В чужому пір’ю

Перша дія

Левада над струмком. Квіти стоять півколом: праворуч — Лелія й Дзвіночок, ліворуч — Фіалка й Братчик. Перед ними, посередині, Рожа. Ранок. Левада купається в сонячному сяйві.

Квіточки-сестрички, що то за новина,

Що сумна вся наша прекрасна долина?

Сумують всі пташки, пісень не співають.

Не знаєте, сестри, яку журбу мають?

Як я умивалась на зорі росою,

Синички казали помежи собою,

Що одна синичка від них відреклася,

Зняла своє пір’я, в чуже одяглася,

І своє гніздечко залишити хоче,

В чужину летіти, десь у світ за очі.

О, я би ніколи того не зробила,

Рідну свою землю я б не залишила.

І я — ні!

І я — ні!

Я також — ні!

Нема ніде краще, ніде веселіше,

Бо ніде не гріє сонечко миліше.

Ніде не шумить так білая берізка,

Не журчить потічок, чистенький, як слізка!

Якби мене взяли в далеку чужину,

Зів’яв би я, знидів, з туги б там загинув.

І я так!

І я так!

Я цього не знаю,

Чому наймиліше всім у ріднім краю?

Не знаєш? Чи пісню вже тую забула,

Що вчора під вечір від Сверщика чула?

О, я і зараз можу заспівати.

Лиш мусив би Сверщик голос пригадати.

І я так!

І я так!

А де Сверщик дівся?

Вже сонечко встало — він ще не з’явився.

Я Сверщика люблю; він скрипак найперший,

Співаночки знає і складає вірші.

Певне, заховавсь між буйнії трави

І там, над потічком, скрипку свою править.

Але я задзвоню дрібними дзвінками —

То зараз і з’явиться Сверщик між нами.

(Потрясає дзвіночками, що в нього на костюмі.)

Чи бачите? Он вже по долині скаче.

Входить Сверщикз іграшковою скрипкою у руках.

Добрий тобі ранок, наш милий скрипаче!

Квіти мої любі, добрий і вам ранок!

Чи добре ви спали, чи пили сніданок?

Дякуємо красно, спали всі в спокою,

На сніданок пили медочок з росою.

Й тобі залишили ще досить медочку,

Тільки заспівай нам гарну співаночку.

Гаразд, любі квіти, я готов співати,

А за свою пісню не хочу заплати.

Найкраща заплата за всі мої труди,

Якщо моя пісня подобатись буде.

Заграй же нам пісню вчорашню, друже,

Бо вона до серця припала нам дуже.

Сверщик строїть скрипку, а потім грає мелодію пісні «Чом, чом, земле моя», а всі квіти — спершу несміливо, тихо, а далі щораз голосніше — співають.

Чом, чом, чом, земле моя,

Так люба ти мені,

Так люба ти мені?

Чом, чом, чом, земле моя,

Так радуюсь я

Твоїй красі?

Чим, чим, чим мене манить

Пташні твоєї спів,

Тужливий шум лісів?

Чим, чим, чим так веселить

Потічок з-під верхів,

Що тут шумить?

Тим, тим, тим, серденько, знай,

Бо красна ця земля

Зродила й кормить тя!

Тим, тим, тим, серденько, знай,

Бо красна ця земля —

Твій рідний край!

Всі дякуєм, друже, ця пісня — чудова!

Аж в серце глибоко запали нам словй.

Заспівай цю пісню пташці в нашім гаю,

Що хоче летіти до чужого краю.

Я вчора співав їй, вона висмівала,

Ще й скрипочку мою, недобра, стоптала.

Коли так, то вже їй ніщо не поможе!

Та лиш подивіться, квіточки, в долину.

Всі дивляться в той бік, звідки надходять Синички.

Чи бачите тую чудацьку пташину?

Строкатого пір’я начеплено много —

Чи ви вже бачили де птаха такого?

Я — ні.

Я також — ні.

То пташка шалена,

Вбрала чуже пір’я — думає, що вчена.

Шалена, шалена!

Й я це повідаю,

Лиш її сестрички жаль мені без краю.

І мені!

І мені!

Одну її мала,

Як мати умерла, її згодувала;

А тепер невдячна таке їй вчинила,

Чесне ім’я роду геть поганьбила.

Недобра!

Невдячна!

І серця не має.

А ще і надулась та гордо ступає…

Чи бачите, квіти?

Я бачу.

Дивлюся.

А я не дивлюся, бо нею гидую.

А сестра за нею ступає сумненько…

Ой, видно, що дуже болить їй серденько.

Чи знала що, бідна, відчувала лихо?

Не знала!

Не знала!

Тихо, квіти, тихо!

Входять Синички І і II.

А дивись, які я маю гарні пера,

А ти собі проста пташка синьопера!

Та й ти такі вчора сині пера мала.

Чим ти свої крила так зафарбувала?

Не хочу я бути така, як ти, проста.

Придбала я, бачиш, крашених доста.

Свої пера я зірвала, хоч боліло,

Тепер межи панські птахи піду сміло,

Тепер приймуть мене в своє товариство.

Подивись лиш, яка я гарна і барвиста!

Ти не мудра, сестро моя, — тож пізнати,

Що не свої, лиш чужії, маєш шати.

Чуже пір’я вітер здує, і застинеш.

Жаль тебе, нещасна сестро, бо загинеш.

А, то заздрість тільки в тебе так говорить,

Кожний скаже, що то гарно, хто за мною зорить!

Я ще хочу собі голос відмінити…

Буде мені між панами добре жити.

Ой, будеш ти, моя сестро, дуже бідна,

Бо ні чужим, ані своїм не потрібна,

Свої тебе не пізнають, відречуться,

А чужії над тобою насміються.

Схаменися, сестро люба, поки час ще,

Між своїми все найліпше і найкраще.

Бо кращого товариства не знаєш,

Лиш з простими синицями проживаєш.

А я бачила щось ліпше, як синиці,—

Я бачила пишні, панські, горді птиці.

Коли б мудра, то пішла би враз зі мною;

Я відміню тобі голос і пристрою.

Ой, ніколи я на теє не згоджуся,

Гнізда свого, свого співу не зречуся.

Як не хочеш, сама піду, — світ відкритий,

А ти будеш в тісній хаті повік жити.

Відходить.

Хай моя бідна хата, але власна.

А ти йдеш чужим служити, ти — нещасна!

Схиляє голову й плаче.

(підходить до Синички II й мовить приязно, потішаючи)

Синичко люба, мила сестричко,

Обітри очі, звесели личко.

Як же я можу весела бути?

Сестру нещасну годі забути.

(Співає притишеним голосом, а Сверщик супроводить мелодію на скрипці.)

А де ж тая криниченька,

Що чиста вода?

Пішла моя сестриченька —

Шкода, ой шкода!

Ой, жаль серцю буде,

Там, де чужі люди,

Гірко їй буде!

Біля тої криниченьки

Квітки пов’яли —

До моєї сестриченьки

Сліди пропали.

Ой, жаль серцю буде,

Там, де чужі люди,

Гірко їй буде!

Мені жаль Синички.

Та й мені жаль дуже!

Дай мені пораду, Сверщику, мій друже!

Гей, покличу Вітра з зеленого лугу,

Хай твою розвіє великую тугу.

(Звертається ліворуч і кличе.)

Вітре, Вітре, Вітрику,

Милий, жвавий хлопчику,

Гей, де ти гуляєш, гей, де забарився?

Слухай, слухай… кличу, щоб ти тут з’явився!

Вітер вбігає з розпростертими крилами свого одягу. Жваво обкручується на каблуці, потім легко кружляє поміж квітами, приспівуючи.

Чи сюди, чи туди,

То мені свобідно,

Чи сюди, чи туди,

Чи горбки, чи сади,

Погуляти вільно.

Фу-фу-фу-фу!

(Обкручується на каблуці, розпростерши крила.)

Чи сюди, чи туди,

Крилоньки розложу;

(Розкладає крила то в один, то в другий бік.)

Чи стебла, колоски,

Чи листки, чи квітки —

Похитати можу.

Вітрику, братику, веселий хлопчику,

Будь же тихенько хоч на хвилинку.

Будь же тихенько, не бур головку,

Не помни ниточки з самого шовку.

Я тобі, Роженько, нічого не ваджу,

Я твої шаточки не мну, лиш гладжу.

Вітрику, Вітрику!

А що, мій Братчику?

Кажи нам казочку!

Кажи нам казочку!

А що даш, Фіалочко?

Пахуче листячко,

Із рос чистеньких срібне намистечко.

Другий раз скажу, бо помічаю —

Не всі веселі в нашому гаю.

Пташка Синичка чогось сумує,

Як веселюся, навіть не чує.

А як то може там бути сумно,

Де я гуляю весело, шумно?

Ти ж знаєш, любий Вітре,

Який жаль тяженький,

Як гніздо покине рідне

Сестра, брат миленький

Ой, Вітрику, летунчику,

Світами літаєш,

Може, мою сестру бідну

В чужині пізнаєш.

А як вдасться ту сестричку

В чужині зустріти,

Почни нашу співаночку

Тихенько шуміти.

Як моя сестричка вчує

Співанку з родини,

То затужить, засумує

І верне з чужини.

Тим я тобі не поможу —

Заспівати я не можу,

Бо співати я не вчився,

Лиш світами волочився.

Та що діять — добре знаю:

Рідний запах позбираю

Із квіточок, та із зілля,

Та з смерекового гілля.

А як його позбираю,

Рознесу в чужому краю.

Як сестра цей запах вчує,

То затужить, засумує

І повернеться з чужини

До гніздечка, до родини.

Дякую тобі, єдиний,

Милий Вітре з Верховини.

Вітрику наш, милий друже,

За те люблю тебе дуже.

То не штука так сказати,

Треба ділом доказати.

Запах дай, Роже чудова,

То повірю в твої слова.

На тобі один листочок,

Лиш будь тихо хоч часочок.

Запаху і в мене повно,

Бери собі, скільки вгодно.

Я маленька і смирненька,

Та на запах багатенька.

Мої шати з оксамиту,

Любий запах мого цвіту.

Дзвінки мої дрібно дзвонять,

Ніжний запах з себе ронять.

Вітер ходить від квітки до квітки й збирає запахи.

Дякую вам, мої милі,

Що мене так збагатили.

З таким даром можу сміло

Розпочати своє діло.

Будьте, квітоньки, здорові

В гаю, лузі і в діброві,

У долині й на горбочку,

І в садочку, і в лісочку.

Колись до вас завітаю

І весело погуляю.

Тепер мушу я спішити,

Щоби діло завершити.

Хай ніхто не скаже того,

Що той Вітрик ні до чого.

Всі тут в мирі проживайте

Та про мене пам’ятайте.

За Вітрина не забудьте

І всі враз здорові будьте.