Учень Відьмака

Розділ 14 Відьмакова порада

Як виявилося, страшного лиха не сталося. Джек був живий. Я не дуже хотів розпитувати, щоб зайвий раз не нагадувати, як Рило-різник, щойно тільки почав шкребти з Джеком п’яту свиню, ураз ошалів і кинувся на нього з ножем.

Кров у Джека на обличчі була свиняча. Різник вдарив його палицею по голові, Джек знепритомнів, а різник пішов у дім і забрав дитину. Так він збирався виманити мене зі сховку, підманити ближче й зарізати.

Звісно, це я неправильно зараз розповідаю. Адже різник тут ні до чого. У нього вселилася Матінка Малкін і скористалася його сильним тілом. За кілька годин він опритомнів та поїхав додому, потираючи побитий живіт. Схоже, він нічого не пам’ятав, а ми не збиралися йому розповідати.

Тієї ночі ніхто в домі не спав. Еллі розпалила в каміні високе багаття та цілу ніч просиділа на кухні, не випускаючи дитину з виду. Джек ніби приліг нагорі, але постійно прокидався та вибігав на двір — його нудило після удару.

Десь за годину перед світанком повернулася мама, також не дуже весела, ніби в неї щось сталося.

Я допоміг їй занести речі в будинок.

— Мамо, із тобою все гаразд? — запитав я. — Ти ніби втомлена.

— Не звертай на мене уваги. А у вас що тут сталося? По очах бачу, точно сталося.

— Це довга історія, — зітхнув я. — Ходи перше всередину.

Ми зайшли на кухню, і Еллі так зраділа матері, що розридалася від полегшення, а за нею вплач припустилося немовля. На цей гармидер спустився Джек, і всі почали розказувати все й відразу, хоча я швидко махнув рукою — Джек знову взявся скандалити.

Правда, мама швидко закрила йому рота.

— Не підвищуй голос, Джеку, — сказала вона. — Це поки що мій дім, і я не терпітиму в ньому крику.

Йому страшенно не сподобалося, що його так при Еллі відчитали, але він не посмів сперечатися.

Тоді мама кожного по черзі змусила розказати, що трапилося, і почала саме з Джека. Мене вона залишила наостанок, і, коли надійшла моя черга, відправила Еллі з Джеком нагору, щоб ми поговорили наодинці. Сама вона, правда, переважно мовчала. Вислухала мене тихо й так само тихо взяла за руку.

А потім нарешті піднялася в кімнату до Еліс і довго там із нею про щось говорила наодинці.

Щойно тільки зайнялося на день, як прийшов Відьмак. Не знаю чому, але я на нього чекав. Він став за брамою, спершись на костур, і я вийшов до нього та ще раз повторив свою розповідь. Коли я замовк, він похитав головою.

— Я відчув щось недобре, та не встиг вчасно прийти. Але ти добре впорався. Проявив ініціативу, пригадав дещо з уроків. Коли все інше підводить, завжди можна покластися на сіль і залізо.

— Як думаєте, треба було дозволити Еліс спалити Матінку Малкін?

Це мене мучило.

Він зітхнув та почухав бороду.

— Я вже тобі казав, палити відьом жорстоко, я таке не підтримую.

— Мабуть, доведеться-таки ще раз зустрітися з Матінкою Малкін, — зітхнув я.

Відьмак усміхнувся.

— Не турбуйся, хлопче, вона вже не вернеться у цей світ. Після такого кінця. Пам’ятаєш, я казав тобі про другий спосіб — з’їсти сире серце відьми? Твої свині з цим нам допомогли.

— Але ж не тільки серце — вони всю її з’їли, — здивувався я і зрадів. — То можна вже не боятися? Правда? Точно більше не вернеться?

— Так, Матінки Малкін можна вже не боятися. Нам із тобою, правда, ще вистачить не слабших ворогів, але поки що тобі більше нічого не загрожує.

Мені як гора з плеч упала — таке це було полегшення. Я весь цей час жив передчуттям загрози, і тепер загроза минулася, і світ довкола відразу повеселішав і заяскрів. Нарешті все закінчилося, і знову можна було без остраху чекати завтрашнього дня.

— Тобто не загрожує до наступної безглуздої помилки, — виправився Відьмак. — І не кажи, що то була остання. Ніколи не помиляється тільки той, хто нічого не робить. Це частина науки. Але що нам тепер робити? — запитав він, мружачись від вранішнього сонця.

— Із чим? — не зрозумів я.

— Із дівчиною, хлопче, — пояснив він. — Виходить, пряма їй дорога в яму. Я не бачу іншого виходу.

— Але вона врятувала дитину Еллі, — заперечив я. — І мене також.

— Вона чарувала на дзеркалі, хлопче. Це поганий знак. Ліззі багато її навчила. Надто багато. І тепер вона показала, що готова користатися цими знаннями. А далі ще що накоїть?

— Але вона не зозла. Вона хотіла допомогти знайти Матінку Малкін.

— Можливо, але вона забагато знає, та ще й розумна. Це зараз вона — ще мале дівчисько, але колись виросте в жінку, а розумні жінки небезпечні.

— Моя мама розумна, — роздратувався я на такі слова. — Але вона добра. І завжди чинить на благо. І вміє допомогти людям, бо така розумна. Коли я був зовсім малий, примари з пагорба Повішених так мене налякали, що я не міг спати. Мама пішла туди після темряви і їх заспокоїла. На багато-багато місяців.

Я міг би додати, що в перший день мого учнівства Відьмак сам сказав, що з примарами нічого не вдієш. А мама показала, що вдієш. Але я змовчав. І так вибовкнув зайве.

Відьмак нічого на це не сказав, лише пильно поглянув на дім у дворі.

— Запитайте про Еліс у мами, — порадив я. — Здається, вони ладнають.

— Саме збирався, — кивнув Відьмак. — Час нам із нею поговорити. А ти почекай тут, поки ми побалакаємо.

Відьмак зайшов у двір та попрямував до будинку, але ще не дійшов, як надвір прочинилися двері кухні і мама запросила його всередину.

Уже потім я трохи повгадував, що вони тоді казали одне одному, але їхня розмова тривала майже півгодини, і я ніколи вже не дізнався, чи зайшла в них мова про ті примари. Коли Відьмак нарешті вийшов із дому, мама проводжала його з порогу. Він тоді зробив для мене незвичне — раніше я від нього такого не бачив. Спочатку я подумав, він так киває на прощання, але ні — він глибше зігнув голову і ледь помітно опустив плечі. Жодних сумнівів. На прощання з мамою, Відьмак їй коротко вклонився.

Він ішов до мене через увесь двір і усміхався собі під ніс.

— Я вертаюся в Чипенден, — сказав він мені, — але мама твоя, мабуть, захоче, щоб ти ще одну ніч провів удома. А рішення я залишаю за тобою. Приведеш дівчину назад в Чипенден — то посадимо її в яму. А ні — то відведеш її до тітки у Стомін. Вирішуй сам. Слухай, що тобі підкаже внутрішній голос. Ти зрозумієш, як буде правильно.

І з цими словами він пішов геть, а я залишився з роєм думок в голові. Я знав, як би мені хотілося вирішити, але мусив вчинити правильно.

Отже, мені вдалося ще раз посмакувати маминою вечерею.

Перед вечерею саме вернувся батько, і, хоча мама зраділа його поверненню, щось таке висіло над столом, як невидима чорна хмара. Тож вечеря вийшла не дуже весела, і всі переважно мовчали.

Зате на вечерю було мамине особливе тушковане м’ясо з картоплею, і я не дуже зважав на відсутність розмов — наминав за обидві щоки і надто дбав про добавку, поки Джек не змів усе зі стола.

До Джека повернувся добрий апетит, але — як і всі за столом — він був трохи знічений. Він багато пережив за ці кілька днів, і ґуля на лобі слугувала цьому як доказ. Що стосується Еліс, я не став їй переказувати Відьмакові слова, але відчував, що вона й сама все знає — Еліс ані словом за вечерею не обмовилася. Але найтихіше за всіх сиділа Еллі. Вона, звісно, дуже зраділа, що з дитиною нічого не сталося, але побачене глибоко її вразило. Їй, мабуть, потрібен був час, щоб це пережити.

Коли всі повечеряли й попрямували нагору, мама попросила мене залишитися. Так само, як і тієї ночі — перед тим, як я став Відьмаковим учнем і пішов з дому, — я сів із мамою при каміні. Але щось у виразі її обличчя підказало мені, що цього разу наша розмова піде по-іншому. Раніше вона була тверда зі мною, але горіла надією. Упевнена, що так буде краще. Тепер вона дивилася на мене нерішуче й сумно.

— Я вже майже двадцять п’ять років приймаю у графстві немовлят, — сказала мені вона, опускаючись у своє крісло-гойдалку. — І таки кількох втратила. І хоча батьки завжди горюють, але таке трапляється. Навіть між худоби на фермі. Томе, ти й сам таке бачив.

Я кивнув. Щороку кілька ягнят народжувалися мертвими. Ніхто особливо не дивувався.

— Цього разу все набагато гірше, — зізналася мама. — Цього разу померли і мати, і немовля, для мене це вперше. Я знаю всі трави і як їх краще заварювати. Вмію спиняти страшні кровотечі. Знаю, що треба робити. І жінка була молода і сильна. Усе було за те, щоб вона вижила, але я не змогла її врятувати. Зробила все, що могла, і не змогла її врятувати. І це болить мені, Томе. Ось тут, у самому серці.

Мама схлипнула, охопивши себе руками. Я злякався — зараз вона розридається, але вона лише глибоко вдихнула й повернула собі звичну витримку.

— Але й вівці іноді помирають, коли народжують, мамо, і корови також, — сказав я їй. — Рано чи пізно, якась жінка померла би. Велике диво, що за такий довгий час це в тебе перший такий випадок.

Я розраджував її, як тільки вмів, але мама дуже тяжко переживала. І через це все сприймала похмуро.

— Сину, темрява наступає, — сказала вона мені. — Швидше, ніж я чекала. Я сподівалася, ти ще виростеш, наберешся досвіду. Дуже уважно слухай все, що говорить учитель. Кожне слово, кожна дрібниця має вагу. Швидше готуйся. І постарайся скоріше вивчити латину.

Тут вона простягнула руку.

— Покажи мені ту книжку.

Я витягнув книжечку, і мама прогорнула кілька сторінок, тут і там зупиняючись на якомусь рядкові.

— Допомогла вона тобі?

— Не дуже, — зізнався я.

— Твій вчитель сам її написав. Він не казав?

Я похитав головою.

— Еліс казала, писав якийсь священик.

Мама усміхнулася.

— Твій вчитель і був колись священиком. Із цього він починав. Настане день, і він ще тобі все розповість. Тільки ти не розпитуй. Хай сам розкаже, коли буде готовий.

— Ви про це говорили з містером Ґреґорі? — запитав я.

— І про це також, але переважно про Еліс. Він питав мою думку про те, як із нею вчинити. І я сказала йому, що рішення має бути за тобою. То ти вже вирішив?

Я знизав плечима.

— Я досі не впевнений, але містер Ґреґорі каже слухати внутрішній голос.

— Хороша порада, — кивнула мама.

— А ти як думаєш, мамо? — запитав я. — Що ти сказала про Еліс містеру Ґреґорі? Еліс — відьма чи ні? Скажи мені хоча б це.

— Ні, — повільно відказала мама, обережно добираючи слова. — Не відьма. Але одного дня обов’язково стане відьмою. Вона народилася із серцем відьми, і в неї немає іншого вибору, окрім як іти цією дорогою.

— Тоді її треба посадити в яму в Чипендені, — похнюпився я.

— Не забувай уроки, — суворо вкорила мама. — Що казав тобі вчитель? Відьми бувають різні.

— «Доброчинні…» Тобто Еліс може стати доброю відьмою й допомагати людям?

— Можливо. А може, і ні. Хочеш знати мою справжню думку? Але тобі може не сподобатися.

— Хочу, — сказав я.

— Найскоріше Еліс не стане ні доброю, ні лихою. Серединка-наполовинку. Щось посередині. І тому з нею дуже небезпечно водити знайомство. Ця дівчина може стати твоїм прокляттям й отруїти своєю присутністю все, що для тебе важливо. Або стане найкращим і наймогутнішим твоїм другом. Визначальною для тебе людиною. Але я не знаю, як воно між вами складеться. Не бачу — і край.

— Хіба майбутнє можна побачити? Містер Ґреґорі каже, що не вірить у пророцтва. І що майбутнє можна змінити.

Мама поклала руку мені на плече й легко стиснула.

— У кожного з нас є якийсь вибір, — сказала вона. — Але, мабуть, найважливіше рішення у твоєму житті буде про Еліс. Тож піднімайся в кімнату й поспи, якщо зможеш. А завтра вранці приймеш рішення.

Одне я не запитав у мами — як вона заспокоїла примари на пагорбі Повішених. Але внутрішній голос підказав мені, що вона не захоче про це говорити. Іноді краще не ставити рідним запитань. Самі все розкажуть, коли настане час.

Ми з Еліс вийшли з дому невдовзі після світанку, і на душі мені було мулько.

Еллі провела мене до воріт. Там я спинився й махнув Еліс, що потім наздожену, і вона попрямувала пагорбом вгору, жодного разу не озирнувшись.

— Томе, маю тобі дещо сказати, — почала Еллі. — Мені боляче це говорити, але так треба.

Я з її голосу зрозумів, що слова будуть неприємні. Кивнув сумно і змусив себе подивитися їй у вічі. На мій подив, в очах у неї бриніли сльози.

— Ти завжди у нас бажаний гість, Томе, — Еллі нервово відкинула з лоба неслухняне пасмо й силувано всміхнулася. — Тут нічого не помінялося. Але нам тепер треба думати про дитину. Отже, ти в нас бажаний гість, але лише до заходу сонця. Розумієш, це тому Джек постійно сердиться. Я раніше не хотіла тобі казати, але зараз мушу. Йому не подобається твоя робота. Зовсім не подобається. Йому від неї моторошно, і він боїться за дитину.

Еллі помовчала і продовжила:

— Розумієш, нам страшно. Ми боїмося, якщо ти лишишся в домі на ніч, за тобою знову щось прийде. Ти приведеш нам до хати лихо, а ми не можемо так ризикувати життям дитини. Приходь у гості, Томе, приходь. Але приходь удень. Поки не сіло сонце й не поснули птахи.

Тоді Еллі обійняла мене, і від цього стало ще гірше. Я знав, що між нами навіки щось встало і вже ніколи не буде, як раніше. Мені защипало в очах, але якимось дивом я зумів стримати сльози. Сам не знаю як. У горлі в мене застряг великий ком, і я не зміг їй ані слова відповісти.

Я дивився Еллі вслід, поки вона не зайшла в дім, а потім повернувся думками до рішення, яке ще мав прийняти.

Що мені робити з Еліс?

Зранку я прокинувся впевнений, що святий мій обов’язок — забрати її назад у Чипенден. Це здавалося правильним рішенням. Безпечним. Сумлінним. Я вже пожалів було раз Матінку Малкін, носив їй вночі пироги — і он воно як обернулося. Краще притиснути Еліс зараз, поки не пізно. Як казав Відьмак, нам треба думати про невинних, які постраждають в майбутньому.

У перший день дороги ми між собою майже не говорили. Я тільки сказав їй, що ми повертаємося в Чипенден до Відьмака. Якщо Еліс і здогадалася, що на неї там чекає, то ні словом не заперечила. На другий день, коли ми вже доходили до села, спинилися на невеликому пагорбі десь за милю від Відьмакового дому. І я висказав Еліс те, що носив у собі вже дуже давно і що гнітило мене відтоді, як я зрозумів, що це за пироги.

Ми сіли збоку від дороги на порослий травою річковий берег. Сонце щойно зайшло, і довкола стрімко сутеніло.

— Еліс, ти коли-небудь брехала? — почав я здалеку.

— Усі коли-небудь брехали, — відповіла вона. — Це частина людської природи. Але переважно я говорю правду.

— А тієї ночі, коли я опинився в ямі? Я запитав тебе про пироги. Ти сказала, що в Ліззі в домі не було другої дитини. Це правда?

— Я принаймні не бачила.

— Перша дитина, що зникла у цих краях, — ще зовсім немовля. Як би воно загубилося десь у горах? Ти точно впевнена?

Еліс кивнула й опустила голову, не відводячи очей від трави.

— Може, і справді винні вовки, — вів далі я. — На них подумали хлопці в Чипендені.

— Ліззі казала, що бачила в горах вовків. Так що можливо, — погодилася Еліс.

— А як же пироги, Еліс? Із чого вони?

— Переважно сало й свинина. Ще хлібні крихти.

— А кров? Матінці Малкін не підійшла би тваринна кров. Вона після тих пирогів залізні прути гнула. Звідки взялася кров, Еліс? Кров, на якій робили ті пироги?

Еліс розплакалася. Я терпляче чекав, поки вона заспокоїться, і тоді повторив запитання.

— Ну то звідки взялася кров?

— Ліззі казала, я ще сама дитина, — зізналася Еліс. — Вони часто брали мою кров. Подумаєш, ще разочок. Це не дуже болить. Якщо звикнути. Та й хіба я могла їй якось відмовити?

На цих словах Еліс закотила рукави й показала мені внутрішню сторону передпліччя. Світла ще вистачало, щоб розгледіти купу шрамів — одні старі, інші відносно свіжі. Останній ще й не зажив до кінця. Кров досі сочилася.

— Їх насправді ще більше, — сказала вона. — Набагато більше. Але не всі можна показувати.

Я не знав, що їй на це сказати, тому мовчав. Але для себе я вже все вирішив, і невдовзі ми знайшли в темряві дорогу геть від Чипендена.

Я вирішив відвести Еліс прямо до Стоміна, де жила її тітка. Мені нестерпною стала думка, що для неї все закінчиться ямою в саду Відьмака. Це було надто жахливо. Я ще пам’ятав другу яму, вириту для мене Бивнем, і про те, як Еліс допомагала мені з неї вибратися, поки Кістлява Ліззі не прийшла за моїми кістками. Але понад усе моє рішення змінила та її розповідь на березі річки. Колись Еліс також була серед тих невинних, кого я хотів захищати. І також стала жертвою.

Ми видерлися на Парлік-пайк, тоді пішли на північ на Блайндгерст-фелл, не спускаючись у долину.

Я хотів побачити Стомін — це село стояло на узбережжі, а я ще ніколи не бачив моря, крім як із вершини гори. Я навмисне повів нас довшою дорогою, бо мені хотілося побродити горами, ближче до сонця. Та й Еліс ніби не заперечувала.

Подорож вийшла приємна, і мені подобалося її товариство. Уперше за весь цей час ми нарешті почали розмовляти. Вона мене багато чого навчила. Еліс знала більше зірок і сузір’їв і вправно ловила кроликів.

Еліс і на рослинах зналася, але все на таких, що Відьмак мене про них ще не вчив — як-от чорна блекота чи мандрагора. Я не всім її розповідям вірив, але сумлінно все записував, бо так її вчила Ліззі, — знати те, у що вірять відьми, на мою думку, було корисно. Ще Еліс добре розрізняла, де їстівний гриб, а де поганка, причому деякі були настільки отруйні, що вистачить і шматочка, щоб спинилося серце чи потьмарився розум. Я мав із собою записника, тож під заголовком «Ботаніка» заповнив три сторінки корисними записами.

Одного вечора, коли до Стоміна лишалося менше дня дороги, ми стали табором на ніч на лісовій галявині. Смажили двох кроликів на жарі багаття, аж поки м’ясо не тануло в роті. Після вечері Еліс повернулася до мене обличчям і взяла мене за руку.

Ми довго так просиділи, тримаючись за руки. Вона дивилася на те, як жевріє жар під ногами, а я — на зоряне небо вгорі. Я не хотів забирати руку, але душу ятрили змішані почуття. Я тримав її ліву руку своєю лівою й почувався винним. Мені здавалося, я тримаюся за руки із самою темрявою, і я знав, що Відьмак би цього не схвалив.

Я не міг собі брехати: одного дня Еліс стане відьмою. Я тоді зрозумів, що мама мала рацію, і жодні пророцтва тут ні до чого. У Еліс по очах все було видно. Вона завжди буде десь посередині — не зовсім добра, не зовсім лиха. Але хіба не всі ми такі? Не буває тільки добрих людей.

Тому я не забрав руку. Сидів собі тихо, і одній половині мене подобалося тримати її руку — після всього, що з нами сталося, це якось заспокоювало. Але друга моя половина страждала через почуття провини.

Зрештою, це Еліс забрала руку. Відсунула долоню, але тут же провела пальцями по моєму передпліччю, де лишилися сліди від її нігтів, — ще з тої ночі, коли ми знищили Матінку Малкін. При світлі від нашого вогнища добре було видно дрібненькі шрами.

— Я поставила тобі мітку, — усміхнулася вона. — Маєш тепер навічно моє тавро.

Я ще подумав: яка дивина, про що це вона? На фермі ми таврували худобу своєю міткою, щоб розбиратися після випасу, яка тварина кому належить. Але хіба я міг належати Еліс?

Наступного дня ми спустилися на широку рівнину. Десь було просто болото, а десь — небезпечна трясовина, але нарешті ми дісталися до Стоміна. Я так і не побачив тітку Еліс, бо вона відмовилася до мене виходити. Зате погодилася прийняти Еліс, тож я не скаржився.

Неподалік протікала велика широка річка, і, перш ніж вирушити назад до Чипендена, я прогулявся із Еліс уздовж річкового берега аж до самого моря. Море мене якось не вразило. День стояв сірий і вітряний, і сірі — кольору неба — хвилі здіймалися над водою великими, рваними гребенями.

— Тобі тут буде добре, — я хотів її підбадьорити. — Сонячної днини тут буде гарно.

— Хай уже як-небудь, — сказала Еліс. — Гірше, ніж у Пендл, точно не буде.

Мені раптом знову стало її шкода. Траплялося, на мене накочувалося почуття самотності, але принаймні я міг поговорити з Відьмаком. Еліс щойно вперше зустрілася з тіткою, а від розбурханого моря віяло холодом і безвихіддю.

— Слухай, Еліс, ми з тобою, мабуть, уже не зустрінемося, але якщо тобі колись знадобиться моя допомога, передай мені звістку, — запропонував я.

Не знаю, чого я таке сказав. Мабуть, тому, що ближчого за Еліс друга в мене ще не було. Ну і принаймні це не така дурна обіцянка, як та попередня. Ні до чого насправді не зобов’язує. І коли наступного разу вона щось у мене попросить, спочатку я пораджуся з Відьмаком.

На мій подив, Еліс усміхнулася з дивним виразом в очах. Аж мені згадалися батькові слова, що жінка часом знає таке, про що чоловік і не здогадається, тож краще в такі хвилини не питати, про що вона думає.

— О, ми ще обов’язково зустрінемося, — заперечила Еліс. — Навіть не сумнівайся, еге ж.

— Ну, мені час, — я зібрався вирушати в дорогу.

— Мені бракуватиме тебе, Томе, — на прощання сказала Еліс. — Усе без тебе буде не те.

— І мені тебе бракуватиме, Еліс, — усміхнувся їй я.

Я і сам спершу думав, що я так через ввічливість їй відповів. Але вже за десять хвилин дороги зрозумів, як помилився.

Усе було правда — мені вже її бракувало.

Я записав цю історію переважно з пам’яті, але дещо брав із записника, а щось із щоденника. Я уже повернувся в Чипенден, і Відьмак мною задоволений. Каже, у мене хороший прогрес. Кістлява Ліззі сидить у ямі, де раніше була Матінка Малкін. Залізні прути відремонтували, і я точно не понесу їй опівночі пироги. Бивня поховали в ямі, яку він вирив для мене.

Останки бідолахи Біллі Бредлі повернули в його могилу під Лейтонівським церковним кладовищем і принаймні повернули йому великі пальці. Сумнівна втіха, але така вже в нас робота. Хоч-не хоч, а роби, як каже мій тато.

Мушу вам ще сказати: Відьмак погоджується із мамою. Він також вважає, що зима щороку довшає й темрява набирається сил. Каже, усе важче долати темних істот.

Тож, тримаючи це в голові, я продовжу вчитися. Як колись сказала мені мама, ніколи не знаєш, на що ти здатен, поки не почнеш. Тож я буду старатися. Буду старатися щосили, бо хочу, щоб вона справді мною пишалася.

Зараз я тільки учень, але одного дня я сам стану Відьмаком.

Томас Дж. Ворд