Українське питання

Передмова

«Головною проблемою для сьогоднiшньої Європи є проблема українська. Глибокий iнтерес до цiєї країни зумовлений її впливом на європейський мир i дипломатiю; в той самий час, iз нею тiсно пов'язанi життєво важливi британськi iнтереси. Бiльшiсть людей не розумiє, як глибоко саме тут закорiнена причина європейських чвар усiєї першої чвертi столiття. Не дивно, що про цю країну досi так мало було чути: гноблення української нацiї постiйно супроводжувалося забороною слова «Україна» та приховуванням навiть самого iснування українцiв.

Це «стирання з лиця землi» проводилося так успiшно, що для бiльшої частини свiту Україна залишилася тiльки в поезiї та переказах; завжди й незмiнно вважалося, що якщо вона десь колись i була, то вже давно похована на кладовищi мертвих i забутих нацiй».

Цi слова належать перу вiдомого британського журналiста Ланселота Лоутона i були проголошенi ним в 1935 роцi перед авторитетним зiбранням представникiв громадськостi в примiщеннi Палати Громад Парламенту Великої Британiї. Коли сьогоднi ми цитуємо цi рядки, то щиро дивуємося, як точно в них схоплено глибинну суть трагiчної iсторiї українського народу, який протягом багатьох столiть боротьби за власне нацiональне самовизначення та створення своєї держави, не лише був позбавлений цього права, але був поставлений перед загрозою повної втрати своєї нацiональної iдентичностi та приречений на забуття. Разом з тим, цi слова звучать дивовижно актуально в наш час, коли свiт заново вiдкриває для себе Україну з її самобутньою культурою, традицiями та ментальнiстю.

Що спонукало британського журналiста Ланселота Лоутона, громадянина чи не найбiльш вiддаленої вiд України країни Європи, написати цi рядки, якi просякнути таким розумiнням та щирим спiвчуттям до українцiв? Вiдповiдь на це питання дає погляд на основнi сторiнки iсторiї українсько-британських вiдносин у першiй третинi ХХ столiття.

Подiї Першої свiтової вiйни, спалах i поразка українського нацiонально-визвольного руху в його змаганнях за створення незалежної української держави в 1917–1921 роках призвели до чергового несправедливого повоєнного розподiлу етнiчних українських земель мiж новими європейськими державами. Україна на довгi десять рокiв фактично випала з поля зору провiдних країн Європи, в тому числi — державних чинникiв Великої Британiї.

Однак наприкiнцi 20-х — на початку 30-х рокiв ХХ ст. урядовi кола та громадськiсть Великої Британiї знову були поставленi перед фактом iснування в Європi українського питання. З одного боку, це було викликано посиленням органiзованого українського нацiонального руху на територiях Чехословаччини, Румунiї та, особливо, Польщi, де на Волинi та в Схiднiй Галичинi загострилося польсько-українське протистояння. Широкий резонанс в свiтi викликали також подiї в пiдрадянськiй Українi, пов'язанi з проведенням примусової колективiзацiї i масовими репресiями серед селян та української iнтелiгенцiї, жахливi результати органiзованого радянською владою Голодомору 1932–1933 рр., жертвами якого в Українi стали мiльйони людей.

Прихiд до влади в Нiмеччинi нацiонал-соцiалiстiв на чолi з А. Гiтлером, курс Нiмеччини на перегляд наслiдкiв Першої свiтової вiйни та розробка рiзних нiмецьких геополiтичних концепцiй, в яких фiгурували українськi землi, об'єктивно змушували Велику Британiю повернутися до української теми. Зокрема, мiжнародний скандал викликала вимога мiнiстра продовольства i сiльського господарства Нiмеччини А. Гугенберга передати «родючу територiю України» Нiмеччинi, проголошена ним в Лондонi в червнi 1933 р. на мiжнароднiй економiчнiй конференцiї.[1]

Проте українцi не бажали знову стати розмiнною монетою у великiй європейськiй полiтичнiй грi. Вони хотiли, аби Європа, нарештi, почула їхнiй голос. В тому числi, значнi надiї покладалися на змiну ставлення Великої Британiї до українського питання.

В 1931 р. вiдомий український громадський дiяч та меценат, вихiдець iз Буковини i американський громадянин Якiв Макогон, органiзував на власнi кошти Українське бюро в Лондонi (The Ukrainian Bureau). Його головним завданням було поширення на теренi Великої Британiї iнформацiї про Україну. З цiєю метою бюро видавало перiодичний бюлетень («The Bulletin»), який розсилався до 250 британських часописiв. Українське бюро в Лондонi проiснувало до 1939 року.[2]

В 1933 р. керiвник заснованої в 1929 роцi Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв полковник Євген Коновалець направив до Лондону представника ОУН Євгена Ляховича. Мiсiя Ляховича полягала у налагодженнi контактiв з британськими урядовими колами та роз'ясненнi позицiй ОУН щодо ситуацiї навколо України та у Схiднiй Європi в цiлому. В iнструкцiях, якi йому давав Є Коновалець, зазначалося: «Було б дуже корисним, якщо б ця справа була вияснена в Лондонi, а саме: маючи на увазi нашу далеку майбутнiсть, ми волiли б кооперувати з Брiтанiєю у вирiшуваннi справ на Сходi Європи, нiж з ким-небудь iншим…».[3] Іншим разом вiн наголошував в листi до Ляховича: «Наша полiтика в даний момент повинна: 1) За всяку цiну старатися включити українську проблему у сферу, так сказати б, заiнтересування великобританської полiтики. Пiд теперiшнiй момент тiльки в Англiї можемо мати базу для дальшого ведення нашої соборницької полiтики».[4]

Збереглися свiдчення того, що керiвник Пiвнiчного департамента МЗС Великої Британiї Кольер Лоренс уважно вивчав погляди представникiв української полiтичної емiграцiї.[5]

Але поступово серед широкої британської громадськостi почали зростати паростки спiвчуття до українського народу. В тому числi, цiлий ряд провiдних британських аналiтикiв висловилися на пiдтримку державницьких прагнень українцiв та почали обстоювати концепцiю появи на Сходi Європи дружньої до Великої Британiї самостiйної демократичної української держави, яка могла б виступити стабiлiзуючим фактором на європейському континентi.

На початку сiчня 1935 року чотирнадцять членiв британського парламенту та шiсть вiдомих громадських дiячiв звернулися до Лiги Нацiй з петицiєю, в якiй висловлювався протест проти утискiв i гонiнь українського населення на територiї Польщi.[6] Наступнi подiї ще бiльше загострили увагу широкої громадськостi до українського питання.

В останнi днi лютого 1935 року ряд авторитетних британських полiтикiв та громадських дiячiв задекларували створення Англо-українського комiтету, до складу якого ввiйшли члени парламенту, вiйськовi, вiдомi вченi та журналiсти.[7] Комiтет оприлюднив заяву, якою приверталася увага британської суспiльної думки до проблем України i окреслювалися найважливiшi аспекти українського питання. В заявi, зокрема, наголошувалося:

— становище українцiв у Схiднiй Галичинi заслуговує на якпильнiшу увагу англiйської громадськостi;

— етнографiчно український народ займає суцiльну територiю, за своїми розмiрами бiльшу за територiю Францiї чи Великої Британiї, яка роздiлена мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю;

— справедливiсть стосовно українцiв досi не встановлено i подальше iгнорування цього складного питання може, зрештою, вплинути на долю всiєї Європи.[8]

Комiтет ставив за мету розгляд мiсця i ролi України в європейськiй полiтицi i ствердження права українцiв як нацiї на власну державнiсть. Впливова лондонська газета «Таймс» вiд 1 березня 1935 р. пiд заголовком «Англо-український комiтет» так вiдгукнулася на цю подiю: «В Лондонi створено Англо-український комiтет для захисту iнтересiв українського народу, який, як це наголошується в заявi, зробленiй учора ввечерi, займає бiльш-менш суцiльну територiю, бiльшу нiж Францiя та Велика Британiя й нинi подiлену мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю. Надто мало було спроб, говориться в заявi, утвердити справедливiсть стосовно українцiв, i подальше нехтування цього складного питання може зрештою вплинути на долю всiєї Європи».[9]

Серед iнших учасникiв, заяву Англо-українського комiтету пiдписали такi вiдомi британськi дiячi, як члени Палати Громад британського парламенту, Джон Хiлс, Джефрi ле М. Мандер та полковник Дж. С. Веджвуд, а також лорд Дiкiнсон, лорд Ноель-Бакстон, колишнiй член парламенту пiдполковник Сесiль л'Естранж Малон, журналiст Ланселот Лоутон, вiдомi науковцi, члени Британської академiї професор Роберт Сетон-Вотсон та доктор Г. П. Гуч.[10] Вiдомий англiйський вченийславiст Роберт Сетон-Вотсон був давнiм симпатиком України та українцiв. Ще напередоднi та пiд час Першої свiтової вiйни вiн висунув концепцiю «Нової Європи», яка ґрунтувалася на пiдтримцi незалежностi слов'янських нацiй, що повставали з-пiд уламкiв Австро-Угорської, Росiйської та Оттоманської iмперiй. Виходячи з власного бачення нового устрою Європи, Сетон-Вотсон був вiдвертим прихильником нацiонального самовизначення українцiв та створення самостiйної української держави. Вiн добре знав i шанував українську культуру, називав українського генiя Тараса Шевченка «рутенським Бернсом». Влiтку 1914 р. Сетон-Вотсон вiдвiдав Львiв, де мав зустрiчi з визначними громадськими дiячами — М. Грушевським, І. Франком, А. Шептицьким, К. Левицьким, С. Бараном та iнш. В заснованому ним разом з вiдомим чеським дiячем Т. Масариком часописi «Нова Європа» (1916), англiйський вчений подав наукове обґрунтування доцiльностi створення незалежних України, Польщi, Литви та iнших держав у Центральнiй та Схiднiй Європi, що на його думку, буде вiдповiдати довготривалим iнтересам Європи. В статтi «Проблема України», опублiкованiй у вереснi 1917 р., Сетон-Вотсон розглядав українське питання як одне з ключових у Першiй свiтовiй вiйнi i вважав його однiєю з головних причин початку вiйни. Вiн наголошував, що це питання належить до застарiлих проблем Європи всупереч спробам трактувати його як тогочасну модерну вигадку. Сетон-Вотсон засуджував бiльшовицький переворот у Росiї i наступнi агресивнi дiї росiйських бiльшовикiв щодо сусiднiх неросiйських народiв.[11]

Члени Англо-українського комiтету мали досить активнi контакти з українськими представниками в Лондонi, подавали до британських урядових чинникiв свої висновки та рекомендацiї, органiзовували висвiтлення українського питання в британськiй пресi. Зокрема, один iз почесних секретарiв комiтету пiдполковник Сесiль Малон в своїй записцi «Велика Британiя i Україна» наполегливо рекомендував британському урядовi пiдтримати український самостiйницький рух та прагнення українцiв до незалежностi. В нiй, зокрема, писалося: «Розвиток українського самостiйницького руху створює необхiднiсть розглянути його з точки зору бачення британських iнтересiв… Велика Британiя повинна рахуватися з фактом, що український рух таки iснує i що нинi вiн є, мабуть, сильнiший нiш коли-небуть перед тим. Це зумовлено частково ударами та стражданнями, що їх зазнали численнi областi України, а частково радянською полiтикою… Виглядає, що британська полiтика повинна прагнути до пiдтримання тiсного зв'язку та приязних стосункiв з українським рухом, виявляючи в цей спосiб iсторичну роль Британiї як оборонця поневолених народiв. Її завданням є подбати, щоб зростаючий український рух не став виключним знаряддям чужих ворожих нам iнтересiв, а був дружньою силою, готовою щиро спiврацювати з Британською спiлкою народiв».[12]

Однiєю з ключових фiгур, яка мала значний вплив на формування проукраїнської громадської думки в британському суспiльствi став вiдомий журналiст-мiжнародник Ланселот Лоутон. На початку 30-х рокiв ХХ ст. його увагу привернула напружена полiтична ситуацiя, що окреслилася на Сходi Європи. На думку Л. Лоутона, найбiльш глибинною причиною iснуючих глобальних мiждержавних суперечностей стало українське питання. В квiтнi 1934 року на сторiнках часопису «Двотижневий огляд» вiн опублiкував велику статтю пiд назвою «Пригноблена Україна», де констатував: «Вражає…, що аж донедавна мало хто в Англiї взагалi чув про Україну». Аналiзуючи ситуацiю навколо України, Лоутон наголосив, що «проникнення Нiмеччини i Польщi на Україну зашкодить економiчним i стратегiчним iнтересам Великої Британiї». На його думку, для британської полiтики на Сходi вкрай необхiдно було включити Україну в систему Захiдної Європи. «Незалежна i автономна Україна, — писав вiн, — необхiдна для європейського економiчного прогресу i свiтового миру». Демократична Україна, за Л. Лоутоном, могла б належати до групи держав, з якими Велика Британiя встановлює дружнi зв'язки.[13]

Послiдовно висвiтлюючи схiдноєвропейську проблематику в цiлому та проблеми України зокрема, Ланселот Лоутон заснував i очолив як головний редактор щоквартальне видання «Сучасна Росiя та її вiдносини з її сусiдами» («Contemporary Russia and her relations with her neighbors»), що пiзнiше дiстав назву «Схiдна Європа та сучасна Росiя» («East Europe and Contemporary Russia»). Фактично, в кожному випуску щоквартальника публiкувалися матерiали про Україну, в тому числi регулярно друкувалися i українськi автори.

29 травня 1935 р. в примiщеннi Палати Громад парламенту Великої Британiї за iнiцiативою Англо-українського комiтету вiдбулися публiчнi слухання, присвяченi ситуацiї навколо України. Ланселот Лотон виступив iз доповiддю, яка мала промовисту назву «Українське питання» i згодом була опублiкована вiд iменi комiтету.[14]

Ознайомлення з текстом доповiдi вказує не лише на очевидну симпатiю, яку Л. Лотон виявляв до українцiв, але й на глибоке знання ним багатовiкової iсторiї українського народу та реального становища, в якому вiн перебував в першiй третинi ХХ столiття. Доповiдь складається iз змiстовного iсторичного екскурсу до витокiв формування української нацiї, розгляду основних етапiв її боротьби за самовизначення та власну державнiсть, глибокого аналiзу тогочасного стану українцiв в складi рiзних європейських держав та полiтичних комбiнацiй навколо українського питання.

Чимало оцiнок та висновкiв Лоутона є надзвичайно несподiваними з огляду на те, що сформульованi вони були дiячем, котрий за своїм походженням жодним чином не був пов'язаний з Україною та українською нацiєю — настiльки виразно вони поданi з проукраїнських позицiй. Парадоксально, але для «стороннього» погляду Ланселота Лоутона абсолютно ясними були такi складнi та дражливi питання, якi не лише тодi, але й навiть в наш час нерiдко є предметом полiтичних спекуляцiй — питання власної нацiональної iдентичностi українського народу та його глибоких iсторичних коренiв, своєрiдної ментальностi, традицiй i культури, поворотних моментiв iсторiї.

У доповiдi Л. Лоутона вказується на несправедливий щодо українцiв характер Версальської системи мирних договорiв, якi закрiпили розчленування України пiсля Першої свiтової вiйни. Вiдкрито говориться про польсько-українське протистояння в Схiднiй Галичинi в 20-х — 30-х рр. ХХ ст. та полiтику полонiзацiї українського населення, що тодi проводила польська влада. Говорячи про масовi репресiї бiльшовицької диктатури проти українського нацiонального руху на територiї СРСР, Л. Лоутон стверджує, що «страшний голод, який спустошив Україну» в 1932–1933 роках, мав спланований характер i був складовою частиною цих репресiй.

Пiдсумовуючи, британський журналiст робить висновки:

«Українська нацiя — це реальнiсть, яка має пiд собою принаймнi тисячу лiт автентичної iсторiї. Жоден народ не боровся так тяжко, як українцi, щоб утвердити свою незалежнiсть; українська земля наскрiзь просякнута кров'ю».

«Було б лицемiрством заперечувати, що незалежнiсть України так само важлива для нашої держави, як i для спокою в усьому свiтi. Проблема надто довго iгнорувалася — просто тому, що розглядати її, а тим бiльш намагатися вирiшити — справа дуже клопiтна. Але ця проблема, що має глибокi й заплутанi iсторичнi коренi, сьогоднi набула безпрецедентної гостроти… То який сенс зображувати мир, коли миру немає? Його й не буде доти, доки українська проблема не знайде належного вирiшення».

Наприкiнцi 30-х рокiв ХХ ст. грозовi хмари над Європою досягли критичної межi. Протягом 1938 р. нацистська Нiмеччина приєднує до себе Австрiю i домагається згоди провiдних європейських держав на приєднання пiвнiчної частини Чехословаччини. Пiвденнi райони Чехословаччини були переданi Угорщинi. В серединi березня 1939 р. вся територiя Чехiї та Моравiї, а також Карпатської України були окупованi нiмецькими та угорськими вiйськами. Як держава Чехословаччина перестала iснувати. Для багатьох полiтикiв та аналiтикiв стало очевидним, що в Європi наближається новий великий перерозподiл сфер впливу та нова вiйна.

На тлi цих драматичних подiй Ланселот Лоутон намагається в черговий раз привернути увагу громадськостi та офiцiйних чинникiв Великої Британiї до українського питання. 1 лютого 1939 р. вiн виступає з великою доповiддю на засiданнi членiв Близько- i Середньосхiдного товариства, яке вiдбулося в Лондонi. Текст доповiдi пiд промовистою назвою «Україна: найбiльша проблема Європи» був опублiкований на сторiнках журналу «Схiдна Європа та сучасна Росiя».[15]

За своєю структурою та змiстом ця доповiдь близька до виступу Ланселота Лоутона на засiданнi у Палатi Громад у 1935 р. Разом з тим, вона мiстить бiльш детальнi iсторичнi екскурси в минуле українського народу, демонструючи знання автором широкого кола наукових праць та джерел з iсторiї України. Розвиваючи свою тезу про iснування української державностi в минулому, Л. Лоутон видiляє три основнi iсторичнi перiоди, коли, на його думку, на територiї України iснували тi чи iншi форми української держави: добу Київської Русi; козацьку добу; перiод Першої свiтової вiйни та першi повоєннi роки. Особливу увагу при цьому вiн придiляє СРСР, акцентуючи увагу на протистояннi росiйського централiзму, що спирався на бiльшовицьку iдеологiю, та виявiв стихiйного, глибоко закорiненого в українському суспiльствi нацiоналiзму, що на думку Л. Лоутона пронизував українську iнтелiгенцiю та українське селянство. Особливо цiкавими є спостереженння Лоутона щодо ролi українського селянства як головного носiя українського нацiонального духу та державницьких традицiй: «Українцi — селянський народ… Сьогоднi селяни всiх країн домагаються поцiнування i поваги до себе. Тож цiлком природньо, що в наш час українське питання повинне вийти наперед i що цей селянський народ має виховати поколiння енергiйних молодих провiдникiв. Коли ранiше я зупинився на вiйськових якостях їхнiх предкiв, то робив це для того, щоб показати, що українцi мають великi бойовi традицiї».

Аналiзуючи можливi найближчi устремлiння нацистської Нiмеччини, Ланселот Лоутон зробив передбачення, що однiєю з головних цiлей наступної нiмецької експансiї буде Україна з її унiкальними ресурсами та географiчним становищем.

Пiдбиваючи пiдсумки, Л. Лоутон закликав офiцiйний Лондон пiдтримати Україну й українцiв у їхнiх прагненнях до свободи i висловив переконання, що такi кроки вiдкриють новий шлях для розв'язання багатьох європейських проблем, схожих на українськi. Майбутнє Європи Ланселот Лоутон бачив у рiвноправному та демократичному спiвiснуваннi новопосталих, малих i традицiйних великих європейських держав.

«Якою має бути позицiя Великої Британiї? Наша позицiя, я вважаю, — писав Л. Лоутон, — повинна бути та, що й в українцiв. Ми повиннi стояти на боцi України i на боцi кожної держави, яка готова допомогти їй на прийнятних для неї умовах. Іншими словами, ми повиннi прагнути того самого рiшення, якого бажає сама Україна. І я переконаний, що це так само в наших iнтересах, як i в її.

Наближаються великi перемiни у Схiднiй Європi, i проблеми, подiбнi до українських, виникнуть не тiльки там. Якщо цi проблеми розв'язувати в новому дусi i новими способами, то необхiдно знайти такi засоби, реалiзацiя яких дозволить малим i молодим нацiям жити незалежно поруч iз старими та сильними нацiями».

Дивним чином в цих словах британського журналiста, виголошених ним напередоднi Другої свiтової вiйни, були сфокусованi головнi принципи творення майбутньої об'єднаної Європи, згодом втiленi в життя європейськими нацiями.

Ми глибоко переконанi, що публiкацiя доповiдей Ланселота Лоутона про Україну мовою оригiналу та в українському перекладi викличе значний суспiльний iнтерес i буде корисною для науковцiв, полiтикiв та дипломатiв, а також всiх, хто цiкавиться минулим України та iсторiєю українсько-британських вiдносин.

Упорядники висловлюють щиру подяку за допомогу i пiдтримку цього видання Мiнiстру закордонних справ України пану Борису Тарасюку, Надзвичайному i Повноважному послу Великої Британiї в Українi пану Роберту Брiнклi, першому секретаревi Посольства Великої Британiї в Українi панi Рут Аллен, асистенту вiддiлу преси та громадських зв'язкiв Посольства Великої Британiї в Українi пану Володимиру Гайдашу, виконавчому директору Мiжнародного фонду «Вiдродження» пану Євгену Бистрицькому i менеджерцi програми «Соцiальний капiтал та академiчнi публiкацiї» Мiжнародного фонду «Вiдродження» панi Іринi Кучмi. Окрему подяку за допомогу в розшуку оригiнальних текстiв доповiдей Ланселота Лоутона упорядники складають головi Дослiдної Фундацiї iменi О. Ольжича у США пану Михайлу Герецю, пану Петру та панi Олi Матулам, панi Ларисi Пастухiв-Мартiн, панi Катеринi Криворучко, а також всiм тим, хто причетний до появи цiєї книги.

Сергiй КОТ,

кандидат iсторичних наук, старший науковий спiвробiтник Інституту iсторiї України НАН України