Убивства за абеткою

Розділ перший Лист

У червні 1935 року я повернувся з ранчо в Південній Америці, щоб провести приблизно півроку на батьківщині. Там для нас настали важкі часи. Як і всі інші, ми постраждали від економічної кризи. Я мав вирішити деякі справи в Англії, які, як гадав, могли успішно завершитися лише завдяки моєму особистому втручанню. Дружина залишилася наглядати за ранчо.

Навряд чи варто згадувати, що, тільки-но прибувши в Англію, я кинувся шукати свого старого друга Еркюля Пуаро.

Я знайшов його в одній із квартир із готельною обслугою в новобудові Лондона. Я звинувачував його в тому (і він погодився зі мною), що він вибрав саме цю будівлю лише через її строгі геометричні форми та пропорції.

– Саме так, мій любий друже, симетрія тут милує око, вам не здається?

Я відповів, що тут аж забагато прямих кутів, і, натякаючи на старий жарт, запитав, чи в цьому суперсучасному готелі курей не змушують нести квадратні яйця.

Пуаро щиро розсміявся.

– О, ви це пам’ятаєте? Шкода, та ні. Наука не змусила курей відповідати на запити сьогодення. Вони й досі несуть яйця різних розмірів та забарвлення.

Я з любов’ю подивився на друга. Він мав чудовий вигляд, наче ми бачилися лише вчора.

– Пуаро, ви в прекрасній формі, – сказав я. – Ви взагалі не постаріли. Насправді, якби це було можливо, я б сказав, що у вас менше сивих волосин, ніж колись.

Пуаро аж засяяв.

– І чому це неможливо? Так і є.

– Ви маєте на увазі, що ваше волосся із сивого стає чорним, а не навпаки?

– Точнісінько.

– Але це ж науково неможливо!

– Не зовсім.

– Тоді це щось екстраординарне. Це протиприродно.

– Як завжди, Гастінґсе, ви мила й наївна душа. Роки вас не змінили! Ви сприймаєте факт і відразу ж видаєте його пояснення, навіть не помічаючи, що це робите.

Я здивовано втупився в нього.

Не кажучи ні слова, він пішов у спальню й повернувся з пляшечкою, яку вручив мені.

Я взяв її, все ще не добираючи розуму.

На ній було написано:

– Пуаро, – вигукнув я, – ви пофарбували волосся!

– О, нарешті до вас дійшло!

– То ось чому ваше волосся чорніше, ніж коли я вас бачив востаннє.

– Точно.

– Боже мій! – мовив я, відходячи від шоку. – Гадаю, коли я приїду наступного разу, у вас будуть фальшиві вуса. А може, й уже є?

Пуаро затремтів. Вуса завжди були важливими для нього. Він надзвичайно пишався ними. Мої слова зачепили його за живе.

– Ні, ні, справді, mon ami1. Молю Бога, щоб той день був ще далеко. Фальшиві вуса! Quel horreur!2

Він енергійно посмикав їх, щоб переконати мене, що вони справжні.

– Вони все ще пишні, – сказав я.

– N’est ce pas?3 Ніколи в цілому Лондоні я не бачив вусів, що зрівнялися б з моїми.

«Ото вже запишався», – подумав я. Але нізащо в світі не сказав би цього, боячись засмутити Пуаро.

Замість цього я запитав, чи й досі він при нагоді займається розслідуваннями.

– Мені відомо, – сказав я, – що ви покинули все багато років тому…

– C’est vrai4. Я вирощував кабачки! Але сталося вбивство, і я послав кабачки до дідька. І відтоді – я чудово знаю, що ви зараз скажете: я мов примадонна, яка дає прощальний спектакль. І цей спектакль повторюється незліченну кількість разів!

Я розсміявся.

– Це правда. Щоразу кажу собі – це кінець! Та ні, з’являється щось нове! І мушу визнати, що зовсім не переймаюся тим, що не відійшов від справ. Якщо маленькі сірі клітини не тренувати, вони заіржавіють.

– Розумію, – сказав я. – Ви тренуєте їх помірковано.

– Авжеж. Я сам обираю. Для Еркюля Пуаро тепер самі лише «вершки»!

– І багато тепер «вершків»?

– Pas mal5. Нещодавно я ледве врятувався.

– Від невдачі?

– Ні, ні. – Пуаро знітився. – Але мене, Еркюля Пуаро, мало не прикінчили.

Я присвиснув.

– Винахідливий убивця!

– Радше не винахідливий, а недбалий, – сказав Пуаро. – Саме так, недбалий. Але не будемо про це говорити. Знаєте, Гастінґсе, я значною мірою сприймаю вас як свій талісман.

– Справді? – спитав я. – Чому це?

Пуаро не відповів на запитання прямо. Він продовжував:

– Коли я почув, що ви повертаєтеся, відразу ж сказав собі: щось трапиться. І ми вийдемо на полювання, ми двоє, як у старі добрі часи. Але якщо так, справа буде нетипова. Має бути щось… – він схвильовано махнув рукою, – щось recherché6 – особливе – fine7…

В останнє слово він вклав усю його своєрідність, що не надається до перекладу.

– Їй-богу, Пуаро, – сказав я. – Можна подумати, що ви замовляєте вечерю в «Рітці».

– Тимчасом як злочин не можна замовити? Ваша правда, – зітхнув він. – Але я вірю в щастя, у фатум, якщо вам буде завгодно. Ваша доля – бути поруч зі мною й захистити мене від непростимої помилки.

– Що ви називаєте «непростимою помилкою»?

– Не помічати очевидного.

Я прокрутив цю думку в голові, так і не зрозумівши суті.

– Що ж, – сказав за мить, усміхаючись. – І цей суперзлочин уже скоїли?

– Pas encore8. Принаймні… це…

Він замовк. Стурбовано нахмурив чоло. Руки автоматично поправили кілька предметів, які я випадково зачепив.

– Я не впевнений, – сказав він повільно.

У його тоні було щось таке дивне, що я вражено глянув на нього.

Його обличчя все ще хмурилось.

Раптом, рішуче кивнувши, він перетнув кімнату й підійшов до письмового столу біля вікна. Навряд чи потрібно казати, як дбайливо там усе було підписано та розкладено по шухлядках, тому Пуаро відразу ж знайшов необхідне.

Він повільно підійшов до мене з листом у руці. Мовчки перечитав його й подав мені.

– Скажіть мені, mon ami, який висновок можна з цього зробити?

Зацікавлений, я взяв листа.

Його було написано друкованими літерами на цупкому білому папері.

Я подивився на конверт. Адресу також надрукували. – Проштампували в Лондоні, – сказав Пуаро, коли я звернув увагу на штамп. – Ну, і яка ваша думка?

Я лише знизав плечима й повернув йому листа.

– Гадаю, якийсь божевільний.

– Це все, що ви можете сказати?

– А хіба, на вашу думку, це не схоже на божевільного?

– Так, мій друже, схоже.

Його голос був похмурий. Я зацікавлено подивився на нього.

– Пуаро, ви сприймаєте це надто серйозно.

– Божевільного, mon ami, треба серйозно сприймати. Божевілля – річ дуже небезпечна.

– Так, звісно… Про це я не подумав. Та я хотів сказати, що це нагадує якийсь ідіотський розіграш. Може, якийсь намулений ідіот залив за комірець.

– Comment?9 Що зробив?

– Нічого, такий вираз. Я про хлопця, який «під мухою». Чорт забирай, про того, хто надто багато випив.

– Merci10, Гастінґсе, фраза «під мухою» мені знайома. То, як ви кажете, може, там нічого більше й немає…

– Але ви думаєте, що є? – запитав я, вражений невдоволенням у його голосі.

Пуаро з сумнівом похитав головою, але нічого не сказав.

– Ви вжили якихось заходів?

– Що тут можна вдіяти? Я показав його Джеппу. Він такої само думки, як і ви. «Тупий розіграш» – ось його слова. У Скотленд-Ярді такі листи отримують щодня.

– Але цей лист ви сприйняли серйозно.

Пуаро повільно мовив:

– Щось у цьому листі, Гастінґсе, мені не подобається. Попри все, його тон привернув мою увагу.

– Але що?

Він похитав головою, взяв листа і знову сховав його у письмовий стіл.

– Якщо ви справді так серйозно його сприймаєте, що б ви могли зробити? – запитав я.

– Ви – людина дії, як завжди! Але що я можу зробити? Поліція графства бачила листа, але не сприйняла його серйозно. Немає відбитків пальців. Не існує жодних підказок, щоб встановити можливого автора.

– Справді, залишилася лише ваша інтуїція.

– Ніякої інтуїції, Гастінґсе. Інтуїція – не те слово. Це мої знання та мій досвід підказують, що тут щось не так.

Він почав жестикулювати, позаяк йому забракло слів. Потім знову похитав головою.

– Може, я роблю з мухи слона. У будь-якому разі залишається тільки чекати.

– Добре, двадцять перше припадає на п’ятницю. Якщо біля Андовера станеться величезне пограбування, тоді…

– О, це буде таким полегшенням.

– Полегшенням? – Я втупився в нього. Це слово, здається, зовсім сюди не пасувало. – Пограбування може викликати тривогу, але навряд чи полегшення! – сказав я.

Пуаро енергійно похитав головою.

– Помиляєтеся, мій друже. Ви не розумієте, про що я. Пограбування було б полегшенням, адже звільнило б мій розум від страху перед іншим.

– Перед чим?

– Убивством! – сказав Еркюль Пуаро.