Учень Відьмака

Розділ 7 Хтось мусить

Після цього в моєму житті розпочалася робоча рутина. Відьмак диктував швидко, змушуючи мене писати до болю в зап’ясті та різі в очах.

Якось він завів мене в дальній край села, де за останнім кам’яним домом росло кілька верб, які у графстві звуть лозою. Це була похмура місцина, і поміж вербового гілля з верхівки одного дерева звисала мотузка. Я задер голову — там угорі був великий латунний дзвін.

— Коли хтось потребує допомоги, — сказав Відьмак, — люди не йдуть до мене додому. Туди без запрошення не потикаються. Я це дуже суворо пильную. Натомість ідуть сюди і дзвонять у дзвін. Тоді ми самі до них спускаємося.

Біда була в тому, що тижні минали, а у дзвін ніхто не дзвонив, і за межі західного саду я виходив хіба раз на тиждень — за харчами із села. Поза тим, мені було самотньо, я сумував за домом, то й добре, що Відьмак не давав мені перепочинку, — значить, я не мав коли про це думати. До вечора я валився з ніг і засинав, щойно голова торкалася подушки.

Уроки були найцікавішою частиною кожного дня, але я мало нового дізнався про примар, привидів і відьом. Відьмак сказав мені, що на першому році учнівства основна тема — це богарти, а ще ботаніка — це така наука про рослини, про те, які з них лікувальні або їстівні, якщо більше нема чим підживитися. Але уроки не зводилися до писанини. Фізично доводилося працювати так само тяжко, як і на фермі.

Почалося все теплого сонячного ранку, коли Відьмак велів мені сховати записник та повів до південного саду. Із собою я мусив нести дві речі — лопату та довгу мірну палицю.

— Вільні богарти мандрують лей-лініями, — пояснив він, — але іноді щось заважає. Буря, може, або землетрус. На моїй пам’яті у графстві не було серйозного землетрусу. Але байдуже, бо лей-лінії пов’язані між собою, і варто трапитися чомусь із однією, хоч за тисячу миль звідси, то це потривожить інші. Тоді богарти на роки застрягають в одному місті, і ми називаємо їх «природно запечатаними». Тоді вони переважно не можуть зайти далі ніж на кілька десятків кроків від того місця і не чинять особливої шкоди. Хіба що випадково на такого натрапиш. Але іноді вони застрягають у незручних місцях, коло якогось дому або й всередині. У такому випадку звідти богарта доведеться забрати й штучно запечатати десь інакше.

— А що таке лей-лінії? — запитав я.

— По-різному кажуть, хлопче. Хтось вважає, це всього лише древні стежки, по яких наші предки ходили землею, коли люди були справжніми, а темрява знала своє місце. Усі були здоровіші, жили довше, мали достаток і щастя.

— І що сталося?

— Із півночі найшла крига, і земля замерзла на тисячі років, — пояснив Відьмак. — Вижити було складно, і люди забули все, що перед тим знали. Старе знання втратило зміст. Значення мало тільки тепло та їжа. І коли нарешті лід відступив, вижили тільки мисливці у звіриних шкурах. Вони забули, як вирощувати хліб і як розводити худобу. Темрява була всеосяжною. Тепер ніби краще, хоч нам багато ще надолужувати. З давніх часів лишилися тільки лей-лінії, але по правді це не просто стежки. Лей-лінії — це потоки сили глибоко під землею. Таємні невидимі дороги, якими вільні богарти мандрують із великою швидкістю. Це від цих вільних богартів найбільше клопоту. Коли вони обживаються в новому домі, часто їм там не раді. А вони через це сердяться. І капостять — іноді небезпечно, — а отже, додають нам роботи. Тоді їх потрібно штучно запечатати в ямі. Якраз таку яму ти зараз будеш копати…

Відьмак показав на землю під великим і давнім дубом.

— Ось тут буде добре. Між коренями має якраз вистачити місця.

Мірну палицю Відьмак мені дав, щоб яма була рівно на шість футів у довжину, на шість в глибину та на три в ширину. Навіть у затінку стояла така спека, що тільки копати, і мені пішла не одна й не дві години порівняти стінки, бо Відьмак прагнув досконалості.

Коли з ямою закінчили, я мав приготувати смердючу суміш із солі, залізної стружки та особливого клею, звареного з кісток.

— Сіль припече богарта, — вчив мене Відьмак. — А залізо, з іншого боку, заземлить — як блискавку до землі, де вона тратить силу. Залізо так само часом витягує силу з темних істот і покладе край богартовим капостям. Сіль із залізом утворюють разом бар’єр, який богарт не зможе переступити. Узагалі, сіль із залізом стануть у пригоді в багатьох ситуаціях.

Я змішав сіль, клей і залізо у великому металевому відрі, а тоді взяв велику щітку, щоб покрити яму зсередини. Це наче фарбувати, тільки складніше, бо покриття всюди мало бути однаково непроникним, щоб не вислизнув і найхитріший богарт.

— Не лінуйся, хлопче, — повчав Відьмак. — Богарт пролізе крізь отвір, не більший за вушко голки.

Звісно, щойно яма Відьмака вдовольнила, довелося її засипати й починати другу. Відьмак наказав мені викопувати по дві такі ями на тиждень, на що в мене пішло багато часу й поту. Ще й страху натерпівся, бо я тренувався біля ям зі справжніми богартами, і навіть за ясної днини це було моторошне місце. Але я помітив, що Відьмак ніколи не відходить далеко і завжди насторожі, нагадуючи, що з богартами не варто жартувати, навіть із запечатаними.

Ще Відьмак сказав, що мені доведеться вивчити графство вздовж і впоперек — кожне село, і місто, і найкоротший шлях між будь-якими двома пунктами. Біда була в тому, що, хоча нагорі в бібліотеці Відьмак ніби й тримав різні мапи, мені він ніколи не потурав, тож мапу собі я мусив намалювати сам.

У центрі був його будинок і три сади, треба було ще додати село й найближчі гори. Потім ця мапа мала би розширитися та охопити все більше навколишніх земель. Але я вже казав, що не дуже вмів малювати. Відьмак доскіпувався до найменшої неточності, тож моя мапа дуже нескоро почала розширюватися. І аж тоді він почав показувати мені свої мапи, хоча, ніж їх роздивлятися, більше часу в мене забирало скручувати їх акуратно так, як він хоче.

Також я почав вести щоденник. Для цього Відьмак дав мені ще одного записника, вкотре повторюючи, що я мушу записувати попередній досвід, щоб на ньому вчитися. Але я не щодня там писав, іноді мені бракувало сил, іноді нив зап’ясток від швидкого писання в першому записникові, коли я намагався встигнути за уроками Відьмака.

Я прожив із Відьмаком один місяць, коли якось за сніданком він запитав мене:

— Ну як тобі, хлопче?

Я подумав: він про сніданок. Може, має бути щось інше, бо бекон цього разу щось підгорів. Тож я лише стенув плечима. Я не хотів образити богарта, який нас, мабуть, слухав.

— Ну, це важке ремесло, і я не триматиму на тебе образи, якщо ти тепер передумаєш, — сказав він. — По закінченні першого місяця я завжди дозволяю учням повернутися додому й добре подумати, чи хочуть вони вчитися далі. Дати тобі таку нагоду?

Я дуже старався не надто сильно радіти, але не зміг стримати усмішки. Правда, що дужче я усміхався, то сумніше дивився Відьмак. Мені здалося, він би хотів, щоб я відмовився, але я вже ледве міг дочекатися, коли можна йти. Знову побачити рідних і скуштувати мамині страви здавалося мрією.

За годину я вже вирушив у дорогу.

— Ти сміливий хлопчина і маєш гостру тямку, — напучував Відьмак мене у воротах. — Місяць випробування ти вже пройшов — так і передай батькові, і, якщо надумаєш продовжити науку, я зайду до нього восени по десять гіней, як домовлено. Маєш добрі задатки, але рішення за тобою, хлопче. Якщо ти не повернешся, буду знати, що ти передумав. А як ні, чекаю тебе протягом тижня. Тоді буду вчити тебе іще п’ять років, поки навчу всього, що знаю і вмію сам.

Я йшов додому з легким серцем. Розумієте, я не хотів казати це Відьмакові, але, щойно він дав мені можливість вернутися додому назавжди, я вирішив так і зробити. У Відьмака жахлива робота. Із того, що він розказував, Відьмаком бути не тільки самотньо, але й небезпечно. Людям байдуже, виживеш ти чи ні. Аби тільки ти позбувся того, що їм муляє, а ніхто й не подумає, чого воно тобі коштувало.

Відьмак розказував, як його мало не вбив богарт. Він оком не встиг моргнути, як богарт перекинувся з кімнатного стукача на камінного ламача і як загатив у нього каменем з ковальський кулак у величину. Йому ще й не заплатили, хоча він сподівався, що на другу весну отримає за це гроші. Ну, до другої весни було ще далеко, то чого він доробився? Я вирушив додому з твердою думкою, що краще вже гарувати в полі.

От тільки йти мені було майже два дні, і в дорозі в мене було багато часу на роздуми. Я згадав, як мені іноді нудно робилося на фермі. Чи витримаю я таке життя до кінця своїх днів?

Потім я почав думати: а що скаже мама? Вона так затялася віддати мене Відьмакові в учні, і якщо я це кину, то підведу її. Тож найважче — сказати їй все в обличчя й побачити її реакцію.

Я ще до вечора першого дня з’їв увесь сир, який Відьмак дав мені в дорогу. Тож на другий день я зупинявся лише раз помити ноги в струмку й дістався ферми перед вечірнім доїнням.

Коли я заходив у двір, батько саме йшов до корівника. Він побачив мене, і на його обличчі засяяла усмішка. Я хотів було допомогти йому з коровами, щоб ми заодно поговорили, але він велів мені відразу йти в дім до мами.

— Вона скучила за тобою, сину. Проллєш їй бальзам на душу.

Поплескавши мене по спині, він пішов доїти корів, але не пройшов я і десятка кроків, як із сараю показався Джек і пішов прямо до мене.

— Чого так скоро вернувся? — запитав він дещо прохолодно.

Чесно кажучи, не так прохолодно, як зовсім холодно. Він так скривився, ніби його тягнуло насупитися та всміхнутися водночас.

— Відьмак відправив мене додому на кілька днів. Подумати, буду я далі вчитися в нього чи ні.

— І що ти надумав?

— Пораджуся з мамою.

— Чого там радитися, вийде по-твоєму, як завжди, — буркнув Джек.

Зараз він остаточно насупився, я навіть подумав: щось сталося, поки мене не було. Інакше чого він такий ворожий? Чи не хоче, щоб я вертався додому?

— І ще я повірити не можу, що ти забрав татове кресало, — додав він.

— Тато мені сам віддав, — заперечив я. — Він хотів, щоб воно лишилося в мене.

— Він тобі запропонував, але ж не значить, що треба було його брати. Вічно ти думаєш тільки про себе. Подумай про бідного батька. Воно йому дороге.

Я промовчав, бо не хотів із ним сваритися. Я знав, що Джек помиляється. Тато хотів, щоб я взяв те кресало. Я був цього певний.

— Я помагатиму, поки вдома, — я сподівався змінити тему.

— Ну то відробляй харчі і нагодуй свиней! — крикнув він і розвернувся геть.

То така робота, яку в нас ніхто не любив. Свині були великі, смердючі, волохаті і вічно такі голодні, що страшно було повертатися до них спиною.

Не зважаючи на слова Джека, я все одно радів, що знову вдома. Переходячи через двір, я кинув погляд на задню стіну будинку. Вона була майже повністю вкрита маминими плеткими трояндами. Вони завжди там гарно росли, хоча стіна й виходила на північ. Поки вони ще тільки пускали листочки, а до середини червня зарясніють червоним цвітом.

Задні двері завжди заклинювало, бо в будинок одного разу вдарила блискавка. Двері загорілися, довелося їх поміняти, але рама стара лишилася, а що трохи її скособочило, то відчинити можна було, тільки як добре штовхнути. Але воно було того варте, бо перше, що я побачив у домі, була мамина усмішка.

Вона сиділа в старому кріслі-гойдалці в дальньому кутку кухні, куди не сягали призахідні промені сонця. Від яскравого світла в неї боліли очі. Мама більше любила зиму, ніж літо, і ніч — більше, ніж день.

От вона по-справжньому зраділа моєму приходу, і спочатку я намагався відкласти розмову про те, що хочу назовсім вернутися. Я робив вигляд, що всім задоволений, але вона миттю мене розкусила. Я ніколи не міг від неї щось приховати.

— Що трапилося? — спитала вона.

Я стенув плечима і видавив усмішку, маючи вигляд, мабуть, ще гірший, ніж Джек зі своїми гримасами.

— Розказуй, — сказала мама. — Чого тримати в собі?

Я довго мовчав, бо не міг дібрати слів. Мамине крісло-гойдалка потроху сповільнило скрип, а потім зовсім затихло. Це завжди був поганий знак.

— Я закінчив випробувальний місяць, і містер Ґреґорі каже, що я тепер сам вирішую, повертатися в учні мені чи ні. Але мені там так самотньо, мамо, — зізнався я нарешті. — Усе так, як я боявся. Друзів у мене нема. Поговорити з однолітками — немає з ким. Мені так самотньо — краще я б вернувся до вас на ферму.

Я міг би ще говорити, як нам всім тут колись було добре, коли вдома жили ще всі мої брати. Але цього я не сказав — знав, вона також за ними скучає. Я думав, вона мене пожаліє, але я помилився.

Мама довго мовчала, стояла тиша, і чутно було, як Еллі замітає в сусідній кімнаті й тихо наспівує собі під ніс.

— Самотньо? — перепитала мама не з жалістю, а з гнівом. — Хіба це самотність? У тебе лишився ти. От якщо втратиш колись самого себе, отоді пізнаєш справжню самотність. А поки досить жалітися. Ти вже майже дорослий чоловік, а чоловік мусить мати ремесло. Від початку часів люди бралися до роботи, яка їм не до душі. Чого для тебе мусить бути виняток? Ти — сьомий син сьомого сина, і ти народився бути Відьмаком.

— Але в містера Ґреґорі були ще інші учні, — випалив я. — Чому хтось із них не вернеться в графство? Чого обов’язково я?

— Учнів було багато — мало хто закінчив науку, — відрубала мама, — а ті, хто закінчив, не здужають його замінити. Слабкі, або боягузливі, або з вадами. Вони йдуть кривою доріжкою, гроші беруть за дурничку, а нічого не роблять. Тому тільки ти, сину. Надія хіба на тебе. Остання надія. Хтось мусить перебрати цей тягар. Хтось мусить стати супроти темряви. А ти — єдиний, хто може.

Крісло знов заскрипіло, усе частіше й частіше.

— Ну, добре, що ми це з’ясували. Будеш вечеряти з усіма чи насипати тобі раніше? — запитала мама.

— Я цілий день нічого не їв, мамо. Навіть не снідав.

— Я саме тушкую кролика. Це тебе підбадьорить.

Я сидів за кухонним столом такий нещасний, як ніколи в житті, а мама заходилася коло печі. Тушкований кролик пахтів на всю кухню, аж слинка мені потекла. Ніхто не готував краще за маму, і ця дорога додому була того варта, навіть бодай заради однієї вечері.

Мама з усмішкою поставила мені під ніс велику паруючу тарілку.

— Я простелю тобі у твоїй кімнаті, — сказала вона. — Якщо вже прийшов, лишайся на кілька днів.

Я пробубонів своє «дякую» і, не марнуючи часу, взявся вечеряти. Щойно мама пішла нагору, у кухню зайшла Еллі.

— Із поверненням, Томе, — усміхнулася вона. Тоді глянула на мою щедру порцію. — Дати тобі ще хліба?

— Так, будь ласка, — попросив я, і Еллі намастила мені маслом три грубі шматки хліба, а тоді сіла навпроти мене.

Я вмить усе заковтнув, навіть голови від тарілки не піднімав, і начисто вимочив підливу останнім куснем свіжоспеченого хліба.

— Краще?

Я кивнув і витиснув таку-сяку усмішку, але не дуже вдало, бо Еллі раптом розпереживалася.

— Я ненавмисне почула твої слова, — почала вона. — І думаю, що не все так страшно. Просто для тебе все дивне й нове. Скоро ти звикнеш. Та і не мусиш одразу вертатися. Проведеш кілька днів удома, тобі полегшає. Томе, ти тут завжди бажаний гість, навіть коли ферма перейде Джекові.

— Здається, Джек не дуже мені зрадів.

— Чого ти так вирішив? — запитала Еллі.

— Просто щось він не дуже приязний — от і все. Здається, він не хоче, щоб я тут вештався.

— Не переймайся про страшного старшого брата, я йому мізки вправлю.

Тут я по-справжньому всміхнувся, бо то була правда. Як колись сказала моя мама, Еллі крутила Джеком, як хотіла.

— От про що він насправді турбується, — сказала Еллі, погладжуючи живіт. — Моя тітка померла в пологах, у нас в родині про це досі говорять. Тому Джек нервується, але я спокійна, бо де б мені було краще? Тут за мною дивиться твоя мама. — Вона на мить завагалася. — Але є ще дещо. Твоє нове ремесло його бентежить.

— Коли я йшов із дому, йому все подобалося, — зауважив я.

— Він за тебе радів, бо він твій брат і він тебе любить. Але люди побоюються Відьмаків. Їм від такого заняття не по собі. І якби ти просто пішов, то ще б нічого. Але Джек каже, ти пішов на пагорб і прямо в ліс, відтоді собаки тривожаться. Не підходять тепер і до північного пасовиська. Джек думає, що ти там щось розтривожив. Хоча, мабуть, це також пов’язано з дитиною. Він намагається захистити — оце й усе. Він думає про сім’ю. Але не турбуйся, якось воно все владнається.

Я пробув удома три дні, бадьорячись щосили, але зрештою відчув, що пора. Останньою, з ким я бачився перед дорогою, була мама. Ми з нею лишилися в кухні сам-на-сам, вона стиснула мою руку і сказала, що пишається мною.

— Ти не просто сьомий син сьомого сина, — тепло всміхнулася вона. — Ти ще і мій син, і ти подужаєш те, що мусиш.

Я кивнув, щоб її потішити, але усмішка сповзла з мого лиця, щойно я ступив за ворота. Я побрів до Відьмакового дому нещасний, ображений і розчарований, що мама не дозволила мені лишитися на фермі.

Усю дорогу до Чипендена дощило, і, поки я дійшов, змок, замерз і ще посмутнішав. Але щойно дійшов до хвіртки, як защіпка, на мій подив, відкинулася сама, і хвіртка розчахнулася без мого жодного дотику. Це було таке вітання з поверненням, яке, як мені здавалося, належиться виключно Відьмакові. Мабуть, я мав би зрадіти, натомість мені стало моторошно.

Я тричі постукав у вхідні двері, поки нарешті помітив, що ключ стирчить у замку. І раз на мій стукіт ніхто не вийшов, я повернув ключ і відчинив двері.

Я обійшов усі кімнати внизу, крім однієї. Тоді погукав нагору. Ніхто не відповідав, тож я ризикнув зайти на кухню.

У каміні горів вогонь, а стіл був накритий на одного. По центру парувала велика тарілка м’яса, тушкованого з картоплею. Я так зголоднів, що відразу накинувся на їжу, і вже доїдав, коли нарешті помітив записку під сільничкою:

«Пішов на схід до Пендл. Клопіт із відьмою, затримаюся на певний час. Обживайся, але не забудь забрати харчі на тиждень. Як завжди, моя торба в м’ясника, спершу зайди туди».

Пендл — то був великий пагорб, майже гора на дальньому сході графства. Увесь округ кишів відьмами, і там було небезпечно, особливо самому. Це знову мені нагадало, яка у Відьмака небезпечна робота.

Але я і розсердився трохи. Я стільки часу чекав на якусь подію, і, щойно я за двері, Відьмак пішов без мене!

Тієї ночі я міцно заснув, але не настільки, щоб проспати дзвіночок на сніданок. Я вчасно спустився й отримав у нагороду найкращу яєчню з беконом за весь час у Відьмаковому домі. Я був такий задоволений, що, перш ніж встати з-за столу, уголос подякував, як тато щонеділі після обіду:

— Було дуже смачно. Кухарю, мої компліменти.

Не встиг я договорити, як вогонь палахнув у каміні й голосно замуркотав кіт. Видно кота не було, але присягаюся: від звуку шибки у вікнах дрижали. Схоже, я правильно все сказав.

Задоволений собою, я вирушив до села за харчами. Сонце світило в синьому безхмарному небі, пташки співали, і весь світ після вчорашнього дощу здавався яскравим, сяючим і новим.

Почав я з крамниці м’ясника, де забрав Відьмакову торбу, потім пішов по овочі, а закінчив у пекаря. Кілька місцевих хлопців підпирали спинами стіну неподалік. Менше, ніж минулого разу, і без ватажка — високого хлопця з грубою бичачою шиєю. Пам’ятаючи слова Відьмака, я пішов прямо до них.

— Вибачте за минулий раз, але я нещодавно в учнях і не знав правил. Містер Ґреґорі передає вам по яблуку з пирогом.

Із цими словами я відкрив торбу й передав кожному хлопцеві обіцяний частунок. Їм очі мало з орбіт не повилазили, і кожен буркнув під носа «дякую».

Дорогою назад виявилося, що біля стежки під лісом на мене дехто чекав. То була Еліс, і знову вона стояла в тіні під деревами, ніби не любила ступати на світло.

— І ти бери яблуко з пирогом, — пригостив я.

На мій подив, вона похитала головою.

— Я зараз не голодна, — відмовила. — Але мені дещо треба. Щоб ти виконав обіцянку. Потребую твоєї допомоги.

Я стенув плечима. Я пам’ятав, що давав їй слово, то що мені ще лишалося, крім як його додержати?

— Кажи, що тобі треба, я постараюся.

І знову її обличчя осяяла широка усмішка. Вона носила чорну сукню та гостроносі черевики, але від цієї усмішки я швидко про це забував. Зате її наступні слова стривожили мене й зіпсували мені настрій на цілий день.

— Зараз не скажу. А от ввечері скажу, еге ж, коли сяде сонце. Приходь, як почуєш дзвін старого Ґреґорі.

Дзвін пролунав перед заходом сонця, і я з важким серцем спустився зі схилу до верб, на перетин стежок. Якось було це неправильно, що Еліс калатає у цей дзвін. Хіба в неї була робота для Відьмака, але щось я не дуже в це вірив.

Високо вгорі останні промені сонця омивали гірські вершини прозорим оранжевим сяйвом, але тут, у долині, між лозами було сіро й тінисто.

Я завмер, коли побачив Еліс: хоч вона і смикала мотузку лише однією рукою, дзвін хилитався, як шалений, і язики раз у раз бемкали об латунні стінки. Вона, схоже, дуже сильна, дарма що тонкорука та худорлява.

Еліс покинула дзвонити, щойно я з’явився, і сперла руки в боки. Потривожені гілки вигойдувалися та дрижали над нею вгорі. Ми мовчки дивилися одне на одного, здавалося, цілу вічність, поки я не зауважив кошик у неї під ногами. Там щось було всередині накрите чорною рядниною.

Еліс підняла кошика й простягнула мені.

— Що це? — запитав я.

— Бери, це твоя обіцянка.

Я взяв, але не надто зрадів. Потягнувся було зазирнути всередину, але Еліс мене осмикнула.

— Ні, не руш, — гримнула вона різко. — Не розгортай, бо ще зіпсується.

— Що там? — запитав я.

Сутінки густішали щосекунди, і я тривожився.

— Звичайні пироги.

— Дуже дякую.

— Це не для тебе, — усміхнулася вона кутиком рота. — Це для старої Матінки Малкін.

Мені пересохло в роті, і мороз пішов поза шкірою. Матінка Малкін — жива відьма, яку Відьмак тримав у ямі в саду.

— Не думаю, що містеру Ґреґорі це сподобається, — зауважив я. — Він велів мені триматися від неї подалі.

— Дуже жорстокий чоловік, цей старий Ґреґорі, — цокнула язиком Еліс. — Бідну Матінку Малкін вже майже тринадцять років тримають у сирій, темній, земляній ямі. Хіба можна так зі старою жінкою?

Я стенув плечима. Мені й самому це було не до душі. Складно якось виправдовувати такий учинок, але Відьмак сказав, на те була вагома причина.

— Слухай, — почала Еліс, — старий Ґреґорі тебе не сваритиме, бо ніколи про це не дізнається. То така маленька розрада — кілька улюблених пирогів від рідні. Що тут поганого? Маленька втіха, підтримати її в цей холод. Він ще її до кісток пробирає, еге ж.

І знову я міг хіба що стенути плечами. Усе звучало цілком резонно, і я не мав що їй заперечити.

— Просто щоночі давай їй по пирогу. Три пироги — три ночі. Ліпше опівночі — вона любить підживитися о такій порі. А перший віддай вже сьогодні.

Еліс уже розвернулася, збираючись іти, але ще раз всміхнулася мені наостанок.

— Може, ми ще й з тобою подружимося, ти і я, — сказала вона зі смішком.

А тоді гулькнула в глибокі тіні.