Відверто про Клавдію

1

У Центральному Огайо панувала одна з найхолодніших зим за всю історію. Штат оговтувався від лиха, яке газети Колумбуса охрестили «Хуртовиною-вбивцею 78-го». Оголошуючи надзвичайний стан, губернатор Джеймс Роудз назвав бурю «душогубом у пошуках жертви».

У ніч на понеділок 13 лютого Джордж Ненс, помічник шерифа округу Франклін, виїхав обмерзлою трасою 70 на захід, прийнявши виклик на звичайну перевірку житла відразу за межами міста Колумбус. Повідомили, що телефонував менеджер клубу «Ельдорадо Мікі», оскільки його бос Мікі Маккен і танцівниця ґоу-ґоу Крістін Гердман, яка жила з ним, не з’явилися на роботу тієї ночі, а вдома ніхто не бере слухавки.

Була майже десята, коли помічник шерифа Ненс повільно в’їхав на Онґаро-драйв. На вулиці було тихо, вогні розкішних заміських будинків відбивались у засніжених деревах і газонах. Виїжджаючи на пагорб перед будинком Маккена, він побачив зелений мікроавтобус, припаркований на правому боці під’їзної доріжки.

Ненс вийшов із поліційного авто й пошкандибав крізь глибокі замети до маленького ґанку, освітленого зсередини будівлі. Подзвонив у двері, посмикав дверну ручку, а коли ніхто не відповів, підійшов зазирнути крізь переднє вікно.

На підлозі в проході лежала жінка.

Ненс кинувся назад до автівки, викликав диспетчера Департаменту шерифа й описав те, що побачив. Він іде всередину дізнатися, мертва жінка чи жива, сказав полісмен, і йому потрібні підмога й детектив.

Обійшовши навколо будинку, Ненс пошукав сліди, але все було вкрите свіжим снігом. Побачивши, що двері з боку гаража виламані, він обережно увійшов туди зі службовим револьвером у руці й перетнув літню веранду, прикрашену ротанговими меблями, африканськими масками та списами. У домі було спекотно — він помітив, що термостат увімкнений на повну потужність.

Жінка років за сімдесят, одягнена в короткий банний халат поверх білої ситцевої нічної сорочки, лежала в проході між літньою верандою та вітальнею. Їй вистрілили один раз у плече й тричі в голову справа. Волосся та обличчя були залиті кров’ю, а по закривавленій підлозі розсипалися гільзи 22 калібру. З нудотного смороду Ненс припустив, що померла вона день-два тому.

Він швидко рушив далі, перевіряючи всі кімнати. Матраци були скинуті з ліжок, простирадла зірвані, шухляди — витрушені на ліжка.

Коли Ненс відчинив двері з кухні до гаража, його обличчя обдало морозним повітрям. Він увімкнув світло й був шокований, побачивши тіло молодої темноволосої жінки, яка лежала на спині. Її черевики валялися поряд серед розкиданого вмісту її випатраної сумочки. Іржаво-червоні штани з розірваною до промежини блискавкою були спущені до колін, оголюючи білі з блакитним бісером сценічні трусики. Їй вистрілили один раз у праве плече, двічі в лоб та раз у праву щоку.

Кров на її обличчі замерзла.

Ненс полегшено почув, як під’їжджають автівки. Першими увійшли медики, потім — місцева поліція, яка прийняла виклик.

Коли близько десятої тридцять надійшов перший дзвінок помічника шерифа Ненса щодо підмоги, відгукнулися детективи Департаменту шерифа округу Франклін Говард Чемп і Тоні Річ.

Сержант Чемп, передчасно посивілий у свої сорок із гаком років, був елегантно вдягнений, завжди носив костюми-трійки й показні золоті каблучки з діамантами. Останні три роки він очолював відділ боротьби з організованою злочинністю та наркотиками. Чемп був худорлявий, холоднокровний і суворий.

Детектив Тоні Річ, із темно-білявим хвилястим волоссям, вусами щіточкою та блакитними очима, справляв враження глибоко зосередженої людини. Кремезний, метр вісімдесят п’ять заввишки, він нагадував середнього віку гравця в американський футбол.

Під час сорокап’ятихвилинної їзди від відділка до Онґаро-драйв вони обмінювалися відомостями про Мікі Маккена. Клуб «Ельдорадо Мікі» (так званий клуб для власників «Кадилаків Ельдорадо»[1]) був розташований у сумнозвісному західному кварталі Колумбуса, відомому як Днище. Річ знав, що його збираються прикрити на півроку, оскільки одна з танцівниць Маккена порушила декрет Колумбуса про заборону танців в оголеному вигляді в клубах, де продають спиртне. Річ якось побував у тому клубі, щоб зустрітися з інформатором, який і відрекомендував його власникові — то був єдиний раз, коли він бачив Мікі.

До Говарда Чемпа доходили чутки, що Маккен улаштував у задній кімнаті покер із високими ставками і що він замішаний у наркоторгівлі та проституції. Але єдине обвинувачення проти Маккена висували п’ять років тому, коли визнали його винним в ухилянні від сплати податків.

Прибувши до будинку Маккена, Чемп з’ясував, що він — перший старший детектив на місці злочину, тож узяв розслідування на себе. Він розумів, що до рук йому потрапила велика справа — найбільша за всю його кар’єру. Доки обходили кімнати, він вислухав звіт помічника шерифа Ненса, наказав Річу починати фотографувати будинок зсередини й ззовні, а іншому полісменові — накрити гільзи від 22-каліберних куль перевернутими склянками, щоб ніхто їх випадково не зрушив до прибуття слідчої групи.

Побачивши два тіла (згодом ідентифіковані як тіла матері Маккена й Крістін Гердман), Чемп спробував зателефонувати до штаб-квартири, щоб домогтися від шерифа Гаррі Беркемера ордера й офіційного наказу про затримку Мікі Маккена. Але телефон не відповідав. Кабелі в північно-західному куті будинку були перерізані.

— Не хочу повідомляти таке по радіо, — сказав Чемп Ненсу. — Спитайте, чи хтось із сусідів дозволить скористатися їхнім телефоном.

Мешканці будинку далі по вулиці дозволили детективам облаштувати в себе переговорний пункт, і Чемп попростував крізь глибокий сніг, щоб зробити дзвінок щодо арешту Мікі. Він подякував господарям будинку за гостинність і вже хотів було набрати номер, коли у дверях з’явився Тоні Річ.

— Говарде, забудь про той ордер на Мікі й ходімо назад. Його тіло в гаражі між водійськими дверцятами та стінкою. Мабуть, за тими сміттєвими пакетами Ненс його не побачив.

Чемп сповістив шерифа Беркемера про потрійне вбивство й повернувся до будинку Маккена. Протиснувшись між зачиненими гаражними дверима й задньою частиною «кадилака», Чемп освітив ліхтариком водійський бік автівки.

Тіло Мікі лежало навзнак. Гетра на правій нозі була стягнута до щиколотки, штани спущені до стегон. Маккену вистрілили один раз у праве коліно. У світлі ліхтарика Чемпа стало видно, що блакитна шовкова сорочка Мікі була випущена зі штанів, наче хтось шукав поясний гаманець. Ліхтарик освітлив обличчя Маккена, відкривши очам його перуку, що з’їхала вперед і навскіс, майже на очі. Ще п’ять разів йому вистрілили в голову: двічі в лоб, двічі в потилицю й один раз у рот.

Прибула слідча група, склала схему будинку, сфотографувала місце вбивства й зібрала речові докази: шістнадцять 22-каліберних гільз і два бойові патрони 22 калібру на підлозі, а також чотири ліщинові горішки. Дерев’яне руків’я сумочки молодої жінки, знайдене в гаражі, було розтрощене кулею. Червоний «Кадилак Ельдорадо» з білим верхом, припаркований біля дальньої стіни гаража, мав спущену передню праву шину та вм’ятину на пасажирських дверцятах, де в них влучила випадкова куля.

У добудованому підвалі зі стелі зняли панелі, вирвали динаміки й зідрали зі стін дерев’яну обшивку.

Венеційське вікно у вітальні було продірявлене кулею.

Чемп і Річ залишалися там зі слідчою групою цілу ніч. Опівдні наступного дня, виснажені й розчаровані, вони повернулися до Департаменту шерифа. Найбільший, найжорстокіший випадок убивства в історії округу Франклін пануватиме над їхніми життями, доки не буде розкритий. Перш ніж викроїти кілька годин сну, їм доведеться зустрітись із пресою.

До маленького кабінету у Франклінській окружній в’язниці набилися репортери, вигукуючи запитання. Хтось спитав думки Чемпа стосовно версії, що, судячи з пострілів у голову, вбивства могли бути роботою професійного кілера.

— Можу сказати вам, панове, — відповів він, — що це не було звичайнісіньке пограбування. Це спланований злочин. Гадаю, стрілянина виникла через збройне вторгнення. Не секрет, що Мікі Маккен носив із собою великі суми грошей. Матір, вочевидь, убили першою. Потім дочекалися повернення додому Маккена. Його та дівчину Крістін Гердман підстерегли в гаражі між четвертою і п’ятою тридцять ранку в неділю дванадцятого лютого.

«Наближене до розслідування джерело» повідомило репортерам про чутки, буцімто Маккен заборгував 50 тисяч доларів гравцям із Лас-Веґаса. Інше «анонімне джерело» припускало, що в боротьбу за владу втрутився організований злочинний клан з Цинциннаті-Дейтона, щоб заволодіти клубом «Ельдорадо Мікі».

«Колумбус Сітізен-Джорнел» за 17 лютого 1978 року оприлюднив іншу версію:

«ЛЮБОВНИЙ ТРИКУТНИК:

НОВА ВЕРСІЯ ПОТРІЙНОГО ВБИВСТВА»

Помічники шерифа додали новий напрямок до свого розслідування потрійного вбивства на Далекому Вест-Сайді — любовний трикутник…

Характер убивств і серії подій вказує на жорстокість, зазвичай пов’язану зі злочинами на підставі ревнощів, вважають детективи…

Власне, детективи з Департаменту шерифа розглядали два можливі любовні трикутники. Хоча молода загибла танцівниця Крістін Луїз Гердман кілька місяців прожила з Маккеном, її покинутого чоловіка Джеймса Гердмана сповістили про її смерть, допитали, а потім звільнили. Він не вважався підозрюваним.

До другого любовного трикутника входила асистентка менеджера Маккена, двадцятишестирічна Мері Френсіс Слатцер. Чемп припускав, що Мері через ревнощі до Крістін Гердман могла бути якось причетна до злочину.

Чемп знову й знову викликав Мері Слатцер на допит. І хоч як вона запевняла, що жодного стосунку до цих убивств не має, проте лишалася його головною підозрюваною, доки він не перевірив її алібі — вона була з батьком, додатковим помічником шерифа Бобом Слатцером.

У подальші тижні після потрійного вбивства детективи з Департаменту шерифа допитали сотні контактних осіб та інформаторів: колег, родичів, друзів і знайомих Мікі Маккена, з якими він спілкувався останнім часом, а також усіх відомих завсідників клубу «Ельдорадо Мікі». Мері Слатцер віддала Чемпу записник, у якому Мікі вів облік тих, хто заборгував йому гроші, і тих, хто мав на нього зуб. Чемп доручив Тоні Річу та Стіву Мартіну, а також іншим помічникам перевірити всі імена — але це нікуди не привело. Тоді списки розширили, включивши до них усіх, хто міг мати спеціальну підготовку для скоєння такого професійного вбивства: байкерів, колишніх офіцерів поліції, військових.

Коли справа проти Мері Слатцер розвалилася, Чемп залишився без жодного підозрюваного.

Доки на сцені не з’явилася Клавдія Ілейн Яско.

2

Удосвіта 12 березня 1978 року, рівно за місяць після потрійного вбивства, офіцери Вільям Брінкмен і Джордж Сміт із Департаменту поліції Колумбуса працювали в неробочий час охоронцями нічного клубу «Вестерн Пенкейк Гауз» у північній частині міста.

Брінкмен помітив дуже високу вродливу жінку з довгим темним волоссям, яка увійшла з чоловіком та подругою. Компанія зайняла столик неподалік від полісменів, зробила замовлення, а тоді полісмени почули, що в їхній розмові згадується Мікі Маккен.

Незабаром висока жінка встала й підійшла до них.

Брінкмену здалося, що її зелені очі стурбовані.

— Хочете знати щось про вбивства в Маккена? — спитала вона їх.

Брінкмен усміхнувся.

— Що вам про це відомо?

— Багато, — сказала жінка.

— Ну ж бо, сідайте, — запросив Сміт. — Як вас звати?

— Клавдія Яско, — відповіла вона, сідаючи поряд зі Смітом. — І в мене проблема. Я маю спекатися свого хлопця.

— Ви про того, що прийшов з вами?

— О, ні. Це просто друг. Я кажу про Боббі Новатні, чоловіка, з яким я мешкаю в одній квартирі. Він хоче мене вбити. Не могли б ви допомогти мені виїхати?

— Не думаю, — сказав Сміт. — Хіба що буде скоєно злочин.

— Ви казали щось про вбивства в Маккена? — нагадав Брінкмен.

Клавдія по-дитячому кивнула.

— Я багато про них знаю.

Швидко й чітко відповідаючи на запитання полісменів, вона розповіла їм, що розлучилася й живе під своїм дівочим прізвищем. Сказала, що наразі працює офіціанткою в «Галереї зображень», ресторані на Гай-стрит.

— Мікі Маккен не раз приходив туди, — продовжила вона. — Раніше, коли я працювала в «Латинських кварталах», він побачив, як я танцюю, і запропонував подвоїти платню, якщо я танцюватиму в нього. Та я не стала, бо всі знають, що Мікі перетворює своїх офіціанток і танцівниць на повій.

Брінкмен спробував пригадати те, що читав про місце вбивства.

— Гаразд, Клавдіє, — сказав він, — можете пригадати щось незвичайне в будинку Маккена?

— Наприклад, про його картини?

— Так, — погодився Сміт, — що ви можете про них розповісти?

— Їх познімали зі стін.

— Навіщо ж це зробили? — спитав Брінкмен.

Жінка хитро глянула на нього.

— Ну, про це ви могли б здогадатися.

— Міг би, — погодився Брінкмен, — та краще ви мені розкажіть.

— Щоб пошукати гроші й наркотики, — відповіла вона, — бо багато хто знав, що Мікі ховає всіляке таке за картинами.

Брінкмен не пригадував, щоб у новинах щось було про зняті картини, і намагався вирішити, чи зателефонувати до Департаменту шерифа округу Франклін зараз — о четвертій ранку, — чи зачекати більш пізнього часу й поговорити з детективом, який веде розслідування. Він записав адресу Клавдії Яско.

— Гадаю, найкраще, що ви можете зробити, — порадив Сміт, — це виїхати з вашого житла й не давати своєму хлопцеві нової адреси.

— Що ж, якщо зі мною щось трапиться, хочу, щоб ви пам’ятали: його звати Роберт Реймонд Новатні, а його приятеля — Діно Константін Політіс.

Нетвердим кроком Клавдія повернулася до своїх друзів, пошепотілася з ними кілька секунд, а коли вони встали, щоб піти та оплатити свій сніданок, обернулася й помахала полісменам на прощання.

Хоча потрійне вбивство в Маккена сталося в окрузі Франклін, поза юрисдикцією Департаменту поліції Колумбуса, Брінкмен стежив за ходом справи. Він знав, що кожна новина про гучне вбивство виявляє два типи людей: психічно хворих осіб, яким не терпиться опосередковано пережити збочену насолоду від убивства, вписавши свої імена в газети, та інших, які можуть виявитися вбивцями-наслідувачами.

Спочатку Брінкмен вважав, що Клавдія Яско належить до психічно хворих і, ймовірно, не має жодного стосунку до вбивств. Та, дивлячись їй услід, він відчув невпевненість. Треба бути обережним, щоб не дозволити її красі вплинути на його судження. Він кинув погляд на високу постать, що саме виходила за двері, а тоді знову на Сміта.

— Мабуть, — сказав він, — зателефоную до Департаменту шерифа вранці.

3

Детектив Говард Чемп і його брат, детектив Дон Чемп, під’їха­ли до будинку 1126 на Саут-Вілсон-авеню, припаркувалися й постукали в парадні двері. Після недовгого чекання вони почули, як хтось спускається сходами, а тоді побачили чоловіка, який підозріливо дивився на них крізь дверне вікно. Він був моложавий, із чорним волоссям, темними вусами й охайно підстриженою борідкою.

— Ми з Департаменту шерифа, — відрекомендувався Говард Чемп, — і хотіли б поговорити з кимось у будинку.

— Дайте нам щось на себе накинути, — сказав чоловік. — Ми неодягнені.

— Усе гаразд, — відповів Дон Чемп. — Зачекаємо.

Учора вранці Говард розмовляв з офіцером Брінкменом про випадок у «Вестерн Пенкейк Гаузі». Оскільки «Галерея зображень», де, зі слів Брінкмена, працювала Клавдія, була розташована лише за два квартали від Департаменту шерифа, Чемп вирішив заїхати туди ввечері.

«Галерея зображень» — ресторан з естрадою, декорований під бордель ХІХ століття зі стінами, забраними червоним тисненим оксамитом, і кришталевими люстрами. На офіціантках були чорні штани й жакети з паєтками. На естраді йшла вистава — танцювали дві оголені жінки.

Коли Чемп назвав себе та спитав, чи можна поговорити з міс Яско, білявий менеджер відповів, що Клавдія зайнята роботою й не зобов’язана розмовляти з ним у клубі, якщо він не має ордера. Тоді детектив вирішив відвідати Клавдію в неї вдома наступного дня. Зателефонував своєму братові Дону, також детективу, і попросив бути поряд, коли він допитуватиме її вранці.

Зараз, коли вони чекали, доки їх впустять, Говард питав себе, чи буде це черговий змарнований день.

Бородатий молодик нарешті повернувся й відімкнув двері. Він був метр вісімдесят три на зріст і худий, а вираз його обличчя був холодний і жорсткий.

— Як вас звати? — спитав Дон Чемп, коли вони увійшли.

— Роберт Реймонд Новатні. Що це все означає?

— Я знаю, що тут мешкає молода жінка на ім’я Клавдія Яско, — сказав Говард Чемп. — Ми хотіли б поставити їй кілька запитань.

Новатні махнув рукою в бік сходів, вказуючи на квартиру на другому поверсі. Вони пройшли за ним нагору, увійшли до вітальні й побачили вбоге, але чисте житло. Уздовж плінтусів стояли книги: філософія, психологія й наукова фантастика.

— Хто це все читає? — спитав Дон Чемп.

Новатні зиркнув на нього:

— Я.

Зі спальні нетвердим кроком вийшла висока жінка в білій нічній сорочці, вочевидь досі напівсонна.

— Нащо було будити мене, Боббі? — пробелькотіла вона. — У чому річ?

— Вона вранці випила ліки, перш ніж лягла спати, — пояснив Новатні. — Працює до третьої та лягає лиш о четвертій-п’ятій, і якщо не поспить годин дванадцять, то буде як зомбі.

Очі жінки були заплющені. Вона розгойдувалася, наче сп’яну, вперед-назад.

— Гей, Лавді, — сказав молодик, — тримайся, крихітко.

— Ви Клавдія Яско? — спитав Говард.

Вона кивнула, і далі не розплющуючи очей.

— Ми детективи з Департаменту шерифа й хотіли б поговорити з вами, Клавдіє. Нам потрібна ваша допомога.

Жінка насилу розтулила повіки, розплющивши очі лиш наполовину, як кішка.

— Я? Допомогти вам? Як?

— По-перше, які ви препарати вживаєте? — спитав Говард.

— Галдол і когентин. Призначені моїм лікарем. Я не купую жодних препаратів з вулиці.

— Радий це чути, — сказав Дон Чемп. — Від чого ви вживаєте ці ліки?

Клавдія, яка була зосереджена на Говарді, різко обернулася до Дона і, втративши рівновагу, прихилилася до нього.

— Упс! Вибачте… Я ще по-справжньому не прокинулася. Що ви спитали?

— Я спитав, від чого ви вживаєте ліки.

— Я маю проблеми з мисленням, іноді, — сказала вона. — Галдол — дуже сильні психотропні ліки. Знаєте, що це таке?

Дон Чемп відповів, що знає.

— Так ось, мій психіатр лікує мене від шизофренії, загального латентного типу. Знаєте, що це означає?

— Розкажіть нам, — попросив Говард.

— Це коли я то при тямі, то ні, хоча більшість часу маю зв’язок із реальністю. Споріднено з іншим типом шизофренії, але не він… У вас збентежений вигляд.

— Усе гаразд, Клавдіє — чи краще Лавді?

Вона всміхнулася й кивнула на Новатні.

— Так мене Боб кличе.

— Ну гаразд, Клавдіє. Ми хотіли б поговорити з вами та з Боббі окремо. Ви не проти? Мій брат Дон розмовлятиме з Боббі на кухні, а ми з вами можемо поговорити у вітальні.

Жінка стенула плечима й повела його за собою, похітливо рухаючи своїм високим струнким тілом. Навіть у запамороченому стані вона випромінювала сексуальність.

— Клавдіє, ви днями снідали у «Вестерн Пенкейк Гаузі» у північному Колумбусі?

— Ви про той, що в Патіо-центрі на Морз-роуд?

— Так.

Вона замислилася на мить, а тоді збентежилася:

— Яке питання?

— Ви там були?

— Так, на сніданку.

— І розмовляли з двома офіцерами колумбуської поліції?

— Я… я не пам’ятаю.

Вона широко й напружено позіхнула.

— Офіцери Брінкмен і Сміт стверджують, що ви підійшли до них і сказали, буцімто знаєте подробиці вбивства Мікі Маккена.

Вона раптом остаточно прокинулася й зі страхом зиркнула в бік кухні.

— Не можу говорити про це тут.

— Чому?

— Боббі мене вб’є. Мені кінець.

— Ви згодні були б поговорити з нами в штаб-квартирі?

— То скажіть Боббі, що забираєте мене на допит за якимось іншим обвинуваченням — підробні чеки чи ще щось. Але заберіть мене звідси.

— Гаразд, — відповів Чемп. — Я про це подбаю.

Оскільки телефону в будинку не було, Говард пішов на кухню й велів братові скористатися рацією в машині, щоб перевірити їх обох.

— Стандартна процедура, — заспокоїв він Новатні, який починав помітно нервувати. — До речі, маєте якусь каву? Лавді спить на ходу. Може, кофеїн допоможе.

Новатні пішов до комори й дістав банку. Вкинув до чашки три з гіркою чайні ложечки розчинної кави, наповнив теплою водою з-під крана, розмішав і попростував до вітальні.

— Зачекайте на кухні, доки не повернеться мій брат, — сказав Говард. — Я сам віднесу їй каву. Хочу поставити їй ще декілька запитань.

У вітальні Говард виявив, що Клавдія задрімала, сидячи на канапі.

— Це може підбадьорити вас, — мовив він, підіймаючи їй голову й підносячи чашку до губ. — Боббі заварив добру й міцну.

Жінка розплющила очі, тупо глянула на нього й відсьорбнула. Раптом захекалася й виплюнула питво.

— Господи! Не можу пити це лайно!

Говард чув, як крокує кухнею Новатні, явно занепокоєний тим, що може збовкнути Клавдія.

— Чия це квартира? Ваша чи Боббі?

— Ми ділимо її, — відповіла вона. — Наразі я сплачую оренду й більшість рахунків, тому що він не працює. Але я сказала б, що вона належить нам обом.

— У будинку є зброя?

Довгий час вона мовчки дивилася на детектива, зважуючись, а тоді кивнула.

— Боббі тримає один ствол у спальні, один у їдальні й ще один у себе в машині. Він купив мені деррінджер[2] на день народження, для самозахисту. Але яка користь від зброї, якщо я не здатна натиснути гачок?

— Не маєте заперечень, якщо ми обшукаємо будинок?

— Хіба вам не потрібен ордер на обшук чи щось таке?

— Так, але ви могли б дати нам дозвіл. Ви не зобов’язані, звісно…

— Я не проти. Це тому ви питали, чия ця квартира, так?

Чемп кивнув.

— Але ж Боббі теж повинен дати дозвіл, правда?

— Спитаймо його, — запропонував він, ведучи її за руку на кухню, де досі походжав Новатні. — Гей, Боббі, ви з Клавдією дасте нам із братом добровільну згоду обшукати цю квартиру? Бачте, я не маю ордеру на обшук, і ви можете відмовитися. Але я прошу вас про співпрацю.

Очі Новатні метнулися з Чемпа на Клавдію й знову на Чемпа. Він сперся на мийку, намагаючись не виказувати хвилювання.

— А що ви шукаєте?

— Лише зброю, — відповів Чемп.

Новатні зглитнув.

— Ну, якщо тільки зброю, то гаразд.

Тут повернувся Дон Чемп і відкликав свого брата вбік.

— Новатні притягувався. Дрібні порушення. На неї жодних чинних ордерів знайти не можу.

— Нічого?

— Я перевірив у Департаменті та в поліції Колумбуса. Нічого.

— Гаразд, — сказав Говард, — вони дали мені усну згоду на обшук квартири. Подивимось, що тут.

Полісмени знайшли пістолети 38 й 44 калібру, 22-каліберну рушницю й деррінджер Клавдії. Коли ж виявили трохи марихуани в спальні, Новатні стривожився, але Говард Чемп нагадав йому, що вони шукають лише зброю.

— Ми візьмемо цю зброю, просто щоб перевірити її, — сказав Дон. — Хтось повідомить вас, коли можна буде її забрати.

Тим часом Говард знову лишився з Клавдією віч-на-віч у вітальні й спитав, чи справді їй відомо щось про вбивства в Маккена.

— Я не говоритиму там, де Боббі може мене почути. Просто скажу йому, що ви забираєте мене до штаб-квартири за відкритим ордером.

Він бачив, що жінка неабияк непокоїться, хоча час від часу широко позіхає.

— Ми можемо поїхати просто зараз? — спитала вона.

— Чому б вам не вдягнутися? — запропонував Говард. — Ми сповістили наше керівництво. Незабаром вони будуть тут, а потім ми можемо їхати.

Клавдія пішла до спальні й перебралась у чорну сукню.

— Боббі, — гукнула вона, — у них на мене ордер за підробні чеки. Я мушу поїхати з ними в центр.

Говард відчув полегшення, коли нарешті прибули капітан Гердманн (жодного стосунку до жертви Крістін Гердман) і лейтенант Дейві. З усіх, кого перевіряв Департамент, Клавдія Яско була першою, хто зізнався, що має інформацію про потрійне вбивство. І Говард хотів, щоб його керівник був присутній, коли він повезе її на допит.

— Можна мені з вами? — спитав Новатні, вочевидь стривожений думкою, що Клавдії доведеться самій розмовляти з поліцією. — Я хотів би поїхати в машині разом із нею.

— Це неможливо, — заперечив Дон Чемп. — Ми мусимо дотримуватися стандартних процедур.

— Я дзвоню адвокатові.

— Уперед, дзвоніть, — сказав Говард.

Клавдія закуталась у своє коричневе пальто й пішла з помічниками шерифа, міцно стискаючи комір на свіжому березневому вітрі. Коли вони сідали в поліційне авто без номерів — Дон за кермо, а Говард із Клавдією назад, — Новатні побіг через вулицю, щоб скористатися братовим телефоном.

Щойно машина помічників шерифа, а за ними — Гердманна й Дейві з’їхали з пагорба, Клавдія відкинула голову й глибоко зітхнула.

— О Боже мій, я гадала, ми ніколи звідти не виберемось. Я навіть не хочу повертатися до тієї квартири. Можете допомогти мені переїхати?

Тепер вона говорила дуже швидко — сонливість як рукою зняло, і жінка в істеричному настрої заторохтіла про Новатні. Казала: він героїновий наркоман і, щоб підтримувати свою звичку, періодично торгує наркотиками.

— Але всі рахунки сплачую я, а він і гроша не вкладає. Усе, що заробляє, спускає собі у вену.

Чемп не хотів розпитувати її про вбивства, доки вони не дісталися до штаб-квартири. Він ще не зачитав їй прав і, хоч і знав, що натрапив на щось дуже важливе, хотів бути обережним.

— Не розумію, чому ви залишаєтеся з ним, — сказав він. — Окрім того, що ви гарна жінка, я бачу, що ви дуже розумна.

Її теплий сміх здивував полісмена.

— У тому, що стосується розуму, Боббі з вами би не погодився, — мовила вона. — Він називає мене безголовою, бо я маю психічну проблему. І вони з його дружком Діно Політісом обговорюють мене просто в моїй присутності, наче я надто дурна, щоб зрозуміти.

— Часто вони так роблять?

— О, так. А ще Боббі змушує мене робити те, чого я не хочу. Я могла б вам таке розповісти, що ніколи не повірите.

Чемп усміхнувся.

— Упевнений, я повірю в усе, що ви скажете.

Жінка незв’язно говорила всі п’ятнадцять хвилин, поки вони добиралися до центру. Він слухав, але обачно відводив її від будь-якої згадки про вбивства.

Дон Чемп під’їхав вулицею Фронт-стрит до входу в Департамент шерифа, і Говард повів жінку всередину. Гердманн і Дейві припаркувалися позаду них і пішли слідом.

Клавдія відсахнулася, дивлячись на Говарда так, наче він зрадив її.

— Це Франклінська окружна в’язниця! Я не хочу до в’яз­ниці! — заверещала вона. — Навіщо ви привезли мене сюди? Чому мене заарештували?

— Вас не заарештовано, Клавдіє. Ви тут, тому що зголосилися надати нам певну інформацію. Департамент шерифа поверхом вище. Там ми й проведемо нашу маленьку бесіду.

4

Допомагаючи Клавдії зняти пальто, Говард помітив щось схоже на пляму висохлої крові на її комірці. Він вирішив нічого про це не казати. Не зараз. Спочатку він має використати всі свої навички, розвинені за роки роботи на поліграфі, щоб здобути її довіру, випробувати її пам’ять і витягнути з неї правду.

Говард вирішив, що офіс капітана Гердманна дасть більше приватності, ніж Детективне бюро, тож капітан приніс і встановив у себе на столі великий бобінний магнітофон. Дон Чемп і лейтенант Дейві пішли у своїх справах.

Коли Клавдія сіла, Говард увімкнув магнітофон і спрямував мікрофон до неї.

— Клавдіє, — почав він, — по-перше, я хочу, щоб ви добре розуміли, з ким говорите. Мене звати сержант Говард Чемп. Це — капітан Рон Гердманн. Він очолює слідчий відділ Департаменту шерифа округу Франклін. Я на нього працюю. Наразі я переважно займаюся потрійним убивством, що сталось у західній частині Колумбуса 12 лютого 1978 року або приблизно цього дня. Зараз ви сидите в Департаменті шерифа округу Франклін. Усе правильно?

— Так.

— Ви приїхали сюди добровільно, щоб поговорити з нами про цю справу?

— Я приїхала? — перепитала вона.

— Хто-небудь примушував вас їхати сюди?

— Ні.

— Ви стверджували, що маєте інформацію, яку нам варто було б знати у зв’язку з убивствами в Маккена?

— Так.

— Нічого, якщо я називатиму вас Лавді?

— Це чудово.

— Лавді, зважаючи на те, що ми говоримо про дуже серйозний злочин, закон зобов’язує мене пояснити ваші права. Ви вмієте читати й писати?

Жінка взяла картку, яку їй подав детектив, і за його вказівкою стала читати вголос. Дійшовши до слів «Я ознайомилася з вищенаведеним положенням про свої права. Я розумію, у чому полягають мої права», вона сказала:

— Насправді я нічого не розумію. Я така збентежена й розгублена.

— Дайте мені цю картку, — мовив Чемп.

Рядок за рядком він розібрав із нею пам’ятку про права, щоразу питаючи, чи їй зрозуміло, і вона відповідала, що так. Та коли він дійшов до слів «Я розумію, у чому полягають мої права», жінка заперечила:

— Не зовсім.

— Які у вас питання щодо них? — стримуючи нетерпіння, спитав він.

— Боюся, вони дізнаються, що я на них донесла. Я хочу захисту. Хочу бути впевнена, що все, що я скажу, не обернеться проти мене.

Чемп спитав:

— Ви маєте на увазі Роберта Новатні й Діно Політіса?

— Саме так, — відповіла вона. — Я б хотіла, щоби Діно й Боббі думали, що ви дізналися про це з іншого джерела.

— Лавді, ви кажете про інший аспект розслідування як про протилежне розумінню власних прав. Щойно дізнавшись усе, що ви хочете нам розповісти, ми скажемо, як можна звести вашу участь до мінімуму — якщо це можливо. Цього я не знаю, доки не знаю всього, що ви хочете мені повідомити.

— Гаразд.

Майже годину вони розбирали все заново. Нарешті Чемп зробив паузу й повільно промовив:

— Це ваші конституційні права. Тепер ви їх розумієте?

— Так, — відказала Клавдія.

Чемп попросив її визнати цей факт, зазначивши час — 14:35 — і дату.

— Сьогодні чотирнадцяте березня, — нагадав він.

— Я не можу навіть писати, — зізналася вона. — Від цих ліків я геть ні на що не годжуся. Третє… чотирнадцяте… який зараз рік?

— Тисяча дев’ятсот сімдесят восьмий, — підказав детектив.

— Можна мені води?

— Звісно. Може, хочете філіжанку кави?

— Будь ласка. Ці ліки мають кілька шкідливих побічних ефектів. Відчуваєш зневоднення.

Поставивши кілька запитань про її минуле, Чемп зазначив, що його першочергова мета — дізнатися, що їй відомо про вбивства в Маккена.

— Ви маєте таку інформацію?

Вона сказала, що має.

— Ви знали Мікі Маккена?

— Не особисто.

— Ви знали матір Маккена?

— Так.

— Як ви з нею познайомилися?

— Мене запрошували до неї на вечерю.

— То ви бували в її домі? — у голосі Чемпа було чутно подив. — Скільки разів?

— За останні три роки я бувала там кожні шість місяців. Тож скільки разів це буде за три роки? Не можу навіть порахувати.

— І від кого ви отримували ці запрошення?

— Від Матінки, — відповіла вона, маючи на увазі матір Маккена.

Цієї миті до кабінету увійшов лейтенант Дейві й сів поряд із капітаном Гердманном. Чемп попросив Клавдію описати будинок, і вона це зробила дуже точно. Сказала, що фасад був бежевий, оточений кущами й чагарниками. Одноповерховий дім — без сходів нагору. Змальовуючи кухню, вона завважила, що в ній було безліч шафок, оскільки Матінка добре куховарила.

— Отакої! Я щойно збагнула дещо про стіл! — вигукнула вона. — Там був антикварний стіл зі справжнього важкого дуба. І ще — не знаю напевне, але гадаю, що якщо вийняти стільницю з великого стола, то всередині буде повно наркотиків. Цей стіл прибрали з будинку десь за кілька тижнів до… ви кажете «потрійне вбивство», бо не знаєте про четверте тіло, так?

— Ні, я нічого не знаю про четверте тіло, — схвильовано мовив Чемп, — принаймні зараз.

— Гаразд, тож ви називаєте це потрійним убивством, — продовжила Клавдія. — Той стіл прибрали. Картини зі стін зняли.

— Розкажіть мені, — попросив Чемп, — коли ви востаннє були в цьому будинку.

— Перед днем святого Валентина. Це чотирнадцятого лютого, так? Я була там за два дні до того… У неділю було дванадцяте. Ніколи не забуду дванадцятого лютого.

— Чому?

— Жартуєте? Це ж тоді вбили тих чотирьох.

— Про які вбивства ви кажете?

Жінка спантеличено втупилася в детектива.

— Ми говоримо про одне й те саме?

— Ну, це я й намагаюся з’ясувати. Чому вам на думку спадає дванадцяте лютого?

— Та дата… це той день, коли загинули Матінка, Мікі, Кріссі й те, інше дівча.

— Гаразд, дозвольте спитати у вас дещо. З ким ви приїздили до будинку Маккена?.. Хто був із вами?

— Новатні в «олдсмобілі». Він був за кермом.

— А хто ще?

— Більше нікого з нами в машині не було, але Політіс їхав слідом… у машині своєї дівчини. Бачте, [ім’я видалене] зовсім нещодавно вийшла з державної лікарні. Що б не сказав їй зробити, вона просто зробить. І навіть не питатиме… як я. Вони користуються такими [як ми], змушують робити для них усілякі речі. А ми не усвідомлюємо, що коїмо. А потім трапляється щось подібне.

— [Вона] колись входила до будинку?

— Не думаю. Ніколи не бачила, щоб вона входила. Не думаю, що вона там бувала.

Чемп рішуче відрубав:

— А ви входили до будинку? Ну ж бо, ми говоримо про ніч, коли вбили Мікі, Матінку й Кріссі. Ви входили в дім?

— Так.

— Гаразд, що ви побачили першим, коли увійшли туди?..

— Ну, ми увійшли з чорного ходу, тож спочатку я побачила кухню.

— …Коли ви тільки-но увійшли в дім, Мікі й Кріссі були вже там?

— Не пам’ятаю…

— Але ж Матінку ви бачили?

— О, так. Вона плакала… страшенно засмучена. Я намагалася поговорити з нею, та не могла зрозуміти ні слова з того, що вона казала…

— Що сказав їй Діно?

— Він таким саркастичним тоном наказав їй замовкнути й дав чітко зрозуміти, що не хоче більше чути ніяких ридань.

— Де це сталося?

— На кухні.

— На кухні?

— Там вона була, коли я тільки-но увійшла до будинку крізь чорний хід. Вона стояла на кухні, притулившись до шафки над мийкою, начебто трималася за голову й скаржилася на нестерпну мігрень.

— Ви були там, коли її застрелили, Лавді? Знаю, ви не хотіли бачити, як у неї стрілятимуть, але ви там були?

— Так, — прошепотіла вона.

— Хто саме стріляв у неї… хто саме натиснув на гачок?

— Діно.

Чемп засовався на стільці.

— Отже, ви кажете мені — і у вас немає жодного сумніву, — що ви бачили місіс Маккен, яку називаєте Матінкою… ви справді кажете мені, що бачили, як її застрелили, правильно?

— Мені нестерпно це визнавати.

— Ви бачили це?

— Ви мене захистите. Зі мною нічого не трапиться, адже так?

— Ми надамо вам стільки захисту, скільки потрібно, щоб відгородити від таких людей.

— Я ніколи не опинюся в такій ситуації, що змушена буду говорити на суді просто при них?

— Цього гарантувати я вам не можу, Лавді. Але відтепер ви будете повністю захищені, і якщо гадаєте, що я не маю повноважень надати вам такого роду гарантії, то я впевнений, що він [лейтенант] має…

Лейтенант Дейві нахилився вперед.

— Я саме увійшов під кінець вашого допиту… Мене цікавить «четверте тіло».

Клавдія нетерпляче пояснила:

— Розумієте, від початку планувалося, що тіла Матінки, Мікі, Кріссі та іншої дівчини, тієї повії — усі тіла будуть прибрані з будинку… і всіх їх мали кудись викинути, але зуміли позбутися лише одного з них.

— Підемо крок за кроком… — сказав Чемп, чиє нетерпіння зростало від того, як безладно перестрибували відповіді Клавдії. — Ви були досить близько, щоб бачити, як убивали місіс Маккен?

— Так, за кілька кроків.

— І де це сталося? У якій частині будинку?

— На кухні.

Чемп добре знав, що матір була застрелена в проході перед каміном.

— Саме на кухні?

— Ну, вона впала, але, розумієте, вони мали прибрати всі тіла з будинку, тож тягали їх із місця на місце, перекладали їх та речі. Познімали зі стін картини. А передусім від’єднали телефон — відрізали.

— Мікі вже був удома?..

— …Тоді він ще додому не повернувся.

— Гаразд, що робили Діно Політіс і Роберт Новатні, доки ви чекали на повернення Мікі?

— Вони говорили про гроші… про п’ятдесят штук і героїн та/або кокаїн.

— Вони очікували знайти в Мікі п’ятдесят тисяч доларів?

Вона кивнула.

— Знали, що вони в нього є.

— Звідки знали?

— Є ще один Мікі, мулат. Він знав напевне…

— Скільки людей брали в цьому участь?

— У Кріссі стріляли одразу двоє. Один влучив їй у горло. І сюди, у голову збоку. Це було гидко.

— Ви бачили, як у неї стріляли?

— Бачила й відверталася, і це тривало далі, а я відверталася. І знала, що мій розум не працює… не пам’ятаю… бо все це так перемішалось у моїй голові…

— Гаразд, що робив Мікі, доки стріляли в Кріссі? Де він був?

— Гадаю, він був надворі, на під’їзній доріжці або на вулиці…

Чемп бачив тіло Маккена в гаражі між «кадилаком» і стіною.

— Ви впевнені, що не плутаєте?

— Я дуже заплуталася. Намагаюся розібратись. Не знаю навіть, де була я під час усього цього. А намагаюся пригадати, де були Боббі, Діно та інший Мікі, Мікі-Мулат, і ті інші люди…

Чемп злився. Деякі подробиці того, що зараз розповідала Клавдія, могли бути відомі лише тим, хто побував на місці злочину. Інше відрізнялося — наче вона змішувала факти й домисли. Він спитав її про тіло Крістін Гердман після смерті.

— Ви про те, що її роззули? — перепитала Клавдія.

— Ви бачили, як її роззули?

— З неї зняли чоботи через героїн чи кокаїн, але… Не знаю, може, вона носила наркотики в чоботах, а вони хотіли дозу, от і зняли…

— Добре, — зітхнув Чемп. — Повернімося назад. Хто стріляв у Кріссі?

— Я не впевнена. Це був не Діно, але це був і не Боббі. Це був не Мікі-Мулат. Це був інший чоловік, імені якого я не знаю. І не знаю навіть, чи впізнала б його обличчя, якби побачила.

— Де вбили Кріссі, Лавді? Ви там були. Ви знаєте, де її вбили.

— Постійно пригадую спальню.

— Її вбили не в спальні, — заперечив Чемп.

— Але в спальні відбулася розмова, після якої її застрелили.

— Ви знаєте, скільки разів у неї стріляли?

— У Кріссі? Багато разів, — сказала вона. — У горло. У відкритий рот. Безліч куль влучили в її голову. Але її серце — досі пам’ятаю її груди: буквально було видно, як вони підіймаються й опадають, — а її серце качає кров, ціла калюжа крові, отака… бо ще більше крові юшило з голови й рота.

Голос Чемпа пожорсткішав:

— Скажу вам дещо. Я вам не вірю.

Клавдія ахнула:

— Чому ні?

— Просто не вірю. Я дещо про це знаю. Я один із тих полісменів, які першими прибули на місце злочину, і я не вірю тому, що ви кажете.

— Якщо я кажу вам якусь неправду, то це не навмисна брехня чи ще щось, — прохрипіла жінка.

Якусь мить Чемп роздивлявся її, а тоді спитав, чи може вона показати положення тіла Кріссі на підлозі.

Клавдія лягла, витягнулася, розкинула руки й ноги — і зробила все правильно. Але не змогла сказати, які ще предмети зняли з тіла Кріссі, і не пригадувала також, у якій кімнаті лежало її тіло. Зрештою, під тиском, вона відповіла, що Кріссі померла у вітальні.

— Я так гадаю, — додала вона.

— Якщо ви там були, вам не треба гадати. Може, ви дійшли до такого моменту… коли вам страшно мені щось розповісти?

— Так, — прошепотіла вона, — і я починаю брехати.

— Я не хочу, щоб ви брехали.

— Я брешу. Я була повністю чесна з вами до цього моменту, а потім просто почала брехати.

— Гаразд. А зараз не хочете почати говорити мені правду?

— Ні.

— Чому ви не хочете почати говорити мені правду?

Клавдія відповіла зі щирою наполегливістю:

— Ну, є деякі речі, які можуть знати лише ті, хто був присутній. Адже так?.. І шляхом виключення Новатні й Політіс зметикують, що це була я.

Чемп нагадав жінці, що обіцяв захистити її й відмовляв повертатися жити з Новатні. Департамент, казав він, організує захист, але їй доведеться починати бути чесною з ним.

Потім Клавдія описала, що бачила ліщинові горішки на підлозі, червону адресну книжку Кріссі, одяг, який мали жертви, і в якому він був безладі. Усе правильно. Та коли Чемп спитав її про розташування тіл, його вона вказала хибно. Тоді детектив змусив її заново описати місця злочинів і спитав, де вона була, коли вбили Кріссі.

— Я намагаюсь уявити себе деінде, але не можу… просто порожньо… я не мала зв’язку з реальністю.

Чемп заговорив тоном суворого, проте співчутливого батька:

— Лавді, ви можете вийти сьогодні звідси — а ви ж іще молода, дуже приваблива молода леді, — ви можете вийти сьогодні звідси й жити з цим решту свого життя?

Клавдія була на межі сліз.

— Якщо когось засудять через те, що я скажу, для мене це буде як скоїти самогубство.

Детектив почав заново розпитувати про вбивства, щоразу тиснучи на неї, доки вона не пригадала одної подробиці. Нарешті, за вісім годин допиту, коли він укотре спитав її, хто тримав зброю, з якої вбили Крістін, Клавдія сказала:

— Я буду цілком чесною з вами, але мені доведеться це показати.

— Робіть усе, що хочете, доки кажете мені правду й нічого, крім правди.

— Кажу вам правду й нічого, крім правди. Пістолет був у моїй руці, у моїй лівій руці — я шульга, — і на ту мить я не мала сили… мій палець… мій палець був недостатньо сильним, щоб натиснути гачок. Боббі обійняв мене, чи якось так, і поклав руку поверх моєї руки та… — вона видала звук, що означав постріл із пістолета, — і це була правда.

Чемп змусив її описати смерть Мікі Маккена.

— Хто стріляв?

— Боббі.

— І ще хто?

— Я допомагала тримати пістолет, — відповіла вона, — так само, як із Кріссі. Мій палець був на гачку, але я не натискала на нього, тож Боббі поклав свій палець поверх мого й відтягнув гачок назад.

Коли пішла вже майже дев’ята година допиту, детектив нарешті сказав:

— Гаразд, гадаю, ви втомилися, Лавді, і наразі ми маємо зупинити допит. Ви розповіли мені повну й цілковиту правду про все?

Клавдія нервово засміялася.

— …Мені справді важко давати вам правдиві відповіді.

— Я можу це зрозуміти.

— На початку я збрехала щодо всіх тіл до єдиного.

— Це тому, що ви були близько до тіл, адже так?..

— Я забрала життя з тих тіл, хіба не розумієте?

— Розумію.

Була десята тридцять вечора, допит наближався до кінця. Чемп розпорядився, щоб його нову головну підозрювану відвезли до готелю «Рамада-Північ» і щоб із нею в номері залишили помічницю шерифа, а на дверях — помічника-чоловіка.

— Я в чомусь неналежно поводився з вами? — спитав Чемп.

— Ні-ні-ні. Зовсім ні, — запевнила вона. — Ви були дуже милі… дуже чемні… дуже добрі.

5

Наступного ранку капітан Гердманн зателефонував до прокуратури округу Франклін і попросив, щоби хтось під’їхав і проконсультував їх. Заступник окружного прокурора Джеймс О’Ґрейді зайшов, прочитав справу й уважно прослухав плівки із зізнанням, прокручуючи окремі уривки знов і знов.

— Ви взяли Новатні й Політіса? — спитав О’Ґрейді в детектива Чемпа.

— Ще ні. Я відрядив помічників на їхні пошуки, але поки що ми їх не знайшли.

— Тут достатньо, щоб передати до суду присяжних, — сказав О’Ґрейді. — Ви маєте обґрунтовану підставу для арешту жінки. Але скажу вам от що: я не висуну проти неї обвинувачення, доки ці двоє теж не опиняться під вартою.

О третій дня Клавдію привезли з готелю «Рамада-Північ» назад до Департаменту шерифа, і Чемп з О’Ґрейді знову допитали її. Чоловіків непокоїли суперечності в її зізнанні. Вона точно описала будинок і поранення жертв, але її твердження про розташування тіл не збігалися з фактами. Вона правильно пам’ятала положення садового трактора в гаражі, але називала червоний «кадилак» Мікі «маленькою іномаркою». І хоча тіло Мікі знайшли в гаражі, вона казала, що його застрелили поза будинком, у снігу. Раптом вона згадала, що в кухонній мийці стояла синя миска з недоїденою вівсянкою. Оскільки ніхто не пригадував, що бачив таке, Чемп відрядив помічника до будинку Маккена перевірити це.

За кілька хвилин йому передали записку, що адвокат Лью Дай їде поговорити з Клавдією. Коли Чемп показав цю записку їй, жінка похитала головою.

— Він адвокат Боббі. Не хочу його бачити. Не хочу з ним говорити.

— Гаразд, — сказав Чемп. — Ви не зобов’язані, якщо не хочете.

Чемп знав, що Лью Дай — адвокат із кримінальних справ з широкою клієнтурою в середовищі наркодилерів, повій і сутенерів (практика, яку сам Дай називав «адвокатурою для бідних»). Його машину, чорний із золотом «роллс-ройс» з номерними табличками «ЛЬЮ ДАЙ», частенько можна було зустріти у Джерман-Вілліджі, районі Колумбуса, недалеко від в’язниці.

Говард Чемп не любив його й не довіряв йому.

6

Лью Дай розмашистими кроками перетнув дворик між залою суду та в’язницею, прямуючи до офісу шерифа. Він був метр сімдесят сім на зріст, міцно збудований, із білявим волоссям, зачесаним хвилею на чоло, щоб прикрити залисини. Його блідо-блакитні очі були вузько посаджені, а вираз обличчя — постійно насуплений.

Боббі Новатні зателефонував йому невдовзі після того, як Клавдію забрали на допит.

— Відбувається щось підозріле, — зізнався Боббі. — Не знаєш, що вона може наговорити Чемпу, а Клавдія ж із тих жінок, кого можна підбити сказати або вчинити що завгодно.

Боббі мав рацію. Ті кілька разів, коли Дай бачив Клавдію, у нього склалось те саме враження — вона була надзвичайно піддатлива до впливу.

— Перевір, чи її заарештували й звинуватили в чомусь, — попросив Боббі, — і внеси заставу, якщо зможеш.

Дай запевнив, що зробить усе можливе. Він багато років представляв інтереси родини Новатні й добре їх знав. Батько Боббі, чиї предки емігрували з Богемії ще до початку століття, поселився з дружиною Мері в суворому депресивному районі в Колумбусі, прозваному Днище. Після того як вона народила йому Боббі, Кріса, Енді й маленьку Марлін, він помер, і Мері Новатні виховувала дітей у гордій самоті. Відколи не стало батька, Боббі — тямущий юний самоук, який відчував, що більше нічого не навчиться в школі — постійно мав проблеми з поліцією Колумбуса через бійки, пиятику та дрібні крадіжки.

Лью Дай зробив дюжину дзвінків, намагаючись розшукати Клавдію, але помічники шерифа, включно з Говардом Чемпом, заперечували затримання Клавдії й те, що знають її місцеперебування. Дзвінки до прокуратури, до генерального прокурора й до в’язниці мали той самий результат. Дай відчував, що всі просто чинять йому опір.

Це його не зупинило. До того як стати адвокатом захисту, він був прокурором, а перед тим вивчав психологію. Він назавжди взяв за правило знати людей, з якими доводиться працювати: хто їм подобається, чим вони снідають, де випивають і з ким сплять. Усе про всіх. І, озброєний такою інформацією, він став експертом у перемовинах із правосуддям.

Цього ранку від одного зі своїх інформаторів він дізнався, що Клавдію ніч протримали в готелі «Рамада-Північ» і тільки-но повернули до офісу шерифа.

Попри слова Чемпа про те, що Клавдія не хоче з ним розмовляти, Дай знав, що вона як дитина, тож передумає, щойно його побачить.

Увійшовши до офісу Детективного бюро, він помітив її за одним із робочих столів. У минулому, бачивши Клавдію разом із Новатні на судових слуханнях, Дай зауважив її холодний відсторонений погляд. Її обличчя навіювало думки про дівчат з обкладинок глянцевих журналів. Зараз, схвильована, з опухлими щоками, блідим обличчям і почервонілими очима, та ще й здригаючись усім своїм рослим тілом, вона все одно мала ту саму ауру сексуальності.

Клавдія підхопилася на ноги й підбігла до нього.

— Допоможи мені, Лью, — схлипнула вона. — Мені недобре. У мене голова не в порядку.

Дай попросив дозволу поговорити з нею наодинці, і їм дали змогу скористатися кабінетом капітана Гердманна.

— Чому ти не хотіла мене бачити? — спитав він, коли вони залишилися вдвох.

— Я так заплуталася, — пробелькотіла жінка. — Не знаю, що відбувається.

Дай повірив їй, але також запідозрив, що зараз, у стані паніки, Клавдія погоджується з усім, хто б їй що не казав. У своїй наївності вона повірила б, що помічники шерифа намагаються їй допомогти. Побачивши знайомого, вона зробила оберт на 180 градусів і тепер линула до нього по захист.

— Хочеш, щоб я представляв твої інтереси?

— Так. Так. Я тебе знаю. Я довіряю тобі.

— Зі слів декотрих полісменів я розумію, що ти їм про щось говорила.

— Я розповіла їм, що Боббі погрожував мене вбити, і…

— Гей, не треба вдаватися в деталі. У цих кабінетах не мало би бути жучків, але я чув, що розмови адвокатів із клієнтами записуються.

— Що ж мені робити?

— Відтепер тримай рота на замку. Не говори ні з ким, окрім мене. Боббі телефонував мені вчора, після того як тебе забрали. Він сам не свій від тривоги.

Коли Дай відвів її до приймальні, Чемп розповів йому про зізнання, яке вона підписала, і про ордери, які зараз готують на її арешт, а також на арешт Роберта Новатні й Діно Політіса за обвинуваченням у незаконному проникненні, пограбуванні та вбивстві за обтяжувальних обставин.

— Ви робите помилку, — мовив Дай. — Ця жінка ніколи нікого не вбивала.

Чемп знизав плечима.

— О’Ґрейді каже, що ми маємо достатньо для суду присяжних.

Дай добре знав бувалого головного прокурора О’Ґрейді, адже не раз стикався з ним у суді. Він знизав плечима й кивнув Чемпу:

— Ти даєш усі підстави для позову, Говарде.

— Можливо, але ми маємо обґрунтовану підозру.

Чемп обернувся до жінки й сказав:

— Клавдіє Яско, мені шкода, але вас заарештовано.

Її очі розширилися, і вона скрикнула:

— Заарештовано? Про що ви кажете? Коли ви привезли мене сюди, ви казали, що я не під арештом!

— Тоді ви не були під арештом, Клавдіє. Але зараз — під арештом.

Вона почала плакати й тремтіти, чіпляючись за руку Лью Дая в пошуку підтримки.

— Чому я під арештом? За що?

— За вбивство трьох людей, — відповів Чемп.

— Я нікого не вбивала! Богом клянусь, я не вбивця, — кричала Клавдія, поки детектив надягав наручники на її зап’ястки.

Задзвонив телефон. Чемп відповів, секунду послухав і, кивнувши, поклав слухавку.

— Це був помічник, якого я відрядив до будинку Маккена, — повідомив він. — Ви мали цілковиту рацію, Клавдіє. Синя миска з вівсянкою саме там, де ви казали, у кухонній мийці.

Дай пішов слідом за помічницею шерифа, яка повела Клавдію з офісу задніми сходами вниз, вузьким коридором з камерами спостереження, крізь заґратований сходовий колодязь і повз в’язницю. Помічниця вивела Клавдію крізь вихід на Фронт-стрит і посадила до поліційного фургона. Дай теж сів у фургон, узяв Клавдію за руку й спробував її заспокоїти, доки вони їхали на південь від Колумбуса до жіночої виправної установи.

— Я витягну тебе звідти за два тижні, — пообіцяв він. — Я доб’юся, щоб твій протокол вилучили, і буде так, наче цього ніколи не траплялося.

Раптом вона всміхнулася.

— Ніколи не думала, що отримаю таку велику роль.

Клавдія притулилася головою до стінки фургона.

— Завжди сподівалася на головну роль. Я вже грала раніше — дрібні ролі в кількох екзотичних фільмах, та як головна героїня у драмі про вбивство я б стала зіркою.

Дай витріщився на неї.

— Гадаєш, це ти в кіно знімаєшся?

Вона грайливо плеснула його по руці.

— Ой, ну ж бо, Лью. Ти ж бачив оті камери у в’язничному коридорі й телекамери надворі. Я лише сподіваюся, що отримаю добрий контракт із купою грошей, адже акторство — важка праця.

За двадцять хвилин поліційний фургон під’їхав до жіночої в’язниці — одноповерхової будівлі, обнесеної колючим дротом. Наглядачка провела її всередину, і ґратчасті двері в дальньому кінці коридору розчахнулися, впускаючи жінку.

— Тримайся там, Клавдіє, — Дай помахав на прощання. — Вранці я буду в суді й подам клопотання, щоб твоє зізнання вилучили. Побачимося завтра.

Коли двері в’язниці з ляскотом зачинилися в неї за спиною, Клавдія спитала наглядачку, який сьогодні день.

— Середа.

— Тобто який день місяця? Я знаю, що зараз 1978-й.

— П’ятнадцяте березня, — сказала наглядачка, знімаючи з неї наручники.

Клавдія всміхнулася.

— Я передчувала це. Події трапляються зі мною близько Березневих ід[3].

Після того як її сфотографували й узяли відбитки пальців, Клавдії видали в’язничну уніформу з темно-синіх штанів, кросівок і білої сорочки з чорнильними літерами поверх кишені: К. ЯСКО. Помітивши ще більше телекамер на стінах, вона всміхнулася й з усіх сил спробувала продемонструвати гру, гідну «Оскара».

Наглядачка забрала її персні та шпильки з волосся, залишивши його вільно звисати до стегон. Клавдію помістили до першої з шести камер утримання зі сталевою койкою, раковиною та унітазом. Її камера, розташована навпроти конт­рольного центру, дозволяла жінці бачити ряд моніторів та об’єктиви, наведені на неї. Вона засміялася й помахала рукою.

Бачила б її зараз мати…

1

Марта Яско дізналася, що сталось із її донькою, коли за п’ять хвилин до одинадцятигодинного випуску новин зателефонував Боббі Новатні й повідомив, що Клавдію заарештували та, ймовірно, покажуть по телебаченню.

Марта подумала, що він жартує, але який же дивний жарт! Вона була заскочена його дзвінком, адже два тижні тому в телефонній розмові Клавдія зізналася їй, що хоче піти від Боббі. Марта гадала, що донька так і зробила. Хоча Марта вважала Боббі яскравим, начитаним молодиком, він їй ніколи не подобався. Вона знала, що він часто мав проблеми з законом, і стривожилася, дізнавшись, що він торгує наркотиками.

Коли вийшли новини, Марта і її п’ятнадцятирічна донька Ненсі побачили, приголомшені, як Клавдія в наручниках, у джинсах і джинсовій куртці всміхається й махає на ка­мери.

Коли диктор повідомив, що Клавдію заарештували за потрійне вбивство та що двох можливих спільників невдовзі затримають, Марта закричала:

— Що вони верзуть? Збожеволіли?

Ненсі плакала:

— Клавдія… це неможливо. Вона ніколи нікому б не нашкодила.

На нетривких ногах Марта підвелася з крісла й зі стогоном стала походжати туди-сюди.

— Треба щось робити. Що ми можемо? Кому телефонувати? Нам потрібен адвокат. Кого нам знайти? Зателефонуй комусь і скажи їм, що все це жахлива помилка.

Ненсі боялася, що в матері станеться серцевий напад.

— Знаю! — схлипнула вона. — Зателефоную таткові. Він скаже нам, що робити.

Вона підбігла до телефону. Сльози туманили їй очі, коли вона набирала номер Департаменту поліції Колумбуса. Татко знатиме. Татко допоможе.

Детектив-сержант Білл «Татко» Стекмен був не її рідним батьком, а батьком однієї з її шкільних подруг. Відколи батьки Ненсі розлучилися — майже дев’ять років тому, — вона проводила стільки часу в будинку Стекменів, що вважала їх за другу родину.

Зараз, дізнавшись, що її сестру заарештували за вбивство, Ненсі, ясна річ, звернулася до Білла Стекмена по допомогу. Телефоністка у Центральному поліційному відділку з’єднала її з Детективним бюро, відділом убивств, і коли Стекмен відповів своїм глибоким, заспокійливим голосом, вона розповіла йому все, що вони з матір’ю почули в новинах.

— Можеш допомогти Клавдії, татку? Вона не могла скоїти того, про що вони кажуть. У неї були проблеми з психікою, але вона й мухи не скривдить. Що нам робити? Куди нам…

— Опануй себе, Ненсі. Ти маєш себе контролювати. Я зроб­лю все, що зможу. Дай-но поговорити з твоєю матір’ю.

Марта взяла телефон, продовжуючи схлипувати, і Стекмен заговорив м’яким, обнадійливим тоном, хоч і попереджав, що може зробити не так уже й багато.

— Я не можу втручатися в розслідування шерифа Беркемера. Округ Франклін не входить до моєї юрисдикції.

— О Господи…

— Але зараз, постривайте. Я поговорю з кимось зі знайомих детективів в офісі шерифа. Подбаю, щоб вони знали про її історію психічної хвороби…

— О, благослови вас Боже, Білле.

— Дечим ви таки можете зарадити, Марто. Коли побачитесь із Клавдією в жіночій в’язниці, ви можете поставити їй кілька ключових запитань стосовно всієї цієї справи.

— Так… так, звісно. Лише хвилинку, я візьму олівець.

Стекмен повільно продиктував їй список запитань, призначених прояснити й обґрунтувати знання Клавдії щодо подробиць злочину.

2

Наступного дня, сидячи поряд із Клавдією на попередньому слуханні в муніципальному суді, Лью Дай помітив збентежений вираз її обличчя, коли час від часу вона із сором’язливою усмішкою роззиралася в людній залі. Очевидно було, що жінка не здатна слідкувати за тим, що відбувається.

Дай відчув, що нова клієнтка завдасть йому проблем.

Вона мала неймовірну здатність морочити людям голови. Адвокат виявив, що для розуміння того, куди хилить Клавдія, треба вислухати її, відійти — а потім ретельно проаналізувати те, що вона сказала. З нею він змушений був робити більше нотаток, ніж зазвичай, адже доводилося знову й знову переглядати їх, щоб знайти якийсь сенс у тих розповідях.

Дай заявив, що Клавдія не визнає себе винною, а також подав клопотання про вилучення її 158-сторінкового зізнання Говарду Чемпу на підставі того, що воно було отримане під тиском і що, як людина психічно хвора, вона не компетентна відмовлятись від своїх конституційних прав. Судовий слідчий підтвердив судді Річарду Ферреллу, що історія психічної хвороби Клавдії розпочалась у віці чотирнадцяти років, що зараз вона перебуває на медикаментозному лікуванні й наразі кваліфікується Департаментом психічного здоров’я Огайо як стовідсотково недієздатна.

Генеральна прокуратура на доводи Дая заперечила твердженням Чемпа, що Клавдія поводилась цілком раціонально, коли описувала подробиці вбивств у Маккена, які ніколи не потрапляли до преси, подробиці, які міг знати лише той, хто був на місці вбивства. Вона добровільно, наполягав Чемп, свідомо й без примусу підписала зізнання, що брала участь у жорстокому потрійному вбивстві.

Прокурори повідомили суддю Феррелла, що наступного вівторка мають намір надати докази суду присяжних.

Суддя Феррелл прийняв на розгляд клопотання Дая й призначив заставу за Клавдію в розмірі 150 тисяч доларів за кожну з жертв — разом 450 тисяч.

Коли Клавдію виводили із зали суду, вона знову весело розсміялася й помахала скутими руками. Її гарний настрій збентежив репортерів і телевізійних коментаторів, тому згодом вони засипали помічників шерифа запитаннями.

Попри те, що Говард Чемп їздив до неї додому, привіз її на допит і ніч протримав під охороною в мотелі, Чемп розповів пресі, що о дев’ятій годині минулого вечора Клавдія увійшла до Департаменту шерифа й здалася детективам сама.

3

Коли детектив Тоні Річ дізнався, що Клавдія Яско заявила на Діно Константіна Політіса як на співучасника вбивств у Маккена і що тепер шериф Беркемер хоче затримати його, він засмутився. Він докладно допитав Політіса стосовно цих вбивств лише два тижні тому.

Політіс був відомим крутим хлопцем із західної частини міста, і Річ знав, що в минулому він частенько відвідував клуб «Ельдорадо Мікі» і навіть мав кілька сутичок із Маккеном. Тоді він вирішив, що тридцятиоднорічний ґевал — добрий підозрюваний, і заарештував його за збройне пограбування за обтяжувальних обставин. Тепер Річ був розчарований, оскільки Політіса двічі заарештовували й двічі звільняли за останні два тижні.

Він вирішив детальніше ознайомитися з подробицями.

24 лютого, за неповні два тижні після вбивств у Маккена, офіцер Ґ. Ґолдзберрі заарештував Діно о 3:20 ночі в супермаркеті «Кроґера» на Вест-Броуд-стрит, 515. Продавець, Даґлас Стормент, помітив нервозність Діно біля каси. Коли Політіс, сплативши за банку часникового порошку, потягнувся по решту, з відкритого рукава його джинсової куртки випала на прилавок ягняча відбивна. Тоді, заметушившись, Політіс дістав з іншого рукава другу відбивну й запропонував сплатити за них. Оскільки в правилах «Кроґера» було заявляти про кожен випадок магазинної крадіжки, Стормент зателефонував до Департаменту шерифа.

Ґолдзберрі повідомив у звіті, що на час його прибуття в супермаркет Політіса відвели до офісу охорони на другому поверсі. Доки Політіс совався на стільці, Ґолдзберрі зауважив, що на підлозі за ногою підозрюваного лежить маленький пістолет. Встаючи, той делікатно штовхнув пістолет під стіл.

Оскільки Ґолдзберрі ніяк не міг довести, що зброя належить Політісу, він заарештував його за крадіжку ягнячих відбивних. Після того як на підозрюваного надягли наручники й посадили до поліційного авто, Ґолдзберрі повернувся до крамниці й конфіскував пістолет — синю 25-каліберну напівавтоматичну «Беретту», заряджену пістолетною обоймою, у якій було дев’ять куль.

Політіс зумів переконати суддю, що він відповідальний громадянин і має власну сайдингову справу, вантажівку й інструменти. Оскільки обвинуваченням було лише «адміністративне порушення першого ступеня», йому наказали з’явитися до суду 6 березня й звільнили під внесену ним заставу.

28 лютого, чотири дні по тому, Політіс прийшов до Детективного бюро округу Франклін, щоб повідомити, що його 25-каліберну «Беретту» вкрали. Так він визнав себе власником «Беретти», і цього вистачило Річу, щоб змінити обвинувачення в крадіжці ягнячих відбивних з адміністративного правопорушення на «пограбування за обтяжувальних обставин з носінням прихованої зброї». Він заарештував Політіса на місці.

Не лише крадіжка відбивних змусила Річа допитати Політіса щодо потрійних убивств. У 1969 році Політіс застрелив людину в барі в західному Колумбусі й був притягнутий до суду за вбивство другого ступеня. Вердиктом присяжних був «самозахист», тож його виправдали.

Розпитуючи Політіса про пістолет, який той мав при собі, коли вкрав відбивні, Річ порушив тему потрійного вбивства, як робив з усіма допитуваними. Політіс визнав, що багато років був знайомий з Мікі Маккеном, що сварився з ним і що тричі мав побачення з танцівницею ґоу-ґоу Крістін Гердман.

Тоді Річ і побачив у Політісі підозрюваного, ще за два тижні до того, як Клавдія Яско зізналася й виказала його. Тепер Річ ледве приховував роздратування. Тиждень тому, 8 березня, суддя Муніципального суду відкинув обвинувачення у «збройному пограбуванні», оскільки серед свідків обвинувачення фактично не було жодної цивільної особи, яка засвідчила б, що Політіс мав при собі зброю, коли крав дві ягнячі відбивні.

Наказом шерифа Беркемера було знайти Діно Політіса й привезти його, але обережно — найпевніше він озброєний і небезпечний.

1

Коли за тиждень після арешту Клавдії Марта Яско відвідала жіночу виправну установу, вона зауважила, що зовні ця будівля має звичайний вигляд — якщо не зважати на огорожу з колючого дроту.

Однак умови для відвідувань тут були жахливі. Уздовж лівої стіни коридору чотири металеві кабінки з вузькими карнизами й телефонами були схожі на відкриті телефонні будки. Крізь прямокутний розріз шестидюймового віконця на рівні її очей Марта могла лише частково бачити доньчине обличчя, коли тій дозволили увійти до кабінки, замкнувши двері з протилежного боку. Обом треба було стояти, щоб дивитись одна одній у вічі, і спілкуватися телефоном.

Незабаром після приїзду Марти Донна Зеґ, рудоволоса наглядачка, привела усміхнену Клавдію в зону відвідувань, завела до кабінки й замкнула за нею ґрати.

— Ти чому засмучена, мамо? Нема про що турбуватися. Це найфантастичніша можливість, яка в мене була. Ти ніколи не вірила, що я стану справжньою акторкою, а тепер сама бачиш, що в мене головна роль.

— Про що ти кажеш?

— Хіба не розумієш, що все це кіно? Ми знімаємо фільм про жорстоке потрійне вбивство, — вона вказала на телевізійний монітор позаду неї. — Поглянь, камери всюди навколо нас.

Так завжди бувало з Клавдією. Дитиною вона брала кілька деталей з реальності й переплітала їх із вигадками. Дівчина завжди мріяла бути акторкою. Роками Марта хвилювалася через цю звичку Клавдії, але зараз була вдячна її вмінню обертати реальність в’язниці на світ власних фантазій.

— Ми телефонували таткові Стекмену, — повідомила Марта, — і він дещо для нас перевірить. Він особисто зацікавлений у твоїй справі. Татко запропонував кілька запитань. Зосередьмося на них на хвилину.

Клавдія охоче кивнула.

Марта дістала з сумочки папірець і прочитала вголос:

— Перш ніж тебе затримали для допиту, чи хто-небудь із Департаменту шерифа просив тебе поспитати інформацію для них на вулиці?

Клавдія похитала головою.

— Ніколи.

— Ти була на місці вбивства — на Онґаро-драйв?

— Ні, мамо, я ніколи там не була.

— Тоді чому тобі відомі різні подробиці? Як ти дізналася, що було в будинку і як саме сталися вбивства?

Клавдія приклала пальці до губ і заплющила очі, ніби намагаючись згадати.

— Я чула про них від Діно. Чула, як він розповідає Боббі, що коли його взяли за пограбування через два тижні після вбивств, детектив Тоні Річ допитував його у справі Маккена, і так він чимало довідався про місце вбивства і про те, як усе було. Так я й дізналася.

Марта відчула величезне полегшення. Це все пояснювало. Як завжди бувало з Клавдією, хтось надав їй кілька деталей, а вона вигадала з них цілу історію — із собою в центрі подій.

— Боббі причетний до вбивств?

— Ні! — заперечила Клавдія. — Боббі не має до них жодного стосунку.

— Ти маєш якийсь спосіб довести, що не була там уранці тієї неділі? Хіба ти зазвичай не ходиш кудись снідати після роботи?

Клавдія ляснула себе долонею по скроні.

— Так! Так! Тепер, коли ти про це сказала, я згадала. Гадаю, я ходила з Ленні Вайтом і ще кимось… з нами була якась дівчина… точно, Джинджер, яка працює зі мною в «Галереї зображень».

— Хто такий Ленні Вайт?

— О, він чудовий хлопець. Ми вже кілька місяців як знайомі. Має власну вантажівку й працює далекобійником — здебільшого свиней перевозить. Дівчата в «Галереї зображень» кличуть його Свинарем. Ленні приходить до «Галереї зображень», коли буває в місті, і веде мене снідати, а часом підвозить додому. Ми ходили снідати після роботи.

— Чудово — двоє свідків твого алібі. Усе буде гаразд, Клавдіє.

— Це я й кажу, мамо. На фільм чекає дивовижний успіх. Я прославлюся.

Покинувши жіночу виправну установу, Марта Яско зателефонувала до Детективного бюро Біллу Стекмену й переказала відповіді Клавдії на його запитання.

— Я не можу втручатися, Марто, — сказав він після того, як вони трохи поговорили, — але зроблю все, що зумію.

Пізніше Стекмен зателефонував детективу з Департаменту шерифа Стіву Мартіну. Один із його людей добре знав Мартіна й схвально про нього відгукувався. Стекмен відчував, що той зрозуміє: він не пхає носа на чужу територію.

— Слухай, Стіве, щодо справи Маккена, — почав він. — Не хочу лізти не в своє діло й не питаю жодної інформації. Просто гадаю, що твоїм хлопцях слід знати: у ваших руках дуже нестабільна особа.

2

17 березня «Колумбус Сітізен-Джорнел» опублікував статтю.

Три дні по тому було видано наказ заарештувати Політіса на трейлерній стоянці, де він мешкав зі своєю дівчиною. О 4:10 ранку п’ятеро помічників шерифа, включно з офіцером Ґолдзберрі, Тоні Річем і Говардом Чемпом, постукали й назвалися. Коли дівчина Політіса, Ельсі Мей Бенсон, відчинила двері, вони показали їй ордер на арешт Політіса.

Дівчина вказала на кімнату, де він спав, і всі п’ятеро полісменів з пістолетами напоготові увійшли до кімнати, розбудили Політіса й оголосили, що його заарештовано за вбивства Крістін Гердман, місіс Дороті Маккен і Мікі Маккена.

Політіс, ошелешений і злий, горлав, що не має жодного стосунку до чийогось убивства, що це все клята помилка і вони заарештовують не того.

— Не дозволяй їм нишпорити в моєму домі! — кричав він Ельсі Мей, коли на нього надягали наручники й виводили до поліційної автівки. — Не хочу бачити їх тут!

Політіса відвезли до окружної в’язниці, прийняли й оформили о 4:30 ранку, і менше ніж за годину він втретє за чотири тижні опинився за ґратами.

Коли Мері Новатні відчинила парадні двері й побачила схвильоване обличчя свого сина Боббі, вона зрозуміла, що сталося щось жахливе. Він сказав, що, прочитавши статтю в «Сітізен-Джорнел» про полювання шерифа на другого підо­зрюваного і ту частину, де Клавдія висловлює страх бути вбитою при поверненні додому, він відчув, що його підставляють, тож боїться повертатися до квартири.

Зараз, у будинку свого дитинства, він казився, мов дикун, горлаючи, що неможливо вгадати, у яку халепу втягнула його божевільна Клавдія. Він приїхав пожити у своїй колишній кімнаті, казав Боббі, доки не з’ясує, що робити далі.

Коли він піднявся до своєї кімнати, маленька жилава біловолоса місіс Новатні пішла на кухню зготувати синові щось поїсти. Вона збагнула, що її старший син укотре наляканий, що на нього вішають злочин, якого він не скоював.

Її засмучувало, що страх обвинувачення й ненависть до поліції з’явилися в нього далеко не вчора. Вона чітко пам’ятала той день, коли заарештували Боббі та його найменшого брата Енді, упіймавши їх на Греблі Гувера з вибухівкою. Подейкували, що вибухівка належала одному з власників бару, який пов’язаний з організованою злочинністю. Але Боббі й Енді розповіли їй, що сталося насправді.

Якось уранці, в останній липневий тиждень минулого літа, Боббі вирішив, що хоче з’їздити порибалити на Греблю Гувера. Він, його друг Френк та Енді взяли якесь рибальське приладдя, кілька ящиків пива й поїхали на греблю.

Риболовля йшла повільно, й Енді, роззирнувшись на місці, виявив, що одні з дверей, які ведуть униз, у стіну греблі, незамкнені. Він крикнув Боббі, що йде всередину, і Боббі, прихопивши кілька бляшанок пива, пішов з ним. Френк залишився зовні й продовжив рибалити.

Енді казав, що не встигли вони пройти і кількох метрів, як раптом усе заполонила морська та паркова поліція зі зброєю напоготові. Боббі й Енді підняли руки та стали підійматися сходами, а тим часом Френк, який приніс із собою трохи хлопавок, залишених після Четвертого липня[4], запалив їх і жбурнув у прохід. А тоді дав драла на машині Енді.

Коли Боббі й Енді піднялися нагору, то побачили, що оточені озброєними полісменами, а над їхніми головами завис поліційний гелікоптер.

Їх затримали й посадили під арешт за злочинне проникнення та зберігання вибухових речовин усередині греблі. Захищав їх Лью Дай. Обвинувачення знизили до адміністративного правопорушення, братів оштрафували й відпустили. Але після інциденту на Греблі Гувера Боббі затаїв неабияку злість на правоохоронців.

— Поліція тільки це й уміє, — скаржився він своїй матері. — Взяти щось на кшталт дрібної поїздки на риболовлю й облаштувати все так, щоб кинути людину за ґрати.

Тепер він знову був удома й ховався у своїй кімнаті, адже боявся, що поліція прийде звинуватити його у вбивстві.

Пізньої ночі в понеділок 20 березня Мері Новатні почула стук у парадні двері. Вона накинула халат, спустилася визирнути крізь віконце й була приголомшена, побачивши перед будинком машини окружної поліції, що перекривали вулицю з обох боків.

Боббі, який спустився слідом за нею, сказав:

— Я вшиваюся звідси. Піду через чорний хід.

— Боббі, — зупинила його мати, — залишайся тут.

Сивоволосий полісмен в однотонному одязі гукнув з порога:

— Я сержант Чемп. Ми знаємо, що ваш син у будинку, і хотіли б поговорити з ним.

— Ви маєте ордер? — спитала вона.

— Ні, але хотів би його побачити.

— Зачекайте хвилинку, — сказала Мері. — Я запитаю його.

Вона метнулася до телефону, знайшла домашній номер Лью Дая й розповіла йому, що відбувається.

— Скажіть Боббі, нехай зберігає спокій, — порадив Дай. — За жодних обставин йому не можна виходити, і не впускайте тих полісменів крізь парадні двері. Покладіть Боббі у своїй спальні та скажіть, нехай залишається там, доки я з ним не зв’яжуся.

О четвертій ранку Лью Дай перетелефонував і спитав, чи помічники шерифа досі за дверима. Боббі перевірив. На ґанку й на вулиці було безлюдно.

— Усе гаразд, Боббі, поспи тепер трохи, якщо зможеш, а вранці найперше приїзди до мене. Поїдемо до офісу шерифа разом.

Наступного ранку, ідучи з дому, Боббі поцілував матір на прощання.

— Можливо, ти мене більше не побачиш, — сказав він, — бо вони мене вб’ють.

— Не кажи цього, — твердо промовила вона.

— Мене хочуть посадити за вбивство. Ти знаєш, на що вони здатні.

— Не думай про таке, Боббі, — зі сльозами озвалась мати, коли він вислизав у двері. — Не кажи так.

Того вечора з новин вона дізналася, що Лью Дай пішов разом із Боббі, коли той зголосився до Департаменту шерифа.

Жінка скрикнула, почувши від репортера, що о четвертій тридцять 21 березня судом присяжних округу Франклін були виголошені обвинувачення: Клавдія Ілейн Яско, Роберт Рей Новатні й Діно Константін Політіс — наразі всі під арештом — обвинувачені кожен у тяжкому вбивстві кількох осіб, і вбивстві умисному, вчиненому за попередньою змовою.

Усе це передбачало смертну кару.

3

Офіційне виголошення обвинувачення Клавдії стало жахливим досвідом для Лью Дая. Воно тривало близько сорока п’яти хвилин, проте він почувався глибоко розгніваним через те, що мусить стояти поряд із наляканою клієнткою на відкритому судовому процесі й слухати, як зачитують увесь текст обвинувачення. Після кожного з окремих трьох випадків убивства за обтяжувальних обставин, що передбачало смертну кару, прокурор штату вимагав для неї страти на електричному стільці.

Дай краєм ока дивився на Клавдію та бачив, що вона досі всміхається — неначе збентежена, що спричиняє стільки клопоту, — але водночас блідне й тремтить. Можливо, вона досі вірила, що знімається в сцені з кіно, проте слова прокурора її лякали.

Дай вирішив: якщо вони справді вимагатимуть смертної кари, він зробить усе необхідне, щоб урятувати її. Відстоюватиме цю справу в ЗМІ. Він знав, що це вважається неетичним, але не вбачав нічого хибного в тому, щоб рятувати ні в чому не винну людину від електричного стільця. Почувши, як зачитують склад злочину, він збагнув, що має вчинити саме так.

Будучи добрим республіканцем, спершу він спробував скористатися будь-якими політичними зв’язками, які зумів залучити. Не те щоб він товаришував із Джорджем К. Смітом. Він ніколи не водив дружби з прокурорами. Деякі з них були його друзями до того, як обійняли ці посади, але згодом він відчував, що треба проводити певну межу. Близькість до прокурора, вважав він, може надати адвокатові захисту упереджену картину. А в останню мить у суді, коли треба наводити свої коронні докази, прокурор може попросити в тебе — як ласки — збавити оберти. А він не може вчиняти так і водночас захищати своїх клієнтів.

Дай спостерігав за заступником прокурора Джеймсом О’Ґрейді в суді. Він знав, що Джим теж був у справі. Ірландець першого покоління з Нью-Йорка («зелений» ірландець, не «помаранчевий»[5]) та активний член Клубу Трилисника. Якось Дай увійшов до кабінету Джима й побачив, що той слухає Вагнера. Важливо, казав він собі, розуміти тих, із ким змагаєшся в суді.

Адвокат відчував, що бос О’Ґрейді, прокурор Джордж К. Сміт, — найсильніший політик у Колумбусі. Добре слугуй Джорджу Сміту — і станеш суддею чи потрапиш на інше хлібне місце, адже Джордж знав, як проштовхувати своїх людей до вищих кабінетів. Незадовго до слухання Дай зателефонував йому й призначив зустріч, щоб поспілкуватися з ним і О’Ґрейді. Він прийшов на цю зустріч із наміром заявити: «Панове, облиште це. Ви ж знаєте, що вона не винна. Усе це — велика помилка, яка лише зменшить шанси Джорджа на обрання».

Дай сподівався, що Сміт купиться на цю ідею та закриє справу. Він не хотів нищити кар’єру Джорджа Сміта. Аж до цієї миті Дай товаришував з верхівкою республіканської партії в Колумбусі й знав, що такий молодий адвокат-республіканець, як він, обов’язково постраждає, якщо розхитувати політичний човен.

Але задля порятунку Клавдії він ладен був піти на цей ризик.

Прибувши до прокуратури, він дізнався від Джеймса О’Ґрейді й адміністративного помічника, що Джордж не може з ним зустрітися. Він-бо достобіса добре знав, що Джордж відсутній у місті в політичних справах.

Дай чемно та м’яко відповів їм:

— Що ж, панове. Національні ЗМІ цікавляться цією справою. Якщо ви не прозрієте — розверзнеться справжнє пекло, і це знищить шанси Джорджа в політиці, його кар’єру.

О’Ґрейді відповів, що вони мусять робити те, що, на їхню думку, є найкращим, ухвалювати такі рішення, які вважають доцільними. За наявності вагомих доказів, яких не можна ігнорувати, і плівок вони не мають вибору, окрім як вести цю справу далі.

— Але ж вам відома передісторія, — заперечив Дай. — Ви знаєте її стан. Знаєте, що Чемп тримав її під замком у готельному номері й навчав, як треба казати.

Дай намагався викласти їм усю ситуацію, але їх це не цікавило.

— Очікуйте на статті в національних ЗМІ, — пригрозив він, усвідомлюючи, що занадто тисне.

Хоча він відчував, що коїться щось дивне, та лише згодом дізнався про активну участь у цій справі Джорджа Сміта. Дізнався, що Джордж особисто зустрічався з Чемпом, щоб проінструктувати його й настановити. Здавалося, потрійне вбивство в окрузі Франклін перетворилося на нагальне політичне питання.

«Гастлер», чий видавець Ларрі Флінт колись був мешканцем Колумбуса, став, власне, першим журналом, зацікавленим у тому, щоб якось подати цю історію. Хоча Дай не готовий був одразу взяти на себе зобов’язання, він знав, що може скористатись інтересом з боку «Гастлера» як важелем. Він розповів репортерці місцевого телеканалу, що національний журнал хоче висвітлювати цю історію. Однак не повідомив, який саме, адже остаточної угоди не було, а він не мав наміру доводити справу до кінця, якщо прокурор усе ж закриє провадження. Та коли репортерка натиснула на нього, вимагаючи інформації, Дай сказав лише, що це один із журналів «про дівчат».

За кілька днів йому надійшов дзвінок від головного редактора «Плейбоя» Білла Гельмера, який запитав про Клавдію й обмовився про можливу допомогу від фонду «Плейбоя». Гельмер сказав йому, що якщо вже Г’ю Гефнер[6] вирішив взятися до справи, це означає карт-бланш. Схоже, репортерка з Колумбуса, перевіряючи інформацію, обдзвонила всіх у надії дізнатися, з яким журналом веде справу Дай, збуривши цим цікавість «Плейбоя».

Тепер, коли Дай вийшов із зали суду й дивився, як Клавдію відвозять на поліційній машині, він прийняв рішення. Він зробить що завгодно, піде куди завгодно, битиметься з ким завгодно, щоб урятувати їй життя — навіть якщо це означає приймати допомогу від журналів на кшталт «Гастлера» і «Плейбоя».

4

Тоні Річ знову відчував розчарування.

У п’ятницю 31 березня суддя Вільям Джиллі звільнив Діно Політіса під заставу за умови щоденного телефонного звіту судовим посадовцям до розгляду його справи про вбивство.

Адвокат влаштував Діно перевірку на поліграфі, і той успішно відповів на всі запитання, крім одного. Поліграф визначив, що він збрехав, кажучи, що не був у будинку Маккена на час убивств.

Але технік пояснив, що порушення могли спричинити якісь дитячі проблеми, які асоціювалися в Політіса з о́бразами «дому» чи «будинку».

Діно заявив, що більше ніколи не погодиться на тест на детекторі брехні, знаючи, що той може помилитися.

Наступного четверга, 6 квітня, о 10:40 ранку прокурор зумів отримати від суду присяжних округу Франклін «справжній обвинувачувальний акт» проти Політіса за те, що той мав при собі зброю під час крадіжки ягнячих відбивних. Річ дістав ще один ордер на арешт Діно.

Незадовго до 1 години суботи 8 квітня тіло сімдесятисемирічного Дженкіна Т. Джонса в його віддаленому будинку на трасі 37 неподалік від Ньюарка, штат Огайо, виявили донька та її чоловік. Вочевидь, Джонс лежав на канапі, читаючи журнал, коли був застрелений крізь скляну панель парадних дверей. Куля 22 калібру увійшла йому в спину. Убивця або вбивці увірвалися крізь передні захисні двері й вистрілили в нього ще п’ять разів — з них чотири рази в голову, — після чого відтягли тіло до спальні на першому поверсі; на підлозі були розкидані гільзи 22 калібру.

Двох собак також застрелили в підвалі й ще двох — у псарні надворі. Одного собаку знайшли живим під навісом.

За оцінкою детективів округу Лікінґ, убивця або вбивці без поспіху обшукали будинок. Захаращені кімнати й ремонтну крамницю за будинком перерили згори донизу.

Джонс — компанійська людина, якщо вірити сусідам — був самозайнятим підрядником, генієм механіки, який виготовляв інструменти й запчастини для клієнтів з цілого Огайо. Усі знали, що він тримає під рукою великі суми готівкою, щоб купувати механізми на розпродажах.

Шериф округу Лікінґ Макс Марстон надіслав гільзи 22 калібру до Бюро кримінального розпізнання й розслідування (БКР) у Лондоні, штат Огайо, для стандартної перевірки. Попри те, що почерк убивства, особливо велика кількість пострілів у голову жертви, був той самий, що й у вбивствах у Маккена, ніхто не пов’язував ці два злочини.

Убивство Дженкіна Т. Джонса в Ньюарку, штат Огайо, дуже мало висвітлювалось у Колумбусі.

11 квітня Тоні Річ укотре заарештував Діно за крадіжку відбивних «за обтяжувальних обставин», але суддя того ж дня звільнив його під заставу.

Хтось зауважив, що в окружній в’язниці треба встановити обертові двері — спеціально для Діно.

Наступної п’ятниці, також пройшовши перевірку на детекторі брехні, призначену Департаментом поліції Колумбуса, Боббі Новатні був звільнений під заставу в 75 тисяч доларів. Він пішов жити до своєї матері в очікуванні судового процесу.

Мері Новатні була засмучена тією переміною, яку побачила у своєму синові. Хоча в минулому він був меткий на вигадки й завжди мав напоготові якийсь дотеп, зараз цього мов і не було. Ніяких жартів. Мало всміхався. З виразом жаху говорив про свої поневіряння за ґратами й розповідав братам, як багато разів помирав у своїх нічних кошмарах. Протягом трьох із половиною тижнів у Франклінській окружній в’язниці він вірив, що детективи збираються підставити його, сфабрикувати проти нього справу й відправити на електричний стілець.

Хоча їх із Діно звільнили під заставу, попереду на них однаково чекали обвинувачення й судові слухання про вбивства. З усіх трьох тільки Клавдія залишилася чекати суду у в’язниці. Боббі зізнався родині, що розривається між пробаченням Клавдії через її психічну хворобу та побажанням їй сконати на електричному стільці й горіти в пеклі.

1

Після тридцяти днів у захисній ізоляції, під час якої Клавдія не виявила жодних ознак загрози, жінка отримала дозвіл щодня впродовж години відвідувати в’язничну кімнату відпочинку. Більшість ув’язнених жінок, бачачи її по телевізору, обурювалися її скандальною славою.

24 квітня Клавдія увійшла до кімнати відпочинку, де група жінок саме переглядала мильну оперу. Вона самотньо сиділа за столом, гадаючи, коли прийде режисер і скаже їй, яку сцену зніматимуть цього дня.

Коли охоронці були надто далеко, щоб почути, до неї наблизилася молода білявка.

— Ти, кляте стерво! Решту життя ти проведеш у Мерісвіллі або в Лімі. Там тобі й місце за те, що вбила мою подругу.

Клавдія зіщулилася:

— Не знаю, про що ви кажете. Я нікого не вбивала.

— Не бреши, суко! — крикнула доволі товста темноволоса ув’язнена. — Ти вбила Кріссі — і ти за це отримаєш.

Гучна розмова привернула увагу охоронців, які попередили, що всі вони втратять право на відвідання й користування в’язничною крамницею. На деякий час це їх угамувало, але раптом охорону відкликали з кімнати відпочинку, повідомивши, що загорівся сміттєвий кошик.

Коли білявка знову підійшла до неї, лаючись, Клавдія спробувала пояснити:

— Я тут лише тому, що ми знімаємо цей фільм про потрійне вбивство. Берт Рейнолдз[7] у ньому грає, і Саллі Філд[8]. Хоча не думаю, що мені справді необхідно мешкати в камері — могли б поселити мене в готель і дозволити приходити щоранку на зйомки, — але це моя перша велика роль, і забагато скаржитись не випадає.

— Та ну? Озирнися навколо, сучко! — сказала білявка. — Буцегарня справжня. Я справжня. І я надеру тобі зад.

— Але ж телекамери! Нащо тут постійно ввімкнуті телекамери, якщо ми не знімаємо фільм?

— Бо вони завжди мають монітори для максимальної безпеки, ти, божевільна мерзото. Ти тут, бо ти вбивця.

Клавдія приголомшено глянула на неї та схлипнула:

— Це ви божевільна. Ви самі не знаєте, що кажете.

Білявка озирнулася, переконуючись, що охоронці ще не повернулись, і вдарила Клавдію в праве око. Клавдія впала на підлогу, а інші налетіли й стали бити її ногами, осипаючи прокльонами. Товстуха стрибнула на неї, і Клавдія зомліла.

Медсестра й охоронець віднесли її назад до камери. Опритомнівши, Клавдія побачила, що її тіло вкрите синцями, ліва щиколотка розтягнута й дуже опухла. Чому, питала вона себе, продюсери дозволили тій масовці скривдити її? Щось тут категорично не так, усвідомила вона, і треба з’ясувати, що коїться.

Клавдії доводилося стрибати й повзти з місця на місце. На судові слухання її виносили на вулицю й надавали милиці, але — оскільки ті були потенційною зброєю — їй не дозволено було користуватися ними всередині в’язниці.

2

Наступного понеділка, 1 травня, заголовок «Сітізен-Джорнел» сповістив про чергове вбивство:

«ВБИВСТВО СВЯЩЕНИКА: ДРУЖИНА ТА ДРУЗІ СПАНТЕЛИЧЕНІ»

Напередодні шерифа Дена Беррі з округу Фейрфілд, на схід від округу Франклін, викликали розслідувати вбивство превелебного Джеральда Філдза, тридцятип’ятирічного священика з розташованої поблизу Беріанської баптистської церкви.

Одну ніч на тиждень Філдз зі зброєю в руках здійснював обхід як тимчасовий заступник охоронця «Вігвама» — приватного клубу на 100 гектарах лісової бази відпочинку у власності «Вольф Індастріз», які також володіли «Колумбуським Кур’єром», теле- та радіокомпанією WBNS і Національним банком Огайо.

Зі слів шерифа Беррі, Філдз отримав численні вогнепальні поранення під час патрулювання бази.

У самоскиді, припаркованому в сараї технічного обслуговування, куля вибила ліве вікно, і на боці автівки лишилися криваві плями, наче жертву відкинуло на неї. Беррі припускав, що після того Філдз прошкутильгав триста метрів назад до спального барака, де вбивця або вбивці й прикінчили його. Вісімнадцять зужитих патронів 22 калібру було знайдено на землі. Дев’ять куль влучили Філдзу в ноги, груди й голову. Час смерті встановили в межах години від дванадцятої тридцять ночі, коли Філдз набирав код на табельному годиннику під час своїх обходів.

Потім Філдза відтягнули до барака, щоб сховати тіло. Кишені мерця були вивернуті. Його гаманець і револьвер «Кольт» 38 калібру з поламаним руків’ям зникли. Весь недільний день шістнадцять помічників шерифа з пошуковими собаками прочісували територію — і під вечір таки знайшли гаманець Філдза, кредитні картки й водійське посвідчення.

Згідно з інформаційними повідомленнями, Філдз заступив на цю роботу перед самим Різдвом, прислуживши менеджеру «Вігвама», який також був парафіянином його церкви. Оскільки нічний охоронець, який працював на вихідних, звільнився, превелебний Філдз погодився почергувати за нього — з дев’ятої суботнього ранку до п’ятої недільного, — доки компанія не знайде заміни. Його першочерговим обов’язком був збройний захист. Особливих проблем із безпекою не виникало.

Коли його дружина Вірджинія прокинулася й виявила, що чоловіка досі немає вдома, стало зрозуміло, що щось не так. Вона розповіла репортерові «Сітізен-Джорнел», що вирушила шукати його.

«Я не знала, чи він там [у «Вігвамі»], чи лежить десь при дорозі, але знала, що він у біді».

Філдз, випускник Аппалачського Біблійного інституту, заснував свою маленьку Беріанську церкву в 1973 році в класній кімнаті місцевої початкової школи, а до 1975 року зі своєю конгрегацією побудував дерев’яну церкву й будинок пастора, у якому й жив — усе власними руками. До вбивства він мешкав там із дружиною та трьома дітьми.

Наступного дня шериф Беррі заявив, що шість куль, вилучених із тіла Філдза, будуть надіслані до БКР для порівняння з іншими — з убивств, скоєних у прилеглих округах Франклін і Лікінґ, у яких в голови жертвам випустили велику кількість 22-каліберних куль.

Якщо балістична експертиза покаже, що саме з цієї зброї було скоєно інші вбивства, сказав репортерам Беррі, він шукатиме допомоги правоохоронних служб з інших двох округів.

Але минуло три з половиною місяці від потрійного вбивства, і якби виявилось, що та сама зброя була застосована в п’яти серійних убивствах, прокурору округу Франклін було б нелегко притягти до суду головну підозрювану, замкнену в жіночій в’язниці під час останніх двох із п’яти злочинів.

3

Лью Дай почувався впевненим у собі, коли 4 травня 1978 року входив до зали судді Пола В. Мартіна на слухання про заборону використання прокурором 158-сторінкового зізнання Клавдії як доказу на її судовому процесі.

І знову Клавдія поводилася дивакувато як для людини, якій загрожує смертна кара. Часом вона здавалася розсіяною та збентеженою. Іншим же разом жадібно все слухала, ніби намагаючись збагнути, що про неї кажуть. Часто озиралася й махала репортерам.

Дай планував викликати своїм першим свідком психіатра Клавдії, доктора Байрона Стінсона, доцента психіатрії Медичної школи Університету штату Огайо, який свідчитиме щодо історії психічної хвороби Клавдії. Потім він викличе Боббі Новатні, який змалює її нещодавню поведінку.

Обвинувачення збиралося викликати лише одного свідка, який стверджуватиме, що Клавдія дала зізнання відкрито, вільно і явно при здоровому глузді, — детектива-сержанта Говарда Чемпа.

Дай усміхнувся О’Ґрейді, упевнений, що суддя Мартін ніколи не дозволить, щоби це абсурдне зізнання використали як доказ проти психічно хворої підсудної.

Склавши присягу, доктор Стінсон, високий, злегка огрядний психіатр трохи за шістдесят, звернувся до своїх нотаток. Клавдію, сказав він, тричі клали в лікарню Апгем-Голл під його опіку: у жовтні 1974-го, після її повернення з Гаваїв, у жовтні 1976-го та у вересні 1977-го, на терміни біля двох-трьох місяців. Діагноз Клавдії звучав так: «Шизофренія, загальний латентний тип».

— Що це означає? — спитав Дай.

— Це стан, описаний Гохом у 1949 році, — пояснив Стінсон, — характеризується загальною тривожністю (справжніми панічними атаками), паністерією й пансексуальністю. Це цікавий різновид діагнозу — цього року вийде нова діагностична класифікація, і там він буде названий граничною шизофазією [так в оригіналі]. Це споріднено з шизофренією, але… пацієнт часом усвідомлює реальність. …Я бачив її протягом кількох років… і діагноз був завжди той самий. Тип хвороби Клавдії виявляється у сферах судження, взаємодії з оточенням, особливо в сексуальному плані. Вона потрапляє в цікаві різновиди сексуальних ситуацій.

Стінсон подивився на Клавдію, яка всміхалася до нього.

— Наприклад, перший випадок, коли ми побачили її, стався після її розлучення… і тут вона впадає в панічний стан, почувається, наче… світ навколо неї рушиться й тому подібне — і вона приходить до лікарні, цілковито відірвана від навколишнього світу, ніби заблукала у власних фантазіях, і потрібен певний час, щоб знизити її тривожність.

Лью Дай спитав його, як цей діагноз стосується її контакту з реальністю та з її оточенням.

— Здається, що Клавдії подобається жити в епіцентрі бурі, — відповів Стінсон. — Вона завжди шукає цікавого роду стосунків з представниками маргінальних груп, якщо казати про її соціальні зв’язки. Бісексуали, гомосексуали, повії, танцівниці ґоу-ґоу. Вона потрапляє в ці ситуації й починає уявляти себе частиною синдикату, мафії, яка хоче втягнути її до сексуального рабства. Будь-які химерні фантазії в неї тісно переплітаються з реальністю, аж доки настає момент, коли хтось руйнує її ілюзії… відштовхує її… а потім у неї трапляється чергова панічна атака, і вона шукає, по-справжньому шукає захисту в лікарні.

Стінсон описав симптоми її панічних атак:

— …Безсоння, неспокійне ходіння, поганий апетит, напади плачу й істеричного крику… дуже вибаглива, погрожує судовим позовом, боїться, що інші намагаються зашкодити їй… загалом, просто дуже нестерпна, щоби бути поряд.

Лікар пригадав, що коли Клавдія вперше прийшла до Апгем-Голлу в 1974 році, вона розповіла йому довгу заплутану історію про те, як її викрала мафія на Гаваях і примусила до проституції, а вона втекла.

У 1977 році вона була госпіталізована після того, як зателефонувала в поліцію, кажучи, що бачила, як зарізали жінку в провулку за її будинком. Але тіла не знайшли, як і жодного підтвердження її слів.

Стінсон також зазначив, що після «інциденту з зарізанням» голос Клавдії почав поступово хрипнути, доки в день надходження до лікарні не зник повністю.

— Ця хрипота і ця фобія, — зазначив Стінсон, — є частиною паністерії…

Дай пригадав подробиці вбивств у Маккена й подальший допит Клавдії детективом Говардом Чемпом, під час якого вона зробила своє зізнання. Дай спитав Стінсона, чи схоже це на твердження, які вона робила щодо інших злочинів.

— Клавдія як хамелеон, — пояснив лікар, — як маленький кокер-спанієль… надзвичайна потреба догоджати, яка достеменно могла проявитися під впливом допиту. Гадаю, Клавдія дасть вам усе, що захочете, якщо помістити її в послідовну ситуацію. Вона чудово здатна на це і в ситуації, у якій немає послідовності. Її поведінка випливає з її оточення… Вона йде назустріч вимогам людей.

Дай спитав:

— Якщо надати Клавдії трохи інформації… зі справи про вбивство… від допитувача, чи можливо — не можливо, а дуже ймовірно, — що Клавдія все це повторить, виставивши себе однією з головних дійових осіб?

Стінсон кивнув:

— Клавдія дуже вправно приплітає себе до всього — майже як павук, який тче павутиння, сполучаючи уривки реального й вигаданого, допоки… до того ступеня, коли я нізащо не зможу відрізнити (а я справді приділяв чималу увагу її лікуванню), де закінчується вигадка й починається правда.

Під час перехресного допиту заступник прокурора Джеймс О’Ґрейді переглянув зауваження Стінсона про те, що «Клавдія — людина, яка живе в епіцентрі бурі, на цікавій арені подій у Колумбусі».

— Ну, — відповів лікар, — щодо «цікавої», не пригадую [щоб таке казав]. Вона, безумовно, завжди обирала якийсь демонічний світ, на межі соціальної пристойності — гадаю, ви так це називаєте.

— Люди, яких вона згадувала, — спитав О’Ґрейді, — її друзі та знайомі… вона розповідала вам про двох танцівниць, які справді були вбиті?

— Ні.

— Ви самі коли-небудь читали про це в новинах: нерозкрита справа двох танцівниць ґоу-ґоу — одна звідси, інша з Дейтона?

Стінсон відповів, що ні.

Після кількох запитань про лікування розладу жінки О’Ґрейді поцікавився, чи доктор Стінсон читав твердження Клавдії та чи чув він запис зізнання. Коли Стінсон сказав, що ні, О’Ґрейді спитав наполегливіше:

— Тож як я розумію, ви навіть не намагалися б висловити судження, що насправді було сказано у тій заяві, зокрема… про тон голосу… не прослухавши її.

— Аж ніяк.

— Гаразд, чи правильно я зрозумів, що ви також не ризикнули б судити про те, чи здатна була Клавдія під час першої розмови з помічниками шерифа зрозуміти, які її права і тому подібне?

— Принаймні нічого конкретного, ні.

— Дякую, докторе, — сказав О’Ґрейді. — Це все.

Отримавши свідка у своє розпорядження, Лью Дай підсумував попередні свідчення й запитав:

— Докторе… не могли б ви зробити судження, ґрунтуючись на своїх професійних знаннях, роботі з Клавдією та досвіді у цих питаннях: на вашу думку як психіатра, чи справді вона скоїла ці вбивства?

— Я не надто обізнаний в обставинах цієї справи, — відповів Стінсон, — але дуже добре знайомий із Клавдією. Я просто не можу повірити, що вона здатна скоїти чи скоїла вбивство.

Говард Чемп, викликаний на місце свідка, розповів, як дізнався про Клавдію від полісменів, котрі розмовляли з нею в ресторані. Дай змусив його описати події, які призвели до того, що її забрали до Департаменту шерифа, а потім переглянув зізнання.

Намагаючись пояснити швидко змінні настрої Клавдії, Дай спитав:

— Пригадуєте, ви дали мені зрозуміти, що вона не хоче зі мною бачитись… а коли я приїхав до штаб-квартири, вона з криком кинулася мені назустріч? Пригадуєте це? Тоді ви були неабияк здивовані її реакцією.

Відповідь Чемпа була ворожою:

— Я пригадую, що після розмови з вами в неї розпочався якийсь істеричний напад.

— Пригадуєте, як зауважили мені, що її манера поводитися пов’язана з ліками й тому подібним, і що все це гра — насправді вона не в аж такій поганій формі?

— На мою думку, — стояв на своєму Чемп, — після тої зустрічі з вами вона справді затіяла якусь гру — так.

Дай тиснув на Чемпа, випитуючи, чи вживала Клавдія ліки протягом допиту, які були обставин обшуку її квартири та про її твердження протягом зізнання.

— На вашу думку, те, що вона вам розповіла, — це справді той хід подій, який встановило ваше слідство?

— Ми були вражені тим, що їй відомо стільки інформації щодо самого місця злочину… розташування тіл, типу отриманих ними поранень і зон, де містилися рани пропорційно [так в оригіналі] до тіла.

Дай зазначив, що і Діно Політіс, і Роберт Новатні пройшли випробування на детекторі брехні, переконавши прокурора округу Франклін, що не мають жодного стосунку до цих убивств. Він також нагадав Чемпу, що за два тижні після вбивств Політіса заарештували за крадіжку в супермаркеті «Кроґер», і що, допитуючи його, Тоні Річ міг розкрити інформацію, яку Політіс потім переказав Клавдії.

Чемп зауважив, що сидів поряд, коли Річ допитував Політіса, і що вбивства в Маккена зайняли не більше п’ятнадцяти відсотків розмови.

Дай уперто намагався з’ясувати думку Говарда Чемпа щодо пунктів зізнання, у яких Клавдія визнає, що збрехала з метою заплутати допитувача, і тих моментів, коли вона каже, що хотіла б промовчати.

Суддя Мартін перервав цю лінію допиту:

— Містере Дай, гадаю, це одне з тих питань, які належить вирішувати мені після перегляду стенограми. Думка свідка мене не цікавить.

Коли Чемпа відпустили, помічник Дая Вільям Флек підвів­ся й сказав:

— У мене ще один свідок. Ваша честь, ми викликаємо Роберта Новатні.

Після того, як Новатні присягнув і назвав суду своє повне ім’я, його спитали, чи знає він Клавдію Яско. Коли він відповів, що так, і його попросили впізнати її на суді, він глянув просто на неї та вказав у її напрямку. У відповідь на запитання Флека він розповів, що познайомився з Клавдією приблизно рік тому, і додав, що вони живуть разом.

Коли його спитали, чи до теперішньої ситуації Клавдія колись зізнавалася, що їй відомо про злочин, Новатні відповів, що три-чотири місяці тому вона заявляла, буцімто бачила, як біля їхнього будинку вбили молоду дівчину, і викликала детективів.

На запитання Флека про страх Клавдії бути вбитою Новатні відповів:

— …[Вона боялася] безлічі людей, яких я не знаю… [Був] якийсь інцидент, десь у Каліфорнії чи на Гаваях. Вона заявляла, що боїться за своє життя.

— Можете навести нам якусь конкретну розмову, у якій Клавдія могла це стверджувати? — спитав Флек.

Новатні знизав плечима.

— Цитую: «У світі є люди, що хочуть мене вбити».

Флек змусив Новатні підтвердити, що Діно Політіс приходив до їхнього будинку після того, як був заарештований за дрібну крадіжку, і в присутності Клавдії змалював у подробицях те, що дізнався про вбивства.

Під час перехресного допиту прокурор О’Ґрейді запитав Новатні, чи Клавдія колись згадувала про інші злочинні дії. Коли Новатні глянув на нього порожніми очима, О’Ґрейді додав:

— Вона мала також інформацію про інші злочинні дії, такі, як вибухівка на Греблі Гувера?

— Протестую! — загорлав Флек. — Це перетворюється на… це не стосується справи.

— Відхилено, — сказав суддя.

Новатні кивнув:

— Вона стверджувала, що має таку інформацію.

— О-о. Кажете, вона стверджувала, що вже має відомості про вибухівку на Греблі Гувера? І що, за її словами, там сталося?

Новатні наїжачився:

— Ну, не знаю. Вам відомо про це більше, ніж…

— Ви не знаєте, що саме вона стверджувала?

— Ні.

— Звідки ви знаєте, що вона взагалі щось стверджувала?

— Ну, я був в офісі свого адвоката й переглядав стенограму зізнання, яке вона зробила.

О’Ґрейді переможно подивився на Флека, а потім на Дая.

— І хто ж був вашим адвокатом, для протоколу?

— Лью Дай.

О’Ґрейді змусив Новатні визнати, що насправді Клавдія не згадувала його імені чи імені його молодшого брата у зв’язку з інцидентом на Греблі Гувера, а потім спитав:

— Чому ви автоматично вирішили, що це ви й ваш молодший брат, якщо жодного з ваших імен не назвали?

Новатні гнівно зиркнув на Клавдію.

— Вона звинуватила мене у вбивстві. Чом би й ні?

Після ще кількох хвилин перехресного допиту з метою послабити довіру до Новатні як до свідка О’Ґрейді відпустив його. Суддя Мартін повідомив адвокатів, що бере справу на розгляд.

Приблизно в той самий час, коли тривало слухання Клавдії в залі правосуддя, шерифи трьох округів отримали інформацію від Бюро кримінального розпізнання й розслідування про те, що автоматичний пістолет 22 калібру, з якого вбили Маккена, його матір і Крістін Гердман в окрузі Франклін, є тією ж зброєю, з якої застрелили Дженкіна Т. Джонса в окрузі Лікінґ і превелебного Джеральда Філдза в окрузі Фейрфілд.

Ніхто не згадав очевидного — що Джонса і Філдза вбили, коли Клавдія перебувала у в’язниці.

4

Коли Клавдія повернулася з судового слухання й Донна Зеґ провела її до камери, вона лягла на свою койку й заплакала.

— Ну ж бо, вище носа, дитино, — сказала наглядачка. — Не може бути все так погано. Я хочу, щоб ти знову почитала з моєї долоні. Я переповіла двом старшим донькам те, що ти казала минулого разу: що я стану бабусею. Їх стурбувала та частина, де ти казала, що одній із них буде страшенно тяжко під час пологів.

Клавдія, досі розсіяна, приголомшено глянула на неї.

— Про що ви кажете?

— Моя долоня, люба. Я хотіла б, щоби ти знову прочитала моє майбутнє.

Клавдія похитала головою й застогнала.

— Не хочу більше зазирати в майбутнє.

— Як же це? Ти чудово передвіщаєш долю, Клавдіє. Чому ні?

— Бо я чула, що казав про мене мій психіатр на суді. Він каже, що я вигадую, фантазую — як павук плете павутину. А тепер я знаю… — вона зробила жест, ніби охоплюючи всю в’язницю. — Це не декорації до фільму.

Вона торкнулася своєї перев’язаної стопи.

— А це не був нещасний випадок під час зйомок якоїсь сцени.

Клавдія зі сльозами глянула у вічі наглядачці.

— Він каже, що часом я маю зв’язок із реальністю. То ось, зараз це явно реальність.

— Я можу щось зробити для тебе, Клавдіє?

— Ісус покинув мене. Можете покинути мене так само.

Коли Зеґ пішла, Клавдія мовчки сиділа якийсь час на койці, заплющивши очі й намагаючись зрозуміти, що це все означає. Якщо вона не грає головної ролі в кіно, то вона під слідством за справжнє вбивство. Адже ж вона чула, як зачитували положення про смертну кару. Прокурори вимагали, щоб її відправили на електричний стілець.

Клавдія почула шум і побачила, як двоє працівників приставляють драбину за дверима її камери, щоб замінити довгу флуоресцентну лампу. Вони говорили про те, щоб покінчити з цією роботою й піти на вечерю. У цю мить Клавдія усвідомила, що оскільки вони стоять між її камерою та контрольним центром, то перекривають її зображення на моніторі перед полісменами.

Зараз вона могла накласти на себе руки, і ніхто б цього не побачив та не зупинив її. Порцеляновий унітаз. Там на дні була вода.

Жінка впала на коліна — від болю в лівій щиколотці ходити було нестерпно. Підповзла до унітаза й зазирнула в нього. Опустила руку у воду — та була холодна й чиста. Треба було зробити це зараз, доки ніхто не прийшов. Клавдія прошепотіла:

— Милий Ісусе, пробач мені, але я знаю, що ти забереш мене у кращий зі світів.

І з єдиним глибоким видихом вона опустила голову в унітаз, вичекала мить, доки її подих виходив із бульбашками — і вдихнула.

Супроти власної волі, відчувши, як ніздрі заповнює вода, жінка висмикнула обличчя. Вона занурювала його знов і знов, але раптом захлинулася… її знудило… і на цей звук прибігла непрохана підмога.

Охоронці відвели її до лазарету. Дізнавшись, що з нею все буде гаразд, її знову помістили до камери під суворий нагляд.

Вона плакала. Прагла померти в той спосіб, який обере сама, а не на електричному стільці. О, милостивий Боже, тільки не на електричному стільці. Клавдія не хотіла, щоб зголили її довге чорне волосся, прив’язали її до стільця й пустили крізь тіло високу напругу.

Усе життя вона була проти смертної кари — і тепер знала, що мала рацію.

1

У суботу 6 травня 1978 року, за майже два місяці після арешту та ув’язнення Клавдії, «Колумбус Сітізен-Джорнел» закріпив за п’ятьма жорстокими вбивствами назву:

«УБИВСТВА 22 КАЛІБРУ»

Їм були присвячені дві статті на першій шпальті.

Одна подала слова Гаррі Беркемера, шерифа округу Франклін:

— Очевидно, навколо розгулює якийсь божевільний душогуб. Боюся, що ми матимемо ще кілька вбивств.

Беркемер зазначив, що детективи поліції трьох сусідніх округів, де були скоєні ці вбивства (округи Франклін, Фейрфілд і Лікінґ), не змогли отримати від інформаторів жодних зачіпок.

— Усе дуже тихо, — повідомив він. — На вулицях нічого не кажуть…

Друга стаття досліджувала причетність Клавдії:

Деякі посадовці повідомили репортерам, що й надалі мають намір утримувати її й судити за вбивство за обтяжувальних обставин. Інші посадовці зазначили, що — оскільки її детальні знання про місце вбивства були широко оприлюднені та оскільки вбивці досі на волі — звільнити жінку під заставу тепер було б однаково, що винести їй смертний вирок.

У п’ятницю 12 травня Лью Дай подав клопотання з вимогою, щоби Клавдію звільнили під заставу. Оскільки інші підсудні в її справі, Новатні й Політіс, були звільнені під заставу, то несправедливо, наполягав він, що хтось один залишається у в’язниці. Суддя Пол В. Мартін відклав вирішення цього клопотання до того, як буде готовий винести вердикт стосовно попереднього клопотання Дая — про вилучення її зізнання.

Дай також вимагав, щоби Клавдії дозволили пройти тест на детекторі брехні, на тій умові, що результати будуть використані в суді незалежно від отриманих даних. Оскільки Політіс і Новатні пройшли перевірку на поліграфі, наполягав він, належна процедура вимагає, щоб і Клавдії надали таку саму можливість.

Прокурор О’Ґрейді заперечив і, на подив Дая, суддя Мартін відхилив запит.

Згодом розчарований Лью Дай зустрівся з репортерами й оприлюднив «Заяву про алібі», яку мав намір представити на суді.

— Звідтоді, як пішла на роботу, і до того, як повернулась додому наступного ранку, Клавдія перебувала серед людей, — зачитував він з підготовленого тексту. — Того вечора, одинадцятого лютого, вона працювала в «Галереї зображень» до другої тридцяти ночі, після чого пішла снідати з двома друзями, чоловіком і жінкою, до «Вестерн Пенкейк Гаузу». Після сніданку вона залишалася в їхньому товаристві, доки не повернулася додому, де мешкала з Робертом Новатні.

Наступної п’ятниці, 19 травня, суддя Мартін відхилив клопотання Дая про вилучення зізнання Клавдії та відмовився звільнити її під заставу. Суддя вирішив, що вона була поінформована про свої права та «свідомо, зважено й добровільно» відмовилася від них.

І знову Лью Дай дивувався. Він був упевнений, що суд відкине зізнання психічно хворої пацієнтки, яку допитували під час медикаментозного лікування. Зараз він мав змішані почуття щодо «звільнення під заставу». Може, Клавдії краще було б у в’язниці до слухання. Хоча її відомості перепліталися з брехнею та вигадками, він відчував, що знає вона набагато більше, ніж каже йому.

Окрім того, що вона могла довідатися від Політіса, Клавдія, найімовірніше, знала людей з вулиці, які й переповіли їй деталі злочинів. Але якщо до тих, хто говорив, або до тих, хто стояв за вбивствами, дійде чутка, що вона має інформацію — тобто знає вбивцю чи вбивць, — вона буде в справжній небезпеці.

Дай більше не вагався, чи використовувати пресу в боротьбі за справу Клавдії. Він згодовував історії репортерам і ведучим теленовин. Його подальшою тактикою було прийняття допомоги, запропонованої журналом «Плейбой». Команда захисту фонду «Плейбоя» надавала людей, ресурси та кошти для ведення по всій країні справ, чиї фігуранти не отримували правосуддя. Дай бачив, що ця справа (гарна, вразлива та психічно хвора жінка, яку несправедливо тримають у в’язниці, погрожуючи смертною карою) — саме з тих, за які вони беруться. А заразом вони отримають свою історію.

Дай розповів Біллу Гельмеру з «Плейбоя», що захист потребує більше інформації, більше людей, щоб займатися біганиною, і більше допитів свідків. Зізнання Клавдії, зауважив він, таке моторошне, що волосся на голові стає дибки, і водночас доволі правдоподібне. Якщо крок за кроком не розвінчати його, справу буде програно.

Дай також зауважив, що, як це часто трапляється в таких випадках, обвинувачення натякає, що ризику засудження Клавдії та ймовірного смертного вироку можна уникнути, якщо Дай запропонує помістити жінку до громадської психлікарні. Для більшості людей, пов’язаних з цією справою, очевидно, казав він, що прокурор округу Франклін сподівається вийти переможцем у сенсаційній, широко розголошеній справі, навіть не доводячи її до суду.

Гельмер попросив Дая надати йому резюме подій для фонду «Плейбоя», і більшість вихідного дня Дай провів у себе в офісі, надиктовуючи нотатки. Та коли вийшли газети за понеділок, 22 травня, він мусив додати до свого звіту ще одне вбивство кількох осіб. Одну пару, яка мешкала в межах міста Колумбус, застрелили зі зброї 22 калібру.

Справа потрапила під юрисдикцію Департаменту поліції Колумбуса. Хоча міські детективи з відділу вбивств неохоче пов’язували вбивства в Колумбусі з попередніми «вбивствами 22 калібру», доки не надійдуть результати балістичної експертизи, зв’язок встановила газета «Колумбус Диспетч»:

Вихідного дня в північній частині Колумбуса сорокасемирічний Джеррі Л. Мартін, якого нещодавно підвищили до генерального менеджера й віце-президента компанії «Перма Стоун», і його дружина Марта були знайдені застреленими. Коли до їхньої оселі завітав племінник на недільне барбекю з нагоди п’ятдесятиодноріччя Марти й не побачив жодного руху довкола, він увійшов до будинку й виявив тіла.

Джеррі Мартін, метр дев’яносто шість на зріст і вагою 102 кілограми, вочевидь був застрелений крізь вікно, коли лежав на канапі, дивлячись телевізор. Дві 22-каліберні гільзи валялися на землі біля будинку, під вікном. Потім у нього стріляли знову, зблизька, кілька разів у голову.

Марта, одягнена в чорний костюм, була знайдена мертвою в проході з численними кульовими пораненнями в голову. Як і у двох попередніх випадках, телефонні кабелі надворі були перерізані. Кімнати обшукали. Мотивом видавалося пограбування.

Сусіди розповіли репортерові «Диспетч», що місіс Марта («Марті») Мартін була кредитним інспектором у Міському національному банку, де пропрацювала тринадцять років. Джеррі Мартін мав небагато грошей і був «просто чоловіком, який щодня ходить на роботу». Мартіни були одружені вісім років (кожен — другим шлюбом) і переїхали до будинку на Морз-роуд три роки тому. Пара часто влаштовувала розваги для друзів у себе вдома. Хоча наразі вони не були активними діячами жодної організації, Джеррі був одним із засновників-добровольців пожежної служби Вайтголла.

Станом на п’ятницю, 26 травня, Бюро кримінального розпізнання й розслідування підтвердило, що Мартінів убили з тієї ж зброї, що й Джонса, Філдза і трьох жертв у будинку Маккена — тепер сім смертей пов’язувала одна зброя. Прикрим чином для кількох міських детективів «наближене до розслідування джерело» розголосило подробиці щодо знаряддя вбивства журналу «Колумбус Сітізен-Джорнел», який розмістив на першій шпальті статтю під заголовком:

«УБИВСТВА, ПОВ’ЯЗАНІ ОДНІЄЮ ЗБРОЄЮ»

Знаряддям убивства, якщо вірити статті, був напівавтоматичний 22-каліберний «Штьоґер Люґер», вироблений у Західній Німеччині. «Штьоґер Люґер», відомий як «горе-ствол», оскільки частенько давав осічку й заклинював, був одним із пістолетів, які найширше продавалися через поштові замовлення до 1968 року, коли був ухвалений федеральний закон про заборону на продаж поштою ручної вогнепальної зброї, окрім як до збройних крамниць.

2

Першим із Департаменту поліції Колумбуса на місці вбивства Мартінів опинився сержант Білл Стекмен з відділу вбивств (той самий «Татко» Стекмен, який колись розмірковував про вдочеріння сестри Клавдії, Ненсі) і був призначений відповідальним за місцеве розслідування «вбивств 22 калібру».

Двометровий, білявий та блакитноокий детектив щойно почав носити слуховий апарат і досі трохи соромився цього. Він говорив тихим гортанним голосом, який підіймався глибоко з грудей. Відділ убивств був його життям, і те, як «Стек» вів це життя, однаково схвалювали прокурори й адвокати.

Більшість робочих днів Стекмена тепер тривали по вісімнадцять годин, і було загальновідомо, що він практично живе у Детективному бюро.

Кожного нового підозрюваного треба було перевірити, перевірити повторно та зняти підозри. Стекмен мав стежити за допитами понад двох сотень людей, які могли прямо чи непрямо бути причетні до вбивств.

«Убивства 22 калібру», як збагнув незабаром Стекмен, ставали важливішим за все в його житті. Треба лише мати терпіння, і все прийде: зачіпка, слід, прорив. І коли це станеться, він буде готовий, адже знає свою справу. Розслідування вбивств було його світом: він марив ним, жив ним, любив його.

Він народився і виріс під Колумбусом, пропрацював у поліції чотирнадцять років, вісім — детективом відділу вбивств. Уже будучи полісменом, три роки проходив навчання як помічник юриста в Капітолійській школі права. Наче все в його житті було підготовкою до цієї неймовірної справи.

Ще до того як застрелили Мартінів, він уже вів розслідування, пов’язані з «убивствами 22 калібру». Відколи Ненсі Яско вперше зателефонувала спитати, чи може він допомогти Клавдії, Стекмен тримав постійний зв’язок з окружними детективами, які шукали його поради щодо вбивств у Маккена. У той час він навіть попросив надіслати йому копію зізнання Клавдії й отримав його.

Стекмена вразило, що деякі детективи з Департаменту шерифа досі вважали, що Новатні, Політіс і Клавдія якось причетні до цих злочинів. Щойно взявшись за «вбивства 22 калібру», він допитав Клавдію та Марту. Ретельно переглянув допит, проведений Чемпом, і звірився з наданими Клавдією описами місця вбивства.

Він був задоволений, що в ніч убивств величезну кількість людей, включно з людьми з вулиці, приводили до будинку Маккена, доки тривав огляд місця злочину — з поважної причини, звісно. Для впізнання тіл. Люди поверталися до барів і переповідали іншим усе, що бачили. І Клавдія зібрала клаптик по клаптику чимало інформації.

Наразі він уже знав: якщо хтось покаже Клавдії кінчик пальця, вона швиденько схопить усю руку. І з розумінням до цього ставився. На запитання: «Звідки Клавдія дізналася те, що дізналася?», він відповідав, що вуличні перехожі, як і полісмени, присутні на місці злочину й занадто балакучі, слугували для неї джерелом інформації.

Після вбивства Мартінів Стекмен від імені Департаменту поліції Колумбуса домовився з головами правоохоронних служб двох міст і трьох округів, зайнятих у розслідуванні, що кожен, хто справді зрушить справу з місця, отримає від інших усе — всі арешти й докази, пов’язані зі злочинами.

Це буде логічно, відчував він, оскільки, теоретично, кожна служба вже знає те, що знають усі решта. Справа надто важлива — забагато людей загинуло, — щоб дозволити суперництву між департаментами вплинути на арешти й обвинувачення. Заздрощі, як відомо кожному, змушували детективів вести іншу гру, доки триває розслідування. Але, наполягав Стекмен, коли і якщо справа «піде», настане час усім об’єднатися.

Угоду він уклав неформально, у приватних розмовах, і взяв за це повну відповідальність. Так і має бути, відчував він, оскільки проблеми затримання серійних убивць доволі складні, та коли детективи та їхнє керівництво — сподіваючись, що їм буде зараховано розкриття великих справ, — приховують власну інформацію, убивці отримують перевагу.

Він чудово знав про інші випадки серійних убивств, новини про які розходилися по всій країні — про «Сина Сема» та «Гіллсайдського Душителя», — і про особливі проблеми навколо злочинів, розслідуваних кількома юрисдикціями.

На відміну від масових убивць, які губили велику кількість людей в один час і в одному місці, більшість серійних убивць мігрувала з міста до міста, тижнями, місяцями й навіть роками вистежуючи жертв по всьому округу чи штату. Оскільки справою займалися різні правоохоронні структури — помічники окружних шерифів, міська поліція й ФБР, кожна з яких передовсім була зацікавлена власними справами, — часто детективи не бачили почерку. Суперечливі методи розслідування, конкуренція між департаментами й надмірна реакція прокурорів на політичний тиск наляканого й обуреного загалу не раз давали фору серійним убивцям. Якщо ж когось із найневловиміших злочинців усе ж заарештовували, то найчастіше це траплялося випадково.

Але чимало з них — як-от «Джек-Різник», убивця шістьох жінок у Лондоні в 1888 році, чи «Зодіак», який вбив від шести до тридцяти семи людей у Каліфорнії, Неваді й Орегоні з 1966 по 1974 роки — так і не були впіймані.

Тож, попри добре знане суперництво між поліцією Колумбуса та міськими й окружними детективами в округах Ньюарк, Лікінґ і Франклін, Стекмен, ініціювавши укладання угоди, за якою «переможець отримує все», закликав п’ять правоохоронних служб працювати разом.

Дехто з його колег у Департаменті поліції Колумбуса не погодився зі Стекменом і почав критикувати його методи та його підхід. Інших обурило те, як він начебто не звертав уваги на розслідування, що веде будь-хто, окрім його людей, як не довіряв нічиїй інформації, окрім власної, наполягаючи на особистій перевірці кожної наявної зачіпки.

На додачу до впорядкування всього матеріалу, зібраного незалежно його власним Департаментом за місяці сімох убивств, зараз перед Стекменом стояло завдання: намагатися скоординувати п’ять правоохоронних служб — шерифів та їхніх помічників у трьох округах і шефів поліції та їхніх офіцерів у двох містах.

Відтоді кожну мить життя він присвячуватиме тому, що всі називали «вбивствами 22 калібру», доки вбивця чи вбивці не будуть упіймані, заарештовані, засуджені та ув’язнені.

Усі документи й докази, пов’язані з серійними вбивствами, Стекмен переніс до однієї маленької кімнатки, де на стінах повісив світлини з місць убивств і мапи з трьох сусідніх округів. Колеги називали цю кімнату «бойовим командним пунктом Стека».

1

За два тижні до 12 червня — дати суду — Клавдія саме була у в’язничному душі, коли зазирнула наглядачка Донна Зеґ зі словами:

— До тебе відвідувачі. Твій адвокат каже, що вони з «Плейбоя».

Клавдія змила з себе мило, вийшла з душу й обгорнула своє довге волосся рушником.

— Гей, може, вони хочуть зняти мене для розвороту, — сказала вона, сміючись. — Надто пізно для травневого чи червневого випусків. Мабуть, я буду «міс липень».

Вона надягла в’язничну уніформу й за допомогою Донни Зеґ покульгала в обхід контрольного центру, повз спальні приміщення до зони відвідувань. За переговорними камерами, схожими на телефонні будки, була «адвокатська кімната».

Увійшовши, Клавдія побачила за вікном з армованого скла Лью Дая і ще двох чоловіків. Вона взяла одну зі слухавок.

— Клавдіє, ці люди прийшли тобі допомогти, — сказав Дай. — Не знаю, чи пам’ятаєш ти, як я розповідав, що збираюся просити допомоги у фонду «Плейбоя» в Чикаґо. То ось, Білл Гельмер — головний редактор цього журналу.

Він жестом вказав на коротенького лисого вусатого чоловіка в сорочці в західному стилі, «левайсах» і чоботах, який сидів, відхилившись на стільці.

— А це Расс Мілліон. Він — один із приватних слідчих «Плейбоя», аж із Остіна, що в Техасі.

Дай кивнув у напрямку двометрового стрункого чоловіка років тридцяти з довгими вусами, підкрученими вгору, і піщано-рудим волоссям аж до лінії комірця. Расс Мілліон був у смугастій сорочці, консервативній краватці й блейзері.

Жінці здалося дивним, що чоловік із Техасу вдягнений як бізнесмен, тоді як низенький редактор із Чикаґо носить західний одяг.

Білл Гельмер спитав, чому вона кульгає, і Клавдія описала, як її побили. Медики небагато уваги приділяли її щиколотці, сказала вона.

— Лише наклали мені еластичний бинт. Я знаю, що моїй нозі гіршає, бо в мене нігті повипадали.

Під час розмови Расс Мілліон був вражений Клавдією. Він допитував багатьох ув’язнених жінок, але в ній було щось особ­ливе — незвичне поєднання сексуальності й одухотвореності.

Гельмер повідомив, що фонд «Плейбоя» вирішив допомогти й візьме на себе всі подальші витрати, щоб посприяти Даю в підготовці до майбутнього судового слухання. Від Клавдії ж вони навзаєм хотіли дозволу на подальшу публікацію її історії. Вона погодилася.

— Завтра я маю повертатися до Чикаґо, — сказав Гельмер, — але Расс залишиться в Колумбусі й працюватиме з Лью. Ви матимете серйозну підтримку, перш ніж постанете перед судом, і це не коштуватиме вам ані цента.

Коли вони пішли, а Донна Зеґ відвела її назад до камери, Клавдія знову заплакала. Тепер, коли її фантазія про зйомки в кіно була розбита, вона плакала щодня. Часом її обличчя розпухало так, що Донна приносила їй лід із крамниці, щоб допомогти зняти набряк.

Тієї ночі, перш ніж заснути, Клавдія мала видіння: до її камери прийшов Ісус і сказав, що турбуватися більше не треба, адже шляхи Господні незбагненні.

2

Коли троє чоловіків покинули жіночу в’язницю, Лью Дай запросив гостей зупинитися в його домі в Колумбусі. Ті прий­няли запрошення, і він повіз їх у чорному із золотом «роллс-ройсі» до свого маєтку на 112 гектарах землі. Крім того, що він адвокат, розповів Дай, він також завзятий рибалка, палкий любитель регбі й фермер у справжніх традиціях своїх предків — адвентистів сьомого дня. Повечерявши, вони сиділи на задньому ґанку, сьорбали скотч та обговорювали «вбивства 22 калібру».

Дай мав версію й просив їхньої допомоги та підтримки, щоб перевірити її.

Зважаючи на постріли в голову в дусі страти, казав Дай, він відчуває, що за всім цим стоїть організована злочинність. Від декого зі своїх клієнтів він чув, що якийсь новий постачальник кокаїну намагається втрутитися на територію Колумбуса. Оскільки Маккен, імовірно, був замішаний у торгівлі наркотиками, припускав Дай, він міг спробувати переметнутися до нового постачальника. Дай припускав також, що решта жертв брала участь у перевезенні кокаїну на дрібніших ролях — як-от підбирання пакунків, що випали з приватних літаків, — і що жорстокі страти були способом мафіозного синдикату Дейтона/Цинциннаті залякати інших.

Наступного дня Білл Гельмер повернувся до Чикаґо, але не раніше, ніж дізнався, що БКР оприлюднило нову інформацію. Як виявилося, 22-каліберний «Штьоґер Люґер», застосований у семи вбивствах, також використали півроку тому — 10 грудня 1977 року в Ньюарку, штат Огайо, — щоб застрелити Джойс Вермілліон і Карен Додрілл на стоянці «Кафе Форкера».

Відтворюючи події тієї грудневої ночі, Департамент поліції Ньюарка дізнався, що Карен Додрілл вирішила піти до «Кафе Форкера», щоб отримати готівку за чеком. Джойс Вермілліон, офіціантка з бару, поскаржилася, що чоловік не зможе забрати її після роботи, як звичайно, і Додрілл зголосилася повернутись до закриття й відвезти її додому.

Коли вони вийшли з кафе, в обох жінок вистрілили щонайменше дев’ять разів — більшість куль влучили в голови. Біля тіл були знайдені патрони 22 калібру. Справа залишилася нерозкритою.

«Колумбус Диспетч» процитувала «наближене до розслідування» джерело, яке припустило, що оскільки всі дев’ять злочинів сталися в суботу чи неділю, «вбивства 22 калібру» могли бути частиною якогось ритуалу ініціації в банду.

«Нью-Йорк Таймз» за 3 червня 1978 року повідомила, що дев’ять випадків «убивств 22 калібру» охопили п’ять різних юрисдикцій, де кожна правоохоронна структура провадила власне розслідування.

«Хоч вони й стверджують, що координують зусилля, — наголошувала стаття, — помітні ознаки напруження, що могло призвести до неповного обміну інформацією».

«Таймз» розкрила, що офіцери поліції Ньюарка, штат Огайо, докоряли Джорджу К. Сміту, прокурору округу Франклін, за розголошення моделі пістолета й боялися, що якщо вбивця або вбивці завдадуть чергового удару, вони можуть скористатися іншою зброєю.

Не в змозі зв’язатися з Джорджем К. Смітом, щоб отримати коментар, оскільки той перебував у Цинциннаті в межах кампанії за балотування на посаду генерального прокурора Огайо від Республіканської партії, репортер «Таймз» написав:

Розлючений статтею в «Таймз» і твердженням, буцімто детективи округу Франклін винуватять його в тому, що деякі люди вже охрестили «Яско-фіаско», Сміт заперечив:

— Детективи з Департаменту шерифа і є тими, хто тиснув на нас. Це вони ходили до прокуратури й просиджували під дверима О’Ґрейді.

3

Після оприлюднення інформації, що вбивство двох жінок в Ньюарку скоєне з тієї ж зброї, що й решта «вбивств 22 калібру», Расс Мілліон вирішив, що теорія кокаїнової змови Дая здається натягнутою.

Мілліон попросив додаткової допомоги в «Плейбоя», і редактор Білл Гельмер домовився, щоб другий приватний детектив, Лейк Гедлі з Лас-Веґаса, допоміг у розслідуванні. Гедлі прибув із чиказького офісу «Плейбоя» до Колумбуса в підпорядкування Мілліона. Це був високий стрункий чоловік добряче за сорок, із видовженим тонким обличчям, темним волоссям, що підіймалося прямо від лоба, та орлиним носом.

Відрекомендовані матір’ю та сестрою Клавдії, Гедлі й Мілліон змогли зустрітися з сержантом Біллом Стекменом, який прийняв їхню пропозицію допомоги й надав певні зачіпки. Зокрема повідомив їм, що кілька жінок із «Галереї зображень» підозрювали Ленні Вайта, кульгавого кремезного водія вантажівки, чий вантаж приніс йому вуличне прізвисько Свинар.

Гедлі та Мілліон заходилися нишпорити навколо будинку Свинаря. Крізь вікно кімнати, що нагадувала лігво чи кабінет, вони побачили копії статей про «вбивства 22 калібру», приклеєні до стіни. Також вони дізналися, що танцівниці ґоу-ґоу вважали Свинаря напрочуд дивакуватим. «Він приходить до стрип-бару, — розповіли дівчата Гедлі, — та коли ми роздягаємося, він відвертається до сцени спиною».

Однієї ночі Гедлі та Мілліон допитали Свинаря в «Галереї зображень». Він спокійно й холоднокровно розповів їм, як полюбляє водити молодих жінок, особливо Клавдію, на сніданок після завершення їхньої робочої зміни. Та коли Лью Дай нагадав їм, що Свинар є алібі Клавдії, детективи «Плейбоя» збагнули, що намагаються дискредитувати найнадійнішого свідка захисту — ще один глухий кут.

Кілька разів Мілліон і Гедлі намагалися зв’язатися з прокурором Джорджем Смітом, але їм жодного разу так і не перетелефонували. Після того як заступник прокурора О’Ґрейді погодився зустрітися з ними й вони прибули до нього в офіс, його секретарка відрізала:

— Він мусив поїхати в одній важливій справі.

Слідчим «Плейбоя» здавалося, що всі, з ким вони намагаються поговорити, або уникають їх, або посилають ганятися за привидами. Зокрема їх дратувало і те, що, куди б вони не йшли опитувати людей, Лью Дай наполягав на своїй присутності. Він ніколи не випускав їх із поля зору.

Минуло півроку від першого з дев’яти вбивств, і незабаром для немісцевих слідчих стало очевидним, що мешканці Центрального Огайо живуть у глибокому страху. Деякі родини придбали зброю. Багато хто купував надійніші замки. Усі тримали двері замкненими вдень і вночі. Що найбільше лякало людей, то це те, що жертви були вбиті не в барах, не на темних вулицях чи в районах з високим рівнем злочинності. Невинних громадян жорстоко вбивали у власних домівках, де вони мали би бути в безпеці. І жах від методу вбивства та численних пострілів чоловікам і жінкам просто в обличчя викликав відразу й обурення. Люди вимагали дій від політиків і правоохоронців.

2 червня, за день до двадцять сьомого дня народження Клавдії й за десять днів до призначеного їй суду, Лью Дай домовився, щоб Комісія громадського захисту Огайо влаштувала їй перевірку на детекторі брехні. Перевірка відбувалася в закритій кімнаті у в’язниці й тривала дві години. Серед питань, які їй ставили, були такі:

— Ви справді були там, коли застрелили Мікі Маккена?

— Ви бачили Мікі Маккена в той час, коли в нього стріляли?

— Ви коли-небудь бували в будинку Маккена?

— Ви когось конкретно підозрюєте у вбивстві Мікі Маккена?

Її відповідь на кожне з цих запитань була «Ні».

У своєму висновку поліграфіст написав:

1

8 червня, за чотири дні до суду над Клавдією, прокурор округу Франклін Джордж К. Сміт приголомшив усіх відмовою від обвинувачень і проханням до судді звільнити жінку з-під варти. Зокрема судова колонка в «Nolle Prosequi» зазначала:

Нижче стояв підпис: «Джордж К. Сміт і Дж. О’Ґрейді, прокурори».

Детективи округу Франклін і преса були спантеличені тим, що прокурор відмовився від обвинувачень. Наступного ранку «Сітізен-Джорнел» вийшов зі статтею на першій шпальті:

Вечірня «Диспетч» вийшла більш критичною:

Недільна «Диспетч» у своєму «Аналізі новин» ущипливо відгукувалася про прокурорів:

Лью Дай святкував. Попереджав же він О’Ґрейді й Сміта, а ті не слухали. Тепер вони зробилися посміховиськом для правової спільноти Колумбуса, і шанси Сміта на обрання генеральним прокурором стрімко згасали.

Одразу після рішення про звільнення Клавдії, 8 червня, Расс Мілліон і Лейк Гедлі домовилися з фотографом «Плейбоя», щоб зустрів їх біля жіночої виправної установи й пішов із Лью Даєм по Клавдію. Під час десятихвилинної їзди від зали суду вони запевнили Дая, що оскільки «вбивства 22 калібру» тривають, «Плейбой» досі у справі. Мілліон відчував, що сценарій «убивства вихідного дня» має от-от повторитися, тож вони хотіли бути поряд, щоб отримати свою історію.

Вони також погодилися, що найважливіше зараз — забрати з в’язниці Клавдію, швиденько посадити її в машину й відвезти до доктора Байрона Стінсона в Апгем-Голлі на території Університету штату Огайо. По-перше, через її психічний стан, сказав Мілліон, а головне — якщо вбивці вважатимуть, що їй щось про них відомо, хтось може чатувати на неї під жіночою в’язницею.

Лью Дай вивів Клавдію з в’язниці, доки фотограф «Плейбоя» робив світлини. Та коли вони рушили до «роллс-ройса» Дая, їх перестріла знімальна група. Супутники Клавдії дозволили їй дати коротке інтерв’ю, а потім узяли курс на Медичний центр Університету штату Огайо, запевнивши її, що в Апгем-Голлі їй буде безпечно.

Доктор Стінсон так описував Клавдію після її четвертого прибуття до Апгем-Голлу:

«Чорне волосся довжиною до талії, чубчик. Багато макіяжу. Великі золоті сережки, багато прикрас, сукня міні, яка дуже відкриває стегна. Підбори (а вона ж висока жінка). Постійно скаржиться: “Не можу пригадати”. Частий безпричинний сміх, напади плачу. Безпричинне відсторонено-радісне збудження. Періодичні напливи теплоти. Спокусливість завжди на максимумі».

Його діагноз: «Шизофренія латентного типу».

Коли Лью Дай прийшов відвідати Клавдію, він пояснив — як доводилося пояснювати останні три місяці знов і знов, — чому не домігся її звільнення раніше. Він зробив це, щоб урятувати їй життя, адже за ґратами їй було безпечніше. І важливо було, щоб усі на вулиці поширювали чутки, ніби вона психічно хвора й не може нічого згадати про вбивства.

— Ти в небезпеці, — наполягав він. — Тож твоє завдання — залишатися тут, у лікарні, і тримати рота на замку.

2

Наступного дня прокурор округу Франклін офіційно відмовився також і від обвинувачень проти Діно Політіса, а на понеділок було призначено слухання, щоб зробити те саме щодо Роберта Новатні. Прокурор О’Ґрейді вніс роз’яснення, поінформувавши пресу: якщо з’являться нові докази, обвинувачення будуть поновлені проти всіх трьох підозрюваних.

Новатні дав інтерв’ю репортерові «Колумбус Диспетч», передовсім висловивши гнів щодо обвинувачення.

— Джордж Сміт, той, що зараз у прокурорському кріслі, — гадаю, він збирався виграти вибори на цьому… — казав він. — Я почувався пішаком. Не розумію, як це може зійти їм з рук… просто схопити когось на вулиці й запроторити за три вбивства.

Він досі не збагне, чому Клавдія звинуватила його у тих вбивствах у Маккена, стверджував Новаті. Відтоді він з нею не розмовляв.

— Вони знали, що в неї проблеми з психікою і вона легко піддається впливу. Гадаю, її зізнання було здебільшого сфабриковане. Ту інформацію, що вона не вигадала, вони самі їй підсунули, я так вважаю.

Він повідомив репортерові, що хоча вони з Клавдією понад рік жили разом на момент її арешту, у них «ніколи не було особливих стосунків».

— Мені було її шкода, і я гадав, що можу їй допомогти.

Він визнав, що в минулому його разів десять заарештовували за дрібні правопорушення на кшталт пиятики в громадському місці, але ніколи — за щось настільки серйозне, як убивство. Тепер люди завжди вважатимуть, що якщо вже його звинувачували у вбивстві, то він і справді має бути винним.

— Куди б я не пішов, моє ім’я завжди пов’язуватимуть із цим. Наруга — ось перше слово, що спадає мені на думку. Вони мені все життя зруйнували. Тепер у цьому місті я не маю майбутнього.

Боббі, щиро розгніваний, замислював позови проти Клавдії, проти детективів, проти прокурора, проти штату Огайо. Потім його гнів ущух і він сказав матері й братам, що Клавдія психічно хвора, тож він більше не тримає на неї зла.

11 червня 1978 року, за три дні після звільнення Клавдії, «Колумбус Диспетч» натякнула, що обвинувачення проти трьох підозрюваних зняли з політичних причин:

Коли Клавдія — остання з тріо обвинувачених у вбивствах у Маккена — опинилася на волі й головних підозрюваних у «вбивствах 22 калібру» не залишилось, чимало мешканців Центрального Огайо стали купувати сторожових собак і тримати зброю зарядженою та напоготові, живучи за дверима з подвійним замком та в такому страху, якого не знали за все життя.

1

Після чотириденного перебування в Апгем-Голлі Клавдію виписали о четвертій годині 12 червня 1978 року — у день, коли її мали судити за вбивство.

Коли Свинар допомагав їй сісти до своєї завантаженої фури, припаркованої на стоянці під Апгем-Голлом, свині верещали від спеки, а студенти Університету штату Огайо витріщалися на це й реготали. Клавдія махала й сміялася разом із ними.

Свинар відвіз Клавдію до будинку її матері у східній частині Колумбуса, але зміїста Істгейвен-драйв була надто вузька, щоб маневрувати на ній із трейлером, тож він полишив його на пагорбі, і решту шляху вони йшли пішки. Марта явно була рада його бачити й наполягла, щоб він залишився на ніч.

Він спав на канапі. Наступного ранку, визирнувши у вікно, він побачив авто шерифа, припарковане через вулицю.

— Схоже, за нами стежать, — сказав Свинар.

— Це неподобство, — обурилася Марта. — Піду дізнаюся, чого він хоче.

Коли вона наблизилась до автівки й зажадала пояснень, чому помічник шерифа стежить за її будинком, той відповів:

— Місіс Яско, я лише виконую свою роботу. Чого мені насправді хотілося б, то це увійти в дім і поговорити з водієм вантажівки.

— Ви не ввійдете в мій дім, якщо не маєте ордера.

— Шкода, що ви так ставитеся до цього, мем. Я просто почекаю трохи тут, доки він вийде.

Але пізно ввечері помічника шерифа вже не було, і Свинар сказав, що має їхати, доки свині не виздихали від спеки.

— Я неодмінно повернуся до тебе, Клавдіє. Це я тобі обіцяю.

Повернувшись за тиждень, Свинар переконав Клавдію, що їй треба на деякий час поїхати з Колумбуса. Їй пішло б на користь, переконував він, якби вона вирушила в дорогу разом із ним. Клавдія подумала, що це чудова ідея.

Вони подорожували разом, розвозячи свиней до Індіани, Іллінойсу, Вісконсину й Міннесоти. Жінка допомагала йому завантажувати, розвантажувати й оглядати худобу. Хоча вони спали в кабіні вантажівки, чоловік ніколи не пробував домагатись Клавдії, а їй було приємно, що він поважає її потребу в приватності, що для нього достатньо бути поряд, щоб допомогти їй забути своє тяжке випробування.

Свинар вирішив, що вони відсвяткують Четверте липня доброю вечерею і ніччю в мотелі. Він купив в автоматі у вестибюлі вечірню газету й показав Клавдії новину: напередодні, 3 липня 1978 року, Верховний суд США у справі Сандри Локетт проти штату Огайо скасував закон Огайо про смертну кару.

— Що це означає? — спитала вона.

— Ну, твоє обвинувачення містило положення щодо смертної кари, але тепер, якщо справжнього «вбивцю» або «вбивць 22 калібру» впіймають, найбільше, що вони отримають — довічне ув’язнення.

— Я рада, — сказала Клавдія, — бо я проти смертної кари для будь-кого.

Свинар подивився на неї й усміхнувся.

— Десятки разів я дякував Богові, що був із тобою того ранку. Та я ніколи не припиняв дивуватися, звідки ти знала всі ті подробиці про місце вбивства.

Вона розсміялася.

— Я ясновидиця… ти ж це знаєш.

— Не вірю я в це лайно коняче.

— Ну, іншого пояснення немає.

— І ще одне. Я ніколи не казав цього поліції, та я нізащо не забуду, як ти передбачила смерть Мікі Маккена до того, як це сталося.

— Хіба це не доводить, що я вмію передбачати майбутнє?

Свинар похитав головою.

— Це доводить, люба, що ти мені не все розповіла.

— Ти мені не довіряєш, Ленні, — надувши губи, відповіла жінка. — Звинувачуєш мене в тому, що…

Він прикипів очима до дзеркала заднього вигляду.

— Прокляття!

— Не блюзни, Ленні. Ти знаєш, як я ставлюся до…

— Люба, мені прикро тобі це казати, але останні два дні я постійно помічаю цей клятий синій «шевроле».

— Ти про що?

— Про те, крихітко, що за нами хвіст. І я дуже хотів би знати, чи це копи, а чи вбивця.

Решту поїздки додому Клавдія сиділа, зіщулившись на пасажирському сидінні, і тремтіла зі страху.

Повернувшись до будинку матері, вона попросила Ненсі зателефонувати таткові Стекмену й перевірити, чи знає він, що відбувається. Стекмен сказав, що за Клавдією та Свинарем вели стеження помічники шерифа округу Франклін, щоб перевірити, куди вони їздять і з ким спілкуються.

— Говард Чемп не заспокоїться, доки не запроторить мене знову до в’язниці!

Стекмен відповів, що то був не Чемп, адже він більше не детектив. Чемпа перевели на адміністративну роботу — тепер він працює заступником директора Франклінської окружної в’язниці.

Клавдія поклала слухавку й відчула, як її тіло холоне. Її затрусило. Вона підняла очі на Свинаря й прошепотіла:

— Я не хочу помирати.

Одержима думкою, що вбивцям відома адреса її матері, Клавдія благала чоловіка допомогти їй виїхати. Свинар підшукав їй квартиру в Джерман-Віллідж. Це буде її таємний сховок, повідомила вона, де можна пересидіти, доки справу «вбивць 22 калібру» не буде розкрито.

2

На початку листопада 1978 року, за одинадцять місяців після першого «вбивства 22 калібру» в Ньюарку, штат Огайо, вийшов грудневий номер «Плейбоя», і Клавдія стала місцевою знаменитістю. На сторінці красувалася світлина, на якій Лью Дай допомагає їй вийти крізь ґратовані двері окружної в’язниці. Клавдія зненавиділа цю статтю. Налякана заново набутою славою, вона була впевнена, що тепер убивця впізнає її на вулиці.

Вона нечасто виходила, хіба раз чи двічі на місяць, коли до квартири приїздив Свинар.

Стаття Білла Гельмера «Судовий щоденник “Плейбоя”» резюмувала історію вбивств у Маккена й критикувала прокурора та Департамент шерифа:

У статті вказувалося, що прокурор округу Франклін Джордж Сміт, «який саме балотується на вищу державну посаду, здавався особливо нетерплячим у своєму прагненні засудити підозрювану та проголосити перемогу…»

«Докладне зізнання Клавдії було здебільшого вигадкою, заснованою на звичайних фактах, — стверджувала стаття у “Плейбої”. — Можливо, очікувалося, що присяжні повірять у це за відсутності будь-якого спростування, але ж не досвідчений офіцер поліції чи прокурор. Майже на всі питання вона відповідала хибно, невичерпно чи кволо. Ті кілька відповідей, що були правильні, очевидно підкинули їй або ж отримали методом виключення…»

Прокурор Джордж К. Сміт відповів на статтю «Плейбоя» в номері «Колумбус Диспетч» за 3 листопада:

Понад півроку минуло з часу вбивства містера і місіс Мартінів у Колумбусі — останніх двох із дев’яти вбивств, — і більшість людей у Центральному Огайо починали відчувати, що кошмар позаду. Багато хто припускав, що, як і «Зодіак» або «Джек-Різник», «убивці 22 калібру», імовірно, просто припинили діяльність, або поїхали зі штату, або вмерли.

Однак після статті у «Плейбої» сержант Стекмен, не бажаючи ризикувати безпекою Клавдії, попередив поліцію Джерман-Вілліджа, щоб приглядали за її квартирою. Чимало людей стверджувало, що хто б не скоїв цих убивств, зараз він неодмінно чатує на неї, і що вона не зможе почуватись у безпеці, доки вбивцю чи вбивць не буде впіймано.

1

Це сталося невдовзі після публікації статті в «Плейбої». Четвертого грудня 1978 року близько десятої сорока п’яти вечора водій новенького синього «омні» припаркував своє авто на Еклер-авеню між вулицями Лівінґстон- і Колледж-авеню в східній частині Колумбуса. Він вимкнув фари, натягнув на обличчя лижну маску й сунув руку до маленького шкіряного ранця по пістолет із глушником. Вийшовши з машини, застебнув на собі теплу куртку з капюшоном, швиденько рушив у прохід між гаражами і там став чекати.

Близько опівночі Джозеф Еннік, п’ятдесятишестирічний помічник голови генерал-ад’ютантської служби Американського легіону, під’їхав на своїй жовто-коричневій автівці до гаража, але розвернувся під незручним кутом, тож мусив дати задній хід і заїхати вдруге. Хвилин десять він сидів у машині, не заглушаючи двигуна, щоб зарядити акумулятор.

Уродженець Клівленда, який більшість юнацьких і дорослих років провів у Колумбусі, Еннік служив в армії під час Другої світової війни. Відомий як чоловік тихий, усамітнений і нежонатий, наразі він був директором-розпорядником Американського легіону й відповідав за детальну організацію з’їздів Огайського департаменту, громадську діяльність і спеціальні проекти легіону.

Коли Еннік вимкнув запалювання й вийшов з автівки, чоловік у масці прослизнув до гаража з водійського боку й розрядив у нього повну обойму з дев’яти патронів. П’ять влучили в Енніка. Коли обойма скінчилася, чоловік опустив гаражні ворота, дістав із ранця ліхтарик та обшукав мерця. Потім вийняв із задньої кишені жертви гаманець, у якому виявив близько трьохсот доларів, кредитні картки й водійське посвідчення. Він запхав знахідку до себе в кишеню й стягнув з Енніка штани, перевіряючи, чи немає поясного гаманця. Не знайшовши більше нічого, він підняв ключі від авто там, де вони впали, й обшукав багажник. Там були лише темна синьо-зелена ковдра й запасна шина.

Убивця підняв гаражні ворота, вислизнув надвір і зачинив їх за собою. Потім підійшов до своєї автівки й поїхав геть.

Сестра Енніка, знаючи, що той відвідував друга в північній частині Колумбуса, очікувала на його повернення близько одинадцятої тридцять. Коли ж він і до чверті на першу ночі не повернувся, жінка спустилася до гаража, що був через вулицю від їхнього багатоквартирного будинку, — перевірити, чи на місці машина. І закричала, знайшовши тіло брата, розпростерте на землі.

Детективи Колумбуса обшукали територію й дізналися, що востаннє Енніка бачили живим у місцевій бакалійній крамниці, де він зупинився купити щось перекусити між одинадцятою та дванадцятою. Зниклий гаманець давав підстави для припущення, що мотивом було пограбування.

Попри те, що Еннік отримав п’ять пострілів у груди й живіт із 22-каліберної зброї, поліція доповіла репортерам, що немає причин вважати це вбивство пов’язаним з «убивствами 22 калібру».

2

П’ять днів по тому, суботнього вечора 9 грудня 1978 року, молода пара років за тридцять прийшла купувати іграшки на Різдво до універмагу «Вулко» у Великому південному торговельному центрі Колумбуса. Коли чоловік в окулярах у чорній оправі та з борідкою надав для оплати картку «Віза», касирка Черіл Янґ перевірила її й знайшла в «гарячому» списку крадених кредитних карток. Вона попередила свою керівницю Дженет Бартон, яка зателефонувала до кредитного центру «Візи» для повторної перевірки.

— Я мав купу проблем із цією карткою, — нетерпляче мовив чоловік, пропонуючи сплатити готівкою. — Не знаю, чи користуватимусь нею й надалі.

— Просто зачекайте, — сказала Бартон. — Я маю владнати це.

Жінка, яка була з ним, покинула чергу до каси й повернулася до крамниці, а за кілька секунд чоловік почав вагатися, ніби не знаючи, чого від нього очікують. Потім він вийшов із черги й пішов слідом за жінкою, облишивши кредитку. Помітивши, що вони рушили до іншого виходу, касирка гукнула менеджера-стажера Джеффа Словака, який вибіг слідом за парою на стоянку та вступив у суперечку з чоловіком, коли той уже збирався сідати до свого мікроавтобуса «крайслер».

Сором’язливий і тихий на вигляд чоловік спочатку відмовився повертатись до універмагу, але передумав, коли до них підійшов офіцер поліції. Жінка сіла в мікроавтобус і поїхала геть.

В офісі «Вулко» на вимогу полісмена чоловік виклав картку соціального забезпечення, кредитку картку «Согайо» та членську картку «Блакитного хреста» — усе на ім’я Джозефа Енніка, вбитого легіонера. Також він надав іншу картку соцзабезпечення, на ім’я Едварда Ґраммена. Незабаром по тому Ґері Джеймс Льюїнґдон був заарештований і доправлений до Центрального поліційного відділка Колумбуса для допиту за спробу використання краденої кредитної картки.

О восьмій вечора 9 грудня в Детективному бюро на третьому поверсі Департаменту поліції Колумбуса лисуватий, однак хлоп’ячого вигляду детектив Джеррі Макменемі взявся за щойно заарештованого Ґері Джеймса Льюїнґдона. Він зачитав затриманому його права. Льюїнґдон підписав форму, відмовляючись від права зберігати мовчання й права на присутність адвоката.

Покладаючись на чуття, Макменемі вирішив не розкривати, що він детектив із розслідування вбивств. Замість того щоб вести Льюїнґдона до «вбивчого» відділу, він повів його до відділу злочинів із кредитними картками та — вдавши, що його цікавить лише незаконне використання картки, — ні словом не обмовився про вбивство Енніка. Маючи в кишені куртки невеличкий диктофон, детектив записав допит.

У відповідь на запитання Макменемі про свою біографію Льюїнґдон розповів, що працює техніком у «Роквелл інтернешнл» у Колумбусі й останні вісім років мешкає на Іст-Мейн-стрит у Кіркерсвіллі, штат Огайо. До того мешкав у Ньюарку. За обома адресами він проживав зі своєю дружиною Ділейн, з якою одружений близько року. До одруження, сказав Льюїнґдон, він до тридцяти семи років жив із матір’ю.

Перевірка в базі показала, що раніше його вже заарештовували в Колумбусі за дрібні крадіжки, зберігання знарядь злочинів, носіння прихованої зброї та непристойну поведінку. Судових вироків не було.

На питання про застосування кредитних карток Енніка Льюїнґдон зізнався, що робив із ними закупи в «К-марті», «Рінку» й «Онтаріо», перш ніж його піймала продавчиня «Вулко», — купив іграшок на сорок п’ять доларів для жінчиних дітей. Коли спитали, як до його рук потрапили ці картки, він запевнив, що знайшов напередодні, коли змушений був вийти на трасу, щоб замінити пробиту шину, і помітив їх у траві на узбіччі.

— Якою була погода? — спитав Макменемі.

— Сухо й вітряно, — відповів Льюїнґдон.

— Неправда, Ґері. Нічого, якщо я зватиму вас Ґері? Мені достеменно відомо, що в той день постійно лило.

Макменемі потягнувся по гаманець Льюїнґдона, що лежав перед ними на столі.

— Маєте ще якісь папірці з ім’ям Енніка? Не проти, якщо я подивлюся?

Льюїнґдон знизав плечима:

— Та дивіться.

Проглядаючи вміст гаманця, Макменемі не побачив нічого Еннікового, але здивувався, знайшовши чек із магазину «Гільза» в Ньюарку, Огайо, на 22-каліберний напівавтоматичний «Штурм Рюґер» і набої. Чек був виданий на ім’я Ділейн Лі Ґраммен.

— Що це, Ґері?

Льюїнґдон подивився на чек, потім підняв очі на детектива й відкинувся в кріслі, знизуючи плечима й перевертаючи руки долонями вгору на знак відкритості.

— Вона купила його мені в подарунок на день народження.

Макменемі зателефонував своєму напарникові, детективу Чарльзу «Сему» Вомельдорфу, і розповів про знахідку. Чекаючи на прибуття Сема, Макменемі спитав Льюїнґдона, навіщо той пішов купувати іграшки з кредитною карткою покійника.

— Я вирішив, що це чудова нагода дістати подарунки на Різдво.

— Троє дітей, еге ж?

— Так, гарні діти. Збираюся всиновити їх.

Коли прибув його напарник Вомельдорф, Макменемі, керуючись інтуїцією, вирішив перевірити, чи вдасться спровокувати Льюїнґдона. Він зауважив, що Джозеф Еннік був знайдений у себе в гаражі мертвим, зі спущеними штанами, і поцікавився, чи були між ними двома сексуальні стосунки.

Обличчя Льюїнґдона спалахнуло гнівом — уперше спокійний чоловік в окулярах проявив емоції.

— Я не педик, чорт забирай. Нічого такого не було.

— То розкажіть мені, що сталося.

Зрештою Льюїнґдон зізнався у вбивстві Джозефа Енніка.

За його словами, він стежив за Енніком і знав, що той регулярно приїздить до свого гаража між одинадцятою й одинадцятою тридцять ночі. Припаркувавши власну машину поблизу, він зачекав у кутку. Вуличний ліхтар освітлював провулок — Льюїнґдон казав, що подумував навіть стрельнути по ліхтарю, але вирішив, що не треба.

Макменемі не міг повірити своєму везінню — чуття спрацювало, він легко розкрив убивство Енніка.

— Хіба це не було ризиковано? А шум від пострілу? — спитав Макменемі.

— Ні, у мене на пістолеті той, глушник — сам його зробив, і шуму від нього було б не більше, ніж від іграшкового пістолетика.

Коли Ґері розповів про вбивство Енніка, Макменемі перезирнувся з Вомельдорфом і вирішив розіграти ще одну довгу подачу.

— Знаєте, Ґері, це страшенно дивно. Ось ви користуєтеся 22-каліберним пістолетом. Ви причетні до «вбивств 22 калібру»?

Ґері відхилився назад разом зі стільцем, дивлячись у стелю, і повільно облизнув язиком губи — ті були геть сухі. Він сказав лише:

— А ви розумні.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Макменемі, дражнячи його. — Ви, очевидно, намагаєтесь копіювати їх за допомогою пістолета 22 калібру.

Ґері всміхнувся.

— Майже вгадали.

— Гей, про що ви кажете, Ґері? Ну ж бо, ви маєте стосунок до них?

— Не хочу розпочинати цирк о такій порі.

— Послухайте, Ґері, — втрутився Вомельдорф, — пістолет 22 калібру, який ми шукаємо, це «Штьоґер Люґер». Ви якось до цього причетні?

— Пістолет, який я маю — не той, що у вас у розшуку.

Макменемі відчув, як волосся в нього на потилиці стає дибки. 22-каліберний «Штурм Рюґер» Льюїнґдона був дуже подібний до 22-каліберного «Штьоґер Люґера», і він мав бути добре знайомий із пістолетом, який розшукує поліція трьох округів, щоб знати різницю між ними двома.

— Де нам знайти «Рюґер», з якого ви застрелили Енніка? — спитав Макменемі.

Запала тривала пауза, наче Льюїнґдон обмірковував рішення. Потім він знизав плечима.

— У мене вдома, у шкіряному ранці в шафі в коридорі. Там ви знайдете гаманець Енніка з його водійським посвідченням. Те, що лишилося від грошей — десь баксів п’ятдесят, — буде на полиці шафки в моїй спальні.

— Що ви зробили з рештою грошей? — спитав Вомельдорф.

Ґері зітхнув.

— Сплатив рахунки. П’ятдесят дев’ять доларів за газ… та інше.

— Гаразд, — мовив Вомельдорф, — а інша зброя?

— Коли увійдете в дім, знайдете три ручні пістолети 22 калібру, «Ґленфілд», 410-й дробовик і «Вінчестер» 30-30, — він усміхнувся, немов був трохи збентежений. — Вам не доведеться перевертати будинок догори дриґом. Унизу, у підвалі, є майстерня, а одразу ліворуч — коробка. Коли увійдете до майстерні, просто подивіться ліворуч і вниз. У тій коробці ви знайдете два пістолети 38 калібру…

О дев’ятій вечора Макменемі вийшов у сусідній кабінет відділу вбивств і зателефонував додому своєму керівникові, сержанту Біллу Стекмену.

— Послухай, Стеку, ми тут узяли типа на ім’я Ґері Льюїнґдон, який зізнався у вбивстві Енніка, і я знайшов чек на 22-каліберний напівавтоматичний «Штурм Рюґер». Я хочу взяти ордер на обшук в окрузі Лікінґ, щоб оглянути будинок, і мені знадобиться підмога.

— Постривай, — сказав Стекмен. — Я їду. Дай мені півгодини.

Макменемі повернувся до кімнати для допитів.

— Хочу спитати вас іще раз, Ґері, — мовив Макменемі, досі жартома, бо не вірив, що Льюїнґдон замішаний у чомусь, крім убивства Енніка, — чи причетні ви до «вбивств 22 калібру»?

Ґері сором’язливо всміхнувся й знов облизав губи.

— Просто їдьте і знайдіть зброю. Матимете зброю — приходьте, поговоримо.

Близько дев’ятої тридцяти Стекмен прибув до Детективного бюро, і Макменемі розповів йому, що вони мають. Ґері Льюїнґдон не лише зізнався в убивстві Енніка — він не заперечував, що також причетний до «вбивств 22 калібру».

— Гаразд, — відповів Стекмен, — телефонуйте Бобу Каппу та Кларенсу Сорреллу й скажіть, нехай їдуть сюди.

Потім він зв’язався з Департаментом шерифа округу Лікінґ і попросив лейтенанта Пола Шорта про допомогу.

Станом на першу ночі 10 грудня Ґері Льюїнґдон був закутий у ланцюги для перевезення до Франклінської окружної в’язниці. Він глянув на Макменемі й Вомельдорфа, обвів пальцем циферблат свого наручного годинника й усміхнувся.

— Я маю приблизно півтори години на сон, бо вам знадобиться двадцять хвилин, щоб доїхати до Кіркерсвілля, сорок п’ять хвилин, щоб отримати ордер на обшук, і двадцять хвилин, щоб повернутися. А потім ви говоритимете зі мною.

Після того як Льюїнґдона забрали, до Стекмена приєднався детектив Стів Мартін із Департаменту шерифа округу Франклін, і разом із кількома іншими міськими детективами вони попрямували на схід до Кіркерсвілля. Лейтенант Пол Шорт, голова детективів Департаменту шерифа округу Кіркерсвілль, зустрів їх на Мейн-стрит перед білим каркасним будинком Ґері Льюїнґдона.

За будинком був крутий схил. Двір — завалений брухтом. Не було ані світла в домі, ані Льюїнґдонового мікроавтобуса «крайслер». Стекмен зійшов на ґанок і постукав у парадні двері, але відповіді не було. Він відрядив детективів Вомельдорфа та Айзеля їхати з лейтенантом Шортом по ордер на обшук від судді з сусіднього Ньюарка. І разом з іншими став чекати на їхнє повернення.

Доки Стекмен чекав повернення своїх офіцерів і лейтенанта Шорта з ордером на обшук, він переглянув список зброї, яку, зі слів Ґері Льюїнґдона, вони мали знайти в будинку. Особливо цікавив його 22-каліберний «Штурм Люґер», який подарувала Льюїнґдону його дружина на день народження, — пістолет, з якого той убив Енніка. Дивно, думав він, що чек був виписаний на ім’я Ділейн Лі Ґраммен. Ім’я було знайоме, тож Стекмен знайшов його у своїх архівах.

І тепер виявлялося, що це був один із багатьох цікавих поворотів у справі. Інформатора не відстежили, важливий зв’язок проґавили, критично важливу інформацію практично забули — до цього моменту.

Він гадав, якою ж буде реакція Пола Шорта, коли той дізнається про чек та усвідомить, що насправді вже допитував дружину Ґері Льюїнґдона під ім’ям Ді Ґраммен 18 липня, але не відстежив зачіпки.

Стекмен пригадав, що коли влітку Шорт уперше доповів йому про той інцидент, він, здається, не сприймав цієї жінки серйозно. Шорт тоді казав, що її звинувачення, мабуть, лише домашня сварка між родичами — дошкульні, щоб просто завдати клопоту. Вона повідомила Шорту — як і за місяць до того казала голові поліції Кіркерсвілля, перш ніж піти до Шорта, — що вважає свого дівера Таддеуса Чарльза Льюїнґдона імовірним «убивцею 22 калібру».

Коли Стекмен попросив дозволу поговорити з нею, Шорт відповів, що це неможливо, оскільки вона не довіряє Департаменту поліції Колумбуса й говоритиме лише з детективами округу Лікінґ. Стекмен попросив простежити за нею, але зафіксував собі, що більше нічого про це не чув.

І ось тепер вони чекають ордера на обшук її будинку, де, можливо, знайдеться знаряддя вбивства. Не те щоб він дорікав Полу Шорту. Такої помилки кожен міг припуститися. Надто вже легко судити, озираючись назад.

3

Була шоста година недільного ранку, перш ніж Шорт, Айзель і Вомельдорф отримали ордер на обшук від судді в Ньюарку й попрямували назад до Кіркерсвілля. Шорт вів машину й уважно слухав, як Вомельдорф описує чек на 22-каліберний «Штурм Рюґер», знайдений його напарником у гаманці Ґері Льюїнґдона. Тільки-но Шорт почув, що його виписали на дружину Ґері Льюїнґдона на ім’я Ділейн Лі Ґраммен, як дуже виразно пригадав її.

То було 18 липня, коли Ді Ґраммен увійшла до Департаменту шерифа округу Лікінґ і зажадала поговорити з керівником детективів. Вона була знервована й неспокійна, із завитками пишного чорнявого волосся над сердитими темними очима. Її міцно стиснуті губи підкреслювали горбинку на носі, який, здавалося, був колись зламаний.

Шорт запросив її до свого кабінету, запропонував сідати й увімкнув магнітофон. Жінка присіла на край стільця й тісно закуталася в білий в’язаний светр, підкреслюючи свої повні груди.

Хоча голова поліції Кіркерсвілля, який прислав її сюди, уже поінформував його про історію місіс Ґраммен, нібито її дівер — «убивця 22 калібру», Шорт уважно вислухав її розповідь. Чарльз, казала вона, не заробляє стільки грошей, скільки її чоловік, і все ж купує речі, яких не може собі дозволити — як-от нову вантажівку чи мікрохвильовку для своєї дружини.

Якось Чарльз підмовив брата сказати їй, що вони вдвох працюють ввечері у вихідні — полірують підлоги. Так він міг пояснити пізні години й додаткові гроші, які приносив додому. Але це, стверджувала Ді, є брехнею.

Вона зізналася Шорту, що не ладнає зі своїм дівером, що той погрожував їй та її дітям. Кілька тижнів тому вона влаштувала гаражний розпродаж, і один з його хлопчиків украв сто доларів з її тумбочки. Ще один з його дітлахів розвів вогонь у неї вдома.

Вона попереджала Чарльза, що піде в поліцію, а він погрожував їй, кажучи, що якщо вона це зробить, то їй, трьом дітям і його рідному братові недовго залишиться жити.

Коли вона вкотре повторила звинувачення, буцімто вірить, що Чарльз — «убивця 22 калібру», Шорт спитав, чи має вона якісь докази: зброю, відомості про жертв, будь-яку іншу інформацію.

Вона скривилася й нарешті випалила, що колись працювала в Мікі Маккена танцівницею ґоу-ґоу, але пішла, адже він змушував її танцювати голою.

Жінка говорила про клуб «Ельдорадо Мікі» як про місце азартних ігор, наркотиків і проституції. Крім того, стверджувала вона, Мікі взяв гроші у двох чоловіків і підлаштував так, щоб вони зґвалтували її в провулку за клубом. А ще, повідала Ді, Маккен примушував її спати з детективом Департаменту поліції Колумбуса з відділу моралі в обмін на прикриття ігрових оборудок і незаконну торгівлю спиртним. Полісмен, пригадувала вона, мав близько сорока років, середні зріст і статуру, а його прізвище було Лідсворт.

Шорт, який до своєї теперішньої посади кілька років працював додатковим помічником шерифа округу Франклін, зацікавився її обвинуваченням, нібито хтось у Департаменті поліції Колумбуса бере хабарі. Чи не погодиться вона поїхати з ним до Центрального поліційного відділка й переглянути світлини зі щорічних поліційних альбомів, щоб перевірити, чи зможе впізнати Лідсворта? Вона погодилась, і він повіз її до Колумбуса.

Хоч вона й описала офіцера поліції моралі, з яким її примушували спати, як сорокарічного чоловіка, проте обрала фотографію молодого полісмена, який ніколи не працював у Детективному бюро Колумбуса й у поліції моралі. Це був глухий кут.

Після того як вони повернулись до Кіркерсвілля, Шорт сказав, що перевірить її дівера й зв’яжеться з нею.

Пізніше того ж дня до нього зайшли детективи округу Франклін Стів Мартін і Тоні Річ, які перебували в окрузі Лікінґ, допитуючи можливого підозрюваного у «вбивствах 22 калібру», і Шорт дав їм прослухати плівку з допитом Ді Ґраммен. Обидва, Річ і Мартін, заявили, що хочуть поговорити з нею.

Шорт відповів їм, що жінка не матиме жодних справ із Департаментом шерифа округу Франклін чи Департаментом поліції Колумбуса, оскільки їм не довіряє. Він уже перевірив її історію, дізнався, що її дівер Таддеус Чарльз має бездоганну репутацію на роботі, і вирішив не допитувати його.

Тепер Шорт розумів, що мусить з цим жити далі, знаючи, що доки поліція в усьому штаті полювала на «вбивць 22 калібру», він ще п’ять місяців тому мав ідеальну зачіпку, здатну зрушити справу з місця, але не побачив зв’язку.

Іронія полягала в тому, що вранці він збирався допомогти Біллу Стекмену обшукати будинок Ді Ґраммен на предмет доказів і знарядь убивств.

О шостій сорок п’ять Шорт зупинив машину перед будинком Льюїнґдона й передав Стекмену ордер. Стекмен знову постукав у двері, оголосив, що він із Департаменту поліції Колумбуса з ордером на обшук і питає дозволу увійти. Не отримавши відповіді, він розбив скляне вікно в парадних дверях, просунув руку й відімкнув двері зсередини.

— Гаразд, ви всі знаєте, що шукати, — сказав він своїм людям. — Скористаємось вітальнею як оперативним центром. Коли знайдете щось, приносьте сюди.

У шафі в коридорі, як і казав Ґері Льюїнґдон, вони знайшли карабін 30-30, рушницю 22 калібру з саморобним глушником і валізу, наповнену різноманітними типами боєприпасів.

У підвалі вони знайшли десятки куль 22 калібру й саморобну дерев’яну мішень — намальовані від руки кола з яблуком усередині, на якій хтось тренувався, — упритул до стіни, вбудованої у схил пагорба.

Із двох знайдених револьверів 38 калібру один був зі зламаним руків’ям і відповідав опису зброї, знятої з тіла превелебного Джеральда Філдза в окрузі Фейрфілд — перший прямий зв’язок між Ґері Льюїнґдоном і «вбивствами 22 калібру».

Але вони не знайшли жодних ключових доказів: ані гаманця Енніка, ані «Штурм Рюґера» там, де, за слова Ґері, вони мали би бути. На думку Стекмена, був неабиякий шанс, що Ділейн Льюїнґдон встигла побувати тут і забрала їх із собою. Тепер він мав з’ясувати, яку роль вона і її дівер насправді відіграли в цих убивствах.

Об одинадцятій ранку пошукова група повернулася до Колумбуса.

Стекмен звелів іншим трохи відпочити, пішов до свого «бойового командного пункту» й упав у крісло. Оглядаючи стіни, на яких він розвісив кольорові світлини кожного місця вбивства й десяти жертв, а також мапу Центрального Огайо з поміченими хрестиком місцями злочинів, він питав себе, чи сьогодні, 10 грудня 1978 року — рівно за рік від дня вбивства двох жінок у Ньюарку, — він справді розкриє «вбивства 22 калібру»?

Він зітхнув, потер втомлені очі й знову звівся на ноги. Треба їхати додому й кілька годин поспати. Це буде довгий, клопіткий і — якщо його внутрішнє чуття не підводить — достобіса захопливий день.

1

Коли Ґері Льюїнґдон був заарештований на стоянці біля «Вулко», його дружина Ділейн кинулася до жовтого мікроавтобуса «крайслер» 1967 року і поїхала прямісінько додому. Вона дісталася туди близько сьомої вечора, відтак одразу пішла до шафи в коридорі й узяла звідти коричневий ранець, перевіривши для певності, чи 22-каліберний «Штурм Рюґер», пістолети 38 калібру й гаманець Енніка справді там. Тоді поклала гаманець до своєї сумочки, жбурнула ранець у задню частину мікроавтобуса й гукнула дітей, щоб сідали в машину — вони їдуть до бабусі Льюїнґдон.

Приїхавши до будинку матері Ґері, вона залишила пістолети в ранці, але пішла нагору до ванної та запхала гаманець за металеву шафку біля дверей. Окрім 22-каліберного «Рюґера» і кредитних карток, гаманець був єдиним доказом, що міг пов’язати Ґері з убивством Енніка. Ніхто не стане шукати гаманець тут.

У неділю о третій дня офіцер Том Девіс, нашвидку поінформований про все, коли заступав на службу в Детективному бюро Колумбуса, отримав дзвінок від жінки, яка назвалася Ділейн Льюїнґдон. Дізнавшись, хто на лінії, Девід подав сигнал своєму напарникові Майклу Скаддеру, щоб той прослухав розмову. Стекмен попереджував їх, що вона звинувачувала свого дівера у «вбивствах 22 калібру». Під час стандартної перевірки в базі Стекмен виявив чотири ордери, видані на Ділейн Льюїнґдон/Ді Ґраммен за використання підроблених чеків, і зажадав її арешту.

— Що я можу для вас зробити, місіс Льюїнґдон? — спитав Девіс.

— Я хочу знати, у чому звинувачують мого чоловіка.

— Можете сказати мені, звідки телефонуєте? Перш ніж я надам вам будь-яку інформацію, я маю бути впевнений, що ви та, ким називаєтесь.

— Я в будинку його матері, місіс Флоренс Льюїнґдон, Норт-Форт-стрит, 1889.

Поки Девіс утримував її на лінії, Скаддер викликав по рації поліційну автівку, щоб забрати її. За десять хвилин надійшло повідомлення, що Ділейн Льюїнґдон була затримана, коли виходила з будинку своєї свекрухи. Скаддер велів потримати її на місці, доки не прибудуть вони з напарником.

Коли Девіс і Скаддер під’їхали до будинку, вони посадовили Ділейн до своєї автівки й повідомили про те, що вона під арештом за чотири випадки підробляння чеків.

— Не хочете розповісти нам про гаманець Джозефа Енніка? — спитав Девіс.

Жінка холодно глянула на нього, вочевидь звикла до спілкування з поліцією, і сказала:

— Не знаю, про що ви.

— Учора ввечері ваш чоловік розповів детективам, що вони знайдуть гаманець у шафі в коридорі, а також «Штурм Рюґер» 22 калібру, який ви купили йому в лютому. Але їх там не було.

Ділейн помітно обм’якла та жестом вказала на жовтий мікроавтобус «крайслер», припаркований через вулицю.

— Пістолети в коричневому ранці в мікроавтобусі.

— А гаманець? — спитав Скаддер.

Вона розповіла, де його знайти.

— Не могли б ви пояснити, навіщо їх забрали?

— Мабуть, вони крадені, — відповіла жінка, — і я не хотіла, щоби поліція їх знайшла. Гадала, ви обшукуватимете будинок, тому й забрала.

Девіс приставив двох полісменів у формі, які затримали Ділейн, охороняти будинок і машину, доки вони зі Скаддером діставатимуть ордери на обшук, щоб перевірити вміст машини й забрати гаманець.

О п’ятій тридцять вечора вони відвезли Ділейн до Центрального поліційного відділка, оформили й передали для допиту Макменемі та Вомельдорфу.

Ділейн підписала відмову від прав, і детективи поставили жінці кілька запитань щодо її біографії, на які їй явно не терпілося відповісти. Її колишнім чоловіком був Ед Ґраммен, і це пояснювало ім’я на картці соціального забезпечення, знайденій у гаманці Ґері, й ім’я на чеку за «Штурм Рюґер» 22 калібру.

Вона бере участь у програмі професійної підготовки медсестер, розповіла жінка. У неї троє дітей (десяти й восьми років і дворічний крихітка) від двох із чотирьох попередніх шлюбів. Ґері дуже добре до них ставиться. Він навчив старшенького грати в шахи й зацікавив його читанням наукової фантастики. Також Ґері возив усіх трьох на пікніки, грав із ними в ігри та був їм справжнім батьком. У день арешту він переймався тим, щоб добути для них купу подарунків на Різдво.

Та щойно її почали допитувати про використання кредиток Енніка, Ділейн замовкла. Що б не казали Вомельдорф і Макменемі, їм не вдавалося розговорити жінку. Тоді вони зателефонували додому Стекмену, і той відповів, що вже їде.

Стекмен уже був поінформований БКР, що 22-каліберні гільзи, узяті з будинку Ґері Льюїнґдона, ідентичні зі знайденою на місці вбивства Дженкіна Т. Джонса. Він знову зателефонував детективам Сорреллу й Каппу та сказав, що вони потрібні йому негайно. Коли він прибув до Детективного бюро й Макменемі доповів, що Ділейн не погоджується на співпрацю, Стекмен прихопив свою теку з документами у справі «вбивств 22 калібру» і попрямував до кімнати для допитів.

Він був засмучений, дізнавшись, як заарештували Ділейн. Треба було заздалегідь попередити полісменів, щоб не забирали її, доки та не увійде до мікроавтобуса й відтак зброя не буде буквально при ній. Наразі ж усе, що він мав, це авто на вулиці — можливо, зі зброєю всередині. Зараз, навіть з ордером на обшук і навіть якщо пістолети справді в машині, він не міг юридично пов’язати їх із цією жінкою.

Стекмен розпочав бесіду й швидко зрозумів, що Ділейн консультувалася з адвокатом. Хтось явно навчив її, як поводитись у поліційному відділку, як захищати себе, як домовлятися.

— Ділейн, дозвольте пояснити вам: просто зараз ви підлягаєте арешту за кредитні картки й зберігання краденого майна, адже ми вже виявили кілька речей, придбаних за кредиткою Енніка, у вашому будинку. Ви перешкоджаєте правосуддю. Ви приховали докази та зброю, використану для вчинення злочинних дій. А це означає, що ви вчинили злочин.

Він дивився, як блідне її обличчя.

Стекмен відчув, що треба відштовхуватися від цього. Йому потрібна була її інформація, її вплив на Ґері, і хоч вона не могла свідчити проти свого чоловіка, йому знадобляться її свідчення проти дівера.

Щоб засудити обох чоловіків, доведеться пообіцяти не висувати проти неї звинувачень у пособництві чи спільництві. Він підозрював, що йому перепаде за рішення укласти з цією жінкою угоду, але це був вирішальний вибір, і він мав ухвалити його зараз.

— Ми вже знаємо про участь Ґері у вбивстві Енніка, — мовив він їй. — Але що ви могли б до цього додати, якби я сказав, що не маю наміру звинувачувати вас у приховуванні інформації про причетність Ґері до злочинних дій?

Ділейн зазирнула йому в очі.

— Що ви маєте на увазі?

— Нам відомо про ваші численні проблеми, Ділейн. Ми чимало довідалися про вашу діяльність. Я знаю, що ви ходили до поліції Кіркерсвілля й Департаменту шерифа в окрузі Лікінґ…

Вона зиркнула на нього:

— Тоді чому мій дівер досі не у в’язниці?

— Ну, постривайте трохи, — сказав Стекмен, розгортаючи величезний швидкозшивач і виймаючи звідти кілька сторінок. — Ось чому я хочу поговорити з вами — про те, що ви розповіли лейтенанту Шорту. Отже, як я зрозумів, ви натякали, що в нашому Департаменті є люди, яким платив Мікі Маккен за ігнорування незаконної торгівлі спиртним, і саме вони відповідальні за його смерть.

— Ні! Я ніколи не збиралася такого казати, — заперечила жінка. — Власне, я знаю напевне, що вони тут ні до чого. Коли я говорила з офіцерами в Кіркерсвіллі й окрузі Лікінґ, мені навіть заїкнутися не дали про причетність мого дівера до «вбивств 22 калібру». Усе, що їх цікавило, це моє особисте життя з Маккеном… і про полісменів-хабарників з Колумбуса.

— Гаразд, Ді. Гарантую вам зараз, що ми не порушимо проти вас справи за тими обвинуваченнями, але якщо я колись дізнаюся, що ви були причетні до вбивств, у вас не буде жодного імунітету. Я обвинувачу вас у цих убивствах.

— Мене там не було, — твердо заявила Ділейн. — Я нікому нічого не заподіяла.

— Гаразд. То ви готові говорити?

— Якщо мене не переслідуватимуть за те, про що ви кажете, я говоритиму з вами.

Стекмен переглянув свідчення, які вона дала колись Шорту, і жінка повторила своє звинувачення, що Таддеус Чарльз Льюїнґдон примусив її чоловіка Ґері допомагати йому у вбивствах.

Чарльз, наполягала вона, є вожаком серед братів, маминим улюбленцем. Він надзвичайно агресивний і контролює всіх членів родини. Має пістолет, повідомила жінка, — чорний автоматичний, із довгим дулом. На дулі тоненькі подряпини від глушника.

— Дуже схожий на той, який я купила для Ґері, — додала вона.

Стекмен відчув під час допиту, що для Ділейн важливі дві речі: щоб обвинувачення лягло не так на Ґері, як на Чарльза, і щоб їй дозволили вийти сухою з води. Він мав бути дуже обережним, розігруючи свою партію, адже підчепив велику рибу — і мусив подбати про те, щоб вона не зірвалася. Просто мав дати їй певне послаблення.

— Скажіть мені, Ділейн, чи Ґері коли-небудь надавав вам хоч якусь інформацію на користь того, що Чарльз замішаний у «вбивствах 22 калібру»?

— О, так. Ґері розповів мені, що Чарльз убив дівчат у «Кафе Форкера» в Ньюарку. Це правда, що Ґері був із ним, але вбивства скоював Чарльз.

— Навіщо було їх вбивати? Який мотив?

— Я не знаю про Ньюарк. А от Мікі Маккена Ґері вбив, щоб помститися, бо Маккен змушував мене займатися проституцією.

Усвідомлюючи, скільки всього вона повідомляє йому, Стекмен приховував хвилювання за кам’яним виразом обличчя. Він мав дати жінці змогу викрити обох, і зробити це так, щоби справа не розвалилася в суді.

Під його м’яким тиском Ділейн зізналася, як розповіла обом братам, що Мікі носив із собою чимало готівки і що, на її думку, він мав сейф у себе вдома.

— Однак ви знали, що Мікі має пістолет, адже так?

Вона кивнула.

— Я бачила його короткоствольний 38-каліберний пістолет, коли зустрічалася з ним.

— Ви знаєте, де зараз цей пістолет?

— У машині. В ранці.

— У вас ще й зброя Мікі в машині, разом зі зброєю Ґері?

— Так. Послухайте, чому б мені не почати спочатку…

Ділейн описала сварку з Ґері перед тим, як вони з Чарльзом пограбували крамницю «Вестерн Авто» у вересні 1977-го, щоб дістати зброю. Вона була проти цього, запевнила жінка, але Ґері все одно пішов із братом. Ділейн у подробицях розповіла про всі вбивства: як їх планували, як здійснювали, що робили з краденим майном і як Ґері та Чарльз поводились опісля.

— Я свідчитиму проти Чарльза, — сказала вона. — Я наполягаю на тому, щоб свідчити проти нього.

— Упевнений, що вас викличуть, — відповів Стекмен. — Але спершу ми маємо заарештувати його. Якщо Ґері підтвердить те, що ви кажете.

— Можна мені побачитися з чоловіком?

— Гадаю, я можу розпорядитися, щоб його привели. Поки ви чекатимете, можливо, захочете освіжитися.

Допит тривав годину п’ятнадцять хвилин.

Доки Ділейн була в умивальні, Стекмен зателефонував детективу Стіву Мартіну з Департаменту шерифа й запитав, чи можна привезти Ґері з окружної в’язниці до Центрального поліційного відділка. Оскільки Ґері був тепер в’язнем Мартіна, той міг забрати його з в’язниці без бюрократичних перепон. Мартін відповів, що привезе Ґері сьогодні до восьмої вечора.

Потім Стекмен запустив у дію свій план взяття під варту Таддеуса Чарльза Льюїнґдона. Він знав, що важливо якомога швидше відрядити полісменів до будинку старшого брата, оскільки новину, що Ґері заарештований, скоро підхоплять репортери — і тоді Чарльз точно втече.

Та водночас Стекмен відчував, що слід діяти методично. Разом із прокуратурою округу Франклін він уточнив процедуру, дбаючи про те, щоб торкнутися кожного основного пункту обвинувачення. Він мав бути впевненим у наявності «обґрунтованої підозри», перш ніж схопити Чарльза без ордера на арешт. Найважливіша справа його життя не повинна розвалитися в суді через поліційну недбалість, якщо він може цьому хоч якось зарадити.

Він зателефонував лейтенанту Шорту в округ Лікінґ і попросив під’їхати до будинку Чарльза, але не заарештовувати його, доки не прибудуть детективи з Колумбуса і він не віддасть наказу.

Потім скликав своїх людей і наказав їм о восьмій тридцять зустрітися з босом Шорта, шерифом округу Лікінґ Максом Марстоном і його помічниками на зупинці для вантажівок біля перетину трас І-70 і 37. Звідти вони мали виїхати до гаражів Дорожнього патруля штату.

— Там ви опинитесь поблизу будинку Чарльза Льюїнґдона, — повідомив Стекмен. — Коли я віддам наказ, Шорт поведе вас у будинок. Перш ніж ви заарештуєте Чарльза, я маю почути, як Ґері підтвердить звинувачення Ділейн, що його брат замішаний у цьому. Телефонуйте мені кожні півгодини, і я дам вам знати, коли його брати.

Після того як вони пішли, Стекмен увійшов до кабінету відділу вбивств і став чекати, доки привезуть Ґері Лью­їнґдона для подальшого допиту Макменемі й Вомельдорфом. Він вставив нову касету в магнітофон, підключений до мікрофона в сусідній кімнаті для допитів. Усе готово, сказав він собі. І все, що йому тепер знадобиться, — це трохи везіння.

2

Макменемі й Вомельдорф привели Ґері Льюїнґдона до крихітної кімнатки для допитів, де Стекмен щойно закінчив бесіду з Ділейн. Макменемі знав, що варто йому торкнутися коліном перемикача під столом, як увімкнеться магнітофон, встановлений у шафі в прилеглому кабінеті відділу вбивств, і десятки офіцерів правоохоронних органів, які заполонили кімнату, з’їхавшись з усього Центрального Огайо, усе чутимуть.

Він ще не був готовий його увімкнути. Спочатку він хотів всадовити Ґері й відновити атмосферу минулого вечора, коли Льюїнґдон зізнався у вбивстві Енніка. Згодом він був обурений, дізнавшись, що хтось уже ввімкнув магнітофон зсередини кабінету «вбивчого» відділу й записав його вступні репліки.

Вомельдорф із задоволенням спостерігав за приголомшеним виразом обличчя Ґері, коли той помітив сумочку Ділейн на стільці. Коли чоловік вказав на неї й промовив «Е… вона тут сиділа», Вомельдорф лише кивнув. Важливо було, щоб Ґері усвідомив: Ділейн у поліції і її вже допитували.

Макменемі відкинувся в кріслі й подивився Ґері в очі.

— Хлопче, ти влучив просто в яблучко. Ти казав, що ми повернемось поговорити з тобою. Знаєш, я тоді не думав, що нам іще буде що сказати.

Вомельдорф приєднався до нього, розсміявшись.

— Я гадав, він із нас кепкує.

— Ми так гадали, — запевнив Макменемі Ґері. — Справді гадали, що ти нас розігруєш. Ти не розповів нам про той глушник.

Ґері спитав, чи збираються вони конфіскувати всю його зброю, і Макменемі відповів, що доведеться, окрім дробовика 30-30 — хіба що виникне причина притримати і його теж.

— Що ви знайшли і про що вже знаєте?

— Ну, знаєш, я маю ще раз зачитати твої права, перш ніж говоритиму з тобою — як і минулого разу, — і я це зроблю. А тоді поясню, що ми знайшли, і, може, ти нам у дечому допоможеш.

Ґері зсутулився.

— Я більше нічого не скажу.

— Гаразд, — промовив Макменемі.

— Мені байдуже, що каже хтось інший, — твердо заявив Ґері. — Я більше нічого не скажу. Зі мною це не спрацює. Я не говоритиму.

— Несуттєво… — промовив Вомельдорф.

— Можете зачитувати мені права чи що там, але я більше нічого не скажу.

— Боже ж мій, — відгукнувся Макменемі. — Ти знаєш, що будеш в усіх газетах? Ти будеш… Пам’ятаєш отой фільм, «Холодна кров»? Ті хлопці…

— Ні, я його не бачив.

— Вони знамениті, — докінчив Макменемі. — Джессі Джеймс… Малюк Біллі[9]…

— Не хочу навіть чути цієї дурні, — відрізав Ґері.

— Вони знамениті.

— Усе, що я знаю, — сказав Ґері, — це те, що у вас нічого не було, доки я не лажанувся.

Макменемі наполіг, що має докази проти Ґері, але намагається дати йому передишку.

— Я просто ціную те, що ти відвертий зі мною… кажеш мені правду. І тому я досі йду тобі назустріч і навіть дозволяю поговорити з дружиною. Вона хоче побачитися з тобою. Тому ми й повернули тебе сюди. Вона закохана в тебе. Твоя дружина тебе кохає.

— Що вона сказала?

— Вона сказала багато.

Коли Льюїнґдон знову відмовився підписувати відмову від прав, Макменемі мовив:

— Ти не повинен цього підписувати, якщо не хочеш. Та скажу тобі от що. Твоя дружина розповіла нам про «вбивства 22 калібру» і про родичів…

— Святий Боже! — Льюїнґдон витріщився на них, а тоді розплакався.

За кілька секунд Стекмен вирішив, що Ділейн Льюїнґдон можна увійти до кімнати для допитів. У розмові з нею він усвідомив, що головує в стосунках вона, і відчував, що Ґері заговорить і здасть свого брата, якщо так скаже дружина.

Вона увійшла до кімнатки, слізно всміхнулася чоловікові й спитала, чи можна поцілувати його. Коли Вомельдорф сказав, що можна, вона кинулася в обійми Ґері зі сльозами, схлипуючи:

— Серденько, я тебе кохаю.

Детективи дали їм хвилину наодинці, але мікрофон записав їхні голоси, коли вона прошепотіла:

— Ти казав поліції щось про мене? Мене в чомусь звинуватять?

— Я ніколи нічого їм не розповідав, — прошепотів він у відповідь.

Коли детективи повернулися, Ділейн сиділа на колінах у Ґері, цілуючи його. Вона встала, розгладила спідницю й сіла на стілець поряд із чоловіком.

Макменемі знову дістав форму відмови від прав.

— Зробимо це в присутності вашої дружини. Ми говорили з нею і впевнені: вона розповість вам усе, що ви захочете спитати — про що вів із нею розмову сержант Стекмен. Але перш ніж ми поставимо якісь запитання…

— Справа лише в цьому, — додав Вомельдорф, — відмова від прав. Ви знаєте.

— Дайте мені вашу чорнильну ручку… — попросив Ґері. — Дайте мені ручку.

Ділейн нагадала:

— Вони мають зачитати це, Ґері.

Коли права були зачитані й Ґері поставив свій підпис, Макменемі помітив, що Ділейн тремтить.

— З вами все добре?

— Візьміть мого дівера.

— Перепрошую, мем?

— Просто візьміть мого дівера.

— Чому ви хочете, щоб ми його взяли?

— Бо це все через нього.

Макменемі, знаючи, що Стек усе слухає й тільки чекає, коли Ґері викаже свого брата, натиснув на нього.

— Чому це все через нього, Ґері? Ви можете нам пояснити? Це він вас втягнув у це? Він погрожував вам?

— Так, він головний підбурювач.

— Він це планував?

— Спочатку ми обоє планували.

— Можна нам адвоката? — спитала Ділейн.

Ґері знизав плечима.

— Це нічого не змінить.

— Бо ти досі боїшся Чарльза й не хочеш казати їм правду, — дорікнула вона.

— Ми подбаємо про Чарльза, — пообіцяв Макменемі. — Не турбуйтеся про це. Чарльз ніяк не зможе дістати Ґері.

— Тут він мене не потурбує, — погодився Ґері.

— Ні, — огризнулася жінка, — але може потурбувати мене й дітей.

— У новинах було щось про мене? — спитав Ґері.

— Ні, — запевнив Макменемі.

— Було! — заперечила Ділейн. — Сьогодні вдень. Так я й дізналася, кого і в чому звинувачують — мені ж ніхто ні про що не розповідав.

— Гаразд, — сказав Ґері. — Якщо це було в новинах, краще починайте оголошувати по радіо…

— І візьміть уже Чарльза, — гаркнула Ділейн. — Бо він вшиється.

— І не просто вшиється, — додав Ґері, — а ви ще й добряче помучитеся його ловити. І під час усього цього хтось поряд із ним може загинути.

— Він аж такий поганий хлопець? — спитав Макменемі.

— Так, — запевнила Ділейн.

— Гаразд, — Вомельдорф нахилився вперед у своєму кріслі. — Він озброєний?

— Так.

— Чим саме? — уточнив Вомельдорф.

— Зараз не час із нами гратися, — застеріг Макменемі.

Ґері замислився на мить і потер рукою щоку.

— «Штрюґером», — сказав він, зліпивши дві назви в одну. — Тим, який ви шукаєте.

— Чим? — перепитав Макменемі. — «Штьоґер Люґером», з якого скоїли «вбивства 22 калібру»?

Ґері відповів, що так. Застерігши, що Чарльз пообіцяв нізащо не здатися живим, він описав кілька братових пістолетів і дав координати його будинку.

— Гаразд, — сказав Макменемі. — Я хотів би по черзі пригадати всі вбивства.

— Почнемо з того, що в Ньюарку, — підхопив Вомельдорф. — Це було перше?

— Так, — погодився Ґері. — Перше…

— Даруйте, — насупилася Ділейн. — Я гадала, що вчора ви дізналися від нього все до найменших дрібниць. Так мені сказав інший полісмен.

Уважно слухаючи, Стекмен усміхнувся, коли вона це промовила. Навчена вулицею, Ділейн створювала собі прикриття, вдаючи, що її обдурили на допиті, аби Ґері не збагнув, що то вона їм усе добровільно виклала.

— Ми розмовляли про інше вбивство, мем, — сказав Макменемі, посилаючись на вчорашнє свідчення Ґері про вбивство Енніка. — А зараз ви маєте… Я поговорю з Ґері, гаразд?

Вона кивнула та втупилася в підлогу.

Ґері Льюїнґдон описав убивство Карен Додрілл і Джойс Вермілліон за «Кафе Форкера» в Ньюарку. Був вечір п’ят­ниці або суботи — 10 грудня 1977-го — рівно рік тому. Усі їхні вбивства відбувались у вихідні, пояснив він, оскільки вони з Чарльзом протягом тижня працювали. Мотивом були гроші. У тих двох жінок вони поцупили тридцять два долари.

Описуючи подальші вбивства в Маккена, Ґері розповів, що вони з братом тричі за два тижні приїздили до того будинку, перші два — щоб придивитися до нього. 12 лютого, у ніч убивства, вони припаркували машину на засніженому полі по сусідству, з’їхавши з дороги заднім ходом так, щоб машини не було помітно. На них були чоботи, лижні маски й важкі зимові куртки з капюшонами. Вони знали, що мати Маккена вдома, адже два попередні рази спостерігали крізь вікно, як вона дивиться телевізор. Ґері перерізав телефонні кабелі, доки Чарльз із монтувалкою порався з бічними дерев’яними дверима.

— Вона вас не почула? — спитав Макменемі.

— Ні. Він так завжди порався з дверима, — сказав Ґері, — тихо… до останнього моменту, коли збагнув, що зараз буде грюкіт… тоді він дав мені свій пістолет.

— Який саме пістолет?

— «Штьоґер». Коли він виламав двері, я увійшов і пальнув у неї. Один раз схибив. Це та дірка в передньому вікні. Я влучив їй у руку. Гадаю, поверхнево зачепив і в іншому місці, а вона посунула на мене і впала.

— А потім що?

— Він [Чарльз] узяв пістолет, вставив нову обойму й вистрілив їй у голову, двічі чи тричі.

Ґері розповів, як вони обшукували будинок, щоб переконатися, що більше нікого немає, знайшли трохи грошей у шухлядах, у сумочці матері, столі — без поспіху, адже вони знали, що треба дочекатися Маккена. Описав також кімнати, меблі, очікування. Він стояв у дверях чорного ходу, дивлячись, як трасою наближаються дві машини.

— Чому дві машини? — спитав Макменемі.

— Він і танцівниця, — пояснив Ґері.

— Гаразд, ви сидите й чекаєте. Що ви бачите?

— Я бачу, як під’їздять дві машини. Гальмують. О цій порі — майже четверта ранку — можна бути майже впевненим, що вони збираються повертати. Чарльз у спальні біля переднього вікна. Він перевіряє… справді повертають. Відсоток імовірності, що це вони, зростає. Ми виходимо до дверей кухні, що ведуть у гараж — чекаємо, доки заїдуть. Він в’їжджає. Ми не знали, чи танцівниця ставитиме свою машину в гараж, чи ні. І я не знав, чи закриватиме він ворота [гаража]. Та коли Чарльз був готовий, я відчинив двері. Тут ми чуємо, як хтось відчиняє захисні двері по той бік дерев’яних. Я хапаюся за ручку.

— Ви виходите першим?

— Ні, Чарльз. Коли я відчиняю двері, то відступаю. Він відкриває вогонь і поціляє в дівчину… Продовжує стріляти в неї, бо та поповзла вбік. Вона верещить…

Я двічі стріляю, щоб не дати Маккену втекти крізь відчинені гаражні ворота. Хочу обійти машину з іншого боку. Він досі на водійському сидінні. Намагаюся дістатись виходу так швидко, щоб не дати йому втекти, але не хочу стріляти знову, бо знаю, що я надто близько до відчинених воріт.

Обидва пістолети були з глушниками, пояснив Ґері, але він непокоївся, що той, який на його 38-каліберному, недостатньо глушить звук.

— Потім Маккен вибігає у ворота… і кругом… і він надворі перед будинком… рве до траси з гаража… а в Чарльза лише два набої в обоймі залишилося після того, як він прикінчив ту дівку. Він переслідує його… вибігає крізь гаражні ворота й вкладає обидва набої в спину Мікі. Чарльз перезаряджається, ми тягнемо Мікі назад у гараж і зачиняємо ворота. Він ще не мертвий. Благає: «Не вбивайте мене». Потім Чарльз добиває його наступною обоймою.

Під газетами за водійським сидінням вони знайшли дві тисячі доларів серед квитанцій з бару. Спершу, коли вони обшукали тіло Мікі, нічого не знайшли, але вдруге Ґері намацав ґулю в нього ззаду на нозі та знайшов гроші в шкарпетці, запханій під гетру — п’ять тисяч вісімсот доларів.

Вони зняли чоботи з танцівниці й розстібнули на ній штани. Ґері казав, що було видно нижню частину її сценічного костюма з блискітками. Коли офіцер спитав, навіщо вони зняли чоботи, той відповів:

— Щоб обшукати.

Їх цікавили лише гроші — не наркотики й не прикраси.

Описавши вбивства у Маккена, Ґері розповів і про інші вбивства — так само детально. Коли його спитали, навіщо вони вбивали всіх жертв, він лише знизав плечима:

— Ніяких свідків.

Після двох із половиною годин допиту Льюїнґдона сержант Стекмен вирішив, що отримав те, на що чекав. Ґері підтвердив заяву Ділейн і сповна викрив Чарльза у скоєнні «вбивств 22 калібру».

Стекмен зателефонував своїм детективам, що стояли біля гаражів Дорожнього патруля штату.

— Гаразд, ми маємо обґрунтовану підозру, — сказав Стекмен. — Заарештуйте Таддеуса Чарльза Льюїнґдона й везіть його сюди на допит.

Перш ніж покласти слухавку, він додав:

— Якщо вірити його братові, він озброєний і небезпечний. Будьте обережні.

3

Тільки-но Стекмен віддав наказ, шість машин — щонайменше по два полісмени в кожній — виїхали до будинку Таддеуса Чарльза Льюїнґдона в Ґленфорді, Огайо.

Раніше шериф округу Лікінґ Макс Марстон попередив чергового сержанта в офісі: слід зачекати подальших інструкцій. Після того як Стекмен дав добро, Марстон зв’язався з сержантом і сказав йому зателефонувати Льюїнґдону рівно о десятій сорок. Сержант мав дати знати підозрюваному, що будинок оточено, і закликати його виходити з піднятими руками.

Коли сержант подзвонив і спитав, чи Чарльз удома, чоловічий голос відповів:

— Чарльз слухає.

— А зараз слухайте мене уважно — дуже уважно — і робіть чітко так, як я кажу. Ваш будинок оточений офіцерами поліції. Я хочу, щоб ви підійшли до дверей і здалися.

Зависла довга пауза, а тоді Чарльз Льюїнґдон сказав:

— Я зараз без куртки і взуття. Можна мені вдягнутися?

— Так, але повертайтеся до телефону, щоб ми передали інструкції.

За кілька секунд Льюїнґдон повернувся й промовив:

— Гаразд, я виходжу з чорного ходу.

Потім він вийшов на ґанок з руками за головою.

— Що це все означає? — вигукнув він.

Першим наблизився до нього шериф Марстон. Він оголосив, що Льюїнґдон під арештом, попросив широко розставити ноги й обшукав його.

— Вийміть усе з кишень і покладіть отам, на землю.

Льюїнґдон зробив, як наказували.

— За що мене заарештовано?

Марстон надягнув на нього наручники, а детектив з Колумбуса Боб Літцинґер відповів:

— За вбивства за обтяжувальних обставин — убивства в округах Франклін, Фейрфілд і Лікінґ.

Літцинґер всадовив Чарльза до патрульної машини й у присутності прокурора округу Лікінґ, який доєднався до групи раніше, зачитав Льюїнґдону його права.

— Ви не проти пояснити мені, кого я, по-вашому, вбив?

— Ми можемо зайнятися цим у штаб-квартирі, — сказав Літцинґер.

Була майже північ, коли детективи доправили затриманого до Центрального поліційного відділка в Колумбусі. Літцинґер пішов звітувати Стекмену, доки Соррелл знімав із Таддеуса Чарльза наручники, а Капп знову зачитував йому права.

— То ви збираєтеся казати мені, кого я нібито вбив? — спитав той.

— На вас заявив ваш брат, — відповів Капп, — як на причетного до «вбивств 22 калібру».

Чарльз потер кісточками своє підборіддя.

— Не знаю, про що ви говорите.

— Що ж, Ґері чимало розповідає нам просто зараз.

— Де?

— Тут, на цьому ж поверсі, — відповів Капп. — Він у кімнаті для допитів із двома детективами з окружного Департаменту шерифа й дає повні свідчення щодо своєї участі у «вбивствах 22 калібру».

— Я вам не вірю.

Соррелл ляснув долонею по столу.

— Слухайте, ми не збираємося вам брехати, Чарлі. Якщо ми не можемо відповісти на якесь запитання, то так і скажемо вам: не можемо. Але ми не брехатимемо.

Чарльз перевів погляд з одного полісмена на іншого, розмірковуючи.

— Можна мені почути його допит?

— Чому б і ні, — відказав Соррелл, — але дозвольте, я пораджуся зі своїм керівництвом.

Прояснивши все зі Стекменом, вони відвели Чарльза до кабінету відділу вбивств, де вівся запис допиту. З передавача було чути голоси детективів Стіва Мартіна й Тоні Річа (вони перебрали на себе ведення допиту від імені Департаменту шерифа), які саме допитували Ґері Льюїнґдона про зброю, викрадену ним і його братом із магазину «Вестерн Авто». Хоча в протоколі про крадіжку було перелічено вісім зниклих стволів, Ґері зумів описати лише сім.

Коли вони дійшли до кінця списку, Тоні Річ спитав Ґері, чи вважає він, що Чарльз прагнутиме помсти, коли все це скінчиться.

— Гадаєте, він би вас убив?

— Так, якби мав шанс, він би це зробив.

— Ви згодні свідчити проти нього в суді? — спитав Річ.

— Так.

— Це вас лякає?

— Мене це турбує.

— А вашу дружину? Гадаєте, вона свідчитиме проти нього?

— Так, вона його боїться.

— Вона має для того поважну причину, — зауважив Річ. — Як щодо кого-небудь із тих інших людей, Ґері? Ви вбили когось із них?

— Ні, — сказав Ґері. — Окрім Енніка, ні…

— Клавдія Яско — ви її не знаєте? — спитав Річ.

— Не знаю, — відповів Ґері.

— Ваша дружина не знайома з нею?

— Я питав її, і вона каже, що ні.

— Як щодо дружини Чарльза, — продовжив допит Річ. — Вона знала, що відбувається?

— Ні.

— Чому він не зізнався їй?

Ґері змовк на мить, а тоді спитав:

— Хтось із вас з села?

Коли полісмени відповіли, що ні, Ґері пояснив:

— Вона селючка, яка не закінчила й середньої школи. Дуже побожна.

— Гадаєте, якби Чарлі згадав їй про це, вона б одразу… — озвався Мартін.

— Знетямилася, — закінчив Ґері.

Близько десяти хвилин Чарльз Льюїнґдон уважно слухав свого брата, а тоді сказав, що почув достатньо. Соррелл і Капп відвели його назад до кабінету й спитали, чи хоче він тепер щось їм розповісти.

— Краще добряче запасіться папером та олівцями, — мовив Чарльз, — бо це займе час.

О дванадцятій тридцять ночі Таддеус Чарльз Льюїнґдон підписав відмову від своїх конституційних прав, а в подальші три з половиною години виклав Сорреллу й Каппу подробиці всіх дев’яти вбивств. Він ніяк не пов’язаний із десятим убивством — Енніка, закінчив він. Його Ґері скоїв сам.

У відповідь на запитання про вбивства в Маккена Чарльз повідомив, що вони двічі приїздили до будинку перед ніччю вбивства, щоб перевірити навколишню місцевість. Під час другої спроби вони збиралися напасти на Мікі, але його машина заїхала в гараж і ворота опустилися швидше, ніж вони встигли до нього дістатися.

— Де ви припаркувалися? — спитав Соррелл.

— Ми паркувалися щоразу в різних місцях. Там, де відходить дорога до Маккена, через вулицю є дитячий садок або вічнозелений сквер. Там ми припаркувалися третього разу.

— Це коли все сталося? — уточнив Капп.

— Так, ми приїхали туди й пішли прямісінько по центру вулиці, на якій він жив, просто по під’їзній доріжці, й обійшли будинок ззаду. Потім, стривайте-но… ми не залишали слідів у сніговому заметі, бо знали, що він побачить їх, коли під’їде, адже на них впаде світло фар.

— Як ви дісталися туди, не залишаючи слідів? — спитав Соррелл.

Чарльз усміхнувся.

— Одразу перед підходом до будинку є зарості чагарнику. То між тим чагарником і будинком десь от настільки снігу немає, — сказав він, руками показуючи відстань приблизно у півметра. — Там ми й пройшли. Перестрибнули через замет, бо єдина протоптана доріжка вела до великих подвійних воріт гаража.

Щоб допомогти полісменам зрозуміти свій опис убивств у Маккена, Чарльз намалював план будинку. Говорячи про матір, він сказав:

— «Люґер» був тихіший, тож він [Гері] хотів скористатися ним. Вона пройшла сюди, побачила його й пішла була назад… Убивство сталося тут. Коли я прийшов сюди… вона повернулася та впала просто перед каміном.

Смерть Крістін Гердман він описав так:

— Дівка з вереском посунула назад до морозилки. Я казав їй замовкнути. Але вона не замовкла, тож я її вбив.

Його опис убивства Мікі Маккена збігався з описом Ґері, окрім того моменту, де він розповідав:

— Я сказав Ґері: «Він досі живий». Тож він узяв з моїх рук 22-каліберний пістолет і прострілив йому… — він вказав нижче свого підборіддя, — ось це.

Описуючи вбивства, Чарльз періодично зупинявся й питав, чи те, що він каже, збігається з тим, що розповів його брат. Йому видавалося важливим знати, що розповіді не суперечать одна одній.

Коли Соррелл спитав його про те, де 22-каліберний «Штьоґер Люґер», Чарльз усміхнувся.

— Можете обшукувати мій дім хоч двадцять років і не знайти.

Він повідомив, що той у його вантажному причепі, і підписав згоду на обшук причепа та його пікапа «форд».

О четвертій ранку Соррелл і Капп закінчили з Чарльзом, тож Тоні Річ і Стів Мартін — уже закінчивши з Ґері — взялися за нього й іще цілу годину допитували Чарльза від імені Департаменту шерифа. Питаючи про те, як вони з Ґері покидали будинок Маккена й поверталися назад у машину, Мартін спитав:

— І ви знову йшли просто вулицею назад до машини?

— Так.

— І не боялися, що хтось побачить, як ви йдете?

— Не дуже, — відповів Чарльз, — не о такій пізній та холодній порі.

Чарльз зазначив, що йшов густий сніг, коли близько п’ятої ранку вони покинули будинок Маккена й рушили назад до Ґері.

Ділейн, пояснив він, надала їм детальну інформацію про будинок Мікі, і коли вони повернулися й розповіли їй усе про вбивства, «вона були рада до чортиків».

О п’ятій ранку в понеділок Річ і Мартін доправили Таддеуса Чарльза до Франклінської окружної в’язниці, а кількома годинами пізніше Ґері та Чарльз постали перед судом округу Франклін, були обвинувачені у вбивствах і затримані без права внесення застави.

Шеф детективів Колумбуса схвалював досягнення свого Департаменту, кажучи, що це «найгучніший арешт в історії колумбуської поліції».

Однак в інших правоохоронних структурах, включно з Департаментом шерифа, вважали, що це аж ніяк не було наслідком блискучої роботи поліції. Як висловився Говард Чемп: «Арешт “убивць 22 калібру” був лише справою везіння».

У день арешту Льюїнґдонів телефонний дзвінок розбудив Клавдію від глибокого сну. Свинар був у від’їзді — розвозив худобу до Індіани та Іллінойсу, тож вона була сама у своїй схованці в Джерман-Віллідж.

Останнім часом вона не відповідала на дзвінки, налякана, що вбивці можуть зателефонувати їй і дізнатися, що вона вдома. Жінка знала, що це дурість, адже її номера в телефонній книзі не було, але страх був такий проникливий, що нагадував їй слова доктора Стінсона з його свідчення у суді: «загальна тривожність — панічні атаки».

Але зараз, напівсонна, вона підняла слухавку й щось пробурмотіла в неї. Запала тривала тиша, а тоді почулося важке дихання.

Нарешті жіночий голос прошепотів:

— Тобі краще забиратися з Колумбуса. Може, і з Огайо.

— Чому? — спитала Клавдія, раптом цілковито прокинувшись.

— Почитай газети. Упіймали «вбивць 22 калібру». Ти ж не хочеш свідчити на їхніх процесах.

— Хто ви? — закричала Клавдія в телефон.

— Хіба не жахливо те, що сталося з тією танцівницею, яку застрелили, поклали в багажник у Дейтоні й підпалили?

— Нащо ви мені телефонуєте?

— Це було жахливо. Але вона мала довгий язик.

— Будь ласка, хто?..

Додзвонювачка поклала слухавку. Клавдія ошелешено дивилася на телефон, а тоді жбурнула його на ліжко, наче той обпікав їй руку.

Вона розривалася між радістю від звістки, що вбивць упіймали, і жахом, що ті бояться, начебто вона може впізнати їх. Вони мали друзів, родичів або знайомих, здатних дістати її — здатних її вбити.

Її так тіпало, що довелося спертися на узголів’я ліжка.

Якщо вони зуміли знайти її незареєстрований телефонний номер, то можуть знайти й адресу. Напевно, вони вже зараз стежать за нею, вичікуючи, коли вона піде купувати їжу. Ні… «вбивці 22 калібру» вбивали людей у власних домівках.

Сльози заливали її обличчя. Клавдія доклала чималих зусиль, щоб пересунути комод і забарикадувати двері. А потім цілу ніч не спала, молилася та плакала.

1

Уранці 11 грудня 1978 року «Сітізен-Джорнел» повідомив лише про арешт Ґері заголовком на всю ширину першої шпальти:

«ПІДОЗРЮВАНИЙ

У “ВБИВСТВАХ 22 КАЛІБРУ” ЗА ҐРАТАМИ.

МЕШКАНЦЯ ОКРУГУ ЛІКІНҐ ОБВИНУВАЧЕНО

У ВБИВСТВІ ЛЕГІОНЕРА»

Наразі Ґері обвинувачували лише у вбивстві Енніка й згадували як «імовірного учасника» «вбивств 22 калібру». Світлин не було.

Вечірня «Диспетч» опублікувала пізнішу історію:

«ДВОХ БРАТІВ ОБВИНУВАЧЕНО

У “ВБИВСТВАХ 22 КАЛІБРУ”»

Велика світлина на першій шпальті демонструвала покірливого на вигляд Ґері в наручниках і ланцюгах під вартою помічника шерифа. Натомість маленький умонтований знімок великим планом показував скривленого Таддеуса Чарльза.

14 грудня суд присяжних округу Франклін висунув обвинувачення Ґері за двадцятьма пунктами й за сімнадцятьма — Таддеусові. Усі стосувалися «вбивств 22 калібру».

«Колумбус Диспетч» 12 грудня опублікувала статтю про Ділейн Льюїнґдон як про колишню танцівницю в Мікі Маккена, приховавши ім’я свого інформатора та повідомивши тільки, що «зі слів колишньої дівчини й працівниці Маккена… яка попросила не оприлюднювати її імені зі страху перед помстою… Маккен звільнив місіс Ґраммен за близькість із клієнтами».

14 грудня «Диспетч» розкрила своє джерело:

Коли детектив Тоні Річ побачив статтю про те, що Ділейн Льюїнґдон числилася в списку Маккена, він був розлючений. Детектив переглядав той список разом зі Слатцер, і єдиним ім’ям, хоч трохи наближеним до її, було «Д. Ґрінмен». Він просто не зміг побачити тоді зв’язок між «Ґрінмен» і «Ді Ґраммен», яку допитував у липні Пол Шорт.

Найбільше його турбувало те, що, прослухавши запис в офісі Шорта в окрузі Лікінґ, вони зі Стівом Мартіном обидва заявили Шорту, що хочуть із нею поговорити. І навіть після того як Шорт відповів, що місіс Ґраммен не бажає спілкуватися з Департаментом шерифа округу Франклін або з поліцією Колумбуса, оскільки ті «підвели її раніше», Річ хотів перевірити її.

Кілька разів детектив намагався додзвонитися до неї в Кіркерсвілль, але щоразу, як телефонував, або не було відповіді, або слухавку брав хтось інший і казав, що тут немає нікого з таким ім’ям.

Коли ж він спитав шерифа Беркемера, чи можна перевірити її, шериф порадив облишити це, бо якщо ця жінка розмовляла з Полом Шортом, то це зачіпка округу Лікінґ, а він не хотів створювати напругу між двома департаментами.

Того ж таки дня «Сітізен-Джорнел» опублікував біографічну статтю про родичів убивць, що зізналися:

Того вечора телефон Клавдії задзвонив о четвертій п’ят­надцять.

— У мене пропозиція для тебе, люба, — сказала жінка. — Ти залишаєш Колумбус і їдеш до Дейтона або Чикаґо, і всі твої витрати будуть оплачені. Ти маєш поїхати з міста, люба, і маєш зробити це дуже швидко.

— Дайте мені спокій! — закричала Клавдія. — Я нічого не хочу! Нічого не хочу!

Але на лінії було глухо.

26 січня 1979 року «Сітізен-Джорнел» опублікував першу з двох частин біографічної статті про братів із заголовком на першій шпальті:

«ЛЬЮЇНҐДОНИ БУЛИ САМІТНИКАМИ:

Казка про двох братів»

Подруга дитинства казала про Таддеуса: «Він мав найгарніші очі. Він був тихий, дуже м’який, досить вразливий…» Друг юності Ґері згадував: «Він був радше тихий, сором’язливий, замкнутий хлопець. Не найпривітніший парубок».

Громадський архів показав, що предки Льюїнґдонів прибули до Сполучених Штатів з Англії, «імовірно на початку ХІХ століття», і що один із них служив в армії Федерації під час Громадянської війни.

Таддеус відвідував Апостольську парафіяльну школу Святого Томаса. Ґері співав у шкільному хорі. «Таддеус спершу був добрим учнем, хоч і не відмінником, але його оцінки почали гіршати впродовж двох років, доки він не вилетів [зі школи]. Він отримував усе більше трійок і зрештою скотився до двох “колів”». Згодом Таддеус покинув середню школу й, вочевидь, вступив до армії. Щонайменше за півроку, якщо вірити статті, він отримав звільнення з огляду на небажання подальшої служби після того, як самовільно покинув частину.

Таддеус переїхав на кілька років до Чикаґо. Ґері в 1958-му вступив до Повітряних сил і був звільнений у 1962-му. Невдовзі після повернення Ґері до Колумбуса помер їхній батько.

У тому ж випуску, після заголовка на першій шпальті, «Сітізен-Джорнел» опублікував ексклюзивне інтерв’ю з Ділейн Льюїнґдон:

«ДРУЖИНА ПІДОЗРЮВАНОГО В “УБИВСТВАХ

22 КАЛІБРУ” РОЗПОВІДАЄ ВЛАСНУ ІСТОРІЮ —

СЛОВО МІСІС ҐЕРІ ЛЬЮЇНҐДОН»

Вона розповіла репортерам, що вважає Маккена, його матір і Крістін Гердман «жертвами замовного вбивства», і те саме стосується двох жінок, убитих біля «Кафе Форкера» в Ньюарку. Смерті двох жінок, казала вона, пов’язані з наркотиками, і це «синдикат Цинциннаті», вороги Маккена, заплатили, щоб їх прибрати.

Ділейн також розказала, що ще минулого літа повідомляла поліцію Кіркерсвілля й лейтенанта Пола Шорта про те, що її дівер винен у «вбивствах 22 калібру». Вона не казала цього поліції Колумбуса чи помічникам шерифа округу Франклін, стверджувала жінка, оскільки не довіряє їм.

Призначення дат і місць проведення слухань по кожному з братів загрузло в юридичній і політичній бюрократії. Прокурори Колумбуса хотіли, щоби слухання відбулись у їхньому місті, проте незабаром стало очевидно, що неможливо буде обрати безпристрасних присяжних будь-де в окрузі Франклін.

На захист Ґері призначений був громадський захисник Джеймс Кура, та оскільки суд відчував, що представлення обох підсудних громадським захисником може вилитися в конфлікт інтересів, захищати Таддеуса суддя обрав приватного адвоката з Колумбуса Ґері Таєка.

Таддеус мав постати перед судом раніше за Ґері, і Таєк домагався, щоби перше зі слухань, за трьома вбивствами, відбулося за межами округу Франклін — через досудовий розголос. Його клопотання про зміну місця було задоволене, і суд над Таддеусом за вбивства Дженкіна Джонса, Джойс Вермілліон і Карен Додрілл був перенесений до Ньюарка в округу Лікінґ, Огайо, і мав розпочатися 29 січня 1979 року. (Слухання про його участь у вбивстві превелебного Філдза в окрузі Фейрфілд і п’ятьох «убивствах 22 калібру» в окрузі Франклін — у Маккена і Мартінів — мали бути призначені пізніше.)

Таєк, молодий жвавий адвокат із поважної родини адвокатів і суддів, вимагав також, щоб суд зобов’язав прокурора округу Франклін ознайомити захист з усіма доказами в цій справі. Особливо його цікавила інформація, надана суду присяжних у березні 1978 року, яка призвела до попередніх обвинувачень проти Новатні, Політіса та Яско. Таєк чітко дав зрозуміти, що збирається перекрити зізнання свого клієнта зізнанням Клавдії.

29 січня репортер Нед Стаут, який висвітлював справу Льюїнґдонів для «Диспетч», оприлюднив інсайдерську інформацію:

Суд над Таддеусом у Ньюарку розпочався 29 січня, проте обрання присяжних було відкладено, оскільки Таєк суперечив прокуророві округу Лікінґ Девіду Лайттайзеру й вимагав більше часу на розгляд справи після помилкової статті в «Диспетч» про те, що Ґері Льюїнґдон начебто мав намір укласти угоду й визнати себе винним.

Присяжних — вісьмох жінок і чотирьох чоловіків, обраних 8 лютого — попередили, що їм доведеться переглядати моторошні фотографії жертв і що зізнання Таддеуса Льюїнґдона міститиме певну грубу лексику.

Їх відвезли поліційними автівками до «Кафе Форкера», де вранці 10 грудня 1977 року були застрелені Джойс Вермілліон і Карен Додрілл, а потім — до вже забитого дошками будинку Дженкіна Т. Джонса, сімдесятисемирічного чоловіка, якого застрелили 8 квітня 1978 року. Таддеус їхав на задньому сидінні однієї з машин, але не виходив під час поїздки.

У своїй вступній промові прокурор Девід Лайттайзер окреслив моторошну картину вбивств. Він описав тіла й особливості кожного поранення. Джойс Вермілліон мала кульові отвори зліва в грудях, у лівому плечі, у череві та кілька в обличчі. Джонсу багато разів поцілили в спину і в голову.

Місіс Доріс Вільямс, донька Дженкіна Джонса, засвідчила, що вони з чоловіком повернулися з вечері в місті до першої години ночі. Коли увійшли до будинку, казала вона, «світло горіло, двері були відчинені, а наші собачки зникли».

Вона знайшла тіло батька на підлозі біля дверей спальні. Жінка засвідчила, що з його ніг стягнули штани.

Ларрі Вермілліон зайняв місце свідка та розповів, що його дружина зазвичай працювала три ночі на тиждень до зачинення о другій тридцять ночі, поки він залишався з їхньою маленькою дитиною. Увечері 10 грудня дружина зателефонувала йому близько 10 вечора та сказала, що її підвезуть додому після роботи. Він попросив її привезти сендвічів, щоб узяти вранці на роботу. Коли Ларрі прокинувся й виявив, що дружина так і не повернулася додому, він відвіз дитину до родички та пішов до «Кафе Форкера» шукати її. І знайшов тіла обох жінок на задньому ґанку. Поряд із тілом дружини, розповідав він, лежав пакет із сендвічами, які вона зробила для нього.

За два тижні судового розгляду прокурор несподівано надав разючий доказ у формі замальовок місць злочинів, зроблених Таддеусом під час зізнання у вбивствах, із зазначенням місць, де стояли вони з братом і де були жертви, коли помирали.

Детектив відділу вбивств Колумбуса Роберт Капп теж надав як доказ плівку з зізнанням Таддеуса, яке силкувалися розчути слухачі в переповненій судовій залі.

Прослухавши запис, Таєк сердито звинуватив Лайттайзера в приховуванні доказів на користь Таддеуса. Таєк сказав, що має підстави підозрювати суттєві розходження між звітами помічників шерифа з місця вбивства Маккена та твердженнями Таддеуса на плівці. Він зажадав побачити всі звіти Департаменту шерифа округу Франклін.

Суддя Вінстон Аллен відхилив клопотання.

У п’ятницю, 16 лютого, з наближенням процесу Таддеуса до кінця, Таєк допитав Ділейн як ворожого свідка. Під час слухання адвокат висвітлив її минуле як жінки, яка частенько танцювала голою в сумнівних барах і, за його словами, «не раз здавала свої тіло в оренду чоловікам». Він стверджував, що Ділейн має зв’язки з кримінальним світом, особливо із синдикатом Цинциннаті, і пов’язана з великими наркоторговцями. Місіс Ділейн Льюїнґдон насправді спланувала всю цю низку вбивств, звинувачував Таєк, і домовилася з Ґері зробити з Таддеуса Чарльза цапа-відбувайла.

Вийшовши на трибуну свідка в темному пальті поверх форми медсестри, Ділейн заперечила, що має будь-які зв’язки з організованою злочинністю, організованою проституцією чи наркоторгівлею. Вона засвідчила, що Чарльз скоював убивства й примушував Ґері супроводжувати його. Щоразу, повертаючись додому, казала жінка, брати описували злочини, але вона заперечувала, що планувала чи брала участь у будь-якому з убивств.

Жінка підтвердила, що придбала чоловікові 22-каліберний автоматичний «Штурм Рюґер» і боєприпаси незабаром після вбивств у Маккена. І зізналася, що коли працювала на Мікі, той змушував її танцювати голою. Але заперечувала, що казала лейтенанту Шорту з округу Лікінґ, нібито її примушували до сексу з кількома офіцерами поліції Колумбуса, щоби ті не чіплялися до Мікі. Також вона стверджувала, що Мікі підлаштував її зґвалтування й побиття двома чоловіками.

У своєму прикінцевому слові до присяжних Таєк знову звинуватив Ділейн у плануванні «вбивств 22 калібру». Про її скромну появу у формі медсестри Таєк зауважив:

— А чого ви очікували від Ділейн? Що вона прийде сюди по пояс гола та в стрингах? Очікували, що вона скаже: «Так, я це зробила. Посадіть мене у в’язницю на всю решту життя?» — він зробив паузу, а тоді виразно додав: — Ми довели, що Ділейн винна.

Проте 19 лютого 1979 року суд присяжних із восьми жінок і чотирьох чоловіків визнав Таддеуса Чарльза Льюїнґдона «винним за всіма пунктами».

Суддя Аллен присудив йому від семи до двадцяти п’яти років за пограбування за обтяжувальних обставин. Вироком, винесеним за вбивства Джойс Вермілліон, Карен Додрілл і Дженкіна Т. Джонса, були три послідовні терміни довічного ув’язнення.

2

Відтепер увага преси зосередилася на майбутньому суді над Ґері Джеймсом Льюїнґдоном. Але 20 лютого 1979 року громадський захисник округу Франклін Джеймс Кура та його помічник Ґері Швайкарт попросили суддю Джорджа Маршалла відкласти слухання й заявили, що вимагають зміни місця проведення через широкий розголос. Кура зазначив, що газети, які висвітлювали справу, особливо «Диспетч», вживали у своїх статтях такі провокаційні фрази, як «зрешечені кулями тіла», «міжокружне кровопролиття», «оргія вбивств», і називали Ґері Льюїнґдона «катом-спільником».

— На мою думку, Ґері Льюїнґдон уже є засудженим і затаврованим пресою, — заявив адвокат, — і я вважаю, що ніхто в окрузі Франклін не вірить у те, що він не винен.

Швайкарт і Кура попросили в детектива Стекмена доступу до поліційних звітів і доказів у справі. Стекмен не лише був упевнений, що добре зробив свою роботу, а й також поважав професіоналізм і порядність обох громадських захисників. І так вірив у права підсудних та в юридичну процедуру, що, хоч як старанно оберігав власні докази, однак відвів адвокатів до свого «бойового командного пункту», відімкнув шафки з документами і сказав:

— Переглядайте все, що хочете. Будь ласка.

Водночас колеги Стекмена у штаб-квартирі почали дражнити його, кидати натяки й шпильки:

— Ти цієї справи не виграєш, Стеку. Не перемогти тобі Швайкарта й Кури.

День у день, так що це вже перестало сприйматись як жарти, вони твердили, що йому нізащо не отримати вироку для братів Льюїнґдонів і що всі його клопоти ні до чого не приведуть.

Друзі Стекмена вважали це заздрощами, кажучи, що деяких офіцерів і детективів явно муляє те, що він отримає всю славу за розкриття «вбивств 22 калібру».

21 лютого Клавдія знов отримала телефонні погрози о другій і четвертій тридцять ранку. Вона зателефонувала матері й розповіла, що сталося. Тоді Марта зателефонувала Стекмену, який відрядив поліційне авто чергувати під квартирою Клавдії. Попри цей застережний захід, наступного дня, коли Клавдія нарешті вийшла з дому по закупи, у її квартиру вдерлися й перерили все. Та зникла лише її адресна книжка й портфоліо її світлин.

Суддя Джордж Маршалл відхилив запит громадського захисника про перенесення суду над Ґері Льюїнґдоном і сказав, що спробує підібрати присяжних до того, як розгляне зміну місця проведення. Кура і Швайкарт, рішуче налаштовані запобігти початку судового розгляду в понеділок в окрузі Франклін, відповіли на це зливою поданих в останню мить клопотань. Зіткнувшись із раптовою зміною заяви громадських захисників від імені Ґері Льюїнґдона на «невинний, і невинний з причин неосудності», суддя Маршалл відклав слухання справи Ґері до 23 квітня.

Як наслідок, судові репортери «Диспетч» атакували громадського захисника. 25 лютого один із них написав:

Як не намагалася Клавдія викинути з голови братів Льюїнґдонів, через постійні нагадування в пресі вона чула про них знов і знов. Щоразу, входячи до місцевого супермаркету, вона бачила їхні обличчя, які витріщалися на неї з газетних автоматів. Вмикаючи новини по телевізору, вона бачила повтор відеозапису з ними в наручниках. Вона намагалася його не дивитись.

Відчайдушно бажаючи втекти зі своєї квартири, жінка вирішила відвідати сестру Ненсі у великому магазині технічних товарів зі знижками, де та віднедавна працювала. Коли Клавдія проминала відділ телевізорів, оточена екранами, налаштованими на той самий канал, вона почула, як диктор каже, що суддя Крейґ Райт — напередодні, 2 березня — оприлюднив зізнання Таддеуса для преси.

Раптом двоє братів оточили її на п’ятдесятьох чи шістдесятьох телеекранах. Куди б вона не оберталася, скрізь бачила їхні обличчя.

Із криком Клавдія вибігла з магазину.

3

Відтермінування суду над Ґері означало, що друге слухання в справі Чарльза (про вбивства в Маккена і Мартінів) відбудеться раніше. Суддя Громадського суду округу Франклін Дж. Крейґ Райт гарантував зміну місця проведення, і, щоб не гаяти часу й грошей на третє слухання Чарльза, округ Фейрфілд погодився долучити обвинувачення у вбивстві превелебного Джеральда Філдза.

Друге слухання розпочалося 26 березня у Менсфілді, штат Огайо, і знову присяжні й судові спостерігачі заслухали подробиці дев’яти вбивств, інкримінованих Чарльзу. Таєк, адвокат захисту Ґері, вкотре згадав про двох жінок: Ділейн Льюїнґдон, яка — він стверджував — спланувала всю серію «вбивств 22 калібру», і Клавдію Яско, яка зізналась у вбивствах у Маккена.

Коли Чарльз вийшов на трибуну захищатися, він відмовився від свого зізнання. Це брат Ґері, стверджував він, примусив його до вбивств. Хоча раніше у своєму зізнанні він казав, що деякі зі злочинів спланувала Ділейн, однак тепер згадував «загадкового чоловіка» — друга Ґері, — чиї блакитні очі виднілися крізь лижну маску, а крізь отвір для рота проглядав шрам на верхній губі. Чоловік, повідомив Чарльз, мав при собі «Люґер», розмовляв із німецьким акцентом і погрожував убити його дружину й дітей, якщо він не діятиме за планом Ґері.

Загадковий німець став постійним жартом серед адвокатів і завсідників зали суду. Ходили балачки про «Крюґера з Люґером…» і «Крюґера зі Штюґер-Люґером…» А тоді про «Клюґер-Крюґера зі Штюґер-Люґером». Це перетворилося на змагання — хто заримує більше слів.

Попри зусилля Таєка, зізнання Чарльза детективам Колумбуса було прийняте як доказ.

Після п’ятнадцятигодинної наради присяжні визнали Чарльза винним у всіх двадцяти випадках пограбувань, крадіжки й убивств за обтяжувальних обставин в округах Фейрфілд і Франклін. На додачу до покарань від одного до п’яти років за крадіжку, від п’яти до семи за пограбування за обтяжувальних обставин і від п’ятнадцяти до двадцяти за іншими статтями суддя Райт засудив його до шести додаткових послідовних термінів довічного ув’язнення.

14 травня 1979 року, після того як судді в трьох округах погодилися долучити свої звинувачення, Ґері Джеймс Льюїнґдон нарешті постав перед судом у Цинциннаті за всі десять «убивств 22 калібру». Стекмен, який зберігав докази в себе вдома, відвіз їх у власному фургоні прямісінько до округу Гамільтон. Його та кількох інших офіцерів, чиїх свідчень вимагав суд, поселили в готелі в центрі міста.

Троє охоронців привели Ґері до судової зали 503 зі скутими за спиною руками. На ньому була коричнево-біла смугаста сорочка й коричневі штани без паска. Чоловік густіше заріс бородою, а його обличчя за окулярами в чорній оправі зберігало вираз болісного подиву. Охоронці зняли наручники, і він сів зі своїми адвокатами.

Прокурор Деніел Гант, походжаючи туди-сюди перед присяжними, періодично гатив кулаком по долоні, доки виголошував вступне слово.

— Вони не залишали свідків. Убивали всіх. Державне обвинувачення доведе, що Ґері Льюїнґдон відповідальний за всі до єдиного вбивства. Ми продемонструємо вам, що Ґері й Таддеус розпочали серію вбивств ще 10 грудня 1977 року, і вона встигла охопити три округи. Дев’ять людей було вбито. Але жадоба Ґері до грошей і крові на цьому не спинилася: він вирішив убити ще одного самотужки — 4 грудня 1978 року.

Громадський захисник Джеймс Кура заявив присяжним, що справа провини чи невинуватості Ґері Льюїнґдона залежить від питання його психічного здоров’я. Він погодився, що Ґері був зі своїм братом під час убивств, але наполягав, що виконавцем перших дев’яти був Таддеус і що Ґері слід визнати невинним із причин неосудності.

Таддеус тероризував Ґері, наполягав Кура, пригнічував його, залякував, і коли йому потрібен був хтось для допомоги в грабунках, змушував свого сором’язливого, тихого брата супроводжувати його. Ґері йшов з ним зі страху, що Таддеус уб’є Ділейн та її дітей. У відчаї Ділейн на початку літа пішла до поліції Кіркерсвілля й шерифа округу Лікінґ і розповіла їм, що вважає Таддеуса ймовірним «убивцею 22 калібру».

Ґері боявся, що брат може довідатись про це й шукатиме помсти, продовжував Кура. А потім, у грудні, в стані безумства Ґері вбив Джозефа Енніка. Ґері навмисне скористався кредитною карткою, коли пішов по закупи на Різдво. Він хотів, щоби його піймали.

Прокурор Гант викликав десятки свідків, зокрема й родичів померлих, і демонстрував присяжним кольорові фотографії застрелених жертв та їхніх переритих будинків. Він ретельно аналізував планування, яке здійснювали брати Льюїнґдони, перш ніж убивати.

— Є прямий зв’язок підсудного з тим баром [«Ельдорадо»]. Він був там. Він знав, що Роберт «Мікі» Маккен спав з його дружиною. Він знав, що вона займалася проституцією для нього. Він мав усі можливі мотиви й бажання помститися цьому чоловікові. Але переважила жадоба до грошей. То що ж зробили вони з Таддеусом? Діючи як двоє безумців, вибігли й застрелили Маккена на вулиці? Ні, вони зробили не це. Вони ретельно все спланували. Приходили до того будинку не раз, не двічі, а тричі.

Його голос був сповнений емоцій. Гант описав, що робив Ґері, доки Таддеус зламував двері.

— Він скоїв дещо, що робить його так само винним, якби то він випустив кожну кулю й убив кожну людину особисто. Він узяв плоскогубці, підійшов до телефонних кабелів і перерізав дріт зв’язку з навколишнім світом. Це була наче смертельна пастка…

Захист почав справу з допиту свідків. Племінниця Ґері, Флоренс Енн Девіс із Колумбуса, засвідчила, що друзів у Ґері небагато, але він добра людина. Розповіла, як він заохочував її закінчити школу, хоч вона й хотіла її покинути, як займався з нею, як часто вони гуляли за містом, милуючись пагорбами Огайо.

До трибуни вийшла Ділейн Льюїнґдон у пошитому на замовлення бежевому костюмі-двійці й темній блузі з високим коміром. Вона засвідчила, що познайомилася з Ґері в 1976 році в клубі «Ельдорадо Мікі», де на той час працювала, і що Ґері поводився як джентльмен. Там же вона познайомилась і з Чарльзом, розповіла Ділейн, «і він був таким само, як і більшість тамтешніх відвідувачів. Постійно розпускав руки, і це лякало мене».

Ґері здався їй сором’язливим і дуже тихим чоловіком, який приймав її такою, як вона є, і не квапив щось змінювати у своєму житті. Увечері їхнього першого побачення вона пізно повернулася з роботи додому й знайшла його вже у своїй квартирі, яку називала «зоною стихійного лиха». Усміхнувшись своєму спогадові, вона повідала:

— Коли я зайшла, у квартирі було скрізь прибрано. Я ніколи раніше не зустрічала чоловіка, який прибирав би в будинку. Тож я вирішила, що маю піти з ним на побачення.

Ґері волів не розповідати про свого батька, повідомила жінка. Казав лише, що той захворів, коли він був в армії. Вона знала, що його батько перебував на примусовому лікуванні через психічні проблеми. Якось, коли вони відвідали батькову могилу, Ґері розплакався.

Коли спитали про її дівера, Ділейн відповіла, що відчувала справжній жах перед Чарльзом.

— Кілька разів, саме перед тим, як вони [вбивства] почалися, Чарльз приставляв ствол до моєї голови й погрожував, що якщо я кому-небудь розповім, що відбувається, він мене вб’є. І я знала, що він так і вчинить.

Вона описала його пізні нічні дзвінки з важким диханням і погрозами. Після одного з таких дзвінків Чарльза о другій ночі вона й пішла до поліції Кіркерсвілля. Згодом розповіла про це Ґері, і він, хоч і був наляканий, сказав, що підтвердить її свідчення, поговорить з поліцією та надасть їм будь-яку інформацію, яку вони захочуть. Коли лейтенант Шорт перетелефонував їй і попросив з’явитися до нього в офіс, вона розповіла йому те, що вже казала поліції Кіркерсвілля, і попросила про допомогу.

— Він відмовився, — заявила тепер вона. — Хотів, щоб ми пішли й дістали пістолет… принесли йому… Хотів якихось матеріальних доказів, які б засвідчили, що Чарльз — «убивця 22 калібру», перш ніж він щось удіє.

Кура спитав:

— Ви просили лейтенанта Шорта піти й поговорити з вашим чоловіком?..

— Так, просила, і то двічі, — відповіла вона, — й обидва рази він обіцяв, що піде. Адже я знала, що якби він поговорив з Ґері, той зізнався б. Я не сумнівалася, що він би просто виклав усе, як є. Але детектив так і не з’явився. Шорт не прийшов.

Ділейн розповіла, як Чарльз після того, коли брати поверталися зі своїх вилазок, завжди наказував їй приготувати щось попоїсти.

— Коли вбивав кого-небудь, він завжди мав хижий апетит.

Але Ґері поводився тихо, казала вона, часом фізично нездужав і зазвичай плакав.

Ділейн описала свої мігрені й розповіла про кошмари, які снилися їй про Мікі Маккена перед тим, як він був убитий. Колись він сам погрожував її вбити, мовила жінка, і вона прокидалася з криками, бо їй снилося, що Мікі її переслідує. Ґері втішав дружину й казав, що все буде гаразд, що вона в безпеці та що він ніколи не дозволить Мікі скривдити її.

Швайкарт у прикінцевій промові захисту Ґері сказав присяжним:

— Ми знаємо, що ви маєте сумніви, обґрунтовані розумом, а не пристрастю. Ви не повинні шукати помсти за спільноту, яка жила в страху… Якщо керуватися кілограмами, — мовив він, вказуючи на докази Стекмена, нагромаджені на столі, — вони виграють голіруч.

Потім, вказуючи на прокурорів, адвокат закінчив:

— Але ми не керуємося кілограмами. Ми керуємося законом і розумом.

Деніел Гант коротко повторив основні пункти обвинувачення, зауваживши, що майже в усіх доказах проглядають сліди Ґері Льюїнґдона.

— Десять родин і десять людей волають до нас із могил, вимагаючи справедливості й чийогось заступництва, і лише ви дванадцятеро здатні здійснити це. Обоє братів були рівними партнерами. Обоє грабіжники. Обоє вбивці. Обоє винні.

26 травня 1979 року присяжні винесли вердикт: винен у восьми з десяти вбивств. Рішення щодо вбивств Дженкіна Т. Джонса та Джозефа Енніка досягти не вдалося.

Після того як зачитали вердикт, Ґері Льюїнґдон попросив суд надати йому триста кубічних сантиметрів пентоталу натрію, щоб він міг покінчити з життям.

— «Правосуддя не було вчинене присяжними, — зачитав він із клопотання, яке приготував для себе. — Я прошу вийти за межі покарання… і цим зняти з суду будь-які зобов’язання».

Суддя Маршалл відхилив запит, призначив йому штраф у 45 тисяч доларів і додав його до восьми послідовних термінів довічного ув’язнення. Спочатку його відіслали до Південної виправної установи в Луїсвіллі, Огайо, де був ув’язнений і брат, та згодом у Ґері розвинулася психічна хвороба, і його перевели до Державної лікарні Ліми для душевнохворих злочинців.

Сповнена радості, що вбивць усунуто, і полегшення, що її так і не викликали для свідчень, Клавдія помалу поверталася до життя. Її щоки знову рум’яніли, вона знову сміялася.

Та коли страхи повернулися, жінка збагнула, що для неї не все позаду. Історія не була розказана до кінця. Ба більше: похована десь у глибинах свідомості, вона проривалася нічними кошмарами. Клавдія поїхала з Джерман-Віллідж і почала виношувати ідею знайти письменника, який розповів би її історію.

Тепер, коли брати Льюїнґдони постали перед законом та опинилися за ґратами, а справу «вбивств 22 калібру» закрили, мешканці Центрального Огайо знову почувались безпечно у власних домівках.

Губернатор Огайо та мер Колумбуса похвалили Департамент поліції Колумбуса, а голова поліції подякував полісменам і детективам, які притягли вбивць до суду. Посадовці оголосили Стекмену, що оскільки «Штурм Рюґер» і «Штьоґер Люґер» більше не потрібні як докази, Департамент отримає 22-каліберні пістолети як трофеї у справі, яку вони розкрили.

Стекменові цієї нагороди було достатньо.

Але не всі були задоволені закриттям справи про вбивства в Маккена. Були й ті, хто не міг забути, що Клавдія розповіла Говарду Чемпу подробиці вбивств, про які міг знати лише той, хто там був.

І, як не раз казав Говард Чемп, «перш ніж ляжу в могилу, я хотів би знати, як Клавдія довідалася подробиці з місця вбивства і що насправді сталося тієї ночі».