Віднайдений час

Від перекладача

Великими літерами, такими, як і в оригіналі, вивів перекладач слово КІНЕЦЬ і здригнувся. Якому почуттю, підкажіть, йому віддатися: радіти, що навіть хвороба, налякавши існуванням якогось за-кляття на посмертні прустівські романи, милостиво його відпустила і дозволила сказати: «Ось вам, мої земляки, велика книга XX сторіччя по-нашому!», чи сумувати, що урвалася необхідність щодня по сім годин пересновувати шовк прустівських думок, чи то світлих, чи то чорних, але завжди своєрідних і глибоких. Задум перекласти Марселя Пруста виник у мене ще в шістдесяті, тоді мене заохочував мій учитель Григорій Кочур постійними нагадами: «За вами — Пруст!», а засів я за працю після зустрічі в «Ґаллімарі» з Прустовим видавцем і бібліографом Жаном-Івом Тадьє. Пруст масовий, кишеньковий, із зображенням на обкладинках семи книжок Руанського собору в різних фазах освітлення його сонцем, відтворених пензлем Клода Моне, помандрував зі мною одразу в Україну, а Пруст академічний, у золотообрізному плеядівському виданні на папері бібл-друк, прийшов через посольство за два тижні. Я витягав із коробки, пересипаної паперовою стружкою, книжки, це був уже не тритомовик, що дістався мені з кочурівської бібліотеки, а чотиритомовик, та ще й кожен том майже удвічі грубший від попередніх. Понад половину обсягу книжки відводилося для рукописних варіантів, наукового коментаря і приміток. Змін зазнав і текст прустівського роману. Чимало пасажів, знижених у попередньому виданні до приміток унизу сторінки, знайшли своє законне місце у масиві твору, цілі сторінки й абзаци по-новому перетасувалися між собою, з’явилися у кількох провалах істотні доповнення. Натхнення несло письменника не гостинцем, а манівцями, і він клеїв до машинописних сторінок набагато довші за них драбинки і трапи вставок, які й заходився впорядкувати інтернаціональний загін текстологів під проводом Тадьє.

Виходить, можна тішитися тим, що видавництво «Юніверс» — це сумлінний постачальник продукції повного й канонізованого Пруста? Воно-то так, але особисто для мене до цього втішання домішується дещиця гіркоти: у літературний обіг Пруст міг би ввійти значно раніше, якби мав змогу жити і працювати такий «француз» у нашому письменстві, як Валеріян Підмогильний. Що він Пруста читав, і читав в оригіналі, свідчить назва розділу прустівського роману в його власному перекладі. У Підмогильно-го ця назва звучить так: «Перебої серця». Може б, тоді не казали, почувши про моє захоплення, мої побратими по перу: «Ну й дивак, знайшов кого перекладати!» Бідолахи, думав я, знали б вони чудову прустівську думку про те, що читач читає не тільки самого письменника, а ще й читає самого себе. А втім, заспокоював я себе, просто вони не читали Пруста. Зате для молодого покоління, судячи з листів до мене, дзвінків і відгуків, Марсель Пруст є тим, ким і має бути класик — прецікавим сучасним письменником. Для нас, довгорічних працівників журналу «Всесвіт», загартованих на перекладах сучасних модерністів, Марсель Пруст здається тепер класично прозорим. Але цілком припускаю, що в деяких читачів може виникнути враження, чимось схоже на відчуття семирічного Колена у французькій книжці про несподівані запитання наших дітей: «Чому я їду назад у авті мого тата, коли він рушає?» О великий закон фізики, відкритий ще Ґалілеєм, закон інерції! Щоб ви з головою поринули у великий роман ґальського генія, треба спочатку перебороти інерційний спротив, що сковує рух. За цим самим законом інерції на об’єкт повинна діяти якась сила, здатна змінити його швидкість. Ця сила називається художнім чуттям, естетичним переживанням. Якщо ви людина вражлива, якщо ви маєте смак, у час добрий! Мене як перекладача, тобто довірену особу Пруста, усі сім років праці не переставало дивувати дивовижне багатство прустівської фрази, від неї, як від веселих вертушок і сонців, так і жди розльотів, ніби машиною часу, кидає нас одночасно в майбутнє і минуле, рожеве дівоче личко при наближенні до нього губ для поцілунку показує інші свої подоби, навіть ту, якою її зробить старість, нашпигована вона і паралелізмами (мимоволі згадуються Плутархові «Паралельні життєписи»), коли факти з біографії одного персонажа (Андре) перегукуються з даними з життя іншого (Альбертини), або коли пишні картини омріяної Венеції перебиваються скромними образками рідного Оповідачеві Комбре. А скільки фраз, другу половину яких становлять розгорнуті порівняння, взяті з медицини, ботаніки, фізики, історії, астрономії, куховарства, малярства, театру! В діагностиці письменник своя людина, по-перше, через хронічну хворобу, а потім — його батько був медичним світилом. Описи симптомів у нього бездоганні з клінічного погляду, і перекладачеві, якщо він чутливий до цих обставин, краще віддавати при перекладі перевагу точним медичним термінам. Гімн французькому гурманству Пруст співає не менше, ніж українському Котляревський і Гоголь. Меню описаних у романі домашніх і ресторанних обідів треба було віддавати так, щоб читач мав до своїх послуг готовий рецепт, а розмочений у липовому відварі бісквіт, так старанно змальований Прустом, схожий формою на скойку Сен-Жака (за назвою черепашки, якою прикрашали себе прочани, ідучи на прощу до галісійського міста Санть-яго-де-Кампостелла, по-французькому Сен-Жак-де-Кампостель), а все тому, що він відкрив письменникові механізм пам’яти і підказав йому власну філософію часу, перекладач назвав так, як його називають французи українського роду, лише трохи змінивши французьку реалію, — мадленкою. Пригадується на початку цієї праці моє щасливе повернення з прощі по прустівських місцях із трофеями — скойкою Сен-Жака і коробкою мадленок. А з яким хвилюванням я переступив поріг оббитої корком кімнати і розглядав на тумбочці біля широкого, типового для Франції, ліжка звичайний каламар та дві ручки з дерев’яними держаками і перами рондо!

От тільки шкода, що в останньому томі прустівської епопеї не знайшлося місця для покажчика персонажів твору, географічних назв і місць, а також згаданих у романі історичних осіб. Повірте на слово, на це пішло б іще сотні сторінок.

Тепер, ще раз нагадуючи, що у вас у руках переклад, тобто, що це український текст пера Анатоля Перепаді, довіреної, повторюю, особи Пруста в Україні, ваш покірний слуга передбачає, з огляду на деяку незвичну його лексику, і сумніви кваліфікованої критики (як з цим уже поспішили журналісти, культурою, сказати б, не дуже обтяжені) в адекватності моїх мовних засобів письму французького роману про поезію снобізму представників вищого світу. Охоче беруся розвіяти її сумніви. По-перше, як це не дивно, на боці перекладача виступає сам автор цього твору. Згадайте, як Оповідач, зачарований золотим бринінням імени Ґермантів, несміливо ступає на потертий коцик на порозі їхнього пишного палацу, у спілкуванні з ними відбувається становлення його як письменника, і якими ж у його очах постають ці княжата королівської крови? Французькі дідичі, на відміну від російських, живучи серед моря народного мовлення, кохалися у просторіччі й залюбки, навіть по-снобістському користувалися ним у салонах. Отже, у французів, як і в українців, селянське це і є аристократичне. На останніх сторінках «Віднайденого часу» сива дукиня Ґермантська зі скромністю, тією, що паче гордости, заявляє: «Я — селючка». А пам’ятаєте, як перші передчуття майбутнього покликання з’являються у Марселя тоді, коли мати збирається йому читати роман Жорж Санд і його уяву вражає загадкова назва «Франсуа Найдух» (в оригіналі «Франсуа Ле Шампі»). Цю свою цікавість до неутер-тих, свіжих слів письменник зберіг на ціле життя.

А по-друге, після буремних змін, що відбулися у державному і громадському бутті нашої Неньки-України, не може бути, щоб не заходили зміни і в нашому слові (не змінюється тільки ставлення тих земляків, що й досі коверзують ходити своїми батьківськими, а дибають, і то дуже незграбно, на чужих дибах). Отож-бо мовна ряснота цих семи книжок не зіпсує, як не зіпсує масло каші.

Залишається сказати, що шістдесятники робили спробу пробитися до шедевру цього арабського, як охрестили Пруста, принца, на казкових сторінках якого у кращі дні я чіплявся, як серферист на дошці з вітрилом під вітром у 12 балів, а в гірші дні, як мураха на папері бібл-друк, заклопотаний лиш тим, щоб його не здуло поривами, гнаними вентилятором (поява впертого мого товариша на фінішній прямій у серпневу спеку підказала мені образ прустівця тлумача). Але у наших видавничих планах Москва виполювала і Пруста, і Камю, і Моріака... Та воно й зрозуміло, навіщо їй конкурент? Як, посміхнеться хтось, щоб це українська мова конкурувала з російською?! А я от у її конкурентоспроможність вірю. Бо з якого б то дива, скажіть, Олександер Солженіцин заговорив раптом про те, що українська мова ніколи не стане світовою. Ні, зі сміху будуть люди! Ось моя робота і є актом моєї віри у велике майбутнє нашого слова. І вона доводить, що конкуренції північний сусід боїться недаремно. Хоч я і свідомий того, що мій нешерето-ваний краянин, привчений пити не зі свого джерела, байдуже пройде повз цей бювет з артезіанських глибин, що ж, нехай тоді він вдо-вольняється не зовсім чистою водою.

Насамкінець висловлюю подяку всім причетним до цього видання: французьким радникам з питань культури Дезюсу, Анні Катрін Валліскі, Добантон, Олів’є Ґійому, видавцям Андрію Савчуку та Олегові Жупанському, редакторові Валентину Корнієнку (його внесок неоціненний), художникові Андрію Лівню. А ще мені хочеться присвятити його святій пам’яті моєї сестрички Світлани, яку забрали янголи на небо, коли ми були малими козопасами.