Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 44

ВПОЛЬОВАНІ

Перрин зліз із ліжка й почав вдягатися, не звертаючи уваги на те, дивиться Зарін чи ні. Він знав, що повинен робити, — але все ж спитав Морейн.

— Ми їдемо?

— Якщо ти не хочеш ближче познайомитися із Саммаелем, — сухо сказала вона. Загуркотів грім, немовби увиразнюючи її слова, і знову спалахнула блискавка. Айз Седай краєм ока поглянула на Зарін.

Заправивши сорочку в штани, він пожалкував, що не вбрався у каптан і плащ. Після згадки про одного з Відступників у кімнаті стало холодно. Ба’алзамон — це вже погано; а тепер у нас ще й звільнений Відступник. Світло, чи є тепер різниця, знайдемо ми Ранда чи ні? Чи не пізно? А втім, він продовжував одягатися, взуваючи черевики. Пізно чи ні, — а народ Межиріччя ніколи не здається.

— Саммаел? — слабо мовила Зарін. — Один з Відступників править?.. Світло!

— Ти досі хочеш іти з нами? — м’яко сказала Морейн. — Я не залишу тебе тут, — не тепер; але даю тобі останній шанс присягнутися не йти нашим шляхом.

Зарін завагалася, — а Перрин зупинився, натягнувши каптан на одне плече. Звісно, ніхто не погодиться йти з людьми, що накликали на себе лють одного з Відступників. Не тепер, коли вона побачила те, з чим їм доводиться мати справу. Хіба що вона має якусь вагому причину. В будь-якому іншому випадку кожен, хто почув би, що один з Відступників звільнений, уже мав би тікати на корабель Морського народу й просити переправити його на інший бік Аїльської пустелі, а не сидіти тут і розмірковувати.

— Ні, — врешті сказала Зарін, і Перрин розслабився. — Ні; я не присягатиму йти іншим шляхом, — ведете ви мене до Рогу Валіра чи ні. Та навіть той, хто його знайде, не матиме такої історії, як ця. Гадаю, цю історію розповідатимуть роками, Айз Седай, — і я буду її частиною.

— Ні! — вигукнув Перрин. — Це не має сенсу. Чого ти хочеш?

— У мене немає часу на суперечки, — втрутилася Морейн. — У будь-який момент лорд Бранд може дізнатися, що один з його Темних гончаків мертвий. Можете бути певні, що він здогадається, що це — справа рук Охоронця, і почне шукати Ґайдіна Айз Седай. Хочете сидіти тут, поки він довідається, де ми? Рухайтеся, дурнуваті діти! Рухайтеся!

Вона зникла наприкінці коридору ще до того, як він устиг розтулити рота. Зарін теж не забарилася й вибігла з кімнати без своєї свічки. Перрин поспіхом зібрав речі й рушив до задніх сходів, поправляючи ремінь з сокирою. Там він зустрів Лояла, що намагався всунути книжку з дерев’яною палітуркою у свої сакви й водночас одягти плащ. Перрин допоміг йому остаточно вбратися, поки вони обидва спускалися сходами, і Зарін приєдналася до них, перш ніж вони вибігли під зливу.

Перрин, згорбивши плечі від вологи, побіг крізь темний від грози двір, не чекаючи, поки Лоял натягне свій каптур. Вона мусить мати якусь причину. Закарбувати себе в історії — це причина лише для якоїсь божевільної! Дощ промочив його кудлаті кучері, приліпивши їх до голови, перш аніж він добіг до дверей стайні.

Морейн уже була там — у дощовику, все ще вкритому краплями дощу. Ньєда тримала ліхтар для Лана, який сідлав коней. їх стало більше: з’явився гнідий мерин із носом, ще виразнішим, аніж у Зарін.

— Я надсилатиму голубів щодня, — сказала огрядна жінка. — Ніхто не подумає на мене. Покинь мене Талан! Навіть білоплащники про мене хорошої думки.

— Послухай мене, жінко! — відрізала Морейн. — Я говорю не про біло-плащників чи Друзів Морока. Ти втечеш із цього міста — і забереш із собою усіх, про кого турбуєшся. Дюжину років ти корилася мені. Корися і зараз!

Ньєда кивнула, хоч і неохоче, і Морейн роздратовано засичала.

— Гнідий — твій, дівчино, — сказав Лан Зарін. — Залазь йому на спину. Якщо не вмієш їздити, доведеться вчитися на практиці. Або ж пристань на мою пропозицію.

Поклавши одну руку на круп коня, вона легко заскочила на сідло.

— Я вже їздила верхи, кам’янолиций, — і тепер упораюся.

Вона розвернулася, щоб прив’язати свій клунок позаду.

— Що ви маєте на увазі, Морейн? — запитав Перрин, коли перекинув свої сакви через спину Ходака. — Ви сказали, що він дізнається, де я. Але він знає. Сірі Чоловіки!

Ньєда хихотнула, і він роздратовано подумав, про скільки ж речей вона насправді знає і вірить у них — з-поміж тих, про які вдає, що не вірить.

— Саммаел не відправляв Сірих Чоловіків. — Морейн з прямою спиною осідлала Альдіб з холодною акуратністю, так, наче й не поспішала нікуди. — Темний гончак був, напевне, від нього. Гадаю, він ішов по моєму сліду. Він не відправляв і тих, і тих. Хтось полює на тебе, — але, думаю, Саммаел навіть не здогадується про твоє існування. Поки що.

Перрин застиг з однією ногою в стремені, втупившись на неї, але вона, схоже, була більше зосереджена на погладжуванні вигнутої шиї своєї кобили, ніж на запитальному виразі його обличчя.

— Добре, що я пішов за тобою, — сказав Лан, і Айз Седай гучно пхикнула.

— Хотіла б я, що б ти був жінкою, Ґайдіне. Я б відправила тебе до Вежі як послушницю, щоби ти навчився підкорятися!

Він підняв брову й торкнувся руків’я свого меча, тоді хитнувся в сідлі, — і вона зітхнула.

— Можливо, це й добре, що ти не підкоряєшся. Інколи це добре. Крім того, гадаю, Шеріам та Суан Санче і вдвох не змогли б навчити тебе покірності.

— Не розумію, — мовив Перрин. Здається, я кажу це надто часто, — і я втомився від цього. Я хочу відповідей, які я міг би зрозуміти. Він заліз на коня, щоб Морейн не дивилася на нього згори вниз; у неї достатньо переваг і без цього. — Якщо він не посилав Сірих Чоловіків, — то хто тоді? Якщо мерддраал чи інший Відступник... — Він зупинився, щоб глитнути. Інший Відступник! Світло!—Якщо їх відправив хтось інший, — чому вони не сказали йому? Вони ж усі — Друзі Морока, хіба ні? І чому я, Морейн? Чому я? Ранд же — цей клятий Відроджений Дракон!

Лиш почувши зойки Зарін і Ньєди, він зрозумів, що ляпнув. Погляд Морейн, здавалося, здирав з нього шкіру, мов найгостріше лезо. Клятий нестриманий язик. Коли я перестав думати, перш ніж говорити? Йому здавалося, що сталося це тоді, коли він уперше відчув на собі погляд Зарін. Вона й зараз дивилася на нього з відвислою щелепою.

— Тепер ти зв’язана з нами, — сказала Морейн дівчині із зухвалим обличчям. — Шляху назад для тебе немає. І не буде.

Зарін начебто хотіла сказати щось, але боялася. Однак Айз Седай уже зосередила свою увагу на чомусь іншому.

' — Ньєдо, тікай з Ілліана сьогодні вночі. Зараз же! І тримай язика за зубами — навіть краще, аніж протягом усіх цих років. Є ті, хто виріже його тобі за те, що ти можеш сказати, — і швидше, ніж я зумію знайти тебе.

Її суворий тон не залишав сумнівів щодо того, що вона сказала, і Ньєда енергійно кивнула, неначе все зрозуміла.

— А щодо тебе, Перрине... — Біла кобила під’їхала ближче, і він мимохіть відсахнувся від Айз Седай. — У Візерунок вплетено багато ниток, — і деякі такі темні, мов сама Тінь. Потурбуйся, щоб одна з них не задушила тебе.

Вона пришпорила Альдіб, і кобила кинулася в дощ. Мандарб ішов неподалік.

Згоріти вам, Морейн, подумав Перрин, коли їхав позаду. Інколи я не знаю, на чиєму ви боці. Він подивився на Зарін, що їхала поруч і, здавалося, народилася в сідлі. А на чиєму боці ти?

Дощ прогнав людей з вулиць і каналів, тож жодні очі не спостерігали за ними, — але через волоіу хода коней на нерівній бруківці була невпевненою. Коли вони доїхали до дамби Маредо, — широкої дороги з утрамбованої грязюки, що тяглася на північ через болота, — злива почала слабшати. Грім все ще гримів, але блискавка спалахувала далеко позаду них, — можливо, над морем.

Перрин подумав, що їм таланить. Дощ ішов достатньо довго, щоб приховати їхній від’їзд, — а тепер, схоже, буде ясна ніч, вдала для мандрівки. Коли він сказав це, Лан похитав головою.

— Темні гончаки люблять чисті місячні ночі найбільше, ковалю, а дощ — найменше. Сильна злива цілком здатна їх відлякати.

Так, наче його слова були почуті, дощ зменшився до дрібної мрячки. Перрин почув зітхання Лояла позаду себе.

Дамба й болота закінчилися одночасно, десь за дві милі від міста, — але дорога йшла далі, плавно завертаючи північніше. Захмарений вечір перетворювався в ніч; продовжував мрячити дрібний дощ. Коні Морейн і Лана ступали твердим, грузьким кроком. Копита хлюпали по калюжах на твердо втрамбованій грязюці. Місяць світив крізь рвані хмари. Низькі пагорби почали здійматися довкола них, усе частіше з’являлися дерева. Перрин подумав, що попереду має бути ліс, — але він не знав, добре це чи погано. Дерева могли сховати їх від переслідувачів; однак дерева могли допомогти переслідувачам наблизитися, перш аніж їх би помітили.

Тонке виття пролунало десь далеко позаду. Якусь мить він думав, що це вовк, і здивувався, що майже досяг вовка, перш аніж зміг зупинити себе. Виття повторилося, — і він зрозумів, що воно не вовче. Інші крики відповіли на виття, — за багато миль позаду моторошні верески несли в собі кров і смерть, а крики свідчили про жахіття. Як не дивно, Лан і Морейн уповільнилися; Айз Седай досліджувала в темряві схили довкола.

— Вони далеко, — сказав він. — Вони не наздоженуть нас, якщо ми продовжимо їхати.

— Темні гончаки? — пробурмотіла Зарін. — Вони — це Темні гончаки? Ви впевнені, що це не Дике полювання, Айз Седай?

— Це воно, — відповіла Морейн. — Саме воно.

— Ти ніколи не випередиш Темних гончаків, ковалю, — сказав Лан, — навіть на найшвидших конях. Ти завжди мусиш зустрітися з ними й перемогти, — або ж вони тебе з’їдять.

— Знаєте, а я б міг залишитися в стеддін/у, — сказав Лоял. — Моя мати вже б оженила мене, але це було б непогане життя. Безліч книжок. Не треба було мені виходити назовні.

— Там, — сказала Морейн, вказуючи на високий лисий курган одразу праворуч від них. Довкола нього на двісті кроків не росли дерева, а далі траплялися лише поодинокі. — Ми повинні бачити, як вони наближаються, щоб мати шанс.

Моторошні верески Темних гончаків наближалися, але все ще були далеко.

Лан трохи пришвидшив крок свого коня тепер, коли Морейн обрала місце. Коли вони дерлися нагору, копита тварин стукали об каміння, що вгрузло в багно, і ковзали через мряку. Перрину здавалося, що каміння занадто правильної квадратної форми, щоб бути цілком природним. На вершині вони стали навколо якогось низького, круглого валуна. У небі посеред хмар вигулькнув місяць, і Перрин побачив вивітрене кам’яне обличчя у два кроки завдовжки. Жіноче обличчя, з огляду на довжину волосся. Через дощ здавалося, що вона плаче.

Морейн злізла з коня, вдивляючись у напрямку виття. Вона лишалася в тіні з каптуром на голові, а місяць освітлював краплини дощу на її дощовику.

Лоял підвів свого коня до каменя, а тоді нахилився, щоб розгледіти риси.

— Гадаю, це оґір, — врешті сказав він. — Але це не давній стеддін/\ я б відчув його. Ми всі. І ми були б у безпеці від Друзів Морока.

— На що ти витріщився? — Зарін примружилася до скелі. — Що це? Жінка? Хто?

— Багато народів зростали й вимирали з часів Світотрощі, — сказала Морейн, не обертаючись, — деякі лишили тільки імена на пожовклих сторінках або лінії на подертих картах. Чи залишимо ми щось після себе?

Знову, вже ближче, почулося криваве виття. Перрин спробував розрахувати відстань, — і зрозумів, що Лан мав рацію: кіньми від них було б не втекти. їм недовго залишилося чекати.

— Оґіре, — сказав Лан, — ти з дівчиною триматимеш коней. — Зарін запротестувала, але він направив коня до неї. — Твої ножі не особливо допоможуть зараз, дівчино. — Він витяг свій меч, і його клинок блиснув у місячному світлі. — Навіть це — останній засіб. Здається, їх там десятеро; не один. Ваше завдання — втримати коней, коли вони відчують Темних гончаків. Навіть Мандарб не любить їхнього запаху.

Якщо меч Охоронця не допоможе, значить, і його сокира ні до чого. Перрин відчув щось схоже на полегшення, — навіть якщо це були й Друзі Морока, він не хотів би використовувати сокиру. Хлопець витягнув свій лук без тятиви з-під сідла коня.

— Можливо, він трохи зарадить.

— Спробуй, якщо бажаєш, ковалю, — сказав Лан. — їх нелегко вбити. Можливо, одного ти й уб’єш.

Перрин дістав свіжу тятиву зі своєї торби, намагаючись прикрити її від невеличкого дощу. Бджолиний віск був тонким, тож не міг довго захищати від вологи. Він зафіксував лук ногами і легко зігнув його, закріпивши петлі тятиви в рогових зарубках на кінцях лука. Коли він випростався, то побачив Темних гончаків.

Вони бігли, немов коні в галопі, а коли побачили їх, то пришвидшилися, їх було лише десять — великих силуетів, що бігли серед ночі, прослизаючи між поодинокими деревами. Тоді він витягнув широку стрілу із сагайдака, зачепив її, але не натягнув. Він був далеко не найкращим лучником в Емон-довому Лузі, — хоча серед юнаків лише Ранд стріляв краще.

Він вирішив стріляти, коли вони будуть за триста кроків. Дурень! Ти заледве влучаєш в нерухому мішень на цій відстані. Але якщо я чекатиму, те, як вони рухаються... Він став поруч з Морейн і підняв лук — потрібно лише уявити, що рухомі тіні — це великі собаки — відтягнув гусяче оперення стріли до вуха й відпустив. Хлопець був упевнений, що стріла злилася з найближчою фігурою, але наслідком було лише гарчання. Це не спрацює. Вони наближаться надто швидко! Він натягував уже іншу стрілу. Чому ти нічого не робиш, Морейн ? Перрин уже міг бачити їхні очі, що сяяли, мов срібло; їхні зуби, що відблискували, неначе полірована сталь. Чорні, мов сама ніч, завбільшки з невеликих поні, вони неслися на нього мовчки, прагнучи вбивства. Вітер доніс сморід горілої сірки; коні злякано заіржали, — навіть бойовий Ланів. Щоб тобі згоріти, Айз Седай, — зроби щось! Він вистрелив знову; передній Темний гончак похитнувся, але продовжив бігти. Вони можуть померти! Він ще раз вистрелив, і передній гончак упав, піднявся, тоді знову впав, — але попри це Перрин відчув безнадію. Один впав додолу. Однак інші дев’ять уже здолали дві третини відстані; здавалося, вони бігли ще швидше, немов тіні, що ковзають по землі. Ще одна стріла. Для однієї ще є час, а тоді — сокира. Згоріти тобі, Айз Седай! Він знову натягнув тятиву.

— Зараз, — сказала Айз Седай, коли його стріла полетіла. Повітря між її руками загорілося й рушило просто на гончаків, освітлюючи темряву. Коні вискнули й стрибнули, намагаючись вирватися.

Перрин прикрив рукою очі, щоб захиститися від біло-гарячого сяйва й жару, що нагадувало про відкритий ковальський горн; раптовий полудень блиснув у темряві і зник. Коли юнак прибрав руку, в його очах мерехтіли цятки, — і слабкий, зниклий слід від лінії вогню. Там, де були Темні гончаки, не залишилося нічого, окрім темної землі та легкого дощику; єдиними рухомими тінями були ті, що створювали хмари, коли перетинали місяць.

Я думав, вона кине вогонь на них, чи викличе блискавки, — але це...

— Що це було? — хрипко спитав він.

Морейн знову дивилася в напрямку Ілліана, наче могла бачити крізь усі ці милі темряви.

— Можливо, він не побачив, — сказала вона радше до себе. — Це далеко, — і, якщо він не стежив, то, можливо, й не помітив.

— Хто? — спитала Зарін. — Саммаел? — Її голос трохи тремтів. — Ви казали, що він у Ілліані. Як він міг бачити те, що сталося тут? Що ви зробили?

— Дещо заборонене, — холодно сказала Морейн. — Заборонене присягами, такими ж сильними, як Три Клятви. — Вона взяла у дівчини віжки Альдіб і погладила шию кобили, заспокоюючи її. — Дещо, що не використовували вже дві тисячі років. Дещо, за що мене можуть упокорити — лише за знання.

— Можливо... — тихо загудів Лоял. — Можливо, нам варто йти? їх може бути більше.

— Не думаю, — сказала Айз Седай, сідаючи на коня. — Він не відпускатиме дві зграї одночасно, якщо вони у нього є; вони зчепляться одна з одною замість того, щоб полювати на своїх жертв. І, думаю, ми не його основна здобич, — інакше б він прийшов сам. Гадаю, ми... завада, — вона говорила спокійно, але було очевидно, що їй не подобалося таке ставлення, — чи, можливо, просто дрібнота, яку можна сунути до ягдташа, не докладаючи особливих зусиль. Утім, залишатися так близько від нього не варто.

— Ранд? — спитав Перрин. Він буквально відчув, як Зарін нахилилася, щоб краще чути. — Якщо ми не його здобич, то тоді це Ранд?

— Можливо, — сказала Морейн. — Або Мет. Пам’ятай, що він — також тпа’верен. І він просурмив у Ріг Валіра.

Зарін видала здушений звук.

— Він просурмив у нього? Хтось його вже знайшов?

Айз Седай не звертала уваги на дівчину, висунувшись із сідла, щоб пильно глянути в темний блиск полірованого золота Перринових очей.

— Знову події випереджають мене. Мені це не подобається. І тобі теж не повинно. Якщо події випередять мене, вони можуть розтоптати тебе — й решту світу разом з тобою.

— У нас попереду все ще багато ліг до Тіра, — сказав Лан. — Оґір має рацію. — Він уже був у сідлі.

За мить Морейн виструнчилася й пришпорила кобилу. Вона вже наполовину з’їхала з кургану, коли Перрин зняв тятиву й забрав у Лояла віжки Ходака. Горіти тобі, Морейн! Я знайду відповіді!

Спершись на впале дерево, Мет насолоджувався теплом багаття. Три дні тому дощі перемістилися на південь, але він усе ще відчував вологу. У цей момент Мет заледве помічав вогники, що танцювали. Юнак замислено роздивлявся маленький, вкритий воском циліндр у своїй руці. Том був поглинутий настроюванням своєї арфи, бурмочучи собі під носа щось про дощ і вологу, і навіть не дивився у Метів бік. Довкола них у темних хащах сюрчали цвіркуни. Опинившись між селами при заході сонця, вони обрали цей перелісок, розташований подалі від дороги. Протягом двох ночей вони намагалися купити кімнату для ночівлі; двічі фермери спускали на них своїх собак.

Мет витяг свій ніж із піхов — і завагався. Талан. Вона сказала, що вони вибухають лиш інколи. Талан. Так обережно, як тільки міг, він розрізав трубку по всій її довжині. Це таки була трубка, до того ж паперова — вдома він знаходив шматочки паперу на землі після феєрверків — точніше, зроблена з кількох шарів паперу, але всередині заповнена чимось схожим на порохно, чи, можливо, сіро-чорну дрібну гальку разом з пилюкою. Він помішав їх на долоні одним пальцем. Як, заради Світла, галька може вибухнути?

— Спопели мене Світло! — прокричав Том. Він сунув свою арфу у футляр, немовби захищаючи від того, що було в Метовій руці. — Ти хочеш вбити нас, хлопче? Ти хіба не чув, що ця річ вибухає вдесятеро сильніше від повітря, аніж від вогню? Феєрверки — майже те ж саме, що й фокуси Айз Седай, хлопче.

— Можливо, — сказав Мет, — проте, як на мене, Елудра не схожа на Айз Седай. Я колись думав, що годинник майстра аль’Віра — це теж щось близьке до витівок Айз Седай. А тоді відкрив задню кришку й побачив там безліч маленьких детальок.

Це були неприємні спогади. Майстриня аль’Вір тоді першою побачила його, вслід за нею прийшли Мудриня, його батько і мер, — і ніхто не повірив йому, що він хотів лише подивитися. Я міг би скласти все назад. — Мені здається, Перрин міг би скласти такий, якби побачив усі ті маленькі колеса, і пружинки, і ще щось.

— Ти здивуєшся, хлопче, — сухо сказав Том. — Але навіть поганий годинникар — доволі багата людини, і вони на це заслуговують. Але годинник не вибухає тобі в обличчя!

— Як і це. Що ж, тепер від цього жодної користі. — Він кинув жменю паперу й дрібної гальки у вогонь, через що Том аж вискнув; камінчики спалахнули крихітними вогниками, і почувся запах їдкого диму.

— Ти таки хочеш нас убити. — Нестійкий голос Тома підвищувався й сильнішав до кінця фрази. — Якщо я вирішу, що хочу померти, я піду до королівського палацу в Кеймліні й ущипну Морґейз. — Його довгі вуса закрутилися. — Не роби так більше! •

— Воно не вибухне, — сказав Мет і похмуро поглянув на вогонь. Він занурив руку в промаслений рулон з іншого боку позаду колоди й витягнув ще один феєрверк, тільки більший. — Цікаво, чому не бабахнуло.

— Мені байдуже, чому не бабахнуло! Не роби цього більше!

Мет подивився на нього й засміявся.

— Годі труситись, Томе. Нема ж чого боятися. Я тепер знаю, що всередині. Принаймні я знаю, як воно виглядає, але... Не кажи цього. Я більше не розрізатиму їх, Томе. Набагато цікавіше запустити їх.

— Я не боюся, брудний ти свинопасе, — сказав Том з підкресленою гідністю. — Мене трусить від гніву, бо мені доводиться подорожувати з телепнем із козлиними мізками, який може нас убити лише тому, що не думає ні про що, окрім власного...

— Хо, багаття!

Мет перезирнувся з Томом, коли вони почули стукіт копит. Порядні мандрівники зазвичай не вирушають у дорогу так пізно. Але гвардійці королеви стежать за безпекою прилеглих доріг; та й ті четверо, що їхали верхи, не були схожі на крадіїв. Серед них була одна жінка. Усі чоловіки були вбрані у довгі плащі і, здавалося, були її слугами. Жінка була вродливою, з блакитними очима, із золотим кольє, у сірій шовковій сукні й оксамитовому плащі з широким каптуром. Всі злізли з коней. Один чоловік тримав віжки її коня, а інший — стремено; підходячи до багаття, жінка зняла рукавички і всміхнулася Мету.

— Боюся, ніч наздогнала нас зарано, молодий майстре, — сказала вона, — і я потурбую вас питанням, у якому напрямку найближчий заїзд, якщо ви знаєте.

Мет усміхнувся й почав підводитися. Він уже був майже підвівся, коли почув, як один з чоловіків щось пробурмотів, а інший дістав з-під плаща вже заряджений арбалет.

— Убий його, дурню! — закричала жінка. Мет жбурнув феєрверк у багаття й кинувся до своєї палиці. Далі був гучний вибух і спалах світла.

— Айз Седай, — закричав чоловік.

— Це феєрверк, дурню! — крикнула жінка.

Мет звівся на ноги з палицею в руках і побачив, що в тому місці, де він сидів, із колоди стирчала арбалетна стріла. Арбалетник повалився на землю; в його грудях стирчало руків’я Томового ножа.

І це було все, що він устиг побачити, — бо двоє інших чоловіків кинулися на нього повз багаття, підводячи мечі. Один з них раптово впав на коліна, випустивши з рук меча, і, падаючи долілиць, намагався дотягтися до ножа, що простромив його спину. Другий чоловік не помітив падіння компаньйона; він, очевидно, очікував, що працюватиме в парі, відволікаючи увагу опонента, тож зробив випад мечем Метові в живіт. Відчуваючи ледь не презирство, Мет ударив його в зап’ясток одним кінцем палиці, чим вибив меч, а тоді другим кінцем влучив у лоба. Очі чоловіка закотилися, коли він різко впав на землю.

Краєм ока Мет побачив, що на нього суне жінка, і тицьнув у неї пальцем, як ножем.

— Хороше вбрання на тобі як на злодійку, жінко! Ти сядеш, поки я вирішу, що з тобою робити, або я...

Вона здивувалася так само, як і Мет, коли раптово ніж різонув її по горлу і на шиї з’явилася, розтікаючись, червона квітка крові. Він ступив трохи вперед, немов хотів зловити її тіло, — але знав, що це погана ідея. її довгий плащ опустився на неї і покрив усе тіло, окрім обличчя та руків’я Томового ножа.

— Щоб ти згорів, — пробурмотів Мет. — Щоб ти згорів, Томе Мерри-ліне! Жінку! Світло, ми могли б зв’язати її та віддати гвардійцям королеви завтра у Кеймліні. Світло, можливо, я навіть відпустив би її. Без цих трьох вона нікого не пограбувала б, — а той єдиний, що виживе, протягом кількох днів не зможе дивитися прямо, й місяцями не зможе тримати меча. Щоб ти згорів, Томе, — не було потреби її вбивати!

Менестрель пошкутильгав до місця, де лежала жінка, і відкинув її плащ. Кинджал майже випав з її руки; його лезо було завширшки з Метів великий палець і завдовжки з дві його долоні.

— Ти хотів, аби я зачекав, поки вона встромить це межи твої ребра, хлопче? — Він дістав свого ножа, витираючи лезо об її плащ.

Мет зрозумів, що наспівує «Вона носила маску, що ховала її обличчя», — і зупинився. Він нахилився й прикрив її обличчя каптуром плаща.

— Краще нам поїхати, — тихо мовив він. — Я не хочу пояснювати все це, якщо сюди приїде патруль.

— Хіба це її одяг? — сказав Том. — Певен, що ні! Вони, мабуть, пограбували дружину торговця або карету якогось вельможі. — Його тон став лагіднішим. — Якщо ми їдемо, то час осідлати коней.

Мет здригнувся й відвів погляд від мертвої жінки.

— Так, час. — Він не подивився на неї знову.

Хлопець не відчував подібного жалю до чоловіків. Мет був переконаний, що якщо чоловік вирішив пограбувати когось чи вбити, то він заслуговує отримати те саме навзаєм у тому випадку, якщо програє. Він не зупинявся біля них, — але й не відводив погляду, якщо випадково на них дивився. Однак після того, як він почепив сідло на коня й прив’язав свої речі позаду, загрібаючи ногою грязюку в багаття, він затримав свій погляд на чоловікові з арбалетом. Було щось знайоме в його рисах, у тінях на них, створених жеврінням вогню. Талан, мовив він сам до себе. Завжди таланить.

— Арбалетник був хорошим плавцем, Томе, — сказав він, коли сів на коня.

— Що за дурниці ти говориш? — Менестрель теж уже сидів верхи і був значно більше занепокоєний тим, як його інструмент припасований позаду до сідла, аніж мерцем. — Звідки ти знаєш, що він взагалі умів плавати?

— Він зумів доплисти до берега, коли стрибнув з маленького човна посередині Еринін серед ночі. Гадаю, на цьому його талан був вичерпаний.

Він знову перевірив кріплення на сувої з феєрверками. Якщо цей бовдур подумав, що один з нас — Айз Седай, цікаво, що б він сказав, якби вибухнули вони всі.

— Ти впевнений, хлопче? Шанси, що це той самий чоловік... Ну що ж, навіть ти не закладешся на це.

— Я впевнений, Томе. — Елейн, я тебе задушу, коли доберуся до тебе. І Еґвейн, і Найнів теж. — Присягаюся, — я спекаюся цього клятого листа вже за годину після того, як дістанусь до Кеймліна.

— Кажу ж тобі, — в тому листі немає нічого такого, хлопче. Я грав у Даес Дає*мар, ще коли був молодшим за тебе, і можу розпізнати коди чи шифри, — навіть якщо не знаю, як їх розшифрувати.

— Що ж, я ніколи не грав у твою Велику гру, Томе, — у твою кляту Гру Домів; але я знаю, коли хтось женеться за мною. Вони не докладали б стільки зусиль заради золота в моїх кишенях; навіть заради скрині, повної

золота. Це через лист. — Спали мене, — гарні дівчата завжди втягують мене в біду. — Після всього цього ти зможеш сьогодні заснути?

— Сном невинного дитяти, хлопче. Але якщо ти збираєшся їхати, то їдьмо.

Обличчя вродливої жінки виринуло в Метовій голові, — обличчя з клинком у горлі. Не пощастило тобі, красуне.

— їдьмо! — войовниче вигукнув він.