Вікінг у моєму ліжку

1. Вимушене сходження на берег

Імлу прорізало рипіння багатьох весел. Час від часу лунав плюскіт. Сірий туман стелився й клубочився над гладенькою поверхнею моря, заступаючи човни: було чутно тільки ритмічні удари весел і приглушені лайки.

Аж ось із туману вигулькнув темний силует, що збільшувався і чорнів, доки раптом не обернувся на дерев’яний корпус бойового човна вікінгів, з бортів якого струменіли віхтики імли. Двадцятеро весел розтинали воду, а сорок воїнів-вікінгів схилялися над цими важкими жердинами.

— Ніколи ще не бачив такого туману, — прошепотів вождь. Це був високий данець з величезними рудими вусами й бородою. — Щось мені це не подобається. — Він зиркнув на дозорця, який стояв на носу човна, що мав вигляд великої драконячої голови. — Де дівся флот? Де інші човни?

Дозорець обслинив пальця й підняв його вгору, немовби визначаючи напрям вітру. Тоді вдивився в імлу, зняв шолома й нашорошив свої вуха, наче радари. Вуха були лапаті й червоні.

Вождь вікінгів вилаявся.

— Сіґурд — ідіот. І чого це ми поставили дозорцем дурня?

Біля нього розреготався Тостіґ.

— Та дуже просто, Ульрику. Бо Сіґурд не вміє ні веслувати, ні куховарити. Що він ще може робити? Ти ж пам’ятаєш, що сталося минулого разу, коли він сів за весло. Ми ж тоді майже годину кружляли по колу. А коли він був кухарем, то почав варити найкраще наше м’ясо в казані з морською водою… бр-р-р! Принаймні тут з ним безпечніше.

Ульрик Чорнозуб сплюнув.

— Дивись, як він настовбурчив вуха. Що за йолоп!

Тоді він гукнув:

— Що там видно, Сіґурде?

— Багато туману, — відповів дозорець. — Ні, ні, чекайте, щось там є. Я бачу щось там, у тумані!

Ульрик Чорнозуб ухопився за щоглу. Невже вони нарешті знайшли решту бойових човнів?

— Що це? Що ти там бачиш?

— Хвилиночку, туман розвіюється. Ага! Я вже це добре бачу.

— І що це, що? — нетерпляче заревів Ульрик.

— Там унизу вода, Ульрику. Я бачу воду. Це — море!

Ульрик Чорнозуб заплющив очі й декілька разів гупнув головою об щоглу.

— Тостіґу, — простогнав він, — цей чоловік принесе нам усім загибель. І хто нас закляв отаким дурнем?

Тостіґ важко засопів, а це означало, що він уже втрачає терпець. Що-що, а втрачати терпець Тостіґ умів дуже добре. Він це робив так часто, що довів це вміння до досконалості. Він видобув свого меча, що його назвав Серцерізом, і рушив уперед. За мить уже був біля дозорця.

— Звичайно, Сіґурде, ти бачиш море. Ми ж на човні. І ми посеред моря, — Тостіґ говорив це так, ніби хотів, щоб кожне слово гатило по Сіґурду, як молот. — Так ось, Сіґурде, якщо хочеш залишитися живим, зроби щось корисне! Вилазь на цю драконячу голову, сиди там і ні пари з вуст, аж поки не побачиш узбережжя Англії. Ти чуєш?

Кажучи це, Тостіґ мало не штрикнув Сіґурда в спину своїм мечем (його гострим лезом). Сіґурд підстрибнув і миттю виліз на самісіньку драконячу голову. А вже звід-там озирнувся й поглянув на Тостіґа.

— Та я ж хотів допомогти, — заскімлив він.

Тостіґ заскреготів зубами й відвернувся до Ульрика, а Сіґурд зітхнув і ще пильніше придивився до туману, що стелився навкруги. Він був зануджений і втомлений. Уже кілька днів стояв тут на дозорі. З якогось дива йому зовсім не дозволяли сідати за весло. Хоч Сіґурд завжди вважав себе чудовим веслярем.

Їхній човен був частиною великої флотилії вікінгів, що збиралися напасти на Англію. Ось уже сім днів вони були в морі, а протягом останньої доби їх огорнуло туманом. Це була якась лиха і зловісна імла, від неї всі ставали люті й роздратовані. Чомусь вони відбилися від решти флоту. І тепер оце дрейфували, самі не знаючи куди.

Сіґурд вибалушив очі, придивляючись до сірятини, що панувала довкола. Настовбурчив вуха. Що це було? Він щось почув? Чувся плюскіт весел, але ж не тільки. Може, це хвилі розбиваються об берег?

Сіґурд виструнчився цілим тілом, лежачи на драконячому носі. Хотів був покликати Ульрика й Тостіґа, але ж вони тільки розсердяться.

Сіґурд ще більше вирячив очі. Туман, здається, став ще густішим. Але той шум не зникав. Це явно розбивались об берег хвилі!

А отже, земля була близько — можливо, аж занадто близько. І хвилі розбиваються не просто об берег, а об скелі. Треба сказати Ульрику. Вони нарешті наближаються до землі.

— Ульрику! Тостіґу! Там…

Цієї миті щось жахливо затріщало, і корабель з усього розгону врізався в низький скелястий берег.

Сіґурда пожбурило, неначе з катапульти, в холодне і слизьке море.

Човном струсонуло, й той зупинився.

Ульрик зірвався на ноги й почав вигукувати команди:

— Задній хід, мерщій, повний назад, розвертатись! Повним ходом назад!

Двадцятеро весел занурилися в море, і вікінги напружили всі м’язи, намагаючись зіштовхнути човна з каміння. Поволі велика дерев’яна посудина поповзла назад. Море невдовзі знову прийняло її в свої обійми й вивільнило з полону.

— Назад, назад! — ревів Ульрик, і човен почав набирати швидкість. — Де той ідіот дозорець?

Тостіґ зиркнув на драконячу голову.

— Дуже прикро, Ульрику, але він, здається, впав за борт, коли ми налетіли на скелі.

Ульрик відкрив було рота, щоб крикнути: «Людина за бортом!» — але вчасно схаменувся. Сіґурд за бортом? Яка втіха! Ульрик усміхнувся.

— Повним ходом уперед, приглушити весла, — скомандував він, і бойовий човен нечутно розчинився в імлистому морі.

Сіґурд почував себе невесело. Море було мокре й холодне. Він так і припускав, тож був доволі засмучений тим, що всі його припущення виправдалися. І чого їм було не вирушити з рейдом до Півдня Франції? Море там тепленьке й голубеньке. Чого їх понесло до тієї клятої старої Британії? Він витяг з-під шолома довжелезний клапоть водоростей і побрів до берега.

Сіґурд зупинився на узбережжі. Холодна солона вода стікала з-під шолома на його спину. Вона дзюркотіла йому по ногах і заливала черевики. У цьому було мало приємного. Він ступив кілька кроків, послизнувся на мертвій медузі й гепнувся навзнаки прямісінько в кам’янисту калабаню. Величезний краб сердито цапнув його за лапате червоне вухо та й подріботів собі геть.

— Ох! — звівся на ноги Сіґурд. — Якийсь невдалий день, — пробурмотів він. — Ну, залишаються одне. Якщо тут більше нікому нападати на село, то мушу зробити це сам.

Він видобув свого вірного (й заіржавілого) меча, що його назвав Носодлубом, і почимчикував далі узбережжям.

Невдовзі він знайшов доріжку, яка вела вгору скелястим берегом. Сіґурд навіть здивувався, що в скелі були видовбані такі гарні сходи.

Він просувався крадькома, як справжній нападник-вікінг, принаймні йому так здавалося. Ось іде бувалий воїн з мечем напоготові, лютим вогнем ув очах і мокрими ногами, що чвакають у промоклих черевиках!

Туман аж ніяк не сприяв. Усе й досі було вповите імлою, і Сіґурд майже нічого не бачив. Нарешті він вибрався на кручу й рушив далі добре вичовганою стежкою. Відчував, що поблизу є якісь будівлі, хоч поки що їх не бачив. Стежка під його ногами ставала дедалі твердішою. Була зроблена з чогось такого, чого йому не доводилося ніколи бачити. Сіґурдове серце закалатало.

Він мало не роздушив якогось кота, що завищав і втік. Сіґурд рубонув своїм Носодлубом і мало не відтяв пальці на власних ногах. Тепер він уже міг бачити будинки. Вони були величезні — значно більші, ніж він очікував. Мали міцні стіни, а у вікнах було щось таке, чого він ще ніколи в житті не бачив. Темне і лискуче.

Сіґурд придивився пильніше й раптом угледів, що прямо на нього дивиться якийсь лютий воїн.

— Гар-р-р! — закричав Сіґурд і рубонув того Носодлубом. Щось забряжчало, і ворог кудись пропав. Сіґурд відсахнувся. Що то за дивні чари?

Туман розвіювався, і Сіґурд почав зауважувати дуже дивні речі. Не міг їх навіть описати, бо йому бракувало для цього слів. Якісь штуки з колесами — так, круглими коліщатами, але такими маленькими і зробленими явно не з дерева. Були вони товстезні, чорні, а вгорі з якимись химерними візерунками.

Зненацька з’явилися два яскравих ока. Величезні білі очі, що дивилися на нього з імли. Щось чудернацько заклацало. Очі рушили до нього. Тоді зупинилися. Знову стали наближатись.

Сіґурд відступив у тінь першого-ліпшого ґанку. Його плече торкнулося чогось маленького і круглого.

— Дінь-дон, дінь-дон, дінь-дон, — щоразу, коли він рухався, біля його лівого вуха лунав цей химерний звук.

Яскраві очі підступили ще ближче. За ними рухалося щось таке імлисте з чимось таким, що клацало. Очі застрекотіли й почали віддалятися.

Сіґурд перевів дух.

— Дінь-дон, дінь-дон.

Двері за його спиною прочинилися.

Сіґурд аж підскочив і помчав геть, наче заяць. Він біг, не знаючи, куди заведуть його ті тверді бетонні стежки. Одного разу він знову побачив яскраві очі. Вони рухалися значно швидше, з сердитим ревом і прямісінько на нього. Сіґурд звернув на бічну стежку, і та химерна почвара на колесах пролетіла повз нього. Сіґурд стояв, віддихуючись. Треба знайти якийсь безпечний сховок.

Він пошкутильгав далі стежкою, а серце мало не вилітало йому з грудей. І тут він раптом зупинився. Прямо перед собою побачив велику картину: свій власний портрет! З вусами й бородою. З рогатим шоломом і симпатичним носом. З піднятим угору Носодлубом. Це був саме він, жодного сумніву.

Сіґурд-вікінг усміхнувся і вклонився. Унизу там були якісь дивні, безглузді літери, але Сіґурда це не турбувало. Хіба ж це не був його дім? Він буде в безпеці тут, під знаком вікінга. Вишкірився до картини, піднявся вгору сходами, відчинив двері й зайшов усередину.

Вікінг на картині, здавалось, аж підморгнув. На табличці під ним було написано:

2. Подвійне бронювання

До восьмої ранку туман цілком розвіявся, тож ніхто й подумати не міг, що він був аж таким густим. Літнє сонечко зігріло тротуари, а вивіска перед готелем «Вікінг» легенько погойдувалася на скрипучих завісах. Войовничий вікінг, що красувався на ній, не виглядав при сонячному світлі надто респектабельним. Тепер було добре помітно, що фарба в багатьох місцях облупилася. Та й сам той воїн мав якийсь жалюгідний вигляд, як і весь готель «Вікінг».

Фарба на віконних рамах потріскалася. Рослини у квіткових горщиках прив’яли. Попід стінами назбиралися цілі купи пороху і сміття.

Пан Еліс узяв мітлу й зітхнув. І так воно було щодня. Він не знав, звідки береться той бруд, але його ніколи не меншало. Щойно два дні тому він помив усі вікна, а вони вже знову аж чорні. Чого ж дивуватися, що майже ніхто не хотів зупинятися в цьому готелі. Був пік літнього сезону — та ж готель мав би ломитися від гостей, але з дванадцяти номерів заселені були лише три.

Пан Еліс ретельно підмів передні сходи і знову зайшов у готель.

— Діти, ви вже встали? — гукнув він, поглянувши нагору, звідки почувся тупіт ніг. Він рушив до дружини — допомогти приготувати сніданок і накрити столи в їдальні.

Раптом на сходах загриміло. Вони так затрусилися й загуркотіли, немовби по них вирішило збігти ціле стадо північноамериканських бізонів. У дверях до кухні з’явилися задихані Зоя й Тім.

— Що таке, мамо? — не зрозуміла Зоя, чого це її мама стоїть така бліда й налякана. Пані Еліс закліпала очима.

— Та нічого. Я просто подумала, що хтось упав на сходах. Я навіть стривожилася на мить, лише на мить. Забула, що це ви встаєте з ліжок.

— Що там є погризти? — поцікавився Тім, хапаючи з тарілки банан.

— Поклади назад. Це для того хлопця Амброзія, а ти знаєш, який він зануда. Не розумію, як його терплять батьки. Спочатку застеліть столи, а тоді будете снідати, — батько показав рукою в бік їдальні. — І не забудьте про маленькі скляночки на сік.

Вони швиденько застелили столи, адже гостей було зовсім мало.

Закінчивши, Зоя й Тім вернулися на кухню, де пан Еліс смажив їм яєчню.

Він поцікавився, чим вони збираються займатися цілісінький день.

Зоя зиркнула на Тіма і знизала плечима.

— Треба було б дещо купити, — нагадав їм пан Еліс. — Не забудьте, що нині ми матимемо нову гостю, пані Тиблетовату.

— Яку-яку пані? — реготнув Тім.

— Тиблетовату.

— Дебілувату? — перепитав Тім, рухаючи язичком з боку в бік.

— Мій любий, — усміхнулася пані Еліс, — мусиш навчитися це вимовляти, поки її ще тут немає. Спробуй-но ще раз — Тиблетовата.

— Пані Тубільнахата! — аж підскочив на радощах Тім. — Ага! Я зрозумів, дійшло: пані Стерильнашмата!

— Ой, Тіме, — зітхнула Зоя. — Ходімо вже краще в крамничку.

Пані Еліс дала доньці список продуктів і попросила її хоч трохи вправити Ті- мові мізки до прибуття нової гості. Пан Еліс подивився їм услід, а тоді глянув на дружину.

— Не думаю, що він навчиться правильно це вимовляти. Йому ж тільки п’ять років, а ім’я і справді непросте. Може, пані Тиблетовата не образиться. Ти лише уяви, у нас будуть заселені чотири номери!

— А її кімната вже готова? — запитала пані Еліс.

— Я ще вчора її прибрав. Якщо чесно, Пенні, не знаю, що нам робити. Ми скоро взагалі вилетимо в трубу. Ніхто в нас не селиться, бо тут усе як на смітнику, а в результаті ми не зможемо заробити грошей на ремонт. Це просто якесь зачароване коло.

Пенні Еліс пригорнула до себе чоловіка.

— Не журися. Якось воно буде.

— І то правда. Тільки не воно, а вона — пані Тиблетовата. Щось вона раненько приїхала. Закінчуй там зі сніданком. А я її зустріну.

Біля вхідних дверей стояла гостя, підозріло розглядаючи готельну вивіску. Це була коротконога й доволі огрядна дама у величезному капелюсі і з велетенською валізою.

— Доброго ранку, — вигукнув пан Еліс, сяючи найсліпучішою своєю посмішкою. — Ви, мабуть, пані Тиблетовата? Ви так рано приїхали.

— Доброго ранку, — озвалася крижаним голосом дама. — Я завжди прибуваю рано. А ви, мабуть, з готелю «Вікінг».

— Мене звати пан Еліс. Добре доїхали?

— Ні. Поїзд запізнився. Хтось курив у купе, в якому курити заборонено, і я смикнула стоп-кран. Поїзд зупинився, а мене оштрафували на п’ятдесят фунтів, бо це, на їхню думку, не був екстрений випадок. А я їм сказала, що це був надзвичайно екстрений випадок, бо я могла померти від раку легенів. А тоді ще й таксист ніяк не міг знайти цього готелю.

— Мабуть, він завіз вас до кафе «Вікінг», — припустив пан Еліс. — Водії це часто помилково роблять.

Та пані Тиблетовата пропустила його слова повз вуха.

— Ми були біля кафе «Вікінг», ресторану «Вікінг», пивної «Вікінг», крамниці «Радощі вікінга», японського суші-бару «Вікінг» і бістро «Вікінг».

— Ну, але тепер ви тут, — усміхнувся пан Еліс, підхоплюючи важку валізу. — Прошу йти за мною, і я покажу вашу кімнату.

— Але чому тут усе пов’язане з вікінгами? — поцікавилася пані Тиблетовата, піднімаючись сходами слідом за паном Елісом.

— Ну, розумієте, понад тисячу років тому для вікінгів-рейдерів з Данії не було кращої цілі для нападів, ніж наше Флотбі. Тут повно вікінгівських реліквій, а щоліта ми проводимо фестиваль «Вікінг». Ось, ванна в кінці коридору. Кімната номер чотири має чудовий вигляд на море. Усі інші гості вже снідають. Хочете до них долучитися?

— Ні, дякую, я перекусила в поїзді. Навіть не знаю, що то було. Принесли мені якусь гидоту на тарілці, причому загорнену. Мабуть, боялися, що звідти полізуть мікроби, якщо добре не загорнути. Отож я не голодна. О котрій буде обід?

— О першій пополудні. У своїй кімнаті ви знайдете всю інформацію про готель.

Пан Еліс відчинив двері до четвертого номера й заштовхав туди валізу. А тоді поквапився додолу сходами, щоб допомогти зі сніданком.

— І як вона? — ледь чутно запитала пані Еліс, наливаючи каву й подаючи грінки.

— Зжере нас на вечерю. Ковть — і тебе немає.

— Ой лишенько, мені зараз тільки того і бракувало. Ще одна нестерпна гостя — ніби з мене не досить отих Амброзіїв.

Цієї миті згори пролунав гучний крик.

— Пане Еліс! Пане Еліс! Чуєте, пане Еліс?

Пенні вишкірилася до чоловіка:

— Ой, пане Еліс, здається, це ваша улюблена гостя, пане Еліс. Підіть-но гляньте, що там сталося!

— Я тобі дам «пана Еліса», — буркнув він, відставив убік кавник і подріботів до сходів.

— Пане Еліс, — кричала пані Тиблетовата, хапаючись рукою за поруччя східців. Її обличчя зблідло і трусилося.

Пан Еліс побіг, перестрибуючи по двоє східців нараз.

— Що сталося?

— Пане Еліс, там у моєму ліжку вікінг!

— Що ви цим хочете сказати, Бога ради?

Пані Тиблетовата раптово перестала тремтіти, випросталася на весь свій куцуватий зріст і вп’ялася в пана Еліса очицями-кинджалами.

— Я хочу сказати, пане Еліс, що в моєму ліжку лежить вікінг. А що б я мала ще казати? Якщо в моєму ліжку вікінг, то я й кажу, що в моєму ліжку вікінг. Ходіть-но і гляньте самі!

Вона схопила пана Еліса за руку й поволокла його коридором. Хвицнула ногою двері до спальні і штовхнула поперед себе пана Еліса. Той обережно зайшов у кімнату і попрямував до ліжка. Ні. Нічого там не було. Тобто простирадла були пожмакані, немовби хтось таки дійсно там спав, але ніде не було видно жодної душі.

— Можливо, вам здалося, пані Тиблетовата.

— Нічого мені не здалося, пане Еліс. У моєму ліжку був вікінг. Заради Бога, чоловіче, невже ви гадаєте, що я не впізнала б вікінга? До того ж він лежав у шоломі. І в чоботях! Негайно обшукайте кімнату.

Пан Еліс заскрипів зубами. Він став навколішки й зазирнув під ліжко. Тоді відхилив завіси і крикнув:

— Гав!

— Не клейте з себе дурня, — холодно зауважила пані Тиблетовата.

— Але ж тут нікого немає, — повідомив пан Еліс, підходячи до шафи й відчиняючи подвійні дверцята.

З шафи шугонув, мабуть, цілий мільйон вішаків, а тоді в кімнату з ревом вистрибнуло якесь страховисько з руками, ногами й волоссям. З його чорної сплутаної бороди звисали клапті водоростей. З-під велетенських кошлатих брів і пом’ятого дворогого шолома виблискували очі.

Сіґурд вихопив із піхов Носодлуба й люто вирячився на двох чудернацьких істот, що стояли перед ним.

— Гааарр! — гаркнув він, розмахуючи Носодлубом, і відтяв шматок завіси. — Гаааррррр!

Пан Еліс закляк на місці й вибалушив очі. Його мізки немов заціпеніли. Не міг поворушити ні язиком, ні губами. Жоден звук не міг видобутися з його горлянки. Хтось ніби приклеїв його ноги до підлоги. Руки в нього були наче свинцеві сосиски.

Пані Тиблетовата штурхнула його кулаком.

— Ось, бачите? Я ж казала, що в моєму ліжку був вікінг. Якщо у вас так заведено вітати гостей, то мені це зовсім не подобається. А якщо це жарт, то він зовсім не смішний. Чого ви тут стовбичите, пане Еліс, робіть щось.

І пан Еліс щось таки зробив. Він знепритомнів.

Сіґурд голосно реготнув і підступив до пані Тиблетоватої.

— Ой, ні, не смій, волохате опудало. Ось тобі, маєш! — І вона почала гамселити вікінга своєю сумочкою, мало не збивши йому з голови шолом.

Сіґурд вискнув, вирішив, що з нього досить, і вибіг з кімнати. Він потупотів додолу сходами й ледь не влетів сторч головою в двері їдальні, зупинившись в останню мить.

Він захекано стояв на нижній сходинці, розмахуючи Носодлубом, а семеро приголомшених гостей готелю випустили з рук свої грінки й каву, вирячившись на нього.

3. Нові відкриття

Коли Тім і Зоя зайшли до їдальні, вони побачили в одному кутку кімнати маму й сімох гостей, що збилися докупи, а в іншому — чудернацького волохатого чолов’ягу, що люто на них дивився.

— Здоров, — привітав його Тім. — Ти хто? У тебе класний меч.

Не встигла пані Еліс схопити Тіма за руку, як він уже рушив до того чолов’яги, широко усміхаючись.

— Це справжній меч чи пластмасовий? Та ясно, що пластмасовий.

Сіґурд насторожено дивився на Тіма, але ж той був усього лише малим хлопчиком. Він не міг завдати жодної шкоди такому грізному воїну-вікінгу.

Сіґурд усміхнувся у відповідь — хлопчина йому сподобався.

— Це ж пластик, правда? — зареготав Тім. — Тому ти й посміхаєшся. Ану, покажи, — він спокійнісінько простяг руку й забрав у Сіґурда меча.

Важко було визначити, кого це здивувало найбільше. Сіґурд залишився з порожніми руками і без зброї. П’ятирічна дитина щойно відібрала в нього меча. Мо-же, це сон? Та ні, бо Тім гепнувся на землю, не витримавши ваги меча. Він вирячив очі.

— Ого! Це справжній меч. Справжній, справжній, найсправжнісінький меч! Зою, та це справжній меч!

Цієї миті вгорі на сходах з’явилися пан Еліс і пані Тиблетовата. Бідолашний пан Еліс ще й досі не оговтався від шоку. Та й як могло бути інакше, якщо впродовж останніх трьох хвилин пані Тиблетовата намагалася привести його до тями. Спочатку вона спробувала його посадити й кілька разів ляснула по обличчю. Щоки ще й досі були червоні й напухлі. Це не спрацювало, тому вона взялася робити йому штучне дихання. Саме тоді пан Еліс почав отямлюватися, але побачив, що його заціловує до смерті пані Тиблетовата, і знову зімлів. Огрядна пані стала тоді колоти його шпилькою зі свого капелюха. Це нарешті поставило пана Еліса на ноги.

І ось ця парочка поволі спускалася сходами, а Сіґурд розпачливо роззирнувся довкола себе. Його оточили зусібіч. Не мав уявлення, куди він потрапив. Це було якесь жахіття. У Данії він досхочу наслухався оповідей про славетні рейди, але в жодній з них не йшлося про подібні речі.

Йому ще ніколи не доводилось бачити таких людей або бувати у таких кімнатах. Він ніби опинився в якомусь жахливому, кошмарному сні.

На його чолі виступив піт. Голоси людей, що стояли навколо, відлунювали в його мозкові, кружляли й вирували. Стіни їдальні ставали дедалі вищі й вищі, аж поки похилилися на нього й почали падати, падати, падати…

Сіґурд заточився, знепритомнів і гепнувся на стіл зі сніданком.

Склянка помаранчевого соку злетіла в повітря, гарненько покропивши всіх гостей. Тарілка з яєчнею й беконом шугонула зі столу, немовби стала літаючою. Її пасажири хляпнулись яєчною масою на килим, а вона полетіла далі, врізалася в стіну й розлетілася в друзки.

Сіґурд нерухомо лежав поперек столу.

Якусь мить панувала тиша, а тоді всі водночас закричали й заверещали.

Пані Еліс кинулася до Тіма і стисла його в обіймах, хоч він і не зрозумів чому.

Пан Еліс побіг додолу сходами, закликаючи всіх угамуватися.

— Усе гаразд. Вибачте за несподіваного гостя. Він, мабуть, загуляв учора на якійсь вечірці й забагато прийняв там на груди. Якщо ваша ласка, перейдіть у вітальню, а ми наведемо тут лад і через десять хвилин знову нагодуємо вас сніданком. Прийміть мої найщиріші вибачення за цей прикрий інцидент.

Пані Еліс допомогла гостям вийти з кімнати, а пані Тиблетовата дивилася на все це зі сходів, вигнувши брову:

— Наскільки я розумію, пане Еліс, вам не знайома ця істота?

— Звичайно, ні, пані Тиблетовата, — пан Еліс аж застогнав, намагаючись зіпхнути зі столу важке Сіґурдове тіло. Він зачепився ногою за ніжку стільця, й вони вдвох гепнулися на підлогу.

— Ой лишенько ж ви моє! — вигукнула огрядна пані й затупотіла сходами вниз. — Зараз я допоможу.

— Ти живий, тату? — забідкалася Зоя.

Пан Еліс щось невиразно пробурмотів і видряпався з-під вікінга. Усі разом вони перекинули Сіґурда на спину, й тепер він лежав очима до стелі.

— Яка гидота. Диви на нього, п’яне як свиня, — скривилася пані Тиблетовата.

— Класнющий меч, тату, — втрутився Тім. — Дивися!

— І костюм теж цікавий, — додала Зоя. — Зовсім як справжній. Але трохи смердить.

Пані Тиблетовата голосно пирхнула:

— Це алкоголь.

— Не думаю, — пробурмотів пан Еліс. — Це радше запах морської води… а ще несвіжих харчів і мокрої шкіри.

— Гидота. Його треба негайно під душ.

Пан Еліс на мить замислився. Пенні запитала, чи не варто викликати поліцію, але її чоловік похитав головою.

— Цей чолов’яга просто впився. Коли він прокинеться, в нього тріщатиме голова… і йому буде страшенно незручно. Занесімо його в дванадцятий номер, нехай проспиться. Пані Тиблетовата, ви б не допомогли нам віднести цього вікінга в кімнату номер дванадцять? Мені так прикро, що він опинився у вашій спальні. Не уявляю, як це могло трапитися.

Дивно, але пані Тиблетовата не виявляла тепер жодного занепокоєння.

— Усе гаразд, пане Еліс. У готельних номерах зазвичай можна вмерти з нудьги. Треба визнати, що я була шокована, побачивши, як він дрихне в моєму ліжку, але принаймні це мені надовго запам’ятається. Я візьму його за ліву ногу.

Вони вп’ятьох понесли Сіґурда вгору сходами до кімнати № 12 і там поклали на ліжко.

— Ну, — мовила пані Тиблетовата, — я аж зголодніла після всього цього. Мабуть, треба-таки поснідати.

— Звичайно. Запрошуємо всіх гостей, — пані Еліс побігла сходами вниз.

— Я зараз прийду, — кинув навздогін її чоловік. — Тіме, Зою, залишіться тут і припильнуйте цього чолов’ягу, добре? Відразу дайте знати, коли він прокинеться.

Усе в готелі «Вікінг» повернулося до нормальної рутини. Поки гості снідали, в їдальні панував спокій, тож невдовзі всі й забули про непроханого гостя.

А от у кімнаті № 12 було не аж так спокійно. Коли Тім і Зоя вже занудьгували, спостерігаючи за сонним тілом, Сіґурд поворушився. Він розплющив очі та спробував випростатися. А тоді вхопився за голову і знову впав на ліжко.

— У нього болить голова, — повідомила Зоя. — Тато казав, що в нього голова тріщатиме. Тіммі, дай йому трохи водички.

Сіґурд із вдячністю припав до води, а тоді йому вдалося якось спертися на подушки. Він зиркнув на дітей і обвів очима кімнату. Спробував намацати меча, але ж його там, звісно, не було. Сіґурд зітхнув. Йому було цілком ясно, що він потрапив у полон. Тепер його, либонь, уб’ють. Вікінгам-нападникам не варто сподіватися на милосердя.

— Привіт, — усміхнулася Зоя. — Мене звати Зоя. А це мій брат — Тіммі.

— Тім, а не Тіммі, — буркнув її брат.

— Як ви себе почуваєте? — запитала Зоя.

Сіґурд прислухався до дивних звуків, що долинали з дитячих уст, але не міг збагнути жодного слова. Зоя пильно до нього придивилася.

— Я не думаю, Тіме, що він нас розуміє. Не думаю, що він — англієць.

— Звичайно, ні. Він — вікінг, справжній вікінг.

— Не верзи дурниць, — Зоя показала на себе й кілька разів повторила власне ім’я. Сіґурд кивнув головою. Він також показав на себе й повторив:

— Зоя, Зоя.

— Та не ви, а я! — вона взяла вікінга за руку й показала нею на себе. — Зоя, — ще раз повторила вона. Тоді змусила Сіґурда показати на Тіма й назвала його ім’я.

Сіґурдове обличчя осяяла посмішка.

— А, Зоя! — вигукнув він. Тоді показав на її брата. — Тіммі!

— Та не Тіммі! Тім!

Вікінг показав на себе.

— Сіґурд, — гордо проголосив він.

Тім подивився на здоровила-воїна.

— Ну, то я називатиму тебе Сіґі, — впівголоса мовив він. Вікінг гупнув себе у груди й люто зиркнув на Тіма.

— Сіґурд, — повторив він. — Гедебі. Сіґурд, Гедебі.

— Гаразд, — пробурмотів Тім. — Не панікуй. Як хочеш, щоб тебе називали Сіґурдом Гедебі, можеш називати мене Тімом Елісом. Навіть можеш звертатися до мене: «Пане Тіме Еліс».

— Ой, Тіме, заткнися, — втрутилася Зоя, штовхаючи брата. — Ти іноді такий нестерпний. Здається, він сказав «Гедебі»?

— Сіґурд, Гедебі, — кивнув вікінг і знову почав показувати пальцем. — Зоя, Тім, Сіґурд, Гедебі.

— Пан Тім Еліс! — наполіг Тім. — Та не штовхай мене, Зойко!

— До тебе так і не дійшло, Тіме? Сіґурд каже «Гедебі», але це не його прізвище. Мені здається, він звідти родом.

— Як це?

Зоя похитала головою. Була бліда і схвильована.

— Нам розповідали про Гедебі у школі. Колись так називалося відоме поселення вікінгів у Данії.

— Але ж він і є вікінг, — здивувався Тім. — Що ж тут такого дивного?

— Гедебі вже не існує. Це було селище вікінгів, але сотні років тому. Його вже немає, але цей Сіґурд каже, що він родом з Гедебі!

Тім застогнав.

— Та це ж коню ясно. А звідки ж іще бути родом справжньому вікінгу? Я ж казав тобі, що це справжній вікінг!

4. Обід по-вікінзьки

Батьки Тіма й Зої не мали жодного бажання вислуховувати байки дітей про вікінга в дванадцятому номері, тим паче вірити, що вікінг був справжній. Діти мусили зачекати, поки зі столів поприбирають, а потім помиють посуд після сніданку. Аж тоді Зоя переконала батьків піднятися до кімнати № 12, де Тім захоплено припасовував на себе Сіґурдового шолома.

Вікінга страшенно збентежила поява пана й пані Елісів. Він і далі був певний, що його мають стратити. Та Зоя заспокоїла його, познайомивши з батьками.

Її тато почувався останнім ідіотом, коли казав: «Доброго ранку, Сіґурде», — а тоді ще й обмінювався з вікінгом рукостисканнями.

А от Сіґурд з великою гордістю вимовив свою коронну фразу:

— Сіґурд, Гедебі, Данія.

Пані Еліс похитала головою.

— Він просто клеїть дурня. Мусить бути англійцем. Просто не хоче, щоб ми про це дізналися, бо тоді йому доведеться заплатити за всю заподіяну нам шкоду.

Зоя принесла папір для малювання й олівці. Присіла на краєчку ліжка й зобразила всю родину Елісів, підписавши знизу їхні імена.

— Ні, це не я, — поскаржився Тім. — Я зовсім не товстий.

Зоя не відреагувала на це, лише пояснила Сіґурдові, що вона робить:

— Це я, а це мій тато, пан Еліс… — і так далі. Вона намалювала готель з вивіскою. Сіґурд схвильовано ткнув у неї пальцем. Нарешті Зоя зупинилася й передала олівець йому.

Він витріщився на тоненький дерев’яний патичок, немовби той був зачарований. Було цілком очевидно, що він ніколи в житті не бачив олівця.

Зоя подивилася на батьків.

— Бачите? — сказала вона.

— Він нас розігрує, — пробурмотів тато.

Сіґі кілька разів провів олівцем по паперу, а тоді повільно й невпевнено почав малювати.

Усі оточили його ліжко.

Довкола запанувала якась химерна й напружена тиша.

На папері поволі вимальовувалася ціла біографія Сіґі. Він зобразив свій будинок і довжелезного човна, а на ньому — огидного і страхітливого воїна з кошлатою бородою. (То був Ульрик Чорнозуб, який, на щастя, не міг цього бачити.) Намалював човни під вітрилами, туман і те, як він упав у море.

— Тепер ви нам вірите? — прошепотіла Зоя, а Сіґурд відклав олівця й обвів їх усіх поглядом.

Пані Еліс завагалася.

— Не знаю, що й казати, люба. Тобто ти мусиш визнати, що все це не надто вірогідно.

Її чоловік заскрипів зубами.

— З мене вже досить цієї гри. З цього чоловіка такий самий вікінг, що і з мене. Це просто якийсь загублений пияк з вечірки-маскараду. — Він підійшов до Сіґурда й помацав його тверду шкіряну куртку. — Можу закластися, що десь там є його водійські права… і всі кредитні картки. З них ми й дізнаємося, хто це такий.

Тім захихотів.

— У вікінгів не буває водійських прав!

— Ніякий він не вікінг! — вигукнув пан Еліс і випростався. — Я зараз подзвоню в поліцію. Його вже, напевно, розшукують.

Але нічого з цього не вийшло.

У готель прийшли двоє дуже чемних поліцаїв. Вони звернулися до Сіґурда з кількома питаннями, яких він, звісно, не зрозумів. Тоді вони обшукали його одяг і нічого там не знайшли, крім морських черепашок і маленького здохлого крабика.

Поліцаї пояснили пану Елісу, що більше вони нічим не можуть зарадити. А тоді пішли.

— Отже, ми можемо залишити його в нас, татку? — зраділа Зоя.

— Зою! Це ж не якась домашня тваринка. Сіґурд — це людська істота… здається. Мабуть, він трохи побуде тут, аж поки ми з’ясуємо, хто він такий.

— Ще один зайвий рот, — зітхнула пані Еліс.

— Так. Ну, але він мусить заробити собі на прожиття. Може допомагати нам мити на кухні посуд.

— Він, мабуть, уже голодний, — припустила пані Еліс. — Нехай спускається з нами на обід. Може сісти собі в кутку їдальні.

— Ти зголоднів? — весело поцікавився Тім. Сіґурд насупив чоло. — Ой, Сіґі, ну, знаєш, харчі, закусочка, смачні шматочки… гам-гам-гам.

Тімів батько аж очі закотив, почувши цю високоінтелектуальну бесіду.

Сіґі й далі нічого не розумів, аж поки Зоя стала вдавати, що їсть. Тут його очі засвітилися, і він обома кулаками почав гатити себе по животі. Тоді зробив руками коло в повітрі, немовби показуючи, який величезний у нього з’явився апетит.

— Цього я й боялася, — зітхнула пані Еліс, коли вони спускалися сходами.

Вікінг уже більше доби не мав ані крихти в роті, тож він подивився на решту гостей у їдальні таким зажерливим поглядом, немовби волів проковтнути їх усіх. Це так не сподобалося подружжю Амброзіїв, що вони бридливо затулилися картками з меню, тоді як їхній чарівний синочок Роджер заповзявся з’ясувати, як швидко можна випорожнити сільничку в глечик з водою.

Сіґурд вирячився на чистесенькі білі скатертини й серветки, на посуд, ножі й виделки. Якась чудасія, подумав він. Узяв столового ножа, провів пальцем по лезу й пожбурив його на підлогу. Кому такий ніж потрібен! Та ж отаким нещастям навіть коника не вбити.

Зоя принесла смажене курчатко й поставила його на стіл. Не встигла вона відвернутися, щоб піти по овочі й підливку, як Сіґурд миттєво схопив курячу ніжку і зжер її рівно за три секунди. Відгриз зубами м’ясо, а кістку пожбурив через плече. Та полетіла аж на сходи, відбилася від поручнів і лупнула Роджера ззаду по потилиці.

— Ой! Та я ж нічого не робив! — зойкнув Роджер, думаючи, що то його ляснув у вухо батько.

Коли Зоя принесла підливку, Сіґі схопив миску й почав з неї пожадливо сьорбати, гадаючи, що це якесь пиво.

Зробив два потужних ковтки. Його очі мало не луснули, щоки розбухли, й він виплюнув усе випите прямо на скатертину.

— Сіґі! — крикнула Зоя. — Навіщо ти це зробив?

— Бе-е-е, — відповів Сіґурд, витираючи рота рукавом.

Решта гостей нажахано на це дивилися. Пані Амброзія нахилилася над сином і зашепотіла йому на вухо:

— Навіть не подумай отак себе колись поводити, Роджере. Цей чоловік — потвора.

Зоя спробувала була покласти на Сіґурдову тарілку трохи брюссельської капусти й моркви, але він це все змів на підлогу. Хотів їсти м’ясо… багато м’яса. Він відштовхнув убік стільця і рушив до інших столів, хапаючи рештки курчат і запихаючи їх собі до рота.

— Стривайте, — запротестував пан Амброзій. — Це моя курка!

Він спробував схопити Сіґурда за руку, але вікінг загарчав і зміряв його таким лютим поглядом, що той одразу сховав свої долоні поміж ногами.

— Ти боягуз, Герберте Амброзій, — засичала його дружина. — Ану покажи, на що ти здатний. Скажи, щоб він віддав твою курку!

— Але ж він її з’їв!

— Не виправдовуйся! Ти просто тюхтій. Я завжди знала, що ти тюхтій. Був тюхтієм, коли ми одружилися, і так тюхтієм і залишився.

Лице бідолашного пана Амброзія почервоніло, а тоді побагровіло.

— Якщо я тюхтій, то ти… то ти каракатиця! — бовкнув він, а коли побачив ошелешений вираз її обличчя, додав: — Була каракатицею, коли ми одружилися, і так і залишилася каракатицею.

Він залився істеричним реготом.

Дружина схопила виделку і штрикнула його.

Зоя кинулася на кухню по допомогу, й невдовзі її батьки прибігли в їдальню рятувати ситуацію.

Сіґі щойно проковтнув останнє конфісковане в гостей курча. Підлога була всіяна кістками. Пан Амброзій стояв верхи на кріслі й щосили верещав: «Каракатиця!» Його дружина жбурляла в нього брюссельську капусту й моркву. Роджер ховався під столом, набирав повен рот підливки й намагався якомога далі її виплюнути.

Як це не дивно, на поміч Елісам прийшла пані Тиблетовата. Досі вона сиділа в кутку кімнати й похмуро за всім цим спостерігала. А от тепер вона звелась на ноги й відсунула вбік стільця.

— Та скільки ж можна, — вигукнула вона. — Як вам не соромно.

Пані Тиблетовата підійшла до Сіґурда, схопила його за бороду й потягла до стільця. Тоді рушила до пана Амброзія, стягла його з крісла і двічі ляснула по щоках, щоб угамувати. Пані Амброзії вона також дала добрячого ляпаса. Тоді запхала руку під стіл, схопила Роджера за вухо, щосили смикнула й також посадила хлопця на місце.

Після цього запала приголомшлива тиша, у якій четверо осіб тримали себе за щоки й боязко поглядали на пані Тиблетовату. Вона обвела їх грізним поглядом, важко дихаючи й підперши руками боки.

— Я ще в житті не бачила, щоб так поводилися за обіднім столом! Можна подумати, що ми в зоопарку. Гляньте, що ви зробили з кімнатою. Її треба негайно прибрати, і це ви… ви всі… наведете тут лад!

Пані Амброзія хлипнула.

— Це він розпочав, — буркнула вона, показуючи на Сіґурда.

— Цей чоловік — бойовий вікінг, — урвала її пані Тиблетовата. — Як він ще мав поводитися? Його не вчили манер… на відміну від вас. А тепер — за роботу. Тіме, принеси мені Сіґурдового меча!

Тім вибіг з кімнати й невдовзі повернувся з важкою зброєю.

Пані Тиблетовата взяла в руки меча й стала наглядати за Амброзіями, котрі отримали для роботи відерце і швабру.

— Оце закінчимо з цим і негайно їдемо звідси геть! — просичав пан Амброзій. — Це найгірший готель, у якому ми зупинялися. Суцільний хаос, і ставлення до нас — як до рабів.

— Працюй і не патякай, — застерегла його пані Тиблетовата, штурхаючи Носодлубом.

Пан і пані Еліс попадали у крісла на кухні.

— Що нам тепер робити? Троє наших клієнтів покидають готель, а залишається непроханий гість, який шпурляється підливкою. Ой, Кіфе, таж ми збанкрутуємо. У нас ніколи не буде грошей, щоб навести тут лад!

Обличчя її чоловіка закам’яніло. Це все була сувора правда. Тут одчинилися двері до кухні й увійшла пані Тиблетовата.

— Чого це ви тут розсілися? Це що, не ваш готель? Ану до роботи. Люди й досі чекають там обіду, та й Сіґурд, мені здається, ще не наївся досхочу. Зваріть-но якісь сосиски, а я приготую овочі. Швидше, рухайтеся!

5. Великі переміни

Протягом наступних днів усе було як у тумані. Стільки всього діялося, що Еліси просто не встигали дати собі раду. Насамперед, вони мали справу з пані Тиблетоватою і Сіґурдом. Невідомо, що було гірше. Пані Тиблетовата почала, по суті, керувати готелем. Вона була скрізь — давала розпорядження, прибирала, чистила, готувала їжу. І хоч усім вона добряче грала на нервах, доводилося визнати, що поміч од неї була величезна. Якби не вона, пан і пані Еліси давно б уже махнули на все рукою.

Сіґі нагадував якусь велетенську й волохату дитину. Мабуть, усім мешканцям Флотбі запам’яталася його перша поїздка автомобілем. Він так розхвилювався, що виліз із вікна й видряпався на дах авта, де стояв, розмахуючи Носодлубом і вітаючи перехожих: «Доброго ранку, як ся маєте?» (Зоя лише напередодні навчила його цих слів, і він безперестанно їх повторював).

Тоді прийшла пора вперше його скупати. Зоя дуже довго намагалася пояснити, що він мав би робити. Вона наповнила ванну гарячою водою. Показала йому мило й шампунь. Продемонструвала, як треба купатися. Тоді заштовхала Сіґі у ванну кімнату й зачинила за ним двері.

Через кілька хвилин вона почула хлюпання і спів, тож радісно побігла сходами вниз повідомити, що з вікінгом усе гаразд.

Минуло ще п’ять хвилин, і у вітальні з’явився Сіґі. Був мокрий як хлющ, але й далі мав на собі весь одяг, щоправда тепер — захляпаний милом і шампунем. Яскраві різнокольорові бульбашки поволі котилися по його грудях і ногах, лускаючи попід пахвами. Незрозуміло чому, але він настромив на кожен ріг свого шолома по брусочку мила.

— Мабуть, мамусю, він не зовсім мене зрозумів, — пробурмотіла Зоя.

Та найбільш видовищною вийшла перша Сіґурдова спроба прибирання в готелі. Пан і пані Еліси цілісінький день водили його за собою, показуючи, як це робиться. Його зацікавив порохотяг. Він узяв шланг і приклав його до обличчя, в результаті чого йому засмоктало бороду. Сіґурд заревів і почав тікати, волочачи за собою порохотяг, аж поки з розетки висмикнувся шнур. Пристрій зупинився, і шланг відпустив його бороду.

Сіґурд спостерігав, як брудні простирадла і рушники зникають у пральній машині. Сидів і зачудовано дивився, як вони крутяться там усередині. Пильно оглянув їх, коли білизну витягли, й осяяв Зою широченною посмішкою.

— Чисто! — вигукнув він, радісно кивнувши головою.

— Тату, він так швидко вчиться, — втішилася Зоя.

— Чудово, нехай тоді помиє посуд, — буркнув пан Еліс, адже цей свій обов’язок він ненавидів понад усе. Крім того, він мав поганий настрій, бо й далі не знав, що робити з готелем, у якому майже ніхто не поселявся, тоді як рахунки за все треба було сплачувати.

Біля кухонної мийки назбиралася ціла гора брудного посуду. Пан Еліс показав на нього:

— Сіґурде, зроби чисто. Зрозумів?

Сіґі наблизився до мийки. Узяв брудну тарілку. Пан Еліс повторив свій наказ:

— Зроби чисто. Зрозумів?

Сіґурд вишкірився й кивнув головою.

— Я роблю чисто. Я зрозумів. Роблю чисто прілки.

— Не прілки, а грілки. Тобто, я мав на увазі тарілки, — втомлено виправився пан Еліс і пішов складати скатертини.

— Я роблю чисто грілки, — пробурмотів собі під ніс Сіґурд, озираючи кухню. Зібрав в оберемок брудний посуд, відчинив пральну машину і запхав усе туди.

— Роблю чисто швидко грілки, просто-барабосто, — вимовив Сіґурд, а тоді увімкнув машину. Сів на крісло й став спостерігати.

Пральна машина заповнилася водою. Запрацювала. Тарілки стали дзенькати, наштовхуючись одна на одну. Одна з них розбилася. Інша трісла. Машина зупинилася. Сіґі вибалушився на неї. Хотів уже було відчиняти дверцята, коли все в машині закрутилося в протилежний бік. Пролунав жахливий брязкіт і тріск. Щось у машині страхітливо заскрипіло, а тоді почувся радісний дзенькіт склянок і тарілок, що розліталися на дрібнесенькі друзки.

Сіґурд зірвався на ноги. Явно, що такого не мало бути. Він почав сварити пральну машину:

— Ні, ні! Ти чисто, роби чисто грілки!

Вікінг безпомічно заклацав кнопками і раптом увімкнув центрифугу.

Уламки посуду закружляли дедалі швидше, а Сіґурд лише зачудовано смикав себе за бороду. Якраз тоді, коли в кухню, почувши шум, прибіг пан Еліс, Сіґі відчинив дверцята машини. З неї на шаленій швидкості шугонули шматочки порцеляни і декілька літрів мильної води.

Пан Еліс заверещав, кинувся до розетки і вирвав із неї шнур живлення. Пральна машина поволі зупинилася.

Сіґі стояв у глибоченькій калюжі, з якої стирчали, мов рештки затонулих кораблів, сотні шматочків розтрощених тарілок. Він нахилився і підібрав один шматочок. Засмучено на нього глянув і вимовив з ноткою журби:

— Грілки стали малі.

— Я покажу тобі грілки, волохата галушко! — заволав пан Еліс. — Дивися, що ти накоїв! Дивися! — він схопив кухонного ножа й почав підступати до вікінга, котрий позадкував до дверей. — Негайно забирайся до своєї кімнати і там сиди! Не смій виходити з неї, поки я не дозволю. Чув мене? Ану, ПІШОВ!

Важко сказати, зрозумів Сіґі ці слова чи просто налякався ножа, але він потупотів угору сходами, перестрибуючи відразу по чотири сходинки, й забарикадувався в дванадцятому номері.

Після цього епізоду з пральною машиною між Елісами відбулася серйозна розмова.

Пан Еліс наполягав на тому, щоб Сіґурд забирався геть, адже їм аж ніяк не по кишені тримати його в готелі, який і так не дає прибутку.

Зоя й Тім мало не розплакалися, особливо коли їхня мама підтримала батька.

— З цим Сіґурдом у нас суцільна халепа, — додала вона.

— Але ж куди він, мамо, піде? — зашморгала носом Зоя. — Ви ж не виженете його на вулицю.

— Ні, — кинув пан Еліс. — Але ми запросто можемо посадити його на човен і відправити назад у Данію.

Усі замовкли й витріщилися на пана Еліса.

— Не треба так на мене дивитися, — буркнув він. — Хотів би я знати, що тут такого? Він же приблукав до нас саме звідти. Приплив сюди, то й назад спокійно може поплисти. Самі подумайте!

На узбережжі можна було побачити химерну процесію. Тім і Зоя смикали тата в надії, що він передумає. Пані Еліс повторювала, що це єдиний вихід і що Сіґурду буде набагато затишніше вдома, у рідній країні.

Сам Сіґі взагалі не розумів, про що йдеться, і з великим зацікавленням розглядав човни у гавані. Показував на них і жваво щось говорив по-своєму.

— Бачите? — сказав пан Еліс. — Йому й самому вже хочеться додому. — Він видобув з кишені пригорщу грошей, щоб найняти великого веслового човна.

— І надовго, приятелю? — поцікавився власник човна.

— Скільки часу треба плисти до Данії? — похмуро буркнув пан Еліс.

— А де це?

— Нічого, решти не треба, — зронив пан Еліс. Він заштовхав Сіґурда в човен і жбурнув йому весла. — Маєш. Данія ось там, — показав він у відкрите море. — Можеш веслувати!

Сіґі радісно кивнув головою і схопився за весла.

— Сіґі пливе додому! Гедебі! Прощайте, па-па, як ся маєте! — Човен почав неквапливо розрізати хвилі. — Я пливу! Прощайте, грілки! Прощай, шансон!

— Шампунь, — виправила його заплакана Зоя.

Човен уже досить далеко відплив і ставав дедалі меншим. Він якось химерно підстрибував на хвилях, але поволі зникав з очей.

— Бувай, Сіґі, — прошепотів Тім. Зоя міцно стисла братову руку.

Пан Еліс похмуро стежив за човном, аж поки той зник за обрієм.

Пенні Еліс обвила його довкола пояса рукою.

— Гадаєш, з ним усе буде гаразд?

— Аякже. Він же вікінг — природжений мореплавець. Ці вікінги перетинали Атлантичний океан і допливали аж до Північної Америки. Завтра о цій годині він уже щасливо добереться додому.

Пані Еліс зітхнула.

— Знаєш, як не дивно, але я за ним скучатиму.

— А я ні, — буркнув її чоловік, і вони попрямували назад до готелю.

Коли ж вони повернулися, до них квапливо збігла сходами пані Тиблетовата.

— А ось і ви! Я така рада, що ви повернулися. Там у вітальні вас чекає ціла родина клієнтів. Вони цікавляться вільними номерами, бо хотіли б поселитися тут на два тижні. Мушу сказати, що це дуже милі люди. І з ними є діти, тож Тім і Зоя матимуть з ким бавитися. Вони аж нетямляться від бажання зустріти Сіґурда.

— Сіґурда? — перепитав пан Еліс. — Як це, зустріти Сіґурда?

— Вони бачили його у Флотбі, коли він стояв на даху авта й розмахував мечем. Вони, мабуть, сприйняли це за якийсь рекламний трюк. Я їм сказала, що це справжній вікінг. Вони мені, звичайно, не повірили, але змінять свою думку, як тільки його зустрінуть. А поки що їхні діти напосілися на батьків, благаючи поселитися в готелі з вікінгом, і ось вони прибули. Але ж де Сіґі? Бо вони довго не чекатимуть.

Пан Еліс гепнувся в крісло й заплющив очі. Не міг повірити, наскільки йому не пощастило. З ним просто не могло такого трапитися! Коли розплющив очі, відразу побачив Тіма й Зою, котрі докірливо дивилися на нього.

Він зірвався на ноги й побіг до узбережжя.

— Сіґі! — волав він. — Вернися! Сіґі, ти ж можеш вернутися, прошу тебе!

Пан Еліс дивився на сталеву воду, що простягалася аж до самісінького обрію. Але не бачив там нічого, крім хвиль і кількох чайок, що повільно кружляли в порожньому небі.

6. Подарунок від Тора

Як пояснити чотирьом збудженим дітлахам і їхнім батькам, що ви щойно позбулися справжнісінького вікінга?

Пан Еліс зіщулився й почав:

— Бачите, ми дійсно мали справжнього вікінга. Він називався Сіґурд і прибув до нас невідь-звідки. Не знаємо як і чому. Пані Тиблетовата знайшла його в своєму ліжку. А тоді він заховався в шафі, розумієте… — його голос затремтів і стих. Це все звучало так неправдоподібно, що він і сам собі не йняв віри.

Пан Еліс продовжив оповідь:

— Він запхав чашки і блюдечка в пральну машину, вижлуктав цілу миску підливки й настромив собі на шолом брусок мила, тож ми посадили його в човна, і зараз він пливе назад у Данію.

— Сам? — здивовано запитала пані Тиблетовата. — Ну, пане Еліс, це просто неподобство.

— То це не був рекламний хід? — втрутився пан Джонсон.

— Ні.

— Він був справжнім вікінгом, але ми не зможемо його побачити, бо він пливе в Данію?

— Так.

— І ви гадаєте, що ми в це все повіримо? — пан Джонсон аж присів і вишкірився до всіх посмішкою. — Та ну, не жартуйте, хоч жарт цей доволі вдалий.

Пані Тиблетовата заскрипіла зубами й випросталася.

— Це не жарт, пане Джонсон. Я вірю в це, бо знаю, що це правда, і сподіваюся, що ви також у це повірите. Я вже цілий тиждень живу в цьому готелі, так само як і Сіґурд. Я дуже добре його знаю.

Пан Джонсон ледве стримався, щоб не розреготатися.

— Ну так, я розумію, пан Сіґурд — ваш чоловік?

— Звичайно, ні!

— Але ж він був у вашому ліжку? — нагадав пан Джонсон.

— Так, тобто ні… так! Ви що, вважаєте мене брехункою? — сердито запитала пані Тиблетовата.

— Ні, — відповів пан Джонсон. — Але, може, у вас не всі вдома. Невже ви гадаєте, що той тип був справжнім вікінгом?

Пані Тиблетовату охопив розпач.

Пан Еліс почав казати, що їм, звичайно, ніхто не повірить. Мабуть, для родини Джонсонів найкращим виходом буде покинути готель. Адже Сіґурда і так тут немає.

Поки він усе це говорив, у коридорі почувся важкий тупіт і брязкання. Було таке враження, ніби крізь вхідні двері у коридор увірвалося мало не півармії. Зоя хотіла вже було піти й довідатися, що сталося, коли двері рвучко відчинилися і в кімнату ввалився Сіґурд. Він був мокрий з голови до ніг, а в руках стискав якусь довжелезну мотузку. З рогів його шолома звисали морські водорості.

— Сіґі! — вигукнула Зоя і пригорнулася до нього, хоч він і був мокрющий.

— Сіґі, Сіґі! — зарепетував Тім, стрибаючи йому на змоклу ногу. — Ой! — скривився він і відпустив ногу.

— Це вікінг! — заверещали інші діти.

— Як ся маєте, добрий вечір, вчора гарний день, — привітався Сіґурд, сяючи з-під бороди посмішкою від вуха до вуха. — Я пливу Гедебі. Пливу і пливу, веслом і веслом. Човен туди, човен сюди. Де я? Тільки вода, нема землі, не бачу. Я встаю, щоб краще бачити. Весло йде геть.

— Як це — «весло йде геть»? — не зрозумів пан Джонсон.

— Він загубив весло, — квапливо пояснила Зоя. — Далі, Сіґі. І що тоді сталося?

— Я пливу і пливу, одне весло, я пливу колом, тільки маленьким. Я знову встаю…

Пан Еліс застогнав:

— Тільки не кажи, що й друге весло загубив.

Сіґурд захитав головою, і з бороди рясно бризнули краплини морської води.

— Ні, я тримаю весло, але падаю в море, плюсь-плюсь. Лізу в човен, але човен перевертається, хлюп-хлюп. Човен топиться. Я топлюся. Буль-буль.

— Пресвяті небеса, і хто це навчив цього ідіота розмовляти? — прохрипів пан Еліс.

— Я пливу сам. Пливу до берега. І приходжу сюди, — Сіґурд зупинився й вишкірився до всіх, мов божевільний. — Я маю подарунок. Для пана Еліса і пані Еліс.

— Подарунок? — ледь чутно перепитала пані Еліс.

— Сказати вам дякую і як ся маєте, — пояснив Сіґі. Він смикнув за мотузку, що була в його руці. З-за дверей долинуло якесь химерне тупотіння. Сіґурд смикнув сильніше і нарешті затяг у кімнату велику чорно-білу корову. Вона завмерла біля канапи, немов якийсь прибулець з іншої планети, дивлячись на всіх здоровенними імлистими очима.

— Це для вас, — сказав Сіґурд пані Еліс. — Подарунок від Тора, бога грому. Ми робимо жертву. — Сіґі видобув з піхов свого Носодлуба. — Сьогодні ми вбиваємо корову, щоб казати дякую за безпечне повернення і що я не втопитися.

Одне з Джонсонових чад сховалося за батьковою спиною. Найменше маля затисло носа і смикнуло пані Джонсон за рукав.

— Мамусю, мамусю, мені здається, що корова щойно пока…

— Так, золотце, — урвала дитину пані Джонсон. — Я знаю.

— Сьогодні маємо бенкет, — вів далі Сіґурд. — Багато їсти. Ням-ням.

Пан Еліс скрушно зітхнув. Кілька хвилин тому він волів, щоб Сіґурд і досі був з ними. І ось Сіґурд повернувся, а пан Еліс був би вже радий, аби той пішов на дно разом із човном, буль-буль.

— Зою, прошу вивести надвір Сіґі й корову, — звелів він. — Поясни, чому ми не приносимо в жертву корів, і з’ясуй, заради Бога, звідки він її привів. Відведи її назад, поки нас не запроторив у тюрягу якийсь фермер. А я тут усе залагоджу.

Пан Джонсон розреготався. Він підвівся зі стільця, схопив пана Еліса за руку й приязно її потис.

— Прошу вибачення. Я тепер вам дійсно вірю. Цей Сіґі просто мусить бути справжнім вікінгом. Хіба що він найтупіший бовдур, якого я будь-коли бачив. Та все одно це фантастика. Питання тільки в тому, чи маєте ви вільний номер для нашої родини? Ми дуже хотіли б пожити разом зі справжнім вікінгом, правда ж?

Пані Джонсон глянула на купу посеред підлоги.

— Якщо тільки звідси заберуть корову.

Пан Еліс квапливо почав виштовхувати з кімнати збентежену корову.

— Звичайно, нема мови. Тим паче, що ця корова вже тижнями не сплачує рахунки, — пожартував він.

Пані Тиблетовата важко зітхнула, коли пан Еліс разом із Зоєю побіг діставати ключі й застелювати ліжка. Вона бачила, що всі заклопотані, тому тихенько взялася готувати спільну вечерю.

Коли настав час лягати спати, родина Елісів була цілком виснажена.

Пан Еліс поцілував перед сном дітей.

— Я мушу попросити пробачення. Мені дійсно жаль, що я посадив Сіґурда на човен.

Зоя міцно пригорнулася до батька.

— Усе гаразд, татку. Адже він повернувся до нас, правда?

— Це точно, — погодився пан Еліс.

Майже до самого ранку пан Еліс серйозно розмірковував. Півночі він обговорював свої плани з дружиною. У їхньому готелі зупинилася велика родина, а отже, їм додалося багато нової роботи. Цього разу вони таки мусять навчити Сіґурда виконувати бодай частину обов’язків.

— Зрештою, — мовив пан Еліс, — хіба ж це його провина, що він поклав мити посуд у пральну машину?

— Мабуть, не його, — посміхнулася дружина.

— Ми навчимо його прислуговувати за столами. Нам завжди бракувало людей, щоб подавати їжу. Тім і Зоя знову йдуть до школи і більше не зможуть нам допомагати.

Ці великі плани почали втілюватися відразу ж, коли прокинувся Сіґурд. Усі вже зійшлися на сніданок, і пан Еліс попередив гостей, що їх обслуговуватиме вікінг.

— Прошу набратися терпіння. Йому ще треба багато чого навчитися.

Найменша Джонсова дитина штурхнула батька в ногу.

— Зараз буде весело, тату!

Сіґі з’явився з двома тарелями яєчні і грінок.

— Це для пана й пані Джонсонів, — пояснив йому пан Еліс. — А тепер, Сіґі, дивися.

Пан Еліс поніс тарілку до пані Тиблетоватої й поставив її перед нею. Сіґурд вишкірився й поніс свої тарелі до Джонсонів. Там він викинув усе, що було на тарелях, прямо на стіл. Хляп!

— О, Господи, — пробурмотіла пані Джонсон.

— Сіґі, все треба залишати на тарілках, — пояснив пан Еліс.

Вікінг захитав своєю великою кошлатою головою.

— Ні, грілки тоді брудні. Не хочу брудні грілки.

— Це нічого, нехай будуть брудні. Ми завжди залишаємо їжу на тарілках. Розумієш?

— Я розумію, — сказав Сіґі й почав збирати пальцями яєчню, а тоді шпурляти її назад на тарілки.

Найменший Джонсонів малюк захихотів і вигукнув:

— Він такий смішний!

— Він гидкий, — заперечив з відразою старший син.

— Вибачте за все це, — поспіхом почав виправдовуватися пан Еліс. Він затяг Сіґурда в куток і заходився пошепки його повчати. Пані Тиблетовата поплескала пана Еліса по плечу.

— Давайте я це зроблю. А ви вертайтеся на кухню. Я швидко з ним упораюсь.

Вдячний пан Еліс пішов на кухню, а пані Тиблетовата повісила на одну руку рушничок, а другою схопила вікінга.

— Отже, слідкуй за мною, — звеліла вона, і Сіґурд покірно, мов теля, рушив за нею. Пан і пані Еліси, а також Тім і Зоя зачаровано спостерігали за ними з кухні.

— Знаєте, мені здається, що ця жіночка отримує від цього задоволення, — вимовив пан Еліс. — З них досить гарна пара, га, Пенні?

— Вона й сама трохи подібна на бойового вікінга, — відповіла дружина. — Я сумуватиму за нею. Вона нам так допомогла… немовби була нашим співробітником, а не гостею.

Пан Еліс усміхнувся.

— А може, врешті-решт, усе владнається. Можливо, Сіґі притягне до нас щастя.

— Але він уже притягнув до нас корову, — нагадав Тім.

Зоя розреготалася.

7. Зникнення

Пані Тиблетовата досягла з Сіґурдом неймовірного успіху.

Вона робила з ним усе, що хотіла, але вікінг тільки посміхався, реготав і кивав головою. Невдовзі він уже поводився, як офіціант найвищої категорії.

А пані Тиблетовата натомість часто надівала собі на голову Сіґурдів шолом. І він їй чудово пасував.

Два тижні перебування пані Тиблетоватої в готелі минули занадто швидко. Пан і пані Еліси не хотіли, щоб їх покидала ця жіночка, адже вона стільки їм допомогла.

Тім і Зоя були просто закохані в неї, адже, попри всю її показну суворість і зверхність, вона мала м’яке, як пухова перина, серце.

А коли ще й Сіґурд довідався, що пані Тиблетовата від’їжджає, він цілковито втратив розум. Дер на голові волосся, тупотів то вгору, то вниз сходами, лякав гостей своїми криками й лементами. Ніхто не розумів цих його криків, бо він репетував своєю мовою. А ще він пальцем об палець не хотів стукнути, щоб допомогти в готелі. Коротше кажучи, вікінг застрайкував.

Пані Тиблетовата теж була засмучена. Вона не хотіла бачити Сіґурда таким нещасним, тому не виходила зі свого номера, де намагалася зв’язати джемпер, щоб відволіктися від сумних думок. З цього нічого доброго не вийшло, а вийшов єдиний у світі джемпер без отвору для шиї, зате з трьома рукавами, до одного з яких ще й була пришита шкарпетка.

— А чи не може пані Тиблетовата залишитися? — ледь не плакала Зоя.

— Це вже від неї самої залежить, — пояснила пані Еліс.

— Вона ж могла б тут працювати? — не вгавала Зоя. Мама здивовано на неї глянула.

— Не знаю, Зою. Я про це не думала. Мабуть, вона б не захотіла тут працювати. Адже у неї є свій дім.

Але ця Зоїна пропозиція змусила замислитися пані Еліс, і вона вирішила чимшвидше поговорити про це з чоловіком. Але спочатку треба було залагодити деякі інші речі, бо з кухонного столу зникли всі курчата.

Пані Еліс була певна, що витягла з холодильника трьох курчат, щоб спекти їх на обід. Коли ж не побачила їх на столі, подумала, що то її чоловік, мабуть, поклав курчат у духовку пектися. Натомість пан Еліс, не знайшовши курчат у холодильнику, подумав, що це вона поклала їх пектися в духовку.

Наближалась обідня пора, і вони вдвох підійшли до духовки, щоб дістати звідти курчат. Але курчат там не виявилося. Вони просто зникли. Пан і пані Еліси перезирнулися й вимовили одночасно те саме слово: «Сіґурд!»

Вони побігли сходами до його кімнати, де вікінг вилежувався собі на ліжку. Пан Еліс примусив його встати.

— Курчата! Куди ти дів наші курчата?

— Курчата, — повторив за ними Сіґурд. Він ще не знав цього слова.

— Так… курчата! — заревів, мов божевільний, пан Еліс. Він закружляв кімнатою, запхавши долоні під пахви й розмахуючи ліктями. — Ко-ко-ко!

Сіґурд вирячив очі. Зняв шолома й почухався.

Пані Еліс також долучилася до чоловіка.

— Ко-ко-ко-ко-ко!

— Курчата! — раптом вигукнув Сіґурд із широченною посмішкою і почав трясти головою, мов у лихоманці.

— Дякувати Господу, він зрозумів, — захекано вимовив пан Еліс. Але тут вікінг став навкарачки й узявся повзати кімнатою.

— Гав-гав-гав! — Сіґурд подивився на пані Еліс, висолопивши язика. — Гав-гав!

— Не вірю своїм очам. Та ж він подумав, що це якась гра, — застогнав пан Еліс. Він ухопив Сіґурда й поставив його на ноги. — Сіґурде, курчата — де вони? Ми хочемо їсти, їсти курчат. Обідня пора. Розумієш?

— А, курчата. Ням-ням. Я даю жертву богам. Даю курчат богам з Вальгалли. Я кажу: «О, Боги, будьте добрі, і пані Теплахата не йде від нас».

— ДЕ НАШІ КУРЧАТА? — заревів пан Еліс.

Сіґурд замовк і холодно подивився на пана Еліса.

— Я показую тобі, — спокійно вимовив він і потупотів сходами вниз. Вивів їх надвір і показав на дах ґанку.

Ґанок був увінчаний трикутним фронтоном з дерев’яними шпилями на кожному куті. На кожен із цих шпилів було настромлено по курчатку — обскубаному й готовому до печення.

Пан Еліс ладен був кинутися на Сіґурда з кулаками, але тут він побачив вираз вікінгового обличчя. Той дивився вгору з напівзаплющеними очима, піднявши руки до небес.

— Почуй мене, Одіне! — вигукнув вікінг. — Почуй мене, Торе! Почуйте мене, всі боги Вальгалли! Прийміть мою маленьку жертву і промовте до серця пані Теплохати, щоб вона не їхала від нас. Промовте до сердець пана Еліса, пані Еліс, Тіма і Зої, котрі опікуються мною, щоб вони не проганяли пані Теплухату, — Сіґурд поволі опустив руки.

Пані Еліс похилила голову й завела Сіґурда в готель.

— Вибач мені, — пробурмотіла вона. — Я не зрозуміла. Вертайся до себе, Сіґурде, а ми натомість приготуємо телятину.

Панові Елісу раптом сяйнула думка. Він пішов до пані Тиблетоватої, пояснив їй, у чому справа, і запитав, як би вона вирішила цю халепу. Пані Тиблетовата подивилася йому прямо у вічі і сказала, що відповідь на це цілком очевидна:

— Ви пропонуєте мені роботу, я погоджуюся, залишаюся тут, і всі будуть щасливі.

Ось так і почала працювати в готелі «Вікінг» пані Тиблетовата.

А курчата ще дуже довго залишалися на даху ґанку.

Зоя пояснила, що вікінги вважали цілком нормальним приносити подібні жертви:

— Зазвичай, мені здається, це бувала свиня чи корова. Нам про це розповідали у школі.

Ніхто не міг би сказати, завдяки курчатам на даху, Сіґурду чи пані Тиблетоватій, але щоразу більше й більше людей приїжджало й поселялося в готелі «Вікінг».

Невдовзі готель став процвітати, усі номери були завжди заповнені, і їх доводилося бронювати заздалегідь — за кілька місяців.

Літній сезон завершувався у Флотбі великим Карнавалом вікінгів. Мешканці містечка тижнями до нього готувалися. Це була грандіозна подія, з парадами на вуличках, оркестрами і вечірнім Бенкетом вікінгів. Під час бенкету мали бути танці.

Сіґурд нагадував маленького хлопчака. Коли він уперше побачив на вуличках вікінгів, то подумав, що це його нарешті розшукав Ульрик Чорнозуб. Він сидів біля вікна, дивлячись на все це замисленим і відсутнім поглядом. Зоя присіла поруч. Вона сподівалася, що в такий день він, навпаки, буде збудженим і веселим. Цього вона не очікувала.

— Сіґі, ти згадуєш свій дім?

— Гедебі, — хрипко вимовив вікінг. Побачивши стількох людей, перебраних у вікінгів, він відчув, як защеміло йому серце. Зоя залишила його на самоті.

Пізніше того вечора вони всі пішли в бік гавані, де мали бути танці і розкішна учта.

Посеред гавані на хвилях погойдувався невеликий човен, що імітував собою бойове судно вікінгів. З боків він був захищений щитами і мав смугасте вітрило. І ще він мав ніс у вигляді драконячої голови (зроблений з фарбованих коробок з-під яєць). Сіґурд подивився на це з усмішкою і сказав: «Човник-дитятко», — від чого всі розсміялися.

Почалися танці, а Сіґурд залишився стояти біля гавані, дивлячись на море.

— Усе з ним буде добре, — сказав Тім.

— Піду й поговорю з ним, — мовила пані Тиблетовата. — Можливо, зможу його вмовити прийти й потанцювати.

Вона попрямувала до гавані.

Минула година, і аж тоді пан Еліс раптово усвідомив, що в залі так і не з’явилися ні Сіґурд, ні пані Тиблетовата. Усі вже закінчили їсти, а їх і досі не було. Серце завмерло йому в грудях, коли він збагнув, що могло статися.

— Зою, Тіме, Пенні! Швиденько, за мною!

Вони ледве проштовхалися крізь танцюристів і вийшли на тепле літнє повітря. Одного погляду на гавань вистачило для підтвердження їхніх здогадів. Човна вікінгів там не було. Вони побігли вздовж муру до берега й почали вдивлятися в темне море.

— Нічого, — пробурмотів пан Еліс. — Я нічого не бачу.

— Там! Ось там, на горизонті! — заверещала Зоя.

Далеко-далеко в морі виднілося крихітне вітрило. Вони не відривали від нього очей, аж поки вітрило не перетворилося на цяточку, а потім щезло взагалі.

Еліси мовчки попрямували назад до готелю. Підійшовши до ґанку, вони зупинилися і глянули на трьох страшенно пошарпаних курчат на даху.

— Нехай їхня подорож буде безпечною, Одіне, — тихенько мовив пан Еліс, і вони зайшли всередину.

Давно вже минула північ, коли у двері хтось голосно загупав. Пан Еліс спустився вниз прямо в піжамі. Надворі бовваніли дві мокрі з голови до ніг постаті. Одна була низенька й огрядна, а друга — висока й кошлата.

— Ми все кружляли по колу, — вишкірився Сіґурд.

— Він навіть не знає, як користуватися вітрилом, — захихотіла пані Тиблетовата. — Цілком безнадійний. Насамперед…

— Він загубив весло, — договорив за неї пан Еліс. — Можете не розповідати.

— Великі хвилі, дуже мокро, — пояснив Сіґурд. — Вітрило впало.

— Він, звичайно, опинився під ним, — додала пані Тиблетовата. — Намагався виплутатися з-під нього, не бачив, що робить, і зіштовхнув мене за борт…

— Буль-буль, — вишкірився Сіґурд. — Вітрило стало шмяка-бяка. Пані Теплахата зробила великий шубовсь. Зробила дуже-дуже-дуже великий шубовсь.

— Ну, може, вже досить, Сіґурде. Ти також добряче шубовснув.

Пані Тиблетовата повернулася до пана Еліса:

— Він теж, звичайно, впав.

— Буль-буль, — додав пан Еліс. — Заходьте всередину. — Він увімкнув світло. — Пенні! Зою! Тіме! Спускайтеся вниз. До нас щойно прибули двоє поважних гостей.

Сіґурд стояв у коридорі, а під його ногами утворювалася величезна калюжа морської води.

— Завтра я приношу жертву богам Вальгалли за щасливе повернення, — сказав він.

— Чудово, Сіґурде, — погодився пан Еліс. — Але матимеш тільки шматочок шинки і все. У нас тут немає свиней, овець і корів, тож мусиш задовольнитися шматочком шинки.

Сіґурд стояв і шкірився до всіх, немов велике радісне дитя. Зненацька він ухопив пані Тиблетовату в обійми й міцно її поцілував.

— Сіґурд подобатися пані Теплахата. Подобатися дуже-дуже.

— Ой… Сіґі! — пані Тиблетовата стала червона як рак.

— Мені тебе люблю! — проголосив Сіґурд, шкірячись ідіотською посмішкою. А тоді знову схопив її в обійми.

— Гаразд, уже досить, — утрутився пан Еліс. — Негайно припиняйте. Час уже покласти цьому край.