У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Частина перша

Перша поява двоснастих мужо-жінок, нащадків тих содомлян, яких пощадив вогонь небесний.

Жінка матиме Гоморру, а чоловік — Содом.

Альфред де Віньї

Я вже згадував, що того дня (дня рауту в принцеси Ґермантської), задовго перед моєю візитою до дуцтва, про яку оце розповідалося, я чатував на їхнє повернення і під час цих чатів зробив відкриття; стосувалось воно, власне, барона де Шарлюса, але було такої ваги саме по собі, що досі, поки мені не трапилося нагоди розповісти про нього докладно й розлого, я волів відкласти перо. Я покинув, як уже казав, чудовий і зручно влаштований у піддашші спостережний пункт, звідки око обіймає капризні схили, які ведуть аж до палацу Брекіньї, з-італійська весело оздобленого рожевою кампанілою стельмашні маркіза де Фрекура. З огляду на те що дуцтво от-от мало вернутися, я помислив, що мені зручніше стати на сходах. Мені було шкода моєї верхотури. Але в пообіддя навряд чи треба було за нею шкодувати, бо я не побачив би маленьких, як на картині, людців, якими на відстані ставали льокаї з палацу Брекіньї і Трем, цих із віничками в руках верхолазів між широкими верствами прозорої слюди, так химерно різьбленими на тлі червоних відножин. Позбавлений змоги робити якісь геологічні дослідження, я пошився в ботаніки: крізь віконниці я дивився на дукинин кущик і рідкісну рослину, які виставлялося на дитинець так само завзято, як завзято вивозять у світ молодят на порі, і питав себе, чи не залетить волею випадку сюди комаха і чи не одвідає вона самотню, ладну віддатися маточку? Цікавість додавала мені отухи, і я зійшов аж на бельетаж, до вікна теж розчахнутого, але не прикритого щільно віконницями. Я добре чув голос Жюп’єна, він уже йшов і не міг мене бачити, бо я чаївся за віконницями, аж це я шаснув убік, щоб мене не помітив пан де Шарлюс, — барон сунув через двір до маркізи де Вільпарізіс, уже з черевцем, постарілий у денному світлі, шпакуватий. Тільки тому, що маркіза де Вільпарізіс занедужала (її доконала хвороба маркіза де Ф’єрбуа, з яким він побив глека), пан де Шарлюс — може, вперше в житті — наважився провідати її, та ще о такій порі. Ґерман-ти славилися тим, що замість дотримуватися світського життя, змінювали його за своїми звичками (не світськими, як вони судили, а отже, гідними, аби задля них поступитися світськістю). Так, наприклад, віконтеса де Марсант не мала певного дня, але приймала своїх подруг щоранку від десятої до полудня, тимча-сом як барон уранці читав, вештався по антикварах тощо, а візитував між четвертою і шостою. О шостій він їхав до Жокей-клу-бу або катався в Булонському Лісі. Потім я відсахнувся, щоб мене не побачив Жюп’єн; під цей час він ішов на роботу, а повертався додому надвечір, і то не завше відтоді, як його сестрениця подалася десь на село дошивати з ученицями замовлену їй сукню. Відтак, полегшено зітхнувши, надумав не рушати з місця, аби не проочити, коли б це диво збулося, прильоту вже не дуже й сподіваного (бо скільки на шляху перешкод, скільки кілометрів відстані, скільки ризиків та небезпек), — прильоту комахи, посланої здалеку послом до незайманиці, натомленої тривалим чеканням. Я знав, що це чекання було таке саме діяльне, як у чоловічої квітки, пиляки якої самі поверталися так, щоб комасі було легше добратися до пилка; так само жіноча квітка, якби комаха прилетіла, грайливо вигнула б свої слупки і, щоб комаха глибше в неї проникла, потяглася б, мов якась свята та божа, а насправді жагуча дівуля, назустріч, щоб зійтися напівдорозі. Закони рослинного царства підхиляються під вищі закони. Якщо приліт комахи, себто перенесення пилку з іншої квітки, потрібний зазвичай для запліднення, то це тому, що самозапліднення, запліднення квітки самою собою, привело б, як женіння між собою родичів одної сім’ї, до виродження і яловости, натомість схрещування, доконуване комахами, дає новим поколінням цього ґатунку таку життєву снагу, якої не мали предки. Проте це буяння може бути аж надто буйним, ґатунок може розмножитися надмірно; тоді так саме, як антитоксин запобігає хворобі, так саме, як щитовидна залоза не дає нам гладшати, так саме, як поразка карає нас за бундючність, утома — за насолоду і так саме, як сон наснажує нас по зморі, надзвичайно рідкісний акт самозапліднення діє як регулятор, як спуск гальма, повертає до норми відступиицю-квітку. Мої міркування, які я опишу згодом, повернули на інше, і я з цієї квіткової премудрости заходився снувати щось про те, як багато важить у письменницькій творчості підсвідомість, аж це побачив, що пан де Шарлюс уже виходить з маркізиного дому. Він пробув там кілька хвилин. Може, він довідався від сивої родички або від челяді, що маркізі де Вільпарізіс полегшало чи вона вже цілком оклигала від невеличкого нездужання. Гадаючи, що його ніхто не бачить, пан де Шарлюс примружив від сонця очі й лице його зм’якнуло, втратило напругу, яка підтримувалася в барона жвавою розмовою і силою волі. Твар його біліла мармуром; здоровий ніс виставав уперед, тонкі риси вже позбулися суворості, якої надавав їм завжди владний погляд і від якої вони бгалися на шкоду собі; тепер він був щирісіньким Ґермантом, різьбленою статуєю Паламеда XV в комбрейській каплиці. А проте сімейні риси у пана де Шарлюса здавалися одуховленішими, м’якшими. Мені було шкода, що за його дикими вибриками, за його лихослів’ям, за його черствістю, підозрілістю і бришкливістю, за вдаваною брутальністю пропадає його зичливість і добродушність, які так наївно розквітли на його виду тепер, коли він виходив від маркізи де Вільпарізіс. Він мружився від сонця, і тому немовби усміхався; на обличчі його, такому оце погідному і буцімто поверненому до природного свого стану, було щось ласкаве, безборонне, і мені майнула думка, що пан де Шарлюс угнівився б, аби знав, що за ним сочать; бо цей чоловік з його культом мужности і намаганням мужатися в своєму гордому мужанні, чоловік, якому всі здавалися жінкува-тими, нагадав мені в цю мить — стільки жіноцького світилося оце в його рисах, у виразі обличчя, в усмішці — жінку.

Я хотів знову від нього сховатися, але не встиг, та в цьому й відпала потреба. Бо що ж я побачив? На тому самому подвір’ї, де вони, звісно, досі ні разу не здибалися (пан де Шарлюс приходив до особняка Ґермантів пополудні, коли Жюп’єн був уже на роботі), барон, широко розкривши недавно приплющені о4і, утопив химерно пильний погляд у колишнього жилетника, що стояв на порозі свого склепу, а той, прикипівши до місця під бароно-вим поглядом, урісши в землю, як дерево, милувався на черевце підтоптаного барона. Але що воно за чудасія: тільки-но пан де Шарлюс змінив позу, Жюп’єн теж почав, як і він, позувати, ніби дотримуючись правил якоїсь таємничої штуки. Барон спробував удати, ніби ця зустріч на нього враження не справила, але крізь нещиру його байдужість упадало в очі, що йому йти неохота; з хвацьким, недбалим і кумедним виглядом він снував по двору і дивився кудись у простору, — мовляв, бач, які в мене гарні очі.

Зате в Жюп’єна де й подівся добре знайомий мені скромний і сумирний вираз; ідучи за бароновим прикладом, він почав гнути кирпу, підбадьорився, хвертикувато узяв руки в боки, випнув сідниці, загравав, як заграє орхідея з випадково залетілим джмелем. Зроду не думав, що він може бути таким нечвидним — глянути гидко! І вже ніяк мені не могло спасти, що він здольний зімпровізувати в такій мізансцені і при цьому (хоча він бачив пана де Шарлюса уперше в житті) виконати свою ролю так, ніби він довго у неї вживався, — ми неждано-негадано для себе доходимо до такої досконалости, лише коли здибаємо на чужині земляка: тоді порозуміння виникає саме собою, обидва ми знаходимо спільну мову, хай раніше ніколи й не бачилися.

Зрештою ця сцена не була просто комічна; в її чудасії і, якщо хочете, природності була своя краса, і краса ця зростала. Даремно пан де ІІІарлюс прибирав байдужої міни, із нехіттю спускав повіки, потім знову зводив їх і пас очима Жюп’єна. Барон, звісно, розумів, що ця сцена не може тривати тут без кінця-краю, або з рації, яка з’ясується потім, або з іншої причини: може, щось йому підказувало, що все в житті зникоме, а отже, слід прагнути, щоб кожна стріла влучала в ціль (саме через цю зни-комість нас так зворушує дивоглядь кожного кохання). Щоразу, коли пан де Шарлюс дивився на Жюп’єна, він намагався, аби його погляд дослівно промовляв, що робило його погляди геть відмінними від тих, які ми кидаємо на наших знайомців і незнайомців; так зорить, як він зорив на Жюп’єна, хіба що той, хто збирається сказати: «Даруйте мені, але у вас на плечах довга біла нитка» — або: «Якщо я не помиляюся, ви теж із Цюриха? Здається, я вас бачив не раз у антиквара». Ось так щодві хвилини одне й те саме запитання немовби крутилося в позирках пана де Шарлюса, позирках, схожих на запитальні музичні фрази Бетховена, які безугавно повторюються в рівних проміжках і слугують для того, аби — по надмірній пишноті приготувань — впровадити новий мотив, змінити тональність, повернутися на круги свої. Та поглядам пана де Шарлюса і Жюп’єна надавало краси власне те, що вони — наразі принаймні — нібито ні до чого не вели. Таку красу в особах де Шарлюса і Жюп’єна я помітив уперше. В очах того і того світило небо, та тільки не Цюриха, а якогось східного міста, чиєї назви я ще не відгадав. Хоч би що стримувало барона та жилетника, вони вже, здавалося, знюхалися між собою, а їхнє непотрібне перезирання було лише ритуальною прелюдією, такою собі передшлюбною вечіркою. Якщо пошукати аналогії в природі, — а численність таких порівнянь цілком законна, бо та сама людина, якщо спостерігати за нею кілька хвилин, може здаватися почержно і людиною-птахом, і людиною-комахою тощо, — то вони, сказати б, скидалися на двох птахів, самця і самицю, самцеві кортить підійти ближче, а самиця — Жюп’єн — уже не відгукується на його женихання, а дивиться на свого нового дружка без жадного подиву, з недбалою пильністю, вважаючи, що той на це клюне ліпше і що після перших кроків з його боку, супроводжуваних єдино чищенням пір’я, тільки це його й звабить. Проте вдавати байдужого зрештою Жюп’єнові, мабуть, набридло; від певности, що самець попався, до підсичення в ньому охоти погнатися і пожадати — всього один крок; згадавши, що пора на роботу, Жюп’єн вийшов за браму. А проте, він кілька разів озирнувся, перш ніж зникнути за рогом, а барон, боючись згубити його слід, кинувся нагон-цем за ним (на ході він хвацько підсвистував і гукнув: «До побачення!» підпилому швейцарові, але той, приймаючи в підсобці гостей, не почув). Саме тоді як пан де Шарлюс із гудом якогось великого джмеля вилетів за браму, у двір влетів правдивий джміль. Хто знає, чи не його виглядала так довго орхідея і чи не приніс він їй коштовного пилку, без якого вона зосталася б неблазна? Але я не міг стежити за курбетами комахи, бо по кількох хвилинах, знову привертаючи до себе мою увагу, повернувся Жюп’єн (може, схвильований зустріччю з паном де Шар-люсом, він забув пакет, який забере згодом, а може, з якоїсь простішої причини), — повернувся вкупі з бароном. Цей останній, поклавши взяти вола за роги, попросив у жилетника вогню, але зараз же похопився: «Я прошу у вас вогню, а сам забув удома сигари». Закони гостинности взяли гору над кокетуванням. «Заходьте! Тут вам дадуть усе, чого душа бажає», — відповів жилетник, і його твар відбивала вже не зневагу, а радість. Двері склепика зачинилися, і більше я нічого не чув. Втратив я з очей джмеля; я не знав, чи саме такої комахи чекала орхідея, але вже не сумнівався, що може статися диво шлюбу рідкісної комахи й ув’язненої квітки, не сумнівався потому, як пан де Шарлюс (це всього лише зіставляння всіляких випадковостей долі і без найменшого бажання по-науковому сполучити деякі ботанічні закони і так званий — термін дуже невдалий — гомосексуалізм), багатолітній відвідувач цього дому саме тоді, коли Жюп’єн був на роботі, завдяки випадковому нездужанню маркізи де Вільпарізіс зустрів нарешті жилетника, а з ним і своє щастя, бережене долею для таких людей, як барон, ув особі схожих до Жюп’єна істот, що можуть бути, як побачимо згодом, куди молодші й гарніші за Жюп’єна, ув особі людини, призначеної на те, щоб і такі, як барон, спізнали свою частку любовних розкошів на землі: чоловіка небайдужого саме до старших панів.

Усе це до мене дійшло не зразу, а лише через кілька хвилин, а все тому, що реальність любить гратися в невидимця, поки якась околичність не здере з неї покриву. У кожному разі, я дуже досадував, що вже не чую розмови між колишнім жилетником і бароном. Аж це я зауважив отой призначений для винайму склепик, відокремлений від Жюп’єнового єдино тонкою перебіркою. Аби туди дістатися, досить було піднятися до нас на кухню, зійти чорними сходами до пивниці, пройти через пивницю уздовж усього подвір'я до того місця, де ще кілька місяців тому столяр зберігав свої вироби і де Жюп’єн замірявся складати вугілля, а звідти піднятися на кілька приступців. Таким робом, під прикриттям, я відбув би всю дорогу і мене ніхто б не побачив. Так було найбезпечніше. Але я рушив іншою путею: щоб пройти невидимим, я припадав до мурів і, зрештою, обійшов усе подвір’я по обводу. Якщо мене ніхто не побачив, то я це завдячую радше випадкові, ніж моїй обачності. А на такий нерозважний учинок (тоді як піти через пивницю було б цілком безпечно) порвали мене, як тепер я гадаю, три причини, якщо їх треба шукати взагалі. По-перше, нетерпець. По-друге, якийсь невиразний спогад про те, як я, сховавшись під вікном, підглядав за тим, що діялося в монжувенській оселі панни Вентейль. Справді, учасники таких сцен, яких я був свідком, завше діяли так необережно і дійство це було таке неправдоподібне, що виникало враження, ніби кожне таке відкриття — то якась нагорода хай і за таємний, але дуже ризикований твій вибрик. Нарешті, — мені сором у цьому признатися, стільки тут дитинного, — могла бути й третя причина, і саме вона, гадаю, була вирішальна, хоч я цього й не усвідомлював. Щоб перевірити, чого варті — і переконатися, що їх можна легко розвінчати, — військові теорії Сен-Лу, я ретельно вивчив бурську війну, а також прочитав давні описи експедицій, подорожей. Захопившись такими книгами, я поклав собі гартуватися, наслідуючи їхніх героїв. Коли хвороба прикувала мене до ліжка і я стільки днів і ночей лежав без сну та спочинку, без питва та їжі й уже не сподівався, що знемога та біль мене відпустять, я думав про мандрівника, викинутого на берег, отруєного труйзіллям, тремтячого від холоду, промоклого в морі до рубчика, а за два дні воскреслого і готового шукати навмання тубільців, хоча вони, може, людожери. Приклад такого мандрівця покріплював мене, додавав надії, і я вже не соромився свого хвилинного розпачу. Згадуючи, як бури не боялися перед англійським військом виходити в чисте поле, добираючись до чагарів, я казав собі: «Я не страхополох, аби дрейфити тут, де театром воєнних дій всього лишень наше подвір’я і де мені, — а я ж під час Дрей-фусової справи не раз мужньо ставав на герць, — загрожує тільки один булат: погляди сусідів, але сусіди заклопотані своїми справами, їм не до дворових дивовиж».

Але в склепі я став навшпиньки, щоб не рипіла мостовина, бо до мене долітав найменший шерех із Жюп’єнового склепу, і я побачив, які необачні Жюп’єн і пан де Шарлюс і як їм допоміг випадок.

Я не смів поворухнутися. Ґермантівський машталір, користа-ючись, мабуть, із відсутности своїх панів, переніс недавно драбину зі стельмашні до того склепу, куди я зайшов. Якби я піднявся по драбині, то міг би відчинити віконце і чути все, ніби я був у Жюп’єна. Але я боявся наробити галасу. Зрештою ця затія була б ні до чого. Я міг навіть не шкодувати, що потрапив до цього склепу лише кілька хвилин тому. Бо, судячи з того, що я почув у перші хвилини в Жюп’єновій робітні, — а це були самі нерозбірні звуки, — навряд щоб вони обмінялися кількома словами. Правда, ці звуки були такі дикі, що якби їм не окселенту-вав, октавою вище, рівночасний зойк, я міг би подумати, що тут-таки поряд одна людина мордує другу і що потім убивця зі своєю воскреслою жертвою беруть душ, щоб змити сліди злочину. Згодом це навело мене на таку думку: насолода теж, як і страждання, галаслива, надто коли після неї — через те, що не треба було боятися дітей, тут про це й мови бути не могло попри не вельми переконливий приклад із «Золотоїлегенди» — доводилося одразу подбати про гігієну. Розмова у них зав’язалася десь через півгодини (за цей час я встиг тихенько вилізти по драбині і міг тепер дивитись у віконце, так і не прочинене). Пан де Шарлюс давав Жюп’єнові гроші, а той рішуче відмовлявся брати. <

Потім пан де Шарлюс рушив до дверей. «Навіщо ви голитеся? — озвався Жюп’єн пестливим тоном. — Це так гарно — борідка!» — «Пхе! Яка гидота!» — гукнув барон. На порозі він спинився і почав розпитувати Жюп’єна про мешканців цієї дільниці. «Ви знаєте того, хто торгує на розі каштанами, тільки не з лівого боку — там торгує якась мацапура, — аз правого: рослявого, смаглявого хлопчину? А що за один провізор із аптеки напроти? Його ліки розвозить якийсь милусь велосипедист». Ці запитання дозолили, мабуть, Жюп’снові, бо, випроставшися з уразою зрадженої кокетки, він кинув: «Та ви, я бачу, шалапут!»

Цей болісний, крижаний і манірний докір, певне, дошкулив панові де Шарлюсові: щоб затерти прикре враження, викликане його цікавістю, він звернувся до Жюп’єна, але так тихо, що я нічого не почув, з пропозицією побути в робітні ще. Либонь, ця пропозиція так розчулила жилетника, що він простив усе баронові. Поглянувши на його шпакуватий чуб, повне, рум’яне обличчя, таке тепер удоволене, Жюп’єн, після сороміцьких реплік: «А в вас ого яка дупа!», радісний, гордий і вдячний, сказав баронові: «Ну що ж, гаразд, шмаркачу!»

«Я повертаюся до розмови про трамвайного кондуктора тому,

— знову взявся за своє пан де Шарлюс, — бо, поза всім іншим, це могло б мені прислужитися дорогою назад. Справді, я іноді, мов каліф, що обходить Багдад у перевдязі простого купця, простую слідком за цікавою молодою особою, сильветка якої полонила мене». Тут я примітив одну рису в пана де Шарлюса, на яку раніше я звернув увагу в Берґотта. Якби Берґотта притягли до суду, він заговорив би не тією мовою, яка могла б переконати суддів, — він пустив би в хід свою берґоттівську стилістику, підказану його музою, бо це справило б йому приємність. Отак і пан де Шарлюс говорив із жилетником тією мовою, якою говорив би з людьми свого гурту, навіть передаючи куті меду — чи то тим, що з несміливості, яку силкувався подолати, надто копилив зараз губу, чи то тим, що, не даючи йому опанувати себе (бо ми найбільше ніяковіємо перед тим, хто не нашого тіста книш), несміливість виводила його на чисту воду, показувала його вдачу, справді оприскливу і, за словами дукині Ґермантської, ледь біснувату. «Аби не згубити тропи, — вів далі барон, — я заскакую, як студент, як молодий і гарний медик, за нею до трамваю (я мовлю в жіночому роді лише за звичкою, так мовлять про принців: «Як ваша високість ся має?»). Якщо вона пересідає до іншого трамваю, я беру, може, вкупі з чумними бацилами, щось геть-то незбагненне, так званий «пересадний квиток», номер якого, хоча його вручають мені, не завжди буває першим! Так я міняю «транспорт» три, чотири рази. Доїжджаю часом об одинадцятій вечора до Орлеанського вокзалу! А треба ж іще й вертатися! Одного разу мені ніяк не щастило озватися словом, і я доїхав аж до Орлеана в одному з тих мерзосвітних вагонів, де тобі муляють очі, між трикутниками так званих «сіток», світлини архітектурних перлин по ходу тієї залізниці. Було тільки одне місце вільне, і мені нічого іншого не залишалося, як милуватися на «краєвид» Орлеанського собору, чи не найпотворнішого у Франції, а хоч-не-хоч дивитися на нього, це така мука, як споглядати його вежі у шкляних кульках оптичних ручок, здатних викликати офтальмію. Я вийшов у Обре вкупі з молодою особою, але, на жаль, її зустрічали на платформі родичі, а я ж передбачав у неї абиякі ганджі, тільки не родичів! Чекаючи на потяг до Парижа, я відігрався на тім, що оглянув дім Діани де Пуатьє. Хоча Діана причарувала одного з моїх королівських предків, я віддав би перевагу якійсь живій гарнулі. А щоб не нудити світом одному при поверненні, мені хотілося познайомитися з провідником спального вагона, з кондуктором омнібуса. Зрештою це не повинно вас разити, — завершив барон, — це цікавість до жанру. Щодо молодиків, то для мене не обов’язкове фізичне посідання, але я не заспокоюся доти, доки не зачеплю їхньої слабкої струнки. Юнак мав би не відповідати на мої листи, а він сам шле мені лист за листом, душевно він мій, і ось тоді серце в мене на місці, принаймні було б на місці, якби я не звернув уваги на іншого. Цікаво, еге ж? До речі, про світовців, про тих, хто буває тут, ви нікого із них не знаєте?» — «Ні, не знаю, серденько. Ба ні, одного знаю, чорнявець, дуже високий, з моноклем, він усе сміється й озирається». — « Не розумію, на кого ви натякаєте». Жюп’єн домалював портрет, проте пан де Шарлюс не доміркував, про кого йдеться, бо не знав, що колишній жилетник був із тих людей, а їх більше, ніж гадають, що не пам’ятають, якого кольору волосся у тих, із ким вони тільки шапкують. Але я знав, що Жюп’єн має цю хибу, і, як тільки на місце чорнявця підставив білявця, у мене вийшов викапаний портрет дука де Шатель-ро. «Але вернімося до молодиків не з низоти, — знов озвався барон, — недавно мене заінтригував химерний хлопець з інтелігентної дрібнобуржуазної родини — він бришкає зі мною, як ніхто. Він зовсім не відчуває, яка величезна відстань відокремлює таку незвичайну людину, як я, від такого мікроскопічного вібріона, як він. Зрештою, менше з тим, хай цей молодий осел реве, скільки йому влізе, перед моєю єпископською мантією!» — «Єпископською? — перепитав Жюп’єн, він не розумів, про що мовить пан де Шарлюс, але його вразило слово «єпископський». — «Як же це уживається з вірою?» — «Я маю трьох пап у роду, — заперечив пан де Шарлюс, — а на червону мантію мене вповажнює кардинальський сан мого діда у перших, чия сестрениця передала моєму дідові титул дука, і цей титул спадковий. Але я бачу, що ви глухий до метафор, а історія Франції вам байдужа. Зрештою, — додав барон, не лише, мабуть, на те, аби підбити підсумок, а й на те, щоб довести до відома Жюп’єна, — молодики, які мене уникають, — звичайно, зі страху, бо тільки з пошани до моєї особи вони не освідчуються мені, — можуть зацікавити мене за умови, якщо вони сидять на високому стільці. Але й тоді їхня удавана байдужість може знеохотити мене. Якщо вони такі дурні, що не вміють вчасно припинити гру, то мене від них верне. Ось вам типовий приклад, приклад, узятий із ближчого вам середовища. Під час ремонту мого палацу я, знаючи, що ревниві дами з мітрою сперечатимуться за честь запросити мене мешкати у них, перебрався на кілька днів до так званого «готелю». Живучи там, я через знайомого коридорного звертався до одного малого «стрільця», але той затявся і не відгукувався на мої пропозиції. Врешті-решт, доведений до розпачу, я, аби показати, що мої наміри чисті, пообіцяв дати астрономічну суму лише за те, щоб він прийшов на п’ять хвилин поговорити до мого номера. Чекання виявилося даремне. Після цього я пройнявся до нього такою нехіттю, що почав ходити чорним ходом, аби тільки не бачити по дорозі пицюрки цього малого ледаща. Згодом мені стало відомо, що жодного мого послання до нього не дійшло, всі вони були перехоплені! Першого листа захарлав коридорний — з ревнощів! Другого — портьє, — лист, бачте, вразив його цноту, третього — нічний портьє, — той кохався з молодим «стрільцем» і спав із ним тоді, як устає Діана. Все це з’ясувалося, але нехіть моя залишилася неподоланою, і тепер, хоч би мені подавали цього боя на срібному полумиску, я б відіпхнув його з огидою. Але що це я: перейшов на такий серйозний тон і, виходить, прощавайте всі мої надії. Адже ви могли б робити мені чималі послуги, стати за посередника... Хоча ні, сама ця думка вернула мені весь добрий гумор, рано ще ставити хреста».

На самому початку цієї сцени полуда спала з моїх очей, пан де Шарлюс у моїх очах зненацька весь переіначився, ніби до нього торкнулася чиясь ворожбитська паличка. Досі я нічогісінько не розумів і тому нічогісінько не бачив. Порок (вираз цей не дуже точний) супроводжує кожного з нас ускрізь, як невидимий людям дух, допоки ми не підозрюємо про його присутність. Добрість, крутійство, ім’я, світські взаємини не кричать про себе, ми їх носимо всередині. Сам Одіссей не зразу впізнав Афіну. Але боги миттю вгадують богів, який їхав, таку і здибав, Жюп’єн зразу укмітив пана де Шарлюса. Допосі я дивився на пана де Шарлюса так, як неуважна людина дивиться на вагітну жінку, не помічаючи округлого живота. 1, чуючи, як жінка з усмішкою кілька разів приказує: «Я щось притомилася», в’язне до неї з недоречним запитанням: «Та що таке з вами?» Але тільки-но хтось кине: «Вона при надії», йому в очі впаде її живіт і, крім живота, він більше нічого не бачить. Розум відкриває нам очі, з’ясована помилка дає нам нове чуття.

Ті, хто не любить шукати прикладу такого закону у своїх знайомих на кшталт панів де Шарлюсів, яких довго за руку не ловили, аж до того дня, коли на гладесенькій поверхні особистості, такої, як і всі інші, проступили написані досі невидимим атраментом письмена, які утворюють дороге для еллінів слово, — ті люди, якщо хочуть зрозуміти, що навколишній світ постає зразу перед їхніми очима голим, облупленим від багатьох оздоб, які він пропопонує людям культурним, нехай тільки собі згадають, скільки разів вони мало не набрали в халяви. Ніщо на нейтральному виду того чи іншого індивіда не вказувало на те, що він брат, наречений або коханець жінки, про яку вони мало були не бовкнули: «Ну й мацапура!» На щастя, тобі шепче одне тільки слово сусіда — і фатальний вираз в’яне в тебе на устах. Одразу проступають, як мат, текел, фарес слова: це наречений, або це брат, або це коханець жінки, яку при ньому не випадає обзивати «мацапурою». І це нове уявлення тягне за собою ціле перегрупування, поправку і доповнення в низці наших колишніх уривкових уявлень про інших членів цієї родини. У панові де Шарлю-сові жила інша істота, і цим він різнився від інших людей — так кентавр поєднує в собі людину і коня, — інша істота творила з бароном єдине ціле, а я цього не помічав. Тепер абстрактне втілилося, осягнена мною істота згубила нарешті свою шапку-невидимку; метаморфоза пана де Шарлюса в нову істоту була така зуповна, що не тільки швидка зміна його виразу, голосу, а й усе високе та нице, що виявилося в його взаєминах зі мною, все, що досі здавалося мені чудернацьким, стало раптом зрозумілим, очевидним. Так фраза геть-то безглузда, бо в ній розтикані аби-як слова, передасть, якщо поставити слова к строці, думку, якої вже не забути.

Ба більше, до мене дійшло, чому, коли барон виходив від маркізи де Вільпарізіс, я побачив у ньому схожість із жінкою: він справді був жінкою! Він належав до раси істот, не таких уже й суперечливих, як могло здатися: ідеалом таких натур є мужність саме тому, що темперамент у них жіночий і на чоловіків вони скидаються лише зовні; в кожного з нас ув очах, даних нам на те, аби бачити все, що є у Всесвіті, на пружках зіниць закарбована якась сильветка, так ось, у них це сильветка не німфи, а ефеба. Над цією расою тяжіє прокляття, вона живе брехнею і кривопри-сяжництвом, бо знає, що її прагнення, що становить для кожної істоти найбільшу радість у житті, каральне й ганебне, що признаватися в ньому сором; це раса безбожників, бо навіть як ці люди християни, то притягнуті до суду й оскаржені в тім, що є сутністю їхнього життя, вони присягаються перед Христом та ще і його іменем, що на них волочать пеню; це сини, які не мають матерів, бо вони все життя брешуть своїм матерям, навіть закриваючи їм по їхній кончині очі; це друзі, які не відають, що таке щира дружба, хоча завдяки своєму шармові вони прихиляють до себе людей, а що в багатьох із них добре серце, то вони й самі прихиляються душею до людей; але чи можна назвати дружбою почуття, які вегетують під покривом олжі і які занапащають перший порив щирости й довіри, бо нічого, окрім огиди, не викликають. якщо тільки їм не трапиться людина безстороння, навіть спочутлива, але навіть і така людина не вільна від умовностей, і, почувши від свого знайомого зізнання в такій ваді, подумає, що й добре ставлення до неї спричинене вадою, а добре ставлення цій безсторонній людині геть чуже, — так деякі судді легше приймають і виправдують убивство у збоченців, а зраду в жидів, пояснюючи убивство первісним гріхом, а зраду фатальною долею цієї раси. Для коханців — принаймні за моєю первісною теорією, яка в мене виникла тоді і яка, як побачать читачі, зазнає потім корекції, — і це їх найбільше вразило б. якби виявлені мною суперечності не приховувала від них злуда, яка керує їхнім зором і всім їхнім життям, для таких коханців майже неприступне те кохання, ради якого вони наражаються на такий ризик і на таку довгу самоту, адже вони, власне, пропадають за чоловіками, геть позбавленими жіноцького, за чоловіками не збоченцями, а, отже, нездольними їх кохати; отож-бо їхня жага ніколи б не гамувалася, якби гроші не давали їм на луп справжніх мужчин чи якби уява не підсовувала їм за справжніх мужчин збоченців, яким вони віддавалися. Ці люди порядні до першого випадку, вони на волі доти, доки не відкрився їхній злочин; їхнє становище хитке, як у того поета, перед яким ще вчора були відкриті всі салони, якому аплодували в усіх лондонських театрах і якого назавтра гнали з усіх заїздів, отож він не мав де голови прихилити і, мов Самсон, мусив крутити жорно, як сказав поет:

Своєю чергою умруть обидві статі, — вони позбавлені навіть, окрім тих днів, коли стається велике лихо і коли довкола жертви збирається велика юрма, як зібралися круг Дрейфуса жиди, співчуття, а то й товариства до них подібних, бо їм прикро бачити в собі те, на що вказують інші; вони для них дзеркало, яке, не шкодуючи їх, зраджує всі ганджі, які вони відмовлялися помічати в собі, і переконує їх у тім, що так звана їхня любов (удаючись до гри слів, вони з почуття самоохорони вклали в це поняття все, чим збагатили любов поезія, малярство, музика, лицарство, аскетизм) зроджена не ідеалом створеної ними краси, а їхньою невиліковною хворобою; і знов-таки, як оті жиди (але не ті, хто спілкується лише зі своїми одноплемінниками і в кого завше на устах обрядові вирази й освячені жарти), вони цураються одні одних, шукають товариства тих, хто був би їм у всьому антипод і хто їх уникає; вони вибачають їм хамство і дуже радіють їхній прихильності; водночас вони оточують себе такими самими, як вони, бо їх банітують, бо їх ганьблять і, зрештою, у них виробляються, як у жидів і теж як вислід нагінок, тілесні й духовні расові ціхи; іноді гарні, а здебільшого огидні (попри кпини, якими ті, хто ближче зійшовся, асимілювався з іншою расою і на позір уявляється не таким збоченцем, дошкуляють тим, хто збочений більше), вони відпочивають у товаристві до них подібних, їм легше стає на думку, що ті існують, а проте вони заперечують свою належність до цієї раси (сама її назва є найбільшою зневагою для них), вони охоче зривають маски з тих, хто цю свою належність приховує, і не тільки з нечестивого бажання їм шкодити (хоча цим вони грішать), а щоб не вішали собак на них; вони промацують збочення, як лікар апендицит, навіть в історії їм любо нагадувати — як ізраїльтяни мовлять про Христа, — що й Сократ був одним із них, забуваючи про те, що поняття збочення не було за тих часів, коли гомосексуалізм вважався нормою, так само як перед Христом не могло існувати антихристиянства, забуваючи про те, що тільки ганьба творить злочин, бо дала вижити лише тим, у кому жодна проповідь, жодні приклади, жодні кари не могли подолати природженого нахилу, який через свою химерію дужче відштовхує інших людей (хоча вона може уживатися з високими моральними прикметами), ніж менш огидні вади, як-от, скажімо, злодійкуватість, жорстокість, підступність, вади зрозуміліші, а отже, й прощенніші з погляду загалу; ці люди утворюють своєрідну масонську ложу, тільки ще розлеглішу, діяльнішу і потаємнішу; бо вона спирається на єдність смаків, потреб, навичок, на такі самі небезпеки, на те, що всі члени її проходять одну й ту саму школу, дістають одні й ті самі знання, на те, що в них один і той самий спосіб дії і своя особлива мова, ложа, де навіть ті її члени, які не хочуть знатися навзаєм, одразу впізнають одне одного з природних чи умовни$ знаків, мимовільних чи обміркованих, з таких самих, з яких жебрак угадує, що ось цей великий пан — такий самий жебрак, як і він, хоча він закриває дверцята його екіпажу, з таких самих, із яких батько впізнає себе в нареченому його доньки, хворий — у лікареві, сповідник — у панотцеві, підслідний — в адвокаті; всі мусять зберігати свій секрет, але втаємничені і в секрет інших, в якому решта людськосте не підозрює і який так на них впливає, що найнеймовірніші романи здаються їм правдивими, бо їхнє життя сповнене старосвітської романтики, та й як їм не повірити у правдивість любовних зв’язків потому, як нараз випливає, що посол — приятель галерника, і що принц з його невимушеними манерами, які виробляє аристократичне виховання і яких не може бути у прибитих дрібних міщан, виходячи з дукининого салону, прямує на побачення з апашем; ці ізгої є, проте, великою потугою, чию присутність підозрюють там, де її немає, але яка зухвало й безкарно діє в усіх перед очима там, де про її присутність ніхто не здогадується; вони знаходять своїх прибічників скрізь: серед низоти, у війську, в святинях, на галерах, на троні; вони живуть — принаймні величезна їхня більшість — у заворожливому і небезпечному сусідстві з людьми іншої раси, заграють із ними, в жартівливому тоні забалакують з ними про своє збочення, ніби воно не є їхнім таланом, і цю гру їм полегшують засліплення або лукавство інших, і тривати вона може довго, аж до того дня, коли вибухне піів і приборкувачів розшарпають; аж до тієї пори вони мусять критися, відвертатися від того, на що їм хотілося б розглянутися краще, розглядатися на те, від чого їм хотілося б відвернутися, змінювати в своїй мові рід багатьох прикметників, а проте цей соціальний гніт куди легший за гніт духовний, яким їх гнітить збочення або так зване збочення, гнітить не з огляду на інших, а з огляду на них самих, прагнучи, аби збочення не здавалося збоченням їм самим... Але деякі з них, практичніші, зай-нятіші, ті, кому нема коли ходити на торговицю, дотримуються, аби спростити собі життя і не гаяти часу марно, засади сумісносте і створюють собі два товариства, причому друге складається цілковито з істот, до них подібних.

Надто це вражає у бідних прибульців з провінції, хто не має зв’язків, ні майна, нічого, окрім мрії стати славетним лікарем чи адвокатом, хто не завів ще манер, але сподівається швидко їх виробити, подібно до того як сподівається умеблювати свій покоїк у Латинському кварталі, достоту так, як він бачив і докладно затямив у тих, хто вже «вибився» на тому корисному й поважному полі, де він сам прагне здобути успіх; цей особливий потяг таких людей, не менш природний, як хист до малювання, до музики або як нахил до сліпоти, потяг живучий, деспотичний, — і саме в цьому їхня своєрідність, — змушує їх у певні вечори жертвувати корисною для їхньої кар’єри зустріччю з людьми, яких вони наслідують в усьому: в манері говорити, у мисленні, в одягові, в зачісці. У тій дільниці, де вони мешкають і де відвідують лише однокласників, навчителя або якогось впливового й доброзичливого краянина, вони невдовзі стрічають інших молодиків, і зводить їх із ними той самий особливий потяг — так у маленькому городку зближаються викладач і нотар, обидва шанувальники камерної музики і колекціонери середньовічної слонівки; вкладаючи у свої захоплення практичний інтерес, діловий дух, такий помічний у їхній кар’єрі, вони сходяться з ними там, куди невігласам зась, так само як на сходинах аматорів старих тавлинок, японських штихів або екзотичних квітів, і де завдяки втісі взаємоосвіти, корисності обміну і побоюванню суперництва панує рівночасно, як на біржі поштових марок, тісна спілка фахівців і люте змагання колекціонерів. У кав’ярні, де у них свій столик, ніхто не знає, що це за сходини: товариства рибалок, секретарів редакції чи дітей Ендра — таке бездоганне їхнє поводження, такі спокійні й холодні їхні обличчя, так несміливо, нишком позирають вони на молодих жевжиків, які за кілька кроків від їхнього столика галасливо парадують зі своїми дамулями. 1 ті, хто на них оце милується, не сміючи звести на них очі, лише через двадцять років, коли одні стоятимуть на порозі Академії, а інші стануть давніми клумбенами, довідаються, що найчарівиіший із тодішніх юних «левів», а нині розпли-лий і шпакуватий Шарлюс був насправді такий самий, як і вони, але обертався в іншому світі, з іншими годлами, з іншими ознаками, які збили їх із пантелику. Такі угруповання бувають більшими чи меншими поступовцями; і як Об’єднання лівих різниться від Соціалістичної федерації, а якесь Мендельсонів-ське музичне товариство — від ЗсЬоІа СапЮпіт, так певними вечорами за сусідній столик умощуються екстремісти, у яких зблисне на мить з-під манжети браслет або почеплене у викоті сорочки намисто; їхні навратливі погляди, квоктання, смішки, те, як вони між собою милуються, — усе це жене геть гурт школярів, зате кельнер, приховуючи в ті вечори, коли він обслуговує дрейфусарів, під гречністю обурення, залюбки викликав би поліцію, якби не розрахунок на чайові.

Таким професійним організаціям розум протиставляє схимників, протиставляє завиграшки; тут він наслідує самих схимників, які гадають, що ніщо так не різниться від організованого збочення, як те, що їм самим видається незбагненним коханням, і все ж не без певного силування, бо ці ріжні класи відповідають не лише розмаїтим фізіологічним типам, а й черговим етапам патологічної або тільки соціальної еволюції. 1 справді: рідко хто зі схимників рано чи пізно не пристане до однієї такої організації — іноді просто з нудьги, іноді задля комфорту (так найзатятіші противники телефону, принців Ієнських та Потена зрештою проводять собі телефон, запрошують до себе Ієнських і купують у Потена). Кінець кінцем приймають їх до таких організацій неохоче, бо їхні більш-менш скромні манери вкупі з недосвідченістю і буйною уявою, породженою самотністю, пожіночили їх такою мірою, яка неприйнятна для професіоналів. Треба визнати, що в деяких новаків жіноцьке стоплюється з чоловічим не лише всередині — його гидосвітня подоба виставляє себе напоказ, наприклад, коли їх тіпає істерично-вискучий сміх, від якого у них трясуться жижки та руки: тоді вони скидаються не на чоловіків, а на мавп із меланхолійним поглядом, з синцями під очима, з чіпкими ногами, тільки й того, що на них смокінги та чорні краватки; отож-бо, менш чеснотливі завсідники вважають, що водитися з цими жовторотими — це компрометувати себе і наражати на нетолерантність інших; однак же їх приймають, і вони користуються з пільг, завдяки яким торгівля та великі підприємства перемінили життя збоченців і вдоступнили потрібні їм утіхи, які здобувалися раніше на превелику силу, ба майже не з’являлися на ринку їхньої любови; те, чого раніше, коли вони діяли на власну руч, їм не щастило запопасти навіть там, де збиралося багато люду, тепер вони мають подостатком. Але дарма що є багато продухвин, суспільний гніт ще для декого надміру тяжкий, надто для тих, хто ще не звик до внутрішньої волі і хто ще вірить, що їхня нецнота трапляється рідко, хоча насправді це зовсім не так. Облишмо поки що тих, хто химерію свого нахилу вважає за достатню підставу, аби мати себе за вищу істоту, зневажати жінок, тих, хто дивиться на гомосексуалізм як на властивість геніїв і як на явище, характерне для великих історичних діб; коли вони шукають, з ким би зійтися, їх тягне не стільки до тих, у кого вони знаходять до цього смак, як морфініста тягло б до морфію, як до тих, кого вони вважають гідними свого прихилля; вони з такою самою апостольською рвією намагаються поширити свої переконання, з якою інші проповідують сіонізм, сенсімонізм, вегетаріанство, анархізм. Якщо ви вранці застанете декого з них ще в ліжку, вас вразить, яка у нього чудовна жіноча голова, який у цього личка жіноцький вираз, який це символ білої челяді; навіть волосся у нього в’ється, як у жінки; воно розсипається по плечах, на личко так природно спадають кучерики, що ви несамохіть дивуєтесь, як ця молодиця, ця дівчина, ця Галатея, ще тільки пробуджена в підсвідомості чоловічого тіла, де її ув’язнено, — як вона сама зуміла, без наводу відшукати всі вилазки зі своєї в’язниці, знайти все життєво важливе для неї. Певна річ, молодик, у якого така гарна голова, не каже: «Я жінка». Якщо навіть — з багатьох можливих причин — він живе з жінкою, він може у розмові з нею заперечувати, що й він жінка, може заприсягтися, що ніколи нічого не мав із чоловіками. Але хай жінка побачить його таким, як ми оце показали; на ліжку, в піжамі, з голими руками, голою шиєю у пасмах чорного волосся. Піжама перетвориться в жіночу сорочку, голова — в голівку гожої еспанки. Коханка вжахнеться від цих звірянь у відповідь на її запитальний погляд, бо вони правдивіші від усяких слів і навіть дій, бо дії, якщо вони цього не зробили досі, неодмінно підтвердять ті звіряння потім, бо кожна істота прагне насолоди і всяк, хто не надто зледащів, знаходить насолоду в зносинах із протилежною статтю. А в збочен-ця збочення починається не тоді, коли він нав’язує стосунки з жінками (на це його може підбити багато що), а коли це дає йому втіху. Молодик, якого ми намагалися намалювати, така очевидна жінка, що жінки, які ласо дивилися на нього, зазнають (якщо тільки самі вони не знатурені) розчарування, яке відчувають героїні Шекспірових комедій, ошукані перебраною дівчиною, яка видає себе за юнака. 1 тут і там ошуканство; збоченець це знає, він передчуває, якого розчарування дізнає жінка, коли карнавальне вбрання буде скинуте, і розуміє, що така помилка править за джерело для поетичної фантазії. Зрештою навіть своїй вимогливій коханці (якщо вона не гоморрейка) він не признається: «Я жінка»; а проте, з якими хитрощами, з якою спритністю, з якою впертістю стелюха ота хоч і неусвідомлена, але очевидна жінка в ньому шукає чоловічого органу! Нам досить озирнути оком кучері на білій подушці, аби зрозуміти ось що: якщо ввечері цей молодик утече від своїх батьків, проти їхньої волі, проти власної волі, то не на те, аби гайнути до жінок. Коханка може карати його, замикати на ключ — назавтра мужо-жінка знайде спосіб пристати до чоловіка — так повій випускає вусики назустріч заступові чи граблям. Чому ж ми, подивляючи в обличчі цього чоловіка зворушливо-ніжні риси, подивляючи його не властиву чоловікам гожість і щирість, так бідкаємося, коли дізнаємося, що цей хлопчина шукає товариства боксерів? Адже це дві різні подоби одного явища. І та подоба, що нас відштовхує, навіть найзворушливіша, зворушливіша за всякі тонкощі, бо становить собою чудовне, несвідоме зусилля природи: стать сама себе пізнає; всупереч усім вивертам статі, вона несвідомо виправляє первісну помилку, допущену суспільством; вона рветься до того, що суспільство у неї забрало. Одні з них, безперечно, з дитинства дуже несміливі, байдужі до змислового боку насолоди: їм важливо поєднати спізнану ними насолоду з чоловічим обличчям. Іншим (людям, звичайно, дуже палким) неодмінно потрібна локалізація змислової насолоди, їхні визнання, певна річ, дуже вразили б людей. Мабуть, вони не живуть лише під супутником Сатурна, бо жінки їм усе-таки потрібні, на відміну від перших, для яких жінки взагалі не існували б, якби не вміння жінок вести розмову, якби не жіноче кокетство, якби не церебральне почуття. Натомість другі шукають жінок, які люблять жінок; жінки можуть постачити їм молодика й посилити насолоду, яку вони знаходять у його товаристві; ба більше, жінка може справити їм у такий спосіб не меншу втіху, як чоловік; тільки цю насолоду вони сприймають як зраду, бо не знають кохання жінок, а якщо з ними й сходилися, то лише за звичкою або для того, щоб не перекрити собі шляху до шлюбу; розкоші, даровані жінкою, для них такі незбагненні, що вони і не страждають від того, що їхній укоханий зазнає таких розкошів; тоді як других часто ревнують до жінок. Бо у своїх стосунках із жінками вони відіграють для жінки, що любить жінок, ролю іншої жінки, а жінка дає їм майже таку саму насолоду, як чоловік; і ось ревнивий друг страждає, уявляючи, як його коханий пригорнувся до тієї, що уявляється йому майже чоловіком, і йому вже верзеться, що він навряд чи до нього повернеться, бо для таких жінок той чоловік є чимось, чого він сам не знає, — різновидом жінки. Не згадуймо і тих юних урвісів, які з блазенства, щоб подражнити приятелів і нажахати родичів, уперто красуються у строях, подібних до жіночих, ква-цяють губи і підчорнюють очі; даймо їм спокій: недешево приплатившись за своє кривляння, вони ціле життя даремно силкуватимуться суворим пуританським првофкздр^м ^направити шкоду, якої собі завдали, під*юджувані тим самимдамоном, який попихає молодих жінок із Сен-Жерменського передмістя пускатися берега, топтати всі звичаї, тероризувати рідню аж до того дня, коли вони затято і безуспішно почнуть підійматися на гору, скотитися з якої колись їм здавалося вельми пікантним, або, радше, на верху якої вони не зуміли втриматися. Облишмо, нарешті, на час тих, хто уклав пакт із Гоморрою. Ми скажемо про них, коли з ними познайомиться пан де Шарлюс. Облишмо всі гатунки цієї породи (згодом вони ще виринуть) і, щоб поставити крапку, скажімо лише кілька слів про тих, кого ми щойно зачепили, — про схимників. Неслушно вважаючи, що їхня нецнота — явище рідкісне, вони починають жити самотньо, тільки-но її в себе виявлять, потому як довго носили в собі. Бо спершу ніхто не відає, хто він такий: збоченець, чи поет, чи сноб, чи лиходій. Якийсь учень, начитавшися любовної лірики або надивившися сороміцьких картинок, горнеться до товариша, гадаючи, ніби їх об’єднує з ним тільки жадання жінки. Чи спаде йому, що він не такий, як інші, якщо про те, що він відчуває, пишуть пані де Ла-фаєт, Расін, Бодлер, Вальтер Скотт, тоді як спостерігати за собою він ще не вміє і не годен зрозуміти того, скільки він вносить у них свого, йому ще невгадно, що почуття однакове, а предмети різні, що він бажає того самого, чого й Роб Рой, а не того, чого бажає Діана Вернон? У багатьох із них інстинкт самозбереження випереджає у своєму розвитку розум, і в їхніх покоях не видно ні дзеркала, ні стін, бо вони суціль обвішані світлинами акторок; вони мережать віршики:

Я кохаю білявочку Хлою,

Як богиня, вона наді мною,

Серце повне лиш нею одною.

А тепер скажіть: чи вони на початку життя мали якусь схильність, якщо потім жодних ознак її не знайшли? Хіба діти з білявим чубом не робляться часто брюнетами? Хто знає, може, ці світлини є зародок облуди, а може, й зародок огиди до інших збоченців? Але для схимників облуда болісна. Може, навіть приклад жидів, колонії зовсім особливої, не досить яскравий, щоб пояснити, як мало впливає на них виховання і на які хитрощі вони піднімаються, аби знову для них почалося (хоча це може бути й не таке жахливе, як самогубство, на яке, попри всі заходи безпеки, знов і знов замахуються божевільці: їх витягують із річки, вони труяться, збувають собі револьвер тощо) життя з його здаються незрозумілими, незбагненними, мерзенними, з його постійною небезпекою і одвічним почуттям сорому. Аби їх намалювати, треба, може, порівняти їх не зі звірятами, яких годі приручити, не з левенятами, яких намагаються одомашнити, але які, коли зростуть, робляться справжніми левами, а з муринами, яким осоружний комфорт білих і які воліють небезпеку життя на природі та його не приступні нам радощі. Коли схимники нарешті усвідомлюють, що не можуть одночасно брехати іншим і самим собі, вони зашиваються на село і там цураються до себе подібних (вони гадають, що їх негурт), бо в них виникає нехіть до своєї протиприродносте або зі страху піддатися спокусі, а інших людей цураються з сорому. Вони так і не доростають до зрілости, вони вічно нудять світом; іноді недільного вечора, якщо не світить місяць, вони вирушають на прогулянку і доходять до повороту, а там їх мовчки виглядає друг дитинства з сусіднього обійстя. І вони, все ще мовчки, знову починають вовтузитися потемки на траві. В будні вони заходять одне до одного, балакають про всяку всячину, але ніхто з них не натякає на те, що між ними зайшло, буцімто нічого не було й не буде, помітний лише холодок, підпускаються шпильки, підповзає злість, іноді навіть скипає ненависть. Потім сусіда пускається в утяжливу мандрівку, верхи на мулі спинається на гору, спить на снігу; його друг, для якого нец-нота нерозривно пов’язується зі слабохарактерністю, з домон-тарством, з полохливістю, розуміє, що ця нецнота більш не загріє місця у вже вільного друга, який зараз за кілька тисяч метрів над рівнем моря! 1 справді: той жениться. Проте покинутий не зцілився (хоча, як це буде видно далі, збоченство іноді виліковне). Він дістає тепер уранці свіжі вершки просто з рук молочара, а ввечері, коли його надто в’ялить жага, доходить до того, що показує дорогу мочиморді, обсмикує сорочку сліпцеві. Щоправда, деякі збоченці стають нібито іншими, так звана нецнота уже не проглядає в їхніх звичках, але ніщо не зникає безслідно: кудись запроторений клейнод знаходиться; якщо хворий менше мочиться, цс означає, що він дужче пітніє, але кількість виділень усс одно зостається та сама. У цього содоміта вмирає молодий родич, і з того, як він побивається, ви здогадуєтеся, що він переніс свої пожадання на любов до цього родича, любов, можливо, невинну, любов, у якій пошана брала гору над прагненням до посідання, — так, в основному не змінюючи бюджету, деякі видатки переносяться на другий рік. І як у деяких хворих кропив’янка на якийсь час змушує забувати про їхні постійні недуги, так чисте почуття збоченця до свого молодого родича, може, тимчасово, у вигляді метастазу, заступило його нахили, але рано чи пізно вони відзискують місце вже вилікува-ної хвороби, що їх замінила. Тим часом жонатий сусіда схимників повертається: врода молодої малжонки і ніжне ставлення до неї мужа того дня, коли схимник мусив запросити їх на обід, викликають у ньому почуття сорому: він соромиться свого минулого. Жона вже при надії, їй треба вернутися додому раніше, і вона йде сама; малжонок, прощаючись, просить свого друга провести його; друг, ні про що не здогадуючись, іде. Аж це раптом, на перехресті доріг, він опиняється на траві, то його мовчки повалив альпініст, без п’яти хвилин батько. 1 сходини їхні поновлюються і тривають доти, доки поблизу не оселиться кузен молодої жони, і тепер уже малжонок завжди гуляє з ним. А коли покинутий увечері підходить до нього, муж люто відпихає його — він обурений, що в того бракує такту відчути, що тепер він йому огидний. Та ось до покинутого приходить незнайомець, посланий від сусіда-зрадника; покинутий надто заклопотаний, не може прийняти його і тільки потім здогадується, з якою метою приходить цей незнайомець.

Відлюдник сохне сам-один. Єдина його розривка — це ходити на поблизьку станцію біля купалень і гомоніти з залізнични-ком-службовцем. Проте службовця підвищили і переводять кудись геть далеко; схимникові нема в кого спитати нині, коли вирушають потяги, скільки коштує квиток першого класу, і все ж він не зразу вертається додому, аби мріяти, як Ґрізельда у себе на вежі, — він знай пропадає на узмор’ї, і його можна взяти за якусь Андромеду, тільки що цю Андромеду не визволить жоден аргонавт, чи за ялову медузу, якій судилося згинути на піску; або ж він ліниво походжає перед відходом потяга по перону, обіймаючи пасажирів поглядом, і цей його погляд людям іншої раси здається байдужим, погордливим або неуважним, але подібно до того як деякі комахи світяться, аби приваблювати комах того самого ґатунку, або подібно до того як деякі квіти точать нектар, щоб вабити комах, які запліднять їх, насправді він дивиться таким поглядом, який не ошукає надзвичайно рідких аматорів пропонованої їм украй незвичної і вкрай важкої для справдження втіхи, поглядом, що не ошукає побратима, з яким наш спеціаліст міг би побалакати тільки їм самим зрозумілою мовою; одначе на пероні хіба якийсь голодранець удасть, ніби його скорив цей погляд, але його цікавить тільки матеріяльна користь — так люди приходять до безлюдної аудиторії Колеж де Франс, де професор читає лекцію про санскрит, приходять лише на те, щоб погрітися. Медуза! Орхідея! У Бальбеку в мені озивався тільки інстинкт, і тоді медузи мерзили мені; але якби я вмів дивитися на них, як Мішле, очима природознавця й естета, то побачив би розкішну лазурову жирандолю. Хіба медузи зі своїми прозірчастими оксамитовими пелюстками — не лілові орхідеї моря? Так само, як сила істот тваринного й рослинного царства, так само, як ялова рослина, що з неї можна було б добути ваніль, якби тільки колібрі чи якісь бджілки перенесли пилок з одного органу на другий або якби його штучно запліднила людина, пан де Шар-люс (тут слово «запліднення» треба розуміти в сенсі духовному, оскільки в сенсі фізичному парування самця з самцем ялове, але для особистости не байдужа спромога дістати єдину для нього втіху, не байдужа свідомість, що «все живе» може комусь принести в дар «свій пломінь, свій наспів, свої пахощі»), — пан де Шарлюс був із тих чоловіків, яких можна назвати винятковими, бо, хоч би й було їх багато, вдоволення їхніх плотських потреб — таке легке в інших людей — залежить від збігу багатьох і дуже рідкісних обставин. У таких людей, як пан де Шарлюс (за конеч-ности принатурюватися, яку він усвідомлюватиме поступово, але яку вже можна було передбачити з самого початку, принатурюватися для того, щоб діставати насолоду, яка здобріє і напівзгодою), поривання до взаємного кохання, навкір великим, іноді нездоланним перешкодам, звичним для людського загалу, натикаються на перепони й геть-то особливі, і те, що для всіх становить собою найрідкіснішу знахідку, для них майже нездійсненне, отож-бо, як і бувають у їхньому житті по-справж-ньому щасливі зустрічі або ж такі, які природа видає за щасливі, щастя здається їм незмірно чудовнішим, призначеним лише для обранців, здається їм життєво куди важливішим, ніж посполитим коханцям. Чого варта ворожнеча Капулетті та Монтеккі проти всіляких завад, які треба було подолати, особливих перешкод, які природа наставила на шляху й так не частих випадків, здатних породжувати таку любов, перш ніж колишній жилетник, виряджаючись цнотливо на службу, захитався, засліплений, перед роздобрілим п’ятдесятилітком. Такий Ромео і така Джульєтта, як вони, цілком слушно можуть думати, що їхнє кохання не хвилинна примха, а найсправжнісіньке призначення, закладене в гармонії натур як їхніх власних, так і їхніх далеких предків, закладене в дідизні; вони можуть думати, що їх вабить одне до одного сила, яку можна порівняти з тією, що правила світами, де точилися наші попередні життя. Пан де Шарлюс відвернув мою увагу від джмеля, і я так і не дізнався, чи приніс він орхідеї пилок, якого вона очікувала віддавна і який могла запопасти лише завдяки випадкові, такому неправдоподібному, що його можна б назвати хіба дивом. Але те, чого я став свідком, теж було диво, вчинене майже тим самим генієм і не менш чудовне. Тепер, коли я глянув на цю зустріч новими очима, все мало на собі печать якоїсь краси. На які тільки хитрощі не піднялася природа, аби змусити комах запліднювати квіти, що без них було б неможливе, оскільки чоловіча квітка розміщується надто далеко від жіночої; якщо ж забезпечення переносу пилку доручено вітрові, природа дбає про те, щоб пилок легше відривався від чоловічої квітки і зручніше підхоплювався на лету жіночою, при цьому нектар уже не виділяється (адже він потрібен лише для принадження комах), не треба і яскравої забарви пелюсток, щоб притягувати їхню увагу, а якщо квітка зав’язує плід лише з певним пилком, природа велить їй виділяти рідину для опірності до інших пилків; та все це дивувало мене не менше, ніж існування підвиду збоченців, покликаних задовольнити любовний пал підтоптаного збоченця; чоловіків, яких ваблять не всі чоловіки, а тільки — завдяки явищу відповідности і гармонії, подібному до того, що регулює запліднення у квітів з тричастковим стовпчиком маточки, скажімо, у Lythrum salicaria[1] — чоловіки набагато старші за них.

Із цього підвиду за приклад може правити Жюп’єн, приклад, зрештою, не такий кричущий, як інші, що одразу помітно всякому людському гербаризаторові, всякому моральному ботанікові, попри їхню рідкісність, і їх вони могли б побачити в тендітному ефебові, який чекає женихання кремезного й тілистого п’ятдеся-тилітка, зовсім байдужий до залицянь інших молодиків, — так квіти-гермафродити Primula veris[2] із коротким стовпчиком маточки залишаються стерильними, допоки їх запліднюють лише інші Primula veris із такими самими стовпчиками, тоді як вони радо приймають пилок Primula veris із стовпчиком довгим. Щодо самого пана де Шарлюса, то я потім здав собі справу, що для нього існують різні способи поєднання. Деякі з них через свою множинність, через свою ледве помітну блискавичність, а головне — через відсутність контакту між двома учасниками ще більше нагадували квіти, запліднені десь у саду пилком сусідньої квітки, тоді як самі квіти ніколи не стикаються між собою. Справді, були такі істоти, яких йому досить було заманити до себе, протримати кілька годин під владою свого красномовства, і його бажання, запалене якоюсь зустріччю, вдовольнялося. З допомогою простих слів парування відбувалося так само просто, як це може бути в інфузорій. Вряди-годи, як це, безперечно, вийшло у нього зі мною, коли він покликав мене до себе після обіду в дуцтва Ґермантів, вдоволення досяглося завдяки несподіваному спалахові гніву, подібного до тог, що ним барон бризнув у лице своєму гостеві, як деякі квіти, завдяки особливій пружинці, скроплюють на відстані комаху, несвідомо роблячи її своїм здумілим спільником. Пан де Шарлюс, ставши з опанованого паном, звільнявся від своєї тривоги і, заспокоєний, спроваджував гостя, який переставав його цікавити. Зрештою саме збочення, оскільки воно викликане тим, що збоченець надто схожий на жінку, щоб могти мати з нею повноцінні стосунки, пов’язане з найвищим законом, у силу якого стільки квітів-гермафродитів залишаються не заплідненими — тобто з яловістю самозапліднення. Щоправда, збоченці в пошуках самця часто задовольняються тими, хто пожіночився, як і вони. Але їм досить і того, що вони не належать до жіночої статі, а тільки мають у собі її негодящий для вжитку ембріон, як це трапляється у стількох квітів-гермафродитів і навіть у деяких тварин-гермафродитів, скажімо, у слимака, які не можуть запліднитися самі, але можуть бути запліднені іншими гермафродитами. Ось чому содоміти, люблячи посилатися на давній Схід чи на золотий вік Греції, могли б сягати ще далі, до тих пробних епох, коли ще не було ні дводомних квітів, ні односнастих звірів, аж до того первісного гермафродитизму, чий слід нібито зберігають деякі рудименти чоловічих органів ув анатомії жінки та жіночих органів ув анатомії чоловіка. Міміка Жюп’єна і пана де Шарлюса, зразу для мене незбагненна, здалася мені такою самою цікавою, як оті, за Дарві-ном, спокусливі, звернені до комах рухи квіток, і то не тільки так званих складноцвітних, що підіймають вінчики своїх головок, аби їх бачили здалеку, а й квітки з нерівними стовпчиками маток, що відхиляє стовпчики і згинає, торуючи дорогу комахам, або пропонує їм душ; вона, та міміка, так гармоніювала з благоухан-ням нектару, яскравим забарвленням пелюсток, що манили в цю хвилину комах на подвір’я. Після того дня пан де Шарлюс уже в іншу пору приходив до маркізи де Вільпарізіс — не тому, що не міг зустрічатися з Жюп’єном деінде і в спокійнішій обстановці, а десь-найпевніш тому, що для нього, як і для мене, ця перша їхня зустріч сполучалася з полуденним сонцем і квітучим кущем. Зрештою барон рекомендував Жюп’єнів маркізі де Вільпарізіс, дукині Германтській, всій славетній клієнтурі, і та поквапилася закидати замовленнями молоду гаптувальницю, бо на дам, які не зволилися мати з нею справу або хоча б не поспішили прийти до неї, барон страшенно визвірювався, — чи то для науки іншим, чи то тим, що вони зважились його не послухатися. Ба більше, для самого Жюп’єна він знаходив дедалі вигідніші посади й нарешті взяв його до себе за секретаря під умовами, про які дізнаємося згодом. «О, а він щасливчик, цей Жюп’єн!» — мовила Франсуаза, завше схильна применшувати або переоцінювати добродійства залежно від того, кого ними вщедряли — її чи інших. Але Жюп’єна вона щиро любила, тож не відчувала бажання переоцінювати і не заздрила йому. «Ге! Яка добра людина, цей барон! — додавала вона. — Такий гречний, такий побожний, такий призвоїтий. Якби я мала доньку на відданні та була багачка, то не вагаючись віддала б її за барона». — «Франсуазо! — лагідно заперечувала моя мати. — Тоді ваша донька була б дво-мужниця: ви ж обіцяли Жюп’єнові, що віддасте за нього». — «А що ви думаєте? — мовила Франсуаза. — За цим теж не пропадеш. Багатий чи бідний — а натура в людей однака. Барон і Жюп’єн — одного тіста книш».

Зрештою потому, як мені вперше відкрилася така рідкісна спілка двох, я прибільшував її незвичайність. Запевне, кожен із таких чоловіків, подібних до пана де Шарлюса, — подиву гідна проява, бо не роблячи поступок вимогам життя, він здебільшого шукає кохання чоловіка іншої раси, тобто того, хто любить жінок (і хто, отже, покохати його не зможе); всупереч тому, що я думав на подвір’ї, де на моїх очах Жюп’єн крутився довкола пана де Шарлюса, заграючи з ним, як орхідея з джмелем, таких незвичайних прояв, що викликають до себе жаль, тьма-тьменна — що буде видно з подальшої розповіді — з причини, яка відкриється тільки наприкінці. Вони самі нарікають радше на те, що їх багато, ніж на те, що їх мало. Бо двох янголів, поставлених при брамах Содому, щоб перевірити, як сказано в Книзі Буття, чи справді содомляни чинять усі ці неподобства, янголів, чий крик сягнув аж Предвічного, Господь — чому, до речі, можна тільки радіти — обрав зопалу, краще він доручив би це комусь із содомлян. Такі-бо вимовки: «Я батько шістьох дітей, у мене дві наложниці» тощо — не пом’якшили б його і не змусили опустити полум’яного меча; він одповів би: «Так, але жону твою мучать ревнощі. Але навіть коли тих жінок ти не вибрав у Гоморрі, ти проводиш ночі з пастирем стад Хевронських». 1 зараз же вернув би його до міста, приреченого на загладу вогненним і сірчаним дощем. А вийшло не гак: усім сором’язливим содомлянам дозволено було тікати, і навіть коли вони, побачивши юнака, озиралися, як дружина Лотова, то їх не було за те обернено, як її, в соляні стовпи. І пішло від них численне потомство, у якого цей рух став звичним, як рух розпусниць-жінок, що вдають, ніби розглядають на вітрині взуття, а самі пускають бісики студентові. Ці потомки содомлян, — такі численні, що до них підходить інший вірш із Буття: «Якщо хто зуміє злічити пісок морський, то він зуміє злічити твоє потомство», — розповзлися по всій землі, взялися до всіх ремесел, дуже легко пошилися в клубмени, хоча в ті клуби багатьом зась, а як хтось із содомлян туди все ж не попадав, це означало, що чорних галок підкинули йому переважно такі самі содомляни, тільки що вони метали на содомію громи та блискавки, бо успадкували від предків брехливість, завдяки якій тим пощастило покинути Богом прокляте місто. Можливо, вони колись туди повернуться. У всіх-бо країнах вони утворюють особливу східну колонію, культурну, музичну, пліткарську, наділену чудовими прикметами й нестерпними вадами. Трохи глибше ми пізнаємо їх на дальших сторінках; але наразі нам хотілося б сказати, що не менш згубний, як заохочення сіоністського руху, є намір створити рух содомітський, заново відбудувати Содом. Не встигнуть содомляни прибути до цього міста, як зараз же помандрують звідти, щоб їх не вважали за постійних його мешканців, в інші міста, де поодружуються, стануть утримувати коханок і де до їхніх послуг будуть усі інші заманливі для них розривки. До Содома вони наїжджатимуть лише у крайній потребі, коли їхні міста збезлюдніють, у годину, коли голод жене вовка геть із лісу, — словом, усе буде загалом стояти так само, як стоїть нині в Лондоні, Берліні, Римі, Петрограді чи Парижі.

У кожному разі того дня, перед своєю візитою до дукині, я не виявив далекоглядносте і досадував на те, що увагу мою привернула спілка Жюп’єн — Шарлюс і через це я, може, проочив запліднення квітки джмелем.