Вікінг у моєму ліжку

1. Найгучніший у світі поєдинок із реслінгу

Пані Тиблетовата злетіла в повітря, нагадуючи якусь товстезну ганчір’яну ляльку, і глухо гепнулася на підлогу. Зіп’ялася на ноги й важко зітхнула. Якось дивно було перебувати у складі найкращої команди з реслінгу. Вона стояла й дивилася, як величезний і незґрабний воїн-вікінг шугонув у неї над головою, а тоді врізався в передні ряди глядачів. Пані Тиблетовата знову зітхнула. Ще дивніше було почувати себе дружиною справжнього вікінга.

Вона зіскочила з рингу, намагаючись вирвати Сіґурда з рук якихось трьох очманілих підстаркуватих жіночок, але ті вчепилися в нього, погрожуючи пані Тиблетоватій своїми величезними сумочками.

— Він залишиться з нами! — прохрипіла старушенція у велетенських рогових окулярах.

— Він не може залишитися з вами, — пояснила пані Тиблетовата. — По-перше, ще не закінчився поєдинок, а по-друге, він мій чоловік.

— Але він вам не належить, — заперечила інша бабуся в товстезних коричневих панчохах, пригортаючи до себе кошлату Сіґурдову голову. — Він належить нам. Ми членкині його фан-клубу.

Цього Сіґурд уже не міг стерпіти. Перспектива, що його заберуть зі собою три старезні пенсіонерки, загрожувала нищівним ударом по його репутації. Вікінг, якого викрали жінки! Та це ж нечувано! Це він їх має брати у полон! Сіґурд скочив на ноги й сердито глипнув на трьох стареньких. Зараз він їм покаже!

— Я вас викрадаю! — заволав він. — І забираю додому. Я маю тепер три драбини.

Бабусі подивилися на Сіґурда, тоді перезирнулися й розгублено захитали головами.

— Але для чого вам удома три драбини? — зауважила «рогові окуляри». Та відповіді не дочекалася, бо Сіґурд уже стягав їх з їхніх місць.

— Ви мої драбини! — крикнув він, закидаючи собі на плечі «коричневі панчохи». — Робіть усе, що я наказую!

Пані Тиблетовата похитала головою.

— Мабуть, Сіґурде, ти мав на увазі «рабині», а не «драбини». Крім того, вони не можуть бути твоїми рабинями. Такі речі тут давно заборонені.

— Ми не проти! — верескнули три старушенції, звисаючи із Сіґурдової спини. — Ми любимо Сіґурда… він наш герой!

Пані Тиблетовата заплющила очі й присіла на краєчку борцівського рингу. Такі речі ставалися постійно. Де б не з’являлися вони в якості однієї з найкращих борцівських пар країни, глядачки похилого віку непритомніли і мліли. Вони жбурляли в Сіґурда свої носові хустинки й пенсійні посвідчення. І завжди намагалися його викрасти.

Зненацька пані Тиблетовату повернув до реальності гучний і сердитий голос, що пролунав у неї над головою.

— Гей! То ви там б’єтеся чи ні? — прогарчав Костолом Богусь, перехилившись через канати. Він мав лискучу лису макітру і був одягнутий у чорне, всіяне блискітками трико з написом на грудях срібними літерами: «СКАЖЕНИЙ І СТРАШЕННИЙ». Він простяг свою довжелезну волохату лапу і схопив пані Тиблетовату за вухо.

— Ой!

Сіґурд одразу пожбурив на землю трьох бабусь і кинувся на допомогу дружині.

— Не чіпай мою Тибцю! — заволав він. — Триклятий товстопузе!

— Кого ти назвав товстопузом? — озвався партнер Костолома, Почвара Пульпа.

— Він мав на увазі «лузером», — прохрипіла пані Тиблетовата. — Назвав тебе товстим лузером. Ой!

Сіґурд не мав бажання миритися з усім цим. Він застрибнув на ринг, схопив Костолома за ногу й поволік його підлогою. Почвара Пульпа кинувся на Сіґурда, і вся четвірка покотилася рингом, видушуючи з себе різноманітні приглушені звуки, на кшталт «Уф!» і «Гарррф!» Тоді Почвара Пульпа стрибнув на Сіґурда і переможно взявся в боки. З причавлених Сіґурдових грудей з гучним придихом випорснуло повітря, немовби це була гумова подушечка з крамниці жартів, що видає непристойні звуки.

— Ппууууурррррррккк!

Троє пенсіонерок розгублено це все споглядали. їхнього героя ось-ось мають побити! У розпачі вони видерлися на ринг і заходилися гамселити своїми сумочками Почвару Пульпу й Костолома.

— Ось вам!

— Не чіпайте Сіґі!

— Лузери!

Бідолаха рефері спробував було втрутитися, але швидко потрапив під перехресний вогонь скажених сумочок, знепритомнів і впав на підлогу. До бійки долучилися інші глядачі, що поспіхом зіскакували зі своїх місць. Серед них були й шанувальники Почвари Пульпи та Костолома, тож невдовзі увесь борцівський ринг був усіяний галасливими тілами, що борюкалися між собою. За кілька хвилин битва вихлюпнулася за межі канатів і точилася тепер у проходах між рядами з участю інших глядачів.

З’явилися поліцаї — їх було четверо. Цього, звичайно, було замало, й вони попросили підкріплення.

Прибігли ще тридцять поліцейських. Але й цього було не досить. Тепер уже всі глядачі завзято билися, хапаючи одне одного за горло.

Викликали нове підкріплення, а тоді прибули пожежники й почали поливати всіх зі шлангів. Це зупинило битву, але сварки не вщухали.

— Хто це розпочав? — запитав інспектор Дірка, виливаючи зі свого капелюха цілісінький літр води.

— Він розпочав!

— Ні, вона!

— Це вікінг!

Усі тикали пальцями хто куди, але здебільшого показували на Сіґурда. Той виповз з-під груди мокрих тіл, бруднющий як чорт. Інспектор Дірка зміряв його поглядом з голови до ніг. Ну так! Якщо хтось і надавався на роль правопорушника, то насамперед він.

— Що, вдягнувся під вікінга? — захихотів інспектор. — Немов дитинка, га?

Пані Тиблетовата розлютилася.

— Він справжній вікінг, — гаркнула вона.

— Та невже? І яким це чином? — вишкірився інспектор.

— Сіґурд тисячу років тому поплив, щоб напасти з рейдом на Англію в човні вікінгів. Він відстав від інших, потрапив у якийсь позачасовий туман і опинився серед нас. Тепер він мій чоловік.

Інспектор Дірка наморщив носа.

— Здається, ви забагато надивилися фантастичних фільмів, — буркнув він. — Ну а тепер прикиньмо: організація заворушень… це десь п’ять років ув’язнення. Бійка в громадському місці, підбурювання до бунту, пошкодження майна… а ще ви, здається, казали, що він хотів напасти з рейдом? Оцього вже явно нікому не дозволено робити в наш час. Тягне так на років сорок, якщо не більше…

— Ви не можете посадити його в тюрму! — крикнула пані Тиблетовата.

— Ще й як може! — втрутився, очунявши, рефері. — Він становить загрозу громадськості… й вона теж. Якби не ці двоє, нічого б такого не сталося. Подивіться на мою залу! Її ремонт коштуватиме тисячі фунтів стерлінгів.

Інспектор Дірка поліз у кишеню по наручники.

Сіґурд страшенно засмутився.

— Я чемний хлопчик, — пробурмотів він.

— Це правда, — підтвердила одна з пенсіонерок. — Він ні в чому не винен, пане офіцере. Якщо ви запроторите його в тюрму, ми поскаржимося вашому начальству.

Сіґурд радісно всміхнувся інспектору Дірці.

— Вони мої драбини, — дещо плутано пояснив він.

Інспектор Дірка зробив глибокий-преглибокий вдих. Було очевидно, що юрба почне бунтуватися, якщо він спробує заарештувати вікінга з дружиною.

— Ну то гаразд, — прохрипів він. — Забава скінчилася. Розіходьтесь усі додому, поки я не розпочав масові арешти.

Рефері був сам не свій.

— Ви що, так нічого й не зробите? — зарепетував він. — Мою ж залу зруйновано.

— Боюся, що нічим вам не допоможу, — розвів руками інспектор, але рефері не збирався відступати.

— Гаразд. Якщо ви нічого не зробите, то я зроблю, — він пронизав пані Тиблетовату й Сіґурда суворим поглядом. — Вам обом заборонено відтепер виступати, — заявив він, — причому не тільки в моїй залі, але по всьому світі. Ви вже ніколи не будете реслерами. Довічна заборона!

Рефері відвернувся й пішов назад у свою захляпану водою залу.

Інспектор Дірка зловісно вишкірився.

— Ну, здається, ви тепер обоє безробітні, — захихотів він. — Так вам і треба, — додав він, сідаючи в машину й від’їжджаючи.

Пожежна бригада скрутила свої шланги й теж забралася. Юрба почала поволі розходитися по домівках. Навіть три старушенції почовгали геть, тихенько рюмсаючи у свої джемпери. Минув якийсь час, аж поки до Сіґурда дійшло, що, власне, сталося.

— Більше не буде штурх-штурх? — запитав він.

Пані Тиблетовата похитала головою.

— Не буде тиць-миць?

— Ні, — відповіла вона.

— Не буде ніженьки-трісь і рученьки-хрясь?

— Ні! — роздратовано гаркнула пані Тиблетовата.

— Ти сердита, — зауважив він.

— Так! Я сердита!

— Ти дуже сердита.

— Так! Я дуже сердита! — заволала пані Тиблетовата.

— Ти дуже, ДУЖЕ, ДУЖЕ сердита! — додав Сіґурд.

— Заткни ти свою пельку, заради всіх святих! — зарепетувала бідолашна пані Тиблетовата і з такою силою лупнула Сіґурда своєю сумочкою, що та зачепилася за один із рогів його шолома.

Вона стала її смикати, і тут розщепилася застібка, й половина вмісту сумочки висипалася геть. Пані Тиблетовата втомлено стала навкарачки й почала все збирати.

— Хотіла б я, щоб ти збагнув, наскільки все серйозно, Сіґі, — сказала вона йому. — Ми вже ніколи не зможемо займатися реслінгом. Ми втратили роботу, а це означає, що в нас немає грошей. Як нам тепер жити?

Сіґурд подивився на свою дружину з бадьорою посмішкою.

— Всьо буде чотко, цьотка-шмотка, — бовкнув він. — їдемо до пана й пані Елісів, до Тіма й Зої. Вертаємося в готель «Вікінг».

2. Тяжка форма вікінгіту

Зоя і Тім були в захваті. Що могло бути краще за Сіґурдове повернення в готель «Вікінг»?

Вони збігли парадними сходами й кинулися до нових гостей.

— Тибцю! — крикнула Зоя.

— Сіґі! — заволав Тім.

— Господи, помилуй нас і порятуй, — пробурмотів пан Еліс на вухо зблідлій дружині. Він зобразив радісну посмішку і рушив сходами вниз назустріч непроханим гостям.

— Сіґурде… як гарно тебе знову тут бачити. Як ти там поживаєш?

— Як я там і як ви тут, буде вам і нам капут! — засяяв посмішкою Сіґурд.

Тім розреготався:

— Він говорить, як паровозний гудок, правда, Зою? Ну точно, як гудок. Тут-тут, там і тут, тут і там, а тут капут…

— Годі вже, Тіме, — урвала його пані Еліс. — Ми все зрозуміли.

Вона підійшла до пані Тиблетоватої, забрала в неї валізу й тут-таки зупинилася, бо не змогла впоратися з такою вагою. Пані Тиблетовата підняла валізу однією рукою.

— То що там новенького коло вас? — поцікавилася Пенні Еліс. — Такий несподіваний візит.

Пані Тиблетовата зиркнула на неї спідлоба й кивнула головою.

— Я боялася, що ви будете не дуже задоволені, — зітхнула вона.

— Ой, та не те, щоб… — Пенні розгублено замовкла, а її щоки сором’язливо почервоніли.

Пані Тиблетовата поплескала Пенні по руці:

— Усе гаразд. Я знала, що ви негативно поставитесь до Сіґурдового повернення, але, на жаль, моя люба, у нас був невеликий вибір.

— Нам здавалося, що у вас триває черговий тур змагань із реслінгу, — сказала пані Еліс.

— Та так воно й було. Але як це не прикро, справи дещо вийшли з-під контролю під час нашого останнього поєдинку…

— Та невже, — пробурмотіла Пенні, з розумінням глипнувши на її приятеля. — Сподіваюся, причина була не в Сіґурді?

— А в кому ж іще, хоч він насправді зовсім і не винен.

— Та він майже ніколи не винен, — зазначила пані Еліс. — Просто він завжди опиняється там, де стається якась халепа.

— Власне, — зітхнула пані Тиблетовата. — Коротше кажучи, нам довіку заборонили виступати на публічних змаганнях із реслінгу, а отже, ми тепер безробітні. Ми не знали, що нам робити…

— Тому й приїхали сюди, — завершила за неї Пенні, а пані Тиблетовата понуро кивнула головою.

— Не журіться, — усміхнулася Пенні. — Ми раді вас тут вітати… хоча це не зовсім стосується Сіґурда! Погляньте, що він там виробляє в саду з Тімом і Кіфом.

Обидві жінки визирнули у вікно.

Сіґурд, здається, давав Тіму уроки володіння мечем.

Тім так завзято намагався підняти над головою Носодлуба, що йому аж очі на лоба вилазили.

— Маєш бути як дикий звір! — напучував його Сіґурд. — Ревіти, тупотіти й лякати ворогів! Кидайся на них і кричи: «Гаррррр!»

— Сіґурде, — втрутився пан Еліс. — Може б, ти хоч трохи дивився собі під ноги? Ти топчешся по наших нових квітах. Я щойно минулого тижня їх посадив.

Але Сіґурд був занадто захоплений демонстрацією люті справжнього воїна-вікінга Тіму.

— Я тобі показую. Дивися на мене. Усі вороги від страху покладуть штани.

— Сіґі! Вороги мають накласти у штани від страху, а не покласти їх! — захихотів Тім.

Сіґурд вихопив у нього Носодлуба.

— Гарррр! — прогарчав він, розмахуючи гострющим мечем над головою з такою силою, ніби це був пропелер гелікоптера, що збирається злітати. — Гарррр!

— Обережно! — крикнув пан Еліс. — Ти щойно розрубав новенький кущ форзиції!

— Смерть форзиції! — гаркнув Сіґурд, завдаючи чергового удару.

— Це ж тільки кущик! Це не твій смертельний… ой! На поміч! — пан Еліс раптово кинувся навтікача, бо Сіґурд стрибнув на нього, розмахуючи з гарчанням своїм Носодлубом, немов оскаженілий м’ясник.

Вони п’ять разів оббігли довкола саду, аж поки Сіґурд зненацька зупинився, узяв руки в боки й залився сміхом.

— Бачиш, Тіме. Він від страху скрізь поклав свої штани.

Пан Еліс виснажено впав на садову лавку.

Його дружина вийшла до нього, несучи на таці чай і тістечка.

— Гарно бавишся, любий? — лагідно проворкувала вона. — Граєшся у вікінгів із Сіґі та Тімом? — вона підморгнула пані Тиблетоватій і Зої.

Бідолаха пан Еліс не міг зв’язати й двох слів. Був страшенно захеканий.

— Цей чолов’яга — маніяк! Мало мене не вбив! Він що, надовго до нас? Надіюся, що ні. Я цього просто не витримаю. Ми й так маємо по шию клопотів з готелем.

— Ой, таточку, будь ласка! — почала благати Зоя. — Нехай він трошки ще побуде. Нам так весело, коли з нами Сіґі.

— Весело?! Озирнися довкола! Цей вікінг пробув тут якихось десять хвилин, а наш садок уже нагадує поверхню Місяця!

— Боюся, що Сіґі доведеться залишитися в нас на деякий час, — сказала пані Еліс.

Вона подала пану Елісу чашку чаю й розповіла про заборону займатися реслінгом. Від цієї новини обличчя її чоловіка аж перекривилося.

Пані Тиблетовата швиденько понишпорила у своїй сумочці, витягла звідти маленьку срібну фляжечку, відкоркувала її й подала пану Елісу.

— Випийте-но. Це бренді… чудовий лікувальний засіб. Я завжди роблю пару ковточків, коли страждаю від вікінгіту.

Пан Еліс ковтнув бренді, закашлявся і випростав плечі. На його обличчі знову з’явився рум’янець.

Діти пильно на нього дивилися.

— Будь ласка! — попросила Зоя.

— Якщо ти не дозволиш Сіґурду залишитися, я ніколи не розмовлятиму з тобою! — насупився Тім.

— Це погроза чи обіцянка? — запитав пан Еліс. — Гаразд, Сіґі може на якийсь час залишитися, але мусить дотримуватися певних правил. Правило перше: жодних мечів — як у будинку, так і на подвір’ї. Правило друге: ви обоє повинні допомагати нам у готелі.

— Звичайно, допоможемо, — пообіцяла пані Тиблетовата.

— Я допомагаю, — засяяв Сіґурд. — Не хочете меча? Всьо буде чотко, шеф. Я викидаю його геть!

— Сіґурде! Ні!

Але Сіґурд уже пожбурив Носодлуба через плече, і страхітливий меч злетів у повітря. Через п’ять секунд почувся гучний брязкіт розбитого скла, бо меч розтрощив готельну теплицю.

Пан Еліс вихопив у пані Тиблетоватої її сріблисту фляжку, спрагло до неї припав, а тоді охопив голову руками. Після цього все трохи заспокоїлося.

Частково це сталося тому, що пан Еліс зліг у ліжко з головним болем і різними іншими симптомами вікінгіту, а пані Тиблетовата й Сіґі розмістилися в одному з номерів готелю.

Крім них, єдиними гостями готелю були підстаркувата пара Ремсботомів і пан Тревіс, що прибув до Флотбі у справах. Треба сказати, що після того, як Сіґурд звідси поїхав, гостей стало значно менше. Коли в готелі жив справжній вікінг з X століття, це приваблювало сюди нових клієнтів. Але коли Сіґі й Тибця зайнялися реслінгом і вирушили в турне по країні, більшість гостей поїхали з готелю й більше туди не поверталися.

Готель «Вікінг» потроху занедбувався. Його давно вже варто було підмалювати. Еліси вирішили, що якраз настав час цим зайнятися, адже гостей і так було небагато, а пан Еліс подумав, що Сіґурд цілком може впоратися з пензлем.

Вранці наступного дня він пояснив вікінгу його завдання.

— Спочатку пофарбуй будинок спереду, — звелів пан Еліс, поставивши біля вхідних дверей драбину. — Треба помалювати двері, вікна й поручні. Зрозумів?

— Всьо буде чотко, шеф, — кивнув головою Сіґурд, підважуючи покришку бляшанки з фарбою.

Пролунало гучне «ТРРРРЯСССЬ!» і покришка шугонула через дорогу, мов літаюча тарілка, приземлившись на порозі будинку пана Крампа догори дном.

Пан Еліс зітхнув і пішов назад у готель.

Сіґурд одразу захопився своїм завданням. Фарба була приємного яскраво-зеленого кольору. Він почав лазити то вгору, то вниз драбиною, наспівуючи одну з пісеньок, почутих від Тіма, але з новими словами.

— СІҐІ! ТА ЩО Ж ЦЕ ТИ ТАКЕ ВИРОБЛЯЄШ?

Пані Еліс стояла на тротуарі, розгублено дивлячись на свій готель. Усе там було захляпане яскраво-зеленою фарбою.

Довкола входу красувалися великі зелені калюжі розлитої фарби. Сіґурд ступав по цих калюжах, залишаючи на порозі будинку яскраво-зелені сліди. Скрізь на стінах були яскраво-зелені відбитки його долонь.

Майже весь Сіґурдів шолом також був яскраво-зеленим, як і його одяг. Він сяйнув посмішкою до пані Еліс.

— Я малюю, — гордо повідомив він. — В цьому місці — «шурх!», а у…

— Але ж ти замалював усі вікна! — не тямлячи себе, заверещала пані Еліс.

— Пан Еліс звелів помалювати двері, поручні й вікна, — повідомив Сіґурд.

— АЛЕ Ж ТИ ЗАМАЛЮВАВ СКЛО! — зарепетувала пані Еліс. — Усі наші вікна тепер яскраво-зелені! Ніхто тепер нічого не побачить ізсередини… пан і пані Ремсботоми подумають, що ще ніч, і не прийдуть на сніданок!

З другого боку вулиці пан Крамп одчинив парадні двері, щоб подивитися, чого зчинився галас, і наступив прямо на перевернуту покришку з яскраво-зеленою фарбою. Він вирячився на лискучий зелений готель, сердито труснув ногою, і покришка покотилася коридором його будинку, залишаючи там на килимі гарненьку довжелезну зелену смугу.

Пані Еліс подивилася на його розлючене обличчя, швиденько вбігла в готель, замкнула двері на засув і кинулася до своєї спальні. У неї теж почався важкий напад вікінгіту.

3. Будьмо друзями!

Неможливо було нічого вдіяти. Зелена фарба прилипла до скла, наче клей, і що не робили Еліси, відшкрябати її було неможливо.

Врешті-решт пан Еліс мусив викликати майстрів. Треба було зняти скло з віконних рам і замінити його іншим. Майстри мусили все належним чином перефарбувати, після чого вручили пану Елісу чималенький рахунок за виконану роботу. Його це не надто втішило, хоч він і звинуватив у всьому себе самого.

— Я просто забув, яким дурним буває Сіґурд, — пробурмотів він.

— Ти ж сам йому звелів помалювати вікна, — зауважила Зоя. — Ось він і помалював.

— Дякую тобі, Зою, за цей люб’язний коментар, — холодно відповів їй пан Еліс.

Пані Еліс склала на грудях руки.

— Мусимо щось робити, Кіфе. Інакше Сіґурд знищить усе, чого ми досягли тяжкою працею.

— Я знаю. Якби ж то зробити так, щоб більшість часу він перебував за межами готелю. Принаймні тоді б він не плутався в нас під ногами. Тім і Зоя підуть до школи, тож їх тут майже не буде. Шкода, що Сіґурд уже занадто старий для школи, — пан Еліс раптом замовк, а на його обличчі сяйнула ледь помітна посмішка. — А може, віддамо його в школу?

— Він трохи завеликий для групи підготовки дошкільнят, хоч це якраз для нього, — визнала пані Еліс. — Йому б дуже сподобалося з дошкільнятами: пісочок, водичка…

— А ще фарби, — додав пан Еліс. — Там завжди багато малюють.

— Але, на жаль, його там усі помітять. Уяви собі Сіґі у школі. Як він стоїть там у шкільній формі, з шоломом на голові й Носодлубом при боці… - Пенні Еліс розсміялася. — Ні, мабуть, для школи він уже застарий.

— Він може піти до школи зі мною, — втрутився Тім, висунувши голову з дверей. — Інші учні прикайфують.

— Прикайфують? Хто навчив тебе таких слів? — запитав пан Еліс.

— Яких слів? — здивувався Тім. — Одним словом, Сіґі може піти завтра зі мною. Панові Рамблу це сподобається.

— Сумніваюся, — пробурмотіла пані Еліс. — Не думаю, що це гарна ідея, Тіме.

— Ну, чого ти, — взявся вмовляти Тім. — Усі щось приносять. Ось минулого тижня Джеймс приніс кролика, а Речел Веґстаф — ляльку-ескімоску, зроблену з китової кості і шкіри тюленя.

— Так, але то ж не були справжні люди, — похитала головою пані Еліс.

— Зі справжніми людьми ще краще, — наполягав Тім. — Бо кроликів можна побачити коли завгодно, а той, до речі, ще й навалив купку на Джеймсову парту. А лялька була нецікава і смерділа тюленячою шкірою. От справжній вікінг — це буде круто. Сіґі зможе розповісти цілому класу, як він жив у часи вікінгів, і пану Рамблу це сподобається, бо він любить, коли учні щось приносять, і йому тоді не треба нічого викладати; і Сіґі не навалить купу, як кролик, і від нього не смердить… ну, принаймні не дуже.

Тімові батьки здивовано вислухали цю довгу промову.

— Нічого собі, — мовив тато. — Я й не думав, що ти знаєш аж стільки слів, Тіме.

— Я знаю мільярди слів, — пояснив Тім. — Просто я здебільшого розмірковую ними, а не вимовляю вголос. Інколи, коли я щось говорю, слова виходять недоречні, але цього разу так не сталося. Цього разу це були добрі слова.

Пані Еліс розреготалася.

— І то правда.

— То що, Сіґі може піти зі мною до школи?

Пані Еліс кивнула головою.

— Зробимо спробу, Тіме. Але він має чемно себе поводити. Піди і скажи йому це. Він там, нагорі. Пані Тиблетовата замкнула його в кімнаті, щоб він не наробив ніякої шкоди.

Тім блискавично зник, і наступної миті Еліси вже чули, як тупотять його ноги по сходах.

— Дивовижно, як однією парою ніг можна відтворити тупіт стада динозаврів, — вимовила пані Еліс. — Надіюся, ми прийняли правильне рішення, Кіфе.

— Знаєш, що я тобі скажу, — відповів пан Еліс. — Завтра ми майже цілий день не будемо бачити Сіґі. Що може бути краще?

Наступного дня Тім і Зоя відчували неабияку гордість. Вони йшли до школи обабіч Сіґі, тримаючи його за руки. Учні й учителі, звичайно, добре знали Сіґурда. Багато хто бачив його у Флотбі, коли він ходив там по крамничках разом із Елісами, але мати його в школі було набагато цікавіше. Справжній вікінг у їхній школі!

Більшість хлопчаків хотіли, щоб Сіґурд витяг Носодлуба і показав, як б’ються на мечах, але Зоя виявилася дуже розсудливою і спромоглася запобігти серйозному лиху на шкільному майданчику.

— Покажемо їм пізніше, Сіґурде, — сказала вона.

Тоді зчинилась невелика колотнеча, бо всі хотіли приміряти його шолом. І врешті-решт Зоя з Тімом посперечалися про те, в чий клас піде Сіґурд спочатку, але Тім переміг у суперечці, бо все ж таки це була його ідея.

Перед початком уроків директорка школи, пані Крок, представила всім Сіґурда.

Пані Крок була худенькою невисокою жіночкою із сивим волоссям, ошатно зібраним у вузол. Звертаючись до учнів, вона завжди ставала на невеличкий ящик, та все одно Сіґурд виявився вищим за неї.

Вікінг стояв біля директорки з шаленою посмішкою на обличчі, а його чорне волосся стирчало навсібіч з-під пошарпаного шолома.

— Діти, — почала пані Крок. — Ми дуже раді, що цього тижня з нами буде вікінг Сіґурд. Він вам розповість усе про життя вікінгів. Сіґурд — дуже поважний гість, і я прошу вас добре поводитися з ним. Сіґурде, чи ви хотіли б щось нам сказати?

Сіґурд ступив крок уперед і осяяв усіх в залі посмішкою.

— Я Сіґурд. Я прибув із Гедебі, Данія. Як я ся маю і те саме вам. — Він обвів рукою велику залу. — Це коло. Я люблю коло.

Пані Крок легенько його штурхнула.

— Школа, — прошепотіла вона.

— Так… шпала! — радісно вигукнув Сіґурд. — Шпала — гарне місце. Ви вчите різні речі. Я вас навчаю про вікінгів. Роблю вас добрими вікінгами. Тепер я кажу па-па, тисну вам руки і бувай здорова, пані Крокодилова.

Сіґурд повернувся до директорки, схопив її в руки, смачно чмокнув в обидві щоки, а тоді потерся своїм носом об її ніс.

— Ось так!

Пані Крок мало не впала зі свого дерев’яного ящика.

Вона стояла там, похитуючись і втративши дар мови, а Сіґурд шкірився до всіх присутніх.

— Це давній вікінзький звичай, — пояснив він. — Дивіться. Я ще раз вам показую, — і перш ніж пані Крок встигла отямитися, вона знову опинилась у волохатих ручиськах вікінга. — А тепер пробуйте ви, — гаркнув Сіґурд. — Усі вставайте. Підходьте до того, хто біля вас…

Ніхто не поворушився. Учителі приголомшено дивилися на нього й на директорку, що знепритомніла й поволі опустилась на підлогу. Учні сподівалися, що їм насправді не доведеться обійматися, цілуватися й тертися носами, але Сіґурд був невблаганний. Він дістав Носодлуба й розлючено замахав ним над головою.

— Встати усім! — наказав він. — А тепер покласти руки довкола ший, уті-путі, цілувати роти, усі-сюсі, і терти носи, шурхи-мурхи.

Це було дивовижне видовище. Сто тридцятеро учнів почали галасувати й тискати одне одного. Восьмеро вчителів також обіймалися, почервонівши від сорому.

— Обережніше, пане Рамбле, — попередила пані Блет. — Мій чоловік працює в поліції.

— Це ви обережніше, — холодно відповів той, — бо я мушу повідомити йому про вас.

Учні почали гидливо стогнати.

Навіть Тім і Зоя не були певні, що у вікінгів існував такий звичай.

— Фу! Ти мене чмокнула, Зою!

— Я ж не хотіла. Думаєш, мені цікаво з тобою цілуватися? Треба було відвернути лице. Я тепер заражуся від тебе чумою.

— Бе! Забери свого носа! — крикнула Речел Веґстаф якомусь п’ятирічному хлопцю, котрий відразу розплакався.

Сіґурд був страшно задоволений і шкірився до всіх. Він навіть не помічав, що між деякими учнями, а також учителями зав’язалися бійки. А ті, хто не бився і не сперечався, просто плакали. Нікому не сподобався цей вікінзький звичай.

— Тепер ми всі гарні друзі! — виголосив Сіґурд, не звертаючи уваги на те, що в залі всі борюкалися, кричали й намагалися втекти геть. Він нахилився, підняв непритомну пані Крок і закинув її собі на плече. Бо знав, як привести її до притомності.

Сіґурд попрямував коридором разом із директоркою, що погойдувалася в нього на плечі. Зазирав у кожну кімнату, аж поки знайшов туалет. Поклав пані Крок на кахельну підлогу, приперши її до стіни, тоді наповнив відро для миття підлоги холодною водою і вилив це все на бідолашну директорку.

Пані Крок смикнулася, ковтнула слину, закашлялася, виплюнула з рота воду й розплющила очі.

Її волосся безладно звисло на лице і плечі, а косметика потекла по щоках, залишаючи довгі чорно-сині плями. Вона сиділа у величезній калюжі води й дивилася на вікінга, котрий знову діловито наповнював відро.

— Ні-і-і-і-і-і-і-і-і! Геть від мене! — заверещала вона. Тоді зірвалася на ноги й побігла коридором як ніколи швидко.

— Пані Крокодилова очуняла, — пробурмотів собі під ніс Сіґурд, задоволено дивлячись їй услід.

Він щойно півгодини був у школі, але вже встиг учинити тут суцільний розгардіяш.

4. Паніка на морі

Сіґурд, Тім і Зоя стояли в кабінеті директора, дивлячись на пані Крок.

— Щось сьогодні день почався погано, — пробурмотіла директорка.

Одна зі шкільних кухарок люб’язно позичила директорці кухарський халат, щоб та могла вбратись у щось сухе.

Волосся пані Крок і далі стирчало навсібіч, тому вона запхала його під кухарський ковпак.

Тім страшенно здивувався, побачивши пані Крок у синьому халаті.

— Ви будете сьогодні щось готувати, пані Крок?

Зоя, котра чудово знала, чому пані Крок перебралася кухаркою, штурхнула брата, але було вже запізно.

Пані Крок пронизала його сталевим поглядом.

— Ні, Тіме, я не збираюся варити. Я вбрала цей халат тому… тому, що вранці я намочила одяг і мусила перевдягнутися.

Тімові очі мало не вискочили з орбіт.

— Ви помочилися! — вражено прошепотів він.

Пані Крок почервоніла як рак.

— Звичайно, ні! Не говори дурниць! Я мала на увазі, що мій одяг став мокрим. Бо його облив оцей твій приятель вікінг.

Директорка зміряла лютим поглядом Сіґурда, а той тільки знизав плечима.

— Я пробую допомогти, — пояснив він.

Пані Крок зітхнула.

— Я знаю. Розумію, що це було ненавмисне. Але якщо ви ще збираєтесь сьогодні відвідати уроки, прошу не робити більше з учнями або вчителями жодних таких дурниць, як ті, скажімо, ідіотські поцілунки й обійми.

— Звичай вікінгів, — прохрипів Сіґурд.

— Так, я знаю, що у вікінгів був такий звичай. Але ж ми не вікінги. Ми цивілізовані людські створіння.

Сіґурд насупився.

— Вибучте мені, — сказав він. — А чому ці вили сховані в людськім корінні?

— Ой, забудьте це — бідолашна пані Крок почувала себе цілковито виснаженою, а ще ж була щойно за чверть десята ранку. — Тіме, прошу відвести Сіґурда у ваш клас, але дуже-дуже прошу прослідкувати, щоб він більше не робив якихось дурниць.

— Я не дурний, — запротестував Сіґурд.

— Звичайно, ні, — посміхнулася пані Крок, показуючи їм на вихід і зачиняючи за ними двері.

— Ви просто абсолютний і невиліковний психопат, — пробурмотіла вона собі під ніс і знеможено впала в крісло. Тоді обережно висунула зі свого столу маленьку шухлядку і взяла там невеличку сріблисту фляжечку.

Просто дивовижно, скільки мешканців Флотбі мали такі фляжечки. їх скуповували шаленими темпами, відколи в село повернувся Сіґурд.

Сіґурд ледве втиснувся на сидінні біля Тіма, запхавши коліна під стіл.

Тім шкірився до однокласників, а ті поглядали на величезного волохатого вікінга, що сидів у їхньому класі.

Пан Рамбл усміхнувся.

— Діти, цього ранку нам дуже пощастило. Тімів приятель Сіґурд розповість нам зараз про вікінгів. А я посиджу тихенько тут у куточку. Сіґурде… може б, ви вийшли сюди, до дошки?

Вікінг засяяв радісною посмішкою й підвівся. На жаль, його коліна застрягли під столом, через що той перевернувся і з тріском упав на підлогу.

Речел Веґстаф захихотіла.

— Він занадто незґрабний як на вікінга, — пробурмотіла вона. — Не вірю, що він справжній вікінг. Він просто вдає з себе такого.

— Він справжній! — просичав Тім, ставлячи на місце стіл. — А ти можеш заткнутися, Речел.

Речел миттєво підняла руку й шалено замахала нею.

— Пане Рамбл, Тім каже, щоб я заткнулася!

«І правильно каже», — подумав пан Рамбл, але тоді посміхнувся і сказав:

— Вам слово, Сіґурде. Що ви нам сьогодні розкажете?

Сіґурд зняв шолом, почухав потилицю, знову натягнув на голову шолом і подивився на свої ноги.

— Я вікінг! — повідомив він.

— Так, ми це знаємо, — зітхнув пан Рамбл.

— Я Сіґурд із Гедебі, Данія.

— Так. І це ми знаємо.

— Я лютий воїн, — Сіґурд скривив страшезну міну, і Менді Перкінс заверещала. Менді Перкінс завжди верещала — треба чи не треба.

— Це він тільки вдає, — зауважив хрипким голосом Тім.

— Не бійся, Менді, Сіґурд грає роль, — пояснив пан Рамбл. Він подивився на вікінга. — Розкажіть нам про життя в Гедебі, Сіґурде.

— Гедебі — моє село. Багато вікінгів: дехто великий, як я, дехто маленький, як дитинка, дехто молодий, як Тім, а дехто старий, як Срамбл…

— Рамбл! — втрутився пан Рамбл. — І я, до речі, не старий. А що ви їли?

Сіґурд заплющився і облизав губи.

— Іноді ми маємо великий букет, — сказав він. — Великий-великий букет на честь Тора, бога грому.

— Він має на увазі бенкет, — прошепотів Тім решті учнів, які вже почали хихотіти.

— Ми їмо курчата, свині, буруни і лози.

— Барани і кози, — пробурмотів Тім.

— А я вважаю, що люди не повинні їсти м’ясо, — втрутилася Речел. — Я вегетаріанка.

Сіґурд насупився, схилився над її столом і поклав долоню на Носодлуба.

— Вікінги вбивають ветеранок, — просичав він.

— Ой! — пискнула Речел і надовго замовкла.

Після цього якийсь час усе йшло добре. Учні захопилися тим, що їм розповідав Сіґурд, і почали засипати його питаннями.

Тім гордо сидів і слухав свого приятеля з X століття, а пан Рамбл тихенько дрімав собі в куточку.

І лише тоді, коли Тері Рівз узявся розпитувати про човни вікінгів, справи знову почали псуватися. Тері хотів довідатися, звідки веслярі знали, коли їм треба веслувати.

— Я колись поплив з татом на човні, - сказав він. — Ми з татом мали по два весла, але не могли занурити їх у воду одночасно. Ми просто кружляли на місці, аж поки він ударив моє весло своїм, і вони обидва тріснули, а тоді нас насварили й мусили рятувати.

Сіґурд кивав головою: це все йому було дуже добре відомо. Він сам був безнадійним веслярем, але ніколи в цьому не зізнавався. Навпаки, завжди вдавав, що чудово веслує.

— Я показую, як ми веслувати, — пообіцяв він. — Спочатку кладемо столи ось так, на бік, — він поставив столи в два ряди ніжками всередину. — Тепер постав туди млинці.

— Млинці? — перепитав Тері. — Я не маю млинців.

— Мама мені дала млинці з сиром, — сказав Джеймс. — Але це мені на обід.

— Я думаю, він мав на увазі стільці, - припустив Тім.

— Млинці! — вишкірився Сіґурд, а тоді почав брати стільці і розставляти їх у чотири ряди між столами. — Ось ми маємо весла.

Тім подивився на столи і стільці.

— Сіґі зробив корабель! — вигукнув він. — Дивіться, столи — це борти корабля, а стільці — лавки, на яких сидять веслярі. Кайфово… я зараз дістану весла! Джеймсе… ходи зі мною, і ти, Тері.

Хлопці вибігли втрьох із класу, а пан Рамбл і далі похропував собі в куточку, уявляючи себе у сні вікінгом.

Невдовзі Тім повернувся разом із друзями. Вони добряче почистили комірчину прибиральниць, забравши звідти мітли з довгими ручками, віники, швабри, одним словом, усе, що бодай віддалено нагадувало весла.

— Тепер беріть весла! — крикнув Сіґі. Діти повсідалися на стільцях і взяли в руки весла. — Пливемо в Гедебі! Весла вгору!

У повітря злетіли чотирнадцять віників, швабр і мітел. Зліва по борту з підвіконь гепнулися на підлогу кілька вазонів із квітами, а справа по борту впав цілий стелаж з банками, в яких були свіженькі фарби, й ці фарби почали творити кольоровий океан, по якому плив цей корабель.

Сіґурд ще ніколи не бачив таких безнадійних веслярів.

Він вистрибнув на письмовий стіл пана Рамбла і видобув зі своїх пошарпаних піхов Носодлуба.

— Веслувати на мою команду! — заревів він, відбиваючи на столі пана Рамбла веслярський ритм важким лезом свого Носодлуба. — Вгору! Вниз! Вгору! Вниз!

Величезні дерев’яні тріски відколювалися від столу і розліталися в повітрі. Корабель почав тонути.

Веслярі постійно сварилися, бо мимоволі гупали одне одного своїми ‘мітлами і швабрами. Менді Перкінс заверещала. Селлі жбурнула в Адама квітковим горщиком, бо подумала, що той облив її фарбою, а Тері зіштовхнув Тіма за борт.

Сіґурд так вистрибував, що зачепив рогом свого шолома один із світильників над головою, зірвавши його зі стелі. Він не зумів втримати рівновагу, маючи на шоломі велику флуоресцентну лампу, і за кілька секунд гримнувся прямо на коліна пана Рамбла.

— Е-е? Е-е? Е-Е! — закричав пан Рамбл, виборсуючись з-під Сіґурда. Він озирнув класну кімнату. Учні повзали по штучному морю з фарб, бруду і квітів, штурхаючи одне одного швабрами і мітлами. Зі стелі, з того місця, де висів світильник, сипалася штукатурка, а сам вікінг крокував кімнатою з довжелезною трубкою денного світла на шоломі й вигукував:

— Вгору! Вниз! Вгору! Вниз!

Його перекричав пан Рамбл:

— Геть звідси! Геть! — ревів він, схопивши якусь жердину і штурхаючи Сіґурда. — Негайно забирайтесь геть із мого класу! Ви не вікінг — ви стихійне лихо!

Він зі страшною силою востаннє штурхнув Сіґурда, і той полетів шкереберть коридором.

Була вже майже дванадцята година, і це вже вдруге Сіґурд учинив у школі суцільний розгардіяш.

5. Самотній вікінг

Під час обідньої перерви пані Крок відвезла Сіґурда додому. Варто було їй поглянути на класну кімнату пана Рамбла, що зазнала кораблетрощі, як вона відразу вирішила, що це — єдиний вихід.

Зоя і Тім поїхали з нею, щоб пильнувати Сіґурда.

Пан і пані Еліси зовсім не здивувалися, побачивши Сіґурда, котрого підштовхувала вгору готельними сходами пані Крок, а от побачити директорку, вбрану в кухарський халат, вони аж ніяк не очікували.

Зоя звернула увагу на приголомшений вигляд її батьків.

— Довга історія, — сказала вона.

— І мокра, — додав Тім.

Пані Крок затрималась тільки для того, щоб зробити маленьке повідомлення.

— Якщо цей вікінг бодай хоч раз з’явиться поблизу моєї школи, я його вб’ю, — сказала вона, не добираючи слів. — Мабуть, задушу його власними руками. Можливо, навіть покришу його на дрібонькі шматочки і сховаю їх у тисячі різних шухлядок у моїй шафці для документів.

— Отже, з цього задуму нічого не вийшло? — зітхнув пан Еліс.

— Це, пане Еліс, ще дуже м’яко сказано.

Пані Крок крутнулась на підборах і рушила назад до свого авта. Гримнули дверцята, заревів мотор, завищали колеса, і пані Крок щезла з очей.

— Ого! Оце так водій! — вимовив Тім.

Запала довга, холодна мовчанка, й усі застигли на готельних сходах.

Сіґурд зобразив люб’язну посмішку, а його темні очі почергово зупинялися на кожному з Елісів.

Навіть Тім відчував, що насувається біда… серйозна біда. Він намацав сестрину руку, й вони непомітно прослизнули в готель. Сховалися за вхідними дверима і нашорошили вуха, відчайдушно намагаючись дізнатися, що ж там зараз буде.

Пан і пані Еліси стояли біля дверей, загороджуючи собою вхід.

— Ти не можеш сюди заходити, — сказав пан Еліс. — Вибач, Сіґурде, але тобі тут більше немає місця. Щоразу, коли ти з’являєшся, стається якесь лихо. У нас немає можливості розплачуватися за всі твої помилки, і ми більше не можемо дозволити тобі жити в нашому готелі. Мусиш кудись піти. Пані Тиблетовата може залишатися тут, поки знайде собі щось відповідне. А ти тим часом мусиш давати собі раду сам.

Тім і Зоя кулею вилетіли зі своєї схованки за дверима.

— Тату! Мамо! Ви не можете викинути його геть!

— Ще й як можемо, — заперечила пані Еліс. — Можливо, вам це здасться жорстоким, але Сіґурд мусить піти геть. Він обійшовся нам уже в сотні, а то й тисячі фунтів. Він усіх довів до ручки. Ми з вашим татом не годні більше цього витримувати. У нас і так по горло клопотів з готелем, особливо тепер, коли наші справи такі кепські.

— Але ж не викидати його геть! — заплакала Зоя. — Це несправедливо. Він стане бездомним.

— Я про це подумав, — сказав пан Еліс. — Він може пожити в теплиці, аж поки пані Тиблетовата знайде для нього щось краще.

— У теплиці? Але ж тату, там розбито півскла.

— Я знаю. Сіґурд сам його й розбив, так що це його проблема. Заходьте всі всередину, бо Ремсботоми вже зачекалися обіду.

Пан Еліс заштовхав дітей у готель, а пані Еліс рушила за ними слідом. Озирнулася на порозі і зміряла Сіґурда суворим поглядом.

— Ти сам собі створив усі ці проблеми, Сіґі, - сказала вона. — Спробуй хоч раз розв’язати їх сам.

Вона зайшла всередину й замкнула двері, а тоді притулилася до них спиною з блідим і викривленим обличчям. їй ще в житті не доводилося приймати таке важке рішення, але рано чи пізно це треба було зробити. Сіґурд мусить нарешті збагнути, що таке відповідальність перед іншими людьми.

Сіґурд стояв на готельному порозі, дивлячись на зачинені двері.

Усі його друзі, усі люди, котрих він так сильно любив, були по той бік дверей, недоступні для нього. Він поволі став спускатися готельними сходами, не відводячи очей від вхідних дверей готелю «Вікінг», але ті не відчинялися. Тоді він відвернувся й пошкандибав собі геть.

Тім і Зоя сиділи на Зоїному ліжку, притулившись спинами до стіни й підібгавши до грудей коліна.

— Річ у тому, що Сіґі може опинитися де завгодно. І що завгодно могло б уже з ним статися.

— Його б могли викрасти, — припустив Тім.

— Ага… — відповіла Зоя, хоч не могла собі уявити, якій нормальній людині прийшло б у голову викрадати такого смердючого і брудного воїна-вікінга, як Сіґурд.

— Йому б міг висмоктати всю кров Дракула, — вів далі Тім.

Зоя подумала, що це також малоймовірно.

— Або його роздер би на шматки вовкулака, або його забрали б кудись із нашої планети триголові й десятиногі інопланетяни…

— Тіме!

Тім наморщив лоба й почав старанно рахувати щось на пальцях, після чого повернувся до сестри:

— Зою, якщо хтось має десять ніг, то що, в нього має бути п’ять задів?

— Тіме! Що ж нам робити з Сіґі?

— Це татова вина, — пробурмотів Тім крізь зуби.

— І мамина, — додала Зоя. — їх треба заарештувати, віддати під суд і звинуватити в… е-е… — Зоя не могла придумати, в яких правопорушеннях могли б звинуватити їхніх батьків.

— Жорстокості до вікінгів, — запропонував Тім.

— Ага, щось такого.

Ненадовго запала тиша, під час якої Тім намагався ще щось вигадати, але тоді облишив ці спроби.

— Може, нам протягти його в готель контрабандою? — пробурмотіла Зоя.

— Протягти контрабандою? Класна ідея! Можемо його сховати в моїй кімнаті!

— Не думаю, що це гарна думка, Тіме. Краще б йому зупинитися в одному з порожніх готельних номерів.

— Інколи ти буваєш доволі розумна, як на дівчину.

Зоя подивилася на усміхненого брата.

— А ти буваєш доволі дурний, — відповіла вона. — Здебільшого.

Посмішка зникла Тімові з обличчя.

— Це не надто люб’язно, — прохрипів він. Вона всміхнулася і взяла його за руку.

— Ходімо. Спробуймо знайти Сіґі. Мабуть, він десь на березі. Він завжди йде і дивиться на море, коли засмучений.

— Звідки ти все знаєш? — здивувався Тім, який нічого подібного не помічав.

— Бо я — дівчина, і я розумна.

Тім не знав, що й відповісти. Це ж просто ганебно, що він на два роки молодший за сестру. Це означає, що Зоя завжди буде на два роки старша. Вона завжди його випереджала. Він ніколи в житті не зможе її наздогнати. Життя — несправедлива штука.

Зоя таки мала рацію. Сіґурд був на пляжі, стояв там біля самої води й дивився на гладеньке сіре й іскристе море, а невеличкі хвильки підкочувалися до його ніг і вкривали їх піною.

Діти тихенько підійшли і стали збоку.

— Сіґі? — Зоя взяла його велику руку.

— Гм-м-м-м-м-м-м-м?

— Про що ти думаєш?

— Думаю, що Сіґурд дурний, — прогарчав вікінг. — Найдурніший у всьому світі.

— Ні, не дурний! — вигукнув Тім.

— Дурніший за віслюка, дурніший за собаку, дурніший за маленьку-шменьку-премаленьку-мацюпуську-шмуську мишку.

— Ні, не дурніший! — повторив Тім.

Сіґурд тяжко й понуро зітхнув, а тоді жбурнув у море камінчик.

— Я дурніший за моркву, — сумно виголосив він.

Зоя відчула, що розмова швидко зводиться до перераховування різних тварин і овочів. Сіґурд, мабуть, міг би так годинами картати себе.

— Слухай, ми з Тімом маємо гарну ідею. Можемо завести тебе знову в готель контрабандою.

— Вибач, а що таке «контрабандою»?

— Ми крадькома заводимо тебе в готель, коли ніхто нас не бачить, а тоді ти ховаєшся в одному з вільних номерів.

Сіґурд намацав руками ще один камінь і шпурнув його якомога далі. Камінь цілу вічність летів у повітрі, аж поки шубовснув далеко в морську воду. В небо здійнялися бризки й піна, позначаючи місце його падіння, а потім усе щезло. Сіґурд обернувся до Зої й помахав головою.

— Ні, — рішуче заперечив він. — Я не йду крадькома контрабандою. Пан і пані Еліси дуже сердиті на Сіґурда. І правильно. Я поганий.

— Зовсім не поганий! — запротестувала Зоя. — Ти просто трохи інакший.

— Я роблю безлад, — вів далі Сіґурд. — Ламаю речі, дратую людей. Я не потрібний у готелі. Я вмію тільки одне — робити біду. Біду я роблю легко-прелегко. Люди кажуть: Сіґурд, що ти робиш? Я кажу, що роблю біду. Я добре роблю біду. Хочете велику біду, малу біду або передню біду?

— Сіґурде, — благально мовила Зоя. — Не кажи такого. Будь ласка, вертайся в готель.

Але вікінг забрав від неї свою долоню.

— Іди додому, Тім. Іди додому, Зоя. Я знайду, де спати. Може, піду в копицю, як казав пан Еліс.

— Теплицю, — виправив його Тім, — а не копицю.

Сіґурд знизав плечима.

— Теплиця, копиця… гарне місце для дурного як квасоля. Ви розумні… ваш дім — готель. А я тепер тут буду сам. Хочу подумати.

Тім і Зоя попленталися назад вологим піском без нього.

— Але ж він насправді не дурний як квасоля? — запитав Тім.

— Звичайно, ні. Він просто трохи зажурився.

— І він не робить біди, правда?

Зоя трохи замислилася, перш ніж відповісти.

— Ну, трошки робить, — сказала вона. — Справді. — Вона ступила кілька кроків, а тоді знову заговорила: — Мабуть, тому він мені так і подобається.

6. Пляцки з бруду «шурх», а з корови «пурх»

Тім і Зоя цілий вечір намагалися вблагати своїх батьків, але нічого з цього не вийшло. Навіть пані Тиблетовата вважала, що пан і пані Еліси вчинили правильно.

— Я б уже давно вигнала його в три шиї, - сказала вона.

— Як ви можете таке казати? — обурилася Зоя. — Ви ж одружилися з ним. Мали б його кохати!

— Можна когось кохати, Зою, але це не означає, що треба миритися з усім, що людина виробляє. Я справді люблю Сіґі, але ж більшість часу він нагадує величезну дитину. Мусить навчитися, як треба себе поводити.

— Чому? — запитав Тім.

— Тому що так повинні робити всі люди, навіть вікінги з X століття.

— Та ну! — Тіму так зовсім не здавалося.

Зоя поділяла братову думку, але спробувала виразити її належними словами.

— Сіґі подобається людям, бо він інакший, — сказала вона. — Подобається тому, що він себе поводить не так, як ми всі. Тому з ним так цікаво.

Пані Еліс ледь-ледь усміхнулася.

— Ти, звісно, маєш рацію, Зою, але мусиш визнати, що нам з цим дуже важко впоратися. Іншим людям легко реготати, коли Сіґі робить дурнуваті помилки; але ж вони не мусять потім збирати потрощені речі і платити за заподіяну шкоду або день у день жити разом із ним. А ми мусимо.

— То ви його так і не пустите назад? — запитав Тім.

— Ні, — відповів пан Еліс. — Вибач.

— Тоді я з вами більше ніколи не заговорю і буду страйкувати.

— Але ж ти і так ніколи нічого не робиш, — зазначив пан Еліс.

— Я оголошую голодівку, — люто зиркнув на батьків Тім. — Нічого не їстиму, аж поки ви не пустите в готель Сіґі.

Отак! Тепер-то вони швидко змінять своє рішення!

— Добре, — сказала пані Еліс. — Ми тепер хоч заощадимо трохи на харчах.

— То ви мене заморите голодом? — вигукнув Тім.

Пан Еліс похитав головою.

— Звичайно, ні, Тіме. Ми не моритимемо тебе голодом. Ти зможеш їсти, коли захочеш. Це ж ти оголосив голодівку, а не ми.

Тім стиснув кулаки. Це вже в ніякі ворота не лізе. Його знову переспорили. Він зірвався на ноги і вибіг з кімнати.

Зоя глянула йому вслід.

— Дивіться, що ви наробили! — крикнула вона й вилетіла з кімнати вся в сльозах.

Пан і пані Еліси перезирнулися з пані Тиблетоватою.

— Ой лишенько, — зітхнула пані Еліс. — Нелегко це все.

— Усім нелегко, — погодилася пані Тиблетовата. — Але не журіться. Я впевнена, що врешті-решт усе буде добре. Тім не витримає довго без їжі.

— Та це я знаю, — відповіла пані Еліс. — Мене турбує Зоя.

Пані Тиблетовата поплескала пані Еліс по руці.

— Зоя розумна дівчинка і дуже вразлива. Я впевнена, що вона все розуміє, і тому це так її засмутило. Сіґі не пропаде. Та що там казати, адже коли він був справжнім вікінгом у справжні вікінгівські часи, мабуть, не одну сотню ночей провів просто неба. Про нього я б анітрохи не турбувалася. На добраніч!

Тім вирішив не здавати позицій. Відмовився від вечері, а перед сном залишив недоторканими тістечко й сік.

Коли заліз у ліжко, був голодний як вовк. Його шлунок бурчав і вимагав їжі, а Тім проклинав самого себе за те, що оголосив голодівку.

Він кілька годин крутився в ліжку, а коли вже нарешті почав засинати, почув, як відчинилися двері до спальні. У кімнату швиденько прослизнула Зоя, причинивши за собою двері. Вона навшпиньки підійшла до ліжка.

— Ти ще не спиш?

— Ясно, що не сплю. Мій шлунок бурчить як дурний. Не дає мені заснути.

— Я тобі принесла трохи їжі, — прошепотіла Зоя і витягла з-під халата два чималі бутерброди. — До них, здається, прилипло трохи пуху. Мусила їх тут ховати.

— Нормально, — озвався Тім, запихаючи одного до рота. — Мені дуже подобаються пухкі бутерброди. Дякую. Я вже вмирав з голоду.

— Я знала, що ти вмираєш. Але все одно ти вчинив дуже відважно, оголосивши голодівку.

— Так? Так! І справді. Я ж міг загинути.

— Тіме… але ж ти був без їжі всього десять годин, — засміялася Зоя.

— Десять годин? Мені здалося, що минуло десять місяців.

Зоя сіла скраєчку Тімового ліжка.

— Я завтра спробую принести тобі щось після сніданку. Пан Тревіс завжди залишає свою грінку і…

Зоя замовкла на півслові, спохмурніла й підійшла до вікна. Відхилила трошки фіранки й зазирнула в пітьму.

— Ти це почув?

— Ні? А що?

Тім вислизнув з ліжка й підійшов до Зої. Тепер вони удвох могли чути якісь химерні звуки. З дальнього куточка готельного саду долинало бамкання, гупання і шкрябання.

— Хто там щось робить? — запитав Тім.

— Не знаю, — відповіла Зоя, — але я, здається, щойно бачила свиню.

— Свиню! Не будь дурною!

— Ну, щось таке подібне на свиню, — наполягала Зоя.

— Може, це був вовкулака, — прошепотів її брат, вирячивши очі. — Або привид.

— Це була свиня, — повторила Зоя.

— Може, то був свинячий привид, — доводив своє Тім. — Страшний Свинячий Привид із Флотбі. А може навіть, вовку-свино-лака-привидяка…

— Вовку-свино-щось-там-привидяка?

— Ага… з кігтями, що світяться в темряві, рентгенівськими очима й таке інше…

Зоя знову затулила фіранку і спробувала набратися відваги.

— Ну, я не знаю, що це, але щось там надворі діється. Я зійду вниз, щоб подивитися.

— А я піду з тобою, — сказав Тім, раптово відчувши, що не хоче залишатися сам. Він схопив свій ліхтарик.

Діти спустилися навшпиньки сходами і перетнули скрадаючись готельну кухню.

Зоя тихенько відімкнула задні двері.

Звуки були тепер значно гучніші: крекіт, попискування, ляскіт і гупання.

Зоя намацала Тімову руку.

— Ти боїшся? — прошепотіла вона.

— Ні, — збрехав Тім. — А ти?

— Я трошки.

— То і я теж, — зізнався Тім.

Вони рушили стежкою до темної галявини, поволі наближаючись до джерела всіх оцих звуків. Підійшли до теплиці, і тут прямо перед ними виникла величезна темна постать, страшенно налякавши дітей.

— Ай! — заверещав Тім, випустивши з рук ліхтарика, і побіг, як божевільний, галявиною. — Це вовку-привид!

— Ай! — зарепетувала Зоя, кинувшись бігти в інший бік.

— Ай! — заревів Сіґурд, кидаючи на землю велику в’язку гілок, і витяг свого Носодлуба. — Це грабліжники! Ви погані люди… пришли пограбати готель. Я вб’ю грабліжників!

Тім перестав бігти й озирнувся.

— Я не грабліжник, тобто не грабіжник, — сердито буркнув він. — Я Тім.

Сіґурд перестав гамселити нічне повітря Носодлубом і вгамувався.

— Ви мене налякали, — сказав він Тіму і Зої.

— Ні, це ти нас налякав! — заперечила Зоя. Але я рада, що з тобою все гаразд, Сіґі. А що ти тут робиш?

Сіґурд запхав Носодлуба назад у піхви. Місячний промінь освітив його білозубу посмішку.

— Я вам показую. Я стою на березі й думаю. Починається приплив. Вода піднімається аж до колін. Я далі думаю, що робити. Вода піднімається до пуза. Я далі думаю. Вода піднімається до шиї. Думаю, що втоплюся, тому вилажу з моря і йду дорогою. Тоді мені приходить у голову свинка.

— Думка, — виправила його Зоя.

— Ні, — заперечив Сіґурд. — Свинка. Дивіться.

Сіґурд завів дітей в самий кінець готельного саду. Сіґі зробив там загороду. Забив у землю дерев’яні кілки, обв’язавши їх гілочками. Ці гілочки обмастив якоюсь багнюкою, що й досі ще не висохла.

А в тій загороді лежали три величезні свині. Вони сонно поглядали на Тіма і Зою. Одна з них неголосно рохнула.

— Ти сам це зробив? — захоплено пробурмотіла Зоя. — Зробив цей тин? Я й не знала, що ти вмієш майструвати паркани, Сіґі.

— Вікінги завжди роблять такі паркани. Береш кілок, гуп-гуп. Береш гілки. Змішуєш грязюку, солому й коров’ячі пляцки…

— Коров’ячі пляцки? — перепитав Тім, не впевнений, що хоче й далі слухати, як плететься тин.

— Вони додають туди коров’ячий послід, — пояснила Зоя.

— Фу, яка гидота! — вигукнув Тім. Сіґурд похитав головою.

— Я не знайти корову. Пляцків немає, але паркан усе одно добрий.

— А звідки взялися свині? — запитала Зоя.

— Я їх знайти.

— Ти знайшов трьох свиней?

Було дуже темно, тому Тім і Зоя не могли бачити, як почервонів Сіґурд. Він пішов назад до теплиці, щоб забрати ту в’язанку гілок, що впала в нього з рук.

— Я навіть знайти чотири свині, вони йти дорогою, але одна утікати, туп-туп. Велика свиня. Дуже велика свиня. Велика погана свиня. Ви бачите свиню?

— Ні, ми не бачимо свиню… тобто ми досі ніде не бачили свиней, — відповіла Зоя.

— Це нічого. Я тепер будую дім для Сіґурда, — сказав вікінг, і почав забивати в землю низку височеньких паль. — Готель заскладно для вікінга. Я роблю дім вікінга в саду. Це ще довго. Ви йдіть спати. Я бачу вас у…

— О-о-ой!

— А-а-ай!

Несподівані крики з готелю урвали Сіґурда на півслові.

Відчинилося вікно однієї спальні, і діти здивовано побачили своїх батьків, які з такою швидкістю вибиралися назовні, немовби готель був охоплений полум’ям.

Пані Еліс зуміла вхопитися за густе гілляччя плюща, що вився обабіч віконної рами, а от пан Еліс повис над землею, вчепившись кінчиками пальців у підвіконня.

За кілька секунд почулося голосне й сердите рохкання, а тоді велетенська свиноматка виставила на підвіконня свої свинячі ніжки й визирнула з вікна, пирхаючи і чмихаючи, немов якийсь плотолюбний людожер.

— Допоможіть! На поміч! — крикнув пан Еліс. — Рятуйте нас! У нашій спальні велетенська свиня!

7. Хай живе Сіґурд!

Сіґурд кинувся на допомогу. Схопив драбину, що лежала за теплицею, і помчав до готелю. Пенні Еліс зуміла спуститися вниз плющем, але її чоловік і далі висів на кінчиках пальців. Сіґі блискавично злетів угору драбиною й відірвав пана Еліса від підвіконня. Закинув його собі на плече і швиденько спустився вниз, а кровожерлива свиня почала роздирати своїми лиховісними зубиськами найкращі оксамитові фіранки Елісів.

— Сіґурде, ти врятував мені життя, — видихнув пан Еліс. — Я дуже вдячний тобі, але що ж нам тепер робити? Свиня вже зжерла килимок у коридорі, кілька рослин у вазонах і ту чудову картину з зображенням гавані у Флотбі.

— І взагалі, звідки та свиня взялася? — запитала пані Еліс. — Чи це якимось чином пов’язано з тобою, Сіґурде?

— Це не його вина, — бовкнув Тім. — Сіґі знайшов їх на дорозі.

— Їх? — перепитав пан Еліс. — Ти ж не хочеш сказати, що їх тут декілька? І як це можна знайти на дорозі свиню? Це ж сміхота.

Зоя потягла батьків до Сіґурдової загороди для свиней.

Пан і пані Еліси вирячилися на трьох сонних жильців.

— Сіґі сам це зробив, — пояснила Зоя. — Хіба ж він не розумний? Він сплів цей тин, а тепер ще й будує собі хатку… подивіться.

— Не треба міняти тему, Зою. Звідки ці свині взялися? Тут ще ніхто не зустрічав свиней, що прогулюються собі дорогою, немовби йдуть на базар, — зронив пан Еліс.

Сіґурд розреготався.

— Свині йдуть на базар! Ги-ги! Дуже добре! Дуже смішно! Це маленьке поросятко хоче щось купити!

— Це зовсім не маленькі поросятка, Сіґурде. Це найбільші свині, яких я будь-коли бачив. Ти їх, напевне, вкрав? Поцупив з тієї свиноферми біля круч.

Сіґурд перестав сміятися і з серйозним виразом закрутив головою.

— Я не красти! Я знайти на дорозі. Я йти по дорозі. Свиня йти назустріч. Одна, дві, три, чотири свині. Я кажу: «Привіт, свиня! Ходи зі мною. Я роблю тобі гарний дім». Свиня йти за мною. Я йду сюди і роблю паркан для свині, але одна втікає. Вона дуже велика, як дракон. Уже темно. Я не бачу, де вона йде. Може, вона голодна. Може, вона йде в готель. Тепер вона їсть фіранки.

Зоя смикнула вікінга за рукав.

— Сіґі, я думаю, що пані Тиблетовата досі десь там, — прошепотіла вона.

Пан Еліс розпачливо скрикнув.

— А ще пан Тревіс і Ремсботоми!

— Не боятися, тут Сіґурд! — заревів вікінг і видобув свого Носодлуба. Змахнув над головою величезним мечем і прибрав найгероїчнішу позу. — Я зараз ловлю свиню і рятую готель «Вікінг», рятую всіх. Тоді ви всі кричати мені: «Слава Сіґурду! Він відважний! Він розумний! Що нам робити без нього?» Отак! Я йду на бій зі свинею-драконом.

І на цих відважних словах Сіґурд попрямував до готелю, залишивши позаду Елісів, які стояли на газоні, втративши дар мови. Вони міцно притулилися одне до одного.

— Це кінець, — пробурмотів пан Еліс. — Можемо вже нині закриватися. Після цього вже ніхто не захоче зупинятися в нашому готелі.

А тим часом у готелі «Вікінг» Сіґурд піднімався угору сходами і тримав напоготові Носодлуб. Його очі люто виблискували в темряві. Йому навіть у голову не прийшло, що можна ввімкнути світло.

— Ти тут, свинюка-бука? Я йду по тебе. Я роблю з тебе шинку. Свинка дістане на горіхи від Сіґі. Сюди, паця-паця-паця!

Сіґурд підійшов до дверей першої спальні. Він на мить зупинився, міцно вхопився за ручку, порахував до трьох і ввірвався в кімнату.

— Ага! Урррра!

У відповідь на його лютий бойовий клич пан і пані Ремсботоми налякано заверещали, прокидаючись зі сну.

Пан Ремсботом гепнувся з ліжка і знепритомнів. Пані Ремсботом заголосила, що її чоловік помер, і також миттєво зомліла.

Сіґурд пошукав під ліжком. Одчинив шафу й почав тикати скрізь Носодлубом, дірявлячи одяг Ремсботомів. Свині там не було. Він крекнув і рушив до наступної кімнати.

— Раз, два, три… Ага! Урррррааа!

Пан Тревіс сидів на ліжку й дивився телевізор. Він навіть не глянув на вікінга.

— Це обслуга? — запитав він. — Пора вже принести чайочок. Я чекаю… Господи! — пан Тревіс глухо пискнув, бо Сіґурд підняв один кінець ліжка і пан Тревіс опинився на другому кінці, загорнутий у простирадла й покривала.

Свині під ліжком не було.

Сіґурд пожбурив кінець ліжка на підлогу й пішов до наступних дверей.

Пані Ремсботом тим часом очуняла, але її чоловік, на жаль, і далі був непритомний. Усе ще гадаючи, що він помер, вона витягла бідолаху зі спальні за ноги й почала волати на поміч.

Сіґурд тим часом підійшов до ванної кімнати. Він було вже зібрався відчиняти ногою двері, коли вони самі зненацька відчинилися з такою силою, що Сіґурд гупнувся спиною об стіну. З ванної вибігла свиня, що була завбільшки майже як два зв’язані докупи тигри і втричі за них страшніша. Голову свиня мала величезну, немов бачок для сміття — бачок з іклами. Туша була завбільшки з бульдозер.

Свиня вибігла з ванної й зупинилася. В зубах вона стискала залишки щітки для унітазів. Якимось чином до її голови причепився шланг від душу, велетенський її задок був сором’язливо прикритий рушником, а на одній із задніх ніг висів рулон туалетного паперу, що розкручувався, залишаючись позаду довгою білою стрічкою.

Наприкінці коридору відчинилися ще одні двері, в яких з’явилася сонна постать.

— Що тут за галас? — поцікавилася пані Тиблетовата. — Що відбу…

Вона застигла від жаху.

Свиня вирячилася прямо на неї своїми голодними очицями. А тоді свиноматка кілька разів роззявила свою пащеку і рушила вперед.

Пані Тиблетовата нажахано зиркнула на свого чоловіка.

— Сіґі? — прошепотіла вона. — Тут на мене дивиться велика-велика свиня, і я її боюся. Що мені робити?

Сіґурд ще не встиг нічого відповісти, а свиня вже ступила три страхітливі кроки до пані Тиблетоватої, притисла її до стіни й почала шумно облизувати їй лице.

Сіґурд міцно стис Носодлуба і нишком почав наближатися до жирнющого свинячого заду. Його обличчя набрало лютого виразу, і він підстрибнув з жахнючим бойовим кличем у повітря.

— Я-га-ра-а-а-а! — Він з усієї сили штурхнув Носодлубом випнутий зад свиноматки, і та теж підстрибнула в повітря зі специфічним рохканням-виттям.

— Сн-н-н-хр-р-р-г-г-ов-ов-ор-р-рг!

Сіґурд не переставав підганяти свиню-бульдозера мечем, підштовхуючи її до сходів. Коли вони проминали кімнату Ремсботомів, пані Ремсботом побачила на мить свиню й розлюченого вікінга і знову знепритомніла, впавши на свого чоловіка, в результаті чого утворилася величенька й гарненька купа-мала. З кімнати номер два виповз цілий згорток постільної білизни, що крутився й вищав, аж поки пані Тиблетовата нарешті спромоглася вивільнити звідти пана Тревіса.

Тим часом Сіґурд зігнав свиню додолу сходами, а тоді погнав її через увесь садок до новозбудованої свинячої загороди. Там він щільно зачинив ворітця.

Усі кинулися до паркана поглянути на ув’язнену свиноматку.

— Овва, — пробурмотів пан Еліс. — Оце так свинюка! Ти вчинив відважно, Сіґурде. Я б не хотів зустрітися віч-на-віч з такою звірюкою.

— Хай живе Сіґурд! — вигукнув Тім, і всі Еліси почали його вітати, але вже невдовзі їхній настрій знову різко погіршився, бо до них, спотикаючись, почали виходити доволі стурбовані гості.

Еліси заспокоювали їх чаєм і чималими дозами бренді.

Пані Тиблетовата безпечно відпровадила Ремсботомів назад до їхніх ліжок. їй нібито вдалося переконати пані Ремсботом, що тій просто приснився страшний, кошмарний сон.

— Я тільки зроблю ще маленький ковточок, — пробелькотіла тремтячим голосом пані Ремсботом, хапаючись за сріблисту фляжечку пані Тиблетоватої, — Це допоможе мені заснути.

Сіґурду навіть дозволили повернутися в його стару кімнату разом із дружиною.

— Лише на одну ніч, — попередив пан Еліс. — А завтра вранці вирішимо, що нам робити.

Нарешті й самі Еліси отримали змогу піти до своїх спалень.

Зоя й Тім одразу заснули, ледве торкнувшись головами подушок, а от їхнім батькам ніяк не спалося. їх надто сильно турбували думки про те, що ж може статися наступного дня.

8. Вікінзьке село

Прокинувшись наступного ранку, пан Еліс насамперед подзвонив на місцеву свиноферму. Він дуже довго розмовляв по телефону.

Пані Еліс знала, що фермер був сварливим типом, який аж ніяк не міг утішитися тим, що Сіґурд «позичив» його свиней. Навпаки, вона вважала, що їм страшенно пощастить, якщо Сіґурда знову не загребуть під суд.

Коли її чоловік нарешті закінчив розмову, пані Еліс здивовано побачила на його обличчі усмішку.

— Пан Ґерет зараз сюди приїде, — повідомив пан Еліс. — Ти не повіриш, але він дуже зрадів, що свині опинилися в нас. Сіґурд нам не збрехав. Учора ввечері свині втекли з ферми. Ґерет їх шукав цілісіньку ніч. Вони, виявляється, коштують декілька тисяч фунтів, особливо Велика Бетті.

— О! Ну, це в будь-якому разі добре. Ремсботоми і так, здається, нічого не пам’ятають. Хоча обоє скаржаться на головний біль… не знати чому. А пан Тревіс пішов до загороди. Сказав мені, що хоче пересвідчитися, чи дійсно та свиня така велика, якою здалася йому вночі.

Тім і Зоя, поснідавши, пішли подивитися на свиней. Тепер, у денному світлі, вони змогли побачити, якою здоровезною була Велика Бетті. Вона мала пречудовий настрій, немовби її не штурхали вночі Носодлубом. Сіґурдів тин також виглядав цілком пристойно.

Пан Тревіс захоплено розглядав хатку, що її почав будувати Сіґурд.

— Знаєте, я ще ніколи не бачив, як будується мазанка з лози, — сказав він. — Це так цікаво. Виглядає як справжня вікінзька будівля. Сіґурд міг би побудувати тут ціле село.

Зоя зиркнула на Тіма, але той завзято чухав довгою палицею зад Великої Бетті. Зоя залишила брата з паном Тревісом і поволі рушила в будинок на пошуки батьків.

— Мамо? Тату? Я маю цікаву ідею, що може нам допомогти, — Зоя сказала це доволі нерішуче, але батьки з цікавістю на неї подивилися.

— Справді? — перепитала пані Еліс. — І що ж то за ідея?

Зоя повторила те, що сказав пан Тревіс біля свинячої загороди.

— Я оце й подумала, — вимовила вона. — Може, Сіґурд міг би побудувати ціле село… ну, невеличке таке село, десь п’ять-шість хаток. Він міг би там навіть жити. Тримав би свиней, кіз і курчат, як у справжньому вікінзькому селі.

Пан Еліс засміявся.

— Гарна ідея, Зою. Сіґі, мабуть, був би щасливий, але ж як це допоможе нам?

— Пан Тревіс сказав, що це дуже цікаво. Люди приїжджатимуть у готель, щоб побачити вікінзьке село зі справжнім вікінгом.

— Ой, не думаю, — засумнівалася пані Еліс. — Люди не приїжджатимуть сюди тільки тому, що в нашому саду буде вікінзьке село.

— А школярі? — запитала Зоя.

— Що школярі? — перепитав пан Еліс, потираючи собі підборіддя.

— Школярі приїздили б сюди на екскурсії. Дізнавалися б про те, яким було Флотбі за часів вікінгів, перебуваючи у вікінзькому селі зі справжнім вікінгом і роблячи різні речі в стилі вікінгів. Сюди б приїздили групи з різних шкіл, а залишаючись у Флотбі, вони б зупинялися в нашому готелі.

Пан Еліс так міцно пригорнув до себе доньку, що та мало не задихнулася.

— Це ж фантастична ідея, Зою! Просто чудова! І це так просто зробити! Пенні, що ти про це думаєш?

— Не бачу, до чого придертися, — відповіла пані Еліс. — Це колосальна ідея, Зою. Молодчинка!

— Що то за колосальна ідея? — запитав огрядний і кремезний чолов’яга в твідовому капелюсі.

— А, пане Ґерет, — усміхнувся Зоїн батько. — Моя донька щойно поділилася з нами доволі мудрим задумом стосовно нашого готелю. Цікаво буде почути вашу думку. Я розкажу вам усе дорогою до Сіґурдової свинячої загороди.

Сіґурд уже був там, завзято працюючи. Він зводив у загороді стіни своєї маленької мазанки, а пані Тиблетовата тим часом шкрябала спину одній зі свиней.

Пан Ґерет був страшенно здивований (і захоплений) тим, як надійно захищені парканом його свині і як гарно ними опікуються.

— Ви так природно поводите себе з тваринами, — похвалив він Сіґурда.

— Я люблю свині, — відповів Сіґі. — Люблю буруни і лози, а також мою дружину, — він вишкірився пані Тиблетоватій. — Дружину люблю найбільше.

— Ну, тоді добре, — всміхнулася пані Тиблетовата й поцілувала його. — Дурна моя галушечка.

— Мені аж дивно, як ви зуміли привести сюди всіх чотирьох свиней і тут їх замкнути, — сказав пан Ґерет.

— Мали трохи клопоту з Великою Бетті, — озвалася пані Еліс. — Але я рада, що жодна з ваших свиней не пропала.

— Як мені вам віддячити? — запитав пан Ґерет. — Вони такі дорогі для мене.

— Не треба нічого віддячувати.

Але пан Ґерет хотів зробити щось приємне родині Елісів. Він був у справжньому розпачі, коли виявив пропажу свиней, а коли їх віднайшов, отримав величезну втіху.

— Скажу вам таке, — мовив він, — стосовно ідеї юної панни Зої… вашому вікінгу потрібна буде допомога. Для початку йому варто було б мати кілька курчат. Овець у мене немає, але є старий цап, якого можна тут тримати, а коли Велика Бетті опороситься, вікінг може прийти на ферму й вибрати собі порося.

Сіґурд слухав це все з дедалі більшим захопленням. Він кинувся до пана Ґерета, стис бідолашного фермера своїми ручиськами, чмокнув його в обидві щоки, а тоді потерся з ним носами.

— Забирррайсягеть! — заволав пан Ґерет, намагаючись відштовхнути Сіґурда. — Геть, волохатий бугаю!

— Ти добрий чоловік! — вигукнув вікінг. — Я молюся Тору і кажу йому, що ти дуже добрий і підеш після смерті у Вальгаллу.

Сіґурд повернувся до пана Еліса.

— Ти також добрий чоловік! — заревів він, широко розставляючи руки. — Ходи до Сіґі!

— Ой ні, — пробурмотів, сахаючись, пан Еліс. — Ні, Сіґі, облиш мене. Я не хочу обійматися. Сіґі! Йди геть! — Він пустився навтікача, а Сіґурд кинувся за ним навздогін.

Усі решта захоплено спостерігали за цими перегонами.

— Я й не знав, що тато вміє так швидко бігати, — здивувався Тім.

Здаля від готелю долинув переляканий крик.

Пані Еліс захихотіла.

— Ні, не вміє, — реготнула вона.