У Сухумі очікується дощ

Ти була нескінченною

Мов подих

І п о м н о ж и л о с я

Ім’я твоє

щ

о

п

о

в

е

р

т

а

є

т

ь

с

я

до вуст

мов бумеранг

Ти була подихом

І широкі мов небо

Очі

Твої дивилися

з

г

о

р

и

на січневу землю

було холодно

десь запалились зірки

овали днів і століть

й

я в

с о

повторили очей

т х

в ї

о

…І обличчя моє —

Не замкнені двері,

І кров моя —

Не ображений дощ,

І рука моя —

Не спопелілий дуб,

І серце —

На захований місяць,

І душа моя —

Не вітер незримий —

Я — намальований

На трав’янистому крилі Грузії.

А ще в людині живуть двоє святих птахів,

Один — в небі пролітає крізь світанок,

Другий — слідом мчить за ним по землі,

Осяяній морем…

Звук пострілу не сягає слуху…

…І

Двоє птахів врізаються один в одного.

Ще пам’ятаю… Це означає

Я час від часу згадую тебе.

Коли згадую, це означає:

На мить я навіть жадаю тебе…

Коли жадаю, це означає:

На мить я навіть кохаю тебе…

Коли кохаю, це означає:

На мить я навіть знову з тобою…

Коли з тобою, це означає:

На мить я навіть уже небіжчик.

Чи мають деревця вихователів?

Чи викликають їх за абеткою?

Чи чути у відповідь: «Я тут!»?

Чи доповідає черговий:

«Дехто захворів і сьогодні відсутній...»?

Чи мають деревця дитячий садок?

Чи чекають вони матерів

Після шостої

Біля воріт?

І коли матері спізнюються,

Чи плачуть деревця тоді?

Знову незвичний пейзаж перехоплює подих —

На роздоріжжі несподівано б’є водограй

Найчистішого кольору

І на солоних віях моря

Зависають крихти неба…

Твої очі розтанули від крижаного погляду.

І на снігу волає пташина кров,

Мов у тілі твоєму — ім’я твоє.

…І найвіддаленіші крапки

Спокійно малюють величезного птаха,

Котрий прощається.

Нам добре відомо, що бачать

Розплющені очі.

Але що ввижається

Очам заплющеним?

Спраго, подруго наша.

Примири людей і звірів!

Проведи їх до одної річки.

Хай вони в унісон співають

величальну воді.

Доще, об’єднай людей і дерева.

Морозе, посади щільно зірки

Довкола вогнища кохання!

Чуєш, — це я, — людина. Кохаю тебе,

Але мене нема, не було й не буде…

І вічно мариться образ, вкарбований

у таємну мить,

Але мене нема, не було й не буде…

На світанку трощить кораблі

Незриме море і дзвонить дзвін:

«Де ж ми? Моє кохання, де ж ми?»

Три дні дощило…

А потім, коли

Зник туман

І вмерла хмара,

Народилось поле…

Вже вирішено…

Квітка летить до метелика.

Ви, мабуть, здогадуєтесь,

Що ці літери й слова тепер —

Коріння незримих рослин,

І розквітають тоді,

Коли ви на них поглянете.

Їхні квіти — очі ваші…

І ви дивитеся хіба

На безкровні літери й слова? —

ВОНИ — коріння Вашого погляду.

Дитино! Відчинені між нами двері —

Наче хтось крадеться,

Наче хтось забіг.

Забіг…

Мов гість, стукає серце в грудях.

Чим йому допомогти, —

Ночами в помаранчевім саду

Хлопчик хоче зірвати місяць.

У нього щось лишається в дитинстві,

Ти йому подарувала смерть, мамо!

Ти мусиш поселитися

В моєму тілі,

Траво,

Аби я зміг зрозуміти

Шепіт землі.

Людина, що бреде дорогою, — не одна,

Завжди поруч з нею є дорога.

Дорога, що тече до синього цвіту, —

не сама по собі,

Завжди поруч з нею є море.

Море, що злетіло до неба, — не самотнє,

Завжди поруч з ним є Всесвіт.

І Всесвіт також не самотній —

Завжди поруч з ним є людина.

З яким натхненням ти

Збирав каміння і хмари, трави і дерева,

Вітри, ріки, моря,

Тварин, птахів і риб,

Зірки, мікробів

І миттєвості…

А тепер дивом дивуєшся:

Куди ж то щезла людина?

Твій погляд — Всесвіт, а мій — птах.

Очі стають вологими, ніби лебеді

В блакитнім дощу, очі хвилюються,

Наче море під час бурі. Очі

Вмирають, як птахи в глибині неба.

Сьогодні також ллє дощ. Гагра схожа

На море без вітрил. І мені не вдається

Хоч на чомусь затримати

Свій погляд.

Стояла пальма — зелена зірка,

Водорость неба.

Протягом тривалої ночі блискавка і дощ

Малювали твоє ім’я на шибці.

Тіні Гагри — то віддзеркалення

Янголів.

Волала зелена печера, і

Зойк цей був такої страшенної сили,

Що нікому не вдалося почути його.

Потопало у вині погляду

Засохле джерело — чорний скелет

Води.

Квіти Гагри — це сходинки

Іншого неба та іншої країни.

Ллє дощ… Злилися дві цятки

На дорозі.

…Трава — дно неба блакитне,

Яке щезає… Трава — високий

І мовчазний дощ… Трава —

Недосяжна галактика…

Як спокійно спить цвинтар —

Брама землі… Як спокійно

Спить Гагра — брама неба і моря.

Суцільна порожнеча неба.

На багряному клинку хвиль

Повільно спустилося гаряче

Серце дня.

Знов спалахнули помаранчеві зірки —

Очі давнього літа.

Жалобна процесія на вулицях Гагри.

Плач — мовчазний. Зойк — беззвучний.

Люди в чорному — знаки оклику.

У тиші гір іржав водоспад,

Наче кінь самотній. Краплі води,

Дрібні і прозорі, птахами літали

По поверхні.

Голос мого серця — сигнал, звернений

До неба: кохаю, ко-ха-ю, ко-ха-ю,

Ко-ха-ю… І хтозна, доки

Це триватиме, — одного чудового дня

Збудеться наказ небес і спиниться моє

Серцебиття.

Обрій на складених крилах

Під час цвітіння гарячих хмар

Здійнявся до небес.

Червоні рибалки призахідного сонця

На червоних човнах повертаються

З червоного моря.

Зелене місто і синя вода.

Посередині піщана смуга,

що їх примирює…

Вона обережно підіймається

вгору, тече до хмар і перетворюється

в дорогу, якою в усі часи ходили

лиш удвох.

Тіні мого тіла, розмножені полум’ям світанку,

Блукають по всіх вулицях і будинках,

Горах та ущелинах… А з тобою жодна з них

Чомусь не зустрічається.

Ранком інколи плаче сад…

Ніби вдивляєшся в таємні

і чудові очі,

де народжуються

і знаходять свій кінець усі дороги.

І годинники зі щезлими стрілками,

Мовчазні і м’які, валялись

На бéрезі, мов медузи.

О, як цвіте це вино у склянці,

Що не скисає ніколи,

як воно розкриває,

мов троянда,

свої пурпурові уста,

як пам’ятає, як…

Ми не мешкали в одному місті Землі,

Ми жили в блакитному літі,

Яке чомусь звалося Гагрою.

Магнолія, як музичний інструмент,

Ніжний, небесний, освячений космічною

Пилюкою, наповнений сонячним

Вітром.

Північ. Дощ.

Дрімаючий пароплав.

На губах присмак солі —

Поцілунок моря.

Твої підбори стукотом

Тривожать проспект.

Ніхто не кричить,

Ніби човняр на переправі:

«Як ся маєш?

Або: «Як справи?»

Порожня набережна.

Мудра безмовність моря.

Холод. Шелестіння пальм.

Я кохаю тебе.

Будинки помінялись місцями.

Приблудний пес

Прослизнув сльозою по провулку.

Ліхтарі осліпли. І вікна.

Я кохаю тебе.

Скоріш би з’явився

Батьківський дім, скоріш.

Вибіжить назустріч трава,

Мов цуценя.

Оближе твої черевики.

І якщо знічев’я

Зрадницьки затремтять коліна,

Вона оближе тобі руки

І обличчя.

Головне народитися

А смерть ніколи не прийде

Вже вкотре мені тлумачить

Зелена зірка що заблукала

В нескінченних кварталах —

Там

Де вічно плутають небо з землею.

Політ орла

Слідів не залишає.

Трава живе

І не кричить.

Зірка, вона —

І промінь, і крапка водночас —

В одній миті і в одному столітті.

Бажання і безсилля —

Так ми звемо картинки ці

І затято ділимо:

Слід, крик і вічність.

Але там знову спокій —

Сяйво призахідного сонця

Й шелестіння кукурудзяної ниви

Чергуються між собою.

Головне, що є море,

Хвилі якого здіймаються до неба

Синім благанням,

Стають хмарами

І потім

Мовчанням білого снігу

Повертаються у місто.

Щоб хтось сказав:

«Є сніг, і це — головне!»

Медуза — клаптик сну,

Зримий подих незримого.

Горить деревина,

Летять до неба дуби.

Голуб — крихітний ранок.

Із чорних очей полів

Тече кінь.

…І далекі крапки

Спокійно малюють величезну пташку,

Яка прощається з вицвілим небом…

Коли побачив краплю,

Що впала з гілки,

Згадав тебе,

А коли побачив тебе,

Згадав краплю,

Що впала з гілки.

Ні. Це не очі,

А рани —

Омиті сіллю моря.

Ні, це не погляд,

А благання —

Безмовне і принижене.

Ні, це не мовчання,

А плач —

В обіймах з тишею, як із мамою.

Ні, це не слова,

А вуста твої —

Стомлені птахи.

Море несподівано відкрило нам

Обрій та евкаліпт — хрест небесний,

Що стоїть на могилі смерті…

А годинник мовчав про це.

Вистрелили в птаха, і зойкнула

закривавлена зима,

листя — зблідлі вуста невидимого —

припало до землі…

у високій траві забуття застогнав

погляд твій,

Маріє…

Її поцілунки сховали — дивні боги.

Невже помирає людина?

Це ч а с вигадав небіжчика.

Час від часу я і вино шепочемось

З людиною, яку всі вважають

давно померлою.

«Головне не поспішати», —

Багато хто думав так,

перш ніж потонути.

На смерть гадюки була схожа та ніч —

Жахлива і жалюгідна.

Далеко-далеко пішов мій друг,

Дзвоником мовчання дзвенить…

Ось і сьогодні гукає мене.

Та тільки як губи мої кажуть про це,

Дивовижно, як рука моя пише про це,

Коли усміхом моєї дитини

Починається кожен мій ранок.

Сьогодні ти такий скорботний,

Що я сумніваюсь — чи впізнають тебе

Великі міста,

Що звикли до гомону твоїх вулиць,

До твоїх усміхнених днів

І ночей з розпатланим волоссям, —

Ні, не повірити їм у твою печаль.

Попеляста набережна

Скоцюрбилась і схилилась, ніби

Чайка з підбитим крилом,

І мовчки мокне

Під попелястим дощем,

І дивний приблуда-туман:

То він пливе далі в море.

То тулиться ближче до гір.

Ллє нескінченний дощ

Над твоїми сумними садами,

Він просочується в кав’ярні,

Гніздиться в келиху вина,

Таїться в мовчанні філіжанки кави,

Тривожить музику.

Обважніле море

Грузне в собі,

Ніби старий,

Затамувавши довгі думки.

Монотонно погойдується

Корабель порожнього порту.

Сумні і твої рекламні щити,

Вони змінили барвисті кольори своїх літер

І змішують їх з попелом дощу.

Кепські сьогодні твої справи —

Замість людських розмов

У твоїх телефонах

Чути незнайомі голоси

Далеких океанів.

Двері твої ліниво відчиняються

І знову зачиняються,

Як повіки людини, що дрімає.

Деінде помітиш

Продавців насіння,

Котрі цілий день

Продають

І самі ж купують

Твій вигляд сумний.

Усамітнившись, стоїте —

Ти і дощ —

І голубите один одного,

Ніби двоє закоханих у порту

Перед розлукою…

Отаким я і люблю тебе,

В такі-то дні ти і повертаєшся до себе,

Явивши істинне своє обличчя.

І цілий день

Мені страшно вимовити слово,

Щоб не налякати цей дощ,

Щоб він не розсіявся,

Щоб ти не щез.

Високе світле вікно…

З нього струменить синє сяйво —

Рівне воно і чітке настільки,

Що спіймав себе ти на смішному бажанні,

До нього доторкнутися рукою.

А нижче, на столі, склянка стоїть,

А в склянці — троянда здивована,

А ще нижче — окраєць хліба —

Цятка —

На цьому ось полотні.

Волав червоний колір,

Благаючи обрій:

Убий мене, коханий.

Нестерпно вже й годі.

Жовтий його втішив:

Терпи, друже мій, терпи,

Та невдовзі й сам застогнав:

Несила вже, несила.

А синій колір, мовчазний, як небо,

Тихо голубив море

І жодного разу не мовив:

Мовляв, не можу більше.

Біля воріт лікарні

Цвіте дивне дерево — магнолія

Схиленими гілками вона

Накриває поверхню моря

А набряклими бруньками голубить

Заблукалу хмару

І попри це

Тільки з вікон лікарні

Можна її вгледіти

І так нескінченно миготіли перед очима

Мак і зелене поле,

То мак ставав величезним,

Як поле.

То величезне поле — одним-однісіньким маком.

Господи, дай забрати мені з собою цей вітер,

Морський сірий вітер,

Морський Боже!

І цей день, цей зелений день

Повести,

І ще далекий куточок моря.

Синього, синішого за синяву,

Чистого, як очі янгола.

Хочу дивитись на них нескінченно

І гомоніти з ними,

Як з тими,

Котрих протягом свого життя

Поступово збирав у власному серці…

Не дрімай, Господи, дай повести з собою мені

Морський сірий вітер,

Дай повести, морський Боже!

Він упав на коліна і попрохав траву:

Хай стоїть ця дитина в світлі місяця…

Потім він спокійно видихнув кров,

І дитина постала в світлі місяця…

З’явилась біла хмара на дорозі,

І дитина стояла в світлі місяця…

Невже мене нема на цьому світі?

Голос дивно міняється:

Невже мене нема на цьому світі?

Далекий вітер моря витає перед очима:

Невже мене нема на цьому світі?

Земля повертає загублене повітря…

І чути голос, що плаче в тобі:

Хай стоїть ця дитина в світлі місяця…

Сніг

Попіл

Спокійної

Пожежі

Зірок

Не давали вікнам заснути

Хмарний вітер

Вітряний дощ

Дощова ніч

І як ніч самотня

Самотнім був дощ

Самотнім був вітер

Самотньо стогнав дім

Здійнялися віти

Птахів і дощів

Зірка яка ще не була зіркою

І тремтіла росою

На зеленому полі

Шепотіла людині

Котра ще не була людиною

І дихала травою

На ранковому вітрі

Коли людина вбиває небо

Казала зірка

Це погана прикмета для зірок

Вони зникають тоді

Юний листочок

Що впав з дерева

На ніжну троянду

Схожу на величезне

зелене море

Здійняте в небо

Полум’ям

Світанку

В очах каменюки

Знайденої в пісках узбережжя

Ловлю

Закоханий погляд моря

Лежу в натомленій

Спекою траві

Тиша

І поморені голоси світу

Скоро велетенська комаха

Підхопить мене на власні крила

І я легкий мов музика

Здіймуся вгору

І врешті-решт

Помирюся з небом

Метеликів — білих

Іскорок

Літа що минає —

Схопив несподівано

Вітер

Ти вже не вересень

Ти геть пожовтів

І тремтиш від холоду

І твоє серце невтомно

Стукає в сухих листках платану

Яких ще шкодує вітер —

Все стукає

В очікуванні чогось

Погляд незнайомки

Вільним листком

Злетів з дерева

І падаючи хитається

В магічному вітрі моря

Ще мить

І щезне назавжди

Сіла чайка

На щоглу зледенілого корабля

І став корабель

Крилатим

Я був — осінню

А ти була — весною

Я був — літом

А ти була — зимою

І ось минув цілий рік

І нічого не змінилося

Весною — був я

А ти — осінню

І я вже — зима

А ти — літо

Бачите: німфа, що молиться небу,

Сховалася в морській піні

Й перетворилася в цей аркуш паперу…

Жадібно читає, певне, Пан ці рядки…

Місце

Нашого плачу

Розставань

І смерті —

Земля

А місце

Духовного злету

І народжень —

Серце

Ніби камінь у калюжі —

Погляд задумливої людини —

За межею саду,

За містом, за морем, —

І миттєво ввібрав в себе небо…

А потім кола знову повернулись

Морем, містом, садом

І знову

Знайшли прихисток в очах

Мандрівник, і подруга моя, кульбаба,

Що довіряє себе вітру,

Земля, вода, вогонь і вітер

Чергуються між цих рядків.

Тло паперу — це їхній білий погляд,

Розмова їхніх очей,

Тло паперу — це білий пам’ятник

невимовному.

Відкладіть цю книжку…

І довго мрійте

про улюблену стежку,

Яку повільно засмоктує трава…

Тільки так, а не інакше, ми повіримо один одному…

Ти мусиш шелестіти, небо,

В наших садах,

Але ти мовчиш.

Ти мусиш звучати, небо,

В наших днях,

Але ти мовчиш.

Ти мусиш кричати, небо,

В наших словах,

Але ти мовчиш.

Ім’я людини написане на крилі вітру,

І нехай їй дається лишень одне життя,

Натомість у неї безліч пісень…

І одна з тих пісень

Про те саме:

«Ім’я людини написане на крилі вітру,

І нехай їй дається лишень одне життя,

Натомість у неї безліч пісень…»

Вечоріло

Небо болем пропливло по мені

І засумував я за тобою

Засмутили погляд

Важкі тіні землі

Зелений прибій

Полів

Засмутив слух

Звивистий голос ріки

Серце засмутили

Застиглі в запрудах століття

І ось звідкілясь згори

Стомлений голос

Твого моря сказав мені:

Невдовзі перетворюся в світло місяця

І жінка горда небесна

Схожа з далеким наспівом

Або несподіваним стогоном

Майнула в спогадах

Побачив вологі очі її

Подібні до чорних хмар

Так я скучив за тобою

Так я скучив за тобою

Місто поглядів

Так я скучив за тобою

І коли замружилось небо

І примчав вітер —

Сухий дощ —

Я відчув як

Влилася в кров мою

Твоя легкість

І моє тіло

Полетіло до тебе

А серце

Так застукало

Ніби хтось пробував зрубати

Дерево в парку Жоеквара[1]

Ніби стомлену ікону

Ніжно голубить рука —

І гудуть дзвони, гудуть…

Жінка, що вийшла з вогняного моря,

Лежить мертвою в променях ланів —

І гудуть дзвони, гудуть…

Лише самотня дзвіниця

Забутої каплички

Чує голоси далеких зір —

І гудуть дзвони…

І ніяк не зізнатися собі,

Що знову, як і колись,

В тебе болять очі, відлетілі, ніжні, —

І гудуть дзвони, гудуть…

Часом слова-мімікрії

Блукають папірцями

І прочитують їх тільки пальці

Висохла його ріка,

Його листя розділило небо,

Його час промайнув

І все ж, стражденне,

Воно стоїть перед вами і чекає,

Стоїть ображене і чекає,

Чекає ріку, яка давно пересохла.

З різних країн і різних часів

Переселились на цю сторінку

Чоловіки і жінки,

Діти й старі.

Друзі й вороги, знайомі й незнайомі.

І ніби в чарівному люстерці —

Кружляють вони і кружляють,

Кружляють біля самісіньких пальців,

Які тримають сторінку,

Тануть вони в нашому погляді.

Живуть у нашому диханні,

Нашим голосом і нашими очима

Вітаються один з одним…

І коли старанно вслухатися — навіть співають.

Інколи в мені хтось,

Ніби віддалене відлуння,

Шепоче зніченим голосом,

Який чути лише мені:

«Ще довго житиме в тобі

Маятник сумнівів,

Котрий хитається між:

«Кохаю — не кохаю,

Слід насмілитися — не варто,

Заспівати — не заспівати…»

Леве, не саджай нас

У незриму клітку,

Коли твою замикаємо.

Ми вмираємо там, де бачимо твої покірні очі,

І в нас вибухає наша кров.

Обережна птахо,

Не зачаровуй це місто,

Не заворожуй очі,

Хай іде власною дорогою,

Хай захлинається в цих кварталах.

А ти, траво,

Благай у людини знайомства з тобою,

У неба — висоти твоєї

І все ж тихцем возвелич

Народження своє.

Біжи, коню, біжи,

В тебе не лишилось навіть рятівної зелені

долин.

Не волай, рибо, на землі

Злийся з вічністю,

Ніби ти не гостювала в нас.

І все ж не смійтеся з нас отак.

З такою усмішкою не виглядайте нас,

Останні сльози вовка.

Засудив я свої очі

І заплющив їх

Бо вічно скорочували

Вони мій час

Але не відстань

Спрямовану до тебе

Засудив я вуха свої

Адже завжди зраджували мене

І у вирі безлічі голосів

Рідко дослухались до твого голосу

Засудив свій язик

І замовк

Язик — дурний брехун

Який весь час повторював

Слова розуму

А не серця

Засудив я руки свої

І склав їх на грудях

Тому що вони

Догоджали мені

Якого я не любив

Ба, навіть більше —

Часом ненавидів

І ось уже рік

Так лежу і чекаю

Твоєї всепрощаючої посмішки

Як воскресіння

Шкода людини

Яка в новорічну ніч

Зітхне з полегшенням —

Минулого року померла мати

Спокійно майорить мій стяг на бéрезі

Але його ніхто не бачить

Тому що він синій як море

І помаранчевий як сонце

Червоний як мак

Прозорий як повітря

І там де намальовані на ньому

Дерево

Гора

Хмара

Або місто

Насправді шелестить дерево

Стоїть гора

Хмара летить по небу

І шумує моє місто

І ніхто не сумнівається

Що все це

І ще багато чого

На чому розпливається погляд людини —

Мій стяг що майорить на вітру

Спокійний

Вічний

Вона впала на хмару

Потім на дах будинку

Пробила стелю

Тоді впала

На заснулий папір

Випалила його

І раптом

Щезла

Час надійшов

І та випалена цятка

Тепер

Моє серце

Бути б мені скелею

(якій все за іграшку)

І цілісінький день

Безтурботно розсікати водоспад

Вона — гніздо незліченних вітрів.

До неї линуть далекі дороги,

Промені морів її голублять,

І мандрівник, повертаючись з далеких мандрів,

Спішить її спіймати

Голодним поглядом…

Її листя — хвиля небес,

І дихає вона

Ніби єдина

Хвиля Всесвіту.

А гості повторюють з подивом:

«Як це так — на батьківщині винограду

Живе й фінікова пальма?..»

А вона — смілива і вільна.

Грає на вітру,

Шелестить, співає,

З посвистом летить разом

З космічними вітрами

Від світанку до світанку…

Ранками і вечорами,

Коли бамкають великі дзигарі на площі,

І обережно шепоче блакитне повітря,

Вона голубить Сухумі…

О, вона ,

Зі скуйовдженим волоссям,

Засмагла,

Повна чар.

Спробуй не закохатися…

Навесні, як і решта дерев,

Вона широко розплющує очі,

Та слід сказати, вона

І взимку шаруділа зеленим листям.

Улітку, коли росте

Листя дерев,

Вона набагато перевищує

Власне тіло.

Восени вона стає

Матір’ю самій собі —

Порушується її спокій,

І зраджує її власний плід, —

Душа сяє свічкою

І скликає птахів.

Восени вона народжується

Знову,

Та все ж найкраще

Вона живе взимку,

Тому що воює з холодом,

Тобто сама з собою.

Коли

Підступає весна

І завершується час великого кола,

Вона все така ж зелена.

Як і взимку була.

Хилитанням,

пурханням

і шелестінням

Вона мандрує,

Мандрує,

Вона мандрує…

О Боже, вона —

З розкуйовдженим волоссям,

Засмагла,

Повна чарів…

І я, напевне, закохаюсь…

Часом, коли

В розташованій під нею кав’ярні

Набридає слухати

Старі плітки:

Про письменників з великих столиць

Або про розподіл квартир

Про проблеми чистої води

Або про літаючі тарілки,

Про призначення

Або звільнення,

Про футбол

Або про державні конфлікти,

Про минуле

Або про майбутнє,

Про початок або кінець, —

Я заплющую очі,

Ніби мені вельми приємно

Пити каву незрозумілого смаку,

І слухати, молячись,

Говорю тобі, фінікова пальмо:

Моя вірна Сухумчанко,

Що трапиться, коли хоч раз

Ти візьмеш мене в свої мандри,

Віддаси мені своє листя-крила

І поділишся зі мною

Кров’ю свого світанку?..

І щоб ніхто не здогадався,

Я робив би вигляд, ніби сиджу на місці,

А насправді літав би

Від весни — до весни,

Від очікування — до очікування,

Від зустрічі — до зустрічі,

Від континенту — до континенту,

Від океану — до океану,

Точно так, як ти вмієш, Сухумчанко,

Хилитанням,

пурханням

і шелестінням…

Не раз вже бувало, коли щось пишу, неждано

Виникає з темряви моя ліва рука і мне,

Жмакає, рве і відкидає написане правою,

А часом і не дає довершити

Один-єдиний рядок.

Досить правій приголубити місяць,

Як ліва одразу виводить на небосхил

Сонце, аби не веселилася пітьма,

А коли права тече, наслідуючи добру

Річкову воду, ліва перекриває її рух

Ущелиною.

Важко все, що поруч, завжди відчувати

Правою.

Ліва не запалює свічку, не чавить

Виноград, нікого не благословляє і

не вітається,

Вона не сіє насіння, не споживає врожай,

Вона не здіймає меча, однак вічно перемагає.

Вона, похмура відлюдниця, німа чарівниця ,

Мовчазне мовчання.

Ледве правиця байдуже підніме

Осіннє листя, ліва перетворить його у звуки,

Аби я почув печальне серцебиття саду…

У нім звучать ночами голоси відшумілих вод,

І, як море після стихлого шторму,

Розгойдує поруч з ними повітря,

Шепочуться між собою мушлі, ніби шлють

Сигнали далеких сузір’їв.

Ліва… бачу її відбиток на

Цвинтарних хрестах, які ніби

Знак плюс, складають мертвих із хмарами.

Вона покликана тривожити вітри.

По її долоні бреде відлюдник Господь,

Та він незримий, бо прозоріший за всі світила.

І коли, ніби в останню мить,

Метелик-одноденка, безсило опускається

Правиця, вона все ще чіпляється за соломинку…

І якщо знайшовся порятунок, то правиця

Заховує мої сльози, а ліва їх

Не соромиться.

Та коли правиця рубає дерево, то ліва

Збирає в кулак його голос.

Вона світиться, наче опромінені сяйвом

Скульптури дітей, що співають.

Інколи, коли море викликає мого

Двійника, я запитую себе: мої руки

Помінялись місцями і яка з них

Правиця? Чи не ліва рука — найвідданіша

Мені?

Ліво, ти дана мені згори! Чуєш,

Господи, зраджує правиця мене, примножує

Брехню!

А нам же здається, що лише правицею

Дано залишати слід. І ми часом брешемо

Один одному, проголошуючи: «Брате,

Хай буде благословенною твоя правиця!»

І клятва наша буває облудною: «Ось тобі

Правиця моя!»

Та доводилося і лівій обдурювати нас,

Наївних, бо коли розіп’яли ми

На Светицховелі закривавлену десницю,

Забули про ліву.

Навіть не помітили її,

Тому що вона злетіла,

Здійнялася в небо

І засяяла в океані зірок.

З’ясувалось, що не можна поховати

пролісок…

Колись у дитинстві ми з другом

Пролісок закопали на березі моря

У призахідному сонці, розігравши весь ритуал

похорону,

Дбайливо присипали зверху піском, а він

Довірливими і дуже здивованими очима

дивився на нас,

І чомусь здалося мені,

ніби просив він прощення,

Запитував: зі мною щось сталося? —

А небо тим часом звужувалось поволі над ним,

І кудись тікав од нього Всесвіт…

Минули роки…

І ось нещодавно

під час прогулянки берегом моря

Моя дочка простягла палець

до хмар старої фортеці…

Я затамував подих —

Той пролісок виповз зі своєї могили,

Вітав мене, посміхався…

У солоному подиху моря лежала

Ніч кольору мідій,

Глуха, як морське дно.

Усе принишкло.

Піщинка несла в небо

Велич вершин.

Каміння і сині трави

Були нескінченні, як море.

І в лопотанні припливу і відпливу

Все злагоджено дихало.

Було холодно…

«Як почуваються в такому холоді

Наші зірки?» —

Впав у маячню пролісок,

Ніби хворий в лихоманці,

І знов заплакав.

«Спи спокійно», — сказав я квітці,

цілуючи її.

Десь вже світало…

І я побачив своє місто таким само,

Яким воно було в дитинстві,

Вічним, блакитним, вільним…

І миттєво збагнув,

Чому не можна поховати пролісок…

Прокинулось обережне повітря,

І сонце — полохливий пастух —

Вигнало з квітки хмари, гори, річки…

Речі виокремилися поступово від ночі,

Аби знову обманювати нас,

Аби набувати іншого вигляду

Й інші імена.

Підвівся, збільшився, наповнився світ,

Запрацював, закипів.

Захрипіло моє місто, задимилося,

Виплюнуло машини,

Ніби пух кульбабок,

Перегукнувся з кимось на тому березі

І рвонув з місця.

В обличчя мені вдарив вітер —

Солоний і сильний, охололий,

Очі засипав пісок.

Не зміг я звестися на ноги

І не зміг розплющити очі…

Почав мацати руками:

«Де ж ти, проліску?»

Він щез.

«Боже, допоможи знайти його, Боже, допоможи

Знайти його, Боже, допоможи знайти його!» —

Шепотів я, і метався на піску,

І залишав

Відбитки долонь і колін.