Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 53

ПОТІК ДУХУ

Перрин зсутулився під каптаном, коли повертався до «Зірки» крізь вечірні тіні. Добряча втома пронизала руки та плечі юнака; окрім звичайних завдань, майстер Аяла доручив йому зробити великий шмат декоративної роботи, з вигадливими завитками й вигинами — для нових воріт якогось лорда. Юнак був задоволений тим, що вдалося зробити щось гарне.

— Я думала, у нього очі луснуть, ковалю, коли ти сказав, що не робитимеш цю річ, якщо вона призначена для високого лорда.

Він краєм ока поглянув на Зарін, що йшла поруч; тіні ховали її обличчя. Навіть для його очей тіні були густими, — хоча, можливо, й блідішими, ніж для інших. Вони підкреслювали її високі вилиці, пом’якшували виразний вигин носа. Він досі не міг визначитися зі своїм ставленням до неї. Навіть якщо Морейн та Лан досі наполягали не відходити далеко від корчми, він хотів би, щоб вона знайшла собі інше заняття, аніж спостерігати за його роботою. З якихось причин хлопець почувався ніяково, коли відчував на собі погляд її розкосих очей. Через це він не один раз незграбно поводився з молотом, а майстер Аяла лише здивовано супився на нього. Дівчата завжди могли змусити його почуватися ніяково, коли всміхалися до нього, — але Зарін не потрібно було усміхатися. Лише дивитися. Він знову замислювався над тим, чи не та це вродлива жінка, від якої його застерігала Мін. Краще, якщо вона — сокіл. Ця думка здивувала його так сильно, що він спіткнувся.

— Я не хотів робити чогось, що могло потрапити до рук одного з Відступників. — Його очі засяяли золотом, коли він подивився на неї. — Якщо це — д_ЛЯ високого лорда, звідки мені знати, кому воно врешті належатиме? — Вона затремтіла. — Я не хотів налякати тебе, Фей... Зарін.

Вона широко всміхнулася, упевнена, що Перрин цього не бачить.

Скоро ти здасися, фермере. Ти колись думав відростити бороду?

Погано уже те, що вона завжди насміхається з мене, — а я часто навіть не розумію її!

Коли вони дійшли до дверей корчми, то зустріли там Морейн і Лана, які прийшли з іншого боку. Морейн була вдягнена в той лляний плащ з широким глибоким каптуром, що приховував її обличчя. Світло з вікон загальної зали утворювало жовті плями на бруківці. Повз них прогуркотіли дві чи три карети, а на вулиці була десь дюжина людей, що квапилися додому на вечерю; проте більшу частину вулиці огортала темрява. Ткацька крамниця була щільно зачинена. Тиша аж дзвеніла.

— Ранд у Тірі. — Холодний голос Айз Седай пролунав з глибин її каптура, немов з печери.

— Ви впевнені? — спитав Перрин. — Я не чув, аби трапилося щось дивне. Жодних весіль чи висохлих криниць.

Хлопець побачив, як Зарін розіублено насупилася. Морейн не розповідала їй нічого, як і він. Змусити Лояла тримати язик за зубами було важче.

— Ти не чув поговорів, ковалю? — сказав Охоронець.—Протягом останніх чотирьох днів у них було стільки весіль, скільки за пів року до цього. І так багато вбивств, як за весь рік. Сьогодні з балкона вежі впала дитина. Сотня футів до бруківки. Дівчинка підвелася на ноги й побігла до матері без жодного синця. Перша з Меєна, «гостя» у Твердині з початку зими, сьогодні оголосила, що підкориться волі високих лордів. І це після того, як вчора сказала, що краще побачить, як Меєн та всі кораблі згорять, аніж тіренський лорд увійде до міста. Вони не повинні були катувати її, а воля в тієї молодої жінки, немов залізо, — тож скажи мені, якщо думаєш, що це може бути Рандів вплив. Весь Tip булькоче, мов казан.

— Розповідати про це мені не було потреби, — сказала Морейн. — Пер-рине, тобі снився Ранд минулої ночі?

— Так, — зізнався він. — Він був у Серці Каменя, тримав той меч. — Він відчув, як Зарін ворухнулася поруч. — Але я так стурбований усім цим, що не дивно, що він мені сниться. Минулої ночі мені снилися лише кошмари.

— Високий чоловік? — спитала Зарін. — 3 рудуватим волоссям і сірими очима? Він тримав щось таке, що сяяло так яскраво, що аж боліли очі? У місці з великими червоними колонами? Ковалю, скажи мені, таким був твій сон?

— Бачиш, — сказала Морейн. — Сьогодні я вже сто разів чула, як люди розповідали цей сон. Всі говорять про нічні кошмари — Бе’лал, схоже, не турбується, аби захистити свої сни. А особливо — цей. — Вона засміялася, — низько й холодно, мов дзвін продзвенів. — Люди подейкують, що він — Відроджений Дракон. Вони кажуть, що він наближається. Хоча вони нажахано шепочуться по кутках, але тільки про це й говорять.

— А що Бе’лал? — спитав Перрин.

Відповідь Морейн була холодніша від сталі.

— Я розправлюся з ним уночі.

Від неї не було чути запаху страху.

— Ми розправимося з ним уночі, — виправив її Лан.

— Так, мій Ґайдіне. Ми розправимося з ним.

— А нам що робити? Сидіти тут і чекати? Я вже достатньо начекався в горах, Морейн.

— Ти і Лоял — і Зарін — вирушите до Тар Балона, — відповіла вона йому. — Поки все не закінчиться. Це буде найбезпечніше місце для вас.

— Де оґір? — сказав Лан. — Я хочу, щоб ви втрьох вирушили на північ, — і якомога швидше.

— Гадаю, нагорі, — сказав Перрин. — У своїй кімнаті або в їдальні. У вікнах нагорі світиться світло. Він постійно працює зі своїми нотатками. Думаю, у нього багато матеріалів для записів про те, як ми постійно тікаємо.

Він сам здивувався тому, як гірко вимовив ці слова. Світло, — дурень, чи ти хочеш зіткнутися з одним із Відступників ? Ні. Ні, але я втомився тікати. Колись, я пам’ятаю, не тікав. Я пам’ятаю, як натомість боровся, — і це було краще. Навіть коли здавалося, що можеш померти, — навіть тоді було краще.

— Я знайду його, — сказала Зарін. — Мені не соромно зізнатися, що я з радістю втечу від цієї битви. Чоловіки б’ються, коли повинні тікати; і дурні б’ються, коли потрібно втікати. Але мені не потрібно повторювати це двічі.

Вона пішла попереду; її вузькі розділені спідниці стиха шурхотіли, коли вони зайшли до корчми.

Перрин оглянув загальну залу, коли вони йшли услід за дівчиною до сходів у задній частині корчми. За столиками було менше людей, ніж він очікував. Хтось сидів самотиною, із тьмяним поглядом, а там, де сиділи двоє чи троє — перелякано шепотілися, і їх важко було почути. Але навіть так він почув слово «Дракон» тричі.

Коли він піднявся сходами нагору, то почув м’який звук, — якийсь стукіт, неначе хтось упав у їдальні. Він рушив на звук коридором.

— Зарін? — Відповіді не було. Він відчув, як на потилиці у нього заворушилося волосся, і пішов далі. — Зарін? — Він штовхнув двері. — Фейлі!

Вона лежала на підлозі біля столу. Коли він уже збирався кинутися в кімнату, наказовий крик Морейн зупинив його.

— Зупинись, дурню! Зупинись, — інакше тобі не жити!

Вона повільно йшла коридором, повернувши голову, наче до чогось дослухалася — чи щось шукала. Лан йшов услід із рукою на мечі, — але його погляд свідчив, що він розуміє, що клинок тут не допоможе. Вона підійшла до дверей і зупинилася.

— Відійди, Перрине. Відійди!

З мукою він дивився на Зарін. На Фейлі. Вона лежала там, наче мертва. Врешті він змусив себе відступити від дверей, залишивши їх відчиненими, і став так, щоб йому було її видно. Здавалося, вона не дихала. Він не бачив, щоб її груди підіймалися. Йому хотілося вити. Спохмурнівши, він стискав свою руку, — ту, якою прочинив кімнатні двері, — випрямляючи і стискаючи пальці. Вони поколювали, наче від удару в лікоть.

— Ви щось зробите, Морейн? Якщо ні, — я піду до неї.

— Стій тут, — або ти вже нікуди не підеш, — спокійно мовила вона. — Що там біля її правої руки? Так, наче це випало з її руки, коли вона впала. Я не можу розгледіти.

Він сердито подивився на неї, а тоді поглянув у кімнату.

— їжак. Схоже на їжака, вирізьбленого з дерева. Морейн, скажіть, що відбувається! Що сталося? Скажіть мені!

— їжак, — пробурмотіла вона. — їжак. Тихо, Перрине. Я маю подумати. Я відчула, як це спрацювало. Я відчуваю залишки сплетених потоків, розставлених тут. Дух. Чистий Дух, і більше нічого. Потоки Духу рідко використовують для чогось. Чому цей їжак змусив мене подумати про Дух?

— Що спрацювало, Морейн? Що розставили? Пастку?

— Так, пастку, — сказала вона. Роздратування зробило маленькі тріщини в її холодному спокої. — Пастка, призначена для мене. Я б першою зайшла до цієї кімнати, якби Зарін не рушила вперед. Ми з Ланом точно прийшли б сюди, щоб скласти план і дочекатися вечері. Тепер я не чекатиму на вечерю. Тихо, — якщо взагалі хочеш, щоб я допомогла дівчині. Лане! Приведи мені господаря! — Охоронець помчав униз сходами.

Морейн ходила коридором — вперед-назад, інколи зупиняючись, щоб подивитися в кімнату з глибини свого каптура. Перрин не бачив жодної ознаки, що вказувала б на те, що Зарін жива. Її груди не підіймалися. Він намагався почути її серцебиття, — але навіть для його слуху це було неможливо.

Коли Лан повернувся, ведучи переляканого Джуру Гарета перед собою за шкірку його товстої шиї, Айз Седай пильно подивилася на лисуватого чоловіка.

— Ви обіцяли, що ця кімната буде лише моєю, майстре Гарете. — Її голос був різким і чітким, як ніж для білування. — Навіть служниця не могла заходити, щоб поприбирати, поки я тут. Кого ви впустили, майстре Гарете? Говоріть!

Гарет трусився, немов миска з пудингом.

— Л-лише д-дві жінки, майстрине. В-вони х-хотіли залишити для вас сюрприз. Присягаюся, майстрине. В-вони показали це м-мені. Маленький їж-жак. В-вони сказали, що ви б-будете здивовані.

— Я здивована, господарю, — тихо сказала вона. — Покиньте мене! І якщо ви скажете хоч слово про це, — навіть уві сні, — я зруйную цю корчму вщент. Так, що залишиться тільки яма в землі.

— Т-так, майстрине, — прошепотів він. — Присягаюся! Присягаюся!

— Ідіть!

Господар упав на коліна, коли квапився дістатися до сходів, і спускався вниз, грюкаючи так, що було зрозуміло, що він падав іще, поки біг.

— Він знає, що я тут, — сказала Морейн Охоронцю, — і він послав когось із Чорної Аджі, щоб поставити пастку. І тепер він, мабуть, думає, що я впіймалася. Це був невеличкий спалах Сили, — але, гадаю, він достатньо сильний, щоб його можна було відчути.

— Тоді він не підозрюватиме, що ми наближаємося, — тихо сказав Лан. Він майже всміхнувся.

Перрин дивився на них, вищирившись.

— А як щодо неї? — вимагав він. — Що з нею зробили, Морейн? Вона жива? Я не бачу, щоб вона дихала.

— Вона жива, — повільно сказала Морейн. — Я не можу, — не посмію, — підійти до неї, щоб сказати більше, — але вона жива. Вона... спить, можна сказати. Як ведмідь узимку. Її серце б’ється так повільно, що можуть минути хвилини. Її дихання таке ж. Вона спить. — Навіть попри каптур він відчував на собі її погляд. — Боюся, вона не тут, Перрине. Більше не у своєму тілі.

— Що ви маєте на увазі, — не у своєму тілі? Світло! Ви ж не хочете сказати, що вони... забрали її душу. Як у Сірих Чоловіків?!

Морейн похитала головою, і він полегшено зітхнув. Його груди боліли так, наче він не дихав протягом всього того часу, поки вона говорила.

— Тоді де вона, Морейн?

— Не знаю, — сказала вона. — Маю підозру, — але не знаю точно.

— Підозра, натяк, — що-небудь! Щоб я згорів, де?

Лан ворухнувся від грубості в його голосі, — але Перрину здалося, що йому під силу зламати Охоронця, як залізо зубилом, якщо той спробує зупинити його.

-Де?

— Я небагато знаю, Перрине. — Голос Морейн лився холодною спокійною музикою. —Я пам’ятаю лише дещицю про те, що поєднує різьбленого їжака з Духом. Це тер’ан/ріал; востаннє його вивчала Коріанін Недіал, остання Сновидиця у Вежі. Талант, названий Сновидним, — це річ Духу, Перрине. Я його ніколи не вивчала; мої таланти зовсім інакші. Я думаю, що Зарін потрапила в сон; можливо, навіть у Світ Снів, Тел’аран’ріод. Усе, ким вона є, — всередині цього сну. Все. Сновидиця відправляла лише частину себе. Якщо Зарін не повернеться невдовзі, — її тіло помре. Можливо, вона житиме уві сні. Не знаю.

— Надто багато ви не знаєте, — пробурмотів Перрин. Він дивився в кімнату, і йому хотілося кричати. Зарін на вигляд була така маленька, лежала там так безпорадно. Фейлі. Обіцяю, називатиму тебе завжди лише Фейлі. — Чому ви нічого не робите?

— Пастка зачинилася, Перрине, — але вона й досі може спіймати будь-кого, хто зайде до цієї кімнати. Я можу й не дійти до неї, а пастка спіймає мене. І в мене є справи цієї ночі.

— Щоб ви згоріли, Айз Седай! Хай згорять ваші справи! Це Світ Снів? Як вовчі сни? Ви казали, що ці Сновидиці інколи бачили вовків.

— Я сказала все, що знала, — різко мовила вона. — Тобі час іти. Ми з Ланом уже повинні рушати до Твердині. Тепер не час затримуватися.

— Ні. — Тихо сказав він, але коли Морейн розтулила рота, він підвищив голос. — Ні! Я не залишу її!

Айз Седай глибоко вдихнула.

— Чудово, Перрине. — Її голос був крижаним: спокійним, гладеньким, холодним. — Залишайся, якщо хочеш. Можливо, ти переживеш цю ніч. Лане!

Морейн і Лан рушили до своїх кімнат. За мить, коли вони повернулися, Лан вбрався у свій плащ, що змінює колір, і вони, не кажучи йому ні слова, зникли, спустившись сходами додолу.

Він дивився крізь відчинені двері на Фейлі. Я повинен щось зробити. Якщо це як вовчий сон...

— Перрине, — пролунав низький голос Лояла, — що з Фейлі? — Оґір у сорочці, з чорнилами на пальцях і пером у руці крокував коридором. — Лан сказав, що мені потрібно їхати, а тоді сказав про Фейлі і пастку. Про що він говорив?

Перрин розгублено розповів йому все, що сказала Морейн. Це може спрацювати. Може. Мусить! Він здивувався, коли Лоял загарчав.

— Ні! Перрине, це неправильно! Фейлі була така вільна. Несправедливо загнати її в пастку!

Перрин витріщився на Лояла — й раптом згадав давні історії, в яких оповідалось про те, що оґіри можуть бути запеклими ворогами. Вуха Лояла притиснися до голови; його широке обличчя стало твердим, як ковадло.

— Лояле, я спробую допомогти Фейлі. Але я буду беззахисним. Прикриєш мою спину?

Лоял підняв свої великі руки, що так дбайливо тримали книжки, — і його товсті пальці стиснулись, неначе для того, щоб розбити камінь.

— Ніхто не пройде повз мене, поки я живий, Перрине. Ні мерддраал, ні сам Морок.

Він сказав це просто, мовби констатував факт.

Перрин кивнув — і знову подивився за двері. Це має спрацювати. Байдуже, застерігала мене Мін від неї чи ні! З гарчанням він простяг руку і стрибнув до Фейлі. Йому здалося, що він торкнувся її ноги, перш аніж усе зникло.

Перрин не розумів, чи був цей сон з пастки Тел’аран’ріодом, чи ні, — але він був переконаний у тім, що це — вовчий сон. Його оточували пологі трав’янисті схили, а також поодинокі зарості. Він побачив оленів, що скубали краї крон дерев, і стадо якихось тварин, що бігли крізь трави, — схожі на смугастих коричневих оленів, але з довгими прямими рогами. Вітер доносив запахи, котрі говорили йому, що ці тварини — їстівні, а інші аромати свідчили, що навколо — ще більше доброї здобичі. Це був вовчий сон.

Перрин був вбраний у довгий шкіряний ковальський жилет, а в руках не мав нічого. Він відчував у себе при боці щось важке. Торкнувся ременя, — але там висіла не сокира. Перрин намацав бійчик важкого ковальського молота. Той був на своєму місці.

Перед ним з’явився Стрибун.

Знову ти прийшов, як дурень. Це повідомлення стосувалось вовченяти, що суне свого носа в дупло дерева, щоб лизати мед, — попри те, що бджоли жалять його морду й очі. Небезпека ще більша, ніж завжди, Молодий Бику. Злі речі бродять снами. Брати й сестри уникають гір каменю, які звели двоногі, тому бояться снитися одне одному. Ти мусиш піти!

— Ні, — сказав Перрин. — Фейлі тут, десь тут, спіймана. Я мушу знайти її, Стрибуне. Мушу! — Хлопець відчув, як усередині щось зміщується, змінюється. Він подивився униз, на свої волохаті ноги, широкі лапи. Він був вовком, — ще більшим, аніж Стрибун.

Твоя присутність тут надто сильна! Кожне повідомлення свідчило про потрясіння. Ти помреш, Молодий Бику!

Якщо я не звільню Сокола, — то мені байдуже, брате.

Тоді ми полюватимемо, брате.

Принюхуючись до вітру, двоє вовків бігли рівниною, шукаючи сокола.