Українське питання

Промова

Головуючий: високоповажний п. Джон Хiллз, член Таємної ради, член Парламенту

Опублiковано для АНГЛО-УКРАЇНСЬКОГО КОМІТЕТУ,

Почесний Секретар: Ф. Еш Лiнкольн, есквайр 1, Ессекс Курт, Темпл, Лондон, Е.С.4.[16]

У Додатку вмiщено витяги з Мiжнародних договорiв i угод, якi визначають правове становище України

ЛОНДОН

Серджент Пресс, Лтд., 164, Олдереейт стрiт, Е.С.1. 1935

В Лондонi створено Англо-український комiтет, який виступив iз такою заявою:

«Становище українцiв у Схiднiй Європi заслуговує на якнайпильнiшу увагу англiйської громадськостi.

Етнографiчно український народ займає бiльш-менш суцiльну територiю (бiльшу нiж Францiя та Велика Британiя), що нинi подiлена мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю.

Надто мало було спроб утвердити справедливiсть стосовно українцiв, i подальше нехтування цього складного питання може врештi вплинути на долю всiєї Європи.

Тому особи, що пiдписалися нижче, утворили Комiтет, який буде називатись Англо-українським комiтетом i який має постiйно стежити за ситуацiєю та вдаватись до будь-яких дiй, коли в тому виникне необхiднiсть.»

Заяву пiдписали:

Високоповажний лорд Дiкiнсон, член Таємної ради (ТР)

Панi Дадейл

Д-р. П. уч, магiстр гуманiтарних наук, член Британської академiї

Високоповажний Джон В. Хiллз, член ТР, член Парламенту

Пан Ланселот Лоутон

Пан С. А. Макартнi

Пан Джефрi ле М. Мандер, член Парламенту

Сер Уолтер Нап'єр

Високоповажний лорд Ноель-Бакстон, член ТР

Професор Р. В. Сетон-Вотсон, д-р лiтератури, член Британської академiї

Панi Мерi Шiпшенкс

Полковник, високоповажний Дж. С. Ведвуд, член Парламенту, кавалер Ордену «За видатну службу».

Почеснi секретарi:

Пан Ф. Еш Лiнкольн, магiстр гуманiтарних наук, бакалавр цивiльного права

Пiдполковник С. л'Естранж Малон.

I

Головною проблемою для сьогоднiшньої Європи є проблема українська. Глибокий iнтерес до цiєї країни зумовлений її впливом на європейський мир i дипломатiю; в той самий час, iз нею тiсно пов'язанi життєво важливi британськi iнтереси. Бiльшiсть людей не розумiє, як глибоко саме тут закорiнена причина європейських чвар усiєї першої чвертi столiття. Не дивно, що про цю країну досi так мало було чути: гноблення української нацiї постiйно супроводжувалося забороною слова «Україна» та приховуванням навiть самого iснування українцiв.

Це «стирання з лиця землi» проводилося так успiшно, що для бiльшої частини свiту Україна залишилася тiльки в поезiї та переказах; завжди й незмiнно вважалося, що якщо вона десь колись i була, то вже давно похована на кладовищi мертвих i забутих нацiй.

Щоб отак у добу високорозвиненого зв'язку та видатних iнтелектуальних досягнень можна було створити iлюзiю, нiби потужна, жива нацiя нiколи не iснувала, а якщо й iснувала, то щезла кiлька сот рокiв тому, — це може здатися неймовiрним, хоча вже в нашi новiтнi часи ми маємо багатющий досвiд репресивної сили автократичних режимiв. Отже, українська проблема — це приклад одного з найбiльших полiтичних шахрайств у нашiй iсторiї; i стосується вiн землi, яка, хоч i зовсiм не так вiддалена, та майже так само невiдома нам, як свого часу були невiдомi екзотичнi країни Азiї або Африки.

Етнiчна Україна в 3–4 рази перевищує площею Велику Британiю й займає суцiльну територiю вiд Карпат до Кавказу. Бiльш нiж двi третини цiєї територiї належать Радянськiй Росiї, одна шоста — Польщi, решта — Румунiї та Чехословаччинi. Таким чином, Україну розчленовано й подiлено мiж чотирма державами; перед вiйною вона належала лише двом — Росiї та Австро-Угорщинi. Кiлькiсть українцiв в Українi становить 38 мiльйонiв, з них 31 мiльйон у Радянськiй Українi та 5 мiльйонiв у Польськiй Українi. Крiм того, багато українцiв мешкає за межами батькiвщини; загальна кiлькiсть їх у свiтi складає понад 45 мiльйонiв. Отже, йдеться про народ, який чисельнiстю дорiвнює англiйцям i, як бачимо, живе на територiї, що набагато перевищує Велику Британiю. І якби Україна об'єдналась i стала вiльною, вiдмежованою вiд Росiї, то це була б найбiльша й найбiльш населена держава у Схiднiй Європi. Не буде перебiльшенням сказати, що за таких обставин Україна переважала б своїми ресурсами будь-яку iншу країну Схiдної Європи; звичайно, в цьому порiвняннi я беру лише Європейську частину Росiї, тобто без Сибiру.

Українська проблема — це не проблема щойно народженої дрiбної меншини з її дитячими хворобами. Її коренi сягають античних часiв. Тому я мушу коротко зупинитися на iсторiї, перш нiж перейти до сучасного становища, оскiльки розумiння iсторичного тла тут буде суттєвим для оцiнки теперiшньої ситуацiї.

Як виникла українська нацiя? Коли заходить мова про доєвропейський свiт, ми завжди маємо на увазi перш за все Грецiю та Рим. Ми забуваємо, що те, що тепер називається Україною, тодi також було однiєю з найважливiших i найжаданiших територiй. Тут, у скiфiв, за вiсiм столiть до Христа, греки заснували потужнi торговi колонiї по берегах рiки, яку ми знаємо тепер як Днiпро; одне з мiст у її гирлi називалося «квiтучим». Геродот писав, що, зважаючи на силу-силенну рiзноманiтної риби та надзвичайну родючiсть прилеглих земель, Днiпро є найпродуктивнiшою пiсля Нiлу рiкою в усьому свiтi. Це звiдси, з берегiв Днiпра, в пiзнiшi часи просувалися на захiд рiзнi народи схiдного походження, якi прославились в iсторiї, а декотрi виявились чи не наймогутнiшими ворогами Римської iмперiї. Історики не мають єдиної думки про те, яким чином iз цих переселень i перемiшувань постала слов'янська раса. Та нiхто, я гадаю, не заперечує, що на територiї Росiї слов'янська раса вперше визначилася в Українi.

Як же вiдбулося роздiлення схiдних слов'ян на двi гiлки — українську та росiйську (великоросiйську)? Починаючи з ІХ столiття, сюди вторгаються завойовники з Заходу — так само, як ранiше вони приходили зi Сходу. Це були варяги, що складалися з шведiв, датчан, фризiв, англiв та норманiв; вони прагнули дiстатися Пiвдня. Київ вони застали вже поважним мiстом, багатим данником могутньої й культурно розвиненої Хозарської iмперiї, населення якої сповiдувало iудейську вiру; столиця Хозарiї була розташована в гирлi далекої Волги. Варяги прийшли торгувати з слов'янами та фiнами — i залишились правити ними. Так виникло Київське князiвство, що пiзнiше почало називатись Україною.

Це був непересiчний народ, сильний й шанований iншими народами, з якими вiн пiдтримував постiйнi взаємини. Тогочаснi нiмцi вважали, що культурним рiвнем українцi не поступаються Вiзантiї, з якою мають тiснi стосунки; а iноземцi, якi побували в цiй країнi ще до навернення її в християнство, бачили тут переклади Нового Заповiту.

Українцi справедливо посилаються на Київську «Русь» як на колиску своєї нацiї. Фактично ця територiя почала звично називатись Україною з ХІІ столiття; це слово означає аванпост, вiддалений край, границю. Україна була останньою, пограничною державою, аванпостом Європи на кордонi з Азiєю. Кiлька столiть вона вiдчайдушно захищалась вiд лютих атак азiйських орд, та врештi-решт пiдпала таки пiд татарське панування.

Тут ми пiдходимо до надзвичайно важливої обставини. Її виняткова важливiсть зумовлена тим, що бiльшiсть росiян ставляться до України вкрай ненауково й нешляхетно; вони не бажають навiть припустити, що iснує такий народ — українцi. Внаслiдок розорень, спричинених вiйною та вторгненням, з ХІІ столiття починається вiдплив населення з родючих українських степiв; цей вiдплив вiдбувався двома потоками: один — у пiвнiчно-схiдному напрямку, iнший — у захiдному, до Галичини та Волинi. Новi захiднi землi новоприбульцi назвали «Малою Руссю» — так уперше з'являється ця назва.

Цей розкол мало що змiнив у самiй Київськiй Русi (або Українi, як вона почала називатися в подальшi столiття), але призвiв до створення напiвазiйської Московiї. Вiд того часу, незважаючи на всi спроби змосковщення українцiв, цi два народи жили кожний своїм окремим життям. Так починався їхнiй iсторичний розвиток.

На пiвночi та сходi тодi не було нiчого, крiм лiсiв i болiт, де тулилися здичавiлi монголо-фiнськi племена; саме з ними у вiльних шлюбах змiшувалися мiгранти згаданого вище першого потоку. Вiд того змiшування й утворилася власне росiйська, або великоросiйська, люднiсть — типова євразiйська раса, як за зовнiшнiми, так i за ментальними ознаками.

Навiть Ключевський, росiйський iсторик-класик, приписує їй особливий нацiональний характер i вказує, що обличчям великорос жодним чином не вiдтворює нi одної з загальних характерних рис слов'янського типу. Таким чином, iсторик чiтко вiдрiзняє «великоросiйську» люднiсть вiд «пiвденноросiйської», тобто української.

В пiзнiшi часи нащадки тих бiженцiв, що скупчилися на заходi, почали повертатися на Україну. Найголовнiше, що тут треба взяти до уваги: вiд самого початку своєї автентичної iсторiї українцi завжди зберiгали немонгольську, захiдноєвропейську якiсть своєї раси, а разом iз нею й глибоке усвiдомлення нацiональної приналежностi.

Платонов — росiйський, а не український iсторик — сказав, що оскiльки Пiвденна Русь знаходилась далi вiд татарської столицi на Волзi, нiж Пiвнiчно-Схiдна Русь, то й татарського гноблення зазнала менше. Та разом iз тим не можна забувати, що саме завдяки цьому українському бар'єру Європа мала можливiсть будувати свою середньовiчну цивiлiзацiю, вiльну вiд монгольської загрози.

Татари ще були в Українi, а двоє могутнiх сусiдiв, Польща й Литва, вже простягнули до неї свої руки. Щойно лиш монгольське панування скiнчилося, як вони загарбали Україну, а пiсля Унiї 1569 року ще бiльше змiцнили й розширили свою владу. В цей час усi гирла рiчок, що впадали в Чорне море, належали Кримському хановi, що перебував пiд протекцiєю туркiв. А на пiвночi напiвазiйська Московiя, що проголошувала себе третiм i останнiм Римом, розросталася, мiцнiла й теж добиралася до українських земель. Таким чином, тодi, так само як i тепер, жадана багатьма Україна була з усiх бокiв оточена й завойована. В ходi всiх тих битв виникло козацтво. Це були войовничi, фантастично смiливi люди, що вели бездоганний спосiб життя i вмiли до всього пристосуватись; вороги називали їх розбiйниками, а друзi — лицарями. Всiєю своєю колоритною й рiшучою поведiнкою вони утверджували любов до свободи та незламний дух українського народу.

Польський король Стефан Баторiй сказав про них: «Вони проти союзу Польщi з Україною», а потiм додав задумливо: «Колись iз цих лотрiв постане незалежна держава». На укрiплених островах нижче днiпровських порогiв вони заснували демократичну вiйськову республiку — один iз перших прикладiв нацiонального самовизначення. Влада належала Великiй Радi, рiшення якої ухвалювала виборна старшина на чолi з гетьманом. Вони вели вiдчайдушну боротьбу проти намагань полякiв закути їх у крiпацьке ярмо. Нарештi в серединi ХVII столiття вони знайшли собi великого лiдера, Богдана Хмельницького, який отримав цiлу низку видатних перемог над поляками й змусив їх забратися з України.

У цей перiод вiдбулося повне утвердження української нацiї. По всiй Європi летiли чутки про успiхи української зброї. Хмельницького порiвнювали з Кромвелем, який, як i iншi державнi правителi, надiслав до України посла. На вiдмiну вiд примiтивної, вiдсталої Московiї, Україна була високорозвиненою iнтелектуальною країною. Видатний арабський учений Павло Алепський, що тодi якраз побував у цих краях, писав: «Хоч я й чужинець, та почував себе в Українi нiби вдома. А в Московiї менi було тяжко на душi, бо скрiзь, де б я не пiшов, нiкому немає нi найменшої волi… Тому, хто хоче вкоротити своє життя на п'ятнадцять рокiв, слiд їхати в Московську землю. В Українi я знайшов радiсть життя, свободу й цивiлiзацiю. Українцi грамотнi. Вони люблять учитися, студiюють право. Вони знають риторику, логiку й фiлософiю. Практично все населення вмiє читати й писати. Їхнi дружини й дочки знають лiтургiю й релiгiйнi спiви. А дiти, навiть сироти, вчаться читанню й письму».

Мир тривав недовго. З 1651 року знову розгорається вiйна мiж поляками й козаками. Опинившись у скрутi, козаки шукають союзу з Московiєю. Був укладений договiр, за яким Україна визнавалась незалежною, але з одним застереженням: вона не мала права зносин нi з польським королем, нi з турецьким султаном без вiдома Москви. Та невдовзi цар послав в Україну велике вiйсько й пiсля запеклої боротьби анексував її. Оскiльки козацькi бунти не припинялися, цар, у свою чергу, вирiшив звернутися по допомогу до Польщi, внаслiдок чого Україну було подiлено мiж цими двома державами. Опiр козакiв тривав i далi, особливо при гетьмановi Мазепi, аж поки не був остаточно зломлений Петром Великим у битвi 1709 року пiд Полтавою, де козаки виступали спiльно з шведами. Деспотична Росiя, вважаючи себе спадкоємницею Вiзантiї, не могла терпiти iснування вiльних козакiв та Української держави, що створювали перешкоду на шляху до узбережжя Чорного моря.

Ще не раз пiднiмались козаки на боротьбу, i 1764 року Катерина Велика скасувала нарештi гетьманство й позбавила козакiв останнiх їхнiх привiлеїв. Пiд час кiлькох подiлiв Польщi, що вiдбувалися мiж 1772 та 1795 роками, Україна також була роздiлена: Галичина дiсталась Австрiї, а бiльша частина України вiдiйшла до Росiї.

Тепер ми бачимо, що українська нацiя — це реальнiсть, яка має за собою принаймнi тисячу лiт автентичної iсторiї. Жоден народ не боровся так тяжко, як українцi, щоб утвердити свою незалежнiсть; українська земля наскрiзь просякнута кров'ю. Через її багатства, чудовий клiмат i унiкальне розташування на великому перехрестi свiтових шляхiв, Україна постiйно виявлялась жертвою загарбникiв i гнобителiв, її постiйно членували й дiлили. Укладаючи союз то з одним народом, то з iншим, сподiваючись у такий спосiб урятуватись вiд загибелi, Україна незмiнно бувала зраджена.

II

Протягом усього ХІХ та початку ХХ столiть аж до Свiтової вiйни українцi не мали жодного перепочинку вiд страждань. Їх постiйно оббрiхували сусiди. Професор Кларк iз Кембриджського унiверситету, побувавши в цих країнах у 1800 роцi, розповiв, як росiяни переконували його, що українцi безпринципнi, але коли вiн прибув в Україну, то виявив, що, за його власними словами, «українцi перевершують росiян у всьому, чим тiльки одна людина може бути вищою за iншу», а також що вони вiдзначаються надзвичайною охайнiстю, чистотою й великими художнiми талантами. У 1812 роцi українською проблемою займався Наполеон; Талейран радив йому створити українську державу, яка носитиме його, Наполеона, iм'я.

Перший український нацiональний рух нових часiв, що виник у 1846 роцi, ставив перед собою скромнi федералiстськi цiлi, але був безжалiсно придушений росiйською полiцiєю, його провiдникiв заарештували й вiдправили на заслання. Вiд самого початку не припинялися брутальнi спроби викорiнити нацiональний дух iз свiдомостi народу. Українська лiтература, а значною мiрою й сама українська мова були обмеженi, заборонено було навiть дотримуватись елементарних народних звичаїв. І лише 24 лютого 1914 року росiйський державець Мiлюков зважився на протест: «В дiйсностi, — сказав вiн, — ми маємо справу з нацiональним рухом, метою якого є автономiя, перебудова Росiї на федералiстських принципах… Український рух цiлковито демократичний. Знищити його неможливо».

Офiцiйна росiйська полiтика замовчувала або чинила всiлякi перешкоди будь-яким згадкам про Україну за кордоном. Вiд середньовiччя до XVIII столiття Україна часто фiгурувала в європейськiй лiтературi. Але з другої половини ХІХ столiття Заходу належало забути, що iснує або колись iснував цей народ.

Доля українцiв Галичини пiд австро-угорською владою теж була не надто щасливою, та все ж кращою, нiж тих, хто опинився пiд самодержавною Росiєю. Галичанам дозволялося користуватись рiдною мовою, i, хоч вони й були вiдданi в руки свого вiчного ворога, польської аристократiї, їм не заборонялося бути українцями i забезпечувалась основа для поступу до бiльшого визнання.

Кожна з двох великих держав, мiж якими була подiлена Україна, пiдтримувала нацiональний рух на територiї iншої. Так, Росiю стурбувало пробудження українського нацiонального духу в Галичинi. Її напiвофiцiйнi газети твердили, що внаслiдок цього дедалi важче стає придушувати нацiональнi змагання українцiв у самiй Росiї. А по тому почалась лицемiрна агiтацiя за звiльнення мiльйонiв українцiв, що стогнуть у Галичинi пiд тяжким чужоземним ярмом.

Фактом, не настiльки широко вiдомим, як мало б бути, є те, що однiєю з головних причин Свiтової вiйни був конфлiкт мiж Росiєю та Австрiєю стосовно українського питання. Іншим, також не загальновизнаним фактом є те, що невдоволення українцiв значною мiрою спричинило поразку й крах Росiї.

Починаючи вiд першого виступу проти царського уряду (повстання декабристiв 1825 року), українцi були активними учасниками всiх революцiйних заворушень, виступаючи в рiзнi часи спiльно з росiянами, поляками, кавказцями й будь-якими iншими народами, коли тi намагалися повалити самодержавство; нерiдко маскувались вони й пiд революцiйних соцiалiстiв, прагнучи до своєї нацiональної мети. Пiд час Кримської вiйни вони робили спробу вiдродити давню козацьку органiзацiю з намiром виступити проти царських вiйськ. Вони пiдтримали польське повстання 1831 року.

Не лежала душа українцiв до Свiтової вiйни, на яку було мобiлiзоване все їхнє чоловiче населення i яка велася за самоствердження народiв — та тiльки не українського. І, нарештi, саме їхня непримиренна ворожiсть до шовiнiстичного гасла «За єдину i неподiльну Росiю» стала безпосередньою причиною розвалу Бiлої гвардiї в громадянськiй вiйнi, що спалахнула пiсля захоплення влади бiльшовиками.

Пiсля революцiї українцi проголосили свою незалежнiсть, обрали Нацiональнi Збори й чинили вiдчайдушний опiр i бiлим, i червоним, та врештi були впокоренi бiльшовицькою Московiєю. Версальський договiр утвердив розчленування України поза межами Радянської Росiї i, погодившись на незалежнiсть Польщi, вiддав українцiв Галичини пiд владу їхнього давнього ворога. Старе козацьке прислiв'я каже: «Поки Днiпро тече, не бути дружбi мiж козаком i ляхом»; те саме почуття вiдлунює i в словах Мазепи: «Поки свiт стоїть, поляк українцю братом не стане».

Рада послiв у 1923 роцi пiдтвердила те, що Польща вже й сама визнала: якщо йдеться про Схiдну Галичину, то її етнографiчнi умови потребують автономного управлiння; проте до сьогоднi, незважаючи на численнi звертання до Лiги Нацiй та iнших iнстанцiй, нiчого не зроблено для виконання цього рiшення. Сучаснi погляди полякiв зводяться до того, що нiяких українцiв не iснує, що поляки та українцi завжди були й залишаються одним народом. Як колись українцiв намагалися зросiйщити — чому вони опиралися, як тiльки могли, — так тепер їх прагнуть полонiзувати, придушити й знiвелювати, позбавляючи можливостей навчатися, купляти землю тощо; i знову українцi скiльки є сил чинять спротив.

Гноблення українцiв не завжди набуває таких вiдкритих форм. Через рiзноманiтнi й витонченi та прихованi механiзми дрiбним чиновникам — наприклад, залiзничним службовцям — стає вiдомо, що коли вони не перемiнять свою релiгiю, тобто не покинуть українську унiатську церкву та не перейдуть до польської римо-католицької, то втратять роботу, а вiдтак їхнi родини опиняться в злиднях. Одним iз прикладiв того, як дiє цей тиск, є статистика мiста Львова: за перiод з 1926 по 1930 рiк кiлькiсть українцiв, якi проти власної волi вiдмовились вiд вiри свого народу та прийняли пануючу, зросла вiд 174 до 586 i невпинно збiльшувалася з кожним роком.

Звичайно, згаданi дiї суперечать Версальському договору, який задумувався як iнструмент захисту прав меншин, i про це писалося в багатьох поданнях до Лiги Нацiй. Але ця органiзацiя й досi не змогла зробити жодного кроку, щоб вiдновити справедливiсть щодо українцiв.

На зiбраннi Асамблеї Лiги Нацiй 13 вересня 1934 року пан Бек, що виступав вiд iменi Польщi, вiдмовився вiд польських зобов'язань у рамках договорiв про права меншин. Вiн сказав буквально, що польський уряд «вiднинi змушений вiдмовитися вiд будь-якого спiвробiтництва з мiжнародними органiзацiями в питаннях нагляду за дотриманням Польщею системи захисту нацiональних меншин».

На що британський представник — менi приємно про це згадати — вiдповiв рiшучим протестом. Та схоже на те, що польський уряд пiдтримує вiдмову пана Бека, бо на наступному засiданнi Ради польський делегат покинув залу, коли обговорювалося питання нацiональних меншин.

І, нарештi, українцiв свiдомо намагаються усунути як полiтичний чинник. Недавно польський уряд застосував кардинальний захiд, яким вiдверто дискримiнував українцiв. Цей захiд має форму нової конституцiї, наслiдком якої буде практично повне позбавлення меншин як таких їхнього представництва в польському парламентi; українське представництво буде цiлковито визначатися волею польських властей.

Тi самi методи, якi поляки вважали благородними, коли боролися проти царського уряду, вони тепер засуджують, коли їх застосовують українцi. Цi методи часом бувають конспiративними, навiть терористичними. Але що ще залишається робити українцям, коли про них забув увесь свiт? Слiд вiдзначити, що поляки теж часто бували нерозважливими, жорстокими й агресивними.

Нiчим не краще становище українцiв у Румунiї. Незважаючи на гарантiї Договору про меншини, пiдписаного в Парижi 9 грудня 1919 року, цих представникiв гордого й талановитого народу всiляко зневажають. Їхнi школи закрито, їм заборонено розмовляти рiдною українською — однiєю з найчарiвнiших слов'янських мов.

У Чехословаччинi українцям мабуть таки легше, нiж у будь-якiй iншiй країнi. Ця думка вперше, здається, була обґрунтована в статтi д-ра Г'ю Дальтона, заступника мiнiстра закордонних справ, у газетi «Нью стейтсмен енд нейшн» вiд 18 травня 1935 року.

Переходимо нарештi до Радянської України, де живе двi третини всього українського народу. Тут вiдразу виникає запитання: чи iснує насправдi український нацiональний рух пiд бiльшовицькою владою? І вiдповiсти на це запитання найкраще буде словами самих радянських керiвникiв. На XVII з'їздi комунiстичної партiї в сiчнi 1934 року Сталiн висловився так:

«Ще зовсiм недавно нацiоналiстичний ухил в Українi не становив серйозної загрози; та щойно ми припинили боротьбу з ним i дали йому розростися настiльки, що вiн злився з iнтервенцiонiстами, як цей ухил перетворився на головну небезпеку».

А ще пiзнiше, в промовi 14 лютого цього року голова Ради комiсарiв України Любченко сказав:

«Був перiод, коли українськi нацiоналiсти провадили свою дiяльнiсть в Українi не без успiху. Так було в 1931–32 роках. Користуючись послабленням класової пильностi, нацiоналiстичнi елементи, вороги українського народу, пролазили в той час у колективнi господарства, сiльськогосподарськi органи та в систему державної освiти. Вони ввiйшли в тiсну спiлку з прибiчниками нацiонального ухилу в складi Партiї, яких очолював Скрипник. Вони виступили єдиним фронтом з бiлогвардiйцями, троцькiстами та правими, об'єднавшись на платформi вiдриву України вiд Радянського Союзу».

У тому ж роцi було виявлено, що багато українських комунiстiв — замаскованi нацiоналiсти, що взяли пiд свiй контроль газети та важливi заклади, в тому числi комiсарiати освiти та землеробства — єдинi два важливi органи, якi були залишенi українцям. Пiсля цього почалися масовi репресiї.

Я навiв лише один приклад пiдтвердження живучостi нацiонального духу в Радянськiй Українi. Насправдi навiть пiсля революцiї цей дух завжди бунтував проти тиранiї, що була значно жорстокiшою, нiж попередня. Нiхто не знає, скiльки українських патрiотiв розстрiляно та заслано; але є пiдстави вважати, що це дуже великi цифри.

Не слiд також думати, нiби нацiоналiзм виявляли тiльки освiченi класи. Дев'яносто вiдсоткiв українського населення складають селяни; саме їм Захiдна Європа зобов'язана своїм порятунком вiд бiльшовизму.

До революцiї українськi селяни бiльшою частиною були iндивiдуальними господарями i, на вiдмiну вiд селян росiйських, не входили до примiтивних общин, якi, за передбаченням Маркса, могли стати вихiдною точкою для свiтового комунiзму й революцiї. Завдяки переважно саме цiй нацiональнiй особливостi, селяни так завзято боролися проти державної реквiзицiї зерна, головним джерелом постачання якого завжди була Україна. Глибоке й масове зубожiння означало справжнiй крах жорстоких бiльшовицьких планiв. В тiй боротьбi загинули мiльйони людей; а в 1932–33 роках страшний голод спустошив Україну. Радянський уряд заперечує факт цього голоду, хоча свiдчень про його наявнiсть i масштаби бiльш нiж досить. Було очевидно, що, враховуючи стрiмкий прирiст населення Радянського Союзу — три мiльйони щорiчно — та зважаючи на офiцiйно визнанi втрати зерна пiд час i пiсля жнив — вiд тридцяти до п'ятдесяти вiдсоткiв, — голод був неминучий. Його просто не могло не бути.

«Манчестер Гардiан», який, безперечно, не можна вважати антирадянським органом, у передовiй статтi вiд 27 грудня 1934 року пише стосовно голоду:

«Тривалий час росiйськiй Диктатурi вдавалося приховувати вiд свiтової громадськостi те, що становило найбiльшу й нi з чим незрiвнянну економiчну катастрофу в Європi за останнi десятилiття.»

Деяке уявлення про розмiри цiєї катастрофи можна одержати з свiдчень п. У. Г. Чемберлена, який тривалий час i донедавна був московським кореспондентом «Крiсчен сайєнс монiтор». У цiй газетi вiд 29 травня 1934 року вiн пише:

«Видається дуже ймовiрним, що в 1932–33 роках вiд 4 до 5 мiльйонiв людей, понад нормальний рiвень смертностi, померли вiд голоду та пов'язаних iз ним обставин».

В найтяжчий перiод центральна влада не вживала жодних заходiв, щоб полегшити ситуацiю; отже, напрошується неминучий висновок, що така байдужiсть червоної Москви була репресалiєю проти нацiоналiзму України, i цей висновок пiдтверджує заява, зроблена тодi головою Центрального Виконавчого Комiтету СРСР Калiнiним: «Цього року селяни пройшли добру школу. Для декого вона виявилась безжалiсною».

Разом iз тим, згiдно з положеннями своєї Конституцiї, Радянська Україна є незалежною суверенною державою. У договiрних стосунках визнає її як таку навiть московський уряд — що не завадило йому звести її до рiвня васальної країни, повторивши таким чином московитське вiроломство XVII столiття. Як i в царськi часи, застосовано все, що тiльки можна застосувати, аби прикути Україну до Росiї. Українськi пiдприємства включено до всесоюзних трестiв — з центрами управлiння в Москвi. Донецький вугiльний басейн i Москву з'єднала залiзнична магiстраль, а мiж Ленiнградом i Чорним морем побудована суцiльна система водного сполучення.

Сьогоднi Москва каже те саме, що казала й у царську добу: «Ми не можемо жити без України. Це найродючiша частина Радянського Союзу. Вона годує нас. Бiльш того, ми залежимо вiд її вугiлля й залiза».

Немає потреби зупинятися та з'ясовувати, чи можна в наш час виправдати народ, який знищує iнший народ, оскiльки потребує його ресурсiв: адже, крiм загарбання, iснують iншi способи доступу до мiнеральних багатств та зерна. Росiя має величезнi резерви вугiлля й залiзної руди на Уралi та в Сибiру, i вже йде широкомасштабна розробка їх; а щодо забезпечення зерном, то досить навести один уривок iз промови Сталiна на XVII з'їздi комунiстичної партiї минулого року: «Перш за все, — сказав вiн, — ми повиннi пам'ятати, що колишнiй подiл наших регiонiв на виробничi та споживчi сьогоднi вже застарiв. Цього року споживчi регiони, такi як московський та горькiвський, дали державi близько 80 мiльйонiв пудiв зерна. Це, зрозумiло, не дрiбничка. В так званiй зонi споживання є близько 5 мiльйонiв гектарiв орної землi. Якщо цю землю очистити вiд бур'янiв, то можна буде одержати не менше сировинного зерна, нiж сьогоднi дає нижнє й середнє Поволжя. Залишається ще проблема боротьби з посухою в Заволжi. Ми повиннi мати велику й стабiльну зернову базу на Волзi, здатну продукувати 200 мiльйонiв пудiв щорiчно. Це абсолютно необхiдно, зважаючи на розвиток мiст на Волзi, з одного боку, та можливих ускладнень у сферi мiжнародних стосункiв, з iншого».

Чи не боїться Москва, що прийде день, коли вона змушена буде вивести свою окупацiйну армiю з України, i чи не готується вона жити далi як велика євразiйська держава?

Ця сталiнська осторога ґрунтується на загальновiдомих речах: Нiмеччина й Польща мають свої плани стосовно України й готовi будуть рушити на схiд ранiше, нiж Червона Армiя пiдготується до походу на Європу для здiйснення омрiяної Свiтової революцiї.

У своїй «Майн кампф» Гiтлер недвозначно стверджує, що Нiмеччинi належить облишити Захiд i спрямувати свою експансiю на схiд, у росiйськi землi. Вiдтодi як вiн прийшов до влади, всi його декларацiї та багато вчинкiв цiлком вiдповiдають цiй заявi. Один iз головних його помiчникiв Розенберг, сам балтiйський нiмець, вiдкрито виступає за приєднання України до Нiмеччини. Крiм того, надається пiдтримка генераловi Скоропадському, колишньому царському ад'ютанту та командувачевi Імператорського корпусу росiйської армiї, чийого пращура Петро Великий настановив Гетьманом пiсля спроби Мазепи звiльнити Україну вiд росiйського панування; дещо подiбним чином генерала Скоропадського було 1918 року призначено Гетьманом — пiд протекцiєю нiмецької армiї, що вторглася в Україну; на це саме мiсце вiн сподiвається й тепер. Що вiдбувалося далi, докладно описано в офiцiйному довiднику, пiдготовленому пiд керiвництвом Мiнiстерства закордонних справ i виданому Державною Канцелярiєю.

Я вважаю, що будь-яка чисто нiмецька сфера впливу в Українi суперечить полiтичним i економiчним iнтересам Британської спiвдружностi нацiй. Якщо я правильно розумiю український нацiоналiзм, то вiн домагається демократичного режиму i справжньої незалежностi, а не диктатури та опiкунства. Україна належить до Заходу й завжди прагнула бути з Заходом. Я гадаю, що нашi симпатiї мають бути вiдданi цьому прагненню. Пiвмiльйона українцiв Канади є британськими пiдданими, i 10 тисяч iз них добровiльно взяли участь у Свiтовiй вiйнi. Але з українською проблемою пов'язанi не тiльки нашi почуття, а й важливi британськi iнтереси. Україна з її Чорноморським узбережжям — це остання дiлянка магiстрального шляху з пiвночi на пiвдень Європи. Через її територiю пролягає також найкоротший сухопутний шлях вiд Центральної Європи до Персiї та Індiї. Володiння Україною дало можливiсть царськiй Росiї покласти око на Балкани й морськi протоки, загрожувати Туреччинi, контролювати Кавказ i чинити тиск на Персiю.

Англiї немає потреби грати роль держави-змовника, що пiдтримує якiсь iредентистськi зусилля. Але становище в Українi, де визвольний рух набув величезного розмаху, доходить тiєї межi, коли перемiни неминучi. Я показав вище, що за останнiй час Україна не раз перетворювалась на осередок небезпеки; те саме тепер вiдбувається знову. Тому Велика Британiя повинна бути належно iнформованою й мати напоготовi свою полiтику, яка вiдповiдала б нашим iнтересам за будь-якого повороту подiй. Ми не повиннi бути заскоченi зненацька.

Було б лицемiрством заперечувати, що незалежнiсть України так само важлива для нашої держави, як i для спокою в усьому свiтi. Проблема надто довго iгнорувалася — просто тому, що розглядати її, а тим бiльш намагатися вирiшити — справа дуже клопiтна. Але ця проблема, що має глибокi й заплутанi iсторичнi коренi, сьогоднi набула безпрецедентної гостроти. Вольтер захоплювався наполегливiстю, з якою українцi змагаються за свободу, i зазначав, що, оточенi звiдусiль ворогами, вони приреченi шукати собi Покровителя.

Допоки українцi не матимуть надiйної свободи, вони зраджуватимуть будь-яку державу, котра триматиме їх у покорi, та невпинно проливатимуть кров — свою i своїх завойовникiв. І допоки це становище триватиме, iншi народи почуватимуть спокусу скористатися ним. То який сенс зображувати мир, коли миру немає? Його й не буде доти, доки українська проблема не знайде належного вирiшення.

Додаток: Меморандум про правове становище України

Етнiчнi українськi землi становлять бiльш-менш суцiльну територiю, яка сьогоднi подiлена мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю.

Правове становище українцiв на цих територiях чiтко визначене мiжнародними договорами та угодами, пiд багатьма з яких стоїть пiдпис також нашої країни, i цим визначається iнтерес британцiв, незалежно вiд того факту, що в цiй частинi Європи склалася вкрай критична ситуацiя.

Нарис правового становища цих територiй подається нижче.

Незалежнiсть України була проголошена її Парламентом — Центральною Радою — 22 сiчня 1918 року. Францiя першою визнала Україну й послала до неї свого представника пана Табуї. Наступною стала Англiя (її представником був пан Пiктон Бае), а далi — Нiмеччина, Австро-Угорщина, Болгарiя й Туреччина. Згодом Україну визнали Фiнляндiя, Естонiя, Литва, Польща та Аргентина. Вiд Української держави були посланi дипломатичнi мiсiї до всiх європейських столиць. А ще 17 грудня 1917 року український уряд отримав документ, пiдписаний Ленiним i Троцьким: це було водночас i визнання України, i ультиматум. Зокрема, йшлося про наступне:

«Беручи до уваги братерський зв'язок i єднiсть iнтересiв робiтничого класу та трудящих експлуатованих мас у боротьбi за соцiалiзм, виходячи з визнання цих принципiв численними рiшеннями органiв революцiйної демократiї Рад та особливо 1-го Всеросiйського з'їзду Рад, соцiалiстичний уряд Росiї, Рада Народних Комiсарiв, ще раз пiдтверджує право на самовизначення за всiма нацiями, котрi пригнiчувалися царизмом та великоруською буржуазiєю, включно до права цих нацiй вiдокремитися вiд Росiї.

Тому ми, Рада Народних Комiсарiв, визнаємо Народну Українську Республiку, її право повнiстю вiдокремитися вiд Росiї або вступити в договiр з Росiйською Республiкою на федеративних чи тому подiбних взаємовiдносинах мiж ними.

Все, що стосується нацiональних прав i нацiональної незалежностi українського народу, визнається нами, Радою Народних Комiсарiв, негайно без обмежень та безумовно».

Датовано 4 грудня 1917 року i опублiковано в офiцiйному органi Тимчасового робiтничо-селянського уряду, № 26 вiд 6 грудня 1917 р., та в документах Першої асамблеї Лiги нацiй в Женевi, № 88/20.

З 3 сiчня 1918 року розпочалися обговорення, i в той же час у деяких районах продовжувалися бої; але повторне взяття Києва українською армiєю в березнi 1918 року i присутнiсть в Українi австрiйських i нiмецьких вiйськ спричинилися до того, що 12 червня 1918 року мiж Росiєю та Україною було укладене перемир'я i в Києвi вiдбулися переговори, на яких першим делегатом вiд Москви був Крiстiан Раковський, а другим — Мануїльський. У вiрчому листi, пiдписаному Ленiним, Караханом та iншими, делегатам давалася чiтка вказiвка «зустрiтися з представниками українського уряду, щоб укласти мир мiж Росiйською Радянською Соцiалiстичною Федеративною Республiкою та українським урядом». Це було ще одне пiдтвердження того, що московський уряд визнає Україну як незалежну державу.

Необхiдно пiдкреслити також, що формально в будь-якому разi Українi, вiдповiдно до Радянської Конституцiї, дозволено вiддiлитись. В Конституцiї СРСР чiтко записано: «Кожна союзна республiка зберiгає за собою право вiльного виходу з Союзу».

Ризький договiр, пiдписаний 18 березня 1921 року з одного боку Польщею, а з iншого Росiєю вiд iменi бiлоруського та українського урядiв, включав статтi про взаємний захист їхнiх меншин, про що докладно подається нижче.

Що стосується Польщi, то територiя Схiдної Галичини була включена до складу польської держави лише завдяки чiтким зобов'язанням, якi взяв на себе польський уряд i якi не були виконанi. Схiдна Галичина могла бути не включена до складу Польщi, коли б ця держава визнала тринадцятий пункт принципiв президента Вiльсона, за яким «створюється незалежна польська держава, до складу якої входять територiї, населенi беззаперечно польським населенням». Британська делегацiя на Паризькiй мирнiй конференцiї, гостро вiдчуваючи необхiднiсть гарантiї вiльного волевиявлення цих сусiднiх народiв, висловила думку, що рано чи пiзно українцям повинна бути надана реальна можливiсть самовизначення. Обставини склалися так, що Схiдна Галичина опинилася пiд владою Польщi, а Союзники та асоцiйованi з ними держави були поставленi перед наявним фактом польської окупацiї. Незважаючи на енергiйнi протести британської делегацiї, Вища Рада 25 червня 1919 року дозволила полякам збройну окупацiю Схiдної Галичини, застерiгши, проте, право цього регiону на самовизначення. Пропозицiя Британiї про те, щоб союзники водночас призначили Верховного комiсара як гаранта українських iнтересiв, була вiдхилена.

Ось текст рiшення Вищої Ради:

Це рiшення було передане українськiй делегацiї 11 липня 1919 року в такому виглядi:

Закон, яким Польщi надавався мандат над Схiдною Галичиною всього на двадцять п'ять рокiв i в якому були передбаченi значнi масштаби самоврядування та застережено, що в кiнцi цього термiну Лiга Нацiй має розглянути все питання заново, був узгоджений на Паризькiй конференцiї 25 листопада 1919 року, але, з iнiцiативи Францiї, вiдкладений до 22 грудня 1919 року.

На конференцiї послiв 15 березня 1923 року в Парижi було ухвалено рiшення визнати схiдний кордон Польщi, за яким Схiдна Галичина пiдпорядковувалась польському урядовi — з деякими дуже чiтко визначеними обмеженнями й гарантiями.

Ось два вiдповiдних послiдовних i взаємно пов'язаних пункти, де викладенi умови, на яких це рiшення ґрунтувалось:

Пiд цим рiшенням стоять пiдписи представникiв Великої Британiї, Італiї, Францiї та Японiї, а також погоджувальний пiдпис п. Морiса Замойського вiд iменi польського уряду.

Таким чином, за наполегливою вимогою Лiги Нацiй, цей важливий мiжнародний договiр визначив нову область, визначально ґрунтуючись на подвiйних гарантiях — автономiї та на Договорi про меншини в Польщi 1919 року, положення якого вже ранiше були взятi пiд гарантiю Лiгою Нацiй. (Про Договiр про меншини докладно див. нижче.)

Умови, на яких Схiдна Галичина була передана пiд владу Польщi, чiтко окреслив п. Бонар Лоу, тодiшнiй прем'єр-мiнiстр Великої Британiї, коли 20 березня 1923 року в Палатi громад вiдповiдав на запит сера Джона Саймона стосовно подробиць рiшення, ухваленого на Зустрiчi послiв:

Минув не один рiк з того часу, коли на конференцiї послiв було ухвалене це рiшення. Самоуправлiння у Схiднiй Галичинi дотепер немає. Польський уряд не зробив жодних зусиль, якi свiдчили б про шанування ним свого пiдпису пiд тим рiшенням, i не виконує зобов'язань, що були умовою згоди Союзникiв та асоцiйованих держав на включення Схiдної Галичини до складу Польщi.

Позицiя англiйського уряду в цьому питаннi нещодавно була висловлена повторно. Сер Джон Саймон заявив 26 квiтня 1933 року: «Думка уряду Його Величностi щодо бажаностi автономного режиму у Схiднiй Галичинi була викладена в тiй заявi й залишається незмiнною». («Тiєю заявою» вiн назвав рiшення, ухвалене на конференцiї послiв.)

Крiм сказаного вище стосовно автономiї Галичини, Польща пiдписала також Версальський договiр 28 червня 1919 року, де в Статтi 93 визнала доцiльним i погодилася включити до договору з Союзниками та асоцiйованими країнами такi умови, якi цi держави вважатимуть необхiдними для захисту iнтересiв тих мешканцiв Польщi, що расово, мовно чи релiгiєю вiдрiзняються вiд бiльшостi населення. Як продовження цiєї статтi, окремий Договiр про меншини — пiд тiєю самою датою 28 червня 1919 року — був пiдписаний у Версалi Сполученими Штатами Америки, Британською iмперiєю, Францiєю, Італiєю та Японiєю, з одного боку, та Польщею — з iншого. Цей Договiр забезпечував, чи мав забезпечити, спецiальний захист меншин узагалi. Вiдповiднi його статтi мають такий вигляд:

Цей Договiр став темою багатьох звернень української меншини до Лiги Нацiй.

Ризький договiр, пiдписаний 18 березня 1921 року мiж урядом Польської республiки та урядом Росiйської Радянської Федеративної Соцiалiстичної Республiки «вiд свого iменi та з повноваженнями вiд уряду Бiлоруської Соцiалiстичної Республiки Рад i уряду Української Соцiалiстичної Республiки Рад», також становить iнтерес, оскiльки в цьому Договорi також є статтi про захист меншин, але вiдрiзняється вiд попереднього Договору, оскiльки в Ризькому договорi умови є взаємними, а положення, що стосуються релiгiї — бiльш повними.

Ось його вiдповiднi статтi: Стаття VІІ (1). — «Польща надає особам росiйської, української та бiлоруської нацiональностi, що перебувають у Польщi, на основi рiвноправностi нацiональностей, всi тi права, що забезпечують вiльний розвиток культури, мови та вiдправи релiгiйних обрядiв. Взаємно Росiя та Україна забезпечують особам польської нацiональностi, що перебувають в Росiї, Українi й Бiлорусi, всi такi самi права.

Особи росiйської, української й бiлоруської нацiональностi в Польщi мають право, в межах внутрiшнього законодавства, культивувати свою рiдну мову, органiзовувати i пiдтримувати свої школи, розвивати свою культуру та утворювати з цiєю метою товариства й союзи. Цими ж правами, в межах внутрiшнього законодавства, будуть користуватися особи польської нацiональностi, що перебувають в Росiї, Українi й Бiлорусi».

Стаття VІІ (2). — «Обидвi договiрнi сторони взаємно зобов'язуються нi прямо, нi опосередковано не втручатися в справи, що стосуються устрою та життя церкви й релiгiйних громад, що перебувають на територiї iншої Сторони».

Стаття VІІ (3). — «Церкви й релiгiйнi громади, до яких належать особи польської нацiональностi в Росiї, Українi й Бiлорусi, мають право, в межах внутрiшнього законодавства, самостiйно влаштовувати своє внутрiшнє життя.

Згаданi вище церкви й релiгiйнi громади мають право, в межах внутрiшнього законодавства, користуватися й набувати рухоме й нерухоме майно, необхiдне для вiдправлення релiгiйних обрядiв, а також утримання духiвництва та церковних установ.

На тих же засадах вони мають право користуватися храмами i установами, необхiдними для виконання релiгiйних обрядiв. Цими ж правами користуються особи росiйської, української та бiлоруської нацiональностi в Польщi».

На засiданнi Асамблеї Лiги Нацiй 13 вересня 1934 року польський мiнiстр закордонних справ пан Бек сказав: «Поки не стане чинною загальна i єдина система захисту меншин, мiй уряд вiднинi змушений вiдмовитися вiд будь-якого спiвробiтництва з мiжнародними органiзацiями в питаннях нагляду за дотриманням Польщею системи захисту нацiональних меншин».

Наступного дня сер Джон Саймон, мiнiстр закордонних справ Великої Британiї, висловив протест проти цiєї заяви, зазначивши, що жодна держава, очевидно, не може в односторонньому порядку звiльнити себе вiд зобов'язань щодо меншин. До цiєї декларацiї приєднались п. Барту вiд Францiї та барон Алоїзi вiд Італiї.

Що стосується Чехословаччини, то в Мирному договорi мiж Союзниками та асоцiйованими з ними державами i Австрiєю, пiдписаному 10 вересня 1919 року в Сен-Жермен-ан-Ле, є Стаття 57, подiбна до Статтi 93 Версальського договору; в нiй Чехословаччина погоджується укласти Договiр про меншини з Головними Союзниками та асоцiйованими країнами. Як продовження цiєї статтi, того самого числа, 10 вересня 1919 року, в Сен-Жермен-де-Ле було пiдписано Договiр про меншини мiж Сполученими Штатами Америки, Британською Імперiєю, Францiєю, Італiєю та Японiєю, з одного боку, i Чехословаччиною, з iншого. Вiдповiднi статтi, що стосуються українцiв, мають такий вигляд:

Зовсiм недавно, 3 травня 1934 року в Кошiце п. Бенеш виголосив важливу промову, в якiй зупинився на проблемi автономiї Пiдкарпатської Русi. Серед його зауважень було й таке:

Що стосується українцiв у Румунiї, то вони захищенi Договором про меншини мiж Сполученими Штатами Америки, Британською Імперiєю, Францiєю, Італiєю, Японiєю та Румунiєю, який був пiдписаний у Парижi 9 грудня 1919 року i в якому викладено звичайнi положення про захист расових, релiгiйних та мовних меншин.

Цi фрагменти показують ту юридичну основу, на якiй вiдстоює свої права український народ у чотирьох рiзних державах. Очевидно, надто мало зусиль робиться для того, щоб утвердити справедливiсть по вiдношенню до українцiв; i неважко здогадатися, що подальше нехтування цим питанням може втягнути в конфлiкт усю Європу.