У череві дракона

Пролог

Серпень на Катуні — місяць обліпихи. Іще росяна ніч не втратила свого панування, а вже в березі попід вербами погрозливим ревінням озиваються мотори і на шалену катунську бистрінь вихоплюються човни сміливців. Трапляється й таке, що найпотужніший мотор не здатний вигребти проти навальної течії — човен закрутить, мов тріску, й понесе вниз так швидко, наче то «Жигулята» біжать по Чуйському тракту. І добре, якщо його викрутить кудись на тихішу воду. Але обліпиха — ягода прибуткова, отож доводиться ризикувати…

У серпні Мирон Грива вирушав на роботу вбрід. Він любив виходити з хати на світанні. Клара, розметавши на подушці червоно-мідяне волосся, тягнулася голою рукою до халатика, щоб нашвидкуруч зготувати пряженю або розігріти котлету. Та Мирон не дозволяв їй вставати вдосвіта — сніданок неважко налаштувати й самому.

Перший сонячний промінь заставав Мирона на перекаті — довгою палицею розворушуючи рінь, він твердо ставив на дно сторожку ногу, взуту в гумовий чобіт. І, як завжди, блакитна течія — вона тут справді блакитна! — породжувала в його душі почуття святості. Недаремно ж бо впродовж двох тисячоліть хрестять водою — атеїст Грива завважив це для себе вперше вісім років тому на березі іншої річки. Тієї, в яку князь Володимир заганяв непокірних киян, аби вони зреклися своїх богів-колод в ім’я спасенної Водохрещі.

Перебрівши через один із численних рукавів, Мирон опинявся на острові, поза яким починалася власне ріка — широка, потужна, бистроплинна. Навіть у серпні, коли вода падала й очищалася, а примхливий харіус починав брати наживку, Катунь була набагато ширша за Десну — її можна порівняти хіба що з Дніпром на рівні Прип’яті. А за кількістю води, яку вона котить на сибірські рівнини, ця гірська красуня, мабуть, перевершує Дніпро — середня швидкість катунської течії разів у п’ять більша від дніпровської.

Згадка про Дніпро щемливо обізвалася в грудях — так наче він згадав про мертвого батька; бо сьогоднішній Дніпро — то вже не Дніпро, а низка гнилих водойм, що під своєю зеленкуватою поверхнею поховали гаї, діброви, найбагатші в світі сінокоси — там, на замуленому дні, дрімає славна українська минувшина. А Київ…

Ні, Київ давно вже не вабить Мирона Сидоровича — він став йому чужим. Так само як і звання кандидата філософських наук, — Грива сьогодні лише усміхається, пригадуючи, як він колись мало не доскочив звання доктора. Сам увірвав оту висхідну дорогу — лише однією фразою, за котру його трохи не спровадили в Павловську лікарню.

Лівим своїм боком Катунь притерлася до самісіньких гір. Ген видно цупкий сталевий трос, що на лівому березі прип’ятий до скель, а тут, де зупинився Грива, бовваніє залізна вишка на бетонних підпорах. Це вже клопіт Мирона Сидоровича — коли він сюди прийшов, трос кріпився до товстенного кедрового стовпа, вкопаного у вологий ґрунт. Але хто ж не знає, як волога переїдає деревину, хай навіть із наймогутнішого кедра? Не можна вірити дереву, вкопаному в землю при самій воді.

Смішно згадати, як Мирон вісім років тому шукав двигуна, котрий ганяє порон через Катунь, — адже ж це не жарт: на його дерев’яний поміст виїжджає трактор або вантажна автомашина; поруч, на відгороджених бильцями лавах, сідають люди — може, навіть десятків зо два. А двигуна зовсім не чути! Яка ж то сила штовхає цей понтонний катамаран, що пропах мазутом, кізяками, капустою? Гордість не дозволила Миронові звернутися до колгоспних дядьків з розпитами — боявся, що сибіряки його висміють. Зміркував: хитрі алтайці тому під таким кутом спарували гостроносі понтони, що порон рухає катунська течія. Для того й перекинуто сталевий трос через річку: прип’ятий до нього довгим повідком, як дворовий пес, порон слухняно бігає вздовж троса справді таки по-собачому. На Дніпрі такої дивовижі не побачиш — таке там судноплавство. А тепер, коли вже й самого Дніпра немає…

Може, оте наївне подивування сибірською кмітливістю й вирішило долю Мирона: ось уже близько восьми років він служить на Катуні поронщиком. Його шанують і за вченість, і за простоту, а до крутих доль сибіряки давним-давно звикли: якщо не тебе самого відповідна установа послала на побачення з ведмедями, то батька, діда або ж прадіда. Людей із чистенькими анкетами тут не зустрінеш — через те й анкети мало кого цікавлять. Та все ж Миронові не так просто було влаштуватися на роботу: голова колгоспу прийняв його з пошаною, мов знатного гостя, але про обов’язки поронщика висловився так:

— У Катуні своя діалектика — мов у норовистого жеребця: хто недужає тримати повіддя — скине залюбки, ще й копитом припечатає.

Тарас, старший Кларин брат, знаючи кавалерійське минуле Гриви, зухвало кинув:

— Ну, що ж, давайте сюди норовистого жеребця!.. Як, Мироне, погодишся на такий іспит?..

До іспиту не дійшло — Тарасові вдалося умовити голову.

На дерев’яному помості порона змайстрована з дощок невелика будка під толевим дахом. У будці грубий, неструганий столик і старий розхитаний табурет. Біля переправи почнуть купчитися вози й машини десь години через дві — отже, у Мирона Сидоровича є час, щоб занотувати думки, які роїлися в мозку з учорашнього ранку, а за ніч вкоренилися, мов зернятка в плідному ґрунті. Мирон дістав із шкіряної сумки товстого зошита, на титульній сторінці якого було старанно виведено: «М. Грива. Про фізичне й метафізичне». Добра половина зошита була вже списана. Позначивши сторінку сьогоднішнім числом, філософ почав писати.

Йому близько п’ятдесяти. Колись, мабуть, обличчя було кругле, розповніле, а постать важка, опасиста. І якби Мирон Сидорович не втік від кабінетного життя, давно б його опосіла гіпертонія (бо вона вже накльовувалась) і, може, познайомився б уже з першим інфарктом. Тепер від його повноти залишилися складки на підборідді та на щоках — зайвина шкіри, що втратила молодечу еластичність. Був він кремезний, міцно збитий — орудував правильним веслом так звично й просто, наче візниця пужалном.

Порон на ніч припинався на правому березі. Грива любив острівну рослинність, рясно окроплену вранішньою росою. Любив дивної прозорості течію під ногами — мовби то пульсувала голуба кров планети. І саме тому двогодинна праця в будці за грубим столиком давала більше, ніж колись цілоденні сидіння в обвішаному килимами кабінеті. Кулькопис легко бігав по сторінці — рік за роком Грива вживався в теорію монад, що прийшла одним спалахом, космічним осяянням. Тепер він твердо знав: мало роздобути Знання (так, Знання з великої літери!) — треба їх у собі перемісити з кров’ю, щоб ними наповнилась кожна клітина. А для цього є лише один засіб: писати, спалювати написане — і знов писати…

— Аго-оо-ов! — докотилося з лівого берега. — Сидоровичу-у!..

Це колгоспний водій Дмитро Сновига везе капусту в раймаг. Спокійно, із сковородинською гідністю сховав зошита в шкіряну торбу й рушив до правильного весла.

Наприкінці робочого дня прийде Клара. Вона завідує районною книгозбірнею, у неї вихідні в п’ятницю і суботу. В п’ятницю вона обов’язково приходить, щоб, непорушно стоячи біля будки, довго-довго вдивлятися в мінливу бистрінь Катуні. Що вона там бачить — збігаючі роки, безгрішну прозорість власної душі? А може, то її молитва?..

Коли ж надвечірнє небо над ламаним гірським видноколом почне міняти барви — від синього через фіолетове до червоного, — вони припнуть порон до причалу й рушать острівною дорогою туди, де Мирон уранці перебродив змілілий рукав. Там Клара мимоволі мусить звіритись на нього, бо вода в Катуні крижана, тече з одвічних льодовиків. Мирон підхопить її на руки: обережно ступаючи, понесе над шумовинням води й шарудінням мокрої ріні. І добре їм буде від того, що тут, де вони тепер живуть, люди іще не встигли прозоре й чисте зробити брудним.

Чи згадує він Мирославу? Може, й згадує, але без радості — що було, те спливло за водою.

Розділ перший

Про яку сингулярність мова? Справді ж бо, сингулярність, як свідчив словник, — це, з одного боку, просто вдова, а з другого — щось зовсім несподіване: самодержавство! А ще є воїн добірної кінноти, ба навіть чиновник для особливих доручень. Усе це подано під номерами: перше, друге, третє. Та коли ми вимовляємо латинське слово singularis, воно в усіх цих значеннях звучить майже однаково. Чи далеко тут до непорозумінь? Скажімо, філософська праця Мирона Сидоровича нарешті з’явилася на полицях книжкової крамниці — хто ж має нею цікавитись? Невже справді підстаркуваті удовиці? Але ж вони будуть розчаровані — філософ пише не про них. І не про добірних кіннотників, не про чиновників для особливих доручень, навіть не про самодержавство. А про що ж він пише?..

Окремішність, винятковість, самість, одиничність — ось що в докорінності своїй означає слово «сингулярність». Саме ці споріднені поняття й зводять у єдиному слові грізного імператора й нещасну жінку, яку він зробив удовою. І тому Мирон Сидорович хотів назвати свою докторську дисертацію так: «Філософські проблеми фізичної сингулярності». Проте директор Інституту філософії, де Мирон Грива обіймав посаду завідуючого відділом, іронічно зауважив:

— Масло масляне. І так ясно, що фізичної. Хто ж сьогодні не знає про «чорні діри»?..

— Але ж сингулярність буває не лише фізична, — якось мляво, наче суперечка його стомила, зауважив Мирон Сидорович. Був він людина нестара, щойно вивершив четвертий десяток, через те директор Іван Корнійович не без настороженості відзначив оту несподівану втому.

— Яка ж іще? — усміхнувся директор, і в куточках його рота, де колись були кутні зуби, відкрилися темні порожнини. Мирон, задивившись на них, пожвавішав. Чорні дірки, навіть без лапок. Теж своєрідна сингулярність, котра впливає на травлення, а травлення, в свою чергу, впливає на характер.

Грива змусив шановного членкора зазирнути в словник, але вся ота розмаїтість визначень не переконала директора. Його калмицьке обличчя якось по-дитячому набурмосилось.

— Ов-ва! Якщо в назвах наукових праць розмотувати етимологію кожного слова… Скажімо, кварки — це, по суті… щось близьке до чортів або привидів. Не пригадую точно… Про сингулярність у фізиці написано стільки, що всі інші значення цього слова просто відмерли. Ну, а там як хочете. Зрештою, це не має принципового значення.

Може, й справді відмерли. Та коли Мирон Сидорович зачинявся в кабінеті й, насупивши брови, що вже починали сивіти, сидів перед латино-російським словником, він думав про ті значення сингулярності, про які ніхто й не здогадувався. То була сингулярність його власної психіки — таємниця, котру він приховував навіть від дружини.

Вперше це сталося з ним тоді, коли від «курчат» на його ногах не було рятунку навіть уночі — доводилося рано-вранці вирушати в кам’янистий донецький степ по гороб’яче мило, що росло невеличкими острівцями серед ковилового шелестіння. Ота ковила часом здавалася волоссям на кострубатій щоці велетня — уява десятилітнього Мирона малювала людські обличчя з чого завгодно: з пагорбів, із хмарок у надвечірньому небі, навіть із шпарин на стелі.

Одного разу в пошуках гороб’ячого мила він заблукав доволі далеко — аж на Грузову. Так називалася двоверха гора, якої з їхнього села майже не видно, вона ледь-ледь синіла на видноколі. На вершині гори стояла сіра споруда, що тепер була зруйнована. То, власне, і є Грузова. Це сюди через заплаву річки Білої на високих металевих опорах колись тягнулася канатна дорога — понад головами людей бігли, мовби навіть летіли, невеличкі вагонетки з вугіллям. На Грузовій вугілля висипалося в залізничні вагони, але ж як це робилося, Миронові було уявити важче, ніж вишукати серед хмарок кудлату голову баби-яги. Від канатної дороги зовсім нічого не лишилося, а від Грузової лишилися голі стіни, викладені із дикого каміння, — у стінах тепер гніздилися кібці.

Коли Грузова вже була близько, Мирон почув неголосне хлипання, а згодом на вершині стіни, десь, мабуть, на рівні четвертого поверху, побачив хлопчика в полотняній сорочині, які вже в Донбасі носили рідко — лише по селах, що були далеко від шахт. Обхопивши задубілими руками вершину стіни, наче мертву матір, він безнадійно схлипував — видно, вже стомився й не міг плакати голосніше. Місце було безлюдне, та коли б і з’явився хто із дорослих, то де ж взяти височенну драбину, щоб зняти цього білоголового шибеника?

Становище хлопчика було й справді безнадійне. Коли він побачив Мирона, хлипання одразу ж перетворилося на голосний плач — панічний, відчайдушний. Йому було років шість, не більше. Звісно, подерся до кібців, а злізти вже не міг. Тільце худеньке, легке — Мирон міг би його на руках віднести додому. Але ж спустити на землю… О-о, це здатний зробити хіба що янгол небесний, бо в нього є крила. І в той же час піти геть, не подавши цьому пустунові допомоги, також не годилося. Мирон уже готовий був розплакатись. А може, й справді заплакав — цього він уже не знав, бо раптом знепритомнів.

Що люди часом у критичних ситуаціях втрачають свідомість — це не така вже й дивовижа. Ну, слабенькі нерви. Ну, особлива психічна витонченість — кажуть, Байрон непритомнів, вражений красою якогось краєвиду. Ні, з Мироном скоїлося щось зовсім не те. Потім це повториться в інших критичних ситуаціях — і завжди з несподівано добрими наслідками.

Коли Мирон опритомнів, хлопчик був уже на землі — вони лежали під крислатим дубом на схилі глибокої балки. Першим, що впало в око Миронові, був дивовижно чистий струмок, який дзюркотів попід дубовим корінням по білих крейдянистих камінцях і такому ж білому піску. То було хмільне враження чистоти — тієї чистоти, що відлунює дивним звучанням у людській душі. Тоді ще Мирон не знав, що це в ньому самому дзюркоче отой струмок — іще не вивітрилась таємнича сила, котра щойно зробила його несхибним знаряддям Добра — сила, яка прийшла невідомо звідки: а чи ззовні, від Сонця й зірок, чи зсередини, із людської підсвідомості, де приховані такі можливості, про які людина навіть не здогадується.

Хлопчисько оговтається й чкурне додому, в сусіднє село, а згодом звідти прийде його мати, вона принесе Мироновим батькам половину вівці, зі сльозами на очах дякуватиме їм, що виростили такого доброго, відважного синка. Виявляється, шестилітній пустун на Грузовій був не сам, а з товаришами — вони прибігли в село й зняли тривогу…

Що ж до Мирона, то він мало що тямив із цієї пригоди. Спершу був певен, що хлопчик якось зліз сам, а те, що він, Мирон, здобув несподівану шану, просто якесь непорозуміння. Згодом він розшукає винуватця отієї пригоди й візьме його за барки:

— Навіщо плітку про мене розпустив?.. Ти ж сам зліз, а кажеш, що я тебе зняв. Навіщо це тобі знадобилось?

Хлопчик, намагаючись вирватися із цупких пальців рятівника, белькотів:

— Пусти-и…

А коли Мирон облишив м’яти його сорочину, крізь сльози всміхнувся:

— От чудій!

— Чому це я чудій?..

— Тому що я на тобі на землю з’їхав.

— Брешеш.

Хлопчик перехрестився:

— Бий мене хрест, коли брешу.

Згодом усе це потроху забулося, але не назавжди — щось схоже сталося на приймальних іспитах: при вступі в університет йому випав білет із запитанням про битву при Фермопілах. У голові вертілися оті Фермопіли, щось він про них чув, але ніяк не міг пригадати, хто і з ким там бився. Потім наче хтось вирізав із його пам’яті все, що він говорив екзаменаторам, і навіть те, як повернувся в гуртожиток. Отямився вже в ліжку, біля нього сидів Сашко Кривда — це з ним вони готувалися по одному підручнику.

— Звідки ти все оте повикопував? Того ж і в підручнику немає… Члени комісії сиділи мов заворожені.

Кривда довго домагався, щоб Мирон назвав книжку, яку він прочитав потай, без нього, а Мирон усе ще не хотів вірити, що він таки склав іспит, — добре пам’ятав запитання, але й зараз не знав, як на нього відповісти. Проте з історії він дістав п’ятірку, хтось із деканату, якийсь здоровань із шишкуватим лобом, спинив його в коридорі й, потиснувши руку, сказав:

— У вас, молодий чоловіче, ґрунтовні знання з історії. Це ваш улюблений предмет?..

Помітивши розгубленість Мирона і приписавши її надмірній скромності першокурсника, незнайомий відійшов, Мирон так його більше й не бачив, бо вчитися випало лише один місяць — невдовзі Гриву серед інших першокурсників покликали до армії. Це було в 1939 році. Він стане спритним кіннотником, але воюватиме в піхоті; до університету повернеться лише через сім років уже інвалідом війни.

Пам’ять Миронова зберігала такий випадок із фронтового життя. Курсантська рота на лісовому шляху серед повалених сосен — повалених так, що із товстенних пнів утворилися нездоланні для танків перешкоди, — дала бій чотирьом німецьким танкам. Перший підірвався на міні, а решта три, котрі йшли за ним, не мали змоги розвернутися. У курсантів не було іншої зброї проти них, окрім пляшок з горючою рідиною; але вже сутеніло, попід завалами неважко було підповзти до ворожих танків — отож вони незабаром перетворилися на курні, смердючі вогнища… Німецькі танкісти, позалягавши біля машин, довго відстрілювалися трасуючими кулями із кулеметів, але той вогонь не завдавав роті великої шкоди. Та невзабарі з’явилося двоє поранених — командир курсантського батальйону майор Шорін і його коновод. І тоді комісар запитав, чи є серед курсантів кіннотники. Грива одразу ж зголосився, ветфельдшер повів його серед покресленої трасуючим вогнем темряви мало не до самих німецьких кулеметів, — там лежав комбат і стояли коні, що навдивовижу виявилися навіть без подряпин. Комбата підняли й посадили в сідло, він, припадаючи грудьми до луки, скреготів зубами і стиха благав:

— Не поспішай, не жени…

Комбат був поранений у стегно. І хоч посувалися черепашачою ступою, кожен кінський крок завдавав йому пекельних болів. Німці вже обійшли ліс, у якому рота довершувала бій з танками, — треба було прослизнути безтілесними тінями повз їхніх мотоциклістів, які прочісували кулеметним вогнем кожен перелісок.

І знову сталося: Мирон втратив свідомість. Отямився лише в госпіталі, де лежав також майор Шорін. Майор небавом розповів, як вони вирвалися з оточення: спершу було вбито коня під ним, Мирон посадив його собі за спину; а коли мотоциклісти підстрелили й Миронового коня, курсант покрадьки ніс комбата на собі. Грива дістав поранення вже перед окопами наших військ. Майор згодом написав у штаб фронту, Гриву нагородили медаллю «За відвагу» — і досі та медаль своїм глухим брязкотом збуджує в душі Мирона Сидоровича бентежну гадку: невже він, Мирон Грива, носить у собі якесь друге, не відоме йому, «я»?..

Мирон пам’ятав іще кілька випадків, коли він втрачав свідомість, але продовжував діяти, — і кожного разу виявлялося, що в нормальному стані він би зазнав поразки.

Кілька разів поривався піти до психіатра, але зупиняла думка: психіатри, безсумнівно, розглядатимуть оцю його психічну аномалію як певну ущербність, а тут уже недалеко й до того, щоб думати про себе як про хворого. Мирон був переконаний, що це не хвороба — це щось інше. Психічна сингулярність!..

Хтось сказав: мозок — то сідало душі. Може, це звучить трохи інакше, але зміст саме такий. Або іншими словами: мозок є трон, душа — його володар. Там, де трон по черзі захоплюють різні особи, настає добре вивчене істориками безладдя. Коли ж це не держава, а окрема людина, безладдя вивчають психіатри. На відміну від істориків, вони не обмежуються лише вивченням, а вдаються до радикальних заходів, щоб опанувати хаос.

Але ж хаос з’являється тільки там, де боротьба за трон породжена інстинктами сліпого владолюбства. Коли ж є номінальний володар трону і є той, хто скеровує його дії, хоч сам перебуває за лаштунками, наслідки можуть бути різноманітні — все залежить від того, ким вони є, ті особи, і якими мотивами керуються у своїх діях.

Мирон був певен, що кожна людина — то цілий букет особистостей, але в переважної більшості людей особа-лідер почувається повноправним господарем, їй не доводиться ділитися першістю з колегами. Щоправда, хто не звідав сумнівів і внутрішніх борінь? Хто потай, щоб його ніхто не чув, не розмовляв сам із собою, вбачаючи співрозмовника десь у глибинах власної психіки? І що ж то є у сутності своїй, як не бажання порадитися з колегами, котрі живуть у тобі підсвідомо? Та й що таке наша підсвідомість? Скажімо, що таке сни? Може, то психічна діяльність істот, які мають змогу виявити себе лише тоді, коли лідер іде на спочинок?

Історія знає немало випадків, коли великі рішення й наукові відкриття приходили уві сні або в трансі. Так, скажімо, Менделєєв залишив свідчення, що періодична система елементів в основі своїй явилася йому уві сні — він потім лише впорядкував цей дарунок підсвідомості, узгодивши його з прийнятою в науці символікою опису. Та хіба лише Менделєєв?..

Отак роздумуючи, Мирон потроху впокоювався від збурень психіки, що довго — може, навіть роками — пекли його нерви після кожного вияву другого «я». Передовсім його приголомшувало, що оте друге «я» виступало на авансцену тоді, коли він, Мирон Грива, власними силами не здатний був упоратися з вимогами якоїсь життєвої ситуації. Є машини — літаки, автомобілі — із запасною системою управління, нею послуговується інструктор у критичний момент, коли учень міг би накоїти лиха. Мирон протягом цілого життя їхав на такій машині — власне, він сам був нею. Хто ж його інструктор? Коли і як можна з ним зустрітися?..

Мирон був другим сином у своїх батьків — перший помер тоді, коли Мирона ще не було на світі. Мати часто його згадувала — для неї він не вмер, жив у її душі. Мирон певен, що це він, його старший брат Грицько, знайшов для себе притулок на сідалі, котрим є мозок молодшого брата. Він, мабуть, і справді був незвичайною дитиною — саме так про нього розповідала матуся. Може, й помер через те, що йому було видано забагато як для однієї людини. Отож, думаючи про своє друге «я», Мирон звик називати його Грицьком, гадаючи, що це навіть не метафора, — так воно є насправді.

Втома, яку помітив у ньому Іван Корнійович, мала надто поважні причини, але Мирон був далекий від того, щоб це комусь пояснювати. І саме тому, що протягом останнього року Миронові жилося надто важко, він був певен: Грицько має невдовзі прийти.

Розділ другий

Провесінь, подрібнивши на ніздрюваті уламки дніпровську кригу, гнала її на вмирання. Крижані брили несли в собі стільки ж холодної безнадії, як у давнину поганські ідоли, що, втративши божественну могутність, пливли Дніпром, шукаючи для себе смерті внизу, попід чорноморськими райдугами, де починається голуба безмежність Світового Океану. Здавалось, і саме повітря насичене його подихами: Океан напровесні мовби наближався до Києва, нагадуючи знаменний символ, яким князь Володимир увінчав столицю Київської Русі, — тризуб океанського бога.

Мирона завжди вражало відчуття зв’язку зі Світовим Океаном, яке було властиве нашим пращурам, — навіть сьогоднішня психіка киян мало пов’язана з океанськими просторами, вона ближче споріднена з просторами степовими. Як же могли вони, старовинні руси, захлюпані зеленими хвилями безмежних гілей (так грецькі історики називали ліси на берегах Борисфену), в душах своїх носити Світовий Океан?

Іще одна ніч без сну. Скільки ж їх уже було? Мирон, не вмикаючи світла, стояв біля прочиненого вікна. Кабінет не давав йому відчуття затишку, думкою він линув у простір. Той простір, до якого духовно тягнувся Мирон, був зовсім інший, ніж для більшості сучасних киян, — по суті, він був таким, яким його бачили пращури. Так само як простір Піфагора й Платона, простір Гриви був наповнений Одухотвореною Субстанцією, Логосом, Світовою Душею. Може, саме тому Мирон і подумав про князя Володимира — його світовідчуття значно ближчі Миронові, аніж модель світу, яку носять у душах сучасні кияни.

Як же це сталося? Коли почалося?..

Для Мирона не було таємницею, що йому заздрили. Передовсім заздрили молодші колеги — ті, що спізнилися зажити окопної слави. Ровесники заздрили його родинному щастю: він мав вродливу й розумну дружину — її в столиці знали навіть більше, ніж кандидата філософських наук Мирона Гриву. Це й не дивно: майже ціле десятиліття Мирославу Яківну незмінно обирали головою районного суду. А це ж не якийсь там сільський район — столичний! Дружини його колег заздрили, що він має добре вмебльовану чотирикімнатну квартиру в будинку, де мешкало високе начальство, — навіть в одному під’їзді й на одному поверсі з людиною, від якої залежала доля філософів, літераторів, художників. Дехто не приховував подиву, що Мирон Сидорович досі не членкор, ба навіть не доктор. Правда, в інституті було відомо, що його докторська вже майже готова, всі розуміли, що її захист — справа лише протокольна, бо в знаннях і здібностях Мирона Сидоровича ніхто не сумнівався.

А втім, колеги почали помічати, що Мирон Грива близький до стану депресії. Широкий в плечах, з легенями, що накачували в кров надмір кисню, він завжди мусив стежити, щоб не розповніти. Проте останнім часом йому, видно, було не до цього — помітно поважчав, піджак ледь застібався, обличчя почало набирати форму гарбуза, і якби не пишне русяве волосся, що цілком виправдувало його прізвище, він, правду кажучи, виглядав би непривабливо. З’явилася недбалість в одязі, млявість та неуважність на роботі.

Всі знали, що сім’я Гриви мала дружні стосунки з сім’єю Андрія Даниловича. Розуміли також, що це не без його протекції Мирослава Яківна отримала квартиру по сусідству з ним. Деякі пронозливі жіночки почали було перешіптуватися, чи немає тут, мовляв, чогось пікантного — адже ж Андрій Данилович нерідко посилав машину в суд, щоб підвезти Мирославу Яківну, а хто здатний поручитися, що шофер підвозив її негайно ж додому? Ждали якогось вибуху в тій або тій родині, але ж взаємини поміж ними, як і раніше, були рівні, без тіні напруження. Особливо дружили між собою жінки, це поклало край непристойним натякам.

Стан чоловіка непокоїв також Мирославу, але вона очікувала: ось-ось він сам заговорить з нею про те, що його гнітило. Та Мирон мовчав. Мирослава пробувала обережними натяками вивідати його негаразди. Мирон посилався на перевантаженість у роботі, якісь конфлікти в колективі тощо. Але дружина розуміла: тут щось інше домагає. Знаючи характер чоловіка, вирішила не набридати — очевидячки, із нього однаково нічого не витягнеш, доки сам не скаже.

А що він міг їй сказати? Вона б його все одно не зрозуміла. З колегами також не поговориш, бо тут захиталися підвалини, на котрих стояв увесь його внутрішній світ. Часом йому хотілося піти з цим до Андрія Даниловича — це ж саме те, що перебувало в його парафії! — піти в пантофлях і піжамі, як вони часом ходили один до одного, щоб цим підкреслити неофіційність стосунків. Але ж у питаннях ідеології Андрій Данилович неофіційних бесід не любив — він одразу ж втягував голову в плечі й знічено позирав на стелю, мовби там ховалося щось небезпечне. Якось на риболовлі, наливши з баклаги коньяк, він довірливо поклав руку на плече Миронові й лагідно заговорив:

— Бачите, друже… був колись такий собі Козак Луганський. Чули?

Мирон усміхнувся:

— Звичайно. Ми ж із Далем земляки.

— Тим паче. Він зібрав понад тридцять тисяч російських прислів’їв. Але найбільше любив одне. І завжди його повторював.

— А саме?

— Російською мовою це звучить так: «Времена шатки, береги шапки».

Мирон із подивом зиркнув на скулену під дуплистим дубом кощаву постать людини, чиє ім’я в мистецькому світі називалося пошепки. Рідке попелясте волосся змокріло й припало до тім’я, на шиї обвисли схожі на замазку складки в’ялої шкіри. Здавалося, ті складки вже давно неживі: лише доторкнися до них — і вони відпадуть.

Андрій Данилович перебував не на самій вершині, але стояв дуже близько до неї — так близько, що дехто з літераторів боявся його більше, ніж самого Хазяїна. Рибу вони ловили не деінде, а на дачі Андрія Даниловича. Власне, дача була державна — вона закріплена за посадою, котру обіймав Андрій Данилович.

Ось він, набравши в торбинці жменю товченої макухи, кинув її в озеро, що всім своїм дзеркальним тілом намагалося повторити похмуре небо — кожен його відтінок, кожен порух в нагромадженні хмар. І все ж небо в озері чимось невимовним відрізнялося від реального — не можна схибити, що воно було тінню. Тінню здався Миронові й сам Андрій Данилович — тінню Хазяїна. Ким він був років десять тому, Мирон не знав, але певен, що й тоді був тінню того, чий культ сьогодні розвінчував. І мимоволі Миронові спало на думку: а чи світ, у якому вони живуть, не є тінню якогось іншого, невидимого, світу?..

Це був початок шістдесятих, коли і розмовляли, й писали значно вільніше, ніж у сталінські часи. Чому ж так озирався Андрій Данилович? Та, мабуть, йому видніше. Відтоді Мирон не наважувався обговорювати з ним ідеологічних проблем — їхня дружба трималася на суто побутовому ґрунті. Тон в ній задавали жінки. Марія Капітонівна була років на десять старша від Мирослави, але також любила поговорити про моду — вони ховалися від чоловіків, щоб моделювати зачіски, обмінюватися враженнями від зарубіжних кінокартин. Їх привозили додому Андрієві Даниловичу. Власне, жінок цікавили не художні якості фільмів — вони радше обговорювали костюми.

Кажуть, чоловіків 1920 року народження лишилося по війні три відсотки — це ж був кістяк кадрової армії в момент нападу гітлерівців на Радянський Союз. Мирон належав до цих трьох відсотків. Саме через те він не здатний на духовний маневр.

І не лише оця біографічна деталь ставила його поза ту психологічну межу, де перебували інші співробітники інституту. Мирон належав до покоління, яке утверджувало атеїзм, можна сказати без перебільшень, із релігійним фанатизмом — воно несло Мрію, котра в його свідомості була аж ніяк не менша від Бога. То був час, коли на ідейних терезах виважувались альтернативні можливості — Бог або Мрія. А десь у душі людській емоційні комбінації складалися так, що Мрія, власне, й робилася Богом — вона захоплювала всі храми й вівтарі, вона вимагала, щоб людина віддалась їй цілковито, беззастережно, як і належить віддаватися Богові.

Тим, хто в тридцятих руйнував церкви, навіть на думку не спадало, що згодом для багатьох людей обидві шальки духовних терезів можуть виявитися порожніми — адже це було б уже не життя, бо хіба земна людина коли-небудь жила без віри? Може, й траплялися короткі періоди — ну, скажімо, такі, як за часів князя Володимира: віра в одухотворені Сили Природи зробилася надто буденною (то вже була віра для язика, не для душі — отже, язичество!) — і відразу ж стало ясно, що людина так жити не здатна, вона простує до свого виродження. Але ж скинути срібноликого, золотовусого Перуна й не дати іншого Бога… Або дати Бога, який не проживе й одного століття… Якби Володимир таке вчинив, ми б давно вже дійшли до дикунства.

Мирон не міг брехати собі самому: він бачив, що з деякого часу Мрія почала втрачати свою велику літеру. На поверхні начебто так, як було раніше, — та ж сама фразеологія, ті самі гасла, — але ж як багато нині з’явилося людей, котрих з повним правом можна назвати новітніми язичниками! Хіба ж їх стільки було в роки Миронової юності?..

Це один бік справи. Є й другий: наївна самовпевненість, з якою природознавці дев’ятнадцятого століття зверталися до загадки життя, сьогодні здатна викликати хіба що поблажливу посмішку. Навіть у першій половині нашого століття було чимало вчених, які вірили: іще зо два десятиліття — й наука в лабораторних колбах виготовить перші живі клітини. І тоді життя зовсім втратить свою загадковість — воно стане продуктом Земної Хімії…

Сьогодні ми з полегшенням можемо перехреститися: слава Богу, цього не сталося — то був би початок нашого кінця. Нам багато видано, дуже багато, але ж монополія на створення живого поки що лишається (і є надія, що й назавжди лишиться!) в руках онтологічного Суб’єкта, незважаючи на те, як ми його називаємо — Природою чи Богом.

Якщо ж із Мрії, котра прийшла на зміну Богові, вилучити віру в оту можливість Земної Хімії, вона, Мрія, стає схожа на обпатрану паву, бо врешті-решт зводиться до перебудови наших морально-побутових схем. А цього так мало, щоб стати людською Вірою!..

Скажімо, ми досягли всього, до чого кличуть наші гасла: не стало ні багатих, ні бідних, є для всіх досить їжі, предметів побуту тощо. Немає лише одного: розуміння, що таке життя, як воно зародилось і як виникла земна людина. То невже відсутність оцієї ясності, оце бездуховне туманіння можна компенсувати високим рівнем побуту? Як же виглядатиме внутрішній світ отакого рівноправного споживача?..

Стара відповідь своє віджила: сьогодні цілком ясно, що життя не могло виникнути само собою із випадкових хімічних сполук. Якщо навіть припустити, що сталося неможливе і десь-таки в земному океані спонтанно виникли окремі живі клітини, то чи змогли б вони еволюціонувати? Адже ж передовсім їм треба було якось вижити! А саме оця здатність практично зводиться до нуля, бо негайно ж має почати діяти відомий закон природи: живе існує за рахунок живого. А раз так, то сильніші клітини мали пожерти слабкіших — аж доти, доки не залишиться кілька добірних істот, котрим тепер лишилося єдине: померти від голоду. Таким чином, прорвавшись через одну неможливість, ми по шию загрузнемо в другій. І якщо відкинути упередженість, то навіть освічений атеїст змушений визнати: вірогідність того, що життя створене Світовим Розумом, набагато більша, ніж вірогідність подолання оцих двох природних неможливостей.

На думку Мирона, сьогодні й заперечення Бога, і його утвердження з природознавчого боку можуть розглядатися як дві рівноправні гіпотези. Обидві вони ґрунтуються лише на вірі — наука в собі нічого не має на користь жодної із цих гіпотез. Грива з сумною посмішкою спостерігав, як намагаються виборсатись із цього становища деякі філософи: вони закликають взяти на озброєння (так і кажуть: «на озброєння!») еволюційної теорії панспермію: мовляв, живі клітини були занесені на Землю із космосу — саме це й поклало початок еволюції. Дивна річ: сучасна людина бачить земну кулю з таких віддалин, що вона, планета наша, здається не більшою від глобуса, а нам пропонують замкнутися в мисленні земними масштабами. Тілом вийшли далеко за орбіту Місяця, а думкою не смійте, бо впаде рятівна схема. Справді ж бо, хіба ми не маємо права поставити запитання: а як зародилось життя в Космосі — невже знов-таки із випадкових хімічних сполук?..

Колись Миронові спало на думку запитати свого п’ятилітнього Сергійка: чи йому відомо, із чого випікається хліб? Сергійко відповів не задумуючись:

— Із борошна.

— Так, правильно. Ну а звідки береться борошно?

Очі Сергійка розгублено забігали — тоді ще в них не було «Волги», Мирон не возив сина туди, де росте хліб, а дитячі книжечки чомусь також обминали цю тему.

Після тривалої паузи Сергійко відповів:

— Із макаронів.

Ні, Мирон Сидорович не засміявся — йому було не до сміху, він побачив, що його син зростає неповноцінною людиною. Пізніше, звісно, Сергійко довідається, що макарони ростуть не на асфальті, та це залишиться мертвим знанням, бо перебуватиме десь на околиці його духовного досвіду.

Все, що існує, має свій початок — навіть зорі й галактики. І навіть сам Всесвіт. Отже, панспермія лише відсуває питання про походження життя кудись у позахмарну далечінь — та й годі! По суті, це те саме, що Сергійкове борошно із макаронів.

Мирон з болем спостерігав, як формується свідомість сучасної дитини, — школа, батьки, вулиця ізольовують її від болючих питань, якими споконвіку починалося людське життя: хто я, звідки, заради чого прийшов на землю й куди піду з неї? Чомусь вважається, що ці питання спадають на думку лише дивакам та безнадійним невдахам, а статечна людина не повинна сушити мозок такою «нісенітницею». Десь там академіки все вже вивчили й пояснили, а чого не встигли пояснити, те нехай лишається на завтра, бо всього пояснити не можна.

Ніби й переконливо, але знов-таки право на думання передається комусь іншому, мовби це сама Природа узаконила такий розподіл обов’язків: одним думати й вирішувати, іншим бездумно виконувати. В душі Мирона давно вже визрів протест — він ледве стримувався, щоб не стати вуличним проповідником; хотілося просто підходити до людей, що стоять у черзі за м’ясом або оселедцями, й питати: а чи вам, шановні, відомо, що наука сьогодні зовсім нічого не знає про походження життя? Одного разу він навіть пробував приблизно так заговорити в електричці. Нікого це не здивувало. Миронові навіть не вдалося схитнути крижаної байдужості. Він ладен був кричати: «Слухайте, люди! Невже ви не тямите, що так жити не можна? Адже ж ніколи люди так не жили, зрозумійте: ні-ко-ли! Впродовж людської історії поверхню земної кулі відвідало й пішло в небуття десь близько п’ятдесяти мільярдів людських істот. І всі вони вірили в щось таке, що прив’язувало їхні душі до неба, до вічності. А вам, бач, вистачає оселедців. Та чи розумієте ви, що за таких духовних ерзаців і оселедці невзабарі переведуться?..»

Ні, він не став проповідником — лише несамовитів і кричав у подушку, але той крик відлунював у його душі таким болем, що життя зробилося нестерпним. Камінь, що звалився в його духовне озерце, був надто великий — він мало не вихлюпнув те озерце все.

Ось чому Мирон зустрічав світанок на ногах, стоячи біля прочиненого вікна. Душа його ширяла над ніздрюватими крижинами, що, створюючи велетенські затори, — мовби все ще хапаючись за життя! — у тисняві й скреготі посувалися до своєї загибелі. Вони ще здатні накоїти лиха — розчавити стару баржу або зруйнувати трухлявий міст, — але ж десь у надрах Сонця й Світового Океану їм уже оголошено вирок.

Розділ третій

Мирослава любила прем’єри. Згодом Мирон почав відчувати, що діялося в її душі, коли вони, святково зодягнені, заходили в фойє, де вже можна було побачити відомого поета або композитора, що, приймаючи вітання знайомих і незнайомих, з бутафорською посмішкою розкланювався направо й наліво. Сьогодні це був поет Іван Копиця, бездоганно зодягнений, весь напрасований — мовби праска пройшлась навіть по його душі. Він одразу ж вирушив назустріч Гриві, але Мирон розумів: якби не Мирослава, поет його б і не помітив. А Мирослава почувалася так, наче прем’єра мала відбутися лише заради її з’яви у фойє, — щоб столичні знаменитості могли торкнутися губами її руки.

Мирон не надавав особливого значення популярності Мирослави — він ставився до цього з гумором. Навіть сьогодні, збираючись до театру, пожартував:

— Ну, а коли ми не з’явимось, прем’єра відбудеться чи ні?

— Коли хто не з’явиться — ти чи я? — в тон йому перепитала Мирослава. А відтак ні сіло ні впало додала: — Просто жах!..

Дружина була одного віку з Мироном — вони побралися студентами, коли Мирон іще доношував фронтову гімнастерку. Сорокалітня Мирослава не втратила стрункості стану й тієї жіночої привабливості, яку не можна розкласти на деталі — вона сприймається як ціле, непідвладне аналізові. В зеленій сукні з тонкого закордонного оксамиту, з милою золотавою зачіскою, над якою ретельно попрацював перукар, вона трималася доволі впевнено, знаючи собі ціну. Мабуть, інші їй також знали ціну — звідси й походила її популярність. Зрештою, це було Миронові приємно, через те він і не шукав глибшого коріння, котре живило схиляння перед його дружиною.

— Як ви гадаєте, із начальства хтось буде? — звернувся до неї поет, сяючи лисиною, обрамленою залишками колись розкішної чуприни. Йому ще не виповнилось сорока, але він уже був лауреатом.

Мирона не здивувало запитання Копиці, кинуте Мирославі, — усім відомо, що вони дружать з Андрієм Даниловичем, а саме його й мав на увазі поет, питаючи про начальство.

— Урядовий перегляд…

Копиця, шанобливо схиливши голову, увірвав відповідь:

— Ні-ні, Мирославо Яківно… Я не про урядовий перегляд. Знаю, він буде пізніше, коли спектакль трохи обкатається. Я взагалі…

— Марія Капітонівна сьогодні не збиралась. Це все, що мені відомо.

— А-а…

Далі належало продемонструвати відповідний інтелектуальний рівень. Копиця впорався з цим завданням в такий спосіб:

— Звичайно, наш драматург не Шекспір, але він уміє зіштовхнути героїв. Йому, знаєте, властива деяка експресія. Правда, трохи заважає надмірний психологізм…

— Хіба психологізм буває надмірним? — звузивши карі очі, усміхнулася Мирослава.

— В драматургії буває. Коли автор змушує дію тюпачити на місці… Ви підете в директорську ложу? Мені б хотілося продовжити нашу дискусію.

— Ні, ми в партері.

— Зустрінемося в антракті, — спіймавши випещену руку Мирослави, іще раз приклався до неї поет. Миронові також вклонився, але відчувалося, що це лише для годиться.

Грива стежив за літературою, було в нього власне судження й про Івана Копицю. Починав він талановито, перші дві книжки — то таки справжня поезія, отже, шанували його заслужено. Але потім… Що ж, це справа не нова: чим ближче до начальства, тим далі від поезії. Невже щось схоже загрожує й Миронові? Він намагався не думати про свою докторську — адже зроблено все, що можна було зробити. Праця відрецензована, прочитана більшістю членів ученої ради. Відомо: думка про дисертацію складається іще до захисту. Мирон знав, що про його дисертацію говорили схвально. Захист призначено на осінь — у нього є весна й ціле літо. А власне, що йому належало іще зробити?..

Спектакль залишив Мирона байдужим — жодної експресії він не помітив. Мирослава також дивилася більше на публіку, ніж на сцену. Ось вона стиснула його руку й шепнула:

— Поглянь у директорську ложу.

Мирон підвів голову й глянув туди, де пробивалося з темряви то червоне, то синє світло: там містились юпітери, що освітлювали сцену. А трохи праворуч у директорській ложі Мирон помітив постаті Андрія Даниловича й Марії Капітонівни — вона рукою подавала знак Мирославі.

— Підемо до них, — тоном, не розрахованим на можливість заперечення, сказала Мирослава.

— Зараз? — здивувався Мирон.

— В антракті, звичайно.

Буває так: ніби й немає причин для збурення, а якась фраза, часом доволі тривіальна, зрушить у тобі лавину думок і переживань — так непомітний камінець стає причиною гірського обвалу. Цим камінцем стала репліка в п’єсі, котра в несподіваному ракурсі тлумачила російське слово «руководитель»: «Хто це — той, що мене за руку водить? Без цього, бач, ніяк не можна: поміж трьох сосен заблукаю. Четвертий десяток розміняв, а все ніяк із дитсадка не можу виписатись».

Актор зумів це подати так, що репліка сприймалася доволі широко — можна сказати, як характерна ознака часу. В залі прокотився багатозначний шепіт, всі підняли голови, очікувально поглядаючи в директорську ложу, — мовби звідти мала прозвучати відповідь на цю зухвалу репліку. Театральна сутінь надійно ховала обличчя Андрія Даниловича, але Миронові здалося, що воно невдоволено пересмикувалось, складки на шиї ворушилися, борлак тіпався, як буває тоді, коли людині раптом занудить і вона хоче виблювати.

Мирослава зловісно прошепотіла:

— Ці перодряпи останнім часом почали багато собі дозволяти. Просто жах!..

Оце, власне, й було початком обвалу. Мирон почувався так, ніби йому на плечі, на голову лягла театральна стеля — не впала, а саме лягла, через те він не може ворухнутися, бо все ось-ось має завершитись катастрофою. Він уже не раз чув отакий шепіт — чув його і в інституті, і в тих установах, які керували інститутом. Мирон був членом партійного комітету, доводилось відвідувати райком, з ним пробували обмінятися думками. Обміну не виходило, бо Мирон мовчав, але настрій райкомівців вловлював доволі виразно. Чомусь Миронові не спадало на думку, що так само, як оті райкомівці, думає про суспільну відлигу і його Мирослава. Він звик висловлюватися при ній вільно, невимушено, вона ж здебільшого мовчала, але Миронові здавалося: дружина думає так, як він, бо це ж елементарно.

В антракті Мирослава одразу ж пішла в директорську ложу, а Мирон лише провів її до ложі, але приєднатися до неї не міг, — він передчував, що назріває дисонанс, йому було важко підтримувати розмову з Андрієм Даниловичем. Проте він мусив якось пояснити своє бажання зникнути — і Мирон вдався до випробуваного засобу: сказав, що заболіло серце. Мирослава забідкалась:

— А валідол у тебе є?

— Є, не турбуйся.

— Даруйте, — залебеділа вона до Марїї Капітонівни та Андрія Даниловича, втягнувши чоловіка в ложу. — Я теж піду. Однаково вечір зіпсований.

— Я це передбачала, але Андрій Данилович в останню хвилину вирішив, що нам треба переглянути п’єсу, — сонно відгукнулась Марія Капітонівна.

Миронові аж ніяк не хотілося, щоб Мирослава його супроводжувала, — він мобілізував усі свої здібності, щоб умовити її залишитись.

— Я піднімусь до Аскольдової могили, подихаю свіжим повітрям. А ти лишайся. Нічого особливого не сталося, просто мало буваємо на повітрі.

Дружина окинула його підозріливим поглядом, а Марія Капітонівна, здогадавшись, про що вона думала, із млявою посмішкою взяла її за руку:

— Ну що ви, душко… Чоловіка не можна тримати на прив’язі. Те, що пов’язує в перші роки… Рядно, можна сказати… Це потім переростає просто в дружбу. Чи, може, ви ще до цього не дожили? Так, моя люба, розмотуйте свій мотузок, розмотуйте.

— Гм-м, хіба я тримаю тебе на мотузку? — трохи силувано посміхнулась Мирослава.

— Поки що не помічав.

Вийшовши з ложі, Мирон мало не зіткнувся лобом в лоб з Іваном Копицею.

— Пробачте, — зніяковіло вклонився поет. — Як ви гадаєте, чи доречно зараз звернутися до Андрія Даниловича? Я працюю над поемою про робітничий клас, хотів порадитись.

Мирон обійшов поета, мов розмальовану під мармур колону, кинувши на ходу:

— Спробуйте, двері не замкнені.

Уже на ескалаторі метро, що вистрілював людьми, мов катапульта камінням, Мирон зрозумів, чим саме його стомлювало місто: воно мало додаткове магнітне поле. Так, так, це ж бо не метафора: доведено, що одне людське серце становить мільйонну частку магнітного поля планети. Колосальна величина! Отже, Київ у собі зосереджує півтора магнітних поля земної кулі — лише за рахунок людських сердець! Чомусь раніше це не спадало на думку, а зараз Мирон просто фізично відчував: біопромені сотень людських організмів протинають його наскрізь, мовби здираючи машкару, якою кожен із нас намагається відгородитися від інших.

Наш зір, подумав Мирон, Природа сформувала на основі видимого світла. Це запрограмовано іще в генах. Але ж саме поняття «видиме» — хіба воно об’єктивне? Для кого видиме, окрім нас? І чому ми гадаємо, що лише одна сьома загального спектра придатна, щоб наділяти живі організми зором? Скажімо, десь в іншій космічній сфері організм генетично може бути запрограмований на бачення в рентгенівському або гамма-спектрі. То як би він побачив оцей ескалатор? Ось як: вгору і вниз пересуваються оголені кістяки, зіскакують на мозаїчну підлогу станції. Хто несе валізу, хто книжку, хто пригортає до голих ребер крихітний кістячок немовляти. Це рентгенівське бачення. А гамма-променеве взагалі зобразило б Київ абсолютно безлюдним: по Хрещатику біжать порожні автомашини, навіть без водіїв; порожні ліфти підіймають і спускають мешканців-невидимок; порожні поїзди метро спиняються на станціях, відтак, квапливо набираючи розгін, зникають у напівтемних отворах тунелів, але ж вони нічого не перевозять, окрім повітря. Тож виходить, що ми існуємо лише для себе самих, не для Всесвіту, бо він, Всесвіт, хіба здатний жити лише в спектрі видимого випромінювання? Ми бачимо одну сьому земного світу, а гадаємо чомусь, що це, власне, і є світ як щось довершене, повне. Яка самовпевненість! Тут, саме тут і слід шукати коріння наших помилок у створенні моделі Всесвіту: ми все ще не здатні абстрагуватися від того, що нам підсовують органи чуттів. Ми називаємо об’єктивною реальністю те, що нею аж ніяк не може бути, оскільки ґрунтується лише на нашому чуттєвому досвіді. І тільки тоді, коли ми зуміємо переступити через нього, піти далі — в Субстанцію! — тільки тоді й матимемо право називати себе філософами. Але ж там уже починається метафізика — ось у чому суть!..

Від метро «Арсенальна» він пройшов неквапливим кроком у парк, де стояв павільйон, що мав замінити церкву, зруйновану в 1937 році. Але ж ні, не замінив — знаменне, високоодухотворене перетворилося на щось казенно-бюрократичне, бездушне. Цікаво, чому треба було виявити немилість щодо Аскольда? Це також класовий підхід?..

Відтак Мирон подумав, що тут просто виявив себе брак культури, а не класова необхідність, — о-о, скільки було такого! І скільки ще є! Він певен, що разом з культурним зростанням формуватиметься й одухотвореність нових суспільних інститутів — це його мирило з Андрієм Даниловичем. Коли відбуваються революції, завжди на поверхню вихлюпуються вельми непривабливі людські слабкості й інстинкти. Отак землетрус вивалює із надр незліченні маси безформного каміння, по якому ні пройти, ні проїхати. А там, дивись, вітер, вода, коріння трав і дерев небавом згладжують гостряки, закруглюють кути; а море, беручи в роботу цей дикий матеріал, повертає нам такі відшліфовані образи небесних тіл (всюди округлість, всюди!), що вони не здатні подряпати й щічку немовляти.

Невдовзі прийшла думка: гаразд, природа завжди своє бере, але навіщо влаштовувати землетруси цілком свідомо? Запитання повисло без відповіді.

Досить з нього болісних проблем, що ховаються в надрах Світобудови. А зрештою, хіба це так уже відокремлено від наших кроків по цій землі? Хтось сказав: навіть падіння пір’їни стрясає Всесвіт. З другого боку, падіння б не сталося, якби світ у своїх субстанціональних глибинах був іншим…

В кущах на крутосхилі зашелестіло — звісно, там цілуються закохані. Колись і вони з Мирославою ходили сюди задля того ж. Цікаво: людське цвітіння Природа ховає в духовну сутність — кохання не цвіте й не пахне, як сади у квітні; воно розквітає в поезії, в музиці, в інших діяннях людських — категоріях духовних. В кого ж тут перевага — в людей чи рослин? Так чи так, а рослинне кохання покликане доповнити людське: закохані душі обов’язково єднаються з квітами. А чи існує тут якийсь фізичний провідник емоцій?..

Лайнув себе: так недовго з головою шубовснути у вульгарний матеріалізм.

Мабуть, кияни бачать зорі лише на Аскольдовій могилі — вуличне освітлення відрізає нас від неба. Бач, яке море вогнів поза Дніпром! Київ перекинув свою залізну ступню через Славутича, вийшов туди, де колись у чагарниках шастали печеніги. Вони бачили таке ж небо — це ж бо те, що впродовж людської історії лишається незмінним, принаймні для нашого ока. А що вони думали про небесні сфери? Так, небо для них було живою душею — навіть найвідсталіші племена розуміли, що мертва мати не здатна породити живу дитину. Тільки в наш час з’явилися гіпотези, котрі матір бачать одвічно мертвою, а дитя живим. Причина їхньої появи дуже проста: електричне освітлення відрізає нас від неба.

І лише цієї хвилини Мирон зрозумів, що саме його виштовхнуло із театру: як ніжна весняна травиця розлущує бетон, так наше сумління, привалене догмами, зрештою проростає крізь них, бо цього вимагають зорі. На Аскольдову могилу він прийшов для того, щоб його душа могла порозмовляти з ними безборонно — як розмовляли з небом душі наших пращурів. Час від часу ми змушені ставати язичниками: пантеїзм — це єдине, що нас ніколи не зраджує. Берег, від якого ми вирушаємо в плавання на цілі тисячоліття, щоб згодом повернутися до нього, мов до материзни…

І зорі йому сказали: але ж ти, чоловіче, бачиш світ зовсім не так, як написав у своїй дисертації! Ану ж бо, поворуши те, що нагромадилось у потаємних комірчинах твого мозку, винеси на чисте повітря, під весняне сонечко — чи погодишся потім повернути назад, до власних духовних надбань? І Мирон змушений був відповісти: так, дисертація не віддзеркалює його світобачення. Бо якби Мирон висловив усе, що він думає про світ, Всесвіт — зокрема про сингулярність! — Іван Корнійович, їхній шановний членкор, перший би йому порадив сховати свою працю в особистий архів, для нащадків. Хіба ж сам директор діяв інакше? Адже ж його майстерна, справді філософська передмова до вибраних творів Сковороди так глибоко сягає в модель світу, створену українським генієм, так переконливо доводить її абсолютну неминучість, що мимоволі напрошується запитання: хіба з часів Сковороди Світобудова докорінно змінилася?..

Отже, мусиш признатися хоча б собі самому: хоч як в’юнися, виправдовуючи свою писанину, а ти таки звичайнісінький пристосуванець. І це не хтось інший — це ти, Мироне Сидоровичу, ти! Один живий на тисячу мертвих. Коли б там, на війні, душа твоя не витримала і ти втік з поля бою, чи сумління твоє дозволило б тобі повернутися додому живим? Чому ж сьогодні, в боротьбі за Істину — Всесвітню Істину! — ти виявився боягузом? Еге-е, на полі бою ти був елементарною часткою, котру несе стихія, а тут належить піднятися над людським виром, щоб оголосити: «Я бачу світ не так, як бачите ви». Тобі обов’язково скажуть: «Чи ти ба! Всі йдуть не в ногу, один він — у ногу». Ні, не зроблять того, що зробили з Джордано Бруно, — цього вже ніхто не боїться. Не зроблять і того, що зробили з Миколою Вавиловим, — це страхіття лишилося позаду. А може, це не так — може, Андрій Данилович не марно радить берегти шапку? Та все одно, не тобі жити цією сумнівною мудрістю — за твоєю спиною стоїть мертвий полк, ніяк не менше. Мертвим наказувати ми не можемо, а вони нам — можуть! І завжди наказують — якщо навіть голос їхній звучить із глухої далини тисячоліть…

Але що ж робити? Він поки що не здатний був відповісти на це болісне запитання. Тим часом до нього з темряви наближалася жіноча постать.

— Мирославе, ти?..

Здавалося, постать повторювала створення світу й людини: Мирон певен, що все суще вийшло із вакуумно-просторової темряви, як зараз виходила Мирослава.

— Мені без тебе зробилося нудно.

— Хіба? — з невидимою в сутінках посмішкою вдоволено запитав Мирон.

— А ти як гадав? Просто жах!..

Не боячись зіпсувати зачіску, — а це траплялося не часто, — вона поклала голову йому на груди.

— Не повірила, що я сам. А може, ти не додивилась?.. Поглянь, моя любка ховається за ротондою.

Йому було приємно, що Мирослава пішла за ним назирці. Глибше він не хотів аналізувати свого почуття — хай це лишається для поетів.

— Я їй все волосся повискубую.

Її сміх нагадував срібний дзвіночок — один із тих, що колись на кінській збруї прикрашали сільське весілля.

— Тоді вискубуй собі, бо це ти.

— Що-о?..

— Ну так, молодість твоя отам ховається. І моя теж. Хіба забула?

— Цур тобі, халамиднику.

Зорі уміють не лише наказувати — вони здатні й лагідно усміхатися. Особливо тоді, коли сорокалітні завмирають у поцілунку там, де золотими зернятами розкотилися по косогору їхні молодечі роки, — не зібрати, не повернути; але можна постояти над ними, як над водами дніпровськими, що також не здатні повертатися навспак у свої далекі, давно забуті ручаї. Хіба що після смерті — по тому, як підіймуться в небо живими випарами і знов упадуть на ті ж самі косогори.

Розділ четвертий

Дискусійний клуб «Гаківниця» нікому не надсилав запрошень, але читальний зал Інституту філософії, де раз на місяць збиралися його члени, завжди був повний. Членів клубу не більше десятка, це лише філософи, але приходили послухати і студенти університету, і молоді вчені, і навіть письменники. Головував кандидат філософських наук Федір Величко. З доповідями ніхто не виступав, а проте завжди виникали несподівані імпровізації, котрі своїм запалом, щирістю і змістовністю перевершували наперед заплановані доповіді, робили їх зайвими.

Здебільшого дискусії готувала завідувачка інститутської бібліотеки Клара Петрівна — тридцятилітня жінка з червоно-мідяним волоссям і круглим обличчям з ямочками. Їй допомагав працівник відділу філософії природознавства Юрко Жолудь. Йому теж було близько тридцяти, хоч виглядав він значно молодшим. Юрко встиг закінчити два факультети — фізмат і філософський. Зрозуміло, він спеціалізувався на філософських проблемах сучасної фізики.

Власне, якоїсь особливої підготовки ніхто не проводив — члени клубу читали наукову періодику, знаходили суперечливі твердження або ще не охоплені наукою проблеми. Клара Петрівна занотовувала назву видання, відзначала статтю, сторінку тощо. Відтак за місяць нагромаджувалось доволі полемічного матеріалу — Клара Петрівна все це розкладала на столах читальні, прикріпивши до титульної сторінки картку, на якій було зазначено, хто прочитав наукову працю і які саме має до неї зауваги або побажання. Зауваги й судження негайно ж набирали розголосу не лише в самому інституті, а й за його межами. На дискусію приходили, вже наелектризовані попередніми сутичками в курильні, у скверах чи по дорозі додому.

Директор інституту Іван Корнійович Жовтий ставився прихильно до дискусійного клубу, проте не виявляв цієї прихильності — вдавав що йому бракує часу для участі в дискусіях, хоч причина його обережності була зовсім інша: з одного боку, не бажав сковувати своєю присутністю учасників словесних турнірів, а з другого — уникав відповідальності за вельми ризиковані виступи на дискусіях. І водночас не бажав підрізати крила сміливцям — хай молоді літають вільно, доки начальство терпить. А час був такий, що начальство виявляло терпимість, — інколи навіть страшно робилося: чи не завершиться оця відлига так раптово, що декого, мов запізнілий пташиний виводок, приб’ють заморозки?..

Якось директор, зайшовши до книгозбірні, запитав у Клари Петрівни:

— Поясніть, будь ласка, чому ви свій клуб назвали «Гаківницею»?

Клара знітилася, матово-біле обличчя з симпатичними ямочками виявило таке багатство міміки, яке буває лише у нелукавої дитини.

— Їй-бо, не знаю. В Жолудя треба запитати. Він придумав цю назву.

Трапляються поміж нас людські типи, котрі недвозначно відсилають до трагічних сторінок історії — монгольської навали: через кілька поколінь захований у століттях ген раптом вигулькує на поверхню життя, породжуючи обличчя, схоже на барельєф, — його наче вирізьбили на двомірній плиті: звужені очі посаджені широко, ніс приплюснутий, вузькі губи виказують більше аскетизму, ніж чуттєвості; проте усмішка на губах та в звужених очах свідчить про терпимість, доброту і незлостиву хитринку. Саме таке обличчя було у Жовтого.

Коли Клара сходила по Жолудя, відбулась розмова двох хитрунів — старого, стріляного й рубаного, та молодого, але вже обтяженого суспільним досвідом: в роки критики культу особи суспільний досвід приходив рано.

— Тому «Гаківниця», Іване Корнійовичу, — пояснив Юрко Жолудь, ховаючи лукаву посмішку під машкарою надмірної поважності, — що ця вогнепальна зброя стріляла не далі трьохсот метрів! Ми ще надто зелені, щоб перлини нашої мудрості розкидати далі.

— А скільки метрів від нас до університету?

— Е-е, тут ось що мається на увазі: ми всіх попереджаємо, що наші дискусії — це тільки проба сил, вважати їх науковими не можна. І через те посилатися на Інститут філософії не рекомендується.

Жовтий задоволено посміхнувся:

— Значить, ви самою назвою хочете підкреслити неофіційний характер ваших зібрань? Так я вас розумію?

— Так.

— Молодці запорожці, націлюють свою гаківницю на…

Жолудь рвучко підняв руку, мов регулювальник свій жезл, коли треба сказати: стоп, сюди їхати заборонено.

Жовтий удав, що розмова про дискусійний клуб його більше не цікавить, — кивком голови відпустив Юрка й занурився в читання якоїсь наукової праці.

Так поволі «Гаківниця» здобула право на існування. І голова дискусійного клубу Федір Величко, і його справжній фундатор Юрко Жолудь стежили за тим, щоб у дискусіях не траплялося політичних ексцесів. Зате можна цілком вільно й скільки завгодно сперечатися про філософські категорії — тут свобода слова забезпечувалась цілковито.

Весна цього року видалась рання — п’ятого березня, коли Мирон Сидорович по дорозі в інститут піднявся на Володимирську гірку, Дніпро внизу, звільняючись від «сала», парував, мов рибальська юшка. Простір у напрямі Десни був завішений мерехтливим серпанком, а коли погляд, супроводжуючи течію, спинявся на річковому вокзалі, там уже впадала в око метушня якихось жукоподібних суденець — провісників навігації. Повітря було насичене тією дивною свіжістю, яка поки що пов’язана із вивільненням земної води від білих зимових ув’язнень, — інші запахи ще не прийшли; але й ці були такі виразні, що, здається, десь у небі задзвеніли дзвони, відмежовуючи сувору державність зими від свавільної балаканини струмків та річок, які раптом здобули довгождану свободу.

Ця асоціативна ниточка висмикнула думку про дискусійний клуб — і саме тому, спустившись від пам’ятника Володимирові, Грива вже знав, що йому насамперед належало зайти до книгозбірні.

Якби Грива був трохи уважніший, він би давно помітив, як змінюється вираз обличчя у Клари Петрівни, коли він з’являється в книгозбірні; вона одразу ж ховається за полицями, де в неї висить невелике дзеркало. Проте Мирон Сидорович був далекий від того, щоб це помічати, — привітавшись із Кларою, що сяяла своїм червоно-мідяним волоссям, мов хмарка у вечірній заграві, він одразу ж почав занотовувати теми, котрі нагромадились протягом місяця.

Увагу Мирона привернула картка Жолудя — то були стисло, але доволі виразно сформульовані думки щодо кількох наукових праць з питань теоретичної фізики. Гриву вразила думка, висловлена Жолудем у формі запитання: «Що таке речовина — матерія чи Логос?» У теоретичних працях фізиків речовина майже завжди ототожнюється з матерією. Енгельс розумів матерію як речовину й рух у їхній сукупності. Ленін у своїй книзі «Матеріалізм і емпіріокритицизм» уже змушений був уникнути такої прямолінійної конкретності: на той час було неспростовно доведено, що речовина здатна до решти перетворюватись на енергію, як сніжинка перетворюється на воду, а вода — на пару. Проте пара все ж таки лишається чимось речовинним, отже, це порівняння хибує на віддаленість. Енергія — це вже аж ніяк не речовина, а лише процес переходу кудись, у щось. Так, саме процес, бо енергія і робота — це, по суті, синоніми: у фізиці вони вимірюються тими ж самими одиницями — ергами, джоулями. І якщо ми згодні, що робота є процес, тоді й енергію належить бачити так само. А вслід за енергією треба й речовину оголосити процесом — не матерією! Це, власне, те, чим збагатила філософію теорія відносності, котра встановила нерозривну єдність речовини й енергії. Коли ж речовина є лише процес переходу кудись, у щось (а це, безумовно, так!), тоді бачити її як матерію — тобто бачити субстанціонально! — це вже, даруйте, є не що інше, як вульгарний матеріалізм…

Грива болісно приходив до цих істин. Приходив десятиліттями. То невже Юрко Жолудь взяв цю гносеологічну фортецю кавалерійським наскоком?

Тим часом погляд Гриви спинився на грубому томі в червоній обкладинці, який видався йому знайомим. Так і є: то був роман М. Лєскова «Нікуди» — твір, який у свій час збурив проти автора прихильників ідей Чернишевського, і надовго за талановитим російським письменником утвердилася недобра слава ретрограда. Роман кілька років тому з’явився у передплатному виданні й несподівано (майже через століття після своєї з’яви!) виявився таким злободенним, що його боялися обговорювати вголос.

Мирон Сидорович перечитав картку — в ній Клара Петрівна пропонувала винести на обговорення роман «Нікуди». Тему вона сформулювала так: «Як бачить М. Лєсков комуністичну ідею?» А в дужках подано підзаголовок: «Чи відповідає комунізм людській природі?»

У Гриви була погана пам’ять на імена героїв, проте роман (особливо його суспільні тенденції) він пам’ятав добре: твір був написаний саме заради того, щоб сказати — ні, не відповідає! Написаний талановито — може, навіть геніально. Але ж обговорювати його сьогодні, невдовзі після двадцятого з’їзду…

Мирон Сидорович уявив, як має скластись обговорення, і йому стало ясно, що після цього «Гаківниця» відразу ж перестане існувати. Це вже як мінімум!

Клара Петрівна вдавала, що уважно переглядає якийсь журнал, — насправді ж з-під опущених вій, мов гірські озерця, рухливі оченята зиркали туди, де Мирон Сидорович задумливо перегортав роман-застереження, як можна визначити жанр цього прозірливого твору М. Лєскова. Нарешті він підвівся й важким кроком наблизився до столика, за яким сиділа Клара.

— Даруйте, Кларо Петрівно. Може, вам буде неприємно…

Вона підбадьорливо посміхнулася — її здивувало, що шановний філософ без десяти хвилин доктор наук, чомусь почав заїкатися, мов школяр, який не вивчив завдання. А Грива й справді не знав, як йому почати розмову.

— Ну що з вами, Мироне Сидоровичу? — Вона ледве стримувала сміх. — Що ви хотіли сказати?..

Нарешті Грива знайшов ключ якщо не до всієї розмови, то бодай до її початку.

— Ви, звичайно, запропонували дуже цікаву тему. Твір надруковано — чому ж його не обговорювати? Та чи не здається вам, що визначати тему обговорення так, як ви записали в картці…

— Хіба я хибно розумію ідею твору?

— Може, й ні.

— То в чому ж справа?

Грива знову затнувся: пряма стежка в цій розмові явно не годилася — треба було шукати якихось рятівних манівців. Але він їх не знаходив.

— Ви ж добре знаєте, що автор на ваше запитання відповідає негативно. Саме задля цього він і написав роман.

— Ну й що з того? Чому ви гадаєте, що переможе він, а не Чернишевський? Досі в цьому питанні перемагав не Лєсков. Цілих сто років. Чому ж на сто першому має бути інакше?..

«Ні, вона не така наївна, як може видатися з першого погляду», — подумав Мирон Сидорович, внутрішньо посміхаючись.

Тоді він, сам не тямлячи, як це сталося, поклав свою опецькувату долоню на її ніжні пальці з рожевим манікюром.

— Я дуже вас прошу, Кларо Петрівно: зніміть з обговорення роман «Нікуди». Повірте мені: зараз не час для такої дискусії.

— Ви маєте на увазі культ особи… І все те, що відкрилося…

— Так, саме це я й маю на увазі. Якщо існує об’єктивна істина, вона однаково переможе. Її можна й не витягувати за чуприну — в цьому немає потреби. Подивіться на головку печериці, що лізе з ґрунту, це сама ніжність. Але ж як легко вона ламає бетон! В такий спосіб завжди приходить істина. А роздовбайте бетон і почніть смикати ніжне грибенятко, аби воно швидше росло, — що з того вийде?..

Що саме тут мало вирішальне значення — слова Гриви чи його незграбна рука на ніжній руці Клари Петрівни? — сказати важко, але ж на Клариних ямочках мовби затанцював ранковий променевий зайчик, освітивши все її обличчя. Вона делікатно прийняла руку зі стола і вдавано невдоволеним тоном сказала:

— Ви мене не переконали, але… Мені давно хочеться поговорити з вами. Не тут, звичайно. Можу навіть сказати, чому саме з вами…

— Скажіть.

— Бо ви мені здаєтеся цільною людиною. Не з тих, що здатні істину проміняти на кар’єру. В мене з’явилося чимало болючих питань, але з ким їх обговорити? Хочеться розмовляти так, щоб не лишалося темних закутків. І стопудових ляд, на яких висять пудові замки. Я не можу жити серед отих безглуздих замків. Не можу!..

Мабуть, так відбувається настройка на хвилю не лише в радіотехніці, а й у живій природі. Щось тепле торкнулося серця Мирона Сидоровича — він відчув: головне визріває не в словах, котрі зараз були сказані; десь поміж його мозком і мозком Клари пульсує безліч слів, що нагадують голих, жовторотих пташенят — їм рано ще вилітати із гнізда, та й на чому летіти? Поки що є не крила, а лише зародки крил.

— Я до ваших послуг. Ви сьогодні будете стенографувати?

— Виступи на дискусії? Обов’язково.

— Мене цікавить виступ Жолудя.

— Я це врахую.

— Ну то я зайду по стенограму. Додому… Можна?..

— Прошу, з радістю. Ми живемо втрьох: я, мама й молодша сестра Жанна. Вони теж будуть раді. Я їм про вас розповідала.

Грива трохи знітився.

— Що можна про мене розповідати? Особа малоцікава. Клара насварилась пальчиком:

— Не прибіднюйтесь!..

Відділ філософії природознавства зовнішніми деталями мало відрізнявся, скажімо, від бухгалтерії домоуправління — кілька наукових працівників, майже всі кандидати наук, сиділи за такими ж казенними столиками, як і незліченна армія рахівників, для котрих головний службовий обов’язок полягає в наполегливому протиранні штанів. Всі до цього звикли, бо розуміли, що змінити бюрократичний стандарт неможливо, але Гриву це завжди ображало, — тому він з розумінням ставився до того, що його молодші колеги не обтяжували себе цілоденним висиджуванням за канцелярськими столами; відвідувача, коли він справді мав філософські уподобання, запрошували на зелені схили, що круто збігали до Дніпра, — і десь там, на піщаних алеях, вільно прогулюючись, обговорювали те, чим сьогодні зачепила небайдужі серця нерозгадана Світобудова. В’їдливий дотепник Юрко Жолудь називав співробітників Інституту філософії «бюропатетиками» — від схрещення слів «бюрократ» і «перипатетик»; відомо, що перипатетиками називали себе послідовники Арістотеля, бо геніальний засновник Лікея провадив навчання під час прогулянок.

Сьогодні також робочі столики не скаржились, що на них навалюються ліктями, — в кутку біля вікна, заглибившись у якийсь із томів Ф. Енгельса, сидів лише Степан Божко: це був єдиний працівник, який вважав чимось непорядним, мало не злочином, оті ніким не контрольовані прогулянки своїх колег. Він точно о першій дня, секунда в секунду, підводився й вирушав на обідню перерву, щоб з такою ж точністю о другій годині повернутися за свій робочий стіл. Степан вважав себе висококваліфікованим фахівцем на тій підставі, що, навіть зненацька розбуджений серед ночі, міг читати по пам’яті «Діалектику природи», як інші читають «Євгенія Онєгіна» або «Гайдамаків». Своє майбутнє він бачив у тому, щоб так само твердо опанувати «Матеріалізм і емпіріокритицизм» — на ленінській книзі пам’ять його часом зраджувала, а це вже зачіпало сумління, бо він отримував кандидатське «жалування» — щоправда, його зарплату називав «жалуванням» не він сам, а нестерпний Юрко Жолудь, якого Божко ненавидів смертельно. І якщо існували якісь пристрасті у Степана Божка, котрі не давали підстав зарахувати його до біороботів, то саме оця ненависть. Другий полюс його людських пристрастей (любов) нікому із колег не був відомий. Мабуть, Божко жодного разу не відвідав той сакраментальний полюс або полюс не відвідав його…

Грива присів біля столика Божка, буцімто був тут лише відвідувачем. Це сталося випадково, але спантеличило Степана — щось йому в цьому видалося підступним, небезпечним.

— Готуєтесь до дискусії? — запитав Мирон Сидорович.

— Так, — насторожено, мовби він очікував якоїсь каверзи, відповів Божко. Його товстий светр був схожий на панцер черепахи — здавалося, довга, тонка шия ось-ось буде втягнута під чорний комір светра, а вслід за шиєю там зникне і голова з довгим, загостреним носом.

— Можна поцікавитися вашою думкою з приводу картки Жолудя?

Божко раптом крутнув головою в напрямі співрозмовника й зухвало стрельнув очима — мовби його спіймали на гарячому.

— Я скажу свою думку під час дискусії. І не лише з приводу того, як дехто розуміє матерію. З’явилося щось суспільно значущіше.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Грива з тим відчуттям, яке опановує хіміків, коли вони занурюють лакмусовий папірець у склянку з кислим або лужним розчином.

— Ви бачили картку Клари Петрівни? — відповів запитанням Божко.

— Так, бачив. Але я поки що вас не розумію.

— Хе! — в’їдливо хихотнув Божко. — Що ж тут розуміти? Клара Петрівна ставить під сумнів можливість побудови комунізму.

— Чому ви прийшли до такого висновку?

— А ви читали цей роман?

— Звичайно. Клара Петрівна трохи невдало формулює тему. Але звідки вам відомо, як саме збирається вона відповісти на своє риторичне запитання?

— Догадуюсь.

— Це ще не аргумент.

Грива підвівся і вже хотів сховатися у своїй «бочці» — так колеги називали крихітну кімнатку, в котрій ледь-ледь могли вміститися двоє співрозмовників, — як за свій робочий стіл повернувся Жолудь. Його обличчя було схоже на достигле яблуко. Весняний подих із-за Десни мимоволі породжував образ Лади, чиї сонячні легені своїм теплим подихом голублять усе, що несе в собі непереможну стихію життя. Саме такими почуттями й асоціаціями, здавалося, був ущерть виповнений цей стрункий красень, від котрого ще здалеку віяло фізичним і Духовним здоров’ям. Протягом десятиліть (мабуть, на підставі власного досвіду) у Гриви склалися переконання, що істина не приходить без душевних мук, — як міфічна Лада скаче до своїх земних дітей на полум’яному коні, так висока істина, що дозволяє зазирнути поза оманливі лаштунки Світобудови, їде на одвічному койі страждання. Та раптом з’являється рум’янощокий молодик (навіть непристойно для мужчини мати такий дівочий рум’янець!), якому всесвітні істини відкриваються з першого погляду — наче він їх виніс готовими із материнського лона. І те, що насправді овіяне смутком (многая мудрість — многая печаль), у нього так легко тріпоче на усміхнених вустах, як барвистий метелик над луговою квіткою.

— Добридень, Мироне Сидоровичу.

— Добридень, Юрію Михайловичу.

Жолудь помітив сміхотливу іскринку в очах Гриви.

— Вас, бачу, моя грішна особа не настроює на поважний лад.

— Яка може бути поважність із таким рум’янцем?

— О-о! Приймаю критику, але не знаю, як на неї реагувати. Я заходив у бібліотеку. Клара Петрівна сказала, що ви вже ознайомилися з темами сьогоднішньої дискусії.

— Так, ознайомився.

— У вас не виникло заперечення?

— Дозвольте утриматись, — все ще з посмішкою, в якій ховалося щось схоже на закоханість, уникливо відповів Грива. — Як ви ставитеся до старовинних міфів?

— Запитання трохи несподіване. Відповідати тривіально не хочеться, а чогось глибшого запропонувати не можу.

— І не треба… Може, трохи легковажно з мого боку, але мене чомусь не полишає образ Лади. Ні, ви подумайте: усі без винятку народи починали з того, що на явища природи накладали свій власний образ. Ми кажемо: антропоморфізм властивий лише донауковому світоглядові. Але мене вражає оця закономірність: скажімо, ацтеки, австралійці й сколоти ніяк не могли спілкуватися між собою. Чому ж їхні стихійні уявлення про світ складаються майже однаково? Значить, антропоморфічне бачення світу ховається в глибинах нашої підсвідомості. А підсвідомість — це ж бо те, що є фундаментом свідомості. Потрібні були тисячолітні зусилля, щоб стерти цю систему образів, зробити її лише атрибутом поезії. Та чи ми не вихлюпуємо воду разом з дитиною?..

Обличчя Юрка трохи видовжилось, на сірі очі впала тінь задуми — тепер можна було пересвідчитись, що Жолудь не завжди виглядає безтурботний веселуном.

— Запитання непросте, Мироне Сидоровичу. Я гадаю, філософія починається там, де з’являються уявлення про Субстанцію. Наукові відкриття — це здирання шкаралупи з плодів, щоб їх можна було спожити. Але ж ґрунт, де відбувається формування зародка, лишається поза нашим баченням. Я не вірю, що ми хоч на йоту розумніші від наших пращурів, — може, навіть навпаки: надмірна конкретизація у вивченні природи віддаляє нас від бачення й розуміння субстанціонального. У пращурів не рябіло в очах від безлічі наукових фактів. Саме тому їм легше було своїм духовним оком охопити ціле. А ціле, коли дивитися в докорінні глибини, слід писати з великої літери: Ціле. — Жолудь, розділивши по складах останнє слово виразними паузами, кинув промовистий погляд у бік Степана Божка. — Ціле неминуче виглядає Суб’єктом, і також з великої літери. Дехто гадає: принизивши Природу, ми тим самим звеличуємо себе. Нічого схожого!..

Підозріваючи, що це знов камінці у його город (метафізичні камінці, кинуті туди, де статечно походжає повноправний господар ниви — діалектичний матеріалізм), Божко демонстративно підвівся й, висунувши голову із панцера-светра, гордовито підняв носа до стелі. Виждавши хвилину (все ж таки цікаво, куди залетять їхні метафізичні ґринджоли, пущені наосліп з крутої гори), твердим кроком, у якому відчувалася усвідомленість власної переваги, вийшов із кімнати.

— Нарешті! — усміхнувся Юрко. — Хоч провітриться трохи чолов’яга, бо так, бідолашний, хрумає граніт науки, що від його светра галерним потом тхне.

Розмова мимоволі увірвалася — Мирон Сидорович зник у своїй «бочці», а Жолудь почав переглядати журнали. І якби Степан Божко зазирнув через його плече, у праведних очах «бюропатетика» спалахнула б нищівна блискавиця гніву: Жолудь у службовий час читав вірші.

Розділ п’ятий

Клара Петрівна зателефонувала в суботу додому, що вона вже закінчила передруковувати стенограму промови Юрка Жолудя — Мирон Сидорович може її отримати. Грива о шостій вечора наближався до будинку на вулиці Артема, де жила Клара Гуртовенко; точніше, наближався до названого нею номера, бо самого будинку з вулиці не було видно — він ховався за високим зеленим парканом.

Як тільки Мирон Сидорович опинився під дебелим, щільно злютованим парканом, йому одразу ж стало зрозуміло, в якому будинку жила Клара: щоб надати вулицям ошатного вигляду (особливо тим, по яких їздить високе начальство), задранковані й обмазані глиною житлові реліквії старого Києва, як правило, ховали поза високими парканами.

Якісь невиразні вагання опанували Гриву, коли він відчинив хвіртку й зайшов у привітний дворик, де вже поміж оголеними вишнями і яблунями залягли розлініяні залізними граблями грядки. Дерева трохи не до самих крон побілені вапном. Під замшілою цегляною стіною, поза якою ховався сусідній двір, лежав свіжий попіл від вогнища, де нещодавно спалювали торішнє листя та бадилля жоржин. На грядках іще нічого не проклюнулось, але можна було вгадати, що не далі, як за тиждень або півтора із почорнілого від тисячолітнього обробітку в’язкого суглинку вистромляться викувані сонцем зелені наконечники стріл, — саме так з’являються на світ шляхетні тюльпани й простацькі півники, мовби з-під землі невгамовні трудівники-гноми вистрелюють їх із туго напнутих луків.

Старезний, майже по вікна вгрузлий у землю будинок — ще, мабуть, із тих, які Бібиков понад сто років тому прирікав на знесення, — був обкопаний неглибокою канавою, щоб снігова й дощова вода менше всмоктувалась вічно вологими стінами. Біля дерев’яного скособоченого ґанку віддзеркалював присмеркове небо схожий на кругле люстро наповнений водою величезний казан, у таких будівельники й шляховики варять гудрон. Двері знадвору оббиті сірою цератою, із дірок вилазить землиста повсть.

Мирон Сидорович, не знайшовши дзвоника, спробував постукати, але звуки вмирали в повстяній оббивці — тоді він із ґанку доп’явся рукою до ромбоподібного вікна (воно також було скособочене) й тихенько постукав у шибку.

За перехрестям потрісканих рам з’явилася сірувата, мовби навіть сріблиста, постать жінки — то була не Клара, бо відразу ж впало в око сиве волосся й ніби вирізьблене з граніту обличчя зовсім іншої конфігурації, ніж у Клари: не округле, а в міру видовжене, з тонким носом і вузькими знебарвленими губами. Кілька секунд, коли за дверима щось грюкало і човгало, були наповнені ваганнями — десь у заглибинах душі Мирон Сидорович помічав таємничий шепіт, мовби якась невідома істота, що ховалася в ньому самому, здирала з його почуттів тонкий флер суто наукової зацікавленості стенограмою, але ж ніяк не особою Клари Петрівни.

Двері відчинила літня жінка, яка щойно визирала із вікна, але за її спиною сяяло своїми небуденними ямочками усміхнене обличчя Клари; було в тому обличчі щось таке, чого Мирон Сидорович раніше не бачив, — те, що не мало назви, а все ж існувало й тягнулося невидимими корінцями у прошарки душі, котрі не підзвітні людині. Може, оте непідзвітне доречно назвати освітленням зсередини, з глибин самої істоти.

— Застудишся, — майже на саме вухо сказала Клара матері, й та одразу ж зникла, мовби розчинившись у просторі. — Прошу вас, Мироне Сидоровичу. Заходьте. Але бережіть ноги, їх у нас можна поламати.

Сходини й підлога в сінях залатані неструганими дошками. Праворуч вгадувалося щось схоже на кухню, бо там стояла газова плита; за всіма іншими ознаками, то був сарайчик для дров, але тепер дрова не потрібні (печі теж опалювалися газом) — і це збільшило корисну площу Клариного житла.

Сім’я Клари Петрівни (вона, мати й молодша сестра) мешкала в одній великій кімнаті, що була там і там вигадливо перегороджена ширмами й шторами, за якими ховалися ліжка. Велика полірована шафа для одягу стояла не під стіною, а виступала своїм вузьким боком на середину кімнати — і це була вісь, довкола якої групувався весь напівганчір’яний інтер’єр. Ближче до вікон лишався вільний простір, де стояв стіл, вкритий білою скатертиною й заставлений тарілками, келихами, двома невеличкими вазочками, в яких синіли проліски. В самому кутку містився школярський письмовий столик — більшого поставити ніде. А поруч з етажеркою, дисонуючи з іншими меблями, займало почесне місце вольтерівське крісло, задраповане чимось схожим на килимок. Грива здогадався, що то було крісло матері, й навідріз відмовився в нього сісти. Висока, струнка для своїх років, справді вся якась сріблиста Юдіф Моріцівна, трохи повагавшись, опустилася в крісло, бо в кімнаті могла рухатися лише одна особа — та, яка виконувала господарські обов’язки. Звісна річ, це була Клара.

— Ну як, легко нас розшукали? — знімаючи полотняний фартушок, що внизу був прикрашений двома великими ромашками, вишитими, мабуть, власноруч, запитала Клара. — Запарканили нас, ще й задраїли, лише залізної колючки не вистачає.

— Ох, Кларо! — докірливо захитала головою Юдіф Моріцівна. — Не лише Бога не варто називати всує. Залізну колючку теж.

— Ти хочеш сказати, що вона належить Божому антиподові?

— Може, й так. Хіба ми знаємо, звідки що береться? Це колись я вірила, що людським розумом можна всього дійти. А тепер бачу, що сила будь-якої проповіді зовсім не в істині. Бо самої істини ніхто не знає.

Мирон Сидорович, вдивляючись в обличчя Клариної матері, подумав про те, що ця жінка замолоду була вельми вродлива. Дочка вдалась не в неї, її не можна назвати вродливою — Клару робить привабливою внутрішнє світло та ще, може, рідкісне багатство міміки, що свідчить про відвертість душі. І не лише про саму відвертість, а й про ту роботу, яка відбувається щохвилини у духовних сферах цієї імпульсивної натури.

Розмова зацікавила Гриву, він, вдивляючись в обличчя Юдіф Моріцівни, запитав:

— А в чому ж сила проповіді?

Літня жінка відповіла стомлено й трохи навіть дратівливо:

— У самовпевненості проповідника. Чим більше категоричності, крутих виразів, навіть лайки на адресу опонента, тим швидше тобі повірять. Більшість людей прагне не знань, а сліпої віри. Так було раніше, так воно й сьогодні. До справжніх знань тягнуться лише одиниці. Людей не можна за це засуджувати. Світ дуже складний, а життя коротке.

Мирон Сидорович зрозумів, що вустами цієї жінки промовляє непересічний життєвий досвід — було щось болісне в її словах, таке, що з’являється тоді, коли помирає одна віра, а інша ще не прийшла на зміну. І навіть невідомо, чи взагалі прийде, — адже ж тепер вона не може народитися із самовпевненості нового проповідника, бо одного разу ошукана душа вже згоріла.

— Не будемо чекати Жанну, — звернулась Клара до матері. — Сама винна, що спізнюється. Сідаймо до столу.

Мирон Сидорович знічено запротестував:

— Навіщо це все, Кларо Петрівно? Я зовсім не розраховував…

— Ото й добре, що не розраховували, — засміялась Клара. — Коли гість на щось розраховує, йому важко догодити.

— Дозвольте вийти хвилин на десять.

Жінки розгублено перезирнулися — вони, мабуть, подумали про ті вигоди, яких не було в квартирі. Тим часом Грива накинув пальто, хутко вийшов з двору, а десь хвилин за двадцять повернувся з пляшкою шампанського і коробкою цукерок.

— Мироне Сидоровичу! — вдавано обурилась Клара. — Це вже зовсім нікуди не годиться. Ми хоч і живемо в жіночому монастирі, але статут у нас не монастирський.

Вона добула з-за портьєри й урочисто підняла над головою пляшку золотистого токаю. А Грива подумав про те, що цей допотопний будинок, мабуть, справді колись належав жіночому монастиреві, який містився поблизу, — гілки яблунь із його саду звисали через паркан і мало не торкалися вікон.

Як і завжди, вино розслабило напруженість — і вже через півгодини Мирон Сидорович почувався так, ніби він тут не вперше. Грива дивувався жіночій вигадливості: ширми й портьєри надавали своєрідного затишку — вони були оформлені зі смаком, котрий із самої бідності створював ілюзію достатку — мовби то був якийсь певний стиль. Щось японське або китайське. Сучасне вмеблювання тут було невідоме — складалося враження, що двадцятий вік сюди ще не вступив. Відтак Грива подумав, що в Києві дуже багато квартир, де про модерні меблі не могло бути й мови, — для таких будинків, як оцей, вони явно не годилися.

Юдіф Моріцівна помітила, що гість розглядає великий фотопортрет в різьбленій рамі — чоловіка на портреті можна було вважати Мироновим ровесником, але ж три ромби в петлицях свідчили, що фото довоєнне: військовий з добрим і водночас вольовим обличчям мав звання комкора; на нинішній час він був генерал-полковником.

Сумна посмішка з’явилася на знебарвлених вустах Юдіф Моріцівни: вона розуміла, як недоречно виглядав у цій убогій кімнаті портрет воєначальника такого високого рангу.

— Хто це? — запитав Мирон Сидорович.

— Хіба Клара не схожа на батька?..

Спомин далекого дитинства відсунув жіночі обличчя, ширми й портьєри — натомість з’явився гамірливий шкільний коридор, вимощений великими кам’яними плитами. Проти вхідних дверей висіла шкільна стінгазета, в якій час від часу з’являлися вірші п’ятикласника Мирона Гриви. Він і досі пам’ятав вірша, написаного на смерть Кірова, — то був заклик відтяти голову гідрі контрреволюції. Вірш був схожий на ті, які друкувалися в пресі, — Мирона вважали юним поетом, на районній олімпіаді його нагородили масивним томом Пушкіна.

Рядки його дитячого вірша висвітили з голодної імли тридцятих років обличчя людини, що нині дивилася із різьбленої рами. Тоді портрети над стінною газетою були без рам — портрети полководців громадянської війни. Мирон добре пригадує: портрет комкора Гуртовенка висів поміж Якіром і Примаковим.

Тим часом Юдіф Моріцівна стежила за Мироновим обличчям — протягом десятиліть серед злиднів, голоду й холоду її сили підтримували саме отакі сцени: коли вона називала військове звання й прізвище чоловіка, обличчя співрозмовника видовжувалось від здивування; одні злякано сахалися, інші оточували її щирою шаною. Саме це дало змогу їй з доньками вижити в евакуації поза Уралом — завжди знаходилися люди, готові поділитися останніми крихтами.

— Після двадцятого з’їзду реабілітували, — голосом, у якому відчувалися приховані сльози, мовила Юдіф Моріцівна.

Мирон Сидорович мовчав — він був так приголомшений несподіваним відкриттям, що не знаходив слів для розмови. В обличчі Клари він справді розпізнав батькові риси — і це породжувало в його душі якісь дивні почуття, котрі поки що важко було визначити. Мовби довкола Клариного обличчя з’явився несподіваний ореол святої. Стосунки тепер, мабуть, не будуть такими простими, як були. Миронові Сидоровичу навіть стало ніяково, що він змусив Клару виконувати для нього секретарську роботу.

А Юдіф Моріцівна, розгадавши, що зараз переживає гість, з чарівною простотою почала розповідати, як вони з Петром пошлюбилися. За столом швидко відновилася задушевна веселість. Грива добре уявляв обліплений крикливими плакатами агітпоїзд, на якому в’їхала в розташування дивізії Гуртовенка вісімнадцятилітня синьоблузниця — художниця, танцюристка, співачка, що викрала спокій і сон у легендарного комдива. Петро старший від неї років на десять, вже тоді він був нагороджений двома орденами Червоного Прапора і золотою шаблею. Два ордени Червоного Прапора дістав уже по тому, як у штабному вагоні з’явилася молода господиня, котрій не раз доводилося готувати обід комдивові під акомпанемент кулеметних черг.

— Чомусь давно не було листа від Тараса, — сказала Клара. — І Марія Іванівна не пише. Що там у них?..

— У тебе коли відпустка? — звернулась Юдіф Моріцівна до дочки. — Може б, злітала на Алтай?..

Відтак Юдіф Моріцівна, перейшовши від столу в крісло, показала на портрет чоловіка:

— Петро не боронив мені називати дочок, як я хотіла. А сина назвав сам — Тарасом. Це первісток наш. Коли батька розстріляли, йому виповнилось чотирнадцять. Я хотіла вберегти його від страшної правди, але… Нашій родині поталанило — тільки Тараса погнали на Колиму. Повернувся через вісімнадцять років. Якби не Марія Іванівна, то й не вижив би. Якось вони рятували одне одного в неволі. Зараз живуть на Алтаї. У Марії там власний будинок, від батьків лишився. Тарас працює електриком на сирзаводі. Спеціальність, яку він виніс із таборів. Вчитися не захотів. Дітей немає, а горілка є…

В останніх словах було стільки смутку, що Клара, якій передався материнський біль, заквапилась умовляти:

— Мамо! Ну чому ти завжди думаєш гірше, ніж є?.. Тарас пообіцяв утримуватись. А він господар власного слова. — Поклала руку на материнський зап’ясток і додала тихо: — Цього літа обов’язково злітаю.

Коли Мирон Сидорович підвівся, щоб попрощатися, Клара шмигнула за ширму й за хвилину вийшла звідти в зграбному пальтечку та в шапочці, опушеній хутром куниці. Юдіф Моріцівна попрощалася з Гривою так, мовби він був давнім приятелем. Лише тепер Мирон помітив, що очі в Клариної матері зовсім молоді — вони нагадували достиглі сливи угорки, затуманені ранковою росицею. Та й сама вона ще не стара — десь на шостому десятку, а може, й повні шістдесят; але ж, мабуть, невідступні злигодні не лише не виснажили, а зміцнили цю людину. Так буває лише тоді, коли вони падають на сильну натуру, коли людська душа живе у вічному окриленні. Грива намагався зрозуміти, де брала духовну підтримку Юдіф Моріцівна в ті десятиліття, котрі залягли перед нею безконечними терновими нетрями? До релігії предків вона не повернулася — для Мирона це було ясно з кількох виразних деталей у їхній розмові. Та й не могла повернутися: Петро для неї не вмер, вона щодня радилася з ним, а він, звичайно, був далекий від будь-якої релігії. І все-таки Мирон певен, що споконвічне страдництво єврейського народу допомогло Клариній матері в незмірних лихоліттях.

Мирон і Клара, не змовляючись, попрямували до золотоглавої Софії, а відтак повз кричущий несмак постишевської споруди, що колись призначалася для українського уряду (тепер тут містився Київський обком), вийшли на Володимирську гірку.

Клара Петрівна років на десять молодша від Мирослави, тож було б цілком природно, якби Мирон Сидорович зараз відчув себе просто мужчиною — не моралістом і не філософом. Може б, так воно й сталося, коли б токай і шампанське були випиті в іншій психологічній атмосфері. Але перед його очима плавали в просторі, маячили серед вуличних ліхтарів, здіймалися понад місто, щоб оселитися десь у позахмар’ї, два людських обличчя — комкора Гуртовенка і його вродливої дружини, яка несподівано з’явилася в Мироновій уяві вісімнадцятилітньою господинею штабного вагона.

Коли кінчився асфальт і вони ступили на землю, що тисячолітнім духом своїм кликала до пошуків Істини, — бо й сама завжди її шукала! — заговорили про дискусію, котру самохіть стенографувала Клара.

— Я не все второпала у виступі Юрка, — сказала вона. — Невже так важливо, як ми називаємо речовину?.. Значить, матеріальні предмети… Бачите, матерія сама на язик лізе… А в Юрка виходить, буцімто це взагалі ніяка не матерія… Звичайно, дискусія є дискусія. Інакше не було б для чого збиратися. Але мені здається, все це не має жодного значення. Я кажу про життя, про саму природу. Слова самі по собі, а природа сама по собі.

Це якось несподівано впало на його душу і, може, стало наслідком того, що сьогодні він пережив і передумав: йому невідступно схотілося, щоб Клара збагнула найістотніше у виступі Юрка, бо так думав і сам Грива. Хай інші цього не розуміють, Клара, донька людини, чия гучна слава простирала крила над Мироновим дитинством, повинна це розуміти якомога повніше, бо з цього починається розуміння світу взагалі. До кого це не прийшло як найвище, справді заповітне знання, той живе наосліп, нічого не тямлячи ні в собі самому, ні в інших людях, ні в цілому Всесвіті. Звичайно, побіжна розмова тут не годилася, але Гриві було важко утриматись — він, сам цього не помітивши, взяв Кларину руку у свої долоні й задушевним тоном сказав:

— Кларо Петрівно! Повірте, якщо зможете: це єдино можливий ключ до розуміння всього живого… І мертвого — якщо таке існує… Гадаю, ви залишили собі копію стенограми. Прошу вас: вдумайтесь у неї, потім ми ще не раз повернемось до цієї розмови…

Якби густа сутінь не ховала Клариного обличчя, Мирон Сидорович помітив би, як воно зашарілося: жінку схвилювала сама можливість отого «не раз».

— Мене дивує, що ви так поважно ставитесь до Жолудя. Він і мені здається розумним, але щоб отак… Я вам вірю, Мироне Сидоровичу. І все ж мені здається, що ви надто захоплюєтесь. Я взагалі сумніваюсь… щоб існувало якесь таке знання… Ну таке, що підіймає завісу над таємницею життя. Ні, я не агностик. Але я згодна з тим, як пояснює світ наша філософія: матерія безконечна в своєму саморозвиткові — отже, й пізнання також безконечне. Ми здатні лише наближатися до розуміння істини, але пізнати її цілковито…

— Це також агностицизм, Кларо Петрівно. Лише трохи замаскований під діалектику… Звичайно, пізнати цілковито… На це й справді ніхто претендувати не має права. Що ж до безконечності, то з боку матеріальних можливостей її взагалі не існує. Інакше фізика не знала б таких констант, як швидкість світла. І ще деякі. В цьому разі я цілком згоден з Жолудем. Так, я ставлюсь до нього вельми поважно. І знаєте чому?..

Кларині пальці нервово ворухнулися в Миронових долонях, але руки вона не звільнила.

— Чому?

— Не так багато є філософів, котрі здатні на синтез. Це взагалі рідкісний дар. Природознавчі науки до того розрослися, що сучасний філософ почувається в них мов у тропічних джунглях. Щоб здобути право на синтез, треба спіймати чарівну нитку.

— Ви гадаєте, Юрко її спіймав?

— Авжеж. Кінчик її залягає саме там, де починається розуміння, що речовина й матерія — далеко не те ж саме. Навіть навпаки!..

— Гаразд. Обіцяю простудіювати «Матеріалізм і емпіріокритицизм». Ви не проти? Бо мені здалося…

— Даремно вам здалося. Зверніть увагу на розділ «Матерія зникла». Може, я називаю трохи не точно. Завтра уточню. Ленін там змушений погодитись, що матерія й маса — категорії зовеш не тотожні. Маса й речовина — фактично синоніми… Але ж ця ленінська праця написана на початку століття. За піввіку стільки води спливло! Зате релігійна традиція випирає іншим ребром…

— Що ви хочете сказати?

— Колись Луначарський, критикуючи Блока, вважав за потрібне уточнити: попереду революції йшов не Христос, а Ленін.

— Ну то що? — спантеличено запитала Клара Петрівна. — Хіба це не так?..

Мирон сумно посміхнувся.

— Невже доречно вождя революції протиставляти Христу? Або навпаки?.. Оце ж воно і є — неусвідомлене продовження релігійних традицій. Христос — Бог. То невже й Леніна слід бачити Богом?.. А дехто ставиться до його творів як до новітньої Біблії. Скажімо, той самий Божко. Ви помітили, що він прийшов на дискусію з написаною промовою? Вся вона спрямована проти вас, Кларо Петрівно. Ви його вельми розчарували тим, що зняли з обговорення роман Лєскова.

— Божко підходив до мене, висловив обурення, що я передумала. Мовляв, це непошана до опонентів. А я кажу: якщо ви підготувалися, то й виступайте — хто ж вам заважає? Виявляється, він побудував свою промову на передбаченні, яке ви своєчасно розгадали.

— Це неважко було розгадати, — сказав Мирон Сидорович, зіпершись ліктями на бильця альтанки, що височіла над вечірнім Дніпром. Ба, навіть над головою і над хрестом святого Володимира — і це здалося Миронові зовсім недоречним. Раніше таке не спадало йому на думку, а тепер він був певен, що в цій позірно зовсім безневинній парковій споруді є щось блюзнірське, як і в постишевському залізобетонному чудиську, котре Юрко Жолудь охрестив бюрократичним дотом.

Розділ шостий

Стенограма промови кандидата філософських наук Ю. Жолудя в дискусійному клубі «Гаківниця»

Шановні колеги! Людина народжується не для того, щоб протягом життя повторювати завчені істини. Кожна особистість має в собі щось неповторне — треба лише вміти розкритися для інших отим своїм неповторним. І лише тоді, коли людині це вдалося, можна вважати, що вона не змарнувала власного життя. Але ж як часто перед нами виникають всілякі заборони! То є фактично заборони бути людиною. Бо якщо ви не дозволяєте мені сказати своє — те, заради чого я народився на світ, — ви прирікаєте мене на механічне існування, я відрізняюсь від інших механізмів лише зовнішнім виглядом. Та ще, можливо, способом розмноження. А проте і в цьому людина далеко не самобутня — вона розмножується так само, як усі інші істоти, що належать до класу ссавців.

Чим же саме людина відрізняється від комп’ютерів і тварин? Не вмінням запам’ятовувати й відтворювати прочитане — комп’ютери це роблять значно краще. Не біорепродуктивними можливостями — тварини відтворюють себе в дітях так само, як і ми. Їм також властиве почуття любові — серед тварин, скажімо, не вважається подвигом, якщо батьки йдуть на смерть, щоб врятувати життя дітей. Людина відрізняється і від комп’ютерів, і від тварин лише одним: умінням говорити й виготовляти щось нове, неповторне — таке, чого ніхто й ніколи не говорив, не виготовляв. Узагальнюючи, можна сказати: ми тільки тоді люди, коли несемо в собі здатність до творчості. І до шукання істини. Я певен, що об’єктивна істина існує…

Голос. Що ви розумієте під об’єктивною істиною?

Жолудь. Створення правильної моделі світу — тобто такої моделі, яка і в загальних закономірностях, і в деталях адекватна об’єктивній реальності. Так, об’єктивна істина існує і вже, на мою думку, не раз приходила на Землю, хоч кожного разу вдягалася в інші словесні шати. Якщо ми впізнаємо її під цими шатами, тоді нове фактично полягає в тому, щоб мати мужність повернутися до старого. То, може, й не варто шукати — досить того, що ми завчаємо відкрите іншими? Ні, тисячу разів ні! Бо тоді людям було б досить самої Біблії. Це на одному полюсі. А на другому — ленінської праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм». І те, й те можна закласти в комп’ютер, навіть у десятки комп’ютерів — ось вам об’єктивна істина. Але ж, походивши довкола розумної машини, де живе своїм променевим життям об’єктивна істина, людина неминуче почне мордуватися: «Якщо я все це завчу напам’ять, то не машина буде продовженням мого мозку, а мій мозок стане продовженням машинного. Навіщо ж тоді я, люди, людство?..»

І в той же час нам відомо: Всесвіт існує в єдиному примірнику — він не тиражується у відповідності з нашими уявленнями про нього. Отже, якщо хтось, колись, десь — сім тисяч років тому або тільки вчора — створив правильну модель світу, було б смертельним злочином відкидати її лише заради наших претензій на квазіновизну. Як же тоді бути? А дуже просто: не слід забороняти людині бути людиною. Цим я хочу сказати ось що: дозвольте мені самому прийти до висновку, що ця істина справді непогрішима і що вона не потребує жодних доповнень. Нехай я на цьому зверну собі в’язи, навіть розіб’юся на смерть…

Голос. Така можливість завжди існувала.

Жолудь. Так, справді. Це свідчить лише про те, що земна людина завжди була людиною — вона не дозволяла і не дозволить відібрати в себе право, без якого ми перетворюємось на біомеханізми: право на вільну думку і вільне слово. Хтось може сказати, що вічно ходити по колу (від пізнаного через непізнане знов до пізнаного) — це тільки гра в пізнання, котра не має жодного сенсу. А проте це далеко не так! Життя — взагалі справа не нова. Воно ж існує лише заради пізнання — іншого сенсу я не бачу.

Наведу приклад. Сьогодні ми чимраз більше й більше переконуємось, що античний світ у створенні моделі мегакосму досяг таких вершин, до яких ми поки що не піднялися.

Божко. Нонсенс! Звідки ви це викопали? Цим ви перекреслюєте всі наукові досягнення нашої цивілізації.

Жолудь. Ні, не перекреслюю. Я тільки вважаю, що наша цивілізація сформувалася на іншій основі — на глибинному зануренні у пізнання мікрокосму. Гойдання тисячолітнього маятника — від мегакосму до мікрокосму. Зараз маятник на якийсь мент застиг на місці, бо в мікрокосмі, можна сказати, ми себе вичерпали. Тепер маятник піде у зворотному напрямку: від мікрокосму до мегакосму. І на цьому шляху нас підстерігає безліч дивовиж: дедалі більше й більше ми будемо упевнюватись, що наші пращури у загальних рисах світ уявляли правильно.

Божко. Ви хочете сказати — з боженькою на чолі? Так я вас розумію?

Жолудь. Навіть не знаю, як вам на це відповісти, колего. У самому слові «Бог» люди в різні часи вбачали різне. Давайте умовимось ось про що: під час філософських дискусій слід послуговуватись філософськими категоріями. Бог — категорія релігійна, але ж не філософська. Через те й не знаю, про що ви мене питаєте. Якщо ви маєте на увазі Природу як Суб’єкт…

Божко. Ха! Яка ж це гносеологія? Відомо: марксизм заснований на гносеології, онтологічні проблеми йому не властиві. Чи, може, я помиляюся?

Жолудь. Тут ви сказали правду. Але ж це зовсім не означає, що критика марксизму на всі майбутні століття мусить бути під суворою забороною. Я такої заборони ніде не бачив. Не бачив також у класиків марксизму. Зате на кожному кроці бачу у їхніх інтерпретаторів. (Розгорнувши «Філософський словник»). Ось вам зразок: «Було б неправильно шукати „матерію як таку, якусь незмінну первинну субстанцію“».[3] Це не якась випадкова фраза — це керівна настанова, загорожа із погроз і заборон, поза якою нас тримають послідовники академіка Юдіна, мов нерозумних телят. Але ж даруйте: філософія виникла саме із одвічної людської потреби — докопатися зрештою до того первинного матеріалу, із якого побудовані і моє тіло, й планета, й сама просторова безмежність. Себто завжди йшлося про матерію як таку — саме про неї, а не про оте мудрагельське розпатякування, що, мовляв, усе довкола нас є матерія: і котлета, яку мені подають на сніданок, і штани, які я надягаю після піжами. Навіть неписьменні дядьки висловлювалися точніше, ніж автори «Філософського словника»: те, із чого пошиті штани, вони називали матерією. Зверніть увагу: не самі штани, а те, із чого вони пошиті! Не будинок є матеріал, а глина, камінь, пісок. Будинок — це вже втілення ідеї архітектора. Якби не було цієї ідеї, не було б і самого будинку. І навіть будівельний матеріал уже не був би будівельним матеріалом — все це лишилося б тільки глиною, камінням, піском.

Нам же показують цілий світ, Всесвіт і повчально проголошують: «Оце вам і є матерія — все разом, а не якась субстанція». Справді, так і написано у «Філософському словнику»: «Матерія — незліченна кількість усіх існуючих явищ, об’єктів і систем… Матерія не існує інакше, як тільки в безлічі конкретних форм структурної організації, кожна з яких наділена різноманітністю властивостей, відношень, взаємодій, складною будовою і є елементом якоїсь більш загальної системи. Тому було б неправильно шукати „матерію як таку“…»[4]

Отже, матерія з погляду авторів «Філософського словника» — все разом і ніщо конкретно. Це відчиняє ворота для новітньої схоластики: бо якщо немає матерії як такої, то немає і філософії як такої — є лише нице обивательське «філософствування», котре адміністративними засобами змушує називати себе наукою. А, по суті, це не що інше, як відмова від пізнання, паразитування на людській довірі до академічних мантій.

Голос. Чи не занадто круто берете?

Жолудь. Дозвольте називати речі своїми іменами. Ви потім візьмете слово. Можна продовжувати?

Голос. Продовжуйте.

Жолудь. Незважаючи на примітивність і наївність своєї моделі світу, Демокріт все ж таки був філософом: він намагався зрозуміти, з чого збудований світ — з якого первинного матеріалу. Звичайно, такий матеріал обов’язково мав бути незмінним — інакше він втрачає ознаки первинності: сьогодні він одне, завтра — щось зовсім інше. Саме звідси й виникає поняття субстанції. Так, скажімо, субстанція оцих стін — не цегла, а глина. Та сама глина, якою обмазували свої печі іще наші далекі предки. Та сама глина, на котру перетворився довоєнний Хрещатик. Цегли по ньому ви вже не знайдете, зате глина лишилася глиною. Зусилля Демокріта виявились хибними, бо він починав не з глини, а з цегли — тобто з вигаданих ним неподільних часток, які цей філософ називав атомами. Назва лишилася, а самих атомів у природі не виявилось, бо атом, як добре відомо, у перекладі означає «неподільний». З погляду Демокріта, це мали бути найдрібніші цеглинки Світобудови, які не виникають і не руйнуються, — вони вічно лишаються самі собою. Взаємодіючи в порожнечі, атоми стають першопричиною і першоосновою всіх явищ та предметів. Отже, то матеріал, із якого складаються і наше тіло, і зоря, й Галактика. Або матерія, що в перекладі з латинської означає як речовину, так і первинний матеріал. Але ж ніде, ніхто й ніколи не називав матерією (або матеріалом) завершену споруду! І тепер ніхто не називає, якщо йдеться про будинок або місто. Ану-бо вийдіть на Володимирську гірку, обведіть рукою Київ і скажіть кому-небудь: «Це будівельний матеріал». Звісно, ви такого собі не дозволите — із пошани до людей, які спорудили місто. То як же можна назвати матерією цілу Світобудову! На якій логічній підставі? І чого раптом? Хіба не ясно, що це взагалі руйнує філософію, знищує саму потребу в ній? Врятуй нас, Боже, від такого монізму! Краще вже бути дуалістом, навіть ідеалістом, бо то ж таки є справжня філософія, а вульгарний матеріалізм ніколи не був філософією й ніколи нею не стане.

Божко. Я так і знав, що ви докотитесь до попівщини.

Жолудь. Тепер давайте простежимо, чому ж так сталося. На початку нашого століття стало ясно, що атом не є цеглинкою Світобудови: «неподільний» ділиться аж до променя — тобто здатний цілком перетворюватись на енергію. Декотрі фізики й філософи накинулись на матеріалістів: де ж ваша матерія? Погляньте, вона цілковито зникла — розтанула, мов березневий сніг. Справді ж бо: хіба можна вважати матерією те, що народжується і вмирає? Або матерія ховається десь значно глибше, ніж речовинна частка, або її взагалі немає. І тоді Ленін у своїй книзі «Матеріалізм і емпіріокритицизм» оголосив: якщо зникає маса, то це ще не означає, що зникає матерія. Чому? Тому що матерія є не що інше, як об’єктивна реальність. Філософська категорія, а не щось конкретне. Саме в цій ленінській тезі школа академіка Юдіна й побачила для себе можливість для ліквідації філософії, перетворення її на пасту, якою сьогодні чистить зуби бездумна бюрократія.

Голос. Це вже неподобство! Він ставить під сумнів навіть Леніна.

Жолудь. Ні, я не ставлю під сумнів Леніна. На той час послідовний матеріаліст не міг відповісти інакше, ніж відповів Ленін. Не міг тому, що фізика не наїромадила наукових фактів, які б давали підстави відповісти повніше й докладніше. Але ж прошу звернути увагу ось на що: Леніна ця відповідь не задовольняла, він вважав її тимчасовою; вона, на думку Леніна, годилося доти, доки наука не допоможе нам знайти субстанцію — тобто спільну основу всього існуючого. І тому Ленін вважав необхідним (цитую) «поглибити пізнання матерії до пізнання (до поняття) субстанції, щоб знайти причини явищ».

Божко. Звідки ви цитуєте?

Жолудь. Невже ви вважаєте мене здатним на підтасовування? Будь ласка: Ленін В. І., Твори, том 38, сторінка 144. Записали?..

Божко. Так, записав. Щось ви тут плутаєте. Не міг Ленін кликати до пізнання субстанції. Чомусь ніхто із філософів цього не бачив, а ви побачили.

Жолудь. Бо не хотіли бачити! Без субстанції світ здається зрозумілим для будь-якого чиновника, а якщо доводиться пізнавати Субстанцію… О-о, це вже переводить розмову зовсім в інший план! Передовсім Субстанція як філософська категорія в кожному разі виступає в ролі Суб’єкта. В матеріалізмі це матерія, в ідеалізмі — дух, але ж там і там однаково Суб’єкт. Ви згодні зі мною, колего?..

Божко. Продовжуйте.

Жолудь. Якщо в надрах Всесвіту є те, що стосовно до нас виступає в ролі Суб’єкта, то це вже, даруйте, зовсім не той і не такий Всесвіт, яким його намагаються зобразити автори «Філософського словника».

Божко. То, може, помолимось?

Жолудь. Це справа вашого сумління. Я глибоко переконаний: гносеологічного світобачення не досить, щоб пояснити Всесвіт, матерію, людину. Класики марксизму здебільшого пояснюють світ з боку суспільних закономірностей. Але ж раніше, ніж має з’явитися суспільство, повинен з’явитися сам Всесвіт, бо сьогодні доведено, що він також не вічний. Був час, коли не існувало не лише нашої планети, а навіть Метагалактики. Більше того: не існувало самих елементів, з яких складається періодична система Менделєєва. Тепер я хочу запитати авторів «Філософського словника»: двадцять мільярдів років тому, до всесвітнього вибуху, коли ще не було жодних об’єктів і систем, існувала матерія чи не існувала? Мені можуть сказати: вона була стиснута в протояйці, із котрого потім створився Всесвіт. Але ж яка сила стиснула матерію до таких розмірів, що ми взагалі в цей період не визнаємо існування часу й простору? Хто здатний відповісти на це запитання?..

Отже, так чи так, а виходить, що матерія не архітектор, не виконроб, а лише глина, з якої невідома нам сила споруджує Світобудову.

Безумовно, матерія існує. Такі поняття, як сила й енергія в їх фізичному розумінні, без матерії неможливі. В телекінез я не вірю. Так само як не вірю в ньютонівську дальнодію. Носієм сиди завжди є певний субстрат — або поле, як кажуть фізики. Та однаково: поле, в обіймах якого перебувала згущена до точки речовина… Та сама речовина, з якої потім був створений Всесвіт… Це поле і є Субстанція. Отже, Суб’єкт Творення. Категорія безумовно онтологічна. Я вірю, що колись буде відкрита і сама Сила — Сила як космологічна величина! — котра потрібна для створення Всесвіту. Вірю також, що вона є сталою величиною — тобто належить Суб’єктові Творення, котрий існує вічно.

Божко. То це ж Бог!

Жолудь. Шановний колего! Чи ви згодні, що нікого із нас не можна звинувачувати у створенні Всесвіту? А таки ж він існує. Якщо ви називаєте Богом субстанціональне поле, в якому зародилась Метагалактика, то будь ласка — це ваше право. Я ж вірю, що це поле піддається вимірам і обчисленням. Так, це справді є матерія як Суб’єкт. Тобто Субстанція. Ви ж не хочете бачити над собою Суб’єкта навіть тоді, коли він — сама Природа! Ви оголошуєте суб’єктом лише свій власний мозок. Щоб це виглядало «законно», ви ампутуєте у філософії одне крило: гносеологію лишаєте, онтологію вирізаєте й викидаєте в чиновницьку сміттярку. Це дає вам право сказати: суб’єктом пізнання є лише людина. Гаразд, я згоден. А куди ж подівся Суб’єкт Творення? Ось до яких операцій вдаються послідовники школи Юдіна, щоб на бюрократичному Олімпі новітні божки не почували морального дискомфорту.

Божко. Бач, ви вже розкидаєтесь образами.

Жолудь. Я вас не розумію. A-а! Даруйте, колего. Я зовсім не мав на увазі ваше прізвище…

Дописано олівцем: «Закінчення стенограми принесу в інститут після свят. К. Г.»

Розділ сьомий

Коли Мирон уранці розплющив очі, погляд його спинився на виписаній в блакитних тонах постаті Марії Магдалини — і, мабуть, саме це зумовило добрий настрій. Картина висіла над його диваном, він придбав її років десять тому в комісійній крамниці за помірну ціну. Мирон був далекий від гадки, що ця скорботна постать молодої, вродливої жінки з виразом молитовного екстазу на обличчі, з надміру великими очима, яким відкривалось у небі щось неосяжне, рятівне, — ця чарівна постать стане для нього чимось не менш близьким, реальним, ніж образ молодої матері з його далекого дитинства або образ Мирослави у хвилини їхнього духовного зближення. Часом постать розросталася до цілого Всесвіту — того жіночого, материнського, що містить у собі Природа, — бо Мирон не міг інакше уявити людину, ніж повторенням Всесвіту в земному світі, тобто по-сковородинському; а в зворотному напрямку, зрозуміло, Всесвіт належало бачити з людським обличчям. Коли не буквально, то в духовному розумінні. Мирон давно помітив: перша частина цього твердження не викликала здивування, вона сприймалася як щось само собою зрозуміле, бо тут, бач, задовольнявся інстинкт самозвеличення (я, мовляв, ношу в собі цілий Всесвіт!); та коли стрілка оберталась у зворотному напрямі, всі, кого він знав — і передовсім його Мирослава, — дивилися на нього з подивом чи навіть співчуттям, наче він ось-ось мав перетворитися на дитину, бо від дорослої людини дивно чути такі сміховинні твердження. Тоді Мирон замикався в собі, молитва Марії Магдалини обгортала його світовим, не хатнім теплом — мовби вона, материнська молитва, робилася його домівкою, незнищенним причалом його душі.

Неважко уявити, як радісно тріпотіла його душа під час промови Юрка Жолудя. Цей рожевощокий красень, позірно такий несхожий на філософа, просто й природно обертав сковородинську стрілку від людини до Всесвіту; справді ж бо, перш аніж мав з’явитися суб’єкт гносеологічний (суб’єкт пізнання — тобто людина), неминуче мусив існувати Суб’єкт онтологічний — себто Суб’єкт Творення. Як ми називаємо цей Суб’єкт (Бог, Природа, Матерія) — то вже справа другорядна, але ж сам той факт, що ми існуємо, є цілком достатнім доказом: Суб’єкт Творення існує також! З часом можуть змінюватися наші уявлення про походження людини, але ж ніякі гіпотези не здатні спростувати самого існування Суб’єкта Творення; для його спростування нам довелося б заперечити існування людності на земній кулі. А раз існуємо ми — значить, існує Він. Яке тут слово належить написати з малої літери, яке з великої (ми чи Він) — хай кожен вирішує по-своєму. Було б нерозумно сперечатися лише з цього приводу, а інших причин для суперечки знайти неможливо, якщо не вчиняти насильства над логікою.

Щодо питання, котре було винесене в назву теми («Що таке речовина — матерія чи Логос?»), то Юрко Жолудь розбудував свої аргументи в такий спосіб: у світі нічого більше немає, окрім матерії й Логосу; Логос — категорія доволі широка: це Знання, Слово, Дух, Ідея. Можна сказати й так: все, що не матерія, є Логос; і навпаки: все, що не Логос, є матерія. Юрко абстрагувався від питання про первинність і вторинність. Він пожартував: «Хай це вирішує той, кому неспростовно відомо, що з’явилося раніше — яйце чи курка». Божко намагався убгати Логос в саму лише людську голову. Жолудь ухилився від суперечки: «Я не вказую адреси, я лише констатую: Логос існує. Чи, може, власний мозок ви бачите не в природі, а десь над природою? Ми розглядаємо проблему з боку загальних закономірностей, як це взагалі властиво філософії. Логос — це також Інформація, Закон, Закономірність. Повторюю: все, що не є матерія, — Логос. Тепер я вас питаю: закони природи існують лише в людській голові чи незалежно від неї?» Цим запитанням Жолудь загнав Божка в глухий кут — Степан скулився, намагаючись втягнути голову кудись у надра панцера-светра.

Тим часом Жолудь повів мову далі: раз ми не можемо визнати речовину матерією, то що ж вона є, окрім Логосу? Звісно, тут доведеться розглянути питання про роль наших чуттєвих рецепторів у пізнанні світу. Питання це вельми непросте. Там, де є змога провадити точні обчислення, виводити фізичні формули, де визнаються закони природи як такі, ставити під сумнів існування матерії було б цілковитим абсурдом.

Що ж до речовини, із якої складається весь видимий світ, то це не що інше, як суворо, відповідно до законів природи розбудована система образів. Вона не обов’язково є об’єктивною реальністю щодо самого Всесвіту — скажімо, нейтрино пролітає наскрізь цілу Галактику; Галактика для нейтрино просто не існує. Можна уявити, що десь є живі організми, створені не із нагромадженого у фотосинтезі видимого світла, а із нейтрино, — тоді Галактика не існуватиме також для цих живих істот. А точніше — для їхніх чуттєвих рецепторів. Таким чином ми доходимо висновку, що предмети довколишнього світу є реальністю лише для наших чуттєвих рецепторів — отже, поза нашою свідомістю існувати не можуть. Тут Фіхте не помилявся. Неправильно лише те, що наша свідомість стоїть в основі причинності — за нею можна визнавати лише здатність на відображення.

А де ж шукати причину всіх причин? Безумовно, в Субстанції. І тут Жолудь виклав те найголовніше, що відомо сьогодні про субстанціональні властивості вакууму. Тільки він є матерія — і ніщо більше! Легко уявити смерть електрона, атома, навіть Галактики. Але хто здатний уявити смерть вакууму? Адже ж він є те, про що люди звикли казати: ніщо. По суті, це є сам простір — простір як світова безмежність. Хоч як би ми намагалися уявити їхнє зникнення — зникнення вакууму, зникнення світової безмежності, — це виявиться неможливим. Все може зникнути, але ж не вони!..

Мирон, роздягнений по пояс, пройшов у ванну кімнату, вмився холодною водою й розтерся волохатим рушником. Хтось рвучко потягнув його за спущені підтяжки. Мирон здригнувся від несподіванки. Озирнувшись, побачив у прямокутнику дверей широку, присадкувату постать Сергійка, що пустотливо посміхався.

— Підтяжки зіпсуєш, — з навмисною суворістю буркнув Мирон. — Чого радієш — що в школу йти не треба?..

Мирон лише цієї миті згадав, що сьогодні неділя.

— А ти не радів у моєму віці?

Батько з подивом окинув поглядом міцно збиту постать сина. Його чуприна сягала батькового підборіддя. Підріс хлопчисько, та й сил набрався — добре, що басейн для плавання відвідує, йому неодмінно слід займатися фізичними вправами, бо є зайвий жирок.

— Гм-м, у твоєму віці… Звідки це в тебе?

— А хіба що?

— Менше біля телевізора сиди, бо передчасно постарієш. І розмовляй тихше — матір розбудиш.

Сергійко майже крикнув:

— Гай-гай, її вже й слід прохолонув.

Мирон промовчав подумавши: «Якось не по-дитячому він розмовляє. А проте хіба ж тільки він?» Потім пригадав, що сам у його віці лише першу книжку самостійно прочитав — то була фантастична повість К. Ціолковського про подорож на Місяць. Не знаючи, що існує жанр наукової фантастики, сприйняв її як опис реальних подій — з дикунською наївністю гасав по селу й хвалився своїм відкриттям: по місячній поверхні люди ходять! І така була довіра до друкованого слова, що довго вчитель мусив пояснювати: там написано про те, що може колись бути, але поки що цього немає. Загалом Мирон вважав, що він і його ровесники, колишні сільські пастушки, розвивалися з великим запізненням. Так, але ж знали, що борошно виготовляють не з макаронів! Мирон нагадав синові цю «гіпотезу» — той добродушно засміявся:

— Коли ж це було! Я ще тоді під стіл пішки ходив.

— А зараз вважаєш себе дорослим, га?..

— Ну, не зовсім, але приблизно.

— Тобі ще п’ять років тягнутися до атестата зрілості.

— Дотягнуся, — з надмірною поважністю пообіцяв Сергій.

А Мирон Сидорович подумав, що й справді-таки дотягнеться: п’ятий клас, як і всі попередні, закінчував лише з відмінними оцінками. Однак Мирона щось непокоїло в духовному розвиткові сина — мабуть, те, чого ще як слід не встиг осмислити й сам батько.

Мирослава увійшла без дзвінка з базарним кошиком і букетиком пролісків. Від неї пахло задніпрянським вітром — чимось тим, що котить у собі з чернігівських лісів світловода Десна. Дружина ще не встигла побувати в перукарні — золотаве волосся розсипалося вільно, з тією милою безладністю, котра подобалась Миронові більше, ніж театральна впорядкованість.

— Ну, як тут мої мужчини? Всі вони такі: лише до загсу помічають, що на вулицях продаються квіти.

Її голосок звучав лагідно — мабуть, вона давно змирилася з тим, що від чоловіка не дочекаєшся квітів. А Мирон іще раз лайнув себе за неуважність, знаючи наперед, що й завтра забуде купити проліски.

Коли поснідали, Мирослава зайшла в кабінет і, підібгавши під себе ноги в прозорих панчохах, що надавали шкірі того соковитого відтінку, який можна побачити лише на старовинних полотнах, усілася на дивані. Настрій у неї був весняний, вся вона зіткана із радості, що в пору скресання котилася над містом. Було видно, що Мирослава сьогодні всім задоволена — і чоловіком, і квартирою, і її бездоганним вмеблюванням, за яким вона ревно стежила.

— Я зустріла Івана Корнійовича… Уяви собі, ваш директор сам ходить на базар…

— А що ж тут дивного? Катерина Трохимівна хвора. Та й взагалі…

— Ти хоч раз ходив? Просто жах!..

— Будь ласка, хоч завтра.

— Так я тобі й дозволила! Є речі, в яких чоловіки нічого не тямлять. Але не в цьому суть… Іван Корнійович каже: якби ти захотів, захист можна було б організувати ще до літніх відпусток.

— Це саме те, чого не варт організовувати.

— Ну, може, я незграбно висловилась. Не чіпляйся до слова… — Вона грайливо звузила карі очі, в них засвітилося щось іскрометно-звабне. — Я ж бачу: ти й сам цього хочеш…

Мирон насторожено підвів голову, в ньому все напружилось.

— Звідки ти взяла?

— Якби не хотів, то не працював би ночами. Вже третю ніч мов дятел на сосні… Років десять користуєшся машинкою, а все ще клацаєш по учнівському. Якщо хочеш, я можу допомогти.

Мирон нестямно дивився на неї, боячись ворухнути губами, з яких мало не зірвався вигук здивування. Йому коштувало зусиль промовчати; адже ж третю ніч він спав особливо міцно — до цього часом прокидався й довго не міг заснути. До друкарської машинки вже з півроку не підходив. Може, їй намарилося? Передчуваючи, що тут є щось вельми непросте, він погамував поривання до розпитувань. З виразу його обличчя вона зрозуміла: чоловік не хоче вдаватися до обговорення своєї праці — мабуть, ще рано.

Обхопила його голову, пригорнула до грудей — було в цьому пориві щось одвічно материнське. Піднявши густе пасмо з його несподівано спітнілого чола, стримано поцілувала.

— Піду, не буду тобі заважати. Між іншим, ти останнім часом розповнів. Запрацювався, навіть на риболовлю перестав їздити. Але це не велике лихо. В Криму походимо по горах — скинеш зайві кілограми. Гірше те, що ти за кермом став неуважний. Я вже закінчую курси водіїв, будемо чергуватися по дорозі до Криму. Зніми цю сорочку. Невже я й за цим повинна стежити? Ти ж бо не дитина. — Очі знову звузилися, губи розтягнулися у грайливій усмішці. — Тобі закохатися треба, щоб не втрачати тонусу. Просто жах!..

Іншим разом він знайшов би жартівну відповідь, але зараз було не до цього — думав про одне: щоб вона якомога швидше покинула кабінет.

Як тільки Мирослава вийшла, притьмом похопився до машинки, пальці тремтіли, ніяк не міг відімкнути футляр. А коли впорався із замком, побачив кілька аркушів, що, дбайливо згорнуті, лежали на клавіатурі. Мирон добре пам’ятає, що він їх сюди не клав, — у нього не було такої звички.

З острахом, наче то був йому вирок, розгорнув учетверо складені аркуші. Помітив текст, але він раптом розплився перед очима, Мирон не міг його прочитати. Часом таке траплялося, коли Грива стомлювався, на цей випадок придбав перші в його житті окуляри.

Із зусиллям втягнувши в легені повітря, мовби цим хотів заспокоїти нерви, сів за письмовий стіл і прочитав перші рядки. Він уже розумів, що то знову до нього прийшов Грицько. А це означало, що Мирон опинився на зламі, — його човен наблизився до стрімкого водоспаду: там, унизу, із згубним шаленством вирує сіра гуркітлива безодня, випльовуючи із пінявої пащі обточені гранітні брили, що перемелють його разом із човном, мов зернину в жорнах. Потрібен був провідник — і він прийшов, його ангел-охоронець. А втім, не просто охоронець. І, може, навіть не ангел.

Розділ восьмий

З перших же рядків Мирона вразив сам тон: писав не він — писав хтось йому. І хоч він звик називати другу особу, що гніздилася вряди-годи на його мозку, іменем старшого брата, це поки що лишалося метафоричною умовністю. А тут було ясно: жодної умовності немає — особа, яка зверталася до нього, взагалі перебувала в іншому вимірі світу. Ніби вона жила десь на протилежному боці Сонця або навіть на іншій зорі, але ж тоді, коли в ній виникала потреба, негайно з’являлася, щоб опанувати мозок Мирона Гриви; опанувати на короткий час, а відтак зникнути, змусивши Мирона читати її послання й каратися неспроможністю вступити в полеміку. Інтелектуальний імператив.

Видобувши вчетверо складені аркуші й переглянувши їх, Мирон не одразу помітив щось принципово нове. Правду кажучи, в перші хвилини він взагалі нічого не міг уторопати. Треба було трохи звикнути до стилю, щоб збагнути: він, молодший брат Грицька, бачив світ майже так само, як бачив той, хто його незграбними пальцями виклацував текст, знайдений на клавіатурі друкарської машинки.

Та коли Грицько стверджував, що в тканині Всесвіту слід розрізняти живу плоть Моносу, мертву плоть і тінь живої плоті, це змушувало підстьобувати уяву, бо такі категорії не зустрічалися в жодній із земних філософських систем. Поділ матерії на три категорії (точніше — на дві, бо третя вже не є матерія, а тільки її тінь) вимагав не приблизного розуміння — це вже було щось конкретне, отже, тут потрібне точне мислення.

Грицько писав:

«Поза цим у світі взагалі нічого немає — ні там, де панує Монос, ні там, де лежать цілинні, не засіяні Моносом товщі світової безмежності, тобто поза Рухом, поза Духом, поза Буттям…»

Поволі Мирон почав розуміти, що його старший брат так само, як і сучасні космологи, окреслює сферу Всесвіту скінченим радіусом. Далі, поза цієї сферою, лежать саме оті товщі світової безмежності, де, на його думку, немає живої плоті — отже, нема й того, що ми називаємо власне буттям. Матерія існує, але вона непорушна, безжиттєва, не одухотворена: немає ні світла, ні темряви, ні часу, ні простору — все це є лише там, де живе Монос. Або, нашою мовою, там, де є освоєний Світлом простір. Проте Світло й темрява — поняття суб’єктивні, вони засновані на властивостях наших чуттєвих рецепторів, через те Грицько їх не вживає.

У філософській системі Грицька було щось схоже з платонізмом: небуття він пов’язував з матерією й простором. Але ж тільки в цій частині схожість була добре виявлена, хоч і не цілком: що таке мертва плоть?..

Далі Грицько писав:

«Ви надто багато сил віддали практичним потребам вашої цивілізації — через те ваша фізика поки що несинтезована, вона подрібнена на частки знань, що розкотилися, мов краплини ртуті. Теорія відносності намагається зібрати знання в єдиному фокусі, але й вона вимушена спинитися на півдорозі, бо заважає традиція вузького практицизму: обов’язково все має бути вивірено в експерименті. Але ж як ви зможете втягнути в експеримент ядра галактик? Ось чому ви не знаєте головного — вам не відома найвеличніша з усіх фізичних констант, котра містить у собі причини всіх причин, бо саме в ній зосереджені всі без винятку елементи Всесвітнього Буття. Ця константа — Сила Моносу!..

Мені нелегко було узгодити нашу фізику з вашою, та я нарешті опанував науковий апарат земної фізики й сьогодні можу записати цю воістину божественну константу мовою розмірностей, заснованих на ваших планетарних параметрах. Це просто диво, що вам вдалося за допомогою обмежено земного ввійти у всесвітнє, але ж ви поки що не бачите, де кінчається відносне й починається Абсолют.

Силу Моносу в земних розмірностях можна записати так:

Вона розлита всюди, де відбувається творення і руйнування, — тобто там, де існує жива плоть…»

Спершу ці рядки не зачепили емоцій Мирона, він навіть подумав невдоволено: «Чому в динах, а не в ньютонах? Це вельми незручно». Дивився на колосальне число без подиву — він звик до астрономічних величин. Та й взагалі Число не так певно, як Слово (хоч те й те Логос), здатне будити людські чуття. Лише згодом до його свідомості дошкреблося: та це ж Сила Божа! Бо як інакше можна зрозуміти Силу Моносу?..

Далі його думання, натрапляючи на нові запитання й суперечливі відповіді, змушене було спинитися перед висновком: якщо це Бог, то він є Богом Спінози — тобто Світова Субстанція, Одухотворений Всесвіт. Бо той Бог, перед яким земне людство протягом тисячоліть стояло на колінах, мав безмежну силу — її не можна визначити жодним числом, хоч яким би величезним воно було. Так навчала людська віра.

Згодом прийшли сумніви: а чи це не зухвальство — спроба увібгати в число Творчу Силу Природи, цілого Всесвіту? Де можна знайти докази, що вона взагалі існує і навіть може бути обчислена? Якби це писав не Грицько, він назвав би отой майже містичний документ нісенітницею, та й годі.

Тим часом читав далі:

«Кожна зріла цивілізація в центрі свого світобачення має поставити Силу Моносу і всі свої наукові теорії розбудовувати від неї. Це потрібно не лише для того, щоб душа людська не розпорошила синівської святості, — це треба передовсім для того, щоб побачити Всесвіт як цілісний організм. А проте синівські почуття можливі лише тоді, коли ти знаєш Батька…»

«Що ж, це логічно, — погоджувався Мирон Сидорович. — Але хто ж мені повірить на слово, що Сила Моносу така ж сама світова константа, як, скажімо, швидкість світла в вакуумі?»

Він знервовано перегорнув аркуш і побачив ось що:

«Силу Моносу легко обчислити за формулою:

Тут Е — енергія (Мc²), — Сила Моносу, — радіус живої плоті…»[5]

Хоча Мирон Сидорович поки що не знав, що саме розумів Грицько під радіусом живої плоті, але ж, по суті, це була єдина невідома величина. Поставивши в рівняння енергію, добуту із маси земної кулі, він отримав радіус живої плоті для Землі:

Під Метагалактикою Мирон, як і взагалі сучасна космологія, розумів Всесвіт — тобто обмежену космологічним радіусом сферу, де існують зорі, планети, галактики. Далі їх може й не бути, хоч простір, безумовно, існує. Існує також матерія, оскільки вона — сам простір, вакуум. Для Метагалактики Мирон прийняв масу, що дорівнює 10⁵⁶ г, — величину, яку космологи всього світу, виходячи з деяких поважних міркувань, обґрунтовують як реальну.

Ми повинні хоча б побіжно спинитися на цих міркуваннях: саме вони й роблять неминучим наш прихід до Сили Моносу! Йдеться ось про що: існування таких світових констант, як швидкість світла і гравітаційна стала, із надр самого фізико-математичного апарату породжує скінченність маси й радіуса Всесвіту. Але щось таки ж є причиною того, що швидкість світла у вакуумі скінченна. Це ж не просто гра констант — це доведений науковий факт. З другого боку, нам відомо, що в різних середовищах швидкість світла різна — саме це й породжує заломлення світла у воді, склі тощо. Отже, вакуум також здатний обмежувати швидкість світла через те, що він є тканина, плоть, матерія. Тепер Миронові було ясно, що саме Грицько назвав мертвою плоттю. Так, густина вакуумної плоті незмірно менша, ніж, скажімо, густина води, але ж вона не може дорівнювати нулю, інакше ця плоть втратила б свої материнські якості. Ми надто часто забуваємо, що слова «мати» й «матерія» походять від спільного кореня.

Таким чином ми доходимо висновку, що причина існування світових констант закладена у фізичних властивостях вакууму як матерії. Отже, нічого дивного немає і в існуванні скінченної сили — тобто сили як світової константи: воно, це існування, зумовлене тими ж самими причинами. Скажімо, щоб проткнути шилом шкіру, треба докласти певних зусиль. Для певного сорту шкіри зусилля завжди однакове. Так виникає константа. Далі нам слід мобілізувати уяву, щоб побачити, як народження електрона, атома, планети розсуває простір. Всі сфери небесного тіла несуть на собі відбиток цього процесу — його можна назвати силою вакуумно-просторового тиснення. В різних сферах ця сила різна, але десь у самому центрі тіла з’являється керн (Грицько позначає його так: °; він, мабуть, не знає, що в земній астрономії це є знак Сонця) — надзвичайно мала сфера, кінчик Всесвітнього Шила, де зусилля вже не може бути більшим, бо робота завершена: мертва плоть вакууму розсунута живою плоттю Моносу. А вся інша маса тіла — то є лише тінь живої плоті…

В схематичному вигляді Грицькова космологія зводиться ось до чого: 1) мертва плоть — це є простір (вакуум) як матерія; 2) жива плоть Моносу — центральна сфера небесного тіла, що своєю силою здатна розривати мертву плоть, яка перебуває «поза Рухом, поза Духом, поза Буттям»; 3) тінь живої плоті — видимі нами сфери небесних тіл чи будь-яких речовинних об’єктів, що є лише просторово-динамічним відображенням живої плоті…

Тут ми трохи випередили хід Миронових роздумів — він до цього прийде, але пізніше. Зараз Грива вражений тим, що за допомогою Грицькової формули із загальної маси Метагалактики він отримав космологічний радіус. Отже, формула правильна! Вона дає ту ж саму величину, яку отримують вчені із наукового апарату сучасної космології. А це вже, ясна річ, далеко не абищиця!..

Мирон так розхвилювався, що не помітив дуже важливої деталі: радіуси живої плоті для Землі й Сонця вельми близькі до так званого гравітаційного радіуса — величини, котру можна назвати фундаментальною в загальній теорії відносності. Власне, саме тут і містилася сфера, що в сучасній фізиці породжувала проблему сингулярності з її «чорними дірами». Але про це розповімо далі. Те, що сталося з Мироном Сидоровичем наступної хвилини, можна порівняти лише з падінням у громохку безодню гірського водоспаду, звідки рідко виходять живими.

Розділ дев’ятий

А проте падіння у громохку безодню настане пізніше — так принаймні виглядатиме збоку. Для самого ж Мирона це порівняння справедливе лише своєю невідворотністю та відчуттям могутності тих сил, які його підхопили й несуть, — але куди?..

Смертельна небезпека ховалася не в самій події, а в тому, що Мирон був не готовий до її сприймання. Щоправда, розумом він уже наблизився до тієї Сили, яка, здавалося, звалила на його голову цілий Всесвіт — а може, так це було й насправді. Пізніше, коли він осмислить пережите, — о, на це потрібні будуть цілі роки! — йому стане ясно: не всі, хто зустрічається з цією Силою, виживають — в одних не витримує серце; в других, наче від удару високовольтного струму, обвуглюються нерви та клітини мозку — ці люди змушені доживати віку під наглядом психіатрів; треті, потрапивши в атмосферу нерозуміння, відчуженості й страхітливої самотності, поволі занепадають, так і не передавши скарбів, які вони отримали у хвилини контакту із Світовим Розумом. І лише окремі індивіди, пройшовши попід градом каміння, здатні загоїти рани й поволі навчитися тієї мови, яка відрубає їх від усього, що було їхнім недавнім світом, — тепер перед ними нова дорога, новий світ, нові друзі…

Та якби ж вони, оці крилаті самітники, одразу ж усвідомлювали, що до старого немає вороття, — але ж ні: вони місяцями, навіть роками чіпляються за людей і речі, від котрих їм належало б негайно відштовхнутися, як відштовхується від свого середовища молекула води, коли її підіймає в небо сонячна сила. Проте людина, на відміну від водяної молекули, фізично лишається на землі, серед схожих на себе, — в цьому вся складність, а часом і трагедія.

Що ж сталося з Мироном? Чи зуміємо ми це описати?..

Можна сказати наперед: не зуміємо, бо в людській мові немає слів, здатних відтворити все, що переживає і пізнає душа, потрапивши в обійми занебесних крил, витворених із Розумного Світла. Це приходить як удар блискавки, але приходить внутрішнім спалахом, потужним осяянням. І, мабуть, справді на людський мозок падає не знана, не відома досі енергія, хоч ті, що стоять поруч, цього не бачать, не відчувають, — вони бачать лише, що людина раптом стала зовсім інша: тілом своїм на землі, серед них, а всім, що становить її духовну сутність, десь вельми далеко, у світах занебесних. І добре, коли цей стан зрозуміють саме так — по суті, таке розуміння відповідає істині. Але ж там, де люди не готові до зустрічі зі Світовим Розумом, вони цей стан витлумачать зовсім інакше, а як саме, можна й не пояснювати.

Тут є дві проекції, два плани: суто розумовий, позачуттєвий, і духовно-емоційний, де, власне, й перебуває в ці хвилини душа людська. Суто розумово ти здатний бачити себе збоку, здатний оцінювати настрій близьких тобі людей і, щоб применшити їхній страх перед тим, як ти зараз виглядаєш, змушуєш себе бадьоро усміхатися; але ж твоя усмішка виглядає неприродно на обличчі, де живуть інші, зовсім інші почуття, — і це лише посилює тривогу за твій стан, а згодом породжує певність, що без психіатрів не обійтися.

Те, що відбувається зараз у тобі, — о, це вже ніколи не дозволить жити так, як ти жив іще вчора! Ти ще цього не усвідомлюєш, іще прагнеш затишку, спокою, взаєморозуміння, та марно: цього ти вже ніколи не матимеш. Отож приготуйся до великої скорботи: многая мудрість — многая печаль…

Так, це починається із променевого удару. На череп ніби хтось надягає шолом, через який у твій мозок вливається занебесне проміння. Воно наповнює тебе всього, ти сам стаєш променем, а тіло живе окремо, хоч ти й усвідомлюєш його існування. Точніше, ти усвідомлюєш, що інші люди тебе бачать у тілі, але сам ти в ці хвилини живеш поза тілом: шість полум’яних крил підхопили твою душу, несуть її крізь зорі й галактики — несуть туди, де живе Монос. А він живе не всюди — він живе тільки там, де його Сила розірвала тканину мертвого простору і створене вічко заповнила власною сутністю, як свята бджола, ця найдіяльніша дитина Моносу, витворену нею чарунку заповнює чистим медом.

Із того, що йому було показано, Мирон вважав найголовнішим ось що: реально існує не один простір, а два. То є, з одного боку, мертвий, темний, непорушний моноліт самої безмежності, що має лише силу опору; з другого — строго обмежений простір незліченних вічок-розривів (менших, більших і велетенських!), в котрих зосереджено Силу Моносу, яка, власне, і є Силою Життя. Що менше небесне тіло, то більше вона скована — їй важче виявити себе у творенні живих світів. Отже, те, що спершу виявилось на папері у вигляді формули радіуса живої плоті, тепер прийшло до Миронового мозку полум’яними крилами, щоб він спромігся оглянути креслення Всесвіту, обмацати його хребет. Більше того, йому було дозволено зазирнути у глибини Світової Душі — можливість така рідкісна, яка випадає лише обранцям і в релігійному лексиконі називається Благодаттю. Люди так часто вживають це слово, що воно втратило свій первинний зміст. А проте така доля всіх людських слів, навіть найсвятіших. Щодо Мирона Гриви це слово слід вживати в тому ж самому значенні, в якому його вживають щодо біблійних пророків: благодать не в розумінні нових меблів, сервізів тощо — Благодать у розумінні найвищих знань і жертовної долі. Хіба був на землі хоч один пророк, якого б співвітчизники не побили камінням?..

Екстаз, невимовна радість, стан найвищого щастя — ось ті почуття, якими була переповнена душа Мирона. Ніщо на землі не здатне подарувати людині таку радість і таке щастя — навіть кохання. І не дивно, що ті, кому випало це пережити, так легко відступалися від благ земних. Водночас Мирон мав змогу фіксувати знання, які вливалися в його мозок так щедро, що Всесвіт наскрізь був для нього прозорий.

Було ще одне почуття, яке полонило його душу: здивування. Йому хотілося сміятися й кричати від захоплення: як бо ж просто влаштована та машина, яка називається Всесвітом! По-дитячому просто. Немає жодної складності в її механіці — всі складності зосереджені в субстанції духовній. Але Мирон бачив своє завдання не в тому, щоб осягнути духовну велич Моносу, — це вже зроблено його численними попередниками. Зроблено в двох планах: філософському й релігійному. Йому належало зробити те, що робить анатом: скальпелем думки сягнути в живі тканини Всесвіту, щоб вивчити їхні життєві функції. І тепер він близький був до того, щоб закричати: «Люди добрі! У вас є все, щоб досягнути останньої межі фізичних знань, — бракує тільки фантазії».

Так, саме фантазії! Ми не здатні уявити, що живемо на небесному тілі, котре у своєму абсолюті не більше від вишневої ягоди. Ми віримо, що цілком об’єктивно визначили радіус земної кулі — він буцімто дорівнює 6356245 метрів. І радіємо: як точно — з точністю до одного метра! При цьому гори й рівнини були зведені до чогось середнього — це ще одне досягнення земної науки. Проти цього можна було б не повставати, якби вчені цю поважну величину назвали так: відносний радіус земної кулі.

(Слід зауважити: Мирон у ці хвилини був не здатний мислити послідовно — ми свідомо забігаємо наперед, щоб не розпорошувати на багатьох сторінках могутніх знань, які щойно до нього прийшли).

В чому ж тут справа? Ось у чому: єдиним критерієм довжини земного радіуса сучасна наука зробила те, що дають нам рецептори людських відчуттів. Ми абсолютизували сферу, на якій вибудували свою цивілізацію, не беручи до уваги, що наші чуттєві рецептори неспроможні дати нам реальних фізичних знань, — вони дають лише знання уявні. Уявні тому, що суб’єктивні, від людського «я», — це не що інше, як моя модель світу, заснована на параметрах, котрі я отримав при народженні разом з рецепторами відчуттів. А рецептори відчуттів мені видані Природою лише для того, щоб прив’язати дух мій до однієї із сфер Всесвіту, яких незліченна кількість. Справді ж бо: чому ми уриваємо радіус земної кулі там, де живемо самі? Хіба атмосфера та електромагнітні сфери, що сягають аж до Місяця, — це вже не Земля?..

Оскільки не ми створили Всесвіт, а він є нашим Творцем, нам з усією неминучістю належить бачити його у вигляді Суб’єкта Творення. Це само собою одухотворює Всесвіт — Суб’єкт не може не володіти духовною субстанцією, інакше він перестане бути Суб’єктом. Але ж тоді ми й самі станемо неможливі: мертвий Всесвіт не здатний породити живих дітей!..

Словом, при нормальному, не викривленому квазінаукою баченні Всесвіту в кожній із безлічі його сфер слід припускати існування живих організмів із рецепторами чуттів, котрі запрограмовані на сприймання лише даної сфери — і завжди тільки однієї! Всесвіт усюди немислимо перенаселений, але ж, попри всю його перенаселеність, кожна сфера відчуває себе єдиносущою. Так, скажімо, в земному ефірі вже не відшукати вільної радіохвилі, але, настроївши свій приймач на одну із хвиль, ми здатні повністю ізолюватися від інших — якщо, звісно, нам не заважають пірати ефіру. Є рації, які програмуються лише на одну хвилю, — цим вони відрізняються від радіоприймачів. Отак у людини запрограмовані рецептори відчуттів — лише на одну сферу. Бачити безмежність — значить, нічого не бачити. Щоб дух наш міг відчувати себе живим, йому належить мати систему образів. Якщо ж ми настроїмо наш телевізор одразу на кілька програм, що ж ми матимемо на екрані, окрім хаосу? Але ж переглядаючи якусь одну програму, ми добре знаємо: де б ми в просторі не кольнули голкою, всюди живуть зорові й звукові образи, яких ми зараз не сприймаємо.

Щоб правильно уявити Всесвіт, слід передовсім відмовитись від антропоцентризму: Всесвіт існує не заради нас, а ми створені заради якоїсь певної мети нашого Творця — мети, котра поки що лишається для нас незрозумілою. Але це не означає, що такої мети взагалі немає. Найприродніше припустити, що незліченна кількість живих сфер — це, власне, і є форма самоіснування Всесвіту як Суб’єкта. Отже, наше «я» — це фактично його «Я»; у нашому тілі живе він сам — той, кого Грицько Грива називає Моносом…

Повторюю: ми зараз послуговуємось арсеналом доказів, які Мирон Сидорович вживатиме пізніше. Безумовно, порівнювати людину з телевізором або рацією — значить, спрощувати і людину, й світ. Природа свої образи створює набагато досконаліше: то не просто пасивні відображення, кинуті у простір так, як це робить телестудія, — то є ми самі, живі серед живих. І все ж поверхню земної кулі певною мірою можна порівняти зі стереоекраном, де відбувається лицедійство, автором якого є Монос.

Ми ще не раз повернемось до цієї тези, але слід мати на увазі: жодне порівняння не можна сприймати як тотожність, бо життя можна порівнювати лише з самим життям — і ні з чим більше! А спрощення, до якого часом вдавався Грива, потрібне лише для того, щоб легше було уявити надміру складне; складне не своєю механікою (вона доволі проста), складне саме отією простотою, на яку не вистачає нашої фантазії. Мирон не кликатиме до Церкви, але завжди наголошуватиме: художні засоби, якими послуговується Церква, допомагають правильно побачити світ.

Щоб завершити опис фізичної моделі світу, котра відкрилась Миронові, спробуємо відтворити типовий діалог, який виникатиме всюди, де Грива шукатиме уваги й розуміння. І колеги-філософи, і фізики, і просто освічені співбесідники, стенаючи плечима, висловлюватимуть майже ті ж самі сумніви й заперечення:

— Наші знання відносні, це так. Але світ безмежний — отже, й пізнання безмежне. Ми можемо лише наближатися до абсолютного, але досягнути його… Це неможливо! І слава Богу, що неможливо. Бо інакше нам би довелось визнати: більше пізнавати нічого. Бр-р-р… Це вже смерть, добродію. Смерть!..

На це Мирон Сидорович відповідатиме так:

— Хірурги, по суті, до кінця вивчили людський організм — з анатомічного боку, звичайно. Не з якогось іншого. Якби ми не вірили в абсолютність їхнього знання, ми б не лягали на операційний стіл. Але ж знати людину з боку анатомії — ще не означає знати все про людину. Фізіологічно людина не дуже відрізняється від тварин. Всім добре відомо: фізіологи спершу експериментують на кроликах, а вже потім переходять до людини. Чи не так?.. Ми кажемо: людина в собі повторює Всесвіт. А раз ми так кажемо, то, значить, Всесвіт бачимо живим організмом. Чому ж ми гадаємо, що цей живий організм не піддається такому ж самому вивченню, як організм людини?.. Прошу зрозуміти: я вважаю скінченною лише фізику, а не взагалі наші знання про Всесвіт. Так само, як скінченна анатомія. По суті, фізика і є анатомія Всесвіту. Потім… Це неправильно, що світ безмежний, — безмежний лише простір, не світ.

— Хіба це не те саме?

— Ні, не те саме. Хіба кількість елементів безмежна? А втім, доведено: зорі й галактики всюди складаються з тих самих елементів. Далі: хіба швидкість світла безмежна? І так само не можуть бути безмежними гравітаційні сили…

— Чому?

— Тому що існує гравітаційна стала. Швидкість світла і гравітаційна стала при своєму схрещенні неминуче породжують скінчену силу — Силу Моносу. А там, де існує скінчена сила, світ не може бути безмежним.

— Що ж таке наша сфера?

— Процес. Киньте камінь у тихе озеро — і ви побачите креслення Всесвіту. І атома, і планети… Те, що ми називаємо земною кулею, — тільки хвилі, породжені сферою Моносу. Тією сферою, де живе його плоть. Або назвемо так: м о н а д а. Як звичайний камінь, кинутий в озеро, породжує хвилі на воді, так монада породжує хвилі у світовому просторі. Вона є о с ц і л я т о р о м — так це називається у фізиці. Хвилі, породжені монадою земної кулі, — це, власне, і є наша планета. Ці хвилі виглядають згущено, застигло лише тому, що існує опір світового простору. Простору як матерії. Поміж рухом відцентровим і доцентровим виникає рівновага. Саме вона, оця рівновага, і забезпечує існування небесного тіла: простір брижиться, згущується; хвилі перетворюються на сфери. Ми живемо в одній із таких сфер. Щоб це було ясніше, візьміть товстий шмат еластичної гуми, проткніть її гострим прутиком і в товщу вставте металеву кульку. Навколо кульки виникне згущення й напруження, котре дедалі від центру слабшатиме. Отак монада розриває світовий простір. Її можна назвати антипростором, антивакуумом, навіть антиматерією. Остання назва буде найточніша. Мовою фізики: світовий простір не є континуум, він виглядає дискретно, нагадуючи собою щільник. Або ще наочніше бачити його у вигляді надзвичайно еластичної гуми, що всюди має розриви, заповнені металевими кульками. Відомо: ядро земної кулі дехто вважає залізним. Даруйте, але це іще наївніше, ніж наша гумова модель. В кожній системі сталою величиною є лише радіус монади; всі інші радіальні відстані приводять до сфер, яких безліч. Наша сфера відрізняється від інших лише мірою речовинної густини і нічим більше. Гадати, що ми є винятком у природі, — значить, бути сліпцем.

— Виходить, тяжіння взагалі не існує — нам важко вирватися в космос лише тому, що ми затиснуті складками самого простору. Брижами, як ви кажете.

— Так, ви зрозуміли правильно.

— А як же бути з ньютонівським законом тяжіння?

— Його легко переписати на радіуси монад — і тоді стане ясно, що насправді існує лише взаємовідштовхування, не тяжіння.[6]

— Фізичні розмірності ґрунтуються на крихітній часточці паризького меридіана. Метр — величина відносна. Як же за його допомогою можна увійти в Абсолют?

— Не можна. Але не можна доти, доки ми не навчилися узгоджувати цю крихітну частку з елементом абсолютного виміру.

— Абсолютний вимір? Що ви маєте на увазі?

— Швидкість світла в вакуумі. І саме тому, що радіус монади виникає із цього синтезу, його в межах даної системи можна брати за еталон. Ось так, скажімо:

Тут R — відстань від монади до будь-якої сфери даної системи, V² — гравітаційний потенціал у сфері, яку ми беремо для обчислень. В чисельнику — радіус живої плоті та швидкість світла. Сподіваюся, вам відомо, що гравітаційний потенціал і квадрат реальної швидкості планет у Сонячній системі — та сама величина. Тепер, знаючи швидкість планети, вирахуємо її середню відстань від сонячної монади. (Після паузи, потрібної для обчислень). Ну як?..

— Правильно!.. Хоч це й дивно, але формула правильна. Але ж, даруйте, це вже не фізика, а… Щось на зразок магії.

— Я й не кажу, що вивчаю фізику. Мій фах не фізика, а філософія… Прошу звернути увагу: послуговуючись формулою Сиди Моносу, ви з повною точністю створили модель Сонячної системи. Хіба ж не так?

— Так.

— Тепер скажіть, що дає вам право брати під сумнів реальне існування Сили Моносу? Невже Сонячної системи мало? Тоді переходьте до Галактики — ви одержите те ж саме.

— Не в цьому справа.

— А в чому ж?

— Незвично. І страшно.

— Але ж ви прагнете створити теорію єдиного поля. Знайте: без Сили Моносу її створити неможливо. І неможливо розкрити глибинний зміст сингулярності. Кажу це тому, що з н а ю.

— Даруйте, але чому ж ніхто, окрім вас, досі не прийшов до Сили Моносу? Чому її не побачив Ейнштейн?..

— Запитання трохи наївне. Його можна адресувати кожному, хто здійснив якесь відкриття. Але спробую відповісти на нього… Зверніть увагу, що загальна теорія відносності стала можлива завдяки оцьому постулатові: швидкість світла у вакуумі є межовою константою для всієї природи. І в той же час Ейнштейн чомусь не наважився спростувати постулат Шварцшильда. Якби він це зробив, Сила Моносу виступила б на авансцену сама собою.

— Стривайте, що стверджував Шварцшильд?

— Карл Шварцшильд іще до появи загальної теорії відносності висунув такий постулат: гравітаційне прискорення може стати безконечно великим… Відомо: сила є добутком множення маси на прискорення. Якщо воно стає безмежно великим, тоді й гравітаційні сили набувають такої ж самої якості.

— Ви гадаєте, такого в природі немає?

— Безумовно! Адже ж прискорення — це зростання швидкості. Раз існує межа для швидкості, вона з усією неминучістю існує також для прискорення. Бо куди ж далі прискорюватись, коли досягнута швидкість світла?

— Логічно.

— Розмірність прискорення виглядає так: см/сек². Тепер уявімо, що кожний наступний сантиметр породжує нову швидкість: см ×см/сек². Що ми дістали в цій розмірності?

— Гравітаційний потенціал. Він записується як квадрат швидкості.

— Так. Отже, там, де ми досягаємо швидкості світла, прискорення мусить відмерти. Бо вже наступний сантиметр нової швидкості не породжує. І тоді гравітаційний потенціал виглядатиме як С²… Більшим він стати не здатний. Так ми потрапляємо на поверхню сфери, де панує Сила Моносу:

Тепер це вже не сфера Шварцшильда, а сфера Грицька Гриви.

— Хто це?..

— Нехай це залишиться моєю таємницею.

— Гаразд. Але ж ви перетворюєте прискорення й швидкість на якусь абстракцію. У вас відсутній фізичний об’єкт, котрий здобуває прискорення. Якщо ж ви його вводите, постулат Шварцшильда одразу ж воскресає із небуття. Реальне тіло здатне лише наближатися до швидкості світла, але досягти її неспроможне. Математичний приклад: . Звідси виникає силова безконечність.

— Розумію. Та коли ми розмовляємо про гравітаційний потенціал, у нас є повне право абстрагуватися від фізичного об’єкта, що прискорюється. Ми просто вказуємо на сферу, де реально існує той чи той потенціал. У самому слові «потенціал» закладено право на абстрагування від об’єкта прискорення. Він може бути чи не бути — фізична реальність переноситься на сферу, де об’єкт, якщо він у ній з’явиться, обов’язково здобуде обумовлену швидкість. У випадку швидкості світла вже рухається не тіло, а тільки саме світло. Тут математична модель уже не адекватна моделі фізичній. І через те постулат Шварцшильда відмирає, але не відмирає сфера. І це вже є сфера монади. Гадаю, це зрозуміло. Головне ось що: така сфера є всюди, де існує будь-яка маса. Навіть найменша. До речі, дуже просто побачити, що вся маса тіла перебуває в межах цієї сфери — й ніде більше. Тобто маса є мірою живої плоті. Або мірою монади. Там же, де існує лиш тінь живої плоті, маси практично нема. Так само, як нічогісінько не важить наша власна тінь.

— Але скажіть: ваше власне тіло має масу?

— Коли я на якийсь час виокремлююсь із складу планети — має. Тоді я роблюсь окремою системою. Та як тільки мої атоми зливаються з атомами земної кулі в єдину систему — уже не має. Всі монади, із яких складається ця система, передають масу й енергію центральній монаді. І дістають її знову лише тоді, коли видаляються зі складу системи. Колективізм монад — так це можна назвати.

— Те, що ви називаєте тінню живої плоті, — це ж, власне, і є реальний світ.

— Реальний для наших відчуттів — не для самого Всесвіту.

— Ідеалізм. Типовий ідеалізм.

Називайте як завгодно. Я ж гадаю так: хто комплекси власних чуттів, сформованих природою для обмежених потреб, намагається утвердити над цілим Всесвітом, той у своєму пізнанні схожий на дитя, котре ще не відірвалося від материнської спідниці.

Розділ десятий

Але полемічні турніри — справа майбутнього. Зараз же Мирон Сидорович переживав те, що випадає небагатьом представникам роду людського. Оцю свою сингулярність (винятковість, обраність) Грива відчував повною мірою — відчував тим своїм другим «я», котре сиділо за письмовим столом, тоді як основне «я», що становило його особистість, мандрувало в неймовірній космічній далечі. Він сприймав подвійність свого існування без подиву — як дерево сприймає одночасне життя у двох сферах: коріння — в ґрунті, гілля й листя — в атмосфері, під творчим промінням нашої зорі. І так схожі між собою гілля й коріння, що, здається, поміняй їх місцями — вони негайно ж до цього пристосуються. Отак жили зараз Мирон Грива і Грицько Грива — вони й самі не знали, хто з них сидів за письмовим столом, а хто літав на шести полум’яних крилах там, куди неспроможні долетіти жодні космічні апарати. І десь ці дві особи схрещувалися, стаючи однією особою, — можливо, у надрах галактичної монади.

Люди, котрих лікарі вивели із клінічної смерті, розповідають про невимовне блаженство, яке вони щойно переживали, — повернення в земну реальність не викликає в них радості, незважаючи на те, що біля ліжка стоять найрідніші істоти. Миронові поталанило пережити цей стан без занурення в клінічну смерть — невимовне щастя, яке зараз переживала його душа, походило від цілковитого злиття зі Всесвітом, що настає лише в стані нірвани. І можна зрозуміти буддистів, які прагнуть для своєї душі не тимчасового злиття з першоосновою світу, а вічного, безповоротного — саме це в них і називається нірваною. Але ж знання про це надзвичайне буття духу людського принесли ті люди, які побували в стані нірвани тимчасово — щоб відтак повернутися в юдоль земних скорбот для одухотворення темних закутків нашого існування.

Мирон Сидорович розумів, що йому сьогодні відкривається те, що не відкривалося ніколи й нікому: точна адреса першооснови світу. Що вона існує — мало хто сумнівається, але де її шукати? Виросло й зміцніло розуміння того незаперечного факту, що першооснову світу слід бачити не в речовинних об’єктах: «речі в собі» перестають бути «речами для нас» просто через те, що взагалі перестають бути речовиною як такою — вона, речовина, виявилася смертною, а все, що смертне, першоосновою світу бути не може. Думка фізиків та філософів потягнулася до променя, ототожнивши його з полем. Насправді ж промінь є лише коливання поля, а не саме поле. Так поволі людське думання наблизилось до розуміння простору (вакууму) як матерії. Він, власне, і є тим фізичним полем, що стає провідником світла. Але ж провідник потрібен уже тоді, коли світло народилося, тобто тоді, коли виникло коливання світового простору. Що ж стає причиною цих коливань? Яка астральна сутність?..

Зухвале питання: людина хоче своїм пальцем розколупати яйце, в якому живе не знати хто: Бог — володар раю або Змій — його руйнівник.

Але ж людина це вже зробила в технічному втіленні, опанувавши два види ядерної енергії — енергію розпаду та енергію синтезу. Отже, у своїй практичній діяльності вона вийшла на останні енергетичні межі: Всесвіт віддав у її руки все, що він досі ховав у своїх потаємних глибинах. Проте людська душа все ще не має адреси, де живе Монос — Живий Дух, Творець земного життя…

Мирон бачив його домівку — він був ласкаво прийнятий, можна сказати, на найвищому рівні. Він відірвався від земної монади, відірвався навіть від сонячної — так, ці монади творять сфери, де можливе життя, але ж не вони заселяють їх живими істотами. Вони лише творці екранів — Сценарист (він же і Головний Режисер) живе у глибинах галактичної монади. Там його домівка. А домівка Моносу іще вище — у надрах Світової Монади.

Земна монада нагадує Прометея, прикованого до скелі, — викравши в богів іскорку небесного вогню, він сам потрапив у вічні ланцюги, немає кінця-краю його пекельним мукам. До речі, людська інтуїція бачила пекло саме там, де міститься земна монада. Та й взагалі людська інтуїція протягом тисячоліть витворила правильну модель світу — лише тоді, коли люди намагалися її змалювати, втілити в зримі образи, картина починала мерехтіти, як мерехтить екран, коли виникають зовнішні завади. Якщо ж ми зуміємо настроїти свою уяву чіткіше, різниця в моделях стає лише умовною або зникає зовсім.

Яка дика невідповідність у назвах: «чорна діра» в центрі Галактики — тобто там, звідки надходять творчі імпульси Моносу! Щось є блюзнірське в оцій назві — «чорна діра». Та й не лише в назві — в самій суті; в тому, як бачить центри галактик сучасна наука.

Мирон занотував формулу, що з бездоганною точністю описує силові імпульси, які надходять від кожної монади, починаючи від найменшої (електронної) до Світової:

Тут — імпульс монади, — радіус її живої плоті, G — гравітаційна стала, С — швидкість світла у вакуумі.

Формули, що описують першооснови світу, виникли з такою легкістю, ніби мозок Мирона був лише досконалим приймачем. А можливо, так це й було насправді. Він усім єством своїм сприймав пульсування монад у живому Всесвіті — він сам у ці хвилини був лише монадою, а вони, його сестри, жили всюди великою радістю й любов’ю; ні, то була не метафора, а звичайна, дуже проста істина — оці геніальні слова поета: «И звезда с звездою говорит». Зоряні монади були ніби вістрями антен, що приймають і передають енергетичні й духовні імпульси галактичної монади. До Світової Монади було так далеко, що вона існувала в Мироновій уяві як щось абстрактне — те, що сприймається лише розумом. Власне, саме вона й була Моносом, а всі інші монади (навіть галактична) були її дітьми. Тут знову доводиться звертатись до релігії, завдячуючи їй нашим умінням зодягати абстрактне, невидиме в одежу яскравих образів з людським обличчям. Мирон зараз не думав про те, був Христос історичною особою чи це лише міф — суть не в цьому, а в тому, що релігія правильно знаходила для нього місце в ієрархії Світобудови: його Дух був Духом галактичної монади. Не земної і не сонячної, а саме галактичної — він був Сином Моносу, Сином Світової Монади. Міг він прийти в людському вигляді на землю чи не міг? А чому, власне, не міг — з яких причин? Хіба земна сфера не є тим полем, що засіяне його руками? Хіба сівачеві байдуже, наливається хлібне колосся чи порожніє, знемагаючи під суховіями?..

«Христос — Надзоря» — так називалась опера, поставлена в Нью-Йорку. Це ще один приклад, коли людська інтуїція несхибно вказує його місце в ієрархії: Людина — Христос — Монос. Надзоря — це, власне, і є галактична монада. Але ж не «чорна діра»!..

В ці надзвичайні хвилини сталася іще одна знаменна подія: за допомогою Сили Моносу як світової константи Мирон прийшов іуди, де безперспективно оберталися думки фізиків-теоретиків: він отримав ту ж саму (ту ж саму!) формулу для кванта простору, яка сушить сотні наукових голів, — одержавши щось нібито змістовне, фізики просто не знають, до чого це прикласти. Так колись метеорити нічого не казали вченим — французькі академіки взагалі заборонили про них згадувати, бо каміння «не може падати з неба». Ось він, небесний камінь, кинутий Моносом:

Це, власне, і є те, що в сучасній теоретичній фізиці вважається квантом простору — його найменшою порцією. Безумовно, фізики отримали цю формулу (гармонійну комбінацію світових констант!) іншим шляхом, ніж Мирон, бо їм нічого невідомо про Силу Моносу. А Мирон отримав їх з імпульсу монади.[7] З одного боку, космологічний радіус, з другого — найменша просторова константа. Змія закусила власний хвіст — так індійські махатми бачили Всесвіт, де мегакосм і мікрокосм становлять живу, нерозривну єдність. І все це містить у собі всеосяжна формула Сили Моносу! Отже, для неї може існувати єдино справедлива назва: Т о т а л і т.

Розділ одинадцятий

І саме тоді, коли неперевершена світова могутність наповнила кожен нерв, кожну клітину Миронового єства, двері кабінету відчинилися, увійшла Мирослава. Іще до того, як побачила його обличчя, вона встигла промовити:

— Снідати пора. До речі, у нас Андрій Данилович. Які він квіти приніс!..

Та коли Мирон відірвався від обчислень і вона помітила його погляд — відчужений, нетутешній, занурений у занебесні таємниці, її обличчя спершу здригнулося, по ньому прокотилася хвиля страху, а відтак очі розширились, щоки закам’яніли, наче то вже стояла не Мирослава, а її мармурова подоба. Враження було таке, наче Мирослава застала чоловіка за якимось недозволеним заняттям — мовби він на її очах із вовкулаки намагався перетворитися на людину, але йому це дуже важко давалося, тому весь він був неприродний, обличчя ховалося під маскою, вираз якої неможливо було розгадати. Вона трохи не скрикнула, але їй вистачило сил опанувати себе. Мирослава рідко ходила прямою стежкою, отож і тепер їй потрібно було кілька секунд, щоб адекватно (вона полюбляла це слово) відреагувати.

Підійшла і вже зблизька зазирнула йому у вічі. Помітила на письмовому столі якісь формули та обчислення. Це також її здивувало — Мирон трохи вивчав фізику, але то було іще в студентські роки.

— Це ти для докторської? — ніжно, вкрадливо запитала. — Вона ж так гарно оформлена. Ти збираєшся переробляти?

А він все ще у своїй священній переповненості не здатний був дивитися на себе збоку. Та й з ким же тоді можна поділитися власним щастям, коли не з дружиною? І ще одне: Мирон у ці хвилини був цілком певен — тільки-но він покаже свої магічні формули й розрахунки, як усі негайно зрозуміють, що вони помилялися, — у Центрі Всесвіту (за типом галактичного центру) своїм величним, всемогутнім життям живе Світова Монада, від якої щосекунди надходять творчі імпульси до центрів галактик, і всюди, всюди пульсує розумне життя, аж до останніх меж, окреслених космологічним радіусом. Це так очевидно, що цього не здатний спростувати ніхто: адже ж амплітуда дії Сили Моносу — від 10²⁸ см (десять мільярдів світлових років!) до 10^-33 см, де ще не зуміла освоїтись людська думка. Ось вони лежать — розрахунки, які завтра заполум’яніють над світом яскравіше від сотень феєрверків, бо що може бути значнішим від них?..

І він сказав:

— Е-е, що там докторська! Дешеве пристосовництво. Бачиш оці формули?

— Ну…

— Я відкрив Бога.

Обличчя в нього було таке, наче він, щойно перелізши через паркан, повернувся із чужого садка, несучи повну пазуху груш.

Мирослава стояла за його спиною, опустивши руки йому на плечі, і через те він не міг бачити, як затіпалось її обличчя, а очі наповнилися жахом. Вона вже зрозуміла, що він таки справді збожеволів. Підлога захиталася у неї під ногами, вона зняла руки з його пліч і вхопилася за напіввідчинені дверцята книжкової шафи. Як добре, що Андрій Данилович зайшов! Це так доречно.

— Цікаво, — ніжніше, ніж будь-коли, мовила Мирослава. — Хіба є такі формули, в яких може вміститися Бог?

— Раніше не було, а тепер є.

Він хотів уточнити, що це не Бог церковний, а Бог філософський, спінозіанський, але передумав: адже ж Бог, відкритий Спінозою, не потребує милостивого ставлення до себе так само, як і Бог церковний.

— Гаразд, — проспівала по-пташиному Мирослава. — Це дуже цікаво. Ти потім мені поясниш. Можеш трохи затриматися, я піду по шампанське. Раз таке відкриття… Просто жах!

Мирон не надав значення тому, що Мирослава попросила його затриматись у кабінеті, хоч природніше було б перейти до їдальні, бо там зараз сидів Андрій Данилович. Але Мирон був далеко своїми думками від будь-яких підозрінь (та й від Андрія Даниловича також) — він вийшов із кабінету і, навіть не зазирнувши до їдальні, пройшов до ванни, щоб трохи освіжитися. Пустивши холодну воду в душовий шланг, перегнувся через борт ванни й занурив голову в крижане пульсування святої рідини, про яку ми так мало думаємо, хоч самі десь відсотків на сімдесят складаємося з неї. За хвилину шланг лежав на дні ванни, а Мирон з насолодою витирався рушником.

Так тепер буде завжди: повз що інші проходитимуть без уваги, він у цьому малопримітному явищі знов і знов бачитиме діяльну Силу Моносу. Його мовби смикнуло струмом: шланг на дні ванни не просто лежав і не просто ворушився — він ритмічно пульсував! Сотні разів Мирон Сидорович бачив це буденне явище, але, байдуже ковзнувши оком, не спинявся на ньому думкою. А тепер він, стоячи з рушником на голові, переживав це строго розмірене пульсування як іще одне відкриття — тут Монос, на його думку, являвся людям так очевидно, що цього міг не помітити лише той, хто позбавлений найменшої спостережливості. Цікаво, що такі люди не вважаються каліками; ампутація якоїсь кінцівки — це вже каліцтво, ампутація спостережливості, або, простіше кажучи, байдужість до життя, — не лише не каліцтво, а мало не перевага — така людина декому подобається, бо з нею немає жодного клопоту.

А чому все ж таки вода в шлангу пульсує? Тут ми виходимо на гребінець хвилі, котра поєднує живе з мертвим: шланг на дні ванни пульсував так точно, як пульсувала жилка на його скроні, — Мирон Сидорович відчував це пульсування, мовби його смикав той, хто ховається у світовому просторі. Отож недаремно нас хрестили водою!..

Грива подумав: треба дослідити це явище з боку квантовості. Ось він виробив для себе таку модель: фотон скидається на променеву спіральку — на відміну від електрона, котрий йому нагадував мікрогрудочку, створену пальцями із осінньої павутини. Самої павутинки не видно, а грудочка, яку ми з неї скачали, стає видимою. Так він уявляв різницю між променем і речовинною часткою. Не якась інша сутність збивається в грудочку — той самий вакуум! Або простір як матерія. Але чому ж такими точними порціями? Що лежить в основі цього всесвітнього калібрування? Іншими словами це запитання можна сформулювати так: що є причиною існування сталої Планка як світової константи? Швидкість світла стає константою завдяки матеріальності простору (вакуум як плоть!), а що робить скінченною саму дію в просторі? Адже стала Планка — це є найменша п о р ц і я д і ї. Дія можлива лише на якійсь сцені — тобто в просторі. Немає сцени — немає і самої дії. А це означає, що неминуче мусить існувати найменша порція простору! Отже, причина квантовості полягає в тому, що всякий рух наштовхується на опір простору, а Сила Моносу долає цей опір поштовхами — як ми це робимо тоді, коли дія потребує напруження всіх наших сил. Звідси походить пульсування, котре викидає із простору кванти, тобто порції чогось — світла, води, крові. Основа самого життя.

Але чи можна сказати, що пульсує простір? Ні, пульсує не простір — пульсує Монос у просторі. Пульсує його жива плоть…

Вийшовши із ванної кімнати, Мирон згадав про гостя. Так-таки не переодягнувшись, у піжамній куртці, прийшов до їдальні. Андрій Данилович сидів у кріслі під великою репродукцією Сикстинської мадонни, яку сам колись подарував, — то був наочний урок естетики, про який Миронові й досі соромно згадувати. Це було так: Мирон купив у комісійному масивну раму для картини. Але вона продавалась не порожня — в неї була вставлена банальна репродукція картини із життя провінційного прусського міщанства: на кам’яній терасі серед гостроверхих дахів за круглим столиком сиділо двоє чоловіків — господар і гість. Молода господиня наливала вино гостеві. В позах, у виразі облич, у самій атмосфері, що панувала серед цього тривіального трикутника, відчувалося: господиня й гість пов’язані таємницею інтимності, а господар нібито починає про це здогадуватись. Оце, власне, і все, що можна було побачити в примітивній мазанині. Раму з цією репродукцією повісила в їдальні Мирослава — картина чимось її зворушила. Мирон кілька разів поривався зняти, але Мирослава не дозволяла: мовляв, купимо кращу картину — тоді.

Якби Мирон був хоч трохи уважніший, він би помітив, як дратувала ота банальна колізія Андрія Даниловича. Завжди, коли він бував у їхній їдальні (а бував він тут доволі часто), погляд його, наштовхнувшись на отой чужоземний несмак, робився похмурим, каламутним, як осіння калюжа. Зрештою, він не витримав — десь роздобув репродукцію Сикстинської мадонни (знов-таки закордонну) і власноручно вставив її в масивну золоту раму. Мирон пік раків, але промовчав, що то Мирослава в такий спосіб прикрашала їхню їдальню. Вчинок Андрія Даниловича здався йому природним і цілком доречним.

Андрій Данилович був у темно-сірому костюмі, вираз його обличчя здавався Миронові зніченим і заклопотаним. Він окинув Мирона пильним поглядом, мов незнайомого відвідувача, долю якого належало вирішити. Борлак між сірими складками його шиї якось дивно пересувався вгору і вниз, наче Андрій Данилович намагався проковтнути погано пережовану страву, але не міг і тепер перебував у тому стані, про який мовлять: ні проковтнути, ні виплюнути.

— Щойно телефонував Жовтий, він за кілька хвилин буде тут. — Андрій Данилович невдоволено пожував повітря, що видалось йому несмачним, і запитав: — Як ваші успіхи? Мирослава каже, що ви зробили якесь надзвичайне відкриття.

А Мирон усе ще не міг звільнитися від розпеченого шолома, що міцно стискував його скроні, — здавалося, під черепом працював реактор. Змусив себе посміхнутися, але й сам розумів, що посмішка в нього ідіотська.

— Даремно Мирослава…

— Що даремно?

— Розголошує… Я поки що не готовий це обговорювати. А Іван Корнійович сам зателефонував чи, може…

— Сам, — неохоче буркнув Андрій Данилович. — Щоб привітати Мирославу Яківну з жіночим святом.

Так ось чому вона сьогодні зранку піклується квітами! Негарно вийшло, дуже негарно. Якщо Мирослава й образилась, то цілком справедливо. Лише тепер помітив на столі серед тарілок і келехів три великі гладіолуси — такі зараз не продаються. Це, звичайно, із тієї оранжереї, де навіть узимку можна рвати помаранчі.

Почуття ніяковості було йому на користь — воно хоч трохи допомогло орієнтуватися у звичному, обжитому просторі, що тепер чомусь повставав проти нього. І навіть голос Андрія Даниловича зазвучав виразніше.

— Незручно перед Марією Капітонівною, — розгублено мовив Мирон. — Якось випало з голови…

— Заспокойтесь. Іще не пізно. Зараз лише пів на дванадцяту.

Мирон глянув на годинник — і це також його здивувало: невже відтоді, як почалось оте, минуло лише якихось півтори години? Але ж він за цей час встиг облетіти Всесвіт! Проте й зараз політ іще триває — Мирон відчував, що на землі серед людей лишився біоробот з його обличчям, а сам він як особа іще не звільнився від тієї аудієнції, де частіше приймають бродячих філософів і поетів, ніж державних діячів.

Йому б швиденько переодягнутися — це б значно применшило враження ненормальності, але Миронові таке не спало на думку. Він лишився у піжамній куртці й тренувальному костюмі, який обтягував його обважнілу постать. Мирослава, що повернулася з шампанським, кинула на нього критичний погляд, але нічого не сказала, ба навіть за його спиною підморгнула Андрієві Даниловичу: мовляв, хіба ж не бачите? Той ледь помітно кивнув головою. Але все це лишилося поза увагою Мирона.

Грива спіймав себе ось на якій думці: фізикам, мабуть, здається, що квант простору народжується із кванта дії — в тій послідовності, в якій вони входили в історію науки. Насправді ж стала Планка як світова константа народжується із кванта простору: вакуум викидає із себе порцію енергії так само, як шланг у ванні викидає порцію води, — поштовхами, імпульсивно. То ж бо є найперший і найменший розрив простору. Цвяшок, вбитий у світовий простір…

Мирон Сидорович посміхнувся до своїх думок: справді ж бо, треба бути схибнутим, щоб забивати цвяхи у світовий простір.

Мабуть, цього разу його посмішка виглядала природніше — Мирослава теж підбадьорливо всміхнулася:

— Яка рання весна цього року! Ти, любий, коли збираєшся взяти відпустку? Я вчора була в Літфонді… Туди телефонувала одна шанована людина… — Мирослава виразно, з вдячністю подивилася на Андрія Даниловича. — Нам пообіцяли три путівки в Коктебель. Там у них також Будинок творчості. Письменники сім’ями туди їздять, з дітьми…

— Я ще про відпустку не думав.

— А ти подумай. Зараз буде Іван Корнійович, я його запросила. Одразу й домовтесь.

— Треба, треба, — статечно мовив Андрій Данилович, перегортаючи останній номер журналу «Україна». — Вам, Мироне, треба відпочити. Як тільки почнуться шкільні канікули, так і вирушайте.

Він назвав Гриву просто Мироном — по праву старшого, бо й справді був старший років на десять. В цей час у двері подзвонили — то був Іван Корнійович. Жовтий також не забув про жіноче свято — врочисто підніс Мирославі червону гвоздику.

Коли Мирослава налила шампанське (Мирон знов проґавив свій обов’язок), Андрій Данилович проголосив за неї пишномовний тост — так ніби це був дипломатичний прийом. А проте Мирославі тост сподобався — вона зашарілася, мов школярка.

Іван Корнійович почувався сковано і покрадьки зазирав у вічі Миронові, мовби очікував від нього чогось незвичайного. Звісно, він з готовністю пообіцяв відпустку — це не становило жодної проблеми.

— Вашу докторську прочитав академік Смородин. Ви ж, мабуть, знаєте, що він працює над проблемами гравітації.

— І що він сказав?

Це запитав Андрій Данилович — запитав тому, що помітив невдоволення в очах Мирона. Обличчя Гриви так пересмикнулося, ніби йому нагадали про якийсь аморальний вчинок. Жовтий це також помітив — на його калмицькому обличчі з’явився вираз заклопотаності.

— Сказав, що знайшов для себе багато цікавого. Фізики взагалі ставляться до нашого брата скептично. І якщо академік Смородин так відгукнувся… Він пообіцяв написати рецензію.

— От бач! — радісно вигукнула Мирослава, скуйовдивши пестливими пальцями густу чуприну чоловіка. — Я ж кажу, тобі не слід баритися із захистом. А ви як гадаєте, Іване Корнійовичу?

Членкор ховав під столом руки, наче боявся: Андрій Данилович побачить, що він не вміє тримати ножа й виделку.

— Думка про дисертацію вже склалася. Чого ж зволікати?..

Тим часом Андрій Данилович помахав над столом згорнутим у рурку журналом.

— Доведеться знову міняти редактора. Немічна сірятина. Навіть фотографувати іще не навчились. А вірші… Наче із тридцятих років викопали. Партії зовсім не потрібно, щоб на її честь публікували вправи нездарних віршомазів. Ну, гаразд, — звернувся він до Мирона. — Я передам від вас вітання Марії Капітонівні, можете не турбуватись. А вас, Іване Корнійовичу, прошу завтра завітати. Просто зранку. Свого помічника я вже попередив.

Він уклонився й вийшов, Мирослава вишмигнула за ним. Членкор, зітхнувши з полегшенням, пройшовся по кімнаті, відтак докірливо похитав головою.

— Що з вами сталося, Мироне Сидоровичу? — Жовтий сів поруч із Мироном і поклав руку йому на коліно. — Розумієте, якби я повірив тому, що мені про вас сказали…

— А що вам сказали?

Мирон уже збагнув, що Іван Корнійович з’явився не сам, а був викликаний, — йому належало розібратися в психічному стані свого заввідділом і завтра ж доповісти Андрієві Даниловичу. Але ж Мирослава… Проте Мирон на неї не ображався: він знав, що виглядає справді ненормальним, — особливо тоді, коли хотів здаватися веселим і бадьорим. Не біда, вона згодом усе зрозуміє — треба лише їй пояснити.

— Мироне Сидоровичу, — продовжував допитуватися Жовтий. — Я дуже вас прошу: розказуйте все. Якщо я вас не зрозумію — ніхто не зрозуміє… Не дивіться на мене так, я не сказав нічого зайвого. Бачу, ви пережили велике потрясіння. Але що ж це було? Ви справді сказали дружині, що відкрили формулу Бога?.. — Жовтий сумно посміхнувся — і в куточках його рота, де мали бути кутні зуби, відкрилися темні порожнини.

— Скажіть, ви вірите, що людина… Будь-яка людина, не обов’язково Мирон Грива… Вірите, що людина здатна мати безпосередній контакт зі Світовим Розумом? Гадаю, це те саме, що Святий Дух. Різні назви того ж самого. Вірите?..

Жовтий підняв голову догори й деякий час непорушно розглядав стелю. Потім наблизився до вікна й виглянув на вулицю.

— Я вчора був у лісі, там іще лишилося трохи снігу. А в місті вже ніде немає… — Рвучко обернувся і майже крикнув: — Вірю!..

Запала тривала мовчанка. Напруження потроху спадало, Мирон Сидорович пробував відшукувати слова, здатні пояснити те, що він пережив і пізнав. Але поки що не подавав голосу.

— Ви добре знаєте творчість Писемського? — несподівано запитав Жовтий.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Роман «Масони».

— Не пригадую. Здається, не читав… Чому ви про нього згадали?

— У цьому романі автор багато уваги приділяє питанню, яке ви зараз порушили. Писемський виріс у середовищі масонів. Він розповідає про них, нічого не приховуючи. На повній правді. Йдеться навіть про історичних осіб — таких, скажімо, як Сперанський. Деякі масони вміли входити в контакт зі Світовим Розумом тоді, коли цього бажали. Це в них називалося «розумним робленням».

— І ви в це вірите? — не приховуючи подиву, запитав Мирон Сидорович.

— Це написано так, що не можна не вірити. А крім того… Ну, декотрі йоги, скажімо. Свідчень такого контакту дуже багато. Чому ж я повинен усі ці свідчення вважати шахрайством? А Святий Дух чи Світовий Розум… Питання святості — справа суб’єктивна. Я ось що гадаю: цинізм народжується там, де вмирає святість…

— Ви так написали передмову до творів Сковороди, що мені навіть здалося: ви поділяєте його переконання.

Іван Корнійович посміхнувся:

— Це можна висловлювати лише принагідно — тоді, коли ти розглядаєш твори Сковороди. Раз ми його не перекреслюємо, то треба ж якось показати, за що йому така шана… — Іван Корнійович знову торкнувся Миронового коліна, мовби саме через коліно можна передати найпотаємніші думки. — Ось що, Мироне Сидоровичу… Давайте все це обговоримо через кілька днів. Я ж розумію, що у вас зараз кожен нерв світиться від перенапруження. Приходьте до мене десь числа дванадцятого. Так, щоб у вас було в запасі години три-чотири. У мене є китайський чай, навіть традиційний самовар. Будемо роздмухувати чоботом. А поки що… Поки що не лякайте їх, Мироне Сидоровичу. Я вже якось заспокою Андрія Даниловича. Гаразд?…

Мирон без ентузіазму відгукнувся:

— Гаразд.

Розділ дванадцятий

Лише одинадцятого березня Мирон Сидорович відчув, що образи земного світу поволі почали проникати в його обпалений космічним полум’ям мозок. Уже йому не треба було силувати себе, щоб усміхнутися — Мирослава помітила, що його усмішка стала природна. Вона боялася заговорити про його відкриття — була певна, що почує те саме: «Відкрив формулу Бога». А така заява кого завгодно здатна сполошити й навернути на думку про психічну хворобу. Мирослава помічала, що Мирон потроху почав очунювати. З’явилась надія, що синдром богошукацтва не такий глибокий — це незабаром минеться, буде витіснене новим захопленням.

Якось навіть жартома кинула:

— А знаєш, не завжди приємно, коли твій чоловік такий безнадійний однолюб.

Мирослава й сама не знала, скільки в цих словах було жарту, а скільки тверезо розрахованого побажання: якби він закохався, всі оті занебесні формули як вітром здуло б. Але, ясна річ, його закоханість має бути виміряна на тих вагах, які Мирослава триматиме у власній руці. Вона подумки перебирала подруг, котрі годилися на роль коханок, та всі вони були її ровесницями, а крім того, як здавалося Мирославі, значно поступалися їй вродою.

Мирослава не здогадувалась, що найвища в світі закоханість полонила душу її чоловіка — віднині й назавжди. То була закоханість у небо, землю, зорі та в кожну галузку, в кожне зелене стебельце, що спиналося поміж дерев, розкошуючи в сонячному промінні. Світ належав йому особисто, як належали йому особисто син, дружина; як було його особистим багатством усе, що він виніс із свого сорокалітнього життя, — і те, що його оточувало, і те, що, попрощавшись із земним світом, жило в його пам’яті та десь іще: можливо, в центрі Галактики. Здавалося, в ньому відкрилися нові центри відчувань — мовби занебесний вогонь, що впав на його мозок, був ключем від вищого поверху його душі. Той поверх був незнайомий навіть самому господареві, його вікна завжди були темні. І раптом чиясь владна рука засвітила світло — поглянь, господарю, на власні багатства, адже ж це все належить тобі! Там начебто й не було нічого такого, чого б він раніше не бачив, але ж тепер йому стало ясно: досі він бачив жалюгідні копи, лише зараз йому відкрився світ, у якому відбувалося творення, де народжувалась кожна річ, кожна жива істота — від «божої корівки», що гріється на сонечку, до гадючого гнізда під трухлявим пнем, де звиваються рожевими спіральками ніжні й такі беззахисні діти лісової мідянки.

І хоч Мирон Сидорович здобув незалежність від променевої павутини, що три доби тримала його у власних тенетах, проте він тепер довіку не позбудеться космічної влади над собою. Можна навіть сказати, що то вже був зовсім інший Грива, — так само як болотна руда, побувавши в плавильній печі й на ковадлі, під дзвінким молотком і гупанням важкого молота, вже й віддалено не нагадує іржаве купиння.

Так само як прийшли до нього несподівані формули, котрі (він вірив у це!) перебували на грані фізичного й метафізичного, — так само прийшла певність, що все це він дістав із центру Галактики; Сонце було тільки рефлектором, не більше — його монада похована дуже глибоко, мов жаринка під шахтним териконом, який іще не починав горіти. Хоч Монос показав Миронові креслення Всесвіту, але зорових образів не було, — наче він побував на лекції, де панувало тільки слово та геометрична фігура, що полум’яно пульсувала: маленьке коло, не більше від обручки, розходилося безліччю кіл, що дедалі втрачали чіткість, розмиваючись у безмежності. Достоту кола на воді, коли поверхня озера освітлена вечірнім або вранішнім сонцем і вода пломеніє занебесним жаром.

Миронові хотілося побачити в центрі полум’яного кола людське обличчя, бо монада — то ж таки Особа, але він мусив визнати, що жодних облич не бачив. Спробував накласти на коло образ Ісуса Христа, як його малюють на церковних стінах, проте це також не виходило. Але поволі йому почало здаватися, що в центрі монади він бачить обличчя Грицька. Воно заповнювало собою центральне коло, надсилаючи імпульси в галактичний простір. Потім Грицько відступав, Мирона ніби підводили до дірки в паркані — там, за парканом, погойдувались дерева, обвішані променистими плодами, наче зорями, і на великих іскристих крилах плавали в золотистому небі ті, кого земляни звикли називати ангелами. Для Мирона Сидоровича вони були такою самою неминучістю, як сусіди по будинку. Крила також обов’язкові: адже в глибинах галактичної монади відсутнє тяжіння, хоч певна густина середовища, близька до вакууму, все ж таки існує; отже, ходити не можна — можна літати або плавати…

Він якось несподівано усвідомив себе за кермом автомашини — червоне око світлофора змусило різко загальмувати. І доки він стояв, куточком правого ока встиг помітити вербовий віхтик із сріблястими котиками в руках жінки, що зупинилася на тротуарі перед потоком автомашин. Її відкрите волосся нагадувало червону мідь, із якої в його дитинстві, під час непу, різьбили великі п’ятаки. Десяток таких п’ятаків здатний обірвати кишеню…

Жінка усміхнулася й помахала вербовим віхтиком. Кому це вона? О Боже! Це ж Клара, як він міг її не впізнати?..

За його спиною почали сигналити — уже кілька секунд свердлило простір зелене світло. Мирон натиснув на акселератор, лайнувши себе за неуважність. Він давно вже їздить на автоматиці завчених рухів, вона його не підводить на відкритому шосе, але на міських вулицях час від часу дає збої. Проїхавши Корчувате, подумав, що марно 'іде в Кончу-Заспу: Мирослави там може й не бути. Секретарка суду сказала, що за нею заїхав шофер Андрія Даниловича, але чому Мирон вирішив, що Мирослава має поїхати саме в Кончу? Мабуть, лише тому, що це нерідко траплялося; проте Мирослава ніколи не забувала його попередити. Відтак подумав, що дружина могла йому зателефонувати в інститут, коли він звідти вже вийшов.

Перед Кончею-Заспою звернув на лісову просіку, що виводила в дніпровську заплаву. Навіть не сам спинився — зупинила пані Весна, що десь на півдні вже чарувала людей зеленою сукнею, оздобленою блакитними й золотими вогниками квітів, але тут, під Києвом, поки що переважали сіруваті барви: земля поміж дерев була вкрита торішнім листям та мертвою глицею, на осиках і осокорах лише набухали бруньки, а повінь у заплаву іще не докотилася із валдайських пагорбів та білоруських лісів. І все ж тупіт коня, на якому їхала донька могутнього Хорса золотоволоса Лада, уже було чутно серед лісів і луків — там, де ступали його золоті копита, спалахували проліски, підважували торішнє листя пружні, ворсянисті голівки сон-трави, що незабаром підніме блакитні келихи, наповнені найкоштовнішим у світі напоєм — вранішніми росами.

Мирон Сидорович, дослухаючись до власних почуттів, не міг не відзначити, що навіть вітер, напоєний дніпровською вологою, він тепер сприймає інакше, ніж минулої весни, — це був не просто вітер, то ворушилися могутні м’язи тієї істоти, яку люди називають світом. Адже ж наш власний ген — це також мікроособа, ми для неї виглядаємо цілим Всесвітом. Мабуть, найкраща модель Всесвіту — російська лялька «матрьошка»: особа в особі, живе в живому. Часом Монос, ніби граючись, нашими руками створює власний образ, а ми, безнадійно хворі на антропоцентризм, не помічаємо його доброзичливої іронії…

Біля перших воріт Грива звернув ліворуч, високий дерев’яний паркан насунувся на нього якось зненацька, мовби щойно виріс з-під землі. Він тягнувся кілометра півтора, аж до письменницьких дач, що були відгороджені від шосе не парканом, а лише молодим сосняком.

Відчинилася вузенька хвіртка, вийшов міліціонер і запитав, чому водій приватної машини тут зупинився — адже ж він не міг не помітити знак, що забороняє зупинку. Мирон Сидорович пояснив, що приїхав до Андрія Даниловича. Це ім’я змусило міліціонера виструнчитись і козирнути. Відтак він зник за хвірткою й довго не показувався — Мирон Сидорович знав: він зараз телефонує у великий фінський будинок, що влітку ховався серед бузкових та жасминових хащів. Тут таких будинків було чимало — вони закріплені за відповідальними працівниками. Не за людьми, а за посадами. Виглядали вони зовсім не розкішно — значно поступалися перед добротними особняками, що належали письменникам. Людям, а не посадам. І саме це викликало заздрощі в тих, хто відчував себе гвинтиком у державному механізмі, бо гвинтики час від часу замінювалися, це не становило жодної проблеми — і тоді в будинку серед бузкових кущів поселялась інша родина. Мирон Сидорович знав, як болісно переживали цю заміну ті, хто втрачав право на кімнату, кілька кімнат чи цілий будинок за оцим парканом, що для зовнішнього світу був відомий лише своїми воротами — перші ворота, другі ворота, треті ворота. Мабуть, Адам і Єва не так болісно переживали своє вигнання із раю, як переживає виселення із державної дачі якийсь розжалуваний заввід ділу або його заступник. І якщо він навчився терпіти образи, приниження та бюрократичну муштру, котра перевершує муштру військову, то можна сказати з певністю: серед канцелярських тернів, що страшніші від тернів лісових, його надихала надія потрапити за оцей паркан — туди, де можна самого Андрія Даниловича побачити в смугастій піжамі з садовим ножем у руках. Здавалось би, десь в Ірпені або в Боярці якийсь непримітний бухгалтер має значно кращий будинок (не кажучи вже про бузкові кущі й троянди), але ж він, отой будинок, не визначає сходинки в суспільній ієрархії, — і саме це, а не побутові блага, стояло в центрі людських пристрастей. Тут існували такі ж самі психологічні співвідношення, як поміж золотом звичайного годинника і золотом лауреатської медалі.

Міліціонер заглянув у посвідчення Гриви, іще раз сховався за хвірткою, але вже ненадовго, і з виглядом ангела, приставленого до райських воріт, пропустив машину Мирона Сидоровича туди, де бронзовотілі сосни, що також, здається, хизувалися власною престижністю, обступали дрібні будиночки і великі капітальні споруди, призначення яких Миронові Сидоровичу було відоме лише з розмов, там йому бувати не доводилось. А проте з палуби дніпровського пароплава видно саме оті споруди — здалеку, з Дніпра, вони справляють враження чогось величного й розкішного; будови своїми фасадами обернені до заплави, що ряхтить озерами й шелестить густим, вище пояса, барвистим різнотрав’ям.

Якось Мирон Сидорович зайшов саме сюди, на фасадний бік, і був вражений дивовижним несмаком архітектурних окрас: важкий фронтон підпирали опецькуваті колони, оформлені під мармур, — достоту ці палаци споруджував для можновладного феодала, що ніколи не виїздив із провінції, архітектор вісімнадцятого століття. Грива, проаналізувавши психологічні мотиви, що спричинилися до відродження псевдоримського стилю тоді, коли усюди в світі панували скло, алюміній, бетон, поринув у вельми невеселі роздуми. То були роздуми про бацили владолюбства, котрі вилазять на поверхню ще й отаким робом — через архітектурні надмірності або просто обивательський несмак.

Правду кажучи, Мирон Сидорович не дуже цікавився, яке призначення мали оті палаци, таж він тут бував інколи, і якось само собою стало звичним, що там містилися готель, ресторан, басейн для плавання тощо.

Вдома він застав лише Марію Капітонівну — вона сиділа за столом у великій кімнаті в килимах, з вазами, картинами відомих художників та квадратним каміном, що сяяв полірованим мармуром і ретельно начищеною бронзою. Оглядаючи будинок знадвору, не можна уявити ні цієї кімнати, ні її убрання — воно видалось Гриві несподівано пишним. Господиня, відсунувши карти, які вона розкладала на столі, підвелась і пішла назустріч гостеві. Шаровари турчанки, пантофлі з загнутими носками, біла пухова шаль на плечах надавали її постаті того домашнього затишку, який спонукає до простоти й щирості.

— Який же ви молодчина, що приїхали, — без удаваності мовила Марія Капітонівна голосом, що був колись мелодійним, а зараз нагадував звуки транзистора, в якому сіли батареї, — він іще звучить, але кожен звук спотворений браком енергії', лишилося щось деренчливе, скрипуче.

— Сідайте, будь ласка, — показала вона на стілець, що стояв за столом навпроти. — Я відпустила свою куховарку, у неї хтось там заміж виходить чи жениться. Андрій Данилович повів вашу благовірну підкріпитися в ресторан. Вони ось-ось повернуться. Звичайно, вам нецікаво марнувати час із старою бабою (в міміці щось схоже на кокетування), та якщо вже приїхали, то, мабуть, вам теж подітись нікуди. (Раптом похопилася). Що я кажу? Чому ж нікуди? Ви можете приєднатися до них. А в мене чомусь голова розболілася. Хочете по чарці?..

Не чекаючи відповіді, прошелестіла шовковими шароварами й зникла за дверима. Мирон Сидорович тим часом розглядав вітальню, яка водночас була також їдальнею. Зграбні чеські меблі такі ж самі, як і в Гриви, — це й не дивно, бо Мирослава придбала їх з тієї ж партії. Тому Мирон Сидорович не надав уваги ні диванові з темно-брунатною оббивкою, ні сервантові з дорогим посудом, йому впала в око бурштинового кольору скляна ваза невигадливої форми, щось на зразок зрізаного кавуна, але в ній так звабно грали променеві зайчики, що не можна було відірвати очей. Здавалося, ваза мала власну душу, яка поширювала золотаве сяйво — сяйво, котрого в земному світі побачити не можна, воно панує лише там, звідки Миронове «я» щойно повернулося. І саме отим своїм небуденним сяйвом вона лишалася в пам’яті — раз її побачивши, вже неможливо забути. Мирон Сидорович її пам’ятав — він розумів, що це річ не із серійного випуску. Але де ж він її бачив? Цього пригадати не міг, хоч майже не сумнівався, що то була авторська робота, як оті картини, що також мали неабияку вартість.

Марія Капітонівна повернулася з тацею, на якій стояла кришталева карафка, лежали бутерброди з ікрою та визирали з невеликого довгастого блюда квашені помідори — такі червоні й так добре збережені, наче їх щойно зірвали з куща.

Марія Капітонівна була худа, виснажена жінка — виснажена, звичайно, не фізичною працею, як це буває по селах, а чимось таким, про що можна лише здогадуватись. Смагляве обличчя вже побувало під тим різцем, котрий не дбає про закругленість форм — він ріже глибоко й нещадно, як леміш ріже ниву, прокладаючи незгладимі борозни. Їй було лише п’ятдесят років, але виглядала вона значно старшою — можна було подумати, що вона своїми турецькими пантофлями протоптує стежку у моріжку сімдесятої весни.

Коли Марія Капітонівна підвела очі на гостя, він помітив у її обличчі якесь пожвавлення і рвучке нетерпіння в рухах. Рука, тримаючи карафку, дрібно тремтіла. Наповнивши дві чарки горілкою, одну лишила біля себе, а другу поставила гостеві.

— Ну то що — за те, щоб передохли всі кішки, які на душі шкребуть? Чи, може, з вами такого не трапляється? Тоді вам можна позаздрити.

— Я за кермом, Маріє Капітонівно.

— Наш водій відвезе.

— А машина? Незручно тут її лишати.

— По-перше, жодної незручності немає. А по-друге, шофер може відвезти й на вашій машині.

— Даруйте, не можу.

— Як хочете. Вільному — воля…

Тремтячою рукою піднесла чарку до рота і, закинувши назад голову, випила до дна. Мирон Сидорович мимоволі завважив, що в чарці було десь, мабуть, грамів вісімдесят. Взявши помідор тонкими пальцями з подагричними витовщеннями в суглобах, висмоктала з нього сік.

— Ви з Мирославою вже дожили до срібного весілля? — витерши зморщені губи серветкою, непослідовно запитала Марія Капітонівна. — О-о, даруйте! Безглузде запитання. Вам би тоді належало взяти шлюб у п’ятнадцять років. А ми з Андрієм вже відсвяткували своє срібне… І знову верзу дурницю — ніби ви не знаєте…

Це була механічна балаканина — відчувалося, що її увага прикована до карафки; Марія Капітонівна випила іще чарку. Лише відтак у неї зникло напруження, на щоках проступила бузкова барва, ніс загострився й також зробився бузковим.

Вона дістала із книжкової шафи доволі заяложений альбом, схожий на ті, які можна бачити в робітничих сім’ях або у сім’ї двірника. Розгорнувши на першій сторінці, подала Гриві.

— Ану чи впізнаєте?..

Фото було невиразне — поруділо від часу; проте легко було впізнати слабосилий «Фордзончик», заокеанський тракторець, що, приторохтівши в степові села наприкінці двадцятих років, здавався нечистою силою: ніхто його не тягне — ні воли, ні коні, а колеса самі крутяться, лише смердючим димом від них тхне. І то була неабияка відвага — отак видертися на його металеве сидіння, щоб, опанувавши кермо і важелі, впрягти в небаченого плуга, якого й кілька пар волів не потягнуть. Упівоберта на металевому сидінні височіла постать чубатого парубка в шкірянці, він тягнувся рукою до прапора, який подавала дівчина в українському національному вбранні. На прапорі було вишито: «Колгосп „Червона бджола“». Мирон Сидорович мимоволі усміхнувся — він чув, нібито в тогочасній Одесі була промислова артіль «Червона синька»; на цьому тлі «Червона бджола» виглядала цілком прийнятно.

— Впізнаєте? — запитала Марія Капітонівна, поклавши холодні, немічні пальці на його руку. — Це ж ми з Андрієм. Невдовзі після весілля. Він тоді сільський комсомол очолював. Ох, я вам скажу…

— Молодість, — невиразно, як і саме оте фото, зауважив Мирон Сидорович.

— Е-е, не тільки. Але не будемо про це говорити.

Тим часом до кімнати увійшли Мирослава й Андрій Данилович. Він був зодягнений у тренувальний костюм із тонкого руна, світло-синій, з трьома білими лініями, що починалися від шиї, збігали по плечах і завершувалися білими лампасами на штанях, трохи підважених у поясі невеликим черевом. Рідке попелясте волосся було мокре, з нього скотилося кілька крапель на щоки. В’яла шкіра на шиї робила його схожим на індика — принаймні отією плюсклою шиєю. А можливо, що й манерою триматися, чого поки що не бажав помічати Грива.

Зате Мирослава виглядала павою: вона була зодягнена в кімоно, його золотаві поли переливалися всіма кольорами веселки — колір залежав від пози, оберту, руху. На відміну від Андрія Даниловича, волосся в неї було сухе, воно вільно спадало на плечі, вдало гармонуючи із золотавим тоном розкішного кімоно. В очах теж було щось від золота, якщо його притемнити сутінками; великі білки висвічували з душі жіночу втіху, яка народжується в коханні. А проте було в цьому погляді щось понад кохання — можливо, вдоволення долею, добробутом чи, може, схиляння перед власною особою. Простіше кажучи, Мирослава почувалася королевою. Єдине, що не відповідало цій ролі, — відсутність слуги, котрому належало нести купальні знадоби, — рушники, блакитну гумову шапочку та мокрий купальник Мирослава принесла сама. Мирон, мимоволі замилувавшись дружиною, був спантеличений тим, що Марія Капітонівна чомусь сказала неправду: вони повернулися не з ресторану, а з плавального басейну. Звісно, вона не могла не помітити, куди вони збираються, — треба було прихопити відповідні речі. А проте Мирон Сидорович був не в такому стані, щоб спинятися думкою на цій незначній події.

Зате Марію Капітонівну щось несподівано збурило: вона демонстративно налила іще чарку й вихилила до дна. Проникливий спостерігач у цій промовистій сцені легко б розгадав причину збурення: воно походило не так від того, що вродлива, налита соками Мирослава хизувалася перед її чоловіком своїми принадами, а головно від того, що сама Марія Капітонівна давно втратила будь-яку принадливість і добре це розуміла. Розуміла вона й інше: вже не рік і не два Андрій Данилович дружив з родиною Гриви далеко не безкорисливо; це було життя втрьох, а вона стояла осторонь, виконуючи роль маскувального куща. Вона терпіла, бо могло бути й гірше: уже не просто банальний адюльтер, а повна катастрофа. Інколи її дратувала недогадливість Мирона Сидоровича, кортіло навіть підказати, але спиняла думка: що з того вийде? Якби Грива сам докумекав, без її участі, — це було б на користь, а найменше підозріння, що вона йому нашептала гірку правду, надовго (якщо не назавжди) посварило б її з Андрієм Даниловичем. І тоді життя стане зовсім нестерпним.

Андрій Данилович метнув гнівний і водночас заклопотаний погляд на дружину, вона його вловила й заметушилася:

— Не дивись на мене так. Я піду, піду…

Спершу хотіла прибрати на столі, потім махнула рукою і, плутаючись у шароварах, вичовгала з кімнати. Всі троє мусили вдавати, що, власне, нічого не сталося — таке, мовляв, можливе в кожній родині.

Тим часом Мирослава підійшла до чоловіка, пригорнула його голову до грудей — якось по-материнському, не без навмисності.

— Додому заходив? Тобі Сергійко сказав, що я дзвонила?

— Подзвони зараз. Рано він у нас повну свободу отримав.

— Не хвилюйся. Я із басейну телефонувала. Він за уроками сидить.

Андрій Данилович подався на кухню, приніс до каміна оберемок березових дров. Коли вони розгорілися, вимкнув світло і поставив на радіолу платівку з ноктюрнами Дебюссі. Мирослава й господар усілися в кріслах біля каміна, а Мирон Сидорович лишився за столом.

Було в цьому щось театральне — штучне створення затишку, інтимності. А проте невдовзі Грива піддався чарам мерехтливого освітлення, що було озвучене витонченою мелодією. Кутки кімнати лишалися темними, на обличчях його друга й дружини час від часу з’являлося щось загадкове — наче вони перемовлялися за допомогою язичків полум’я, що, покірні волі геніального француза, то рвучко підводилися до склепіння каміна, то пригасали. І тоді жар із каміна породжував на обличчях те освітлення, від якого люди відвикли, бо вони відвикли від живого вогню, замінивши його батареями центрального опалення.

На вустах Мирослави з’явилася багатозначна посмішка. Андрій Данилович лише самими очима сказав їй, що розуміє, — вони фактично лишилися удвох, бо ні його дружину, ні її чоловіка не слід сприймати як повноцінних людей: одна п’яна, другий психічно хворий.

Тим часом Мирон Сидорович, не помічаючи цього переморгування, думав ось про що: відтоді, як людина уперше оволоділа вогнем, вона змінилася значно менше, ніж це нам здається. Нещодавно в етнографічному музеї увагу Гриви привернули два обличчя — чоловіка й жінки. То була скульптурна реконструкція зовнішнього вигляду наших далеких предків, зроблена на підставі знайдених археологами закам’янілих черепів. Мисливці, котрі полювали мамонтів на берегах Дніпра, генетично нітрохи не відрізнялися від оцього трикутника, що, милуючись живим вогнем і живими звуками радіоли, відчуває себе так далеко від отих мисливців, мовби це вже зовсім інша планета. А насправді у фізичному розумінні люди нічого особливого не зробили — просто багато перерили землі, добуваючи вугілля й залізо, та багато винищили лісів. Проте ні глина в цеглі, ні дерево та залізо в спорудах нічим іншим не стали, окрім того, чим вони були завжди. І якби завтра раптом не стало людини, природа б дуже швидко і цеглі, й металам, і всьому іншому повернула їхню первинну сутність. Отже, справжній прогрес треба вбачати не в предметах побуту, а в душах людських — ким ми були вчора і ким стали сьогодні?..

Роздуми Гриви увірвав Андрій Данилович:

— Яка шалена фантазія в цього композитора! — Він помахав перед своїм обличчям розчепіреною п’ятірнею, ніби диригував. — Наша критика йому приписує занепадництво. Не знаю, чи це справедливо.

А роздуми Гриви тривали: скажімо, Андрій Данилович (як і він, Грива) в дитинстві їздив на волах так само, як це робили скіфи чи східні слов’яни. Раптом усе це зникло, буцім у землю запало! Натомість з’явилися автомобілі, літаки, радіола, Дебюссі. Невже це справді ми — колишні українські волопаси? Андрій Данилович ось-ось із «Волги» на «Чайку» пересяде — він близький до цього. Та що ж насправді змінилося в нас, окрім цих зовнішніх ознак? Ті ми чи не ті, якими були в двадцятих роках?..

Платівка скінчилася. Мирон Сидорович пошкодував: композитор, збудивши болісні запитання, вирушив у далекі сфери — навздогінці за своїми звуками. А відповіді не було. Та й взагалі — чи вона можлива? Чи існує просування в часі, окрім зміни декорацій?..

Коли поверталися додому, Мирослава вкрадливо сказала:

— Я домовилася з професором Кривицьким, він тебе завтра прийме.

Мирон ледве утримався, щоб з усією силою не натиснути на гальма.

— Навіщо? Чого раптом?..

— Ми незабаром виїдемо в Крим. По-перше, ти за кермом. Розумієш?.. І потім південне сонце. Невідомо, як воно на тебе вплине. Лікарський огляд не завадить. Просто жах!..

— Кривицький — психіатр! — відчуваючи, що кров стугонить у скронях, вигукнув Мирон.

— Він лікар, — знічено прошепотіла Мирослава.

— Це ти сама додумалась чи, може, хтось підказав?

— Що ти?.. Звісно, сама. Але чому ти так на це реагуєш? Нервову систему треба час від часу перевіряти.

Уже спокійніше, але з твердістю в голосі мовив:

— Ні, до психіатра не піду. Якщо Крим тому причиною… Я не заперечую — можеш їхати сама. Ти ж колись любила сама на курорти їздити. А ми з Сергійком вирушимо на Десну.

Мирослава, трохи помовчавши, запалила цигарку. Вона це робила дуже рідко — коли нервувалася.

— Ну, раз не хочеш… Заспокойся. Ніхто тебе силою не потягне.

Із задніпрянських лугів війнуло прохолодою, що несла в собі запахи близької повені. Сутеніло. Мирон увімкнув підфарники. Разками променистого намиста спалахнули ліхтарі на дніпровських мостах.

Розділ тринадцятий

Коли Мирон подзвонив, йому відчинив сам Іван Корнійович, а за його спиною стояла Катерина Трохимівна — вона, видно, за звичкою пішла відчиняти, але ж близько року тому після інсульту в неї була паралізована ліва половина, отож вона тепер вчилася ходити, помітно тягнучи ліву ногу, а ліву руку підтримувала правою.

Мирона цього разу вистачило навіть на галантність — він вклонився й поцілував руку Катерині Трохимівні, що з ним траплялося рідко.

— О, та ви вже хоч купи! Вже, мабуть, наплічник готуєте.

— Ну-ну, не перебільшуйте, — вдоволено усміхнулася господиня. — До наплічника мені — мов черепасі до хмар. Але ж я не вірила, що взагалі з ліжка встану.

— За таким чоловіком та не видужати…

Іван Корнійович насварився пальцем.

— Годі вам! Бачу, що й ви оклигали, слава Богу. Ну то вже ми сьогодні відведемо душу. Поспішати нам нікуди.

Кабінет Івана Корнійовича був хаотично завалений книжками — стелажів не вистачало, книжки лежали на стільцях, на підвіконні, навіть на підлозі. Жодних прикрас — усюди самі книжки. На круглому журнальному столику стояв нікельований самовар, який зовсім не треба роздмухувати, бо він був електричний.

— А де ж ваш чобіт? Чи то була метафора?

— Саме так. Купецька екзотика. Сучасна екзотика трохи інша: чай з рукавицею.

— Що це означає?

— Хіба не знаєте? На Колимі в бляшанках варили, рукавицею накривали.

Згадка про Колиму увірвала жарти. Тим часом до кабінету увійшла Катерина Трохимівна, несучи тарілку з печивом. Миронові вона здалась нещасною лялькою, яку понівечила жорстока дитина. Іван Корнійович поспішив до неї, щоб тарілка не вислизнула з пальців.

— Хіба я сам не міг принести?

— Знаю, який ти забудько.

Іван Корнійович трохи винувато запитав у неї:

— Не занудьгуєш? У нас тут є свої теревені.

— Гаразд, теревеньте. Про мене не клопочись — я маю що робити. Хіба не бачив, що я вже панчоху плести почала?..

Господиня вийшла, Іван Корнійович підняв заварний чайник:

— Вам скільки заварки? Не боїтесь?.. У мене, знаєте, пачка на три дні.

— Багатенько.

— Я не вживаю кави, вона підвищує тиск. Потім потилиця починає боліти. А чай — навпаки… Принаймні мені він не шкодить.

Вони ще хвилин десять перекидалися незначними репліками, мовби простукуючи вузенького моста над прірвою, куди їм обом належало вийти з великим вантажем. Нарешті Іван Корнійович, переконавшись, що його співрозмовник справді-таки очуняв, запитав:

— Ви можете розповісти послідовно? Уявіть, що ви читаєте лекцію.

— Не думаю, що мені доведеться читати лекції на цю тему.

Іван Корнійович мовчки подав йому гранки, поцятковані коректорськими знаками.

— Що це?

— Сторінка чотирнадцятого тому УРЕ. Том уже підписано до друку. Зверніть увагу на термін «Субстанція».

Мирон Сидорович, діставши окуляри, перебіг очима ті кілька фраз, на які вказував Жовтий. Немовби не довіряючи окулярам, — підозрюючи, що тут має місце оптичний обман, — він поклав їх на стіл і прочитав уже без окулярів:

«СУБСТАНЦІЯ» (лат. substantia — те, що лежить в основі; сутність) — філософська категорія, що характеризує матерію як суб’єкт і загальну основу всіх змін, явищ та предметів. Поняття С. є важливим ступенем у процесі розвитку пізнання людиною матерії: причини існування явищ встановлюються тільки шляхом вивчення С. — їхньої матеріальної основи. Категорія С. займала центральне місце у філософії Б. Спінози, який розглядав її, або природу, як єдину матеріальну основу всього існуючого. В. І. Ленін визнавав раціональне значення категорії С., вважав необхідним «поглибити пізнання матерії до пізнання (до поняття) Субстанції, щоб знайти причини явищ».[8]

Мирон Сидорович, поклавши гранки на письмовий стіл, мовчки випив свою чашку міцного, аж чорного, чаю. Іван Корнійович також чаював, але в той же час, лукаво примружившись, наглядав за Гривою.

— Ви гадаєте, це буде надруковане?

— А чому б ні?

Мирон хапливо розшукав на полиці добре відомий «Філософський словник».

— Ось чому, — тицяючи пальцем у книгу, похмуро сказав Грива і процитував: — «Матеріалісти розуміють під субстанцією щось речовинне, матеріальне». Ні, ви подумайте: Ленін іще в 1908 році писав, що не можна ототожнювати речовину й матерію…

— Саме так я й обстоював своє пояснення субстанції. І зі мною погодились.

— Це ваше визначення в УРЕ?

— Автор — Жолудь. Хіба він вам не показував?..

— Де ж ви обстоювали? — запитав Грива, трохи ображений тим, що Юрко його обійшов.

— На засіданні редколегії. Приїхав сам Андрій Данилович.

— Їй-бо, аж не віриться. Щоб Андрій Данилович…

— Мене підтримав головний редактор.

— Бажан?..

— Академік Микола Платонович Бажан… — Жовтий поставив порожню чашку, нервово встав на повний зріст, ступив кілька кроків до вікна. — Колись люди не повірять, що для такої дрібненької справи, як ота замітка в енциклопедії, доводилось витрачати стільки зусиль.

— О ні, це не дрібненька справа! Якщо хочете знати, ото ж і є лінія окопів, де засіли сталіністи. Витуріть їх звідти — і вони не знатимуть, що їм робити. Земля захитається в них під ногами.

Жовтий присів до самовара і торкнувся коліна Гриви.

— Цур їм і пек, отим іхтіозаврам від філософії! Розповідайте, Мироне Сидоровичу, — привітно усміхнувся — і, як завжди, в куточках його рота замість зубів відкрилися темні порожнини.

— Що ж розповідати? В отій енциклопедичній замітці, по суті, сказано все. Матерія як суб’єкт… Саме ж це і є ключ до розуміння світу.

— Не перебільшуйте!

— Ну гаразд…

Грива говорив, мабуть, з півгодини — йому було легко розповідати про найскладніше й найпотаємніше, бо він добре бачив, що господар книжкового безладдя, у якому був свій нерозгаданий лад, розумів не лише висловлене, а й те, що лишалося десь у глибинах Миронового мозку.

Куточком ока Мирон Сидорович спостерігав, як пласке, мовби вирізьблене в двомірній площині, обличчя Жовтого то застигало в непорушності, то починало вигравати несподіваною мімікою, в якій вгадувалось намагання проникнути якомога глибше, туди, де Грива почувався певніше, ніж у земному світі. Мирон Сидорович промовчав лише про Грицька — то було інтимне, потаємне.

— Отже, в напрямі доцентровому ви також встановили межу?..

— Її встановила сама природа. Це неминуче: якщо Всесвіт скінченний в напрямі відцентровому, то звідки ж взятися безконечності, коли ми просуваємося до центру небесного тіла?.. Сила Моносу ставить межу, в кожному разі її легко обчислити. Межа пролягає там, де гравітаційний потенціал сягає квадрата швидкості світла.

— Досі вважалося, що саме там починають діяти безмежно великі гравітаційні сили.

— Вони справді дуже великі, але не безмежні. Тут Шварцшильд помилявся. І коли ми це починаємо розуміти, всі таємниці зникають.

— Невже всі? — скептично посміхнувся Жовтий. — По-вашому, виходить, що з сингулярністю вже покінчено.

— Навпаки, сингулярність лише починається. Але ж не в плані фізичному.

— А в якому ж — метафізичному?

— Скажемо так: післяфізичному.

— Не вам пояснювати, що це те саме: «мета» і є «після». Дехто намагається довести, що в Арістотеля, мовляв, це вийшло випадково: так склалася послідовність його праць. Могло цього й не бути. Або могло бути навпаки. Але ж я переконаний, що тут немає жодної випадковості: спершу розглядається те, що пропонують нам рецептори чуттів, а вже потім… Якщо хочете знати, я взагалі не вважаю філософією те, що ґрунтується на чуттєвому сприйманні. Рецептори чуттів майже однакові що у тварин, що в людини. Правда, коли я почну жувати сіно, воно мені так не смакуватиме, як вівці. Але ж річку, гори, луки ми бачимо майже однаково. На мій погляд, філософія починається лише тоді, коли ми ставимо під сумнів об’єктивну реальність чуттєвого. Ви так не гадаєте?..

Мирон Сидорович уже відключився від занебесного шолома, який він три доби відчував на своїй голові. За ці три доби все його єство було перебудоване — обновилась у ньому кожна клітина, а не лише бачення й розуміння світу. Могутня космічна рука поставила його в нову колію, наче у нього були не ноги, а колеса.

— Тільки так і гадаю, — відповів на запитання Жовтого. — Властивість рецепторів програмується генетично. В цьому вся справа!.. Далі нам належить шукати, хто ж формує цю програму. Чи не так? І тоді Субстанція перетворюється на Суб’єкта. Я пишаюся тим, що саме українська енциклопедія…

— Нічим пишатися, Мироне Сидоровичу. Це ж бо так мало!.. Ви краще ось що поясніть: між Субстанцією й Моносом існує тотожність чи… Я ось чому питаю: із вашої розповіді напрошується не просто дуалізм, а своєрідна триєдність. Ну, перш за все простір як матерія. Це мені найлегше уявити. Може, тому, що про матеріальність вакууму вже багато написано. Але сила, яка розриває простір… Це, знаєте, доволі несподівано! І не тривіально. Є комахи, яких називають наїзниками. Самиці сідають верхи, скажімо, на гусінь і в їхнє тіло закладають яйця. Личинки живляться вмістом ураженого хазяїна. Зрештою вони його знищують. Або можна сказати: переробляють на себе самих… — Жовтий витримав паузу, мовби добираючи слова, здатні невидиме зробити видимим. Іще раз увімкнувши самовар в розетку, дочекався, доки він викинув струмінь пари. А відтак продовжував: — Монос те ж саме робить з простором: прокол, закладка яйця… Монада земної кулі менша від голубиного яйця: дев’яносто міліметрів у діаметрі! Просто неймовірно. І вся маса, вся енергія містяться в ній. Адже ж так виходить із формули Сили Моносу?..

— Тільки в ній. Все інше не планета, а лише тінь планети. Брижі в просторі. Дуже точно про це кажуть піфагорійці: гармонія сфер. Але в чому саме ви бачите триєдність?..

— Простір як матерія — раз… Вакуум… Або, як ви кажете, мертва плоть. Не та, що вмерла, а та, що ніколи й не була живою… Що ж їй протидіє зсередини, від центру системи? Ви кажете: Світло… В кожному разі, це також матерія. Або антиматерія. Як вам завгодно…

— Жива плоть, — уточнив Грива. — Або монада.

— Хай так. Це вже два. Ну і третій елемент у цій триєдності — Логос. Згодні?..

Грива промовчав, а Жовтий, сьорбнувши чаю, вів далі:

— Сонячне яйце має в діаметрі три кілометри. Монада Сонця. Так, здається?.. І лише в оцих трьох кілометрах міститься його жива плоть. — Жовтий, скептично посміхаючись, захитав головою. — Ой Мироне Сидоровичу! Боюсь за вас. Боюсь, що фізики з вами не погодяться.

— Це не справа фізиків. Їхня парафія кінчається там, де кінчається можливість експерименту. Астрофізики, скажімо, в центрі нашої Галактики поселили «чорну діру». Боже, скільки нафантазовано довкола «чорних дір»! Нібито вони втягують в себе енергію і перекачують в якийсь інший всесвіт. Просторово цей інший всесвіт слід бачити десь у центрі «чорної діри», яка й сама є центром Галактики. Тобто в напрямі безконечно малого…

Жовтий посміхнувся:

— Ця ідея досить божевільна — отже, якщо вірити відомому парадоксові, має бути правильною.

— Нічого цього немає!.. Навпаки, в центрі Галактики народжуються імпульси, що викидають енергію назовні. Формулу імпульсу монади ви записали. А це вже те, що можна перевірити за допомогою елементарних обчислень.

— Один кубічний сантиметр речовини в «чорній дірі» важить мільярди тонн…[9]

— Чув, чув, — спохмурнів Грива. — Якщо фізика відривається від експерименту, жодні фантасти не можуть нафантазувати того, на що здатний фізик.

— А хіба це не так?

— Це так, якщо «чорну діру» виводять із пересічної зорі — ну, скажімо, із такої, як наше Сонце. І зовсім не так, коли «чорна діра» опиняється в центрі Галактики. Давайте обчислимо. Згода?

— Будь ласка, нам поспішати нікуди. Але ж ми з вами не фахівці. Принаймні з мене кепський математик.

— Оперувати астрономічними величинами неважко. Тут математика не сягає далі таблиці множення.

Мирон Сидорович писав фантастично великі числа, які здатні налякати людину, що не знає правил поводження з ними, але Жовтий вивчав спеціальні праці з астрофізики, отож йому ці правила були знайомі. Він уважно стежив за обчисленнями, дещо занотовував і перевіряв, а коли Грива завершив роботу й подав результат, довго тер долонею лоба, наче зганяючи плівку з очей, котра заважала бачити істину.

— Як же це могло статися? Тут же ось що виходить: якщо навіть вважати, що в центрі Галактики міститься «чорна діра», однаково… Сама формула, що привела до уявлень про існування «чорних дір», диктує умови: чим більша маса, тим більший радіус. І як наслідок: тим менша густина.[10]

Слід звернути увагу ось на що: якби довжина гравітаційного радіуса в загальній теорії відносності вимірювалась не за формулою 2GM / С², а за формулою GM / С², то поміж гравітаційним радіусом (Rg) і радіусом живої плоті () можна було б поставити знак рівності.

Деякі фізики-теоретики вважають, що двійка у формулі Ейнштейна виникла із непослідовності в розрахунках. Ось що з цього приводу пише визначний фізик-теоретик В. Л. Гінзбург:

«Розрахунок цей виглядає непослідовно бодай тому, що фактично для тіл зі швидкістю, порівняною зі швидкістю світла С, кінетична енергія дорівнює , а не МС² / 2 Якщо в наведеному розрахунку вважати енергію корпускули рівною МС², то для Rg ми одержали б значення GM / С².» (В. Л. Гінзбург. О физике и астрофизике. — Москва: Наука, 1980. — С. 111).

Але ці відмінності в формулах не такі значні, щоб можна було пояснити, чому в галактичних «чорних дірах» астрофізики вбачають фантастичну густину, яка буцімто дорівнює мільярдам тонн в одному кубічному сантиметрі.

Тепер слід звернути увагу на інше: ґрунт, на якому виростає формула Сили Моносу, можна вбачати в двох парадоксах Ейнштейна — в його непослідовності щодо постулату Шварцшильда й непослідовності в розрахунках, про які щойно йшлося (прим, автора).

— Цілком правильно, — вдоволено підхопив Грива. — Саме так!.. Сучасна фізика, намагаючись описати центри галактик, оперує формулою, яка складається із таких констант: сім кіп гречаної вовни.

— Це вже ви занадто! Фізики оперують теорією відносності.

— А ви чим оперували? І результат вийшов цілком протилежний. Отже, тут справа не в самій теорії відносності, а в тому, що її можливості вичерпуються раніше, ніж ми опиняємося в центрі космічної системи. Саме через те й виникла проблема сингулярності.

— Гаразд. Поясніть, як ви уявляєте центр Галактики.

Іван Корнійович, кинувши це запитання, напружено стежив за обличчям Гриви. А той, мабуть, і сам не знав, як міняється його обличчя, коли він подумки переселяється в галактичний центр — туди, де астрофізики поселили «чорну діру». Чорна вона тому, що там таке велике тяжіння, яке не дає змоги пробитися назовні поза її оболонку жодному променеві. А «діра» тому, що надмірне тяжіння буцімто безперервно втягує в себе проміння довколишніх зірок, мов велетенський насос втягує воду. Але ж не можна вічно втягувати й нікуди не викидати! Отож, мабуть, викидає — але куди? Тут і з’являється: у сусідній всесвіт. Де ж він міститься? Не інакше як у напрямі до центру Галактики, бо в напрямі від центру ми потрапляємо в той Всесвіт, у якому живемо самі.

Ні, Грива не приймає такої моделі. Та модель центру Галактики, яка живе в його уяві, не просто інша — вона є могутнім осередком живої плоті, що за своїми розмірами перевершує діаметр Сонячної системи. Ось чому на запитання Жовтого він урочисто, навіть побожно відповів:

— То є Світло, в якому немає жодної темряви.

Жовтий поблажливо усміхнувся:

— Мені ви можете це казати, але комусь іншому не раджу… Так Іоанн Богослов визначає сутність Бога.

Мирон Сидорович струснув довгим волоссям.

— І правильно визначає!

— Можливо. Але ж ми з вами умовились обговорювати фізичну модель світу.

Грива підвівся з крісла, наблизився до вікна. Його огрядна постать кинула розріджену тінь на обличчя співрозмовника.

— Саме фізичну модель я й маю на увазі. Зовнішня оболонка галактичної монади міститься там, де гравітаційний потенціал сягає квадрата швидкості світла. Далі, в глибину монади, ми маємо цілком однорідне середовище. Там уже зовсім немає тяжіння. Уявлення про безмежне зростання гравітаційних сил до центру системи — це помилка! І дуже велика. Саме вона докорінно спотворює…

Іван Корнійович згідливо похитав головою, даючи зрозуміти, що не варт розжовувати те, що й так ясно. Він сказав:

— Якщо з’являється скінченна сила, безмежне зростання гравітаційних сил виключається. Отже, ви гадаєте, що в центрі Галактики є надзвичайно розріджене ядро?.. Даруйте, це дуже важко уявити. Але розрахунки справді показують, що в ядрі Галактики ми маємо трохи не вакуум. І це замість речовини, в якій кожен кубічний сантиметр важить кілька мільярдів тонн. Помилка просто фантастична! Але хто ж помиляється?..

— Ми з вами разом обчислювали.

— Та воно так. Але ж світова наукова преса… Гаразд, продовжуйте. Проте у Мирона Сидоровича уже не було настрою обговорювати фізичні параметри — на його думку, тут фізичне взагалі кінчалося й починалося метафізичне.

— В радіусі, — підсумував він, — що перевершує радіус Сонячної системи, цілком відсутня гравітація. Час існує лише у вигляді вічності. Рух існує лише на швидкості світла. Само собою зрозуміло, там немає ні атомів, ні електронів, бо на швидкості світла вони стають неможливі. — Мирон Сидорович знайшов у собі сили для посмішки: — Легко сказати, чого там немає. Значно важче сказати, що там є.

— Так, — погодився Жовтий. — Що ж там є?..

— Світло, в якому немає жодної темряви. Темрява відтиснута Силою Моносу. Велетенська фортеця Світла! Ось що там є, шановний Іване Корнійовичу… Погляньте, як галактична монада полум’яними шаблями, що викувані із мільярдів зірок, безперервно відбивається від темряви…

— Це вже поезія, Мироне Сидоровичу.

— Але ж водночас і реальність! Ви гадаєте, спіральна форма галактик виробилася безпричинно? Причина ж полягає в тому, що в центрі Галактики живе Мозок Системи і його належить захищати від руйнівних сил зовнішньої темряви. А в старовинне поняття темряви входили такі елементи: гравітація, космічна холоднеча і власне темрява. Тобто все, що поглинає енергію. Сили, які зумовлюють ентропію.

Жовтий стримано посміхнувся.

— Отже, ваше відкриття зводиться до того, що ви зрештою можете вказати точну адресу, де саме міститься рай.

Грива образився:

— По-вашому, це смішно?..

— Ні, Мироне Сидоровичу… Я просто уявив, що раптом з’являється дисертація на цю тему. Розумієте?..

— А чому б їй не з’явитися? Я бачу дуже тонку грань, де кінчається фізика й починається метафізика. Саме це й повинно стати темою дисертації.

Жовтий замислився.

— Не кваптесь, Мироне Сидоровичу. Сім разів відміряй, один раз відріж.

Вони змовкли, кожен думав про своє. Господар знов увімкнув самовар, котрий обом видався значно більшою загадкою, ніж це було досі.

Та ось Грива заговорив знову:

— Мене вражає колективізм монад. Це було найперше зусилля Моносу, котре із світового хаосу витворило розумну організацію. Саме розумну! Погляньте, як монади зливають свою енергію до центру системи. Бо там, не деінде, відбувається найбільший розлом безжиттєвого моноліту, який ми називаємо світовим простором. Без колективних зусиль цей розлом був би неможливий. Отже, було б неможливе й саме життя.

— А ви певні, що в центрі Галактики справді…

— Міститься Плазма, Що Мислить?..

— Так.

— А де ж, по-вашому, їй бути?

— Ніде.

Жовтий звузив хитрі калмицькі очі: мовляв, я хочу змусити тебе пошукати додаткових аргументів.

— Звичайно… — якось пригасло відгукнувся Грива. — Все, що я стверджую, тримається на інтуїтивних імпульсах. Та якщо ми погоджуємося, що кожна астральна монада — від земної до галактичної — є об’єктивною реальністю…

— В монади я повірив. Але як повірити, що саме вони є носіями життя й розуму?

— Хіба не бачите, що монади організовані на принципі зворотного зв’язку?.. Кожна система монад — самодіючий організм… Пригадуєте другий закон термодинаміки?..

Щоб витворити якусь систему, потрібні велетенські зусилля. Щоб вона розпалася — не треба жодних зусиль: вона розпадеться сама собою, якщо не дбати про підтримку її існування. Всюдисущі закони ентропії! Вони скрізь діють у напрямі повернення до хаосу. Скажімо, оцей будинок. Щоб його спорудити, треба було докласти чимало сил. Зате, щоб він розвалився, не треба нічого робити, він сам розвалиться… І так само Сонячна система, Галактика. Навіть цілий Всесвіт… Отже, десь мають існувати розумні сили, котрі діють на підтримку загальносвітової організованості. Інакше давно б запанував Хаос. Більше того: ця організованість… Я маю на увазі саму Метагалактику… Ця організованість взагалі була б неможлива. То як же ви мислите організованість без організатора?..

Калмицькі очі лукаво усміхалися.

— На основі самоорганізації.

— Там, де діють закони ентропії, можлива лише самоорганізація живого, розумного. І знаєте, чому? Бо світовий простір також здатний захищатися від монад. Він є антипод життя, носій смерті. Сам він також мертвий. Але розірвіть пальцем мертву гуму — хіба вона вам не протидіє?.. Саме на цьому протидіянні й засновані закони ентропії. Знаєте, як із староєврейського перекладається слово «сатана»? Протидіючий! Друг темряви, або власне темрява. Мертва темрява, що намагається загасити живе світло монад… Але світло сяє серед пітьми, й пітьма не пойняла його.

— Остання фраза з Біблії?..

— Так, з Біблії. В довільному перекладі.

Розділ чотирнадцятий

Мирон Сидорович дедалі гостріше відчував, що Київ його стомлює, — навіть не тіснява й штовханина двоногих атомів, кожен з яких осібно є цілий Всесвіт, але в строкатому натовпі він нагадує лише гребінець піни на морській хвилі; стомлює місто як таке — фанерними лелеками на дитячих майданчиках, вирубаними із мармуру чашами якихось велетенських квіток, із котрих влітку вистрілюють іскристі водограї, мертвим наслідуванням живої природи в десятках кам’яних та бетонних виробів. В такі хвилини він починав розуміти абстракціоністів: безглуздо в скверику виставляти бетонних козуль, коли десь на околиці Києва можна побачити живих.

Проте найбільше його стомлювало велелюддя. Іще з солдатських часів жило в ньому оце питання: як повинні взаємодіяти окремий індивід і маса? (До речі, слово «маса», застосоване щодо людей, йому здавалося бездушним, принизливим). Дедалі ця проблема ставатиме дошкульнішою, бо населення зростає. Тим часом людське «я» не бажає перетворюватись на краплину в розбурханому морі — воно само прагне стати морем. І це прагнення виглядає цілком законно, бо людина здатна вмістити в собі не лише земне море, а цілий Всесвіт. І тоді вона сама стає Всесвітом. То як же їм жити — отим мільярдам всесвітів, кожен з яких жадає виштовхатися на видноту? Може, тоталітаризм — єдино можливий вихід в епоху демографічного потопу? Дехто схиляється саме до такої думки. Це, мовляв, порядок, дисципліна, лад. Щоб запанував порядок, потрібна залізна рука — без цього не обійдешся…

Але ж Грива добре бачив, що насправді то є шлях до виродження: в живому світі не можна запроваджувати законів, властивих світові неживому. Є комп’ютер і є програміст — логос машинний і Логос Людський. В машинному логосі незліченні електрони живуть лише задля того, щоб виконувати волю Логоса Людського. І якщо з’являється держава, в якій роль програміста привласнює одна особа чи, може, група осіб, а решта громадян змушена бути покірними виконавцями вищої волі, то це ж, власне, і є перехід від законів живого світу до законів неживої природи — тобто до моделі: програміст — комп’ютер. Хоч Гейзенберг і наділяє електрон власною волею, але ж у такій моделі суспільного життя навіть людина позбавлена власної волі. І не лише рядовий громадянин, а й сам програміст, — складається враження, що в цьому разі починає програмувати сама Темрява.

Як тільки випадала вільна хвилина, ці вельми нелегкі роздуми садовили Мирона Сидоровича за кермо — із тісняви людської він потрапляв у тісняву автомобільну, але ж за якісь півгодини під його ногами вже шелестіла трава, жевріли вогники кульбаб, визирали з-під розсічених листків фіолетові китиці рясту. Велетенські дуби, кора яких нагадувала свіжу оранку, своїми гілками-чепігами та сухозліткою різьбленого листя, котре вони не поспішали скидати, поєднували його душу з душами далеких пращурів — і тоді здавалося, що то не хтось жив тисячу років тому, коли цей дуб іще ховався в жолуді, — ні, то був ти сам, але такий не схожий на нинішнього, як не схожий окопний капітан Грива на автора докторської дисертації про сингулярність і як автор докторської дисертації на того Гриву, котрий відкрив формулу Сили Моносу…

Якось, проїжджаючи повз Володимирський базар, Мирон Сидорович побачив на автобусній зупинці Юрка Жолудя. Зупинивши машину, запросив до себе на переднє сидіння. Виявляється, Юрко їхав на двадцять шостий кілометр у напрямі Обухова, щоб допомогти батькам погосподарювати в луговому обійсті, яке ось-ось мала затопити повінь. Батько сторожував у лугах навпроти письменницьких дач. Хата у Вишеньках на лівому березі Дніпра вже п’ятий рік була перекреслена дерев’яними іксами на вікнах і дверях — вся живність (корова, кури, свині) розкошувала довкола козацької мазанки на луговому привіллі. Мати щодня обходила письменницькі дачі з великою сулією, що цнотливо біліла з-під хустки свіжим молоком, а батько мав постійних клієнтів, яким збував іще живих линів і сомиків. Йому вже перевалило на сьомий десяток, жодного дня не прожив деінде, окрім лозяних та осокових нетрів широкої дніпровської заплави, — тому не дивно, що риба потрапляла до нього в кошик, у кропив’яне кубельце, просто на чаклунське слово, яке він знав з дитинства, але нікому не виказував.

У Гриви не було якихось інших планів, окрім спілкування з природою, — отож невдовзі вони мчали повз добре знайомий паркан, але цього разу машина не звернула до таємничих воріт, звідки визирав ошатний міліціонер з білими смужками на погонах. Проскочивши іще кілометрів зо три, в’їхали під цегляну арку без жодних прикрас. Поміж сосняком і сітчастими загорожами, повитими хмелем, плющем, диким виноградом, намощена сіра бруківка. Трава, що пробивалася з-поміж кострубатого, не обчовганого шинами каміння, свідчила, що машини тут їздили нечасто.

Це були європейські вілли, здебільшого двоповерхові, з широкими терасами і скляними верандами, обсаджені фруктовими деревами, кущами бузку й жасмину. Садиби виходили в заплаву, що вся, аж до лівобережних Вишеньок (а це не менше п’ятнадцяти кілометрів), була-вже залита повінню. Осокори з ажурними кулями омели й вимощеними з хмизу їжакуватими гніздами лелек, старезні дуби з широкими дуплами, що нагадували рибальські шатра, високі ясени й вільхи — все це гіллясте розмаїття тепер виглядало неприродно, бо виростало просто із бурої дніпровської води. Повінь щороку заливала неміряні лугові простори, котрі потім викидали з себе, із своїх тисячолітніх намулів, такі високі й барвисті трави, що косарювати серед цього озерного раю з діда-прадіда було справжнім щастям. Кілометрів п’ятдесят на лівий берег і стільки ж на правий худобу вигодовували луговим сіном. Так тривало віками, ніхто й гадки не мав, що колись це може увірватися, — де погойдувалося проти неба барвисте різнотрав’я (вершника серед тих трав видно лише від пояса), там побіжать невзабарі гниловоді хвилі технічних водосховищ, пишномовно названих морями.

Проте сюди, під Київ, це лихо, більш нищівне, ніж татарські орди, іще не докотилося. Юрко збігав до знайомого письменника (мати в цей дім носила молоко) — їм дозволили поставити машину на садибі, навіть ласкава господиня пообіцяла зателефонувати Мирославі в тому разі, якщо вони з Юрком затримаються або й заночують серед повені — на горищі козацької мазанки.

Під селищною водокачкою, серед лозняків, Юрко легко розшукав прип’ятий до явора човен — старий, грубо просмолений, — і вони загойдалися над озерами, які тепер не існували осібно; відтак попливли серед гілок, що лежали на воді, серед гнучких лозняків.

— Гілля… гілея, — чомусь спало на думку Миронові. — Вам не здається, що слово «гілля» походить від старогрецького «гілея»? За свідченням Геродота, грецькі колоністи так називали ліси й діброви на берегах Борисфену.

— Можливо, — погодився Жолудь. — Слова справді схожі. І за змістом близькі… Але що ж це означає? Виходить, ми безпосередні нащадки екологів?

— Хіба ви в цьому сумнівалися? В корені слова «сколот» виразно звучить «коло». Сколоти — самоназва скіфів-орачів. Скіфами вони були лише для греків, для себе лишалися орачами й людьми із кола. Із свого кола. Зверніть увагу: ми й досі в незмінному вигляді послуговуємося цим словом. Коло було синонімом віча.

— Та-а-ак, — сумовито протягнув Юрко. Здавалося, він думав щось таке, про що невільно говорити. Настрій йому підупав, він замовк і, тамуючи гнів, налягав на весла.

Грива лише сумно посміхнувся.

— А все ж таки — на яку тему ви мовчите? — жартівним тоном запитав Мирон Сидорович.

— Якби ваш вельмисановний друг знав, на яку тему я мовчу, мені б це так не минулося.

У слові «вельмисановний» Юрко виразно підкреслив літеру «с».

Грива похмуро глипнув на годинник — була шоста вечора, сонце схилялося до заходу, але ще не втратило своєї сили. Їм лишалося зо три години панування денного світла — слід було квапитися.

Нарешті безлисті, хоч і доволі густі, лозняки розступилися; очам відкрився луговий простір, серед якого лише поодинокі дуби-нелині, вкриті торішнім листям, здивовано озиралися довкола, мовби питаючи: а де це, в бісового батька, стільки води набралося? Повінь цього року й справді видалася на диво могутньою — Поділ відгороджувався від Дніпра де земляними насипами, де мішками з піском — мовби з боку мирної Десни наступав озброєний супротивник. А тут, куди Юрко спрямовував своє нехитре суденце, видовище також було грізне: повінь сховала призьбу, замкнені двері на півметра опинились у воді, вода видиралася до шибок — ось-ось веселі русалки почнуть нишпорити по хатніх закапелках, шукаючи для себе плахт і корсеток, в яких не сором у місячну ніч вийти на берег для тисячолітнього танку.

Власне, хата вже була порожня, батьки майже все начиння перевезли на лісовий хутірець, де їх прихистили родичі. Те, що мав зробити Юрко, впадало в око відразу: серед хлівців, виплетених із лози й обвалькованих глиною, на земляному підвищенні стояв чималий стіг сіна. Хлівці вже залиті водою, до стогу вона підкрадалася неквапно, але впевнено — як підкрадається досвідчений звір до поживи, знаючи, що вона не втече.

— Ось вам весла, — сказав Юрко, заякорившись біля стогу. — Поплавайте отам серед дубів. Видовисько справді рідкісне. А я тим часом погосподарюю.

— Другі вила є?

— Вила знайдуться, але ж ви вдягнені не для такої праці.

Сам Юрко був зодягнений в лижний костюм, що на автобусній зупинці трохи здивувало Гриву, а тепер виявилось цілком доречним.

— Це ж не гній, а сіно.

— Може стати гноєм, якщо не сховати на горище.

— Давайте вила.

Юрко розворушив сіно й спритно видобув із стогу завбачливо сховані там гумові чоботи з високими халявами. Хутко перевзувшись, відімкнув хатні двері. Хвилин з десяток щось майстрував у залитих водою сінях, відтак підігнав човен до самих дверей і висадив Мирона Сидоровича на хистку драбину, яка вела на горище.

Робота закипіла: Юрко, стоячи у воді, подавав сіно знизу, пропихаючи запашні навильники крізь квадратний отвір, а Грива, підхоплюючи їх на свої вила, ретельно натоптував кутки попід стріхою. Години за півтори вони впоралися, можна було їхати додому, але в обох був такий настрій, що сіно не головне, це лише привід, щоб, по-перше, повечеряти разом, удвох, а по-друге, бути причетним до такого лицедійства матусі природи, яке, можливо, трапляється лише раз на віку.

Юрко виріс серед оцих лугів, для нього все тут було звичне з дитинства, а Грива почувався так, мовби провалився крізь два або й три тисячоліття в часи сколотські, бо все, що їх зараз оточувало, нічим не різнилося від тих далеких часів. Так само й далекі предки наші виплітали хлівці із лози, а відтак обвальковували глиною, цим же сіном годували худобу, ці ж дуби, що передавали себе із жолудя в жолудь, шаруділи сухим листям над тією самою дніпровською повінню.

В ці вечірні хвилини, коли червона куля приземленого сонця кривавим язиком лизала Дніпро, що широко вийшов із себе (не тільки ж людям виходити із себе!), — в ці справді зоряні хвилини Грива й Жолудь особливо гостро відчували, що в людини немає права на осібне життя, тобто житія поза історією власного народу. Бо ніщо в природі не живе відокремлено, осібно: якщо вирвати із ланцюга хоч одну ланку — ланцюг розпадеться. І так само якщо духовна естафета народу втрачає бодай одне покоління, народ губиться в прошарках часу, мов ріка в розпечених пісках пустелі. Та коли десь під стріхою серед повені хтось підхоплює живу нитку, кінчик якої ось-ось вислизне з пальців, — підхоплює, щоб зв’язати розірвані часи, — зорі дружно стають на допомогу, душа повені дніпровської виходить із води, перетворюючи стомлених, немічних людей на казкових велетнів. Лише самі вони не відчувають власної могутності, бо справжні велетні в душах своїх довіку лишаються дітьми.

На горищі серед сіна знайшлось вільне місце, Юрко спорудив столик із ящика, а в хаті знайшов усе для невибагливої козацької вечері — навіть пляшку оковитої. Він пояснив, що піч, де батько любив вигрівати старі кістки, мати перетворила на комору, — вода не повинна піднятися так високо. Там же стояв акумулятор, яким освітлювали хату, — Юрко переніс його на горище, зруйнувавши ілюзію переселення у запаморочливу глибину віків. Як тільки випили й закусили, Грива його вимкнув — ніч видалась тепла, місячна, силуети дерев на вогнистому тлі місячної стежки виступали особливо контрастно, а зорі у своєму одвічному блиманні повторювали пульсацію, котру Мирон Сидорович спостерігав у ванні, дивлячись, як вода ритмічно виштовхується із шланга. Було зрозуміло, чому наші предки не могли бачити світ інакше, ніж одухотвореною істотою, — якби двоє під стріхою ніколи про це не чули, вони однаково прийшли б саме до такої моделі світу.

— Мироне Сидоровичу! — озвався Юрко. — Чому ви гадаєте, що сколоти запозичили слово «гілля» у греків? А можливо, грецькі колоністи свої гінеї побачили в сколотському гіллі?..

Грива мусив погодитись, що це теж не виключено. Його здивувало, що Жолудь так довго зберігав ниточку розмови, яка, здавалося, уже давно мала загубитись у хвилях нічної повені. Мирон Сидорович легко уявив роботу Юркової душі — вікові кривди, що нагромадилися на цьому болючому питанні, — і йому стало страшно за молодшого друга. Куди поведе його безкомпромісна любов до материзни? Тут-бо є шляхи безпечні і шляхи згубні. Який із цих шляхів обере для себе Жолудь? Він має надто запальну вдачу.

І якось само собою сталося, що Грива відкрився перед Жолудем — розповів йому про Силу Моносу, про дискретність простору, про неминучість моделі «шампіньйон — асфальт». Те «щось», яке діє зсередини (жива плоть, монада), справді нагадує шампіньйон, який змушений власним тільцем розсунути асфальт, щоб утвердити своє родове, життєве серед мертвої чорноти небуття. Але й саме небуття — жорстока плоть, котру слід побороти, перемогти, а на це потрібна сила. Оце ж, власне, і є Сила Моносу. Цікаво, чи не його, Монос, називає Біблія оцими словами: Бог Сил?..

Грива навіть не помітив, як Жолудь увімкнув світло й, поклавши нотатник на ящик, щось записував. Коли Мирон Сидорович скінчив говорити, Жолудь зауважив:

— Я дещо чув від Жовтого. Він часом зі мною радиться — коли десь виникають фізичні формули, кличе мене. Ви ж, здається, не робите із цього таємницю?

— Звісно, ні. Але й розголошувати не варто. Просто треба думати.

— Тут є про що думати, — погодився Жолудь. — Я вдячний вам, що ви ознайомили мене з вашою гіпотезою. Одна справа почути в переказі, друга — отримати з перших рук. Знаєте, це не так фізика, як космологія. Ви помітили, на якій формулі ґрунтуються всі ваші висновки?

— На формулі Сили Моносу.

Жолудь лукаво посміхнувся.

— У вас такої формули поки що немає. У вас є сила як світова константа. Я, Мироне Сидоровичу, можу вас викрити. Так, так. Можу показати, як і звідки народжується ця константа. Навіть знаю, що вам скажуть фізики.

— Що вони скажуть?

— Скажуть, що у вас немає жодного відкриття, — є довільна гра констант.

Це трохи образило Гриву. Він навіть пригадав свою попередню образу — те, що Жолудь не показав йому замітку для енциклопедії. І негайно ж Миронові стало соромно за дріб’язковість.

По-перше, я зовсім не претендую на відкриття. А по-друге… Яку гру ви маєте на увазі?

Жолудь вирвав аркушик із нотатника й написав великими літерами — так, що формула зайняла цілу сторінку:[11]

Мирон Сидорович безтямно дивився на дві константи (швидкість світла й гравітаційну сталу), із яких народжувалася Сила Моносу.

— Не може бути! — спантеличено вигукнув він.

Жолудь усміхненими очима стежив за Гривою.

— Звідки ж ви взяли Силу Моносу, коли не знаєте цієї формули? Із яких параметрів її обчислили? Вона у вас обчислена цілком правильно.

Ця репліка переконала Мирона Сидоровича, що Жовтий не все розповів Жолудеві із того, про що вони гомоніли за самоваром.

— Ви засмучені? — співчутливо запитав Жолудь. — Даремно. Це ставить вашу гіпотезу на твердий ґрунт.

— Але ж ви кажете: довільна гра констант.

Тепер Юрко вже не ховав сміху — він сміявся з насолодою. Гриві навіть здалося, що в його сміхові є щось мефістофельське.

— Це не я кажу — так вам скажуть фізики. Я ж думаю про це зовсім інакше. Хочете знати, що я думаю?..

— Звичайно.

— Коли ми пишемо фізичну формулу, здебільшого ми ловимо лише сонячний зайчик, але ж не бачимо самого Сонця. Ми прагнемо, щоб фізична реальність завжди була адекватна формулі. Але ж цю адекватність не завжди можна розгледіти. Чому? Тому що промінь, котрий падає від фізичної реальності, може бути кілька разів заломлений — і тоді ми вже не спроможні впізнати й саму реальність. Ось ми дивимося на воду, освітлену місяцем. З води світло падає на горище. Але ж ні місяць, ні вода насправді не світяться — вони лише віддзеркалюють сонячне світло. Та це ж треба знати розумом, а не самим оком! Око нам повної правди не скаже. Або класичний приклад: віками були певні, що Сонце кружляє довкола Землі, бо то є щоденна очевидність. Але ж тисячолітня очевидність в якийсь один день виявилася облудою.

— Гаразд, — спинив його Грива. — Що ви думаєте про Силу Моносу? Як ви її розумієте?

— Так, як і ви, Мироне Сидоровичу. Це є найвища Сила, котра стоїть в основі самого Всесвіту. Далі починається її розщеплення на безліч складників. Йдучи зворотно, можна знову прийти до неї. Якщо пощастить, звичайно. Вам пощастило… Зрозумійте, Мироне Сидоровичу: те, що Сила Моносу народжується із схрещення світла й гравітації, уже є віддзеркаленням Істини. Я гадаю, вам вдалося увійти в глибину Субстанції. Фізик вам скаже: ясно, дві світові константи здатні породити третю. Але ж за цим, мовляв, нічого не стоїть… Філософ так сказати не має права. Бо якщо те, що народилося із синтезу констант, має в собі щось змістовне… Хай навіть зміст поки що незрозумілий… Уже не можна сліпо відкидати новонароджену константу. Бо вона ж таки щось мусить означати! Щодо Сили Моносу, то я просто не уявляю, як її може не бути. Я гадаю так: якщо її немає — немає і самого Всесвіту. Бо звідки ж тоді йому взятися?..

Жолудь запропонував, щоб Мирон Сидорович виклав свою гіпотезу в невеликому авторефераті. Грива, трохи подумавши, пообіцяв.

Невдовзі Юрко, зарившись у сіно, затих — лише чутно було ритмічне сопіння, наче хтось натискав на важіль ковальських міхів. А Мирон Сидорович заснути не міг — було незвично й прохолодно, хоч Юрко віддав йому батькового кожуха. Та найбільше, мабуть, заважала спати формула Сили Моносу, з такою легкістю кинута Юрком на папір. Грива вже переконався, що це і є та сама величина, яку він отримав від Грицька, але тепер вона записана стисло, елегантно — справді-таки гарно! Найголовніше те, що в цьому записі Сила Моносу виступала як синтез світла й гравітації — основних фізичних чинників, котрі можна назвати живою кров’ю Світобудови. А проте за Юрковою формулою стояло так багато, що Мирон Сидорович не здатний був охопити це думкою — лише відчував інтуїтивно, що тут ідеться про якісно іншу фізику. Можливо, ця інша фізика не подарує людям чогось такого, як, скажімо, ядерна енергія, але ж вона містить у собі незмірно більше: це є та фізика, яка приводить розум до останньої межі власне фізичного — фізичне кінчається, як кінчається суша, далі треба пливти над безоднями Світового Океану, що ховають у собі безмір таємничого. Можна навіть сказати так: це вже є Ф і з и к а Субстанції. Нічого для пальців, для відчуттів — тільки для розуму! Грань фізичного й метафізичного…

Щось гучно ляснуло над водою — раз, другий, мовби із місячного сяйва вихопився казковий пастушок і заляскав конопляною пугою.

Юрко також прокинувся. Він був син лугового сторожа, набачився браконьєрів, тому поетичні образи його не відвідали.

— Хто стріляв?..

Обидва наблизились до краю горища, де серед комишових снопів зяяв прямокутник зоряного неба. Вниз по течії метрів за сімсот серед затоплених лугів лишався невеликий острівець — це там шастав по кущах промінь потужної фари. Мотор катера то ревів по-звірячому, то змовкав. На тлі підсвічених фарою лозняків можна було розгледіти дві чоловічі постаті. Сніп світла, перевитий жмутками нічного туману, вихоплював із темряви щось крихітне, рухливе — тоді із катера била дубельтівка.

— Ну й наволоч, — вилаявся Юрко. — Ось вам, будь ласка, двоногі гримаси еволюції. Як же цих нелюдів відігнати? Батько рушницю забрав.

Лише тепер Мирон Сидорович збагнув, що діялося на острівці. Вода виявилася спритнішою від лугових зайців — десь відрізала їм вихід у ліс. Найчастіше в ці скрути потрапляє заяча молодь. На якомусь п’ятачку зайців скупчується стільки, що їх можна брати голіруч.

Юрко шугнув униз, в залиті водою сіни, а за кілька хвилин видерся на горище з піонерською сурмою в руках.

— Спробую. Якщо котрийсь із них служив в армії — не залишаться байдужі. Це вже перевірено.

— А сурма звідки? — запитав Грива.

— Батьки не тільки сурму — колиску готові до мого сорокаліття зберігати. Кажуть, воно ж їсти не просить.

Над нічною повінню неждано-негадано пролунав сигнал військової тривоги. Гриву він мало не оглушив, браконьєри одразу ж вимкнули фару. Юрко знову засурмив — тривожні звуки, різкі й сильні, покотилися над металевим зблиском освітленої місяцем води. Мирон Сидорович уявив себе на водяному безлюдді, та ще й за отакою шкодою — військова тривога, що лунає так близько, мимоволі мусить спантеличити. Суденце з вимкнутими вогнями проторохтіло зовсім неподалік — і Гриві здалося, що то був катер, на якому вони не раз виїздили на риболовлю з Андрієм Даниловичем.

Наступного дня Мирослава приготувала тушковану зайчатину.

— Андрій Данилович двох зайців подарував, — пояснила вона з неприхованою гордістю. — Такого мисливця шукай — не знайдеш. Просто жах!..

Мирон Сидорович сумно посміхнувся: цього разу Мирославине «просто жах!» прозвучало цілком доречно. Гидливо поморщився й відсунув тарілку. Зате Сергійка аж ніяк не діймали екологічні сумніви — їв, аж за вухами лящало. Що ж до Мирослави, то від неї не сховалися нервові жести чоловіка — вони знов її насторожили. Їй щоразу частіше здавалося, що в очах Мирона є щось хворобливе.

Розділ п’ятнадцятий

Машина була напакована ще звечора. І Мирон, і Мирослава впродовж тижня занотовували, що слід взяти в дорогу, але ж не позбулись відчуття: десь-таки не все гаразд, щось істотне забули. Проте знали, що так буває завжди, отож, іще раз перевіривши газ, електрику, воду, неквапно замкнули квартиру й вивели сонного Сергійка, що безтямно терся об заклопотаних батьків, до припорошеної світанковою вологою машини. Сергій одразу ж звалився на заднє сидіння й заснув серед валіз та рюкзаків.

Уже відчинивши дверцята, щоб пірнути в неспокійний затишок «Волги», Мирослава кинула погляд на четверо вікон шестикімнатної квартири Андрія Даниловича, яка містилася на другому поверсі — через площадку від їхніх дверей. Всі вікна були зачинені, ніхто звідти не виглядав. Це було природно, бо господарі мешкали на дачі, та все ж Мирослава на якусь мить затрималась, мовби очікуючи, що ось-ось має статися чудо. А й справді, чому б Андрієві Даниловичу не заночувати вдома — бодай заради того, щоб визирнути з вікна, коли Мирослава сідатиме в машину?..

Київ був щедро умитий нічним дощем. У парках і скверах, в насиченому квітковими запахами повітрі вчувалася цнотлива незайманість — за ніч природа повернула місту той дух, який панує над приміськими заплавами й урочищами. Цікаво, в якій із європейських столиць, окрім української, в самісінькому центрі можна почути солов’їну пісню?

За містом, серед бориспільських лісів, зустріли схід сонця — воно полум’яно продиралося крізь соснове гілля, забарвлюючи зелений світ у звичні кольори червневого ранку. Мирон Сидорович подумав про шкоду, котра виникає від надмірного звикання, — наші почуття час від часу слід відсвіжувати стимуляторами активної фантазії. Ось так, наприклад: на якусь мить слід уявити, що це не твоя планета — ти опинився на Марсі, на Венері або деінде й зненацька побачив оцю ранкову картину. Як би вона тебе вразила своєю красою! А тут, на Землі, серед райських кущів, ти вже й раю не бачиш. Хоч де ж іще є така прекрасна планета?..

Мирослава сиділа поруч. Не повертаючи голови, Мирон відчув на собі її знервований погляд. За хвилину вона рішуче мовила:

— Дай я поведу машину.

Гриві не спало на думку, що дружина стежила за виразом його обличчя, — їй знову видалося, що в його очах є щось ненормальне. Так тепер буде завжди, коли Мирон занурюватиметься у глибоку задуму. Може, й справді цій жінці здавалося, що природний стан людської психіки — бездумна насолода життям? А проте їй таки й цього не здавалося — вона жила за стандартами, котрі не вимагали жодного напруження думки. Все наперед розписано, визначено, кимось продумано до найменших дрібниць. Лишалося просто виконувати. Може, й несправедливо було б вимагати від Мирослави чогось більшого — цим вона схожа на міріади інших людських істот, котрі впродовж віків за будь-яких устроїв та ідеологій звикали покладатися на те, що несла традиція.

Мирон спинився на узбіччі, вийшов з-за керма. Мирослава, мабуть, наперед приготувалася до водійських обов’язків: була вдягнена в джинсовий костюм, половина обличчя ховалася під великими, схожими на маску, темними окулярами. Торкнулася рукою кишені трохи вище талії — там лежали шоферські права, нещодавно одержані. Це надало їй певності — вона сіла за кермо. Проте зрушити з місця вдалося не одразу — мотор то глухнув, то ревів, мов реактивний літак. Кілометрів зо два їхала на другій швидкості — боялася вмикати третю.

— Мамо! — подав голос Сергійко, що вже встиг виспатися. — Хто тобі права видав? Ти ж не вмієш їздити. Я краще від тебе поведу.

— Що це за тон, Сергію? — нагримав на нього Мирон. — З матір’ю розмовляєш так, наче вона твоя однокласниця.

— Я розмовляю не з матір’ю, а з водієм, — набундючено оголосив Сергій.

— Ану замовкни! — вже роздратовано кинув Мирон. Його роздратування головно підігрівалося тим, що Сергій казав правду: Мирослава скористалася знайомством, щоб отримати права, — курси відвідувала рідко, посилаючись на завантаженість роботою.

Нарешті їй вдалося увімкнути третю швидкість. Машина мчала швидше, ніж того хотіла Мирослава, — вона розгубилася й почувалась так, ніби її несе якась несподівана стихійна сила. Невелика вибоїна трохи не вирвала з рук кермо — саме тоді, коли треба було розминутися із зустрічним самоскидом. Шосе виявилося для неї надміру вузьким — мало не врубалася лівою фарою в заднє колесо самоскида. Переляканий водій, трохи від’їхавши, спинив машину й, вийшовши з кабіни, гримів степовим басом, ледь-ледь утримуючись в межах цензурності.

Мирославі також вдалося зупинитись — просто посеред шосе.

— Тату! Забери в неї кермо, — благав Сергій, який, мабуть, краще усвідомлював небезпеку, ніж Мирослава, котра вже була готова кинутися в сварку з водієм самоскида. — Хіба не бачиш, що ми ледь не розбилися?

Мирослава мовчки вийшла із-за керма, і так само мовчки сів за нього Мирон. Водій самоскида, розрядившись словами-каменюками, поїхав далі. Рушили у свою неблизьку дорогу також наші курортники. І лише тепер Мирослава, почавши із тихого, ледь чутного схлипування, голосно розридалася. Голова її впала на щиток з приладами, плечі здригалися від натужних докорів:

— Як ти… міг дозволити? Чому мовчав?.. Який же ти мужчина?

Мирон, з’їхавши на узбіччя, рвучко загальмував.

— Заспокойся, прошу тебе.

— Хто ж мене захистить, якщо не ти? — продовжувала хлипати Мирослава. — Хоча б слово йому сказав.

— А що я міг сказати? Хіба що подякувати, бо він зумів трохи відвернути свою машину. Оте «трохи» нас і врятувало.

— Тату, не сперечайся з нею. Жінки всі такі, — глибокодумно підсумував Сергійко. — Нелька Корнієнко теж так — сама нашкодить і сама ж плаче. Це вона м’ячем шибку в коридорі вибила, всі бачили. А звертає на хлопців — то на Андрійка Митрофанова, то на мене.

Обличчя Мирослави трохи прояснилося.

— Ось бач, і цей туди ж. Мені так хотілося дівчинку… Просто жах!..

— А ти пошукай у капусті, — лукаво примружившись, порадив Сергій. — Мені теж хочеться мати сестричку. Вона в мене не буде плаксою.

Мирослава, витерши хустинкою обличчя, усміхнулася. Після Борисполя степові видноколи широко розсунулися, щоб уже аж до самого Криму дарувати очам зелене безмежжя і кличну синяву небес, перед якою людська душа німує, адресуючи всі свої загадки в незбагненну прозорість. Мирон помічав, що села обабіч траси виглядали ліпше, ніж у глибині степу, — мабуть, місцеві органи влади тут були щедріші на будівельні матеріали. А може, й не тільки місцеві. Мирон упродовж свого життя стільки набачився лиха народного, що радів кожній дрібниці, яка хоч трохи поліпшувала сільський побут. Років десять тому на верхній палубі дніпровського пароплава Грива помітив селянина, що ховав босі, порепані ноги поміж клунків та порожніх бідонів з-під молока, — із Києва не повертаються з повними. Селянин був його ровесником, отже, вчорашнім солдатом. Мирон Сидорович мовби ненароком підсів до нього, поволі розбалакались. Дядько повертався в село Бучак, неподалік від Канева. Возив на базар молоко, яйця, курку.

— А чому ж ви босі? — запитав Мирон.

Дядька не лише не засмутило це питання — він розреготався.

— Дозвольте, я вам билицю розкажу. Ви, мабуть, знаєте: біля кожної сільради на стовпцях лисніє рямця з газетою. Наочна агітація і пропаганда. Отож завважте: стоїть біля неї отакий босоногий телепень, як я, читає газету. І мимрить собі під носа: «Ох і жмуть, прокляті. Ох і жмуть!» А тим часом із-за стовпця сексотська[12] пика висовується: «Хто жме?» Дядько кахикнув у кулак та й каже: «Чоботи жмуть». Сексот примружився: «Які чоботи? Ти ж босий». Дядько почухав потилицю: «Тому й босий, що жмуть».

— Ясно, — мусив погодитися Мирон Сидорович, подумавши: «Хитро зв’язав кінці—і той, і цей».

Зараз, проминаючи села, що поволі звільнялися від гнилих солом’яних стріх, він подумав: нехай дядько взувся в кирзяки, а таки ж, мабуть, уже не босий.

Щоб опинитися на севастопольській трасі, належало від Полтави їхати на Харків — по ребру гострого трикутника підійматися на північ, щоб відтак круто повернутися назад. Гак був чималий і до того безглуздий, що Мирон почав розпитувати у зустрічних водіїв, чи немає дороги прямішої. Йому підказали: можна проїхати через Карлівку просто на Красноград. Це скорочувало шлях майже на триста кілометрів, але дорога ненадійна, як і все, що будувалося не державою, а колгоспами. Часом це була звичайна грунтівка, що вела серед озимих пшениць та безмежних плантацій кукурудзи. Якби зненацька випав дощ, довелося б пошкодувати, що не поїхали на Харків. На щастя, дорога стугоніла, як бубон, зате колгоспні водії на своїх півторатонках обдавали їх густими хмарами чорноземної пилюки. Мирослава гнівалася, вона нагадувала ляльку, виготовлену із ганчірок, — обмоталася хустками й рушниками в такий спосіб, що не було видно навіть очей. Зате Мирон був вдячний людям, котрі справили їх на цю дорогу. До нього повернулися роздуми, навіяні дніпровською повінню та нічним спілкуванням з Юрком. А може, то були думки незліченних поколінь, що жили й помирали на цій землі; їхнім духом просякнута кожна пилинка, бо що ж таке чорнозем, коли не вчорашні клітини живих організмів — рослин, тварин, людей? Як не відгороджуйся від цих летючих монад, а вони знайдуть тебе навіть законсервованого в рухливій мотобляшанці, щоб дошкребтися до твого сумління. І ти почуєш голоси пращурів — вони з тобою розмовлятимуть так, ніби ти також уже став землею, бо твій вік в ноосфері, понад оцим чорноземом, такий короткий, як вік пінявого гребінця на вершині морської хвилі: то лише здається, що білий гребінець є щось інше, не вода; і так само тобі лише здається, що ти є щось інше — не полтавський чорнозем, що подекуди сягає на глибину людського зросту.

— Тату! Поглянь — річка. Давай викупаємось.

Сергій торсав його за плечі, а Мирослава, що вже вилупилася із ганчір’яного лона, згідливо хитала головою:

— А й справді, чому б нам тут не спинитися?

Мирон з’їхав на берег річки, що текла серед осокових та очеретяних нетрів. Вода в ній була каламутна, густа, як наваристий суп, але засмаглі й обвітрені шибайголови шугали в неї з дерев’яної вишки, мов наполохані жабенята. Батьки й не помітили, як Сергійко в самих плавках опинився на вишці. Його обступили красноградські туземці — почалося насторожене знайомство, ритуал якого схожий у дітей і тварин. Мирон подумав: діти взагалі значно ближче стоять до тваринного світу, ніж дорослі, — та сама неприхованість природних потреб, щира простота вчинків, котрі легко передбачити. Колись, у часи запорозькі, мабуть, і дорослим чоловікам була властива така простодушність, але ж незрівнянно ускладнився світ — ускладнились і людські стосунки.

Мирослава, походивши по моріжку понад Берестовою, так і не наважилась увійти в воду — вона гидилася цієї степової річки, хоч Мирон намагався її переконати, що вода лише здається брудною, то в неї такий колір. Зрештою попросилися на чиєсь обійстя, де дерев’яний журавель зухвало цілився в небо, — господиня дозволила похлюпатися біля криниці, послуговуючись нагрітою на сонці водою, що стояла в бочці.

Власне, можна було їхати — відсвіжений Мирон не відчував утоми, а рани також не нагадували про себе.

Ще нестара господиня, що впустила їх на обійстя, до криниці, чимось нагадувала Клару — якось дивно затріпотіло Миронове серце, душа наповнилася загадковим почуттям, котре змусило Мирона Сидоровича запитати себе: а що це, власне, має означати?..

Мирон покликав Сергійка, щоб їхати Далі, але той почав рюмсати:

— Тату! Давай тут заночуємо. Тут так гарно!..

Хлопець видобув із-за пазухи очеретяну дудочку — мабуть, найперший музичний інструмент, який навів наших пращурів на думку, що коливання повітря можна використати так Само, як природні фарби: ними можна малювати.

Звуки дудочки були ніжні, але безладні — Сергійко не мав музичного слуху, як і його батьки. А проте його радості не було меж — він почував себе першовідкривачем.

— Ні, ти тільки поглянь! — кричав він батькові. — Це робиться ось так…

Складаним ножиком перетнув очеретину, зрізав шар дерев’янистої трубки, залишивши папірусну плівку, — і дудочка готова.

— Бачив? — допитувався він, мовби ніхто й ніколи цього не вмів. — Так просто!..

«Міська дитина», — засмучено подумав про нього Мирон.

Мирославі не подобалось це місце, але вона любила сина, тому її вдалося умовити. Коли споночіло, вона з Сергійком поклалася в машині, сидіння якої легко перетворити на широку канапу, а Мирон для себе влаштував намет із брезенту, котрим покривалася «Волга». Заснув не одразу — довго дослухався до сільських звуків; йому здавалося, що він зрештою повернувся додому. Це вже не відчуття, а знання: душа його землі і його народу була тут — не на столичному асфальті. Та коли б у Гриви запитали, чому він так думає, у відповідь дістали б лише похмуру мовчанку.

«Бремена шатки — береги шапки»…

Розділ шістнадцятий

Позаду лишилися Бахчисарай з ханським палацом, Севастополь, де земля ще й досі не перетравила в собі смертельне залізо — все те, що не могло вразити наших мандрівників, бо сприймалося як давно бачене, хоч насправді вони тут були вперше. А проте газети, книжки, кіножурнали так привчили їхню уяву до цих місць, що лишилося тільки перевіряти, які деталі відповідають дійсності, а які — ні, їх слід засвоювати в новому вигляді. Такого, що довелось оновлювати у внутрішньому баченні, було дуже мало.

Одначе відкриття сталося. Воно було таке несподіване, що Мирон Сидорович занімів від яскравості барв, від кам’яної, морської, небесної величі, яка поставала перед очима у своїй триєдності — так, як постає щось навдивовижу цільне, хоч ми добре бачимо: тут зіштовхуються протилежні стихії, зіштовхуються бурхливо, нещадно, безжалісно. Та, мабуть, щоб виникло щось неповторне, конче потрібне зіткнення протилежних стихій, оця могутня нещадність.

Відтак Мирон Сидорович пригадуватиме мить за миттю свою зустріч з прекрасним — як він, стомлений виснажливою їздою, бездумно, ні на що особливе не сподіваючись, проїхав попід сірим склепінням незугарної брами; проїхав за інерцією, як проїздив безліч залізобетонних халабуд, що всюди сіріють на трасах. І раптом загальмував так, мовби насичений яскравістю безмір загрожував катастрофою. Спершу всі вони мовчали, приголомшені панорамою, що відкрилася їхнім очам. Потім, припаркувавши машину до кам’яної лавочки, відполірованої людським одягом, почали потроху вростати в цей напрочуд одухотворений живопис — бо саме так насунеться на них картина, витворена неперевершеним художником — Природою: не як жива дійсність, а як щось намальоване, вирізьблене, розписане найяскравішими фарбами. І стане ясно, що Байдарські ворота кимось мудро споруджені саме заради ефекту раптовості — мовби тут доклали зусиль талановитий режисер і театральний художник: до природного додавалося щось відверто мистецьке.

Сергійко, задерши голову, оглядав сірувато-брунатне бескиддя, що, помережане прожилками гірських порід, круто здіймалося в обшир південного неба. Під білоперими хмаринками, що нагадували дорогу пряжу, плавав якийсь статечний птах, вишукуючи поживу серед гірських чагарників. Хто він, отой птах, — орел, кібець, шуліка? Хлопець хотів запитати в батька, але не було сил відірвати очі від дивовижно синього неба — такого прозоро-блаватного, яким воно буває лише над південними морями.

Мирослава, яку рідко вражали краєвиди, також була зачарована: відкинувши хустку, котрою захищалась від сонця, стежила, як по асфальтовому серпантину комахою сонечком повзла недоладна автомашина, схожа на мікроавтобус. Машина спускалася в приморське селище, яке залягло на зеленому мисі серед кипарисів, що вервечками збігали з гір до рухливої смужки прибою. Там, глибоко внизу, серед кипарисів були розкидані, мов дитячі іграшки, будинки якогось санаторію або державної дачі. Дивлячись на смарагдову рослинність, серед якої губилися дачні споруди, на мереживо прибою, схоже на шлейф занебесної красуні, на морський і небесний безмір, не можна не думати про ласкаву лагідність цього куточка природи, відгородженого від жорстокого світу гірськими скелями та незлостивою балаканиною хвиль.

Мирон Сидорович, відійшовши від машини, почув неголосну чоловічу розмову — вона долинала знизу, із кущів, що нависали над скелями. Схилившись над парапетом, помітив трьох чоловіків — одного літнього, сивобородого, і двох молодих, що, оглядаючи Форос (так називалося селище внизу), сумовито похитували головами. Вигляд у них був також сумовито-заклопотаний — і це аж ніяк не гармоніювало з райською тишею і красою місцевості, про яку вони розмовляли.

Невдовзі Грива почав вловлювати окремі фрази:

— На Капрі, звичайно, все це йому уявлялося інакше. А коли повернувся… Теж не одразу… Намагався не помічати… Та вже не помічати не міг…

Говорив сивобородий. Він був сухорлявий, підтягнутий. За спиною звисав похідний рюкзак, обличчя затінене крисатим капроновим капелюхом.

— Я гадаю, тут навіть краще, ніж в Італії. Там дуже людно, а тут спокій, тиша. Та й повітря для його хворих легенів таке як треба…

Докинув молодий:

— А коли це він сказав: «Якщо ворог не здається — його знищують?» На Капрі чи тут?

— Не пригадую. Та, мабуть, раніше, ніж вони знищили сина. Максим був не просто секретарем — то був друг, який знав кожну батькову думку. Натомість приставили свого…

— То ви гадаєте, що його також убили?

— Кажуть, він почав проситися назад, в Італію. Але його вже випустити не можна було. Бо він усе вже побачив…

Сивобородий зник за кущами, вслід за ним зникли також молоді. Згодом їхні постаті вирізьбилися на тлі блаватного неба — і мовби розтанули в просторі, лишивши в душі Мирона Сидоровича відчуття гіркоти. Як легко рай перетворити на пекло!..

Дорога повела вниз — до православного храму, що був споруджений на вирубаному серед скель майданчику. Враження було таке, ніби невидимий велетень, що стоїть по коліна в морській воді, підняв цей храм над головою і тримає його на кам’яній долоні — тримає так, щоб небо, сонце, зорі добре його бачили, бо під склепінням храму, не деінде, проростає і лине в простір Слово, що в’яже земну скороминущість з небесною вічністю.

У серці Мирона Сидоровича знов запанувала врочиста несуєтність, яка наповнює душу, коли людина наближається до храму. І навіть байдуже, який то храм — грецький Парфенон, стамбульська мечеть а чи оця православна церква, для якої так вдало обране місце. Сам зовнішній вигляд церкви в її гармонійному сусідстві з довколишньою природою — то вже була висока молитва.

Що виший злет, то страшніше падіння: над папертю висіла мовби лайном наквацьована вивіска: «Чебуречная». Це було справді щось бісівське. Гриві мимоволі згадалися рядки із «Божественної комедії» про бісів, чиї зади заміняли сурми.

— Тату, давай спинимось, — наполягав Сергій. — Їсти хочеться. Його підтримала Мирослава. Мирон подумав, що Сергійкові він міг би пояснити, чому не варт спинятися біля цієї чебуречної, а Мирославі цього пояснити не можна, бо не зрозуміє.

Припаркував машину поряд з іншою «Волгою», напханою туристським начинням, — і вони заглибилися в морок, що ліниво, безжиттєво ворушив демонічними крилами під облупленим склепінням храму, який багато десятиліть не ремонтувався. Храм освітлений так, щоб його можна було бачити лише внизу, де він був уже не храмом, а забігайлівкою.

Чебуреки були соковитими, смачними, але Мирон не міг позбутися думки, яка його гнітила: і оцей загиджений православний храм, і національна страва кримських татар, від яких тут тільки й лишилося що оці чебуреки, — все це громадилося в один блюзнірський букет, підібраний із сатанинською ретельністю заради приниження в людині всього справді людського. Грива помітив за сусіднім столиком вже немолоде подружжя шведів — час від часу вони обганяли його машину, відтак відставали, щось оглядаючи, й обганяли знову. Вони трималися дуже скромно, з виразу їхніх облич не можна було вгадати, про що вони шепочуться, копирсаючи виделками чебуреки, але ж Мирон Сидорович був певен: шведи думали про те, про що думав він, бо хіба може про це не думати цивілізована людина?..

— Ов-ва, яка зустріч! — розляглося за спиною Гриви зумисно бадьоре, навіть задерикувате. — Мирославо Яківно! Мироне Сидоровичу! Не питаю, яким вітром, — розумію, що північним. Чому ж це ми раніше не змовилися?..

То був Іван Копиця, що разом з дружиною й дітьми їхав також в Коктебель. Жінки швидко заприязнились, а Сергійко не квапився до зближення з дівчатками Копиці — рухливою першокласницею Танею і його ровесницею Оленкою. Тримався статечно, навіть зверхньо — мабуть, цього вимагало його сьогоденне уявлення про чоловічу гідність.

Грива й Копиця, вийшовши на майданчик, задивилися вниз — туди, де зміїлася асфальтова серпантина, що з’єднувала таємничий Форос із зовнішнім світом.

— Скажіть, будь ласка, — простодушно запитав Мирон Сидорович, — це тут по смерті сина жив Горький?

Копиця рвучко обернув до нього високого лоба, що переходив у лисину. В його погляді майнуло щось осудливе, мовби Мирон Сидорович виявив нетактовність. Відтак, зіпершись спиною на парапет, кивнув на занедбаний храм:

— Навіть турки відновлюють мозаїку константинопольської Софії. Євангелійні мозаїки цілковито розчищені від мусульманських нашарувань. До речі, мені пощастило побувати в цьому храмі…

І поет, не цікавлячись, чи слухає його співрозмовник, почав розповідати про свою подорож довкола Європи на теплоході «Победа». Гриві не лишалося нічого іншого як терпіти.

У Коктебель прибули надвечір. Море підступало майже до порога волошинського будинку, що був занедбаний майже так само, як православний храм, де вони обідали. У ветхому будинку доживала віку вдова поета, а довкола нього виросли нові корпуси, з яких долинало цокотіння друкарських машинок, — там народжувалися нові романи. Спершу привітна жінка повела кудись родину Копиці — і Мирон Сидорович був задоволений, що вони з поетом, як з усього видно, мали опинитися в різних корпусах. Грива не одразу збагнув, чим саме йому антипатичний Іван Копиця, а проте відповідь не забарилася: поет надто полюбляв земні блага, котрі йому діставалися не без принижень. Саме ота готовність до принижень і відштовхувала Мирона Сидоровича.

Розділ сімнадцятий

Мабуть, немає потреби в описі людей, котрі зустрічалися лише в їдальні, а відтак розходились по своїх кімнатах, — вони більше цікавили Мирославу Яківну, ніж нашого філософа. Мирослава перевдягалася тричі на день або й частіше, невдовзі вона заприязнилася з дружинами найбільш іменитих літераторів. Чоловіки також обдаровували її увагою — може, навіть з більшою щирістю, ніж жінки. Мирославі подобалося зображати світську даму, вона штовхала Мирона коліном, коли той брав виделку в праву руку, а про ножа взагалі забував.

Режим Будинку творчості спонукав Мирона Сидоровича до зосередженості, якої йому бракувало в Києві. Ще з позасвіття він виходив у відсвіжений нічною прохолодою простір, де море й гори були тільки чарівною декорацією, — відчуття безмежності не полишало його ні на хвилину, і то була одухотворена безмежність. Його не вразила «кам’яна хвороба», як інших, — він не вишукував серед ріні рідкісні камінці, котрі буцімто становили якусь вартість. Зате майже щоранку Мирон Сидорович виходив на побачення з Сонцем. Якби він почав розповідати про ті почуття, що переповнюють його у хвилини, коли полум’яний окраєць Сонця визирає із морських надр, ця розповідь, мабуть, видалася б лише стихійним виявом поетичних нахилів, чимось фантастично-метафоричним. Бо навіть поети не здатні уявити, що серед них живе людина (і зовсім не поет!), для котрої побачення з Сонцем така потаємна інтимність, яку, може, переживав лише Володимир Мономах, що так само вдосвіта виходив на побачення з нашою прекрасною зорею. І заповідав своїм синам зустрічати Сонце на ногах або в сідлі.

Приймаючи сонячні пологи, Мирон Сидорович молився так, як молилися всі сонцепоклонники, — Дух Сонця, проминаючи ratio, обгортав його душу чимось солодко-щемливим, що не потребувало точних знань; досить було відчуття, що душа твоя хлюпається, мов дитина в ночвах, у променевій купелі, насиченій духовними силами Батька. Все, чому його навчали, що він пізнавав із книг та незліченних лекцій, було зараз непотрібне. По суті, не існувало різниці поміж ним і його далеким пращуром, що ховав своє тіло у ведмежу шкуру, — для Небесного Батька всі земні знання нічого не варті — доволі солодкого щеміння твоєї душі, бо то є Любов. Вона, твоя Любов, сама все знає. І завжди знала — навіть тоді, коли ти ще не вмів користуватися вогнем. А той, хто знання розуму вважає вищими від її споконвічних знань, вилучає себе із сім’ї людської, щоб опинитися в родині білкових комп’ютерів.

Проте духовна Субстанція, що містить у собі наше невмируще «я», також у тисячоліттях набуває досвіду — саме в цьому й полягає сенс того, що ми називаємо земним життям. Наші душі нагадують бджіл, які розлітаються з пасіки Моносу, щоб згодом повернутися солодко обтяженими променистим медом пізнання. Та чи можна повернутися, не знаючи, де ж та пасіка?..

Саме про це й думав зараз Мирон Сидорович. І тут йому допомагало комп’ютерне знання — тобто те, що можна видобути із формул і обчислень. Люди й без цих знань, за допомогою самої інтуїції, давно виснували, що Сонце не є першоджерелом життя, — першоджерело слід бачити значно вище, а Сонце також дитина Космосу. В самій лише нашій Галактиці можна налічити близько ста мільярдів полум’яних дітей, а схожих на нашу галактик також мільярди.

Отож тоді, коли Мирон Сидорович молився на Сонце, душа його тягнулася туди, де, на його глибоке переконання, стояла одна із пасік Моносу. Найближча пасіка. Про Світову Монаду він поки що боявся навіть думати — то був грандіозний Тоталіт, куди можна сягнути душею лише тоді, коли ми обживемо центр Галактики. Саме в її центрі, не деінде, містилися щільники й сота, звідки душі-бджоли розліталися по всій Галактиці й куди згодом поверталися, збагачені медом пізнання.

Читач, звичайно, вже давно помітив, що Мирон Сидорович у своєму мисленні нагадував коня, котрого ганяють на корді — все по колу, по колу; і сьогодні, й завтра — аж доти, доки в тебе на душі не виступить мильна піна, мов на кінському крупі. В цьому розумінні Мирослава не помилялася — тут була певна ненормальність, якщо брати за норму обивательський прагматизм. Досліджуючи думання Гриви, ми й читача втягуємо в цю монотонність. Але в нас є надія, що шановний читач зуміє побачити монотонний плескіт духовних хвиль, — бо так само живе море і так само живе вічність. Грива духом своїм був настроєний на Природу — то чи міг він жити інакше, аніж усюди й завжди живе вона?..

Мирослава не звертала на нього уваги — вона швидко вросла в побілялітературний побут, їй було добре й без Мирона. Письменники на прогулянках уникали розмов про суто фахові справи — просто баляндрасили, як воно й годилося на пляжі. Чоловіки не скупилися на компліменти, серед них були справжні майстри цього вдячного жанру — отож Мирослава почувалася так, начебто вона ціле життя терлася серед літераторів та їхніх дружин.

І лише Сергійко час від часу відволікав батька від одноманітних роздумів, втягуючи його у свої ризиковані мандрівки. Мирон спершу сердився, як інколи сердиться Сергій, коли його мало не за чуба витягають з моря; та, видершись на узгір’я Карадагу, що своєю кам’яною статурою мовби розсував морські видноколи, був неабияк вдячний синові.

Одного разу Сергій втягнув батька в таку авантюру, яка боляче вразила гідність Мирона Сидоровича і змусила пригадати дитячий епізод, з котрого починається наш роман, — врятування незнайомого хлопчика на Грузовій. Там теж було каміння, була височінь, але не було гидкого почуття — чогось липкого, болотного, навіть помийного — того, що в людській мові називається страхом.

Сергій, переживаючи захоплення, котре Мирон Сидорович розумів і поділяв, видирався все вище й вище, по-хлоп’ячому спритно долаючи крутизну кам’яних виступів і розщелин. Мирон спершу не хотів спиняти, а відтак йому було страшно нагримати на хлопця — Сергій майже безперервно опинявся в становиську, коли один необережний рух може коштувати життя. Грива лаяв себе за легковажність, був щасливий, що їх зараз не бачить Мирослава, а сам незграбно, з тремтячими колінами, дерся услід за сином. І в якийсь мент йому зробилося так страшно (о ганьба: страшно за себе, не за сина!), що він і справді трохи не сповз із притрушеного сипучим піщаником крихітного майданчика в зелену безодню, де чатувала смерть. Грива навіть почав благати, щоб прийшов Грицько, його ангел-рятівник, але цього разу йому довелося шукати порятунку в синовій спритності: легкість, з якою хлопець долав майже смертельні перешкоди, ніби передалась Миронові. Вони таки спустилися на морський берег без особливих пригод, якщо казати про зовнішнє, а не про внутрішнє. Почуття страху, яке переживав Мирон, було для нього вельми тяжкою пригодою: досі він і гадки не мав, що здатний отак бридко тремтіти за власну шкуру. Намагався виправдати себе тим, що йому заважало фронтове поранення (він все-таки був інвалідом), але це пояснювало лише його незграбність — не сам страх. Добре, хоч Сергій не помітив, як дрижали його коліна, коли вони зійшли з Карадагу. Це й справді дуже добре, бо Мирон Сидорович не зміг би пережити такої ганьби.

Наступного ранку він розбудив Мирославу ще до схід сонця. Вона розсердилася спросоння, але він її так сьогодні любив, що навіть не помітив невдоволеного буркотіння. В підґрунті його настрою було каяття за вчорашнє, радість, що з Сергійком не сталося лиха, почуття провини перед матір’ю своєї дитини. Але Мирон цього не усвідомлював: він був ніжний, пережив справжню закоханість — і його настрій передався Мирославі. То був один з їхніх найщасливіших днів…

По обіді Миронові принесли листа від Жолудя.

«Дорогий Мироне Сидоровичу!

Я байдикую в лугах, мешкаю у відомій Вам мазанці — ходимо з батьком на щук. Чи бачили Ви коли-небудь, як ловлять топтухою? Ця снасть така ж стара, як рибальство на Дніпрі. Коли спадає повінь, в лугах залишається безліч невеличких озерець, які влітку пересихають. Очевидячки, риба, котра не встигла із них вигулькнути в Дніпро, має загинути. Здебільшого це щуки. Їх ми й підбираємо топтухою…

Роздумую про Ваш автореферат. Жовтий один примірник надіслав академікові Смородину. Сам Іван Корнійович задовольнився розмовою по телефону, а мене відрядив на квартиру академіка. Коротко перекажу його враження від Вашої гіпотези. Словом, я можу лише процитувати себе самого — із нашої розмови на горищі під час повені. Смородин висловив жаль, що поважний філософ опинився серед графоманів. Якби не Ваша докторська дисертація, котру академік прочитав раніше, він би не став морочитися з тим, що взагалі не заслуговує на увагу.

Я дозволив собі трохи посперечатися з академіком — написав на окремому аркуші формулу Сили Моносу й почав пояснювати, що її закономірне народження із надр світла і гравітації створює враження достовірності. Смородин, дивлячись на цю космологічну величину, запитав:

— Це багато чи мало?..

Мені стало ясно, що академік не перевитратив свого дорогоцінного часу на роздуми про Вашу працю. Боюсь, що так буде й надалі. Але ж Вам не варт занепадати духом — істина від того не перестає бути істиною, що вона лишається невизнаною. Гадаю, найдоцільніше радитися з самою Природою — вірити тому, що скаже вона, а не хтось із рецензентів.

Відповім на запитання, котре Ви поставили тоді на горищі: чому мені вдалося побачити Силу Моносу як синтез світла й гравітації?

Я давно шкребуся, мов кіт у двері, в ту потаємну браму, поза якою живе не видиме нами, але всемогутнє начало всього сущого: Субстанція. Ви знаєте, як я ставлюся до речей і навіть до планет: не вони є матерія — вони тільки породження матерії. Отже, вторинне — ідеї, Логос. Це схоже на платонізм, та що ж я мушу діяти, коли бачу світ саме так, не інакше?..

Зорі, планети, галактики — живе втілення всесвітньої інформації про глибинні властивості Субстанції. Через них — і тільки через них! — ми власним розумом здатні проникнути туди, де позачуттєвий ноумен у невидимих долонях ліпить світ феноменів. Коли ми, спинившись на березі моря, підіймаємо обточений хвилями черепашник, нам відкриваються сили, котрі надали йому округлої форми. І так само, дивлячись на зорі й планети, ми неминуче доходимо висновку: вона є у глибинах Всесвіту — ота Єдина Сила, котра всі без винятку небесні тіла (якщо не казати про астероїди, що, на мою думку, є залишками загиблої планети), формує в тому вигляді, в якому існує сама. Подірявлений монадою світовий простір (це Ваша, Ваша ідея!) тисне на монаду так, як асфальт тисне на шампіньйон, котрий його розсовує. З другого боку, шампіньйон володіє імпульсами зростання, котрі домірні силі зовнішнього тиснення. Якщо від шампіньйона перейти до монад, то кожна з них (навіть електронна!) живе під штамповочним пресом, ім’я котрому Всесвіт. Так, цілий Всесвіт зусібіч стискає монаду — і ніяк не менше! А вона своїм народженням розсовує Всесвіт. Може, саме цей процес і стоїть в основі розбігання галактик…

Якби Смородин все це зумів уявити так, як ми уявляємо, він би не відмахнувся зневажливо від Сили Моносу: адже й школяреві ясно, що та Сила, з якою світовий простір тисне на монаду, в кожному разі є сталою. І це така ж сама фізична реальність, як сформований нею Всесвіт!..

Під цим кутом зору я й почав розглядати загальну теорію відносності, бо мені було ясно, що Силу Моносу належить шукати саме в ній, не деінде. Я зосередив увагу на гравітаційному радіусі:

Rгр = 2GM/С²

Що в основі гравітації стоїть простір, ясно вже із цієї формули Ейнштейна: радіус зменшується відповідно до наростання гравітаційного потенціалу. Ньютонівська формула гравітаційного потенціалу виглядає так: V² = GM / R.

Це майже та сама формула, що в Ейнштейна, але, по-перше, без двійки, а по-друге, гравітаційний потенціал у Ньютона не доведений до С².

Я почав дошукуватись: звідки ж у формулі Ейнштейна взялася двійка? Невже вона існує в самій природі? А може, це є певна математична умовність, котра чомусь була потрібна авторові загальної теорії відносності?..

Те, що я виявив, мене вразило: виявляється, вся ейнштейнівська космологія базується на формулі, яка застосовується для гравітаційного радіуса, але вже без двійки:

Rкoсм. = GMкосм./C² = 6,67 × 10^-8 × 10⁵⁶ / 9 × 10²⁰ ≈ 10²⁸ см. Ця подвійна бухгалтерія мені видалася сумнівною: така різниця може існувати лише в теоріях, але ж не в самій Природі! Я знайшов також судження визначних радянських фізиків, котрі вважають, що двійка у формулі Ейнштейна виникла внаслідок непослідовності в розрахунках.[13] Це давало мені право позбутися двійки, яка вельми заважала.

Другий елемент, котрий я взявся досліджувати, — Ваша формула:

Це рівняння здається мені справжнім відкриттям, до того ж цілком неспростовним! Тільки лінощі думки заважають побачити, що вся маса небесного тіла перебуває в монаді. Отже, слід виснувати: маса є не що інше, як фізична субстанція монади. Я цілком поділяю Ваше твердження, що планета як фізична реальність для Всесвіту, не для нас, грішних, — це тільки сама монада. Я не забув оці Ваші слова: „Ми живемо на небесному тілі, не більшому від вишневої ягоди. Відлічувати радіус земної кулі від сфери (або навпаки: до сфери), де живемо ми, так само нелогічно, як від орбіти Місяця. Або й від Сонця. Тут зникають всі інші критерії, окрім того, що видають за об’єктивну реальність наші чуттєві рецептори. Це, власне, нічим не відрізняється від тієї очевидності, яка ставила Землю в центр Всесвіту, — так, не відрізняється, бо то є реальність суб’єктивна, але ж не об’єктивна…“

Схрестивши Вашу формулу з формулою, на якій заснована сучасна космологія, я й отримав той вираз для Сили Моносу, про який Ви мене питали. Даруйте, але я все ще не розумію, як Ви у своїх обчисленнях отримали цілком правильну її величину, не маючи цієї формули. Чомусь Ви тримаєте це в таємниці — але то Ваша справа.

До речі, поставивши Силу Моносу в центр інших сил, відомих сучасній фізиці, я почав отримувати рівняння, котрі…

Страшно про це згадувати в листі! Скажу на вухо, коли повернетесь до Києва.

А поки що вітайте Мирославу Яківну й Вашого майбутнього штангіста. Я за те, щоб київські автомобілісти наслідували Вас — їхали собі до моря, а не витолочували сінокоси в дніпровських лугах колесами „Волг“ і „Москвичів“. Саме від них доводиться батькові охороняти луги. Я йому допомагаю. І вже нажив собі ворогів серед вельми впливових людей. Але таке життя — що можна вдіяти? Тисну руку. Ваш Ю. Жолудь».

Розділ вісімнадцятий

Бозна, що саме сподобалося Мирославі в ранньому пробудженні — а чи відсвіжений нічною прохолодою світ, чи несподіваний приплив кохання, але вона тепер щодня вимагала, щоб Мирон будив її до схід сонця. Спершу вони просто підіймалися на кам’янисте узвишшя, щоб не проґавити врочисту мить, коли море подарує їм кусень полум’яного коржа (метафора Мирослави); а в наступні ранки сідали в човен, і Мирон веслував на схід — туди, де за десять-двадцять хвилин море перетвориться на мерехтливе полум’я. Те полум’я було лагідне, прохолодне — воно не обпікало, а лише сумирно гойдало човна, як мати гойдає колиску.

Мирон був щасливий, що в душі дружини задзвеніли струни, яких він раніше не помічав, — давно вже Мирослава не виявляла радості від спілкування з природою. Відчував, що й на нього вона дивиться мовби іншим оком — оком закоханої жінки.

Пружність води через весла передавалася м’язам — здавалося, море було продовженням його самого, а жінка, що сиділа на кормі зі щасливо усміхненим, запорошеним росою обличчям, була витвором сонячного полум’я; і все разом — сонце, море, вони з Мирославою — становило якусь таємничу цільність, мовби людство мало тільки зараз народитися і їм належало стати його прабатьками.

Рибальська снасть, яку Мирон кидав за борт, теж була первісною, прабатьківською — кілька гачків, захованих у яскраво-червоних пір’їнках. Свинцева кулька тягнули їх у тиху глибінь, на вказівному пальці лишалася ледь помітна петля від ліски. І то було все — так званий «самодур». Риба й справді мала бути дурною, щоб ловитися на отаку снасть. І все ж вона ловилася!..

Коли Мирон висмикував із води чималу ставриду, Мирослава тріпотіла майже так само, як спіймана рибина. Потім і сама кинула за борт виготовленого Мироном «самодура». А коли й на її пальчику засмикалась петля, вона мало не випала з човна від захоплення.

Одного разу вони повернулися з таким уловом, що увечері на свіжу рибу можна було запросити гостей. Хтось крикнув: «Гірко!» — і Мирон з Мирославою під дружний сміх кількох письменницьких пар змушені були цілуватися.

Тієї ночі вони мріяли про сестричку для Сергійка. З таким настроєм виїхали й до Києва.

На зворотному шляху їм випало знов заночувати під Красноградом, на березі Берестової. Сергій заснув у машині, а Мирон і Мирослава довго сиділи на дерев’яному помості, звідки вдень засмаглі, довгоногі підлітки стрибали у воду. Річка тепер здавалася ріднішою — мовби навіть здобула людську мову. Берестова переминала в собі зорі — буцім то був її споконвічний харч, без якого вона помре з голоду, як людина помирає без хліба.

Внизу, за мостом, горіло вогнище, котре час від часу вихлюпувало із темряви гнучкі постаті, — там сміялися і співали. Пісні теж були якось особливо рідні — вони супроводжували їх від перших дитячих кроків. І хоч їхали не з якихось далеких закордонів, а лише з Криму, враження було таке, ніби з чужини повернулися на батьківщину. А якщо за почуттям простежити пильніше, то виявиться: і Карадаг, і море, і яскравість кримських пейзажів — це все добре, але ж не довше, ніж на місяць. Вони були діти українського лісостепу — і саме тут почувались удома.

— Чомусь твоя мати давно в нас не була, — сказав Мирон, торкнувшись плеча Мирослави.

— Їй із сестрою краще.

У Мирона вже не було батьків. Мовчазна розмова з річкою, з рідним чорноземом, з піснею, що сотні років жила над сільськими вулицями, викликала в уяві образ сільської жінки, котра була матір’ю його дружини. І лише в ці хвилини він усвідомив, що вони з Мирославою дуже винні перед нею. Ось уже кілька років ні теща не приїздила до них, ні вони її не навідували. Мабуть, любити народ легше, ніж кожну людину зокрема, — люблячи народ, ти в ньому любиш себе самого, а в окремій людині мусиш бачити тільки її, не себе.

— Не завадило б нам з’їздити.

— Докторську захистиш — і поїдемо. Принаймні буде чим похвалитися.

Мирон знічено посміхнувся, але дружина не помітила його посмішки.

— Навіщо їй моя докторська?

— Якій же тещі не хочеться мати зятя-професора?

Мирослава пригорнулася до нього, він укрив її плечі піджаком. Наївне честолюбство дружини його потішило — було в її словах щось дитяче. Справді ж бо, це нічим не відрізнялося від бажання п’ятилітнього дівчатка мати кращу іграшку, ніж у її подружки.

— Мироне! — почув він із власних колін, на яких лежала голова Мирослави. — Ти не образишся на мене?..

— Про що ти?..

— Ні, раніше пообіцяй, що не образишся.

— Будь ласка, обіцяю.

Він подумав: не все можна пояснити Мирославі, але в неї завжди є перевага, бо вона мати. Накотилося почуття, котре виповнювало радістю: дружина, син — чого ще треба для щастя? То був ґрунт, на якому виросла й заколосилася його душа. Щось тривке, надійне, як підмурок у новій хаті. І хата не чиясь — вона належить йому, Миронові Гриві. Продовження роду, вростання у вічність…

Її шовковисте волосся лоскотало Миронові руки. Ось голова Мирослави підвелася з колін — дружина намагається зазирнути йому в очі, але там лише грає променевий зайчик від вогнища, яке горить за мостом.

— Скажи, що то було? Пригадуєш?..

Вона трохи відсторонилась від нього.

— Висловлюйся ясніше. Що ти маєш на увазі? — сказав Мирон сухувато, бо вже зрозумів, про що вона питала.

— Я ось про що, — заговорила Мирослава після деяких вагань. — Ти тоді вийшов із кабінету такий, що на тебе страшно було дивитися, І слова були якісь дивні… — Мабуть, за мостом кинули хмизу у вогнище: червоні одсвіти заграли на обличчі Мирослави. — Ти показував якусь формулу й казав… Невже не пам’ятаєш?.. Казав, що то формула Бога. Просто жах!..

Тепер вона мовчала, напружено чекаючи на відповідь. А Мирон думав ось про що: він так жодного разу й не поговорив з Мирославою про те, що нині становило сутність його особи. Вирішив наперед, що вона його не зрозуміє. Якби, скажімо, християнські проповідники, шануючи свою істину, замикалися в собі, чи мали б те, що нині називають християнською цивілізацією?

— Я тоді був надзвичайно збуджений. Не слід мені було так з тобою розмовляти. Сам винен.

— Хіба справа в тому, як ти розмовляв? Але формула Бога… Ти хоч пам’ятаєш ту формулу? Чи, може, ти просто пожартував?

Пауза тривала довго. Річка під їхніми ногами і далі пережовувала зорі — так уночі корова пережовує траву, якої напхалася впродовж дня. Нарешті Мирон запитав:

— Мирославо, твоя мати вірить у Бога?..

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ось що. Ми перше покоління, на якому увірвалася віра наших батьків. Нам по сорок років. Тепер обмізкуй таку арифметику: на одному боці — чотири десятиліття, на другому — вся людська історія.

— На нашому боці наука! — запально вигукнула Мирослава.

— Немає такої науки, люба, котра спроможна довести відсутність Бога. То була віра — не наука. Я маю на увазі гіпотезу про самозародження живих клітин у земних океанах. Нині біологи відтрутили цю гіпотезу як вельми наївну. По-дитячому наївну.

— А твоя формула?.. Ні, ти не думай, що я збираюся кпити з віруючих людей. Це все дуже складно. Але ж написати якісь магічні значки на папері… Потім стверджувати, що це Бог… Зрозумій: так здатний вчинити лише зарозумілий школяр. Або…

— Завершуй своє «або», — похмуро мовив Мирон.

— Ти мене зрозумів.

Йому уявилося, що він налягає на гальма — найперший рефлекс автомобіліста. Хоч як дивно, а саме цей рефлекс допоміг упоратися з гнівом, що підкотився клубком до горлянки.

— Я вже казав, — якомога спокійніше почав пояснювати Мирон, — що не повинен був так з тобою розмовляти. Треба було знайти інші слова. Ти здатна зараз вислухати?

— Спробую.

— Тоді слухай. Тут вся справа в тому, що доводиться переступати думкою через конкретні речі… Ті речі, які нас оточують… Словом, слід зануритись у глибину Субстанції. Я пишу це слово з великої літери, бо то є жива основа усього сущого. Хто не здатний абстрагуватися від системи образів, закладених природою в рецептори наших відчуттів… хто вважає, що саме ці образи і є єдиносущий світ, той нічого не розуміє. Тобі ясно, про що я кажу?..

— Продовжуй, — глухо відгукнулася Мирослава.

— Фізика як наука багато може…

— Ще б пак!

— Так, багато. І все ж таки існує межа, поза якою відомі нам фізичні закони перестають діяти. А простір, у якому можлива дія, іще лишається. І не маленький простір! Скажімо, в центрі нашої Галактики такий простір… Його діаметр більший, ніж діаметр Сонячної системи. В межах цього простору звичні закони природи втрачають свої права. Фізика здатна вийти лише на його зовнішню оболонку, але переступити її, щоб заглибитись у надра монади…

— Як ти сказав?

— То є монада. Вона своєю силою розриває матеріальну тканину вакууму…

— Стривай, стривай! Як можна розривати те, чого немає?

— Благаю тебе: спробуй уявити вакуум як невидиму плоть. Ну, скажімо, на зразок асфальту. Шампіньйон росте, його головка збільшується — тоді асфальт…

Мирослава засміялася.

То що ж ти — весь міжзоряний простір заасфальтував? Жах!..

— Повторюю: не можна, люба, абсолютизувати систему образів, закладених природою в рецептори наших відчуттів. Сам у собі вакуум — це плоть, тобто матерія. Розумієш?..

— Гаразд. Якось я про це читала. Це важко уявити, та якщо пишуть у журналах…

— Ну й слава Богу… Раз так, то я зможу пояснити суть своєї формули. То є Сила Моносу. Або ж Сила Монади… Ти, мабуть, розумієш: і щоб пробити асфальт, живий паросток мусить мати силу. Це неминуче. Оскільки сила опору всюди однакова, то й Сила Моносу також є сталою величиною.

— Монос — це що? Як ти його розумієш?..

Від слова «єдиний».

— То це ж Бог! — злякано вигукнула Мирослава.

— В перший мент це саме так і сприймається. Тому я тоді…

Мирослава рвучко підвелася.

— Одна розумна людина про тебе сказала: «Всі йдуть не в ногу — тільки він в ногу».

— Ця фельдфебельська премудрість для філософії не годиться.

Її постать на тлі нічного неба нагадувала силует, вирізаний із чорного паперу. Лише тепер Мирон помітив, що вогнище за мостом погасло.

— Хто ж та розумна людина? — запитав він, хоч добре розумів, кого вона мала на увазі.

— Не варто…

Там, де у хмарах кублився місяць, зяяв жовтуватий отвір — мовби увесь земний світ ховався в темній печері, а через той отвір можна видертися кудись в інший світ, сповнений манливої загадковості. Може, так воно й було насправді?

Мирон вирішив дещо уточнити.

— В атеїстичній пропаганді існує штамп, який формулюється так: «У Всесвіті ніде немає місця для Бога». Розумієш: ніде!.. А тут у нашій власній Галактиці з’являється простір, більший від Сонячної системи, про який нам відомо: звична фізика там кінчається…

Мирослава взяла його за рукав.

— Твої дослідження нікому не заважатимуть, якщо… якщо не позначаться на захисті докторської. Я гадаю, що костюм уже готовий. У літфондівській майстерні шиють дуже гарно. Ти помічав, у яких костюмах ходить Копиця? — Вона жартівливо скуйовдила йому волосся. — Де вже тобі!.. У ресторані також треба наперед домовитися. Що б ти робив, якби в тебе не було Мирослави?

Мирон зрозумів: він зовсім не здатний пояснити, що таке монада. Не здатний тому, що й сам не уявляє, в якому вигляді в ній існує життя. Поки що для нього найбільш переконливо виглядала формула Іоанна Богослова: «Світло, в якому немає жодної темряви». Раз там немає атомів — значить, немає речей. А немає речей — немає тіней. Рівно розлите Світло, насичене безмірними духовними силами…

Та це знов тільки віра, бо як можна довести, що галактична монада — не лише центр потужних енергій, а й центр потужного мислення. Мабуть, лише за аналогією: в центрі нашої планетної системи міститься джерело життя, котре ми називаємо Сонцем. І так само центр Галактики є джерелом життя — це неминуче.

— Пора спати, — сказала Мирослава. — Вже пізно.

Сонце не бере жодної участі у творенні життя на Землі — його монада захована так глибоко, що змушена жити лише сама в собі. Земне життя створене галактичною монадою. Поверхня Сонця — рефлектор, що кидає світло галактичної монади на Землю. Ні, не так, як поверхня Місяця, — все це відбувається інакше: коли відтинок дроту перетинає магнітне поле, в ньому з’являється струм. Чом же не повинна виникати енергія на поверхні Сонця, раз воно перетинає силові поля галактичної монади?..

— Спи, я ще трохи посиджу.

— Лягай, Мироне. Я ж бачу: ти стомлений. Треба відпочити перед дорогою. Щоб завтра нам бути в Києві.

Змовкли молоді голоси на околиці Краснограда. Погасли вікна, лише вуличні ліхтарі де-не-де проріджували темряву. Мирослава клацнула дверцятами автомашини й пригорнулася до Сергійка. Мирон заліз у свій намет, нап’ятий із брезенту, яким покривалася «Волга». Сон прийшов не одразу: відчуття було таке, ніби Київ чимось йому загрожував. Такого з Гривою раніше не траплялося — завжди повертався додому з певністю, що там був ґрунт, який ніколи не захитається під ногами. Зараз цієї певності не було — в серце закрадалась бентега.

Розділ дев’ятнадцятий

Жовтий підвівся назустріч Миронові Сидоровичу, потиснув руку. Вікно за його спиною було прочинене. Незважаючи на те, що директор розстебнув білу теніску, краплини поту проступали на щоках, на підборідді, на шиї. Подав Гриві тоненьку брошурку.

— Ваш автореферат.

Мирон Сидорович безтямно дивився на руку Жовтого, що тримала над столом крихітну брошурку. Автореферат? Хіба вони умовлялися, що він буде розмножений друком?..

— Не розумію, — спантеличено процідив крізь зуби Мирон Сидорович.

— Що ви не розумієте? На середину вересня призначено захист.

Нарешті Грива збагнув, що йдеться зовсім не про той автореферат, який він приготував для академіка Смородина, — Жовтий подавав офіційний документ (стислий виклад докторської), який перед захистом розсилався в бібліотеки вузів та інші установи. Колись він його склав, передав Кларі Петрівні та й забув про нього.

— Вигляд у вас курортний, — посміхнувся Іван Корнійович. — Нахапалися кримського сонця.

Треба було перекинутись кількома банальними фразами — так велів звичай. Мирон Сидорович запитав про здоров’я Катерини Трохимівни, а Жовтий про здоров’я Мирослави.

— А не можна трохи відкласти? — сам не тямлячи навіщо, запитав Грива.

Вузький проріз очей Івана Корнійовича іще повужчав — здавалося, очі зникли зовсім і ця людина втратила здатність щось бачити. А проте Жовтий бачив навіть глибоко приховане — він розумів, що то була нехіть, породжена збайдужінням до теми. Йому було також ясно, коли й чому збайдужів Грива до своєї докторської. І все ж захист повинен відбутися — майже так само, як пасажирський поїзд має прибути на станцію призначення. Наука планувалася, плани затверджувались — в них було все наперед обумовлено. Дарма що наукові дослідження не піддаються конвеєрним методам, — зовнішні атрибути для декого здатні замінити саму сутність науки. Жовтий не був би директором інституту, якби не вмів узгоджувати адміністративного, підзвітного з творчим, справді філософським.

Членкор вийшов із-за столу, сів у крісло навпроти Гриви.

— Що саме вас непокоїть, Мироне Сидоровичу? Всі вже знають вашу дисертацію. Та й вас також знають. І це, мабуть, найголовніше.

— Ні.

— Що — ні?..

— Найголовніше те, що я сам себе не знаю.

Жовтий торкнувся коліна співрозмовника — жест, може, й не вельми галантний, зате сповнений внутрішньої щирості.

— Мироне Сидоровичу! Звичайно, я вас розумію. Ви переросли свою дисертацію. Але ж те, в чому ви її переросли, іще не здобуло повної ясності. Чи не так? Тут потрібні роки й роки. Хіба захист докторської — то найвища вершина?..

— Вона вже мені чужа — ось у чому справа.

— Тоді, коли ви її писали, вона ж вам не була чужа?

— Можливо.

— Отож-бо! Підіб’ємо підсумок. Один етап завершено, другий розпочато… Найближче і найдорожче для нас те, чого ми ще не встигли завершиш. Хіба ж це тільки у вас? В кожної творчої людини. Але не можна знищувати завершеного! Його слід доводиш до пуття. А відтак хай собі лягає на полицю. Адже ж то шмат нашої біографії…

— Так. Але що робиш в тому разі, коли наступна праця заперечує попередню?

Жовтий поблажливо посміхнувся.

— Що робиш? Заперечувати! Саме в цьому й полягає закон заперечення заперечення. Кому ж це знати, як не нам з вами?..

Мирон Сидорович вийшов від директора з відчуттям внутрішньої роздвоєності: він і сам розумів, що захист скасувати не можна; але ж у глибині душі наростав протест проти директорської софістики. Адже, захищаючи дисертацію, Грива мусив стверджувати те, що нині заходить у цілковиту суперечність з його переконаннями, — по суті, лицеміриш, займатися пристосовництвом. З другого боку, Жовтий правий, коли каже, що його гіпотеза поки що не здобула повної ясності. Та й чи вона можлива — повна ясність? Щоб її здобути, треба стати Богом…

Якби в Києві було менше дерев, місто нагадувало б розжарену піч. Бруківка пашіла, асфальт, здавалося, ось-ось потягнеться за колесами. Кияни строкатими зграйками поспішали на Труханів острів — туди, де людська голизна сприймалася так само природно, як вона сприймається в африканському селі. Велика сила умовностей: на правому березі Дніпра парубка у вузеньких плавках, з доволі виразними опуклостями чоловічих ознак, затримає міліція і, може, навіть оштрафує; і в цей самий час на лівому березі сотні тисяч людей — чоловіків, жінок, підлітків довірливо віддавали своє майже голе тіло первісним силам природи, зовсім не соромлячись одне одного. Мовби правий і лівий дніпровські береги були окремими державами, де панували протилежні закони й моральні норми.

Мирон Сидорович піднявся в парк навпроти інституту, де «бюропатетики» інколи дискутували, не ризикуючи потрапити під осудливе глипання Степана Божка. Гриві хотілося погомоніти з Жолудем. І хоч він знав, що Юрко іще не повернувся з відпустки (отже, ловить щук прадавньою топтухою десь поміж лугових сінокосів), наперекір глуздові сподівався на приємну несподіванку.

Йшов повільно, вдихаючи запахи перегрітого листя. На посипаних піском алеях, серед лип і каштанів дихалося вільніше, ніж на забрукованому майдані. Поміж дерев на садовій лаві помітив жіночу постать, що схилилася над книжкою. Жінка сиділа спиною до нього, і лише тоді, коли Мирон Сидорович підійшов майже впритул, вона, оголивши в усмішці білі зуби, рвучко випросталась. То була Клара Петрівна.

Її усмішка якась знічена — мовби Клара почувалась винною. Кремова блузка із тоненького полотна їй вельми личила, підкреслюючи яскраву полум’яність волосся. Обличчя біло-матове, без найменших слідів смаглості. Можна було зробити висновок, що Клара не виїздила за місто, не відвідувала навіть труханівських пляжів.

— З поверненням, — все з тією ж зніченою усмішкою подала руку Гриві. — Тепер я знаю, що телепатія існує.

Він дивився на її бджолиний стан, думаючи про те, що так-таки нічого й не знає про її особисте життя. Вона перебувала в тому віці, коли дівочість не викликає шани. Звісно, якийсь досвід у неї був — у цьому Мирон Сидорович не сумнівався. Раптом захотілося дізнатися те, про що жінки розповідають лише близьким людям. Це його спершу здивувало, а відтак пригадав, що її образ не раз спливав у його пам’яті впродовж кримських мандрів.

— Телепатія? — механічно перепитав він. — Як же це вам вдалося в ній упевнитись?

— Я бачила, як ви вийшли з інституту. Куди ж він, думаю, зараз піде?.. І так мені захотілося, щоб ви прийшли сюди… Знаєте, мені навіть здалося, що я думкою скеровую ваші рухи. Ледве встигну подумати, як ви вже виконуєте. Навіть сама злякалася…

Він засміявся.

— А я помітив: ви тримаєтесь так, мовби нашкодили. Виявляється, ви займалися гіпнозом. Без попередньої домовленості з пацієнтом. Приблизно так, як вужиха гіпнотизує жабеня: воно опирається, але все одно скаче до неї.

— На жабеня ви не схожі. Може, якраз навпаки: ви — вуж, я — жабеня…

— Невже буває й так, щоб жабеня гіпнотизувало вужа?

Це був стан, коли думають одне, а говорять інше. Нарешті він сказав те, що справді відчував у ці хвилини:

— Дуже радий, що зустрів вас. Як почувається Юдіф Моріцівна?

Клара Петрівна одразу ж споважніла, як поважніє людина, наближаючись до церкви. Підняла книжку, що лежала на лаві, — то був «Доктор Фаустус» Томаса Манна.

— Я вчора розмовляла з нею по телефону. Вона зараз на Алтаї. Настрій у неї кепський. Тарас знову запив. Боюсь, Марія Іванівна не витримає, кине.

— Літаком чи поїздом? — запитав Мирон, добре розуміючи недоречність свого запитання. Він дивився в обличчя Клари, думаючи про те, що вперше бачить її неприховано засмученою. Йому здалося, що вона в цей мент якось поглибшала — так глибшає озеро, на яке насунулась тінь від хмари. Ховається мілина, воно робиться поспіль непрозорим — з берега вже не пізнати, де мілко, а де глибоко.

— Поїздом, звичайно. На літак місячної пенсії не вистачить.

Коли Клара перекладала книжку із руки в руку, з неї вислизнула поштова листівка і впала на добре утрамбований пісок. Як і годилося, Мирон Сидорович нагнувся, щоб її підняти. Нараз його рука буцімто заклякла, нерухомо повисиш над листівкою, — він був вражений тим, що було на ній зображено. Підняв, затримав перед очима. То було кольорове фото вази, що красувалася на дачі Андрія Даниловича. Тепер Грива пригадав, що вже бачив таку листівку, — бачив раніше, ніж познайомився з авторським оригіналом, котрому належало стояти не на дачі, а десь у музеї. Навіть на фото, яскравість кольорів якого була пригашена недосконалістю друку, із навмисне простакуватих форм (зрізаний кавун) проступала жива душа, зодягнена в золотаве сяйво. Мирон розумів, що ця небуденна річ існувала поки що в єдиному екземплярі. Але чому вона опинилась на дачі Андрія Даниловича?..

Помітивши простягнуту руку Клари, він узяв її за кінчики пальців, але листівки не повернув.

— Ви не могли б мені подарувати цю листівку?

— З радістю. Але ж там автограф. На звороті.

Перевернувши, побачив квапливим почерком накидані слова, яких він читати не став.

— Ніна Федорчук, художниця по склу. Моя подруга. Нещодавно її роботи виставлялися в Монреалі. Канадські журналісти захоплено про них писали. Ми з Ніною в одній школі вчилися. Для неї такою трагедією були окуляри…

— Ця ваза також виставлялася в Монреалі?

— Ні.

— Чому? В ній дивно поєднуються примітив і висока одухотвореність. Навіть важко пояснити, якими засобами це досягнуто.

— Її взяла одна впливова людина. Ніна не хоче називати прізвище. Взяла, щоб показати членам уряду. Там вона й присохла, сама тільки листівка залишилась.

— Чому ж художниця мовчить? — ховаючи обурення, похмуро запитав Мирон.

— Боїться… — Клара взяла листівку, поклала в книжку. — Автореферат я вже розіслала. Вас цікавлять відгуки?

— Що можна сказати на підставі реферату? — уникаючи розмови про свою докторську, відповів запитанням Мирон.

— Ви хіба забули, що в бібліотеці є два примірники вашої праці? Їх читають. Весь час на руках. Між іншим, у вас оригінальний стиль. Це майже всі відзначають.

— Стиль, — скрушно посміхнувся Мирон. — В науковій праці слід шукати не стилю.

— Чого ж?

— Істини.

Настрій у Мирона був украй зіпсований. В його уяві промайнули картини труханівських пляжів — і вони з Кларою на пляжі, але ж відтак здалося це видиво легковажним, він навіть лайнув себе в душі за думку, що Клара здатна погодитись на таку авантюру. З педантичною галантністю провів її додому; хоч нібито й помітив, що Кларі зовсім не хотілося вирушати за казенний паркан, поза котрим ховався її будинок, але ж з підкресленою ввічливістю попрощався. Уже підіймаючись по сходах до власних дверей, подумав, що тримався з Кларою пришелепувато, — навіть закортіло повернутися, щоб пояснити: це, мовляв, винна ота листівка, що випала з книжки. Та в наступну мить він уже входив до свого кабінету, де завжди панував зразковий лад.

Мирослава зустріла його словами:

— Ти дуже доречно повернувся. Нас запросили на чай.

Вона була вбрана в легку білу сукню, кожна волосинка в її зачісці знала своє місце, з художньою довершеністю віднайдене перукарем.

Миронові не треба пояснювати, хто саме запросив на чай, — звісно, Андрій Данилович. Гриві належало б поцінувати, що Андрій Данилович за такої спекоти лишився в місті, аби відзначити їхнє повернення з Криму (Мирон розумів: саме ці слова муляли язик Мирославі), але несподівано для себе процідив крізь зуби:

— Мені остогидли ці чаювання.

Мирослава спершу силувано посміхнулася, буцімто намагаючись цей зухвалий вибрик звести до жарту, та вже за мить посмішка розтанула на її обличчі, мов березнева сніжинка, і натомість з’явилася добре виважена суворість, як буває тоді, коли іменем республіки оголошується вирок. Вона добре знала цей вираз свого обличчя — він був майстерно сформований протягом цілого десятиліття.

— Досі ти нібито вмів себе контролювати. Який тебе ґедзь ужалив? Просто жах!..

Мирон незворушно перегортав випадково залишений на письмовому столі том енциклопедії. Вибачливо промовив:

— Мене гнітить спека. Не ображайся, я трохи відпочину. Йди сама. Може, я надійду пізніше.

Остання репліка спантеличила Мирославу. Вона застигла в дверях кабінету з напіввідкритим ротом — в ній боролися суперечливі почуття. Це буцімто й добре, що чоловік так легко відпускає її саму, — значить, не здогадується про справжні стосунки поміж нею і Андрієм Даниловичем; з другого боку — чому його так роздратувало оте запрошення? Вирішивши про це помізкувати на дозвіллі, Мирослава вдала, що вона вельми засмучена, — їй, мовляв, не хочеться йти самій, але вимушена.

Тим часом Мирон Сидирович, прийнявши прохолодний душ, вирушив до університетського Ботанічного саду. Матові кулі обабіч алей уже світилися, але їхнє світло іще не здобуло влади. Там і там попід деревами на лавах сиділи літні люди — пенсіонер, що, тримаючи повідець в руці, закохано милується своїм пуделем, у якого вуха скидаються на зів’ялі лопухи; бабуся в допотопних окулярах, грубо спаяних на переніссі; старий бібліофіл, що намагається дочитати книгу, але ні сонячне світло, ні світло ліхтарів уже неспроможне його задовольнити.

Несподівано на повороті алеї Мирон Сидорович майже наштовхнувся на академіка Смородина. Це також був літній чоловік, проте його вік визначити нелегко. В бороді переважали сиві пасма, але й чорні іще не вивелись. Зате розвихрена шапка густого волосся здавалася чорною, без жодної сивої волосинки. Постава пряма, хода впевнена, сягниста — з усього видно, що ця людина поки що не скаржиться на здоров’я. А проте Мирон Сидорович знав, що академік минулого року відсвяткував своє сімдесятиліття.

Смородин упізнав Гриву, на його обличчі промайнув вираз невдоволення. Мирон зрозумів це так: ось, мовляв, нарешті улучив вільну хвилину, щоб подихати свіжим повітрям, а нечиста підсунула цього графомана. Філософ, розкланявшись, заспішив у бокову алею, але Смородин зупинив його словами:

— Я обов’язково прийду на ваш захист. Ваша докторська мені сподобалась. А другий ваш реферат… Стосовно Сили Моносу… Ви що — поспішаєте?..

— Ні. Але мені здалося, що вам хочеться побути наодинці. Академік усміхнувся, довкола очей зібралися складки — мовби їх штучно нагромаджено невправним різцем.

— Ви майже вгадали. Якби не настирливий молодик із вашого інституту… — Лише зараз Грива помітив, що академік задихається і через те розмовляє уламками фраз. — Він так захищав вашу гіпотезу… Саме тому мені й хотілося з вами… Скажіть, що ви розумієте під Силою Моносу?

Мирон Сидорович подумав, що було б вельми доречно обернути в свою віру цього маститого вченого. Заговорив обережно, з готовністю одразу ж увірвати мову, якщо помітить, що Смородин слухає неуважно.

— Найвища сила Всесвіту як Суб’єкта. Стала величина, що народжується…

— Я помітив, із чого вона народжується. У вас є елементарне вміння конструювати формули… Саме конструювати… Та чи можете ви довести… Так, так. Чи можете ви довести, що більшої сили у Всесвіті не існує? Ви мені пропонуєте… Пропонуєте прийняти це на віру. Але ж фізика — не релігія, в ній ніщо не приймається на віру. У фізиці головним суддею виступає експеримент.

— Скажіть, у мене є право чогось вимагати? — запитав Мирон Сидорович.

— А саме?

— Я вимагаю одного: щоб мої опоненти поставили дослід, який спростовує Силу Моносу.

Смородин зареготав — заразливо, молодо. Він уже не задихався. У Гриви склалось враження, що за мить до їхньої зустрічі академік пробіг певну дистанцію — цим тепер займаються навіть літні люди.

— Ха-ха-ха! То, може, ви змусите фізиків спростувати кожен фантастичний твір?.. Ні, добродію. Експеримент належить поставити вам. Ще й багато разів повторити, щоб колеги переконалися: тут немає помилки. — Смородин зупинився, зичливо заглянув у вічі співрозмовника: — Гаразд. Припустимо, що я вам повірив, — більшої сили у Всесвіті не існує. Ну то й що? Що ви хочете цим сказати?..

— Це породжує зовсім іншу модель Всесвіту. Простір виглядає не континуально, а дискретно. Він нагадує бджолиний щільник. Чарунки заповнені якісно відмінною сутністю…

— Від чого відмінною? — запитав академік.

— Від усього, що досі вивчала фізика. По суті, фізика завершується на зовнішній оболонці монади. Там, де гравітаційний потенціал зливається зі швидкістю світла.

— Монада? Це з якої опери?..

— Окрім монад, у світі взагалі нічого немає. Монади і простір, який вони собою дірявлять. Дірявлять і розсовують, щоб утвердити в ньому самих себе. Слабкіші монади групуються довкола потужніших — і тоді виникають небесні тіла. Кожна монада — це іскорка життя. Навіть електронна монада. Але ж Плазма, Що Мислить… По-справжньому така можливість виникає лише на галактичному рівні. Бо навіть сонячна монада жахливо стиснута, рівень свободи в неї мізерний…

— А в галактичної?

— Густина в галактичній монаді така мала, що її можна порівняти з густиною земної стратосфери. Отже, істоти, що живуть у галактичній монаді, мають необмежену свободу. Це є передумова будь-якої творчості. І через те галактична Плазма, Що Мислить, є справжнім творцем земного життя. Та й не лише земного…

Грива так захопився, що не одразу помітив, як мінявся вираз обличчя в його опонента. Смородин заступив йому шлях, наче боявся, що Грива може втекти. Широко розставивши ноги, він дивився на філософа, не кліпаючи повіками, буцімто очі й зморшки довкола них справді були вирізьблені із липового кореневища.

— Слухайте, добродію, — нарешті спромігся вимовити академік. — Як ви собі уявляєте фізику?

— Як?.. Залізнична колія, що веде до станції призначення, котра називається так, як і дві тисячі років тому: ме-та-фі-зи-ка.

В наступну мить Мирон Сидорович пошкодував, що в нього вихопилася оця фраза, але було вже пізно.

— Я так і знав, — похмуро, без будь-якого подиву вимовив Смородин. — Невже ви сподіваєтесь оці свої міркування оприлюднити? Зрозумійте мене правильно: я за те, щоб кожна людина мала змогу вільно висловитись. Але ж сьогодні… — Він безнадійно махнув рукою. — Не раджу й починати цю розмову. Ну, мені пора.

За хвилину його постать розтанула в сутінках. Мирон Сидорович ступив кілька кроків йому навздогін, мовби хотів сказати щось вельми важливе, а відтак зупинився, постояв у задумі й неквапно рушив додому.

У Володимирському соборі співав хор. Мирон Сидорович статечно пройшов крізь браму й, несучи на обличчі соборне світло, наблизився до вівтаря. Тут було добре видно внутрішні обриси склепіння, що за формою нагадувало зрізану кулю. Там містилася найвища сфера собору — найвища не лише за рівнем, але й за духовним значенням: звідти, із центру сфери, дивилося на землян обличчя Ісуса Христа.

Солодко було в душі Гриви, коли він наближався до свого будинку: галактична монада відкинула геть таємниче покривало — саме так вона має виглядати. Саме так, не інакше!..

Розділ двадцятий

Наприкінці канікул Мирон майже щодня брав Сергійка в автопрогулянки — мовби йому до серця шкреблось передчуття, яке підказувало: невдовзі пропаде мить, коли захочеш дотягнутися до сина, щоб теплою батьківською рукою скуйовдити йому їжакувате волосся, перекинутись незначним словом, котре в синівських споминах обростає щемливим змістом, — захочеш, але не зможеш: поміж ним і тобою виросте гуркіт вулиць, міст, залізниць — півсвіту проляже поміж ним і тобою…

Вони виїздили в дніпровську заплаву, де з лелекою здибатися легше, ніж з людиною, — там зеленів отой безпечний простір, серед якого можна й підліткові довірити кермо «Волги». Спершу Мирон сідав поруч, щоб контролювати юного автомобіліста, але, пересвідчившись, що хлопець уже опанував водійський мінімум, вийшов із машини й нервово тюпачив під осокором, наглядаючи, як голуба металева комаха долає лугові ярки, грузькі западини поміж озерами, набирає і збавляє швидкість. З подивом помічав, що його власні м’язи продовжують кермувати автомашиною, мовби остерігаючи сина, щоб ненароком не збив дурнувату телицю або не заїхав до вкритого лататтям озера.

Але то був марний острах — тут, серед лугів, за Сергійка можна не боятися. На шосе йому поки що вискакувати рано, але й там він почувався б значно упевненіше, ніж Мирослава з її «законними» правами.

Сергійко зупинив машину під скиртою сіна — неподалік від батька. Вони посідали на траву, вдихаючи запахи нагрітого сонцем кізяка, обчухраної телятами лози та зіпрілого сіна, — рідко траплялося, щоб сіно не погноїли раніше, ніж складуть у скирти.

— Тату, бачиш Київ?

Мирон, напружуючи зір, задивився туди, куди показував Сергій. Обриси печерської дзвіниці були ледь позначені на тлі сивого неба — мовби легенько надмухані луговим вітерцем. Від далеких хмар, що висіли над київськими горами, дзвіниця відрізнялася лише формою — було видно, що принаймні одна хмаринка належить не природі, вона сформована людськими руками.

— Тату, а чому ти в собор ходиш?

— Коли це ти бачив, що я в собор заходив?

— Бачив. Навіть двічі.

Після деяких вагань Мирон відповів:

— У Володимирському соборі ще й досі збереглися розписи Васнецова. Пригадуєш «Трьох богатирів»?

— Хіба це для собору? — здивувався хлопець.

— Ні, я цього не сказав.

— Я теж заходив.

— До собору?

— Так. — Хлопець замислився, гризучи стебельце трави. — Все це якось дивно: хто вірить, хто не вірить. Чому це так?..

Мирон пригадав себе в Сергійковому віці. Саме тоді й відбувався трагічний злам у духовному житті суспільства: з церковних бань скидали хрести, рубали вівтарі, палили ікони. Батюшки кудись зникали, а куди саме, стало відомо лише нещодавно. Може, дорослі й знали, де діваються люди в довгополих рясах, та не казали дітям.

Мирон, як і більшість кирпатих грамотіїв, у яких полотняні штанці були заляпані бузиновим чорнилом, рано навчився поглядати зверхньо на своїх темних батьків, котрі не вміли навіть нашкрябати заяви до сільради — просили дітей. Справді, що вони можуть знати? Знають учителі, бо якби не знали, їм би не дозволили навчати. А вчителі кажуть: Бога немає — є природа.

І досі пам’ятає Мирон, як відповіла йому неписьменна мати на оте доведене до абсурду протиставлення. Вона мовила:

— Ну, якщо так… Тоді природа — Бог.

Це було сказано поміж іншим — як щось таке, що само собою зрозуміле. Мати, звичайно, не надала своїм словам філософської ваги, не побачила в них якоїсь особливої мудрості — просто вони вихлюпнулись із її селянського досвіду, що круто замішаний на щоденному творенні живого.

Сьогодні він пригадує не лише слова — пам’ять воскресила кожну деталь краєвиду, що більше ніколи таким не буде, як був тоді: всенька земля нині там забудована казенними стінами й сірими дахами, геть-чисто все завіяно чорною шахтною порохнею. Мирон пригадує навіть місце, де вони стояли, коли мати мовила оті святі слова, — стояли біля викладеної із дикого каміння загорожі, що відмежовувала їхню садибу від скелястої дороги, яка вела із поля в село. Дорога була крута — коли возили гарбами снопи або сіно, на задні колеса прилаштовували важкі залізні гальма.

Любовно оглядаючи сина, Мирон подумав, що саме в його віці найміцніше вкарбовуються в пам’ять світоглядні істини, — і йому забагнулося знайти для Сергійка такі слова, які знайшла колись неписьменна мати; такі, щоб і через півстоліття не загубилися — жили собі, причаївшись у якійсь потаємній клітині мозку, а відтак у критичній ситуації (бо хіба в Сергія таких не буде?) випурхнули з неї, щоб розростися до цілої людської сутності. Справді ж бо, все, що досі пізнав Мирон, — усе, що дали йому книжки, безсонні ночі й навіть отой вогонь, що упав з неба на його мозок, — вміщалося в стислій материнській формулі. Зі сльозами на очах він думав про небіжчицю, і йому до болю в серці хотілося, щоб син колись так само думав про нього. А проте Мирон Сидорович так і не знайшов потрібних слів — бо й сам не знав, як узгодити обличчя Ісуса Христа, що в його уяві розросталося до масштабів галактичної монади (отже, більше, ніж здатна вмістити Сонячна система!), й недвозначні закони природи, котрі піддавалися простим математичним обрахункам.

Нарешті знайшлося щось приблизне — Мирон Сидорович, поклавши руку синові на плече, заговорив:

— Я помічав, ти інколи переглядаєш книжки в моєму кабінеті…

— Хіба не можна?..

— Не про це мова. Ніколи не розгортав том Сковороди?

— Знаю. Він у тебе стоїть поміж Спінозою і…

— Джордано Бруно, — підказав батько.

— Так. Я пробував читати, але… — Сергій лукаво посміхнувся, і в самій його посмішці можна було побачити, що хлопець уже дещо тямить. — Вальтер Скотт мені дається легше.

Мирон Сидорович помовчав, добираючи слова, але сказав без особливого добору:

— Розумію. Прошу тебе запам’ятати оцю нашу розмову. Доростеш і до Сковороди. А коли доростеш, знайдеш у нього відповідь на всі свої запитання.

— І про Бога? — якось насторожено перепитав Сергій, мовби в самому запитанні ховалася небезпека.

— Так, і про Бога. — А після паузи Мирон Сидорович додав: — Є природа видима і Природа невидима. Бог — то є невидима Природа. Так навчає Григорій Савич.

— Я гадаю, що краще сказати не можна.

Грива крадькома спостерігав, як мінявся вираз обличчя у сина, — спершу воно зробилося надміру поважним, відтак очі почали бігати по небу, наглядаючи за ластівками, що кидали власне тільце зі швидкістю блискавки; з неба погляд хлопця опустився на землю — то він завмирав на довірливому лелеці, що на своїх високих хідляках статечно обмірював заболочений берег озера, то поспішав навздогінці за метеликом, що нагадував дві трояндові пелюстки, які, спарувавшись, несподівано дістали снагу незалежно жити й літати.

Миронові видалось, що хлопець прицілюється і прицінюється, ніби питаючи: а як ти, світе, маєш виглядати, коли до тебе прикласти оте, що сказав батько?..

Грива більше не повертався до цієї теми: хліб випікається не із дріжджів — їх кидають малу дрібку, аби почалось бродіння.

Наступного тижня сім’я Гриви жила наближенням події, котра мала докорінно змінити її громадський статус і побут: що там не кажіть, а доктор філософії — це, даруйте, не батрак на академічній ниві. Це постать, яку далеко видно. Мирослава вже мріяла про статті в центральних газетах, підписані повним науковим титулом її чоловіка. І хоч вона знала, що Мирон не любив, коли йому телефонували із редакцій, щоб замовити статтю (здебільшого відмовляв), але ж була певна: стане доктором — центральним не відмовлятиме. Вона вже нагромадила доволі аргументів, щоб його умовити.

Костюм вийшов на славу — справжній смокінг. Комірець сорочки, манжети, краватка — все це входило в коло турбот, якими жила дружина, а Мирон лише посувався за інерцією. Він вимушений погодитися на захист — вимушений силою обставин. Може, і є сенс у тому, що каже Жовтий: що крутіші сходи, які ми долаємо, то надійніше треба зафіксовувати сходинки, які лишилися позаду, бо то є етапи нашого життя. Захист докторської — риска під минулим. Адже ж ти не фальшивив, коли працював над дисертацією, — то була твоя вчорашня інтелектуальна стеля…

Мирон чув інший голос у собі, він кликав зазирнути глибше у власну душу — чи немає там протесту проти того, що тобі доведеться захищати? Протест, звичайно, був. Але ж софістика — предмет заразливий: хто з нас має право похвалитися, що ніколи не хапався за неї, мов за рятівне коло?

Грива іще в Криму вирішив: слід обговорити всі «за» і «проти» з Юрком — раз вони однодумці, то в кого ж іще шукати поради, як не в нього? Жолудь попросив добу на роздуми. Вийшов на роботу з червоними від безсоння очима й, запросивши Гриву на алею «бюропатетиків», сказав:

— Якби ви були одинаком… Ну, так, як оце я… Тоді б я вам порадив відмовитись від захисту. Але ж у вас дружина, син. Тут не розгуляєшся… Ви ж, мабуть, розумієте, що ваші нові ідеї сім’ю хлібом не нагодують.

— Окрім того, знаєте, що я думаю? Ось що: надмірна прямолінійність ніколи не свідчила про гнучкий розум. Якщо хочеш, щоб твоя справа перемогла… Хай не сьогодні, хай завтра, позавтра… Треба бути не лише вченим, а й дипломатом. Це також наука.

Мабуть, Юркові нелегко було вигойдати в собі цей компроміс — він червонів, затинався на словах і намагався не дивитися в очі старшого колеги. Грива був певен, що в душі Жолудь його благає: «Знайди в собі мужність відмовитися».

Увечері завітав Андрій Данилович. Він не міг не помітити, що Грива чомусь почав його уникати, але знехтував цим — мабуть, вирішив, що оці нюанси їхніх стосунків зараз не відіграють істотної ролі. Він був зодягнений так, що хоч цієї хвилини можна вирушити на дипломатичний прийом: у бездоганно пошитій темно-сірій парі із добрячого заморського матеріалу — вона надавала його кощавій постаті статечності, за якою вгадується звичка проголошувати вказівки. Грива, дивлячись на гостя, подумав: «А чи коли-небудь, чоловіче, тебе відвідав сумнів щодо власного призначення в цьому світі?..»

Андрій Данилович найбанальніші фрази умів виголосити так, що вони одразу ж набирали державної ваги. Ось він і зараз почав казати те, без чого цілком вільно можна було обійтися:

— Прошу вас повірити: я давно чекаю цього знаменного дня. Хто-хто, а ви маєте повне право на чільне місце в радянській науці. Ветеран війни, комуніст з двадцятилітнім стажем — це далеко не абищиця! Про вас найкращої думки і в інституті, і в райкомі. — Він кахикнув, ніби озираючи себе збоку. — Ми також високої думки про ваші заслуги. Я вам ніколи цього не казав, але сьогодні доречно сказати.

Мирон був задоволений, що тут не трапилось Мирослави, — вона б, мабуть, постаралася влаштувати бурхливі оплески.

В день захисту Мирон прокинувся без радості, яка майже щоранку супроводжувала його пробудження. Він з надією підвів очі до картини, що висіла над його диваном, — Марія Магдалина в молитовному екстазі. В її обличчі було щось від молодої Миронової матері — і саме це завше давало йому наснагу. Але сьогодні йому б краще не бачити цього обличчя — воно буцімто питало материнськими вустами: «Чи в твоїй душі є місце для святинь?..»

Нині пам’ять його висунула на перше місце філософську формулу, яку він отримав від матері: якщо життя породила Природа, тоді Природа — Бог. Від Піфагора до Спінози й Сковороди просувалася ця нехитра, але вельми надійна формула. Вона не потребувала, щоб її хтось відкривав, — йшла через віки разом з людиною і в людині як духовна сутність кожного «я». Саме тому так просто, не претендуючи на ореол мудрості, мовила ці слова його неписьменна матуся — мовила сама від себе, бо ніхто й ніде її цього навчити не міг: адже ж це було однаково чужим і для попа, і для шкільного вчителя.

Мирон дивився у великі й напрочуд живі очі Магдалини. На якусь мить йому здалося, що в її обличчі з’явився вираз осуду. Так, вона знає, що він сьогодні має намір відступитися від материнської істини, — хай на короткий час, аби зміцнити ґрунт під ногами. Вона це знає — не може не знати. І Миронові забагнулося стати перед нею на коліна, як це впродовж тисячоліть робили пращури, і, по-синівському колінкуючи, сказати: «Мамо, простіть мені слабкість мою — я це роблю заради вашого онука, роблю тимчасово». Та він не став на коліна — чомусь це видалось йому неприродним, хоч ніколи таким не здавалося у віках попередніх. А відтак упала на мозок жорстока гадка: «Не обдурюй ні себе, ні інших — зрада тимчасовою не буває…»

Розділ двадцять перший

Захист було призначено в конференц-залі — приміщенні хоч і сіренькому, зате просторому. Коли Мирон Сидорович в парадному костюмі, з поважною текою під пахвою наблизився до залу, там уже зібралося чимало молоді — то були здебільшого відвідувачі дискусійного клубу «Гаківниця». Клара Петрівна сиділа за своїм секретарським столиком біля вікна — їй належало вести протокол. Вона так засяяла, побачивши Гриву, що це можна було б вважати недоречним, якби комусь спало на думку пояснювати сяйво на її обличчі появою дисертанта. А проте Мирослави тут поки що не було — вирушивши з дому разом із чоловіком, вона збочила до ресторану, щоб самій простежити, як прибрано малий зал, та скуштувати страв, котрими мали частувати гостей.

Ось уже почали надходити люди, увінчані високими науковими званнями. Академік Смородин скромно забився в куток — після зустріті в Ботанічному саду він не ждав нічого доброго від цього захисту. Іван Корнійович почувався господарем — зустрічав гостей, не забув навіть запитати в Гриви, чи прийде Мирослава Яківна. А тим часом придивлявся до дисертанта, намагаючись промацати його внутрішні пружини, — чи цей чолов’яга зуміє виконати роль у спектаклі? Бо нічим, окрім спектаклю, Жовтий цей захист не вважав. Йому не сподобалося, як тримався Грива: було в його манерах і виразові обличчя щось напружене й штучне — те, чого така щира, відверта душа довго витримати неспроможна. Це лякало директора — він запросив Мирона Сидоровича до свого кабінету.

— Ну, як ся маєте? — запитав підбадьорливо, торкнувшись пітної руки Мирона. — Іду на ви? О-о, не нам з вами боятися баталій. Хто пройшов війну…

— Не те, Іване Корнійовичу, не те! Там було все ясно.

— А тут?..

— Ми так багато про це говорили, що повторюватись не варто… Спробую. Не знаю, що в мене вийде. Постараюся в межах реферату бути на рівні.

— А більше й не треба. Оперуйте звичними загальниками — це завжди виручає.

Якби Грива не знав, з ким він зараз розмовляє, то назвав би Жовтого пристосуванцем чи навіть циніком. Але ж він читав його друковані твори і кожного разу дивувався, як вдалося Іванові Корнійовичу обвести круг пальця людей, від яких залежала доля твору: хто-хто, а Жовтий умів і доводити до друку те, що в інших засуджувалось як шкідлива писанина. Мабуть, рівень його праць був такий, що вульгаризатори просто мовкли. Коли вони підсіли до журнального столика, Жовтий повторив свій не вельми естетичний жест — поклав руку на коліно співрозмовника. Але Грива розумів, що за цим жестом ховалися справді-таки дружні почуття — і в його серці розлилося несподіване тепло.

— Будьте ж ви філософом у житті — не лише у своїх творах. Держави, які виникають на ідеологічних підвалинах… — Жовтий увірвав цю фразу, натомість сказав інше: — Споконвіку так було: кесарю — кесареве, Богові — Боже…

Може б, так воно й сталося, як розраховував Жовтий: ніхто в залі не сподівався на щось більше, ніж викладено в авторефераті. Отож Гриві лишалося завченими словами повторити з кафедри свій реферат — та й по тому. Далі почалися б виступи колег, а вони мали бути сприятливі.

Грива розпочав доволі бадьоро. Щоправда, Жовтий помічав: для цього Миронові Сидоровичу довелося так напружити нерви, що здавалося: ось-ось порветься якась струна, мов на розшарпаній скрипці.

Жовтий знав: людині, яка носить у собі щось істотне, оперувати шаблонними фразами набагато важче, ніж порожнім балакунам та духовно девальвованим пристосуванцям. Бо той, хто має якісь поважні ідеї, передовсім шанує Слово. Якби йому раптом забагнулося сипати бездумні словеса, мов дитина пересипає пісок на пляжі, у нього це просто б не вийшло. А щоб вийшло, такій людині належить виконати психічну роботу стократ важчу, ніж виклад якихось нетривіальних ідей — виклад, що згодом міг би стати значною подією в науці.

Жовтий це розумів і тому боявся за Гриву. Як показали наступні хвилини, боявся не марно: Мирон Сидорович збився з тону одразу ж після того, як фоторепортер блимнув своєю зухвалою бліцлампою. Враження було таке, буцімто з-під Гриви висмикнули дошку, на котрій він стояв, і тепер йому доводиться чіплятися тремтячими пальцями за кафедру, щоб не полетіти в прірву, яка розверзлась під його ногами.

Йому наче відібрало мову — кілька разів починав ту ж саму фразу, але завершити її не міг. Безтямно роззирався довкола, мов школяр, що ловить шепіт однокласників, котрі намагаються йому підказати. Бачив, як очі Клари намагаються підбадьорити його; з острахом позирав на двері — чи там не з’явиться постать Мирослави? Це так доречно, що вона затрималась у ресторані!..

До кафедри наблизився Жовтий і спокійним, добре поставленим голосом сказав:

— Шановні колеги! Наш дисертант — інвалід Вітчизняної війни. Мабуть, немає потреби пояснювати, скільки психічної енергії він витратив і на саму роботу, і на підготовку до захисту. Я певен: якби зараз лікар зміряв його тиск…

— Так, так, — підтримав академік Смородин. — Допоможіть йому сісти в крісло. Всі ми знаємо його дисертацію. Навіщо формальне повторення відомого? Пропоную почати обговорення.

Жовтий вп’явся пальцями в зап’ясток Гриви й потягнув його геть від кафедри. Мирон Сидорович спершу покірно рушив за директором, але раптом відштовхнув його руку й за мить геть увесь переінакшився — це вже був не розм’яклий недоріка, а налитий енергією й рішучістю муж, схожий на тих, що в складі княжої дружини ішли на ви. Не заважала навіть повнота — вона раптом обернулася зовнішнім образом сили. Волосся розметалося й довершувало картину, яку можна було б назвати так: «Не ловіть мою душу — не віддам!..»

Грива не повернувся на кафедру — заговорив, стоячи в просторі між нею і першим рядом. І якось ніби ненароком наближався до столика, за яким сиділа Клара Петрівна, ніби шукав підтримки, як у мить пробудження шукав її в образі Марії Магдалини.

— Шановне товариство! Я не хворий. І справа тут не в кров’яному тиску, а тисненні на мою совість… — Він зробив тривалу паузу, мовби підводячи риску під попередньою фразою: не варт, мовляв, про це надто розводитись. — Я вдячний, що ви вшанували увагою мене і мою роботу. Але я змушений вибачитись перед вами за те, що в мене забракло мужності відмовитись від захисту раніше… Так, раніше, аби не ганьбити себе прилюдно і не зловживати вашим добрим ставленням…

У залі сиділо близько сотні людей, гостро зацікавлених у кожному слові, що мало будь-який стосунок до науки. Там, де все планується, рідко траплялися випадки, щоб на захисті дисертації сталося щось несподіване, — директивні органи мали трохи не стовідсоткову гарантію: кому належить здобути науковий ступінь, той його здобуде. І раптом отака заява!

Іван Корнійович почувався зганьбленим режисером, чий спектакль провалився, — мов побитий, почовгав по залу, шукаючи вільного місця. Йому здавалося, що всі погляди приковані саме до нього — не до Гриви. Звісно, він каявся, що дозволив собі поспівчувати колезі більше, ніж мав на те право як офіційна особа.

Тим часом двері відчинилися і на вході до залу, мов потойбічне видиво, з’явилася Мирослава. Трохи припізнившись, вона стояла під дверима і все чула. В перший мент її вдарила гадка: пропаде замовлений у ресторані обід на тридцять персон — просто жах! Відтак вона зміркувала, що пропаде лише їдло — не напої. Це її трохи заспокоїло. І лише по тому до її свідомості просочилося, що тут провалилося у прірву дещо незмірно більше, ніж ресторанний обід. Вона не вірила в жодну філософію (все це існує для того, щоб ховати справжні думки!), зате вірила у всемогутність Андрія Даниловича. Зараз Мирослава викличе отого пласколицього бовдура, що віднині не має жодного права очолювати інститут (о-о, вона йому цього не подарує!), і з його кабінету по спеціальній мережі зателефонує Андрієві Даниловичу — хай виручає. Але ж слід це зробити якомога швидше!..

Вона була зодягнена в зелену сукню із тонкого, мов шовк, закордонного оксамиту. Навіть у цю хвилину Мирослава бачила себе збоку — знала, що виглядає звабно, але їй зараз була потрібна влада. Вираз обличчя, який означав владу, їй добре відомий, — зодягнувши саме цю маску, вона пальцями й губами почала подавати знаки Іванові Корнійовичу. І той буцімто їх помітив (до речі, помітив не лише він), але тільки дратівливо струснув головою, наче відганяв настирливу муху. Жовтий уже бачив, що становище залагодити не можна, — саме тому він і покинув стіл під червоною скатертиною, сховавшись серед публіки.

Побачив Мирославу також Мирон Сидорович, але він знов відчув на своєму черепі розпечений шолом (хоч це тепер був лише спогад) — його вже ніхто не міг спинити.

— Я прошу занести до протоколу мою офіційну заяву: сталося так, що на сьогодні моя докторська дисертація уже не відповідає моїм науковим переконанням. Так, не відповідає… Ось чому я її з обговорення знімаю. Іще раз прошу вас, дорогі колеги: пробачте, що завдав вам клопоту, але… Але це справа мого сумління. Я просто не можу інакше.

Він вклонився й хотів уже рушити туди, де стояла Мирослава, але хтось із публіки зупинив його запитанням:

— Чи не могли б ви пояснити докладніше, що змусило вас прийняти таке сумне рішення?

— Я вже сказав: дисертація не відповідає моїм науковим переконанням. Вони докорінно змінилися. Це сталося вже тоді, коли дисертація була майже доведена до захисту. Підкреслюю: майже… Цим я беру на себе провину за те, що ви тут зібралися. Та радше хай кожен із вас пробачить мені втрачену годину, ніж… — Тут він загнувся, так і не завершивши фразу. Спекота ще не розпочалась, але його обличчя лисніло від поту. — Повірте: для мене було б великою карою все оте… Ну, якби я не зважився відмовитись від захисту дисертації, котра сьогодні цілковито суперечить моєму світобаченню. Гадаю, це зрозуміло.

Немолодий чоловік у розстебнутій на грудях тенісці звівся на повний зріст. Грива впізнав у ньому викладача з педагогічного інституту. А коли той заговорив, стало ясно, що попереднє запитання також належало йому.

— Вам не слід перейматися тим, що ми нібито марно зібралися. Це не так, ми зібралися не марно. Ми прийшли на урок, який можна назвати так: урок високої принциповості… Але ми б значно більше звідси винесли, якби ви бодай побіжно пояснили: що нового ви дослідили в проблемі сингулярності?

Жовтий почав помітно нервуватися. Його також ніби вимочив дощ — так він спітнів. Тим часом Грива зважував, чи варто відповідати на це запитання. Справді ж бо: якщо захисту немає, то хай собі люди розходяться, бо може стихійно виникнути дискусія, котра здатна лише зашкодити. А втім, Мирон Сидорович не стримався — спробував у найзагальніших рисах змалювати суть проблеми.

— Ви, здається, фізик. Значить, вам відомо, що таке сфера Шварцшильда. Цей вчений висунув математичний постулат: гравітаційне прискорення здатне стати безконечно великим. Отже, за певних умов навіть світло неспроможне вирватися за межі тієї сфери, яку почали називати сферою Шварцшильда, — його мають поглинути гравітаційні сили. Але ж прискорення є не що інше, як наростання швидкості. І водночас наростання гравітаційних сил… Так ось… Хіба в разі гравітаційного потенціалу прискорення може бути безконечно великим, якщо швидкість світла у вакуумі є світовою константою? Логіка підказує: прискорення доростає до швидкості світла — і там перестає існувати. Бо далі прискорюватись просто нікуди. Отже, коли йдеться про гравітаційний потенціал, математична модель цього явища не відповідає фізичній реальності. Хіба ж не так? — Грива ковзнув поглядом над головами присутніх. Ніхто не відповів на його риторичне запитання — люди просто думали. Упевнившись, що його слухають, він говорив далі: — Це неминуче, друзі. Інакше нам доведеться відкинути постулат, що стверджує: швидкість світла у вакуумі є світовою константою. А це однаково, що вийняти фундамент з-під хмаросяга.

— Гаразд. Але що ж далі?..

— Ось що: раз нездатне безконечно зростати гравітаційне прискорення, значить, не можуть бути безконечними і гравітаційні сили. Отже, в природі має існувати сила як світова константа. Сила Моносу!.. Далі не варто продовжувати, бо це заведе нас дуже далеко. Так далеко, що ми вслід за Спінозою і Сковородою змушені будемо Природу ототожнити з Богом. Чому? Тому що в центрі нашої Галактики живе не «чорна діра», як дехто гадає, — там живе Христос…

Останні слова впали на присутніх так, як з крутої гори падає снігова лавина, що поглинає кожного осібно; перестають існувати звуки, людина не здатна розвести щелепи, щоб крикнути або навіть щось прошепотіти.

Нараз усі голови обернулися туди, де пролунав регіт. Він був здавлений і скрипучий, а проте в ньому вчувалося щось вельми зухвале й зловтішне. Грива, іще не усвідомлюючи, що він учинив (бо надто звик до думки, якою всіх приголомшив), одразу ж упізнав, хто це розреготався: то був Степан Божко. Жовтий підвівся на своєму місці й суворим оком пройняв скулену постать Степана. Регіт одразу ж вщух. Присутні були шоковані тим, що почули від Гриви, але всіх неприємно вразив регіт його колеги: зштовхнулися між собою дві крайності; друга, зухвала й вульгарна, трохи пригасила збурення від першої.

Мирослава, яка все ще стояла біля дверей, затиснула рота рукою, щоб не скрикнути; а за хвилину її вже ніхто не бачив — вона вишмигнула крізь відхилені двері й бігцем покинула інститут. Згодом вийшов із залу академік Смородин. То був знак, що пора розходитись.

Іван Корнійович, підступивши до Гриви, знічено прошепотів:

— Ах, що ви накоїли!..

Та Грива все ще не розумів, що сталася катастрофа. Мабуть, людина, людство — це щось таке нестале, безхребетне, мов усі ми виготовлені з воску: ліпи нас, перетоплюй, вливай у які завгодно форми. Подумати тільки: лише піввіку тому, не більше, катастрофу викликала б цілком протилежна заява — заперечення Бога!..

Мирон Сидорович, вийшовши з інституту, безтямно роззирався, шукаючи Мирославу. Нарешті відчув на лікті легеньку жіночу руку. Та обернувшись, побачив не Мирославу — то була Клара Петрівна.

Ні слова не кажучи, вона пішла з ним поруч. Їй не треба пояснювати, як він зараз почувався, — Клара вловлювала це несхибним жіночим інстинктом. Стежачи за виразом обличчя Мирослави, вона прочитала все, що думала й відчувала ця жінка. А якщо казати правду, то Кларина думка про дружину Мирона Гриви склалася не сьогодні — коли в залі суду було особливо людно, Клара непомітно забивалася в куток і звідти стежила за суддею. Висновок був невтішний для Мирослави: холодна, владолюбна, егоїстична. Така жінка не стане няньчитися з чоловіком, у якого, окрім пенсії інваліда війни, нічого не лишилося…

Тим часом Юрко Жолудь, що також хотів підійти до Гриви, відсторонився: Юрко збагнув, що Клара Петрівна в цю мить йому потрібна більше, ніж він, його науковий колега. Жолудеві не подобалось, як завершив свій виступ Мирон Сидорович, та це, по суті, не мало значення: так чи так, але світогляд Гриви не відповідав усталеним нормам — хіба таке могло довго лишатися таємницею?

Вже сутеніло. Юрко зненацька кинув погляд на вікна незатишного будинку, в якому містився відділ філософії природознавчих наук. Жолудя здивувало, що вони були яскраво освітлені, — тільки в їхньому відділі й ніде більше. А за мить одне з вікон розчинилося і в ньому з’явилася постать Степана Божка з гантелями в руках. Юрко ледве стримався, щоб не розреготатись: Степан і гантелі — це щось таке несумісне, як виделка й ніж під час ведмежого обіду. Від так Жолудеві спало на думку: мабуть, у Степана добрячий настрій, коли він лишився у відділі після роботи, а до того ще й розминав м’язи. За хвилину Жолудь уже здатний був відтворити всі нюанси Степанових переживань — надто це було просто, до смішного просто. І головне: таки ж не безперспективно!..

Та найліпше уявляв перспективи, що перед ним відкрилися, сам Божко. Поклавши гантелі, він усівся за стіл Мирона Гриви. Ні, це поки що був не той кабінет, який Степан виплекав у власних мріях, — крихітна кімнатка, Гривина «бочка», виглядала сіро й убого. І все ж таки то був щабель, який належало здолати.

Степан дозволив собі зазирнути в шухляди Гривиного столу — довгенько порпався серед газетних вирізок, рукописів і старих журналів. Яке безладдя! Все це він повиносить в кочегарку. Ключі, мабуть, доведеться замовляти — Грива не з тих людей, у кого можна вимагати ключі від шухляд. Давно порозгублював, це безсумнівно.

Степанові впала в око тоненька книжечка з чудернацькою назвою: «Корабель дурнів». Автор — якийсь Себастіан Брант. Звісно, не крамола, бо видано в радянському видавництві, та чи доречно на робочому місці тримати книжку з такою легковажною назвою? І вже зовсім його обурили рядки, що були підкреслені синім олівцем:

Чітко підкреслено й навіть позначено вигуковим знаком. Безумовно, це не про Степана, бо він поки що не професор — але про кого ж? Божко був цілком певен, що Грива своїм зухвалим підкресленням адресує ці нищівні рядки цілком певній особі, але ж кому саме? Так-таки й не розгадавши цієї звабної таємниці, Степан поклав книжечку в шухляду. Відкинувши назад голову й заплющивши очі, мабуть, з півгодини отак сидів, плекаючи в уяві солодкі видіння, — аж доки прибиральниця не попросила звільнити приміщення.

Епілог

Влітку, дивлячись на катунську бистрінь, важко уявити, що її здатні скувати зимові морози. А все ж сковують. І тоді Мирон Сидорович повністю віддається роботі за письмовим столом. Відкриття Сили Моносу вже не обпікає його мозок — велетенське, палюче поволі зробилося буденним. І це саме отой стан, коли можна спокійно аналізувати.

Грива не відчуває себе теоретично підготовленим для об’єднання фізичних взаємодій (слабкі, ядерні, електромагнітні) в єдину теорію поля, але інтуїція йому-підказує: таке об’єднання можливе у всеосяжності Сили Моносу, не деінде. Колись Юрко Жолудь показав квантові рівняння — вони виглядали просто й переконливо. Із тих рівнянь виходило, що світовий простір (вакуум) кипить, як вода в катунському вирі, — він безперервно викидає із себе так звані віртуальні частки, які одразу ж повертаються в нього, мов бризки, що злітають над хвилями. І немає точки в просторі, де б не вирувало оте споконвічне кипіння — зіштовхування між собою віртуальних часток…

Ах, Юрію Михайловичу! Де ти зараз? Одне відомо: ти маєш право на два листи в місяць. А тобі можна надіслати лише один продовольчий пакунок на рік. Один — і не більше. Сталося це два роки тому, отже, попереду іще п’ять запарканних. До них слід додати п’ять років сибірського заслання. Але то вже, можна сказати, воля — і листування необмежене, і до тебе можна приїхати: за сибірськими мірками якихось тисячу кілометрів — не відстань. Отоді й можна буде зайнятися розробкою єдиної теорії поля.

Коли гори прибралися в зелені шати, а Катунь відскреготіла ніздрюватими крижинами, Мирон Сидорович знову примусив бігати на довгому повідку свого понтонного «пса». Робота не заважала думати.

Мирон навчився здаватися веселим, компанійським, не втрачаючи здатності до глибокої зосередженості. Він пересвідчився, що прості люди, звичайні колгоспники, мають чутливіший такт, ніж деякі столичні науковці: коли він надто занурювався у свої думки, його тихенько обходили…

Якось насамкінець травня Грива помітив за бильцями на лаві незвичайного пасажира — він своїми могутніми плечима боявся навіть ворухнути, щоб не зачепити когось із жінок або літніх, висушених на гірських вітрах чоловіків-тваринників. Костюм на ньому столичний, Мирон Сидорович давно відвик від такого. Та найбільше схвилювало Гриву обличчя молодого велетня: воно чимось нагадувало Сергія. Дев’ятий рік вони не бачилися — поміж ними залягло кілька тисяч кілометрів. Сергій інколи писав — дуже рідко, як це взагалі властиво дітям. Зараз він уже закінчував службу в армії, незабаром має повернутися додому. Чи, може, повернувся?..

Грива не завагався б — одразу впізнав би Сергія, коли б той не вдавав із себе сторонню людину. І вистачило ж у нього терпіння! Та коли Мирон Сидорович помітив під вишкою, до якої прип’ятий поронний трос, Клариного брата, що давився стримуваним сміхом, — одразу ж усе зрозумів. Вирішив продовжити гру: незворушно орудував правильним веслом, дбаючи про те, щоб понтонні носи трималися під кутом щодо течії, — і лише тоді, коли порон був прип’ятий до причалу, штурхонув ліктем сина:

— А це що тут за один! Звідки ти такий взявся?..

Сміх, обійми, незграбні чоловічі поцілунки.

— Ого! Мабуть, і чотирьох метрів на костюм не вистачило, — тряс Мирон Сидорович сина в грубуватих обіймах. — В кого ти такий вдався?..

— Тобі краще знати, — щасливо сміявся Сергій. — А ти, між іншим, на інваліда зовсім не схожий. З тебе ще не зняли групу? Якби побачили за оцим веслом…

Марія Іванівна й Клара приготували святковий обід. Сергій з батьком не відмовлялися від чарки, а Тарас навіть не пригублював — нещодавно повернувся з лікування. Він був років на три молодший від Мирона, але видавався старшим. Сизі набряклості під очима і нездорова повнота змушували Клару непокоїтися його здоров’ям.

— Федора Величка пам’ятаєш? — жестикулював виделкою Сергій. — Це ж він тепер очолює інститут. Йому сказали, що я до тебе їду, — подзвонив, запросив на розмову. Велів передати, що ти можеш хоч сьогодні повернутися. Каже, епізод із захистом — наслідок перевтоми, про нього вже забули. Дисертацію можна трохи доопрацювати й видати в «Науковій думці»…

Мирон Сидорович невдоволено опустив посивілі брови.

— Ти що — приїхав мене умовляти?..

Клара кинула докірливий погляд на чоловіка:

— Мироне!..

Сергій негучним сміхом розрядив атмосферу.

— Ні, тату. Я просто об’єктивно викладаю те, що мені доручили. Умовляли не збираюся… На твоєму місці Божко. Знаєш?..

— Знаю. Його одразу ж призначили… А як там Андрій Данилович? Мати не вимагає, щоб ти його татом називав?..

Сергій спохмурнів. Батькове запитання залишив без відповіді. Натомість сказав:

— Він буцімто здає справи. Чув від матері.

— Кому?

— Божкові.

— Не може бути! — ошелешено вигукнув Мирон Сидорович.

— Так кажуть. А його нібито призначають директором інституту історії. Він же позаторік став академіком. Знаєш?.. — Не дочекавшись батькового відгуку, Сергій продовжував: — Я, тату, живу окремо. Вони мені однокімнатну квартиру влаштували…

— Окремо? — з проясненим поглядом запитав Мирон. — Чому окремо?

— Не захотів з ними. Коли померла Марія Капітонівна… Ну, тобі це, мабуть, не цікаво.

— Одружуватись не збираєшся?

— Подав документи на біологічний. Не до одруження.

— Он як!.. Мене трохи непокоїть твоя окрема квартира. Ти в ній не накоїш лиха?..

Сергій поклав важку руку батькові на плече.

— Невже ти про мене такої кепської думки?.. — Невдовзі додав: — Жовтий також просив вітати. Його на пенсію спровадили.

Мирон Сидорович пригадав, як Сергій, тоді ще учень шостого класу, врятував його, батька, від психушки. Сталося це одразу після того, коли Марія Капітонівна, буцімто поміж іншим, завела Гриву в розкішний коридор, де містився кабінет лікаря, й попросила його зачекати. Далі по коридору були вільні номери для відповідальних працівників, котрі не мали постійних кімнат на державних дачах. В одному із таких номерів і зустрічались Мирослава та Андрій Данилович..

Грива, сидячи спиною до лікарського кабінету, нудьгував — Марія Капітонівна просила обов’язково її дочекатися. Розглядав великі, не менші від людського зросту, китайські порцелянові вази, що стояли в нішах. Та ось він помітив, як в одному з номерів відчинилися високі двері й звідти, озираючись, випурхнула Мирослава. Вслід за нею повагом вийшов Андрій Данилович. На мить зупинився, щоб замкнути двері, а відтак наздогнав Мирославу й пішов поруч. Їхні постаті віддалялися, а згодом вони зникли з очей — безумовно, повернулися в будинок Андрія Даниловича, бо Мирослава знала, що Мирон мав незабаром приїхати.

Грива не дочекався Марії Капітонівни — він зрозумів, навіщо вона його сюди завела. Ця п’яничка зробилася йому такою ж огидною, як і ті, що зараз чигали на них біля каміна, самі себе обдурюючи щодо витонченості мистецьких уподобань.

Може, й не варт було цього робити: Мирон небавом зайшов у будинок і висловив їм усе, що про них думав. Не забув ні про впольованих зайців, ні про авторську вазу, що розливала золотаве сяйво над каміном, де вони зараз сиділи. А наступного дня, коли Мирон повертався з бібліотеки, із скверика йому назустріч вибіг Сергійко і, схопивши батька за руку, прошепотів:

— Не ходи додому. Чуєш?.. Там сидить лікар із Павловської. А внизу санітари з машиною. Це мати їх викликала — я сам чув. Тебе заберуть до психів…

Мирон зателефонував Кларі — вона тимчасово влаштувала його у майстерні своєї подруги-художниці. А за тиждень Грива купив авіаквиток до Барнаула. Клара, залишивши матір з молодшою сестрою, приїхала через півтора місяця. Відтоді вони вже не розлучалися.

Коли батько з сином, продираючись серед чагарників, піднялися на зелену маківку гори, що панувала над Катунню, Сергій, зачарований краєвидами, сказав:

— Знаєш, чому я вирішив піти на біологічний?.. Твої записи про Силу Моносу я добре вивчив і сховав. Мати їх шукала — видно, Андрій Данилович цікавився. Зараз вони в мене… Тепер тобі ясно, чому я подав документи на біологічний?..

Мирон Сидорович спіймав синову руку — хотів потиснути. Але рука виявилась такою великою, що не вміщалася в батьковій долоні. Тоді він наблизився щокою до щоки сина й тихо сказав:

— Бачиш оту білу хмарку?..

— Бачу.

— То не хмарка. То гора — знаменита Білуха. Пуп Азії. Кажуть, вона стоїть в самісінькому центрі материка.

1984–1985

Майма, Горно-Алтайська область