Убивства за абеткою

Розділ сьомий Містер Партридж та містер Ріддел

Інспектор Ґлен мав доволі похмурий вигляд. Час після обіду він провів, за моїми висновками, намагаючись отримати повний список осіб, яких було помічено в тютюновій крамниці.

– І ніхто нікого не бачив? – запитав Пуаро.

– О так, бачили. Трьох високих чоловіків зі злодійкуватою зовнішністю, чотирьох невисоких чоловіків із чорними вусами, двох бородатих, трьох огрядних – усі нетутешні, і в усіх, якщо вірити свідкам, був зловісний вираз обличчя! Не розумію, як іще ніхто не побачив неподалік банди чоловіків у масках і з револьверами!

Пуаро співчутливо всміхнувся.

– Хтось стверджує, що бачив того Ашера?

– Ні, ніхто. І це ще один пункт на його користь. Я щойно говорив начальнику поліції, що це робота для Скотленд-Ярду. Не вірю, що це злочин місцевого рівня.

Пуаро похмуро сказав:

– Погоджуюсь із вами.

Інспектор продовжив:

– Знаєте, мсьє Пуаро, це гнила справа, гнила справа… Мені це не подобається…

Перш ніж повернутися в Лондон, ми опитали ще двох чоловіків.

Перша розмова була з містером Джеймсом Партриджем. Містер Партридж був останнім, хто бачив місіс Ашер живою. Він зробив у неї покупку о 17 : 30.

Містер Партридж був невисоким чоловіком, працював клерком у банку. Він носив пенсне, був дуже стриманий, строгий на вигляд і надзвичайно точний у висловлюваннях. І мешкав у такому само охайному та доглянутому будиночку, як і він сам.

– Містер… е-е… Пуаро, – сказав він, поглянувши на картку, яку мій друг передав йому. – Від інспектора Ґлена? Як я можу вам допомогти, містере Пуаро?

– Я розумію, містере Партридж, що ви були останнім, хто бачив місіс Ашер живою.

Містер Партридж склав докупи кінчики пальців і подивився на Пуаро так, ніби той був сумнівним банківським чеком.

– Це дуже суперечливий момент, містере Пуаро, – сказав він. – Багато людей могли зробити покупки в місіс Ашер після мене.

– Якщо так, то вони не заявили про це.

Містер Партридж закашляв.

– Деякі люди, містере Пуаро, не мають почуття громадянського обов’язку.

Він здивовано поглянув на нас через пенсне.

– Авжеж, – пробурмотів Пуаро. – Ви, я так розумію, пішли в поліцію за власним бажанням?

– Звісно, що так. Щойно я почув про цей жахливий випадок, я зрозумів, що моя заява може бути корисною, й пішов у поліцію.

– Дуже правильна позиція, – урочисто сказав Пуаро. – Може, ви будете такі ласкаві й перекажете мені свою історію?

– Звісно. Я повертався в цей будинок і рівно о 17 : 30…

– Вибачте, а звідки ви так точно знали час?

Містер Партридж трохи роздратувався, що його перервали.

– Пробив церковний годинник. Я подивився на свій годинник і виявив, що він на хвилину спізнюється. Це було саме перед тим, як я увійшов до крамниці місіс Ашер.

– Робити покупки там було для вас звичкою?

– Я робив це доволі часто. Крамниця була по дорозі додому. Тож раз чи двічі на тиждень я мав звичку купувати там дві унції неміцного тютюну «Джон Коттон».

– Ви взагалі знали місіс Ашер? Щось про її життєву ситуацію чи минуле?

– Абсолютно нічого. Окрім того, що замовляв покупку чи робив принагідні зауваження про погоду, я ніколи не розмовляв з нею.

– Ви знали, що вона мала чоловіка-п’яницю, який часто погрожував їй?

– Ні, я нічого про неї не знав.

– Однак ви знали її в обличчя. Чи щось у її вигляді було незвичне і вразило вас учора ввечері? Може, вона здавалася чимось схвильованою чи засмученою?

Містер Партридж задумався.

– Наскільки я помітив, вона здавалася такою, як і завжди, – відповів він.

Пуаро підвівся.

– Дякую вам, містере Партридж, за те, що відповіли на ці запитання. У вас випадково немає довідника «АВС»? Хочу подивитися, коли відправляється потяг у Лондон.

– На полиці просто за вами, – сказав містер Партридж.

На згаданій полиці були «АВС», «Бредшоу», щорічник фондової біржі, довідник адрес «Келліз», «Хто є хто» і місцевий довідник адрес.

Пуаро взяв довідник «АВС», вдав, що шукає потяг, потім подякував містеру Партриджу й вийшов.

Наша наступна розмова з містером Альбертом Рідделом мала зовсім інший характер. Містер Альберт Ріддел був колійним обхідником, а розмовляли ми під супровід брязкання тарілок очевидно знервованої дружини містера Ріддела, гарчання його собаки й неприхованої ворожості самого містера Ріддела.

Це був незграбний велетень із широким обличчям і маленькими підозрілими очима. Він саме їв м’ясний пиріг, запиваючи його дуже міцним чорним чаєм. Витріщався на нас сердито з-за обідка своєї чашки.

– Я вже один раз усе розказав, хіба ні? – прогарчав він. – До чого тут знову я? Розказав це чортовій поліції, а тепер знову маю переповідати все двом чортовим іноземцям.

Пуаро кинув на мене швидкий здивований погляд, а потім сказав:

– Направду, я співчуваю вам, але що вдієш? Мова про вбивство, еге ж? Потрібно бути дуже, дуже обережним.

– Краще розкажи джентльмену те, що він хоче, Берте, – нервово сказала жінка.

– Стули пельку, – заревів велетень.

– Ви не пішли, я гадаю, в поліцію, з власної волі, – зробив обережне зауваження Пуаро.

– Якого дідька я мав це робити? Це ж не моє діло.

– Спірне питання, – холодно сказав Пуаро. – Скоєно вбивство. Поліція хоче знати, хто був у крамниці. Особисто я думаю – як би це сказати, – що природніше було б, якби ви самі пішли в поліцію.

– У мене є робота. І не кажіть, що я мав витрачати на це свій вільний час…

– Але, як з’ясувалося, поліції повідомили ваше ім’я як людини, яка заходила в крамницю місіс Ашер, і вони мусили прийти до вас. Їх задовольнило ваше пояснення?

– А чому ні? – люто вимагав пояснення Берт.

Пуаро тільки знизав плечима.

– До чого ви хилите, містере? Ніхто проти мене нічого не має. Усі знають, хто прикінчив стару, той по… її чоловік.

– Але того вечора його на вулиці не було, а ви були.

– Намагаєтеся пришити це мені, еге ж? Ну, це у вас не вийде. Навіщо мені було таке робити? Думаєте, що я хотів поцупити бляшанку її клятого тютюну? Вважаєте мене клятим маніяком-убивцею, чи як там кажуть? Думаєте, що я…

Він загрозливо підвівся зі свого місця. Його дружина невиразно сказала:

– Берте, Берте… Не кажи такого. Берте, вони подумають…

– Заспокойтеся, пане, – сказав Пуаро. – Я вимагаю лише розповісти про ваш візит. Та ваша відмова здається мені, як би це сказати, трохи дивною…

– Хто сказав, що я від чогось відмовлявся? – Містер Ріддел опустився назад у своє крісло. – Я не проти.

– То була шоста година, коли ви зайшли до крамниці?

– Саме так, хвилина чи дві по шостій, якщо бути точним. Хотів пачку «Ґолд флейк». Я штовхнув двері…

– Отже, вони були прикриті?

– Так. Я ще подумав, що, можливо, крамниця вже зачинена. Але ні. Я ввійшов, нікого не було. Я постукав по прилавку і трохи почекав. Ніхто не прийшов, то я й вийшов. Оце й усе, так що намотайте собі на вуса.

– Ви бачили тіло, яке лежало за прилавком?

– Ні, ви б теж не побачили, якби не шукали.

– Десь поблизу лежав залізничний довідник?

– Так, був, перевернутий. Мені в голову стукнуло, що стара, певно, мала терміново поїхати й забула замкнути магазин.

– Можливо, ви підняли довідник чи посунули його по прилавку?

– Я не торкався тої клятої речі. Зробив лише те, що сказав.

– І ви не бачили нікого, хто б виходив із крамниці перед тим, як ви туди ввійшли?

– Нічого не бачив. І нема чого до мене чіплятись… Пуаро кивнув.

– До вас ніхто не чіпляється, принаймні поки що. Гарного вечора, мсьє.

Він залишив чоловіка з роззявленим ротом, а я пішов слідом за ним.

На вулиці Пуаро звірився з годинником.

– Якщо поспішити, мій друже, то, може, встигнемо на потяг о 19 : 02. Ходімо швидше.