цілковите невідання мені, то я зразу ж проситиму дозволу покинути вас.

Флорізель до останньої миті вважав свою пригоду дрібницею, яка може стати, щоправда, причиною серйозних міжнародних ускладнень. Та коли він почув Ванделерове ім'я, перед ним розкрилася страшна правда: він не тільки заарештований, а ще й винен — це вже не просто докучлива притичина, а загроза його честі. Що відповісти? Що діяти? Діамант Раджі справді проклятий камінь, здається, він сам стане його останньою жертвою.

Одне було безперечним. Він не міг дати детективові потрібних запевнень. Треба виграти час. Флорізелеві вагання не тривали й секунди.

— Що ж, нехай буде так, — сказав він. — Ходімо разом до префектури.

Чоловік знов уклонився і, тримаючись на шанобливій відстані, пішов ззаду за Флорізелем.

— Підійдіть, — звелів князь. — Мені хочеться поговорити, а по-друге, якщо не помиляюсь, ми колись бачилися, це вже не перша наша зустріч.

— Я вважаю для себе честю, що ваша високість пам'ятає моє обличчя. Вісім років тому я мав приємність розмовляти з вами.

— Пам'ятати обличчя, — пояснив Флорізель, — така ж прикмета мого фаху, як і вашого. Справді, коли подумати як слід, і державець, і детектив служать в одній когорті. Ми обидва боремось проти злочину, тільки мій спосіб грошовитіший, а ваш небезпечніший, так що, по суті, для порядної людини ці два способи боротьби однаково почесні. Я, хоч це, може, видасться вам дивним, за вдачею і покликанням радше детектив, а не безсилий і негідний володар.

Інспектор був приголомшений.

— Ваша високість віддячує добром за зло, — сказав він. — На зухвальство ви відповідаєте найлюб'язнішою поблажливістю.

— Звідки вам знати, — заперечив Флорізель, — що я не прагну підкупити вас?

— Нехай Господь убереже мене від такої спокуси! — вигукнув детектив.

— Радий почути вашу відповідь, — усміхнувся князь. — Це слова мудрої і чесної людини. Адже світ широкий, сповнений багатства і краси і можна пропонувати яку завгодно винагороду. Наприклад, той, хто погордує мільйоном, може продати свою честь за владу або жіноче кохання. Навіть я сам, що оце розмовляю з вами, кілька разів відчував таку гостру, таку принадну спокусу, що їй здається, не могла опиратитись ніяка сила людської чесноти, — і я охоче чинив так, як ви, й доручав себе милосердю Господньому. Отже, лише завдяки цій скромній і такій неоціненній звичці, — додав князь, — ми з вами можемо йти разом по місту з чистим серцем.

— Я завжди чув, що ви дуже сміливі, — проказав інспектор, — але не знав, що ви мудрі й побожні. Ви кажете правду, і так, що вона доходить мені до самого серця. Цей світ справді мов тяжке випробування.

— Ми зараз, — сказав Флорізель, — на середині мосту. Зіпріться ліктями на парапет і подивіться вниз. Як вода, що мчить уперед, — так пристрасті й недоля вимивають чесність у слабкої людини. Ось послухайте.

— Я корюся вашій високості, — відповів чоловік, спираючись, як і князь, ліктями на парапет і готуючись слухати. Місто вже поринуло в сон; якби не безмежжя вогнів на вулицях і контури будинків супроти зоряного неба, здавалося б, що вони стоять десь над річкою серед лук і ланів.

— Офіцер, — почав князь Флорізель, — чоловік відважний і порядний, що завдяки своїм заслугам уже досяг високого рангу, здобувши не тільки захоплення, а й повагу, навідав, у нещасливу для спокою свого розуму годину, колекції індійського раджі. Там він побачив діамант таких небачених розмірів і краси, що з тієї миті мав у житті тільки одне бажання, був ладен пожертвувати честю, славою, дружбою, любов'ю до батьківщини задля того блискучого кристала. Три роки він слугував тому напівдикому царкові, мов Яків Лаванові[84]: перекроював кордони, покривав злочини, несправедливо обвинуватив і стратив колегу офіцера, який мав нещастя розгнівити раджу якоюсь чесною відвертістю; і нарешті в часи небезпеки для своєї рідної землі зрадив усіх своїх товаришів-солдатів, завівши їх у засідку, так що бідолах забивали тисячами. Кінець кінцем він стягнув величезне багатство і повернувся додому з пожаданим діамантом.

— Минули роки, — провадив далі князь, — і зрештою діамант випадково пропав. Він потрапив у руки простого і роботящого молодика, вченого, Господнього слуги, що тільки-но ступив на священичий шлях, уже маючи певні відзнаки. Отож чари подіяли й на нього, він усе покинув, знехтував свій духовний сан, занедбав науку і втік разом з каменем у чужу країну. Офіцер мав брата, меткого відчайдушного безсоромного чоловіка, що довідався про таємницю священика. Що ж він робить? Каже братові, повідомляє поліцію? Ні, й на цього чоловіка теж подіяли сатанинські чари, він надумав забрати камінь собі. Ризикуючи скоїти злочин, він приспав молодого священика і викрав свою здобич. Після цього внаслідок випадку, неважливого з погляду моралі, самоцвіт перейшов з його рук до іншого чоловіка, який, злякавшись того, що тримав у руках, дав його до сховку людині високого становища й бездоганної порядності. Ім'я того офіцера — Томас Ванделер, — казав Флорізель. — Той самоцвіт зветься Діамантом Раджі. І, — він раптом розкрив долоню, — ось він перед вашими очима!

Інспектор, зойкнувши, відсахнувся.

— Ми говорили про підкуп, — вів далі князь. — Мені оцей блискучий кристал — гидкий, на ньому ніби повзають могильні хробаки, він пече, мов застигла грудка невинної крові, і я знаю, що сяє в ньому пекельний вогонь. Я розповів вам тільки соту частину його історії, перед тим, що відбувалося в попередні віки, до яких злочинів та зрад він спонукав людей минулих поколінь, тремтить навіть людська уява. З давніх-давен він вірно служив пекельним силам і, кажу, досить уже крові, досить злочинів, досить скалічених життів і зраджених друзів, усе має свій кінець, і лихе, і добре, і пошесті, і чарівна музика, а щодо діаманта, — нехай Бог простить мені, якщо я помиляюсь, — то його влада скінчилася цієї ночі.

Князь зненацька махнув рукою, і діамант, описавши світляну дугу, шубовснув у текучу воду.

— Амінь, — повагом проказав Флорізель, — я вбив василіска![85]

— На Бога! — заволав детектив. — Що ви накоїли! Тепер я пропащий!

— Гадаю, — всміхнувся князь, — що чимало забезпечених людей цього міста позаздрило б вашій пропащості.

— Ох, ваша високосте! — мовив детектив. — Після всього ще й купуєте мене?

— Здається, тут нема іншої ради, — відповів Флорізель. — А тепер ходімо до префектури.

Невдовзі в найвужчому родинному колі відбувся шлюб Френсіса Скрімджера і міс Ванделер, князь Флорізель був там за свідка. Обидва Ванделери здогадались, що сталося з діамантом, їхні пірнальні операції в річці Сені довго дивували і тішили нероб і дармовисів. Правда, вони помилились у розрахунках і вибрали не той рукав річки. Щодо князя, то ця висока особа, виконавши свою ролю, могла разом з арабським автором забиратись куди завгодно. Та якщо читач прагне докладніших вісток, то я радий сповістити його, що внаслідок недавньої революції князя скинули з богемського трону, оскільки він завжди був відсутній і нечувано занедбав громадські справи. Тож тепер його високість тримає на вулиці Руперта тютюнову крамницю, яку часто відвідують інші емігранти.

Я іноді ходжу туди покурити й побалакати. Флорізель такий же величний, як і в часи свого можновладдя: він мов олімпієць сидить за прилавком і, хоч сидяче життя вже позначилося на його роздутій камізельці, Флорізель, напевне, якщо взяти все до уваги, найчарівніший торгівець тютюном на цілий Лондон.

_{Переклад Ростислава Доценка}

Розділ І

_{ПРО ТЕ, ЯК Я ВЛАШТУВАВСЯ НА НОЧІВЛЮ У ҐРЕДЕНСЬКОМУ ЛІСІ НАД МОРЕМ І ПОМІТИВ СВІТЛО В БУДИНКУ}

Замолоду я був страшенний самітник. Я навіть пишався тим, що такий відлюдькуватий і що мені вистачає власного товариства. Власне, я ні з ким не товаришував і не приятелював, поки не запізнався з тією особою, яка стала мені дружиною та матір'ю моїх дітей. Більш-менш зблизився я тільки з таким собі Р. Нортмором, есквайром, власником маєтку Ґреден-Істер у Шотландії. Познайомилися ми під час навчання в університеті і, хоч не дуже сподобались одне одному, та й мало чим ділилися, все-таки нас споріднювали наші нахили, завдяки чому ми й зійшлися. Нам здавалося, що ми мізантропи, — але як тепер я дивлюся на всю ту справу, то ми просто були жовтороті хмурики. Навряд чи це можна було б вважати приязню, радше — зближенням на основі нетовариськості одного й другого. Нортмор вирізнявся такими запеклими спалахами темпераменту, що ледве чи хто міг його терпіти, крім мене, а я, оскільки він поважав мою мовчазну стриманість і не накидав мені своїх поглядів, досить спокійно сприймав його товариство. Пригадую, ми навіть називали один одного друзями.

Коли Нортмор одержав свого диплома, а я вирішив покинути університет, не довчившись, він запросив мене на тривалу гостину до власного маєтку, і ось тоді я й ознайомився з місцем своїх пізніших пригод. Господарів особняк стояв на похмурому белебні милі за три від узбережжя Північного моря. Особняк був великий, мов казарма, а що збудували його з м'якого каменю, то через вітри та негоди він добряче підупав, а всередині в ньому гуляли протяги й усе взялося вільготою. Годі було й думати, щоб двоє молодиків могли жити з вигодами в такому мешканні. Але як на те в північній частині маєтку, де за лісовою посадкою слалися дюни, частково покриті травою, був невеликий будинок, можна сказати — бельведер, по-сучасному розпланований, і саме на наш смак. Отож у цьому відлюдному пристанищі, мало розмовляючи й багато читаючи, спілкуючись хіба що за обіднім столом, провели ми з Нортмором чотири непогідні зимові місяці. Я б залишився там і довше, але одного березневого вечора спалахнула між нами суперечка, внаслідок якої мені довелося від'їхати. Нортмор говорив запально, наскільки пригадую, я, здається, відповів йому ущипливим зауваженням. Тоді він скочив зі стільця й накинувся на мене, аж я мусив, кажу без перебільшення, боротися за власне життя. І тільки відчайдушними зусиллями спромігся я дати йому раду, бо хоч ми силою були приблизно рівні, але ж тут його немов сам нечистий підпирав.

Наступного ранку ми зустрілися так, наче й не було в нас ніякої сутички напередодні, однак я вирішив, що мені краще розпрощатися, а він не став мене затримувати.

Після цього минуло дев'ять років, коли я вдруге опинився в тих околицях. На той час я вже подорожував критою двоколкою, мав при собі намет і маленьку залізну грубку — цілий день я прошкував поряд зі своїм візком, а на ніч отаборявся циганським звичаєм в якій-небудь западині між пагорбами або десь на узліссі. У такий спосіб я об'їздив, гадаю, чи не всі глухі й дикі закутки Англії та Шотландії. Ніхто не порушував мого душевного спокою листами, оскільки я не мав ні друзів, ні родичів, та й не було в мене ніякої, сказати б, «резиденції», коли не вважати нею контори мого повіреного, котрий двічі на рік переказував мені мою ренту. Таке життя сповнювало мене захватом, і я справді-таки думав, що й зістарію у цих мандрах і скінчу свої дні десь у рівчаку над шляхом.

Щоразу я силкувався знайти для ночівлі затишну місцину, де мене ніхто б не потривожив уночі, тож опинившись тепер у другій частині того графства, в якому мешкав Нортмор, я раптом згадав про будинок на дюнах. Там на три милі навкіл не було навіть путівця. Найближче містечко, чи радше, рибальське селище, лежало за яких шість-сім миль. Від центру садиби й до моря тяглося десятимильною смугою пустище завширшки від трьох миль до півмилі. А над самим узбережжям було багато ділянок сипких пісків. Справді, безлюдніша закутина ледве чи знайшлася б на все Сполучене Королівство. З огляду на це я поклав собі з тиждень провести в надбережному лісі Ґреден-Істеру і після чималого переходу надвечір вітряного вересневого дня дістався на місце.

Ці околиці, як я вже казав, складалися з піщаних дюн та «лінків» — цим словом шотландці називають піски, зарослі дерном і, отже, непорушні. Будинок стояв на рівній ділянці, позад нього слалися зарості пригнутої вітром бузини, а від моря його відокремлювало плутане мереживо дюн. Над пісками підносилася бастіоном скеляста круча, утворюючи мис поміж двох неглибоких заток; трохи далі за лінією прибою стриміла серед води ще одна урвиста скеля. При відпливі проступали широкою стягою сипкі піски, недобрим словом згадувані в усій окрузі. Розповідали, що на самому березі між острівцем і мисом вони можуть затягти людину за чотири з половиною хвилини, хоча навряд чи були підстави для аж такої точності. В цих краях кишма кишіло кролів, а над будинком чулося безугавне кигикання чайок. Літньої днини тут бувало сонячно й навіть дуже мило, але у присмерку вересневого дня, коли лютує вітер і сильний прибій накочується на дюни, все довкола нагадує про суднотрощі й викинутих на берег потопельників. Корабель, що застиг на обрії провою проти вітру та кістяк напівзанесеного піском судна у мене під ногами ще й посилювали загальну похмуру картину.

Сам будинок — спорудив його Нортморів дядько, останній перед ним власник маєтку, непутящий і марнотратний любитель мистецтва, — за дев'ять років майже не змінився. Ця двоповерхова споруда в італійському стилі, оточена палісадником, від якого зосталося лише кілька найвитриваліших квіток, і з вікнами, що їх позачиняли віконницями, справляла таке враження, наче її не просто покинули, а й взагалі ніколи в ній не жили. Нортмора за всіма ознаками не було в домі: чи то він, як мав звичай, похнюплено відсиджував у каюті власної яхти, чи то раптом його підбило з'явитись у світському товаристві з якимсь черговим вибриком — про це я, звичайно, міг тільки гадати. Місцевина ця безлюдністю своєю гнітюче впливала навіть на такого самітника, як я: вітер у коминах заводив до того разюче понуру ноту, що мене поривало чимшвидше забратися звідси. Немов шукаючи якогось сховку, я завернув коня з візком і погнав ближче до узлісся.

Ліс у Ґредені посадили, щоб захистити оброблювані поля від сипких пісків з надбережжя. Коли вступаєш до лісу з боку берега, то бачиш, як бузину поволі змінюють інші породи витривалих кущів та дерев, але всі вони були хиряві й не більші за чагарник, бо ж увесь час мусили відстоювати своє право на життя. Дерева тутешні призвикли в довгі зимові ночі вгинатись під нищівними буревіями, а ранньої весни, ледве розпустивши своє листя, вони вже струшували його, і для оголеного лісу починалася знову осінь. Ще далі від берега виднів невеликий пагорб, що разом з острівцем правив морякам за орієнтир. Коли пагорб відкривався на північ від острівця, суднам треба було прямувати точно на схід, аби не наскочити на мис Ґреден і Ґреденські рифи. Низиною поміж дерев протікав струмок, річище якого було заболочене мулом та опалим листям, через що він раз у раз перепиняв свій біг озерцями нетечі. У лісі зрідка траплялися руїни якихось хатин; Нортмор твердив, що то рештки келій ченців-відлюдників.

Я знайшов невеличку улоговинку з джерельцем прозорої води, розчистив шмат землі від терня, поставив намет і розпалив багаття, збираючись приготувати вечерю. Коня я стриножив і залишив пастись неподалік на галявині. Сама улоговинка була досить глибока, щоб не тільки приховувати вогонь мого багаття, а й захищати мене від холодного вітру, що неабияк розходився.

Спосіб життя, який я вів, привчив мене до витривалості й поміркованості. Я не пив нічого, крім води, рідко споживав щось дорожче, як вівсянка, й міг виспатись усього за кілька годин-прокидався я ледве зазоріє, але звечора, бувало, довго лежав без сну під темним або зоряним склепінням ночі. Отож так і в Ґреденському лісі над морем: міцно заснувши о восьмій годині вечора, я вже об одинадцятій прокинувся, і втому та оспалість як рукою з мене зняло. Я підвівся і якусь часину посидів біля багаття, дивлячись на верхів'я дерев та хмари, що метушливо сунули вгорі, і прислухаючись до завивання вітру й шуму прибою понад берегом. Переситившись цим сидінням, я вибрався з улоговинки й подався на узлісся. Місяць-молодик сховався в імлі й майже не освітлював мені дороги, і лише коли я дійшов до дюн, небо проясніло. Аж це раптом вітер з такою силою війнув на мене солоним подихом океану й сипонув піщинками в лице, що я мусив нахилити голову.

Коли я підвів її і розглянувся, то нараз побачив світло в будинку на дюнах. Боно не стояло на місці, а пересувалось од вікна до вікна, наче хтось проходив по кімнатах з лампою чи свічкою в руці. Я приглядався до нього хвилинку, неабияк здивований. Коли я надвечір дивився на будинок, він вочевидь був безлюдний, а ось тепер так само певно можна було твердити, що там хтось є. Спершу мені спало на думку, що то зграя злодіїв забралась у Нортморів маєток, аби спорожнити комірчини й буфети, де було вдосталь і посуду, і харчів. Але що могло заманити злодіїв саме в цей будинок на дюнах? Знову ж таки, всі віконниці зараз були відчинені, тоді як грабіжники навпаки — позачиняли б їх. Я відкинув цю гадку й заходився шукати іншої. Мабуть, це повернувся Нортмор, і тепер ходить та провітрює кімнати.

Як я вже казав, ми з ним не були аж так дуже близькі між собою, та навіть коли б я любив його як брата, самотність була мені таки любіша, тож я доклав би всіх зусиль, аби не потрапити йому на очі. Тим-то я обернувся й поспішив назад до лісу і врешті з превеликим задоволенням знову примостився біля багаття. Я уник небажаної зустрічі й мав перед собою ще одну спокійну ніч. А вранці я зможу або вибратися звідси, перше ніж Нортмор вийде з дому, або якщо й завітаю до нього, то тільки на годинку.

Та коли настав ранок, становище видалося мені таким своєрідним, що я надумав повестись інакше. Нортмор був на моїй ласці, тож чого б і не пожартувати з ним, хоч я знав, що з таким чоловіком, як він, жарти не дуже безпечні. Загодя тішачись своїм успіхом, я засів у заростях бузини край лісу, звідки добре було видно двері будинку. Віконниці геть усі знов були зачинені, що, пам'ятаю, здивувало мене, але сам будинок з білими його стінами й зеленими віконницями виглядав ошатним і затишним у ранішньому світлі. Минали, однак, година за годиною, а Нортмор усе не показувався. Я знав, що він добрячий сплюх, та все-таки коли почало доходити до полудня, терпіння моє вичерпалося. Правду кажучи, я мав надію перекусити в Нортмора, і мені вже допікав голод. Хоч як прикро було втратити нагоду покепкувати з господаря маєтку, потреба їсти врешті переважила, і я зі своєї засідки на узліссі вийшов на відкриту місцину.

Вигляд будинку, коли я підступив до нього ближче, викликав у мене певну тривогу. Здавалося, він нічим не змінився від попереднього вечора, хоч я невідь-чого сподівався побачити якісь ознаки присутності людини. Але ні: віконниці були щільно зачинені, з коминів не курився дим, на передніх дверях висіла велика колодка. Нортмор, певно, увійшов чорним ходом, — цілком природно подумав я, — іншого висновку й не могло бути; тож можете уявити мій подив, коли, обійшовши будинок, я побачив з другого боку, що й чорний хід на замку.

Тоді я повернувся до первісної своєї думки про грабіжників і насварив себе, що вчора повівся так бездіяльно. Я перевірив усі вікна долішнього поверху й ніде не знайшов ніяких ушкоджень, перемацав замки — вони теж виявилися цілі. Тепер постала проблема: якщо це й справді злодії, то як же їм вдалося залізти всередину? Хіба що через дах прибудови, в якій Нортмор тримав своє фотографічне причандалля, — подумав я, — бо звідти, висадивши шибку у вікні кабінету чи моєї колишньої спальні, вони запросто могли пролізти в будинок.

Аби перевірити цей варіант, я вибрався на дах прибудови й помацав віконниці на обидвох кімнатах. Вони були зачинені. Але я так легко не відступився: натиснувши дужче, я, хоча й подряпав при цьому руку, все-таки відхилив одну з них. Пригадую, я ще приклав подряпину до рота і, мов собака, з півхвилини зализував її, механічно тим часом оглядаючись позад себе на дюни й море, де завважив — за кілька миль на північний схід — чималу вітрильну яхту. Потім я підняв раму вікна вгору й вліз до приміщення.

Коли я пройшов по всьому будинку, мене взяв такий подив, що й не сказати. Ніде не було й сліду якогось неладу, — навпаки, в кімнатах незвично чисто й охайно. В каміні лежали поліняки й скіпки — хоч зараз розпалюй вогонь. Три спальні були так розкішно прибрані, як ніколи не водилося в Нортмора, ліжка застелені на ніч, у глечики налито воду; в їдальні стіл накрито на три персони, а в комірчині для харчів повно на полицях холодних наїдків, дичини, городини. Було очевидно, що чекали на гостей, — хоча які можуть бути гості, коли Нортмор такий відлюдьок? Та й яка була потреба готувати дім для гостей глупої ночі? І чом віконниці зачинено й двері замкнено?

Я усунув усі сліди свого перебування в будинку й вибрався назовні тим самим шляхом, яким і сюди потрапив, а в душі відчував гостру цікавість і настороженість.

Яхта досі була на тому ж місці; у мене на мить промайнула думка, що, може, це «Рудий ерл»[87], на якому прибув господар із гістьми. Однак провою судно було обернене в бік чистого моря.

Розділ II

_{ПРО НІЧНУ ВИСАДКУ З ЯХТИ}

Я вернувся до своєї улоговинки приготувати собі їсти, на що вже давно була пора, а також подбати про коня, дати корм якому не встиг уранці. Вряди-годи я виходив на узлісся, але не помічав ніяких змін у будинку, і так само за весь день ані одної людської душі не показалося на дюнах. Навкруги, скільки оком сягнеш, лише яхта у чистому морі нагадувала про людей. Вона без якоїсь певної мети дрейфувала то туди, то сюди, і тільки з наближенням вечора виразно завернула до берега. Це ще більше переконувало мене в тому, що там на борту Нортмор з друзями і що смерком вони, мабуть, висадяться на берег-цілком у згоді з таємничістю приготувань, але й відповідно до об'єктивних обставин: адже тільки на одинадцяту годину вечора приплив покриє Ґреденські обмілини та надбережні трясовини, які закривали доступ сюди непроханим прибульцям з моря.

Протягом дня вітер поволі вщухав, спокійнішало й море, але з присмерком знову розгулялася вчорашня негода. Ніч запала тьмяно-темна. Вітер налітав з моря бурхливими поривами, що нагадували гарматні вибухи, раз у раз смугами заходив дощ, і в міру наростання припливу все дужче накочувався прибій. Я саме був у своїй засідці серед кущів бузини, коли на вершку щогли зблиснуло світло, засвідчивши, що яхта ближче до берега, ніж тоді, коли я бачив її вдень. Я вирішив, що це знак Нортморовим помічникам на березі, тож, вибравшись між піщані пагорби, став розглядатися, що буде далі.

Понад краєм лісу слалася ледь помітна стежина, якою найкоротше було пройти від особняка до будинку на дюнах. Глянувши в цей бік, я помітив, що за чверть милі від мене швидко наближається якийсь вогник. З того, як він коливався й метляв, знати було, що це вогник ліхтаря в руках людини, яка йде звивистою стежкою і час від часу пристає перечекати особливо шалені зриви шквального вітру. Я знову сховався між кущів, нетерпляче дожидаючи, аж наблизиться невідомець. Виявилося, що то жінка; коли вона проходила за кілька кроків від мене, я впізнав її. Спільницею Нортмора в цій потаємній справі була глуха й неговірка літня доморядниця, яка доглядала його ще дитинчам.

Я рушив слідом за нею, криючись тут-таки у темряві за численними пагорками й западинами, а ходи моєї вона не могла чути і через свою глухоту, і через гуготіння вітру та прибою. Доморядниця ввійшла до будинку й відразу подалася на горішній поверх, де відчинила одне з вікон лицем на море і засвітила там. Ту ж мить ліхтар на шхуні опустили й світло в ньому погасло. Функцію свою він виконав: люди на борту впевнилися, що на них чекають. Жінка в домі, очевидячки, стала готуватись до зустрічі: хоч решта віконниць залишалися зачинені, все-таки помітне було мигтіння світла за ними, а снопи іскор, що невдовзі стали фахати з димарів, дали знати, що вона затоплює каміни.

Тепер я був певний, що Нортмор з гістьми зійде на берег, як тільки вода покриє обмілини. Але переправлятися човном страшенно небезпечно в таку буряну годину, тож до моєї допитливості домішувалась і тривога, коли я думав, яка ризиковна буде їхня висадка. Мій давніший приятель, щоправда, завжди був украй нерозважливий, але ж цим разом через нього під загрозою опинялося, можливо, й чиєсь інше життя! Сповнений цих суперечливих почуттів, я подався в напрямку берега й заліг у западині за шість кроків від стежки до будинку. Звідси я міг цілком виразно розгледіти прибульців і привітатись до них, коли вони виявляться моїми знайомими.

Раптом я побачив човновий ліхтар досить близько від берега, хоча ще не було одинадцятої години й приплив затопив тільки частину небезпечних обмілин. Напруживши зір, я розрізнив далі в морі й другого ліхтаря — його то підкидало вгору, то опускало вниз, і він зовсім зникав за гребенем хвиль. Мабуть, тому, що негода неабияк розходилася з настанням ночі і яхті небезпечно було триматися з навітряного боку, людям на судні довелося висаджуватись якомога раніш.

Невдовзі по тому стежкою біля мене пройшли четверо матросів, несучи важенну скриню; доморядниця впустила їх у дім. Повернувшись на берег, вони вдруге пройшли повз мене, цього разу з більшою скринею, але, здається, не такою важкою, як перша. За третім разом один матрос проніс шкіряний саквояж, а інші несли жіночу валізку та дорожню сумку. Моя цікавість була збуджена до краю. Якщо серед гостей Нортмора є жінка, то це означає рішучу зміну в його поглядах і відмову від попередніх життєвих приписів, тож було чого мені здивуватись. Коли ми з ним жили вкупі, цей будинок був храмом жінконенависників. А тепер представниця зневажуваної статі мала оселитись під його дахом! Недарма, як я пригадую, мене дещо вразило в будинку — певні нотки виніженості й мало не кокетства в опорядженні покоїв. Лише тепер усе прояснилося, і мені аж прикро стало, що я вчора показав себе таким недогадьком.

Коли я отак розмірковував, з'явився і другий ліхтар — його ніс матрос, якого я досі не бачив. Він освітлював дорогу до будинку двом особам. Це, безперечно, і були ті гості, задля яких готувалося все в домі. Напруживши зір і слух, я вирішив не пропустити анінайменшої деталі, коли вони проходитимуть близько. Однією з тих двох осіб виявився високий чоловік у дорожньому капелюсі, насунутому на самі очі, у плащі, защібненому на всі ґудзики і з піднятим коміром, щоб не виставляти на видноту обличчя. Оце тільки й можна було сказати про нього, — що він дуже високий, та ще те, що ступав він натужно й важко. Обіч незнайомця, чи то притискаючись до нього, чи підтримуючи його — цього я не міг розгледіти — йшла молода, рослява й струнка жінка. Вона здавалася страшенно блідою, але світло ліхтаря кидало на неї такі миготливі й різкі тіні, що нелегко було виснувати — бридка вона як смертний гріх, а чи прегарна, — хоч саме такою я й спізнав її пізніше.

Вони якраз порівнялися зі мною, коли дівчина щось зауважила — самих слів я не розчув за шумом вітру.

— Тс-с! — озвавсь її супутник, і щось у тоні його голосу вразило мене й настрашило. Мені здалося, що це вигук людини, пройнятої смертельним жахом, — я зроду не чув, щоб отаке коротеньке слівце прозвучало так багатозначно, і ще й досі воно звучить у моїх вухах, коли я, бува, марю серед ночі й повертаюся думками в давні часи. Промовляючи це слово, чоловік обернувся до дівчини, і я встиг помітити густу руду бороду, ніс із явним переломом ще з молодих літ і ясні очі, які світилися сильним збудженням і тривогою.

Та врешті вони обоє пройшли далі, і їх також впустили в дім.

Моряки — поодинці або групами — вернулися на берег. Вітер докинув до мене звук хрипкого голосу, що скомандував: «Відчалюй!» За хвилину показався ще ліхтар. Ішов з ним Нортмор, сам-один.

Моя дружина і я, тобто жінка й чоловік, часто дивувалися, яким це чином людина може бути водночас така приваблива й відразлива, як Нортмор. Він мав поставу витонченого джентльмена, обличчя його свідчило про чіпкий розум і мужність, але досить було приглянутись до нього, навіть у найприязнішому його настрої, як побачиш, що натурою він мов той хижак-рабовласник. Ніколи в житті я не зустрічав людини аж такої запальної і мстивої. Він сполучав у собі жвавість південця з причаєною смертельною ненавистю північанина, і це, як осторога про небезпеку, недвозначно проступало у нього на виду. Собою він був статурний, дужий, рухливий, мав темне волосся й смагляву шкіру, але принадним рисам його обличчя шкодило те, що на ньому часто з'являвся погрозливий вираз.

У цю хвилину він був блідіший, ніж звичайно, — брови стягнені, губи посмикуються, — і ступаючи, раз у раз оглядався, немов побоювався нападу. І все-таки лице його неначе променилося торжеством, як у людини, що багато чого досягла й була вже близько остаточної перемоги.

Трохи з почуття тактовності, — правду кажучи, надто запізнілої, — а трохи задля насолоди, яку б я мав відчути, наполохавши Нортмора, я вирішив тут-таки засвідчити свою присутність.

Я рвучко схопився на ноги, ступнув до нього і озвався:

— Нортморе!

Те, що сталося по цьому, так мене вразило, як ще зроду-віку ніщо не вражало. Не промовивши й слова, він рвонувся до мене; щось у нього в долоні зблиснуло, і вже наді мною скинулася його рука з кинджалом. Ту ж мить я збив нападника з ніг. Не знаю, що тут більш заважило — моя прудкість чи його нерішучість, — однак лезо тільки ледь черкануло моє плече, зате вся сила удару руків'ям і кулаком припала мені в губи.

Я відбіг убік, але недалеко. Не раз у мене снувалась думка, що ці дюни добре надаються для засідок, раптових вилазок і швидких відступів. Отож ярдів за десять від місця нашої сутички я знову зашився в траву. Тим часом ліхтар випав з руки в Нортмора й погас, а сам він, на мій подив, щодуху чкурнув до будинку, і за хвильку я почув, як він зачиняє за собою двері на засув.

Нортмор не схотів мене переслідувати! Він сам утік від мене! Нортмор, цей найзатятіший зухвалець і одчайдух, гайнув навтіки! Я не міг повірити власним очам. Та в цій дивовижній історії, де все було неймовірним, ніякого значення не мало — на одну неймовірну деталь більше чи менше. Чому так потайки готували дім для гостей? Чому Нортмор зі своїми гістьми висадився глупої ночі, коли розходилася буря, і навіть не діждався, поки приплив покриє обмілини? Чому він кинувся на мене з кинджалом? Невже він не впізнав мого голосу? Дивно. А надто те, що він тримав кинджал напохваті. Кинджал або й звичайний гострий ніж, як зброя, вийшли з моди в наш вік, та й джентльменові, що висаджується з яхти на берег у своєму власному маєткові, нехай навіть серед ночі й за якихось загадкових обставин, власне кажучи, не заведено озброюватись так, наче він остерігається несподіваного нападу. Що більше я над цим розважав, то менше годен був зрозуміти. Я перебрав на пальцях одну за одною всі складові цієї таємничої пригоди: будинок, потайки приготовлений для гостей; гості висаджуються на берег, ризикуючи власним життям і яхтою; гості, принаймні один з них, пройняті неприхованим і начебто безпричинним жахом; Нортмор з оголеним кинджалом у руці; почувши одне слово свого давнього приятеля, Нортмор ладен проткнути його ножакою; і нарешті останнє й найдивніше: Нортмор утікає від людини, яку тільки-но хотів убити, й замикається в домі на всі замки, ніби за ним женеться погоня. Щонайменше шість обставин, які можуть викликати крайній подив, — кожна переплітається з іншою, і всі разом вони становлять взаємопов'язану цілість. Я був такий ошелешений, аж ледве міг повірити тому, що чув і бачив.

Коли я так стояв, не мігши відійти з дива, поступово до мене почало доходити відчуття болю від рани, завданої мені в сутичці. Криючись за дюнами, я довкільною стежкою дістався до крайлісу. Дорогою я знову перестрів стару няньку, що пройшла за кілька кроків від мене, і цим разом з ліхтарем, прямуючи назад до особняка Ґредену. Це була сьома загадкова деталь в усій цій історії: виглядало на те, що Нортмор та його гості самі готуватимуть собі їсти й прибиратимуть за собою, а доморядниця й далі житиме у великому порожньому особняку серед парку. Певно, мусять бути досить поважні причини для таємничості, коли господар пристає на такі великі невигоди!

Думаючи про це все, я дійшов до своєї улоговинки. Задля більшої безпеки я розкидав і затоптав головешки з багаття, а тоді засвітив ліхтаря, аби оглянути рану в себе на плечі. Подряпина була невелика, але з неї цебеніла кров, тож я промив її студеною водою з джерельця і сяк-так перев'язав шматиною (хоч зробити це самому було дуже незручно). Заклопотаний раною, я водночас розмірковував про Нортмора та його таємницю й урешті оголосив їм подумки війну. Вдачею я не злий чоловік, і мене в цій справі підштовхувала радше допитливість, аніж обурення. Та оскільки війну я таки оголосив, то треба було вжити й відповідних підготовчих заходів: я дістав револьвера, розрядив, старанно почистив і зарядив знову. Далі я залагодив з конем. Він же міг відв'язатись або ненароком заіржати й цим виказати мою стоянку в надморському лісі. Я вирішив позбутись його сусідства й задовго до світанку одвів його через обмілини до рибальського селища.

Розділ III

_{ПРО ТЕ, ЯК Я ПОЗНАЙОМИВСЯ ЗІ СВОЄЮ МАЙБУТНЬОЮ ДРУЖИНОЮ}

Два дні я нипав навколо будинку, ховаючись за дюнами. Для цього я виробив необхідну тактику. Невисокі піщані горби й неглибокі западини, переплітаючись одні з одними, утворювали цілу мережу, в якій я крився, захоплено віддаючись цьому своєму, можливо, не дуже й шляхетному стеженню. Однак ці переваги мало що мені дали: я майже нічого не вивідав про Нортмора та його гостей.

Свіжі харчі їм приносила присмерком та сама стара доморядниця з особняка. Нортмор і молода леді, інколи разом, а здебільшого поодинці, прогулювалися годину-дві на березі вподовж пасма сипких пісків. Ясна річ, що це місце для променад вибрали з міркувань безпеки, бо сюди підступитися можна було тільки з боку моря. Але мені це було на руку: адже якраз до цієї ділянки прилягала найвища й найхвилястіша дюна, і звідси, залігши в одній із западин, я любісінько міг спостерігати за прогулянками Нортмора й молодої леді.

Високий незнайомець неначе зник десь. Він не тільки на порозі не показувався, але й з вікна ніколи не виглядав, принаймні я ні разу не завважив його із своїх засідок. Річ у тім, що вдень близько підповзати до будинку я остерігався, оскільки виярки між багатьма дюнами видно було з вікон другого поверху, а ввечері, коли я наважувався підходити ближче, вікна внизу були щільно зачинені віконницями, немов перед облогою. Іноді мені здавалося, що цей високий чоловік занедужав, — я ж бачив, як натужно він ступав, а іноді я гадав, що він взагалі вибрався звідси, і Нортмор та молода леді лишилися вдвох у будинку. Ця остання гадка, однак, уже тоді викликала невдоволення в мене.

Навіть якщо ці двоє були подружжям, я мав достатньо підстав сумніватись в їхній обопільній злагоді. Хоч я не чув ні слова з їхніх розмов, і рідко бачив вирази їхніх облич, усе-таки відчувалась у них певна відстороненість або й холодність, що виключало якусь близькість і тим паче приязнь. Дівчина, коли прогулювалася з Нортмором, ішла швидше, ніж звичайно, а я давно помітив, що коли хлопець і дівчина симпатизують одне одному, вони навпаки — сповільняють ходу на прогулянці. Ще й більше того: молода леді щоразу ступала на два-три кроки попереду Нортмора і тягла за собою по піску парасольку, наче відгороджуючись цим від супутника. Нортмор раз по раз намагався підступити ближче, але що дівчина вперто бокувала від нього, то вони так і йшли весь час по діагоналі одне від одного, а коли вже поставала небезпека зійти їм на лінію прибою, супутниця Нортмора вправно завертала назад, полишаючи його між собою і морем. Я схвально спостерігав ці маневри гості, і тільки втішено осміхався в душі на кожен її успіх.

Вранці третього дня вона якийсь час прогулювалася сама, і я стривожено завважив, що на очах у неї кілька разів проступали сльози. Ви, мабуть, уже здогадуєтесь, що в серці у мене заронилася більша зацікавленість дівчиною, ніж я це усвідомлював. Рухалася вона невимушено й плавно, голову тримала з природною грацією, кожен крок її був такий, що тільки милуватись ним, і взагалі в моїх очах усе, пов'язане з нею, було оповите ніжністю і неповторністю.

День був погожий, тихий і сонячний, море спокійне, а легкий вітерець від берега приємно збуджував і бадьорив, тож на відміну від попередніх днів дівчина й удруге вийшла на прогулянку, цим разом у супроводі Нортмора, і ледь вони пройшли декілька кроків, як він проти волі супутниці взяв її за руку. Вона спробувала випручатись і скрикнула щось — майже зойкнула. Я схопився на ноги, забувши ту мить своє двозначне становище, — але ступивши крок, побачив, що Нортмор скинув капелюха й низько схилився перед дівчиною, немов прохаючи вибачення. Я поспішив знову сховатися в засідці. Вони двоє обмінялися кількома словами, після чого Нортмор ще раз уклонився й пішов назад до будинку. Проходив він неподалік мене, і я бачив, що лице в нього розчервоніле й похмуре, і що тростиною своєю він люто лупить по траві. Не без утіхи я розпізнав і сліди власних зусиль на його виду: чималу подряпину під правим оком та великий синець навколо всього ока.

Деякий час дівчина стояла там, де її залишив Нортмор, і дивилася повз острівець у далечінь над яскравим морем. Тоді враз, як людина, що, відкинувши гнітючі думки, проймається рішучістю боротись, твердо й упевнено рушила вперед. її теж неабияк збентежило те, що сталося. Вона забула, де опинилася. Я побачив, що вона простує прямісінько на край ворухких пісків, куди страшно навіть ногою ступити. Ще два-три кроки, і життя її було б у серйозній небезпеці! Я не витримав і блискавично з'їхав з крутої в цьому місці дюни й кинувся їй навперейми, гукаючи зупинитись.

Вона таки зупинилась і оглянулася. Ані проблиску страху не було в її поведінці, коли вона підходила до мене з поставою королеви. Я був босоніж, одягнений, як простий матрос, коли не вважати на єгипетський шарф, що правив мені за пояс; спершу я їй, мабуть, видався рибалкою із сусіднього селища, який вийшов збирати принаду для риби. Вона ж сама, коли я побачив її зблизька, лице в лице, з цим пильним і владним поглядом, справила на мене таке захопливе й разюче враження, що я подумав: ця дівчина куди гарніша, ніж мені здавалося! Та й не міг я думати інакше про ту, яка, виявляючи таку мужність, не втратила при тому чарів і принад дівочості. І справді бо: моя дружина все своє незрівнянне життя зберігала старомодну виваженість манер, цю виняткову для жінки рису, завдяки якій ще дужче захоплюєшся її милою невимушеністю.

— У чому річ? — запитала вона.

— Ви йшли просто на Ґреденську драговину! — пояснив я.

— Але ви не з цих країв, — зауважила вона. — Вимова у вас освіченої людини.

— Сподіваюся, що я маю підстави належати саме до цього прошарку, — сказав я, — навіть коли й ходжу в такій одежі.

Але вона своїм жіночим оком уже запримітила шарф у мене на поясі.

— Справді! Вас виказує цей шарф.

— Ви сказали «виказує», — вхопився я за слово. — Отож я був би щиро вдячний вам, якби ви не виказали мене. Я мусив виявити свою присутність заради вас, але коли Нортмор довідається, що я тут, мені може бути непереливки.

— А чи вам відомо, — спитала вона, — з ким ви розмовляєте?

— Невже з дружиною містера Нортмора? — спитав і я.

Вона похитала головою. І весь цей час гостро й напружено вдивлялася в моє обличчя. Нарешті вона промовила:

— У вас чесне обличчя. Тож будьте чесним, як ваше обличчя, сер, і скажіть мені, з якою метою ви тут і чого ви боїтесь. Вам здається, ніби я можу зробити щось таке, що обернулося б шкодою для вас? А я гадаю навпаки: це ви маєте більше можливостей зробити щось мені на шкоду. Хоча ні, ви не схожі на такого, хто може вчинити щось недобре. То з якої ж це речі ви, порядна людина, нишпорите, як вивідач, у цій глухій місцині? Скажіть мені, кого ви так ненавидите?

— Нікого я не ненавиджу, — відповів я. — І нікого не боюся. Мене звати Кесіліс, Френк Кесіліс. Я веду блукацьке життя, бо мені воно до вподоби. Я один з давніх знайомих Нортмора, але ось коли три ночі тому я озвався до нього серед цих пісків, він штрикнув мене в плече кинджалом.

— То це ви були! — скрикнула дівчина.

— Чого він так зробив, я не знаю, та й мене це не цікавить, — мовив я далі, поминувши увагою її слова. — Я маю мало приятелів, і не так легко зближуюся з людьми, але я нікому не дозволю страхати мене. Я поставив намет у Ґреденському лісі ще до приїзду Нортмора сюди, і мій намет стоїть там досі. Коли ви гадаєте, що я здатен заподіяти вам шкоду, ви легко можете мене спекатись. Скажіть йому, що мій намет серед заростей болиголова, і він любісінько зможе зарізати мене вночі.

З цими словами я підніс капелюха на знак прощання і знову подерся на д^ну. Не знаю чому, але мені здавалося, що зі мною повелися вкрай несправедливо, що я герой і мученик, хоча, як розібратися, я не мав чого сказати на свій захист, не мав жодного переконливого аргументу, який виправдовував би мої вчинки. У Ґредені я залишився з цікавості, — цілком природної, але не дуже похвальної, — а що поряд з цим мотивом дедалі більшав і другий, то на той час я ще не зміг би його доладу пояснити тій, яка причарувала моє серце.

Та хоч би там як, а цієї ночі я не міг думати ні про кого іншого, як тільки про неї, і дарма, що й поведінка дівчини, і становище, в якому вона опинилася, викликали підозру, я в глибині душі не мав і крихти сумніву щодо її чесності. Я ладен був життям своїм закластись, що за нею нема жодної догани і що коли таємниця, якою зараз це все повите для мене, розкриється, причетність її до цієї справи знайде своє виправдання і обґрунтування. Щоправда, моя уява відмовлялася дати мені бодай приблизне пояснення, в яких стосунках вона була з Нортмором, та все-таки я не сумнівався у своїх висновках, бо вони спиралися на інтуїцію, а не на розумові докази, і так і заснув тоді з думкою про неї.

Наступного дня дівчина вийшла приблизно о тій самій годині сама, і тільки-но з будинку її не стало видно за дюнами, підійшла на узлісся й покликала мене, але не дуже голосно. Мені було дивно, що вона виглядала блідою як смерть, і дуже збудженою.

— Містере Кесіліс! — гукнула вона. — Містере Кесіліс!

Я ту ж мить вихопився із засідки й скочив з пагорба на діл. Обличчя її зразу випогодилося, коли вона побачила мене.

— Ох! — скрикнула хрипко дівчина, як бува у людини, на душі якої раптом полегшало. — Дякувати Богу, з вами все гаразд! — 1 тут-таки докинула: — Я знала, що коли ви живі, то прийдете сюди. — (Чи ж не дивно? Так швидко й мудро природа готує наші серця до великої і довічної спілки, що ми обоє, майбутня дружина моя і я, відчули неминучість цього, хоч був тільки другий день нашого знайомства! Я вже тоді леліяв надію, що вона мене шукатиме, а вона була певна, що знайде мене). — Вам не можна залишатися тут! — хутко додала вона. — Обіцяйте мені, що більше ані одної ночі не ночуватимете в цьому лісі. Ви й не уявляєте, що я пережила: всю ніч я не могла заснути, думаючи про те, яка небезпека вам загрожує.

— Небезпека? — перепитав я. — Небезпека від кого? Від Нортмора?

— Ні, ні, — відказала вона. — Невже ви гадаєте, що я сказала йому щось після цієї вашої розповіді?

— Не від Нортмора? Тоді від кого? І яка це небезпека? — здивувався я. — Мені нема кого боятися.

— Ви не повинні розпитувати мене, — була її відповідь, — бо я не вільна звіритись вам. Просто повірте мені й виберіться звідси. Повірте мені й виїдьте, якомога швидше, швидше, бо життя ваше під загрозою.

Наганяти страху — але в такий спосіб важкувато здихатись юнака, коли він має характер. Моя затятість ще й посилилася після всього того, що сказала дівчина, і я вирішив, що залишитись — це для мене питання честі. А її піклування про мою безпеку тільки скріпило мене на цій думці.

— Не оцініть це, як мою нав'язливість, панночко, — відказав я, — але якщо Ґреден — дуже небезпечне місце, то ви, безперечно, теж ризикуєте, залишаючись тут.

Вона тільки глянула на мене докірливо.

— Ви і ваш батько… — мовив я далі, але вона не дала мені докінчити.

— Мій батько! А звідки ви знаєте, хто мій батько?

— Я бачив вас двох разом, коли ви висадились на берег, — пояснив я і — не знаю чому, але ця відповідь задовольнила і її, і мене, бо воно ж таки була правда. — Але, — поновив я мову, — вам нема чого мене боятись. У вас, очевидно, є причини зберігати таємницю, то повірте ж мені, що я збережу її так само надійно, як би вона була похована зі мною у Ґреденській драговині. Я довгі роки мало з ким спілкуюся, єдиний мій товариш — кінь, але і його, бідолахи, нема зараз біля мене. Тож ви бачите, що цілком можете здатися на моє мовчання. Тільки скажіть мені правду, люба моя леді, — ви в небезпеці?

— Містер Нортмор каже, що ви порядна людина, — промовила вона, — і я повірила в це, коли вас побачила. Я скажу вам лише одне: ви маєте рацію. Ми в страшній, страшній небезпеці, і ви теж зазнаєте цієї небезпеки, лишаючись тут.

— Он як! — озвавсь я. — То ви чули про мене від Нортмора. І як же він схарактеризував мене?

— Я запитала у нього про вас учора ввечері, — відповіла дівчина. — Я вдала… — вона затнулась на хвильку. — Я вдала, ніби познайомилася з вами колись давно, і говорила вам про нього. Це неправда, але ж я не могла сказати інакше, бо тоді виказала б вас — ви своїм проханням поставили мене в скрутне становище. Але він дуже хвалив вас.

— Якщо так, то… ви дозволите мені запитати у вас одну річ? Ця загроза йде від Нортмора?

— Від містера Нортмора? — скрикнула вона. — О, ні! Це йому самому теж загрожує!

— І ви при цьому пропонуєте мені втекти звідси? — мовив я. — Не надто ж ви високої думки про мене.

— Але навіщо вам лишатись? — спитала вона. — Ви ж не якийсь близький друг наш.

Не знаю, що зі мною сталося цю мить — такого не зазнавав я від самого дитинства, — але мене так образили її слова, що аж защеміло до сліз в очах, хоч я не відводив погляду від дівчини.

— Ні, ні! — швидко додала вона вже інакшим тоном. — Я зовсім не хотіла зробити вам прикрість.

— Це я завдав вам прикрощів, — сказав я і простяг їй руку з таким благальним поглядом, що вона, зворушена, тут-таки простягла мені свою, і то зовсім не формальним жестом. Я хвилинку тримав її долоню й дивився дівчині у вічі. Вона першою вивільнила руку і, забувши про своє прохання й ту обіцянку, яку сподівалася почути від мене, прожогом кинулася геть і навіть не оглянулась. І тоді я зрозумів, що кохаю її, і подумав — думка ця радістю осяяла мені душу, — що й вона вже не байдужа до мене. Опісля безліч разів вона заперечувала це, але щоразу з усмішкою і аж ніяк не серйозно. Що ж до мене, то я певний, що ми не потисли б так щиро одне одному руки, якби вже тоді я не припав їй до серця. Та й, коли вже на те пішло, я не дуже й помилявся, бо, за її власними словами, вона на другий таки день відчула, що кохає мене.

А проте того другого дня ми трималися так, наче між нами не зайшло ніяких змін. Вона підійшла, як і передоднем, до крайлісу і гукнула мене й стала дорікати, чому я не заберуся з Ґредену, а коли побачила, що я затявся на своєму, почала прискіпливо допитуватись, яким чином мене сюди занесло. Я розповів їй, як ціла низка випадкових обставин привела до того, що я виявився свідком їхньої висадки на берег, а залишитись тут я вирішив почасти тому, що зацікавився Нортморовими гістьми, а почасти через спробу господаря будинку на дюнах убити мене. Щодо першого аргументу, то, боюся, я був не зовсім щирий і дав їй наздогад, що вона завоювала моє серце вже з першої хвилини, як я її побачив. Я полегшую душу, зізнаючись у цьому бодай зараз, коли дружину мою вже покликав Господь і вона тепер знає все, як є, знає, що помисли мої були чисті, коли я так вчинив, бо за життя дружини, хоч це часто муляло мені на сумлінні, я таки не зважився вивести її з омани. Навіть манюсінька невизначеність у такому подружжі, яким було наше, скидається на трояндову пелюстку, що позбавляє принцесу сну.

Від цієї теми ми перекинулись на інші, і я довго розповідав про своє самотнє блукацьке життя, а вона уважно слухала, сама майже не озиваючись. Хоча розмова наша була цілком природна і йшла про зовсім наче байдужі речі, обоє ми відчували приємне збудження. Час зустрічі минув надто вже швидко, і ми, немов за обопільною мовчазною згодою, розлучилися без потиску рук, бо ж кожен знав, що для нас це аж ніяк не порожня формальність.

Наступний день був четвертим днем нашого знайомства; ми зустрілися на тому самому місці, але рано-вранці, і почувалися, мов давні знайомі, хоч обоє були дедалі дужче збентежені. Коли вона знов завела мову про небезпеку, яка мені загрожує, — через що, як можна було зрозуміти, вона вийшла так рано, — я, приготувавши за ніч цілу орацію, заходився розводитись про те, як високо ціную її доброту й увагу до мене, і що досі ніхто ще не цікавився моїм життям і що я до вчорашнього дня й гадки не мав, щоб комусь про це розповідати. Та вона не дала мені докінчити, запально вигукнувши:

— І все-таки якби ви знали, хто я, то не схотіли б і розмовляти зі мною!

Я відповів їй, що це безпідставна вигадка, і що хоча ми зовсім недавно познайомились, вона мені близький друг, — але всі мої протести, здавалося, ще й посилювали її розпач.

— Мій батько змушений переховуватись! — вигукнула вона.

— Люба моя, — відказав я, вперше забувши додати «леді», — це мене зовсім не обходить! Та хай би він хоч і двадцять разів переховувався, чи ж це змінить вас бодай на дрібку?

— Але ж причина! — скрикнула дівчина. — Причина яка! Причина ж… — Вона затнулася на мить. — Ганебна для нас!

Розділ IV

_{ПРО ТЕ, В ЯКИЙ СПОСІБ МЕНІ СТАЛО ЯСНО, ЩО Я НЕ ОДИН У ҐРЕДЕНСЬКОМУ ЛІСІ}

Ось історія моєї дружини, як вона виклала її мені крізь сльози й схлипування.

Звати її було Клара Гадлестон — це звучить чудово в моїх вухах, але ще чудовіше ім'я Клара Кесіліс, яке вона мала довгі й, дякувати Богові, щасливіші свої літа. Батько Кларин, Бернард Гадлестон, був власником чималого банківського закладу. Багато років тому йому не повелося у справах, і він, щоб не збанкрутувати, мусив удатись до ризиковних, а врешті й кримінальних оборудок. Зусилля ці, однак, виявилися марні, справи його щодалі більш заплутувались, і кінець кінцем він втратив і своє багатство, і добре ім'я. Десь коло цього часу Нортмор став наполегливо, хоч і без особливого успіху, залицятись до його дочки. Знаючи це, саме до нього й звернувся Бернард Гадлестон у найскрутнішу годину. Невдаха накликав на себе не тільки матеріальну руїну й безчестя і переслідування закону. Мабуть, він би з легкою душею сів до тюрми. Чого він боявся, що позбавляло його нічного сну й змушувало прокидатись у холодному поту, — то це страх потаємного, раптового й підступного замаху на життя. Тим-то він надумав забитись на край світу, втекти на один з островів на півдні Тихого океану, сподіваючись дістатись туди Нортморовою яхтою «Рудий ерл». З цією метою батько з дочкою тайкома сіли на борт яхти десь на березі Валлії, звідки їх приставили до Гредену, де вони мали зачекати, поки яхту переобладнають для далекого плавання і забезпечать належними припасами. Клара не сумнівалася, що її майбутнє одруження з Нортмором має бути свого роду відшкодуванням йому за цю послугу. Недарма Нортмор, загалом витриманий і ґречний з нею, декілька разів дозволяв собі зайве і в словах до дівчини, і у вчинках.

Слухав я Кларину розповідь, мушу сказати, з напруженою увагою і багатьма додатковими запитаннями силкувався з'ясувати для себе, чим викликано таємничі страхи її батька. Проте намарно. Клара й сама виразно не уявляла, якого роду ця загроза, звідки вона постала. Батькові тривоги були ненаграні й доводили його до фізичної виснаги, він уже не раз подумував, чи не здатись на ласку закону, щоб уже як буде, хай так і буде. Але потім таки відмовився від цього заміру, впевнившись на думці, що навіть міцні мури наших англійських в'язниць не захистять його від переслідувачів. Батько незадовго до свого краху мав численні ділові зв'язки з Італією та італійцями, що мешкають у Лондоні, — і ось ці зв'язки, припускала Клара, якимсь чином були дотичні до тих переслідувань, що їх старий остерігався. Він бо страшенно переполошився, коли побачив матроса-італійця на борту «Рудого ерла», і раз у раз гірко дорікав за це Нортморові. Той пояснював, що Беппо (так звали того моряка) — чудовий хлопець, що він на нього покладається, як на самого себе, але старий відтоді затявся на тому, що все пропало, що це тільки питання часу і що Беппо спричинить його загибель.

Уся ця історія видалась мені маячнею розладнаної знегодами свідомості. Старий, певно, зазнав чималих збитків у своїх італійських пертрактаціях, отож тим йому гидко навіть бачити будь-якого італійця, і не дивно, що саме представник цієї нації виступає уособленням його страхів у нічних мареннях.

— Що вашому батькові треба, — зауважив я, — так це путнього лікаря і заспокійливі краплі.

— Добре, а містер Нортмор? — заперечила Клара. — Він не мав ніяких збитків, але його теж проймають ці страхи.

Я не міг не засміятися з цієї простоти душевної.

— Люба моя, — сказав я, — з ваших слів цілком ясно, якої винагороди він сподівається. А в коханні будь-які засоби дозволені, затямте. Тож коли Нортмор підігрує страхам вашого батька, то це зовсім не тому, що боїться якогось там італійця, а тому що він закоханий до нестями в чарівну англійку.

Тоді Клара нагадала мені, як Нортмор накинувся на мене той вечір, коли вони зійшли на берег, і цього я вже ніяк не міг пояснити. Коротше кажучи, переговоривши, ми зійшлись на тому, що я негайно ж подамся до рибальського селища Ґреден-Вестер, перегляну всі газети, які зможу там знайти, і спробую дошукатись, чи нема якихось реальних підстав для цих безугавних страхів. А наступного ранку, о цій самій годині й на цьому самому місці доповім про все Кларі. Вона вже не згадувала цим разом про мій від'їзд, та, власне, й не приховувала, що думка про мою близьку присутність тішить її і підтримує на дусі. Коли ж говорити за мене, то я не покинув би дівчини, хоч би вона й навколішки цього благала.

До Ґреден-Вестера я дістався ще перед десятою годиною ранку (в ті часи з мене був такий вправний ходак, що ну!), а до селища було, як я вже, здається, казав, трохи більше семи миль — чимала прохідка вгинистим дерном. Селище це одне з найпохмуріших на тамтешньому узбережжі, і до цього мало що можна додати. Є там церковка в улоговині, жалюгідна гавань криється між скель, на яких розбилося багато рибальських човнів, повертаючись із моря. З півсотні кам'яних хатин стоять понад берегом і на двох вуличках, одна з яких тягнеться від пристані, а друга відходить від першої під прямим кутом; на перехресті їх міститься почорніла й непривабна таверна, що править за готель.

Вбраний цей раз відповідніше до свого соціального статусу, я найперше завітав до місцевого пастора, що мешкав у будиночку біля цвинтаря. Він пізнав мене, хоч ми бачилися понад дев'ять років тому, і довідавшись, що я мандрую пішки й давненько не чував ні про які події у світі, охоче вділив мені оберемок газет за останній місяць. З ними я й завернув до таверни, де, замовивши сніданок, став переглядати їх, чи не знайду чогось на тему «Банкрутство Гадлестонового Банку».

Виглядало на те, Що справа ця була вельми скандальна. Свої вклади втратили тисячі клієнтів, а один навіть застрелився, коли оголосили припинення платежів. Дивно, що читаючи про все це, я й далі симпатизував радше містерові Гадлестону, аніж його жертвам, настільки мене опосіло кохання до моєї майбутньої дружини. Як водиться, була визначена й винагорода тому, хто допоможе затримати збанкрутілого банкіра, а що банкрутство визнали злісним і громадське обурення набрало широкого розмаху, то й сума винагороди виявилась чимала — цілі 750 фунтів стерлінгів. Повідомлялося, що втікач прихопив із собою значні кошти. Ходили різні чутки про його місцеперебування: то його бачено в Іспанії, то він криється десь між Манчестером і Ліверпулем чи на березі Валлії; а наступного дня з'явилася телеграма про те, що він прибув чи то до Куби, а чи Юкатану[88]. Та в усіх цих повідомленнях не було ані згадки про італійців і ніякого натяку на таємницю.

Проте в останньому номері газети я натрапив на одну не зовсім ясну інформацію. У ході перевірки справи про банкрутство виявили сліди багатотисячної суми, вкладеної свого часу в Гадлестонів банк невідомо ким і так само таємничо зниклої невідомо куди. Вкладника згадувалося тільки раз, та й то під ініціалами «Д. Х.»; вклад, очевидно, було внесено років шість тому, під час великого спаду в економіці. Поголос твердив, ніби вкладник цей, можливо, якась помітна особа з королівського роду. «Припускають, що боягузливому пройдисвітові, — так, оскільки я пам'ятаю, назвали втікача в одній редакційній статті, — пощастило втекти, приховавши велику частину цього таємничого вкладу, який і досі в його руках».

Я все ще розмірковував про цю інформацію, силкуючись приточити її до тієї загрози, якої побоювався містер Гадлестон, коли до таверни ввійшов якийсь чоловік і замовив хліба та сиру — говорив він з виразним чужинецьким акцентом.

— Siete Italiano? — звернувся я до нього.

— Si, signor[89], — відповів він.

Я зауважив, що це рідкісна річ — перестріти італійця так далеко на півночі. Чужинець на мої слова знизав плечима й відказав: людину куди тільки не заносить у пошуках роботи! Але яку роботу він сподівався знайти у Ґреден-Вестері — це вже було вище мого розуміння. Думка ця, однак, неприємно вразила мене, і я спитав господаря таверни, коли розплачувався з ним, чи він коли-небудь зустрічав італійців у своєму селищі. Господар відповів, що раз бачив кількох норвежців, урятованих шлюпкою з Колдгевена, коли у них розбилося судно біля мису Ґреден.

— Ні, — заперечив я, — я питаю за італійців, як оце той, що тільки-но купував у вас хліба й сиру.

— Що? — скрикнув таверник. — Оцей чорняк з білими зубами? То він 'талієць? Ну, такого я вперше в житті бачу, та, мабуть, і востаннє.

Він ще не скінчив говорити, коли я, підвівши очі й глянувши на вулицю, побачив, як за півсотні кроків там стоять троє чоловік і про щось повагом розмовляють. Один з них був недавній відвідувач таверни; інших двоє, судячи з вродливих смаглявих облич і м'яких капелюхів, очевидно, належали до тієї самої нації. Довкіл них уже зібрався гурт сільських дітлахів, передражнюючи зайшлих беззмістовним джерготанням та помахами рук. Ця трійця здавалася явно чужорідним дивоглядом на цій похмурій брудній вулиці, під цим хмарним сірим небом, і я щиро визнаю, що моя недовіра до обґрунтованості страхів містера Гадлестона цю мить враз і назавжди розвіялася. Мені вільно було подумки знаходити які завгодно рації, але я не міг заперечити того, що побачив навіч, і хоч-не-хоч теж перейнявся жахом перед італійцями.

Ще до того, як я віддав газети пасторові, день уже був на схилку. Довіку не забуду тієї моєї зворотної дороги через трав'янисті дюни. Холодало неабияк, рвучкий вітер шарудів сухотрав'ям у мене під ногами, напливами сіявся дрібний дощ, а з моря насувалося величезне громаддя хмар. Більш гнітючого вечора годі було й уявити, і чи то під впливом негоди, а чи тому, що мої нерви були вкрай напружені від почутого й побаченого, але думки в мене снувалися такі самі похмурі, яким було й усе довкілля.

З горішніх вікон будинку на дюнах можна було оглядати чималу частину піщаних горбів з боку Ґреден-Вестера. Тож аби не потрапити комусь на око, доводилося перше йти берегом, а далі заглибинами поміж вищих дюн звертати вбік, у напрямку до узлісся. Сонце вже майже сідало, була пора відпливу і всі сипкі піски відкрилися. Я прошкував над цими пісками, заглиблений у понурі думки, коли раптом вражено застиг на місці, помітивши сліди людських ніг. Вони йшли рівнобіжно з моєю дорогою, тільки набагато ближче до стяги пісків, а не вище над берегом, не там, де вже росла трава. Приглянувшись до слідів, я відразу з розміру їх і обрису зрозумів, що тут був хтось незнайомий ні мені, ні тим з будинку.

Ще й більше: з того, як нерозважливо ступав незнайомець понад самим краєчком смертельно небезпечних пісків, незаперечно було ясно, що це взагалі нетутешній, коли він не знає, яку лиху славу мають Ґреденські піски.

Крок за кроком я йшов побіч тих слідів, аж поки за чверть милі далі побачив, як вони уриваються біля південно-східного краю Ґреденської драговини. Хоч би хто то був, але саме тут той бідолаха загинув. Одна-дві чайки, які, можливо, були свідками його загибелі, кружляли над тим місцем, сумовито покрикуючи, як то їм звично. Сонце останнім зусиллям прорвалося крізь хмари й освітило тьмяно-пурпуровим світлом усю просторінь рухливих пісків. Якусь часину я стояв на місці, на душі у мене було мулько й гнітюче від власних думок і від незборного та всевладного подиху смерті. Пригадую, я ще запитував себе, скільки часу тривала ця трагедія і чи почули в будинку передсмертні крики жертви. Аж урешті, опанувавши себе, я вже зібрався рушати далі, коли нараз незвично шалено рвонув вітер, і я побачив, як, високо знімаючись у повітря, а то плавно черкаючи пісок, несеться м'який чорний фетровий капелюх, трохи стіжкуватий формою — точнісінько такий, як я недавно бачив на головах італійців у селищі.

Мені здається, у мене вирвався тоді якийсь вигук, хоч я не певен. Вітер гнав капелюха до берега, і я оббіг заворот трясовини, щоб схопити його, коли він буде близько. Порив вітру вщух, і капелюх приземлився на хвильку на сипких пісках, тоді вітер знявся знову й перекинув капелюха на землю за кілька ярдів від мене. Можете собі уявити, як цікаво було мені взяти його до рук! Капелюх був приношений, — в усякому разі, більше, ніж ті, які я бачив на італійцях. Підшивка була червона, з маркою фірми, назву якої я забув, і місця виробництва — Venedig. Цим словом (воно ще тримається у мене в голові) австріяки називали чудове місто Венецію, яка на той час і довго ще по тому входила до їхніх володінь.

Я був настраханий до глибини душі. З усіх боків мені ввижалися італійці, і вперше — але можу сказати: і востаннє — у моєму житті мене охопило те, що зветься панічний жах. Я ще не знав, чого, власне, маю боятись, але, зізнаюся, страшенно боявся і насилу змусив себе вернутись до мого ніяк не захищеного самотнього пристанища в лісі.

Там, не наважуючись розпалити вогонь, я поїв холодної вівсянки, що лишилася з учорашнього вечора, і, таким чином трохи втамувавши голод і заспокоївшись, викинув з голови усі химерні страхи й поклався спати.

Скільки часу я спав — не можу сказати, але прокинувся від раптового зблиску світла просто в обличчя. Цей зблиск розбудив мене, мов удар. Вмить я звівся на коліна. Але світло зникло так само раптово, як і з'явилося. Довкола стояла суцільна темрява. А що з моря, наче гарматними пострілами, бурхав шквальний вітер і хлющав дощ, то за цими звуками ніяких інших і не можна було розчути.

Минуло, мабуть, з півхвилини, поки я прийшов до тями. Якби не дві обставини, я б міг подумати, що пробудився від якоїсь змори, навдивовижу реальної. По-перше, зав'язку на вхідному клапані намету я ретельно зав'язав, лягаючи спати, а тепер вона була розв'язана. І по-друге, я все ще відчував гострий запах, що виключає будь-яку галюцинацію, — гарячого металу й гасу. Висновок міг бути лише один. Мене хтось розбудив, бликнувши в обличчя потайним ліхтарем. Це був короткий спалах на одну мить. Хтось невідомий побачив моє обличчя і подався геть. Я запитав себе, які мотиви були такої дивної поведінки, і відповідь постала сама собою. Незнайомець, хоч би хто він там був, думав, що впізнає в мені когось, але не впізнав. Було ще одне запитання, на яке я не знаходив відповіді, власне, боявся її висловити: якби він упізнав у мені того, кого шукав, то що він зробив би?

Страхи мої за себе самого зараз же розвіялися, бо я побачив, що до мене завітали помилково, але воднораз я усвідомив, наскільки страшніша небезпека чигає на тих, хто в будинку. Треба було добре опанувати себе, щоб податись крізь густі зарості навколо мого пристанища, але я таки подався і став напомацки пробиратися в тому напрямку, де дюни, — по мені періщив дощ, мене оглушував і збивав з ніг шмалкий вітер, на кожному кроці я міг наткнутися на причаєного ворога. Темінь була така цілковита, що якби мене оточило ціле військо, я цього не помітив би. А шквал був такий ревучий, що слух, як і зір, не могли мені стати ані в найменшій пригоді.

Решту цієї ночі, якій, здавалося, кінця-краю не буде, я снував попід будинком, не бачачи ні душі й не чуючи нічого, крім зграйного суголосся вітру, моря і дощу. Крізь шпарину у віконниці одного з горішніх вікон цідився промінчик світла і він один був мені за товариша аж до настання світанку.

Розділ V

_{ПРО ЗУСТРІЧ НОРТМОРА З КЛАРОЮ ТА МНОЮ}

З першими проблисками світання я відступив з відкритої місцини до своєї звичайної засідки серед пісків, щоб там діждатись появи майбутньої дружини. Ранок був тьмяний і буряний, і навіював невеселі думки. Вітер передсвітом стих, а тоді розходився знову, налітаючи поривами від берега; море почало втихомирюватись, але злива й далі лютувала немилосердно. На всьому обширі дюн не видно було живої душі, хоч я був певен, що десь поблизу криються вороги. Спалах світла з ліхтаря, яким раптово бликнули мені в очі, розбудивши зі сну, і капелюх, пригнаний до берега вітром від Ґреденської драговини, досить переконливо свідчили про те, в якій небезпеці Клара й інші в домі.

Було, мабуть, пів на восьму чи трохи ближче до восьмої, коли я побачив, що двері будинку відчинилися й вийшла дорога моя дівчина, поспішаючи до мене крізь дощ. Я перестрів її на березі ще до того, як вона дійшла до смуги пісків.

— Мені так важко було вийти! — вигукнула вона. — Ніяк не хотіли пускати мене на прогулянку в таку негоду.

— Кларо, — промовив я, — а ви не боїтеся?

— Ні, — відповіла вона так просто, що мені аж на серці полегшало.

Моя бо дружина була найхоробріша й найгарніша з жінок; скільки я знаю з власного досвіду, ніколи ці дві риси не були притаманні тій самій особі, а ось вона їх обидві мала, і у неї рідкісна сила духу поєднувалася з привабливістю та красою.

Я розповів їй усе, що розвідав і зазнав протягом попереднього дня й ночі, але вона, хоч і зблідла лицем, зберегла позірний спокій.

— Тож ви бачите, що мені ніщо не загрожує, — докінчив я свою розповідь. — Вони нічого проти мене не мають, бо якби мали, я б уже вночі став небіжчиком.

Клара поклала руку мені на плече.

— А я спокійнісінько спала й ні про що не здогадувалась! — скрикнула вона.

Мене пройняло захватом, як прозвучали в неї ці слова. Я обійняв Клару й пригорнув, і ми не встигли й отямитись, як і друга її рука була в мене на плечах, а уста наші зійшлися в поцілунку, хоч ми ще жодного слова не сказали про кохання. Я й досі пам'ятаю отой доторк до її щоки, холодної і вологої від дощу, і багато разів опісля, коли вона вмивала обличчя, я цілував її на згадку про той ранок на березі. Тепер, коли її вже немає зі мною, і я докінчую свою земну прощу сам-один, я згадую ті наші давні пестощі й глибоке чуття та щирість, які єднали нас, і мені куди легше терпіти теперішні мої знегоди.

Ми простояли так, може, кілька секунд — час у закоханих швидко збігає, — коли раптом здригнулися, почувши вибух сміху поруч. Це не були природні веселощі, а щось таке, за чим криється гнів. Ми обоє здригнулися, — я, все ще тримаючи лівою рукою Клару за стан, а вона, і не пробуючи відсторонитись, — і побачили на березі за декілька кроків Нортмора: в^н стояв, понуривши голову, руки заклавши за спину, а ніздрі його аж побіліли від люті.

— А-а! Кесіліс! — озвався він, побачивши моє лице.

— Він і є, — відказав я зовсім не збентежено.

— Оце так, міс Гадлестон, — мовив він далі — повільно, але злостиво, — так ви дотримуєтесь обіцянки, даної своєму батькові й мені? Отакою мірою цінуєте ви життя свого батька? І вас настільки засліпив цей молодий добродій, що ви ладні знехтувати своє чесне ім'я, і добропристойність, і звичайнісіньку навіть обережність?..

— Міс Гадлестон… — спробував я урвати його, але він крутнувся в мій бік і кинув брутально:

— А тобі хай заціпить! Я звертаюся до цієї дівчини.

— Ця дівчина, як ти її називаєш, — моя дружина! — вигукнув я, і Клара ще ближче пригорнулась до мене на знак того, що схвалює мої слова.

— Твоя хто?! — вереснув Нортмор. — Ти брешеш!

— Нортморе, — відказав я, — ми всі знаємо, яка в тебе скажена вдача, але я не з тих, кого проймають твої образи. Тож раджу тобі говорити тихіше, бо я певен, що нас тут більше, ніж троє.

Він оглянувся на всі боки, і я помітив, що моє зауваження трохи остудило його запал..

— Що ти маєш на увазі? — спитав він. Я відповів одним словом:

— Італійці.

Він круто лайнувся і перевів погляд на Клару.

— Містер Кесіліс знає все, що я знаю, — сказала моя майбутня дружина.

— А мені треба знати, — гостро мовив Нортмор, — якого біса містер Кесіліс заявився сюди і якого біса цей Кесіліс тут робить! Ти кажеш, що ви одружені, — та я не вірю цьому. Але якщо так, то Ґреденська драговина швидко розлучить вас — на це стане чотири з половиною хвилини, Кесілісе. Я маю приватне кладовище для своїх друзів!

— В італійця на це пішло трохи більше часу, — зауважив я.

Він глянув на мене й хвильку розгублено помовчав, а тоді майже чемно попросив пояснити, на що я натякаю.

— Ти маєш деякі переваги в цій грі, Кесілісе, — докинув він. Я, звісно, задовольнив його прохання, і він вислухав мене, лише час від часу перепиняючи вигуками, коли я розповідав, як опинився в Гредені, та як він мало не заколов мене кинджалом того вечора, коли вони зійшли на берег, та як я побачив і почув італійців.

— Отже, так, — констатував він, коли я скінчив. — Тепер усе ясно, ніяких сумнівів. ї що, насмілюся запитати, ти збираєшся далі робити?

— Збираюся залишитись тут, щоб стати вам у пригоді, — відказав я.

— А ти таки зух, — озвався він з якоюсь особливою інтонацією.

— Та вже ж не страхопуд, — у тон йому відповів я.

— Отже, наскільки я зрозумів, — провадив він далі, — ви, виходить, одружені? І ви зважитесь сказати мені це просто в обличчя, міс Гадлестон?

— Ми ще не одружені, — відказала Клара, — але одружимося, як тільки буде перша для цього нагода.

— Браво! — скрикнув Нортмор. — А як же угода? Хай йому біс, але ж ви не дурна, жіночко, і з вами можна говорити без манівців. То як же з нашою угодою? Ви знаєте незгірш за мене, що від цього залежить життя вашого батька! Досить мені умити руки й відійти вбік, як йому переріжуть горло ще до ночі.

— Це правда, містере Нортморе, — анітрохи не знітившись, відповіла Клара, — але ви цього ніколи не зробите. Ви пішли на угоду, яка не личить джентльменові, та все-таки ви джентльмен, і не покинете людину, якій самі ж зохотилися допомогти.

— Он як! — мовив він. — То ви гадаєте, що я надам вам свою яхту задурняк? Ви гадаєте, що я важитиму своїм життям і свободою просто так, з любові до старого джентльмена? А тоді ще, чого доброго, буду дружбою на вашому весіллі, га? Що ж, — докинув він, — можливо, ви не дуже й помиляєтесь. Але спитайте ось Кесіліса. Він знає мене. Чи ж така я людина, якій можна довіряти, на яку можна покластись? Чи такий я вже перебірливий у засобах? І добрий?

— Я знаю, що ви багато говорите, і часом, здається, плещете казна-що, — відповіла Клара, — але ж ви таки шляхетна людина, і я анітрохи не боюся.

Він подивився на неї якось напрочуд схвально й навіть захоплено, а тоді обернувся до мене:

— Невже ти гадаєш, що я поступлюся нею без боротьби, Френку? — запитав він. — Я не криючись кажу тобі: стережися! Коли наступного разу ми зітнемося…

— Тобто втретє, — посміхаючись урвав я його.

— Атож, втретє, так і є, — погодився він. — Я й забув. Що ж, утретє, — але тоді вже як кому поталанить.

— Ти хочеш сказати, що за третім разом ти гукнеш на поміч команду з «Рудого ерла»? — спитав я.

— Ви чуєте, що він каже? — мовив він, звертаючись до моєї майбутньої дружини.

— Я чую, як двоє чоловіків розбалакують, мов боягузи, — сказала вона, — Я стала б зневажати себе, якби подумала або заговорила так, як ви. Та й ні один з вас не вірить жодному слову з того, що каже, а це ще більша дурість і гидота.

— Оце козир-дівка! — скрикнув Нортмор. — Але вона ще не місіс Кесіліс. Я змовкаю. Ще не мій час говорити.

У цю мить моя майбутня жінка здивувала мене.

— Я залишаю вас тут, — раптом заявила вона. — Мій батько надто довго сам. Але затямте: ви повинні бути друзями, бо ви обоє мої добрі друзі.

Згодом вона пояснила мені, чому тоді так повелася. Вона була певна, що ми без кінця сваритимемось при ній, і, здається, таки мала рацію, бо коли її не стало, ми зразу ж перейшли на довірчий тон.

Нортмор подивився їй услід, як вона переходила через дюну.

— Незрівнянна жінка у світі! — вигукнув він з прокляттям. — Щоб отак вчинити!

Я, зі свого боку, скористався цією нагодою, аби з'ясувати ситуацію.

— Слухай-но, Нортморе, то ми справді у крайній притузі?

— Таки так, хлопче, — погодився він, значливо дивлячись мені у вічі. — Всі сили пекельні проти нас, це правда. Хочеш вір мені, хочеш ні, але я боюся за своє життя.

— Скажи мені одну річ, — звернувся я. — Чого вони так ув'язалися, ці італійці? Чого їм треба від старого Гадлестона?

— То ти не знаєш? — скрикнув Нортмор. — Старий негідник мав у банку гроші карбонарів[90], двісті вісімдесят тисяч, і, звичайно, процвиндрив їх, граючи на біржі. Ці гроші потрібні були для повстання десь там у Тридентіно чи Пармі[91], тож повстання не вигоріло, і вся та осяча команда рвонула на ловитву Гадлестона. Нам ще пощастить, коли ми живцем з цього виберемось.

— Карбонари! — вигукнув я. — То старий таки добряче влип!

— Атож, — погодився Нортмор. — А тепер слухай сюди: я вже казав, що ми у пастці, і, щиро кажучи, мене радує твоя допомога. Якщо я не зможу врятувати Гадлестона, то вже дівчина будь-що-будь мусить уціліти. Ходім до нас у будинок, і ось тобі моя рука: я діятиму як твій друг, допоки старого не врятуємо або він не загине. Але, — докинув він, — після цього ти знов стаєш моїм суперником, і я перестерігаю тебе: тоді стережись!

— Згода! — відказав я, і ми потисли один одному руки.

— А тепер гайда в нашу фортецю, — мовив Нортмор і рушив поперед мене до будинку.

Розділ VI

_{ПРО МОЄ ЗНАЙОМСТВО З КЛАРИНИМ БАТЬКОМ}

Впустила нас у будинок Клара, і мене вразило, як дбайливо й надійно там залагодили все для оборони. Легко відсовувана, але потужна перепона, що могла витримати будь-який натиск, підпирала двері; а їдальню — я це помітив, хоч вона була ледь освітлена благенькою лампою, — укріпили ще вигадливіше: віконниці обшили дошками, підперли засувами й розпірками, які, своєю чергою, трималися на цілій системі підпор та поперечок, що з них декотрі впиралися в підлогу, декотрі в стелю, а інші — у протилежні стіни. Це був добре продуманий потужний зразок теслярської майстерності, і я не приховував свого захоплення ним.

— Моя конструкція, — пояснив Нортмор. — Пам'ятаєш оті дошки в садку? Так оце з них.

— Я й не знав, що у тебе стільки талантів.

— Ти маєш зброю? — мовив він далі, показуючи на цілий ряд рушниць та пістолетів, бездоганно вишикувати попід стіною і розкладених на буфеті.

— Дякую, — відказав я. — Від часу нашої останньої зустрічі я не ходжу без зброї. Але, як по правді, то я нічого не їв після вчорашнього вечора.

Нортмор дістав шматок холодного м'яса, до якого я ревно припав, і пляшку пристойного бургундського, якому я, промокши до щирця, теж віддав належне. Я завжди з принципу досить помірковано дивився на спиртне, але принцип повинен знати своє місце, тож за цієї трапези я спорожнив пляшку на три чверті. Процес споживання їжі, однак, не завадив мені й далі захоплюватись рівнем оборонної підготовки будинку.

— Ми можемо витримати справжню облогу, — зауважив я.

— Та-ак, — протяг Нортмор, — коротку облогу, можливо, й справді. Непокоїть мене не опірна спроможність наша — цілковита безвихідь, ось що вбиває. Якщо ми почнемо стріляти, то хоч яка навкруги безлюдна місцевість, а хтось таки почує постріли, і тоді… Що ж, тоді однаково, чи вмер, чи подавився — або в тюрму посадять по закону, або карбонари вб'ють без закону. Отакий вибір. Збіса кепська справа, коли закон проти тебе, я так і кажу старому джентльменові нагорі. Він і сам не інакше думає.

— До речі, а що він за один? — поцікавився я.

— О, він! — скрикнув Нортмор. — Поганець, яких світ не бачив. Про мене, нехай би його хоч і завтра повісили всі чорти, що водяться в Італії. Я не задля нього встряв у це. Ти розумієш? Я уклав угоду, що дістану руку цієї панночки, і від свого не збираюся відступитись.

— Це, між іншим, мені ясно, — сказав я. — Але як сприйме містер Гадлестон мою появу?

— Можеш це полишити на Клару, — відказав Нортмор.

Я був би відважив йому ляпаса за таку фамільярну згадку імені дівчини, але доводилося поважати умови перемир'я, яких, до слова, не порушував і Нортмор, тож поки триватиме небезпека, ані хмаринка не повинна була затьмарити наші взаємини. Нортморові щодо цього я, щиро кажу, нічого не можу закинути, та й на самого себе дивлюсь не без гордощів, згадуючи свою тодішню поведінку. Тим більш, коли зважити, що ніколи ще двоє чоловіків не опинялися в такому делікатному й дражливому становищі.

Впоравшись з їжею, я провадив далі оглядини першого поверху. Ми з Нортмором перемацали всі підпірки біля кожного вікна, де-не-де щось там трохи підправили, і удари молотка звучали страхітливо лунко на весь будинок. Пригадую, я запропонував зробити стрільниці, але він сказав, що їх уже пробито у віконницях на другому поверсі. Оглядини ці були не дуже приємні й тільки додали мені похмурого настрою. Захищати двоє дверей і п'ять вікон мали всього четверо чоловік, враховуючи й Клару, тоді як ворогів хто й зна скільки може бути. Я поділився своїми сумнівами з Нортмором, а він незворушно висловив повну згоду зі мною.

— До ранку, — сказав він, — нас усіх заріжуть і поховають у Ґреденській драговині. Як на мене, це неминуче.

Я не міг не здригнутись на згадку про сипкі піски, але звернув увагу Нортмора на те, що мене ж у лісі не зачепили вороги.

— Не обманюйся, — відказав він. — Тоді ти не був спільником старого джентльмена, а тепер ти в тому самому човні, що й він. Драговина засмокче нас усіх, запам'ятай мої слова.

Мене знов пойняли страхи за Клару, і якраз у цю мить пролунав її любий голос — вона кликала нас нагору. Нортмор показав мені дорогу, і коли ми піднялись на другий поверх, постукав у двері кімнати, яку звичайно називали «дядечковою спальнею», бо ж будівничий цієї споруди призначив її спеціально для себе.

— Заходьте, Нортморе, заходьте, любий Кесілісе, — почувся голос із кімнати.

Нортмор розчахнув двері й пропустив мене першим. Увійшовши, я ще встиг помітити, як дівчина прослизнула бічними дверима до суміжного кабінету, перетвореного на її спальню. Ліжко, яке раніше стояло просто під вікном, тепер переставили до протилежної стіни, і в ньому сидів Бернард Гадлестон, збанкрутілий банкір. Хоч я тільки мигцем бачив його при хитливому світлі ліхтаря на дюнах, але зразу ж упізнав. Обличчя в нього було подовгасте й жовтаве, з довгою рудою бородою і бурцями. Ніс, на якому був слід перелому, і широкі вилиці робили його подібним до якогось калмика, а ясні очі горіли гарячковим збудженням. На голові він мав чорну шовкову тюбетейку, а перед ним на ліжку лежала величезна Біблія з окулярами в золотій оправі на розгорнутій сторінці, і на етажерці обік громадився стос інших книжок. Від зелених штор падав якийсь мертвецький відсвіт на його щоки; обтиканий подушками, він сидів, так зігнувшись довготелесим тулубом, що борода звисала нижче колін. Я певний, що якби не помер він інакшою смертю, то однаково його спіткало б те саме від сухот — хіба, може, кількома тижнями пізніше.

Він простяг до мене руку — довгу, сухорляву й неприємно волохату.

— Прошу, прошу, містере Кесіліс, — мовив він. — Ще один захисник… кахи! Ще один захисник. Друг моєї доньки, містер Кесіліс, завжди для мене жаданий гість. Як вони зійшлися круг мене, друзі моєї доньки! Хай Бог має їх у своїй опіці й віддячить їм усім за це!

Я, звичайно, теж простяг йому руку, бо й не випадало інакше, але співчуття, яке я ладен був виявити до Клариного батька, розвіялося ту ж мить, як я його побачив і почув його лестиву й нещиру мову.

— Кесіліс порядний чоловік, — промовив Нортмор. — Він вартий десятьох.

— Так я й чув, — гаряче підхопив містер Гадлестон, — моя дівчинка мені казала. Ах, містере Кесіліс, мої переступи, як бачите, виходять мені боком! Недобре я повівся, недобре, але ж я й каюся за свої гріхи. Ми усі мусимо кінець кінцем постати перед судом Господнім, містере Кесіліс. Я вже й припізнивсь, але явлюся таки з упокореною душею.

— Ет, пусті балачки! — нецеремонно урвав його Нортмор.

— Ні, ні, любий Нортморе! — скрикнув банкір. — Не кажіть цього, не пробуйте збити мене. Ви забуваєте, мій любий, дорогий юначе, забуваєте, що, може, мене вже сю ніч забере до себе Господь.

На його збудження гидко було дивитись, але й Нортмор поводився нетактовно: я добре знав і осуджував його скептичне ставлення до віри, тож мене обурювало, коли він брав на глузи покаянний настрій старого грішника.

— Облиште, любий Гадлестоне! — мовив Нортмор. — Ви несправедливі до себе. Ви душею і тілом віддані цьому світові й опанували всі гріхи ще перед тим, як я прийшов на світ. Сумління ваше видублене, як південноамериканська шкіра, ви тільки забули видубити свою печінку, отож звідси, повірте, всі ваші гризоти.

— Пустун, ну й пустун! От же капосник! — сказав містер Гадлестон, покивуючи пальцем. — Я не чистоплюй, та хоч до чого тільки я вдавався, але ніколи не відкидав повністю кращих почуттів. Я був поганець, містере Кесіліс, не заперечую, та це почалося після смерті дружини, а ви знаєте, як воно доводиться вдівцеві. Я грішний, не скажу: ні, але я знав міру й через це зберігав надію. І коли вже торкатись цього, то… Та що це? — він раптом урвав мову, рука його піднеслась угору, пальці розійшлися, на обличчі з'явилася зосередженість і проступив страх. — Ні, хвала Богу, це лише дощ! — додав він за хвильку, зітхнувши з величезною полегкістю.

Кілька секунд він лежав на подушках, як людина, що ось-ось має зімліти. А потім зібрався на дусі й трохи тремтячим голосом заходився знов дякувати мені, що я збираюся взяти участь в його обороні.

— Одне запитання, сер, — сказав я, коли він змовк на хвильку. — Це правда, що гроші й тепер при вас?

Йому наче було не до шмиґи моє запитання, але він неохоче, а таки визнав, що й справді має трохи грошей.

— Гаразд, — мовив я далі, — однак це їхні гроші, чи не так? То чом би їх і не віддати їм?

— На жаль! — відказав він, похитавши головою. — Я вже це пробував, містере Кесіліс. Якби ж тільки за це йшлося! Але вони жадають крові.

— Ви трохи недоговорюєте, Гадлестоне! — вкинув слово Нортмор. — Вам треба було б сказати, що ви пропонували сплатити суму на двісті тисяч меншу, ніж ваш борг їм. Різниця солідна, — це, Френку, те, що вони називають кругленькою сумою. Тож, як бачимо, ці хлопці мають слушність на свій італійський лад, і, як їм здається, так і мені, що вони цілком можуть дістати одне й друге, коли вже заповзялись, — і гроші, і кров, їй-Богу, — і тоді все буде гаразд.

— А ці гроші в домі? — спитав я.

— Так, хоч радше б їм бути на дні моря, — сказав Нортмор, а тоді враз: — Та що це ви мені гримаси корчите? — гаркнув він на містера Гадлестона, до якого я саме стояв спиною. — Ви боїтесь, що він вас викаже?

Містер Гадлестон поспішив запевнити, що нічого такого й близько не думав.

— Ну, добре, добре, — зневажливо махнув рукою Нортмор. — Коли й далі так піде, ви обриднете нам. То що ти хотів сказати? — обернувся він до мене.

— Я хотів запропонувати одну річ на сьогодні, — мовив я. — Винесім усі ці гроші, скільки їх є, надвір і покладім перед дверима будинку. І якщо карбонари прийдуть — що ж, це їхні гроші.

— Ні, ні! — закричав містер Гадлестон. — Це не так! Вони не їхні! Їх треба пропорційно поділити між усіма моїми кредиторами.

— Слухайте, Гадлестоне, — озвався Нортмор, — не варнякайте казна-чого.

— Але що ж буде з моєю донькою? — застогнав бідолаха.

— За доньку не журіться. Ось тут два претенденти на її руку, Кесіліс і я, обидва ми не жебраки, одного з нас їй і доведеться вибрати. А щодо вас, то кінець кінцем ви ж не маєте права ні на шеляг, і поза тим, коли я не помиляюся, вам лишилося три чисниці до смерті.

Це було таки жорстоко сказано, і то дуже, але правда й те, що містер Гадлестон не викликав співчуття, і хоч я бачив, як він тремтів і корчився, у мене в душі цим разом не було осуду гострого тону Нортмора, і я ще й від себе докинув слівце:

— Ми з Кортмором охоче допоможемо вам урятувати життя, але не втекти з награбованим добром.

Якусь часину він боровся сам із собою, тлумлячи в собі гнів, та врешті обачливість узяла гору.

— Мої любі друзі, — сказав він, — робіть зі мною і з моїми грішми все, що хочете. Полишаю це на ваш розсуд. А тепер дайте мені заспокоїти душу.

Отож ми й залишили його так і з полегшенням вийшли. З порога я ще побачив, як він знов узяв свою величезну Біблію і тремтячими руками став накладати окуляри, лаштуючись читати.

Розділ VII

_{ПРО ТЕ, ЯК МИ ПОЧУЛИ ЗНАДВОРУ ОДНЕ СЛОВО}

Згадки про цей день до кінця віку не зітруться в мене з пам'яті. Нортмор і я були переконані, що нападу на будинок не минути, і якби в нашій владі було змінити послідовність подій, ми доклали б зусиль, щоб радше прискорити критичний момент, а не відтягти його. Чекання — це було найгірше, ми не могли собі уявити чогось моторошнішого, як те напруження, в якому перебували. З мене ніколи не був надто ревний читальник, хоч я завжди любив читати книжки, але цього дня вони всі здавались мені нецікавими, і хоч яку брав я до рук, одразу ж відкидав геть. У міру того, як збігали години, навіть розмовляти стало несила. Раз у раз то один, то другий з нас прислухався до якогось звуку або виглядав у шпарини з горішніх вікон на піщані дюни. Тим часом, однак, не було анінайменшого свідчення про присутність наших ворогів.

Ми знов і знов обговорювали мою пропозицію щодо грошей. Якби ми були при тверезому розумі, то, безперечно, відкинули б цей план, як нерозважливий, але нас настільки оповила тривога, що ми вхопилися за нього, як за останню соломину, хоч здійснення мого плану тільки виказувало присутність містера Гадлестона в будинку.

Гроші були почасти в монетах, почасти в банкнотах і почасти в банкових чеках на ім'я такого собі Джеймса Ґреґорі. Ми дістали їх усі, перелічили, склали знову до Нортморової сумки для ділових паперів і приготували італійською мовою листа, що його Нортмор прив'язав до ручки сумки. Під листом було два підписи — Нортмора й мій: ми присягалися своєю честю, що в сумці зібрано всі гроші, врятовані при банкрутстві Гадлестона. Це була така дурниця, якої, мабуть, скільки світ-світом не впороли два чоловіки, що вважали себе розумними істотами. Адже якби та сумка потрапила до рук когось іншого, а не тих, кому ми її призначали, наш лист був би власноручним зізнанням у нескоєному злочині. Але, як я вже казав, тоді ми не спроможні були тверезо розважати, і рвалися робити бодай будь-що, дурне чи розумне, аби лиш не терпіти муки чекання. Ще й більш того: маючи певність, що в западинах між дюнами кишма кишить підглядачів, ми сподівалися своєю появою назовні з сумкою спонукати їх до переговорів, а то й до якогось компромісу.

Було близько третьої години, коли ми вийшли надвір. Дощ перестав, привітно світило сонце. Я ще ніколи не бачив, щоб чайки літали так низько над будинком і так безстрашно наближалися до людей. Одна з них на самому порозі важко залопотіла крильми над нашими головами і гостро пропищала щось мені у вухо.

— Оце тобі й знак, — озвався Нортмор, котрий, як і всі вільнодумці, легко піддавався будь-яким забобонам. — Для них ми вже мертві.

Я відповів якимсь силуваним жартом, бо навколишнє впливало й на мене.

Сумку ми поставили за кілька кроків від дверей на ділянці, зарослій дерном, і Нортмор замахав над головою білою хустинкою. Ніякого відгуку. Тоді ми голосно загукали по-італійському, що нас послано залагодити справу, але й на це ніхто не озвався — тишу порушували тільки чайки та морський прибій. Мені тяжіло щось на душі, коли ми облишили свої спроби, і я бачив, що й Нортмор був незвично блідий. Він збуджено озирався через плече, немов боячись, щоб хто не перекрив нам відступу до дверей.

— Для мене цього вже забагато, їй-бо! — прошепотів він. Я відповів йому теж ледве чутно:

— А що, як тут взагалі нікого нема?

— Глянь он туди! — заперечив він, кивнувши лише головою, наче остерігався простягти руку в тому напрямі.

Я глянув, куди він показував, і там, над північною частиною надморського лісу побачив пасемко диму, що слалося просто вгору в безхмарне небо.

— Нортморе, — озвавсь я (ми все це говорили пошепки), — далі чекати просто незмога. У сто разів краще померти. Залишайся тут і пильнуй будинку, а я піду в той бік на розвідини, хоч би й до самого їхнього табору.

Він ще раз розглянувся навсібіч, примруживши очі, і притакнув головою.

Серце в мене гупало, наче молотом, коли я швидко простував у напрямку, звідки курився дим, і хоч хвильку тому я весь тремтів, тепер мене раптом кинуло в жар. Земля тут була дуже нерівна, і в заглибинах обік моєї дороги могла критися ціла сотня людей. Але я недарма сходив цю місцину вдовж і впоперек, тож знав, якими улоговинами пройти найкоротше та з яких гребенів видно водночас кілька западин. Невдовзі ця моя вправність і прислужилась мені. Шпарко вийшовши на один з порівняно вищих пагорків, я побачив, як за півста кроків від мене, зігнувшись у три погибелі, біжить чимдуж видолинками якийсь чоловік — безперечно, вивідач, сполоханий моєю появою. Я загукав до нього по-англійському й по-італійському, а він, зрозумівши, що таїтись далі нема чого, випростався, вискочив з видолинка й стрілою гайнув до лісу.

Переслідувати його не було потреби: те, шо мене цікавило, я вже з'ясував, тобто що будинок в облозі й що за нами стежать. І я подався назад, ступаючи по своїх слідах туди, де мене чекав Нортмор біля сумки з грішми. Він був ще блідіший, ніж тоді, коли я відходив, і голос його трохи тремтів.

— Ти побачив його в обличчя? — запитав він.

— Він тікав від мене неоглядки, — відповів я.

— Вертаймось у дім, Френку. Я не скажу, що я боягуз, але довше мені не витримати, — прошепотів Нортмор.

Біля будинку було так само тихо й сонячно, коли ми входили всередину, і навіть чайки кружляли ширшими заворотами — видно було, як вони проносилися над берегом та дюнами, і це безгоміння жахало мене дужче від цілої ворожої армади. І тільки коли ми вже загатили двері знутра, мені відлягло від серця і я полегшено перевів подих. Ми з Нортмором подивилися пильно один на одного і, здається, кожен побачив в іншому самого себе, такі ми обидва були поблідлі й наполохані.

— Ти мав рацію, — сказав я. — Всьому кінець. Потиснім наостанок один одному руки, друзяко.

— Атож, — погодився він. — Ось моя рука, і я простягаю її цілком щиро, щоб ти знав. Але пам'ятаймо: якщо станеться неможливе й ми вислизнемо з лабет цих мерзотників, я ні перед чим не зупинюся, аби покласти тебе на всі чотири.

— Ой, це вже починає надокучати! — відказав я.

— Ти не розумієш мене, — став він пояснювати. — Я зовсім не крутисвіт, я лише обстоюю свої інтереси, та й годі. І мені байдуже, надокучає це тобі, чи ні, добродію. Я кажу так, як вважаю за потрібне, а не так, щоб комусь догодити. Краще он піди нагору позалицяйся до дівчини і облиш мене тут самого.

— Ні, я залишуся з тобою, — відказав я. — Гадаєш, мені потрібні поступки з твого боку, щоб тебе випередити?

— Шкода, Френку, — мовив він усміхаючись, — що ти такий віслюк, бо ж у тебе задатки на справжнього чоловіка. Мені здається, я вже немов приречений: хоч як ти силкуєшся, а все не можеш мене роздратувати. А знаєш, — мовив він далі зовсім погідним тоном, — мені здається, що інших таких двох нещасливих, як ми, немає на всю Англію. Дожили до тридцяти років, і не завели собі ні дружини, ні дітей, та й ніякої реальної справи в житті, щоб мати чим забивати голову, — бідолашні жалюгідні невдахи ми обидва! А тепер ще зчепилися за дівчину! Так наче нема кількох мільйонів їх у Сполученому Королівстві! Ох, Френку, Френку, шкода мені того, хто програє заклад, чи ти це будеш, чи я. Краще б — як то мовиться у Біблії? — млиновий камінь почепити йому на шию і скинути його в морську безодню… А ке лиш випиймо! — урвав він раптом сам себе, але на повному серйозі.

Мене зворушили ці його слова, і я погодився. Він сів на стіл в їдальні й підніс до очей шклянку хересу.

— Коли на твоє вийде, Френку, — промовив він, — я уп'юся. А що ти зробиш, коли буде навпаки?

— Хто його зна, — відповів я.

— Ну, а наразі, — сказав він, — ось тобі тост: Italia irredenta![92] Решта того дня пройшла в такому самому виснажливому чеканні й напрузі. Коли я накривав на стіл, Нортмор з Кларою готували в кухні їжу. Проходячи туди-сюди, я чув їхню розмову і здивувався, що вона вся була про мене. Нортмор знову звів нас поруч і кепкував з Клари, що їй доводиться вибирати з двох наречених, але про мене й далі висловлювався прихильно, а коли й ганив за щось, то й себе не менше. Це збудило почуття вдячності в моєму серці, а ще ж я усвідомлював неминучу близькість нашої загибелі — тож під впливом усього цього мені аж сльози виступили на очах. «Урешті-решт, — промайнула в мене до смішного марнославна думка, — ми, троє цілком чесних людських істот, маємо загинути в обороні грабіжника-банкіра!»

Перше ніж ми сіли за стіл, я виглянув в одне з горішніх вікон. День уже хилився до вечора, на дюнах нікого не було видно, сумка стояла там, де ми її поставили.

Містер Гадлестон у довгому жовтому халаті сів з одного краю столу, Клара з другого, а ми з Нортмором з двох інших боків один проти одного. Лампа горіла яскраво, вино було добре, наїдки, хоч і холодні, але смачні. Ми ніби мовчки домовилися не згадувати про навислу катастрофу, тож коли взяти до уваги прикрі наші обставини, товариство за столом виявилося навіть веселішим, ніж хтось би подумав. Єдине, що час від часу Нортмор або я вставали з-за столу й обходили наші оборонні споруди, і щоразу при цьому містер Гадлестон немов згадував про своє трагічне становище, підводив застиглий погляд і на його обличчі проступав жах. Але за мить він хутенько спорожняв свою шклянку, витирав чоло хустинкою і знову приєднувався до розмови.

Мене здивувало, який він був дотепний і як багато знав. Містер Гадлестон являв собою, безперечно, непересічну особистість: начитаний і спостережливий, він висловлював слушні судження, і дарма що мені він завжди здавався несимпатичним, тепер я починав розуміти, як йому вдалося досягти успіху у фінансах, чому його так поважали до банкрутства. Над усе він умів бути душею товариства, і хоч я чув його тільки раз і аж ніяк не за найкращої нагоди, мушу визнати, що він був одним з найяскравіших співрозмовників, яких мені випало спізнати.

Він дуже дотепно і наче без найменшого осуду розповідав про махінації одного шахрая-купця, що його знав і спостерігав замолоду, і ми всі захоплено слухали, як він говорив, нам було весело й трохи ніяково, коли нараз розмова урвалася, а в нас аж мороз пробіг поза шкурою.

Почувся такий звук, як ото коли мокрим пальцем провести по шибці, і саме це й урвало Гадлестонову розповідь. Умить ми всі четверо побіліли, як стіна, і так і заклякли й заніміли за столом.

— Равлик, — спромігся я врешті вимовити слово — я бо чув колись, що ці створіння видають подібний звук.

— 'Кий в біса равлик! — кинув Нортмор. — Цитьте!

Той самий звук повторився двічі через однакові проміжки, а тоді страхітливо гучний голос прокричав крізь віконниці італійське слово: «Traditore!»[93]

Містер Гадлестон відкинувся на спинку крісла, повіки його затремтіли і він, зімлівши, зсунувся під стіл. Ми з Нортмором підбігли до стіни й схопили зброю. Клара вже була на ногах, рукою простягтись до горла.

Так ми стояли й чекали, бо ж думали, що ось-ось почнеться штурм будинку, але минали секунда за секундою, і все було тихо навкруг, тільки прибій шумів оддалеки.

— Швидше віднесім його нагору, поки вони не прийшли! — скомандував Нортмор.

Розділ VIII

_{ПРО КІНЕЦЬ ЗБАНКРУТІЛОГО БАНКІРА}

Усі троє ми на превелику силу спромоглися перетягти Бернарда Гадлестона нагору й укласти в ліжко у «дядечковій спальні». Протягом усієї процедури, а тягли ми його досип незграбно, він не виявив ніяких ознак свідомості й на ліжку так і лежав, як його поклали, ані поворухнувшись. Дочка розщібнула йому сорочку й почала зволожувати чоло та груди, а ми з Нортмором кинулися до вікна. Надворі було ясно, бо зійшов майже повний місяць; напружено вдивляючись в яскраво освітлені дюни, ми, однак, ніякого руху не помічали. А тих кілька темних цяток, що видніли між пагорбами, не можна було розрізнити — чи то люди при землі, чи просто тіні.

— Дякувати Богу, Еґґі не збиралася сьогодні приходити, — озвався Нортмор.

Еґґі — то було ім'я старої доморядниці й няньки, якої він досі не згадував. І те, що він взагалі про неї подумав, непомалу мене здивувало в ньому.

І знову нам не лишалося нічого іншого, як чекати. Нортмор підійшов до каміна й простяг руки до вогню, наче він змерз. Я механічно глянув йому вслід і при цьому обернувся спиною до вікна. Ту ж мить іззовні долинув слабенький потріск рушниці, куля пробила одну шибку і застряла у віконниці за два цалі від моєї голови. Я почув, як Клара зойкнула, і хоч я зразу відскочив у куток від вікна, вона притьмом опинилася поруч, щоб переконатись, чи мене не поранено. Мені шибнула думка, що за таку нагороду можна щодня і навіть з ранку до вечора підставляти себе під кулі, — а тим часом я заходився заспокоювати дівчину, не шкодуючи пестливих слів і зовсім забувши про все навколо, аж урешті голос Нортмора повернув мене до дійсності.

— Духова рушниця, — сказав він. — Вони хочуть упоратись без зайвого галасу.

Я відсторонив Клару й глянув на нього. Він стояв плечима до вогню, заклавши руки за спину. З того, як спохмурнів Нортмор, я відчував, які пристрасті нуртують у ньому. Саме таким поглядом вік дивився перед тим, як накинувся на мене того березневого вечора в кімнаті опостінь, і хоч я ладен був пробачити йому цей гнів, від думки про можливі наслідки я весь аж затремтів. Він втупився просто перед себе, але краєчком ока міг нас бачити, і лють наростала в ньому, як шквальний порив вітру. Ця перспектива внутрішньої колотнечі, коли от-от мав початись справжній напад на будинок, не могла не страхати.

Та раптом — коли я отак пильно стежив за Нортморовим виразом і приготувався до найгіршого — лице його змінилося й проясніло, погляд випогодився. Він узяв лампу зі столу і збуджено обернувся до нас.

— Треба з'ясувати одну деталь, — сказав він. — Чи збираються вони уколошкати всіх нас, а чи тільки Гадлестона? Чи вони переплутали тебе з ним, чи пальнули тому, що ти такий красунчик?

— Звісно, що переплутали з ним, — відповів я. — Ми майже однакові на зріст, і волосся в мене теж біляве.

— А це ми зараз побачимо, — заперечив Нортмор і підступив до вікна, піднісши лампу над головою, — так він простояв з півхвилини, зухвало дражнячись зі смертю.

Клара пробувала рухнутись до нього й відтягти його від небезпечного місця, але я — гадаю, мені дарується цей прояв себелюбства, — силоміць утримав її.

— Отже, ясно, — сказав Нортмор, незворушно відходячи вбік. — їм потрібен лише Гадлестон.

— Ох, містере Нортморе!.. — скрикнула Клара й замовкла: бо ж і справді, сміливість, виявлена в неї на очах, була вище від усяких слів.

А він, гордовито закинувши голову, глянув на мене з блиском тріумфу в очах. Мені зразу проясніло, що Нортмор важив життям лише задля того, аби привернути Кларину увагу, аби зняти з мене ореол героя години. Він клацнув пальцями й зауважив:

— Вогонь тільки починається. Коли вони розійдуться, то не будуть такі перебірливі.

Нараз почувся знадвору чийсь голос, звернений до нас. З вікна ми розгледіли в місячному сяйві постать незнайомця — він стояв на дюнах непорушно, тримаючи у витягненій руці білу шматину. Він був, може, за кількадесят ярдів від нас, але коли ми дивились на нього з горішнього вікна, то бачили відблиск місяця на його очах.

Незнайомець знову розкрив рота і впродовж кількох хвилин говорив так голосно, що його було чути не тільки в усіх куточках будинку, а мабуть, і на узліссі. Це був той самий голос, що прокричав «Traditore!» крізь віконницю їдальні, тільки цим разом він чітко виклав цілу заяву. Коли зрадника «Адлестона» видадуть їм, решту людей ніхто не зачепить, а коли ні — нікого не випустять живим, щоб не лишилося свідків.

— То що ви скажете на це, Гадлестоне? — запитав Нортмор, обернувшись у бік ліжка.

До цієї хвилини банкір лежав, мов неживий, — я, принаймні, гадав, що він досі непритомний, але тут він озвався без загайки, і так гарячково, як тільки в маячні буває, став благати й умовляти нас, щоб не віддавали його на поталу. Видовище це було таке гидке й жалюгідне, що я й уявити собі чогось подібного не міг.

— Годі! — скрикнув Нортмор і тут-таки розчахнув вікно, вихилився в ніч і збудженим голосом, зовсім забувши, що при цьому присутня молода леді, вихлюпнув на голову парламентера потік найбрутальнішої, яка тільки є в англійській та італійській мовах, лайки й попрохав забратись туди, звідки він з'явився. Нортмора цю хвилину, безперечно, проймала до глибини душі думка про те, що ми загинемо ще до схід сонця.

А тим часом італієць сховав свій перемирний стяг до кишені й неквапною ходою зник серед пісків.

— Вони ведуть війну, як і належить порядним людям, — зауважив Нортмор. — Вони всі джентльмени й вояки. Як на правду, то я волів би опинитись на їхньому боці, — я, та й ти, Френку, і ви, люба панночко, — а щоб цим осьо створінням на ліжку заопікувався хтось інший. Атож, і нема чого вдавати обурення! Ми всі на порозі, як то мовиться, вічності, тим-то можемо бодай у цю хвилину не кривити душею. Щодо мене, то якби я міг спершу задушити Гадлестона, а тоді пригорнути до себе Клару, я б охоче, ще й пишаючись цим, пішов на смерть. Але що-що, а від поцілунка, хай йому чорт, я й зараз не відмовлюся!

І не встиг я втрутитись, як він ґвалтовно схопив дівчину в обійми і, хоч як вона опиралася, кілька разів поцілував. За мить я, скажено лютий, відірвав його від Клари й штурхнув до стіни. Він зареготав, і регіт його тривав довго й голосно, аж мене пойняв страх, чи не потьмянів у нього розум, бо скільки я знав його, то навіть у найкращі свої дні він сміявся стримано й зрідка.

— Тепер твоя черга, Френку, — кинув він, коли його веселощі трохи вщухли. — Ось тобі моя рука. До побачення і прощавай! — Тоді, побачивши, що я стою, зціпивши зуби з обурення, і заступаю Клару, аби він ще раз не кинувся: — Чоловіче! — додав він. — То ти сердишся? Ти гадаєш, ми так до самої смертної хвилини будемо кривлятись і хизуватись світськими гречностями? Я урвав свій цілунок і тішуся цим. Тепер ти можеш урвати свій, коли хочеш, і ми квити.

Я відвернувся від нього, не приховуючи зневаги.

— Ну, дивись, — сказав він. — Ти завжди був ригористом у житті, таким і помреш.

З цими словами Нортмор сів у крісло, поклав рушницю на коліна й узявся знічев'я клацати її замком. Але я побачив, що його спалах легковажності — єдиний у житті, наскільки я знаю, — вже улігся, і натомість постав похмурий і злостивий гумор.

Поки тривав цей інцидент, наші вороги могли б удертися в дім, застукавши нас зненацька, — ми ж зовсім забули про небезпеку, яка зависла над нашим життям. Аж це щось скрикнув містер Гадлестон і схопився з ліжка.

Я спитав його, в чому річ.

— Вогонь! — закричав він. — Вони підпалили будинок!

Нортмор ту ж мить уже був на ногах, і ми з ним шаснули до сусідньої кімнати. Вона була освітлена зловісно червоним полум'ям. Саме, як ми вбігли, омах вогню шугнув угору перед вікном, шибка лунко тенькнула й уламки шкла посипались на килим. Нападники підпалили прибудову, в якій Нортмор обробляв свої негативи.

— Гаряченько! — мовив Нортмор. — Ану-но у твою колишню кімнату.

Одним духом ми були вже там, розчахнули віконниці й виглянули надвір. Попід усією задньою стіною будинку лежали купи хмизу; їх, очевидно, окропили гасом, бо, незважаючи на вранішній дощ, вони палахкотіли яскравим вогнем. Прибудову вже всю охопило полум'я, яке щомить сягало вище й вище; тильні двері опинились у самому осередді яскраво-червоного багаття. Глянувши вгору, ми побачили, що й карниз уже куриться: адже дах нависав над стіною, підтримуваний дерев'яними брусами. А тим часом гарячий, їдкий і задушний дим почав заповнювати будинок. Надворі ніде не було видно ні душі.

— Ну й добре! — вигукнув Нортмор. — Нарешті кінець, дякувати Богу!

Ми повернулися до «дядечкової спальні». Містер Гадлестон узував черевики, і досі тремтячи всім тілом, але маючи такий рішучий вигляд, як я ще не бачив у нього. Клара стояла поряд з плащем у руках, щоб накинути йому на плечі, і дивилася якось так незвично, наче сподівалася на щось, чи то сумнівалася в батькові.

— Ну, хлопці й дівчата, — мовив Нортмор, — чи не пора нам зробити вилазку? Вогонь уже допікає, а коли тут сидіти — і зовсім спечешся. Як на мене, то краще до них дорватись та й покінчити з усім.

— Нічого іншого й не лишається, — докинув я.

І вони обоє, Клара й містер Гадлестон, повторили за мною, хоч кожне з іншою інтонацією:

— Нічого.

Коли ми рушили вниз, то відчули, що жарота там нестерпна й гуготіння вогню просто оглушливе. Ледве ми спустилися до передпокою, як вікно на сходах тріснуло, і сніп вогню ввірвався всередину, освітивши все лиховісним колихким полум'ям. У цю мить ми почули, як нагорі гепнуло щось важке й масивне. Весь будинок, це вже було ясно, палав, як сірникова коробка, і не тільки небосяжним смолоскипом освітлював суходіл і море, а й загрожував щохвилі впасти нам на голови.

Ми з Нортмором звели курки своїх пістолетів. Містер Гадлестон, який відмовився від зброї, владним жестом відсторонив нас назад себе.

— Нехай Клара відімкне двері, — сказав він. — Тоді, якщо вони пальнуть, її врятує стулка дверей. А ви поки що станьте за мною. Я — козел відпущення, мої гріхи спадають на мене.

Я стояв, затамувавши подих, у нього за плечима, тримав пістолета напоготові й слухав, як він тремким хапливим шепотом бурмоче молитви; зізнаюся, хоч це й жахливо виглядало, — я зневажав його: як він може такої критичної й загрозливої хвилини благати про щось? Тим часом Клара не втрачала самовладання, дарма що була смертельно бліда: вона відсунула оборонний завал від дверей і за хвильку широко розчахнула їх. Полум'я і місячне сяйво освітлювали дюни тьмяним миготливим світлом, а великий шмат неба вдалині застилала стяга червонастого диму.

Містер Гадлестон, сповнившись у цю хвильку сили волі, дужчої за його фізичну силу, відштовхнув Нортмора й мене ліктями в груди, і, поки ми розгубились на секунду, уже підніс руки над головою, як нурець перед стрибком, і рвучко вибіг з будинку.

— Це я! — крикнув він. — Я, Гадлестон! Убийте мене, але ощадіть інших!

Раптова його поява, мабуть, ошелешила наших прихованих ворогів, бо ми з Нортмором встигли отямитись, підхопити Клару під руки, кожен зі свого боку, і кинутись йому на підтримку. Але тільки ми переступили поріг, як зусібіч із засідок між дюнами бликнуло кільканадцять вогників і пролунали постріли. Містер Гадлестон хитнувся, моторошно скрикнув на відчай душі, закинув руки за голову й гепнувся навзнак на землю.

— Traditore! Traditore! — загукали невидимі месники.

І саме цю мить частина даху, піддавшись нестримному натискові вогню, гухнула вниз. Громохкий і безладний моторошний гуркіт супроводив цей обвал, а величезне сніпище полум'я шугнуло високо в небо. Його, певно, було видно в морі миль за двадцять від берега — і на березі в Ґреден-Вестері, і далі на суходолі, з вершини Ґрейстілу, найсхіднішої ділянки Кодер-Гіллсу. Воля Божа була дарувати Бернардові Гадлестону такий похорон, який він мав, але погребальне вогнище йому випало незрівнянне.

Розділ IX

_{ПРО ТЕ, ЯК НОРТМОР ЗДІЙСНИВ СВОЮ ПОГРОЗУ}

Розповісти вам, що сталося після цих трагічних подій, страшенно важко. Коли я повертаюся пам'яттю до тієї днини, все мені видається перемішаним, напруженим і безглуздим, як борсання сновидця в нічній зморі. Клара, пригадую, зойкнула і була б упала, якби ми з Нортмором не підхопили її знечуле тіло. Здається, ніхто на нас не нападав, я не пам'ятаю навіть, чи бачив хоч одного з нападників, а містера Гадлестона ми наче покинули, і не глянувши на нього. Пригадується тільки, що я біг, мов шалений, то несучи Клару на руках, то ділячи цю ношу навпіл з Нортмором, то знов силкуючись перебрати її на себе.

Чому ми вирішили добиратись до мого пристанища серед заростей болиголова, як туди дісталися — нічого цього не зберегла моя пам'ять. Перший епізод, який я чітко пригадую, — це коли Клара впала в нас із рук біля мого маленького намету, а ми з Нортмором вовтузимося на землі й він з жорстокою люттю гамселить мене по черепу руків'ям пістолета. Він уже заподіяв мені дві рани, і те, що в мене раптом проясніла свідомість, я завдячую саме кровотечі після цих ран.

Я схопив його зап'ясток.

— Нортморе, — пригадую, сказав я, — вбити мене ти й потім зможеш. А зараз краще допоможім Кларі.

Він на цю мить уже майже доконав мене. Але тільки-но почувши ці мої слова, він зірвався на ноги, метнувсь до намету й давай пригортати зімлілу Клару до себе та цілувати її безвільні руки й обличчя.

— Сором! — крикнув я. — Сором тобі, Нортморе!

І хоч мене самого ледве ноги тримали, я став відчайдушно лупити його по голові та плечах.

Він випустив дівчину з обіймів і подивився на мене в мінливому світлі місяця.

— Я подолав тебе, але відпустив, — сказав він. — А тепер ти б'єш мене! Боягуз!

— Ти сам боягуз! — відрубав я. — Чи ж вона хотіла твоїх цілунків, коли була при пам'яті? Ні! А ось тепер вона, може, помирає, а ти марнуєш дорогий час і ще користаєш з її безпорадності! Відійди, дай мені помогти їй!

Він хвильку насуплено дивився на мене, блідий і грізний, а потім раптом ступнув убік.

— Ну помагай! — кинув він.

Я припав навколішки біля Клари, розсупонив, як міг, її сукню й корсет, але цю мить важка рука опустилась мені на плече.

— Не торкайсь її руками! — запекло крикнув Нортмор. — Гадаєш, я не жива людина?

— Нортморе! — вирвалось у мене. — Коли ти сам не хочеш їй помогти й мені не даєш, то ти знаєш, що я тебе вб'ю?

— Так воно й краще! — вигукнув він. — Хай вона теж помре, хіба не однаково! Відступись від неї і ставай до бою.

— Та ти ж подумай, — сказав я напівпідводячись, — я ще ж ні разу й не поцілував її.

— Спробуй-но лиш! — погрозився Нортмор.

Не знаю, що мене опосіло в ту секунду — то було щось таке, чого я найбільше соромлюсь у своєму житті, хоча, як моя дружина звичайно твердила, я знав, що мої цілунки їй завжди будуть любі, чи вона жива, чи мертва. Тож я знову став на коліна, одвів її волосся з чола й найшанобливіш припав на мить устами до холодної брови. То був такий цілунок, якого батько може вділити любій дитині, якого чоловік не посоромиться на порозі смерті вділити дружині, котра вже переступила цей поріг.

— А тепер я до твоїх послуг, сер!

Однак на свій подив я побачив, що він одвернувся спиною до мене.

— Ти чуєш? — спитав я.

— Так, чую, — відповів він. — Коли ти хочеш битись, я готовий. Коли ні — берись рятувати Клару. Мені все одно.

Я не став чекати других запросин, а, знов схилившись над Кларою, заходився опритомлювати її. Та вона лежала все так само бліда й безживна, і я злякався, що її вже не вдасться оживити, і жах та сутий розпач огорнули моє серце. Я кликав Клару на ім'я, вимовляючи його найпроникливішим тоном, я розтирав і поплескував їй руки, опускав її голову нижче або спирав собі на коліно, але все здавалося марним, повіки важким покровом заступали Кларині очі.

— Нортморе, — сказав я, — ось мій капелюх. Ради Бога, принеси трохи води з джерела.

За мить він уже був біля мене з водою.

— Я приніс у своєму капелюсі, — пояснив він. — Ти не ревнуватимеш?

— Нортморе… — почав я щось говорити, хлюпнувши водою Кларі на голову й груди, — але він урвав мене зі злістю:

— Та замовч! Найкраще б ти взагалі не озивавсь!

У мене й самого не було особливої охоти розмовляти, коли всі мої думки скупчувались на тому, як вивести мою найдорожчу з непевного її стану. Тож я й далі мовчки робив усе, що міг, повертаючи їй свідомість, і коли капелюх спорожнів, тицьнув його Нортморові з одним словом — «Ще!». І він, здається, ще не раз бігав по воду, аж поки Клара врешті розплющила очі.

— Як тепер уже їй краще, — озвався Нортмор, — то, може, ти й без мене обійдешся? Доброї ночі, сер.

Сказавши це, він зник серед заростей. Я розпалив багаття, бо вже не боявся італійців, які навіть не зачепили нічого з моїх скромних пожитків, і, хоч як приголомшила Клару нещодавня вечірня трагедія, мені вдалося — переконуючи, підбадьорюючи, втішаючи й узагалі вдаючись до тих простих засобів, що були в мене напохваті, — трохи заспокоїти її і скріпити на силі.

Уже настав світанок, коли раптом з лісу розкотився гострий свист. Я схопився на ноги, але цю мить почувся голос Нортмора, що спокійнісіньким тоном гукнув:

— Сюди, Кесілісе, тільки сам-один! Я маю щось тобі показати!

Я поглядом порадився з Кларою і, діставши її згоду, вибрався з улоговинки. Трохи віддалік я побачив Нортмора, що стояв, спираючись на дерево. Помітивши мене, він рушив у напрямку берега. Я майже наздогнав його лише на узліссі.

— Дивись! — сказав він, зупинившись.

Ще кілька кроків, і я вибрався з лісу. Холодне і ясне ранкове світло огортало такий знайомий мені краєвид. Від будинку залишився самий почорнілий кістяк: дах запав усередину, один фронтон завалився, а на всі боки від недавньої споруди смугасто тяглися шрами випаленої трави. У непорушному повітрі світанку над згарищем ще курів просто вгору густий дим, а в оголених стінах тліла чимала купа головешок, наче вуглини на ґратках. У морі ж побіля острівця дрейфувала вітрильна яхта, від якої жваво прямував до берега човен з матросами.

— «Рудий ерл»! — скрикнув я. — Якби хоч на півдоби раніше!

— Помацай свої кишені, Френку. Ти при зброї? — поцікавився Нортмор.

Я так і зробив, після чого, слід гадати, смертельно зблід.

Мого пістолета не стало!

— Тож бачиш, ти в моїй обладі, — мовив він. — Я забрав твою зброю вчора ввечері, коли ти клопотався біля Клари. Але сьогодні вранці — осьо — я повертаю тобі пістолета. Можеш не дякувати! — скрикнув він, підносячи руку. — Я не полюбляю таких штучок. Тепер ти тільки ними й можеш мене роздратувати.

Він рушив через обмілини до берега, назустріч човнові, а я йшов за кілька кроків позаду. Проходячи перед будинком, я пристав на мить глянути на те місце, де впав містер Гадлестон. Але там не було ані сліду його самого, ані краплини крові на землі.

— Ґреденська драговина! — кинув мені Нортмор.

Він не зупинявся, аж поки ми дійшли до останнього виступу над берегом.

— Далі, будь ласка, не треба, — озвався він. — Ти не хотів би одвести її до особняка в маєтку?

— Ні, дякую, — відповів я. — Я спробую дістатися з нею до пастора у Ґреден-Вестері.

Прова човна зашурхотіла, врізавшись у надбережний пісок, і з борту скочив матрос із линвою в руці.

— Хвилинку, хлопці! — гукнув Нортмор, а тоді додав тихіше, щоб чув тільки я: — Краще ти нічого не кажи їй про це.

— Навпаки! — заперечив я. — Вона дізнається про все, що я зможу розповісти.

— Ти не розумієш, — відказав він з неабиякою гідністю. — Це не буде для неї ніяким відкриттям, вона цього й сподівається від мене. Прощавай! — докинув він, кивнувши головою.

Я простяг йому руку.

— Вибач, — сказав він. — Це слабовілля, я знаю, але я не можу допустити, щоб воно зайшло надто далеко. Не хочу ніяких цих сентиментальних дурниць — сивоголовий блукалець біля вашого каміна й усе таке інше. Я волію протилежне: маю в Бозі надію, що більш ніколи в житті не побачу вас обох.

— Що ж, хай Бог тебе благословить, Нортморе! — сказав я цілком щиро.

— О, звісно, — відказав він.

Він спустився на берег, і матрос, що був на березі, допоміг йому сісти в човна, тоді відштовхнув прову й сам скочив на борт. Нортмор узявся за стерно. Човен піднесло на хвилях, і весла в ранковому повітрі різко й розмірено зарипіли в кочетах.

Коли зійшло сонце з-за моря, вони вже подолали майже півдороги до «Рудого ерла», а я все стояв і дивився їм услід.

Ще два-три слова, і моїй розповіді кінець. Через кілька років Нортмор загинув, б'ючись під стягами Ґарібальді за визволення Тиролю[94].