Інспектор Ґлен мав доволі похмурий вигляд. Час після обіду він провів, за моїми висновками, намагаючись отримати повний список осіб, яких було помічено в тютюновій крамниці.
– І ніхто нікого не бачив? – запитав Пуаро.
– О так, бачили. Трьох високих чоловіків зі злодійкуватою зовнішністю, чотирьох невисоких чоловіків із чорними вусами, двох бородатих, трьох огрядних – усі нетутешні, і в усіх, якщо вірити свідкам, був зловісний вираз обличчя! Не розумію, як іще ніхто не побачив неподалік банди чоловіків у масках і з револьверами!
Пуаро співчутливо всміхнувся.
– Хтось стверджує, що бачив того Ашера?
– Ні, ніхто. І це ще один пункт на його користь. Я щойно говорив начальнику поліції, що це робота для Скотленд-Ярду. Не вірю, що це злочин місцевого рівня.
Пуаро похмуро сказав:
– Погоджуюсь із вами.
Інспектор продовжив:
– Знаєте, мсьє Пуаро, це гнила справа, гнила справа… Мені це не подобається…
Перш ніж повернутися в Лондон, ми опитали ще двох чоловіків.
Перша розмова була з містером Джеймсом Партриджем. Містер Партридж був останнім, хто бачив місіс Ашер живою. Він зробив у неї покупку о 17 : 30.
Містер Партридж був невисоким чоловіком, працював клерком у банку. Він носив пенсне, був дуже стриманий, строгий на вигляд і надзвичайно точний у висловлюваннях. І мешкав у такому само охайному та доглянутому будиночку, як і він сам.
– Містер… е-е… Пуаро, – сказав він, поглянувши на картку, яку мій друг передав йому. – Від інспектора Ґлена? Як я можу вам допомогти, містере Пуаро?
– Я розумію, містере Партридж, що ви були останнім, хто бачив місіс Ашер живою.
Містер Партридж склав докупи кінчики пальців і подивився на Пуаро так, ніби той був сумнівним банківським чеком.
– Це дуже суперечливий момент, містере Пуаро, – сказав він. – Багато людей могли зробити покупки в місіс Ашер після мене.
– Якщо так, то вони не заявили про це.
Містер Партридж закашляв.
– Деякі люди, містере Пуаро, не мають почуття громадянського обов’язку.
Він здивовано поглянув на нас через пенсне.
– Авжеж, – пробурмотів Пуаро. – Ви, я так розумію, пішли в поліцію за власним бажанням?
– Звісно, що так. Щойно я почув про цей жахливий випадок, я зрозумів, що моя заява може бути корисною, й пішов у поліцію.
– Дуже правильна позиція, – урочисто сказав Пуаро. – Може, ви будете такі ласкаві й перекажете мені свою історію?
– Звісно. Я повертався в цей будинок і рівно о 17 : 30…
– Вибачте, а звідки ви так точно знали час?
Містер Партридж трохи роздратувався, що його перервали.
– Пробив церковний годинник. Я подивився на свій годинник і виявив, що він на хвилину спізнюється. Це було саме перед тим, як я увійшов до крамниці місіс Ашер.
– Робити покупки там було для вас звичкою?
– Я робив це доволі часто. Крамниця була по дорозі додому. Тож раз чи двічі на тиждень я мав звичку купувати там дві унції неміцного тютюну «Джон Коттон».
– Ви взагалі знали місіс Ашер? Щось про її життєву ситуацію чи минуле?
– Абсолютно нічого. Окрім того, що замовляв покупку чи робив принагідні зауваження про погоду, я ніколи не розмовляв з нею.
– Ви знали, що вона мала чоловіка-п’яницю, який часто погрожував їй?
– Ні, я нічого про неї не знав.
– Однак ви знали її в обличчя. Чи щось у її вигляді було незвичне і вразило вас учора ввечері? Може, вона здавалася чимось схвильованою чи засмученою?
Містер Партридж задумався.
– Наскільки я помітив, вона здавалася такою, як і завжди, – відповів він.
Пуаро підвівся.
– Дякую вам, містере Партридж, за те, що відповіли на ці запитання. У вас випадково немає довідника «АВС»? Хочу подивитися, коли відправляється потяг у Лондон.
– На полиці просто за вами, – сказав містер Партридж.
На згаданій полиці були «АВС», «Бредшоу», щорічник фондової біржі, довідник адрес «Келліз», «Хто є хто» і місцевий довідник адрес.
Пуаро взяв довідник «АВС», вдав, що шукає потяг, потім подякував містеру Партриджу й вийшов.
Наша наступна розмова з містером Альбертом Рідделом мала зовсім інший характер. Містер Альберт Ріддел був колійним обхідником, а розмовляли ми під супровід брязкання тарілок очевидно знервованої дружини містера Ріддела, гарчання його собаки й неприхованої ворожості самого містера Ріддела.
Це був незграбний велетень із широким обличчям і маленькими підозрілими очима. Він саме їв м’ясний пиріг, запиваючи його дуже міцним чорним чаєм. Витріщався на нас сердито з-за обідка своєї чашки.
– Я вже один раз усе розказав, хіба ні? – прогарчав він. – До чого тут знову я? Розказав це чортовій поліції, а тепер знову маю переповідати все двом чортовим іноземцям.
Пуаро кинув на мене швидкий здивований погляд, а потім сказав:
– Направду, я співчуваю вам, але що вдієш? Мова про вбивство, еге ж? Потрібно бути дуже, дуже обережним.
– Краще розкажи джентльмену те, що він хоче, Берте, – нервово сказала жінка.
– Стули пельку, – заревів велетень.
– Ви не пішли, я гадаю, в поліцію, з власної волі, – зробив обережне зауваження Пуаро.
– Якого дідька я мав це робити? Це ж не моє діло.
– Спірне питання, – холодно сказав Пуаро. – Скоєно вбивство. Поліція хоче знати, хто був у крамниці. Особисто я думаю – як би це сказати, – що природніше було б, якби ви самі пішли в поліцію.
– У мене є робота. І не кажіть, що я мав витрачати на це свій вільний час…
– Але, як з’ясувалося, поліції повідомили ваше ім’я як людини, яка заходила в крамницю місіс Ашер, і вони мусили прийти до вас. Їх задовольнило ваше пояснення?
– А чому ні? – люто вимагав пояснення Берт.
Пуаро тільки знизав плечима.
– До чого ви хилите, містере? Ніхто проти мене нічого не має. Усі знають, хто прикінчив стару, той по… її чоловік.
– Але того вечора його на вулиці не було, а ви були.
– Намагаєтеся пришити це мені, еге ж? Ну, це у вас не вийде. Навіщо мені було таке робити? Думаєте, що я хотів поцупити бляшанку її клятого тютюну? Вважаєте мене клятим маніяком-убивцею, чи як там кажуть? Думаєте, що я…
Він загрозливо підвівся зі свого місця. Його дружина невиразно сказала:
– Берте, Берте… Не кажи такого. Берте, вони подумають…
– Заспокойтеся, пане, – сказав Пуаро. – Я вимагаю лише розповісти про ваш візит. Та ваша відмова здається мені, як би це сказати, трохи дивною…
– Хто сказав, що я від чогось відмовлявся? – Містер Ріддел опустився назад у своє крісло. – Я не проти.
– То була шоста година, коли ви зайшли до крамниці?
– Саме так, хвилина чи дві по шостій, якщо бути точним. Хотів пачку «Ґолд флейк». Я штовхнув двері…
– Отже, вони були прикриті?
– Так. Я ще подумав, що, можливо, крамниця вже зачинена. Але ні. Я ввійшов, нікого не було. Я постукав по прилавку і трохи почекав. Ніхто не прийшов, то я й вийшов. Оце й усе, так що намотайте собі на вуса.
– Ви бачили тіло, яке лежало за прилавком?
– Ні, ви б теж не побачили, якби не шукали.
– Десь поблизу лежав залізничний довідник?
– Так, був, перевернутий. Мені в голову стукнуло, що стара, певно, мала терміново поїхати й забула замкнути магазин.
– Можливо, ви підняли довідник чи посунули його по прилавку?
– Я не торкався тої клятої речі. Зробив лише те, що сказав.
– І ви не бачили нікого, хто б виходив із крамниці перед тим, як ви туди ввійшли?
– Нічого не бачив. І нема чого до мене чіплятись… Пуаро кивнув.
– До вас ніхто не чіпляється, принаймні поки що. Гарного вечора, мсьє.
Він залишив чоловіка з роззявленим ротом, а я пішов слідом за ним.
На вулиці Пуаро звірився з годинником.
– Якщо поспішити, мій друже, то, може, встигнемо на потяг о 19 : 02. Ходімо швидше.