Відверто про Клавдію

1

Два тижні по тому, як Ґері Льюїнґдона визнали винним і засудили до восьми послідовних термінів довічного ув’язнення, Клавдія через свого нового адвоката Девіда Лонґа подала позови проти шерифа Гаррі Беркемера та детективів, причетних до її арешту (Говарда Чемпа, Дона Чемпа, Тоні Річа, Вільяма Дейві та Рональда Гердманна), і проти прокурорів Джеймса О’Ґрейді та Джорджа К. Сміта й комісарів округу Франклін.

8 червня 1979 року Лонґ подав цивільний позов до Окружного суду Сполучених Штатів у Південному окрузі Огайо, Східного відділення, стверджуючи, що громадянські та конституційні права Клавдії були порушені, що посадовці й офіцери поліції винні у безпідставному обшуку та затриманні, незаконному арешті й недбальстві, і що його клієнтка зазнала приниження, емоційного болю та страждань, сорому і втрати репутації в спільноті.

Скарга містила також таке:

Лонґ вимагав півмільйона доларів компенсації збитку плюс штрафні санкції в розмірі двох із половиною мільйонів доларів. Готуючи позов за допомогою й фінансовою підтримкою фонду «Плейбоя», Лонґ зібрав сотні документів, включно з копіями записаного на плівку зізнання Клавдії, стенограмою слухання щодо його вилучення, поліційними звітами, рахунками, записами та архівами Марти й усім, що було пов’язано з минулим Клавдії. У липні 1981 року справи проти О’Ґрейді та Сміта були відхилені, а незабаром Клавдія сама відмовилась від позову. Згодом на вимогу Клавдії Девід Лонґ передав усі матеріали справи мені. Коли доктор Байрон Стінсон відмовився навіть зустрітися зі мною, сказавши телефоном: «Я краще триматимусь подалі від лінії вогню», Клавдія особисто прийшла до Апгем-Голлу й забрала свою медичну картку.

Те, що вона надала ці документи й допомагала влаштовувати зустрічі з багатьма своїми друзями та знайомими, показало мені, що Клавдія відкрита й готова до співпраці. Я не мав відчуття, буцімто вона щось приховує, і, як і більшість моїх співрозмовників, був переконаний, що вона справді стала невинною жертвою поліційного недбальства та політичного опортунізму.

Тож протягом першого року, окрім бесід із Клавдією щочетверга, решту часу я проводив за вивченням документів і розшуком людей, хоч якось пов’язаних із нею. Так мені вдалося відтворити історію її арешту за вбивства в Маккена, а також розслідування й судові процеси над справжніми вбивцями.

Але, ідучи по вже вистиглому сліду в 1983-му, я потроху почав віднаходити й іншу історію за фасадом публічності.

Психологи кажуть про «захисні спогади», які іноді створюють люди, — фальшиві спогади, за якими можна сховатися, щоб витіснити справжній досвід, котрий надто боляче пам’ятати. Коли ж я виявив, що саме це й зробила Клавдія, аби приховати від себе біль того, що насправді сталося тієї жахливої ночі, я постав перед дилемою. Моя робота здавалася зробленою лише наполовину. Я ще не мав відповіді на ключове запитання: «Де була Клавдія в ніч потрійного вбивства?»

Щоб отримати відповідь, я мав здолати захисні спогади Клавдії, а щоб зробити це, мусив більше дізнатися про її минуле, історію її психічної хвороби, а головне — модель стосунків із чоловіками, котрі посприяли формуванню того, якою вона є.

Та, копнувши глибше, я виявив: попри постійні запевняння, що їй немає чого приховувати, Клавдія почала боятися того, що я міг знайти.

Другий із половиною рік моєї роботи ознаменувався нескінченною боротьбою проти страхів, вигадок і втеч Клавдії. Я шукав відповіді, які, здавалося, були майже поруч, але зникали, щойно я підбирався до них. Клавдія не лише викреслювала цілі сцени з минулого — вона часто забувала, що ми робимо в теперішньому. Раз у раз я присягався, що покину все це, доки мене не здолало розчарування. Але було вже надто пізно. Історія зажила власним життям.

Репліка Говарда Чемпа про бажання знати, як Клавдії стали відомі подробиці з місця злочину та що насправді сталося тієї ночі, дала мені зрозуміти, що хоч поліція Колумбуса й розкрила «вбивства 22 калібру», але так і не розгадала загадки Клавдії.

І я, як тепер розумів, теж.

Майже до кінця наших робочих стосунків Клавдія не допускала мене — як до того детективів, адвокатів і психіатрів — у серце своєї таємниці.

Лише коли я припинив розпитувати про те, що вона від мене приховує, і почав питати, що вона весь цей час приховувала від самої себе, аж тоді мені вдалося зняти всі ті шари брехні та ілюзій, що ховали жахливу відповідь цілі п’ять років.

2

Як би я не намагався допомогти Клавдії заповнити деякі лакуни в її пам’яті, вона майже нічого не пригадувала з тих шести місяців від червня 1978 року — коли вийшла з в’язниці й мешкала в усамітненні в Джерман-Віллідж — і до того, як заарештували Льюїнґдонів у грудні того ж року. Аж раптом одного дня, після того як ми пропрацювали разом уже близько семи місяців, вона схвильовано привітала мене у дверях.

Того тижня вона випадково зустріла когось у Колумбусі — подругу, з якою потоваришувала, коли мешкала в Джерман-Віллідж, і та жінка сказала, що радо зі мною поговорить. Клавдія наполягала, що мені слід розпитати її, щоб дізнатися про їхні стосунки протягом того періоду.

Я зателефонував тій жінці, яка погодилася — неохоче, як на мене — зустрітися в «Таверні Бека» в Джерман-Віллідж неподалік від місця, де мешкали вони обидві.

Коли ж я приїхав, вона відмовилася зі мною розмовляти. Сказала, що передумала. Не хоче, щоби хтось знав про її зв’язок із Клавдією. А коли я запропонував скористатися псевдонімом, вона взяла з мене обіцянку не робити навіть цього. Жодних імен. Жодних описів. Нічого, що допомогло б її впізнати.

Можу лише сказати, що вона була молода й приваблива. Ми сиділи в барі. Я купив їй випити. Рок-музика та голоси навколо лунали так гучно, що важко було розчути слова. Але я боявся, що якщо запропоную піти в інше місце, то можу втратити її.

Я спитав, чи знала вона Клавдію до того, як ту посадили до в’язниці.

— Ні, я зустріла Клавдію, лише коли її звільнили.

— Як ви познайомилися?

Вона зробила паузу й швидко роззирнулася довкола.

— Через подругу, — тільки й сказала відтак.

— Гаразд. Жодних імен.

Тривалий час вона мовчала, помішуючи свій напій і роздивляючись навкруги.

— Ми з Клавдією зустрілися тут, у цьому барі, одразу по тому, як вона переїхала до Джерман-Віллідж. Сиділи й розмовляли, і вона була така кумедна. Така мила. Така невинна. Така прекрасна.

— У чому проявлялася її милота? — спитав я.

— Це було помітно з її усмішки, — відповіла жінка, — вона просто дивиться на вас і поплескує по руці — ну, ви знаєте.

— Так, — всміхнувся я. — Знаю.

— І ми дуже швидко зійшлися. Часом вам хтось подобається, а часом ні. Ми сподобались одна одній відразу. Вона зустрічалася тут з адвокатом і мала при собі ті папери, щоб показати йому. Гортала аркуші — ну, знаєте, ті, що видають, коли випускають із в’язниці та кажуть, що робити далі, — цілу купу аркушів, а я просто сиджу й кажу: «Ти? Ну ж бо, хто при здоровому глузді в це повірить?»

— Як добре ви з нею запізналися? — спитав я.

— Ми з Клавдією чимало часу проводили разом у той період, коли їй справді потрібне було спілкування. Мешкали за шість чи сім кварталів одна від одної. Вона телефонувала мені, і ми водночас виходили з дому. Зустрічались на півдорозі, а тоді йшли й тільки хихикали й дуркували дорогою до таверни.

Я спитав, чи Клавдія жила сама. Наскільки їй було відомо, так, але жінка пригадувала далекобійника, котрий якось увечері повіз їх вечеряти, а тоді виявилося, що це він сплачує рахунки Клавдії.

— Він водив 18-колісну фуру, — додала вона, — і був дуже милий, дуже-дуже добрий.

— Свинар?

Моя співрозмовниця розсміялася.

— Так, тепер пригадую. Якось він залишив свій драндулет надворі, на одній із кривеньких вуличок Джерман-Віллідж, а тоді до таверни зайшов полісмен і сказав, що люди скаржаться на свиней — мовляв, вищать і смердять. Вручив виклик до суду, і йому довелося сплатити великий штраф.

Коли я спитав, чи знає вона щось про їхні стосунки, жінка стенула плечима.

— Я така людина — якщо не хочу знати відповідь, то не ставлю питань.

— А в моїй роботі доводиться запитувати, байдуже, хочу я знати відповідь чи ні.

Вона підморгнула мені.

— Пам’ятаю один вечір, коли ми з Клавдією сиділи просто тут, у барі, і розмовляли, а мій друг підійшов і каже: «Отам за столиком хлопець дуже цікавиться Клавдією. Хоче запросити її на вечерю». Виявилося, що це новенький помічник прокурора, і я вирішила: краще сказати йому, хто вона. А коли сказала, той підскочив і вибіг за двері. Мені здалося, його мало грець не вдарив.

Жінка замовкла й замислилася, незмигно дивлячись на свій напій. Я мовчки сидів і чекав.

— Ми багато часу проводили разом, — нарешті озвалася вона. — Зазвичай робили так: зустрічалися на півдорозі та йшли до таверни. Вона пила грейпфрутовий сік, бо непитуща, а я — алкогольні напої. Часом ми разом ходили вечеряти — піцою або чимось іще, та спершу Клавдія завжди зупинялась у пекарні й купувала найбільше печиво, яке тільки в них було. Мабуть, сантиметрів тридцять завширшки. Вона була на сьомому небі. Їла його, і ми розмовляли. Вона була людиною, яку я любила. Господи…

— Що, на вашу думку, відчувала Клавдія в той час? Що вона переживала?

— Те, що вона пережила, — це справжнє жахіття, — відповіла жінка.

— Розкажіть мені.

— Навіть не знаю, як про це сказати, — промовила вона, хитаючи головою. — Клавдія ходила до якогось лікаря чи то психолога — щось у цьому дусі, а він накачував її такою неймовірною кількістю заспокійливого, що я ридала, дивлячись, як бідолаха намагається піднятися сходами. Це було безглуздя, повне безглуздя, я казала їй припинити вживати цю гидоту. Не знаю, які препарати їй давали, але від них їй вочевидь було зле. Тобто вони повністю нівелювали її особистість. Вони її вкрали.

— Клавдія боялася, що їй заподіють шкоди?

— Спочатку ні. А потім усе стало трохи дивно.

— Пригадуєте, коли саме все змінилося?

— За кілька місяців після нашого знайомства, — відповіла вона. — Коли шукали тих людей, «убивць 22 калібру», вона боялася. Дуже боялася, що хтось прийде по неї. І ніколи до пуття не пояснювала мені, чому. Деяким людям треба, щоб їх тримали за руку, і можна лише міцно їх обійняти та сказати, щоб не турбувались, і зробити для них усе, що можеш.

Очевидно було, що жінка розривається між глибокими почуттями до Клавдії та страхом говорити.

— Більше я вам нічого не можу сказати, — промовила вона.

З виразу її обличчя я бачив: вона має на увазі, що розмову скінчено.

— Не можете чи не хочете? — уточнив я.

Вона стенула плечима.

— Гаразд, — зітхнув я. — Але ж справді: невже я не можу використати для вас який-небудь псевдонім?

— Ви ж обіцяли.

— Наприклад, щось на кшталт Мадам Х?

— Можете вигадати щось краще, — порадила вона, підводячись, щоб іти. Але затрималася й знов обернулася до мене. — А знаєте що? Просто називайте мене Австралією.

3

Коли я розповів Клавдії про свою бесіду з Австралією, вона розсміялася. Спогад потішив її.

— Так, я пам’ятаю те печиво. Воно справді було велетенське! Я обожнювала його. От якби мені зараз одненьке.

Вона промовила це так радісно, що я пошкодував, що не приніс їй того печива.

— Австралія розповіла, що ви тоді переживали. Хотів би я, щоб ми мали більше такої інформації.

— Ну, вам треба поговорити з багатьма людьми навколо мене. Дуже прикро, що ви не можете поговорити з Боббі. Якби його не вбили, він міг би чимало розповісти вам про те, що сталося.

— Його не вбили, Клавдіє.

— О, ще й як убили! Боббі знайшли мертвим на канапі в День подяки 1981 року. Я казала вам: хтось підсипав стрихніну йому в героїн.

— Так, я вірив у це, доки не побачив звіту коронера. Це ж ви якраз пішли й дістали його для мене. Хіба не пам’ятаєте? Токсиколог не виявив у його крові жодних сторонніх речовин, окрім алкоголю.

Вона похитала головою.

На щастя, виписки зі звіту коронера були при мені, і я зачитав їй уривок:

— «До своєї смерті загиблий очевидно був у доброму здоров’ї. Його брат припускає, що померлий був якийсь час залежним від героїну, і вбачає можливість його повернення до вживання наркотиків».

Вона всміхнулася.

— Можливість? Боже, та він сидів на наркоті. Я все одно вважаю, що хтось підсипав стрихнін йому в героїн.

— У звіті згадується «зловживання героїном» як частина історії хвороби Новатні, але причиною смерті вказана «зупинка серця й дихання як наслідок хронічного надмірного внутрішньовенного вживання наркотиків».

— Ну… — вона труснула зап’ястком, ніби показуючи, якої вона думки про звіти коронерів.

— Добре, що мені вдалося розпитати його матір і брата, — сказав я. — Без жодної інформації про Боббі в цій історії була б така прогалина, що можна потонути.

Вона погодилася.

— Якби ж я тільки міг поговорити з Діно Політісом про те, що відбувалось у той час. Є якісь думки, де він?

Клавдія енергійно похитала головою.

— Ні, Дене. Діно ніколи з вами не говоритиме. Він мене ненавидить. І він дуже, дуже небезпечний. Тримайтеся від нього якнайдалі.

— Побачимо, — відказав я, нічого не обіцяючи. Наприкінці нашого першого року роботи Клавдія все спритніше примудрялася відволікати мене від дослідження тих місць, які явно хотіла залишити неторканими.

Гарний настрій, який спричинив спогад про печиво, розвіявся, щойно вона згадала Боббі. Я вирішив повернутися до того, від чого вона так довго ухилялася.

— Що мені зараз потрібно, Клавдіє, то це відповіді на попередні запитання, яких я так і не отримав.

Жінка насторожилася.

— Звідки ви знали, що Мікі вибіг із дому тієї ночі й був застрелений у снігу? — спитав я вже, мабуть, усоте. — Звідки знали про горішки на підлозі й про снігоочисник у гаражі?

— Не пам’ятаю! — стояла на своєму вона. — Чому ви постійно про це питаєте?

— Бо без відповідей, як ви про це дізналися, що робили й чому, — у нас нічого немає.

— Я намагаюся допомогти.

— Почнімо з того, що маємо, — запропонував я. — Ми знаємо, що вашим алібі було те, що ви снідали з Джинджер і Свинарем.

— Правильно! — вона засяяла так, наче щойно про це дізналася. — Тож я не могла бути в будинку Маккена.

— То ви там були?

Вона похитала головою.

— Чесно, я не пам’ятаю.

— Мені важко з цим погодитись, Клавдіє.

Жінка надула губки.

— Ви мені не довіряєте.

— Звісно, довіряю.

— Тоді чому ви постійно вмикаєте цей клятий диктофон?

— Я ж казав вам на початку: так я зберігаю інформацію — щоб бути точним. Мені ніколи не вдасться повернутись і перевірити всі деталі, якщо я просто їх записуватиму…

— Ви мені брешете.

— З мене кепський…

— Я вам не вірю.

— …стенографіст.

— Ви мене використовуєте! Ви мною маніпулюєте!

Я відкинувся в кріслі й зітхнув.

— Гаразд, — я вимкнув диктофон. — Працюватиму якийсь час без нього, та коли ми дійдемо до важливої інформації, мені вона потрібна буде на плівці. Я маю бути спроможним довести те, про що пишу.

Клавдія знову сіла з переможною усмішкою на губах.

— Якщо не можете пригадати ніч убивства, — сказав я, — поговорімо про ранок перед нею. Повернімося назад на п’ять років, у суботу 11 лютого 1978 року. Ви мали працювати тієї ночі. Подумайте про це. Заплющте очі та уявіть себе в минулому.

— Гаразд, — вона заплющила очі. — Я думаю.

Я вдивлявся в її вродливе обличчя: гладка шкіра, повні чуттєві губи зі слідом шраму під помадою, волосся старанно укладене за останньою модою — буйне й розкуйовджене. Обережно, сказав я собі, думай про роботу.

— Розкажіть мені, що сталося того дня.

Вона похитала головою.

— Я так не можу. Ви повинні ставити мені запитання.

— Гаразд, — зітхнув я. — Ви на сніданку з Джинджер і Свинарем. Про що ви говорите?

— Я сказала їм, що Мікі вб’ють.

— Як ви могли про це знати?

Вона знизала плечима.

— Просто знала. Я вивчала окультні науки.

— Це не пояснює, як вам вдалося передбачити вбивства.

— О, то ви не вірите, — зневажливо мовила Клавдія, змушуючи мене знову зайняти оборонну позицію.

— Гаразд, то просвітіть мене. Покажіть мені.

— Чому? — підозріливо спитала вона. — Навіщо ви це хочете знати?

Я був геть виснажений, мало не плакав, і коли вона побачила, який я засмучений, то попросила вибачення.

— Я не хотіла з вас знущатися, Дене. Повірте мені. Я лише думаю, що ви могли б поговорити з багатьма людьми з мого оточення.

— Боже мій, я вже говорив із понад сорока людьми. І намагався додзвонитися до ще п’ятнадцятьох чи двадцятьох, з якими не можу зв’язатись, або ж вони мене уникають. Ви багатьох налякали, Клавдіє.

Її очі розширилися від невинного подиву.

— Не розумію, чому. Я цього не хотіла.

— Гаразд, якщо вам спадає на думку хтось, із ким я ще не зв’язувався, то радо спробую.

Змахом руки вона відкинула назад своє довге темне волосся.

— Чому б вам не розпитати менеджера клубу «Ельдорадо» Кіта Волкера? Він упізнав тіла. Він багато знав про Мікі Маккена.

— Я не можу його знайти.

— О, ви б змогли, якби справді спробували.

— Я письменник, Клавдіє. А не приватний детектив.

— Як щодо Мері Слатцер? Вона була першою головною підозрюваною, ще до мене. Чому б вам не розпитати її?

— Я намагався їй телефонувати, — відповів я. — Тижнями. Але відповіді не отримую.

— Не припиняйте зусиль, Дене, — підбадьорила Клавдія. — Це важливо. Ніхто не знав Мікі Маккена так, як вона. Вона жила з ним. Керувала його баром. Якщо хтось і може заповнити порожнини в тому, що сталося в ніч убивств, то це вона.

Звісно, вона мала рацію. Якщо я не міг пробитися крізь захисні бар’єри, якими Клавдія обгородила свої спогади, то мав знайти кружний шлях.

4

Мені знадобився ще цілий тиждень, щоб розшукати Мері Слатцер. Нарешті додзвонившись до неї в середині серпня 1983-го, я розповів їй, над чим працюю, і запитав, чи не поговорить вона зі мною про Мікі Маккена.

— Навіщо? — спитала вона.

— Газети й поліція створили його доволі негативний образ, — відповів я. — Я намагаюся встановити правду про те, що сталося тієї ночі, і хотів би дізнатися про нього від когось, хто добре його знав.

— Так, — погодилась вона. — Я поговорю з вами про Мікі.

Мері запропонувала зустрітися найближчого четверга о п’ятій перед рестораном під назвою «Годинник» у центрі Колумбуса. Я був у такому захваті, що аж рука тремтіла, коли це записував.

25 серпня один із моїх співрозмовників не з’явився на зустріч опівдні, о третій тридцять я зустрівся для розмови з офіцером колумбуської поліції Брінкменом і о п’ятій прибув до «Годинника» на Гай-стрит. Коли зайшов усередину, то помітив чоловіка, який стояв на вході, не зводячи з мене очей. Він тримав під рукою примірник моєї останньої книжки, і коли переконався, що я — та сама людина, що й на фотографії на суперобкладинці, назвав себе. Це був Боб Слатцер, батько Мері. Донька телефонувала йому й розповіла про нашу зустріч, але передумала та не прийде. Він двома автобусами добирався сюди, у центр, аж із дому в східній частині — попередити, щоб я не стирчав годинами надворі.

Певно, моє розчарування було помітним. Я запросив його випити пива й невдовзі виявив, що йому самому не терпиться поговорити про справу тепер уже шестирічної давнини.

Роберт Клінтон Слатцер був низеньким худим запальним чоловіком п’ятдесяти одного року, з вузькими очима й хриплим голосом. Хоча прізвище Слатцер походило від далекого голландського прадіда, розповів він, його батьки народилися в Ірландії. Він мав п’ятьох синів, а Мері була найстаршою з його п’яти дочок. На час убивств у Маккена Слатцер працював додатковим помічником у Департаменті шерифа округу Франклін і допомагав у розслідуванні.

Проте він здавався озлобленим на детективів, яких називав «окружними», і несамовито скаржився мені на їхню некомпетентність. Так, вони засудили Льюїнґдонів, погоджувався він, але це лише частина справи.

— Багато запитань так і залишились без відповідей, — мовив Слатцер. — А ви марнуєте час, коли пишете книгу про Клавдію Яско, — твердив він. — Вона лише знала те, що знали всі на вулиці. А деякі люди знають набагато більше, ніж вона.

— Хто саме? — спитав я.

— Моя донька Мері.

— Я справді хочу з нею поговорити, — запевнив я.

— Що ж, вона зі мною однієї думки. Нас обох до біса обурило те, як газети виставили Мікі. Знаєте, він був просто чудовим хлопцем. А про нього таке писали — можна подумати, що то він злочинець, а не жертва вбивства.

— Я хотів би дізнатися про нього більше.

— Мері могла б розповісти вам усе, — підморгнув він. — Вона жила з ним п’ять років.

— Не знаю, що змусило її передумати зустрітися зі мною, але важливо, щоб вона це розказала: якщо Мікі був чудовим хлопцем, як ви кажете, то це має увійти до книжки.

Слатцер запевнив, що може влаштувати мені бесіду зі своєю донькою. І я відвіз його додому.

Одного осіннього дня, по завершенні чергової безплідної розмови з Клавдією, у зазначений час я зателефонував від неї до Боба Слатцера. Той сказав приїздити до нього просто зараз: він під якимось приводом заманив до себе Мері, але якщо я з’явлюся, то вона точно поговорить зі мною.

Прибувши до будинку Слатцера, я побачив його у дверях, спиною до вулиці. Коли я вийшов з машини, він махнув мені, жестом попереджаючи триматися непомітно. За кілька хвилин Боб провів мене всередину й відрекомендував своїй доньці.

Мері Слатцер була мініатюрною, привабливою, але суворою на вигляд жінкою з коротким темно-білявим волоссям, гірким сміхом і жорсткою манерою триматися. Вона з відразою глянула на батька, коли стало очевидним, що той хитрістю заманив її до свого дому лише заради зустрічі зі мною.

Їхні родинні стосунки були дуже дивні, і це змушувало мене нервувати.

При всьому почутті провини за те, як Слатцер маніпулював донькою, я пояснив Мері важливість того, щоб її версія історії була оприлюднена, а те, що відомо їй про Мікі, загладило несправедливість, вчинену, на її думку, колумбуською пресою щодо його пам’яті.

Вона знову сіла на канапу, глянула на батька, тоді кілька секунд роздивлялася мене, відтак спитала:

— Що ви хочете знати?

Ледве насмілюючись дихнути, я дістав диктофон і ввімкнув його.

— Як ви познайомилися з Мікі?

— О боже, як я з ним познайомилася? Я мешкала на заході міста з двоюрідною сестрою, і якось увечері ми прийшли до його бару, вона нас відрекомендувала — адже знала його дов­ше за мене. А він запросив приходити ще. То було в переддень Нового року. Півроку я не поверталась туди. А потім випадково зустрілася з ним у ресторані й почала працювати на нього.

— У чому полягала ваша робота? — спитав я.

— Спочатку я була танцівницею… ну, відтоді я жила з ним і просто робила купу всього.

— Ви були менеджером його закладу?

— Займалася цим, відколи мені виповнилося двадцять один. Він нечасто там бував. Я допомагала керувати клубом, включно з усіма наймами та звільненнями.

— Яким був Мікі?

— Як на мене, він був чудовим хлопцем. Ладен був віддати останню сорочку. Мав багато друзів… і багато тих, хто був винен йому гроші. От тільки не довіряв банкам, тому що податкова піймала його на ухилянні від сплати податків. Чотири роки він був на випробному терміні.

— Він був не зовсім чесний, — додав її батько. — Адже так?

— Ні! — відрізала вона. — Він за все сплатив! Йому довелося віддати десять тисяч доларів!

Мері зиркнула й на мене, мовляв, посмій лише критикувати покійника.

— Ви питали, яким він був… то ось, він був добрим до мене. Давав мені все, чого я хотіла.

Її батько втрутився знову:

— «Бурхливі» — найкраще слово, щоб описати ваші стосунки?

— Бурхливі? — замислилась вона.

— Часом бурхливі, — наполягав він.

— Іноді…

— Це так ви б їх схарактеризували? — уточнив я. — Не люблю нав’язувати людям власних слів.

Вона похитала головою.

— Ні. Приємних моментів у нас було більше, ніж по­ганих.

Коли я спитав, чому вона припинила жити з Мікі, Мері відповіла:

— О, ми жили з ним — сходилися й розходилися — аж до того, як його вбили.

Я не міг приховати подиву.

— Я гадав, ви розірвали стосунки.

— Ні. Власне кажучи, — пояснила вона, — нас упіймала поліція. Він мусив зачинити бар на півроку, і ми збиралися поїхати разом до Флориди.

Жінка розповіла мені, що Маккен був колись одружений, задовго до їхнього знайомства, і мав доньку, якої вона ніколи не бачила.

— Ви колись вели мову про одруження? — спитав я.

— Ні. Легше було без цього. Бачте, у сімдесят третьому я завагітніла від Мікі й втратила дитину. Він дуже тяжко це пережив. Він хотів дітей, але цього просто не сталося.

— Однак ви жили з ним?

— Сходилися й розходилися.

— А як же Крістін Гердман? Якою була її роль у ті часи?

— Їй не було де жити. А він охоче допомагав у таких випадках — прихищав людей у себе. Вона мешкала в нього лише кілька місяців. Власне, я їх і познайомила. Кріс прийшла до бару як відвідувачка й сказала, що шукає роботу. А я ж наймала та звільняла персонал. То ось, я її найняла.

— І все ж це якось дивно, — зауважив я, — приводити незнайому людину до себе в дім.

— Він завжди так робив. Чимало танцівниць Мікі приходили й жили з нами. Він просто був таким.

— Із газет у мене склалося враження, що вони з Крістін були коханцями.

— Ні, — невимушено відповіла Мері, — я так не думаю.

— Правда в тому, що він плутався з багатьма жінками, — вставив її батько.

— Звісно, — відказала жінка, — якщо це могло зійти йому з рук. Він щоночі бував у барі.

Я сказав:

— Тож ви з ним і далі жили разом як…

— Сходилися й розходилися.

— На той час ви зійшлися чи розійшлися?

— Тієї ночі я збиралася поїхати з ним додому, але мене забрав тато.

Я не міг приховати подиву.

— Звучить як неймовірний щасливий випадок.

— Мабуть… — тільки й промовила вона.

Боб знову втрутився, наче допитуючи доньку як свідка на суді:

— Ти співпрацювала з якимись правоохоронними структурами?

— Так.

— Доки ти працювала там?

— Так.

— До того, як він?..

Я зупинив його і звернувся до Мері:

— Розкажіть мені про це.

Вона відповіла, що взаємодіяла з правоохоронцями, щоб упіймати Крістін Гердман на продажі наркотиків у клубі.

— Ти працювала з кимось із офісу шерифа? — втрутився батько.

— Так, — відповіла вона, — з тобою!

— Як це все почалося? — спитав я. — Розкажіть своїми словами.

— Я побачила, як Кріс продавала якусь гидоту в барі… пігулки.

— Що за зразок ти передала до офісу шерифа? — спитав її батько.

Жінка глянула на нього з роздратуванням.

— Кажуть, нічого.

— То було іншим разом, — наполягав він. — Я маю на увазі янгольський пилок.

— А… янгольський пилок.

— Якщо вже ми заговорили про пігулки, — мовив я, — то Мікі займався збутом наркотиків?

— Ні, — заперечила Мері. — Він у це не вірив. То була його принципова позиція. Він узагалі такого не визнавав.

— Він був пов’язаний із проституцією? — спитав я.

— Ні.

— З гральним бізнесом?

Вона здивувалася:

— Ігри?

— Хіба він не влаштовував ігор у покер?

— Він грав у покер у барі після зміни. Не бачу в тому нічого поганого.

— Я й не казав, що в цьому є щось погане, — відповів я. — Я цього не засуджую. Він проводив регулярні ігри з високими ставками?

— Ні.

— Ой, облиш, Мері! — вигукнув Слатцер. — Ми знаємо, що в нього там відбувалися покерні ігри на три-чотири тисячі доларів…

— Він цього не робив, тату!

— …а ти тоді працювала в барі.

— Ні!

— Це надійна інформація.

— Це брехня, тату. Він грав у карти, може, раз на місяць.

Слатцер не здавався:

— І, за висновком усіх правоохоронців, його прикривав хтось згори.

— Брехня! — відрізала жінка.

— Хто з офіцерів поліції чергував у барі? — спитав він.

— Туди приходило багато полісменів… після служби.

— Він когось боявся? — запитав я.

Мері якось дивно глянула на мене.

— У п’ятницю перед тим, як його вбили, він спитав мене: «Гадаєш, хтось аж так мене ненавидить, щоб убити?» А я відповіла: «Ні». Я так і… знаєте, я не думала нічого подібного…

— Що наштовхнуло його на це питання?

Мері відповіла, що за тиждень-два до вбивств, коли вони з Мікі прибули до будинку, то помітили якихось чоловіків на задньому ґанку, які втекли при їхньому наближенні. Відтоді й до своєї смерті Мікі підозрював кожного й почав носити 38-каліберний пістолет.

Її батько втрутився знову, щоб спитати, чи ходила вона вечеряти з Мікі тієї фатальної ночі. Так, сказала Мері, вони ходили до «Білого замку» по гамбургери. Він спитав, чи знає вона, скільки грошей мав при собі Мікі в ніч свого вбивства.

— Двадцять чи тридцять тисяч, — сказала жінка. — Може, більше.

Вона не допомагала йому рахувати гроші тієї ночі, але прийшов якийсь чоловік і заплатив шість тисяч доларів, які заборгував. І Мікі — за звичкою — перерахував гроші просто в барі.

Я спитав, якою була її реакція, коли вона дізналася про вбивство. Мало не зомліла, відповіла Мері. Вона була вдома в ліжку, коли зателефонувала подруга й розповіла їй. А коли вона зібралася з силами, то сама зателефонувала до офісу шерифа, адже вирішила, що вони захочуть поговорити з нею.

— До мене додому приїхали помічники шерифа, — розповідала жінка, — того вечора, у понеділок.

Збентежений, оскільки знав, що це неможливо, я дістав свій календар і мовив:

— Визначимося з датою.

— Повернімось назад і визначимося з грошима, — наполягав батько.

Мері смикнула головою.

— Ти що, тату? Хіба ти пишеш цю книгу?

Він розсміявся й кивнув на мене:

— Він знає, що я розслідував кінець цієї історії.

— І як усе це стосується справи? — напружилась жінка.

Останнє, чого я хотів, це щоб вони посварилися.

— Ваш батько лише виручає мене, щоб я чогось не забув, — мовив я. — Я вас не допитую, просто…

— Знаю, але він змушує мене почуватись як на суді!

— Це мій стиль, — сказав Слатцер.

Я звірився з календарем, щоб розрядити напругу.

— Тіла знайшли в понеділок тринадцятого лютого. Ви мали алібі на день убивства?

— Так, мала, — Мері з усмішкою вказала на Слатцера. — Я була з батьком.

Роберт Слатцер підтвердив, що забирав доньку після роботи останні три ночі перед убивством. У людини, котра зазвичай підвозила її, поламалось авто, а погода була погана.

— Так, я не пішла того понеділка на роботу, — пригадала Мері. — Наступного дня, у вівторок увечері, зателефонувала шерифові. Вони забрали мене з будинку мого брата, де я жила. Відвезли в центр і спитали, чи це я зробила. Спитали, чи знаю я, хто це зробив. Випитували все про мої податки. Про проституцію. Хотіли знати, чи був Мікі голубим — не був. І про те, де була я.

Боб Слатцер нахилився і звинувачувально тицьнув пальцем у доньку.

— Ніхто так і не дізнався, чому ти покинула Мікі. Чому пішла з його будинку? Чому виїхала?

Жінка зіщулилася.

— Чому я виїхала?

— Ніхто так і не почув тієї історії, чому ти виїхала, — тиснув Боб. — Він викинув тебе? Чи ти виїхала добровільно?

— Я виїхала сама.

— Чому?

Збентежена тим, що все знову перетворилося на перехресний допит, Мері зиркнула на батька.

— Тому що… я… я тоді зустрічалася з деким іншим.

— Він про це знав?

— Так.

— Його це турбувало? — спитав батько.

— Звісно, турбувало.

— І він теж зустрічався з кимось іншим?

— На той час — так.

— З ким він зустрічався?

— Ну… на вулиці її кликали Сонцем… вона з Кентуккі. Жила з Мікі місяців шість і завагітніла від нього, а потім пішла й зробила аборт. Це засмутило Мікі, і вона забралася. Тоді я й з’їхалася з ним знову.

— Ти не любила Сонце, — докинув батько.

— Так, не любила.

— Власне, з тих дівчат, з ким він зустрічався, ти нікого не любила.

— Ні. І не брехатиму про це. Мені не подобалася Крістін, але я не бажала нікому смерті.

— Як щодо тієї історії, що я тобі розповідав — тієї, яку ти чула…

— Ти так багато мені розповідав, тату…

— Я про головне! Про те, що всі торочили: «Мері ніколи не казала всього, що знає». Ти знаєш щось, чого не розповіла?

— Ні, — тепер жінка поводилась, як ворожий свідок. — Я нічого такого не знаю, чого б не розповіла. Що ще я маю знати?

— Саме це й цікавить людей, — не вгавав Боб. — Це й мене цікавить.

Її голос пом’якшав.

— Я вже розповіла все, що знаю.

— Офіцери з Колумбуса, люди, які працювали зі мною під прикриттям, казали тобі: «Мері, якщо ти щось від нас приховуєш, то сядеш до в’язниці»?

— Так, казали. Вони говорили про крадені телевізори в барі Мікі.

— Про що це ви? — втрутився я.

Мері обернулась до мене й простягла руки долонями догори.

— Вони пригрозили: якщо я всього не розповім, то притягнуть мене до суду.

— За що? — не зрозумів я.

Вона розсміялася.

— Не знаю. Спитайте мого батька. Це він їх нацькував.

— Ми хотіли всіх фактів і всієї правди, — заявив Слатцер. — Йшло розслідування вбивства.

— Перепрошую, Бобе, — сказав я, — але зараз я хочу почути думку Мері щодо справжньої причини смерті Маккена. Що скажете, Мері?

Вона явно відчула полегшення від припинення інквізиторського допиту, який влаштував їй батько.

— Гроші, — заявила вона.

— Гадаєте, це було просто пограбування? Ви, звісно ж, бачили всі інші версії в газетах: «замовне вбивство», «організована злочинність», «любовний трикутник»…

Жінка агресивно похитала головою.

— Він мав погану звичку хизуватися грішми. І, що гірше, розповідав людям, де живе. А я попереджала його про це.

— Це видається доволі наївним, — зауважив я. — Окрім цих моментів, в усьому іншому він не справляє враження дурня. Як ви це пояснюєте?

— Це було психологічне, — втрутився Боб. — Мікі ріс у бідній родині й нічого не мав, тож якщо його пізніше хтось принижував, він діставав гроші й рахував у всіх на очах. Це було як сказати: «Ось, дивіться, що в мене є».

— Єдине, що в усьому цьому було дивного, — продовжила жінка, — то це те, що ми завжди були дуже обережні, коли поверталися додому. Перш ніж увійти, щоразу дивилися, чи немає чогось небезпечного. Переконувалися, що двері та вікна замкнені. Не можу зрозуміти, як він в’їхав і не помітив бічних дверей чи чогось іншого.

— Ви кажете, що зазвичай перед тим, як увійти, він ішов і перевіряв бічні двері.

— Ні. Першою входила я.

Я не зміг втриматися від сміху. Мері теж покірливо всміхнулася.

— Я завжди входила першою. Мабуть, лише тому, що сиділа на пасажирському сидінні, але такий уже він був. Обережний. Тому я й не розумію.

— Іронія ще в тому, — додав її батько, — що в Мікі у вікні була емблема охоронної системи, але він пошкодував грошей на те, щоб її встановити.

— Він мав прожектори, — зауважила вона, — але це нічого не змінювало. Матінка Маккен впускала всіх.

Я спитав Мері, чи чула вона колись подробиці з місця вбивства, і вона відповіла, що Кіт Волкер, менеджер клубу, який телефонував до Департаменту шерифа, розказав їй, що термостат був увімкнений на повну потужність і спека стояла градусів під сорок. Кіт прибув на місце пізніше й упізнав тіла.

— Він дуже тяжко сприйняв смерть Мікі, — розповіла жінка. — Скаржився на жахітні сновидіння про вбивство, а його волосся геть посивіло.

— Отже, Кіт знав розташування тіл, — підсумував Слатцер, — і те, як вони були застрелені, та все інше.

Він глянув на мене й стенув плечима.

— Хіба не розумієте, що люди на вулиці знали більше подробиць, ніж злочинці або поліція? Ви б повірили, що офіс шерифа допитав купу людей?

— Ні, — промовила Мері з відстороненим поглядом. — Гадаю, їхньою головною турботою була я.

— Чому? — спитав я.

— Бо вони вважали, що це моїх рук справа.

— Як ви до цього ставитеся?

— Вони паскудно зі мною поводилися. Ніколи раніше такого не бувало. Гадаю, це було неправильно з їхнього боку — змусити мене прийти до бару «Трилисник» того дня, коли оглядали тіло Мікі, і замкнути в кімнаті, щоб допитати. Говард Чемп назвав мене брехухою й заявив, що я йому не все кажу.

— Що ви подумали, — спитав я, — коли прочитали в газетах, що помічники шерифа вважають це організованим злочином або замовним убивством?

— Подумала, що це справжня дурня, — огризнулася жінка. — Знаєте, я разом із міською поліцією переглянула записник Мікі.

Цього я не знав.

— Який записник?

— Мікі фіксував тих, хто заборгував йому гроші й завдавав клопоту. Сімсот п’ятдесят імен.

— Сімсот п’ятдесят? — луною відгукнувся я.

— Чимало з них були його колишніми співробітниками. Люди, яких він навіть запрошував до себе на вечерю.

Я не міг приховати подиву.

— Він запрошував підлеглих до себе додому?

— Еге, на вечерю чи на сніданок.

— Схоже, він був дуже товариський хлопець.

— До певної міри, — погодилась Мері. — Якщо ви йому подобались, він дав би вам усе.

— Мікі був не таким поганим, як писали в газетах, — додав Боб Слатцер. — Не таким.

— Небагато людей погодились би з вами, — зауважив я. — З газетних розповідей і зі слів інших я гадав, що він чудовисько.

— Ні, зовсім ні, — заперечила жінка. — Я вважаю, що він помер жахливою смертю. Мікі був невисокий, але міцний, і якби він мав хоч якийсь шанс вибратися з того гаража, то втік би. Колись давно він піймав кулю в коліно, але не зупинився.

Я спитав її, чи були в Мікі спеціальні схованки для грошей по всьому будинку.

— Так, за великою оксамитовою картиною, що висіла над комодом у спальні. Він просто затикав їх за неї. І був дуже забудькуватий. Порозпихає гроші по всіх усюдах та й забуде про них. На задньому сидінні машини під килимком, у багажнику…

Боб Слатцер явно втрачав терпіння через те, якого напрямку набувала розмова.

— Повернімося до наркотиків, — сказав він. — Гадаю, Мері випускає дещо важливе. Перед тим, як ти говорила з Крістін Гердман…

— Саме так, — нахмурилась вона, немов гадаючи, куди батько веде тепер.

— Я спитаю, як спитав би прокурор або якийсь слідчий: ти пам’ятаєш типа, який дав шістнадцятирічному надмірну дозу? Та справа, у якій ти передала мені пристрій для вживання наркотиків?

— Саме так, — сказала вона.

— Та, у якій я мусив їхати до шерифа, щоб дістати дозвіл працювати над цим разом із міською поліцією?

— До чого це ти? — не зрозуміла жінка.

— Ну, він був крупний наркоторговець, їздив по всій країні. Розкажи про це.

Мері похитала головою, збентежена.

— Що ти хочеш, щоб я розповіла? Мене запевняли, буцімто там нічого не було. Що це був цукор або борошно…

— То було іншим разом. Хіба його не накрили?

— Тату, я не знаю.

Слатцер нарешті облишив спроби розговорити свого свідка й обернувся до мене.

— Правда в тому, що той тип дав шістнадцятирічному надмірну дозу й піймався на цьому. Він їздив зі штату до штату й закуповувався наркотиками.

— Як це пов’язано з Маккеном? — не зрозумів я.

— Він приходив до бару Маккена, — відповів Боб.

— А це тут до чого? — напружено спитала Мері.

Слатцер саркастично зауважив, що йдеться про зв’язок Крістін із наркоторгівлею.

— А-а, — протягнула вона, збагнувши його думку. — Що ж, Мікі ніколи цим не займався. Він цього не визнавав.

— Чого вони не знали, — продовжував її батько, — і чого не знав Мікі — бо тоді б він викинув її з бару, — то це того, що Мері під прикриттям працювала на відділ боротьби з наркотиками.

— А-а… Ні… ні… — вона зі стогоном погодилась із батьком. — Мікі про це не знав.

— Цього ніхто не знав, окрім тих, із ким ти працювала.

— Ви мали такі добрі стосунки з Мікі й неабияк дбали про нього, — мовив я. — Як ви почувалися, працюючи таємним агентом у його власному закладі й не кажучи йому?

— Совість мене не мучила, — відповіла жінка, — бо я вважала, що вони чинять негідно — Крістін із тим типом. Я суворо на боці закону.

— Крістін поширювала наркотики в закладі Мікі? — уточнив я.

— Так, — погодилася Мері, — і він цього не знав.

— Чому ви просто йому не розповіли? — спитав я. — Чому не сказали: «Мікі, позбудься її. Вона торгує наркотиками»?

— Не знаю, — промовила вона з нервовим смішком. — Гадаю, я хотіла, щоб її піймали.

— Мері була в близьких стосунках з офіцерами поліції, — зауважив її батько. — Вона мала стільки коханих у лавах поліції, скільки Мікі мав дівчат.

— Звісно, я зустрічалася з кількома з них.

— Вона мала таку схильність — обожнювала полісменів.

— Ні, я їх не обожнюю.

— З усіх чоловіків на світі вона більше зустрічалася з полісменами, ніж із будь-ким іншим.

— Ну звісно, — хмикнула Мері.

— Так і є, — наполягав батько. — Спитайте половину полісменів на вершині пагорба, якщо тільки їх не перевели сюди десь недавно, або на півдні міста, або деінде — вони знають Мері. Вона завжди була близькою з полісменами. Може, це через мої з ними стосунки, але вона була близькою з ними.

Мері скорчила гримасу й промовчала.

— У клубі «Ельдорадо» були танцівниці? — спитав я. — Танцівниці ґоу-ґоу?

— Саме так.

— Вони були вдягнені, чи без верху, чи…

На цьому вона розсміялася й почервоніла.

— За це нас і прикрили — без верху.

— Лише без верху, але не без низу? — уточнив я.

— Ну… — вона знову хихикнула й стенула плечима.

І тут я побачив, як батько вказав пальцем на Мері.

— Саме так, — засміявся він. — Непристойна пове­дінка.

Я зиркнув на неї.

— Ви танцювали голою в барі?

— Звісно. І не бачу в цьому нічого поганого.

— Я й не казав, що в цьому є щось погане…

— Колись це легалізують.

— Це вже легально, — нагадав їй батько.

— Ні, я кажу про спиртне, — сердито буркнула жінка. — Колись його легалізують у цій дірі.

Вона стиснула губи й похмуро глянула на батька, а тоді перевела погляд на мене.

— Щось іще?

Знову заговорив Слатцер. Одне з питань, що турбували його, — чому Департамент шерифа не очепив бар після того, як були знайдені тіла.

— У тому барі могла бути купа грошей, яких так і не знайшли. Зрештою, вони мали очепити бар для пошуку доказів у розслідуванні вбивств. Після того як знайшли тіло Мікі, бар зачинили, але так і не обшукали його, і люди входили й виходили з того закладу.

Я спитав Мері, чи знала вона, де в барі зазвичай ховав свої гроші Мікі.

— Так, у задній кімнаті, над грубкою в підвалі, у холодильниках для пива. З грішми, які знайшли при ньому, він лягав спати. Засинав, тримаючи їх під подушкою — самі сотенні купюри — сумою сорок чи п’ятдесят тисяч доларів. Ніколи не вкладав їх у банки. Не довіряв банкам. Але він також тримав великі суми готівкою у шкарпетці. Тисячі доларів постійно були при ньому.

Це пояснювало, чому гетру на правій нозі Маккена стягнули до щиколотки.

— Розкажи йому про те, як ви вели подвійну бухгалтерію, — нагадав Слатцер.

— Ми ніколи не пробивали напої для дівчат, — пояснила Мері. — Рахували їх окремо. Тиждень за тижнем переробляли чеки. Він називав мені цифри, і я вибивала їх.

— Так він приховував прибуток, — зрозумів я. — І ви про це знали.

Вона стенула плечима.

Нічого протизаконного вона не робила, казала Мері. Наголошувала, що була на боці правосуддя й співпрацювала з детективами шерифа, коли переглядала списки людей, які мали зуб на Мікі.

— Як Ді Ґраммен, — підказав її батько.

— Розкажіть мені про Ді Ґраммен.

— Вона працювала зі мною, — почала Мері. — Стверджувала, що її хтось підставив і що її зґвалтували. Так ось, це брехня. Вона чіпляла там усіх можливих хлопців. Тобто не для проституції — просто чіпляла. І пішла зі скандалом. Вона заборгувала Мікі три сотні доларів, і ми приходили до неї додому.

— Ви ходили з ним? — уточнив я.

— Я була з Мікі. Так. І Мікі вимагав своїх грошей. Але Ґері Льюїнґдон, який жив на той час із нею, заявив Мікі, що якщо той не піде, він його вб’є. Тож ми пішли.

— Мікі сприйняв це серйозно? — спитав я.

— Ні, йому погрожувало багато людей.

— А ви сприйняли це серйозно?

— Ні.

Вона замовкла.

Газети повідомляли, що за умовами заповіту, визнаного судом у справах спадку, все своє майно Мікі залишив жінці на ім’я Тельма Гоффман. Я спитав Мері, що вона про це думає.

— Це подруга його юності, — відповіла вона. — Мікі казав мені, що є другий заповіт — пізніший, у якому згадувалося про мене, — але його так і не знайшли.

— То що ж ви отримали?

— Нічого. Але мені байдуже. Коли він був живий, я була щаслива. Мені цього достатньо. Найтяжче — повірити, що його немає.

5

— Ви купили собі справжній цирк, — це перше, що сказав детектив-сержант Білл Стекмен, коли я зателефонував йому щодо другої зустрічі й повідомив, що досі досліджую роль Клавдії у «вбивствах 22 калібру».

Він висловився максимально точно. Саме так я й почувався в останні п’ятнадцять місяців.

Я опитував Стекмена для першої частини книжки три місяці тому, після того як він отримав дозвіл від свого керівництва. Ми зустрілися в Центральному поліційному відділку, не в його власному кабінеті, оскільки він більше не служив у відділі вбивств. Його перевели до відділу моралі.

Для нашої другої розмови він запропонував зустрітися на його посту на допоміжній станції в глухому закутку міста. Він був на службі після опівночі. Я заблукав, тож мусив зателефонувати йому, і Білл прийшов забрати мене.

Я дуже хотів продовжити нашу дискусію про Ділейн Льюїнґдон, щоб зрозуміти, чому вона вийшла сухою з води, але вирішив підійти до цього без поспіху. Ми обговорювали інші аспекти справи, і десь за годину уточнень різних деталей я сказав:

— «Убивства 22 калібру», мабуть, забрали у вас багато часу.

— Я працював над цією справою вісімнадцять годин на день, а жив нею цілодобово.

— Як усе це вплинуло на вас?

— Продемонструвало напруженість роботи детектива «вбивчого» відділу, — сказав він. — А я й не усвідомлював, як це шкодить моїм стосункам, на роботі й поза нею. І в суспільстві, і в родині. Мені й на думку не спадало, що я майже не бував із дружиною та дітьми.

Після того як Льюїнґдони отримали вирок, Стекмен розлучився з першою дружиною та незабаром одружився вдруге. Його нова дружина працює в правоохоронних структурах, розповів Білл, і це все спрощує. Я відчув, що він більше нічого не хоче говорити про це, тож змінив тему.

— Який із себе Діно Політіс?

Білл похитав головою, наче застерігаючи мене.

— Діно жорсткий. Твердий, як кремінь. Значно жорсткіший тепер, ніж у часи вбивств у Маккена. Тоді він був вразливий перед допитами — чи, може, перед якимись іншими речами, — набагато вразливіший, ніж зараз.

Я спитав, чи знає він, де можна знайти Діно. Стекмен відповів, що й гадки не має, і я побачив його усмішку. Полегшення, яке я відчув, мабуть, проступило в мене на обличчі.

Ми ще годину розмовляли, пригадуючи затримання Льюїнґдонів, і я поцікавився його реакцією на репліку Говарда Чемпа, що розкриття цієї справи — не заслуга Департаменту поліції Колумбуса, а просто щасливий випадок.

— Це правда, — погодився Стекмен. — Не скажу, що її ніколи не розкрили б [інакше], адже є можливість, що Ділейн Льюїнґдон, єдина особа, яка мала ключ до неї — і була готова повернути цей ключ у замку, — пішла б до нас, чи до окружної поліції, чи ще до когось. Та якби цього ніколи не сталось і якби Ґері Льюїнґдон не був такий жадібний, що мусив узяти ті [Еннікові] кредитки, скористався ними й піймався, він би досі розгулював на волі зі своїм 22-каліберним пістолетом.

— Це мене й турбує, — зізнався я. — Як таке було можливо? Ті двоє типів зовсім не вразили мене інтелектом. Убивства скоєні дещо незграбно. Як це могло зійти їм із рук?

Стекмен глянув мені просто у вічі й похитав головою.

— Поговоріть із Ділейн Льюїнґдон — там інша картина. Людина, яка каже їм, що робити, і яка найрозумніша з усіх трьох — це Ділейн… У вуличних науках вона магістр. Таддеус був розумнішим за Ґері — у тому сенсі, що не дозволяв йому брати нічого з речей жертв, які можна відстежити…

Ділейн турбував її зв’язок із використанням кредитних карток і те, що вона знала про їхнє походження… Вона була переконана, що її можуть обвинуватити як співучасницю в тому вбивстві… Мабуть, десь за годину допиту вона непрямо дала зрозуміти, що розмовляла з адвокатом понад рік тому. Цей адвокат знав, хто такі «вбивці 22 калібру». Я так і не зміг видобути з неї нічого, що вказувало б на нього як на причетного. Але він був причетний, оскільки казав їй, що слід говорити, коли вона піде в поліцію. Якщо її коли-небудь піймають, то «ось що ти маєш казати. Ось чого треба вимагати. Укладаючи угоду, стій на своєму до того, як полісмен щось отримає». І вона знала про це. Майже так вона все й розіграла.

— Як звати адвоката?

— Вона не казала мені навіть, якого дня це було, доки я не гарантував її захист. Так, я знав тоді, що не маю повноважень укладати угоди з затриманими, але нам було вкрай важливо дізнатися, хто стоїть за тими вбивствами, тож я ладен був піти на це, поставивши на кін свою роботу, посаду й репутацію. І якби це потім обурило прокурора, то я готовий був пройти крізь суворий перехресний допит. На той час я знав, на що йду… вони з’їдять мене живцем. І вони намагалися. Але не вийшло. І ніхто до цього часу не може довести іншої провини за Ділейн Льюїнґдон, окрім того, що вдалося нам довести тоді, коли вона прийшла до нас…

Я знову спитав:

— Пам’ятаєте ім’я адвоката, з яким бачилася Ділейн?

— Так, але не стану його розголошувати.

— Гадаю, я знаю, хто він.

— Упевнений, що знаєте.

Ми поговорили ще трохи, і коли розмова наблизилася до кінця, я спитав його, боячись, що це буде делікатне питання:

— Як вийшло, що ви більше не у відділі вбивств? Що ви робите у відділі моралі?

Білл стенув плечима, ніби не хотів про це говорити. Та коли ми вийшли надвір і диктофон було сховано, він сказав, що, на його думку, його перевели заради політичного прикриття іншої справи про вбивство — не 22 калібру. Уперше, відколи я зустрів Стекмена, у його голосі пролунала злість.

— Що ви відчули, коли вас перевели?

— Відчув, що моїй кар’єрі кінець.

— Гадаєте, ви коли-небудь повернетесь у відділ убивств?

— З нетерпінням чекаю…

Потім, коли він сідав у машину, а я розвертався, щоб сісти у свою, він сказав:

— Знаєте, я маю обидва пістолети 22 калібру: «Штьоґер Люґер» Таддеуса та «Штурм Рюґер» Ґері — хоч у Департаменті ходили розмови про те, щоб виставити їх на аукціон як певного роду трофей. Є люди, які збирають колекцію зброї, застосованої у відомих злочинах…

— І що сталося? — спитав я.

Він стенув плечима й завів машину.

— Втратили інтерес, гадаю.

І поїхав.

1

За кілька тижнів, коли я майже втратив надію на хоч якийсь прогрес із Клавдією, вона сказала:

— Зараз духи стверджують, що я маю вірити у вас.

— Бачу. Я вдячний їм за вотум довіри.

— Я серйозно, Дене. Вони кажуть, що ви нічим мені не зашкодите й мене не посадять знову до в’язниці через усе те, що ви про мене напишете.

— Торочу це вам уже понад рік.

— Я довірятиму вам. Мушу. Ця книжка для мене — усе на світі.

Вона чекала на мою реакцію, але я просто мовчки слухав, не наважуючись заговорити.

Клавдія вдивилась у моє обличчя, ніби оцінюючи мене.

— Знаю, вам важко буде в це повірити, але я пречудова актриса. Ми, акторки, по клаптиках збираємо все, що відбувається навколо нас, а тоді граємо свою роль. От звідки взялися подробиці мого зізнання. Коли заарештували Діно Політіса, детективи з Департаменту шерифа допитали його про «вбивства 22 калібру». Вийшовши звідти, він приїхав до нас і розповів Боббі все, що дізнався про тіла, про квартиру та речові докази. Слухаючи, як він говорить, я, мабуть, упевнилася, що він робить це з ревнощів, бо Мікі спав із Кріссі.

— Клавдіє, я чув запис вашого зізнання, і мені важко повірити…

Вона стиснула мою руку, закликаючи мовчати.

— Я не закінчила. Є ще дещо. Ви цього не знаєте, але після знайдення тіл вулицею пішли розмови про те, який вигляд мало місце вбивства. Те, що я чула, закарбовувалось у моїй голові. І коли Говард Чемп допитував мене, ставив навідні запитання та робив натяки, усе це склалося докупи з тим, що казав Діно, і я розіграла вигадану сцену з собою в ролі вбивці. Дене, ви ж знаєте, я не здатна нікому зашкодити. Навіть мухи не розчавлю.

Я погодився, що не вірю, начебто вона когось убила, але я вже чув це пояснення раніше й не дуже в нього вірив.

— Гаразд, — сказав я відтак, — тоді краще розпитаю Діно.

— О, ні! — зойкнула Клавдія, стиснувши мій зап’ясток. — Він небезпечний. Колись він убив людину. Я днями спілкувалася з його колишньою дівчиною — вона сказала, що він ніколи не розмовлятиме з вами. Сказала, що він пробачив мені, а ще — що вона з вами зустрінеться. Але вам не можна говорити з ним.

Їдучи додому того вечора, я прокручував усе це в голові. Думка про те, щоб розшукувати когось такого жорсткого, як Політіс, непокоїла мене. Але якщо я хотів зрозуміти, що ж насправді відбувалося в житті Клавдії на той час, коли вона звинуватила його й Боббі, міркувань самої лише Клавдії було недостатньо.

Попри застереження Клавдії та Стекмена, я мусив спробувати.

Для початку вирішив зв’язатися з дівчиною Політіса. Коли я все ж знайду його згодом і він мені відмовить, — то щоб не зміг завадити їй поговорити зі мною.

У вересні 1983-го я нарешті додзвонився до Ельсі Мей Бенсон, і вона погодилася зі мною зустрітись. Ми домовилися про розмову в неї вдома в південно-західній частині Колумбуса. Коли я в’їхав на стоянку біля її будинку, то мало не зачепив ноги якоїсь людини, яка ремонтувала машину, лежачи під нею. Я припаркувався, переступив через інструменти, розкидані на шляху, і натиснув дзвінок її квартири.

Висока, повногруда й приваблива, Ельсі Мей привітала мене. Вона здавалася вельми охочою до співпраці й невимушено ділилася своїми спогадами про події навколо вбивств.

Вона зустріла Клавдію за чотири роки до тих подій, коли вони обидві працювали в коктейль-барі під назвою «Санґрія-Північ». Два роки по тому Ельсі Мей познайомилася з Діно і почала зустрічатися з ним — він тоді мешкав із Клавдією та Боббі Новатні.

— Спочатку я просто по вуха закохалася в нього, — зізналася Ельсі. — Я обожнювала його, шалено обожнювала. Ми почали жити разом, і це були дуже бурхливі стосунки, дуже.

— Що ви маєте на увазі під «бурхливими стосунками»? — спитав я.

— Ми багато сварилися, — пояснила вона. — Він дуже впертий. Усе має бути так, як він скаже… Ну, знаєте, дуже незалежний. Ми пережили безліч усього. Гадаю, поступово я почала віддалятися від нього. Просто не могла цього стерпіти. Ми жили разом — то разом, то ні — мабуть, років зо три.

— Які тепер ваші стосунки?

— Ми просто друзі. Він допомагає мені лагодити автівку. Бачимося періодично. Час від часу він приходить сюди.

— Я бачив когось під машиною, коли заходив, — сказав я. — Ви ж не хочете сказати…

— О, ні. Зараз його тут немає, — вона розсміялася. — Я б із вами так не вчинила.

Я розсміявся разом із нею.

— Гаразд, якщо, як ви кажете, він упертий і ваші стосунки були дуже бурхливі, то що ви в ньому знайшли?

— Гадаю, це був просто фізичний потяг. Бо він такий здоровий брутальний хлопець.

— Це те, що вам подобається? — піддражнив я її. — Здорові брутальні хлопці?

Ельсі хихикнула.

— Гадаю, так. Принаймні тоді. Мене справді вабило до нього. Але він ревнивий. Дуже, дуже, дуже ревнивий, і я просто не змогла цього витримати.

Я спитав, якої вона думки про Клавдію.

— Мені подобається Клавдія, — сказала Ельсі, — але в неї не всі вдома.

— Що змусило вас дійти такого висновку?

— Скаже одне, а потім, за хвилину, сама собі суперечить. Гадаю, вона живе у власних фантазіях. Але вона виручила мене раз чи двічі. Однієї ночі ми з Діно страшенно посварилися. Я випила й пішла до того закладу, і вона допомогла мені, щиро поговоривши.

— Діно колись розмовляв із вами про вбивства в Маккена?

— Ну, він знав Маккена та Крістін Гердман. І його в будь-якому разі таке цікавить. Він їздив довкола й хотів показати мені будинок Мікі Маккена. Мені насправді було байдуже, але він таки заїхав на Онґаро-драйв. Гадаю, поліція стежила за нами, бо вони розпитували мене, навіщо Діно проїздив повз будинок Маккена. Тієї ж ночі його заареш­тували.

Я спитав, як вона почувалася, коли Клавдія, Новатні й Діно були заарештовані за вбивства в Маккена.

— Просто не могла в це повірити. Я була шокована. Знала, що в той час він щоночі був зі мною й не міг цього зробити.

— Тож ви були алібі Діно?

— Так.

— Вас викликали для допиту?

— Того дня, коли заарештували Клавдію — до арешту Діно, — вони приїздили на трейлерну стоянку Даєра, де я жила. Діно там не було. Вони показали мені свої значки й сказали, що хочуть знати, чи я поїду й поговорю з ними про якісь там штрафи за порушення на дорозі, які мав Діно. Я сказала: «Так, якщо я можу вам допомогти, то поїду з вами». Потім, дорогою туди, заявили, що вони з відділу вбивств, а я стала думати, чому вони хочуть поговорити зі мною про дорожні штрафи. А коли мене привезли на місце, то сказали: «Тут у сусідній камері Клавдія Яско, і вона зізналась у вбивствах у Маккена разом з Діно і Реєм». У мене просто щелепа відпала. Я була шокована.

Ельсі розповіла, що помічники шерифа протримали її там вісім годин, допитуючи про стосунки з Діно: що вони робили, де були.

— У якусь мить вони спитали, чи хочу я піти й поговорити з Клавдією, і я погодилась.

Раніше я цього не чув.

— І що ви їй сказали?

— Перше, що я сказала їй: «Клавдіє, що, чорт забирай, відбувається? Що ти накоїла?» Ніколи цього не забуду. А вона каже: «Ельсі Мей, я не знаю, навіщо це зробила».

— Так вона й сказала? «Я не знаю, навіщо це зробила»?

— Так, і в неї був той відсторонений погляд — ну, знаєте, моторошний такий.

Ельсі Мей казала, що її викликали для свідчень на суді присяжних, і вона розповіла їм про той день, коли Діно взяв її в гості до Новатні й Клавдії, коли вони обговорювали те, що почули на вулиці про вбивства.

— Знов і знов я присягалася Діно, що відколи увійшла туди, то все твердила присяжним: він цього не робив. Але Діно завжди винуватив мене за ті свідчення.

Цієї миті нашу бесіду перервали: двері відчинилися, й увійшов високий м’язистий чолов’яга з піщано-рудим волоссям, у джинсах і засмальцьованій толстовці. Він глянув на нас двох на канапі, на диктофон на кавовому столику, відтак його карі очі з важкими повіками на якусь мить впилися в мене, сповнені погрози.

— Просто хотів чогось випити, — кинув він, проходячи на кухню.

Очі Ельсі Мей стали круглими від страху, і я збагнув ще до того, як вона беззвучно промовила «Це він», що ноги, які стирчали з-під машини, і справді належали Діно По­літісу.

Коли він проходив крізь вітальню, прямуючи до дверей, я вирішив, що найкраще буде розповісти йому, хто я й чому тут. Я встав, і він зиркнув на мене очима голодного лева. Усе, що спало мені тоді на думку, це те, що врешті-решт Даниїл потрапив у лігво Діно[10].

— Я професор Кіз, — відрекомендувався я, прикриваючись званням як щитом і намагаючись не зважати на бухкання в грудях.

Його очі метнулися від Ельсі Мей до мене наче в німому питанні.

Я додав:

— Я пишу книжку про Клавдію Яско та…

Його погляд зробився зневажливим, він тільки й промовив «Ха!» і вийшов, хряснувши за собою дверима.

— Вибачте, що завдав вам проблем, — прошепотів я Ельсі. — Я не міг знати…

— Ну, зазвичай він приходить працювати над моєю машиною після восьмої.

— Гадаєте, він образився? — я нервово засміявся. — Не хотів би, щоб він сердився на мене.

Жінка похитала головою.

— Він просто не говоритиме з вами. Казала ж — він упертюх.

Я вирішив, що на цьому краще піти. Зібрав свої папери й диктофон і попрощався.

— З вами все буде добре? — спитав я.

Ельсі стенула плечима.

— Можете прийти знову в будь-який час.

Коли я виходив, то знов побачив, як його ноги стирчать з-під машини. Я попрямував до власної автівки, припаркованої поряд, поклав сумку й диктофон у багажник і на якийсь момент завмер, розмірковуючи про те, що сталося. Якщо я колись матиму шанс розпитати Політіса, то маю підійти до нього зараз. Авантюра, дурість, небезпека — але я мусив спробувати.

Я опустився навколішки поряд із машиною, під якою він лежав, схилив голову й гукнув його:

— Діно, я лише хочу, щоб ви знали. Якщо забажаєте розповісти свою версію історії — дати знати світові, що ви тоді пережили, — я радо поговорю з вами.

Він вислизнув з-під машини, дістав із кишені ганчірку й витер з рук мастило.

Швидко, щоб не дати йому оговтатись, я випалив:

— Скажу вам ось що. Віднині я не робитиму жодних спроб зв’язатися з вами. Але якщо захочете, щоб було розказано правду про те, що з вами сталося — а не лише версію Клавдії чи детектива Чемпа, — обіцяю включити це до книжки. Оскільки Боббі Новатні помер, ви єдиний, хто може допомогти врівноважити спогади Клавдії про те, що сталося.

— Я завжди звав його Реєм, — озвався Діно.

— Перепрошую?

— Рей — друге ім’я Боббі Новатні. Я один із небагатьох, хто звав його Реєм.

— Розумію…

— На вас прослушка? — спитав він.

Я погладив себе по грудях.

— О, ні. Я поклав диктофон у машину.

— Ну, якщо я колись говоритиму з кимось, то не за спасибі.

— Я розумію, звісно…

— Бо ніхто не знає того, що знаю я, — закінчив чоловік.

На мій подив, він заговорив про те, як по нього приходили в ніч арешту, про автівку людей шерифа, що увивалася слідом за ним, а потім блимнула яскравими фарами в нього перед очима, засліпивши його, — очікували, що він тікатиме, щоб вони могли його пристрелити. Це Клавдія приклала руку до смерті Рея, заявив він. Політіс емоційно говорив близько трьох хвилин. Цей міцний неговіркий чоловік, який мовчав усі ці роки, тепер справді хотів вихлюпнути все.

— Гадаю, треба розповісти вашу версію, — сказав я знову. — Щоб світ не вважав…

— Чхати мені на те, що там вважає світ.

— Звісно, ні, — не погодився я.

— Маєте картку?

— Про що ви?

— Візитівку. З вашим ім’ям і номером телефону.

Я порився в гаманці, дістав одну зі своїх візитівок і дав йому.

— Як я вже казав, Діно, я не телефонуватиму вам і не робитиму жодних спроб зв’язатися з вами. Якщо захочете поговорити, можете зателефонувати мені в будь-який час.

— Я поспитаю про вас, — мовив він.

— Так, — відповів я. — Звісно. Але не забудьте: якщо зважитесь — телефонуйте відразу.

Я сів у машину й поїхав геть, відчуваючи викид адреналіну. Може, варто було запропонувати купити йому пива десь у місцевому барі? Ні, це була б дурість. Я й гадки не мав, чи він не з тих, хто скаженіє після кількох ковтків. Однак я не міг знати, чи він колись зателефонує, а після сказаного не міг вдатись і до нових спроб поговорити з ним.

І за кілька тижнів втратив усю надію коли-небудь розпитати Діно.

2

Я зателефонував заміському адвокатові — спочатку не для розмови, а щоб спитати, чи знає він, де зберігаються свідчення, які Стекмену надала Ділейн. Знав, що є розшифрований текст запису, оскільки на стенограмі одного з судових засідань прокурор посилається на нього, кажучи адвокатові: «Ну, ви ж тримаєте його в руках». Я мав його офіційний переказ із непрямими цитатами, але хотів порівняти з оригіналом.

Адвокат сказав, що на вимогу прокурора суддя засекретив допит Ділейн, проведений Стекменом, разом з іншими документами. Та невдовзі той суддя помер, тож я хотів попросити іншого суддю відкрити архіви. Спершу я розмірковував над цією ідеєю, але зрештою відкинув її. Переказу буде достатньо.

Наша розмова завершилась, і я вже хотів був покласти слухавку, коли він зауважив, що Ділейн причетна до арешту Ґері більше, ніж відомо будь-кому.

А тоді несподівано продовжив розмову.

— Власне, — сказав він, — це я порадив Ґері пограбувати універмаг «Вулко» як спосіб упійматися.

— Він хотів бути впійманим? — перепитав я, не в змозі приховати свій подив.

— О, так…

Тут я запідозрив, що це і є той самий адвокат, про якого згадував Стекмен — і чиє ім’я він мені не розкрив, — а не той, кого я підозрював від самого початку.

Чоловік явно хотів поговорити про свою роль у цій справі.

Він погодився зустрітися зі мною для розмови під диктофон, та коли я проїхав понад сотню миль, щоб побачити його, він не з’явився. Так траплялося двічі. Після того я не міг йому додзвонитися, а секретарка незмінно відповідала, що він у суді чи відбирає свідчення. Хоч вона й запевняла, що він не уникає мене, але гадки не мала, коли він звільниться.

Після двадцяти міжміських дзвінків якось я все ж таки додзвонився на його домашній номер о десятій вечора. Він саме вечеряє, повідомив адвокат. Чи не міг би я перетелефонувати за півгодини? Та в наступні дві години його телефон був зайнятий, і я гадав, що він зняв слухавку. Однак не полишав спроб.

Нарешті я почув гудки, й адвокат відповів, але тепер він не мав бажання розмовляти. Коли ж я запропонував використати псевдонім замість його справжнього імені, він розповів мені те, що знав…

У суботу ввечері, 9 грудня, почав Гаррі Боулз, за п’ять днів після того як застрелили Енніка, він влаштовував вечірку у своєму сільському будинку. Прийшло двадцять п’ять друзів і знайомих по роботі — переважно адвокати, прокурори й один суддя. Близько восьмої вечора задзвонив телефон.

Це була стривожена Ділейн Льюїнґдон.

— Зараз невдалий час, Ді, — сказав Боулз. — У мене повен дім гостей.

— Треба зараз, — наполягла вона. — Я казала вам, у чому річ. Ви послали мене до шефа поліції Кіркерсвілля, а тоді сказали послухатися його й піти до помічника шерифа Пола Шорта, але ніхто ні чорта не зробив.

Боулз, який знав Ділейн багато років, відчув, що дуже добре розуміє її.

— Чому б вам не приїхати завтра до мого офісу?

— Ні, Гаррі. Мій чоловік тут, зі мною, і він хоче з вами поговорити. Хоче здатися, але боїться, що Чарльз уб’є мене й дітей. Поговоріть із ним, Гаррі. Вас він послухає.

— Гаразд, Ді, — погодився Боулз. — Зачекайте трохи. Я покладу слухавку тут і візьму в себе в кабінеті.

Він швидко перейшов до свого кабінету і взяв слухавку.

— Ді? Я вже можу говорити. Давайте його.

Він почув стишену розмову, а тоді озвався м’який голос:

— Містере Боулз, це Ґері Льюїнґдон. Ді говорила з вами про цю ситуацію. Що, по-вашому, мені слід робити?

— Ви справді хочете здатися?

— Так. Це єдиний спосіб зупинити все.

— І те, що вона розповіла мені, правда?

— До останнього слова.

Якусь мить Боулз розмірковував.

— Знаю, вас обох хвилює, що якщо ви здастеся, ваш брат відіграється на Ді та дітях.

— Саме так.

— У мене ідея. Я читав у газетах, що в Джозефа Енніка зник гаманець із кредитними картками й водійським посвідченням. Він у вас?

Якусь мить повагавшись, Льюїнґдон промовив:

— Так.

— Ось що я зробив би на вашому місці. Я пішов би до універмагу й скористався кредитками Енніка, щоб оплатити покупку — різдвяні подарунки для дітей. Зробіть так. Ходіть із крамниці до крамниці, доки хтось не звинуватить вас у використанні краденої кредитної картки. Таким чином Чарльз вважатиме, що ви скоїли дурницю та вас упіймали. Він не запідозрить, що ви здалися, і не займатиме Ділейн і дітей. Коли вас заарештують і дадуть скористатися телефоном, наберіть мене. А зараз дайте мені ще раз поговорити з Ді.

Ділейн узяла слухавку, і Боулз сказав:

— Ідіть із ним і залишайтеся поряд, щоби впевнитись, що він точно це зробить. Доки вони з Чарльзом не опиняться під вартою, ви з дітьми в небезпеці.

Гаррі Боулз зізнався мені, що цього цілком могло вистачити на те, щоб його позбавили ліцензії. Як судовий службовець він зобов’язаний був видати Ґері Льюїнґдона представникам влади. Але, казав адвокат, він достобіса добре знав: усе, що розповіла йому Ділейн, аж ніяк не тягне на справу проти будь-кого з братів. Цього не досить, щоб когось обвинуватити. А вона достатньо розповіла йому про брата Ґері, Таддеуса Чарльза, щоб наразити на небезпеку його власне життя та життя його дружини, якщо Таддеус коли-небудь дізнається, щó йому відомо.

Коли Ділейн уперше прийшла до нього й запевнена, що Чарльз — «убивця 22 калібру», він їй не повірив. Та, на відміну від шефа поліції Веса Андерсона й лейтенанта Пола Шорта, він віддавав належне Ділейн: вона не дурна. Вона сильна кмітлива жінка.

— Знаючи Ділейн, — мовив він, — вважаю малоймовірним, що вона була просто невинною спостерігачкою. Ділейн Льюїнґдон завжди була жінкою, яку варто сприймати серйозно.

Поклавши слухавку та впевнившись, що мій телефонний звукозаписувальний пристрій спрацював правильно, я кілька секунд сидів нерухомо. Ані Стекмен, ані будь-хто інший, пов’язаний із розслідуванням, не знали, що ввечері напередодні затримання Ґері його дружина телефонувала адвокатові й почала здійснювати план арешту «вбивць 22 калібру». Впіймання цих убивць зовсім не було щасливою випадковістю, як казав Чемп, або наслідком жадоби, як гадав Стекмен. Ґері скористався кредитками Енніка навмисно, тому що адвокат його дружини вмовив на це.

Щасливий телефонний дзвінок допоміг знайти одну з відсутніх частинок 22-каліберного пазла. Тепер же мені було потрібне таке саме везіння з Клавдією.

3

Коли 10 листопада 1983 року я зателефонував Рассу Мілліону в Остіні, штат Техас, щоб обговорити його спогади про роботу над справою для «Плейбоя», серед інших людей я спитав його й про Діно Політіса.

— Знаєте, він справжній грубіян, — зазначив тоді Мілліон. — Вочевидь, усі це знали. У поліції мені казали: «Будьте обережні з цим типом».

— Ви коли-небудь зустрічалися з ним?

— Ну, Дай звів нас через якогось іншого хлопця, і ми хотіли зустрітися з ним десь о четвертій. І тут він телефонує та каже: «От що, я не можу о четвертій. Буду десь ближче до сьомої». А я кажу: «Гаразд, зателефонуйте мені, я буду в Дая». Тоді він телефонує мені о сьомій і хоче, щоб я зустрівся з ним опівночі в якомусь барі на Днищі.

Мілліон пирхнув.

— Тоді я сказав: «Слухайте, я хочу поговорити з вами, якщо ви хочете поговорити зі мною». І додав: «Я готовий зустрітись у “Макдональдзі” о десятій ранку, але я не зустрічатимуся з вами на Днищі — на вашій території — опівночі. Нізащо».

— І що сталося? — спитав я.

— Ми його так і не побачили.

— Він на це не погодився? — уточнив я.

— Ні.

Коли Діно Політіс зателефонував мені на початку січня 1984-го, за чотири місяці після того, як перервав мою розмову з його дівчиною, я був захоплений зненацька.

— Вам досі цікаво поговорити зі мною? — спитав він мене.

Я сказав, що так.

— Ну, може, ми могли б зустрітися, — мовив він, — але я нічого не обіцяю.

Пригадавши застереження Мілліона, я твердо вирішив, що не зустрічатимуся з Діно опівночі в барі на Днищі.

— Звідки ви телефонуєте? — спитав я.

— Із головного відділення Громадської бібліотеки Колумбуса.

Я вирішив, що це там він збирав відомості про мене.

— Гей, звучить як чудове місце для зустрічі, — пожвавився я. І зізнався, що ніколи не бував у Громадській бібліотеці Колумбуса. Він назвав її адресу й погодився зустрітися зі мною найближчого четверга о шостій.

— У головному вестибюлі є лави, — сказав він. — Я знайду вас там.

Після того як він поклав слухавку, я спробував уявити, як це буде — бесідувати з Діно Політісом у бібліотеці. Якщо це виявиться незручно, він зможе запропонувати мені піти кудись в інше місце. Якого дідька, думав я, якщо вже такий досвідчений приватний детектив, як Мілліон, не погодився зустрічатися з Діно на його території, то я точно не маю наміру цього робити.

Тож зателефонував бібліотекарці в Колумбусі, розповів їй, що працюю над книжкою, і спитав, чи є в них приватна конференц-зала, де я міг би розпитати інформатора.

Є, відповіла вона, і я можу нею скористатися.

Я приїхав до Колумбуса за годину до призначеної зустрічі морозного 12 січня 1984 року, щоб розвідати місцевість і знайти безпечне місце для стоянки. Перевірив залу і, дізнавшись, що бібліотека зачиняється о десятій, попросив одного з охоронців зазирнути до мене за кілька хвилин до закриття. О шостій годині я спустився на зустріч із Діно, наказавши собі не надто розчаровуватись, якщо він не прийде.

Та Діно здивував мене.

Він прийшов — охайно вдягнений, у чорному шкіряному пальті. Коли ми піднялися на ліфті до приватної конференц-зали, він запитально подивився на мене.

— Для того, хто не знає цього місця, ви доволі швидко зорієнтувалися.

Мої руки пітніли.

Майже півгодини Діно не дозволяв мені увімкнути диктофон. Підозріливий, нервовий, вибагливий, він виклав цілу низку умов для інтерв’ю. По-перше, він наполягав, щоб я не використовував справжнього імені його дівчини. Я погодився, і ми вирішили, що вона фігуруватиме як Ельсі Мей Бенсон.

Я повинен використати все, що він мені розповість, пов­ністю та без скорочень, вимагав він. Я сказав, що це неможливо, оскільки, як письменник, я сам маю вирішувати, що писати, а що вирізати.

Він сказав, що домовився зі своїм другом зустрітися з нами, і перш ніж я увімкну запис, він дочекається його поради.

Доки ми чекали, Діно спитав, що саме я хотів би знати. Я згадав про те, що деякі речі в зізнанні Клавдії розходилися з тим, що розповіла мені Мері Слатцер, і це прояснювало окремі місця в зізнаннях Льюїнґдонів. Я хотів перевірити деякі з них.

— Що, наприклад?

— Наприклад, Клавдія каже Чемпу, що перед убивствами ви з Боббі проникли до будинку Маккена, бо збиралися його пограбувати.

— Саме так, — погодився він. — Ми це робили.

— А Мері Слатцер казала, що за тиждень перед убивством Мікі хтось вдерся до нього крізь підвальне вікно. Тому Мікі й забив його дошками й тому — якщо вірити зізнанням Льюїнґдонів — вони не могли увійти, як планували, крізь підвальне вікно, а мусили зламувати двері з боку гаража.

— І що? — спитав Політіс.

— Тож ви кажете, що приходили туди з Боббі. Це ви вдерлися крізь підвал?

— Саме так. Вломилися, щоб пограбувати хату.

У мене пальці свербіли від бажання увімкнути диктофон. Я не мав певності, що він повторить це для запису. Але сказав собі: важливо, щоб він продовжував говорити.

— Розкажіть мені про це, — попросив я.

— Розкажу. Знаєте, що я вам розкажу? Чорта лисого! На дідька мені взагалі з вами базікати?

— Ви про що?

— Це дурня, нібито ми з Боббі вдерлися до будинку Маккена. Я сказав це, аби перевірити, що ви з цим робитимете. І ви просто довели мені, що все вже вирішили. Показали, що вважаєте мене звичайнісіньким бандюганом.

Я був ошелешений. Він влаштував мені пастку, і я в неї попався. Тож тепер я перепрошував. Виправдовувався. Пояснював. Мені було страшенно соромно. Не пам’ятаю, що саме йому казав, але я не хотів, щоби він гнівався на мене, і волів втримати його, аби він не пішов.

На щастя, друг Діно, нарешті з’явившись, закликав його лишитись і поговорити зі мною. Хоча щоразу, коли я вмикав диктофон, Діно змушував його вимкнути. Я плекав ідею розпитати чоловіка без запису, але вирішив, що мені потрібна підтримка у формі його власних слів на той випадок, якщо він передумає та заперечуватиме свої твердження.

Діно вимагав, щоб я надіслав йому записи для прослуховування. Я пообіцяв надіслати копії. Він зажадав великої суми грошей і відсотка від продажів книжки. Я сказав, що так не робиться — я ніколи не плачу за розмови. Коли всі його аргументи й вимоги були або відкинуті, або погоджені, він нарешті дозволив мені ввімкнути диктофон.

— Гаразд, — сказав я, розпочинаючи бесіду, як робив завжди, — розкажіть мені трохи про ваше минуле. Звідки ви?

Він подивився на диктофон.

— Воно записує?

— Так, бачите цю червону лампочку…

— Вимкніть.

Я вимкнув, і він сказав, що не хоче говорити про своє минуле. Ми маємо обмежитись подіями, пов’язаними з Реєм і Клавдією та його власним арештом за потрійне вбивство.

— Добре, — погодився я, вмикаючи диктофон знову, — розкажіть мені, як ви вперше дізналися, що вас заарештують.

— Перш ніж усе накрилося, — почав Діно, — коли вперше загребли Клавдію, її адвокат, Лью Дай, пішов на телебачення. Я бачив це на власні очі. Він навіть звинуватив мене, нібито я — головний убивця. І тому я й кажу: Лью Дай вліз у це заради слави.

Він зиркнув на червону лампочку диктофона й похитав головою.

— Одразу після того вони пішли та схопили Ельсі Мей. Змусили описувати мою зброю — про яку вона взагалі й гадки не мала — і тицяли їй ствол. «Це може бути воно?» «А це воно?» Один ствол, який я дав другові потримати для мене, 32-каліберний пістолет, її змусили описати як німецький «Люґер»… начебто це знаряддя [вбивства]… На ранок обвинувачення вони нагадали їй про пістолет, який вона обрала, і сказали, що якщо вона цього не повторить, то відправиться до Мерісвілля за неправдиві свідчення. Її виставили перед присяжними з розрахунку на те, що Ельсі душевно здорова людина, тоді як про Клавдію можна було стверджувати, що вона хвора на всю голову.

Я нарешті вмовив його розповісти трохи про себе. Діно народився й виріс у Колумбусі, на захід від ріки Сайото, на Днищі. Визнавав, що має репутацію небезпечного вуличного забіяки. Після розлучення з дружиною намагався почати нове життя. Непогано заробляв на своїй сайдинговій справі. Мав власну вантажівку й інструменти, і робота траплялася досить часто, щоб він міг надсилати гроші своїй одинадцятирічній доньці й підтримувати літнього батька — єдиних людей у світі, які були йому небайдужі.

— Усім іншим я ніколи не довіряв і ні про кого більше не дбав, — зізнався він. — Решта світу, про мене, нехай котиться в пекло.

Він розповів мені про крадіжку ягнячих відбивних, і на його обличчі тоді явно проступав сором. Діно забагато випив після того, як йому заплатили за облицьовування будинку, він радів, що має два чеки на загальну суму тисяча сто доларів у своєму гаманці. Те, як він про це розповідав, не відрізнялося від опису цього епізоду Тоні Річем, але зі слів Діно здавалось очевидним, що то був імпульсивний вчинок, за який йому досі ніяково.

Тоді він похитав головою.

— Не хочу, щоб про це писали.

— Це загальновідома інформація, — став захищатись я, — адже за це вас заарештували.

— Ні… це соромно. Я навіть намагався сплатити за них, але мені не дозволили.

Він звинувачувально вказав на диктофон.

— Ви тишком знов увімкнули цю штуку, адже так?

— Ні, я увімкнув його раніше. Тишком не вмикав. Я показував вам, що його ввімкнено, коли ми уточнювали деталі.

Я звернувся до його друга по підтримку, нагадав, що відкрито показував йому, коли вмикав пристрій. На щастя, друг кивнув, тож гнів Діно вщух, і він розповів мені решту історії.

— Це була дурість, — він похитав головою. — За це більш соромно, ніж за оте кляте звинувачення [в убивстві].

Я попросив його розповісти про знайомство й побачення з Крістін Гердман.

— Я зустрів Крістін у барі, років за три до її смерті, у «Пойнт-Лаундж». Ми сиділи там, нічого особливого не відбувалося. Познайомились, і я спитав її, що вона робить пізніше. Зібралися піти на побачення трохи згодом тієї ночі. Потім постала тема: «Що ми на ньому робитимемо?» — спитав я її. Кажу: «Хочеш, підемо й зробимо це?» А вона: «Звучить як гарна ідея». Тож ми пішли й зробили це.

— Яка вона була з себе? — спитав я.

— Дуже вродлива фігурка. Гарненьке личко. Довге темне волосся. Обличчя… ну, грубий погляд, важкий. Середній зріст.

Вони мали три побачення, сказав Діно.

Коли ж зайшла мова про арешт за вбивства, на його обличчі проступив гнів.

— То було після десяти днів цькування, стеження та розуміння, що мене за це посадять.

— Звідки ви це знали?

— Знав, бо Клавдію вже заарештували, а ще вони казали Ельсі Мей, що мене теж заарештують. Потурбувалися, щоб я про це знав. І оте стеження… Я навіть вантажівку сховав, і мої інструменти свиснули. Мене це розлютило…

Тоді його забрали до в’язниці й заарештували за вбивство.

З’ясувалося, що він мав напрочуд добре алібі. Тієї ночі Діно грав у карти в присутності одинадцятьох людей, включно з власником бару, його дружиною й дітьми та офіцером поліції. Я розумів, чому суддя відпустив його під підписку про невиїзд.

— Що було у вас на думці?

— Мене це злило… Коли я це зробив [надав їм алібі], Говард Чемп хряснув книжкою об стіл і питає: «Чому ж ти не сказав нам цього при своєму адвокатові два дні тому?» А я йому: «Бо знайти адвоката — це гроші, а мені воно на біса було не треба». Він: «Гаразд, О’Ґрейді каже, у нас достатньо доказів, щоб тебе судити, я свою справу зробив. А тепер йду додому».

— Що ви відчували в окружній в’язниці?

Діно подивився на мене.

— А, зрозумів, то тепер у вашій книжці піде мова про душу, так? Мені три дні знадобилося, щоб збагнути, що це не сон. Я тричі відчував, як це — померти на електричному стільці… прокидався весь у милі… снилося, що сідаю на той стілець. Бачте, навіть тепер я почуваюсь як плаксиве дитя. Не люблю бути таким.

— Усе гаразд, — запевнив я. — Це важливо.

— Я боявся за свою дочку. Боявся за здоров’я свого старого батька… як він це сприйме. Що ж до моїх близьких друзів — я знав: вони не повірять, що це зробив я. Навіть питав себе: може, я був п’яний і скоїв таке… не пам’ятаючи.

Я нагадав про поліграф.

— У ніч перед тим, як його пройти, — відповів він, — я не міг заснути — усе думав про це. Потім, коли все ж пройшов його, то відповів на всі питання, крім одного. Вони сказали, що я був у будинку Мікі Маккена на час убивств. Я гадав, у мене інфаркт станеться, — продовжував Діно. — Мені був тридцять один рік, я був дужим чоловіком — і потребував допомоги… був слабкий.

Чоловік виплескував свої спогади та свою гіркоту цілі дві години. У якийсь момент, сказав Діно, він нарешті усвідомив, чому поліційне авто під’їжджало до його трейлера тієї ночі десь за годину до того, як помічники шерифа прийшли заарештовувати його. Вони розставляли пастку.

Його друг, який уважно слухав, періодично заохочуючи Діно говорити, тепер висловив власну думку про те, що щойно сказав Діно.

— Я часто підозрював — знаєте, я був і тоді його другом, — що вся мета їхнього спостереження полягала в тому, щоб упіймати його… змусити якось зреагувати на дрібну образу, а тоді застрелити. [Вони мають] зізнання Клавдії. Він мертвий. Не може себе захистити. Вони впіймали його. Справу закрито.

— Це вони й намагалися зробити, — схвильовано погодився Діно. — Тому й врубали фари посеред ночі. Бачте, я був п’яний, і я їм…

— Вони знають, що він раніше поводився агресивно, — продовжував його друг, — особливо з поліцією. І, гадаю, намагалися його піймати на цьому. Та це лише припущення.

— Це правда, — наполягав Діно. — Так вони і вчинили.

— Для ясності, — уточнив я. — Ви відчуваєте, що вони хотіли змусити вас тікати, а якщо вас застрелять, то в них лишаються свідчення Клавдії…

Діно тріснув по столу.

— Цього вони й хотіли.

— Скажімо так, — мовив його друг. — Коли заарештували тих, хто насправді це скоїв, за ними не ходили назирці цілий тиждень, не каталися повз їхні трейлери. Усю поліцію округу змусили збирати досьє на того типа, а коли спливла його кредитка… то й усе.

Чи так само вважав Діно під час свого арешту й обвинувачення, я знати не можу. Але, вочевидь, у подальші роки вони обидва дійшли переконання, що помічники шерифа планували зробити з нього цапа-відбувайла.

Хотів би я знати трохи більше про друга Діно з його добре підвішеним язиком, але вирішив не випробовувати удачі, розпитуючи про нього самого.

Я згадав про зізнання Клавдії, буцімто Діно мав зброю та вбивав людей. Хотів дізнатись про його реакцію.

— Це… Це… Знаєте, навіть згадувати не буду, — відказав він.

— Я просто хочу знати, що ви відчуваєте.

— Що я відчуваю… що відчуваю… це все робота поліції з нашого чудового Департаменту шерифа… — люто буркнув Діно. — Навіть «Диспетч» долучилася до цього всього.

— Розкажіть мені.

— Уже те, як вони це сформулювали… Вони засудили мене ще до того — знаєте, я про те, як вони не дали мені розповісти власну версію, коли я прийшов до них.

— Розкажіть, як приходили до «Диспетч».

— Коли нас звільнили, у Клавдії взяли інтерв’ю. У Рея взяли інтерв’ю. А в мене не взяли. Я телефонував до «Диспетч», коли вийшов під заставу. Деякі речі… мені не сподобалося, що газета досі згадує про них, а це неправда. І я подзвонив до газети й вимагав поговорити з людиною, яка пише ці нісенітниці. То ось, її немає, а хлопець каже: «Хто це?», а я йому: «Хочу поговорити з нею особисто». Він: «Скажіть мені, хто ви й навіщо вам із нею говорити?» Я: «Це Діно Політіс, і я хочу повідомити їй, як насправді ті сучі діти нас заарештовували — те, чого ви не друкуєте».

Діно похитав головою, наче досі пригнічений цим спогадом.

— Тож наступного дня я зв’язався зі своїм адвокатом — подзвонив йому. Щодня мусив віддзвонюватись адвокату, зрозуміло? Він мене питає: «У чім річ?» Я кажу: «Ні в чім». Він мені: «Щось сталося?» Я йому: «Ні». А він мені: «Ти тупий виродок, ти закінчиш у в’язниці або мертвим». І повторив [мені] ті самі слова, що я казав тóму, з газети.

Для Політіса було очевидно, що сталося.

— Це могло бути лиш одне: той, із ким я говорив, подзвонив прокурорам, а прокурори — моєму адвокатові й сказали: «Тримай свого під контролем».

Коли він пригадував ці події, то так гнівався, що я теж почав злитися.

— Що ви відчули, коли заарештували Льюїнґдонів?

— Лють на Департамент поліції, бо якби вони зреагували як слід, семеро інших людей були б живі.

— Департамент поліції?

— Е-е, Департамент шерифа, — виправився Діно, — а не поліції. На Департамент поліції я зовсім не злюся. То лише Департамент шерифа… і прокурори… бо вони все це обкрутили.

Діно всміхнувся, і коли я спитав його, про що він думає, він сказав, що пригадує, яким був щасливим, коли Джордж К. Сміт програв вибори на посаду генерального прокурора Огайо в 1978-му: на останні кілька доларів надіслав йому телеграму з привітаннями.

Двері відчинились, і зазирнув охоронець бібліотеки — сказати нам, що заклад зачиняється.

Коли я спитав Діно, що він тепер відчуває до Клавдії, той знизав плечима.

— Я бачив Клавдію після того, — відповів він, — і казав їй, що не тримаю на неї зла. Рей тримав. Рей не зрозумів. Рей її зненавидів. Я твердив йому, що це все не вона. Що вона хвора. Не знала, що коїть. Що це все поліція.

Розмова завершилась, ми втрьох спустилися сходами й вийшли крізь вестибюль. Перш ніж я штовхнув парадні двері, щоб пірнути в морозну січневу ніч, Діно простягнув руку й поправив комір мого пальта, а тоді вийшов наперед і притримав для мене двері. Коли ми рушили кожен до свого авто на стоянці бібліотеки, він обернувся, усміхнувся й помахав на прощання.

1

Від початку Клавдія уникала розмов про своє дитинство та юність. Твердила, що майже нічого не пам’ятає.

Згодом я дізнався (від молодої соцпрацівниці з офісу громадського захисника, яка пригадувала, як навчалася з Клавдією в середній школі), що оскільки Клавдія була помітно вища за всіх хлопчиків і в неї набагато раніше, ніж в інших дівчат, з’явилися повні груди, вона постійно перебувала в стані збентеження. Її нетривка увага й непередбачувані провали в пам’яті призвели до того, що однокласники дражнили її та називали відсталою.

Я вже бачився й розмовляв із матір’ю Клавдії, але її старший брат Девід навідріз відмовився зустрічатися зі мною. Якщо вірити іншим членам родини, між Клавдією та Девідом стався розрив у 1970-му, коли після свого дев’ятнадцятого дня народження вона покинула школу й поїхала жити з ним біля військової бази у Форт-Бреґґ, Північна Кароліна. Ось і все, що змогли мені сказати про Девіда.

За кілька днів після моєї розмови з Діно Джордж Яско, батько Клавдії — який розлучився з Мартою невдовзі після того, як Клавдії виповнилося вісімнадцять, — погодився поговорити зі мною. Я домовився забрати його з-перед багатоквартирного будинку в центрі Колумбуса, де він жив зі своєю старенькою матір’ю.

Метр вісімдесят дев’ять на зріст, пенсійного віку продавець взуття на півставки втиснувся в моє компактне авто й запропонував поїхати до бару в східній частині міста, де ми могли б поговорити.

Згадуючи зізнання та арешт Клавдії, він запевняв, що йому ніколи не розповідали про її проблеми.

— У нас із Мартою було так, — зізнався він. — Я намагався не обтяжувати її, розповідаючи свої погані новини, а вона навзаєм не розповідала мені своїх.

Клавдія, з його слів, була дуже тихою дитиною, і годі було сказати, щасливою чи ні. Вона полюбляла малювати та слухати музику.

— Нічого пам’ятного Клавдія не скоїла, коли росла, — мовив Джордж. — Жодного разу навіть шибки не розбила. Ніколи не проливала чорнила на килим абощо.

Щодо психічного стану Клавдії він зазначив:

— Іноді вона мала світлу голову, а іноді ні.

Чоловік дійшов до того моменту, коли йому важко було приймати сказане Клавдією.

— Існує така сіра зона, де я не можу взяти щось і сказати: оце чорне, а оце біле. Не можу більше ніяк розрізнити. Спершу я вірив усьому, що вона говорила.

— Клавдія була вродливою дитиною?

— Вона була гарненька дівчинка… але щоразу всі свої зауваження я мушу починати з того, — продовжував чоловік, — що вона була висока. І це турбувало її, коли вона була у школі. Коли тобі дев’ять років і ти в третьому чи четвертому класі, а при тому на цілу голову вища за будь-якого хлопця… це проблема. Ми намучилися, намагаючись втиснути її у взуття та одяг відповідно до її віку. Їй було два чи два з половиною, а я вже мусив купувати взуття дорослого розміру.

Натомість темноока й темноволоса Ненсі, розповідав він, маючи лише метр п’ятдесят вісім, здивувала його та всіх інших у його рослій родині. Коли я спитав, що він про все це думає, Джордж відповів, що Ненсі — побачивши, як страждає Клавдія, вивищуючись над усіма в школі — молилася, щоб вирости низькою, і її молитви були почуті.

Джордж зробив паузу, ніби вирішуючи, казати щось іще чи не казати, і нарешті довірливо сперся на стіл.

— Клавдія нафантазувала дві різні історії. Не знаю, чи вона розповідала вам… про інцест?

Я не відповів. Але починав розуміти, чому Клавдія не може говорити про своє дитинство.

— Так ось, це вигадка, — наполіг він. — Ми це обговорювали. Марта казала: вона знає, що про мене це все неправда. І я сказав: ну звісно. Бачте, це була неправда. А Ненсі стверджувала, що її допитували про це. Вона знала, що це неправда.

— А інша історія? — спитав я.

— Намагаюся пригадати… Ага, вона [Клавдія] казала, що Марта — повія. Так ось, це теж була повна брехня. Я дізнався про це від Марти, і хтось іще мені розповів… І приблизно в той самий час Клавдія ходила й розповідала поліції, що я у мафії та краще їм стерегтися.

Ми обидва розсміялися.

— Еге, — продовжив він, — але це не мало жодного ефекту. На щастя… — додав Джордж, дістаючи зі свого гаманця візитівку з Ордену поліційного братерства, — це в мене від Номера Дев’ять, і підписано Дьюї Стоуксом, президентом. Це від штату Огайо, а я ще маю національну. Не думаю, що бодай один із сотні полісменів носить при собі національну. Тож вони мене в деякому сенсі знають і певні, що все це неправда.

— Клавдія ніколи не розповідала мені, що ви в мафії чи що Марта була повією.

Він полегшено кивнув.

— Я завжди був перфекціоністом, — мовив Джордж, — і намагався виховувати дітей так, щоб вони робили все якнайкраще. У нашій родині є прислів’я: «Хто коїть безлад, той прибирає безлад». І ми застосовували його до всього.

Коли два дні по тому я розпитував Ненсі, вона сказала, що, як на неї, більшість халеп Клавдії походять з того, що вона мала «сильніші почуття [до Девіда], ніж бувають між братом і сестрою, а коли він не відповів взаємністю, почалися проблеми».

Також, припускала Ненсі, проблеми Клавдії з її сексуальністю можуть корінитись у випадку, коли вона, ще підлітком, працювала в аптеці поблизу. Одного дня, розповідала Ненсі, Клавдія зателефонувала додому в істериці, кажучи, що зазнала сексуального насильства з боку когось, хто зайшов до крамниці, — когось знайомого.

Ненсі розповіла мені, що сама завагітніла в чотирнадцять, від однокласника, і відчула, що не може миритися з ультиматумами матері. Вона пішла жити до Стекменів, зізнавшись місіс Стекмен, що нізащо не погодиться на аборт і не віддасть дитини. Саме тоді Білл Стекмен і запропонував удочерити її та дитину й став для неї «татком».

Спілкуючись із батьками та сестрою Клавдії, я почав розуміти, чому вона не хотіла розмовляти про них. Клавдія вочевидь зростала в напруженому та складному домашньому оточенні, і корені її проблем сягали глибоко.

Наступного четверга, відвідуючи Клавдію, я здивувався, коли вона зустріла мене у дверях хитрою усмішкою.

— Що?.. — спитав я, знімаючи пальто.

— Мені на днях телефонували.

— Ваша духовна порадниця?

Вона похитала головою.

— Ельсі Мей Бенсон.

Я плюхнувся на канапу.

— О, ні!

— Вона вважає це доволі кумедним. Ми добряче посміялися з того, як Діно не хотів, щоб ви використовували її ім’я, тож ви дали їй псевдонім. Але «Ельсі Мей Бенсон»? «Австралія» принаймні звучить незвично.

— Цікаво, навіщо він їй розповів.

Жінка стенула плечима.

— Гадаю, щоб показати, хто головний.

Відтак вона запропонувала мені кави, але я відмовився. Нерви були достатньо напружені й без того. Сьогодні я мав на меті змусити її пригадати те, що розповіла мені Ненсі — про пережите Клавдією в аптеці.

Коли вона повернулася, стискаючи в долонях горнятко кави, я спитав про це.

Вона насупилась і похитала головою.

— Не знаю, про що ви кажете.

— Але Ненсі стверджувала…

Клавдія зі стуком поставила горнятко на стіл, розплескавши каву.

— Не уявляю, на що вона натякає.

З її емоційної реакції я припустив, що вона заблокувала той болісний досвід глибоко в пам’яті.

— Ви ненавиділи чоловіка, який учинив над вами сексуальне насильство?

— Не можу нікого ненавидіти. Я не мстива людина.

— Вірю вам, Клавдіє.

— Я не ненавиділа навіть тих трьох, які гуртом зґвалтували мене.

Я знав, про що вона каже.

Хоча психіатр Клавдії, доктор Стінсон, відмовився зустрітися зі мною, і я міг покликáтися лише на свідчення в суді та її спогади, Клавдія — після багатьох зволікань — дістала й передала мені свою історію хвороби. Я пригадував частину, у якій доктор Стінсон писав:

«У віці шістнадцяти років [так в оригіналі, насправді дев’ят­надцяти] вона переїхала до Північної Кароліни, [щоб бути] з її братом, який на той час служив в армії. Під час перебування в Північній Кароліні Клавдія була зґвалтована трьома солдатами…»

Я уникав цієї теми, і того дня то була її перша згадка про зґвалтування.

— Ви розповісте мені про це, Клавдіє?

Вона непорушно дивилася на мене, наче намагаючись зазирнути глибше за очі.

— Чому ви хочете знати про це?

— Бо я досліджую події вашого життя, які допоможуть мені зрозуміти вас.

— Я вам уже все про це розповідала.

— Ні, не розповідали.

— Розповідала. Я пам’ятаю, що казала вам. Чому ви хочете почути це знову?

— Клавдіє, коли я побачив той запис у вашій медичній картці, то був приголомшений. Я нічого не знав про групове зґвалтування.

— Я вам казала.

Так тривало майже годину, поки я нарешті не погодився:

— Гаразд. Нехай буде по-вашому. Ви розповідали, але мені треба почути це знову.

— Чому?

— Тому що я не можу знайти жодного запису з цим, а деталей не пам’ятаю. Мені вони потрібні, бо це може пояснити дещо про вашу особистість і вашу поведінку. Розкажіть мені.

Клавдія підозріливо зиркнула на мене, але нарешті описала, що сталося з нею однієї ночі влітку 1970-го, після того як вона переїхала до трейлера — будинку на колесах — біля військової бази у Форт-Бреґґу, разом із братом Девідом і його другом Полом з Індіанополіса…

Того дня, пригадувала вона, температура стояла градусів під сорок, а кондиціонер не працював. Хоча вона знала, що брат цієї ночі на службі, та коли стук у двері розбудив її, подумала, що Пол спить у глибині трейлера, і здивувалася, чому він не встане подивитися, хто там. Лише згодом Клавдія дізналася, що він пішов до клубу для військовослужбовців, рятуючись від спеки.

Вона вибралася з ліжка, підійшла до дверей і спитала, хто це.

— Термінова справа, — промовив чоловічий голос, і на мить вона подумала, що то Девід. — Потрібен телефон, щоб викликати допомогу.

Клавдія відчинила двері.

Троє чоловіків у військовій формі увірвалися в трейлер. Один схопив її ззаду, другий вдарив в обличчя. Коли вона закричала, третій — вона гадала, що впізнала його обличчя — гучно увімкнув програвач. Потім чоловіки притиснули її до підлоги й по черзі ґвалтували. Щоразу, коли Клавдія пручалася, один із них бив її. Вона бачила, що вони добряче сп’янілі від алкоголю чи наркотиків. Перший обблював її з голови до ніг, і відтоді щоразу, коли вона чула або читала про те, як когось зґвалтували, їй пригадувався сморід блювотини, від якої разило віскі. І щоразу, коли вона чула запах блювотиння, заново переживала зґвалтування.

Коли вони закінчили з нею й пішли, дівчина чула, як заводиться й від’їжджає машина. Тоді схопила скатертину, загорнулася в неї та пошкандибала через дорогу туди, де мешкав сержант, командир її брата.

Він відвіз її до лікарні й послав по брата. Девід мало не оскаженів, коли вона розповіла йому, що сталося. Він доповів у військову поліцію, і наступного дня Клавдія дала свідчення черговому офіцерові.

Неважко було знайти ґвалтівників. Сусіди, які скаржилися на гучну музику, описали трьох солдатів, які вибігли з її трейлера, і впізнали модель їхньої автівки. Клавдія описала одного, який здався знайомим. Свідки в клубі для військових Е/4-Е/9 бачили їх трьох разом.

Їх заарештували, і Клавдію привезли підписати заяву. Та коли вона почула, що, оскільки їй немає двадцяти одного року, групове зґвалтування може призвести до смертного вироку, то перелякалася. Як би вони не скривдили її, вона не хотіла бути причиною їхньої смерті в газовій камері. Знала, що деякі жінки вимагали б максимальної відплати, але вона так не могла.

Клавдія відмовилася висувати звинувачення.

Офіцер, який вів розслідування, намагався її переконати, що так буде правильно, але вона лише хитала головою й казала:

— Забудьте. Не можна вирішувати це ось так. Хтось має поговорити з ними. Їм потрібна допомога… психологічна… вони хворі. Я не хочу, щоб вони померли за скоєне наді мною, бо ніколи не вірила в смертну кару.

Тут жінка підняла на мене очі, хитаючи головою.

— Знаєте, коли ті хлопці постукали до мене у двері й попросили скористатися телефоном, я, мабуть, забула, що в нас його немає.

Бідолашна, розгублена, вразлива Клавдія. Її відмова висувати обвинувачення через те, що це могло призвести до смертної кари для трьох кривдників, глибоко мене зворушила. Я був радий, що вона нарешті повідала мені про це. Її співчуття й милосердя до інших — навіть до тих трьох, які вчинили жорстоку наругу над нею, — переконали мене в тому, щó казали про неї інші: Клавдія й мухи не скривдить.

І боляче було усвідомлювати, що тепер, за п’ять років після «вбивств 22 калібру», її досі переслідував спогад про Маккена, його матір і Крістін. Вивільнити ці спогади, на її думку, було єдиним способом відігнати тих привидів.

Але я бачив, що вона має намір боротися до кінця.

2

Клавдія розповіла мені, що зустріла Білла «Смоукі» Гема за кілька тижнів після зґвалтування. Вона поїхала — як зазвичай — до клубу військових, де Девід грав на бас-гітарі в рок-групі. Через те що її зупинив офіцер поліції, щоб застерегти від подорожей автостопом, казала Клавдія, вона пропустила виступ Девіда.

— Ви хіба не боялися їздити автостопом? — спитав я, намагаючись звикнути до її нового образу, який складався в мене.

— Ні. Я часто до цього вдавалась, — зізналась вона. — Колись я чинила по-справжньому безрозсудно. Була сміливою, але це дурість. Ви б не повірили, що я робила деякі речі. Мене навіть могли вбити.

Смоукі, механік гелікоптера 82-ї повітрянодесантної дивізії, запросив її на танець. Він був метр дев’яносто п’ять заввишки й дуже гарний, пригадувала Клавдія. Коли вони пригорнулись одне до одного на людному танцмайданчику, вона відчула, як її вабить до нього.

Його родина на Гаваях, розповів він дівчині, а його батько є членом Департаменту поліції Гонолулу. Смоукі планував повернутися на Гаваї після свого звільнення в кінці року.

Наступного тижня, хоч їй робили невеличку операцію через згусток крові під нігтем, вона на милицях прибула автостопом до клубу, де знову зустріла Смоукі. Вони пішли до будинку, який він орендував у районі Бонні-Дьюн, і тієї ночі Клавдія вирішила, що він — саме той, із ким вона хоче одружитися.

— Я тоді вживала багато наркотиків, — буденно пояснила вона, — галюциногени, мескалін, ЛСД. І ще канабінол.

Я був ошелешений. Попри те, що мав уже майже сто годин записаних наших із нею розмов, я тоді вперше почув, як вона зізнається, що колись вживала вуличні наркотики. Досі я вірив, що вона вживала лише пігулки, прописані лікарями від її психічної хвороби.

— Ви знаєте, що таке канабінол?

— Майже нічого не знаю про вуличні препарати, — відповів я.

Міг би додати, що до цього моменту також майже нічого не знав і про її минуле. Враження, що формувалося в мене останні півтора року — як про невинну психічнохвору, жертву суспільства, — почало блякнути. Тривожно було виявити, що ця жінка стільки приховувала від мене і що лише зараз я починав її пізнавати.

— Він щось робить із рівновагою, координацією рухів, — пояснила Клавдія.

— Що саме?

— Канабінол. Навіщо комусь уживати його, не знаю.

— То навіщо ж ви це робили?

— Хотіла б я знати відповідь. Чому я їздила автостопом? Чому зізналася, що вбила трьох людей? Як мені пояснити ці речі? Я намагалася зрозуміти це, але не можу.

Вона зробила паузу й підозріливо глянула на мене.

— Що ви збираєтесь написати в книжці, пояснюючи мою поведінку?

— Я не даю пояснень, — відповів я. — Просто описую те, що сталося.

— О-о, — полегшено зітхнула вона. — Читачі робитимуть власні висновки?

— Звісно.

— Моя поведінка завжди була дивна, непоясненна. Відколи мені виповнилося шість.

Я занервував, але спробував зберегти незворушне обличчя. Мені не терпілося почути будь-які спогади з її дитинства.

— О-о… — видихнула вона. — Забула! Щойно в мене був цілий епізод у голові — і зник. Не знаю навіть, що там було. Щось про те, як моя мати віддавала мене до школи.

— Дитячого садка? — підказав я.

— Ні, у той час вони були, але я туди не ходила.

— Перший клас?

— М-м-м… ну, хай там як, сестра Антуанетта знала, що зі мною щось не так. Вона писала листи моїм батькам. Просила їх приїхати до школи на невеличку бесіду. Пам’ятаю, тато приїхав для розмови з нею, з матір’ю-начальницею і з монсеньйором. Вони просто знали, що зі мною щось не те. Постійно посилали мене до шкільного психолога. Вважали, що це питання духовності.

— Що ви?..

— Власне, католицький священик прийшов до будинку й змастив усі одвірки та дверні ручки олією, а тоді окропив усе святою водою. Виганяв бісів з будинку. У нас були біси. Явно були.

— Гаразд.

Вона розсміялася.

— Це нагадує мені будинок, у якому я жила зі Смоукі в районі Бонні-Дьюн, коли на порозі з’явився шериф округу Камберленд. Боже мій, ніколи цього не забуду. Стукіт у двері. Ми були на кухні, їли. Без Смоукі — його там не було. Але я досі пригадую деяких інших хлопців у формі. Вони їли поспіхом — мали йти на зустріч військових чи ще кудись, і ось один із них визирає з вікна й бачить шерифський капелюх. О, як ми заметушилися, викидаючи наркотики! Намагалися змити їх в унітаз, але вони спливали, бо їх було дуже багато. А хтось приволік драбину, намагаючись видертись на горище й закинути їх туди. Знаєте, у чім була проблема? Це все було через мого колі — я називала його Спритником, бо він гасав, як навіжений. З’ясувалося, що він покусав маленьку сусідську дівчинку. А ми тут викинули наркоти на сотні доларів.

Клавдія зі сміхом описувала це:

— Знаю, ми самі були на якійсь наркоті. Було в нас щось під назвою саліци… не можу цього вимовити. Ми обізвали це «простачком», бо від нього стаєш геть безмозким. І коли помічник шерифа сказав нам, що маленьку дівчинку покусали, що вона плаче й усе таке, то замість пожаліти її, ми висіли одне на одному й істерично реготали. Помічник шерифа дуже розізлився. Скінчилося тим, що ми мусили сплатити її лікарняний рахунок. Вони поїхали досліджувати собаку, і в того не виявили сказу, але в крові знайшли наркотики.

— Як таке сталося?

— Колишній пожилець будинку підсадив його на амфетамін. Бачили б ви Спритника. Усе хутро випало. Люди гадали, що він дуже старий.

Жінка засміялася.

— Він був жалюгідний. Шкода було дивитися. Наш лисий собака на ім’я Спритник.

Що мене засмутило, то це її усмішка, коли Клавдія говорила про покусану дитину. Навіть знаючи, що недоречні сміх або сльози — один із симптомів шизофренії, я не міг не зажуритись через це. Коли дізнався, що вона казала Говарду Чемпу, буцімто не вживає вуличних наркотиків — лише ліки, у мене склалось уявлення про Клавдію як про невинну жертву. Тепер же я почувався так само обманутим, як і він. Проте мусив намагатися тримати свої емоції під контролем, коли вона описувала власний досвід. Я був тут, щоб слухати й писати, а не щоб судити її.

3

Після того як у січні Смоукі отримав звільнення з армії, повідала мені Клавдія, вона поїхала з ним на Гаваї. Їй було дев’ятнадцять.

— Коли ми приземлилися в Міжнародному аеропорті Гонолулу, — розповідала вона, — там була вся його родина. Мабуть, без перебільшення, людей п’ятдесят. І вони дарували нам квіткові гірлянди й були щасливі нас бачити.

Ми поїхали на ранчо його батьків у Вайманало — з навітряного боку від озера Оагу, — і 13 березня 1971 року одружилися. Оскільки мати Смоукі була наполовину португалка й наполовину гавайка, ми мусили дотримуватись гавайського звичаю для молодят — перший рік прожити в домі батьків.

Якщо більшість дитячих спогадів Клавдії були порожні, то спогади про Гаваї виявились розмитими.

За кілька місяців після одруження, пригадувала вона, її заарештували за зберігання наркотиків на квартирі подруги в Гонолулу. Наступні три дні вона провела в жіночій в’язниці на Оагу, а згодом дізналася, що лише завдяки зв’язкам Смоукі в Департаменті поліції Гонолулу проти неї не порушили справи — за умови, що вона покине Гаваї та ляже в клініку для лікування наркозалежності на материку.

Восени 1971 року вони повернулися до Колумбуса, і Клавдія почала відвідувати психіатричний стаціонар для дорослих. Кілька тижнів вони жили в будинку її матері, доки не змогли винайняти власне житло поблизу. Але зимові холоди виявилися нестерпними для Смоукі. Наступного січня він повернувся на Гаваї, а за кілька тижнів Клавдія поїхала слідом за ним. На свою першу річницю, 13 березня 1972 року, вони переїхали з будинку його батьків до власної квартири.

За словами Клавдії, вона знала, що її поведінка на Гаваях була дивною: безсонні нічні нипання квартирою, пригніченість, нервозність, паніка з нападами агорафобії. Католицький священик, який одружив їх, запропонував жінці сходити до його друга, психіатра Танаки, який першим діагностував у неї параноїдальну шизофренію з гострою істерією.

Її шлюб зі Смоукі зазнав краху. Багато розповідати про нього вона не могла чи не хотіла. Більшість подій 1972 року стерлися з її пам’яті, хоч вона визнавала, що її тодішнє життя було постійною чергою барів, нічних клубів і незнайомих чоловіків. Вона невиразно пригадувала, як її жорстоко побили в січні 73-го — зламали вилиці й вибили більшість передніх зубів. Відтак була пластична хірургія й цілі місяці на те, щоб загоїлось обличчя, а коли зняли бинти, друзі казали, що тепер її обличчя стало навіть більш загадковим, більш звабливим, більш чуттєвим.

7 березня 1973 року вони зі Смоукі розлучилися. За тиждень вона суттєво перевищила дозу своїх ліків і була доправлена до медичного закладу Квінз у Гонолулу.

Виписавшись за кілька днів, Клавдія виявила, що втратила будь-яке відчуття часу. Її розумовий стан погіршився, і вона переходила з роботи на роботу, з одного бару чи нічного клубу до іншого — співала, танцювала, обслуговувала бар.

Вона працювала офіціанткою топлес у «Зеленій галявині», а потім у «Лимонному дереві», відчуваючи жаль до чоловіків, які витріщалися на її груди, намагаючись торкнутися до неї. Знову почала зловживати вуличними наркотиками, щоб зробити життя більш-менш стерпним. Особливо кокаїном, легко доступним на Гаваях, який вколювала у вени на ногах ззаду, під колінами. Зрештою Клавдія пішла з «Лимонного дерева» і найнялася до «Королівської веранди», де зустріла Талію Ломен. Вони вирішили винайняти квартиру на двох, з’їхалися та стали коханками.

— Це були мої другі бісексуальні стосунки, — зізналась мені.

Я відчув, що вона навмисно каже так, щоб подивитись, чи мене це шокує. Я зберіг незворушне обличчя, не показуючи жодної реакції. Знав, що коли виявлю хоч натяк на осуд, вона більше ніколи мені не звіриться.

— Мої перші стосунки з дівчиною були в середній школі, — продовжила Клавдія із затуманеним поглядом. — Ми з Геленою намагалися тримати їх у таємниці, але якимось чином інші діти дізналися й дражнили нас, називаючи лесбіянками. Це турбувало Гелену більше, ніж мене. Потім, у день святого Валентина, коли ми мали зустрітись, вона взяла з шафи батьків револьвер і застрелилася.

Клавдія з неприхованим болем дивилася на мене.

— Мені досі глибоко болить те, що люди не можуть зрозуміти: кохання між жінками так само важливе, як і між чоловіком і жінкою. Жорстокість людей, які цього не розуміли, змусила Гелену померти за те, що вона кохала мене. Якби не Талія, мабуть, я теж знищила б себе.

Вона сказала, що коли вперше дізналася, що її нова подруга — «кагуна», себто відьма, то відчула відразу. Та потім Талія привела її до «Книгарні окультизму» на бульварі Капіолані. У Школі окультних наук Клавдія брала уроки хіромантії, астрології та реінкарнації. Вона навчилася читати з облич, долонь і душ. Це нагадувало їй, як батьки купили спіритичну дошку, коли вона була в першому класі, і вона сприйняла цей дарунок як знак долі.

Талія допомагала їй у навчанні, і Клавдія була в захваті від містичних сил, які опанувала. Коли їй видали сертифікат про завершення курсу, це почасти компенсувало для неї відсутність диплома про завершення середньої школи.

— Я пишалася тим, що стала «кагуною», — зізналася Клавдія, дивлячись мені в очі.

Я мусив відвести погляд.

Порившись у валізі, дістав листа, якого знайшов серед архівів її матері, датованого 4 червня 1974-го, у якому вона писала Марті, що вони з Талією займаються пошиттям блузок для продажу на рок-фестивалі «Хто» в День Незалежності в кратері Даймонд-Гед у Гонолулу. Це повернуло їй один спогад…

Вони винайняли ділянку для намету, пригадувала Клавдія, не лише щоб продавати блузки, а й щоб читати думки, гадати по руці та на картах таро. Клавдія сподівалася, що заробить купу грошей.

— У ніч перед початком фестивалю ми були надто збуджені, щоб їсти чи спати. Не лягали й розмовляли цілу ніч. Тож перед тим як піти до кратера, знаючи, що мені потрібен стимулятор, я нюхнула кокаїну.

У кратері Даймонд-Гед за допомогою двох чоловіків вони встановили намет. Клавдія зв’язала бамбукові тростини, прибила полички й акварельними фарбами намалювала яскраву вивіску.

Увесь ранок вони з Талією гадали на картах таро й по руці, читали думки. Клавдія пригадувала, що перед обідом Талія вислизнула на кілька хвилин, а коли повернулась, хитро всміхалася.

— Ті хлопці просто чудові, — сказала вона. — Поглянь, що вони нам подарували — гавайську травичку, щоб гарантовано відсвяткувати з вогником.

Моя співрозмовниця пояснила: це означає, що вони змішали марихуану — як завжди робили серйозні курці травички на острові — з опіумом.

— Двадцять чотири години без їжі та сну, — казала Клавдія. — Мені конче було потрібно бодай щось.

Наркотики швидко почали дезорієнтувати її.

І коли жінка спустошувала власну свідомість, щоб отримувати картини з карт таро чи з думок клієнтів, перепади настрою почали лякати вже її саму: від істеричного сміху до чорного смутку. Вона хотіла зупинитися, та знала, що має залишатись, доки люди її потребують. Ніколи нікому вона не могла відмовити в допомозі.

І ось Клавдія пригадала, як на неї впала тінь. Молода темноволоса американка зупинилася перед наметом і прошепотіла:

— Я хотіла б, щоб ви прочитали мої думки.

Вони сиділи, дивлячись одна на одну, і коли Клавдія зазирнула в її темні, дивно затуманені очі, напруження й страх зросли. Вона побачила ауру навколо жінки… і картини, що проступали: насильства, крові та смерті.

Не в змозі цього винести, Клавдія скрикнула й зомліла.

Отямилася в лікарні Святого Франциска. Вона впала, розповіла їй Талія, з криками про те, що побачене в душі молодої жінки було нестерпно жахливим. Що саме це було, Клавдія не пам’ятала. Лікарі залишили її для обстеження.

Вона пробула в лікарні вже два тижні, коли до неї прийшов відвідувач — низенький гаваєць із місцевої організації Християнського братства врятованих душ на Оагу.

Він спитав, чи не хоче вона покинути цю лікарню, щоб приєднатися до програми Незалежного тимчасового проживання. Ідеться про місце для людей, яким немає куди йти, розтлумачив чоловік. Там надають одяг, їжу тричі на день, ночівлю, душ — усе, що їй знадобиться.

Клавдія погодилася піти з ним. Він пояснив, що найкращий спосіб уникнути бюрократичної тяганини для неї — сказати, що вона виписується з лікарні під опіку батька.

20 липня 1974 року вона підписала документи про виписку, і її відвезли до тимчасового помешкання в Гонолулу. Деякий час вона пробуде там, сказав незнайомець, перш ніж її переведуть до головного центру — будинку на двадцять дві кімнати. Там були психологи для людей, які вийшли з в’язниць, психіатричних закладів і лікарень. Більшість членів братства, як вона дізналася, очікували суду. Вона мешкала в будинку три дні, перш ніж її відправили літаком на Великий острів — Гаваї.

Превелебний Гаррі Вілсон і його дружина Тесс, які керували Християнським братством врятованих душ, доручили їй збирати кавові боби та різати цукрову тростину. Вони видавали їй невеличку суму на кишенькові витрати. Згодом, коли Клавдія заслабла, їй дозволили працювати в крамниці здорової їжі, зважувати боби та борошно. Вона почувалася там щасливою і спокійною.

Усі будівлі й сади в житловому комплексі в Кеалакекуа мали біблійні назви: будинок, до якого вона була приписана, називався «Просторим домом», а з її вікна можна було подивитися на «Гетсиманський сад».

Превелебний Вілсон переконував, що її дитяче хрещення в католицькій церкві, з простим збризкуванням водою, нічого не означає, що спасіння вимагає дорослого свідомого прийняття Ісуса й цілковитого занурення. Клавдія приготувалася до участі в масовому хрещенні у водах Блек-Сенд-Біч. Триста п’ятдесят людей прибули з сусідніх островів, із Каліфорнії, Вашинґтону та Ореґону, і гості об’єдналися у співі.

— Я відчувала прекрасний аромат у повітрі, — розповідала мені Клавдія, — але так і не побачила, звідки лунають ті пахощі. І вони співали різними мовами — а все одно ідеальний тон, ідеальна гармонія. І раптом я помітила: над їхніми голосами лунали інші, надвисокі голоси, значно вищі за перші сопрано, і це було незрозуміло. Я ніде не бачила програвача чи магнітофона й не могла збагнути, як моє вухо здатне чути щось подібне. І я була не єдиною, хто це чув. Тож я знала, що це була не галюцинація.

— Що ви про все це подумали? — спитав я.

— Не знаю, що це було. Але вірю, що нас відвідали янголи.

Превелебний Вілсон тричі занурював її в океан зі словами: «Клавдіє, я хрещу тебе в ім’я Ісуса Христа». Вона швидко обсохла на теплому сонці, а тоді приєдналася до приготованої учти, сповнена не чуваної доти радості.

27 червня Клавдія пішла з групою людей на аудієнцію до сестри Ваніти, котра, як їй казали, мала силу та владу наділяти Даром мов.

Їй наказали читати вголос слова з Діянь 2:4.

«Усі вони сповнились Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовляти»[11].

Якщо вона буде щирою, запевнив її превелебний Вілсон, то отримає Божественний Дар. Якщо ж ні, то нічого не отримає. Коли черга претендентів наблизилася до святої жінки, Клавдія боялася, що не дістане небесної мови.

Але раптом, промовляючи слова, вона відчула силу Святого Духа з усією його енергією та усвідомила, що отримала навіть більший дар. Їй було дароване Розмаїття мов. Вона не могла зрозуміти слів, що вилітали з її рота, але її запевнили, що вона розмовляє іспанською й турецькою так, як говорили в першому столітті.

Кореспонденція Марти містить лист від Клавдії, датований 7 серпня 1974 року:

«Це перший духовний підйом, який я пережила, — писала вона. — Я живу з благородним святим чоловіком і його родиною та іншою дівчиною приблизно мого віку. Уперше в житті я почуваюся чистою всередині та маю спокій у душі».

Проте Клавдію засмучували накладені на неї обмеження. Обурювало, що не можна ходити в кіно чи слухати рок-музику. А коли превелебний Вілсон зажадав, щоб вона переконала матір продати будинок і майно, а гроші пожертвувати Братству, бо цим вона доведе щирість свого повернення на шлях до Христа, у неї з’явилися підозри.

Марта розповідала, що 16 серпня Клавдія телефонувала їй із платного телефону коштом абонента й зізналась, що написала того хвалебного листа про Братство лише тому, що знала: усю пошту переглядають, тож превелебний Вілсон прочитає його. Насправді, казала вона, санітарні умови там украй кепські, і її охороняють, навіть коли вона йде до вбиральні. Усіх змушують тяжко працювати й підмішують щось у їжу, щоб вони перебували в запамороченні. Тих, хто намагався втекти, відсилали до будинку в джунглях.

Коли 25 вересня вона знов зателефонувала додому, то сказала Марті, що хвора й слабка, адже їй не дозволяють вживати медикаменти, призначені лікарем.

— Мене тримають проти моєї волі, мамо. Якщо дізнаються, що я тобі телефонувала, то поселять до іншого будинку, який важко знайти, і більше жодної звістки ти від мене не отримаєш.

Марта зателефонувала до Департаменту поліції Кони й повідомила чергового офіцера, що передплачує авіаквиток для своєї доньки. Вона просила забрати Клавдію й посадити її на літак. Офіцер сказав, що Братство наразі перебуває під слідством через інші скарги проти них, тож неважко буде витягти звідти Клавдію.

27 вересня о восьмій вечора поліція Кони допомогла слабкій і виснаженій Клавдії сісти в літак «Гавайських авіаліній» до Гонолулу, де вона зробила пересадку на рейс «Юнайтед Ейрлайнз» до Колумбуса.

4

Хоч Марта й відчувала полегшення, що Клавдія в безпеці, і раділа її поверненню, у наступні чотири тижні галюцинації та дивна поведінка поновилися. 22 жовтня Клавдію госпіталізували до психіатричної лікарні Маунт-Кармель, а потім перевели до психіатричної палати лікарні Державного університету Огайо в Апгем-Голлі, де вона вперше зустріла доктора Стінсона.

«Конфіденційне медичне резюме» Стінсона зберегло її висловлювання. Клавдія розповідала йому, що її викрали на Гаваях і що її переслідує мафія.

— Навіщо їм вас переслідувати? — питав він.

— Бо я співачка, і для них я коштувала би купу грошей.

— Як почуваєтеся, перебуваючи тут?

— Добре почуваюся. Тут мені безпечно.

— Чим, на вашу думку, ми можемо вам допомогти?

— Я хочу начисто позбутися думок про самогубство.

Опитувач вніс до документа свої враження від пацієнтки:

«Пацієнтка — висока, середньої статури, приваблива, спокуслива біла жінка 23 років. Одягнена в червоний светр-гольф, сірий брючний костюм, нейлонові панчохи й класичні туфлі. Добре тримає контакт під час розмови, в т.ч. зоровий, але демонструє беземоційні вираз обличчя та голос… Набуває горизонтальних поз, постійно відкидає волосся й грається вказівним пальцем із підручними предметами. Швидкість дій належна і в нормі. Характер мови нормальний. Пацієнтка повідала хитро сплетену історію, у якій замішані релігійний культ, мафія, її викрадення, тортури й ФБР і яка сталася за кілька місяців до її госпіталізації… Її все більше переслідують щоденні думки про самогубство, стверджує, що періодично впадає в істерику.

Пацієнтка описує галюцинації та марення. Наразі вона стурбована своїм нещодавнім “викраденням” і “намаганням знайти помешкання”, коли вийде звідси.

Демонструє мало розуміння своєї проблеми. Не робить активних спроб самогубства, але зберігає суїцидальні думки».

Клавдія пройшла Міннесотську багатоаспектну перевірку особистості, і результати були занесені до карти: «МБПО показує, що пацієнтка імовірно має психоз, поєднаний із симптомами істерії та шизофренії. Тест дає підстави припускати постійний розлад думок з регресією як характерну форму захисту».

У процесі лікування трудовою, рекреаційною, груповою та індивідуальною терапіями Клавдія показала себе слухняною пацієнткою. Оскільки вона ідеально піддавалася гіпнозу, доктор Стінсон удався до гіпнотерапії.

На початку грудня, під наглядом бригади лікарів, Клавдія готувалася покинути лікарню, збираючись переїхати на квартиру разом з іншою пацієнткою.

Стінсон призначив їй галдол, 5 мг, та когентин, 1 мг, і вказав у своєму звіті, що вона добре реагує на лікування. Його перший діагноз був: «Істеричний невроз дисоціативного типу».

На час її виписки, 7 грудня 1974 року, було узгоджено подальше лікування в Психіатричній клініці для дорослих.

Після того як Клавдія покинула Апгем-Голл, вона знайшла та втратила кілька робочих місць упродовж року і зрештою перейшла на соцзабезпечення. Відтак зустріла жінку, яка переконала її, що релігійний рух під назвою «Шлях» є відповіддю на всі її проблеми.

«Міжнародний шлях», який хвалиться сотнею тисяч прибічників по всьому світові, має структуру дерева з коренем і стовбуром у Ноксвіллі, штат Огайо, де він був заснований, та відгалуженнями в інших штатах, і кожен осередок — зібрання в індивідуальних помешканнях — називається «гілкою». Коли «гілка» надто розростається, щоб збиратися в одному домі, лідер забирає частину групи до себе в дім, і з цього «пагона» утворює нову «гілку».

Це був прояв її психічної хвороби, вирішив я, що спонукав Клавдію знов і знов шукати відповідей у маргінальних релігійних групах, сектах, серед практиків окультизму. Її навіюваність робила з неї легку мішень для таких груп.

Клавдія побожно схилялася перед «Шляхом» — пропові­дями, говорінням дивними мовами, душевним і фізичним зціленням — і проголосила себе заново народженою. Вона оселилася в чотирикімнатному будинку на Самміт-стрит, разом із двома учасницями руху, і почувалась у безпеці. Була щаслива і з нетерпінням прагнула почати нове життя, твердо вирішивши уникати проблем. Присяглася, що буде обережною.

— Ось тоді я зустріла Джима Шталя, — сказала Клавдія. — Хоч він і колишній засуджений, але прекрасний хлопець. Я роками його не бачила, а недавно, кілька місяців тому, викликала таксі, щоб їхати на роботу, і вгадайте, хто був за кермом? Джим Шталь! Це доля! Чистісінька доля! Я питала його, чи могли б ви зустрітися з ним, і він сказав, що поговорить з вами.

Певно, на моєму обличчі відбилася втома, але Клавдія з надією торкнулася моєї руки й прошепотіла:

— Я справді вважаю, що так треба.

1

Для мене стало очевидним, що одна з розгадок зізнання Клавдії в убивствах у Маккена якось пов’язана з її захопленням екзотичними маргінальними релігіями. Інша полягала в її очевидному потягу до злочинців. Щоб розгадати таємницю її обізнаності з місцем злочину та щоб краще збагнути ті сили, що впливали на неї, я мав намір більше дізнатись і про одне, і про інше.

Та частина Парсонз-авеню, де мешкав Джим Шталь, виявилася доволі сумнівним кварталом занедбаних гуртожитків і порожніх крамниць. Я підозрював, що це також район із високим рівнем злочинності.

Я піднявся вузькими сходами до кімнат Шталя, і він підійшов до дверей привітатися зі мною — смаглявий коротун років за тридцять, з темними вусами й напомадженим чорним волоссям. Провів мене до крихітної кухні, і ми сіли до столу біля вікна, що виходило на вулицю.

Я дістав диктофон — він нервово глянув на нього, але стенув плечима.

— Клавдія хоче, щоб я з вами поговорив. Зроблю все, що в моїх силах, щоб їй допомогти.

Шталь розказав, що вони вперше зустрілися в лютому 1976 року.

— Ви впевнені? — уточнив я. — Клавдія казала, що в 1975-му.

Він похитав головою.

— Мене достроково звільнили з Меріонської виправної установи 5 грудня 1975-го. Її я зустрів десь два місяці по тому.

Я вирішив покладатися на його пам’ять. Якщо колишні засуджені щось і пам’ятають, то це дату, коли вийшли з в’язниці.

— Розкажіть мені, що ви пригадуєте з тієї зустрічі.

— Я мешкав тоді на Самміт-авеню. Був холодний день, п’ятниця, і я їхав до центру по термінову соцвиплату й продовольчі картки. Коли підійшов мій автобус, я сів, заплатив за проїзд і роззирнувся. Уважно оглянув усі обличчя — звичка, яку набуваєш, пробувши так довго за ґратами. Там було майже порожньо, лише п’ятеро людей. Аж тут я помітив найкрасивішу жінку, яку будь-коли бачив, а вона дивилася на мене, всміхаючись, і жестом запрошувала сісти поряд.

Усміхнувшись, Шталь продовжував:

— Я знав, що маю туди сісти, але я ніколи отак не кидаюся сторчголов. Завжди випробовую долю. Тож пройшов повз неї та сів на заднє сидіння автобуса. Вирішив: або їй здалося, що вона мене знає, або ж вона стодоларова повія.

Шталь зізнався, що сімнадцять зі своїх тридцяти чотирьох років провів під арештом і у в’язницях за підробляння документів, пограбування й носіння прихованої зброї. Він знав, що доки перебуває на достроковому звільненні, то має ходити по струночці та пильно стежити за своєю поведінкою.

— І все ж… вона була така гарна. Я сказав собі: якщо вона ще раз обернеться й усміхнеться мені, я спробую. І вона це робить — обертається і всміхається. По-справжньому зваблива, та все ж невинна, ну, знаєте. Гаразд, думаю я, якого чорта…

Він підійшов і сів біля неї, назвався, і вони почали розмову так, наче знали одне одного роками.

— Клавдія сказала, що її сумочка перед тим лежала на сидінні поряд із нею, — розповідав Шталь, — і перш ніж автобус зупинився, підняла її й поклала на коліна. Начебто знала, що я сяду в цей автобус і ми зустрінемося. Це довело мені, що вона екстрасенс. Я багато читав у в’язниці про людей з екстрасенсорними здібностями, і ось нарешті зустрів таку. Ми розмовляли про реінкарнацію та можливість того, що знали одне одного в минулому житті. І я питав себе, у якому житті міг зустріти когось аж такого невинного, такого вразливого. І все ж ми були тут — як давні друзі, що зустрілися після довгої розлуки.

— Вона сказала вам, куди прямує? — спитав я.

— Їхала до своєї бабусі позичити десять баксів. Ми обмінялися телефонними номерами й адресами, і виявилося, що мешкаємо поряд, на Самміт-стрит. А потім — і це було дуже дивно, — коли я встав, щоб зійти на своїй зупинці, у мене з язика зірвалося: «Побачимось увечері. Нам треба багато про що поговорити». Ось так.

Згодом, ідучи з офісу соцзабезпечення, казав Шталь, він пригадав, що не має грошей, щоб повести жінку на побачення. І продав свої продовольчі картки за п’ятдесят п’ять доларів.

Того вечора Шталь доїхав автобусом до її помешкання і був здивований, побачивши, що її квартира така ж крихітна й жалюгідна на вигляд, як і його. Він зустрів двох жінок, з якими вона жила, і зрозумів, що він їм зовсім не подобається.

Шталь розщедрився на таксі, і вони з Клавдією поїхали до студентського містечка Університету штату Огайо, щоб трохи випити й потанцювати. Коли прийшли на дискотеку, університетська молодь, що юрмилася на танцмайданчику лише мить тому, відступила й почала дивитися на коротуна й високу жінку, які так гарно танцювали разом. Йому завжди казали, що він схожий на Сонні Боно, а вона з її зростом і довгим темним волоссям могла зійти за Шер[12]. Більшість студентів подумала, що вони дійсно Сонні й Шер, і йому здалося кумедним прикидатися, що вони з Клавдією знаменитості.

Згодом вони блукали студмістечком і ділилися секретами. Він розповів їй, що достроково звільнився. У сім років, зізнався Шталь, він утік із дому, відтак раз у раз потрапляв під арешт — і виріс готовим до злочинного життя.

Клавдія розповіла йому про свої сподівання стати моделлю та акторкою. Про психічні проблеми: як її медикаментозне лікування тимчасово припинило голоси й галюцинації, підірвавши її здоров’я, проте посилюючи рішучість давати собі раду самій.

Вони взяли таксі до його будинку, і Шталь ледве міг повірити, що зараз опиниться з нею в ліжку. Та коли він уже був готовий оволодіти нею, то побачив відсторонений погляд у її очах.

— Я священиця, — промовила вона. — Я мала тобі розповісти.

Шталь здивувався.

— Що за чортівню ти верзеш?

І Клавдія розказала, що коли вийшла з психлікарні, то приєдналася до «Шляху».

— Дві жінки, з якими я мешкаю, — з цієї спільноти, а мене вважають священицею.

— Що ж, це в нас теж спільне, — відповів чоловік. — Коли я казав, що знаю, що цього разу зможу втриматись і не потрапити за ґрати — це тому, що я заново народився.

Коли вони закінчили кохатися, Шталь відчув сум. Якби тільки він міг чимось їй допомогти. Та, не маючи сам ні грошей, ні роботи, ще й із тюремним минулим…

Він вирішив допомагати їй духовно. Те, як вона описувала «Шлях», тривожило його. Шталь почав сумніватися в цій спільноті, йому не подобалося, що Клавдію обдирає якась релігійна секта. Чоловік запропонував відвідати разом зібрання однієї з «гілок», щоб поглянути на цих людей і зрозуміти, що коїться. Якось увечері він пішов з Клавдією, а потім, наодинці з нею вдома, запевнив, що вона покладає свою віру на псевдопророків.

— Як ти можеш таке казати?

— Послухай, Клавдіє, у «Шляху» стверджують, що вважають Біблію прямим Словом Божим, так?

Вона кивнула, широко розплющивши очі й ніби обороняючись.

— Але ти чула: голова зборів каже, що коли розіп’яли Ісу­са, четверо злочинців були розіп’яті разом із ним. Четверо.

— Так, мене це теж здивувало. Я завжди вважала, що їх було двоє, але «Шлях» каже, що четверо.

Шталь дістав Біблію й погортав її.

— Як ти можеш здогадатися, я завжди цікавився тим, що каже Велика Книга про злочинців. Вивчав її, доки сидів у тюрязі. Ось, прочитай уголос.

Клавдія прочитала рядок, на який він вказав пальцем, Матея 27:38: «Тоді розіп’яли з ним двох розбійників: одного праворуч, а другого ліворуч».

Він перегорнув до Марка 15:27: «І розіп’яли з ним двох розбійників, одного праворуч, а другого ліворуч від нього». У Луки 23:32 про це було написало трохи інакше: «З ним вели також двох інших, злочинців, щоб їх скарати на смерть». В Йоана 19:18 було сказано: «...його і розіп’яли, а з ним двох інших: по одному з кожного боку, Ісуса ж — посередині».

Шталь різко закрив Біблію і підніс над головою.

— Якщо люди зі «Шляху» кажуть, що цитують Євангелія, а при цьому проповідують Слово Боже так відмінно від писань Матея, Марка, Луки та Йоана, то як нам знати, що вони не хиб­лять у своїх поглядах на зцілення та спасіння? Може, ти віддала себе в руки спільноти, яка приведе тебе прямісінько до пекла!

Він говорив щиро й палко, і це налякало Клавдію. Вона розплакалася й подякувала, сказавши, що вірить йому і більше не зв’язуватиметься з людьми зі «Шляху».

Я бачив, що ці спогади завдають йому болю. Чоловік сумно всміхнувся.

— У наступні кілька тижнів ми багато бачилися. Я обожнював бути з нею. Вона була така невинна, і все ж я насолоджувався її вмінням лякати людей, передвіщаючи їхню долю. Мені подобалось, як дивилися на мене люди, коли вона була зі мною. Але я знав, що так довго тривати не може, адже я не мав чого їй запропонувати. Почав переглядати оголошення про роботу для моделей, вирішивши, що коли зможу скерувати її на правильний шлях, то мені досить буде знати, що я допоміг їй.

Шталь розповів, що першого березневого тижня 1976 року, близько місяця після їхнього знайомства, він побачив оголошення, де жінок запрошували на роботу моделями та в телевізійну рекламу. Він зателефонував до «Національної відеокорпорації» та поговорив із Філом Ґері, президентом — той сказав, що радо зустрінеться з Клавдією, щоб подивитись, чи вона їм підійде.

Шталь переказав це Клавдії, і вона погодилася піти на співбесіду в північній частині Колумбуса.

— Вона отримала роботу, — тихо продовжив чоловік. — І потім переїхала до хлопця, який її найняв.

— Ви ще спілкувалися з нею в той час?

— Одного разу телефонував їй у дім Філа Ґері, щоб привітати з днем народження. Із нею все було начебто гаразд. Це було востаннє, коли я про неї чув, доки не прочитав статті в «Плейбої». І сказав собі: ті, що вважають, начебто вона когось убила, несповна розуму. Я навіть написав листа її адвокатові, Лью Даю, запевняючи: Клавдія нікого не могла вбити, бо не здатна скривдити жодної живої душі.

— Ви намагались побачитися з нею чи відвідати її? — спитав я.

Шталь знизав плечима.

— Після того як Клавдія переїхала від мене, я перебрався до Флориди й пограбував банк. На час її арешту за вбивство я був у федеральній в’язниці. Там я й прочитав статтю в «Плейбої».

Виходячи з квартири Шталя та спускаючись сходами, я відчув, що повертаюся з темного боку світу, про який знав лише із заголовків і вечірніх новин по телевізору. Ні, я не був наївним щодо злочину та злочинців. Працюючи над попередніми книгами, відвідував в’язниці й лікарні для душевнохворих зловмисників та опитував правоохоронців і засуджених. Але зараз розмови з такими, як Шталь, котрий сприймав злочин як належне, як спосіб життя — легкий, природний спосіб дії, — починали діймати мене.

І все ж я був зворушений спогадом Шталя про його великий роман із вродливою жінкою. Через свою турботу про Клавдію, через те, що вважав її надто гарною для себе, він віддав її тóму, хто мав би забезпечити їй можливості, яких він сам надати не міг. Відступив її Філу Ґері.

2

Філ Ґері (Шіанамбло), коротун років двадцяти п’яти з волоссям до плечей, завжди носив кепку інженера-залізничника, щоб приховати свою лису маківку. Філ, завзятий самопроголошений імпресаріо, пояснив мені, що за кілька місяців до зустрічі з Клавдією він створив компанію, відому як корпорація «Ворлд Вайд Сошіалз» — «для ліберально налаштованих дорослих, які хочуть розважитися разом». Надрукував листівки й запустив рекламу, але нічого не вийшло, бо він як одинак не любив розважатися з парочками, котрих ця реклама приваб­лювала. Колумбус, вирішив Філ, невдале місто для свінгерів.

Після того, крім запису рекламних роликів для місцевих телестудій та організації гри в покер у себе на квартирі, він заснував компанію під назвою «Національна модельна агенція кінопроб» — як підрозділ його «Національної відеокорпорації». Для роботи в себе він знаходив привабливих жінок.

Коли проводив співбесіду з Клавдією, згадував Філ, вона так відчайдушно прагнула шансу стати моделлю та акторкою, що розповідала йому, нібито була «міс Гаваї» і з’являлася в телевізійному сегменті «Гаваї 5-0». Якщо на фотографіях вона вийде так само гарно, як і в житті, заявив він їй, то буде в нього телевізійною моделлю, але зараз йому потрібен хтось на заміну секретарці, яка виходить заміж.

Клавдія погодилась на цю роботу, і ввечері вони зі Шталем пішли разом вечеряти й святкувати.

У наступні кілька тижнів, на додачу до праці секретаркою, Клавдія знімалась у рекламних роликах для спортзалу «Дайна-Джим», автосалону «Крайслер-Плімут» і крамниці «Килими напрокат». У захваті від роботи на телебаченні, вона обдзвонила всіх старих друзів і сказала їм подивитися. Була впевнена, що успіх не за горами.

Наприкінці квітня, коли сусідка по кімнаті Філа, фотограф, виїхала з квартири й повернулася до батьків, він запропонував Клавдії переїхати до себе й розділити з ним помешкання.

Він показав їй свій дюплекс у блокованому житловому будинку за «Френч-Маркетом» — торговельним центром, розбудованим на подобу паризьких вуличок. Її частка у кварт­платі мала значно перевищувати те, що вона сплачувала на Самміт-стрит, але з новою роботою та новими можливостями моделі, запевняв він Клавдію, вона може собі це дозволити.

— Вона обожнювала це житло, — розповідав Філ Ґері, — і їй сподобалась ідея стати моєю співмешканкою. Але була одна проблема. Вона казала, що боїться, як би цей колишній в’язень, Джим Шталь, її не вбив, і хоче, щоб я поїхав з нею й захищав її, доки вона забиратиме речі з квартири. Коли я туди приїхав, то побачив, що все геть інакше. Шталь нічого не казав. Просто мовчки сидів на дивані й дивився на нас. Я помітив, що коли ми йшли, він навіть не потурбувався попрощатися.

Після того як Клавдія переїхала до нього, казав Філ, він перетворив свою модельну агенцію на службу ескорту «Відео­побачення». Обидва літні випуски «Розваг у Колумбусі» за 1976 рік — місцевого журналу, поширюваного в готелях, ресторанах і нічних клубах — опублікували рекламу з похітливою фотографією Клавдії, а під нею зазивний текст:

«Насолоджуйтеся містом з однією з наших вродливих дівчат.

Побачте вашу супутницю спочатку у відеозаписі…

Оберіть дівчину, яка сподобається найбільше…

Ми щосили намагаємось

ДОГОДИТИ ВСІМ НАШИМ КЛІЄНТАМ!!!»

Клавдію резервували на два-три побачення на тиждень. Із сімдесяти доларів, які клієнт сплачував за тригодинне побачення з вечерею, Філ отримував сорок, жінці ж діставалося тридцять. За його словами, він чітко давав зрозуміти, що «Відеопобачення» — це лише служба ескорту, і після неї жінка має одразу йти додому. Звісно, що вони робили по тому, стверджував він, було їхньою особистою справою.

Згодом, коли я прямо звернувся до Клавдії та спитав, чи була вона повією, вона це палко заперечила.

— Я лише раз у житті робила це за гроші.

Вона пояснила, що один із клієнтів Філа, заможний бізнесмен, якого називали «Теннессі», літав із нею та однією з нових Філових «моделей» — Вікі Генкок, танцівницею ґоу-ґоу на вуличне прізвисько Наліпка — до мотелю в Ноксвіллі. Після ночі сексу з обома, включно зі спостереженням за Клавдією та Вікі, які займалися цим удвох, Теннессі заплатив по п’ятсот доларів кожній. Згодом, розповіла Клавдія, він посилав по них ще кілька разів, і вони з Вікі вирішили залишити гроші собі й не казати про це Філу. На той час як їхній клієнт утомився від них і розірвав домовленість, Вікі з Клавдією стали коханками.

За два місяці Філ Ґері припинив ескортний бізнес.

— Усі гадали, що я постачаю повій… — стверджував він, — тож я покинув це.

Серед речей, що непокоїли його, зізнався Філ, були дурниці, які коїла Клавдія, — наприклад, як тоді, коли привела до його квартири клієнта, котрий вимагав свої гроші назад.

— Я так подумав, що це була дурість. Міг послати її кудись, і її б там убили. Тож з ескортом було покінчено.

Після служби ескорту «Відеопобачення» Філ вирішив скористатися своїм телевізійним обладнанням для знімання еротичного кіно. «Нереальні фантазії» планувались як легке порно у виконанні Клавдії та Вікі Генкок. Кожна серія починалася з того, що вродлива модель зачитувала уявні листи від глядачів, які висловлювали бажання побачити свої сексуальні фантазії втіленими на екрані.

Хоч Клавдія і твердила, що Філ обіцяв зробити з неї кінозірку й заплатити їй десять тисяч доларів, коли фільми будуть продані, він заперечував це. Що ж до фільмів, «Своє тіло, чужа могила» і «Бейсбол, яблучний пиріг і тридцять дев’ять голих панянок», як вона мені їх називала, Філ заперечував, що колись такі знімав. Єдине, що він зняв — «Нереальні фантазії», — було лише любительським домашнім відео, пояснив чоловік, експериментом, якого він ніколи не продавав і не випускав у прокат.

Щоб довести, що Клавдія помиляється, він прокрутив відеозаписи для мене у своїй квартирі.

Вони були аж до кумедного жахливі.

У першому уривку Клавдія грає роль жінки, яку знімає в шикарному гей-барі вродлива бісексуалка (у виконанні пародистки в чоловічому одязі в ролі бісексуальної трансвеститки).

У другому Клавдію зваблюють Вікі та ще одна лесбіянка. В обох серіях Клавдія від початку й до кінця перебуває під дією наркотиків і не при тямі.

Аматорська порнографія була веселою, і все ж я почувався винним за свій сміх. Мені було сумно бачити Клавдію такою. Філ пояснив, що коли він закінчив знімати «Нереальні фантазії», Клавдія наче змінилася. Почала вживати амфетамін, тож він вирішив, що її дратівлива поведінка та любовний роман із однією з його жінок є неприпустимими. Коли в липні Вікі Генкок поїхала з Колумбуса, він усвідомив, що в Клавдії починається справжня параноя. Філ сказав, що з нього годі й він хоче, щоб вона пішла.

Вона заговорила про самогубство.

Істерична та вимучена галюцинаціями, Клавдія зателефонувала по допомогу матері. Двоє друзів Марти приїхали до квартири Філа, спакували речі Клавдії й перевезли її — у стані психічного виснаження — до Апгем-Голлу.

3

«Конфіденційне резюме» доктора Стінсона, датоване 6 жовтня 1976 року, описує другу госпіталізацію Клавдії до Апгем-Голлу:

«Міс Яско висока та струнка, доволі зваблива, носить густий макіяж і прикраси. Її мова й жести дуже виразні, вона добре тримає зоровий контакт. Охоче взаємодіє з опитувачем, але періодично виявляє стривоженість. Настрій дещо піднесений і схвильований, грається з предметами у кімнаті під час розмови… Мисленнєвий процес і мова в межах норми. Асоціації близькі. Маячних думок не виявляє і не повідомляє про випадки галюцинацій…

Свій стан міс Яско пояснює тривалою історією гомосексуальних стосунків, що беруть початок у віці десяти років. Торік пацієнтка жила з жінкою, з якою грала “чоловічу роль”. Їхні стосунки були розірвані в липні, і відтоді міс Яско ставала все більш тривожною, нестабільною в роботі та схильною до самогубства.

Вона почувається змушеною позбутися своїх гомосексуальних нахилів і жити весь час як жінка…

“Я більше не хочу бути бісексуалкою, — сказала вона. — Хочу бути жінкою двадцять чотири години на добу”.

За час перебування в лікарні стан міс Яско до певної міри покращився. Вона брала участь в індивідуальній, груповій, трудовій та рекреаційній терапіях, а також працювала в групі розвитку соціальних навичок. Спілкування з персоналом та іншими пацієнтами відбувалося дуже добре, проте вона майже не виявила підтверджень того, що зможе налагодити серйозні стосунки з людьми за межами лікарні».

Доктор Стінсон виписав її 23 жовтня 1976 року, змінивши попередній діагноз «Істеричний невроз дисоціативного типу» на «Шизофренія латентного типу».

За порадою іншого психіатра Клавдія вступила до групи реабілітації наркозалежних під назвою «Програма підтримки молоді» в Патаскалі, штат Огайо. Суворий релігійний статут, на спільну думку її матері й керівників «Програми», мав дати Клавдії змогу відновити сили та розв’язати проблему зловживання наркотиками. Чотири місяці вона жила ізольовано від друзів, свого минулого й препаратів. У листі до матері від 1 березня 1977 року писала:

Філ Ґері зізнався мені, що непокоївся станом Клавдії й за кілька тижнів після її переїзду намагався дізнатись, де вона. Роздобув номер групи в Патаскалі й зателефонував.

— Жінка на тому кінці дроту відповіла мені, що Клавдії не дозволено приймати дзвінки від чоловіків, — розповів Філ. — Тож я спитав, чи можу передати їй повідомлення. Коли назвав своє ім’я, запала тиша, а тоді вона сказала: «О, то ви, мабуть, той чоловік, про якого Клавдія каже, що він намагається її вбити». Те саме вона казала мені про Шталя.

А я подумав: те саме вона казала згодом репортерам про Боббі Новатні. Як я розумів, вона цілком могла розповідати всім, що і я намагався її вбити.

У видіннях Клавдії майже кожен, кого вона приваблювала — чоловік чи жінка, — зрештою використовував її та зловживав нею, і після кожної сутички вона заглиблювалася в тіні містицизму й психічного розладу. Для Клавдії, здавалося, кожні сексуальні стосунки з чоловіком несли загрозу смерті.

Що ж, я не мав наміру хоч колись давати їй бодай найменшу підставу казати всім, що вона боїться, щоб я не спробував її вбити.

Поїздки до Колумбуса для розмов почали даватися взнаки. За понад два роки я здійснив дев’яносто п’ять поїздок, часто залишаючись на ніч-другу в мотелі, коли планував кілька зустрічей із різними людьми. На межі вигоряння я вкотре застерігав себе, що буду дурнем, якщо продовжуватиму це, але відповідь завжди була та сама: я мав дізнатися, що відбулося насправді. Мав розгадати цю кляту таємницю.

1

В історії хвороби Клавдії вказано, що вона понад п’ять місяців провела в групі реабілітації наркозалежних «Програма підтримки молоді», а коли на початку березня 1977 року вийшла звідти, то ще тиждень перебувала в Армії спасіння. Вона пам’ятала, як оселилася разом із подружжям, що надавало тимчасовий притулок після «Програми підтримки», але, не в змозі витримати жорстких правил та обмежень, що нагадували їй Християнське братство врятованих душ на Гаваях, мусила піти.

Після двох тижнів у тимчасовому притулку Клавдія отримала запрошення від Джулії Келлі, молодої жінки, також колишньої пацієнтки «Програми підтримки», пожити з нею та її чоловіком у їхньому трейлері в Ланкастері, штат Огайо. Клавдія погодилася.

Якось уранці, останнього березневого тижня, вона прокинулася вдосвіта й спакувала свою синю валізу, взявши лише одяг і залишивши все інше: папери, листи, дрібнички — як завжди. Щоразу, переїжджаючи, вона починала все з чистого аркуша й не хотіла, аби щось нагадувало їй про місце, яке вона покидала. Кожен переїзд був наче новим народженням.

Коли таксі привезло її на вокзал Ґрейгаунд у центрі, було ще темно, та все ж вона спізнилася на шестигодинний автобус до Ланкастера й мусила чекати п’ять із половиною годин на наступний.

Клавдія вирішила купити кави в автоматі та, проминаючи ігровий зал у вестибюлі, побачила високого гарного чоловіка з темним волоссям й охайною борідкою, який грав у пінбол. Він був у джинсах без ременя і, хоч було холодно як на кінець березня, не носив під розстібнутою джинсовою курткою сорочки, а тримав її скрученою у вузол під пахвою.

Коли глянув на неї, Клавдія побачила, що він спітнів.

— Маєте розміняти долар? — спитав чоловік.

Вона знайшла дрібні монети в гаманці й, простягаючи їх, помітила його знервовані, розширені блакитні очі.

— Що така красуня, як ви, робить тут о цій порі?

— Спізнилася на автобус до Ланкастера. А ви?

Чоловік позіхнув і витер носа рукавом.

— Зустрічаюся де з ким у справі. А що в Ланкастері?

Вона впізнала симптоми людини, якій конче потрібна доза.

— Поживу там у декого.

— Якщо хочете, відвезу вас, коли закінчу зі своїми справами, — запропонував він. — Краще, ніж чекати до опівдня.

Клавдія прийняла його пропозицію та приєдналася до нього за грою в пінбол.

Він сказав, що його звати Роберт Реймонд Новатні, але вона може кликати його Боббі. Йому не надто сподобалось ім’я Клавдія, тож він вирішив називати її Лавді.

Приблизно за годину до вокзального вестибюля увійшов невисокий лисий чоловік, озирнувся з осторогою і рушив до чоловічої вбиральні. Новатні перепросив і пішов слідом за ним. За кілька хвилин лисий вийшов і зник, а коли Новатні знову приєднався до Клавдії, то вже був у сорочці. Зі спокійного виразу обличчя і звужених зіниць вона зрозуміла, що він щойно вколовся.

— А тепер я відвезу вас, — сказав Боббі, — але спочатку маю навідатися до хлопця, який винен мені гроші.

Він вивів її надвір до бувалого в бувальцях «фольксвагена» бронзового кольору.

— Це мого брата. Не вірю в марнування коштів на тачки.

Вони поїхали до будинку в східній частині Колумбуса, і поки Новатні вів свої справи, Клавдія чекала в машині. Повернувшись за десять хвилин, він прослизнув за кермо і проспівав:

— Наступна зупинка — Ланкастер!

Вони їхали на південь трасою 33, Новатні весь час говорив, справляючи враження розумного і начитаного. Зараз, отримавши свою дозу, він здавався твердим і сильним, тим, хто може про себе подбати. Клавдія відчувала, що його вабить до неї, та й сама вважала його чарівним.

Новатні висадив її біля трейлера Келлі, та коли вони побачили ньюфаундлендів у дротяній загороді й почули, як зсередини гавкають ще собаки, він швиденько записав два телефонні номери на клаптику паперу.

— Лавді, якщо не схочеш лишатися тут, зателефонуй мені на один із цих номерів. Я приїду й заберу тебе.

Потім розвернув свій «фольксваген» і поїхав.

Після вечері — коли Клавдія усвідомила, що, окрім двох дітей, у трейлері спатимуть троє собак — вона попросила дозволу скористатися телефоном.

За першим номером відповіді не було (то був номер його брата), а другий, як виявилось, належав сусідові Боббі, і той погодився покликати його до телефону. Після довгого очікування вона почула знайомий голос.

— Це Лавді, — сказала вона. — Приїдь і забери мене.

Він забрав її за дві години.

Новатні відвіз Клавдію до своєї квартири на Вілсон-авеню і пояснив, що з ним мешкає його близький друг Діно Політіс.

— Іноді до нас заходить дівчина Діно, Ельсі Мей. Але якщо буде надто людно, я впевнений, що Діно виїде.

Тієї ночі, коли Клавдія розвішувала свій одяг у шафі в спальні, вона побачила на полиці шприц, гумову стрічку й порожні пергамінові конверти. Також там був пістолет.

Коли вони опинилися в ліжку, попри фізичну й душевну втому, вона відповідала на його пестощі.

Невдовзі Клавдія почала усвідомлювати, що через її забудькуватість, через те, як вона постійно губить хід розмови, Боббі й Діно вважають її тупою й розмовляють при ній так, наче вона дитина.

Вона незабаром дізналася, що Діно має власну справу — обшиває алюмінієм стіни будинків, — і часом Боббі працює на нього. Також переконалася, що від дози до дози Боббі витримує не довше восьми годин, і зрозуміла, чому він не вірить у марнування грошей на тачки.

Але Діно був проти наркотиків. Він ніколи не дозволяв Боббі їхати з ним на обшивку будинку, коли той був під кайфом. За це вона поважала Діно.

Боббі все більше непокоївся через брак грошей. Він наполіг, що її чеків соцзабезпечення замало, і допоміг Клавдії влаштуватися танцівницею ґоу-ґоу в «Латинські квартали». Там вона зустріла Свинаря, який приходив дивитися на її танці щоразу, як бував у Колумбусі, і завжди возив її на сніданок. Попервах Боббі ревнував, але вона запевнила, що їхні стосунки зі Свинарем суто платонічні.

За місяць після переїзду Клавдії виїхав Діно Політіс, і приблизно в той самий час вона дізналася, що Вікі Генкок — її партнерка в «Нереальних фантазіях» Філа Ґері й колишня коханка — танцює в «Хитрому лисі». Вона призначила їй зустріч, і вони поновили свої любовні стосунки. Неважко було приховувати це від Боббі.

Але Клавдію турбувало, що серед інших танцівниць Вікі зажила репутації базіки. Після кількох келихів могла погрожувати, що звернеться до поліції щодо деяких власників бару, пов’язаних із синдикатом Цинциннаті/Дейтона. Ходили чутки, що вона риє собі могилу.

Якось увечері, коли вони сиділи в китайському ресторані на Броуд-стрит, Вікі зомліла та впала на підлогу. Лише напівусвідомлюючи те, що відбувається, Клавдія сиділа в трансі, доки менеджер викликáв «швидку». Вона знала, що має щось сказати, щось зробити, але лише коли Вікі винесли з приміщення й повантажили до «швидкої», Клавдія істерично заверещала, що не дозволить забрати її подругу саму.

— Вона непритомна! — кричала жінка. — Звідки мені знати, що ви, покидьки, її не зґвалтуєте?

Нарешті Клавдії дозволили поїхати з ними у «швидкій».

Вона бачила Вікі кілька разів після того, як її виписали з лікарні, а потім та зникла. Ніхто в «Хитрому лисі» не знав, куди вона поділася.

За місяць Клавдія почула у вечірніх новинах, що обгоріле жіноче тіло, знайдене дейтонською поліцією у віддаленому районі 10 червня 1977 року, нарешті ідентифіковано. Двадцятишестирічну Вікі Генкок — вуличне ім’я Наліпка — застрелили, запхали до багажника її ж автівки й підпалили.

Клавдія була приголомшена. Вона уявляла собі вродливе тіло Вікі, обгоріле дотла. Її, мабуть, ідентифікували за зубною картою. Певно, проводився розтин, і їм довелося різати шкіру Вікі. Клавдія вибігла до спальні й розридалася.

Вулицями ходили чутки, що Наліпка поїхала з Колумбуса, тому що боялася. Хоча її хлопець — Ґері Вейн Купер на прізвисько Кадилак — і був заарештований, усі казали, що він лише виявився крайнім. Жінки стверджували, що один із власників барів ґоу-ґоу в Колумбусі замовив її кілеру з Дейтона. Клавдія знала, що люди, які керують барами, хотіли, щоби це стало своєрідним попередженням іншим танцівницям та офіціанткам тримати рота на замку.

У її очах стояли сльози, коли вона розповідала мені про вбивство Вікі Генкок.

Я вирішив не згадувати розповіді Філа Ґері про те, як дейтонська поліція виявила, що Вікі Генкок колись працювала на нього, і попросила Говарда Чемпа допитати його. Філ казав, що Чемп переглянув той самий відеозапис, котрий бачив я — «Нереальні фантазії» з Вікі, Ліндою та Клавдією в ролі лесбійського любовного трикутника, — і що Чемп позичив його, щоб зробити копію для архіву Департаменту шерифа.

Це було за дев’ять місяців до того, як він зустрів Клавдію й заарештував її.

2

Що далі, то все більшого стресу завдавало Клавдії спільне життя з Боббі, і вона не знала, як із цим упоратися. Літня спека діймала, а грошей на кондиціонер не було. Жінку турбувало, що її чек на вісімдесят три долари соцзабезпечення на місяць іде на сплату його вісімдесятидоларової помісячної оренди. Решта її прибутку, зарплатня й чайові, ішли на підтримку Боббі та його любов до наркотиків.

Життя Клавдії звелось до усталеного розпорядку: праця в «Латинських кварталах», сон по дванадцять годин на галдолі й когентині, а потім — витягти себе з ліжка й годинами блукати немов у тумані, доки остаточно не прокинеться. Друзі Боббі часто заходили випити пива й поговорити.

Якось увечері, в останній тиждень серпня, Клавдія прокинулася від криків на задньому подвір’ї будинку й пішла глянути крізь жалюзі вітальні. Вона побачила двох чоловіків, які тримали молоду жінку з медово-золотавим волоссям, відтак штрикнули її ножем, запхали до багажника й поїхали геть.

Коли вона розповіла про це Боббі, він сказав, що це її не обходить.

— Не треба тобі в це вплутуватись. Ти ж не хочеш опинитися в суді.

Але картина вбивства переслідувала її. Не кажучи Боббі, жінка пішла до сусідів через двоє дверей і попросила дозволу скористатися їхнім телефоном, щоб викликати поліцію. Вони сказали те саме, що й Боббі:

— Забудьте про це. Вас це не обходить.

Та коли Клавдія описала молоду жінку, дружина — переймаючись через власну доньку-втікачку, яка підходила під опис жертви, — дозволила зателефонувати до поліції.

Нарешті поліція прибула, але сусіди не впустили її до свого будинку. Клавдія мусила розмовляти з поліцейськими на задньому подвір’ї.

Нічого так і не знайшли — ані крові, ані тіла.

Усі казали, що Клавдія нафантазувала цю сцену або ж це була просто галюцинація.

Боббі неодмінно хотів знати, навіщо вона пхає носа не у свої справи.

— З твоїми вибриками клятої самаритянки ти колись дограєшся до біди. Тебе приб’ють за твій довгий язик, як Вікі Генкок.

Це вразило й глибоко засмутило Клавдію, і в наступні дні її голос ставав усе більш хрипким, доки вона геть його не втратила. Не могла ні їсти, ні пити, а за три дні після «вбивства» прийшла до приймального покою лікарні Університету штату Огайо та була доправлена до Апгем-Голлу.

Оскільки вона не могла говорити, то написала записку на папірці: «Я втратила голос після того, як на моїх очах зарізали людину».

«Конфіденційне резюме» доктора Стінсона про її госпіталізацію 26 серпня 1977 року підтвердило історію, яку вона розповіла мені:

«Першого разу пацієнтка потрапила до Апгем-Голлу у віці чотирнадцяти років з галюцинаціями та маячнею. Відтоді була госпіталізована тричі з діагнозом “істерична особистість” [так в оригіналі]… Пацієнтка повідомляє, що за три дні до госпіталізації стала свідком того, як зарізали жінку в провулку за її будинком. Вона повідомила про цей випадок поліцію, хоча ніхто з сусідів не підтвердив її розповіді, керуючись принципом “скажеш слово — чекай біди”. Після “вбивства” її голос поступово ставав усе хрипкішим, і на час надходження до лікарні зник остаточно.

…МБПО [Міннесотська багатоаспектна перевірка особистості, 29 серпня 1977 р.] фіксує дуже незначні відмінності від попередньої характеристики: “картина психічного захворювання з сильним емоційним розладом. Часто спостерігається порушення мислення з коливанням рівня оцінки реальності й параноїдальні настрої”. IQ за шкалою Шиплі-Гартфорда дорівнює 110 із поняттєвим коефіцієнтом 104.

Пацієнтка має середньостатистичну зовнішність, користується темними тінями й носить одяг, що підсилює образ легковажної жінки. Наявні ознаки культурної депривації… Говорить виразно, доволі збуджено, з частими вигуками й жестикуля­цією, при цьому енергійно пережовує жуйку. Буденним тоном розповідає свої моторошні історії. Цілком орієнтована, судження зв’язні, часом недоречні, з розсіяними асоціаціями. Завдання на прості розрахунки, серійні сімки й згадування президентів дається з однаковою складністю. Тлумачення прислів’їв радше буквальне, ніж абстрактне.

Переповідає галюцинації про споглядання “аур навколо всього, що живе й дихає” і бачить маревні видіння, у яких “речі здаються викривленими, наче вони далеко”. “Вбивство” може також бути галюцинацією. Жодних суїцидальних фантазій останнім часом не згадує.

Під час перебування в лікарні пацієнтка не отримувала медикаментів. Долучалася до лікарняних заходів у дружній, відкритій манері, відновивши голос за три дні».

Свинар відвідував її в Апгем-Голлі та якось сказав, що коли її цього разу випишуть з лікарні, вона має поїхати з Колумбуса, вдихнути свіжого повітря, побачити нові місця й зустріти нових людей.

— Коли тобі покращає, — обіцяв він, — я візьму тебе з собою в поїздку. Можеш скласти мені компанію.

— З радістю, — погодилась вона, відчуваючи прихильність до цього чоловіка. Хоча він за віком міг би бути їй батьком, думала Клавдія, та справді турбувався про неї.

Доктор Стінсон утретє виписав її з Апгем-Голлу 2 вересня 1977 року, повторивши свій другий діагноз: «шизофренія латентного типу».

Приїхав Боббі на машині свого брата, щоб відвезти її назад до квартири. Запевнив, що з допомогою Діно долає свою звичку, що знайде роботу й піклуватиметься про неї.

Вона повірила йому.

Клавдія забула розповісти мені про знайомство з друзями Боббі, і її засмутило, коли я став розпитувати її про це. Один був світлошкірим мулатом, якого Боббі кликав Жартуном, бо той полюбляв усе, про що йшлося, переводити на жарт. Клавдії стало моторошно, коли Боббі пояснив, що Жартун мусить постійно перебувати під кайфом, щоб і далі сміятися з життя, бо в нього серповидноклітинна анемія. Наркотики, казав Жартун, єдине, що не дає серпові похмурого женця скосити його.

Інший новий друг Боббі також був наркоманом. Бісексуал Брейді, високий і худий, з яскраво-рудим волоссям і густою рудою бородою. У ньому відчувалася холодність, що дуже нервувало її, і Клавдії здавалося, що він скоїть будь-що та скривдить будь-кого, хто стане на його шляху до ділаудиду.

Якось у неділю, миючи посуд на кухні, Клавдія випадково почула, як вони втрьох обговорюють статтю на першій шпальті «Колумбус Диспетч» від 11 грудня 1977 року.

Згодом, залишившись наодинці, вона теж прочитала її:

ДВОХ ЖІНОК УБИТО: МОТИВИ НЕВІДОМІ

Оскільки Клавдія працювала офіціанткою, ця історія зворушила її. Жахала сама думка про замерзлі тіла жінок морозної ночі. Вона здригалася від холоду, ідучи на роботу, а коли танцювала, рухаючи та граючи тілом під рок-музику, то поглядала в осклянілі очі чоловіків і сподівалася, що ніхто з них не захоче її вбити.

Тієї ночі, повернувшись додому, вона опустилася навколішки перед іконою із зображенням Ісуса, який молиться в Гетсиманському саду, власноруч прибитою над дверима між вітальнею та їдальнею, і помолилася за двох загиблих.

Тоді, казала Клавдія, вона й знати не могла, що це були перші жертви «убивць 22 калібру» і що ці смерті змінять її життя.

Січень 1978 року був місяцем справжньої холоднечі. На Колумбус обрушувалась одна нищівна снігова буря за іншою. Температура день за днем трималася нижче двадцяти градусів морозу, а заголовки газет сповіщали про «Небезпечні бурі» та «Сніговий катаклізм». Нарешті у четвер, 26 січня, найстрашніша хуртовина в історії США — «Хуртовина-вбивця» — пронеслася крізь місто вітрами зі швидкістю вісімдесят миль на годину з коефіцієнтом охолодження п’ятдесят один нижче нуля.

Перед самим Різдвом Клавдія покинула танці в «Латинських кварталах», а в січні почала обслуговувати столики в ресторані зі стриптизом під назвою «Галерея зображень». У ніч бурі вона взяла таксі на роботу, здригаючись у своєму коричневому полотняному плащі, та оскільки роботи було небагато, повернулася додому рано — перед самою опівніччю. Підіймаючись сходами, вона почула голоси, а коли увійшла до вітальні, то побачила незнайомця, який сидів у м’якому кріслі.

— Лавді, це мій новий партнер у більярді, — сказав Боббі. — Не може сьогодні дістатись додому через завірюху, тож залишиться на ніч. Спатиме на канапі.

Це був невисокий стрункий чоловік в окулярах у темній оправі та з боязкими очима, які не наважувались глянути просто на неї. У нього було високе чоло, вуса й борідка, трохи густіша, ніж у Боббі. Він здавався сором’язливим. На прохання Боббі Клавдія принесла їм два пива, а тоді повернулася на кухню мити посуд.

Вона чула уривки їхньої розмови про негоду, а потім незнайомець скрикнув:

— Я ніколи не хотів цього робити.

Клавдія увімкнула воду, щоб ті двоє думали, ніби вона почала мити посуд, а сама підійшла ближче до дверей і стала слухати.

— Він мене змусив… о, Боже, я не хотів…

Потім почувся звук блювання — його знудило.

Клавдія залишалася на кухні й деякий час ще прислухалась, а потім лягла спати. Довго лежала без сну, намагаючись зрозуміти, про що він говорив, проте голос того чоловіка та інші спогади вже геть змішалися в її голові.

Пам’ятаючи своє видіння про жінку, яку зарізали в провулку, неприємності, які це спричинило, і те, як усі глузували з «божевільної Клавдії», вона вирішила, що коли спитає про це Боббі, той скаже, що в неї слухові галюцинації.

Тож вона викинула все це з голови, випила «Далман-30» і поринула в глибокий сон без сновидінь. А коли прокинулася, гість Боббі вже пішов, тож вона нарікала на необхідність чистити килим у вітальні, де знудило новоспеченого приятеля Боббі з більярду.

1

Одного вітряного дня навесні 1984 року ми з Клавдією трохи поговорили, повечеряли в китайському ресторані неподалік і повернулися до неї. Я поставив їй кілька уточнювальних запитань щодо вбитої Вікі Генкок, відтак Клавдія поділилася власним страхом бути вбитою в той самий спосіб. Вона сказала:

— Дух Вікі тут і, мабуть, слухає нас просто зараз.

Я сидів спиною до дверей кухні, і Клавдія — яка сиділа обличчям до них — раптом вдивилася повз мене розширеними від жаху очима, а тоді видала довгий пронизливий крик. Кілька секунд я не міг ворухнутися, шкірою відчуваючи поколювання, а тоді підстрибнув та озирнувся, майже очікуючи побачити, як на нас пливе спалене тіло Вікі.

Двері кухні, якими ми увійшли, розчахнулися.

— Це просто клятий вітер, — промовив я, коли знову міг дихати.

Затиснувши рота кулаком, вона похитала головою.

— Дух Вікі був тут, бо ми говорили про неї. Вона вийшла.

— Ой, годі вам, Клавдіє. Коли ми увійшли, я йшов за вами. Просто не досить щільно зачинив двері. Бачите ж, який сильний вітер надворі.

— Вікі щойно пішла.

— Ну тоді як ви знаєте, що вона не прийшла, а пішла? Може, вона тут просто зараз. Гей, Вікі! Як справи?

— Ви просто не маєте віри, Дене. Вам треба повірити.

— Я вірю в те, що бачу на власні очі й чую власними вухами.

Майже відразу як ці слова зірвалися в мене з губ, я зрозумів, що скоїв помилку. Це дало їй шлях для відступу.

— Гадаю, це означає, що ви ніколи не повірите в те, що сталося в ніч убивств у Маккена. Оскільки вас там не було.

— Клавдіє, ви ж знаєте, що я вам вірю. Інакше я б не займався всім цим. Коли я кажу «на власні очі» й «власними вухами», це може означати також докази та свідчення очевидця. Зараз, як у суді, я не сприймаю голослівних свідчень. Але ви були там і бачили вбивства, і я повірив би в те, що ви мені розповіли.

— Я ніколи не казала, що бачила вбивства.

— Ні, казали.

Вона знітилася.

— Справді? Коли?

— У вашому зізнанні Чемпу.

Жінка розслабилася та всміхнулась.

— А, це. То я все вигадала, щоб заплутати Говарда. Допов­нила брехню правдою. Усі ці балачки про Боббі й Діно. Я знала, що це не матиме шансів у суді.

— Нащо ж ви розповіли йому, що скоїли вбивства?

— Щоб урятувати себе. Я не хотіла помирати.

— Тепер ви мене заплутали. Можете це пояснити?

Клавдія лише відмахнулася:

— Не зараз. Коли довірятиму вам.

Я мав би вже знати, що навіть коли духи благословили її на довіру до мене, так буде аж до кінця наших стосунків.

— Як довго це триватиме, Клавдіє? Минуло вже понад два роки. Що я маю зробити, щоб заслужити довіру?

— Ви маєте бути обережним, коли розпитуєте людей. А то я вам щось кажу, а потім дізнаюся, що ви пішли й розповіли їм.

— Так це й робиться. Я маю підтвердити те, що ви кажете мені.

— Це лише доводить, що ви мені не довіряєте. То чому я маю довіряти вам?

— Це не доводить, що я вам не довіряю. Так мусять працювати письменники-документалісти чи журналісти. Я повинен мати бодай одного, а краще двох людей, які підтверджують те, що ви кажете. Це як здійснювати навігацію морем або досліджувати суходіл — вираховувати невідому точку, спираючись на дві відомі, а потім роблячи обчислення.

Вона подивилася на мене як на ідіота.

— Ви не дослідник і не навігатор. Ви пишете книжку про мене, і все, що від вас треба, — записувати те, що я кажу.

— Це не все, що від мене треба, Клавдіє. Я маю писати правду.

— Ви натякаєте, що я не кажу вам правди.

— Ви часто не пам’ятаєте правди. Самі казали мені це з сотню разів, відколи ми почали. Хіба не так?

— Так.

— А я маю по клаптиках збирати історію, розмовляючи з усіма, з ким можу, хто брав у ній участь або щось знає. Ваш погляд на деякі речі мені зрозумілий. Коли я знатиму і їхні погляди, то зможу…

— Зробити обчислення?

— Саме так.

— Але коли ви з ними говорите, вам же не обов’язково казати: «Клавдія мені розповіла». Можете сказати просто: «Я чув так і так, тож хотів би спитати вас про те й те». Хіба так не можна?

— Гадаю, можна. Але яка різниця?

— Велика. Мені телефонувала моя мати, і вона була розлючена, що я розповіла вам деякі речі про неї. А їй телефонував мій батько. Тепер вони злі на мене.

— Що ж, я мусив з ними поговорити. Й оскільки вони обоє заперечують те, що ви казали, я не писатиму про це в книжці. Якби я просто приймав ваші звинувачення, це було би безвідповідальним з мого боку.

Клавдія пильно роздивлялася мене.

— Проте в одному ви маєте рацію, — додав я. — Мені не обов’язково казати: «Клавдія розповіла». Я можу просто спитати їх про факти. Вибачте, якщо мої методи опитування завдали вам неприємностей.

— Гаразд, — погодилася вона. — Якщо будете обережні в майбутньому.

Ми обговорили кілька незначних деталей, а потім я знову сів і подивився просто в її невинні зелені очі.

— Я хочу, щоб ви подумки повернулись до часового проміжку перед самими вбивствами у Маккена.

Жінка застогнала.

— Невже це потрібно? Мене це нервує.

— Вибачте, Клавдіє. Але це ядро всієї історії.

Вона зсутулилася в кріслі й заплющила очі.

Я заговорив тихим, гіпнотичним, монотонним голосом:

— Зараз, аби повернути вас туди, я хотів би, щоб ви думали про погоду. Було холодно… сніжило… дні за днями… сильніше й сильніше… Холодний… глибокий… сніг.

Вона кивала, доки я говорив, а тоді раптом її очі широко розплющилися.

— О Боже мій. Я згадала дещо.

— Ну ж бо, розкажіть.

— У вечір «Хуртовини-вбивці» я працювала. Але роботи було небагато, і в ту ніч мій бос рано зачинив «Галерею зображень». Коли я повернулася додому, то увійшла до квартири й побачила чиюсь потилицю — хтось сидів у кріслі. Боббі сказав, що це був хтось, із ким він грав у більярд, хто не міг повернутись додому через хуртовину, тож він запросив його переночувати на канапі.

Її очі були широко розплющені й блищали — вона явно уявляла собі той випадок.

— Я привіталась, а тоді пішла на кухню й увімкнула воду, щоб помити посуд. Але я приклала вухо до шпарини у дверях і почула, як вони з Боббі розмовляють. Той чоловік казав щось про двох жінок у Ньюарку — говорив і плакав водночас. Стверджував, що то його брат змусив це зробити. І що йому зле від цього. А потім він заблював увесь килим.

— Це ви мені вже казали…

Клавдія стиснула мій зап’ясток.

— Ні! Ні! Постривайте. Згодом, коли упіймали «вбивць 22 калібру», я впізнала його по телевізору. Той тип, якого знудило на мій килим, був Ґері Льюїнґдон.

Я раптом пригадав її розповідь про те, як вона побачила обличчя навколо себе на телеекранах у магазині технічних товарів, і тепер зрозумів, чому вона вибігла з криком.

— Чому ви не розповіли про це поліції?

— Як? Доки не побачила його в телевізорі, то не помічала жодного зв’язку.

— А чому не розповіли поліції, коли нарешті збагнули, хто це був?

— Тоді його вже заарештували. А я почала отримувати ті дзвінки з погрозами й натяками, що мене вб’ють. І знала, що вже надто пізно, аби щось змінити. Їх упіймали. Вбивства скінчилися. Тож я просто тримала рота на замку. Не хотіла померти, як Вікі.

Я через силу зберігав самовладання. Уже навчився ніколи не виказувати хвилювання в присутності Клавдії.

— Продовжуйте, — спокійно сказав я.

— Що саме?

— Що сталося потім?

— Оце й усе.

— Ой, годі вже! Має бути ще щось, пов’язане з Ґері Льюїн­ґдоном.

Вона схрестила руки й похитала головою. Я знав, що сьогодні вже немає сенсу копати глибше. Та коли я йшов, мені хотілося кричати на весь світ, що ніхто до цього моменту — ні детективи, ні адвокати, ні преса — так і не довів прямого зв’язку між Клавдією та «вбивствами 22 калібру».

2

Тижнями я більше нічого не міг із неї витягнути щодо зустрічі з Ґері Льюїнґдоном. Вона продовжувала наполягати, що це все. Але я знав, що Клавдія досі приховує від мене правду. Хоча мої нерви були натягнуті, я попереджав себе, що не можна втрачати терпіння.

Одного дня, перечитавши зізнання Ґері, я знову порушив цю тему.

— Я думав про те, що ви розповіли мені, — як Ґері Льюїнґдон заночував під час хуртовини у вашій квартирі. Поліція колись про це дізналася?

Клавдія подивилась на мене так, наче я був дурнем, просто лиш подумавши про це.

— Звісно, ні! Я ніколи про нього не згадувала.

— У своєму зізнанні поліції він заперечував, що колись зустрічався з вами. Чому б він це робив?

— Боббі, мабуть, сказав йому, що мене звати Лавді — як він завжди мене називав. А в тих світлинах у газетах я зовсім не була на себе схожа. Тож Ґері, мабуть, вважав, що Клавдія Яско — це хтось інший. Імовірно, він і не знав, що зустрічав мене та спав на моїй канапі в ніч хуртовини.

Вона похитала головою.

— Знаєте, — мовила відтак, — найгірше було, коли наступного ранку він пішов, а я мусила чистити килим від його блювотини. Спробуйте коли-небудь таке зробити.

— Я прибирав блювотину, Клавдіє. Я був напарником коменданта-провізора на судні. Мені доводилося робити чимало копітких речей.

— Тоді ви знаєте, про що я.

Потім я згадав зізнання Клавдії про те, що запах блювотини змушує її заново переживати зґвалтування, і мені стало страшенно ніяково.

— Так, Клавдіє, — мовив я. — Знаю.

Вона м’яко всміхнулася, відкинулась у своєму кріслі-гойдалці, схрестивши руки — сексуальна «Мати Вістлера»[13] на відпочинку, — і стала чекати, доки я продовжу.

— Тепер ви мені довіряєте, Клавдіє?

Вона кивнула.

— Достатньо, щоб розповісти, що сталося в ніч убивств?

Жінка зупинила крісло, нахилившись уперед, наблизила своє обличчя до мого й зазирнула мені в очі.

— Так, — прошепотіла вона.

Мої груди стиснуло.

— Але ви повинні ставити мені запитання, — додала вона. — Це єдиний спосіб.

— Гаразд. Повернімося до ночі вбивств. Ви працювали тієї ночі?

— Якої ночі то було?

Я звірився зі своїм хронологічним графіком.

— У ніч суботи було 11 лютого 1978-го. Вбивства сталися в неділю рано.

— Так, я працювала в ніч суботи.

— А потім що?

— Коли я закінчила роботу, у неділю вранці, Свинар повіз мене й Джинджер снідати до «Вестерн Пенкейк Гаузу». Того, що на Морз-роуд.

— Продовжуйте.

— Потім Джинджер мала підвезти мене додому, але в неї спустило колесо, і Свинар підкинув нас обох на своїй фурі. Спочатку він відвіз додому її, а потім висадив і мене біля мого дому. Пам’ятаю, мені довелося довго підійматись, адже на сходах Боббі позалишав запчастини від автівки, яку ремонтував. Я купила її для нього, і вона місяцями стояла припаркована перед будинком, доки він працював над нею. Хай там як, я піднялася сходами, увійшла й, пам’ятаю, побачила, що хтось сидить у кріслі спиною до дверей. Мені було видно лише потилицю. Та коли я пройшла до кімнати, тоді й збагнула, що це Ґері.

— Льюїнґдон? — недовірливо перепитав я. — Вдруге?

— Так. Він сидів там, пив пиво з Боббі, а я перепросила й пішла до ванної. Тільки я не стала купатися. Лише ввімкнула воду, щоб вони так думали, і слухала з-за дверей, які залишила трохи прочиненими.

Тепер вона розгойдувалась, потроху пришвидшуючи ритм, доки говорила. Я мав про що спитати, але вже навчився не уривати її під час спогадів.

— Ґері казав, що щойно вбив Мікі, Кріссі й матір Мікі. Розповідав у подробицях. Він плакав і твердив, що то була ідея його брата Таддеуса, і він мусив слухатися, інакше брат убив би його. Говорив про все так, наче хотів зняти тягар із душі.

Певно, я сидів розкривши рота, приголомшений її одкровенням, що Ґері приходив поговорити з Боббі після тих убивств.

— Згодом, коли він пішов, — продовжила Клавдія, — я з жахом усвідомила, що він був у моїй квартирі того ранку, після скоєння тих жахливих убивств. Того дня я не могла склепити очей — боялася, що він пригадає, що казав Боббі, і може здогадатись, що я підслуховувала, повернутись і вбити нас обох.

Вона все дужче хвилювалася, заглиблюючись у розповідь, і я занепокоївся, побачивши, як тяжко їй підіймати на поверхню всі ті поховані спогади. Я не хотів розігрувати з себе психіатра-любителя з психічно нестабільною жінкою, і все ж як письменник, який робить те, чого від мене хотіла ця жінка, мусив допомогти їй здолати власний опір відкриттю минулого.

Я сидів мовчки, намагаючись приховати свою тривогу. Нарешті, після двох років, я віднаходив сполучну ланку між Льюїнґдонами та Клавдією.

— Що ви тоді зробили?

— Подивилася свій астрологічний прогноз.

— Пам’ятаєте, що там було?

— Що це вдалий день для відкриттів і вдалий день для досліджень.

— А-а-а-а-а!

Вона розсміялась і луною відповіла:

— А-а-а-а-а!

— Ви це не вигадуєте?

— Ні… я пригадую…

— Тоді чиїми гороскопами ви користуєтесь?

— Сідні Омара. Його прогноз для Близнюків.

Я кивнув.

— Чудово, Клавдіє. Продовжуйте.

Вона припинила розхитуватися.

— Усе. Ось як я дізналася всі ті подробиці.

Раптом я відчув себе спустошеним. Глянув на неї, не вірячи.

— Що?

— Так я дізналася про місце вбивства. Хіба не це ви намагалися з’ясувати всі ці місяці?

Я заговорив повільно, щоб приховати своє розчарування.

— Лиш є одна проблема: я не можу повірити, що Ґері вдавався в такі деталі — горішки на підлозі, снігоочисник у гаражі, блакитна миска вівсянки в мийці. Він ніколи б не розповів таких подробиць Боббі. Ви, мабуть, дізналися їх у якийсь інший спосіб.

Кладвія надула губки.

— Ви мені не вірите.

— Як я можу? Коли ви кажете мені те, що не має сенсу, я не знаю, як бути.

Я готовий був стояти на своєму, але її очі так благально дивились, що я зрозумів: тиснути на неї марно. Вона збрехала навіть експертам на допиті.

І все ж ми підбиралися до мети. Відповідь була близько, якщо тільки вдасться переконати її довіритись мені.

3

Наступного тижня ми пройшлися по тих самих спогадах, цього разу почавши з подій, які сталися того дня пізніше — після того, як Ґері описав Боббі ті вбивства.

— Пам’ятаю, — розповідала Клавдія, — за тиждень до того Свинар сказав, що ми відсвяткуємо день Валентина раніше, бо йому треба в дорогу, і він поведе мене й Джинджер на вечерю в «Кагікі», перш ніж ми підемо на роботу. Я вдяглася — мені потрібна ціла вічність, щоб зібратися, — і він заїхав за мною. Джинджер зустріла нас у «Кагікі».

— Свинар повіз вас вечеряти перед роботою? А потім ще й на сніданок після роботи того ж дня?

— Він був такий. Полюбляв отак робити.

— Продовжуйте. Що сталося в «Кагікі»?

— Я була неабияк засмучена після того, як почула розмову Ґері про трьох людей, яких вони з братом щойно вбили. Сказала Свинарю і Джинджер, що мені треба зробити дзвінок, тоді пішла до бару й зателефонувала сусідові, щоб забрав мене з «Кагікі», бо маю кудись поїхати. Потім сказала їм продовжувати без мене й попросила Джинджер відмітитися за мене в «Галереї зображень», бо знала, що трохи спізнюся. Їм не сподобалась ідея залишити мене саму, але я запевнила їх, що маю зробити дещо важливе, що до мене вже їде друг і зі мною все буде гаразд…

— Продовжуйте, — прошепотів я, не бажаючи розвіяти чари.

— Трохи згодом приїхав мій друг.

— Як його звати?

Вона похитала головою.

— Не пам’ятаю. І чому ви кажете «його»? Я не можу пригадати, був це чоловік чи жінка. Справді не можу. Але хто б це не був, у нього було руде волосся. Може, ім’я до мене прийде. Та хто б це не був, він давно поїхав з Колумбуса.

— Куди вас відвезли?

Клавдія благально подивилася на мене й поклала руку поверх моєї.

— Ви впевнені, що мене не звинуватять у злочині? Я не хочу, щоб за це мене знову кинули за ґрати.

— Не бачу, як таке можливо. Ми вже говорили про це раніше. Убивства розкриті, тож який прокурор у цілому світі схоче заново відкривати справу?

Вона на мить замислилася над цим і кивнула.

— Гаразд. Я попросила цю людину відвезти мене до будинку Маккена.

Це було так просто, що ошелешило мене.

— Навіщо?

— Я лише мала побачити, чи те, про що чула, правда. Раніше мене звинувачували в тому, що в мене галюцинації, коли я випадково щось підслуховувала. Того разу, коли я побачила, як зарізали жінку за моїм домом, люди казали, що це маячня і що цього ніколи не було. Я мала вдовольнити свою цікавість.

— Звідки ви знали, де розташований будинок?

— Я бувала там раніше.

— То мати Мікі Маккена справді запрошувала вас до себе на вечерю, як ви й казали Чемпу?

Клавдія м’яко поплескала мене по руці.

— Ви знову робите завчасні висновки. Ні, це я вигадала, щоб заплутати Чемпа. Власне, будинок Мікі попередньо належав одній моїй знайомій, яка тримала гей-бар у Колумбусі. Не хочу називати її ім’я. Але вона влаштовувала бучні вечірки, і кілька разів мене запрошували. Тому я й знала будинок так добре. Знала кожну кімнату.

Я кивнув на знак вибачення.

— Що я казала, перш ніж ви втрутилися? Ви не повинні зупиняти мене, коли я пригадую, інакше взагалі все забуду.

— Вибачте. Ви попросили вашого друга відвезти вас до будинку Маккена. Ви заходили всередину?

Вона важко зглитнула й кивнула.

— Так. І пройшла — насправді пробігла — крізь будинок та побачила тіла. Усередині було спекотно, тому що Ґері чи його брат увімкнули опалювання на повну потужність. Знаєте, чому?

— Розкажіть мені.

— Щоб важче було визначити час смерті матері. Мікі й Кріссі замерзли в гаражі, тож за їхніми тілами визначити час смерті теж ніхто не міг. Я побачила все, що хотіла побачити, а потім вибігла, і мій друг відвіз мене на роботу.

Я безвольно сидів на місці.

— Тож певною мірою Говард Чемп мав рацію. Ви таки були на місці злочину. Чому ви просто не розповіли йому того, що сказали мені? Навіщо всі ці вигадки, нібито ви тримали зброю, а Боббі натискав гачок?

Вона стенула плечима.

— Я знала, що Чемп мені не довіряє. Тож мала розповісти йому щось, у що він повірить, і мусила правду розбавити вигадками, щоб усе це розвалилося в суді.

— Ви все це продумали?

Жінка всміхнулася.

— Дене, я дуже розумна людина.

— Так, Клавдіє. Ніколи в цьому не сумнівався.

Вона знала, що я кажу щиро, і видно було, що їй це приємно.

— Кілька запитань про те, що ви мені розповіли.

— Мені не подобається ворушити це, — відповіла вона. — Тривожно думати про ті тіла.

— Гаразд. Ваш рудоволосий друг увійшов разом із вами?

— О, ні. Він чи вона сидів у машині з увімкненим двигуном.

— Перед самим будинком чи через вулицю?

— Через вулицю.

— Сніг ішов чи вже припинився?

— Ох, ішов, — виразно промовила вона. — Сипало рясно.

— Він чи вона знав, навіщо ви ходили до будинку?

— Не тієї ночі. Гадаю, ця людина дізналась після того, як виявили тіла й про них повідомили в газетах.

— Що він чи вона сказав після цього?

— Я ніколи не бачила мого сусіда знову. Цілком упевнена, що він чи вона поїхав із міста.

Я ні на мить не повірив, що Клавдія не може пригадати, був її водій чоловіком чи жінкою. Моя співрозмовниця знову щось приховувала від мене, але наразі я не зважав на це й узявся розпитувати про подальші події того ранку.

— Що ви сказали Джинджер і Свинарю за сніданком?

— Що мала видіння, начебто Мікі Маккена застрелять.

— А чи не ризиковано?

— Вони знали, що я ясновидиця.

— І ви скористались інформацією, здобутою за кілька годин до того, щоби вразити їх своїми здібностями. Вирішили, що коли вбивства виявлять і це потрапить у газети й на телебачення, вони будуть вражені вашим пророцтвом.

Клавдія кивнула.

— Вам спадало на думку протягом того дня, що ви виконуєте астрологічний прогноз Омара? Що робите відкриття?

— Безумовно.

— Ви думали про це? У ту мить?

— Це постійно крутилося в моїй голові.

— І коли ви ходили до того будинку вночі, ви зробили це тому, що таким був ваш прогноз?

— Це було тісно з ним пов’язано. Він уплинув на мене. Щодня те, що я читаю, впливає на мене.

— Це й змусило вас піти?

— Частково так.

— А окрім того?

— Я хотіла бути впевненою, що те, що я почула, не було галюцинацією.

— А можливо, третьою причиною було бажання знати, який усе мало вигляд, щоб ви могли сказати, що скористалися своїми окультними вміннями й перебували там ду­ховно?

— Тут діяли всі три причини разом.

Клавдія всміхнулася з невинністю дитини, задоволеної власною витівкою.

— Я така рада, що ми з цим розібралися. Я ж казала вам: моя духовна порадниця стверджує, що ви зможете закінчити книгу. Для мене тепер це важить понад усе на світі.

— Не хочу бути песимістом, Клавдіє, але щойно ви лише показали мені верхівку айсберга. Нам треба копнути глибше.

— Цього я й хочу — повідомити все, що вам треба. Це єдина надія, що давала мені сили рухатися всі ці роки. Обіцяйте мені, що не зупинитесь, доки все не буде скінчено.

Я пообіцяв.

Повертаючись додому, я знав, що не зможу заснути від хвилювання. Одразу ж узявся до роботи, щоб розкласти нові шматочки пазла по місцях. Зазвичай після сеансів роботи з Клавдією я був надто виснажений, щоб писати, але зараз прагнув чимшвидше викласти все на папері.

Мені знадобилося понад два роки, але нарешті я знав усе.

Потрібні були лише кілька уточнень: дізнатися, чи водій, який привозив її на Онґаро-драйв, був чоловіком чи жінкою, і змусити Клавдію пригадати події після того, як вона пішла з будинку Маккена. Але в порівнянні з тим, через що я вже пройшов, щоб отримати сьогоднішні одкровення, це буде легко.

Той вечір я відсвяткував із келихом шампанського, адже таємницю було нарешті розкрито!

1

Кілька днів по тому я метався кімнатою, стримуючи нестерпне бажання вгатити кулаком у стіну. Те, що вона розповіла мені, — усе було брехнею.

Переглянувши стенограми судів над братами Льюїнґдонами і їхніх зізнань, я усвідомив, що ці дані не збігаються з версією подій Клавдії. Ґері розповів детективам, що тієї ночі Таддеус, який був за кермом власної автівки, підібрав його і вони разом поїхали додому з будинку Маккена.

Як тоді Клавдія могла чути, щоб Ґері звірявся Боббі в неділю вранці у неї вдома, одразу після вбивств? Я не вірив, що Ґері проїхав тоді близько п’ятнадцяти миль назад від Кіркерсвілля, Огайо, аж до Колумбуса в сильну снігову бурю. А якщо він не поїхав до Боббі з будинку Маккена, як тоді могла Клавдія почути про вбивства та знати достатньо, щоб зателефонувати сусідові й попросити відвезти її на місце злочину?

Усе брехня! Чи ні? Може, вона розбавила правду брехнею, щоб заплутати мене так само, як Говарда Чемпа?

Я прямо спитав її про це під час наступної зустрічі.

— Як ви могли знати про вбивства?

Клавдія розгубилася.

— Я не знала, — відповіла вона.

— Про що ви? Ви мали це знати перед тим, як здійснили подорож туди з вашим сусідом.

— Не обов’язково, — буркнула вона. — Знову ви за своє.

Це було наче ляпас.

— Тоді як?

— Пам’ятаєте, я казала вам, що зателефонувала сусідові, щоб відвіз мене туди?

— Так.

— То ось, усе було не так. Насправді ця людина знала про вбивства й відвезла мене туди сама.

— Що?

— Так, саме так. Це він про них знав, а я поїхала разом із ним.

— Навіщо ви поїхали?

— Бо не знала, чого очікувати. А ця людина мала пістолет і погрожувала мені ним.

— Тож ви вигадали всю цю брехню про Ґері Льюїнґдона, який нібито приходив до вас удруге, після вбивств, і в подробицях описав усе Боббі?

— Так. Мені шкода.

Я не агресивна людина, але в ту мить мені дуже кортіло потрощити якісь меблі.

— І що нам тепер робити?

— Про що ви?

— Як мені далі писати про того, хто постійно бреше щодо важливих подій?

— Я ж казала, мені шкода. Я брешу ненавмисно.

— І гадаєте, що це все вирішує?

— Що ви хочете, щоб я зробила?

— Я хочу, щоб ви розповіли мені правду про те, що сталося. Як ви все це дізналися — про місце вбивства та про самі вбивства.

Клавдія здавалась засмученою.

— Я там була. Я справді була в тому домі.

— Коли? Під час убивств?

— Ні, після.

— З вашим сусідом?

— Так, це правда. Богом клянуся, у цій частині все правда.

— Гаразд, Клавдіє, пригадаймо день убивств. Мені важко повірити, що ви не пам’ятаєте, чи сусід, який підвозив вас, був чоловіком чи жінкою.

Я бачив, як вона ціпеніє.

— Ви мені не вірите, — з ображеним виглядом промовила жінка.

— Клавдіє, ви визнали, що збрехали мені про більшість тих подій.

— Ну, я ж казала, мені шкода.

— І я повірив. Але, чорт забирай, простого шкода тут недостатньо! Тепер ми маємо заново пригадувати події тієї ночі.

— Ось тепер мені прикро.

Я вимкнув диктофон.

— Тоді, може, краще припинити це. Може, нам просто розійтися.

— Я цього не хочу, Дене. Я не раз і не двічі казала вам, як багато ця книжка значить для мене.

— Що ще я можу зробити?

— Мене непокоїть, що ви мені не вірите, — сказала вона.

— Клавдіє, у мене проблема. Не хочу вас засмучувати, але я мушу бути дуже уважним у тому, що пишу.

— Будь ласка, не зупиняйтеся, Дене.

— Якщо ми продовжимо, я повинен знати, що сталося насправді.

— Я просто не пам’ятаю.

— Хочете попрацювати над цим?

Клавдія кивнула.

— Спробую.

Я увімкнув диктофон і нахилився вперед.

— Ви в машині, вас везуть до будинку.

— Якого будинку?

— Будинку Маккена.

— На Онґаро-драйв 4187?..

— Саме так.

— Гаразд. Яке питання?

— Я хочу, щоб ви розповіли мені, що бачите, що чуєте… Дайте мені опис того, що сталося.

— Пам’ятаю, йшов густий сніг. Бачу, як рухалися двірники, утворюючи два клиноподібні віконця, крізь які ми могли дивитися. Ми були на автостраді. Проминули поліційну автівку. Я була налякана…

— Продовжуйте.

Її очі розширилися.

— Згадала! Я бачу його! Він сидить поряд зі мною за кермом!

— Він?

— Я казала вам про руде волосся? Зараз я також бачу руду бороду. Високий, рудобородий, у куртці в армійському стилі, кольору хакі. Боже ж мій!

— Що?

— Тепер розумію, чому не могла пригадати, чоловік це чи жінка.

Я чекав, а вона дивилася на мене, у захваті від власного відкриття.

— Бо він бісексуал… Бісексуал Брейді.

Найбільше дратувало те, що в цьому була логіка.

— Ви казали у своєму зізнанні Чемпу, що в будинку був мулат Мікі.

— Я зробила це, щоб заплутати його. Інший друг Боббі, Жартун, — мулат. Гадаю, я поєднала їх.

— Ви знаєте прізвище Брейді?

— Просто Бісексуал Брейді. Ось чому я так упевнено зателефонувала йому. Я завжди почувалася ніяково серед людей традиційної орієнтації.

Клавдія звинувачувально дивилась на мене.

— Мені шкода, — сказав я. — Пробачте мій стиль життя. Я настільки традиційної орієнтації, наскільки ви можете собі уявити.

— Може, тому я й брехала вам. Знаю, ви не зумієте по-справжньому зрозуміти мого світу.

— Я мушу спробувати, Клавдіє, але мені знадобиться ваша допомога.

Вона всміхнулася своєю найправеднішою усмішкою.

— Я спробую.

— Гаразд, — мовив я. — Знаю, що ви не водите машини. І не орієнтуєтесь, як проїхати з однієї точки міста в іншу. Як зумів Бісексуал Брейді знайти будинок Маккена?

— Усю дорогу туди я сподівалася, що він не знатиме, чий це дім.

— Він мав адресу?

— Гадки не маю.

— Він раніше бував на вечірках у тому будинку?

— Як він міг там бувати?

— Ви казали, що в минулому будинок належав жінці, яка володіла «Касбою». З вечірками для геїв. Я подумав, може…

— Точно, хотіла сказати вам, Дене. Не думаю, що це справді той будинок, який належав їй.

— Але ж ви переконували мене…

— Це коли я вам збрехала. Зараз я кажу вам правду.

Я знову плюхнувся в крісло.

— Хочете сказати, це ви теж усе вигадали?

— Лише частково.

— Знаєте, що я тепер зрозумів, Клавдіє? Ви чините зі мною точнісінько так само, як і з Чемпом. Кажете правду уривками, але примішуєте до неї стільки небилиць, що все це стає нікчемним. Мене це обурює. Чорт, мене це справді обурює.

Клавдія нахилилася вперед, широко розкривши очі в невинному подиві.

— Ваша правда, Дене… Мені дуже шкода.

Вона взяла мене за руку своїми прохолодними та гладенькими на дотик пальцями.

— Будьте терплячим зі мною. Дайте мені час, щоб довіритися вам. Коли знатиму, що ви мені не зашкодите, упевнена, я згадаю, що сталося насправді, і розповім вам.

Я опустив погляд на її довгі пальці, усі в перснях, із загостреними криваво-червоними нігтями.

— Скільки часу, Клавдіє?

— Доки ваша аура не зміниться. Просто зараз аура, що оточує вас, мене непокоїть, і я не можу пригадати деяких речей. Знаю, ви очікуєте, що я все розповім, тож я й вигадую всіляке, щоб вас задовольнити. Ви правильно казали — так само я робила з Чемпом. Тому моє зізнання всіх так заплутало.

Я не сказав того, що раптом спало мені на думку: вона бачить мене в тій самій ролі, що й Чемпа — у ролі слідчого. Від цього мені стало прикро.

— Що ви хочете, щоб я зробив, Клавдіє?

— Просто продовжуйте, як ми робили досі. Зараз зупинятися не можна. Ми близько. Я знаю, що все розв’яжеться.

Я довго сидів мовчки, даючи собі охолонути. Потім зазирнув углиб її зелених очей.

— Гаразд, почнімо спочатку, Клавдіє. Ви не брехали мені, коли казали, що справді входили до будинку?

— Якого будинку?

— Будинку, де сталося те кляте вбивство!

— На Онґаро-драйв 4187?

— Цього будинку. Будинку Мікі. Будинку вбивств.

Жінка кинула на мене розсерджений погляд.

— Ви знаєте, що я там була. Нащо ви мене про це питаєте? Говард Чемп з’ясував, що я там була. Я казала вам, що я там була. Хіба ви мені не вірите?

— Так, Клавдіє.

Я стиснув пальцями скроні, які наче аж тріщали.

— Я вам вірю. Справді вам вірю. Повірте, я вам вірю. А зараз я хотів би, щоб ви розповіли мені, що відчували, доки були в будинку.

— Навіщо ви хочете це знати?

Я прошепотів, не наважуючись підвищити голос знову:

— Для того… щоб я міг… викласти це… у книжці.

— О… — Клавдія всміхнулася, ніби щойно згадала, що я тут роблю і про що були всі наші розмови протягом двох років. — Я була дуже налякана, що опинилася сама в гаражі з двома мерцями. А потім, коли піднялася сходами й побачила місіс Маккен, відчула великий жаль, що вона теж загинула.

— Ви казали Чемпу, що раніше місіс Маккен, яку ви називали Матінкою, часто запрошувала вас до себе додому. Згодом ви переконували мене, що це не так. То що з цього правда?

— Я навіть знайома з нею не була. Ніколи не бувала в тому будинку до ночі вбивства.

— Ви кажете мені правду про те, що були там у ніч убивства?

Вона витримала мій погляд.

— Так.

— Ваш друг — Бісексуал Брейді — ходив із вами?

— Ні, залишився на вулиці в машині.

— З увімкненим двигуном?

— Так, пам’ятаю, він не вимикав двигуна, бо коли я вийшла й сіла, то сказала: «Їдьмо звідси». А він з’їхав з того пагорба зі словами: «Вигляд у тебе такий, наче привида побачила». А я не знала, що відповісти.

— А потім що сталося? Розкажіть мені, як ви їхали додому.

— Не пам’ятаю.

— Він коли-небудь згадував про це після того, як побачив новину про вбивства?

— Ні.

— Ви боялися, що він піде до поліції?

Клавдія замислилася.

— Гадаю, я справді думала над тим, чи можна йому довіряти. Намагалася з ним зв’язатися, але чула від деяких людей, що він одразу ж поїхав з міста.

— Тоді повернімось назад. Я хотів би знати, що насправді сталося, перш ніж ви пішли.

— Не пам’ятаю.

— Як щодо якихось подій того дня?

Вона похитала головою.

— Нічогісінько.

— Тоді, боюся, це все безнадійно.

— Духи допоможуть нам, Дене. Знаю, що допоможуть. Я бачу добрі знаки уві сні.

— Гаразд, поговорімо ще трохи про ваші погляди в духов­ній сфері. Ви новонавернена християнка та віруєте в Ісуса, так?

— Так.

— Як ви почувалися, коли вивчали чаклунство? Це ж суперечить християнству, хіба ні? Це заперечення Христа. Коли ви навернулися від відьомства до Ісуса?

— Коли побачила Його. Він приходив до моєї камери перед тим, як я вийшла з в’язниці. Тоді я й зрозуміла, що в цьому щось є.

— Ви справді вірите, що бачили там справжнього Ісуса?

— Я знаю, що бачила.

— Коли ви займалися відьомством, то коли-небудь бачили Диявола?

— Ага, багато разів. Я бачила чоловіка в чорному капюшоні на голові, який манив мене до себе. І це справді лякало.

— То було уві сні чи…

— Уві сні, але й наяву також.

— Мабуть, то були жахливі часи, — зауважив я.

— Не лише в ті часи. Усе своє дитинство я відчувала присутність неземних істот зі мною в кімнаті.

Клавдія роззирнулася навколо й довірливо прошепотіла:

— Тут і зараз присутні духи, Дене. Я їх бачу. І чую. Деякі з них навіть допомагають мені знаходити для вас відповіді.

Того дня я вкотре пішов від неї розчарованим і не впевненим, чи варто продовжувати наші розмови. Однак ще дужче мене турбувало, як це вплине на нас обох, якщо я зупинюся.

Пізно ввечері вона зателефонувала мені додому, розбудивши своїм дзвінком, і сказала ні про що не хвилюватися — вона розмовляла телефоном зі своєю духовною порадницею, і та запевнила Клавдію, що все завершиться якнайкраще.

— Мені здалося, що ви сьогодні засмутилися, — сказала вона, — і гадала, що ця звістка допоможе вам краще заснути.

2

— Клавдіє, я ходжу колами, — сказав я їй наступного четверга. — Уже не знаю, у що вірити.

Вона торкнулася мого плеча й зазирнула в очі.

— Мені шкода, Дене. Я вже довіряю вам більше, але ще не повністю.

— Скільки часу на це піде? Нам хоч колись вдасться розгадати цю загадку?

— Духи кажуть мені, що ви розв’яжете всі проблеми.

Вона відкинулася в кріслі-гойдалці й усміхнулася ніжною усмішкою. Сьогодні лампа була розташована так, що світло від неї наче німбом оточувало волосся Клавдії. Гадаю, це й вивело мене з рівноваги — бачити, як вона вдає з себе янгола. Я усвідомлював, що гнів скипає в мені, і не міг контролювати свої слова.

— Я скажу вам, що турбує мене, Клавдіє. Усе своє життя ви віддавалися на милість садистів, шахраїв, злочинців, які прагнули маніпулювати вами, знущатися з вас, знищити вас. Мене ви відшукали самі… щоб робити те, що хочете ви. Ви довіряєте їм, але не мені. Можете пояснити, чому?

Жінка стенула плечима.

— Я просто слухаюся настанов своєї духовної порадниці. Телефоную їй, і ми подовгу розмовляємо. Вона дає мені поради.

— І що вона радить?

— Бути обережною в тому, що я вам кажу.

Я встав і почав походжати туди-сюди.

— Не знаю, що мені робити, Клавдіє. Я був терплячим, наскільки це можливо. Намагався ставитись до всього з розумінням. Але, гадаю, я повернуся до написання художніх творів. Мабуть, зарахую собі ці два роки як хороший досвід, припиню цю невдячну справу й поїду геть.

— Ви не повинні цього робити, Дене. Усе вийде.

— Як казав Ретт, «Якщо відверто, моя люба, то мені начхати»[14].

Вона зайшлася глибоким дівочим сміхом, вказуючи на мене пальцем.

— Кларк Ґейбл у «Віднесених вітром»… так?

Її дитяча безпосередність зворушила мене.

— Так, Клавдіє.

— Я бачила це двічі по телевізору.

Я повірив їй. Уявив, як вона сидить сама в ліжку, застромивши ніж у петлю кухонних дверей, і дивиться старе кіно. Гнів полишив мене.

Я зітхнув.

— Чого ви від мене хочете, Клавдіє?

Її брови піднялися.

— Хочу, щоб ви продовжували працювати над цим, звісно. Нам призначено зробити це. Дещо я про вас дізналася, Дене: ви не здастеся. Ви все розкопаєте… але буде нелегко. Проблема в тому, що я не пам’ятаю більшості того, що сталося. А коли не пам’ятаю, то заповнюю прогалини тим, що вважаю правдою, а потім уже й сама не згадаю, що правда, а що ні.

— Це те, що психологи називають конфабуляцією.

— Психологи для всього мають назви, — вона зневажливо махнула рукою. — Але я можу розповісти вам лише те, що пам’ятаю — чи думаю, що пам’ятаю. І саме вам належить розібратися, що правда, а що ні.

— Прекрасно, — сказав я.

— Ви це можете, — запевнила Клавдія.

— Ви довіряєте мені це зробити?

— А це, — сказала вона, — вже інше питання.

Я довго сидів, обмірковуючи виклик.

Того тижня я не дізнався нічого нового, як і наступного, і ще наступного. Щоразу, як я намагався скерувати її спогади до будинку Маккена в ніч убивств, думки Клавдії наче вислизали. Потім одного задушливого вечора, після того як ми деякий час обговорювали загальні деталі, я згадав питання, що збирався поставити Клавдії, виходячи з інформації, яку отримав із документів Девіда Лонґа, її адвоката в цивільному позові, — посилання на інтерв’ю, яке дала Клавдія телерепортеру на ім’я Дейв Леймен.

— Хочу тут із вами дещо перевірити.

Вона нахилилася вперед у своєму кріслі-гойдалці з серйозним виразом обличчя, сплівши пальці. Я показав їй нотатку, зроблену почерком Лонґа: «Чи казала вона Дейву Леймену, що намагалася попередити Маккена через його дівчину Крістін Гердман?»

Клавдія підняла на мене очі з виразом раптового прозріння.

— Так! Я намагалась його попередити.

— Як?

— Телефонувала до клубу «Ельдорадо Мікі».

— І що сталося?

— Було зайнято. Я намагалася ще, але знову було зайнято.

Я відкинувся на спинку канапи та втупив у Клавдію погляд. Вона була схожа на схвильовану маленьку дівчинку, якій щойно зробили подарунок.

— Я згадала… згадала…

Я дуже повільно спитав:

— Що саме ви згадали?

— Як телефонувала попередити Кріссі, що Мікі в небезпеці.

При всій своїй прозорливості вона явно не розуміла значущості того, що казала. Я затамував подих і чекав, доки моє хвилювання вляжеться.

— Це може означати лише одне, Клавдіє.

Її очі розширилися.

— Що саме?

— Що ви заздалегідь знали, що Мікі Маккена збираються вбити.

Вона сиділа дуже тихо, дивлячись просто мені в очі.

— І це начисто руйнує вашу версію, нібито ви почули про це потім, підслухавши, як Ґері описує вбивства в розмові з Боббі.

Клавдія була схожою на оленицю, яка потрапила у світло фар автівки, що летить просто на неї, — налякана, проте неспроможна втекти.

— І це також пояснило б, як вам вдалося передвістити його вбивство Свинарю і Джинджер за сніданком. Не на ранок його вбивства. А, мабуть, за кілька днів до того, як він був убитий. Тому що ви заздалегідь знали, що Мікі вб’ють.

У неї миттєво відібрало подих. Вона з тремтінням кивнула.

— Звідки ви знали? — спитав я.

— Знала.

— Як?

— Звідтоді, як удруге бачила Ґері Льюїнґдона… Ні… — вона піднесла руку. — Стривайте! Не бачила його. Другого разу я його не бачила. Я чула, як він говорив до Боббі.

— Коли це було?

— Не пам’ятаю.

— До чи після того, як він заночував під час снігової бурі?

— Після.

— До чи після вбивств?

— До.

— Серед тижня чи на вихідних?

— Це завжди траплялося на вихідних, — сказала Клавдія, — бо впродовж тижня Чак і Ґері працювали.

Її звичка називати Таддеуса «Чаком» на деякий час спантеличила мене — я припустив, що вона знала його особисто. Але вона не знала. Потім я розцінив це так, що вона чула, як Ґері кличе брата Чаком. Але з усіх прочитаних мною свідчень було зрозуміло, що Ґері й Ділейн називали Таддеуса лише «Чарльзом». Тож те, що Клавдія називала його Чаком, було лише черговим позерством і брехнею. Черговим розчаруванням, із яким доводилося мовчки миритись.

Я дістав свій усіяний нотатками календар за 1978 рік.

— «Хуртовина-вбивця» сталася в останній тиждень січня. Потрійне вбивство — на другому тижні лютого. Відтак залишається тільки один тиждень.

Вона вказала на дату 4 лютого, на якій я друкованими літерами зробив історичну нотатку: «Картер і Садат розпочинають мирні перемовини»[15].

— Що це? — спитала Клавдія.

— Переглядаючи заголовки за період злочинів, я також занотував важливі політичні події, просто для себе, щоб допомогти собі зрозуміти, що ще тоді відбувалось у світі.

— То ось, доки Картер і Садат домовлялися про мир, я підслуховувала розмову про вбивство.

Я пересвідчився, що червона лампочка на диктофоні горить, і промовив:

— Розкажіть мені про це.

3

У суботу напередодні вбивств у Маккена Боббі послав її до крамниці Коклі купити продуктів. У Коклі було дорожче, ніж у супермаркетах, але туди можна було дійти пішки, тож вони часто купували саме там. Вона взяла пива, молока й хліба і, проминаючи м’ясний відділ, сховала пакет мороженого м’яса до кишені пальта. Відтак рушила проходом до каси, та її візок перекинувся, налетівши на стенд із вівсянкою, а коли Клавдія зупинилась підібрати коробки, містер Коклі підійшов допомогти їй.

Коли вони закінчили, він сумно подивився на неї.

— А тепер не хочете покласти на місце пакет, що у вашій кишені?

— О, я збиралася сплатити за нього, — швидко промовила Клавдія, дістаючи м’ясо й жбурляючи його у візок. — Просто зробила це не думаючи.

Чоловік похитав головою.

— Ну, така красуня, як ви, не мала б красти в продуктових магазинах.

Вона розсміялася, щоб приховати збентеження, і заплатила за все останньою десятидоларовою банкнотою та продуктовими картками. А потім побрела крізь сніг назад додому, пригадуючи той раз, коли містер Коклі впіймав Боббі на крадіжці заморожених індичих ніжок і змусив сплатити за них.

— Гадаю, ви повинні переді мною вибачитися, — сказав містер Коклі. Але Боббі подивився на нього згори вниз і процідив:

— Не думаю, що маю вибачатися за те, що голодний.

Боббі завжди знав, що сказати.

Клавдія піднялася до квартири бічними сходами, бо з пакунками було незручно продиратися повз інструменти й зап­частини, які розкидав на парадних сходах Боббі.

Вийшовши на другий поверх, вона обійшла навколо холодильника, який Боббі начебто подумував купити у свого нового приятеля з більярдної — так він принаймні казав. Однією рукою відчинила двері кухні, намагаючись протиснутись, але застрягла. Вона вже збиралася покликати на допомогу Боббі, коли почула голоси. Спочатку Боббі, а потім — їй знадобилася лише секунда, щоб збагнути — того приятеля-більярдиста, який у них ночував у ту бурю.

Він саме розказував, що його дружина намалювала дві мапи: одну — від їхнього будинку до Онґаро-драйв, а іншу — від клубу «Ельдорадо Мікі» до Онґаро-драйв.

— Ми з братом уже двічі там були, розвідували місцевість. Точно знаємо, скільки туди їхати від мене та скільки Мікі добиратиметься додому зі свого клубу. Тож ми чекатимемо на нього.

— Тихіше, Ґері, заради бога, — наказав Боббі. — Люди внизу можуть почути тебе крізь вентиляцію.

— Чарльз хоч і знає план, але краще б я зробив це без нього. Та мені потрібна допомога. Сам я Мікі не подужаю.

— І чому ти вважаєш, що в суботу ввечері він матиме при собі купу грошей?

— Усі знають, що він завжди тягає кругленьку суму. А Ді має конфіденційну інформацію від декого, хто знає, що в суботу їх буде більше, ніж будь-коли.

— Хотів би допомогти тобі, — сказав Боббі. — Але моє коліно в поганому стані, і від мене тобі буде небагато користі. Знайдеш когось іншого.

— Я більше нікому не довіряю, крім тебе й свого брата, а Чарльз мене непокоїть. Після того, що сталося з тими двома жінками в Ньюарку, починаю думати, що йому до вподоби стріляти в людей.

— А тобі? — спитав Боббі.

— Я потім днями не їм і не сплю. Але це я зроблю, щоби Ді більше не мучили кошмари.

Стоячи на ґанку, Клавдія позадкувала від дверей. Із продуктами в руках важко було вивільнитись — її затиснуло між дверима й холодильником, — проте вона зуміла випростатися й поставити пакунки на підлогу. Потім зняла черевики й навшпиньки спустилася сходами.

Той чоловік, якого Боббі називав Ґері, був божевільним убивцею. І якщо він дізнається, що вона підслухала його, то може вбити і її теж.

Опинившись на вулиці, вона знову натягла чоботи поверх мокрих шкарпеток і побігла до платного телефону через квартал. Зателефонувала до Джинджер і стала благати пустити її пожити до себе. Джинджер сказала, що має спитати сусідку по кімнаті та що дасть знати Клавдії пізніше в «Галереї зображень».

Коли Клавдія поклала слухавку, усвідомлення, що треба йти назад і перевдягнутися на роботу, перелякало її.

Вона повернулася до квартири та з полегшенням побачила, що Ґері вже пішов. Однак Боббі перебував у кепському настрої. Зацькований погляд у його очах підказав дівчині, що він мусив зволікати з дозою довше, ніж міг витримати. Сильні снігопади й буревій утруднювали провезення наркотиків до Колумбуса, і ціни зростали. Хоч її скнарий бос тримав свій заклад відкритим шість днів на тиждень (байдуже, буря чи ні), роботи було небагато й чайових теж. Піймати таксі було так важко, що доводилось викликати його за дві години, а подеколи тарифи були вищі, ніж вона заробляла.

— Нам треба дістати гроші, — сказав Боббі. — Я так довго не витримаю. Чому б тобі не знайти більш оплачувану роботу?

— Чому б мені? — скрикнула вона. — А чому не тобі? Мені вже з душі верне утримувати тебе і твою кляту звичку.

Так почалася сварка. Клавдія виказала йому все наболіле, але мала обачність не вибовкнути того, що чула.

Того вечора Джинджер не змогла дати їй відповідь, і Клавдія зрозуміла, що застрягла з Боббі ще на якийсь час. Їй раптом захотілося назад на Гаваї, де погода була тепла й можна було почуватись у безпеці. Вона замислилася над тим, щоб піти до поліції й попередити про план Ґері вбити Маккена, але згадала двох жінок, яких той із братом прикінчив у Ньюарку.

Тієї ночі, під час паузи в обслуговуванні нечисленних клієнтів, розповідала Клавдія, вона скористалася платним телефоном за кімнатами відпочинку й зателефонувала до клубу «Ельдорадо», щоб попередити Мікі. Але почула короткі гудки. Вона збиралася спробувати ще раз, пізніше, але забула.

На тому тижні зателефонував Свинар і сказав, що вирішив відсвяткувати день Валентина в суботу ввечері, а не чекати до наступного вівторка.

У «Кагікі» Свинар і Джинджер помітили, що думками їхня подруга далеко, і спитали, що сталося.

Клавдія похитала головою.

— У мене видіння… Хтось помре. Я знаю…

Вони вже й раніше чули її розмови про екстрасенсорні здіб­ності, і хоча Свинар кепкував зі спіритистів та медіумів, Джинджер сприймала її серйозно.

— Хто помре? — спитала вона.

— Його ім’я починається з літери М, — відповіла Клавдія. — Духи кажуть мені, що його застрелять. Я бачу, як він лежить у власній крові.

— І коли все це станеться? — спитав Свинар.

— На цих вихідних.

— Можна нам піти подивитися?

— Ти з мене глузуєш, — вигукнула Клавдія.

— Слухай, я просто далекобійник, — мовив він, — і я небагато знаю про все це пророкування, та, гадаю, якщо ти можеш справді передбачити вбивство, ми прочитаємо про нього в газетах.

— Прочитаєте, — відказала Клавдія. — І тоді повірите, що я вмію передбачати майбутнє.

Свинар стенув плечима й запалив сигару.

— Ти знаєш, якої я високої думки про тебе, Клавдіє. Але маєш визнати, що з таким рівнем убивств у цій країні десь когось із ім’ям чи прізвищем на М сьогодні точно при­стрелять.

— А я вірю у твої видіння, Клавдіє, — прошепотіла Джинджер. — Бачиш щось іще?

— Я зараз надто засмучена, — відповіла Клавдія. — Може, за сніданком побачу більше й зможу вам розпо­вісти.

Коли о шостій тридцять вони пішли з «Кагікі», було вже темно та знову йшов сніг. Свинар сказав, що має переставити свою вантажівку, але заїде за ними о другій тридцять і повезе на сніданок.

— Хочу почути більше про те вбивство, — додав він.

Ніч у «Галереї зображень» видалася тихою, адже снігопад посилився, і коли Свинар прибув забрати їх, то запропонував поїхати в його вантажівці, оскільки машина Джинджер не мала зимових шин. Вони приїхали до «Вестерн Пенкейк Гаузу» о 2:30 ранку, з’їли великий сніданок і, доки пили каву, він знову заговорив про це.

— То як, Клавдіє, маєш ще якісь подробиці вбивства М?

Клавдія відкинулася на спинку стільця й спрямувала погляд у себе, як навчилася робити в Школі окультних наук у Гонолулу.

— Духи бачать його, — гулко промовила вона. — Хтось стріляє в нього… Він спливає кров’ю… Це Мікі Маккен.

— Господи, — прошепотіла Джинджер. — Ти бачиш убивць?

Напруження в голосі подруги дало Клавдії зрозуміти, що вона забагато сказала… забагато побачила…

— О Боже мій! — скрикнула вона.

— З тобою все гаразд? — раптом занепокоївся Свинар.

Клавдія відчула холод і спустошення. Може, ще є час попередити Мікі, якщо він не пішов із клубу. Вона подумала піти до платного телефону. Потім перед очима постала Вікі Генкок, яку застрелили, запхали в багажник власної автівки й підпалили за те, що вона забагато патякала.

— Це все! — видихнула вона. — Більше нічого сказати не можу.

— Чому ти не можеш сказати більше? — спитала Джинджер.

— Тобто нічого більше не бачу, — виправилася Клавдія. — Мені недобре. Хочу додому.

Свинар відвіз їх забрати машину Джинджер, а потім поїхав слідом, аби бути впевненим, що вони нормально доберуться. Так сталося, що в Джинджер спустило колесо на автостраді, тож Свинарю довелося замінити його, відвезти Джинджер додому, а тоді доправити Клавдію назад до її житла.

Він провів її до дверей і тривожно придивився до неї.

— Послухай, — сказав він, — якщо ти підеш від Боббі, я про тебе подбаю.

— Ти одружений, Ленні. У тебе дружина й донька.

— Я поселю тебе на квартирі. Допомагатиму тобі.

Вона розсміялася й поцілувала його в щоку, а тоді дістала ключ і зайшла в дім. Добрий чоловік, думала вона, переступаючи через інструменти Боббі на сходах. Чому, питала себе Клавдія, вона не може бути щасливою з добрим чоловіком?

Удома вона побачила, що Боббі заснув, читаючи книжку. Вона вимкнула світло й визирнула у вікно. Сніг і далі падав.